Андрій Хоронжий - EVRICA

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV.
Серія екон. 2004. Вип. 33. С.46-50 Ser. econ . 2003. Vol. 33. P.46-50
УДК 061.1ЄС:330+327.5(73)
ЄС ТА США – ТРАНСАТЛАНТИЧНА “ТРІЩИНА”
© З. Ватаманюк, О. Кузик, 2004
З. Ватаманюк, О. Кузик
Львівський національний університет імені Івана Франка
79008, м. Львів, проспект Свободи,18
Відносини між ЄС та США завжди були неоднозначними. У ХХ
столітті США утримували лідерство у світовій економіці. Але
держави ЄС хочуть повернути провідне становище собі. Таким
чином, між цими потужними країнами утоврилася тріщина у
відносинах, яка продовжує збільшуватися... Хто ж залишиться
світовим лідером у ХХІ столітті? Чи зможе Європа повернути
провідне становище?.. Ці питання турбують сьогодні багатьох
економістів.
Ключові слова: ЄС, США, суперництво, лідерство, трансатлантична
“тріщина”.
Європа силкується стати ще одним потужним рушієм розвитку світової
економіки, випереджаючи необ’єднані транзитивні економіки Східної Європи і
стагнуючі господарства Африки, Південної Азії та частини Латинської Америки.
Разом з тим об’єднана Європа визначає нові економічні пріоритети. ЄС все більше
стає центром інвестицій і торгівлі, конкурентом для США у світовій економіці,
викликом, можливо, вагомішим навіть виклику Японії [1].
Відносини між країнами “політичного Заходу”, зокрема, між членами
Європейського Союзу та Сполученими Штатами Америки (найпотужнішими
центрами світового економічного розвитку, лідерами міжнародної політики та
торгівлі), останнім часом стають дедалі складнішими і неоднозначними. Не можна
сказати, що їхні стосунки коли-небудь були гармонійними, але з недавнього
минулого суперечності між ними наростають. Та й було би великим спрощенням
вважати, що перетворення США на єдину наддержаву та їхня одноосібна
гегемонія викликають суто позитивні емоції європейської спільноти.
На противагу Європі, за роки воєн ХХ століття, США значно збільшили свій
економічний потенціал. У 1941-1945 рр. середньорічні темпи їхнього
економічного зростання сягнули рекордної величини – 16,9%. За цей час
продуктивність праці у промисловості зросла більш як удвічі, а прибутки – в 5
разів [2]. Основним чинником зростання в зазначений період були не природні
(зумовлені ринковими чинниками) процеси розвитку, а механізми воєнної
економіки, стимулювання якої здійснювалося переважно шляхом державних
асигнувань. Крім того, як свідчить історія, більшість великих екстериторіальних
військових операцій США оберталися для них зростанням могутності,
піднесенням економіки та розширенням їхнього впливу у світі. Так було після
двох світових воєн, а сучасні приклади тому – воєнні операції у Перській затоці у

ЄС ТА США – ТРАНСАТЛАНТИЧНА “ТРІЩИНА”
1990 році та у Косові у 1999 році. Зброя, яку виробляли США, приносила їм
величезні прибутки і часто допомагала подолати кризові явища в економіці. На
першому місці стояв військовий потенціал країни, і за доларом (економічною
силою) завжди була американська військова могутність, яка справді виявилася не
найгіршим гарантом світової валюти.
Отже, вагомим чинником інтеграційних процесів у Європі стала і
необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві.
1948р. США виробляли понад 60% сукупної продукції промислово розвинених
країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових
зарубіжних капіталовкладень і майже 80% усіх золотих запасів капіталістичного
світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших
економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій –
МВФ, МБРР, ГАТТ – були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне
становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах. Жодна країна
Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для
цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний
господарський простір, який би міг зіставитися з національним господарством
США.
У ХХ столітті, зокрема у другій його половині, країни Західної Європи та
Північної Америки завдяки унікальному збігові історичних обставин стали
безпрецедентно політично близькими, аж до тісної кооперації з елементами
інтеграції, в першу чергу у військовій сфері. Така єдність Заходу випливала з
припущення про єдність культурну та ідеологічну, а головне, з розуміння того, що
Західна Європа не зможе успішно протистояти військово-ідеологічній загрозі зі
Сходу, якщо країни не будуть триматися разом і кооперуватися в захисті
унікальних інститутів і цінностей західної цивілізації (адже демократія є радше
західний виняток, ніж світова повсякденність). Це підштовхнуло засновників
західного політичного проекту до прагнення якнайбільшої інтегрованості і
значних зобов’язань його членів по обох берегах Атлантики. За часів “холодної
війни” підстави для інтеграції були ще більш значними: загроза з комуністичного
Сходу змушувала європейців і, зокрема, традиційно британців прагнути
“особливих відносин” зі США – неєвропейською державою, яка одна мала силу і
політичне бажання гарантувати безпеку Західної Європи. Саме східна небезпека
виявилася найбільш потужним чинником трансатлантичної інтеграції [3].
Незважаючи на значні досягнення трансатлантичної співпраці, вона не
поширилася далеко, не кажучи вже про інтеграцію у невійськових сферах.
Із вступом Америки у роль військового протектора Західної Європи склалася
ситуація, коли за німецькою маркою, а пізніше екю і зараз євро, також постала
американська військова могутність. Це дозволяло США до певної міри
контролювати своїх партнерів, забезпечуючи панівне становище долара у світі. Як
свідчить історія, вже на початку 60-х років США почали вбачати в європейській
інтеграції процес, несумісний з трансатлантичною інтеграцією та ідеями
атлантичної федерації.
Всі ці процеси внесли істотні зміни у співвідношення економічних
потенціалів США і Західної Європи. Так у 1948 р. частка США у світовому
валовому продукті досягла 45%. Їхня скарбниця сконцентрувала близько 70%
світових золотовалютних резервів: у 1948 р. вони оцінювалися у 24,6 млрд. дол., а
47

48
З. Ватаманюк, О. Кузик
країн Західної Європи загалом – 4 млрд. дол. [3]. Це дозволило Вашингтону
ініціювати впровадження Бреттон-Вудської валютної системи, за якою
американський долар перебрав на себе функцію світових грошей.
Однак нині ЄС – одна з найпотужніших інтеграційних зон світу, яка об'єднує
країни з населенням 450 млн. чол., що складає близько 7% від населення усієї
Землі. Реальний ВВП на душу населення у Західній Європі становить 22.238 дол.
[3]. ЄС має перший у світі сукупний ВВП, випереджаючи США. Він також є
найбільшим у світі донором допомоги країнам “третього світу”: у 1992 році він
виділив на це 33.776 млн. дол. Для порівняння, найбагатша країна світу США
виділила 11.709 млн. дол., а Японія – 11.151 млн. дол. Економічний потенціал
Євросоюзу близький, а в окремих напрямах перевищить економічний потенціал
США. Він визначається такими параметрами: ВВП – близько 10 трлн. дол., 22%
світового промислового виробництва і 40% – світової торгівлі [2].
Сьогодні стає актуальним говорити про “зіткнення титанів” – об’єднаної
Європи та США, доводиться зазначати переважно про поглиблення гуманітарного,
передусім ідеологічного, розколу між США та ЄС при формальному збереженні
відносин стратегічного і військового партнерства. Названі процеси являють собою
закономірний природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних
потенціалів Європи і США, що сталися на початку нового століття, а також
відповідну реакцію Європи на формування Штатами політики одноосібної
гегемонії.
Постають не тільки економічні, а й цивілізаційні аспекти можливого
дистанціювання європейських країн від США. Таке дистанціювання може
відбуватися за формального збереження (на певний час) трансатлантичної
солідарності та стратегічного партнерства. Водночас воно не виключає
можливості й істотніших зрушень – посилення цивілізаційної автономії Європи.
Прикладом цього можуть слугувати виникнення і загострення серйозних
розбіжностей між США та Західною Європою в питаннях щодо Кіотського
протоколу, доцільності воєнної операції проти Іраку, вимог імунітету для
американських миротворців у ході розгляду злочинів у Міжнародному
кримінальному суді ООН тощо. У цих та інших діях виявляються контури досить
вагомого процесу: Захід дедалі більше починає розмежовуватися на США, з
одного боку, і Західну Європу – з іншого. Мова іде не про протистояння, а про
розбіжності в поглядах на низку проблем, що позначилися і посилюються
насамперед в економічній сфері, а також у сферах політичного та світоглядного
характеру.
Багато американських президентських адміністрацій підтримували процес
європейської інтеграції, покликаний підвищувати безпеку на Європейському
континенті. Однак більший ступінь європейської інтеграції з часом відображався у
меншій ефективності трансатлантичної співпраці. США в цьому випадку діяли з
упевненістю в тому, що згодом вони успішно контролюватимуть те, що вони в той
час допомагали будувати в Європі. Варто звернути увагу саме на військовий
аспект відносин і непорозумінь між США та Західною Європою у часи “холодної
війни” як найбільш інтенсивний елемент трансатлантичних відносин.
У 1995 р. був погоджений новий Трансатлантичний порядок денний,
націлений на більш ефективну трансатлантичну співпрацю та спільне світове
лідерство ЄС і США у різних сферах, починаючи від лібералізації торгівлі до

ЄС ТА США – ТРАНСАТЛАНТИЧНА “ТРІЩИНА”
безпеки та гуманітарних операцій. Він базувався на Трансатлантичній декларації,
прийнятій у 1990 році. Ключовим поняттям у співпраці між Євросоюзом та
Сполученими Штатами з цього моменту офіційно визнавалося саме сприяння
вільній світовій торгівлі та лібералізації світової економіки. США погодилися
широко співпрацювати з ЄС щодо безпеки у так званих “м’яких питаннях”,
пов’язаних з тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою і
розповсюдженням наркотиків [3]. Отже, США не готові були визнати
Європейський Союз важливою військовою силою сучасності або найближчого
майбутнього.
Ще одним чинником посилення трансатлантичного напруження, є
запровадження єдиної європейської валюти євро. Хоча офіційна американська
позиція щодо неї є досить прихильною (введення євро “є добрим для Америки,
якщо воно є добрим для Європи”), такий крок може серйозно підірвати становище
долара як світової валюти і зумовити подальшу неможливість для Сполучених
Штатів жити в кредит, споживаючи реальні товари з усього світу і
розраховуючись за них лише паперовими грошима. Загальний зовнішній борг
США зараз становить приблизно 2 трлн. дол. На думку багатьох економістів, цей
фактор, підсилений досить швидким зсувом від долара до євро як альтернативної
світової валюти, а також у поєднанні з іншими фінансово-економічними
чинниками, повинен призвести до різкого падіння курсу долара, в тому числі і
щодо євро [3]. Це, своєю чергою, знизить привабливість європейських товарів і
підвищить конкурентоздатність американських.
Європейський Союз і США, по суті, втілюють дві якісно відмінні між собою
стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Згідно із своїми
базовими принципами, країни ЄС прагнуть надати максимальну підтримку
сталому економічному та соціальному поступу країн, що розвиваються. Лише в
1999 р. вони направили на програми допомоги таким країнам 26,8 млрд. дол. –
утричі більше, ніж США.
За даними Дж. Сороса, у 2000 р. частка донорської допомоги становила
тільки 0,1% ВВП США. За цим показником США посідають останнє місце серед
розвинених країн. Показовим є таке порівняння: 301 млрд. дол. на оборонні
витрати проти 10 млрд. дол. “офіційної допомоги на розвиток” у 2000 р. Швеція,
Нідерланди і Данія виявилися лідерами за обсягами зазначених асигнувань у
розрахунку на душу населення своїх країн – 190, 203 та 331 дол., тим часом як у
США цей показник становить 33 дол. [2].
Таким чином, історія політичного Заходу дає усі підстави говорити про
двозначний характер відносин між Західною Європою і США, коли, з одного боку,
заявляється партнерство і розподіл тягаря світового лідерства, з другого – всім
відоме зверхнє ставлення Америки до інших країн та месіанське розуміння своєї
ролі у світі, а також подвійні стандарти поведінки на міжнародній арені. Зі свого
боку, Європа ніколи не була “справжнім” союзником США (не в останню чергу
через політику Америки), тим самим підтверджуючи думку, що США не має
союзників, а тільки клієнтів – користувачів американського ядерного щита.
Європа часто досить “споживацьки” ставилася до союзу з Америкою.
Однак, очевидно, немає потреби у створенні якихось нових великих
трансатлантичних проектів. Будь-які інституційні реновації у відносинах ЄС та
США доти не будуть успішними, доки вони ігноруватимуть факт, що
49

50
З. Ватаманюк, О. Кузик
трансатлантична співпраця залежить більше не від нових атлантичних структур та
процедур, а від того, які спільні цінності та інтереси мають Європейський Союз та
Сполучені Штати і наскільки вони готові розробляти спільну політику.
У 2000 році об’єднана Європа залишилася світовою силою, а не регіональним
актором. Тому сьогодні дедалі більше активізується процес переосмислення
геополітичного статусу ЄС. Ідеться про нові контури світооблаштування,
розбудову системи міжнародних відносин, де ЄС міг би відігравати самостійну
роль, виконувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізується нині, –
функцію важливого, але все ж таки не рівного, молодшого партнера США. Хоча
ЄС і не форсує розвиток подій у відповідному напрямі. Країни ЄС цінують свої
відносини зі США, отримують від цього певну винагороду і не мають наміру з
легкої руки обривати їх. Адже кожна з країн – членів Євросоюзу зберігає і тепер
власні лінії взаємовідносин зі США, які мають тривалу історію і не лише
економічні та політичні, а й гуманітарні корені. Не слід нехтувати і військовим
аспектом справи, де лідерство США лишається незаперечним.
Як заявив у ході візиту до Росії (квітень 2002 р.) прем'єр-міністр Італії Сільвіо
Берлусконі, “ми хочемо, щоб у майбутньому було лише мирне змагання –
Сполучених Штатів, з одного боку, і дуже сильного суб'єкта - Великої Європи, з
іншого” [2].
_________________________
1. Майєр Дж., Олесневич Д. Міжнародне середовище бізнесу: Конкуренція та
регулювання у глобальній економіці / Пер. З англ. – К.: Либідь, 2002. – с.305-340.
2. А. Гальчинський “Європа і США – геополітичне суперництво”// Економіка
України – №4, 2003. – с. 4-14.
3. Юрій Мельник “Західна Європа – США: міжнародні непорозуміння і
протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства” // Альманах Молода
нація. – № 3, 2000 р.
EU AND USA – A TRANSATLANTIC “SPLIT”
Z. Vatamaniuk, O. Kuzyk
Ivan Franko National University of L’viv, Prospekt Svobody 18, UA – 79008, Ukraine
The relationships between the European Union and the USA were always
ambiguous. In the twentieth century the USA was a leader in the world economy. But
the countries of the EU want to keep this leadership. So, there appeared a split between
these powerful countries which goes on increasing. Who will be a world leader in the
XXI-st century? Will Europe be able to keep the leading position? There are questions
that trouble many economist nowadays.
Key words: EU, USA, leadership, transatlantic “split”.
Стаття надійшла до редколегії 14.05.2004
Прийнята до друку 29.05.2004