lexicon cosri - Ð§ÑÐ¸Ð²Ð¾

ББК 84 (4ЮГ0)П 12П 12Серія «Література»заснована у 2001 роціДрукується за виданням:Павич М. Хозарський словник:Роман-лексикон на 100 000 слів. — Львів: Класика, 1998.Павич М.Переклад з сербськоїОльги РосьХудожник-оформлювачJI. Д. Киркан-ОсиповаХозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів:Чоловічий примірник / Пер. з серб. О. Рось; Худож,-оформлювач Л. Д. Киркач-Осипова. — Харків: Фоліо,2006. — 351 с. — (Література).ISBN 966-03-3333-1.Мілорад Павич, поет, прозаїк, літературознавець, перекладач,народився у 1929 році в Белграді. Фахівець з історії сербської літературиXVII—XIX ст., сербського бароко та поезії символізму. Вінвикладав у багатьох європейських університетах (в Парижі, Відні,Фрайбурзі, Реґензбурзі, Белграді), переклав сербською Байрона іПушкіна, був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури.Всесвітню відомість Павичу приніс «Хозарський словник» — одинз найнезвичайніших творів світової літератури нашого часу, який критикиназвали комп’ютерною «Одіссеєю».У даному виданні представлений чоловічий примірник словника.ББК 84 (4ЮГО)© Ольга Рось, переклад українськоюмовою, 1998© Л. Д. Киркач-Осипова, художнєоформлення, 2004© Видавництво «Фоліо», марка серії,ISBN 966-03-3333-1 2004

LEXICONCOSRIContincnsCOLLOQUIUMSEU DISPUTATIONEMDE RELIGIONERcgicmonli BorussiaeexcudebattypographusloannesDaubmannusAnno1691Титульна сторінка первісного (знищ еного) Даубманусового видання«Хозарського словника» 1691 року (реконструкція)

НА ЦЬОМУ МІСЦІ ЛЕЖИТЬ ТОЙ ЧИТАЧ,ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ВІДКРИЄ ЦІЄЇ книги.ТУТ ВІН МЕРТВИЙ НАЗАВЖДИ.

LEXICON COSRI(СЛОВНИК СЛОВНИКІВ З ХОЗАРСЬКОГО ПИТАННЯ)РЕКОНСТРУКЦІЯ ПЕРВІСНОГОДАУБМАНУСОВОГО ВИДАННЯ 1691 РОКУ(ЗНИЩЕНОГО У 1692 РОЦІ) З ДОПОВНЕННЯМИДО НАЙНОВІШИХ ЧАСІВ

ЗМІСТПОПЕРЕДНІ ЗАУВАГИ1. З історії «Хозарського словника».......................................82. Будова словника...................................................................153. Як користуватися словником............................................194. Збережені уривки з передмови до знищеноговидання 1691 року (в перекладі з латини)..............................................................21СЛОВНИКИЧЕРВОНА КНИГА(християнські джерела з хозарського питання)....................25ЗЕЛЕНА КНИГА(ісламські джерела з хозарського питання)......................... 131ЖОВТА КНИГА(гебрейські джерела з хозарського питання).......................213APPENDIX ІОтець Теоктист Нікольський, упорядник першоговидання «Хозарського словника».......................................318APPENDIX IIВитяг із судового протоколу з показами свідківу справі про вбивство д-ра Абу-Кабира Муавії................340ЗАКЛЮЧНА П РИ М ІТ К А .............................................................................. 348ПОКАЗНИК СЛОВНИКОВИХ С Т А Т Е Й ............................................... 3507

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАГИДо видання другого,відновленого і доповненогоСучасний автор цієї книги запевняє читача в тому, що тойне помре від її прочитання, як це було з його попередником,читачем Хозарського словника 1691 року видання,коли ще книга мала свого першого автора. Те виданнявимагає деяких пояснень, однак, щоб це не тривало занадтодовго, лексикограф пропонує читачеві наступне:сам він почне писати ці зауваги перед вечерею, а читачнехай візьме їх до рук після обіду. В такий спосіб голодпримусить автора бути коротшим, а для ситого читачавступ не здаватиметься занадто довгим.1. З історії «Хозарського словника»Подія, описана у цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чив IX столітті нашої ери (або ж було декілька схожих подій);у науковій літературі цей предмет звичайно згадуєтьсяпід назвою «хозарської полеміки»*. Хозариу — незалежнеі могутнє плем’я, войовничий кочовий народ,що невідомо коли прийшов зі Сходу, гнаний якоюсьрозпеченою тишею, і в період з VII до X століття населявземлі між двома морями: Каспійським і Чорним*.* Огляд літератури про хозарів опубліковано у Нью-Йорку ( The Khazars, аbibliography, 1939); про історію хозарів двічі видавав монографії один росіянин,М. І. Артамонов (Ленінград, 1936 і 1962), а історію єврейськиххозарів опублікував у Прінстоні 1954 року D. М. Dunlop.8

Відомо, що вітрами, які їх нагнали, були вітри-самці, ті,що ніколи не носять дощів, вітри, на яких росте трава, івони носять її небом, мов бороду. В одному пізньомуміфологічному слов’янському джерелі згадується Козячеморе, що можна було б розуміти так, ніби якесь моремало назву Хозарського, бо слов’яни називали хозарівкозарами. Відомо також, що хозари заснували між двомаморями могутнє царство, де сповідували невідому насьогодні релігію. Хозарські жінки після смерті чоловіків,що загинули в бою, шили подушки для зберігання сліз,пролитих над померлими. Хозари увійшли в історію,почавши війни з арабами і уклавши союз з візантійськимімператором Іраклієм у 627 році, проте їхнє походженнязалишилось невідомим, так само як немає й жодних слідів,що вказували б на те, під яким іменем і серед якихнародів слід шукати хозарів сьогодні. Після них залишилосьодне поховання на Дунаї, про яке не відомо достеменно,чи справді воно хозарське, і величезна кількістьключів, які замість голівок мали срібні чи золоті трикутнімонети — Даубманус" вважає, що відливали їх хозари.З історичної сцени хозари зникли разом зі своєю державоюневдовзі після події, про яку йтиме тут найбільшемови, — після навернення зі своєї первісної, не відомоїнам віри, в одне (знову ж таки, не знаємо в яке) з трьохвідомих і для минулого, і для теперішнього часу віросповідань— в єврейське, ісламське чи християнське. Інакшекажучи, відразу після прийняття нової віри наставрозпад хозарського царства. Один із руських полководцівX століття, князь Святослав, не сходячи з коня, з’ївхозарське царство, мов яблуко. Хозарську столицю в устіВолги на Каспійському морі руси зруйнували у 943 році,не лягаючи спати вісім ночей, а між 965 і 970 роками9

знищили й хозарську державу. Очевидці писали, що тінівід домів хозарської столиці ще довго не хотіли зникати,хоча самі доми вже давно були зруйновані. Стояли на вітріі у водах Волги. За однією з руських хронік XII століття,уже в 1083 році Олег носив титул архонта Хозарії, але втой час, тобто в XII столітті, на території колишньої хозарськоїдержави вже жив інший народ — кумани. Матеріальнізалишки хозарської культури дуже бідні. Жоднихтекстів — приватних чи офіційних — не знайдено,не залишилося сліду ні від хозарських книжок, про якізгадує Халеві*, ні від їхньої мови, хоча Кирило^ й пише,що свою віру вони сповідували по-хозарськи. Єдинаспоруда, знайдена під час розкопок у Суварі, на територіїколишньої хозарської держави, є швидше болгарською,ніж хозарською. Нічого суттєвого не знайшли й підчас пошуків на території Саркелу — навіть слідів місцевоїфортеці, про яку відомо, що вона була збудована візантійцямидля хозарських потреб. Після занепаду державипро хозарів ледве що й згадують. В X столітті одинз угорських вельмож запрошував їх оселитися на йогоземлях. 1117 року якісь хозари прибули в Київ до князяВолодимира Мономаха. В Пресбургу в 1309 році католикамбуло заборонено одружуватися з хозарами, а в1346 році папа підтвердив цю заборону. Оце майже й усе.Згаданий акт навернення, який став вирішальним для доліхозарської держави, відбувався наступним чином. Якпишуть древні хроніки, хозарський володар — кагану —побачив сон і звернувся до трьох філософів з різнихземель, щоб той сон йому пояснили. Справа була настількиважливою для хозарської держави, що каганвирішив перейти разом зі своїм народом у віру тогомудреця, чиє тлумачення сну буде найкращим. Деякі10

джерела стверджують, що того дня, коли каган прийнявтаке рішення, відмерло йому волосся на голові, і вінпро це знав, та все-таки щось змушувало його йти далі.Так у літній резиденції кагана зійшлися один ісламський,один єврейський і один християнський місіонер,один дервіш, один рабин і один монах. Кожен із нихотримав у дарунок від кагана ніж, вирізаний зі солі, іпоєдинок почався. Точки зору трьох мудреців, їхні докази,вибудовані на постулатах трьох різних релігій,особи місіонерів і результат «хозарської полеміки» привернуливелику увагу і викликали ряд протилежних судженьпро саму подію та її наслідки, про переможців іпереможених у цій полеміці; протягом віків посвятилиїм безліч досліджень єврейські, християнські та ісламськіджерела. Все це продовжується ще й дотепер, хочахозарів давно вже немає. Десь у XVII столітті зацікавленняхозарським питанням несподівано знову зросло,величезний матеріал попередніх хозарських студій бувсистематизований і виданий в 1691 році у Борусії (Пруссії).Були досліджені екземпляри трикутних монет, іменазі старих перстенів, зображення з соляних глечиків,дипломатична кореспонденція, портрети письменників,з яких відчитувались назви усіх книг, зображенихна другому плані, таємні донесення, заповіти, голосичорноморських папуг, котрі, як вважалося, розмовлялизниклою хозарською мовою, картини зі сценами музикування,з яких розшифровувались музичні записи,накреслені в нотних зошитах, і навіть одна людськататуйована шкіра, не згадуючи вже про архівні матеріаливізантійського, гебрейського і арабського походження.Одним словом, до уваги було взято усе те, що уявалюдини XVII століття могла приручити й поставити собі11

на службу. І все це помістилося під палітуркою одногословника. Обґрунтування того зросту зацікавлення, щовиникло в XVII столітті, тобто через тисячу років післязгаданої події, залишив один хроніст у таких дещо незрозумілихсловах: «Кожен з нас випускає свою думкуна прогулянку поперед себе, як мавпу на мотузі. Количитаєш, завжди маєш дві такі мавпи: одну свою і однучужу. Чи й гірше того — одну мавпу і одну гієну. Глядитоді добре, кому що даєш їсти. Бо гієна не їсть того, щоїсть мавпа...»Як би там не було, у згаданому вже 1691 році друкар якогосьпольського словника, Joannes Daubmannus0 (чи йогонаступник з тим самим іменем) видав усю зібрану інформаціюз хозарського питання у формі, що єдина дозволялаохопити усе це різнобарвне чтиво, яке ті, що носятьпера за вухами і перетворюють роти в каламарі, збиралиі губили століттями. Праця була видана у формі словникапро хозарів під назвою Lexicon Cosri. За одною (християнською)версією, текст книги був продиктованийвидавцеві якимось монахом на ім’я Теоктист НікольськийА,який раніше, на полі бою австрійських і турецькихвійськ, знайшов і вивчив напам’ять матеріали різногопоходження про хозарів. Тому Даубманусове виданняз’явилось поділеним на три словники: на окремий глосарійісламських джерел про хозарське питання, на алефбетарданих, почерпнутих з гебрейських документів іпереказів, і на третій словник, в якому за основу були взятіхристиянські матеріали про хозарське питання. Це виданняДаубмануса — словник словників про хозарськецарство — мало незвичайну долю.Серед тих 500 примірників першого словника про хозарівДаубманус надрукував один примірник отруйною ти-12

пографською фарбою. У парі з цим отруєним примірником,що закривався на позолочену застібку, йшовше один контрольний примірник того ж лексикону зісрібним замком. Інквізиція 1692 року знищила всі примірникиДаубманусового видання, і в обігу залишивсялише той отруєний примірник, якому пощастило уникнутипильного ока цензури, та ще допоміжний екземплярзі срібною застібкою, що був при ньому. В такийспосіб були покарані всі непокірні, які наважувалисячитати*заборонений словник. Кожен, хто відкривавкнигу, швидко ціпенів, настромлений на власне серце,як на шпичку. Читач помирав якраз на дев’ятій сторінці,біля слів: Verbum саго factum est (Слово стане плоттю).Контрольний примірник давав можливість передбачатимомент приходу смерті, якщо його читалиодночасно з отруйним. У цьому контрольному екземплярібула примітка: «Якщо ви прокидаєтесь і у вас нічогоне болить, знайте, що ви вже не на цьому світі».З документів судового процесу за спадщину сім’ї Дорфмер,яка жила в XVIII столітті, видно, що «золотий»(отруєний) примірник переходив у цій прусській родиніз покоління в покоління: найстаршому синові діставаласяполовина книжки, а іншим дітям —по четвертинічи й того менше, якщо їх було більше. До кожноїчастини книги додавалися ще й інші частини спадщиниДорфмер: сади, левади, поля, хати й ставки, худоба,і тому довго ще смерть людей не ставили в залежністьвід читання книги. Якось, коли впала засуха, а моровицяскосила худобу, хтось сказав хатнім, що кожна книга,як і кожна дівчина, може стати Марою; тоді дух їїможе виходити у світ, сіяти пошесть і морити все навкруги.Тому в застібку книги треба покласти невелич-13

кий дерев’яний хрестик, схожий на тих, що їх кладутьна уста дівчатам, які стали Марами, щоб їхній дух непокидав тіла і не морочив людей. Так зробили і з Хозарськимсловником: на його застібку, як на уста, поставилихрест, але стихія розійшлася ще більше, домашністали задихатися вві сні і помирати. Тоді вони пішлидо священика, розповіли йому все як є, і того дня, коливін зняв хреста з книжки, моровиця відразу припинилася.Тоді він сказав їм: остерігайтеся в майбутньому ініколи не ставте хреста на замок отак, як зараз, колидух знаходиться поза книгою. Бо тоді від хресного страхувін не може повернутися в книгу і виробляє різну чудасіюй шкоду. Так позолочена застібка була замкнена, іХозарський словник десятки років пролежав на книжковійполиці без вжитку. Ночами з тої полиці було чутнонезвичний шум, який виходив зі словника Даубмануса,а певні щоденникові записи, написані в той час у Львові,кажуть про те, що в лексикон Даубмануса був вбудованийпісковий годинник, зроблений якимось Нехамою,знавцем Зогара, здатним говорити і писати одночасно.Той Нехама, крім цього, стверджував, що на власнійруці він відчитав приголосний Хе своєї гебрейської мови,а у літері Вав — свою чоловічу душу. Клепсидра, якувін вставив у оправу книги, була невидимою, але підчас читання в повній тиші можна було почути, як течепісок. Коли пісок переставав текти, книгу необхіднобуло перевернути й продовжити читати у зворотномупорядку, від кінця до початку, і тоді її таємний зміствідкривався. В той же час інші записи говорять про те,що рабини не схвалювали тої уваги, яку їхній одноплемінниквиявив до Хозарського словника, і книга час відчасу ставала об’єктом нападок вчених мужів з єврей-14

ського оточення. Цікаво, що рабини не мали зауваженьщодо правовірності гебрейських джерел словника, —вони лише не могли погодитись з аргументами іншихджерел. Нарешті, слід сказати про те, що Lexicon Cosriне мав щастя і в Іспанії: там, у мавританському ісламськомусередовищі, «срібний екземпляр» був забороненийна період 800 років, і оскільки час той ще не минув,заборона й далі залишається в силі. Поясненнятаких дій можна шукати в тому факті, що в тогочаснійІспанії ще траплялися сім’ї хозарського походження.Документи повідомляють, що ті «останні хозари» малиодну незвичну традицію. Тих, з ким заходила в них ворожнеча,вони за всяку ціну намагалися облаяти й проклястипід час їхнього сну, пильнуючи одночасно затим, щоб не розбудити своїх ворогів лайкою чи прокльоном.Очевидно, вони вважали, що таке прокляттяє сильнішим і діє швидше, аніж те, що зісилається нанедруга, коли він не спить. В такий спосіб — пишеДаубманус — хозарські жінки проклинали ще ОлександаМакедонського, і це повідомлення узгоджується зі свідченнямиПсевдокалістена про те, що хозари належалидо народів, підкорених Олександром Великим.2. Будова словникаСьогодні неможливо встановити, як виглядав Хозарськийсловник Даубмануса 1691 року видання, оскільки єдинізбережені його примірники — отруйний і срібний (допоміжний)— були знищені кожен на своєму кінці землі.Згідно з одним джерелом, золотий примірник бувзнищений зовсім негідним способом. Його останнімвласником був якийсь старий із сім’ї Дорфмер, якийпрославився тим, що хорошу шаблю чув на звук, як15

дзвін. Він ніколи не читав книжок і говорив: «У мої очісвітло відкладає яйця, як муха личинки в рани. Відомо,що з того вилупиться». Старому шкодили жири, і вінщодня крадькома опускав по одній сторінці Хозарськогословника в свою миску з юшкою, щоби зібрати тлущ,а потім той замащений папір викидав. Поки домашніщось помітили, Lexicon Cosri вже було цілком подерто.У тих же записах говориться, що книга була прикрашенаілюстраціями, які дід не використав, бо вони псувалисмак юшки. Ті ілюстровані сторінки — єдине, щозбереглося від словника; можливо, що їх і можна булоб сьогодні розшукати, якщо взагалі можливо знайти міжслідами якоїсь стежки той перший слід, за яким прийшлиусі інші. Припускають, що одним примірникомабо пізнішим переписом Хозарського словника володівякийсь професор орієнталістики й археології середніхвіків д-р Ісайло Сук*, але після його смерті не булознайдено нічого схожого. Тому від словника, виданогоДаубманусом, до нас дійшли тільки уривки, як від снузалишається тільки пісок в очах.Ті уривки наведені в працях, які полемізують з авторомчи авторами Хозарського словника, і вони переконливодоводять (як уже згадувалось вище), що видання Даубманусабуло своєрідною хозарською енциклопедією,збірником біографій чи житій осіб, котрі в який-небудьспосіб перелетіли, мов птах через кімнату, крізь небохозарського царства. Vitae sanctorum всіх осіб, котрібрали участь у хозарській полеміці, в записуванні їїматеріалів та їх дослідженні протягом століть, склалиоснову книги, поділеної на три частини.Така структура Даубманусового словника, складеного згебрейських, ісламських і християнських джерел про16

навернення хозарів, була прийнята за основу і цьогодругого видання. Взятися за цю роботу, всупереч непереборнимтруднощам, зумовленим бідністю джерел,лексикограф зважився тільки після того, як прочитавнаступне речення з хозарського лексикону: «Сон — тодиявольський сад, і усі сни на світі вже давно відіснилися.Сьогодні вони лише міняються місцями з такоюж використаною й заношеною явою, ніби металеві гроші,які переходять з кредитними розписками туди йназад, з рук в руки...» У такому світі, чи, краще б сказати,в такій миті того світу, подібне зобов’язання справдіможе бути прийнятим.Одночасно треба пам’ятати про наступне. Видавець цьогодругого видання Хозарського словника повністю свідомийтого, що Даубманусовий матеріал з XVII століттяне є достовірним, що він міфічний настільки, наскількице взагалі є можливим, що він являє собою щосьтаке, як обід уві сні, і розташований у мереживі різнихстарих помилок. Та все ж, увесь цей матеріал пропонуєтьсятут читачеві, оскільки словник цей не займаєтьсяхозарами як такими, а є лише спробою реконструкціїзнищеного Даубманусового видання. Тому сучасні відомостіпро хозарів використовувались тут лише якнеминучі й необхідні доповнення до збережених уривківз утраченого першоджерела.Треба звернути увагу й на те, що тут, зі зрозумілих причин,не могли бути збереженими порядок слів і алфавіт Даубманусовогословника, в якому використовувались триписьма і три мови — грецька, гебрейська та арабська, адати наводились за тими трьома хронологіями, які діютьу календарях трьох згаданих середовищ. Тут усі дати зведенідо єдиного календаря, а матеріал, поданий Даубма-77

нусом, перекладений з трьох мов на одну єдину; зрозуміло,отже, що у виданні XVII століття усі слова булирозміщені в іншому порядку, а в кожному з трьох словників(гебрейському, арабському і грецькому) одна й та жсама стаття займала різне місце, бо в різних азбуках буквирозміщені в різному порядку, книги гортаються урізні сторони, а головні актори у театрах виходять насцену з різних боків. Зрештою, ця книга так само змінюваласяб під час будь-якого перекладу на будь-яку іншумову, бо матеріал цього словника про хозарів у кожніймові і в кожному письмі неминуче укладався б щоразупо-іншому, через що слова з’являлися б кожного разу нановому місці, а імена набували б нової ієрархії. Такі важливістатті Даубманусового видання, як святий Кирило1*,Юда Халеві* або Юсуф Масуді0 чи інші стоять не на тихмісцях, на яких стояли в першому виданні Хозарськогословника. Це, зрозуміло, є головним недоліком сучасноїверсії у порівнянні з виданням Даубмануса, бо тільки той,хто може прочитати книгу в правильному порядку, знає,як заново створити світ. Оскільки ж той порядок слів, щовжитий у Даубмануса, зберегти було неможливо, довелосяпіти вже згаданим шляхом.Зрештою, всі ці недоліки не повинні розцінюватись якнепоправні втрати: читач, який умів з порядку словниковихстатей відчитати потаємний зміст книги, давновже зник, а сучасна читацька аудиторія вважає, що питанняуяви належить виключно до компетенції автора,і її ця проблема взагалі не стосується. Особливо, колимова йде про якийсь словник. Такому читачеві не потрібной клепсидри в книзі, яка нагадує, коли требазмінити спосіб читання, бо сучасний читач способучитання не змінює ніколи.18

3. Як користуватися словникомНезважаючи на всі перешкоди, ця книга зберегла деякіпозитивні якості первісного Даубманусового видання.Вона теж може читатися безліччю способів. Це — відкритакнига, яку можна закрити, а потім взятися дописуватиїї знову: маючи свого колишнього і теперішньоголексикографів, у майбутньому вона може зустрітинових авторів, продовжувачів і дописувачів. У ній є словниковістатті, конкорданції і натяки, як у святих книгахчи кросвордах, а всі імена й поняття, помічені маленькимзнаком хреста, півмісяця, зірки Давида чи щеіншим символом, слід шукати у відповідному словникуцього словника, де написано про них більш докладно.Тобто, слова з позначкою^ — слід шукати в Червоній книзі цього словника(християнські джерела з хозарського питання)0 — слід шукати в Зеленій книзі цього словника(ісламські джерела з хозарського питання)* — слід шукати у Жовтій книзі цього словника(гебрейські джерела з хозарського питання).Статті, помічені знаком «г», можна відшукати у всіх трьохсловниках, а ті, що мають знак «А», — у кінці книги, вAppendix-і І.Таким чином, читач може поводитись з цією книгою так,як йому буде найзручніше. Одні шукатимуть в ній, як убудь-якому іншому словнику, окреме слово чи ім’я, щобуде цікавити їх саме в цю хвилину, а інші розглядатимутькнигу як матеріал, який потрібно прочитати весь,від початку до кінця, разом, щоб вималювалась єдинакартина хозарського питання і пов’язаних з ним подій,осіб і речей. Книгу можна гортати справа наліво, абозліва направо, як найчастіше й гортався лексикон, ви19

даний у Пруссії (гебрейські та арабські джерела). Трикниги цього словника —- жовту, червону і зелену —можна читати в довільному порядку, починаючи з тої,на якій розкриється словник. Тому цілком ймовірно,що у виданні XVII століття кожна книга мала окремуоправу, чого тут немає з технічних причин. Хозарськийсловник можна читати і по діагоналі, щоб отримати перерізусіх трьох розділів — ісламського, християнськогоі гебрейського. При цьому способі користування словникомнайдоцільніше було б іти по трійках: чи товідбираючи статті з позначкою «v», які є у всіх трьохкнигах (статті Атех, каган, хозарська полеміка або хозари),чи вибираючи по три різні особи, пов’язані однаковоюмісією в історії хозарського питання. Так, наприклад,під час читання можуть об’єднатися в однеціле статті з трьох різних книг, у яких іде мова проучасників хозарської полеміки (Сангарі, Кирило, ІбнКора), про її хроністів (Бекрі, Методій, Халеві), про дослідниківхозарського питання в XVII (Коен, Масуді,Бранковин) чи у XX столітті ( Сук, Муавія, Шульц). Звичайно,говорячи про трійки, не можна випустити з увагитих осіб, що походять з трьох видів пекла — ісламського,гебрейського і християнського (Євфросинія Лукаревич,Севаст, Акшані). їхній шлях до цієї книги був найдовшим.Втім, нехай читача не лякають усі ці докладні пояснення.Він зі спокійною совістю може перескочити через них іпочинати читати так, як їсть, користуючись правимоком, як виделкою, лівим — як ножем, а кості кидаючиза спину. І цього буде досить. Правду кажучи, можейого спіткати та ж сама доля, що й Масуді, одного завторів цього словника, який заблудився в чужих снах,20

так ніколи й не знайшовши дороги назад; так і читачможе збитися зі шляху і загубитись між словами цієїкниги. Тоді залишиться йому єдиний вихід: повернутивід середини у будь-яку сторону, прокладаючи своювласну стежку. Він може йти крізь книгу, як через ліс, —від знаку до знаку, орієнтуючись на зорі, місяць і хрест.А іншим разом він може читати її так, як літає птахаканя — тільки у четвер; або, якщо захоче, може розібратиі знов зібрати її по-новому безліч разів, як підчас гри в мадярські кості. Жодна хронологія тут нешанується і не використовується. Саме так кожен читачсам укладе для себе свою книгу, зібравши її в єдинеціле, як в грі у доміно чи в карти, і з цього словникавін, як із дзеркала, візьме рівно стільки, скільки у ньогоі вкладе, бо, як написано на одній зі сторінок цьоголексикону, з істини не можна вийняти більше, ніж унеї покладеш. Зрештою, книга ніколи не повинна бутипрочитана вся; з неї можна взяти лиш половину чипросто якусь частину, й на тому зупинитися, як зі словникаминайчастіше й роблять. Чим більше шукаєш,тим більше і знаходиш, отож щасливому дослідниковівідкриються усі зв’язки між іменами цього словника.А інше — для інших.4. Збережені уривки з передмови до знищеноговидання 1691 року(в перекладі з латини)1. Автор радить читачеві не братись до цієї книги без крайньоїпотреби. Якщо ж він все-таки торкнеться до неї,нехай це буде того дня, коли він відчує, що його розумі увага сягають глибше, ніж звичайно, і читає нехайтак, як обіймає гарячка чи лихоманка — хвороба, що21

перескакує через кожен другий день і трясе лиш пожіночих днях тижня...2. Уявіть собі двох людей, які тримають на арканах спійманупуму. Якщо вони захочуть наблизитись одне доодного, мотузки послабляться і пума відразу ж нападе.Тільки тоді, коли вони будуть натягувати аркани одночасно,пума буде знаходитись від них на однаковій відстані.Тому, хто читає, і тому, хто пише, так важко наблизитисьодин до одного через те, що між ними,затягнута шнурами, стоїть єдина думка, яку вони смикаютькожен у свій бік. Якби ми запитали в цієї пуми,чи то пак у думки, що вона мислить про тих двох, топочули б, що на кінцях мотузів стоять ті, які за здобичвважають когось, кого з’їсти не можуть...8. Стережися, брате мій, лестити надмірно і схилятисяпонизно перед людьми, що мають владу в персні і силунад посвистом шаблі. Біля них завжди удосталь тих,хто служить їм не з доброї волі і щирого серця, але зповинності. А повинність сю мають, бо носять бджолуна капелюсі, а чи думку під полою, бо спіймані на переступі,та й спокутують його нині, і свобода їхня — намотузі, і готові вони на все. Ті ж, угорі, що владарюютьнад всіма, добре се знають і користують. Гляди ж, брате,щоби й тебе, ні винного, ні грішного, не поставилимежи такими. А так воно і буде, як станеш їх занадтовихваляти і лестити їм, мов увесь той люд. Впишутьтебе межи тих злодіїв і грішників, і скажуть, що й ти —один із них, з більмом на оці, і все, що робиш — не відщирого серця а чи віри, але з повинності, щоб покаятисьза свій переступ. А таких людей ніхто не шанує, їхлиш пхають ногами, як шолудивих псів, а чи штовхаютьна діла, які схожі на ті, що вже вдіяні ними...22

9. Що ж вас, авторів, стосується, то пам’ятайте завждипро наступне: читач — як балаганний кінь, якого необхіднопривчити до того, шо після кожного успішновиконаного завдання чекатиме на нього грудка цукру внагороду. Коли того цукру не стане, і з завдання нічогоне вийде. Що ж стосується рецензентів і критиків, товони як обдурені чоловіки: завжди дізнаються про новинуостанніми...

LEXICON COSRICONTINENSCOLLOQUIUM SEUDISPUTATIONEMDE RELIGIONE

ЧЕРВОНА КНИГАХристиянські джерелаз хозарського питання

ATEXV(IX століття) — хозарська царівна, чия участь у полеміцінавколо хрещення хозарів була вирішальною. Їїім’я тлумачиться як назва чотирьох станів свідомості ухозарів*. По ночах на кожній повіці вона носила одну написанубукву, схожу на тих, що їх пишуть на повікахконям перед перегонами. То були букви із забороненоїхозарської азбуки, кожен знак якої убиває відразу післяпрочитання. Писали їх сліпці, а зранку, до вмивання, служкицарівни ходили біля неї зажмурені. Так вона ставалазахищена від ворогів уві сні. А для хозарів то був часнайбільшої беззахисності. Атех славилася своєю вродоюй побожністю, букви на її повіках личили їй досконало,а на її столі завжди стояло сім сортів солі, і, перш ніж з’їстишматок риби, вона вмочала пальці щоразу в іншу сіль.То була її молитва. Кажуть про неї, що так, як сім сортівсолі, мала вона й сім облич. За одним переказом, вонащоранку брала дзеркало й сідала малювати: якийсь рабчи рабиня, завжди новий чи нова, приходили до неї позувати.А вона щоразу робила зі свого обличчя якесь нове,не бачене раніше. За іншими розповідями, Атех зовсімне була вродливою, але, вправляючи своє обличчя переддзеркалом, вона навчила його прибирати такого виразуі розташовувати свої риси так, що воно починало здаватисьгарним. Та набута краса вимагала від неї величезнихфізичних зусиль, і щойно царівна залишалась сама іпокидала свої зусилля, краса її розсипалась, як її сіль.У кожному разі, в IX столітті один ромейський (візантійський)цісар назвав «хозарським лицем» відомого філософаі патріарха Фотія, що могло означати або родиннізв’язки патріарха з хозарами, або лицемірство.За Даубманусом*, не вірно ані перше, ані друге. Хозарськимлицем називалось уміння всіх хозарів, а отже, і26

царівни Атех, щоранку прокидатись кимось іншим, іззовсім новим і незнайомим обличчям, через що навітьнайближчі родичі мали мороку з упізнаванням. У тойже час мандрівники говорять, що всі хозарські лицязавжди однакові й незмінні, через що вони мають чималітруднощі та непорозуміння. Так чи інакше, а виходитьна одне і означає, що хозарським лицем називаєтьсяте, яке тяжко пам’ятати. Завдяки цьому стаєзрозумілою легенда, яка каже, що царівна Атех малаінше, лице для кожного учасника хозарської полемікиуна кагановому дворі, а цілком можливо й таке, що існувалотри царівни Атех — одна для ісламського, другадля християнського і третя для гебрейського місіонераі тлумача снів. А проте залишається фактом, що її присутністьна хозарському дворі не згадується в тогочасномухристиянському джерелі, написаному по-грецькиі перекладеному на слов’янську мову (Житіє КостянтинаСолунського — святого Кирила*), хоча, якщо віритиХозарському словнику, деякий час у грецьких і слов’янськихмонаших колах існувало щось схоже на культцарівни Атех. Той культ бере свій початок з притчі проте, що в згаданій полеміці царівна Атех перевершилагебрейського теолога і разом з каганому перейшла вхристиянство — про останнього, знову ж таки, не відомо,був він їй батьком, чоловіком чи братом. У грецькомуперекладі збереглися дві молитви царівни Атех,які ніколи не були канонізованими, але у Даубманусавони наведені як Отче наш і Радуйся, Маріє!хозарськоїцарівни. Перша з тих двох молитв виглядає так:На нашому човні, мій отче, наче мурахи бігають люди:вранці я помила його своїм волоссям, і зараз вони повзаютьпо чистих щоглах і стягують у свій мурашник27

зелені вітрила, немов солодке виноградне листя; стерничийміряється силою з кормою, щоб перекинути їїсобі на плечі, як дичину і харч для наступного тижня;найслабші тягнуть за солоні шнури й зникають разомз ними у череві нашої плавучої оселі. І тільки ти, мійотче, не маєш права на їхній рід голоду. У тому поглинаннібистроти тобі, моє серце, що єдине є моїм отцем,належить найбистріша частина. Ти годуєшся розірванимвітром.Друга молитва царівни Атех ніби пояснює історію її хозарськоголиця:Я вивчила напам \ять життя своєї матері і, ніби роль втеатрі, щоранку в один і той же час виконую ту рольперед дзеркалом. Так іде з дня у день, роками. Я роблюце, вбираючись у материні сукні, тримаючи її віяло ізачісуючись так, як і вона, і моя вкладена на головікоса нагадує тоді вовняну шапку. Я граю її роль і передіншими, і навіть у ліжку свого коханого. У хвилинипристрасті мене й немає більше — то вже не я, а лишвона. Бо тоді я так вміло виконую її роль, що мояпристрасть зникає, а залишається лише її. Се значить,що вона давно украла всі мої дотики кохання.Проте, я не корю її, бо знаю, що й вона також булаколись окрадена так своєю матір ую, як зараз я. Якщотепер хтось запитає в мене, навіщо стільки гри, я відповім:збираюсь народитись ще раз, лише тепер — укращий спосіб...Про царівну Атех відомо, що їй було відмовлено у правіна смерть. Втім, існує згадка про один запис, вирізанийна руків’ї прикрашеного дрібними дірочками ножа,в якому говориться про її смерть. Ту одиноку і непевнупритчу наводить Даубманус*, але не як розповідь про28

смерть царівни Атех, а лише як легенду про той єдинийспосіб, у який вона могла б померти, якби її смертьвзагалі була можливою. Як від вина не сивіє волосся,так і від цієї притчі не буде шкоди. У ній пише:Швидке і повільне дзеркалоОдної весни царівна Атех сказала:— Звикла я до своїх думок, як до своїх убрань. Вони завждиодні й ті ж самі, і бачу я їх скрізь, навіть на роздоріжжях.Найгірше ж те, що з них уже не йде жоднадорога.Щоб якось розважити царівну, її слуги принесли їй двадзеркала. Вони не надто відрізнялись від усіх іншиххозарських дзеркал. Обидва були зроблені з ґлянцованоїсолі, проте одне з них було швидке, а друге — повільне.Все те, що швидке забирало в майбутнього, відображаючипозичений світ, друге, повільне, поверталона своє місце і гасило борг першого, бо спізнювалосьщодо дійсності рівно настільки, наскільки те перше їївипереджувало. Коли до кімнати царівни Атех унеслидзеркала, вона ще лежала в постелі і букви з її повік щене були змиті. В дзеркалах вона побачила себе з заплющенимиповіками і відразу ж померла. Не стало її міждвома помахами вій, чи, кажучи точніше, вона впершепрочитала зі своїх повік букви, що вбивають, бо попередньоїі наступної миті кліпнула, і дзеркала відобразилице. Вона померла, знищена одночасно буквами зминулого і майбутнього.ВРАНКОВИЧ АВРАМ (1651 — 1689) — один з авторів цієїкниги. Відомий як наємний дипломат в Едірне і у Портів Царгороді, воєначальник у австро-турецьких вій29

нах, енциклопедист і ерудит. Величальний портретБранковича був написаний на стіні храму святої Параскевиу Купинику, збудованому на кошти Бранковичів.На портреті він зображений разом зі своєю ріднею,як подає на шаблі щойно збудований храм святої П ’ятницісвоїй прапрабабі, сербській деспоти ці і святій, преподобнійматері Ангеліні.Джерела: Відомості про Лврама Бранковича розкидані по донесенняхавстрійських інформаторів, зокрема в повідомленнях,підготованих для принца Баденського і генерала Ветераніодним із писарів Бранковича — Никоном Севастом * Певнуувагу до Лврама Бранковича виявив у своїй волоській хроніці ів розгорнутих сербських хроніках його родич, граф ДжорджеБранкович (1645—1711); на жаль, саме ті частини, у яких згадуєтьсяпро нього, на сьогодні втрачені. Останні дні Бранковичаописані його слугою, майстром шабля ного бою АверкіємСкілою*. Хронологія життя і діянь Бранковича стає зрозумілішоюзавдяки писаній сповіді, відправленій печському патріархудругим писарем Аврама Бранковича — ТеоктистомНікольськимАіз Польщі, та ще завдяки одній житійній іконіпро чуда святого Іллі-пророка: кожну сцену із життя свогосвятого Бранкович проживав відповідними вчинками у своємужитті, залишаючи про це записи на звороті ікони.«Аврам Бранкович походить із родини, що після падіннясербського царства і приходу до влади турецької династіїпокинула південь і перейшла на придунайські землі»,— сповіщається у таємному донесенні, відправленомуНиконом Севастом до віденського двору. —«Члени тієї родини були захоплені рухом за відселенняіз земель, що перебували під владою турків, і в XVI століттіпереселилися у Липову в Єнополі. Відтоді про ердельськихБранковичів кажуть, що вони брешуть поволоськи,мовчать по-грецьки, рахують по-цинцарськи,ЗО

у церкві співають по-руськи, найбільше мудрості мають,коли говорять по-турецьки, і тільки тоді, колихочуть убити, промовляють своєю рідною — сербськоюмовою. Вони — вихідці із західної Герцеговини, з містечкаКореничі, що лежить в околицях Требинє, недалековід Ластви у Горніх Полицях, звідки й походитьїхнє друге прізвище — Кореничі. З часу свого переселенняу Ердель Бранковичі користуються великою повагоюі вже двісті років п’ють найкраще вино у Волощині,про яке кажуть, що ним і краплею вп’єшся.Колись, на межі двох століть і двох держав — угорськоїі турецької — рід Бранковичів славився у військовихдіях, а тепер вони подарували своїм землям уздовж рікиМориш, у Єнополі, Липовій і Панкоті цілий ряд визначнихслужителів церкви. Мойсей Бранкович, відомийяк єпископ Матей, був митрополитом єнопольським,і горіх, опущений ним у Дунай, завжди опинявсяу Чорному морі швидше від інших горіхів. Його син,він же дядько графа Георгія Бранковича Соломон, відомийяк єпископ єнопольський під іменем Сави І,правив у єнопольській і липовській єпархії, не сходячиз коня, і навіть пив у сідлі, аж доки у 1607 році Липоване була захоплена турками. Бранковичі стверджують,що їхнє коріння іде від сербських деспотів Бранковичів,а от звідки прийшли їхні статки, сказати важко.У народі кажуть, що в кишені Бранковичів серед білогодня лягає все, що тільки можна визбирати по гендлярськихснах від Кавали і до самого Земуна. їхні перстеніхолодні, як змії, їхні володіння не облетіти птаху, а внародних піснях їх плутають із царськими родами. Бранковичівідомі як покровителі монастирів у Волощині іна Афоні у Греції, вони зводили мури і церкви, що31

стоять і у стольному Белграді, і в Купинику, і в містечкупід назвою Теус. Князь Зигмунд Ракоці на знак увагидо Бранковичів наділив їхню родину по жіночій лініїмаєтками, степами і шляхетським титулом, а оскількижіноцтво із сімейства Бранковичів перебувало в родиннихзв’язках із ердельськими Секеліями, то й певначастина статків останніх перейшла у власність до Бранковичів.Треба сказати, що в роді Бранковичів спадоквизначається залежно від кольору бороди. Усі спадкоємціз рудими бородами (а такі бороди у Бранковичів— слід їхніх жінок, бо одружуються вони тільки зрудоволосими) поступаються першістю чорнобородим,бороди яких вказують на те, що вони — спадкоємці почоловічій лінії. Володіння Бранковичів оцінюються насьогодні сумою не меншою як 27 тисяч форинтів, арічний прибуток з них виносить близько півтори тисячіфоринтів. І якщо таблиці їхнього родоводу часом івикликають недовіру, то золото їхнє не дає жодних підставдля сумніву: воно справжнє і тверде, як земля, поякій стукають копитами їхні коні, і вже понад двістіроків жоден золотий не покинув їхніх скарбниць.У Царгород Аврам Бранкович прибув кульгаючи, з підошвоюна одному черевику, удвічі грубшою від іншої —оповідь про те його каліцтво переходить із уст в уста.Кажуть, ніби тоді, як Аврам був ще хлопчиком семироків, у помістя його батька вдерлися турки і перестрілина стежці невелику групу прислуги, що супроводжувалахлопчика під час прогулянки. Охорона перед туркамиумить розбіглася в різні сторони, і біля Аврамазалишився один-єдиний старець, який дуже спритновідбивав своїм довгим києм усі атаки вершників, аждоки їхній командир не випустив у нього шпичку, яку32

тримав у своїх зубах, заховану в очеретяній тростині.Старець упав мертвий, а Аврам, що тримав у руці лозину,замахнувся з усієї сили і вперіщив нею турка почоботях. Та хоч скільки відчаю і ненависті не було втому хлоп’ячому ударі, їх усе одно не вистачило. Туроклише розреготався і поїхав далі, наказавши спалити село.Мов черепахи, повзли роки, Аврам Бранкович виріс,про ту пригоду забули — тепер вистачало нових сутичок,і вже Бранкович водив своїх воїнів у бій, тримаючив руках стяг, а у роті — очеретяну тростину з отруйноюшпичкою всередині. Якось на дорозі вониперестріли ворожого шпигуна, який ішов разом зі своїмсином, ще хлоп’ям. Можна було подумати, що тоневинні подорожні, які мандрують світом з одними лишкийками. Один з воїнів упізнав старого, пришпорив уйого бік коня і спробував захопити того в полон. Тастарець оборонявся києм так завзято, що всі почалипідозрювати, чи не заховане у тому киї якесь таємнезакляття. Тоді Бранкович випустив свою отруйну шпичкуі вбив старця. У ту ж мить хлопець, який був зістарцем, ударив своїм києм Бранковича. Йому ледвевиповнилось сім років, і, виходячи з того, навіть усієїйого сили, ненависті й любові не вистачило б, щоб зашкодитиБранковичу. А все-таки Бранкович розреготавсяі впав як підкошений.Від того удару він став кульгати на одну ногу, покинуввійськову справу і, користуючись підтримкою свогородича, графа Георгія Бранковича, почав дипломатичнудіяльність у Едірне, Варшаві та Відні. Тут, у Царгороді,Бранкович виконує обов’язки англійського послаі живе у просторій вежі, що височіє поміж вежами ЙорозКалеші і Караташ на Босфорі. На першому поверсі•- Хозарський словник33

кам’яниці він наказав звести точну копію половини тоїцеркви, що була посвячена матері Ангеліні, його прапрабабі,проголошеній Східною церквою святою, у тойчас як друга половина тієї ж церкви знаходиться у Ерделі,на землях батька Бранковича.Аврам Бранкович — чоловік статний, його розлогі грудимогли б стати кліткою для великих птахів чи дрібнихзвірів, на нього часто нападають розбійники, бо в народіходить пісня про те, що його кості — із золота.У Царгород він прибув так, як завжди вирушає в дорогу:верхи на високому верблюді, годованому самою рибою.Тварина під ним іде плавно, не розхлюпуючивина з чаші, закріпленої на її голові. З найранішогодитинства він не спить по ночах, як увесь людськийрід, а тільки вдень, і ніхто не може сказати, коли вінзробив той гандель і вторгував день за ніч. Але й поночах, коли він не спить, йому тяжко знайти спокійна одному місці: здається, що чужі сльози стоять йомув горлі, як коневі — запханий силою ячмінь. Тому застолом перед ним завжди ставлять два тарелі, йомуподають два стільці і дві чаші і посеред обіду він,буває, раптом зривається і міняє місце. Те ж самевідбувається у нього і з мовами: він не може довгорозмовляти якоюсь одною, міняє їх, наче коханок, іговорить то по-волоськи, то по-мадярськи чи по-турецьки,а від одного папуги почав учити хозарську. Кажуть,ніби у снах він говорить ще й по-іспанськи, алепісля пробудження це вміння зникає. Недавно у сніхтось співав йому пісню якоюсь незрозумілою мовою.Він запам’ятав ту пісню, і, щоб перекласти її, мизмушені були шукати знавця тих мов, яких не розумієБранкович. Так натрапили ми на одного рабина, і34

а ж Т«) т П9ЇВК уцпузa-де Ь ц зto? -пзрзіи-^ a»j> ’у»з:зіга і ’з і лПру nftq те? т гБранкович відрецитував йому напам’ять ті вірші. Булоїх небагато, і звучали вони так:Зачувши початок, рабин зупинивБранковича і продовживдалі сам, прочитавшинапам’ять кінецьпісні. Потім він написавім’я того, хто склав вірша.Це була поезія, створенаще у XII столітті, і творцемїї був якийсь Юда Халеві®. З того часу Бранковичучить ще й єврейську. У той же час щоденні його заняттяцілком практичні, адже він — людина багатьохталантів, і усмішка його — справжня алхімія поміж іншиминауками і вміннями його обличчя.Кожного вечора, одразу після сну, він починає готуватисядо бою. Це означає, що разом із одним знаним місцевиммайстром він вправляє свою руку на шаблі. Тоймайстер — копт на ім’я Аверкій Скіла, якого кир Аврамузяв до себе за слугу. У Аверкія одне око скоромне,друге — пісне, а усі зморшки на його обличчі зав’язанівузлом над бровами. Він є власником найбільшого реєструвсіх існуючих ударів шаблею разом з описами їхньоговиконання, і, перш ніж вписати до свого рукописногодовідника з майстерності шабляного боюякийсь новий удар, він особисто випробовує його наживому м’ясі. В одній просторій залі з розстеленим напідлозі килимом, що за розміром нагадує невеликийлуг, господар Бранкович замикається разом із тим коптом,і в повній пітьмі вони вправляються на шаблях.Аверкій Скіла, за звичаєм, кладе один кінець довгоїверблюжої вуздечки собі у ліву руку, а другий кінець35

тої вуздечки хапає кир Аврам, одночасно тримаючи влівій руці шаблю, за вагою своєю рівну другій, що їїдесь поруч у пітьмі тримає слуга. Вони поволі намотуютьту вуздечку собі на лікті й, коли відчувають, щодругий — поруч, з усієї сили ударяють один одногошаблею. Усе це діється в такій пітьмі, від якої людинаглухне. Про швидкість удару Бранковича співають гуслярі,та й сам я минулої осені бачив, як він стоїть зоголеною шаблею під деревом і чекає, коли дмухне вітер,а тоді перший плід, який упаде з дерева, підхоплюєшаблею просто в леті і перерубує його навпіл . Вінмає заячу губу і, щоб заховати її, відпускає собі вуса,але й під ними, коли він мовчить, видніються зуби.Тоді здається, що у нього взагалі немає губи, а вусаростуть відразу з зубів.Серби кажуть про нього, що він любить свій край і шануєсвоїх земляків, але є в нього й дивні звички, які невідповідають місцю, що його він займає. Він не вмієпоставити крапки в кінці розмови і ніколи не помічаєтої хвилини, коли треба встати й піти. Він завжди зволікаєпри цьому, аж поки врешті зовсім не запізнюється,через що люди під час прощання з ним дивуютьсябільше, ніж під час знайомства. Він курить гашиш, якийтільки для нього готує один євнух із Кавали і ніхтоінший. Проте, як не дивно, дурман не потрібен йомувесь час, і, щоб звільнитися від нього, він час від часушле гінця з непочатим пакунком гашишу аж до Пешту,і звідти ж, під тою самою печаттю, отримує його назадчерез два місяці, коли, за його розрахунками, насолодазнову стане йому необхідною. Його величезне верблюжесідло з дзвіночками завжди, коли він не в дорозі,височіє у просторій книгозбірні й служить йому сто36

лом, за яким можна читати і писати стоячи. У йогокімнатах безліч найрізноманітніших речей, які чомусьздаються переляканими, але ніде біля нього немає і ніколине буде двох однакових предметів. Кожна річ,кожна тварина і людина, що знаходиться поруч з ним,повинна бути з іншого краю. Між його слугами є серби,румуни, греки і копти, а недавно він узяв у дім щей якогось турка із Анатолії. У кир Аврама є велике імале ліжко, і під час сну (а спить він завжди тількивдень) він міняє одне ліжко на друге. Доки він спить,його слуга, той самий анатолієць на ім’я Юсуф Масуді0,дивиться на нього не відриваючи очей тим поглядом,від якого мруть птахи. А на ранок кир Аврам, нібиналяканий чимось, співає у ліжку тропарі й кондаки своїмпредкам, яких сербська церква оголосила святими.Не можна нічого сказати про потяг Бранковича до жінок.На його столі присіла навпочіпки дерев’яна мавпа натуральнихрозмірів з величезним прутнем між ногами.А часом кир Аврам повторює свою улюблену приказку:«Жінка без дупи — як село без церкви!» — оце й усе.Один раз на місяць господар Бранкович їздить у Галатудо одної й тої ж ворожки, яка читає його долю з картодним древнім і дуже довгим способом. В хаті у ворожкистоїть окремий стіл для Бранковича, і на той стілвона кидає нову карту щоразу, коли надворі змінюєтьсявітер. Від того, який подме вітер, залежить, яка картавпаде на стіл Бранковича, і так триває роками. МинулогоВеликодня, щойно ми увійшли, дмухнув вітер зпівденного сходу, і у ворожки з’явилася нагода сповіститийому нові пророцтва: — Вам сниться чоловік зодним сивим вусом. Він молодий, має червоні очі і склянінігті на руці... іде у Царгород, і скоро ви зустріне37

тесь... Та звістка так утішила нашого господаря, що вінодразу наказав просилити мені в носі золоте кільце, і яледве врятувався від тої милості...XЗнаючи про зацікавлення, яке віденський двір виявляєщодо планів господаря Бранковича, я можу сказати,що він належить до тої породи людей, які з особливоюувагою і старанністю дбають про своє майбутнє, начепро якийсь великий город. Він не з тих, хто проживаєжиття наспіх. Своє майбутнє він наповнює повільно істаранно. Відкриває його п ’ядь за п’яддю, ніби якийсьнезнаний острів, який він спершу корчує, потім починаєна ньому будувати, вибравши найкраще місце, інарешті довго переставляє місцями предмети усерединізбудованої споруди. Він дбає про те, щоб його майбутнєне сповільнювало своїх кроків і росту, слідкуючив той же час і за власного ходою, щоб не перегнатисвого майбутнього, яке йде попереду. Це особливий видзмагань: той, хто швидший, програє. Сьогодні майбутнєкир Аврама нагадує землю, в яку вже впало зерно,але ніхто, крім нього, не знає, що з того виросте. Тахоч щось дізнатися про те, куди прямує Бранкович,мабуть, можна з одної притчі, яку розказують про ньогопошепки. Це єПритча про Петкутина і КалинуСтарший син кир Аврама Бранковича Ґрґур Бранкович*рано вставив свій чобіт у стремено і взяв до рук шаблю,гартовану на вогні з верблюжого лайна. В той час йогозакривавлені гаптовані сорочки відсилали із Джули, деГрґур жив зі своєю матір’ю, до Царгороду — там під38

батьківським наглядом їх прали і ґлянцували, сушилина пахучому вітрі з Босфору, відбілювали під грецькимсонцем і з першим караваном повертали назад у Джулу.Другий, молодший син Аврама Бранковича, лежав у цейчас десь в Бачці на розмальованій печі, мурованій якцерква, і хворів. Говорили, що в дитинстві на ньогопомочився диявол, і з тих пір він прокидався серед ночі,вибігав з хати і підмітав вулиці. Бо по ночах смокталайого Мара, гризла за п’яти і текло йому з грудей чоловічемолоко. Дарма хатні забивали у двері виделку іплювали на пальці, складені в дулю, якою потім хрестилийому груди. Нарешті одна жінка порадила йомулягти спати з ножем, змоченим в оцті, і коли Маракинеться на нього, пообіцяти їй позичити зранку солі івколоти її тим ножем. Хлопець так і зробив: коли Марапочала його смоктати, він запропонував їй узяти солі,вколов її і почув крик, у якому розпізнав віддавна знанийголос. Через три дні приїхала із Джули в Бачкуйого мати, з порогу попросила солі і впала мертва. Наній знайшли рану від ножа, і коли ту рану лизнули —вона була кисла... Відтоді хлопець зовсім занеміг віджаху, в нього почало випадати волосся, і з кожною волосиною,як сказали Бранковичу ясновидці, він втрачаводин рік життя. Пасма того дитячого волосся відсилалийому в джутових пакунках, він ліпив їх до м’якогодзеркала, на якому було намальоване дитяче личко, і,дивлячись на нього, знав, скільки ще років залишилосьжити його сину.Проте майже ніхто не знає, що кир Аврам, окрім двохзгаданих синів, мав ще й приймака, якщо можна йоготак назвати. У того третього сина — чи то пак приймака— не було матері, бо Бранкович виліпив його з бо39

лота, а для того, щоб розбудити хлопця і вдихнути внього життя, відчитав над ним сороковий псалом. Коливін дійшов до слів: «Довго чекав я на Господа, і Вінприхилився до мене, і благання моє Він почув. Витягмене Він із згубної ями, із багна болотистого, і поставивна скелі ноги мої, і зміцнив мої стопи...», тричізадзвонили дзвони на церкві в Далі, хлопець випроставсяі промовив:— Коли задзвонило вперше, я був у Індії, другі дзвонипочув у Ліпідії, а з третіми ввійшов у своє тіло... ТодіБранкович зав’язав йому волосся Соломоновим вузлом,вплів у косицю ложку з глоду, призначив ім’я Петкутині випустив у світ. А сам одягнув собі на шию мотузокз каменем і відстояв так літургію на середпісну неділю.Щоб все було, як у людей, батькові, звичайно ж, требабуло вкласти в груди Петкутина і смерть. Цей зародоккінця, ця мала і ще неповнолітня Петкутинова смертьбула спершу боязкою і недолугою, невибагливою в їжіта хирлявою в членах. Але вже й тоді вона безмежнораділа, що Петкутин росте, а ріс він так швидко, що вйого мережаних рукавах скоро змогли б літати птахи.Незабаром смерть Петкутина стала швидшою і розумнішоюза нього, та й небезпеку помічала раніше, ніжвін. А потім ніби зустріла суперницю, про яку ще йтимемова. Вона стала нетерплячою, ревнивою і приверталадо себе увагу в той спосіб, що викликала у Петкутинасверблячку на коліні. Коли він шкрябав те коліно,його ніготь виписував на шкірі букви, які можна булопрочитати. Так вони розмовляли. Особливо не терпіласмерть хвороб Петкутина. А батько змушений був наділитиПеткутина і хворобою, щоб він якнайбільше був40

подібний до живих створінь, бо хвороби для живих —то свого роду очі. Бранкович подбав про те, щоб хворобаПеткутина була якомога невиннішою, і нагородивйого квітковою лихоманкою, тою, що приходить навесні,коли трави колосяться, а квіти засівають воду йвітер своїм пилом.Бранкович поселив Петкутина у своєму маєтку в Далі, вбудинку, кімнати якого завжди були переповнені хортами,що загризали до смерті швидше, ніж виїдали своїмиски. Один раз на місяць слуги вичісували гребенямикилими і витрушували з них довгі пасма різнобарвноїшерсті, схожі на псячі хвости. Кімнати, в яких живПеткутин, з часом завжди набирали одних і тих самихбарв, і за ними житло Петкутина можна було відразупізнати серед тисячі інших. Сліди і плями, які він ійого піт лишали за собою на скляних клямках, подушках,сидіннях і бильцях, на люльках, ножах і вушкахгорнят, переливалися райдугою тільки йому притаманнихкольорів. Це було своєрідним портретом, іконоючи підписом. Часом Бранкович зустрічав Петкутина вдзеркалах того просторого дому, вмурованого у зеленутишу. Він учив його, як поєднати свою осінь, зиму,весну і літо з водою, землею, вогнем і вітром, що їхлюдина теж носить у своїй утробі. Величезна праця,яку належало зробити, тривала довго, думки Петкутинапокрилися мозолями, м’язи пам’яті були напруженіДо краю, а Бранкович у цей час учив його читати лівимоком одну, а правим — другу сторінку книги, писатиправою рукою по-сербськи, а лівою — по-турецьки.Потім приохотив його до книг, і Петкутин з успіхомпочав знаходити в Піфагора сліди Біблії, а підпис свійставив так швидко, як ловлять муху.41

Одним словом, він зробився гарним і вченим хлопцем, ітільки часом можна було зауважити ледь помітні ознаки,що відрізняли його від інших. Так, наприклад, впонеділок увечері замість наступного дня він міг вийнятиякийсь інший свій день з майбутнього і використатийого зранку як вівторок. Коли ж надходила чергавийнятого дня, він ставив на його місце збереженийвівторок — і рівновага таким чином відновлювалась.Зрозуміло, що від цього нитки, якими були зшиті йогодні, не могли лягати гладко, в часі з’являлися тріщини,але Петкутина все це тільки розважало.По-іншому було з батьком. Він безперервно сумнівався вдосконалості свого витвору і, коли Петкутину виповнився21 рік, вирішив пересвідчитись, чи може той увсьому зрівнятися зі справжніми людьми. Він міркувавтак: живі його перевірили, тепер треба, щоб його перевірилиі мертві. Бо тільки тоді, коли й мертві дозволятьсебе надурити і, глянувши на Петкутина, повірять, щоперед ними — справжня людина з крові і плоті, якаспершу солить, а потім їсть, — тільки тоді можна будевважати, що спроба вдалася. І, вирішивши так, Бранковичзнайшов для Петкутина наречену.Оскільки вельможі у Волощині завжди тримають біля себеодного тілоохоронця і одного хранителя душі, то й вБранковича колись було так. Серед хранителів його душібув один цинцарин, який говорив, що все на світі —істина, і мав красуню-дочку. Дівчина взяла все кращевід своєї матері, тому після народження дочки та назавждистала потворною. Коли дівчинці сповнилось десятьроків, мати показала їй своїми гарними колисьруками, як місять хліб, а батько підкликав її до себе,промовив, що майбутнє — то не вода, і віддав богу душу.42

Дівчина стояла над потоком і плакала за батьком так,шо по її сльозах могли виповзти на обличчя мурахи.Тепер вона була сиротою, і Бранкович подбав, щоб вониз Пегкутином зустрілися. Її звали Калина, її тінь пахлацинамоном, і Петкутин знав, що вона полюбить того,хто з’їсть у березні ягоди кизилу. Він дочекався березня,наївся ягід і покликав Калину пройтись над Дунаєм.На прощання вона зняла з руки перстень і кинулайого у річку.— Якщо з людиною діється щось хороше, — пояснилавона Петкутину, — треба завжди приправити це якоюсьдрібною неприємністю — щоб краще запам’ятатиту мить. Бо неприємне людина завжди пам’ятає довше,аніж приємне...Одним словом, Петкутин сподобався їй, а вона — Петкутиновіі радісне вінчання відбулося тієї ж осені. На весіллісвати попрощалися і перецілувалися між собою,бо знали, що не побачать одні одних багато місяців, апотім, обійнявшись, пішли пити ракію, щораз свіжішу.Коли на землю впала весна, вони нарешті протверезіли,озирнулися довкола і після довгого зимового похміллязнову побачили одні одних. Тоді вернулися уДаль і, наповнюючи повітря рушничними пострілами,провели молодят на звичну весняну прогулянку. Требазнати, що молоді з Даля завжди вирушали на весняніпрогулянки, такі собі одноденні мандрівки до .древніхруїн, заповнених чудовими камінними лавами і грецькиммороком, густішим від будь-якого іншого мороку,так само, як грецький вогонь яскравіший від усіх іншихвогнів. У той бік рушили й Петкутин з Калиною.Здалеку можна було подумати, що Петкутин поганяєпару вороних, але варто було йому пчихнути від запаху43

якогось цвіту чи потягнути крізь повітря батогом, як зконей відразу злітала хмара чорних мух, і тоді було видно,що вони білі. Зрештою, ні Петкутину, ні Калиніце не заважало.Тої зими вони полюбили одне одного. їли одною виделкою,міняючись нею, а вино вона пила з його уст. Відйого пестощів душа її шаруділа в тілі, і вона шаленілавід нього так, шо змушувала його мочитися в неї. Зісміхом розповідала вона своїм ровесницям, що ніщо неможе пошкребти так добре, як чоловіча триденна борода,виросла під час любощів. А в собі носила думкибез сміху: хвилини мого життя мруть, як мухи, коли їхковтають риби, — думала вона. — Як зробити з них їжудля його голоду? Просила в нього, щоб відгриз їй вухой з’їв його, і ніколи не зачиняла за собою шухляд ідверей, щоб не сполохнути щастя. Була мовчазною, бовиросла у тиші безконечних батькових читань завждиодної й тої ж молитви, яку вічно обступала одна й та жсама тиша. Зараз, у дорозі, тиша була схожою, і це їйподобалося. Петкутин закинув віжки собі за плечі і читавякусь книжку, а Калина щось тихо мугикала; отак їдучи,вони грали неквапом в одну гру. Коли вона в розмовізагадувала якесь слово, а він у ту ж хвилину знаходивйого у книжці — вони міняли ролі, і далі вже воначитала, а він цілив. Одного разу, коли вона показалапальцем на вівцю серед поля, а він сказав, що якраз нацьому місці у книжці згадується про вівцю, вона ледвезмогла тому повірити і сама взяла чтиво до рук. У книзісправді писалося:44Після обітниць моїх покаянних я помоливсясвітові мертвих, тоді вівцю й барана над проваллямя заколов; чорна кров потекла, і зісподу

стали з Еребу здійматися душі померлих:хлопці, дівки, молодиці, а з ними згорьовані старці,ніжні дівиці, усі по печальних скорботах*.Тепер уже Калина, що так вдало поцілила, взяла книгу іпродовжила читати далі:Тут появлятися стали побиті мечами й списами,зброя кривава блищала, як в січах смертельних;з ревом і криком обсіли провалля довкола,зблід я відразу, і дрож охопила від страху...З піхов я вихопив свого меча харалужного,сів над проваллям і жодної тіні порожньоїне пропускав, щоб напилася крові, аж поки пророки...Якраз у ту хвилину, коли вона дійшла до слова «тінь»,Петкутин зауважив тінь, що впала на їхній шлях відзруйнованого римського театру. Дорога скінчилася.Вони увійшли через вхід для акторів, поставили на великийкамінь посеред сцени бочку з вином, гриби ікров’янку, привезені зі собою, і мерщій заховались узатінок. Петкутин назбирав сухого буйволячого лайна ірізного суччя, замащеного порепаним болотом, винісусе це на сцену і розпалив багаття. Звук кресала нестерпнолунко було чути навіть з найвіддаленішого місцяу горішньому ряді театру. Але надворі, поза сценою імісцями для глядачів, де буяли трави і пахла брусницяз лавром, не було чути ані звуку з того, що відбувалосявсередині. Петкутин присолив багаття, щоб вигнати знього запах лайна і болота, а потім помив у вині грибиі кинув їх разом з кров’янкою на вуглини. Калина сиділаі дивилася, як сонце, опускаючись, змінює місця узалі і наближається до виходу з театру. Петкутин похо* Тут і далі віршовані вставки переклав Іван Лучук.45

джав по сцені і, побачивши імена колишніх власниківмісць, викарбувані на спинках сидінь, почав неспішновимовляти древні незнайомі слова:— Caius Veronius Aet... Sextus Clodius Cai filius, Publiliatribu... Sorto Servilio... Veturia Aeia...— He клич мертвих! — застерегла його Калина. — Не клич,бо прийдуть!Щойно сонце покинуло театр, вона зняла з жару гриби йкров’янку, і вони взялися до їжі. Чутно було все до найменшихзвуків, і кожен прожований шматок відлунювавіз кожного сидіння окремо, скрізь — від першого до восьмогоряду — однаково голосно, але щоразу інакше,повертаючи звук назад до них, у центр сцени. Це виглядалотак, ніби усі ті глядачі, чиї імена були викарбуваніна сидіннях камінних лав, їли — чи принаймні хтивоплямкали губами услід кожному новому шматку їжі —разом із молодою парою. Сто двадцять пар померлих вухіз напруженою увагою прислухалося до того, що діється,і весь театр плямкав слідом за молодими, хтиво втягуючиу себе запах кров’янки. Коли ті двоє переставалиїсти — переставали й мертві, ніби шматок їжі застрягавїм поперек горла, і напружено чекали, що ж будуть робитидалі хлопець із дівчиною. У такі хвилини Петкутинособливо слідкував, щоб, ріжучи їжу, не порізати собіпальця, бо мав таке відчуття, що запах живої крові можезрушити глядачів з рівноваги, і тоді вони, швидкі, як біль,кинуться з театральних ярусів на нього й Калину і розірвутьїх, гнані своєю двохтисячолітньою спрагою. Відчувши,як по тілу пробігли мурашки, він притягнув досебе Калину і поцілував її. Вона поцілувала його — і відразупочулося, як лунко цілуються 120 пар уст, ніби й ті,що в залі, теж цілувалися і любили одні одних.46

Закінчивши вечеряти, Петкутин зібрав залишки кров’янкиі кинув їх у вогонь догоряти, а потім загасив полум’явином. Сичання згасаючого вогню супроводжувалосьєдиним приглушеним «псссст!» із залу. Петкутинсаме збирався засунути ніж у піхви, коли раптом дмухнуввітер і приніс зі собою трохи квіткового пилу насцену. Петкутин пчихнув — і в ту ж мить порізав собіруку. Кров упала на теплий камінь і запахла...І відразу ж сто двадцять мертвих душ кинулось на них звиском і завиваннями. Петкутин витяг меча, але Калинувже роздирали, вириваючи з неї шматок за шматкомживе м’ясо, аж доки її крики не перетворилися на ті жсамі крики, що їх вигукували мертві, і сама вона неприєдналася до пожирання ще нез’їджених частин своговласного тіла.Петкутин не знав, скільки минуло днів, доки він шукаввихід з театру. Він кружляв по сцені навколо згарища ізалишків вечері, аж доки хтось невидимий не підняв зземлі його покривало і не загорнувся в нього. Порожнєпокривало підійшло до нього і озвалося Калининимголосом.Він обійняв її, наляканий, але під матерією і тим голосомне було нічого, крім пурпурової підшивки.—Скажи мені, — говорив Петкутин Калині, стискаючи їїв обіймах, — мені здається, що тисячу років тому зімною сталося тут щось жахливе. Хтось був розірваний із’їджений, і кров ще й дотепер лежить на землі. Я незнаю, було це справді чи ні, і коли було? І кого з’їли?Мене чи тебе?Нічого з тобою не трапилось, ніхто тебе не розривав, —відповіла Калина. — І було це щойно, а не тисячу роківтому.47

— Але ж я не бачу тебе! Хто з нас двох мертвий?— Ти не бачиш мене, хлопче, бо живі не можуть бачитимертвих. Ти можеш тільки чути мій голос. А щодо мене,то я не знаю, хто ти, і не можу тебе впізнати, доки нескуштую краплі твоєї крові. Але не хвилюйся, я бачутебе, добре бачу. І знаю, що ти живий.— Зажди, Калино! — гукнув він. — Це ж я, твій Петкутин,хіба ти не пізнаєш мене, щойно, — якщо це таки булощойно, — ти цілувала мене!— Що за різниця — щойно чи тисячу років тому — тепер,коли є так, як є?На ці слова Петкутин витягнув ножа, наблизив свій палецьдо того місця, де мали б знаходитись невидиміуста його дружини, і порізав його.Крапля крові запахла, але не впала на камінь, бо Калинапристрасно підхопила її устами. Вона скрикнула, впізнавшиПеткутина, і роздерла його, як стерво, жадібноп’ючи його кров і кидаючи кості у зал, звідки вже сунулиінші.нУ той самий день, коли це сталося з Петкутином, кирАврам Бранкович записав у своїх паперах наступні слова:«Дослід з Петкутином успішно завершився. Він такдосконало виконав свою роль, що здурив і живих, імертвих. Тепер можна перейти до складнішої частинизавдання. Від малої спроби до великої. Від чоловіка доАдама». Так ми нарешті доходимо до задумів кир АврамаБранковича. Плани, з яких він будує своє майбутнє,сходяться на двох центральних особах. Частина їх пов’язаназ відомим родичем Бранковича графом ДжорджемБранковичем, про якого віденський двір, безпе48

речно, володіє значно ширшими відомостями, аніж митут. Другою особою є той, кого кир Аврам називає «курос»(що по-грецьки означає «хлопець») і приходу якоговін чекає тут, у Царгороді, як євреї — приходу Месії.Тієї особи, наскільки про це можна було довідатись,Бранкович не знає особисто, не знає навіть її імені (звідсий походить та пестлива грецька назва) і бачить їїлише у снах. Зате у сни до Бранковича той хлопецьприходить постійно, і якщо Бранкович бачить сон, тосон цей завжди про нього.За описом самого господаря Аврама, «курос» — це молодийчоловік, що має один сивий вус, скляні нігті і очічервоного кольору: Бранкович очікує того дня, коливін зустрінеться з ним і з його допомогою зрозуміє — ачи осягне — якусь річ, дуже для себе важливу. Від свого«куроса» Бранкович уві сні навчився читати справа наліво,як це роблять євреї, і дивитися сни від кінця допочатку. Ці незвичайні сни, у яких кир Аврам перетворюєтьсяна «куроса», чи, якщо хочете, на єврея, почалисябагато років тому. Сам Бранкович оповідає, щойого сон з’явився спершу ніби якийсь неспокій, що,мов камінь, кинутий у його душу, летить крізь неї днями,зупиняючи падіння тільки вночі, коли разом з каменемпадає і душа. А потім той сон повністю заволодівйого життям і він почав ставати уві сні вдвічімолодшим, ніж у житті. З його снів спершу назавждизникли птахи, потім — його брати, далі — батько ймати, і кожен перед розлукою з ним прощався. Потімзникли усі обличчя і міста з його країв і спогадів, іврешті з того зовсім чужого світу снів зник і він сам,ніби перетворюючись по ночах у якусь зовсім іншулюдину, чиє обличчя, побачене ніби в якомусь дзерка49

лі сну, лякало його так, як злякало б обличчя матері чисестри, поросле бородою. Той другий мав червоні очі,один сивий вус і скляні нігті.У тих снах, прощаючись з усіма, кого він знав, Бранковичнайдовше залишався зі своєю покійною сестрою, але втих сновидіннях вона щоразу губила якусь частину свого,так добре відомого Бранковичу, тіла і отримувала нові,незнайомі і чужі частини тіла. Замінила її якась невідомаособа, в яку перейшла вона спершу голосом, потім— кольором волосся і зубами, і нарешті лиш одні їїруки ще обіймали Бранковича все палкіше й палкіше.Усе інше вже не було нею. А потім одної ночі, такоїтонкої, що двоє людей могли потиснути одне одномуруки, стоячи один у вівторку, а другий в середі, воназ’явилась йому зовсім перевтіленою, такої вроди, щолюди навколо мимоволі здригалися, глянувши на неї.Вона обвила його шию руками, кожна з яких мала подва великих пальці. Спочатку він ледь не кинувся втікативід неї зі свого сну, але потім зм’як і зірвав одну зїї грудей, наче персик. І далі, ніби свої дні, він брав знеї, мов з дерева; вона простягала йому щоразу іншийплід, усе солодший і солодший, і він спав з нею вденьпо різних снах, як інші люди сплять зі своїми коханкамиу найнятих на ніч будинках. І тільки часом, коли зтих обіймів виринала її рука з двома великими пальцями,він не міг зрозуміти, якою рукою вона його пестить,бо різниці між ними не було. А проте це коханнязі сну виснажувало його по-справжньому, і так сильно,що він майже весь витікав зі снів у свою постіль. Тодівона прийшла до нього востаннє і сказала:— Хто прокляне з гіркою душею, той буде почутим. Зустрінемосяз тобою, може, ще десь у іншому житті.50

Бранкович так ніколи й не дізнався, говорила вона цейому, кир Авраму Бранковичу, чи його двійнику зі сну,«куросу» з одним сивим вусом, що ним ставав Бранкович,доки спав. Бо уві сні він давно вже не відчувавсебе Аврамом Бранковичем. Він почував себе зовсімтак, як той другий, що має скляні нігті. У снах вжебагато років підряд він навіть не кульгав, як у житті.Вечорами він чує, ніби його будить чиясь втома, таксамо, як зранку відчуває, що не може заснути, бо десь уіншому місці хтось інший відчуває себе все більш виспанимі бадьорим. Його повіки стулюються в ту самумить, в яку повіки того іншого відкриваються деінде.Він і той невідомий пов’язані між собою єдиними судинамисили і крові, і та сила переливається з одного вдругого, як переливають вино, щоб не скисло. Колиодин під час ночі і сну відпочиває і наповнюється силою,тоді другого та ж сама сила все більше покидає,занурюючи його у втому й сон. Найстрашнішим середтого всього є раптове засинання посеред вулиці чи щедеінде так, ніби цей сон є відгуком на чиєсь раптовепробудження. Нещодавно, коли кир Аврам дивився назатемнення місяця, з ним так і сталося. Він проваливсяв сон за одну мить, і відразу ж йому почало снитися,наче його б’ють батогом; усе відбулося так швидко, щовін навіть не помітив, як, падаючи, вдарився і розсіксобі чоло у тому ж самому місці, по якому отримавудар батогом уві сні.Що ж до мого враження, то здається мені, що усе це — і«курос», і той Юда Халеві — знаходиться в безпосередньомузв’язку з одною роботою, яку господар Бранковичі ми, його слуги, виконуємо вже довгі роки. Мовайде про один глосарій, чи то азбуковник, який можна51

було б назвати Хозарським словником. Над ним він працює,не знаючи втоми, і мета його — особлива. Бранковичпереправив до Царгороду із Зарандської жупаніїі Відня вісім верблюдів, завантажених книгами, та ще йтепер прибувають все нові й нові. Того добра назбиралосятак багато, що він відгородився від світу справжнімистінами словників і давніх рукописів. Я, призвичаєнийдо фарб, чорнил і буков, вологими ночамирозпізнаю запах кожної літери і, лежачи у своєму кутку,читаю із запахів цілі сторінки нерозкритих згортківпід печатями, що лежать десь під дахом на горищі. Цікаво,що кир Аврам з найбільшою охотою читає на холоді,в одній лиш сорочці, віддаючи своє тіло дрижанню,і тільки те з прочитаного, що проходить крізьдрижаки до його уваги, він вважає вартим, щоб йогозапам’ятати і вписати у книгу. Картотека до бібліотекиБранковича охоплює тисячі аркушів на різні теми: відкаталогів зітхань і вигуків у старослов’янських молитвахдо переліку сортів солі й чаю і величезної колекціїволосся, борід і вусів найрізноманітніших кольорів іформ з живих і мертвих представників усіх існуючихрас, які господар ліпить на стінки скляних пляшок ізберігає їх, ніби якийсь різновид колекції з музею старовиннихзачісок. Його власне волосся, однак, відсутнєу цій збірці; натомість він розпорядився, щоб з йоговолосин вишили герб з однооким орлом і гаслом «Коженгосподар свою смерть любить» для нагрудників,що він їх носить.Над своїми книгами, збірками і картотекою Бранковичпрацює щоночі, але найбільше уваги він віддає роботінад одною азбукою, що ведеться у повній таємниці.Це — словник про хрещення хозарів^ — якогось давно52

зниклого племені з узбережжя Чорного моря, що хоронилосвоїх покійників у човнах. Це своєрідний каталогабо збірник житій усіх тих осіб, що декілька сотень роківтому долучилися до переходу хозарів у християнськувіру, або інших, з наступних поколінь, які залишилипро ту подію хоч якісь записи. Доступ до Хозарськогословника Аврама Бранковича маємо тільки ми, двоє йогописарів: я і Теоктист Нікольський. Така обережністьвикликана, напевно, тою причиною, що в цій роботіБранкович заглиблюється у дослідження різних єресей —не тільки християнських, а й єврейських і магометанських;немає сумніву в тому, що, якби наш печськийпатріарх знав, куди стріляють думки кир Аврама, вінобов’язково вділив би серед своїх анафем, які перелічуєкожного серпня на день святої Анни, одну і длякир Аврама. Бранкович володіє усіма доступними відомостямипро Кирила 1, і Методія^, християнських просвітителіві місіонерів, які з грецької сторони бралиучасть у хрещенні хозарів. Проте найбільшою перешкодоюу складанні того збірника імен є для нього відсутністьданих про єврейського і арабського посланців,хоч вони і брали участь у тих подіях і у полеміці, щовідбулася з того приводу в палатах хозарського кагана^.Він не зміг дізнатися про того єврея і араба нічого, крімтого, що вони справді існували: їхніх імен не знав анівін, ані жодне з тих грецьких джерел про хозарів, щопотрапляли йому до рук. Його люди обходять волоськімонастирі і царгородські підземелля у пошуках гебрейськихчи арабських джерел про хрещення хозарів, та йсам він прибув у Цар город для того, щоб тут, на ційземлі, з якої колись вирушили у хозарську столицюхрестити хозарів місіонери Кирило й Методій, знайти53

рукописи і людей, що займаються цим питанням. Але —болотом джерела не вичистиш, і він не знаходить нічого.Йому не віриться, що тільки він один цікавитьсяхозарським питанням і що в минулому, окрім тих християнськихмісіонерів, від св. Кирила і до сьогодні, ніхтобільше тим не займався. Нема сумніву — стверджуєвін — шо хтось з-поміж дервішів, так само як і хтосьз-поміж єврейських рабинів, звичайно ж, знає якісь подробиціпро життя й діяння єврейського і, відповідно,арабського учасників полеміки, але він таких ніяк неможе розшукати у Царгороді, — або ж вони не признаються,що знають. Він вважає, що поруч з християнськимиджерелами про хозарів існують такі ж вичерпніарабські і єврейські джерела з цього ж питання і процей народ, але щось заважає людям, котрі займаютьсяцим, зустрітися і об’єднати свої знання, які тільки вкупідали б чисту і повну картину всього, що стосуєтьсяцієї проблеми.— Не розумію, — каже він часто, — мабуть, я завжди занадторано перестаю думати про кожну справу. Томувсі ті справи осідають у мені лише до половини зробленимиі досягають мені тільки до пояса... Причину незвичайногозацікавлення кир Аврама такою дрібного,як мені це здається, справою пояснити не важко. ГосподарБранкович займається хозарами з найегоїстичнішихміркувань. У той спосіб він намагається вилікуватисьвід сновидінь, у які він ув’язнений. «Курос» із йогоснів теж займається хозарським питанням, і кир Аврамзнає про це краще від нас. Для кир Аврама єдинимспособом звільнити свої сни від рабства є зустріч із тимчужинцем, а знайти його він може лише через хозарськіпапери, бо вони — єдиний слід, який веде до того54

другого. Я думаю, так само міркує і той другий. А цеозначає, що їхня зустріч неминуча, як зустріч в’язня ітюремника. Тому й не диво, що останнім часом кирАврам так завзято вправляється на шаблях зі своїм майстернимучителем. «Куроса» він ненавидить так, щоготовий видерти йому очі, як пташині гнізда, — хайтільки добереться до нього... Таким може бути першеприпущення. Якщо ж воно неправильне, слід згадатислова Аврама Бранковича про Адама і про його успішнуспробу з Петкутином. У цьому разі він є небезпечнимі те, що він задумав, може дати неочікувані наслідки,а його Хозарський словник — лише книжковеприготування до великих справ...»нЦими словами закінчується донесення Никона Севастапро Аврама Бранковича. Та про останні дні життя свогогосподаря Севаст нікого не міг сповістити, бо якгосподар, так і сам слуга були вбиті однієї середи, повитоїтуманами і заблукалої у Волощині. Про ту подіюзалишив запис інший слуга Бранковича, згадуваний ужемайстер шаблі Аверкій Скіла. Схоже, що той запис Скілаписав вістрям своєї зброї, умоченим у чорнило, на землі,притискаючи папір чоботом.«Останнього вечора перед від’їздом із Царгороду, — записавАверкій Скіла, — папас Аврам зібрав нас у своємупокої з вікнами на три моря. Віяли зелені вітри з Чорногоморя, блакитні й прозорі — з Егейського, а сухі ізгірклі — з Іонійської безодні. Коли ми увійшли, нашгосподар стояв біля верблюжого сідла і читав. Анатолійськімухи кусалися перед дощем, і він лаявся й ганявїх батогом, непомильно цілячи самим кінчиком55

батога у вкушене місце на своїх плечах. Того вечора мивже закінчили наші звичайні вправляння на шаблях, і,якби я не згадав вчасно про його коротшу ногу, вінрозтяв би мене навпіл там, у темряві. По ночах він завждибув швидшим, ніж удень. Зараз на тій коротшійнозі він мав пташине гніздо замість черевика, бо вононайкраще гріє.Ми, четверо запрошених, сіли: я, два його писарі і прислужникМасуді, що вже тримав у якійсь зеленій торбиніречі, зібрані в дорогу. Кожен з нас з’їв ложку черешневоговарення з гострим перцем і випив кухольводи з криниці, що стоїть тут же в кімнаті, а відлунюєдесь у підземних склепах кам’яниці, зберігаючи нашіголоси. Тоді папас Аврам розплатився з нами і сказав,шс хто хоче може залишатися. Решта піде з ним навійну, до Дунаю.Ми думали, це й усе, що він хотів нам сказати, і більшевін не буде затримувати нас біля себе. Але у Бранковичабула одна особливість: він завжди був наймудрішиму ті хвилини, коли прощався зі своїми співрозмовниками.Тоді він вдавав, що чогось не розуміє, і прощався зтовариством дещо довше, ніж це вважають пристойнимі природним. Він завжди переступав ту мить, коливсе вже було сказане і коли всі навколо починали скидатимаски і прибирали того вигляду, що вони йогозавжди мають наодинці зі собою. Так затримався він іцього разу. Стискав у своїй руці руку анатолійця і крадькома,не зводячи очей, зирив на всіх присутніх. Тодіраптом сяйнула жахлива ненависть між Масуді і НикономСевастом — до того часу непомітна і дбайливо захованаобома сторонами. Це сталося тоді, коли Масудіпромовив до кир Аврама:56

— Господарю, дозволь і мені віддячити тобі за добро, першніж ми розійдемось. Я скажу тобі щось таке, що втішитьтебе, бо ти давно вже прагнеш цього почути. Той,хто сниться тобі, зоветься Самуель Коен0.— Брешеш!— зовсім несподівано крикнув Севаст, а тодізгріб зелену торбу Масуді і пошпурив її у вогнище, щогоріло в кімнаті. У відповідь Масуді на диво спокійноповернувся до папас Аврама і промовив, показуючи наНикона Севаста:— Поглянь на нього, господарю, це той, що має одну лишніздрю в носі. І сцить хвостом, як усякий Сатана.Папас Аврам ухопив папугу, що тримався кігтями за світильник,і опустив їх разом на підлогу. У світлі під носомв Никона Севаста і справді вималювались обрисиодної-єдиної ніздрі — чорної і не розділеної посерединіперетинкою, так, як це завжди буває в нечистих. Тодіпапас Аврам сказав:— Отже, ти один з тих, що не сміють свого одягу змінити?— Так, господарю, але я не з тих, чиї гівна страхом смердять.Я не заперечую того, що я Сатана, — без ваганьпризнався той, — лише нагадую тобі, що я належу підземеллюхристиянського світу і неба, злим духам грецькоїтериторії і пеклу православного обряду. Бо так,як небо поділене між Єговою, Аллахом і Богом-Отцем,так і підземелля поділене між Асмодеєм, Іблісом і Сатаною.Випадково упійманий я на землях теперішньоїтурецької імперії, але це не дає права Масуді чи іншимпредставникам ісламського світу судити мене. Це дозволенолише представникам християнського обряду,чия юрисдикція єдина в моєму випадку може визнатисьправомірною. У протилежному випадку може статисятак, що й християнські чи єврейські судилища57

почнуть судити тих, хто належить до ісламського підземелля,коли ті потраплять до їхніх рук. Хай над цимзастереженням поміркує наш Масуді...На це папас Аврам відказав:— Мій батько, Йоаникій Бранкович, — сказав він, — маввеликий досвід у поводженні з такими, як ти. Кожен нашдім у Волощині завжди мав своїх домашніх чортенят,бісенят і перевертнів, з якими ми вечеряли, давали їм ситарахувати дірки і знаходили попід хатою їхні відпалі хвости,збирали з ними ожину, прив’язували їх до одвіркачи до вола — й сікли різками за непослух, і замикали їх укриницях... Одного вечора у Джулі мій батько застав унужнику на дірці величезного сніговика. Ударив йогосвітильником, убив і пішов вечеряти. На вечерю був капуснякіз вепрятиною. Оце їсть він капусняк і раптом —гуп! — його голова падає в миску. Поцілувався він зі своїмвласним образом, який визирав звідти, і втопився умисці капусняку. На наших очах і раніше, ніж ми щосьзрозуміли. Я й тепер ще згадую, як він, захлинаючись утій мисці, поводив себе як в обіймах коханої, обвиваючимиску руками так, ніби була в ній не вепрятина, а головаякоїсь іншої істоти. Одним словом, ховали ми його, нібивирвавши з чиїхось сильних обіймів... А його чобіт кинулив Мориш, щоб не став він упирем. Якщо ти Сатана,а ти таки є ним, скажи мені, що означала смерть могобатька, Йоаникія Бранковича?— Про це ви дізнаєтесь самі і без моєї помочі, — відказавСеваст. — Але я скажу вам щось інше. Я знаю слова,які стояли у вухах вашого батька перед смертю. «Трохивина, щоб умити руки!» — це дзвеніло в його вухах,коли він помирав. А тепер ще одне, щоб ви не казали,що я висмоктав усе це з пальця.58

Ви займаєтесь хозарською азбукою вже десятки років; тепері я додам щось до вашого хозарського словника.Слухайте, отже, чого не знаєте. Три ріки античного світумертвих — Ахеронт, Піріфлегетон і Коцит — належатьзараз підземеллям ісламу, юдаїзму і християнства; вонитечуть, розділяючи три пекла — Геєну, Ад і крижане пекломагометян під колишньою хозарською землею. На ційпотрійній межі зустрічаються і три світи мертвих: вогнянадержава Сатани з дев’ятьма колами християнського пекла,з Люциферовим престолом і стягами підземноговолодаря, ісламське підземелля з Іблісовим царствомкрижаних мук і Гебхурахові володіння по ліву сторонуХраму, де сидять гебрейські боги зла, хтивості й голоду,Геєна під владою Асмодея. Ті три підземелля не з’єднуються,межі між ними проорані залізним ралом, і нікомуне дозволено переступати через них. Ви уявляєте собіті три підземелля неправильно, бо не маєте досвіду. В єврейськомупеклі, у державі ангела пітьми й гріха Беліяала,не горять, як ви собі думаєте, євреї. Там горять такілиш, як ви, — одні араби і християни. Те ж саме і в християнськомупеклі: там нема християн, а у вогонь потрапляютьмагометяни або сповідники Давидової віри. В тойже час у ісламських Іблісових катівнях знаходяться однілиш християни і євреї, і жодного турка чи араба там незустрінеш. Уявіть собі нашого Масуді, який зі страхомочікує свого — такого страшного, але добре знаного —пекла, а замість нього увійде у гебрейський Шеол чи християнськийАд, де чекатиму на нього я! Замість Ібліса потрапитьдо Люцифера. Уявіть собі християнське небо надпеклом, у якому спокутують гріхи євреї!Прийміть це як велике, верховне попередження, господарю!Як найглибшу мудрість. Тут, серед білого дня —59

жодних справ, які б з’єднували разом іслам, християнствоі юдаїзм. Щоб потім не мати діла з підземеллямитих світів. Бо з тими, хто ненавидить один одного, — зними на цьому світі нема проблем. Вони завжди схожіміж собою. Вороги завжди однакові або стають однаковимиз часом; у іншому випадку вони не були б ворогами.Лише ті, що істинно відрізняються між собою, небезпечніпо-справжньому. Вони прагнуть зближення,бо відмінності їм не завада. Такі — найгірші. З ними,що дозволяють нам відрізнятися від них, і це не позбавляєїх сну, зведемо квити і ми, і наші вороги, об’єднаємосили і знищимо їх з трьох сторін одразу...На це кир Аврам Бранкович мовив, що дещо у цій розповідійому таки не зрозуміле, і запитав:— Тоді чому ви не зробили цього дотепер — якщо не ти,у кого ще й хвіст не виріс, то хтось старший і досвідченіший?Чого ви чекаєте, доки ми зводимо храм на Отченаші?— Чекаємо свого часу, господарю. А крім того, ми, дияволи,можемо робити крок лише після вас, людей. Коженнаш крок мусить стати у ваш слід. Ми завжди на крокпозаду, ми вечеряємо тільки після вас і не бачимо майбутнього,як не бачите його і ви. Отже, завжди ви перші,а ми другі. Але я тобі скажу ще й те, господарю, щодо сьогодні ти не зробив жодного кроку, який змусивби нас переслідувати тебе. Якщо колись таке зробиш —ти чи хто серед твоїх нащадків — ми наздонежемо вас утой день тижня, чиє ім’я не згадується. Але поки щовсе в порядку. Бо ви з тим вашим рудооким куросомнізащо не зможете зустрітися, навіть якщо він і з’явитьсятут, у Царгороді. Якщо він бачить вас у снах так само,як ви бачите його, якщо він уві сні творить вашу яву60

так само, як і його ява огороджена межами вашого сну,тоді ви двоє ніколи не зможете подивитися в очі одинодному, бо ніколи не зможете бути без сну в один час.Та все ж, не спокушайте нас. Повірте мені, господарю,куди небезпечніше складати з розкиданих слів словникпро хозарів тут, у цій тихій кам’яниці, ніж іти на війнудо Дунаю, де вже б ’ються австріяки і турки; куди небезпечнішечекати якоїсь подоби зі сну тут, у Царгороді,ніж оголити шаблю і кинутися з нею в бій, що ви,господарю, таки добре вмієте робити.Подумайте про це і без вагань ідіть туди, куди й намірились.І не слухайте цього анатолійця, що вмочає у сільпомаранчу...— А щодо іншого, господарю, — закінчив Севаст, — тови, звичайно, можете здати мене християнській духовнійвладі і покарати судом, визначеним для нечистих івідьом. Та, перш ніж ви це зробите, дозвольте поставитивам одне-єдине запитання. Чи вірите ви у те, щоваша церква існуватиме і зможе судити й через 300 роківтак, як вона робить це зараз?— Звичайно, вірю, — відповів папас Аврам.— Тоді й підтвердіть це: рівно через 293 роки ми зустрінемосязнову — у цю ж пору року, за сніданком, тут, уЦаргороді, і тоді ви покараєте мене так, як покарали бзараз.Папас Аврам розсміявся, сказав, що погоджується, і вбивще одну муху кінчиком батога.КНа зорі ми зварили кутю, закутали її вкупі з глечиком уподушку і поставили у дорожній міх, щоб гріти папасАврама на спочинку. Ми вирушили в дорогу кораблем61

по Чорному морю до гирла Дунаю, а звідти вверх потечії. Останні ластівки летіли перевертом, і їхні відображенняв Дунаї показували замість білих животів чорніспинки. Ми увійшли в тумани, а вони відлітали увирій, несучи на собі крізь ліси і через Джердап якусьтверду, оглушливу тишу, в яку вміщаються всі інші існуючітиші. На п’ятий день під Кладово нас зустрівкінний загін із Ерделя, запорошений гіркою мадярськоюпилюкою з другого берега річки. Відразу після прибуттяу табір принца Баденського ми дізналися, що йграф Георгій вступив у війну і що генерали Гайдерсгайм,Ветерані та Гайзел вже готові до наступу на турецькіпозиції, а їхні цирюльники вже два дні як голять ірозчісують їх на ходу, їдучи поруч на конях. Тієї ж ночіми пересвідчились у неймовірній вправності нашогогосподаря.Змінювалась пора року; ранки були холодними, а ночі —ще теплими: до півночі — літо, зранку — осінь. ПапасАврам вибрав собі шаблю, йому осідлали коня, а з сербськоготабору якраз над’їхав невеликий кінний загін ізживими голубами в рукавах. Сидячи на конях, воникурили довгі люльки, нанизуючи кільця диму коням навуха. Коли й Бранкович сів на коня, вони дали йомузапалену люльку, а тоді всі, випускаючи дим, рушилидо генерала Ветерані, щоб отримати вказівки. Тут у австрійськомутаборі зачулися голоси:— Ідуть голі серби! — І справді, за вершниками з’явивсязагін піших людей, які поскидали з себе все, крімшапок. Вони проходили голі через відблиски табірнихвогнищ, як крізь ворота, а за ними, в темноті, трохишвидше від них ішли їхні голі тіні, вдвічі від нихстарші.62

— Хіба ви збираєтесь наступати затемна? — запитав Ветерані,погладжуючи пса — такого зростом, що хвостомміг шмагонути людину по губах.— Так, — відповів кир Аврам, — птахи нам покажуть дорогу.Над австрійськими і сербськими позиціями височіло узгір’яРс, на якому ніколи не йшли дощі, і на ньому —турецьке укріплення зі встановленими гарматами. Вжетри дні до нього не вдавалося доступитися з жодноїсторони. Генерал наказав Бранковичу взяти ті укріпленняштурмом.— Як захопите позиції, розпаліть зелене вогнище з кленовихгілок, — додав генерал, — щоб ми могли підрівнятися.Вершники прийняли наказ і від’їхали, потягуючи своїлюльки. За якийсь час ми побачили, як над турецькимипозиціями закружляли палаючі голуби — один, другий,третій, пролунало кілька пострілів і одночасно втабір повернувся папас Аврам із вершниками, що, як іраніше, курили люльки на довгих цибухах. Генерал здивованозапитав, чому вони не штурмують ворожі бастіони,і папас Аврам мовчки показав йому люлькою наузгір’я. Там палахтіло зелене вогнище, а турецькі гарматиуже не стріляли. Укріплення було взяте.Наступного ранку папас Аврам, утомлений нічним боєм,спочивав перед шатром, а Масуді й Никон Севаст сілиграти в кості. Никон уже третій день програвав величезнісуми грошей, а Масуді все не зупинявся. Мабуть,були в них якісь особливі причини, якщо й під зливоюкуль вони ставили на кін — Бранкович у сні, а ті двоє —у грі. В кожному разі, їхні причини були сильнішимивід моїх, тому я й заховався на якийсь час у безпечне63

місце. Саме тоді в наш шанець влетів турецький загін,рубаючи все, що було живого, а відразу за ним — требинськийШабляк-паша°, який більше дбав про мертвих,аніж про живих. За ними на полі бою з’явивсяякийсь блідий хлопець, що мав лиш один вус сивий —так, ніби старів він лише до половини. На шовковомунагруднику папас Аврама був вишитий герб Бранковичаз однооким орлом. Один із турецьких воїнів проткнувтого вишитого птаха списом із такою силою, щостало чути, як метал, пробивши груди сплячого, найшовна камінь під ним. Прокидаючись у смерть, Бранковичоперся на одну руку, і останнє, що він побачиву своєму житті, був рудоокий хлопець зі скляними нігтямиі одним сивим вусом. Тоді Бранковича залив піт ідві солені цівки зав’язалися йому під бородою у вузол.Рука під ним почала дрижати гак, що він, зі списом угрудях, подивився здивовано на ту руку й наліг на неїусіма своїми гіудами, щоб її заспокоїти. Та вона всеодно якийсь час ще здригалася, завмираючи, ніби спущенаструна, а коли завмерла зовсім, він без звуку упавна неї. В ту ж хвилину просто у свою тінь впав з коня ітой хлопець, ніби скошений поглядом Бранковича, івідлетіла в сторону його торба, яку він тримав на плечі.— Що там, Коен загинув? — гукнув паша, а воїни, подумавши,що то хтось із гравців вистрілив у хлопця, водну мить порубали Никона Севаста з усе ще затиснутимив руці костями. Вони повернулись і до Масуді,але той промовив щось до паші по-арабськи, звертаючийого увагу на те, що хлопець не вмер, а тільки спить.Це продовжило життя Масуді на один день, бо пашарозпорядився стратити його не цього дня, а наступного,як воно і сталося.64

Я — людина шаблі, — так закінчив свій запис про АврамаБранковича Аверкій Скіла. — І я знаю: коли вбиваєш,то кожного разу все стається по-іншому, як щоразу поіншомуз кожною новою жінкою в ліжку. Тільки однихпотім забуваєш, а інших — ні. Хтось із убитих, знову жтаки, як і хтось із жінок, ніколи не забуде тебе. Смертькир Аврама Бранковича була з тих, які пам’ятаються.Було це так. Звідкись з ’явилися люди паші з ночвамитеплої води, обмили кир Аврама і передали його якомусьстарцю, що носив на шиї ще один черевик, наповненийзелами, бальзамами і куделею. Я подумав, щовін буде гоїти папас Авраму рани, але той натер йогобілилами і рум’янами, поголив, розчесав і такого відніспід шатро до Шабляк-паші.— Оце ще один голий серб, — подумав я. Наступногоранку у тому шатрі він і вмер. Це було в 1689 році засхідним календарем, на день святого мученика Євтихія.У ту хвилину, коли Аврам Бранкович випустив дух,Шабляк-паша вийшов із шатра і попросив трохи вина,щоб умити руки».БРАНКОВИЧ ҐРҐУР (Див. СТОВПНИК)KATAHV — титул хозарського володаря. Столицею йогобув Ітіль, а літня резиденція знаходилася на Каспійськомуморі й називалася Семендер. Вважається, що прийняттягрецьких місіонерів у хозарських палатах булосправою політичних міркувань. Ще в 740 році один ізхозарських каганів звертався до Царгороду з проханнямпро місіонера, добре обізнаного з християнськимзаконом. У IX столітті виникла потреба зміцнити грецько-хозарськийсоюз перед спільною небезпекою: вЗ Хозарський словник 65

той час русичі вже прибили щит на царгородські воротаі відібрали у хозарів Київ. Крім того, існувала щеодна небезпека. Тодішній каган не мав наступника престолу.Одного дня прибули до нього грецькі купці, якихвін зустрів і прийняв. Усі вони як один були низькі назріст, темноволосі й такі волохаті, що волосся на своїхгрудях розділяли проділом. Каган сидів між ними, моввелет, і обідав. Була пора перед негодою, і птахи билисяу вікна, а мухи — в дзеркала. Коли ж подорожніхнаділили дарами і провели, каган повернувся до палат івипадково кинув погляд на кості, що зосталися післяучти. Костомахи, залишені греками, були величезні, яку велетнів, натомість каганові лежали малесенькі, як удитяти. Він швидко зібрав слуг, аби ті згадали, що говорилийому чужинці, але ніхто нічого не пам’ятав.Переважно мовчали, — вирішили всі. Тоді до кагананаблизився один єврей з придворної свити й сказав,що допоможе йому.— Хотілося б почути як, — сказав каган і лизнув трохисвятої солі. Тоді єврей привів до нього раба і наказав,щоб раб оголив руку. Рука була точною копією правоїруки кагана.— Так, — сказав каган, — затримай його. Затримай і йдидалі. Ти на доброму шляху.Так по всій державі розлетілися гінці, і через три місяці єврейпривів до нього хлопця, чиї ступні були зовсім як каганові.І його затримали при дворі. Потім знайшли ще дваколіна, одне вухо і плече — все таке ж, як у кагана. Поступовов палаці зібрався гурт молодих людей — воїнів,рабів, мотузників, євреїв, греків, хозарів та арабів, котрі— якби з кожного взяти по одному членові чи по якійсьчастині тіла — могли б створити ще одного молодого66

кагана, як крапля води схожого з тим, що правив у Ітілі.Не вистачало лише голови — її ніяк не могли знайти.Нарешті одного дня каган прикликав до себе єврея і наказавйому принести або свою власну, або каганову голову.Той анітрохи не злякався, і каган здивовано запитаву нього про причину.— Причина в тому, що злякався я ще рік тому, а не сьогодні.Рік тому я знайшов і голову. І сторожую її тут, впалаці, вже стільки місяців, а все не наважуюсь тобіпоказати.Коли каган наказав показати й голову, єврей привів донього дівчину. Вона була молода, вродлива, і голова їїтак достеменно повторювала каганову, що могла бпідмінити її в дзеркалі. Якби хто побачив у дзеркалі їїобличчя, то подумав би, що бачить кагана, тількимолодого. Тоді каган звелів привести всіх зібраних інаказав євреєві скласти з їхніх членів ще одного кагана.Доки конаючі каліки, чиї члени увійшли в тілонового кагана, розповзалися в різні сторони, єврейнаписав на чолі новоствореного якісь слова і молодийкаган, каган-наступник, потягнувся на ложі. Тепернового кагана слід було випробувати, і єврей відправивйого в спочивальню до каганової коханки, царівниАтех7. Зранку царівна відіслала до справжньогокагана наступне послання:— Той, що був цієї ночі в моєму ліжку, — обрізаний, ати — ні. Отож, або він є кимось іншим, а не каганом,або каган скорився євреям і обрізався, себто став кимосьіншим. Отож виріши, що сталося.Тоді каган запитав у єврея, що має означати ця різниця.Той відповів:— Хіба не зникне вона, коли й ти обріжешся?з*67

Портрет Костянтина Солунського,святого Кирила (з фрески ЇХ століття)Каган завагався і ще раз запитав поради в царівни Атех. Тавідвела його в темниці свого замку і показала там кагановогодвійника. Воназакувала його в ланцюгий кинула за ґрати,але він уже розірвав усіпута і тряс фатами з величезноюсилою. Заодну ніч він виріс настільки,що справжнійкаган здавався передним дитиною.— Хочеш, щоб я його відпустила?— запиталацарівна. Тоді каган такналякався, що наказавобрізаного кагана умертвити.Царівна Атехплюнула велету в чоло —і той впав мертвим.Після того каган повернувсядо греків, уклав з ними новий союз і взяв їхню віруза свою.КИРИЛО (Костянтин Солунський, або Костянтин Філософ)(826 чи 827—869) — просвітитель східного християнства,грецький представник у хозарській полеміці*,один з апостолів слов’янської писемності. Сьома дитинав сім’ї Лева друнґарія, котрий завідував у Солуні воєннимий адміністративними справами візантійськогодвору, Костянтин змінив багато чиновницьких та дипломатичнихпосад і виростав між голими церквами без68

ікон, в часи, коли у Царгороді прийшли до влади іконоборці.Серед них було чимало солунян, тож Костянтинучив науки від людей, які мали славу відомих іконоборців.Лев Математик, що викладав йому Гомера, геометрію,арифметику, астрономію й музику, був іконоборцемі родичем царгородського патріарха-іконоборця ІоанаГраматика (837—843) й підтримував зв’язки зі сарацинамита їхнім халіфом Мамуном. Другий учитель Костянтина,знаменитий філософ і майбутній патріарх Фотій,який навчав його граматики, риторики, діалектики йфілософії, носив прізвисько християнського Арістотеляй разом із Левом Математиком стояв на чолі гуманістичноговідродження, у час якого візантійський світ іще раззрозумів, що він — спадкоємець античного еллінськогороду. Фотій займався герметичними і заборонениминауками, астрологією та магією, візантійський імператорназивав його «хозарським рилом», а при дворі ходиличутки, ніби Фотій ще в молодості продав душу якомусьгебрейському чародієві. Костянтин любив мови,вважав, що вони вічні, як вітри, й міняв їх, як хозарськийкаган міняє жінок різних вір. Крім грецької, він знавслов’янську, гебрейську, хозарську, арабську та самаритянську,а також мови готського чи «руського» письма.Він ріс із невгамовною спрагою до подорожей, яка залишиласьу нього на все життя. Зі собою він завжди носивякесь рядно, про яке говорив: де моя ряднина — там мійдім, і майже весь свій вік прожив між дикими племенами,де кожен раз після потиску руки перераховував своїпальці. Одні лише хвороби були хоч якимись островамиспокою в його житті. Щойно він починав хворіти, яквідразу ж забував усі мови, крім рідної. Хвороби його,правда, завжди мали хоча б дві причини. Коли у 843 році,69

після смерті імператора Теофіла, солунська партія іконоборцівбула скинута і в країні проголосили відродженнякульту ікон, Костянтину довелось усамітнитися в монастиріна малоазійській землі. І бог поступився, — думаввін, — щоб дати місце світові. Наше око — як мішень дляпредметів, на які ми дивимось; усі вони ціляться в нього,а не навпаки. Через якийсь час він був примушенийвернутися в столицю й відкрито виступити проти своїхколишніх учителів і земляків на захист ікон. — Ілюзія,що думки живуть у наших головах — вирішив він тоді —це голова і ми живемо в думках. Ми з нашими думками —як море з його течіями: наше тіло — морська течія, адумки — саме море. Так тіло знаходить собі місце в житті,пробиваючись крізь думки. А душа є руслом: і дляодного, і для другого...В той час він розпрощався зі ще одним своїм колишнімвчителем. Зі своїм старшим братом Методієм, який ніколине виступав проти однодумців. Він бачив, як залишаєза собою свого колишнього духовного отця і братаі сам стає його поводирем.На службі при царгородському дворі він спочатку був архонтомв одній зі слов’янських областей, потім викладаву столичній придворній школі, яко священик ставпатріаршим бібліотекарем при церкві святої Софії вЦаргороді, а потім — професором філософії в царгородськомууніверситеті, де завдяки своїй винятковійерудиції отримав почесний титул філософа, який носивдо кінця свого життя. Але в душі він вибрав іншийшлях і жив, дотримуючись морського звичаю, якийкаже, що м’ясо мудрих риб шкідливе і твердіше від м’ясадурних риб. Тому тільки дурні їдять усе підряд — мудріж шукають і їдять тільки дурнів.70

Проживши першу половину свого життя спиною до ікон,він прожив його другу половину, тримаючи ікони якщити. Проте, як виявилося, він зміг звикнути до ікониБогородиці, та до самої Богородиці — ні: через багатороків у хозарській полеміці7 він порівняв її з прислугоюв кагановій свиті, прирівнявши до чоловіка, а недо жінки.Тоді минула половина його століття і пройшла половинайого життя.Узявши три золоті, він поклав їх до своєї торби, міркуючитак: перший дам тому, хто засурмить у ріг, другий —хористам в церкві, а третій — небесним ангелам. І вирушиву свої нескінченні подорожі. Ніколи крихт відсніданку не міг змести до крихт від вечері. Весь час буву дорозі. В 851 році він вирушив до арабського халіфа вСамару, що недалеко від Багдаду, а коли повернувся зцієї дипломатичної місії, побачив у дзеркалі першу зморшкуна своєму чолі й назвав її сарацинською. Закінчувався859 рік, і Костянтин став ровесником ОлександраВеликого, який помер у 33 роки; стільки ж тепербуло і йому.— У мене значно більше ровесників під землею, ніж наземлі, — подумав він тоді. — Ровесників з усіх часів: зчасу Рамзеса III, критського лабіринту чи першої облогиЦаргороду. Так і я колись стану підземним ровесникомдля багатьох живих. Тільки старіючи тут, на землі,я завжди міняю ровесників під землею, зраджуючитих мертвих, що стають молодшими від мене...А потім ще була одна облога міста, чиє ім’я він носив.Доки слов’яни у 860 році тримали в облозі Царгород,Костянтин на малоазійському Олімпі в тиші чернечоїкелії готував для них пастку — виводив перші знаки71

слов’янської азбуки. Спочатку він зробив ті букви опуклими,але слов’янська мова була такою дикою, щочорнила не змогли її втримати, отож йому довелося створитище одну азбуку з ґратчастих букв, у які він замкнувту непокірну мову, наче пташку. Лише пізніше,коли слов’янську мову приручили й навчили її грецької(бо мови можуть вчитись іншим мовам), вона змоглавкластися і в ті первісні глаголичні письмена...У Даубмануса наведена наступна притча про виникненняслов’янської азбуки. Мова варварів ніяк не хотіла приборкуватись.Одної осені, яка промайнула за три тижні,брати сиділи в келії і марно намагалися створитиписьмена, які пізніше зватимуться кирилицею. Роботане йшла. З вікна келії як на долоні було видно половинужовтня і тишу в ньому, довгу на годину ходу й широкуна дві. Тоді Методій звернув увагу брата на чотириглеки, які стояли на вікні їхньої келії, але по той бікґратів, з вулиці.— Якби двері були замкнені, як ти дістався б до тих глечиків?— запитав він. У відповідь Костянтин висунувназовні руку, розбив один із глеків, переніс черепкиодин за одним через ґрати в келію й тут знову склав зних глечика, зліплюючи своєю слиною і глиною з підлогипід ногами.Так вони зробили і зі слов’янською мовою. Розбили її науламки, внесли крізь решітки кириличних букв до своїхуст і зліпили там докупи своєю слиною й грецькоюглиною з-під ніг...У тому ж році до візантійського імператора Михаїла IIIприбули посланці від хозарського каганау з проханнямприслати до нього з Царгорода особу, яка могла б розтлумачитиоснови християнського віровчення. Імпера72

тор звернувся за порадою до Фотія, якого називав «хозарськимрилом». Зрозуміло, що таке звернення булодвозначним, але Фотій поставився до справи серйозноі порадив свого учня Костянтина Філософа; після цьогоКостянтин разом із братом Методієм^ вирушив у своюдругу дипломатичну місію, названу хозарською. По дорозівони затрималися у Криму в Херсонесі, де Костянтинвивчав хозарську та єврейську мови, готуючисьдо дипломатичної місії, яка його чекала. Він думав: «Усейа світі є хрестом своєї жертви, а цвяхи пробивають іхрести». У палатах хозарського кагана він зустрівся зпредставниками ісламської та гебрейської віри, які тежбули запрошені каганом. Костянтин розпочав з нимиполеміку, виступивши зі своїми «Хозарськими бесідами»,які Мето дій переклав пізніше на слов’янську мову.Здобувши перемогу над рабином і дервішем, які захищалиюдаїзм та іслам, Костянтин Філософ схилив хозарськогокагана до прийняття християнства, переконавйого не поклонятися переломленому хресту йзнайшов на своєму чолі другу, хозарську зморшку.Закінчувався 863 рік, і Костянтин став ровесником ФілонаОлександрійського, філософа, який помер у тридцятьсім років; стільки ж було зараз і йому. Костянтин закінчивроботу над слов’янською азбукою і разом з братомвирушив у Моравію, до слов’ян, яких пізнав ще вроки своєї юності.Він перекладав із грецької на слов’янську церковні книги,а навколо нього збирались юрби. Мали очі там, деколись мали роги, і, було се видно, підперізувались зміями,спати головами на південь, а зуби, які випадали,закидували за свої хати. Методій дивився, як вони пальцямивитягують з носів слизькі клубки й їдять їх,73

шепочучи молитви. Ноги мили, не визуваючись, плювалиу миски перед обідом і запихали в «Отче наш»свої варварські імена, чоловічі й жіночі, за кожним словом,через що молитва виростала, наче хліб, і зникалаодночасно, і що три дні її треба було прополювати, щобвона не зникла назавжди між тими дикими іменами,які глушили і ковтали її. Нездоланно притягував їх запахпадла. мали швидкий розум і чудово співали, ажвін плакав, слухаючи їх і розглядаючи свою третю, слов’янськузморшку, яка сповзала вниз через чоло, мовкрапля дощу... Після Моравії у 867 році він вирушив допаннонського князя Коцеля, а звідти — у Венецію, дестав учасником полеміки з триязичниками, прихильникамитеорії про святість лише трьох мов — грецької,гебрейської й латинської. У Венеції його питали: — Чився вина за смерть Христову лежить на Юді, чи не вся? —а Костянтин чув, як на щоку його вилазить четверта,венеційська зморшка, що врізається й перехрещуєтьсяз усіма попередніми — сарацинською, хозарською йслов’янською, сплітаючись із ними в чотири неводи,закинуті на одну рибу. Він дав свій перший золотийякомусь трубачеві за його гру і запитав триязичників,чи відгукнеться військо на голос труби, якщо той голосне буде йому зрозумілим? Ішов 869 рік, і Костянтиндумав про Боеція Равенянина, який помер у 43 роки.Зараз вони стали ровесниками. Після цього Костянтинбув викликаний папою до Риму, де зумів захиститиправовірність своїх поглядів і слов’янського богослужіння.Разом із ним знаходився Методій та їхні учні,висвячені в Римі.Згадуючи своє життя і слухаючи церковний спів, він думав:так, як одна людина, маючи талант до якогось діла,74

за час хвороби все ж робить його знехотя й невміло,так і хтось інший, хто до того діла не чує хисту, і безхвороби робить його з такою ж нехіттю й невмілістю...Якраз тоді в Римі співали слов’янську літургію, і Костянтинвіддав свого другого золотого хористам в церкві. Задавнім звичаєм, третю монету він поклав собі під язика,постригся в один із грецьких монастирів у Римі й у869 році помер під новим іменем яко Кирило.Головна література: Об’ємна бібліографія робіт проКирила і Методія зібрана в праці Г. А. Ільїнського («Опитсистематической кирило-мефодьевской библиографии») з численнимипізнішими доповненнями (Попруженко, Романський,Іванка Петрович та ін.). Огляд найновіших дослідженьдає нове видання монографії Ф. Дворника «LesLegendes de Constantin et Methode vue de Byzance» (1969).Деяка інформація, що стосується хозарів і хозарської полеміки,знаходилась у «Хозарському словнику» Даубмануса— Lexicon Cosri, Regiemonti Borussiae, excudebat loannesDaubmannus (1691), але видання це було знищене.ЛОВЦІ СНІВ — секта хозарських священиків, захисницеюякої була царівна Атеху. Вони вміли читати чужісни й могли жити в них, як у своєму домі, а мандруючиними, ловили потрібну їм здобич — людину, річ аботварину. Зберігся запис одного з перших ловців снів, уякому говориться: «Вві сні ми почуваємо себе, як рибау воді. Часом ми зринаємо зі сну на поверхню, ковзаємопоглядом по узбережжю, але тут же занурюємосязнову, швидко і пристрасно, бо добре нам тільки наглибині. Під час тих коротких виходів на суходолі мибачимо якесь дивне створіння, млявіше від нас, звичнедихати інакше, ніж ми, й приліплене до тої суші усієюсвоєю вагою, а проте позбавлене тієї насолоди, в якій75

ми живемо, наче у власному тілі. Бо тут, унизу, насолодай тіло нерозлучні, вони — одне ціле. Те створіннязовні — то теж ми, але ми через мільйони років; міжнами і ним, окрім років, лежить і страшне прокляття,яке впало на того, хто зовні, бо він одділив тіло віднасолоди...»За легендою, ім’я одного з найвідоміших читачів снів булоМокадаса аль-Сафер°. Він зумів найглибше увійти втаємницю, він умів ловити рибу в чужих снах, умів відкриватибрами в чужих сновидіннях, умів занурюватисяв сни глибше, ніж будь-хто інший перед ним, — аждо Бога, бо на дні кожного сну лежить Бог. А потомущось сталося, і він уже ніколи не зміг читати снів. Віндовго думав, що сягнув вершини, і йти далі в тому містичномувмінні більше нікуди. Для тих, хто пройде дорогу,дорога вже не потрібна; через те вона їм і не дається.Але всі навкруги думали інакше. Якось вониоповіли про те, що сталося, царівні Атех, і тоді вонапояснила їм випадок Мокадаси аль-Сафера:Одного дня щомісяця, на свято солі, прихильники хозарськогокагана борються на життя і смерть по передмістяхусіх трьох наших столиць проти вас, моїх прихильниківі підданих. Як надходить вечір, у час, коли миховаємо його мертвих по єврейських, арабських чи грецьких,а моїх — по хозарських кладовищах, каган тихопрочиняє мідні двері моєї спочивальні, тримаючи свічку,а її полум \я пахне й тремтить од його пристрасті. Тодія не дивлюся на нього, бо в ту хвилину він схожий на всіхінших коханців у світі, яким щастя засліпило очі. Ми проводиморазом ніч, а на зорі, коли він іде, перед гладкоюміддю моїх дверей я дивлюся йому в обличчя і розпізнаюв його втомі, що він задумав, звідки йде і ким є.76

Так і з вашим ловцем снів. Нема сумніву в тому, що вінсягнув однієї з вершин свого вміння, що молився він похрамах чужих сновидінь і вбивали його у свідомостісплячих безліч разів. Він зробив усе так добре, що найкращаматерія, яка існує — матерія сну — почала йомупідкорятися. Але, якщо, піднімаючись до Бога, він незробив жодної помилки — за що й отримав можливістьбачити його на дні читаного сну — напевно, щозробив ту помилку в поверненні, опускаючись у цей світз висот, у яких літав. І за ту помилку заплатив. Стережіться,коли повертаєтесь! — закінчила царівнаАтех. Невдале повернення може знищити успішний східна гору.МЕТОДІЙ СОЛУНСЬКИЙ (біля 815-885) - грецькийхроніст хозарської полеміки7, один зі слов’янських апостолів,просвітитель східного християнства, старший братКостянтина Солунського — Кирила'5’. Він народився всім’ї візантійського управителя Солуні — друнґарія Леваі рано випробував свої можливості на посаді управителяоднієї зі слов’янських областей, очевидно тої, що лежитьбіля річки Струмиці (Стримона). Він знав мову своїхслов’янських підданих, які магій бородаті душі й носиливзимку за пазухами птахів, щоб ті їх гріли. Незабаром, у840 році, він переїхав до Бітинії на Мармурове море, алезгадку про своїх слов’янських підданих ціле життя котивперед собою, наче м’яч. У книгах, на які посилаєтьсяДаубманус*, записано, що там він навчався в якогосьмонаха й одного разу той сказав йому: «Читаючи, ми немаємо дару приймати все написане. Наша думка ревнивадо чужої думки і щоразу затінює її, а в нас немає місцядля двох пахощів одразу. Ті, хто живе під знаком Святої77

Трійці — чоловічим знаком, — ті, читаючи, вбираютьнепарні, а ми, що під знаком числа чотири — жіночогознаку, — читаючи, вбираємо лише парні речення з нашихкниг. Ти і твій брат не прочитаєте з одної книгиоднакових слів, бо книги наші існують лише в єднаннічоловічого й жіночого знаків...» Крім того, Методій навчавсяще від одної особи — від свого молодшого братаКостянтина. Часом він помічав, що той його молодшийбрат мудріший від творця книги, яку він саме читав. ТодіМетодій починав розуміти, що даремно гає час, закривавкнигу й розмовляв із братом. На малоазійській землів монастирській колонії Олімп Методій постригся в монахи,а незабаром до нього приєднався і брат. Вони дивились,як пісок, розвіяний великоднім вітром, щоразуна свято відкриває на новому місці якусь прадавню пустельнуцеркву й залишає зверху рівно стільки, скількипотрібно часу, щоб її освятити й відчитати всередині«Отче наш», а потім знову засипає назавжди піском. Тодівін почав снити по два сни одразу, і звідти пішло повір’япро те, що в нього буде й дві могили. У 861 році він разоміз братом вирушив до хозарів. Це не було чимосьновим для двох братів зі Солуні. Від свого навчителя йприятеля Фотія, який підтримував зв’язки з хозарами,вони чули про той могутній народ і зншіи, що він на своїймові проповідує свою власну віру. Цього разу Методійза наказом зі столиці виступав як свідок і помічник Костянтинав полеміці на хозарському дворі. Хозарськийсловник 1691 року пише, що під час полеміки хозарськийкаганv розповів своїм гостям дещо й про секту ловців снів.Каган зневажливо ставився до тої секти, підтримуваноїхозарською царівною Атех7, і ялову працю ловців снів вінпорівняв із грецькою притчею про голодну мишу, яка лег-78

ко пролізла крізь щілину в комору з пшеничним зерном,але, наївшись, не змогла з повним черевом вилізти назад.«Вийти з комориситим не можна; можнатільки голодним — таким,яким і увійшов.Отак і цей поглиначснів: голодний, він леткопроникає у тісний•отвір між явою і сном,але після того, як вполюєтам здобич і назбираєплодів, наситившисьснами, не можевийти назад, бо вийтиможна лише таким,яким і увійшов. Томувін повинен або залишитисвою здобич, абосам залишитись у снахназавжди. Ні в першому,Портрет Методія Солунського(з фрески ЇХ століття)ні в другому випадку нам немає від того жодної користі...»Після хозарської подорожі Методій знову повернувся намалоазійський Олімп, і, коли він вдруге побачив ті жсамі ікони, вони здалися йому стомленими. Він ставігуменом монастиря Поліхрона, про який потім довгістоліття нічого не було відомо — хіба лиш те, що збудувалийого на межі трьох часів —арабського, грецькогой гебрейського, звідки й пішла його назва.У 863 році Методій повернувся між слов’ян. Необхіднобуло створити слов’янську школу грецького зразка — зновими учнями, зі слов’янським письмом і книгами,79

перекладеними з грецької на слов’янську. Він і йогобрат Костянтин з дитинства знали, що птахи в Солуній птахи в Африці розмовляють різними мовами, щоластівка зі Струмиці й ластівка з Нілу не зрозуміютьодна одної, і тільки альбатроси в усьому світі розмовляютьєдиною мовою. З такими думками вони вирушилив Моравію, Словаччину й Нижню Австрію, збираючинавколо себе молодих людей, які більше дивилисяїм в рот, ніж прислухалися до їхніх слів. Одному з тихюнаків, що їх навчали вони з братом, Методій вирішивподарувати гарну різьблену палицю. Всі чекали, що вінподарує її найкращому серед учнів, і намагалися вгадати,хто ж це буде. А Методій віддав її найгіршому. І сказав:«Учитель своїх найкращих учнів найменше вчить.А найдовше залишається з найгіршими. Бо швидкішвидко відходять...»В одній кімнаті, де поточена шашелем підлога кусала босіноги, він уперше почув про своїх із братом ворогів.Почалися їхні сутички з триязичниками — німецькимиприхильниками переконання про обрядовість тількитрьох мов (грецької, латинської й гебрейської). В Паннонії,на озері Болотному, де взимку волосся замерзаєв лід, а очі на вітрі стають, як велика й мала ложки,Методій з братом зупинилися в столиці тамтешньогослов’янського князя Коцеля. Його воїни кусали в боюнезгірш од коней чи верблюдів, змії вислизали зі шкіри,січені різками, а жінки народжували в повітрі, підвішенідо святого дерева. Вони приручали риб на болотахпаннонських трясовин і показали прибульцямодного старця, котрий молився, виносячи з болота рибуй пускаючи її злітати зі своїх долонь, як мисливськогосокола. Вона й справді здіймалась у повітря і летіла,80

обтріпуючи з плавців болото й махаючи ними, як крилами.У 867 році разом зі своїми послідовниками й учнями бративирушили в одну з тих подорожей, де кожен крок — слово,кожна стежка — речення, а кожна зупинка — розділ увеликій книзі. У Венеції в 867 році відбувся ще один їхнійдиспут із триязичниками, а потім вони прибули доРиму, де папа Адріян II прийняв учення солунських братівяк правовірне і висвятив слов’янських учнів у церквіСв. Петра. З тої нагоди була відспівана слов’янська літургіямовою, яка — щойно приборкана й стриножена —перевезлася з балканських широт у столицю світу й тепернагадувала звіра в клітці з глаголичних письмен. Тут,у Римі, одного вечора 869 року, доки його слов’янськіпослідовники плювали одні одним в рот, помер під іменемсвятого Кирила брат Методія Костянтин, а Методійповернувся в Паннонію. Вдруге він побував у Римі в870 році, коли отримав від папи титул паннонсько-сремськогоархієпископа; архієпископ зальцбурзький черезце змушений був покинути Балатон. Коли влітку 870 рокуМетодій повернувся в Моравію, німецькі єпископи кинулийого за ґрати, й два роки він провів у в’язниці, дечув тільки шум Дунаю, а потім був переданий у Регенсбургі постав перед судом церковного собору. Тут він бувтортурований і нагим виставлений на мороз. Доки йогокатували — зігнутого бородою аж до снігу — Методій думавпро те, що Гомер і святий пророк Ілля жили в одинчас, що Гомерова поетична держава була більшою віддержави Олександра Македонського, бо простягаласявона від Понту аж за Гібралтар. Він думав про те, щоГомер не міг знати всього, що відбувається в морях і вмістах його держави, так само як Олександр Великий не81

знав усього, що діється в його державі. Ще він думав проте, як одного разу Гомер вписав у свій твір і місто Сидон,а разом з ним, не знаючи про це, й пророка Іллю,якого за велінням божим годували птахи. Він думав проте, що в своїй величезній поетичній державі Гомер мавморя й міста, а не відав про те, що в одному з них, уСидоні, живе пророк Ілля, який стане колись мешканцеміншої поетичної держави, такої ж просторої, вічноїй могутньої, як і Гомерова, — мешканцем Святого Письма.І, нарешті, він запитував себе: чи зустрілися колисьдва сучасники, Гомер і Святий Ілля із Тішбе в Гілеаді —обоє безсмертні, обоє озброєні тільки словом, один обернутийдо минулого і сліпий, другий охоплений майбутнімі зрячий, один грек, що найкраще серед поетів возвеличивогонь і воду, і другий єврей, що водоюнагороджував, а вогнем карав, перетворюючи свій плащна міст. Існує такий пояс землі — думав наприкінці Методій— не ширший від десяти верблюдячих смертей, наякому розминулося двоє людей. Той простір між їхнімислідами вужчий від будь-якої ущелини на світі. Ніколище два великі мужі не підходили так близько один до одного.Якщо тільки ми не помиляємось, як усі ті, чий зірслугує спогадам, а не землі, котра лежить під нами...Завдяки папиному покровительству Методія було звільненой у 880 році він втретє захищав у Римі правовірністьсвоїх поглядів і слов’янської служби, а папа своїмпосланням ще раз підтвердив законність слов’янськогобогослужіння. Даубманус разом зі згаданою притчеюпро тортурування Методія розповідає, що він тричіомився в римській ріці Тибр — як на народження, вінчанняй смерть — і три рази причастився чарівним хлібом.У 882 році Методій з найвищими почестями був82

прийнятий при дворі в Царгороді, а потім і в патріаршій,яку очолював тоді приятель його молодості, патріархі філософ Фотій. Помер Методій у Моравії в 885році, залишивши після себе слов’янські переклади СвятогоПисьма, Номоканона (законника) та бесід святихотців.Як свідок і помічник Костянтина Філософа в хозарськіймісії, Методій двічі виступає в ролі хроніста хозарськоїполеміки. Він перекладає слов’янською Кирилові «Хозарськібесіди» і, судячи з тексту Кирилового житія, здійснюєредакцію цього твору (ділить його на вісім книг).Оскільки «Хозарські бесіди» Кирила не збереглись ні вгрецькому оригіналі, ані в слов’янському перекладіМетодія, найголовнішим християнським джерелом, уякому йдеться про хозарську полеміку, залишаєтьсяслов’янське житіє Костянтина Філософа (Кирила), укладенепід наглядом самого Методія. В ньому наводитьсядата полеміки (861 рік), а також подається докладнийопис промов як самого Костянтина, так і його неіменованихсуперників і співрозмовників — гебрейськогой ісламського учасників полеміки. У Даубмануса знаходимонаступні слова про Методія: «Найтяжче оратичужу ниву й свою жінку, — пише він, — але, оскількикожен чоловік розіп’ятий на своїй жінці, як на хресті,виходить, що важче нести свого хреста, аніж чужого.Так було і з Методієм, який ніколи не ніс хреста свогобрата... Бо молодший брат був йому духовним батьком».СЕВАСТ НИКОН (XVII ст.) — існує повір’я, що якийсьчас на Мораві, в Овчарській ущелині на Балканах, підтйм іменем жив Сатана. Був він на диво мирним, мавзвичку звертатися до всіх людей своїм власним іменем83

і працював прото кал і графом у монастирі Ніколє. Де бвін не бував, всюди залишав за собою відчуття двохоблич, а замість хвоста мав ніс. Він стверджував, що вминулому житті був чортом у єврейському пеклі і прислуговувавБеліяалу та Гебхураху, ховав големів на горищахсинагог і одної осені, коли птахи мали отруйнийпослід і палили ним листя й трави, він найняв чоловіка,щоб той убив його. То був спосіб перейти з єврейськогопекла в християнське й тепер, у новому житті,служити Сатані.За іншими розповідями, він і не вмирав ніколи, а простодав чужому псові лизнути своєї крові, ввійшов до могилиякогось турка, вхопив того за вуха й здер із ньогошкіру, яку натягнув на себе. Через те з його гарнихтурецьких очей визирали козячі очі. Він тікав від вогню,вечеряв після інших і крав щорічно грудку солі.Говорили, ніби по ночах він об’їжджає монастирськихі сільських коней, і ті справді зустрічали ранок змилені,в болоті і зі сплутаними гривами. Кажуть, що вінробив це, аби остудити своє серце, бо серце його варилосяв киплячому вині. Тому коням у гриви запліталиСоломонову букву, від якої він утікав, і так захищали їхвід нього й від його чобіт, завжди подертих псячимизубами. Він носив багаті одежі й на диво гарно виконувавнастінні розписи — легенда каже, що той дар був унього від архангела Гавриїла. По церквах Овчарськоїущелини на його фресках залишилися написи, які, количитати їх у визначеному порядку від зображення дозображення і від монастиря до монастиря, складаютьповідомлення. Його можна укласти будь-коли, докиіснуватиме той живопис. То Никон залишив повідомленнядля себе самого до того часу, коли після трьох84

сотень років після смерті він знову повернеться межиживих, бо демони, як він говорив, не пам’ятають нічогоз попереднього життя і тому змушені виходити зситуації в такий спосіб. На початку своїх занять малярствомвін і не був якимось особливо обдарованим майстром.Працював він лівою рукою, і картини його булидоволі гарними, але якось не запам’ятовувались: нібизникали зі стін, як тільки на них переставали дивитися.Одного ранку Севаст у відчаї сидів перед своїми фарбамиі раптом відчув, як шматок якоїсь іншої тиші ввійшовдо його мовчання й розбив його. Ще хтось був туті мовчав. Але не мовою Никона. Тоді Никон почав проситиархангела Гавриїла, щоб той зіслав на нього ласкуфарб. У той час по всій ущелині — в монастирях Йованє,Благовіщення, Ніколє чи Стрітення — скрізь булоповно молодих монахів-іконописців і різьбярів, котрірозписували стіни й змагалися, наче в німій молитві нахорах, хто краще намалює свого святого. Через те нікомуі в голову не приходило, що молитва саме НиконаСеваста буде почутою. А саме так і сталося.У серпні 1760 року, напередодні дня семи святих ефеськихмучеників, коли починають їсти м’ясо оленя, НиконСеваст сказав:— Один із вірних шляхів до справжнього майбутнього (боіснує ще й несправжнє майбутнє) — іти у напрямку, вякому росте твій страх.І пішов на лови. Зі собою він взяв ще одного монаха —Теоктиста НікольськогоА, який допомагав йому в монастиріу переписуванні книг. Мабуть, ті лови ввійшлиу притчу саме завдяки записам того монаха. Притчакаже, що Севаст висадив хорта на сідло позаду себе івони вирушили на полювання за оленями. Через де85

який час хорт кинувся з кінського крупа вперед, хочТеоктист не міг побачити попереду жодного оленя.Проте, хорт гавкав так, ніби здобич була зовсім поруч,і справді обережно гнав щось невидиме, але великепросто на ловців, аж було чути, як тріщать кущі.Що ж до Севаста, то він поводився точнісінько, як його пес,так, ніби поруч справді був олень; тут за кущами дійснопочулося щось схоже на оленячий рик, і Теоктист вирішив,що то Никону врешті явився архангел Гавриїл уобразі оленя, себто перетворений удушу Никона Севаста,чи, іншими словами, що архангел приніс Никону вдар душу. Так полював Никон того ранку і, вполювавшисвою власну душу, почав з нею розмову.— Глибінь велику велика глибінь кличе у широкому гласітвому, поможи мені тебе самого фарбами славити! —гукнув Севаст архангелу, чи оленю, чи своїй душі, що бто не було, — я хочу написати ніч зі суботи на неділю інайкращу твою ікону в ній, аби молилися тобі й поінших місцях навіть ті, хто ніколи її не бачив!Тоді архангел Гавриїл розтулив уста і промовив:— Обидяши посташа се озлобити... — і монах зрозумів,що архангел говорить, випускаючи іменники. Бо іменники— для Бога, а дієслова — для людини. На це іконописецьвідповів:— Як же мені працювати правою, якщо я лівак? — алеоленя перед ним уже не було, і монах запитав Никона:— Що то було? — а той зовсім спокійно відповів:— Нічого особливого, усе це тимчасово, я тут лиш подорозі в Царгород...Але потім додав:— Зрушиш людину з її лігва, а там — черви, жуки, прозоріяк коштовне каміння, і пліснява...86

І охопила його радість, як болячка, переклав він своїпензлі з лівої руки у праву і почав малювати. Якмолоко, потекли з нього фарби, і він ледве встигаврозкладати їх. Він одразу знав усе. І як змішуватичорнила із соком самця кабарги, й що жовта фарбанайшвидша, а чорна — найповільніша межи фарбами,і їй треба найдовше часу, щоб висохнути і показатисебе справжню. Найкраще в нього лягали «білила святогоЙоана» і «зміїна кров», а зверху замість лаку вінперекривав картини пензлем, умоченим в оцет, щоб тінабирали кольору ясного повітря. Він малював, наповнюючий лікуючи фарбами все: одвірки й дзеркала,вулики й гарбузи, золотих мух і личаки. На копитахсвого коня він намалював чотирьох євангелістів: Матвія,Марка, Луку та Йоана, на нігтях своїх пальців —десять божих заповідей, на криничному цебрі — МаріюЄгиптянку, на віконницях — дві Єви: першу,Ліліт, і другу, Адамову. Малював на обгризених кістках,на зубах своїх і чужих, на вивернутих кишенях,капелюхах і стелях. На живих черепахах намалював12 апостолів і випустив їх повзати у ліс. Ночі булитихими, як кімнати, він вибирав собі ту, яку хотів,заходив, ставив світильника за дошку і малював іконуз двох частин. На тій іконі намалював, як архангелиГавриїл і Михаїл передають один одному з ночі в нічдушу якоїсь грішниці, до того ж Михаїл стояв у вівторку,а Гавриїл — у середі. Вони ступали по написанихіменах тих днів, і з їхніх ніг від ходи по вістрях літеркрапала кров. Малюнки Никона Севаста були кращимизимою, у блиску снігового сяйва, ніж літом насонці. Бо взимку в них з ’являлась якась гіркота, нібималювалися вони в темряві, а на обличчях стояли87

благі усмішки, що в квітні гасли і зникали аж допершого снігу. А тоді він знову сідав малювати, ітільки часом поправляв ліктем свій величезний прутеньміж ногами, щоб той не заважав йому в роботі.Його нові малюнки запам’ятовувались на все життя; монахиз ущелини і живописці з навколишніх монастирівяк за наказом кинулись у Ніколє, щоб побачити Никоновіфарби. Монастирі почали змагатися за нього, йогоікона приносила стільки ж, як виноград, а фреска настіні була швидкою, як найшвидший кінь. Про те, якпрацював Никон, залишився запис в одному осьмогласникуз 1674 року, який каже:«Два роки тому, на преподобного Андрія Стратилата, якразтоді, коли починають їсти куріпок, сиджу я, — пишеневідомий монах, — і в своїй нікольській келії читаюкнигу новоєрусалимських віршів із Києва, а в сусіднійкімнаті їдять троє монахів і один пес: двоє ченців ужеповечеряли, а маляр Никон, як завжди, їсть після них.За плямканням, яке проходить крізь тишу віршів, що яїх читаю, можна здогадатись, що Никон їсть гов’яжогоязика, який, перш ніж варитись, був добре відбитий обсливу перед воротами, щоб зм’якнути. Потім, поївши,Никон виходить і сідає малювати, а я спостерігаю, яквін готує фарби, й питаю, що він з ними робить.— Не я змішую фарби, а твій погляд, — відповідає вінмені, — я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природномупорядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своємуоці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зваритькашу, той буде мати кращий малюнок, але нікому незварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є,отже, віра споглядання, слухання й читання, аніж вірамалювання, співу чи писання.

Він узяв синю й червону фарби і поклав їх пензлем однуна одну, малюючи очі ангелові. І я побачив, що ангелотримав бузкові очі.— Я працюю з чимось таким, як словник фарб, — додавНикон, — а споглядач сам складає з того словника реченняй книги, тобто малюнки. Так міг би робити й ти,коли пишеш. Чому б комусь не скласти словника слів,які утворять одну книгу, й дозволити читачеві самомуз’єднати ті слова в єдине ціле?Після цього Никон Севаст повернувся до вікна і, показавшипензлем крізь шибку на поле перед Ніколєм, промовив:— Бачиш оту борону? Не плуг її виорав. То борона відпсячої брехні...Потім ніби задумався на трохи і промовив сам до себе:— Якщо я, лівак, так малюю правою, то як же малював билівою? — і переклав пензля з правої руки в ліву...Ця новина відразу розійшлася по монастирях, і всі жахнулися,впевнені в тому, що Никон Севаст знову повернувсядо Сатани і буде за це покараний. І справді:його вуха знову стати гострими, як бритва, так що міжлюдьми говорили, ніби він вухом може відрізати скибкухліба. Але уміння його залишилось, він малювавлівою так само добре, як і правою, й нічого не змінилося,архангелове закляття не збулося. Одного ранкуНикон Севаст чекав на ігумена монастиря Благовіщення,з яким мав полагодити справу про розписякихось дверей, але з Благовіщення ніхто не прийшовні того, ні наступного дня. Тоді Севаст ніби згадав прощось, відчитав п’ятий «Отче наш», який читають заупокій душі над самогубцями, і сам пішов до згадано89

го монастиря. Перед церквою він стрів ігумена і, гукаючитого, за звичкою, своїм власним іменем, запитав:— Севасте, Севасте, що тобі є?Старець без слів завів його до келії і вказав на молодого,як голод, маляра, що вже розписував двері. Никон приглянувсядо розпису й завмер, уражений. Хлопець махавбровами, як крилами, і малював так само добре, які Никон. Він не був кращим, але й гіршим теж ні. І тодіНикон зрозумів, яка кара на нього чекала. Незабаромпішли чутки, що і в прняворській церкві є якийсь хлопець,що малює так само добре, як Никон Севаст, і цетеж виявилось правдою. А згодом і всі інші, старшіживописці й малярі, один за одним почали, ніби одв’язуючисьвід пристані й виходячи у відкрите море, малювативсе краще й краще, наздоганяючи Никона Севаста,який раніше був їм недосяжним взірцем. Такпочали засвічуватись і оновлюватись усі стіни в сусідніхмонастирях, і Никон опинився на тому ж місці, зякого вирушив від лівої руки до правої. Не витримавшитого, він сказав:— Що мені з того, що буду я іконописцем? Тепер коженможе малювати так, як я...І він назавжди покинув свої пензлі й ніколи більше ненамалював жодного малюнка. Навіть на яйці. Змившивсі фарби зі своїх очей у монастирську ступку, він разомзі своїм помічником — Теоктистом — покинув Ніколє,залишаючи за собою слід від п’ятого копита. В дорозівін сказав:— Знаю я у Царгороді одного великого пана, з косою завтовшкияк кінський хвіст; він візьме нас за писарів.І назвав ім’я. Те ім’я було кир Аврам Бранкович*.90

СКІЛА АВЕРКІЙ (XVII — початок XVIII століття) — запоходженням копт, учитель володіння мечем, один ізнайвідоміших майстрів шабляного бою в Царгороді кінця17 століття. Скіла найнявся за слугу до одного царгородськогодипломата, Аврама Бранковича*, і разом зісвоїм господарем вправлявся в мистецтві шаблевогодвобою у повній темряві, пов’язаний з суперником довгимшкіряним пасом. Він умів гоїти рани й завждиносив з собою набір срібних китайських голок і дзеркало,на якому червоними цятками були відмічені обрисийого голови, а зеленими — напрямки, в яких просувалисяпо його обличчю зморшки. Коли Скіла бувавпоранений чи щось у нього боліло, він ставав переддзеркалом і в місця, помічені зеленою цяткою, встромлявсам собі в обличчя китайські голки. Тоді біль минав,а рани затягувалися, лишаючи по собі тільки якусьодну китайську букву на тілі. Те дзеркало не могло зцілитинікого іншого, окрім нього. Де б він не був і що бне робив — завжди любив жарт і не боявся труснутикалиткою за свій сміх. Але для кожного жарту називавіншу ціну. Сміх — казав він — буває звичайним: тоділюдина сміється з одної-єдиної причини. Такий сміхнайдешевший. Вищу ціну має той сміх, що викликанийдвома чи й трьома причинами одночасно. Але такийстрічався йому рідко, як і все, що має справжнювартість.Довгі роки Аверкій Скіла з великою старанністю визбирувавпо околицях малоазійських містечок і місцях військовихбитв найбільш майстерні шаблеві удари, вивчавїх, випробовував на живій плоті і, врешті, описувавтехніку їхнього виконання в окремому збірнику, ілюстрованомудіаграмами та схематичними зображеннями91

рухів цього древнього мистецтва. Він міг розрубатишаблею рибу в воді або серед ночі підвісити ліхтар назастромлений у землю меч і кинутися з ножем на ворога,який прийде до світла. Кожен такий удар він позначавокремим знаком зодіаку, і кожна зірка в тих сузір’яхозначала одну смерть. Відомо, що в 1689 році Скілавже приручив сузір’я Водолія, Стрільця й Бика і знаходивсяв сузір’ї Овна. У тому сузір’ї йому не вистачалолише одного, останнього удару шаблею, дію якого необхіднобуло випробувати, — після нього й це сузір’яставало підкореним. Той удар зі зміястим слідом залишавпо собі страхітливу роззявлену пащеку, що моторошнозвивалася, опускаючи на рану, мов на уста, якісьзвуки, наче клич звільненої крові. За словами самогоСкіли, в 1689 році у Волощині, під час австро-турецькихбоїв, він випробував і той останній свій удар, післячого переїхав до Венеції і в 1702 році видав там книгупро мистецтво бою на мечах і шаблях під назвою «Найкращіпідписи шаблею». До книги додавалися карти зісхемами виконання ударів, а між зірками, чи кращебуло б сказати — у сітях або за ґратами своїх шаблянихударів — був зображений сам Аверкій Скіла. Особиневтаємничені бачили на тих малюнках чоловіка, оточеногоякимось гарним і тонким мереживом, яке віннакреслив у повітрі навколо себе посвистами шабель івістрями клинків. Проте решітка та мала такі розкішніформи, була такою легкою й повітряною, повною довершенихопуклостей, ширяючих у повітрі кубів, мостів,склепінь і витягнутих веж по кутах, що все це разомстворювало таке враження, ніби Аверкій Скіла бувзамкнений в політ якогось джмеля, чий безконечнийрозпис у повітрі раптово ставав зрозумілим. Обличчя92

Аверкія Скіли, що видніється з-за тих розв’язаних завдань— а чи в’язничних решіток — спокійне; єдине,що впадає в вічі, — це його подвійні губи: через нихздається, ніби хтось з його нутра хоче промовити щосьзамість нього. Він вірив у те, що кожна рана на тілі —то нове серце, яке б ’ється в своєму ритмі, і тому ранихрестив шаблею, та ще мав ніс, порослий волоссям, заяким його пізнавали й обходили стороною.Цікавий запис про Аверкія Скілу залишив музикант і читачснів Юсуф Масуді0. Разом зі Скілою він служив узгаданого вище дипломата у Високій Порті в Царгородій займався полюванням на створінь, які мандрують полюдських снах. У своїх записах він каже, що в тих випадках,коли двоє людей сняться один одному навзаєм і сонодної з них вибудовує яву іншої, дещиця сну як з одного,так і з другого боку щоразу витікає. То «дитя сну». Хочасон триває й коротше від яви сплячого, — проте він завждиглибший у стократ від будь-якої яви, через що йлишається щоразу трохи шумовиння, «надлишку породи»,яка не може вміститися уся у яві особи зі сну й переливаєтьсячерез вінця, чіпляючись до яви когось третього,хто терпить через це постійні зміни і відчуває великінезручності. Той третій, як правило, знаходиться в скрутнішомустановищі, ніж двоє перших: свобода його дійобмежена підсвідомим удвічі сильніше, ніж у випадкуінших.двох, бо всі надлишки енергії й матерії, які назбируютьсяв снах першого і другого, поперемінно вливаютьсяв духовне життя третього, через що той перетворюєтьсяна істоту подвоєну, яка по черзі наближаєтьсяабо до одного, або до іншого з двох сплячих.Масуді стверджує, що Аверкій Скіла страждав саме відтакого способу обмеження своєї свободи, водячи танок93

смерті з двома сплячими, чиї імена Масуді також називає.Одним з них був господар Аверкія, Аврам Бранкович;другим — якийсь Коен*, якого Аверкій Скіла взагаліне знав. Як би там не було, а Скіла, ніби музичнийінструмент з низьким звучанням і товстими струнами,міг витворити лише кістяк мелодії, тільки основне, найгрубшезвучання свого життя. Усе інше вислизало віднього, воно було про інших і для інших. Найболючішійого потуги й найвищі здобутки були там, де для іншихусе минало без мук, лише за половину їх можливостей.Масуді по-своєму пояснював причини поведінки Скіли. Вінвважав, що свою колекцію шабляних ударів Аверкій Скіластворював зовсім не з особливих військових міркувань —скажімо, для швидшого поширення знань про мистецтвошабельного бою: це була лиш відчайдушна й несамовитагонитва за тим єдиним ударом, що мав визволитийого з зачарованого кола, в якому він кружляв, очікуючи,доки його мучителі не наблизяться один до одногона відстань дотику шаблі. За останні роки він покладаввелику й незрозумілу надію на вирішення своєї проблемиза допомогою єдиного шабляного удару, який знаходився— як сам він говорив — у сузір’ї Овна. А часом вінпрокидався зранку з очима, повними засушених сліз зісну; коли він тер їх, вони розбивалися й кришилися підпальцями, як друзки шкла чи пісок, і, дивлячись на тіуламки, копт знав, що то не його, а чужі сльози.У будь-якому разі, остання діаграма венеційського виданнякниги Аверкія «Найкращі підписи шаблею» подає зображенняАверкія Скіли, замкнутого в клітці зі своїхпозначених розмашистими лініями шабляних ударів.Проте один з тих змахів шаблі, зображений на схемі узнакові Овна, був схожий на прохід, що відкриває вихід94

з тої клітки чи то з мережива. Тому на тій останній діаграмісвоєї книги Аверкій Скіла наче покидає решіткисвого бойового вміння і крізь отвір, прорубаний тимнезвичайно зміястим ударом, мовби крізь браму, виходитьна волю. Крізь той отвір він проходив, мов крізь рану,начебто народжуючись зі своєї зоряної в’язниці у світ і внове життя. А з його німих зовнішніх уст радісно сміялисяті другі, внутрішні уста.СТОВПНИК (БРАНКОВИЧ ҐРҐУР) (1676-1701) - самеслово «стовпник» означає у східному християнстві самітника,котрий дав обітницю провести свій вік на стовпі(чи на вежі) в молитвах. Однак у випадку з ҐрґуромБранковичем назва «стовпник» означає прізвисько і з’явиласьвона за особливих причин. Насправді Ґрґур Бранковичіз роду ердельських Бранковичів був старшимсином найманого дипломата і полководця XVII століттяАврама Бранковича* і командиром військового підрозділу.Всього на дванадцять років пережив він свогобатька. У документах записано, що був він рябим, яклеопард, і на рідкість умілим в нічних нападах. Носивкоштовну шаблю з 70 металевих листів, які кувалися,аж поки коваль не відчитав дев’ять отченашів один заодним. Прізвиська Стовпник він ніколи не чув, бо отримавйого лиш навздогін, через свою незвичну смерть,яку зустрів у турецькому полоні. Пушкар Хасан Агрібірді-молодшийописав його смерть, і вона увійшла внародну пісню, а сам Грґур Бранкович завдяки надбаномупрізвиськові ніби став поруч зі святими пустельникамихристиянської церкви.Згадане джерело повідомляє, що Бранкович із декількомавершниками випадково налетів поблизу Дунаю на силь95

ний турецький загін. Турки щойно над’їхали і, сидячина конях, із сідел мочилися в річку. Бранкович кинувсяутікати, як тільки помітив їх. Турецький ватажок тежзауважив його, та не покинув свого діла. Тільки як випорожнивсяувесь, обтрусився, нагнав Бранковича іпіймав. Під удари списів у бубен його, зв’язаного, привелив табір. Полоненого Бранковича гурки висадилина грецький стовп, і три лучники пускали в нього стріли,Перш ніж почати, сказали, що як переживе він п’ятустрілу, то дарують йому життя, а ще дадуть лук зістрілами, якими тоді вже він буде цілитись у ту трійцю,що стрілятиме в нього зараз. Тоді він просив, щоб непускали двох стріл разом, бо «не можна болів рахувати,— лише стріли». І так ті троє пускали в нього стріли,а він рахував. Перша стріла простромила йому пряжкуна поясі, ввійшла в утробу й розбудила там усі болі,народжені за життя. Другу стрілу він зумів ухопити рукою,третя проколола йому вухо й залишилась там висіти,як сережка, а він рахував. Четверта пролетіла повзнього, п’ята ввійшла у коліно, звернула і пробила другуногу, а він рахував; шоста знову пролетіла повз нього,дев’ята припнула йому руку до ноги, а він рахував; одинадцятарознесла йому лікоть, дванадцята вивернулайому грижу, а він рахував. Дорахував до сімнадцяти івпав зі стовпа мертвий. На тому місці виросла ягурида— дикий виноград, якого ніхто не продає і не купує,бо то гріх.СУКд-р ІСАЙЛО (15.1II.1930—2-Х. 1982) - археолог, арабіст,професор університету в Новому Саді прокинувсяодного квітневого ранку 1982 року з волоссям під подушкоюі легким болем у роті. Муляло йому щось тве-96

рде і зубате. Він засунув до рота два пальці, ніби в кишенюза гребінцем, і — витягнув звідти ключа. Невеликогоключа із золотою голівкою. Людські думки йсни покриті зароговілою і надійною оболонкою, що,мов луска, захищає м’яке ядро від ушкоджень — міркувавсобі в постелі д-р Сук, тримаючи ключа перед очима.В свою чергу думки ті, торкаючись до слів, згасаютьв одну мить — як, зрештою, й слова від дотику здумками. Нам залишається лиш те, що зможе пережитице взаємне знищення. Одним словом, д-р Сук блимаввіями, пухнастими, як віяла, й нічого не міг зрозуміти.Найбільше дивувало його не те, як опинився ключу роті: чого тільки не пхає людина за життя до свогоєдиного рота (якби був він не єдиним, — може, й вибиралаб)! Ось хоча б недавно зовсім, після одної пиятики,він витягнув зі своєї горлянки цілу поросячу головуз кільцем у носі. Дивувало професора дещо інше. Зайого оцінкою, той ключ мав щонайменше тисячу років,а оцінки професора Сука в області археології приймалися,як правило, без застережень. Наукова репутаціяпрофесора Сука була недоторканною. Він опустивключа до кишені штанів і вгриз себе за вуса. Коли зранкувін кусав себе отак за вуса, то відразу ж пригадував,що їв учора на вечерю. Наприклад, він одразу знав —була то паприка й печінка, присмачена часником. Бувало,правда, що вуса зовсім несподівано починали пахнутимідіями з цитриною чи якоюсь схожою їжею, щоїї д-р Сук ніколи не взяв би до рота. Тоді, як правило,д-р Ісайло пригадував собі, з ким він обмінювався враженнямипро вечерю вчора в ліжку', — отак і цього ранкувін дійшов до Джельсоміни Мохоровичич. У неїзавжди сім п’ятниць на тиждень, вона має добре при-4 Хозарський словник 9 7

правлений усміх і трохи розведені очі, тому, махаючивіями, вона зачіпає ними за носа. Її руки ліниві й теплі,в них можна зварити яйце. У неї волосся як шовк, д-рСук перев’язує ним новорічні подарунки, а жінки пізнаютьйого навіть відтятим.З такими думками д-р Сук із щойно виголеними вухами йдобре нагостреним поглядом приготувався вийти. Вінсаме перебував у столиці, де завжди навідувався до батьківськогодому. В тому домі тридцять років назадпрофесор Сук розпочав свої дослідження, і відтоді вонизаводили його все далі й далі від того дому; мимоволівін відчував, що шлях його закінчиться в якомусь далекомукраю, де височіють пагорби, схожі на порізанийчорний окраєць хліба, на якому проростають сосни. Тавсе ж, його археологічні дослідження й відкриття в галузіарабістики, особливо студії, пов’язані з хозарами —древнім народом, який давно зник зі сцени світовихподій і залишив по собі вислів про те, що і в душі є свійкістяк, ім’я якому — спогади, — ті дослідження й відкриттяі далі залишалися прив’язаними до його дому.Колись давно дім належав його лівоногій бабі, в якувін вдався ліворуким. Тепер тут, у домі його матері,пані Анастасії Сук, книги д-ра Сука поскладані на почеснихмісцях в бібліотеці, переплетені в хутро старихшуб, що пахнуть порічками, і читають їх через спеціальніокуляри, котрі пані Анастасія одягає тільки за урочистихобставин. Плямиста, наче форель, вона носиласвоє ім’я за стуленими вустами, як монету-мулявку;ніколи ні разу не відгукнулась на нього і до смерті неперевалила його через свій язик. Вона мала прегарнісині очі, схожі на гусячі, і син регулярно заставав її заякоюсь зі своїх книжок під пахвою і зі шматком чийо98

гось імені (найчастіше батькового), що лежало на їїустах, виплюнуте й омите кров’ю. Густі, як каша, непрохідніроки, крізь які д-р Сук пробивався останнімидесятиріччями, збираючи архівні записи, фотографіїстарих монет і уламки соляних глечиків, щоб з них збудуватистовп істини, все очевидніше давали йому зрозуміти,що мама з великих далей наближається й повертаєтьсяв його життя. Вона поверталася через йогостарість і через його зморшки, забираючи з роками всебільше місця на його обличчі й тілі від рис і особливостей,успадкованих ним від його покійного батька. Перетворювавсяна очах із нього в неї, а тепер, коли вінзмушений був жити сам і виконував жіночу роботу, вйого руках залишалося все менше батькової спритності,а все частіше у млявості й невмілості власних пальціврозпізнавав мамині рухи. Його рідкі відвідини батьківськогодому, пов’язані, як правило, з дняминароджень (як було й цього разу), теж почали змінюватись.Тепер мама зустрічає його біля входу, цілує йомуволосся і відводить у кут, де раніше стояло його крісельцедля учіння ходьби, а тепер стоїть крісло, прив’язанешнуром до дверної клямки, як порося.— Сашунечко, ти завжди був неуважним до мене, — кажевона синові, — найкращі й найщасливіші години могожиття були пов’язані з такими неймовірними зусиллями,які я пам’ятаю ще й тепер. Ті зусилля, а разом зними й ти, пам’ятаються мені не як щастя, а як якесьрадісне, майже нестерпне, напруження. Чому так виснажливотяжко було стати щасливою? Але це все давноминуло, як вчорашній день. Я змирилася з цим, відколистала нещасливою. Проте, поглянь, усе ще є хтось,хто мене любить, хто ще пам’ятає про мене!4*99

І вона виносить свіжий стос його листів, написаних донеї.—Уяви собі, Сашо, від професора Сука!Мама перев’язує ті листи волоссям Джельсоміни Мохоровичич,цілує їх і читає йому переможним голосом,наче якісь військові гімни, так що заледве не забуваєпровести його до дверей, коли він іде до свого готелюна ніч. Або цілує його, прощаючись бігцем, аж він мимоволівідчуває під сукнею її груди, схожі на компот ізгрушок.В той час як професор Сук увійшов у третій десяток роківсвоєї дослідницької роботи, коли його очі стали швидкими,а уста — повільнішими за вушні раковини, колийого книги почали все частіше використовуватися вархеології і орієнталістиці, з ’явилася ще одна зайвапричина для його візитів у столицю. Там, у великійбудівлі, що формою нагадувала солений корж, картка зім’ям д-ра Ісайла Сука одного ранку вперше опустиласяв капелюх для жеребкування. Щоправда, ні тоді, нідекілька наступних разів вона не витягувалась, але теперд-р Сук регулярно отримував запрошення на зустрічіу згадану будівлю. Він їздить на ті засідання, зберігаючина устах свій вчорашній усміх, розіп’ятий, якпавутина, і губиться в коридорах гарної будівлі, в коридорах,які йдуть по колу, але в яких ніколи не можназнайти того місця, звідки увійшов. Він думав про те,що будинок цей схожий на якусь книгу, написану незрозумілоюмовою, якої він ще не вивчив, коридори —на речення чужої мови, а кімнати — на слова, яких вінніколи не чув. І зовсім не здивувався, коли певного дняйому сповістили, що в одній з кімнат першого поверху,які пахнуть згірклими замковими вічками, він мусить100

скласти звичайний іспит. Репутація його книг на другомуповерсі, де витягувались цидулки з іменами, булабезсумнівною, але поверхом нижче в тій самій будівлівін відчував себе карликом, штанини якого волочатьсяпо підлозі, стаючи все довшими й довшими. Тут метушилисялюди, підлеглі тим згори, з другого поверху,але книги його тут до уваги не бралися, і кожного рокупісля попередньої детальної ідентифікації його особивін складав тут іспити. Ісайлові Суку дещо полегшало,коли першого разу на іспиті він помітив, що головуєодин з асистентів кафедри його факультету, в якого вінсам недавно очолював комісію під час докторськогоекзамену і якого часто бачив за шибою «Корчми білятретього чобота». Щоправда, після іспиту д-р Сук недізнався своєї оцінки, яку, звичайно ж, кудись записали,проте голова комісії дуже похвально висловився пронаукові здібності кандидата. З відчуттям полегшенняішов того дня д-р Сук після іспиту до матері. Вона, якзавжди, завела його до вітальні і тут, заплющивши очі,показала притиснуту до своїх грудей найновішу працюд-ра Ісайла Сука з власноручним надписом автора. Зввічливості він поглянув на книжку і на свій надписусередині, а потім мама посадила його на стілець у куткукімнати, звично шикнула: «Сиди тихо!» — д-р Сукпам’ятає цю фразу ще з дитинства, — і пояснила йомусуть наукової розвідки, описаної в праці. Доки вонаговорила, радість її була схожою не так на печаль комедіанта,як на веселощі персонажа трагедії. Доволі точнопояснила вона синові, як професор Сук встановив,що ключі, віднайдені в одному глиняному дзбані у Криму,замість голівок мали срібні, мідні або золоті поганськіімітації монет. Усього було знайдено 135 ключів101

(д-р Сук вважає, що їх було десять тисяч в одному глечику),і на кожному він відкрив один маленький знакчи букву. Спочатку він думав, що то знак ливаря чищось схоже, але потім помітив, що на інших екземплярахтієї ж монети, тільки більшої цінності, витиснутаінша буква. На срібних монетах була третя, а на золотих,як можна було здогадуватися, четверта, бо жоденключ із золотою голівкою не був знайдений. І тоді вінзробив геніальне відкриття (на цьому важливому місцімама просить його не крутитися і не перебивати її запитаннями):він розклав гроші в порядку зростання їхньоїцінності і прочитав таємний напис чи наказ, якийрозкривається, коли букви з кожної монети з ’єднати водне ціле. Той напис був Ате, і бракувало лиш одноїлітери (з того незнайденого, втраченого ключа). Д-рСук вважав, що буква, якої бракує, могла бути одною зісвятих букв єврейської азбуки, можливо, буквою Хе,четвертою буквою божого імені... А ключ, який міститьцю букву, віщує смерть.— Подумати тільки, яка проникливість! — вигукує вонана цьому місці і, зауваживши його порожню склянку,додає:— Одної склянки досить, двох буде мало!Тим часом ім’я д-ра Сука кожного другого літа знову опускалосяв капелюх за дверима, що пахли згірклими замковимивічками. Він ніколи про це не знав, як ніколине знав і результатів. В той час він кашляв з такимвідчуттям, ніби висмикував зі своїх коренів якесь сплетінняжил, яке так глибоко всмокталось і вросло в йогоплечі й шию, що ледве відривалося. Іспити тепер проходиличастіше, і головував на них завжди хтось інший.В д-ра Сука була одна студентка, яка рано обли102

сіла, але по ночах пес лизав їй тім’я, і тому на голові внеї виросло густе рябе хутро. Вона була добряче вгодованаі не могла зняти з пальців своїх перснів, носилаброви, схожі на малі риб’ячі кістяки, а на голові — вовнянупанчоху замість шапки. Спала на своїх дзеркалахі гребенях і свистіла, шукаючи по снах свого малогосина, котрий лежав біля неї, через що дитина не могласпати. Тепер вона екзаменувала д-ра Сука, а дитя те,невиспане і голомозе, сиділо коло неї. Щоб все це закінчилосяшвидше, д-р Сук відповідав на іспиті відразуй дитині. Коли після всього він прийшов нарешті добатьківського дому і сів їсти, то виглядав таким втомленим,що мама занепокоєно глянула на нього і сказала:— Вважай, Сашо, твоє майбутнє згубить тобі минуле!Погано виглядаєш. Треба знайти якусь дитину, щобпоходила тобі по плечах.Останнім часом у ньому й справді проростали і розпускалисянезнані сорти голоду, і, як овоч, швидко дозрівалатягуча й безпричинна надія, що помирала разом із голодомпісля першого ж проковтнутого шматка їжі.— Чи знаєш ти, скільки ротових отворів мають євреї? —запитала його в той день мати, доки він їв. — Звичайно,що не знаєш... Про це писав хтось, кого я недавночитала, здається, що д-р Сук. Це було в той час, коливін займався дифузією біблійних понять у степах Євразії.Опираючись на дослідження, які проводились нимще в 1959 році в місцевості Челарево на Дунаї, він встановив,що там знаходилось поселення зовсім невідомоїнам популяції, значно примітивнішої і за антропологічнимихарактеристиками давнішої від аварів. Він вважає,що там поховані хозари, які прийшли з Чорногоморя на Дунай ще в VIII столітті. Зараз уже пізно, але103

нагадай мені завтра, як прийдеш на день народженнядо Джельсоміни, я прочитаю тобі одну дивовижну сторінку,на якій це описано. Надзвичайно цікаво...НЗ тою обіцянкою д-р Ісайло Сук прокинувся і знайшов усебе в роті ключа.Коли він вийшов на вулицю, полудень був хворий, якасьсліпуча чума роз’їдала сонячне сяйво, висипки й чирякиповітря множились і вистрілювали в небо епідемією,яка захоплювала хмари, а ті від цього гнили й перегнивалив усе швидшому леті.У тижня пішли місячні, а його неділя смерділа вже напереді пускала вітри, як каліка, що виздоровлює. А там,у глибині поїдженого коростою неба, синіли втраченіСукові дні, здалеку мізерні й живі-живесенькі, без календарнихімен, в юрбі, яка весело віддаляється, звільненавід нього і його турбот, залишаючи за собою пилюку...Один із вуличних хлопчисьок, які розважалися, міняючисьштанами, зупинився тоді перед кіоском, де д-р Суккупував газети, і запісяв йому штанину. Д-р Сук обернувсяз виглядом людини, яка тільки ввечері помітила,що ґудзик на її штанах увесь день був розстібнутим, алетут якийсь зовсім незнайомий чоловік з усієї сили заліпивйому долонею по щоці. Оскільки надворі було холодно,д-р Сук відчув крізь ляпас, що рука в напасникадуже тепла, і серед болю це здалося йому навіть дещоприємним. Він повернувся до нахаби, готовий з’ясовуватистосунки, та раптом відчув, що його намоченаштанина прилипла до газети. Тут його вдарив ще одинчоловік, який до того чекав на решту за свої газети.104

І тоді д-р Сук зрозумів, що найкраще для нього будепросто піти, що він і зробив, так нічого й не втямивши,крім того хіба, що другий ляпас пахнув цибулею. Тачасу на роздуми не залишалося, бо навколо вже збиралисяінші перехожі; удари почали ляскати, як щось цілкомприродне, і тепер д-р Сук почав відчувати, щодехто з тих, хто відважував йому ляпаси, має холодніруки; це було великою приємністю в усій тій історії.Він зігрівся. Ця пригода мала ще один сприятливиймомент. Він і справді не мав часу думати, бо між двомаляпасами таки мало що можна придумати, але все жпомітив, що ляпаси часом пахнуть потом і що женутьвони його в напрямку від церкви св. Марка до площі,тобто тим шляхом, яким він і сам збирався пройти,шляхом, що веде просто до крамниці, де він хотів дещокупити. І він віддався ляпасам, які наближали його домети.Так опинився він перед парканом, з-за якого ніколи нічогоне було чутно чи видно. Оскільки тепер, під зливоюневпинних ляпасів, він змушений був бігти, просвітив загорожі з ’єдналися йому в очах і він упершепобачив (хоч не раз бував тут і раніше), що за парканомстоїть дім, а у вікні того дому стоїть хлопець і граєна скрипці. Він помітив навіть пульт із нотами і вже замить упізнав концерт Бруха для скрипки з оркестром убемолі, проте не почув ані звуку, хоч вікно було відчиненим,а хлопець старанно грав. Спантеличений цимнавіть під зливою ударів, д-р Сук нарешті влетів докрамниці, задля якої вийшов сьогодні з дому, і з полегшеннямзахряснув за собою двері. Було тихо, як у банціз огірками, і тільки смерділа кукурудза. Крамницябула порожньою, і лише в кутку на шапці сиділа курка.105

Вона глянула на д- ра Сука одним оком і побачила наньому все, що можна було з’їсти. Потім змінила око іпобачила всі його неїстівні члени. На хвилину задумалась,і врешті д-р Сук склався в її голові цілим, зановозібраним з їстівних і неїстівних частин, і тоді вона докінця зрозуміла, з ким має справу. Як події розвивалисядалі, хай оповість він сам.Розповідь про яйце і смичокСтою серед приємної прохолоди і відчуваю полегкість, —говорить він. Скрипки перегукуються одна з одною, зїхніх тихих зітхань можна скласти цілий полонез, якукладають партію в шахи. Лише трохи переставити йзамінити звуки. Нарешті виходить мадяр, власник крамниціз інструментами. Має очі кольору сироватки,червону, як помідор, шкіру і бороду у формі невеликогочерева з пупом. Витягує кишенькову попільничку,струшує попіл, обережно закриває її і запитує, чине помилився я дверима. Кушнір сидить поруч. Усізаходять помилково. До нього вже сім днів не заходивніхто, крім тих, що помилялися. Тепер у нього вже йдверей немає, раніше були хоч якісь, а тепер дверейнема, є лиш невелика вітрина з клямкою, яка прочиняєтьсявідразу в крамницю і пускає покупця до тісноїкімнатки. Я питаю, чи не має він якоїсь маленькоїскрипки для одної маленької панянки або невеликоївіолончелі, лише щоб не дуже дорого. Мадяр повертаєтьсяі хоче йти туди, звідки прийшов і звідки пахнегуляшем. В цей час курка підіймається зі своєї шапкиі сокоче, показуючи свіже яйце. Мадяр обережно забираєяйце, надписує щось на ньому олівцем і кладеу шухляду. Те, що він записав, — дата: 2.Х.1982, і я зі106

здивуванням розумію, що ця дата наступить лише закілька місяців.— Нащо вам скрипка чи віолончель? — питає він у мене,обертаючись перед входом до своєї комірчини позадукрамниці. — Маєте програвачі, радіо, телевізори. А скрипка— чи знаєте ви, що то скрипка? Звідси й до Суботиціщороку зорати, засіяти і пожати — стільки требаорати одну малу скрипку, пане, ось цим! — І він показуємені на смичок, якого носить за поясом, наче шаблю.Виймає його й натягує волос пальцями, обвитимиперснями круг нігтів, які наче притримують ті нігті,щоб вони не розкришилися на шматочки й не відпали.Потім змовкає, махає рукою і знову повертається, щобвийти. Кому воно треба? — питає він мене на порозі. —Купіть щось інше, купіть їй мопеда чи пса.Я вперто стою в крамниці і почуваю себе не найкращесеред тої впевненості, виказаної непевною і слизькоюмовою, що схожа на їжу, яка тамує голод, але не смакує.Насправді мадяр доволі вміло розмовляє моєю мовою,але за кожним реченням він додає, наче хвостик,якесь зовсім незрозуміле мені мадярське слово. Так вінробить і зараз, радячи:— Ідіть собі, пане, пошукайте якогось іншого щастя длясвоєї маленької панянки. Це щастя занадто тяжке длянеї. І запізніле щастя. Запізніле, — повторює він з-затого запаху гуляшу. Скільки їй? — питає він голосомзнавця.Потім зникає, і я чую, як він переодягається й готуєтьсявийти. Кажу йому вік Джельсоміни Мохоровичич. Сім.Почувши число, він здригається, як від дотику чарівноїпалички. Перекладає його в голові на мадярську,відразу стає зрозуміло, що рахувати він може тільки107

по-мадярськи, і якийсь дивний запах заповнює кімнату,це запах черешні, і я бачу, що той запах означаєзміну його настрою. Тепер у нього в роті з ’являєтьсяякась шкляна люлька, з якої він потягує черешневуракію. Він проходить через крамницю, ніби ненарокомнаступає мені на ногу, витягує маленьку дитячувіолончель і, пропонуючи її мені, далі стоїть на моїйнозі, показуючи цим, як у нього тісно. Я стою і клеюдурня, як і він, тільки він — за мій рахунок, а я — собіна шкоду.— Візьміть оце, — каже він, — дерево старіше від нас обохвкупі. І покриття добре... Зрештою, слухайте!І він перебирає пальцями струни. Віолончель випускаєчотириголосий звук, і він забирається з моєї ноги, нібиакорд той може полегшити усі страждання цього світу.— Чуєте? — питає він. — Кожна струна тримає в собі усіінші. Але щоб це почути, треба вміти слухати чотирирізні речі враз, а ми ліниві для такого. Чуєте? Чи нечуєте? Чотириста п’ятдесят тисяч, — перекладає він меніціну з угорської. Мене як по голові стукнуло тим перекладенимрахунком. Ніби заглянув мені до кишені.Якраз стільки я й маю. Це давно приготовано для Джельсоміни.Знаю, що це не бог зна скільки, але я ледве йна це спромігся за три роки. Радісно кажу, що беру.— Як це берете? — запитує мадяр і докірливо хитає головою.— Ех, пане, хіба ж так беруть інструмент? Хіба вине спробуєте?Я розгублено шукаю в магазині що-небудь, крім тієї шапки,на що можна було б сісти, ніби й справді збираюсяграти.— Не можете без стільця? — питає він. — Качка на водісидить, а ви на сухому місці не можете? Ге? — і з пре108

зирством бере малу віолончель, підіймає її і кладе собіна плече, як скрипку.— Отак! — каже він і простягає мені інструмент.Беру його і вперше в житті граю на віолончелі, як на скрипці.Дека звучить не так вже й погано, особливо в глибокихквінтах, мені здається, що я навіть краще чуюзвуки крізь дерево, притулене до вуха, а мадяр раптомзнову змінює запах. Тепер це різкий запах чоловічогопоту; він зняв маринарку й залишився в майці, дві сивіборідки, заплетені косичками, висять у нього під пахвами.Висунувши одну шухляду, він сів на кут, узяв умене віолончель і заграв. Я був вражений прекрасноюімпровізацією. — Чудово граєте, — сказав я йому.— Я взагалі не граю на віолончелі. Я люблю цимбали іскрипку. А на віолончелі грати не вмію. А те, що вичули, то взагалі не музика, хоч ви на тому й не розумієтесь.То тільки так, певний порядок звуків — від найнижчихдо найвищих, щоб можна було почути стрій таінші властивості інструменту... Пакувати?— Так, — сказав я і потягнувся до гаманця.— П ’ятсот тисяч, прошу, — сказав мадяр.Я похолов: — Хіба ви не сказали чотириста п’ятдесят тисяч?— Сказав, але це за віолончель. Решта — за смичок. Чи вине берете смичка? Не потрібен вам смичок? А я думав,за скрипкою і смичок ходить...Він вийняв з пакунка смичок і поклав його знову на вітрину.Я стояв як укопаний і нічого не міг сказати. І раптомотямився і від тих ляпасів, і від того мадяра, як відякоїсь хвороби, похмілля чи сну, я прокинувся, взявсебе в руки і перестав ламати комедію, з якої мадяр109

шкірив зуби. Я справді забув про смичок. І не мав грошей,щоб його купити. І я сказав йому про це.Відразу ж запахло нафталіном; він різко натягнув маринаркуі сказав:— Пане, я не маю часу ждати, доки ви заробите на смичок.Тим більше, якщо до своїх п’ятдесяти з гаком роківви того ще не заробили. Ждіть краще ви, ніж я.І пішов до виходу, залишаючи мене в крамниці одного.Біля дверей він став, озирнувся й додав: — Можемодомовитись. Візьміть смичок на виплату.— Ви жартуєте? — відказав я, не погоджуючись більше зйого правилами гри, і зібрався вийти.— Ні, не жартую. Я пропоную вам угоду. Можете не погоджуватись,але вислухайте.Мадяр палив люльку так гордо, ніби закадив нею вже цілийБудапешт.— Слухаю, — промовив я.-- Купіть у мене разом зі смичком і яйце.— Яйце?— Так, щойно ви бачили яйце, яке знесла курка. Пронього мова, — каже він, виймаючи з шухляди яйце, іпхає його мені під ніс.На яйці олівцем написана та ж сама дата: 2 жовтня1982 року.— Заплатите мені за нього стільки ж, як і за смичок, зтерміном виплати два роки...— Як ви сказали? — перепитую я, не ймучи віри власнимвухам.І мадяр знову починає пахнути черешнею.— Чи ваша курка несе золоті яйця?— Моя курка не несе золотих яєць, але несе щось таке,чого ви і я, мій пане, не можемо знести, Вона несе дні,110

тижні й роки. Кожного ранку вона висиджує якусь п’ятницючи вівторок. Сьогоднішнє яйце, наприклад, замістьжовтка має якийсь четвер. Завтрашнє буде матисереду. Замість курчати з нього вилупиться один деньжиття його власника. Отак-то, мій пане! Таким чином,вони не золоті, проте цінні. Я ще й дешево вам їх віддаю.В цьому яйці, пане, є один день вашого життя.Він замкнений, як курча, і від вас залежить, вилупитьсявін чи ні.— Якби я й повірив у вашу розповідь, навіщо мені купуватидень, який я вже маю?— Чи ви, пане, не вмієте мізкувати? Не вмієте мізкувати?Чи ви мізкуєте вухами? Усі наші біди на цьому світівиникають через те, що ми мусимо тратити свої днітак, як вони приходять. Бо не можемо перескочити черезнайгірші з них. У цьому вся штука. З моїм яйцем укишені ви захищені від усіх невдач. Коли ви помітите,що день, який надходить, занадто вже чорний, гарнесенькорозбийте своє яйце, і ви уникнете всіх неприємностей.Правда, життя ваше стане на один день коротшим,але зате ви можете засмажити з того поганогодня чудову яєшню.— Якщо ваше яйце справді має таку здатність, чому ви незалишите його для себе? — запитав я, подивився йомув очі і не втямив у них нічого. Він дивився на менечистою мадярською мовою.— Чи пан жартує? Як ви гадаєте, скільки яєць я вже маювід цієї курки? Як ви думаєте, скільки своїх днів можерозбити людина, щоб бути щасливою? Тисячу? Дві тисячі,п’ять тисяч? Я маю скільки завгодно яєць, але неднів. Зрештою, як і всі яйця, ці теж колись псуються.За якийсь час вони теж стануть затхлими і непотрібни111

ми. Тому, перш ніж вони втратять свою дію, я й продаюїх, мій пане. А у вас нема вибору. Залишіть менітут розписку для певності, — додав він, швидко надряпавна листку якісь закарлючки й підсунув їх мені дляпідпису.— А може ваше яйце, — запитав я, — позбавити чи врятувативід дня і якийсь предмет, скажімо, книгу?— Звичайно, може, треба лишень розбити яйце з тупогобоку. Але тоді ви втрачаєте можливість використати яйцедля себе.Я підписав листок на коліні, заплатив, отримав свій рахунок,ще раз послухав, як квокче в іншій кімнаті курка,а він запакував мені віолончель зі смичком і обережнозагорнув яйце, після чого нарешті я вийшов з крамниці.Він вийшов за мною, наказав добре потягнути заклямку, доки він замикав двері-вітрину, і я знову опинивсявплутаним в якусь його гру. Він мовчки пішов усвій бік, і тільки на розі оглянувся і гукнув:— Пам’ятайте: дата, написана на яйці, — термін зберігання.Після того дня яйце вже нічого не варте...НПовертаючись із крамниці, д-р Сук ще якийсь час хвилювавсявід думки про можливі нові бешкети на вулиці,але нічого не сталося. За тим хвилюванням захопив йогодощ. Він саме знаходився біля огорожі, за якою сьогоднізранку грав хлопець. Доки він біг, шпари в огорожізнову з’єдналися, і він знову побачив вікно і хлопця,що грав у ньому. І знову нічого не почув, хоч вікно йбуло відчиненим. Він чув одні звуки і залишався глухимдо інших. Біжучи отак, наближався він до материногодому. Тим часом його руки обмацували шкіру, як112

сліпий намацує собі дорогу. Пальці впізнавали напрямі давно втоптану стежку. В його кишені лежав ключ,який віщує смерть, і яйце, яке може порятувати відсмертного дня... Яйце, позначене датою, і ключ з маленькоюзолотою голівкою. Мама ще була одна, надвечірвона завжди любила трохи подрімати, і зараз теж буласонна.— Будь ласка, подай мені окуляри, — звернулась вона досина, — і дозволь прочитати тобі кілька рядків про хозарськіпоховання. Послухай лиш, що пише д-р Сукпро хозарів у Челарево:«Вони лежать у родових захороненнях, безладно розкиданихна березі Дунаю, але в кожній могилі голова поверненадо Єрусалиму. Лежать у подвійних могилах, разомзі своїми кіньми, мружачи очі в протилежну відтварин сторону світу; лежать під своїми жінками, складенимина їхніх животах так, щоб померлим було видноне обличчя їхні, а стегна. Часом їх хоронять сторчма,тоді вони жахливо псуються і майже розкладаютьсявід неперервного погляду в небо, а біля себе мають цеглиниз вишкрябаним іменем Єгуди або словом «шахор»— чорне. По кутах могил вони розкладають вогнища,в ногах тримають їжу, біля пояса — ножі. У кожніймогилі з ними лежить якась інша тварина: тут вівця,корова чи коза, там курка, свиня або олень, а в дитячімогили вони кладуть яйця. Часом біля них лежить іїхня зброя, серпи, ливарське або ювелірне приладдя.На їхніх очах, вухах і устах лежать, наче покришки,череп’яні уламки з зображенням єврейського семисвічника;цікаво, що ці уламки римського походження ідатуються III або IV століттям, а малюнки на них —VII, VIII чи IX століттям. Підсвічники (менори) та інші113

єврейські символи вишкрябані на черепках гостримипредметами, дуже невміло, ніби поспіхом чи, може,крадькома, наче їх не насмілювались малювати гарно.Або — наче ті, хто малював, не пам’ятали добре, щорізьблять, ніби не бачили ніколи підсвічника, лопаткидля попелу, цитрини, баранячого рогу чи пальми, малюючиїх тільки за чужим описом. Ті вирізьбленінакриття для очей, уст і вух оберігають могили від демоніві «шайтанів», але черепки розкидані по всьомупохованню так, ніби якась велика сила, могутня повіньземного тяжіння порозкидала їх зі своїх місць на різністорони, і тепер жоден з них не лежить на тому місці,яке він повинен оберігати. Можна було б навіть висловитиприпущення, що якась невідома і грізна потребаперенесла ті накривки для очей, вух і уст з інших могилдо цих, відкриваючи шлях одним демонам і закриваючийого іншим...»У цей час всі дзвоники на дверях задзвонили, і дім заповнилигості. Джельсоміна Мохоровичич увійшла в черевичкахз гострими носками і з гарними й застиглимиочима, схожими на камінчики у перснях. Мама професораСука перед усіма вручила їй віолончель, поцілуваламежи очі, залишивши там ще одне, намальованепомадою, око, і сказала:— Як ти думаєш, Джельсоміно, від кого цей подарунок?Чекай! Від професора Сука! Треба, щоб ти написалайому гарного листа і подякувала. Він молодий і красивийчоловік. Я завжди залишаю для нього найкращемісце за столом!Заклопотана, з тяжкою тінню, що нею можна зачепити,як черевиком, пані Сук розсадила своїх гостей за столом,залишивши чільне місце порожнім, ніби все ще114

чекала найпочеснішого гостя, і неуважно, поспіхом,посадила д-ра Сука біля Джельсоміни й решти молоді,під гарно политим фікусом, який пітнів за їхніми плечимаі плакав листям, аж було чутно, як скапує на підлогу.Того вечора за обідом Джельсоміна повернуласьдо д-ра Сука, торкнувшись його руки своїм гарячимпальчиком, і сказала:— Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки йвідчуття — на приправи; не буде добра тому, хто посолитьчерешні чи скропить солодощі оцтом..,Доки Джельсоміна це говорила, д-р Сук різав хліб і думавпро те, що вона одного віку з ним і зовсім іншого зусіма.Коли після гостини професор Сук повернувся до своєїкімнати в готелі, він витягнув з кишені ключа, взявлупу й подивився на нього. На золотій монеті, яка служилаголівкою, він прочитав єврейську букву Хе. Професорзасміявся і відклав ключа, вийняв із сумки Хозарськийсловник, виданий у 1691 році Даубманусом, іперед сном прочитав з нього статтю Годувальниця. Вінбув упевнений, що володіє тим отруйним примірником,від читання якого вмирають на дев’ятій сторінці,тому ніколи не читав більше як чотири сторінки, уникаючитим ризику. Він думав: «Не варто без потребийти шляхом, яким приходить дощ», Стаття, яку вінвибрав сьогодні, також не була довгою:«Існували в хозарів, — було написано в словнику Даубмануса,— годувальниці, які могли робити власне молокоотруйним. Цінувались вони дуже високо. Вважається,що походять вони з одного із двох арабських племен,які Магомет прогнав із Медіни за те, що вони поклонялисячетвертому бедуїнському божеству Манат. Були115

вони, ймовірно, з племені Хазрай або з племені Ауз. їхнаймали для годування (досить було й одноразового)якогось небажаного принца чи багатого спадкоємця,якого хотіли позбутися інші претенденти на його місце.Через це з’явилися й так звані «дегустатори отруйногомолока» — молоді хлопці, які спали з годувальницямиі ссали їхнє молоко, перш ніж тих пускали годуватидовірену їм дитину. Тільки якщо з їхніми коханцяминічого не траплялося, вони могли ввійти до покою знемовлям...»Д-р Сук заснув перед світанком, думаючи про те, що ніколине довідається, що сказала йому Джельсоміна тоговечора. До її голосу він був зовсім глухим.ХОЗАРІГ7— про походження хозарів у Теофана записанонаступне: «Прийшов великий народ хозарів з найвіддаленішогокраю Берсілії, раніше Сарматії, і заволодівусією землею, що простягнулася від Чорного моря...»Priscus вважає, що в V столітті хозари належали до ганськогоцарства й були відомі під іменем акацірів. СвятийКирило18, писав, що хозари належать до тих народів,які славлять бога своєю, хозарською мовою, а негрецькою, єврейською чи латинською. Грецькі джереланазивають хозарів хаєарої, або %от£іроі. Хозарськадержава простягалася далеко на захід від лінії Крим-Кавказ-Волга. Тінь від хозарських гір у червні сягалана відстань 12-ти днів шляху в бік Сарматії, а в січні —на місяць ходу до півночі. Ще біля 700 року якісь хозаримешкали на Босфорі і в Фанагорії. Християнські(руські) джерела, а саме Літопис Нестора стверджує,що племена, які жили на південь від середньої течіїДніпра, в IX столітті сплачували хозарам данину — ху116

тро білої вивірки або меч подушного. В X столітті таданина збиралася грошима.Грецькі джерела про хозарів підтверджуються одним важливимдокументом, що згадується в Даубмануса* як«Великий пергамент». Згідно з тим джерелом, до візантійськогоімператора Теофіла прибули посланці з Хозарії,один з яких мав на своєму тілі витатуйовану хозарськуісторію і топографію, записану хозарськоюмовою, але гебрейськими літерами. В той час, коли посланецьбув татуйований, хозари вже використовувалидля азбуки у своїй мові однаково як грецькі, так і єврейськічи арабські літери, але коли хтось із хозаріввихрещувався на іншу віру, він починав користуватисятільки одною з тих трьох азбук — тою, до віри якоїпереходив. Подібне відбувалось і з хозарською мовою,яку ті хозари, що переходили у грецьку віру, іслам чиюдаїзм, починали всіляко перекручувати, щоб вона якнайменшебула схожою на мову тих хозарів, які й далізалишалися у своїй первісній вірі. В той же час деякіджерела не підтримують запропонованої Даубманусомтеорії про татуйованого посланця і вважають, що мовайшла тільки про майстерно розписану посудину зі солі,відправлену в дар візантійському імператору, з якої вінміг читати хозарську історію, натомість уся історія про«Великий пергамент» — лише наслідок неправильнопрочитаного історичного джерела. Проте з цим розумнимзауваженням пов’язані деякі проблеми. Якщо погодитисяз тим, що мова йде про посудину зі солі, незрозумілимстає кінець притчі про «Великий пергамент»,який сповіщає наступне.На «Великому пергаменті» літочислення велося за великимихозарськими роками, які брали до уваги тільки117

періоди воєн, тому для переведення їх у малі грецькіроки необхідно було робити нові обчислення. Початокпергаменту втрачений — сталося це через те, що посланцюв покарання за якусь провину відрубати самету частину тіла, яка була списана першим і другим великимихозарськими роками. Тому збережена хозарськаісторія починається з третього великого року, підчас якого, в VII столітті за сьогоднішнім літочисленням,візантійський цісар Іраклій провів ряд походів наПерсію, помічниками в яких йому були хозари. Підпроводом свого короля Зієбела вони брали участь воблозі Тифлісу і в 627 році відступили, покинувши грецькітрупи наодинці з ворогом. Вони стверджували, щов кожній справі один порядок добрий, доки вона росте,а другий — як починає йти на спад, що виступ іповернення не підпадають під одні закони, а перед перемогоюі після неї не діють ті ж самі договори. Післяземлетрусу навіть трави щоразу ростуть по-новому, нетак, як до нього. Четвертий великий рік описував хозарськіперемоги над болгарським союзом, коли одначастина того гунсько-оногурського племені була підкоренахозарами, а друга під проводом Аспаруха відійшлана захід, до ріки Дунаю, між племена, які шмагаютьвітер, на головах в яких замість волосся ростутьтрави і чия думка холодна, як крига. П ’ятий і шостийвеликі роки, якими були списані груди посланця, поміщалиісторію воєн хозарського царства за часів правліннявізантійського імператора Юстиніана II. Скинутийз престолу Юстиніан, скалічений і засуджений довигнання, був ув’язнений у Херсонесі, звідки втік дохозарів зовсім голим і всю дорогу, щоб не замерзнути,спав, накриваючись важким камінням. На дворі хозар118

ського кагана7 його гостинно прийняли й одружили зкагановою сестрою, яка перейшла в грецьку віру і взялаім’я Теодора (за іменем імператриці Юстиніана І),але й далі, за хозарським звичаєм, вірила, що Бог об’явився діві Марії уві сні й запліднив її своїм словом.Так першого разу Юстиніан II знайшов у хозарів порятунок.Наступного разу він закінчив у них свій шлях,бо до хозарів утекти можна, але від них — ніколи. Колина хозарський двір прибули посланці від імператораТіберія з вимогою видати Юстиніана грекам, той щераз утік до столиці й повторно взяв владу в свої руки.Зійшовши вдруге на престол, Юстиніан II недовго пам’ятавпро хозарську гостинність і в 711 році відправиву Херсонес — місто, де він недавно відбував заслання іяке перебувало тепер під хозарським впливом, — каральнуекспедицію. На цей раз вторгнення до хозарськогоцарства вартувало йому голови. Хозари прийнялисторону повсталих цісарських військ (на той час Кримуже належав їм), і під час тих заворушень Юстиніан IIбув убитий разом зі своїм малим сином Тіберієм — дитинчамхозарської царівни й останнім представникомдинастії Іракліїв у Візантії. Так хозари прийняли того,хто був переслідуваним, і знищили того, хто сам переслідувавінших, в одній і тій же особі. Сьомий і останнійвеликий рік, записаний в «Великому пергаменті»,сповіщає на животі хозарського посланця про те, що водин час із хозарами на світі існувало ще одне, іншеплем’я з такою ж самою назвою; воно жило десь далековід справжнього хозарського племені, і його частоприймали за справжніх хозарів, а часом траплялисьнавіть зустрічі між подорожніми з тих двох народів. Тіінші хозари намагалися скористати з такої схожості у119

назві, і тому на стегнах справжнього посланця стоявзастережливий напис про те, що час від часу при двораххаліфів і василевсів з’являлися такі ж татуйованіпосланці, які носили на собі не хозарську історію, ажиттєпис того іншого народу з таким самим іменем. Тіінші хозари уміли навіть розмовляти по-хозарськи, алеце їхнє вміння тривало не довше, ніж 3—4 роки — стільки,скільки живе волосся на голові. їхнє знання закінчувалосьчасом посеред речення, і більше вони немогли вимовити й слова. Тією витатуйованою пересторогоюі на словах посланець стверджував, що він є представникомсправжнього кагана і справжніх хозарів. Крімтого, він нагадував про те, що якось греки уклали союзіз тим народом-двійником, а не зі справжніми хозарами— було це в той період, який охоплює сьомий великийхозарський рік. У 733 році за теперішнім літочисленнямі в названому вже хозарському році цісар Лев IIIІсаврійський, іконоборець, одружив свого сина Костяниназ донькою хозарського кагана Іриною. Пізніше зтого шлюбу з’явився на світ грецький цар Лев IV Хозарин(775—780). У той же самий час цісар Лев III отримавпрохання відіслати на хозарський двір послів, якітлумачили б там християнську віру. Те прохання будеповторене ще раз через сотню років, у часи правліннягрецького царя Теофіла (829—842), тоді, коли руськінормани й мадяри почали загрожувати Криму, грецькомуцарству й хозарській державі. Тоді за наказом хозарськогокагана грецькі будівничі звели фортецю Саркел,і на лівому вусі посланця можна було добрерозгледіти, як в усті Дону зводиться той форт. На одномуз його пальців був зображений хозарський наступна Київ у 862 році, але, оскільки той палець весь час120

нагноювався від рани, здобутої в тому ж таки наступі,малюнок затерся і довго залишався загадкою, бо в тойчас, коли посланець був відправлений у Царгород, таоблога ще не почалася і чекати на неї залишалося щерівно два десятки років.На цьому місці запис про «Великий пергамент» уривається,і можна відразу сказати, що той, хто робив «перепис»із хозарського примірника, вибирав з нього лишеповідомлення, котрі стосувалися грецько-хозарськихзв’язків; іншу інформацію, яка, звичайно, теж була витатуйованана шкірі хозарського дипломата, він опустив,залишаючи таким чином «живому листу» можливістьпродовжувати свою справу в якихось інших землях.Про це свідчить і повідомлення, в якому говориться,що хозарський посланець закінчив життя при дворіякогось халіфа, перекрутивши свою душу навиворіт інатягнувши її знову, як вивернуту рукавицю. Обдерту знього шкіру вичинили й віддали в перепліт, після чогоїї, як великий атлас, розтягнули на видному місці в халіфовомупалаці у Самарі. Згідно з іншими джерелами,на посланця чигали численні неприємності. Спершу,ще в Царгороді, він змушений був дати відсікти собіруку, бо одна поважна особа на грецькому дворі заплатилачистим золотом за другий великий хозарський рік,що був записаний на лівій долоні посланця. За третімиджерелами, посланець був змушений два чи три разиповертатися до хозарської столиці, де пройшов черезвиправлення історичних та інших даних, які він носив,чи й зовсім був замінений іншим посланцем, який мавна своїй шкірі відтиснену виправлену й доповнену версіюісторії. Жив він — написано в Хозарському словнику— як ходяча енциклопедія хозарів, на гроші, отри121

мані за непорушне стояння довгими ночами. Він стояв,задивлений у сріблясті крони дерев на Босфорі, схожіна клуби диму. А в гой час грецькі та інші писарі переписувализ його плечей і стегон у свої книги хозарськийлітопис. Кажуть, що, за хозарським звичаєм, вінносив скляного меча і стверджував, що букви хозарськоїазбуки отримали назви від страв, а числа — відімен семи сортів солі, які розрізняли хозари. Збереглосяодне його висловлювання, яке каже: «Якби хозарамбуло краще в Ітілі (хозарській столиці), було б їм кращеі в Царгороді». Взагалі-то, він говорив багато речей,що суперечили написаному на його шкірі.Він — чи якийсь його наступник — так пояснив хозарськуполеміку17, що відбулася при дворі хозарського кагана.Якось каган побачив у сні ангела, який сказав йому:«Твої діяння не подобаються Господу, але наміри твої —добрі». Він одразу покликав до себе одного з найбільшзнаних хозарських священиків зі секти ловців снів іпопросив його розтлумачити свій сон. Ловець розсміявсяй сказав каганові: «Бог про тебе навіть не здогадується:він не бачить ні твоїх намірів, ні твоїх думок, анітвоїх діянь. Те, що ангел прийшов у твій сон і плів тамякісь химери, означає тільки те, що не мав він де заночувати,а надворі, мабуть, падав дощ. А що так недовготам залишався, означає швидше всього те, що йому втвоєму сні занадто смерділо. Випери свої сни ще раз...»Почувши такі слова, каган жахливо розгнівався і покликавчужинців, щоб розтлумачили його сон. «Так,людські сни жахливо смердять», — прокоментував цюрозповідь хозарський посланець. Він помер від того,що його шкіра, списана хозарською історією, почаластрашенно свербіти. Ця сверблячка була нестерпною; і122

помер він з відчуттям полегшення, щасливий, що нарештіочиститься від історії.ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА — подія, яку християнські джереладатують 861 роком, опираючись на житіє КостянтинаСолунського, святого Кирила*, що було написанев IX столітті, а до нас дійшло в так званому рукописіМосковської духовної Академії й у версії ВладиславаГраматика 1469 року. В згаданому 861 році до візантійськогоцаря прийшли посланці від хозарів7 зі словами:«Споконвіків знаємо ми лиш одного бога, що єсть надусіма нами, і тому кланяємось на схід і держимося іншихсвоїх поганських обичаїв. І намовляють нас євреїприйняти їхню віру і обряд, а з другого боку, обіцяючиспокій і многі дари, силують нас у свою віру сарациний кажуть: «Віра наша найкраща межи народами. Тому,шануючи стару любов нашу і приязнь, звертаємось мидо вас, бо ви (греки) — великий народ, і царство своємаєте від Бога. Шукаємо ми в вас поради і просимопіслати нам ученого мужа, а як надмудрить він речамисвоїми єврея і сарацина — приймемо вашу віру».Коли грецький цар запитав Кирила, чи пішов би він дохозарів, той відповів, що у таку дорогу пішов би пішкий босим. Даубманус'1' вважає, ніби Кирило цимисловами хотів сказати, що в таку дорогу йому потрібноготуватися стільки часу, скільки треба для того,щоб дійти пішки з Царгороду до Криму, бо на той часКирило все ще був неписьменним у снах і не знав, яквідмикати сни зсередини, тобто не міг сам прокинутисьтоді, коли цього хотів. Все ж він узявся за цюсправу; по дорозі, в Херсонесі, він вивчив єврейську і,готуючись до полеміки при дворі хозарського кагана,123

переклав на грецьку мову єврейську граматику. Удвохзі своїм братом Методієм'8' вони проминули Меотійськеозеро й Каспійські ворота Кавказьких гір, і тут їхзустрів посланець кагана. Він запитав КостянтинаФілософа, чому той, коли говорить, завжди тримаєперед собою книгу, в той час як хозари всю своюмудрість виносять з грудей, ніби перед тим її ковтнули.Костянтин відповів йому, що без книги чує себенагим, а хто повірить нагому, що має він багато вбрань?Той хозарський посланець вирушив назустріч Костянтинуй Методію з хозарської столиці Ітіль в Саркел наДону, звідти прибув до Херсонесу і, вказуючи шляхвізантійським посланцям, привів їх у Семендер наКаспійське море, до літньої резиденції кагана, де йвідбулася полеміка. Коли при дворі, де вже були присутнієврейський і сарацинський посланці, запитали,який титул належиться йому за учтою, Костянтин відповів:«У мене був великий і славний дід, що стояводразу біля царя; добровільно відмовившись від виявленоїйому честі, він був засуджений на вигнання, ана чужині впав у бідність і народив мене. Я ж, шукаючиту давню дідову славу, так і не зміг її собі вернути.Кажу вам, що я — онук Адамів».— Ви славите Трійцю, — промовив каган за вечерею підчас одного з тостів, — а ми — єдиного Бога, про щонаписано у книгах. Чому се так?На це Філософ відповів:— Книги проповідують Слово і Дух. Якщо хтось одинвиказує тобі честь, а твого слова й духа не шанує, аінший хтось шанує усю трійцю, — хто з них двох виявляєтобі більшу честь?Тоді єврейські посланці запитали:124

— Якщо так, поясни нам, як може жінка помістити у своємулоні Бога, на якого вона навіть глянути не може, акуди вже народити його?На це Філософ, показуючи на кагана і його першого радника,відповів:— Якщо хтось почне говорити, що перший радник не знає,як догодити каганові, а останній його слуга вміє володарюі догодити, й шану скласти, — скажіть мені, яккраще назвати такого: дурнем чи мудрим?Тоді в полеміку вступили сарацини і запитали КостянтинаФілософа про один звичай, з яким той познайомивсяще у Самарі в сарацинського халіфа. Йшлося проте, що на всіх хатах, в яких жили християни, сарацинималювали знадвору образ диявола. На кожних християнськихдверях була намальована чортяча голова. Сарацини,які давно вже намагались отруїти Костянтина,запитали його:— Чи можеш ти, Філософе, розуміти, що це значить?І він сказав:— Я бачу диявольські образи й знаю, що всередині тамживуть християни, а що чорти не можуть жити з нимиразом, то й утікають вони на вулицю. А там, де такихзображень знадвору немає, живуть вони всередині, разомз людьми...Друге християнське джерело про хозарську полеміку дійшлодо нас у вигляді дуже погано збереженої легендипро хрещення Києва в X столітті. З тої легенди, де міжучасниками київської полеміки про три релігії згадуєтьсяй Костянтин Філософ — Кирило (який жив, проте,на сто років раніше), прозирає документ, у якомупочатково йшла мова про хозарську полеміку. Якщовідкинути всі нашарування й пізніші редакції з X і на125

ступних століть, то відомості про хозарську полеміку взгаданому документі мали характер приблизно такий.Один із хозарських каганів, який завжди мав щастя в війнахз печенігами та греками і який забрав у них із боємХерсонес (Керч у Криму), покинув військову справу іпочав мирне життя. Він хотів, щоб у нього було стількижінок, скільки воїнів він втратив у боях. «Мав він багатожон, — каже одна із версій тої легенди, видана вВенеції у 1772 році сербською мовою, — бажаючи жмати їх з кожної віри, він не лише поклонявся різнимідолам, але, через ту свою пристрасть до жінок і наложниць,і сам хотів сповідувати різні віри». Тоді й посходилисьдо нього посланці з різних земель (греки, араби,євреї), щоб якомога швидше навернути його в своювіру. Це джерело каже, що в полеміці, яка розгорнуласяпри дворі хозарського кагана, єврей і сарацин малидещо менший успіх, ніж Костянтин Філософ, посланецьгрецьких царів. Проте каган усе ще вагався й ніякне міг прийняти остаточного рішення. Вирішальноюдля полеміки стала участь у ній якоїсь каганової родички,в якій можна розпізнати хозарську царівну Атех*,відому нам з третього джерела. Її люди підмовили каганапослати їх межи євреїв, греків і сарацинів, щоб середних довідатись про справжню суть кожного вчення.І коли та «жіноча» місія повернулася, християнствобуло запропоноване як найбільш відповідна віра, а посланцівідкрили каганові, що його родичка, людьми якоївони є, уже давно перейшла в християнство.Третє джерело, яке займається християнськими джереламипро хозарську полеміку — Даубманус — вважає, щотака звістка налякала кагана. А після того, як кагандовідався, що християни, так, як і євреї, шанують Ста126

рий Завіт, щастя перейшло на бік єврейського посланця.Коли ж це підтвердив і Костянтин, каган зовсімперейшов на сторону якогось ромея, який втік до хозарівіз Греції й твердо відстоював юдаїзм.— З-поміж нас трьох, що тлумачать твій сон, —■сказавтой ромей каганові, — вам, хозарам, нема чого боятисятільки мене, рабина. Бо за євреями не стоїть ані халіфпід зеленими вітрилами свого флоту, ані грецький василевсіз хрестом над військами. За Костянтином Солунськимприходять списи й коні, а за мною, єврейськимрабином, — покривала для молитви...Так говорив рабин, і каган уже зовсім був готовий прийнятийого сторону, але тут в полеміку втрутилася царівнаАтеху і ще раз змінила весь хід розмови. Та вирішальнапромова, з якою Атех звернулась до єврейського учасникахозарської полеміки, звучала так:— Кажеш ти: хто шукає розкошів, хай повернеться доПівночі, хто шукає мудрості — до Півдня! Чому ж,скажи, ці солодкі й мудрі речі промовляєш ти до менетут, на Півночі, забувши про Мудрість, яка чекає натебе в землях твоїх батьків? Чому ти не там, де світловідкладає свої яйця, де століття зачіпаються за століття,де можна напитися кислого дощу з Мертвогоморя і цілувати пісок, що тече косим струменем замістьводи з єрусалимських джерел, мов натягнутазолота нить ? А ти кажеш, що мені сниться темнаніч, і тобі одному видно, як світить місяць. Нащо говоришце?Ще один тиждень змілів і збіг. Протратив свій найвеличнішийдень, про який ти кажеш, що починається він вПалестині, той день, що ревно оберігався аж до сьогодні,а тепер прийшла черга й на нього. Віддає його не127

охоче, ділить по хвилинах. Візьми свою мить, візьмисвою Суботу і йди. Йди до Мудрості і скажи їй все те,що хотів сказати мені. Так будеш щасливішим. Тількипам \ятай: той, хто хоче пізнати морські глибини, повиненпізнати спершу свою душу...Але даремно говорю тобі все це, бо очі маєш у роті і бачишлише тоді, як говориш. Мій висновок такий: аботвоя правда не годиться, або на Півдні тебе ніхто нечекає, бо чекають там когось іншого. Інакше як можузрозуміти, чому ти тут, на Півночі й зі мною ?На таку мову царівни Атех хозарський каган отямився ісказав рабинові, що чув, як євреї й самі признають, щоїхній Бог відвернувся від них і розкидав їх по ціломусвіту.— Чи не хочете ви обернути нас у свою віру для того, щобздобути собі приятелів у біді, щоб ми, хозари, теж булипокарані Богом і розсипані по світу, як і ви?Так каган відвернувся від єврейського посланця й зновуприслухався до переконливих доказів Костянтина Філософа.Він перейшов у християнство разом зі своїмдвором і відіслав до грецького царя листа, наведеного вжитії Кирила. У тому листі говорилось:«Государю, прислав ти до нас мужа, що розкрив нам світловіри Христової словом і ділом, і, узрівши, що віраця праведна, наказали ми людям своїм добровільнохреститися...»Ще одне джерело каже, що каган прийняв Костянтиновусторону, але потім, замість того щоб перейти в християнство,зовсім несподівано вирішив піти на греківвійною. Сказавши: «Про віру не просять, її здобуваютьна мечах», він вирушив на них зі сторони Херсонесу,успішно закінчив похід і сповістив грецького128

царя про те, що хоче взяти собі в жони одну з грецькихпринцес. Цар поставив єдину умову: щоб хозарськийкаган перейшов у християнство. На превеликездивування Царгороду, каган погодився, і хозари булипохрещені.4EJIAPEBO (VII—XI століття) — знайдена археологамимісцевість із середньовічними похованнями поблизуДунаю у Югославії. Поселення, що сторожило могильник,не знайдене. Не відомо достеменно, хто похованийу челарівських могилах, та незаперечним є те, щоу них відчуваються характерні особливості аварів, щопредмети, знайдені у могилах, підлягали перським впливам,а серед знахідок трапляються менори (зображенняєврейського семисвічника) та інші єврейські символи,і зрідка — написи по-гебрейськи. Серед знахідок, виявлениху Керчі на території Криму, є плити з тим самимтипом менор, що й у Челарево. Усе це привелоспеціалістів до наступних висновків: у околицях НовогоСаду (де знаходиться і Челарево) трапляються знахідки,що відрізняються від звичних аварських пам’ятокі підштовхують до думки про якийсь інший субстрат,що з’явився у Паннонській низовині до приходу угрів.Існують і письмові підтвердження цієї теорії. Анонімнийписар короля Бели, Абдул Хамід з Андалузії та Кіннамстверджують, що ці придунайські землі заселенінародом тюркського походження (ізмаїльтянами), котрийвважає себе нащадком переселенців із Хорезму. Усеце ніби вказує на те, що некрополь у Челарево належавчастково юдаїзованим хозарам. Д-р Ісайло Сук* — археологі арабіст у цій області, котрий від початків працювавна розкопках у Челарево, залишив запис, знай-5 Хозарський словник 129

Менора з Челаревадений після його смерті. Цей запис стосується не безпосередньоЧеларева, а суджень про нього. У ньомуговориться: «Про тих,що поховані у Челарево,угорці хотіли б сказати,що то — угорці чиавари, євреї — що тоєвреї, мусульмани —що то монголи, і ніхтоне хоче, щоб то булихозари. А саме вони і єнайшвидше... Могильникпереповнений уламкамигончарного посудуіз зображеними наних менорами. Як у євреївполаманий гончарнийвиріб означає пропащу,загублену людину, так і цей могильник єпохованням пропащих і загублених людей, що ними йбули хозари в тому місці і, можливо, саме в той час».

GЗЕЛЕНА КНИГАІсламські джерелаз хозарського питання5*

АКШАНІ, АБИР ІБН (XVII століття) — за переказамианатолійських музикантів-лютністів, це ім’я якийсь часносив шайтан і саме під ним він явився одному з найвідомішихлютністів XVII століття Юсуфу Масуді0. Ібні Акшані й сам був на диво вмілим музикантом. Зберігсязапис його персторяду до одної пісні, з якого видно,що, граючи, він застосовував більше ніж десятьпальців. Він був чоловіком статним, не носив тіні і мавплиткі очі, як дві розповзлі калюжі. Свої знання просмерть він не хотів ділити з людьми, хоча й натякавпро них час від часу, розповідаючи притчі, спонукаючилюдей до читання снів або до пізнавання смерті черезловців снів. Йому приписують два наступні висловлювання:1) у смерті те ж саме ім’я, що й в сну, лиш намте ім’я не відоме; 2) сон — то щоденний кінець життя,невелика спроба смерті, котра є йому посестрою, протене кожен брат однаково схожий зі своєю сестрою. Якосьвін і наділі вирішив показати людям, що таке смерть, ізробив це на прикладі одного християнського воєначальника,чиє ім’я збереглося. Називався він АврамБранкович* і воював у Волощині, де, як стверджувавшайтан, кожна людина народжується поетом, живе злодіємі помирає упирем. Деякий час Абир Ібн Акшанібув гробарем — наглядачем гробниці султана Мурата, і132

саме там один невідомий подорожній зробив наступнийзапис зі слів Акшані:— Сторож замикає гробницю,— пише невідомий,— дозволяючивпасти в її темінь тяжкому звукові засува, такніби залишає всередині ім’я ключа. Він такий же похмурий,як і я, він сідає на камінь біля мене і заплющуєочі. У ту хвилину, коли мені вже починає здаватися,що він заснув у своєму кутку тіні, сторож підіймає рукуй показує нею на міль, що літає десь під склепіннямигробниці, вилетівши з наших убрань а чи з персидськихкилимів, якими встелена підлога.— Бачиш, — звертається він до мене байдуже, — та мушка,що літає високо вгорі під білими стінами склепу,помітна лише тому, що рухається. Звідси можна було бподумати, що то пташка летить високо в небі, якбистіну узяти за небо. Мабуть, міль ту стіну так і бачить,і тільки ми знаємо, що вона помиляється. А вона незнає навіть того, що нам про це відомо. Вона не знаєнавіть, що ми існуємо. Спробуй-но тепер поговорити знею, якщо можеш. Чи можеш ти сказати їй що-небудь —що завгодно — але так, щоб вона зрозуміла тебе і щобти був певний того, що вона зрозуміла тебе так, як слід?— Не знаю, — відповів я. — А ти можеш?— Можу, — спокійно відказав старий, потім плеснув долонямиі, вбивши міль, показав мені її мертву на руці.— Ти думаєш, вона не зрозуміла того, що я сказав їй?— Так ти і свічці можеш сказати, що існуєш, загасившиїї між двома пальцями, — зауважив я. — Звісно, якщолиш свічка може вмерти... Уяви собі тепер, — продовживвін далі, — що існує хтось, хто знає про нас теж саме, що й ми про міль. Хтось, кому відомо, як, чимі нащо огороджений оцей наш простір, те, що мивважаємо небом і розглядаємо як безконечність, —133

хтось, хто не може наблизитись до нас і дати намзнати про те, хто ми такі, інакше, ніж одним-єдинимспособом — убиваючи нас. Хтось, чиїми одежами миживимось, хтось, хто нашу смерть тримає у своїй долоніяк мову, як засіб спілкування з нами. Вбиваючинас, той невідомий сповіщає нам про себе. І ми —крізь наші смерті, які, можливо, лише наука для якогосьподорожнього, що сидить біля вбивці, — отже,крізь наші смерті, мов крізь прочинені ворота, мипомічаємо в останню мить якісь нові поля і нові межі.Та шоста і найвища міра смертного страху, про якуніколи не згадують, тримає й пов’язує в одній грі усіхнас, невідомих її учасників. Ієрархія смерті насправдіє тим єдиним, що уможливлює систему дотиків різнихрівнів дійсності в єдиному, ніяк інакше не поміченомупросторі, в якому смерті, як відлуння відлунь, повторюютьсябезконечно...Доки сторож говорить, я роблю висновок: коли все те, щовін мені оповідає, лиш справа мудрості, досвіду абоначитаності, — воно не варте уваги. Але що, як він ісправді в цю хвилину знаходиться у якійсь такій площині,з якої відкриваються ширші поля і краєвиди, ніжможемо бачити всі ми — а чи й сам він днем раніше?...Якийсь час після того Абир Ібн Акшані ще жив у мандрах,носячи зі собою свій інструмент, зроблений ізпанциря білої черепахи. Він ходив селами Малої Азії,грав на інструменті і ворожив на стрілах, крадучи абовипрошуючи два сита борошна на тиждень. Помер віну 1699 році по Ісі в доволі незвичний спосіб. Тоді вінобходив четверики (місця, де ярмарки проводилися вчетвер) і, де б не спинявся, всюди задирав людей.Тому плюне в люльку, тим зчепить колеса у возі однеза друге чи тюрбани на головах у вузол так, щоб134

мусіли їх навзаєм розмотувати, і таке інше. А колилюду уривався терпець і його дружно починали бити,він різав усім підряд гаманці або чистив кишені. Нібичекав, коли пройде його час. Одного дня, вирішивши,що час пройшов, він покликав якогось селянина, щомав руду корову, і заплатив, щоб той відвів її в умовленемісце в визначений час. Місце те цілий рік нечуло ані звуку. Селянин на це пристав, привів корову,та проколола Ібн Акшані рогами, і він упав на місцізамертво. Помер він легко й швидко, ніби заснув, ісаме в ту хвилину під ним з’явилась тінь, нарештітакидочекавшись тіла. Він залишив після себе лютнюз панциря білої черепахи, яка того ж дня ожила, перетвориласязнову в тварину і відпливла у Чорне море.Лютністи вірять, що коли Абир Ібн Акшані повернетьсяна цей світ, його черепаха знову перетворитьсяна білу лютню, яка замінить йому тінь.Його поховали у Тирново, біля Неретви, на місці, яке йзараз називають «гріб шайтана». Рівно через рік післятого один християнин з Неретви, який добре знав Акшаніза життя, поїхав до Солуні в якійсь справі. В Солунівін зайшов до невеликої крамнички, щоб купитираклю — двозубу виделку, якою можна класти до ротавідразу два сорти м’яса — свинину і яловичину. Колигосподар крамниці вийшов до ляди, чоловік одразу жупізнав у ньому Акшані й запитав, звідки той взявся уСолуні, коли його вже рік як схоронили в Тирново.— Пріятелю, — відповів йому Акшані, — був-ім вмер, той скараний-ім од Аллаха довіку вікуват, то тутечки йвіпродую, і маю добра усєкого. Но, не проси ня вагів,бо я ті важит більш не можу. Тото й віпродую шаблів,ножів, видельців та ружжів, що си рахуют, а не міраютси.Тут я всігди, тілько на 11 п’єтницю кожного року135

тра мені буть у гробу. Но, дам ті краму в довг, кількохош, як-єс подпишеш мні письмо, же верниш все, якнагодимоси...Неретлянин погодився, хоча й було то в день, коли всілюльки скімлили і жодна не курилася, написав папір,що важив до 11 п’ятниці, яка випадала на місяць ребіуль-еваль,нагострив кия в дорогу і пішов додому, набравшизі собою краму, скільки душа бажала. По дорозі,біля самої Неретви, кинувся на нього якийсьвеличезний вепр і він насилу оборонився києм, протезвір таки вдер шматок його синього пояса. Коли прийшовмісяць ребі-уль-евель, напередодні 11 п’ятницінеретлянин узяв пістоля й ту виделку, куплену в Солуні,розкопав «гріб шайтана» і побачив, що в ньому лежатьдвоє. Один горілиць, потягуючи люльку з довгимчубуком, а другий — долілиць і мовчки. Коли він звівна них пістоля, той, що курив, пихнув йому димом межиочі й промовив:— Я — Никон Севаст3', мні ти нич не можеш, бо-м покопанийя на Дунаю, — і в ту ж мить зник, лишившипісля себе тільки чубук у ямі. Тоді перевернувся тойдругий, і неретлянин впізнав у ньому Акшані, який здокором промовив:— Мой, пріятелю, міг-бим тя згубить у Тесалоніках, нонич ті не вдієв, а поміг ті. А тепер згуби-но ти мя свойоввіров.Сказавши це, Акшані розсміявся, і неретлянин побачив унього в роті шмат свого синього пояса... Тоді він вмитьоговтався, обернув пістоля цівкою догори і стрілив уАкшані. Акшані спробував дістати його рукою, але булозапізно — він лише ковзнув нею вздовж тіла селянина,бо той вистрілив і таки вцілив. Акшані заревів, як віл, інаповнив гріб кров’ю.136

Вдома неретлянин відклав зброю і кинувся шукати своюдвозубу виделку, та так і не знайшов... Доки він цілився,Акшані вкрав йому виделку...Інша легенда каже, що Абир Ібн Акшані взагалі не помирав.Одного ранку 1699 року в Царгороді він кинув листоклавра до кадуба з водою і опустив у воду голову,щоб вимити косицю. Так він стояв не довше якоїсьмиті, а коли підняв голову з води і вдихнув повітря,біля нього вже не було ані Царгороду, ані царства, вякому він умивався. Він стояв у стамбульському готелі«Кінгстон» A-категорії, йшов 1982 рік по Ісі, він мавдружину, дитину й бельгійський паспорт і розмовлявпо-французьки. І лише перед ним на дні умивальникамарки F. Primavesi & Son, Corella, Cardiff усе ще плававодинокий листок лавра.АЛЬ-БЕКРІ, СПАН’ЯРД (XI століття) — головний арабськийхроніст хозарської полеміки7. Лише недавно йоготексти були опубліковані (Кипік and Rosen, 44); перекладз арабської виконав Marquart (Osteuropaische undostasiatische Streifzuge, Leipzig 1903, 7—8). Окрім текстуаль-Бекрі, до нас дійшло ще два повідомлення про хозарськуполеміку, тобто про навернення хозарів, але,оскільки повідомлення ті збереглися лише уривками,залишається незрозумілим: описують вони перехід хозаріву юдаїзм, у християнство а чи в іслам. Крім повідомленняІстахрі, в якому втрачена саме частина пронавернення хозарів, це праця Масуді Старшого, авторатексту «Золоті пасовища», який вважає, що хозариупокинули свою віру в період володарювання Гаруна аль-Рашида (786—809), в той час коли численні євреї буливигнані з Візантії та халіфату і прибули в Хозарію, де їхдоброзичливо прийняли. Другим хроністом полеміки137

міг би бути Ібн аль-Атир, проте його свідчення не збереглисяв оригіналі й дійшли до нас лише в переказахДімаскі. Таким чином, найбільш докладним і вичерпнимджерелом хозарської полеміки є хронікааль-Бекрі, в якій стверджується, що після війни з халіфамиу 731 році хозари разом із миром прийняли відарабів й іслам. Арабські хроністи Ібн Рустах та ІбнФадлан і справді згадують про численні ісламські храмив хозарській державі. Крім того, вони говорять про«подвійне королівство», маючи на увазі те, що протягомпевного часу іслам у хозарській державі існував нарівних правах зі ще одним віросповіданням, тобто кагансповідував Магометову віру, а хозарський король —юдаїзм. За свідченням аль-Бекрі, згодом хозари перейшлиу християнство і, нарешті, після полеміки за часівкагана Савріел-Овадії в 763 році прийняли юдаїзм,оскільки ісламський представник під час полеміки буввідсутній — його отруїли ще в дорозі.Як подає Даубманус*, аль-Бекрі вважав, що перша змінавіри — перехід хозарів у іслам — була найважливішою івирішальною. Книга Божа має багато шарів — писаввін — і про це свідчить перший імам, коли каже: «Жоднеслово з тої книги, принесене Ангелами, не зійшлоз неба, щоб не торкнуло його моє перо, жодне не булонаписане, щоб не промовив я його вголос. І кожне зтих слів пояснив він мені вісім раз: дослівне значенняй духовний зміст, рядок, змінений попереднім рядком,і рядок, що змінює наступний, таїна і двозначність,одиничне й загальне». Прислухаючись до деяких порадцілителя Захарія Разі, аль-Бекрі вважав, що три віри —іслам, християнство та юдаїзм — можна тлумачити яктри пласти Божої Книги. Кожен народ засвоює ті пластиз Божої Книги в такому порядку, який йому найбли138

жчий, виявляючи тим самим найглибшу свою природу.Першого пласту значень він навіть не розглядав — цебув пласт дослівний, той, який зветься авам і який доступнийкожній людині без огляду на її віру. Другийшар — шар натяків і переносних значень, що зветьсякавас і є зрозумілим для еліти — втілює християнськуцеркву і покриває собою теперішню мить і голос Книги.Третій шар, авлія, охоплює окультні значення і втілюєєврейський шар Божої Книги, шар містичної глибиниі чисел, шар письмен книги. А четвертий, анбіяшар пророчих випромінювань та прийдешнього дня —передає найглибшу сутність ісламського вчення, духКниги, сьому глибину глибин. Так хозари, прийнявшивід самого початку найвищий пласт (анбію) і лише післянього — інші пласти Божої Книги, та й ті не в згаданомупорядку, підтвердили, що найбільшою міроювідповідає їм саме ісламське вчення. І справді, пізнішевони вже ніколи не відійшли від ісламу, хоча й переходилив якісь періоди у християнство чи юдаїзм.Це підтверджено й тим фактом, що останній хозарськийкаган перед самим занепадом хозарського царства зновуповернувся до вибраної на початку віри й повторноперейшов в іслам, докладний опис чого залишив Ібналь-Атир.Повідомлення аль-Бекрі Спан’ярда було написане добірноюарабською мовою, схожою на ту, що нею розмовлялиангели, проте в останні роки життя, в глибокійстарості, стиль Бекрі відчутно змінився. Це сталося тоді,коли він почав годувати свій шістдесят сьомий рік, зробившисьбезволосим, ліворуким і правоногим, і тількипара гарних великих очей, схожих на двійко синіх риб,залишилась такою ж, як і раніше. Одної ночі уві сні вінпобачив жінку, що стукала в його двері. Зі своєї постелі139

він добре бачив її обличчя, напудроване риб’ячим борошном,як то роблять дівчата, бо двері його мали вічкодля місячного сяйва. Коли він підійшов, щоб відкритиїй двері, виявилося, що вона, стукаючи, не стоялаперед дверима, а сиділа під ними на землі. Втім, навітьсидячи, вона була зростом з аль-Бекрі, а коли почалавставати, це потривало так довго й пішло у таку височінь,що аль-Бекрі злякався й прокинувся замість своєїпостелі, де приснився йому згаданий сон, у якійсь клітці,завішеній над водою. Він був хлопцем двадцяти років,лівоногим, мав довге кучеряве волосся й бороду, щовикликала якийсь зовсім незбагненний спогад: ніби вінумочує ту бороду в вино і миє нею перса якійсь дівчині.Він не знав ані слова по-арабськи і зі своїм тюремником,що випікав для нього хліб із борошна з помеленихна дрібно мушок, вільно розмовляв якоюсь мовою,яку тюремник розумів, а він ні. Так і виходило, щонасправді він не знав більше жодної мови, і це був єдинийслід від нього колишнього, того, що був перед пробудженням.Клітка висіла над водою, і, коли надходивприплив, над хвилями стриміла лише його голова, а зачас відпливу він рукою міг упіймати рака чи черепахупід собою, бо тоді вода з моря відступала, а приходилавода з річки, і він змивав солону водою прісною. У тійклітці він писав, вигризаючи зубами букви на панциряхраків і черепах, але прочитати написаного не вмів івипускав тварин назад у воду, не знаючи, що за посланнявін шле у світ. А за час відпливу він хапав новихчерепах і знаходив на їхніх панцирях нові послання,які читав, але ні слова з прочитаного не розумів. Вінпомер, дивлячись сон про солені жіночі перса, омитіслиною й зубним болем, і вивчаючи заново мову БожоїКниги від дерева, на якому висіла клітка.140

ATEXV(початок IX століття) — за арабськими віруваннями,при дворі хозарського кагана7 жила якась володаревародичка, що славилася своєю вродою. Перед їїпокоями стояли величезні сторожові пси зі срібноюшерстю, які били себе хвостами по очах і, навченістояти непорушно, лиш час від часу мочилися під своїпередні лапи. Перекочували на дні своїх грудей приголосні,мов камені, а готуючись до сну, скручувалипозад себе свої довгі хвости, як шнури з корабля. Атехмала срібні очі, а замість ґудзиків носила дзвоники,тож,надворі завжди можна було зі звуку знати, колицарівна в покоях одягається, а коли роздягається досну. Проте, її дзвоників ніколи не було чутно. Окріммудрості, царівна була наділена ще й небувалою повільністю.Дихала вона рідше, аніж інші чхають, і в тійсвоїй млявості плекала страхітливу ненависть до всьогой усіх, хто хотів намовити її до швидших дій, навітьякщо справу, на яку її підштовхували, вона й самазбиралася зробити. Як одяг має свій виворітний бік,так та повільність у розмові виявляла іншу її рису —вона ніколи не зупинялася ловго на чомусь одному і,розмовляючи з людьми, стрибала, мов пташка, з гілкина гілку. Та через кілька днів знов несподівано верталасядо початої бесіди й сама заводила мову про те,що кілька днів раніше відкинула, помандрувавши засвоїми думками-літавицями. Така повна відсутністьрозмежування важливого від буденного і цілковитабайдужість до всіх тем пояснюється невдачею, якаспіткала царівну в хозарській полеміці7. Крім того,Атех складала вірші, але з усіх її висловлювань збереглосялише наступне: «Різниця між двома так можебути більшою, ніж різниця між так і ні». Все інше їйтільки приписують.141

Вважають, що певна кількість її поезій, а також текстів,до створення яких вона була причетна, збереглася варабському перекладі. Особливу увагу дослідників хозарськогопитання періоду навернення цього народупривернули вірші, присвячені хозарській полеміці. Заодною з теорій, то були вірші про кохання, і до матеріалівпро згадану полеміку їх долучили вже пізніше, колихроністи тої полеміки взялися описувати всі події і витлумачилиїх як аргументи, що були в ній використані.В будь-якому випадку, Атех виступила у тій полеміці звеликим жаром і з успіхом перемогла як гебрейського,так і християнського учасників полеміки, підтримавшитаким чином ісламського представника Фарабі Ібн Кору0,і разом зі своїм володарем — хозарським каганом —перейшла в іслам. Грек, який брав участь у полеміці,відчувши, що програє, об’єднав свої зусилля з єврейськимпосланцем, і удвох вони прокляли царівну Атех,засудивши її до смерті відразу в двох пеклах і віддавшина поталу одночасно двом підземним силам — гебрейськомуБеліяалу і християнському Сатані. Щоб уникнутитакого присуду, Атех вирішила добровільно втектиу третє пекло, до ісламського Ібліса. Не маючи праваповністю скасувати рішення двох інших підземель, 16-ліс забрав у неї стать, змусив її забути усі свої вірші ісвою мову, за винятком єдиного слова, що звучить як«ку»°, а натомість подарував їй безсмертя. Він підіславдо неї злого духа на ім’я Ібн Хадраш0, який явився їй уподобі страуса і виконав той присуд. Так царівна Атехотримала безсмертя і тепер могла до кожної своєї думкичи слова повертатися безмежну кількість разів, непоспішаючи, бо вічність позбавила її відчуття часу, вякому щось приходить швидше, а щось пізніше. Алекохання приходило до неї тільки уві сні. Тому царівна142

Атех повністю посвятила себе своїй секті ловців снів —хозарських священиків, які займалися створенням певноготипу земної версії того небесного реєстру, що згадуєтьсяу «Святій книзі». їхня і її майстерність дозволялиїй слати в чужі сни повідомлення, свої й чужі думкиабо й предмети. Царівна Атех могла прийти у сон людини,молодшої від неї на тисячу років, або й відправитиособі, якій вона сниться, будь-яку річ так само легко,як з гінцем на коні, якого напувають вином. Лишезначно, значно швидше... Зберігся запис про один такийвчинок царівни Атех. Якось вона поклала ключавід свого покою собі до уст і почала чекати, аж доки непочула музики й тендітного голосу молодої особи жіночоїстаті, який промовляв наступні слова:— Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки і відчуття— на приправи. Не буде добра тому, хто посолитьчерешні чи скропить солодощі оцтом...Коли ті слова вимовились, ключ з уст царівни зник, і вона,як кажуть, знала, що заміна таким чином відбулася.Ключ перейшов до того, кому адресувалися слова, аслова в обмін на ключ перейшли до царівни Атех...Даубманус'5' стверджує, ніби царівна Атех усе ще жила вйого час, і в XVII столітті якийсь лютніст, турок з Анатоліїна ім’я Масуді0, зустрів її і розмовляв із нею. Тойчоловік учився ремеслу ловців снів і володів чимосьсхожим на арабську версію хозарської енциклопедії, абословника, проте на час його зустрічі з царівною він щене твердо пам’ятав усі статті зі словникового реєстру,як не пізнав і слова «ку», вимовленого царівною Атех.То було слово з хозарського словника, що означає назвуплоду; якби Масуді зрозумів це, він здогадався б,хто стоїть перед ним і міг би позбавити себе усіх наступнихтрудів, яких вимагала його праця; від царівни він143

міг дізнатися про полювання на сни більше, ніж з будьякогословника. Проте він не впізнав її і відпустив своюнайбільшу здобич, вирішивши, що вона нічого не варта.Через це його власний верблюд, як каже одна легенда,плюнув Масуді межи очі.ІБН (АБУ) ХАДРАШ — шайтан, який забрав стать у царівниАтех7. Його житло стояло в пеклі, на тому місці, десхрещуються орбіти Місяця й Сонця. Він був поетом інаписав про себе такі рядки:Залицяюсь до жінок, абіссінцям серце в’яне,Терпнуть також греки, турки, гури і слов’яне...Поезії Ібн Хадраша були зібрані якимось чоловіком наім’я аль-Мазрубані — він збирав вірші демонів і вXII столітті уклав збірку демонської поезії [див. арабськийзбірник Ахмада Абу аль-Али, аль-Маарі, в якомузнаходиться ця інформація].Кінь Ібн Хадраша ступав широкою ходою. Ще й дотеперщодня чути стук одного копита його коня, який біжитьклусом.КАГАН7 — титул хозарського володаря, походить від татарськогослова кан, що означає князь. Як стверджуєІбн Фадлан, хозари хоронили каганів під водою в потоках.Каган завжди ділив владу зі своїм співправителем,і його вищість визначалася лиш тим, чи бажалийому зранку доброго дня раніше, ніж тому другому. Всесвідчить про те, що каган був представником давньої(можливо, тюркської) династії, а король чи беґ, йогоспівправитель, походив із народу, тобто був хозарином.В одному документі з IX століття (Якубі) говоритьсяпро те, що вже у шостому столітті разом з каганом пра144

вив і його намісник — халіф. Найдокладніші свідченняпро двовладдя у хозарів залишив аль-Істахрі. В йоготексті, написаному в 320 році по гіджрі (932 році поХристі) говориться:«Що стосується хозарської політики і способу правління,то володар їхній зоветься хозарським каганом. Вінзаймає вище положення, аніж хозарський король (бакабо беґ), хоча й приймає титул, тобто звання кагана,від короля. Якщо треба вибрати кагана, вони приводятьобранця і душать його стьожкою шовку, аж докивін майже не випустить дух, а тоді питають у нього:«Як довго ти хочеш правити?», а він відповідає: «Стільки-той стільки-то років». Якщо він помирає дозакінчення терміну — ніякої біди нема. Якщо ж ні,його вбивають, щойно пройде визначений строк. Кагановавлада діє лише в палатах знаті. Він не маєправа наказувати чи забороняти, але користуєтьсяповагою, і народ падає навколішки в його присутності.Кагана обирають з числа шанованих людей, жоденз яких не має ані влади, ані грошей. Якщо комусь ізних приходить черга зайняти місце володаря, вониобирають його, не зважаючи на майновий стан. Відодної надійної особи я чув про молодого хлопця, щопродавав на вулиці хліб, — казали, ніби після смертікагана не знайшлася нікого іншого, хто вартував бичесті зайняти його місце, окрім того хлопця, та вінбув мусульманином, а місце кагана віддають лише євреям».Як правило, каганові співправителі були чудовими воїнами.Одного разу після перемоги в бою дістався їм відворога трофей — пташка сич, яка криками відмикалаводяні джерела. Тоді вороги прийшли до них, щоб житиразом. І час почав текти занадто повільно. Вони старі145

ли за рік, як раніше за сім років; свій календар, поділенийна три місяці — Сонячний, Місячний і період безмісячного сяйва — змушені були замінити іншим. Народжувалипротягом двадцяти днів, за одне літо малидев’ять жнив, а потім — дев’ять безперервних зим, підчас яких з’їдали зібране. П ’ять разів на день лягалиспочивати, п’ятнадцять раз варили їжу і сідали за столи,молоко в них стояло лише по ночах без місяця, щобули такими довгими, аж усі забували, де проходятьїхні дороги, а коли нарешті розвиднялося, вони не могливпізнати одні одних, бо за той час одні виросли, аінші постаріли. І знали про те, що, коли знову смеркне,це покоління вже ніколи себе не узрить. Букви, яківиводили читачі снів, робилися все більшими і більшими,ті, хто писав, ледве сягали їхніх згинів, за які доводилосьчіплятися, щоб дописати букву, книг стало недосить, і письменами почали списувати схили берегів;ріки текли нестерпно довго до великого моря, і одноїночі, в яку коні паслися під місяцем, у каганів сон прийшовангел і сказав йому:— Творцеві любі твої помисли, та не діла твої.Тоді каган запитав у ловців снів, що значить його сон ізвідки йдуть хозарські біди. Один із ловців промовив,що надходить велика людина і час рівняється за нею.На це каган відповів:— Усе не так: це ми здрібніли, і звідси йдуть всі наші біди.Після того він відпустив хозарських священиків та ловцівснів і наказав привести до себе одного єврея, одногоараба і одного грека, які пояснили б його сон. І вирішив,що разом зі своїм народом перейде у віру того зних, чиє тлумачення буде найкращим. Коли в кагановомупалаці почалася полеміка про три релігії, каганвизначився на користь арабського учасника, Фарабі Ібн146

Кори0, який, окрім всього, дав найкращу відповідь нанаступне каганове запитання:— Що осяває наші сни, які відбуваються в повному мороціза стуленими повіками? Пам’ять про світло, якоговже немає, чи світло з майбутнього, яке, мов завдаток,ми беремо у завтрашнього дня, хоча на світ ще й незаймалося?— В обидвох випадках мова йде про неіснуюче світло, —відказав Фарабі Ібн Кора. — Тому для нас немає різниці,яку відповідь обрати, і саме питання слід розглядатияк неіснуюче.Ім’я кагана, який разом зі своїми радниками прийняв іслам,не дійшло до нас. Відомо, що він похований підзнаком еліф (арабська літера у формі півмісяця). Іншіджерела кажуть, що, перш ніж роззутися й обмити ногиперед входом до мечеті, він носив ім’я Катіб. Свогостарого імені та взуття він уже не знайшов, коли післямолитви вийшов до сонця.КОРА, ФАРАБІ ІБН (VIII—IX століття) — ісламськийпредставник у хозарській полеміці7. Відомості про ньогоскупі й суперечливі. Аль-Бекрі0, головний ісламськийхроніст хозарської полеміки, не згадує його імені.Вважають, що це можна витлумачити повагою до ІбнКори: як було відомо, Ібн Кора не любив, коли в йогоприсутності вимовлялися імена, хай навіть і його власне.Він був переконаний, що світ без імен стане яснимі чистим. Одне й те ж ім’я уміщає в собі і любов, іненависть, і життя, і смерть. Він любив розповідати,що це прозріння зійшло на нього тої миті, коли віндивився на рибу в воді; у цей час якась мушка залетілайому в око: мушка відразу ж померла, а риба здобуласобі харч. Деякі джерела кажуть, що Ібн Кора взагалі147

не потрапив до хозарської столиці і не брав участі уславнозвісній полеміці, хоча й був на неї запрошений.Аль-Бекрі стверджує, що гебрейський учасник полемікипідіслав людину, яка отруїла чи то вбила Ібн Кору;інші джерела оповідають, що Фарабі був затриманий вдорозі й прибув на місце вже коли справа вирішилась.Одначе результат полеміки вказує на те, що ісламськийпредставник таки був присутнім на дворі хозарськогокагана. Коли учасники полеміки несподівано побачилиІбн Кору перед собою — тоді як деякі з них булипереконані, шо він уже віддав богові душу і лежитьмертвий — він спокійно схрестив ноги і, поглянувшина них очима, схожими на дві миски цибулевої юшки,промовив:— Колись давно, в дитинстві, на одній леваді я побачив,як вдарились крильми два метелики: дрібка барвистогопилу перейшла з одного крила на інше, і вони полинулидалі, а я про той випадок забув, Цієї ночі у дорозі якийсьчоловік ударив мене шаблею, прийнявши невідомо за кого.Перш ніж я продовжив свій шлях далі, з моєї щокизамість крові злетіла дрібка метеликового пилу...Зберігся один із головних аргументів, використаний, яквважають, Фарабі Ібн Корою на користь ісламу. Хозарськийправитель показав представникам трьох релігій— євреєві, арабові та грекові — монету. Вона булатрикутною й з одної сторони мала позначку своєї цінностівеличиною в п’ять сліз (так називалися хозарськігроші), а з іншої — малюнок із зображенням чоловікана смертному одрі, який вказує трьом хлопцям обіч себена в’язку прутів. Каган хотів, щоб дервіш, рабин і монахрозтлумачили йому зображення з монети. Як кажутьісламські джерела, християнський учасник полемікистверджував, ніби мова йде про давню грецьку148

притчу: батько на смертному ложі пояснює синам, щоїхня сила тільки в єдності; вони — як те пруття: в оберемкунезламне, а поодинці ламке. На думку єврея,йшлося про те, що людські члени лише всі разом творятьєдине тіло. Фарабі Ібн Кора не згодився з такимипоясненнями. Він стверджував, що трикутна монета булавідлита в пеклі, а отже, значення малюнка не може бутитаким, як витлумачили це його попередники. На монетізображений убивця, який в покару за свій злочинповинен випити отруту і вже лежить на приготованомудля нього ложі. Перед ним стоять три демони: Асмодей— демон гебрейської Геєни, Аріман — шайтан ісламськогоДжехенему і Сатана — диявол християнськогопекла. Убивця тримає в руці три різки, які означають,що він буде покараний, якщо три демони заступлятьсяза вбитого, або врятований, якщо демони відмовлятьсязахищати жертву. Таким чином, місія трикутної монетиочевидна: пекло шле її на землю як пересторогулюдям. Жертва, за яку не заступиться жоден із трьохдемонів — ні ісламський, ні гебрейський, ані християнський— залишиться без захисту, а вбивця її будепомилуваним. Таким чином, найгірше — не належатидо жодного з тих трьох світів, як це воно і є з хозарамита їхнім каганом. У цьому випадку ви не маєте аніякогозахисту і може вас убити кожен, хто захоче, без жодноїза це розплати...Очевидно, що в цей спосіб Фарабі Ібн Кора вказував кагановіна те, яким необхідним і безсумнівно кориснимдля нього і його народу стане відречення від своєї дотеперішньоївіри і перехід в одне з трьох могутніх віросповідань— те, чий посланець зуміє найкраще пояснитийому світ і знайде найбільш вдалі відповіді на йогопитання. Каган визнав тлумачення Фарабі Ібн Кори149

найпереконливішим: він прислухався до його аргументів,схилився до ісламського вчення, скинув пояс і помоливсяАллахові.Ті ісламські джерела, які вважають, що Ібн Кора взагаліне брав участі в полеміці і навіть не прибув до дворухозарського кагана, оскільки був отруєний ще в дорозі,зсилаються на наступний текст, який, за їхніми припущеннями,міг би бути життєписом Фарабі Ібн Кори.Ібн Кора був переконаний, що насправді все його життяуже давно записане в якійсь книзі і укладене воно заякоюсь давно розказаною притчею. Він читав тисячу іодну ніч, а потім ще тисячу і дві різні оповіді, але нісеред перших, ні серед других ані разу не бачив тої, поякій текло його життя. Він мав коня — такого швидкого,що вуха його мчали за вітром, наче птахи, а сам віну той час стояв на місці. Якраз тоді самарський халіфвідіслав його в Ітіль для проведення бесіди з хозарськимкаганом і навернення того в іслам. Ібн Кора почавготуватися до тієї місії і одночасно з іншими паперамипридбав собі зшиток поезій хозарської царівни Атеху,між якими знайшов одну, що здалася йому саме тоюсправжньою й давно розшукуваною оповіддю, за якоюскладене його життя. Єдиним, що не узгоджувалось ідивувало в тексті Ібн Кору, було те, що мова йшла прожінку, а не про чоловіка. Все інше було як слід, і навітькаганів двір називався «школою». Ібн Кора переклавзапис на арабську, розмірковуючи про те, що істина —то лиш омана. Переклад каже:Запис про мандрівницю і школуМандрівниця має паспорт, який на Сході вважають західним,а на Заході східним. Таким чином, її паспорт ви150

кликає підозру і на Сході і на Заході; вона відкидає двіпрохолоди — праворуч тінь, а ліворуч затінок. За лісом,переораним стежками, на краю довгого шляху вонашукає якусь славнозвісну школу, де має скласти свійнайважливіший іспит. Її пуповина схожа на пуп’янокпрісного хліба, а її шлях такий довгий, що з ’їдає роки.Дійшовши нарешті до лісу, вона зустрічає двох чоловіківі питає в них про шлях. Вони дивляться на неї,спираючись на свою зброю, і мовчать, хоча щойно передтим казали, ніби знають, де школа. Потім один зних промовляє: йди направо і на першому перехрестістежин заверни наліво, і знову наліво; так ти опинишсяперед школою. Мандрівниця дякує, думаючи просебе, як добре, що вони не зазирнули до її дорожніхпаперів, бо тоді вони, напевно що, почали б не довірятиїй, як чужинці, і випитувати про її таємні наміри.Вона продовжує свій шлях, повертає з першою стежкоюналіво і потім ще раз наліво; за отриманими вказівкамизнайти дорогу зовсім не складно, але в кінці другоїлівої стежки замість школи розляглась велика трясовина.А перед тою трясовиною стоять, посміюючись, двоєозброєних чоловіків, яких вона вже знає. Крізь сміхвони просять вибачення і кажуть:— Ми неправильно тобі пояснили: слід було звернути запершим перехрестям направо, а тоді знову направо, ітам є школа. Проте ми повинні були переконатися втвоїх намірах і пересвідчитися в тому, чи справді ти незнаєш дороги, чи тільки вдаєш, що не знаєш. Але заразуже пізно, й сьогодні ти не встигнеш до своєї школи.А це значить, що вже й ніколи. Бо від завтра школабільше не існує. Отже, ти проґавила мету всього свогожиття через цю дрібну перевірку, але, мабуть, ти й самарозумієш, що задля безпеки інших необхідно було так151

вчинити — щоб захистити себе від імовірних злих намірівтих мандрівників, які шукають школу. Проте недумай докоряти собі за те, що сталося. Якби ти повернулав протилежну сторону від вказаного нами шляху,себто якби ти пішла направо замість наліво, вийшло бна одне, бо тоді ми знали б, що ти нас обманюєш, щонасправді ти знаєш шлях до школи, хоча й питаєш наспро нього, і змушені були б тебе затримати, бо твоїнаміри були б безсумнівно підозрілими, щойно ти спробувалаб приховати їх від нас. Тому насправді виходить,що до школи взагалі неможливо потрапити. Втім,твоє життя не стало марною жертвою: воно послужилодля того, щоб одна річ на світі стала перевіреною. А цетаки немало...Так говорили чоловіки, а в мандрівниці тепер була однаєдинавтіха — її паспорт, якого вона не показала, і кольоруобкладинки якого ті чоловіки перед трясовиноюне уявили б собі навіть уві сні. Та в той же час це означало,що вона їх таки обманула, обійшовши їхню пильність,а отже, її житгя таки змарнувалося даремно. Дляних даремно через одні, а для неї — через інші міркування.Бо що їй до їхніх істин? Та хоч як би там небуло, а виходить на одне, і тому мета її існування, якоївже нема попереду, неминуче повинна зміститися назадпроти течії часу; і тепер вона починає усвідомлювати,що метою її була не школа, а щось по дорозі до неї,яким би марним воно тоді не здавалося. Та дорога стаєв її пам’яті все гарнішою й гарнішою, з запізненнямвона починає бачити численні приваби свого шляху йвирішує, що головне відбулося не в кінці шляху, передшколою, а десь значно раніше, в першій половині подорожі,про що вона ніколи не подумала б, якби таподорож не виявилась марною. У часі перегляду спога-152

дів, коли, мов торговець нерухомістю, вона переглядаєзаново увесь свій спадок, увага її починає спинятисяна нових подробицях, що ледь тримаються в пам’яті.Серед того дріб’язку вона вишуковує найважливіше,щоразу вибираючи серед меншого й меншого числа,аж доки в результаті немилосердного звужування і всеприскіпливішого відбору не зупиняється на одномуєдиномувидінні з пам’яті:Стіл і чаша вина на ньому, забарвленого іншим вином,М'ясо щойно пійманого бекаса печеться на вогні з верблюжоголайна. Ще зберігає запах нічного сну птаха.Теплий хліб з важким обличчям твого батька й пуповиноютвоєї матері. І сир з молока молодої і староїострівних овець. На обідньому столі свічка з краплеюполум ’я на вершку, поруч Божа Книга і місяць джемаз-уль-акертече крізь неї.КУ (Driopteria filix chazarica) — назва плоду з узбережжяКаспійського моря. У Даубмануса* записано про тойплід наступне: хозариу вирощують якийсь плід, якийніде на світі, окрім як у них, не визріває. Він покритийчимось схожим на риб’ячу луску або луску шишки, йросте на високих стеблах, а самі плоди на гілках нагадуютьрибин, яких корчмарі завішують живцем за плавникинад своїми дверима на знак того, що в корчміподають риб’ячу юшку. Часом той плід видає звуки,подібні до співу зяблика. На смак він доволі холоднийі дещо солоний. Восени, коли плід стає зовсім легким імає всередині кісточку, яка пульсує, наче серце, падаючиз гілки, він якийсь час іще летить, махаючи плавцями,ніби пливе у хвилях вітру. Дітлахи збивають йогорогачками, а часом буває, що й і яструби помиляютьсяі хапають його дзьобом, прийнявши за рибу. Звідси пі-153

шла навіть одна хозарська приказка, яка каже: «Араби ікібці їдять нас однаково: всі вони думають, що ми риба,а ми — лиш ку».Слово ку — назва того плоду — було єдиним словом, якешайтан залишив у пам’яті хозарської царівни Атех післятого, як вона забула свою мову.Часом серед ночі чути голос: ку-ку! То царівна Атеху повторюєєдине слово, яке ще знає, і плаче, намагаючисьзгадати свої забуті пісні.МАСУДІ ЮСУФ (середина XVII столітгя-25.ІХ.1689) -відомий майстер гри на лютні, один із авторів цієї книги.Джерела: окремі дані про Масуді зібрав у своєму виданні Даубманус*,який, у свою чергу, почерпнув їх із музичних рукописівXVII століття. Згідно з тими джерелами, Масуді тричі забувавсвоє ім'я і тричі змінював ремесло, але згадку про ньогозберегли саме ті, кого він зрікся найшвидше — музиканти зАнатолії. Школи гри на лютні в Ізмірі та Кулі були розсадникамилегенд про Масуді у XVIII столітті; ті легенди ходилисвітом у парі з його знаменитими персторядами. Масуді буввласником копії однієї з арабських версій Хозарського словника,яку він дописував своєю власною рукою, вмочаючи перо в абіссінськукаву. Говорив він натужно, ніби ніяк не міг як слід помочитися.Походить Масуді з анатолійської родини. Кажуть, що грина інструменті його навчила жінка, до того ж ліворука,яка під час гри перебирала струни в іншу сторону. Вважається,що персторяд0, який використовували у XVIIі XVIII століттях анатолійські лютністи, запровадив самевін. Легенда каже, що він володів особливим даром: мігрозпізнати хороший інструмент ще до того, як чув йогозвук. Присутність у хаті розштимованої лютні відчувавяк певний неспокій чи навіть муку. Свій інструмент154

він налаштовував і звіряв за зорями. Знав, що ліва рукамузиканта з часом може забути своє ремесло, але права— ніколи. Музику він покинув дуже рано, і про цезберігся такий переказ.Три ночі підряд він бачив сон. Один за одним помиравхтось із членів його сім’ї — спершу батько, потім жінка,потім брат. А на четверту ніч йому приснилось, щопомерла і його друга жінка з барвистими очима, якіміняли колір на холоді, наче квіти. Перш ніж вона закрилаїх, ті два ока були схожими на дві жовті виноградини,крізь які просвічуються зернята. Вона лежала зісвічкою в пупці і мала підв’язане волоссям підборіддя,щоб не сміятися. Масуді прокинувся і більше ніколи ужитті не побачив жодного сну. Жах обійняв його. Вінвзагалі не мав другої жінки. І тоді, звернувшись до одногодервіша, він запитав у нього, що міг би значититой сон. Дервіш відкрив Книгу і прочитав з неї:— О, любий мій сину! Не говори про сон свій братамсвоїм, бо замислять вони проти тебе недобре.Не задовільнившись такою відповіддю, він запитав прозначення сну свою єдину дружину, і та відповіла йому:— Не говори нікому про свій сон! Бо збудеться він не зтобою, а з тим, кому ти про нього розкажеш.Тоді Масуді вирішив розшукати когось із ловців снів*, якімають досвід у подібних справах. Йому пояснили, щоловці снів тепер перевелися, їх стало мало, значно менше,ніж колись, і зустріти їх можна швидше, ідучи насхід, а не на захід, бо всі вони разом зі своїм уміннямпоходять з племені хозарів7, яке жило колись у підніжжяхКавказу, там, де ростуть чорні трави.Масуді взяв лютню і вирушив уздовж моря на схід. Віндумав: «Людину треба дурити ще до того, як вона побажаєтобі доброго ранку; потім стає вже пізно». І не гаючисьпочав своє полювання на ловців снів. Одної ночі155

розбудив його чоловік. Масуді побачив перед собоюстарця, чия борода, сива лиш при кінцях, нагадувалаїжачі голки. Подорожній запитав Масуді, чи не стрічавтой часом у снах жінки з барвистими очима кольорубілого вина.— Міняють колір, наче квіти в холод! — додав невідомий.Масуді сказав, що бачив її.— Що з нею сталося?— Вона померла.— Звідки ти знаєш?— Вона померла у моєму сні, на моїх очах, як моя другажінка. Лежала зі свічкою в пупці і мала бороду, підв’язануволоссям.Тоді старець заридав і промовив надломленим голосом:— Померла! А я йшов сюди за нею аж від Басри! Її подобапереходить зі сну в сон, а я пробую наздогнати її і йдуслідом за тими, хто бачить її у снах, уже три роки!Тоді Масуді зрозумів, що перед ним той, кого він шукав.— Мабуть, що ви — ловець снів, коли зуміли так довгойти за тою жінкою?— Я — ловець снів? — перепитав здивовано старець. —Що ви таке кажете? Ловець снів — то ви, а я — простийремісник у вашій справі. Особи, що переходять зісну в сон, можуть померти лише в сні природженоголовця. То ви — ловці снів — могильні склепи, а не ми.Вона пройшла шлях у тисячу миль, аби померти у вашомусні. Але тепер вам уже нічого не буде снитись.Єдине, що вам залишається, — вирушити на власні лови.Лише не за жінкою з очима кольору вина. Вона мертваі для вас, і для всіх інших. Вам треба пошукати іншуздобич...Так отримав Масуді перші настанови до свого нового заняттяі дізнався від старця все, що про ловців снів мо156

жливо дізнатися. Володіючи достатньою кількістю письмовихі усних джерел, — зауважив старець, — можнаосягнути це мистецтво доволі добре. Це — як у випадкуз тим суфієм, який, дотримуючись усіх приписів, здійснивтаубу, покаявся і знайшов свій макам. Так можекожен. Проте справжнього успіху в цій справі досягнелише той, хто для неї народжений, той, кому сам Господьдопомагає дійти до небесного прозріння, — халу.Найкращі ловці снів були серед хазаров, але їх давновже немає. Зосталося від них лиш їхнє вміння та щеуривки з їхнього словника, у якому про це вміння говориться.Вони могли спостерігати за істотою, якаприходила в чужі сни, і йти за нею слідом, як за здобиччю,крізь сни людей, тварин чи навіть демонів...— Як це відбувається? — запитав Масуді.— Мабуть, ви зауважили, що, перше ніж заснути, на межістихій сну і яви людина потрапляє в стан особливоївзаємодії зі силами земного тяжіння. Людські думкизвільняються тоді з-під влади земного тяжіння, натомістьтіло відчуває його особливо сильно. В такі хвилинимежа між думкою і світом стає дірявою і випускаєлюдські думки на поверхню, як решето, що має триденця. У ту коротку мить, коли холод так легко проникаєв людське тіло, думки людини спливають на поверхнюі можна їх читати без особливих зусиль. Той, хтозверне увагу на людину, яка засинає, зможе і без попередніхвправлянь побачити, про що й про кого в цюхвилину та людина думає. Постійно вправляючись, виоволодієте мистецтвом входження у людську душу в тімиті, коли вона буде відкритою; хвилини такої відкритості,проте, можуть тривати все довше і проникати всон все глибше, а ви у ньому можете ловити, як у водіз відкритими очима. Так стають ловцями снів.157

Ті сповідальники сплячих, як називали їх хозари, стараннозаписували усі свої спостереження, подібно до того,як роблять це дослідники неба чи тлумачі людськихдоль по зорях і Сонцю. Все, пов’язане із цим заняттям,включно з біографіями найвідоміших ловців та житіямиспійманої здобичі, за розпорядженням царівни Атех7,покровительки ловців снів, було зібране у єдиній книзі,що має форму хозарської енциклопедії, чи словника.Цей хозарський словник переходив з покоління впокоління від одного ловця снів до іншого, і кожен зних зобов’язаний був щось у нього вписати. З тою метоюбагато років назад у Басрі була заснована школа —«братство чистих», або «товариство причетних» — секта,яка зберегла в таємниці імена своїх членів і видала«Календар філософа» та «Хозарську енциклопедію», але тікниги, разом з ісламськими виданнями цієї школи ітворами Авіценни, були спалені халіфом Мостанджі.Таким чином, первісна версія хозарського словника,укладена за розпорядженням царівни Атех, не збереглася;словник, який дійшов до мене, — лише арабськийпереклад, і це єдине, що я можу тобі віддати. Отожвізьми його, та мусиш добре вивчити усі слова, бо якбудеш погано знати словник своєї справи, то може зтобою статись і таке, що випустиш у тому полюваннінайбільшу свою здобич. Пам’ятай: коли виходиш наполювання за снами, слова з хозарського словника —те ж саме, що сліди лева на піску перед звичайниммисливцем.Так говорив старець до Масуді, а в кінці розмови разом зісловником дав йому і одну пораду:— Смикати за струни може кожен, а стати ловцем снівможе тільки вибраний, той, кому даровано це небом.Покиньте свій інструмент! Його вигадав якийсь єврей158

на ім’я Ламко. Покиньте його і починайте полювання!Якщо ваша здобич не помре у якомусь чужому сні, якмоя, — вона приведе вас до мети!— Про яку мету ви говорите? — запитав Масуді.— Мета ловців снів — зрозуміти, що кожне пробудження— це тільки один крок на шляху до звільнення зісправжнього сну. Той, хто зрозуміє, що його день —лише чиясь ніч, а два його ока — лише чиєсь одне, тойстане шукати справжнього дня, того, який приноситьзі добою повне пробудження із власної яви, як зі сну, іведе до' нового стану, в якому людина прокидаєтьсякуди більше, ніж на яві. Тоді нарешті відкриється їй,що вона одноока біля двооких і сліпа біля зрячих...І тут старець розповів МасудіПритчу про Адама РуханіЯкби зібрати в одне ціле усі людські сни, з того утвориласяб єдина величезна людина, єдина істота завбільшкиз континент. І людиною тою був би не хто завгодно, асам Адам Рухані, небесний Адам, ангелоподібний предоклюдини, що про нього говорять імами. Той Адам,що передував Адамові, від початків був третім розумомсвіту, але потім так глибоко зайшов у себе, що збився зправильного шляху; виринувши з того хаосу, він кинуву пекло своїх блудних супутників, Ібліса й Арімана, іповернувся на небо, але там замість третього став ужедесятим розумом, бо за час його блукань сім небесниххерувимів зайняли місця на драбині ангелів вище занього. Відтоді почалося спізнювання Адама-предтечі:сім небесних сходинок — то міра його спізнювання засамим собою. Так був народжений час, бо час — це і єтой уламок вічності, що спізнюється. Той ангелоподіб-159

ний Адам, інакше кажучи, Праадам, що був і чоловіком,і жінкою одразу, той третій ангел, що став десятим,перебуває в одвічному прагненні досягнути себеколишнього, і якоїсь миті це йому справді вдається, апотім він знову падає, весь час мандруючи поміж десятоюі другою щаблиною на сходах розуму.Таким чином, сни людей є тою частиною людської природи,яка бере свій початок від Адама-предтечі, тогонебесного ангела, бо його думки були тим самим, чимє наші сни. Він був швидким, як ми буваємо лише уснах, чи, навпаки, то наші сни народжені його ангельськоюшвидкістю. І мова його була такою, якою нашастає уві сні, без теперішнього і минулого часів, а тількив майбутньому. І так, як і ми, у сні він не міг ані вбити,ані запліднити. Тому-то ловці снів занурюються в чужудрімоту й сон і виловлюють звідти частини тіла Адамапредтечі,складаючи їх докупи, в так звані хозарськісловники, для того, щоб книги ті, з’єднані усі разом,втілили на землі величезне тіло Адама Рухані. Якщо мисупроводжуємо нашого ангелоподібного предка в тойчас, коли він підіймається по небесних сходинах, тодій самі ми наближаємось до Бога, якщо ж маємо нещастясупроводжувати його в хвилини падіння, тоді відБога віддаляємось, не відаючи, проте, де знаходимось,ні в першому, ні в другому випадку. Покладаємось надолю і завжди сподіваємось, що наша зустріч з нимвідбудеться в той час, коли він перебуватиме в дорозідо другого щабля сходин розуму, наближаючи тим і насдо висот і до Істини.С*Таким чином, з нашого ремесла ловців снів може бутиабо неждана користь, або безмірна шкода. Проте від160

нас це не залежить. Наше — тільки спроби. Все іншесправа техніки.І останнє, що я хочу тобі сказати. Шляхи, які пролягаютькрізь чужі сни, часом ховають в собі знаки, за якимиможна пізнати, де знаходиться Адам-предтеча — у дорозідо неба чи на спаді своєї стежки. Тими знаками єособи, що снять один одного навзаєм. Тому найважливішоюметою для кожного ловця снів є пошук такоїпари і якнайтісніше з нею зближення. Бо такі дві особизавжди втілюють якісь частини Адамового тіла у різнихфазах і знаходяться на різних щаблях сходин розуму.Окрім, звичайно ж, того найвищого, другого щабля, наякому Бог плюнув Адамові в уста і обволік його язик вчотири слини. Таким чином, якщо ти натрапив на пару,в якій двоє приходять у сон один одному, — ти досягнувмети! Лиш не забудь після цього залишити своїзаписи і доповнення до хозарського словника там, дезалишають їх усі щасливі ловці снів, — в мечеті святоїпророчиці Рабії у Басрі...Так говорив старець до Масуді. І тоді Масуді покинувмузику і став ловцем снів.ОСпочатку він сів і прочитав про хозарів усе, що було вподарованому йому словнику. На першій сторінці тоїкниги було написано:«У цьому домі, як і в кожному іншому, не всіх зустрінутьоднаково привітно. І не всіх будуть однаково частувати.Хтось отримає чільне місце за столом, і перед такимистоятимуть найкращі страви, і швидше від іншихбудуть вони бачити, що розносять на столи, і першимизможуть вибрати собі, що забажають. Інші будуть сидітина протягах, а в таких місцях кожна страва має при-6 Хозарський словник161

наймні два смаки і запахи. Ще інші отримають звичайнімісця, на яких усі шматки і всі роти однакові. А вистачитьтам і таких, чиє місце буде за порогом з мискоюпісної каші, і від частування їм дістанеться рівно стількиж, скільки оповідачеві від його слів, себто нічого».Далі у Хозарському словнику за порядком арабських літербув уміщений цілий ряд хозарських та інших біографій,— особливе місце займали біографії тих осіб, якібули причетні до навернення хозарського племені в іслам.Центральною особою тих подій був дервіш і мудрецьна ім’я Фарабі Ібн Кора0, про якого словник уміщавбагато даних. В той же час, у інших місцях словникавідчувались значні прогалини. Хозарський каганзапросив до свого палацу трьох священиків — арабського,єврейського і християнського, щоб ті пояснилийому один сон. Але не всі три учасники хозарської полеміки7були однаковою мірою відомі для ісламськихджерел з хозарського питання і арабського перекладуХозарського словника. Впадало у вічі те, що християнськогоі гебрейського читачів снів і учасників полемікиісламські джерела не називають по іменах, а відомостіпро них незрівнянно скромніші, ніж дані про арабськогопредставника Ібн Кору, який висловлював аргументина користь ісламу. Доки Масуді вивчав Хозарськийсловник (а тривало це не надто довго), виникло унього запитання: хто ж були ті двоє інших? Можливо,хтось поміж християн знає про свого читача снів і заступникагрецької віри на дворі хозарського кагана?Можливо, комусь відоме навіть його ім’я? І, знову жтаки, чи знає хто-небудь із єврейських рабинів про щеодного учасника, свого представника у тих бесідах?Може, хтось серед греків або євреїв цікавився долеюхристиянського чи гебрейського мудреців, які були при162

сутні при згаданих подіях, подібно до того, як цікавитьсяісламським представником Масуді чи як робилице перед ним його попередники? Аргументи тихчужинців, — записав Масуді, — здаються слабшими ібіднішими, ніж аргументи Ібн Кори. Чи справді аргументиостаннього були переконливішими і глибшими?Чи, може, у гебрейських і християнських книгах прохозарів (якщо такі, звичайно, існують) уже вони виглядаютьсильнішими від арабських? Можливо, що й вонизамовчують наші імена, як ми їхні? Можливо, лишезібравши воєдино усі три розповіді про трьох ловцівснів, вдалося б укласти повну хозарську енциклопедію,або словник з хозарського питання, і тоді відкрилася бістина? Тоді у відповідні місця Хозарського словникаможна було б у азбучному порядку вписати статті з іменамита біографіями християнського і єврейського учасниківхозарської полеміки, а серед того обов’язкововиринула б і якась інформація про хроністів тієї полемікиз обидвох інших сторін — єврейської і грецької.Бо як можна створити Адама Рухані, якщо деякі членийого тіла відсутні?Коли Масуді думав про такі можливості, його обіймав жах,він боявся відкритих комодів і скринь, з яких визиравйого одяг, і замикав їх завжди, коли сідав до свого словника.Він почав шукати гебрейські та грецькі рукописи,пов’язані з хозарами, у звивинах його тюрбана можнабуло відчитати слова Божої книги, а він наздоганявневірних, підкуповував на своїх шляхах греків і євреїв івчив їхні мови, які, мов дзеркала, по-іншому показувалисвіт, — у ті дзеркала він вчився дивитись. Його хозарськакартотека росла, і він чекав того дня, коли можнабуде вписати у неї розповідь і про свою здобич,звіт про свою частину виконаної роботи, про свій ма6*163

лий додаток до величезного тіла Адама Рухані. Але, які кожний справжній мисливець, він не знав наперед,що то буде за здобич.А коли настав місяць рабі-уль-акер і третя джума в ньому,Масуді вперше зайшов у чужий сон. Він зупинився наніч у корчмі, де ліг спати обіч якогось чоловіка; обличчятого не було видно, лиш було чути, як чоловік щосьтихо наспівує. Спочатку Масуді не зрозумів, що діється,але його вухо було швидшим від думки. Воно буложіночим ключем з порожниною у стержні, який шукавчоловічого замка зі штирем у замковому вічці. І вонознайшло його. Чоловік, що лежав поруч у темряві, взагаліне співав; співав хтось у ньому, хтось, кого тойчоловік з темряви бачив уві сні... В корчмі висіла такатиша, що було чути, як на голові у сплячого під бокому Масуді зацвітає волосся. І тоді Масуді м’яко, немов удзеркало, ввійшов у якийсь просторий сон, устеленийпіском, відкритий для дощів і вітрів і наповнений дикимипсами та спраглими верблюдами. Він одразу жзрозумів, що йому загрожує небезпека бути покаліченимвід підступного удару зі спини, але все одно пішовчерез піски, які здіймались і опускались у припливах івідпливах, повторюючи, мабуть, дихання сплячого. У одномукуті того сну сидів чоловік і майстрував лютню здерева, яке перед тим лежало в потоці коренем до устя.Зараз воно було висхлим, і Масуді побачив, що чоловікробить інструмент давно забутим способом, який використовувавсяпонад 300 років тому. Отже, сонбув старшим від того, хто його бачив. Час від часу чоловіку сні кидав свою роботу і клав до рота пригоршнюплову; кожна така пригоршня віддаляла його відМасуді щонайменше на сто кроків. Завдяки цьому віддаляннюперед Масуді відкрився краєвид у глибині сну.164

Було там трохи світла, від якого розходився нестерпнийсморід. За світлом лежала могила, а в ній два чоловікиховали коня. Одним з них був той, хто співав. Алетепер Масуді не просто чув пісню, а й бачив, хто їїспіває. А потім у сні з’явився якийсь хлопець з однимсивим вусом. Масуді знав, що сербські пси спершу кусають,а потім брешуть, волоські кусають мовчки, а турецькіспершу брешуть і лише тоді кусають. Той, щобув у сні, не належав до жодних. Масуді запам’ятав йогопісню, і на ранок залишалось йому лише знайти тогодругого — того, до кого хлопець зі сивим вусом приходитьу сон. І Масуді одразу знав, як це зробити. Вінвинайняв кількох лютністів і співаків, ніби якусь мисливськудружину, і вивчив їх співати і грати незвичнимспособом. Він носив на пальцях перстені різних кольорів,і кожен колір відповідав одному з десятьох щаблівстану, яким він користувався. Він показував співакамтой чи інший палець, і за кольором персня, кожен зяких мав свій звук, подібно до того як кожен звір маєсвій улюблений харч, вони співали без жодного огріху,хоча й не чули мелодії ніколи раніше. Співали на люднихмісцях, перед мечетями, на площах і біля джерел, імелодія та була справжньою приманкою для тих перехожих,яким снилась по ночах Масудієва здобич. Такізупинялися, ніби Сонце починало світити на них місячнимсяйвом, і слухали, як зачаровані.Так Масуді ішов за своєю здобиччю від міста до міста поузбережжю Чорного моря, аж доки не став помічатисеред тих, хто бачив його сон, певної схожості. У тихкраях, де біловусий хлопець з ’являвся в снах багатьомлюдям, він зауважив дивні переміни: у мові людей дієсловапочинали займати місця, важливіші від іменників,а останні взагалі випускалися скрізь, де тільки це165

було можливим. Часом хлопець снився одразу цілимгрупам людей, якісь вірменські купці бачили його ввісні під шибеницею, спорудженою на возі, запряженомуволами. Хлопець їхав через якесь гарне місто з каменю,і кат волочив його за бороду. Потім якісь воякибачили, як він хоронить коней у великій, розкішно вимурованійкінській гробниці над морем, пізніше йогобачили з якоюсь жінкою, чиє обличчя заховалось увісні, і було видно на ньому лиш невеликі, з копійкузавбільшки, місця, на яких сивовусий залишав слідисвоїх поцілунків... А потім здобич раптом зникла, незалишивши за собою й сліду. Тоді Масуді зробив єдине,що міг зробити: він уніс до свого Хозарського словникавсе, про що дізнався на пройденому ним шляху, івсі ті записи, старі й нові, мандрували тепер разом зним у зеленій торбі, яка ставала все важчою. Масуді,проте, ніяк не міг позбутись відчуття проґавлених снів,тих, що сняться комусь зовсім поруч від нього, а тількивін не може їх упіймати і розділити межи сплячих. Числоснів було більшим від числа сплячих. І аж тоді Масудізвернув увагу на свого верблюда. Зайшовши у сон тварини,він побачив там свого хлопця з мозолистим чоломі дивними різнокольоровими вусами, що росли найого обличчі ніби в покарання. Над ним висіло якесьсузір’я, яке ніколи не купається у морі. Хлопець стоявбіля вікна і читав книгу, що лежала під його ногами напідлозі. Книга мала назву Liber Cosri, і, поки Масуді ззакритими очима дивився сон свого верблюда, він незнав, що ті слова означають. Це було тоді, коли гонитвапривела його до кордонів колишніх хозарських земель.Поля були укриті чорними травами.Тепер знову число тих, хто приймав на ночівлю у свої снихлопця з книгою Liber Cosri, ставало все більшим і бі-166

льшим. І тоді Масуді зрозумів, що часом цілі поколіннячи суспільні верстви бачать один і той же сон з однимий тими ж героями, але сни ті поступово розчиняютьсяв інших і зникають — колись було їх значнобільше, ніж тепер. Було очевидно, що ті спільні снипочинали старіти. А в той час тут, на кордоні, йогополювання перетворювалося у щось нове. Він давнозауважив, що сивовусий хлопець кожному, до кого приходитьу сон, дає у позику якийсь срібний дріб’язок, дотого ж на дуже вигідних умовах — під 1 % річний. Тіпозичені у снах суми час від часу виконували у цьомузакутку Малої Азії роль кредитних паперів, бо вважалося,що боржники не можуть надурити один одного,доки поблизу ходить їхній нічний гість з усіма рахункамиі борговими книгами в руках. Таким чином, існувалощось дуже схоже до вміло відлагодженого подвійно-,го ведення розрахункових книг, що охоплювали іоб’єднували капітали сну і яви, підтримувані одноголосноюмовчазною згодою всіх учасників трансакції...В одному містечку без назви Масуді зайшов у шатро доякогось перса, що давав виставу на площі. Всерединіне було де яблуку впасти, а перед глядачів на купу килимів,туди, де стояла жарівка, вивели оголену дівчинку.Вона тихо скімлила, а в руках тримала двох зябликів;випускаючи пташку з лівої руки, вона одразу жхапала її назад неймовірно швидким рухом. Дівчинкастраждала від незвичної хвороби: ліва її рука була швидшою,ніж права. Дівчинка запевняла, що її ліва рука,володіючи такою швидкістю, помре швидше від неї самої.Мене ніколи не поховають із моєю лівою рукою!Я вже й тепер бачу, як вона спочиває без мене, у якійсьневеликій могилці без імен і титулів, як на кораблі безкорми...167

Тоді перс звернувся до всіх присутніх з проханням того жвечора побачити у своїх снах дівчинку, що допомогло бїї зціленню, і докладно описав потрібний сон. Юрбарозійшлася, і Масуді пішов першим. Він почував себетак, ніби язик його обріс кістками, про що і записав усвій Хозарський дефтер, вмочаючи перо в паруючу абіссінськукаву. Тут йому нічого було робити. Перс мавсвою здобич. Він теж був ловцем снів. Отже, служитиАдамові Рухані можна було по-різному. Чи шлях, якийобрав Масуді, був правильний?А тоді прийшов місяць джемаз-уль-евель і друга джума вньому. На річковому березі, серед туману і піску лежалонове містечко, голе й тепле. Не було його видно втумані над водою, але під туманом у воді стояли всі якодин його мінарети, закручені течією. А за туманом, наберезі, лежала тиша, глибока і триденна, і Масуді відчув,що від тої тиші, від того міста і тої води, яка пашитьспрагою, прокидається в ньому жага. Того днявін чув голод і прагнув жіночого хліба. Один із гінців,що він відіслав їх співати до міста, повернувся і сповістив,що вони щось знайшли. Цього разу здобич булажінкою.— Іди головною вулицею, аж доки не почуєш, як пахнеімбир. За тим запахом знайдеш її хату, бо вона кладеімбир у їжу.Масуді пішов між хатами і зупинився, аж коли почув ізапах. Жінка сиділа біля вогню, а перед нею в казанкукипіла юшка, тріскаючи на поверхні бульбахами. Дітиз мисками і псами стояли поруч у черзі й чекали. Черпакомз казана вона насипала щось дітям і тваринам умиски, й Масуді відразу знав, що вона насипає їм сни.Її уста змінювали колір, а нижня губа була схожою наперекинуту лавку. Жінка лежала на риб’ячих костях,168

як вуличний пес на костомахах своєї здобичі, і колипідійшов Масуді, запропонувала йому своєї страви, тавін з усмішкою відмовився.— Я більше не можу бачити снів, — сказав він, і вонавідставила казана в сторону.Була схожа на чаплю, якій сниться, що вона стала жінкою.Масуді ліг біля неї на землю з затерплими нігтями,порожній і розбитий. Вони були самі, і стало чутно,як дикі оси гострять свої жала в сухій корі дерев.Масуді хотів поцілувати жінку, але її обличчя раптомстало зовсім іншим. Ніби хтось інший чекав його поцілунку.Коли він запитав, що трапилось, вона лишесказала:— О, то все дні. Не звертай уваги, вони йдуть через моєобличчя у десять разів швидше, ніж через твоє чичерез голову твого верблюда. А ти даремно ходишкругом мого плаща: під ним немає того, що ти шукаєш.У мене нема чорної галки. Існують душі без тіла,яких і євреї називають дібуки, а християни — кабали,але існують ще й тіла без статі. Душа не має статі, алетіло повинно її мати. Не мають статі лиш ті тіла, уяких забрали її демони. Так було і зі мною. Шайтанна ім’я Ібн Хадраш0 забрав у мене стать і залишивмені життя. Одним словом, зараз у мене лише одинкоханець — Коен*.— Хто він такий? — запитав Масуді.— Єврей, якого я бачу у своїх снах, а ти доганяєш йогоу своїх. Хлопець з одним сивим вусом. Він має тіло,закрите за трьома душами, а я — душу, закриту заплоттю, і не можу її розділити ні з ким, окрім нього,коли приходить він до мене в сон. Він умілий коханець,і я не нарікаю. Зрештою, він єдиний, кого я ще169

можу пригадати, та й, окрім нього, ніхто мені більшеі не сниться...Так Масуді вперше зустрів когось, хто знав ім’я його здобичі.Отже, хлопця звали Коен.— Звідки ти знаєш це? — допитувався Масуді.— Я чула. Хтось гукнув його тим іменем, і він відізвався.— У сні?— У сні. Це було тої ночі, коли він вирушив до Царгороду.Але не забувай: Царгород у наших думках завжди насто миль ближче до заходу, ніж справжній Царгород.Потім жінка витягла з-за пазухи якийсь плід, схожий наневелику рибу, простягнула його Масуді і сказала:— Поглянь, це ку°. Скуштуєш його, чи хочеш чого іншого?— Я хотів би побачити твій сон з Коеном, — відказавМасуді, і жінка здивовано зауважила:— У тебе дуже скромні бажання. Занадто скромні, якщозважити на обставини, але ти, мабуть, і сам того нетямиш. Що ж, я виконаю твоє бажання: цей сон я будудивитися тільки для тебе і дарую його тобі вже зараз.Лише добре пильнуй відтепер: жінка, що переслідуєтвою здобич, наздожене колись і тебе.А тоді вона схилила голову на пса, її обличчя й руки булизорані незмірною кількістю поглядів, що століттями терлисяоб неї, і прийняла у сон Коєна, який промовив:— Intentio tua grata et accepta est Creatori, sed opera tua nonsunt accepta...Масуді закінчив свої пошуки, він узяв від жінки більше,ніж від будь-кого іншого, і тепер, як розквітле навеснідерево, поспішав сісти на свого верблюда і рушити назаду Царгород. Його здобич чекала на нього в столиці.І тоді, доки Масуді розмірковував про всі позитивністорони свого останнього полювання, його верблюдповернув голову і плюнув Масуді межи очі. Масуді170

шмагав верблюда по губах розквашеним батогом, аждоки того не вирвало водою з обох горбів, але так ніколий не втямив його поведінки у той день.Дорога чіплялась Масуді до взуття, а він ішов, повторюючислова Коєна, ніби якусь музичну фразу, не розуміючиїх, і думав про те, шо на першому ж дворі муситьобмити своє взуття, бо дорога діймала підошви, виманюючиназад украдене в неї болото.Один християнський монах, який крім грецької не знавжодної іншої мови, сказав Масуді, що слова, які вінзапам’ятав, — латинські, і відіслав його до місцевогорабина. Той переклав йому слова Коєна:— Твої наміри близькі і зрозумілі Творцеві, але діяння твої — ні!І тоді Масуді зрозумів, що його бажання здійснюються ійого шлях правильний. Тепер він упізнав це речення,він знав його вже давно по-арабськи, бо це було тесаме речення, яке сказав хозарському каганові ангелдекілька століть тому. І тепер Масуді знав, що Коен —один з тих двох, кого він шукає, бо Коен шукав хозарівна гебрейських дорогах так само, як Масуді — на ісламських.Коен був тою особою, існування якої Масудіпередбачив ще під час свого знайомства з хозарськимсловником. Словник і сни з’єднувались в одне ціле.Але якраз тоді, коли Масуді стояв на порозі великого відкриття,коли виявилось, що його здобич — то його братблизнюку пошуках хозарських слідів, — саме тоді Масудіповністю покинув свій Хозарський словник і ніколибільше до нього не вернувся. Було це так.ОУсі стали на нічліг, багряними віхтями падала темрява, іМасуді рівно дихав у своїй постелі. Відчував своє тілояк корабель, що здіймається і опускається на хвилях.171

У сусідній кімнаті хтось грав на лютні. Між анатолійськимилютністами потім довго ще ходили розмови проту ніч і ту гру. Масуді відразу почув, що інструмент, наякому грають, незвичайний. Дерево, з якого він бувзроблений, не знало сокири, і тому звук у ньому не бувубитим. Крім того, дерево це росло десь високо в горах,у лісах, що не чують шуму води. І, нарешті, самкорпус інструмента був зроблений не з дерева, а з костіякоїсь тварини. Масуді почув це так, як поціновувачівина чують різницю між сп’янінням від вина білого ічервоного. Мелодія, яку грав невідомий, була знайомаМасуді. Належала вона до малознаних, і тому він здивувався,що хтось у цій глушині виконує саме її. У тіймелодії було одне дуже складне місце, і Масуді ще в тічаси, коли він грав на лютні, створив для неї свій особливийперсторяд, який пізніше застосовували усі лютиісти, що грали ту мелодію. Проте незнайомий гравне за правилами Масуді; він користувався якимось іншим,ще кращим способом, і Масуді ніяк не міг утямити,як він це робить, не міг знайти ключа до тої гри. Цейого здивувало. Він зачекав, доки мелодія повториться,і тоді нарешті зрозумів. Незнайомий використовувавна складному місці не десять пальців, а одинадцять.Тепер Масуді знав, що грає шайтан, бо дияволпри грі користується ще й хвостом.— Це він мене наздогнав, чи я його? — прошепотів Масудіі кинувся у сусідню кімнату. Там він побачив чоловіказ тонкими пальцями однакової довжини. Сивиназмійками стікала вздовж його бороди. Мав ім’я АбирІбн Акшані0 і тримав у руках інструмент з панциря білоїчерепахи.— Покажіть мені, — вигукнув Масуді, — покажіть мені!Адже це неможливо...172

Абир Ібн Акшані позіхнув, зовсім поволі відкриваючи рота,ніби народжував крізь нього якесь невидиме дитя, якездобувало свою остаточну форму тільки минаючи йогоязик і губи.— Що тобі показати? — перепитав він і зареготав. — Хвоста?Але тебе не цікавить мелодія чи гра, ти давно їхпокинув. Тепер ти читач снів. Себто тебе цікавлю я. Типросиш допомоги в чорта. Бо, як написано у книгах,чорт бачить Бога, а людина — ні. То що ти хочеш знатипро мене? Я їжджу верхи на страусі, а коли йду пішки,веду за собою юрби демонів і дрібних шайтанчиків, середяких затесався і один поет. Він писав вірші ще століттядо того, як Аллах створив перших людей, Адама іХаву. Його вірші повідають про нас, шайтанів, і пронаше диявольське сім’я. Та я сподіваюся, ти не сприймешїх надто серйозно, бо в тих віршах немає справжніхслів. Справжнє слово завжди як яблуня зі змієюкругом стовбура, з корінням у землі і кроною в небі.Я розповім тобі щось інше про себе і про тебе.Звернемось до відомих фактів. До тих найвідоміших, проякі знає кожен читач Корану. Я, як і всі шайтани, зробленийз вогню, ти — з глини. Я не маю іншої сили,крім тої, яку влив у тебе і яку з тебе виймаю. Бо зістини можна взяти тільки те, що в неї покладеш. Втімцього ніколи не буде мало — істина поміщає усе. Ви,люди, якщо досягнете раю, зможете перетворюватисьтам, на небі, у що захочете, але на землі ви весь часзамкнені в одну-єдину оболонку, яку отримали від народження.У нас все навпаки: на землі ми переходимоУ будь-яку подобу й міняємо її, коли захочемо, протена небі ми засуджені: там, за райською річкою Кевсер,ми завжди будемо тими, ким є насправді, — шайтанами.Та наше вогняне походження робить так, що па-173

м’ять наша не може зовсім зблякнути, як ваша, замішанана глині. У цьому — найбільша різниця між нами,шайтанами, і вами, людьми. Аллах зліпив тебе обомаруками, мене ж — тільки одною, зате мій диявольськийрід з’явився раніше від твого, людського. Отже,головна відмінність між нами полягає у часі. І хоч твоїстраждання ідуть у парі з моїми, мій рід швидше відтвого зійшов у джехенем, в пекло. А після вас, людей, упекло зійде іще інший, третій рід. Тому твої стражданнязавжди будуть коротшими від моїх. Бо Аллах ужепочув тих третіх, прийдешніх, які волатимуть до нього,вказуючи на нас пальцями: «Умнож їхні страждання,щоб скоротити наші!» А це значить, що страждання неє безконечними. Тут і захована відгадка, тут починаєтьсяте, про що не пишуть книги, і тут я тобі можустати в пригоді. Зверни увагу: наша смерть давніша відвашої. Мій шайтанячий рід має більший досвід у мистецтвівмирання, ніж твій, людський, і краще володієцим мистецтвом. Тому я знаю і тобі можу розповістипро смерть дещо більше, ніж будь-хто з твого роду, якимби мудрим і досвідченим він не був. Ми живемо зі смертюдовше від вас. Тому слухай, якщо маєш золото увусі, і лови нагоду. Бо той, хто розповідає сьогодні,може це зробити і завтра, а той, хто слухає, може почутилише раз — коли йому говорять. І Акшані розказавМасудіОповідь про смерть дітейСмерть дітей завжди кладе відбиток на смерть їхніх батьків.Мати народжує, щоб дати життя своїй дитині,дитина помирає, щоб створити форму смерті свогобатька. Якщо син помирає раніше, смерть батька за-174

лишається вдовою, калікою, сиротою без взірця длянаслідування. Ми, демони, тому й помираємо так легко,що не маємо потомства. І ніякий взірець смертідля нас не встановлений. Отак і чоловіки, що немають дітей, помирають легко, бо уся їхня всеохопнадіяльність означає для вічності лиш одне-єдине згасаннядовжиною в мить. Одним словом, майбутнюсмерть дітей, мов у дзеркалі, можна розгледіти у смертіїхніх батьків, що нагадує дію закону оберненихзв’язків. Смерть — єдине, що наслідується у зворотньомунапрямку, проти течії ріки часу, що переходитьвід молодших до старших, від сина до батька: предкинаслідують смерть своїх нащадків, як дворянськийтитул. Спадкова келія смерті — герб знищення — йдепроти течії часу з майбутнього в минуле, пов’язуючисмерть з народженням, час із вічністю, Адама Рухані зісамим собою. Таким чином, смерть належить до явищродових і спадкових. Тут не йде мова про перейняті успадок довгі вії чи мітки на тілі. Я говорю про те, якчоловік переживає свою смерть, а не від чого вінпомирає. Померти можна від меча, хвороби чи років,та кожен під час цього відчуватиме щось зовсім інше.Батьки ніколи не можуть відчути своєї смерті, це завждисмерть когось іншого, до того ж тільки майбутня.Це смерть, як уже пояснювалось, їхніх власних дітей.В такий спосіб смерть перетворюється на спільнийсімейний здобуток, якщо можна так сказати. Той, хтоне залишить за собою дітей, матиме лишень своюсмерть. Одну-єдину. І навпаки, той, у кого є діти, небуде мати своєї смерті, а тільки їхню, помножену встократ. Страшною є смерть чоловіків з великим потомством,бо їхня смерть помножується: адже життя ісмерть не перебувають у пропорції один щодо одного.175

Я наведу тобі приклад. Багато століть тому в одномухозарському монастирі жив монах, що звався Мокадасааль-Сафер°. Він молився у той спосіб, що протягомсвого довгого життя в монастирі, де, крім нього, жилоще 10 тисяч монахинь, запліднив своїм сім’ям усіх їх.І народилося у нього стільки ж дітей. Знаєш, від чоговін помер? Ковтнув бджолу. А знаєш, як помер? Померна десять тисяч способів одразу, пройшовши черезсмерть десять тисяч разів. За кожну свою дитинупомирав окремо.Його не треба було навіть хоронити. Усі ті смерті розірвалийого на такі дрібні шматки, що нічого від нього незалишилось, окрім цієї притчі.Це як у тій другій, всім відомій притчі про в’язку лозин,яку ви, люди, неправильно тлумачите. Батько, який насмертному ложі кличе до себе синів і показує їм, яклегко зламати одну лозину, насправді показує, як легкопомирає той, хто має лиш одного сина. А коли він показує,як важко переломити весь оберемок — тоді показує,яким тяжким і довгим трудом буде смерть длянього. Показує, як тяжко вмерти, залишаючи багатьохдітей за собою, коли їхні смерті розплодяться, бо батькопереживає кожну з них наперед. Отже, кількістьлозин в оберемк>гговорить не про твою силу, а про тузагрозу, яка над тобою висить. А про жіночу смерть іжіночий рід ми зараз говорити не будемо: це зовсімокрема історія, вона належить до іншого ґатунку, ніжчоловіча смерть, і закони її теж інші...ОПриблизно так виглядає ця таємниця над таємницямизвідти, звідки ми, шайтани, зі своїм досвідом смерті,дещо більшим від вашого, людського, можемо її бачи176

ти. Оскільки ти — ловець снів, поміркуй над цим, і,якщо будеш уважним, з’явиться і для тебе можливість уцьому пересвідчитись.— Це ж як? — запитав Масуді.— Мета твого полювання, яка відома усім читачам снів,що гребуться по тому смітнику, як і ти, — знайти двохлюдей, які сняться один одному навзаєм. Той, хто спить,завжди бачить у сні яву другого. Адже ж так?— Саме так.— Уяви собі тепер, що той другий помирає, бо нема яви,суворішої за смерть. Той, хто бачить у сні яву помираючого,насправді бачить його смерть, бо в ту хвилинуявою для нього є його умирання. Отже, сплячий якна долоні може побачити смерть і в той же час залишитисьживим. Проте він ніколи вже не зможе прокинутись,бо не буде більше того другого, який створюваву своєму сні яву цього, живого, а тепер помирає,не буде вже шовкопряда, який тче нитку його життя.Отже, той, хто бачить вві сні чужу смерть, не можебільше прокинутись і розповісти нам, що він узрів утому сні і як виглядає смерть, пережита на власномудосвіді простим смертним, хоч і матиме до цього безпосереднєвідношення. Але ти, читач снів, маєш доступдо прочитання його сну, ти можеш побачити уньому смерть і пізнати її усю, до краю, перевіривши ідоповнивши тим мій досвід і досвід мого роду. Коженможе грати музику чи писати словник. Залиш це дляінших, бо тільки вибрані — такі, як ти, — можутьзаглянути до тої безодні між двома поглядами, в якійживе смерть. Використай свій дар ловця снів для того,щоб упіймати щось велике. Питаючи — дивись, чогопросиш, — закінчив свою притчу словами зі святоїкниги Абир Ібн Акшані.177

Надворі кров’ю стікала ніч, світало. Було чути, як підшатром дзюркоче вода у крані. Сам краник мав формучоловічого члена із бронзи та двох металевих яєчок,порослих залізними волосинами, і був відшліфованийна тому кінці, який притулявся до рота. Масуді напивсяі ще раз змінив ремесло. Він назавжди покинув свійХозарський словник і перестав збирати відомості прожиття свого мандрівного єврея. Свої папери, списанівмоченим у каву пером, він викинув разом із торбою,як зайвий тягар, не потрібний на ловах за смертю. Такпродовжилась його гонитва за новою метою і староюздобиччю.GБула перша джума ертесі в місяці сафер, і Масуді думавтак, як опадає з дерев листя; думки одна за одною відривалисявід своїх корінців і падали, якийсь час Масудіще бачив, як вони гойдаються над ним, а потім ті назавждиопускались на дно своєї осені. Він заплатив усімнайнятим лютністам і співакам, відпустив їх і тепер сидівз заплющеними очима, прихиливши плечі до стовбурапальми, черевики пекли йому ступні, і він чув, що міжним і вітром стоїть лише гіркий і мерзлий піт. Вмочав утой піт варене яйце, і воно ставало солоним. Прийдешнясубота була для нього великою, як п’ятниця, і віндобре знав, що має робити. Про Коєна знав, що той ідев Царгород, тому більше не мусив переслідувати і ловитийого по всіх стежках і ущелинах чужих снів, вяких Масуді обсцикали, гвалтували і шарпали на всібоки, немов худобу. Значно важливіше і тяжче булопридумати, як знайти Коєна в Царгороді — місті усіхміст. Проте він і не збирався його там шукати: його178

повинен був знайти для Масуді хтось інший. Необхіднобуло лиш відшукати того, хто снився Коєну. А ним,якщо добре подумати, могла бути тільки одна-єдиналюдина. Та, про яку Масуді вже давно почав здогадуватись.— Як запах липового меду у чаї з ружі не дає почути справжньогозапаху того чаю, так і мені щось заважає дивитисяі розуміти сни інших про Коєна. Там є ще хтось,хтось третій, і він мені заважає...Масуді вже давно підозрював, що, крім нього, дослідникаарабських джерел про хозарське плем’я, існують десьна світі ще принаймні двоє інших. Першим був Коен,який займався гебрейськими джерелами про наверненняхозарів а третім, поки що невідомим, мав би бутидослідник християнських джерел з того ж питання. Заразнеобхідно було знайти того третього — якогось грека,чи просто християнина, людину вчену, що цікавиласяб хозарськими справами. Та людина і буде тоюособою, яку шукатиме Коен у Царгороді. Треба знайтитого третього. І Масуді відразу знав, як це зробити. Алеякраз тоді, коли Масуді все обміркував і вже збиравсявирушати, він відчув, що знову потрапив до якогосьсну, цього разу сам того не бажаючи. Проте поруч небуло ані людей, ані тварин. Лише пісок — безводнийпростір, розлогий, наче небо, і позад нього місто надмістами. А уві сні хурчали могутні великі води, глибокіаж до серця, солодкі й смертоносні, і Масуді запам’я тав їх по тому хурчанню, що заходило у всі звивинийого тюрбана, складеного так, що виписувалось на ньомуодне слово з п’ятої сури Божої книги. Масуді знав,що пора року одна у сні й інша у житті. І тоді він збагнув,шо сон той бачить пальма, до якої він прихилив179

ся. Снилась їй вода. Більше нічого у тім сні не сталося.Тільки шум річки, майстерно завитий, ніби якась сліпучо-білачалма... Він увійшов у Царгород зі спекою накраю місяця шабана і виклав на найбільшому базаріодин сувій Хозарського словника на продаж. Єдинимохочим купити його виявився якийсь монах грецькогообряду на ім’я Теоктист НікольськийА, який відвівМасуді до свого господаря. Той, не торгуючись, купивсувій і запитав, чи не знайдеться ще. Так Масуді зрозумів,що він дійшов до мети і перед ним є той очікуванийтретій, якого бачить уві снах Коен і який стане дляМасуді наживкою на Коєна. Бо не було жодного сумніву,що Коен ішов до Царгороду заради нього. Багатимпокупцем хозарського сувою з Масудієвої торби бувнаємний дипломат у Царгороді, що працював в англійськогопосла на Високій Порті і звався Аврам Бранкович*.Той християнин родом із Ерделя у Волощині бувчоловіком кремезним, наче дуб, носив розкішні одежі,й Масуді найнявся до нього за слугу. Оскільки Аврамефендіпо ночах працював у своїй книгозбірні, а днямиспав, Масуді вже першого ранку пощастило увійти вйого сон. У сні Аврама Бранковича Коен їхав верхи,міняючи верблюда на коня, говорив по-іспанськи і наближавсядо Царгороду. Масуді вперше побачив, якхтось снить Коєна вдень. Було очевидно, що Бранковичі Коен снились один одному взаємно і позмінно.Так замикалося коло і надходив час рішень.— Коли прив’язуєш на ніч верблюдицю, — вирішив Масуді,— завжди краще здоїти її до краю, бо ніколи незнаєш, кому вона служитиме завтра! І почав розпитуватипро дітей свого господаря. Він дізнався, що вдома,у Ерделі, Аврам-ефенді має двох синів; молодший з них180

хворіє на якусь болячку волосся, і, коли з його головивипаде остання волосина, він помре. А другий син Аврамана ім’я Ґрґур Бранкович уже носив шаблю і їздивкінно у сідлі, обвішаному турецькими головами... Цебуло все, і Масуді того вистачило. Все інше — справачасу і терпіння, — вирішив він, і взявся витрачати свійчас. Перш за все він почав забувати музику, своє найпершеремесло. Забував, проте, не одну пісню за другою,а частину за частиною у тих піснях; спочатку зйого пам’яті зникали найнижчі тони, потім хвиля забуттяприпливом насувалась на все вищі звуки, тоді упісні пропадала плоть, і врешті у Масуді залишався лишїхній ритм, немов сухий кістяк. Потім він почав забуватиі свій хозарський словник, слово за словом, і, колиодного вечора якийсь слуга Бранковича кинув того словникадо вогню, він не дуже-то й побивався...Але саме тоді відбулося щось непередбачене. Як дятел —пташка, що вміє літати навпаки, хвостом уперед, — востанній джумі місяця шавваль Аврам-ефенді покинувЦаргород. Він залишив свою дипломатичну службу іразом з усією свитою і слугами вирушив на війну доДунаю. Там, у містечку Кладово, в 1689 році по Ісі,вони зупинилися на ніч у австрійському таборі принцаБаденського, і Бранкович вступив до нього на службу.Масуді не знав, що думати і що робити, бо йогоєврей ішов у Царгород, а не у Кладово, і розрахункиМасуді більше не складалися. Він сидів на березі Дунаюй повільно закладав чалму. І тоді почув хурчаннярічки. Вода була десь далеко внизу, але її шум вінупізнав, цей шум бездоганно заходив у всі згини йогочалми, з яких виписувалось одне слово із п’ятої суриКорану. Це була та сама вода, яка снилася пальмі у181

пісках перед Царгородом декілька місяців раніше, ітепер Масуді знав, що все знову в порядку і його шляхповинен закінчитися саме тут, на березі Дунаю. Цілимиднями він сидів у шанці і грав у кості з одним ізписарів Бранковича. Писар той програвав, мов проклятий,проте не кидав гри в надії повернути усевтрачене навіть тоді, коли турецькі пушкарі взялисяполивати їхній рів огнем. Масуді, в свою чергу, такожнікуди не йшов, бо за його плечима Бранкович зновубачив сон про Коєна. Коен їхав верхи через хурчанняякоїсь річки, що текла крізь сон Бранковича, і Масудізнав, що це хурчить той самий Дунай, який він ужечув. Тоді вітер порснув на нього болотом і він зрозумів,що все починає збуватися. Посеред гри до їхньогоокопу влетів загін турецьких воїнів, розносячи сморідсечі, і, доки яничари убивали наліво і направо, Масудігарячково шукав між ними хлопця з одним сивимвусом. І побачив його. Масуді зустрів того ж самогоКоєна, якого він ловив по чужих снах, — рудого, зіскупою усмішкою під своїм срібним вусом, з дрібнимикроками позаду себе і торбою на плечі. В ту хвилинувоїни порубали писаря, простромили списомсплячого Аврама Бранковича і підскочили до Масуді.Врятував його Коен. Побачивши Бранковича, Коенповалився на землю, а кругом нього розлетілися папериз торби. Масуді відразу знав, що Коен впав унайглибший сон, з якого уже ніколи не зможе прокинутись.— Що там таке, тлумач загинув? — майже радісно запитавсвоїх воїнів турецький паша, і Масуді відповів йомупо-арабськи:— Ні, він лише заснув.182

Це продовжило життя Масуді на один день: пашу здивувалатака відповідь, і він запитав у Масуді, звідки тойпро це знає. І Масуді розповів паші те ж саме, що говоривйому Абир Ібн Акшані. Що він, Масуді, — той, хтозав’язує і розплутує вузли чужих сновидінь, що ремеслойого — ловець снів, що він дотепер ішов за своїмпосередником, який був своєрідною наживкою для йогоздобичі і який зараз помирає, простромлений списом,а він просить дарувати йому життя до ранку, щоб побачитисон Коєна, бо Коен зараз бачить вві сні смертьБранковича.— Залиште його живим, доки цей не прокинеться, — сказавпаша, і воїни закинули сплячого Коєна на плечіМасуді; так він і пішов за ними у турецький табір, несучина плечах упійману здобич. А Коен і справді бачивсон про Бранковича, і Масуді здавалося, що віннесе двох, а не одного. Хлопець на його плечах бачивАврама-ефенді у сні, як і завжди, звичайно, ніби вінживий. Бо сон його усе ще був явою Бранковича. І якщоБранкович коли й був на яві — то саме зараз, коливін помирав, простромлений списом, бо смерть не знаєсну. А для Масуді тут починалося те, про що повідавйому Абир Ібн Акшані. Масуді ловив сон Коєна, у якомутой бачив смерть Бранковича, як раніше бачив йогожиття.Отак усе й було. Масуді провів той день і ніч, сторожуючиКоенові сни, наче якісь сузір’я на піднебіннях своїхщелеп. Кажуть, що він бачив смерть Бранковича так,як бачив її сам Бранкович. Через це світанок він зустрівз посивілими віями й дрижачими вухами, а напальцях його повиростали величезні смердючі нігті. Вінтак швидко про щось думав, що й не помітив чоловіка,183

який перерубав його тіло навпіл, змахнувши шаблеюодин-єдиний раз, аж з нього, не розмотуючись, злетівпояс. За шаблею лишився зміястий слід і роззявиласьстрашна і звивна рана, схожа на уста, що промовляютьякесь неясне слово, як скрик плоті. Кажуть, що тойстрашний звивистий удар шаблі назавжди запам’ятавсяусім, хто його бачив, а ті, хто це запам’ятав, казалипотім, що впізнали його у книзі якогось Аверкія С и ли* «Найкращі підписи шаблею», у якій була зібрана колекціянайвідоміших шабляних ударів останнього.В його книзі, виданій у 1702 році у Венеції, той розрубмав назву одної з зірок в сузір’ї Овна. Чи вартуваласвого та страшна смерть Масуді і що він розповів пашіперед своєю стратою, не відає ніхто. Чи перейшов вінчерез міст-Сират, тонший від волосини і гостріший відшаблі, який веде над пеклом до раю, знають тільки ті,що вже не говорять. Одна легенда каже, що його музикавідійшла у рай, а сам Масуді — в пекло, промовивши:«Найбільше, чого мені хотілось би, — не знати жоднихпісень; тоді разом з усіма гультяями й злодіями яувійшов би просто в рай! Музика збила мене зі шляху,коли я був за крок до істини». Над могилою Масуді шумитьДунай, а на могильному камені висічено напис:Усе, що я заробив і чого навчився, відійшло зі стуком ложкиоб зуби.МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР* (IX, X і XI століття) - хозарськийсвященик з одного жіночого монастиря. Протягомусього свого другого життя він разом з якимосьченцем із сусіднього монастиря грав партію в шахи безполя й фігур. Вони грали, роблячи один хід за рік навеличезному просторі між Каспійським і Чорним мо184

рями, а за фігури їм служили всі ті тварини, на якихвони позмінно випускали сокола. Задіяною в грі булане тільки суша, на якій вони полювали звіра, але йувесь ловецький простір над морем. Мокадаса аль-Сафербув одним із найкращих ловців снів серед хозарів.Вважають, що у своєму словнику снів йому вдалосявідтворити одну волосину з голови Адама Рухані (пор.Масуді Юсуф°).Спосіб його молитви й порядок у монастирі, до якого вінналежав, примусили його запліднити 10 000 сестер-монахинь.Останньою з тих, хто послав йому ключ від своєїспочивальні, була за легендою, царівна Атеху. Маленькийжіночий ключик зі золотою монетою замість голівки. Цейключ вартував Мокадасі аль-Саферу голови, бо став причиноюкаганових ревнощів. Помер Мокадаса аль-Саферзаточений у клітці, що висіла над водою.МУАВІЯ, д-р АБУ-КАБИР (1930-1982) - арабський гебраїст,професор Каїрського університету. Займався порівняльнимвивченням релігій Близького Сходу. Навчавсяв університеті у Єрусалимі, захистив у СполученихШтатах Америки дисертацію на тему «Гебрейськаідея в Іспанії у XI столітті та вчення мутекалимів». Бувчоловіком огрядним, широким у плечах, аж ліктем несягав до ліктя, знав напам’ять більшість пісень ЮдиХалеві" і вірив, що Хозарський словник, виданий Даубманусом0у 1691 році, все ще лежить на якійсь старійполиці. Щоб утвердитись у своєму переконанні, вінреконструював таблицю обігу книги в XVII столітті і впізніший час, склав точний список усіх знищених інебагатьох збережених екземплярів і зробив висновокпро те, що принаймні два примірники того знищеного185

видання існують дотепер. Він ніколи не натрапив наїхній слід, хоча міг і яйце оком виїсти. В той час, коливін на небувалому творчому злеті видав свою трьохтисячнуза рахунком бібліографічну одиницю, почаласьізраїльсько-єгипетська війна 1967 року. Як офіцер єгипетськоїармії він пішов на фронт, був поранений іпотрапив у полон. Військові документи свідчать протяжкі ушкодження голови і тіла, наслідком яких сталайого довічна чоловіча неміч. Коли він повернувся в ріднікраї, його голова була обмотана ніяковими усмішками,які волочилися за ним, ніби шаль. В якомусьготелі він скинув свою уніформу і перший раз побачиву мідному дзеркалі свої рани. Вони пахли, як послідсиниці, і він зрозумів, що ніколи вже не зможе лягти ізжінкою. Помалу одягаючись, він думав: «Тридцять роківбув я кухарем, поволі готував і зготував собі ту страву,якою й став; я був сам собі пекарем і тістом, і замісивіз себе такий хліб, який хотів, а тоді з’явився раптомінший кухар зі своїм ножем і за якусь мить зробивіз мене зовсім іншу, незнайому страву. Тепер я божасестра — той, кого немає!» Він не повернувся до своєїсім’ї в Каїр і не поновив своєї роботи в університеті.Оселившись у порожньому домі свого батька в Александрії,він жив наспіх і дивився, як білі пухирці повітряз-під його нігтів вихоплюються в світ, наче повітряніміхурі, що виходять із риб’ячих жабрів. Він хоронивсвоє волосся, носив бедуїнські сандалі, що залишаютьслід копит, і одної ночі, під дощем, важким, немов воловіочі, побачив свій останній сон. Той сон він записав:Дві жінки бачать, як через стежку, від лісу до струмка,шмигає невелике і рябе світлошерсте звіря, подібне до186

вибіленого личка на двох тонесеньких ніжках, і скрикують:— Гляди, та це ж (і кажуть назву)! Мабуть, їй когосьвбили чи знищили її хатину. Налякана, вона завждигарнішає. Треба негайно дати їй якусь книжечку й олівецьчи трохи повидла. Вона візьме їх, щоб читати чищось писати, але не на папері, а на квітах...То був сон д-ра Абу-Кабира Муавії. Наступної ночі вінпобачив його ще раз і знову, як і першого разу, не запам’ятавназви звіряти. А потім він заново відіснив усісвої сни один за одним, тільки у зворотному порядку.Спочатку — отой позавчорашній, потім — триденноїдавності, потім ще попередній, і так далі, лише швидко,аж поки усі сни минулого року не переснив за однуніч. Після тридцять сьомої ночі він закінчив роботу,дійшов до своїх найперших дитячих снів, тих, яких ужене пам’ятав у житті, і зрозумів, що його слуга, мулатАслан, який мив брудний посуд своєю бородою, сравтільки тоді, коли плавав, а хліб міг різати босими ступнями,схожий на нього більше, ніж він сам на себе післятих тридцяти семи років. Так він дійшов до останньогосвого сну. У його ночах його час, немовхозарський час, тік від кінця до початку життя, і витік.Відтоді йому вже нічого ніколи не снилося. Він бувчистим і готовим до нового життя. Тоді й почав вінщовечора приходити до Сучої корчми.У Сучій корчмі платилося лише за місце, тут нічого неналивали і не подавали, жеброта, яка приходила сюди,пила і їла те, що несла зі собою, або усі єдиним гуртомсідали за столи, щоб відіспатися. Часом корчма бувалаповною, а ніхто нікого не знав; часом усі роти працювалиразом, а ніхто не вимовляв ані слова. Тут не було187

ні ляди, ні кухні, ані вогню, ані прислуги, лише привході платилося за місце. Муавія сідав між гостями Сучоїкорчми, палив тютюн і повторяв весь час одну-єдинувправу: жодній своїй думці він не дозволяв затримуватисьдовше диму, що виходив з люльки. Він удихавтой дим і дивився, як люди кругом нього пожираютьзашкарублі млинці, називані «подерті гачі», а чи повидлоз гарбуза і винограду, дивився, як проходять шматкиїжі крізь їхні гіркі погляди, як витирають вони хустинамисвої зуби і як тріскають на їхніх спинах уві снісорочки. Дивився на них і думав про те, що кожна митьйого і їхнього часу створена зі вже зужитого матеріалу,зі зношених хвилин минулого, що минуле те вмурованеу теперішній час і він складається з нього, бо ніякогоіншого матеріалу нема. Ті незліченні миті минулого,що як наріжні камені закладаються нині по кілька разівна століття у різноманітні будови сьогодення, легкомогли б розпізнатися між нашими днями, якби ми тількизвернули на них увагу, подібно до того, як легко розрізняємоми в обігу монети часів Веспазіана...Ті думки не приносили йому полегшення. Полегшенняприходило єдино від оцих людей, які чекали від майбутньогоодного: що воно одурить усіх інших так само,як одурило їх. Це кодло зайнятих собою ненажер допомагалойому звестися на ноги в новому для нього світі.Його заспокоювало усвідомлення того, що мало хто зусього цього люду, який смердить однаково скрізь аждо Малої Азії, може бути нещаснішим за нього. Аленайголовнішим було те, що Суча корчма вже сама пособі виявилась місцем якраз для Муавії. Зі своїми столами,виґлянцюваними морською сіллю і світильникамина риб’ячому жирі, вона була щонайменше років на188

сімдесят старішою від свого часу, і це заспокоювалоМуавію. Бо будь-чого, шо мало хоч якесь відношеннядо нього чи до його часу, він не міг терпіти. Але, оскількиі в минулому на нього, знову ж таки, чигала йогоробота, якою він гидував точнісінько так само, як і своїмсьогоднішнім днем, він заглиблювався у щось напівминуле,де опал і нефрит — то все ще посестри, де зозуляіце рахує людям дні і де куються ще ножі з обома тупимикраями...Після вечері з яловичих і козячих вух він ішов до давно невідмикуваних покоїв батькового дому і там до пізньоїночі гортав стоси англійських і французьких газет, яківиходили в Александрії в кінці XIX століття. Він сидівнавпочіпки і, прислухаючись, як затікає в нього живильнатемна плоть, читав ті газети з жадібною цікавістю,бо вони не мали до нього ані найменшого стосунку.Найдосконаліше виконували цю умову оголошення.Щовечора гортав він оголошення давно померлих людей;позбавлені змісту пропозиції вилискували в пилюці,старшій за нього. Ті жовті сторінки пропонували французькуракію від подагри і воду для жінок і для чоловіків,August Zigler з Угорщини сповіщав про те, що вйого спеціалізованій крамниці устаткування для лікарень,лікарів і баб-повитух можна придбати засоби відрозладів шлунку, панчохи для жилавих ніг і надувнігумові устилки. Спадкоємець якогось халіфа з XVI століттяхотів продати сімейний палац на 1500 кімнат, якийстояв у найгарнішому місці туніського морського узбережжя,лише на 20 метрів нижче від рівня води. Можнабуло його розгледіти за хорошої погоди або за південноговітру, що зветься «тарам». Стара пані, не називаючисвого імені, пропонувала до продажу будильника,189

що будить запахом троянди або коров’ячого лайна; хтосьрекламував скляне волосся і браслети, які ковтають руку,щойно їх одягнеш. Християнська аптека Пресвятої Трійціпропонувала розчин д-ра Лемана від веснянок і лишаївта порошок для верблюдів, коней і овець, якийзбуджував апетит і захищав худобу від корости й надмірноївтоми на водопої. Якийсь безіменний покупецьхотів придбати одну єврейську душу на виплату, до тогож тільки найнижчого рангу, ту, яка зветься нефеш. Відомийархітектор зголошувався з пропозицією напрочуддешево збудувати за проектом замовника розкішнулітню садибу на небі у раю, ключі від якої передавалисявласнику ще за життя, відразу після оплати рахунку,виплаченого, до того ж, не будівникові, а каїрській голоті.Пропонувалися засоби від облисіння під час медовогомісяця, виставлялося на продаж чарівне слово,яке за бажанням могло перетворитися на ящірку читроянду-сомнамбулу, або на досить вигідних умовах футземлі, з якого кожної третьої джуми у місяці ребі-ульакеріможна було побачити нічну райдугу. Кожна жінка,позбавившись, як від комах, прищів, веснянок іродимих плям, може стати гарною за допомогою білиланглійської фірми Rony & son. Порцеляновий сервіздля зеленого чаю у формі перської квочки з курчатамиможна було придбати разом із казанком, в якому певнийчас жила душа сьомого імама...Безліч імен, адреси неіснуючих вже фірм, продавців ікрамниць, які віддавна не працюють, рясніли на сторінкахстарих газет, і д-р Муавія занурився у тойпомерхлий світ, наче в якесь нове рятівне покоління,яке не цікавилось його поразками і бідами. Одноговечора 1971 року, коли кожен зуб у його роті стояв як190

окрема буква, д-р Муавія сів і написав відповідь наодне оголошення з 1869 року. Уважно переписавшиім’я і назву якоїсь вулиці, про яку не знав навіть, чиє така зараз у Александрії, він відіслав листа поштою.Відтоді Муавія щовечора відповідав на якесь одне оголошенняз кінця XIX століття. Стоси його листів ішлиу невідоме, і якось зранку прибула перша відповідь.Невідомий писав, що, правду кажучи, згадуваний улисті д-ра Муавії патент Турул із Франції для домашньогогосподарства уже не продається, але зате пропонувавпридбати дещо інше. І справді, зранку наступногодня після отримання того листа в будинку Муавіїз’явились дівчина й папуга, які дуетом заспівали піснюпро дерев’яні черевички. Потім папуга співав самякоюсь незнайомою Муавії мовою. Коли Муавія запитав,хто з них двох продається, дівчина відповіла, щоможна вибирати. Д-р Муавія подивися на дівчину:вона мала гарні очі і груди, як два зварені на твердояйця. Оговтавшись, він наказав Асланові звільнитиодну велику кімнату на піддашші, повісив у ній склянийобруч і купив папугу. А тоді повільно, за міроюнадходження відповідей на свої листи від хтозна-якихнащадків колишніх власників оголошень, він став заповнюватиту кімнату. Туди потрапило багато меблівдивної форми й незрозумілого призначення, величезневерблюдяче сідло, жіноча сукня з дзвіночками замістьґудзиків, залізна клітка, яку підвішують під самустелю й тримають у ній в’язнів, два дзеркала, одне зяких трохи пізнило у відображенні його рухів, а другебуло розбитим, якийсь старий рукопис із віршем, написанимнезнайомими буквами і невідомою мовою.У вірші писалося:191

Zaludu fcigliefcmi farchalo od freccheKadeu gniemu ti obarzani ueccheUmifto tuoyogha, ?a ifkah ya fretoObras moi ftobiegha od glietana glietoUarcchiamti darouoy, ereni fnami niOkade obarz tuoi za moife zamini.Через рік верхня кімната заповнилася, і д-р Муавія бувприголомшений, коли одного ранку, зайшовши до неї,він зрозумів, що придбані ним речі складаються у щосьтаке, що має зміст. Впадало у вічі, що частина придбанихречей була обладнанням до чогось схожого на лікарню.Лише на якусь древню, незвичайну лікарню, уякій лікували способом, що сьогодні ним уже не лікують.Та лікарня Муавії була обладнана кріслами, щомали дивні прорізи, лавками з кільцями для прив’язуваннясидячих, дерев’яними шоломами, що мали отворитільки для лівого чи тільки для правого ока, абоотвір для одного лиш третього ока, на тім’ї, і Муавіяпозносив усі ті предмети в окрему кімнату. А тоді запросивсвого колегу з медичного факультету і показавйому ті речі. Це вперше після війни 1967 року він зновубачив когось зі своїх університетських товаришів. Тойоглянув предмети і сказав: «Якось увечері повернувся зкладовища мрець, щоб повечеряти зі своєю родиною.Він залишився таким самим дурнем, як і за життя.Смерть не додала йому розуму... Це — старовинне обладнаннядля лікування снів, чи, краще сказати, длявиправлення зору, який використовується в сні. Бо, запевними віруваннями, у сні ми користуємось іншимзором, ніж звичайно...»Д-р Муавія засміявся на ці слова і зосередив свою увагуна другій половині предметів. Вони залишались у пер-192

шій великій кімнаті з папугою, проте відшукати міжними зв’язок було тяжче, ніж у кімнаті з приладамидля попередження сліпоти вві сні. Він довго намагавсязнайти якийсь спільний знаменник для усього тогомотлоху і нарешті вирішив звернутися до способу, якимкористувався у своєму попередньому житті науковця.Вирішив використати комп’ютер. Він з’єднався по телефонуз колишнім своїм співробітником із Каїра, спеціалістомз теорії ймовірності, і попросив того внестидо свого комп’ютера назви усіх предметів, які він перераховувавйому в листі. Через три дні комп’ютер видаврезультат, і д-р Муавія отримав повідомлення з Каїра.Про вірш машина знала тільки те, що він написанийякоюсь слов’янською мовою на папері 1660 року з водянимзнаком ягнятипід прапором на трилисникуконюшини. Рештапредметів — папуга,верблюдяче сідло здзвіночками, засушенийплід у формі шишки,подібний до риби,клітка для в’язнів та усіінші — мали один-єдинийспільний знаменник,а саме: результат,що випливав із тої мізерноїінформації, якапотрапила в машинуголовним чином зі студійсамого д-ра Муавії, Водяний знак із збірки д-ра Абупоказував,що усі ті Кабира Муавії7 Хозарський словник 193

предмети згадувались у втраченому на сьогодні Хозарськомусловнику.Так д-р Муавія знову опинився на тому ж місці, з якоговирушив перед війною. Він ще раз зайшов до Сучої корчми,запалив люльку, оглянувся навколо, погасив її іповернувся в Каїр до своєї давньої університетської роботи.На столі чекали на нього стоси листів і запрошеньна наукові зібрання, з яких одне він вибрав і почавготувати повідомлення для наукового з ’їзду, що маввідбутися у Царгороді в жовтні 1982 року на тему «Культурачорноморського узбережжя середніх віків». Він щераз прочитав працю Юди Халеві про хозарів, написавдоповідь і вирушив у дорогу з надією на те, що там,можливо, зустріне когось, хто знатиме про хозарськісправи більше за нього. Той, хто вбив д-ра Муавію уЦаргороді, сказав, впираючи у нього револьвера:— Роззяв рота, щоб я не зіпсував тобі зуби!Д-р Муавія роззявив рота, і той убив його. Приціл бувтаким точним, що всі зуби Муавії залишилися цілими.МУСТАЙ-БЕҐ ШАБЛЯК (XVII століття) — один з турецькихвоєвод у Требинє. Сучасники його оповідали, що втілі Мустай-бега не трималася їжа, і він, мов той голуб,їв і гадив одночасно. У військові походи він брав зі собоюгодувальниць, щоб ті поїли його молоком зі своїхгрудей. Проте з жінками, як, зрештою, і з чоловіками,він діла не мав — своє ложе міг розділити лише з мертвими,і в шатро йому приносили купованих, обмитих ірозряджених жінок, чоловіків а чи дітей, які лежали присмерті. Лише з ними він міг спати, ніби остерігаючисьзапліднити тіло, яке залишиться жити. Говорив, щоробить дітей не для цього, а для іншого світу.194

— Я ніколи не знаю, — нарікав він, — який рай і чиєпекло на них чекають. Вони відлітають межи єврейськихянголів або до християнських чортенят, і я ніколине побачу їх на тому світі, коли ввійду в дженет...Якомусь дервішу він дуже просто розтлумачив свою схильність.Коли смерть і любов, той і цей світ наближаютьсятак близько один до одного, чимало нового можнадізнатися про них обох. Це — як із тими мавпами,що час від часу відходять до іншого світу. Коли вониповертаються назад, кожен слід, залишений їхніми зубами,стає чистою мудрістю. Тож хіба можна дивуватись,що часом дехто із людей дає тим мавпам укуситисебе за руку, а опісля читає зі сліду на руці істину?Мені такий слід не потрібен...Тому Мустай-беґ, окрім коней, яких любив, але не сідлав,купував собі покійників, яких не любив, але сідлав.Недалеко від моря беґ тримав розкішну кінську гробницю,витесану з мармуру, за якою доглядав дубровницькийєврей на ім’я Самуель Коен*. Той єврей залишивзапис про одну подію, яка трапилася в таборіШабляк-паші під час походу в Волощину.Якогось вояка з пашиного загону запідозрили в зраді, хочапереконливих доказів його вини не було. Він єдинийзалишився живим після сутички загону з ворогом наберезі Дунаю. Рада вважала, що вояк утік і тому врятувавсвою голову; вояк, натомість, переконував, що бійвідбувся серед ночі, всі нападаючі були зовсім голими івін єдиний захищався до останку й залишився живимтільки тому, що не піддався страху. Його привели доШабляка, щоб той розсудив, чи винен вояк. Хлопцевівідірвали рукав і поставили перед пашею, який за чассуду не промовив ані слова, як і всі інші учасники того7*195

німого розслідування. Несподівано паша, мов звір, кинувсяна хлопця, здичавіло вп’явся зубами в його плечеі відразу ж збайдужіло відвернувся від нещасного, якогонегайно вивели з шатра. Паша ані не глянув на ньогояк слід, ані не сказав йому жодного слова, — вінтільки зосереджено жував шматок відкушеного м’яса зтаким виразом обличчя, який з’являється в людини,що хоче пригадати смак давно куштованої їжі чи визначитивік напою. Потім він виплюнув м’ясо з уст, іна цей знак хлопця надворі порубали на шматки, бо втакий спосіб його вина вважалася утвердженою.Оскільки я недовго на службі в паші — закінчує своє повідомленняКоен — мені не довелося бачити багато схожого,але я знаю, що коли паша ковтає відгризене м’ясо,звинувачення відразу знімається і людину випускаютьна волю як невинну.Шабляк-паша мав велике, неправильної будови тіло —здавалося, що свою шкіру він носив поверх одягу, аміж волоссям і черепом намотував чалму.ІІЕРСТОРЯД — термін, який в музиці означає найзручнішерозташування і порядок постановки пальців наінструменті під час виконання певної мелодії. Середмалоазійських лютністів XVII століття в особливій цінібули персторяди Юсуфа Масуді0. Вираз «шайтанів персторяд»має значення особливо складного для виконаннямісця. Існує іспанська версія «шайтанового персторяду»,яку використовували маври. Вона зберегласялише в переробленому для гітари варіанті, і з неї видно,що, крім десяти пальців, під час гри використовувавсяі одинадцятий — за легендою, шайтан на томумісці застосовував свого хвоста. Існує думка, що почат196

Шайтанів персторяд (в іспанськомусередовищі у XVIII століттіпристосований до гітари)ково вираз «шайтанівперсторяд» мав зовсімінше значення — вінрозкривав порядок дій,необхідних для виготовленнязолота, або жпорядок, у якому требасадити дерева в саду,щоб вони плодоносиливід весни аж до осені, ітільки пізніше, застосованийу музиці, він перетворивсяна персторяд,а у новому йогозмісті приховався і зачаївсязміст попередній. Тому його таїнство може перекладатисяз мови одних людських почуттів на мовуінших, а сам він не буде втрачати від цього й крихтисвоєї цінності.РІЗЬБАРІ МУЗИКИ — хозари мали різьбарів, які тесали івстановлювали на шляхах вітрів величезні брили скельзі солі. На шляху кожного зі сорока хозарських вітрів, однаполовина яких була солона, а друга солодка, зводиласьпевна сукупність соляних мармурів, і, коли надходилащорічна пора оновлення вітрів, юрми людей збиралисяна тих місцях і слухали, хто з будівничих склав найкращупісню, — бо вітри, торкаючись тих брил, проходячиміж ними й розчісуючи їм верхи, співали щоразу іншупісню, аж доки мармури разом зі своїми творителями незникали назавжди, розмиті дощами, пошматовані поглядамиперехожих і злизані язиками баранів та биків.197

Один такий різьбар музики, араб, вибравши собі за супутниківякогось єврея й хозара, вирішив здійснити подорождо свого каміння, щоб почути, як воно співатимевесною. Біля якогось храму, де натовпи людейдивились спільні сни, єврей і хозарин посварилися і всутичці убили один одного. Араба, котрий спав у тойчас в храмі, звинуватили в убивстві єврея, оскільки всізнали, що вони були сусідами і не любили один одного.Тому євреї стали вимагати його смерті. Араб роздумувавтак: хто замірився на три сторони, той не піде вчетверту. Бо в хозарській державі греків захищає християнськийзакон, євреїв — єврейський, арабів — іслам;законів, отже, значно більше, аніж самої хозарськоїдержави... Виходячи з цього, араб захищався у той спосіб,що стверджував... [на цьому місці текст уривається].Таким чином, замість смертної кари його засудилидо галерних робіт і він ще встиг почути музику своїхмармурів, перш ніж вони розпалися в твердій тиші, обяку розбиваються голови.УРИВОК ІЗ БАСРИ — під цією назвою в переписі зXVIII століття зберігся один арабський текст, про якийвважають, що він є уривком з лексикографічного виданняЙоганнеса Даубмануса0. Це видання під назвоюХозарський словник побачило світ у Пруссії в 1691 році івідразу ж після виходу було знищене, тому переконатисьу достовірності існуючого припущення не можна,як не можливо визначити й місце в словнику, яке мігзаймати цей уривок. У ньому говориться:Як ваша душа на дні тримає тіло, так Адам Рухані, третійангел, на дні своєї душі тримає всесвіт. Адам Рухані зараз,у 1689 році по Ісі, стоїть на стежці, що сходить вниз,198

наближаючись до перехрестя шляхів Місяця і Сонця, допекла Арімана; тому-то ми вас, ловців снів і читачів мрій,які йдете за ним услід і намагаєтесь укласті його тіло якокнигу, не переслідуємо так, як могли б. Проте, коли наприкінціXX століття по Ісі він буде на тій стежці свогошляху, яка веде угору, його держава сну наблизиться доТворця, і тоді ми змушені будемо вас, тих, хто шукає івизбирує по снах людей частини Адамового тіла, вбивати.Бо не можемо дозволити, щоб книга його плоті сталадержавою. Але — не думайте собі, що тільки нас, кількохдрібних шайтанів, займає Адам Рухані. Ви, в кращомувипадку, зможете скласти пучку його пальця чи родимкуз його стегна. І ми тут для того, щоб перешкодитискладанню пучки його пальця чи родимки з його стегна.Інші ж шайтани займаються іншими — тими, хто поміжлюдей складає інші його члени. Втім, не вводьте себе воману. Найбільшої частини його неосяжно великої плоті,держави вашого сну, ніхто з вас, людей, ніколи й неторкнувся. Труд створення Адама Рухані є щойно в зародку.Книга, яка повинна втілити його тіло на землі, євсе ще тільки в снах людей. До того ж частиною своєю —в снах померлих, звідкіль її не можна витягти, як ні водиз висхлих криниць.ХОЗАРИ — арабське Khasar, китайське K’osa — ім’я народутюркського походження. Сама назва походить відтюркського слова qazmak (мандрувати, переселятися)або від quz (сторона гір, обернута до півночі, північнісхили). Зустрічається й назва Aq-Khazar, що означаєбілі хозари — очевидно, ця назва виникла для розмежуваннябілих хозарів та чорних (Qara-Khazar), про якихЗгадує Істахрі. З 552 року хозари, очевидно, входили до199

складу західного тюркського царства й, можливо, бралиучасть у поході першого кагана західних тюрків наперську фортецю Сул або Дарбанд. В шостому століттіземлі на північ від Кавказу належали савірам (одному здвох могутніх гунських племен). Разом з тим у X століттіМасуді-писар повідомляє, що тюрки називали савірамихозарів. Як би там не було, а коли мусульманськіджерела згадують про хозарів, не можна з певністюсказати, чи мова йде завжди про один народ. Складаєтьсявраження, що увесь народ мав свого двійника, які його володар. Виходячи з цього припущення, і їхніімена — білі та чорні хозари — можна розуміти поіншому:оскільки слово «хозар» по-арабськи має значеннябілий і чорний птах, можна вважати, що білі хозариозначають дні, а чорні — ночі. В будь-якомувипадку, на початку своєї збереженої в джерелах історіїхозари перемогли якесь могутнє північне плем’я, щозвалося W-n-nd-r і про яке згадано у праці Худуд-аль-Алам (Закутки світу). Назва того племені співзвучна зназвою оногундурів — цим іменем греки називали болгарів.Отже, перші військові сутички хозарів на територіїПрикавказзя були, мабуть, з болгарами й арабами.Ісламські джерела кажуть, що перша арабсько-хозарськавійна відбулася на Кавказі в 642 році. Під час боюпід Баланджаром у 653 році арабський воєначальникзагинув, і війна таким чином закінчилася. Масуді-писарповідомляє, що столиця, яка від початку знаходиласяв Баланджарі, пізніше була перенесена в Самандар,а потім — у Атіль чи Ітіль. Друга арабсько-хозарськавійна почалася в 772 році або дещо раніше й закінчиласяв 773 році поразкою хозарів. Це відбулося за часівправління Магомета Марвана, саме тоді, коли каган200

сповідував іслам. Як свідчить карта арабського географаІдрісі, хозарська держава простягалася у верхній течіїВолги й Дону, захоплюючи Саркел і Атіль. Істахрізгадує про караванний шлях із Хозарії до Хорезму, акрім того зустрічаються згадки й про «королівську путь»з Хорезму до Волги.СІсламські джерела описують хозарів як добрих землеробівй риболовів. У їхньому краї є одна долина, в якій зимоюзбирається багато снігу, котрий танучи утворюєозеро. У ньому вони розводять рибу, таку масну, щопекти її можна без олії, на власному жирі. А потім влітку,коли вода висихає, вони сіють у тій долині жито,яке, вдобрене риб’ячим перегноєм, швидко достигає,отож, за рік вони збирають на тому ж місці один врожайриби і один пшениці. Хозарська винахідливістьсягає гак далеко, що на своїх деревах вони навчилисявирощувати молюсків. Пригинаючи гілки дерев, якіростуть на морському узбережжі, вони притискають їхкаміннями до дна, і через два роки на третій, коли м’якуни(молюски) намертво чіпляються до гілок, вонивідпускають дерево, гілки випростовуються і витягуютьза собою з води справжнісінький урожай молюсків найвишуканішихсмаків. Через хозарське царство тече річка,що має дві назви, бо одна її течія йде зі сходу назахід, а друга в тому ж самому руслі — з заходу на схід.Назви тої річки — то назви двох календарних хозарськихроків: хозари вважають, що протягом чотирьох пірРоку завжди минає не один рік, а два, до того ж один зних тече в напрямку, протилежному до другого, як і їхнянайбільша річка. Ті два роки сортують свої дні і пори,201

як колоду карт, через що зимові дні чергуються з весняними,а літні з осінніми. Та й це ще не все: один ізтих двох хозарських років тече у напрямку з майбутньогов минуле, а другий — з минулого в майбутнє.У хозарів є палиці, на яких вони мітять зарубками усіважливі події свого життя; зарубки ті мають вигляд тварині означають стан і настрій, а не саму подію. У формітої тварини, яка найчастіше повторюється на палиці,роблять могилу для її власника. Тому могили наїхніх цвинтарях розміщені групами, залежно від того,яку форму вони мають — тигра, пташки, верблюда, рисічи риби, яйця чи кози.Хозари вірять у те, що в найтемнішому проваллі Каспійськогоморя живе безока риба, яка відклацує, мов годинник,єдиний правильний час всесвіту. За хозарськимивіруваннями, на початку все існуюче — попереднє йприйдешнє, всі події і речі пливли розтоплені у вогнянійріці часу, істоти з минулого й майбутнього були змішані,як мило з водою. Кожна жива твар, сіючи жах навколо,могла в той час сотворити яку завгодно іншу, ілише хозарський бог солі обмежив їхню сваволю і дозволивусім створінням народжувати тільки подібних собі.Він розділив минуле і майбутнє, встановивши свій престолу сьогоднішньому. Він мандрує в прийдешньому дніі літає над минулим, оглядаючи його, як сторож. Він самзі себе творить цілісінький світ, та сам його й поглинає,пережовуючи усе старе, щоб потім виблювати той світназад заново омолодженим. Доля всього людського роду,книга народів записана у всесвіті, де кожна зірка — токолиска і вже втілене життя одної мови чи народу. Томувсесвіт — це досяжна для зору і стиснена в клубок вічність,у якій блимають, мов зорі, долі людського племені.202

Хозари можуть читати кольори, як нотні записи, букви абочисла. Щойно увійшовши в мечеть чи в християнськийхрам і узрівши там настінні розписи, хозари берутьсявиголошувати речитативом, читати або співати змістфресок, ікон чи інших зображень зі стін, вказуючи на те,що старі майстри володіли знаннями про це таємне, невідоменам мистецтво. У періоди посилення в хозарськомуцарстві єврейських впливів, хозари починають відмежовуватисьвід тих розписів і забувати своє вміння, аленайбільше воно постраждало в період іконоборства уЦаргороді, так після того і не відродившись.Хозари завжди бачать майбутнє в просторі, а не в часі,їхні храми розміщені у строгому й наперед визначеномупорядку: з’єднуючись між собою, вони творять образАдама Рухані, третього ангела, символа хозарськоїцарівни і її секти священиків. У хозарів мешканці одногосну оселяються в іншому, і хозари можуть іти заними від села до села. У секті згаданої царівни Атех^ єсвященики, які мандрують за тими створіннями зі снув сон і описують їхні життя, наче житія святих чи пророків,перераховуючи усі їхні подвиги і подаючи докладніописи їхньої смерті. Ті ловці снів* перебувають внемилості у хозарського кагана, однак заподіяти їмшкоди він не може. Ловці снів завжди носять зі собоюлисток якоїсь рослини, яку вони таємно вирощують іназивають «ку»°. Коли такий листок притулити до подертоговітрила чи до рани, всі пошкодження вмитьзаростають і гояться, не залишаючи від себе й сліду.С*Устрій хозарської держави доволі складний, а її підданіподіляються на народжених під вітром (ними є хозари)203

і всіх інших, народжених над вітром, тобто переселенцівз інших земель, — до таких належать греки, євреї,сарацини і руси. Найчисленнішими в царстві є хозари;усі інші народи становлять лише зовсім невеликі групи.Проте адміністративний поділ царства проведенийтаким чином, що це зовсім не впадає у вічі. Державаподілена на області, які в тих місцевостях, де живутьгебреї, греки чи араби, названі по-їхньому; натомістьнайбільша частина хозарської держави, яка заселенавиключно хозарами, розділена на декілька областей зрізними назвами. І лише одна з цих суто хозарськихобластей має хозарську назву, інші ж здобули свої назвиі місця в державі в зовсім інший спосіб. Так, наприклад,на півночі утворився цілий новий народ, якийзрікся хозарського імені і називає свою хозарську мовуі свою місцевість по-іншому. З огляду на всі існуючіобставини і на несприятливе положення хозарів у царстві,багато з них справді зрікаються свого походженняй мови, своєї віри і звичаїв і видають себе за греків чиарабів, вважаючи, що так отримають більше. На заходіхозарської держави живе невелике число греків і євреїв,що прийшли сюди з ромейської (Візантійської) імперії.В одній із заселених ними областей кількість євреїв(після вигнання тих із грецької держави) перевищуєкількість усіх інших народів, але така ситуація спостерігаєтьсялише у згаданій області. Подібне положенняв іншій області займають християни, а хозарів тим часомназивають там нехристами. І хоча співвідношенняміж усіма хозарами, які живуть у державі, і її грецькимта єврейським населенням становить п’ять до одного,тобто переважання перших очевидне, цей факт залишаєтьсянепоміченим, бо всі переписи і документи в204

хозарській державі ведуться не на основі загальногостану речей, а лиш за назвами областей.Посланці цих областей представлені при дворі у кількостіодин посланець від області, незалежно від числа душ,представниками яких вони виступають. А це означає,що хоча у державі й переважають хозари, при дворі їхмайже нема. За таких умов і співвідношень сил просуванняпо службі можливе лише у випадку сліпого повинуваннянехозарам. Вже саме приховування свогоімені «хозарин» відкриває для них певні можливості йдозволяє зробити перший крок при дворі. Наступнікроки залежать від, їхньої спритності в нападках на хозаріві від уміння ставити хозарські інтереси в залежністьвід інтересів греків, євреїв, туркменів, арабів чиготів, як іменують тут слов’ян. Чому справи стоять саметак, сказати важко. Один арабський хроніст IX століттяпише: «Недавно мій ровесник-хозарин сказав мені такінезвичні речі: — До нас, хозарів, потрапляє лише одначастка майбутнього — найбільш тверда і непрохідна,найбільш неприступна, і крізь неї ми продираємосяузбіччям, як крізь сильний вітер. А часом вона — якрозплескана калюжа, що поволі набігає й мочить нашіноги пліснявим і заяложеним сміттям майбутнього.Отже, до нас потрапляє або найбільш неприступна частинамайбутнього, або ж пригладжена й затерта відпостійного вжитку, і ми навіть не знаємо, кому в цьомувеликому переділі й розтягуванні перепадає його краща,ще не зужита частина....»слова будуть зрозумілішими, якщо знати, що каган неДопускає до влади молодшу генерацію раніше, ніж йомувиповнюється 55 років, але таке правило поширюєтьсялише на хозарів. Усі інші просуваються по службі шви205

дше, оскільки каган, котрий сам є хозарином, вважає,що вони не можуть бути для нього небезпечними, оскількиїх є мало. Згідно з останніми указами двору, посадидля хозарських службовців знижуються, а не підвищуються,коли їх покидають ті, хто займав раніше, себтоякісь особи каганового віку або чужинці. Тому за якийсьчас, коли нове покоління 55-річних хозарів буде готовезайняти державні посади, всі ці посади виявляютьсяподіленими між іншими або значитимуть так мало, щоне буде змісту їх займати.В Ітілі, хозарській столиці, існує таке місце, де двоє людей— можливо, що й зовсім незнайомих — розминаючисьодин з одним, обмінюють навзаєм імена і долі, яккапелюхи, і залишок свого життя проводять уже в новійролі. Серед тих, хто очікує в черзі свого часу наобмін долі з кимось іншим — з ким завгодно — завждинайбільше хозарів.У військовій столиці держави, яка знаходиться в самомуцентрі найгустіше заселеної хозарами області, бойовінагороди і відзнаки розділяються рівномірно між представникамивсіх народностей: влада завжди слідкує затим, щоб число нагород було рівним і в греків, і в готів,і в арабів, і в євреїв, які живуть у хозарському царстві.Те ж саме стосується русів і всіх інших, навіть і самиххозарів, котрі всі відзнаки і грошові нагороди, їх супроводжуючі,отримують в однаковій мірі з усіма, хоч вониі є набагато чисельнішими за інші народи. В той же часу південних провінціях, населених греками, чи західних,де живуть євреї, або східних, в яких зустрічаютьсяперси, сарацини та й інші, відзнаки розділяються міжпредставниками лише тих народів, а хозарів у тому поділіобходять стороною. Причина в тому, що ці провін206

ції й області вважаються нехозарськими, хоча хозарів уних живе та ж кількість, що й всіх інших. Таким чином,у своїй області хозари діляться окрайцем з усіма, ав інших ніхто не дає їм ані крихти.В той же час хозари, як основне населення, несуть найбільшийтягар усіх військових зобов’язань, хоча воєначальниківсеред них не більше, ніж серед інших народів.Воїнів переконують у тому, що тільки в бою можназнайти необхідну рівновагу й спокій, а все інше не маєзначення. Отже, тільки хозари піклуються про безпекудержави і її єдність, відповідають за оборону країни і їїзахист, а в той час усі інші — євреї, араби, греки, готий перси, що живуть у Хозарії — тягнуть лямку кожендо себе і на свою сторону.Під час військових дій відносини в царстві зі зрозумілихпричин змінюються. Тоді хозарам дають більше свободиі дивляться на це крізь пальці, усі починають згадуватипро їхні славні перемоги в минулому, бо вони —добрі воїни, які вміють тримати й ногою списа і шаблю,а рубають однаково спритно направо й наліво, босеред них немає лівшів чи правшів, а обидві їхні руки здитинства на рівних вивчені для бою. Натомість усі іншіпоселенці, шойно починається війна, встають під знаменасвоїх земляків: греки разом з ромейськими військамипалять усе на своєму шляху і вимагають з’єднанняз Візантією, араби переходять на сторону халіфа ійого флоту, перси біжать до необрізаних. Втім, післязакінчення війни усе це швидко забувається, ранги, якічужинці здобули у ворожих військах, залишаються заними і в хозарському війську, а хозари знову вертаютьсядо фарбованого хліба.карбований хліб є ознакою становища хозарів у своїйДержаві. Хозари випікають хліб, оскільки всі хлібодатні207

землі країни населені виключно хозарами. В центральнихмісцевостях, у підніжжях гірського масиву Кавказу,всі їдять фарбований, хліб, який продається за безцінь.В той же час нефарбований хліб, який випікаютьті ж хозари, продається лише за золото. Самим хозарамдозволено купувати і їсти лише той дорогий, нефарбованийхліб. Щойно хтось із хозарів вслухається і купитьдешевий фарбований хліб, що, за законом, суворозаборонено, це відразу ж виявлять за його нечистотами.Існують окремі служби збирачів податків, які часвід часу заглядають у хозарські нужники і карають винних.ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА7 — як подає Дімаскі, під часполеміки, від якої залежало, до котрого з віросповіданьприхиляться хозари, в країні панував великий неспокій.За час бесід, що велися в розкішних палатах хозарськогокагана7, хозарська земля почала ходити під ногами.Перебувала вся у русі. Ніхто нікого не міг зустрітидвічі на одному місці. Один свідок бачив натовп людей,які носили каміння й питали: де нам його покласти?То було пограничне каміння хозарського царства,межі з його кордонів. Бо царівна Атех7 наказала носитимежові камені в руках і не класти їх на землю, аждоки не вирішиться питання про хозарську віру. Рокутих подій не встановлено достеменно, проте аль-Бекрі0повідомляє, що хозари швидше від інших релігійприйняли іслам, і було це в 737 році після їси. Окремостоїть питання про те, чи перехід у іслам і полемікаприпадають на один і той самий час. Очевидно, що ні.Тому рік полеміки залишається невідомим. Проте сутьїї цілком зрозуміла. Перебуваючи під невпинним тис208

ком, метою якого було навернення його до одного зтрьох віросповідань — ісламу, християнства чи юдаїзму,— каган прикликав до себе трьох учених мужів:першим був єврей — один з-поміж вигнанців із халіфату,другим — грецький теолог з університету в Царгороді,а третім — арабський тлумач Корану. Той третійназивався Фарабі Ібн Кора0, і, оскільки по дорозі йомучинили різноманітні перешкоди, до полеміки він приєднавсяостаннім. Тому на початку розмова велася лишеза участю християнського й гебрейського посланців, ігрек почав усе більше схиляти кагана на свій бік. Зіслизькими очима і рябим волоссям, він сидів за двірцевоюучтою і промовляв:— У бочці головним є отвір, у глеку — те, що не є глеком,у душі — те, що не є людиною, в голові — те, що не єголовою, а се значить — слово... Слухайте, отже, ті, хтоне має поживи від тиші.Ми, греки, даючи вам хрест, не беремо від вас за це узаклад ваше слово, як роблять сарацини чи євреї. Мине домагаємось, щоб разом із хрестом ви прийняли інашу грецьку мову. Навпаки: залишайтеся зі своєю,хозарською. Та знайте: на вас чекає зовсім інше, якщови приймете юдаїзм чи закон Магомета. Із їхньою віроювам доведеться перейняти й їхню мову.Після тих слів каган був готовий надати перевагу грекові,але тут у полеміку втрутилась царівна Атех. Вона сказала:Чула я від одного птахолова, що на березі Каспійськогоморя є місто, в якому живуть два великих майстри —батько і син. Батько той — маляр, — сказав меніптахолов, — і ти знайдеш його відразу за найчистішоюз усіх синіх фарб, які стрічала дотепер. А син —209

поет, і його вірші ти впізнаєш, бо буде тобі здаватися,ш'би вже їх десь чула, лише не від людини, а відякоїсь рослини чи тварини...Я вбрала на пальці дорожні перешені й пішла до Каспійськогоберега. У згаданому місці я почала розпитуватиі знайшла майстрів, про яких ішла мова. За вказівкамиптахолова я відразу їх упізнала: батько писав богорівнікартини, а син складав чудесні вірші якоюсь прегарноюі зовсім незнайомою мені мовою. Вони сподобалися мені,та й я припала їм до вподоби. І вони запитали: кого знас двох ти вибираєш ?Вибираю сина, — відказала я їм, — бо йому не потрібентлумач.Проте грек не ловив ґав і зауважив, щ о ми, чоловіки, х о дячі, бо зліплені з двох кульгавих, а жінки — зрячі, боскладені з двох зизих. Прикладом йому послужив випадокіз його власного життя.Молодим хлопцем вподобав я собі одну дівчину. Вона незвертала на мене уваги, але я був наполегливим, і якосьувечері я освідчився Софії (так її звали) у своєму коханніз такою пристрастю, що вона обняла мене, і насвоїй щоці я відчув її сльози. Смак тих сліз одразу відкривмені, що вона незряча, але для мене це нічого незмінило. Ми тримали одне одного в обіймах, коли раптомз лісу, що стояв поруч, почувся стукіт кінськихкопит.— Чи білий той кінь, копита якого чути крізь наші поцілунки?— запитала вона в мене.— Ми не знаємо і не дізнаємось про це, — відказав я їй, —доки він не вийде з лісу.— Ти нічого не зрозумів, — промовила Софія, і в ту хвилинуз лісу вийшов білий кінь.210

— Так, я усе зрозумів, — відповів я і запитав, якого кольорув мене очі.— Зеленого, — сказала вона.Погляньте, у мене сині очі...Ця притча грецького посланця похитнула каганову впевненість,і він майже зовсім схилився до християнськогоБога. Відчувши це, царівна Атех вирішила покинутипалац і на прощання мовила, звертаючись до кагана:Мій повелитель запитав у мене сьогодні зранку, чи в моємусерці те ж саме, що й у його. Тоді я мала довгінігті зі срібними наперстками-свищиками на них і куриланаргіле, що випускав зелені кільця диму.На запитання свого володаря я відповіла: ні! — і чубуквипав з моїх уст.Володар пішов засмучений, бо не знав, про що я думала,коли дивилася йому услід. Я думала: однаково випало б,якби я сказала й «так!»Почувши це, каган наче отямився і зрозумів, що грек лишезодягнений у ангельський голос, але істина — на іншомубоці. Тоді він врешті дав слово людині халіфа, ФарабіІбн Корі і попросив, щоб перш за все той пояснивйому сон, побачений ним одної з минулих ночей. У томусні з’явився йому ангел і сповістив про те, що помислийого любі Богові, але діла його — ні. Тоді ФарабіІбн Кора запитав у кагана:— Чи ангел у твоєму сні був ангелом пізнання, а чи ангеломодкровення? Чи він явився тобі яблуневим стовбуром,а чи якось інакше?Коли каган відповів, що той не був ані першим, ані другим,Ібн Кора сказав:— Звичайно, що так: він не був ані першим, ані другим,бо був третім. Той третій називається Адам Рухані, і ти211

зі своїми священиками намагаєшся піднестися до нього.То — ваші помисли, і вони добрі. Проте ви намагаєтесявершити їх, розуміючи Адама яко книгу, написануз ваших снів і вашими ловцями снів. То — раші діяння,і вони недобрі: ви творите свої діла і пишете свою книгу,бо не маєте Божої Книги. Оскільки Божа Книга є унас, прийміть її і розділіть із нами, а відречіться відсвоєї...На ті слова каган обійняв Фарабі Ібн Кору, і все вирішилось.Він прийняв іслам, роззувся, помолився Аллаху інаказав спалити своє ім’я, одягнене на нього, за хозарськимзвичаєм, ще до народження.

ЖОВТА КНИГАГебрейські джерелаз хозарського питання

ATEXV — (VIII століття) — ім’я хозарської царівни, щожила в період юдаїзації хозаріву. Даубманус* подає гебрейськийваріант написання її імені зі значеннями всіхлітер слова At’h:Виходячи з літер, були зроблені й висновки про особливіриси хозарської царівни.Aleph, перша буква її імені, означає Верховну корону,мудрість, а отже — погляд угору і погляд донизу, яквід матері до дитини. Тому Атех не потрібно булокуштувати сімені свого коханця, щоб пізнати, якевона матиме потомство — жіноче чи чоловіче. Бо дотаїни мудрості причетне все, що нагорі, і все, що унизу,вона — неосяжна. Алеф є початок, який уміщаєвсі інші літери й розпочинає хід семи днів тижня.Teth — дев’ята буква єврейської азбуки, цифрове значенняякої — «просте 9». У книзі Темунах Teth значитьСабат, що свідчить про її розміщення під знакомпланети Сатурн і господнього відпочинку; такимчином, вона означає й наречену, оскільки Субота —наречена, за тлумаченням у книзі Jesch. XIV, 23; крім214

того, вона пов’язана з замітанням мітлою, що маєзначення руйнування нечисті й навернення невірних,а також втілює силу. У відомій хозарській полеміц і царівна Атех допомогла гебрейському представникові;на поясі вона носила підвішений череп свогокоханця Мокадаси аль-Сафера°, якого годувала перченоюземлею й поїла соленою водою, і сіяла йомув очницях волошки, щоб і на тому світі він бачивголубе.Не — четверта буква Божого Імені. Вона символізуєруку, міць, сильний змах, суворість (ліва рука) і милосердя(права), виноградну лозу, що спинається відземлі й сягає до неба.Під час хозарської полеміки царівна Атех була напрочудкрасномовною. Вона сказала:— Думки сипали на мене з неба, мов сніг. Опісля я ледвеодігрілася й вернулась до життя...Царівна Атех допомогла Ісакові Сангарі0, гебрейськомуучаснику хозарської полеміки, в той спосіб, що своїмиміркуваннями загнала в кут арабського учасника, в результатічого хозарський кагану визначився на користьєврейської віри. Деякі джерела вважають, що Атех писалавірші, які збереглися в «хозарських книгах», щоними користувався Юда Халеві0, гебрейський хроністхозарської полеміки. За іншими джерелами, саме Атехпершою уклала словник чи то енциклопедію хозарів здокладними відомостями про їхню історію, віру і читачівснів*. Усе це було зібране у формі римованих віршів,які розміщалися в алфавітному порядку, і навітьполеміка при дворі хозарського володаря була описанау віршованій формі. Коли в царівни Атех запитали, хтопереможе у полеміці, вона відповіла: «Якщо сходятьсядвоє воїнів, переможцем стає той, хто краще лікує свої215

рани». Як на дріжджах виростав потім «Хозарський словник»у збірнику царівни, який, за повідомленням одногоджерела, називався «Про страсті слова». Якщо цебуло справді так, то царівна Атех є першим авторомцієї книги, її пратворцем. Лиш у тому первісному словнику,написаному хозарською мовою, не було ще трьохсьогоднішніх книг; в той час то був єдиний словник наєдиній мові. Від того первісного словника до нашогосьогоднішнього дійшло зовсім мало, як від туги самотньогопса, перенесеної дітьми, що передразнюють собачийгавкіт, до іншого пса.Саме завдяки участі в полеміці царівни Атех каган прийнявмолитовне покривало й Тору, що викликало лютьінших учасників полеміки. Тому ісламський демон покаравцарівну Атех, змусивши її забути свою хозарськумову й усі свої вірші. 1 навіть ім’я свого коханця. Єдине,що залишилося в її пам’яті, була назва одного плоду,схожого за формою на рибу. Перед тим як це сталося,царівна Атех, відчуваючи небезпеку, наказалазловити якомога більше папуг, яких можна було б навчитилюдської мови. Таким чином, для кожного словаз Хозарського словника у палац був принесений одинпапуга. Кожен був навчений окремій статті й завждиміг розказати напам’ять вірші, які складали ту статтю.Зрозуміло, що вірші були написані хозарською мовою,і тою ж мовою папуги їх декламували. Коли справа дійшладо відходу від хозарської віри, хозарська мова тежпочала різко зникати, і тоді Атех випустила на волюусіх папуг, навчених словам із хозарського словника.Вона сказала: «Летіть і навчіть своїм пісням інших птахів,бо не пройде багато часу, як тут про них ніхто вжене згадає...» і птахи розлетілися по лісах на узбережжіЧорного моря. Там вони вчили цим пісням інших па216

пуг, ті інші вчили ще інших, і нарешті настала такамить, коли самі лиш папуги знали ті вірші й говорилихозарською мовою. У XVII столітті на узбережжі Чорногоморя впіймали одного папугу, що вмів рецитуватидекілька віршів якоюсь незрозумілою мовою, про якугосподар папуги, один царгородський дипломат на ім’яАврам Бранкович^ казав, що то хозарська мова. Віннаказав одному зі своїх писарів записувати за папугоювсе, що той говоритиме, сподіваючись у той спосіб натрапитина «папужі вірші», тобто на поезію царівни Атех.Здається, що саме так папужі вірші з’явилися в Хозарськомусловнику Даубмануса.Необхідно згадати, що царівна Атех була захисницею наймогутнішоїсекти хозарських священиків, так званихловців або читачів снів. Її енциклопедія була не чим іншим,як спробою об’єднати в одному цілому ті записи,що їх століттями робили ловці снів, записуючи свій досвід.Одним з найкращих у тій секті, незважаючи на свійюний вік і перші очі, був її коханець. Тій секті первосвящениківприсвячений один із віршів царівни Атех:Засинаючи увечері, всі ми перетворюємося на акторів івиходимо щоразу на іншу сцену, щоб виконати своюроль. А вдень? Вдень, на яві, ми вчимо ту роль. Буває,ми завчаємо її гірше, аніж треба, і тоді не сміємо вийтина сцену, а ховаємось за спинами інших акторів,які краще знають свої слова і кроки.А ти — ти той, хто приходить, щоб побачити наше дійство,а не щоб грати. Нехай твоє око впаде на менетої миті, коли я буду готова його зустріти, бо ніхтоне буває і мудрим і гарним усі сім днів у тижні.Існує також переказ про те, що присутні в хозарськихпалатах єврейські посланці врятували царівну Атех відгніву арабського і грецького місіонерів, домовившись217

про те, щоб замість неї покарали її коханця, хозарськогопервосвященика зі секти ловців снів. Вона погодилася,і його замкнули в клітці, підвішеній над водою.Втім це не врятувало царівну від призначеного їй покарання.ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС (XVII століття) - «typographicloannes Daubmannus» польський друкар. В першій половиніXVII століття він видав у Пруссії польсько-латинськийсловник, але те ж саме ім’я стоїть і на титульнійсторінці ще одного словника, виданого у 1691 роціпід назвою «Lexicon Cosri — Continens Colloquium seudisputationem de Religione...» Таким чином, Даубманусвиступає і як перший видавець книги, що її друге виданнячитач тримає зараз у руках. Даубманусове виданняХозарського словника було знищене ще в 1692 році зарозпорядженням інквізиції, але два його примірникиуникнули тої долі й залишилися в обігу. Матеріали дословника, складеного з трьох словників про хозарськепитання, Даубманус, очевидно, отримав від одногомонаха східнохристиянського обряду, та й сам він такождоповнював отриманий матеріал, через що йоговважають не тільки видавцем, а й редактором Хозарськогословника. Про це свідчать і мови, використані узгаданому виданні. Авторство паралельного латинськоготексту належить напевно Даубманусові, бо монах, найвірогідніше,не знав латини. Сам же словник був видрукованийарабською, гебрейською та грецькою (абосербською) мовами, зберігаючи текст у тому ж вигляді,в якому він потрапив до рук видавця.В той же час одне німецьке джерело стверджує, що Даубманус,який видав Хозарський словник у 1691 році, і Даубманус— видавець польського словника з першої поло-218

вини XVII століття — це дві різні особи. За тим прусськимджерелом, Даубманус-молодший у ранньому дитинствізахворів на тяжку хворобу, що згодом зробила йогокалікою. В той час він ще не носив імені Йоганнес Даубманус,а звався своїм справжнім іменем Яків Там Давидбен Яхія. Подейкують, ніби якась перекупка, що спродувалафарби, гукнула йому вслід: «А щоб тобі добра небуло ні вдень, ні вночі!» Невідомо, що стало причиноютого прокляття, проте воно збулося. Був початок першогомісяця адара, коли хлопець з першим снігом вернувсядодому скривленим, як шабля. Відтоді він ходив, тягнучиодну руку за собою по землі, а другою підтримуючиза волосся голову, яка без опори не могла триматися рівно.З того ж часу він і зайнявся друкарством, бо в томуремеслі його голова, схилена на плече, анітрохи йому незаважала, а, навпаки, була як на своєму місці. Він засміявсяі промовив: «Темрява замість світла!» — і став наслужбу до справжнього Даубмануса — до того старшого,що звався Йоганнесом. І не пошкодував. Як Адам охрестивдні у тижні, так і він дав імена кожному зі семи друкарськихумінь, він виймав букви з ящика і весь час співав,для кожної букви мав іншу пісню, і на перший поглядздавалося, що між ним і його хворобою немає жодноїнезгоди. Але саме тоді через Пруссію мандрував знаменитийтогочасний цілитель, один з тих небагатьох, щобачили, як Елохім вінчав Адама із душею. І Даубманусстаршийвідправив до того цілителя свого Якова ТамДавида на лікування. Бо Яків у той час уже був парубкомі на його обличчі лежав один з тих світлих усміхів, проякі кажуть — смачно посолений; він носив рябі ногавиціі в місяці елулі в печі, де яйця літом тримають у комині,готував собі яєшню так часто, що десять квочок не встигализа ним нестися. У хлопця тільки очі зблиснули на219

лезі ножа, яким він різав хліб, коли йому розказали цюновину, а тоді він зав’язав вузлом вуса і зник, несучи вруці свою голову. Невідомо, скільки тривала його подорож,але одного сонячного ранку Яків Там Давид бен Яхіяповернувся з Німеччини здоровим, високим і струнким,і з новим іменем. Він узяв собі ім’я свого благодійникаДаубмануса — того старшого, що проводжав його колисьгорбатим, а тепер зустрічав здоровим, з радістю і наступнимисловами:— Не можна говорити про половину душі! Бо тоді одну їїполовину ми могли б тримати у раю, а другу — в пеклі!Ти — підтвердження цього.І справді, з новим іменем Даубманус-молодший почав новежиття. Проте життя це було подвійним, як ердельськийтаріль з двійним денцем. Даубманус-молодший ідалі одягався джиґуном і ходив на ярмарок з двома картузами— одним при поясі, а другим на голові, чергуючиїх для повного лиску. Він був таки справді красенем,мав лляне волосся, що виросло у місяці іярі, і такбагато вроди на обличчі, як місяць сиван має у своємуволодінні різних днів, а їх у ньому тридцять. Уже йженити його хотіли. Аж тут раптом виявилося, що післяодужання з обличчя Даубмануса зник його знаменитийусміх. Той усміх, що його він зранку здмухував ізуст, перш ніж увійти в друкарню, і далі, за звичкою зминулих років, чекав на нього перед входом в майстерню,ніби щеня, лишень тепер він ловив його в повітріверхньою губою так, як ловлять приклеєні вуса, щобвони не впали. І усміх цей на ньому так і висів. Людиперешіптувались про те, що в друкаря, відколи той скинувсвого горба й розпрямився, вселився страх. Він злякався— говорили кругом нього — тої висоти, з якоїраптом поглянув на світ, злякався нових краєвидів, яких220

не міг упізнати, а найбільше — своєї схожості з іншимилюдьми, яких тепер він перевищував зростом, — він,що колись був нижчим за всіх на вулиці.Попід тими вуличними балачками крадькома і пошепкитекли ще й інші, темніші чутки, схожі на мул, що осідаєна дно річки. За одною з тих темних чуток, джереломдавньої хлоп’ячої радості Даубмануса і його втіхи під часхвороби було те, що він, скручений і згорблений недугою,міг сам себе сягати і смоктати, і так він дізнався, щочоловіче сім’я має смак жіночого молока. Отак він і відновлювавсясам із себе. Але відколи випростався, це сталонеможливим... Усе це могли бути лиш чутки, що роблятьлюдське минуле таким же невідомим, як і майбутнє, протевідколи молодий Даубманус одужав, кожен міг побачити,як доволі часто серед підмайстрів він повторює одиндивний жарт. На якусь хвилю Даубманус кидав роботу,торкався однією рукою до землі, а другою хапав своювласну голову за волосся і підіймав її. Голова тоді розпливаласяв тій давній, смачно присоленій усмішці, ідавній бен Яхія починав співати так, як давно вже віднього ніхто не чув. Висновок, що напрошувався, бувпростим: за своє виздоровлення друкар заплатив надтовисоку ціну; недаремно він часто повторював: «Вертаєтьсямені та Німеччина у снах, як неперетравлений обід».А найгіршим було те, що й робота в друкарні вже не приносилайому колишньої втіхи. Він набивав свою рушницюбуквами і йшов на полювання. Та вирішальною подією,тим каменем, що ділить воду одного потоку на дваморя, стала для нього зустріч із жінкою. Вона прийшлаздалеку, носила бузкові сукні, які носять єврейки у Греціїпід турками, і була вдовою якогось романьйота, щодесь під Кавалою робив колись сир качкаваль. Даубмануспомітив її на вулиці. Серця їхні перетнулися погля-221

дами, але коли він простягнув до неї два свої пальці, вонапромовила: — Птахів, що не живуть у клітках, видно потому, як, сидячи на гілках, вони ставлять свої кігті по два,а не один і три. І відмовила йому. Це переповнило чашу.Даубманус-молодший зовсім втратив голову. Та коли вінвже остаточно вирішив усе покинути і піти з міста, несподіванопомер старий Даубманус, а до друкарні йогонаступника, Даубмануса-молодшого, якось увечері зайшовхристиянський монах з трьома качанами капустина рожні й шматком солонини у торбі, сів до вогню, наякому кипіла вода в мідному казані, кинув у ту воду солій солонини, нарізав капусти і промовив: «Мої вуха переповненіБожими словами, а рот — капустою...» Звалийого НікольськийАі раніше він був писорем у монастиріНіколє на тій самій Мораві, де колись давно Менадироздерли Аполлона. Він запитав Даубмануса, чи не видастьтой книги доволі дивного змісту, такої, що ніхто,мабуть, не візьметься за її видання. Даубманус-старшийчи й бен Яхія відмовилися б від такої пропозиції не вагаючись,але Даубманус-молодший, розгублений і заплутаний,узрів у тому якусь нову надію для себе. Він погодився,і Нікольський почав з пам’яті диктувати йомусловника, доки не виповів за сім днів цілої книги, пережовуючикапусту своїми різцями, такими довгими, начевони росли аж із носа. Коли рукопис був готовий, Даубманусвіддав його в набір, не перечитуючи, зі словами:«Знання — недовговічний крам: швидко псується. Як імайбутнє». Після того як словник був набраний, Даубманусвідтиснув один примірник отруйною типографськоюфарбою і відразу ж сів читати. Що далі він читав, тимглибше проникала отрута, і тіло Даубмануса все більшей більше скручувалося. Кожен приголосний у книзі вражавякийсь його орган. До нього повернувся горб, кості222

знову набрали своєї первісної форми, в якій вони рослиі твердли колись давно в утробі, а утроба в часі читаннязнову набула того положення, до якого звикла ще змалку,позникали всі болі, якими було заплачено за йогозцілення, голова знову лягла в долоню лівої руки, а праварука потягнулась до землі, і в ту хвилину, коли вонаторкнулася до неї, обличчя Даубмануса знову заясніло,як у дитинстві, по ньому розлилася та забута й блага усмішка,що з’єднувала докупи всі його роки, і він помер.Крізь той щасливий усміх уста його зронили останнісклади, прочитані ним у книзі, і вони говорили: Verbumсаго factum est — Слово стане плоттю.ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛЩ І-СІЇ САРУК (XVII століття) — в Дубровницькому архіві,в досьє місцевого сефарда Самуеля Коєна0 зберігсядоговір про заручини, в якому говориться:«У добрий час і в добру годину відбуваються заручиниСамуеля Коєна та панянки Лідісії, дочки шанованогостарця, господаря Шелома Сарука, що спочив у Бозі,мешканця міста Солуні. Умови заручин наступні: поперше,мати дівчини, добродійка Сіті, хай буде благословеннавона межи жонами, дає в посаг за своєю дочкою,згаданою вище Лідісією, одну іспанську подушкуй жіноче вбрання, за своїми можливостями та гідністю.По-друге, день весілля назначається від сьогодні за дваз половиною роки. Між сторонами укладається домовленістьпро те, що, якби згаданий панич Самуель неприбув з будь-яких причин у визначений день шлюбу зЛідісією, — чи то з власного бажання, а чи з волі вищихсил, — від того дня всі коштовності та предмети,що їх наречений подарував нареченій, за законом і правомне підлягають поверненню і наречений не має жо223

дного права виказувати свою незгоду чи обурення зцього приводу. Перелік подарованих предметів наступний:браслети, які вона носить на руках, намиста, перстені,капелюшок, панчохи й шерстяні підколінники,усього разом 24 предмети. Усе це складає вартість насуму двох тисяч і двіста акчів і переходить яко дар унеподільну і довічну власність згаданої дівчини — якщонаречений не з’явиться в умовлений час, щоб узяти знею шлюб. Крім того, згаданий вище панич СамуельКоен прирікає тяжкою клятвою, яку дає кожен під загрозоювідлучення, що не засватає жодної іншої жінкина світі й не візьме шлюбу ні з ким іншим, окрім своєїнареченої Лідісії.Усе це записано й стверджено згідно всіх правил та законів,і панич Самуель присягнув відповідною клятвоюсьогодні, в понеділок, у першій чверті місяця шевата5442 року, і всьому написаному тут належить віритидовічно.Аврам Хадіда, Шеломо Адроке та Йосеф Бахар ІзраельАлеві, судді».На звороті цього документу рукою одного з дубровницькихстражів порядку було зроблено декілька записів проКоєна. В одному з повідомлень говорилося, що дня 2квітня 1680 року в розмові на Страдуні Коен розповівнаступну притчу:На деякі вітрильники свого флоту хозари замість вітрилодягали рибальські сіті. І ті човни пливли, як і всі інші.Коли один грек запитав у хозарських священиків, як цеїм вдається, якийсь єврей, що був присутній при тійрозмові, відповів замість них: «Либонь, ці сіті напинаєщось інше, а не вітер».Друге повідомлення дубровницького шпигуна стосуєтьсяшляхтянки Євфросинії Лукаревич0. У травні того ж року224

в Лучариці Самуель Коен зустрів добродійку Євфросиніюі запитав у неї наступне:— Чи ти увесь час така ж гарна, чи інакша у п’ятницюввечері, коли міняються душі, бо тоді ти не впускаєшмене, щоб я тебе побачив?На ці слова добродійка Євфросинія витягла з-за поясамаленького каганця, піднесла його до своїх очей, заплющилаодне око, а іншим глянула на ґніт. Той поглядвиписав ім’я Коєна у повітрі, запалив ґніт і освітивїї шлях до самого дому.КАГАН — титул хозарського володаря; походить від єврейськогослова коен, що значить князь. Першим каганомпісля прийняття хозарським царством юдаїзму був Савріел,а його дружина називалася Серах. Ім’я кагана, котрийвирішив провести «хозарську полеміку»17, запросившидо свого палацу євреїв, греків і арабів, щоб тірозтлумачили його сон, не відоме. За єврейськими джерелами,що їх наводить Даубманус*, наверненню хозарів7у юдаїзм передував сон кагана, про який він розповівсвоїй дочці або ж сестрі, царівні Атеху, наступне:— Снилося мені, що я іду по пояс у воді й читаю книгу. Тавода — то річка Кура, каламутна, повна трав, з тих, що їїможна пити лише процідивши крізь волосся чи бороду.Часом, коли набігає якась вища хвиля, я піднімаю книгувисоко над головою, щоб не замочити її, а тоді знов продовжуючитати. Глибина вже поряд, і я повинен закінчитичитати ще до того, як підступлю до неї. І тоді з’являєтьсямені ангел з птахом на плечі й говорить: «Твоїнаміри любі Господу, але справи твої — ні». На цьомумісці я прокидаюсь і відкриваю очі. І бачу, що й далі стоюпо пояс у тій самій каламутній Курі з травами, тримаю вруці ту саму книжку, а передо мною, як і раніше, стоїть8 Хозарський словник225

ангел. Той самий, зі сну, з птахом на плечі. Я швидкозаплющую очі, але річка, ангел, птах і все інше залишаєтьсятаким, як і до того; відкриваю очі — те саме. Простожах. Навмання я читаю з книги: «Хай не похваляєтьсятой, хто взутий...», і на цьому місці стуляю очі, але продовженнябачу й дочитую те речення з закритими очима:«... як і той, хто босий». В ту хвилину з плеча ангелазлетіла пташка, і я знову підняв повіки. Було видно, якптах відлітає. І тоді я зрозумів: більше немає закриванняочей перед істиною, нема порятунку в стулюванні повік,немає ні сну, ні яви, ні прокидання, ні засинання. Усе —один і той самий єдиний довічний день і світ, що обвивсянавколо тебе, мов гадина. Тоді я узрів велику й далекурадість малою, але близькою; велику справу відчув марнотою,а малу — своєю любов’ю... І зробив те, що зробив.КОЕН САМУЕЛЬ (1660—24. IX. 1689) — дубровницькийєврей, один із авторів цієї книги. Вигнаний в 1689 роціз Дубровника, він помер у тому ж році по дорозі в Царгород,впавши у заціпеніння, з якого вже ніколи невийшов.Джерела: Образ Коєна, мешканця дубровницького гето, вимальовуєтьсяна основі повідомлень дубровницької жандармерії(поліції), складених пісним італійським стилем людьми без рідноїмови, на основі судових актів і заяв акторів Ніколи Рігі таАнтона Кривоносовина, а також беручи до уваги інвентарнийперепис усіх речей з Коенового дому, проведений за час його відсутностізгідно з рішенням єврейської громади Дубровника йзбережений між паперами дубровницького архіву в серії Processipolitici е criminali 1680—1689. Про останні дні життя Коєнавідомо з коротких повідомлень, відправлених у Дубровник з абхехамубелградських сефардів. До них додається так само йперстень, на якому в 1688році Коен вирізав рік 1689, тобто ріксвоєї смерті Щоб отримати повну картину, всі ці дані необ226

хідно розглядати паралельно з донесеннями дубровницьких емісарів,котрих посол республіки св. Влаха у Відні, Матія МаринБунич відіслав як спостерігачів на австро-турецьку битву підКладово у 1689 році й котрі залишили про Коєна всього кількаречень, у яких повідомляли, що в тій роботі було «більше полови,ніж зерна».Сучасники описують Самуеля Коєна струнким чоловікомз червоними очима й одним сивим вусом, що суперечивйого юному вікові. — Скільки його знаю, він завждимерз. Може, лиш трохи відігрівся за останні роки —сказала якось про нього його мати, пані Клара. За їїсловами, по ночах уві снах він багато й далеко мандрував,через що зранку, бувало, прокидався змучений ібрудний, а часом накульгував на одну ногу — аж докине відпочине від своїх снів. Мати говорила, що в тойчас, як Коен спить, вона завжди відчуває якийсь дивнийнеспокій, і пояснювала це тим, що уві сні він поводитьсебе не як єврей, а як людина іншої віри, котраі в суботу їздить у снах верхи й часом співає крізь сонвосьмий псалом, той, що допомагає знаходити втраченіречі, лише на християнський лад. Окрім жидівської,він володів іспанською, латинською і сербською, а поночах, у своїх снах, бурмотів щось якоюсь дивною мовою,якої не знав удень і котра, як виявилось пізніше,була волоською. На похороні він мав страшний рубецьна лівому плечі, як від зубів. Він прагнув побачитиЄрусалим, а уві сні справді зрив місто на березі часів іходив його вулицями, притрушеними сіном і тому тихими,жив у вежі, заставленій комодами, завбільшки зневелику церковцю, і слухав джерела, подібні до дощу.Та незабаром виявилося, що місто, яке він бачить уснах і приймає за Єрусалим, — ніяке не святе місце, аЦаргород, що незаперечно підтверджувалось одною гра-8*227

вюрою Царгороду, яку Коен придбав, скуповуючи давнікарти неба і землі, міст і зірок, і на якій він упізнаввулиці, площі й вежі зі своїх снів. Коен володів деякимибезсумнівними здібностями, проте, на думку паніКлари, вони не мани жодного практичного застосування.Спостерігаючи за тінями від хмар, він визначав, зякою швидкістю летять вітри в небі, він добре пам’ятавзв’язки, події й числа, проте швидко забував людей,імена і предмети. Дубровницькі горожани запам’яталийого незмінно стоячим перед вікном своєї кімнати вґето, з глибоко опущеним поглядом. Насправді в тойспосіб він читав свої книги, що лежали перед ним напідлозі й аркуші яких він гортав пальцями своїх босихніг. Якось до требинського Шабляк-паші0 дійшли чуткипро дубровницького єврея, котрий добре плете кінськіперуки, і за якийсь час Коен поступив на службудо паші, де підтвердив, що розмови про нього не булипорожніми балачками. Він доглядав за ошатною кінськоюгробницею паші, що стояла над морем, і плів перуки,які на свята і в походах одягалися пашиним воронимна голови. Коен був задоволений своєю службою,а самого пашу мало коли й бачив. Натомість, він частозустрічався з його воїнами, спритними в бою і в сідлі.Порівнюючи себе з ними, він і помітив, що уві сні стававначебто швидшим, аніж був на яві. Зробивши такийвисновок, він переконався в його правдивості своїмвласним і надійним способом. Уві сні він бачив себепід яблунею з оголеною шаблею в руках. Була осінь втому сні, і, тримаючи клинець у руці, він чекав, колиподме вітер. Коли це врешті сталося, з дерева глухопочали падати яблука, ніби десь далеко били копитамикоАі. Перше яблуко, що зірвалося з гілки, він підхопившаблею і розрубав навпіл. Коли він прокинувся, надворібула осінь, як і у сні. Він позичив шаблю, вийшов228

через браму Піла й зійшов під міст. Там росла яблуня,і він став чекати на вітер. Коли той дмухнув і яблукапочали падати, він зрозумів, що жодного з них йому неназдогнати шаблею. Так воно й було насправді, і Коенпереконався, що в сні він дійсно швидший і спритніший,аніж удень. Може, було так через те, що у снахвін вправляв свою майстерність, а вдень ні. Він частобачив себе в сні у темноті, рухаючись крізь яку він тримаєу правій руці шаблю, а на ліву намотує довгу верблюжувуздечку, другий кінець якої підтягує до себе втемряві хтось інший. Його вуха наповнені густою мрякою,і крізь ту мряку він чує, як хтось у пітьмі здіймаєна нього шаблю і як, розтинаючи темінь, до його обличчянаближається сталь, та він незмильно відчуває їїі підставляє свою зброю навперейми тому змахові йневидимому клинцеві, який і справді зі скреготом вивалюєтьсяз темряви на його шаблю.Підозри, що впали на Самуеля Коєна, і покарання, які послідувализа ними, прийшли раптово й з усіх сторін. Вінбув звинувачений у заборонених релігійних розпитуванняхдубровницьких єзуїтів, у близьких стосунках з одноюхристиянською аристократкою і в розповсюдженні єретичногоессенського вчення, не згадуючи вже просвідчення одного ченця, який стверджував, що Коен наочах усього Страдуна проковтнув своїм лівим оком пташкуу леті.Усе почалося з вкрай дивного візиту Самуеля Коєна доєзуїтського монастиря в Дубровнику 23.IV. 1689 року,який закінчився його ув’язненням. Того ранку Коєнабачили на скелях, по яких він дряпався до єзуїтів, тримаючикрізь усміх межи зубами свою люльку — побачившиу сні, як курять люльку, він сам почав курити.Перед брамою монастиря він подзвонив і, щойно йому229

відкрили, почав розпитувати ченців про якогось християнськогомісіонера й просвітителя, старшого від ньогона вісім сотень років; він не знав імені того місіонера,але міг переказати напам’ять весь його життєпис: як уСолуні і в Царгороді той навчався у школах і ненавидівікони, як десь у Криму вчив гебрейську мову, як у хозарськомуцарстві навертав до християнства невірних ,а з ним у парі ходив і його брат, що допомагав йому.Помер він — додавав Коен — у Римі в 869 році. Вінпросив монахів назвати йому ім’я того просвітителя,якщо лиш воно їм відоме, і питав поради у пошукахйого житія. Єзуїти, проте, не пустили Коєна й на поріг.Вони вислухали все, що він казав, безперестанку хрестячийого уста, й відразу ж після того покликали охорону,яка кинула його в темницю. Все пояснювалосьтим, що відколи в 1606 році синод у церкві Богородицівиніс рішення проти євреїв, мешканцям дубровницькогоґето було заборонено виказувати будь-яке зацікавленняпитаннями християнської віри, і порушення цієїзаборони каралося ЗО днями ув’язнення. Доки Коенвідсиджував свої 30 днів, протираючи лави вухами, сталисядві події, варті уваги. Єврейська громада прийняларішення провести перепис усіх Коенових паперів, ів той же час з’явилася жінка, яку цікавила доля Коєна.Добродійка Євфросинія Лукаревич, родовита шляхтянка зЛучариці, щодня о п’ятій годині пополудні, щойно тіньвід Мінчетної вежі опинялася по той бік мурів, бралапорцелянову люльку, набивала її найжовтішим тютюном,який перележав зиму в сушеному винограді, запалювалагрудинкою ладану або сосновою тріскою з острова Ластового,давала якомусь хлопцеві зі Страдуна срібняка йвідсилала його із запаленою люлькою у в’язницю доСамуеля Коєна. Хлопець передавав її Коенові запаленою230

і за якийсь час повертав із тюрми назад в Лучарицю викуреноюдо тієї ж добродійки Євфросинії.Та добродійка Євфросинія, що походила зі знатного родуГеталдичів-Крухорадичів, була видана заміж у дім дубровницькихшляхтичів із роду Лукарів і славилась яксвоєю небувалою вродою, так і тим, що ніхто ніколи небачив її рук. Говорили, наче руки її мають по два великихпальці, бо на місці мізинця на них росте ще одинвеликий палець, і тому кожна її рука могла бути водночасі лівою, і правою. Кажуть, що це добре можна булорозгледіти на одному портреті, який домальовувавсятаємно від добродійки Лукаревич і на якому в тій своїйруці з двома великими пальцями вона тримала якуськнигу. Якщо не зважати на ті розмови, то життя добродійкиЄвфросинії мало чим відрізнялося від життя їїверстви — вона, як то кажуть, не була білою вороною.Лише час від часу, ніби під владою якихось чарів, вонаходила дивитися вистави лицедіїв, що відбувалися уґето. Ті єврейські театральні дійства ще не були тодізаборонені дубровницькою владою, і добродійка Євфросиніяякось навіть віддарувала комедіантам із гетоодне зі своїх убрань, «синє з жовтими й червоними стяжками»,для головної жіночої ролі, яку теж виконуваличоловіки. У лютому 1687 року в «пастуших сценках»жіночу роль отримав Самуель Коен: у згаданій блакитнійсукні добродійки Євфросинії він грав пастушку.В донесеннях, які отримали дубровницькі власті, говорилосяпро те, що під час дійства «жид Коен» поводивсебе доволі незвично, манерами своїми «порушуючизадум комедії». Переодягнений у пастушку, «весь ушовках, заплітках і мережках кольорів бузкового й багряного,вимальований рум’янами й білилами, аж непізнати», Коен повинен був «рецитувати» освідчення в231

коханні, «віршом уложене», промовляючи до якогосьпастушка. Але, замість звертатися до нього, він раптомобернувся посеред вистави до добродійки Євфросинії(в чию сукню був убраний) і на загальне здивування подарувавїй люстерко з наступними «любезними речами»:Дурно ти шлеш мні люстерко свого щастя,Коли у нім зовсім нема твого причастя;Замість твоєго іскомого привітаСвій там знайдуєм лик з літа і до літа.Дар твій тобі шлю назад, бо сну не маю:Образ не свій, а твій видіти там чаю.Добродійка Євфросинія на диво спокійно вислухала цютираду і щедро нагородила виконавців помаранчами.Більше того — весною, коли надійшла пора причасть іпані Лукарева повела до церкви доньку, весь чеснийлюд на власні очі узрів, як вона вносить у церкву ще йякусь ляльку, вбрану в синю сукню, покроєну з тої самоїодежі в жовті й червоні стяжки, в якій «Жид Коенрецитував вірші на дійстві в ґето». Коли Коен це побачив,то закричав, показуючи на ляльку, що то його донькапід крижмом, чадо його любові, «плід страсті» йогоприводиться до храму, хай і християнського. Того вечорадобродійка Євфросинія перестріла Самуеля Коєнаперед церквою Богородиці якраз тої миті, коли ґетозамикалося, дала йому край свого пояса для поцілункуі повела його на тому поясі, як на вуздечці, за собою, абіля перших же тіней простягнула йому ключа й назваладім у Прієку, де вона чекатиме його наступноговечора.У призначений час Коен стояв перед дверима з вічком замканад клямкою, через що йому довелося запихати ключадогори зубцями, а саму клямку тиснути вгору, щобувійти. Він опинився у вузькому коридорі, права стіна232

якого була звичайною стіною, як будь-яка інша, а ліваскладалася з чотиригранних стовпців, що сходинкамивідходили вліво. Коли він глянув поза ті стовпчики, передним відкрився далекий краєвид і порожній простір,у глибині якого, десь там, де місяць, стогнало море. Алеморе те не лежало в просторі: воно стояло в нім сторчма,ніби якась завіса, нижній згин якої зморщується, хвилюєтьсяі шарудить, оторочений піною. З правого боку достовпців було причіплене щось на кшталт сталевої огорожі,яка не дозволяла підійти до них впритул. Пригледівшись,Коен зрозумів, що ціла ліва стіна коридору насправдіє сходами, поставленими на підлогу своєю бічноюстороною й тому не придатними до вжитку, оскількихідник на тих сходах стирчав прямовисно зліва від ніг, ане лежав під ними. Він рушив уздовж тих сходів-стіни,все більше відхиляючись уліво, і раптом посеред шляхузагубив під ногами грунт. Він покотився й впав на одиніз тих стовпців-сходинок і, коли спробував підвестися,збагнув, що підлога більше не знаходиться внизу, а перетвориласьна стіну, не змінюючись ні в чому іншому.Одночасно східчаста стіна, залишаючись у всьому такоюж, як і раніше, перетворилася на звичні для користуваннясходи, лиш тільки світло, яке до того виднілося попередув глибині коридору, тепер змістилось і світило високонад Коеном. Тими сходами він без труднощіввийшов нагору, до світла і до якогось покою. Перш ніжувійти, він ще раз глянув крізь огорожу в далечінь і зновупобачив там море — тепер уже таким, яким зазвичаййого й бачив: воно стогнало, розлите у безодні під йогоногами. Коли він увійшов, добродійка Євфросинія сиділабоса і плакала у свої коси. Перед нею на триногомуослоні стояв личак, у ньому лежала невелика хлібина, ана носі личака стояла запалена вощана свічка. З-під кіс233

виглядали оголені перса добродійки Євфросинії, які, мовочі, мали брови й вії, а з них капало якесь темне молоко,як чорні погляди. Руками з двома великими пальцямивона кришила хліб і клала його собі на коліна. Коли крихтирозкисали від сліз і молока, вона струшувала їх на підлогупід своїми ногами, а ноги ті замість нігтів мали напальцях зуби. Зведеними докупи ступнями вона жадібножувала струшений додолу хліб, але оскільки ковтатийого не було жодної можливості, ті пережовані куски такі валялися в пилюці кругом неї...Побачивши Коєна, вона пригорнула його і відвела у своюспочивальню. Тієї ночі вона взяла його собі за коханця,напоїла своїм чорним молоком і сказала:— Лиш не пий забагато, щоб не постаріти, бо то час тече змене. До певної міри він додає снаги, а потім знесилює...Після ночі, проведеної з нею, Коен вирішив перейти у її християнськувіру. Він говорив про це скрізь, не криючись,наче в якомусь божевіллі, і незабаром про новину довідалисявсі, проте нічого так і не сталося. Коли він повідавпро свої наміри добродійці Євфросинії, вона сказала:— І не думай того робити, бо, якщо хочеш знати, я й самане християнської віри — чи то пак, я християнка лишев цьому часі, по чоловікові. Насправді у свій особливийі дуже складний спосіб я належу до твого, єврейськогосвіту. Мабуть, ти помітив, що часом на Страдуніможна побачити добре знайому плахту на якійсь зовсімнезнайомій особі. Усі ми ходимо під такими плахтами,і я теж. Я — диявол, ім’я моє — сон. Я прийшла ізгебрейського пекла, з Геєни, моє місце зліва від Храму,між духами зла, я породження Гебхурахове, про якогосказано «atque hinc in illo creata est Gehenna». Я — першаЄва і зовуся Ліліт, я знала ім’я Єгови і посвариласяз Ним. Відтоді я лечу в Його тіні між семизначними234

змістами Тори. В теперішньому своєму образі, який тибачиш перед собою і який любиш, я створена змішуваннямІстини й Землі; я маю трьох батьків і жодноїматері, і мені заказаний зворотній шлях. Якщо ти поцілуєшмене у чоло, я помру. Якщо перейдеш у християнськувіру, сам помреш за мене. Тоді ухоплять тебечорти християнського Пекла, і вже вони будуть дбатипро тебе, а не я. Для мене ж, опинившись поза межамимого впливу, ти станеш назавжди втраченим. Не тількив цьому, але й у інших, наступних життях...Так дубровницький сефард Самуель Коен залишився тим,ким він і був. Та, незважаючи на це, чутки про нього йдалі продовжували розповзатися світом. Його ім’я булошвидшим від нього самого, і з тим іменем уже діялисяречі, які Коєна ще тільки чекали в майбутньому. Чашапереповнилася на масницю 1689 року, в неділю святихапостолів. Одразу після свята дубровницький актор НіколаРігі був приведений в суд і дав свідчення у справіпро порушення громадського порядку, спричинені безпосередньоним і його трупою. Він був звинувачений утому, що висміяв у своїй комедії шанованого в місті дубровницькогоєврея Папу-Самуеля, як, зрештою, й іншихєвреїв, а Самуеля Коєна виставив на посміховиськоцілого міста. Актор боронився, стверджуючи, ніби вінзовсім не підозрював, що під жидівською маскою знаходивсяКоен. Щороку, лиш тільки вітер змінить колір,молодь починала готувати якісь забави. Так і на цей разРігі з актором Кривоносовичем взялися готувати «жидіаду»,традиційну на масницю виставу з жидом в головнійролі. Оскільки Божо Попов-Сарака зі своєю аристократичноюбратією того року відокремився, міська громадавирішила зустріти свято маскарадом. Був винайнятий віз,на якому спорудили шибеницю, а Кривоносович, що вже235

грав раніше роль Жида, придбав собі пошиту з вітриласорочку і капелюха з рибальської сітки, руду бороду зробивіз кужелі й написав промову, яку звичайно проголошуєв «жидіадах» Єврей перед смертю. В домовлений часвони зустрілися вже загримовані (в масках), і Рігі присягавперед судом, що він був переконаний, ніби на возі,як це щороку було на свята, знаходиться Кривоносович,який, переодягнений Жидом, стоїть під шибеницею йтерпить всі удари, плювки та інші глуми, як того й вимагаєдійство. Отож, умістивши на возі всіх акторів, Ката іЖида, вони рушили містом від чорної братії до білої,показуючи комедію. Обійшовши Плацу, вони рушили доГоспи і Лучариці. По дорозі Рігі яко Кат так званого Єврея(і, як він свято був переконаний, актора Кривоносовичапід його маскою) відірвав тому біля великого фонтануноса з маски, в Таборі обсмалив йому бороду, біля малогофонтану віддав на глум юрби, що завзято на ньогоплювала, надвірцевій площі (ante Palatium) відірвав йомуруку, зроблену з набитої соломою панчохи, і не помітивнічого незвичайного, хіба лиш те, що від підстрибуваннявозу по дорозі з уст Єврея вилітали короткі мимовільніпосвистування. Коли в Лучариці, перед домом панаЛукаревича, надійшов за сценарієм час повішення Жида,Рігі накинув тому зашморга на шию, усе ще впевнений,що під маскою знаходиться актор Кривоносович з їхньоїтрупи. І тоді раптом той, хто був під маскою, почав читатизовсім не ту промову, яку на цьому місці належало йомучитати, а якісь вірші чи ще щось інше, бог його зна що,звертаючись отак, з тим зашморгом на шиї, до добродійкиЄвфросинії Лукаревич, яка стояла на балконі своїх палатіз мокрим волоссям, щойно вимитим жовтком дятла.Те звернення анітрохи не було схоже на передсмертнеслово Єврея з «жидіади» і звучало натомість так:236

Осінь є намистом для моєї пані,А зима пасочком на твоєму стані,Сукнею на тебе вже весна спадає,Літо чобітками ніжки вже взуває;Кожен рік на тебе щось нове надягне,Під вагою шатів до землі вже тягне,Скинь всю одіж з себе, скинь всі пори року,Щоб мій жар сердечний не загас нівроку.Тільки тоді, почувши слова, схожі більше на освідчення вкоханні з комедії масок, аніж на передсмертну промовуЄврея з «жидіади», актори й глядачі відчули щось недобреі Рігі, запідозривши обман, здер з читця маску. Назагальне здивування, під маскою замість актора Кривоносовичавиявився справжній єврей із гето, СамуельКоен. Той жид з власної волі терпів усі побої, приниженняй знущання, зайнявши місце Кривоносовича, проте НіколаРігі аж ніяк не може нести за це відповідальності,оскільки він не знав, що під маскою на возі знаходитьсяКоен, який підкупив Кривоносовича, намовивши тоговідступити йому своє місце і про це змовчати. Так несподіванодля всіх було встановлено, що Рігі не винен у стражданняхі приниженнях Самуеля Коєна, і навіть навпаки— сам Самуель Коен провинився перед законом,згідно з яким на свята євреям заборонялося знаходитисьміж християнами. Оскільки Коен лише недавно вийшовіз тюрми, де відбував покарання за свій візит до єзуїтів,нове звинувачення стало останньою краплею для того,щоби жида, в якого «обважніле волосся» і який десь уГерцеговині глядить туркам кінські могили, засудили довигнання. Не було відомо лише, чи захоче єврейськагромада стати на сторону Коєна і заступитися за нього,що могло б сповільнити справу або й зовсім змінити її237

хід. Тому, в той час як Коен сидів у в’язниці, всі чекали,що скаже гето.А в гето вирішили, що довго лиш зимою ягід чекають. В другійполовині місяця іяра того ж року равві Абрагам Папота Іцхак Нехама переглянули й уклали список всіх паперіві книг, що знаходились у домі Коєна. Бо чутки пройого візит до монахів схвилювали не тільки єзуїтів, а йгетто.Коли вони підійшли до дому, всередині було тихо. Вонизадзвонили і зрозуміли зі звуку, що ключ у дзвонику.Він висів усередині, причіплений до язичка. В кімнатігоріла свічка, хоч матері Коєна ніде й не було. Всерединівони знайшли ступку для цинамону, підвішену ажпід стелею колиску, лежачи в якій можна було читатикнижку, притиснуту над очима до стелі, пісочницю зпіском, що пахнув лавандою, підсвічник-трійцю з написамина кожному рукаві, що означають назви трьохлюдських душ: нефеш, руах і нешмах. На вікні росликвіти, і сорти їхні вказували на те, що перебувають вонипід захистом зірок із сузір’я Рака. На полицях під стінамилежали лютня, шабля і 132 напірники з червоної,синьої, чорної і білої мішковин, заповнені рукописамиКоєна або його переписами чужих рукописів. На одномутарелі вмоченим у сургуч пером була виведена інструкціядля швидкого й безболісного пробудження: длятого, щоб прокинутись, людині потрібно лише написатияке-небудь слово, і вона відразу ж вийде зі сну —настільки чин писання є в своїй суті чином надприроднимі божественним, а не людським. Стеля над колискоюбула покреслена буквами й словами, написанимив хвилини пробудження. Серед книжок увагу відвідувачівпривернули три, що були знайдені на підлозі кімнативідразу під вікном, де Коен звичайно читав. Було238

очевидно, що він читав їх усі три одночасно, і те позміннегортання сторінок нагадувало своєрідну багатошлюбність.На підлозі лежало краківське видання книгидубровницького поета д-ра Дидака Ісайї Коєна (померу 1599 році), іменованого Дидаком Пиром, — Deillustribus familiis (1585 рік), поруч була книга АронаКоєна Zekan Aron (Борода Аронова), видана у Венеції в1637 році з уміщеною в ній копією Аронового гімнуІсакові Юшуруну, який помер у дубровницьких темницях,а збоку лежало видання Добра олива (Semen Atov)Шаламуна Оефа, діда Арона Коєна. Було зрозуміло, щокниги добиралися за ознакою сімейної належності, аленічого іншого з тої закономірності не випливало. Тодіравві Абрагам Папо відкрив вікно. Якраз дув суховій, ійого подих залетів до кімнати. Равві розгорнув одну зкниг, якусь хвилину послухав, як тріпочуть на вітрі сторінки,і промовив до Іцхака Нехами:—Послухай, а чи не здається тобі, що вона шарудить слово:нефеш, нефеш, нефеш?Тоді равві відкрив наступну книгу і ясно й голосно почулося,як сторінки її, гортані вітром, вимовляють слово:руах, руах, руах.— Якщо третя промовить слово нешмах, — сказав Папо, —ми будемо знати, що книги кличуть Коенові душі.Щойно Абрагам Папо розкрив третю книгу, як вони разомпочули, що книга шепоче слово: нешмах, нешмах,нешмах!~~ Книги сваряться через щось у цій кімнаті, — вирішивравві Папо. — Одні речі хочуть знищити якісь інші.Вони непорушно сіли і почали розглядати кімнату. Раптомна підсвічнику запалилися вогники, наче народженіШелестом книг. Один пломінець відокремився від свічкий заплакав у два голоси, на що равві Папо сказав:239

— Це перша, наймолодша душа Коенова плаче за йоготілом, а тіло — за душею.Тоді та душа наблизилась до лютні на полиці й почалаторкатися струн, полилася тиха музика,, і тою музикоюдуша супроводжувала свій плач. — Буває, звечора,— плакала душа Коєна, — коли сонце загляне тобів очі, може тобі привидітися, що мотиль, який перелітаєстежку близько біля тебе, — то далекий птах, арадість, яка пролетить низько, — то високо злетівшатуга ... Тоді видовжився другий пломінь, перейшов улюдську подобу і, ставши перед дзеркалом, почав одягатисяй маститися білилами. Під час цього подобапідносила бальзами, рум’яна й пахучі мастила до дзеркала,ніби тільки в його відображенні могла розгледітиі вибрати кольори; в той же час накладаючи білилавона не зазирала до дзеркала, наче боялася, що теможе заподіяти їй якусь шкоду. Так вона прикрашалася,аж доки зовсім не перетворилася на Коєна з червонимиочима й одним сивим вусом. А тоді зняла зполички шаблю і приєдналася до першої душі. Тимчасом третя Коенова душа, найстарша, літала високопід стелею у формі світлячкачи вогника. Докиперші дві душі тиснулисядокупи біля поличкиз рукописами, третявідокремилася, ворожезайнявши свій кутпід стелею, і здирала букви,накреслені на стелінад колискою, дебуло писано:240

Тепер равві Папо та Іцхак Нехама вирішили, що Коеновідуші сваряться через ті мішки з рукописами, але булоїх стільки, що переглянути усі не вийшло б ніяк. Тодіравві Абрагам запитав:—Чи ти думаєш про кольори цих мішків те ж саме, що і я?—Хіба їхні кольори не такі ж, як кольори, що з них складаєтьсявогонь? — зауважив Нехама. — Порівняймо їхзі свічкою. Вона має кілька пломенів: синій, червонийі чорний; се трибарвне полум’я пече і завжди торкаєтьсяматерії, яку воно спалює — ґноту і оливи. Зверху ж,над Тим трибарвним полум’ям, стоїть інше, біле, яке непече, а світить, спираючись на той нижній, потрійнийпломінь, — себто, вогонь, що живиться вогнем. Мойсейстояв на горі в тому білому полум’ї, яке не спалює,а осяває, в той час як ми стоїмо біля підніжжя гори втрибарвному вогнищі, яке пожирає й палить все, окрімбілого полум’я, котре є символом найвищої й найпотаємнішоїмудрості. Шукаймо, отже, те, що нам треба, вбілих мішках!Всередині було не так уже й багато — не більше, ніжможе поміститися в міхи. Вони знайшли там одневидання Юди Халеві0, що вийшло в Базелі 1660 рокуі було доповнене перекладом тексту з арабської нагебрейську мову, який зробив рабин Єгуда Абен Тібон,з наведеними латинськими коментарями видавця.В інших мішковинах лежали рукописи Коєна, середяких увагу відвідувачів привернув передусім текстпід назвоюЗапис про Адама КадмонаХозари в снах лю дей бачили літери і йшли за ними в п о шуках пралюдини, предвічного Адама К адмона, щ о був241

і чоловіком, і жінкою. Вони вірили в те, що кожнійлюдині належить одна буква з тої азбуки і кожна такабуква втілює якусь частину Адама Кадмона на землі, ау людських снах ті букви переплітаються і оживляютьАдамове тіло. Проте букви і мова, складена з них, — нета, що нею користуємося всі ми. Хозари вірили, щознають, де проходить межа між двома мовами і двомаазбуками, між божими словами — давар — і нашими,людськими. Межа, як вони стверджували, знаходитьсяміж дієсловами та іменниками! Себто, тетраграм — таємнеім’я Боже, яке вже олександрійська септанта ховалаза невинним словом kirios, — насправді є зовсім неіменником, а дієсловом. Не слід забувати й про те, щоАбрагам брав до уваги дієслова, якими Господь користувавсяпід час створення світу, а не іменники. Такимчином, мова, якою ми говоримо, складається з двохнерівних сил, відмінних у самій своїй природі. Бо глагол,логос, закон, уявлення про добрі вчинки, про правильній мудрі діяння передував самому акту створеннясвіту і всього, що буде в ньому існувати і вступати узв’язки. А іменники з’явилися лиш після з’яви на цьомусвіті живих тварей, тільки щоб дати їм імена. Такназви приходять, наче прикраси на шати, після Адама,який промовляє у своєму 139 псалмі: «Ще нема й слована устах моїх, а ти, Господи, вже все відаєш». Те, щоіменниками позначаються людські імена, є додатковимсвідченням того, що вони не належать до ряду слів,котрі творять Ім’я Боже. Бо Ім’я Боже — Тора — тоглагол, а не іменник, і глагол той починається з Алеф.Бог дивився в Тору, коли творив світ, тому слово, зякого починається світ, є глагол. Таким чином, нашамова складається з двох шарів — першого, божественногошару і другого шару сумнівного походження, по-242

в’язаного, очевидно, з Геєною — простором на північвід Господа. Так пекло й рай, минуле і майбутнє умішаютьсявже в самій мові і в письменах тої мови.І в письменах мови! Саме тут видно, звідки падає тінь.Земна азбука є дзеркалом небесної, і саме вона розпоряджаєтьсядолею мови. Ми вживаємо поруч іменникий дієслова, хоча дієслова й стоять незмірно вище надіменниками, бо ні вік їхній, ані походження не можутьзрівнятися: адже дієслова з’явилися до Сотворения світу,а іменники — після. Все це повторено і в азбуці:букви, якими записуються іменники, і букви, що нимипозначаються дієслова, не можуть, отже, мати однаковоїприроди і споконвіку поділяються на два ряди знаків,але сьогодні вони змішані в наших очах, бо забуванняприходить з очей. Як літери земної азбукивідповідають кожна певній частині людського тіла, таклітери небесної азбуки відповідають кожна певній частинітіла Адама Кадмона, а білі простори між буквамивказують на ритм рухів його тіла. Та, оскільки співіснуваннябожої й людської азбук немислиме, одна з нихзавжди поступається місцем, щоб дати простір іншій, інавпаки, коли друга росте вшир, перша завжди відступає.Те ж саме стосується й біблійних письмен — Бібліязавжди дише. Одної миті у ній сяють глаголи, а щойновони пригасають, як починають чорніти імена, лиш митого не можемо бачити, як не можемо прочитати, щовиписує чорний вогонь на білому. Так і тіло АдамаКадмона позмінно заповнює нашу сутність або, як учаси відпливу, покидає її — залежно від того, де знаходитьсянебесна азбука — у наступі чи в відступі. Літеринашої азбуки з’являються на яві, а літери небесної азбуки,коли божі письмена розбухають і витісняють з нашихсонних очей письмена людські, з’являються у наших243

снах, розсипані, як світло чи пісок у земних водах. Бо уснах думають очима і вухами, мова у сні не має імен ікористуються в ньому єдино дієсловами, і лиш у снікожна людина стає цадиком і не може бути вбивцею...Я, Самуель Коен, автор цих рядків, як і всі ловці снів,занурююсь в лабіринти темної сторони світу і намагаюсязловити там божі іскри, ув’язнені в темряві, хочаможе статися, що й моя душа залишиться там, в ув’язненні.З літер, які я там визбирую, і з літер моїх попередниківя складаю книгу, котра, як говорили хозарськіловці снів, створить тіло Адама Кадмона на землі...ФПерезирнувшись у сутінках, двоє чоловіків перетрусиливміст білих мішковин і не знайшли в них нічого, крімдекількох десятків зібраних в азбучному порядку слів, —очевидно, саме це Коен і називав Хозарським словником(Lexicon Cosri); то були укладені за порядком літер даніпро хозарів, про їхню віру, звичаї і про всіх осіб, причетнихдо них самих, їхньої історії й до навернення їх уюдаїзм. Це був матеріал, схожий на той, який багатостоліть раніше зібрав у своїй книзі про хозарів ЮдаХалеві, але Коен пішов далі, шукаючи відповіді на питанняпро неназваних у Халеві християнського та ісламськогоучасників хозарської полеміки^. Коен намагавсярозшукати їх імена та аргументи й доповнити свійсловник їхніми біографіями, розширивши його тимистаттями, які в єврейських джерелах з хозарського питаннябули відсутніми. Так, наприклад, у словникуКоєна була знайдена чернетка до опису життя якогосьхристиянського проповідника й місіонера, про якого,очевидно, Коен і розпитував єзуїтів, але була вона скупою,не називала жодних імен, про які Коєну так і не244

вдалося дізнатися, й тому не могла доповнити собоюсловника. «Юда Халеві, — записав Коен з приводу цієїнезакінченої біографії, — його видавці та інші гебрейськікоментарі й джерела згадують ім’я лише одного зтрьох учасників релігійної полеміки при дворі хозарськогокагана. Це — єврейський представник Ісак Сангарі*,який розтлумачив хозарському володарю його сонпро зустріч з ангелом. Інших учасників полеміки — християнськогота ісламського — гебрейські джерела неназивають поіменно, вказуючи тільки, що один з нихбув філософом, а про другого, арабського, навіть неповідомляють, був він убитий до полеміки чи після неї.Може, десь на світі — писав далі Коен — хтось збираєзаписи і звістки про хозарів, як це робив Юда Халеві, йукладає з них такий самий збірник джерел а чи словник,який роблю і я. Може, це робить хтось, хто неналежить до нашої віри — якийсь християнин чи сповідувачісламського вчення. Може, десь на світі існуєдвоє інших, які шукають мене так, як я шукаю їх. Може,вони мріють про зустріч зі мною так, як я мрію прозустріч з ними, і прагнуть пізнати те, що знаю я, бо дляних моя істина — таїна, як і їхня для мене — потаємнавідповідь на мої запитання. Недаремно кажуть, що коженсон — то шістдесята частиця істини. Може, я йнедаремно бачу в снах Царгород і себе у ньому зовсіміншою людиною, аніж я є насправді, — спритним усідлі й швидким із шаблею, трохи кульгавим і набожнимпо-іншому, ніж я. В Талмуді записано: «Хай іде дотрійці і почує про свій сон!» Хто є моєю трійцею? Чице не є — поруч зі мною самим — той другий, християнськийшукач хозарських слідів і третій, ісламський?Чи в моїх душах умістилися три віри, як одна? Чи двімої душі одійдуть в пекло, і лиш одна — у рай? Чи,245

може, як вчить книга про сотворення світу, трійця необхідназавжди, і тому одного завжди буде мало, а отже,нічого дивного, що я шукаю двох інших, як і вони,можливо, шукають третього. Я не знаю, але знаю твердоі впевнений у тому, що три мої душі воюють у мені:одна з них носить в піхвах шаблю і вона вже в Царгороді;друга вагається, плаче й співає, граючи на лютні,а третя стоїть супроти мене. Та третя мені недосяжна— або ж вона не досягла до мене. Тому я бачу в снахтільки того першого, з шаблею, а другого, з лютнею, небачу. Рабин Хізда сказав: «Сон, який не розтлумачиться,— як непрочитаний лист», я ж перевертаю його слованавпаки й кажу зворотнє: «Непрочитаний лист — яксон, який не приснився». Скільки відправлено мені снів,яких я так ніколи й не отримав і не відіснив? Я незнаю, але знаю добре, що одна моя душа може розгадатипоходження іншої, зазираючи в чоло сплячої людини.Я відчуваю, що уламки моїх душ можна знайти вінших людських істотах, або в верблюдах, чи в каменях,чи в травах; сон когось іншого вийняв тіло з моєїдуші і десь далеко будує з нього свій дім. Бо мої душідля свого вдосконалення потребують допомоги ІНШИХдуш — таким чином одні душі рятують інші. Я знаю,що мій хозарський словник охоплює всі десять чисел і22 літери хозарської абетки; з них можна створити цілийсвіт, та ба — я не вмію. Мені не вистачає деякихімен, а через це не можуть бути доповнені деякі літери.Як хотів би я замість словника з імен створити словникз одних лише дієслів! Але людині це не під силу. Бобукви, що означають дієслова, походять від Елохіма,вони не відомі нам, і природа їхня не людська, а божа;лише ті букви, що означають імена й іменники, ті, щопоходять із Геєни й від диявола, творять мій словник і246

досяжні для мене. Таким чином, я змушений триматисьімен та диявола...»—Баал халомот! — вигукнув равві Папо, коли вони дійшлидо цього місця в записах Коєна. — Чи він при своємурозумі?—Я думаю про що інше, — відповів йому Нехама і загасивсвічку.—Що ж ти думаєш? — запитав равві Папо і загасив світильник;всі душі прошепотіли кожна своє ім’я й зникли.— Я думаю, — промовив Нехама у повній темряві, й пітьмакімнати з’єдналася з пітьмою його рота, — я думаю,що для нього буде краще: Землин, Кавала чи Солунь?— Солунь, єврейська матір? — здивувася равві Папо. —Нізащо. Послати його рудокопом у Сидерокапсі!—Пошлемо його в Солунь, до нареченої, — в задумі вирікдругий старець, і, не запалюючи світла, вони вийшли.Надворі чекав їх суховій і посолив їм очі.ФТак доля Самуеля Коєна була вирішена. Його вигнали зДубровника, і, як свідчать повідомлення жандармерії,він розпрощався зі своїми товаришами «на святого Томиапостола, року 1689, у спеку, від якої линяли хвости вхудоби, а Страдун був засипаний пташиним пір’ям».Того дня надвечір добродійка Євфросинія одягнулася вчоловіче вбрання і, не ховаючись, ніби була в звичномужіночому одязі, вийшла на вулицю. Того вечора Коенвостаннє йшов дорогою від аптеки до Спонзи, і підаркою Гаришта вона кинула йому під ноги срібняка.Він підняв монету й ступив у затінок. В першу хвилинувін відсахнувся, думаючи на неї, що то якийсь чоловік,але щойно вона торкнула його своїми пальцями, вінупізнав її.247

— Не їдь нікуди, — сказала вона йому. — Зі суддями всеможна владнати. Ти лиш скажи. Нема такого заслання,якого не можна було б відлежати на лавах у приморськихтюрмах. Я вплету кому слід кілька золотих шкудо вбороду, і нам не треба буде розлучатися.— Мені треба йти не тому, що мене вигнали, — відповівКоен. — Для мене уся та їхня писанина варта не більше,ніж крик ворони. Я йду, бо настав мій час. З дитинствамені сниться, що я б’юся в темряві на шаблях і кульгаюуві сні. Я бачу сни мовою, якої не розумію у житті. Тактриває вже двадцять два роки, і тепер надійшов час, щобсон той справдився і розтлумачився. Або зараз, або ніколи.А справдиться він там, де я його бачу — в Царгороді.Бо недаремно сняться мені ті криві вулички, муровані,щоб убивати вітер, ті вежі і вода під ними...— Якщо ми більше не зустрінемось у цьому житті, — відказалана те добродійка Євфросинія, — зустрінемось вякомусь іншому, в наступному. Може, ми тільки коренітих душ, що проростуть із нас одного дня. Може,твоя душа і вагітна і колись вона народить мою душу,лише перед тим обидві вони повинні пройти назначенийїм шлях...— Якщо навіть і так, у тому майбутньому житті ми всеодно не зможемо впізнати одне одного. Твоя душа —то не душа Адама, яка переходить у душі всіх наступнихпоколінь і помирає заново в кожному із нас.— Коли так, ми зустрінемось у інший спосіб. І я хочу тобісказати, як ти мене впізнаєш. Тоді я буду чоловіком,але мої руки будуть ті ж самі, що й зараз — кожна здвома великими пальцями, так що кожна може бути ілівою, і правою...Промовивши це, добродійка Євфросинія поцілувала Коєнав перстень, і вони розлучилися назавжди. Смерть248

добродійки Лукаревич, яка настала незабаром післяцього і була такою жахливою, що про неї співали внародних піснях, не могла кинути підозри на Коєна,бо в той час, коли добродійка Євфросинія померла, віні сам уже впав у свою летаргію, в сон без повернення йпробудження.Спочатку всі думали, що Коен поїде до своєї нареченої вСолунь і одружиться з нею, як це й заповідалося єврейськоюгромадою Дубровника. Проте він зробив поіншому.Того вечора він набив свою люльку, а зранкувикурив її у таборі требинського Шабляк-паші, якийготувався до походу в Волощину. Так Коен, наперекірусьому, вирушив до Царгороду. Проте він ніколи тудитак і не прибув. Очевидці зі свити паші, яких дубровницькієвреї підкупили рослинними барвниками дляльону, щоб ті розповіли їм про смерть Коєна, говорятьнаступне.ФТого року паша зі своїм військом ішов на північ, а хмаринад ними весь час летіли на південь, наче забираючи зісобою їхню пам’ять. Вже навіть це було недобрим знаком.Вони пильнували своїх гончаків, що мчали крізьзапахи босняцьких лісів, як крізь пори року, і зупинилисьна нічліг у Шабацькому заїзді саме в ніч затемненнямісяця. Якраз тоді на Саві один жеребець паші переламавсобі ноги, і паша наказав покликати наглядача кінськихгробниць. Коен, проте, спав так міцно, що не чувнаказу, і паша вдарив його батогом межи очі, тягнучи батогатак довго, як відро з криниці, й Коенові від того ударутріс обруч на руці. Коен відразу ж підхопився й побігвиконувати свою роботу. Після цієї події слід Коєна тимчасовогубиться, бо з табору паші він переходить у Бел249

град, який знаходився тоді під владою австрійськихвійськ. Відомо, що в Белграді він часто бував у величезномудвоповерховому домі турецьких сефардів, наповненомупротягами, які звивались по коридорах, — єврейськийдім «абхехам» з більш як сотнею кімнат, з п’ятдесятьмакухнями і тридцятьма пивницями. На міськихвулицях і на узбережжях він дивися на платні дитячі бої,в яких діти бились один з одним до крові, як півні, а глядачізакладалися, хто виграє. Він оселився в старому заїжджомудворі, в одній з 47 кімнат, що належали місцевимнімецьким євреям ашкеназі, і там знайшов книгу протлумачення снів, написану іспано-єврейською «ладиною».Вечорами він дивився, як дзвони церков над Белградомначе рала орють хмари.— Коли вони дійдуть до краю неба, — записав він, — тодіповернуться і через нові хмари вирушать назад.Коли загін Шабляк-паші вийшов до Дунаю — одної з чотирьохрайських річок, тої, що символізує алегоричнийшар Біблії, — Коен знову приєднався до нього. Саме тодістався випадок, який приніс Коєну велику прихильністьпаші. Паша взяв зі собою в похід одного грека, високоїціни майстра з лиття зброї та гармат, котрий зі всіма своїмиформами та іншим ливарним приладдям відставав відзагону на день ходу. Щойно почалися перші сутички зісербами й австріяками, як паша розпорядився відлити вДжердапі гармату, чиї ядра летіли б на відстань трьохтисяч ліктів і важили по два єгипетські кантари кожне.Бо від гармат — казав паша — помруть курчата в яйцях іпоскидають лисиці, а мед згіркне у вуликах. За грекомвирішили відправити Коєна. Проте якраз був сабат, іКоен, замість вирушити в дорогу, ліг спати...Зранку він осідлав одного верблюда, нащадка двогорбогосамця і одногорбої самиці, який провів літо обмаза250

ний дьогтем і тепер був готовий до подорожі. Він узявзі собою ще й коня-огиря, з тих, що їх пускають розганятикров кобилам, перш ніж парують їх із жеребцями.Міняючи верблюда на коня, Коен проїхав за деньдводенний шлях і виконав свою роботу. Коли здивованийпаша запитав у нього, хто й коли вчив йогоїздити верхи, Коен відповів, що вчився уві сні. Такавідповідь дуже сподобалася паші, і він подарував Коеновісережку, яку силять в носа. Коли гармату відлили,почався наступ на австрійські позиції. Шабляк віддавнаказ своїм військам, і всі рушили на сербськіпозиції, а серед інших і Коен, що замість шаблі носивякусь торбу, хоча в ній, як всі знали, не було нічогопутнього — тільки старі дрібно списані аркуші в білихряднинах.— Під небом, в’язким, наче каша, — розповідає очевидець,— ми влетіли до окопу, де залишилося тільки троєчоловіків — бо всі інші вже давно втекли. Двоє грали вкості, не звертаючи на нас жодної уваги, а поруч, передшатром, наче непритомний, спав якийсь заможно вбранийвершник, і накинулись на нас лише його пси. Заякусь мить ми порубали одного з гравців і прокололисписом сплячого вершника. Зі списом у грудях вінпідвівся, опершись на лікоть, і подивився на Коєна, атой від цього погляду впав, наче скошений кулею, ірозсипалися навсібіч папери з його торби. Паша запитав,чи це Коєна вбили, і тоді другий гравець промовивпо-арабськи:— Якщо його звати Коен, то це не куля, а тільки сонзвалив його з ніг...Це виявилося правдою, і ті дивні слова продовжили гравцюжиття на один день. Бо слова людські — як голод:щоразу мають іншу силу...251

фКінець повідомлення про Самуеля Коєна, єврея з дубровницькогогетто, — це розповідь про його останнійсон, тяжку й глибоку летаргію, в яку він впав, як увідкрите море, без відступу й повернення назад. Останнєповідомлення про Самуеля Коєна подав требинськомуШабляк-паші той гравець, якому зберегли життяпід час бою. Те, що він оповів паші, назавжди залишитьсязашитим у шовк шатра на березі Дунаю, ітільки уривки тої розмови дійшли до нас крізь зеленутканину, яка не пропускає дощу. Гравець звався ЮсуфМасуді0, і він був читачем снів. У чужих снах він мігпіймати навіть зайця, не те що людину, і служив утого вершника, котрого розбудили ударом списа. Тойвершник був знаною й багатою особою, звався АврамБранкович* і самі лиш його гончаки вартували корабляз порохом. Масуді говорив про нього справді неймовірніречі. Він переконував Шабляк-пашу в тому,що Коен у своєму тяжкому сні бачить саме того АврамаБранковича.— Кажеш, що ти читач снів? — запитав на це паша. — Чиможеш тоді прочитати і цей сон Коєна?— Звичайно, можу. Я вже зараз бачу, що йому сниться:оскільки Бранкович умирає, йому сниться смерть Бранковича.Від цих слів паша наче ожив.— Це значить, — швидко зміркував він, — що Коен заразможе пройти через те, через що не пройде жоден смертний:він може бачити Бранковича, який умирає, можепройти крізь його смерть і залишитися живим?— Так, — згодився Масуді. — Але він не може прокинутисяі розповісти нам. що він бачив у тому сні.— Зате ти можеш бачити, яка смерть йому сниться...252

—Можу, і зранку розповім вам, як помирає людина і щовона в цей час відчуває...Ані Шабляк-паша, ані ми ніколи не дізнаємося, чи говоривце гравець лише для того, щоб на один день продовжитисвоє життя, чи й справді він міг бачити Коенівсон і знайти в ньому смерть Бранковича. Паша такивирішив, що справа варта спроби: сказавши, що кожензавтрашній день має ціну ще ненабитої підкови, а вчорашній— вже стесаної, він залишив Масуді живим доранку.Тої ночі Коен спав востаннє; його величезний ніс, начеякийсь птах, стирчав поверх усмішки сплячого, а усмішката нагадувала недоїдки якогось давнього частування.Масуді до ранку не відходив від сплячого, а колипочало світати, анатолієць так змінився на виду, наче впобачених ним снах його били батогом. А побачив віну них наступне.Бранкович ніби й не вмирав від рани, нанесеної списом.Він навіть не відчував тої рани. Відчував значно більшевід однієї рани, і число тих ран збільшувалось із величезноюшвидкістю. Він відчував, що стоїть зверху наякомусь високому стовпі й рахує. Була весна, і віяв вітер,який заплітав вербам коси, тому всі верби від Моришадо Тиси і Дунаю стояли закосичені. Щось схожедо стріл впивалося в його тіло, лише все відбувалосянавпаки, у зворотньому порядку: кожну стрілу він відчувавспершу як рану, потім стріла входила в тіло, атоді біль минав, чувся посвист повітря і нарешті починаладзвеніти тятива, з якої була випущена стріла. Отак,вмираючи, він рахував стріли від першої до сімнадцятої,а тоді впав зі стовпа і перестав рахувати. Падаючи,він вдарився об щось тверде, непорушне й велике. Алето була не земля. То була смерть. Від удару всі його253

рани розлетілися в різні сторони, так що одна не моглавідчути іншої, і лиш тоді він упав на землю — вже мертвий.А потім у тій-таки смерті він помер вдруге, хоча здавалося,що в ній уже немає місця навіть для найменшогоболю. Поміж ударів стріл він помирав одночасно щераз, але зовсім по-іншому, помирав незрілою хлоп’ячоюсмертю і боявся лише, що не зможе достатньошвидко закінчити той величезний труд (бо смерть — тотяжкий труд) і одночасно з падінням зі стовпа прийтидо кінця й тієї другої смерті. Тому він напружувався іпоспішав. У своєму застиглому поспіху він лежав намальованій хатній печі, змурованій у вигляді маленької,ніби дитячої, церковці з позолоченими банями.Пекучі й крижані болі розпирали його тіло і, вивільняючисьіз нього, швидко змінювали роки. Морок розповзався,наче волога, кожна кімната у домі чорніла посвоєму,і тільки вікна ще мерехтіли останнім деннимсвітлом, ледь блідішим від мороку в кімнаті. Хтось зісвічкою заворушився у невидимих сінях і, ніби сторінкиз книги, почав швидко стуляти перед собою безконечнічорні одвірки, відсуваючи світло все далі, а тодінарешті ввійшов досередини. В цей час щось потекло знього, і разом з сечею він випустив минуле, залишившисьпорожнім. А потім, ніби водяна повінь, ніч надворіпіднялась із землі у небо, і йому вмить опало всеволосся, наче хутряна шапка з уже мертвої голови.І тоді в сні Коєна з’явилася ще й третя смерть Бранковича.Була вона ледь примітною і чимось затуленою, щомогло б бути довго накопичуваним часом. Здавалося,що сотні років стоять між двома першими смертямиБранковича і цією третьою, яку ледве можна було розгледітиз місця, на якому перебував Масуді. Спершу254

Масуді вирішив, що Бранкович помирає смертю свогопасинка Петкутина, та оскільки він знав, як померПеткутин, то швидко зрозумів, що то не його смерть.Та третя смерть була швидка й коротка. Бранкович лежаву якійсь дивній постелі, а незнайомий чоловік ухопивподушку і почав його нею душити. У цей час Бранковичдумав про одну-єдину річ: про те, що требадотягнутися до яйця на столику біля ліжка і розбитийого. Бранкович не знав, для чого саме це потрібно,але доки його душили подушкою, він пам’ятав, що це —єдина важлива річ. В той же час він почав розуміти, щолюдина відкрила своє учора й завтра з великим запізненням,через мільйони років після свого створення, —спершу завтра, а потім учора. Вона відкрила їх одноїдавньої ночі, коли в темряві згасав сьогоднішній день,затиснутий, майже розчавлений між минулим і майбутнім,які тої ночі так набухли, що ледве між собою нез’єдналися. Зараз було так само. Сьогоднішнє згасало,затиснуте між двома вічностями — минулим і майбутнім,і Бранкович помер утретє, в ту хвилину, коли минулеі майбутнє зіткнулися в ньому і роздушили його —саме тоді, як він ухопив зі столика і роздушив яйце...А тоді сон Коєна став порожнім, як висхле русло річки.Прийшов час прокидатися, але тепер не було нікого,хто снив би Коенову яву, як це колись робив Бранкович.Тому з Коеном повинно було статись те, що йсталося. Масуді побачив, як у сні Коєна, що поступовопереходив у передсмертний хрип, з усіх речей, що йогооточували, мов капелюхи, позлітали імена, і світ зробивсянезаймано чистим, як в перший день існування.Самі лиш перші десять чисел і ті букви азбуки, що означаютьдієслова, сяяли над усіма речами навколо Коєна,як золоті сльози. І тоді він пізнав, що числа десятьох255

заповідей — то теж дієслова і що забуваються вониостанніми, коли забувається якась мова, зберігаючисьяк відлуння й тоді, коли самі заповіді вже зникли зпам’яті.На цьому місці Коен прокинувся у свою смерть, і передМасуді зникла стежка, бо на все, що він бачив, опустиласязавіса, на якій водою з ріки Ябок було написано:«Бо сни ваші — то дні у ночах».Головна література: Анонім, Lexicon Cosri, ContinensColloquium seu disputationem de religione, Regiemonti Borussiaeexcudebat typographus loannes Daubmannus, Anno 1691 passim;про предків Коєна див.: М. Пантиії, «Син ejepenwc jedne матере»... Анапи Хисторщског института Гугославенске акаде-Muje знаности и ум/етности у Дубровнику, 1953, II, ст. 209—216.LIBER COSRI — назва латинського перекладу книги прохозарів Юди Халеві'5', що побачив світ у 1660 році. Авторперекладу Джон Буксторф (John Buxtorf, 1599—1664)паралельно зі своїм латинським перекладом подав і гебрейськуверсію книги. Буксторф був сином батька зтим самим іменем і прізвищем і рано навчився біблійної,рабинської та середньовічної гебрейської мови. Вінтакож перекладав латиною Маймоніда (Базель, 1629 рік)і брав участь у знаменитій довгій полеміці з ЛуїсомКапелою стосовно біблійної діакритики і позначеньголосних звуків. Переклад книги Халеві він видав уБазелі в 1660 році, доповнивши його своєю передмовою,з якої видно, що під час роботи він користувавсявенеційським виданням, перекладеним гебрейською ІбнТібоном0. Погоджуючись із Халеві, він вважав, що голоснізвуки є душею слова, і тому на кожен з 22 приголоснихприпадає по три голосних звуки. Читання, засвоєю суттю, є поцілянням одним каменем в інший,256

якщо за камені взятиприголосні, а за їхнюшвидкість — голосні.За його теорією, у Ноївковчег під час потопуувійшло також і сім чиселу подобі голубів, боголуб вміє рахувати досеми. Лише числа тімали ознаки голосних, ане приголосних звуків.Хоча «Хозарське листування»відоме одразу після1577 року, широкі масиотримали доступ до праціХалеві тільки післявиходу Буксторфовоговидання у 1660 році, боу своєму додатку він помістивще й листа ХіздаяІбн Шапрута і від-Титульна сторінка книги Халевіпро хозарів (Базельське виданняXVII століття)повідь на нього хозарського короля Йосифа.ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ (XVII століття)— дубровницька аристократка з роду Геталдичів-Крухорадичів, видана заміж за дворянина з роду Luccari.У своєму покої вона тримала клітку з пташкою сойкою,чия присутність у домі оберігає від хвороб, а настіні — грецького годинника, який на свята виконувавтропарі й кондаки. Вона говорила, що відкривання кожнихнових дверей у житті — щоразу така ж невідомість,як ворожіння на картах, а про свого заможногочоловіка — що вечеряє він тишею й водою. Була знана9 Хозарський словник257

своєю легковажною поведінкою і небувалою вродою, авід нападів боронилася сміхом, говорячи, що плоть ідух не ходять одним шляхом, та ще мала на кожнійруці по два великих пальці. Завжди, навіть під час обіду,вона носила рукавички, любила червоні, сині й жовтістрави і вбирала сукні тих барв. Вона мала двох дітей:дочку та сина. Однієї ночі семирічна дочка побачилачерез вікно, яке з’єднувало її покій з материним, якмати народжує. В присутності своєї пташки в клітцідобродійка Євфросинія народила маленького бородатогодідка зі шпорами на босих ногах. З’явившись насвіт, він вигукнув: «Голодний грек і на небо вилізе!», апотім перегриз власну пуповину й відразу ж кудисьпобіг, ухопивши замість одягу чийогось капелюха і гукнувшина порозі сестру по імені. З того часу дівчинкаоніміла, стала сама не своя, і її забрали геть з очей,відправивши в Конавлє. Говорили, що з добродійкоюЄвфросинією все це діялось через те, що вона сіла нахліб і підтримувала таємний зв’язок з одним євреєм іздубровницького гето на ім’я Самуель Коен*. На докориза легковажну поведінку добродійка Євфросинія зпрезирством відповідала, що не збирається питатися чужогорозуму.— Істину рече, же сотня паничиків сладкия, кріпкия, вченнята достойния, коїмо вік вікувать, мні би-м усладоюстала! Но, у Рагузі й за сто літ дзбана не наповниш, всечасу мало. А сто літ ждать — хто має?На всі інші звинувачення вона не відповідала нічого. Розказують,що за дівочих літ вона була Марою, після заміжжязробилася відьмою, а по смерті на три роки станеупиркою, але в це останнє вірили не всі, бовважалося, що найчастіше робляться упирями турки,рідше — греки і зовсім ніколи — євреї. А про добродій258

ку Євфросинію пошепки говорили, що вона таємносповідує Мойсееву віру.Та ідо б там не казали люди, а коли Самуеля Коєна вигнализ Дубровника, добродійка Євфросинія не залишиласьбайдужою; говорили, що вона помре з туги. І відтодіпо ночах, мов камінь, вона клала собі на серце свійвласний кулак, з обидвох сторін якого випинало по великомупальцю. Та, замість того щоб померти, одногоранку вона зникла з Дубровника; опісля її бачили вКонавлє, тоді — на Данчах, де пополудні вона сиділана могилі й розчісувала коси, а ще пізніше — на півночіпо дорозі до Белграду і далі вниз до Дунаю, де вонашукала свого коханця. Довідавшись, що Коен померпід Кладово, вона більше не вернулася додому. Обстриглася,закопала свої коси, і ніхто не знає, що з неюпотім сталося. Вважають, що її смерть оспівана в однійнародній пісні, довгій і тужливій, записаній у Которі в1721 році і збереженій до сьогодні тільки в італійськомуперекладі під назвою «Дівчина-латинянка і волоськийвоєвода Дракула». Переклад той зберігся погано, алевідомо, що поруч з героїнею пісні, в якій вгадуєтьсяобраз добродійки Євфросинії, у воєводі Дракулі слідбачити особу на ім’я Влад Малеску, який і справді живу Трансільванії на межі XVII і XVIII століть. У найкоротшихсловах пісня повідомляє про наступне:В ту пору, коли білий очерет пускає свої пагони, однавродлива і печальна жінка зійшла до Дунаю, шукаючисвого милого, загубленого на війні. Коли ж дізналася,що милий загинув, вона пішла до воєводи Дракули, якиймає всевидющі очі і краще од всіх інших виліковує відтуги. Під його волоссям виднівся зовсім чорний череп,на обличчі лежала мовчазна зморшка, а між ногамивисів могутній прутень, до якого у свята він прив ’язу-9*259

вав зяблика на довгій шовковій нитці, і той ніс його,летючи перед воєводиними очима. За поясом він мавневелику морську мушлю, якою спритно міг обдертиживу людину, а потім знову вбрати її в ту саму шкіру,тримаючи за чуприну. Він варив .напої для солодкихсмертей, і на його дворі завжди було повно упирів, котрігасили свічки, благаючи в Дракули нової смерті. Босмерть була для них єдиним доторком до життя. Клямкина дверях його покоїв рухалися самі собою, а в подвірЧ стирчав у небо вузький вертлявий смерч, якийбезупинно крутився навколо себе і перемелював усе, чогосягав. Він кружляв тут уже сім тисяч років, і в йогоосерді — чи то в оці — протягом усіх цих семи тисячроків було світло, як у сонячний полудень, і кисло місячнесяйво. Коли молода жінка увійшла, слуги воєводиДракули сиділи в затінку того вихора й кружляли чаркутаким чином: один дудлив напій з барила, а інший уцей час виводив голосом якісь протяжні звуки, схожіна пісню, і так перший пив, аж доки другий не спинявся,щоб набрати в груди повітря. А тоді мінялися ролями.У той спосіб вони проспівали на честь гості спершугласи вечірні, потім пісню на польські гласи інарешті пісню, яку співають «головою до голови», приблизнонаступного змісту:«Щороку навесні, щойно птахи беруться рахувати рибу вДунаї, на усті ріки в море проростає білий очерет. (Вінросте лише три дні, в час, коли перемішуються міжсобою солоні й прісні води, і насіння його прудкіше відбудь-якого іншого насіння; воно проростає швидше, ніжповзе черепаха, і біжить угору, обганяючи мурахів, якіметушаться на його стеблі. В сухому місці насіння білогоочерету може лежати спокійно хоча б і двістіроків, та щойно воно падає в вологий грунт, як за не-260

повну годину паросток пробивається на поверхню, затри—чотири години сягає висоти одного метра, а потімширшає, і під вечір його вже не охопиш пальцями.До ранку він стає товстий, як людське тіло, і високий,як хата; рибалки прив Уязують до його стебел своїсіті, і, виростаючи, він витягує їх сам з води. Птахизнають, що білий очерет проростає навіть в утробі, ідобре стережуться, щоб не ковтнути його зерна чипаростка. Та все ж рибалки і пастухи помічають часомпташку, яка розпадається в леті, і знають, що тапташка в хвилину безумства чи якоїсь пташиної туги,що так схожа на людську брехню, надзьобалась зернятбілого очерету і вони розірвали її у повітрі). При коренібілого очерету завжди видно сліди, як від зубів, і пастухикажуть, що білий очерет проростає зовсім не зземлі, а з рота якогось водяного демона, котрий свищеі говорить крізь стебло, заманюючи до свого насінняптахів чи інших жертв. Через це з білого очерету нероблять флоярок, бо не добре грати в чужу флоярку.Інші рибалки розповідають, що птахи-самці часом замістьсвого сімені запліднюють самиць сіменем білогоочерету; так і відновлюється на землі яйце смерті...»Коли пісня закінчилась, дівчина пустила своїх хортів долисиць, а сама увійшла до вежі воєводи Дракули і далайому гаман золота, щоб він прогнав її тугу. Він обійнявїї, повів до свого ложа і відпустив лише тоді, колихорти вернулися від лисиць. Був ранок, коли вони розпрощалися,а ввечері біля Дунаю пастухи знайшли виючиххортів, і біля них — молоду вродливу жінку, роздерту,наче пташку, запліднену зерням білого очерету.Тільки її шовкові сукні все ще обвивалися навкруг величезноїстеблини, яка вже пустила корені й шуміла крізьїї коси. Дівчина привела на світ бистру дочку — свою261

смерть. Її врода у тій смерті розділилася на сироваткуі кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які трималикорінь очерету...МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР0 (V III-IX століття) - найкращийпоміж читачів і ловців снів*. За переказами, вінуклав чоловічу половину хозарської енциклопедії, в тойчас як жіночу її половину зібрала царівна Атеху. Своючастину енциклопедії, чи то хозарського словника, аль-Сафер не хотів писати для сучасників і нащадків: вінуклав його древньою хозарською мовою V століття, якоїжоден із його сучасників вже не розумів. Він писав словникавиключно задля предків — тих, які колись бачиливві снах свою частину тіла Адама Кадмона, ту частину,яка вже ніколи нікому не присниться. Коханкоюаль-Сафера була хозарська царівна Атех, і одна легендаоповідає про те, як він умивав їй перса своєю бородою,вмоченою у вино. Аль-Сафер закінчив свої дні в ув’язненні,причиною якого, як подають джерела, стало непорозумінняміж царівною Атех і хозарським каганом.Непорозуміння виникло через один лист царівни, якийніколи і нікому не був відісланий, проте якимось чиномвсе ж потрапив до каганових рук. Оскільки листстосувався аль-Сафера, він викликав каганові ревнощій гнів. У листі писала:Я посадила рожі в твої чоботи, у твоєму капелюсі ростемоя левкоя. Доки чекаю на тебе у своїй єдиній вічнійночі, крізь мене віють дні, мов клапті дертого листа.Я збираю їх буква до букви, і по складах читаю словатвоєї любові. Та мало можу прочитати, бо іноді знаходжучужий рукопис, і між твоїх листів зринаютьуривки якогось іншого листа, входить у мою ніч якийсьчужий день і чуже слово. Я жду, коли ти прийдеш, і262

листи з днями стануть не потрібними. І питаю: чиписатиме мені й тоді той другий, чи й далі буде ніч ?Згідно з іншими джерелами (Даубманус* пов’язує їх з рукописомз каїрської синагоги), цей лист — чи то вірш —отримав зовсім не каган, а сам аль-Сафер, і йшлося вньому про аль-Сафера та Адама Кадмона. Як би там небуло, лист викликав ревнощі або ж політичну заздрістьхозарського кагана, оскільки ловці снів були сильноюопозиційною партією царівни Атех, що протистояликаганові. Аль-Сафер був покараний і ув’язнений в залізнійклітці, підвішеній на дереві. Царівна Атех щорокуслала йому крізь свої сни ключа від своєї спочивальні,а його муки могла полегшити лиш тим, що підкуповуваладемонів, і ті накоротко замінювали аль-Сафера вклітці кимось із людей. Через це життя аль-Сафера складалосяпевною частиною з життів інших людей, котріпо черзі позичали йому свій тиждень або два. Рештучасу коханці обмінювалися звістками своїм особливимспособом: він вигризав зубами кілька слів на панциряхчерепах і раків, яких ловив у річці під кліткою, а тодівипускав їх назад у воду, а вона тим самим способомвідповідала йому, пускаючи свої любовні послання,написані на інших черепахах, у ріку, що впадала в морепід кліткою. Коли шайтан забрав у царівни Атех пам’ятьпро хозарську мову і примусив її ту мову забути,вона перестала писати, проте аль-Сафер і далі випускаву воду свої послання, намагаючись нагадати їй своєім’я і слова з її віршів.Декілька сотень років після тих подій на узбережжі Каспійськогоморя спіймали двох черепах, панцирі якихбули списані посланнями. Посланнями якогось чоловікаі якоїсь жінки, що кохали одне одного. Черепахиусе ще повзали разом, і на їхніх спинах можна було263

прочитати послання закоханих. Чоловіче послання говорило:Ти — як та дівчина, що ніколи не вставала рано, а коливіддалася в сусіднє село і перший раз піднялась на світанку,побачила на полях паморозь і сказала свекрусі:у нашому селі цього нема! Отак, як вона, і ти думаєш,що на світі немає любові, бо ти ніколи не прокидаласятак рано, щоб її зустріти, вона ж щоранку була тут всвій час...Жіноче послання було коротшим і уміщалося в кількохсловах:Мій дім — то тиша, мій харч — мовчання. Сиджу в своємуімені, наче весляр в човні. Не можу спати — тактебе ненавиджу.Мокадаса був похоронений в могилі, що має форму кози.САНГАРІІСАК (VIII століття) — рабин, гебрейський представнику хозарській полеміці*. Лише починаючи з XIIIстоліття про нього стали згадувати як про знавця Кабалита як про особу, що перевела хозарів7 у юдаїзм. Вінбув переконаний у винятковості гебрейської мови, протеволодів і багатьма іншими. За твердженням Сангарі,відмінність між мовами полягає в наступному. Всі мови,окрім божої, є мовами страждань і словниками болю.«Я помітив, — говорив він, — що крізь якусь щілину вчасі — а може, в мені — витікають страждання, бо інакшебуло б їх дотепер вже значно більше. Те ж саме відбуваєтьсяі з мовами». Р. Ґедаліах (бл. 1587 р.) утвердив, щовідповіді Ісака Сангарі на хозарському дворі звучалихозарською мовою. Згідно з дослідженнями Халеві*,Сангарі опирався на вчення рабина Наума Писаря, котрийописав, як мудреці учились від пророків. «Чув я сеод рабина Майяша, — пише учитель Сангарі, рабин264

Наум, а Сангарі в свою чергу переказує це каганові,щоб потім усе разом ввійшло до книги Халеві, — чув яод рабина Майяша, який навчався у достойників, а тівзяли се од пророків як заповідь, дану Мойсееві наСинайській горі. Вони остерігалися передавати наступнимпоколінням вчення самітників, що видно з наступнихпорад, які один старець на смертному ложі дає своємусинові:— Синку мій, підпорядковуй у майбутньому свою мудрість,якої навчив тебе я, мудрості чотирьох приставленихдо тебе мужів.—Чому ж тоді, — запитав син, — ти сам ніколи це підпорядковувавїхній мудрості свою?— Тому, — відказав старець, — що сам я свою мудрістьперейняв від багатьох, які, у свою чергу, навчились їїтеж від багатьох. Так я здобув свій власний досвід, авони й далі дотримувалися свого. Натомість ти навчавсявід одної-єдиної особи — від мене. Тож краще тобізабути науку однієї особи і прийняти її від більшогочисла людей...»Про Сангарі говорять, що він перешкодив прибуттюарабського учасника полеміки до хозарського двору,подбавши про те, щоб полеміка відбулась у час несприятливогодля арабського посланця розташування небеснихсвітил, коли вся його віра могла уміститися в кухліз водою. Зрештою, на ту полеміку Сангарі й самледве зумів прибути вчасно. Даубманус® наводить проце наступну розповідь:І сак Сангарі вирушив у хозарську столицю кораблем. Алена корабель напали сарацини і почали вбивати на ньомувсе, що було живого. Євреї повистрибували в воду упошуках рятунку, але пірати потопили їх веслами. Одинтільки Ісак Сангарі спокійно залишався сидіти на па265

лубі. Це здивувало сарацинів, і вони запитали в нього,чому він не стрибає, як усі інші, в море.— Не вмію плавати, — збрехав Сангарі, і це врятувалойому життя. Замість того, щоб порубати його, піративикинули Сангарі в воду і відпливли.— Серце в душі — як король на війні, — підсумував Сангарі.— Але людина й на війні часом повинна бути, як серце вдуші.Прибувши після цього на хозарський двір, Сангарі підчас полеміки з християнським та ісламським представникамирозтлумачив хозарському каганові його сон ісвоїми поясненнями схилив того до переходу разом ізусім народом в єврейську віру — ту, яка чекає від майбутньогобільшого, ніж від минулого. Слова, які промовивуві сні до кагана ангел «Богові любі твої наміри,але не діла твої», він розтлумачив, порівнявши їх ізпритчею про Адамового сина Сета.«Існує величезна різниця, — промовляв Ісак Сангарі докагана, — між Адамом, якого сотворив Єгова, і йогосином Сетом, якого сотворив Адам. Виходячи з цього,Сет і всі люди за ним — то божий намір, але людськеділо. Тому слід відчувати різницю між намірами й ділами.Наміри людські завжди були і залишаться чистим,божественним началом; вони — глагол або логос, якийпередує дії, виступаючи концептом тої дії, а діло є земним,носій імені — Сет. Недоліки й досконалості ховаютьсяу ньому одні за другими, як дерев’яні ляльки-«матрьошки», що входять одна в одну. І тільки скидаючиодну ляльку з іншої, через більше до меншого, можнапізнати людину. Тому не думай, — закінчив свою промовуСангарі, — що ангел уві сні докоряв тобі тимисловами — навпаки, немає більшої помилки, ніж так266

думати. Очевидно, він лише хотів нагадати тобі, якою єсправжня твоя природа...»ТІБОН, ЄГУДА ІБН (XII століття) — автор перекладу зарабської мови на гебрейську Книги про хозарів ЮдиХалеві*, здійсненого в 1167 році. Всі невідповідностіперекладу пояснюються двома наступними причинами.По-перше, кожне наступне видання було кастрованеруками християнської інквізиції. По-друге, всезалежало не тільки від Тібона, але й від обставин.Переклад виходив точним, коли Ібн Тібон, перекладаючи,був закоханий у свою наречену, добрим — коли вінбув лютий, тягучим — коли завивали вітри, глибокимвзимку, прокоментованим і переспіваним, коли падалидощі, а неправильним — коли він був щасливий.Закінчуючи розділ, Тібон робив так, як чинили ще древніалександрійські перекладачі Біблії: він просив, щоб хтосьчитав йому вголос той переклад, відходячи з текстом уруках все далі від нього, а сам стояв і слухав. Зі збільшеннямвідстані текст губив свої частини у вітрі і закутами будинків, розпорошувався, продираючись міжкущів та дерев, загороджений стінами та брамами, позбувавсяіменників і голосних звуків, заламувався насходах і, нарешті, розпочавши свій шлях чоловічим голосом,закінчував його жіночим, долинаючи з відстаніодними лиш дієсловами й числами. А тоді читець повертавназад, і все починало відбуватися у зворотномупорядку. Так Тібон поправляв свій переклад, опираючисьна враження, отримані під час того читання в русі.XAJIEBI ЄГУДА (по-арабськи: Абу-ль-Хасан аль-Лаві,Халеві Молодший) (1075—1141) — головний гебрейськийхроніст хозарської полеміки7, один із трьох най-267

більших гебрейських поетів Іспанії. Народився Єгуда впівденній Кастілії, у містечку Тудела, і за волею батька,Самуїла Халеві, здобув блискучу освіту в мавританськійІспанії. «Є тільки одна мудрість, — записав Халевіпізніше.— Мудрість, розширена крізь сфери всесвіту,не більша від мудрості в найдрібніших тваринах. Відмінністьлише та, що першу, створену з чистої матерії,вічної і тому вищої, може знищити хіба її Творець, втой час як тварини зроблені з матерії податливої, чутливоїдо різних змін, тому й мудрість їхня змінна —в залежності від спеки, холоду чи ще чогось, що маєвплив на їхню природу». В талмудській школі ІсакаАльфасі в Лусені Халеві вивчав медицину, знав кастільськута арабську мови. В арабському викладі вінучив філософію, в якій відчувалися впливи древніх греківі про яку він записав: «У ній — самі лиш кольори, інема жодного плоду — даючи поживу для розуму, вонане дає нічого для почуттів». Так виникло переконанняХалеві у тому, що жоден філософ ніколи не стає пророком.Медик за освітою, Халеві надавав великого значеннялітературі та гебрейським магічним повір’ям,провівши усе своє життя в різних місцевостях Іспанії втоваристві поетів, рабинів та вчених того часу. Він вважав,що жіночі органи — то вивернуті чоловічі, про щоговориться і в Книзі, хоча й іншими словами: «Чоловікє Алеф, Мем, Шин; жінка є Алеф, Шин, Мем. Колесокрутиться вперед і назад — немає кращого вгорі, якрадість, немає гіршого внизу, як неправда...» ЗнавецьТалмуду, Халеві дослідив закони алітерації Божого Іменій запропонував модерній біблійній екзегезі таблицівиникнення літер Й та Е. Йому належить вислів «Голосніє душею в тілі приголосних». Він стверджував,що час містить у собі вузли — «серця років», які своїм268

биттям відстукують ритм часу, простору й людськихстворінь, а через це вузлам таким відповідають певнівузлові події — діяння в плині часу. Він був переконаний,що відмінності між речами витікають із їхньої сутності:«Хтось міг би запитати: чому Він сотворив менене ангелом? З таким же правом і черв може запитати:чому ти сотворив мене не людиною?» З тринадцятироків Халеві знав, що минуле стоїть на кормі, а майбутнєна носі, що корабель швидший від ріки, а серце відкорабля, але пливуть вони в різні сторони. Збереглосябіля тисячі поезій, автором яких вважають Халеві, і кількайого листів до друзів, котрі сповіщали його пронаступне: хто візьме окраєць до рота, той не зможе назватисвого імені, хто ж назве своє ім’я, тому згіркнеокраєць у роті. Покинувши Кастілію, Халеві оселився вКордові, яка належала тоді арабам і в якій уже багатостоліть не згасало зацікавлення хозарами. Тут він працюєлікарем і створює ряд своїх ранніх віршів. Написанівони по-арабськи, і в їхньому акростиху відчитуєтьсяім’я автора. «Я — море з його буремними валами», —писав він сам про себе. «Диван» його поезій був знайденийв Тунісі, в рукописі, доповненому пізнішими джерелами.В XVIII столітті його перекладали на німецькуГердер і Мендельсон. У 1141 році Халеві написав свійзнаменитий прозовий твір про хозарів (Kitab al Khazari).На перших сторінках тієї книги описана полеміка, щовідбулася на дворі хозарського кагана7 і учасники якої —ісламський доктор, християнський філософ та єврейськийрабин — займалися тлумаченням одного сну. В наступнихрозділах учасників бесіди залишається лишедвоє — рабин і хозарський каган, що знайшло відображенняі в підзаголовку твору, який називається Книгааргументів і доказів на захист єврейської віри. Доки Халеві269

писав цю книгу, він вирішив зробити те ж саме, що йголовний її герой, і вирушив з Іспанії на схід, щоб побачитиЄрусалим. «Серце моє рветься на схід, — написаввін тоді, — а я прикутий до крайнього заходу...Окрасо земна, утіхо світу, о, як вабить мене щось дотебе ... хоча й нема вже більше царства твого, хоча намісці твого гойного бальзаму вже падають дощами однілиш скорпіони й змії». Він ішов через Гренаду, Александрію,Тир і Дамаск, і легенди кажуть, що його шляхбув розписаний слідами змій на піску. Під час подорожівін написав свої найбільш зрілі поезії, серед них ізнамениту Сіоніду, яку читають у синагогах на день святогоАба. Помер він за два кроки від мети, біля священнихберегів своєї прабатьківщини. За деякими свідченнями,його розтоптали сарацинські коні саме в тухвилину, коли він побачив перед собою Єрусалим. Проборотьбу християнства й ісламу він писав: «Нема притулку,де знайшли б ми спокій, ані на Сході, ані наЗаході... Чи переможе Ізмаїл, а чи здобудуть перевагуЕдомеї (християни) — мені належить одне: страждання».Існує повір’я, що на могилі Халеві був викарбуванийнапис: «Куди одійшли ви — віро, шляхетносте,скромносте й мудросте? Ми лежимо під сею плитою; ів гробі ми невіддільні від Єгуди». Так і на Халеві підтвердилосьприслів’я: «Усі шляхи ведуть до Палестини,і жоден не виводить з неї».Свій знаменитий прозовий твір про хозарів Халеві писавпо-арабськи, і в єврейському перекладі він побачивсвіт лише в 1506 році. Як арабський оригінальнийтекст, так і гебрейські переклади Ібн Тібона (1167) таЄгуди бен Ісака Кардинала витримали неодноразовіперевидання. Гебрейський переклад, що вийшов уВенеції в 1574 і 1594 роках (особливо друге з тих двох270

видань), відчутно постраждав від рук цензури, та все жзавдяки вміщеним у книзі коментарям Юди Мускатавидання те має особливу цінність. В XVII століттікнигу Халеві про хозарів переклав латиною Джон Буксторф*.Завдяки тому латинському перекладові з цензурованоюверсією книги Халеві про хозарів познайомилосяшироке коло європейських читачів. У томувиданні його праці аргументи гебрейського учасникахозарської полеміки Ісака Сангарі* протиставлені доказаманонімних ісламського та християнського учасниківполеміки. Втім, у передмові до видання, підданогосуворій цензурі, стоять слова Халеві: «Оскількимене часто питають, які аргументи й відповіді я міг бизапропонувати тим філософам, що різняться від насмислями, чи людям інших віросповідань (крім християн),як же й єретикам, котрі живуть між нами івідступають від загальноприйнятого єврейського закону,я згадав те, що чув про докази і твердження відомоговченого, який полемізував з хозарським королем,тим самим, що чотири сотні років тому прийнявюдаїзм». Очевидно, та вказівка в дужках — «крім християн»— була дописана пізніше за розпорядженнямцензури, бо у своїй книзі, всупереч ній, Халеві однаковоговорив і про християнську віру. Таким чином,він говорив про три релігії — християнство, іслам таюдаїзм, зображаючи їх у символі дерева. На тому дереві— писав він — гілки із листям і цвітом означаютьхристиянство та іслам, натомість корінь є втіленнямюдаїзму. Окрім того, хоча фактом і залишається, щоім’я християнського учасника полеміки не дійшло донас, — ми знаємо, проте, його титул — філософ. Цезвання «філософ», як іменують християнського учасникагебрейські та християнські (грецькі) джерела,271

насправді означає візантійський університетський титул,і не слід розуміти його в звичайному значеннітого слова.Втім, твір Халеві у базельському латинському виданніДжона Буксторфа здобув велику популярність і видавецьйого отримав численні листи з приводу виходукниги. У своєму Хозарському словнику (1691) Даубманусвказує на те, що в той же час коментуваннямкниги займався і якийсь дубровницький єврей на ім’яСамуель Коен®, а після виходу латинського перекладуз’явилися іспанський, німецький та англійський.Прокоментоване видання арабського оригінальноготексту з паралельним гебрейським перекладом з’явилосяв Ляйпцігу у 1887 році. Гіршфельд наголошувавна тому, що Халеві, говорячи про природу душі, посилався,поруч з іншими джерелами, на один текст Ібн-Сіни (Авіценни).Незабаром популярність Халеві зросла настільки, що пронього почали ходити легенди. Говорять, шо Халеві немав синів, а тільки одну дочку, чий син носив ім’я свогодіда. Російська єврейська енциклопедія вважає цедоказом недостовірності притчі про те, що дочка Халевібула одружена зі знаменитим вченим Абрагамом ІбнЕзрою, бо син Езри не називався Єгуда. Той переказ,записаний на ідиш, уміщений у книзі Масех ха ШемСимона Акіби бен Йосефа, і в ній описується, як відомийграматик і поет з Толедо Абрагам бен Езра (померу 1167 році) одружився в Хозарії з дочкою Халеві. Проте одруження Даубманус уміщає наступну легенду:Абрагам бен Езра жив у тісній хатині на березі моря.Біля неї завжди росли пахучі зела, і вітри ніколи немогли розвіяти їхніх пахощів, а тільки переносили зодного місця на інше, неначе килими. Одного дня Абра-272

гам бен Езра помітив, що пахощі змінилися. Це сталосятому, що він почув страх. Той страху ньому спершубув глибоким, як його наймолодша душа, тоді ввійшову середню, а потім — у третю, найстаршу душу Езри.І нарешті страх бен Езри зробився глибшим від йогодуші, і він не зміг залишатися довше в своїй хижі. Бажаючивийти, він відчинив двері і побачив на них розіп’яту павутину, яка з \явилася за ніч. Була такою ж,як і кожна інша павутина, лише рудої барви. Коли вінспробував її подерти, виявилось, що павутина та майстерновиткана з волосся. І він почав шукати її власника.Не знайшовши жодного сліду, він, утім, помітиву місті чужинку, яка йшла зі своїм батьком. У неї булидовгі руді коси, проте на бен Езру вона не звернулауваги. Наступного ранку бен Езра знову відчув страх, іна дверях вдруге побачив плетиво з рудої павутини.Коли того дня він зустрів дівчину, то простягнув їй двігілки мирту.Вона засміялася й запитала:— Як ти пізнав мене?— Я відразу помітив, — сказав він, — що у мені сидятьтри страхи, а не один.Головна література. John Buxtorf, «Praefatio» до базельськоговидання книги Халеві латинською мовою (LiberCosri, Basilae 1660); Lexicon Cosri, continens colloquium seudisputationem de religione, Regiemonti Borussiae excudebattypographic loannes Daubmannus, Anno 1691 (знищене видання);Еврейская знциклопедия. СПб., 1906—1913. Т. 1 —16, в 1 томі поміщена велика стаття і література про Халеві;вибіркова бібліографія наведена у виданні J. Halevi,The Kuzari (Kitab al Khazari). New York, 1968. P. 311—313;найновіше двомовне видання віршів у Amo Press, New York,1973; Encyclopedia Judaica, Jerusalem, 1971.273

ХОЗАРИ* — войовничий народ, який між сьомим і дев’ятимстоліттями заселяв Кавказ, мав могутню державу,кораблі на двох морях — Каспійському та Чорному,вітрів стільки, як риби, три столиці — літню, зимову йвійськову, і роки — високі, мов сосни. Вони сповідувалиневідому на сьогодні релігію, поклонялись солі, асвої храми видовбували у підземних соляних печерахабо в соляних скелях. Халеві0 пише, що хозари прийнялиюдаїзм у 740 році, а останній хозарський каганЙосиф налагодив зв’язки навіть з іспанськими євреями,вирушивши в плавання на сьомий день, коли землякляне людину, і ті прокльони самі штовхають корабельвід берега. Ті зв’язки розірвалися у 970 році, колируси завоювали хозарську столицю і знищили хозарськудержаву. Після того якась частина хозарів приєдналасьдо східноєвропейських євреїв, а інша — до арабів,турків чи греків, через що сьогодні нам відомо лишепро ті малі оази хозарського життя, які без мови й вірипродовжували своє існування у самостійних общинахна території Східної та Середньої Європи аж до другоїсвітової війни (1939), а потім і зовсім зникли. Єврейськийваріант написання їхнього імені — кузари (рі. кузарім).Традиційно вважають, що у хозарів юдаїзм прийнялатільки знать, а проте відомо, що в період між VIIі X століттями на території Паннонської низовини існувавосередок юдаїзації, який окремі джерела приписуютьхозарам ^вдареБС'8’). Друтмар Аквітанський біля800 року у Вестфалії згадує про «gentes Hunorum que abet gazari vocantur», наголошуючи, що були вони сильними,прийняли обрізання і належали до Мойсеевоївіри. Кіннам у XII столітті пише, що хозари живуть зазаконами Мойсея, хоча й не зовсім чистими. Про каганів-євреївзгадується в арабських джерелах уже з X століття(Ібн Рустах, Істахрі, Ібн Хаукал).274

Цікаві дані про хозарів зібрані в одному документі, якиймає назву хозарського листування. Цей документ, щодійшов до нас принаймні у двох списках, один з яких —більш вичерпний — ще не досліджений наукою до кінця.Він зберігається в Оксфорді і являє собою листуванняєврейською мовою між хозарським королемЙосифом та Хаздаєм Ібн Шапрутом з мавританськоїІспанії, який у середині X століття писав до хозарськогокороля, прохаючи його відповісти на наступні запитання:1. Чи існує де-небудь на світі єврейська держава?2. Як євреї з 'явилися в Хозарії?3. Як відбувався перехід хозарів у юдейську віру?4. Де живе король хозарів?5. До якого племені він належить ?6. Яка його роль у війнах?7. Чи припиняють війни у Суботу?8. Чи володіє хозарський король якими-небудь відомостямипро можливий кінець світу?У відповідях були пояснені причини хозарської полемікиу,яка передувала наверненню хозарів у юдаїзм.Про ту полеміку згадувалося ще в одному джерелі, яке незбереглося до сьогодні. У статті зі свого видання, якаговорить про хозарів, Даубманус0 посилається на працюПро хозарські справи (очевидно, мова йде про якесьлатинське джерело). Із заключних слів цієї праці видно,що в найбільш ранніх її розділах уміщалися відомості,які, цілком ймовірно, допомогли єврейському представникові,рабину Ісаку Сангарі0, в його приготуванняхдо хозарської місії, під час якої він взяв участь у відомійполеміці. У збережених розділах тої праці говоритьсяпро наступне:275

Про назву хозари — хозарська держава називається кагановимцарством, або каганатом; первісна назва хозарськогоцарства, яке існувало до каганату і створилойого мечем, не збереглася. Хозарів у державінеохоче називають їхнім іменем. Завжди використовуютьякусь іншу назву, уникаючи імені хозари. Натериторіях зі сторони Криму, де живуть також і грецькіпоселенці, хозарів називають негрецьким населенням,або ж греками, що не прийняли християнства;на півдні, де живуть євреї, їх зовуть неєврейськимимешканцями; на сході, де якусь частину населенняскладають араби, хозарів називають иеісламськоюменшиною. Ті хозари, які перейшли в одну з чужинськихвір (єврейську, грецьку чи арабську), вже й невважаються хозарами, а причисляють їх до євреїв,греків чи арабів, хоча у протилежних випадках, колитрапляються рідкісні й випадкові переходи з іншихвір у хозарську, всіх новонавернених у хозарськомусередовищі продовжують називати тим самим іменем,що й раніше, тобто не вважають їх хозарами,хоча вони й належать до хозарської віри, а й далііменують греками, євреями чи арабами. Зовсім недавноодин грек, замість того щоб назвати якогосьчоловіка хозарином, висловився у наступний спосіб:«Майбутніми євреями іменують у каганаті тих неприєднанихдо грецької віри, котрі розмовляють хозарськоюмовою». В хозарській державі можна зустрітивчених-євреїв, греків і арабів, які чудово знаютьхозарське минуле, їхні книги і пам’ятки та докладноі захоплено оповідають про це, а деякі з них навітьпишуть хозарську історію; проте самим хозарам цезаборонено, і про своє минуле вони не сміють аніговорити, ані писати книг.276

Хозарська мова співуча, нею гарно звучать вірші, які ячув, але не запам’ятав; кажуть, що їх склала одна зхозарських царівен. Та мова має сім родів, себто, крімчоловічого, жіночого й середнього родів, у ній є ріддля євнухів, для жінок без статі (тих, котрі покараній обкрадені арабським шайтаном), рід для тих, хтозмінює свою стать — чи то чоловіків, що стають схожіна жінок, а чи навпаки, і рід для хворих на проказу,які під час хвороби повинні змінювати свою мовутак, щоб кожен, з ким вони будуть розмовляти, відразуміг побачити їхню болячку. Дівоча вимова відрізняєтьсяу них від хлопчачої, а чоловіча — від жіночої,бо хлопчики вчать арабську, єврейську абогрецьку в залежності від того, чи живуть вони у місцевості,де є греки, чи там, де хозари змішані з євреями,а чи в місцях, з яких походять сарацини й перси.Через те у хлопчиків і в хозарській мові чуєтьсяєврейське камеш, холем і шурек, велике, середнє ймале «у» і середнє «а». Дівчатка, натомість, не вчатьєврейської, грецької чи арабської, і їхня вимова інакшай чистіша. Відомо, що коли зникає якийсь народ,в першу чергу втрачаються його найвищі верствиразом з письменством; залишаються тільки книгизакону, який народ знає напам’ять. Те ж саме можнасказати і про хозарів. Ціни на проповіді хозарськоюмовою у їхній столиці — непомірні, натомість проповідієврейською, арабською чи грецькою мовамизовсім дешеві або й взагалі дармові. Незвичним є те,що хозари, перебуваючи поза межами своєї держави,уникають зізнаватися один перед одним, що вониє хозарами, більш радо обходять один одного стороною,не відкриваючи свого походження, і тримаютьу таємниці те, що вони говорять і розуміють по-хо-277

зарськи, до того ж ховаються більше від своїх, аніжвід чужинців. У самій державі в громадських і адміністративнихслужбах вище цінуються ті, хто виявляєсвоє недостатнє знання хозарської мови, хочавона і є офіційною мовою. Через це навіть ті, хтодобре знає хозарську, часто навмисне говорять чужинськоювимовою, з помилками і перекрученнями,з чого мають очевидну користь. І навіть за перекладачівз хозарської на, скажімо, єврейську, чи згрецької на хозарську беруть таких, що помиляютьсяв хозарській мові або принаймні роблять вигляд,що помиляються.Судове право — за одну і ту ж саму провину, згідно зхозарськими законами, у місцях проживання євреївпокарання виносило рік чи два галерних робіт; у місцевостях,населених арабами, той термін не перевищувавполовини року; там, де живуть греки, за туж саму провину на галеру взагалі не відправляли, а уцентральній частині держави, яка єдина мала назвухозарського повіту (хоча хозарів у всіх без виняткумісцевостях було найбільше), за ту ж провину головазлітала з плечей.Сіль і сон — літери хозарської азбуки носять назви страв,що соляться, а числа іменуються за сортами солі,хозари ж розрізняють сім її сортів. Не старіють відєдиного тільки соленого погляду Бога, бо хозари вірять,старіють лиш від поглядів — чи то своїх навласне тіло, а чи чужих; вони орють і роздираютьтіла навколо себе найрізноманітнішим і найсмертельнішиморуддям, створеним з їхніх пристрастей, ненавистей,намірів і бажань. Хозарською молитвою єплач, бо сльози — частка Бога: на їхньому дні завждиосідає трохи солі, як на дні молюска перлина.278

Часом хозарські жінки беруть хустини і складаютьїх, згинаючи якомога більше разів, — це їхня молитва.Крім того, в хозарів високо розвинутий культ сну.Вважається, що той, хто загубить сіль, не зможе заснути.Це свідчить про ту повагу, яку виявляють досну в їхньому середовищі, але це не все, існує щещось, чого я не зміг збагнути, так як зі скрипу колісне можна вгадати шляху. Вони вважають, що особи,які населяють минуле кожної людини, лежать у їїспогадах, ніби засуджені чи прокляті; вони не можутьтам змінитися, не можуть зробити жодного іншогокроку, крім тих, які вже зробили раніше, неможуть зустрітися ні з ким іншим, окрім тих, з кимколись зустрічалися, не можуть навіть постаріти.Єдина свобода, яка зосталася предкам, цілим вимерлимнародам отців і матерів, котрі живуть у нашихспогадах, — короткий відпочинок в наших снах. Тут,у снах, ті особи зі спогадів знаходять малу краплюсвободи, починають рухатися, зустрічають новихлюдей, змінюють партнерів у ненависті й коханні йхапають кожен свою крихту того примарного життя.Через це сон займає важливе місце у хозарській вірі —бо минуле, назавжди ув’язнене в самому собі, тількиу снах знаходить якусь частку свободи і нових можливостей.Переселення — про старі хозарські племена говорять,що через кожні десять поколінь вони переходили змісця на місце і під час кожного такого переселенняперетворювалися з військового народу на купецький.Несподівано замість умілого поводження із шаблеюі списом вони починали розумітися в цінах на кораблі,хати й левади, безпомилково визначаючи їх удзвоні дукатів або в бряжчанні срібла. Цей факт має279

багато пояснень, але для мене найпереконливішимздається те, яке каже, що в такі періоди вони ставалинеплідними й тому, щоб зберегти свій рід і відновитиплодючість, змушені були переселятися на новімісця. А потім, коли плодючість їхня поверталася,вони й самі верталися назад, до старих місць, і зновубралися за списи.Релігійні обряди — хозарський каган не допускає втручанняцеркви у державні чи військові справи. Вінкаже: «Якби шабля мала два руків’я, вона була б ціпом».Такий підхід є однаковим як до хозарської,так і до єврейської, грецької чи арабської віри. Але,з одного корита всі ситими не будуть. Бо якщо наша,або грецька чи арабська віри пустили коріння в іншихдержавах і мають звідти сильну підтримку відсвоїх одноплемінників та інших народів, то хозарськавіра — єдина в державі, яка не відчуває такоїпідтримки іззовні. Тому від такого ж тиску вона терпитьнезмірно більше, а це означає, що три інші віриза її рахунок стають сильнішими. Прикладом служитьнедавня каганова спроба зменшити в країнімонаші володіння і число храмів на десяток для кожноговіросповідання. Оскільки хозарських храмів ідо того було менше, ніж єврейських, арабських чигрецьких, то очевидно, що й тут найбільше постраждалахозарська церква. Таке зустрічається на кожномукроці. Зникають, наприклад, хозарські кладовища.У тих частинах держави, де є греки, як у Криму,євреї, як у Таматарсі, чи араби і перси, як на перськомукордоні, хозарські цвинтарі все частіше замикаютьсяна колодки, поховання за хозарським обрядомзабороняються, а шляхи заповнені хозарами-смертниками,котрі йдуть, аби померти у тій частині своєї280

землі, де біля столиці Ітіль ще є діючі хозарські кладовища.Душі їхні ледь в тілі тримаються; весь шлях —їхній. «Ми не маємо достатньо глибокого минулого,— нарікають хозарські священики, які все це,звичайно, бачать, — необхідно чекати повноліттянашого народу, щоб минуле збільшило свої засіки істворило достатньо широку основу для успішної побудовимайбутнього».Цікаво, що в хозарській державі живуть греки та вірмени,які належать до єдиної — християнської — віри,проте безперестанку між собою сваряться. Втім, результатїхніх сварок завжди однаковий, і щоразу вказуєна мудрість обидвох сторін: після кожної суперечкиі греки, і вірмени вимагають для себе окремиххрамів. Оскільки хозарська держава схвалює такі їхнірозширення, вони після кожної сварки стають міцнішимиі подвоюють число християнських храмів,що, звичайно, завдає шкоди хозарам і їхній вірі.Хозарський словник — охоплює книги читачів снів, однієїз найсильніших релігійних сект хозарів. Цей словникє своєрідною версією їхнього Святого Письма —Біблії. Наповнений біографіями різних осіб чоловічоїта жіночої статі, Хозарський словник є мозаїчнимпортретом одної-єдиної постаті — тої, яку ми називаємоАдамом Кадмоном. Подаємо два уривки з тогословника:«Істина прозора і непомітна, а брехню видно здалеку,вона не пропускає ані світла, ані погляду. Існує ще йтретє, де ті дві речі поєднуються, і так буває найчастіше.Одним оком ми дивимось крізь істину, і тойпогляд назавжди зникає в безконечності, а другимкрізь брехню не бачимо ані п’яді, і той погляд неможе йти далі, він залишається на землі і є нашим;281

отак перекосом і йдемо ми через життя. Тому-то істинуне можна осягнути незалежно, так, як брехню,а лиш у порівнянні її з брехнею. Лише порівнюючипробіли і букви з нашої Книги. Бо пробіли в Хозарськомусловнику означають прозорі місця Божої істинита імені (Адама Кадмона). А чорні літери між білимипорожнинами — то місця, де наші погляди не занурюютьсяглибше поверхні...Ці літери ще можна порівняти з твоїми вбраннями.Взимку ти натягаєш на себе вовняний одяг або хутро,шалика, капелюха, вивернутого на зимовий бік, іміцно підперізуєшся, улітку одягаєш льон, випускаєшсорочку і скидаєш усе тяжке, а між літом і зимоюзнову щось додаєш чи забираєш — отак є і з читанням.У різні роки твого життя різним буде зміст твоїхкниг, як в різні пори року буде різним і твоє вбрання.Зараз Хозарський словник — ще тільки нагромадженняневпорядкованих літер, імен і псевдонімів (АдамаКадмона). Але згодом ти одягнешся і матимеш більше...А сон є п’ятницею для того, що на яві зоветьсяСуботою. І він зв’язаний з Нею, і є одним цілим ізтим днем, і того ж самого треба дотримуватися йдалі, йдучи за порядком днів (четвер — для неділі,понеділок — для середи і т. д.). Хто зуміє прочитатиїх усі разом, той матиме їх і матиме частину тіла (АдамаКадмона) у собі...»ФЗ надією, що мої слова допоможуть рабинові Ісаку, саместільки зумів оповісти я, хто в п’ятницю зоветься Ябел,у неділю — Тубалкаїн, і тільки в суботу —Юбал. Тепер,після трудів, я відпочину, бо згадування — то перманентнеобрізання.282

ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА7 — згідно з гебрейськими джерелами— головна подія, пов’язана з наверненнямхозарів у юдаїзм. Дані про ту подію — суперечливі йскупі, через що не встановлена навіть точна дата полеміки,а час юдаїзації плутають з часом гостювання ухозарській столиці трьох тлумачів снів. Найдавнішезбережене в джерелах свідчення належить до X століттяі являє собою листування хозарського кагана Йосифа(який в той час уже сповідував юдаїзм) з міністромкордовського халіфа Хаздаєм Ібн Шафрутом. На проханняХаздая, котрий був євреєм, каган описав обставини,що супроводжували перехід хозарів у єврейськувіру. Як видно з того листування, відбулося це за часівправління кагана Булана після явлення одного ангела,відразу ж після захоплення Ардабіла (біля 731 року).Саме тоді, якщо вірити цьому джерелу, в палатах хозарськогокагана була проведена релігійна полеміка.Після того як єврейський представник переміг грецькогоі арабського учасників, хозари перейшли в юдаїзм,що відбулося вже за правління кагана Овадія,наступника кагана Булана. Іншим джерелом є уривокодного єврейського тексту, знайденого в 1912 році уКембриджі в Англії і який виявився частиною рукописуз каїрської синагоги (вид. Schechter). Той текстбув написаний біля 950 року одним євреєм, хозаром запоходженням, і відправлений разом з листом каганаБулана до міністра Шапрута як додаток до того листа.Згідно з цим джерелом, юдаїзація хозарів почалася щедо полеміки, і відбулося це наступним чином. Одинєврей, що не сповідував юдаїзму, відзначився у війні йстав хозарським каганом. Його дружина разом зі своїмбатьком сподівалися, що після цього він перейде увіру своїх предків, але той все зволікав. Злам (як283

вказано у Даубмануса*) наступив тоді, коли одноговечора каганова дружина сказала йому:Під небесним ковшем, у долинах, де з ’єднуються солоні йпрісні роси, росте величезний отруйний гарбуз, а найого корі, перетворюючи його отруйну кров у ласощі,виростають маленькі їстивні гриби надзвичайного смаку.Олені з тих долин повертають собі чоловічу силу,об вдаючи ті гриби. Якщо ж хтось із них буває неуважнимі кусає занадто глибоко, то разом із грибом відгризаєй шмат гарбуза і помирає від отрути.Щовечора, цілуючи свого милого, я думаю: немає нічогодивного в тім, що одного разу я вкушу занадто глибоко...Після цих слів каган схилився до юдаїзму, і відбулося цеще до полеміки, яка, згідно з тим джерелом, відбуласяпід час володарювання візантійського царя Лева III(717—740). Після полеміки юдаїзм повністю утвердивсяв хозарів і сусідніх з ними народів за правління каганаСаврієла,в якому слід бачити одну й ту ж особу зкаганом Овадієм, бо, як свідчить Даубманус, у парніроки свого царювання він називався Саврієлом, а в непарні— Овадієм.Найбільш об’ємне гебрейське джерело про хозарську полемікує в той же час і найбільш достовірним, хоча воной належить до пізніших, аніж згадані вище. Це — книгаAt Khazari Юди Халеві®, відомого поета і хроніста хозарськоїполеміки. За твердженням Халеві, полеміка і перехідхозарів у єврейську віру відбулися за 4 століття донаписання ним своєї праці, тобто у 740 році. Нарешті,треба згадати і про відкриття Bacher-a, який вважає, шонепрямі вказівки на юдаїзацію хозарів можна знайти вмідраш-літературі. Легенди про ту подію були найбільшпоширені в Криму, на півострові Тамань і в місті Таматарха,відомому як єврейське місто у хозарському царстві.284

g найкоротших словах, подія, що стала предметом увагивсіх згаданих джерел, відбувалася наступним чином.У літній столиці кагана на березі Чорного моря, там, дегрушки на деревах восени білили вапном, а взимку зривалиїх свіжими, зійшлося три теологи — один єврейськийрабин, один християнин-грек і один арабськиймулла, і каган оголосив їм про своє рішення перейтиразом з усім народом у віру того з них, хто найкращерозтлумачить його сон. У тому сні хозарському кагановіявився ангел і промовив: «Богу втішні твої помисли,але діла твої — ні». Навколо тлумачення цих слів розгорнуласясуперечка, і гебрейські джерела, про які згадуєДаубманус, описують розвиток подій наступнимчином.На початку диспуту гебрейський представник, рабин ІсакСангарі, мовчав, даючи можливість висловитися двоміншим посланцям — грекові й арабові. Коли вже почалоздаватися, що каган віддав перевагу аргументам ісламськогоучасника, в розмову втрутилася хозарськацарівна на ім’я Атеху, звернувшись до араба з наступнимисловами:Ти надто мудрий, коли говориш тут зо мною. А я дивлюсьна хмари, які бредуть, зникаючи за горами, і пізнаю уних свої відлинулі думки. Часом із них капають сльози,та в ті короткі миті, як хмари розходяться, я бачумежи ними трохи чистого неба з твоїм лицем на дні,бо лиш тоді ніщо не заважає мені бачити тебе таким,яким ти є.На це мулла сказав каганові, що він не пропонує хозарамнічого лукавого, а лиш святу книгу Коран, бо хозари немають своєї Божої книги: Ми всі навчилися ходити, бозліплені ми з двох кульгавих; проте ви ще й досі кульгаєте.285

Тоді царівна Атех спитала в араба:— Кожна книга має батька і матір. Батька, який помирає,запліднивши матір, і дає дитині ім’я. І має (книга) матір,яка народжує дитину, вигодовує її своїм молоком івипускає в світ. Хто є матір’ю вашої Божої книги?Коли араб не зумів відповісти на це запитання, а тількище раз наголосив, що він не пропонує жодного обману,а лише Божу книгу — провісницю любові між Богомі людиною, царівна Атех завершила розмову наступнимисловами:Перський шах і грецький цар на знак миру вирішили обмінятисябезцінними дарами. Одні посланці з дарами вирушилиз Царгороду, а інші — з Ісфагану. Вони зустрілисяв Багдаді і тут довідались, що Надира, перськогошаха, скинули з престолу, а грецький цар помер. Такглашатаї обидвох держав якийсь час були змушені залишатисяв Багдаді, не знаючи, що робити з дарами іпотерпаючи за своє життя. Але помітивши, що деньза днем залишаючись на одному місці, помалу витрачаютьїх, почали радитися, що мають робити. Один ізних сказав:— Хоч що б ми не зробили — все буде недобре. Либонь,візьміть собі по дукату, а решту киньмо.Так вони й зробили.А що робити з нашою любов ’ю нам, тим, хто шле її одиндо одного з глашатаями? Чи не зостанеться й вона вруках посильних, які візьмуть собі дукат, а решту кинуть?Почувши ці слова, каган вирішив підтримати царівну, відмовиварабові у висловах, які наводить у своїй праШХалеві:— Чому християни й мусульмани, котрі ділять між собоюнаселену частину світу і яко монахи чи пустельники, в286

постах і молитвах служать кожен своєму богові з чистиминамірами, — чому сі без упину воюють межи собоюі досягають свого лише вбивствами, віруючи, щосе — найпобожніший шлях, котрий наблизить їх доБога? Вони воюють і вірять, що нагородою їм буде райі вічне блаженство. Неможливо, однак, поєднати першез другим.Продовжуючи далі, каган закінчив свою мову наступнимисловами:—У твого халіфа — могутні кораблі з зеленими вітриламиі воїни, які жують з обох сторін. Якщо ми перейдемо вйого віру, що залишиться від хозарів? Мабуть, що кращенам, коли вже сього треба, прихилитись до євреїв,які прийшли сюди з Хорезму в часи Кітабії, перетворенігреками на вигнанців і безпритульних блукачів? У нихнемає іншого війська, окрім того, що може увійти вхрам чи у сувій, наповнений їхніми письменами.І тоді нарешті каган звернувся до гебрейського представника,запитуючи в нього, що він може сказати про своювіру. Равві Ісак Сангарі відповів на те, що хозари неповинні переходити у жодну нову віру. Нехай вони залишатьдавню. Коли всі здивувалися таким словам, раввіпояснив:—Ви не хозари. Ви — євреї, отож і повертайтеся туди, деваше місце: до живого Бога своїх предків.І тоді равві почав викладати своє вчення каганові. Днітекли, ніби дощ, а він говорив і говорив. Спочатку віноповів каганові про сім речей, створених до сотворіннясвіту, і були се Рай, Тора, Правда, Ізраїль, Престол слави,Єрусалим і Месія, син Давидів. Потім назвав йомуРечі найвищі: дух Бога живого, повітря із духа, вода ізвітру та вогонь із води. А тоді сказав йому імена трьохматерів, і були ними: у всесвіті — вітер, вода й вогонь,287

у душі — груди, живіт і голова, у році — волога, морозі спека. І сім подвійних суголосних: Бет, Гімел, Далет,Каф, Пе, Реш і Тав, а се: у всесвіті — Сатурн, Юпітер,Марс, Сонце, Венера, Меркурій і Місяць; у душі —мудрість, багатство, власть, життя, милість, рід і благодать,а в році — Субота, четвер, вівторок, неділя, п’ятниця,середа й понеділок...І каган почав розуміти мову, якою розмовляв Бог у раю зАдамом, і промовив: те вино, яке я ціджу зараз, питимутьще й інші після мене.Довгі бесіди кагана з равві Ісаком можна знайти у книзіЄгуди Халеві про хозарів, а сам перехід кагана в новувіру описаний у ній наступним чином:«Після того хозарський каган, як записано в історії хозарів,вирушив зі своїм візиром у безлюдні гори на березіморя і одної ночі дійшов до печери, в якій святкувалиПасху євреї. Відкрившись їм і назвавши себе, вони прийнялиїхню віру й були обрізані в печері, а тоді повернулисяназад до свого краю з палким бажанням вивчатиєврейський закон. Проте навернення це зберігалосьв таємниці, аж доки не з’явилася нагода відкритисьспершу декільком найближчим друзям. Коли число втаємниченихзросло, про подію оголосили прилюдно йзакликали решту хозарів перейти в єврейську віру. А тодіпопросили в різних землях вчителів і книг і почалививчати Тору...»Перехід хозарів у юдаїзм і справді відбувався у дві фази.Перша настала відразу після перемоги хозарів над арабамив 730 році під Ардабілом, що на південь від Кавказу,коли усі награбовані в бою цінності пішли на будівництвохраму за біблійним взірцем. Тоді, біля 740 року,юдаїзм був прийнятий у своїх найзагальніших рисах.Хозарський каган Булан запрошував рабинів з інших288

земель, і ті поширювали єврейську віру між хозарами.Виглядає на те, що в цій ранній юдаїзації хозарів взялиучасть і хорезманці, які після придушення Хурсатовогоповстання у шістдесятих чи вісімдесятих роках VIII століттяперейшли під проводом рабина на хозарську сторону.Реформу того первісного юдаїзму здійснив біля 800 рокукаган Овадій, почавши будувати синагоги, відкриваючишколи і знайомлячи хозарів з Торою, Міиіною, Талмудомі єврейською літургією, себто впровадивши рабинськийюдаїзм.Важлива роль у всіх тих подіях належала у своєріднийспосіб і арабам. Центральні постаті хозарської державиприйняли юдаїзм у той період, коли в країні зменшилисьісламські впливи, що було результатом боротьбиза владу в арабському халіфаті двох династій — Омейядівта Аббасидів. Таким чином, твердження Масуді проте, що король хозарів став євреєм за часів правлінняхаліфа Гаруна аль-Рашида (786—809), добре узгоджуєтьсяз часом реформи юдаїзму, проведеної хозарськимкаганом Овадієм.ХОЗАРСЬКИЙ ГЛЕК — один хозарський читач снів, котрийще був учнем у монастирі, отримав якось у дарунокглека й поставив його в своїй келії. Увечері вінпоклав у нього свого персня, а коли на ранок хотіввийняти — не знайшов його. Він даремно засовувавдосередини руку, намагаючись дістати дна. Оскількиглечик був не глибшим, ніж сягає рука, це здивувалоучня. Він пересунув його, проте під глечиком була гладкапідлога без жодного в ній отвору, а глечик знизумав таке ж дно, як і будь-який інший. Тоді він узявпалицю і спробував нею сягнути до денця, та знову без1 0 Хозаре ький словник 289

успіху: дно ніби втікало. Він подумав: «Де я, там і моямежа», -- і звернувся до свого вчителя — Мокадасиаль-Сафера*0, попросивши його пояснити, що означаєтой глек. Учитель взяв камінця, кинув його до глека іпочав рахувати. Коли він дорахував до 70, з глечикапочувся плюскіт, ніби щось упало в воду, і вчитель промовив:— Я міг би пояснити тобі, що означає твій глек, але подумайсам, чи воно тобі треба. Щойно я скажу тобі, чимвін є, як глечик неминуче почне вартувати для тебе ідля інших менше, аніж зараз. Бо чого б він не вартував,він все одно не може вартувати більше від усього, ащойно я скажу тобі, чим він є, як він умить перестанебути всім тим, чим він не є, а стане лише тим, чим єтепер.Коли учень погодився з міркуваннями вчителя, той взявпалицю і розбив глека. Хлопець вражено запитав у нього,нащо він робить таку шкоду, та вчитель відповів:— Шкода була б тоді, якби я сказав тобі, для чого вінслужить, а потім розбив. А так, оскільки ти не знаєшйого призначення, шкоди нема, бо він і далі буде тобіслужити, ніби й не розбитий...Справді — хозарський глек служить і нині, хоча його давнонема.ШУЛЬЦ д-р ДОРОТА (Краків, 1944—...) — славістка,професор Єрусалимського університету; дівоче прізвище— Квашнєвська. Ні в архівних документах КраківськогоЯгеллонського університету в Польщі, де вчиласяКвашнєвська, ні серед паперів Єльського університетув Сполучених Штатах Америки чи поміж записів проприсвоєння Дороті Квашнєвській звання доктора наукнемає жодних даних про її походження. Дочка єврей-290

ки та поляка, Квашнєвська народилась у Кракові занезвичайних обставин. Її мати залишила дочці листазі словами, що належали батькові Дороти Квашнєвської.Слова ті говорили: «Моє серце мені є дочкою;доки я рівняюся за зорями, воно рівняється за місяцемі болем, який чекає на краю всього...» Квашнєвськатак ніколи й не змогла дізнатися, хто був авторомтих слів. Брат її матері, ашкеназі Шолем, зник у1943 році під час єврейських погромів у окупованійнімцями Польщі, але перед тим встиг врятувати своюсестру. Не довго думаючи, він роздобув для сестрипідроблені документи на ім’я якоїсь полячки і одруживсяз нею. Вінчання відбулося у Варшаві, в церквіСв. Томи й було зареєстроване як шлюб між вихрещенимєвреєм і полячкою. Коли він зник — з люлькоюу зубах, набитою чаєм замість тютюну, — його сестрай дружина Анна Шолем, яка й далі вважалася полячкоюі продовжувала носити дівоче ім’я якоїсь АнниЗакевич, розлучилася зі своїм чоловіком (а одночасной братом, про що, звісно ж, знала тільки вона одна) ітак врятувала своє життя. Одразу ж після цього вонавдруге вийшла заміж за якогось вдівця Квашнєвського,що мав очі, як рябі яйця, безкостий язик і рогатідумки. У шлюбі з ним вона народила одну-єдину дитину— Дороту Квашнєвську. Після закінчення студійславістики Дорота переїхала до США, захистила докторськудисертацію на тему давніх слов’янських літератур,але коли Ісак Шульц, котрого вона знала ще зістудентських років, перебрався до Ізраїлю, разом ізним поїхала й Дорота. В 1967 році під час ізраїльськоєгипетськоївійни Ісак був поранений, а в 1968 роцівона вийшла за нього заміж і залишилася жити вТель-Авіві та Єрусалимі, де читала курс історії ран-10»291

нього християнства у слов’ян, але весь час відсилала уПольщу листи на своє власне ім’я. На конвертах вонаписала свою колишню краківську адресу, і ті листи,відправлені Квашнєвською (в заміжжі Шульц) до самоїсебе, зберегла нерозкритими господиня її колишньогопомешкання у Польщі, сподіваючись, що колисьтаки зможе вручити їх Квашнєвській. Усі листи,крім одного чи двох, короткі і являють собою щосьсхоже до щоденника д-ра Дороти Шульц за період з1968 до 1982 року. З хозарами вони пов’язані у тойспосіб, що в останньому з них, написаному в камеріпопереднього ув’язнення в Царгороді, згадується прохозарську полеміку7. Листи подаються тут у хронологічнійпослідовності.1.Тель-Авів, 21 серпня 1967Люба Доротко,Росте в мені тут відчуття, шо в піст я їм свій хліб, а ускоромні дні — чужий. Доки пишу тобі ці рядки, я знаю,що ти вже стала молодшою за мене там, у своєму Кракові,в нашій кімнатці, де завжди п’ятниця і де наснапихали цинамоном, наче яблука. Якщо ти колисьотримаєш цього листа, то, прочитавши його, будешстаршою, ніж я.Ісакові вже краще, він лежить у якомусь військовомушпиталі, але швидко йде на поправку, і це видно злітер у його листах. Він пише, що бачить у снах«триденну краківську тишу, два рази підігріту й присмаленуна споді». Скоро ми зустрінемось, і я боюсятої зустрічі не тільки через його рану, про яку щенічого не знаю, але й тому, що всі ми — дерева,прив’язані до своїх тіней.292

Я рада, що ти, яка не любить Ісака, залишилась там, далековід нас. Тепер нам з тобою легше любити однаодну.2.Єрусалим, вересень 1968Доротко,Всього лиш кілька слів: запам’ятай собі назавжди — типрацюєш, бо не вмієш жити. Якби ти вміла жити, то непрацювала б і жодна наука не була б тобі потрібна.Проте, нас завжди вчили лише працювати, і ніхто невчив жити. От і я теж не вмію. Я йшла за псами незнайомоюстежкою в густому лісі. Над стежкою спліталисягілки. Дотягаючись до своєї їжі — до світла — дереватворили красу. Я ж зі своєї їжі можу створити лишеспогад. Я не стану гарною через свій голод. До тих деревмене прив’язує щось відоме їм, але чуже мені. А їхдо мене прив’язують одні лиш мої пси, які сьогоднілащаться до мене більше, ніж завжди. Бо їхній голодкращий, коли він іде з дерев, а не з мене. Де ж тут твоянаука? В науці, щоб іти далі, досить знати лиш останнєслово свого фаху. З красою все по-іншому.Ісак повернувся, його рубці заховані під одягом, він гарний,як і колись, і схожий до пса, навченого виводитикраков’як. Він любить мою праву цицю більше, ніжліву, і ми кохаємось без міри. В нього довгі ноги, якимивін перестрибував сходинки на Вавелі і які тепер почерзі закручує навколо своїх колін, коли сидить. Моєім’я він вимовляє так, як вимовляли його на самомупочатку, перед усіма вживаннями, ще до того, як воноприм’ялося, переходячи з уст в уста... Давай домовимосяз тобою і поділимо між собою ролі: ти у своєму293

Кракові і далі займайся наукою, а я тут буду вчитисяжити.3.Хайфа, березень 1971Дорога і незабутня Доротеє,Давно вже я тебе не бачила і не знаю, чи й упізнала б.Може, й ти мене більше не пам’ятаєш і не думаєш промене в тих покоях, у яких клямки на дверях чіпляютьсяза рукави. Я згадую польські ліси і бачу тебе, як біжишкрізь вчорашню зливу, краплі якої стукають голосніше,коли падають з високих гілок, і тихіше — коли з низьких.Я пам’ятаю тебе дівчинкою і бачу, як швидко тиростеш, швидше від своїх нігтів і свого волосся, а разомз тобою, тільки швидше за тебе, росте в тобі ненавистьдо нашої матері. Чи варто було так сильно ненавидітиїї? Тут навіть пісок пробуджує в мені жагу. Але зІсаком вже довший час я відчуваю себе якось незвично.Це не залежить від нього чи від нашого з ним кохання.Це пов’язано з чимось третім. З його раною. Вінчитає у ліжку, я лежу поруч і гашу світильника тоді,коли починаю його хотіти. Декілька хвилин він продовжуєлежати непорушно, так само втупившись у своюкнижку, і я бачу, як його думки скачуть по невидимихрядках. А тоді він повертається до мене. Та щойно миторкаємось один одного, як я відразу відчуваю страшнийрубець від його рани. Після кохання ми лежимо,втупившись кожен у свою темряву, і одного такого вечорая запитала в нього:— Це було вночі?— Що? — відказав він, хоча й знав.— Коли тебе поранили.—Так, вночі.294

— І ти не знаєш, чим?— Не знаю. Думаю, то був багнет.Тобі, Доротко, молодій і недосвідченій, мабуть, не зрозумітицього. Пташка, що шукає собі їжу по трясовинах іболотах, швидко тоне, коли не рухається. Щохвилинивона мусить витягувати з багна ногу й переставляти їїна нове місце, просуваючись вперед, незалежно від того,спіймала щось чи ні. Те ж саме відбувається з нами і знашим коханням. Ми змушені йти далі і не можемозупинятися, бо відразу ж потонемо.4.Єрусалим, жовтень 1974Люба Доротко,Я читаю про слов’ян, які спускалися до моря зі списами вчоботах. І думаю про те, як змінюється Краків, затопленийновими правописними й розмовними помилками,сестрами прогресу мови. Думаю про те, що ти залишаєшсятою ж самою, в той час як ми з Ісаком усебільше губимо один одного. Я не наважуюсь йому проце говорити. Завжди, як ми кохаємось, хоч як би небуло нам добре і що б ми тільки не робили, — завждина своїх грудях і на своєму животі я відчуваю слід тогобагнета. Я відчуваю його вже наперед, він уліз поперекнашої постелі, між Ісаком і мною. Чи може таке бути —щоб людина за одну мить зуміла поставити своїм багнетомпідпис на тілі іншої людини й назавжди вкарбуватисвій портрет у чужу плоть? Я повинна весь часловити свою власну думку. Вона стає моєю не тоді, колинароджується, а коли я хапаю її, якщо тільки я встигнуце зробити раніше, аніж вона втече. Та рана схожа наякісь уста, і щойно ми з Ісаком торкаємось один одно295

го і починаємо кохатися, як вершечок однієї з моїх грудейпровалюється в той рубець, ніби у чийсь беззубийрот. Я лежу біля Ісака і дивлюсь на те місце в темноті,на якому він спить. Запах конюшини приглушує запахконюшні. Я чекаю, доки він ворухнеться, — сон людинитоншає, коли вона ворушиться у сні, і тоді я можуйого розбудити, знаючи, що йому не буде жаль. Є сникоштовні, а є як сміття. Я буджу його і запитую:— Він був лівшею?— Думаю, що так, — відповідає Ісак сонно, проте швидко,і я бачу, що він знає, про що я думаю. — Зранкуйого взяли в полон і привели до мого шатра, щоб показатимені. Він був бородатий, мав зелені очі і рану наголові. Властиво, саме ту рану мені й хотіли показати.Її зробив я. Прикладом.5.Знову Хайфа, вересень 1975Доротко,Ти й не знаєш, яка ти щаслива, що живеш у своєму Вавеліі не знаєш тих страхіть, які діються зі мною. Уяви собі,що в постелі твого чоловіка, доки ти любишся з тим,кого любиш, тебе кусає і цілує хтось інший. Уяви собі,як в той час, коли ти любишся з коханим чоловіком,тобі безперервно муляє та рана, що, мов якийсь чужийчлен, улізла між тобою і твоїм коханням. Між мною таІсаком лежить і завжди лежатиме якийсь сарацин іззеленими очима, обрамленими бородою! І на кожен мійрух він буде відповідати швидше від Ісака, бо він ближчедо мого тіла, ніж тіло Ісака. І той сарацин — невигадка! Та тварюка є ліваком і вона любить мою лівуцицю більше від правої! Це справжній жах, Доротко!296

Ти не любиш Ісака так, як я, скажи ж мені, як я можупояснити йому все це? Я залишила тебе і Польщу йприїхала сюди задля Ісака, а знайшла в його обіймахякесь чудовисько з зеленими очима, яке прокидаєтьсяпо ночах, гризе мене своїм беззубим ротом і хоче навітьтоді, коли Ісак спить. Часом Ісак змушує мене кінчатина тому арабові. Коли не поклич його — він завждитут. І завжди може...Наш настінний годинник, Доротко, цієї осені поспішає, ана весну почне пізнити...6.Жовтень 1978Доротеє,Зранку, коли хороша погода, Ісак уважно досліджує складповітря. Він приглядається, чи є в ньому волога, нюхаєвітер, виважує, чи не захолодний полудень. Вловившипогідну мить, він наповнює свої легені особливим сортомспеціально підібраного повітря, а ввечері випускаєте повітря з себе крізь пісню. Він каже, що ніхто неможе співати весь час однаково добре. Пісня — як порароку. Вона приходить тоді, коли настає її час... Ісак,люба моя Доротко, не може заплутатись: він наче тойпавук, який висить на своїй нитці, зачіпленій до йомуодному відомого місця. Натомість я заплутуюсь все більше.Той араб ґвалтує мене на очах у мого чоловіка, ія вже й не знаю, від кого отримую насолоду. Через тогосарацина і чоловік мій здається мені інакшим, ніж раніше,я почала дивитися на нього іншими очима і відчуватиновим, неможливим способом. Минуле несподіванозмінилося; що більше навалюється майбутнє, тимбільше змінюється минуле, воно вагітніє небезпеками і297

стає непередбачливішим від прийдешнього, переповненедавно замкненими кімнатами, з яких все частішевистрибують живі звірі. І кожен звір має своє ім’я. Звір,котрий роздере мене з Ісаком, має, кровожерне, довгеім’я. Уяви собі, Доротко, я запитала в Ісака, і він менівідповів. Він знав те ім’я цілий час. Араб зоветься Абу-Кабир Муавія0. І свою справу він уже почав — одноїночі, десь у пісках, недалеко від водопою. Як і всі звірі.7.Тель-Авів, 1 листопада 1976Дорога і забута Доротко,Ти повертаєшся в моє життя в найбільш жахливий спосіб.Там, у своїй Польщі, у тих тяжких туманах, що тонутьпід водою, тобі й не сниться, що я з тобою зроблю.Я пишу тобі з відверто егоїстичних міркувань. Частомені здається, що я лежу зі широко розплющенимиочима в темноті, хоча насправді кімната в цей час залитасвітлом і Ісак читає, а я, натомість, лежу, заплющившиочі. Між нами в ліжку й далі залишається той третій,але я вигадала невеличку хитрість. Воно не зовсімлегко, бо простір для бою обмежений — це Ісакове тіло.Утікаючи від арабових уст, я вже місяцями підступаюдо тіла свого чоловіка, заходячи справа наліво. Та колия вже вирішила, що позбулася тої халепи, як на протилежномукінці Ісакового тіла втрапила у нову пастку.У ще одні арабові уста. За Ісаковим вухом, під волоссям,я наштовхнулася на ще один рубець, і це було так,немов Абу-Кабир Муавія ввалив мені межи уст свогоязика. Жах! Тепер у мене нема вибору: якщо я тікаювід одних його уст — на іншому кінці Ісакового тіламене чекають інші. Як мені думати про Ісака? Я не298

можу більше кохатися з Ісаком, бо боюся, щоб мої устане зустрілися з тими сарацинськими устами. Він увійшовв наше життя. Чи могла б ти мати дітей за таких умов?А найгірше сталося позаминулої ночі. Один з тих сарацинськихпоцілунків нагадав мені поцілунок нашоїматері. Стільки років я не думала про неї, а тут вонаприходить і нагадує про себе. Та ще й як! Хай не похваляєтьсятой, хто взутий, як і той, хто босий, але як цевсе витримати?Я відкрито запитала в Ісака, чи єгиптянин ще живий. Якти думаєш, що він мені відповів? Авжеж, живий, і працюєв Каїрі. І губить за собою по світу свої кроки, неначеплювки. Я заклинаю тебе, зроби що-небудь! Тимогла б урятувати мене від того приблуди, якби переманилайого хіть на себе, і, відволікаючи його від меней Ісака, порятувала б нас. Запам’ятай це ненависнеім’я — Абу-Кабир Муавія — і давай поділимось: ти заберисвого ліворукого араба до свого ліжка в Кракові, ая спробую втримати біля себе Ісака...8.Department of Slavic studies,University o f Yale, USA. October 1980Дорога панянко Квашнєвська,Пише тобі твоя д-р Шульц у перерві між двома лекціямив університеті. З Ісаком і зі мною все гаразд. Мої вухаще дотепер наповнені його присохлими цілунками.Ми дещо заспокоїлися, і тепер наші ліжка на окремихконтинентах. Я багато працюю. Почала відповідати назапрошення наукових товариств, чого не робила майжедесять років. А зараз готуюся до нової подорожі,яка наблизить мене до тебе. Через два роки в Царгородівідбудеться науковий з’їзд із питань культур чор-299

поморського узбережжя. Я готую повідомлення. Чипам’ятаєш ти професора Wyk-y і свою дипломну роботуЖитія Кирила й Методія, слов’янських просвітителів?Чи пам’ятаєш працю Дворника, на яку ми тодіпосилалися? Тепер він видав нове, розширене видання(1969), і я ковтаю його з величезною цікавістю.У моєму повідомленні мова йтиме про хозарську місіюКирила^ й Методія^, найважливіші дані про яку —записи самого Кирила — втрачені. Невідомий укладачКирилового житія каже, що Кирило залишив свої аргументи,використані в хозарській полеміці* при дворікагана, в окремих книгах — так званих «хозарськихбесідах». «Коли ж хто хоче пізнати бесіди ті в повномуїхньому обсязі, — пише біограф Кирила, — нехайшукає їх у книгах Кирилових, які переклав учительнаш і архієпископ Методій, брат Костянтина Філософа,розділивши їх на вісім бесід». Неможливо, однак,повірити у те, що всі ці книги, всі вісім бесід Кирила(Костянтина Солунського), християнського просвітителяі основоположника слов’янської писемності, написаніпо-грецьки і перекладені на слов’янську мову,безслідно зникли! Чи не можна пояснити це тим, щов них містився надмір єретичних думок? Чи, може, вних був відчутним дух іконоборства, яке віталося підчас полеміки, шіе, не канонізоване, було виключене зівжитку після хозарської місії? Я ще раз переглянулаусім нам добре відому працю Ільїнського Огляд систематичноїКирило-Методіївської бібліографії до 1934 року,а потім і його вчителів (Попруженко, Романський,Іванка Петкович та ін.). Я ще раз прочитала Мошина.А потім перечитала всю вказану там літературу з хозарськогопитання. Ніде нема жодної згадки про те,що Кирилові Хозарські бесіди привернули до себе чи-300

юсь особливу увагу. Як таке може бути, щоб усе зникло,не залишивши й сліду? А всі вірять в це і приймаютьза чисту монету. Проте відомо, що одночасноз грецьким оригіналом існував ще й його слов’янськийпереклад, з чого можна зробити висновок прошироке поширення праці в певний період. І не тількипід час хозарської місії, а й пізніше: очевидно, застосованів ній аргументи були використані і в слов’янськіймісії солунських братів, і навіть у полеміці з«триязичниками». Бо інакше для чого б їх перекладалина слов’янську мову? Мені здається, що відшукатисліди Хозарських бесід Кирила можна було б в результатіпорівняльного підходу до проблеми. Якби за певногосистемою переглянути всі ісламські й гебрейськіджерела з хозарської полеміки, то, безсумнівно, в нихзнайшлися б якісь сліди Хозарських бесід Кирила. Протеодна тільки я, тобто один лише славіст, не може цьогозробити: потрібно ще одного гебраїста і одного орієнталіста.Я переглянула Dunlop-a (History of JewishKhazars, 1954), але й там не знайшла нічого, що вивелоб мене на слід утрачених Хозарських бесід КостянтинаФілософа.Бачиш — не тільки ти займаєшся своєю наукою там, уЯгеллонському університеті, але й я тут. Нарешті я повернуласядо свого фаху і до своєї молодості, яка маєсмак заморського плоду. Я ношу солом’яний капелюшок,що формою нагадує кошика. У ньому я можу приноситиз базару черешні, не скидаючи його з голови.Я старію щоразу, коли в Кракові на романській вежігодинник б’є північ, і прокидаюся, коли над Вавелемсходить зоря. І заздрю твоїй вічній молодості. Як тампоживає твій Абу-Кабир Муавія? Чи так, як і в моїхснах, він має пару вуджених присохлих вух і добре ви301

крученого носа? Дякую, що ти взяла його на себе. Мабуть,ти вже знаєш про нього все. Уяви собі, він займаєтьсячимось дуже схожим до нашої з тобою справи!І доводиться нам ледве чи не колегою в науці. Він викладаєв університеті у Каїрі порівняльну релігію народівБлизького Сходу і цікавиться гебрейською історією.Чи маєш ти з ним проблеми, схожі на ті, щомала я?З любов’ю, твоя д-р Шульц.9.Єрусалим, січень 1981Доротко,Трапилося щось неймовірне. Після повернення з Америкиміж своєї нерозпечатаної кореспонденції я знайшлаі список учасників того з’їзду з питань культур чорноморськогоузбережжя. Відгадай, хто є в тому списку?Чи, може, ти знала про це ще раніше, ніж я, — з отоюсвоєю відункою-душею, якій не треба завивати кучерів перукаря? Той самий араб, з крові і плоті, з зеленимиочима, який витурив мене з постелі мого чоловіка! Вінприїде на конференцію в Царгород. Втім, я не будутебе більше обманювати. Він приїде не для того, щобподивитися на мене. Це я їду в Царгород, щоб нарештійого побачити. Я давно вирахувала, що наші зацікавленняперехрещуються, і якщо я буду йти від одногонаукового з’їзду до іншого — то й наші стежки повиннібудуть схреститися. В моїй торбі лежить доповідь прохозарську місію Кирила й Методія, а під нею — невеликийS & W, моделі 36, калібру 38. Дякую тобі за марніспроби взяти д-ра Абу-Кабира Муавію на себе. Теперя візьму його на свою душу. Він любить мене так302

само сильно, як ти не любиш Ісака. Зараз для мене цеважливо, як ніколи. Наш спільний батько допоможемені...10.Царгород, готель «Кінгстон» 1 жовтня 1982Дорога Доротеє,Наш спільний батько допоможе мені — написала я в останньомулисті до тебе. Моя маленька, бідолашна дівчинко!Що тобі відомо про нашого спільного батька? Колия була в твоєму віці, я й сама нічого не знала про нього,як і ти зараз. Але наступні мої роки дали мені доволічасу для роздумів. Чи знаєш ти, люба моя, хто твійсправжній батько? Думаєш, це той поляк, що мав бороди,як трави, дав тобі прізвище Квашнєвська і хороброоженився з твоєю матір’ю Анною Шолем? Я думаю,що ні. Чи пригадуєш ти того, кого ми ніяк немогли запам’ятати? Чи пригадуєш славнозвісного ашкеназіШолема, молодого чоловіка з фотографій із підстрибуючимиокулярами на носі і ще одною пароюшкелець у камзолі? Того, що замість тютюну курив чайі мав густе волосся, яке кусало його настовбурчені дофотографії вуха. Того, що говорив, як нам розповідали,«порятує нас наша брехлива жертва». Чи пригадуєш тибрата і першого чоловіка своєї матері, нашої матері АнниШолем, вродженої нібито Закевич, у шлюбі Шолем, внаступному шлюбі Квашнєвської? І чи здогадуєшся, хтоє справжнім батьком її дочок, тебе й мене? Зрозуміланарешті після стількох років! Твій дядько і материн братспокійно міг би бути нашим батьком, чи не так? Чомуб, зрештою, й ні — він же був чоловіком твоєї матері!Що ти думаєш про таку ймовірність, моя хороша? Мож303

ливо, пані Шолем не мала чоловіків до шлюбу, а вдругевиходити заміж незайманою не могла? Можливо, томувона й приходить до нас у тих незрозумілих і жахливихснах, нагадуючи про те, що сталося. Як би там не було,а свій вік вона не звікувала марно, і я думаю, якщо мояматір так зробила — вона тисячу разів мала на це право,і якщо можна вибирати — я краще вибираю батькомбрата моєї матері, аніж когось іншого. Біда, любамоя Доротеє, біда навчає нас читати своє життя в зворотньомупорядку...Тут, у Царгороді, я вже з деким познайомилася. Я нікомуне хочу здаватися дивною і без угаву розмовляю з усімапідряд, не закриваючи рота. Один мій колега, що тежприбув на те засідання, називається д-р Ісайло Сук*5.Він — археолог-медієвіст, добре знає арабську, між собоюми розмовляємо по-англійськи і жартуємо по-польськи,бо він уміє говорити по-сербськи і називає себеміллю на своїх одежах. Його рід вже сотню років перевозитьза собою від хати до хати одну й ту ж саму кахлянупіч, а сам він вважає, що XXI століття відрізнятиметьсявід нашого тим, що люди, нарешті, повстанутьспільними силами проти нудьги, яка затоплює їх зараз,наче отруйна повінь. Камінь нудьги — каже д-р Сук —ми носимо на своїх плечах, як Сізіф на височезну гору.Може, люди майбутнього отямляться й повстануть протицієї нудьги, проти нудних шкіл, нудних книг, протинудної музики, нудної науки, нудних зустрічей і викинутьусе це марудство зі свого життя й роботи, як прагнувтого наш праотець Адам. Він говорить це напівжартомі не дозволяє доливати собі в келих вина, бо каже,що келих — то не лампада, яка наповнюється швидше,ніж випорожнюється до краю. За його підручникаминавчаються в університетах цілого світу, але сам він на304

своїх лекціях не користується ними. Він повинен викладатив університеті щось інше. Його виняткова обізнаністьу своїй галузі не витримує жодного порівнянняз його на диво скромною науковою репутацією. Колия сказала йому про це, він розсміявся і пояснив мені:— Річ у тім, що великим науковцем, як і великим скрипалем(чи знаєте ви, що всі великі скрипалі, крім Паганіні,завжди були євреями?) ви можете стати лише тоді,коли вас підтримає і стане на вашу сторону та сторонуваших здобутків один з могутніх інтернаціоналів сучасногосвіту. Гебрейський, ісламський або католицькийІнтернаціонал. Ви належите до одного з них. Я не належудо жодного, отже, мене немає ніде. Між моїмипальцями давно пройшли всі риби.— Про що це ви говорите? — запитала я в нього вражено.— Це парафраза одного хозарського тексту тисячолітньоїдавності. А ви, якщо згадати тему вашої доповіді, повиннідобре знати про хозарів. Чому ж тоді ви дивуєтеся?Чи, може, ви ніколи не зустрічали видання Даубмануса?Повинна сказати, що він мене вразив. Особливо своїмисловами про Даубманусове видання Хозарського словника.Навіть якщо такий словник існував — як менівідомо, жоден його примірник не зберігся.Дорога Доротко, я бачу сніг у Польщі, бачу, як сніжинкиу твоїх очах перетворюються на сльози. Бачу хліб, настромленийна клин з вінком цибулі, і птахів, які гріютьсяв диму над будинками. Д-р Сук говорить, що часнадходить з півдня і перебрідає через Дунай на місціТроянового мосту. Тут немає снігу, а хмари нагадуютьзавмерлі хвилі, з яких стрибає риба. Д-р Сук звернувмою увагу ще на одне. В нашому готелі оселилася милабельгійська родина — Ван дер Спак. Родина, якої ми305

ніколи не мали і якої ніколи не матиму я. Батько, матиі син. Д-р Сук називає їх «святим сімейством». Щодняза сніданком я спостерігаю, як вони їдять. Вони всідобрячі товстуни, і я чула, як пан Спак жартуючи каже,що на товстого кота блохи не скачуть. Він і чудово граєна якомусь інструменті, зробленому з панциря білоїчерепахи, а бельгійка займається малюванням. Вона надиво вміло малює лівою рукою і робить це на всьому,що потрапляє їй до рук: на обрусах, келихах, на ножахі рукавичках свого сина. їхньому хлопчикові напевноще немає й чотирьох років. У нього коротко підстриженеволосся, він називається Мануїл і починає складатисвої перші речення. Доївши свою булку, він завждипідходить до мого столу і невідривно дивиться намене, наче закоханий. Його очі поплямлені фарбами,як моя стежка, і він завжди мене питає: «Ти впізналамене?» Я гладжу його по волоссі, наче пташку, а вінцілує мої пальці. Він приносить мені люльку свого батька,що схожий на якогось цадика, і дає мені її курити.Йому подобається все червоне, синє і жовте. І вінлюбить їжу тих самих кольорів. Із жахом я помітила,що в нього є єдина вада: на кожній своїй руці він маєпо два великих пальці. Я ніколи не знаю, яка з нихправа, а яка ліва. Проте, він ще не свідомий тієї вади іне ховає від мене своїх рук, хоча батьки і одягають йомурукавички. В якісь хвилини, як це не дивно, вони взагаліздаються мені чимось зовсім природним і анітрохине турбують.Та й чи може мене що-небудь турбувати, коли сьогоднізранку за сніданком стало відомо, що на зібрання прибуві д-р Абу-Кабир Муавія. «Мед із уст чужої жінкикапає, і бесіда її масніша від олії, але скін її гіркий,немов полин, і гострий, наче меч двосічний. Ноги її306

низходять до смерті, кроки її простують до пекла...»Так написано у Біблії.11.Царгород, 8 жовтня 1982Панянці Доротеї Квашнєвській — Краків.Вразив мене твій егоїзм і твій немилосердний вирок. Тизнищила наше з Ісаком життя. Я завжди боялася твоєїнауки і відчувала, що вона заподіє мені зло. Сподіваюся,ти знаєш про те, що сталося і що ти накоїла. Тогоранку я вийшла до сніданку із наміром стріляти відразу,щойно Муавія зійде в готельний сад, де ми їмо. Я сиділаі чекала. Дивилася, як птахи, що літають над готелем,стрімголов надають вниз під стіни. І тоді відбулосявсе те, чого ніколи в світі не можна було б передбачити.З’явився чоловік, і я відразу ж знала, хто він. Вінніс темне, як хліб, обличчя, і мав сиві прожилки у вусах,подібні до риб’ячих костей. Лише на одній йогоскроні поверх рубця росло дике волосся, яке не моглопосивіти і було зовсім чорним. Д-р Муавія підійшоввідразу до мого столу і запитав дозволу сісти. Він помітнонакульгував і мав одне око приплющене, немоввузькі і стиснуті вуста. Я завмерла, намацала в торбинціревольвера і озирнулася. Крім нас, в саду був тількичотирирічний Мануїл, який бавився під сусіднім столом.— Прошу, — сказала я, і чоловік поклав на стіл те, щоназавжди змінило моє життя. То був звичайний згортокіз паперами.Йому відома тема мого повідомлення — сказав він, сідаючи— і саме тому він хотів би звернутися до мене зпроханням про деяку інформацію, пов’язану з моїми307

дослідженнями. Ми розмовляли по-англійськи, він тихоцокотів зубами, йому було холодніше, аніж мені, йоговуста тремтіли, та він не робив нічого, щоб вгамуватичи приховати те цокотіння. Він грів пальці над своєюлюлькою і дихав димом у рукав. За якусь мить він виклавмені суть справи. Мова йшла про Кирилові Хозарськібесіди.— Я переглянув, — сказав він, — усю літературу, яка стосуєтьсяХозарських бесід, і ніде не зустрів жодної згадкипро те, що ці тексти існують і сьогодні. Хіба може залишатисяневідомим, що уривки Кирилових Хозарськихбесід збережені, а декілька сотень років тому вонинавіть були надруковані?Я була ошелешена. Те, про що говорив цей чоловік, моглоб стати найбільшим відкриттям у моїй галузі — славістиці— за всю історію її існування. Якщо б тількивоно й справді було так.— Звідки у вас такі дані? — запитала я в нього вражено івиклала йому свої міркування зі зростаючим відчуттямневпевненості:— Кирилові Хозарські бесіди, — сказала я, — не відомі длянауки з якихось інших джерел, окрім згадок про них вКириловому житії, опираючись на які ми й знаємо проїхнє існування. Ні про який збережений рукопис, а тимбільше про виданий текст тих бесід, не може бути ймови.— Саме це я й сподівався почути, — промовив д-р Муавія.— Відтепер усім стане відомо, що істина — в протилежному...І він простягнув мені тих декілька аркушів із ксерокопіями,що лежали перед ним. У ту хвилину я могла бвийняти зброю. Кращого моменту я не знайшла б —308

у саду був один-єдиний свідок, та й то дитя. Але сталосяінакше. Я простягнула руку і взяла тих декількахвилюючих сторінок, які додаю до цього листа. Беручиті папери замість того, щоб стріляти, я дивилася насарацинські пальці з нігтями, схожими на ліщину, ідумала про те дерево, яке згадує в своїй книзі про хозарівХалеві. Я думала про те, що кожен з нас — однетаке дерево: чим вище ростемо ми вгору до неба, крізьвітри й дощі, до Бога, тим глибше змушені занурюватисясвоїм корінням у болото й підземні води, наближаючисьдо пекла. З такими думками я прочиталааркуші, які дав мені той сарацин з зеленими очима.Вони схвилювали мене, і я з недовірою запитала в д-раМуавїі, звідки вони в нього.— Не треба питати, звідки вони в мене. У XII століттівони потрапили до рук одного вашого одноплемінника,Юди Халеві, який включив їх до своєї праці прохозарів. Описуючи знамениту полеміку, він навів словаїї християнського учасника, називаючи його «філософом»,тобто так само, як називає ту ж особу, згадуючипро полеміку, і укладач Кирилового житія. Отже, ім’яКирила, як і ім’я арабського учасника полеміки, не згадуєтьсяв тому єврейському джерелі; вказується лишетитул християнського учасника — Кирила, і саме цестало причиною того, що до сьогодні ніхто не шукавКирилового тексту в хозарській хроніці Юди Халеві.Я дивилася на д-ра Муавію як на когось, хто не має жодногозв’язку із тим скаліченим чоловіком з зеленимиочима, який декілька хвилин тому підійшов до могостолу. Все здавалося таким переконливим і простим,так досконало пов’язувалося з усім відомим з цьогоприводу в науці, що здавалося справді неймовірним,309

як ніхто не здогадався пошукати той текст раніше уцей спосіб.— Існує одне «але», — сказала я нарешті д-ру Муавії. —Текст Халеві стосується VIII століття, а Кирилова хозарськамісія відбулася в дев’ятому столітті: у 861 році.— Той, хто знає правильну дорогу, може йти й манівцями!— зауважив на це Муавія. — Нас цікавлять не дати,а те, чи Халеві, який жив після Кирила, в час написаннясвоєї книги про хозарів мав під рукою КириловіХозарські бесіди. І чи використав він їх у тій книзі, там,де він згадує слова християнського учасника хозарськоїполеміки. Скажу відразу, що висловлювання християнськогомудреця, наведені у Халеві, цілком очевидной безсумнівно збігаються з тими Кириловими аргументами,які збереглися до сьогодні. Мені відомо, що виперекладали на англійську Кирилове житіє, тому вилегко зможете впізнати текст. Послухайте, наприклад,кому належать наступні слова: мова йде про те, щолюдина стоїть посередині між ангелом і твариною...Звичайно ж, я відразу впізнала це місце й процитувалайого напам’ять:«Творець усього Бог сотворив людину посередині між ангеломі твариною — мовою і розумом відокремив її відтварини, а гнівом і хтивістю — від ангелів; людина ж,схиляючись до одних тих ознак а чи до інших, уподібнюєтьсякрізь них або до перших, або до других — дотих, що вгорі, чи до тих, що внизу...» Це, — зауважилая, цитуючи текст, — уривок із житія про агарійську місіюКирила.— Саме так, але ті ж самі слова ми зустрічаємо і в п’ятомурозділі книги Халеві, де полемізується з філософом.Таких попарностей чимало. А найважливішим є те, щов самій промові, яку Халеві приписує християнському310

учаснику хозарської полеміки, йдеться про те ж саме,про що говорив і Кирило, згідно з житієм, у тій полеміці.В обидвох текстах мова йде про святу трійцю і прозакони до часів Мойсея, про споживання забороненихсортів м’яса і, нарешті, про лікарів, які лікують навпаки,так, як не треба. Двічі наводиться й аргумент проте, що душа найсильніша, коли тіло найслабше (на п’ятдесятомуроці життя), і т. д. Нарешті, хозарський каганзауважує арабському і гебрейському учасникам полеміки— знову ж таки за Халеві — що їхні книги одкровення(Коран і Тора) написані мовами, котрі нічого не промовляютьдо хозарів, індусів чи інших народів, які нерозуміють тих мов. Це важливе твердження згадується ів Кириловому житії як один з аргументів у боротьбі зтриязичниками (тими, хто визнає обрядовість лишетрьох мов — грецької, гебрейської та латинської), з чогостає зрозуміло, що в цьому питанні каган перебував підвпливом християнського учасника полеміки і висловлювавпереконання, про які з іншого джерела відомо,що насправді вони належали Кирилові. Халеві ж лишеуніс їх до свого твору.І, нарешті, варто згадати ще два моменти. По-перше, унас немає повного тексту втрачених Хозарських бесідКостянтина Солунського (Кирила), а тому ми не знаємо,що ж саме з них Халеві наводить у своєму тексті.Отже, можна припустити, що цього матеріалу існуєзначно більше, ніж лежить його переді мною. По-друге,саме та частина тексту Халеві, в якій говориться прохристиянського учасника полеміки, втрачена. Текст тойзберігся не в арабському оригіналі, а лише в пізнішомугебрейському перекладі, в той час як всі видання книгиХалеві, особливо ті, що з’явилися в XVI столітті, від311

чутно постраждали, як це відомо, від християнської цензури.Одним словом, книга Халеві про хозарів зберегла якусьчастину — невідомо лише, яку за обсягом — КириловихХозарських бесід. Зрештою, тут, у Царгороді — сказавна закінчення д-р Муавія — на нашому зібранніприсутній д-р Ісайло Сук, який добре говорить по- арабськиі займається ісламськими джерелами хозарськоїполеміки. Він сказав мені, що володіє хозарським словникомз XVII століття, виданим якимось Даубманусом,і з того словника видно, що Халеві використовував КириловіХозарські бесіди. Я хочу просити вас, щоб випоговорили з д-ром Суком. Зі мною він не стане говорити.Він каже, що його цікавлять араби лише тисячолітній давнішого віку. Для інших він не має часу. Чине могли б ви допомогти налагодити контакт з д-ромСуком, щоб вивести цю справу на чисту воду?..ФЦими словами д-р Абу-Кабир Муавія закінчив свій виклад,і в моїй голові миттєво поєдналися всі ниті. Якщоти забудеш, в якому напрямку йде час, як вказівниктобі залишиться любов. Час завжди обходить її стороною.Охопила мене знову, після стількох років, твояпроклята жага до науки, і я зрадила Ісака. Замість тогощоб вистрілити, я побігла кликати д-ра Сука, залишившина столі свої папери і зброю під ними. На дверяхне було нікого з прислуги, лише на кухні хтось умочаву вогонь скибку хліба і їв її. Я побачила Ван дер Спака,котрий виходив з якоїсь кімнати, і зрозуміла, що токімната д-ра Сука. Я постукала, але ніхто не відповів.Десь за моєю спиною накрапали дрібні кроки, а міжними відчувалася задуха жіночої плоті. Я постукала вдру312

ге, і від стуку двері прочинилися. Були незамкнені.Спершу я побачила тільки нічний столик із якимосьяйцем і ключем на блюдці. Відчинивши двері трохиширше, я скрикнула. Д-р Сук простягнувся в ліжку,задушений подушкою. Він лежав, прикусивши свої вуса,ніби поспішав кудись крізь вітер. Я з криком кинуласягеть, аж раптом з саду почувся постріл. Він був один,але я почула його кожним вухом окремо. І відразу впізналазвук своєї зброї. Я влетіла у сад і побачила д-раМуавію, який лежав на доріжці з розтрощеною головою...За сусіднім столиком, ніби нічого й не сталося,пила свій шоколад дитина в рукавичках... Нікого іншогов саду не було.Мене відразу ж позбавлено волі, Smith & Wattson, на якомузнайшли тільки мої відбитки пальців, додається якречовий доказ, і я звинувачена в зумисному вбивствід-ра Абу-Кабира Муавії. Цього листа я пишу тобі зіслідчої камери і все ще нічого не розумію. Джерело водицілющої ношу в устах своїх і меча двосічного... Хто вбивд-ра Муавію? Уяви собі, звинувачення говорить: єврейкавбила араба з помсти! Цілий ісламський Інтернаціонал,увесь єгипетський і турецький світ повстали проти мене.«Віддасть тебе Господь Бог твій на поталу ворогам твоїм;єдиним шляхом вийдеш ти до них, а сімома шляхамиутікатимеш...» Як переконати, що ти не робив того,що й справді збирався зробити? Потрібна жорстокабрехня, як батькова, страшна і сильна, яка єдина можествердити істину. Роги замість очей потрібні тому, хтохоче знайти таку брехню. Якщо я віднайду її, то будужити і повідомлю тобі про себе з Кракова у Ізраїль, іповернуся до наук своєї молодості. Врятує нас нашабрехлива жертва — говорив один із наших двох бать313

ків... Як тяжко витримати милість Його, а стократно —гнів.P.S. Додаю тобі репліки Філософа з книги Халеві про хозарів(Liber Cosri0), про які д-р Муавія стверджував, щовони є уривками із втрачених Хозарських бесід КостянтинаФілософа, св. Кирила:

Co sui Pa r s I.Ad Judaeos quod attinet, fa tis mi hi eft cognitaillorum humilicasîlitasjpaucitas j Scqubd illos ab omnibus reprobari & contemnividemus ( ttt non орт fir9Mos audire )*Accerfivit itaq; Sapientem ex Edomans,[r.] Cbriftianis) &quffivitexeo deSrupientii &c Operibus feu A&ionibus ipfius*Qui ei dixit j Ego credo InnovationemCreaturarum (#. e. omni a ejfe creatd, non ahdtrerno ), &: jEternitatemCreatorisBenedici, qubd fc. iile Mundum totum creaverlrfpatio lex dierum; quod omnes hominesrationales fint progenies Adami,abillofamiliamfoam ducentes 5 quod fit ProvidendaDei fiiper res creatas, quod item adhas*rear rationalibus ( b, e.fe communicet cum Ьо~minibm): credo etiam Dei iranjjamorem,mi-/ericordiam, fermonem, vifionem, revela*tionem Prophetis & viris fan&is fa&amjdenique 3 qubd Deus habitet inter .cos quiaccepti ipu funt ex humano genere. Summa:Credo omnia quae (cripta funt in LegeSc libris Kraelitarum, de quorum veritatenullus eft dubitandi locus, eb qubd ilia publicata,vel,publicegefta, continui cornervata&propagata,revelata4ueiim:in.m;uci*ma hominum turba &.frequentia. [Et [z jin extremo acfme illorum ( ЕеірмШсл &Ecclefta Judaorum ) incorporata ( їпслгпли ) eftDeitas ,tranficns in uterum virginis cujuC*dame primariis inter Ifraelitas,quaegenuiccum Hominem- vifibiiiter, Deum latenter*Propheta/n milium vifibiliter, Deummif»fura octultfc. Hiciûe luit Meslias, ditius Filius Dei, qui eft Pater*Filius, & Spiritus San&us, cujus Eflentiam unicam efle credimusBc Bitemur. Licet enim ex verbis noftris videatur, nos Trinitatemvel Tres Deos credere, credimus tamen unitatem. Habitatio au-WtrtnВ

C o s r i P a r s I.tern ejus fait inter filios Ifrael,fummoipforumcam honore, quandiu Res Divina ipfisadhxfit (duranteTemplo), donec illi rebellaruntcontra Mesfiam iftum,eum4ue crucifixerunt.Tum converla fuit Ira Diyinacontinua fuper eos, gratia verb & Benevolentiafuper paucos (h Judak) qui fequutifimt Mesfiam, & poftea edam luper aliospopulos, qui hos paucos funt fequud Scimitati, h quibus nos fumus. Et quamvisnon fimus Ifraelitse, longi podori tamenjure, nobis подіеп Ifh&utarum debetur*quia nos ambulamus fecundum verba Me£>hae, 6t Duodecim Sodorum (b.e.DifcipulorumveiApoftolorum ) ejus i filiis Ifrael, locoDuodecim tribuum, prout edam populusmagnus e filiis I&aclis fimtfequuti illosDuodecim , qui fuerunt quafi Pafta po->uli Chrifliani. Unde nos digni fa&i}iimus Dignitate Ifiraelitaram , Sc penesnos nunc eft potentia Sc robur in terris,omnesque populi vocantur ad fidem hanc,Sc jubentur adhaerere ei, atque magnificareSc exaltare. Mesfiam, ejusque Lignum ( b.e.Crucem ) venerari, in quo crucifixus fuit, Sciimilia: Judiciaque Sc Statuta noftra funtpartim PraeccptaSimeonis focii ( h. iw PetriApoftoli)9 Sc partim Scatuta Legis, quamnos difdmus,£cde cujus veritate nullo mododubitari poteft, quinaDeo fitprofedla*Каш in ірГо Evangelio in verbis Mcsfisehabetur; Non veni ut deftnum praceptumaliquodex pTAceptb filiorum Ifrael b & Mofts9 Prophetaipforumyfed vtmût i&d impleam &confir~mem , Matth.^.]N О T J Lrtrj иЬіргіял tditit ЬЛи is f t t f , lu c. ChriAianumjfttetm/iotndiJkifiit»

APPENDIX I

ОТЕЦЬ ТЕОКТИСТ НІКОЛЬСЬКИЙ, УПОРЯДНИКПЕРШОГО ВИДАННЯ «ХОЗАРСЬКОГО СЛОВНИКА»Отець Теоктист Нікольський писав свою виведену кириличнимскорописом передсмертну сповідь, звернену до печськогопатріарха Арсенія III Чарноєвича, в повній темряві,вмочаючи перо у змішаний зі слиною порох, десь уПольщі, доки ключниця за замкнутими на засув дверимаосипала його прокльонами й лайками.Як відомо Вашій Святості — писав Теоктист патріархові—карою моєю є добра пам’ять, яку моє майбутнє неустаннопоповнює, а моє минуле анітрохи не спорожнює.Я народився у 1641 році в посаді монастиря Йованєв день святого Спиридона, покровителя гончарів, у сім’ї,яка завжди тримала на столі полумиски з двома вушкамиі в них їжу для душі і їжу для серця. Як мій братпрокидається й лягає спати, завжди тримаючи в руці дерев’януложку, так і я тримаю в своїй пам’яті всі очі, якіпоглянули на мене хоча б раз, відколи я живу на світі. Зтого часу як я помітив, що розташування хмар над Овчар-гороюповторюється через кожні п’ять років і впізнав,як хмари, що я їх бачив п’ятої осені, тепер зновуприходять на небо, мене охопив страх, і я почав таїтисвою ваду, бо така пам’ять — то кара. Тоді ж я вивчивсяз царгородських срібняків турецької, від купців з Дубровника— єврейської, а читати — з ікон. До сього накопичуванняспогадів штовхало мене щось подібне до спраги,але не була се спрага за водою, бо вода її не могла318

вгамувати, а якась інша спрага, що проходить і тамуєтьсялишень голодом. Але, знову ж таки — не голодом заїжою, а якимось іншим голодом, і я марно блукав, як тавівця у пошуках солоних скель, намагаючись пізнати,що се за голод, що врятував би мене од спраги. Бо ялякався пам’яті; я знав, що наші спогади і згадки подібнідо крижаних пливучих брил. Ми бачимо лише верхівки,які здіймаються над водою, та їхні величезні підводнітіла минають нас непоміченими й недосяжними. Їхньоїбезмірної ваги ми не чуємо лишень тому, що вони зануреніу час, неначе в воду. Проте якщо ми необачно опинимосьна їхньому шляху, то вдаримось об своє власнеминуле, і тоді біди не минути. Тому я ніколи й не ворушивусього того краму, що падав в мене, наче сніг уМораву. І тоді, на моє власне здивування, сталося так,що мене — правда, на одну лиш мить — зрадила пам’ять.Спершу я безмежно зрадів з того, та потім гірко розкаявся,зрозумівши, що воно таке. Було се так.На вісімнадцятому році життя мій батько віддав мене в монастирЙованє, наказавши на прощання: доки постиш,не бери до уст жодного слова, щоб хоч уста твої очистилисьод слів, коли не можуть вуха. Бо слова приходятьне з голови і не з душі, а зо світу, з масних язиків ісмердючих ротів; усі вони давно обсмоктані, прожованій обпльовані від постійного вжитку. Вони давно вже несправжні, і безліч ротів перекидали їх з зуба на зуб...Монахи з Йованє прийняли мене, сказали, що в моїйтісній душі замного костей, і довірили мені переписуватикниги. Я сидів у келії, заповненій книгами з чорнимистрічками між сторінок на тих місцях, які мої попередники-монахичитали востаннє перед смертю, і працював.Тоді й пішли чутки про те, що в сусідньому Нікольськомумонастирі з’явився новий каліграф.319

Стежка до Ніколє йде попри саму Мораву, між стрімкимберегом і водою. Це єдиний шлях до монастиря, і томуодин чобіт чи одна пара копит коней мандрівників завждизабруднена болотом. За тим брудним чоботом монахипізнають, звідкіль приходять у монастир подорожні:від моря чи зі сторони Рудника, міряючи воду в Моравізі сторони заходу правою, а чи зі сходу лівою ногою.В неділю на св. Томи 1661 року прочулося, що в Нікольськиймонастир з мокрим і заляпаним болотом лівимчоботом прийшов чоловік — тілистий і гарний, з очима,як яйця, з бородою, що могла б горіти цілий день, і зволоссям, насунутим, як подерта шапка, на самі очі.Чоловіка звали Никон Севаст*’, і він швидко став протокаліграфому Ніколє, бо ще раніше опанував десь те ремеслоз великою майстерністю. Учився він у зброярів,але його робота була зовсім мирною: він розмальовувавстяги, стрілецькі мішені та щити, створюючи на них малюнки,які від самого початку були приречені на смертьвід кулі, стріли чи шаблі. Він говорив, що перебуває вНіколє лиш тимчасово, по дорозі в Царгород.На святого Кирияка-пустельника дмухнуло три вітри, коженповний своїми птахами — перший шпаками, другийпізніми ластівками, а третій — кібцями. Холодні запахисплелися з теплими, і до Йованє дійшли чутки, що вмонастирі Ніколє новий каліграф написав ікону, яку поспішаєпобачити уся ущелина. Вирушив туди і я, щобпобачити намальованого на стіні монастиря Ніколє ГосподаСевастократора, який тримає на руках малого Ісуса.Я увійшов разом з іншими і добре роздивився все, щобуло намальоване на стіні. Пізніше, за час обіду, я впершероздивився й Никона Севаста, і його вродливе обличчянагадало мені когось добре знайомого, проте* нідекругом себе я не міг знайти, кого саме. Не було такогообличчя ні в моїх спогадах, хоча всі вони лежали передо320

мною, розгорнуті, як карти, ані в моїх снах, поскладаних,як перевернуті карти, кожну з яких я можу відкритиколи захочу. Такого обличчя не було ніде.Було чути, як десь в горах сокира цюкає об бук, бо сокирапо-різному цюкає об бук і об в’яз, а в ту пору рубалибуки і в’язи. Я пам’ятав всі до одного звуки, почуті крізьхуртовину за своєю першою вечерею в монастирі більшеяк десять років тому; я пам’ятав давно померзлих птахів,які летять крізь ту хуртовину, тяжко падаючи в мокрийсніг, проте за жодну ціну я не міг згадати, яким булощойно побачене обличчя. Я не міг згадати жодної риси зобличчя Никона, жодного його відтінку, і навіть того,чи був він бородатим. Перший і єдиний раз у житті мояпам’ять зрадила мене. Було це так несподівано і неймовірно,що я швидко й легко знайшов сьому пояснення.Могло воно бути тільки одне: лиш те, що не від сьогосвіту, не можна запам’ятати, і воно єдине не втримуєтьсяв пам’яті, як проковтнутий вуж у качці. На прощанняя спробував ще раз, поглянув Никону просто в уста івідчув такий страх, наче мій погляд можна було відкусити.А він і справді саме це й зробив, лиш дрібно клацнувшизубами у повітрі. Отак, з відкушеним поглядом, я йповернувся в Йованє.Там, як і раніше, я знову взявся до переписування книг,але якоїсь миті раптом відчув, що в моїй слині слів більше,ніж у того, хто писав книгу. Так я й почав до переписуваногомною чтива додавати де-не-де слово чи два,речення за реченням. Був вівторок, і того першого вечорамої слова були кислими й терпкими на зубах, але внаступні вечори я став помічати, що з дня у день, якплід у пізню осінь, вони наливаються й стають дедалісоковитішими, тяжчими й солодшими, наповнюючисьзмістом, який дає що більше втіхи, тим більше й сили.І сьомого вечора, ніби остерігаючись, щоб той мій плід1 1 Хозарський словник321

не перестиг, не впав і не зогнив, я додав у житіє святоїП’ятниці цілу сторінку, якої в жодному з переписуванихмною джерел не було. Замість того, щоб моє самочинствовиявилося й покаралося, монахи, натомість, усе частішепочали звертатися до мене з проханнями зробитидля них перепис, а мої книги з унесеними до них доповненнямирозходилися швидше, ніж книги інших переписувачів,яких по всій Овчарській ущелині було такичимало. Я ж осмілів без міри і вирішив іти до краю. Теперя не тільки доповнював незначущими подробицямиіснуючі вже житія, а й почав вигадувати нових пустельників,описувати нові чудеса і мої переписи стали продаватисядорожче, аніж книги, з яких вони переписувалися.Поступово я відчув неймовірну силу, яку тримав усвоєму каламарі і випускав у світ, коли сього бажав. І тодія зрозумів: кожен автор без трудів може вбити свогогероя у двох книжкових рядках. Для того ж, щоб убитичитача — себто істоту з плоті й крові — достатньо перетворитийого на якусь мить у постать з книги, в герояжитія. А тоді вже легко...В той час у монастирі Стрітення жив один молодий монахна ім’я Лонгин. Він жив як відлюдник і був схожий налебедя, який з розпростертими крилами чекає, коли дмухневітер, щоб помчати по воді. Адам, який хрестив дні,не мав слуху кращого, як він. А очі його були мов ті оси,що розносять святу заразу: одне чоловіче, друге жіноче,і обидва — зі шпичкою жала всередині. Стремив до добра,як кібець до курчат, і говорив зазвичай: «Кожен з наслегко може обрати собі на взірець когось кращого одсебе; тоді з духу кожного створилася б нова драбина Якова,що веде від землі до неба, все поєдналося б і уклалосялегко й радісно, бо людині просто слухати й наслідуватикращого од себе. Все зло на сьому світі беретьсязвідти, що ми одвіку є в спокусі послухати і взяти собі в322

приклад когось гіршого від нас самих...» Коли він давмені переписати для нього житіє святого Петра Кориського,який після п’яти днів посту побачив немеркнучесяйво, висіли сутінки і, наче чорні блискавки, спадалидо своїх осель у гілках птахи. З такою ж швидкістю здійнялисяй мої думки, і я відчув, що не можу противитисьтому усвідомленню сили, яке прокидається в мені. Я взявсяпереписувати житіє святого Петра Кориського і, колидійшов до місця з днями посту, вписав у перепис замість5 днів 50 і так віддав хлопцеві. Він узяв його наспівуючи,прочитав того ж таки вечора, а на ранок по ущелині розійшласячутка про те, що монах Лонгин почав великийпіст.На п’ятдесят перший день, коли Лонгина поховали там же,у Благовіщенні, попід горою, я вирішив не брати більшепера до рук. Із жахом дивився я у каламар і думав: замногокостей у тісній душі. І вирішив спокутувати свійгріх. Зранку я пішов до ігумена і попросив його відіслатимене в скрипторій монастиря Ніколє за помічника протокаліграфуНиконові Севасту. Той виконав моє бажання,і Никон увів мене в кімнату писарів, де пахло гарбузовимнасінням і цвітом шавлії, про який монахиговорять, що він уміє молитися. На 4—5 днів монахипозичали з інших монастирів а чи мандрівних купців зУкраїни книги, яких не було в Ніколє, і давали їх менізавчати напам’ять. Потім вони повертали ті книги власникам,а я місяцями після цього, з дня у день, диктувавзавчені напам’ять сторінки перу протокаліграфа Никона.А він лише гострив свої пера і говорив, що єдинатільки зелена фарба є не рослинного походження — вонаодна добувається з заліза; всі ж інші він витягував з рос11*323

лин і прикрашав книги, які ми писали, різнокольоровимилітерами. Так я почав іти у парі з Никоном, як ходятьчоловічі дні у тижні. Він був лівша і все робив лівою,ховаючи те, що робить, від правої. Писали ми удень, аколи роботи не було, він брався за розписування монастирськихстін, проте швидко якось зовсім відійшов відіконопису і повністю віддався переписуванню книг. Такми поволі входили в своє життя — ніч у ніч, роками.На святого Євстахія Сербського 1683 року мороз взявся сіятисвоє просо, пси поховалися в постелях, а чоботи ізуби в посмішках потріскались від студені. Галки в зеленомунебі замерзали у леті і каменем падали вниз, залишаючивисоко вгорі тільки крик. Язик відчував заледенілівуста, які вже не відчували язика. Вітри стугоніли натому березі Морави, що завмер під льодом, а лід приберезі лежав нескошений, перемежаний очеретом, ломиносомі рогозою, в інеї, наче запустив собі срібну бороду.Плакучі верби застигли з опущеними в воду вітами,закуті річкою, неначе ланцюгом. Самітні воронизустрічали світанок у тумані, з натугою витягуючи в летіна одному й тому ж місці свої крила з білих пасем солоноївологи. А вгорі, над берегами, розділеними морозом,пролітали в недосяжному піднебессі, прощаючись зі світом,думки Никонові й мої, розкудлані, як бистрі літніхмарки, і з ними одлітали й наші спогади, тягучі, як зимовіболі. А тоді, у березні, на хрестопреклонну неділю,ми опустили кухоль в киплячу квасолю, зварили в ньомуракію, напилися, наїлись і назавжди покинули Ніколє.Із першим і останнім тогорішним снігом ми увійшли вБелград і, відстоявши службу за белградськими первомученикамиСтратоніком, Донатом і Гермилом, почалинове життя.Ми стали мандрівними писарями, і наші пера та чорнилапочали переходити водні й наземні межі багатьох країн.324

Ми все менше працювали для церкви і все більше розширюваликоло мов, якими переписували книги. Крімпереписів для чоловіків, ми почали робити й переписидля жінок, бо чоловічі і жіночі притчі не можуть матиоднакового кінця. За нами залишались ріки і рівнини(ми брали зі собою лиш їхні назви), смердючі погляди,кільця з ключами в вухах, стежки, закидані соломою ізв’язані у вузол пташиними дзьобами, дерев’яні задимленіложки а чи виделки, зроблені з тих ложок, а навівторок духів 1684 року ми увійшли у цісарський градВідень. Великий дзвін на церкві святого Стефана Віденськогостав рахувати нам години, — дрібні прискорено,ніби жбурляючи з дзвінниці лезами, а великі урочисто,ніби відкладаючи й висиджуючи вночі під храмом яйця.Коли ж ми увійшли у напівсутінок під тою вежею, наддзвінкою бруківкою на довгих нитях зависли полієлеї,немов огненні павуки, а кругом них здіймався запах воску,що раптом став сторчма, у формі церкви, прикритийкаменем стін, як тіло одежею. Нічого не було видно,але що вище підіймався вздовж вежі погляд, тим густішоюставала пітьма, і видавалося, що там, під самимшпилем, загусаюча щомиті мла порве нарешті нить, наякій внизу, в церкві, висить сяйво... Тут ми знайшли новуроботу й зустріли нашого нового господаря — Аврама зроду Бранковичів, чоловіка, який пером уміє поганяти,а шаблею розписує церкви. Про нього я скажу лиш кількаслів, щоб було знать, за що його боялись так, як ілюбили.Про Бранковича в народі говорять, що він трохи не присвоєму розумі, що молодим ще хлопцем він сорок днівне вмивався, потрапив на вечерю до нечистих і став духом.На кожному плечі виріс у нього жмут шерсті, вінпочав бачити майбутнє, впадав у сплячку в березні, мавлегку руку, далеко міг сягнути тілом, а ще далі духом,325

який, доки тіло спало, літав наче зграя голубів, змагавсяз вітрами, ганяв хмари, накликав і відганяв град і бивсяза поля, худобу, молоко і збіжжя з заморськими духами,не дозволяючи їм грабувати свій край. Тому в народі говорять,що Бранкович підтримує зв’язок із ангелами ісаме про нього склали приказку: «Нема духа — нема іхліба». Кажуть, що він належав до чаклунів другого кола,куди входили і скадарські візири з білогусинськими бетами,а в одній сутичці з требинськими духами він перемігтребинського пашу Мустай-бега Шабляка0, який належавдо третього кола. В тій сутичці, де за зброю булипісок, пір’я і цебрик, його поранили в ногу, і відтоді вінзавів собі вороного коня — султана межи конями, якийіржав у сні й теж був духом, і Бранкович, рушаючи в своїнебесні мандри, сідлав, накульгуючи, душу свого коня,перетворену в соломинку. Говорять також, що в Цар городівін висповідався й признався в тому, що був духом,після чого перестав ним бути, і худоба в Трансільваніївже не сахалася, коли він проходив біля загонів...Отже, такий чоловік, зі сном міцним, аж треба було пильнувати,щоб хто, бува, не повернув його головою в ноги,бо тоді він більше ніколи б не прокинувся, — такий чоловік,що схожих до нього хоронять долілиць і відчуваютьїхню любов навіть по смерті, взяв нас за писарів івпустив до книгозбірні своєї та свого дядька графа ГеоргіяБранковича. І ми загубилися між книгами, як на якійсьвулиці, порослій сліпими завулками і покрученими сходами.По віденських базарах і пивницях ми купували длякир Аврама арабські, гебрейські та грецькі рукописи, і,оглядаючи віденські будинки, я помітив, що й вони стоятьодин біля одного, як скрипти на полицях в книгозбірніБранковича. І зрозумів, що саме будинки найбільшесхожі до книг: стільки стоїть їх навколо, та лише кількасеред них таких, в які ти зазирнеш, і ще менше тих, до326

яких увійдеш або й оселишся на довше. Найчастіше чекатимутьна тебе якась корчма, заїжджий двір, винайнятена одну ніч шатро або пивниця. І зовсім зрідка —найрідше — буває так, що випадково, захоплений негодою,ти вдруге увійдеш до вже знайомої тобі оселі і заночуєштам знову, пригадуючи, на якому місці ти лежавтут вперше і як усе це — все те ж саме — було інакшим,і в якому вікні займалися весни, і якими дверима виходилосяв осінь...Напередодні святих Петра і Павла 1685 року, на четвертийтиждень після Духів, наш господар Аврам з Бранковичівєтав на службу до англійського посла в Туреччині, виконуючиобов’язки найманого дипломата, і ми переїхали вЦаргород. Нас оселили у вежі над Босфором, де господарнаш уже порозкладав свої шаблі, верблюже сідло,килими і книжкові шафи, величезні, як церкви, з піснимиочима кольору мокрого піску. В тій вежі він наказавспорудити на Отченаші храм святій Ангеліні — деспотицій прабабі свого дядька графа Георгія і своїй, а за ключниканайняв якогось анатолійця, який вживав свою косицюзамість батога і на її вершечку тримав дробину.Того нового слугу звали Юсуф Масуді0, він навчав нашогогосподаря Аврама арабської і сторожував над йогоснами. Зі собою він носив якусь торбину, наповнену списанимиаркушами, і говорили про нього, що він — читачснів, або ловець тіней, як називають часом тих, хто гонитьодин одного по людських сновидіннях. Увесь першийрік Никон і я провели, розкладаючи по полицях ішафах господареві книги й рукописи, які все ще смерділиверблюдами й конями, що привезли їх з Відня. Одногоразу, коли ключник Масуді сторожував в покої сонкир Аврама, я добрався до Масудієвої торби і прочитав знеї всі аркуші, запам’ятавши рукопис слово в слово, хочажодного не зрозумів, бо все було написане по-арабськи.327

Я тільки знав, що всі ті записи мали форму якогось словника,або глосарія, складеного за порядком літер арабськоїазбуки, тобто ішли вони, як повзе рак, а читалися,як літає пташка сойка, — хвостом уперед...Саме місто і його мости на морі не здивували мене. Прибувшив Царгород, я відразу почав впізнавати на вулицяхобличчя, пристрасті, жінок і тварин, любов і хмари, відяких утік колись давно, і очі, які, зустрівши хоч би раз, япам’ятав довіку. Я зрозумів, що з плином часу світ нестає інакшим, що він незмінний крізь роки, і лише всерединісамого себе та в просторі помітні його зміни —незлічені за формою і суттю, які, перекладаючись мовкарти з рук до рук, творять з минулого одних урок майбутньогочи нинішнього для інших. Тут усі спогади, всізгадки і все разом узяте сьогодення кожної людини збуваютьсяв один і той же час у різних місцях і в різнихособах, все одразу. Не треба всі ті ночі, які повисли кругомнас сьогодні уночі — міркував собі я — вважати однією-єдиноюніччю, бо так воно не є: то — тисячі, сотнітисяч ночей, які, замість того щоб мандрувати одна заодною, наче птахи, крізь час, календарі й годинники,збуваються натомість всі одразу. Моя ніч супроти твоєїночі — інакша навіть за календарем. Для папиних прихильниківі в Римі, й тут сьогодні день Успіння Богоматері,а в християн східного обряду, греків і греків неприєднаногообряду — перенесення мощей св. АрхидияконаСтефана Безбородого; для одних цей 1688 рік закінчитьсяна п’ятнадцять днів раніше, ніж для інших, у євреївзараз іде вже 5446 рік по махалах, а в арабів — тільки905 рік по хіджрі. Цілий тиждень ночей розгубимо ми дозорі — ми, сім слуг кир Аврама. Цілий вересень ночейназбирається по дорозі звідси до Топчисараю, а від Айя-Софії до Влахерни вже ужиткує свої ночі жовтень. Снинашого кир Аврама збуваються десь у чиємусь іншому328

житті; одночасно хтось інший снить яву кир Аврама, іхто зна, чи не прибув наш кир Бранкович сюди, у Царгород,саме для того, щоб побачити оту особу, яву якоївін снить, побачити того, хто в своїх снах перемелюєкир Аврамове життя, а не щоб стати тлумачем у панаанглійського дипломата на Порті. Бо ніде кругом наснемає жодної людської яви, яку десь у цьому велелюдномуморі не снив би щоночі хтось інший, і ніде немаєжодного людського сну, який не справджувався б деінде,як чиясь ява. Якби хто вирушив звідси й до Босфору— від завулка до завулка — він налічив би за місяцьчасу всі пори року, бо для одних весна — то іншим осінь,всі пори людського житгя — бо не бува таких, котрі щоднястарі чи молоді, і все життя могло б з’єднатися, якполум’я зі свічок, загасивши яке ми не лишаємо й подихуміж народженням і смертю. Якби одразу знати, кудийти — в першу ж ніч можна було б розшукати того, хтобачить твої майбутні дні і ночі, когось одного, хто їстьтвій завтрашній обід, чи другого, який жалує за твоїмивтратами восьмирічної давності й цілує твою майбутнюдружину, або третього, котрий помирає точнісінько такоюж смертю, якою вмреш і ти. Якби людина моглапересуватися швидше, а бачити глибше й ширше, вонаузріла б, що вічність всіх ночей втілюється повною міроюв одній-єдиній ночі на величезному просторі. Час,який давно вже витік в одному місті, ще тільки починаєтьсяв іншому, і людина може мандрувати між двоматими містами в часі, вперед або назад. В одному містімужів вона може зустріти на вулиці жінку, яка в іншомумісті жінок давно вже померла, і навпаки. Не тільки окреміжиття — всі майбутні й минулі часи, всі відгалуженнявічності знаходяться тут, сьогодні посічені на малесенькішматочки й поділені межи людьми та їхніми снами.Величезне тіло пралюдини Адама ворушиться і дише в329

сні. Людство поглинає час увесь одразу, не залишаючинічого на завтра. Себто, час існує не тут. Він приходитьі заповнює цей світ звідкілясь із іншої сторони...— Звідки? — запитав мене тут Никон, ніби чув мої думки,але я змовчав. Змовчав, бо знав звідки. Час приходить нез землі, він іде з підземелля. Час належить Сатані, йогоносить у кишені Нечестивий, як клубок ниток, і відмотуєйого за таємними правилами своєї незбагйенної економії.І забирати його треба силою. Бо якщо в Бога можнапросити і отримати від Нього вічність, то протилежневічності — час — можемо взяти лише у Сатани...нНа святого апостола Юди, брата Господнього, кир Аврамзібрав нас і сповістив, що ми покидаємо Царгород. Вжевсе було сказане, роздалися всі вказівки на дорогу, колираптом між Никоном і тим анатолійцем Масуді зайшлакоротка й сильна сварка, аж Никонові нижні повіки затіпалися,як у пташки, і закотилися нагору. Впавши вгнів, він згріб руками вже зібрану в дорогу торбу Масуді(ту саму з арабським глосарієм, якого я вже знав напам’ять)і шпурнув її в огонь. Проте, Масуді це майже несхвилювало; він тільки повернувся до кир Аврама і сказавйому:— Подивись на нього, господарю, це той, що сцить хвостом,а в його носі немає перетинки!Тоді всі погляди звернулися до Никона, а кир Аврам знявзі стіни дзеркало й підсунув його Никону під ніс, як мерцю.Ми всі наблизили свої голови, і дзеркало справдіпоказало, що Никон не має перетинки між ніздрями.Так усім іншим відкрилося те, що мені було відомо вжедавно, — що мій побратим у ремеслі, Никон Севаст —Сатана душею. Втім, він і сам того не заперечував. Але яне дивився, як усі інші, йому під ніс. Я дивився в дзер330

кало і раптом побачив у ньому те, що всім довкола меневже давно, мабуть, було відомо. Обличчя Никона Севаста,що так сильно нагадувало мені якесь інше, знайомераніше обличчя, було майже точною подобою мого власного.Як близнюки, ходили ми по світу й місили Божийхліб диявольською сльозою.Тієї ночі я відчув — пора! Коли людина проводить своєжиття в дрімоті, ніхто з її ближніх не думає, що одногодня вона таки прокинеться. Так було і з Никоном. Я неналежу до тих, хто труситься від страху, коли їхня рука усні спадає з ліжка, але Севаста я боявся. Його зуби носилиточний відбиток моїх костей. Проте я все ж пішов.Я знав, що диявол завжди ступає на крок позаду людини,і сам ішов на крок за ним, повторюючи кожен йогослід, тому він мене й не помітив. Я давно зауважив, щосеред всіх паперів із величезної книгозбірні кир АврамаБранковича особливу увагу Никон уділяє хозарськомуглосарію — особливого роду азбуці, навколо якої ми,писарі, трудилися, виконуючи завдання впорядкуватитекст про походження і зникнення, звичаї й війни одногонеіснуючого вже народу. До історії того народу АврамБранкович виявляв особливе зацікавлення, не торгуючись,скуповував старі тексти і наймав людей, які хапалидля нього «язиків» — тих. хто знав що-небудь про хозаріву,а часом розсилав по різних містах слуг, щоб ті впіймалийому когось з ловців снів, вміння яких походитьвід давніх хозарських знахарів. Зосередивши свою увагуна тих записах, які серед тисячі інших сувоїв з книгозбірніБранковича цікавили Никона найбільше, я вивчивХозарський словник Бранковича напам’ять і почав спостерігати,що з ним робитиме Никон. Проте до згаданоговечора Никон не робив нічого незвичайного. Аж тепер,після випадку з дзеркалом, він один, без нікого,піднявся на верхній поверх вежі, узяв папугу, посадив331

його на світильник і сів слухати, що той говоритиме.Папуга кир Аврама часто говорив віршами, які, як вважавнаш господар, були поезіями хозарської царівниАтеху, отож ми, писарі, мали завдання записувати дляхозарського глосарія кир Аврама все, що вимовить папуга.Проте того вечора Севаст не записував. Він простослухав, а пташка говорила:Часами давні весни, наповнені теплом, пахучі, зацвітаютьу нас знову. І ми проносимо їх крізь нинішню зиму, захищаючисвоїми грудьми. А тоді, одного дня, ті давні веснипочинають захищати наші груди від морозу — тоді, колими опиняємося з того боку шиби, де мороз є вже не тількивізерунком. Одній такій моїй весні минає вже дев ’ятазима, а вона усе ще мене гріє. Придумай тепер, у ційзимі, дві такі весни, що з Уєднуються між собою, наче двілевади запахами. Ось що потрібно нам замість плаща...Коли пташка закінчила говорити, я відчув себе неймовірносамотнім, у своїй схованці, без весни в душі, і єдина лишзгадка про нашу спільну з Никоном Севастом молодістьще залишалася як світло в моїх спогадах. Вічне світло —подумав я, коли Никон узяв пташку й розсік їй ножемязика. А тоді він підійшов до Хозарського словника АврамаБранковича і почав палити у вогнищі аркуш за аркушем.Разом з останнім, на якому рукою кир Аврама буловиведеноКазання про Адама, брата ХристовогоХозари вірили, що перша і остання людина — Адам, старшийбрат Христа і молодший брат Сатани, — створенийзі семи частин. Сотворив його Сатана: тіло зліпив із землі,кості — з каменю, очі, скорі на зло — з води, кров ізроси, подих з вітру, думки з хмар, а розум із лету ангелів.Проте він не міг поворухнутися, доки в нього не вдих-332

нув душі його другий, справжній батько — Бог. Колидуша увійшла в нього, Адам торкнувся своїм лівим великимпальцем до правого — чоловічим до жіночого — іожив. У двох світах — незримому, духовному, який сотворивБог, і зримому, матеріальному, який сотворив нечестивийеконом диявол, отож, лише Адам є чадом обидвохтворців і часткою обох світів. Тоді Сатана уклав уйого тіло двох грішних ангелів, і узяла їх така хіть, якоїдо кінця світу не зможуть вони погасити і вгамувати усобі. Перший ангел мав ім’я Адам, а другий — Єва. У Євизамість поглядів були сіті, замість язика — мотузки, ібула вона схожа на Велику петлю, а чи пута. Адам відразуж почав старіти, бо душа його була перелітною пташкою,яка оселялася в інших часах. На початку Адам бувстворений лише з двох часів — чоловічого і жіночого,які поміщалися всередині нього. Потім — з чотирьох,які належали Єві та її синам Каїну, Авелю і Сету. Такількість часових часток, замкнених у людські подоби,весь час множилася, і тіло Адамове безперервно розросталось,аж доки не перетворилося на величезну державу,схожу на державу природи, хоча іншу за складом. Останнійзі смертних все життя обходитиме зісередини головуАдама, шукаючи з неї вихід, але не знайде його, бо вхіді вихід з Адамового тіла знайшов лише Христос. Величезнетіло Адамове лежить не в просторі, а в часі, але зпальця меду не добудеш, а словом хати не загрієш. Томуне тільки душа Адамова оселяється в усіх наступних поколіннях(бо переселення душ — то завжди переселенняодної-єдиної душі — Адамової), але й усі смерті Адамовихнащадків переселяються і повертаються до смертіАдамової, вибудовуючи з дрібних часток єдину й великусмерть завбільшки з Адамове тіло і життя. Вони — нібиперелітні птахи, що відлітають у вирій білими, а повертаютьсячорними. Коли помре його останній нащадок —333

помре таким чином і Адам, бо в ньому повторюютьсясмерті усіх його дітей. І тоді, як у байці про ворону йчуже пір’я, зійдуться Земля, Камінь, Вода, Роса, Вітер,Хмара й Ангел і візьмуть від Адама кожен своє, і поділятьйого між собою. Скрутно доведеться тим, хто одійдевід тіла Адамового, від тіла праотця людського, ботакі не зможуть померти з ним і як він. Такі станутьчимось іншим, а не людьми.Тому й полюють за пралюдиною-Адамом хозарські ловціснів, складаючи свої словники, глосарії та альфабетикони.Проте слід пам’ятати, що хозари називають сном нете, що ми. Наші сни тримаються в нашій пам’яті, докими не поглянемо у вікно; щойно подивившись, ми відразурозбиваємо їх на друзки і втрачаємо назавжди. В хозарівусе по-іншому.Вони вважають, що в житті кожної людини існують вузловімісця, часові відрізки, схожі на ключі. Тому в кожногохозарина був кий, на якому він протягом усього своговіку вирізав, мов у рахункових таблицях, стани миттєвогопросвітлення чи найвищого злету в своєму житті. Кожнатака зарубка отримувала ім’я якоїсь тварини чи коштовногокаменя і називалася сном. Таким чином, дляхозарів сон був не лише днем наших ночей — він мігбути й потаємною зоряною ніччю наших днів. Ловці,або читачі снів, були священиками, які тлумачили ті зарубкизі згаданих таблиць і створювали з них словникибіографій, проте не в давньому розумінні сього слова,яке зустрічається в Плутарха чи в Корнелія Непота. Тобули збірники безіменних житій, складені з тих митейпросвітлення, у час яких людина стає часткою Адама. Бокожна людина хоча б на мить у своєму житті стає часткоюАдама. Якщо зібрати воєдино усі ті миті, можна отриматитіло Адама на землі, лише не в просторі, а в часі.Бо лиш одна доля часу є зримою, досяжною і вживаною334

нами — Адамова частка. Решта для нас укрита пітьмою іслужить вона комусь іншому. Наше майбутнє — як ріжкиравлика: щойно торкнувшись чогось твердого, вонозразу ж ховається од нас, а видимим стає лише тоді, коливисовується назовні аж до краю. Та Адам бачить завжди,бо той, хто знає усі смерті всіх людей наперед, аж докінця світу, той знає і майбутнє сього світу. Тому, лишевходячи до Адамового тіла, ми й самі стаємо зрячими іможемо розпоряджатися своїм майбутнім. В цьому —основна відмінність між Сатаною й Адамом, бо дияволне бачить майбутнього. Тому хозари й полювали за Адамовимтілом, тому жіночі й чоловічі книги хозарськихловців снів були певною подобою Адамової ікони, дотого ж жіночі означали його тіло, а чоловічі — його кров.Хозари, звичайно, усвідомлювали, що їхні провидці неможуть осягнути цілого тіла і вписати його повністю всвої словники-ікони. Часто вони навіть малювали подвійніікони, на яких не було жодного обличчя, а тількидва великих пальці — лівий і правий, жіночий і чоловічийАдамові пальці. Бо кожна частина його тіла, зібранау словниках, могла поворухнутися й ожити лише післядоторку двох великих пальців, чоловічого і жіночого. Томухозари у своїх словниках особливу увагу вділяли опануваннютими двома частинами Адамового тіла, і, як вважається,їм таки вдалося це зробити, проте для іншихчастин вони не мали доволі часу. Але Адам має і чекає.Як Адамові душі оселяються в його дітях і повертаютьсяназад у його тіло смертями тих дітей, так і кожна частинайого величезного тіла-держави в будь-яку мить можезаново померти чи ожити в кожному з нас. Достатньолиш пророчого дотику двох пальців. Чоловічого і жіночого.За умови, що ми уклали поза тими пальцями либоньодну частину Адамового тіла. За умови, що самі мистали його частиною...335

XТі слова Аврама Бранковича відлунювали в моїх вухах протягомусього шляху, пройденого нами в спеку, від якоїДунай на усті в Чорне море був таким самим, як у Реґенсбурзі,а в Регенсбурзі — таким, як і в Шварцвальді,біля свого джерела. Ті слова нікуди не зникли й тоді,коли ми прибули до місця боїв, і я побачив, як вітершвидко розносить гарматний дим і повільно — млу надДунаєм. Тоді, на тринадцятий тиждень після Духів1689 року, спека закінчилась, і ми побачили найбільшу всвоєму житті зливу. Дунай знову плинув глибокий, якнебо над ним, а злива сторчма стояла в ріці, наче решіткана високій огорожі, відділяючи наш табір од турецького.І тут, у таборі, на полі бою, мені здалося, що коженз нас прийшов до Дунаю з інших причин, і прокожного я міг би оповісти, чого він жде на своєму місці.Никон, спаливши словники Масуді й Бранковича, ставзовсім іншою людиною. Його нічого більше не цікавило,він дозволяв читати над собою п’ятий Отченаш —той, що читається над самовбивцями, і кидав одне заодним свої пера в воду. Разом з Масуді вони сиділи передрозстеленою барвистою хусткою і грали на ній в кості,та так, що Никон програвав величезні суми, як той,хто не думає жити далі. Я відчув, що він прощається зжиттям, сподіваючись на те, що тут, на війні, смерть будедля нього легшою, ніж деінде. Кир Аврам Бранкович,натомість, прийшов до Дунаю не для того, щоб воювати,хоч це він здавна вмів, та й зараз теж робив не згірш відзавжди. Було очевидно, що тут, на Дунаї, йому призначенаякась зустріч. Масуді сидів і кидав кості, проте насправдівін чекав, щоб побачити, з ким зустрінеться кирАврам тут, на Джердапі, і терпів кров і дощ, як і в тойсудний день на Воздвиження чесного хреста, коли гуркіттурецьких гармат відчутно почастішав. Що ж стосу-336

ється кир Аврамового вчителя на шаблях — того коптана ім’я Аверкій Скіла'*, — то він залишався біля Дунаю,під турецькими кулями, бо для нього це була можливістьбезкарно випробувати на ворожих, а чи на наших воїнах(для нього це було без різниці) новий шабляний удар,техніку виконання якого він давно вже вивчив, але всеще не пересвідчився в його дії на живій плоті і кості.А я, в свою чергу, сидів тут, з ними, бо чекав третьоїчастини Хозарського словника. Я вже знав напам’ять двіперші частини — ісламську Масуді й грецьку кир Аврамову,залишалося чекати, чи з’явиться хтось із третьою,гебрейською частиною того глосарія, бо з перших двохчастин ставало зрозуміло, що існує й третя. Никон спаливдві перші частини і не боявся більше, що третя приєднаєтьсядо них, а тому не мав більше роботи. Проте я,який знав напам’ять дві перші частини, хотів побачити йтретю, хоча й не знав, як це повинно статися. Я покладавсяна кир Аврама, котрий, як мені здавалося, чекавтого ж, що й я. Але він не діждався свого. В короткомубою турецькі воїни в трен ока вбили Бранковича й Никона,а Масуді взяли в полон. З турками на місці боюз’явився і якийсь червоноокий хлопець зі зрощеними напереніссі бровами, подібними до пташиних крил. Одинйого вус був сивий, а другий рудий. Він сидів у сідлі ззапорошеними бровами й заслиненою бородою. Хто бсказав — подумав, дивлячись на нього, я — що і його часзлічений! Але я знав, що він — се той, хто мені й треба.Тут і він упав, немов підкошений, і з його рук випалаторба, а з неї на всі боки розлетілися дрібно списані аркуші.Після битви, коли все стихло, я вийшов зі свогосхову і позбирав ті листки. Перейшовши Дунай, у Дельськомумонастирі в Волощині я прочитав гебрейські записиз тої торби, намагаючись не розуміти і не тлумачитинічого з прочитаного. Потім я вирушив у Польщу і337

зробив там те, чому так сильно прагнув перешкодитиНикон Севаст. Я знайшов друкаря і продав йому всі трисловники — гебрейський, знайдений на полі бою, грецький,придбаний за наказом Аврама Бранковича, і арабський,який приніс Масуді, читач снів. Друкар називавсяДаубманус0, і він страждав від недуги, яка тільки вп’ятому коліні дозріває й приносить смерть, наче в якійсьдовгій партії у шашки. Він заплатив мені два місяці житла,їжі і ґудзиків до сорочки, а я записав йому на папірусе, що знав напам’ять. Тепер я знову виконував своюроботу оповідача, а одночасно, вперше після стількохроків, і другу, давно покинуту роботу Никона Севаста —роботу писаря. В день десятьох тисяч немовлят віфлеємських1690 року, в мороз і сніг, від яких лущились нігті,я закінчив роботу. З азбучника Бранковича, глосаріяМасуді та єврейського каталогу з торбини червоноокогохлопця я склав щось схоже на Хозарський словник і віддавйого друкареві. Даубманус узяв всі три зшитки — червоний,зелений і жовтий і сказав, що видасть їх. Зробив вінсе чи ні — я не відаю, як не відаю і того, Ваша Святосте,чи те, що я зробив, я зробив добре. Зараз я знаю лишете, що й далі чую голод до писання, і що від сього голодупройшла та моя спрага до запам’ятовування. Так, нібисам я перетворююсь у протокаліграфа Никона Севаста...

APPENDIX II

ВИТЯГ ІЗ СУДОВОГО ПРОТОКОЛУ З ПОКАЗАМИСВІДКІВ У СПРАВІ ПРО ВБИВСТВОД-РА АБУ-КАБИРА МУАВІЇЦаргород, 18 жовтня 1982Вірджинія Атех, кельнерка готелю «Кінгстон», свідок усправі д-ра Дороти Шульц, виступила на суді з наступнимисвідченнями:«Того дня (2.Х. 1982) була ясна погода і я відчувала великийнеспокій. Жили солоного повітря надходили з Босфору,і з ними звивисто вповзали швидкі думки в повільні.Сад готелю «Кінгстон», в якому за хорошоїпогоди проходять сніданки, за формою нагадує чотирикутник.Один з його кутів сонячний, у другому народючому ґрунті ростуть якісь квіти, третій відкритийвітрам, а в четвертому стоїть кам’яна криниця, і білянеї — колона. Як правило, я стою за тою колоною, бознаю, що гості не люблять, коли на них дивляться підчас їди. Це й не дивно. Бо я, наприклад, відразу знаюпо гостю, який снідає, що замовлене на рідко яйце необхіднейому для передобіднього купання, риба — дляпрогулянки надвечір до Топчисараю, а келих вина —як енергія для єдиної посмішки перед сном, яка ніколине досягне короткозорих дзеркал у готельних покоях.Отже, з того місця біля криниці видно сходи, які ведутьу сад, і тому завжди можна знати, хто заходить іхто виходить. Існує й інша зручність. Як усі води з навколишніхжолобів стікають у криницю, так збираютьсяв ній і всі розмови зі саду, і якщо хоч трохи притулитивухо до криничної ями, зовсім ясно можна почутикожне вимовлене в саду слово. В ньому чути, як пташ340

ки дзьобають мух і як тріскає шкаралупа на вареномуяйці, як перегукуються між собою виделки — усі однаковими,і келихи — кожен різними голосами. Оскількивідвідувачі, перш ніж покликати кельнера, називають урозмові між собою предмет свого звертання до прислуги,я завжди можу виконати їхнє бажання ще до того,як вони його мені повідомлять, бо знаю його з криниці.А знати якусь річ на мить швидше від інших — товелика перевага, яка завжди іде на користь. Того ранкунайпершими в сад зійшли гості з кімнати номер 18,сімейство Ван дер Спак, власники бельгійських паспортів— батько, мати і син. Батько вже в літах, він добреграє на якомусь інструменті, зробленому з кості білоїчерепахи, і вечорами можна почути його гру. Він трохидивакуватий і завжди їсть своєю власною двозубою виделкою,яку носить у кишені. Мати — молода і вродливажінка, і це стало причиною того, що на неї я звернуладещо більше уваги. Тоді я й помітила, що вона маєодну-єдину ваду: у її носі не було перетинки. Вонащодня вирушала в Айя-Софію і там напрочуд вмілозмальовувала настінні розписи. Я запитала в неї, чи тімалюнки не виконують ролі нотних записів до мелодійїї чоловіка, але вона мене не зрозуміла. Її хлопчик, якомуледве що виповнилось чотири роки, мабуть, теж мавякусь ваду. Він завжди, навіть коли їв, був вбраний урукавички. Але мене занепокоїло дещо інше. Того сонячногоранку я спостерігала за бельгійцем, який опускавсязгаданими сходами до сніданку. І побачила наступне:обличчя літнього пана було не таким, як усіінші обличчя.Суддя — Що ви маєте на увазі?341

Свідок — З’єднайте докупи дві ліві половинки одного обличчяз фотографії, і гарна людина перетвориться напотвору. Подвойте одну половину душі, і ви отримаєтене цілу душу, а тільки дві спотворені її частини. Душа,як і обличчя, теж має ліву й праву половини. Дві лівіноги не зроблять двоногої істоти. У літнього пана булодві ліві половини обличчя.Суддя — І це було причиною вашого неспокою в той ранок?Свідок — Так.Суддя — Свідок попереджується про те, що він несе відповідальністьза правдивість своїх свідчень. Що відбулосяпотім?Свідок — Я принесла замовлення Ван дер Спаків, нагадавшиїм між іншим, що паприку і сіль не варто братиоднією рукою, і вони, поївши, пішли, а хлопчик залишивсягратися і допивати свій шоколад. Тоді у сад зайшлаприсутня тут д-р Дорота Шульц і сіла за свій стіл.Перш ніж я встигла прийняти замовлення, до її столикапідійшов тепер вже вбитий д-р Муавія і сів поруч.Було видно, що її час падає як дощ, а його — віє начесніг. Він був завіяний тим снігом уже по саму шию.Я помітила, що він був без краватки і що вона крадькомавитягла з торбинки револьвера, але, перемовившисьіз Муавією кількома словами, простягнула свою руку, івін подав їй якийсь згорток із паперами. Потім вонапідвелася і кинулась по сходах до покоїв, залишившисвою зброю під паперами на столі. Усе це схвилюваломене ще більше. Д-р Муавія мав дитячий усміх, обрамленийу бороді, мов жук у бурштиновій краплі, і вправленийу зелень його сумних очей. Ніби підкликаний342

тим усміхом, до столу д-ра Муавії підійшов хлопчик ізсім’ї бельгійців. Хочу ще раз нагадати суддям, що хлопчикуледве виповнилося чотири роки. Нікого іншогов саду не було. На руках хлопчика, як звичайно, булирукавички, і д-р Муавія запитав у нього, чому він їх нескине.— Тому що мене вже нудить! — відповів хлопчик.— Нудить? — перепитав д-р Муавія. — Від чого?— Від вашої демократії! — промовив хлопчик слово в слово.Тоді я ще нижче схилилася над криницею і почала прислухатисядо розмови, яка здавалася мені тим дивнішою,чим довше вона велася.— Від якої демократії?— Від такої, яку захищаєш ти і схожі на тебе. Подивись нарезультати тої вашої демократії: раніше великі народипригноблювали малі народи. Тепер все навпаки. Тепервід імені демократії малі народи тероризують великі.Подивись на світ навколо: біла Америка боїться чорних,чорні бояться пуерторіканців, євреї — палестинців,євреїв — араби, серби — албанців, китайці боятьсяв’єтнамців, англійці — ірландців. Малі риби відгризаютьвуха великим рибам. Замість того щоб під тероромбули меншини, демократія ввела нову моду, і тепер більшістьнаселення цієї планети — під гнітом... Вашадемократія — то скурва мама...Суддя — Свідкові нагадують про заборону подання неправдивихсвідчень. Ви стверджуєте під присягою, що всеце говорила дитина віком неповних чотирьох років?Свідок — Так, я стверджую, бо чула це на власні вуха. Тутя захотіла ще й побачити те, що чую, і пересунулась за343

колоною рівно настільки, щоб побачити з-за неї сад.Дитина схопила зі столу револьвера д-ра Шульц, розставилашироко ноги, зігнула їх трохи в колінах і, цілячисьобома руками, наче професіонал, крикнула д-руМуавії:— Роззяв рота, щоб я не зіпсував тобі зуби!Розгубившись, д-р Муавія справді розкрив рота, і дитинавистрілила. Я думала, що то іграшковий пістолет, алед-р Муавія впав на спину разом зі стільчиком. Цвиркнулакров, і тоді я побачила, що одна штанина д-ра Муавіябула в болоті — одною ногою він вже стояв у могилі.Дитина кинула зброю, підійшла до свого столу і взяласядопивати шоколад. Д-р Муавія лежав непорушно, і цівкакрові зав’язалась йому під бородою в вузол. Тоді я подумала:тепер і в нього буде краватка... Хвилиною ранішепочувся крик добродійки Шульц. Усе, що відбулосяпотім, відоме усім вам. Була констатована смерть д-раМуавії, його тіло забрали, а д-р Шульц сповістила просмерть ще одного гостя нашого готелю, д-ра Ісайла Сука...Обвинувач — «Тоді я подумала: тепер і в нього буде краватка!»Я хочу висловити перед судом своє найглибшеобурення манерою висловлювання свідка. Хто ви занаціональністю, панно, чи пані, Атех?Свідок — Це важко пояснити.Обвинувач — Попрошу вас спробувати.Свідок — Я — хозарка.Обвинувач — Як ви сказали? Ніколи не чув про такий народ.Який паспорт ви маєте? Хозарський?Свідок — Ні, ізраїльський.Обвинувач — Нарешті. Це я й хотів почути. Як це — вихозарка, проте з ізраїльським паспортом? Ви відмовилисьвід свого народу?344

Свідок (сміється) — Ні, можна сказати — зовсім навпаки.Хозари перетворилися на євреїв, а разом з ними і яприйняла юдаїзм та ізраїльський паспорт. Бо що я однана цьому світі? Якби всі араби стали євреями, чи залишилисьби ви арабом?Обвинувач — Ми не потребуємо ваших коментарів і запитаннятут ставите не ви. Ваші свідчення вигадані з метоюдопомогти звинуваченій, яка має такий самий паспорт.У мене більше немає запитань. Сподіваюся, уприсяжних теж...Після цього виступу слово було надане сімейству Ван дерСпак з Бельгії. Вони одноголосно стверджували три речі.По-перше, безглуздо вірити в розповідь про те, що дитинатрьох років могла здійснити вбивство. По-друге,слідство встановило, що д-р Муавія був убитий зі зброї,на якій знайшли відбитки пальців лише одної особи —д-ра Дороти Шульц. Крім того, в слідчих паперах вказано,що згадана зброя (марки S.&W. 36 моделі, 38 калібру),з якої вбили д-ра Муавію, належала д-ру Шульц.По-третє, пані Спак як головний свідок звинуваченнястверджувала, що в д-ра Шульц були мотиви для вбивствад-ра Муавії і в Царгород вона прибула власне знаміром убити його, що й зробила. Мова йшла про те,що, як було встановлено у слідчому процесі, під часєгипетсько-ізраїльської війни д-р Муавія тяжко поранивчоловіка д-ра Дороти Шульц. Таким чином, мотививбивства очевидні. Убивство з метою помсти. Свідченнякельнерки готелю «Кінгстон» не можуть бутиприйнятими до уваги. Це й усе.На підставі отриманих свідчень звинувачення вимагалопокарати д-ра Дороту Шульц як винну в умисному вбивстві,яке, окрім всього, має ше й політичне забарвлен345

ня. Тоді перед судом вивели звинувачену. Д-р Шульцзробила зовсім коротку заяву. Вона не винна у смертід-ра Муавії. І має докази на свою користь. У неї є алібі.На запитання судді, що то за алібі, вона відповіла:— В ту мить, коли був убитий д-р Муавія, я вбила зовсіміншу особу — д-ра Ісайла Сука. Я задушила його подушкоюу його номері.У слідчих паперах згадувалось про те, що пана Ван дерСпака також бачили того ранку в кімнаті д-ра Сукаякраз в момент його смерті, але зізнання д-ра Шульцзняло з бельгійця будь-які звинувачення.XСлідство закінчилося, і вирок був винесений. З д-ра ДорогаШульц було знято звинувачення в умисному вбивствід-ра Абу-Кабира Муавії з метою помсти; натомістьїї засудили за вбивство д-ра Ісайла Сука. Вбивство д-раМуавії залишилось нерозкритим, а сімейство Ван дерСпак було звільнено. Кельнерка готелю «Кінгстон» булапокарана грошовим стягненйям за спробу заплутатисправу і спрямувати розслідування хибним шляхом.Д-р Дорота Шульц засуджена до шести років ув’язнення уцаргородських казематах. Вона пише листи, адресованіна своє власне ім’я у Краків. Усі листи переглядаються,і закінчуються вони завжди тою ж незрозумілою фразою:«Наша брехлива жертва врятувала нас від смерті».Під час обшуку в кімнаті д-ра Сука не було знайдено жоднихкниг чи паперів. Знайшли тільки одне яйце, розбитез тупого боку. Пальці вбитого були вимащені жовтком,себто* останнє, що робив він у цьому житті —це розбивав яйце. Був знайдений і якийсь незвичайнийключ із золотою голівкою, який на диво добре підхо346

див до дверей однієї з кімнат для прислуги в готелі«Кінгстон». До кімнати кельнерки Вірджинії Атех.На столі сімейства Ван дер Спак був знайдений і доданийдо слідчих паперів один рахунок, зроблений на зворотіготельного бланку. У ньому писалося:1689+ 293=1982.

ЗАКЛЮЧНА ПРИМІТКА ПРО КОРИСТЬ ЦЬОГО СЛОВНИКАКнига може бути виноградником, политим дощем, і виноградником,политим вином. Ця належить до останніх, які кожен словник. Словник є книгою, яка, забираючи малочасу щодня, бере його багато з роками. Не варто недооцінюватицієї втрати. Особливо, якщо взяти до уваги те,що читання саме по собі — доволі сумнівний труд. За часужитку, від прочитання, книга може зцілитись а чи померти.Вона може мінятися, повніти і ґвалтувати. В нійможе стати іншим напрямок, із неї безперервно щосьзникає, між рядків випадають букви, а межи пальців —сторінки; перед очима, натомість, весь час ростуть нові,немов капуста. Якщо ви відкладете її в сторону, то зранкуможете застати як охололу піч, в якій на вас більше нечекає тепла страва. Окрім усього, сьогодні людина не маєв своєму розпорядженні стільки самотності, щоб могтибез шкоди читати книги — хай навіть і словники. Але йцьому є край: книга — як терези — переважує спершувправо, а потім вліво, і так весь час. Її важіль, таким чином,переходить від правої руки до лівої. Те ж саме відбулосяі в голові: думки з категорії сподівань перемістилисяв сферу спогадів, і на тому все закінчилось. У вухахчитача зостається, можливо, трохи слини з уст автора,кілька принесених вітром слів з маленькою піщинкою надні. Навколо тої піщинки роками наростатимуть, немов348

у мушлі, звуки, що перетворяться якогось дня в перлину,в сир чорної кози чи в порожнечу — коли вуха нашіскладуться, як мушлі. І найменше тут буде залежати відпіску.Та в будь-якому випадку читати таку довгу книгу означаєдовго бути самому. Довго бути без того, чия присутністьвам необхідна, бо читання в чотири руки ще неввійшло в ужиток. Тому автор почуває докори сумлінняі намагається загладити свою вину. Тій чарівній особізі швидкими очима й лінивим волоссям, яка, читаючицей словник і пробігаючи крізь свій страх, мов крізькімнату, відчує себе самотньою, — тій особі автор радитьзробити наступне. Нехай надвечір першої середимісяця вона вийде зі словником під рукою до цукерніна головній площі свого містечка. Там на неї чекатимемолодий чоловік, який, зовсім як і вона, відчув себесамотнім, згайнувавши час на читання тої ж книги. їмслід сісти один біля одного за кавою і порівняти чоловічийта жіночий примірники своєї книги. Вони відрізняються.Порівнявши між собою короткі, написанікурсивом речення з останньої статті цього словника вжіночому і чоловічому примірниках, вони отримають книгу,складену в єдине ціле, як закінчену партію в доміно,і тоді вона стане їм не потрібною. Тоді нехай вонияк слід облають лексикографа, проте хай роблять цеякомога швидше, в ім’я того, що приходить потім, боте, що приходить потім, — то тільки їхня справа, котраважливіша від будь-якого читання.Я бачу, як на вуличній скриньці для пошти вони розкладаютьсвій підвечірок і, обійнявшися, їдять його, сидячив сідлах своїх велосипедів.(Белград, Реґенсбург, Белград 1978—1983)

ПОКАЗНИК СЛОВНИКОВИХ СТАТЕЙЧЕРВОНА КНИГААТЕХ (26)Швидке і повільне дзеркало (29)БРАНКОВИЧ АВРАМ (29)Притча про Петкутина і Калину (38)БРАНКОВИЧ ГРҐУР (Див. СТО ВП Н И К ) (65)КАГАН (65)КИРИЛО (КОСТЯНТИН СОЛУНСЬКИЙ) (68)ЛОВЦІ СНІВ (75)МЕТОДІЙ СОЛУНСЬКИЙ (77)СЕВАСТ НИКОН (83)СКІЛА АВЕРКІЙ (91)СТОВПНИК (БРАНКОВИЧ ҐРҐУР) (95)СУК Д-Р ІСАЙЛО (96)Розповідь про яйце і смичок (106)ХОЗАРИ (116)ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА (123)ЧЕЛАРЕВО (129)ЗЕЛЕНА КНИГААКШАНІ, АБИР ІБН (132)АЛЬ-БЕКРІ, СПАН’ЯРД (137)АТЕХ (141)ІБН (АБУ) ХАДРАШ (144)КАГАН (144)КОРА, ФАРАБІ ІБН (147)Запис про мандрівницю і школу (150)350

КУ (153)МАСУДІ ЮСУФ (154)Притча про Адама Рухані (159)Оповідь про смерть дітей (174)МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР (184)МУАВІЯ, Д-Р АБУ-КАБИР (185)МУСТАЙ-БЕҐ ШАБЛЯК (194)ПЕРСТОРЯД (196)РІЗЬБАРІ МУЗИКИ (197)УРИВОК ІЗ БАСРИ (198)ХОЗАРИ (199)ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА (208)ЖОВТА КНИГААТЕХ (214)ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС (218)ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИСАМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК (223)КАГАН (225)КОЕН САМУЕЛЬ (226)Запис про Адама Кадмона (241)LIBER COSRI (256)ЛУКАРЕВИЧ (L U C C A R I)ЄВФРОСИНІЯ (257)МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР (262)САН ГАРІ ІСАК (264)ТІБОН, ЄГУДА ІБН (267)ХАЛЕВІ ЄГУДА (267)ХОЗАРИ (274)ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА (283)ХОЗАРСЬКИЙ ГЛЕК (289)ШУЛЬЦ Д-Р ДОРОТА (290)P.S. (Витяг Халеві з «Хозарських бесід»Костянтина Філософа) (314)

Літературно-художнє виданняПАВИЧ МілорадХ О З А Р С Ь К И Й С Л О В Н И КР ом ан-лексикон на 100 000 слівЧоловічий примірникП ереклад з сербськоїГоловний редактор Н. Є. ФоміпаВідповідальний за випуск Г. С. ТаранХудожній редактор Л. Д. Киркач-ОсиповаКомп’ютерна верстка Н. О. ПобігайлоКоректори А. М. ГопаченкоПідписано до друку 09.12.05. Формат 70х IO8V32.Папір офсетний. Гарнітура тип Тайме. Друк офсетний.Умов. друк. арк. 15,4. Умов, фарбовідб. 17,75. Облік.-вид. арк. 16,0.Тираж 3500 прим. Замовлення № 5-1172.TOB «Видавництво Фоліо»Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справидо Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачіввидавничої продукціїДК № 502 від 21.06.2001 р.TOB «Фоліо»Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справидо Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачіввидавничої продукціїДК № 683 від 21.11.2001 р.61057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, 6/8Електронна адреса:www.folio.com.uaE-mail: realization@folio.com.uaІнтернет магазин: www.bookpost.com.uaНадруковано з готових позитивіву ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»,61012, Харків, вул. Енгельса, 11Свідоцтво про реєстраціюДК № 1626 від 22.12.2003 р.

лІтЕРАТУРЙ/ ІМіж >радМіпорад Павич, поет, прозаїк, літературознавець, перекладач,народився у 1929 році в Белграді. Фахівець з історії сербськоїлітератури XVII—XIX ст., сербського бароко та поезії символізму.Він викладав у багатьох європейських університетах (у Парижі, Відні,Фрайбурзі, Реґензбурзі, Белграді), переклав сербською Байрона і Пушкіна,був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури.Бпетвпжо ' іде мк і - Паяичу приніс Хазарський слов wf лин з ьаине гич ин'шил в ( ь світової Ж : рзгуціи нашогоІсьус у ва примірники ніеї книжки - чоловічий іУ л-ноиу f и;,анч пославлений чоловічий пгимірни«L книжки, *икликаюі Xn3.it ь#- ий 1ловни^ мг и ' де стр;\,^,'Цал. г.', икфун Японії, fife'- >

lexicon cosri - Ð§ÑÐ¸Ð²Ð¾

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?

lexicon cosri - Ð§ÑÐ¸Ð²Ð¾