51 - Свобода

Олесь Степаненко живе у селі Дергачі на Слобожанщині. Недавно
закінчив середню школу. Але вже видав дві збірки поезії. Творчість
Олеся охоплює лірику, громадянську поезію і сатиру. Саме за сатиричні
вірші на нього в лютому було скоєно напад. Юний поет зазнав
черепно-мозкової травми. Молодший брат Олеся - Сергій ще вчиться
у школі і теж пише вірші - гумористичні. Минулого літа став переможцем
конкурсу Всеукраїнського фестивалю мистецтв „Майбутнє
України - діти". Сергієві вірші звучали на радіо „Свобода", а фонд
„Українська хата" плянує видати їх окремою книжкою. Вміщуємо
кілька поезій Олеся Степаненка.
Весна
Коли суворою зимою,
Непоквапливою ходою,
Спливають дні,
Коли, вдягнувшись в чисто біле,
Природа наче заніміла.
Неначе в сні,
Я знаю, що весна настане,
Що біле убрання розтане
І зелень віт
Своєю райською красою,
Рожевою і голубою
Покриє цвіт.
1995 р.
* * sjc
- Дайте, тітко, пляшку оцту.
- Нє било і нєту!
- Як нема?! Он, на полиці!
- Што, где? Ах, вот ето!
Ето уксус! Неграмотний?!
Із какова класа?!
Чєму тєбя толька в школє
Учат, лоботряса?!
7999 р.
Правдива
історія
Міліція в інтернаті
собак убивала.
Приїхали рано - вранці,
дітвора ще спала.
Ті собаки не тікали -
в очі заглядали,
Від хлопчиків і дівчаток
рятунку чекали.
Та суворі коменданти
двері зачинили,
І розбуджену малечу
у двір не пустили.
Страшно бахкали рушниці,
собаки кричали,
Тяжко діти голосили,
дорослі мовчали.
Вискочив Юрась в віконце,
підхопив Алісу,
Пригорнув її до серця,
і чимдуж до лісу:
„Алісонько, сирітонько,
вухоньки пухнаті,
Нема щастя, нема долі
нам у інтернаті".
7995 р.
Бабусині
зозулята
- Вже не довго, діточки,
Мені ряст топтати.
Мені і зозулька вже
Не хоче кувати.
А помре бабуся в вас,
Що його робити,
Ви ж іще малесенькі,
Як будете жити?
Придумали хлопчики:
Брат підставив спину,
Менший зліз на вишеньку -
Кує без упину.
Бабуся в хатиночці
Сльози витирає,
Своїх зозуляток
Снідати чекає.
7997р.
Не журись
Моїй рідній матінці -
Українській мові:
Чистій, світлій, лагідній,
Пісенній, казковій
Нема пристановища
У рідному краї.
Де їй прихилитися?
Жити де? Хто знає?
Не журись, сирітонько,
Житимеш на волі:
У степу широкому,
В діброві, у полі,
В житі колосистому,
В хлібі запашному,
В леті журавлиному,
Високо - стрімкому.
В вишивках - мереживах
Моєї бабусі.
В оченятах - сонечках
Киянки Катрусі.
В живих, не мальованих,
Веселкових барвах.
В чорнобривцях - вогниках,
В пролісках, і в мальвах.
В, наче крові крапельках,
Ягодах калини.
У запаморочливих
Трелях солов'їних.
Бринітимеш хвилькою
В кожному джерельці.
Заплачеш тихесенько
У моєму серці.
7998 р.
Деркачі
Було: село у квітах потопало -
За кожним тином мальви, паничі,
І вишиванки, всюди вишиванки,
Що їх носили горді орачі.
А літніми, п'янкими вечорами -
Які пісні лунали над селом!
А груші, яблука, які родили
В саду Вудянського! Таке ж було!
Коли ж село потроху засинало,
На варті залишившись, уночі.
Даруючи спокійний сон селянам,
В житах кричали птахи - деркачі.
Вони жили тут десять тисяч років,
Виводили у травах пташенят,
Ім'я своє селу подарували,
Були з людьми в час лиха,
і в дні свят...
Спливли роки.
Село назвали містом,
Ім'я змінили на московський лад.
Чужі пісні горлають під шампанське,
Став непотрібним і загинув сад.
Зреклися, вже не носять вишиванок,
Не в моді стали: мальви, паничі.
І, зради не простивши, полетіли,
І більш не повернулись деркачі.
7999 р.
Спогади про Богдана Певного
Хоч вже довший час я не спілкувався
з Богданом Певним, а ще
більше минуло років від нашої
останньої зустрічі - він проживав у
Нью-Йорку, а я в Чикаґо - однак
вістка про його смерть 7 вересня
2002 року глибоко вразила мене.
Тому що Богдан і я були не тільки
знайомі - в юних роках ми були
дуже близькими друзями.
Про смерть свого колишнього
друга Богдана я довідався з некрологу
у „Свободі". Те, що було сказане
про нього як про тонкого знавця
мистецтва, критика, журналіста,
громадського діяча - це була достовірна
характеристика людини непересічного
таланту. Я, як і багато з
нас, часто зі захопленням читав в
сумівському журналі „Крилаті", та
й інших виданнях, його статті та
критичні огляди про українських
мистців, здебільшого малярів. Він
був критиком і дуже талановитим
журналістом, який мав уроджений
дар передавати словом складні поняття
мистецької творчости.
Я мав щастя познайомитись з Богданом,
як ми ще були молоді. Ми
дружили протягом трьох років, з
кінця 1946 року до середини 1949-го.
Ходили разом до гімназії в таборі
переміщених осіб в місті Ділінґен
над Дунаєм й сиділи поряд на шкільній
лавці. Було в мене багато друзів
в юності - Богдан був особливий.
Тому, як його колишній друг, хочу
доповнити спогад Христини Ференцевич
в „Свободі".
В таборі Ділінґен Богдана Певного
знали всі. Одягнений у костюм, пошитий
із зеленого американського
військового коца (і в мене був такий
костюм), з довгим хвилястим волоссям,
що спадало вниз, один раз
під комір, а другий - поверх, часто із
звоєм паперу під пахою - цей юнак
звертав на себе увагу. І всі знали, що
він малює афіші і робить це краще
за всіх. Що б не відбувалося в табо-
Афіша Богдана Певного для гуртка „Вовкулаки",
який згодом став окремим куренем Пласту.
рі, якщо треба було реклями, всі
„бігли" до Богдана, щоб намалював
афішу. Він ніколи не відмовлявся,
хоч переважно це робив даром.
Якось ми йшли до школи. Несли
книжки в руках, а в нього ще був звій
паперу під пахою. Тоді перший і останній
раз я питав його, що він несе:
„Мушу намалювати афішу сьогодні -
залишуся в школі після навчання", -
була відповідь. Відтоді, коли його бачив
зі звоєм паперу під пахою, я знав,
що його вже хтось запряг до праці.
Було так, що в нього накопичувалось
стільки праці, що він не мав
часу засвоювати матеріял, що подавався
в школі. Тоді він і я або замикались
в клясі школи, або лізли у
піддашшя, і там Богдан малював
афіші, а я вголос читав і пояснював
пройдений у клясі матеріял. „Ти запам'ятав,
про що я говорив?" - „Запам'ятав,
запам'ятав", - відповідав
Богдан, а тоді питав мене: „Як ти думаєш,
чи ця афіша буде звертати на
себе увагу"? І його очі дивились у
глибину афіші, ніби хотіли відтворити
в уяві подію, яка оголошувалась.
Дозволю собі бути тут суб'єктивним.
Найкраща афіша, яку Богдан
намалював, була для стінної газетки,
яку я вів у гімназії. Це був рисунок
на великому, грубому папері,
який за змістом представляв історичну
тематику, з чистим квадратом
посередині. З нагод різних дат я подавав
коротеньку інформацію, що
стосувалася даної дати, й наліплював
її посередині афіші. Богдан нерідко
допомагав мені в цьому.
У вільні хвилини ми часто виходили
в місто або в природу поза табір
вздовж могутньої ріки Дунай. Не
раз ми згадували, що в ній втопився
наш одноклясник Олег Мосора -
близький друг Богдана, який теж
мав дар до малювання. Його відхід
Богдан відчував болісно, бо юнаком
був дуже чутливим.
Ми обидва належали до Пласту.
Пізніше я пішов до СУМу. В Пласті
ми були в одному гуртку. Бути в
Пласті, належати до гуртка й ставати
до збірки разом з іншими
гуртками та бути частиною куреня
- для Богдана здавалося монотонним.
Йому хотілося діяти, творити.
Отож під кінець лютого 1948
року цей 17-літній юнак запропонував
для решти членів гуртка -
нас всіх було дев'ять - усамостійнити
наш гурток, який став би до
збірки окремо від куреня. Ми всі
затривожились. Що скаже пластова
влада? Що скаже зв'язковий
Роман Ференцевич або станичний
д-р Т. Самотулка? Ми всі сумнівалися,
тільки не Богдан. „Уявіть
собі, - говорив він, - під час збірки
ми будемо стояти окремо від
куреня. Наш гуртковий звітуватиме
окремо на рівні куреня. Ми будемо
мати свою окрему відзнаку,
свій прапор!". Слова Богдана розігнали
в нас страх і сумніви. В нас
з'явилося захоплення, ми відчули
Богданову романтику.
А як будемо себе називати? „Вовкулаки"
- відповідав Богдан і дістав
афішу, яка зображувала козака між
вовками. Так створився гурток,
який згодом став куренем, а пізніше
поширив свій засяг на всі континенти,
куди емігрувала пластова молодь.
Сьогодні є багато пластунів у
світі, що з гордістю належать до куреня
„Вовкулаки", батьком якого
був Богдан Певний. Сьогодні я - сумівець,
але посмертний „пластун-ізгой".
Це була термінологія, яку ми
впровадили для тих, які виїдуть у
світ і не повернуться до гуртка, але
збережуть за собою право на повернення
і поновно можуть стати „пластунами-вовкулаками".
Замість квітки на могилу мистця,
я написав цей короткий спогад. Я
щасливий, що ми були друзями.
Лука Костелина,
Чикаґо