КАРПАТИКА

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД 

“УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ” 

ІНСТИТУТ КАРПАТОЗНАВСТВА 

КАРПАТИКА 

Випуск 38 

Ужгород – 2009

УДК 902.6(47) УК 

К 26 

ББК 63.4(4Укр-Зак33) 

Збірник складають статті по античній історії Карпато-Дунайського 

ареалу, а також публікації результатів досліджень археологічної експедиціїї 

УжНУ в 2009 році. Це городища та замки, на яких здобутий масовий речовий та 

стратиграфічний матеріал, дозволяючий більш чітко визначити час існування 

пам’яток. Разом з тим особлива увага приділена природничо-науковим методам 

вивчення матеріалу, аналіз якого проведений в Технічному університеті 

(м.Кошице). 

Хронологічний діапазон пропонованого збірника - від епохи неоліту до 

пізнього середньовіччя. Він охоплює основні етнокультурні та політичні 

процеси, що відбувались у Карпато-Дунайському ареалі і безпосередньо 

пов’язані з давньою історією Південно-Східної Європи. 

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової 

інформації: серія КВ №15771-4243Р. 17.09.2009 р. 

Рекомендовано до друку Редакційно-видавничою радою УжНУ “22” 

грудня 2009 р., протокол № 3 і Вченою радою УжНУ “24” грудня 2009 р., 

протокол № 11. 

Редакційна колегія: 

Вегеш М.М., доктор історичних наук 

Данилюк Д.Д., доктор історичних наук 

Задорожний В.Є., доктор історичних наук 

Котигорошко В.Г., доктор історичних наук 

(відповідальний редактор) 

Тиводар М.П., доктор історичних наук 

Марина В.В., кандидат історичних наук 

Прохненко І.А., кандидат історичних наук 

(відповідальний секретар) 

Жиленко Р.В., кандидат історичних наук 

(технічний секретар) 

Рецензенти: 

Гаврилюк Н.О., д.і.н., Інститут археології НАН України 

Ставнюк В.В., д.і.н., професор, кафедра історії стародавнього світу та 

середніх віків КНУ ім.Т.Г.Шевченка 

© Автори статей, 2009 

© Художник Мойжес В.В., 2009

3 

Щербей К.І. (м.Ужгород, Україна) 

ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП ЗВЕДЕННЯ ГОРОДИЩ У ВЕРХНЬОМУ 

ПОТИССІ 

Відомі на території регіону городища відмінні між собою за часом 

появи, типологічною класифікацією та ступенем вивченості. Але 

розмежування городищ та їх фортифікаційних споруд на історичні 

періоди далеко не завжди можливе без серйозних пошукових 

археологічних робіт. Так, на сьогоднішній день, деякі пункти не дістали 

належної оцінки. Та й наукові дослідження на більшості поселень 

проводились бігло - шурфуванням, що, в деякій мірі, не дає відтворити 

повну картину історичного розвитку краю. 

Слід відзначити і той факт, що науковцями до переліку городищ були 

віднесені такі пункти, на яких не простежується жодних фортифікацій, а 

основними критеріями були топографічні та топонімічні умови. Зважаючи 

на це, потрібно чітко розмежовувати поселення на підвищеннях з 

природним захистом або за назвою та, власне, городища з конкретними 

елементами фортифікації (вал, рів, палісад, кам’яні стіни і т.д.). 

На сьогодні в археологічній літературі відомо близько двох сотень 

городищ різного періоду (Slivka, Valašek, 1991, s.47, Прохненко, 1998, 

с.55), які хронологічно розділені на п’ять груп: І - епохи неоліту - 

середньої бронзи, ІІ - городища епохи гальштату, ІІІ - оппідум латенської 

культури, ІV - дакійські городища, V - городища епохи середньовіччя. 

Для ширшої картини дослідження ми вважаємо за можливе розділити 

першу групу пам’яток ще на два періоди: І - неолітичні городища (рис.1); 

ІІ - отоманські городища (рис.2), що дасть краще простежити еволюцію не 

лише фортифікацій, а й соціально-економічне становище населення краю 

в добу неоліту - середньої бронзи. 

Не існує єдиної думки і про час появи та умови зведення перших 

укріплених поселень в регіоні. Деякі дослідники відносять появу 

фортифікаційних елементів на поселеннях лише до доби середньої бронзи 

- культура Отомань (Балагурі, 2001, с.107), а інші - до середнього неоліту 

(Потушняк, 1995, с.52). Все це спричинено значною кількістю проблемних 

питань та деякою суперечністю думок у вивченні найдавнішої історії 

регіону. 

За останніми археологічними даними перші фортифікації у регіоні 

виникають ще в добу середнього неоліту (ІV тис. до н.е.). Але відомі у 

Карпатському регіоні на цей час укріплені поселення мають поодинокий 

характер, тому Ково-Домб (Заставне) має свою унікальність у Верхньому 

Потиссі. 

Городище розташоване за півтора кілометра на південний схід від с.

Запсонь (до 1991 року с.Заставне) Берегівського району Закарпатської 

області в урочищі Ково-Домб. Уздовж східного й південного підніжжя 

урочища в минулому протікала безіменна річка, що дає підставу вважати 

поселення мисовим. 

Історія дослідження городища розділена на два етапи: І - 1973 - 1975 

рр., ІІ - 1982 - 1991 рр. На першому етапі воно обстежувалось Пруто- 

Карпатською експедицією Інституту археології АН СССР (Титов, 1974, 

с.363-364). Другий етап дослідження городища проводив М.Ф.Потушняк 

(1991, с.82-84; 1995, с.51-62). В обох дослідників поселення матеріали 

значно відрізняються, починаючи від його розмірів і до загальних питань 

періодизації. На першому етапі на городищі було закладено два розкопи 

по 20 і 176 кв. м. Але елементів фортифікації не було виявлено. Лише на 

другому етапі після дев’яти польових сезонів, коли розкрили більше двох 

тисяч квадратних метрів площі пам’ятки, були обстежені рови, а 

поселення було віднесене до перших за часом появи городищ на території 

Верхнього Потисся. 

Фортифікаційна система Ково-Домб оточувала площу 2 - 2,5 га. Вона 

складалася з двох кілець палісаду - зовнішнього і внутрішнього, а 

посередині збереглися рови із завуженим або гострим дном. Площа 

городища була розділена хрест на хрест, приблизно з півночі на південь та 

із заходу на схід (Потушняк, 1995, с.52). Глибина ровів сягала більше двох 

метрів. Пізньонеолітичний час ровів датується даними стратиграфічних 

спостережень. Так, рів перерізав споруди середньонеолітичного часу і був 

перекритий на окремих досліджених ділянках об’єктами тисополгарського 

(Ково-Домб ІІІ) і римського (Ково-Домб ІV) часу (Потушняк, 1995, с.52.). 

Виокремлений дослідником горизонт Ково-Домб ІІ характеризується, крім 

пізньої буковогорської кераміки, запозиченнями з культури Боян 

(Потушняк, 1985, с.51,57), які дозволяють датувати об’єкти горизонту 

зламом V - IV тис. до н.е. 

На території городища було виявлено 132 господарсько-побутові 

об’єкти. Житлами служили напівземлянки та напівназемні споруди, 

розташовані недалеко одні від одних та розміщені двома рядами по лінії 

схід-захід (Потушняк, 1995, с.52). На вільній від жител площі, а також біля 

них, знаходились ями різного господарсько-побутового призначення. 

В суміжних регіонах також виявлені аналогічні поселення. На 

території Румунії в культурі Боян відомі укріплені поселення на мисах. Із 

зовнішньої сторони вони були укріплені ровами (Фёдоров, Полевой, 1973, 

с.47). Таку ж систему укріплень ми можемо побачити і на поселеннях в 

Західній Угорщині - група Бічке, а також культура Леньдєл (Титов, 1980, 

с.370), в основі якої лежать кільцеві вали з палісадами навколо поселень 

(поселення Ше у Сомботхея). До цього ж періоду (початок ІV тис. до н.е.) 

відносяться городища в Західній Словаччині (Нітрянський Градок, Сводін, 

4

Жіковце, Бучани) - леньдєльська культура (Slivka, Valašek, 1991, s.27). Не 

набагато північніше, в Моравії, ми зустрічаєм таку ж картину на 

поселеннях культури моравської розписної кераміки (поселення 

Кржепиця - район Зноймо) (Титов, 1980, с.370). 

На всіх наведених вище пунктах, в тому числі і Ково-Домб, 

зустрічається майже однакова система укріплень поселень, в основі якої 

лежать кільцеві рови з палісадами. Таким чином у всьому Карпатському 

ареалі, починаючи з кінця раннього та початку середнього неоліту (кінець 

V - початок ІV тис. до н.е.), розпочинається будівництво укріплених 

поселень, що мало на меті захист общинних культурних надбань, у зв’язку 

з постійною міграцією племен. Поява на поселеннях елементів 

фортифікації свідчить про перехід населення до постійного місця 

проживання общин, а також появи племінної верхівки, що змогла 

консолідувати населення на будівництві та захисті. 

В цей час на зміну кам’яному віку приходить нова ера металу - 

мідний вік або енеоліт. В V тис. до н.е. утворилась Балкано-Дунайська 

металургійна провінція (Черных, 2001, с.39). Мідь і золото (знаряддя праці 

та прикраси) почали входити в побут племінного світу Карпатського 

ареалу, що спонукало до широкого розвитку обміну і мінової торгівлі. 

Можна говорити про початкове виокремлення металургії та 

металообробки, які вимагали спеціальних знань, в окремі ремесла. 

До великих історичних подій енеоліту відноситься перший великий 

поділ праці - відокремлення скотарів від землеробів. Худоба стала новим 

джерелом нагромадження багатств. З цим явищем безпосередньо 

пов’язаний час великих переселень, у якому немалу роль відіграло 

винайдення колеса. У першу чергу, це стосується виникнення ямної 

культурно-історичної спільноти скотарів. Вона, протягом кінця IV - 

початку III тис. до н.е., з Південного Приуралля просунулася до 

Середнього Подунав’я і Балкан, упроваджуючи курганний спосіб 

поховання (Котигорошко, 2008, с.51). 

Енеоліт Верхнього Потисся охоплює значний проміжок часу: від 

кінця IV до початку ІІ тис. до н.е. За цей період відбулися значні зміни в 

господарському та суспільному житті населення, що дозволило 

дослідникам виокремити пам’ятки у дві основні культури: полгарську та 

баденську (Котигорошко, 2008, с.51). 

Полгарська культура, яка склалася в пізньому неоліті в IV - першій 

чверті ІІІ тис. до н.е., займала північно-східну та західну (Потисся) 

частини Карпатської улоговини. Значна кількість поселень і могильників, 

відкритих у другій половині ХХ ст., дозволила виділити три основні 

періоди розвитку культури, а їх, у свою чергу, роздробити на ряд 

хронологічних етапів (Šiška, 1970; Pavuk, Šiška, 1980; Потушняк, 1985; 

Iercoşan, 2002). Однак, до сьогоднішнього дня серед спеціалістів у галузі 

5

вивчення енеоліту не вироблені єдині критерії ні в хронології, ні в 

культурній належності пам’яток, ні в складанні їх історичних доль. 

Наприклад, одні дослідники коло пам’яток типів тисаполгар і 

бодрогкерестур трактують як культури (Балагури, 1991а; Iercoşan, 2002), а 

інші - як культурні групи середнього періоду енеоліту (Pavuk, Šiška, 1980; 

Потушняк, 1985). 

Вивчення поселень почалось у післявоєнний час. Вони відкриті в 

Закарпатті біля сіл Підгорб, Дрисина - Мала Гора, Дідово - Хомполонг, 

Дідово - Тоувар, Малі Геєвці - Діньєш, Великі Геєвці, Дяково ІІ; в Східній 

Словаччині в селах Велкі Рашковці і Лучки. Кілька пунктів відомі в 

Східній Угорщині. Поселення розміщені біля джерел води, на берегах 

невеликих річок і на незначних підвищеннях (острівках) серед боліт 

(Дідово - Тоувар) (Потушняк, 1985; Балагури, 1991а, с.52-54). 

Керамічний матеріал (типовий тисаполгарський посуд, прикрашений 

дзьобоподібними вушками), знайдений у розрізах валу городища Дідово- 

Тоувар (рис.3), став основою для віднесення укріплень поселення до 

початку мідного віку. Необхідність зведення укріплень на острові Тоувар 

була викликана проникненням у Верхнє Потисся напівкочових пастуших 

племен з південно-західних районів Тисо-Дунайського басейну. 

На відміну від городища Ково-Домб, що знаходилось у безпосередній 

близькості від Дідово-Тоувар та майже в однакових топографічних 

умовах, фортифікаційна система другого дещо відрізнялась, але залишила 

один принцип незмінним - кільцевий рів навколо поселення. Відмінність 

полягає у зведенні системи валів (рис.3). Висота насипу зовнішнього валу 

становить 1-1,5 м, ширина основи сягає до 13 м. Другий вал, що 

утворився, як ще одна лінія оборони з південно-східної сторони, висотою 

1 м при ширині основи до 6 м. Загальна площа городища становить 112 х 

107 м. Поселення оточують два рови шириною 10 - 12 м та 0,8 - 1 м 

глибини (Балагури, 2001, с.105). Городище має декілька періодів 

заселення: 1 - полгарський, 2 - отоманський, 3 - середньовічний, у якому 

на городищі зафіксовано зведення у центральній частині кам’яної 

постройки (Титов, 1975, с.364), що служила сторожовим пунктом. 

Але можна з упевненістю сказати, що городище не служило 

постійною домівкою для племінної верхівки, а використовувалось як 

убіжище у разі небезпеки для обмеженої общини, що займалась 

землеробством на цій території. 

В середині ІІІ тис. до н.е. полгарську культуру змінює баденська, носії 

якої зайняли величезний ареал, який охоплював Тисо-Дунайське 

межиріччя, з виходом на Паннонію і верхів’я Вісли. Незважаючи на 

величезну кількість відомих пам’яток (більше 1000), вивчені вони 

недостатньо, в тому числі і в Верхньому Потиссі. 

Культура Баден на території Тисо-Дунайського басейну датується 

6

2150 - 1800 рр. до н.е., із урахуванням каліброваних дат по С14 і 

зіставленням елементів матеріального комплексу (кераміка, вироби з 

металу) з сусідніми культурами (Коцофень, Черновода, Усатово - 

Фолтешть, Єзеро і Троя) (Балагури, 1991а, с.56). М.Ф.Потушняк (1985, 

с.305), відзначаючи, що історична доля носіїв культури Баден не зовсім 

зрозуміла або взагалі не встановлена, час її існування вважає можливим 

віднести до останньої чверті ІІІ тис. до н.е. 

У науковій літературі висловлена думка, що носії культури Баден 

належали до середземноморського антропологічного типу, який 

представляв одну з груп індоєвропейської мовної сім’ї. Наприкінці ІІІ тис. 

до н.е. почалась міграція цієї групи з південних просторів Карпато- 

Дунайського світу в Тисо-Дунайський басейн. Частина населення 

пройшла на північ за межі Карпат. У результаті взаємопроникнення 

елементів місцевої культури і прийшлої утворився ряд локальних груп 

культури Баден. Вона відіграла важливу роль в генезі культур епохи 

ранньої бронзи Тисо-Дунайського басейну, зокрема Верхнього Потисся. 

Дослідник В.Г.Котигорошко висловив думку, що спроба 

стратифікувати верхньотиське енеолітичне суспільство за наявністю 

металу в похованнях скоріше за все не має бази, такої як, припустимо, в 

середовищі ямної культурно-історичної спільноти (злам IV-III - початок ІІ 

тис. до н.е.). Варто відзначити, що в регіоні ні примітивне землеробство, 

ні обмежена кількість худоби не могли служити основою для виділення 

родової або племінної верхівки. Золото і бронза, які мали місце в 

похованнях, можливо відображали не багатство, а статус небіжчика 

(патріарх, вождь племені), який міг виділятись на цьому етапі історії лише 

як керівник меншого або більшого колективу (Котигорошко, 2008, с.58). 

Натомість, про виразну стратифікацію говорить зведення цілої низки 

городищ, що розташовані як система оборони на торгово-економічних 

шляхах через перевали та на кордонах території заселення носіїв культури 

баден. На зламі ІІІ - ІІ тис. до н.е. значно ускладнилась і етнокультурна 

карта Карпатської улоговини. Причиною цього були постійні міграції 

(Титов, 1982, с.137-138). Вони мали місце і в Потиссі. До числа прийшлих 

можна віднести носіїв культури шнурової кераміки. Опинившись серед 

місцевого населення, носіїв культури Баден - Коцофені, вони поступово 

асимілювались, однак їх роль в культурному процесі Східних Карпат 

помітна (Титов, 1982, с.133). 

В час, коли на півдні Центральної Словаччини укріплені поселення 

пізньобаденської культури відносяться до невеликих за розміром городищ 

вже з сильним впливом культурної групи Костолац, в області Спіша 

відбувається зведення великих укріплених поселень з кам’яним ядром 

валу: Жегра, Клашториско (Летановці). Відносно численні знахідки 

інкрустованої кераміки не виключають їх датування більш пізнім 

7

періодом і існування цих поселень аж до приходу нових популяцій з 

півночі на початку раннього періоду бронзи (Точик, 1987, с.28). 

На сьогоднішній день у Верхньому Потиссі виявлено п’ять городищ 

баденської культури: Велика Ломниця, Грабушіце, Жегра - Древник, 

Жегра - Остра гора, Старий Смаковець (Slivka, Valašek, 1991, s.27). Всі 

вони розташовані у Східній Словаччині (область Спіша та Попрадь) та 

обмежені ріками Горнад і Торіса (рис.1). 

Найкраще з перерахованих городищ представлена Велика Ломниця. 

Городище розташоване на підвищенні Бурхбріх біля с.Велика Ломниця в 

області Попрадь на висоті 650 метрів над рівнем моря. Поселення омивали 

з однієї сторони р.Попрадь, а з іншої - потічок Стейнбаш, якого в середині 

ХХ ст. відвели в інше русло. Городище розташоване на природному 

пагорбі висотою 10 м від навколишньої поверхні. Площа поселення 

становить 0,6 га (рис.4). Зі східної сторони прокладений вхід на городище. 

Фортифікаційна система городища з зовнішньої сторони навколо 

поселення складалась з ряду частоколу обмазаного глиною, а з 

внутрішньої сторони був зведений кам’яний мур шириною 0,8 - 1 м з 

насухо покладеного річкового каміння. Зведення городища у Великій 

Ломниці баденським населенням підтверджується наявністю у ямах від 

частоколу канельованої кераміки (Novotný, 1972, s.10). 

Всі згадані вище баденські городища знаходились приблизно в 

однакових топографічних умовах. Вони розміщені в передгірській зоні на 

природних підвищеннях із приблизно одинаковими фортифікаційними 

елементами, в які включають вал і рів. Відмінності ж полягають у 

розмірах городища, що залежало від площі пагорба, на якому 

розміщувалось поселення. Площа городищ варіює від 0,1 га (Старий 

Смаковець) до 1 га (Жегра - Древник). Розміщення поселень на височині 

дозволяло чітко контролювати навколишні території. Ще однією 

особливістю баденських городищ є те, що після загибелі вони знову були 

заселені, але вже носіями отоманської культури. 

В історико-культурному розвитку Верхньотиського регіону на 

початку ІІ тис. до н.е. відбулися значні зміни. Вже наприкінці другої 

половини ІІІ тис. до н.е. племена баденської культури стали користуватись 

металевими знаряддями, виготовленими в Трансільванському 

металургійному центрі (Балагурі, Бідзіля, Пеняк, 1978, с.6-9; Patay, 1939). 

Однак застосування металевих виробів не було ще повсюдним. 

Провідними в господарстві, як і раніше, залишались кам’яні і кістяні 

знаряддя праці, але вони зазнали технічного вдосконалення. На початок ІІ 

тис. до н.е. збільшилась щільність населення. Поступово заселяються і 

передгірські райони. 

В нових умовах, викликаних загальним розвитком виробничих сил, 

опануванням металургії бронзи, розширенням взаємних економічних 

8

контактів і подальшим розвитком патріархально-родових відносин, на 

території Східнокарпатського регіону, в ранньому періоді бронзового віку 

виник цілий ряд археологічних культур і етнокультурних утворень. В 

результаті було виділено дві основні самостійні археологічні культури - 

Ніршег та культура східнословацьких курганів. 

Виходячи з вивчення пам’яток можна констатувати, що культура 

Ніршег виникла після культури Баден на початку 1900 рр. до н.е. 

Провідними галузями господарства її носіїв були землеробство і 

скотарство. У залежності від екологічних зон скотарство могло бути 

прижитловим і відгінним (передгір’я). 

Разом із носіями культури Ніршег в регіоні жили племена, які ховали 

своїх небіжчиків за обрядом інгумації і кремації під курганними 

насипами. Це послужило основою для виділення так званої 

“східнословацької курганної групи”, у якій сьогодні зафіксовано більше 

500 курганів (Budinský-Krička, 1967; 1991). Розміщувались вони на 

відрогах Карпат і в долинах річок, де були луки і пасовища. 

Між ранньою (1900 - 1750 рр. до н.е.) та середньою (1750 - 1400 рр. до 

н.е.) бронзовими епохами важко провести точну розмежовуючи лінію. В 

економічному і суспільному відношенні, в залежності від природногеографічних 

районів, населення Тисо-Дунайського басейну еволюційним 

шляхом переходило до наступної фази розвитку бронзового віку. 

Відповідні зміни відбулися на етнічній карті Карпатської улоговини. Вона 

стала більш строкатою. Так, в Задунайському регіоні з’явилось 

скотарсько-землеробське населення культури інкрустованої кераміки, а в 

межиріччі Тиси та Дунаю - носії культури Ватья. На території Східної 

Угорщини жили племена, які за рівнем розвитку не відрізнялись між 

собою. Вони характеризуються багатошаровими, теллеподібними 

поселеннями та відомі під загальною назвою - культура теллей. Сюди 

віднесені культури Перьямош, Дюловаршанд і Фюзешабонь. 

У північній частині Тисо-Дунайського басейну розповсюджені 

пам’ятки племен носіїв північнопаннонської, мадьярівської, унетицької і 

хатванської культур. На схід від р.Тиси в Трансільванії жили племена 

культур Вітенберг, Вербічіоара, Гирла Маре, Монтеору. На північ від 

нижньої течії р.Муреш мешкали племена культури Отомань. Їх пам’ятки 

широко відомі на Закарпатті, Східній Словаччині, Північно-Східній 

Угорщині і Північно-Західній Трансільванії. 

Основне населення культури Отомань жило на поселеннях відкритого 

типу (0,25 - 0,7 га), розміщених у поймах річок, на узбережжях озер і на 

піщаних дюнах (Дяково, Вовчанське, Реткезберенг і інші). Їх вивчення 

носило обмежений характер, тому основним джерелом виступають 

городища. Розміщені вони на підвищеннях, мисах річок, серед боліт. 

Найповніше досліджені городища Барца, Спішский Штверток, Нижня 

9

Мишля і Рожановці у Східній Словаччині та Отомань у Трансільванії. 

Загалом, на території Верхнього Потисся відомо сім укріплених поселень 

доби середньої бронзи (рис.2). Фортифікаційні споруди складаються із 

земляних валів, ровів і палісадів, а також кам’яних укріплень (Спішський 

Штверток, Барца) та плановою забудовою поселення, що носило 

урбаністичний характер. 

Городище Барінберг (Спішский Штверток) розміщене на вершині 

Мишої гори в районі Спішська Нова Вес. Воно має видовжену овальну 

форму розмірами 70 х 100 м (рис.5). Укріплена частина поселення 

відділена від аграрного рядового поселення широким ровом. Західна 

сторона поселення була додатково укріплена кам’яною стіною. Ця стіна в 

південно-східному і північно-західному углах з’єднувалась з валом. У 

північно-західній частині городища знаходився акрополь із житлами 

привілейованих прошарків населення. Стіни цих споруд 

використовувались і для оборони. Найбільш високим місцем була 

південно-східна частина поселення. Тут кам’яна стіна переходила у міцну 

фортифікаційну систему, яка складалася із щебеневого валу, що із 

внутрішньої та зовнішньої сторін був додатково укріплений кам’яними 

стінами. Найкраще збереглась фортифікаційна система у південно-східній 

частині городища. На вершині валу був розміщений палісад. Висота 

всього укріплення сягала шести метрів. Стіни були побудовані з колотого 

каменю. Захист поселення забезпечував рів шириною 6 м та глибиною 

більше 2 м. В східній частині городища знаходились ворота, які 

сформувались з двох круглих бастіонів. Мешканці поселення дуже 

раціонально використовували всі фортифікаційні споруди. Наприклад, рів 

не тільки виконував захисну функцію, а й використовувався як відвід води 

до резервуару. Цікаво, що технічні прийоми та максимальне використання 

конфігурації місцевості при будівництві городища дуже нагадує мікенські 

споруди на півдні Балкан (Блаватская, 1966, с.31-41). 

На пам’ятці в ході розкопок досліджено 39 жител і культову споруду. 

Характерною особливістю поселення Спішський Штверток є те, що тут 

уперше в Карпатському ареалі вдалося виявити і дослідити місце життя 

племінної верхівки. Вона жила в найбільш укріпленій частині поселення - 

акрополі, який мав площу 660 кв. м. Будинки пересічних мешканців 

городища були наземні, прямокутної форми, одно-дво камерні з 

глинобитними печами. 

У північній і північно-східній частинах городища містилися споруди, 

пов’язані з виготовленням посуду, бронзових і кам’яних речей. В 

південній ділянці ремісничої частини знайдені ливарні форми та значна 

кількість пряселець і глиняних грузил для ткацьких верстатів, а також два 

об’єкти, де виготовлялись золоті прикраси. Джерелом руди для 

виготовлення бронзових і золотих речей була Словацька Рудна гора, що 

10

знаходилась неподалік від городища. Бронзові вироби городища свідчать 

про існування розвинутого металообробляючого виробництва (Владар, 

1975, с.11). 

В 1974 році, біля вхідної брами городища, було відкрито місце 

жертвоприношень, заглиблене в скелю. Тут були насильно вбиті та 

понівечені дев’ять чоловік. Людські жертви разом з речами були кинуті в 

яму. Серед них знаходилась зооморфна пластика. У кількох кістяків 

відсутні верхні або нижні кінцівки. Про ритуальне понівечення померлих 

свідчать три черепи, які мали отвори на потилиці. Й.Владар (1975, с.14) 

допускає думку про існування у племен отоманської культури 

ритуального людожерства. 

Дослідник розглядає городище в Спішському Штвертку як поселення 

міського типу (Vladár, 1972, s.21-22). Дійсно, воно споруджене за певним 

урбаністичним планом. Розміщення об’єктів, система кам’яних укріплень 

і окремі елементи матеріальної культури (золотий браслет, бронзові 

прикраси зі стилізованими голівками левів тощо) дозволяють говорити 

про вплив на отоманську спільність середземноморських і балканських 

культур ранньомікенського періоду (1570 - 1500 рр. до н.е.). Враховуючи 

те, що в пізньому горизонті мешкання зустрічались матеріали станівської 

культури, городище в цілому можна віднести до періоду від 1570 до 1450 

рр. до н.е. (Владар, 1975, с.18; Vladár, 1973, s.311). 

Другим великим та порівняно добре вивченим є городище Барца біля 

м.Кошіце (Словаччина). Поселення займало площу на мисі між р.Горнад 

та р.Шеславка. Із південної та західної сторони був споруджений вал та 

рів, а з південно-західної через вал прокладена дорога на городище 

(рис.6). Північну та східну частини городища робили важкодоступними 

вищезгадані річки та майже вертикальний схил. Вся площа поселення 

складає близько 0,5 га. 

Дослідникам вдалося розділити отоманський горизонт на дві фази 

розвитку поселення (Hajek, 1958, s.61-62). Перша фаза (рання) 

характеризується наявністю керамічного матеріалу коштяницької 

культури та Отомані (Hajek, 1958, s.67-69.). Це свідчить про спільне 

існування місцевого населення та прийшлого з Сомеської низовини 

Трансільванії. Враховуючи кераміку, а також бронзові вироби, що теж 

були знайдені в цьому горизонті, можна визначити першу фазу існування 

поселення - це 1800 - 1700 рр. до н.е. 

Друга фаза розвитку на поселенні Барца синхронізується із класичним 

періодом Отомань - 1560 - 1400 рр. до н.е. (Балагурі, 2001, с.91), а також з 

культурами: Мадьярська, Фюзешабонська і Тосег С (Ашотхалом і 

Лапошхалом). Цей історичний період характеризується міцним розвитком 

бронзоливарного виробництва, розквітом керамічного ремесла, 

культурними взаємозв’язками та сильним мікенським впливом. 

11

На поселенні Барца житла мали витримане планування. Вони 

розміщувались рядами, широкою стіною були орієнтовані на вулицю. 

Одна з вулиць, шириною 2,5 м, була вимощена каменем. На поселенні 

було три пожежі, що фіксується стратиграфічними даними. В результаті 

останньої воно припинило своє існування (Hajek, 1958, s.62-64). 

Третє могутнє городище отоманців біля м.Кошіце знаходиться в 

місцевості Вархедь - Нижня Мишля (217 м над рівнем моря) і займає 

плато площею 720 кв. м. Дослідником Л.Олексою була закладена через 

все городище траншея розмірами 2 х 100 м, що дало змогу виявити та 

дослідити господарсько-побутові та фортифікаційні комплекси поселення 

(Olexa, 1983; 1992). На території городища був виявлений акрополь 

розмірами 50 х 50 м. Розміщення жител мало чітке планування уздовж 

лінії схід-захід. Так само, як і на попередніх городищах, житла тісно 

примикали до фортифікацій, що вибудовувало значне доповнення до 

оборонних елементів. Акрополь був укріплений могутнім валом (15 м 

ширини) з палісадом та ровом (30 м ширина та 6 м глибина), а вхід на 

городище контролював кам’яний бастіон. Численний речовий матеріал 

дозволяє датувати городище 1700 - 1400 рр. до н.е. Занепаду городища 

сприяла пожежа, що фіксується стратиграфією (Olexa, 1983, s.124). 

В окрузі м. Кошіце знаходиться ще одне могутнє городище культури 

Отомань - Рожановці (Плебанське) округ Кошіце Відєк. Це поселення 

повністю аналогічне до городищ Барца та Нижня Мишля. Воно 

розташоване на природному пагорбі на краю тераси р. Торіса, що 

забезпечувало природне укріплення із південної та західної сторони, а з 

північної та східної сторони безпеку гарантували могутній вал та рів. У 

центральній частині городища був розміщений акрополь розмірами 80 х 

70 м, що відокремлювався від ремісничої частини ровом та валом з 

палісадом (Gašaj, 1983, s.130). 

Археологічні дослідження на городищі дали змогу виділити два 

горизонти розбудови поселення, що ототожнюються з класичним 

періодом культури Отомань (Gašaj, 1983, s.134). Також вдалось 

стратиграфічно дослідити, що городище загинуло внаслідок пожежі. 

Але не на всіх отаманських городищах проводились такі 

широкомасштабні дослідження як на описаних вище. До менш 

досліджених укріплених пунктів відносяться городища Гановце (район 

Попрадь, 660 метрів над рівнем моря) та Стреда над Бодрогом (Компош) 

(район Требішов, 105 метрів над рівнем моря). Але можна з упевненістю 

сказати, що фортифікаційна система городищ складалась, як і у 

вищенаведених, з ровів та валів з палісадами. Також вдалось визначити, 

що ці пункти за часом зведення збігаються з класичним періодом Отомані 

(1560 - 1400 рр. до н.е.) (Slivka, Valašek, 1991, s.42, 44). 

Особливе місце серед городищ отоманської культури займає 

12

поселення Отомань в Північній Трансільванії (Румунія). Дослідникам 

вдалось дослідити три хронологічно послідовних місця проживання в с. 

Отомань (Ordentlich, 1965; 1968; 1974). 

Перше поселення, що розташоване на північно-східній окраїні села, 

не має ознак фортифікації і належить до першого періоду бронзового віку 

(ВА2 по П.Рейнеке). Найбільш повно досліджені два інші пункти. Один із 

них знаходиться на південно-східній стороні села та розміщене на верхній 

терасі р. Ер, що має трикутну форму (65 х 67 х 70 м). Південна сторона 

тераси укріплена ровом шириною 20 та глибиною 4,3 м. На дні рову 

засвідчено сліди від частоколу. Північна сторона городища укріплена 

двома валами та ровами. Ширина зовнішнього рову - 14 м, а глибина - 

3,73 м (Ордентлих, 1963, с.116-120). На дні рову простежуються стовпові 

ями, які дають підставу вважати, що в минулому існувала ще одна система 

укріплення. Розміщений за ровом вал має 6 м ширини та 1 м висоти. 

Внутрішній рів має ширину 6 м і глибину 5,3 м та відмінний від 

вищеописаних своєю клиновидною формою дна. При зведенні ровів земля 

викидувалась на обидві сторони, що забезпечувало формування 

додаткових валів. Виділяється також внутрішня частина поселення, що 

відділена двома валами. 

Третє поселення біля с. Отомань виникло внаслідок переходу жителів 

городища на острівну частину р. Ер. Тут по краях поселення було зведено 

валообразні насипи висотою до 1,75 м. Характерною особливістю 

центральної частини острова є те, що тут для запобігання сирості був 

нанесений ізолюючий шар товщиною до одного метра (Ордентлих, 1963, 

с.126). 

Отоманська спільнота в середньобронзовому віці досягла апогею 

своєї економічної і політичної могутності серед населення 

Східнокарпатського ареалу. Численні знахідки зброї на поселеннях, 

похованнях і скарбах свідчать про войовничість племен культури 

Отомань. Їй була притаманна соціальна диференціація, яка привела до 

послаблення патріархальних порядків, а в кінцевому результаті - до 

розпаду отоманської етнокультурної спільноти. Войовничі племена 

культури Отомань на початок другої чверті ІІ тисячоліття до н.е. проникли 

з початкових місць формування на території сусідніх племен культур 

Ніршег, Коштяни і дійшли до Північних Бескидів і Українських Карпат, а 

також між річками Горнад і Бодрог, асимілювали частину племен 

культури Хатвань (Балагури, 1976, с.240-256; 1986а, с.83-92). 

Головною причиною розпаду отоманської етнокультурної спільноти 

були зовнішні фактори, викликані приходом з Прикарпатської зони до 

Карпатської улоговини носіїв культури курганних поховань. Час відносної 

стабілізації і мирного співіснування різноманітних культур завершився. 

Під тиском населення культури курганних поховань почалась міграція 

13

осілих племен Тисо-Дунайського басейну. Міграційною хвилею був 

охоплений і Верхньотиський регіон. Сюди перемістилась з Трансільванії і 

частина носіїв культури Вітенберг, очевидно, під тиском племен культури 

Ноа, Перьям і Дюлаваршанд. У результаті змішання їх з отоманським 

населенням у Верхньому Потиссі сформувалась своєрідна, значною мірою 

відмінна від інших культура, відома під назвою Сучью де Сус (Bader, 

1972, p.509-535; Балагури, 1991, с.75). 

Перший період зведення укріплених поселень на території регіону 

пройшов шлях від найпростіших елементів захисту до більш складних, що 

на кожному етапі відображало загальну картину досягнення людства у 

плані будівництва захисних елементів не лише Верхнього Потисся, а й 

усього Карпатського регіону. Для зведення городищ застосовувались 

основні принципи захисту, наприклад, аналіз географічного та 

топографічного розташування. Якщо початок періоду характеризується 

будівництвом укріплених поселень для захисту окремої, обмеженої 

общини та її матеріальних надбань, то вже починаючи з баденських 

городищ простежується тенденція до захисту всієї території проживання 

племені чи племінних об’єднань. В цей період з’являється ціла система 

укріплених поселень, що, в першу чергу, розташовувались на стратегічно 

важливих пунктах: торгових шляхах, металургійних та господарських 

центрах. В час існування отоманської культури городища набувають рис 

урбаністичного характеру, що характеризує розвиток соціальноекономічного 

стану отоманців. 

На основі даних аналізу городищ та їх фортифікаційних елементів ми 

дістали значну кількість відомостей, насамперед, про соціальні та 

економічні риси носіїв культур та культурних утворень доби неоліту - 

середньої бронзи. Загальні принципи зведення укріплених поселень на 

першому етапі зводяться до таких позицій: 1 - добре продумане 

використання топографічних умов місцевості, 2 - близькість до водних 

артерій регіону (розміщення поселень на мисах між річками, а в деяких 

випадках (Дідово-Тоувар, Отомань ІІІ) на островках), 3 - кільцеві рови та 

вали навколо поселень з кам’яною основою. Всі ці положення 

забезпечували максимальний захист населення в період постійних воєн та 

міжплемінних сутичок. 

Ключові слова: племена, городище, культура, фортифікація, вал, рів, 

палісад. 

14

Щербей К.И. (г.Ужгород, Украина) 

Начальный этап возведения городищ в Верхнем Потисье 

(Резюме) 

Работа посвящена раннему этапу возведения фортификационных 

сооружений в Верхнетисском регионе (эпоха неолита - средняя бронза). В 

основу определения времени функционирования городищ положены 

вещевые комплексы. 

К рассматриваемому времени относятся 14 укрепленных пункта, 

которые хронологически выделены в две группы: I - баденские; II - 

отоманские. Исключением может быть городище Ково-Домб, 

сооруженное в начале IV тыс. до н.э. Оно является единственным в 

Верхнем Потисье, в то время как баденские и оттоманские укрепленные 

поселения многочисленны. Картографирование городищ позволило 

отметить особенности их расположения. 

Анализ эволюции фортификаций, который прошел путь от простых 

сооружений (кольцевой ров вокруг поселения) до более сложных (вал, 

ров, палисад), не исключает возможности проникновения новой 

фортификационной техники с Балкан. Следует отметить, что в эпоху 

средней бронзы в регионе возводятся племенные центры (Спишский 

Штверток и Барца) урбанистического характера с наличием каменных 

стен и башен. Этот факт позволяет отметить высокий социальноэкономический 

статус населения Верхнего Потисья во второй половине II 

тыс. до н.э. 

Shcherbey K.I. (Uzhgorod, Ukraine) 

The Initial Phase of Construction of Settlements in the Upper Tisa Region 

(Summary) 

This work is devoted to the construction phase of the fortifications in 

Upper Tisa region (of the Neolithic era - Middle Bronze Age). The basis of 

determining the time of operation of settlements laid things complexes. 

By the time under consideration 14 fortified settlements, which 

chronologically allocated in two groups: I - Baden, II - Ottoman are included. 

Exception may be mound Covo-Domb, built in the early IV millennium BC. It 

is only in the Upper Tisa region while Baden and the Ottoman fortified 

settlements are numerous. Mapping of the settlements allowed noting the 

peculiarities of their location. 

Analysis of the evolution of the fortification, which has gone from simple 

structures (ring ditch around the settlement) to more complex (shaft, pit, 

palisade), does not eliminate the possibility of new fortification techniques from 

the Balkans. It should be noted that in the era of Middle Bronze Age tribal 

15

egion centers of urban character are being built (Spissky Shtvertok and Barca) 

with the presence of stone walls and towers. This fact allows us to note the high 

socio-economic status of the population of Upper Tisa region in the second half 

of the II millennium BC. 

Література 

Балагури Э.А. Новые данные к истории поздней бронзы Закарпатья // 

Энеолит и бронзовый век Украины. - К., 1976. - С.240-256. 

Балагури Э.А. Культура Фельшесевч // Археология Венгрии. Конец II 

тысячелетия до н.э. - I тысячелетие н.э. - М., 1986а. - С.83-92. 

Балагури Э.А. Медный век // Древняя история Верхнего Потисья. - Львов, 

1991. - С.51-57. 

Балагури Э.А. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. - Ужгород, 

2001. 

Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги Українських Карпат. 

- Ужгород, 1978. 

Владар Й. Спишски Штверток - укреплённое поселение отоманской 

культуры. - Нитра, 1975. 

Котигорошко В.Г. Верхнє Потисся в давнину. - Ужгород, 2008. 

Ордентлих И. Поселения в Отомани в свете последних раскопок // Dacia. - 

1963. - VII. - С.508-603. 

Пеняк С.І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI - 

XIII ст. - К., 1980. 

Потушняк М.Ф. Неолит Закарпатья: культуры Криш и расписной 

керамики. Полгарская и баденская культуры Закарпатья // Археология 

Украинской ССР. - К., 1985. - Т.I. - С.139-150; 291-305. 

Потушняк М.Ф. Розкопки багатошарового поселення Ково-Домб біля с. 

Заставне на Закарпатті // Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. - 

Львів, 1991. - С.82-84. 

Потушняк М.Ф. Наслідки дослідження середньонеолітичного шару: 

Заставне - Ково - Домб у Закарпатті // Проблеми археології Східних Карпат. - 

Ужгород, 1995. - С.51-66. 

Прохненко И.А. Городища Верхнего Потисья // Carpatica-Карпатика. 

Старожитності Верхнього Потисся та суміжних регіонів. - Ужгород, 1998. - 

Вип.5. - С.55-69. 

Титов В.С. Раскопки на Кремневом холме и на Болотном Городище // 

Археологические открытия 1974 года. - М., 1975. - С.363-364. 

Титов В.С. Ранний и средний неолит Восточной Венгрии. Поздний неолит 

// Археология Венгрии. Каменный век. - М., 1980. - С.73-249, 327-417. 

Точик А. К вопросу о укрепленных поселениях и поселениях на 

возвышенности в период среднего и позднего енеолита в Словакии // ŠZ AÚ 

SAV. - 1987. - 23. - S.26-30. 

Фёдоров Г.Б., Полевой Л.Л. Археология Румынии. - М., 1973. 

16

Черных Е.Н. Модели развития металлургии и металлообработки в 

Восточной Европе (V - начало II тыс. до н.э.) // Carpatica-Карпатика. Давня 

історія України і суміжних регіонів. - Ужгород, 2001. - С.38-45. 

Bader T. Cultura Suciu de Sus in nord-vestul Romaniei // SCIV. - 1972. - 23. - 

P.509-535. 

Budinský-Krička V. Slovanské osidlenie na severovýchodnom Slovensku // SA. 

- 1961. - IX. - 1-2. - S.347-390. 

Budinský-Krička V. K otázke skupiny východoslovenských mohýl // 

Východoslovenský Pravek. Príspevky k pravekým a včasným dejinám východného 

Slovenska. - Košice, 1991. - III. - S.96-111. 

Gašaj D. Výsledky záchrannėho výskumu opevnenej osady otomanskej kultury 

v Rozhanovciach // AR. - 1983. - XXXV. - 2. - S.130-137. 

Hajek L. Zur relativen Chronologie des Aneolitikumus und der Bronzezeit in der 

Ostslowakie // Kommission für das Aneolithikum und die Altere Bronzezeit Nitra 

1958. - Bratislava, 1961. - S.59-76. 

Iercoşan N. Cultura Tiszapolgár în Vestul României. - Cluj-Napoca, 2002. 

Olexa L. Sidliská a pohrebiská s dobi bronzovej v Nižnej Mišli // AR. - Praha, 

1983. - XXXV. - 2. - S.122-129. 

Olexa L. Naleziská z doby Bronzovej Nižnej Mišli sprava o vysledkoch 

vyskumu opevnenych sidliska a pohrebisko kultury // SA. - 1992. - 2. - S.184-204. 

Ordentlich I. Anordung und Bau der Wohnungen in Rahmen der Otomanikultur 

in Rumänien // Dacia. - 1968. - XII. - S.141-154. 

Ordentlich I. Aspecte privind cultura Otomani // Crisia Orades. - 1974. - №4. - 

S.135-144. 

Patay P. Korai bronzkori kultúrák Magyarországon. - Budapest, 1939. 

Pavuk J., Šiška S. Neolit a eneolit // SA. - 1980. - XXVIII. - 1. - S.137-158. 

Šiška S. Kultúry polgárskeho okruhu v eneolite // Slovensko v mladšej dobe 

kamennej. - Bratislava, 1970. - S.160-181. 

Slivka M., Vallašek A. Hrady a hrádky na Východnom Slovensku. - Košice, 

1991. 

Vladár J. Predbežná správa o systematickom výskume opevnenho sidliska 

otomanskej kultury v Spišskom Štvrtku // AR. - 1972. - XXIV. - 1. - S.18-25. 

Vladár I. Osteuropäische und Medierrane einflüsse in Gebiet der Slowakei 

während der Bronzezeit // SA. - 1973. - XXI-2. - S.253-357. 

17

23 

Мойжес В.В. (м.Ужгород, Україна) 

КЛАСИФІКАЦІЯ КЕРАМІКИ ВЕРХНЬОГО ПОТИССЯ ЕПОХИ 

ФРАКІЙСЬКОГО ГАЛЬШТАТУ 

Кінець епохи бронзи - початок ранньозалізного віку Західної, 

Центральної та Південно-Східної Європи визначається пам’ятками 

гальштатської культурно-історичної спільноти, яка виділена в два ареала: 

західний та східний. Значну частину східного ареалу займають 

старожитності, які отримали назву культури фракійського гальштату. 

Вона складається з цілого ряду окремих археологічних культур, 

розповсюджених в окремих природно-географічних регіонах (Свешніков, 

1964, с.40-41; Крушельницька, 1976, с.25; Балагури, 2001, с.289). 

Згідно відносної хронології пам’ятки цієї доби поділені на чотири 

ступені: HA - HD (Reinecke, 1965). Перші два (HA - HB) належать до 

пізньобронзового віку (1200 - 700 рр. до н.е.), а ступені НС - НD (700 - 450 

рр. до н.е.) до ранньозалізного віку. 

Гальштатська епоха характеризується подальшим розкладом родових 

відносин, консолідацією племен з створенням їх союзів (Балагури, 

Гранчак, 1973, с.330; Балагури, 2001, с.289). В цілому цей період 

визначається розвитком торгівельних зв’язків і економіки на основі 

металургії бронзи. На останніх етапах гальштатської доби розпочинається 

широке використання заліза, що відобразилося на можливостях у сфері 

виробництва життєво необхідних благ (Котигорошко, 2008, с.94). 

У цей самий час відмічається поява в регіоні чужорідного населення, 

яке фіксується по комплексам ліпного посуду. Саме він, як найбільш 

масова категорія пам’яток, виступає одним з головних джерел для 

визначення етнокультурної приналежності населення та виявлення 

іншорідних впливів. 

Однією з найбільш крупних гальштатських культурно-історичних 

спільнот являється культура Гава. Початковий етап її формування в 

регіоні Верхнього Потисся відноситься до XII ст. до н.е. (Horedt, 1966, 

p.16-17; Смирнова, 1973, с.176; 1976, с.26-31; Балагури, 2001, с.332) і саме 

з нею пов’язують зародження північнофракійського етносу. Хронологічні 

рамки культури визначаються XII - VIII ст. до н.е., що відповідає фазам 

НА - НВ за П.Рейнеке (Reinecke, 1965). 

Термін “культура Ґава” вперше введено в наукову літературу 

угорською дослідницею А.Можоліч (Mozsolics, 1957, s.121). Початок 

систематичних досліджень старожитностей культури відноситься до 

другої половини ХХ ст. (Балагури, 1991, с.89). На даний час 

картографовано більше ста пам’яток. Це поселення, городища,

могильники та одиничні поховання, скарби та знахідки бронзових речей 

(Балагури, 2001, с.289). 

На початковому етапі населення культури Гава займало територію 

Верхнього Потисся (рис.1). Починаючи з Х ст. до н.е. частина носіїв 

культури, через східні гірські карпатські перевали (Крушельницкая, 1979, 

с.307), проникла в Прикарпаття, в райони верхньої течії Дністра, де вони 

отримали назву Голіградська група Гавської культури (рис.1). Основою 

для їх виділення стала знахідка скарбу бронзових виробів з с.Голігради 

Тернопільської обл. (Іллінська, Тереножкін, 1971, с.26), а після того, 

цілого ряду поселень. 

Порівняння керамічного матеріалу з посудом інших культур 

фракійського гальштату дало підставу вважати, що носії голіградської 

групи пам’яток були етнічно пов’язані з населенням Верхнього Потисся 

(Крушельницька, 1976, с.25). Г.І.Смірнова запропонувала об’єднати 

пам’ятки Прикарпаття та Верхнього Потисся під загальною назвою 

культура Гава-Голігради (Смирнова, 1973, с.167; 1976, с.18-34). 

Дискусійним питанням і до сьогодні є походження культури. Одні 

науковці (Г.І.Смірнова, М.Русу, К.Горедт, Й.Паулік) висувають культуру 

Отомань на роль “пракультури” Гава (Смирнова, 1973, с.171; Балагури, 

2001, с.315) і відкидають безпосередню роль у цьому процесі культури 

Станово (Сучью де Сус). Інші (С.Фолтіні, Т.Кеменцеі, А.Можоліч) 

вважають, що носіями культури Гава було місцеве населення пізнього 

періоду культур Піліні, Отомань і групи Беркес-Демечер культури 

Станово. Крім цього, відмічають і вплив культур курганних поховань 

(пізня фаза) та полів урнових поховань, що відобразилося на сприйнятті 

окремих елементів матеріальної культури (Балагури, 1991, с.104; 2001, 

с.315). 

Е.А.Балагурі, виходячи з аналізу нових матеріалів, зробив висновки 

про переростання ряду елементів культури Станово на наступному етапі 

розвитку в елементи культури Гава, що відображається у подальшому 

використанні певних форм посуду, методів їх орнаментації та обряду 

поховань. Це дало підставу припустити, що культура Гава утворилась у 

результаті синкретичних явищ місцевих культурних елементів та 

чужорідних (Піліні, Отомань фази ІІІ, Станово), характерних для Тисо- 

Дунайського басейну (Балагури, 1991, с.104-105; 2001, с.317). 

В результаті багаторічних досліджень пам’яток культури Гава зібрана 

значна кількість речового матеріалу, з якого більшу частину складає 

кераміка. Техніка її виготовлення стрічкова. Подібний спосіб формування 

посуду був широко розповсюджений в домашньому керамічному 

виробництві, для якого характерне виробництво як простих, так і 

складних форм (Семенов, Коробкова, 1983, с.201). До глиняної маси 

додавався шамот, пісок, рідше жорства. Ці домішки надавали глині 

24

додаткових корисних властивостей. Зокрема, посуд не деформувався та 

збільшувалася вогнетривкість виробів (Бобринский, 1978, с. 90). 

За технологією виготовлення та призначенням посуд поділяється на 

дві підгрупи: кухонний (підгрупа А) і столовий (підгрупа Б). 

Підгрупа А. Посуд цієї підгрупи відносно поганої якості та великого 

розміру. Його характерна особливість - світло-коричневий чи охристий 

колір (Балагури, 2001, с.303). Випал добрий, але не рівномірний. Основна 

форма - горщики. Більшість з них прикрашалися шишкоподібними 

виступами-упорами, які розміщувались під вінчиком. Інша особливість 

цього посуду - сліди розчосів від соломи чи трави. Традиція наносити 

подібні розчоси була запозичена від попередніх культур регіону. Ця 

кераміка широко використовувалася на ранньому етапі культури, але вже 

в класичний період (X - VIII ст. до н.е.) застосовується рідко (Балагури, 

2001, с.311). 

Горщики. По своїм параметрам, а конкретно, по формі вінчика і 

тулуба виділяються в три основні типи. 

Тип І. Горщики з ледь виділеним вінчиком, тулуб конічно звужується 

до дна або трохи випуклий. В верхній частині прикрашені невеликими 

шишкоподібними виступами. Діаметр вінчика (D) - 18-35 см; діаметр дна 

(d) - 9-13 см; висота (H) - 20-42 см (рис.2, 1-3). Цей тип горщиків є 

найбільш поширеним в керамічних комплексах культури як Верхнього 

Потисся, так і в Прикарпатті (Смирнова, 1969, рис.7, 2; Крушельницька, 

1976, рис.10, 8; рис.11, 1-5, 8-9). 

До цього типу, як варіант, віднесемо горщики з хвилястим вінчиком 

під яким присутні невеликі виступи. Поверхня, в більшості випадках, 

покрита розчосами. D - 14-20 см; d - 8-11 см; H - 16-21,5 см (рис.2, 4). 

Горщики цього варіанта відомі по керамічних комплексах поселень 

Сомотор та Лекинца де Муреш (Čaplovič, Cašaj, Olexa, 1977, s.92, obr.39, 

2; Demetеrová, 1986, tab.V, 6; Paulik, 1968, obr.6, 1,10) і могильника в 

Сопоті на Прикарпатті (Крушельницька, 1976, рис.11, 2; Крушельницкая, 

1979, таб.IV, 4). 

Тип ІІ. Стрункі горщики з плавно відігнутим вінчиком і виділеним 

горлом. Тулуб слабоовальний, його найбільше розширення припадає на 

верхню частину посудини. D - 14-27 см; d - 7-18 см; H - 17-37 см (рис.2, 5). 

Тип ІІІ. Горщики діжкоподібної форми. На території Верхнього 

Потисся представлені фрагментарно (Marta, 2009, pl.6, 11; 62, 8). Цілій 

горщик такої форми відомий з поселення голіградської групи в Залісках. 

D - 8 см; d - 5,5 см; H - 9 см (рис.2, 6) (Крушельницька, 1976, рис.10, 16). 

Підгрупа Б. Посуд кращої якості виготовлення у порівнянні з 

кухонним. По функціональному призначенню відноситься до столового 

посуду. Глиняне тісто добре відмучене з домішками дрібного шамоту і 

піску. Випал добрий. Зовнішня поверхня загладжувалася чи лискувалася 

25

чорним, рідше коричневим кольором. Останнє ущільнювало поверхню 

виробів та надавало їм більш естетичного вигляду (Семёнов, Коробкова, 

1983, с.208). Внутрішня поверхня лискованих посудин червоно-рожева, 

що є однією із виразних особливостей кераміки культури (Смирнова, 

1966, с.400). 

Ця підгрупа представлена широким асортиментом. До неї зараховані: 

корчаги-амфори, вази, миски, черпаки, горщики. 

Корчаги-амфори. Виділяються в чотири типи. 

Тип І. Корчаги з високим горлом зазвичай прикрашене 

горизонтальними канелюрами і конічно звужується до добре відігнутого 

вінчика. Тулуб випуклий з найбільшим розширенням в нижній третині. В 

більшості випадках на плечиках корчаг присутні рогоподібні виступи. 

Вони видавлювались із середини і прикрашалися канелюрами, які 

утворювали концентричні півкола. Інколи канелюрами прикрашалася 

шийка та найбільше розширення тулуба. D - 13-39 см; d - 7-20 см; H - 17- 

95 см (рис.3, 1-3). 

Традиція виробництва подібних амфор запозичується населенням 

культури Гава від носіїв попередніх культур регіону (Кеменцеи, 1986, 

с.122). Їх ще прийнято називати урнами псевдовілланова, так як мають 

близькі аналогії в ранніх урнах Італії типа Вілланова (Балагури, 2001, 

с.33). Однак, культура Гава створила свої варіанти, які стають її 

характерною ознакою. На протязі всього існування культури корчаги 

поступово видозмінюються (Paulik, 1968, s.12-20; Кеменцеи, 1986, с.122). 

Тип ІІ. З плавно відігнутим вінчиком, високою шийкою та випуклим, 

приземистим тулубом. Дно вузьке. D - 12-26 см; d - 8,5-15 см; H - 28-47 см 

(рис.3, 4-5). 

Як і корчаги першого типу генетично походять від посуду носіїв 

культур середньої бронзи. Змінюється форма шийки. Для раннього етапу 

культури Гава було характерне циліндричне горло. В класичний етап 

культури (X - VIII ст. до н.е.) воно стає воронкоподібним (Балагури, 2001, 

с.311). Даний тип корчаг зустрічається на переважній більшості пам’яток 

культури, в тому числі і на поселеннях: Сомотор (Čaplovič, Gašaj, Olexa, 

1977, s.92, obr.39,3; Demetеrová, 1986, Tab.II, 6; V, 8), Тисашварі 

(Кеменцеи, 1986, рис.41, 12), Динтешті (Марта, 2007, рис.1, 2), Саретел, 

Речі, Шинкраені (Paulik, 1968, оbr.7, 1-2,4). 

Тип ІІІ. Це посудини з добро відігнути вінчиком і високим горлом, 

яке чітко відокремлене від випуклого тулуба і конічно звужується до дна. 

Плечики прикрашені вертикальними канелюрами, інколи на них присутнє 

вушко. D - 5,6-13 см; d - 4,3-9 см; H - 10,8-21 см (рис.3, 6). Такі амфори 

відомі з області Саболч та Ніредьгази (Кеменцеи, 1986, рис.41, 15-16). 

Можна вважати, що вони походять від культури полів поховальних урн, а 

26

більш конкретно з локальної групи Вал (Кеменцеи, 1986, рис.20, 26- 

27,30,33-34). 

Тип IV. Це широкогорлий посуд з плавно відігнутим вінчиком. Тулуб 

округлої форми з найбільшим розширенням в центральній частині. На 

плечиках присутні невеликі округлі ручки. Дно вузьке. D - 17-20 см; d - 7- 

7,5 см; H - 18-25 см (рис.3, 9). 

Такі посудини відомі на пам’ятках станівської культури (Потушняк, 

1958, с.86-89, таб.LI, 1-5; Балагури, 2001, рис.75, 1,3). Подібні амфори 

присутні і на пам’ятках лужицької культури Словаччини (Porubský, 1958, 

tab.I, 3,14; tab.II, 2; Furmánek, 1970, obr.5, 1; obr.6, 2,3; Veliačik, 1991, 

abb.36, 1-6,10,12-15; Točik, Vladár, 1971, obr.33). 

Вази. Характеризуються плавно відігнутим вінчиком, який 

оздоблювався чотирма або п’ятьма пелюстковими виступами. Шийка 

чітко виділяється від плечиків. Тулуб приземистий і випуклий. Діаметр 

вінчика більший за висоту посудини. При оздобленні використовувалися 

канелюри, хвилясті лінії, півкола і невеликі соскоподібні виступи D - 13- 

37 см; d - 5,5-8,5 см; H - 9-27,5 см (рис.3, 7-8). 

Аналогічний посуд досить часто зустрічається в керамічних 

комплексах пам’яток культури Гава (Paulik, 1968, оbr.6; Балагурі, 1972, 

таб.Х, 2; Demetеrová, 1986, Tab.V, 5,9; VI, 19; Кеменцеи, 1986, рис.43, 2-3; 

Крушельницька, 1976, рис.9, 1; János, 1999, tab.VII, IX,8) і генетично 

пов’язані з керамічним комплексами південної частини Карпатського 

басейну (Paulik, 1968, s.26; Кеменцеи, 1986, с.122; Demetеrová, 1986, 

s.103). На думку ряду науковців, сосуди з пелюстковими виступами є 

архаїчним типом посудом культури Гава (Смирнова, 1973, с.171; 

Балагури, 2001, с.309). В подальшому вази такого типу зникають. 

Миски. Одна з найпоширеніших форм посуду. Більшість з них по 

краю вінчика прикрашені канелюрами, дрібними насічками чи круговими 

лініями, рідше шишкоподібними виступами. Загалом нараховується 14 

варіантів орнаменту (Балагури, 2001, с.311). По профілю посудини можна 

виділити в п’ять основних типів. 

Тип І. Конічні миски з не виділеним вінчиком. D - 19-25 см; d - 3,5-8 

см; H - 5,5-9 см (рис.3, 10-11). 

Тип ІІ. Широкогорлі миски із загнутим до середини вінчиком і 

конічним тулубом. На місці найбільшого розширення інколи присутні 

невеликі шишкоподібні виступи або невеликі ручки. D - 9,5-22,5 см; d - 

3,5-8,5 см; H - 4-8 см (рис.3, 12-13). 

Тип ІІІ. Миски конічної форми. Вінчик оздоблений пелюстковими 

виступами. Дно вузьке. D - 19-42 см; d - 10-11 см; H - 12-4 см (рис.3, 14). 

Тип IV. Миски з вінчиком відігнутий на зовні і прикрашений 

пелюстковими виступами. Плечики чітко виділені, від яких тулуб конічно 

звужується до дна. D - 13-30 см; d - 5,5-9,5 см; H - 9-14,5см (рис.3, 15). 

27

Тип V. Миски з плавно відігнутим вінчиком, чітко підкресленими 

плечиками і напівсферичним тулубом. D - 16,5 см; H - 5 см (рис.3, 16). 

Черпаки. По своїй профіліровці виділяються в чотири основні типи. 

Тип I. Конічні черпаки з петлеподібною ручкою, яка кріпилася до 

вінчика і середньої частини тулуба. Внутрішня поверхня інколи оздоблена 

рядом паралельних канелюр. D - 8-21 см; d - 5-9 см; H - 6,5-9 см (рис.3, 17- 

18). 

Тип ІІ. Це черпаки з невиділеним вінчиком і напівсферичним тулубом 

та великою петлеподібною ручкою. D - 13-19,5 см; H - 6-9 см (рис.3, 19). 

Тип ІІІ. Біконічні черпаки з плавно відігнутим вінчиком. Плечики 

виражені. Ручка петлеподібна, кріпилась у вінчика і перелому тулуба, 

високо виступає над устям. D - 9-14см; d - 5-5,5 см; H - 5-9 см. Виділяється 

два варіанта. 

Варіант А. Черпаки з конічним тулубом (рис.3, 21). 

Варіант Б. Приземисті посудини з випуклим тулубом і декором на 

верхній частині корпуса (рис.3, 20). 

Тип ІV. Черпаки з плавно відігнутим вінчиком і чітко підкресленими 

плечиками. Нижня частина тулуба з більш чи менш вираженою 

овальністю. Ручка петлеподібна, високо виступає над устям. Інколи 

внутрішня поверхня прикрашена дугоподібними та кільцевими лініями, 

які складають характерний орнамент для подібних сосудів лужицької 

культури. D - 8,5-9 см; d - 2-3 см; H - 3,5-4 см (рис.3, 22-23) Аналогічні 

черпаки зустрічаються на пам’ятках лужицької культури (Porubský, 1958, 

tab.ІІ, 8,10; Veliačik, 1991, abb.38, 1,3,4,6). 

Горщики. По профілю виділяються три основні типи. 

Тип І. Горщики біконічної форми. Інколи в верхній частині тулуба 

оздоблені невеликими ручками. Горло добре відкрите, дно широке або 

вузьке. D - 12-14 см; d - 5-11 см; H - 14,5-23 см (рис.2, 8-9). 

Тип ІІ. Горщики з коротким плавно відігнутим вінчиком. Горло 

прикрашене горизонтальними врізними лініями і оздоблене невеликими 

округлими ручками. Тулуб слабоовальний, дно вузьке. D - 18 см; d - 7 см; 

H - 23 см (рис.2, 7). Аналогічний горщик присутній в лужицькому 

похованні 15 в Партизанському в Словаччині (Porubský, 1958, tab.IV, 1). 

Тип ІІІ. Широкогорлі конічні горщики з вузьким дном. В верхній 

частині розміщуються невеликі округлі ручки. D - 11,5-22 см; d - 6-11 см; 

H - 13-24 см (рис.2, 10). 

Даний тип горщиків зустрічається на багатьох пам’ятках культури 

Гава. Зокрема: Шебастовцях, Борші (Demetеrová, 1986, tab.І, 11; tab.III, 6), 

Тактабаї (Кеменцеи, 1986, рис.43, 6), Залісках (Крушельницька, 1976, 

рис.10, 10), Магалі (Смирнова, 1957, рис.37). Зазначимо, що такий посуд 

зустрічається і серед кераміки культури Киятице (Кеменцеи, 1986, рис.38, 

28

19), де з’являється під впливом лужицької культури Словаччини 

(Budinský-Krička, 1976, s.128). 

Крім перерахованих вище форм зустрічаються невеликі вазочки на 

пустотілій ніжці. Вони складають незначну групу кераміки (рис.3, 24-25). 

Подібний посуд Т.Кеменцеі вважає суто гавським, який виник не під 

впливом попередніх місцевих культур, а є “продуктом” культури Гава 

(Кеменцеи, 1986, с.122; рис.3-5). Ймовірно в господарстві вони не 

використовувались, а призначались для проведення ритуалів. Їх поява 

відноситься до класичної фази культури (X - VIII ст. до н.е.) (Балагури, 

2001, с.307, 311). 

Підсумовуючи огляд керамічного комплексу пам’яток культури Гава 

відмітимо, що посуд має широкі аналогії на пам’ятках раннього гальштату 

Карпато-Дунайського ареалу. 

У IX ст. до н.е. стабільність в регіоні порушується прибулими, 

чужорідними племенами. Їх присутність, в першу чергу, фіксується по 

колекціям кераміки домашнього виробництва. Складається конфліктна 

ситуація, що приводить до створення ряду городищ культури Гава 

(Смирнова, 1966, с.406; Балагури, 2001, 319; Прохненко, 1999, с.74). З 

півночі просуваються племена лужицької культури, з заходу - племена 

культури полів поховання (Балагури, 1972, с.66; 1991, с.105, Кухаренко, 

1969, с.72), з південного сходу - кіммерійці (Балагури, 1991, с.105; 

Котигорошко, 2008, с.98). В результаті в кінці IX ст. до н.е. культура Гава 

припиняє своє існування на основній території, крім Верхнього Потисся, 

де вона збереглася до VIII - VII ст. до н.е. (Кобаль, 1992, с.174; Попович, 

2002, с.73-90). 

Даний культурно-хронологічний горизонт прийнято називати Гава ІІІ, 

чи передкуштановицький. По відносній хронології він відповідає ступені 

HB3 - HC (Попович, 2002, с.73). 

Пам’ятки цього горизонту представлені невеликою кількістю, що 

скоріш за все пов’язано з міграційними процесами, які проходили 

наприкінці бронзового віку. (Miroššayová, 1987, s.142; Котигорошко, 2008, 

с.102). 

Поселення відомі, в основному, за підйомним матеріалом. Незначні 

розкопочні роботи проводилися лише в окремих пунктах, зокрема, на 

поселенні Ужгород-Горяни, яке відкрите і частково досліджене в 1975 р. в 

ур.Загумени (Пеняк, Попович, Потушняк, с.1976, 376-377). Тут на ділянці 

загальною площею 400 кв. м було виявлено залишки наземної споруди. 

Керамічний матеріал складався з кухонного і столового посуду гавського 

типу, але реконструкції не підлягає із-за своєї фрагментарності (Попович, 

2002, рис.5; 6). 

Під час археологічних робіт на окраїні с. Чорнотисово 

(Виноградівський район) виявлена напівземлянка зі значним керамічним 

29

комплексом і скарбом із конусів (Балагури, 1981, с.227). Добротні 

матеріали отримані в період розкопок на Сомоторській горі, де виявлено 

цілий ряд об’єктів Гавської культури (Pastor, 1958). 

Цей горизонт досить добре представлений одиничними похованнями 

Тибави, Вояни, Лучок, Краловського Хлмца (Budinský-Krička, 1976, s.119- 

149), Хуста (Попович, 1996, с.212-213), Земплінських Копчан (Demetеrová, 

1983), Королева (Котигорошко, 2008, с.103) та могильниками: Великий 

Березний (Потушняк, 1958, с.128-131), Войнатина (Budinský-Krička, 1976), 

Саболчверешморт (Bóna, 1986, old.40). 

У зв’язку з обмеженістю польових досліджень пам’яток цього 

горизонту більшість посуду представлена уламками і не піддається 

реконструкції. Значна частина цілих посудин, які піддаються 

типологізації, відомі по похованням, що дозволяє її в першу чергу 

залучити для проведення аналізу керамічної продукції населення регіону 

вказаного періоду. 

В залежності від технології виробництва посуд 

передкуштановицького горизонту поділяється на дві підгрупи. 

Підгрупа А. Посуд кухонного призначення вироблявся з домішками 

жорстви та шамоту, колір від світло до темно-коричневого чи 

червонуватого. З декоративних прийомів використовувалися наліпні 

виступи-упори, які розміщувалися під вінчиком, рідко зустрічаються 

розчоси від трави чи соломи. Подібна традиція була значно поширена у 

носіїв культури Гава. Кераміка цієї підгрупи представлена однією формою 

- горщиками, які по профілюванню виділяються в чотири типи. 

Тип І. Це горщики струнких пропорцій з невираженим вінчиком, 

горло широке. Тулуб ледь випуклий, конічно звужується до дна. D - 14-26 

см; d - 8,5-12 см; H - 14-33 см (рис.4, 1-2). 

Даний тип горщиків є одним з найпоширеніших форм посуду і 

присутній на більшості пам’яток: Сомотор (Miroššayová, 1987, tab.Х, 17), з 

поселення біля с.Тишів (Попович, 2002, с.76; рис.2, 1), з поховань в 

Лучках (Miroššayová, 1987, tab.IV, 5), Войнатини (Budinský-Krička, 1976, 

tab.II, 1; tab.III, 7,9), Великого Березного (Потушняк, 1958, табл. LXVIII, 3; 

Budinský-Krička, 1976, obr.13, 4). 

Тип ІІ. Стрункі горщики з плавно відігнутим вінчиком і вираженим 

горлом. Тулуб слабо овальний з найбільшим розширенням в центральній 

частині. D - 20 см; d - 9 см; H - 38 см (рис.4, 3). Один з таких горщиків 

відомий з поховання в Тибаві. На його дні зроблений отвір (Budinský- 

Krička, 1976, obr.8), що є характерною рисою лужицької культури. 

Тип ІІІ. Приземисті горщики діжкоподібної форми з широким устям. 

Виділяються два варіанти. 

30

Варіант А. Горщики з не виділеним вінчиком. D - 11-18,1 см; d - 9,5- 

11 см; H - 10,5-20,7 см. (рис.4, 4). Один з цілих горщиків відомий по 

комплексу поховання 38 з Войнатини (Budinský-Krička, 1976, tab.VIII,7). 

Варіант Б. З виділеним і плавно відігнутим вінчиком D - 24,4-31 см; d 

- 13 см; H - 27,5-31 см (рис.4, 5). 

Підгрупа Б. Складається з столового посуду з більш широким 

асортиментом: амфори, миски, черпаки, горщики. Виготовлені з ретельно 

обробленого глиняного тіста. Випал достатній. Колір коричневий, сірий 

чи рожевий, поверхня загладжена чи покривалася лискуванням. З домішок 

зазвичай використовувався пісок. 

Амфори. Посуд з плавно відігнутим вінчиком і воронкоподібним 

горлом. Плечики чітко підкреслені, тулуб випуклий, оздоблений 

пластичними ребрами. Дно вузьке. D - 27 см; d - 11 см; H - 34 см (рис.4, 

6). Одна з цілих амфор відома по керамічному комплексу поселення на 

Сомоторській горі (Miroššayová, 1987, s.115; tab.X,19). 

Миски. По своїм пропорціям виділяються в два типи. 

Тип І. Конічні миски приземистої форми з не виділеним вінчиком та 

широким горлом і вузьким дном. D - 19-25 см; d - 3,5-8 см; H - 5,5-9 см 

(рис.4, 7). 

Тип ІІ. Від попереднього відрізняється загнутим в середину вінчиком. 

На місці найбільшого розширення інколи присутні невеликі 

шишкоподібні виступи. D - 9,5 см; d - 3,5-8,5 см; H - 4-8 см (рис.4, 8). 

Зазначимо, що крім вище наведених типів, зустрічаються фрагменти 

мисок, які мають пелюсткові виступи на вінчику, однак реконструкції не 

піддаються (Попович, 2002, с.77; рис.6, 12). 

Черпаки. Представлені невеликою групою посуду, в основному 

фрагментарного. З відомих екземплярів, що підлягають типологічному 

аналізу, можна виділити три типи. 

Тип І. Конічні черпаки з не виділеним вінчиком, ручка петлеподібна, 

висока. D - 8,6-11,6 см; d - 4,3-7 см; H - 7,1-10 см (рис.4, 9-10). Відомі по 

поховальним комплексам Войнатини та Воян (Budinský-Krička, 1976, 

obr.9, 2.4; tab.VIII, 2). 

Тип ІІ. Черпаки напівсферичної форми з невеликою заокругленою 

ручкою, яка трохи виступає над вінчиком. Один з таких черпаків відомий 

на поселенні в Горянах (Попович, 2002, рис.5, 5). D - 10 см; H - 7 см 

(рис.4, 11). 

Тип ІІІ. Черпаки з плавно відігнутим вінчиком, високим горлом і 

напівсферичним тулубом. Плечики чітко виділені. Ручка велика, 

петлеподібна, високо виступає над устям. D - 9,8-12 см; d - 4 см; H - 5-6,5 

см (рис.4, 12). Представлені в комплексі поховання 50 у Войнатині 

(Budinský-Krička, 1976, tab.ІХ, 1) та поховання у Великому Березному 

(Потушняк, 1958, с.130; таб.LXІХ, 5; Budinský-Krička, 1976, obr.13, 3). 

31

Присутність таких черпаків, судячи з аналогій, є впливом лужицької 

культури, де вони широко побутували. 

Горщики. Поверхня їх загладжена чи чорнолискована. По своїм 

параметрам виділяються в три типи. 

Тип І. Горщики біконічної форми з невиділеним вінчиком. D - 18-19 

см; d - 9-10,5 см; H - 20-22,7 см (рис.4, 13). 

Тип ІІ. Посудина з невиділеним вінчиком, високою шийкою та 

округлим тулубом. На плечиках присутні невеликі округлі ручки. D - 17 

см; d - 9,5 см; H - 24,5 см (рис.4, 14). Одна з таких посудин з отвором на 

дні відома по комплексу поховання з Великого Березного (Потушняк, 

1958, с.129; таб.LXVIII, 1). Отвір, як вказувалось вище, є характерною 

ознакою лужицької культури. 

Тип ІІІ. Порівняно струнких пропорцій. Вінчик вертикальний, 

плечики не виділені, тулуб ледь овальний. По горлу наносилися врізні 

горизонтальні лінії та прикріплювалися невеликі ручки. Найбільше 

розширення тулуба припадає на нижню половину корпуса. D - 18 см; d - 7 

см; H - 23 (рис.4, 15). Аналогічний горщик присутній в похованні 19 

некрополя лужицької культури в Партизанському (Porubský, 1958, tab.IV, 

1). 

Наступний культурно-хронологічний горизонт - середина VI - IV ст. 

до н.е. (за відносною хронологією відповідає ступеням HC - HD по 

П.Рейнеке) і характеризується зміною політичної ситуації в Карпатському 

ареалі, що було пов’язано з проникненням у середині VI ст. до н.е. скіфів 

із сходу. З їх приходом у Трансільванії формується скіфська культура 

Чумбруд (Vasiliev, 1980), носіїв якої пов’язують з агафірсами Геродота 

(IV, 48), та культура Сентеш-Векерзуг в Альфельді (Vulpe, 1970, s.165- 

182), яку ототожнюють з племенами сегиннів (Геродот, V, 9) (рис.5). 

Про вплив скіфських культур на племена регіону існують різні думки 

серед науковців, однак, вони одностайні у тому, що населення Верхнього 

Потисся відносилося до північнофракійської етнічної спільноти 

(Котигорошко, 2008, с.105). 

В цей час у регіон формуються дві споріднені культурні групи: 

Куштановицька та Саніслеу-Нір. Перша займала правобережжя р.Тиси 

(рис.5). Свою назву культура отримала по с. Куштановиця Мукачівського 

району, де в 1929-1931 рр. проводилися розкопки курганного могильника 

(Böhm, Jankovich, 1936). Більш масштабні дослідження куштановицьких 

пам’яток проходили в другій половині ХХ століття, але тільки 70-х роках 

були виявлені поселення (Балагури, 1975, с.271; Попович, 1986, с.191). На 

сьогоднішній день зафіксовано і частково досліджено 20 поселень та 

досліджено 135 курганів (Попович, 2006, с.21-25). 

Домінуюча більшість курганних могильників куштановицької 

культури зосереджена на території східної частини регіону. У зв’язку з 

32

цим залишається дискусійним питання про входження, до цієї культури 

східнословацьких пам’яток пізнього гальштату. На думку 

Е.Мірошшайової (1986, с.214; 1987, s.144) і П.Юречка (1983, s.428) є 

сумнівним їх зарахування до кола куштановицьких старожитностей. 

На сьогодні на території Східної Словаччини відомі два поховання 

біля Михайлівців (Miroššayová, 1987, s.144) з значним керамічним 

матеріалом. Однак, Е.Мірошшайова заперечує наявність курганних 

насипів, а З.Чілінська, дослідниця поховань, вважає що земляні насипи 

існували (Čilinska, 1959, s.79-80). 

Проти приналежності поховань до куштановицької культури 

Е.Мірошшайова висунула два основних положення: відсутність земляних 

насипів та наявність значної кількості кружальної кераміки, що не 

характерне для куштановицької культури (Мирошшайова, 1986, с.212). 

Однак, якщо кружальний посуд дійсно складає мізерну частину 

поховальних комплексів культури, то на поселеннях Закарпаття виявлено 

досить значна його кількість (Попович, 2006, с.15). 

Таким чином, припущення І.І.Поповича (2006, с.16) та 

В.Г.Котигорошка (2008, с.104) про те, що Східна Словаччина входить до 

області поширення куштановицької культури, є не безпідставним. 

На території Північно-Східної Угорщини теж наявні куштановицькі 

пам’ятки, зокрема кургани в Тарпі (Bóna, 1986, old.42). 

Друга культурна група - Саніслеу-Нір, зосереджена на лівобережжі 

р.Тиси (рис.5). До неї зараховані пам’ятки Північно-Західної Румунії 

пізньогальштатського періоду - початку латену (HD – LT B2), які в 

основному представлені ґрунтовими могильниками. Найбільш 

досліджений з них Саніслеу ІІ (Németi, 1982; 1984). До цієї культурної 

групи відносяться і старожитності скіфського часу Північно-Східної 

Угорщини, а саме ґрунтовий могильник у Петнехазі (Bottyan, 1955) та 

окремі поховання (Bóna, 1986, old.42-43). Щодо поселень, то вони відомі 

виключно по підйомному матеріалу (Котигорошко, 2008, с.105). 

Відмінність між цими двома культурними групами полягає у типах 

могильників (курганні, ґрунтові) і в окремих деталях поховання, що 

пов’язано, ймовірно, з племінними особливостями (Котигорошко, 2003, 

с.26; 2008, с.114). Ще одна відмінність, що для групи Саніслеу-Нір, 

особливо для Північно-Східної Угорщини, характерним є більш значна 

кількість металевих виробів і кружального сіроглиняного посуду, у 

порівнянні з куштановицькою. Однак, домінуючий речовий інвентар 

представлений керамікою, яка в більшості є однаковою для цих двох 

культурних груп. Відзначається вона великою різноманітністю форм і 

представлена ліпним і, в меншій мірі, кружальним посудом. Більша 

частина цілих посудин походить з поховань, через що вона, в першу 

чергу, залучається для проведення типологічного аналізу. 

33

Ліпний посуд, у порівнянні з попередньою добою, представлений 

значно більшим асортиментом. В залежності від технології виготовлення і 

функціонального призначення виділяється дві підгрупи посуду: кухонний 

(підгрупа А) та столовий (підгрупа Б). 

Підгрупа А. Глиняне тісто з домішками жорстви, шамоту чи 

крупнозернистого піску. Випал нерівномірний, колір від світло до темнокоричневого. 

З орнаментаційних прийомів зазвичай використовувалися 

шишкоподібні виступи. Характерним для посуду цієї підгрупи стають 

горщики з наліпним валиком і пальцевими защипами на ньому. Такий 

орнамент стає традиційним для фракійського керамічного комплексу і в 

подальшому він набуває широкого розповсюдження та різноманітних 

форм і мотивів, які широко представлені пізніше, на посуді дакійської 

культури (Crişan, 1969, pl.CV-CVI; Котигорошко, 2004, с.174, 182). 

Появу горщиків з таким орнаментом пов’язують з впливом скіфської 

культури західноподільського регіону (Смирнова, Бернякович, 1965, с.99- 

100; Пеняк, 2007, с.54). Хоча, зазначимо, що горщики таких форм і з 

такою орнаментацією відомі в регіоні ще з доби середньої бронзи 

(Балагури, 2001, рис.40. 1-2, 4,12). Такі ж форми горщиків широко 

використовувалися і у ранньому гальштаті, що вище вже зазначалось. 

І.І.Попович припустив, що ці форми та орнамент є не локальними 

особливостями чи результатом змішання окремих племінних груп, а 

проявом єдиних стильових особливостей у керамічному виробництві на 

етнічно споріднених територіях (Попович, 2006, с.63). 

В основному, посуд цієї підгрупи представлений горщиками, в 

меншій кількості сковорідками та корчагами. Горщики в залежності від 

профілювання можна виділити в п’ять основних типів. 

Тип І. Широкогорлі горщики з конічною формою корпуса. D - 12,5-20 

см; d - 8-10 см; H - 13-27,5 см (рис.6, 1-4). Серед цього типу виділяються 

два варіанти: 

Варіант А. Горщики з невиділеним вінчиком (рис.6, 1-3). 

Варіант Б. З плавно відігнутим вінчиком (рис.6, 4). 

Тип ІІ. Стрункі горщики з плавно відігнутим вінчиком. Тулуб слабо 

овальний з максимальним розширенням в центральній частині. Горло 

прикрашене наліпним валиком. D - 10-18 см; d - 7-13 см; H - 14-28 см 

(рис.6, 5). 

Тип ІІІ. Горщики з приземистою, діжкоподібною формою та 

невиділеним вінчиком. D - 12-18 см; d - 9-13 см; H - 15-33 см (рис.6, 6-8). 

Тип IV. Невеликі приземисті горщики з плавно відігнутим вінчиком. 

Тулуб овальної форми з найбільшим розширенням в середній частині 

корпуса. D -11-19 см; d - 8-14 см; H - 12-25 см (рис.6, 9-10). 

Всі ці типи продовжують традиції попереднього часу. Новим є 

широке використання наліпного валика з пальцевими защипами, що вже 

34

вище відмічалось. До речі, подібний орнамент присутній не на всіх 

горщиках вказаних типів. 

Тип V. Приземисті горщики з ледь відігнутим вінчиком і округлим 

тулубом. Найбільше розширення припадає на нижню половину корпуса. D 

- 8-18см; d - 5-13,5 см; H - 10,5-25,2 см (рис.6, 11). 

Горщики цього типу з’являються в керамічних комплексах 

куштановицької культури (Котигорошко, 1991, рис.17, 3; Попович, 2006, 

рис.38, 3). Зазначимо, що в цей час, при їх оздобленні, використовувався 

тільки шишкоподібний орнамент, а виробництво продовжується і в 

подальшому, до І ст. н.е. (Kotigoroško, 1995, fig.31, 8-10; 43, 23-25; 

Мойжес, 2008, с.16, рис.1, 23-25). 

Корчаги. Представлені однією формою, яка по профілю відповідає 

горщикам ІІІ типу. Фрагменти такої корчаги відомі з поселення IV ст. до 

н.е. в Стретавці (Miroššayová, 1979, obr.9, 7). Орнаментована вона 

наліпним валиком з пальцевими защипами. Приблизна її висота була 55 

см, діаметр вінчика біля 40 см (рис.6, 17). В подальшому корчаги 

подібного профілювання стають поширеними і виробляються до 

дакійської культури включно (Котигорошко, 2004, рис.2, 1-5; Мойжес, 

2008, с.17; рис.1, 30-32). 

Наступна форма, яка досить часто зустрічається на пам’ятках 

куштановицької культури представлена сковорідками, які по своїм 

формам виділяються в два типи. 

Тип І. Бортик вертикальний, дно плоске. D - 20 см; d - 20 см; H - 4,5 

см (рис.6, 12). 

Тип ІІ. Корпус конічний, дно горизонтальне. D - 13,5-16 см; d - 10-12 

см; H - 2,5-5 см (рис.6, 13). 

Піали. З овальним корпусом яке плавно переходить до не виділеного 

дна. D - 10-13 см; H - 1,5-6,5 см (рис.6, 14-16). 

Підгрупа Б. Посуд столового призначення більш дбайливого 

виготовлення. Поверхня загладжена чи лискована, внутрішня світлокоричнева 

чи рожево-коричнева. Однак, у технології виготовлення, у 

порівнянні з попереднім періодом, відмічаються зміни, що проявляється у 

значному зменшенні використання канелюрного орнаменту, погіршення 

лискування та потовщення стінок посудин (Попович, 2006, с.33). 

Асортимент підгрупи Б значно ширший і представлений такими 

основними формами: корчаги-амфори, миски, вази, глечики, черпаки та 

горщики. 

Корчаги-амфори. Виділяються чотири основні типи: 

Тип І. Корчаги з високою конічною шийкою і коротким, плавно 

відігнутим вінчиком. Плечики чітко підкреслені. Тулуб випуклий з 

найбільшим розширенням в нижній частині корпуса. D - 20,5 см; d - 15 см; 

H - 36 см (рис.7, 1). 

35

Прикладом виступає корчага з кургану 1 (“Погана діва”) 

куштановицької культури біля с.Невицьке (Попович, 1985, рис.8, 1). 

Можна вважати, що її прототипом є гавські амфори. На відміну від них, 

тут відсутні шишкоподібні виступи та чисельні канелюри. 

Тип ІІ. Посудини з чітким біконічним тулубом, у яких максимальне 

розширення припадає на нижню половину корпуса. На місці його 

найбільшого розширення зазвичай присутні невеликі виступи-упори. 

Вінчик невеликий, плавно відігнутий. D - 12-20 см; d - 7-11 см; H - 21-31 

см (рис.7, 2). 

На пам’ятках сер. VI - IV ст. до н.е. вони є досить поширеним типом 

корчаг: Білки (Попович, 2006, рис.18, 3), Куштановиця (Böhn, Jankovich, 

1936, tab.ХХ, 5), Саніслеу ІІ (Németi, 1982, abb.15, 1; abb.16, 20), Сомотор, 

Лічартовець (Miroššayová, 1987, tab.Х, 15; ХІІ, 21), Чечейовці 

(Miroššayová, 1994, tab.III, 15; VII, 10; X, 19). 

Тип ІІІ. Корчага з вузьким горлом і плавно відігнутим вінчиком. 

Тулуб опуклобокий, максимальне розширення припадає на нижню 

частину тулуба, де зазвичай присутні невеликі шишкоподібні виступи. D - 

11-23,5 см; d - 7-16 см; H - 19-37,5 см (рис.7, 3). 

Тип ІV. Посуд біконічної форми з високою шийкою у вигляді 

раструба. Дно вузьке. Один із цілих екземплярів відомий по комплексу 

кургану 1 могильника Жорнина (Popovich, 1997, pl.V, 5; Попович, 2006, 

рис.27, 5). Його тулуб прикрашений врізними лініями трикутної форми. D 

- 17,5 см; d - 8,5 см; H - 28 см (рис.7, 4). Подібна посудина присутня в 

похованні 1 могильника Саніслеу ІІ (Németi, 1982, abb.5, 5). 

Всі вище перераховані корчаги виступають пізніми варіантами 

гавських корчаг-амфор. На це вказує збереження пропорцій, склад тіста та 

колір посуду (зовнішня чорнолискована, внутрішня коричнево-рожева) 

(Попович, 2006, с.62). 

Миски. Одна з розповсюджених форм посуду епохи гальштата. По 

своїм пропорція виділяються в п’ять типів. 

Тип І. Приземисті, широкогорлі миски конічної форми з ледь 

виділеним вінчиком. D - 14-30 см; d - 4-6 см; H - 4-14 см (рис.7, 5). 

Тип ІІ. Біконічні миски з широким горлом. Між собою різняться по 

висоті. В окремих випадках на місті перегину тулуба прикрашені 

невеликими шишкоподібними виступами. D - 16,5-30 см; d - 6-13 см; H - 

7-12 см (рис.7, 6-7). 

Миски цих типів генетично пов’язані з культурами середньої бронзи. 

Їх форма широко розповсюджується на території Карпато-Дунайського 

ареалу. Перший тип виробляється безперервно до пізньоримського часу 

(Kotigoroško, 1995, fig.115, 10-11). Другий тип мисок доволі широко 

використовувався на пам’ятках дакійської культури, зокрема, на городищі 

Мала Копаня (Котигорошко, 2004, рис.4, 30). 

36

Тип ІІІ. Конічні миски з пелюстковими виступами. D - 31-38,5 см; d - 

8-15 см; H - 11-12 см (рис.7, 8-9). 

Тип IV. Можна розглядати як варіант попереднього типу. Вони мають 

пелюсткоподібні виступи на вінчику, але разом з цим, у них чітко 

виражені плечики. D - 23-30 см; d - 7-9,5 см; H - 10,5-14,5 см (рис.7, 10- 

11). 

Миски з пелюстковими виступами досить часто зустрічаються на 

куштановицьких пам’ятках (Попович, 2006, рис.17, 4; 30, 8; 33, 2; 

Miroššayová, 1987, tab.V, 12,15,19; VI, 24) та Саніслеу-Нір (Németi, 1982, 

abb.5, gr.1, 1; abb.7, gr.13, 6; abb.8, gr.16, 1; abb.11, gr.32, 14), де вони 

виготовлялися в традиціях культури Гава, носії якої, в свою чергу, 

запозичили ці форми від населення попередніх культур (Кеменцеи, 1986, 

с.122; Балагури, 2001, с.311). У подальшому не виробляються. 

Тип V. Миски відкритого типу з плавно відігнутим, потовщеним 

вінчиком і чітко виділеним від горла конічним тулубом. D - 10-22 см; d - 

4-6 см; H - 6 см (рис.7, 12). Їх виробництво починається у VI - IV ст. до 

н.е. (Miroššayová, 1987, tab.VI, 14; XI, 19,25,28) і продовжується до І ст. 

н.е. (Котигорошко, 2004, рис.4, 17-24), а варіації зберігаються до 

пізньоримського часу. 

Вази. Представляють собою миску, посаджену на високий пустотілий 

піддон. Верхня частина відповідає формі мисок IІ типу. Екземпляр з 

поселення в Стретавці має миску з чотирма виступами на вінчику 

(Miroššayová, 1979, obr.3, 6). D - 12,5-18 см; d - 6-9 см; H - 9,5-11,1 см 

(рис.7, 13-14). 

Подібний посуд до цього не відомий. В подальшому такі вази 

отримали широке розповсюдження в дакійській культурі, де вони 

виділяються в декілька типів в залежності від профілю верхньої частини і 

є характерним посудом цієї культури (Котигорошко, 2004, с.175, 182). 

Глечики. Всі вони майже однотипні. Тулуб опуклобокий, найбільше 

розширення якого припадає нижче середини корпуса. Велика 

петлеподібна ручка кріпилася до вінчика і найбільшого розширення 

корпуса. Між собою різняться висотою горла. D - 5,6-11,4 см; d - 4,1-8,3 

см; H - 7,5-14,8 см (рис.7, 15-17). 

Такі глечики відомі по комплексах поселення IV ст. до н.е. в 

Стретавці (Miroššayová, 1979, obr.2). Тут треба відмітити наявність в 

об’єктах даного пункту фрагментів кельтської кружальної кераміки 

(Miroššayová, 1979, obr.8, 3,6). Можливо, що поява цих глечиків пов’язана 

з проникненням кельтів, так як в подальшому, на пам’ятках латенської 

культури регіону подібні глечики були широко розповсюджені, як у 

ліпному так і в кружальному виконанні (Мойжес, 2007, рис.3, 1-3, 6). 

Черпаки. За своїми пропорціями виділяються в три основні типи. 

37

Тип І. Черпаки конічної форми з високою петлеподібною ручкою. D - 

6,5-10 см; d - 2-5 см; H - 4,5-7 см (рис.8, 1). 

Тип ІІ. Напівсферичної форми. Корпус плавно переходить в овальне 

дно, в окремих випадках в центрі дна знаходиться амфалос, щоб черпак 

міг стояти в вертикальному положенні. Ручка висока, петлеподібна та 

інколи оздоблена на верхньому згині виступом (рис.8, 5). Між собою 

різняться висотою корпуса. D - 9-13 см; H - 6-12 см (рис.8, 2-5). 

Тип ІІІ. Черпаки біконічної форми. Між собою різняться висотою і 

оформленням ручки. D - 8-15 см; d - 3-8 см; H - 8-12 см (рис.8, 6-7, 9). 

Серед цього типу виділяються черпаки з відростком на верхньому згині 

ручки, що є, на нашу думку, результатом впливу скіфських культур 

Прикарпаття, де такі черпаки були широко вживаними. 

Горщики. На відміну від горщиків підгрупи А відзначаються більш 

дбайливим виготовленням (Пеняк, 2007, с.54), одноманітністю фактури 

поверхні та складу тіста (Попович, 1985, с.58) і мають виразні лужицькі 

ознаки. За І.І.Поповичем третя група кераміки (Попович, 2006, с.36-37). 

По своєму профілюванню виділяються в чотири типи. 

Тип І. Біконічні горщики з широко розкритим горлом і плавно 

відігнутим вінчиком. D - 18,5-28 см; d - 7-16 см; H - 22,5-33,5 см (рис.8, 

8,10). 

Тип ІІ. Приземисті біконічні горщики з ледь підкресленим коротким 

вінчиком. Найбільше розширення тулуба, яке припадає на центральну 

частину корпуса, більше за висоту самого горщика. D - 8-11 см; d - 8,5-11 

см; H - 16-22 см (рис.8, 11-12). 

Тип ІІІ. Горщики з високою циліндричною шийкою, вінчик 

вертикальний. Тулуб овальний або зі слабо вираженою біконічністю. 

Найбільше розширення в нижній половині корпуса. D - 8-16 см; d - 5-12 

см; H - 11,5-24 см (рис.8, 13-14). 

Тип IV. Горщики діжкоподібної форми. Найбільше розширення 

припадає на середню частину корпуса. Діаметр вінчика і дна майже 

однакові. D - 8,5-12,5 см; d - 6-12 см; H - 14,5-24,5 см (рис.8, 15-16). 

Горщики останніх двох типів, на відміну від біконічних, до і після 

цього часу в регіоні не відомі, присутні виключно в керамічних 

комплексах куштановицької культури. 

Характерною рисою пам’яток розглядаємого періоду є поява 

кружального посуду. Загалом, він складає незначну групу в керамічних 

комплексах старожитностей сер. VI - IV ст. до н.е. і в основному відомий в 

комплексах південних та західних областей регіону (Котигорошко, 2008, 

с.111). Так, наприклад, серед пам’яток Саніслеу-Нір виділимо найбільш 

досліджений могильник Саніслеу ІІ (Nemeti, 1982; 1984). В його 

поховальних комплексах кількість кружального посуду складає від 20 до 

30 % (Nemeti, 1984, fig.9), а на території Східної Словаччини в похованні 2 

38

в Михайлівцях, кружальна кераміка складає 39,1 % (Мирошшайова, 1986, 

с.212; Miroššayová,1987, s.144). 

Появу кружального посуду в регіоні дослідники пов’язують з 

імпортом з Тисо-Дунайського межиріччя, з області розповсюдження 

фрако-скіфської культури, що підтверджується й іншими знахідками 

(Dušek, 1971, s.448; Miroššayová, 1987, s.143; Jurečko, 1983, s.438; 

Мирошшайова, 1986, с.213) та визначають її як кераміка алфельдського 

типу (Miroššayová, 1987, s.145). Разом з цим окремі дослідники не 

виключають місцеве виробництво сіроглиняної кераміки (Jurečko, 1981, 

s.206). 

Починаючи з сер. VI ст. до н.е., кружальний посуд, в тій чи іншій 

мірі, входить в комплекси фрако-скіфських пам’яток Угорщини. На 

територію Південної та Південно-Західної Словаччини вона потрапляє на 

початку V ст. до н.е. і скоріш за все, в цей період проникає на територію 

Верхнього Потисся (Miroššayová, 1987, s.143). 

В.Г.Котигорошко піддав сумніву її приналежність до фракійського 

кола, виходячи з того, що форми вазоподібних посудин та черпаків мають 

аналогії серед кельтського кружального посуду (Котигорошко, 2008, 

с.111). Схожість кельтської та кераміки алфельдського типу відмічає і 

Е.Мірошшайова (Miroššayová, 1987, s.123). 

Колекція кружального посуду представлена обмеженою кількістю 

форм. Це сіроглиняні вази, миски та черпаки. В багатьох випадках 

внутрішня поверхня хвиляста, що є характерною її ознакою (Miroššayová, 

1987, s.123) і свідчить про використання гончарного кола (рис.9, 1-2, 4-5). 

Вази. Вінчик плавно відігнутий. Тулуб біконічний, найбільше 

розширення якого припадає на центральну частину корпуса. Між собою 

різняться довжиною шийки, яка прикрашалася валиком. D - 16-20,5см; d - 

6-9,5 см; H - 26-28,5 см (рис.9, 1-2). 

Миски. Конічної форми. Вінчик невеликий, загнутий у середину. D - 

27-34 см; d - 8-8,5 см; H - 9-10 (рис.9, 3-4). 

Черпаки. Всі вони біконічної форми, з найбільшим розширенням у 

центрі корпуса. Горло виділене, вінчик плавно відігнутий. Ручка 

петлеподібна, високо виступає над устям і кріпилась до вінчика і 

найбільшого розширення тулуба. D - 8-12 см; d - 4-7 см; H - 8-14 см (рис.9, 

5-6). 

Крім кераміки так званого алфельдського типу, на пам’ятках 

куштановицької культури зустрічається і типова кельтська. В кількісному 

відношенні її значно менше і представлена в основному фрагментарно 

(рис.9, 7-9). Відома одна ціла ваза з кургану 11 Куштановицкого 

могильника. По супроводжуючому інвентарю може бути віднесена до 

другої половини IV ст. до н.е. - першої половини ІІІ ст. до н.е. (Попович, 

2006, рис.24, 14; рис.39, 1; Popovich, pl.XIX, 1). 

39

За формою це біконічний посуд з сильно випуклим тулубом, у якого 

найбільше розширення припадає трохи нижче середини корпуса. Вінчик 

добре відігнутий, горло, оздоблене валиком, чітко виділяється від 

плечиків. D - 19,5 см; d - 8,5 см; H - 16,5 (рис.9, 8). 

Фрагмент подібної кельтської вази відомий також з поселення в 

Стретавці, яке датується IV ст. до н.е. (Miroššayová, 1979, obr.8, 3; s.141), 

та з кельтського поховання 2 в Розваді, визначеного фазою LT B2a 

(Котигорошко, 1995, с.19), що відповідає 320 - 270 рр. по відносній 

хронології Й.Буйни (Bujna, 1982). Вази подібного профілювання існують 

серед кельтського кружального посуду регіону до фази LT C1 (Мойжес, 

2007, с.29). 

На основі вище проведеного аналізу посуду пам’яток фракійського 

гальштату Верхнього Потисся простежено, що керамічне виробництво 

носіїв культури Гава, основане на традиціях попередніх місцевих культур, 

нащадки яких взяли участь у її формуванні. На це вказує як сприйняття 

цілого ряду форм посуду (горщики, амфори, миски, черпаки), так і засобів 

його оформлення (розчоси травою чи соломою на посуді підгрупи А, 

шишкоподібні виступи, канелюри та різноманітна їх комбінація). Однак, 

поряд з цим, створюються і нові варіанти посуду. Яскравим прикладом 

виступають корчаги-амфори І типу, які стають характерною ознакою 

культури. 

Крім цього відзначається вплив суміжних культур: культури полів 

поховальних урн, на що вказує наявність амфор ІІІ типу, та лужицької, під 

впливом якої з’являються горщики підгрупи Б та черпаки четвертого 

типу. 

Типологічний аналіз керамічних комплексів поселень та могильників 

гава-голіградського кола дозволив виділити два ступеня розвитку 

культури (Балагури, 2001, с.309; Смирнова, 1978, с.70-72). Для раннього 

етапу культури (XII - XІ ст. до н.е.) характерними є вази з пелюстковими 

виступами та розчоси на поверхні горщиків підгрупи А. Класичний етап 

(X - VIII ст. до н.е.), в першу чергу, характеризується появою невеликих 

вазочок на піддоні, зміною профіліровки горла корчаг-амфор ІІ типу, яка 

стає лійкоподібною і використання посуду лужицького типу, що 

пов’язано з проникненням носіїв цієї культури у регіон (Мирошшайова, 

1986, с.211; Балагури, 2001, с.319). 

Вище зазначалося, що аналогії до гавської кераміки Верхнього 

Потисся знаходяться на поселеннях голіградської групи Прикарпаття, 

таких як Бовшів (Крушельницька, 1976, рис.9) Заліски (Крушельницька, 

1976), Магала (Смирнова, 1969, рис.7) та на могильнику в Сопоті 

(Крушельницька, 1976, рис.11; Крушельницкая, 1979, таб. II-IX). 

Кераміка передскіфського горизонту представлена незначною 

колекцією, що пояснюється недостатністю польових досліджень. Посуд 

40

вказує на збереження попередніх традицій та продовження впливу 

лужицької культури. Поряд з цим з’являється тенденція до поступового 

погіршення якості виготовлених посудин (Miroššayová, 1987, s.142). 

Кераміка куштановицької культури і Саніслеу-Нір хоч і зберігає 

ранньогальштатські традиції у виробництві, однак, поряд з цим зазнає 

помітних змін. В цей період з орнаментаційних елементів широкого 

розповсюдження отримує наліпний валик з пальцевими защипами, а разом 

з цим зникають розчоси травою чи соломою на поверхні посуду, значно 

зменшується використання канелюрного орнаменту та відзначається 

погіршення якості посуду підгрупи Б у порівнянні з попереднім періодом 

(Попович, 2006, с.33). В цей час відчутно збільшується асортимент 

посуду, що зумовлено як збереженням попередніх форм так і появою 

нових (горщики V типу і корчаги підгрупи А, миски V типу, вази, варіації 

корчаг і черпаків та горщики підгрупи Б). 

Кружальний посуд пізньогальштатських пам’яток, за своїм 

походженням, може бути розділений на дві групи. Це кераміка 

алфельдського типу, яка відома з V ст. до н.е. і визначається як імпорт, та 

кельтська, яка починає з’являтись одночасно з першими хвилями 

проникнення носіїв латенської культури. 

У відношенні виробництва кружальної кераміки носіями 

куштановицької культури слід відмітити незначну її кількість і відсутність 

гончарних печей. Більш ймовірно, що місцеве гончарне виробництво 

засновується в середині ІІІ ст. до н.е., коли кельтські племена переходять 

від експансії до економічно-суспільного переродження (Filip, 1956, s.222, 

289-290, 507) та запроваджують в північно-східній частині Карпатської 

улоговини місцеве гончарне виробництво. На це вказує наявність 

спеціалізованих майстерень в Андриді (Németi, 1974), Ачиші (Lazin, 1982) 

та Добрі (Bader, 1980), розрахованих на широкий ринок збуту. Цей 

висновок підтверджується керамічними комплексами поселень та 

поховань. 

Загалом, проведений аналіз вказує на збереження традицій у 

домашньому керамічному виробництві на протязі всієї гальштатської 

доби. Це проявляється у використанні більшості форм посуду, технології 

виготовлення та окремих елементів декору (рис.10). Все це дозволяє 

стверджувати, що основним населенням залишалися північні фракійці. 

Сформувалися характерні ознаки фракійського домашнього керамічного 

виробництва, основні риси якого зберігаються до кінця IV ст. н.е. - 

початку V ст. н.е. 

41

Ключові слова: Верхнє Потисся, фракійці, гальштат, культура Гава, 

передкуштановицький горизонт, Куштановиця, Саніслеу-Нір, кераміка, 

технологія виготовлення. 

Мойжес В.В. (г.Ужгород, Украина) 

Классификация керамики Верхнего Потисья эпохи фракийского 

гальштата 


Конец эпохи бронзы - начало раннежелезного века Западной, 

Центральной и Юго-Восточной Европы определяется памятниками 

гальштатской культурно-исторической общности, которая выделена в два 

ареала: западный и восточный. Основную часть восточного ареала 

занимают памятники ряда археологических культур, получивших 

название древностей фракийского гальштата. 

В относительной хронологии памятники этого периода выделены в 

четыре фазы. В Верхнем Потисье они представлены тремя культурнохронологическими 

горизонтами: гаво-голиградским (XII - VIII в. до н.э.), 

предкуштановицким (VIII - сер. VI в. до н.э.) и куштановицким (сер. VI - 

IV в. до н.э.). 

Гальштатская эпоха характеризуется дальнейшим разложением 

родовых отношений и формированием союзов племен. На базе местной 

цветной металлургии наблюдается подъём экономики, развитие торговых 

связей с сопредельными регионами. Вместе с тем, отмечается появление 

инородных племен. 

Основным источником в определении этнической принадлежности и 

хронологии памятников рассматриваемой эпохи выступает керамика - 

наиболее массовая категория археологического материала. 

Проведенная классификация и анализ керамики указывает на влияние 

пришлого населения на домашнее керамическое производства региона, в 

первую очередь - со стороны носителей лужицкой культуры. 

Однако, доминирующие формы посуды позволяют утверждать, что 

основным населением региона оставались северные фракийцы, основные 

черты культуры которых сохраняются до конца IV - начала V вв. н.э. 

Moizhes V. (Uzhgorod, Ukraine) 

Classification of the Upper Tisza Ceramics of the Epoch of Thracian 

Hallshtat 

(Summary) 

The end of the Bronze epoch - the beginning of the early Iron Age of the 

West, Central and South-East Europe is defined by the monuments of hallshtat 

42

cultural and historical community, which was located into two regions: western 

and eastern. The monuments of several archeological cultures, known as 

Thracian antiquities of hallshtat, were located in the bigger part of eastern 

region. 

The monuments of this period were defined by four phases in the relative 

chronology. In the Upper Tisza region they are represented by three cultural and 

chronological horizons: gavo-goligradskij (XII - VIII century BC), before 

kyshtanovitskij (VIII - mid of the VI BC) and kyshtanovitskij (end of VI - IV 

BC). 

Hallshtat epoch is characterized by further breaking of tribal relations 

down and formation of tribal unions. Economic increase and development of 

trade with the neighboring regions based on local non-ferrous metallurgy was. 

At the same time the presence of the foreign tribes is registered. 

Ceramics, as the biggest category of archaeological material, is the main 

source of ethnical and chronological identification of the monuments of that 

epoch. 

The classification and ceramics analysis showed that new-coming 

population, first of all bearers of luzickogo culture, influenced domestic 

production of ceramics in the region. 

However dominative forms of dishes allow arguing that the northern 

Thracians were the main population of the region and the key characteristics of 

their culture preserved until the end of IV - beginning of V century AD. 


Балагурі Е.А. Шелестівське городище - пам’ятка населення ранньозалізної 

доби Закарпаття // Дослідження стародавньої історії Закарпаття. - Ужгород, 

1972. - С.9-75. 

Балагури Э.А., Гранчак И.М. К вопросу о заселении южной части 

Украинских Карпат в древности // Культура і побут населення Українських 

Карпат (Матеріали республіканської конференції). - Ужгород, 1973. - С.320-334. 

Балагури Э.А. Исследования аохеологических памятников Закарпатья за 

годы советской власти // SA. - 1975. - XXVIII.-2. - С.261-282. 

Балагури Э. А. Раскопки у с.Чернотисова // АО-1980. - М., 1981. - С.227. 

Балагури. Э.А. Бронзовый век // Древняя история Верхнего Потисья. - 

Львов, 1991. - С.58-111. 

Балагури Э.А. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. - Ужгород, 

2001. - 311 с. 

Бобринский А.А. Гончарство Восточной Европы. - М., 1978. - 272 с. 

Геродот. История в 9-ти книгах. - М., 1972; К., 1993. 

Іллінська В.І., Тереножкін О.І. Скіфський період // Археологія Української 

РСР. - К., 1971. - С.8-184. 

43

Каменцеи Т. Культура полей погребальных урн. Культура Киятице. 

Культура Гава // Археология Венгрии. - М., 1986. - С.52-71; 103-114; 115-138. 

Кобаль Й.В. Лужицкие элементы в археологических культурах конца 

бронзового - начала раннежелезного века Закарпатья // Ziemie polskie we 

wczesnej epoce źelaza i ich powiazania z innymi terenami. - Rzeszów, 1992. - P.173- 

182. 

Котигорошко В.Г. Раннежелезный период // Древняя история Верхнего 

Потисья. - Львов, 1991. - С.112-122. 

Котигорошко В.Г. Фракийцы Верхнего Потисья (III в. до н.э. - IV в. н.э.). - 

Ужгород, 1995. - 131 с. 

Котигорошко В.Г. Верхнє Потисся в контексті стародавньої історії Карпато- 

Дунайського ареалу (Навчальний посібник). - Ужгород, 2003. - 128 с. 

Котигорошко В.Г Классификация керамики дакийского городища Малая 

Копаня // Carpatica-Карпатика. Давня історія Карпато-Дунайського ареалу та 

суміжних регіонів. - Ужгород, 2004. - Вип.31. - С.172-192. 

Котигорошко В. Верхнє Потисся в давнину. - Ужгород, 2008. - 432 с. 

Крушельницька Л.І. Північне Прикарпаття і Західна Волинь за доби 

раннього заліза. - К., 1976. - 146 с. 

Крушельницкая Л.И. Могильник конца бронзового века в Сопоте // SA. - 

1979. - XXVII.-2. - С. 291-316. 

Кухаренко Ю.В. Археология Польши. - М., 1969. - 239 с. 

Марта Л. Обряд закопування амфор на поселеннях періоду пізньої бронзи 

в Сомешанській долині // Carpatika-Карпатика. - Ужгород, 2007. - Вип.36. - С.4- 

16. 

Мирошшайова Е. Гальштатское заселение Юго-Восточной Словакии и его 

отношение к смежным областям // Доисторическое и раннеисторическое 

заселение Восточной Словакии в отношении к смежным областям. - Нитра, 

1986. - С.209-215. 

Мойжес В.В. Кружальна кераміка кельтів Верхнього Потисся // Carpatica- 

Карпатика. - Ужгород, 2007. - Вип.36. - С.27-37. 

Мойжес В.В. Еволюція ліпного посуду фракійців Верхнього Потисся // 

Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.37. - С.15-26. 

Пеняк С.И., Попович И.И., Потушняк М.Ф. Работы Закарпатской 

новостроечной экспедиции // АО 1975 года. - М., 1976. - С.376-377. 

Пеняк П. Давнє гончарство Закарпаття. - Ужгород, 2007. - 103 с. 

Попович І.І. Курган куштановицької культури в с.Невицьке на Закарпатті // 

Археологія. - 1985. - №50. - С.50-62. 

Попович И.И. Памятники куштановицкого типа Закарпатья // 

Доисторическое и раннеисторическое заселение Восточной Словакии в 

отношении к смежным областям. - Нитра, 1986. - С.191-199. 

Попович І.І. Про співвідношення передкуштановицьких пам’яток і 

старожитностей куштановицького типу // Науковий збірник Закарпатського 

краєзнавчого музею. - Ужгород, 1996. - Вип.ІІ. - С.211-230. 

44

Попович І. Нові джерела для вивчення передкуштановицького горизонту 

пам’яток ранньозалізного віку Закарпаття // Матеріали і дослідження з 

археології Прикарпаття і Волині. - Львів, 2002. - Вип.8. - С.73-91. 

Попович І.І. Закарпаття за доби раннього заліза. - Kraków-Lwów, 2006. - 

121 c. 

Потушняк Ф.М. Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на 

Закарпатті. - Ужгород, 1958. - 144 c. 

Прохненко І.А. Військове зодчество гальштатських городищ Закарпаття // 

Науковий вісник Ужгородського університету. Серія історія. - Ужгород, 1999. - 

Вип.3. - С.72-76. 

Свешніков І.К. Пам’ятки голіградського типу на Західному Поділлі // 

МДАПВ. - 1964. - Вип.5. - С.40-66. 

Семёнов С.А., Коробкова Г.Ф. Технология древнейших производств. - Л., 

1983. - 201 с. 

Смирнова Г.И. Поселение позднебронзового века и раннего железа возле 

с.Магала Черновицкой области. - КСИА. - М., 1957. - Вып.70. - С.99-107. 

Смирнова Г.И. Гальштатские городища в Закарпатье // SA. - 1966. - XIV.-2. 

- С.397-409. 

Смирнова Г.И. Поселение Магала - памятник древнефракийской культуры 

в Прикарпатье (вторая половина XIII - середина IV в до н.э.) // Древние 

фракийцы в Северном Причерноморье. МИА. - М., 1969. - №150. - С.7-34. 

Смирнова Г.И. Население Восточных Карпат в эпоху раннего гальштата 

(Гавско-Голиградский круг памятников) // Культура і побут населення 

Українських Карпат (Матеріали республіканської конференції). - Ужгород, 

1973. - С.166-176. 

Смирнова Г.И. Гавско-Голиградовский круг памятников Восточно- 

Карпатского бассейна // АСГЭ. - 1976. - №17. - С.18-34. 

Смирнова Г.И. Культурно-историческая стратиграфия поселения Магала // 

Проблемы археологии. - Л., 1978. - Т.ІІ. - С.58-72. 

Смирнова Г.И., Бернякович К.В. Происхождение и хронология памятников 

куштановицкого типа Закарпатья // АСГЭ. - 1965. - Вып.7. - С.89-115. 

Bader T., Lazin Gh. Marturii archeologice din judeţul Satu Mare. - Satu Mare, 

1980. 

Böhm J., Jankovich J.M. Skytové na Podkarpatské Rusi. Mohilové pohřebištĕ v 

Kuštanovicích // Carpatica. - Praha, 1936. - T.1. - S.1-80. 

Bóna І. Szabolcs-Szatmár megye régészeti emlékei I // Szabolcs-Szatmár megye 

műemlékei. - Budapest, 1986. - I. - Old.15-91. 

Bottyan A. Szkiták a magyar Alföldön // RF. - 1955. - I. - 80 old. 

Budinský-Krička V. Predkuštanovické žiarové pohrebisko vo Vojnatine // SA. - 

1976. - XXIV. - S.119-149. 

Bujna J. Spiegelung der Sozialstruktur auf Laténezeitlichen Gräberfeldern im 

Karpatenbecken // PA. - 1982. - LXXIII. - S.312-431. 

Crişan I.H. Ceramica daco-geticǎ. - Bucureşti. - 1969. - P.552. 

Čaplovič D, Gašaj D, Olexa L. Archeologický prieskum medzibodrožia a 

Košickej kotliny v roku 1976 // AVANS. - 1977. - S.88-99. 

45

Čilinska Z. Žiarový hrob kuštanovického tipu v Michalovciach // SA. - 1959. - 

T.7. - S.79-86. 

Demetеrová S. Žiarové hroby z neskorej doby bronzovej a zo začiatku staršej 

doby železnej v Zemplinskych Kopčanoch // ŠZ AÚSAV. - 1983. - 20. - S.113-123. 

Demetеrová S. Počiatky gávskej kultúry na východnom Slovensku // SA. - 1986. 

- XXXIV. - 1. - S.97-131. 

Dušek M. Slovensko v mladšej dobe halštatskej // SA. - 1971. - XIX. - S.423- 

464. 

Filip J. Keltové ve Středni Evropĕ. - Praha, 1956. - 552 s. 

Furmánek V. Lužické žárové pohřebištĕ v Beluši // SA. - 1970. - XVIII. - 2. - 

S.433-450. 

Horedt K. Aşezarea fortoficatǎ din periodata tîzie a bronzului de la Signetul 

Marmaţiei. - Baia Mare, 1966. - 23 p. 

János D. A Gáva kultúra urnatemetöje Vencsellö-Kastélykert lelöhelyröl // 

JAMÉ. - 1999. - XLI. - S.109-135. 

Jurečko P. Problematika tzv. sivej keramiky v dobe rímskej so zreteľom na 

výsledky výskumu na východnom Slovensku // HC. - 12. - 1981. - S.169-209. 

Jurečko P. Výskum v Trstenom pri Hornáde. (K problematike osidlenia 

východného Slovenska v závere 1. tisícročia pred n.e.) // SA. - 1983. - 31. - S.415- 

442. 

Kotigoroško V. Ţinuturile Tisei Superioare in veacurile III i. e.n. - IV e.n. 

(Perioare La Tene şi romană). - Bucureşti, 1995. 

Lazin Gh. Descoperiri dacice din sec. III i. e. n. - I e. n. in judetul Satu Mare // 

SCSM. - 1982. - V-VI. - P.69-91. 

Marta L. The Late Bronze Age Settlements of Petea-Csengersima. - Satu Mare, 

2009. - 343 p. 

Miroššayová E. Záchranný výskum halštatského sídliska v Stretavke, okr. 

Michalovce // AR. - 1979. - ХХХІ. - 2. - S.121-143. 

Miroššayová E. Problematika osidlenia východného Slovenska v dobe 

halštatskej // SA. - 1987. - XXXV. - 1. - S.107-164. 

Miroššayová E. Sidlisko z neskorej doby halštatskej v Čečejovciach // SA. - 

1994. - XLII. - 1. - S.37-68. 

Mozsolics A. Archeologische Beitrage zur Geschichte der grossen Wanderung // 

AAH. - 1957. - T.VIII. - S.119-156. 

Németi I. Cuptoare de ars ceramică din epoca laténe de la Andrid (jud. Satu 

Mare) // SCIVA. - 1974. - XXV. - P.579-583. 

Németi I. Das späthalstattzeitliche Gräberfeld von Sanislau // Dacia. - 1982. - 

XXVI. - S. 115-144. 

Németi I. Contribuţii la istoricul hallstattului tîrziu din Nord-Vestul României în 

lumina noilor descoperiri arheologice // AMP. - 1984. - VIII. - P.129-146. 

Pastor J. Sidliskový výskum na Somotorskej hore r. 1955 // SA. - 1958. - Č.2. - 

S.314-346. 

Paulik J. K probltmatike vychodneho Slovenska v mladsej dobe bronzovej // 

Zbornik slovenského národného múzea. - Historia. - 1968. - 8. - S.3-43. 

46

Popovich I. Periodization and chronology of Kushtanovica type sites in the 

Transcarpathian region // JAMÉ. - 1997. - XXXVII - XXXVIII. - P.77-114. 

Porubský J. Lužické popolnicové pole v Partizánskom// SA. - 1958. - VI. - 1. - 

S.82-98. 

Reinecke P. Mainzer Aufsätze zur Chronologie der Bronze - und Eisenzeit. - 

Bonn, 1965. 

Točik A, Vladár J. Prehl’ad badania vývoja Slovenska v dobe bronzovej // SA. - 

1971. - XIX. - 2. - S.365-422. 

Vasiliev V. Sciţii-agatirsi pe teritoriul României. - Cluj-Napoca, 1980. 

Veliačik L. Beitrag des gräberfeldes in Diviaky nad Nitricju zur chronologie in 

der denkmäler der lausitzer kultur in Slowakei // SA. - 1991. - XXXIX. - 1-2. - S.141- 

214. 

Vulpe A. Archäologische Forschungen und Historische betrachtungen über das 

7. bis 5. Jh.im Donau - Karpatenraum // MA. - 1970. - II. - S.115-182. 

47

Котигорошко В.Г. (г.Ужгород, Украина) 

МАЛОКОПАНЬСКИЙ НЕКРОПОЛЬ (УР.ЧЕЛЛЕНИЦА) 

Одним из приоритетных памятников дакийской культуры Карпатской 

котловины является комплекс (городище, могильник) возле с.Малая 

Копаня Закарпатской обл. Украины. Городище было обнаружено в конце 

ХІХ ст. (Mihalik, 1893, old.410-418), а с 1977 г. экспедиция Ужгородского 

государственного университета приступила к его планомерному изучению 

(Котигорошко, 1989; 2008, с.172,174-175; 2009). 

Само городище занимает вершину края Рокосовско-Хустского 

вулканического хребта, а некрополь расположен в 150 - 200 м к западу и 

северо-западу на участках двух урочищ (рис.1). В урочище Средний 

Грунок вскрыто восемь погребений, в основном, воинских, определённых 

второй половиной I в. н.э. (Котигорошко, 2004, с.402-404; рис.2; 2008, 

с.184). 

C 2007 г. было проведено дальнейшее обследование территории, 

прилегающей к северной окраине Среднего Грунка (ур.Челленица). В 

результате за три года изучения на площади 3500 кв. м открыто 18 

грунтовых кремационных погребений. Кроме того, зафиксировано 8 

комплексов, состоящих из предметов вооружения, без кальцинированных 

костей. 

Рельеф урочища слабоволнистый, пересечённый четырьмя 

земляными насыпями в виде валов, функциональное назначение которых 

до сих пор не установлено. Грунт светло-серого цвета, материк залегает на 

глубине 0,5 - 0,6 м, на отдельных участках до 0,7 м от современной 

поверхности. Собранный материал в ходе исследований позволил 

разграничить урочище на две части: северную (Челленица I) и южную 

(Челленица II) (рис.2). 

Однообразие грунта затруднило определение контуров ямок, в 

которые были помещены остатки кремации и инвентарь. В связи с этим 

погребения фиксировались по верхней части нахождения 

кальцинированных костей и вещевого инвентаря. Залегали погребения, в 

основном, на глубине от 0,3 до 0,5 м. Главным образом, они 

располагались на уровне материка и лишь некоторые ямки определялись 

по углублённым в него основаниям. 

Ниже предлагается анализ 18 грунтовых кремационных погребений, 

расположенных без определённой системы (рис.3). 

Погребение 1. Помещено в черпак (костей 10 шт.), поставленный в 

ямку диаметром 0,4 м и глубиной 0,65 м от современной поверхности. 

Абрис ямки прослежен по площади разбросанных кальцинированных 

костей (около 40 шт.). Рядом с урной лежала железная фибула (рис.4). 

58

Погребение 2. На глубине 0,3 м от современной поверхности найдены 

два черпака, в одном из которых находились четыре косточки. 

Приблизительный диаметр ямки 0,4 м (рис.4). 

Погребение 3. На глубине 0,2 м проявились кальцинированные 

косточки, которые залегали до 0,6 м от современной поверхности. Нижняя 

часть ямки на 0,1 м врезана в материк, её диаметр - 0,75 м. В заполнении 

обнаружено значительное количество костей, уголь, а вместе с тем, удила 

с псалиями (покрыты окалиной), кольцо и железная пряжка (рис.5). 

Погребение 4. На глубине 0,3 м найдено около 20 костей, ниже (0,4 м) 

обнаружена железная фибула (рис.6, 1). Приблизительные контуры ямки, 

по разбросанности костей, около 0,45 м (рис.6). 

Погребение 5. Урна-черпак стояла в ямке глубиной 0,7 м от 

современной поверхности. Дно ямки на 0,1 м углублено в материк, её 

диаметр - 0,4 м. В заполнении находилось около 20 - 30 штук 

кальцинированных костей (рис.6). 

Погребение 6. На глубине 0,3 м обнаружено скопление 

кальцинированных костей, с основной концентрацией на участке 0,8 х 0,5 

м. Вместе с ними найден недиагностичный железный предмет (рис.6). 

Погребение 7. Обнаружено на глубине 0,3 м от современной 

поверхности по выступающему поддону вазы для фруктов. Ямка 

диаметром 0,5 м и глубиной 0,55 м. Погребение состояло из 

кальцинированных костей, перемешанных с углём, толщиной до 0,2 м. 

Здесь же обнаружен обломок фибулы, цельнометаллическая пряжка 

ладьевидной формы, бусы (частично оплавленные) и бисер. Погребение 

было прикрыто перевёрнутым черпаком, с незначительным количеством 

кальцинированных костей внутри. В свою очередь черпак был накрыт 

вазой для фруктов (рис.7). 

Погребение 8. Разрушено. Его наличие было определено на глубине 

0,1 м от современной поверхности по встречаемости костей, которые 

имели место до глубины 0,55 м. Основное сосредоточение костей 

позволило очертать погребальную ямку, контуры которой 

прослеживались с глубины 0,35 м. Её приблизительный диаметр - 0,6 м. В 

инвентарь погребения входили железные пряжка, застёжка поясной цепи 

и обломок шпоры (рис.8). 

Погребение 9. Верхняя часть погребальной ямки не прослежена. 

Кости, а вместе с ними пряжка и бусина, зафиксированы на глубине 0,35 - 

0,4 м. На глубине 0,5 м появился абрис черпака, поставленного в ямку 

диаметром 0,4 м и глубиной 0,6 м. Кальцинированные кости находились 

внутри черпака, рядом с ним и выше его (рис.8). 

Погребение 10. Контуры погребальной ямы определены на глубине 

0,5 м. Её диаметр - 0,3 м, в материк врезана на 0,05 м. В заполнении 

вместе с углём и кальцинированными костями находились нож, железная 

59

цельнометаллическая пряжка ладьевидной формы с бронзовым 

покрытием, обломки костяного украшения, бусы (в основном 

оплавленные), а также 1150 экземпляров бисера (рис.9). 

Погребение 11. Зафиксировано по кальцинированным костям, 

рассыпаными на участке диаметром 1,6 м. Вместе с ними на глубине 0,4 м 

найден согнутый в пять раз обоюдоострый меч в ножнах с сердцевидным 

наконечником (рис.10, 4), сильно повреждённый умбон (рис.10, 2), 

бронзовый предмет (рис.10, 1) и венчиковая часть лепного 

бочёнковидного горшка (рис.10, 3). 

Погребение 12. Обнаружено на глубине 0,4 м от современной 

поверхности. Контуры погребальной ямы чётко не прослежены. По 

разбросанности кальцинированных костей можно полагать, что её 

диаметр составлял около 0,6 м. Кроме костей, сравнительно большого 

размера, в погребении находились железные предметы. Это наконечник 

копья, нож, три пряжки, шпора и фибула. Вместе с ними найдены 

несколько обломков от лепных горшка и вазы для фруктов дакийского 

типа (рис.11). 

Погребение 13. Выявлено на глубине 0,35 м от современной 

поверхности по венчику сосуда и скоплению костей. Приблизительный 

диаметр ямы 1,1 м, глубина - 0,3 м. В ней стояла ваза для фруктов, рядом 

располагались черпак, горшок, коническая чашка с ручкой, обломки 

расписных сосудов. Само захоронение, в виде скопления 

кальцинированных костей, находилось в юго-восточной части ямы. Здесь 

обнаружены две бронзовые подвески от металлического пояса и железная 

подвеска-ведёрко. Вместе с ними найдены оплавленные бусы, некоторые 

из них глазчатые (рис.12). 

Погребение 14. Зафиксировано на глубине 0,4 м от современной 

поверхности в ямке диаметром около 0,3 м и глубиной не менее 0,1 м. 

Кроме костей в её заполнении входили: цельнометаллическая железная 

пряжка, бусы и мелкие фрагменты лепной керамики (рис.13). 

Погребение 15. Выявлено на глубине 0,4 м от современной 

поверхности в ямке диаметром 0,45 м и глубиной не менее 0,1 м (рис.13). 

Вместе с небольшим количеством кальцинированных костей обнаружены 

частично оплавленные бусы (рис.13, 4/1-2), разломанный железный 

браслет (рис.13, 6), смятое серебряное кольцо (рис.13, 5) и мелкие 

фрагменты лепной керамики дакийского облика. 

Погребение 16. Сильно разрушено. Кальцинированные кости 

встречаются с глубины 0,2 до 0,5 м на участке диаметром 0,65 м. Вместе с 

ними найдены железные кольцо и нож в ножнах (рис.14). 

Погребение 17. Зафиксировано на глубине 0,3 м. В ямке, контуры 

которой чётко не определены, стоял лепной горшочек дакийского типа, 

внутри которого находились 15 мелких кальцинированных косточек. 

60

Рядом с ним обнаружено ещё несколько косточек и железная заклёпка 

(рис.14). 

Погребение 18. Выявлено на глубине 0,3 м. Контуры погребальной 

ямки не установлены. Её приблизительная глубина не менее 0,1 - 0,15 м. 

Само погребение составлял лепной чернолощёный черпачёк с 10 

кальцинированными косточками и железной фибулой составной 

конструкции (рис.14). 

Вскрытые захоронения характеризуются слабой прослеживаемостью 

контуров погребальных ям и незначительным содержанием 

кальцинированных костей. По инвентарю выделяются погребения 

воинские (3, 8, 11-12) и женские (7, 10, 13-15). Остальные захоронения, 

вероятнее всего, мужские, в связи с отсутствием чётко выраженных 

атрибутов женской одежды и украшений. 

Кроме погребений на вскрытом участке обнаружены отдельные места 

скопления оружия без костей, обозначенные как комплексы. 

Комплекс 1. В него входили лепной черпак, на глубине 0,45 м от 

современной поверхности и обоюдоострый меч, согнутый в четыре раза, 

на глубине 0,7 м. От ножен сохранились часть наконечника и скоба 

крепления. Вместе с ними лежала колоколовидная гарда (рис.15, 1-2). 

Комплекс 2. Обнаружен на глубине 0,4 м в лепном черпаке, лежащем 

на боку. Внутри него находились: наконечник дротика с гранёным пером, 

втулка наконечника стрелы, нож и большая часть фибулы 

среднелатенской конструкции (рис.15, 3-7). 

Комплекс 3. Выявлен на глубине 0,6 м. В него входили: согнутый в 

три раза обоюдоострый меч (ножны рассыпались), наконечник и вток 

копья, обломок цельнометаллической пряжки (рис.16). 

Комплекс 4. Зафиксирован на глубине 0,6 м. В него входили: 

обоюдоострый меч, согнутый в четыре раза, крепёжная пластина ножен, 

согнутый наконечник дротика типа пиллума (рис.17). 

Комплекс 5. Обнаружен на глубине 0,5 м. В него входили: 

обоюдоострый меч, согнутый в пять раз, с крепёжной пластиной от 

ножен, сика в ножнах, нож, а также мелкие фрагменты умбона (рис.18). 

Комплекс 6. Находился на глубине 0,6 м. В него входили: 

обоюдоострый меч, согнутый в шесть раз, фрагменты сики, согнутый 

наконечник копья, а также полусферический умбон (рис.19). 

Комплекс 7. Обнаружен на глубине 0,45 м. В него входили: согнутый 

обоюдоострый меч и сферической формы умбон (рис.20). 

Комплекс 8. Обнаружен на глубине 0,5 м. В него входили погнутый 

обоюдоострый меч, наконечник копья и умбон (рис.21). 

Основная масса вещевого материала, это сотни предметов, найденные 

вне захоронений и выделенных комплексов. По своему функциональному 

назначению вещевая коллекция Челленицы делится на несколько групп: 

61

оружие, снаряжение конного воина, удила и их детали, украшения и 

принадлежности одежды, керамические сосуды. 

Оружие. По своему назначению выделяется в две группы: 

наступательное (мечи, боевые серпы, топор, наконечники копий, дротиков 

и стрел) и защитное (детали щитов и кольчуги). 

Мечи (12 экз.). Длинные, обоюдоострые, рубящего действия. Все они 

согнуты в 3-5 раз. Длина клинка 82 - 87 см, ширина 4 - 5,6 см, длина 

черена до 18 см. По центральной части клинка идёт продольная граньрубец, 

остриё закруглено. На черени находилась колоколовидная гарда. 

Подобные мечи с закруглённым остриём являлись оружием всадников. 

Согласно Я.Филипа (Filip, 1956, s.497) они появляются в последнем веке 

до н.э., сосуществуя с более древними типами. 

Мечи в железных ножнах, частично распавшихся при извлечении и 

очистке. В трёх случаях сохранились наконечники сердцевидной формы. 

Петля подвешивания прямоугольная с полуовальной или стреловидной 

крепёжной пластиной (рис.22). Аналогичный наконечник ножен с 

кремационного погребения в Ритопеке М.Сабо и Е.Петреш (Szabó, Petres, 

1992, p.116, Tabl.123, 2) датируют фазой LT C. В.Зирра (Zirra, 1967, p.112- 

113, fig.12-13) погребение 9 с подобными ножнами зачисляет к поздним 

комплексам могильника Чумешть (вторая половина ІІ в. до н.э.). 

На одних из ножен сохранилось пластическое украшение S-видной 

формы (рис.22, 4). Полная аналогия имеется в составе одного из двух 

кладов оппидума Поганское городище (Юго-Западная Словакия). По 

мнению Й.Паулика, эти клады были зарыты в минуту опасности, 

создавшейся где-то в середине I в. до н.э. с выходом даков к р.Мораве 

(Paulík, 1976, s.145-146, 175; Tab.LII, 3), т.е. около 60 г. до н.э. Подобное 

украшение имело место на ножнах меча клада 1 городища Плавецке 

Подградье. Этот клад, как и все остальные одиннадцать, входили в 

горизонт наухаймовской фибулы, которая может быть отнесена к первой 

половине І в. до н.э. (Pieta, 2008, s.198-205, obr.97, 2). 

Детали оформления мечей, в частности, формы крепёжной скобы 

(округлые концы), появились в стадии LT B2 (Bujna, 1982, s.332, Abb.5, 

44), имеют место и в стадии LT C, с колоколовидной гардой (Щукин, 

1991, рис.4, 4), а в более позднее время сосуществуют со скобами, с 

суженными концами на ножнах мечей с сердцевидным концом и 

закруглённым концом клинка. Такое оформление, по мнению Я.Филипа 

(Filip, 1956, s.491-492), характерно для кельтов конца II - начала I в. до н.э. 

Здесь следует отметить, что ножны с вышеназванного памятника 

(Плавецке Подградье) также имели крепёжные скобы с округлыми 

концами (Pieta, 2008, obr.97, 2). 

Вывод академика, сделанный в 50-х гг. ХХ ст., подтверждается 

анализом мечей из могильника Ваффенграбера, где они определяются 

62

комплексами I в. до н.э. (Peschel, 1977, s.279, Abb.4), а также других 

кельтских местонахождений (Werner, 1977, s.388, Abb.16). 

Хронология мечей подтверждается многочисленными находками 

горизонта и, в первую очередь, украшениями и принадлежностями 

одежды, анализ которых будет проводиться ниже. 

Боевые серпы - сики (6 экз.). Однолезвенные, с дуговидно изогнутым 

клинком и внутренней заточкой. Черен и его концовка жёстко выделены. 

По классификации Б.Г.Трубникова относятся к клинковому оружию, 

трансформировавшемуся из сельскохозяйственного серпа. Изначально 

служили для подсечения ног у лошадей (Трубников, 2002, с.74). 

По изгибу клинка и оформлению рукояти сики могут быть выделены 

в два типа. 

Тип I. Характеризуется дуговидным клинком с кровостоком. Их 

длина, судя по почти целому экземпляру, до 41 - 43 см, ширина лезвия 2,7 

- 3 см. По форме и оформлению рукоятки выделяются в два варианта. 

Вариант А. Сики, рукоятки которых в верхней и нижней части имеют 

ограничители в виде железных резблёных колец покрытых бронзой. 

Черень снабжён тремя отверстиями для крепления деревянных или 

костяных накладок (рис.24, 1-2). 

Вариант Б. Представлен двумя частично сохранившимися 

экземплярами длиной 25 и 30 см, ширина лезвия 3 - 3,4 см. 

Ограничителями, судя по сохранившимся частям черени на одной сике, 

были простые железные кольца (рис.24, 3-4). 

Тип II. Два фрагмента от одного экземпляра. Спинка горбатая, длина 

приблизительно такая же, как у типа первого. Рукоять имела 

ограничители, подобные варианту А первого типа (рис.24, 5). 

Вместе с выше рассмотренными сиками был обнаружен фрагмент, не 

подлежащий типологическому определению (рис.24, 6), а также обломки 

и наконечники ножен, входившие в комплекты сик (рис.24, 3/1, 7-8). 

Следует отметить, что две сики входили в комплексы 5 и 6 с другими 

видами вооружения, а именно: одну сопровождали меч и нож (рис.18), 

другую - меч, наконечник копья и фрагменты умбона (рис.19). 

Подобные боевые серпы, которые К.Пиета трактует как серповидные 

ножи, имели место на памятниках позднелатенского времени Словакии, 

Моравии и Южной Польши. Их функциональное назначение - оружие для 

подсекания ног лошадей (Pieta, 2008, s.222-224, obr.108). От наших 

экземпляров они отличаются более примитивным оформлением черени, 

конец которого обычно загнут в виде кольца. 

Анализ этого типа оружия позволяет утверждать, что ближайшие 

аналогии имеются на территории Юго-Западной Румынии, в частности с 

Сигишоары. К.Борангиц относит сики к типично дакийскому оружию. 

При этом автор ссылается не только на находки в комплексах памятников, 

63

но и на картины Трофея Траяна в Адамклисе (Borangic, 2007, p.87-88, 

fig.113-118). 

Поиски более чётких аналогий привели в южную часть 

Внутрикарпатской дуги, где с конца 40-х годов ХХ ст. исследована серия 

воинских всаднических грунтовых кремационных погребений (Nicolăescu- 

Plopşor, 1948, pl.I, 6; III, 3,5-6; IV, 7,15; Woźniak, 1974, s.88-105; Sîrbu, 

Rustoiu, 1999, p.77-91, fig.4; 2006, fig.2,9-10; Ferencz, 2006, pl.II; Sîrbu, 

Arsenescu, 2006, fig.2-3,5; Sîrbu, Luca, Roman, 2007, fig.8,11; Sîrbu, Luca, 

Roman, Purece, Diaconescu, Cerişer, 2007, fig.74, 1a-c; Egri, Rustoi, 2008, 

fig.6, 6; Фёдоров, Полевой, 1973, с.134). Здесь поражает не только 

идентичность сик, но и сопровождающего их инвентаря (фибулы, конская 

сбруя, украшения) (Gherghe, 1978, p.15-31). Так, к примеру, в Куджире 

(курган №2) обнаружен меч кельтского типа (Ia), удила и золотая 

обкладка браслета (Crişan, 1980), идентичные с находками в Челеннице. 

Подобная ситуация вырисовывается на целом ряде некрополей Олтении 

(Sirbu, Arsenescu, 2006, p.163-186). 

Единственым экземпляром представлен боевой топор. Широкое 

лезвие резко сужается к фигурной форме обуха. Ширина дуговидно 

выгнутого лезвия - 10,5 см, диаметр втулки - 2,5 см, длина топора - 14,7 см 

(рис.25). Прямые аналогии подобных форм топоров нам пока неизвестны. 

Проведённый археометаллургический анализ указывает на высокую 

технологию изготовления топора (см. Mihok L., Kotygoroshko V. 

Metallographic Analysis of Dacian and Laténe Iron Objects Found in Malaya 

Kopan Archaeological Complex). 

Наконечники копий. Наиболее встречаемый тип наступательного 

оружия как в погребениях, так и на поселениях. Известны десятки 

экземпляров, отличающиеся между собой размерами и формой пера, что 

позволяет выделить несколько типов. 

Тип І. Наконечники с треугольно вытянутым пером, плавно 

переходящим во втулку. В сечении линзовидной формы. Длина 

наконечников 29,5 - 30,5 см (рис.26, 1-2). В погребении 2 могильника 

Ижковцев подобный наконечник найден с мечем венгерского типа, 

поясной цепью из витых звеньев и фибулой составной конструкции, 

определяемой фазой LT C1a (Vizdal, 1976, s.152-153). Более поздним 

временем определяется погребение 1 могильника Брестовик в Югославии 

(Szabó, Petres, 1992, Tabl.100) и погребение 5/74 Дрня в Юго-Западной 

Словакии (Furmánek, Sankot, 1985, obr.12) в сопровождении фибул 

составной конструкции и панцырных цепей. Аналогичная ситуация 

прослеживается и в могильных комплексах Моравии (Čizmar, 1985, obr.9). 

В целом тип І можно определить как форму наконечника, характерную 

для ступени LT C1 с дальнейшим существованием в І в. до н.э. (Bujna, 

1982, s.338, Abb.5, 51). 

64

Тип ІІ. Лавровидной формы, в сечении линзовидный. Длина - 24,5 см 

(рис.26,3). 

Тип ІІІ. Длинные наконечники с узким, вытянутым пером, которое 

плавно переходит в сравнительно длинную втулку. Перо с чётко 

выраженной гранью, длина наконечников от 30 до 48 см (рис.26, 7-11). 

Тип IV. Представлен единичным экземпляром. Листовидное перо с 

жёстко выделенной гранью и втулкой, превышающей длину пера. Длина 

наконечника - 21,7 см (рис.26, 12). 

Аналогичные наконечники выше приведённых типов широко 

встречаются на территории распространения дакийской культуры 

(Glodariu, Jaroslavschi, 1979, fig.70), известны и на памятниках пуховской 

культуры Северо-Западной Словакии (Pieta, 2008, obr.122). 

Можно полагать, что все эти типы наконечников копий были 

изготовлены по среднелатенской схеме и сохраняются в І в. до н.э., входя 

в горизонт фибул составной конструкции, что и подтверждается 

находками Челленицы. 

Наконечники дротиков. От наконечников копий отличаются своими 

размерами. По параметрам пера выделяются три типа. 

Тип І. Дротики с листовидным пером, в сечении линзовидным. Длина 

наконечников - 17 - 17,8 см (рис.26, 4-5). Известны на памятниках 

доримской Дакии в горизонтах выше представленных типов наконечников 

копий (Glodariu, Jaroslavschi, 1979, fig.70, 17-18). 

Тип ІІ. Дротик с пером вытянутой треугольной формы, в сечении 

четырёхгранный, размеры втулки превышают размер пера. Длина 

наконечника - 10,8 см (рис.26, 6). Прямые аналоги имеются на памятниках 

доримской Дакии (Glodariu, Jaroslavschi, 1979, р.135, fig.69). 

Тип ІІІ. Дротик типа пиллума. Он имеет короткое листовидное перо с 

линзовидным сечением и длинную втулку. Общая длина - 33 см (рис.26, 

13). Аналогичные наконечники хорошо известны по комплексам 

памятников латенской культуры (Schoknecht, 1974), а также в гетодакийской 

среде (Glodariu, Jaroslavschi, 1979, fig.70). Подобный дротик с 

кельтского могильника Валалики-Коштяны входит в погребение 4, 

датированное ступенью LT B2 (Gašaj, Mačalová, 1987, s.248,251-252), а на 

территории Молдовы определяется IV - II вв. до н.э. (Teodor, 1988, р.38- 

39, fig.3, 3). 

Особую важность для хронологии приобретает находка пиллума с 

оппидума Галлиш-Ловачка, разгромленного даками около середины I в. до 

н.э. (Kotigoroško, 1995, fig.10, 25-27,32). 

Наконечники стрел (24 экз.). Выделяются в две группы: втульчатые и 

черешковые. Первая, наиболее многочисленная группа (15 экз.), по форме 

пера делится на три типа. 

Тип I (3 экз.). Перо листовидной формы, в сечении линзовидное. 

65

Длина наконечников - 5,5 - 9,7 см (рис.27, 1-3). 

Тип II (3 экз.). Форма пера листовидная или треугольная с 

выделенными небольшими крылышками. Сечение линзовидное. Длина - 

6,2 - 7 см (рис.27, 4-6). 

Тип III (7 экз.). От предыдущего отличается длинными, чётко 

выделенными крылышками. Отдельные экземпляры имеет витую втулку. 

Длина от 7,2 до 12 см (рис.27, 9-15). 

Черенковые наконечники представлены четырьмя типами, 

отличающимися между собой формой пера. 

Тип I. Наконечники с листовидным пером, иногда вытянутой 

подтреугольной формы. Некоторые из них имеют перехват в месте 

перехода пера к втулке. Втулка в сечении круглая. Длина наконечников, 

по сохранившимся экземплярам, до 7,8 см (рис.27, 16-20). 

Тип II. Наконечник с треугольным пером, чуть выделенными 

крылышками и перехватом на черенке. Длина - 5,8 см (рис.27, 21). 

Тип III. Перо вытянутой ромбовидной формы с чётко выраженной 

гранью вдоль его. Часть черенка обломана. Длина сохранившейся части 

наконечника - 5,7 см (рис.27, 22). 

Тип IV. Представлен двумя экземплярами с трёхлопастной формой 

наконечника. Перо от черенка отделяется чётко выраженным выступом. 

Длина - 4,7 и 8,3 см (рис.27, 23-24). 

Аналогичные наконечники хорошо известны по памятникам 

доримской Дакии Карпатской котловины (Mosсalu, 1977, fig.9), а в 

ближайшем территориальном пространстве - инвентарю Земплинского 

могильника (Budinský-Kričká, Lamiová-Schmiedlová, 1990, Pl.XI, 21; XIII, 

1-2; XV, 1-17). 

В ходе исследования могильника обнаружено значительное 

количество умбонов, однако в связи со своей плохой сохранностью только 

семь экземпляров подлежат реконструкции. По своей форме выделяются в 

два типа. 

Тип І (6 экз.). Умбоны полусферической формы. Между собой 

разнятся высотой основной части. Имеют жёсткий перелом по отношению 

к крепёжной пластине, заклёпок от 4 до 8 штук. Диаметр основания 

умбонов - 19,4 - 28 см, ширина пластины крепления - 4 - 7 см, высота - 3,1 

- 5 см (рис.28, 1-6). Навершия щитов аналогичной формы известны на 

широкой территории. М.Доморадцки отнёс их в группу IV и продатировал 

фазой LT D. Подобный умбон в Карабурме (погребение 222) был найден 

вместе с мечём кельтского типа с колоколовидной гардой (Domaradzki, 

1977, s.64; tabl.IV). 

Тип ІІ. Представлен обломками от двух экземпляров, один из которых 

реконструирован. Основание крепления умбона крылошковидное. 

Диаметр основания - 32,8, ширина пластины крепления - 9 см (рис.28, 7- 

66

8). Аналогичные умбоны З.Возняк относит к четвёртому типу и датирует 

позднелатенским временем (Woźniak, 1974, s.110-111; ryc.11, 9). Аналогии 

известны на памятниках Падеа-Панагьюрской колонии, в частности в 

погребениях Добруши (Torbov, Anastasov, 2008, fig.4,7,9) и Карабурмы 

(Todorovič, 1972). 

Кроме вышеперечисленных умбонов в ходе исследования Челленицы 

было обнаружено 57 заклёпок, которые аналогичны заклёпкам 

реконструированных умбонов. По своей форме выделяются в три типа. К 

первому типу относятся экземпляры с плоской округлой шляпкой, 

диаметром от 1,4 до 1,6 см (рис.29, 1-24). 

Второй тип составляют заклёпки грибовидной или полусферической 

формы, с диаметром шляпки от 1,6 до 3,6 см (рис.29, 25-56). 

Единичным экземпляром представлена заклёпка стреловидной формы 

(рис.29, 57). Следует отметить, что подобными заклёпками был снабжён 

один из реконструированных умбонов (рис.28, 5). 

Коллекция заклёпок позволяет полагать, что кроме семи 

реконструированных умбонов на территории могильника находилось ещё 

около десяти наверший щитов. 

К защитному вооружению относится кольчуга, представленная двумя 

фрагментами (рис.28, 9-10). Изготовлена из мелких сегментов 

стременеподобной формы, соединённых заклёпками. Длина сегмента 0,5 

см. Остатки аналогичной кольчуги были обнаружены в Хунедоаре 

(ур.Замковый сад) (Sîrbu, Luca, Roman, 2007, fig.5; 12). Здесь следует 

отметить свидетельства римского учёного I в. до н.э. Теренция Варрона 

(De lihqua latina, V, 24, 16), который утверждает, что лучшие кольчуги в 

Европе изготавливали кельты. 

Шпоры. Принадлежат к основной части экипировки всадников. 

Изготовлены из железной проволоки. В сечении круглые, полукруглые 

или прямоугольные. По ширине и высоте плечиков выделяются в два 

типа. 

Тип I. Представлен небольшими шпорами с расширенными 

плечиками, обычно заканчивающимися массивными кнопками. Шип 

короткий или длинный, острый (рис.30, 1-18). 

Тип ІІ. Составляют более крупные шпоры с высокими плечиками, 

которые заканчиваются плоскими кнопками или округлыми утолщениями. 

Шип обычно длинный, острый (рис.30, 20-33). 

Шпоры широко распространяются в позднелатенское время на 

оппидумах, а в дальнейшем и на поселениях (Šimek, 1953, s.200; Meduna, 

1970, fig.6, 2,4). Считается, что шпоры с низкими плечиками характерны 

для I в. до н.э., а с высокими - для раннеримского периода (Kostrzewski, 

1919, s.84-139; Pieta, 1982, s.78). На памятниках пшеворской культуры 

Польши тип II имеет место в горизонте фибул А68 (Liana, 1976, s.140; 

67

fig.1, 5). К более позднему времени, ступени В2, относит их А.Мюллер 

(Müller, 1957, s.140; tabl.13b). Они имели место и в среде дакийской 

культуры, где выделены в типы и варианты с суммарной датировкой I в. 

до н.э. - I в. н.э. (Glodariu, Iaroslavschi, 1979, p.126-127). 

Удила. Довольно значительная группа находок могильника. Из них 

пять экземпляров целых (рис.31-33). Относятся к типу кольцевых удил. 

Основные элементы: грызла и псалии. Грызла, в основном, изготовлены 

из круглых железных стержней, концы которых согнуты в кольца (рис.33). 

Основная разница между удилами в форме псалий, на основании которых 

выделяются удила восьми типов. 

Тип І. Двухдырчатые псалии с узким окончанием (рис.31, 1). 

Тип ІІ. Двухдырчатые псалии с расширяющимися концами до 

трапециевидной формы (рис.31, 2-3,8,12). Сюда же можно отнести псалии 

с чуть суженными концами (рис.31, 10-11). 

Тип ІІІ. Двухдырчатые псалии со стреловидными окончаниями 

(рис.31, 4-5, 7). 

Тип IV. Двухдырчатые псалии, расширяющиеся от центральной 

части, а затем переходящие в узкое окончание, иногда снабжены 

конической головкой (рис.31, 15-17). 

Тип V. Псалии, изготовленные из длинного железного прута, верхняя 

часть которого имеет коническое окончание, а нижняя закруглённая 

(рис.32, 3,5-6). В погребении 3 в комплект удил входили детали с 

конскими головками (рис.32, 5/5-7). 

Тип VI. Псалии, верхняя часть прямая, с круглым окончанием. 

Аналогичный конец имеет и нижняя, крючковидная часть (рис.32, 4). 

Тип VII. Двухдырчатые псалии овальной формы с конусовидными 

или дисковидными окончаниями (рис.32, 13-14). 

Тип VIII. Двухдырчатый псалий, несколько выгнутый, с небольшими 

кнопковидными утолщениями на концах (рис.32, 15). 

Тип IX. Трёхдырчатый псалий, изготовленный из круглой железной 

проволки. Корпус прямой, концы обломаны (рис.32, 16). 

Аналогии удилам Челленицы широко представлены на территории 

Карпатской котловины, к примеру, в Костешти и Рэкэтэу, где они 

датируются I в. до н.э. - I в. н.э. (Glodariu, Iaroslavschi, 1979, р.125, fig.73, 

22-24). 

Псалии с расширяющимися концами по своей форме наиболее близки 

к находкам с германского городища Аудсбург-Оберхаузер. На территории 

доримской Дакии рассматриваеются как импорт, в частности, в Жидоваре 

(Rustoiu, 1996, р.155; fig.96, 5). 

Однако, основная часть аналогий удилам находится на территории 

группы памятников Падеа-Панагюрской колонии (Woźniak, 1974, ryc.7-8; 

Schönfelder, 2002, s.251, Abb.157, 5; Sîrbu, Rustoiu, 1999, fig.6-7,13; Stojić, 

68

2003, s.50-67; Sîrbu, Arsenescu, 2006, fig.2, 13; 3, 4; Torbov, Anastasov, 2008, 

fig.4; 6; 9). 

Ножи (45 экз.). Универсальное орудие, использовавшееся в быту и 

бою. По форме спинки выделяются в четыре типа. 

Тип I. Спинка прямая, черен широкий, прямоугольный (рис.34, 1-6). 

Отдельно выделяем реконструированный нож, длиной 15 см (рис.34, 1). 

Тип II. Ножи с дуговидной спинкой и обычно узким череном. Длина - 

8,5 - 15 см (рис.34, 8,10-12,14-27,29-30). 

Переходной формой от первого ко второму типу выступают два 

ножа. Длина целого экземпляра - 18 см (рис.34, 9). 

Тип III. Небольшие ножи с дуговидной спинкой и перехватом между 

лезвием и черенком. Один из экземпляров найден в ножнах. Длина ножей 

- 8 - 10,5 см (рис.34, 28,31-33). 

Тип IV. Нож-секач с рукояткой, снабжённой кольцевым окончанием. 

Длина сохранившейся части - 14,5 см (рис.34, 34). Секачи хорошо 

известны по материалам могильников и поселений конца среднего и 

познего латена (Vizdal, 1976; Budinský-Kričká, Miroššajová, 1987, s.52; 

Todorovič, 1972; Egri, Rustoiu, 2008, fig.4), в частности один экземпляр был 

найден на территории Малокопаньского городища (Kotigoroško, 1995, 

fig.46, 23). 

Ножи первого типа имеют значительный период существования на 

широкой территории европейских памятников. Ножи с дуговидной 

спинкой наиболее широко были распространены в Карпатской котловине 

на памятниках дакийской культуры (Glodariu, Jaroslavschi, 1979, fig.66), в 

том числе и на городище Малая Копаня (Kotigoroško, 1995, fig.46, 21-25). 

Среди массового материала наиболее важную группу в определении 

времени функционирования некрополя составляют украшения и 

принадлежности одежды. Это фибулы, пряжки, застёжки пояса, браслеты, 

подвески и т.п. Отдельно отмечаем фибулы, которые относятся к 

основным датирующим вещам. Следует отметить, что их хронология за 

последнее время не раз пересматривалась и уточнялась (Щукин, 1991). 

Приоритетное значение из вышеперечисленных вещей, в определении 

времени существования некрополя, а следовательно, и городища, 

представляют фибулы. В коллекцию застёжек, обнаруженных на 

некрополе в ур.Челленица, входят 66 экземпляров (целые и фрагменты) 

(рис.35-38), отличающиеся между собой формой, исполнением и 

металлом из которого они изготовлены. Это послужило основой для 

выделения трёх типов фибул. 

Тип I (58 экз.). Наиболее представленный на территории могильника. 

Застёжки среднелатенской схемы, составной конструкции, одночленные, 

круглопроволочные с рамчатым треугольным приёмником, подвязанным к 

верхней части корпуса. Железо. Выделяются три варианта. 

69

Вариант А (12 экз.). Пружина четырёхвитковая с верхней тетивой. 

Корпус в верхней части коленчато изогнут. Подвязка в верхней части 

корпуса. Длина фибул от 6 до 16 см (рис.35, 1-3). 

Вариант Б (14 экз.). Пружина от пяти до шести витков. Тетива 

верхняя, корпус дуговидный. Длина от 2,8 до 9 см (рис.35, 4-5,7-8). 

Вариант В (19 экз.). Фибулы с пружиной от 15 до 26 и более витков. 

Железные и биметаллические (железо, бронза). Сохранность корпуса 

минимальная (рис.35, 6; 38, 1-20). Эти застёжки относятся к так 

называемому орновасскому типу (Северная Италия). В погребениях 

могильника Сен-Бернардо они входят в комплексы с монетами чеканки 

200 г. до н.э. и первых двух десятилетий I в. до н.э., известны и в 

погребениях эпохи Августа (Břeň, 1964, s.213-214,271; č.229). Экземпляры 

с оппидума Манхинг В.Крамер отнёс к ступени LT C (Krämer, 1962, s.306; 

Abb.1), а К.Пиета, подобные фибулы с памятников пуховской культуры, к 

фазе LT D1 (Pieta, 1982, s.25-27; Taf.IV, 10-14). На памятниках доримской 

Дакии застёжки этого варианта определяются концом II в. до н.э. - первой 

половиной I в. до н.э. (Rustoiu, 1997, p.35-36; fig.19, 2). 

Согласно Я.Филипа (Filip, 1956, s.112-113), фибулы среднелатенской 

схемы появляются в кельтской среде конца II в. до н.э. При этом академик 

отмечает увеличение их размеров, в начале I в. до н.э., до 12 - 20 см с 

сохранением более маленьких фибульных форм. 

Эти фибулы, заменившие застёжки с шаровидной пяткой, приобрели 

популярность на большой территории варварского мира от Днепра 

(зарубинецкая культура) (Каспарова, 1984, с.114, рис.2, 14) до Западной 

Европы. Их значительное количество выявлено и на памятниках 

дакийской культуры Карпато-Дунайского ареала, где они определяются в 

рамках конца II в. до н.э. - первой половины I в. до н.э. (Rustoiu, 1997). 

Длительное существование фибул среднелатенской схемы на довольно 

широкой территории связано с простотой их изготовления. 

Тип ІІ (2 экз.). Фибулы с верхней тетивой и длинной пружиной, 

которая крепилась к ромбовидному щитку, соединённому с основной 

частью корпуса. Он украшен дисковидными и округлыми утолщениями. 

Серебро. Длина около 8 см (рис.35, 10; 38, 22). 

К.Горедт подобные фибулы относит к серебряным дакийским 

застёжкам типа A1b и на основании монетного материала определяет 

время их существования в рамках 125 - 75 гг. до н.э. (Horedt, 1973, 

s.131,151, Abb.2). Фактически этим же временем (конец II - первая 

половина I в. до н.э.) они датируются А.Рустои (Rustoiu, 1997, p.32-33, 

fig.17). 

Тип ІІІ (3 экз.). Фибулы наухаймского типа. Пружина 

четырёхвитковая, тетива нижняя. Спинка плоская, слегка прогнутая, 

треугольно сужается к ножке. Приёмник отломан, но, судя по аналогиям, 

70

был рамчатым. Железо. Длина более 4 см (рис.35, 9; 38, 23-24). И.Вернер 

относит эти застёжки к атрибутам женской одежды и определяет 

периодом от 50 г. до н.э. до времени Августа. Однако, надёжно 

датируемых комплексов, подтверждающих верхнюю границу, 

исследователь не приводит (Werner, 1955, s.170-186). 

Установленное в 50 - 60-х гг. временное существование наухаймских 

фибул было оспорено в последнее время (Щукин, 1989, с.64,66; 1991, с.96- 

98; Ерёменко, 1997, с.27). В основу передатировки положены материалы 

оппидума Манхинг на Верхнем Дунае. Время его гибели связывается по 

новым данным не с римской оккупацией Реции и Норикума в 15 г. до н.э., 

а с событиями 60 - 58 гг. до н.э. (дако-кельтская война, нашествие 

германцев Ариовиста, начало завоевания Цезарем Галлии). Исходя из 

даты разгрома Манхинга, располагающего наиболее обильными 

находками наухаймских фибул (более 60 экз.), и их отсутствием на 

оппидумах, разрушенных после его гибели, основное время 

существования этого типа застёжек относится к первой половине І в. до 

н.э. 

Фибулы наухаймского типа, являясь классической продукцией 

кельтских оппидумов Центральной Европы, в фазе LT D1 достигают её 

северных и восточных областей, проникая и на территорию Верхнего 

Потисья. Кроме Малой Копани аналогичные застёжки в этом регионе 

известны только в дакийских погребениях могильника Земплин (Budinský- 

Krička, Lamiová-Schmiedlová, 1990, Pl.I, 5; VIII, 13; XII, 20). В Малой 

Копане наухаймская фибула стратиграфически связана с горизонтом 

начального строительства фортификационных сооружений. Выше её 

находилась серебряная фибула типа 3 (Котигорошко, 2007, с.40), 

определяемая К.Горедтом по монетному материалу 75 - 25 гг. до н.э. 

(Horedt, 1973, s.131,151, Tabl.I-II, Abb.2). 

Вместе с тем, следует подчеркнуть, что в Кобыльском могильнике 

подобным застёжкам сопутствуют фибулы составной конструкции (Břeň, 

1964, s.221-222). Аналогичная ситуация наблюдается и в ур.Челленица. 

Это даёт возможность отнести обнаруженные в Малой Копане 

наухаймские фибулы к первой половине I в. до н.э. 

Пряжки (50 экз.). Одна из наиболее крупных групп находок в 

ур.Челленица. Откованы из железа. По своим параметрам разграничены в 

три типа. 

Тип I. Пряжки простой конструкции, изготовленные из железной 

проволоки. По своей форме могут быть выделены в пять вариантов. 

Вариант А (9 экз.). Круглые, диаметром 3,5 - 5,7 см (рис.39, 1-9). 

Вариант Б (4 экз.). Омеговидные, размером 3,4 - 4,5 х 4 - 5,5 см 

(рис.39, 10-13). 

Вариант В (4 экз.). Прямоугольные или квадратные, размером 4 - 4,5 х 

71

4 - 4,6 см (рис.39, 14-17). 

Вариант Г (4 экз.). Подпрямоугольной формы с несколько вогнутыми 

боками. Размеры 4 х 6 см (рис.39, 18-21). 

Вариант Д (17 экз.). Пряжки квадратной или прямоугольной формы, 

иногда с несколько вогнутыми боками. Все они характеризуются 

выступом на передней планке в виде утиной головки. Размеры 4 - 4,5 х 5,5 

- 6,8 см (рис.40, 1-17). 

Тип ІІ (9 экз.). Цельнометаллические пряжки, обычно ладьевидной 

формы. Основа - железная пластина с бронзовым покрытием, на которое 

нанесён штампованный, в основном, циркульный орнамент. Здесь следует 

отметить, что в объектах городища на аналогичных пряжках имеет место 

крестовидный декор и в виде полуокружья арок (Котигорошко, 1998, 

рис.4, 9). Однако, на ряде экземпляров орнаментация была повреждена в 

результате отслоения бронзового покрытия. Длина сохранившихся пряжек 

до 17,4 см (рис.42, 1-9). Согласно М.Бабеша подобные пряжки появляются 

в гето-дакийской среде из “страны скордисков”, использовались и у 

бастарнов (Babeş, 1983, р.212-214). 

Тип ІІІ. Откована из железной пластины, вытянутой трапецевидной 

формы с изображением двух бакланов, держащих в когтях рыбины. 

Крючёк в виде головы животного (собака?). С внутренней стороны 

пряжка имеет выступ для крепления ремня. Её длина 12,5 см, ширина 4,5 - 

6,7 см (рис.42, 11). 

Можно полагать, что с украшением ремня связана частично 

сломанная железная накладка подпрямоугольной формы (7 х 2,4 - 3,1 см), 

покрытая серебряной инкрустацией в виде дерева с ветвями (рис.42, 10). 

Простая конструкция пряжек типа І, изготовленных из железной 

проволки, способствовала довольно раннему их появлению и широкому 

распространению от периода латена до римского времени (Madyda, 1977, 

s.364,409, tabl.II, 6; Bichir, 1984, tabl.XLVII, 3; Pieta, 1982, s.50, tabl.XVI, 

29; Цигилик, 1975, с.118-119, рис.18-19). В связи с этим, они не несут 

хронологической нагрузки, так как (исключение вариант Д) имеют 

бытование как в более ранний, так и более поздний период. Здесь следует 

отметить, исходя из значительного количества находок удил и их деталей, 

что не исключена возможность принадлежности части пряжек конской 

сбруе. 

Пряжки второго типа входят в тип 2 А.Рустои (Rustoiu, 1996, p.117- 

118; fig.75, 5-7). Общая дата - вторая половина I в. до н.э. - I в. н.э. Более 

узко I в. до н.э. они датируются по комплексу погребения 92 могильника 

Белград-Карабурма (Todorovič, 1972, pl.XXVII, 14). 

Пряжка третьего типа, хотя не имеет прямых аналогий, но по 

сюжетам иконографии может быть сопоставима с подобными мотивами 

гетского искусства, которые В.Сырбу рассматривает как скифо-кельтский 

72

симбиоз (Sîrbu, 2006, p.24-25, fig.6). Здесь же следует отметить, что 

бакланы, в основном, обитали в прибрежной зоне Чёрного моря и 

Нижнего Подунавья. Уже в античное время эта птица использовалась в 

рыболовстве (Словарь…, 1989, с.70), как сокол в средней и северной 

полосе Европы. 

Поясные цепи (27 экз.). Состоят из трёх частей: застёжек, звеньев и 

подвесок. 

Застёжки (21 экз.). Железо или бронза. В основе круглая или 

полукруглая рамка (диаметром до 3,8 см), имеющая крючковидное 

утолщение, за которое закреплялась вторая часть пояса. Иногда в средней 

части снабжены роговидными выступами (рис.41). 

Звенья соединены кольцами, а сами представляют собой стержни с 

расчленённой поверхностью, украшенной крестовидными знаками 

(рис.43, 1-15). 

Подвески изготовлены из стержня, заканчивающегося тремя 

утолщениями (рис.43, 19-20,27). Некоторые из них рифлёные и, как у 

основных звеньев цепи, украшены крестовидными знаками (рис.43, 21). 

Этот атрибут одежды возникает в кельтской среде Средней Европы. 

Подобные находки Я.Филип связывает с богатыми женскими 

погребениями, где поясные цепи кроме штампованого декора украшены 

красной эмалью (Filip, 1956, s.493). В позднелатенское время, судя по 

всему, происходит упрощение этого типа пояса, исчезает эмаль, а им 

сопутствуют фибулы составной конструкции фазы LT D1, что 

подтверждается и материалами могильника в Малой Копане. 

Аналогичные фрагменты женских поясов имеют место и на 

памятниках доримской Дакии, где они определяются концом II - началом I 

в. до н.э. (Rustoiu, 1996, p.122, fig.86). 

Среди предметов, отнесённых к атрибутике украшений и 

принадлежностей одежды, считаем возможным выделить вещи, 

изготовленные из золота. Это торквес, подвеска и накладки браслетов. 

Торквес. Атрибутика вождя высшего ранга. Основа состоит из 

четырёх сплетённых золотых прутьев диаметром 9 - 10 мм. Внутрь 

вплетена тонкая резблёная проволока. Сами концовки торквеса, к 

сожалению, как и обруч, смятые. Можно полагать, что они были 

полушаровидной формы с выступами и отверстиями замка (рис.45, 1). 

Общий вес найденных фрагментов - 544 гр. Приблизительный вес 

торквеса около 800 гр. Согласно реконструкции (рис.46), он имел 

внутренний диаметр не менее 13,5 см (Котигорошко, Прохненко, 2008, 

с.178-181). 

Торквесы не столько определялись функцией украшения, сколько 

подчёркивали социальный статус его владельца. На это указывает 

знаменитая мраморная статуя, хранящаяся в Капитолийском музее 

73

“Умирающий галльский вождь” - копия бронзового изображения, 

отлитого по приказу Пергамского царя Аттала I в 230 - 220 гг. до н.э. 

(Словарь…., 1989, илл.) 

Подвески-ведёрки. Одна изготовлена из золота, вторая - железная, 

входила в комплекс погребения 13 (рис.12, 9). Несколько смятые. Обе 

цилиндрической формы с плоским донцем. Золотая подвеска снабжена 

петлёй из витой тонкой проволоки. Высота корпуса - 15 мм, диаметр - 10 

мм (рис.45, 4). 

Считается, что идея “ведёрка” возникла в Северном Причерноморье в 

конце I тысячелетия до н.э. Уже на рубеже н.э. они появляются у даков, 

примером чего могут быть комплексы давы Окница (Berciu, 1981, pl.91, 4- 

5), а затем у сарматов, поздних скифов и в комплексах пшеворской 

культуры (Бобровская, 1991, с.227). В позднеримское время “ведёрки” 

распространяются по всей территории Центральной и Восточной Европы 

как одно из излюбленных женских украшений, независимо от этнической 

принадлежности памятников. В частности, золотые подвески-ведёрки 

были обнаружены и в Закарпатье, на жертвеннике III - IV вв. н.э. в 

Солонцах (Котигорошко, 1987, с.176-191). 

Обкладки браслетов. Изготовлены из золотой фольги с выбитыми 

пупырышками в виде конусов. Один из концов (суженный) с тремя 

отверстиями для крепления. Их внешний диаметр около 55 мм (рис.45, 2- 

3). Похожий браслет обнаружен в кургане №2 могильника Куджир 

(среднее течение р.Муреш) вместе с мечом, щитом, шлемом и удилами 

(Crişan, 1980, p.81-87). 

В ходе исследования могильника, кроме вышеперечисленных вещей, 

были обнаружены фрагменты шейных бронзовых гривен и браслетов, 

изготовленных из бронзы и железа. Один из них имел украшения в виде 

змеиных головок на концах, что является характерной деталью для многих 

народов Европы, в том числе и даков (Мельничук, 1990, с.44-45; Horedt, 

1973, s.141; tabl.I; Abb.6; Kotigoroško, 1995, р.99). 

К типично женским украшениям относятся стекляные бусы, 

обнаруженные в погребениях 7,10,13-15. Форма округлая или 

дисковидная, цвет белый, синий, некоторые из них принадлежат к типу 

“глазчатых”. Подобные бусы имели в І в. до н.э. и более позднее время 

широкое распространение на памятниках разных этнических групп, в 

частности и в комплексах Малокопаньского городища (Алексеева, 1975, 

с.50; табл.16, 56; Котигорошко, 2008, рис.48, 1-6; Kotigoroško, 1995, fig.50, 

11-14). 

Керамика. По сравнению с металлическим инвентарём могильника 

составляет незначительную часть вещевого материала. Целые формы 

находились в погребениях или комплексах. Их типология построена на 

основании классификации посуды Малокопаньского городища 

74

(Котигорошко, 2004а). 

По технологии производства керамика урочища Челленица делится на 

две группы: лепная и гончарная. Лепная посуда выделяется в две 

подгруппы (А и Б). Посуда подгруппы А формовалась из хорошо 

отмученного теста с примесью шамота, мелкозернистого песка, реже 

дресвы. На могильнике она представлена небольшими горшками (тип І по 

классификации керамики городища) бочёнковидной формы с 

невыделенным или чуть отогнутым коротким венчиком. По своей 

поверхности украшены налепными шишками и боковыми расчёсами. 

Размеры целых экземпляров: диаметр венчика (D) - 9 и 12 см; диаметр 

днища (d) - 7 и 8,5 см; высота (H) - 8,2 и 11,5 см (рис.47, 1-2,4-5). 

К типу VII относится небольшой горшочек с плавно отогнутым 

венчиком и слабоовальным туловом. Размеры: D - 10,5 см; d - 7,5 см; H - 

12 см (рис.47, 3). 

Кроме того обнаружены мелкие обломки горшков на глубине 0,2 - 0,3 

м и в ряде погребений (рис.47, 4-9). 

Коническая чашка входила в комплекс погребения 13. Ручка 

отсутствует, но, судя по сломам, крепилась к венчику и днищу. Размеры 

чашки: D - 11 см; d - 4,5 см; H - 5,3 см (рис.12, 3; 47, 10). 

Подгруппа Б (столовая посуда) представлена вазами для фруктов и 

черпаками. Изготавливалась из плотного, отлично перемешанного 

глиняного теста, с примесью очень мелкого шамота, реже 

мелкозернистого речного песка. Внутренняя и внешняя поверхность 

покрыта чёрным лощением, что придавало посуде эстетический вид и 

уплотняло её структуру. Обжиг хороший, сквозной. 

Вазы для фруктов (фруктовницы). Основу вазы составляет миска 

открытого типа с жёстко выделенными плечиками и коническим туловом, 

посаженным на высокий или низкий поддон. По профилировке верхней 

части выделяются в три типа. 

Тип І. Вазы на высоком поддоне с широким чуть отогнутым вниз 

венчиком. Размеры: D - 48 см; d - 17 см; высота H - 26 см (рис.48, 1). 

Тип ІІ. Вазы с низким поддоном и с более коротким горизонтальным 

или чуть приподнятым венчиком. Размеры: D - 37 - 46 см; d - 14 - 15 см; H 

- 19 - 23,5 см (рис.48, 2-3). 

Тип ІІІ. Ваза с низким поддоном и утолщённым коротким венчиком. 

Размеры: D - 38 см; d - 11 см; H - 14,7 см (рис.48, 4). 

Вместе с целыми формами на участках раскопов собраны фрагменты 

от 13 экземпляров (рис.48, 5-17). 

Черпаки. Наряду с вазами для фруктов относятся к наиболее 

распространённым формам посуды подгруппы Б на территории городища 

и могильника. Это широкогорлые сосуды с ручкой, обычно 

прикреплённой к венчику и наибольшему расширению тулова. Между 

75

собой отличаются высотой корпуса и абрисом тулова (овальный, 

биконический). Размеры: D - 6,3 - 15,5 см; d - 3,6 - 6,6 см; H - 7,1 - 14 см 

(рис.49). 

Ограниченную группу керамики составляет посуда гончарного 

производства, которая по классификации городища входит в подгруппы Б 

и Г. 

Подгруппа Б включает в себя расписную керамику, широко 

распространённую на городище. В своём большинстве фрагментарна, что 

связанно с её хрупкостью. Обжиг равномерный, в ряде случаев 

недостаточный. Поверхность покрывалась белой или красноватой краской 

(Котигорошко, 2004а, с.179). В Челленице обнаружены два фрагмента 

(погребение 13), один из которых представляет фрагмент вазы с 

утолщённым венчиком, диаметром 13,4 см (рис.47, 11-12). 

Подгруппа Г представлена двумя фрагментами широких венчиков от 

пифосов с большим содержанием мелкозернистого песка в глиняном 

тесте. Цвет охристый. Обнаружены вне погребений на глубине 0,2 - 0,3 м 

(рис.47, 13-14). 

Как отмечалось выше, вся керамика, собранная в ходе исследования 

могильника, имеет прямые аналогии с территории Малокопаньского 

городища и является составной частью дакийских комплексов Карпато- 

Дунайского ареала (Котигорошко, 2004а, с.182-183). 

Кроме керамических сосудов в ходе раскопок Челленицы было 

обнаружено ушко от бронзового котла (рис.50). По форме ушка, которое 

имеют прямую аналогию в погребении 92 могильника Карабурма 

(Todorovič, 1972; Egri, Rustoiu, 2008, fig.4), можно считать, что это был 

котёл ситуловидной формы. 

Не исключено, что присутствие на территории могильника фрагмента 

котла связано с деталью ритуала. Возможно, это определяется тем, что 

котёл являлся символом единства группы дружинников, принимавших 

пищу с одной посудины. По мнению румынских исследователей 

подобные находки связаны с захоронением человека, в обязанности 

которого входила организация коллективной трапезы (Egri, Rustoiu, 2008, 

р.84; fig.3). 

Проведённый анализ могильника Челленицы позволяет сделать ряд 

выводов и представить новые концепции в области проникновения даков 

и сложения дакийской культуры на территории Верхнего Потисья. 

В основе погребального ритуала некрополя лежит трупосожжение с 

последующим захоронением в ямках, реже урнах, для которых 

предназначены, в основном, черпаки. В захоронениях (кроме женских) 

отмечается незначительное количество кальцинированных костей. 

Вместе с погребениями обнаружены комплексы с наличием 

воинского снаряжения, но с отсутствием костей, что рассматривается как 

76

мемориальное захоронение воинов, погибших вдалеке от своей родины. 

Одной из деталей, но довольно важной, погребального ритуала 

является наличие огромного количества вещевого материала вне 

погребений и комплексов. В основном это поясные пряжки, удила и их 

фрагменты. Здесь же отмечаем наличие на территории Челленицы І 

значительного количества (девять экземпляров) монет римской 

республиканской, греческой и кельто-дакийской чеканки, которые не 

использовались, судя по своему залеганию, как оболы (Кольникова, 

Котигорошко, 2008, с.27-34; Kolniková, Kotigoroško, 2008, s.125-134; см. 

Кольникова Е., Котигорошко В.Г. Новые данные о монетах 

Малокопаньского комплекса). 

На первом этапе исследования некрополя наличие многочисленного 

количества вещей вне комплексов заставило предположить, что 

могильник был уничтожен в результате распашки, а разрубленные куски 

торквеса рассматривались как добыча грабителей конца ХІХ - начала ХХ 

ст. (Котигорошко, Прохненко, 2008, с.178-181). Однако, аналогичная 

ситуация имеет место в Турбуреа-Спагии, где серебряный торквес тоже 

был порублен на куски (Sîrbu, Arsenescu, 2006, р.165) и в Тилишке, где 

ритуально была разрублена серебряная цепь (Lupu, 1989, fig.8). 

Наличие значительного вещевого материала вне погребений и 

ограниченное количество костей в погребениях имеет место в могильнике 

Земплин (Budinský-Kričká, Lamiová-Schmiedlová, 1990, р.245-344). 

Дальнейшие поиски вывели нас на группу памятников Падеа- 

Панагюрской колонии (Zirra, 1971, p.234). Эта группа захоронений, а по 

нашему мнению культура, занимает территорию Северо-Западной 

Болгарии, Олтении, Баната и Южной Сербии. Именно здесь имеются 

полные аналогии как в погребальном обряде, его деталях, так и в вещевом 

материале, что отмечалось выше (Nicolăescu-Plopşor, 1948; Woźniak, 1974; 

Sîrbu, Rustoiu, 1999; 2006; Ferencz, 2006; Sîrbu, Arsenescu, 2006; Sîrbu, 

Luca, Roman, 2007; Sîrbu, Luca, Roman, Purece, Diaconescu, Cerişer, 2007; 

Egri, Rustoi, 2008). 

Полученный материал, с одной стороны, позволяет утверждать об 

идентичности некрополей Падеа-Панагюрской группы и Малой Копани. С 

другой стороны, мы отказываемся от ранее предложеной гипотезы, что 

могильник в Челленице был разрушен в результате сельскохозяйственных 

работ, а уничтожение золотого торквеса связано с проведением ритуала. 

Проведённый анализ погребального ритуала и вещевого материала 

некрополя Челленица І, в совокупности с данными, полученными за 32 

года исследования Малокопаньского городища позволяет сделать 

следующий вывод. 

В первых десятилетиях І в. до н.э., в ходе консолидации дакийских 

племён, происходит передвижение дружин с юго-западной части 

77

Внутрикарпатской дуги в Верхнее Потисье. Их основная цель - разгром 

кельтов в регионе, что отмечается гибелью оппидума Галлиш-Ловачка и 

созданием дав в Малой Копане и Земплине, как основных центров 

дакийской культуры региона (Котигорошко, 2008, с.168). 

Политическая консолидация даков на территории Карпатской 

котловины приводит к образованию государства во главе с Буребистой 

(Crişan, 1977; Котигорошко, 2008, с.155-157). Одним из первоочередных 

внешнеполитических мероприятий царя был поход против кельтов 

Среднего Подунавья. В настоящее время, можно полагать, что разгром 

бойев и таврисков произошёл около 60 г. до н.э. (Страбон, V, I, 6; VII, I, 5; 

Котигорошко, 2008, с.158). 

Данные Челленицы І позволяют предположить, что дружинники, 

погибшие в битве с кельтами, были сожжены, а их основная атрибутика 

(мечи, умбоны, наконечники копий) захоронены в Малой Копане, т.е. на 

своей новой родине. Именно с этими воинами, можно полагать, связаны 

комплексы вооружений без костей. 

Проведённый анализ вещевого материала указывает, что захоронения 

принадлежали дакийским воинам. Наличие вещей кельтского типа, в том 

числе и мечей, поясных цепей, связано с модой II - І вв. до н.э., которую 

определяли носители латенской культуры. 

Вещевой материал, приобретённый в ходе раскопок некрополя 

Челленицы І, позволяет отнести этот памятник к начальному этапу 

создания Малокопаньского городища - основного центра дакийской 

культуры региона. 

Анализ украшений и принадлежностей одежды, в совокупности с 

другим вещевым материалом ур.Челленица, даёт возможность определить 

открытые девности первой половиной І в. до н.э., а более конкретно, 

второй четвертью этого столетия. 

Ключові слова: даки, городище, могильник, ритуал, зброя, вудила, 

прикраси та приналежності одягу, кераміка. 

Котигорошко В.Г. (м.Ужгород, Україна) 

Малокопанський некрополь (ур.Челлениця) 


У період 2007 - 2009 рр. на північно-західній окраїні дакійського 

городища Мала Копаня проводилися дослідження некрополя. На площі 

3500 кв. м. відкрито 18 грунтових кремаційних поховань і вісім 

комплексів без наявності кальцинованих кісток. 

В ході розкопок на вскритій ділянці поза похованнями та 

комплексами було виявлено величезну кількість речового матеріалу 

78

(більше 500 екз.). Проведений аналіз дозволяє віднести їх до першої 

половини І ст. до н.е., тобто до початкового етапу зведення городища. 

Аналіз поховального ритуалу та речового матеріалу дозволяє 

пов’язати утворення могильника з просуванням воїнських дружин с 

південного-заходу Карпатської дуги і визначити їх як частину групи 

пам’яток Падеа-Панагюрської колонії. 

Kotygoroshko V.G. (Uzhgorod, Ukraine) 

Necropolis of Mala Kopanja. Lokality Chellenica 

(Summary) 

The researchment of necropolis near the dacian hill-fort Mala Kopanja 

during the period of 2007 - 2009 years was led. 18 soil cremation burials and 8 

complexes of weapon without cremated bones on the area of 3500 square m 

were opened. 

The huge quantity of objects (more than 500 samples) during excavations 

on the opened area out of burials and comlexes were found. The analysis which 

was led now allows to date them back to the second quarter of the I century 

AD, to the beginning ethap of creation of the hill-fort. 

The analisis of burial ritual and materials allows to connect the creation of 

necropolis with moving warior troops from South-West of Carpathian arc and 

to define them as a part of the group of monuments of Padea-Panagjurski 

colony. 

Литература 

Алексеева Е.М. Античные бусы Северного Причерноморья // САИ. - 1975. 

- Вып.Г1-12. - 94 с. 

Бобровская О.В. К вопросу о типологии и хронологии черняховских 

“ведёркообразных” подвесок // Древнейшие общности земледельцев и 

скотоводов Северного Причерноморья (V тыс. до н.э. - V в. н.э.). - Кишинёв, 

1991. - С.227-228. 

Ерёменко В.Е. “Кельтская вуаль” и зарубинецкая культура. - СПб., 1997. 

Каспарова К.В. Зарубинецкая культура в хронологической системе культур 

эпохи Латена // АСГЭ. - 1984. - Вып.25. - С.108-117. 

Кольникова Е., Котигорошко В.Г. Новые данные о монетах Малой Копани 

// Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.38. - C.27-34. 

Котигорошко В.Г. Жертвеник III - IV вв. у с. Солонцы // СА. - 1987. - №2. - 

С.176-191. 

Котигорошко В.Г. Городища рубежа нашей эры в Верхнем Потисье // SA. - 

1989. - XXXVII - 1. - C.21-67. 

Котигорошко В.Г. Исследование Малокопанского городища в 1995 - 1996 

гг. // Carpatica-Карпатика. Старожитності Верхнього Потисся та суміжних 

79

регіонів.- Ужгород, 1998. - Вип.5. - С.109-128. 

Котигорошко В.Г. Население Верхнего Потисья рубежа нашей эры // 

Thracians and Circumpontic World. Proceedings of the Ninth International Congress 

of Thracology. Chişinău-Vadul lui Vodă. 6-11 September 2004. - Chişinău, 2004. - 

II. - C.396-417. 

Котигорошко В.Г. Классификация керамики дакийского городища Малая 


суміжних регіонів. - Ужгород, 2004а. - Вип.31. - С.172-192. 

Котигорошко В.Г. Фибулы раннего горизонта Малокопаньского городища 

// Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2007. - Вип.36. - С.38-47. 


Котигорошко В.Г. Мала Копаня. Коротка монографія. - Satu Mare, 2009. 

Котигорошко В.Г., Прохненко И.А. Золото Малой Копани // Carpatica- 

Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.38. - C.178-181. 

Мельничук И.В. Изображение змеи в Триполье // Археологические 

исследования молодых учёных Молдавии. - Кишинёв, 1990. - С.39-46. 

Словарь античности / Пер. с нем. В.И.Горбушина, Л.И.Грацианской и др.. - 

М., 1989. 

Страбон. География / Пер. Г.Стратановского. - Л., 1964. 

Трубников Б.Г. Оружие и вооружение. Определитель. - М., 2002. 

Фёдоров Г.Б., Полевой Л.Л. Археология Румынии. - М., 1973. 

Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої 

ери. - К., 1975. 

Щукин М.Б. Фибулы типа “Алезия” из Среднего Поднепровья и некоторые 

проблемы римско-варварских контактов на рубеже нашей эры // СА. - 1989. - № 

3. - С.61-70. 

Щукин М.Б. Некоторые проблемы хронологии раннеримского времени (К 

методике историко-археологических сопоставлений) // АСГЭ. - 1991. - Вып.31. 

- С.90-106. 

Babeş M. Paftalele latène tîrzii din Sud-Estul Evropei // SCIVA. - 1983. - 3. - 

34. - P.196-221. 

Berciu D. Buridava dacica. - Bucureşti, 1981. 

Bihir Gh. Geto-dacii din Muntenia in epoca romană. - Bucureşti, 1984. 

Borangic С. Falx dacica. I. Propunere pentru o tipologie a armelor curbe dacice 

// NEMVS. - Alba Iulia, 2007. - I(2006). - 1-2. - P.47-105. 

Břen J. Význam spon pro datovani keltských oppid v Cechách // Sborník 

národního musea v Praze. Acta musei nationalis Pragae. - 1964. - XVIII. - 5. - S.195- 

289. 

Budinský-Kričká V., Lamiová-Schmiedlová M. A late 1st century B.C. - 2nd 

century A.D. cemetery at Zemplin // SA. - 1990. - XXVIII. - 2. - P.245-344. 

Budinský-Kričká V., Miroššajová E. Latensky sidliskový objekt z Velkeho 

Šariša-Kanaša // ŠZ AÚ SAV. - 1987. - 23. - S.41-52. 

Bujna J. Spiegelung der Sozialstruktur auf Laténezeitlichen Gräberfeldern im 

Karpatenbecken // PA. - 1982. - LXXIII. - S.312-431. 

Čizmář M. Relativni chronologie keltských pohrebišt na Moravĕ // PA. - 1975. - 

80

LXVI. - S.417-437. 

Crişan I.H. Burebista şi epoca sa. - Bucureşti, 1977. 

Crişan I.H. Necropola dacică de la Cugir // Apulum. - 1980. - XVIII. - P.81-87. 

Domaradzki M. Tarcze z okuciami metalowymi na terenie celtyki wschodniej // 

Przegląd archeologiczny. - 1977. - Vol.25. - S.53-95. 

Egri M., Rustoiu A. The social significance of conviviality in the scordiscian 

environment // Funerary practices of the bronze and iron ages in Central and South- 

Eastern Europe. Proceedings of 9 th international coloquium of funerary archaeology. 

Bistriţa, Rjmania, May 9 th - 11 th , 2008. - P.83-93. 

Ferencz I.V. Thracians and Celts // Thracians and Celts. Proceedings of the 

International Colloqium from Bistriţa (18-20 May, 2006). - Cluj-Napoca, 2006. - 

Р.113-128. 

Filip J. Keltove ve Středni Evropě. - Prahá, 1956. 

Furmánek V., Sankot P. Nové laténské nálezy na střednim Slovensku // SA. - 

1985. - XXXIII. - S.273-306. 

Gašaj D., Močalová H. Keltské žiarové hroby z Valalikov-Koštian // HC. - 

1987. - 18. - S.247-262. 

Gherghe P. Cercetările arheologice de salvare efectuate în necropola şi aşezarea 

geto-dacică de la Turburea-Spahii // Litua. - 1978. - I. - P.15-31. 

Glodariu I., Jaroslavschi E. Civilizatia fierului la daci (sec. II i.e.n. - I e.n.). - 

Cluj - Napoca, 1979. 

Horedt K. Die dakischen Silberfunde // Dacia. - 1973. - XVII. - S.127-168. 

Kolniková E., Kotigoroško V. Der dakische Burgwall Malaja Kopanja am 

oberen Theisgebiet im Lichte der Münzfunde // Miscellanea numizmatica antiquitatis. 

- Bucureşti, 2008. - S.125-134. 

Kostrzewski J. Die ostgermanische Kultur der Spätlatènezeit // MB. - 1919. - 

N18. - S.84-139. 

Kotigoroško V. Ţinuturile Tisei Superioare in veacurile III i.e.n. - IV e.n. 

(Perioadele La Tene şi romană). - Bucureşti, 1995. 

Krämer W. Manching II. Zu den Ausgrabungen in der Jahren 1957 bis 1961 // 

Germania. - 40. 

Liana T. Ksztaltowanie sie stylu B1 w kulturze przeworskiej // Kultury 

archeologiczne i strefy kulturowe w Europie srodwej w okresie wplywów rzymskich. 

- Warszawa-Kraków, 1976. - S.139-152. 

Lupu N. Tilişca. Aşezările arheologice de pe Căţănaş. - Bucureşti, 1989. 

Madyda R. Sprzaczki I okucia pasa na ziemiach w okresie rzymskim // MSW. - 

1977. - IV. - S.351-411. 

Meduna J. Das keltische Oppidum Stare Hradisko in Mahren // Germania. - 

1970. - 18. - S.34-59. 

Mihálik J. Öskori emlékek Ugocsa vármegyében // AÉ. - 1893. - 2. - Old.410- 

418. 

Mosсalu E. Rites funéraires des géto-daces // Dacia. - 1977. - XXI. 

Müller A. Formenkreise der älteren römischen Kaiserzeit. - Berlin, 1957. - 137 

s. 

Nicolăescu-Plopşor C.S. Antiquités celtiques en Olténie. Répertoire // Dacia. - 

81

1948. - XI-XII. - Р.17-33. 

Paulík J. Keltské hradisko Pohanská v Plaveckom Podhradí. - Bratislava, 1976. 

Peschel K. Frühe Waffengräber im Gebiet der südlichen Elbgermanen // 

Symposium ALZAG. - 1977. - S.223-282. 

Pieta K. Die Puchov-Kultur. - Nitra, 1982. 

Pieta K. Keltské osídlenie Slovenska. Mladšia doba laténska. - Nitra, 2008. 

Rustoiu A. Metalurgia bronzului la daci (sec. II î. Chr. - sec. I d. Chr.). Tehnici, 

ateliere şi produse de bronz. - Bucureşti, 1996. 

Rustoiu A. Fibulele din Dacia preromană (sec. II î.e.n. - I e.n.). - Bucureşti, 

1997. 

Schoknecht U. Ein früheisenzeitlicher Lanzenhort aus dem Malliner Wasser bei 

Passentin, Kreis Waren // Bodendenkmalpflege in Mecklenburg. - Schwerin, 1974. - 

S.157-173. 

Schönfelder M. Das Spätkeltische Wagengrab von Boé (Dép. Lot-et-Garonne). 

Studien zu Wagen und Wagengräbern der Jüngeren Latènezeit. - Mainz, 2002. 

Sîrbu V. The Getae “Gold and Silver Princes” (4 th -3 th Centuries BC). Some 

Considerations // Studia Universitatis “Babeş-Bolyai”. Historia. - 2006. - 51. - 1. - 

P.12-41. 

Sîrbu V., Arsenescu M. Dacian settlements and necropolises in Southwestern 

Romania (2 ND C. B.C.-1 ST C. A.D.) // The Society of the Living - the Community of 

the Dead (from Neolithic to the Christian Era). Acta terrae Septemcastrensis, V, 1, 

Special number (Bibliotheca Septemcastrensis, XVII). Proceedings of the 7 th 

International Colloquium of Funerary Archaeology. - Sibiu, 2006. - Р.163-186. 

Sîrbu V., Luca S.A., Roman C. Tombs of Dacian warriors (2 ND -1 ST C. BC) 

found in Hunedoara-Grădina Castelului (Hunedoara county) // Funerary Practices in 

Europe, before and after the Romam Conquest (3 rd century BC-3 rd century AD). Acta 

terrae Septemcastrensis, VI, 1. Proceedings of the 8 th International Colloquium of 

Funerary Archaeology. - Sibiu, 2007. - Р.155-177. 

Sîrbu V., Luca S.A., Roman C., Purece S., Diaconescu D., Cerişer N. Vestigiile 

dacice de la Hunedoara. The Dacian Vestiges in Hunedoara. Bibliotheca Brukenthal 

XII. - Sibiu, 2007. 

Sîrbu V., Rustoiu A. Découvertes funéraires Géto-Daces du Sud-Ouest de la 

Roumanie (+150 - + 50 av. J.Ch.) // Le djerdap / les portes de fer a la deuxieme 

moitie du premier millenaire av. J.Ch. jusqu’aux guerres Daciques. Kolloquium in 

Kladovo-Drobeta-Turnu Severin (September-October 1998). III. - Beograd, 1999. - 

Р.77-91. 

Sîrbu V., Rustoiu A. Funerary Practices at the Geto-Dacians of the 2 nd Century 

BC - 1 st Century AD // Pratiques funéraires et manifestations de l’identité culturelle 

(Âge du Bronze et Âge du Fer). Actes du IV e Colloque International d’Archéologie 

Funéraire (Tulcea, 22 - 28 mai 2000). - Tulcea, 2006. - N3. - Р.199-228 

Szabó M., Petres E.F. Decorated Weapons of the La Téne iron age in the 

Carpathian Basin. - Budapest, 1992. 

Šimek E. Velká Germania Klaudia Ptolemeia. - Brno, 1953. - 743 s. 

Stojić M. Veliki Vetren. - Beograd, 2003. 

Teodor S. Elemente celtice pe teritoriul est-carpatic al Romăniel // AM. - 1988. - 

82

XII. - P.33-51. 

Todorovič J. Praistorijska Karaburma, I. - Beograd, 1972. 

Torbov N., Anastasov J. Le groupe “Padea-Panagjurski kolonii”: réexamen des 

ensembles funéraires des II e et I er s. av. J.-C. du nord-ouest de la Bulgarie // The Iron 

Gates region during the second iron age: settlements, necropolises, treasures. 

Proceedings of intarnational colloquium from Drobeta-Turnu Severin. June 12 th -15 th , 

2008. - Drobeta-Turnu Severin, 2008. - P.95-107. 

Vizdal J. Zachranny výskum keltského pohrebiska v Ižkovciach // SA. - 1976. - 

XXIV. - 1. - S.151-190. 

Werner J. Die Naucheimer Fibel // JRZM. - 1955. - Jg.2. - S.170-186. 

Werner J. Spätlatène-Schwerter norischer Herkunft // Symposium ALZAG. - 

1977. - S.367-402. 

Woźniak Z. Wschodnie pogranicze kultury lateńskiej. - Wrocław-Warszawa- 

Kraków-Gdańsk, 1974. 

Zirra Vl. Un cimitir celtic in nord-vestul României (Ciumeşti, I). - Baia Mare, 

1967. 

Zirra Vl. Beiträge zur Kenntnis des keltischen Latène in Rumänien // Dacia. - 

t.15. - s.171-238. 

83

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116

117

118

119

120

121

122

123

124

125

126

127

128

129

130

131

132

133

Кольникова Е. (г.Нитра, Словакия), 


НОВЫЕ ДАННЫЕ О МОНЕТАХ МАЛОКОПАНЬСКОГО 

КОМПЛЕКСА 

На территории Верхнего Потисья известны десятки древностей 

дакийской культуры I в. до н.э. - I в. н.э. Среди них выделяются пять 

городищ, связанных с главной водной артерией региона - Тисой и её 

притоками (Иза, Бодрог). В настоящее время ключевым памятником, по 

уровню своего исследования, является Малокопаньский комплекс 

(городище, могильник). Только на площади городища (2,5 га) раскопаны 

десятки хозяйственно-бытовых и производственных объектов, которые 

конкретизируют уровень развития северных фракийцев региона. 

В ходе изыскательных работ собран огромный вещевой материал, 

отражающий разные сферы жизнедеятельности насельников Малой 

Копани. Особое место занимает нумизматическая коллекция, 

представленная 82 номиналами (Кольникова, Котигорошко, 2007; 2008), 

которая была пополнена в 2009 году в результате сотрудничества со 

старожилами Малой Копани, предоставивших нам экземпляры, 

найденные ими в ходе сельскохозяйственных работ десятилетия назад. 

Это две монеты с городища и четыре с территории некрополя, 

расположенного в ур.Челленица. Находки местных жителей были 

зарисованы, взвешены и сфотографированы, что позволило ввести их в 

научный обиход. 

Табл.I. Малая Копаня. Монеты с урочищ Городище (063Н-064Н) и 

Челленица (065Н-068Н). 

Инв. 

Номинал Материал Вес Диаметр 

№ 

(г) (мм) 

063Н тип Петеля, дидрахма (?) Ag 5,14 21 

064Н тип Малая Копаня, драхма (?) Ag 1,89 14-16 

065Н тип Симмеринг, драхма Ag 1,27 13 

066Н Иллирия, Диррахиум, 

MENIΣKOΣ/ΛYKIΣKOY, драхма 

Ag 2,35 16 

067Н имитация римского республиканского Ag 2,76 18,3 

денария Роска Фабата 64 г. до н.э. 

068Н римская республика, Л.Фламиний Цило, 

денарий, 109 - 108 гг. до н.э. 

Опись и анализ монет даётся ниже. 

134 

Ag 3,3 17,5

Урочище Городище: 

1. (063H) - тип Петеля, дидрахма (?), Ag, 5,14 г, 21 мм (Preda, 1973, 

р.315; Pl.LXVIII, Nr.5-7). 

2. (064H) - тип Малая Копаня, драхма (?), Ag, 1,89 г, 14-16 мм. 

Урочище Челленица: 

3. (065H) - тип Симмеринг, драхма, Ag, 1,27 г, 13 мм (Pink, 1974, 

Nr.534). 

4. (066H) - Иллирия, Диррахиум, MENIΣKOΣ/ΛYKIΣKOY, драхма, 

Ag, 2,35 г, 16 мм (Meier, 1908, Nr.278). 

5. (067H) - имитация римского республиканского денария Роска 

Фабата (Crawford, 1974, Nr.283/1) 64 г. до н.э., Ag, 2,76 г, 18,3 мм 

(Torbágyi, 1984, Nr.E/6). 

6. (068H) - римская республика, Л.Фламиний Цило, денарий, 109 - 108 

гг. до н.э. (Crawford, 1974, Nr.302/1). 

Коментарии: 

1. Дакийские монеты типа Петеля названы по месту находки крупного 

клада в верхнем течении р.Муреш (Preda, 1973, р.312-316), обнаруженного 

в 1869 г. Он состоял из 200 тетрадрахм и драхм, подражаний 

тетрадрахмам типа Македония Прима с изображением головы богини 

Артемиды на аверсе, чеканившимся в 158 - 150 гг. до н.э. (Pink, 1974, s.51, 

Nr. 275). На начальном этапе, где-то с 130 г. до н.э., подражания 

изготавливались из качественного серебра, масса тетрадрахм составляла 

от 12 до 14 г, драхм - около 3,5 г. Об этом свидетельствует крупный клад 

из неизвестного пункта севернее Орадеа (Chirilǎ-Lucǎcel, 1970, s.4-7). 

Монеты типа Петеля, как правило, из серебра худшего качества, с 

большим содержанием меди. Тетрадрахмы весят не более 8,7 г (Preda, 

1973, p.314). Они представляют последний этап чеканки дакийских монет 

с изображением головы Артемиды на аверсе. Предполагается, что они 

могли изготавливаться в одном из дакийских центров области Хунедоара, 

а оттуда поступали в восточную часть Карпатской котловины, в 

частности, в Петелю. Не исключено, что их мог выпускать и монетный 

двор, располагавшийся в верхнем течение р.Муреш (Chirilǎ-Lucǎcel, 1970, 

s.11). Отмечается, что данный тип, вошедший в субсистему дакийских 

монет Хунедоары, вместе с типами Рыдулэшть-Хунедоара и Айюд- 

Куджир, может быть связан с городищем Деалул Виилор, около Орадеа, 

время существования которого определяется II в. до н.э. - I в. н.э. (Sǎşianu, 

1980, р.62-63), что, в основном, совпадает и со временем 

функционирования городища в Малой Копане. 

Малокопаньский экземпляр, от известных монет типа Петеля, 

отличается массой, худшим качеством серебра и деталями изображения. В 

рамках этого типа он представляет новый вариант. На аверсе 

стилизированное изображение развёрнутой вправо головы богини 

135

Артемиды, как и на монете Пинк 279. Отличается от неё орнаментацией 

края. На экземпляре Пинка есть лишь ожерелье, на монете с Малой 

Копани - остатки края македонского щита (Pink, 1974, Nr. 600). На реверсе 

этой монеты ориентированный вправо конь с гривой. Стилизированный 

всадник с длинными ногами держит в руке ветвь священного дерева. Над 

его головой колесо повозки - атрибут кельтского бога Тарануса 

(Kolníková, 2004, s.7-28; Hatt, 1980, s.52-67). C пасти коня свисает 

неизвестный предмет. Подобная символика не прослежена ни на одной 

монете данного типа, как и на других экземплярах с изображением головы 

Артемиды. 

Монета Малой Копани, по своей массе (5,14 г), могла быть 

дидрахмой, а по диаметру (21 мм) подобна драхмам крупного клада, 

обнаруженного в 1965 г. севернее Орадеа (Chirilǎ-Lucǎcel, 1970, s.6). До 

настоящего времени в указанной области находок монет с весом дидрахм 

не было. 

Экземпляр с Малой Копани подтверждает предположение, что 

дакийские монетные дворы чеканили кроме тетрадрахм и меньшие 

номиналы (Winkler, 1966, р.75-89), несмотря на то, что Македония Прима 

выпускала только тетрадрахмы. 

В заключении анализа этого типа монет отмечаем, что подражания 

тетрадрахмам Македония Прима до данной находки были известны 

исключительно на территории современной Румынии. 

2. Как тип Малая Копаня определены монеты, впервые обнаруженные 

на этом дакийском городище. Один экземпляр опубликован в 2007 г. как 

“имитация республиканского денария с надписью CAESAR”. В то время 

аналогий ему не было. Отмечалось, что он мог быть имитацией денария 

Марка Антония, но указывалась и близость к монетам паннонских типов 

Капош или Тотфолу (Кольникова, Котигорошко, 2007, с.56, Nr.005H). 

Подобная находка с Малой Копани была опубликована в следующем году 

и имела масу 2,99 г (Кольникова, Котигорошко, 2008, с.28, Nr.062H). По 

символике она была определена как имитация республиканского денария 

К.Норбана 80 г. до н.э. (Sydenham, 1952, Nr.740?). 

Третий экземпляр, представленный в данной публикации, наиболее 

интересен. На аверсе ориентированная вправо голова с лавровым венком. 

С левой стороны видна надпись CAESAR. На реверсе изображён 

обращённый влево конь, а под его ногами, символизирующая водную 

гладь, линия. Под ней и над конём остатки неопределённых букв. 

Единственный чёткий знак в виде буквы “S” расположен перед конём. На 

хребте коня две палочки, которые могли обозначать всадника или крылья 

Пегаса. Изображение и надпись на аверсе свидетельствует, что речь идёт 

об имитации республиканского денария. Дакийский ремесленник не 

использовал как пример денарий К.Норбана, как мы предполагали в 

136

отношении первого найденного экземпляра. Нет связи также с монетами 

типа Капош и Тотфолу. Не удаётся точно определить, какая из 

республиканских монет служила примером дакийскому мастеру. Надпись 

CAESAR присутствует на аверсе монет Л.Юлия Цезаря 94 г. до н.э. 

(Sydenham, 1952, Nr.593), но повёрнутая влево голова принадлежит 

Марсу. На следующей монете Юлия Цезаря 54 - 51 гг. до н.э. с данной 

надписью, находящейся на реверсе (Sydenham, 1952, Nr.1006), изображён 

слон. Изображение на монете Малой Копани, даже при наличии сильной 

стилизации, свидетельствует, что речь идёт об имитации аверса монеты 

Октавиана 41 г. до н.э., с надписью CAESAR (IIIVIR:R:P:C - Sydenham, 

1952, Nr.1319), но тут на голове отсутствует венок. На реверсе 

республиканских денариев изображён Пегас, например на денарии 

Квинтилия Тития 88 г. до н.э. (Sydenham, 1952, Nr. 692), который мог быть 

использован создателем изображения малокопаньской монеты, но 

выполненной по своему представлению. Не исключено, что данные 

монеты чеканились именно на Малокопаньском городище. Это 

предположение может быть подтверждено или скорректировано 

дальнейшими находками. 

3. Драхмы типа Симмеринг входили в монетную систему кельтского 

оппидума Братислава (Словакия). Его коллекцию составляли тетрадрахмы 

с надписями типа BIATEC, дидрахмы и драхмы, названные по находке 

крупного клада в Симмеринге, а также золотые статеры. Братиславский 

монетный двор чеканил эти монеты с конца II в. до н.э. Можно полагать, 

что мастерская прекратила работу в ходе разгрома даками Буребисты 

бойев и таврисков короля Критасира в Среднее Подунавье около 60 г. до 

н.э. (Страбон, V, I, 6; VII, I, 5; Kolníková, 1998, s.1-13). В середине I в. до 

н.э., скорее всего через посредников или в результате военного похода, 

монета типа Симмеринг попала на городище Малая Копаня. Об этом 

свидетельствует и обнаруженная ранее монета типа Тотфолу, 

происходящая из Среднего Подунавья (Кольникова, Котигорошко, 2008, 

28/I). В это же время на территорию Карпатской котловины поступали и 

братиславские тетрадрахмы с надписью BIATEC, конкретным 

свидетельством чего может быть клад Сантыул Маре в уезде Бихор 

(Sǎşianu, 1980, р.152, Nr.105). 

4. Иллирийская драхма, чеканившаяся в Диррахиуме при магистрате 

Мениске/Лекиское, дополняет данные о монетах этой серии на городище 

Малая Копаня и его округе. В предыдущих публикациях с этого пункта 

зарегистрированы пять экземпляров, три из них выпущены в Диррахиуме, 

два - в Аполлонии (Кольникова, Котигорошко, 2007, с.57-58; 2008, с.28- 

29). Новая находка драхмы с Диррахиума - уже шестой экземпляр 

подобного типа, отображающий контакт, скорее всего через посредников, 

между насельниками Малокопаньского городища и иллирийской 

137

территорией. Поступление данных номиналов определяется контактами с 

скордисками, на территории которых обнаружено значительное 

количество монет Аполлонии и Диррахиума (Popović, 1987, s.96-110, 

obr.29). 

5. Имитация республиканского денария Роска Фабата - второй 

экземпляр аналогичной монеты с Малой Копани (Кольникова, 

Котигорошко, 2008, с.28, Nr.060H). Однако, и они не позволяют 

однозначно решить вопрос, идёт ли речь о монетах племени эрависков, 

как предполагалось ранее (Torbágyi, 1984, s.169), или, что более вероятно, 

о местной дакийской чеканке (Haupt, Nick, 1997, s.47; Torbágyi, 2003, s.50- 

51). Подобные монеты наиболее представлены в кладе Будапешта- 

Ладьманёша, обнаруженном в 1901 г., вместе с эравискими денариями 

(Torbágyi, 1984, s.162). Вместе с ними эти подражания зафиксированы и 

среди находок в округе Дьёра (Haupt, Nick, 1997, s.69-71, Taf.16: 20). 

Аналогичный состав имел и расхищеный клад с Жилины в Северной 

Словакии (Torbágyi, 1984, s.170). Здесь же отмечаем наличие в кладе 

Братиславы-Девина шести подражаний денария Роска Фабата (Torbágyi, 

1984, E/3; Kolníková, 2005, s.72-73,78 - тут ошибка в определении монет с 

головой Юно Соспита как подражаний денариев Л.Папия), вместе с 

монетами с легендой RAVIS и IRAVISCI, республиканскими и другими 

денариями без легенд (Plachá, Fiala, 1998, s.206). 

Согласно изложенному, можно говорить о сосуществовании в Малой 

Копане монет эравиского и дакийского подражания. Их совместное 

нахождение указывает на непосредственные контакты эрависков и даков в 

ходе дакийской инвазии в Среднее Подунавье (Visy, 1970, s.5-29; 

Kolníková, 2005, s.81). Вместе с тем это указывает на более раннюю 

датировку времени чеканки эрависких монет, которые относим не позднее 

40 - 30 гг. до н.э. (Haupt, Nick, 1997, s.52). Во всяком случае 

рассматриваемые монеты не могут быть определены временем правления 

Августа и Тиберия (Torbágyi, 2003, s.52-53). 

6. Денарий Л.Фламиния Цилы увеличивает количество найденных на 

Малой Копане республиканских монет до десяти экземпляров 

(Кольникова, Котигорошко, 2007, с.54-55; 2008, с.28). 

Дополнительные данные, полученые в 2009 году о составе 

нумизматической коллекции урочища Челленица, с огромным 

хронологически определяемым материалом, позволяют выделить два 

отдельных участка, обозначенные как Челленица І и ІІ. 

Челленица І - основная территория расположения грунтового 

кремационного могильника, где обнаружено 18 погребений, восемь 

комплексов оружия без костей, а также сотни предметов, представленных 

оружием и экипировкой конных воинов (мечи, наконечники копий, 

дротиков, стрел, шпоры), конской упряжью (удила и их отдельные части), 

138

украшения и предметы одежды (фибулы, поясные пряжки, браслеты, бусы 

и бисер). Этот материал позволяет отнести погребения и обнаруженные 

вещи к первой половине І в. до н.э. 

Кроме вещей на территории Челленицы І зафиксировано девять 

монет, в основном, с глубины 0,2 - 0,3 м от современной поверхности. 

Исключение составляет денарий 89 - 88 гг. до н.э. (057Н), обнаруженный 

на глубине 0,55 м. Необычная глубина размещения этой монеты может 

быть объяснена посадкой деревьев в 50-х гг. ХХ ст. Минимальная глубина 

ямок для корневой системы посаженных деревьев составляет 0,5 - 0,6 м. 

Согласно проведённого анализа монеты датируются первой 

половиной І в. до н.э. В коллекцию Челленицы І входила и монета типа 

Медиешул Аурит (055Н), которую Е.Кольникова считает возможным 

датировать второй половиной I в. до н.э., однако эти номиналы 

появляются во второй половине II в. до н.э. (Кольникова, Котигорошко, 

2008, с.51-52). Можно полагать, исходя из определения монет, что данный 

экземпляр более широкой датировки, чем вторая половина I в. до н.э. 

Отсутствие монет в комплексах погребений позволяет предположить, 

что они входили в состав разрушенного клада, что в настоящее время ещё 

стоит под вопросом. 

Находки монет (5 экз.) с Челленицы II (южный отрог урочища) с 

самого начала их обнаружения были определены как часть разрушенного 

клада в период сельскохозяйственных работ. В него входили: самая 

ранняя монета - имитация римского денария 83 г. до н.э., а самая поздняя 

- римский денарий 27 г. до н.э. (Кольникова, Котигорошко, 2008, с.28, 

рис.2). Время его зарытия (если это действительно был клад) можно 

отнести к рубежу нашей эры, что, возможно, связано с разгромом 

городища, отмеченным многочисленными хроноиндикаторами при 

исследовании вала І городища (Котигорошко, 2002, с.147). 

В заключение следует констатировать, что новые находки эпохи 

познеримской республики подтверждают их массовое поступление на все 

варварские территории (Chiţescu, 1981), в том числе Дакию и её 

составную часть - Верхнее Потисье. Вопросы о времени и причинах этого 

феномена остаются предметом дальнейшего исследования памятника 

(Кольникова, Котигорошко, 2007, с.55). 

Республиканские монеты Малой Копани, учитывая время 

существования городища в период с около 60 г. до н.э. до 106 г. н.э., 

подтверждают правильность предположения об основном поступлении 

денариев на северные дакийские территории во второй половине I в. до 

н.э. (Babeş, 1975, р.133; Popović, 1987, s.112-113). 

Современный сбор монет Малой Копани представляет важную 

информацию о составе нумизматической коллекции городища и его 

округи как составной северной части Карпатской котловины в эпоху 

139

существования дакийского государства. 

Ключові слова: городище, могильник, хронологія, монета, імітація, 

скарб. 

Кольнікова Е. (м.Нітра, Словаччина), 


Нові дані про монети Малокопанського комплексу 


На території могильника в урочищі Челлениця був виявлений ряд 

монет, які за знаходженням і речовими хроноіндикаторами виділені в два 

пункти: Челлениця І і ІІ. До складу виявлених монет входили екземпляри 

кельто-дакійського, іллірійського та римського республіканського 

карбування. Зібрані монети, ймовірно, походять з двох зруйнованих 

скарбів. До першого входило 9 екземплярів, які відносяться до першої 

половини І ст. до н.е. Другий скарб (5 екз.), судячи зі знахідки денарія 

Августа (27 р. до н.е.), може бути віднесеним до рубежу нашої ери. 

Не виключено, що розкиданість знайдених на території могильника 

монет пов’язана з проведенням ритуалу, який нам досі невідомий. 

Kolnikova E. (Nitra, Slovak Republic), 

Kotygoroshko V. (Uzhgorod, Ukraine) 

A New Data about Coins of Mala Kopanja Complex 

(Summary) 

The number of coins which by the location and material chronoindicators 

were stood out into two puncts: Chellenica I and II, on the territory of the 

necropolis in locality Chellenica were found. Specimens of Celtic-Dacian, 

Illirian and Roman republic coinage amalgamated with coins which were 

found. Coins which were gathered, probably, come from two destroyed 

treasures. 9 specimens which of the first half of the I century BC, came to the 

first one. The second treasure judging by the finding of August denary can be 

taken to the border of AD. 

It is not excepted that scattering of the coins which were found on the 

territory of the necropolis is connected with leading of ritual which isn’t known 

to us yet. 

140


Кольникова Е., Котигорошко В.Г. Монеты дакийского городища Малая Копаня 

// Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2007. - Вип.36. - C.48-74. 

Кольникова Е., Котигорошко В.Г. Новые данные о монетах Малой Копани // 

Carpatika-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.37. - С.27-34. 

Котигорошко В.Г. Фибулы дакийского городища Малая Копаня в аспекте 

выделения хронологических горизонтов // Саrpatica-Карпатика. - Ужгород, 2002. - 

Вип.15. - С.135-154. 

Страбон. География / Пер. Г.Стратановского. - Л., 1964. 

Babeş M. Problémes de la chronologie de la culture géto-dace à la lumiére des fouilles 

de Cîrlomăneşti // Dacia. N. S. - 1975. - XIX. - P.125-139. 

Crawford M.H. Roman Republican Coinage I-II. - Cambridge, 1974. 

Chirilǎ E., Lucǎcel V. Ein dakischer Münzhort aus Nordwestsiebenbürgen. Beiträge zu 

Typologie und Umlauf der sogenannten Nachahmungen von Macedonia Prima 

Tetradrachmen in Dazien. - Zalǎu, 1970. - 15 s. 

Chiţescu M. Numismatic Aspects of the History of the Dacian State. The Roman 

Republican Coinage in Dacia and Geto-Dacian Coins of Roman Type // BAR International 

Series 112. - Oxford, 1981. - P.367. 

Hatt J.-J. Die keltische Götterwelt und ihre bildliche Darstellung in vorrömischer Zeit 

// Die Kelten in Mitteleuropa. - Salzburg, 1980. - S.52-67. 

Haupt P., Nick M. Ein neuer Münzschatz mit Denaren der Eravisker aus der Gegend 

von Gyür (Ungarn) // Numismatische Zeitschrift. - 1997. - 104-105. - S.41-81. 

Kolníková E. Bratislavské keltské mince vo svetle doterajších poznatkov // 

Numizmatika. - Bratislava. - 1998. - 16. - S.1-13. 

Kolníková E. Ikonografia keltských mincí // Realita, představa a symbol 

v numismatické ikonografii. - Ostrava. - 2004. - S.7-28. 

Kolníková E. Münzen der Eravisker, Azaler und andere Nachahmungen der 

republikanischen Denare im Nordkarpatischen Raum // Memoriam Ludovici Huszár. - 

Budapest, 2005. - S.72-89. 

Meier A. Silberprägung von Appolonia und Dyrrhachium // Numismatische 

Zeitschrift. - 1908. - 1. - S.1-33. 

Pink K. Die Münzprägung der Ostkelten. 2. ergänzte und verbesserte Auflage. Hrsgb. 

Robert Göbl. - Braunschweig, 1974. - 136 s. 

Plachá V., Fiala A. Hromadný nález keltských mincí na hrade Devín // Slovenská 

numizmatika. - Nitra, 1998. - S.201-210. 

Popović P. Novac Skordiska. - Beograd-Novi Sad, 1987. - 219 s. 

Preda C. Monedele geto-dacilor. - Bucureşti, 1973. - 564 p. 

Sǎşianu A. Moneda anticǎ în vestul Romǎniei. - Oradea, 1980. - 198 p. 

Sydenham E.A. The Coinage of the Roman Republic. - London, 1952. - 343 p. 

Torbágyi M. Die Münzprägung der Eravisker // AAH. - 1984. - 36. - S.161-196. 

Torbágyi M. Neue Beiträge zur eraviskischen Münzprägung // Pannonica provincialia 

et archaeologia Evgenio Fitz octogenario dedicata. Libelli archaeologici. ser. nov. - 

Budapest, 2003. - S.47-56. 

Visy Zs. Die Daker am Gebiet von Ungarn // A Móra Ferenc Múzeum Évkönyve. - 

1970. - 1. - S.5-29. 

Winkler J. Drahma şi hemidrahma în sistemul monetar al daco-geţilor // Acta Musei 

Napocensis. - 1966. - 3. - P.75-89. 

141

142

143

Mihok L. (Technical University, Košice, Slovakia), 

Kotygoroshko V.G. (Uzhgorod National University, Ukraine) 

METALLOGRAPHIC ANALYSIS OF DACIAN AND LATÉNE IRON 

OBJECTS FOUND IN MALAYA KOPAN ARCHAEOLOGICAL 

COMPLEX 

Introduction. Iron metal appeared in the human history in the III rd 

millennium B.C. up to half of the II nd millennium B.C. iron existed in shade of 

copper and copper bronzes as a new, special, but scarcely utilized metal. 

Hittites in the half of the II nd millennium B.C. started extensive use of iron, 

mostly in production of swords. This fact supported their dominance in Asia 

Minor. 

Similar situation existed in Hallstat and Laténe continental Europe, where 

poor Hallstat iron metallurgy Celtic tribes changed to very extensive and 

efficient metallurgy, realised predominantly in production of weapons. The 

masterpiece of Celtic blacksmiths - Celtic sword, enabled them to occupy about 

half of the European territory (Pleiner, 2006). The sword was the object, where 

ancient blacksmiths realised their skills and knowledge in full scale. 

Excavations in Malaya Kopan archaeological complex, dated to the I st 

century B.C. - I st century A.D., connected with Dacian inhabitation, discovered 

beside other iron objects also swords (Котигорошко, 1989). Some of them 

have already been analysed and published (Kotigoroshko, Mihok, 2005, p.73- 

77; Mihok, Kotigoroshko, 2008, p.60-72). No other similarly dated swords 

from close Central European regions were analysed. Two iron swords from 

Laténe site in Zemplin (Budinský-Krička, Lamiová-Schmiedlová, 1990, p.245- 

344) were not analysed by metallography methods. Only analyses of Avaric 

iron swords from Šebastovce cemetery (Mihok, Pribulová, Mačala, 1995, 

p.145-188), dated to the VII th century A.D., Avaric iron sabres from Želovce 

cemetery (Mihok, Soláriková, Hollý, Čilinská, 1991, p.67-101; Hollý, Mihok, 

Cengel, Čilinská, 1989, p.907-912), similarly dated, and Slavic iron sword from 

Varín (Mihok, Pieta, 2004, p.16-20) are in disposition for comparison purposes. 

New finds of three Dacian iron fighting sicas, five Laténe iron swords and 

one fighting axe in Tschellenica site of Malaya Kopan complex are welcome 

and precious opportunity to extend not very large knowledge about production 

methods of iron swords dated to Laténe time and to the beginnings of the I st 

millennium A.D. 

Archaeological situation. In 2007 - 2008 archaeological expedition of 

the Uzhgorod National University made excavations in the site Tschellenica. 

The site is situated on the top of the hill 200 m north-west from the Malaya 

Kopan Dacian settlement, Vinogradovo district, Transcarpathian Ukraine. In 

course of excavations on the square more than 2000 m 2 twelve cremation 

144

graves were discovered. Rich material was found in the graves. Basically, the 

material consisted of adornments and objects persistent to clothes-fibulae, 

buckles and clasps, bracelets, little chains. Special group of finds consisted of 

weapons (swords, fighting sicas, spearheads, darts, fighting axe, etc.). Big 

amount of chronoindicators enabled to relate the graves with Dacian necropolis 

of the first half of the I st century B.C. and to the first years of the I st millennium 

A.D. 

In 2007 one sword was excavated and in 2008 ten swords followed. It 

formed very broad collection of attacking weapons used by inhabitants of the 

Malaya Kopan complex. Next, the swords were classified and submitted for 

metallographic analysis. 

Methods of metallographic analysis. Nine iron objects found in the 

Tschellenica site of the Malaya Kopan complex were selected for 

metallographic analysis. The objects represented swords, only object no.4 

represented a fighting axe. The objects were in preserved state, only swords 

no.8 and no.9 were represented by fragments. The samples from the objects 

were taken with the help of a saw. Next the samples were mounted in mounting 

resin and metallographic surfaces were prepared by grinding and polishing. The 

surfaces were observed under metallographic optic microscope first in nonetched, 

next in etched states. As an etching agent nital (solution of nitrid acid in 

alcohol) was used. Interesting features observed on metallographic surfaces 

both in non-etched and etched states were photographically documented. As the 

samples were taken only from one spot on each blade, they could not 

characterize all construction features of the whole weapon. 

Results of metallographic analysis. Sample 1. Dacian fighting sica. The 

object 1, Dacian sica, is in Fig.1. The method of sample taking is in Fig.2. As 

can be seen from the Figure, the sample was taken from one edge and body of 

the sica blade. The sketch of analysed metallographic surface is in Fig.3. The 

numbers in the sketch show spots where different structures were observed. 

Fig.1. Object 1. Dacian fighting sica. 

145

Fig.2. Object 1. Dacian fighting sica. Method of sample taking. 

Fig.3. Object 1. Dacian fighting sica. Analysed metallographic surface. 

Bands of smithy inclusions and scales (Fig.4) were observed on the 

metallographic surface of the sample prior to etching. Etching by nital revealed 

only coarse grained ferritic structure of non-carburised iron in the body of the 

fighting sica (Fig.5, spot 1). Down to the edge not very deep (about 0,2% C) 

carburisation, documented by ferritic-pearlitic structure, appeared only on one 

side of the metallographic surface. It is shown in Fig.6, taken from the spot 2. 

Fig.7 shows situation near the edge (spot 3). The situation is very similar to the 

one in the spot 2. The band of not very deep carburised iron stretches through 

the centre down to the very edge. Carburised iron is surrounded by noncarburised 

iron with coarse grained ferritic structure. Very sharp boundary 

between carburised part and non-carburised ones evidences of intentional 

welding of carburised and non-carburised iron semi-products in form of plates 

or bars, when the carburised one was positioned on and near the edge. 

Fig.4. Bands of smithy inclusions and scales. Sample 1. 

146

Fig.5. Ferritic structure of non-carburised iron. Spot 1. Sample 1. 

Fig.6. Carburisation on one side of the metallographic surface. Spot 2. Sample 

1. 

Fig.7. Distribution of structures near the edge. Spot 3. Sample 1. 

The fighting sica no.1 had satisfactory quality. Because of non-carburised 

iron in the body it gained sufficient toughness. The edge was carburised, not too 

much, but enough for sufficient hardness of this part. No special construction 

features were found by the analysis. 

Sample 2. Dacian fighting sica. The object 2, Dacian fighting sica, is in 

Fig.8, the method of sample taking is shown in Fig.9. Also in this case the 

sample covered the edge and part of the body of the sica. The sketch of 

metallographic surface is in Fig.10. 

147


Fig.9. Object 2. Dacian fighting sica. Method of sample taking. 


A lot of smithy inclusions, mostly in form of bands, were found on the 

metallographic surface in non-etched state. A band of big smithy inclusions is 

depicted in Fig.11. 

Fig.11. Band of smithy inclusions in sample 2. 

148

Etching revealed ferritic-pearlitic structure of carburised iron with about 

0,3% C in the spot 1 in the body of the sword (Fig.12). Down to the edge, the 

spot 2, ferritic-pearlitic structure of carburised iron with lower carbon content 

about 0,25% was found (Fig.13). In parts near the edge carbon content in iron 

decreased to about 0,1% (Fig.14, spot 3). It is the opposite situation as should 

be. Low carbon content on the edge and higher carbon content in the body? 

Probably not the edge, but the back of the fighting sica was sampled. There is 

no sharp edge around the spot 3 on the sketch of metallographic surface 

(Fig.10). Probably the body is around the spot 3 and the spot 1 is in position 

towards the edge. 

Fig.12. Ferritic-pearlitic structure of carburised iron. Spot 1. Sample 2. 

Fig.13. Ferritic-pearlitic structure of carburised iron. Spot 2. Sample 2. 

Fig.14. Low carburised iron near the edge. Spot 3. Sample 2. 

149

When taking into account the situation described above, the fighting sica 

was prepared with proper method, with low carbon tough iron in the body and 

carburised iron on the edge. 

Sample 3. Dacian fighting sica. The object 3, Dacian fighting sica, is in 

Fig.15, the method of sample taking is in Fig.16. The sample, that was taken, 

covers the edge and a part of the sica body. Fig.17 presents the sketch of the 

metallographic surface prepared on the sample. 


Fig. 16. Object 3. Dacian fighting sica. Method of sample taking. 


A lot of smithy inclusions and particles of scales were observed on the 

metallographic surface in non-etched state. Etching visualised following 

distribution of structures. In the body of the fighting sica, spot 1, fine grained 

ferritic-pearlitic structure of not very deep carburised iron was found (Fig.18). 

Down to the edge, spot 2, feritic-pearlitic structure with carbon content similar 

to spot 1 was found only by one side of the surface, the other iron material in 

this spot had lower carbon content (Fig.19). On the very edge, spot 3, fine 

grained ferritic-pearlitic structure of iron with very low carbon content (about 

0,1%) was observed (Fig.20). 

150

Fig.18. Ferritic-pearlitic structure of low carburised iron. Spot 1. Sample 3. 

Fig.19. Ferritic-pearlitic structure of low carburised iron. Spot 2. Sample 3. 

Fig.20. Very low carburised iron on the very edge. Spot 3. Sample 3. 

It is probably the same situation as in analysis of the sample 2, back and 

body of the sword were sampled, not the edge. From this point of view analysis 

of spot 1 in the body proves growing content of carbon towards the edge that 

was in opposite position. Taking this fact into account, the way of the sword 

manufacturing was proper. 

Sample 4. Fighting axe. The object 4, fighting axe, is in Fig.21, the 

method of sample taking is in Fig.22. As can be seen from the Fig.22, the 

sample covered the edge and the body of the axe. The sketch of metallographic 

surface prepared on the sample is in Fig.23. 

151

Fig.21. Object 4. Fighting axe. 

Fig.22. Object 4. Fighting axe. Method of sample taking. 

Fig.23. Object 4. Fighting axe. Analysed metallographic surface. 

Bands and clusters of big particles of smithy inclusions were observed on 

the metallographic surface prior to etching (Fig.24). Etching revealed two kinds 

of structures in spot 1 in the body of the axe. One of them was coarse grained 

ferritic structure of non-carburised iron, the second one was fine grained 

ferritic-pearlitic structure of mildly carburised iron. Both structures are depicted 

in Fig. 25. Boundary between both structures is formed by the band of smithy 

inclusions. All other parts of the metallographic surface are characteristic by 

structures of carburised iron. In spot 2 down to the edge two different 

carburised structures were observed, one was deep carburised, the second one 

mild carburised, both were fine grained as a result of intensive hammering 

(Fig.26). Sharp boundary between the two structures is very interesting. Special 

situation is depicted in Fig.27, spot 3. Here also two bands of differently 

carburised iron are visible, but, moreover, the structure by one side of the 

152

metallographic surface (one surface of the axe) has ferritic character of noncarburised 

iron. Probably it resulted from secondary decarburisation in a flame. 

Structure on the very edge, spot 4, is in Fig.28. The structure represents deep 

carburised and quenched iron. 

Fig.24. Smithy inclusions in sample 4. 

Fig.25. Distribution of structures in spot 1. Sample 4. 

Fig.26. Two structures of carburised iron in spot 2. Sample 4. 


153

Fig.28. Structure of deep carburised and quenched iron on the edge. Spot 4. 

Sample 4. 

From results of metallographic analysis followed the body of the fighting 

axe was made from non-carburised tough iron. Broad part of the axe near the 

edge was carburised, or, probably, prepared by welding of carburised iron semiproducts, 

as documented by sharp boundaries between the structures. The edge 

itself was deep carburised and quenched. By described way of manufacturing 

local smiths prepared high quality weapon - the fighting axe. 

Sample 5. Laténe sword. The object 5, Laténe sword, is in Fig.29, the 

method of sample taking is in Fig.30. The sample covered the edge and part of 

the body of the sword. The sketch of metallographic surface of the sample taken 

from the sword, is presented in Fig.31. 

Fig.29. Object 5. Laténe sword. 

Fig.30. Object 5. Laténe sword. Method of sample taking. 

Fig.31. Object 5. Laténe sword. Analysed metallographic surface. 

154

Observation of the metallographic surface in non-etched state showed 

enormous quantity of smithy inclusions and scales particles (Fig.32). Structures 

in spot 1, visualized by etching, are in Fig.33. In this spot coarse grained ferritic 

structure of non-carburised iron prevailed, only in some places coarse grained 

ferritic-pearlitic structure of mildly carburised iron was observed. Similar 

situation was found in spot 2, coarse grained ferritic-pearlitic structure of mildly 

carburised iron was situated in both sides of the metallographic surface, i.e. on 

the sword surface (Fig.34). The same situation was observed is spot 3 near the 

edge (Fig.35). 

Fig.32. Particles of smithy inclusions and scales in sample 5. 

Fig.33. Structures of non-carburised and low-carburised iron in spot 1. Sample 

5. 


5. 

155


5. 

Results of metallographic analysis prove low quality of the sword. Soft 

and tough iron on the very edge is not a good solution. Are we sure the sword 

was double-edged? If it was single edged, are we sure the edge was sampled? 

Sample 6. Laténe sword. The object 6, Laténe sword, is in Fig.36, the 

method of sample taking is in Fig.37. The sketch of metallographic surface is in 

Fig.38. 




Observation of the metallographic surface prior to etching showed very 

clean iron material with only one band of scales and smithy inclusions. After 

etching, fine grained ferritic-pearlitic structure of low carburised iron was found 

in the body of the sword (Fig.39, spot 1). Lower down to the edge deep 

carburised iron, represented by ferritic-pearlitic and pearlitic-ferritic structures, 

appeared along one side of the metallographic surface (Fig.40, spot 2). Low 

156

carburised ferritic-pearlitic iron was observed along the other side and in the 

centre of the metallographic surface. Structures in spot 3 are nearly similar, but 

carburised iron with pearlitic-ferritic structure is not situated along the one side 

of the metallographic surface, but near it. Iron along the other side was very low 

carburised. The structures in spot 3 are depicted in Fig.41. Similar situation was 

found in spot 4 near the edge. Only one side of the metallographic surface, i.e. 

sword surface was deep carburised. The other part contained low-carburised 

iron (Fig.42). 

Fig.39. Ferritic-pearlitic structure of low-carburised iron in spot 1. Sample 6. 

Fig.40. Deep carburised iron by the surface. Spot 2. Sample 6. 

Fig.41. Deep carburised iron near one surface. Spot 3. Sample 6. 

157


The way of sword construction was not very positive for its properties. 

Deep carburised surface of the sword around and on the edge was needed. 

Sample 7. Laténe sword. The object 7, Laténe sword, is in Fig.43. 

The object was found in two fragments, the sample was taken from the smaller 

one (Fig.44). The sketch of metallographic surface is in Fig.45. 




158

Observation of the metallographic surface prior to etching showed bands 

of smithy inclusions and scales particles. Etching visualised in spot 1 coarse 

grained ferritic-pearlitic structure of mildly carburised iron, but carbon content, 

i.e. intensity of carburisation, was much higher along one side of the 

metallographic surface (Fig.46). Down to the edge more intensive carburisation 

of the whole iron material appeared, spot 2, moreover, one side of the 

metallographic surface, the same as in spot 1, was deep carburised with 

resulting pearlitic-ferritic structures (Fig.47). Similar situation was observed in 

spot 3, but broad band of deep carburisation up to 0,8% C stretching from the 

surface was observed (Fig.48). Similar situation was found in spot 4, where 

band of deep carburised iron material finished on the very edge (Fig.49). 


Fig.47. Deep carburisation by one side of the surface. Spot 2. Sample 7. 


159


It was very interesting that the sword was carburised only from one 

surface. Carburisation covered the edge(s). Nevertheless, high quality of the 

sword resulted from above described way of construction. 

Sample 8. Laténe sword. The object 8, Laténe sword, is in Fig.50. As 

can be seen from the Figure, fragment of the sword was found and sampled, 

Fig.51. The sketch of metallographic surface is in Fig.52. 

Fig.50. Object 8. Fragment of Laténe sword. 

Fig.51. Object 8. Fragment of Laténe sword. Method of sample taking. 

Fig.52. Object 8. Fragment of Laténe sword. Analysed metallographic surface. 

160

Observation of the metallographic surface prior to etching showed a lot of 

smithy inclusions particles. Cluster of smithy inclusions is depicted in Fig.53. 

Etching by nital visualised following distribution of structures. In the body of 

the sword, spot 1, only ferritic structure of non-carburised iron, in some places 

coarse grained, was observed (Fig.54). In spot 2 still in the body very little 

carburisation appeared by one side of the metallographic surface, represented 

by fine grained ferritic-pearlitic structure (Fig.55). Down to the edge, spot 3, 

deep carburisation started by the same side of the metallographic surface 

(Fig.56). The second side was carburised only in small extent. Lower down to 

the edge, spot 4, deep carburisation by the one side was replaced by small 

carburisation, represented by fine grained ferritic-pearlitic structure, similar to 

spot 2 (Fig.57). Rest of the metallographic surface towards the other side in 

spot 4 was formed by coarse grained ferritic structure of non-carburised iron. 

The same situation was found near the very edge (Fig.58, spot 5). 

Fig.53. Particles of smithy inclusions and scales in sample 8. 

Fig.54. Non-carburised iron in spot 1. Sample 8. 

161

Fig.55. Low-carburised iron in spot 2. Sample 8. 


Fig.57. Low-carburised iron by one side of the surface. Spot 4. Sample 8. 


The sword no.8 was constructed by the similar way as the swords no.6 

and no.7. Carburisation of the sword was performed only on one surface and 

covered also the edge(s). Carburisation was not even, the edge and surface by 

162

the edge were carburised only in small extent. It is the reason why utility value 

of the sword was not very high. 

Sample 9. Laténe sword. The object 9, Laténe sword, is in Fig.59. 

Also in this case the fragment of the sword was sampled (Fig.60). The sketch of 

metallographic surface is in Fig.61. 

Fig.59. Object 9. Fragment of Laténe sword. 

Fig.60. Object 9. Fragment of Laténe sword. Method of sample taking. 

Fig.61. Object 9. Fragment of Laténe sword. Analysed metallographic surface. 

The metallographic surface, observed prior to etching, contained high 

amount of scales particles and a few particles of smithy inclusions (Fig.62). 

Etching revealed ferritic structure of non-carburised iron in the body of the 

sword (Fig.63, spot 1). Down to the edge, spot 2, the structure on the whole 

surface was mildly carburised with resulting ferritic-pearlitic structure (Fig.64). 

Character of the structure was not changed up to the edge (Fig.65, spot 3). High 

deformation of structure in the very edge is visible from the Figure. 

163

Fig.62. Particles of scales in sample 9. 

Fig.63. Non-carburised iron in spot 1. Sample 9. 

Fig.64. Low-carburised iron in spot 2. Sample 9. 

Fig.65. Structure of low-carburised iron on the edge. Spot 3. Sample 9. 

Construction method of the sword no.9 was different from the ones 

described above. The body of the sword contained only non-carburised tough 

iron, but whole iron material in the edge(s) and around it was mildly carburised, 

164

not only the surface of the sword. Owing to low carburisation of the edge utility 

properties of the sword were not very high. 

Discussion. Three Dacian fighting sicas were analysed by 

metallography method and nearly the same situation was found in analysis of 

sicas no.2 and no.3. Higher carbon contents were found in the bodies of the 

sicas and they gradually decreased towards the edge. Probably the back and 

body of the sica were analysed owing to improper sample taking. An 

assumption can be done higher carbon content in the body of the sica increased 

towards the edge, that was not analysed. Such production method would be 

proper. The sica no.1 had the edge carburised, not very deep, but carburised. 

The extent of carburisation was sufficient for hard edge of the sica, production 

way was proper. 

The fighting axe, also of Dacian origin, had tough body from noncarburised 

iron and very hard edge, resulting from its deep carburisation and 

subsequent quenching. This excellent production method was also found in 

analysis of some other contemporary collections (Mihok, Pribulová, 2002, p.83- 

112). 

Five Laténe (Celtic?) swords were analysed by metallography method. 

Three of the swords, nos.6,7 and 8, were produced by the same method. Only 

one surface of the sword was carburised, the carburisation covered also the 

edge. Carburisation of the edge was not very deep. Production method was 

proper, but not excellent, high utility properties of the swords were not attained. 

Whole iron material of the sword no.9 near the edge was carburised, but not 

very deep. Also this production method was proper. On the other side, the edge 

of the sword no.5 was not carburised, only tough non-carburised iron was found 

on the very edge. Owing to probably mistake of the blacksmiths, the sword had 

very poor properties. The same situation was found in analysis of German 

sword from Avaric cemetery in Želovce (Mihok, Soláriková, Hollý, Čilinská, 

1991, p.67-101). 

Analysis of four iron swords from the Malaya Kopan complex, described 

in (Kotigoroshko, Mihok, 2005, p.73-77; Mihok, Kotigoroshko, 2008, p.60-72), 

resulted in different production methods, from low-carburised edge to deep 

carburised and deep carburised / quenched ones. This situation proves there was 

not one common method for production of iron swords utilized by local 

blacksmiths. 

Conclusions. The paper presents metallographic analysis of three Dacian 

fighting sicas, five Laténe iron swords and one fighting axe, excavated in the 

Malaya Kopan archaeological complex, site Tschellenica. The results of 

analysis are as follow. 

1. Two of the Dacian fighting sicas were probably sampled from wrong 

side, i.e. back and body of the fighting sicas were covered by the samples. The 

supposition was made the edges of the sicas were carburised and carbon 

165

contents decreased towards the backs of the sicas. Such way of construction 

was proper. 

2. The third of the Dacian fighting sicas had edge and body covered by 

sampling. Analysis showed the edge was not very deep carburised, noncarburised 

tough iron was found in the body. 

3. From five Laténe swords three of them were made by similar way, 

when only one surface of the sword was carburised. Carburisation covered also 

the edge. The fourth sword had edge and whole iron material near the edge 

carburised. All four swords were produced by proper technology, producing 

swords with convenient properties. 

4. The fifth Laténe sword had analysed edge made of non-carburised iron. 

The properties of the sword were bad. 

5. The fighting axe was produced by method providing tough body from 

non-carburised iron and very hard edge as a result of deep carburisation and 

quenching of this part. Excellent properties of the fighting axe resulted from the 

production method. 

Ключові слова: даки, латен, могильник, археометалургійний аналіз, 

меч, сіка, сокира. 

Мігок Л. (м.Кошице, Словаччина), 


Металографічний аналіз дакійських і латенських залізних предметів з 

Малокопанського археологічного комплексу 


У публікації подані результати металографічного аналізу 

наступальної зброї (дакійські мечі типу сіки, двосічні мечі, бойова 

сокира), виявленого в 2008 р. на Малокопанському могильнику 

(ур.Челлениця). Відзначається різноманітність технологічних методів, 

застосованих при виготовленні даної зброї, разом з тим три меча, за 

своїми археометалургійними параметрами, можливо були виготовлені в 

одній майстерні. 

Особливо відзначається висока техніка виготовлення бойової 

сокири, відомої в одиничному екземплярі, у зв’язку з чим він не підлягає 

порівнянню. 

166

Мигок Л. (г.Кошице, Словакия), 


Металлографический анализ дакийских и латенских железных 

предметов с Малокопаньского археологического комплекса 


В публикации поданы результаты металлографического анализа 

наступательного оружия (дакийские боевые серпы типа сики, 

обоюдоостые мечи, боевой топор), обнаруженного в 2008 г. на 

Малокопаньском могильнике (ур.Челленица). Отмечается разнообразие 

технологических методов, применённых при изготовлении данного 

оружия, вместе с тем три меча, по своим археометаллургическим 

параметрам, возможно были изготовлены в одной мастерской. 

Особо отмечается высокая техника изготовления боевого топора, 

известного в единичном экземпляре, в связи с чем он не подлежит 

сравнению. 

Literature 

Котигорошко В.Г. Ремесленное производство на дакийском городище 

Малая Копаня // СА. - 1989. - №2. - С.182-200. 

Budinský-KričkaV., Lamiová-Schmiedlová M. A Late 1 st Century B.C. - 2 nd 

Century A.D. Cemetery at Zemplin // SA. - 1990. - 2. - P.245-344. 

Hollý A., Mihok Ľ., Cengel P., Čilinská Z. Production of Iron Cutting 

Weapons Found in Želovce Cemetery // Metallurgical Letters. - 1989. - 12. - P.907- 

912. 

Kotigoroshko V.G., Mihok Ľ. Technology of Iron Swords Production from 

Malaya Kopan Cemetery, 1 st Century A.D. // International Symposium Metallurgy in 

Southeast Europe from Ancient Times till the End of the 19 th Century. - Sozopol, 

2005. - P.73-78. 

Mihok Ľ., Kotigoroshko V.G. Metallography of Iron Objects Found on Dacian 

Settlement Malaya Kopan. - Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.37. - 

Р.60-72. 

Mihok Ľ., Pribulová A. Metallographic Research of Iron Objects from Early 

Roman Age and Migration Period in Slovakia // ŠZ AÚ SAV. - 2002. - 35. - P.83- 

112. 

Mihok Ľ., Pribulová A., Mačala P. Metallographic Research of Iron Objects 

from Avaric Cemetery in Šebastovce // ŠZ AÚ SAV. - 1995. - 31. - P.145-188. 

Mihok Ľ., Soláriková M., Hollý A., Čilinská Z. Archaeometallurgic Research 

of Cutting Weapons from Želovce Cemetery // Problems of Middle-Danube Region 

Inhabitation in Early Medieval / ed. Z.Čilinská. - Nitra, 1991. - P.67-101. 

Mihok Ľ., Pieta K. Metallographic Analysis of Iron Sword from Roman Period 

from Varín // Transactions of the National Technical Museum in Prague 188, From 

the History of Metallurgy. - 2004. - 34. - P.16-20. 

Pleiner R. Iron in Archaeology. Early European Blacksmiths. - Prague, 2006. 

167

168 

Gindele R. (Satu Mare, Romania) 

POTTERY FROM THE SARMATIAN FUNERARY FINDS FROM THE 

WEST AND NORTH-WEST OF ROMANIA 

In comparison to the territories inhabited by barbarian tribes from the East, 

North or North-West of Dacia, finds of Sarmatian character from the 

Barbaricum at the West of Dacia have been studied to a limited degree. Several 

graves were salvaged in the South of Satu Mare County and in Bihor, but 

further research programs have not been undertaken. In the region of the Arad 

Plain the greater number of Sarmatian graves is partially due to the research 

conducted by E.Dörner between 1955 - 1970, the bulk of which remained 

unpublished. 

In the Western Plain of Romania, North of the Mureş river, systematic 

research is being carried on till this day on a single Sarmatian cemetery from 

the Roman Age at Şimand. The results are only known from archaeological 

reports. The majority of the skeletons are oriented South. Pots, among which a 

Dacian cup was found, were placed at the feet of the deceased, beads were 

found at the neck, hands and feet. Fibulae, belt buckles, bracelets and a silver 

necklace have also been retrieved. Among the group of graves oriented to the 

South a skeleton in fetal position and one with a deformed skull have been 

discovered (Chidioşan, 1965). 

During the archaeological excavations carried out at the immediately 

surrounding area of the earth-fortress from Biharea tree graves with skeletons 

oriented South-North have been unearthed. In the richest grave the finds 

consisted of a pot placed at the feet, bronze necklace and bracelet, beads near 

the neck and chest and more then 500 beads in the area of the feet (Dumitraşcu, 

1994, p.165,317-321; fig.71-73). 

At Săciueni-Horo in 1996 a disturbed grave with the skeleton oriented 

North-South was examined (Matei, Stanciu, 2000, nr.119(227),77). There is 

very little information about other graves discovered in the Western Plain of 

Romania. In general it was pottery that has been found next to skeletons. At 

Arad-Micălaca a jug was found next to the skull. At Seitin skeletons are 

oriented West-East, facing East. A glass tumbler, an object being more 

characteristic for complexes from the East and North of Europe than for the 

Carpathian region, has been recovered among the finds (Dörner, 1970, p.458- 

459; fig.14, 1a,b,c,2,3). 

In the region of the Upper Ier river no cemetery was researched, but the 

accidental discoveries indicate clearly the exclusive use of burial graves. At 

Cheşereu - the village limit (the field of Pákay Dezső) tree sarmatian graves 

have been discovered (Repertoriu, 1974, nr.90, 24), at Cherechiu a “Sarmatian” 

find is mentioned with no further details. Owing to the character of its finds

(string of beads), the grave from Săcuieni is probably also Sarmatian 

(Dumitraşcu, 1993, p.110). North of these discoveries other graves have been 

indicated to be at Pişcolt - next to the S.M.A., oriented probably East-West 

(head end), or South (head end) - North with a small pot placed at the feet. The 

cup modeled on a potters wheel, with a fine grey exterior and with the bail 

positioned at the center of the cup, ornamented by polishing of Pir-Cetate type, 

is probably also from a burial grave (Németi, 1999, nr.14,31). A grey pot, 

modeled on a potter’s wheel, decorated at the shoulders with a vein in relief, 

which was probably part of funerary equipment (Németi, 1999, nr.47), was 

discovered at Sanislău in a trench for a water pipe. 

The South (head end) - North orientation is the most characteristic aspect 

of Sarmatian burial graves of the Carpathian Basin, it accounts for 83% of all 

the graves with known orientation (Kulcsár, 1998, old.16). This orientation 

characterizes also the majority of the graves from the West of Romania. The 

graves from Săcuieni-Horo and from Pişcolt- Lutărie are oriented North (head 

end) - South, which is an uncommon custom for Sarmatian burial rites in the 

Carpathian Basin. Its apparition can be attributed to the Eastern impact or to an 

inferior social status of the deceased (Kulcsár, 1998, old.19-20). At Pişcolt- 

Lutărie the pots are placed next to the skull, what is typical for the graves with 

Northern orientation, at the same time being unknown of other Sarmatian 

graves from the Carpathian Basin. From a geographic point of view the graves 

from Pişcolt-Lutărie have a similar position with “the line of discoveries” at 

Isaszeg-Hévizgyörk-Hatvan from the Northern periphery of the Sarmatian 

territory. 

The West-East orientation, with the face towards the East, of the skeletons 

at Şeitin is a burial custom rarely encountered in the Carpathian Basin, but it is 

concentrated to the region of Şeitin, in the area of Szeged, Bacska and Banat. 

These graves generally do not have surrounding ditches, mounds or coffins, the 

pottery is placed frequently next to the head. It has been considered that these 

might reflect the presence of inhabitants that are not Sarmatian (Kulcsár, 1998, 

old.21). 

According to A.Vaday, after the Dacian-Roman wars (i.e. during the reigns 

of Trajan or Hadrian) the Sarmatians occupied the territories East of the Tisza 

river. Having settled down in the Tisza, Mureş and Criş valleys during the first 

phase, they enpopulated the entire Plain area (Vaday, 1988-89, s.205-209). 

According to others it is not possible to date exactly the time of this incursion 

(Istvánovits, 1998, old.40). The question of the spread of Sarmatian material 

culture East of the Tisza river has been scantly studied. In the basic literary 

work on Sarmatian burial customs in the Carpathian Basin the finds from the 

Western Plain of Romania have not been studied (Kulcsár, 1998). 

According to S.Dumitraşcu the incursion of the Sarmatians into the 

Western Plain region is reflected by the grave from Vârşand, dated to the end of 

169

the I st /beginning of the II nd century AD (Dumitraşcu, 1993, p.157). However, 

the exact chronological position of the grave from Vârşand is problematic. 

M.Kőhegyi tried to distinguish two chronological groups among the early 

Sarmatian graves and placed the grave from Vârşand within the first phase of 

the Sarmatian era (dated to the end of the I st century, but without any solid 

chronological evidence). Yet, in recent studies skeptical opinions emerged 

regarding the separation into two chronological groups of the Sarmatian graves 

with gold finds (Istvánovits, Kulcsár, 2006, old.226). In the authors opinion, a 

penetration of Sarmatians to the East of the Tisza river in the first phase of the 

Sarmatian era, can be confirmed by the presence of the grave from Békéscsaba- 

Ószőllők. Thereby they attained an advanced strategical position towards the 

Dacians, on the route of the Criş rivers at the junction of the Crişul Alb and 

Crişul Negru rivers (Kőhegyi, 1982, old.343,347). 

In Romanian recent historiography the Sarmatian presence in the Western 

Plain was dated to the period before the wars of Trajan. According to 

C.Opreanu, the Iazygian territory, seized by Decebal between the two wars, 

stretched to the North of the Mureş river and East of the Tisza river (Opreanu, 

1997, s.281-283; 1998, p.47-48). The Sarmatian incursion in Banat was 

recently dated to the end of the II nd century (Tănase, 2000, p.203). 

It is very probable that massive incursion of Sarmatians to the East of the 

Tisza river started after the Dacian-Roman wars, in a first phase seizing the 

trade routes in the vicinity of the principal rivers (Mureş, Criş), and then 

penetrating the regions less traveled in the second phase (Vaday, 1988-89, 

s.205). The opinion that the Sarmatian expansion to the East of the Tisza, to the 

Northern region and to the Nyirseg took place just at the end of the II nd century 

has been recently contradicted by the discovery from the area of Nyíregyháza, 

where Sarmatian graves dated to the first half of the II nd century have been 

found. 

In the present stage of research we don’t know if the directions of attack of 

the Sarmatians upon the Dacian province in 107-108 and 117-118 AD affected 

the plain area to the North of the Mureş river. It is very likely that the battles 

took place in the area of the limes in Oltenia and somewhere between Panonia 

Inferior and Dacia. It is supposed that some population movement might have 

taken place in 143 AD in the vicinity of Dacia Porolissesnsis (Balla, 1965, 

old.143). 

During the period of the Marcomanic wars a new population of Alanians 

settled down in the Carpathian Basin. The Danube valley has been indicated as 

the route of this incursion (Istvánovits, 1998, old.41). It is probable that the 

Sarmatians attacked the Banat from the West and went further on the course of 

the Mureş river (Gudea, 1994, p.70, the bibliography of burnt layers in the forts 

at Banat and the presumed distruction at Apulum and Ulpia Traiana 

Sarmisegetusa). Supposedly in the barbarian territories in front of Dacia 

170

Apulensis there was a Sarmatian leader called Tarbes and this is where M. 

Claudius Fronto fell in battle (Gudea, 1994, p.74). 

After the Marcomanic wars came a relatively peaceful time in the Western 

region of Dacia. The directions of the great barbarian attacks upon Greece and 

Italy during the reign of Gallienus evade Dacia, the main targets being Moesia 

and Pannonia (Ruscu, 2003, p.204). 

In the first half of the IV th century the Roman emperors led seven imperial 

expeditions against the Sarmatians. According to some opinions it was after 

these events that the so called “Sarmatian limes” was built including a 

subordinate/client Sarmatian state. 

In 332 the Sarmatians were attacked by the Gots. The Romans came to the 

support of the Sarmatians. During these events, the Sarmatian leading social 

strata “Arcaragantes” armed their servants “Limigantes”, who turned the 

weapons against them. After the internal conflicts the “Arcaragantes” found 

refuge at the Victovalians (Ammianus, 17, 12). Later, in 358 the 

“Arcaragantes” returned to their Sarmatian territories and banished the 

“Limigantes” from their territories. Some opinions state that the letter settled in 

the area of the rivers Someş and Tisza (Patsch, 1925, s.191). These events could 

have unleashed a Sarmatian incursion in the Northern region of the plain. 

Owing to a lack in the systematic publication of finds from the graves from 

the West and North-West of Romania, their chronology is difficult to study. 

E.Dörner separated the finds into two chronological periods. The discovery 

from Vărşand can be dated to the first period, at the turn of the I st and II nd 

centuries, and those from Nădlac, Săcuieni, Pecica, Arad, the region of Carei, 

and the cemetery from Şimand to 106-270 A.D. The grave finds from Arad 

County have been divided into 4 chronological periods: the II nd century, the II nd - 

III rd centuries, the III rd -IV th centuries and the IV th centuries (Hügel, Barbu, 

1997, s.570). 

The pottery finds and their analogies. 

The pot in the shape of a vase (Vasenförmig) from Arad-G.A.S. Ceala 

(Pl.III, 12) has good analogies in the Sarmatian area from the Middle Tisza and 

Öcsöd-Bábocska (Vaday, 1988-89, fig.82, nt.cat.225, fig.7). 

Pots with spherical bodies appear at Turnu (Pl.III, 2) and Arad-Gai (Pl.III, 

3). The pot from Arad-Gai has a good analogy at Tiszaföldvár-Téglagyár, in the 

destruction layer of the settlement dated to the late Sarmatian era and the Hun 

era (Vaday, 1997, old.100, pl.12, 5), and the one at Turnu has analogies with 

finds from Szolnok-chemical factory (Vaday, 1988-89, s.267, cat.287, pl.91,3). 

The storage pots with long bodies from Arad-Gara Podgoria find parallels 

in the late Sarmatian area and the Hun era at Tiszaföldvár-Téglagyár (Vaday, 

1997, old.99, fig.11, 5). 

Pear-shaped cups appear in the Sarmation region of the Carpathian Basin 

staring with the II nd and III rd centuries in the Hun era, decorated whit vertical 

171

polished lines (Vaday, 1988-89, s.140). In the West of Romania a type with the 

maximum diameter in the middle part of the pot has been found at Dorobanţi 

and Arad-G.A.S. Ceala (Pl.III, 8,10), while the one with the maximum diameter 

in the lower part of the pot has been found at Turnu and at Arad-Micălaca 

(Pl.III, 9,11). 

The cup with two over rising handles from Iratoşu Mare (Pl.III, 4) is a rare 

type among the gamma of Sarmatian pottery from within the Carpathian Basin, 

where in general the handles are not over rising. A cup of this type has been 

discovered at Mezőcsát-Hörcsögos, in a context dated to the I st century (M 63) 

(Vaday, 1982-83, s.388, fig.6, 6), whereas a handmade variant has been found 

at Oradea-Sere (Bulzan, 2002-2003, p.62, pl.9). 

Jugs with slender bodies, with handles that start at the region of maximum 

diameter and which close under the mouth, appear at Iratoşul Mare (Pl.III, 1) 

and at Arad-Insula Mureşului (Pl.III, 6). Jugs with bulging bodies, with handles 

starting in the reion of maximum diameter and ending under the mouth, of 

smaller size can be found at Pişcolt-Lutărie (Pl.II, 2,4). This type is present 

already from the II nd century as part of the Sarmatian material culture (Vaday, 

1988-89, s.143, fig.36). 

The jug from M3 from Pişcolt-Lutărie (Pl.II, 9) has a handle which is over 

raising the mouth. This is characteristic for finds from the region of Gyula and 

Békéscsaba (Vaday, 1988-89, s.143, fig.37, 1-2). A jug similar to that found at 

Şeitin (Pl.III, 7), with a bulging body and handle starting at the part of 

maximum diameter and ending at the mouth has been found Tiszaföldvár- 

Téglagyár (Vaday, 1994, p.117, pl.III, 32). 

Deep bowls with biconical bodies appear at Şeitin-Imaş (Pl.III, 13-15). 

Analogies can be found for no.13 from Tiszaföldvár-Téglagyár (Vaday, 1997, 

old.99, fig.11, 5), for no.14 and 15 from Mezőszemere-Kismari-Fenék, in a 

cemetery dated to the IV th century (Vaday, Domboróczki, 2001, s.151, fig.24, 2 

(M 36)). 

Bowls with semispherical bodies typical for the Sarmation material culture 

can be found at Şeitin-Imaş (Pl.III, 16). These have also been found at 

Újhatyán, in a settlement dated to the end of the II nd -beginning of the III rd 

centuries (Vaday, Szekeres, 2001, pl.10,12). They were considered as a type 

that enters the late Sarmatian era as a continuation of the traditional shape 

(Vörös, 1991- 92, old.25). 

Biconical shaped pots, with an angled profile, from Pişcolt-S.M.A. (Pl.II, 

1,3) find good analogies at Mezőszemere-Kismari-Fenék, in a cemetery dated 

to the IV th century (Vaday, Domboróczki, 2001, s.157, fig.31, 5, (M 39); s.165, 

fig.41, 10 (M 58)). 

Small pots, with short base/stump appear in varied shapes in the Sarmatian 

material culture from the Carpathian Basin. A stray find of a small pot similar 

to the one from Arad-Micalca (Pl.III, 17) comes from the Csongad area. 

172

Jar type pots with slender bodies from Pişcolt-Lutărie M4 (Pl.II, 7) and 

Şeitin-Tăietură (Pl.III, 21) represent a less encountered shape in the region of 

the Middle Tisa (Vaday, 1988-89, s.178, fig.53, 15-17). 

The jar type pot from Pişcolt-Lutărie M 1 (Pl.II, 6), in the opinion of 

A.Vaday, imitates the shape of pots with globular bodies (Vaday, 1988-89, 

s.242, cat.81, pl.36, 2). A good analogy can be pointed out at 

Jászfelsőszentgyörgy-Pusztakerekudvar, at Tiszavasvári-Városföldje Jegyző 

tag, from a cemetery dated to the end of the II nd beginning of the III rd centuries 

(Istvánovits, 1990, old.109, fig.1, 4). A similar pot has been discovered in a 

grave (M 19) from Tiszadob-Sziget and is dated to the end of the IV th century 

(Istvanovits, 1993, old.102, pl.9, 5). 

The jar type pot with fine decoration from Biharea-Grădina S.A-Baraj 

(Pl.III, 18), with it’s fine ornaments can indicate the presence of Dacian 

material culture, which in the setting of Sarmatian material culture was attested 

first of all on the basis of hand made pottery with fine decoration. Dacian finds 

from The Great Plain of Hungary have been gathered for the first time by 

M.Párducz (Párducz, 1966, old.20-21), an effort continued by Zs.Vissy, who 

established the typology and chronology of these finds. This Dacian influence 

over Sarmatian material culture can be attested in the first phaze of Sarmatian 

presence in the Carpathian Basin, at Füzesabony-Kastély-dűlő (Istvánovits, 

Kulcsár, 2006, old.224, pl.9, 11). 

For the period of the II nd - IV th centuries in the West of Romania three 

groups of Sarmatian finds have been established from a geographic point of 

view: Arad-Şimian, Oradea-Tărian, and Săcuieni (Dumitraşcu, 1977, p.74). In 

the II nd - III rd centuries this incursion does not go beyond the Arad-Oradea- 

Carei line (Dumitraşcu, 2001, p.443). For the Roman age this line was settled 

on the Şimand-Vărşand-Tărian-Carei alignment (Dumitraşcu, 2001, p.446). 

With the exception of the grave from Şeitin, a different geographic distribution 

can be seen among the graves. Burial graves can be found to the West and 

North-West of Arad, whereas cremation graves are to the East (Hügel, Barbu, 

1997, s.570). 

The point of view of Romanian historiography in the years 1960’s - 

1970’s, about the Sarmatian presence in the Western Plain, can be exemplified 

by the opinion of E.Dörner, who in 1971 stated that “a population of nomadic 

herdsmen did no go beyond the area of the plains, it’s favorite habitat being the 

plains with lakes and swamps…” (Dörner, 1971, p.687). In the opinion of 

A.Vaday, the Sarmatians that settled down in the Carpathian Basin led a 

nomadic or semi-nomadic lifestyle, and in the course of a century and a half 

have changed to a sedentary lifestyle (Vaday, 1998, old.120). This opinion is 

reflected in recent Romanian historiography. In the opinion of Ioniţă the 

Iagizians from the Tisza Plain entered o process of gradually becoming 

sedentary, sometimes living together with Dacians within the same settlement 

173

(Ioniţă, 2001, p.454). This concept was undermined by Istvánovics, Kulcsár in a 

recent study, who states that the Carpathian Basin does not offer a proper 

environment for nomadism (Istvánovics, Kulcsár, 2006, old.226). 

The life style of the Sarmatians in the Carpathian Basin should be studied 

primarily on the basis of the information offered by grave and settlement finds. 

There is a difference of opinion in the dating of early Sarmatian settlements in 

the Carpathian Basin. In the present stage of research these can be dated 

generarly only starting with the second half of the II nd century (Vaday, 

Szekeres, 2001, old.234). Traces of habitation from the first half of the II nd 

century are present in the settlement at Szegvár-Oromdűlö, where the Dacian 

presence is prominent next to the Sarmatians (Istvánovits, Lőrinczy, Pintye, 

2005, old.79), on the left bank of the Tisa river. 

In the proximity of the Romanian-Hungarian border, in the region of Bihor 

several Sarmatian settlements have been researched at Ártand Nagy and 

Kisfarkasdomb. I.Nepper, who studied these sites, considered that in the II nd 

century, at the moment when the settlement appears, the Dacians and the 

Sarmatians were already living together. We can’t distinguish between a 

“Dacian area” and a “Sarmatian area” within the settlement on the basis of the 

archaeological material. The characteristic pottery appears in the same context 

next to Roman imported pottery (Nepper, 1982, old.236). Based on the analysis 

of the archaeological material from the settlements in the area of Oradea, it has 

been assumed that there was a co-habitation between the Dacians and the 

Sarmatians, the predominant political role belonging to the Sarmatians (Bulzan, 

2002-2003, p.42). At the Northern limit of the territory inhabited by 

Sarmatians, the settlement at Piscolt-Lutarie can be dated to the second half of 

the IV th century (Németi, Gindele, 1998-99, p.81). 

1. Arad-G.A.S. Ceala. Burial grave? There were bought 2 grey cups made 

on the potters wheel, 1 jar type pot hand made, 4 silver roman coins (Titus, 

Antoninus Pius, Faustina Senios and Faustina junior). 

Bibliography: Dörner, 1970, p.448-449, fig.6, 5; Dumitraşcu, 1993, p.129. 

2. Arad-Cartierul Micălaca. Burial grave. In 1963 during the excavation of 

a foundation between the pwer plant and Moş Ajun Street a skeleton laid on it’s 

back was discovered. In the Gh.Miloi collection there is a grey cup made on the 

potters wheel, with the maximum diameter at the lower part of the cup, the 

handle starts from the rim and ends on the maximum diameter. It is polished 

with vertical stripes. During railway works other two graves have been 

discovered, each containing a pair of golden earrings, bronze fibulae, several 

fragments from bronze ornaments, some amber beads and glass fragments. 

Bibliography: Hampel, 1903, old.434; Dörner, 1970, p.450, fig.8, 3. 

3. Arad-Cartierul Gai. Burial graves? At the end of Poetului Street, on the 

right side of the road towards Variaş village, during the extraction of gravel 2 

gray pots have been discovered, made on the potters wheel (small pot with an 

174

oval body, with stand and a pot with convex body). In a letter to the 

Inspectorate of the Hungarian National Museum and the Library L.Dömötör 

wrote about the discovery of glass and carnelian beads next to human bones. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.451, fig.8, 4; Dumitraşcu, 1993, p.141; 

Hügel, Barbu, 1997, s.574, cat.03c. 

4. Arad- Podgoria (gara electrică). Burial grave? A gray pot was 

discovered next to the Electric station, made on the potters wheel, 30 cm high, 

with a slender body and vide rim. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.451, fig.6, 5b. 

5. Arad-Insula Mureşului (Insula 3). Burial grave? Pot discovered on the 

bank. Gray, made on the potters wheel, 28 cm high, polished surface. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.451, fig.6, 5a. 

6. Arad - fără toponim. Burial grave. Necklace made up of beads: 6 large 

chalcedony beads, many glass beads that are white and lusterless, with 

hexagonal or drop like shapes, other oval beads, rectangular or cubo-ocathedron 

shaped beads made of paste and red, green and white glass. There were also 

bronze objects but these have been lost. 

Bibliography: Dörner, 1971, p.688. 

7. Arad - în vii. Burial grave? After it’s discovery in 1866 114 beads and 

bronze objects (?) have been reported. 

Bibliography: Hügel, Barbu, 1997, s.577, cat.03z. 

8. Biharea-Grădina S. A-Baraj. Burial graves. Excavations made by 

S.Dumitraşcu. S V/1980. 

Grave no.1. A child’s grave. Discovered at a depth of 0,4 m, oriented 

North-South (head), with 10 degrees deviation from the North-South axis, arms 

stretched next to the skeleton. A string of 15 round and polyhedron shaped 

beads have been found at the neck. At a distance of 0,5 m to the South-East 

from the skull a gray pot was found which might belong to the grave. 

Grave no.2. Looted grave. The rectangular pit was found having a North- 

South orientation. 

Grave no.3. A Woman’s grave. The pit was 2,05 m by 0,65 m, the skeleton 

was at a depth of 0,87 m, laid on it’s back, oriented North-South (head). Looted 

in antiquity. A bi-conical pot was placed at the feet, hand made, over 500 

barrel, cylinder and polyhedron shaped beads colored white, green, red, yellow, 

ochre, blue and a conical loom weight. In the region of the neck, chest and left 

arm large white beads have been found. A bronze bracelet was at the right hand. 

In the area of the right clavicle there was a bronze necklace with spirals, a loop 

and button for clamping. 

Bibliography: Dumitraşcu, 1994, p.89,165-166, fig.71-73; 1983, p.66. 

9. Bihor - county. Several strings of beads from the roman period are kept 

in the Muzeul Ţării Crişurilor which could be from sarmatian graves. 

Bibliography: Dumitraşcu, 1983, p.64,66-67. 

175

10. Carei - împrejurimile localităţii. Mormânt de inhumaţie? Au fost 

publicate cu precizarea că provin din zona Careiului un prâsnel bitronconic, o 

cataramă sarmatică, o verigă şi două fibule cu genunchi, toate din bronz. Burial 

grave? A biconical loom weight, a sarmatian belt buckle, a link and two fibulae 

with knee, all made of bronze. 

Bibliography: Párducz, 1947, old.50; Dörner, 1971, p.668; Dumitraşcu; 

1993, p.110. 

11. Cherechiu - without find place. In the Museum of Săcuieni a sarmatian 

find has been reported. 

Bibliography: Dörner, 1971, p.668; Dumitraşcu, 1993, p.141. 

12. Dorobanţi-C.A.P. Burial graves. During the excavation of a silo pit on 

the premises of the C.A.P. 3 skeletons have been uncovered at a depth of 0,7 m. 

We have no information about their orientation. Inventory: 

Grave no.1: small bolt fibulae of bronze, bronze earring, fragments from an 

iron knife, several cylindrical, bi-conical, drop shaped, many sided beads (blue 

and brick-colored paste, yellow-green glass, black, amber). 

Grave no.2: iron fragments, bronze coin. 

Grave no.3: gray jug, wheel-made, bronze bolt fibulae. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.462, fig.16, 1-2; 17; Dumitraşcu, 1993, 

p.129. 

13. Dorobanţi - groapa veche de animale. Burial graves. In 1970 pottery 

was discovered which could be from sarmatian graves. 

Bibliography: Repertoriu Arad, 66. 

14. Iermata Neagră - without find place. In the area of the village a 

discovery of 12 beads has been reported, consisting of 9 amber beads and 3 

glass beads, probably originating from a sarmatian grave. 

Bibliography: Parducz, 1950, old.263; Dumitraşcu, 1993, p.141. 

15. Iratoşul Mare - a villagers garden. Burial graves? Jug with two overrising 

handles, 17 cm high and slender mug with polished vertical lines on it’s 

shoulder, 19,5 cm high, wheel-made, fine, gray. Discovered in the garden of a 

villager. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.462-463, fig.15, 3-4. 

16. Nădlac-Holumb. Burial grave? Discovered during the construction of 

the Nădlac-Pecica railway. Finds: half of a gray wheel-made jug, fragment from 

a metal mirror, three hexagonal white and green glass beads and a tubular bead. 

Bibliography: Dörner, 1971, p.688; Dumitraşcu, 1993, p.110. 

17. Pecica - fără toponim. Burial grave. Discovered in 1898 and donated to 

the Hungarian National Museum. Fragments of terra sigillata, a bronze fibulae 

and beads had been found next to the skeleton. 

Bibliography: Hampel, 1898, old.375; Dörner, 1971, p.688; Dumitraşcu, 

1993, p.110. 

176

18. Peregul Mic - Szondy Imre tanya. A skeleton discovered in 1886, 

reported as a bronze age find, with head oriented towards the South, with two 

twisted bronze bracelets on the left arm, a bronze fibulae on the chest and a cup 

with foot between the legs. 

Bibliography: Márki, 1892, old.17. 

19. Pir - Cetate. A cup has been reported, wheel-made, fine, gray, with 

handle at the middle of cup, with polished decoration. 

Bibliography: Németi, 1999, nr.14, p.31. 

20. Pişcolt-Lutărie. Burial graves. During the extraction of clay 4 burial 

graves have been discovered, oriented North (head) - South, 3 of these having 

one pot next to the skull and one grave containing two pots next to the skull. 

The information is based on the workers accounts. 

Bibliography: Németi, 1983, p.140-141. 

21. Pişcolt - lângă S.M.A. Burial graves. Oriented East (head) - West or 

South (head) - North. In the grave salveged in 1984 there was a pot next to the 

skeleton’s feet. 

Bibliography: Németi, 1999, p.45. 

22. Sanislău - curtea S.M.A. Burial grave? During the excavations works 

for the laing of a water pipe a gray pot was discovered, wheel-made, it shoulder 

being decorated with a vein in relief. Hight: 10,5 cm, lip diam.: 7 cm, bottom 

diam.: 6 cm, maximum diam.: 11 cm. 

Bibliography: Németi, 1999, p.47. 

23. Săciueni-Horo. Burial grave. Finds: brick-colored pot with two 

handles, wheel-made; string of 90 beads, of paste and glass, tubular and 

hexagonal in shape. 

Bibliography: Popescu, 1967, p.531, nr.73; Dörner, 1971, p.688; 

Dumitraşcu, 1983, p.64; Dumitraşcu, 1993, p.110. 

24. Şeitin-Nimaş. Necropolă de inhumaţie. Burial cemetery. Finds 

discovered in 1960. During the excavation of silo pits several burial graves had 

been destroyed. Oriented East-West with face towards East. Finds: silver fibula, 

fragments from a glass beaker, a bowl, a pot and a gray jug, wheel-made. In 

1962 two cups and a beaker were also found, gray colored, fine, wheel-made. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.458-459, fig.14, 1a,b,c,2-3. 

25. Şeitin-La Tăietură. Burial grave. Skeleton found on the Northern banck 

of the Mureş river. A string of beads was recovered, having three round beads 

(two of yellow paste, one black, decorated with a white bubble in relief) and ten 

tubular beads made of mother-of-pearl. 

Bibliography: Blăjan, 1975, p.75. 

26. Şimand-Grozdoaie. Burial graves. 35 graves have been researched. The 

results of the researche are known up to the present from reports. The majority 

of the skeletons are oriented towards the South, the pots, among which there 

was a dacian cup, were placed at the feet, beads being discovered at the neck, 

177

hands and feet. Within the group of graves oriented South a skeleton was found 

in fetal position and another having it’s skull deformed. Finds: fibulae, belt 

buckles one of which was sarmation, bracelet with snake heads, gray pots, 

wheel-made and hand-made pots, one of which was a dacian cup. M5 contained 

two silver rings, M3, M10 and other six graves had strings of beads, M11, M5 

and other three graves had pearls, M11 had two bronze fibulae. 

Bibliography: Chidioşan, 1965, Dörner, 1971, p.688; Dumitraşcu, 1983, 

p.52,65,72,88; 1993, p.110,129. 

27. Şofronea-Cărămidărie. Burial graves. In 1966 two small gray pots had 

been discovered, wheel-made. In 1973 E. Dörner studied the burial graves. 

Among the finds there were beads and a fragmentary bronze fibulae. 

Bibliography: Hügel, Barbu, 1997, s.588, cat.58. 

28. Tărian - Dâmbul lui Csordás. Burial graves. Several sarmatian graves 

were discovered on a dune on the right banck of the Crişul Repede. Finds: 

silver colar of 11,8 cm in diameter in M4, with ring and hook at the ends, 

strings of beads in M1, M4 and from another grave, pearls in M4, M5, silver 

rhomboidal pendant in M4, bracelets in M4. 

Bibliography: Popescu, 1967, p.628; Dumitraşcu, 1983, p.62,68,76. 

29. Turnu - gropi de silozi. Burial graves. In 1962 during the excavation of 

silo pits several clay pots were discovered. The Museum of Arad receved two 

wheel-made gray pots: a jug with convex body and a pot. 

Bibliography: Dörner, 1970, p.460-461, fig.15, 5. 

30. Vărşand-(Viezurişte). Burial grave? Finds recovered: 5 flatened gold 

plate beads that initialy were tubular and a half-moon shapedp gold endant. 

Finds lost: a bronze belt buckle, a fragment of an ornament and a fibulae. 

Bibliography: Dörner, 1971, p.688; Dumitraşcu, 1993, p.110; Kőhegyi, 

1982, old.274, fig.II, 49. 

31. Vărşand-Laposhalom I. Sarmatian burial grave. 

Bibliography: Repertoriu Arad, 131. 

32. Zimandul Nou - cariera de nisip. Burial graves. In 1955 and 1962 

E.Dörner researched 5 burial graves. Finds: bronze fibulae, beads, two bronze 

earrings, 2 bronze bracelets, one lancehead. 

Bibliography: Hügel, Barbu, 1997, s.589, cat.70a. 

Ключові слова: сармати, поховання, інгумація, поселення, кераміка, 

фібула, хроноіндикатори. 

178

Гінделе Р. (м.Сату Маре, Румунія) 

Кераміка з сарматських поховань Західної та Північно-Західної 

Румунії 


Серед старожитностей Західної та Північно-Західної Румунії в окрему 

групу виділені 32 сарматскі поховання, в яких виявлений керамічний 

посуд. На основі аналізу хроноіндикаторів комплекси даних захоронень 

датуються II - IV ст. н.е., що узгоджується з часом існування інших 

сарматських пам’яток на вказаній території. 

Гинделе Р. (г.Сату Маре, Румыния) 

Керамика из сарматских погребений Западной и Северо-Западной 

Румынии 


Среди древностей Западной и Северо-Западной Румынии в отдельную 

группу выделены 32 сарматских погребения, в которых обнаружена 

керамическая посуда. На основании анализа хроноиндикаторов 

комплексы данных захоронений датируются II - IV вв. н.э., что 

согласуется со временем существования других сарматских памятников на 

указанной территории. 

Literature 

Ammianus Marcellinus. Istoria Romei. 

Balla L. Dácia II. századi hadtörténetének kérdéseihez // AÉ. - 1965. - 92. - 1. - 

Old.141-147. 

Blăjan M. Descoperiri dacice şi sarmatice de la Şeitin (jud. Arad) // Crisia. - 

Oradea, 1975. - 5. - P.69-85. 

Bulzan S. Un depozit ceramic descoperit în aşezarea de epocă romană de la 

Oradea “Sere” // Crisia. - Oradea, 2002-2003. - XXXII-XXXIII. - P.33-70. 

Chidioşan N. Contribuţii la cunoaşterea cimitirului sarmatic de la Şimand // 

Revista Muzeelor. - 1965. - 2. - P.123-128. 

Dörner E. Römerzeitliche dakische Brandgräber aus Sântana-Arad // Omagiu lui 

Constantin Daicoviciu. - Bucureşti, 1960. - S.155-160. 

Dörner E. Cercetări şi săpături arheologice în judeţul Arad // Materiale şi 

Cercetări Arheologice. - Bucureşti, 1970. - IX. - P.445-466. 

Dörner E. Dacii şi sarmaţii din secolele II-III e.n. în vestul României // Apulum. 

- 1971. - IX. - P.681-692. 

Dumitraşcu S. Dacii liberi din Vestul şi Nord-Vestul României (sec. II.-IV e.n.) 

// Crisia. - Oradea, 1977. - VII. - P.65-76. 

179

Dumitraşcu S. Podoabe şi piese de îmbrăcăminte din mileniul I. e.n. // Crisia. - 

Oradea, 1983. - XIII. - P.33-142. 

Dumitraşcu S. Dacia apuseană (Teritoriul dacilor liberi din vestul şi nord-vestul 

Romăniei din vremea Daciei romane). - Oradea, 1993. 

Dumitraşcu S. Biharea I. Săpături arheologice (1973-1980). - Oradea, 1994. 

Dumitraşcu S. Dacia vestică şi nord-vestică (sec. II-IV) // Istoria românilor. - 

Bucureşti, 2001. - Vol.II. - P.439-444. 

Gudea N. Dacia Porolissensis în timpul războaielor marcomanice // AMP. - 

1994. - XVIII. - P.67-94. 

Hampel J. A Nemzeti Múzeum régiségosztályának gyarapodása // AÉ. - 1898. - 

Old.371-382. 

Hampel J. A Nemzeti Múzeum régiségosztályának gyarapodása // AÉ. - 1903. - 

Old.425-447. 

Hügel P., Barbu M. Die Arader Ebene im 2.-4. Jh. N.Chr. // AMP. - 1997. - 

XXI. - S.539-596. 

Ioniţă I. Relaţiile dacilor liberi cu romanii, sarmaţii şi cu germanii // Istoria 

românilor. - Bucureşti, 2001. - Vol.II. - P.449-456. 

Istvánovits E. A Felső-Tisza vidék legkorábbi szarmata leletei-2.-3. századi 

sirok Tiszavasváriból // NJAMÉ. - 1990. - XVII-XXIX (1984-86). - Old.83-134. 

Istvánovits E. Das Gräberfeld aus dem 4. 5. Jahrhundert von Tiszadob- Sziget // 

AAH. - 1993. - 45. - Old. 91-146. 

Istvánovits E. Szarmaták a Kárpát-medencében // Jazigok, roxolánok, alánok. 

Szarmaták az Alföldön. Gyulai Katalógusok. - 1998. - Old.5,35-48. 

Istvánovits E., Lőrinczy G., Pintye G. A szegvár-oromdűlői császárkori telep // 

Studia Archaeologica. - Szeged, 2005. - XI. - Old.51-116. 

Istvánovits E., Kulcsár V. Az első szarmaták az Alföldön (Gondolatok a Kárpátmedencei 

jazig foglalásról) // NJAMÉ. - 2006. - XLVIII. - Old.203-238. 

Kőhegyi M. Kora szarmata aranyleletes női sírok az Alföldön // DMÉ. - 

1982(1985). – Old.267-355. 

Kulcsár V. A kárpát-medencei szarmaták temetkezési szokásai // Múzeumi 

Füzetek. - Aszód, 1998. - 49. 

Márki S. Aradvármegye és Arad szabad királyi város története. I-IV. - Arad, 

1892. 

Matei A., Stanciu I. Vestigii din epoca romană (sec. II-IV. p.Chr.) în spaţiul 

nord-vestic al României. - Zalău, 2000. 

Németi J. Noi descoperiri din epoca migraţiilor din zona Carei (jud. Satu Mare) 

// SCIVA. - 1983. - 34. - 2. - P.134-150. 

Németi J. Repertoriul arheologic al zonei Carei // Nagykároly vidékének 

régészeti repertóriuma. - Bucureşti, 1999. 

Németi J., Gindele R. Aşezarea din epoca romană de la Pişcolt-Lutărie // SCSM. 

- 1998-99. - 15-16. - P.75-102. 

Nepper I. Császárkori szarmata telep Biharkeresztes-Ártánd Nagyfarkasdombon 

// DMÉ. - 1982. - Old.101-264. 

Opreanu C.H. Dakien und die Iazygen während der Regierungs Trajans // AMP. 

- 1997. - XXI. - S.269-290. 

180

Opreanu C.H. Dacia Romană şi Barbaricum // Bibliotheca Historica et 

Archaeologica Banatica. XVII. - Timişoara, 1998. 

Patsch C. Beiträge zur Völkerkunde von Südosteuropa // Akademie der 

Wissenschaften in Wien. XXVII. - Wien, 1925. - S.181-216. 

Párducz M. Szarmatakori problémák // Antiquitas Hungarica. - 1947. - I. - 

Old.49-56. 

Párducz M. A szarmatakor emlékei Magyarországon III // AH. - 1950. - XXX. 

Párducz M. Dák leletek Jánosszálláson // MFMÉ. - 1956. - Old.15-30. 

Popescu D. Săpăturile arheologice din Republica Socialistă România în anul 

1966 // SCIVA. - 1967. - 3. - P.521-538. 

Repertoriul monumentelor naturii, arheologice, istorice, etnografice, de 

arhitectură şi artă din judeţul Bihor. - Oradea, 1974. 

Repertoriul arheologic al Mureşului Inferior. Judeţul Arad // Biblioteca Historica 

et Arheologica Banatica. XXIV. - Timişoara, 1999. 

Ruscu D. Provincia Dacia în istoriografia antică. - Cluj, 2003. 

Tănase M. Pătrunderea sarmaţilor în vestul Banatului în lumina unor descoperiri 

arheologice // SCIVA. - 2000. - 51. - 3-4. - P.193-208. 

Vaday A. Das Gräberfeld der Jazyges Metanastae in Mezőcsát-Hörcsögös // 

Antaeus. - Budapest, 1982-83. - 12-13. - S.167-188. 

Vaday A. Die sarmatischen Denkmäler des Komitats Szolnok. Ein Beitrag zur 

Archäologie und Geschichte des sarmatischen Barbaricums // Antaeus. - Budapest, 

1988-89. - 17-18. 

Vaday A. Late Sarmatian Graves and their connections within the Great 

Hungarian Plain // SA. - 1994. - XLII - 1. - P.105-126. 

Vaday A. Atipikus szarmata telepjelenség Kompolt-Kistéri tanya 15. lelőhelyén 

// Agria. - 1997. - XXXIII. - Old.77-108. 

Vaday A. Kereskedelem és gazdasági kapcsolatok a szarmaták és a rómaiak 

között // Jazigok, roxolánok, alánok. Szarmaták az Alföldön. Gyulai Katalógusok. - 

1998. - Old.5,117-146. 

Vaday A., Domboróczki T. Mezőszemere, Kismari-Fenék, Spätkaiser- 

frühwölkerwanderungszeitliches Gräberfeldsdetail // Agria. - 2001. - XXXVII. - S.5- 

206. 

Vaday A., Szekeres Á. Megjegyzések az Alföld korai szarmata telepeinek 

kérdéseéhez. (A jazyg bevándorlás és a megtelepedés kérdésköre) // Studia 

Archaeologica. - Szeged, 2001. - VII. - Old.231-298. 

Vörös G. Későszarmata falu emlékei Tápé-Széntéglaégető lelőhelyről // MFMÉ. 

- 1991/92. - 1. - Old.11-30. 

181

182

183

184

ПРОТИСТОЯННЯ РИМУ І ГОТІВ 

185 

Сюсько К.М. (м.Ужгород, Україна) 

Готська експансія до римських володінь у Північно-Західному 

Причорномор’ї та на Дунаї, яка відбулася в останній чверті IV ст. н.е., 

відіграла ключову роль у падінні могутньої Римської імперії. Ця імперія 

будувалася через довгий ряд кривавих та жорстоких воєн. Причин, через 

які Рим занепав, було декілька. Одна з них - часті варварські вторгнення, 

які потім перейшли у Велике переселення народів. Це, у свою чергу, 

привело до руйнування єдиної Середземноморської античної цивілізації, 

на уламках якої, у подальшому процесі складних етнокультурних і 

політичних перетворень, народилася нова християнська цивілізація. 

Битва 9 серпня 378 р. поблизу гирла Дунаю між військами римського 

імператора Валента та повсталими вестготами на чолі з Фрітігерном 

відбулася неподалік від м.Адріанополь (суч. м.Едірне, Туреччина). У бою 

загинула майже вся римська армія і сам імператор. Ця поразка вкрай 

послабила Римську імперію і змусила у подальшому поповнювати армію 

загонами федератів, що різко знизило її бойові якості. Після поразки 

римлян відбулося масове переселення на територію імперії готських 

племен, що ознаменувало собою закінчення першого етапу Великого 

переселення народів. Проте цьому передували важливі події в історії 

Риму. 

Велика політична криза, яка охопила Римську імперію у III ст. н.е., 

деструктивно позначилася на усіх сферах життя античного 

середземноморського суспільства. Причини виникнення цієї кризи були за 

своїм характером дуже складними. Через численні узурпації державної 

влади “солдатськими імператорами” та під хвилями масованих 

варварських вторгнень здавалося - Імперія не встоїть і розпадеться. Рим 

упродовж наполегливого і концентрованого наступу варварських племен 

назавжди втрачав величезні території. Так, у Верхній Германії та Реції у 

258 - 259 рр. н.е. були повністю втрачені agri decimates (так звані 

Декуматські поля), - між Верхньогерманським і Ретійським лімесами, а у 

271 р., після безперервного нападу фракійських, германських та 

сарматських племен, довелося відмовитися і від багатої провінції Дакії. У 

70-ті роки III ст. нові племінні союзи германців - алеманни та франки 

здійснили кілька серйозних вторгнень до Галлії та Римської Германії. 

Вже незабаром регресивні наслідки цієї кризи стали відчуватися у 

економіці та сільському господарстві Імперії. Провінційні міста почали 

занепадати. Через часті війни та епідемій зменшувалася кількість їх 

населення. Поповнення армії римськими громадянами суттєво 

скоротилося, натомість відчутно зросла кількість варварських загонів, які

прагнули будь-що потрапити на римську службу. Отже, Римська імперія 

потроху втрачала свою стабільність. Через брак свідомого керівництва 

нею та завдяки безперервним вторгненням нових народів Рим наближався 

до своєї загибелі. Першим серйозним сигналом небезпеки для Імперії 

стала битва поблизу Недао, останньою краплею - Адріанопольська битва. 

Ситуація, передусім у політичній площині, дещо почала змінюватись 

у позитивний бік з періоду правління імператора Діоклетіана (284 р. - 305 

р. н.е.). Саме йому вдалося після тривалої політичної кризи III ст. н.е. 

консолідувати і зміцнити імператорську владу. Діоклетіан завершив 

перетворення Римської державної системи у абсолютну монархію. Виник 

домінант, або Пізня Римська імперія (284 - 476 рр. н.е.). Цей період став 

початком останньої сторінки в історії Західної Римської імперії. На 

початковій стадії домінанту імператори намагалися проведенням різних 

політичних та соціальних реформ врегулювати небезпечну ситуацію, яка 

склалася в країні. 

У результаті боротьба проти зовнішніх ворогів держави, з 

узурпаторами всередині імперії, а також з народними повстаннями у 

провінціях змусила імператора розділити центральну владу. У 285 р. н.е. 

Діоклетіан призначив свого соратника Максиміана цезарем, а у 

наступному році августом і передав йому в управління Західну Римську 

імперію. 

Реорганізація армії, яка розпочалася ще з середини III ст., тривала і 

далі. Зміцнювався захист рубежів, постійна армія вчасно діставала 

підкріплення. Поділ військової влади, при якому Діоклетіан все ж зберігав 

пріоритет у керівництві, продовжився і у 293 р. н.е. Кожний імператор 

призначав довіреного полководця цезарем, співправителем і наступником 

та надавав під його владу певну територію у своїй частині Імперії. Така 

модель державного управління отримала назву тетрархії. Хоча державна 

єдність Імперії при цьому фактично і була збережена: Діоклетіан 

визнавався трьома співправителями імператором найвищого рангу, все ж 

початок процесу зовнішнього розпаду римської держави почався власне з 

цього часу. В ім’я ідеї і традиції Рим залишився столицею світу (caput або 

vertex mundi), проте він вже перестав бути постійною резиденцією 

імператора. Діоклетіан обрав для себе столицею малоазійське місто 

Нікомедію. Двір його цезаря Галерія знаходився у Сирмії на р.Саві. 

Резиденцією співправителя Максиміана був Медіолан (Мілан) у Північній 

Італії, звідки йому було легше контролювати альпійські проходи. 

Констанцію, цезарю Максиміана, були підпорядковані Галлія, Іспанія і 

Британія. Трір і Єбурак (Йорк) він обрав місцями свого перебування. У 

297 р. була проведена реформа системи управління Імперією (Imperium 

Romanum), яка була розділена на 12 діоцезів. Шляхом поділу старих, 

великих провінцій, число останніх було доведене до 101. 

186

Константин I (306 - 337 рр. н.е.) - наступник Діоклетіана, продовжив 

його реформи і, певною мірою, завершив їх. Ця спадковість знайшла своє 

втілення у подальшому зміцненні влади імператора. Тетрархію було 

відмінено через те, що ця система не враховувала інтересів 

імператорських синів-спадкоємців і була постійним приводом до згубних 

громадянських війн. Константин I розширив чотири вже існуючі з часу 

правління Діоклетіана префектури преторія і обмежив їх діяльність 

громадськими справами. Таким чином, територіальний і військовий поділ 

управління імперією був збережений. Розділення на діоцези також 

залишили і до 12 додали ще два. Зараз Імперія складалася з 117 провінцій. 

Армія була збільшена до 75 легіонів і нараховувала тепер близько 400 

тисяч воїнів (Корсунский, Гюнтер, 1984, с.1,9,15-17). 

Зовнішньополітичне становище Імперії у III - IV століттях 

характеризується постійною навалою варварів на римські території у 

кількох напрямках: у Малій Азії розпочали війну перси; мавританські 

племена нападали на африканську провінцію; германські племена франків 

та алеманнів перейшли Рейн і вторглися до Римської Германії; готи 

форсували Дунай і почали грабувати Балканський півострів. Саме вони 

своїми переміщеннями змусили римських керманичів залишити дуже 

важливу провінцію - Дакію. Усі ці “нові народи”, що вторгалися до 

римських меж, через свої культурно-цивілізаційні відмінності 

сприймалися греко-латинським світом як варварські. 

Починаючи від періоду маркоманських воєн (166 - 180 рр. н.е.) і до 

самого падіння Риму (476 р. н.е.) головними зовнішніми ворогами Імперії 

стають германські племена. Ці племена вже з середини I ст. н.е. 

починають складатися у великі і сильні племінні союзи, котрі на відміну 

від дрібних та розрізнених племен минулого, що часто ворогували одне з 

одним, становлять від цього часу вже цілком реальну загрозу самому 

існуванню античної цивілізації. 

З усіх германських племен саме готи відіграли найбільш значну роль 

у долі Римської держави. Термін “готи” є узагальнюючим найменуванням 

однієї східногерманської групи племен, яка в джерелах постає під різними 

іменами - “візіготи” (вестготи), “остроготи” (остготи), “тервінги”, 

“грейтунги”. Праці античних і візантійських істориків частіше за все 

показують готів у процесі руху, біля кордонів Імперії або її окремих 

провінцій, у стані походів, набігів, вторгнень (Буданова, 1982, с.84). 

Готи завдали у III - V ст. н.е. кілька важких ударів по Імперії. Багато 

римських імператорів IV - V ст. н.е. на честь перемоги над ними включали 

до своєї титулатури почесне найменування Goticus. Двоє римських 

імператорів навіть загинули у битвах з цими германськими племенами. 

Готи спустошили ряд римських провінцій на Сході та Заході і власне 

Італію. Вони захопили і три дні грабували Caput Mundi. У результаті - 

187

вестготи заснували своє перше варварське королівство на римській землі, 

а остготи створили перше варварське королівство у самій Італії. 

Остготське королівство впало під ударами візантійських військ 

імператора Юстиніана (527 - 551 рр. н.е.), а Вестготська держава не 

встояла під натиском інших германських племен - франків під час 

завоювання ними Аквітанії (розгром франками вестготів у битві при 

Пуатьє - 507 р. н.е.). Готи зникли зі сторінок історії і завершили своє 

існування як самостійна етнічна група, розчинившись у інших етнічних 

спільнотах. 

“Мандрівний народ” - таку назву вживають вчені для позначення 

відомого гепідо-готського племінного союзу. Народи, що його складали, 

вийшли зі Скандинавії. Висадившись з човнів десь поблизу витоків Вісли, 

вони певний час мешкали тут, а також на Одері. Далі з берегів Вісли вони 

почали своє переселення на південь, у напрямку до узбережжя Понту 

Евксінського (Чорного моря). 

Що ж спонукало автохтонів залишити свою рідну землю і рушити у 

мандри разом з усім своїм крамом, жінками та дітьми? Якою, хоча б 

приблизно, була їх кількість? Який спосіб господарювання вони вели? Чи 

були вони номадами у буквальному розумінні, та як вони вплинули на 

інші племена і народи, з якими увійшли у результаті переселення в 

безпосередні контакти? Як за умов родоплемінних відносин соціального 

устрою, який вони мали, їм вдалося створити феодальні королівства. 

Спробуємо розглянути проблеми їхнього походження, формування та 

історичної долі, спираючись на свідчення письмових джерел з 

урахуванням матеріалів сучасних археологічних досліджень, етнографії, 

епіграфіки та лінгвістики. 

З тієї спадщини, що зберегла для нас літературна традиція, 

найціннішим письмовим джерелом з історії готів є твір готського історика 

VІ ст. Йордана. Тенденційна праця, яка покликана була зробити більш 

давньою готську генеалогію, була виконана римлянином - аристократом 

Кассіодором Сенатором. Цю велику книгу Йордан взявся передати “nostris 

verbis” (своїми словами), не маючи перед собою оригіналу, який 

попередньо дали йому для перегляду лише на три дні (Скржинская, 1960, 

с.30). 

Книга Кассіодора Сенатора не збереглася до нашого часу, а про 

автора ніде немає навіть згадувань. Кассіодора повністю замінив Йордан. 

Причини, через які безслідно зникла “Історія готів” Кассіодора, ймовірно 

криються у політичній спрямованості автора, що цілком відповідала 

тільки його часу. Політична настанова у Йордана в 551 р. була іншою, ніж 

у Кассіодора у 526 - 527 рр., коли він розпочинав працювати над книгою. 

Сенатор зумів звеличити готів та їх правлячий рід - Амалів і тим самим 

спробував “дотягнути” їх до рівня беззаперечної слави римлян та давнини 

188

античних героїв. Таким чином, твір Кассіодора був ніби “забутий” і 

замінений іншим на ту ж тему, але з іншою політичною настановою. Так 

зник твір Кассіодора і народилася праця Йордана (Скржинская, 1960, 

с.61). 

Отже, за Йорданом, готи вийшли зі Скандинавії, яку на той час 

вважали островом - “Саме з цього острова Сканзи, ніби з майстерні 

(виробляючої) племена, або, точніше, немов з утроби, яка породила, 

племена, за переказами вийшли колись готи з королем своїм на ім’я Беріг. 

Щойно зійшовши з човнів, вони ступили на землю, як відразу ж дали 

назву тому місцю. Кажуть, що до цього дня воно так і зветься Готисканза” 

(Iord., Get., 25). Далі, в §95 Йордан повідомляє, що човнів, які дісталися 

берегу Готисканзи було три. Один з цих трьох спізнився і за цією 

“ледачістю” дав назву усьому племені гепідів, тому що їх (готів) мовою 

“лінивий” зветься “Gepanta” (Iord., Get., 95). Потім готський історик додає, 

що без сумніву гепіди родом з готів і від них ведуть своє походження. Тут 

важливим є те, що Йордан відмічає найбільш ранній момент історії 

готських племен - вихід їх з “острова Сканзи” (Скржинская, 1960, с.193). 

Стосовно місця висадки особливих суперечок немає: це узбережжя біля 

дельти Вісли, до якого здавна вели морські шляхи від протилежних 

берегів. Про частину готів, а саме гепідів, маємо точну вказівку у Йордана 

- “вони осіли на острові, утвореному Вісклою (Вісла)” (Iord., Get., 96). 

Назва “Готисканза” пояснюється або як “Codoniska” (в подальшому 

Гданськ), у зв’язку з Коданською затокою, згаданою Помпонієм Мелою 

(Mela, Chorogr., III, 31, 54), або як “Gutisk - andja”, що означає готський 

берег (Скржинская, 1960, с.194). Останнє вважаємо за вірогідніше. 

“Незабаром вони перемістилися звідти (Готисканза) на місця ульмеругів 

(ймовірно, руги), котрі сиділи тоді по берегах океану. Там вони 

розташувались табором і, зійшовшись в битві (з ульмеругами), витіснили 

їх з власних поселень. Тоді ж вони підкорили своїх сусідів вандалів, 

приєднавши їх до своїх перемог” (Iord., Get., 26). 

Стосовно хронології руху готів як першочергові слід відзначити 

письмові свідчення античних авторів. Вперше під іменем готонів їх 

згадують Пліній Старший (23/24 - 79 рр. н.е.) та Корнелій Тацит (бл. 58 - 

бл. 117 рр. н.е.). За свідченням Плінія, запозиченим з твору Піфея, готи 

(Gutones) мешкали на морському березі, від якого на відстані одного дня 

подорожі знаходився острів, і на його берег хвилі викидали багато янтарю 

(Plin., HN, 37, 11, 35). Проте у цій передачі слів Піфея з першого ж 

погляду помітна невідповідність імені готів і тевтонів. Більш детальний 

аналіз цього свідчення показує - Піфей на Балтійському морі не був і, 

ймовірно, Пліній ім’я тевтонів прочитав з свого грецького джерела 

помилково, замість імені готів, котрі мешкали біля Північного моря 

(Решабек, 1895, с.79). Оскільки це свідчення неоднозначне (разом з 

189

арґументацією і “за” і “проти”), ми не можемо вважати його за 

беззаперечно правдиве - звернемося до більш конкретного і надійного 

Тацита - “за лугіями живуть готони, якими правлять королі, і вже дещо 

жорсткіше, ніж у інших народів Германії, проте ще не зовсім самовладно. 

Далі, біля самого Океану, - ругії і лемовії; відмінна особливість усіх 

племен - круглі щити, короткі мечі і покірність королям” (Tac., Ger., 44). 

Ще раз згадує Тацит готонів Катуальда у Анналах (Tac., Ann., II, 62, 63) у 

зв’язку з подіями 18 року, а саме, коли готони Катуальда увірвалися до 

столиці царя свевів Маробода і змусили того втекти (Сюсько, 2006, с.122). 

Орієнтуючись на археологічні дані, М.Б.Щукін реконструює зі своїх 

розрахунків таку хронологічну картину: за час перебування готів у 

Готисканзі минуло п’ять поколінь (Iord., Get., 25-27), тобто близько 100 - 

120 років. Звісно, цей період міг бути і коротшим, і довшим, але інших 

даних у нас немає, і ми змушені прийняти цю цифру apriori. У 

Причорномор’ї і Подунав’ї готи вперше фіксуються близько 238 р., а 

окремі їх групи могли з’явитися у Подунав’ї навіть і близько 171 - 175 рр. 

Розрахунок доволі простий: при першому варіанті човни Беріга з’явилися 

біля південних берегів Балтики приблизно у 118 р., а при другому - в 50 - 

70-х рр. н.е. За археологічними даними, другий варіант більш вірогідний, 

хоча і вступає у деякі протиріччя зі свідченнями Корнелія Тацита про 

діяльність готонів на континенті (Щукин, 2005, с.26). Проте у нас немає 

серйозних підстав сумніватись у свідченнях Тацита або заперечувати їх. 

Свою “Германію” Тацит, за його ж словами, написав у 98 році (Моммзен, 

2002, с.153). Ймовірно, він створив цю працю за дорученням імператора 

Доміціана, адже він добре знав тогочасну етнографічну картину Європи, - 

тоді ці події повністю узгоджуються з хронологією, запропонованою 

М.Б.Щукіним (2005, с.26). Що ж до подій 18 року за участю готона 

Катуальда, можливо, - це перші результати гепідо-готської інвазії на 

континенті. Отже, кораблі Беріга пристали до Південного берега 

Балтійського моря десь на межі тисячоліть, або ж це були готи - 

попередники Беріга, до яких і мав відношення Катуальда. Щодо цього, то, 

навіть спираючись на археологічні дані, визначити абсолютну дату доволі 

складно, можна запропонувати лише відносну хронологію. Тацит творив 

ближче до “наших подій”, ніж письменник VІ ст. Йордан, отже за 

хронологією віддаємо перевагу саме йому (Сюсько, 2007, с.166-167). 

Далі Йордан повідомляє: “Коли там зросла велика кількість людей, а 

правив усього лише п’ятий після Беріга король Філімер, син Гадаріга, то 

він постановив, щоб військо готів разом з сім’ями вирушило звідти. У 

пошуках зручних областей і підходящих місць (для поселення) вони 

прийшли у землі Скіфії, котрі на їх мові називалися Оюм. Філімер, у 

захопленні великим статком тих країв, перекинув туди половину війська, 

після чого, як розповідають, міст зведений через річку, назавжди 

190

зруйнувався так, що нікому більше не залишалось можливості ні прийти, 

ні повернутися. Кажуть, що та місцевість замкнута, оточена в’язкими 

болотами і вирами” (Iord., Get., 27). 

Часи правління короля Беріга відносять приблизно до середини І 

ст. н.е. Імена двох його наступників невідомі, четвертим королем був 

Гадаріг, п’ятим - його син Філімер, при якому готи до другої половини 

ІІ ст. н.е., з’явилися на Нижній Віслі. Оюм (Oium) - назва тієї місцевості, у 

яку прийшли готи, рухаючись з Нижньої Вісли на південь. Землі, які 

звалися прибульцями їх мовою Оюм, знаходились у межах Скіфії, за 

річкою, по сусідству з якою простягались болота і трясовини 

(Скржинская, 1960, с.195). Ріка, яку перейшли готи скоріше за все була - 

Дніпро, і перейшли вони його десь у місцях, де вздовж лівого берегу, 

місцями зливаючись з ним тече ріка Конка. Перейти ж Дніпро вони 

повинні були обов’язково, адже частина їх опиняється потім у Криму. 

Отже, опинилися вони десь у Північному Приазов’ї, звідки вже могли 

рухатись на південь і до Перекопу. Характер цієї місцевості, де є багато 

островів, проток та маленьких озер, може пояснити причину осідання 

частини племені або на островах, або на правому березі. Можливо, ця 

обставина і слугувала тому, що готи почали жити двома самостійними 

частинами: східні (остроготи), зайняли лівобережжя нижнього Дніпра, 

західні (везеготи) - його правобережжя. Третю, зовсім відокремлену 

частину склали готи, які пішли у Таврику. Від них пізніше відділилися 

готи-трапезити (тетраксити Прокопія), які перейшли потім на Таманський 

півострів (Скржинская, 1960, с.195-196). 

В археології матеріальна культура, яку репрезентували гото-гепіди, за 

узагальненими у 1940 р. матеріалами археологічних знахідок, дістала від 

німецького вченого Р.Шиндлера назву гото-гепідська, поскільки ця назва 

відповідала і місцю висадки людей Беріга у описі Йордана, і місцю 

розселення гепідів. Проте щецинський археолог Р.Волонгевич відмовився 

від терміна “культура гото-гепідська” та від не зовсім вдалого 

територіального найменування “культура східно-поморсько-мазовецька” 

(Godlowski, 1970) і запропонував назву “культура вельбаркська”, за одним 

з найбільших могильників під Гданськом - Вельбарк -Гостищев. Термін 

прижився. Р.Волонгевич розділив по-новому найменовану культуру на дві 

основні стадії: вельбарксько-любовидзську (І - ІІ ст.) у Помор’ї та 

вельбарксько-цецельську (ІІІ - ІV ст.) у Мазовії та Підляшші. Раніше, 

майже усі ці землі були зайняті носіями оксивської культури і близької до 

неї пшеворської, яка охоплюювала землі, що лежать південніше і майже 

точно входять до меж сучасної Середньої і Південної Польщі. 

Пшеворську культуру зазвичай, і не без підстав, зіставляють з територією 

розселення племен тацитових лугіїв (Tac., Ger., 42-44; Godlowski, 1985, 

s.140-141), або вандалів Плінія (Plin., HN, IV, 99). В обох культурах багато 

191

поховань за обрядом кремації з покладанням біля могили численних 

предметів озброєння: мечі, списи, умбони, шпори та ін. Зазвичай усі ці 

речі зігнуті або зламані, тобто ритуально “вбиті”. У могилах знаходиться 

блискуча чорнолощена кераміка, частіше вазоподібних форм. Проте у 

новоутвореній культурі багато що змінюється. Практично зникає з 

поховань зброя, виникає, очевидно, з якихось міркувань табу на 

покладання її в могилу; поряд з кремацією з’являються й інгумаційні 

поховання - могильники стають біритуальними; змінюються форми 

посуду - значно меншає чорнолощеної кераміки, частіше за все це 

невеликі жовті або коричневі глиняні мисочки, хоча чорнолощена 

кераміка теж трапляється. З’являється і цілий ряд нових та своєрідних за 

формою прикрас: браслети з шишечками на кінцях, інколи спіральні, які 

закінчувались голівками змій, своєрідні S-подібні скрепи намист, 

підвіски-кулони. На відміну від пшеворської та оксивської культур, де 

прикраси зазвичай були залізними, ці, як правило, виготовлені з бронзи, а 

часто навіть зі срібла або ж з золота. Хоча концентрація подібних виробів 

стосувалась у основному Польського Помор’я, їх географія значно ширша 

- це і Північна Германія, і Данія, і Швеція (Andersson, 1993; 1995; Verma, 

1989), однак, в основному, це Циркумбалтійський регіон. Саме ж разюче 

явище нової культури - облаштування надмогильних споруд і самих 

могильників. Тут є просто кам’яні кургани, кургани з кам’яним панциром, 

кургани з викладками у вигляді концентричних кіл, або просто кам’яні 

кола з окремо стоячих великих стел, або такі самі, але стели, з’єднані 

викладками з менших каменів. Під деякими кам’яними конструкціями 

знаходили поховання як кремаційні так й інгумаційні, під іншими їх не 

було, проте зустрічались поховання і у міжкурганному просторі. Кам’яні 

кола зі стелами у більшості випадків не мають поховань, отже це - якісь 

культові об’єкти, своєрідні мініатюрні стоухенджі. Вони відрізняються 

діаметром - від 6 до 22 метрів, на деяких цвинтарях їх по декілька. 

Р.Волонгевич припустив, що такі ж кола були місцями загальних зборів 

родин - тінгів. Тут радились з похованими предками. Подеколи знайдені 

всередині кіл безреманентні поховання розглядаються як людські 

жертвоприношення (Wolagiewicz, 1977). За повідомленням Йордана готи 

дійсно приносили полонених у жертву богу війни (Iord., Get., 41). 

Оскільки ні на цій території, ні на сусідніх у попередній час нічого 

подібного у матеріальній культурі не спостерігалося, то виникає питання - 

де ж були витоки цих культів? І тут погляд неминуче повертається до 

Скандинавії: Південна і Середня Швеція, острови Готланд і Еланд 

буквально вкриті могильниками з подібними кам’яними конструкціями, 

котрі існують від епохи бронзи до епохи вікінгів (Wolagiewicz, 1986, 

Abb.1-11). Пам’ятники з описаними вище матеріалами й обрядами відомі і 

у Польщі (Kokowski, 1987; Grabarczyk, 1997, s.12-29). Неочікувано 

192

знайдено подібні пам’ятники між Віслою і Західним Бугом, у Мазовії та 

Підляшші - Ростоли, Цецеле та ін. (Jaskanis, 1972; 1996). Крім цього, 

пам’ятки, подібні нижньовісленським, опинились ще далі на південний 

схід: Брест - Тришин на Західному Бузі у Білорусії (Кухаренко, 1980) та 

Дитиничі у верхів’ях Горині на Західній Україні (Смишко, Свешников, 

1961). Вони ніби маркували напрямок, по якому готи Йордана повинні 

були рухатися до Скіфії. Р.Волонгевичу на базі вельбаркських матеріалів 

вдалось підрозділити на три фази столітню ступінь В2 

загальноєвропейської хронологічної системи, яку було важко 

структурувати (Щукин, 2005, с.38-39). 

Таким чином, археологічні дані разом з письмовими свідченнями 

доводять, що готи перекочували зі Скандинавії через Балтійське море у 

області Вісли, а звідти - до північно-західного узбережжя Чорного моря. 

Відповідно до цього римські географи ІІ ст. повідомляють, що вони 

живуть на Віслі, а у римських джерелах, починаючи з першої третини 

ІІІ ст., вони згадуються як жителі північно-західного узбережжя Чорного 

моря. З цього часу чисельність племені безперервно зростає, рештки 

бастарнів відступають перед ними на правий берег Дунаю за імператора 

Проба (232 - 282 рр. н.е.), рештки карпів йдуть за Дунай - за Діоклетіана 

(284 - 305 рр. н.е.). Проте значна частина і перших, і других, можливо, 

також змішалася з готами, приєднавшись до них (Моммзен, 2002, с.234- 

235). 

238 рік - це рік зміни чотирьох імператорів у громадянській війні 

позначений як початок війни проти готів, ім’я яких згадується при цьому 

вперше. Останні монети Тіри (поблизу сучасного м.Білгород- 

Дністровський) і Ольвії датуються часом відразу після смерті Александра 

Севера (235 р.). Виходить, ці розташовані поза імперським кордоном 

римські володіння вже декількома роками раніше стали здобиччю нових 

ворогів. У зазначеному році готи вперше перейшли Дунай, і 

найпівнічніше з мезійських прибережних міст - м.Істрополь (недалеко від 

суч. Кюстендже, північніше Варни) стало місцем їх першої перемоги 

(ймовірно, що вже тоді готи діяли у союзі з карпами та іншими 

племенами). Гордіана ІІІ, який зі смут того часу вийшов володарем 

імперського вінця, називають переможцем готів; більш ймовірно, що за 

нього, а може, і раніше, римський уряд вирішив відкупитися від 

вторгнення готів грошовими виплатами. Згідно з Дексіппом (Vita Max. et 

Balb., 16), початок готської війни і руйнування Істрополя відносять до 

238 р. Тоді досить вірогідно, що римляни згодились на виплату стипендії 

(данини) готам саме у зв’язку з цими подіями; у всякому випадку виплата 

данини у цей час була поновлена (Моммзен, 2002, с.235-236). 

Готи, після того, як у них була відібрана стипендія, що траплялося 

зазвичай, перенесли це з невдоволенням і з друзів перетворились на 

193

ворогів. Вони, хоча й жили у віддаленні та під управлінням своїх королів, 

проте були федератами римської держави і діставали щорічну винагороду. 

Острогота зі своїм племенем перейшов Данубій і спустошив Мезію та 

Фракію. Скржинська О.Ч. вказує, що тут відображений переказ про одне з 

перших вторгнень готів на землі Імперії у середині ІІІ ст. До нього, 

повсталого (Остроготи), був направлений імператором Філіппом сенатор 

Децій. Коли він прибув і нічого не зміг вдіяти з готами, то відпустив своїх 

воїнів зі служби і примусив їх вести цивільне життя ніби за те, що через їх 

недбальство готи перейшли Данубій, тобто він переніс провину на своїх і 

повернувся до Філіппа. Обурені воїни, побачивши, що після таких трудів 

їх вигнали зі служби, звернулись по допомогу до Остроготи, короля готів. 

Той їх прийняв і, запалившись їх промовами, швидко вивів, щоб почати 

війну, триста тисяч своїх озброєних людей, маючи при цьому ще й 

допомогу численних тайфалів та астрінгів; було також і три тисячі карпів. 

Приєднавши до них (карпів) готів і певкинів з острова Певки, він 

(Острогота) призначив вождями на чолі усіх цих племен Аргаіта і 

Гунтеріха, найзнатніших людей їх (готів) племені. Незабаром вони 

перейшли Данубій, знову спустошили Мезію і підступили до головного 

міста тої країни, славетного Маркіанополя (місто у Нижній Мезії, на 

південний захід від міста Одісса, або Одесса (Odessus, сьог. Варна)). Вони 

довго тримали його у облозі, проте, отримавши викуп, відійшли (Iord., 

Get., 89-93). Далі Йордан описує (Iord., Get., 97-100) сутичку через 

земельні володіння між гепідами на чолі з їхнім королем Фестідою та 

готами Остроготи десь біля міста Гальтіс, поблизу річки Аухи, з якої готи 

вийшли переможцями. Гальтіс - це можливо селище Гальт (Galt) на 

верхній течії ріки Олт, у південній частині Семиграддя. Якщо це так, то 

річка Ауха (fluvius Auha) - це ріка Олт. Час правління короля Острогота 

відносять вірогідно, до першої половини ІІІ ст. Т.Моммзен у вступі до 

видання “Getica” вказує 218 - 250 рр. (Скржинская, 1960, с.256). І вони 

щасливо і мирно жили у своїй країні до тих пір, поки живий був згаданий 

вище Острогота. 

Після його смерті Кніва (близько 251 - 283 рр. н.е.) розділив військо 

(цей поділ, ймовірно, стосується усього племені), багатьох направив на 

спустошення Мезії, знаючи, що імператори нею нехтують, і захисників у 

неї нема; сам він з 70 тисячами пішов до Евсції, інакше - Нов (Euscia або 

Нови, сьог. Свіштов (Novae) - місто в Нижній Мезії на правому березі 

Дунаю, нижче впадіння у нього р. Олт). Витіснений звідти полководцем 

Галлом (у майбутньому римський імператор (251 - 253 рр.)), Кніва 

підійшов до Нікополя (біля підніжжя північних схилів гірських пасм Гема 

(Балкани)), що лежить біля річки Ятра (Jaterus - сьог. Янтра, правий 

приток Дунаю). Коли там раптово з’явився імператор Децій (249 - 

251 рр.), Кніва відійшов у гірські області Гема (гірський хребет Haemus, 

194

інколи називають Гемімонтом (Haemimontium)), що був неподалік; звідти, 

вишикувавши свої війська, він поспішив до Філіппополя (суч. Пловдив) - 

місто у Фракії, на верхній течії р.Гебра (сьог. Мариця). 

Довідавшись про його відступ, імператор Децій, перейшов через 

гірський хребет Гема і, щоб надати допомогу місту, підійшов до Берої 

(Beroea, сьог. Стара Загора, місто у Фракії, біля південних схилів Балкан, 

на північний схід від Філіппополя). Поки він влаштовував на відпочинок 

втомлених коней і військо, Кніва зі своїми готами вдарив по ньому, 

знищив римське військо і погнав імператора з небагатьма (супутниками) 

до Евсції, де командувач Галл стояв у той час з великим військом на 

кордонах. Кніва ж після довгої облоги увірвався до Філіппополя і, 

заволодівши здобиччю, уклав союз з полководцем Пріском, нібито для 

боротьби з Децієм. Під Абріттом (знаходився ймовірно біля Нікополя на 

Янтрі і Нов (Novae) на Дунаї) містом у Мезії, Децій був оточений готами і 

вбитий (Iord., Get., 101-103). 

По смерті Деція, першого з імператорів, який загинув у боротьбі з 

варварами, Требоніан Галл (251 р.) зібрав легіони у Мезії і, проголошений 

ними імператором, уклав з готами ганебний для Риму мир (готам 

дозволено було забрати все, що вони захопили у Філіппополі і у римських 

володіннях) і направився до столиці. Майже відразу за ним рушив до 

Італії новий правитель Мезії - Еміліан: інші легіони проголосили його 

імператором. Між обома претендентами на престол відбулася битва: усе 

військо Требоніана перейшло на бік Еміліана (253 р.), але і йому не довго 

довелось бути при владі. Проти нього виступив колишній “цензор” Деція, 

63-річний Публій Ліциній Валеріан, що командував військами у Реції. 

З воцарінням Валеріана і його сина та співправителя Публія Ліцинія 

Галліена, положення центральної влади ніби зміцнюється. Принаймні 

Галліен правив аж до 268 р. (Вегнер, 2002, с.336). Весь цей час готи, не 

перебуваючи у спокої, постійно грабують Мезію, Фракію та Македонію. 

Крім того, 50 - 60 роки ІІІ ст. стають роками морських грабіжницьких 

походів, у які готи вирушають з різних пунктів на узбережжі Північно- 

Західного Причорномор’я. 

Готи, ймовірно, відпливали з місць поблизу витоків Бугу та Дністра. 

У 257 - 258 рр. ними були організовані напади на міста Віфінії. Були 

пограбовані Халкедон, Нікомедія, Нікея, Кій (турецький Гемлик), Апамея 

(турецька Муданья), Пруса. “Давши волю своєму буйству, ватажки готів 

Респа, Ведук і Тарвар, взявши човни і переправившись через 

Геллеспонтську протоку, перейшли до Азії” (Iord., Get., 107). Цей похід 

датують 262 р. Готи, переправившись через Геллеспонт, дійшли до Ефеса. 

Вслід за цим відбувся похід вглиб Малої Азії, де вони проникли до 

Каппадокії (в 264 р.). Морські походи готів йшли і на захід, досягаючи 

Греції, де піддалися нападу Коринф, Спарта, Аргос і навіть Афіни. Готи 

195

побували біля берегів Афону, на островах Криті, Родосі, Кіпрі та на 

деяких інших, а також намагались захопити м.Фессалоніку. Очевидно, що 

більшість морських походів влаштовували загони, що складалися з різних 

сусідніх племен. Ватажками цих загонів були представники найбільш 

сильного племені (Скржинская, 1960, с.259-260). 

Таким чином, у перші роки правління Валеріана і Галлієна варвари 

почали займати римську область на лівому березі Дунаю і, напевно, 

проникли також на його правий берег (Моммзен, 2002, с.238). У 260 році 

сталася страшна і ганебна для римлян подія - імператор Валеріан, 

намагаючись допомогти обложеній Шапуром Єдессі, вирішив укласти з 

персами мир, але по дорозі до їхньої ставки був зненацька захоплений у 

полон, почет його був порубаний, а сам він у ланцюгах приведений до 

Шапура. Ні Рим, ні Галлієн нічого не змогли вдіяти для його звільнення. 

Імператор так і помер у полоні. Галлієн, приборкуючи бунт Авреола, узяв 

Медіолан (Мілан) в облогу, і був вбитий через вісім років (268 р.) кимось 

зі свого оточення. Наступником його став полководець Клавдій (268 - 

270 рр.), у подальшому прийнявший титул “Готського”. І легіони, і сенат 

визнали Клавдія імператором. 

Відразу ж варвари на чолі з герулами об’єднаними силами 

організували новий, небаченої сили штурм імперських кордонів, при 

цьому вони виставили могутній флот і, очевидно, одночасно діяли на суші 

- з боку Дунаю. Задіяно було близько двох тисяч човнів і майже 320 тисяч 

воїнів. Йшли передусім на Томи та Маркіанополь. Флот їх сильно 

постраждав від бур у Пропонтиді, потім він розділився, і частина готів 

направилась проти Фессалії і Греції, а частина - проти Криту і Родосу. 

Основні ж сили рушили на Македонію, а звідти проникли вглиб країни де, 

без сумніву, діяли у контакті з ордами, що вторглися у Фракію. Проте 

прибуття на театр воєнних дій імператора Клавдія у супроводі сильного 

війська принесло порятунок доведеним до відчаю мешканцям Фессалонік, 

які постійно перебували в облозі. Імператор погнав готів уверх по долині 

Аксія (Вардар) і далі через гори у Верхню Мезію. Після ряду битв з 

перемінним успіхом він отримав тут, у долині Морави біля Наісса, 

блискучу перемогу, знищивши, за переказами, близько 10 тисяч ворогів. 

Готи безладно відступали в напрямку Македонії, потім через Фракію до 

гір Гема з метою врятуватись від супротивника за Дунаєм. Жорстокий 

мор, що лютував у тих місцях, завдав сильної шкоди римлянам - сам 

імператор Клавдій став його жертвою; однак величезна армія північних 

варварів була повністю знищена і багато полонених було або примусово 

включено до римського війська, або перетворено на колонів (Моммзен, 

2002, с.243-244). 

Ютунги, маркоманське плем’я, вторглося через Альпи до Реції. 

Імператор Авреліан (270 - 275 рр.) відтіснив їх до Дунаю і на березі цієї 

196

ріки завдав їм значної поразки. Незабаром готи, вандали і язиги 

увірвались до Паннонії. Хоча й тут імператору вдалося перемогти, однак, 

враховуючи те, як важко вдається римлянам утримувати Дакію, він 

поступився цією провінцією варварам. У 271 р. імператор Авреліан лишив 

Дакію готам і створив нову невелику провінцію на правому березі Дунаю 

під назвою “Прибережна Дакія” (“Dacia Ripensis”); вона знаходилася між 

Нижньою і Верхньою Мезією і мала центром місто Ратіарію. І хоча 

Клавдій II (268 - 270 рр.) і Авреліан (270 - 275 рр.) завдали нищівної 

поразки готам, потреба сконцентрувати сили для захисту самої Італії 

змусила Авреліана залишити Дакію. Беззахисну країну заповнили готи. 

Тайфали зайняли Олтенію, а у Банаті осіли віктуали. Разом з готами у 

розгромі Дакії взяли участь і гепіди. Перше фіксоване зіткнення гепідів з 

римською армією відбулося в 269 р. у відомій битві під Наіссом, коли 

Клавдій II розгромив об’єднані германські дружини, а трохи пізніше 

завдав їм поразки і Проб (SHA, Probus, II, 18, 2). Спроба гепідів близько 

290 р. просунутись на південь з Потисся зазнала невдачі, через поразку від 

візіготів та їх союзників тайфалів (Iord., Get., 99-100) (Котигорошко, 2008, 

с.284-285). Таким чином, ця зміна мешканців Дакії слугувала приводом 

для створення Йорданом неправдивої послідовності: гети - готи. Отже, 

область, окреслена Йорданом доволі чіткими кордонами (вздовж Тиси - по 

Карпатах - по Дністру - по берегу Чорного моря), - виступає у нього 

послідовно, як: 1) Дакія - Гетія (особливо за часів Буребісти і Скорілла в І 

ст. до н.е.); 2) Дакія - римська провінція (в 107 - 271 рр.); 3) Дакія - Готія (з 

271 р. по V ст.); 4) Дакія - Гепідія (V - VІ ст.), ось і виходить хибна 

послідовність: гети - предки готів (Скржинская, 1960, с.241-242). 

За імператора Авреліана була поновлена дисципліна у військах, 

проведена реформа грошової системи, введено культ бога сонця (Sol 

invictus), якому було збудовано чудовий храм у Римі і поклоніння якому 

набуло значення майже державної релігії. Саме положення володаря 

Імперії приймає з цього часу все більш чіткі риси східного деспотизму; 

Авреліан перший починає носити діадему. 

На поновленому дунайському кордоні Авреліан закріпив досягнуту 

перемогу тим, що продовжував оборону через проведення наступальних 

операцій і, перейшовши Дунай біля його гирла, на протилежному березі 

розбив карпів, котрі віднині підпали під протекторат Риму, і готів з їх 

королем Канабаудом (Моммзен, 2002, с.245-246). 

Ставлення Риму до готів у ті часи яскраво демонструє вчинок 

далекоглядного Авреліана, який оженив свого легата Боноза (який потім 

став узурпатором на Рейні) на Гунілі - жінці зі знатного роду племені 

готів. “Авреліан дав її в жінки Бонозу з тією метою, щоб через нього 

дізнаватись у готів все, що потрібно, оскільки вона була дівчиною 

царського походження” (SHA, Avrel., XXIX, XV). Ця Гуніла, ймовірніше 

197

за все, була або з числа заручників, або з числа полонених, котрі 

утримувались у Перінфі під наглядом легата Фракії - Галлонія Авіта. 

Наступником Авреліана сенат назвав, за згодою армії, 75-річного 

сенатора Тацита. Тацит загинув на шостому місяці свого правління, але за 

цей час встиг відвернути напад готів на Малу Азію, де і був убитий 

повсталими солдатами (Вегнер, 2002, с.350). У збірнику “Письменники 

історії Августів” (SHA, Tac., ХХІІ, ХІІІ) подається наступне: “Оскільки 

величезна кількість варварів прорвалася від Меотиди, він відтіснив їх 

завдяки своїм розумним рішенням і доблесті”. Мабуть, значною мірою 

саме цьому імператору ми зобов’язані збереженням писемної спадщини 

Корнелія Тацита. Цього історика він наказав називати своїм родичем, і 

розпорядився помістити в усіх бібліотеках його праці. Для того, щоб його 

книга не пропала через байдужість читачів, він наказав кожен рік робити з 

неї десять списків за державний кошт і розподіляти по ...архівах і 

бібліотеках” (SHA, Tac., ХХVІІ, ХІІІ). 

Наступником Тацита стає Діоклетіан. За його правління джерела не 

повідомляють про жодні сутички з готами. У 295 р. імператор прийняв на 

свою землю карпів, яких витіснили готи, тобто вчинив так само, як і Проб 

у свій час стосовно розбитих готами бастарнів. Це показує, що на другому 

березі ріки Дунай “держава” готів зміцнювалась, але далі вони не 

просувалися. Прикордонні укріплення римлян були підсилені, а у 294 р. 

на Дунаї був закладений Противо-Аквінк (Contro-Aquincum, сьогоднішній 

Пешт) (Моммзен, 2002, с.246). “Потім (готи) були направлені імператором 

Максиміаном (співправителем Діоклетіана) на допомогу римлянам проти 

парфян. Відправлені туди як допоміжні загони, вони були вірними у 

битвах. Але, після того, як цезар Максимін (правильніше Галерій) з їх 

допомогою змусив втекти царя персидського Нарсея і захопив усі його 

багатства, Діоклетіан переміг Ахілла в Александрії, а Максиміан Геркулій 

знищив у Африці квінквегентіанів - у державі був досягнутий мир, і 

готами починають ніби нехтувати. А був час, коли без них римському 

війську важко було боролось з будь-якими племенами” (Iord., Get., 110, 

111). Усі численні перемоги Діоклетіана над сарматами і частина його 

перемог над германцями були отримані на берегах Дунаю. Саме з цих 

часів ми бачимо готів найманцями (федератами) на службі Імперії, звісно 

ж, - це були бойові групи готських дружин, а не плем’я у цілому. “Часто 

бувало, що їх так і запрошували: наприклад, за Константина їх покликали, 

і вони підняли зброю проти його родича Ліцинія; отримавши перемогу, 

вони замкнули його у Фессалоніці, прокололи мечем від імені 

Константина - переможця. Допомога готів була використана й на те, щоб 

(Константин) зміг заснувати на честь свого імені знамените місто, котре 

було б суперником Риму: вони уклали з імператором союз і привели йому 

для боротьби проти різних племен 40 тисяч своїх (воїнів). До цього часу в 

198

Імперії залишається їх військо; називаються ж вони і по сьогоднішній 

день федератами. Так вони і прославилися в Імперії при своїх королях 

Аріаріху і Аоріху. Після їх смерті наступником у королівстві став Геберіх, 

який відрізнявся доблестю і шляхетністю” (Iord., Get., 111-112). 

Після смерті Діоклетіана у 314 р. Константин з Ліцинієм у боротьбі за 

владу зійшлися у битві в Паннонії на Драві. У цей час готи, які 50 років не 

турбували Римську імперію, разом з сарматами вторглися у прикордонні 

володіння. Константин розбив їх і прогнав варварів за межі держави. В 

324 р. імператор приступив до побудови столиці Імперії. Між тим готи, 

котрі, ймовірно, засумували від бездіяльності - знову вторглися до 

римських володінь. Похід Константина проти них закінчився невдало, сам 

імператор ледве врятувався. Наступний похід мав зовсім інші наслідки. 

Імператор доручив справу своєму сину, Константину. Хороброму юнаку 

пощастило прогнати готів за Дунай та змусити їх просити миру. Зазнавши 

невдачі, готи кинулися на вандалів і дійсно винагородили себе за рахунок 

останніх. Цим випадком скористались язиги, які перебували до цього часу 

під владою вандалів і також піднялись на них. Вандали перейшли римські 

кордони та попросили притулку у імператора. Константин відвів їм землі 

у Паннонії (334 р.) (Вегнер, 2002, с.383). 

Таким чином, лише при Константині справа знову дійшла до 

серйозної війни з готами, у якій римляни отримали ряд успіхів. Отже, з 

часу перемоги Клавдія над готами перевага Риму була така ж незмінна, як 

і раніше (Моммзен, 2002, с.246). “Після того, як король готів Геберіх 

відійшов від справ людських, через деякий час наслідував королівство 

Германаріх, найшляхетнійший з Амалів (Амали - королівський рід 

остроготів, як Балти везеготів), який підкорив багато надзвичайно 

войовничих північних племен та примусив їх коритися своїм законам” 

(Iord., Get., 116). Король Германаріх помер у 375 чи у 376 рр., створивши 

значний союз племен, котрий інколи умовно називають “готською 

державою” або “державою Германаріха”. 

Йордан, посилаючись на свідчення, отримані від Аблавія - історика 

готського племені, передає, що готи прийшли з півночі на південь у крайні 

межі Скіфії, сусідні з Понтом, і осіли у причорноморських областях. Тут у 

другій половині ІV ст. зросла недовговічна “держава Германаріха”, яка, 

безсумнівно, включала різні етнічні елементи, підпорядкування яких 

Германаріху було далеко не однаковим і навряд чи міцним. Готів було не 

багато у порівнянні з численними місцевими племенами, що мешкали на 

припонтійських землях, і “готською” держава Германаріха зветься лише 

за ознакою правлячих там своїм народом готських вождів. Держава 

Германаріха була державою короткочасного існування, тому локалізація її 

і місцезнаходження столиці досі приблизні і далекі від надійної 

аргументації. Через свою відносно невелику кількість, готи не змогли 

199

природно асимілювати місцевий реліктовий етнос Північно-Західного 

Причорномор’я, але, з іншого боку, вони і не розчинилися у ньому та 

зберегли у подальшому власну ідентифікацію. Прагнучи підкреслити 

могутність Германаріха, Йордан звів до одного цілого різні роздріблені 

свідчення, приписуючи остроготському королю підкорення цілого ряду 

племен, котрі з позиції своєї віддаленості аж ніяк не могли бути 

завойованими Германаріхом. Некритичне ставлення до тексту Йордана 

призвело до хибного твердження, ніби Германаріх володів усіма землями 

між Чорним і Балтійським морями та між Меотидою і Карпатами 

(Скржинская, 1960, с.265). 

Таким чином, відсутність історичних передумов, специфічних 

політичних підвалин, а також економічного базису не дає нам на сьогодні 

достатніх підстав вважати “державу Германаріха” справжньою державою 

у повному розумінні цього слова. Це було хитким і тимчасовим 

утворенням, адже готи на цей час ще жили племенами та родами і, 

очевидно, були керовані органами родоплемінного ладу. Немає також і 

конкретних свідчень про характер їхнього звичаєвого права. Потреби 

управління величезною територією, заселеною багаточисельними 

племенами, неможливо було вдовольнити лише за допомоги органів 

родоплемінного ладу. Потрібно було створення централізованої влади та 

справжніх і дієвих елементів державного устрою. Деякі з інститутів 

управління могли бути запозиченими у сусідніх народів, наприклад у 

римлян, проте це ще не означало створення власної держави. У нас також 

немає даних про наявність публічної влади, відділеної від народу, та про 

створення державного апарату у певному центрі і на місцях. Отже, ми 

можемо політично охарактеризувати готські поселення у Північно- 

Західному Причорномор’ї як анклави на території, населеній племенами 

черняхівської культури. 

Після смерті Константина Великого (337 р.) почалася міжусобна 

боротьба його синів за владу в обох імперіях. У результаті в 361 р. 

імператором стає племінник Константина Великого - Юліан (361 - 

363 рр.). Його дворічне правління пройшло у безперервній діяльності. Не 

обійшов увагою Юліан і воєнної справи: розташовані на березі Істру для 

захисту від варварських вторгнень війська не мали нестачі ні в зброї, ні в 

одязі, ні в провіанті і не страждали також від затримок грошової виплати. 

Коли близькі до нього люди радили напасти на сусідніх готів, які часто 

виказували підступність і віроломство, він відповідав, що шукає кращого 

ворога: досить з них і галатських купців, котрі повсюди продають їх у 

рабство, не розрізняючи їх станових відмінностей (Amm. Marc., XXII, 7, 

7). Найяскравішим військовим успіхом Юліана як полководця була 

перемога над германськими племенами алеманнів у битві 357 р. поблизу 

Аргенторату (Страсбургу). 

200

Основні доленосні події у протистоянні “Імперія - готи” пов’язані з 

імператором Валентом, про що свідчать Амміан Марцеллін та Йордан 

(Римська історія, XXXI, 4; Getica, 131). У 367 - 368 рр. Валент з ухвали 

Валентініана підняв зброю на готів, які допомагали Прокопію і відправили 

тому загін воїнів проти Валента. Коли до готів був направлений магістр 

кінноти Віктор, щоб визначити, на якій підставі дружній римлянам народ, 

зв’язаний з ними мирним договором міг підняти зброю на законних 

володарів. Готи у відповідь, виправдовуючись, показали листа від 

Прокопія, у якому говорилось, що він прийняв верховну владу, яка 

належить йому по праву, через причетність його до роду Константина. 

Валент після доповіді Віктора не прийняв таких виправдань і рушив проти 

них з військами. 

Зібравши усі сили на початку весни (367 р.), Валент розташувався 

табором біля укріплення, яке називалось Дафна. Навівши мости по 

палубах човнів, він переправився через ріку Істр, не зустрівши ніякого 

опору. Готи у страху від армії, що наближалася до них, сховалися у горах 

серів. Валент відправив вперед магістра піхоти Арінфея, але тому вдалось 

захопити тільки частину готських сімейств, що блукала по рівнині. Таку ж 

спробу він зробив і на наступний рік, проте, зустрівши перешкоду у 

вигляді широкого розливу Дунаю, залишився у таборі до глибокої осені 

поблизу одного з селищ карпів. Потім, не зумівши нічого вдіяти, повернув 

на зимові квартири до Маркіанополя. Валент знову виявив настирність і 

на третій рік збудував поблизу Новіодуну (біля с. Ісакчі на правому березі 

Нижнього Дунаю) міст на човнах для переправи через річку. Він 

прорвався на землю варварів і після тривалого походу напав на войовниче 

плем’я гревтунгів (остготи), що проживало у віддалених місцях. “Після 

кількох невеликих сутичок він зустрівся з наймогутнішим у той час 

королем Атанаріхом, котрий посмів чинити йому опір з дуже сильним, як 

йому здавалося, військом. Але Атанаріх змушений був втекти і ледве 

врятувався від загибелі, а сам Валент знову відійшов до Маркіанополя, як 

до найбільш зручного для зимування пункту. У подальшому Атанаріх був 

вигнаний з рідної землі внаслідок змови близьких йому людей і утік до 

Константинополя, де і помер” (Amm. Marc., XXVІI, 5). 

Між тим, Валентиніан вів на Рейні жорстоку боротьбу з іншими 

германськими племенами: алеманами, саксами і франками. З бургундами 

він дійшов згоди. Марцеліан, призначений дуксом у Валерію, при зустрічі 

з королем квадів Габінієм, підступно наказав убити його. Квади дуже 

розлютилися від цього вчинку і разом з сарматами почали спустошувати 

Паннонію та Іллірик. Валентиніан, дізнавшись, що на Дунаї “збирається 

гроза”, поспішив з військом туди (374 - 375 рр.). 

На зустрічі з послами квадів Валентиніан, розгнівавшись під час 

відповіді їм, помирає від апоплексичного удару. Валентиніан ІV (375 - 392 

201

рр.) у чотирирічному віці проголошується військами поблизу Брегеціона 

(сучасний Шоні поблизу Коморна) Августом. 

Тим часом гуни на чолі з Баламбером вже вийшли зі степів сучасного 

Казахстану і почали тіснити остготів. Змучений раною король остготів 

жив як усі хворі. Дізнавшись про його недугу, Баламбер рушив з війною 

на ту частину готів, яку складали остроготи. Помер Германаріх. Смерть 

його надала гунам можливість подолати тих готів, котрі, як ми вже казали, 

жили на сході і називались отсроготами. Везеготи ж та інші їх товариші, 

які мешкали у західній області, налякані страхом своїх родичів, вагалися, 

на що їм піти у стосунках з племенем гунів. Нарешті, з загальної згоди, 

відправили послів у Романію до імператора Валента, брата імператора 

Валентиніана І Старшого (“Senior”) з тим, щоб підкоритися його законам і 

жити під його владою, якщо він передасть їм для поселення області Фракії 

або Мезії. Отримавши таку пропозицію, Валент відразу ж згодився. 

Прийнявши готів у Мезію, він створив захист своїй державі проти решти 

варварських племен. Самі ж везеготи перейшли Данубій і осіли з дозволу 

імператора у Дакії Прибережній, у Мезії та у обох Фракіях де їх спіткало, 

як це буває з народом, котрий ще не обжився на новому місці, зубожіння 

та голод; тоді примати їх і вожді (duces), які очолювали їх замість королів 

(“regum vice”), а саме Фрітігерн і Алавів співчуваючи поневірянням своїх, 

попросили римських полководців Лупіціна і Максима відкрити торжище. 

Жадібні римські командири Лупіціан і Максим вирішили скористатися 

бідою готів. Корисливі воєначальники продавали не тільки бараняче або 

волове м’ясо, але навіть дохлятину - собачу, причому по високій ціні; 

справа дійшла до того, що будь-якого раба продавали за один хліб або за 

десять фунтів яловичини. Коли вже ні рабів, ні майна у готів не стало, 

купці почали вимагати їхніх синів. 

Між тим наблизився до берегів Істра і Вітерік, король гревтунгів 

(остготи), разом з Алафеєм і Сафраком, котрі були його опікунами, а 

також Фарнобій. Спішно відправили посольство. Король просив 

імператора виявити до нього щирий прийом і дати йому дозвіл зі своїми 

людьми теж, як попередньо і їхнім братам, поселитися на землях імперії. 

Посли дістали відмову, як того, здавалось, вимагали державні інтереси; 

гревтунги опинились у тривожній невизначеності відносно того, що їм 

вчинити. Атанаріх, остерігаючись дістати таку ж відмову, відступив зі 

своїми людьми у віддалені місцевості. Він рушив з усім своїм народом у 

межі Кавкаланду (гірська країна - Трансільванські гори), місцевості, 

неприступної через високі, вкриті лісом гори, витіснивши звідти сарматів. 

Тервінги (вестготи) тим часом, прийняті до цього у межі Імперії, все 

ще блукали біля берегів Дунаю. Вони не діставали провіанту, а ще їх 

спеціально затримували заради ганебного торгу. Коли вони це зрозуміли, 

почали говорити, що вживатимуть усіх заходів заради відведення своєї 

202

біди. Між провінційними громадянами Імперії та новими мешканцями - 

варварами - після суперечок і сварок, почалися сутички. У цей самий час 

римський командувач Лупіцін замислив підступний обман і запросив на 

бенкет готського князька Фрітігерна. Поки ватажки пирували, солдати 

Лупіціна почали вбивати людей з дружини Фрітігерна, закритих у іншій 

частині будови. Насторожений готський ватажок почув це і зумів 

переконати Лупіціна відпустити його. Далі він об’єднався зі своїми 

товаришами і повернувся до свого народу та надихнув їх, вже бажаючих 

битви, на боротьбу з римлянами. Лупіцін поспішно, остерігаючись 

можливого бунту, підійшов до готів з військом та почав провокувати їх до 

швидшого виступу. 

Варвари прийняли цей виклик і у кривавому та жорстокому бою 

загинула більшість римських воїнів, були втрачені прапори і полягли 

майже усі офіцери, крім злощасного командира, який врятувався втечею. 

Після цього переможці готи одяглися у римські обладунки і почали 

ходити усюди, не зустрічаючи ніякого супротиву. Цим зручним моментом 

скористалися гревтунги. Швидко зробивши човни, вони переправились і 

влаштували свій табір у віддаленні від Фрітігерна (Amm. Marc., 

XXХI,5,3). Власне, саме цей день забрав з собою як голод готів, так і 

безпеку римлян. І почали тоді готи вже не як прибульці і чужинці, але як 

(римські) громадяни і пани повелівати землеробами і тримати у своїй 

владі усі північні землі аж до Данубія. 

Довідавшись про це у Антіохії, імператор Валент негайно вирушив з 

військом у межі Фракії. Він прибув до Константинополя, де мав 

неприємності “через бунт населення”. За кілька днів він відбув у 

Мелантіаду, де знаходилися його основні сили. 

На допомогу Валенту з Галлії через Філіппополь на Адріанополь 

йшов його племінник Граціан з легіонами. Він відіслав Валенту листа, у 

якому просив дочекатися прибуття його з військами і не ризикувати 

одному починати битву. 

Валент усеж вирішив атакувати ворога, не чекаючи Граціана. Це 

фатальне рішення призвело до трагічних наслідків. На світанку 9 серпня 

378 р., залишивши обоз і тюки біля стін Адріанополя, Валент повів свою 

армію проти готів. Довго йшли кам’янистою дорогою, і спекотний день 

вже добігав полудня, коли вони побачили вози ворога, які були поставлені 

колом. Готи намірено вичікували, відсилаючи своїх посланців для 

переговорів про мир, затягуючи час, поки не підійдуть їх товариші на чолі 

з Алафеєм та Сафраком. Бій самовільно розпочали римські стрілки і 

скутарії. Як невчасно вони пішли вперед на ворога, так і зганьбили вони 

початок битви боязливою втечею. Бій запалав швидко, немов багаття. 

Обидва війська зійшлися подібно човнам, що зчепилися носами і, давлячи 

одне одного, коливалися немов хвилі у взаємному русі. Нарешті під 

203

натиском варварських сил римська бойова лінія геть розійшлася і люди 

звернулися до останнього засобу у безвихідному становищі: почали 

безладно втікати, хто куди міг (Amm. Marc., XXXI, 13). 

Після того, як відбулася ця трагічна битва, у якій перемогли готи, а 

римський імператор Валент (364 - 378 рр.) загинув, готи рушили до 

Адріанополя і спробували зненацька захопити це місто, проте взяти його 

не змогли і відступили. Потім вони оточили м.Константинополь, і новий 

імператор Феодосій змушений був укласти з готами мир та надати їм для 

поселення провінцію Іллірік. 

З огляду на те, що свідчення Амміана як сучасника подій 70 - 80-х 

років ІV ст. приймаються за достовірні, багато з повідомлень Йордана 

деякими вченими вважаються неточними, а інколи і навіть вигаданими, 

через те, що розходяться з повідомленнями Амміана (Schmidt, 1993, 

s.253,257). Однак те, що говориться у Йордана про долю остроготів після 

смерті Германаріха, коли починається досить помітна в історії цього 

племені діяльність Алафея і Сафрака, навряд чи викликає якісь 

обґрунтовані сумніви. Везеготи ж ще до основного удару гунів по готах 

(так виходить зі слів Йордана (Get., 130)) пішли з Атанаріхом на Тирас 

(р.Дністер). Це повідомлення Йордана збігається з повідомленням 

Амміана Марцелліна (Amm. Marc., XXVII, 5), яке відноситься до 365 - 

367 рр. Атанаріх у цей час був одним з найсильніших ватажків готів - 

тервінгів. Поділ готів на остро- (ост)готів і везе- (вест)готів очевидно 

відбувся раніше, незалежно від гунської небезпеки та від згаданого тут 

відходу частини племені на захід. Фрітігерн (Fritigernus) був одним з 

ватажків - вождів (duces) везеготів, який разом з Алавівом перевів їх, з 

дозволу імператора, на правий берег Дунаю. Йордан називає Фрітігерна 

(Get., 135) “готським князьком” (“Gothorum regulus”). Він відіграв 

визначну роль в укріпленні готів на території Імперії. Саме він закликав 

готів до побиття римлян. Зі зрозумілих причин, це вилилось у справжнє 

повстання варварів, адже вони відчули свою силу. Повідомлення про 

Фрітігерна зберегли майже всі письменники ІV - V ст. (Амміан 

Марцеллін, Сократес, Созомен, Зосіма, Філострогій) (Скржинская, 1960, 

с.282-283). 

Коли, у останній чверті ІV ст. готи з’явилися на території Імперії, 

вони, незважаючи на сповідання свого природного культу, вже були 

готові, з корисливих розрахунків (Iord., Get., 131-132) до прийняття 

християнства. 

Вважається, що першим проповідником цього вчення серед готських 

племен був готський єпископ (311 - 383 рр.) Вульфіла (Vulfila, Wulfila). 

Вульфіла відомий також створенням та введенням в ужиток готської 

азбуки (Iord., Get., 267): litteras instituisse; у Сократеса (Socr., Hist., IV, 33), 

а також перекладом біблії на мову готів. За свідченням Філострогія 

204

(Philostrog., Hist., II, 5), Вульфіла був з числа каппадокійських християн, 

захоплених у полон готами під час набігів останніх на Малу Азію у 

середині ІІІ ст. Можливо, він був єпископом у землях, якими керував 

Атанаріх. Вульфіла пробув серед готів (вестготів Атанаріха?) сім років, з 

341 по 348 р., але до кінця цього періоду піддавався гонінню з боку 

готського ватажка, який почав переслідувати готів-арріан. У результаті 

Вульфіла зі своєю паствою сховався на території Імперії - у Нижній Мезії; 

з дозволу імператора він оселився поблизу Нікополя у передгір’ях Гему. 

Тут ці готи осіли надовго; вони відмічені Йорданом, як “малі готи” (“Gothi 

minores”), що мешкали у середині VІ ст. на території Нижньої Мезії 

(Скржинская, 1960, с.281, 336). 

Так минає 375 рік - рік, з якого починається Нова історія готів та 

цілком інші стосунки з Імперією. Зникає “держава” Германаріха, 

натомість через певний час з’являються готські королівства. Відповідно 

до загальноєвропейської хронологічної системи 375 - 376 рр. - це роки 

зміни епохи римського часу (хоча гасло S. P. Q. R. “Senatus populus que 

Romanus” - дожило на пам’ятках до V - VІ ст., але, звісно, не зберегло 

колишнього значення) епохою Великого переселення народів, яка у свою 

чергу змінюється епохою Меровінгів. 

Отже, завдяки праці Йордана “De origine actibusque Getarum” - “Про 

походження та діяльність гетів” (назва “Getica” з’явилась і увійшла у 

науковий обіг завдяки влучному скороченню Т.Моммзена), ми можемо 

простежити за виходом та шляхами германського “мандрівного народу” 

готів у пошуках нового життєвого простору. Звісно, до свідчень Йордана 

ми повинні ставитися з обережністю, особливо це стосується хронології 

подій, а також мати на увазі його завдання при написанні твору - 

інтерпретувати історію племені готів, як більш давню, яке він вирішив, 

приєднавши їх до стародавньої історії гетів. Також надзвичайно цінні 

свідчення ми маємо від співучасника подій ІV ст., “грека і воїна” Амміана 

Марцелліна з його “Res Gestae” - “Діяння” (в окремих перекладах 

“Римська історія”). Амміан є дуже точним істориком і вважається 

продовжувачем Тацита. На жаль, перші 13 книг його твору на сьогодні 

втрачені. Книги 14-31 розповідають про події 353 - 378 рр. 

Стосовно готів нам треба також зазначити, що деякі вчені відкидають 

навіть саму можливість міграції готів зі Скандинавії. Наприклад, 

Р.Хахман, який написав працю “Готи і Скандинавія”. Головна думка 

полягає у тому, що в Скандинавії у зв’язку з високою дитячою смертністю 

та малою тривалістю життя дорослого населення була не та демографічна 

ситуація, щоб великі маси населення почали мігрувати. Ніяких слідів 

виселення мешканців Скандинавії в ранньоримський час на континент не 

спостерігається (Hachmann, 1970, s.375-382,389-432). Готи ж, на думку 

вченого, завжди жили на континенті і він співвідносить їх з так званою 

205

мазовецькою групою, розташованою у низів’ях Західного Бугу та його 

північних приток (Hachmann, 1970, s.432-451). Польські археологи 

зазвичай називають ці пам’ятки нідицькою групою пшеворської культури 

(Okulicz, 1968; 1970, s.425-430). Сумніви про вихід зі Скандинавії 

висловлює Ф.Бірбрауер у своїх останніх роботах, вважаючи переселення 

бездоказовим, передусім через недостатній ступінь розробленості і 

публікації археологічних матеріалів (Bierbrauer, 1992b, s.12-16; 1994, s.87; 

Щукин, 2005, с.27-28). Ми ж вважаємо аргументи вищеназваних вчених, 

прибічників автохтонної теорії (тобто готи завжди жили на континенті), 

недостатньо переконливими, щоб спростувати пряме свідчення Йордана. 

Також, спираючись на дані сучасної археологічної науки, вважаємо 

цілком підтвердженим шлях готів зі Скандинавії на південь до узбережжя 

Чорного моря. Письмові ж свідчення античних авторів ми не в змозі 

зневажати або відкинути без серйозної аргументації. 

На нашу думку, є можливим гіпотетичне, звісно, встановлення 

причин виходу готів зі Сканзи. Дійсно, кліматичні умови Скандинавії не є 

аж занадто сприятливими для ведення продуктивного господарства, а 

суворий географічний ландшафт, вкриті лісами і скелями землі, з частим 

насуванням арктичного холоду не можуть сприяти зростанню кількості 

населення. Проте, можливо, у Скандинавії напередодні міграції готів, 

протягом десятиріччя (можливо, менше чи більше) склалися сприятливі 

кліматичні умови, які позитивно вплинули на продуктивність 

господарської діяльності мешканців, що в кінцевому результаті 

відобразилося на демографічній ситуації. Зріст кількості мешканців 

призвів до виходу частини племені на континент. Не виключено, і 

навпаки: до міграції населення могли призвести і масові епідемії, хвороби 

та голод. Можливо, почастішали періоди сильних опадів, збільшилася 

потужність циклонів та ураганів, що, в свою чергу, могло призвести до 

постійних повеней та підтоплень, через що величезні втрати понесло 

сільське господарство. Щоб зрушити з місця реліктовий осілий етнос, на 

нашу думку, повинні скластися якісь надзвичайні передумови. Отже, 

можемо припустити, що виселення готів на континент могло бути 

кліматичною міграцією. Далі, перебуваючи на континенті, на Одері і біля 

витоків Вісли, як мінімум 120, а може, і 150 років, за сприятливих умов ця 

маса людей могла подвоїтися або ж навіть потроїтися. “Коли там зросла 

велика кількість людей, а правив лише тільки п’ятий після Беріга король 

Філімер, син Гадаріга, то він постановив, щоб військо готів разом з 

сім’ями вирушило звідти. У пошуках зручних областей і оптимальних 

місць (для поселення) він прийшов у землі Скіфії, котрі на їхній мові 

називалися Оюм” (Iord., Get., 26-27). З нових місць готів знову штовхнути 

у мандри, могли, наприклад, ворожі відносини з сусідами (можливо, це 

були венеди). У цей же час маркомани, квади, бури і вандали не могли 

206

заспокоїтися, тому що на них тиснули готські племена, для яких боротьба 

з венедами була тяжкою і які навіть у випадку однієї - двох перемог у цій 

боротьбі не бачили ні кінця їй, ні можливості винагородити себе 

відповідно своїм трудам і небезпекам за рахунок ворога (Решабек, 1895, 

с.108). Готи вибрали для себе шлях на південь, адже рухатись на захід їм 

перешкоджали інші сильні племена, а також кордони Римської імперії. Це 

був час Маркоманських війн, остання чверть ІІ століття. Можливо, 

невдачі, яких варвари зазнавали у боротьбі з римлянами під час цих воєн, 

коли останні перейшли проти них через Дунай, примусили віктуалів та 

інші готські племена змінити напрямок свого переселенського руху 

вздовж Карпат на схід у чорноморські краї і таким чином звільнитися від 

боротьби, або принаймні піти від її головного театру (Решабек, 1895, 

с.185). Готи, вже перебуваючи на північному узбережжі Чорного моря у 

ІІІ ст., розділилися на дві гілки - остготів і вестготів. 

Зіткнувшись у другій половині ІV ст. з величезним нашестям 

гунських орд, Фрітігерн, один з вождів (duces) везеготів разом з Алавівом 

перевів своє плем’я, з дозволу імператора, на правий берег Дунаю. 

Остроготи- гревтунги - також спішно відступали на захід, очолювані 

Алафеєм і Сафраком - “приматами” (primates), котрі правили від імені 

малолітнього короля Відеріха, який опинився наступником Вітімера і 

Германаріха. Тут нам потрібно зауважити, що готи реально протистояти 

набагато численнішій гунській навалі не змогли би ні за яких обставин. 

Звісно, ніж загинути або стати данниками гунів, готи обрали для себе (як 

більш пристойну) службу у римському війську. На той час готи були 

майже професійними воїнами, поступаючись, звісно, римлянам у 

досконалості озброєння та суворій дисципліні (хоча на той час у римлян 

вона вже втратила колишню вагу). Готи могли прислужитися Римській 

імперії, коли б не недолугість римських командирів, що перетворила добрі 

наміри на ворожі стосунки та жорстоке протистояння (Сюсько, 2007, 

с.184-186). 

Отже, на час свого переселення до римських земель готські племена 

знаходилися на стадії розпаду родоплемінного ладу. Їхня соціальна та 

майнова диференціація поглиблювались. Ймовірно, вже у цей час у них 

почали з’являтися перші елементи класоутворення, при цьому вищі 

прошарки групувалися навколо короля, який зміцнив свою владу. 

Подальша взаємодія готів з пізньоантичним суспільством та особливо 

прийняття ними християнства, а також християнізація (часто примусова) 

усієї Римської держави призвели, на нашу думку, до вимушеного синтезу 

різних культур і можливості створення феодальних королівств на вже 

колишніх територіях Римської імперії. 

207

Ключові слова: Рим, германці, готи, гепіди, гуни, переселення, 

протистояння. 

Сюсько К.М. (г.Ужгород, Украина) 

Противостояние Рима и готов 


В статье рассматривается экспансия мощного племенного 

образования готов на римские территории. Несмотря на большое 

количество данных по этому вопросу, остаются нерешёнными целый ряд 

позиций, в том числе, о местах их формирования, взаимоотношениях с 

аборигенным населением, путях проникновения в Римскую империю, а 

также о социальной структуре племенного образования готов. Эти 

проблемы и вопросы о германцах поднимаются автором в предложенной 

работе. 

Susko K. (Uzhgorod, Ukraine) 

Confrontation between the Romans and Goths 

(Summary) 

The paper under review describes the seizing of the Rome territorу bу a 

powerful tribe known as the Goths. Despite the considerable information 

content available there are still some obscure issues as to their location, 

relations with the social structure of Goths. The mentioned above issues related 

to the Germans have been raised by the author in the research introduced 

hereinafter. 


Аммиан Марцеллин. Римская история. - М., 2005. 

Буданова В.П. Передвижение готов в Северном Причерноморье и на 

Балканах в ІІІ в. (по данным письменных источников) // ВДИ. - 1982. - № 2. - 

С.155-174. 

Вегнер В. Рим. Начало, распространение и падение всемирной империи 

римлян. - Минск, 2002. - Т.2. 

Иордан. Гетика. - М., 1960. 

Колосовская Ю.К. Некоторые вопросы взаимоотношений Римской 

империи с варварским миром // ВДИ. - 1996. - №2. - С.146-178. 

Корсунский А.Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и 

возникновение германских королевств. - М., 1984. 


Кулаковский Ю. Комментарий “Римская история” Аммиана Марцеллина. - 

М., 2005. 

208

Моммзен Т. История Рима. - М., 2002. - Т.5. 

Решабек Ф.В. Маркоманнские войны. - Одесса, 1895. 

Скржинская Е.Ч. Вступительная статья, перевод, комментарий к “Гетика” 

Иордана. - М., 1960. 

Сюсько К.М. Вихід германців на політичну арену Європи // Carpatika- 

Карпатика. - Ужгород, 2006. - Вип.34. - С.112-131. 

Сюсько К.М. Готи в історії Європи // Carpatika-Карпатика. - Ужгород, 

2007. - Вип.36. - С. 164-189. 

Тацит Корнелий. Анналы. Малые произедения. История. - СПб., 1993. 

Филострогий. Сокращение церковной истории. - Спб., 1852. 

Флавий Вописк Сиракузянин, авторы жизнеописаний Августов (Scritores 

Historiae Augustae) // ВДИ. - М., 1960. - 1(64). - C.213-239. 

Щукин М. Б. Готский путь. - СПб, 2005. 

Andersson K. Romarotida i Guldsmide i Norden. I. Katalog. - Uppsala, 1993. 

Bierbrauer V. Die Gоten vam 1.-7. Jahrhundert n.Chr.: Siedelgebiete und 

Wanderbewegungen auf Grund archaologisher Quellen // Peregrinatio Gothica III. 

Fridrikstad. Norway, 1991. - Oslo, 1992. 

Bierbrauer V. Historische Uberlieferung und aschaologischer Beifund. 

Ostgermanische Einwanderer unter Odoaker und Theodorich nach Italien. 

Aussagemoglichkeiten und Grenzen der Archaologie // Probleme der Relativen und 

absoluten Chronologie ab datenzeit bis Fruhmittelalter. - Krakow, 1992. 

Bierbrauer V. Archaologie und Gesschichte der Goten vom 1.-7. Jahrhundert // 

Frumittelalteriche Studien. Jahrbuch des Instituts fur Fruhmittelalterforschung der 

Universitat Minster. - Berlin; New York, 1994. - Bd.28. 

Godlowski K. The Chronology of the Late Roman and Early Migration Periods 

in Central Europe. - Krakow, 1970. 

Godlowski K. Przemiany kulturowe i osadnicze w poludniowej i srodkowej 

Polsce w mlodszym okresie przedrzimskim i okresie rzymskim. - Wroclaw, 1985. 

Hachmann R. Die Goten und Scandinavien. - Berlin, 1970. 

Kolnik T. Rimske a Germanske Umenie na Slovensku. - Tatran, 1984. 

Okulicz J. Nicktore zagodnicnia structury osadnictwa z okresow 

poznalotenskiego i rzymskiego w polnocno-wschodney Polsce // Studia z dziejow 

osadnictwa. - 1968. - Т.6. 

Okulicz J. Studia nad przemianami kulturowymi i osadniczymi w okresie 

rzymskim na Pomorzu Wschodnim, Mazowszu i Podlasiu // Archeologia Polski. - 

1970. - Т.15. 

Schmidt B. Thuringische Einflusse in Niedersachsen wahrend des 5.-6. 

Jahrhunderts n.Ch. - Issendorf, ddkr. Stade, Grab 3376 // Studieren zur 

Sachsenforschung. - Oldenburg, 1993. - Bd.10. 

Verma E.M. Rins scmuck mit Tierkopfenden in der Germania Libera // B.A.R. 

Intern. Ser. 507. - Oxford, 1989. 

Wolagiewicz R. Kregi kamienne u Grzybnicy. - Koszalin, 1977. 

Wolagiewicz R. Die Goten in Bereich der Wielbark - Kultur // Archaeologica 

Baltica. - Lódź, 1986. - T.VII. 

209

Прохненко И.А., Мойжес В.В., Щербей К.И. (г.Ужгород, Украина) 

РАСКОПКИ МНОГОСЛОЙНОГО ПОСЕЛЕНИЯ В УЖГОРОДЕ- 

ГОРЯНАХ 

В реконструкции истории Верхнего Потисья периода средневековья 

одним из ключевых выступает вопрос о характере взаимоотношений 

местного населения и вторгшихся, на рубеже IX - X вв. н.э., угров. 

Несмотря на широкий спектр гипотез, время завоевания венграми земель 

новой Отчизны остаётся “белым пятном”, что вызвано вольной 

трактовкой свидетельств письменных источников. В первую очередь, это 

касается замков (градов) региона, нашедших отражение в работе 

анонимного нотариалия венгерского короля Бейлы ІІІ (1172 - 1196 гг. н.э.) 

(Gesta, 2005, с.27-28). Именно они - центры славянской культуры региона 

были разгромлены пришлыми племенами. 

Сообщение Анонимуса было поставлено в историографии Верхнего 

Потисья как основа для определения начального этапа прихода угров в 

регион. Вместе с тем, в настоящее время можно поставить вопрос доверия 

или недоверия свидетельствам “Gesta hungarorum”. 

Решение этого вопроса, как мы полагаем, возможно не только на 

основании критического анализа письменных источников, в первую 

очередь Анонимуса, но и с привлечением данных археологии. Именно они 

отражают конкретные хронологические реалии событий Х в. н.э. 

Определение даты возникновения городищ должно поставить точку в 

дискуссии об институте власти, по инициативе которого возникли 

средневековые укреплённые пункты региона. 

В информации Анонима основным памятником выступает городище 

Унг - плацдарм действий угров и место, где вождь кочевников Алмош 

передал власть сыну Арпаду. При локализации данного пункта в 

современной историографии выдвинуты три основные гипотезы, по одной 

из которых городище Унг находилось в Горянах (Čaplovič, 1992, s.170; 

Пеняк, 1992, с.68-69; 1994; Рожко, 1999, с.378). Предположение 

основывается на нахождении здесь церкви-ротонды, датируемой Х в. н.э. 

(Могитич, 1995, с.6; 2001, с.304), хотя ряд исследователей определяют 

время её строительства в рамках ХI - ХIII вв. н.э. (Січинський, 1929, с.25; 

Рожко, 1999, с.378; Поп, Поп, 2007, с.69-72). Широкая хронология 

подобных архитектурных сооружений в Европе (Slovensko…, 2002, s.171) 

на данном этапе исследований не позволяет определить время постройки 

ротонды, как реперной точки для датировки округи. Можно полагать, что 

только археологические материалы могут быть основой для 

хронологического определения времени застройки ротонды, а 

следовательно и территории Горян. 

210

Широкие изыскательные работы в Ужгороде-Горянах были 

проведены экспедицией, возглавляемой С.И.Пеняком. Наряду с 

горизонтами эпохи гальштата (создание фортификаций) и первой 

половины I тыс. н.э., в ходе раскопок были определены слои VI - VII и IX 

- XIII вв. н.э. (Пеняк, 1992, с.68-69). 

Полученные данные подтвердили ранее выдвинутое предположение о 

раннем заселении Горян славянским населением. Однако, следует 

отметить отсутствие в публикации конкретных материалов исследований. 

Необходимость их приобретения для установления хронологии 

поселения заставила археологическую экспедицию Ужгородского 

национального университета, начиная с 2007 г., провести дополнительные 

раскопки Горян. 

Конфигурация памятника треугольная. Площадь - 1,05 га. Наиболее 

возвышенную часть урочища занимала церковь-ротонда, окружённая 

кладбищем, заложенным в позднем средневековье. В систему, 

ограничивающую местоположение ротонды, входили овраги, 

соединённые прокопанным рвом. Глубина оврагов до 4,5 м (рис.1). 

Основными задачами, поставленными перед экспедицией, было 

установление характера укреплений, а также уточнение хронологии 

памятника. С этой целью заложены три шурфа, по 2 х 2 м каждый, и три 

траншеи общей площадью 324 кв. м (рис.1). 

Двумя шурфами исследовался северный овраг (рис.2). Полученные 

материалы позволяют утверждать о наличии искусственного углубления 

дна оврага, которое было проведено в позднем средневековье. Это даёт 

возможность полагать, что земляные работы на вершине холма 

осуществлялись с целью ограничения площади, занятой ротондой. 

Конкретные материалы получены в ходе раскопок траншей и шурфа 

3. Мощность культурного слоя, в основном, составляла 0,6 м. Грунт - 

серо-жёлтая влагонепроницаемая глина, в предматериковом слое плотная. 

В материк углублены постройка 1 и несколько ям (рис.2-3). 

Керамика и индивидуальный инвентарь, выявленные в ходе 

исследования урочища, по своей хронологии выделены в пять групп. 

Первая представлена неолитической посудой, обсидиановыми 

бомбами, нуклеусами и отщепами (рис.4, 1-45), залегавшими в нижнем 

горизонте урочища (0,4 - 0,6 м от современной поверхности). 

Ассортимент посуды состоит из конических толстостенных мисок 

(диаметр венчика (D) - 31 - 36 см) и бочёнковидных горшков (D - 14,5 - 42 

см). Тесто хорошо отмучено, со значительным содержанием крупного 

шамота и органики. Цвет серый и охристый. Аналогичная керамика 

известна по комплексам неолитических поселений региона (Потушняк, 

1995, рис.6). 

211

Во вторую группу входят фрагменты двух гальштатских 

чернолощёных сосудов, найденные на глубине 0,4 м. Один из них 

реконструирован. Это стройный, высокий горшок с ручками, плавно 

отогнутым венчиком и овальным туловом. Его наибольшее расширение 

приходится на центральную часть корпуса. D - 16 см; диаметр днища (d) - 

9,5 см; высота (H) - 25 см (рис.4, 47). Аналогии сосуду широко 

представлены на памятниках культуры Гава (Потушняк, 1958, с.86-87; 

табл.LI; Кеменцеи, 1986, рис.41, 8; Demeterová, 1986, tab.II, 8; s.100; 

Bátora, 1986, Abb.3, 1). 

На этой же глубине фиксируется лепная и гончарная керамика ІІІ - IV 

вв. н.э., связанная с культурой карпатских курганов (рис.5). 

Лепная посуда представлена исключительно фрагментами от 

горшков, а более онкретно, в основном, это были обломки боковых частей 

и днищ. Глиняное тесто с примесью шамота, цвет коричневый, обжиг 

достаточный (рис.5, 4-5,9-20). 

Ассортимент гончарной посуды представлен сероглиняными мисками 

и горшками, часть которых орнаментированы штампованным декором. 

Одна из мисок открытого типа имеет диаметр венчика 27 см (рис.5, 27). 

Среди горшков выделяется округлобокий сосуд с диаметром венчика 17 

см (рис.5, 30). 

В отдельную группу выделяются фрагменты пифосов (рис.5, 6-7,37- 

39), которые характерны для памятников позднеримского периода 

Верхнего Потисья (Kotigoroško, 1995, р.135-144). Вместе с тем отмечаем, 

что широкое распространение пифосов в регионе связано с дакийской 

культурой І в. до н.э. - І н.э. (Котигорошко, 2004, с.172-192). 

Верхний слой, в значительной мере уничтоженный вспашкой, состоял 

из фрагментов гончарных горшков со сложной профилировкой венчика и 

крышек. Сосуды изготовлены из хорошо отмученного глиняного теста с 

большой примесью мелкозернистого песка. Цвет серый, обжиг 

достаточный. По многочисленным аналогиям со средневековых 

памятников региона их можно отнести ХV - XVI вв. н.э. (рис.6), а 

некоторые из них, к более раннему времени, а именно XI - XII вв. н.э. 

(рис.6, 8-9) (Uličný, 2004). 

Таким образом, проведённые исследования в урочище Ротонда, 

позволяют утверждать о существовании здесь многослойного поселения 

нескольких хронологических периодов: неолит, гальштат, познеримский 

период и средневековье. 

Собранные в процессе исследования памятника материалы 

свидетельствуют об отсутствии заселения Ужгорода-Горян в VIII - X вв. 

н.э., а следовательно указывают на невозможность связи Горянского 

поселения с упомянутым Анонимом замком Унг. 

212

В заключении константируем, что постройка ротонды - наиболее 

раннего церковного каменного зодчества Закарпатья, может быть 

определена не ранее XII в. н.э. 

Ключові слова: ротонда, град, городище, поселення, кераміка, 

неоліт, гальштат, римський час, середньовіччя. 

Прохненко І.А., Мойжес В.В., Щербей К.І. (м.Ужгород, Україна) 

Розкопки багатошарового поселення в Ужгороді-Горянах 


У польові сезони 2007 - 2009 рр. археологічною експедицією 

Ужгородського національного університету проводились розкопки 

Горянського багатошарового поселення. Виявлені матеріали відносяться 

до п’яти культурних горизонтів: неоліту, гальштату, римського часу (ІІI - 

ІV ст. н.е.) і середньовіччя (XI - XII та XV - XVI ст.). 

Prochnenko I., Moizhes V., Shcherbey K. (Uzhgorod, Ukraine) 

Study of the Multi-stratum settlement in Uzhgorod-Goriany 

(Summary) 

An expedition of Uzhgorod National University researched the Goriany 

multi-stratum settlement during the field seasons of 2007 - 2009. The materials 

of five cultural layers: neolitic, hallshtat, roman period (III - IV AD) and 

medieval (XI - XII, XV - XVI AD) were discovered. 


Кеменцеи Т. Культура Беркес. Культура Гава // Археология Венгрии. - М., 

1986. - С.93-102. 

Котигорошко В.Г. Классификация керамики дакийского городища Малая 


суміжних регіонів. - Ужгород, 2004. - Вип.31. - С.172-192. 

Могитич І. Нариси архітектури української церкви. - Львів, 1995. 

Могитич І. Старовинні церкви України VII - XIV ст. // Dzieje Podkarpacia. - 

Krosno, 2001. - T.V. - С.301-328. 

Пеняк С.І. До питання про виникнення Ужгорода // Нові матеріали з 

археології Прикарпаття і Волині. - Львів, 1992. - С.68-69. 

Пеняк С.І., Пеняк П.С. Городища Закарпаття // Еволюція розвитку 

слов’янських градів VIII-XIV ст. у передгір’ї Карпат і Татр. Міжнародна 

213

археологічна конференція. Львів. 27-29 вересня 1994 р. Тези доповідей та 

повідомлень. - Львів, 1994. - С.15-16. 

Поп Д., Поп И. Путешествие по памятникам Подкарпатской Руси. - 

Ужгород, 2007. 

Потушняк М.Ф. Деякі наслідки дослідження середньонеолітичного шару 

на багатошаровому поселенні Заставне-Ково-Домб у Закарпатті // Проблеми 

археології Східних Карпат. - Ужгород, 1995. - С.51-66. 

Рожко М.Ф. Міста, дерев’яне будівництво, наскельні та оборонні споруди 

Карпат IX-XIV ст. // Етногенез та етнічна історія населення Українських 

Карпат. Археологія та антропологія. - Львів, 1999. - Т.І. - С.361-460. 

Січинський В. Ротонди на Україні. Відбитка з наукового збірника за 1929 

р. історичної секції Української Академії наук. - К., 1929. 

Bátora J. Beitrag zur frage der siedlungen und iedlungsverhältnisse in der Nitra- 

und Košťany - gruppe // Доисторическое и раннеисторическое заселение 

Восточной Словакии в отношении к смежным областям. - Нитра, 1986. - S.129- 

138. 

Čaplovič D. Včasnostredoveký vývoj v oblastiach severovýchodných Karpát a v 

hornom Potisí // Slovanské štúdie. - 1992. - 2. - S.166-175. 

Demeterová S. Počiatky Gávskej kultúry na Východnom Slovensku // SA. - 

1986. - XXXIV - 1. - S.97-131. 

Gesta Hungarorum. Літопис Анонімуса про діяння угорців під час пошуків і 

віднайдення Батьківщини / Пер. з лат. та угор. К.Найпавера. - Ужгород, 2005. 

Kotigoroško V. Ţinuturile Tisei Superioare in veacurile III i.e.n. - IV e.n. 

(Perioadele La Tene şi romană). - Bucureşti, 1995. 

Slovensko vo včasnom stredoveku. - Nitra, 2002. 

Uličný M. Premeny východoslovenskej keramiky v 13. - 17. storočí [na poklade 

analýzy keramického fondu z hradu Šariš] / Dizertačná práca. - Prešov, 2004. 

214

215

216

217

218

219

220 

Міськов І.О. (м.Ужгород, Україна) 

“RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” У 

СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ 

У латинсько-російському словнику (Дворецкий, 1976, с.889) слово 

Rut(h)eni, orum m пояснюється як: “рутены, племя в Аквитании с центром 

Segodunum (ныне Rodez)” (Франція). В часи середньовіччя термін Ruthen 

використовувався у титулатурі графів Арман’яків, першим з яких був 

Жерар - 1216 р. < Gerald IV (+ 1219 р.), Count ca 1190 > ego Girardus comes 

Fezensiaci et Armeniaki (Monlezun, 1846, p.317). Найбільш відомий із цієї 

династії - Жан І, граф Арман’як (1305-1373 рр.), син графа Бернара VI 

Арман’яка та Сесілії Родезької, одружений спочатку на Режині Готській, 

госпожі де Ломань, вдруге - на Беатриссі де Клермон, баронессі Шаролє 

(Хроники, 2005, с.352). Він титулував себе: граф Арман’як, Божією 

милістю - 1322 р. < John I (+ 1373 р.), Count 1319 р. > egregius et potens vir 

dominus Joannes Dei gratia comes Armaniaki, Fezensaci et Ruthenensis 

(Monlezun, 1846, p.233), травень 1340 р.: egregius et potens vir dominus 

Joannes Dei gratia comes Armaniaki, Fezensiaci et Ruthenаe et Gaurae 

(Lafforgue, 1851, p.338), листопад 1343 р.: Nos Joannes, Dei gratia Comes 

Armaniaci, Fecensiaci, Ruthene et vicecomes Leumanie et Altivillaris 

(Druilhet, 1885, p.81), лютий 1353 р.: Johannes, comes Armaniaci, Fecensaci 

et Ruthenensis, vicecomes Leumanie et Altisvillaris, ac locum tenens domini 

nostri Francorum regis in Occitanis partibus (Socéité, 1859, p.167), червень 

1354 р.: Johannes, comes Armaniaci, Fecenzaci et Ruthenensis, vicecomesque 

Leomanie et Altivillaris, ac locum tenens domini nostri Francie regis in partibus 

Occitanis (Socéité, 1859, p.170), травень 1356 р.: Joannes Сomes Armaniaci, 

Fecensiaci et Ruthenae, vicecomesque Leomaniae et Altiuillaris, ac locum 

tenens domini nostri Franciae Regis in tota lingua occitanis (Recueil de 

divers…, p.326), 1377 р.: domino Joanne, Dei gratiâ comite Armaniaci, 

Fezenciaci et Ruthenae, vice comite Leomanie et Altivillaris (Lafforgue, 1851, 

p.367-368), липень 1378 р.: Johan per la gratiâ de Diu Comte d’Armagnac, de 

Fezensac, de Rodéz et de Charolles, Vescomte de Lomanha et d’Autuillar et, 

Sengor de la terra Riuera (Recueil de divers…, p.110), травень 1384 р.: 

Johannes Dei gratia, comes Armaniaci, Fesensiaci, Ruthenаe et Kadrellensis, 

vicecomesque Leomanie et Altiuillarum ac dominus terrae Rippariae (Recueil 

de divers…, p.240), листопад 1393 р.: < Bernard VII (+1418 р.), Count 1391 

р.; ~ Bonne (+1435 р.), VCs. of Carlat, thc daughter of John, Duke of Berry > 

egregio et magnifico principe domino Bernardo Dei gratia comite Armaniaci, 

Fezensiaci et Ruthenae vicecomileque Leomaniae et Alti-Vilariae, ac domino 

terrae Ripariae et Montanorum Ruthenensium (Monlezun, 1846, p.19), травень 

1401 р.: egregio et magnifficum principem, dominum Bernardum Dei gracia

comitem Armaniaci, Fesensiaci, Ruthene et Pardiaci, vicecomilemque 

Leomannie et Altivilaris, Fesensaguelli et Bruihesii, ac dominum terrae 

Ripperie, Aure et montanorum Ruthenensium (Durrieu, 1883, p.51), січень 

1415 p.: pro egregio et magniffico principe et domino nostro, domino Bernardo, 

Dei gratia, comité Armanhaci. Fezenzaci, Ruthenensis et Pardiaci, 

vicecomiteque Altisvillaris, Bruilhesii et Creysselli, dominoque terrarum 

Ripariae, Auree et Montanorum Ruthenensium ac etiam pro egregia et potente 

domina, domina Bona de Biturio, ejus consorte, comitissa et vicecomitissa et 

vicecomitibus dicti vicecomitatus Carladensis (Documents, 1900, p.437), 

лютий 1418 p.: < John IV (+1450 р.), Count 1418 р. > Joannes, Dei gratia 

comes Armaniaci, Fezenciaci. Ruthenae et Pardiaci, vicecomes Leomaniae, 

Altivillaris, Fesensaguetti, Brullensis, Creysellii et Carladessii, et dominus 

terrarum Ripariae, Aurae et Montanorum Ruthenensium (Lafforgue, 1851, 

p.341), травень 1428 р.: Joannes, Dei gratia comes Armaniaci, Fezensiaci, 

Ruthenae et Insulae, vicecomesque Fezensagueti, Brullesii, Carselli et Gimoesi, 

ac dominus terrarum Ripariae Aurae et Montanorum Ruthenensium (Monlezun, 

1846, p.22), 1433 р.: inclilo et egregio principe et domino nostro domino 

Johanne eadem [Dei] gratia comite Armaniaci, Fezensiacii, Ruthenae et 

Pardiaci, vicecomiteque Leomaniae, Altivillaris, Fezensagcti, Brulhesii, 

Creyselli et Carlacesii ac domino terrarum Rippariae, Aurae et montanorum 

Ruthenensium apud Castrum comitate villae Insulae Jordani... (Monlezun, 

1846, p.471), травень 1461 р.: incliеus ac potens vir, dominus Joannes comes 

Armaniaci, Fezensiaei, Pardiaci, Ruthen, vicecomes Leomaniae. Altivillar., < ... 

> [dominusque terrarum] Riparix, Auri et Montanorum Ruthen, baronius 

Ordani (Monlezun, 1846, p. 630), травень 1484 р.: illustris ac prepolens 

princeps dominus Karolus, comes Armaniaci, Fezensiaci, Ruthene et Insule, 

vicecomesque Leomanie, Fezensaguclli, Brullesii, Creyselli, Altivillaris et 

Gimoesii ac dominus terrarum Ripparie, Vallis Aure, Manhoaci, Monthanarum 

Ruthene et baroniarum de Severiaco et Calciate (Samaran, 1907, p.451). 

У підсумку, тільки в документі 1378 р. замість Ruthenae вживається 

Rodéz, що свідчить про вживання цих назв для позначення певної 

території у Французькому королівстві. 

У середньовічній Угорщині також вживався термін Ruthen, але у 

якості Marchia Ruthenorum, а також як Ruizorum. Зробимо спробу 

прослідкувати твердження дослідників щодо вживання цих термінів та 

місця географічного розташування в Угорському королівстві. У зв’язку з 

цим візьмемо до уваги наступні цитати: Хільдесгеймських анналів про 

смерть герцога Імре Святого (канонізований у 1083 р.), сина Іштвана I: “А 

Гейнрік, син короля Стефана, герцог русов, загинув плачевною [смертю], 

розтерзаний на полюванні вепрем” - “Et Heinricus, Stephani regis fijius, dux 

Ruizorum, in venatione ab apro discissus, flebiliter obiit (2.ХІ.1031 р. - М.І.)”, 

із Житія Конрада, архієпископа Зальцбургського про візитацію посла до 

221

короля, що перебував у Руській марці, “nuntius ad regem dirigitur, qui tunc 

in marchia Ruthenorum morabatur (1127 р. - М.І.)” (Назаренко, 1978, с.302), 

про переселення слов’ян з Болгарії до кордонів русичів “ipsi Sclaui d. t. 

Bulgarie conductu fuerunt ad confinium Ruthenorum” (Anonymus, 2004, 

old.19; Gesta Hungarorum, 2005, с.27; Györfy, 1966, old.520). 

М.Лучкай у своїй багатотомній праці відзначає, що “Тогочасний 

письменник Гільдесгаймських анналів біля р. 1030 згадує, що навіть 

Св.Емеріх (син угорського короля Іштвана І - М.І.) був також вождем 

русів” (Lutskay, 2000, р.24). 

М.Грушевський з приводу “руської марки” пише наступне: “Першу 

авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими 

землями маємо в 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, 

Генриха, нїмецький літописець, називає його “князем руським”, значіння 

сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд 

залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім 

джерелї, подібну звістку про “руську марку” Угорщини, де перебував тоді 

угорський король. З сею, руською маркою ХІІ в. пробувано звязати т. зв. 

“Краіну”, як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся 

пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Земплинській, 

Ужській, і Бережській; зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно 

наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї розділені віками 

звістки” (Грушевський, 1905, с.488). 

Представник позитивістської школи російської історіографії 

О.Петров (1859-1932 рр.) залишив для дослідників серію з дев’яти 

монографій (Матеріалы для исторіи Угорской Руси, 1905-1932). Вперше 

піддавши критичному аналізу документальні джерела по історії 

Закарпаття, він рішуче відкинув легендарного князя Лаборця та “руську 

марку” (Поп, 2001, с.300-301; Петров, 1930, №1-12). Російський історик у 

своїх “Древнъишіх грамотах” припускає, що це була “марка проти Руси” 

(Мицюк, 1936, с.14). 

О.Мицюк висловив зовсім протилежну думку, вважаючи, що на другу 

чверть ХІ ст. угорська державність поширюється і на передгірські руські 

землі за Карпатами, приблизно в той самий час (1025 р.) вона 

підпорядкувала на заході землі старої (нітрянської) Словаччини, а на сході 

наприкінці ХІ ст. і Трансільванію. На думку О.Мицюка, район Бихарщини 

(угорськиий комітат - Біхар), був заселений ще раніше руською людністю, 

а на його основі на початку ХІІ ст. “організовано комітати: Бихарський, 

Солноцький, Сукмарський, Боршовський, Боршодський, Ужанський, 

Земплинський та Абауйський”. Він був у свій час удільним воєводством, у 

котрому “на р. 1031 княжив Емерих, син Степана І угорського, й 

іменувався князем руським - dux Ruizorum”(Мицюк, 1936, с.14). О.Мицюк 

вказує на те, що тут практикувалися “божі суди” у Великому Варадині, 

222

осередку Бихарщини і далі зазначає: “Туди сходився люд за “правдою” від 

гряниць старої Словаччини і аж по Семигородщину. Напр. Варадинські 

регестри (A Váradi regestrum, 1898, 520 р.) свідчать, що р. 1219 з 

Землинського замку посилано було людей на божий суд до Варадина. На 

р. 1131 ту країну еп. (єпископ - М.І.) Зальцбургський називає “мarchia 

Ruthenorum”. На р. 1184 єпископат в Бихарщині зветься “руським”. В 

грамоті з р. 1254 згадується в Землині при р.Лаборець “…sepultura 

Ruthenorum…” (Мицюк, 1936, с.14; Wenzel, 1869, old.361-362). 

П.Сова, ведучи мову про повстання, яке “вспыхнуло в 1320 г.” (Сова, 

1937, с.55) місцевої знаті сучасного Закарпаття та Словаччини проти 

представника Анжуйської династії, нового правителя Угорського 

королівства, повідомляє наступне: “Конфисковано было прежде всего 

имущество предводителей возстанія, въ первую очередь земплинскія и 

ужанскія владънія жупана Петра Петеньки, котораго нъкотоые историки 

считают потомкомъ упомянутого выше жупана Якова Панки (Панька). 

Былъ ли онъ самъ русскимъ по народности, до сихъ поръ еще достовърно 

не установлено. Несомнъннымъ является, однако, что служилый класъ и 

дворянство возставшей “Русской Крайны”, упоминаемой въ древнихъ 

документахъ тоже под названіемъ “Marchia Ruthenorum”, т.е. “Русская 

Марка” (нъм. Марк = латин. margo = край = украйна - мадьяр. = határszél = 

vég) были русскіе” (Сова, 1937, с.56-57). 

М.Лелекач, вважаючи, що в Угорському королівстві “в ХІ-ХІІ ст. 

виникають комітати (жупи): Землянський, Ужгородський, Боржавський і 

Королівський”, визначає ці території протягом ХІІ-ХІІІ ст. як “Confinium 

Nyr”, “Confinium Ungarorum et Polonorum”, “Partes Hung”, “Partes 

Mezesinae”, “Marchia Ruthenorum”, “Provinciam castrorum Ung et Borsua”, 

“Emericus dux Ruizorum” (Лелекач, 1949, с.37). 

У 1954 р. ігуменом Свято-Миколаївського монастиря м.Мукачева 

Василієм Проніним була підготовлена праця “История Мукачевской 

епархии (с древнейших времен до Первой мировой войны 1914 года)” 

(Максимишинец, 2004, с.157), за яку автору було присвоєно ступінь 

кандидата богослів’я Московської Духовної Академії (1958 р.). Її видали 

тільки у 2005 р. (Архимандрит, 2005). З приводу Руської Марки о. Василій 

висловив наступне: “Руська Марка згадується в біографії Конрада, архієп. 

Зальцбургського. Слово “Марка”, яке зустрічається в латинських анналах 

російською мовою перекладалося словом Крайна, що треба вважати 

спільнослов’янським терміном. Так, крайна була і у сербів, а жителі її 

називалися краішняки. 

Руська Марка - крайна простягала по комітатах: Шарішському, 

Земплінському, Ужоцькому і Береговському. 

У біографії Конрада вона згадується з нагоди того, що якраз у той час 

австрійське посольство прибуло до Угорщини. Ця подія відноситься до 

223

1131 року. Питання стосувалося бранців після нападу угрів на Австрію. 

Чернець, посол архієпископа Конрада, прибув в Острігом, де побачив, що 

народ і духівництво в хвилюванні, і йому вдалося укласти мир і звільнити 

бранців і здобич. Ось слова з тексту біографії: “Був відправлений посол до 

короля, який тоді перебував в марці руських, і всі бранці зі своєю 

здобиччю були повернені в свою землю”. Хто тоді був угорским королем, 

в біографії не згадується. Рік 1131 є роком смерті короля Стефана II і 

одночасно вступу на престол Бейли П. У цей час Борис прагнув захопити 

угорський престол, і тому Бейла був в Руській Марці. 

Отже, це стародавнє свідоцтво про існування Руської Марки. Чи є це 

Закарпаття, або як думають окремі історики, Галичина? Якщо вважати, що 

це Галіция, тоді доведеться визнати, що в усякому разі Північне 

Закарпаття входило в її склад. Якщо ж припустити, що це Закарпаття - 

деякі історики включають у нього і область на південь від етнографічного 

Закарпаття - тоді доводиться вважати, що воно входило до складу 

Угорщини, як особлива адміністративна одиниця (Архимандрит, 2005, 

с.78-79). 

О.Ставровський зазначає, що майже всім історикам, які походили із 

підкарпатського середовища, притаманне надзвичайно шанобливе 

ставлення до старих хронік та інформаацій, до яких критично поставився 

російський історик О.Петров. Він, а також частково Г.Бідерман вирішив 

внести ясність у проблематику заселення північно-східних областей. При 

співставленні джерел та історичної літератури, О.Петров вказав, що саме 

історики Г.Бідерман, К.Кадлець, М.Грушевський запозичували один в 

одного, інколи помилялися та перебільшували (Ставровський, 1967, с.34). 

Всі троє вважали, що ліси, які простягаються від Спіша до Марамороша 

були “foresta, loca venationis regum” (місцями для королівського 

полювання) і припускали існування поселень з королівським мисливським 

персоналом. Далі О.Ставровський продовжує аналізувати цих істориків: 

“Проте на окраїні цих лісів було кілька костьолів, монастирів, головне в 

долині ріки Тиса, і королівських замків: Хуст, Мукачево, Кіральгаза, 

Земплін, Уйгель, Шарошпатак та інших. Вище сказаному суперечить 

зауваження Г.Бідермана, що руські, словацькі, мадьярські й болгарські 

пастухи жили на цій території, хоч вони не затримувалися на одному 

місці, а кочували. Територія належала руським і з державної точки зору, за 

К.Кадлецем, мала велике значення. Г.Бідерман цю тезу обгрунтовує ще й 

фактами з уже цитованого життєпису зальцбурзького архієпископа 

Конрада, згідно якого ліси (у ХІІ ст.) належали руським і вся територія 

1127 р. називалася “Marchia Ruthenorum”, що відповідає свідченню в 

хроніці Симона де Кези, який ці ліси й гори називає “alpes Ruthenorum”. 

Цю територію нібито часто діставали у володіння як наділ члени 

королівської сім’ї. Тільки так можна пояснити той факт, що Емеріх, син 

224

короля Стефана мав титул “dux Ruizorum”. Третій згаданий історик, 

М.Грушевський, навіть відносить цю територію до сфери зацікавлень 

Київської держави. Виразу “alpes Ruthenorum” він приписує етнографічне 

значення. У зв’язку з приєднанням південно-західної Русі до 

Древньоруської держави М.Грушевський висловлює думку, що до неї 

увійшло тоді й Прикарпаття як органічна частина Галичини, а також 

північно-західна частина Шарищини. Далі М.Грушевський часто 

суперечить сам собі. В питанні розселення його твердження мають більш 

категоричний характер, зокрема коли він говорить, що в ХІ і ХІІІ ст. 

руський елемент переважав над іншими. Водночас М.Грушевський 

припускає й існування рідкого заселення. На його думку, Карпатські гори 

в ХІ - XIV ст. були, власне, пусті, або - глухі й неприступні, але 

незважаючи на це, тваринництво і полювання на диких звірів тут 

переважали над землеробством” (Ставровський, 1967, с.35). 

Радянський історик В.Пашуто, досліджуючи зовнішню політику 

Древньої Русі, вважає, що остання намагалася зберегти союз з Угорським 

королівством. Русь підтримала Священну Римську імперію та союзне їй 

Угорське королівство у їх спільній війні з Польським королівством у 1015 

- 1018 рр. Проте після заключення польсько-німецького договору та 

польсько-угорського миру, русько-угорські відносини погіршилися. До 

походу на Русь в 1018 р. Болеслав І Хоробрий залучив і угорське військо. 

У 1029 - 1031 рр. Русь та Угорщина були в різних таборах: перша разом з 

Німецькою імперією воювала проти Польського королівства, яке 

підтримував угорський король Іштван І, син якого (Імре - М.І.) мав титул 

“руського герцога” (Пашуто, 1968, с.51). Угорський історик, географ 

Д.Дьєрффі встановив, що “руський герцог” означав “dux exercitus regis”, 

котрий складався із русів, а сам термін “руський” (orosz) мав у 

середньовічній угорській традиції значення збройної охорони короля. 

В.Пашуто висловлює припущення, що можливо до цього терміну і має 

відношення “Руська марка” в Угорщині в ХІІ ст.: “Це, ймовірно, якась 

прикордонна угорсько-руська територія із змішаним населенням. Таких 

було немало в зоні Карпат, які руські недарма називали “горами 

Угорськими”, а угорці - alpes Ruthenorum. Були в горах і руські (галицькі?) 

поселення типу того Руського села (Oroszfalfa), чиє населення отримувало 

свободу в обмін на зобов’язання охороняти кордон” (Пашуто, 1968, с.334). 

Щодо якоїсь “руської марки”, то А.Назаренко вважає, що у науці 

немає певної думки з приводу цього повідомлення, якщо взяти до уваги 

його унікальність: Г.Бідерман ототожнює “руську марку” з чотирма 

комітатами Закарпатської Крайни (Берег, Мараморош, Угоча, Унг - М.І.), 

заселеними руськими. К.Грот вважає, що Іштван II, беручи участь в 

міжусобній боротьбі Володаревичів і Васильковичів, перебував на 

Галичині. М.Грушевський обмежується тим, що сумнівається в першому і 

225

відкидає друге. Невизначена і думка В.Пашуто (1968, с.334, Назаренко, 

1978, с.302 ). Іншу думку В.Пашуто підтверджує дослідник А.Назаренко, 

говорячи, що діапазон трактувань титулу “герцог русов” досить 

обширний. Більш обережний М.Грушевський: на його думку, якісь руські 

землі входили у володіння Іштвана. Аналогічна думка В.Шушаріна, який 

схильний розглядати факт існування під владою герцога Імре “особливої 

області, заселеної східними слов’янами, - стародавніми русами”, як релікт 

територіальної автономії племінних вождів. Встановити точне значення 

терміну намагається Д.Дьерффі: “dux Ruizorum” = “dux exercitus regis” - 

герцог військового корпусу, що складався з русів. З Д.Дьерффі солідарний 

і В.Пашуто, який не виключає, проте, вірогідного взаємозв’язку між 

русами, яких “водив” Імре, і “руською маркою” з Житія архієпископа 

Конрада (Назаренко, 1978, с.302). Але навіть постулювання цього 

взаємозв’язку ніяк не сприяє локалізації “руської марки” - для 

співвідношення герцогського титулу Імре, що напрошується, з тим 

герцогством, володіння яким за традицією було прерогативою угорських 

престолонаслідників, немає підстав, тому констатує А.Назаренко, 

вирішення проблеми навряд чи можливо без залучення додаткових 

відомостей з інших джерел. 

“Такими навряд чи можуть служити добре відомі відомості про руські 

поселення на угорській території, починаючи ще з X ст., бо ці поселення 

не групуються навколо одного центру, а розкидані по всій Угорщині від 

австрійського кордону до Трансільванії, так що немає причин віддавати 

перевагу одне іншому і ставити яке-небудь одне з них у зв’язок з 

“руською маркою”, зазначає дослідник (Назаренко, 1978, с.303). 

На думку А.Назаренка, слова “in confinio Rutenie”, окрім звичайного 

“на кордоні з Рутенією”, допускають ще і й іншу інтерпретацію. Справа в 

тім, що термін “confinium” має, в усякому разі в деяких угорських 

юридичних пам’ятках, ще і спеціальне значення - “марка”. Вперше він 

з’являється в другому декреті Ласло I (1077 - 1095 рр.), де в § 14-16 

уточнюються обов’язки маркграфів (comites confiniorum) і жителів марки 

(custodes confiniorum). Очевидно, в цьому ж значенні confinium спожитий і 

в декреті Андрія II від 1222 р. Якщо допустити, що і у нашого автора в 

даному контексті confinium синонімічний marchiа, то текст слід читати: “У 

Паннонії [на території] марки рутенів...” (Назаренко, 1978, с.305). 

Церковний історик С.Пап з приводу “Руської марки” писав наступне у 

своїй рукописній праці (три томи якої були завершені на початку 1990 р., 

але друком вийшли значно пізніше): “Стефан І усвідомлював, що 

посідаючи Потисся, він перебуває на території з руським населенням. 

Мадярські літописи оповідають, що Стефан І одразу після зайняття 

Потисся призначив володарем свого стрия Золтана. Пізніше той перейшов 

до Трансильванії, а його місце зайняв Емерик, син Стефана І, якого 

226

Гілдесгаймські літописи називають “Дукс Руізорум”. Треба зазначити, що 

Потисся ділилося на провінції, позначені в документах як “партес”, 

“конфініум Нир”, “конфініум Вихар”, “конфініум Рутгенорум”. У 1131 

році те “конфініум Рутгенорум” в Аноніма згадується як “Мархіа 

Рутгенорум”. Одночасно в Потиссі згадується єпископство Вихорське - 

“епіскопус Віарх, куюсседас діцітур Оросіенсіс”. Слово “орос” в 

мадярській мові означає “рус, русин, Рутенус, ад Рутенос пертінантес”. 

Чеський історик пише, що це означає те ж, що й Мархіа Рутгенорум, і що 

в єпархії Вихорській було руське населення. 

Потисся після загарбання Стефаном І зберегло якусь частину 

колишньої самостійності, утворюючи удільне князівство. Першим 

удільним князем Потисся був син Стефана І - Емерик. Видно, підкорені 

русини Потисся не здавалися. З історичних подій випливає, що Емерик 

стояв на стороні поневолених русинів і захищав їх східний обряд. 

Очевидно, саме тому в середині 1031 року його усунули німецькі 

латинські ченці, що панували вже при дворі старого і хворого Стефана І, 

підтримувані Гізелою II. Стефанові І було сказано, що його син Емерик 

помер, розірваний на ловах диким вепром. Конкретних фактів про 

Емерика дуже мало. Одні дослідники пишуть, що він був заручений з 

візантійською принцесою, що й було причиною його усунення. Інші 

вважають невідомим походження його нареченої. Ряд дослідників 

дотримуються думки, що Емерик був одружений, але жив у дівственному 

подружжі, що він був зразком “целебса - неодруженого латинського 

духовника”. Скоріше за все, Емерик був вбитий як прихильник східного 

обряду русинів. 

Пізніше королі призначали своїх синів намісниками Потисся з 

титулом “Князь Русинів”. Так, король Андрій І (1047 - 1060 рр.) призначив 

свого брата Белу; король Соломон І (1063 - 1074 рр.) у 1064 році - Гейзу І; 

король Коломан (1095 - 1116 рр.) у 1095 році - Альмоша. Всі вони мали 

титул “Дукс Рутгенорум”. 

Потисське руське удільне князівство в перших роках мадярського 

королівства було частиною держави з певними самостійними правами. 

Син Бели IV (1235 - 1270 рр.) був ще “руським князем” на землях на схід 

від Дунаю в Карпатах і Семигороді. Але король Бела IV втручався в 

справи сина, внаслідок чого спалахнула війна між батьком і сином, яка 

закінчилася битвою у 1265 році не на користь короля. 

Цю боротьбу використали мадярські феодали, зискуючи великі 

маєтки за допомогу тій чи іншій стороні. 

Руська єпархія Потисся обіймала всю область Потисся. Ще в ХІІ ст. її 

називали єпархією руською - “епіскопус Віарх, куюс седес діцітур 

Оросіенсіс”. Після того, як її зайняли латиняни, й вона була перенесена до 

Великого Варадина, тоді очевидно, створилися інші руські єпархії. 

227

Можливо, й раніше існуючі єпархії перебрали управу вірними Потисся. 

Отже, в часи Стефана І Потисся називали руською країною “Мархіа 

Рутгенорум” - Потисська Русь (Пап, 2001, с.263-265). 

В.Шандор, посилаючись на раніші праці С.Папа, цитує останнього: 

“Культурний і релігійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі 

належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі 

до Великоморавської держави зупинились в роках 863 - 864 на території 

“Історичного Закарпаття”, охрестили й дали йому перше священство й 

єпископа. 

Первісне християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом 

і Методієм, до якої належала й Паннонія, мало рішаючий вплив на 

те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. 

Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку 

боротьбу. Активно їм в цім допомагала друга дружина короля Стефана 

Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґізела). Син Стефана Емерик, князь 

Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його 

коронуванням королем Угорщини. Дальший кривавий розвиток подій в 

Угорщині в боротьбі проти східновізантійського обряду вказує на те, що 

смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з 

німецькими латинниками, які уважали християн візантійського обряду - 

поганами” (Шандор, 1992, с.41). 

У колективній праці “Нариси історії Закарпаття” сказано: 

“Оволодівши всією територією Карпатської Русі, угорські правителі 

прагнули зміцнити тут своє панування. Якщо спочатку Карпатська Русь 

мала певні привілеї у складі Угорщини і в документах її називали Руською 

маркою (Marchia Ruthenorum), а окремих князів, які очолювали 

адміністрацію, називали князями руськими, повноваження угорських 

єпископів не поширювалися на католицьку церкву, то пізніше в 

Карпатській Русі була запроваджена загальноугорська адміністративна 

система, яка перетворила край в одну з провінцій Угорщини. У ХІІІ ст. 

замість Карпатської Русі дедалі частіше вживається вираз “Угорська 

Русь”, яку згодом почали називати Північною Угорщиною чи Верхньою 

Угорщиною” (Нариси, 1993, с.54; Обличчя, 2001, с.33). 

Протилежної думки притримується Й.Кобаль: “Одним із аргументів 

на користь існування на Закарпатті якогось територіального утворення українського 

(руського) населення уже при перших угорських королях (XI 

ст.) є повідомлення однієї з німецьких хронік (“Гільдесхаймських 

анналів”) під 1031 роком про смерть сина угорського короля Іштвана І 

Святого Імре, який мав титул dux Ruizorum. Наведений пасаж більшість 

вітчизняних і деякі зарубіжні дослідники інтерпретують таким чином, що 

Імре був князем окремої території, заселеної руськими (Ducatus Russorom 

за І.Контратовичем)... Нарешті, окремі історики, притримуючись думки, 

228

що Імре дійсно був зверхником над руськими, що проживали компактно, 

бачать цю територію, однак, не на північному сході Угорського 

королівства, а на західному пограниччі (Oroszvár, сучасне Rusovсе). 

У зв’язку з проблемою локалізації руських, зверхником над якими 

нібито був Імре, син Святого Іштвана, привертає увагу повідомлення про 

“Marchia Ruthenorum”, тобто “Руську марку”, яке збереглося в “Життєписі 

архиєпископа зальцбурзького Конрада” (“Vita Conradi archiepiscopi 

Salisburgensis”, XII ст.): “Nuntius ad regem (Ungarie) dirigitur, qui tunc in 

Marchia Ruthenorum morabatur”. 

Під час загострення німецько-угорських відносин у 1177 р. угорський 

король знаходився в Руській Марці (in Marchia Ruthenorum). Це повідомлення 

вітчизняні дослідники тлумачили як таке, що в ньому 

згадується пограничний “край, заселений русинами”. Було висунуте 

припущення, що так звані “крайни” XV і наступних століть у комітатах 

Шариш, Земплин, Унґ і Берег є залишками колись єдиної “marchii 

Ruthenorum” (Г.Бідерман, Т.Легоцький та ін.). Між тим, справа з “Руською 

Маркою”, як і з “Dux Ruizorum”, не така певна, щоб робити безоглядні 

висновки. 

Потрібно мати на увазі, що слово “marchia” (“марка”) у німецькому 

середовищі інтерпретується однозначно як “пограниччя”. Отже, “Marchia 

Ruthenorum” означає пограничну частину Угорщини, територію, що 

межує з Руссю, тобто - Галичиною. Разом з тим, це ще не є достатньою 

умовою для твердження, що й населення тут було руським. 

Посилання на “крайни” пізнішого часу як аргумент в порушеній вище 

проблематиці більш ніж сумнівне. По-перше, аналіз джерел показує, що 

“крайни” - це адміністративні райони або господарські одиниці 

(домініум), тобто воно не конче має означати і “пограниччя”. По-друге, 

Маковицька, Ужоцька, Середнянська й Березька крайни виникли у різний 

час, на різних територіях і мали різне значення: Маковицька й Ужоцька 

були господарськими районами, домініями, причому включали не тільки 

руські села, а також словацькі й угорські; Березька крайна - це 

адміністративний район, що складався з 9(10) волоських сіл (Доробратово, 

Арданово, Мідяниця, Загаття, Завидово, Коропець, Лалово, Колодне, 

Станово, Коноплівці) і, що цікаво, саме руське населення до крайни не 

зараховувалось! 

Окрім наведеного вище, зауважимо, що в останній час появилися нові 

дані, які дають підстави припускати і незакарпатську локалізацію “Руської 

Марки”. Так, у грамоті східнофранкського короля Людовика Німецького 

(817 - 843 - 876 рр.) від 16 червня 863 року йдеться про поновлення прав 

Альтаїхського монастиря на ряд поселень у верхів’ях Дунаю (Емський 

ліс), серед них і на поселення “Ruzaramarchа” (“Марка Руців (Русів)”, 

О.Пріцак). 

229

Таким чином, “Marchia Ruthenorum”, про яку згадується в “Життєписі 

зальцбурзького архиєпископа Конрада” під 1177 р., може бути власне 

угорською (Західна Угорщина) частиною марки, що фігурує трохи 

західніше уже в 863 р. Отже, дані, які має в своєму розпорядженні 

історична наука сьогодні, не підтверджують гіпотези про генетичний 

зв’язок між “Руською Маркою” 1177 року і чисельними крайнами XV та 

подальших століть, а також про їх етнічний зміст” (Кобаль, 1996, с.37-38). 

Проте, думка Й.Кобаля виявилася непоміченою. 

Щодо існування “Руської марки” проф. М.Тиводар висловив 

наступне: “Вважаємо, що найбільш точне тлумачення названих термінів 

подав О.Ставровський, який, проаналізувавши документи, прийшов до 

висновку, що термін “Dux Ruizorum” пов’язаний з посадою командувача 

сторожових прикордонних загонів у польсько-русько-угорському 

прикордонні, набраних з русинів. Щодо терміна “Marchia Ruthenorum”, то 

він передає назву тієї території (географічного району) Північно-Східної 

Угорщини, в яких проживало руське населення. У пізніші часи на титул 

“князя руського” претендувало чимало родичів угорського короля. У 1046 

р. цей титул носив майбутній угорський король Бейла, у 1064 р. - 

майбутній король Гейза, а у 1085 р. - майбутній король Коломан. Все це 

підтверджує руський етнічний характер населення Закарпаття вже на 

середину XI ст., засвідчує, що “Marchia Ruthenorum” - це територія, яка 

вирізнялася з інших територій Угорщини своїм руським населенням. 

Включення Закарпаття до складу Угорщини супроводжувалося 

поширеннням угорської державної адміністрації. Вже в середині XI ст. у 

переліку комітатських міст згадувалося м.Ужгород, але лише на 80-ті роки 

XII ст. угорці вийшли до передгір’я настільки, що в межах нинішнього 

Закарпаття поширився державно-адміністративиий поділ у вигляді 

Ужанського, Угочанського і Боржавського (з 1261 р. він називався 

Березьким) комітатів” (Тиводар, 1999, с.7). 

Д.Поп зазначає, що у ранньому середньовіччі край 

південнокарпатських русинів мав іншу латинську назву - “Marchia 

Ruthenorum” (“Руська Марка”), а її правитель мав титул “Dux Ruizorum” 

(“Князь Руси”) та відносився до рівнинної Північно-Східної Паннонії, 

частини теперішніх Угорщини, Австрії та Словенії, де в ті часи були 

поселення панонських слов’ян (Поп, 2005, с.5). 

У нашому розпорядженні є два документи, які були видані відповідно 

у 1215 та 1299 роках. У першому йде мова про відносини угорськго 

короля Андрія ІІ та Папи Римського Інокентія ІІІ щодо Галичини - 

Venerabili in Christo patri I. Dei gracia Sacrosancte Romane Ecclesie Summo 

Pontifici, A. eadem gratia Huugarie, Dalmatie, Croatie, Rame, Servie, Galicie, 

Ladomerieque Rex, salutem et debitam ac devotam in omnibus reverentiam, 

Significainus Sanctitati Vestre referentes gratiarum actiones, quod postulatio 

230

nostra super coronando filio nostro in Regem Galicie ad mandatum 

Apostolicum optatum consecuta est effectam, licet novissime populus Galicie 

fidelitatis sacramento deposito a Rege suo non soluin recesserit, vernm etiam 

collecto circum adjacentium Ruthenorum exercitu, castrum Galicie, in quo 

filius noster cum paucis commorabatur, obsederit (Wenzel, 1867, old. 374-375). 

Андрій ІІ в листі до Римського Папи писав, що “народ Галичини 

відступився від свого короля (Коломана)” та “зібравши військо від 

довколишніх русинів” взяв в облогу галицький замок. Андрій ІІ пішов з 

військом на допомогу і визволив Коломана (Крип’якевич, 1999, с.117). У 

другому йде мова про припинення судової суперечки та примирення з 

одного боку Софрона, Соломона Степана, Зоварда, а з іншого Ладислава 

та Донча, синів Томи (див. додаток). В обидвох документах згадується 

Ruthenorum, у першому значенні як Руське військо, у другому як титул - 

князь Руський. Також за 1227 р. відомий документ, у якому молодший син 

угорського короля Ендре ІІ - Кальман титулується як “Colomanus, Dei 

gratia, Ruthenorum rex, et liberalitate nostra Dux Dalmatie, atque Croatie…” 

(Fejer, 1829, p.103). Нам також відомо про те, що частина галицького 

боярства визнала Кальмана як “короля Галича” у 1215 - 1219 рр. (История 

Венгрии, 1971, с.143), а звідси титул Ruthenorum rex є непевним. Його ми 

можемо віднести як до Галицького князівства, так і до іншої території. І 

насамкінець, згадуючи “Гільдесхаймські аннали” та “Життєпис 

архиєпископа зальцбурзького Конрада”, у цих обидвох творах різняться 

дати описаних подій. Щодо загибелі Імре (Емеріха, Гейнріха), сина 

угорського короля Іштвана І, М.Лучкай наводить 1030 р. (Lutskay, 2000, 

р.24), 1031 р. - М.Грушевський, проте не визначається з датою посольства 

до угорського короля, який перебував у Руській Маркці (Грушевський, 

1905, с.488). О.Мицюк відповідно наводить 1031 та 1131 рр. (Мицюк, 

1936, с.14), В.Пронін вказує 1131 р. (Архимандрит, 2005, с.78-79), 

А.Назаренко спирається на 1031 та 1127 рр. (Назаренко, 1978, с.302), 

С.Пап спиняється на 1031 та 1131 рр. (Пап, 2001, с.263-265), В.Шандор - 

1031 р. (Шандор, 1992, с.41), Й.Кобаль наводить відповідно 1031 та 1177 

рр. (Кобаль, 1996, с.37-38), проф. М.Тиводар - 1031 і 1127 рр. (Тиводар, 

1999, с.6). Також непевним залишається і розташування Руської Марки. Її 

територію Й.Кобаль відносив до верхів’я Дунаю, тобто Західної 

Угорщини (Кобаль, 1996, с.37-38), Д.Поп до рівнинної північно-східної 

Паннонії, частини теперішніх Угорщини, Австрії та Словенії (Поп, 2005, 

с.5), о. С.Пап до Потисся (Пап, 2001, с.265), у колективних працях - до 

Карпатської Русі (Нариси, 1993, с.54) та сучасного Закарпаття (Обличчя, 

2001, с.33). Думку австрійського історика Г.Бідермана та відомого 

угорського археолога та історика Т.Легоцького, про те, що “Руська 

Марка” - населена русинами прикордонна смуга в межах Шариського, 

Земплинського, Ужанського та Березького комітатів (Тиводар, 1999, с.6), 

231

поділяли М.Грушевський (1905, с.488) та В.Пронін (Архимандрит, 2005, 

с.79). Неясна думка В.Шандора, який, посилаючись на А.Штефана, 

вважає, що “…між роками 1299-1307, граф Григорій був іменований - 

“офіційним князем Русинів” - “Officialis Dux Ruthenorum”” (Шандор, 

1992, с.14). В.Пашуто вважав, що Руська Марка - це, ймовірно, якась 

прикордонна угорсько-руська територія із змішаним населенням. Таких 

територій було немало в зоні Карпат (Пашуто, 1968, с.334). Твердження 

В.Пашуто підтримав А.Назаренко, але висловив своє припущення, що 

Руська Марка могла знаходитись на території Паннонії (Назаренко, 1978, 

с.305). Також звертає увагу титул Dux Ruizorum, який носив син Іштвана І 

- Імре (1007-1031 рр.). Добросусідські відносини Візантійської імперії та 

Угорського королівства завершились династійним шлюбом, у 1018 р. Імре 

одружився на візантійській принцессі Аргірі, доньці Романа - міського 

префекта (епарха) Константинополя, (майбутнього візантійського 

імператора Романа ІІІ Аргіра з 1028 р.) (Михаил, Хронография, с.21, 268; 

http:/genealogy.euveb.cz.; http:/en. Wikipedia.org / wiki / Arpad_dynasty; 

Magyar, 1999, old.42-43). Можна припустити, що ініціатором цього шлюбу 

виступив імператор Василій ІІ Болгаробоєць (Скалабанович, 2004, с.121; 

Успенский, 2005, с.686; Чорній, 2007, с.65). Грецькі джерела фіксують 

нам, що Аргіри не відносилися до знатних сімейств, проте належали до 

класу великих землевласників у фемі Арменіак (Успенский, 2005, с.689). 

Видається дуже дивним те, що донька сім’ї Аргірів була дивовижним 

вибором нареченої для спадкоємця угорського трону. Якщо такий шлюб 

мав місце, то тільки після вступу Романа ІІІ на візантійський престол, 

опісля чого Іштван заснував Грецький монастир у долині Веспрема для 

дружини його сина. Також припускають іншу дату шлюбу Імре з Аргірою 

- 1022 р. Але тут можна поставити знак питання, а чи взагалі був такий 

шлюб. Є також припущення, що дружиною Імре була дочка польського 

короля Мешка ІІ Ламберта та його дружини Richeza (Ezzonen), як 

повідомляють Annales Sancte Crucis Polonici: “Stephanus rex…filium 

Emrich” одружений “Meszkone rege Polonie…filiam” (http:/en. 

Wikipedia.org / wiki / Arpad_dynasty). Професор загальної та церковної 

історії Санкт-Петербургської Духовної Академії Н.Скабаланович відносно 

Романа Аргіра зазначає, що він ще будучи шестирічною дитиною був 

заручений, а по досягненню повноліття одружився на якійсь Єлєні, яка 

завершила свої останні дні у 1032 р. і від неї мав доньку, котру імператор 

Конрад ІІ сватав для свого сина Генріха ІІІ (Скалабанович, 2004, с.132). 

Відомий угорський історик і дослідник доби середньовіччя Д.Крішто 

вважає, що найбільш ймовірно його дружиною була хорватська принцеса 

(Kristó, 2006, old. 112). Коли Імре помер, то мав титул Dux Ruizorum. Для 

пояснення цього титулу Д.Крішто наводить наступне: по-перше Імре був 

керівником королівської гвардії, по-друге він став вождем русів, якими 

232

була заселена Західна Угорщина, і по-третє, у зв’язку з війною 1030 р. 

Імре був намісником тієї частини Угорського королівства, яка займала 

межиріччя Лайти та Морви (Kristó, 2006, old.113). 

Щодо Руської Марки (Marchia Ruthenorum) на основі вищезазначених 

документів, думок, висловлювань та припущень дослідників, а також 

документу 1271 р. про відносини Іштвана V та чеського короля Отокара ІІ, 

де перший титулується як “Stephanus Dei gracia Ungarie, Dalmacie, Croacie, 

Rame, Servie, Gallicie, Lodomerie, Cumanie, Bulgarieque Rex…” - “Стефан 

божою милістю Угорщини, Далмації, Хорватії, Рами, Галичини, Волині, 

Куманії, Болгарії король” (Wenzel, 1862, old.247), згадуються руські князі 

Лев та Василь: “et Leonem generum nostrum, Ruthenorum Ducem;…; et 

Wazulem filium Wazule Duces Ruthenorum” (Wenzel, 1862, old.255), що дає 

можливість припустити її знаходження у Галицько-Волинському 

князівстві. 

Ключові слова: титул, король, вождь, князівство, руси, марка, 

документи. 

Миськов И.А. (г.Ужгород, Украина) 

“Rutheni”, “Dux Ruizorum”, “Marchia Ruthenorum” в седневековой 

Франции и Венгрии 


В статье рассмотрено употребление в документах терминов “Rutheni”, 

“Dux Ruizorum”, “Marchia Ruthenorum” в средневековой Франции и 

Венгрии. Если во Французском королевстве титул Ruthene, Ruthenensis 

имели графы Арманьяки, то в средневековой Венгрии на титул “Dux 

Ruizorum” (князь, вождь, герцог Руский) и историческое название 

“Marchia Ruthenorum” (Руская Марка) претендовали следующие регионы: 

Северо-Восточная Паннония (часть современных Венгрии, Австрии и 

Словении), Потисье, пограничная полоса в пределах Шариша, Земплина, 

Ужа и Берега, четыре комитата Берег, Мараморош, Угоча и Унг. 

Близок к локализации в Венгерском королевстве титула “Dux 

Ruizorum” венгерский историк - исследователь эпохи средневековья 

Д.Кришто. Он объясняет данный титул следующим образом: во-первых, 

сын Иштвана І - Имре был руководителем королевской гвардии, вовторых, 

он стал вождём русов, которыми была заселена Западная Венгрия, 

и в-третьих, в связи с войной в 1030 г. Имре был наместником части 

Венгерского королевства между реками Лайта и Морва. 

Относительно Руской Марки (Marchia Ruthenorum) также 

выдвигалось предположение, что эта территория могла находиться в 

233

Галицко-Волынском княжестве. Данный вопрос требует дальнейшего 

изучения. 

Miskov I.O. (Uzhgorod, Ukraine) 

“Rutheni”, “Dux Ruizorum”, “Marchia Ruthenorum” in the Medieval 

France and Hungary 

(Summary) 

The article under consideration is dedicated to the usage in the documents 

the terms “Rutheni”, “Dux Ruizorum”, “Marchia Ruthenorum” in the medieval 

France and Hungary on the basis of the source-monographic base available. 

Whereas in the French kingdom the title of Ruthene, Ruthenensis belonged to 

the Counts of Armanyaki, then in the medieval Hungary the following 

geographical regions claimed the title “Dux Ruizorum” (the Russian Prince, 

Leader, Duke) and the historic name “Marchia Ruthenorum” (Russian Mark), to 

wit north-eastern Pannonia (a part of present day Hungary, Austria and 

Slovenia), Potissya, a borderland within Shariski, Zemplinski, Uzhanski and 

Berezhski counties of the Hungarian kingdom, four counties of Bereg, 

Maramarosh, Ugocha and Ung. 

D.Krishto, a famous Hungarian historian and researcher of the medieval 

times, is close to the revelation of the “Dux Ruizorum” title in the Hungarian 

kingdom. He explains this title as the following. Firstly, Imre, the son of 

Ishtvan I, was the leader of the royal Guards. Secondly, he became the leader of 

Rusys, who inhabited the Western Hungary. Thirdly, because of the war of 

1030 Imre was the governor-general of the part of the Hungarian Kingdom 

which lay between the rivers of Layta and Morva. 

Concerning Russian Mark (Marchia Ruthenorum) on the documentary 

basis given in the article a supposition is made that this territory could belong to 

Galitski-Volinski principality. Certainly, this problematic question must find its 

decision. 

Додаток 

Грамота березького наджупана Георгія від 1 травня 1299 р. про 

припинення судової суперечки та примирення з одного боку Софрона, 

Соломона Степана, Зоварда, а з іншого Ладислава та Донча, синів Томи. 

Nos Gregorius, comes de Beregh, officialis Leu ducis Ruthenorum et 

quat[t]uor iudices nobilium de eadem. 

Damus pro memoria, quod in octauis B[eati] Georgii martyris, Sapranus, 

Solomon et Stephanus et Zoward, frater ipsorum, ab una parte, coram nobis 

personaliter constituti, Ladislaus et Donch, filii Thomae, ex altera, sana mente 

spontaneaque voluntate, utrarumque partium composiciones, omnes causas, 

234

usque nunc inter ipsos ventilatas, seu peractas, mediantibus nobis et aliis probis 

viris, in pacis unionem taliter devenerunt; quod, ipsas causas, inter ipsos 

ventilatas, cassationi reddiderint et se dari fecerint, tali obligatione interiecta. 

Quod, si qui ex ipsis causas supradictas suscitare niterentur, super quibus 

in pacem devenerunt, seu Ladislaus et Donch, frater suus, seu alius ex cognatis 

suis, ac Sapranus et fratres sui, ante litis ingressum centum marcas soluere 

teneantur. 

Datum in Lupret Nana in octauis supra dictis. Anno Domini millesimo 

ducentesimo nonagesimo nono. 

[Locus quat[t]uor sigillorum pendentium] (Купчинський, 2004, с.128- 

129). 

Ми, Григорій, граф з Берега, урядник князя Русі Лева, та четверо 

суддів від тутешньої знаті. 

Подаємо для пам’ятного запису, що на восьмий день [після свята] 

блаженного Георгія-мученика, особисто з’явившись перед нами, душевно 

здорові Софрон, Соломон, Степан та їхній брат Зовард, з одного боку, та 

Ладислав і Донч, сини Томи - з другого, за добровільним бажанням і 

згодою обох сторін, при посередництві нас та інших чесних людей дійшли 

до такого мирного єднання в усіх судових процесах, які досі між ними 

точаться чи відбуваються. У зв’язку з цим усі справи, які між ними ведуться, 

віддали на скасування і зробили так, щоб це було завершено, в 

чому і зобов’язалися. 

Якщо б хтось із них намагався поновити згадані суперечки, в яких 

вони дійшли до примирення, або Ладислав і Донч, його брат, чи хтось із 

родичів, або Софрон і його брати, то перед [заявою] початком спору 

повинен сплатити сто марок. 

Дано у Лупрет-Нані, на згаданий восьмий день, року Божого 1299. 

[Місце прикріплення чотирьох печаток] 


Архимандрит Василий Пронин. История православной церкви на 

Закарпатье. - Свято-Николаевский Мукачевский монастырь, 2005. 

Грушевський М. Історія України-Руси. - Львів, 1905. - Т.II. - XI - XIII вік. 

Дворецкий И.Х. Латино-русский словарь. - М., 1976. 

История Венгрии в 3 томах. - М., 1971. - Т.1. 

Кобаль Й. “Мархія Рутенорум” - країна руських // Екзиль. - 1996. - №1. - 

Ужгород, 1996. - С.37-40. 

235

Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. 2-ге видання із змінами та 

доповненнями / Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. 

Відп. ред. Я.Ісаєвич. - Львів, 1999. 

Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ 

- першої половини ХІV. Дослідження. Тексти. - Львів, 2004. 

Лелекач М. Про приналежність Закарпаття до Київської Русі в X - XI ст. // 

Наукові записки Ужгородського університету. - Ужгород, 1949. - Т.2. - С.28-39. 

Михаил Пселл. Хронография. - М., 1978. 

Максимишинец В. История православной церкви в Карпатской Руси: 

Монография. - Ужгород, 2004. 

Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Русі. - 

Ужгород, 1936. - Т.1. 

Назаренко А.В. О “русской марке” в средневековой Венгрии // Восточная 

Европа в древности и средневековье. - М., 1978. - С.302-305. 

Нариси історії Закарпаття. - Ужгород, 1993. - Т.1. 

Обличчя Закарпаття / Шандор Ф., Данилюк Д., Федака С., Ліхтей І. /. - 

Ужгород, 2001. 

Пап о. С. Історія Закарпаття. - Івано-Франківськ, 2001. - Т.1. 

Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - М., 1968. 

Петров А. Древнъишія грамоты по исторіи Карпаторусской церкви и 

іерархіи 1391-1498 гг. Репродукціи фотогафическихъ факсимиле. - Praha, 1930. 

Поп Д. Історія Подкарпатської Руси. - Ужгород, 2005. 

Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. - Ужгород, 2001. 

Скалабанович Н.А. Византийское государство и церковь в ХІ в. От смерти 

Василия ІІ Болгаробойцы до воцарения Алексея І Комнина. - СПб, 2004. - 

Книга І. 

Сова П. Прошлое Ужгорода. - Ужгород, 1937. 

Ставровський О. Словацько-польське-українське прикордоння до XVIII 

століття / Словацьке педагогічне товариство в Братиславі. Відділ української 

літератури в Пряшеві, 1967. 

Тиводар М.П. Етнографічне районування українців Закарпаття (за 

матеріалами традиційної культури другої половини ХІХ- першої половини ХХ 

ст.) // // Carpatika-Карпатика. Етнічні та історичні традиції населення 

Українських Карпат кінця XVIII - XX ст. - Ужгород, 1999. - Вип.6. - С.4-64. 

Успенский Ф.И. История Византийской империи. Период Македонской 

династии (867-1057). - М. - В 5 т. - Т.3. 

Хроники и документы времен Столетней войны / Пер., сост., предисл., 

прим., указат., генеал. табл., карты М.В. Аникеева; под ред. Ю.П.Малинина. - 

СПб., 2005. 

Чорній В. Історія Болгарії. - Львів, 2007. 

Шандор В. Закарпаття. Історично-правничий нарис від ІХ ст. до 1920 р. - 

Нью-Йорк, 1992. 

Anonymus. A Magyarok cselekedetei. - Budapest, 2004. 

Documents historiques relatifs à la vicomte de Carlat. - Monaco, 1900. 

236

Druilhet P. Archives de la ville de Lectoure: coutumes, statuts, reords du XIIIme 

au XVIme siècle. - Paris, 1885. 

Durrieu P. Documents relatifs à la chute de la maison d'Armagnas-Fezensaguet à 

la mort du comte de Pardiac. pub. pour la Société historique de Gascogne. - Paris, 

1883. 

Fejer G. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. - Budae, 1829. 

- T.III. - Vol.2. 

http:/genealogy.euveb.cz. 

http:/en. Wikipedia.org / wiki / Arpad_dynasty. 

Gesta Hungarorum. Літопис Аноніма про діяння угорців під час пошуків і 

віднайдення Батьківщини / Переклад з латинської та угорської Каміла 

Найпавера. - Ужгород, 2005. 

Györfy G. Az Arpadkori Magyarország történeti foldrajza. - Budapest, 1966. - I 

köt. 

Kristó G. Magyarország története. 895-1301. - Budapest, 2006. 

Lafforgue P. Histoire de la ville d'Auch, depuis de romains jusqu'en 1789. - 

Auch, 1851. 

Lutskay M. Historia carpato-ruthenorum. - T.II. - Budae, 1843 (рукопис). - 

Видання в Україні. - Лучкай М. Історія карпатських русинів. - Ужгород, 2000. - 

Т.2. 

Magyar kódex. Az Árpádok világa. Magyar művelődéstörténet a kezdetektől. - 

Budapest, 1999. - I köt. 

Monlezun J.-J. Historie de la Gascogne depuis les temps les plus reculés 

jusqu’à. - Auch, 1846. 

Recueil de divers titres et memoires concernant les affaires des Comtes de 

Foix…(Manuscript). 

Samaran C. La maison d’Armagnac au XVe siècle et les dernières luttes de la 

féodalité dans le Midi de la France. - Paris, 1907. 

Socéité des archives historiques de la Gironde. Archives historiques du 

département de la Gironde. - Paris- Bordeaux, 1859. 

Thurócy J. A magyarok krónikája. - Budapest, 1986. 

Wenzel G. Árpádkori Új Okmánytár. - Pest, 1862. - ІII köt. (1261-1272). 

Wenzel G. Árpádkori Új Okmánytár. - Pest, 1867. - VI köt. (890-1235). 

Wenzel G. Árpádkori Új Okmánytár. - Pest, 1869. - VII köt. (1235-1260). 

A Váradi regestrum. - Budapest, 1898. 

237

238

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Зомбор И.Т. (г.Ужгород, Украина) 

ИССЛЕДОВАНИЕ ЗАМКОВ ЗАКАРПАТЬЯ 

В историографии Верхнего Потисья, посвящённой средневековому 

военному зодчеству, отмечается более двух десятков замков, 

расположенных на территории современного Закарпатья. После 

трёхгодичной работы по их изучению, проведённой Институтом 

карпатоведения Ужгородского национального университета, из списка 

исключён ряд пунктов, не имеющих конкретной информации об их 

существовании. 

К достоверным замкам отнесены: Бронька, Виноградово (Канков), 

Квасово, Королёво (Нялаб), Мукачево, Невицкое, Сильце (Бодулив), 

Среднее, Ужгород и Хуст (рис.1). Между собой они отличаются временем 

существования. Возведение большинства замков в современной научной и 

научно-популярной литературе определено XI - XII вв. н.э. (Rappoport, 

1965, оld.61-66; Поп, Поп, 2004; Дзембас, Кобаль, 2005, с.22-24; Поп, 

2006). Предложенная датировка ключевых памятников средневековой 

истории региона не согласуется со временем создания подобных 

каменных фортификаций в Карпатском ареале, ранний этап которых 

связан с концом XIII - первой половиной XIV вв. н.э., то есть периодом 

после татаро-монгольского вторжения (Slivka, Vallašek, 1991). 

В сложившейся ситуации, для решения вопросов хронологии, в 

частности, для установления времени возведения замков, возникла 

необходимость обращения к археологическим материалам. Здесь следует 

отметить, что длительное беспрерывное функционирование и постоянные 

реконструкции Мукачевского, Ужгородского и Хустского замков привели 

к разрушению их ранних горизонтов. Это усложнило определение 

первоначального этапа возведения фортификаций. Среди остальных 

замков конкретные стратиграфические материалы были получены только 

на Невицком, где с 1991 года проводятся стационарные изыскания (нач. 

экспедиции - А.В.Дзембас). 

Разнобой в хронологии замков определил направленность работы 

средневекового отряда археологической экспедиции Ужгородского 

национального университета, сосредоточенную на изучении стратиграфии 

фортификаций, не располагавших до настоящего времени конкретным 

археологическим материалом. Это касается Виноградова, Королёва, 

Броньки, Среднего, Сильца и Квасова. 

Основная цель первого этапа исследований - создание 

стратиграфических колонок и установление на их основе хронологии 

памятников. Раскопки, проведённые в 2007 - 2009 гг., подтвердили 

правильность методики исследования замков. За эти годы были 

239

проведены раскопки Виноградовского, Королёвского, Броньковского и 

Середнянского замков (Прохненко, Гомоляк, Мойжес, 2007, с.219-255; 

2008, с.139-148; Прохненко, Гомоляк, Зомбор, 2008, с.189-192). 

В прошедшем полевом сезоне изучению подверглись замки в Сильце 

и Квасово, материалы которых рассматриваются ниже вместе с 

результатами исследований Середнего, не вошедшими в предыдущий 

сборник. 

Среднее (Ужгородский р-н). Замок находится на равнинной 

местности возле речушки Вели. Его центральную часть составляет 

трёхэтажная жилая постройка (размеры 18,6 х 16,5 м), наиболее 

сохранившаяся из всех сооружений. Вокруг неё располагался 

ограниченный каменными стенами замковый дворик. 

Фортификационная система замка представлена двумя линиями 

значительно снивелированных валов и заплывших землёй рвов, в плане 

подквадратной формы (рис.2). Воды протекающей около замка речушки в 

период функционирования замка заполняли эти рвы водой. 

Памятник (200 х 200 м) значительно разрушен в ходе строительных и 

сельскохозяйственных работ местным населением. Ощутимый удар по 

замку нанесла и деятельность реставраторов в 80-х гг. ХХ ст. Ими 

уничтожена большая часть центральной территории замка и изменён 

внешний вид валов и рвов, что не позволяет говорить об их реальной 

первоначальной высоте и глубине. 

На отдельных участках современная высота валов достигает 3,5 м. В 

ходе работ, по свидетельствам старожилов, нарушена и искусственная 

система циркуляции воды (трубы набора и слива), поступавшей из речки 

во рвы. С течением времени, в результате застаивания дождевой воды, они 

стали заболачиваться. 

Середнянскому замку посвящён ряд легенд, связывающих его 

постройку с орденом тамплиеров (Гладкова, 2005, с.175-179). В научной 

литературе возведение замка датируется XII в. н.э. (Rappoport, 1965, 

old.61-66; Поп, 2001, с.340; Поп, Поп, 2004, с.40; 2007, с.74). Как аргумент 

в пользу такой сравнительно ранней даты постройки приводятся данные 

архитектуры, в первую очередь, планировки. При хронологическом 

определении застройки трудно объяснить наличие во внутренней 

забутовке коренных стен замка обломков кирпичей, датировка которых 

значительно младше предложенной. Кроме того, отмечаем, что время 

возведения замка не подтверждено данными письменных источников. Не 

вдаваясь в анализ особенностей памятника, проведённый архитекторамимедиевистами, 

констатируем, что замки аналогичной планировки на 

территории Венгерского королевства, в состав которого входил и регион, 

датируются более поздним временем (Történelem…, 2007, old.84). 

240

Отсутствие в историографии единого мнения о времени возведения 

замка и периода его существования заставило нас провести 

археологическое обследование памятника. 

Фиксация стратиграфии стала первоочередным заданием для 

экспедиции университета. Установлено, что предшедствующими нашим 

исследованиям “работами” реставраторов уничтожен культурный слой 

внутри центральной постройки, а полученные нестратифицированные 

материалы датировались монетами Марии Терезии (XVIII в. н.э.), 

опубликованными в районной прессе. 

В ходе изучения памятника был снят топографический план 

визуально определяемых остатков фортификаций и помещений, а также 

заложен раскоп для определения стратиграфии. 

Раскоп I (22 х 4 м) перерезал площадку от южного угла центральной 

постройки до первого рва (рис.3). Мощность культурного слоя до 2,8 м. 

Он состоял из прослоек глины от серого до чёрного (в основе) цвета. 

Остатки стен зафиксированы в кв.ВГ-1-2 и кв.Ж-1-2 с глубиной 

фундамента не менее 2,4 от уровня репера. Основа не прослежена в связи 

с заполнением раскопа водой. Наиболее ранней находкой здесь выступает 

венгерская монета 1543 г., отчеканенная из бронзы и определённая как 

номинал Фердинанда І (1526 - 1564 гг.) (рис.7, 11). Она свидетельствует о 

возведении каменных стен на этом участке не ранее XVI в. н.э. 

На глубине от 0,5 до 1,5 м обнаружены прожжённые слои земли, а 

также ядро, возможно мортирное, и мушкетные пули (рис.7, 5-6,8), что не 

исключено связано с осадой замка. 

Исходя из вышеизложенного, в первую очередь, сильного разрушения 

территории замка в новейшее время, чёткие выводы о времени его 

существования не представляются возможными. Однако, исходя из 

стратиграфии, хотя и довольно повреждённой в предыдущие столетия, и 

вещевого материала, можно выделить два горизонта существования замка. 

Горизонт І. В него входят керамика и ряд индивидуальных вещей. 

В ассортимент керамических изделий входили гончарные горшки и 

кувшины, изготовленные из хорошо отмученного теста с примесью 

мелкозернистого песка, цвет серый, обжиг печной. Горшки составляют, в 

основном, сосуды с сильно профилированными венчиками, частично 

снабжёнными “манжетами”. Плечики высокоприподняты, тулово 

овальное или округлое. Диаметр венчиков от 11,3 до 32,6 см (рис.4, 1- 

20,22-23,25,27-28). Кувшины известны в мелких фрагментах (рис.4, 21). 

Как добавление в коллекцию посуды, выступают крышки с 

коническим туловом, снабжённые ручками. Между собой крышки 

отличаются высотой основания (рис.4, 24,26,29). 

Горизонт II. Представлен изделиями из глины и вещами, 

откованными или отлитыми из железа. 

241

Керамическую коллекцию составляют горшки, кувшины, крышки и 

кафель. Горшки и кувшины аналогичны посуде горизонта I. Среди 

горшков выделяется экземпляр, поверхность которого покрыта росписью 

в виде горизонтальных и волнистых линий коричневого цвета, 

нанесённых по верхней части округлобокого тулова. Диаметр венчика - 

15,2 см (рис.5, 2). Следует отметить и находку верхней части кувшина. 

Его тулово округлобокое, горло узкое с манжетом, петлевидная ручка 

прикреплена к манжету и плечику. Диаметр венчика - 4 см, плечики 

украшены горизонтальными врезными линиями (рис.5, 1). 

Отдельную группу составляют обломки кафеля (24 экз.). Кафель 

изготовлен из хорошо отмученного глиняного теста с примесью 

мелкозернистого песка, обжиг печной. За исключением шести 

экземпляров без поливы (рис.6, 6,13-14,17,20-21), покрыт глазурью 

зелёного цвета (рис.6, 1-5,7-12,15-16,19,22-23) или полихромной 

росписью. Конкретные рисунки, из-за фрагментарности, не определены, за 

исключением части верхней окантовки печи с антропоморфным 

изображением и датой - 1632 год (рис.6, 1). Полная аналогия последней 

плитке известна в материалах Кишвардского замка (Földing, 1997-1998, 

оld.282, kép.27). 

Индививидуальные находки второго горизонта составляют: кубок, 

трубки для курения, пряслице, ключ и наконечник арбалетной стрелы 

(рис.7, 1-4,9-10). 

Полученный в ходе раскопок Середнянского замка материал 

определяется XVI - XVII вв. н.э., возможно, XVIII в. н.э. (Uličný, 2004). 

Ранее предложенная дата возникновения замка (XII в. н.э.) материалами 

полевого сезона 2008 года не подтверждена. 

Зафиксированная на данном участке дата возведения замка является 

предварительной. В связи с этим, возникает необходимость дальнейшего 

исследования для её подтверждения, в первую очередь, на основании 

письменных источников и архитектурных особенностей замка. Считаем, 

что в решении вопроса должен учитываться и процесс создания 

расположенных невдалеке винных подвалов. Камни, полученные при их 

сооружении, были наиболее реальным материалом для постройки замка. 

Дата строительства подвалов, начало XVI в. н.э., согласуется с 

полученными нами данными о времени возникновения 

фортификационных сооружений. Однако этот вопрос может быть решён 

лишь после проведения анализов породы с обоих пунктов. 

В полевом сезоне 2009 г. работы проводились на Силецком и 

Квасовском замках, где были вскрыты небольшие участки, материалы 

которых послужили основанием для определения времени их 

существования. 

242

Сильце (Иршавский р-н). Памятник расположен к северу от села, на 

вершине горы Бодулив. С северной и северо-западной сторон подножье 

горы было заболочено, с юго-восточной, в 200 м от подножья, протекает 

р.Иршавка, впадающая в р.Боржаву. Восточный и северо-западный 

склоны горы крутые, юго-западный - пологий. 

Контуры замка были определены по остаткам каменного фундамента. 

В плане он квадратной конфигурации, размером 32 х 32 м. С северной и 

южной сторон замок дополнительно защищался возведёнными вдоль стен 

рвами и валами (рис.8). 

Упоминания о памятнике в письменных источниках отсутствуют. В 

сложившейся ситуации для определения времени функционирования 

замка могут быть использованы только материалы археологических 

исследований. 

Первоначально памятник изучался в 1981 г. экспедицией под 

руководством С.И.Пеняка. На основании собранного керамического 

материала исследователем выделено три культурно-хронологических 

горизонта (III - II вв. до н.э., ХІ - XIІ вв. н.э. и XIII - XIV вв. н.э.). 

Последний был связан с возведением замковых стен (Пеняк, Попович, 

Потушняк, 1983, с.306). 

В 1991 г. работы в урочище Бодулив возобновил А.В.Дзембас. Им 

выявлено незначительное количество фрагментарной керамики, 

определённой гальштатским периодом и эпохой средневековья (X - XI вв. 

н.э.) (Дзембас, 1991). 

Ограниченный материал, полученный при исследовании Бодулива, 

заставил вновь обратить внимание на этот пункт. С целью приобретения 

дополнительных данных были заложены раскоп и два шурфа на участке, 

ограниченном каменным фундаментом. 

Раскоп I, площадью 4 х 6 м, привязан к северо-западному углу 

разрушенного сооружения. Верхний слой (0,4 м) состоит из 

образовавшихся при разборке стен местными жителями завалов камней. 

Под ним, до материка, залегает культурный слой мощностью до 0,8 м 

(рис.9). В его заполнении незначительное количество лепной 

гальштатской (рис.10, 4-5) и гончарной средневековой керамики (рис.10, 

1-3). 

Аналогичная ситуация прослежена и в шурфах. Единственный объект 

- очаг, обнаружен в шурфе 1 (рис.9). В плане он округлой формы, 

диаметром 1 м и глубиной 0,2 м. В заполнении очага находился уголь, а 

рядом с ним выявлены фрагменты средневековых горшков (рис.10). 

В шурфе 2, кроме обломков посуды, под завалами камней, найдена 

часть курительной трубки (рис.10, 8), характерной для XIX ст. (Březinová, 

Samuel a kol., 2007, obr.118, j; s.140). Эта находка и название горы у 

243

местного населения как “каменоломни” свидетельствует о разборке стен 

замка на стройматериалы в новое и новейшее время. 

Керамика, полученная в ходе исследования Бодулива, позволяет 

определить время существования замка второй половиной XIII в. н.э. 

(рис.10, 1-3,6-7,9) (Uličný, 2004; Прохненко, Гомоляк, Мойжес, 2008, 

с.139-148). 

Квасово (Береговский р-н). Расположен на восточной окраине села. 

Замок занимает вершину скалистого холма, северный и северо-восточные 

склоны которого, выходящие к р.Боржаве, крутые, южный и югозападный 

- пологие. 

Часть фортификационного комплекса уничтожена в результате 

хозяйственной деятельности ХХ ст. На сегодняшний день от замка 

сохранились фундамент и часть стен, выложенных из крупных 

андезитовых плит. Их толщина до 2 м. 

В плане замок имел форму прямоугольного треугольника с круглой 

башней в южном углу. Площадь центральной части - 450 кв. м. 

Внутренний диаметр башни - 9 м. К ней примыкает ров, до 4 м глубиной, 

проложенный вдоль западной стены замка (рис.11). 

Раскоп I, размером 3 х 4 м, заложен у западной стены. Культурный 

слой вскрытого участка мощностью до 3,2 м. Его верхний горизонт (1 м) 

состоял из строительного мусора (камни, кирпичи, штукатурка). Ниже 

залегали слои тёмно-серой и светло-коричневой глины. Материк, 

представляющий собой скальную породу, покрыт слоем камней, 

толщиной 0,2 - 0,3 м. 

В центральной части раскопа, под завалами строительного мусора, с 

глубины 1 м, были прослежены контуры ямы, диаметром - 1 м и глубиной 

- 1,25 м. В её основании выявлен боковой отвод к замковой стене (рис.12). 

Заполнение ямы состояло из тёмной глины со значительным содержанием 

керамики и костей животных и рыб (см. Мойжес В.В. Анализ 

остеологического материала Квасовского замка). 

Основным вещевым материалом, полученным в ходе исследования 

замка, являются гончарные горшки. Они сформованы из хорошо 

отмученного теста с примесью мелкозернистого песка, цвет серый, обжиг 

печной. Венчики сосудов сильно профилированы, как правило, снабжены 

“манжетами” или валиками с защипами. Плечики высокоприподняты, 

тулово овальное или округлое (рис.13). Согласно аналогиям со 

средневековых памятников Верхнего Потисья, эта посуда датируется XVI 

в. н.э. (Uličný, 2004, Прохненко, Гомоляк, Мойжес, 2007), что 

подтверждается двумя венгерскими монетами Фердинанда І (1526 - 1564 

гг.), чеканки 1553 и 1555 гг. (рис.14, 21-22). 

Кроме керамики, в ходе исследования замка, были обнаружены 

находки из металла. Это железные гвозди, наконечник арбалетной стрелы, 

244

мушкетные пули и бронзовые орнаментированные пластины (рис.14, 1- 

20). 

Изучение Квасовского замка даёт возможность говорить о двух 

этапах существования насельников на этой территории. Первые обитатели 

пришли сюда во II тыс. до н.э., а в начале XVI в. местное население 

приступило к возведению замка. 

Таким образом, в результате проведённой работы археологической 

экспедиции Ужгородского национального университета в 2008 - 2009 гг. 

получены предварительные данные о возникновении и периоде 

существования трёх замков Закарпатья. Начало создания каменных 

укреплений в Сильце определено XIII в. н.э., в с.Квасово и с.Среднем - 

XVI в. н.э. Также отмечено наличие на этих памятниках горизонтов эпохи 

бронзы. 

Полученные материалы значительно дополняют информацию о 

средневековом военном зодчестве Верхнего Потисья, однако для 

конкретизации основных этапов истории региона необходимы 

дальнейшие широкомасштабные исследования замков. 

Ключові слова: Верхнє Потисся, замок, вал, ров, кераміка, монети, 

датування. 

Прохненко І.А., Гомоляк О.М., Зомбор І.Т. (м.Ужгород, Україна) 

Дослідження замків Закарпаття 


У польових сезонах 2008 - 2009 рр. середньовічним загоном 

археологічної експедиції Ужгородського національного університету 

досліджувались Середнянський, Сілецький та Квасівський замки. На 

підставі проведених робіт попередня дата початку функціонування замку 

в с.Сільце визначається XIII ст. н.е., а в с.Квасово і с.Середнє - XVI ст. н.е. 

Також підкреслюється наявність на цих пам’ятках горизонтів епохи 

бронзи. 

Prochnenko I., Gomoljak O., Zombor I. (Uzhgorod, Ukraine) 

The Researchment of Transcarpatian Castles 

(Summary) 

The Serednjanskij, Sileckij and Kvasivskij castles were researched by the 

medieval detachment of the archaeological expedition of the Uzhgorod national 

university in the proofing seasons of the 2008 - 2009. On the basis of 

excavations which were held the previous date of the beginning of the 

245

functionality of the castle in the village of Silce was determined by the XIII 

century AD and in villages of Kvasovo and Seredne - XVI centuries AD. The 

availability of horizons of the Bronze epoch on this monuments is also marked. 


Гладкова Л.М. Тайны Середнянского замка // Carpatica-Карпатика. 

Давнина і сучасність. - Ужгород, 2005. - Вип.33. - С.175-179. 

Дзембас А.В. Отчёт отряда археологической экспедиции Ужгородского 

государственного университета / Отчёт о полевых исследованиях. - Ужгород, 

1991. 

Дзембас О., Кобаль Й. Невицький замок. - Ужгород, 2005. 

Пеняк С.И., Попович И.И., Потушняк М.Ф. Раскопки в Закарпатье // АО. 

1981 г. - М., 1983. - С.306. 

Поп И.И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. - Ужгород, 2001. 

Поп И.И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. - Ужгород, 2006. 

Поп Д., Поп И. Замки Подкарпатской Руси. - Ужгород, 2004. 

Поп Д., Поп И. Путешествие по архитектурным памятникам 

Подкарпатской Руси. - Ужгород, 2007. 

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Мойжес В.В. Результаты исследования 

Виноградовского и Королёвского замков в 2007 году // Carpatica-Карпатика. - 

Ужгород, 2007. - Вип.36. - С.219-255. 

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Мойжес В.В. Результаты исследования 

Броньковского замка // Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.38. - C.139- 

148. 

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Зомбор И.Т. Середнянский замок // 

Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.38. - C.189-192. 

Březinová G., Samuel M. a kol. “Tak čo, našli ste niečo?” Svedectvo 

archeológie o minulosti Mostnej ulice v Nitre. - Nitra, 2007. 

Földing Z. A kisvárdai vár XV-XVII. Századi kályhacsempái // JAMÉ. - 1997- 

1998. - XXXIX-XL. - Old.265-309. 

Rappoport P.A. Kárpátaljai kőzépkori várak // AÉ. - 1965. - kőt.92. - 1. - 

Old.61-66. 

Slivka M., Vallašek A. Hrady a hrádky na Východnom Slovensku. - Košice, 

1991. 

Történelem. A középkor és a kora újkor története 6. - Szeged, 2007. 

Uličný M. Premeny východoslovenskej keramiky v 13. - 17. storočí [na poklade 

analýzy keramického fondu z hradu Šariš] / Dizertačná práca. - Prešov, 2004. 

246

247

248

249

250

251

252

253

254

255

256

257

258

259

260


Prochnenko I.А. (Uzhgorod National University, Ukraine) 

METALLOGRAPHIC ANALYSIS OF IRON OBJECTS FROM CASTLE 

BRONKA, TRANSKARPATHIAN UKRAINE 

Introduction. Long Medieval period covered also many changes and 

developments in economy, in techniques and technologies of production 

processes. It is very important to study the hints and conditions of changes in 

industrial technologies leading to highly effective modern techniques and 

technologies in present. In the field of ferrous metallurgy, smelting technologies 

at the beginnings of Medieval were performed in small shaft smelting furnaces 

with yield of about 10 kg. The last phase of Medieval was characteristic by 

work of first charcoal blast furnaces (Mihok, 2006, p.173-184). It was giant 

step, from small “pocket” metallurgy to mass production. How the development 

advanced? What was the spread of technologies in larger geographic regions? 

To answer these and many more questions, it is necessary to study collections 

of Medieval finds related to production and working of iron. 

Excavations of Medieval castles and towns produce usually rich 

collections of ferrous metallurgy finds, i.e. smelting and smithy slag, parts of 

furnaces, iron objects, equipments of smithies. Author of this paper studied a lot 

of such collections from Slovakia (Mihok, Lavrinčíková, Béreš, 2005, p.143- 

180; Mihok, Čaplovič, 1993, p.44-45; Jenčová, Mihok, Briančin, 1995, p.265- 

278; Mihok, Roth, 1997, p.183-192; Mihok, Pribulová, Labuda, 1996, p.287- 

306; Mihok, Vargová, 2003, p.67-96), Czech Republic (Mihok, Pribulová, 

Unger, 1999, p.115-131) and Italy (Mihok, Pribulová, La Salvia, 1999, p.192- 

212). Research of ferrous metallurgy finds from Transcarpathian Ukraine 

Medieval castles and towns has just started (Mihok, Prochnenko, 2008, p.149- 

165). Because of importance of such evaluation the study of iron objects from 

castle Bronka, described in this paper, is the next step to cover the very 

important part of Transcarpathian Ukraine industrial history. 

Archaeological situation. Archaeological expedition of the Uzhgorod 

National University in spring 2008 made excavations of the castle situated 

south-east of village Bronka, Irshava district, Transcarpathian Ukraine. The 

castle is situated on the tip of steep hill named Tzar hill, flown round by the 

river Rika. Small castle (30 x 15 m) consist of two buildings: round guarding 

bastion and habitable house. 

The finds from excavations (ceramics, metallic objects) enabled to date the 

stone walls to the end of the XIII th century A.D. and main horizon of the castle 

existence to the first half of the XIV th century A.D. A small group of ceramic 

finds was dated to the XV th century A.D. 

261

Five metallic objects were selected for metallographic analysis. They were 

dated to the period of the castle existence, end of the XIII th - beginning of the 

XV th centuries A.D. One of the objects, iron strake covered by lead, was dated 

more exactly to the XIV th century A.D. 

Methods of metallographic analysis. Five iron objects found in the 

Bronka castle site were selected for metallographic analysis. Three of them, 

object no.1 - fighting knife, object no.2 - strake, object no.5 - nail, were in 

original state, next two, objects no.3 and no.4 - knives, were in fragments. The 

samples from the objects were taken with the help of a saw. Next the samples 

were mounted in mounting resin and metallographic surfaces were prepared by 

grinding and polishing. The surfaces were observed under metallographic optic 

microscope first in non-etched, next in etched states. As an etching agent nital 

(solution of nitrid acid in alcohol) was used. Interesting features observed on 

metallographic surfaces both in non-etched and etched states were 

photographically documented. 

Results of metallographic analysis. Sample 1. Fighting knife. The 

object no.1, fighting knife, is in Fig.1. The method of sample taking is shown in 

Fig.2. The sampling method allowed to observe and study both edge and body 

of the knife. The sketch of analysed metallographic surface is in Fig.3. The 

numbers in the sketch mark the spots where different structures were observed. 

Fig.1. Object no.1. Fighting knife. 

Fig.2. Object no.1. Fighting knife. Method of sample taking. 

Fig.3. Object no.1. Fighting knife. Analysed metallographic surface. 

262

Bands of smithy inclusions and bands of scales were observed on the 

metallographic surface prior to etching (Fig.4). Etching revealed only ferritic 

structure of non-carburised iron in the body of the knife (Fig.5, spot 1). Down 

to the edge deep surface carburisation appeared (Fig.6, spot 2). Fig.7 shows 

metallographic surface near the edge, where carburisation of both surfaces is 

visible (spot 3). Metallographic surface of the very edge, spot 4, is in Fig.8. 

Fig.4. Smithy inclusions in sample 1. 

Fig.5. Ferritic structure of non-carburised iron in spot 1. Sample 1. 

Fig.6. Deep surface carburisation in spot 2. Sample 1. 

263

Fig.7. Deep carburisation on both sides of the metallographic surface. Spot 

3. Sample 1. 

Fig.8. Structures on the edge of the knife. Spot 4. Sample 1. 

Fighting knife was produced from non-carburised iron. Next, after 

reaching the final shape, the edges of the knife were deep carburised. Such 

production method was very suitable for massive weapon like fighting knife. 

The knife had tough body that resulted from use of non-carburised iron and 

hard edges, result of deep carburisation. 

Sample 2. Strake. The object no.2, strake (of a wheel) is in Fig.9. The 

sample was taken from the arm of the object (Fig.10). The sketch of analysed 

metallographic surface is in Fig. 11. Bands of smithy inclusions and bands of 

scales were found on non-etched metallographic surface. One band of smithy 

inclusions (Fig.12), stretched from one side of the metallographic surface to the 

other, as depicted in Fig.11. Probably it was the place of welding of two iron 

semi-products during production of the strake. Etching revealed fine grained 

ferritic-pearlitic structure of low carburised iron on bigger part of the 

metallographic surface. This very uniform ferritic-pearlitic structure was 

separated by band of smithy inclusions from middle grained ferritic structure of 

non-carburised iron on smaller part of the surface. Boundary between the two 

structures with the band of smithy inclusions is in Fig.13, spot 1. 

264

Fig.9. Object no.2. Strake. 

Fig.10. Object no.2. Strake. Method of sample taking. 

Fig.11. Object no.2. Analysed metallographic surface. 

Fig.12. Band of smithy inclusions on the metallographic surface of sample 

2. 

265

Fig.13. Structures in spot 1. Sample 2. 

The strake (of a wheel) was produced by welding of two iron semiproducts 

made of non-carburised or low carburised iron. Iron of this kind with 

tough properties was fully suitable for production of strake. Very uniform 

structures found on both parts of the metallographic surface demonstrate high 

skills of the local blacksmiths, producers of the strake. 

Sample 3. Knife. The object no.3, fragment of a knife, is in Fig.14, the way 

of sample taking is depicted in Fig.15. The sample was taken from the end of 

the fragment and covered whole cross-section from the back to the edge of the 

knife. The sketch of analysed metallographic surface is in Fig.16. 

Fig.14. Object no.3. Fragment of knife. 

Fig.15. Object no.3. Fragment of knife. Method of sample taking. 

Fig.16. Object no.3. Fragment of knife. Analysed metallographic surface. 

266

Only a few particles of smithy inclusions and scales were found by 

observation of the metallographic surface in non-etched state. One bigger 

particle of scale is shown in Fig.17. Etching visualised very interesting 

distribution of different structures. The back of the knife, spot 1, was deep 

carburised to about 0,7 - 0,8% C (Fig.18), with resulting pearlitic structure. As 

can be seen from the Figure, pearlitic structure gradually changed to pearliticferritic 

structure with lower carbon content. It documented carburisation of the 

knife back, not welding of the pre-prepared carburised iron semi-product on the 

knife back. Down in the knife body towards the edge ferritic structure of noncarburised 

iron prevailed (Fig.19, spot 2), but in one side of the metallographic 

surface one place with deep carburisation, documented by pearlitic and 

pearlitic-ferritic structures was found (Fig.20, spot 3). Area of the edge was 

deep carburised, as documented by pearlitic structures. Fig.21, spot 4, shows 

increase of carbon contents toward the very edge. The structures on the very 

edge are martensitic (Fig.22, spot 5) documenting quenching of this deep 

carburised part. 

Fig.17. Scale particle on the metallographic surface of sample 3. 

Fig.18. Deep carburisation in spot 1. Sample 3. 

267


Fig.20. Carburisation by one side of the metallographic surface. Spot 3. 

Sample 3. 

Fig.21. Deep carburisation near the edge. Spot 4. Sample 3. 

268

Fig.22. Martensitic structure after quenching on the very edge. Spot 5. 

Sample 3. 

Utility value of the knife was very high. The sense of the knife back 

carburisation is not clear, but non-carburised iron in the knife body and deep 

carburisation of the edge with subsequent quenching led to production of 

perfect knife with very hard edge. 

Sample 4. Knife. The object no.4, fragment of a knife, is in Fig.23, the way 

of sample taking is shown in Fig.24. The sample was taken from the end of the 

fragment with hope to study distribution of structures of the whole crosssection. 

Unfortunately, the fragment was corroded in such extent, that only a 

few places with solid iron remained. The fact obstructed any serious study of 

the knife construction method. The structures of two different pieces of solid 

iron, that remained in corrosion products, were observed after etching. One of 

them, shown in Fig.25, presents carburised iron with about 0,3% C, resulting in 

ferritic-pearlitic structures. The second one, shown in Fig.26, presents noncarburised 

iron with ferritic structure. Presence of both types of structures could 

lead to explanation the knife had non-carburised body and carburised edge. 

Such construction method of knife was common. 

Fig.23. Object no.4. Fragment of knife. 

Fig.24. Object no.4. Fragment of knife. Method of sample taking. 

Fig.25. Ferritic-pearlitic structure of carburized iron. Sample 4. 

269

Fig.26. Ferritic structure of non-carburised iron. Sample 4. 

Sample 5. Nail. The object no.5, nail, is in Fig.27. The sample was taken 

by cross-section cut of the nail trunk over the tip (Fig.28). Because of very 

small object and its partly corroded state it was not sure if the very tip of the 

nail was preserved. The sketch of the metallographic surface is in Fig.29. 

Fig.27. Object no.5. Nail. 

Fig.28. Object no.5. Nail. Method of sample taking. 

Fig.29. Object no.5. Nail. Analysed metallographic surface. 

Observation of the metallographic surface in non-etched state showed very 

clean iron metal with only one cluster of smithy inclusions. Etching of the 

sample visualised on the whole metallographic surface only middle and coarse 

270

grained ferritic structures of non-carburised iron (Fig.30, spot 1). No traces of 

carburisation penetrating from the tip were observed. 


It was common method to produce nails, objects of consumption character, 

from non-carburised iron, as toughness was the main quality characteristics of a 

nail. Many nails were subsequently treated by carburisation of the tips, in some 

cases also the heads. Because of the corroded state of the analysed nail it was 

difficult to say if the very tip was carburised or not, but, usually, such small 

nails were not treated. 

Discussion. Five iron objects were analysed in described research. Object 

no.4, knife, was in very corroded state. This fact did not allow to draw any 

satisfying results concerning production method of this knife. Next two knives, 

that were in the analysed set, were suitable for analysis. Though they were not 

designed for the same use, one of them was fighting knife, the second one was 

normal smaller knife, their production methods were similar. Both had noncarburised 

ferritic iron in the body and carburised, in case of the smaller knife 

also quenched edge. 

Such production technology was proper, resulting in knife with tough body 

and hard edge. The technology was common, found also in analysis of knives 

from many other Medieval sets of iron objects (Mihok, Vargová, 2003, p.67- 

96). The knives found in site Banská Štiavnica - Old Town (Mihok, Pribulová, 

Labuda, 1996, p.287-306) were produced by welding of deep carburized iron 

semi-product (edges) to non-carburised iron ones (body). Such advanced 

technique was not found in analysis of the knives from the Bronka castle. 

The strake of the wheel was the object under stress during the use. For 

such situation non-carburised iron material with tough properties was the best 

choice. In fact, it was the situation found by metallographic analysis of the 

strake from the Bronka castle. 

Many collections of iron objects finds contain also nails. Three main ways 

of their production were found: 1) production of nail from non-carburised iron 

material without any subsequent treatment; 2) production of nail from noncarburised 

iron material with subsequent carburisation of nail tip; 3) production 

271

of nail from non-carburised iron material with subsequent carburisation of tip 

and head of nail. Production method depended on shape and demanded use of 

nail (Mihok, Pribulová, Labuda, 1966, p.287-306; Mihok, Vargová, 2003, p.67- 

96; Mihok, Pribulová, Unger, 1999, p.115-131; Mihok, Prochnenko, 2008, 

p.149-165). The nail from the Bronka collection was produced by the first, most 

common method. 

Conclusions. Five iron objects found in excavations of Medieval castle 

Bronka were submitted to metallographic analysis. The results are as follow. 

1. The knives were produces by standard, common method. They were 

manufactured from non-carburised iron material, next the edge was deep 

carburised, in case of one knife also quenched. The knives were tough in body 

and hard in edges. Suitable utility properties resulted from this method. 

2. The strake of the wheel was manufactured from non-carburised iron 

material. Tough properties of the strake were substantial for its use. 

3. The nail was produced from non-carburised iron material without any 

subsequent treatment. It was the most common method used for production of 

iron nails. 

4. The results give evidence about good skills and knowledge of local 

blacksmiths, comparable with knowledge of blacksmiths from other 

contemporary Central European sites. 

Ключові слова: середньовіччя, замок, археометалургійний аналіз, 

ковальські операції, виробничий регіон, шпора, ніж. 

Мігок Л. (м.Кошице, Словаччина), 

Прохненко І.А. (м.Ужгород, Україна) 

Металографічний аналіз залізних речей з Броньківського замку, 

Закарпатська обл. України 


У польовому сезоні 2008 року археологічною експедицією УжНУ 

досліджувався Броньківський замок, який знаходиться в Іршавському 

районі Закарпатської області України. В ході пошуків зібрана колекція 

залізних виробів, для п’яти з яких був проведений металографічний 

аналіз. Це два бойові й один кухонний ножі, шпора та цвях, які датуються 

кінцем XIII - XIV ст. н.е. 

Результати аналізу свідчать про застосування різноманітних 

ковальських операцій при виготовленні даних речей, а порівняння 

середньовічної технології металообробки на території Закарпаття, 

Словаччини та Чехії дозволяє вважати їх єдиним виробничим регіоном. 

272

Мигок Л. (г.Кошице, Словакия), 

Прохненко И.А. (г.Ужгород, Украина) 

Металлографический анализ железных предметов с Броньковского 

замка, Закарпатская обл. Украины 


В полевом сезоне 2008 года археологической экспедицией УжНУ 

исследовался Броньковский замок, находящийся в Иршавском районе 

Закарпатской области Украины. В ходе изысканий собрана коллекция 

железных изделий, для пяти из которых проведён металлографический 

анализ. Это ножи (два боевых и один кухонный), шпора и гвоздь, 

датирующиеся в рамках конца XIII - XIV вв. н.э. 

Результаты анализа свидетельствуют о применении разнообразных 

кузнечных операций при изготовлении данных предметов, а сравнение 

средневековой технологии металлообработки на территории Закарпатья, 

Словакии и Чехии позволяет считать их единым производственным 

регионом. 

Literature 

Jenčová M., Mihok Ľ., Briančin J. Metallurgical Workshop Found in Čičva 

Castle // ŠZ AÚ SAV. - 1995. - 31. - P.265-278. 

Mihok Ľ. Beginnings of Iron Smelting in the Central Carpathians Region // 

Metalurgija - Journal of Metallurgy. - 2006. - 2-3. - P.173-184. 

Mihok Ľ, Čaplovič D. Find of Slag from Iron Production in Gothic Well in 

Košice // Hutnícke listy. - 1993. - 2. - P.44-45. 

Mihok Ľ., Lavrinčíková R., Béreš J. Production and Working of Iron in Košice 

at the End of Medieval and Beginning of New Ages // East Slovak Antiquity. - 2005. 

- VII. - P.143-180. 

Mihok Ľ., Pribulová A., Labuda J. Production of Iron Objects in Banská 

Štiavnica - Staré mesto Settlement // SA. - 1996. - XLIV. - 2. - P.287-306. 

Mihok Ľ., Pribulová A., La Salvia V. Smithy Production in Medieval Town 

Leopoli - Cencelle // East Slovak Antiquity. Special Issue. - 1999. - P.192-212. 

Mihok Ľ., Pribulová A., Unger J. Smithy Production in Medieval Castle 

Lelekovice, South Moravia // East Slovak Antiquity. Special Issue. - 1999. - P.115- 

131. 

Mihok Ľ., Prochnenko I.A. Analysis of Iron Objects from Korolevo and 

Vinogradovo Castles // Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 2008. - Вип.37. - P.149- 

165. 

Mihok Ľ., Roth P. Smithy Workshop on Ľubovňa Castle // SA. - 1997. - XLV. - 

1. - P.183-192. 

Mihok Ľ., Vargová R. Metallographic Analysis of Medieval Objects from Spiš 

Castle // HC. - 2003. - 34. - P.67-96. 

273


АНАЛИЗ ОСТЕОЛОГИЧЕСКОГО МАТЕРИАЛА КВАСОВСКОГО 

ЗАМКА 

Весной 2009 г. средневековым отрядом археологической экспедиции 

Ужгородского национального университета исследовался замок, 

расположенный в с.Квасово Береговского р-на Закарпатской обл. В ходе 

проведённых работ, наряду с керамикой и изделиями из металла, 

датированными XVI в. н.э. (см. Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Зомбор 

И.Т. Исследование замков Закарпатья в 2009 году), собрана коллекция 

костей животных (243 экз.), в большинстве случаев порубленных на 

несколько частей, что позволяет определить их как остатки трапезы. 

Результаты анализа остеологического материала позволяют сделать 

предварительные выводы о такой важной отрасли деятельности жителей 

замка и обслуживающего его населения, как животноводство и, в первую 

очередь, определить видовой состав стада, чем дополняются полученные 

ранее (2007 - 2008 гг.) данные по Королёвскому, Виноградовскому, 

Броньковскому и Середнянскому замкам (Пьянчак, Прохненко, 2008, 

с.166-177). Учитывая ограниченную исследованную площадь на 

Квасовском замке (12 кв. м) и фрагментарность остеологического 

материала отмечаем, что процентное соотношение видов животных 

указывает лишь на общие тенденции их использования, но не определяет 

абсолютную статистическую цифру. 

Ограниченный костный материал находился в верхнем горизонте (до 

1 м), представленном строительным мусором (камни, кирпичи, 

штукатурка). Остеологические остатки, залегающие ниже, входили в 

комплекс ямы, глубиной - 1,25 м с боковым отводом в основании. 

Особенно значительным количеством костей сосредоточенно в слое 2,3- 

2,8 м, на дне основной шахты ямы, что определяет её как яму для сброса 

мусора. 

В Квасово и на других замках наиболее определимыми находками 

выступают челюсти и зубы животных. Анализу были подвержены 90 

экземпляров диагностичных костей (табл.І). В результате сложилась 

следующая картина видового состава животных Квасовского замка. В 

количественном отношении прослеживается следующая картина. Кости 

свиньи составляли 42,2 %, коровы - 15,6 %. Остатки птицы представлены 

значительной частью находок (38,9 %) остеологического материала. Это 

курица и утка (возможно дикая). Отдельно отмечаем кости рыб (3,3 %), 

принадлежащие как крупным, так и мелким видам. 

Доминирование костей свиньи - обычное явление на памятниках 

Верхнего Потисья, начиная с рубежа эр, а, возможно, и ранее. Флора,

окружающая Квасовские укрепления, делала возможным выпас и 

значительного количества крупного рогатого скота, игравшего важную 

роль в стаде насельников, обслуживающих нужды жителей замка. 

Крупный рогатый скот был не только источником мяса, он давал 

молочные продукты, шкуры и выступал тягловой силой. 

На даном этапе исследований трудно говорить о роли охоты в 

Квасово, что определяется отсутствием костей диких видов: кабанов, 

косуль, оленей, волков, хорошо представленных в остеологических 

коллекциях других замков. 

Проведённый остеологический анализ дополняет выводы о 

закономерностях развития животноводства, охоты и рыболовства на 

памятниках региона в эпоху средневековья. 

Особенностью насельников Квасовского замка является 

доминирующее использование домашних видов животных (свинья, 

корова, птица) и вхождение в рацион питания значительного количества 

рыбы. Особо выделяем отсутствие среди материала останков мелкого 

рогатого скота, широко применявшегося в регионе предшествующих 

периодов (Котигорошко, Корчинський, 2006, с.70-71). 

Здесь же следует отметить отсутствие как в Квасово, так и в 

комплексах других замков костей коня. Это явное свидетельство об его 

исключении у оседлого населения Верхнего Потисья позднего 

средневековья как объекта гастрономии. 

Выводы о животноводстве и рыболовстве населения, проживающего 

в Квасовском замке, предварительны. Можно полагать, что дальнейшие 

исследования и сбор остеологического материала позволят значительно 

дополнить наши данные. 

Табл.1. Статистика остеологического материала 

Квасовского замка. 

РАСКОП ГЛУБИНА КОЛ-ВО ДИАГНОС- СВИНЬЯ КОРОВА ПТИЦА РЫБА 

(М) КОСТЕЙ ТИЧНЫХ 

I 0,1-1 19 5 5 - - - 

I 1-1,5 13 3 1 2 - - 

I 1,5-1,7 17 7 5 1 1 - 

I 1,7-1,9 38 14 4 1 6 3 

I 1,9-2,3 9 5 1 2 2 - 

I 2,3-2,8 99 40 14 8 18 - 

I 2,8-3,2 48 16 8 - 8 - 

ВСЕГО 243 90 38 14 35 3 

В ПРОЦЕНТАХ 100 42,2 15,6 38,9 3,3 

Ключові слова: замки, остеологія, велика і дрібна рогата худоба, 

свиня, птахи, риба. 

275


Аналіз остеологічного матеріалу Квасівського замку 


На основі аналізу остеологічного матеріалу, отриманого на 

Квасівському замку, були зроблені попередні висновки про таку важливу 

галузь діяльності мешканців замку і обслуговуючого їх населення, як 

тваринництво і, в першу чергу, визначений видовий склад стада. Воно 

складалося з великої рогатої худоби та свиней. Разом з тим для 

харчування використовувались птахи (курка, качка) і річкова риба. 

Moizhes V.V. (Uzhgorod, Ukraine) 

Analysis of the Osteological Material of the Kvasovo Castle 

(Summary) 

Based on analysis of osteological material got on the Kvasovo castle the 

previous conclusions about such important branch of activity of the inhabitants 

of the castle and their servants as livestock-raising and, in the first turn, the 

determined species complement of the herd. It consisted of the cattle and pigs. 

Birds (chicken and duck) and river fish were also used for nourishment. 


Котигорошко В.Г. Корчинський О.В. До питання про тваринництво 

мешканців Малокопанського городища // Carpatica-Карпатика. Давня та 

середньовічна історія Карпато-Дунайського ареалу. - Ужгород, 2006. - Вип.34. - 

С.69-79. 

Пьянчак П., Прохненко И.А. Анализ остеологического материала замков 

северо-восточной части Верхнего Потисья // Carpatica-Карпатика. - Ужгород, 

2008. - Вип.38. - C.166-177. 

276

277

278

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ 

АО - Археологические открытия. Москва. 

АСГЭ - Археологический Сборник Государственного Эрмитажа. 

Ленинград. 

ВДИ - Вестник древней истории. Москва. 

КСИА - Краткие сообщения Института археологии. Москва. 

МИА - Материалы и исследования по археологии CCCР. Москва- 

Ленинград. 

СА - Советская археология. Москва. 

САИ - Свод археологических источников. Москва. 

AÉ - Archaeológiai Értesitő. Budapest. 

Agria - Agria. Az Egri Múzeum Évkönyve. Eger. 

AH - Archaeologica Hungarica. Budapest. 

ALZAG - Symposium Ausklang der Latène-Zivilisation und Anfänge der 

germanischen Besiedlung im mittleren Donaugebiet. Bratislava. 

AMP - Acta Musei Porolissensis. Zalau. 

AR - Archeologické rozhledy. Praha. 

AVANS - Archeologické výskumy a nálezy na Slovensku. Nitra. 

DMÉ - Debreceni Déri Múzeum Értesitője. Debrecen. 

HC - Historica Carpatica. Košice. 

JAMÉ - Jósa András múzeum Évkönyve. Szeged. 

JRZM - Jachrbuch des Römisch-Germanisches Zentralmuseums. Mainz. 

MA - Memoria Antiquitatis. Piatra Neamţ. 

MFMÉ - A Móra Ferenc Múzeum Évkönyve. 

MSW - Materialy starozytne i wczesnosredniowieczne. Warszawa. 

NJAMÉ - A Nyiregyházi Jósa András Múzeum Évkönyve. 

РА - Památky Archeologické. Praha. 

RF - Römisch Forschungen. Berlin. 

SA - Slovenská Archeológia. Bratislava. 

SCIVA - Studii şi Cercetări de Istorie Veche şi arheologie. Bucureşti. 

SCSM - Studii şi Comunicări Satu Mare. - Satu Mare. 

ŠZ AÚ SAV - Študijne zvesti Archeologického Ústavu Slovenskej 

akadémie vied. Nitra. 

279

З М І С Т 

Щербей К.І. (м.Ужгород, Україна) 

ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП ЗВЕДЕННЯ ГОРОДИЩ У ВЕРХНЬОМУ 

ПОТИССІ ................................................................................................................ 3 


КЛАСИФІКАЦІЯ КЕРАМІКИ ВЕРХНЬОГО ПОТИССЯ 

ЕПОХИ ФРАКІЙСЬКОГО ГАЛЬШТАТУ...................................................... 23 


МАЛОКОПАНЬСКИЙ НЕКРОПОЛЬ (УР.ЧЕЛЛЕНИЦА).......................... 58 

Кольникова Е. (г.Нитра, Словакия), 


НОВЫЕ ДАННЫЕ О МОНЕТАХ МАЛОКОПАНЬСКОГО 

КОМПЛЕКСА .................................................................................................... 134 


Kotygoroshko V.G. (Uzhgorod National University, Ukraine) 

METALLOGRAPHIC ANALYSIS OF DACIAN AND LATÉNE 

IRON OBJECTS FOUND IN MALAYA KOPAN ARCHAEOLOGICAL 

COMPLEX........................................................................................................... 144 

Gindele R. (Satu Mare, Romania) 

POTTERY FROM THE SARMATIAN FUNERARY FINDS 

FROM THE WEST AND NORTH-WEST OF ROMANIA.............................. 168 

Сюсько К.М. (м.Ужгород, Україна) 

ПРОТИСТОЯННЯ РИМУ І ГОТІВ ................................................................ 185 

Прохненко И.А., Мойжес В.В., Щербей К.И. (г.Ужгород, Украина) 

РАСКОПКИ МНОГОСЛОЙНОГО ПОСЕЛЕНИЯ В 

УЖГОРОДЕ-ГОРЯНАХ ................................................................................... 210 

Міськов І.О. (м.Ужгород, Україна) 

“RUTHENI”, “DUX RUIZORUM”, “MARCHIA RUTHENORUM” 

У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФРАНЦІЇ ТА УГОРЩИНІ ...................................... 220 

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М., Зомбор И.Т. (г.Ужгород, Украина) 

ИССЛЕДОВАНИЕ ЗАМКОВ ЗАКАРПАТЬЯ ............................................... 239 


Prochnenko I.А. (Uzhgorod National University, Ukraine) 

METALLOGRAPHIC ANALYSIS OF IRON OBJECTS FROM 

CASTLE BRONKA, TRANSKARPATHIAN UKRAINE ................................ 261 


АНАЛИЗ ОСТЕОЛОГИЧЕСКОГО МАТЕРИАЛА 

КВАСОВСКОГО ЗАМКА................................................................................. 274 

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ................................................................................... 279

КАРПАТИКА

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?