Мария Шкепу - Інститут проблем сучасного мистецтва

її автором як студіювання чистої області естетики, і характеру нарисів М. Шкепу, котрі
виглядають віддаленими від безпосередньої проблематики естетичного процесу. Друга
невідповідність стосується уявної невідповідності простору ідей і матеріалу, за допомогою
яких класик виклав власну концепцію потворного (і які дійсно зменшують, звужують
не стільки категоріальний, скільки історичний простір феномена, що досліджується, —
можливо саме через це у щоденнику 1843 року О. Герцен характеризує концепцію класика
як «занятную книжку»), фундаментальному значенню, яке надається «Естетиці потворного»
Марією Шкепу. І не в тому сенсі, що естетика потворного позбавлена такого
значення, а у сенсі несподіваності її філософського розкриття через категорію основи
і розташування у просторі «основи становлення історії як основи становлення естетики
єдності людини й історії».
Але і перша і друга невідповідності, що «лежать на поверхні», лишаються поверховими.
Перше заперечується змістом категоріального каркасу потворного, який виводиться
через фундаментальні відношення сутності, змісту та меж протиріч ідеальної, естетичної
та вольової триєдності людського світосприйняття та світопереживання. Те, що такі
співвідношення відносяться до простору філософського пізнання і, відтак, саме філософії
належить їх розкриття, є беззаперечним. Але не може йтися про «чисту»
«філософію естетики»: сучасне мистецтво і сучасний мистецький процес не лише вийшли
на окреслені межі, але й переживають потребу самовизначення у власній категоріальній
самосвідомості й у своїх інтенціях.
Другу «невідповідність» заперечити більш складно. Але не через те, що вона дійсно
існує, а через те, що, відносячись до закону «достатньої підстави», заперечення у даному
випадку є тотожнім основі, що, як щиросердно кажуть філософи, ускладнюється само
по собі, через інше самої себе та повертаючись до самої себе. Феномен естетики потворного
репрезентований Карлом Розенкранцем як спотворене свого іншого самої ідеї. Розглянутий
через основу світу, він виводиться М. Шкепу як відчужене іно-буття класичного
становлення історії, котре не здійснило зняття себе «поверненням ідеально-усезагального
у достовірну тотальність естетичного». У цих двох аспектах повинна, напевно, долатися
уявність другої «невідповідності». Скоріше за все, у цьому напряму сучасна теорія естетики
та мистецтвознавства можуть знайти принципові підстави для власних рефлексій.
Карл Розенкранц попередив, що пізнання естетики потворного є рухом у пеклі
страждання. Марія Шкепу попередила, що читання книги не буде світлом ані для душі, ані
для розуму. Але ж попередили! І, не дивлячись на не дуже веселу тональність теми, в обох
попередженнях присутній оптимістичний момент: на відміну від попереджень Мінздраву,
вони обіцяють не хворобу, а відшукування шляху до теоретичного й естетичного одужання.
Вам вирішувати, в якому обсязі читати й осмислювати презентовану книгу.
Академік Віктор СИДОРЕНКО,
директор Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України
PREFACE
You are holding a book, in which the translation of “Aesthetic
of Ugliness” (Aesthetik des Haesslichen, 1853) by Karl Rosenkrantz,
the German philosopher of the 19 th century, into the Russian language
is presented for the first time. The translation and theoretical researches
are made by prof. Maria O. Shkepu, main science researcher of the
Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts in Ukraine.
As it was stated in the presented research the phenomenon of the
aesthetics of ugliness could be viewed strictly in the logical and aesthetic
field of German Classic Philosophy, whereas in the practical
dimension it was actualized by the tense development of the contemporary
history, self consciousness and self perception of the contemporary
people in it. Without a doubt this phenomenon was mirrored
in the perplexities of the art process, but first of all it was reflected
in circling around the past and present borders of the phenomenon
of the aesthetic. That is why the publication of “Aesthetic of Ugliness”
by our Institute is caused not only by the under cover phenomena
of the contemporary art but by the reasonable necessity of over thinking
the aesthetic transformations, which overstep the limits of the self
consciousness and self perception of the art practice, trying to return
to its own totality. In this sense the research investigates the position
and the role of the “Aesthetic of Ugliness” by Karl Rosenkrantz in the
logic of history, in the logic of genesis of art types and prerequisites
of their further transformations, the research studies some aspects
of the negative phenomenology of the aesthetics. The problematic field
of the research shapes the contours of the trends, “flows of the objects
on their own causes”, as Andrei Byely the poet named this process.
In this case we can talk about unveiling “vectoring directions” for the
return of the aesthetic “into the nest of its own cause”.
During the reading of the book we may face two main imaginary
PREFACE
7