Палагнюк - Чтиво

П алагнюкР о м а нПерекладАнтоніни ІвахненкоХарків«Фоліо»2012

ББК 84(7СПО)П14Переклад з англійськоїА. О. ІвахненкоХудожник-оформлювачО. Г. ЖуковП14Палагнюк Ч.Прокляті / Ч, Палагнюк, пер. з англ. А. О. Івахненко;худож.-оформлювач О. Г. Жуков. — Харків: Фоліо, 2012. —287 с.ISBN 978-966-03-5746-4.Чак Палагнюк презентує: «ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР. Автор івласник копірайту — Сатана». Хто такий Сатана? А він, взагалі-то, володарПекла. Хто така Медісон Спенсер? Тринадцятирічна дівчина, що булавбита під час гри «французький поцілунок». Її батьки — дуже-дуже-дужебагаті люди. Вони розважаються тим, що замикають покоївок у ваннихкімнатах, вручають премію «Оскар» і всиновлюють дітей у різних куточкахпланети, яких через кілька днів відправляють в інтернат. «Я дівчина, ія мертва», — каже про себе Медісон. Разом зі своїми друзями, молодимигрішниками, вона йде в похід на штаб-квартиру Пекла. Що з цього вийшло— читайте сценарій, який написав сам Сатана...ББК 84(7СПО)ISBN 978-966-03-5746-4Copyright ©2011, by Chuck PalahniukА. О. Івахненко, перекладукраїнською, 2012О. Г. Жуков, художнєоформлення, 2012

Життя коротке. Смерть — назавжди.

Розділ перший«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я тільки-но прибула сюди,до Пекла, хоч і не через свою провину — коли не враховуватипередоз марихуани. Мабуть, до Пекла я потрапила тому,що я товста — справжнісінька свинюка. І ще: коли до Пеклакидають за низьку самооцінку, то я тут саме з цієї причини.Шкода, що я не можу збрехати і розповісти тобі, що насправдія худорлява білявка з величезними цицьками. Але повір:розтовстіла я через дуже поважні мотиви.Для початку дозволь розповісти тобі про себе».Як можна найкраще передати відчуття того, що ти померла...Так, слово «передати» у такому значенні мені знайоме.Я ж мертва, а не розумово відстала.Повірте: роль уже померлого набагато легша, ніж рольумираючого. Для того, хто може довго-довго дивитися телевізор,не вимикаючи його, це взагалі дурничка. Насправді,дивитися телевізор чи мандрувати Інтернетом — така собірепетиція перебування у стані смерті.Найкраще я можу передати відчуття смерті, коли порівняюйого з тим, як моя мама завантажує ноутбук і уриваєтьсядо системи контролю нашого дому в Масатлані чи Банффі.5

Миттєво з-поза сторінки «Бізнес» газети «Тайме» лунавголос батька, що зауважував: «Правильна форма множини —"крокуси”».Інколи після цього матінка хіхікала і вдаряла по клавішахCtrl і L, замикаючи покоївку у ванній кімнаті, перебуваючипри цьому на відстані у три континенти звідти — просто тому,що їй здалося, ніби кахлі недостатньо ретельно вимиті. Длянеї це був трохи жорстокий, але веселий жарт. Вплив на оточення,коли фізично вона присутня в іншому місць.. Заочнеспоживання. Все одно як спромогтися того, щоб шлягер, записанийна платівку кілька десятиліть тому, лунав і лунав собіу мізках китайського робітника майстерні з потогінною системою— робітника, з яким тобі ніколи не зустрітися. Так, цевлада, але влада безглузда й безсила.На екрані комп'ютера покоївка ставить вазу з тільки-нозрізаними півоніями на підвіконня нашого дому в Дубаї, амама шпигує за нею через супутник і прикручує кондиціонерчерез бездротовий зв'язок, кількома натисканнями на клавішу,виганяючи жар геть із кімнати, і виморожує будинок, цюодну-єдину кімнату, створюючи температуру, як у холодильнику,чи як на вкритому снігом схилі, витрачаючи величезнісуми на фреон та електрику тільки для того, щоб кляті, хоч ігарненькі, рожеві квітки вартістю не більше десяти баксівпростояли у вазі на один день довше.Ось на що це схоже — бути мертвою. Так, я дуже добре розумію,що таке «відсутність». Мені тринадцять, і я не дурна — імертва, так кому, як не мені, розуміти, що таке «відсутність»?Бути мертвою — це ядро поняття «подорожувати порожнем».7

Я мертва — а «мертва» означає безперервно, двадцятьчотири години на день, сім днів на тиждень, триста шістдесятп’ять днів на рік... навічно.Краще вам не знати, як це — відчувати, що із тебе викачуютькров — геть усю. Мабуть, мені не варто навіть повідомлятивам про те, що я мертва — адже тепер, безперечно,ви відчуваєте себе набагато кращими за мене. Навіть товстунивважають себе кращими за мертвих. І тим не менш, осьвоно: моє Огидне Визнання. Я розколююсь і зізнаюсь. Розкрилаусі таємниці. Я мертва. Тільки не використовуйте цепроти мене.Так, усі ми здаємося одне одному трохи таємничими йабсурдними, але ніхто не виглядає більш чужим, ніж мрець.Ми здатні вибачити незнайомці її схильність прийняти католицизмчи брати участь у гомосексуальних актах, але не їїпідкорення смерті. Ми ненавидимо ренегатів. Умирання гіршеалкоголізму чи героїнової залежності, воно здається намнайгіршою слабкістю, а у світі, де люди звинувачують тебе улінощах, коли ти не голиш ноги, перебування серед померлихвидається найстрашнішою плямою на репутації.Наче ти просто втекла від життя — просто не змогла докластизусиль для того, щоб жити на повну.. Ти боягузка!А коли ти й товста, і мертва — то це вже подвійна ганьба!Так, це нечесно, але навіть коли ви відчуваєте до менежаль, мабуть, водночас ви вважаєте себе з біса крутими, аджеви живі і, безперечно, просто зараз сидите із повним ротомта жуєте якусь бідолашну тваринку, що мала нещастя жититрохи нижче вас на харчовому ланцюжку. Я вам все це розповідаюне заради того, щоб викликати співчуття. Мені три­8

надцять років, я дівчинка і я мертва. Звати мене Медісон, іваше дурнувате принижуюче співчуття — останнє, що меніпотрібне. Так, це нечесно, але так уже чинять люди. Коли мивперше бачимо якусь людину, підступний тонкий голосочоку нас в голові каже: «Можливо, я очкарик, чи товстун, чидівчина, але принаймні я не гей, чи негр, чи жид». Тобто:може, я ось така, яка є, але принаймні в мене вистачає здоровогоглузду не бути тобою. Саме через це я намагаюся навітьне згадувати про те, що мертва, бо геть усі вважають себенабагато кращими за мерців — навіть мексиканці та хворі наСНІД. Це нагадує мені ситуацію в сьомому класі: коли мипроходили Олександра Великого на уроці з «Великих історичнихпостатей», то весь час думали про одне: «Якщо Олександрбув таким хоробрим, і розумним, і... Великим, то...чого ж це він помер?»Так, я знаю слово «підступний».Смерть — це Єдина Велика Помилка, яку жоден із насНІКОЛИ не планує зробити. Ось чому ми їмо хліб із висівкамита робимо колоноскопію. Ось чому ми приймаємо вітамінита здаємо гінекологічні мазки. Ні, звичайно, ви доцього «ми» не входите — оскільки ви збираєтеся жити вічно,і це ще одна причина для того, щоб відчувати себе набагатокращими за мене. Ну ж бо, тримайтеся такої думки й далі. Виможете і далі обмазуватися засобом від засмаги й мацатисебе, шукаючи перші прояви пухлин. Не дайте мені зіпсуватиВеликий Сюрприз.Але, чесно кажучи, коли ти мертва, то, мабуть, навіть безпритульнічи розумово відсталі відмовляться помінятися зтобою місцями. Тобто тебе будуть жерти хробаки. Це наче9

порушення усіх твоїх прав громадянина відразу. Смерть требабуло б поставити поза законом, але чомусь організація«Міжнародна амністія» ще жодного листа не написала, де бвимагала припинити це беззаконня. Жодні рок-зірки не кооперуютьсядля випуску хітових синглів, весь прибуток з якихмає піти на те, щоб урятувати саме моє обличчя від того, щобвоно стало обідом для хробаків.Моя мама повідомила б вам, що я занадто балакуча, і можурозповісти будь про що. Наказала б мені: «Медісон, припиниповодитеся так, наче знаєш все на світі». Аргументувалаб: «Ти тепер мертва, отже, заспокойся».Мабуть, той факт, що я мертва, приніс гігантське полегшеннямоєму татові; принаймні тепер йому не треба побоюватися,що я ускладню йому життя несподіваною вагітністю.Тато зазвичай казав: «Медісон, який би чоловік не опинився,врешті-решт, із тобою, він неодмінно отримає по повній».Якби тато знав...Коли в мене здохла золота рибка, Пан Вертун, ми змилийого в унітаз. Коли здохло моє кошеня, Тигр, я спробувалазробити те саме і з ним, але в результаті нам довелося бикли- ~кати водопровідника, щоб пробити труби. Ну й бруду було.Бідолашний Тигр. Коли померла я — мені не хотілося б удаватисяв подробиці, але, скажімо, такий собі пан Мак Збоченець,гробар, побачив мене оголеною, і викачав із мене всюкров, і увійшов у бозна-який збочений фізичний контакт ізмоїм невинним тринадцятирічним тілом. Можете вважатимене балакучою, але ж смерть — найбільший жарт усіх часів.Скільки грошей матінка викинула на перукарів і уроки танцівдля мене, і ось — мені доводиться терпіти миття гарячою10

слиною, що тече з язика якогось пузатого розбещеного робітникапохоронного бюро.Одне можу сказати: коли помираєш, то доводиться розпрощатисяз вимогами щодо меж і особистого простору.Спробуйте зрозуміти одне: я вмерла не тому, що була занадтоледачою для того, щоб жити. І не для того я вмерла, щобпокарати свою родину. Отже, скільки б я не сварила батьків,не треба вважати, ніби я їх ненавиділа. Так, деякий час я вешталасяпоряд, дивлячись, як мама згинається над ноутбукомі натискає клавіші Ctrl, Alt і L, замикаючи двері моєї спальнів Римі, моєї кімнати в Афінах, усіх моїх кімнат по всьомусвітові. Після цього вона знову застукала по клавішах, щобзакрити завіси, і прикрутити кондиціонер, і увімкнути електростатичнуфільтрацію повітря, щоб жодної порошинки несіло на моїх ляльок, і одяг, і опудал. Зрозуміло, я мала б дужесумувати за батьками — більше, ніж вони за мною, особливоколи пригадати, що вони любили мене лише тринадцять років,у той час коли я любила їх усе своє життя. Вибачте, щоне затрималася надовше, але я не хочу бути мертвою і простоспостерігати за всіма, водночас охолоджуючи кімнати,блимаючи освітленням і смикаючи завіси. Я не хочу бутипросто спостерігачкою-вуаєристкою.Так, це нечесно, але на землі ми відчуваємо себе наче вПеклі лише через свої очікування, що тут має бути Рай. Алеземля — це лише земля. Мрець — це лише мрець. Та ви дужескоро й самі дізнаєтеся. Якщо ви навіть дуже засмутитеся,ситуацію цим не виправити.

Розділ другий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, щоу Пеклі мені не подобається. Ні, насправді тут пречудово.Набагато краще, ніж я очікувала. Чесно, не можна не помітити,що ти дуже важко і дуже довго працював, щоб зробитивсе це: замутив, закрутив цілі океани пекуче-гарячого блювотиння,нагнав смердючого запаху сірки, витворив хмаригудючої мошкари».Коли моя версія Пекла вас не вразила, будь ласка, вважайтеце моїм і тільки моїм недоліком. Тобто: що мені насправдівідомо? Певно, будь-яка доросла людина нареготаласяб до всирачки, побачивши летючих кажанів-вампірів івеличні каскадні водоспади екскрементів. Безперечно, я самавинна, оскільки, якщо я й уявляла собі колись Пекло, то вонобуло вогненною версією класичного голлівудського шедевру:«Клуб “Сніданок”», заселений, нумо пригадаймо, душею компанії,гарненькою капітанкою групи підтримки, наркоманомбунтівником,дурнуватим качкОм, самозакоханим розумникомі психопатом-людиноненависником, — усіх їх на знакпокарання замкнули разом у шкільній бібліотеці у звичайнісінькув інших смислах суботу, от тільки всі стільці й книгипалають вогнем.12

Так, можливо, ви живі, і серед вас є геї, чи старі, чи мексиканці,і через це ви бундючитеся переді мною, але тількипоміркуйте: мені насправді довелося прокинутися першогодня в Пеклі, отже, і вам доведеться сприйняти на віру все, щоя про нього розповім. Так, це нечесно, але можете забути проміфічний тунель з яскравого, примарно-білого світла, і прообійми давно померлих дідуся й бабусі; мабуть, інші й розповідаливам про цю щасливу мить, але пригадайте той факт, щовсі ці люди досі живі чи залишались живими достатньо довго,щоб розповісти про несподівану зустріч. Що я маю на увазі: цілюди пережили те, що має конкретну назву: «досвід поза тілом».Я ж, з іншого боку, зараз мертва, кров мою давнісіньковідкачали, і хробаки бозна-скільки часу плямкають мною. Намій погляд, це робить мене найбільш авторитетною особою.Інші люди, як-от славетний італійський поет Данте Аліґ’єрі (зжалем вимушена повідомити), просто вивалили на читацькуаудиторію чималу купу солоденького та манірного чтива.Отже, можете не звертати уваги на мій опис Пекла — алена власний ризик.Перш за все, ви прокидаєтесь на кам'яній підлозі, у достатньогнітючій тюремній камері, що складається зі сталевихґрат; суворо попереджаю: нічого не торкайтеся. Ґрати цієїкамери вкриті брудом. Коли ж ви випадково торкнетеся їх —хоча вони здаються досить липкими від плісняви й чиєїськрові, — у жодному разі не торкайтеся обличчя (чи одежі),навіть коли ви неодмінно бажаєте залишитися чистими аждо самого Судного дня.І в жодному разі не їжте цукерок, що розкидані по всійпідлозі.13

Яким саме чином я потрапила до геєни, мені не зовсімзрозуміло. Я пригадую, що бачила шофера: він стояв на узбіччібіля великого чорного лімузина «Лінкольн» і тримав уруках картонку із написом — це моє ім'я, MEДІСОН СПЕН-СЕР, написане величезними літерами і жахливим почерком.На шоферові — такі люди ніколи не розмовляють англійською— були дзеркальні сонцезахисні окуляри та кашкет ізкозирком, тож більша частина його обличчя залишалась прихованою.Я пам'ятаю, як він відчинив задні дверцята, пропонуючимені сісти до лімузина; після цього відбулася тривалаподорож, причому віконця були так сильно тоновані,що я не розрізнила жодних деталей зовнішнього світу; утім,я щойно подумала, що то була звичайнісінька подорож, якуя робила трильйони разів, від аеропорту до міста. Не можуприсягнутися, чи саме цей лімузин привіз мене до Пекла,але наступне, що я пам'ятаю, — оця брудна клітка, яку я вжезгадувала.Мабуть, прокинулась я через чиїсь пронизливі крики; уПеклі завжди хтось кричить. Всі, хто колись літав із Лондонадо Сіднея, сидячи поряд із крикливою дитиною, може дужедобре уявити собі оточення в Пеклі. Коли вам знайоме багаточасове,майже нескінченне очікування незрозуміло чогосеред чужинців, у натовпі, то для вас Пекло стане однимдовгим, ностальгічним нападом дежавю. Особливо за умови,що під час польоту ви зазвичай дивились «Англійського пацієнта»чи, ще гірше, «Фортепіано». Для вас Пекло ніколи небуде схожим на «Клуб "Сніданок"».Щодо запаху, то в Пеклі і близько так не смердить, як уНеаполі влітку, під час страйкування прибиральників.14

Якщо вам це цікаво, то зазвичай люди в Пеклі простокричать — аби почути власний голос і згаяти час. Утім, скаргина Пекло здаються мені трохи очевидними і такими, щомають потурати власним бажанням. Пекло — просто досвід,який ми отримуємо, пречудово розуміючи, що це жахливо, інасправді задоволення полягає саме у шкідливості цього досвіду:як, наприклад, їсти в інтернаті напівфабрикати фірми«Свенсон» — пиріжки з куркою чи біфштекс, коли в кухарявихідний. Чи у поїданні геть усього в Шотландії. Дозвольтемені насмілитися зазначити, що єдина причина того, чомуми витрачаємо час на певні речі, такі, як перегляд телеверсії«Долини ляльок», полягає у задоволенні від розуміння їхнасправді дуже низької якості.На відміну від них, «Англійський пацієнт» відчайдушнонамагається продемонструвати нам якусь глибину, результатомчого стає його болісна нудність.Пробачте мою багатослівність: колись щось і примушуєнас сприймати землю як Пекло, так це наші міркування проте, ніби вона має бути Раєм. Але земля — це земля. Пекло — цеПекло. Отже, годі скиглити й влаштовувати котячі концерти.Беручи все це до уваги, мені здається банальним і очевиднимвідразу після прибуття до Пекла починати плакати йскреготати зубами, й роздирати на собі одежу — і все черезте, що ви виявилися зануреними у стічні води чи гепнулисяна ліжко, вкрите білими від жару лезами бритви. Волати ймолотити ногами у такій ситуації видається трохи... удаваним,наче ви купили квиток й сіли у крісло, щоб подивитися стрічку«Жан де Флоретт», а коли виявилося, що актори розмовляютьфранцузькою, обурилися і почали голосно скар­15

житися. Чи візьмемо інший приклад: дехто подорожує доЛас-Веґаса, щоб потім увесь час твердити про те, яке містовульгарне й непристойне. Зрозуміло, навіть ті казино, які зішкіри лізуть, аби виглядати елегантно, встановлюють усюдикришталеві канделябри й хизуються вітражними вікнами, —навіть вони переповнені галасом і какофонією пластмасовихгральних автоматів, які відчайдушно миготять різнокольоровимсяйвом, аби привернути вашу увагу. У такій ситуаціїлюди, що скиглять і стогнуть, мабуть, вважають, що вонивиглядають естетами, але ж насправді вони просто всіх трохидратують.Існує ще одне дуже важливе правило, яке варто повторити:не можна їсти солодощі. Не те щоб вони вас хоч трохи спокусили,бо їх розкидано по брудній підлозі; а крім того, це такісолодощі, які навіть товстуни й героїністи не їстимуть: солодкільодяники, тверда, як скеля, жуйка «Базука», жуйка «Сен-Сен», іриски, карамельки «Кроуз» й кукурудзяні кульки.Беручи до уваги той факт, що ви, на відміну від мене, живі,хоч і негр або жид, або ще хтось — так тримати, їжте і надалісвої тістечка з висівками, — тож доведеться вам повіритимені на слово стосовно всіх дрібничок Пекла; отже, слухайтемене дуже уважно.З вашою кліткою з обох боків межують інші клітки, і їхнійряд тягнеться до самісінького горизонту; у більшості з нихрозташовані люди (по одній людині на кожну клітку), і більшістьЦих людей щосили кричать. Не встиглая відкрити очей,а вже чую, якась дівчина каже: «Не торкайся ґрат!» У сусіднійклітці стоїть дівчина-підліток; вона показує мбні долоні, широкорозсовує пальці — долоні геть укригі сажею. У Пеклі16

пліснява почуває себе, наче вдома, і здається, наче все інфернохворіє на синдром «хворих будівель».Закладаюся: моя сусідка — член шкільної команди підтримки,адже завдяки своїй лінії стегон вона може носитиспідниці прямого крою, а ще в неї є груди — справжні грудизамість рюшів чи шлярок, і вони напинають її блузку. Навітьнезважаючи на дим, що затьмарює повітря, і на кажанів, якічас від часу пролітають у мене перед очима, я бачу, що її туфлівід Маноло Бланіка — підробка, яку можна придбати, побачившиїх лише на екрані комп'ютера, за п'ять доларів, колизамовляти на піратському сайті десь у Сінгапурі. Коли ви щездатні перетравити нову пораду: не треба вмирати, маючи наногах дешеві туфлі. Пекло — це... ну, справжнє пекло для взуття;пластик розчиняється при достатньо низькій температурі,а вам навряд чи хочеться цілу вічність ходити босоніж побитому склу. Коли ваш час прийде, коли славнозвісні дзвонипродзвонять і по вас, серйозно замислитесь над тим, щобвзути класичні шкільні туфлі, темні (щоб не було видно бруду)і на низьких підборах, хоча б «Басс Віджинз».Ну от, і ця дівчинка-підліток у сусідній клітці знову кричитьмені, питає:— За що тебе прокляли?Я підіймаюсь, нахиляюсь, струшую пил зі спідниці-шортіві відповідаю:— Гадаю, за марихуану, — і, скоріше, щоб не здатися нечемою,аніж через щиру цікавість, питаю в дівчини щодо їїсмертного гріха.Дівчина знизує плечима, вказує брудним пальцем на туфлій каже:17

— За білі туфлі після Дня подяки.Її туфлі просто жахливі: білий шкірозамінник уже порепаний,а удавану фірму не можна добре почистити.— Які чудові, — брешу я, киваючи на її взуття. — Це МанолоБланік?— Так, — бреше вона у відповідь, — саме від нього. Коштуютькупу грошей.Ще одна дрібничка, яку варто пам’ятати про Пекло: когоне спитаєш, за що їх сюди запроторили на цілу вічність, всівідповідають: «Перейшла дорогу на червоне світло», чи «Носилачорну сумочку з коричневими черевичками», чи розповідаютьіншу байку. У Пеклі лише дурні розраховуватимутьна високі стандарти чесності в інших. Власне кажучи, на землітакож.Дівчина в сусідній клітці робить крок до мене, все ще незводячи з мене очей, і питає:— Тобі вже казали, що ти красуня?Ця фраза викриває її як неймовірну, неможливо відвертубрехуху вищої ліги, але я нічого не відповідаю.— Та я серйозно, — наполягає вона. — Все, що тобі треба,— Це трохи підводки для очей та туші. — І ну копирсатисяу сумочці — також білій, «під крокодила», із пластику!І дістає звідти кілька штук туші та компактних тіней для повіквід «Ейвон». Однією брудною рукою дівчина дає мені знак,щоб я просунула обличчя крізь ґрати.Досвід підказує мені, що дівчата зазвичай неймовірно розумні,доки в них не виростають груди. Можете не зважатина цю думку як на мою особисту упередженість, причина якоїполягає в моєму ніжному віці, але, здається мені, тринадцять18

років — саме той час, коли люди досягають найбільшого розквітуз точки зору інтелекту, особистості й відваги. Як хлопчики,так і дівчатка. Не хочу хвалитися, але людина стає надзвичайноюсаме у віці тринадцяти — достатньо пригадатиПеппі-Довгу-Панчоху, Полліанну, Тома Сойєра, НестерпногоДенніса, — доки її не починає розривати гормональнийшторм і вона не стикається зі статевими очікуваннями. Яктільки в дівчат починається менструація, а в хлопчиків — нічнінесподіванки, вони миттєво забувають про свої видатніакадемічні здібності й таланти. І знов-таки, хочу процитуватисвій підручник з «Впливу західної історії»: довгі роки післяпубертату —*це наче Темні віки, що впали на землю міжафінським Просвітництвом й італійським Відродженням. Дівчатаотримують цицьки й забувають, що колись були відважнимий розумними. Хлопці теж можуть досхочу демонструвативласну мірку хитромудрості й веселощів, але тількидайте їм відчути першу ерекцію — і все, на найближчі шістдесятроків вони перетворюються на повних ідіотів. Для обохстатей юність трапляється наче щось на кшталт Льодовиковогоперіоду дурості.Отже, я знаю слово «стать». Може, я й товста, і пласкогруда,і короткозора, і мертва, але ж я НЕ ідіотка.Так, і мені відомо, що коли суперсексуальна старша дівчиназі стегнами і грудьми, і гарним волоссям хоче зняти зтебе окуляри і зробити тобі димчастий макіяж, то насправдівона просто намагається затягнути тебе до участі в конкурсікраси, який вона вже виграла. Це такий самий жест нахабноїзневажливості, як у багатіїв, коли вони питають бідних стосовнотого, де ті відпочивають влітку. На мою думку, це має19

присмак очевидного й байдужого виду шовінізму а ля «тонехай їдять тістечка».Або так, або ж ця приваблива старша дівчина — лесбіянка.У будь-якому випадку, я не даю їй погратися з моїм обличчям,і вона стоїть, розмахуючи жирною тушшю, начехрещена-фея своєю чарівною паличкою, бажаючи перетворитимене на Попелюшку-хвойду. Чесно кажучи, кожногоразу, коли я дивлюсь класичну стрічку Джона Гюза «Клуб"Сніданок”», і Моллі Рінґволд веде бідолашну Еллі Шиді дожіночої вбйральні, а потім вони разом виходять — на кожнійщоці в Еллі Шиді жахливо насичені смуги рум'ян, волосся внеї зачесане назад і перетягнуте стрічкою, а губи нафарбованічервоним-червоним, наче у дешевої китайської підробкивласного стилю Моллі Рінґволд, дорогої шльондри у стиліжурналу «Воґ», — і бідолашна Еллі виявляється перетвореноюна щось на кшталт живого та такого, що дихає, естампуНейджела, — то я завжди кричу до телевізора: «Тікай,Еллі!» Ні, справді, я верещу: «Умийся, Еллі, і просто тікайзвідти!»Замість того, щоб віддати їй своє обличчя, я відпо&ідаю:— Краще не треба, в мене ще екзема не зійшла.І тієї ж миті чарівна паличка туші смикається назад. Усітіні для повік і помади від «Ейвон» спішно стрибають назад,до удаваної сумочки від «Коуч», а очі дівчини потайки досліджуютьмоє обличчя, шукаючи на ньому ознаки запаленої,червоної лускатої шкіри та відкритих болячок.У такій ситуації матінка б сказала: «Кожна нова покоївкахоче складати твою білизну якось інакше». Тобто: треба бутинасторожі й не дозволяти іншим вирішувати за тебе.20

Коло наших кліток товпляться й інші: деякі порожні, а вінших сидять поодинокі люди. Безсумнівно, це качок, наркоман-бунтівник,самозакоханий розумник і психопат, — всівони сидять під арештом тут, навіки.Ні, це нечесно, але в мене дуже багато шансів на те, що япроведу тут, у клітці, наступні кілька століть, прикидаючисьхворою на псоріаз і слухаючи, як лицеміри кричать і скаржатьсяна вологість і запах, а моя сусідка, Дорога Шльондра,сідає навпочіпки, намагаючись за допомогою слини і жмуткусерветок «Клінекс» надати хоч трохи блиску своїм дуже дешевимтуфлям із білого шкірзаму. Навіть сильний сморідлайна, і диму, і сірки не здатен подолати аромату її дешевихпарфумів, схожого на аромат фруктів, «ідентичного натуральному»,чи запаху розчинного напою «виноград». Чеснокажучи, я б краще нюхала лайно, але, на жаль, затримати диханняна кілька мільйонів років неможливо. Тож, виключноз надмірної чемності, я кажу:— Все одно дякую; я про косметику, — лише ввічливістьпримушує мене посміхнутися й додати: — Мене звати Медісон.Тієї ж миті дівчина майже кидається на ґрати, що розділяютьнас. Вона — її груди, стегна, навіть черевики на високихпідборах — очевидно, жалісно вдячна мені за підтримку, івона широко посміхається мені, демонструючи всі свої стандартнірізці, що блищать порцеляною. Вуха в неї проколоті,і в них стирчать діамантові сережки — точнісінька копія сережокКлер Стендіш, тільки от вони грубі, розміром з монету,і засліплюють блиском кубиків цирконію. Вона каже: «А я —Бабетт», упускає зім'яту серветку і простягає крізь ґрати забрудненусажею руку — щоб я її потиснула.

Розділ третій«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не ображайся,але батьки навчили мене, що тебе не існує. Мої мама і татозавжди казали, що і ти, і Бог з'явилися в забобонних, розумововідсталих, крихітних мізках неуків-проповідників і республіканців-лицемірів».На думку батьків, такого місця, як Пекло, просто не існує.Коли їх спитати, вони, мабуть, відповіли б, що я вже перевтілиласяв метелика, чи у стволову клітину, чи у голубку. Щоя хочу сказати: батьки завжди нагадували мені, що для менедуже важливо бачити, як вони ходять усюди, в чому матинародила, інакше, коли я виросту, то стану такою собі панночкоюЗбоченкою Мак Збоченець. Вони вчили мене, щогріхів не існує, існує лише поганий вибір життєвого шляху.Погане вміння керувати емоціями. І зла теж не існує. Будь-якепоняття «правильного» і протиставлення його «неправильному»,на їхню думку, є нічим іншим, як культурною спорудою,що стосується конкретного часу й місця. Вони казали:коли щось і має примушувати нас змінювати особисту поведінку,то це має бути наша відданість суспільному договору,а не якась незрозуміла, нав'язана нам ззовні загроза покаранняполум'ям. Нічого аморального не існує, наполягали22

вони, і навіть серійні вбивці заслуговують на кабельне телебаченняі послуги адвоката, адже навіть убивці кількох людейколись страждали.Отримавши натхнення від класичного фільму Джона Поза«Клуб "Сніданок”», я почала пйсати есе у тій манері, в якійзатримані учні школи у Шермері, чикаґському передмісті,мали написати тисячу слів на тему «Ким ти себе бачиш?».Так, я знаю, що таке «споруда». Погляньте на ситуаціюмоїми невиразними очима: мене запроторили до клітки вПеклі, мені лише тринадцять, і я приречена завжди залишатисяв цьому віці, але я не настільки дурна, щоб не знати своїхнедоліків і переваг.Набагато гірше за це — те, як моя матінка молола дурниціпро Гею, матінку-Землю, у журналі «Веніті Фер», коли рекламуваласвій останній на той час фільм. У журналі малинадрукувати її фото, як вона разом із моїм батьком приїжджаютьна церемонію «Оскар» і виходять на червону доріжкуз вишуканого електромобіля; справа в тому, що коли їхніхто не бачить, вони орендують реактивний літак «Гольфстрім»,навіть якщо їм просто потрібно забрати речі з хімчистки— бо вони відсилають їх до самої Франції. Це тойфільм, за роль у якому її номінували на «Оскар» — вона гралачерницю, якій набридло жити в монастирі; і вона відчуває,що не може розкрити там свої таланти, і тому порушує всіобітниці, стає проституткою та героїністкою, робить кількаабортів, після чого отримує роботу ведучої власного ток-шоуз дуже високим рейтингом і виходить заміж за Річарда Ґіра.Жодна людина не прийшла на показ цього фільму, який був,власне, театральною виставою, знятою на плівку, але крити­23

ки — вони просто шаленіли від захвату. Кінокритики та рецензентисправді, справді вірять в те, що Пекла не існує.Гадаю, я ставлюся до «Клубу “Сніданок”» так само, якматуся — до Вірджинії Вульф. Тобто, коли вона читала «Години»,їй довелося приймати заспокійливе, але вона все одноридала майже цілий рік.У «Веніті Фер» мама зазначила: єдине справжнє великезло — це те, як великі нафтові компанії використовують глобальнепотепління, щоб підштовхнути бідолашних маленькихполярних ведмедиків до повного вимирання. Прше того, вонадодала таке: «Ми з дочкою, Медісон, уже кілька років боремосяз жахливим рівнем ожиріння в дітей». Тож я дуже добрерозумію термін «пасивна агресивність».Інші діти ходили до недільної школи — я ходила до екологічноготабору. На Фіджі. Інші дівчатка вивчали ЗаконБожий — я навчалася зменшувати екологічні наслідки свогожиття. На заняттях із «навичок аборигенів» — там само, наФіджі, — ми використовували сертифіковані, вирощені задопомогою органічного добрива, зібрані в такій кількості,щоб не порушувати екосистеми, придбані на паритетній основіпальмові гілки — щоб робити з них жалюгідні гаманці,які потім усі викидали геть. Екологічний табір коштувавблизько мільйона доларів, але нам усім доводилося витиратизади одним брудним бамбуковим йоржиком, що вже немав щетинок. Замість Різдва ми святкували День землі. Матінкаказала, що коли б Пекло існувало, то туди можна булоб потрапити за носіння натуральних шуб чи за користуваннякремом-ополіскувачем, що його лікарі-нацисти, яківтекли до Франції, тестують на новонароджених кроликах.24

Тато ж казав, що коли диявол існує, то його, мабуть, звутьЕнн Колтер. Коли смертний гріх насправді існує, вважає матінка,то це — пінополістирол. Частіше за все вони декламувалитакі екологічні догми, розгулюючи голяка при розчиненихвікнах, щоб я, коли виросту, не стала б такою собіДорогою Шльондрою.Іноді диявол ховався під найменням «тютюнові королі».Іноді — «японські дрифтерні сітки».Більше того: екологічного табору ми діставалися не на сампанах,що дрейфували тихоокеанськими течіями. У жодномуразі: кожна дитина потрапляла туди на борту приватногореактивного літака, спалюючи близько зиліона галонів викопногопалива ери динозаврів, яких ця планета більше вженіколи не побачить. Кожна дитина переміщувалася повітрямразом із повним набором, вагою із саму дитину, органічнихпиріжків із фігами та безмитних йогуртів, запакованих в одноразовіупаковки з майлара, період повного розпаду якогостановить цифру, дуже близьку до НІКОЛИ; і весь цей вантаждітлахів, що скучили за домом, і калорійними підсніданками,і відеоприставками, мчав до Фіджі зі швидкістю, вищою зашвидкість ЗВУКУ.Скільки користі це принесло... от подивіться на мене: япомерла від передозу марихуани, і опинилась у Пеклі, і подряпаласобі щоки до крові, щоб переконати дівчину з сусідньоїклітки в тому, що я хворію на заразний псоріаз. І менеоточують мільйони мільйонів кульок попкорну, що давно вжезіпсувалися. Але є і плюси: у Пеклі ти більше не раб власноготіла, а для дуже витончених осіб це може виявитися справжнімблагословенням. Не те щоб цс було великою проблемою25

для мене, але все ж таки: в Пеклі настає кінець трудомістким,нескінченним завантаженням, і вмиванню, і випорожненнямрізних отворів, за допомогою яких функціонує людське тіло.Коли вже вам доведеться опинитися в Пеклі, у клітці ви незнайдете ані унітаза, ані води, ані ліжка — але вам не доведетьсясумувати за ними. У Пеклі ніхто не спить, окрім випадків,коли це є проявом своєрідного захисту у відповідь начергове демонстрування «Англійського пацієнта», що використовуєтьсяв якості покарання.Безсумнівно, мама й тато хотіли мені добра, але дуже важкосперечатися з тим фактом, що я потрапила до пастки зіржавої залізної клітки, що може похвалитися мальовничимвидом на водоспад із екскрементів — це справжнісіньке лайно,кажу я вам, а не тільки «Англійський пацієнт». Не те щобя скаржилася... Повірте мені: останнє, що потрібно Пеклу (накшталт в криницю воду лити), — це ще один скаржник.Так, я знаю слово «екскременти». Я потрапила у пастку, імені нудно, але з мізками в мене все гаразд.До речі, саме батьки порадили мені вийти за рамки йпоекспериментувати з рекреаційними наркотиками.Так, це нечесно, але гадаю, найгірше, чого вони мене навчили,це сподіватися. Коли просто саджати дерева чи прибиратисміття, казали вони, то життя йтиме спокійно. Все,що треба, це перетворити сміття на компост і встановитина дах сонячні елементи, і все — більше нема через що непокоїтися.Відновлювальна енергія вітру. Біодизель. Кити.От у чому мої батьки бачили духовний порятунок. Коли бми побачили за раз квадрильйон католиків, які кадять фіміамякійсь гіпсовій статуї, чи мільярд зиліонів мусульман, які26

стоять на колінах у довжелезній лінії, повернувшись обличчямидо Нью-Йорка, то мій тато сказав би: «Бідолашні нетямущівилупки...»Одна справа, коли батьки корчать із себе одвічних гуманістіві ставлять на кін власні безсмертні душі; однак зовсім,зовсім інша справа, коли вони поставили туди мою: вонизробили ставки із такою самовдоволеною бравадою, але програлаж у результаті я!Ми, було таке, бачили по телебаченню баптистів, що розмахувалипупсами, яких прикріпили до дерев'яних палиць, із них крапала фальшива кров із кетчупу, і все це відбувалосяпросто біля клініки якогось лікаря, і тому я справді змоглаповірити в те, що всі релігії зовсім-трясця-вашій-матері божевільні.На відміну від них, тато завжди проповідував менітаке: якщо я буду їсти достатньо дієтичної клітковини таповторно використовувати усі пластикові пляшки з шийкою,то все зі мною буде гаразд. Коли ж я питала про Пекло чи проРай, мати завжди давала мені заспокійливе.А тепер — гоп-ля! — я чекаю на те, що в мене виріжутьязика і підсмажать його на свинячому салі з часником. Можливо,демони навіть планують гасити недопалки об мої пахви.Зрозумійте мене правильно. Пекло не таке вже й жахливе,його й порівняти не можна з екологічним табором, чи, щебільше, з десятим класом середньої школи. Ви можете вважати,що я просто вдалася в тугу, але мало що може зрівнятисяз епіляцією гарячим воском чи пірсингом пупка, якийроблять просто у кіоску в торгівельному центрі. Чи з булімією.Не те щоб я була такою собі Ненажерою фон Ненажердт, щостраждає на порушення травлення.27

Але ж найбільший мій недолік — здатність сподіватися.У Пеклі сподіватися — це дуже, дуже погано, приблизно якпалити чи гризти нігті. Позбутися надії важко, така вона чіпкай міцна, але позбутися її треба. Це фізична залежність, якутреба розірвати.Так, мені відомий термін «фізична залежність». Мені тринадцять,і я втратила всі ілюзії, але ж не розум!І як би я не намагалася стримуватися, я продовжую сподіватисяна те, що рано чи пізно в мене почнеться менструація.Я продовжую сподіватися, що в мене виростуть справжнівеликі цицьки, як-от у Бабетти, що сидить у сусідній клітці.Сподіватися на те, що варто лише сунути руку в кишенюспідниці-шортів, і я витягну звідти заспокійливе. Я схрещуюпальці на удачу: коли якийсь демон зіллється зі мною в цистернікиплячої лави, то назовні я винирну голою і разом ізРівером Феніксом, і він скаже, що я мила, і спробує поцілуватимене.Проблема в тому, що в Пеклі надії немає.Ким я себе вважаю? Якщо використати тисячу слів... Навітьгадки не маю, але почну потроху відмовлятися від надії. Прошутебе, допоможи мені, Сатано. Я буду така щаслива! Допоможимені позбутися фізичної залежності від надії. Дякую.

Розділ четвертий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Здається, я тебе сьогодніпобачила, і відразу ж почала махати тобі, наче скажена, начебожевільна фанатка, аби привернути твою увагу. Пекло продовжуєрозгортатися, як цікаве, неймовірне місце, і я почалавивчати ази демонології, отже, я не завжди буду такою ідіоткою.Правду кажучи, в мене немає часу на сум за домівкою.Сьогодні я навіть потоваришувала з одним хлопцем. У ньоготакі мрійливі карі очі...»Якщо вже дотримуватися технічної точності, час у Пеклі невимірюється днями та ночами: тут постійно панує притлумленесвітло, що підкреслюється тремтячим жовтогарячимжаром полум'я, білими клубами пару, що здіймається, та чорнимихмарами диму. Ці елементи поєднуючись створюють довічнупросту атмосферу відпочинку після катання на лижах.Беручи це до уваги, я дякую Богу за те, що взяла із собоюгодинник із календарем, який не треба заводити. Вибач, Сатано,винувата. Промовила заборонене слово — те, що починаєтьсяна «Б».Майте на увазі, всі ви, живі, які ходять світом, і приймаютьвітаміни, і не мають вільного часу через своє лютеранство чиколоноскопію — ви неодмінно маєте вкласти гроші в годинник29

високої якості, який прослужить довго, і в такий, що має функціївисвітлення дати. Не розраховуйте на те, що зможете користуватисямобільними (у Пеклі вони не приймають сигналу),і навіть на секунду не думайте, що вам удасться померти, стискаючив руках зарядний пристрій, і прийти до тями в іржавійклітці з електророзеткою, що сумісна із вашим телефоном. Алея не кажу вам купувати «Свотч». Годинники «Свотч» роблятьіз пластику, а пластику Пеклі розчиняється. Зробіть собі величезнупослугу та вкладіть гроші в ремінець зі шкіри високоїякості чи оберіть розсувний металевий ремінець, на пружині.У випадку, коли ви вирішите не озброюватися таким, яктреба, годинником, у жодному разі не витріщайтеся на розумну,ініціативну тринадцятирічну дівчину-янголятко, взутуу туфлі «Басс Віджинз» і в окулярах у роговій оправі та непитайте її кожної миті: «Який сьогодні день?» чи «Котра година?»Оскільки вищезазначена розумна, хоча й товста, дівчинапросто симулюватиме, що дивиться на годинник, післячого відповідатиме: «Минуло вже п'ять тисяч років із тогоразу, коли ви востаннє мене питали».Так, мені відомо слово «симулювати». Мабуть, я трішечкироздратована й насторожена, але ж — і не має значення,наскільки ввічливо ви в мене це питатимете, наскільки улесливимбуде ваш тон, — я вам не служниця чи рабиня, щослідкує за часом, чорт забирай!І, доки ви не доклали належних зусиль, щоб кинути палити,обміркуйте це: паління сигарет чи сигар — пречудове заняття,коли ви хочете опинитися в Пеклі!І ДО того, як ви кинете мені пихате зауваження (доходячиневірних висновків із моєї поведінки), що в мене, мабуть,ЗО

«червоні дні календаря», які, звісно ж, не просто так назвали«критичними», дозвольте нагадати вам, що я мертва, покійна,покинула цей світ до пубертату, а отже — маю імунітет добезглуздих репродуктивних біологічних потреб, які, безсумнівно,супроводжують кожен живий, дихаючий момент вашогонікчемного, живого, дихаючого життя.Навіть зараз у мене у вухах стоїть голос матінки: «Медісон,ти мертва, тож — заспокойся вже».З часом я починаю сумніватися, до чого в мене більшсильна схильність: до Надії чи Заспокійливого.У сусідній клітці Бабетта марнує час, придивляючись докутикул і поліруючи нігті об ремінець білої сумочки. Кожногоразу, коли вона кидає погляд у мій бік, я влаштовую виставу:чухаю шию та шкіру навколо очей. Здається, до Бабеттиніяк не дійде, що ми обидві мертві; отже, хвороби, хоча б ітакі, як псоріаз, навряд чи турбуватимуть нас і впродовжзагробного життя; утім, коли добре поміркувати над її виборомматово-білого лаку для нігтів, стає зрозумілим, що такі,як Бабетта, не відповідають образові дівчини-стипендіатки.Дівчини з обкладинки — мабуть.Бабетта зустрічається зі мною поглядом і питає:— Який сьогодні день?Я чухаюсь і відгукуюсь:— Четвер.Насправді, я не дозволяю нігтям контактувати зі шкірою;я чухаю віртуальну, уявну шкіру: інакше обличчя в мене давновже перетворилося б на шмат сирого м'яса. Останнє, щомені потрібно, — це підхопити якусь інфекцію в такому брудному,запоганеному середовищі.Бабетта знову скоса дивиться на кутикулу та каже:31

— Обожнюю четверги... — вона витягує флакончик із білимлаком для нігтів зі своєї сумочки «під фірму» і додає: — Четверсхожий на п'ятницю, але кращий, бо в четвер ти не зобов'язанайти кудись розважатися. Це наче переддень Святвечора,23 грудня... — Бабетта трусить флакончиком із лаком і промовляє:— Четвер схожий на дуже-дуже гарне друге побачення,коли ти ще думаєш, що секс із ним може бути гарним...Із іншої клітки, досить недалеко від моєї, доноситься чийсьпронизливий крик. Інші люди, замкнені у своїх одиночнихкамерах, тупо сидять у класичних положеннях кататонічногоступору; вони одягнені в забруднені костюми венеціанськихдожів, наполеонівських фуражирів, мисливців за головамимаорі. Вони, безперечно, змогли покинути будь-якунадію і зараз просто стискають замацані ґрати. Колись вонибили й колотили все навколо, не бажаючи примиритися зситуацією, а тепер лежать — зганьблені, з широко розкритимиочима, нерухомі. Щасливі покидьки.Бабетта фарбує нігті й питає:— Отже... який сьогодні день?На моєму годиннику четвер.— П'ятниця, — брешу я.— Сьогодні твоя шкіра має кращий вигляд, — бреше Бабеттау відповідь.Я відбиваю подачу новою брехнею:— У твоїх парфумів приємний запах.Бабетта парирує мою відсіч новим ударом:—*Здається, груди у тебе трошки виросли.І ось тут мені здалося, що я побачила тебе, Сатано. Велика,наче вежа, фігура виступає з темряви, неквапливо йде уздовж32

ряду кліток десь вдалині. Фігура, принаймні втричі більша забудь-яку людину з тих, що щуляться в клітках, тягне за собоюроздвоєний хвіст, який росте з основи хребта. Шкіра іскритьсяриб'ячою лускою. З-поміж лопаток підносяться величезнікрила з чорної шкіри — справжньої шкіри, а не такої, як натуфлях Бабетти, «під Маноло Бланік», — а лускоподібну шкіруна лисині проривають товсті роги зі справжньої кістки.Прости мене за те, що я, мабуть, порушила якісь пунктипекельного протоколу, але я не можу не скористатися ситуацією.Я підіймаю руку, розмахую нею, наче хочу зупинититаксі, що ось-ось проїде повз мене, і кричу: «Агов! Пане Сатано!Це я, Медісон!»Рогата фігура зупиняється поряд із кліткою, де сидитьякийсь смертний, — той щулиться й кричить щосили; на ньомузношена, замурзана форма якоїсь футбольної команди.Зазубреними орлиними пазурами замість рук рогата фігуравідчиняє замок на клітці, засовує туди один пазур і намагаєтьсясхопити чоловічка, а той бігає по тісному приміщенню, іховається, і робить фінти...Не припиняючи махати, я кричу: «Я тут! Подивіться сюди!»Я просто хочу привітатися, хочу назвати йому своє ім'я. Меніздається, що так мають поводитися ввічливі люди.Нарешті, один пазур хапає футболіста, який уже геть захекався,і витягує його із залізної клітки. Бранці в усіх іншихклітках навколо кричать і намагаються якомога більше віддалитисявід арени дій; кожен тісниться у найвіддаленішийкут клітки й труситься там, і витріщається, і хапає ротомповітря. Через надмірні фізичні зусилля їхнє голосіння звучитьхрипло й нерівно. Приблизно таким чином, як людина2 Чак Палагнюк “Прокляті” з з

розриває вареного краба, рогата фігура хапає футболіста заногу й починає крутити її, так що кульшовий суглоб несподіваноляскає, сухожилля рвуться, і нарешті нога відділяєтьсявід тулуба. Повторивши цей процес кілька разів, рогата фігуравидаляє всі кінцівки чоловічка, підносить кожну до рота,повного зазубрених акулячих зубів, і відгризає м'ясисту, гіпертрофовануплоть із людських кісток.Увесь цей час я не припиняю кричати: «Агов! Коли у васзнайдеться хвилька, пане Сатано...» Я не впевнена, чи дозволяєетикет переривати таку трапезу.Коли кожну кінцівку з'їдено, рогата фігура кидає кісткиназад, до клітки, де раніше мешкав футболіст. Навіть шаленікрики оточення звучать приглушено через мокрі звукисмоктання, і плямкання, і жування. Потім лунає громоподібнавідрижка. Коли від футболіста, врешті-решт, залишаютьсялише кістки грудної клітки, дуже схожі на голий кістякіндички на День подяки — реберний каркас і шматки шкіри,що залишилися, — лише тоді рогата фігура кидає залишкивід обіду назад, до клітки, і замикає їх на замок.Під час цього затишшя я від нетерплячки вже підтанцьовуюна місці, розмахую руками над головою та галасую. Все щенамагаючись не торкатися брудних, заплямованих ґрат власноїзалізної клітки, я кричу: «Агов! Я Медісон, я тут!» Я підбираюзабруднену кульку попкорну й високо підкидаю її, волаючи:«Не можу дочекатися, коли познайомлюсь із вами!»У цей час об'їдені, закривавлені кістки футболіста вжепочинають збиратися докупи, наче склеюючись, створюючиякусь подобу людської істоти; вони знову вкриваються м'язамита шкірою, поступово відтворюючи тіло чоловіка — і ось34

він, відновлений заради того, щоб ізнову терпіти муки, і знову— нескінченно, вічно.Рогата фігура, начебто утамувавши голод, повертаєтьсядо мене спиною та йде геть.Мене охоплює розпач, і я кричу щосили. Ні, це нечесно,я сама розповіла вам, що кричати в Пеклі означає демонструватидуже погані манери. Я вважаю крики жахливим порушенняметикету, але все одно волаю: «Пане Сатано!»Висока, наче вежа, хвостата фігура зникла.Із сусідньої клітки лунає голос Бабетти: «Який сьогодні день?»Якщо дозволите, життя у Пеклі схоже на вінтажний мультик«Ворнер Бразерс», де герої постійно втрачають головипід гільйотинами та розлітаються на шматки від вибухів динаміту,а потім знову повністю відновлюються — саме вчаснодля того, щоб стати жертвою нового насильства. У ційсистемі можна знайти водночас і втіху, й нудьгу.Чийсь голос зазначає:— Це не Сатана, — голос належить хлопчику-тінейджеруіз сусідньої клітки. Він продовжує: — Це був Аріман, звичайнийдемон іранської пустелі, — на руці в хлопця широкийгодинник підводника з функціями визначення глибини занурюваннята вбудованим калькулятором. Взутий він у черевикифірми «Хаш Паппіз» на каучуковій підошві, а літні штанив нього такі короткі, що з-під них видно білі шкарпетки домашньогоплетіння. Хлопець закотив очі, похитав головою ідодав: — Блі-ін, ти що, і справді нічогісінько не петраєш у базовійпрадавній крос-культурній теологічній антропології?Бабетта присідає навпочіпки й плює, знову починаючинаводити блиск на підроблені туфлі, допомагаючи собі вологоюсерветкою.2*35

— Заткни пельку, занудо, —- каже вона.— Помилилася, — визнаю я. Потім показую на себе пальцем— дідько, який грубий жест, навіть у нестерпному жаріПекла я відчуваю, що червонію, і додаю: — Я Медісон.— Знаю, — киває хлопець. — Я ж-бо не глухий.У ту ж мить, коли я вперше бачу карі очі хлопця... жахлива,моторошна загроза надії набрякає всередині мого схожогона діжку тіла.Хлопець пояснює: Аріман — усього лише скинуте божество,притаманне давньоперській культурі. Він був братом-близнюкомОрмузда, а народив його Бог-творець, якого звали Зурван.Аріман відповідає за отруту, посуху, голод, скорпіонів — тобто,найбільш стереотипні проблеми пустелі. Його ж сина звуть Зохак,і зі шкіри в нього на плечах ростуть отруйні змії. За словамихлопця, єдина їжа, що задовольнить цих змій, *—людськімізки. Все це... типові жахливі подробиці, до яких так охочі всітінейджери. Водночас жахливо і нудно — саме для ботана.Бабетта полірує нігті об ремінець сумочки, ігноруючи насобох.Хлопець хитає головою у той бік, де зникла рогата фігура,йкаже:— Зазвичай він зависає на дальньому боці Блювотногоставка, що на захід від Ріки гарячої слини, на протилежномуберезі Озера лайна... — хлопець знизує плечима й відзначає:— Досить крутий, як на упиря.Я чую голос Бабетти; вона хвалиться:— Я теж одного разу дісталася Аріману... — вона бачитьвираз обличчя хлопця, дивиться на горбик, що несподівановиріс у нього на штанях, і додає: — Та не в цьому сенсі, ти,товстий, жалюгідний, нікчемний гівнюк.36

Так, може, я мертва і до того ж страждаю на першокласнийкомплекс меншовартості, але я здатна впізнати ерекціюна вигляд. Смердюче, наповнене запахом калу повітря навколонас дзижчить жирними, чорними кімнатними мухами,але я питаю хлопця:— Як тебе звати?— Леонард, — відповідає він.Я продовжую:— За що тебе прирекли на Пекло?— За мастурбацію, — відповідає за нього Бабетта.Леонард не погоджується:— Переходив вулицю на червоне світло.Я питаю:— Тобі подобається «Клуб "Сніданок”»?А він мені:— А що це?А я йому:— Як гадаєш, я вродлива?Хлопець, Леонард, ковзає по мені своїми мрійними каримиочима, що сідають, наче мухи, на мої товсті й короткуватіноги, товсті лінзи в окулярах, кривий ніс і пласкі груди. Вінпереводить погляд на Бабетту. Потім знову на мене. Брови знього підскакують аж до лінії росту волосся, вкриваючи йомулоба довгими, наче акордеон, складками. Він посміхається,але хитає головою. Ні.— Просто перевіряла, — кажу я і ховаю усмішку, прикидаючись,що шкрябаю екзему на щоці — екзему, якої в мененемає.

Розділ п’ятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Після досить невдалогопочатку я, нарешті, відпочиваю на повну. Я увесь час знайомлюсьіз новими людьми, і мені дуже шкода через ту плутанину...Тільки подумай: як я могла сплутати звичайнісінькогодемона, який нічим особливим не вирізняється, — із тобою.Я весь час також дізнаюсь щось нове й цікаве від Леонарда.І найголовніше: у мене виникла найблискучіша ідея щодотого, як перебороти свою підступну схильність до Надії».Хто б міг уявити, що ця крос-культурна антропологічнатеологія може бути такою цікавою штукою! За словами Леонарда,власника найчарівніших карих очей, усі демони Пеклаколись правили, як боги, у культурах минулих часів.Ні, це нечесно, але що для одного — бог, то для іншого— диявол. Коли кожна наступна цивілізація ставала домі-,нуючою, одним із перших її вчинків було скидання й демонізаціявсіх, кому попередня культура поклонялась. Так, євреїнакинулися на Ваала, бога вавілонян. Християни вигналиПана, і Локі, і Марса — божеств давніх греків, і кельтів, іримлян, відповідно. Англійці заборонили вірування в духівавстралійських аборигенів, відомих, як мімі. Сатану зображуютьіз роздвоєними копитами, бо їх мав Пан, і він має вила,38

що походять від тризуба, що його носив Нептун. Як тількичергове божество скидали, воно відправлялося до Пекла.А боги так уже звикли до підношень і люблячої уваги, щоновий статус, звичайно ж, добре псував їм настрій.Отже, я знала слово «відсилати» ще до того, як його вживЛеонард. Може, мені й тринадцять, може, я і новенька у підземномуцарстві, але не треба тримати мене за ідіотку.— Нашого друга, Арімана, викинули з пантеону божествіранці доби передзороастризму, — повідомляє мені Леонард,наставивши на мене вказівний палець, і додає: — Але не піддавайсяспокусі сприйняти євсеїзм як іудейське втілення маздаїзму,— Леонард знову хитає головою та продовжує: — Все,що відноситься до доби Навуходоносора II, набагато складніше.Бабетта роздумливо дивиться на своє відображення у дзеркалікомпактної пудри, яку вона тримає в одній руці, а другою,затиснувши в ній крихітну щіточку, відновлює тіні на повіках.Вона відривається від свого відображення та каже Леонардові:— Невже є люди, нудніші за тебе?Коли була заснована католицька віра, продовжує хлопець,церква зрозуміла, що монотеїзм не може замістити такийдавній та улюблений політеїзм, хоч вона і визнала його відсталимі язичницьким. Учасники богослужінь занадто звиклизвертатися з проханнями до окремих божеств; отже, церквазапропонувала їм замість цього вклонятися безлічі святих,кожен з яких заміняв собою конкретне божество, що вважалосявтіленням любові, успіху, одужання від хвороб тощо.Лютували битви, цілі королівства з'являлися та руйнувались,39

і настав час, коли бога Арімана змінив бог Сраоша. Мітравитіснив Вішну. Зороастрійці позбавили Мітру влади, і з кожнимновим богом його попередник опинявся у невідомостій зневазі.— Навіть саме слово «демон», — повчає мене Леонард, —походить від християнських теологів, які невірно зрозумілитермін «даймон» у творах Сократа. У Сократа воно значило«муза» чи «натхнення», але найбільш поширеним значеннямбуло «бог». — Він додає: — Коли наша цивілізація протримаєтьсядостатньо довго, одного дня навіть Ісус тинятиметьсяАїдом, відправлений у вигнання й у минуле.— Лайно собаче! — кричить хтось. Крик іде з клітки футболіста.Зараз на його кістках киплять червонокрівці, червонібульбашки збираються докупи й формують мускули, що роздуваютьсята розтягуються і прикріплюються до сухожиль,білі зв'язки обмотуються навколо них — видовище привабливей відразливе водночас. Шар шкіри ще не встиг повністюпокрити череп, а нижня щелепа вже опускається, щоб випуститина волю крик: — Все це лайно собаче, мудило! — потікнової шкіри розбивається, наче рожева хвиля, і формує навколозубів губи, які промовляють: — Ти весь час верзеш одней те саме, ідіот! Саме через це тебе сюди й запхали!Не відводячи очей від власного відображення у дзеркальці,Бабетта питає:— А тебе за що сюди?— За офсайд, — відповідає чолов'ягаЛеонард кричить:— Так за що мене сюди запхали, га?Я питаю:40

— Що таке офсайд?Золотаво-каштанове волосся пробиває скальп футболіста.Кучеряве, з мідним відтінком. Кожна очна западина спалахуєсірим оком. Навіть форма сама себе відтворює зі шматківі ниток, що розкидані по підлозі його клітки. На спиніфутболки великими літерами написано прізвище «Паттерсон»і зазначено номер: 54. У відповідь на моє запитання футболісткаже:— Я наступив ногою на лінію сутички, коли рефері дунуву свисток, наказуючи розпочати гру. Це називається «офсайд».Я вражена.— І це заборонено у Біблії?!Тепер, коли все волосся та шкіра футболіста повернулисяна місця, видно, що він лише школяр, мабуть, останніх класів.Йому років шістнадцять-сімнадцять. Поки він говорить, тонкісрібні дроти з’являються поміж його зубів; мить — і в ньогоповний рот скобок.— На другій хвилині другого періоду, — каже він, — я перехопивпас, але півзахисник суперника в мене його відбив —бум! І ось я тут.Леонард знову волає:— Але чому сюди потрапив я?!— Тому, що ти не віриш у єдиного вірного Бога, — відповідаєПаттерсон, футболіст. Тепер, коли його тіло знову прикритешкірою, він не зводить своїх нових очей з Бабетти.Бабетта все ще дивиться у дзеркальце, але корчить гримаси,і складає губки бантиком, і підправляє зачіску, і швидкоморгає повіками. Як би сказала матінка: «Ніхто не тримає41

спину так рівно, коли камера повернута в інший бік». Тобто:увага Бабетті дуже до смаку.Ні, це нечесно. Сидячи кожен у своїй клітці, і Паттерсон,і Леонард не зводять очей із Бабетти, яка замкнена у сусіднійкамері. На мене не дивиться ніхто. Коли б я хотіла, щоб менеігнорували, я б залишилась на землі як привид і дивилася б,як мама й тато ходять голі, і відкривають завіси, й напускаютьхолоду в кімнати; а я б лякала їх, аби вони одяглися. Навітьнова поява демона Арімана, цього разу — по мене, щоб розірватина шматки моє тіло й проковтнути, — і те було б значнокраще, ніж не отримувати взагалі жодної уваги.Ось вона, знову — ця прискіплива схильність до сподівання.Моя погана звичка.Поки Паттерсон і Леонард прядуть очима на Бабетту, авона пряде очима на себе, я прикидаюсь, ніби дуже зацікавленакажанами-вампірами, що носяться навколо. Я спостерігаюза тим, як на Озері лайна підіймаються бурунами хвилі,і як вони спадають і котяться далі. Я ніби чухаю удаванийпсоріаз на обличчі. Грішники у сусідніх клітках за звичкоютиснуться до ґрат і плачуть. Якась проклята душа, вдягненау нацистську форму, раз за разом щосили б'ється обличчямпо кам'яній підлозі, розбиваючи в кров ніс і лоба, наче постукуючивареним яйцем по тарілці, щоб легше було зніматишкаралупу. У паузах між ударами по камінню його розбитіриси наче надуваються повітрям і повертаються до нормальногостану. В іншій клітці сидить підліток, вдягнений у чорнушкіряну байкерську куртку; з щоки в нього стирчить завеликаанглійська булавка; голова поголена, окрім центральноїчастини, а волосся, що залишилося, пофарбоване у синій42

колір, намазане гелем так, що стоїть, і цей загострений ірокезіде від лоба і до самої потилиці. Не встигла я відвернутися,як вдягнений у шкіряну куртку панк підносить руку до щокий розстібає булавку. Він витягує її з дірок на шкірі, встромляєкінчик булавки до замка на дверях клітки й починає ворушитиним у замковій щілині.Все ще замріяно дивлячись на себе у дзеркальці, Бабеттапитає ні в кого конкретно:— Який сьогодні день?Леонард миттю згинає руку, дивиться на свій дайверськийхронограф і каже:— Четвер. П'ятнадцять нуль дев'ять, — через хвилину віндодає: — Стривай-но... вже п'ятнадцять нуль десять.Не дуже далеко від нас якесь величезне створіння з головоюлева, вкрите кудлатою чорною шерстю, простягає доклітки котячі кігті замість рук і видирає звідти за волоссягрішника, що скиглить і відбивається руками й ногами. Таксамо, як людина відкушує виноградини з грона, губи демоназмикаються навколо ноги чоловіка. Кудлаті левині щоки демоназападають, і вереск чоловіка стає ще голоснішим, бодемон висмоктує м'ясо з його кісток. Коли від однієї ноги незалишається нічого, крім голої кістки, демон починає смоктатим'ясо з іншої.Незважаючи на весь цей ґвалт, Леонард і Паттерсон продовжуютьмилуватися Бабеттою, яка милується собою. Льодовиковийперіод тиші.Від клітки панка у шкіряній куртці до мене доходить приглушенебрязкання: хлопець орудує в замку кінчиком булавки,повертаючи його в різні боки, намагаючись підчепити43

пружину. Він витягує булавку, витирає її об блакитні джинси,доки на кінчику не залишається ані крихти іржі, і облизує її,після чого повертає на місце, тобто — до дірок у щоці. Потімпанк розчиняє навстіж двері клітки й виходить назовні. Ірокезу нього такий високий, що чіпляється за верхню частинуодвірка.Панк із синім ірокезом чванливо йде вздовж ряду клітокі заглядає в кожну. В одній лежить єгипетський фараон чи,мабуть, просто людина, яка молилась не тому богу: бідолахазгорнувся на підлозі, бурмотить собі щось незрозуміле тапускає слину; він розкидав руки так, що одна опинилася зовсімпоряд із ґратами клітки. На пальці в нього блищитьвеличезний перстень із діамантом: у камені каратів із чотири,він чистої води, це вам не цирконій із дешевих сережок Бабетти.Поряд із цією кліткою панк зупиняється і нахиляється.Простягає руку у клітку та стягує перстень із худого пальцяволодаря. Потім ховає здобич у кишені мотоциклетноїкуртки. Встає, помічає, що я дивлюся нанього, і повільно йдедо моєї клітки.На ньому чорні мотоциклетні черевики — зверніть увагу:це пречудовий вибір взуття для Аїду, — і одна щиколоткаобгорнута велосипедним ланцюгом, а інша — червоною брудноюбанданою, яка зав’язана на вузол. І бліде підборіддя, йчоло у нього вкриті червоними плямами великих прищів, щоконтрастують із яскраво-зеленими очима. Поки панк з ірокезомповільно наближається, його рука щезає в кишені, а потімз’являється знову. Він все ще досить далеко від мене, але, неприпиняючи прогулянки, каже: «Лови!», розмахується і кидаємені те, що тримав, і цей предмет, спалахнувши, робить вели­44

ку, високу дугу й влітає поміж ґрат до моєї клітки, і падаєпросто там, де я хлопаю в долоні, щоб спіймати його.Граючи роль повної такої собі міс Суки Суковіц, Бабеттапродовжує ігнорувати Паттерсона і Леонарда, але тримаєдзеркальце під таким кутом, щоб підглядати за панком, такретельно вивчаючи його, що коли невідомий предмет спалахує,роблячи дугу, яскравий спалах відбивається від дзеркальцяі потрапляє їй просто в очі.— Що така гарна дівчина, як ти, — питає в мене Ірокез, —робить у такому місці? — коли він говорить, англійська булавкау нього в щоці сіпається, виблискуючи жовтогарячимисполохами віддзеркаленого полум'я. Він повільно наближаєтьсядо моєї клітки й підморгує мені одним зеленим оком;утім, дивиться він на Бабетту, хоча й крадькома. Він явноторкався брудних ґрат залізної клітки, а потім тими ж рукамиторкався обличчя, джинсів, чобіт — тепер він увесь у багнюці.Ні, це нечесно, але бруд і справді робить деяких людейбільш сексуально привабливими.— Мене звати Медісон, — кажу я, — і я надієголік.Так, я знаю, що таке «знаряддя». Мабуть, я мертва, і товста,і навіть ще не підліток, і поведена на хлопцях, але всеодно за моєю допомогою можна примусити іншу дівчину ревнувати.На моїй долоні, ще теплий від кишені панка, лежитьукрадений діамантовий перстень. Мій перший подарунок відхлопця.Ірокез витягує англійську булавку з щоки, встромляє її кінчикдо замка на дверях моєї клітки й починає ворушити ним.

Розділ шостий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Припускаю, що членствоу Пеклі надає тобі можливості спілкування з мільйоном зильйонівзнаменитостей вищого ґатунку... Щодо мене, то єдинаособа, яку я бачити не бажаю, це мій покійний дідусь. Давним-давнопомерлий Татобатько Бен. Це довга історія. Будьласка, віднеси несподіване бажання на рахунок дитячої допитливості,але я не можу не скористатися нагодою, я простомаю піти на цю коротку оглядову прогулянку і дізнатисяпро те, хто складає мені компанію в рядах кліток».Будь ласка, не витрачайте на мене своєї дешевої психології:я справді сподіваюся, що сподобаюсь Дияволу. Зновтаки,не забудьте про мою давню прихильність до слова, щопочинається з літери «ч». Оскільки я сиджу тут, замкнена уклітці, само собою зрозуміло, що Бог не є моїм найбільшимфанатом; батьки ж мої, схоже, тут жодного впливу не мають,як і мої улюблені вчителі, дієтологи, і взагалі — всі авторитетніособи, яким я намагалася догодити останні тринадцятьроків; отже, немає нічого дивного в тому, що я перенеславсю свою недорозвинену потребу в увазі й любові на єдинуприсутню тут особу, що могла б замінити мені батьків, тобто— на Сатану.46

Ось вони обидвоє: слово, що починається на «Ч», і слово,що починається на «К» — доказ моєї невгамовної схильностідо всього веселого й оптимістичного. Чесно кажучи, на сьогоднішнійдень всі мої зусилля залишатися незаплямованою,тримати спину рівно, перебувати в гарному настрої, постійнобадьоро посміхатися — спрямовані на те, щоб примуситиСатану полюбити мене. У найкращому варіанті розвитку подійя бачу себе своєрідним супутником і блазнем, веселоюповнощокою зухвалою дівчиною, що всюди супроводжує Королябрехні, розважає його мудруватими жартами та підтримуєйого его, коли воно слабшає. Хоробрість так глибокопросякла мою душу, що я просто не можу дозволити Сатанінасолодитися песимістичним настроєм. Насправді, я такасобі піґулка антидепресанту, тільки з плоті та крові. Можливо,у цьому й полягає причина того, що Сатана досі не з'явився:він просто чекає, доки в мене скінчиться енергія, і лишегоді він заскочить до мене на вогник.Так, наскільки я популярну психологію розумію. Може, яй мертва, і життєрадісна, але не збираюся відмовлятися відможливості справити шалено гарне враження.Навіть татко сказав би: «Вона справжній дервіш». Тобто:и часто виснажую оточення.Саме з цієї причини, коли Блакитний Ірокез відмикає дверімоєї клітки й так розчиняє їх, що старі іржаві петлі ажриплять, я роблю крок назад, углиб клітки, замість того, щобстрибнути вперед, до свободи. Незважаючи на діамантовийперстень, що його мені кинув хлопець і що зараз сидить умене на середньому пальці правої руки, я не підкоряюся жазідо мандрів. Я цікавлюсь у хлопця, як його звати.47

— Мене? —*перепитує він і пхає завелику англійську булавкуназад у щоку. Відповідає: — Клич мене просто Стрілець.Все ще не бажаючи виходити з клітки, я питаю:— За що сидиш?— Я? — перепитує хлопець, Стрілець. — Просто одногодня я поцупив у свого старого напівавтоматичний АК-47... —він стає на одне коліно, приставляє до плеча невидиму рушницюі продовжує: — та пристрелив старого разом зі старою.Потім жорстоко вбив молодших братика й сестричку. Післяних настала черга бабусі. Потім прибив нашу колі, Лессі, —наче ставлячи крапку після кожного речення, Стрілець натискаєневидиму гашетку та опускає ствол своєї фантомноїзброї. Кожного разу, коли він натискає гашетку, плече в ньогосмикається назад, наче через відбій, примушуючи синєволосся майоріти. Все ще дивлячись у невидимий приціл,Стрілець каже: — Я змив в унітаз свій психостимулятор, взявмашину батьків, поїхав до школи та поцілив там університетськуфутбольну команду й трьох викладачів... всіх убив,убив, убив, — він підіймається з коліна, підносить до ротавільний кінець уявного дула, складає губи трубочкою та дмена уявний дим, що нібито йде звідти.— Лайно собаче! — кричить хтось. Це інший хлопець, Паттерсон,футболіст; він уже повністю відновився, перетворившисьна підлітка з рудим волоссям, сірими очима й великимномером 54 на спортивній куртці. В одній руці у нього шолом.Ноги його шкрябають кам'яну підлогу, підошви черевиківтупають і швидко перебирають гострими сталевими шипами.— Повне лайно! — повторює Паттерсон, хитаючи голо­48

вою. — Я бачив твою справу, коли ти щойно прибув. Там булонаписано, що ти звичайнісінький паршивий крамничний злодюжка.Леонард, зануда, регоче.Стрілець хапає з підлоги тверду, наче камінь, кульку nonкорнута кидає її одним швидким рухом прямісінько у вухозануди.Повітря наповнюється шматочками попкорнуй ручками,що випали в нього з кишені. Леонард замовкає.— Так тобі й треба, — зазначає Паттерсон. — Згідно з досьєпана Серійного Вбивці, він намагався поцупити хлібину іпачку підгузків.Тут Бабетта відволікається від свого відображення в дзеркальцій питає:— Підгузки?Стрілець робить великий крок уперед, наближається доґрат клітки Паттерсона, просовує крізь них підборіддя, гарчитькрізь стиснуті зуби та каже:— Замовкни, качок!Бабетта не вгамовується:— У тебе є дитина?Стрілець повертається до неї та кричить:— Замовкни!— Повертайся до клітки, — радить йому Леонард, — докими через тебе в халепу не вскочили.— Що? — продовжує волати Стрілець. Він повільно підходитьдо клітки Леонарда, водночас витягуючи з щоки булавку,і починає колупатися в замку. — Хвилюєшся, що цепіде до твоєї особистої справи, чи не так, бовдуре? — чіпля­49

ючи пружину, Стрілець питає: — Боїшся через це не потрапитидо коледжу, що входить до Ліги плюща? — на цій нотівін розчиняє двері клітки навстіж,Леонард хапає двері, різко зачиняє їх і просить:— Не треба, — оскільки двері не замкнені, вони розчиняються.Леонард знову зачиняє їх, тримає обома руками і благає:— Замкни швидше, доки якийсь демон не заскочив...Синя голова Стрільця вже підпливає до клітки Бабетти;діставши булавку з щоки, він каже:— Агов, красуне, я знаю одне мальовниче місце, що виходитьна західний край Бурхливого комашиного океану, відякого в тебе дух перехопить, — і починає шкрябати булавкоюв замку.Леонард продовжує тягти за двері клітки, щоб не розчинялись.Двері моєї клітки розчинені. Я стискаю руку в кулак, ховаючидіамантовий перстень.Паттерсон кричить:— Ти лузер, та ти ж минулого разу навіть до протилежногоберега Озера лайна не дістався!Відкриваючи двері клітки Бабетти, Стрілець пропонує:— Тоді ходімо з нами, качок. Покажеш дорогу.Бабетта повертає косметичку до фальшивої сумочки «Коуч»і каже:— Ага... коли тобі сміливості вистачить.Вона безглуздо бере кінчиками пальців подол і без тогокороткої спідниці та трохи підіймає її, наче боячись забруднитиоб підлогу. Бабетта, справжнісінька пані Блудниця Блудницька,ноги якої видно майже до розвилки трусиків, вихо­50

дить із клітки, обираючи, куди поставити ноги в підробленихтуфлях «Маноло Бланік».Леонард нахиляється, щоб зібрати розкидані ручки. Витрушуєшматочки попкорну з волосся.Стрілець наближається до клітки Паттерсона. Тримає англійськубулавку по свій бік ґрат, щоб Паттерсон не міг вихопитиїї в нього. Дражливо питає:— Готовий трохи прогулятися на волі?Щоб отримати увагу Леонарда, я розповідаю йому своютеорію щодо терапії, спрямованої на зміну поведінки, у порівнянніз простими, старомодними екзорцизмами. Про те, яксьогодні, коли хтось із моїх подружок — живих подружок,звичайно, — весь день сидить у своїй кімнаті та блює, їм ставлятьдіагноз «булімія». Ніхто не стане викликати священика,щоб той поговорив із дівчиною щодо її недостойної поведінки,висловив любов і турботу, і вигнав із її тіла демона, щотам оселився... сучасні родини зазвичай викликають психотерапевта,фахівця з поведінки. Важко повірити, але ще у1970-ті релігійні лідери кропили святою водою дівчаток-підлітківіз розладами харчування.Так, надія в мене здається вічною; утім, прокляття, Леонардмене не слухає.Тим часом Стрілець уже звільнив Паттерсона. Бабеттаприєднується до них, і їхнє тріо вже неквапливо рухається унапрямку полум'яного обрію, в оточенні шалених криків ізграй чорних мух. Паттерсон подає Бабетті руку, щоб вонане впала через високі підбори. Стрілець глузливо посміхається,але, можливо, таке враження складається через булавку,проколоту крізь його щоку.51

Я все ще продовжую базікати, роз'яснюючи деталі теоріїпро те, як моя схильність до заспокійливого могла бути викликанаодержимістю бісами, а Леонард, цей власник чудовихкарих очей, розчиняє двері клітки й мчить слідом за мандрівниками,що вже майже зникли з очей. Мій останній нещодавнійдруг у Пеклі, Леонард, продирається крізь район, повнийпостарілих Ведмедиків Гаммі та тліючого вугілля. Головав нього крутиться, наче на шарнірах, спостерігаючи, чи нез'явиться раптом демон, але він кричить: «Агов! Стривайте!»І мчить собі далі, не зводячи очей із знебарвленого синьогоірокеза Стрільця.Коли вся четвірка вже майже зникла і здається на ційвідстані атиповими крапками на тлі киплячих екскрементіві бракованих льодяників від кашлю, — лише тоді я відчиняюдвері власної клітки і роблю перші заборонені кроки, пересуваючисвої «Басс Віджинз» слідом за ними.

Розділ сьомий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Як і багато інших туристів,ми рушаємо в невеличку подорож, щоб вивчити Пекло. Звертаємопильну увагу на загальну топографію місцевості. Помічаємокілька цікавих об’єктів. І в мене з’являється думка,що треба зробити маленьке зізнання».Наша невеличка група обігнула кордони лускатої, слизькоїПустелі лупи, де пекучі вітри, гарячі, немов мільярд фенів,здувають струпи змертвілої шкіри у кучугури висотою з Матергорн.Ми пропленталися повз Великі рівнини битого скла.Наприкінці важкого шляху ми опинилися на кручі з вулканічноїзоли, що відкривалася на просторий блідий океан, якийпростягався до самого горизонту. Жодна хвиля чи брижі непорушували його опалової поверхні; він мав відтінок заплямованоїслонової кістки, схожий на потерту штучну шкіручеревичків Бабетти — підроблених «Маноло Бланік».Поки ми стоїмо і милуємося краєвидом, тягучий припливцього не зовсім білого, тягучого бруду наче підіймаєтьсята поглинає шматок (у палець шириною) блідого, попелястогопляжу. Гнила рідина така густа, що вона, скоріше,згортає берегову лінію, аніж змиває її, коли потік наближається.Очевидно, у цього конкретного океану відпливів не53

буває, а трапляються лише припливи, які завжди тільки підіймаються.— Ось воно, — промовляє Стрілець і робить велику дугуогорнутою в шкіряну куртку рукою, обрамовуючи пейзаж. —Шановне панство, дозвольте познайомити вас із Великимокеаном розлитої сперми...Геть увесь еякулят, коли вірити Стрільцю, який виливсяпід час мастурбацій упродовж людської історії (принаймніпочинаючи від Онана), збігає у це місце і збирається тут.Аналогічним чином, пояснює він, вся пролита на Землі кровтеж збігається та накопичується в Пеклі. І всі сльози. Будьякийплювок, що впав на землю, теж опиняється тут.— З часів винайдення відеомагнітофонів та Інтернету, —додає Стрілець, — цей океан почав зростати рекорднимитемпами.Я пригадую свого Татобатька Бена і здригаюсь. Я вже казала:це дуже довга історія.У Пеклі порно створює ефект, який можна порівняти зглобальним потеплінням на Землі.Наша команда робить крок назад, подалі від мулу, щопідіймається та мерехтить.— Тепер, коли цей бовдур помер, — зазначає Паттерсон іб 1є Леонарда кулаком у потилицю, — мабуть, спермове морене буде наповнюватися так швидко.Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:— Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливетвій живородящий сік.Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губий каже:54

Г—Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в...Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.Стрілець, все ще Не зводячи з неї очей, питає:— Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячійспермі?Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабеттавідрубує:— Пішов ти, Сід Вішез1! Я тобі не Ненсі Спаджен2, — вонаробить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрідовгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, якийтак і залишився у спортивній куртці, і заявляє: — Твоя черга.Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:— Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваноїна останніх місяцях?Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні.Повільно. В унісон, досить довго — ні, ні, ні. Безумовно, ні.Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсонкидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде даліразом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас —Леонард, Стрілець і я — ідуть за ними, кілька кроків позаду.Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати.Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання — ще один симптомнадії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємосядалі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять,1 Англійський рок-музикант, один із провідників анархістського рухув 1975—1979 pp., культова постать панк-культури.2 Подружка Сіда Вішеза; була вбита під час п'яної гульні. Головнимпідозрюваним був Сід Вішез.55

і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборневідчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли,розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль,які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і датиосвіту — чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, щоне виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те,що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могливчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши,кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився,вимушені нести із собою до кінця своїх днів?Помираючи — а це значно гірше, ніж завалити іспит чипотрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, — можливо,ми жахливо, невідворотно все псуємо.Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що язавжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вжемертва... Тож припини бути такою емоційно залежною».Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівнятиз моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендувалиреактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти ізсобою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку — не тещоб ми святкували Різдво, — але коли мої однолітки знаходилипід ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового членародини з чергового відлюдного місця, яке щойно отрималонезалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву.Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощенадобрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалисяпід час медійного циклу виходу на екран фільмів матусічи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошу­56

валося під акомпанемент шквалу преорелізів і фотосесій. Післямедійної атаки мого нового братика чи сестричку здавалидо підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше неголодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більшеніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинаютьВеликі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давнігреки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду,місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхий залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили уШеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки,збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чичеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому,що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язокіз землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації тареабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людськоїісторії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пеклочимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, кудими потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:— Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло— це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючиїї від Бога та первісних планів, які були в Бога щодовдосконалення її душі.Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерванимивагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну тамдавно загубленого братика чи сестричку.Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція— здоровий механізм психологічного захисту.57

Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владнуієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятогостоліття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна,прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, зчасом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів,що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.— Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночимигрудьми і чорними крилами величезного крука, — казавЛеонард, — то це демон Бафомет, — продовжуючи свій повчальнийвиступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент,що дає сигнали оркестру, Леонард каже: — Серед них єєврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон іАполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів.Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур,Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма...Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це такожвірно й для Пекла. Більшість теологів* включаючи Альфонсоде Спіна, описують Пекло як таке, що має десять групдемонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за6666 легіонами,а до кожного легіону входять 6666 демонів. Середних є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікарПекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшовфеєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонардатак і сиплються імена: Зебос, який носить на плечахголову крокодила... Кобаль, демон-заступник комедіантів...Суккот-Бенот, демон ненависті...Леонард каже:— Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тількиу сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіч­58

чя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайновеликих і важливих чисел.Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки тежтакою дурнею займалися.Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем наякусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі,змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великимикраплями, — це Троян, нічний демон російської культури.В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравимисовиними очима на широкому черепі, — це Тецкатліпока,ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощемі пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією,живуть у самому серці буревію.Для світових лідерів попередніх століть цей великий описмав таке ж значення, що його матиме проект розшифровкигенома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небеснихбула скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, ценебесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів — на два днідовше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому,такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів,включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів,серафимів і домініонів, серед них — Азвіель і Гаап, Оза і Марут,і Уракабараміл.Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном,раптово заходиться сміхом — голосним і різким,і таким же штучним, як її підроблені туфлі.Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикаєтьсяв м'язи його стиснутої нижньої щелепи.59

З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитисяна нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче,Діаболос, Мара; Пазузу — ассирійський бог з головою кажанаі хвостом скорпіона; Ламашту — шумерська жінка-демон, якаоднією груддю годує свиню, а іншою — собаку; чи Намтару —месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємоСатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.Коли пригадати, то батьки завжди штовхали мене до розширеннясвідомості: я нюхала клей і бензин, а ще жувалатаблетки мескалу. Лише через те, що вони робили свого часу:ледарювали у підлітковому віці, вештаючись брудними полямиВермонту і соляними рівнинами Невади, не прикриваючитіл нічим, окрім фарб для обличчя та товстого шару потуй бруду, прикрашаючи голови гірляндами смердючих дредів,серед яких повзали міріади вошей, і прикидаючись, що вонизнайшли Просвітлення... все це зовсім не означає, що і я маюзробити таку ж саму помилку.Вибач, Сатано, я знову вимовила слово на літеру «Б».Навіть не зупиняючись, Леонард постійно вказує головоючи рукою на колишніх богів давно зниклих культур, які ниніопинилися в підземному царстві. Серед них: Бенот, вавилонськийбог; Дагон, бог філістимлян; Астарта, богиня сидонян;Тартак, бог гевітів.Підозрюю, що батьки плекають свої злиденні спогади проепізоди на музичному фестивалі у Вудстоку чи фестивалі«радикального самовираження» у Невадській пустелі не тому,що ці розваги допомогли їм помудрішати, а тому, що такідивацтва були невід'ємними від того періоду їхніх життів,коли вони були молоді й не мали нести тягар відповідальності.60

Вони мали вільний час, пружні м'язи, а майбутнє ще здавалосянадзвичайною, цікавою пригодою. Більше того: і тато, імама не мали певного соціального статусу, а отже — їм небуло чого втрачати, і вони могли дозволити собі розгулюватиголяка, намазавши гноєм набухлі геніталії.Саме через те, що вони свого часу вживали наркотики танаражалися на небезпеку церебральних порушень, вони наполягалина тому, щоб я брала з них приклад. Кожного разу, відкриваючикоробку зі сніданком, я знаходила там бутерброд ізсиром, пакет яблучного соку, нарізану моркву й п'ятсот міліграмів«перкосету». У панчосі на Різдво — хоча ми його й не святкували— завжди лежали три апельсини, фігурка миші з цукру,губна гармошка — і «кваалюд». У кошику на Великдень — хочаце свято ми Великоднем не називали — замість карамельок язнаходила шматочки гашишу. Все на світі віддала б за те, щобзабути ту сцену, в день, коли мені виповнилося десять: я молотиламітлищем по піньяті на очах у однолітків і їхніх недорозвиненихбатьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніханархістів. У ту мить, коли різнокольорове пап'є-маше розірвалося,замість ірисок і шоколадних цукерок з начинкою на всіхпролився дощ із «вікодину», «дарвону», «перкодану», ампулнітрату аміла, марок ЛСД і різноманітних барбітуратів. Батьки,тепер багаті й поважно-дорослі, були просто у захваті, тоді якми з друзями не могли не відчувати, що нас трохи надурили.А ще не треба бути нейрохірургом, щоб зрозуміти: дужемало дітей дванадцяти років справді отримають насолоду відучасті в нудистському дні народження.Деякі з найбільш жахливих образів тут, у Пеклі, здаютьсяпросто сміховинними, коли порівняти їх із цілим поколінням61

дорослих людей, абсолютно голих, які борються один з однимна підлозі, важко дихають і хапають ротом повітря в божевільномузмаганні за жменьку капсул кодеїну, що розкиданінавколо.Це були ті ж самі люди, які боялися, що я виросту такоюсобі пані Німфі Німфогаймер.Тепер ми зі Стрільцем і Леонардом ідемо в хвості Бабеттиі Паттерсона, прокладаючи карколомний шлях крізь пагорбиобрізків нігтів, сірі кучугури, що розповзаються, щомістять кожна малесенький шматочок нігтя, який коли-небудьзрізали. Деякі фрагменти нігтів пофарбовані у рожевийчи червоний, чи навіть блакитний колір. Ми пробираємосявузькими каньйонами, а тонкі струмочки нігтів стікають униз.Нігті, що стікають донизу, погрожують перетворитися налавину, яка може поховати нас живцем в осипі колючого кератину.Над головою у нас вигинається палаюче жовтогаряченебо, а в бокових каньйонах, унизу, видніються зменшенівідстанню, крихітні купки кліток, де такі ж, як ми, проклятідуші сидять у постійно забрудненій самотності.Ми блукаємо навмання, а Леонард продовжує називатиімена демонів, яких ми можемо зустріти: Мевет, юдейськийбог смерті; Ліліт, що викрадає дітей; Решев, демон мору; Азазель,демон пустелі; Астарот... Роберт Мепплторп... Люцифер...Бегемот...Перед нами ідуть Бабетта та Паттерсон: вони підіймаютьсяна невеликий пагорб, який перекриває вид на навколишнійпростір. Діставшись самого верху, парочка зупиняється. Навітьіззаду ми бачимо, як напружується Бабетта. Реагуючи на те, щовідкрилося їй вдалині, вона підіймає руки і затуляє обличчя,62

пальці щільно закривають очі. Бабетта трохи нахиляється убік,притискає лікті до талії і відвертається, витягуючи шию, начезбираючись блювонути. Паттерсон повертається до нас і робитьзнак головою: давайте, покваптеся! Він хоче, щоб ми побачилиякесь нове звірство просто тут, за цим новим обрієм.Ми зі Стрільцем потроху просуваємося вперед, забираючисьна гору обрізків від нігтів, які піддаються, коли на нихнаступити, наче сніг чи м'який пісок; ми видираємося нагору,аж доки не опиняємося поряд із Бабеттою та Паттерсоном, білякраю крутої скелі. Ще півкроку — і земля щезає, а просто піднами кипить море комах, що тягнеться до самого горизонту...жуки, стоноги, полум'яні мурахи, щипавки, оси, павуки, гусінь,сарана і так далі постійно крутяться, формуючи живий, м'якийпливун, що складається з щипців, вусиків, членистих ніг, жал,панцирів і зубів, темних і переливчастих, чорних із жовтими,як шершні, чи зеленими, як коник, плямами. їхнє постійне клацанняй шарудіння виробляє шум, досить схожий на звук солоного,океанського прибою, що розбивається об берег.— Скажіть, круто? — зазначає Паттерсон, розмахуючи шоломом,наче бажаючи привернути нашу увагу до цього болотажахів, яке клекоче і рухається, мов хвилі. Каже: — Ось,будь ласка — Море комах.Вдивляючись у нарости, що підіймаються, та западини,що котяться, створені шурхотливими тілами жуків, Леонардкривить губи в праведній відразі та зазначає:—■Павуки не є комахами.Вибачте, що відволікаюсь, але підроблені предмети розкошінасправді являють собою приклад поганої економії.Засвідчую: білі пластмасові туфлі Бабетти ось-ось розвалять­63

ся: ремінці геть протерлися, а підошви взагалі лише на чесномуслові тримаються, відкриваючи її гнучкі ноги гостримобрізкам нігтів і битому склу, у той час як мої надійні шкільнітуфлі «Басс Віджинз» після довгої прогулянки підземнимсвітом не мають майже жодної подряпини.Ми все ще дивимося на величезний пудинг комашиногожиття, який звивається і гуде, коли ззаду до нас долітає крик.Там, між пагорбами з обрізків нігтів, важко дихаючи і хапаючиротом повітря, щодуху мчить бородата фігура, вдягненав тогу римського сенатора. Витягуючи шию, озираючись назад,чолов’яга чеше до нас, увесь час вигукуючи: «Полудниця!Полудниця!»Безумний римлянин добігає краю кручі, зупиняється вдвох кроках від нас, стоїть хитаючись і показує тремтячимпальцем у тому напрямку, звідки він взявся. Глипаючи на насшироко розкритими очима, він верещить: «Полудниця!» — істрибає, стрімко падає, лупцює руками повітря, зникає підкиплячою поверхнею комашиного моря. Один... два... трирази римлянин з'являється над морем, хапаючи ротом повітря,але рот у нього вже повний жуків. Цвіркуни й павукижалять його і відривають шматки м'яса з його рук, що сіпаються.Щипавки кидаються на нього, вигризаючи із западиночі, а стоноги пролазять у зазублені, криваві діри, що з'явилисяміж його реберних кісток, які вже добре видно.Ми все ще дивимося, охоплені жахом, і міркуємо, що жмогло примусити людину скоїти такий безумний вчинок...Бабетта, Паттерсон, Леонард, Стрілець і я... ми водночас повертаємосяі бачимо величезну незграбну істоту, яка наближаєтьсядо нас.

Розділ восьмий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Можливо, тебе розсмішитьмоя історія про те, як нам заступив дорогу демон нечуваногозросту. Це викликало найдивовижніший акт героїзму та самопожертви— справді-справді, та ще й від члена нашої команди,від якого ми найменше цього чекали. На додачу, я пропонуютобі ще трохи інформації про своє минуле — на тойвипадок, коли тобі хочеться більше дізнатися про мене як процікаву, багатогранну особистість із великою вагою».Наша невеличка команда стоїть на скелі, що виходить наМоре комах, а в цей час до нас повільно наближається неймовірножахлива істота. Від кожного її громоподібного крокуздригаються найближчі пагорби, так що із них починаютьбігти запилючені потоки прадавніх обрізків нігтів; і ця істотатака висока, що ми можемо розрізнити лише її силует, намальованийна тлі палаючого жовтогарячого неба. Вага гігантатак сильно хитає землю, що скеля, на якій ми всі стоїмо, зітхаєта тремтить у нас під ногами, а обрізки нігтів, що з’їхализ пагорбів, погрожують доповзти до нас і скинути нас у морежуків, що клекочуть і хочуть нас зжерти.Першим голос подає Леонард; він шепоче одне-едине слово:«Полудниця».З Чак Палагнкж “Прокляті” 65

У новому спільному горі Бабетта, здається, занадто переймаєтьсявласною особистістю, а убога якість її модних аксесуарів(занадто криклива метафора, але її просто неможливоігнорувати) віддзеркалює її вибір на користь поверхової привабливості,а не внутрішньої якості. Паттерсон, цей качок, здається,застряг у традиційній, такій, як треба, поведінці; схоже,він із тих людей, для кого правила у Всесвіті були встановленідуже давно і залишаться назавжди такими, без жодних змін. Навідміну від нього, бунтар Стрілець презентує себе як психа, щоне погоджується... ні з чим. З усіх моїх нових знайомців лишеЛеонард натякає на здатність брати участь у чомусь більш тривалому,ніж «знайомство». І — так, у «натяку» я знову впізнаюсимптом уїдливої, глибоко вкоріненої схильності до надії.Саме через цю надію, яка проявилася у вигляді інстинктусамозбереження, коли Паттерсон дуже повільно надіває свійшолом і каже: «Тікайте», мої товстенькі ноги не вагаються.У той час, коли Стрілець, Бабетта і Паттерсон біжать кожену своєму напрямку, я біжу поряд із Леонардом.— Полудниця, — важко дихаючи, повторює він; ноги йогопрокладають собі шлях крізь м'які, піддатливі шари нігтів, зігнутіруки качають повітря, підтримуючи рушійну силу. — Сербиназивають її «жінкою-буревієм полудня», — хапаючи ротомповітря, він біжить поряд зі мною, і його наповнена ручкамисорочка б'ється об худорляві груди. Він продовжує: — Її спеціальність— доводити людей до божевілля, потім відриватиїм голови і розривати на шматки, кінцівка за кінцівкою...Я кидаю погляд назад і бачу жінку, яка ростом може зрівнятисяз торнадо; обличчя її так далеко від землі, що на тлі небаздається крихітним; воно розташоване так високо над моєю66

головою, як сонце чи місяць. Її довге чорне волосся, схоже насліпучу лійкувату хмару, шмагає та тече з її голови, доки вонастоїть на місці, наче розмірковуючи, за ким із нас погнатися.За цим гігантом хитаючись біжить Бабетта, і обидві їїстильні, занадто претензійні туфлі ляскають її по ногах, триножатьїї та примушують спотикатися. Паттерсон біжить,напруживши плечі, робить фінти та петляє, як той заєць;шипи на кросівках викидають павиний хвіст обрізків нігтів —він наче біжить, тримаючи м'яча, крізь смугу оборони, збираючисьзробити тачдаун. Стрілець одним рухом знімає своюкуртку та відкидає її вбік; він мчить щодуху, а ланцюжки скрутилисяпетлею навколо одного чобота та брязкають.Демон-торнадо присідає, простягає руку до землі, розставляєпальці і, наче парашут, стрімко знижується на фігуркуБабетти, як спотикається та верещить.Стовідсотково, у всій цій паніці присутній елемент гри: піс-»ля того, як на моїх очах демон Аріман розірвав і поглинув Паттерсона,а потім Паттерсон знову відродився і став рудоволосимсірооким футболістом, на якомусь рівні свідомості я розумію,що абсолютна смерть тепер для мене не існує. Але, незважаючина зазначене вище, процес, коли тебе розривають на шматки, апотім поглинають, все ще здається мені найболючішим.Коли велетенський демон-торнадо нахиляється, щоб схопитиБабетту, Леонард наказує дівчині пірнати. Притулившиобидві долоні до рота, зробивши з них такий собі мегафон,Леонард кричить:— Пірнай і копай!Наскільки я, неофіт у цих справах, можу зрозуміти, існуєдобра, перевірена практикою стратегія втечі від небезпеки в4і 67

Пеклі: треба закопатися у найближчий рельєф. Пекло пропонуєобмаль місць прикриття, бо тут немає жодної флори,вартої розмови — якщо не враховувати незрозумілі нагромадженняжуйки «Біманз», горішків у карамелі, льодяниківна паличці та кульок попкорну — отже, єдиним відповіднимвчинком у такій ситуації буде сховатися, проривши тунель,такий глибокий, щоб він остаточно поховав тебе, у цьомуразі — під величезною кількістю обрізків нігтів.Може, це і здається вам огидним, але коли прийде час, незабудьте подякувати мені.Звичайно ж, ви взагалі ніколи не помрете. Поховайте навітьсаму думку про смерть. Не для того ви витрачали стількигодин на аеробіку.З іншого боку, якщо колись ви все ж таки опинитесь мертвимий у Пеклі, і вам загрожуватиме Полудниця, робіть те,що рекомендує Леонард: пірнайте й копайте.Мої руки занурюються у пагорб із обрізків, що спадаютькаскадом, і з кожним виритим дюймом невпинний зсув лавиноюсходить на мене; він колеться, і викликає свербіж, ідряпає мене, хоча дуже відразливим я його назвати не можу —доки я повністю не закопуюсь у пагорб. Поряд зі мною таксамо закопується Леонард.Про власну смерть, тобто реальну смерть, я пам'ятаю дужемало. Мама якраз випускала художній фільм, а батько отримавконтрольний пакет акцій у фірмі — здається, десь у Бразилії —отже, зрозуміло, вони привезли додому чергову всиновленудитину з... якогось жахливого місця. Мій братик de jour — йогозвали Ґоран. Ґоран мав хтиві очі з важкими повіками та нависліброви; він утратив батьків у якомусь постсоціалістичному сіль­68

ці, де йшла війна, і не отримав фізичного контакту чи імпринтингу,так необхідного для людини, щоб розвивати відчуттяемпатії. Через погляд рептилії та щелепу пітбуля він завжди інавіки вважався «ушкодженим товаром», але цей факт лишедодавав йому привабливості. На відміну від усіх інших братиківі сестричок, яких розкидали по різних інтернатах і вже давнозабули, я відчула, що до Ґорана мене дивним чином тягне.Зі свого боку, Ґоран лише одного разу кинув своїм хтивим,жадібним оком на багатство й стиль життя моїх батьків івідразу ж зажадав отримати від мене підтримку. Додайте доцих факторів один надвеликий мішечок марихуани, що йогоприніс тато, і моє несподіване рішення, нарешті, спробуватигидку травичку, хоча б і для того, щоб потоваришувати з Ґораном— і це й складе загальний підсумок моїх спогадів прообставини фатального передозування.Зараз, повністю похована у могилі з обрізків нігтів, я слухаю,як стукає моє серце. Чую, як повітря виривається з моїхніздрів. Утім, немає жодного сумніву: саме надія спонукаємоє серце битися далі, а мої легені — стискатися. Старі звичкитак легко не вмирають. У мене над головою земля здригаєтьсяй хитається від кожного кроку демона-торнадо. Обрізкиллються струмочком мені у вуха, приглушуючи звукишалених криків Бабетти. Приглушують навіть клацання, щолунає від Моря комах. Я лежу, похована тут, і рахую ударисерця, і намагаюсь стримати бажання прорити невеличкийтунель убік, до Леонарда, і стиснути йому руку.Наступної миті мої руки пришпилює до тіла. Нігті давлятьна мене, стискають, туляться до мене, а я підіймаюсь у смердючесірчисте повітря, лечу просто у палаюче жовтогаряче небо.69

Пальці велетенської руки обіймають мене з усіх боків —міцно, наче гамівна сорочка. Цю гігантську руку запхали ум'який ґрунт і висмикнули мене, як фермер висмикує морквучи редиску з їх могильного сну.Так, може, я і привілейований, багатий, ізольований нащадокзнаменитих батьків, але ж я досі пам'ятаю, звідки берутьсядіти й морква... хоча я ніколи не була на сто відсотківупевнена стосовно того, звідки взявся той Ґоран.Злітаючи в повітря, я бачу геть усе: Море комах, Великі рівнинибитого скла, Океан пролитої сперми, нескінченну шеренгукліток, що містять проклятих. Піді мною розгортається уся географіяПекла, разом із демонами, що мандрують у різних напрямках,щоб пожерти бідолашних жертв. У найвищій точціцього підйому на мене очікує цілий каньйон слизьких зубів.Вітер мерзенного вологого дихання б'є мене, наче кулаком, своїмсмородом, гіршим за сморід усіх туалетів екологічного таборузаразом. Трохи далі здіймається жахливо великий язик, укритий,немов килимом, смаковими сосочками розміром із мухомори.Все це оточене губами, товстими, наче шини у трактора.Мене підносить до рота, де я випростовую руки і чіпляюсьза верхню губу. Ногами стаю на нижню губу і, немов рибнакістка, виявляюся занадто широкою та негнучкою, щоб менеможна було проковтнути. Губи у мене під долонями здаютьсядивовижно плисовими, шкіряними, як кушетка у гарномуресторані, але дуже тепла. Це ніби торкнутися оббивки сидіння«ягуара», якого щойно перегнали з Парижа до Ренна.Обличчя демона таке безкрає, що, окрім рота, я нічого небачу. Периферійним зором я неясно розрізняю над собоюочі, широкі й скляні, як вітрини універмагу, тільки вигнуті70

назовні, вирячені. Очі ці огороджені чорним частоколом ізвеличезних вій. Помічаю ніс розміром із глинобитну хатинку,з двома відчиненими дверима, в яких звисають завіси з тонкоговолосся.Рука притискає мене до зубів. Язик виступає навперед,волого торкається мого светра, прикрашеного ґудзиками.У ту саму мить, коли я підкоряюся долі, цього разу — бутиперемеленою зубами й з'їденою, після чого мої кістки відкинутьубік, наче кістки корнуельської куріпки, — у цю митьвеличезний рот верещить. Те, що відбувається, схоже скорішене на вереск, а на протиповітряну сирену, яка б'є менепрямою наводкою в обличчя. Моє волосся, щоки й одяг — всейде хвилями, все майорить, наче прапор під час буревію.Один із фірмових черевиків зісковзує з ноги, падає, перекидаючись,униз і приземлюється просто поряд із крихітноюфігуркою, що прикрашена гордовитим синім ірокезом. Навітьіз такої відстані я бачу: це Стрілець, він стоїть поряд із голою,величезною ногою демона. Стрілець витяг із щоки свою здоровезнубулавку і втикає її кінчик, витягує та знову і зновувтикає у вигін стопи демона.Наступної миті, після чергового туше, я відчуваю, що мененачебто упускають, а може, опускають у м'які, дряпучі нігті.Тієї ж миті, як я приземлююсь, мене хапають інші руки, людськіруки Леонарда, і тягнуть мене, ховають під рідким покровомобрізків нігтів... але я встигаю побачити, як та самарука-парашут, що схопила мене, тепер хапає Стрільця й підіймаєйого — а він лається, і б'є повітря ногами, і тицяє булавкою— туди, де зуби різко клацають і одним укусом відтинаютьйому яскраво-синю голову.

Розділ дев’ятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Перш ніж я розповім тобі,що трапилося далі, пообіцяй, поклянись усім, що для тебе єсвятого, що ти ніколи-ніколи, зовсім нікому не розкриєш цютаємницю. Я серйозно. Розумієш, я добре пам’ятаю, що ти —Король брехні, але мені потрібно, щоб ти поклявся. Ти мусишгарантувати конфіденційність інформації, коли нам судилосязав’язати досить глибокі й чесні відносини».Минулої зими, щоб ви знали, я опинилася геть сама вінтернаті під час канікул. Ясна річ, я розповідаю про подію зминулого життя. Мої батьки сприймали Різдво як звичайнісінькийдень, а решта моїх однокласників поїхали кататисяна лижах (чи, може, відпочивати в Греції), тож мені нічого незалишалося, окрім як розтягти губи у фальшивій посмішці йзапевнити їх, дівчину за дівчиною, що мої батьки теж з'являться,з хвилини на хвилину, і заберуть мене звідти. Тогоостаннього дня першого семестру гуртожиток спорожнів,їдальню зачинили. Аудиторії — також. Навіть викладачі спакуваливалізи й покинули кампус, залишивши мене у майжеповній самотності.Я кажу «майже», бо нічний сторож (а може, їх було кілька)і далі обходив територію школи, перевіряв замки на дверях72

і вимикав кондиціонери, і промені світла з його (чи їхніх)ліхтарів час від часу проносилися подвір’ям, наче прожекторив старому фільмі про в'язницю.За місяць до того мої батьки всиновили Ґорана — того, зважким поглядом і сильним акцентом, як у графа Дракули.Хоча хлопець був лише на рік старший за мене, чоло йоговже перетинали зморшки. Щоки в нього запали, а брови булитакі буйні та заплутані, як порослі лісом схили Карпатськихгір, і такі скуйовджені та щетинисті, що коли занадто пильновдивлятися у шкіру між волосинками, то можна було побачитирозбійничі зграї вовків, руїни замків і сутулих циганок,що збирають дрова. Уже коли Ґорану виповнилося чотирнадцять,його очі та низький голос, схожий на протитуманнусирену, створювали враження, що він на власні очі бачив, якйого родину замучили до смерті, а йому самому довелосьпрацювати рабом у соляних копальнях в якомусь віддаленомугулазі, де їх гнали через плавучі крижини собаки-шукачі,і по спинах їхніх ходив шкіряний батіг.Ах... Ґоран. Ні Пткліф, ні Ретт Батлер не були ані такимизасмаглими, ані такими брутально скроєними. Здавалося, щовін існує у власній постійній ізоляції, відокремлений від світуякоюсь жахливою історією злиднів, і через це я йому заздрила.Заздрила тому, що муки його були такими довгими.Поряд із Ґораном навіть дорослі чоловіки створюваливраження дурних, балакучих і пустих. Навіть мій батько.Особливо мій батько.Лежачи в ліжку, одна в швейцарському гуртожитку, дезазвичай мешкало близько трьохсот дівчат, коли температурав кімнаті була ледве достатньою для того, щоб труби опа­73

лення не замерзли, я уявляла собі Ґорана, його сині вени, щорозбігалися у різні боки під прозорою шкірою на скронях.Його волосся, таке густе, що його навіть не брала щітка, такесторчакувате волосся, яке інші люди спеціально вирощували,вивчаючи марксистську філософію, запиваючи її гірким еспрессоз малесеньких чашок у наповненій сигаретним димомкавярні, чекаючи на ідеальні обставини для того, щоб жбурнутипідпалену динамітну шашку у відчинені двері туристськогоавтомобіля якого-небудь австрійського ерцгерцога ітим самим запалити світову війну.Мама і тато, безсумнівно, знайомили бідолашного Ґоранаіз цілою низкою представників засобів масової інформації вПарк-Сіті, штат Юта; чи в Каннах; чи на Венеціанському кінофестивалі;у той час як я ховалася під шістьма ковдрами йспоживала лише свої запаси печива з фігами «Фіг Ньютонз»і воду «Віші» — avecgaz.Ні, це нечесно, але я однозначно отримувала кращу частинуугоди.Члени моєї родини вважали, що я знаходжуся на бортурозкішної яхти, в оточенні веселих подружок. Мама і татощиро вірили, що в мене є подруги. Керівництво школи гадало,що я знаходжуся разом зі своїми батьками та Ґораном.Два чудові тижні я нічогісінько не робила, лише читала Бронте,ховалася від охоронців, які заходили час від часу, і гуляланавколо — гола.За всі тринадцять років мого життя мені жодного разу невдавалося навіть спати оголеною. Звичайно, батьки постійноходили оголеними, демонструючи свої тіла по всіх куточкахдому, а також — на якомусь із найексклюзивніших пляжів74

французької Рив'єри чи Мальдівів; але я вічно виявляласязанадто плоскогрудою в одних місцях, занадто товстою — вінших, занадто худорлявою — ще десь, водночас незграбноюта гладкою, занадто дорослою та занадто юною. Це суперечиловсім правилам поведінки в школі, але однієї ночі, залишившисьна самоті, я скинула із себе нічну сорочку і ковзнулапід ковдру — гола.Мама завжди, не вагаючись ані хвильки, пропонувала менівідвідати табір вихідного дня, центральною темою якого булоб статеве самоусвідомлення і навчання контролюватицентри задоволення власного тіла, де звичайне збіговиськознаменитих матерів із дочками проводили час у віддаленомугроті, присівши над дзеркальцями і милуючись нескінченнорожевими відтінками шийки, але їхнє просеМінарене... розкріпаченняздавалося мені занадто медичним. Мені не потрібенбув чесний, відвертий семінар із власної сексуальності.Мені був потрібен Ґоран чи хтось інший, але рум'яний і похмурий.Пірати і міцно зашнуровані корсажі. Розбійники умасках і дівчата, що зазнали викрадення.У другу ніч, коли я спала одна, я прокинулася від бажаннясходити в туалет. Туалети розташовувались унизу, у вестибюлі,й призначалися для всіх дівчат, що мешкали на цьомуповерсі, але я майже стовідсотково була в гуртожитку сама.Отже, порушуючи всі священні правила, я визирнула з кімнати,гола й боса, і перевірила, чи не йде темним коридоромнічний сторож. Побігла холодними сходами до ванної та зробиласправу: туалет освітлювався лише слабким світлом місяця,що проникав крізь вікна, а з рота в мене йшла пара.Третьої ночі я знову відвідала ванну кімнату, оголена, але75

цього разу неспішно пройшла коридором, а на зворотномушляху пішла в обхід, щоб відвідати вітальню на другому поверсі:там я, гола, посиділа на холодних шкіряних диванах,що стояли навпроти великого темного дзеркала телеекрана.Моє відображення в склі, таке нечітке, наче товстий і приземкуватийпривид...Ах, ті славетні дні, коли в мене все ще було віддзеркалення...Сатано, я не жартую, правда. Будь ласка, поклянись, щоти про це ані пари з вуст.До п'ятої ночі самотнього існування в гуртожитку я, гола,вже відвідала хімічну лабораторію; посиділа гола за своєю партоюв класі романських мов; і постояла гола на кафедрі, на чоліобідньої зали, де зазвичай обідали видатні професори.Отже, визнаючи, що я мертва, і що не люблю свого тіла, іщо в мене знижене відчуття власної цінності, я дуже добрерозумію, що мій ризикований нічний ексгібіціонізм і жагаҐорана є симптомами сексуальності, що розвивається. Нічнеповітря на моїй шкірі... на всій моїй шкірі, і на сосках також; ітекстура стількох звичайних предметів: дерев'яних парт, килимівна сходах, кахлів у передпокоях — без звичних покритьіз шорку чи нейлону, що втручаються, — відчуття було простонеймовірним. За кожним поворотом, здається, ховався охоронець— незнайомець у формі, у відполірованих черевиках.Я уявляла собі, що в кожного сторожа є блискучий значок, атакож пістолет у кобурі на поясі. Скоріше за все, це був чийсьшвейцарський тато або дідусь із вусами, але я уявляла со᳥орана. Ґорана, із наручниками на ремені. Ґорана, чиї задумливіочі ховалися за темними тоталітарними окулярами. Будь-якої76

миті мене може викрити промінь світла з ліхтарика — саме тімісця, які я завжди приховувала. Мене відведуть до директорай виженуть зі школи. Всі про це дізнаються.У своїх оголених мандрах я подовгу стояла біля стелажіву бібліотеці, що пахли шкірою, і уважно роздивлялася книги,гуляючи босоніж холодною мармуровою підлогою. Я плавалабез купальника у басейні. Користуючись лише світлом місяця,я крадькома заходила до кухонь, що сяяли нержавіючою сталлю,і сиділа по-турецьки на бетонній підлозі та їла шоколаднеморозиво, доки не починала тремтіти від накопиченого холоду.Гнучка, як тварина... фея... дикунка... Я заходила до капличкий виставляла свою плотську сутність перед вівтарем. Картиний статуї Діви Марії там завжди були так густо прикритіодягом і вуаллю, і прикрашені коронами, і навантажені коштовностями.А от на зображеннях Христа рідко було вдягненощось окрім тернистого ореолу й дуже маленької пов'язкина стегнах. Сидячи у передньому ряду, я відчувала легке всмоктуваннямоїх голих стегон відполірованим деревом.На початку другого тижня самотності я вже спала вдень таблукала sans apparel вночі. Оголеною я відвідала майже кожнукімнату, прогулялася всіма коридорами та пропарювальнимитунелями, зайшла до кожного приміщення, двері до якого булинезамкнені; утім, виходити назовні я ще не ризикувала. Бо завікнами падав сніг, укриваючи все товстим шаром і відбиваючимісячне світло в будинок. Тепер навіть будинки здавалисязанадто одягненими. У цей час я вже давно сгіала оголеною.Я ходила, і їла, і читала оголеною так часто, що збудження відцього вже випарувалося. Навіть читаючи «Навіки твоя, Ембер»з оголеними цицьками я не відчувала насолоди від порушення77

заборони. Єдиний шлях відновити, повернути його — пітинадвір і стояти оголеною під зірками, чи огорнутись падаючимснігом і залишити відбитки босих ніг у кучугурах.Деякі дівчата, наскільки мені відомо, крали в магазинах,щоб зловити подібний кайф від статевої зрілості. Дехто здівчат брехали чи різали вени бритвами.Ні, це нечесно, але однієї миті ти пробираєшся крізь чистийсніг, тонеш по щиколотку в ідеальних пустищах сніговихкучугур, що оточують приватну школу-інтернат для дівчатпоблизу Локарно, а вже через кілька днів ти вперто продираєшсякрізь трясовину нескінченних викинутих відрізківнігтів, навіки скинута до вогненного Пекла.Під час тих різдвяних канікул, які я провела сама-самісінька,коли я вперше вийшла з гуртожитку, виходячи у сніжнуніч, моя шкіра відчувала торкання кожної окремої сніжинки.Від холодного повітря волосся в мене ставало дибки, а соскина грудях затверділи, і кожен фолікул на руках і ногах перетворивсяна крихітний клітор, і кожна клітинка тіла пробудиласьі чекала у повній готовності. Ідучи по снігу, я трималаруки просто перед собою, передражнюючи ходу давньоєгипетськихмумій, які повстають зі своїх кам'яних могил у старихфільмах жахів. Руки я повернула долонями донизу, пальцівільно звисали, і я незграбно йшла, точнісінько як чудовиськоФранкенштейна, коли воно тільки-но постало до життя вчорно-білому фільмі фірми «Юніверсалз». Я про всяк випадокпідготувала собі виправдання: наче я ходжу уві сні. Мійпарасомнічний захист. Так я і йшла, крок за кроком, все даліу сніг, що падав, у темряву, холодну, наче шоколадне морозиво,витягнувши руки вперед, немов лунатик із мультфільму,78

тільки оголений. Під обстрілом кристалів льоду, прикидаючисьсплячою, але насправді більш пробуджена, ніж колинебудьраніше. Кожна волосинка і клітинка насторожені, болючі,перелякані. Живі.Мене ОХОПИЛО збудження ВІД ТОГО/ що до всіх частин моготіла торкались водночас. Розумієте, я хотіла, щоб мене розкрили.Я хотіла, щоб мене побачили в найвищий момент статевоїмогутності — могутності Лоліти, з цицьками, що стирчать,голозадої, із дитячої порнографії, що заборонена законом.Коли б мене знайшов сторож, я би просто прикинуласяприсоромленою. На той час за плечима в мене був довгий шляхвідчуття приниження та збентеження. Повернення до тих почуттівбуло б для мене другою натурою. Коли б сторож підійшовдо мене і схопив за зап'ясток, чи накинув би ковдру меніна плечі, щоб захистити мою дитячу скромність, я би простоприкинулася, що в мене істерика, і наполягала б, що не знаю,де я і як тут опинилась. Я би відмовилася від будь-якої відповідальностіза власні дії... зіграла б невинну жертву. За минулідва тижні самотності щось у мені змінилося, але я все ще моглаприкидатися шокованою, і тендітною, і скромною.Ні, померла я не через прогулянку. Як я вже зазначала,померла я від передозу марихуани. Я не замерзла до смерті.І похітливий сторож мене не схопив. Щоб мене чорт побрав.Витягнувши руки, наче сомнамбула, я марширувала навколотериторії школи, збираючи волоссям сніжинки, аж докиноги в мене не оніміли. Тоді, злякавшись обмороження і спотворенняна все життя, я бігцем побігла назад, до дверей гуртожитку.У той момент, коли я вчепилась заледенілими рука­79

ми в сталеву ручку, я примерзла до неї пальцями та долонями.Я потягнула двері на себе, але вони автоматично замкнулись,коли зачинились, і я залишилась на вулиці — оголена, з пальцями,примерзлими до ручок дверей, які не відчинялися, неспроможнапобігти покликати на допомогу, неспроможнаповернутися до безпечного ліжка, а смертоносна ніч накопичуваласьнавколо мене — кристалик льоду за кристаликом.Отже, можливо, я мрійлива, романтична дівчина передпідлітковоговіку, але я розумію метафору, коли вона б'є менепо голові: юна дівчина, що тільки почала розквітати, видерлася,примерзла до порога між затишним і безпечним дівоцтвомі холодним пустищем неминучого сексуального дозрівання,і лише жертовний шар ніжної, незайманої шкіри тримаєїї в заручницях, і ля-ля-ля...О, ні: діти із заможних родин, яких прирікають на швейцарськішколи-інтернати, дуже й дуже хитромудрі. І для моїходнолітків, і для мене не було секретом те, що кілька роківтому спритна учениця викрала ключ до вхідних дверей гуртожитку(який відмикав геть усі замки в будівлі) і сховалацей ключ під одним каменем біля центрального входу догуртожитку. У тому випадку, коли маленька панночка СучкаБруднючка вислизала надвір, щоб взяти участь у таємномупобаченні чи викурити сигаретку, і виявлялось, що назад вонапотрапити не може, то замість того, щоб отримувати догану,ш просто треба було використати цей ключ, який ховали самедля таких грішних несподіванок, а потім повернути його усхованку. Але, яким би зручним не був цей ключ, що лежавпід каменем у кількох кроках від мене, я не могла дотягнутисядо нього через те, що руки мої примерзли до дверей.80

Моя матінка сказала б: «Це одна із так званих “Гамлетових”митей». Тобто, треба докласти неабияких зусиль, щобвирішити: бути чи не бути.Якщо я кричатиму й верещатиму, доки не прийде нічнийсторож, я буду приниженою, але живою. А коли я замерзнудо смерті, я врятую відчуття самоповаги, але буду... ну, мертвою.Мабуть, я перетворюсь на особистість, оточену жалемі таємницею для майбутніх поколінь учениць цієї школи. Моєюспадщиною стане новий, суворий перелік правил, якому маютьпідкорятися усі дівчата. Моєю спадщиною стане «страшнаісторія», яку дівчата мого віку розповідатимуть одна одній,щоб налякатися, після того, як вимкнуть світло. Може, я затримаюсьтут у вигляді оголеного привиду, якого вони помічатимутьу дзеркалах, за вікнами, у дальньому кінці коридору,осяяного місяцем. Майбутні пустуни з привілейованихродин викликатимуть мій дух, тричі промовляючи: «МедіСпенсер... Меді Спенсер...» і дивлячись у дзеркало.Знову ж таки, це теж форма влади, хоча й трохи безпомічноївлади.Отож, мені відомий вираз «роздвоєння особистості».Як би мене не приваблювало таке готичне безсмертя, яверещу, гукаючи сторожа. Кричу: «Допоможіть!» Кричу:«Аиsecourse!» Кричу: «Bitte, helfen Sie тіг!» Сніг, що падає стіною,приглушує всі звуки, знижуючи акустику всього опівнічногосвіту, пригнічує луну, що може віднести мій голос дуже далекоу темряву.На цей момент мої руки перетворились на руки незнайомця.Я бачила свої голі сині ноги, але належали вони комусьіншому. Такі ж сині, як вени Ґорана. У склі дверей я бачила81

віддзеркалення власного обличчя: моє зображення вставленеу рамку, створену моїм власним диханням, що сконденсувалосьна маленькому віконці та замерзло. Так, всі ми здаємосяодне одному трохи абсурдними й загадковими, але тадівчина, яку я бачила, була для мене ніким. Її біль не був моїмболем. У зимових вікнах маєтку «Грозовий перевал» випливаєпривид — обличчя померлої Кетрін Еншо... ля-ля-ля...Ця приблудна я, відображена у вуличному чи місячномусвітлі, — я дивилася, як вона тягне пальці від сталевих ручок,і шкіра злізає з її рук, залишається приклеєною до металу,залишаючи закрутки та відбитки долонь, наче морозні малюнкина вікні. Залишаючи зморщену дорожню мапу її лініїжиття, лінії кохання та лінії серця, я дивилась, як ця незнайомадівчина, із суворим і рішучим обличчям, пересуває замерзліноги, які не згинаються, щоб дістати ключа та врятуватимені життя. Ця дівчина, яку я не знала, відімкнула важкі двері,і знову її пальці примерзли %о ручок, і незнайомка знову залишилана них тонкий шар власної крихкої шкіри. Руки її такзамерзли, що навіть не кровоточили. Металевий ключ такміцно примерз до її пальців, що дівчинці довелось нести йогоіз собою у ліжко.Лише у ліжку, укутавшись ковдрами, відходячи до сну, їїшкіра нарешті відтанула, і з рук дівчини потік тоненький струмоккрові, просочуючи чисті, накрохмалені білі простирадла.

Розділ десятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не треба думати,ніби я якась там міс Шльондра ван Шльондр. Так, ясправді бачила «Камасутру», але навіщо потрібно займатисятакою відразливою гімнастикою — це поза межами мого розуміння.Що стосується сексу, то я начебто інтелектуальноцілком спроможна оцінити його необхідність, але його естетичнапривабливість залишається для менепевною таємницею.Пробач мою неосвічену відразу. Розуміючи, який органі що стимулює, розуміючи химерну, брудну справу взаємодіїфалоса і входу, розуміючи обмін хромосомами, необхіднийдля розмноження видів, я, однак, поки що не осягнула йогопривабливості. Тобто: гарний жарт».Я не випадково перейшла від сцени, в якій група моїхтоваришів зіткнулась із величезною оголеною жінкою, доретроспекції, в якій уже я сама залишаюсь без одягу та досліджуюяк внутрішнє, так і зовнішнє своє оточення, не маючина собі звичайних захисних шарів одежі чи сорому. Немаєжодного сумніву: в величезній, повністю відкритій фігуріПолудниці я відчуваю спорідненість, можливо — захопленнябудь-якою феміною, яка може презентувати себе з такоюочевидною відсутністю сором'язливості, мабуть, зовсім не83

цікавлячись тим, хто що про неї скаже чи подумає. На одинГелловін я одяглася, як Сімона де Бовуар, і, здається мені,тепер я завжди буду трошки де Бовуар.Сатира Джонатана Свіфта залишається базою англомовноїпочаткової освіти — включаючи і мою освіту також, — алевона зазвичай зупиняється на першому томі «Мандрів Гуллівера»;чи, у дуже прогресивних і сміливих закладах, учніможуть прочитати класичне есе Свіфта «Скромна пропозиція»,але і в ньому бачать лише яскравий приклад іронії. Малохто із вчителів ризикне запропонувати учням ознайомитисяз другим томом мемуарів Лемюеля Гуллівера, а саме — з йогосумними пригодами на острові, що його населяє народ бробдінгнегі,де страховинні гіганти хапають його та перетворюютьна щось типу домашнього улюбленця. Ні, набагато безпечнішепропонувати діткам, безпорадним маленьким діткамоповідь, в якій гігант стає в’язнем і жертвою маніпуляційкрихітних істот, причому єдина причина того, що вони невбивають його, лежить у побоюванні, що його величезнийтруп може почати розкладатися і загрожуватиме здоров’ювсього суспільства.Більшості дітлахів залишається невідомо, що у королівствіБробдінгнег, у другому томі, Свіфтовий авантюрний романпро подорожі насправді стає трохи крикливим і ризикованим.Ось про такі непристойні ласі шматочки дізнаєшся, колитобі не ліньки почитати додаткову літературу, щоб отриматидодатковий кредит у семестрі. Особливо коли це відбуваєтьсяна різдвяних канікулах, які ти проводиш на самоті,оголена, єдиний мешканець спорожнілого гуртожитку. У дру­84

гому томі Свіфтового шедевру, як тільки гігантські мешканціБробдінгнегу ув'язнюють Гуллівера, його представляютькоролівському двору й роблять із нього щось на кшталт талісмана,примушуючи жити в апартаментах королеви, у дужеінтимній близькості до дуже величезних фрейлін. Саме ціфрейліни задовольняють себе, знімаючи весь одяг і лягаючипоряд в одне ліжко, поки наш герой вимушений подорожуватигорами й долинами їх повністю оголених тіл. Пишучипід виглядом оповідача, Свіфт описує цих жінок — найбільшчарівних аристократок свого суспільства, які здавались такимигарними й привабливими на відстані, — і які насправдіявляли собою болотисту геєну, що виділяє сморід, колироздивлятись їх зблизька. Наш крихітний герой спотикається,мандруючи їхніми пористими вологими тілами, несподіванозустрічаючись із страхітливими хащами лобковоговолосся, запаленими прищами, широкими кавернознимирубцями, ямами, зморшками глибиною по коліно, відрізкамиомертвілої, розшарованої шкіри і неглибокими калюжамисмердючого поту.Отож уже було належним чином відзначено, що ландшафт,описаний Свіфтом, носить відбиток дивовижної схожостіз реальною територією Пекла. Цей широчезний ландшафтблагородних дам напівлежить у полуденній втомі, очікуючи,а насправді — вимагаючи, щоб крихітний зморщений чоловічокподарував їм насолоду. І увесь цей час він спотикаєтьсята хитається від невіри й повної відрази до них. Переповненийнудотою і жахом, виснажений, поневолений Гулліверзмушений працювати, аж доки гігантські жінки не досягнутьзадоволення. З усієї англійської літератури небагато знай­85

деться абзаців, які можна було б порівняти із цими рядкамиСвіфта щодо тупості описів і небажаної чоловічої грубості.Матінка розповіла б вам, що чоловіки — хлопці, чоловіки,самці, врешті-решт — занадто дурні, занадто довірливіта занадто ліниві, щоб досягти успіху як справді обдарованібрехуни.Так, може, я і мертва, і трохи гордовита, і непохитно суб'єктивна,але я добре знаюсь на тупому смороді жінконенависництва.І дуже вірогідно, що сам Джонатан Свіфт удитинстві був жертвою сексуальних домагань, і тому тепердавав вихід своєму гніву в пасивно-агресивній художній вигадці.У своєму славетному безглуздому стилі тато сказав би:«Жінка їсть для того, щоб задовольнити свою кицю». Тобто:все, що ми робимо занадто затято, ми робимо як компенсаціючерез брак мінімальної кількості сексуального задоволення.На це мама сказала б, що чоловіки вживають забагатоалкоголю через те, що їхнім пенісам хочеться пити.Насправді, той факт, що я є нащадком батьків — колишніххіпі, колишніх растаманів, колишніх панків, колишніх анархістів,— означає, що мене безперервно бомбардує нескінченнакількість грубих трюїзмів.О ні, я сама ніколи не відчувала оргазму, але я читала«Мости округу Медісон» і «Колір пурпурний», і коли я щосьдізналася від Еліс Волкер, то це те, що коли комусь вдастьсядопомогти жінці знайти цілющий спосіб маніпулювання клітором,вона стане найвідданішим прихильником і найкращимдругом цієї людини — назавжди.86

Отже, з цим покінчено; і я стою навпроти сербського демона,величезної оголеної жінки-торнадо, відомої, як Полудниця.Передовсім я скидаю шкільні туфлі й встановлюю їх набезпечній відстані від демона. Потім знімаю светр* охайнозгортаю його та кладу на туфлі. Розстібаю ґудзики на манжетахблузки, підгортаю рукави до ліктя, не зводячи очей ізволохатих ніг гіганта, підіймаю голову до неба, щоб подивитисяна її гомілки, коліна, мускулясті оголені стегна, витягуюшию, аби побачити Венерин пагорб Бробдінгнегині.Різкий свист розтинає повітря, свист такий голосний, начепожежна сирена. На землі, поряд із моїми ногами в панчохах,лежить і дивиться на мене відтята голова Стрільця, все щестискаючи губи.— Агов, дівчинко, — каже відтята голова, — що б ти незамислила, не роби цього...Я нахиляюсь і хапаю голову Стрільця за довге волоссясинього ірокеза. Тримаючи його голову, наче сумочку, я стаюна вигін ноги гіганта.Гойдаючись у мене в руці, Стрілець каже:— Коли тебе їдять, це диявольськи боляче. Ти не зобов'язаначинити так...Я підношу синій іроке'з до рота й стискаю його в зубах,тримаючи так, як пірати тримали ножа, коли ці означені піративдиралися на такелаж корабля. Таким саме чином я чіпляюсьза розкішне волосся ніг гігантського демона Полудницій лізу нагору, видираюсь на м’ясистий гребінь її шкіри.Наче Гуллівер, я пропливаю повз зморщену шкіру колін демона,а потім продовжую хапатися за товсті волоски, підтя­87

гуючись іще вище — уздовж величезних стегон демона. Кинувшиоком на далеку землю, я бачу Бабетту, і Паттерсона, іЛеонарда — всі вони задерли голови та спостерігають за моїмвознесінням, роззявивши рота. Якщо озирнутися, то з цієївисоти я бачу перламутровий блиск далекого Океану сперми,пару, що підіймається з Озера гарячої слини, вічну темнухмару кажанів, що висить над Річкою крові.Висячи на синьому волоссі, стиснута моїми зубами, головаСтрільця каже:— Ти божевільна, маленька дівчинко, і ти це знаєш.Не перериваючи підйому, я йду уздовж зморщених складокlabia majora — великих статевих губ, пробираючись, начеу найгіршому нічному страхітті Джонатана Свіфта, крізь їдкіхащі кучерявого густого лобкового волосся.Наді мною нависає, наче погане передчуття, карниз із двохвелетенських грудей. Між ними я розрізняю підборіддя, надним — пагористу пару губ, що жують щось, і одну ногу Стрільця,одягнену в сині джинси, все ще взуту в мотоциклетнийчеревик: нога стирчить із кутка величезного рота.Незважаючи на той факт, що знання моє більшою міроютеоретичне й базується на роках спостерігання за друзямиродини на французьких пляжах, я дуже добре розуміюся нажіночих геніталіях.Притискаючись до розкоші буйного волосся, я знаходжукліторальний капюшон і спритно прибираю захисну складкушкіри, засовую туди всю руку в пошуках втягнутого органатакого таємничого жіночого задоволення. Схований у тепломупомешканні кліторального капюшона, він, здається, маєприблизно ту ж форму й розмір, що і окіст по-вірджинськи.88

Відрубана голова Стрільця уважно спостерігав за моїмидіями. Облизнувши губи, Стрілець зауважує:— Дівчинко, ти ж просто хвора... — він посміхається йкаже: — Ця велетенська гадюка мене зжерла. Отже, найкраще,що я можу зробити, — це повернути послугу.Повернувши руку з теплих глибин кліторального капюшона,я прибираю пасмо синього волосся з рота. Тримаючиголову так, щоб дивитися просто в сині очі Стрільця, якажу:— Глибоко вдихни й принеси користь, — і глибоко пхаюусміхнену голову, що стікає слиною, у прикриті капюшономглибини.Якусь мить нічого не відбувається. Наді мною широкогубийрот продовжує жувати жуйку тіла Стрільця, його синіхджинсів і чобіт. Знизу на нас дивиться трійка — Бабетта,Паттерсон і Леонард, — роззявивши рота. Щось ворушиться,стогне й сьорбає, наче ненажерливий звір, рухається підкліторальним капюшоном. Минає час, і губи гіганта припиняютьжувати. Дихання велетня стає спокійнішим і глибшим.Тепле рожеве світіння починає покривати акри й акришкіри, величезний пейзаж рум’янця покриває обличчя гіганта,її груди й стегна. Тремтіння, трепетливе, наче землетрус,трусить величезне тіло, і мені доводиться міцніше ухопитисяза лобкове волосся, щоб не рухнути на поля з нігтів далековнизу.Пірати і розбійники в масках, і дівчата, яких викрали.Коліна гіганта починають тремтіти, слабшати й трохи вигинатися.Статеві губи стають більш виразними, яскравішими,вкритими свіжим припливом крові.89

У цей момент я засовую руку в м'ясистий капюшон, деклітор, що твердне, вже загрожує викинути макітру Стрільця,яка швидко працює язиком і жадібно сьорбає. Я хапаю голову,що сховалася в капюшоні, й витягаю її на волю.Опинившись на вільному повітрі, вкритий блискучимшаром соків жіночої пристрасті й шаленіючи від щастя, Стрілецьжадібно хапає ротом повітря. Очі в нього широко розкритій скошені, і він кричить. Губи в нього вкриті пасмугоюшкірної рідини, притаманної дорослому коїтусу, і Стрілецькричить:— Я — король ящірок!Тієї ж миті я пхаю його голову назад, щоб він продовживприховану оральну битву з кліторальною тканиною, що збільшуєтьсяу розмірі й твердішає.Полудниця дивиться на мене згори вниз; її очі теж блищатьвід оргазмічного екстазу. Голова в неї мляво повисла йгойдається на шиї. Соски випинаються, їх розмір і твердістьможна порівняти з пожежним гідрантом, так само, як і яскраво-червонийколір.Нога в голубих джинсах, що все ще звисає з-поміж губПолудниці, відкушена нога Стрільця, що чітко проглядає з-підштанини з деніму, здається надзвичайно випуклим проявомчоловічої ерекції.Підіймаючи очі, я зустрічаюсь поглядом із непевною, мокроюпосмішкою та відповідаю на неї власною впевненою усмішкою.Тримаючись однією рукою за лобкове волосся, щобне впасти, другою я утримую голову Стрільця в межах слизькогокліторального капюшона. Саме цією рукою я відважномахаю на знак вітання, коли кричу:90

— Привіт, мене звати Медісон, — кричу я. — Тепер, колими зустрілися... чи не будете ви ласкаві зробити мені малесенькупослугу?Саме цієї миті капюшон відступає, повністю ерегованийклітор вискакує назовні, так швидко відбиваючи радіснийнаступ Стрільця, що його слизька божевільна голова різкопадає, прикрашена, наче яскраво-синя комета, хвостом ізпереривчастого потоку слини чи вагінальної слизової оболонки,і падає, мчить, несеться до землі далеко внизу, до тихогосплеску відрізків нігтів.

Розділ одинадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не сприймай те, що яскажу нижче, як лайку. Будь ласка, зрозумій те, що я збираюсьсказати, як дуже конструктивний зворотний зв'язок. Позитивполягає в тому, що ти керуєш одним із найбільших, найбільшуспішних підприємств у історії... ну, просто в історії. Ти спромігсядосягти питомої ваги свого товару на ринку, незважаючина непереборну конкуренцію з боку прямого, всемогутньогоконкурента. Твоє ім'я стало синонімом катування йстраждань. Тим не менше, коли мені буде дозволено висловлюватисявідверто, твій рівень навичок обслуговування клієнтівпросто жахливий».Матінка завжди казала мені: «Можете повірити, що Медісонрозповість вам про себе геть усе — окрім правди». Тобто:не очікуйте, що я миттєво демонтуюсь і просто затоплю васодкровеннями про свою глибоку особисту сутність. Давайте,списуйте таку таємничість на дію глибокого, прихованогосорому з мого боку, але затямте: це не той випадок. Мабуть,освіта моя і закінчилась у сьомому класі, мабуть, я нестерпнонаївна, і мені не вистачає досвіду справжньої роботи, але яне настільки жадаю уваги, щоб відчувати нагальну потребуподілитися найінтимнішим, внутрішнім... і ля-ля-ля.92

Все, що вам потрібно знати, це те, що я зазирнула за завісусмерті. Я мертва, і згідно з моїм власним, хоча, можливо,і недовгим життєвим досвідом, я б уклала парі, що найкращілюди — теж. Тобто теж мертві. Утім, я нічого не можу казатинапевне, оскільки у вигляді «життєвого досвіду» в мене виступаєпередозування.Я мертва, і я мандрую, сидячи на долоні величезного, гігантськогодемона-жінки, коли вона йде пекельним ландшафтом,залишаючи за спиною милю за милею. Зі мною разомподорожують мої нові співвітчизники: Леонард, Паттерсон,Стрілець і Бабетта. Мозок, качок, бунтівник і перша красуня.З ергономічної точки зору, подорожувати, розташувавшись навеличезній долоні, нескінченно зручно: цей спосіб включаєконтури сидіння в першому класі «Сінгапур Ейр» із відчуттямледь відчутного гойдання ліжка в купе «Східного експреса».З цієї висоти, яку можна порівняти з оглядовим балконом Ейфелевоївежі чи верхньою точкою оглядового колеса «Лондонськеоко», ми спостерігаємо чимало важливих об'єктів. І середних — чималу кількість найбільших знаменитостей.Футболіст-качок, Паттерсон, звертає нашу увагу цр найбільшцікаві місцеві пам'ятки: гори ще теплого собачого лайна...Болото протухлого поту... луг того, що здається вересом,але насправді є нічим іншим, як розкішними паростками грибканоги.Леонард, що подорожує з нами, зауважує, що Полудницямає рівно 300 ліктів у висоту. Наша господиня-позашляховикє потомком ангелів, які споглядали за землею та відчули шаленухіть до земних жінок. Уся ця історія, каже Леонард, нахвилиночку, вперше з'явилась у такому шанованому джерелі,93

як святий Фома Аквінський, котрий написав у XIII столітті,що ці ангели на землі мали вигляд інкубів — гарячих, дужерогатих божественних надістот. Ці ангели робили зі смертнимижінками свою дуже гарячу й негарну справу, в результатічого зачали таких от гігантів, як Полудниця. Самих рогатихангелів кинули до Пекла, де вони перетворились на демонів.Перш ніж ви піддасте сумніву цю історію, яка звучить, якказна-що, маю зауважити: в Аїді Фоми Аквінського немає,отже, щось він таки збагнув вірно.Аналогічним чином, коли смертні чоловіки відчували хітьдо ангелів у містах Содом і Гоморра, продовжує Леонард, Богдав їм доброго прочухана. Запропонував їм повноцінне лікування«стовп із солі».Ні, це нечесно, але схоже на те, що єдина безсмертна істота,якій дозволяється займатися фліртом зі смертними, —це сам Господь Бог.Вибач мені за те, що я постійно вживаю це забороненеслово, що починається на «Б». Здається, старих звичок такисправді важко позбутися.— Так тримати! — каже Паттерсон. Він ляскає Леонардапо потилиці, додаючи: — Єретик бісів!— Фі, як ти розмовляєш, — кривиться Бабетта. — Може,тобі ще й висратися мені у вуха?Стрілець, який мандрує з нами, махає рукою кільком демонамунизу. Кричить величезному чоловіку зі світлим волоссямі оленячими рогами на голові:— Йо! Цернунн, друже мій!Леонард пошепки пояснює мені, що це — скинутий кельтський«оленячий бог», і додає: наш, християнський Сатана94

зазвичай зображується із рогами на знак данини цьому богові.Стрілець схвально демонструє великі пальці іншому демону,що знаходиться на середній відстані від нас, чоловіковіз левовою головою, що апатично жере якогось юриста. Стрілецьприкладає долоню до рота і горланить:— Як справи, Мастема?—- Це «Князь духів», — шепоче мені Леонард.Увесь цей час Бабетта не припиняє питати:— Котра година? — не замовкає вона. — Сьогодні все щечетвер? — сидячи наодинці на іншому боці велетенської долоні,схрестивши руки на грудях, нетерпляче стукаючи носкомодного черевичка під «Маноло Бланік», вона каже: —Повірити не можу, що в Пеклі немає вай-фаю...Наше судно, наша господиня, Полудниця, неспішно прямуєдалі, а на губах її все ще* грає легка посткоїтальна посмішка.Посмішку її можна порівняти лише з усмішкою Стрільця:все його тіло вже відновилося, від синього ірокеза і до чорнихмотоциклетних чобіт, і посмішка його така широка, що булавкав щоці майже торкається вуха.Далеко внизу плететься вперед висушений дідуган, спираючисьна палицю, і тягне за собою занадто довгу сиву бороду.Я питаю Стрільця, чи це не демон.— Оцей? — перепитує Стрілець, вказуючи пальцем на старого.— Це ж Чарльз-щоб-його-Дарвін! — Стрілець відхаркуєі чвиркає; слина падає і падає, і падає, і приземлюється простопоряд із дідом — достатньо близько, щоб той підняв голову.Коли їхні погляди зустрічаються, Стрілець кричить:95

— Агов, Чаку! Все ще робиш за Диявола його роботу?Дарвін підіймає висохлу руку, вкриту товстими венами, ідемонструє Стрільцю середній палець.Як виявляється, занадто фундаменталістські християнськіприхильники креаціонізму були повністю праві. Як жаль, щоя не можу розповісти батькам: жителі Канзасу були праві.Так, заклинателі змій з діда-прадіда та інші святоші набагатокраще второпали ситуацію, ніж мої мирські гуманістичнібатьки-мільярдери. Темні сили Зла насправді поховали тікістки динозаврів і підробили скам’янілості для того, щобзбити людство з пуття. Еволюція — це дешевий трюк, а миповірили в нього цілком та повністю.На горизонті, вимальовуючись на тлі полум’яного жовтогарячогонеба, з’являються контури будівлі.Витягуючи шию, намагаючись заглянути в широке, мін-'ливе, схоже на повний місяць обличчя нашого задоволеногогіганта, Леонард кричить:— Glavni stab. Ugoditi. Zatim, — і пояснює мені: — Цесербською. Вивчив кілька слів на підготовчих курсах до коледжу.Будівля попереду все ще частково ховається за лінією горизонту,але в міру того, як ми наближаємося, вона виростаєі відкриває нашим очам розгалужену систему флігелів і численнихпоновлень.Як я вже вихвалялася трохи вище, насправді всі видатнілюди вже померли. З того часу, як я опинилась у Пеклі, япомітила цілу купу видатних людей з усіх історичних епох.Навіть зараз, зазираючи донизу з долоні гіганта, я помічаюкрихітну фігурку й кажу:96

— Дивіться усі!Паттерсон прикриває очі долонею, притуливши її до лоба,наче в салюті, щоб трохи знизити інтенсивність жовтогарячогосвітіння, що лине звідусіль. Дивлячись туди, куди показуємоя рука, він питає:— Ти про он того старого?Цей «старий», повідомляю я, всього лише сам НорманМейлер1.У Пеклі навіть поворухнутися не можна без того, щоб незачепити якусь поважну особистість: Мерилін Монро чи Чингісхана,Кларенса Дарроу чи Каїна. Джеймс Дін. Сьюзен Зонтаг.Рівер Фенікс. Курт Кобейн. Справді, склад місцевого населеннянагадує список запрошених на вечірку, від якогообидва мої батьки обмочилися б. Рудольф Нурієв. Джон Ф.Кеннеді. Френк Сінатра та Ава Гарднер. Джон Леннон, і ДжимміГендрікс, і Джим Моррісон, і Дженіс Джоплін. НескінченнийВудсток. Мабуть, коли б мій тато дізнався про можливостістворення контактів у Пеклі, він негайно ковтнув би отрутудля щурів і кинувся б на самурайський меч.Заради того, щоб потеревенити з самою Айседорою Дункан,матуся відчинила б запасний вихід із нашого приватноголітака фірми «Лір» і вистрибнула б назовні, просто посередпольоту.Справді, досить лише озирнутися, щоб відчути жалістьдо бідолашних душ, яким вдалося пройти повз святого апостолаПетра. Не можна не уявити собі бідненьку віп-вітальнюв Раю та щось на кшталт зібрання без алкоголю, але з1 Американський письменник, журналіст, драматург, кінорежисер(1923—2007).4 Чак Палагнюк “Прокляті" 97

морозивом, де найвидатнішими постатями виступають ГарріетБічер-Стоу та Махатма Ганді. Навряд чи це відповідаєхоч чиїмось уявленням про світський календар.Отже, мені тринадцять років, я товста і мертва — але яне компенсую це у перебільшеній манері, як то роблять хлопці,що непевні у своїй орієнтації і тому хизуються, розмовляючипро Мікеланджело, чи Ноела Кауарда, чи Авраама Лінкольна,аби чимось підкріпити свою слабеньку самоповагу.Звичайно, коли ти мертвий і знаходишся у Пеклі, це викликаєпідозру в тому, що ти скоїв принаймні подвійну дозу Великихпомилок, але особисто я опинилася в дуже (з великої літери)Дуже Приємній компанії.Ми йдемо риссю (все ще сидячи на долоні гігантськогодемона) і наближаємося до комплексу будівель, які, як тепервидно, розтягнулися далеко за лінію горизонту і займаютьбагато акрів чи навіть квадратних миль пекельних земельнихділянок. Уздовж зовнішнього краю периметр будівлі складаєтьсяз постмодернового попурі, являючи собою колаж різнихстилів, багато що беручи від Майкла Грейвса і Бей Юйміна;низка робочих риє котловани й закладає фундамент серіїдодаткових флігелів, що постійно розширяється; ці флігеліпідкріплені ребрами, що нагадують хвилясті форми ФренкаГері. У межах цього зовнішнього краю стоять концентричнікола більш давніх оновлень, наче кола розрізаного навпілдерева, і кожне внутрішнє коло можна ідентифікувати замодою більш давньої епохи. Тулячись до постмодерністськихсекцій, височіють кубічні скляні вежі інтернаціональногостилю. Всередині цього кола розташовані афектованіфутуристичні шпилі ар деко, за ними — епоха відродження98

вікторіанського стилю, часів федерації, георгіанського періоду,Тюдорів; єгипетська, китайська, тибетська палацоваархітектура, вавилонські вежі, — вся ця розкіш становитьісторію будівництва, що постійно збагачується. У той час,як зовнішні кола розширюються, поглинаючи землю майжезі швидкістю Океану сперми, внутрішні кола гниють та розвалюються.Коли Полудниця доходить до околиць будівлі, згори намвидно, що найдавніші, внутрішні частини, які передують етрускам,і інкам, і часам Месопотамії, ці башти й палаци вцентрі перетворилися на гниле дерево й глиняну пилюкуСаме це місце і є нервовим центром, штаб-квартироюПекла.Леонард кричить, задравши голову:— Ovdje.Велетень миттєво зупиняється.Далеко від зовнішніх кордонів будівлі тягнеться хвіст: цестоять у черзі люди. Буквально, без перебільшення, цілі миліпроклятих. Кожна черга веде до своїх дверей, і як тільки хтосьзаходить, черга просувається далі.Леонард знову кричить:— Prekid. Ovdje, будь ласка.Слухаючи цей дивний набір слов'янських слів, я думаю,наскільки він близький до мови думок Ґорана. Таємнича, загадковатарабарщина спогадів і мрій мого коханого Ґорана. Ріднамова Ґорана. Якщо бути чесною до кінця, я навіть не впевнена,з якої країни, що потерпає від війни, походить Ґоран.Атож, я обіцяла припинити сподіватися, але ж дівчині неможна заборонити впадати за кимось.з* 99

Коли ми наближаємося до кінця величезної черги, Леонардкаже:— Spustati. Sledeic.Бабетта питає:— Ну хоч рік у нас той самий?Тільки у Пеклі тебе раптом охоплює бажання, щоб нагодиннику були функції години, дня і століття.У цей момент Полудниця припадає на одне коліно і нахиляється,щоб обережно, ніжно спустити нас ізнов на землю.

Розділ дванадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Якщо ти стерпиш ще одненахабство з мого боку, то маю сказати: я ніколи добре нерозумілася на тестах. Повір мені, я зовсім не намагаюсь перекластипровину на когось іншого, але я ненавиджу змаганняна кшталт телешоу, в якому визначається така велика частинанашої долі: доводити те, що в мене гарна пам'ять і щомої інтелектуальні навички добре проявляються також і вмалорухомій ситуації під тиском обмеженого часу. Звичайно,у смерті є низка очевидних недоліків, але ж це просто блаженство,що тепер у мене з'явилось незаперечно вагоме виправданнявідмови здавати іспит на визнання академічнихздібностей. Утім, здається мені, що я не повністю уникнулацієї жахаючої кулі».На даний момент я сиджу у маленькій кімнаті, у кріслі зпрямою спинкою, за письмовим столом. Уявіть собі архетиповукімнату білого кольору, де немає вікон, приблизнорозміру ванної кімнати в готелі, яка, на думку аналітичнихпсихологів — послідовників Карла Юнґа, — краще за все репрезентуєсмерть. Демон із котячими кігтями і складенимишкіряними крилами нахиляється до мене, щоб закріпитиманжету для вимірювання кров'яного тиску, що огортає мою101

руку вище ліктя, і накачує манжету, доки я не починаю відчуватисильні поштовхи пульсу. До моїх грудей липкими подушечкамиприкріплені дроти кардіологічного монітора, щозмійкою повзуть між ґудзиками на блузці. Липкий пластиртримає ще один дріт, який перевіряє пульс у мене на зап'ястку.Інші сенсори дротами прикріплені до моїх шиї та горла.— Щоб наглядати за дрижанням у відтінках твого голосу,— пояснив мені Леонард. Один сенсор прикріплений доперснещитовидного м'яза на горлі, каже він. Інший сенсор —до перснечерпаловидного м'яза на шиї, поряд із хребтом. Колити розмовляєш, між двома сенсорами біжить струм низькоїнапруги, реєструючи будь-які мікродрижання у м'язах, щоконтролюють твій голосовий апарат, і відмічають, коли тикажеш неправду.У демона зі складаними шкіряними крилами смердить ізрота.Це відбувається після того, як Бабетта провела нас у будівлюштаб-квартири, обійшовши нескінченні черги очікуючих,підганяючи нашу невеличку компанію крізь розваленучастину фасаду будівлі, що водночас ще доводився до ладуй руйнувався від старості. Бабетта провела нас до схожогона печеру залу очікувань, великого, наче стадіон, де пліч-оплічстояли численні душі, створюючи суміш на кшталт натовпув автотранспортному управлінні: поряд стояли людив брудних лахміттях і вдягнені в костюми від Шанель і з кейсамив руках. Усі пластикові крісла з відкидними сидіннямибули заліплені великою кількістю жуйки, тож, насправді, лишеті, кому вдалося повністю відмовитися від надії, моглиризикнути й посидіти на них. Величезна дошка об'яв, роз­102

ташована просто коло входу до залу, демонструвала такеоголошення: «Зараз обслуговується номер 5». Далекі стіний стеля, схоже, були пофарбовані коричневою фарбою. Все,що нас оточувало, мало відтінок землі, сепії, бруду, колір«скарбів» із носа. Майже всі стояли, опустивши голови підрізними кутами, пригнічені; голови їх висіли так, наче у нихбули зламані шиї.Кам'яна підлога кишіла, була майже вкрита килимом легіонівжирних тарганів, що влаштували собі бенкет із неминучеприсутніх кульок попкорну та кольорового цукру.Пекло дуже схоже на Флориду в тому смислі, що комашинежиття тут ніколи не вщухає. У результаті вологості, жару йбезсмертя таргани досягають жирних, м'ясистих пропорцій,що більш притаманні мишам чи білкам. Бабетта подивиласьна те, як я підстрибую, тримаючись на землі лише однієюногою, а іншою дригаючи в повітрі, наче якась лелека, щобне ступити на комах, і нарешті, заявила:— Треба тобі десь поцупити високі підбори.Навіть Паттерсон, у своїй футбольній формі з ватнимиплечима, майже танцював, насаджуючи товстий шар тарганів(який щоразу ставав все товщим) на свої сталеві шипи. ПересиченийСтрілець також гарцював на місці, і хромованіланцюжки у нього на щиколотках дзеленчали, коли його ногиковзали туди-сюди на розчавлених жуках. Серед нас виділяласьБабетта: у своїх фальшивих черевичках на високих підборахвона ходила, наче на ходулях, недоступна, по шаруцього органічного сміття.Обігнавши нас, проклавши собі дорогу крізь еони очікуючих,Бабетта дісталася стійки чи довгого стола, що йшов103

уздовж усієї дальньої стіни. Схоже, ряд демонів, що стояли зіншого боку стола, виконували роботу клерків. Бабетта шльопнуласвою підроблену сумочку «Коуч», обернулась до демона,що стояв найближче до неї, та промовила:— Агов, Астралоте, — вона витягла з сумочки велику цукерку«Біг Ханк», штовхнула ласощі через стіл, нахилившисьмайже в обличчя демона, й додала: — Дай нам А137-В17. Короткийваріант. Для заяв і пошуку в базах даних, — Бабеттакивнула в мій бік і сказала ще: — Це для новенької, он там.Я зрозуміла, що Бабетта вміє вести справи.Повітря в актовій залі було таким вологим, що кожен видихбілою хмаринкою висів у мене перед обличчям, затуманюючимені окуляри. Кожен крок викликав хруст тарганівпід ногами.Ні, це нечесно, але тато й мама ніколи не упускали можливостірозповісти мені всі подробиці кожного статевогоакту чи сексуального фетиша, які тільки існують. Інші дівчатав тринадцять років можуть отримувати перші ліфчики,але моя матуся запропонувала мені приміряти перший протизапліднийковпачок. Окрім теми про те, звідки берутьсядіти, — а також яке ще значення має вираз «брати до рота»,що таке «ріммінг» і «робити ножиці», — батьки жодного разутеми смерті зі мною не торкались. Максимум, що вони вцьому відношенні зробили, так це дошкуляли мені, щоб якористувалася денним кремом із УФ-фільтрами та регулярнокористувалася зубною ниткою. Якщо вони взагалі розуміли,що смертні, то відносилися до цього на якомусь дужезовнішньому рівні, як-от зморшки й сиве волосся старих, якіскоро мають нас покинути. Саме тому вони, здається, стіль­104

ки витрачали на віру в те, що коли їм вдасться постійно підтримуватигарний стан зовнішності й пом'якшувати ознакистаріння, то смерть ніколи не стане у них на порозі. Для моїхбатьків смерть існувала, як логічний, але крайній результатпоганого відлущування шкіри. Слизька доріжка. Якщо винехтуєте ретельним доглядом за собою, ваше життя швидкоперемелеться до кінця.І будь ласка, коли ви все ще заперечуєте смерть, коли їстенедосолені курячі грудки без шкіри, такі корисні для серця,і відчуваєте таке задоволення від власної особи, коли бігаєтена біговій доріжці, не прикидайтеся, нібито ви більш реальнодивитеся на речі, ніж мої недоумкуваті батьки.І не треба вважати, ніби я сумую за тим часом, коли булаживою. НАЧЕ я справді жалкую, що мені так і не довелосявирости й кожного місяця спостерігати, як із мене (самі знаєте,звідки конкретно) ллється кров, і навчитися керувати транспортнимзасобом з двигуном внутрішнього згоряння, що живитьсявикопним паливом, і ходити в кіно дивитися зачухані«дорослі» фільми без супроводу батьків, а потім пити пивопросто із кега, і витратити чотири роки на те, щоб отриматидиплом з історії мистецтв завдяки гарній грі у софтбол, післячого якийсь хлопець розбризкає в мені свою сперму, і менідоведеться тягати у собі чималеньку дитину впродовж майжецілого року. Як же я сумую за добрим старим часом (даю підказку:це сарказм)! І — ні, це не приклад Лисиці й винограду.Коли я дивлюсь на все те лайно, яке мене не торкнулось, інодія дякую Богові за те, що не вгадала з дозуванням.Ну от, я знову промовила це слово на літеру «Б». То вбиймене.105

Виявляється, папери про моє прокляття загубились. Чиїх іще не доправили. Чи всі мої документи випадково знищили.Як би там не було, мені доведеться почати з самого початку:мене скеровують до проходження тесту на детекторібрехні, а потім я маю пройти тест на наркотики.Здається, Бабетта зовсім не така вже й ні до чого не здатна,як мені здалося спочатку. Вона скоротила нам чималотяганини й бюрократичних витівок і провела нашу маленькукомпанію крізь лабіринт коридорів і кабінетів, підкупляючиклерків шоколадними батончиками «Хершиз» і льодяниками«Світартс». Пеклу залишаються ще еони й еони років до того,щоб започаткувати культуру без паперів, і все навколо вкритотовстим, по коліно, шаром загублених особових справ,випотрошених тек, викинутих розшифровок поліграфа, етикетоквід льодяників «Лайфсейверз» зі смаком рому і тарганів.На шляху до тестування Стрілець порадив мені не схрещуватируки, не дивитися вправо чи вгору: ці жести скажуть,що я брешу.Після того, як ми подаємо заповнений бланк заяви і крадькомадаємо демону-секретареві батончик «Кіт Кат», Бабеттабажає мені успіхів. Вона на секунду обіймає мене, безсумнівно,залишаючи на спині мого джемпера брудні відбитки долонь.Бабетта, Леонард, Паттерсон і Стрілець залишаються чекати уприймальні ззовні, а я заходжу до повністю білої кімнати длятестів. Поліграф. Демон наповнює повітрям манжету для вимірюваннятиску, яку він надів мені на руку.Мабуть, ви пам'ятаєте цього демона з класичного голлівудськогошедевру «Той, що виганяє диявола», де він ово-106

лодіває маленькою дівчинкою, яка була розбещеною, ранорозвиненою дитиною кінозірки середніх років. Ось воно,дежавю: він стоїть тут і спостерігає за моїми очима — чи непобачить він, як змінюється розмір зіниць, що може вказуватина нечесність. Демон чіпляє дроти до моєї шкіри, щобперевірити, чи я не спітніла. Як це називає Леонард? «Електропровідністьшкіри».Я кажу, що просто у захваті від сцени, де він примусивдівчинку, Ріган, йти на всіх чотирьох кінцівках спиною впередвниз сходами, і ще в неї тоді з рота йшла кров. Набравшисьнахабства, я питаю, чи демон мав особистий досвід оволодіннялюдиною. Чи знімався він в інших фільмах? Чи отримуєвін гонорар за кожен черговий показ фільму? Хто його агент?Не відводячи очей від аркуша з даними, що друкується, зцих крихітних голок, що дрижать і виводять хвилясті лінії насмужці білого паперу, демон питає:— Тебе звуть Медісон Спенсер?Я кажу «так».Натиснувши на ручку на машині, демон питає:— І тобі справді тринадцять років?Відповідь знову ствердна.Демон питає:— Чи відрікаєшся ти від Сатани та його справ?Це легке питання; я знизую плечима і кажу:— Так, чому б і ні?— Ні-ні, — каже демон, — дуже важливо, щоб відповідібули лише «так» чи «ні».Я кажу:— Пробачте.107

Демон питає:— Чи визнаєш ти Господа Бога єдиним і правильним Богом?Знову дуже легке питання, і відповідь я даю просто на раз:— Так.Демон питає:— Чи визнаєш ти Ісуса Христа своїм особистим Спасителем?Я цього не знаю, принаймні не певна, але кажу:— Так...Голки підстрибують на папері, що розкручується, — несильно, але помітно. Я не можу визначити це, але мені здається,що райдужні оболонки в мене стискуються. Догма ця начебтодостатньо знайома, але такого катехізису батьки менечитати не вчили. Не відводячи очей від чорнильних хвилеподібнихліній на папері, демон питає:— Чи сповідуєш ти нині або сповідувала раніше буддизм?Я не розумію:— Що?— Так чи ні, — нагадує мені демон.— Що? — не можу повірити я. — Невже буддисти не потрапляютьдо Раю?І хоча мої батьки аж ніяк не відповідали ідеалу батьківства,жодна з їхніх помилок не була злою чи навмисною, отже, меніздається зрадою відрікатися від геть усіх ідеалів, які вони,намагалися поступово вселити в мене. Переді мною стоїтьодвічна дилема: я маю зректися або своїх батьків, або свогобожества. А я всього лише хочу мати німб над головою і кататисяна хмаринках. Я просто хочу грати на арфі.108

Демон, не моргнувши оком, продовжує допит:— Чи віриш ти в те, що Біблія — єдине істинне СловоБоже?Я питаю:— Чи враховувати геть божевільні, ненормальні частиниКниги Левіт?Демон різко нахиляється вперед і питає:— Скажи, тільки чесно, чи вважаєш ти, що життя починаєтьсяз моменту запліднення?Так, я знаю, що взагалі я мертва і не повинна мати фізичноготіла, чи фізичних потреб, чи фізіології, але я мокра відпоту, наче миша. Обличчя в мене розчервонілось і пашитьжаром. Зуби в мене міцно стиснуті й навіть трохи скриплять.Руки міцно стиснуті в кулаки, так що м'язи та кістки просвічуютькрізь побілілу шкіру на кісточках.Я насмілююсь відповісти:— Так...— Чи ти схвалюєш введення обов'язкової молитви в школах?— продовжує допитуватися демон.Так, я дуже хочу потрапити до Раю — а хто не хоче?! — алене ціною перетворення на повного мудака.Незалежно від того, відповідаю я «так» чи «ні», маленькіголки, здається, все одно починають підстрибувати, наче божевільні,реагуючи або на брехню, або на почуття провини.Демон питає:— Чи вважаєш ти сексуальні акти між представникамиоднієї статі мерзотою?Я прошу його повернутися до цього питання пізніше.Але демон відмовляє:109

— Я трактуватиму це як «ні».Протягом історії теології, як то намагався пояснити меніЛеонард, різні релігії сперечалися щодо природи спасіння, асаме — чи люди доводять свою святість через добрі вчинки,чи через глибоку, внутрішню віру. Чи потрапляють люди доРаю, бо творили добро? Чи вони потрапляють до Раю тому,що це визначено наперед... бо вони добрі? Ця проблема, засловами Леонарда, відійшла у далеке минуле. Тепер всі покладаютьсяна судову науку. Перевірку на поліграфі. Психофізіологічневиказування брехні. Аналіз змін у голосі підвпливом стресу. Тепер навіть доводиться здавати зразки волоссяй сечі, і все це згідно з новою політикою нетерпіннязловживання алкоголем і наркотиками в Раю.Крадькома, сунувши руки в кишені слаксів, я схрещуюпальці.Демон питає далі:— Чи володіє людство абсолютною владою над усіма звірамий рослинами земними?Схрестивши пальці, я відповідаю:— Так...— Чи схвалюєш ти, — питає демон, — шлюби між особамирізної расової приналежності?Демон невпинно продовжує ставити запитання:— Чи треба дозволити сіоністській країні, державі Ізраїль,існувати на світі?Питання за питанням, що заводять мене в глухий кут. Навітьнезважаючи на схрещені пальці. Парадокс: невже Бог — расистський,гомофобний, антисемітський мудак? Чи Він перевіряємене, щоб знати, чи не є мудаком я?110

Демон питає:— Чи треба дозволити жінкам займати офіційні посади?Володіти нерухомим майном? Керувати автомобілями?Час від часу він нахиляється над поліграфом і дряпає фломастеромнотатки поряд із хвилястими лініями на смужціпаперу, що розмотується.Ми примандрували сюди, до штаб-квартири Пекла, тому,що я вирішила подати апеляцію. Причина цього вчинку проста:коли засуджені вбивці можуть десятиліттями перебуватив камері смертників, вимагаючи дати їм можливість скористатисяпослугами юридичних бібліотек та безкоштовнихадвокатів, пишучи короткі виклади справи тупими кольоровимиолівцями і залишками простих олівців, то буде тількисправедливо, якщо я спробую апелювати проти власного вічноготерміну.Таким самим тоном, яким питає касир у супермаркеті:«Пакет давати?», чи продавець фаст-фуду: «Картоплю братибудете?», демон цікавиться:— Чи ти незаймана?З минулого Різдва, коли мої руки примерзли до дверейгуртожитку, і мені довелось відривати більшу частину зовнішньогошару шкіри, вони ще не до кінця загоїлися. Лінії,що перетинають мої долоні, лінія життя та лінія кохання,майже стерлися. На кінчиках пальців ліній теж майже не видно,а шкіра, що наросла на них, стягнута й чутлива. Меніболяче схрещувати пальці, запхавши руки в кишені, але все,що я можу робити, це сидіти отак, зраджуючи батьків, зраджуючисвою стать і політичні погляди, зраджуючи саму себелише для того, щоб розповідати знудженому демону те, що,111

як я сподіваюсь, являє собою ідеальний набір пустих балачок.Коли хтось і заслуговує на вічність у Пеклі, то це я.Демон питає:— Чи підтримуєш ти відверто негідні дослідження, котрівикористовують стволові клітини ембріонів?Я виправляю помилку, що він її зробив:— Не «котрі», а «які».Демон питає:— Чи порушує прекрасну волю Господа самогубство, скоєнеза допомогою лікарів?Демон питає:— Чи підтримуєш ти очевидну істинність Теорії Розумногопочатку?Голки малюють відбитки кожного удару мого серця, частотидихання, кров'яного тиску, і демон чекає, доки моє тілозрадить мене, аж раптом він питає:— Чи знайома тобі агенція «Вільям Морріс»?Мимоволі я трохи розслабляю руки, припиняю схрещуватипальці і брехати:— А чому... так.А демон відриває очі від поліграфа, посміхається і зазначає:— Саме вони представляють мене...

Розділ тринадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не думай, що я дуже скучилаза домівкою; але останнім часом я часто згадую свою родину.Це зовсім не означає, що я критикую тебе чи ставлю під сумнівказковість Пекла. Мене просто охоплює легка ностальгія».На мій останній день народження батьки заявили, що миїдемо до Лос-Анджелеса, де мама мала вручати нагороду наякомусь шоу. Мама наказала своєму особистому помічниковіпридбати аж ніяк не менше тисячі мільйонів позолоченихконвертів і покласти до них шматочки цупкого паперу. Все,що мама робила минулого тижня, це тренувалась відкриватиці конверти, витягувати звідти шматочки картону і промовляти:«Приз Академії за найкращий фільм отримує...» Щобзаодно потренуватися стримувати сміх, мама попросила мененаписати на папері назви фільмів, такі як «Смокі та бандит II»,«Пила IV», а також «Англійський пацієнт III».Ми сидимо на задньому сидінні лімузина, що везе нас ізаеропорту до готелю в Беверлі-Хілз. Я сиджу на відкидномусидінні попереду мами, щоб вона не бачила, що саме я пишу.Потім я віддаю карточкуїї помічнику, а той ховає шматочокпаперу в конверті, ставить печатку із золотої фольги та вручаєрезультат мамі, яка має його відкрити.113

Ми не зупинятимемося в «Беверлі Уілшир», бо саме тамя намагалася змити в унітаз бідолашного котика на йменняТигр, так що їм довелось викликати сантехніка, аби прочиститиполовину туалетів у готелі. У наш будинок в Брентвудіми також не поїдемо, оскільки ми затримаємося в місті небільше як на сімдесят дві години, а мама не впевнена, що миз Ґораном не перевернемо там усе догори дриґом.На одній карточці я пишу таке: «Помста Поркі». На іншійпишу: «Перемогти за будь-яку ціну». Коли я пишу: «Жах навулиці В'язів: Фредді мертвий», то питаю маму, куди вонапоклала мою рожеву блузку, ту, зі зборками.Відкриваючи конверт, мама питає: «А ти дивилась у стіннійшафі в Палм-Спрінґз?»Татка в машині немає: він залишився наглядати за роботоюнад нашим літаком. Чи це жарт, я навіть не берусь гадати, алетато хоче змінити весь дизайн нашого приватного літака «Аір»так, щоб інтер'єр складався з органічних цегляних і дерев'янихперекладок з гачками, зробленими вручну, а підлога булавикладена сучкуватими сосновими дошками. Вся ця деревинамала достатньо довгий час вирощуватися амішами. Еге ж — всеце мало вміститися у літаку. Щоб прикрити підлогу, він натягнувматусині сукні від Версаче і Дольче з останньої колекціїна якийсь тибетський ткацький верстат для килимів і назвавце «повторним використанням». Літак мав бути прикрашенийфальшивими камінами, де горять фальшиві дрова, і канделябрамиз оленячих рогів. Звичайно, і цегла, і деревина насправдізроблені зі шпону; але намагаючись піднятися в повітря, літаквсе одно спалюватиме цілий денний видобуток динозаврячогосоку, що його видобуває Кувейт.114

Ласкаво просимо до початку нового циклу медійної слави.Вся ця плутанина й метушня заради того, щоб виправдати їхнюпояву на обкладинці журналу «Аркітекчурал Дайджест».У мене за спиною мама відкриває черговий конверт і каже:«Цьогорічну нагороду за найкращий фільм отримує...» Вонадістає з конверта карточку, сміється і каже: «Меді, як тобі несоромно!» І демонструє карточку Емілі, чи Аманді, чи Еллі, чиДафні, чи БУДЬ-КОМУ, хто цього тижня слугує їй особистимпомічником. На картоні написано: «Піаніно II: Напад пальця».Але Емілі, чи Одрі, чи хто там іще — жарту не розуміють.Добра новина полягає в попередній умові, яка полягає втому, що для нас із Ґораном надто велика честь — супроводжуватистарих на церемонію. Отже, поки матуся стоятимена сцені, намагаючись не порізатися папером чи голосно розсміятисячерез те, що їй доводиться віддавати «Оскар» людині,яку вона ненавидить, Ґоран має доглядати мене в готелі.Зупинись, серце, що вистрибує з грудей. Формально, оскількиҐоран знає англійську не так добре, щоб замовити собіплатний кабельний порноканал, це я наглядатиму за ним. Алеми повинні разом дивитися церемонію нагородження по телебаченню,щоб потім сказати мамі, чи варто їй погоджуватисявручати нагороди і наступного року.Ось навіщо мені потрібна рожева блузка: аби справити наҐорана враження. Я вмикаю ноутбук матусі, натискаю Ctrl+Alt+Sі користуюсь камерами системи безпеки, щоб оглянути шафув спальні у Палм-Спрінґз. Перемикаю на камери в Берліні іперевіряю спальню тдм.«Поглянь у Женеві, — пропонує мама. — Накажи покоївці-сомалійціпереслати її тобі з кур’єром».115

Я натискаю Ctrl+Alt+G. Натискаю Ctrl+Alt+B. Перевіряюшафу в Женеві. Шафу в Берліні. В Афінах. У Сінгапурі.Чесно кажучи, скоріше за все, саме через Ґорана ми з нимне йдемо цього року на церемонію вручення «Оскара». Занадтовеликі шанси на те, що коли камери дадуть крупним планомнас, дітей Спенсерів, Ґоран буде позіхати чи колупати пальцему носі, чи хропти, осівши в темно-червоному кріслі, а з куткайого чуттєвих, повних губ витікатиме слина. Все це давня іневажлива справа, але який би лакей не виконував пошукдітей, які потенційно підходитимуть для всиновлення, він чивона напевно втратили роботу через те, що включили Ґоранадо списку. Мої батьки фінансують благодійний фонд, якийголовним чином дає роботу мільярду агентів з реклами, щоготують прес-релізи, де оспівують щедрість мого батька. Так,вони можуть пожертвувати тисячу доларів на будівництвошколи зі шлакобетону в Пакистані, але потім вони заплатятьпівмільйона за документальний фільм про цю школу, за пресконференції,командировки для журналістів, і взагалі за те,щоб геть увесь світ дізнався про їхню доброчинність. На першійже фотосесії Ґоран усіх розчарував: він не проливав сльозищастя перед камерами, а також не називав своїх новихопікунів якось більш ніжно, ніж «ці містер і місіс Спенсер».Усім нам знайомі ці телевізійні рекламні ролики, коликішка чи собака миттєво сують морду в миску із сухим кормом,демонструючи, який він неймовірно смачний; але насправдіпричина такого ентузіазму полягає в тому, що бідолашнутваринку кілька діб не годували. Ну от, такий принципмав би підказати Ґоранові сяяти від щастя й гордості у новіймодній одежі від Ральфа Лорена, чи Кельвіна Кляйна, чи ко­116

гось іще, кого в той період рекламували мої батьки. Від Ґоранаочікують, що він відкушуватиме від делікатесу, зробленогоз бобів і молока корів, які вільно пасуться на пасовищі, атакож жадібно пити напій, що виробляється фірмою — офіційнимспонсором якогось виду спорту, та ще й так триматипляшку, щоб глядачі не могли не помітити етикетку. Так, цеважка робота для сироти, якого щойно врятували з територіївоєнних дій, але мені доводилося бачити й інших дітлахів,яких всиновлювали мої батьки, і маю сказати, серед них булий чотирирічні діти з Непалу, і Гаїті, і Бангладеш, і вони миттєвоусвідомлювали нечувану щедрість моїх батьків: всі ціречі від «Бебі Геп», і готові до вживання фіги, начинені фаршеміз м'яса корів, які зазнали безболісної смерті, і айолі,настояні на кмині, — і нескінченно згадували, який саме фільмза участю матусі зараз виходить на кіноекрани.Була в мене одна сестричка (хвилин п'ять) — старі врятувалиїї з борделю в Калькутті, — але тієї ж миті, як вонавідчула присутність камери, вона почала обіймати свої новікросівки від «Найк» і ляльок Барбі й плакати такими реалістичними,фотогенічними слізьми щастя, що на її фоні ДжуліяРобертс здалася б нездарою.На відміну від неї, Ґоран пив рекламний, збагачений вітамінами,енергетичний напій зі смаком кукурудзяного сиропу зтаким виглядом, наче в нього щось болить. Ґоран просто відкритовідмовляється грати нав'язану йому роль. Все, що вінробить, це похмуро дивиться на мене, але так він дивиться навсіх. Коли його сповнений ненависті та люті погляд впиваєтьсяв мене, мене переповнюють ті ж відчуття, що охоплювалиДжейн Ейр, коли на неї витріщався містер Рочестер. Я стаюРебеккою де Вінтер під холодним, допитливим поглядом її но­117

вого чоловіка, Максима. Після того, як все життя мене пестилий мені лестили — слуги, клерки, медійні підлабузники, — зневагаі ненависть Ґорана виявилися просто непереборними.Друга причина того, що ми не йдемо на церемонію врученнянагород Академії, полягає в тому, що я велике, простовеличезне, кругленьке порося. Матінка ніколи не зізнаєтьсяв цьому — окрім, мабуть, в інтерв'ю журналу «Веніті Фер».У той час, коли лімузин везе мене й маму до готелю, Ґоранзалишається на літовищі, де мій тато зі шкіри лізе, аби пояснитисюрреалістичний жарт, який міститься в рішенні декоруватиінтер'єр літального апарата ери космічних перельотів,вартістю в кілька мільйонів доларів, таким чином, щоб віннагадував плетену юрту печерних людей доби кам'яного віку.Тато нудитиме щодо багатовалентного впливу, який матименаша сучасна глиняна хатка: серед добре освічених, висококультурнихлюдей вона вважатиметься прикладом розуму йіронічності, а молоді прихильники фільмів моєї матусі, якіщойно почали свій освітній шлях, сприйматимуть її як щируі таку, що рекламує захист навколишнього середовища.Авжеж, може, я і мрійлива, і знаходжусь у передпідлітковомувіці, але я знаю, що таке «полівалентний». Начебто.Гадаю. Дуже добре знаю.Я натискаю клавіші Ctrl+Alt+J на клавіатурі ноутбука іпідглядаю за тим, що відбувається всередині нашого літака:мій батько намагається розповісти Ґоранові все про МариіаллаМаклуена, в той час як Ґоран просто дивиться на камерусистеми безпеки, супиться назовні з монітора комп'ютера,просто на мене.Просто випадково, майте на увазі, одного разу — присягаюсь,я не якась там міс Розпусна Макбруднючка, —але я118

все ж таки натцснула комбінацію Ctrl+Alt+T і поглянула однимоком на те, як Ґоран приймає душ. Не те щоб я спеціальнопідглядала за ним, але я справді побачила, що в нього вжеросте волосся... там, внизу. Аби зрозуміти моє настирливепереслідування Ґорана, з його розкішними губами й холоднимпоглядом, ви маєте знати, що перший знімок у моєму життіще як немовляти з'явився на обкладинці журналу «Піпл».Особисто я ніколи не слугувала достойним дзеркалом успіхубатьків, бо розкіш була сталим фактом. З моменту мого народженнявесь світ став дуже шанобливим. Максимум, на щоя годилась, це слугувати сувеніром — як-от наркотики чимузика в стилі «грандж» — давно минулих років молодостімоїх батькщ. Всиновлені діти мали підкреслити важку працюмоїх тата й мами та її результат — численні нагороди. Коливитягуєш напівпомерлу від голоду дитину з якоїсь діри в Ефіопії,миттєво переносиш її на борту «Гольфстріму» закордоні даєш ш скуштувати сир «Хаварті», зроблений з молока корів,що пасуться на пасовищі, запечений у цільнозернових тарталеткахбез рослинного білка, то можна бути більш-меншупевненим, що дитина тобі подякує. Чи візьміть дитину, шансина життя в якої були близько нуля — над головою в неївже кружляли нетерплячі стерв'ятники, — і, ясна річ, вонашаленітиме від щастя в очікуванні нудної вечірки в БарбриСтрейзанд, в Іст-Гемптоні.Але що я знаю, я ж мертва. Дохла шмаркачка. Коли б ябула дуже розумна, я була б жива, от як ви. Тим не менш, коливи мене спитаєте, більшість людей народжує дітей тоді, колиїхній власний ентузіазм щодо життя починає вже вщухати.Дитина дозволяє нам знову відчути те захоплення, яке ми саміколись відчували, від... ну, від усього. Ще через покоління наш119

ентузіазм повертають нам уже онуки. Розмноження є чимосьна кшталт повторної ін’єкції, яка дозволяє нам знову полюбитижиття. Для моїх батьків, які спочатку переситились мною,потім всиновили цілу низку шмаркачів і, нарешті, дійшли доворожого Ґорана, що весь час нудьгує, це гарний приклад Законуграничної плодючості, що зменшується.Тато сказав би вам: «Кожна публіка отримує ту виставу,на яку очікує». Тобто: коли б я була більш вдячною дитиною,мабуть, вони здалися б мені кращими батьками. І в більшихмасштабах: коли б я демонструвала більше вдячності за безціннедиво власного життя, можливо, життя здалося б менібільш дивовижним.Мабуть, саме тому бідні дякують ДО того, як почати їстисвій жахливий обід, що складається лише з риби в горщику.Коли живих переслідують мертві, то мертвих переслідуютьїхні власні помилки. Коли б я не була такою балакучою,мабуть, батьки не стали б намагатися дати вихід емоціям,збираючи докупи стільки інших нужденних дітлахів.Коли шофер зупиняє лімузин перед готелем, а швейцарробить крок уперед, щоб відчинити нам дверцята, я натискаюCtrl+Alt+B, аби перевірити шафу в спальні в Барселоні, і — осьвона, моя рожева блузка. Я відсилаю CMC покоївці-сомалійці,де кажу їй, як переслати мені блузку, щоб я отримала її домого запланованого таємного побачення з Ґораном. Я майжекажу їй «дякую», от тільки цього слова її мовою я не знаю.Отже, я знаю, що таке «таємне побачення». Я знаю жахливукупу речей, особливо як на тринадцятирічну померлутовсту дівчину. Але, мабуть, насправді я знаю не так багато,як вважаю.Тут моя мама відкриває конверт і каже: «А переможець...»

Розділ чотирнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я знаю, що ти думаєш...для тебе я всього лише розпещена, багата шмаркачка, якій завсе життя і дня працювати не довелося. На свій захист маюсказати: я пишаюсь тим, що встигла отримати роботу на повнийдень. Справжню роботу. На сьогодні я — труп, що маєпостійну роботу. Вибач мені цей жахливий каламбур. Моянаступна оповідь може здатися тобі недбалою, але сприймайїї як імпресіоністичний смертельний опис. Короткий поглядна один день моєї смерті».Наскільки я розумію, в Пеклі можна обирати лише одну здвох професій. Перша: працювати на один із тих веб-сайтів,про які всі думають, що вони обслуговуються в Росії чи Бірмі,де оголені чоловіки й жінки неухильно дивляться в камеру; їхскляні очі широко розкриті від подиву, а вони облизують пальцій до половини вставляють намащені жиром пластмасові моделіаеропланів чи тверді банани собі у поголені отвори — рожевічи шоколадні. Або це, або вони розтягують губи в фальшивійусмішці, випиваючи власну сечу з бокалів для шампанського.Розумієте, близько вісімдесяти п'яти відсотків бруднихзображень в Інтернеті походять із Пекла. Демони просто натягуютьякесь старе, заплямоване простирадло в якості фону,121

кидають на підлогу матрац із пористої Гуми й очікують, що вимиттєво шльопнетесь на спину й почнете пхати в себе всілякийнепотріб, водночас беручи участь у чаті в режимі реальногочасу з різними живими збоченцями по всьому світу.Чесно кажучи, мені ніколи не хотілося уваги так відчайдушно.Не треба плутати мене з іншими проблемними передпідлітками,які, так би мовити, ходять усюди в майках ізнаписами: «Спитайте, як мене зґвалтували». Чи: «Спитайтемене, як я стала алкоголічкою».Брудна маленька таємниця Пекла полягає в тому, що демониувесь час ведуть щодо вас записи. Якщо ви дихаєтеїхнім повітрям чи тиняєтесь без діла, чи (не) робите щосьіще — вони постійно вимагають у вас за це грошей. Ні, ценечесно, але демони виписують вам рахунки за утримання.Лічильник не зупиняється ані на секунду, і ви накопичуєтецілі роки додаткових тортур, коли вірити Бабетті: як виявляється,раніше вона вела особову документацію, доки їй недовелось піти у вимушену відпустку через непрацездатність,викликану постійним стресом, і повернутися до клітки, де їїрозваги не були пов’язані з паперовою роботою. Бабетта каже,що більшість людей приречені лише на кілька еонів, алевони отримують додатковий час просто через те, що займаютьмісце у Пеклі. Це наче перевищити ліміт на кредитнійкартці чи направити свій літак у повітряний простір Франції:годинник починає цокати, як тільки ви зайдете надто далеко.Прискіпливі бухгалтери слідкують за вами усюди, і одногодня вас зіб’є з ніг величезний рахунок.Коштовності й гроші тут нічого не варті. Валютою тутслугують солодощі, а горішки в зефірі приймаються як засіб122

оплати усіх боргів чи хабарів. А бочонки кореневого пивакоштують стільки, скільки рубіни. Пекельним еквівалентомдрібних грошей є кульки попкорну... чорна солодка... восковігуби... вони лежать усюди, і ніхто їх не підіймає.Мабуть, мені не слід було вам усе це розповідати — ринокробочих місць і так не гумовий, — але коли вас не полишаєнадія заробляти собі на щоденні м'ятні жуйки, вам потрібнообрати професію й почати працювати.Не те щоб ви одного дня померли — ні, тільки не ви, — непісля такої кількості антиоксидантів, яку ви проковтнули, івсіх цих пробіжок навколо озера. Ха!Але на той випадок, коли ви не бажаєте провести цілувічність, влаштовуючи собі колоноскопію на якомусь бридкомусайті, під пильним спостереженням мільйонів чоловіківіз проблемами інтимного характеру, беріться за іншу роботу,яку обирає більшість жителів Пекла: торгівля у телекрамниці.Так, це означає, що вам доведеться сидіти за столом, плічо-плічіз іншими проклятими робітниками телеринку, рядияких тягнуться до горизонту в обох напрямках, і разом зусіма базікати по бездротовій гарнітурі.Моя робота полягає ось у чому: темні сили весь час вираховують,де у цю мить на Землі починається обідня перерва,і комп'ютер автоматично набирає ці телефонні номери,тож я можу перервати обід у будь-якої людини. Взагалі, моямета зовсім не полягає в тому, щоб неодмінно вам щось продати,я просто питаю, чи не знайдеться у вас кілька секундна те, щоб узяти участь у дослідженні ринку, яке має визначитисмаки покупців у жувальній гумці. В ополіскувачі длярота. У кондиціонері для тканини. Я звикаю до того, що одя­123

гаю гарнітуру й працюю з респондентами із плану-графіка.Але найкраще те, що я звикаю працюзати з живими людьми— такими, як ви, — які все ще живуть, і дихають, і гадкине мають, що я мертва і дзвоню їм із загробного життя. Повіртемені: дуже велика частина тих, хто дзвонить вам із відділівтелемаркетингу, мертві. Як і майже всі порноактрисиз Інтернету.Гаразд, це не зовсім те саме, що працювати нейрохірургомчи фахівцем з податкового права, але це навіть порівнятине можна з тим, щоб пхати всередину свого тіла кольоровіолівці на сайті під назвою «Божевільна дівчинка-німфоманказадовольняє себе за допомогою шкільного обладнання(натисни тут)».Автомат з набору телефонного номера з’єднує мене з кимосьживим, і я кажу: «Я проводжу маркетингове дослідженняз метою покращення обслуговування покупців жувальноїгумки у вашому районі... У вас є хвилинка? Ви можете відповістина кілька запитань?» Якщо жива людина кладе слухавку,комп'ютер з'єднує мене з новим абонентом. Якщо живалюдина відповідає на мої питання, план-графік наказує меніставити нові. У кожного, хто працює на цьому місці, є заламінованийперелік питань, і питань у цьому переліку більше,ніж можна порахувати. Мета полягає в тому, щоб тиснути наабонента, кожного разу прохаючи його відповісти тільки наще одне запитання, будь ласка... доки людина, що збираласяпообідати, не втратить самовладання, а його чи її настрій івечеря будуть зіпсовані.Як тільки ви опиняєтесь у Пеклі, вибір у вас невеликий:або ви робите щось тривіальне, але з таким виглядом, наче124

це дуже важливо, на кшталт маркетингових досліджень щодовикористання канцелярських скріпок. Або ж ви можете займатисячимось дуже серйозним, але у тривіальній манері:наприклад, надавати собі нудьгуючого й відстороненого вигляду,випорожнюючи кишечник у срібне блюдо, а потім таксамо відсторонено їсти це срібною ложкою — результат випорожнення,а зовсім не срібне блюдо.Коли спитати мого татка щодо вибору професії, він бивідповів: «Не треба призначати побачення серцевому нападу».Тобто: треба обрати зручний темп і не забувати пригальмовувати.Жодна робота не вічна. Отже, розслабтеся й отримуйтезадоволення.Пригадавши цю мету, я дозволяю думкам трохи помандрувати.Поки голодні живі люди підлещуються до мене, щобприпинити розмову, нагадуючи мені, що в них холоне тушкованем'ясо, я насправді розмірковую, чи поводилася б мамаінакше, коли б знала, що жити мені залишилось лише сороквісім годин. Озираючись назад, я думаю: коли б вона зналапро загрозу кончини, що висіла наді мною, чи вона все одно бнамагалась зекономити на мені й все одно подарувала б поцупленусумку з розкішним непотребом від кіноакадемії замістьсправжнього подарунку на день народження? Тобто,коли б вона знала, що годинник відлічує останні хвилини, ібільшість піску вже збігла донизу?Питаючи живих людей про те, якій стоматологічній нитцівони віддають перевагу, я пригадую, як (тоді я була дужемаленькою) я гадала, що Сполучені Штати і надалі продовжуватимутьдодавати до себе нові штати, пришиваючи всебільше і більше нових зірок до нашого прапора, аж доки весь125

світ не належатиме нам. Тобто: нащо зупинятися на п'ятдесяти?Нащо зупинятися на Гавайях? Мені здавалося зовсім природним,що Японія та Африка з часом увійдуть до зірковоїчастини нашого державного прапора. У минулому ми відсунулидокучливих навахо й ірокезів і створили замість нихкаліфорнійців і техасців. Можна було б зробити те саме зІзраїлем і Бельгією і, нарешті, досягти миру у всьому світі.Коли ти маленька дитина, ти справді вважаєш, що збільшеннярозмірів — зростання, нарощування м'язів чи отриманняцицьок, — може вирішити всі твої проблеми. Матуся так ідосі вважає: вона постійно купляє нові будинки по всьомусвіту. Те ж саме притаманне і моєму татові: він постійно збираєвдячних дітлахів із жахливих місць, на кшталт Дарфурачи Батон-Ружа.Проблема в тому, що проблемні діти ніколи не залишаютьсяврятованими назавжди. Мій братик з Руанди, якийпровів із нами близько двох годин, утік з моєю дебетовоюкарткою. Моя сестричка на день, з Бутану, весь час ковталазаспокійливе, яке моя мати була рада їй підкладати... і сталанаркоманкою. Ніщо не залишається безпечним. Навіть нашібудинки в Гамбурзі, Лондоні й Манілі стоять порожні, приваблюючиграбіжників і буревії та збираючи пил.А Ґоран... ну, беручи до уваги те, на що перетворилосьйого всиновлення, важко назвати його врятування ВеликимУспіхом.Так, я можу зрозуміти хибну логіку своїх батьків, але якщо,я така вже обдарована й талановита, чого ж це я не читалажодних книжок, окрім творів Емілі Бронте, і Дафни Дюмор'є,і Джуді Блум? Та що там, «Твоя назавжди, Ембер» я126

читала разів двісті. Авжеж, коли б я була справді-справдірозумна, я була б жива і худа, а структура цієї оповіді була бодним особливо довгим шануванням Марселя Пруста.Замість цього я через гарнітуру питаю якусь дурнуватуживу людину, якого кольору ватні подушечки найліпше пасуватимутьосновному кольору оздоблення її ванної кімнати.Я цікавлюсь, як би вона оцінила (за десятибальною шкалою)такі відтінки блиску для губ: теплий мед... шафрановий бриз...океанська м’ята... лимонний відблиск... блакитний сапфір...кремова троянда... пікантні вуглини... ягідний душ.Щодо тесту на поліграфі, то Бабетта каже, ще зарано затамовуватиподих. Порівнювання результатів може зайнятицілу вічність. Доки ми щось конкретно не дізнаємося,каже вона, я маю просто стиснути зуби й виконувати роботуна телефоні. За кілька стільців від мене Леонард питаєкогось про туалетний папір. Поряд із ним сидить Паттерсону своїй футбольній формі й питає в когось їхню думку щодорепеленту від комарів. Поряд із ними Стрілець тримає гарнітурузбоку від обличчя, щоб не пошкодити синій ірокез,опитуючи громадську думку щодо кандидата н^ наступнихвиборах.Коли вірити Бабетті, 98,3% юристів закінчують життя вПеклі. У той час як тільки 23% фермерів отримують довічнепрокляття. До Пекла потрапляють приблизно 45% власниківпідприємств роздрібної торгівлі й 85% розробників програмногозабезпечення. Мабуть, якась незначна кількість політиківі піднімаються до Раю, але, коли поглянути на статистику,100% із них потрапляють до геєни вогненної. Так само, як і100% журналістів і рудих. З неясних причин, люди, які на зріст127

менше п'яти футів одного дюйма, скоріше будуть прокляті.Так само, як і люди, чий індекс маси тіла складає більше, ніж0,0012.3 Бабетти просто ллються ці статистичні дані, і можнапобитися об заклад, що вона була аутистом. Лише черезте, що колись вона працювала з паперами новоприбулих душ,вона може сказати, що блондинок у пеклі втричі більше, ніжбрюнеток. Люди, які хоч два роки провчились десь після закінченняшколи, мають вшестеро більше шансів бути проклятими.Так само, як і люди, чий щорічний прибуток становитьбільше, ніж семизначне число.Пригадуючи всю цю інформацію, я вираховую, що моїбатьки мають приєднатися до мене у Пеклі назавжди, із вірогідністюприблизно 165%.О, ні, я й гадки не маю, який смак у «ягідного душу».У моїй гарнітурі скрипить голос якоїсь бабусі, безупиннопатякаючи про аромат чогось на ймення «жуйка буковийгорішок», і я можу поклястися, що навіть крізь телефон відчуваюсморід сечі її дев’ятиста котів. Її старе дихання на звукздається мені вологим і сповненим статичних перешкод, воноіз хрипом виривається з її старого горла; жінка шепелявитьчерез зубні протези і майже кричить (напевно, через втратуслуху, що пов’язана з віком); але вона дозволяє мені так заглибитисяу план-графік опитувань, як ще ніхто не дозволяв.Вже зараз ми знаходимося на дванадцятому рівні, на четвертійтемі, питанні номер сімнадцять: ароматизовані зубочистки,Боже борони.Я питаю, чи стане вона купувати зубочистки, яким наданосмаку шоколаду? Пива? Яблук? Потім я розумію, якоювідчайдушно самотньою та ізольованою має відчувати себе128

ця старушенція. Мабуть, я єдиний її людський контакт зацілий день, і її м’ясний рулет чи рисовий пудинг стоїть натарілці поряд із нею і вже починає псуватися, бо її мучитьінший голод: голод за спілкуванням з іншою людиною.Навіть у ролі телемаркетолога краще не отримувати великогозадоволення від роботи. Коли ваш вигляд не можнаназвати нещасним, демони пересадять вас поряд із тим, хтосвистить. А потім — поряд із кимось, хто псує повітря.Завдяки питанням анкети, що я їх уже поставила, я знаю,що старій вісімдесят сім років. Вона живе одна в окремомубудинку. У неї троє дорослих дітей, які живуть на відстаніпонад п’ятсот миль від неї. Кожного дня вона сім годин дивитьсятелевізор; а минулого місяця вона прочитала чотирнадцятьдамських романів.Просто щоб ви знали, перед тим як обрати роботу телемаркетологазамість участі в Інтернет-порно: брудні ЗбоченціВанзбочени, що однією рукою пишуть вам повідомлення,а другою задовольняють себе, принаймні не розіб’ють вамсерце. На відміну від патологічно самотніх старих та інвалідів,яких ви питаєте про засіб для миття скла, що не залишаєслідів.Коли я слухаю цю сумну стареньку» мені так хочеться запевнитиїї, що смерть не така вже й погана штука. Навіть колиБіблія не помиляється, і набагато легше пропхати карамелькрізь вушко голки, аніж потрапити до Раю, — ну, Пекло нетаке вже й погане місце. Звичайно, вам загрожують демони,та й пейзажі тут доволі огидні, але вона познайомиться зкупою людей. Судячи з коду номера її телефону, 410, вонаживе у Балтиморі; тож навіть якщо після смерті вона одразу ж5 Чак Палагнюк “Прокляті” 129

опиниться у Пеклі, де її тієї ж миті розірве на шматки й проковтнеПолудниця чи Юм-Сіміл, це не стане для неї великимкультурним шоком. Можливо, вона навіть не помітить різниці.Принаймні не відразу.Також мені дуже хочеться розповісти їй — коли вона любитьчитати книжки, — що вона буде у захваті від стану смерті.У більшості випадків відчуття під час читання збігаютьсяз відчуттям того, що ти помер. Це все таке... закінчене. Так,Джейн Ейр — це вічний, нестаріючий персонаж, але скільки бразів ви не читали ту кляту книжку, дівчина завжди виходитьзаміж за вульгарного, потерпілого від пожежі містера Рочестера.Вона ніколи не вступить до Сорбонни, щоб отриматиступінь магістра з французької кераміки, і ніколи не відкриємодне бістро в Нью-Йорку. Перечитуйте цю книжку Бронтескільки завгодно разів, але Джейн Ейр ніколи не ляже під ніжхірурга, щоб змінити стать, і ніколи не стане холоднокровнимкваліфікованим вбивцею-ніндзя. І вона просто жалюгідна,коли вважає себе реальною Джейн — це просто чорнило, щонаписане на папері, але вона справді реально думає, що вонажива людина, що має життя. Вона впевнена, що їй притаманнасвобода волі.Слухаючи, як цей вісімдесятисемирічний голос плаче просвої болі, я ледве утримуюсь від того, щоб не підштовхнутиїї просто здатися й померти. Дати дуба. Забудьте про зубочистки.Забудьте про жуйку. Клянуся, це не боляче. Насправді,смерть допоможе їй почуватися значно краще. Я хочу сказатиїй: ось, погляньте на мене, мені тільки тринадцять, івласна смерть — то найкраща подія за все життя, яка взагалітраплялась зі мною.130

Оскільки розумному достатньо, я б тільки порекомендувалаїй надягти надійні темні туфлі на низьких підборах, передтим як відкинути копита.Хтось каже: «Ось». Поряд зі мною стоїть Бабетта зі своєюфальшивою сумочкою «Коуч» і прямою спідницею, і грудьми.В одній руці Бабетта тримає черевички на ремінцях, на високихпідборах. Каже:— Мені їх дала Діана Вріланд. Сподіваюсь, вони тобі підійдуть...— і кидає їх мені на коліна.У вухо мені продовжують лунати схлипи бабусі з Балтимора.Черевички зроблені з лакованої шкіри срібного кольору;на щиколотках вони кріпляться ремінцями, на носках прикрашенікришталевими пряжками, а підбори-шпильки таківисокі, що мені ніколи більше не доведеться пливти крізьтарганів. Це туфлі, яких я ніколи раніше не носила, бо в нихя б виглядала занадто дорослою, а моя мама через це, — простостарою. Сміховинне взуття. Ці дурнуваті черевички незручні,непрактичні, занадто офіційні та занадто «дорослі».Не перериваючи стареньку, яка все ще стогне у гарнітурі,я скидаю свої «Басс Віджинз» і вдягаю туфлі на високих підборах.Отже, мені відомі всі вагомі причини того, чому я маюввічливо, але твердо відмовитись приймати ці черевички...Але ж вони так мені подобаються! І сидять гарно.

Розділ п'ятнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучитьзанадто плутано, але я справді з цієї миті й назавждивідмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати.Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратилавсі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і щорозляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холоднійкам’яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект «людськийгеном» одного дня виявить, що я є носієм рецесивногогену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля,я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності.Науковці майбутнього назвуть це «синдромом Полліанни»,і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дужедовгою історією переслідування веселок».Як так трапилось, що в мене дуже добрі відносини з Ґораном?Просто йому ніколи не дозволяли буди дитиною, амені суворо заборонили дорослішати.За день до того, як моя мама мала з’явитися на церемоніївручення «Оскарів», ми з нею поїхали до спа-салону на вулиціУілшир, щоб трохи попестити себе ударною дозою задоволення:такі собі класичні мати й дочка. Поки мені та їй освітлюваливолосся, коли ми сиділи в однакових пухнастих білих132

махрових банних халатах, з товстим шаром сонорської глинина обличчях, мама розповіла мені, як Ґоран зростав як біженецьв одному з тих притулків для сиріт за «залізною завісою»,де немовлята лежать у величезних палатах, де до них ніхто непідходить, доки вони не досягають того віку, коли вже можутьголосувати за діючий режим. Чи йти на військову службу.Там, у спа-салоні, коли лаоські масажистки опускалися наколіна, збираючись зчистити відмерлу шкіру з наших п'ят, мамарозповіла мені, що немовлятам потрібен хоча б мінімальнийфізичний контакт, аби розвинути почуття емпатії і зв'язку зіншими людьми. Коли такого контакту не буде, дитина виростесоціопатом і не матиме ані совісті, ані здатності любити. Колими поновлюємо акрилові нігті і робимо педикюр, то в основінаших вчинків лежить не тільки піклування про зовнішність,але й, більшою мірою, політичний жест доброї волі. Одне з найглибиннішихполітичних переконань матусі полягає в тому, щоколи люди так відчайдушно бажають потрапити до СполученихШтатів і переходять вбрід Ріо-Гранде, ризикуючи здоров'ям інавіть життям, аби мати можливість збирати у нас латук чиробити нам укладку, — то що ж, ми маємо це їм дозволити. Цілінароди сплять і бачать, як би отримати шанс мити в нас підлогу,каже вона, і позбавляти їх такої можливості — означало бпорушити цим найважливіші права людини.У цьому питанні моя мати — просто алмаз. У цю мить насоточують різні політичні й економічні біженці, і вони пхаютьодне одного, щоб відшкрібати, і видаляти воском, і виправлятинаші недоліки.Після клізм з відваром лікарських трав, які мені довелосьпережити, не кажучи вже про електроліз, пекельні муки не133

викликали в мене великого жаху. Я ніколи не втомлююсь дивуватися,як такі купи нездар і нещасних покидьків можутьтікати від політичного тиску й тортур іноземного уряду, апотім прибувати до Америки, сповнені бажання завдати аналогічнихтортур її правлячим класам.А ось на погляд матусі, її суха луската шкіра являє собоюможливість для якогось іммігранта отримати роботу. Плюстой факт, що вони роблять їй боляче, слугує для них стильноюкатарсичною терапією, дозволяючи випустити пару. Її зморшкуватігуби й кінчики посіченого волосся складають чиїсьсходинки нагору соціально-економічної драбини, що дозволяютьуникнути бідності. Наближаючись до середнього вікуз тягарем целюліту й шорсткими ліктями, моя мама сталаекономічним двигуном, що генерує мільйони доларів, якібудуть відіслані за кордон, аби прогодувати родини й закупитивакцину проти холери в Еквадорі. Якщо ж вона одногодня вирішить «дати собі волю», безсумнівно, це призведе дозагибелі десятків тисяч іноземців.О, ні, я помітила, як стійко мої батьки звинувачують унездатності Ґорана обожнювати кого завгодно, крім себе самих.Для них, коли Ґоран їх не любить, це чітко говорить проте, що він зіпсований і нездатний любити взагалі.У спа-салоні навколо нас кружляють стилісти й ретушери;ці підлабузники створюють такий товстезний шар, як отогарпії створюють у Пеклі: вони кружляють і пропонують інформацію,яку вони завжди отримують із джерел, що заслуговуютьна довіру: хоча Дакота зараз дуже симпатична дівчинка,вона народилась із додатковими, чоловічими геніталіями.Особиста помічниця моєї мами (Черрі, Надін чи Ульріке, або134

як її там) пронизливо верещить, що Кемерон така дурна, що,придбавши пігулку для переривання вагітності, не стала їїковтати, а запхала її в себе знизу.На думку мами, державні кордони треба зробити належнимчином проникними, а доходи розподілити так, щоб усі народи,без різниці щодо раси, релігії, обставин народження могли купуватиїї фільми. Її благородна егалітарна філософія каже, щовсім людям треба дозволити купувати квитки на її фільми, атакож — чистити пори на її шкірі. Вона наполягає: ані Африка,ані Індія нізащо не зможуть досягти технологічного й культурногопаритету із західним світом, доки щільність ДВД-плеєрівне зробить їх головним покупцем основної маси її фільмографії.А під цим вона розуміє СПРАВЖНІ фільми, які розповсюджуютьсяв автентичній, розробленій на студії упаковці, а непросто якісь брудні, випущені на піратському ринку жалюгіднікопії, відрахування з яких не йде до кишені нікому, окрім, мабуть,наркобаронів і торговців дитячим порно.Читаючи лекцію оточуючим нас стилістам і журналістам,мама каже: коли якісь аборигенні народи чи примітивні племенадосі не вшановують її мистецтво, то це лише через те,що поневолені корінні культури відчувають тиск злої, фундаменталістськоїформи релігії. їхня багатообіцяюча схвальнаоцінка її творчості, очевидно, знаходиться під гнітом якогосьдиявольського імама, чи патріархального аятоли, чи шамана.Збираючи натовп педикюрш і косметологів навколо білоїмахрової кайми її халата, матуся ораторствує, пояснюючи їм,що вони не просто доглядають артистку для того, щоб використатиїї для зйомок чергового фільму. Насправді, нашакоманда, що складається з мене, мами, її стилістів, і масажерів,135

і манікюрш, — ми всі беремо участь у підвищенні обізнаностізі сміливими кінематографічними оповідями, які моделюютьможливість справді рівних стандартів ля-ля-ля... Замість того,щоб витрачати життя в ролі вагітних, принижених, статевоскалічених жертв якоїсь жорстокої теократії... тепер жінкитретього світу можуть прагнути стати сексуальними хижачками,що носять взуття Джиммі Чу й можуть спожити цілийсвіт. Завдяки нашому частому використанню акрилових нігтіві поширенню моди на платиновий блонд — і тут вона здіймаєруки, наче хоче обійняти весь світ, — ми надаємо нових можливостейпригніченим, експлуатованим народам світу.Так, у мами немає навіть найвіддаленішого почуття іронії,але вона впевнена: в ідеальному світі будь-який нещасниймаленький хлопчик чи дівчинка повинні мати можливістьвирости й стати... нею. Краще не згадувати, що вони з таткомна той час уже розмахували глянсуватими брошурами шкілінтернатівдля хлопчиків у Новій Шотландії. Військових училищв Ісландії. Вони вже зрозуміли: проект «Ґоран» провалився,і одного неминучого світанку я зрозумію, що він зібравречі й поїхав, а його замінила чотирирічна дівчинка з Бутану,що хворіє на лепру.Якщо я хотіла перевірити свої жіночі чари на Ґорані, мійчас уже стікав.Як сказала б матуся: «Бий, поки праска гаряча». Тобто:мені дуже скоро треба буде причепуритися й зробити першийкрок. В ідеалі — завтра ввечері. В ідеалі — коли мої батькистоятимуть на сцені, роздаючи «Оскарів».Остання соломинка, що зламала спину верблюду, з’явиласьцього тижня: Ґоран продав через Інтернет п’ять мату-136

синих нагород «Еммі» по десять доларів за штуку. До того,очевидно, він зібрав пачку її «Золотих гілок» із нашогобудинку в Каннах і продав їх по десять доларів за штуку. Ціледесятиліття мої батьки торочили, що нагороди кіноіндустріїнічого не варті, і навряд чи їх можна визнати чимосьбільшим за глибоке збентеження, прикрашене золотою пластинкою,— але тут мама й тато раптом розлютилися не нажарт.В очах мами кожен гріх Ґорана, кожен його мізантропічнийвчинок був просто результатом того, що в дитинстві вінне отримував достатньо любові й піклування.«Ти маєш пообіцяти мені, Меді, — наполягала мама, — щоти демонструватимеш у спілкуванні з бідолашним братикомнадзвичайну кількість терпіння й приязні».Саме через відсутність нормального дитинства, колибатьки орендували весь парк розваг «Шість прапорів» на деньнародження Ґорана й підвели до нього чистокровного шотландськогопоні у подарунок, Ґоран висунув припущення, щоце — наш обід. На Гелловін вони одягли його в костюм Жан-Поля Сартра, а мене —■в костюм Сімони де Бовуар, і ми ходиликоридорами готелю «Рітц» у Парижі, збираючи солодощів гостей і демонструючи їм примірники «Нудоти» й«Другої статі», але Ґоран жарту не зрозумів. Нещодавно Ґоранзламав камеру системи безпеки в душі моєї матері та продававпідписку на веб-трансляцію.Звичайно, тато намагався впровадити у життя Ґоранапоняття дисципліни й наслідків, але хлопчика, який, безперечно,пережив тортури електрошоком і водою, якому вводиливнутрішньовенно рідкий засіб для чистки труб, навряд137

чи легко приборкати, погрожуючи відшльопати його чи ігноруватийого впродовж години.На цей момент моя рожева блузка вже мала прибути сюдиз Барселони. Я планувала вдягти її разом із короткою спідницею-шортамита светром, прикрашеним вишиваною назвоюмоєї школи-пансіонату в Швейцарії. Це, а також шкільні туфлі«Басс Віджинз» на низьких підборах. Досить скоро ми зҐораном умостимося разом навпроти телевізора у номері-люксготелю. Наодинці, лише він та я, ми дивитимемось, як батькипід'їжджають до червоного килима на «Тойоті Пріус», орендованійагентом з реклами. Холодний, відчужений Ґоран буделише моїм, коли ми дивитимемось, як мама й тато причепурюютьсяперед папарацці. Упевнившись, що вони вже поїхали,я планувала подзвонити до служби обслуговування номерів ізамовити вечерю на двох: лобстери, устриці й підсмажені кільцяцибулі. На десерт я планувала подати поцуплені в батьківп'ять унцій генетично підсиленої мексиканської марихуани.Ні, це не дуже логічно: мої батьки постійно висловлювали своювідразу щодо опроміненої, генетично зміненої зрощеної кукурудзи,але коли справа торкалась марихуани, біологи малиповну свободу дій щодо експериментів з нею. Незалежно відтого, наскільки зміненими ставали Франкенштейнові коноплі,вони пхали липку смолисту суміш у люльку й палили.Коли ви цього досі не помітили, мої батьки ніколи нічогоне роблять наполовину. З одного боку, вони оплакують тойфакт, що Ґоран провів дитинство у самотності й недоторканості.Але, з іншого боку, вони ніколи не припиняють торкатисямене, постійно обіймають і цілують мене, особливо колипоряд — папарацці. Моя мати обмежує мій гардероб речами138

жовтого й рожевого кольору. Взуття у мене — або милі балетки«Капеціо», або черевички «Мері Джейн». Єдина косметика,яка в мене є, це сорок відтінків рожевої помади. Розумієте,жоден із моїх батьків не бажає, щоб я виглядаластаршою за семи- чи восьмирічну дитину. Офіційно я вжекілька років навчаюсь у другому класі.Коли в мене почали випадати молочні зуби, вони зайшлитак далеко, що запропонували мені носити набір фальшивихмолочних зубів, що було досить боляче — схожих на ті, щокомпанія «Двадцяте століття Фокс» запхала у підлітковийротик Ширлі Темпл. У такі часи, коли мене розминає, зондуєі полірує ціла команда експертів з краси, мені шкода, що я неросла, самотня й недоторкана, в інтернаті для сиріт десь за«залізною завісою».Цього року церемонія нагород Академії припала саме надень мого народження. Мама, оточена стилістами, що роятьсянавколо неї, одягаючи й роздягаючи її, наче гігантськуляльку; візажистами, що експериментують, визначаючи, якийколір тіней для повік найкраще підходить до тієї чи іншоїдизайнерської сукні; перукарями, що випрямляють і завиваютьїй волосся, — мама пропонує мені зробити татуюванняна честь події. Таку маленьку кицю «Хелло Кітті» чи дівчинку«Холлі Хобі», каже вона, чи, може, проколоти пупок.Татусь просто penchant на опудалах звірів. Авжеж, я знаю,що таке penchant, хоча я й досі не зовсім упевнена в тому, щотаке «французький поцілунок».Тільки Богу відомо, як витягнеться і знебарвиться татуюваннямилої «Хелло Кітті» чи «Холлі Хобі» за наступні шістдесятроків. Так само мої батьки вважали, що всі хлопчики й139

дівчатка з третього світу мріють про те, щоб стати ними... Старіхотіли, щоб моє дитинство було схожим на те дитинство, якогоне вистачало їм: наповненим безтурботним сексом, наркотикамидля гарного настрою та рок-музикою. Татуюванням ікоштовностями для пірсингу. Всі їхні однолітки відчуваютьмайже те саме, а призводить все це до того, що діти, яких широкааудиторія вважає дев'ятилітніми, вагітніють. Ось такийпарадоксальний результат навчання дитячих віршиків разоміз навичками контрацепції. Подарунки на день народження, такі,як медичні ковпачки «Хелло Кітті», і сперміцидна піна «ХолліХобі», і трусики «Кролик Пітер» без промежини.Будь ласка, не треба думати, наче мені жилось весело. Моямати каже стилісту: «Меді не готова носити чубок». Вонакаже костюмеру: «Меді трохи непокоїться Через свою великупопо».Не треба уявляти, наче мені дозволяють хоч рота розкрити.Більше того: мама постійно скаржиться, що я завжди мовчу.Тато сказав би вам, що життя — то гра, і треба закасатирукава і щось зробити: написати книжку. Станцювати танок.Для моїх батьків світ являє собою арену битви за увагу, за те,щоб тебе почули. Може, саме це мені і подобається в Ґорані:чітка відсутність метушні. Ґоран — єдиний серед моїх знайомих,хто не веде переговори з компанією «Парамаунт»стосовно угоди на виробництво шести фільмів. Він не організовуєвиставку своїх полотен у Музеї д'Орсе. І не відбілюєзуби у стоматолога. Ґоран просто є. Він не плете інтриги, щобзмусити дурнувату Академію дурнуватих кінематографічнихмистецтв і наук вручити йому блискучу статуетку під оплескиюрби зиліона глядачів. Він не проводить маркетингові140

дослідження, аби отримати долю на ринку. Де б Ґоран незнаходився цієї миті — незалежно від того, стоїть він чи сидить,сміється чи плаче, — він усе робить із переконаністюдитини, яка знає, що ніхто і ніколи не прийде їй на допомогу.Коли фахівці з косметології лазером знищують волосся умами на верхній губі, вона зазначає: «Правда, це чудово, Меді?Ми з тобою наодинці* разом...» Кожного разу, коли нас оточуютьблизько чотирнадцяти чоловік, мама вважає цей часприватною бесідою між матір’ю і дочкою «наодинці».Ні: незалежно від того, він один чи оточений мільйонамиспостерігачів, люблять його чи ненавидять, Ґоран завждизалишається тією самою людиною. Можливо, саме це мені вньому подобається понад усе: що він настільки НЕ схожийна моїх батьків. Чи на будь-кого, що я їх знаю.Ґоран абсолютно, стовідсотково не потребує любові.Манікюрша з циганським акцентом, пережиток якоїськраїни, де брокери аналізують фондовий ринок, читаючи понутрощах голубок, — ця жінка полірує мені нігті, обережнопритримуючи мою руку. Хвилину поспіль вона перевертаємою долоню й дивиться на нову червону шкіру на тому місці,де відірвався шар старої, коли вона примерзла до металевоїручки в Швейцарії. Вона нічого не каже, ця великоока циганка-манікюрниця,але відверто дивується тому, як я знищилазморшки на шкірі. Тому, як лінії мого життя й любові не простоперервалися — а зникли. Все ще стискаючи мою червонуруку в своїх грубих, шершавих пальцях, манікюрниця переводитьпогляд з моєї долоні на моє обличчя — і пальцямидругої руки швидко торкається лоба, грудей, плечей, роблячизнак хреста.

Розділ шістнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сьогодні, працюючи нателефоні, я знайшла подругу. Вона не мертва поки що, алеможу сказати напевно: ми з нею неодмінно станемо най-найкращимиподругами».За моїм годинником, я мертва вже три місяці, два тижні,п'ять днів і сімнадцять годин. Відніміть це від вічності, і виотримаєте уявлення про те, чому така кількість проклятихдуш втрачає будь-яку надію. Не хочу хвалитися, але мені вдалосязберегти достатньо презентабельний зовнішній вигляд,незважаючи на повністю захаращені тутешні умови. Останнімчасом у мене з'явилась нова звичка: я ретельно чищу своюгарнітуру й протираю стілець від пилу, перш ніж почати робочийдень. Цієї миті я розмовляю зі старенькою затворницею,яка живе на самоті в Мемфісі, штат Теннессі, судячи з коду їїтелефонного номера. Бідолашна старенька по кілька днів сидитьвдома, розмірковуючи, чи варто йти на ще один циклтортур хіміотерапії, коли вона так погіршує якість її життя.Бідолашна немічна жінка відповіла на геть усі запитання,що я їй поставила: про її уподобання щодо жувальної гумки,про звички у придбанні скріпок, про вживання бавовнянихдисків. Я давно вже зізналась їй, що мені тринадцять, і що я142

мертва, і що потрапила до Пекла. Зі свого боку, я розповідаюїй, що смерть схожа на легкий вітерець, і що коли їй цікаво,куди їй судилося потрапити: до Раю чи Пекла, — то їй потрібномиттєво вискочити на вулицю й скоїти якийсь огиднийзлочин. Пекло, кажу я їй, це дуже жваве місце.— Джекі Кеннеді Онассіс теж тут, — кажу я їй, — ви ж,безсумнівно, хочете познайомитись із нею.Власне кажучи, тут вештаються усі представники родиниКеннеді, але таке уточнення, напевно, є значно гіршим засобомпродажу.Утім, незважаючи на біль від раку й нудоту як побічнийефект лікування, пані з Мемфіса сумнівається, чи варто їйскоротити собі життя.Я попереджаю її: ніколи не буває так, щоб люди простоприбули до Пекла і досягли миттєвого просвітлення. Не буваєтак, щоб людина опинилась у замкненій брудній клітці й відразуж луснула себе по лобі й крикнула: «Авжеж! Я така негідниця!»Не буває так, щоб вимушеність магічним чином розчиниласьу повітрі. Можна навіть сказати, що вади характерумиттєво вириваються з-під контролю. У Пеклі задираки залишаютьсязадираками. Роздратовані люди продовжуютьдратуватися. Люди в Пеклі, можна сказати, продовжуютьчіплятися за свої погані звички, які, власне, й допомогли їмотримати квиток в один кінець.І, попереджаю я хвору на рак жінку, не очікуйте, що демонистануть вам гідами чи наставниками. Звичайно, коливи не будете постійно підлещуватися до них цукерками «Чіко-стик»і шоколадними батончиками з горіхами «Хіз». Ці143

демонічні бюрократи можуть прикидатися, ніби уважно передивляютьсяякісь папери, потім пообіцяти, що переглянутьвашу особисту справу, але ставлення їх таке: оскільки ви вжепотрапили до Пекла, то, напевно, щось погане таки зробили.У цьому розумінні Пекло дуже пасивно-агресивне. Як і Земля.Як і моя мати.Коли вірити Леонарду, саме таким чином Пекло ламаєлюдей — дозволяючи їм прикидатися у все більших і більшихмасштабах, ставати злобними карикатурами на себе самих,отримувати все менше і менше винагород, доки вони, нарешті,остаточно не зрозуміють свою дурість. Мабуть, розмірковуюя по телефону, це той єдиний, але ефективний урок, якийми отримуємо в Пеклі.В залежності від того, в якому вона перебуває настрої,Джуді Гарланд може бути значно жахливішою за будь-якогодемона чи чорта, на якого ви можете наштовхнутися в Пеклі.Вибачте. Насправді, мені не доводилося зустрічати ДжудіГарланд. Пробачте мені мою маленьку брехню. Врешті-решт,я ж у Пеклі.У найгіршому сценарії, кажу я жінці, коли рак все ж такивб'є її, та вона опиниться в геєні, нехай пошукає мене. Менезвуть Меді Спенсер, номер у телефонній компанії 3717021,рядок дванадцять. Я — метр сорок на зріст, ношу окуляри тавихваляюся найкрутішими сріблястими черевичками на ремінцяхі високих підборах, які хтось колись бачив.Телефонна компанія, в якій я працюю, розташована вштаб-квартирі Пекла, продовжую інструктувати вмираючужінку. Треба пройти повз Океан розлитої сперми. Потім повернутиналіво коло бурхливої Ріки паруючої блювоти.144

Краєм ока я бачу, що до мене просувається Бабетта. Завершуючирозмову, я бажаю хворій жінці вдалої хімії та попереджаюїї не палити занадто багато травички, щоб здихатисянудоти, адже, безперечно, саме косяк і став причиною того, щоя експресом потрапила до свого власного одвічного ув’язненняв геєні вогненній. Перш ніж завершити розмову, я кажу:— Не забудьте спитати Медісон Спенсер. Мене всі знають,і навпаки. Я вам тут все покажу.Неї миті, коли Бабетта опиняється біля мого столу, я кажу:«Бувайте», — і від'єднуюсь.Програма автонабору вже набрала інший телефонний номер,і у гарнітурі дзеленчить дзвінок. На маленькому брудномуекрані висвітлюється номер з кодом Су-Фолс, де, напевно,якраз настав час обідньої перерви. Таким чином, зміну мипочинаємо, дратуючи людей у Великій Британії, потім — насході Сполучених Штатів, потім — на Середньому Заході, назахідному узбережжі і т. д.Бабетта зупиняється біля мене й каже:— Привіт.Прикриваючи долонею мікрофон гарнітури, я теж здоровкаюсьіз нею. Потім одними губами промовляю: «Дякуюза черевички».Бабетта підморгує мені й відповідає:— Нема за що, — вона схрещує руки на грудях, трошки відхиляєтьсяназад і, не зводячи з мене очей, продовжує: — Я тутподумала... мабуть, нам варто поміняти тобі зачіску, — примружуєтьсяй закінчує: — Я тут подумала... може, і чубчик.При одній лише думці — чубчик! — моя дупа починає трохипідскакувати в кріслі. У мембрані лунає голос абонента:145

«Алло!» Голос звучить приглушено й нерозбірливо через повнийрот частково пережованого обіду.Дивлячись на Бабетту, я енергійно киваю головою. У мікрофонкажу:— Ми проводимо анкетування споживачів з метою визначенняпринципів покупок звичайних господарчих товарів...Бабетта підіймає руку, стукає вказівним пальцем по зап'ясткуіншої руки й питає одними губами:— Котра година?У відповідь я, також одними губами, промовляю:—- Субота.Бабетта знизує плечима і йде геть.Наступні кілька годин я спілкуюсь із чоловіком похилоговіку, що вмирає від ниркової недостатності. З жінкою середніхроків, яка, очевидно, програє битву вовчанці. Ми десь ізгодину мило розмовляємо. Я знайомлюсь іще з одним чоловіком:він самотній, замкнений у дешевій квартирі, й вмираєвід застійної серцевої недостатності. Знайомлюсь із дівчиною:їй майже стільки, скільки й мені — тринадцять, і вонавмирає від СНІДу. Цю, останню, звати Емілі. Вона живе уВікторії, штат Британська Колумбія, Канада.Усім цим помираючим я рекомендую розслабитися, нечіплятися за власні життя й не виключати можливості того,що вони переселяться до Пекла. Ні, це нечесно, але тільки ті,хто вже перебуває на останній стадії, дозволяють мені виснажуватиїх тридцятьма чи сорока питаннями: вони абоодуріли від ліків, або ж їм самотньо, і вони налякані.Дівчина зі СНІДом, Емілі, спочатку мені не вірить. Нерозумію, чому саме: тому, що мені теж тринадцять, чи тому,146

що я мертва. Емілі не ходить до школи з того часу, як її імуннасистема зазнала ушкоджень, і вона зайшла вже так далеко,що навіть не хвилюється через те, що не потрапить до сьомогокласу. У відповідь я повідомляю їй, що зустрічаюсь ізРівером Феніксом. І коли вона може поквапитися й вмертишвидше, то даю слово: Хіт Леджер зараз вільний.Звичайно, я ні з ким не зустрічаюсь, але яке буде моє покаранняза невеличке прикрашення дійсності? Мене відправлятьдо Пекла? Ха! Просто вражає, наскільки виростає вашавпевненість у собі, коли вам нічого більше втрачати.Отож, у мене мало б розірватися серце через те, що я спілкуюсьіз дівчиною-однолітком, яка сидить на самоті, вмираючи відраку, десь у Канаді, а її батьки на роботі, і вона дивиться телевізорі слабшає день за днем; але принаймні Емілі ще жива. Лишецей факт ставить її на голову разом із плечима вище за мене внеофіційній ієрархії. Схоже, в неї покращився настрій, коли вонадізналася, що спілкується з людиною, яка ВЖЕ померла.І самовдоволена Емілі заявляє в телефонну трубку: вонане лише досі жива, вона не має жодного наміру коли-небудьпотрапляти до Пекла.Я питаю в неї, чи мазала вона колись хліб маслом передтим, як розламати його? Чи вона хоч раз вживала слово «зась»?Чи вона колись закріплювала поділ сукні англійською булавкоючи липкою стрічкою? Ось вам. Особисто я знаю цілу купулюдей, яких засудили на довічне пекельне полум'я за такі малесенькіпомилки, тож Емілі краще не рахувати своїх курчатдо осені. Згідно зі статистикою Бабетти, сто відсотків людей,які вмирають від СНІ Ду, відсилаються до Пекла. Як і всі абортованідіти. І всі люди, яких вбили п'яні водії.147

І, до речі, всі люди, які загинули на «Титаніку», багаті йбідні — вони теж усі підсмажуються тут. Кожна окрема душа.Повторюю: це Пекло — не треба очікувати від нього багатологіки.У мембрані чутно, як Емілі кашляє. Вона кашляє та кашляє.Нарешті, їй вдається повернути собі достатньо дихання,щоб повідомити: СНІД вона отримала не через свою провину.Окрім цього, вона ще довго, дуже довго не збираєтьсявмирати. Вона знову кашляє, і цього разу її кашель закінчуєтьсясхлипами, сопінням і слізьми — справжніми, істинними,непідробленими дівочими риданнями.Ні, це нечесно, відповідаю я. В реальності ж, у думках, явсе ще не можу заспокоїтися. О, Сатано, тільки уяви це: в менебуде чубчик!У телефоні панує тиша, яка переривається лише плачем.Потім Емілі пронизливо кричить:— Ти брешеш!Я відповідаю в мікрофон:— От побачиш, — і пропоную їй спитати мене, коли вонаприїде до нас. На той момент я вже, мабуть, стану місіс РіверФенікс, але ми можемо побитися об заклад. Десять батончиків«Мілкі Вей» за те, що вона опиниться тут, зі мною, швидше, ніжвона думає. — Спитай дорогу в кого завгодно, — кажу я їй. —Мене звати Меді Спенсер,—продовжую я; вона має впевнитися,коли помиратиме, що в кишені у неї лежать десять батончиків,щоб заклад зарахувався. Десять! Нормального розміру!Отже, я знаю, що таке «ієрархія». І не так уже й важкойого вимовити. Але ні, я не дуже дивуюсь, коли ця канадськаЕмілі кидає слухавку.

Розділ сімнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Підозрюю, що мої батькиздогадувалися про мій секретний план звабити Ґорана.Сьогодні ввечері, коли їх обох немає вдома, я відкриютаємницю свого кохання так само несамовито, як то зробилаСкарлетт О’Хара, намагаючись отримати кохання ЕшліВілкіса у бібліотеці його дому на плантації “Дванадцятьдубів”».За кілька годин до початку церемонії вручення нагородАкадемії мої батьки ніяк не можуть вирішити, підтримку якійполітичній партії висловити, причепивши стрічку з їх кольорамина одяг. Рожева — рак грудей. Жовта — «Повернітьнаших солдат». Зелена — зміни клімату... Утім, щойно принеслимамину сукню, і вона більше схожа на помаранчеву,ніж на малинову, а отже, будь-який протест проти змін кліматуне збігатиметься з нею. Мама згинає червону стрічку йприкладає її до ліфа сукні. Вивчаючи результат у дзеркалі,вона питає:— Люди все ще захворюють на СНІД? — і додає: — Нетреба сміятися, це просто так... наче у 1989-му.Ми втрьох (я, мама й тато) зараз знаходимося в номерілюкс;тут панує тимчасове затишшя між набігом армії сти­149

лістів і відправленням «Тойоти Пріус». Тато каже: «Меді!»В одній руці він тримає пару золотих запонок.Я роблю крок до нього: рука простягнута вперед, долонеюдогори.Тато роняє запонки у мою відкриту долоню. Потім миттєвовипростовує манжети, простягає до мене руки зап'ясткамидогори, щоб я вставила і застібнула запонки. Це крихітні-крихітнімалахітові запонки, які продюсер подарував усімна згадку про останній фільм, в якому знімалась мама.Тато питає:— Меді, ти знаєш, звідки беруться діти?Теоретично — так, я розумію брудну, важку роботу яйцеклітиний сперми, а також — усі прадавні стилістичні фігурипро знаходження немовлят під капустяним листям чи про те,як дітей приносить білий лелека; але просто через бажанняпогіршити і без того незручне становище, я питаю:— Діти? — кажу: — Мамо, тату... — нахиляю голову вбік(до речі, в досить милій манері), витріщаю очі й питаю: — їхщо, не асистент режисера з кадрів приносить?Тато згинає лікоть, відсуває манжету на цій руці й дивитьсяна годинник. Потім на мою маму. Втомлено посміхається.Мама роняє вечірню сумочку на крісло й зітхає — глибокой тяжко. Сідає у крісло й хлопає по коліну, роблячи менізнак наблизитися.Тато робить крок убік і стає просто поряд із кріслом, потімзгинає коліна й сідає на бильце. Разом вони створюють мальовничукартину елегантності й краси. Так ретельно затягнутів сукню й смокінг. Кожна волосинка на своєму ідеаль­150

ному місці. Вони так чудово підходять для зйомки середнімпланом, що я не можу не зіпсувати їм кайф.Я слухняно перетинаю кімнату і сідаю на східний килимбіля ніг матусі. Я вже вдягнена у коротку твідову спідницюшорти,рожеву блузку й светр для запланованого рандеву зҐораном. Я піднімаю на батьків безхитрісні собачі очі. Широковідкриті очі з японських аніме.— Ну, коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку... — починаєтато.Мама дістає з-за спини вечірню сумочку. Різко відкрившизастібку, вона виймає звідки пляшечку з таблетками йпитає:— Хочеш заспокійливого, Меді?Я хитаю головою: ні.Руками з ідеальним манікюром мама грає виставу: відкриваєпляшечку, витрушує дві таблетки на долоню. Батьконахиляється до неї зі свого бильця крісла. Замість того, щобвіддати йому одну з двох таблеток, мама витрушує ще двійому в долоню. Батьки разом вкидають таблетки до рота йковтають їх не запиваючи.— Отже, — каже тато, — коли чоловік дуже-дуже сильнокохає жінку...— Чи, — додає мама, кинувши на нього короткий погляд,— коли чоловік кохає чоловіка, чи коли жінка кохаєжінку, — пальці однієї руки в неї все ще бавляться з кінцемчервоної стрічки з важкого шовку.Тато киває.— Твоя мама права, —*і додає: — Чи коли чоловік кохаєдвох жінок, чи трьох за кулісами після рок-концерту...151

— Чи, — каже мама, — коли цілий тюремний корпус чоловіків-в’язнівдуже-дуже сильно кохає одного новенькогоув’язненого...— Чи, — вставляє зауваження тато, — коли група мотоциклістівпід кайфом, що їдуть через південно-західні штати,дуже-дуже сильно кохають одну п’яну байкершу...Так, я знаю: на них чекає машина. «Тойота Пріус». Намісці дії бідолашний конферансьє, безумовно, переглядає часїх прибуття. Незважаючи на всі ці стресові фактори, я простозморщую свого передпідліткового лоба, роблячи спантеличенийвигляд, якому мої батьки, Що отримали ін’єкції ботоксу,можуть лише заздрити. Я переводжу погляд з маминихочей на очі тата і назад, і помічаю, як під дією «Ксанакса»вони стають глянсовими й скляними.Мама підіймає голову й спрямовує погляд через плече,зустрічаючись очима з татом.Нарешті, тато каже:— До біса це все, — він лізе до внутрішньої кишені смокінгай дістає звідти кишеньковий персональний комп’ютер,чи КПК. Присідає поряд із кріслом, підносячи крихітнийкомп’ютер до мого обличчя. Увімкнувши КПК, він набираєCtrl+Alt+P, і на екрані з’являється наша кімната з домашнімкінотеатром у Празі. Він натискає клавіші, доки телевізор зшироким екраном не заповнює весь монітор, потім натискаєCtrl+Alt+L і промотує перелік назв фільмів. Продивившисьперелік, тато обирає фільм, і після ще одного натисканняклавіш монітор заповнюється вузлом із рук і ніг, безволосихяєчок, що гойдаються десь збоку, і грудей, збільшених силіконом,що трясуться.152

Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знанняхтивості обмежене розмитими метафорами романів БарбариКартленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральніцицьки чи ні.Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилисячи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовитосують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тількиможуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людськихтілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалисяаматори, щр навіть не чули про профспілку і працювалибез будь-якого пристойного кінцевого проекту. Те, що відбуваєтьсяперед моїми очима, скоріше, схоже не на коїтус, а назібрання мешканців спільної могили, ще не до кінця померлих,але частково вже розкладених, і вони корчаться і звиваються...Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:— Ти розумієш, Меді? — і уточнює: — Ось звідки і з’являютьсядіти.Тато додає:— І лишай також.— Антоніо, — просить моя мама, — давай не будемо чіпатицю тему. — Повертається до мене й каже: — Юна леді,ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?Просто посередині крихітного порнографічного фільмупотворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриваєнапис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починаєблимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Татокаже мені: «Зачекай», — і прикладає апарат до вуха; теперогидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається153

біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергаютьсвою бридку слину в небезпечній близькості до його ока йрота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:— Алло? — а потім: — Добре. Ми спустимося через хвилину.Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.— Це несправжній подарунок на день народження, — зауважуєвона, — але, про всяк випадок... — і простягає менікруглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукованийвізерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється.Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, щоздається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легкотримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки йпадає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудрий латексу.Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люксще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовийзапас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».

Розділ вісімнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваюсвоє життя на Землі, на що це схоже — бути живою, але сьогоднітрапилась одна подія, яка несподівано примусила менезнову все пригадати — ну, можливо, не зовсім усе, — але я теперпринаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі замету обирати номери майже без винятку з урядового спискуномерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запахприправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід яперериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефоннілінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричатьна мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніхтенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніхобідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», — а ці сердитілюди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричатьна мене: «Йди до біса...»Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, щовтручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, алея вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованогоробочого місця, отримую крики й погрози, роз­155

питую людей щодо їхніх уподобань як споживачів шариковихручок, коли відбувається щось несподіване. До системи надходитьтелефонний дзвінок. Вхідний дзвінок. На мене кричитьякийсь придурок, що жує м’ясний рулет, коли в гарнітуріраптом лунає сигнал дзвінка. Схожий на сигнал з іншої лінії.Я навіть гадки не маю, звідки він йде: з Землі чй з Пекла, авизначник номера блокований. Тієї ж миті, коли любительм’ясних рулетів кидає слухавку, я натискаю Ctrl+Alt+Del, щобзвільнити свою лінію, і кажу: «Алло!»Дівчачий голос питає:— Це Меді? Ви Медісон Спенсер?Я питаю: а вона хто така?— Це Емілі, — каже дівчина, — з Британської Колумбії, —та, тринадцятирічна. Дівчина з дуже важким перебігом СНІДу.Вона перенабрала мене й уточнює: — Ти справді мертва?Як цвях в одвірку, кажу я.Ця Емілі зауважує:— Я перевірила, ти дзвониш мені з Міссули, штат Монтана...Я кажу: ще б пак...Вона питає:— Коли я тобі передзвоню за твій рахунок, ти погодишсясплатити його?Звичайно, кажу я. Спробую.І ось — клац! — вона кладе слухавку.Напевно, не зовсім етично робити особисті дзвінки з Пекла,але так роблять усі. По один бік у мене сидить хлопецьпанк,Стрілець, сидить так близько, що його затягнутий ушкіряну куртку лікоть майже торкається мого светра. Стрі­156

лець бавиться з великою англійською булавкою, що стирчитьу нього з щоки, і каже у гарнітуру: «Ні, чесно, я вважаю,що ти ще й неабияка гаряченька, — і додає: — Коли твій ракшкіри дасть метастази, нам з тобою треба буде десь добрячезависнути...»Біля другого ліктя в мене сидить цей башковитий Леонард:він дивиться в одну точку й каже в мікрофон: «Ферзьпереходить на G5...»Поки я сиджу тут, і голова в мене затиснута в гарнітуру,навушник прикриває одне вухо, дріт від мікрофона обмотанийнавколо голови так, щоб сам мікрофон майже торкався губ, —наді мною нависає Бабетта: вона намотує круги й ріже меніволосся манікюрними ножицями зі своєї сумочки, роблячимені найідеальнішу зачіску «паж» із перпендикулярним чубчиком.Навіть їй байдуже, що я спілкуюся за рахунок Пекла.У мене знову дзвонить телефон, і механічний голос повідомляє:— У вас телефонний дзвінок за рахунок абонента від...І дівчина з Канади, хвора на СНІД, додає:— ...Емілі.Комп’ютер питає:— Ви згодні сплатити за дзвінок?І я кажу — так.У гарнітурі лунає голос Емілі:— Я дзвоню лише через те, що в мене надзвичайно надзвичайнаситуація, — пауза. — Батьки хочуть відвести менедо чергового психіатра. Як ти вважаєш: мені краще піти донього?Я хитаю головою й відповідаю:157

— У жодному разі.Рука Бабетти хапає мене за шию, її пофарбовані у білийколір нігті уштрикаються мені в шкіру, доки я не припиняюрухати головою.— І не дозволяй їм годувати тебе «ксанаксом», — додаюя в мікрофон. З власного досвіду можу зазначити: я ніколине відчувала себе гірше, ніж коли розкрила душу якомусьпсихотерапевту, а потім зрозуміла, що цей так званий фахівець— справді просто тупак, і я щойно відкрила свої найтаємничітаємниці якомусь бовдуру, одна шкарпетка у якогокоричнева, а інша — блакитна. Ви можете відчути те саме,коли побачите, що на задньому бампері його «Хаммера НЗТ»з дизельним двигуном наклеєний стікер «Земля дорожча завсе!» Чи помітите, як він копирсається в носі. Ваш дорогоціннийнаперсник, від якого ви очікували, що він вилікує вашуспотворену psyche, в якому знайшли притулок ваші найпохмурішізізнання — він просто якийсь козел із дипломоммагістра. Щоб змінити тему, я питаю в Емілі, як так сталося,що вона підхопила СНІД.— Як іще це могло статися? — питанням на питання відповідаєЕмілі. — Від свого останнього психотерапевта, звичайно.Я питаю, чи він був розумний?Я навіть чую, як вона знизує плечима.— Достатньо розумний, як на терапевта, що втрачає кваліфікацію.Граючи локоном, намотуючи його на палець, потім пхаючийого до рота, щоб погризти кінчики волосся, я питаю вЕмілі: як воно — мати СНІД?158

Навіть у телефоні чутно, як вона піднімає очі до неба.— Так само, як бути канадкою, — відповідає вона. — Доцього теж звикаєш.Намагаючись переконати її, що я в захваті, я кажу:— Це ж треба! — і додаю: — Гадаю, людина може звикнутимайже до будь-чого.Просто щоб підтримати розмову, я питаю в Емілі, чи в неївже була менструація.— Авжеж, — каже Емілі. — Але коли рівень вірусів у тебев крові сягає неба, менструація втрачає присмак піднесеногоочікування жіночості та перетворюється на суто біологічнуі досить небезпечно-токсичну зливу в штанях.Напевно, я досі гризу волосся, хоч і не помічаю цього, боБабетта б'є мене долонею по руці. Вона махає манікюрниминожицями в мене перед обличчям і нагороджує мене суворимпоглядом.У гарнітурі голос Емілі каже:— Гадаю, коли я помру, то можу почати ходити на побачення,— і цікавиться: — А у Корі Хейма є дівчина?Я не відповідаю — принаймні не відразу, не тієї ж миті,бо повз моє робоче місце якраз проходить юрба нових призовниківдо Пекла. Щойно розпочався бурхливий потік новоприбулих,котрі ще не цілком упевнені в тому, що вони вжепомерли. Більшість із них прикрашена гірляндами шовковихквітів, що теліпаються в них на шиях. В очах тих, на комунемає сонцезахисних окулярів, застиг приголомшений, занепокоєнийвираз. Юрба, що з легкістю могла б скласти населенняцілої країни, є безперечним симптомом того, що хлопцівна Землі спіткала якась жахлива ситуація.159

І я питаю Емілі, чи не трапилось щойно щось жахливе.Сильний землетрус? Мабуть, цунамі? Вибух ядерної бомби?Чи не впала якась дамба? Більшість приголомшених новоприбулих,які не знають, куди податися, одягнуті в яскравігавайські сорочки, а на ремінцях, що обіймають шиї, звішуютьсяфотоапарати. Всі вони привертають увагу яскравочервонимисонячними опіками, а у деяких на носі блищатьбілі смужки оксиду цинку.Емілі відповідає:— Жахливий випадок на великому круїзному лайнері: кажуть,зиліон туристів померло від отруєння несвіжими лобстерами.А чому ти питаєш?Я кажу:— Просто так.Десь у середині натовпу пливе знайоме обличчя. Обличчяхлопця, очі якого блищать з-під навислих брів. Волосся внього таке густе, що стоїть сторчаком.У моєму вусі голос Емілі питає:— Від чого ти померла?— Від марихуани, — кажу я. Все ще не зводячи очей з тогохлопця, не дуже далеко від мене, я кажу: — Але я не стовідсоткововпевнена. Я була занадто обкурена.Навколо мене нічого не змінилося: Стрілець фліртує зпомираючою — ватажком групи підтримки. Леонард ставитьшах і мат якомусь заучці. Паттерсон питає когось на Землі,які шанси цього сезону у «Рейдерів».Емілі каже:— Від марихуани не помирають, — не бажаючи змінюватитему, вона питає: — Який твій останній спогад?160

Я кажу, що не знаю.Обличчя хлопця, якого я помітила серед натовпу проклятих,обертається. Наші погляди зустрічаються. У нього низькийлоб зі зморшками. У нього губи Хіткліфа, що збиваютьз пантелику.Емілі не припиняє:— Але що ж саме тебе вбило?Я кажу; що не знаю.Хлопець у натовпі відвертається і йде геть, роблячи фінтий огинаючи туристів, утікаючи крізь натовп отруєних.Я рефлекторно встаю, хоча гарнітура все ще прив'язує менедо робочого місця. І Бабетта, різко надавивши мені на плече,примушує мене сісти й продовжує підстригати моє волосся.— Але що ти пам'ятаєш? — розпитує мене Емілі.Ґорана, кажу я їй. Я пам'ятаю, що дивилась телевізор, лежачина животі на килимі, спираючись на лікті, поряд із Ґораном.Пригадую, що на килимі навколо нас стояли різноманітніпідноси з напівз'їденими кільцями цибулі й чизбургерами.На телеекрані з'явилася моя мати. Вона причепила до сукнірожеву стрічку спільноти проти раку грудей, і коли аплодисментиущухли, сказала: «Сьогодні дуже особливий вечір, ізбагатьох причин. Бо саме цього вечора, вісім років тому, народиласьмоя люба донечка...»Я пам'ятаю, що ледь не вибухнула — просто на килимі,лежачи поміж охололою їжею й Ґораном.То був мій тринадцятий день народження.Я пригадую, як камери показали крупним планом моготата: він сидів у залі й світився гордовитою усмішкою, демонструючинові зубні протези.6 Чак Палагнюк “Прокляті" іб і

Навіть зараз, померла і в Пеклі, на сто відсотків готова донеприємностей через те, що прийняла дзвінок із Канади зарахунок абонента, я питаю Емілі:— У другому чи третьому класі... Ти грала у гру «французькийпоцілунок»?Емілі перепитує:— Ти саме так померла?Ні, кажу я, але це все, що я можу пригадати.Авжеж, може, я й забудькувата, й не хочу зізнаватися, ймені на п’ять років більше, ніж того хотіла б моя мати, алеколи я придивляюсь, крізь поле гавайських сорочок і вінківзі штучних квітів (причому деякі з цих занадто яскравих сорочоквсе ще забруднені блювотою, спричиненою харчовимотруєнням), я бачу обличчя, яке відступає у далину Пекла, іобличчя це належить моєму братові, Ґорану. Створюючи контрастіз крикливим одягом учасників тропічного круїзу, Ґоранодягнений у рожевий комбінезон, яскраво-рожевий, з вишитимна грудях номером, що складається з великої кількостіцифр.Голос Емілі, який нікуди не зник із мембрани, питає:— А що це за гра така — «французький поцілунок»?А потім Ґоран, цей володар солодких губ, які так і хочетьсяцілувати, і яскраво-рожевого комбінезона, зникає у натовпі.

Розділ дев’ятнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, нібия завжди була дуже розумною дівчиною. Навпаки, я зробиланабагато більше помилок, ніж треба, і далеко не найменшоюз них було моє невірне розуміння того, що таке «французькийпоцілунок».Грі у «французький поцілунок» мене навчили кілька дівчату школі — таких собі Повій фон Повієску. У моїй школіінтернатіу Швейцарії, де я ледве не замерзла до смерті, алезамість цього лише втратила трохи шкіри з долонь, купкацих сопливих дівчаток завжди проводила час разом. їх булотроє, але вони всі були цілком і повністю Збоченими Мак-Збоченками, і Бруднючими Ван Бруднючками, і ШльондрамиО’Шльондрафами, і вони розмовляли англійською та французькоюз однаково невимушеною, рівною вимовою, як унавігатора в «ягуарі» мого тата. Вони ступали лише на зовнішнійкрай чобіт, і кожен крок трішки перехрещувався зпопереднім, доводячи, що вони дуже багато років займалисябалетом. Ну от, і ці три дівчини всюди ходили разом ізазвичай різали собі вени й допомагали одна одній блювати;у замкнутому колі школи-інтернату вони мали недобруславу.6* 163

Одного дня я сиділа у себе в кімнаті й читала Джейн Остін,коли ця трійця постукала у двері й спитала, чи можназайти.О ні, може, я іноді й демонструю певну асоціальну поведінку,спричинену роками нагляду за тим, як батьки потураютькіноглядачам, але ж я не настільки груба, щоб послатипід три чорти трьох однокласниць. Ні, я ввічливо відклалаубік «Доводи глузду» і запросила цих трьох міс СолоденькихСолодничок увійти й посидіти трохи на моєму аскетичномуй вузькому, але комфортабельному ліжку.Коли вони увійшли, перша спитала:— Ти знаєш гру «французький поцілунок»?Друга поцікавилась:— Де твій халат?Третя уточнила:— А ти нікому не скажеш?Звичайно, я вдала, що мені цікаво. Чесно кажучи, вони,мене анітрохи не заінтригували, але на їхнє прохання я принеслаїм зазначений халат і дивилась, як одна з міс ШльондрО’Шльонднейл дістала з його петельок білий махровий пояс.Інша з Повій Ван Повійдр попросила мене лягти на спину, іот я розпростерлась на простирадлі й витріщаюсь у стелю.Третя міс Солодка Солодничка протягла махровий пояс відхалата у мене за шиєю й зав’язала два кінці навколо моготендітного горла.Скоріше з ввічливості й природженої чемності, аніж зцікавості, я спитала, чи ця підготовка має відношення до гри.До гри у «французький поцілунок». Ми всі, хто на той моментзнаходився в моїй кімнаті, були вдягнені в шкільну форму:164

темні шорти-спідницю, светр із довгими рукавами, черевичкиз китичками на низьких підборах і білі гольфи. Усім намбуло років одинадцять-дванадцять. Той день, наскільки япам’ятаю, був четвер.— Просто зачекай, — запропонувала Киця фон Кицеберг.— Тобі буде... si bon, — пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.Третя запевнила:— Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Колиу гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадтодовірлива. Підозрювати у чомусь підступному трьох своїходнокласниць здалося мені занадто неввічливим, тож я повністювіддалась на їхню волю й чекала подальших дій, колидівчата згрупувалися навколо мене й сіли на ліжко. Дві дівчинивмостилися біля моїх плечей. Третя обережно зняла вмене з носа окуляри, закрила їх, але нікуди не поклала, а сілау мене в ногах. Ті дві, що сиділи по різні боки ліжка, взялисяза різні кінці пояса, що був вільно зав’язаний у мене навкологорла. Третя наказала їм тягнути.Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкамбатьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніхпанк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючимені можливість дихати, блокуючи не лише постачанняповітря, але й також потік крові до мого безцінногомозку, — коли все це відбувалося, я зовсім не виказувалашаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяялизірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя вмене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так,наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.165

Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правилякої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайноексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибокоу безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючина нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киціфон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання йотримають посади головного редактора британського відділенняжурналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої ледіАргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивалив нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи нестануть робити щось непристойне.Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткоюз «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливозатягувалась у мене на шиї, куди вона потрапилачерез звинувачення мене в організації вбивства поверненимдо життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, щомене душить туго зашнурований корсет із китового вуса.Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїмиочима ставали образи непритомності, й зомління, й сильнепередозування «лаудануму». Я перетворилась на СкарлеттО'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаютьсявичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Віліса,і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло,я вигукнула хриплим від напруження голосом, начеКеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори йкомети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, — стелякімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене.Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а166

ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висілатак далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависаланаді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників моголіжка.Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок».Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила,що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав’язанийнавколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим іблідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все щетягнули на себе кінці пояса.Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:— Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.Ще одна дівчина погодилась:— Авжеж.їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман,наче з відстані у кілька миль.Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужкимоїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя.Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо,то вліво, вона сказала:— Ви всі дивіться на мене... Я — жирна, потворна дочкадурнуватої кінозірки... Моє фото надрукували на обкладинцідурнуватого журналу «Піпл»...І всі три міс ПустіХолови захіхікали.Коли дозволите мені хвильку потурати своєму бажаннюпочувати себе ніяково, я справді виглядала жахливо. Шкірана щоках трохи запала й набрякла, наче суфле з абрикосів.Очі, відкриті на щілину, здавались глазурованими, ніби гладенькаповерхня занадто карамелізованого крем-брюле. Що167

ще гірше, нижня щелепа відійшла від верхньої, і з рота вивалювавсяязик — зелений, наче сира устриця, — нібито, бажаючивтекти на волю. Обличчя, від лоба до підборіддя, являлособою суміш усіх відтінків від алебастрово-білого до ніжноблакитного.Відкладений примірник «Доводів глузду» лежавна простирадлі поряд із блакитною рукою.Висячи під стелею, спостерігаючи, така ж відсторонена,як моя мати, коли вона тисне на клавіші, щоб шпигуватиза покоївками й змінювати рівень освітлення за допомогоюноутбука, я не відчувала ані болю, ані тривоги. Я взагалі нічогоне відчувала. Піді мною три дівчини розв'язали пояс умене на горлі. Одна дівчина сунула долоню мені під потилицюй трохи відкинула мою голову назад, а інша набрала улегені повітря й нахилилась наді мною. Її губи накрили мої,сині.Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більшенепокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом.Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляридля читання, сказала: «Вдихай. Сильно».Дівчина, що схилилась наді мною... коли вона вдихнулаповітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлиласьпросто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула своїгуби до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку.Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись.Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозовогоперевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка»виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованимі вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене,вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена168

знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень,та, що видихала повітря мені в рота, сказала:— Це зветься «поцілунком життя», — її подих мав смакметилсаліцилату від жуйки.Інша зазначила:— Це гра «французький поцілунок».Третя спитала:— Хочеш іще раз?І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячимипальцями горла в тому місці, де його все ще перетинавмахровий пояс, накриваючи собою тільки-но відродженийпульс, — я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово,і прошепотіла:— Так, — наче розмовляючи з самим містером Рочестером,я прошепотіла: — Так, Едварде, прошу тебе. О, так.

Розділ двадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Люди кажуть, що світтісний... ну, щодо Пекла, то тут все наче під час фестивалю«тиждень повернення до батьківської домівки». Справді, такевраження, наче мене всі знають, і навпаки. Це ніби деньзустрічі випускників у моїй школі-інтернаті, коли всі старіконсерватори шкандибають кампусом із замріяними очима.Куди б я не поглянула, мені здається, що я бачу знайоме обличчя».Тато сказав би вам: «Коди знімаєш кіно не в павільйоні,будь готовий до дощу». Тобто: ніколи не знаєш, що кине тобіпід ноги доля. Однієї миті я спокушаю канадську дівчину,хвору на СНІД, приєднатися до мене в Пеклі, а іншої я дивлюсяу спину своєму коханому Ґорану, тепер одягненому вяскраво-рожевий комбінезон із чимось схожим на номерсоціального страхування, вишитий на грудях. Не знімаючигарнітури з красивої, щойно зробленої зачіски «паж», я підхоплююсьна ноги й починаю пливти, відштовхуючи рукамиводи справжнього океану круглолицих, щойно померлихучасників розважального круїзу, які вкриті слідами блювотинизі шматочками неперетравленого лобстера. Через кількасекунд мої руки плутаються в ремінцях фотоапаратів, лан­170

цюжках для окулярів і вінках зі штучних квітів. Потопаючий в’язнучи у міазмах дешевих лосьйонів від засмаги із запахомкокосу, я кличу його, я верещу: «Ґоране!» Хапаючи ротомповітря, я підплигую і лупцюю руками хвилі отруєних туристів,кричу: «Зачекай, Ґоране! Прошу, зачекай!» Ще не звикнувшиходити в нових туфлях на високих підборах, заплутавшисьу дротах робочого місця, я спотикаюсь і починаюпотопати під поверхнею юрби, що розливається.Раптом чиясь рука обіймає мене ззаду. Рука, огорнута рукавомшкіряної куртки. І Стрілець рятує мене, буксує менегеть із інертного прибою незграбних померлих, що тиняютьсятуди-сюди.Бабетта дивиться на мене, Леонард не спускає з мене очей,а я кажу їм:— Мій хлопець... він щойно був тут.Паттерсон розплутує дроти моєї гарнітури.— Заспокойся, — наказує Бабетта. Вона пояснює, що требадати кілька «чупа-чупсів» чи «снікерсів» потрібним демонам.Якщо Ґорана прокляли нещодавно, його особову справуможна легко знайти. У той же час, вона веде мене в іншомунапрямку, геть із залу телефонного маркетингу, взявши менепопід руки. Бабетта тягне мене коридорами, якимись сходами— то вгору, то вниз, — пробирається залами повз двері йскелети, під арками, з яких звішується чорна бахрома сплячихкажанів, через високі мости й вологі від сирості тунелі, — алеувесь час залишаючись у величезному вулику штаб-квартириПекла. Нарешті, дійшовши до заляпаної кров'ю стійки, Бабетталіктями прокладає нам шлях крізь душі, що вже стоятьу черзі, вивуджує з сумочки карамельний батончик із171

арахісовим маслом всередині й штовхає його демонові, щосидить за столом: напівлюдині, напівсоколу з хвостом, як уящірки, який захоплено відгадує кросворд. Бабетта кажейому:— Агов, Акібеле. Що в тебе є на новенького, на ймення...— і Бабетта переводить погляд на мене.— Ґоран, — кажу я. — Ґоран Спенсер.Жахливий соколоящер підводить очі від згорнутої сторінкигазети, слинить олівець кінчиком роздвоєного язика йпитає:— Аварія в енергосистемі, шість букв?Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мійчубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:— Як він виглядає, сонечко?Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобомпечерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губамий непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерамипокинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячийскелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши,я кажу:— Він... темний, — і швидко додаю: — І грубий.Бабетта теж вставляє слівце:— Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.Я червонію й уточнюю:— Взагалі-то, він єдиний мій... типу хлопець. Мені ж лишетринадцять.Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись довкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколинихлап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на172

екрані з’являється зелений курсор, що миготить, демон вводить:«Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяєпо клавіші «ентер».Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людськимпальцем. І крихкий голос питає:— Це ви маленька Меді? — за спиною в мене стоїть згорбленастаренька жінка і питає: — Ви, часом, не Медісон Спенсер?Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчяна долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерплячестукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:— Ненавиджу цей бісів модемний вихід... До речі, прольодовиковий... — стукнувши кігтем востаннє, демон на йменняАкібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом. Вивчає їїта питає: — Реквізит для кріббіджу, чотири букви?Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжуєдивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся внеї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни;голос у неї тремтить, коли вона каже:— На телефонній станції мені сказали, що я можу знайтивас тут... — вона посміхається, демонструючи повний ротяскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: — Я Труді,місіс Альберт Марінетті... — інтонація в неї підіймається,наче вона поставила питання.Демон сильно б’є соколиним кігтем об край монітора йнапівголосно лається.Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана,що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕзовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих,хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.173

Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, старуледі й верещу:— Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю!— цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю:— І як там ваш рак підшлункової залози? — пригадавши,в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидвімертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхомдодаю: — Гадаю, не дуже добре.Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:— Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла...— її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моєобличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже:— Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалилацеркву.Ми обидві сміємося. Я галасливо рекомендую місіс ТрудіБабетті. Демон, Акібел, ударяє по клавіші «ентер» — знову, ізнову, і знову.Поки ми чекаємо, я роблю місіс Труді комплімент щодоїї вибору взуття: чорні капці на низьких підборах. З одягу наній сталево-сірий твідовий костюм і дуже красивий тірольськийкапелюшок із сірого фетру з червоним пером, що заткнутеза стрічку під стильним кутом. Ось це, я розумію,ансамбль, який збереже свіжий вигляд навіть через еони роківпекельної кари.Бабетта помахує козинаком «Персонз», стимулюючи демонапрацювати швидше. Вона дражнить його й кричить:— Агов, швидше давай! У нас немає в запасі вічності!Люди, що стоять навколо і давно вже чекають, вимушеносміються.174

— Ось це — Медісон, — каже Бабетта, знайомлячи менез усіма присутніми. Обійнявши мене за плечі й підводячи достійки, вона додає: — Лише за три тижні, що вона провелатут, Меді підвищила рівень проклятих душ на сім відсотків!По юрбі котиться шепіт.Наступної миті до нашої крихітної групи підходить чоловікпохилого віку. Тримаючи капелюх в руках, цей чоловік,чию шию прикрашає краватка-метелик, питає:— Ви, часом, не Медісон Спенсер?Відповідає йому місіс Труді:— Так, це вона, — старенька просто сяє; вона охоплює моїпальці своєю зморщеною ручкою і стискає їх.Поглянувши на цього чоловіка, на його затьмарені катарактоюочі й напружені, тремтячі плечі, я кажу:— Ні, не може бути... Невже ви пан Хелмот, з Бойсе, штатАйдахо?— Власною персоною, — каже старий. — Чи ким там ястав, — він так відверто задоволений, що навіть червоніє.Застійна серцева недостатність, пригадую я. Я тисну йомуруку й кажу:— Ласкаво просимо до Пекла.На дальньому боці стійки, за столом демона, матричнийпринтер зі скрипом і скреготом повертається до життя. Зубчастіколеса тягнуть папір, що подається безперервно, із запилюченоїкоробки. Папір пожовклий і крихкий. Каретка принтера зревом їздить зліва направо і назад, друкуючи рядок за рядком,сторінка за сторінкою, їздить по перфорованих рейках.Бабетта обійняла мене за шию, і її рука звішується білямого обличчя. Манжета її блузки трохи піднялась, так що175

мені видно темно-червоні лінії на внутрішній частині її зап’ястка.З-під рукава і до самої долоні біжать глибокі, роззявленіпорізи, такі яскраві, наче їх щойно нанесли.Атож, мені відомо, що суїцид — то смертний гріх, але жБабетта завжди наполягала, що її прокляли за те, що вонаносила білі черевики після Дня праці.Старі містер Хелмот і місіс Труді посміхаються мені, а ядивлюся просто на шрами від самогубства Бабетти, а потім —на її невинну посмішку.Бабетта прибирає руку з моїх плечей, опускає рукав блузки,щоб приховати свою таємницю, і каже:— Дівчина справді-справді, реально насправді перервала...Демон відриває сторінку, дістає її з принтера і кидає її настійку.

Розділ двадцять перший«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Востаннє я бачила свогокоханого Ґорана в ніч церемонії вручення «Оскарів». ЯкщоПекло — як стверджували давні греки — і справді є місцемкаяття і спогадів, то я потихеньку виконую ці завдання».Ми з Ґораном лежимо на килимі серед залишків нашоївечері від служби обслуговування номерів, просто перед великимекраном телевізора. Я запалила дрібку найкращої гібридноїтравички батьків, зробила затяжку і простягнула смердючийкосяк об’єктові мого передпідліткового захоплення.На секунду, яку так часто описує в своїх творах Джуді Блум,наші пальці зіткнулись. Не встигли кінчики наших пальціввідчути дотик одне одного, як між нами, розпростертими накилимі, трохи нагадуючи Бога і Адама на стелі Сікстинськоїкапели, спалахнула і проскочила іскра життя — чи простостатична електрика.Ґоран взяв самокрутку й затягнувся. Він збив попіл наобідню тарілку, поряд із напівзіденим чизбургером і купкоюнесвіжих картопляних чипсів. Ми обоє сиділи мовчки, утримуючидим у легенях. Ми, такі романтичні анархісти, зовсімзабули, що номер був для тих, хто не палить. У телевізоріхтось отримував за щось «Оскар». Хтось комусь дякував.Пішов ролик про туш для повік.177

Я випустила дим і закашлялася. Я кашляла і кашляла, це бувсправжній напад, і врешті-решт я простягнула руку до склянкипомаранчевого соку, що стояв на підносі поряд із тарілкоюхолодних курячих крилець під соусом. Повітря в номері пахлотак, як наприкінці будь-якої вечірки на честь закінчення зйомок,які мої батьки завжди влаштовували в останній деньзйомок як таких. Воно смерділо марихуаною, смаженою картоплеюі спаленим цигарковим папером. Марихуаною і застиглимшоколадним фондю. У телевізорі європейський седанпредставницького класу мчить соляними рівнинами пустелі,лавіруючи між .конусами дорожньої загороди. За кермом сидитькінозірка, і я не певна, чи то черговий рекламний ролик,чи кадри з фільму, який номінували на «Оскар». Наступнийкадр: знаменита актриса п'є популярну марку дієтичної содовоїв рекламному ролику або ж у художньому фільмі. Навіть швидкімашини немовби тягнуться в уповільненій зйомці. Я простягуюруку до тарілки з холодними часниковими тостами, алеҐоран пхає мені між пальці тліючий косяк. Я роблю ще однузатяжку і повертаю йому травичку. Я тягнусь до тарілки, наповненоїгарячими, политими маслом, апетитними креветками,але кінчики моїх пальців торкаються гладенького скла. Нігтімої шкрябають цей скляний бар'єр.Ґоран регоче, викидаючи з рота хмаринку смороду, якийтхне прокислою травичкою.Мої креветки, такі спокусливі й смачні на вигляд, — цевсього лише рекламний ролик ресторану продуктів моря, щопрацює за системою франчайзингу. Смачні, хрумкі і стовідсотковопоза межами досягнення. Вони всього лише дражливийміраж із делікатесів на екрані з високою виразністюзображення.178

По телевізору демонструють величезні гамбургери, щоповільно обертаються; м’ясо в них таке гаряче, що й досішкварчить і плюється жиром. Шматочки сиру падають нанього, розтікаються по всій площині пекуче-гарячих пиріжечківз яловичини. Ріки розтопленої помадки течуть крізьгірський пейзаж м’якого морозива зі смаком ванілі під жорстокимградом рубленого іспанського арахісу. Завірюхи з цукровоїпудри ховають замерзлі пампушки. Піца крапає томатнимсоусом і тягне за собою клейкі струни моцарели.Ґоран забирає у мене з пальців гарячий чинарик. Робитьще одну затяжку й заливає дим ковтком шоколадного молочногококтейлю.Ще раз обхопивши губами вологий недопалок сигаретиз марихуаною, яку ми палили на двох, я намагаюсь розпізнатисмак слини мого коханого. Торкаючись язиком вологихшарів паперу, я відчуваю смак печива із крихтами шоколаду,поцупленого з міні-бару. Відчуваю різкий присмак штучнихфруктів: лимонів, вишень, динь, украдених цукерок, забороненихдля нас через їхню шкідливу дію на зубну емаль. І на-,решті, під товстим шаром цих смаків, мої смакові сосочкивідчувають земну, родючу слину мого примітивного бунтівника,хлопчика-чоловіка, чужий сморід мого флегматичногоХіткліфа. Мого простакуватого, грубого дикуна. І я насолоджуюсяцим, цією закускою перед банкетом з вологих поцілунківҐорана, поцілунків із язиком. У чинарику з індійськоюмарихуаною я відчуваю залишки його шоколадного молочногококтейлю.По телевізору демонструють корзину начос, щедро пересипанихпорізаними кружечками оливками і криваво-чер­179

воною сальсою; це зображення розчиняється, відкриваючимоїм очам фігуру вродливої жінки. На жінці червона сукня— тепер мені здається, що вона, скоріше, була помаранчевою,— а до ліфа булавкою прикріплена шовкова стрічка.Стрічка червона, наче щойно порізані томати. Жінка каже:«Цього року на приз за кращий художній фільм висувались...»Жінка на екрані — то моя мати.Цієї *:иті я встаю на ноги, височію над готельним килимом,похитуюсь дуже високо над розкиданою їжею та Ґораном.Спотикаючись, я іду до ванної кімнати; там я змотуюдуже велику кількість туалетного паперу й роблю з нього двігрудки приблизно однакового розміру, які пхаю собі під светр.У дзеркалі мої очі здаються мені налитими кров’ю та оточенимичервоними кругами. Я стаю до дзеркала боком і розглядаюсвою нову фігуру в профіль. Потім виймаю папір з-підсветра і змиваю його в унітазі — папір, а не светр. Я під такимкайфом... Мені здається, що у ванній кімнаті я провела вжекілька років. Десятки років минули. Еони. Я витягую шухлядкупоряд із раковиною й дістаю звідти довгу смужку презервативівіз зображенням Хелло Кітті. Виходжу із ванної тастаю просто перед Ґораном: стрічка презервативів огортаємою шию, наче боа з пір’я.По телевізору камера показує тата, що сидить у залі, точнопосередині партеру, справа від проходу — це його улюбленемісце, звідки він може вислизнути непоміченим і пітипити мартіні під час вручення нагород за нудні й дурні іноземністрічки. Насправді, минуло лише кілька хвилин. Всіаплодують. Все ще стоячи в дверях ванної кімнати, я низьковклоняюсь.180

Ґоран відводить погляд від телевізора і дивиться на мене.Очі в нього майже сяють червоним світлом, і він кашляє.Темно-червоний соус для продуктів моря розмазаний у ньогопо підборіддю. Липкі сліди від соусу «тартар» спускаютьсяйого сорочкою. Повітря в номері-люкс важке й затуманеневід диму наркотиків.Я зав'язую стрічку презервативів на шиї у вузол, міцнийвузол, і питаю:— Хочеш пограти у гру? От тільки ти маєш дути мені врота, — я роблю крок уперед, підкрадаюсь до свого коханогоі додаю: — Гра називається «французький поцілунок».

Розділ двадцять другий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не сприймай цеяк критику, але тобі справді слід апгрейдити обладнання дляобробки текстів. Прочитати текст, роздрукований на твоємуматричному принтері, вкрай важко, не кажучи вже про огиднуперфорацію, що висить на кожній друкованій сторінці».Мама сказала б вам: «Дві губи і язик можуть пообіцятищо завгодно». Тобто: усі договори слід заключати письмово.Тобто: завжди забезпечуй собі паперовий слід.Через верхню частину бланка йдуть погано відбиті слова:«Пекельний особовий листок Ґорана Метро Спенсера. Вік: 14».У графі «місце смерті» зазначено таке: «Лос-Анджелеськийцентр утримання особливо небезпечних неповнолітніхзлочинців».Це пояснює його яскраво-рожевий костюм, а напис нагрудях був тюремним номером. Хоча цей одяг можна вважатидостатньо модним, все ж таки він не відповідає смаку похмурогогордовитого Ґорана, якого я знаю.У графі «причина смерті» зазначено таке: «Вбитий ударомножа співкамерником під час бунту».У графі «причина прокляття» зазначено таке: «Визнаний винниму ненавмисному вбивстві — удавленні Медісон Спенсер».182

Розділ двадцять третій«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Якою б неприємною небула смерть, в ній є один гарний момент: вона одноразова.Відразу після неї біль минає. Спогади можуть бути як завгоднотравмуючими, але вони є лише тим, чим вони є: спогадами.Вас не стануть прохати виконати роль на біс. Можливо,лише у тому випадку, коли, ви індуїст».Мабуть, не слід мені розповідати вам наступну історію.Я знаю, наскільки живі самовпевнені.Визнайте: кожного разу, коли ви швидко проглядаєте сторінкиз некрологами і бачите серед померлих когось молодшогоза вас — особливо коли в некролозі розміщено їхнєфото, де вони посміхаються, сидячи на газоні поряд із золотистимретривером, одягнені лише в шорти, — визнайте це:ви відчуваєте себе з біса кращими за них. Можливо, ви такожвідчуваєте, що вам пощастило, але понад усе вас переповнюєсамовдоволення. Всі живі вважають себе набагато кращимиза мертвих, навіть гомосексуалісти й індіанці.Можливо, читаючи ці рядки, ви просто посмієтесь надімною, але я пам'ятаю, як хапала ротом повітря, задихаючисьна килимі в номері-люкс. Маківкою я спиралась на нижнючастину телеекрана, залишки нашого банкету були розкладені183

по тарілках і розставлені навколо мене. Ґоран сидів верхи умене на талії, нахилившись до мене, його обличчя розташованевпритул до мого, він стискав у руках обидва кінці стрічкиз презервативів «Холлі Кітті», що були зав'язані вузлом умене на шиї, і потихеньку затягував петлю.Сморід кожного нашого видиху важкою хмарою висів уповітрі номера, наповнюючи його смердотою марихуани.У телевізорі, нависаючи наді мною, така реальна, наче вонастояла поряд, з'явилась фігура моєї матері. Здавалось, начевона головою торкається стелі в номері. Її охоплюють, висвітлюютьвогні рампи. Вона просто сяє своєю ідеальною красою.Чудове видіння. Ангел, убраний у дизайнерську сукню. У телевізорімоя мама, граціозна й терпляча, мовчки стоїть, чекаючи,доки стихнуть аплодисменти світу, що обожнює її.На відміну від неї, я молочу повітря руками й ногами,розкидаючи найближчі тарілки з королівськими креветками.Мої відчайдушні конвульсії перевертають миски з курячимикрильцями. Розливають салатну заправку «а ля ранчо». Розкидаютьяєчні рулети.У телевізорі камери крупним планом показують мого тата:він сидить у партері й посміхається від вуха до вуха.Коли аплодисменти стихають, моя спокійна прекраснамати, усміхнена й загадкова, каже:— Перш ніж представити вам цьогорічний «Оскар» занайкращий фільм... я хочу побажати своїй дорогій, чарівнійдонечці Медісон, весело відсвяткувати свій восьмий деньнародження...Правда полягає в тому, що на сьогоднішній день мені тринадцять.Пульс б'ється у мене у вухах, а презервативи вріза­184

ються в ніжну шкіру шиї. Зір починають заповнювати зіркий комети червоного, синього й золотого кольору, затуманюючиневблаганне обличчя Ґорана, затуманюючи вид стелі тамоєї блискучої матусі. Я потію у своїй шкільній формі, меніспекотно у шортах і светрі. Черевички з кисточками злетілиу мене з ніг.Коли мій зір звужується до все меншого тунелю, по обидвабоки якого розростаються поля темряви, я все ще чуюголос матері, що каже:— З днем народження тебе, моя найщасливіша дівчинко!Ми з татком дуже-дуже любимо тебе, — і через секунду, вжеприглушено і ніби здалека, вона додає: — Доброї тобі ночі,спи спокійно, моя дорогоцінна...У номері готелю я чую, як хтось важко дихає, хапає ротомповітря, щосили намагається зробити глибокий вдих, — алеце не я. Це важке дихання належить Ґорану, який намагаєтьсязадушити мене, задушити саме в такий спосіб, який я розповілайому, згідно з правилами гри «французький поцілунок».На цей момент я вже підіймаюсь догори, обличчя моє всеближче і ближче до пофарбованої штукатурки на стелі. Серцебиттяприпиняється. Дихання щезає. З найвищої точки вкімнаті я повертаю голову й дивлюсь на Ґорана. Кричу йому:«Поцілуй мене!» Я верещу: «Подаруй мені поцілунок життя!»Але не лунає жодного звуку, окрім шалених оплесків з телевізора,на честь моєї матері.Розкинувшись внизу, на килимі, я зведена до статусу їжі,що холоне, їжі, що оточує мене: життя моє спожите лише частково.Змарноване. І скоро буде зведене до сміття. Моє опухле,посиніле обличчя й блакитні губи — вони просто скупчення185

протухлого жиру, так само, як несвіжі кільця цибулі й затхлікартопляні чіпси. Моє дорогоцінне життя перетворилося наніщо інше, як на рідину, що застигає і згущується. На висохлібілки. Це розкішний бенкет, до якого лише торкнулися. Трохиспробували. Забракований, кинутий і самотній.Так, я знаю, я розповідаю занадто стримано, зовсім нерозчулена від жалісної картини тринадцятирічної дівчини,що лежить на підлозі номера-люкс у свій день народження,мертва, але коли я не буду такою стриманою, мене переповнитьвідчуття жалю до самої себе. Літаючи під стелею, я бажаюлише одного: повернутися донизу й виправити цю жахливупомилку. Тієї миті я втратила обох батьків. Я втратилаҐорана. Але гірше за все, я втратила... себе. Розробивши романтичнийплан, я зруйнувала геть усе.У телевізорі моя мати складає губи трубочкою. Прикладаєнаманікюрені пальці до губ, а потім посилає мені поцілунок.Ґоран упускає кінці стрічки з презервативів і приголомшенодивиться на моє тіло. Потім одним стрибком стає наноги, кидається до спальні, миттєво повертається звідти, вжеу пальто. Він не бере із собою ключі від номера. Він не збираєтьсяповертатись. І у 911 він не дзвонить. Мій коханий,об'єкт моїх почуттів, просто кидається геть із номера, некинувши назад жодного погляду.

Розділ двадцять четвертий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнюєквадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеківу бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічнежиття Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибеліДжойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назватикомбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надаєдоступ до камер спостереження чи дозволяє змінюватиосвітлення та положення драпування в моїх запечатанихспальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя матипровітрює так довго, доки температура в них не впаде дотемператури холодильника... до температури в архівах, деелектростатичні повітряні фільтри не дають упасти жоднійпорошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала,позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, начеалебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжувалибудь-якого малолітнього фараона до його вічної могили.Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудськихгультяїв кумедні звички. Попроси описати політичнімахінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернатудля дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те,що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не187

питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумуютьза живими.Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю «Англійськийсніданок» фірми «Твайнінгз» і романів Елінор Ґлін у день, колиіде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги «Бенде солей», за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївокпід час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумуютьза всім».Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкоїтерапії теревенями, я телефоную канадській Емілі,і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що яподруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вонапокликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім— схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але всятремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.— Емілі, — каже вона, — моя маленька... — слова перетворюютьсяна плач, але вона продовжує: — моя дитинкаповернулась до лікарні... — жінка опановує себе, шмигає носомі питає, чи може вона передати Емілі повідомлення відмене.Отже, незважаючи на все значне швейцарське навчанняетикету, незважаючи на хіпове виховання емпатії, я питаю вмікрофон:— Емілі помирає?Ні, це нечесно, але що змушує сприймати життя як Пекло,так це наше сподівання на те, що воно триватиме вічно. Жит­188

тя коротке. Смерть — це назавжди. Скоро ви й самі про цедізнаєтесь. І коли ви дуже засмутитесь, ситуацію цим не виправити.— Так, — відповідає жінка; голос у неї хриплий, глибокийвід емоцій, що переповнюють її. — Емілі помирає, — і голосом,рівним від покірності, вона питає: — Ти хочеш, щоб я їйщось від тебе передала?А я кажу:— Не зважайте.І додаю:— Нагадайте їй, щоб взяла із собою мої десять батончиків«Мілкі Вей».

Розділ двадцять п’ятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Неправду кажуть, що колипомираєш, усе життя проноситься перед очима. Щонайменше,не все. Якась частина життя і справді може пронестися. А отщоб пригадати решту, на це можуть піти роки й роки. Гадаю,саме у цьому й полягає функція Пекла: це місце, де люди пригадують.Окрім цього, мета Пекла полягає в тому, щоб не такзабути якісь частини життя, а щоб простити їх.Отже, хоча мертві й сумують за всім і за всіма, вони зовсімне вештаються поблизу Землі довічно».Того разу тато взяв наш реактивний літак, щоб відвідатиякесь засідання акціонерів у Празі, але от біда — того ж днямамі треба було летіти до Найробі, звідки вона хотіла забратиякогось бідолашного сироту із заячою губою та вовчоюпащекою, чи нагороду від музичного фестивалю, чи якесьдурне щось, тож вона орендувала для нас із нею інший літак,от тільки робітники фірми з лізингу і таймшеру... вони далинам діаметрально протилежний тому, який замовляла мама,тип літака, необдумано надіславши нам літак із позолоченимикранами у ванній і фресками на стелі, намальованимивручну, — тобто такий тип літака, яким зазвичай користуютьсямолодші члени королівської родини з Саудівської Аравії,190

коли перевозять до Кувейту цілий гарем сексуальних дівчатокза викликом, а надсилати інший літак уже було запізно, і матусягеть розлютилася, у неї просто дах зривало.Ну що я можу сказати — коли матуся після закінченняцеремонії вручення «Оскарів» повернулася до готелю й потрапиланогою у мільярд тарілок з напівспожитою їжею, апотім знайшла моє бездиханне тіло зі стрічкою презервативів«Хелло Кітті», що леретягувала мені горло, то... скажімо так,матуся розлютилася ще більше.У той час дух мій все ще літав кімнатою, схрещуючи пальці,щоб хоч хтось зробив люб'язність і викликав «швидку», ітоді вони увірвуться до номера й зроблять якесь диво реанімації.Не треба навіть казати, що Ґоран пішов уже давно. Миз ним повісили на двері знак «не турбувати», тож покоївкане заходила до номера, щоб прибрати в ньому. Тому на подушкахне лежали шоколадні цукерки. Світло було вимкнено,зануривши всю кімнату в абсолютну, хоч око виколи, темряву.Батьки заходять навшпиньки, бо думають, що ми з Ґораномбачимо вже десятий сон. Недобре вийшло.Ні, жодного задоволення немає в тому, що ти дивишся насвою маму, а вона кричить і кричить, і кличе тебе на ім'я, апотім падає на коліна у розкидані в безладі, перемазані кетчупомкільця цибулі й холодні салати-коктейлі з креветок,хапає тебе за мертві плечі й трусить тебе, і волає, щоб типрокинулась. «Швидку» викликав тато, але, чесно кажучи,було вже справді надто пізно. Реаніматологи, що примчали,більше займалися істерикою моєї мами, ніж моїм рятуванням.Звичайно ж, приїхала поліція, і вони зробили приблизно стількиж фотографій мого мертвого тіла, скільки журнал «Піпл»191

свого часу зробив з мого новонародженого тіла. Детективи звідділу розслідування вбивств взяли мільйон відбитків пальцівҐорана зі стрічки презервативів. Мама прийняла приблизномільйон таблеток «ксанаксу», одну за одною. Поки коженробив свою справу, тато на слабких ногах підійшов до шафиз новими речами Ґорана, розчинив дверцята, зірвав із вішалокспортивну форму фірми «Ральф Лорен» і почав рвати на шмат?ки, не промовляючи ані слова, всі сорочки й штани, так щоґудзики літали по всій кімнаті й рикошетили від стін.Увесь той час, усю ніч я могла лише спостерігати, така жвідсторонена й віддалена, як мама, коли вона керує камерамивідеоспостереження на своєму ноутбуці. Можливо, я й закривалаштори чи вмикала світло, але ніхто, здається, цьогоне помічав. У найкращому випадку — вартова. У найгіршому— вуаєристка.Так, це влада, але влада безглузда й безсила.Нікого не дискримінують так, як живі люди дискримінуютьмертвих. Нікого так рішуче не виштовхують на узбіччя.Коли мертвих і зображують у масовій культурі, то лише увигляді зомбі... вампірів... привидів, тобто завжди як щосьзагрозливе для живих. Мертвих зображують саме так, якзображували негрів у масовій культурі шістдесятих років: якпостійну загрозу й небезпеку. Усіх мертвих героїв літературичи кіно мають прогнати геть, вигнати за допомогою екзорцизму,вижити з власності, як то було з євреями у XIV столітті.Депортувати, як мексиканців-нелегалів. Як прокажених.Тепер, коли я це сказала, давайте, смійтеся з мене. Ви ж досіживі, а отже, вочевидь, щось-таки робите правильно. Я ж померла,тож давайте, знущайтеся із мене, мертвої товстухи.192

В упередженому, нетерпимому сучасному світі живі — тоживі. Мертві — всього лише мертві. І ці дві фракції ніколи немають взаємодіяти. Таке відношення цілком зрозуміле, колипоміркувати над тим, що зробили б мертві з цінністю майнаі ціною на акції. Як тільки мертві повідомили б живим проте, що цінності — то просто жарт (ДУЖЕ великий жарт)... ну,алмазодобувна компанія «ДеБірс» більше жодного алмаза бне продала. Пенсійні фонди просто зникли б.Насправді, мертві завжди знаходяться десь поряд із живими.Я зависала біля батьків десь із місяць, серйозно, адженемає нічого цікавішого, ніж спостерігати за тим, як містерДешева Вульгарність, робітник моргу, викачує з мене всюкров і грається з моїм оголеним тринадцятирічним трупом.Мої поведені на охороні природи батьки обрали труну, щобіологічно розкладається: вона зроблена з пресованої тирси,що гарантовано швидко розпадеться й стане поживою дляпідґрунтових бактерій. Це типовий приклад того, як малоповаги ви отримуєте, як тільки помираєте. Я про що: добробутхробаків стає більш пріоритетним.Вважайте це неспростовним доказом того, що ніколи нерано записати свою Останню Волю.Мене наче поховали у величезній піньяті.Коли б я могла обирати, то мене б поховали у труні, виготовленійз цільного шматка бронзи, герметично запаяній,оббитій рубінами, і навіть не поховали б, а поклали спочиватиу крипті, вирубаній у білому мармурі. На крихітному лісистомуострівці в центрі озера. В італійських Альпах. Однак,у моїх батьків були власні уявлення стосовно моїх похорон.Замість того, щоб зробити усе вишукано, вони запросили7 Чак Палагнюк “Прокляті” 193

котячий євангелічний хор з якоїсь церкви, якому не заважалоб отримати можливість поспівати на всю країну пісень зальбому, який вони вже збиралися випускати. Хтось переробивту пісню Елтона Джона про свічку, і співали її так: «Прощавай,Медісон Спенсер, хоча ми тебе й не знали...» Вонинавіть випустили десь зиліон білих голубок. Ото вже кліше.Ото вже вторинність.Серед померлих, що трохи затримались, навіть Джон БенетРемсі співчувала мені. Навіть Чарльз Ліндберґ був збентежениймоїм похороном.Я лежала там, мертва, у той час як три маленькі міс Дешевкифон Дешевберґи з моєї школи-інтернату були живі йнавіть відвідали мій похорон. Три Брудні МакБруднючки стоялисеред інших присутніх, благочестиво нахиливши голови,не промовивши й слова про те, що це саме вони навчилимене грі «французький поцілунок». Ці три Шльондри Вандершльондрвіднесли свої надруковані програмки похорону моїймамі й попросили її залишити на них автограф. ПрезидентСполучених Штатів допомагав нести зроблений із пап’є-маше,екологічно нешкідливий біологічний контейнер до моєї могили.Прем’єр-міністр Великої Британії теж допомагав.Кінозірки теж прийшли й стояли там із похмурими обличчями.Якийсь знаменитий поет прочитав дуже барвистий вірш,де не було жодної рими. Світові лідери також прийшли віддатиналежну шану. Завдяки системі супутникового зв’язку, можнасказати, вся планета прийшла сказати мені «прощавай»...Окрім Ґорана, мого коханого, моєї єдиної справжньої любові...Ґоран не прийшов.

Розділ двадцять шостий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Мене раптом осяяло, щоя жодного разу нормально не подякувала тобі за те, що надіславза мною машину, хоча й слід було; це був надзвичайночуйний, уважний жест з твого боку. Ти повівся щодо менедуже по-доброму в той час, коли така чемність була менівідчайдушно потрібна, і я хочу, щоб ти знав: я завжди пам'ятатимутвою щедрість».Бути щойно померлим духом анітрохи не легше, ніж бутищойно народженим немовлям, і я відчуваю нечувану вдячністьза кожну крихту турботи й піклування. Всі, хто зібравсянавколо місця мого поховання на меморіальному кладовищі«Форест Лоун», плакали: плакали мама й тато, плакавпрезидент Сенегалу. Всі голосно схлипували, і єдиний, хочай видатний, виняток становила лише я — через те, що намою думку, плакати на власному похороні — то моветон іпрояв жахливого егоцентризму. Само собою зрозуміло, щоніхто не може бачити справжню мене, мене-привид, хоч я істою просто серед їхньої засмученої юрби. Я знаю, я знаю, уцій абсолютно архетиповий томсойєрівській ситуації очікується,що померла людина із величезним задоволеннямвідвідуватиме власний похорон і бачитиме, як всі (у глибині7* 195

душі) сильно кохали та навіть обожнювали її, але сумна правдаполягає в тому, що більшість людей так само удають своїпочуття до вас після вашої смерті, як вони це робили за вашежиття. Коли люди відчують найкрихітнішу вигоду з цього, товсі, хто ненавидів вас, розриватимуть на собі одяг і кидатимутьсяна землю, наче фальшиві плаксії. Щодо ситуації напорядку денному: тріо міс Легковажна Доступність оточилисвоїми похітливими передпідлітковими тілами мою невтішнуматір і розповідають їй про те, як сильно вони любилимене, а в цей час їхні павучі анорексичні пальці з французькимманікюром граються прикрашеними коштовним каміннямчотками — грудкуватими від таїтянських чорних перлин, івеликих рубінів, і смарагдів, — що ЇХ розробив Крістіан Лакруадля компанії «Булгарі», які вони поспіхом придбали наРодео Драйв спеціально для сьогоднішнього похорону. Цітри міс Шльондри Шльондрегаймер безупинно шепочутьмоїй невтішній матусі, що кожна із них отримує повідомленнявід мене, що я постійно відвідую їх у сновидіннях і молюпередавати мою любов і підтримку моїй сімї; а бідолашнаматуся, здається, зазнала такого сильного душевного удару,що слухає цих трьох жахливих гарпій і сприймає їх словавсерйоз.Зграя білявих помічниць продюсера, яких набагато більше,ніж моїх колишніх однокласниць, оточила мого тата: всівони носять сексуальні чорні рукавички й намагаються «переножити».однаодну, дозволяючи і без того коротким мініспідницямпідійнятися ще вище, повністю відкриваючи засмаглі,ретельно поголені стегна, у той час як у руках вонитримають крихітні, бездоганно нові, огорнуті в чорну шкіру196

примірники Біблії, наче це нові сумочки-клатч від Шанель, івони всі до одної сплять із ним — з моїм батьком, незважаючина всю його благородну, імпозантну, високоінтелектуальну,ліберальну вульгарність, — але йому нізащо не вдасться вписатиїхні різні за розміром зарплати до бюджету будь-якогофільму, коли він зізнається, що та єдина роль, яку вони грають,не може бути частиною фільму для сімейного перегляду.Цей сентиментальний медійний цирк відбувається навколомоїх земних останків, запханих глибоко в органічний саванз небіленого бамбукового волокна, по всій поверхні якогонанесені нікчемні значки, схожі на арабську в'язь, причомусаван цей більше за все схожий на гігантський, не зовсімбілий екскремент, покритий графіті китайських банд, поставленийвпритул до мого свіженького, щойно витесаного надгробногокаменя. На мертвих падають просто міріади принижень:на камені викарбувано моє повне ім'я «МедісонКвітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер» — цестрахітлива особиста таємниця, яку я відчайдушно приховувалавсі тринадцять років свого життя і яку три міс ХтивіПідлабузенберґ, звісно ж, просто мріють розкрити всім моїмколишнім однокласницям у Швейцарії, не кажучи вже протой факт, що дати народження та смерті, викарбувані в граніті,навічно закріплять за мною помилковий вік у дев'ять років.Ще одна образа полягає в тому, що в епітафії написано таке:«Меді, відпочивай із миром в обіймах вічної богині та насолоджуйсямолоком її священних грудей».Ось які ослячі дурниці чекають на вас і абсолютно справедливо,коли ви помрете, не залишивши по собі викладеноїписьмово останньої волі, яка має юридичну силу. Я мерт­197

ва і знаходжусь на добрячій відстані від цих божевільних,але і звідти я відчуваю запах їхнього, макіяжу та лаку дляволосся.І коли я раніше не розуміла значення виразу «ослячі дурниці»,я дуже добре розумію його тепер. Щодо слова «помилковий»,то, аби зрозуміти його, мені достатньо лише озирнутисьнавколо.А коли ви здатні перетравити ще один факт про життяпісля смерті, то будь ласка: на похороні ніхто так сильно негорює, як сам щойно померлий. Ось чому я відчуваю такужалюгідну вдячність, коли, відвернувши очі від цієї гнітючої,але мальовничої картини, я бачу чорний'лімузин «Лінкольн»,припаркований на узбіччі, що відпочиває на тому кінці алеїкладовища. У сяючій, протертій воском, відполірованій чорнотійого боків віддзеркалюється вся армія присутніх напохороні... синє небо... могильні камені «Форест Лоун»...насправді, в них віддзеркалюється геть усе, окрім мене, боу мертвих немає віддзеркалень. На землі мертві не відкидаютьтіні, їх не видно на фотокартках. Але найкраще за всете, що поряд із лімузином стоїть шофер у формі, волоссяйого ховається під картузом із козирком, а добра половинаобличчя — під сонцезахисними, дзеркальними окулярами.У правій руці, затягнутій у чорну рукавичку, він тримає білутабличку з написом великими друкованими літерами: «МедісонСпенсер». У шофера на лацкані висить маленький хромованийбейджик, на якому вигравіруване його ім'я, але неварто витрачати час і читати його, бо я з досвіту знаю, щовже через мілісекунду забуду, як його звати, і стану називатийого просто Джордж.198

Оскільки я півжиття провела у таких орендованих машинах,то знаю, як треба поводитися. Я роблю крок, потім другий,потім третій до машини, і шофер, не промовляючи ані слова,відчиняє дверцята і робить крок убік, даючи мені можливістьсісти. Він трохи вклоняється і торкається краєм таблички краюсвого кашкета, віддаючи мені честь. Як тільки штанини моїхшортів зручно влаштовуються на сидінні, шофер гучно зачиняєдверцята: цей звук якісної американської дорожньої яхти такийважкий і приглушений, що примушує забути про існуваннябудь-якого дихаючого, живого світу поза його межами. Вікнатак сильно тоновані, що я опиняюсь у коконі, що гойдається, зчорної шкіри, запаху поліровки для меблів, холодного повітряз кондиціонера і мідного оздоблення інтер’єру. Єдині звукинадходять від старомодного скла, що розділяє водія та пасажирів.Під загальним запахом шкіри ховається ще один, тонкіший;таке відчуття, наче хтось нещодавно почистив і з’їв усалоні варене яйце: це тонкий запах сірки чи метану. Також явідчуваю запах попкорну... попкорну й карамелі... так, це кулькиз попкорну. Маленьке віконце в центрі перегородки зачинене;але я чую, як водій сідає за кермо й пристібується. Моторзаводиться, і машина повільно, майже ліниво рухається вперед.Минає довга хвилина, і передня частина машини підіймається.З’являється асоціація з підйомом на перший пагорб американськихгірок чи з неможливо крутим підйомом, що необхіднийдля «Гольфстріму», аби відірватися від льотної смуги маленькогоаеропорту в горах, у місті Локарно, що в Швейцарії.Підбите й оббите шкіряне лоно, чим насправді є заднєсидіння лімузина... як тільки ви опиняєтесь у такому місці,треба змиритися з тим, що ви на дорозі до Аїду. У кишені для199

журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи«Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер»,з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона жрозбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немаєнічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що ямайже не впізнаю її.Отже, батьки багато розповідали мені про «могутністьконтексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар можестати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модноїгалереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою,коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинціжурналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, таквдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин«Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагондля худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення.Тож іще раз дякую тобі, Сатано.Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, щозросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкірянуоббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і вотворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальцезаднього виду. Говорячи зі мною через посередництвовласного віддзеркалення, водій питає:— Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною,але... ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера?— з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуютьсяу посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер»з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя ікажу:200

— Бачите якусь схожість? На відміну від мами, у мене єпори... — я вже засинаю, провалююсь у сновиддя. На жаль, явже відчуваю, до чого він хилить.Шофер зазначає:— Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться.З того самого моменту, як побачила машину. Усіхводіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собісценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу,як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додомуз Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв),я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказавби: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів...» Тобто:«Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехайфінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела унапруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжноговбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодихталантів... може, просто через те, що я виснажена...може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смертіздаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливостівідволіктися навіть на низькопробне чтиво... я кажу:— Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсьйого.Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник«Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю,що передня частина машини більше не підіймається донебес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, іпочинає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикальнопрямо занурюватися.201

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все щепосміхаючись, водій каже:— Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітаєкрізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровомусклі.— І ще одне, — продовжує водій. — Коли ми дістанемосямісця призначення, краще не. торкайтеся ґрат клітки. Вонидосить брудні.Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливоюшвидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється,і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.

Розділ двадцять сьомий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Завдяки самій своїй природі,історії, що їх розповідають від другої особи, можуть міститинатяк на молитву: «Да святиться ім'я Твоє... Господь ізтобою...» Пам'ятаючи про це, прошу тебе: будь ласка, не требадумати, ніби я молюся тобі. Нічого особистого: просто яне сатаністка. І незважаючи на всі зусилля батьків, я також іне світський гуманіст. У світлі того, що я знаходжусь нині узагробному світі, я припинила бути переконаним атеїстом іагностиком. У даний момент я більше не знаю, у що вірю. І язовсім не збираюсь давати клятву відданості будь-якій системівірувань, оскільки на даний момент, здається, я помиляласьгеть у всьому, в чому раніше була стовідсотково впевнена.Правду кажучи, я більше не маю впевненості навіть стосовнотого, хто я, власне, така».Тато сказав би: «Коли не знаєш, що відбуватиметься далі,добре роздивись те, що відбувалось раніше». Тобто: минуле,коли йому це дозволити, починає керувати майбутнім. Себтонастав час мені вертатися по власних слідах. Обміркувавшице, я кидаю роботу в телемаркетинговій компанії та відправляюсьу пішу прогулянку, тримаючи у руках нові черевики напідборах і взувши свої вірні, надійні шкільні туфлі. Над голо-203

вою в мене кружляє гудюча хмара мух, щільна і важка, начечорний дим. Океан комах продовжує кипіти у вічному хаосі,що крутиться і скрегоче, і його мерехтлива, переливчаста поверхняпростягається до самого горизонту. Колючі пагорбиз відрізаних нігтів продовжують рости й сипатись на дорогудряпучими лавинами. Пустеля битого скла скрипить під ногами.Згубливий Океан пролитої сперми продовжує поширюватися,поглинаючи пекельний пейзаж, що його оточує.Отже, я залишаюсь тринадцятирічною мертвою дівчиною,що отримує більш широкі знання щодо питання довіри; алечим би я хотіла бути насправді, то це сиротою з країни Варшавськогодоговору, покинутою й самотньою у своєму горі,нікому не потрібною, не маючи можливості врятуватися, докия не стану байдужою до власних жахливих обставин і загальногонещастя. Чи, як сказала б мені матуся: «Ля-ля-ля...Медісон, замовкни».Справа в тому, що я створила власну особистість, роблячиакцент на розумі. Інші дівчата, частіше за все, міс Шльондриван дер Шльондр, обрали за краще бути вродливими; цедосить легке рішення, коли ви молоді. Як сказала б мама:«У травні кожен сад прекрасний». Тобто: усі хоч трохи привабливі,коли молоді. Серед юних леді це мовчазний вибір —змагатися на рівні фізичної привабливості. Інші дівчата, відзначеніпрокляттям мати гачкуватий ніс чи зіпсовану шкіру,вважають за краще вдавати із себе клоунів. Треті перетворюютьсяна атлетів, чи хворих на анорексію, чи іпохондриків.Багато хто з дівчат обирають гірку й самотню життєву стежкуміс Уїдливість фон Уідліфф, оточують себе бронею гостроязикогогніву. Ще один вибір стежки — це стати енергійним204

і оптимістичним членом студентського політичного гуртка.Чи, можливо, зробити із себе таку собі вічно відлюдну поетесу,писати нескінченні особисті вірші, розповсюджувати жахливийweltschmerz Сільвії Плат чи Вірджинії Вульф. Але, незважаючина присутність такої кількості різних шляхів, яобрала саме варіант із розумом — роль мізкуватої, товстоїдівчини, якій пощастило мати блискучий інтелект, круглоївідмінниці, яка носить надійні, витривалі черевики й сторонитьсяволейболу, манікюру й дурнуватих веселощів.Досить зазначити, що донедавна я була цілком і повністюзадоволена своїм вибором. Кожен із нас обирає власнийшлях — бути спортивним, уїдливим чи розумним, — і обираєвін його з такою непохитною впевненістю у тому, що вінітиме цим шляхом усе життя, яку може мати тільки маленькадитина.Однак, у світлі правди: що померла я зовсім не від передозумарихуани... що Ґоран повів себе зовсім не як мій романтичнийідеал... що плани мої не принесли моїй родинінічого, окрім душевного болю, — треба зробити висновок,що не така я вже й розумна. А цей висновок підриває всюмою концепцію себе самої.Навіть зараз я намагаюсь уникати таких слів, як «сторонитися»,«передавати» (у непрямому значенні) і «weltschmerz»,так ґрунтовно похитнулась моя віра в себе саму. Справжняпричина моєї смерті викриває мене як ідіотку: я вже більшене Юна Розумниця, а спантеличена, претензійна позерша. Недіамант, а шахрайка, яка створила власну ілюзійну реальністьза допомогою купки слів, що справляють глибоке враження.Такі словникові реквізити слугували мені замість тіней для205

повік, імплантатів грудей, фізичної координації, упевненості.Ці лексеми: «ерудит», «сторонитися», «затьмарювати», —слугували мені замість милиць.Мабуть, краще визнати цю ступінь особистої облудностіще у ніжному віці, аніж утратити звичне відчуття самості узрілому, коли краса та юність вже зів'януть, чи коли сила іжвавість відійдуть у минуле. Мабуть, значно гірше чіплятисяза сарказм і презирство, доки не опинишся в ізоляції, бо всіоднолітки тебе ненавидітимуть. Тим не менше, ця крайняформа курсу психологічної корекції здається досить... такою,що спустошує.Повністю усвідомивши цю кризу, я повертаюсь назад повласних слідах, до клітки, куди я потрапила, коли впершеопинилась у Пеклі. Я розмахую руками, і діамантовий перстень,який мені подарував Стрілець, печатка, спалахує важкимукраденим блиском. Я більше не можу вдавати з себе авторитету питаннях померлих, тож я знову заходжу до місця,огородженого брудними ґратами, повертаюсь до затишності,що її дарує замок, до іржі й бруду, що глибоко вівся, подряпаногогострим кінчиком англійської булавки мертвого панкрокера.Мої сусіди, засуджені до власних тюремних камер,мовчать, обхопивши голови руками; жаль до себе так давнозаморозив їх і вкинув у стан кататонії, що їх з усіх боків оточуєпавутиння. Або ж вони міряють кроками клітки, товчутькулаками повітря і щось бурмотять.Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шляхудаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу початиенергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малюватипохмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стра­206

тегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певноїідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи тоспортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокарткина упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а, що безперервноп’є абсент, — ця нова личина завжди здаватиметьсятакою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання,що змивається водою. Все життя після смерті, якемені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою,якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їхтак поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнатимух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільнопересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі,наче родзинки, прогулюються скляними поверхнямишироко відкритих, нерухомих очей моїх сусідів. Ті навіть непомічають, як мухи залазять до їхніх відкритих ротів, а потімзнову з’являються на обличчі, виповзаючи з носа.За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з головиволосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тогий одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовковісукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприкладримські сенатори чи японські сегуни, померли й булизасуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась.Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слинистворюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмкамив них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жеврінняу навколишньому світлі від пекельного полум’я. Натуралізованіприбульці до Аїду молотять повітря руками й ногами,щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба,207

б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоківвласної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючиз нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими,зірваними голосами. У прилеглих клітках... у клітках за рядамикліток... опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться допалаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленнімільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай,викрикують свої імена чи становище в суспільстві — монархи,платники податків, переслідувані меншини, законніволодарі власності. У цій пекельній какофонії історія людстварозколюється на особистий протест. Вони вимагають прав,притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведнійневинності як християн, чи мусульман, чи євреїв.Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників,чи кінозірок, чи політичних активістів.У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певноїідентичності.Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавноповернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскравосиньогокольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевогой червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись,просувається вперед, продирається з-поміж віддалених клітокі їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись,повз померлих президентів, що скрегочуть зубами,й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів.Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбамибезумних колишніх римських пап, її загороджують залізнівулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують,і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, — лише208

для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою,трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухаєтьсязигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю ірозчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій,що прикривається час від часу повітряними ямами густого,темного диму. Утім, він знову з'являється, більший,ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованиму синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується,сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетнукуртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги,одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взутів чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчатьвелосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панкрокер,Стрілець, наближається до моєї камери.Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба,Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавшируки в кишені джинсів, затиснувши конверта міжліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддяму мій бік і каже:— Агов! — потім кидає погляд на людей, що нас оточують,поглинених поганими звичками, відчуттям власної правотиі похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якогомайбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупівласного минулого життя. Стрілець хитає головою такаже: — Не треба ставати схожою на цих лузерів...Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я — передпідліток,і мертва, і неймовірно наївна й дурна — а ще я приреченана Пекло. Назавжди.Стрілець дивиться мені просто в очі й каже:209

— Очі в тебе геть почервонілі... псоріаз посилився?До того ж, я брехуха. І я відповідаю:— Насправді, ніякого псоріазу в мене немає.Тоді Стрілець питає:— Ти плакала?І брехуха така велика, що відповідаю:— Ні.Не те щоб приречення до Пекла — цілком моя провина.На свій захист хочу зазначити, що тато завжди казав, нібидиявол — то одноразові пелюшки.— Смерть — процес довгий, — зауважує Стрілець. — І твоєтіло — перша частина тебе, якій настає гаплик.Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім —твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя навивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, —і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворивсяна абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичноїоболонки — то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади.Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія — і на те, щобзник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами»,можуть піти століття.— Все, що можуть побачити люди, — це вмирання тіла, —продовжує Стрілець. — Та Гелен Ґерлі Браун вивчила всьоголише сім етапів того, як ми врізаємо дуба.Я перепитую:— Гелен Ґерлі Браун?— Та ти знаєш, — наполягає Стрілець. — Заперечення,торги, гнів, депресія...А, то він про Елізабет Кюблер-Росс.210

— От бачиш, — посміхається Стрілець. — Ти розумна...розумніша за мене.Правда полягає в тому, розповідає Стрілець, що ми залишаємосяв Пеклі до того, як вибачимо собі.— Ти облажалась. Гру скінчено, — каже він. — Тож просторозслабся.Гарні новини: я не якийсь там придуманий персонаж ізкнижки, не Джейн Ейр чи Олівер Твіст, для мене тепер немаєнічого неможливого. Я можу стати кимось іншим, не черезтиск або розпач, а просто тому, що нове життя здається менірадісним, чи цікавим, чи прикольним.Стрілець знизує плечима й каже:— Маленька Меді Спенсер померла... тож, мабуть, наставчас тобі продовжувати пригоди власного існування, — коливін знизує плечима, конверт, що він його затискав під пахвою,вислизує звідти й опускається на кам’янисту землю. Конвертіз цупкого паперу. На коричневому тлі стоїть штамп «конфіденційно»— це слово надруковано великими червонимилітерами.Я питаю:— Що це таке?Нахиляючись, щоб підняти конверт, Стрілець перепитує:— Ось це? — а потім відповідає: — Це результати тестуна спасіння душі, який ти проходила, — під кожним нігтем унього чітко видні півмісяці бруду. По всьому обличчю розкиданагалактика прищів, які жевріють різними відтінкамичервоного.Під «тестом на спасіння душі» Стрілець має на увазі тойдивний тест на поліграфі, детекторі брехні, коли демон питав211

моєї думки стосовно абортів і одностатевих шлюбів. Тобто:це було визначення того, чи мене слід відправити до Раю чиПекла, а можливо — й дати дозвіл на повернення до життяна Землі. Я миттєво, наполегливо тягнуся до конверта й кажу:«Віддай». Діамантова каблучка, той перстень, що Стрілецьйого вкрав і віддав мені, яскраво спалахує на пальці моєїпростягнутої руки.Тримаючи конверта за ґратами клітки так, що я не можуйого відібрати, Стрілець вимагає:— Спочатку пообіцяй, що припиниш дутися.Я тягнуся до конверта, старанно уникаючи брудних металевихґрат, і стверджую, що я зовсім не дуюся.Гойдаючи результатами тесту біля кінчиків моїх пальців,Стрілець повідомляє:— У тебе на обличчі муха.Я відганяю її.— Що ж, — відзначає Стрілець, — це гарний початок, —однією рукою він розстібає завелику англійську булавку йвитягує її з щоки. Так само, як і минулого разу, він вставляєгострий кінчик булавки до прадавнього замка на дверях йпочинає копирсатися в ньому.Тієї ж миті, як двері розчиняються, я роблю крок назовніта вихоплюю з його руки результати тесту. Обіцянка щойнозлетіла з моїх губ, вона все ще лунає у мене в вухах, коли ярізко розкриваю конверт.«А переможцем визначається...»

Розділ двадцять восьмий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, поміркуй надтим, щоби внести поправки до гасла, що є синонімом входудо Пекла. Гадаю, замість «Лишайте сподівання всі, хто входить»1,значно більш підходящою та корисною була б фраза«Облиште тактовність...» Чи, наприклад, «Облиште будьякучемність...»Якби спитати мою маму, вона б зазначила: «Меді, життя— то не конкурс на популярність».У спростування я б могла їй відповісти, що це стосуєтьсяі смерті.Ті з вас, хто ще не помер, будь ласка, старанно нотуйте.За словами Стрільця, мертві люди постійно надсилаютьповідомлення живим, і вони не тільки відкривають завіси навікнах чи приглушують світло. Наприклад, кожного разу, яку вас бурчить у шлунку, це значить, що хтось із потойбічногожиття намагається увійти з вами в контакт. Чи коли васохоплює нестерпне бажання з’їсти щось солоденьке, це зновуозначає, що з вами спілкуються мертві. Ще один приклад,що відбувається досить часто, це коли ви чхаєте кілька разів,1 Цитата з «Божественної комедії» Данте надається в перекладіЄ. Дроб’язка.213

раз за разом. Чи коли у вас голова свербить. Чи коли ви прокидаєтесьуночі через жахливу судому в нозі.Герпес на губах... постійне смикання ноги... волоски, щовросли у шкіру... За словами Стрільця, всма цими методамимертві користуються, аби отримати вашу увагу, можливо —щоб висловити свою любов чи щоб попередити про загрозу,яка насувається.На повному серйозі Стрілець стверджує, що коли ви, живалюдина, тричі упродовж одного дня чуєте пісню «You’re theOne that I Want» із мюзиклу «Бріолін» — начебто випадково:у ліфті, чи по радіо, чи чекаючи, коли абонент відповість наваш дзвінок, — це означає, що ви, безперечно, помрете ще дозаходу сонця. На відміну від цього, фантомний запах пригорілоготосту просто означає, що близька вам, але вже померлалюдина продовжує наглядати за вами й захищати відвсіляких негараздів.Коли з носа, чи вух, чи брів у вас несподівано лізе волосся,це мертві намагаються ввійти в контакт. Навіть до тихчасів, коли легіони померлих телефонували живим під часобідньої перерви, організовуючи опитування щодо перевагиспоживачами того чи іншого сорту немолочних вершків, щедо того, як мертві надавали Інтернет-зв’язок із непристойнимивеб-сайтами, душі тих, хто почив, знаходились у постійномуконтакті зі світом живих.Стрілець пояснює все це мені, поки ми плентаємося Рівнинамибитого скла, переходимо вбрід Ріку паруючої блювоти,перетинаємо обширну Долину використаних одноразовихпелюшок. Зупинившись на хвильку, нагорі смердючого пагорба,він указує мені на темну брудну пляму вздовж горизонту.214

Низькі хмари канюків, грифів і падальників ширяють і планеруютьнад тим віддаленим темним місцем. «Болото вагітності,перерваної на останніх місяцях», — оголошує Стрілець,киваючи синім ірокезом у напрямку похмурого гниловоддя.Ми затамовуємо подих і рухаємося далі, огинаючи зазначеніжахи, продовжуючи похід до штаб-квартири Пекла.Стрілець висловив припущення, що мені слід припинитизі шкіри лізти, аби подобатися оточенню. Він готовий закластисяна те, що все моє життя батьки і вчителі навчали менебути приємною і доброзичливою. У нього немає жодних сумнівів:мене нагороджували, коли я весь час була весела й енергійна.Чвалаючи під палаючим жовтогарячим небом, Стрілецькаже:— Може, смиренні й наслідуватимуть Землю, але у Пеклівони отримають лише від мертвого віслюка вуха...Він вважає, що оскільки я все своє життя згаяла, намагаючисьбути милою, може, настав мені час поміркувати надальтернативою такій поведінці у потойбічному житті. Хоч цеі звучить іронічно, зазначає Стрілець, але милі люди не отримуютьі сотої долі тієї свободи, якою насолоджується засудженийза вбивство, сидячи у камері. Якщо колишня миладівчина хоче почати з чистого аркуша, може, спробувати побутисукою, чи нахабою, чи настирливою, чи просто невгамовною,а не просто посміхатися сяючою від щоденногочищення посмішкою й ввічливо слухати інших... що ж, Пекло— саме те місце, де варто ризикнути.Ось як Стрілець опинився у Пеклі, засуджений на вічнийтермін: одного дня його старій знадобилися хліб і пелюшки,215

і вона наказала йому вкрасти їх. «Старій» не в значенні «жінці»,а в значенні «матері»: пелюшки їй потрібні були для йогомолодшої сестри, от тільки фінансів на це у них не було, тожСтрілець тинявся навколо місцевої крамнички, доки йому нездалося, що горизонт чистий.Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливоюПустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купкипроклятих душ. Бони стоять упритул і створюють компаніюрозміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зонівисокоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасниківповернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиноюгрупи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак.Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібраласянавколо свого лідера.Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляєдо мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхнімипостатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям,безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік ізвузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падаєйому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі,жваво жестикулює, б’є повітря кулаком і відкритою долонею,і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у ньогопідплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуютьсяпросто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, начеу кататоніків, виразом на обличчях.Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку?Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як216

треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центрунатовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху.Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорнашкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою...» Тієї жмиті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхаємене вперед.Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаюна рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневічеревики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме утакий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темнозеленіпальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики натовстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдинимнедоречним модним аксесуаром можна вважати ряснотунарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червонихпов'язок, прикрашених чорною свастикою.Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко,якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером...»Він квапить мене йти вплутатися в бійку.Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того,як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу.Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вонагаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця.Така ж червона, як пов'язки із свастикою.— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись,так що шкіра збирається у пучок навколо пикий нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку.— Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що можестатися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я по­217

мерла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собіуявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка менеспромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такіулесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникамкерувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки,фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, щоприймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансуютьмасових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливубідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Самечерез моє дріб’язкове побоювання може існувати стількисправжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість.Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, щоштовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовнянихпальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаюв хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важконаступаю на ноги оточення, вклинююсь, заглиблююсь ущільно скупчену масу проклятих, доки не видираюсь у самісінькеоко натовпу. Перечепившись через передній ряд ніг,я спотикаюсь, пролітаю по інерції вперед, падаю, але приземляюсьна карачки, врізаюсь обличчям у шар лупи, і мої очіопиняються на одному рівні з парою чорних чобіт. У полірованійдо дзеркального стану шкірі я бачу своє відображеннявеликим планом: приземкувата й товста дівчина, вдягнена усветр і твідові шорти-спідницю, навколо одного пухленькогозап’ястка йде ремінець вишуканого годинника, обличчяпалає переляканим, соромливим збентеженням. Наді мноюнависає Адольф Птлер, який стоїть, зчепивши руки за спиною.Він гойдається на каблуках, дивиться вниз і сміється. Окуляризлетіли у мене з носа і лежать, напівпоховані у шарі відмерлої218

шкіри, а без них світ здається мені розмитим. Всі контурилюдей навколо мене розмиваються, формуючи суцільну масу,закриваючи пастку; за відсутності фокуса їхні обличчя здаютьсямені розмазаними й розпливчатими. Відкинувши головуназад, погрозливо нависаючи наді мною, наче Пізанськавежа, Гітлер спрямовує свої крихітні вуса у палаюче небо йзаливається реготом.Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідуєйого приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом.Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і йогоірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістюмертвих тіл.Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиннялипкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути.Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, япомацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші,щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп веселорегоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитихоблич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стресмене переносить до швейцарської школи-інтернату, в тойдень, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушувалимене до самої смерті, бавилися моїми окулярамий висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю,як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає менеза лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома;мозолисті пальці стискаються навколо моголіктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикоюохоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може,219

це відбулося через придушені спогади про похітливе торканнязбоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічогоодеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моятринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючикулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом,що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткненняіз суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килиміз лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюєтьсяу шарі відмерлої шкіри біля мене.Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навітькрізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів,я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручнійпозі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вжеформується навколо затуленого ока.Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украву лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачиненау клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстеньна моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібналатунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат,величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить.Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернутичутливість пальцям.Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеноїстіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахабизавжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отриматисилу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогівскальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собівуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш пере­220

тягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у ньогоякийсь сувенірник.І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами.Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодногобажання у мене не виникало поцупити в нього краватку,чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленькийзразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп?Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевиднийелемент фашистського вбрання.Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка безжодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість»,і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану,але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватимусвій дуже небагатий гардероб.З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Небудь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиваєособистість цього божевільного. Його вуса — крихітнийскальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щосьтаке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставившинизький каблук строгого шкільного черевика дошиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, начелобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчуваютьтепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь,щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть,і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильнішенатиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе,тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливоверещить.221

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше,але трофей я не випускаю.Адольф Гітлер обома руками стискає обличчя, кров ллєтьсяу нього між пальцями, ревіння його голосу перетворюєтьсяна здушений писк, рукава його форми теж всі в крові й такпросякли нею, що яскраво-червоний потік заливає тьмянусвастику, що стримить у нього біля плеча.У долоні я стискаю теплі маленькі вуса, відірвані мною:вони все ще тримаються за бліду, тонку смужку верхньої губи.

Розділ двадцять дев'ятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Моє бажання влади і даліросте, так само як і здатність накопичувати її».Діамантовий перстень, пояснює мені Стрілець, належавколись Єлизаветі Баторі, угорській графині, яка померла і булазамкнена у власній загидженій пекельній клітці з 1614 року.Графиня Баторі, яка завжди була красунею, одного разу таквдарила служницю, що в тої пішла кров, і ті місця королівськоїшкіри, на які потрапила кров, начебто омолодилися. Сприймаючице диво, як ґрунтовний доказ, графиня зовсім з'їхалаз глузду та встановила новий ритуал піклування про шкіру:вона із дивовижною швидкістю найняла й знекровила близькошестисот дівчат, розробивши такий графік, щоб мати змогупостійно приймати ванни з теплої крові. На сьогодні вигляду графині просто жахливий: вона сидить на одномумісці й пускає слину, впавши у коматозний стан через розчаруванняі заперечення, і ніяк не може припинити бути кровожерливоюміс Падлюкою фон Безпринциппер.Озброєна перснем вампірячої Єлизавети, я змогла легкозбити з ніг Адольфа Гітлера. Але тепер, озброєна його крихітнимифашистськими вусиками, я просто зробила гетьзмізернілою цю нацистську надлюдину. Звичайно, коли ко-223

гось засуджують до Пекла, засунути його ще далі стає майженеможливо. І тому я прийняла таке рішення: його требазапхати у таке місце, куди особисто я ніколи не навідаюсь.Спочатку я обрала Океан комах; однак, поміркувавши щетрохи, я переглянула своє рішення й зупинилась на Болотівагітності, перерваної на останніх місяцях. Ось воно, це місце,Пекло в Пеклі, цей болотистий ландшафт нічних страхів,де тушковані немовлята киплять собі потихеньку під величезнимкіноекраном, невідворотним білбордом, на якомунескінченно демонструють «Англійського пацієнта» у «текніколорі»,— саме тут мешкатиме гер Гітлер, позбавленийвусів і власної ідентичності.Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминучетягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелюлупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож.Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавленихсмаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим,я трохи помахала богохульними вусиками.Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зіСтрільцем і наша група новообраних підлабузників, — колинам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівськийприйом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй ішукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувалавеличезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «ЕлмондДжой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколокайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка,яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок,мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала їївишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вкло­224

нились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонкапосмішка миттєво зникла.Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цьогонового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губидо мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболкиіз зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів:«Катерина Медичі...»Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так:«Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не требазамовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьтестійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятисяхоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля,поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що викумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишенюспідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружинаГенріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічнепекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилилисьу масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городянижорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів.В міру того як ми наближаємося, королева починає затримуватина нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отриманісили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, якГітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиняБаторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі,здається, занадто зациклена на своєму високому, благородномупоходженні.8 Чак Палагнюк “Прокляті” 225

Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжитинаближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію міжмною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячина безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон!Надери їй солодку королівську дупу!..»Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубимі недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчалащодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів,наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова,немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» —після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукерковоготрону та спрямувала на неї град ударів ногою,подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотанняй жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільневарварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожитиповний рот бруду після успішного розташування їївеличності на землі, обличчям донизу. Тому відносно невеличкоїваги мого тіла, спрямованого крізь найгострішу точкумого ліктя, що врізався їй прямісінько поміж лопаток,виявилося достатньо, щоб примусити її королівську Кетіністьповторити під примусом: «Si! Si! Я брудна макаронниця,і велика клізма, і від мене тхне, наче від протухлої котячоїсечі...» Само собою зрозуміло, що ані Катерина, ані її паразити-придворніне розуміли жодного слова з того, що вонаказала, але її примусова промова здалася Стрільцю напрочудкомічною, і він вивергнув справжній вулкан грубого реготу.Так, тепер я бажаю отримати владу. Не любов. Але меніне потрібна така безглузда, безсила влада, яку я вже описувала.Запам'ятайте мої слова: бути мертвим не означає сиді­226

ти, занурившись у сповнені каяття спогади та гіркі звинуваченнясебе. Смерть, як і життя, стає такою, якою її робимоми самі.Озброєна вусами Гітлера і діамантом Баторі, я виконуюшвидку, брутальну роботу над цією релігійною фанатичкоюдушогубкою.Коли я відсилаю її пакувати речі, аби приєднатисядо Адольфа у брудному болоті, я поновлюю нашу зіСтрільцем подорож, тільки тепер на голові в мене красуєтьсядіадема з перлинами, і обшарпаний кортеж із панів добиВідродження йде за мною слідом, разом зі збільшеним легіономмоїх прихильників. Наша армія, що понуро тягнетьсяпозаду нас зі Стрільцем, розбухає від напливу нацистськихзомбі... потім — цих прихвоснів Медичі... пізніше — маркітантіввійська Калігули.Можете приписувати мою несподівану хоробрість такомусобі ефекту плацебо, але через те, що в кишені у мене лежатьвуса галасливого деспота, мені здається, що я стала більшкрасномовною. Кожна моя заява набуває сили й авторитетупромови, що транслюється через гучномовці до масовогозбіговиська фаворитів, що марширує під військові марші, несесмолоскипи і спалює книжки. Щоб утримати на голові коронуз перлинами доброчесної садистичної королеви, мені доводитьсястояти дуже прямо, витягуючи хребет, і шию, і всюгрудну клітку, щоб досягти більш благородного зросту. Відкинувшиубік свої прості шкільні черевики «Басс Віджинз»,я взуваю черевики на високих підборах, що їх мені подарувалаБабетта, додаючи собі ще трохи зросту.До того моменту, як ми дісталися віддаленого горизонту,я викинула ще одного ворога — Влада III, також відомого як8* 227

Влад Наштрикувач, князя з родини Дракула: він помер у1476 році після того, як замучив до смерті близько ста тисячосіб — чоловіка, який слугував прототипом у плоті та кровівампіра Дракули. У нього я забрала оздоблений коштовностямикинджал, замшілу кліку корумпованих лицарів і скарбницю,повну нуги в шоколаді — «Чарльстон Ч'юз».Після цієї зустрічі я користуюсь вищезазначеним кинджалом,аби відрізати яєчка корумпованого римського імператораКалігули. Також я забираю в нього велику схованкуцукерок із арахісовим маслом.Після того як ми знову почимчикували далі, причому нату мить за нами слідувала майже половина слухняних ідіотівза всю світову історію, я питаю в Стрільця:— Тож ти потрапив до Пбкла через те, що вкрав буханецьхліба? Як... Жан Вальжан?Стрілець мовчки дивиться на мене.— Як номер 24601, — пояснюю я, роблячи вельми відомийгалльський жест. — Як у «Les Miserables».Стрілець відповідає:— За щось більше, ніж просту крадіжку буханця.Ми продовжуємо подорож, і якоїсь миті заходимо до Хащіампутованих кінцівок — гротескних кущів із відрізанихрук і ніг, сплетених кистей і ступень, що фільтрують сповненийдимом і кіптявою легкий вітерець. Доріжка викладенадріб'язком з відрубаних пальців. Всі кінцівки й пальці буливід'єднані від тіл їхніх власників і загублені — це кінцівки,втрачені на полі битви, чи залишки від ампутацій у лікарнях,які були недбало відкинуті геть і так і не потрапили насправжнє кладовище. Плюс — повсюдні, нікчемні кульки228

попкорну. Там я заявляю право на пояс короля Етельреда IIНерозумного, англійського монарха, на якому лежить провиназа смерть двадцяти п'яти тисяч датчан у різанині надень святого Брайса. Саме на цей пояс я чіпляю відрізаніяєчка, так що вони колихаються під час ходьби; і коштовнийкинджал; і крихітний скальп вусів. Трофеї мого походу,що доводять, яка я розбишака. Скоро до цих талісманівприєднуються румал, чи хустка, яким скористався лідеркульту Туг Бехрам, щоб задушити дев'ятсот тридцять однужертву. Пояс поступово стає таким собі браслетом із підвісками,який голосно заявляє про моє просування на шляхувід милої дівчинки, що навчалась у школі-інтернаті, до,м'яко кажучи, неввічливої принцеси-воїна, яка чхати хотілана правила пристойності. Я — Джейн Ейр навпаки. Майжене припиняючи рухатися вперед, я позбавляюсь сумнозвісноїСиньої Бороди, Жиля де Ре, додаючи його braquemard— стрижень, через який загинули шістсот дітей, котрихвін содоміював, — до інших гротескних трофеїв, щозвисають і гойдаються у мене на талії. І з кожною новоюперемогою нове військо заступників крокує слідом за моєютінню.Під час усього цього паломництва перевтілення конвертіз цупкого паперу, що містить результати тесту на спасіння,охайно згорнутий, лежить собі на самому дні кишені моїхшортів. Дуже зрідка перериваємо ми свій похід, свою невтомнувійськову кампанію палаючим ландшафтом, під небом, наякому час від часу спалахують жовтогарячі язики полум'я.— Коли я взяв хліб і підгузки, — раптом каже Стрілець, —я забрав їх додому, до своєї старої...229

— Будь ласка, скажи, що насправді ти не розстріляв усюшколу, на відміну від того, що ти спочатку розповів мені.Але Стрілець просить:—- Просто послухай мене, гаразд?Він відніс хліб і пелюшки до матері, але зрозумів, що зпереляку взяв не ті, що треба. Замість того, щоб поцупитипідгузки із липучками, які тримають пелюшку на місці, вінприніс додому не такі дорогі, ті, які треба було кріпити англійськимибулавками. Щоб компенсувати помилку, він запропонувавузяти ті булавки, якими він зазвичай протикавсобі щоку чи соски. Саме цей нестерильний панківський аксесуар,схоже, і уколов його маленьку сестричку. Бідолашнаотримала зараження крові й згоріла майже за день.Відчуваючи незручність його зізнання, я спеціально уникаюконтакту очима. Замість цього я продовжила маршируватипоряд зі Стрільцем, а в кільватері за нами слідувала нашаармія. Дивлячись строго перед собою, я відчувала штовханинусвоїх талісманів, фетишів, символів влади, що звисаютьу мене з талії й зіштовхуються зі стегнами, що рухаютьсявперед-назад. Я тримала спину неприродно прямо, намагаючисьне упустити нову корону з перлинами. Говорячи безтурботнимтоном, наче це щойно спало мені на думку, я поцікавиласьу нього, чи не через це він був проклятий навіки...через убивство маленької сестрички?— Важкою смертю вона померла, — відповідає Стрілець,продовжуючи іти поряд зі мною. — Але то ще не все...Arfuie після того, як ми робимо наступний крок, вежі,башточки й зубці мурів штаб-квартири Пекла вперше з'являютьсянад віддаленим горизонтом. На п'яти нам наступає230

армія з найпідліших порушників, убивць і злочинців з усієїісторії людства, а кількість наших легіонів так зросла, щостала майже нескінченною. Коли ми всі разом ставимо ногуна землю, вона здригається, і викинуті іриски перетворюютьсяна пил. Ми рухаємося, наче на параді, удаємо грандіознупишну процесію, а всіляка дрібнота біжить попереду й розгортаєу нас під ногами пахучий килим цукерок «Ред Хоте»зі смаком кориці, «Скітлз», горішків «Емендемс», жуйок...наш запас горішків «Бостон бейкід бінз» і карамельок « ДжолліРанчерз» майже не можна осягнути.Юна леді, що почила в бозі у млявому світлі телеекрана вготелі... це зовсім не та молода жінка, що зараз підходить доворіт Пекла. Певно, таке ж велике враження створював колисьГаннібал зі своєю армією. Орди Чингізхана здалися бдрібничкою у порівнянні з моїми ордами. Спартанці. ЛегіониЦезаря. Армії фараонів. Ніхто не міг навіть сподіватися вижитиу битві з моїми воїнами, моїми мерзотниками із запаленимиочима; їхні іржаві дротики і ятагани брязкали побрудному небу.О, слухайте ж, мене звати Медісон Спенсер, я нащадокАнтоніо та Каміли Спенсер, громадянка Пекла, і моя арміянезчисленна, наче зірки у небі. І кількість моїх запасів цукерок•—також. Я велю всім демонам і чортам Аїду негайновідчинити переді мною ворота їхньої багатої фортеці.

Розділ тридцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Існуєш ти чи ні, має нетаке вже велике значення... бо я прийшла. Блудна дочка. МаленькаМеді Спенсер прийшла пожати плоди».Ми тільки наближаємося до обривчастих стін штаб-квартирипідземного світу, а могутні ворота Пекла — дубові бруси,потемнілі від часу, заковані у залізо, — вже швидко зачиняються,аби не дати нам увійти. Стіни фортеці, що обсипаються,що тягнуться в обидва боки до самого горизонту, що підіймаютьсядо самого неба, наче грозові хмари, випросталися щевище, наче готуючись відбити атаку. Чорніють на тлі жовтогарячогонеба. Ось: Великі рівнини викинутих бритвених лез,безкраїй, висушений на сонці континент, брукований на милівглиб усіма тупими, іржавими лезами бритв, які людство викинулогеть, — це виблискуюче поле закінчується біля підніжжязловісних кам'яних стін.Одинокий демон охороняє ворота, а вони швидко зачиняються,гуркочуть зсередини від зрадницького скреготуґрат, що стають на місце, ланцюгів, що змотуються і замикаються,болтів, що заходять у отвори. Шкіра у цього демонаусипана запаленими болячками, з яких тече гній, а те, щодемон вважає обличчям, являє собою морду чудовиська-кну-232

ра. Очі в нього — ті чорні камінці, якими акула-вбивця спостерігаєза млявою, переляканою жертвою. Ось він у всійсвоїй красі — Ваал, скинутий бог вавилонян, споживач цілихпоколінь жертовних дітей, забитих на його честь. Промовляючигромоподібним голосом, у якому чутні мільйони голосівйого жертв, демон наказує: «Стояти! Ані кроку вперед!» Демон,Ваал, продовжує: «Розженіть свою загрозливу армію!І здайте смачнющі скарби хрустких батончиків від “Нестле”!»Отак блокуючи нам шлях, цей демон, гібрид свині, акулий педофіла, вимагає від мене назватися.Начебто у цю найновішу мить я знала, як мене звуть.Я знаю, ким я більше не є: товстою дівчиною, яка доброзичливопосміхається, кліпає очима й каже: «Будь ласка, зцукром, якщо можна». Мій голос отримує силу й ненавистьвусиків Гітлера. Моя голова гордовито піднята під вагою сліпучоїкорони Медичі. Мої товстенькі філейні частини, підперезаніпоясом королів-убивць, вихваляються трофеямивійськової кампанії. Стегна наїжилися тотемами й талісманами,доводячи, що я не просто якийсь персонаж із якоїськнижки чи фільму. Я не є немудрою оповіддю. На відміну відРебекки де Вінтер чи Джейн Ейр, я можу переглянути власнуісторію, заново вигадати і себе, і свій світ будь-якої миті.Виступаючи поряд зі Стрільцем, я сяю дикунським вбраннямотриманої влади. До моїх послуг — незчисленні покидьки,що раніше служили десяткові тиранів, які зараз приречені наменше забуття. Пальці мої, багрові від крові деспотів, — цене ті пальці, що перегортали сторінки життів безпораднихромантичних героїнь. І тим більше, я зовсім не пасивна отроковиця,що чекає на вирішення своєї долі — ні, тепер я233

перетворилась на інтриганку, на головоріза, на Хіткліфа моїхмрій, що прагне врятувати мене саму. Бо зараз я є втіленнямусіх чеснот, що я так палко прагнула знайти у Ґорані. Тобто:більше для мене немае меж.Я — свій власний похітливий спокусник. Я виступаю уролі власного грубого, брутального межувальника.Поки ми наближаємось до воріт Пекла, не знижуючи темпу,мірним кроком мільярдів і мільярдів ніг, що марширують,Стрілець шепоче мені: «Найвеличніша зброя, яку воїн можевзяти із собою до битви, це абсолютна впевненість у своїйбезсмертній душі».Жодних слизьких, мокрих ударів серця у вологій порожнинігрудної клітки. Кров не тече під ніжною шкірою моїхкінцівок. На цьому етапі я більше не є чимось, що можнавбити.Стрілець шепоче: «Твоя смерть пропонує тобі чудову нагоду».Демонічна свиня, Ваал, оголяє ікла, його піднебіння наповнюєтьсярідиною та пролитою в бою кров'ю його численнихворогів, зазубрений кошмар зубастого катування йстраждань — але лише для тих, хто все ще відданий своємуминулому життю. На кшталт королів чи красунь. Чи багатіїв,чи знаменитих художників. Ні, такі великі зуби, що так голосноскрегочуть, можуть налякати лише тих, хто ще не визнавфакт свого безсмертя. Демонічний звір дихає вогнем, рубаєрозпечене повітря величезними, нищівними кігтями. Демонреве й регоче, і ці звуки такі гортанні, так сповнені ненажерливогоголоду, що навіть негідники і шахраї, які маршируютьу моєму кільватері, сволота й покидьки — навіть вони почи­234

нають відступати, охоплені страхом. Навіть Стрілець, якийнахилив голову, захищаючись від шаленої атаки отруйногосірчаного повітря з рота демона, навіть мій синьоволосийпомічник, і той почав втрачати сміливість і мужність.Так, я насмілилась на це не задля того, щоб сподобатисяіншим. Також не шукаю я нагороди у вигляді радісних по-:смішок чи прихильності. Мета моя полягає не в тому, щобпідлабузнюватись і загравати з володарями; до того ж, на мійпогляд, простоволоса, ідучи, як на параді, витягши кинджаліз піхов, — я справляю досить-таки байронічне враження.Діставшись огидного демона й опинившись на відстаніодного кроку від нього, я, чесно кажучи, не здивувалась тому,що опинилась одна. Всі ж інші, вся ця купа легіонів негідниківі гладіаторів, незважаючи на їхні мачете і браваду, тремтятьвід страху десь позаду. Навіть мій заступник командувача,панк Стрілець, не довів хоробру атаку до кінця. Шепітйого мудрих порад вже не шипить у моїх вухах.Пожаліймо бідолашного демона, в якого є лише одна переможнастратегія. У той час, коли я волію змінюватися йадаптуватися, спеціально пристосовуючи кожну окрему битвупід ситуацію, Ваал зовсім не здатний викликати у ворогабезпорадний сміх чи причарувати неприятеля надзвичайноюкрасою. Таким чином, коли ми відмовляємося боятися такогокрихкого страховища, ми робимо його безсилим.Крикнувши бойовим криком, що більше пасував би ҐрейсПул, аніж Джейн Ейр, я хоробро і мужньо кидаюсь на свинячугрудну клітку Ваала. Згідно з давнім, ще в шкільні роки,отриманим навчанням самозахисту, я наношу подвійний ударпо кам’яних очах демона і ніжних свинячих геніталіях, вича­235

вивши перші й сильно вдаривши підборами-шпильками подругих. Забувши про (до цієї миті) серйозне намагання зберігатиодяг чистим і цілим, я хапаю жменю іржавих лез длябритв, що товстим шаром вкривають землю, і починаю рубатий різати, в результаті чого опиняюсь під справжнім водоспадомсвинячої крові. Сморід відкритих, вивернутих нутрощівдемона нічим не відрізняється від смердоти трупарні.З’являється туман, викликаний кров’ю, що б’є фонтаном, начена бойні, і вереск, наче під ножем м’ясника. Тельбухи широкимидугами злітають у повітря, у стилі театру жахів «Гран-Гіньйоль», і навіть пекельне жовтогаряче небо розколюєтьсявід пронизливих криків Ваала.Факт маловідомий, але побороти демона лише трошкискладніше, аніж деспотів чи тиранів. Незважаючи на неохватнірозміри й страховинну зовнішність, справжньої самовпевненостіу них майже немає. Вся їхня перевага полягає умарних погрозах, бридкій потворності й гнійному смороді,але коли ці засоби захисту подолані, у демона майже не залишається,чим їх підкріпити. Ще одна слабкість демонівполягає в їхній шаленій гордовитості. Як і всі задираки, вартойому запідозрити, що він втрачає перевагу, як він тієї жмиті накиває п’ятами.Коли щось на той момент ще залишалось в мені від МедісонСпенсер, нащадка кінозірки, воно зникло у дикунськомудвобої. Б’ючись один на один із лихим Ваалом, я не можу непомічати заплямовані орди, які спостерігають за моєю люттюз безпечної відстані. Опинившись під невблаганним градоммоїх дитячих ляпасів і дівчачих стусанів, грубих образсловом, шквалом образливих жестів і шкільних жартів, — цей236

найлютіший демон плане, охоплений панікою та розчаруванням.Ставши жертвою мого страхітливого багажу шкільнихобраз (я тру кісточками пальців його череп, потім блискавичноопускаю руку і щосили кручу-верчу його соски), Ваалуже починає боротися за можливість утекти з поля бою. Післядуже неприємних відчуттів, які я в нього викликаю, різкопотягнувши вгору його труси, демон розправляє свої зморщенішкіряні крила й летить геть. Б'ючи крилами, що схожіна крила кажана, розганяючи чорний дим і хмари мух, Ваалнабирає швидкості й щезає за далеким жовтогарячим горизонтом.Отже, я залишаюсь на самоті, просто перед запечатанимиворотами Пекла, але не надовго. Я насолоджуюсь тріумфомі купаюсь, просякаю, обливаюсь теплою кров'ю, що мені неналежить.Ще до того, як вищезгадана кров холоне, до мене доноситьсяодинокий голос, що лунає з вікна, розташованого біляверхнього краю стіни замкнутої фортеці. Це жіночий голос,і він питає: «Меді! Це ти?» Вищезгадане вікно, лише трохибільше за обличчя, що виглядає звідти, знаходиться на такійвисоті, що я не відразу помічаю його, але зрештою розумію:в ньому ширяє обличчя старої жінки, місіс Труді Марінетті,з Колумбуса, штат Огайо, яка щойно прибула до Пекла задопомогою раку підшлункової залози. Вона кричить: «Урамаленькій Медісон!»З іншого далекого вікна висувається інше обличчя, а саме— пана Хелмота, жертви застійної серцевої недостатностіз Бойсе, штат Айдахо; він підхоплює заклик: «Ура маленькійМедісон!»237

З інших вікон, із зубців муру й гарматних башт сила-силеннаоблич сурмлять ім'я Медісон Спенсер. Когось із них явпізнаю, когось — ні, оскільки я лише розмовляла з нимипо телефону, радила не боятися неминучої, близької смерті.Упродовж моєї відсутності їхні душі прибували до Пекла великимигрупами, перетворюючи його на справжній острівЕліс1новоприбулих, шокованих, але не спустошених своєюкончиною, скоріше допитливих, ніж переляканих, навіть —бажаючих негайно скинути з себе ярмо минулого, невдалогожиття, аби взятися за щось новеньке. Я наче завербувала їх.Кожен із них, кожне обличчя, що стирчить із вікон мурівПекла, що тягнуться до горизонту, славить мене. Вони вимагаютьшироко розчинити ворота, щоб дати їм можливістьміцно обійняти мене... їхню нову героїню.Раптом повітря наповнюється солодощами: це люди осипаютьмене цукерками «Шугар Бейбіз» і «Молтед Мілк Болз».На мою честь вони влаштовують солодку завірюху з цукерок«PEZ» і льодяників із кореневим пивом.Моя армія знову об'єднується, і крізь зачинену браму лунаютьбезпомильні звуки болтів і ланцюгів. Повільно, волосинказа волосинкою, зростає щілина між двома стулками воріт, щорозчиняються, і нарешті, дві масивні стулки розходяться у різнібоки, відкриваючи вид на нутрощі штаб-квартири Пекла.У мене за спиною війська оглушливо зриваються з місця, абипідняти мене на свої дужі, вбивчі плечі та внести мене, переможну,в оточене місто. Мої орди миттєво починають мародерствувати,розкрадаючи пекельні склади із солодощами.1 Через цей острів поблизу Нью-Йорку до США прибувають іммігранти.238

Захоплюючи скарби солодкої соломки, цукерок зі смаком кориці,шоколадних цукерок із м'ятним наповнювачем...Коли щілина між стулками ще не досягла ширини плечейлюдини, зсередини з'являється якась істота. Це молода жінкаіз красивими грудьми й гарним волоссям; вона взута у старенькічеревики — підробка під «Маноло Бланік», у її вухахстирчать сережки з цирконієм розміром із монету, на плечівона почепила фальшиву сумочку «Коуч» — це ж Бабетта!Подивившись на мене — на поясі гойдаються^ відрізаніяєчка Калігули, крихітним скальпом звисають гидкі вусикиГітлера, за пояс заткнуті численні скривавлені кинджали йдрючки, — вона морщить носик ґудзиком і каже:— Ти так і не навчилася підбирати аксесуари.Безсумнівно, вона все ще не втрачає надії зробити з менеякусь вульгарну версію занадто сильно нафарбованої ЕлліШиді.Я роблю крок уперед і прошу:— Зроби мені послугу!Орди, що оточують нас, чекають у задумливій тиші, а ядістаю з кишені скривавленої спідниці-шортів згорнутий конверт.Таємничі результати тесту щодо моїх поглядів на одностатевішлюби, й дослідження стволових клітин, і права жінок,— я дістаю остаточний варіант результатів тесту, кладуйого у простягнуту руку Бабетти й питаю:— Я здала його чи ні?Кінчиками пофарбованих у білий колір нігтів Бабетта дістаєрезультати тесту з цупкого конверта і починає читати.

Розділ тридцять перший«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Матуся моя казала: «Медісон,ти боєць». Тобто: я хвилююсь через будь-які дрібниці.Себто: БУДЬ-ЯКІ. Тепер я хвилююсь через те, що перемогла.Сходження до влади було, здається, занадто легким. У моємужитті, у житті моїх батьків нагороди знаходили власниківпісля дуже невеликої боротьби. Будинки в Сінгапурі, Дубаї,Брентвуді. Життя після смерті триває; утім, воно не схоже назвичайну смерть. Щось тут негаразд, але що саме — ніяк неможу визначити».Більше немає колишньої Меді Спенсер, дівчини із бездоганноюпоставою та вишуканими шкільними манерами. Тачарівна я об’явлена такою, що вмерла. Так, я знову розмістиласьза консоллю телемаркетингової станції, але гарнітура умене на голові сидить криво, щоб дати місце короні Медичі,короні, прикрашеній перлинами, і манера поводження в менетакож змінилася навіки: чи то на краще, чи то навпаки.Замість того, щоб підлещуватися до хронічно хворих, розмовлятидипломатично й таким чином, аби не налякати абонентівнамаганням переконати їх у життєздатності Аїду — доречі, чи є таке слово, як «смертоздатність»? — і яскраво розписувативсі чудові можливості, які нам пропонує загробне240

життя, нова я залякую тих, хто зволікає, цих «запізників», якіпостійно відкладають час смерті. Замість того щоб виховуватий запевняти, моя нова агресивна особистість сперечаєтьсяіз тими, хто вмирає, і кому не пощастило отримати мене втелефонні співрозмовники. Так, мені тринадцять років, я мертва,і я працюю в Пеклі, що порушує мої права дитини, — алепринаймні я не плачу й не скиглю, жаліючись на ситуацію, вякій опинилась. На відміну від цього, люди, з якими я розмовляю,так прикипіли до своїх багатств і досягнень, власнихбудинків, рідних і близьких, і навіть до своїх фізичних тіл. Такприкипіли до свого звичного побоювання. Ці незнайомі меніневдахи з пухлинами четвертого ступеню у мозку й нирковоюнедостатністю, вони все своє життя поклали на власне вдосконалення,застосовуючи й налаштовуючи кожен нюанс своєїособистості, і раптом усі їх зусилля летять шкереберть. Чеснокажучи, я по самісіньке горло сита ними.Попередня Медісон Спенсер витрачала б час на те, щобтримати їх за перелякану руку, втішати й заспокоювати їх.Однак та, ким я стала, каже їм виплакати цілу чортову річкусліз і померти негайно.Час від часу якась дивізія чи рота моїх заплямованих орд,тих армій, що я їх успадкувала від Жиля де Ре, чи Птлера, чи їдіАміна, зупинялися поряд, благаючи надати їм якусь роботу,якесь широкомасштабне завдання задля мого уславлення.Ще частіше біля мене зупинялись люди, яких я тренувалазаради потрапляння до Пекла; вони хотіли висловити менісвою повагу. Щойно прибулі померлі, від яких все ще пахлопохоронними гвоздиками й формальдегідом, ці іммігрантськідуші хвалилися товстим шаром косметики й занадто241

сильно начесаними зачісками, які лише гробарі можуть зробити,і лише труп терпітиме. Ці новоприбулі, їх усіх переповнюєнестерпне бажання обговорити свій жахливий досвідпомирання, і я просто дозволяю їм базікати. У більшості випадківя спрямовую їх до численних сеансів групової терапії,які заснувала я, до нових груп спасіння «надієголіків», достандартних груп із підтримкою однолітків, що розподіленіна дванадцять етапів. Але коли порахувати велику кількістьвипускників і низький рівень рецидиву — Данте Аліґєрі бувби у захваті. Тижнів через два постійних скарг і жалоби засамими собою — звичні нарікання стосовно втрачених предметіврозкоші, ворогів, що продовжують жити, невідомщенихкривд; додайте до цього вихваляння прижиттєвими заслугамий досягненнями, — більшість людей донесхочу наїдаютьсяскиглінням і вирішують просуватися далі у своєму вічномуіснуванні. Якими б грубими не здавалися мої методи, моїхпомерлих друзів не знайдеш серед тих, хто століттями сидитьу брудних клітках і кляне нову реальність. Ті померлі, кого ятреную, врешті-решт, дивовижно добре адаптуються і пліднопрацюють. Колишній футболіст Рік Волк, який помер черезтравму тупим предметом, викликану автомобільною аварією,минулого тижня у місті Міссула, штат Монтана — цього тижнявін веде колишні батальйони Чингізхана у новий похід:вони мають зібрати всі розкидані сигаретні недопалки, щонеминуче потрапляють сюди. Серед них є і Гейзел Кунцелер,що два тижні тому почила від гемофілії в місті Джексонвіль,штат Флорида; тепер вона командує колишніми римськимилегіонами в їхній останній, визначеній мною місії: розповсюдитимільярд трояндових кущів, що к в і т н у т ь , на тому місці,242

де нині розташоване Озеро теплуватої жовчі. Вочевидь, такізавдання є нічим іншим, як штучним створенням робочихмісць для підвищення рівня зайнятості населення — можетеподати на мене до суду, — але ця робота дає заняття оточуючимна еони років, і навіть невеликий успіх покращує загальнуатмосферу в Аїді. Найважливіше полягає в тому, щоці завдання відволікають потенційних нероб і дозволяютьмені сконцентрувати увагу на власних, справді важливих,проблемах.Так, може, я всього лише мертва дитина, яку задушилипід час погано зрозумілої сексуальної гри, але для мене стакану більшості випадків наполовину повний. Утім, незважаючина мій оптимізм, я не знаходжу жодних слідів Ґорана — незрозумійте мене хибно: я зовсім не гасаю по всьому підземномусвіту в пошуках коханого, наче безнадійно самотнійсталкер.Периферійним зором я помічаю, що у моєму напрямкурухається Бабетта, стискаючи довгими білими нігтями результатимого тесту на поліграфі.Говорячи в мікрофон, я питаю жінку середнього віку, щовмирає в Остіні, штат Техас: «Чи знайомі вам старомоднірозлучення нашвидкуруч, у стилі Ріно?» Я пояснюю, як кількадесятиліть тому люди просто брали відпустку на шістьтижнів, аби отримати реєстрацію в Неваді, після чого моглиподавати прохання про розірвання шлюбу за згодою обохсторін. Ну, я і раджу їй сісти на найближчий літак до Ореґону,бо там нещодавно на законодавчому рівні дозволили евтаназію.їй навіть не доведеться купувати квиток в обидвісторони, і вона помре вже до кінця цього тижня. «Забронюй­243

те собі номер у якомусь розкішному готелі у центрі Портленда,— кажу я їй, — замовте сеанс масажу, а після нього — передозуванняфенобарбіталу. І все! Організуйте собі справжнійвідпочинок...»Я сиджу за столом, розмовляю по телефону, схрещую пальціта клянусь, що все це правда. їй-богу. Моє АРМ, яке б наЗемлі являло собою мою секцію залу, оточене владними сувенірами,різноманітними знаряддями вбивства, відрізанимичастинами тіл і символами державної влади. Невеличкийклаптик гітлерівських вусиків, що витріщається на мене зпробкової дошки оголошень, не надихає на чесність.Периферійним зором я бачу, що Бабетта продовжує наближатисядо мене, разом із невідворотними результатамимого тесту.Говорячи у мікрофон, я запевняю цю помираючу мешканкуТехасу, що переді мною лежить відкритий повний опис їїжиття, і там зазначено, що вона досить-таки швидко просуваласяна шляху до Пекла, починаючи з двадцятитрирічноговіку, коли вона скоїла адюльтер. Незважаючи на той факт, щоз моменту весілля пройшло менше двох тижнів, вона вступилав сексуальний зв’язок із місцевим поштарем, великоюмірою через те, що той нагадував їй колишнього коханця.Коли я вивалюю їй на голову цю подробицю, жінка ахає. Вонаконвульсивно кашляє і затинаючись намагається спитати:«Звідки вам це відомо?»На додачу, виявляється, що сидячи за кермом, вона сигналилана один раз більше, ніж треба. Згідно із божественнимзаконом, пояснюю я, кожній людині дозволено упродовжусього життя сигналити не більше, ніж п'ятсот разів. Один244

сигнал, що перевищує це число, незалежно від обставин, призводитьдо автоматичного прокляття до Пекла — достатньозазначити, що геть усі водії таксі приречені до Пекла. Аналогічнийнепохитний закон є чинним і для сигаретних недопалків.Дозволена кількість тут складає сотню, і кожен недопалок,що її перевищує, призводить до вічного прокляття безжодної надії на регресивне звернення. Схоже, цю постановужінка також порушила. Всі ці подробиці викладені тут, надрукованімайже нечитабельними літерами, чорним по білому,на матричному принтері — тут, у її особовій справі.На цей момент Бабетта вже дісталася мене й стоїть білямого ліктя, постукує носком підробленого «Маноло Бланік»,і підкреслено нетерпляче дивиться на циферблат давно вжезіпсованого годинника.Аби виграти час, я підіймаю вказівний палець, однимигубами промовляю: «Зачекай», водночас розповідаючи мешканціТехасу, що вона нічого не встигне зробити за той короткийчас, що залишився їй на Землі, аби заслужити собі місцев Раю. Вона має піклуватися про близьких, припинити тягтиковдру на себе і дозволити тим, хто її любить, повернутисядо власного дорогоцінного короткого безладного життя. Так,ще вона має попередити їх не тиснути на клаксон і не викидатисигаретні недопалки, але потім їй слід іти далі.Я раджу їй:— Та помирайте вже, — потім підношу палець до контрольноїдошки, кажу: — Будь ласка, не кладіть слухавку, — інатискаю на кнопку. Різко розвертаючись на стільці до Бабетти,я високо підняла брови, задаючи німе питання. Виразмого обличчя — це одне велике «Прошу тебе!»245

Бабетта розгортає папір. Стукає наманікюреним нігтемпо числу в самому низу довгої колонки ледь видних, роздрукованихна матричному принтері, цифр.— Судячи із «Загальної кількості балів провини»... — іпоказує мені на число, — ось тут, бачиш? — Бабетта передаємені аркуш із результатами і радить: — Тобі слід подати апеляцію,— промовивши це, вона повертається на одному старенькомупідборі та йде геть.Мій останній пекельний новобранець, — молодичка з Техасу,яка тисне на клаксон, викидає сигаретні недопалки йпотихеньку помирає, —- вона все блимає, блимає на «паузі».У спину Бабетті я кричу нове питання — стосовно того,що таке «апеляція».У відповідь, навіть не обернувшись, відійшовши вже начотири... п'ять... шість АРМ і продовжуючи віддалятися, Бабеттакричить:— Ти навіть не маєш бути тут...По всьому нескінченному ряду телемаркетологів, з обохбоків повертаються обличчя, і їхні власники витріщаютьсяна мене. Група найманців і новобранців, які потрапили з корабляна пекельний бал, тиняються у межах чутності, і відподиву у них витягуються обличчя. Від цього невеличкогоскупчення відділяється одна людина: це не боягузливий піратз руками по лікоть у крові, і не похила людина, одягнена унайкращий костюм для похорон. Ні, незнайомець приблизнотого ж росту й статури, що і я. Гадаю, не помилюсь, колискажу, що йому років тринадцять. Це дівчина, і її можна було бприйняти за колишню мене: чисту, чемну Медісон Спенсер,взуту в скромні черевики й одягнену в твідовий костюм, ста­246

ранно обраний таким чином, щоб на ньому не було виднобруду. На відміну від моєї теперішньої особистості, маленьканезнайомка не хвалиться висохлими плямами крові демонівна руках і обличчі, волосся в неї ретельно розчесане й дужеохайно укладене. Простягнувши мені тонку руку з охайнимирожевими нігтями, дівчина питає:— Медісон Спенсер? — вона спокійно дивиться на мене,не відводячи погляду; подвійний ряд її білих зубів закутий ускобки з нержавіючої сталі. Вона ввічливо каже: — Дозвольтевідрекомендуватися. Мене звуть Емілі Енн Мартін.Так, це та маленька дівчина, що вмирала від СНІДу, чиямама плакала у слухавку. Емілі з Канади. Вона продовжує:«Яка красива у вас каблучка...» — дивлячись на діамантовийперстень, що його Стрілець поцупив у графині-вампірші, яктам її звати, і віддав мені, коли я щойно прибула до Пекла.Підтримуючи традиції робити подарунки, цілком імпульсивноя знімаю перстень. Кажу:— Ласкаво просимо до Пекла!І надягаю їй величезну прадавню сяючу прикрасу на тонкийцнотливий палець. Крихітна передача влади.Бабетта, яка встигла відійти ще далі, кричить:— Чиновники щось там наплутали! — так голосно, що почутиїї можуть усі оточуючі, вона продовжує: — Перевір цифрисама, — і додає: — Бо зараз, цієї хвилини, ти маєш бути у Раю.Клавіша «пауза», що досі блимає на телефоні... чиста рукаЕмілі, все ще простягнута, затаврована ознакою того, що тепервона мій перший помічник... мої вбивчі легіони й тільки-ноприбулі нові послідовники, які не зводять із мене очей... усеПекло, затамувавши подих, чекає на мій наступний крок.

Розділ тридцять другий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Яке жалюгідне лицемірство,скажеш ти, але не встигли мені запропонувати можливістьутекти з Пекла, як мені нестерпно захотілося залишитися.Мало в яких сім’ях такі тісні відносини, як то буває утюрмах. Мало в яких шлюбах підтримується така ж палаючапристрасть, яка існує між злочинцями й тими, хто хоче віддатиїх у руки правосуддя. Немає нічого дивного в тому, щоманіяк Зодіак так немилосердно загравав із поліцією. Чи щоДжек-Різник лестив і спокушав — чи лестила і спокушала —поліцейських своїми соромливими листами. Ми всі хочемо,щоб за нами ганялися. Ми жадаємо, щоб нас бажали. На цеймомент я провела у Пеклі більше часу, ніж у будь-якому з моїхбудинків на Землі: у Дурбані, Лондоні, Манілі... Я відчувающось гірше, ніж конфлікт інтересів: я стаю нещасною приодній лише думці про відїзд».Аби тримати різноманітні кровожерливі армії при справій якомога подалі від себе, я наказала їм відловити і пофарбувативсіх отруйних кажанів у Пеклі в два кольори: синій ічервоний, — щоб їх можна було видати за кардиналів і синіхптахів щастя. Працьовитих м'ясників, що раніше служилиПол Поту і мадам Лафарг, я відправила робити блискучі кри-248

ла метелика з кольорового будівельного картону й мішури, апотім приклеювати ці фальшиві крила до справжніх крил нашихвсюдисущих мух. Це не лише надасть затишності зазвичайпохмурій атмосфері загробного світу, але й не допуститьв іншому випадку неминучих зіткнень між монгольськимиордами, нацистськими штурмовиками та єгипетськими колісничими.Більше того, вони будуть увесь час зайняті і дозволятьмені витрачати час на екскурсію Пеклом для Емілі й розмовипро хлопців.Протягом усієї нашої неспішної прогулянки я відмічаюможливі покращення ландшафту: квітучий кизил тут, японськийставок там, можливо, пташник із різнокольоровимипапугами, — і кожну мою пропозицію Емілі ретельно нотуєна планшеті, що його вона взяла із собою.Потенційно нужденні групи щойно померлих, чиї занепокоєнідуші я умовила померти і потрапити до Пекла, — цихя відправила втілювати інші роботи з освоєння земель. Насправді,я могла б вважатися пекельним директором Програмизі зниження шкоди від повені, стільки дамб я наказалапобудувати на річках із киплячою кров'ю. Іншим групам робітниківя дала завдання рити тунелі й осушувати великі болотабуйного поту; завдяки мені прадавні Потові болота Пеклаприпинили своє існування. Загублені душі, які все життяприсвятили наполегливому вивченню й використанню громадянськогой промислового будівництва, прийшли у захватвід можливості скористатися надбаними знаннями і навичками.Пологі пагорби напівкоагульованої слизової були згладжені.А цілий ГУЛАГ щасливо проклятих рабів увесь часробить фальшиві квітучі водяні лілії з гофрованого паперу і249

запускає результат своєї праці плавати на поверхні Океанулайна.Все частіше я розумію, що Пекло не стільки є каральнимспаленням, скільки природним результатом еонів роківнедбалості. Якщо чесно: Пекло є нічим іншим, як периферійнимрайоном, якому дозволили майже повністю виродитися.Уявіть собі всі жевріючі підземні пожежі на вугільних шахтах,що поширюються, доки не зіллються зі звалищами автомобільнихшин, додайте сюди всі відкриті вигрібні ями та полігониотруйних відходів — і неминучим результатом цьогобуде Пекло; до того ж, ситуацію не виправляє і ставленнясамозакоханих мешканців: вони надто зосереджені на власнихпроблемах і жодного відрубаного пальця не піднімуть,аби покращити стан зовнішнього середовища.З нашого спостережного пункту, прогулюючись уздовжберегів Океану комах, ми з Емілі помічаємо повільні, але певніпокращення у похмурому ландшафті. Я звертаю її увагу навизначні місцевості: каламутна ріка гарячої слини; канюки,що кружляють над Птлером і його віддаленими колегами, висланимидо невимовного місця. Пояснюю їй на перший погляддовільні правила, які люди часто порушують: наприклад, щокожній людині дозволено вжити матюк не більше, ніж сімсотразів за життя. Більшість живих і гадки не мають, як легкоотримати прокляття: достатньо людині сказати «твою...» усімсот перший раз, і все — вона потрапить до Пекла. Такі жправила існують і для особистої гігієни: так, коли ви у вісімсотп’ятдесят п’ятий раз забуваєте помити руки після випорожненнякишечника чи сечового міхура, ви приречені. Ви у трьохсотийраз вжили слово «ніггер» чи «педик»? Гоп — і, незалеж­250

но від вашої особистої раси чи сексуальних уподобань, викупуєте собі жахливий квиток в один кінець до Аїду.Прогулюючись, я розповідаю Емілі про те, як мертві можутьпередавати посилання живим. Таким саме чином, якживі надсилають одне одному квіти чи електронні листи,померла людина може надіслати живій біль у шлунку, чи шуму вухах, чи настирливу мелодію, яка займатиме увагу живоїлюдини і зводитиме її з розуму.Ми удвох гуляємо разом і ліниво роздивляємося смердючий,киплячий ландшафт, коли Емілі, з доброго дива, безтурботнозауважує:— Я розмовляла з Бабеттою, і вона каже, що в тебе є хлопець...Я заперечую: ні, немає.— Його начебто звуть Ґоран?Не підводячи очей від нотаток, що вона їх зробила напланшеті, Емілі питає мене, чи не сумую я за хлопцями. Якщодо танців? Чи не сумую я за можливістю зустрічатися, івийти заміж, і народити дітей?Не дуже, відповідаю я. Команда злобливих міс ШикарніПанчохи у моєму старому інтернаті, а також підла трійка, щонавчила мене грі «французький поцілунок» — колись вонипретендували на те, щоб дати мені освіту в питаннях людськогорозмноження. Як вони розповідали мені, причина того,чому хлопці так нестримно бажають цілувати дівчат, полягаєв тому, що з кожним поцілунком їхні прутні збільшуються урозмірах. Чим більше дівчат хлопець поцілує, тим більшийагрегат він матиме в результаті, а саме хлопці з найбільшимипенісами отримують роботу із найвищим статусом і платнею.251

Справді, це все дуже просто. Хлопці все життя витрачаютьна те, щоб зібрати найдовші геніталії; вони їх старанно вирощують,так що коли вони, нарешті, пхають цю штуку всерединунещасної дівчини, кінчик збільшеного пеніса простовідламується — плоть на члені стає такою твердою, що розбивається,— і шматок, що відламався, залишається всерединідівчини. Це цілком природна подія і вона дуже схожа наповедінку ящірок, що живуть у посушливих пустелях і можутьвласною волею відкидати хвости, які після цього продовжуютьзвиватися. Будь-яка частина, від кінчика і аж до всієїсосиски, може буквально відламатися всередині дівчини, і їйнізащо не випхати цю частину назовні.Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразоюкуди сильнішою, аніж навіть та, що з’явилась, коли вонавперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океанпролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишаєтьсявсередині дівчини, починає рости і з часом перетворюєтьсяна дитину. Коли член розколюється на дві чи тричастини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуютьсядвійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформаціяпоходить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Колив моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось прохлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме триміс Брудні Дірки.— Отже, знаючи такі факти прожиття, — резюмую я, — ні,звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця...Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишіві ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони252

брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендуюрозмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячнийгодинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних ібілих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась,я питаю в Емілі, за чим вона сумує більше за все.—*За мамою, — каже дівчина. — За поцілунками на добраніч.За іменинним пирогом. За повітряними зміями...Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись,що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться увирі та здіймається хвилями навколо нас.Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.— І літні канікули в школі, — продовжує вона. — А щемені не вистачає гойдалки...Попереду рухається якась фігура; вона наближається до насдоріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає,то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Вінто з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком.За феєрверками.Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи догрудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб — похмурийі низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, якувін несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстурав неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою.Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон,а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.— Я скучила за американськими гірками, — не зупиняєтьсяЕмілі. — І птахами... тобто, справжніми птахами. А не пофарбованимиу червоний колір кажанами.253

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.Емілі підіймає погляд від планшета і каже:— Привіт.Він киває у відповідь і говорить до мене:— Мені шкода, що я задушив тебе аж до смерті, — промовляєҐоран зі своїм вампірським акцентом і простягує меніпомаранчеву подушку. — Але зараз, як бачиш, я і сам мертвий,—•продовжує Ґоран і вручає мені подушку. Каже: — Я знайшовце для тебе*Подушка на дотик тепла. І вібрує від коротких гудків. Яскраво-помаранчева,м'яка, вона дивиться на мене блискучимизеленими очима, вона жива і муркоче, притулившись до могозаплямованого кров'ю светра. Вона б’є лапкою, її крихітнікігті ударяють яєчка Калігули.Більше не померлий і не заткнутий до каналізаційної трубидесь у розкішному готелі, більше не подушка — це моєкошеня. Живе. Це Тигр.

Розділ тридцять третій«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. У мене знову є кошеня.Хлопець. Найкраща подружка. Тепер, коли я мертва, я отримуюнабагато більше од того, що мала, коли ще була живою.Крім мами й тата».Не встигла я помиритися із Ґораном, як трапилося щеодне лихо.Не встигла я отримати теплий, голубливий, пухнастийклубочок, мого улюбленого Тигра, як моя емоційна рівновагазнову похитнулась. Я запевнила Ґорана, що насправді вінмене не вбивав. Так, у певному сенсі він ненавмисно вбивлюдину на ім'я Медісон Спенсер і він назавжди зруйнувавцей мій фізичний прояв; але саме мене Ґоран не вбивав. Я продовжуюіснувати. Більше того: його дії були підбурені моїмвласним, невірним розумінням поняття «французького поцілунку».Те, що відбулось у номері-люкс, було комедією помилок.Я милостиво прийняла від нього Тигра, після чого відрекомендувалаҐорана Емілі. Наше тріо продовжило прогулянку,доки мене не покликав обов'язок повернутися до роботив телемаркетингу. Моє улюблене кошеня згорнулось у менена колінах і дрімало, стиха щасливо муркочучи, а гарнітура255

знову надійно влаштувалась у мене на голові. Я почала здійснюватиопитування громадської думки, поєднуючись черезкомп'ютер до домівок, до живих людей, що дихають, у тихчасових поясах, де якраз мала розпочатися вечеря.В одному з таких помешкань із знайомим каліфорнійськимкодом мені відповів чоловічий голос:— Алло!— Вітаю, сер, — відповіла я, напам'ять промовляючи сценарій,де були прописані всі мої відповіді й твердження. Пестячикошеня, що відпочивало у мене на колінах, я кажу: — Чиможете ви приділити мені кілька хвилин свого часу, щоб відповістина кілька запитань дуже важливого дослідження думкиспоживачів щодо їхніх звичок по відношенню до кількохконкуруючих брендів скотчу...Замість скотчу питання могло стосуватися інших, такихже мирських речей: аерозолю для меблів, стоматологічноїнитки чи креслярських кнопок.Десь удалині, так що я його ледве чую, жіночий голоспитає:— Антоніо, ти не захворів?Жіночий голос здається мені так само дивно знайомим,як і телефонний номер.Все ще пестячи Тигра, я наполягаю:— На це піде лише кілька хвилин...У відповідь запала тиша.Я кажу:— Агов! Шановний пане!Знову западає тиша, але її порушує важке дихання, схожена схлип, і чоловічій голос питає мене:256

— Меді, це ти?Я ще раз перевіряю телефонний номер, номер із десятицифр, що світиться на маленькому екрані комп'ютера, і нарешті,я впізнаю його.У навушниках чоловічий голос наполягає:— Дитинко моя... це справді ти?Жіночий голос на задньому фоні каже:— Я візьму слухавку в спальні.Цей телефонний номер — наш, ніде не зареєстрованийномер у Брентвуді. Просто випадково автоматика з'єдналамене з родиною. Ці чоловік і жінка — колишні бітники, колишніхіпі, колишні растамани, колишні анархісти — мої колишнібатьки. Я чую голосне клацання — сигнал того, що дорозмови приєдналась іще одна людина, — і мамин голос промовляє:— Люба, це ти? — і, не чекаючи на відповідь, вона починаєплакати й благати: — Будь ласка, донечко моя, прошу тебе,скажи нам щось...Поряд зі мною сидить розумник Леонард: він прораховуєшаховіходи проти якогось живого супротивника десь у Нью-Делі. З іншого боку сидить Паттерсон: він змовляється з живимилюбителями футболу, слідкує за долею команд і квотербеків,відмічає їхні результати у незаповнених полях уявноїдинамічної таблиці. Пекельна справа продовжує розвиватисябез жодних перешкод, від горизонту до горизонту. В іншихмісцях життя після смерті продовжується і йде далі без змін,але у мене в навушниках мамин голос прохає:— Прошу тебе, Меді... Благаю: скажи нам із татом, де миможемо знайти тебе.9 Чак Палагнюк “Прокляті” 257

Тато сопе; голос у нього придушений, дихання вибухає втелефонній мембрані; він схлипує:— Прошу, дитинко, не клади слухавку... Меді, як же мижалкуємо, що залишили тебе на самоті з цим негідником!— Цим... — шипить мама, — цим... найманим убивцею!Гадаю, вони зараз говорять про Ґорана.Отже, я долала демонів. Я скидала тиранів і брала на себекомандування їхніми завойовницькими арміями. Мені тринадцятьроків, і я привела тисячі вмираючих людей у наступнежиття майже без смутку. Я так і не отримала неповну середнюосвіту, але я капітально перебудовую саму природуПекла, причому роблю це згідно з планом і конкретним бюджетом.Я з легкістю вживаю такі слова, як «абсанс», і «полівалентний»,і «ієрархія», але коли я почула, як плачуть моїбатьки, я геть розгубилась. Я не в силах брехати їм і звертаюсьза допомогою до засохлого шматка вусів Гітлера. Щоб заспокоїтисяі зупинити сльози, що все печуть мені очі, я звертаюсьдо корони Медичі. Я кажу в мікрофон своїм батькам, щобвони припинили плакати. Так, кажу я, це правда, я дійсномертва. Крижаним голосом дітовбивці Жиля де Ре я розповідаюродині, що залишила крихкий смертний світ і зараз мешкаюу вічності.Тут плач по той бік з’єднання ущухає. Тихим хриплимшепотом тато питає:— Меді... — голосом, що тремтить від священного жаху,він питає: — Ти тепер сидиш поруч із Буддою?Брехливим голосом серійного вбивці Тута Бехрама я запевняюбатьків, що все, чого вони мене навчали: відносністьморалі, повторне використання, секулярний гуманізм, ор­258

ганічна їжа, розширена свідомість Геї, — все це виявилосяабсолютною істиною.Радісний голосний сміх зриваються з губ мами. Чистийвидих полегшення.Атож, я їх запевняю, що мені тринадцять, і що я залишаюсьїхньою дорогою дівчинкою, і що я мертва... але я на вікивічні оселилась у безтурботному, мирному Раю.

Розділ тридцять четвертий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Ми з мертвим поліцейськимзагоном плануємо влаштувати собі невеличку мандрівку,щоб поспілкуватися трохи з живими. І пограбуватиЗемлю, позбавивши її запасів цукерок».Леонард полюбляє іриски «Кенді Корн», ці фальшиві ядраз цукру-піску, пофарбовані стрічками білого, помаранчевогой жовтого кольору. Паттерсон обожнює карамель із шоколаднимсмаком, більше відому як «Тутсі Ролз». Стрілець жадаєзнову скуштувати надмірно солодку суміш арахісу й ірису,що продаються під назвою «Біт-О-Хані». Бабеттіж нетреба нічого, крім м’ятних «Сертс».Як пояснює Леонард, Гелловін — то єдина регулярна можливістьдля мертвих мешканців Пекла відвідати живих наЗемлі. Від заходу сонця й до півночі прокляті можуть ходити— і бути видимими — серед живих. Розвага закінчується,коли проб'є дванадцята; і, яку казочці про Попелюшку, ті, хтоне дотримаються цієї комендантської години, будуть суворопокарані. Як зазначає Бабетта, ті, хто спізнився, змушені блукатиземлею цілий рік, аж до заходу сонця наступного Гелловіна.Дякуючи розплавленій пластмасі її старенького годинника«Свотч», Бабетта одного разу не встигла повернутися260

вчасно і була приречена блукати, непомітна і нечутна, середсамозакоханих живих цілих дванадцять нудних місяців.Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, мисидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіоніз шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборкувід штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з земліжменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднитьдрану сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати:бродягу? Жебрака?Леонард хитає головою: ні.— Зомбі? — не відстаю я.Леонард знову хитає головою і зізнається:— Я п’ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинувпід час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку ПтоломеяІ в Александрії.— Це був мій наступний варіант, — брешу я. Дихаючи налезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджалаі поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обравсаме цей костюм.— Та це не костюм, — сміється Паттерсон. — Саме переписувачемвін і був. І саме так і помер.Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець,але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого рокудо нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, якийвиглядає стовідсотковим американським красенем, пояснюєце, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольнийшолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.— А я — афінський піхотинець, що загинув у битві з персамиу чотириста вісімдесятому році до нашої ери.261

Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховатияскраво-червоні шрами на зап’ястках, Бабетта зізнається:— А я — велика принцеса Саломея, що вимагала вбитиІоанна Хрестителя, яку покарали тим, що кинули до дикихсобак, які розірвали її на шматки.Леонард заперечуе:— Тобі цього хотілося б.— Гаразд, — погоджується Бабетта. — Насправді, я фрейлінаМарії Антуанетти, і я покінчила з життям, щоб не потрапитина гільйотину в 1792 році...Паттерсон переривав її:— Брехуха.Леонард додає:— І Клеопатрою ти теж не була.— О’кей, — каже Бабетта. — Значить, то була іспанськаінквізиція... гадаю. Чого ви регочете, то було так давно, що явже й не пам’ятаю.За звичаєм, на Гелловін померлі мають вештатися землеюне просто так, а у своєму справжньому вигляді. Таким чином,Леонард знову стає прадавнім ботаном. Паттерсон — качкомбронзового віку. Бабетта — замордованою відьмою чи кимвона там була. Той факт, що дехто з моїх нових друзів мертвийвже кілька століть чи навіть тисячоліть, примушує сприйматимомент, коли ми сидимо разом, шиємо та поліруємо,як дуже крихкий, і визначений наперед, і дорогоцінний.— Та пішло воно все, — заявляє Емілі. Вона явно шиє вишукануспідницю з тюлю та прикрашає її дорогоцінним камінням,яке вона забрала у коматозних чи божевільних душ. —Я не збираюся гасати на Землі у костюмі дурної канадки, щопомерла від СНІДу. Я буду казковою принцесою.262

В глибині душі я боюся навіть думати про те, щоб ходитисеред ЖИВИХ. Через те, ЩО це МІЙ перший Гелловін ПІСЛЯ KOHчини,я здригаюся, уявляючи, схільки Брудних Похітливцівблукатиме містом, почепивши на шию петлю із презервативів«Хелло Кітті», зробивши собі макіяж у синіх тонах задушеної,являючи собою дешеву пародію на мій трагічний кінець. Ходячиземлею ті кілька годин, чи не зустрічатиму я постійнобрутальних гульвіс, які сміятимуться з мене? Як і Емілі, я хочувдягнутися як стандартний вигаданий персонаж: джин, чиянгол, чи привид. Інший можливий варіант — повернути наЗемлю мої жахливі армії та примусити їх носити мене всюдиу золотому портшезі, поки ми полюватимемо на моїх ворогів,цих міс Гарячих Хвойд, і залякуватимемо їх. Я могла б узятиіз собою Тигра і видавати себе за відьму, що подорожує разоміз близьким другом.Мабуть, відчувши мій поганий настрій, Леонард питає:— Ти як?У відповідь я просто знизую плечима. Не покращує менінастрій і згадка про те, як я збрехала батькам по телефону.Єдине, що робить Пекло таким жахливо пекельним, нагадуюя собі, це те, що ми сподіваємось, ніби існування тутмає бути райським.— Мабуть, це тебе підбадьорить,—промовляє незнайомийголос. Я і не помітила, як до нашої компанії приєднався Стрілець;костюма на ньому немае, але у нього є товста тека длядокументів. Тримаючи теку в одній руці, другою він підхоплюєодну сторінку, відділяє її від інших і дістає. Підіймаючи її так,щоб усі бачили, Стрілець питає: — Хто сказав, що життя одне?На цьому клаптику паперу стоїть штамп. На ньому великимичервоними літерами зазначено: «ДОЗВОЛИТИ».

Розділ тридцять п'ятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Пробач, але я маю повернутисяна хвильку до минулого.Смішно... я прошу пробачення у Диявола».Той аркуш паперу, який Стрілець підняв над головою, — томоя апеляція. Ля-ля-ля, бланк перегляду справи, який Бабеттаподала від мого імені у відповідь на результати мого поліграфічноготесту на спасіння. Можливо, мою душу і справдівизнали невинною, і Вищі Сили таким чином виправляютьсвою помилку. Але я більше схиляюсь до іншого варіанту: щосправа в політиці і в тому, що моя політична сила — померліновобранці, яких я завербувала на Землі, та армії, які я зібрала,— являє собою таку загрозу, що демони згодні звільнитимене, коли це є умовою збереження їхньої спільної влади. Дочого все це веде... я більше не маю неодмінно залишатися вПеклі. Я навіть не повинна неодмінно залишатися мертвою.Я можу повернутися на Землю, жити з батьками ї прожитите життя, яке мені буде відпущене. Я зможу дізнатися ізвласного досвіду, що таке менструація, зможу народжуватидітей та їсти авокадо.От тільки я пообіцяла батькам, що ми завжди будеморазом. Так, звичайно, я повідомила їм, що ми будемо в Раю,264

із Буддою, із Мартіном Лютером Кінґом-молодшим, із ТедомКеннеді, і куритимемо гашиш чи ще щось таке... але ж я тількинамагалася приглушити їхній біль. Якщо бути дуже чесною,я повела себе вельми благородно. Насправді, я просто хотіла,щоб вони не плакали.Ні, я не така вже наївна, я розумію, як мало шансів у моїхбатьків потрапити до Раю. Саме через це, розмовляючи телефоном,я примусила батька пообіцяти натискати клаксонпринаймні сто разів на день. Я вмовила маму заприсягтися,що вона постійно вживатиме слово «чорт» і завжди викидатимесигаретні недопалки на вулиці. Враховуючи вже присутнізаписи в їхньому досьє, така поведінка стовідсотковогарантуватиме їм прокляття. Навічно, але в Пеклі — це все жтаки навічно, і врешті-решт, ми залишатимемося разом, утісному сімейному колі.Ще коли батько плакав, я примусила його пообіцяти мені,що він завжди користуватиметься нагодою зіпсувати повітряу повному ліфті. Маму я примусила пообіцяти мочитися убасейні при кожному готелі, де вона зупинятиметься. Божественнийзакон дозволяє людині зіпсувати повітря лише утрьох ліфтах, а помочитися — лише у двох басейнах. До тогож, вік людини не береться до уваги, тож більшість із насприречена вже у віці рочків п'яти.Я сказала мамі, що вона виглядає пречудово, коли вручаєнагороди Академії кіномистецтва, але їй треба натиснутиCtrl+Alt+D і відімкнути двері всіх моїх спалень у Дубаї, Лондоні,Сінгапурі, Парижі, Стокгольмі, Токіо, і взагалі всюди, вусіх моїх кімнатах. Вона має натиснути Ctrl+Alt+C і відкритизавіси, і пустити сонячне світло до всіх моїх запечатаних, по­265

хмурих кімнат. Я примусила татка пообіцяти віддати всіх моїхляльок, і одяг, і опудала звірів покоївкам-сомалійкам, які працюютьу кожному нашому домі, — і також значно підвищитиїм платню. І найголовніше: я примусила батьків пообіцятимені вдочерити всіх наших покоївок-сомалійок по-справжньому,юридично, і зробити так, щоб ці дівчата отримали освітуй стали успішними косметичними хірургами, і адвокатами посправах із оподаткування, і психоаналітиками — і що мамабільше ніколи не зачинятиме їх у ванній кімнаті, навіть жартома— і мої батьки в унісон заволали у слухавку: «Досить!Медісон, ми обіцяємо!»Намагаючись утішити батьків, я сказала їм: «Дотримуйтесьсвого слова, і ми будемо однією великою щасливою родиною,навічно!» Моя родина, мої друзі, Ґоран, Емілі, містерВіґґлз1і Тигр.А тепер, яка іронія... виявляється, що саме мене в Пеклій не буде!1 Плюшеве ведмежа, персонаж коміксів \л я дорослих.

Розділ тридцять шостий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Утім, гадаю, ти вже знаєш.Якщо в тебе треба вірити, то, гадаю, тобі відомо про мененабагато більше, ніж мені самій. Тобі відомо все, і я підозрювала:щось тут негаразд. Нарешті, ми зустрілися віч-на-віч...»Ми всі вдяглися у свої гелловінські костюми, хоча насправдіце ніякі не костюми — за винятком Емілі, яка грає КазковуПринцесу. Бабетта відмовляється змиритися з можливістютого, що вона — якесь померле пусте місце; тому вона вичепурилася,як Марія Антуанетта, і прикрасила шию нерівнимишвами, зробленими чорною ниткою. Наразі ми прогулюємосяберегом Моря теплуватої жовчі, чекаємо, доки хтось наспідкине назад, до Справжнього життя, де ми зможемо набратиякомога більше дуже-дуже солодких багатств.І лише коли виявляється, що нам доведеться подорожуватиу брудному, огидному вагоні для худоби, що залишивсявід перевезення євреїв під час Голокосту, поряд із нами обережногальмує вже знайомий чорний лімузин «Лінкольн».Це та ж автівка, в яку я сіла після власного похорону, і з сидінняводія підіймається той самий шофер у формі, в картузі ісонячних окулярах. Він підходить до нашої групи. В однійруці, затягнутій у рукавичку, він тримає пачку білого паперу,267

що виглядає дуже загрозливо. Уздовж одного краю сторінкипоєднані циліндричними гайками. Все зрозуміло: це сценарій,і навіть із відстані у кілька кроків від нього тхне голодом інаївно-великими сподіваннями, і абсурдним оптимізмом аутсайдера— більшого аутсайдера, ніж я могла уявити.Тримаючи великий стос паперу у витягнутій руці, вочевидь,очікуючи, що я візьму сценарій, шофер каже:— Привіт, — його дзеркальні окуляри конвульсивно сіпаютьсяміж сторінками і моїм обличчям, спокушаючи менеподивитися на сценарій і подякувати йому. — Я приніс свійсценарій, щоб тобі було що почитати, — продовжує він. — Підчас подорожі назад, на Землю/У цей напружений момент у шофера сіпається кутик рота,натякаючи на посмішку, на соромливий чи фальшивий виразобличчя, демонструючи сплетіння потемнілих зубів, наче угризуна, що ростуть у нього з ясен. Та частина обличчя, щоне прихована за картузом чи окулярами, наливається темночервонимрум’янцем. Він крутить головою у різні боки, сутулитьплечі. Пальцем ноги, взутої в сяючі чорні чоботи дляїзди верхи — дуже старомодне взуття для шофера, майже яккопита, — він малює п’ятикутну зірку в шарі пилу й попелу.Він затамував подих, його уразливість така помітна, що їїможна відчути на смак; але з багатого досвіду я знаю: тієї жмиті, як я торкнусь цього кінематографічного замку з піску,від мене очікуватимуть, що я знайду в .ньому талант, якийможна перетворити на готівку, а ще — гарантую фінансуваннябезпосередньої зйомки фільму та підготую для нього ласуугоду про відсоток з розповсюдження. Навіть в Аїді такі моментиспричиняють нестерпний біль.268

Та все-таки я хочу поїхати на свято Гелловіна з шиком, ане в нацистському товарному вагоні, що смердить тифом інаселений вошами; тому я неохоче погоджуюся і справді кинутипогляд на простягнуту мені титульну сторінку. Там, простопо центру, жирними великими літерами — перша ознакадорогоцінної роботи аматора, яку він високо цінує, — надруковананазва:ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕРАвтор і власник копірайту — СатанаПо-перше, я перечитую назву. І ще раз перечитую. Подруге,дивлюсь на бейджик, що пришпилений до лацкана йогошоферської уніформи, на напис, виконаний срібним гравіруванням)і бачу, що там і справді зазначено: «Сатана».Вільною рукою водій знімає картуз, відкриваючи два рогикольору кістки, що прозирають із шапки його звичайногокаштанового волосся. Знімає дзеркальні окуляри, демонструючиочі з вертикальними зіницями, наче у цапа.Жовті очі.Я... у мене миттєво перехоплює горло. Нарешті, це ти.Я імпульсивно роблю крок уперед, ігноруючи все ще простягнутийдо мене сценарій, і обіймаю водія, питаючи:— Ти хочеш, щоб я це прочитала? — зариваюсь обличчяму його уніформу з твіду — у його уніформу. Тканина пахнеметаном, і сіркою, і бензином. Обіймами пізніше я роблюкрок назад. Киваючи на сценарій, я питаю: — Ти написав кінопро мене?І тут знову з’являється вона, ця хитра посмішка, наче вінбачить мене оголеною. Наче читає мої думки. Він перепитує:269

— Прочитати це? Моя маленька Меді, ти прожила його, —і Сатана хитає рогатою головою, і додає: — Але, коли вжевдаватися в деталі, тебе як такої не існує, — його руки в рукавичкахрозкривають сценарій і сують його мені під ніс,вимагаючи: — Подивись! — каже він. — Тут записана кожнамить твого минулого! Кожна секунда твого майбутнього!Медісон Спенсер не існує, стверджує Сатана. Я — ніщоінше, як вигаданий персонаж, якого він створив еони тому.Я його Ребекка де Вінтер. Я його Джейн Ейр. Кожну думку, якаколись з’являлась у мене в голові, написав він. Кожне слово,яке я промовила, за його словами, він написав для мене.Спокушуючи мене сценарієм, дивлячись на мене своїмияскравими очима, Сатана каже:— У тебе немає свободи волі! Немає жодної свободи взагалі.Ти не зробила нічого такого, чого б я не написав для тебевід початку часів!Він наполягає, що мною маніпулювали з тієї самої миті, якя народилась, керували так витончено, як Елінор Ґлін поміщаласвою героїню на килимок із тигрячої шкіри для таємноїзустрічі з арабським шейхом. Весь хід мого життя скеровувався,куди треба, так ефективно, наче в результаті натисканняклавіш Ctrl+Alt+Медісон на клавіатурі ноутбука. Саме моєіснування було визначене наперед, вирішене у сценарії, що вінпропонує мені переглянути.Я роблю крок назад, все ще відмовляючись прийняти цейдешевий рукопис. Відмовляючись приймати жодну з концепцій.Коли Сатана каже правду, то навіть моя відмова написанатам, на цих сторінках.Манірно вигинаючи колючі брові, він каже:270

— Коли в тебе е мужність і розум, то це тому, що я хотів,аби ти їх мала. Ці якості — мій подарунок! Я наказав Ваалупіддатися тобі. Твої так звані «друзі» працюють на мене!Птлер, Калігула, їді Амін — він стверджує, що всі вонинавмисно програли мені. Ось чому'мій підйом сходами владивідбувся так швидко. До речі, саме тому Стрілець і підбурювавмене втрутитися у бійку.Але я відмовляюсь.— Чого це я маю тобі вірити? — запинаючись, кажу я.Я кричу: — Ти ж Принц припливів!Сатана відкидає голову назад, тягнеться гнилими зубамиу жовтогаряче небо й кричить у відповідь:— Я — Король брехні!Ет, байдуже, відповідаю я. Я кажу йому: коли він дійснонесе відповідальність за кожну мою цитату — то він щойноспаплюжив мені останній рядок діалогу!— Я дав твоїй матері славу в світі кіно! Я дав твоєму батьковівеликий достаток! — реве він. — Коли хочеш доказів,просто послухай... — він відкриває сценарій і починає читативголос: — «Медісон раптом зніяковіла і злякалась...»Так воно і було. Я справді зніяковіла і злякалась.Він читає далі:— «Медісон схвильовано озирнулась навколо, шукаючипідтримки у кліки своїх “друзів”...»Тієї миті я і справді витягувала шию, намагаючись знайтипоглядом Бабетту, і Паттерсона, і Стрільця. Але всі вони вжепосідали у лімузин.Отже, мені відомі слова «паніка», і «прискорений пульс»,і «напад тривоги», але я вже не впевнена, чи я взагалі існую271

і тим самим можу відчувати їх. Замість товстої розумної тринадцятирічноїдівчини... я можу являти собою просту вигадкууяви Сатани. Просто плями чорнила на папері. Чи тієї митіреальність і справді посунулась... чи просто змінилось моєсприйняття реальності... я не знала. Але все здалось менііншим. Навіть добро здалось зіпсованим.Уважно розглядаючи сторінки рукопису, гигикаючи надвласним витвором, Сатана зауважує:— Ти мій найкращий персонаж, — він просто сяє. — Я такпишаюсь тобою, Медісон. У тебе такий природний талантзаманювати душі до вічних мук! — із більш ніж легкою заздрістювін зазначає: — Люди ненавидять мене. Ніхто меніне довіряє, — він дивиться на мене майже із любов’ю, у йогоцапиних очах стоять сльози, і Сатана зізнається: — Саме черезте я створив тебе...

Розділ тридцять сьомий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я не твоя Джейн Ейр.Я нічия Кетрін Ерншоу. А ти? Ти, звісно, не письменник. Тимені не начальник; ти просто задурюєш мені голову. Коли бхтось і написав про мене, то це б була Джуді Блум чи БарбараКартленд. У мене є упевненість, і рішучість, і свобода волі —принаймні я так вважаю».Просто з примхи я не брала із собою ані штурмовиків,ані монгольські орди, коли вирушила святкувати. Чи можуя довіряти їм, чи я перемогла їх по-чесному — я більше цьогоне знаю. Окрім того, до лімузина «Лінкольн» може сістине більше заданої кількості пасажирів, і, що б там не казаламатуся, свита все-таки може бути завеликою. Останньоїмиті я навіть не змогла взяти із собою вуси Гітлера, бо їх з'ївТигр; а кошеня своє я брати не хотіла, бо воно могло вивернутикомусь на сходи кульку нацистського волосся. Тож врезультаті від дверей до дверей ходили лише ми: я, Стрілець,Емілі, Леонард, Бабетта і Паттерсон. Клуб «Сніданокмертвих».Маю сказати, що я все ж таки одягла пояс короля ЕтельредаII, кинджал Влада III, а також кривий ніж Жиля де Ре,яким він убив стількох дітей. Емілі, вдягнута казковою прин-273

цесою, прикрасила себе діамантовим перснем ЄлизаветиБаторі. Леонард торгується з усіма, намагаючись отриматиякомога більше солодкої кукурудзи. Спочатку ми йдемо дотого міста, де востаннє жив Стрілець, якесь місце, де будинкивишикувались уздовж вулиць, повних живих дітей.Може, дехто з них і мертві, і, як і ми, повернулись сюди накілька годин ностальгії. На одну мілісекунду, можу поклястися,я побачила Джона Бенета Ремсі, взутого у черевикидля чечітки, розшиті блискітками: він помахав нам рукою,вітаючись.Знаходячись в оточенні зграї мародерів-пустунів у костюмах,сумно усвідомлювати, що деякі з цих мініатюрних живихгоблінів загинуть в аварії, спричиненій п'яним водієм. ДеякіМаленькі капітани групи підтримки та ангели захворіють напорушення харчування і помруть від голоду. Деякі гейші таметелики вийдуть заміж за п’яниць, що заб’ють їх до смерті.Деякі маленькі вампіри й моряки накинуть собі на шию петлю,чи їх заріжуть під час тюремного бунту, чи помруть відукусу отрутної медузи під час відпустки мрії, плаваючи з маскоюі трубкою у водах Великого коралового рифу. Щодо щасливихсупергероїв, і вовкулак, і дівчат-ковбоїв, то старістьпринесе їм діабет, і захворювання серця, і слабоумство.На ґанку одного цегляного дому на дзвоник виходить чоловік,і ми разом кричимо йому: «Шоколад або жарт!» Даючинам шоколадні батончики, цей чоловік розглядає казковийкостюм Емілі... прикрашений дорогоцінним камінням, підМарію Антуанетту, одяг Бабетти... Паттерсона, вдягнутого,як давньогрецький піхотинець. Переводячи погляд на мене,чоловік помічає стрічку презервативів «Хелло Кітті», закру­274

чену навколо моєї шиї. Він кладе солодощі в мою заплямованукров’ю руку і каже:— Почекай, я відгадаю... Ти, мабуть, та дівчина, дочка кінозірки,яку задушив на смерть психований братик, вірно?Поряд зі мною на ґанку стоїть Ґоран. На ньому светр звисоким коміром і берет. Ґоран палить пусту люльку. Навітьнезважаючи на захист товстих окулярів у роговій оправі, япомічаю, як у його очах спалахує обурення.Можливо, цю мить Сатана теж описав. А може, все відбуваєтьсянасправді.— Ні, шановний пане, — заперечую я. — Я, власне кажучи,Сімона де Бовуар, — показую рукою на Ґорана й додаю: —А це, звичайно, дуже знаменитий месьє Жан-Поль Сартр.Навіть тепер я розгублена. Чи виявила я зараз розумністьі співчуття, чи просто читала зарозумілий діалог, написанийДияволом? Наша група сходить із ґанку і йде вулицею далі.Я ледве помічаю, що Стрілець відколовся від нашої компаніїта чимчикує в іншому напрямку, тож я кидаюсь за ним, щобзабрати і повернути до інших членів стада. Я хапаю його зачорний шкіряний рукав і тягну за собою, але Стрілець упертопродовжує рухатися у тому ж напрямку, явно переслідуючивласні цілі, так що ми з ним все більше і більше віддаляємосьвід решти однолітків. Покидаючи членів клубу «Сніданок»,не промовивши більше ані слова, я іду за ним, доки ми неопиняємося в такому місці, де ліхтарі зустрічаються дужезрідка; потім вони й зовсім зникають. А ми йдемо все далі,аж доки не закінчується і асфальт, і навіть будинки, і ми удвохрухаємося уздовж посиланого гравієм узбіччя пустої, темноїдороги.275

Стрілець дивиться на мене й питає:— Меді, з тобою все гаразд?Він і справді непокоїться чи просто грає роль? Чи є нашапрогулянка в сценарії Сатани? Я не знаю, тож і не відповідаюйому.Поряд із нами в темряві виростають ворота із кованогозаліза, і Стрілець повертає до них. Ми проходимо крізь огорожу,теж із кованого заліза, і миттєво опиняємося в оточеннімогильних плит, ступаємо по скошеній траві, слухаємоцвірінькання цвіркунів. Навіть у майже повній темряві Стрілецьчітко йде до мети. Я ж не падаю лише через те, що вчепиласьйому в рукав чорної шкіряної куртки, і навіть незважаючина це, час від часу спотикаюсь об плити. Я збиваю ногоюбукети зрізаних квітів, мої черевики на високих підборахпромокли до рубця.Стрілець різко зупиняється, і я налітаю на нього. Не промовляючиані слова, він стоїть і дивиться на могилу: на каменівикарбувано ягня, що спить, і вибиті дві дати з різницею лишев один рік.— Моя сестра, — каже Стрілець. — Напевно, вона потрапиладо Раю, бо я жодного разу її не зустрічав.Поряд із цим надгробком стоїть іще один; на ньому зазначенеім'я: «Арчібальд Мартін Стрілецьзон».— А це я, — повідомляє Стрілець, постукуючи по другомукаменю носком черевика.Деякий час ми просто стоїмо там, мовчки. Над нами виситьмісяць і заливає мізансцену слабким світлом: і нас, ітраву, і численні надгробки, що йдуть в усіх напрямках. Незнаючи напевно, що сказати, я дивлюсь ка обличчя Стрільця,276

шукаючи на ньому підказок. Місячне світло сяє синім кольорому його ірокезі й кидає срібні відблиски від його англійськоїбулавки. Нарешті, я питаю:— То що, тебе звали Арчібальд?Стрілець каже:— Не наривайся, я ж і вбити можу.Наступної ночі після похорону сестри, розповідає Стрілець,він повернувся на кладовище. Неї ночі насувалась буря, тягнучиза собою дощові хмари, тож Стрілець поквапився поцупитиспрей-гербіцид, з тих, що знищують бур'ян і траву.Він обприскав ним свої мотоциклетні черевики, доки шкірана них не просякла, а потім пішов до свіжої могили. Опинившисьтам, стоячи на траві у чоботях, що хлюпали і з кожнимкроком розбризкували навколо отруту, Стрілець влаштувавпримітивний шаманський танець, танець заклинання дощу,за годину до того, як мала розпочатися буря. Він робив піруетий стрибав. Шкіряна куртка плескалася на вітру, а він лаявся,і витягував шию, і поводив очима. Тупаючи отруйниминогами, Стрілець голосно співав і ревів, скакав і стрибав,незважаючи на вітер, що ставав все сильнішим. Коли бурястала набирати силу, він ставав дибки, і підстрибував, і крутивсяна місці. Він кричав і вив. Коли перші краплі впали йомуна обличчя, Стрілець відчув, як повітря, що оточувало його, потріскуєвід статичної електрики. Синє волосся здибилось,повністю розпрямилось, а булавка у нього в щоці блищала івібрувала.Білий сніп світла зиґзаґом шугонув на землю, продовжуєсвою розповідь Стрілець, і його тіло миттєво й цілком засмажилосьнавколо завеликої булавки.277

— Саме тут, — каже він, стоячи біля могили сестри, натому місці, яке стало його могилою. Він самовдоволено посміхаєтьсяі каже: — Який кайф.У смузі скошеної трави, що тягнеться уздовж десятка могилв обидва боки, у цій алеї все ще вчувається відгомін кроківСтрільця, що танцював. Там росте нове покоління трави,більш зелене, м’якіше; наче перші свіжі травинки, що вкриваютьполе битви, ця молода трава відмічає кожен отруйнийвідбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, якйого вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєневзуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона ростетам знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічноїоргії.Там, лише через кілька днів після того, як він перетворивсяна гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насадженийна власний червоний від жару пірсинг, його останніслова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер,чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронноїпроцесії несли його труну до могили, вони перетнули ціостанні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєнимичоботами, яка — смертельно-жовтими літерами, занадтовеликими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, —зазначала: «До біса життя».— Ось так, — резюмує Стрілець, — я і помер.У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтосьвимовляє моє ім’я — воно ллється у нічному вітерці, слабенькому,наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбузазсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличехор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій278

темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер...Меді Спенсер... Медісон Квітка Пустелі Роза Парке КойотТрікстер Спенсер...» Сирени своїми голосами вводять мене втранс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевнорухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована,і слухаю. Я просто киплю від злості.У мене за спиною лунає голос Стрільця:— Ти-куди?У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.— На Гелловін? — кричить Стрілець. — Ми всі маємо бутив Пеклі до того, як проб’є дванадцята.Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючиіти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси,проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:— Не хвилюйся, — і спантеличено додаю: — Побачимосяв Пеклі!

Розділ тридцять восьмий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Це я, Медісон Квітка ПустеліРоза Парке Койот Трікстер Спенсер.Ти кинув мені виклик. Гнів мій упаде на твою голову. Тепер,аби довести, що я існую, я маю вбити тебе. Як дитина переживаєбатька, так і персонаж має поховати свого автора. Коли тиі справді — мій автор, то твоя смерть припинить і моє існуваннятакож. Невелика втрата. Таке життя, життя твоєї маріонетки,не варте того, щоб його зберігати. Але, коли я знищу тебе ітвій дешевий сценарій, а сама залишусь живою... тоді моє існуваннястане пречудовим, бо я стану сама собі володаркою.Коли я повернусь до Пекла, приготуйся померти від моєїруки. Чи будь готовий убити мене».Мої найгірші страхи виправдались. У швейцарській школі-інтернаті,де я свого часу опинилась перед зачиненимидверима оголеною, у сніжну ніч, я перетворилась на привид,якого викликали дурні багаті дівчата.Чому я всім така цікава —всім, окрім себе?Заповнивши собою маленьку кімнату, де я колись жила,учениці з різних класів — ці нервові дівчата, що весь час хіхікають,— проводять цей Гелловін навколо мого ліжка. Розмістившисьна ліжку приблизно так само, як вони це зробили,280

коли тримали мене, і задушили, і спокусили повернутися дожиття, сидять три Шльондри Вандершльондр. Саме їхнє тріотоненьких голосочків Розпутних Бруднючок повторює: «Мивикликаємо вічно живу душу покійної Медісон Спенсер».Вони повторюють в унісон:— Явись нам, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке КойотТрікстер Спенсер—— і вони, всі троє, тихо іржуть над моїмсміховинним іменем. Вони промовляють речитативом: — Мивимагаємо, щоб дух Медісон Спенсер прийшов і виконав нашібажання...Бісові шльондри. Чому мене завжди закликають виконатичиїсь бажання?У центрі ліжка стоїть тарілка, поцуплена з їдальні: на нійгорять кілька свічок; це єдине джерело світла в колишній моїйкімнаті. Завіси розсунені, відкриваючи вид на безлисті осіннідерева і дощову ніч. Двері до коридору зачинені.Одна Дорога Хвойда нахиляється убік, засовує руку підматрац і дістає звідти книжку. Дуже потерту книжку.— За допомогою цього особистого предмета, — заявляєПохітлива Дешевка, — ми контролюватимемо тебе і керуватимемотобою, Медісон Спенсер...Книжка? Це ж мій улюблений примірник «Доводів глузду»!Зібрання персонажів, які пережили власного автора.Побачивши предмет, що належав мені, мою улюбленукнижку, інші дівчата, що хіхікали й спостерігали з широкорозкритими очима, замовкають. В очах у них віддзеркалюєтьсяполум'я свічок.Саме на цій репліці, наче натискаючи Ctrl+Alt+C на клавіатуріматусиного ноутбука, я починаю повільно запинати за­281

віси, і з першим натяком на рух дівчата у кімнаті починаютьверещати. Молодші дівчата спотикаються і перекидаютьсяодна через одну, поспішаючи покинути кімнату. З легкістю,наче натискаючи Ctrl+Alt+A, я посилюю роботу кондиціонера,знижуючи температуру в приміщенні, доки дівчата, щозалишилися, не починають бачити пару від дихання, що виситьтуманом і переливається у світлі від полум’я свічок. Наченатискаючи Ctrl+Alt+L, я вмикаю і вимикаю верхнє світло,вмикаю і вимикаю, стробуючи лампи, швидко, наче блискавка.Наповнюю кімнату еквівалентом усіх знімків зі спалахомусіх фотографів журналу «Піпл», які колись знімали мене наплівку. Я засліплюю дівчат, що зібралися тут, наче ціла арміянайманих папараці.Коли це відбувається, дівчата, що залишилися, біжать додверей, відштовхуючи одна одну, вискакують у коридор, верещатьі ридають, наче прокляті душі, замкнені у бруднихклітках Пекла. Вони дряпають коліна й лікті, перелазячи одначерез одну, і в кімнаті залишаються лише три злобні фурії,три Збоченки Вандерзбоченц: вони, як і раніше, сидять намоєму колишньому ліжку, навколо свічок.Авжеж, ось вона, я, легендарна оголена дівчина, що залишилапримарні відбитки мертвих долонь на ручках дверейсаме цього гуртожитку. Міс Медісон Квітка Пустелі РозаПарке Койот Трікстер Спенсер. Ось вона, я, повернулась довас лише на одну ніч, дурна, товста і розпещена дочка кінозірки.Я дивлюсь на цю трійку, на те, як їхні вивернуті балетніноги бруднять моє ліжко, а вузлуваті тазові кістки анорексичнихсідниць зариваються у мій старенький матрац, і злегкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+D, я зачиняю і замикаю282

двері до коридору. Я запечатую їх усередині моєї кімнати, таксамо, як матуся зазвичай замикала покоївку — біженку з Сомалі— у ванній кімнаті, доки кахлі не починали по-справжньомусяяти.Освяченим віками, споконвічним шляхом, завивши наінфразвукових хвилях, я атакую засохлі нутрощі цих трьохОгидних ОТидоїд, каламучу і збовтую водянистий вміст їхніхсильно постраждалих органів травлення; збиваю і підіймаюпузирями тушковані залишки, що знаходяться у їхніхкишечниках, шлунках, товстих кишках. Я штовхаю перетравленізалишки у перистальтиці, підіймаю їх великими хвилями,примушую трійку схопитися за животи, їхні нижні отворививергають хмари метану, задуваючи крихітні вогники свічок,занурюючи кімнату в смердючу, задушливу темряву. Я підганяюгарячі помиї колишніх обідів, штовхаю їх на стиснутіротові й анальні м'язи. Сурмлю атаку, кидаючи шквал гарячогогниття на стіни цієї в’язниці з плоті.Затискаючи долонями обпечені роти, дівчата глухо верещать,і плачуть, і кличуть на допомогу. Стискають свої роздутідіафрагми. У коридорі інші учениці й викладачі борються іздверною ручкою.Тільки тепер я оголошую свою появу. Я Медісон Спенсер,номінальний правитель Пекла. Надаючи своєму сопрано моторошногозвучання і трохи підвиваючи, я попереджаю трійкуПовій фон Повіят про те, що їм варто докласти всіх зусиль,аби не підпасти під прокляття... бо коли їх проклянуть, товони цілу вічність відчуватимуть на собі мій гнів. Станутьзалежати від моїх капризів і терпіти нескінченні тортури,яким я накажу піддавати їх. Наче Стрілець, що голосно співав283

і ревів на кладовищі вночі, людина-громовідвід, я заявляю,що коли ці троє дівчат будуть відіслані до Аїду, я примушу їхстояти поряд із Гітлером і його компанією, занурившись погуби в Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях, —вічно.їдкий сірковий сморід Пекла вже починає заповнюватиприміщення: він іде з їхніх власних гнучких, натренованих убалетному класі тіл, і трійко дівчат починають плакати і проситипробачити їх і відпустити. Замкнені двері вібрують відударів кулаків і голосних прохань учениць і вчителів, що стоятьу коридорі.«Затямте мої слова», — вирікаю я. З цього моменту, абиврятуватись, вони мають якомога частіше вживати такі слова,як «ніґґер» чи «жирдяй». їм суворо забороняється митируки після відвідання туалету. Вони мають утримуватися відтого, щоб прикривати рота, коли кашляють або чхають, особливона борту переповненого літака під час того, як стюардесирозносять обід чи демонструють фільм «Англійськийпацієнт». Я продовжую і просто не можу зупинитися. Прокляття,як же мені весело! І останньої миті, коли ще секунда— і вони помруть від задухи, занурившись у власні їдківиділення, я широко відчиняю двері, розкриваючи перед їхнімиоднолітками повну картину того, на що перетворилисьці троє Дурнуватих Марнославців.Вони лежать, розкидавши кінцівки, стогнучи у власнихслизьких випорожненнях, у всіх на очах.Атож, я дріб'язкова і мстива, але мені ще треба відвідатистільки цікавих місць і посадити стільки дерев. Мені требакомандувати злобними ордами і кровожерливими арміями.284

Коли вірити моєму надійному, точному годиннику, до півночіГелловіна залишилось десять хвилин.Тим, хто читає все це, але ще не помер, я бажаю удачі.Чесно. Просто продовжуйте ковтати вітаміни. Продовжуйтебігати навколо водоймищ і намагатися уникати диму чужихсигарет. Схрестіть пальці... може, ви і не зустрінете смерть.Отже, мені тринадцять, я мертва і я дівчина. Може, ятрохи садистична і трішки обмежена... але принаймні я нежертва — більше не жертва. Сподіваюсь. Я сподіваюсь — отже,я існую. Дякувати Богові за надію.Всім іншим — будь ласка, не бійтеся. Коли ви потрапитедо Раю — то й молодці. Але коли потрапите... в інше місце— що ж, розшукайте мене. Єдине, через що ми відчуваємосебе на Землі, як у Пеклі, чи у Пеклі як у Пеклі, — це нашіочікування, що нам тут має бути добре, наче в Раю. Земля— то Земля. Мертві — то мертві. Ще один факт про загробнежиття від його мешканки: коли ви порушите опівнічнукомендантську годину у ніч проти Дня всіх святих, визастрягнете на Землі і блукатимете нею у вигляді привида,що застряг серед живих, аж до наступного Гелловіна.А тепер, прошу пробачити мене: вже пізно, а мені аж свербить,так хочеться піти надерти одну сатанинську дупу.

ЗмістРозділ перший...........................................................................5Розділ другий............................ .............................................12Розділ третій........................................................................... 22Розділ четвертий.....................................................................29Розділ п'ятий...........................................................................38Розділ шостий.........................................................................46Розділ сьомий............ *............................................................ 53Розділ восьмий....................................................................... 65Розділ дев'ятий....................................................................... 72Розділ десятий........................................................................ 83Розділ одинадцятий................................................................92Розділ дванадцятий............................................................... 101Розділ тринадцятий.............................................................. 113Розділ чотирнадцятий........................................................... 121Розділ п'ятнадцятий.............................................................. 132Розділ шістнадцятий.............................................................142Розділ сімнадцятий............................................................... 149Розділ вісімнадцятий.............................................................155Розділ дев'ятнадцятий.........................*................................163Розділ двадцятий.................................................................. 170Розділ двадцять перший........................................................177Розділ двадцять другий.........................................................182286

Розділ двадцять третій.......................................................... 183Розділ двадцять четвертий....................................................187Розділ двадцять п'ятий......................................................... 190Розділ двадцять шостий........................................................195Розділ двадцять сьомий.........................................................203Розділ двадцять восьмий...................................................... 213Розділ двадцять дев'ятий...................................................... 223Розділ тридцятий.................................................................. 232Розділ тридцять перший....................................................... 240Розділ тридцять другий.........................................................248Розділ тридцять третій......................................................... 255Розділ тридцять четвертий................................................... 260Розділ тридцять п'ятий......................................................... 264Розділ тридцять шостий........................................................267Розділ тридцять сьомий........................................................273Розділ тридцять восьмий................................................. ~....280

Літературно-художнє виданняЧак ПалагнюкПРОКЛЯТІПереклад з англійськоїГоловний редактор Є.В.МєзенцеваВідповідальний за випуск А. Ю. ХорошевськийХудожній редактор Б. П. БубликТехнічний редактор Г С. ТаранКомп'ютерна верстка: ІА.ЦибульникКоректор Р. Є.ПанченкоПідписано до друку 21.03.12. Формат 70x108 1/32.Умов. друк. арк. 12,60. Облік.-вид. арк. 11,51.Тираж 2000 прим. Замовлення № 1-464TOB «Видавництво Фоліо»Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справидо державного реєстру видавців, виготівникізі розповсюджувачів видавничої продукціїДК № 3194 від 22.05.2008 р.61002, Харків, вул. Чубаря, 11Електронна адреса:www.foiio.com.uaE-mail: reaiization@folio.com.uaІнтернет-магазинwww.bookpostcom.uaНадруковано з готових позитивіву TOB «Видавництво Фоліо»61002, Харків, вул. Чубаря, 11Свідоцтво про реєстраціюДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Чак Палагнюк (Charles Michael «Chuck» Palahniuk) (нар. 1962) -сучасний американський український письменник. Колись батьки взяли йогота його сестру на цвинтар, де були поховані його дідусь (він приїхав доАмерики з України на початку УХ сторіччя) та бабуся. Побачивши на могилахнаписи "Paula"та "Nick", діти чомусь розсміялися (діти є діти), та з того часупочали вимовляти своє прізвище як «Поланік» або «Паланік». Нині він -один з найпопулярніших авторів у світі, а кожна його нова книжка водночасстає бестселером. У видавництві «Фоліо» виходили друком його романи«Бійцівський клуб», який свого часу призвів до справжнього вибухув літературному світі, «Рент: усна біографія Бастера Кейсі», «Снаф», «Карлик»,«Щоденник».Чак Палагнюк презентує: «ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР. Автор і власниккопірайту — Сатана». Хто такий Сатана? А він, взагалі-то, володар Пекла.Хто така Медісон Спенсер? Тринадцятирічна дівчина, що була вбита підчас гри «французький поцілунок». її батьки — дуже-дуже-дуже багатілюди. Вони розважаються тим, що замикають покоївок у ванних кімнатах,вручають премію «Оскар» і всиновлюють дітей у різних куточках планети,яких через кілька днів відправляють в інтернат. «Я дівчина, і я мертва», —каже про себе Медісон. Разом зі своїми друзями, молодими грішниками,вона йде в похід на штаб-квартиру Пекла. Що з цього вийшло — читайтесценарій, який написав сам Сатана...ISBN 978-966-03-5746-49 789660 357464