7

особиста думка
Ірена карпа
Літо,
весілля,
стреси
і party
Обидва мої весілля відбувалися
майже літом: перше
– в кінці весни, друге – на
початку осені. Перше було
гучною вечіркою із запрошеними
селебрітіз, друге – інтимним
святом для двох, з діамантами, вечерею
в ресторані Форда Копполи, прогулянкою
узбережжям океану і шопінгом… у
книгарні.
Якби мені довелося виходити заміж
утретє, я б зробила ще по-іншому. Жодних
селебрітіз – лише близькі друзі і
френди із фейсбуку, чиї пости я читала
і зараз маю нагоду розвіртуалитися.
Жодної спеціальної преси (за винятком
друзів-журналістів, що були б НЕ на
роботі), хіба що інстаграм. А ще – принаймні,
як мені видається симпатичним
в світлі тренду останніх днів – максимум
усього українського. Ну от не було в
мене ні латкання, ні звичаїв, ні вінчання,
ні коней. Може, й не буде – якщо не знайдеш
автентичного, ліпше не влаштовувати
жалюгідних шароварних пародій.
А пародія якби й була, то лише висококласна
– запросила б я пограти мені на
святі фрік-кабаре «Дах Дотерз». Люблю
їх ніжно, бо вони драйвові й мистецькі.
Як в особи, не позбавленої сарказму, в
мене є улюблений «черговий жарт».
Люблю шоканути поважну публіку, почавши
так томно: «На одному з моїх весіль…»
Ну а далі вже я сміюся, поважна
публіка попускається, і все стає добре.
Так-от, на одному з моїх весіль я, як усі
порядні наречені, ризикувала померти
від підготовчого стресу. Ну, ті з вас,
хто пройшов через це випробування,
добре знають, про що я: список гостей,
меню, локація, музика, рацс, трансфери,
квартири іногороднім, план розміщення
тощо. Дякувати чоловікові, він більшість
практичних питань на кшталт «чи
пасує фуа-гра бути поданою одразу після
крем-супу з креветок» узяв на себе.
(До того ж гостям наші кулінарні витребеньки
теж виявилися до дупи. «Карпа!
– наїхала на мене одна гостя, котру й так
особливо ніхто не кликав, вона просто
вирішила приїхати й на власні очі переконатися,
що я таки виходжу заміж; і що
якщо навіть я виходжу, то і її точно візьме
хтось, – ну шо це за весілля?! Гості
голодні, не п’яні!) Ну так, тим, хто звик
на весілля вдягати змінний, святковий
шлунок (десь уп’ятеро більший за шлунок
буденний), довелося потім доганятися
горілкою й ковбасною нарізкою із
супермаркету – голубців і холодцю у нас
не подавали). Так-от. Моя дорога родина
перед самим розписом ще в ліфті дружно
зустріла (ото знак був, ги-ги) і другу
сукню, дизайнерсько-дурнувату, з нашитими
на балетну пачку головами зайчиків-монстрів
мені доробляли в останні
хвилини, вже аж перед вечіркою, та й наречений
автівку не водив, я мусила бути
за кермом свого історичного кабріолета-
Білочки сама…
Але день весілля – то ще не найстрашніше.
Невиспана наречена на нервах,
мейк-ап з досвіту, щось десь не довезлинедоплатили,
комусь ти приділила недостатньо
уваги і не по понятіям розбила
пляшку шампанського, а ще мама шипить,
що всі люди як люди, а ти в цьому
дурнуватому тенісному платті, і нікого
не цікавить, що воно від Йоші Ямамото
і коштує, як десять отих кремових тортів
у трояндочки, «як у нормальних».
Ні, найстрашніші – це всі тижні, а то й
місяці планування цієї «найголовнішої в
житті» події. Бо ж ніхто так тебе не намучить,
як ти себе сама. Та бо що ж люди
скажуть, думаєш уже ти. Люди ж звикли,
що ти «не така, як всі» і що труси ти на
голову вдягаєш, і що мусиш бути така
вся оригінальна-ептажана-скандальна і
т. д. НУ І ШО ТОБІ РОБИТИ?! Тобі просто
нічого не хочеться, це точно. В якому
Текст: Ірена Карпа
42 травень-червень 2014