Untitled - Інститут проблем сучасного мистецтва

Національна академія 

мистецтв України 

ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ 

СУЧАСНОГО 

МИСТЕЦТВА

Володимир ЖМИР 

ВИБРАНЕ 

Київ 

Фенікс 

2012

ББК 87.7+84–44(4Укр) 

УДК 172+82–3(081) 

Ж 77 

Ж 77 ЖМИР В. Ф. Вибране / Упоряд. О. В. Кунцевська; Ін-т проблем сучасного мистецтва 

НАМ України. — К.: Фенікс, 2012. — 512 с. 

Пропонована книга репрезентує багаторічний і багатогранний доробок відомого українського 

філософа і соціолога Володимира Федоровича Жмира (1936–2010), досить повно відбиваючи коло 

його зацікавлень. Одвічні філософські питання — буття чи небуття, любові та ненависті, врешті сенсу 

життя, — порушені у статтях останніх років. Натомість знайдеться місце для роздумів і над більш 

земними питаннями, що їх позитивно та раціонально налаштована частина людства, намагаючись вижити, 

прагне розв’язати: яким чином слід керувати суспільством, щоб не було ображених, як запобігти 

такому жахливому явищу, як терор, та інші. 

У книзі представлено (у невеликому обсягу) також літературні твори В. Жмира. 

Розрахована на фахівців у царині філософії, естетики, літературної творчості. 

ББК 87.7+84–44(4Укр) 

Затверджено до друку Вченою радою 

Інститута проблем сучасного мистецтва НАМ України 

29 лютого 2012 р., протокол № 1 

Рецензенти: 

доктор психологічних наук, професор Ю. М. ШВАЛБ 

(Інститут психології ім. Г. Костюка АПН України) 

кандидат філософських наук, ст. наук. співроб. О. В. БОСЕНКО 

(ІПСМ НАМ України) 

кандидат мистецтвознавства, доцент Н. П. ЄРМАКОВА 

(ІПСМ НАМ України) 

© В. Ф. Жмир, спадкоємці, 2012 

© О. В. Кунцевська (Жмир), 2012 

© ІПСМ НАМ України, 2012 

© «Фенікс», 2012

Батько любив повторювати: «Намагайся зробити діло досконало, 

то, може, вийде хоча б нормально». Оскільки слово 

в нього не розходилося з ділом (вибачайте за нав’язлий 

на зубах штамп), то все, до чого б він не брався, виходило 

з-під його рук дуже ґрунтовним. А зробив він за своє життя 

чимало — ремонтував літаки, слюсарив, винаходив, філософував, 

мав безпосереднє відношення до народження 

вітчизняної соціології, віртуозно редагував наукові праці 

(часто виводячи їх, несподівано для авторів, на якісно новий, 

вищий рівень), мав зацікавлення до соціальної роботи, 

політології, культурології, врешті, був письменником. 

От і я намагался зробити цю книжку досконалою, сподіваючись, 

що вийде вона «хоча б нормальною». Книжку, 

про яку батько плекав думку-надію останні кілька років 

свого життя, ніби відчував, що вони справді останні… 

Тому й накидав, на моє щастя, приблизний перелік робіт 

для друку, власне Зміст, щоправда, без усякого натяку 

на те, чи збирався він ділити їх за певними рубриками. 

Відтак, книга сама собою «розпалася» на «науку» та «літературу». 

У першій частині — праці в галузі культурології, філософії, 

політології, соціології (майже всі видрукувані). Крім 

того, сюди ж вміщено Життєпис, спільні з Єв. Пронюком 

спогади, стосовні фундації Товариства репресованих, а ще 

таку собі Самовизначальну рефлексію. Останню я взяла 

без дозволу батька (його вже, на жаль, і не спитати) — хоча 

її рядки не мають «наукової цінності», проте чимало 

скажуть про автора, позаяк буквально просякнуті самоіронією 

та іронією. 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО 

5

Кілька слів про подані тут дослідження. Може в них і не 

дотримано «академічних канонів» у розумінні минулих і теперішніх 

«академіків» (іноді, на якійсь Вченій раді, буйна 

уява, пробуджена нудною науковою жвачкою, домальовує 

тим псевдонауковцям кумедні мольєрівські перуки та незручні 

мантії), натомість вони мають глибину й справжню 

наукову обґрунтованість. Ота «академічність» усе життя 

прагнула наздогнати Жмира і вправити його в свої рамки, 

проте дарма: він безкомпромісно відстоював право висловлювати 

думки в тій формі, яку сам для себе виопрацював 

упродовж життя. Тому і маємо у серйозних соціологічнофілософсько-соціальних 

роботах легкий серпанок, зітканий 

із романтизму, краснописьменства, навіть поезії. 

Друга частина — літературні твори. Звичайно, не всі, 

й звичайно, також вибрані для книжки батьком. Це дві повісті: 

«Розірвати коло» (вона не зазнала практично жодних 

авторських доопрацювань) й «Повернення» (має підзаголовок 

Подільські оповіді й, справді, з них складається), — обидві 

написані, за батьковими словами, «від серця». Стосовно 

другої повісті, власне циклу оповідань, слід сказати таке. 

Крім уже видрукуваних 1990 року десяти оповідань, тут подано 

ще одинадцять. Деякі з «нових» — не такі вже й нові: 

«М’яч», «Злодій», «Дід» написані в 60-х (їх «вибракували» 

редактори видавництва «Молодь»), решта — таки нові, писані 

упродовж 2009–2010 років. В. Жмир, як він любив казати, 

дуже «ніжно і трепетно» ставився до своїх Подільських оповідань. 

Саме в них відбилася й навіки лишилася найсвітліша 

пора його життя — кінець сорокових і аж до кінця шістдесятих 

— хоч і «товаришували» тій порі нестатки, безробіття, 

переслідування… Бо поряд були друзі — молоді, завзяті 

й веселі, кохана дружина — теж завзята й весела, і жити було 

цікаво — здавалося, що всі вони, такі сильні, талановиті, натхненні, 

зможуть змінити Той-Світ-Що-Навколо на краще… 

Дуже вдячна Василю Семеновичу Лісовому за поштовхнатхнення 

до впорядкування батькового доробку, Н. Вельбовець 

за участь в його оформленні, а також Валерію Вронському 

за фінансове сприяння. 

Оксана ЖМИР

ЧАСТИНА І

Іноді хочеться пісню співати яскраво-блакитну, 

Іноді — сіру, неначе із диму тонкого…

ЩОНАЙПОВНІЙШИЙ 

КОРОТКИЙ «ЖИТТЄПИС» 

ЖМИРА ВОЛОДИМИРА ФЕДОРОВИЧА, 

НАПИСАНИЙ НИМ САМИМ 1 

З метою досягнення якомога більшої відстороненості 

й можливої об’єктивності текст подано від третьої особи 

Він народився в Києві, 20 грудня 1936 року, в лікарні, як тоді 

говорили, «Зайцева» (київський заводчик-благодійник), 

де побачила світ третина тогочасних киян та всі подоляни, 

і цим хизувався. 

Батько його, Федір Жмир (1895–1958) походив з Гончарівки, 

передмістя Ізюма (щось подібне до київської Куре 

нівки). Закінчив земську, а потім ізюмську міську школу 

(1911) і курси залізничників. Отримав роботу (1912) 

на Варшавсько-Віденській залізниці. Очевидно, саме там 

і тоді пристав до анархістів і вступив до Союзу визволення 

України (СВУ). 1918 року перейшов до більшовиків, а перед 

цим працював на ст. Калуга, брав активну участь у профспілковому 

русі й був членом повітової Ради. Громадянську 

війну пройшов комісаром П’ятого залізничного загону, що 

здійснював колійне забезпечення залізниць. Розповідав, 

як у часи відпустки додому територію совєтську пройшов за 

партійним квитком, а по Україні — за посвідченням СВУ. 

По Громадянській війні був партійним функціонером районного 

масштабу до 1936 року, коли його виключили з партії 

за троцькізм. У пошуках долі подався до Харкова, де закінчив 

курси електриків, працюючи чорноробом. Потім працював 

уже за новим фахом. 1940 року поновлений у партії, 

але до партійної роботи вже ніколи не брався. В часи Другої 

світової війни працював у евакошпиталі. 1945-го повернувся 

до Києва, де працював до смерті на заводі «Геофізприлад» 

електриком, майстром, головним економістом. Скільки 

1 

Надруковано в: Наукові й освітянські методології та практики. 

— 2011. — Вип. 4. 

ЖИТТЄПИС 

9

його пам’ятає наш персонаж, батько розмовляв українською мовою і мав на сина 

великий вплив. 

Діда (?–1919) по батькові автор не знав. Відомо йому лише, що той, мешкаючи 

в Ізюмі, заробітчанив як дрібний підрядчик (теслював) на Донбасі. Баба господарювала. 

Мати його, Віра Жмир (Гутнік, 1905–1982) народилася в Києві. Починала навчання 

ще в приватній гімназії на вул. Братській. Згодом закінчила Фармацевтичний 

інститут і працювала в Каневі, де й познайомилася з батьком. Потім повернулася 

до Києва і працювала на «Заводі Ломоносова». В часі Війни працювала в тому 

ж шпиталі, що й батько. Після Війни повернулася на той же завод, а згодом, 

до пенсії по хворобі, була провізоркою в аптеці 46 на Контрактовій площі. 

Дід по матері (Йосип Гутнік, 1882–1942) був до Революції візником і дослужився 

до прикажчика. Мріяв про власну справу, яку спробував розпочати за 

часів НЕПу. «Прогорів» і знову працював візником. Наш фігурант пам’ятає деякі 

епізоди довоєнного життя і діда в ньому: як той приїздить додому на обід 

і баба накриває йому білу скатертину в світлиці їхньої двокімнатної квартири, 

яка стала такою з п’ятикімнатної до Революції. Совєтську владу дід сприймав 

«скептично» (з розповідей тіток). Баба господарювала, мала двох синів (обидва 

загинули на Війні) і трьох дочок; його мати — старша. Бабу пам’ятає дуже добре, 

але не яскраво, хіба що її протести супроти руйнування пічки на кухні, коли 

квартиру газифікували (газогін Дашава — Київ). Дядьків по матері наш персонаж 

пам’ятає уривчасто. З тітками так чи так спілкувався всі повоєнні часи, з середньою 

(Франею) навіть жив разом у старій квартирі до її смерті (1960); товаришував 

із кузиною (дочкою старшого дядька) до її смерті (2009). Допіру подане зумовило 

його наголошення свого міщанського, натомість не «козацького роду». 

Отож судилося народитися у Києві й мешкати (до 1975) у давній родинній 

квартирі й у дитинстві мати няньку (Дуся). З початком Війни вони з матір’ю поїхали 

до батька у Харків. Чому батьки жили тоді роздільно, не знає. З тих часів він 

добре пам’ятає батька. Але батьків шпиталь евакуювали в Сибір до Мінусинська, 

куди згодом вони приїхали з матір’ю. Уривчасто пам’ятає тогочасні вокзали і залізничні 

вагони. У Мінусинську батька вони вже не застали і, проживши там деякий 

час, наздогнали шпиталь у м. Калінін (Твер). Далі були Ржев і військове містечко 

(фортеця часів Петра І) під Даугавпілсом. 

1945 року родина його повернулася в давню квартиру на Подолі, де він пішов 

до школи у перший клас, бо не знав лічби, хоча вмів добре читати (з шести років) 

і так-сяк писати. Потім була Київська спецшкола ВПС (1952–1955). Авіація ж бо 

тоді була дуже приваблива для хлопців. Нашого персонажа до неї надто привернула 

сюжетом повість Каверіна «Два капітани», що її читання ще в часі Війни було 

трансльовано по радіо. Від дитинства лишився легкий флер їхнього вуркагансько- 

володимир жмир ВИБРАНЕ 

10

го кутка тодішнього Подолу. Від осені 1955 він курсант Васильківського військового 

авіаційного училища. Коло читаних авторів, опріч програмованих школою: 

Ж. Верн, К. Чапек, Я. Гашек, О’Генрі, Нушич, А. Дюма, О. Толстой. Власне відтоді 

можна розпочати інтелектуальну його біографію. Дуже багато читає в училищі 

(Маркса, Енгельса, Леніна, Л. Толстого, Горького тощо), ініціює неофіційні літературні 

гуртки, дискутує з викладачами історії КПРС. Тоді ж, під упливом російської 

поезії «срібної доби», починає писати вірші. Згадані дискусії особливо 

загострилися після виходу друком неопублікованого раніше тексту праці Леніна 

«Основные задачи советской власти». Наш герой доводив, що робиться на той час 

не по-ленінськи. Кінчилося це тим, що за місяць до випуску його наказом було відраховано 

з училища за «низкий моральный и идеологический уровень». 

Повернувшися до Києва, 1958, вересень, він працює слюсарем, механіком, механіком 

із точних приладів, старшим інженером Інституту матеріалознавства 

АН УРСР (1961–1969). Від 1961 року починає відвідувати літературну студію при 

видавництві «Молодь» (відділок прози, керівник — Моргуєнко). З тих студійців, 

хто мав публікації тоді й опісля, може назвати свого відтоді найближчого друга 

Юрія Хорунжого (1937–2007), В. Шевчука, О. Гижу, А. Дмитрука, М. Гудкова, 

Н. Околітенка, В. Волосенка. Може ще був хтось, кого забув. В Інституті матеріалознавства 

був у відділі, що його очолював академік Ів. Федорченко. Серед тогочасних 

друзів-колег найближчими були Сергій Лопатенко, з котрим тоді інтенсивно 

студіював німецьку, Едуард Денисенко, Алік Радченко, Валерій Скороход, 

згодом академік АН України і директор того ж таки інституту. Вони часто і завзято 

дискутували, наприклад, про природу влади та її інтерпретацію у «Войне 

и мире», про змістову демонуючу сутність геніальності («Доктор Фаустус» 

Т. Манна) тощо. 

1963-го, після кількох невдалих спроб, розпочав навчання заочно на філософському 

(тоді історико-філософському) факультеті Київського державного університету 

ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив із відзнакою 1969 року і розпочав працювати 

молодшим науковим в Інституті філософії АН УРСР (дир. В. Шинкарук) 

у відділі конкретних соціологічних досліджень (зав. від. В. Черноволенко). 

В університеті з викладачів найближче зійшовся і потоваришував з Ігорем 

Бичком. Теплі приязні стосунки мав з Пашковою, Загороднюком, Конверським. 

Може ще з кимось, не пам’ятає. 

Оскільки наш персонаж учився з доброї волі та й за віком уже був не 

«юнаком», хоча, може, ще й не «мужем», то студіював філософію серйозно. 

Пройшов шлях від «платоніка» до «екзистенціаліста». Чи, як казав тоді (1969 р.) 

В. Табачковський, «червоного екзистенціаліста». Тоді ж, 1969, здається у вересні, 

мав першу публікацію, гумореску «Борода» в часописі «Україна». У відділі спеціалізувався 

на соціології моралі. У часописі «Філософська думка» у співавторстві 


11

й самостійні тексти його друковано від 1970 року. Практику викладання почав 

у нашому університеті — спецкурс «Теорія і практика конкретних соціологічних 

досліджень» і семінари з істмату; підробітки в Університеті марксизму-ленінізму 

при Печерському райкомі партії. 

Найближче коло спілкування в Інституті філософії: передусім Юрій 

Сікорський (ЮС), також Віталій Табачковський, Микола Тарасенко, Олег 

Ільченко, Сашко Яценко, Вадим Іванов, Василь Лісовий, Анатолій Ручка, Сергій 

Васильєв, Мирослав Попович, Вілен Горський, не переривалося товаришування 

з Ігорем Бичком. 

У тому ж часі (від початку 60-х до 1970) проявив активну діяльність у «напівофіційному» 

Історико-мистецькому клубі ім. Петра Запорожця (голова Юрій 

Смирний, заступник Леонід Фінберг, Володимир Жмир — з науки). Клуб займався 

освітницькою діяльністю поміж своїх членів: лекції, доповіді, екскурсії 

по Києву (включно музеї) і з виїздом. Особливе враження справило залучення 

до тих акцій Михайла Брайчевського і Людмили Панченко, Леопольда Ященка, 

Івана Гончара. Мав той клуб і активні контакти з Клубом творчої молоді (Горська, 

Зарецький, Танюк інші). 

Перші «нецензурні» тексти отримував від Юрія Хорунжого (друга половина 

60-х). Пам’ятав передусім імена М. Грушевського, Д. Донцова, О. Солженіцина, 

І. Дзюби, Є. Сверстюка, щось В. Чорновола, А. Сахарова, а ще тексти «Вісника» 

та деякі інші. Як годиться, передавав їх декому з «надійних». 

1969 року закінчив писати у співавторстві з Юрієм Хорунжим повість 

«Гонитва до мосту» (історична колізія війни перського царя Дарія зі скіфами 

за Геродотом). Повість подали до видавництва «Веселка». На рецензування направили 

до М. Брайчевського, який дав схвальний відгук, але потім потрапив у 

«чорні» списки. Згодом рецензентом був М. Марченко — дід Валерія Марченка. 

Теж схвалив, натомість — історія з онуком, і професор був змушений піти з університету. 

Отож обидві позитивні рецензії втратили свою легітимність в очах 

Видавництва. Текст повісті направлено до Інституту археології АН УРСР і потрапив 

він до А. Тєрєножкіна (відділ доби бронзи та заліза), який дав позитивну 

рецензію. Наш фігурант і надалі підтримував з рецензентом уже тепер дружні 

стосунки. У нього на квартирі познайомився з багатьма археологами, зокрема 

з Б. Мозолевським. 

Але, по-перше, до історичної тематики особливо насторожено тоді ставилися 

в Україні, надто після «Меча Арея» Івана Білика, з яким авторам повісті 

«Гонитва до мосту» випадало часто дискутувати. А, по-друге, і це найвагоміша 

причина, сам наш фігурант змушений восени 1972 «піти» з Інституту через «ідеологічну 

розхристаність». До захисту готової й рекомендованої дисертації з соціології 

моралі його не допустили. Ю. Хорунжого почали тоді «тягати» у КДБ 


12

через близькість до І. Дзюби. Коротше, тепер зайшлося вже не про рецензентів, 

а про самих авторів, які періодично навідували видавництво «Веселка» і отримували 

конфіденційну інформацію від своїх «агентів», які там тоді працювали: 

Григора Тютюнника і Бориса Дзюби. Врешті набір розсипали і автори так і не 

побачили верстки. 

Це пересічна на той час історія, і саме тому її тут докладно подано. Проте 

вона мала щасливе закінчення. Ю. Хорунжий, чоловік діяльний і практичний, запропонував 

перекласти текст повісті російською, що й було зроблено за допомоги 

його батька, Михайла Хорунжого, вчителя, колишнього політв’язня (відбував 

покарання разом з Антоненком-Давидовичем і Г. Кочуром; через Юркового 

батька вони познайомилися з ними). Повість було відіслано до Москви у видавництво 

«Молодая гвардия», де її невдовзі, без зайвого клопоту, видано під назвою 

«Скифы» в альманасі «Приключения 79» (наклад 300 тис.). 

Відтак, усе той же Ю. Хорунжий зініціював похід до директора видавництва 

«Веселка», де «потрясая» московським виданням, вони (Хорунжий і наш персонаж) 

виклали свої претензії, і повість під назвою «Гонитва до мосту» через 12 років 

врешті видано (1983). Такі були часи в Україні. 

Після звільнення з Інституту філософії наш персонаж працював у інституті 

«Державтотрансндіпроект» Мінавтотрансу УРСР молодшим, старшим науковим 

співробітником, зав. сектором. Тематика — соціологічне, правове та організаційне 

забезпечення впровадження АСУ на автомобільному транспорті. Згодом ця тематика 

відійшла до Головного обчислювального центру (1975), де він і працював 

до 1988 року (зав. сектором). За цей час, окрім виконання посадових обов’язків, 

під готував ще одну дисертаційну роботу, яка була рекомендована до захисту Кафедрою 

наукового комунізму КДУ, але знову не сталася. Ще співробітничав із часописом 

«Україна», де друковано було публіцистичні нариси, стосовні перебування 

у Києві визначних осіб (Т. Шевченко, Леся Українка, Ів. Франко, М. Ломоносов 

інші), а також оповідання. Тоді ж, у видавництві «Мистецтво» вийшла друком 

українською (1984) і російською (1988) мовами книжка «Шевченко в Києві». З цієї 

нагоди доречно згадати такий характерний для того часу «анекдот». 

Текст рукопису було передано на рецензію В. Бородаю. Відгук отримано 

схвальний, натомість з рекомендацією «розкулішувати» (П. Куліша автор згадував 

тричі як «приятеля» Т. Шевченка) і подати епіграф з витинки Л. Брежнєва. 

Автор категорично відмовився від останньої рекомендації під загрозою відкликати 

рукопис. Першу ж рекомендацію він урахував, замінивши двічі у тексті слова 

«П. Куліш» на «сучасник Шевченка». Це вдовольнило редактора. 

Працюючи у відомчій «галузевій науці», наш фігурант мав ще й інші публікації, 

стосовні профілю службової діяльності, та й безліч текстів планових тем і звітів 

(машинопису), прийнятих відповідною науково-технічною радою. Водночас 


13

викладав на Курсах підвищення кваліфікації Мінавтотрансу УРСР для керівних 

працівників. Особливо дружніх стосунків з колегами не підтримував і жодної 

«небажаної» публічної активності не виявляв. 

Здається, влітку 1985 несподівано на порозі його маленького «кабінету» 

з’явився Євген Пронюк, який повернувся із заслання і, дошукуючися роботи, набрів 

на Обчислювальний центр. Вони дружньо обнялися і врешті вдалося прилаштувати 

Є. Пронюка бібліотекарем у Державтотрансндіпроект. Вони працювали 

на одному поверсі й близько зійшлися. На цей час припадає загострення інтересу 

КДБ до нашого фіґуранта. Дехто з його оточення розказував йому про це. 

Трапилося навіть таке. Раптово приїхав його однокурсник і товариш з університетських 

часів Леонід Білокінь з Миколаєва. Льошка стривожено розповідав, 

що його викликали в місцеве КДБ і настирно розпитували про розмови нашого 

персонажа. 

Врешті якось його самого викликали несподівано до кімнати спецвідділу 

Обчислювального центру й чоловік, який відрекомендувався співробітником 

КДБ на ім’я Віктор Сергійович Лебідь, довго розпитував усяке, а відтак запропонував 

співробітництво в обмін на захист дисертації й виїзди за кордон. Йдеться, 

мовляв, не про щось «конкретне», а таке собі «зондування» настроїв і тенденцій. 

Відвідав Лебідь і Ю. Хорунжого з тією ж справою. Відповідь обох була однозначно 

неґативною, але Лебідь до 1989 не зникав із обрію. 

З Євгеном вони розмовляли про всяке, минуле, сьогоденне й майбутнє. 

Особливо дражливі теми заторкували виключно в часі прогулянок парком. Тоді 

визріла ідея створення «Товариства політв’язнів і репресованих України», і наш 

персонаж написав проекти Статуту і Програми планованої організації, які після 

обговорення з Євгеном і певними доповненнями стали відправними при заснуванні 

Товариства 30 вересня 1989 року. І ще одна характерна цікавинка: перший 

рукописний варіант проекту у Євгена викрали з його стола в бібліотеці. 

У ці часи через Євгена він познайомився з Олексою Сергієнком, Лесем 

Шевченком, Сергієм Набокою, братами Горинями, Левком Лук’яненком, 

Миколою Горбанем, Степаном Хмарою, Василем Овсієнком, іншими, усіма тими, 

хто згодом на Куренівці створили Український культурологічний клуб (УКК), 

а пізніше Українську гельсінську спілку (УГС). Можна згадати також творення 

Української республіканської партії, коли восени 1990 року вкупі з Є. Пронюком, 

Л. Лук’яненком, В. Чорноволом, В. Пеньківським, здається був іще С. Хмара, 

на лавці парку Володимирської гірки, обговорювали вихідні принципи такої партії. 

Йшлося також про написання проектів Програми і Статуту. Їх потім було 

три: В. Чорновола, Л. Лук’яненка і нашого героя в співавторстві з Єв. Пронюком, 

які, після тривалих дискусій у кабінеті Михайла Гориня (приміщення «Просвіти» 

на Музейному провулку), і набули остаточного вигляду. 


14

1991 року у видавництві «Молодь» вийшла його збірка — «Інформація для керівництва», 

де окрім двох (від душі й серця) повістей, була ще одна, на виробничу 

тематику, писана похапцем на кон’юнктурну вимогу видавництва (виробнича тема), 

за схемою сюжетів романів Хейлі («Готель», «Аеропорт» тощо). 

Від 1988 року, із «пом’якшенням клімату», він працює зав. відділом соціології 

книги і читання Книжкової палати УРСР (м. Харків) у її осідку в Києві, а від 1990-го 

заступником головного редактора (головний редактор Юрій Прилюк, 1946–1995) 

часопису «Філософська і соціологічна думка», згодом — «Філософська дум ка». 

Варта уваги тогочасна концепція цього видання. Йшлося про те, що за сприятливих 

тоді умов необхідно створити впливовий осередок і друкований орган, який 

посів би місце інтелектуального речника нових віянь (не лише в філософії і соціології, 

але й у політології, в політиці практичній, аж до публікацій оглядів засідань 

тодішньої Верховної Ради України — акредитованими спецкорами там були 

К. Малєєв та Д. Яневський). З цією метою при Редакції створили Редакційну раду 

на громадських засадах із залученням гуманітаріїв практично всіх галузей. 

Згодом, за ініціативою Ю. Прилюка, редакція стала взагалі самостійною 

організацією з власним бюджетом та засновниками — Інститутом філософії 

й Інститутом соціології. Друком йшли численні переклади іноземних авторів, 

передруки українських авторів кінця ХІХ початку ХХ сторіччя поряд із дражливими 

для сьогодення публіцистичними і наукової спрямованості статтями. Для 

нашого фігуранта з цієї точки зору є знаменною публікація його розвідки під 

назвою «На шляху до себе» («Філософська і соціологічна думка», 1991, № 1–4), 

де він удався до спроби аналізу становлення національної свідомості українців 

(окрема книжка «На шляху до себе». — К., Центр «Демократичні ініціативи», 

1995, 112 с.). Писано текст було 1973 року, коли автор у світлі подій 1972-го надумав 

для себе викласти на двох-трьох сторінках що ж то воно є «національна 

свідомість». Вийшла в результаті книжка. Саме тоді він активно «ввійшов» 

в українську тематику. Стосовно презентантів української філософської думки 

щонайбільше пошановує М. Драгоманова, а ще Б. Кістяківського і М. Туган- 

Барановського. 

Редакція часопису розгорнула й позажурнальну видавничу справу: засновано 

дві серії при часописі — «Українські мислителі» (видано Вибране П. Юркевича 

і Б. Кістяківського), «Класики світової суспільно-політичної думки», (видано 

К. Попера і Т. Гобса). В обох серіях наш фігурант був головним редактором. 

Варто згадати також книгу «Конституційні акти України» (наш персонаж — редактор 

і упорядник), видану 1992 року у співпраці з видавництвом «Абрис», К., і 

«М. П. Коць» Нью-Йорк. Було видано ще «Клейноди України», 1991 рік (він же — 

науково-літературне редагування) і книга В. Литвина «Політична арена України: 

дійові особи і виконавці, 1999 (він же — відповідальний редактор). 


15

Знаменним для нашого персонажа було заснування у січні 1992 року і видання 

українсько-канадського щоквартальника «Політологічні читання», першого 

такого напрямку щоквартальника в Україні, що його фундувала Редакція 

і Канадський Інститут Українських студій. Він тоді був заступником головних 

редакторів (Юрія Прилюка і Богдана Кравченка). Після смерті Ю. Прилюка він 

став головним редактором «Політологічних читань». 

У сферу інтересів Редакції було включено діяльність деяких «незалежних» депутатів 

Верховної Ради СРСР від України (Ю. Щербак, В. Яворівський, В. Черняк, 

М. Рябчук інш.) Йшлося про створення такого собі Депутатського клубу при 

Редакції, який мав залучати відповідну гуманітарну громадськість різних галузей 

знань і стати певним інтелектуальним генератором ідей, що згодом мали б 

законодавче втілення. Ця затія поглинула чимало сил фізичних та інтелектуальних, 

проте окрім кількох (здається, трьох) засідань помітних наслідків на виході 

не мала. 

Зібрала Редакція і чималий колектив для проекту «Закону про вибори», 

який було складено і передано до Верховної Ради а також до «Руху», що теж 

тоді узявся до такої розробки. Доробок Редакції резонансу не мав. Ще можна 

згадати Українсько-американський фонд захисту прав людини, ініційований 

Семеном Глузманом, де наш персонаж був співзасновником (ще були В. Крюков, 

З. Антонюк, Єв. Захаров, Л. Фінберг, хтось із іноземців). Це власне була остання 

публічна політична акція, до якої він долучився. 

У ті часи до Редакції потрапляло чимало українців із діаспори, зокрема 

Я. Пеленський (з ним теж плановано видавати часописи, але лишилися при «намірах»), 

М. Коць інші. Слід згадати Тараса Закидальського, Євгена Лащика, 

Богдана Кравченка. З першим фігурант щиро заприятелював, другий доклав чимало 

зусиль до зібрання текстів Дм. Чижевського, які були зосереджені в Редакції 

і згодом видрукувані у видавництві «Смолоскип», на жаль, без жодного застереження 

з цього приводу, хоча видання було плановане і відредаговане частково 

в Редакції. На заваді став брак коштів. Про Б. Кравченка вже йшлося. 

Найважчі часи для нашого фігуранта припадають на середину 90-х, коли 

не було грошей не те що на видання часопису, але й на заробітну плату працівникам 

Редакції, перед якими так і лишилися борги. Весь час його йшов на біганину 

з проханнями до можливих благодійників і до директорів Інститутів-засновників 

(Філософії та Соціології), 

Від 2000 року концепція видання часопису дещо змінилася. Тепер уже не варто 

було охоплювати, чи намагатися це зробити, щонайширше коло гуманітарних 

проблем. Першими з виданням «Політологічних читань» відійшли і відповідні 

напрямки. З часом в Україні з’явилося чимало інших часописів, навіть філософського 

жанру (наприклад «Філософські обрії» чи «Практична філософія»). 


16

Тепер Редакція змогла зосередитися виключно на теоретичних, суто філософських 

питаннях. Особливу увагу приділено було перекладанню з іноземних мов 

філософів сучасних та з недалекого минулого, чиї тексти були незнані в Україні. 

Чимало клопоту завдавали турботи стосовно мовних проблем, які, втім, малися 

від самого початку його роботи в часописі, ще від далекого 1990 року. Наприклад, 

тоді довелося докласти чимало зусиль, аби вкорінити написання «в Україні», замість 

«на Україні». Чи не вперше в часописі, принаймні в одному з найперших, 

цей зворот було вкорінено. 

Коло спілкування в Редакції після повернення у стіни Інституту: В. Лісовий, 

В. Нічик, В. Горський, В. Кузнєцов, М. Кісельов, О. Забужко, В. Табачковський, 

Б. Булатов, О. Кісельова, Н. В’яткіна, М. Попович, може ще хтось. Спілкування 

тісне з авторами дописів у часописі: М. Ткачук, О. Босенко, А. Тихолаз, О. Бурова, 

І. Цехмістро, Ю. Іщенко, А. Ішмуратов. У «Політологічних читаннях»: Д. Видрін, 

В. Бебик, Є. Головаха, Н. Паніна, С. Рябов, В. Небоженко, В. Якушек, В. Литвин, 

М. Томенко, В. Гусєв. Це так, по пам’яті. 

У той час наш фігурант чимало і плідно працював творчо. Йшлося передусім 

про соціальну філософію. Тут вочевидь маємо вплив марксизму, натомість 

не змістовний, а суто тематичний. Його дослідження стосовно суїциду, впливу 

Ф. Ніцше на інтелектуальне життя в Україні, дослідження творчості Е. Юнгера 

і переклад уривку з його праці, дослідження виникнення і поширення соціальнофілософської 

концепції анархізму в світі й в Україні були видруковані в часописі. 

Останній доробок — спроба соціально-філософського аналізу тероризму. 

Тоді ж він узявся на пропозицію Ів. Миговича до писання навчального посібника 

«Теоретичні засади соціальної роботи». З Ів. Миговичем він познайомився 

на ґрунті низки статей у часописі «Соціальна політика і соціальна робота». 

Ів. Миговичу сподобалися статті нашого персонажа. Звідси і пропозиція, на яку 

останній, хоча тема була не його, пристав заради заробітку. Через півтора року 

рукопис був готовий і переданий у видавництво «Либідь», де у верстці лежить 

і досі. Правда, Ів. Мигович спромігся видати книгу в Ужгороді (накладом 300 

примірників у 2007р., 416 с.). Книга вдалася і є першою такої спрямованості працею 

в Україні. 

У червні 2009 року, через незгоду з «новою», іншою концепцією видання часопису 

«Філософська думка» нового керівництва, наш фігурант переходить у відділ 

історії української філософії, де й працює досі. 

Підсумково можна твердити, що інтелектуальна біографія нашого персонажа 

йшла по лінії від радикального ленінізму (варто згадати тут Дзюбів 

«Інтернаціоналізм чи русифікація») до радикального лібералізму (в дусі анархосиндикалізму 

Туган-Барановського на національному ґрунті жовто-блакитного 

кольору). Це видається цілком закономірним. Ідеалізм його при цьому радше 


17

об’єктивний, ніж суб’єктивний. Адже, як на думку Фіхте, 

будь-яка філософія відпочатково ідеалістична, бо має справу 

й оперує поняттями-ідеями. Послідовний же суб’єктивізм 

принципово неможливий, хоча б через ідеалістичність. 

Методологічні принципи досліджень нашого фігуранта 

можна назвати аналітико-синтетичними, ґрунтованими 

на історизмі й структуралізмі. Тут доречно згадати вислів 

Л. Козера стосовно самого себе: «Я почав убудовувати 

свої марксистсько-дюркгаймівські пізнання в структурнофункціональну 

освіту». Онтологічними проблемами ніколи 

серйозно не цікавився. У «лавах» жодних партій не перебував 

і не перебуває. Життєве кредо його можна передати 

відомою, часто цитованою фразою Сент де Екзюпері: «Ми 

відповідаємо за тих, кого приручили» натомість вкупі із зовсім 

не згадуваним висловом Маленького Принца: «Коли 

дався приручити, потім доведеться й плакати». 

Писано 20–21 грудня 2009 року в Києві 


18

САМОВИЗНАЧАЛЬНА РЕФЛЕКСІЯ 

Жмира Володимира Федоровича, киянина від 20.12.1936 року, 

батьками якого були Жмир Федір Семенович (1895 р. н., 

м. Ізюм) та Жмир Віра Йосипівна (1908 р. н., м. Київ, юдейського 

кореня Гутників) 

1. За походженням — київський міщанин мінімум у третьому 

коліні 

2. За вірою — безрелігійний, безцерковний віруючий, із симпатіями 

до штунди з толеруванням до інших неаґресивних 

віроорієнтацій 

3. За етатизмом — анархо-індивідуаліст, еґоцентрист 

4. За культурою — українська з поміркованою євроцентричною 

орієнтацією з толеруванням неаґресивних інакшокультур 

і зневагою до марґіналів 

5. За соціально-політичними вподобаннями — анархо-комуніст 

без аґресивності стосовно будь-якої держави, що є толерантною 

і не утискає прав особистості. Бажано, щоб така, 

як історична даність, була громадянсько-національною 

6. За емоційністю — чуттєво-толерантний до межі утиску вищевикладеного 

(див. пп. 1–5), чуттєвий 

7. За естетизмом — традиціоналізм, ґрунтований на культурі 

(див. пп. 1–4), чуттєвий 

8. За світобаченням — еклектист з ухилом до персоналізму, 

філософії життя, анархізму (див. пп. 2–5, 7) 

9. За характером (темперамент + виховання включно самовиховання) 

— стриманий (до межі, див. пп. 4, 6) з винятковими 

виходами на холеричність 

10. За здоров’ям — усе життя практично усебічно здоровий, від 

2001 — ні 

11. У побуті — невибагливий, але до занудності схильний до впорядкованої 

розміреності (див. пп. 1, 6, 7) 

12. Поцінування минулого відтинку життя і здобуття — зважено 

розважливо позитивна, могли б бути більшими 

13. Поцінування майбутнього — потенції ще є 

Міжнародний день чоловіків, перша субота листопада 

(числа третього) 2007 року на 70-му році життя власноручно писано

ЯК ПОЧИНАЛОСЯ… 1 

Подих горбачовської відлиги дійшов до України аж 1988 року. 

Лібералізація комуністичного режиму виявлялася передусім 

у сфері свободи слова. 

Під тиском урядів країн Заходу (США, Англії, Франції 

та ін.), організацій і діячів української діаспори, демократичних 

сил світу впродовж 1987–1988 років відбулося масове 

звільнення політичних в’язнів з концтаборів у Мордовії і у 

Пермській обла сті, з в’язниці в Чистополі. Натомість останнього 

українського політичного в’язня було звільнено з пермської 

35-ї зони (ст. Всесвятська) лишень у квітні 1991 року. 

Поміж раніше- і новозвільнених політв’язнів точилися 

розмо ви, в яких висувалися найрізноманітніші ідеї використання 

нових умов для справи визволення України з-під 

московсько-кому ністичного панування та відновлення самостійної 

держави. Йшлося про те, щоб зорієнтуватися 

й віднайти леґальні форми діяльности в ім’я справи, на яку 

покладено десятки років життя в неволі. Ми вважали на той 

час, що лише леґальна робота може стати перспективною, 

вагомо вплинути на перебіг суспільно-політичного життя 

України. 

А досвіду у співрозмовників та однодумців не бракувало: 

школу боротьби вони пройшли в націоналістичному під- 

1 

Надруковано в: часопис «Зона» — 1999. — № 14. У зазначеному 

числі «Зони» подано статті, що певною мірою висвітлюють 

історію виникнення й діяльності Всеукраїнського товариства політичних 

в’язнів і репресованих (3.06.1999 р. минало 10 років від його 

створення). Завжди існував особливий інтерес до початків, витоків 

певної справи. То ж йдеться про витоки (прим. — В. Ж.). 


20

піллі, у збройних змаганнях 40-х — початку 50-х років, у нелеґальному творенні 

й розповсюдженні самвидаву, діючи в Українській групі сприяння виконанню 

Гельсінських угод, беручи участь у різних формах протесту в концтаборах 

і в’язницях, у «великій зоні». 

Автори цього тексту від середини 80-х працювали, хоча і в різних установах, 

але в одному будинку. То були типові совєтські науково-дослідні інституції, 

що народному господарству дали небагато користи, але в них і подібних до них 

працювали, гартували свій інтелект, спілкувалися, виживали українські інтеліґенти. 

Зналися ми з 60-х років до липня 1972 року по роботі в Інституті філософії 

АН УРСР, звідки одного з нас було звільнено з політичних мотивів, а іншого 

з тих самих мотивів ув’язнено. 

Згадує Володимир Жмир 

Було літо 1984 року. Я сидів у своєму закапелку-кабінеті, був там ще хтось. 

Розчиняються двері, й на порозі постає Євген Пронюк. Не бачилися ми 12 років 

з відомих причин. Обнялися, і я попросив відвідувача піти. 

Євген розповів, що по звільненні безрезультатно шукає робо ту, тепер ходить 

проспектом Перемоги і по всіх установах і організаціях напитує її. Так 

він трапив до відділу кадрів ДержавтотрансНДІпроекту. Спитав роботи, 

а йому відповіли: «У нас вже один такий є». «Хто це?» — запитав Євген. Йому 

відповіли і сказали, де мене знайти. Отак ми зустрілися влітку 1984 і Євген, 

завдяки певним зусиллям (то вже інша історія), почав працювати зі мною в одному 

будинку. 

Отож ми зустрілися і, звичайно, було чимало спільних інтересів. Розмовляти 

в робочих кімнатах ми побоювалися через можливе підслуховування. Кращим 

способом безпечного спілку вання було ходити довгими коридорами нашої установи. 

КДБ продовжував стежити за нами, збираючи аґентурну інформа цію, аж 

до весни 1990 року. 

Стихійно в ті роки виникали всілякі ініціативні групи для проведення різних 

акцій. Зрештою, Москва змушена була надати демократичним зрушенням правове 

підґрунтя. І 28 липня 1988 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила 

«Указ про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів 

і демонстрацій». Цей Указ, попри всі обмеження, недомовки й нечіткості, дозволяв 

леґально провести, скажімо, установчі збори новостворюваної організації, 

мітинґ, маніфестацію. Оскільки КДБ ще тримав контроль за політичним життям 

у своїх руках, то дозвіл на проведення таких заходів за названим Указом давали 

не всім, як це і сталося з нами, про що йтиметься нижче. 

ЯК ПОЧИНАЛОСЯ… 

21

Згадує Володимир Жмир 

Кличуть мене якось до кімнати відділу кадрів. А там незнайомий чоловік. 

Привітався, назвався Віктором Л., попросив завкадрами піти геть. І почалася 

розмова. Спочатку він дуже зацікавлено розпитував про мене, про мої справи, 

плани. Тоді про моїх знайомих, захоплюючися знаними їхніми іменами. А потім 

переключився на Євгена. Що цікаво, так це ненав’язливість про позицій 

мого нового знайомого. Йому «просто» бажано було знати мою думку з того 

чи того актуального питання і думки про те саме моїх друзів. Таких співбесід 

було у мене кілька, і я розповідав про них Євгенові. Тоді ми не «страхувалися» 

коридорами, а виходили гуляти для розмов у розкішний парк через дорогу від 

нашого будинку. Власне, йдеться про те, що ініціаторів тодішніх акцій продовжували 

пильнувати. 

До початку створення нашого Товариства діяла ініціативна група. Вона збиралася 

в помешканні одного з авторів на проспекті Перемоги. На засідання групи 

приїздили однодумці з різних міст. Членами цієї групи були й діяльно в ній співпрацювали 

Зиновій Антонюк, Василь Гурдзан, Володимир Жмир, Іван Кандиба, 

Володимир Мармус, Олекса Миколишин, Євген Пронюк, Євген Сверстюк, Клим 

Семенюк, Петро і Василь Січко, Василь Стрільців. Правничим консультантом 

у нас був Вадим Пеньківський. Йшлося тоді про організаційну тактику, розробку 

статуту тощо. Була одна обставина, що стримувала певну активність нашої групи. 

Дехто з її членів (Гурдзан, Миколишин, Пронюк, Семенюк) брав участь у зібраннях 

громадськости в Будинку кіно. Ці велелюдні зібрання стали потім базою 

для створення Українського «Меморіалу». І наша ініціативна група схилялася 

до того, щоб увійти до складу «Меморіалу», аби не розпорошувати патріотичні 

антикомуністичні сили. В рамцях «Меморіалу» був намір створити свою секцію. 

Тому ми зайняли вичікувальну позицію щодо пришвидшення леґалізації власного 

Товариства. 

Створення Всесоюзного «Меморіалу», в роботі установчих зборів якого діяльно 

працював славної пам’яті Андрій Сахаров (нашу ініціативну групу на тих 

зборах репрезентував Є. Пронюк), відкрило шлях для організаційного оформлення 

Українського «Меморіалу». Республіканська установча його конференція 

відбу лася 4 березня 1989 року, де було проголошене Українське історикопросвітницьке 

товариство «Меморіал». 

Коли ж напевно виявилося, що діяльність «Меморіалу» цілеспрямовано намірялися 

обмежити вшануванням жертв кому ністичного режиму тільки сталінського 

періоду, наша ініціативна група дійшла висновку щодо необхідности створення 

власної організації, завданням якої була б діяльність, спрямована на викриття 

злочинів за весь період комуністичного панування (від 1917 року). 


22

Треба наголосити, що на характер створюваної організації мали визначальний 

вплив колишні політв’язні з числа вояків УПА, з когорти дисидентів, правозахисників 

60–80-х років. І вони хотіли зорганізуватися, щоб викривати злочини 

кому ністичного тоталітаризму в останні десятиліття. І, як живі свідки цього, над 

усе прагнули мати організацію національних борців. Це все визначило характер 

нашого об’єднання. 

Тоді розпочали роботу над текстом Статуту. Як це буває за таких обставин, 

багато розмов точилося навколо назви органі зації. З одного боку вона мала бути 

прийнятною для влади (для реєстрації), а з іншого — їй мало бути притаманне 

головне наше прагнення — рух за самостійну Українську державу. 

Паралельно роблено й інші ініціативи з Українським культурологічним клубом 

(УКК), Українською Гельсінською спілкою (УГС). Варто тільки зауважити, 

що скрізь були одні й ті самі люди. Думку, щоб у назві нашого об’єднання було 

слово «товариство», палко підтримав В. Гурдзан. Він арґументував це тим, 

що неволя, репресії об’єднали нас тісніше, ніж, скажімо, це відображає поняття 

«спілка». 

Згадує Євген Пронюк 

Вже йшлося про наші з Володьком тривалі розмови при ходінні довгими коридорами 

для убезпечення. Але треба було й писати. Отож ми передавали один 

одному рукописні варіанти Статуту. Вносили правки, переписували, знову 

правили. І стало ся якось таке. Один з варіантів із нашими правками я необачно 

лишив у шухляді свого робочого столу. І він зник, його поцупили вочевидь заінтересовані 

особи. Володько шпиняв мене за необережність. Але що було, те 

було. Де він тепер, той наш перший правлений варіант Статуту? 

Врешті в проекті Статуту, схваленому ініціативною групою організації, було 

названо «Всеукраїнське товариство «За грома дянську реабілітацію». Така назва, 

здавалося, мала вузькогрупові локальні інтереси: поновлення в усіх правах 

потерпілих від комуністичного режиму громадян. Але автори вкладали в назву 

і потаємний зміст: надання всіх громадянських прав усім сущим в Україні, оскільки 

громадяни СРСР таких прав фактично не мали (ще існувала ст. 6 Конституції 

СРСР про єдину «керівну і спрямовуючу силу» — КПРС, були обмеження у зверненні 

до суду, свободі слова, годі й говорити про приватну власність тощо). До того 

ж нам хотілося, щоб назва організації пере гукувалася з назвою ратифікованого 

СРСР «Міжнародного пакту про громадянські й політичні права». 

Проте на самих Установчих зборах на пропозицію Мелетія Семенюка 

з Волині (багаторічного політв’язня) назву нашому об’єднанню було дано іншу: 

«Всеукраїнське товариство репре сованих». Ця назва залишилася за Товариством 


23

до грудня 1992 року. Треба зазначити, що особливо першоредакція Статуту являла 

собою власне маніфест, кредо колишніх репресованих, протиставлене комуністичній 

ідеології, щоправда, з оглядкою на леґальність, на те, щоб бути зареєстрованими. 

Це звучало так: «Товариство об’єднує громадян, багатий життєвий досвід, 

духовні й інтелектуальні сили яких мають найповніше використовуватися для 

утвердження в суспільстві ідеалів волі, демократії, братерства, вільної творчої 

особистости. 

Товариство підтримує всі суспільно-політичні сили, що відстоюють незалежність 

України і котрі спрямовують свою діяльність на демократизацію 

і гуманізацію суспільства» 1 . 

Окремою епопеєю в історії Товариства стало проведення Установчих зборів. 

Спочатку ми звернулися з проханням провести їх у Будинку кіно. У ті роки було, 

власне, два приміщення, в яких знаходили притулок ініціатори збурливих акцій, 

— Будинок письменника і Будинок кіно. Оскільки з адміністрацією Будинку 

кіно у нас були налагоджені стосунки, то, зрозуміло, що ми спочатку звернулися 

до неї. Не мали сумніву, що згоду дістанемо. Проте через кілька днів В. Кузнецов 

відверто сказав Є. Пронюкові, що КДБ заборонив приймати нас. Звідси виходило, 

що хоч куди ми звернемося, відмова буде «ґарантована» скрізь. Але вже тоді 

помічаємо окремі перебої в роботі навіть «усемогутнього» КДБ. Вочевидь, що 

ініціативність громадян зростала і каґебісти вже не були спроможні впоратися 

з контролем за навалою самодійних заходів і акцій. Тому ми спробували пошукати 

щастя ще десь. При цьому необхідно було, одержавши згоду власника приміщення, 

дістати дозвіл виконкому відповідного району міста. 

Прохання про надання приміщення для зборів поніс до Спілки художників 

О. Миколишин. Він легко переконав там відповідаль ну особу і, окрилений успіхом, 

сповістив нас про те. Далі, послав шися на згоду адміністрації Будинку художника, 

від імені групи звернулися в Шевченківський райвиконком м. Києва за 

дозволом. 

А тим часом розіслали запрошення на Установчі збори до всіх наших однодумців 

майже в усі області України. Збори було призначено на 3 червня 1989 року 

в Будинку художника з початком о 10-й годині. 

Десь за два чи три дні до зборів терміново розшукали Є. Пронюка і телефонували 

з райвиконкому, що дозволу не буде, бо, бачте, Будинок художника відмовляє 

нам у наданні приміщення начебто через проведення саме у цей час влас- 

1 

Статут обговорений і схвалений на Установчому зборі Всеукраїнського товариства 

репресованих 3 червня 1989 року в Києві й доповнений змінами, внесеними Загальним збором 

29 вересня 1990 року. 


24

ної «художницької» акції. Все стало зрозуміло: заборона КДБ спра цювала і тут. 

Тільки в Будинку кіно адміністрація в особі В. Кузнецова була з нами щирою, а в 

Будинку художника від нас відхрещувалися, роблячи при цьому вигляд порядности. 

Дипло матична майстерність О. Миколишина не порятувала справи. 

Члени ініціативної групи, які були в Києві, домовилися збори не скасовувати, 

а зібратися біля того ж Будинку художника на Львівському майдані. 

Згадує Євген Пронюк 

У ті роки КДБ удавався до дещо незвичної практики упередження громадських 

акцій, які ми влаштовували. Акти вістів за годину-дві до початку акції, 

або просто перед нею, хапали й садовили досить «гречно» в авто, везли десь кілометрів 

за 50–100 від Києва і там відпускали. «Добирайся додому чи на акцію, 

як знаєш». Мені траплялося бути в такій ситуації, і тому, йдучи на Установчі 

збори товариства, я вдався до хитро щів. По виході з будинку продерся кущами, 

а далі прохідними дворами, а там уже і тролейбус… 

І ось той день настав. Була неділя. Чудовий сонячний теплий день. На 10 годину 

на призначеному місці, привселюдно, відкрито збиралися побратими, під’їздили 

з міста, з вокзалів. Оскільки офіційного дозволу ми не мали, то виникла думка (її 

було підтримано): провести Установчі збори просто неба. Тут нагодився Сергій 

Набока, який взявся підшукати належне місце. Допоки віталися, обіймалися між 

собою, Сергій, захеканий, повернувся і тихенько повідомив, що навпроти є велика 

з лав ками альтанка, за Міністерством торгівлі. Пошепки повідомивши про це 

один одного (навколо аж роїлися каґебісти), ми перейшли через дорогу і розсілися 

в альтанці (кількох присутніх там, вибачившися, попросили звільнити місця). 

Не гаючи часу, відкрили Установчі збори. Головував Богдан Горинь. Він запропонував, 

аби кожен дуже коротко відрекомен дувався. І всі ми, один за одним, називали 

свої ім’я, прізвища, статтю звинувачення, термін чи інші свої «провини». Як 

тільки ця процедура розпочалася, підійшли двоє: міліціонер з «цивільним». «Цивільний» 

мовчав, а міліціонер вимагав розійтися. Відповідь була: «Закінчимо збори 

і порозходимося». Потім ще підходили двоє «цивільних» з рішучою вимогою розійтися. 

«Ми не з лякли вих. Може хіба що будете розтягувати нас», — спокійно 

відповів хтось. Упродовж зборів і «цивільні», й міліціонери кружляли навколо альтанки, 

але до провокацій не вдалися. Довелося лише заспокоювати декого з наших, 

щоб не встрявали у сварку, не провокували КДБ до насильницьких дій. 

Не часто в житті траплялося відчувати себе у такій атмосфері радости, натхнення, 

піднесености, що панувала на тому нашому зібранні. 

Авторами цього допису була розроблена анкета (довершив редакцію В. Жмир). 

Її роздали всім, як і проект Статуту. На жаль, не всі заповнили її тоді. 


25

Збори єдиним порухом схвалили Статут і обрали керівництво 

товариства. Головою було обрано Є. Пронюка. 

Задоволені, радісні, розходилися, домовляючися про акції, 

перші кроки нової леґалізованої організації, в рамцях 

якої ми сподівалися робити те, що до того часу робили нелеґально. 

А роботи було чимало, щоб ми стали вільними, щоб відновити 

Українську самостійну, соборну державу. Відлік діяльности 

нашого Товариства розпочався.

НА ШЛЯХУ ДО СЕБЕ 1 

Переднє слово 

Пропонований читачеві текст має таку історію. Після сумнозвісних 

подій 1972 року, коли чималий гурт науковців змушений 

був полишити стіни академічних інститутів, а карносудовий 

молот упав на голови «небажаних» літераторів, 

філософів, журналістів, учителів, перед автором цих рядків 

постало питання: що ж то рухає всіма нами? А позаяк за 

підставу звинувачень у «антисовєтській пропаганді», ідеологічних 

збоченнях та розхристаності правив «український 

буржуазний націоналізм», то мусив був припустити: існує 

якась субстанція чи «дух, що тіло рве до бою», які спонукають 

знехтувати власний добробут, кар’єру, свободу, а то 

й життя. Я подумав, що то може бути національна самосвідомість 

і варто, бодай для себе, хоча б на кількох сторінках 

осмислено викласти її сутність. Невідступна цікавість тягла 

до такого осмислення, мов принада у пастці, й таки засадила 

мене на три роки бібліотечних пошуків. Як на те, час я мав. 

Й от замість двох-трьох сторінок набралося майже п’ять 

друкованих аркушів, з якими по тих часах я не знаходив собі 

ради. Дав прочитати двом-трьом надійним друзям та й поклав 

до шухляди. 

Улітку 1989 року я передав рукопис до редакції часопису 

«Філософська і соціологічна думка», де він побачив світ 

у дещо скороченому вигляді (1991, №№ 1–4). 

Тут подано адекватний первісний текст із деякими виправленнями 

та уточненнями, зробленими вже тепер. 

Додано також це переднє слово та післямову. 

1995 рік 

1 

Друкується за кн.: Жмир В. Ф. На шляху до себе. Етносоціологічна 

розвідка. — К., 1995. 

НА ШЛЯХУ ДО СЕБЕ 

27

Ми шукаємо в книжках, шукаємо в недоречностях доби найвіддаленіші 

джерела, закономірні підстави, найстародавніші духовні 

традиції пригніченості особистості, шукаємо виправдання… 

Хто я, звідки прийшов, чому такий, яким я є, і не можу стати 

інакшим, ні навіть побажати бути інакшим? 

Томас МАНН 

Ще скарб віків не весь прожито, 

Ще видно кін колишніх дій, 

І тавро днів твоїх не змито 

В останках «каменю і мрій». 

Микола ФІЛЯНСЬКИЙ 

Народ український дослідники не заносять ані до так званих великих, ані 

до малих. Усі визначні події в його житті й досі не заведено розглядати поза межа 

ми реґіональними, нехай би то були й значні колізії. Навіть така доволі яскрава 

доба національної історії України, як Козацькі війни, не означена в розвідках 

учених помітним щаблем загальносвітового поступу, як, приміром, італійське 

Відродження чи німецька Реформація. Певно, мав рацію Казимир Галієр, 

автор одного з перших у Європі досліджень України, коли назвав свою книгу 

«П’ятнадцятимільйонний народ, призабутий історією» (1869). 

Народ цей, заблукалий на роздоріжжях історії, народ, який лише наприкінці 

XIX сторіччя почав нарешті відчувати твердий ґрунт під своєю етнічною визначеністю, 

здавалося, закляк перед стежкою до «в-собі-й-для-себе» буття. А може, 

то була путь у глухий кут, в історичну безвихідь, і щось непорядне, сороміцьке є 

в тім вогнику національної самосвідомості, що звабив багатьох і приніс велике 

лихо на терени нашого краю?! 

Щоб відповісти на це питання, спробуймо простежити шлях української нації 

(як етнічної спільноти) до самоусвідомлення, адже ж бо тільки доступивши його 

нація здобуває історичне право на існування. Варто нагадати, що «етнос репрезентує 

лише та культурна спільнота людей, яка усвідомила себе як таку, відрізняє 

себе від інших аналогічних спільнот» 1 . 

Нам належить розглянути, як розвивалося самоусвідомлення української нації 

від етносу «в-собі» до етносу «в-собі-й-для-себе» — шлях його становлення, 

але на рівні свідомості, шлях, який на рівні опредметнення має довести до виникнення 

етно-соціальної спільноти в політико-територіальному й економічному 

розумінні. 

1 

Бромлей Ю. В. Этнос и этнография, — М., 1973. — С. 31. 


28

На початку цього поступу маємо фіксувати стан суспільної психіки етносу; 

завершальний же етап, очевидно, слід вбачати в суспільній ідеології. 

Національна самосвідомість своїми джерелами має традиції, мистецтво, мораль, 

забобони й релігію, а далі річище ширшає — до політико-державної самовизначеності, 

опертої на теорії нації та національної держави із залученням історії, 

політичної економії, теорії культури і права, партійних програм, зовнішньої 

та внутрішньої політики. Вкупі з національною психікою все останнє формує 

явище, позначене у філософській та історичній традиції дещо ефемерним терміном 

«національний дух». 

Отож, інакше кажучи, йдеться про аналіз розвитку українського національного 

духу. І те, що власне українська історія досі залишається «поміж рядків» 

історії загальнолюдської, не може й не повинне стримувати цей аналіз. Адже ж 

бо, по-перше, «кожний народ є суб’єктом історії і має свою долю. Історична діяльність 

кожного народу має самодостатнє історичне значення» 1 . 

По-друге, закономірності історичного процесу в певний період підносять 

на верхівку хвилі конкретні етнічні спільноти як найбільш активних суб’єктів історії. 

Вже сама мінливість у лавах «обраних» як у просторі, так і в часі посвідчує, 

що нема благословенних одвіку народів, як нема й навік «призабутих». Тому дослідження 

розвитку кожної нації становить потенційний інтерес для розуміння 

поступу людства. 

По-третє, і це можна вважати за головний арґумент на користь запропонованого 

аналізу, шлях розвитку української національної самосвідомості має особливо 

цікавити нас через те, що він є складова частина історії нашого власного 

народу. 

І 

За будь-яких переміщень представників того чи того етносу вони, 

як звичайно, з-поміж усіх своїх групових властивостей міцно 

зберігають деякі спільні для них особливості культури і психіки, 

а також належність до одного цілого. Це й дає підставу вважати 

ці властивості за специфічно етнічні. 

Ю. В. БРОМЛЕЙ 

Оскільки основним поняттям, уживаним у подальшому аналізі, буде «етнос», 

доцільно коротко зупинитися на його визначенні. 

1 

Конрад Н. Н. Запад и Восток. — М., 1972. — С. 97. 


29

Інколи, головними ознаками етнічної належності називають мову та культуру 

1 або додають ще ознаку спільності території, етнічну свідомість 2 та особливості 

психічного складу 3 . Виділяють як ознаку також спільність походження 

і державну територію 4 . 

Однак у світлі досягнень сучасної етнографії та соціології для визначення 

етносу — врешті, як і для визначення будь-якої соціальної спільноти, — «особливу 

роль відіграє розрізнення, антитеза «Ми — Вони». І далі: «Знаменно, що 

саме уявлення (в тому числі побутове) про існування таких особливих категорій, 

як етнічні (хоч би під якою назвою вони виступали: народ, етнос, нація абощо), 

неминуче передбачає таке розрізнення» 5 . 

Це розрізнення «Ми — Вони» на рівні суспільної свідомості виступає в численних 

проявах культури і є не тільки результат людської діяльності, а й її, діяльності, 

спосіб. Тому коли виділяють етноси, то на практиці вказують на компоненти 

культури: мову, релігію, мистецтво, звичаї, обряди, право, мораль тощо. 

При цьому у функціюванні етнічної спільноти як соціальної групи визначальне 

місце належить специфічному прояву свідомості або, якщо йдеться про націю, 

національній самосвідомості. Докладний аналіз цього питання подано в уже згадуваній 

праці Ю. В. Бромлея 6 , а також у його книжці «Нариси теорії етносу» 7 . 

Основний зміст етнічної, національної самосвідомості становить уявлення про 

окремі, характерні риси «свого» («Ми») і «чужого» («Вони») етносу. Ці риси мо- 

1 

Кушнер П. П. Этнические территории и этнические границы // Тр. Ин-та 

этнографии. — М., 1951. — Т. 15. — С. 6. 

2 

Чебоксаров Н. Н. Проблемы типологии этнических общностей в трудах советских 

ученых // Советская этнография (далі — СЭ). — 1967. — № 4. — С. 98. 

3 

Козлов В. И. О понятии этнической общности // СЭ. — 1967. — № 82. — С. 107–108, 

111. 

4 

Токарев С. А. Проблема типов этнической общности // Вопросы философии. — 

1969. — № 4. — С. 44. 

5 

Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. — С. 27. 

6 

Там само. — С. 95–97. 

7 

Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983. — С. 173–199. Доволі слушне визначення 

національної самосвідомості я подибав уже після написання цієї праці. Йдеться про 

книжку польської дослідниці Терези Хинчевської-Геннель, де читаємо: самосвідомість 

національна «є явище зі сфери соціальної психіки, уявлення індивідуальне або групове, 

що є вираженням існування нації у живій фазі її розвитку і становить її неодмінну умову. 

Свідомість національна утворюється під впливом дії різнорідних чинників-детермінант» 

(Chynczewska-Hennel Т. Swiadomość narоdowa szlachty ukraińskіеj i kozaczyzny od schyłku 

XVI do połowy XVII wieku. — Warszawa, 1985. — S. 32). 


30

жуть і не бути адекватним відображенням реального стану речей, а часто-густо 

заломлюються у призмі уяви, перебільшуються, прикрашаються чи, навпаки, 

применшуються, спотворюються на рівні свідомості. Визначальними рисами для 

того чи того етносу, залежно від історичних умов, можуть виступати то спільне 

походження та історія, то мова, то територія чи релігія, право, моральні чесноти, 

антропологічні ознаки. Рисі ці можуть фіксуватися у свідомості в різних сполученнях. 

Тому на різних етапах розвитку етнічної, національної самосвідомості 

головним критерієм (критеріями), що визначає протилежність «Ми — Вони», 

є конкретна кількість цих ознак. Залежно від їхньої кількості кордони етносу, 

нації звужуються або розширюються. 

Отож, аналіз розвитку етнічної, національної самосвідомості фактично зводиться 

до фіксації наповнення змістом поняття «Ми» з виходом на економічне 

і далі — на політико-правове визначення «Ми». 

ІІ 

У XIV–XV ст. відбувається процес формування 

української народності. 

В. А. ДЯДИЧЕНКО, Ф. Є. ЛОСЬ, В. Є. СПИЦЬКИЙ 

Історія Української РСР 

Формування української народності — складний довготривалий процес, коріння 

якого сягає доби Київської Русі, ба й навіть глибше. Фіксованого ж початку годі 

відшукати. Те, що за початок аналізу взято XIV сторіччя, подиктоване специфікою 

джерел, до яких удавався автор. Це, зокрема, документальні свідчення XIV сторіччя, 

коли українські землі опинилися у сфері політико-економічного впливу Великого 

князівства Литовського і Речі Посполитої. 1356 року під руку князя Ольгерда дісталася 

Чернігово-Сіверщина, 1362-го — Поділля, Київщина та Переяславщина; 

Польща захопила Галичину (1343 р.) і частину Західної Волині (1377 р.). 

Тож на подальше формування української народності накладалися обставини, 

що взагалі-то не є унікальними (за таких умов формувалися, наприклад, чеська, 

болгарська та й інші народності). Йдеться про іноземне гноблення, внаслідок 

якого означений процес або вповільнюється (через політичний, культурний 

та економічний тиск з боку панівного етносу), або прискорюється (силою активного 

пробудження самосвідомості етносу підлеглого в його протидії чужинцям). 

Переважання тієї чи тієї тенденції залежить від конкретної історичної ситуації. 

Спробуємо простежити, в яких формах виявлялася українська етнічна самосвідомість 

за часів, що передували Люблінській унії. 


31

За свідченням Матвія Любавського, більшість земель, що відійшли до Великого 

князівства Литовського, й далі «зберігали свою політичну особливість та самобутність» 

1 . До того ж, варто зазначити, що влада великого князя значною мірою 

була обмежена сеймом, до якого входили «стани сейму належачіє»: князі, біскупи, 

воєводи, каштеляни, маршалки земські та дворянські, підчашії, крайчії, стольники, 

підстолії, мечники, хорунжі земські та дворові, старости, тувини, княжата, панята 

і шляхта лицарська, посли повітові. В усіх українських землях названі «стани сойму 

належачіє» здебільшого мали місцеве походження. Ось тільки деякі прізвища 

урядовців, згадані М. Любавським. Князі: Вишневецькі, Гедройтські, Лукомські, 

Масальські, Ружинські, Сангушки, Свірські, Слуцькі, Соколенські, Четвертенські, 

Чорторийські; пани: Воловичі, Глібовичі, Горностаї, Завиші, Ілліничі, Кішки, 

Нарбути, Остиковичі, Сологуби, Сопіги, Тишкевичі, Хребтовичі, Шемети 2 . 

У межах Литовського князівства названі урядовці були реальними можновладцями 

на своїх землях. І хоча, за словами Ю. В. Бромлея, «етносоціальний 

організм за феодального ладу охоплює передусім трудяще населення і часом 

не включає панівний клас феодалів, особливо його верхівку» 3 , однак у цей період 

на території України завважуємо відносну єдність різних соціальних верств 

етносу. Випереджаючи події, зазначу, що розшарування етносу почалося вже 

після Люблінської унії. Етнічний же розвиток за тих часів відбувався у «таких 

адміністративних підрозділах, як князівства, графства, герцогства, номи тощо. 

В їхньому згуртуванні велику роль відігравали такі чинники, як місцевий діалект, 

місцеве право, місцеві звичаї, особливості матеріальної та духовної культури, 

внутрішньообласна шлюбна ендогамія» 4 . Так було по всіх землях українських, 

опріч того, що «волості кієвські кіянам держати, а іному нікому» 5 . 

Розв’язували громадські питання головно в межах етносу, що зумовлювало 

дальше його згуртування. Як зазначають дослідники 6 , велику роль у цьому процесі 

(утворення народності. — В. Ж.) відіграє збирання воєдино значних мас 

людей на громадські роботи чи то задля воєнних цілей, чи створення внутрішньодержавних 

комунікацій усіх різновидів, передання інформації наказового 

1 

Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства 

ко времени издания Первого Литовского статута. — М., 1892. — С. 4. 

2 

Докладніше див.: Любавский М. Литовско-Русский сейм. — М., 1901. 

3 

Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. — С. 137. 

4 

Там само. — С. 141. 

5 

Акты, относящиеся к истории Западной России (далі АЗР). — СПб, 1848. — Т. 2. — № 30. 

6 

Арутюнов С. А., Чебоксаров Н. Н. Передача информации как механизм существования 

этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы. — М., 1972. 

—№ 2. — С. 29. 


32

характеру, а надто розвиток писемності, що за наявності читця виконує свої інформаційні 

функції навіть за випадку неписьменності більшості населення. Все 

вищезазначене було характерне для українського етносу в розгляданий період. 

У Литовському статуті читаємо: «А писар земский маєт по Руску літерами 

і слови Рускими всі листи, виписи і позви писати, а не іншим язиком і слови. А присягнути 

маєт на вряд свой писарский тими слови: я присягаю Пану Богу в трійці 

єдиному» (Артикул 1. Розділ IV). Те ж саме стосувалося возного (Артикул 4). 

Присяга великого князя містила пункт: «щоби между разновіруючими в віросповіданні 

общий хранити мир…», «в імінія церкви Греческої людям також 

греческого сповідання жалувані бути мають» 1 . 

Слід також пам’ятати, що всі великі воєнні акції було здійснювано силами посполитого 

рушення під проводом місцевих можновладців (наприклад, пани «хоругвові» 

— ті, котрі вели військо під власними хоругвами в часі військових дій 

усього рушення), не кажучи вже про владу на місцях. У грамоті великого князя 

Олександра (1499 р.) читаємо: «коториї козаки з верху Днєпра і с інших сторон 

ходять водою на низ, до Черкас і далєй, а што там здобудуть, с того со всего воєводє 

десятое мають давати» 2 . 

Що стоїть за наведеними фактами? 

Передусім маємо документально закріплений вияв етнічної свідомості, вирізнення 

«Ми». Очевидно, що все це не прийшло само собою, а було виборене. 

Про це глухо свідчать документи, а почасти маємо й доволі виразні вказівки. 

Так було, скажімо, в першій третині XV сторіччя, коли по Кревській унії (1385), 

яка, між іншим, зобов’язувала Ягайла до прийняття католицизму радою і панами, 

маємо першу спробу утиснути права православних. На сеймі в Гродно (1413) 

виставили низку релігійних обмежень для урядовців (воєвод, каштелянів та ін.) 3 , 

обґрунтовуючи це тим, що за різних форм присяги можливе порушення державної 

таємниці. 

Хоча зазначена стаття лишилася тільки на папері, вона викликала невдоволення 

української шляхти. Відкриті виступи стримувала надто міцна позиція 

Вітовта. Проте відразу по його смерті (1430) ця шляхта підтримала опозиційну 

щодо Ягайла партію Свидригайла, чи інакше — Болеслава (1392–1452). І не тільки 

підтримала, а й стала її головною політичною і військовою силою, що протидіяла 

активному наступові Польщі на автономні права Литви. 1434 року Свидригайло 

стає князем. З цього приводу О. Коцебу пише: «По смерті вже згадуваного 

1 

Статут Великого Княжества Литовского с подведением в надлежащих местах ссылки 

на конституции, приличные содержанию оного / перевод. Анастасевича В. Г. — СПб, 1811. 

2 

АЗР. —СПб, 1846. — Т. 1. — № 170. 

3 

Докладніше див.: Любавский М. Литовско-Русский сейм. — С. 61–62. 


33

кн. Вітовта литовські вельможі з обопільної згоди усіх князів і бояр руських 

вибрали на великокняжий стіл Литовський пресвітлого князя Болеслава, інакше 

Свидригайла» 1 . 

Останній був дуже тісно зв’язаний з українськими землями (Поділля, Чернігівщина, 

Новгород-Сіверський, Кременець) і місцевою шляхтою. Саме Дашко 

та Олександр Нос звільнили Свидригайла з почесного ув’язнення у Кременці. 

Посівши великокняжий стіл, Свидригайло й далі спирається на спільників: 

«Свидригайло почав призначати руських людей на різні посади, що згідно з привілеєм 

1413 року мали надаватися тільки литвинам-католикам» 2 . 

Дружина великого князя — православна. Власне, й саме повалення 

Свидригайла пов’язане з тим, що його звинувачено у віровідступництві. І хоча 

на сеймі 1432 року привілеї католиків було скасовано, українська шляхта й далі 

підтримує Свидригайла, котрий змушений тікати з Полоцька. За ним лишаються 

Чернігово-Сіверські, Київські, частково Волинські та Поліські землі. У 1434– 

1477 роках Свидригайло за допомогою української шляхти намагається повернути 

великокняжий стіл. 

Але завзяття шляхти згасає, оскільки вона домоглася своєї політичної мети: 

«Руським вдалося знищити у привілеї 1413 року все, що надавало політичному 

пануванню Литви виключно національний характер» 3 . М. Любавський підкреслює, 

що віросповідальні мотиви виступали в цьому випадку тільки в тісному 

зв’язку з національно-політичними мотивами 4 . 

Показовою щодо цього є історія скасування удільного Київського князівства, 

яке майже впродовж століття пробувало під рукою однієї з гілок Ольгердовичів 

(Володимир, Олелько, Семен), відомих як Олельковичі. 

Ці князі мали статус удільних, що, з точки зору киян, відповідало територіальній 

традиції і праву. Кілька разів великий князь оружною рукою приборкував 

надмірний, як на нього, потяг місцевих князів і шляхти до автономії (1394, 1436, 

1471 рр.), хоча Олелько вже в актах Казимира іменується «государем-отчим 

Києвським». Але згодом (1471) «польський король Казимир перетворив Київське 

князівство на повіт [на становищі] воєводства під владою Литви. Першим старостою 

[був] литвин Гоштольд» 5 . 

Кияни розцінили це як порушення своїх одвічних прав і не пустили першого 

воєводу до міста, заявивши, що він, Гоштольд, «не токмо не князь бє, но болєє яко 

1 

Коцебу А. Свидригайло, великий кн. Литвы. — М., 1835. — С. 105. 

2 

Любавский М. Литовско-Русский сейм. — С. 69. 

3 

Там само. — С. 89–90. 

4 


5 

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1971. — С. 99. 


34

лях бє» 1 . Великому князеві було послано вимогу, щоб на київський стіл поставити 

Михайла Олельковича (Семенового брата). Князь відмовив, і кияни оружно 

повстали на захист своїх прав. Гоштальд захопив місто. «І отселє на Кієве князі 

пересташа биті, а вмєсто князєй воєводи насташа» 2 . 

Проте кияни не припинили опору. Десять років плели нитку змови, аби посадити 

Михайла Олельковича, доки його та Івана Гольштанського 1481 року не було 

страчено привселюдно біля брами замку. 

Слід при цьому зазначити, що аналіз політико-правової ситуації дозволяє 

М. Любавському твердити: «Крім заміни князів воєводами, всі старовинні порядки 

та установи зосталися в силі, як було за «великого князя Вітовта і Жикгимонта» 3 . 

Справді, усім князям, панам, боярам, земянам і шляхті право «держати землі києвські», 

а також пожалуване «сверх того» Казимиром «право добровільне християнське, 

тобто польське шляхетське», — підтверджували великі князі (1494, 

1506, 1507, 1529 pp.). Кияни прискіпливо дотримувалися цих прав. Наприклад, 

коли король віддав воєводі Київському Чорнобильський замок, що його по черзі 

тримала, за звичаєм, місцева шляхта, то судова тяганина тривала три роки. 

* * * 

Отож, можна констатувати, що в XIV–XVI сторіччях етнічне українське 

«Ми» проявлялося у формах усвідомлення відмінної власної території, мови, релігії 

та права. Кожна з цих форм виступала не окремо, а в складному переплетенні: 

територія визначалася рамцями мови, релігії, традиції; право на традиційній 

території розмовляти своєю мовою на засадах своєї релігії; власна мова на традиційній 

території як засіб релігії і права; нарешті — традиційне віровизнання 

на своїй території, своєю мовою, за своїм правом. Усе це в комплексі становить 

ознаку українського етнічного «Ми», що відрізняє «Ми» від «не-Ми — Вони». 

Будь-яке зазіхання на кожний із цих складників з боку «Вони» (поляки, литовці) 

— а такі зазіхання почалися від часів Кревської унії — наражалося на опір. 

Згадаймо, що Ягайло присягнув «усіх людей народу литовського обох статей, 

хоч би в якому вони були званні, стані та чині, до віри католицької та святого по слуху 

римській церкві привести, примусити й усіма засобами приєднати, хоч би якої 

сек ти чи відмінності вони були…» 4 . Але далі обіцянки справа ця не посунулась. 

1 

Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. — В 35-ти т. — СПб, 

1843. — Т. 2. — С. 358. 

2 


3 

Любавский М. Областное деление… — С. 38. 

4 

Архангельский А. Борьба с католичеством и умственное пробуждение южной Руси 

к концу ХVI века // Киевская старина. — 1886. — № 5. — С. 47. 


35

Те ж саме стосується й мови. Коли в 1565–1566 роках на Віленському сеймі частина 

шляхти польського походження порушила перед королем питання про те, 

щоб перевести діловодство на латину, було ухвалено вести всі земські папери 

місцевою мовою, а для Підляшшя перекладати латиною. 

Слід наголосити, що в цей період на оборону прав стали всі верстви, спільним 

фронтом, і тому можна говорити про відносну соціальну єдність етносу. В результаті 

всі компоненти визначеності «Ми» вдалося відстояти і закріпити в законодавчій 

формі. 

ІІІ 

Року 1569. Унія в Любліні дошла, Волинь, Підляш’є, 

Київ до Корони привернено. 

Острозький літописець 

Південна Русь увійшла до складу шляхетської Речі Посполитої, 

маючи вже клас дворян, котрий і після приєднання до певного часу 

стояв за релігію і народність місцеву. 

Тадей РИЛЬСЬКИЙ 

Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе 

гоненіе и козакам отягщеніе. 

Літопис Самовидця 

Беручися до аналізу періоду після Люблінської унії, будемо передусім мати 

на оці мету нашої розмови, аби не розгубитися у тому вирі спілок, імен і воєн, 

що закрутив Україну на півтора сторіччя. Отож, ідеться про самоусвідомлення 

етносу і закріплення цього самоусвідомлення у певних формах. 

Але для початку варто розглянути соціальні причини унії 1569 року. І тут передусім 

слід зважити на те, що у своєму наступі на автономію Литви Польща спиралася 

на литовсько-українську середню шляхту, яка змагалася за розширення 

своїх прав. За головну силу, що протидіяла короні, були «пани-рада» — можновладна 

земельна шляхта давніх родів. Врешті-решт ця досить вагома сила змушена 

була піти на поступки після Віленського (1565–1566), Гродненського (1568) і, 

особливо, Люблінського сеймів 1 . 

1 

Любавский М. Литовско-Русский сейм. — С. 709 і далі. Див. також: Історія Києва. 

У 2-х томах. — К., 1960. — Т. І. — С. 117, 125, 126. 


36

Що привертало середню шляхту князівства до корони — так це надання їй однакових 

прав із шляхтою польською. «Автономне велике князівство Литовське 

було справою, на яку магнати витратили величезні фамільні капітали у вигляді 

позик скарбниці (великокняжій казні), і їм, природно, хотілося, як і перше, 

хазяйнувати і розпоряджатися у цій справі. Унія, як її розуміли поляки, загрожувала 

покласти край цьому хазяйнуванню, і тому магнати так опиралися їй» 1 . 

Поляки мали на своєму боці «литовське лицарство» незалежно від етнічного 

походження, а опиралися унії лише «потенти», як доповідали польські делеґати 

після Петроківського сейму 1565 року. 

Варто також згадати думку М. Покровського про те, що: «Захоплення» Підляшшя 

і Волині, а згодом Поділля і Київщини, при явному потуранні місцевої 

шляхти, яка весь час побивалася не про оборону від «загарбників»-поляків, але 

від своєї туземної аристократії (що доходила до загроз татарами!), являє собою 

одну з найцікавіших рис унії 1569 року. це було закріплення спільного 

як для «корони», так і «князівства» соціального явища: перехід фактичного впливу 

в суспільстві від великої феодальної знаті до середнього землеволодіння» 2 . 

Маємо зародження ранніх форм місцевого господарства, перетворення феодального 

землевласника на господаря-підприємця. М. Грушевський зазначає, 

що шляхта «більших прав собі з того надіялася, як Литва стане єдиною 

з Польщей» 3 . 

Якої ж метаморфози зазнала литовсько-українська, а конкретніше, українська 

шляхта по Люблінській унії? 

По-перше, вона почала в культурному аспекті впевнено орієнтуватися 

на своїх польських соціальних братів. Перебирати звичаї, одяг, побут, мову. 

С. М. Соловйов зазначає, що на кінець XVI сторіччя «аристократія західноруська 

почала слабнути в устремлінні своєму підтримувати руську віру та народність; 

осередок її діяльності був не на Русі, а в Короні Польській, при дворі, в сенаті; 

аристократія руська складала частину аристократії польської та прагнула 

прирівнятися до цілого; інтереси руські були для неї інтересами провінційними, 

і тому вона скоро охолола до них як нижчих за неї…» 4 . Звичайно, це відбулося 

не раптом і не стосувалося всієї української шляхти. Про те, як далеко зайшов 

цей процес, скажімо, у сфері мови, можна судити з такого випадку. 

1 


2 

Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. — М., 1933. — Т. ІІ. — 

С. 119. 

3 

Грушевський М. Ілюстрована історія України-Руси. — Львів, 1913. — С. 189. 

4 

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1961. — Кн. 4. — 

Т. 9–10. — С. 378. 


37

Князь Острозький, отримавши від Курбського бесіди Іоана Златоуста, перекладені 

церковнослов’янською мовою, і при цьому висловлюючи своє захоплення 

змістом бесід, зауважив, що книжку «лєпшаго ради виразумєнія» слід перекласти 

польською мовою 1 . 

По-друге, спостерігаємо значний відхід української шляхти від православ’я 

спочатку через протестантизм, а в часі контрреформації в Польщі просто до католицизму. 

Ось як писав автор «Треносу» («Плачу») 1610 року: «Де дім 

княжат Острозьких? Де інші дорогі й такі ж неоціненні тієї ж корони камінці 

княжата Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, 

Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, 

Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші без ліку? Де інші доми 

народу руського — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, 

Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, 

Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, 

Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, 

Скумини, Потії та інші?» 2 . 

Берестейська унія та причини, через які вона постала, свідчать про орієнтацію 

вищого православного духівництва на взірці польсько-католицького релігійного 

та суспільного життя. Дарма шукати причин унії лише в підступах Корони 

та єзуїтів, скидаючи з рахунку внутрішню готовність до неї православних владик. 

«Головне джерело і корінь сего лиха лежали в непорядках тодішньої церковної 

ієрархії та в крайній деморалізації більшості її представників» 3 . А якщо глянути 

глибше, то причини тут слід убачати в соціально-економічних інтересах вищого 

українського духівництва, котре, як і інші вищі верстви українського суспільства, 

робили все, аби зрівнятися в економічних та політичних правах із відповідними 

польсько-католицькими верствами. Класові інтереси тут переважали над національними, 

і найосвіченіші, найзаможніші носії національного духу переходили 

на бік ворога етносу, «Ми-шляхта» переважало «Ми» етнічне. 

По Люблінській унії в юридчних актах все рідше подибуємо слова «русин» і 

«лях», національна відмінність ніби іґнорується і зливається в одному понятті 

«шляхта і лицарство закону грецького і римського». Саме духівництво, під впливом 

станової ідеї, розпалося тепер на дві різко розмежовані групи: вища ієрархія 

вкупі з деякими представниками білого духівництва утворили «шляхту духовно- 

1 

Архангельский А. Борьба с католичеством… — С. 50. 

2 

Смотрицький М. Тренос // Хрестоматія давньої української літератури (далі — 

ХДУЛ). — К., 1952. — С. 140. 

3 

Грушевський М., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі 

XVI–XVIII вв. — Львів, 1900. — С. 4 і далі. 


38

го стану» і швидко злилися з панами-шляхтою станів світських; нижче духівництво 

віднесене до «посполитого стану». 

Але на перешкоді домагань «шляхти духовного стану», яка здебільшого рекрутувалася 

зі «шляхти станів світських», були стародавні соборні традиції 

української православної церкви, зокрема виборність (до митрополита включно), 

залучення до виборів та інших церковних справ мирян. І це в той час, коли 

католицьке духівництво заправляло світською політикою, коли надання церковних 

посад перебувало у руках короля. 

Спроба вищого українського духівництва наслідувати польсько-католицький 

спосіб життя зустріла досить дружний опір з боку пастви, самозорганізованої 

в братства. На перешкоді устремлінь української «шляхти духовного стану» стояла 

також залежність від східних патріархів, які не допускали послаблення своєї 

влади і підтримували братства. 

У цій ситуації саме вище українське духівництво виступило ініціатором унії 

з Римом. Іпатій Потій, один з активних провідців унії, скаржився: «Не вірю, щоби 

не найшлося християнської людини, яку б не вразила кривда наша », що 

її чинить «люд посполитий, простий, ремісничий, який, покинувши ремесло своє 

привласнив собі раду пастирську, пастирів своїх власних соромлять, 

безчестять і неславлять» 1 . І це в той час, коли у католиків навіть простий 

патер був «творцем самого творця». 

Тому з початком переговорів про унію єпископи передусім вимагали від короля 

універсалів, що скасували б надані патріархами права братств і заборонили б 

світським особам «у справи і ради духовниє вдаватися» і «противитися пасторським 

постановам» 2 . На переговорах у Римі Потій і Терлецький насамперед домовилися 

про права владик, їхні місця у сенаті, урівнення з католиками. 

Однією з причин занепаду національної культури була відсутність в Україні 

національної школи. Автор «Перестороги» писав: «І так то много зашкодило 

панству руському вельми, же не могли школ і наук посполитих розширяти, 

і оних не фондовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостію своїм 

не прийшли до такової погибелі. Читаючи кроніки польскії, знайдеш о том достатечне, 

як поляці руськії панства поосідали, поприятелившися з ними і цорки 

свої за русинов давши, через них свої обичаї оздобнії і науку укоренили, так, 

іж Русь, посполитовавшися з ними, позавиділи їх обичаєм, їх мові і наукам, і, 

не маючи своїх наук, у науки римськії свої діти давати почали, которії за науками 

і віри навикали. І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє 

1 

Потій І. Уния Греков с костелом Римским 1595 года // Русская историческая библиотека, 

издаваемая Ахреографической комиссией. — СПб, 1882. — Т. 7. — С. 115–117. 

2 

АЗР. — СПб, 1848. — Т. 4. — №№ 55, 82. 


39

до віри римської привели, іж потомкове княжат руських з віри православної 

на римськую викрестилися і назвиська й імена собі поодміняли, яко би ніколи 

не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх» 1 . Слід, проте, 

відзначити, що, попри всю похмурість змальованої автором картини, він ясно 

усвідомлює головні ознаки етносу (мова, звичаї, релігія, походження) та необхідність 

оборони їх. 

У документах цієї доби відбилося загострення оборончої боротьби. Ось слова 

з виступу дрібного українського шляхтича на земському сеймі: «Я б сказав: час 

тих ляшків з німцями повистинати, од порутчика та й до ради, а що од їх улізло 

проти нашого права, одняти в них» 2 . 1605 року Київський міський суд відхилив 

позив польського шляхтича, бо повноваження адвоката з боку позивача писані 

«по-польски», а закони, за якими судиться земля Київська, вимагають, щоб усі 

справи «ніяким іншим, тільки руським письмом були писані». Тому біглого селянина 

постановлено «від позву вільним учинити» 3 . 

Звичайно, це могла бути проста юридична зачіпка, але сам характер зачіпки 

досить красномовний. 

Клалося чимало зусиль, аби закріпити встановлені права. Так, наприклад, 

сейм 1607 року іменем короля затвердив таку конституцію: «Задля забезпеки 

грецької релігії, що здавна користується своїми правами, ми постановляємо: 

ніяких урядів і церковних маєтностей не будемо давати нікому на іному праві, 

як лише згідно з духом їх інституцій і за звичаєм і правом, підтвердженими нашими 

попередниками, себто шляхтичами руського роду та чистої грецької віри, 

не порушуючи нічим правної волі їх совісті (курс. мій — В. Ж.) і не попираючи 

ні в чому служби божої за давнім їх звичаєм… Братствам церковним грецької 

віри ми підтверджуємо всі їх права та привілеї» 4 . Ці ж права закріплено сеймовими 

універсалами 1618, 1620, 1623, 1627, 1631, 1633, 1635, 1647 років. Зазначені 

пункти універсалів були наслідком запеклої боротьби проти Берестейської унії. 

У перебігу цієї боротьби, може, вперше за всю історію України, з’явилася плеяда 

діячів, котрі на теоретичному і політичному рівні окреслюють головні ознаки 

українського етносу. Передусім належить назвати Костянтина Острозького, 

Івана Вишенського, Герасима Смотрицького, Христофора Філарета (псевдонім, 

автор «Апокрисису»), автора-аноніма «Перестороги», Мелетія Смотрицького, 

1 

Пересторога // ХДУЛ. — С. 132. 

2 

Цит. за: Куліш П. Взгляд Южнорусского человека 16 ст. на немецко-польскую цивилизацию 

// Основа. — 1862. — Червень. — С. 14. 

3 

Иванишев М. Содержание постановлений дворянских провинциальных сеймов 

в Юго-Западной Руси // Основа. — 1861. — № 3. — С. 22, 24. 

4 

Volumina Legum. — Petersburg, 1859. — Т. ІІ. — § 28. — С. 438–439. 


40

Захарія Копистенського, Кирила Ставровецького, авторів віршованої та інтермедійної 

літератури. Своїми полемічними творами вони протидіяли польськокатолицькій 

експансії (до 1632 року в Україні вийшло не менше 84 перекладних 

та ориґінальних книжок 1 ). 

Завзято захищає слов’янську мову і віру Іван Вишенський: «Славянський язик 

перед богом чеснійший єст і от елінского і латиского» 2 , «род рускій в письмі і науке 

славянського язика благодатю Христа бога одержал» 3 . Він закликає «простою 

же нашею піснею рускою поюще бога» величати 4 . 

Герасим Смотрицький засуджує тих, хто «отступивши правое старожитное 

спасающее ісправлення церковного» 5 . 

Автор «Апокрисису» протестує проти того, що в «мєстах под тим же 

часом на школи релєі нашей Греческой ся торгано: дєті і убогіє з них до своіх 

(католицьких. — В. Ж.) волочачи, бьючи, сажаючи і розмаітиє над німі збитки чинячи…», 

«под тим же часом в… мєстах Греческой релєі люде, мімо давний звичай, 

от урядов, от цехов, от ремесл отстрихані; в чіненью справедлівості ім із інших 

розних мєр утіскаті іх почато» 6 . 

Автор запитує: «і заж би нам хоть ку задержанью ойчізной волності і права 

посполітого мовчаті о тоє допустіла?» — і каже: «Певнихмо, же жаден бачний за 

зле того нам мєті не будет; а і дєєпис занехаєт нас невдячнікамі грубимі називаті, 

хотя то тих такових прікрих скарбів , не тилко с хутью не пріймуємо, але 

і жалосне іх в нас поневолне ткают, стискуємо!» 7 . 

Автор «Перестороги» з болем пише про вилучення «книг словенских» 8 , а завзятий 

публіцист Мелетій Смотрицький закликає українську шляхту: «Будьте 

прикладом вірних у мові, в поведінці, в любові, у вірі, в чистоті» 9 . 

Часто вдаються полемісти до історичних екскурсів, аби нагадати сучасникам 

про їхній рід та обстоюючи ознаки українського етносу з точки зору історичного 

права. Таке подибуємо в автора «Перестороги» 10 , у передмові Касіяна Саковича 

до «Вірша на погреб Сагайдачного». Захарія Копистенський, наприклад, пише: 

1 

Максимович М. Книжная старина Южнорусская // Киевлянин. — М., 1850. 

2 

Вишенський Ів. Твори. — К. 1959. — С. 57. 

3 


4 

Там само. — С. 55 

5 

Смотрицький Г. Календар римський новий // ХДУЛ. — С. 100. 

6 

Філалет Х. Апокрисис // ХДУЛ. — С. 101. 

7 


8 

Пересторога // ХДУЛ. — С. 131. 

9 

Смотрицький М. Тренос // Вказ. вид. — С. 140. 

10 

Пересторога. — С. 131. 


41

«Тоє-то єст войско и той-то народ, котрий вєру оную за Володимера, от греков 

принятую, держит» 1 . 

Тогочасні пам’ятки зазвичай уживають поняття «русь» як збірне етнічне поняття 

щодо українців. Наприклад: «По дорозі людей невинних, буле би тілько 

русин бул, забивали»; «Потім сам пан гетьман прибул з великим гнівом на козаки 

і вшистку русь» 2 . Такий же зміст вкладали у це поняття Ів. Вишенський, 

М. Смотрицький та інші. 

Показовим свідченням тієї доби з точки зору змагань українців за своє «Ми» 

є заклик К. Острозького до всіх православних «от найбільшого до найменшого 

стану» стояти за батьківську віру проти відступників і зрадників, спільними зусиллями 

опиратися їхнім лихим замірам 3 . З огляду на початок переговорів про 

унію, коли вищі верстви значною мірою відійшли від етносу, заклик цей був дуже 

доречний. 

Соціальна ситуація в Україні нагадувала тоді переддень Селянської війни в Німеччині, 

що дозволяє використати відповідний аналіз, зроблений Ф. Енґельсом 4 . 

В Україні так само можна виділити вищу шляхту, князів; нижчу шляхту, лицарство; 

духівництво; бюрґерство та селянство. На початок козацьких воєн розрізняємо 

три великі партії: консервативно-католицьку, помірковану та революційну. 

Стосовно становища вищої шляхти, князів у Речі Посполитій доцільно згадати 

слова Ф. Енґельса: «Вони були вже майже незалежні від імператора і мали більшість 

суверенних прав» 5 . Ця шляхта на той час чи не вся віддалилася від українського 

етносу. 

Нижча шляхта, лицарство, в Німеччині швидкими темпами соціально знецінювалась. 

Значна частина розорилася і жила виключно службою у князів, займаючи 

військові чи цивільні чини. Інша частина була в ленній залежності знов-таки у князів; 

третя, найменша, була під рукою імператора. Аналіз Ф. Енґельса можна частково 

перенести на становище польської шляхти, й української зокрема. Частково, бо 

процес, який у тодішній Німеччині закінчився, у Польщі та Україні тільки набував 

розмаху. Середня українська шляхта менше зазнала покатоличення і досить міцно 

трималася дідівщини, хоча б через те, що була соціально ближча до етнічної маси. 

Саме на цю шляхту й почасти на козаків спиралася поміркована опозиція 

в межах закону, очолена окремими православними магнатами (К. Острозький, 

1 

Копистенський З. Полінодія, альбо книга оборони // ХДУЛ. — С. 144. 

2 

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — С. 106, 107 і далі. 

3 

АЗР. — Т. 4. — № 71. 

4 

Див.: Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: 2-е 

вид. — Т. 7. — С. 330–341. 

5 



42

А. Кисіль та інші), котрі противилися польсько-католицькій експансії: з часів 

Берестечка не було жодного сейму, де б ця опозиція не порушувала віровизнавчих 

питань, «не вдаючись до богослівських суперечок, захищаючи свою релігію 

на підставі закону…» 1 . 

Після смерті Сигизмунда шляхтичі з Волині (140 чол.), Києва (25 чол.), 

Вроцлава (20 чол.) з’явилися на Варшавський сейм, присягнувши, що не стануть 

до виборів короля, доки не буде розв’язано питань віри. 22 червня 1632 року сейм 

постановив уважати недійсними всі акти, написані іншою мовою, крім руської, 

для Київського, Волинського та Вроцлавського воєводств. 

Ще раніше на одному із сеймів Адам Кисіль похвалився, що його партія становить 

20 тис. чол. Якщо скинути навіть половину на полемічний запал, то лишається 

переконлива цифра. Вона, зрештою, приблизно збігається з кількістю (до 7 тис. 

чол.) «православної та католицької» шляхти, котра підпала під амністію згідно 

зі Зборовською та Білоцерківською угодами між Короною та Хмельницьким. 

Те, що стосувалося розшарування духівництва в Німеччині, можна прикласти 

й до України: маємо вище духівництво — аристократичну верству, що зливається 

з вищою шляхтою, і нижче, що складається з сільських та міських священиків. 

Перше, як уже було сказано, виходячи зі своїх соціально-групових інтересів, 

стало на бік католицької партії, виступивши таким чином не лише соціальноекономічним, 

а й політично-релігійним ворогом українського етносу. 

На початку XVII сторіччя уніати фактично посіли всі єпархіальні кафедри, 

а православні лишилися без вищих духовних пастирів аж до поновлення православної 

ієрархії патріархом Теофаном 1620 року за активного сприяння Петра 

Сагайдачного. Нижче українське духівництво і частково вище чорне духівництво, 

зазнаючи переслідувань від католиків та уніатів, знайшли собі опертя у братствах 

і стали єдиною протидіючою ідеологічною силою етносу. Політичне та економічне 

становище цієї соціальної групи досить непевне. І саме з неї походять ідейні 

ватажки масових рухів, як, наприклад, священик з кола К. Острозького Дем’ян 

Наливайко, брат Северина. 

Українське міщанство теж зазнало розшарування, хоча й значно меншого, 

ніж шляхта. Цей процес досить докладно проаналізував Ів. Франко. Розглядаючи 

умови пробудження національної свідомості у міщан, він писав: «Приплив західних 

колоністів вносить новий дух у південноруське міщанство; у боротьбі за свої 

станові права воно поступово приходить до думки обстоювати також свої релігійні 

та національні інтереси…» 2 . Спираючись на давні цехові традиції, українське 

1 

Иванишев М. Содержание постановлений… // Основа. — 1862. — №З. — С. 28. 

2 

Франко Ив. Южнорусская литература // Энцикл. словарь Брокгауза и Ефрона. — 

Т. 81. — С. 304. 


43

міщанство виробило нову інституцію — братства, які стали реальною силою опору 

католицизмові та унії. В останній чверті XVI сторіччя церковні братства одне 

за одним постають не тільки у великих містах, а й у містечках, і густо мережать 

всю Україну. 

Було б спрощенням твердити, що братства становили собою лише оборонну 

від зовнішніх ворогів православної церкви інституцію. Діяльність братств була 

радше спрямована до внутрішніх справ власної релігії, ніж назовні. Тим паче, що 

Львівське братство (1586), як і багато інших, було закладене ще до Берестейської 

унії, а львівські та інші єпископи не так наступали на братства, як боронилися. 

Взагалі у статутах братств, що постали до унії, не подибуємо ніяких ознак боротьби 

з чужовірцями. Радше навпаки — деякі громади приймали в члени осіб інших 

вірувань 1 . Слушною видається думка, що нова інституція постала через «непригожість 

давніших організацій церковних, необхідність доконечно зреформувати їх 

внутрішній лад задля того, аби приладнати їх до служби ширшим задачам» 2 . 

Згодом братства поступово втрачають свій напівцеховий характер і стають 

новітніми релігійними спілками, до яких можуть пристати і міщани, і шляхтичі, 

і посполиті. Інтереси братств охоплювали широке коло питань, зачіпаючи інтереси 

верхівки духівництва. Варто принагідно згадати думку Ф. Енґельса про бюрґерську 

єресь, що орієнтувалася на відновлення простоти ранньохристиянської 

церкви і скасування стану духівництва. Тут маємо не стільки історичні паралелі, 

скільки прямий вплив реформації. 

Це розуміли й вороги братств. Іпатій Потій вбачає в їхній діяльності реалізацію 

принципів протестантизму. Особливо його дратує, що без пошани поводяться 

із самим словом Божим і по-своєму його переінакшують, перекручують і на 

свої богохульні та єретицькі думки лицюють 3 . 

Це не поминуло уваги російських істориків церкви. Митрополит Макарій пише 

про автора «Апокрисису», що той «подекуди допускає протестантські думки, 

наприклад, щодо непомірної участі світських людей у справі віри» 4 . Факт впливу 

реформаторських ідей відзначають і сучасні вчені 5 . 

В Україні у боротьбі за очищення православ’я реформаторський заклик до повернення 

церкві ранньохристиянської чистоти накладається на оборону тради- 

1 

АЗР. — Т. 3. — № 131; АЮЗР. — Т. 1. — № 188. 

2 

Грушевський М., Левицький О. Розвідки про церковні відносини… — С. 53. 

3 

Див.: Потій І. Уния Греков с костелом Римским 1595 года // Цит. вид. — Т. 7. — 

С. 115–117. 

4 

Макарий, преосв. История русской церкви. — СПб, 1881. — Т. 10. — С. 290. 

5 

Див., наприклад: Від Вишенського до Сковороди / Колект. монографія. — К., 1972. — 

С. 16. 


44

цій місцевої української церкви (зокрема соборності, участі світських осіб тощо) 

і відтак прибирає в рамцях церковних братств ідеологічного забарвлення боротьби 

за народність. 

Поглянемо тепер на селянство. 

Вже йшлося про інтенсивний розвиток у цей період ранніх форм мінового господарювання: 

«заміна натурального оброку грошовим, поява панської зораної 

землі та у зв’язку з нею панщини, зменшення селянського наділу на користь панської 

ниви — усе це знайоме західноруським писцевим книгам XVI ст…» 1 . 

Наступ на селянство не обмежувався економічною сферою, він охоплював також 

і релігійну, і правничу. Ламалися традиційні правові інституції, наприклад, 

коп ні суди силою навертали селян в унію залежно від волі місцевого уряду чи пана. 

Але на відміну від німецького селянства українське мало дві істотні переваги. 

По-перше, наявність вільних земель, хоч їх і ставало дедалі менше. По-друге, 

що дуже важливо, до українського селянства не можна достосувати слова 

Ф. Енґельса про німецьких селян, які відвикли від застосування зброї. В Україні 

місцеві умови змушували не тільки міщан «рушниці мать і стріляти добре уміти», 

а й селян, за свідченням сучасників, «йдучи на роботи, нести на плечі рушницю, 

а до боку чіпляти шаблю або меч» 2 . 

Але, поза всіма перевагами, українське селянство для успішної оборони своїх 

інтересів потребувало союзника, як врешті всі інші соціальні групи українського 

етносу, що зазнавали соціального та національного гноблення. З огляду на це 

подибуємо силу, яка, на перший погляд, відсутня в рамцях аналізу Ф. Енґельса. 

Йдеться про козацтво. 

Передусім належить з’ясувати зміст цього поняття, інакше деякі наступні висновки 

видадуться несподіваними. Козацтво в історичній літературі дуже часто 

ототожнюють з усяким озброєним людом, який пристав до Запорізького війська 

чи за певних обставин просто пустився добувати «козацького хліба». А це міг бути 

і шляхтич, і міщанин, і селянин, коли брати за ознаку, що всі вони мали справу 

зі зброєю. Тоді козацтво як соціальна група, яка і без термінологічної плутанини 

була марґінальною, зовсім втрачає реальні соціальні межі, а відтак аналіз її стає 

неможливий. 

Щоб запобігти цьому, варто навести цитату з книги М. Покровського: «Романтичне 

уявлення про козацтво як спілку вільних людей, котрі, не стерпівши кріпосного 

гніту, подалися у вільний степ — будувати собі новий світ, де всі рівні, де нема 

кріпаків і панів — це уявлення дуже живуче в історичній літературі, навіть і до сьогодні. 

Коли ви знайомитеся з фактами, то даремно шукаєте тієї «демократичної 

1 

Покровский М. Н. Русская история… — Т. 2. — С. 119. 

2 



45

пролетарської дружини», про яку ви стільки читали і чули. Під іменем «козаків» 

ви скрізь зустрічаєте дрібних землевласників, котрі дуже нагадують тодішнього 

окраїнного поміщика і цілою низкою непомітних переходів пов’язаних із землевласницьким 

класом взагалі». Далі автор переконливо доводить цю тезу 1 . 

А ось як пише про козаків XVII сторіччя сучасний історик. «Українське козацьке 

військо було становою армією. Доступ до нього мали лише козаки. Володіючи 

спадковими землями, вони звільнялися від загальних податків та повинностей, 

одержували право займатися промислами та торгівлею, користувалися 

привілеєм пропінації (вільна торгівля спиртним), підлягали особливій козацькій 

юрисдикції» 2 . 

Отож, годі й говорити про козаків як про таких, до яких можна зарахувати 

кожного, хто пристав до козацького війська чи добував у відомий спосіб «козацький 

хліб». Козаки — це соціальна група, і якщо говорити про її соціальну марґінальність 

у цей період, то зовсім не на підставі її нестабільності. Хоча й наявна 

порівняно значна відкритість цієї групи, можна вважати, що процес її формування 

та внутрішньої інституалізації в розгляданий період майже завершився. 

М. Грушевський пише: «Твориться з кінця XVI в. верства козацтва, звання 

козацьке і сила народу починає приставати до козаків на те, щоб користуватися 

з прав і свобод козацьких. А Козаччина з тим стає силою суспільною, 

соціальною» 3 . 

Марґінальність козацтва пов’язана із зовнішньою неінституціалізованістю 

цієї групи, з невизначеністю її правового статусу в соціальній структурі Речі 

Посполитої. Власне звідси, що побачимо далі, стає зрозумілою революційна активність 

козацтва як соціальної сили. 

Що становила собою ця соціальна група, якщо застосувати до неї, хоча б 

у першому наближенні, звичну термінологію? 

М. Покровський називає її «буржуазією» і включає в одну «партію» з міщанами 

4 . Реально ж це була українська шляхта, яка виникла на національному ґрунті 

внаслідок колонізації вільних земель. Скориставшись же з аналізу М. Покровського, 

доцільно уточнити, що ця національна шляхта інтенсивно включалася 

у процес товарного господарювання в країні. 

Якщо вдаватися до історичних паралелей, то козацтво значною мірою нагадує 

англійське нове дворянство, не генетично, а сутністю. Очевидно, не випадково су- 

С. 14. 

1 

Там само. — С. 125–130. 

2 

Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — 

3 

Грушевський М. Ілюстрована історія України-Руси. — С. 158. 

4 

Покровский М. Русская история… — Т. 2 — С. 130, 131, 136. 


46

часник козацьких воєн П’єр Шевальє, характеризуючи Богдана Хмельницького, 

пише про нього як про «Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш 

честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії» 1 . 

У подальшому аналізі позицій козацтва та його ролі в національно-визвольній 

боротьбі будемо зважати на вищезазначений соціальний статус цієї групи. 

Отже, козаки — ці українські «нувориші» серед польської шляхти — сформувалися 

частково за рахунок середньої української шляхти (Виговські, Богуни, 

Гоголі), міщан (Куляби, Скорупи), у тім числі єврейських (Герцики, Маркевичі, 

Крижанівські), та селян. Своїм походженням вони були тісно зв’язані з тими 

соціальними групами, що найповніше зберегли етнічні ознаки, хоча належність 

до етносу усвідомили не раптом. 

Тому перші козацькі виступи мали виключно становий характер — за оборону 

своїх групових прав і вольностей в соціальній структурі Речі Посполитої, за 

урівняння в правах з польсько-литовською шляхтою. Зубожіла частина останньої 

теж рекрутувалася до козацтва (Ханенки, Свиридовичі). 

Польський уряд охоче користувався послугами козаків у критичні для Корони 

періоди, не раз обіцяючи затвердити надані їм права та вольності й дотримуватися 

їх. Звичайно, обіцянки порушували, й козаки організовували опозицію 

до уряду. Утиски з боку польських маґнатів і шляхти (захоплення козацьких 

земель, заборона та обмеження промислів і добування «козацького 

хліба» — на Москві, у татарах та в Туреччині) становили економічний ґрунт 

опозиції. 

До всього цього долучаються суто моральні причини, коли зачіпали гонор 

українського, зокрема низового, лицарства. Так, наприклад, український літописець 

з неприхованою образою і водночас зловтішно пише про поразку (1619) 

Жолкевського і Корецького у Валахії, «бо без козаків войну точил, мовив так: 

«Не хочу з Грицями воювати, нехай йдуть до рилі, альбо свині пасти» 2 . 

Місцем розгортання подій зазвичай були Волинське, Київське і Вроцлавське 

воєводства, де польська колонізація не встигла пустити таке глибоке економічне 

і політичне коріння, як у Західній Україні. У Центральній Україні колонізація наштовхнулася 

на міцний місцевий землевласницький стан. 

Перше козацьке повстання під проводом Косинського (1591) має виразні 

ознаки двобою низового лицарства з місцевими феодалами (Острозький, Вишне 

вецький). Релігійні та національні гасла ще були не на часі, натомість вимоги 

стосуються лише суду: обирати судових і підлягати власній юрисдикції 3 . 

1 

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — К., 1960. — С. 31. 

2 

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — С.109. 

3 

Див.: Покровский М. Н. Русская история… — Т. 2. — С. 139. 


47

Нове повстанння Северина Наливайка і Лободи (1595–І596) вперше висунуло 

гасло «За православ’я проти католицизму та унії» (активним помічником Северина 

був його брат Дем’ян, священик), а перші військові дії були спрямовані 

проти ініціатора унії Терлецького. 

У подальшому всі козацькі повстання, включаючи війни Хмельницького, точилися 

ніби за одним і тим самим сценарієм: утиск прав і вольностей козаків (захоплення 

земель 1 , несплата Короною утримання, обмеження самоврядування, заборона 

та обмеження промислів і «козацького хліба»); у відповідь козаки піднімаються 

Дніпром, де знаходять союзників серед селян та озлоблених унією міщан; розгортається 

боротьба за дідівську віру і права; після перших успіхів повстанців з’являється 

коронне військо, яке завдає їм відчутного удару; починається торг із козаками, їхні 

вимоги частково задовольняють; міщани одержують підтверд ження пунктів віротерпимості 

та міського самоврядування; селяни лишаються ні з чим. 

Але в цьому сценарії вже прозирає структура соціального альянсу козаків (і 

частини української шляхти), міщан і селян, альянсу, де православне духівництво 

виступає як ідеолог, спираючись на економічну силу міщан та військову — козаків. 

Міщани зі своїми братствами — масовими організаціями на реформаторських засадах 

— мали запорукою військову силу козаків. Згадаймо епізод, коли Сагайдачний 

записався до Київського братства, або коли війт Ходика (1624) позапечатував православні 

церкви, а міщани прикликали козаків до Києва відновити справедливість. 

Козаки потребували підтримки міщан і селян, звідки рекрутували сили за випадків 

протиборства з коронним військом, не кажучи вже про тісні економічні 

зв’язки з тими станами. Відносна марґінальність козаків як соціальної групи робила 

їх до певної міри відкритими для інших верств. Це привертало до них міщан 

і особливо селян, які вбачали в козацтві ідеал апробованої соціальної організації, 

з якої виходили відважні та вмілі ватажки збройної боротьби. 

Звичайно, через наявні соціальні суперечності з’єднання цих різнорідних 

груп відбулося не раптом. Його уможливили тільки вироблення релігійноправових 

ідей та набутий досвід боротьби за їхню реалізацію. Отож, в Україні, 

як і в Німеччині, виступ різних верств на захист релігійних ідей чи проти них довів, 

щоправда, з великими зусиллями і лише приблизно, до консолідації нації. А в 

Україні, поготів, кордон межи отими «на захист… чи проти» співпадав з етнічним 

кордоном, поглибленим соціальними суперечностями. 

Власне, саме завдяки такій консолідації етносу стала можливою перемога 

Хмельницького в національно-визвольній війні. І якщо розглянути статті 

Зборовської угоди, які з незначними змінами знову і знову повторювалися під 

1 

Скарга на захоплення земель — на першому місці у поданнях послів Хмельницького 

Варшавському сейму 1648 року. 


48

час наступних переговорів поміж козаками і Короною, то в них добре видно відображення 

етносоціальних інтересів усіх сил, що брали участь у боротьбі 1 . 

1. «Аби козаков 40 000 було реєстрових» (інтереси козаків, частково міщан 

та селян, які в разі збільшення реєстру могли потрапити до групи козаків). 

2. «Аби Чегрин, отчизна Хмельницького, зо всім обестєм своїм в околиці при 

булаві Войська Запорозького вічними часи зоставал» (інтереси вищої української 

шляхти). 

3. «Аби воєвода київський завше русин бул і всі урядникове в Київськом, 

Браславськом, Черніговськом воєводствах русь були» (інтереси козаків, української 

шляхти, міщан). 

4. «Аби митрополита в сенаті столець міл» (інтереси духівництва). 

5. «Аби унія всюди знесена була» (реалізація загальної релігійної ідеї). 

Сюди ж входили статті щодо свободи православного віросповідання «у всьому 

королівстві», права «пропінації» козакам та їхнє утримання коштом корони 

(«Сукно на одяг і по десять флорінів на озброєння»), амністія шляхті та селянам. 

* * * 

Отже, за Люблінською унією, як і раніше, українська етнічна свідомість виділяла 

такі ознаки «Ми»: мова, територія, релігія та право. До цього доволі виразно 

долучено спільне походження і спільну збірну назву «русь» на противагу 

«Вони» (ляхи, жиди, татари, москва тощо). На відміну від попереднього періоду 

етнос розшарувався з відчуженням переважної частини великої шляхти та вищого 

духівництва, частково середньої шляхти. Верстви ці самореалізуються як соціальні 

групи, що нехтують національними інтересами заради класових і відходять 

від етносу на ворожі позиції. Це ускладнило поступ українського етносу, 

бо відчуження охопило саме ті соціальні групи, які за своїм статусом мали б бути 

рушіями цього поступу. 

Натомість маємо зумовлену економічно активізацію всіх інших соціальних груп, 

що призводило до консолідації народності навколо релігійної ідеї боротьби за віру 

і право стародавнє, отче. На захист рідної мови ставали, посилаючись на Біблію 

(Ів. Вишенський). Ідейно-теоретичне протиборство «Ми — Вони» з ут вердженням 

нового національного шляхетсько-буржуазного класу козацтва вилилося у збройне 

змагання за загальнонаціональні інтереси — і завершилося перемогою. 

Може постати питання: чому в цей період справа не дійшла до утворення національної 

держави? Було б помилкою твердити, що така ідея тоді була зовсім 

чужа провідникам народу. 

1 

Статті подано за Львівським літописом (с. 124, цит. вид.) та книгою П’єра Шевальє 

(с.179–180, цит. вид.). 


49

Маємо її, наприклад, у виступах Петра Могили. Той таки Богдан Хмельницький 

заявляє представникам Корони: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але 

мі то бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським» 1 . Йшлося також 

про створення «удільної держави» 2 , тобто «виділеної», «незалежної». 

Але, по-перше, для тогочасної феодальної свідомості ідея сюзеренства була 

найприйнятнішою державною ідеєю: «Шість років живемо без государя у нашій 

землі… що вельми нам усім докучило і бачим, що неможливо нам жити більш без 

государя» 3 , — говорить Богдан Хмельницький на раді. 

По-друге, реальна військово-політична кон’юнктура, особливо після Білої 

Церкви, складалася не на користь Хмельницького, бо Іслам Герей був непевним 

союзником. Чергову політичну спілку (з Москвою) поціновано було лишень 

як один із можливих виходів зі скрутного становища. 

По-третє, традиційна національно-релігійна ідея православ’я, що консолідувала 

народність у революційній боротьбі, спонукала шукати союзників в особі 

сильних одновірців, тобто Московської держави. 

І нарешті, домовленість з одновірцями про автономні права на власній території, 

права, традиційні для краю і відмінні від московських, видавалася самодостатньою 

ґарантією. До такої спілки, як гадалося, можна ставати, не побоюючись 

утиску своїх інтересів, не поступаючись своєю національною самосвідомістю 

в отих формах, що були зафіксовані. 

IV 

Для козака воєвода — велика невзгода 

Лазар БАРАНОВСЬКИЙ 

В кращій вільности ми жили перше під ляхами, ніж тепер живуть 

наші Золоті слова в листах шляхті і міщанам давано, але 

потім їх на виворіт обернено, самій шляхті і міщанам залізні 

вільности на ноги наложено… 

ПОКЛОНСЬКИЙ (з листів полковнику Золотаренку 

та протопопу ніжинськомуФилимоновичу) 

Можна вважати, що після 1654 року революційно-релігійне гасло, що об’єд- 

1 

Воссоединение Украины с Россией: Док. и мат-лы. — М., 1954. — Т. 2. — С. 118. 

2 


3 

Там само. — Т. 3. — С. 460. 


50

нувало українців і було писане на прапорах масового українського руху за національну 

визначеність, себе вичерпало. Слід було чекати, що принаймні на Лівобережній 

Україні мають настати часи вмиротворення та спокою. На с правді ж, край 

стояв перед добою Руїни. Надто великі були відмінності в соціально-політичних 

установках Москви і козацтва, щоб очікуваний мир запав на скривавленій землі. 

Відмінності ці далися взнаки від перших же кроків здійснення Україно- 

Московської угоди. Надамо слово учасникові подій. «І гетьман Богдан Хмельницький 

говорив їм (посланцям царя у Переяславі — В. Ж.), щоб їм, боярину 

Василю Васильовичу з товаришами, учинити віру за государя царя й великого 

князя Олексія Михайловича всія Росії, щоб йому государю, їх, гетьмана Богдана 

Хмельницького і все Військо Запорізьке, польському королю не видавати, та за 

них стояти, та вільності не порушувати, і хто був шляхтич, або козак і міщанин, 

і хто в якому чині наперед цього і які маєтності у себе мав, і тому б усьому бути 

як раніше. І пожалував би великий государ, звелів їм дати на їх маєтності свої 

государеві грамоти» 1 . Так уявляли собі козаки правову процедуру вступу в підданство. 

Це мало виглядати як угода двох добровільних рівних сторін 2 . 

Але таке бачення суперечило поглядам Москви на право. Тому Бутурлін відповідає: 

«А того, щоб за великого государя віру чинити, ніколи не було й надалі 

не буде, і йому, гетьману, й говорити про це непристойно» 3 . Щоб їй присягали 

як сюзеренові — це справа для Москви звична, але навпаки — «ніколи такого 

не велось, щоб за них, государів, підданим віру давати, а дають віру государю піддані». 

І хоча козаки твердять, що польські королі підданим завжди присягають, 

Москву це не обходить. 

Відтепер і, як побачимо, надалі головною точкою прикладення сил у самовизначенні 

для України стають питання права. І не просто права, а права соціальної 

групи — козаків, котрі репрезентують етнос, «Ми» у стосунках з «не-Ми» (у авторів 

XVIII століття читаємо: «український» — синонім «козаки» 4 ). 

Це не означає, що інші етнічні ознаки (мова, звичаї, територія тощо) стають 

зовсім незначущі, проте вони на цей час відступають на другий план. 

Отож, після Переяслава, зі зняттям революційно-релігійної ідеї як консолідуючої, 

етнос знову розпадається на окремі соціальні групи з суперечливими 

1 

Воссоединение Украины с Россией. — Т. 3. — С. 464. 

2 

«… Бо його царська величність їх (козаків — В. Ж.) не шаблею взяв, а присягали вони 

йому, великому государеві, добровільно…» — пише Виговський, виправдовуючи свій перехід 

на бік Корони (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России: В 15-ти т. 

(далі АЮЗР). — К., 1863–92. — Т. 15. — С. 385) 

3 


4 

Довгалевський М. Поетика. — К., 1973. — С. 310–311. 


51

інтересами. На часі стало закріплення тих прав, що їх кожна з груп виборювала, 

і Московський уряд досить уміло грає на цих суперечностях. Це ж стосується 

і протистояння з «не-Ми» польським. 

Інтереси ватажків боротьби, козаків, у цьому випадку найповніше репрезентують 

ідею політичного самовизначення народності. І старшина повсякчас 

клопочеться про закріплення цих інтересів на національній території. 

«Захист козацтва від панів, — пише М. Покровський, — тепер поступається 

міс цем захисту своєї внутрішньої політичної самостійності від своїх союзників 

і покровителів» 1 . Запосівши досить великих прав у Речі Посполитій, козаки невтомно 

повторюють в усіх зверненнях до Москви, щоб «як при королях польських 

було». 

Використавши селянський рух, козаки не мали наміру ламати традиційний 

громадський устрій України. «Вони обмежилися тим, що, увібрали в себе економічно 

сильніші елементи поспільства, збільшивши «реєстр» до 60 тис., проте таки 

зберігши його» 2 . 

Так само й українське духівництво, особливо його верхівка, тривалий час після 

1654 року не хотіла коритися московському царю, а поготів Московському патріарху 

(згадаємо хоча б історію з присягою на вірність митрополита Київського 

Косова або погляньмо на перепис приведених до «віри государевої», де значиться 

тільки 37 служок монастирських поряд із 62 тисячами козаків і такою ж кількістю 

міщан 3 ). 

У документах прямо чи опосередковано подибуємо безнастанну турботу духівництва 

і козаків про недоторканість своїх прав. Спочатку йшлося про виборність 

і непідвладність митрополитів, «щоб прав церковних і дання князів православних 

ламати було не можна» 4 . «Доброхоти» Москви настирно радять у своїх 

листах до царя бути обережним з утисканням місцевих прав, бо жителі бояться, 

«щоб воєводи не нарушували тетушніх звичаєв, але ми їх обнадіюємо, що цар, 

його милість, того не бажають» 5 . 

Грудня 1658 року обрано на митрополита Діонісія Балабана, і коли Хітрово 

запитав, чи послано по благословення до Никона, новий митрополит посилався 

на традицію благословення від Константинопольського патріарха. Після смерті 

Балабана (1663) духівництво згуртовує лави проти ставленика Москви Мефодія, 

1 


2 


3 


4 

Цит. за: Эйгорн В. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством 

в царствование Алексея Михайловича. — М., 1889. — С. 71. 

5 

АЮЗР. — Т. 4. — № 22. 


52

який не мав наміру обстоювати їхні права та вольності: «Краще смерть прийняти, 

ніж бути у Києві московському митрополиту» 1 . 

Але серед українського духівництва вже нема колишньої єдності. Середні 

верстви починають орієнтуватися на Москву з огляду на непевність і хиткість 

свого становища порівняно з відповідними верствами московського духівництва. 

При цьому рівень освіти і соціальний досвід українців був значно вищий. Тому 

саме з цієї верстви рекрутують «доброхотів» царських — протопопа Максима 

Филиповича, згодом єпископа Мефодія, Семена Адамовича, Григорія Бутовича, 

Васютинського, Ісаакія Васильєва, Григорія Муниловського та інших. Вони регулярно 

надсилають відомості до Москви, аґітують парафіян тощо. Це духівництво 

має за винагороду й заохочення переселення з України на вищі чи стабільніші 

місця в Московській державі. 

На цей час припадає спроба козацтва створити крайовий апарат влади з притаманними 

їй ознаками, зокрема: 1) зосередження уваги на центрі; 2) вироблення 

відчуття тотожності з усіма іншими на підлеглій території; 3) переконаність влади 

в правомірності діяти так, як вона діє 2 . 

Річ у тім, що влада Хмельницького мала навіч харизматичний характер, що, без 

сумніву, усвідомлювала старшина. Коли обирали гетьмана після смерті Богдана, 

найвагомішим арґументом на користь Юрка було те, що, хоча йому «до так великого 

уряду літа не позволяють», потрібно, «жеби он тот уряд гетманства держал, 

жеби тая слава била, же Хмельницькій гетманом» 3 . Справи ж мають вирішувати 

Виговський, Косач і Григорій Лесницький. Але тінь Хмельницького мало допомогла 

у зміцненні авторитету влади в очах козаків, міщанства й поспільства. До того ж 

Москва була зовсім не зацікавлена у зміцненні цієї влади: «Московський уряд намагався 

використати класову ворожнечу козацької верхівки і козацьких низів» 4 . 

Не встиг Іван Виговський укріпитися, як проти нього повстає при потуранні 

воєвод полковник Пушкар з дейнеками («де не які»). Це після того, як Виговський 

бив чолом царю Олексію, щоб учинити козаків 60 тис. і «наперед би гультяям 

у козаки писатися було не вольно». Але підтримки з Москви гетьман не одержав, 

цар допустити його влади аж ніяк не хотів. 

На раді в Переяславі ходять чутки про різке обмеження прав, і це підтверджують 

вимоги воєвод стягати подушне. Цар зажадав, аби підписувалися не «вільними 

підданими», а «вічними». По містах і селах точаться сутички з «ратними 

1 

Там само. — Т. № 41. 

2 

Див.: Шилз Эд. Общество и общества: макросоциологический подход // Американская 

социология. — М., 1972. — С. 346. 

3 

Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 75. 

4 



53

людьми» 1 . Виговський зноситься з королем, і знову починається торг за права 

паралельно з військовими діями проти Москви. За Гадяцькою угодою Україна 

отримує права автономії в межах Київського, Чернігівського і Вроцлавського воєводств, 

а король зобов’язався «нобілітувати» (ввести в шляхетський стан) по 100 

козаків від полку за поданням гетьмана. Ця угода так налякала російського самодержця, 

що головнокомандувач московського війська в Україні дістав наказ 

переписати всі статті угоди на ім’я царя і запропонувати їх Виговському. 

Але влада гетьмана хитається, булава переходить до Юрка, і старшина на раді 

в Переяславі (1659) хоча й одержує підтвердження прав, змушена погодитися 

на посадження воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Броцлаві та Умані. 

З огляду на сильні антимосковські настрої Хмельниченко присягає королю, 

і в жовтні 1660 року вся московська армія під проводом Шереметьєва складає 

зброю (Конотоп). Підтримка короля слабне, і Москва відігрується черговим 

утиском прав. Нового гетьмана, Сомка, не затверджено під приводом відсутності 

на раді «менших». 

Під 1663 роком Самовидець пише: «Зараз по весні заводится на новоє лихо, 

чого за іних гетьманів не бивало, тоєст чорной ради» 2 . Літописець досить яскраво 

змальовує перебіг ради, яка за підтримки Романовського закінчилася обранням 

промосковського гетьмана Брюховецького і тридобовою «варфоломієвською 

ніччю», влаштованою його прибічниками («полковников, много козаков значних 

чернь позабивала, которое збойство три дні тривало» 3 ). 

Козацька опозиція була зламана фізично. Брюховецький настановив нову 

старшину, яка за активної підтримки Москви повела наступ на залишки автономних 

прав, особливо тих, що належали духівництву й міщанам. 

Але згодом, укріпивши владу, гетьман, за логікою володаря, хоче мати свободу 

дій у краї. Московський уряд починає тепер грати на суперечностях козаків 

і міщан. Ось статті вимог, які привіз до Москви «доброхот» Мефодій від міщан 

на противагу програмі Брюховецького: 

1. Гетьман має владу тільки над козаками, а міщанам платити в казну. 

2. Хай воєводи захищають міста, а не гетьман. 

3. Для цього збільшити гарнізон тощо 4 . 

Перспектива Андрусівського перемир’я і непоступливість Москви штовхають 

Брюховецького на союз із Правобережжям (Тетеря, Дорошенко), та він невдовзі 

загинув. 

1 

Костомаров М. Гетьманство Виговського // Основа. — 1861. — № 4. — С. 50. 

2 

Літопис Самовидця. — С. 89. 

3 


4 

Эйгорн В. О сношениях малороссийского духовенства… — С. 283–284. 


54

Таким чином, Гетьманщина, якій не випало періоду стабілізації, поступово 

втрачає свої права і перетворюється на московську провінцію. «У три гетьманства, 

— пише М. Покровський, — Виговського, Юрія Хмельницького і Брюховецького 

процес був майже закінчений. Боярин Брюховецький був уже не так 

«козацький господар», як намісник господаря московського, наділений особливими 

правами. А на кінець XVII ст. таке становище почали вважати настільки 

нормальним, що спроба Івана Мазепи наслідувати Хмельницького у справі шведського 

союзу значній частині навіть самого козацтва видавалася справжньою 

державною зрадою» 1 . 

Такий перебіг подій позначився на числі козаків. У статтях Богдана Хмельниць 

кого, Виговського, Хмельниченка і Брюховецького маємо 60 тис.; за часів 

Многогрішного — 30 тис.; Самойловича — 20 тис.; Мазепи — 30 тис. «Реше тилівські 

статті» 1709 року ліквідували козацьке військо, включили його до складу 

російських збройних сил і звели на рівень частини царської армії. 

В обстоюванні своїх прав козаки тепер мають спільників тільки серед частини 

духівництва. Міщани і селяни (якщо не брати до уваги локальних, хоча й досить 

частих сутичок з «ратними людьми»), були настроєні негативно до козацьких 

претензій на центральну владу в краї. 

Міщани, покладаючись на Маґдебурзьке право, продовжували традиційну боротьбу 

за відрубність від місцевої, тепер уже національної, влади. Показовими 

з цього погляду є змагання Київського маґістрату і Київського полку 2 . 

Політика маґістрату звелася на таке: увільнення міста від сплати у гетьманську 

казну в часи миру та війни; незалежність від гетьманської канцелярії 

та гетьманського суду; заборона записувати міщан у козаки; залучити у сферу 

юрисдикції маґістрату київських козаків щодо обов’язків і обмежити їхні права 

(наприклад, «пропінації»). Ця політика діставала вияв у численних скаргах 

на ко заків і гетьмана, звернених до Москви, що давало їй змогу втручатися 

в місцеві справи. 

Найменше були зацікавлені в посиленні місцевої влади селяни, бо від цього 

слід було чекати закріплення їхнього низького статусу в новій соціальній організації. 

Тому селяни охоче приставали до всякої акції, спрямованої проти домагань 

місцевої, тобто гетьманської, влади. 

Проте мушу зауважити, що така пильна увага до питань права не означала, що 

скинуто з рахунків усі інші моменти самоусвідомлення. У тогочасних авто рів натрапляємо 

на фіксацію багатьох ознак усвідомлення «Ми» — це стосується мови, 

1 


2 

Докладніше див.: Андриевский А. Киевские смуты середины прошлого столетия // 

Киевская старина. — 1886. — № 12. 


55

території, самоназви батьківщини, економіки. Так, наприклад, у Самовидця читаємо 

похвалу Федорові Олексійовичу, який «нашим (курсив тут і далі мій. — 

В. Ж.) напівом по церквах и по монастирах отправовати приказав, и одежу 

московскую отмінено, але по нашому носити позволил»; «зараз навесні войска 

скупившися московскіє з нашими, тоєст з гетманом Мазепою». Автор розрізняє 

територію, відмінну від Московської держави: «Многіє виходили (з Москви після 

розколу церкви. — В. Ж.) на Україну на мешкання». Або про сарану: «…саранча… 

і московских краєв займала … збоже і усю ярину потравила, і жита …, але 

з України доставали» 1 . 

Інший автор пише так: «Єднак же вони держать звичаї тої козацькії: хоч добре, 

хоч не добре, все то по козацьки» 2 . Взагалі на цей час у наших письменників 

формується поняття «отчизна» — Україна. Для Самовидця типове вживання поняття 

«Україна» у збірно-етнічному розумінні. Таких випадків у його літописі 

налічуємо понад 30. Поняття «отчизна» деякі автори пов’язують з патріотичним 

обов’язком: «Я, яко істиний син Малороссійськоі отчізни нашеі, — пише Іван 

Величковський, — болєючи на то серцем, іж Малой нашой Росіі до сих час такових… 

не оглядаю трудов, з горлівості моєі ку мілой отчизнє… умислілем» … «на 

оздобу отчізні нашеі і утєху малороссійським сином єі… до читаня охочим…» 3 . 

До гетьмана (Самойловича) Величковський звертається як до «підпори мілой 

отчизни нашей» 4 . 

Антоній Радовиловський в одному зі своїх «Слів» проголошує: «Перша — 

честь божая, другая — любов отчизни». І далі: «Кому ся за отчизну милую трафит 

на пляцу умірти… таковий нехай будет певен великої награди в небі». Ті ж 

самі мотиви — у драмі «Мілость божія». 

Автори охоче вдаються до історичних екскурсів у минуле краю, обстоюють 

рідну мову, як, наприклад, Ів. Величковський у передмові до «Млека…», пишучи 

про «природні язики». Митрофан Довгалетський зазначає: «щоб не заподіяти 

шкоди рідній мові, ми говорили, передусім, про вживання рідного, тобто 

слов’янського [українського] вірша…» 5 . В інтермедіях маємо досить пильне ставлення 

до національної приналежності персонажів у зображенні характерів, поведінки, 

надто ж у мові. Лях, литвин (білорус), циган, єврей, москаль, українець 

мовлять не однаково, як завважуємо, приміром, у різдвяних інтермедіях до п’єс 

М. Довгалевського, Г. Кониського, у вертепних драмах. 

1 

Літопис Самовидця. — С. 135, 161, 123, 151. 

2 

Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті / Підг. тексту І. Чепіги. — К., 1971. — С. 269. 

3 

Величковський Ів. Твори. — К., 1972. — С. 269. 

4 


5 

Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний) —К., 1973. — С. 65. 


56

Тогочасним авторам притаманний високий публіцистичний пафос, коли йдеться 

про захист місцевих прав і звичаїв. Самовидець обурюється з того, що посланці 

гетьмана Брюховецького «частіє на Москві бивали в кривдах от воєвод, зостаючих 

по городах, от которих люде поносили, на що жадного респонсу (відповіді. 

— В. Ж.) не одержовал, а найболше як бил подписок с канцелярії Мокрієвич 

і Кабанович, тіє знати дали, же козаки юже нізащо…» 1 . Григорій Грабянка не раз 

наголошує на боротьбі козаків за «природніє права» і наводить історичне обгрунтування 

цих прав. Те ж саме подибуємо у Самійла Величка. 

Вже у XVIIІ столітті автор «Історії Русів» свідомо провадить ідею історичного 

права української шляхти «за прикладом усіх народів і держав». Оповідаючи 

про Переяславську угоду, він підкреслює три головні, як на нього, пункти: «… 

щоб перебувати їм (козакам — В. Ж.) на всіх попередніх угодах і пактах, укладених 

з Польщею і Литвою… і за ними користуватися усіма привілеями і свободами 

довіку і без всякої відміни», щоб користуватися усіма правами маєтності «під 

охороною прав їх стародавніх руських, що литовськими звуться», щоб «у справи 

їх і судилища ніхто інший не входив і не втручався, а самі вони судитися і управлятися 

між собою повинні за своїм правом і своїми обраними з себе суддями і начальниками». 

Трохи нижче він говорить про всі ці права як про «привілеї уряду 

національного» 2 . 

Автор ще і ще раз нагадує про козацькі права, закріплені численними грамотами, 

«в яких вказано і підтверджено, що з’єдналися як рівний з рівними і вільний 

з вільними» 3 . Йдеться навіть про те, що саме завдяки Україні «царство Московське… 

раптом піднеслося з упадку на рівень царств могутніх і страшних, без 

усяких при тому втрат і збитків, і як з неба цим безцінним даром збагачене» 4 . 

Показовим є також наведений зміст прокламації Карла XII, де згадано про 

традиційні зв’язки поміж Швецією і «землею Козацькою», а також про те, що 

за «сусідськими чутками і протестами гетьмана Мазепи, цар московський… укинув 

козаків у… рабство, зневажаючи, відміняючи і скасовуючи усі ваші права 

і свободи, урочисто з вами угодами і трактатами підтверджені, забув при цьому 

і безсоромно зневажив саму вдячність, що усі народи як святу почитають, якою 

зобов’язана вам, козакам, і народу руському Московія». Йдеться також про споконвічні 

права «народу руського зі своїми козаками, який був упочатку народом 

самодержавним» 5 . 

1 


2 

Кониский Г. История Русов, или Малой России. — М., 1846. — С. 120. 

3 


4 

Там само. 

5 



57

Досить «своєрідну» позицію демонструє автор «Історії Русів», коли описує 

перебіг подій шведської війни. Він не забуває навести обіцянку Петра при обранні 

на гетьмана Івана Скоропадського і врученні йому «клейнодів козацьких і національних» 

(курс. мій. — В. Ж.). Але ж і не забуває нагадати про долю «багатьох 

урядовців і значних козаків, катованих і страчених у Лебедині по підозрі в симпатіях 

до Мазепи». Підкреслює також, що мазепинці не підняли зброї проти царя 

під Полтавою, а Мазепа перед смертю спалив усі документи, щоб уберегти від 

кари «многих патріотів». 

* * * 

Таким чином, патріотична спрямованість українського письменства цілком однозначна. 

Але на той час вихід на читача був мінімальний, що позначилося на розвитку 

національної самосвідомості. Ів. Франко 1890 року писав з цього приводу: «Ані літопис 

Величка, ані вірші Климентія, ані драми Довгалевського… ані множество інших 

творів літератури того часу не були публіковані друком, не зробили на суспільність 

українську того впливу, який би були могли зробити» 1 . Як наслідок — у подальшому 

народність не змогла виробити на рівні масової свідомості узагальнених понять 

власної етнічної своєрідності, понять патріотизму і самоусвідомлення у формі стереотипів 

на зразок: «російська береза», «німецький дух», «гальський гумор» тощо. 

Ми не рушили далі «української пісні» та хіба що «української кухні», і навіть 

таке поняття, як «українська мова», ще наприкінці XIX сторіччя вимагало обережного, 

нейтрального наповнення з огляду на позиції російських та польських 

«патріотів»… Але емоції тут вивели автора в інші часи. 

Отже, після переможних воєн Хмельницького і спілки з Московською державою 

перед козацтвом як вождем етносу, з його, козацтва, поняттям власного 

права, автономії, релігії, несподівано постала нова ворожа сила. А поготів несподівано, 

що досі вбачали у цій (Московській) державі потенційного чи реального 

союзника у змаганнях за свою самовизначеність. 

Досі всі теоретичні й практичні заходи, весь запал були спрямовані проти 

Поль щі й католицизму. Нове лихо заскочило народність українську не готовою 

до протидії новим зазіханням «братів-єдиновірців» на її самовизначення. Тим несподіванішим 

це було, що досить часу, аби сконсолідуватися, не мало навіть козацтво. 

Мар ґінальність цієї групи, надто ж через поповнення її різним людом під 

час війни, давалася взнаки. За нових умов козацтву необхідно було закріпитися 

соціально, утвердити своє право на роль ватажка народності. Тим часом спротив 

селянства і міщан, тиск Москви змушували маневрувати, аби зберегти ті рештки 

єдності, що гуртувала народність у боротьбі проти Польщі й католицизму. Та зре- 

1 

Франко І. Наші коляди. — Львів, 1890. — С. 14. 


58

штою козаки лишилися самі; міщани, селяни й частина середнього духівництва 

відступилися від них. 

Міщанам вигідніше було жити за Маґдебурзьким правом, якого цар майже 

не займав. Селяни теж всіляко протидіяли встановленню міцної місцевої влади, 

що неминуче призвело б до ущемлення їхніх прав. Москва ті суперечності вміло 

обертала на свою користь, а вже як її головний супротивник — козац тво — був 

зламаний, то й міщани і селяни втратили свої вигоди. Втратило свої вольності 

й Запоріжжя, що так і сяк маневрувало, граючи на суперечностях Гетьманщини 

і Москви 1 . Ліквідація гетьманства (1764) і наступні реформи Ка те рини зовсім вибили 

ґрунт з-під ніг козацтва як етносоціальної групи. Ук раїнська шляхта, козацька 

старшина починають залучатися до загальноросійського дворянства й, 

зрусифіковані, відходять від народності. Вдруге за двісті років від етносу відчужуються 

верстви, які мали б відіграти вирішальну роль у самовизначенні нації. 

Останній відгомін шляхетських претензій репрезентувати край вчувається 

у виступах Капніста, котрий, протестуючи проти покріпачення України, зновтаки 

посилається на традиції. Кріпосництво «правам, привілеям і багатьма століттями 

утвердженим звичаям Малої Русі противно…» 2 . Той же Капніст вирушає 

як посланець української шляхти до Берліна (1791) шукати підтримки у Прусії 

в захисті прав Гетьманщини. 

І зовсім приглушений відгомін долинає зі сторінок дворянських наказів 

Катерині (виступ Полетики 1765 року в Петербурзі з проектом політичного 

устрою України) та при вінчанні на царство Олександра І (щодо збереження дії 

Литовського статуту, монополії на торгівлю в краї, місцевої освіти). 

Але від часу поширення на Україну «вольностей дворянства» (1785), указів 

1835–1855 років козацька старшина заклопотана лише тим, щоб оборонити свої 

особисті шляхетські права 3 . Позитивним моментом у «домаганні дворянства» було 

те, що старшина доколупувалася до історії рідного краю, аби «фабрикувати» 

свої родоводи. По руках ходили списки «Історії Русів або Малой Росії». 

Що ж до української мови, то з другої половини XVIII сторіччя вона зникає 

з офіційних паперів, листування тощо. Ів. Франко зазначає: «Мемуаристи 

Ханенко, Маркевич і ін., зображують процес поступової асиміляції української 

козацької старшини з великоруським післяпетровським дворянством. Записки 

Вінського (кінець XVIII ст.) показують цей процес вже закінченим» 4 . 

1 

Докладніше див.: Апанович О. М. Збройні сили України. — С. 99–101, 103–111. 

2 

Основа. — 1861. — № 3. — С. не нумерована. 

3 

Докладніше див: Ефименко А. Малороссийское дворянство и его судьбы // Вестник 

Европы. — 1861. — Кн. 8. 

4 

Франко И. Южнорусская литература // Цит. видання. — С. 307. 


59

Змінюються побут і одяг української старшини. Цього вимагає процес соціалізації. 

«Для успіху в світі, — пише добродій зі Слобожанщини, — потрібно було 

ходити у платті німецькому, модному і дорогому, а я мав черкаське, недороге…» 

1 . 

З часом змінюється орієнтація українського духівництва. Оскільки православна 

релігія на Лівобережжі перестала бути гнаною і не потребувала опори в населення, 

остільки почався різкий відхід від давніх демократичних традицій життя віруючих. 

Спроби перетворити Києво-Могилянську академію на університет зазнали невдачі. 

Край втратив не тільки національну інтеліґенцію, а й змогу її поповнення. 

Лише козацтво та просте селянство України міцно трималися свого народного, 

дивуючися метаморфозі національного панства. Ось як описує Тимковський 

часи скасування гетьманщини: «Тоді й батько мій відправився до Києва і повернувся 

обраний заступником повітового суду до Золотоноші. Він з’явився в іншому 

вбранні. Поїхав у черкасці з підголеним чубом, шапкою та шаблею; приїхав 

у сюртуці і у камзолі, з косою, мундиром, шляпою та шпагою. «Ото бувало вийде, 

— гомоніли люди, — або на коня сяде, вже пан так пан. А тепер — абищо: 

німець не німець, таке собі підщипане» 2 . 

V 

Сие глаголит к вам Украина, нищая сестра ваша, которую вы распяли 

и растерзали и которая не помнит зла и соболезнует о ваших 

бедствиях и готова пролить кровь детей своих за вашу свободу. 

Із прокламації «Братья великороссияне и поляки» 

І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів 

своїх слов’ян, і почують крик її… 

Книги буття українського народу 

Культурна і політична течії в Польщі, Україні та Росії на початку XIX сторіччя 

— оті, що стали ґрунтом українського національного відродження — за 

уважного розгляду мають три складові. По-перше, це українсько-польський напрям 

польської художньої та історичної літератури. По-друге, подібне ж явище 

в російськомовній літературі. І нарешті, по-третє, власне українські літератур- 

1 

Записки ново-оскольского дворянина И. О. Острожского-Лохвицкого // Киевская 

старина. — 1886. — № 2. — С. 363. 

2 

Основа. — 1862. — Серпень. — С. 11. 


60

на, історична та політична традиції. Поданий тут порядок не означає пріоритету 

якогось одного із цих складників в інтелектуальній біографії українських діячів 

40–60-х років минулого сторіччя — вагомість усіх трьох мінялася залежно від 

конкретної ситуації. 

Перераховані складники мали свої культурні й політичні передумови, які 

часто-густо дуже різнилися між собою, хоча, зрештою, мали й багато спільного. 

Саме ця спільність і дозволяє розглядати їх під пропонованим кутом зору. 

Українсько-польський напрям у польській художній та політичній літературі 

відображав політичні устремління Польщі — хоч би це й видавалося дивним з першого 

погляду — відновити свою державність. Логіка міркувань була приблизно 

така: якщо держава занепала і втратила незалежність через козацькі війни, то чи 

не можна використати цю ж таки силу для відбудови колишньої величі? 

Крім політичних ідей, до появи цього літературного напряму спричинилися 

й суто ситуативні та емоційні моменти, оскільки інститут народної міліції, а згодом 

дворова служба при шляхті (до 30-х pp. XIX ст.) мали виразні риси козацької 

традиції. Супровід озброєної і по-давньому вбраної дворні створював колорит, 

що нагадував минулі часи. Шляхта полюбляла послухати при чарці, при багатті 

гру та співи бандуристів. Зокрема, особливої слави зажив тоді своїми «українками» 

Тимко Падура (народився в кінці XVIII ст.), придворний бандурист Вацлава 

Ржевуського. 

Ця тенденція набула розвитку у творчості плеяди письменників-козакофілів, 

різних як за масштабом свого таланту, так і політичними вподобаннями. Тут варто 

назвати представників Базиліканської школи в Умані: Юзефа Богду Залєського 

(1802–1886), Северина Гашчинського (1802–1876), Михайла Грабовського (1805– 

1863). Слід згадати також Олексу Грозу (1807–1875), Михайла Чайковського 

(1808–1886) і Михайла Олизаровського (1814–?). Для цих письменників є типовим 

звернення до подій XV–XVII сторіч. Тут козакофіли знаходять тематику, 

відповідну їхнім уподобанням і темпераменту: героїзм релігійний і національний, 

вірне й самовіддане служіння спільній батьківщині, поезію діяння, красу рідної 

природи… Письменники ці йшли за традицією українського фольклору, романтизували 

козацький дрібношляхетський побут. Їхні твори знаходили захоплених 

читачів, а ідеї — широке коло послідовників. 

Упродовж кількох десятиліть козакофільство панувало невідступно й живило 

сподівання дрібної та середньої шляхти. Більшість представників цієї школи 

після поразки повстання 1831 року еміґрували до Парижа, але й там не зрадили 

своїх українських уподобань (взяти хоча б вірш Залєського на смерть Шевченка 

«Тарасова могила»). Логічне завершення дістала політична активність «козакофілів» 

в особі Михайла Чайковського. Діяльність його, що межує з авантюрництвом, 

продемонструвала ефемерність політичних сподівань представників 


61

цього напряму. Варто нагадати дещо призабуті, та повчальні, сторінки польськоукраїнської 

історії. 

Російсько-турецька війна (1853–1856) внесла свіжий струмінь у політичну 

аґітацію «козакофілів». М. Чайковський, який брав участь у повстанні 1830– 

1831 років як командир одного із загонів козацького полку, змушений був еміґрувати 

до Парижа, здобув згодом посаду аташе французького посольства 

в Константинополі. Задля задуманої справи він переходить у магометанство 

(дістав імення Мехмед Садик-паша) й береться до організації козацьких полків 

на базі Задунайської Січі, аби рушити походом на Польщу і Україну. Попервах 

ця ідея видавалася плідною. До табору під Бургасом приїздив навіть Міцкевич, 

котрого вітали за козацьким звичаєм 300 охочих. Але сподівання на селян, які 

мали б пристати до полку, рятуючись від панщини, не справдилося, і зібрані охочі 

сотні задунайських козаків перевели до англо-польської дивізії. 

Слід, проте, зазначити, що невдачу Чайковського треба пов’язувати головно 

з незгодами у таборі еміґрації. Зокрема поміж демократами та Чорторийським. 

Так була дописана історія польського козакофільства. Поступово, зі зміною 

суспільних відносин в Україні, ідея козакофільства втратила під собою ґрунт, 

як, зрештою, штучна, породжена збігом обставин і талантом кількох літераторів. 

«Про неї почали забувати вже, і як контраст до шляхетської «балагульщини» 

з’явилася нова думка, сповнена дисонансів та крайнощів, що в 60-х роках 

дістала своє вираження та форму в хлопоманстві й розвинулася у лихоманку 

в Київському університеті», — пише анонімний автор у «Киевской старине» 1 . 

Український напрям у російській літературі не був чимось цільним, на кшталт 

польського козакофільства, хіба що й тут наявний романтизм на слов’янському 

ґрунті. Не мав цей напрям і політичного забарвлення. Йшлося, власне, про звернення 

до української тематики шерегу російськомовних письменників — вихідців 

з України, чия діяльність так чи так була пов’язана з краєм. Це Василь Наріжний 

(1780–1825) з Миргородського повіту, шляхтич; Антоній Погорєльський (1787– 

1836), шляхтич із роду Розумовських, попечитель Харківського учбового округу 

в 1825–1830 роках; Іван Кульжинський (1803–1884) із Сумщини, вчителював 

у Чернігові, потім у Ніжинській гімназії вищих наук. 

Для нашого сучасника ця лінія російської літератури зазвичай пов’язана 

з М. В. Гоголем (1809–1852) та його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки» і 

«Тарасом Бульбою». І в цьому певною мірою є слушність. Але тільки певною мірою, 

бо твори Гоголя фактично були завершенням розгляданої традиції, і хоча 

надалі ця лінія в російській літературі не була перервана, її розвиток уже відбувався 

паралельно з розвитком національної української літератури нового часу. 

1 

Михаил Чайковский и козакофильство // Киевская старина. — 1886. — № 4. — С. 770. 


62

Фактичний історичний матеріал не дає підстав стверджувати, що згадані письменники 

керувалися у виборі тем і сюжетів політичними міркуваннями. Радше 

тут зіграла роль логіка творчого пошуку, шлях якого був підказаний походженням 

авторів та їхнім знанням української історії та побуту. Крім того, сама спрямованість 

романтизму, до якого слід віднести цих літераторів, передбачала зверненість 

до екзотичних сюжетів, народних переказів, фольклорної фантастики. 

Україна щодо цього давала невичерпний матеріал. 

Так чи так, але ця лінія цікава тою мірою, якою привернула увагу до краю частини 

української зрусифікованої шляхти, так само як лінія козакофільства — 

ополяченої. 

Що являла собою тогочасна зрусифікована шляхта, показує витяг з автобіографії 

добродія Ка-па: «Взнав я також, що хоча Малоросія й має свою мову, 

досить відмінну від мови великоросійської, але що нею говорить тільки простий 

люд — мужики, а доблесне дворянство наше чужається її як чогось непристойного 

й недостойного, і якщо розуміють її, то лише тому, що селяни іншої мови 

не знають, а їх потрібно врешті примушувати працювати й отримувати від них 

якнайбільше прибутку» 1 . 

Що ж до ролі згаданих письменників у розвитку національної самосвідомості, 

то варто навести слова П. Куліша про творчість М. Гоголя: «Він … відкрив 

в українській старовині щось величне; він … дав характеру старовинного козака 

широких розмірів; він … заговорив про поетичний бік зниклого вже нашого 

минулого» 2 . Письменники ці показали читачеві потаємний і водночас близький 

та рідний світ України, забарвлений щемом романтичного смутку. «Україна 

з’явилася… якимсь пишним маревом.., з млосною банею неба, що нахилилося 

над землею, з підхмарними дубами, по яких пирскає золото від сліпучих ударів 

сонця, з людьми веселими, лінивими та безжурними…, з комізмом або гумором, 

яким нема спину…» 3 . 

Варто згадати Кулішевий закид на адресу Гоголя з приводу його російськомовного 

письма, яке може підпирати висновок, що, мовляв, необов’язково зображувати 

українське життя рідною мовою, — це, на думку Куліша, неґативний бік 

творчості видатного письменника. Проте, за всіх обставин, значення українськоросійської 

літературної традиції для пробудження національної самосвідомості 

безсумнівне. 

Третє джерело відродження живилося реальним буттям українського народу, 

тодішнім і минулим, його відображенням у неповторному українському 

1 

Ка-па. Мои воспоминания // Основа. — 1861. — № 7. — С. 47. 

2 

Кулиш П. Обзор украинской словесности // Основа — 1861. — № 5. — С. 27. 

3 



63

фольклорі, писаних свідченнях, побутових актах, мемуарах часів козацьких війн 

та Гетьманщини. До цього слід долучити й українську літературну традицію, що 

корінням своїм сягала сивої давнини. 

Але звернімося до свідчень. 

Кінець XVIII століття. «… Коли, очевидно, згасла й остання іскра польського 

патріотизму та українсько-козацького духу — в тій та другій нації почали виявлятися 

ознаки життя більш могутнього і правдивого, ніж існування політичне, яке 

часто підкорялося чисто моральним чеснотам і недолікам одної особи, — ознаки 

своєрідного духовного життя, котре визначає, що виніс народ зі свого минулого, 

щасливого та нещасливого». І далі: «Що ж до українців, то у них теж, після 

знищення й останніх залишків старовинного своєрідного громадського устрою, 

виявилася спроба до вираження своєї народності перед судом сучасного і майбутнього 

людства. Ми говоримо про початок писаної української словесності» 1 . 

Тут-таки слід зауважити, що тодішнє красне письменство несло в собі концентрований 

філософський та політичний дух етносу. 

Те, що вигнали й за чим щільно причинили двері, зовсім несподівано влізло 

у вікно. Означена тенденція відповідала загальноєвропейському національному 

пробудженню доби формування капіталізму. Виникли товариства «Молода 

Італія», «Молода Німеччина», «Молода Польща» тощо. Україна не лишилася 

осторонь цього руху. Загальне захоплення романтизмом, звернення до народних 

джерел прибрало в Україні специфічних рис і, ожививши національний дух, вилилося 

у формі художньої літератури. 

«Пробудження слов’янських народностей, — писав О. Герцен, — швидко відбилося 

в Україні й підняло з летаргічного сну народну думку й чуття. З’явилося 

прагнення відродити вмираючу під батогом московським і штиком санктперебурзьким 

народність і оновити свою самобутню літературу. Але ідея панславізму 

прищепилася на Україні зовсім не так, як у Москві… В Україні ця ідея 

зараз же втілилася у світлу форму федеративної спілки слов’ян, де б кожна народність 

зберегла свої особливості при загальній особистій та громадській свободі. 

Разом із тим виникло переконання, що тільки таким шляхом Україна може 

піднятися із занепаду і зберегти свій власний, так несправедливо і безжально 

зневажений образ. Молодь Харківського і Київського університетів ураз пройнялася 

цими ідеями» 2 . 

Чи зачнемо період українського відродження публікацією Антона Головатого 

(«Пісня Чорноморського війська по одержанню на землю височайших грамот 

1 

Кулиш П. Обзор украинской словесности // Основа. — 1861. — № 1. — С. 235. 

2 

Герцен А. И. Украина // Полн. собр. соч. и писем / Под ред. М. К. Лемке. — Пг., 

1919. — Т. 9. — С. 480. 


64

складена, 1792 рік» 1 ), а чи першим виданням «Енеїди» (1798), однаково головне 

полягає в тім, що Україна заговорила про своє власним друкованим словом. 

Століття німоти скінчилося, і відтоді голос той заглушити не вдавалося. За період 

1800–1840 років видано понад 50 українських книжок (за 100 попередніх років 

— жодної), до цього треба додати публікації в періодиці («Вестник Европы», 

«Молва», «Киевлянин», «Утренняя звезда», «Славянин», «Украинский вестник»). 

Започаткували новий рух головним чином харків’яни і полтавчани — це 

80 відсотків тогочасних українських літераторів! — що пояснюється своєрідністю 

місцевих умов. 

Слобідська Україна і прилеглі землі на той час стали високорозвиненим економічним 

і торговельним центром 2 . Цього краю не зачепила Руїна, і відносна 

безпека цих територій у XVIII–XIX століттях разом з колонізацією їх вихідцями 

з Наддніпрянщини сприяли піднесенню матеріальної і духовної культури. 

«Попереду, в усьому, що не візьми, стояла вища верства українського суспільства 

— колишня старшина, яка перетворилася тепер на військових та цивільних 

чиновників й таким робом увійшла до родів російського дворянства… Потім ідуть 

міщани та найчисельніша група військових обивателів, ці останні являли собою 

колишню верству слобідських козаків…» 3 . Вихідці з Наддніпрянщини принесли 

з собою культурні традиції й міцно трималися їх: старшина закладала монастирі, 

церкви, шпиталі; міщани і козаки — братства. Все — як велить «старочеркаська 

обикність». У 30-х роках XVIII століття маємо 129 шкіл 4 , розвинену інституцію 

мандрівних дяків. Край стабілізується господарчо й культурно. Тут доречно нагадати 

слова Д. Багалія: Сковорода — «типовий продукт місцевого середовища, 

що починає переходити від попереднього військово-козацького побуту до нових 

форм суспільності та літератури» 5 . 

Однією з особливостей історії виникнення Харківського університету є те, 

що ініціатива місцевої громадськості мала матеріальну підтримку. Серед ініціаторів 

подибуємо чимало приятелів Сковороди, серед них: Квітка, Донець, 

Захаржевський, Розальон-Сошальський, Єгор Урюпін (харківський голова). 

В. Каразін, підкреслюючи тяглість традицій, з гордістю писав про Сковороду: 

1 

Новые ежемесячные сочинения. — СПб, 1792. — № 11. 

2 

Багалий Д. И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти 

Курской и Воронежской губерний. — Т. 2. — Харьков, 1890. — С. 319 і наст. 

3 

Багалий Д. И. Опыт истории Харьковского университета. — Харьков, 1893–1898. — 

Т. 1. — С. 19. 

4 


5 



65

«Ми під чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца» 1 . 

Заснування Харківського університету фактично було реалізацією домагань 

місцевої шляхти мати власний навчальний заклад (накази Катерині І та 

Олександрові І від південних дворян). Коли видалася така можливість, то за коштами 

справа не стала. 

Саме у Харкові розпочалося об’єднання згаданих соціально-літературних течій, 

що стали ґрунтом українського відродження. Тут у 10–30-х роках зустрічаємо 

чималий гурт літераторів, публіцистів, істориків, етнографів, чиї імена так чи 

так пов’язані з буйним сплеском української активності: Гулак-Артемовський, 

Квітка, Срезнєвський, Рославський, Лук’янович, Метлинський, Кухаренко, 

Корсунь, Петренко, Кореницький, Писаревський. Пізніше Костомаров напише в 

«Автобіографії»: «У Харкові я почав сходитися з хохлами-студентами і балакати 

з ними про Малоросію. Малоросія стала моєю ідеєю фікс» 2 . Тоді харків’яни взялися 

до видавничої діяльності. Склабовський видає «Украинский журнал» (1824– 

1826). Ще раніше виходять друком збірки творів студентів університету, «Письма 

с Малороссии» Олексія Левшина. Згодом з’являються альманахи «Молодик», 

«Сніп», журнал «Украинский вестник». «Товариство наук при Харківському 

університеті», створене в ті ж таки роки, ставило собі за мету «видання… праць 

історичного, статистичного та економічного характеру, які стосуються України 

і взагалі губерній, що входять до Харківського учбового округу» 3 . 

Зміст діяльності харків’ян у науковій та літературній царині був історикоетнографічний. 

Йшлося про осмислення минулого, про сучасне свого краю і народу, 

вирізнення спільних та відмінних щодо інших рис своєї національної спільноти. 

Від Харкова хвиля українського відродження покотилася на захід, і в середині 

40-х років добігла Києва. Але маємо ще Ніжин — Ліцей кн. Безбородька, справедливо 

названий «українським Царськосільським ліцеєм». Звідси в українську 

та російську літературу прийшли Н. В. Кукольник, Є. П. Гребінка, Л. І. Глібов, 

О. С. Афанасьєв-Чужбинський, брати Сементовські, М. В. Гербель і чималий гурт 

інших літераторів, учених, художників. 

Ліцей кн. Олександра Безбородька, так само як і Харківський університет, 

постав за ініціативою і коштом українського дворянства (1820). 1805 року 

князь пише про надання братової пожертви і своїх коштів, щоб закласти «ніде 

як у Малоросії, вітчизні покійного брата мого», «училище вищих наук … як для 

1 

Молодик (Харків). — 1843. — Приложение № 17. 

2 

Костомаров Н. П. Автобиография // Русская мысль. — 1885. — Кн. 5. — С. 203. 

3 

Сб. Харьковского историко-филологического общества. — Харьков, 1912. — Т. 20. — 

С. 403. 


66

всіх, так особливо для …незаможних дворян та іншого стану молодих людей…» 1 . 

Знаменно, що перші два директори, і до того ж кращі, були «карпато-русами» 2 . 

Корнєєв (попечитель округу) пише Кукольнику листа, де висловлює радість 

з приводу заснування цього закладу, що обіцяє «велику для малоросійського народу 

користь» 3 . І справді, якщо глянути на поіменний список вихованців Ліцею, 

а згодом Гімназії, скажімо, до 1833 року включно, то побачимо, що 60 відсотків 

їх пов’язали своє життя і діяльність з Україною, безпосередньо — половина тих, 

хто присвятив себе літературній і науковій діяльності. Якщо зважити на те, яке 

тяжіння було на той час до таких центрів, як Москва і Петербург (з точки зору 

мешкання у «столицях», кар’єри, оточення, фахових інтересів тощо), то це не так 

уже й мало. 

Атмосферу в Ліцеї визначала загальна установка дирекції. І. С. Орлай, зокрема, 

у доповідній записці щодо системи освіти окреслює реґіон, який «говорить 

київською говіркою» (Київська, Полтавська, Катеринославська, Кам’янець- 

Подільська та Волинська губернії і Західна Україна) — «досить великий простір 

поза сучасною Російською імперією» 4 , а також констатує відсутність наукових 

розвідок, пов’язаних з Україною. В іншій доповідній Орлай пропонує організувати 

на території імперії мережу ліцеїв з викладанням неєвропейськими мовами. 

Отож не дивно, що саме в Ліцеї набула широкого розголосу справа про «вільнодумство», 

внаслідок якої усунули від викладання багатьох професорів. Серед 

тамтешніх викладачів знаходимо відомого нам І. Г. Кульжинського, погляди якого 

хоч і не забарвлені «вільнодумством», але національні симпатії його не підлягають 

сумніву. Кульжинський писав: «Гоголь і Гребінка були моїми учнями, 

а останній, крім того, ще й улюбленим» 5 . 

Таким чином, констатуємо, що пробудження національної свідомості в Україні 

за часів Олександра І пов’язане з ліберально-просвітницькими тенденціями. 

Загальний вплив романтизму на слов’ян, романтизму з його ідеєю національного, 

народного духу і пошуків відповідних проявів цього духу, особливо у старожитностях, 

загострив увагу до історії рідного краю, його культури. 

1 

Гимназия высших наук кн. Безбородько в Нежине (1820–1832 гг.) // Известия 

историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине. — К., 1879. — Т. 3. — 

С. 104. 

2 


3 


4 


5 

Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. — СПб, 1881. — С. 271. Гребінка 

мешкав поряд із Кульжинським на Мегерках (куток), часто відвідував його, а згодом листувався. 


67

Україна тут не становила винятку. Розгляданий процес охопив також скандинавські 

країни, Польщу (яскраві представники — Словацький і Товянський), 

Чехію (Шафарик і Коллар), Балкани (Прерадович). Він полягав у віднайденні в нашаруваннях 

сучасної та минулої культури своїх народів самобутніх, неповторних 

рис, зумовлених національним духом. Ориґінальність національного духу, своєю 

чергою, правила за підставу месіанських ідей, проголошення особливої ролі свого 

народу в історії. Осмислення цих питань, які, вочевидь, є необхідною сходинкою 

у піднесенні національної самосвідомості на певному історичному етапі, подибуємо 

в середовищі Кирило-Мефодіївського братства. 

Однією з визначних осіб, в якій дістали завершене втілення загальні риси 

культурного життя тогочасної України, є Михайло Максимович (1804–1873). 

Формування його інтелектуальної біографії — відображення того процесу, що допровадив 

до синтезу трьох розглянутих вище літературних напрямів. 

Нащадок козацького роду, Максимович завжди лишався свідомим своєї національної 

належності, що не раз підкреслював публічно 1 . Він добре обізнаний з українською 

літературою, особливо захоплюється Котляревським. Знає Максимович 

історичні джерела XVII–XVIII ст., не обминув увагою українсько-польське та україн 

сько-російське письменство. Безпосередній вплив на нього романтизму помітний 

вже у передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827). Весь пафос тут спрямований 

на розкриття «емблем стану духу» українського народу. На його думку, окрім пісень, 

цей народ «не знаходить ще в самому собі особливих форм для повного вираження 

зароджених в його глибині почуттів…» 2 . Саме тому Максимович заходжується коло 

вивчення народної творчості. За «емблемами духу» він відтворює прихований феномен 

українського національного характеру. Власне, в аналізі пісні як прояву національного 

духу, відмінного від польського і російського, маємо зразок ідей, розвинених 

згодом Михайлом Костомаровим у відомій праці «Дві руські народності» 3 . 

Досліджуючи історію України, Максимович започаткував традицію вести її 

лінію від Київської Русі. Цю традицію згодом продовжив В. Антонович, а далі — 

М. Грушевський 4 . У мовознавстві бачимо вплив Максимовича на головні засади 

розробленої згодом «кулішівки». 

1 

Очевидно, тут далося взнаки родинне виховання, особливо вплив матері. 1825 року 

вона пише синові до Москви: «Щастя своє найдеш не в столиці, а на своїй Батьківщині» 

(Україна. — 1927. — № 6. — С. 16). 

2 

Максимович М. Собр. соч. — К., 1877. — Т. 2. — С. 444. 

3 

Цю ж ідею проводить Цертелєв. Див.: Вестник Европы. — 1827. — № 12. — С. 276. 

4 

У 40-х роках цю думку поділяв навіть М. П. Погодін: Рюрик «у п’ятому, шостому коліні 

зробився малоросом…», «стародавні туземці тоді вже розділились на ті ж самі говірки, 

які розділені тепер…» (див.: Погодин М. П. Исследования. — 1846. — Т. 3. — С. 337). 


68

Ті традиції, що сформували національну свідомість Максимовича, вплинули 

на його молодших сучасників — Миколу Костомарова і Пантелеймона Куліша. 

В «Автобіографії» Костомаров пише про вплив українсько-польської школи, 

О. М. Бодянського (професора історії і літератури слов’янських говірок 

в Московському університеті), Квітки, Гоголя. «Як все це близько вкруг мене, і я 

нічого не бачив, не знав — думав я. — Треба вивчити все хороше. … Ідея народності, 

що вже існувала на той час, почала сильно цікавити мене. … Мене захопила 

якась пристрасть до всього малоросійського; мене дратувало, що невігласи, яких 

тоді було чимало, зневажливо говорили про хохлів, і кожне малоросійське слово 

викликало тільки сміх. Я надумав писати малоросійською…» 1 . У харківський 

період свого життя Костомаров цілком поринає в політичне і культурне життя 

краю. 

Такий же приблизно шлях до 40-х років пройшов і П. Куліш, не без впливу 

Максимовича. Куліш згадує, що, прочитавши пісні, записані Максимовичем, вони 

«обидва (Куліш і Костомаров. — В. Ж.) в один день з великоруських народників 

зробилися народниками малоросійськими» 2 . Т. Шевченко також багато чим завдячує 

в своєму розвитку цій видатній людині. 

Ще у 30-х роках він знайомиться з творами польських письменників 

Б. Залєського та М. Чайковського 3 . Приятелює з Гребінкою, котрий дає йому читати 

твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, Бодянського, подвигає 

молодого художника і поета писати українською мовою. Знає Т. Шевченко 

і рукопис «Історії Русів». 

У ланцюгу тих явищ і тенденцій, що за власною логікою допровадили до створення 

Кирило-Мефодіївського братства, були й такі ланки, як масонство і діяльність 

південноросійської гілки декабристського руху. 

Київська ложа союзу «Астрея» (під номером 17) об’єднувала 53 членів, мала 

своїм девізом «Єдність слов’янська». Хоча відомості про неї досить обмежені, доволі 

певно можна твердити, що саме на її основі виникло «Товариство об’єднаних 

слов’ян». Більше відомо про ложу в Полтаві (майстер Новіков, 1818 р.), до якої, 

про що є дані, належали Котляревський, член київської ложі Лукашевич. У висновках 

слідства сказано: «…малоросійська громада мала намір скласти з масонських 

лож Новікова і Лукашевича товариство з метою досягти незалежності 

Малоросії, але лишилося при спробах і товариство не здійснили» 4 . 

1 

Костомаров М. Автобиография // Русская мысль. — 1885. — Кн. 4. — С. 202–203. 

2 

Кулиш П. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Новь. — 1885. — № 13. — С. 63. 

3 


4 

Семевский В. Кирилло-Мефодиевское общество // Русское богатство. — 1911. — 

№ 5. — С. 100. 


69

На все це слід зважати, коли осмислюємо політичні ідеї братчиків, що піднеслися 

на рівень національної програми з елементами месіанства. Коріння цієї 

програми знаходимо і в документах «Товариства об’єднаних слов’ян»: «Кожний 

народ, — читаємо, — створює особливу річ посполиту». Щодо декабристів, то 

Муравйов-Апостол пропонує 14 штатів, серед них — два українські (у другій редакції 

— один) 1 . Не дарма ж на засіданні «Південного товариства» у Василькові 

(1825 р.) присутній на ньому Тимко Падура (від «Товариства об’єднаних слов’ян) 

нагадав: «А знаєте, панове, ми забули про один великий слов’янський народ, про 

господаря цієї хати, де ми зібралися, забули про український народ» 2 . 

Головні програмні документи «Братства» (зокрема «Книги буття українського 

народу») сформовані значною мірою під впливом польських визвольних ідей. 

Але водночас це була за змістом і спрямованістю суто українська політична програма. 

Маємо тут і своєрідний аналіз історії краю з чітким протиставленням «Ми» 

українського «не-Ми» польському і російському 3 . Коли означували особливості 

історії слов’янських народів, то підкреслювали провідну роль України в подальшому 

розвитку реґіону: «Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, 

розійшовся по світу слов’янському» 4 . Тому після визволення «скажуть всі 

язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От 

камень єго берегоша зиждущії, то й бисть во главу угла» 5 . Якщо долучити до 

«Книг…» інші документи (прокламації «Браття українці!», «Браття великоросіяни 

і поляки!»), то стане зрозуміло, чому граф Орлов свою доповідну записку 

цареві назвав «Викриття Слов’янського або, правильніше сказати, Українськослов’янського 

товариства…» 6 . 

Головною рисою всіх програмних документів є наголошення на самобутності 

українських і всіх інших слов’янських народів, самобутності, яка має бути закріплена 

в державній формі: «Так щоб кожен народ складав особливу Річ Посполиту 

(такий же зворот у програмі «Товариства об’єднаних слов’ян». — В. Ж.) й управлявся 

не злитно з іншими, так, щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу, 

свій суспільний устрій» 7 . 

1 


2 

Д. Д-ко. З споминів Михальчука // Літературно-науковий вісник. — 1914. — Кн. 5. — 

С. 238. 

3 

Костомаров М. Книги буття українського народу. — Львів; К., 1921. — С. 13–20. 

4 


5 


6 

Русский архив. — 1882. — Кн. 2. — С. 335 и след. 

7 

К истории Общества св. Кирилла и Мефодия: Основные документы // Былое. — 1906. — 


70

* * * 

Таким чином, можна констатувати, що українська самосвідомість у 40-і роки 

XIX сторіччя сягнула рівня державно-правового осмислення. І хоча правові моменти 

самоусвідомлення спостерігаємо ще раніше, тут маємо принципово інший 

феномен. Якщо тоді була теза: «Ми інші, ніж вони, бо в нас інше право» та «віра», 

коли йшлося не про росіян, — то тепер, по-перше, віра не фіґурує, а по-друге, що 

найголовніше, логіка обернена: «Ми інші за історією, мовою, характером, духом, 

тому Ми вимагаємо наше право в нашій державі». 

Така зміна, вочевидь, сталася тому, що в надрах нової української інтеліґенції, 

відчуженої від етносу, постала національна самосвідомість у формі ідеї народності. 

Сама ж поява нової інтеліґенції пов’язана з соціально-економічними 

умовами, зокрема з розвитком національної буржуазії. Варто відзначити, що ця 

інтеліґенція рекрутувалася переважно з дворянських, буржуазно-поміщицьких 

верств, відчужених від свого етносу урядовою політикою впродовж сторіччя. 

Знайомство зі здобутками світового культурного і політичного поступу, аналіз 

його духовних надбань спонукають цю нову інтеліґенцію шукати собі підпори 

і живлення на своєму етнічному ґрунті. І як наслідок — вона стає національною 

українською інтеліґенцією. Пошуки невмирущого національного духу запліднили 

її розвиток реальним національним змістом і визначили спрямованість її 

діянь. 

Традиційна політика — правова форма національної самосвідомості, де «Ми» 

і «не-Ми», особливо за періоду Гетьманщини, розрізнювана через відмінність 

у праві й частково правом обґрунтована, зливається з усвідомленням національної 

своєрідності на рівні етноісторичному. Ця своєрідність і відмінність «Ми» виводиться 

тепер з іманентних характеристик соціальної спільноти — народного 

національного духу — і на цій основі конструйовано політико-правову надбудову. 

Такий процес міг відбутися тільки з появою національної інтеліґенції. 

Але оскільки політико-правові засади цього сторіччя за суттю своєю були 

породженням буржуазії, то і в Україні маємо відповідні побудови з неодмінним 

елементом федералізму, заломленого під кутом зору національно-релігійних історичних 

традицій. 

Нова форма самосвідомості шукає і врешті знаходить відповідне програмове 

і організаційне вираження. Проте реальної матеріальної сили це самоусвідомлення 

ще не набрало, бо не злилося з національною самосвідомістю народу, не збагатило 

його своєю духовною та організаційною потугою. Відчужена на рівні національної 

інтеліґенції ідея існувала паралельно зі стихією національної психіки. 

№ 2. — С. 67 (Прокламація «Браття українці!» п. 2, «Статут Кирило-Мефодіївського товариства» 

п. 2). 


71

Тому погром братчиків певною мірою означав погром цілого руху, який так і не 

дістав резонансу на Лівобережжі в найближчі 10–15 років. Винятком є хіба загадкова 

історія з українською прокламацією, що з’явилася в Києві вже по закінченні 

слідства над братчиками 1 . 

VI 

Нарід руський один з головних поколінь слов’янських, в середині 

меж ними, розкладаєся по хлібородних окреснастях з-поза гір 

Бескидських за Дон. 

Іван ВАГИЛЕВИЧ 

Молодь наша руська починає розглядатися в обзорі народної словесності 

— довго жаждуща грудь русена тужить за просвіщенієм 

і образованієм у руським народним язиці. 

З листа Я. ГОЛОВАЦЬКОГО до М. МАКСИМОВИЧА 

Задля повноти розвідки маємо тепер перенестися назад у часі майже на півтора 

сторіччя, а в просторі — на правий берег Дніпра і далі, на захід, до тих українських 

земель, що були поставлені в інші умови розвитку 2 . 

На Правобережжі точилася боротьба за своє самобутнє право на власному 

терені. Петро Дорошенко в часи гетьманства (1665–1672), а згодом Юрко 

Хмельницький опиралися при цьому на спілку з султаном турецьким. Султан погодився 

допомогти після тривалих роздумів, бо не дуже покладався на козацьку присягу 

і розумів кон’юнктурний характер козацьких пропозицій. «… Турчин не позволяв 

ся сквапливе оного приймати, видячи нестатечность козацкую, же жадному 

монарсі слушного подданства не додержуют…» 3 , — зазначає літописець. 

Ханенко проводить аналогічну політику, спираючися на спілку з Польщею. 

Взагалі, переплетення політичних, військових і дипломатичних орієнтацій 

1 

Дещо про українську прокламацію 1847 року // Україна. — 1907. — Т. 2. 

2 

Поділ України за Андрусівською угодою (1667) між Польщею і Московською державою 

передбачав визнання влади короля на Правобережжі (без Києва). На Запоріжжя 

поширилася влада обох держав, а Південна Київщина мала свою адміністрацію. За часів 

першого поділу Польщі Галичина відійшла до Австрії, ще раніше (кінець XVII ст.) до неї 

відійшло Закарпаття. За другим і третім поділами Польщі (1793,1795) до Росії відійшли 

Правобережжя та Західна Волинь. 

3 



72

тодішніх українських діячів, де особисті, групові та класові мотиви вимальовували 

найдивовижніші візерунки, зайвий раз засвідчили марґінальний характер 

козацтва як соціальної групи, що репрезентує національні інтереси краю. Частогусто 

усвідомлені групові інтереси призводили до зради інтересів народності. 

Від часу Андрусівської угоди різко змінюється ставлення Корони до православ’я 

на користь унії. 1667 року сейм ухвалив постанову про «увільнення релігії грецької, 

що пробуває в унії…» від «стацій, видачі провіянту, додаткових стаційних 

податків, днівок, підвод і всіх взагалі воєнних тягарів і кар» 1 . За королів Михайла, 

Яна III й Августа II ціла низка постанов, прийнятих під знаком подолання «роздвоєнь, 

що постали у людей грецької релігії», фактично звела нанівець права 

братств, унеможливила усіляку оборону православ’я як ідеології нації. 

Братства, вдаючися до останніх оборончих спроб, заявляли, що до кінця змагатимуться 

за «збереження цілості церкви святої восточної, котра слухає чотирох 

східних патріархів, і що вони, не лакомсячися а ні на ласку, а ні на обіцянки, а ні 

на подарки, не уступаючи страхові навіть кари смертної, боронитимуть усі догми 

і обряди…» 2 . Діяльність Йосипа Шумлянського, його перехід до унії та розроблена 

ним програма призвели до того, що від 1681 року до XVIII сторіччя уніатське 

духівництво стало панівним у цій частині України. До цього спричинилося й те, 

що Київська митрополія врешті піддалася під владу Московського патріарха і діяльність 

Шумлянського прибрала вигляду оборони старожитностей української 

церкви від чужинців. Саме тоді вперше уніатська церква виступає як ідеолог національної 

самобутності. Часткова протидія їй православних тепер виливалася 

у пасивний опір чи локальні — щоправда, численні — інциденти. 

Новий єпископ Діонисій Жабокрицький, котрий заступив на місце померлого 

Шумлянського, не виправдав сподівань православних, не допомогло і московське 

військо, що за часів Петра І перебувало на терені польської України. 1726 року 

митрополит Лев Кишка на соборі в Замості врочисто проголосив уніатську церкву 

єдиною правною церквою грецького обряду в Польщі, і генеральна конференція 

1732 року підтвердила це. 

Перемога унії, проте, співпала з черговим наступом католицизму, що розглядав 

новий обряд як холопський. Тепер уже уніатське духівництво мусить боронити 

свою самостійність, цього разу пов’язуючи віру з етнічною належністю, 

як роблять опоненти: «кожний русин собака; віра їх — собача віра» 3 , — проповідує 

канонік Косовський. 

1 

Постанови сеймів // Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси. XVI– 

XVIII ст. — Львів, 1900. — С. 90. 

2 


3 

Розвідки про церковні відносини… — С. 151. 


73

Не маючи усталеної традиції, уніати навряд чи змогли б довго боронитися, 

якби не політика віротерпимості під рукою Йосипа II у межах Австрії. З другої 

половини XVIII сторіччя в Західній Україні уніатська релігія проводить ідею, тотожну 

ідеї краю, тоді як у Росії на приєднаних землях Правобережжя і Західної 

Волині починається масове переслідування уніатів, котрих розглядають як соціальну 

групу, що протидіє централістській політиці 1 . 

Через чотири роки по приєднанні польської України до Австрії один чиновник 

у Галичині виявив, що довкола нього розмовляють не польською мовою. 

Так, на превелике здивування, було «встановлено» наявність у межах імперії 

українського народу. Досвідчений у тонкощах ведення національної політики 

імператорський уряд ухопився за можливість використати українсько-польські 

антагонізми, щоб послабити позиції місцевої (галицької) польської адміністрації 

в її домаганнях відновити колишній соціальний статус. Проте активність 

українців була фактично зведена нанівець виснажливою боротьбою попереднього 

сторіччя. Переважна маса народності являла собою соціально пригноблене 

і культурно занедбане селянство. Нечисленна дрібна шляхта дедалі більше 

підпадала під польський вплив, і тільки духівництво грецького обряду, котре 

грало частково роль національної інтелігенції, репрезентувало етнічну самовизначеність. 

Але що то були за злидні у соціальному та культурному аспектах! Зазнаючи 

релігійних утисків, уніатське духівництво за соціальним статусом мало чим відрізнялося 

від селянина. Звернімося до свідчень сучасників. «Я вже зовсім зжився 

з гадкою, — пише до свого колеги консисторський офіціал Левінський, — що 

борше Русь згине, ніж ми чимось будемо. Шкода велика… що ми вчились чогось, 

бо коли б ми були так, як наші батьки, нічого не вміли і не знали, то ми би не чули 

і тих кривд, котрі невинно терпимо, та й не лиш це приниження не було б нам 

таке прикре, але і відбування підвод, так як наші батьки відбували, наконець і наказ 

робити панщину не був би нам такий прикрий, як теперішня неволя» 2 . І хоча 

австрійський чиновник зазначає: «Сільський піп мало різниться від мужика щодо 

свого фізичного стану і звичаїв» 3 , — наголос на протесті в офіціала Левінського 

виказує пробудження активної самосвідомості. Чутливе вухо віденських політиків 

завважило це. Тому в низці економіко-правових акцій в Галичині за Йосипа 

1 

Мельгунов С. Из истории воссоединения униатов в России // Голос минувшего. — 

1915. — № 9. 

2 

Акты, относящиеся до затвердження капитулы епископского Собора во Львове. — 

Кн. 1. — Вип. 1. — С. 140–141. 

3 

Цит. за: Зеневич Ів. Літературні устремління галицьких русинів // Житє і слово. — 

1894. — Т. 1. — С. 211. 


74

II, які були політично спрямовані проти польської шляхти і давали полегкість 

селянству 1 , можна вирізнити й акції суто культурницького характеру, що дістало 

жвавий відгук серед українців, особливо серед духівництва. 

Декрети 1786–1787 років визначали правомірність української мови як «краєвої 

народно-національної». Перед цим маємо (1774) надання 17 місць галичанам 

у віденській Барбарській семінарії, відкриття братської школи, а згодом (1783) 

семінарії у Львові з викладанням рідною мовою, нарешті, дозвіл на викладання 

рідною мовою в університеті на філософському та богословському факультетах 

і виникнення «руського інституту» кандидатів (1787) 2 . 

1816 року митрополит Михайло Левицький фундує в Перемишлі вчительський 

інститут і подає пропозицію провадити викладання рідною мовою в усіх сільських 

школах. Місцевий уряд противиться, але з Відня надходить роз’яснення: 

«… у жодній греко-католицькій школі не може бути заборонена наука руського 

читання і писання, бо нема заборони образовуватися в материнім язиці і в язиці 

своєї віри» 3 . 22 травня 1818 року видано постанову: 1) наука релігійна в усіх народних 

школах для греко-католиків — руською мовою; 2) для міщан уся наука, 

крім Божого закону, польською мовою, але можна вчити руське письмо і читання; 

3) школи, де вчаться діти греко-католики, мають руськомовне викладання, але 

належить учити польське письмо і читання; 4) дозволити приватні школи з рідною 

мовою викладання; 5) керівництво школою здійснює духівництво того віросповідання, 

до якого належить більшість учнів. 

Це була перемога українського духівництва, яке репрезентувало націю майже 

до середини XIX сторіччя. Але згадана постанова мала деякі негативні наслідки, 

бо, по-перше, духівництво на той час не годне було забезпечити школи 

необхідною кількістю кваліфікованих учителів, сільські громади не мали коштів 

на фундування приватних шкіл з рідною мовою викладання. За наявності закону 

про обов’язкову освіту це часто-таки призводило до сполячення за активної допомоги 

польської адміністрації. 

По-друге, мова, що фіґурувала в постанові під назвою «руська», фактично 

була церковнослов’янською з домішками місцевої говірки або з місцевим звучанням. 

Проте, незважаючи на домішки і фонетику, мова ця була досить далека 

від української. Тодішня церковнослов’янська мова Галичини значно поступалася 

своїм звучанням перед відомими Литовськими статутами минулого сторіччя. 

1 

Інвентаризація майна 1772 року, обмеження панщини 1781 року та її фактичне скасування 

1782, впорядкування податків 1789 тощо. 

2 

Питання про викладання філософії та богослів’я порушив 1784 року Петро Біленський. 

3 

Цит за: Зеневич Ів. Літературні устремління… — С. 365. 


75

Цю слабкість усвідомлювали сучасники: «Все наше нещастя, що ми маємо дві мови 

— одну церковну, другу для дому» 1 . 

Але за всього цього маємо в єпархії 410 шкіл, видають підручники. Подибуємо 

виступи з теоретичним обґрунтуванням самобутності українського народу, його 

мови. Зокрема, перемишльський канонік Ів. Могильницький доводить, що «мова 

руська, або діалект руський в ряду обок польського, російського, чешського, ілірійського… 

місце має» 2 . Він зазначає: «Може народ який пострадати політичноє 

значення і самостійніє, но плем’я і мова остаються власностями народовими, зміні 

не подподаючи» 3 . Могильницький вдається до історичних і філологічних доказів 

самобутності української мови порівняно з польською 4 та російською 5 , простежує 

зв’язок між народом як етносом і мовою 6 . Як практик, Могильницький 

фундує в Перемишлі просвітнє українське товариство і видає перший підручник 

українською мовою. 

На Західній Україні виразно відчутний вплив романтизму. Левицький підтримує 

зв’язок з Караджичем, Гаєм, Шафариком. Особливо знаменні щодо цього 30- 

ті роки. Ів. Франко вважає, що саме після польського повстання 1830–1831 років 

у новій генерації української інтеліґенції визріває нарешті суто національна течія 

на противагу ополяченню, з одного боку, та клерикально-москвофільським 

тенденціям — з іншого 7 . 

Витоки цієї тенденції — українсько-польська та українсько-російська література, 

але головний струмінь її становила література Центральної України. 

У листі до Максимовича Яків Головацький називає 16 українських видань, серед 

них «Енеїду» Котляревського, збірки пісень Цертелєва та Максимовича, твори 

Основ’яненка (Квітки), Гребінки, Тополі. Головацький просить переслати «в тем 

заводі сочиненія: Гоголя, Погорільського, Кульжинського, Голоти, Наріжного 

або Марковича — котрі виставляють образи Малоросії» 8 . 

Семінаристів українців охопило непоборне захоплення всім українським 

(згадаймо принагідно відповідний період у біографіях Костомарова, Куліша 

та інших). Ніякі переслідування не лякають Шашкевича та його однодумців. 

1 

Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. — Т. 54. — С. 167. 

2 

Українсько-руський архів. — Львів, 1910. — Т. 5. — С. 6. 

3 

Там само. — С. 6–7. 

4 

Там само. — С. 48–54. 

5 

Там само. — С. 60–64. 

6 

Там само. — С. 64–65. 

7 

Франко И. Южнорусская литература // Цит. видання. 

8 

Український науковий збірник. Видання Українського Наукового Товариства 

у Київі. — М., 1915. — Вип. II. — С. 39. 


76

1830 року Маркіяна виключають із семінарії, але в 32-му він знову в списках 

неблагонадійних: намовляє друзів іти в народ. Гурток видає рукописні збірки 

«Зоря», «Голос Галичини», веде аґітацію за читання казань українською, а не 

церковнослов’янською мовою, гостро полемізує з Лозинським з приводу впровадження 

латинського письма (стаття «Азбука і абецедла»). Вершиною діяльності 

гуртка Шашкевича є видання 1837 року «Русалки Дністрової». 

У ній автори аналізують тогочасний стан української культури і з сумом констатують 

її занепад. Інші слов’янські народи, як там сказано, вже «небавком побратаються 

з повним ясним сонцем», а «нам на долині в густій студеній мраці 

гибіти» 1 . Хоча мали «ми наших півців і наших учителів, але найшли тучи і бури, 

тамті заніміли, а народові і словесності на довго ся задрімало» 2 . 

Сподіваючися на пробудження народного духу, гуртківці висловлювали 

певність, що дністряни врешті стануть у ряд зі своїми сестрами-народами. 

Запорукою цього є давні славні часи, коли Русь не «лишилася самостоянства» і 

«священики співали службу божую бесідою власною народу» 3 . Автори описують 

кривди і неправди, яких зазнала Україна в минулому, подають пісенну традицію 

Сходу і Заходу як єдине ціле. У власних «складаннях» (творах) вони спираються 

на усталений образний світ поганської традиції, козацьких дум, історичних переказів, 

роблять наголос на самобутності, що на ній «Русь святая через тілько 

столєтей люто печалена, крепко стояла» 4 . 

На гурток Шашкевича накинулася місцева польська влада та клерикали-москвофіли 

(останні, орієнтовані на Хомякова і Погодіна, виступали під гаслом 

«Єдина Русь від Карпат до Камчатки), яким ненависна була ідея українства 

(«Україна від Карпат до Дону»). 1843 року помирає М. Шашкевич, Я. Головацький 

на той час мешкає у Відні. Революцію 1848 року вкраїнська молодь зустріла 

в польських організаціях. 

Але початок революції поновив українсько-польський діалог і вилився 

у Галичині в змагання за владу на місцях. Віденський уряд підтримує українців, 

небезпідставно вбачаючи в них силу, що протидіє польським домаганням. 

5 травня 1848 року при консисторії утворено «Головну Раду Галицьку», і вже 

10-го голова першої леґальної політичної організації українців краю, єпископ 

Юхимович, звернувся до народу з відозвою. 

«Ми, русини галицькі, належимо до великого народу руського, що говорить 

однією мовою і нараховує 15 міл., з яких 2,5 — живуть в Галицькій землі… 

1 

Русалка Днестровая / Фотокопія з видання 1837 р. — К., 1972. — С. ІІІ. 

2 


3 

Вагилевич Ів. Передговор. К народним руским песням // Там само. — С. Х. 

4 

Рускоє весельє описаноє через І. Лозеньского в Перемишли //Там само. — С. 133. 


77

Вставайте, брати, прокидайтеся від довгого сну — прийшла пора… щоб відродити 

нашу народність і забезпечити дану нам свободу… Будемо тим, чим можемо 

і повинні бути. Будьмо народом!» 1 . 

Вперше за сто п’ятдесят років українська ідея вийшла з притлумленого, епізодично 

явленого стану на відкритий шлях історичного поступу. 

Програма Ради охоплювала таке коло питань: охорону віри, розвиток національної 

школи і науки, адміністративний поділ краю за етнічною належністю, 

включаючи Буковину. Виникають окружні ради. З-поміж 63 депутатів від 

Галичини — українців 27 (15 селян, дев’ять священнослужителів, два чиновники, 

один поміщик), від Буковини — дев’ять депутатів. 

Тоді ж на першому слов’янському з’їзді в Празі українська делегація репрезентує 

народ, «від польського та великоруського відмінний», який претендує 

на самостійний поступ. 

15 травня виходить «Зоря Галицька» 2 під гаслом «Русине! Познай себе, буде 

з тебе!». За нею — «Новини», «Пчола», «Галицько-руський вісник», «Вісник для 

русинів австрійської держави». Фундують читальні та книгарні, запроваджено 

викладання в гімназіях своєю мовою, Головацький посідає кафедру мови і літератури 

в університеті, видають закони мовою краю. 

Пожвавлення в культурне і просвітницьке життя внесла «Галицько-руська 

матиця» — просвітнє і наукове товариство (листопад 1848 року). Закладено 

«Народний дім» і видавництво. 

Восени 1848 року формуються українські збройні частини з усіма національними 

аксесуарами (мова, однострої, знамено). Ці частини центральний уряд 

розраховував використати і частково використав (1410 стрільців) проти угорців. 

Через появу власне українських сепаратистських настроїв загальмовано чисельне 

розгортання війська. 

Від 50-х років пожвавилася діяльність партії «общерусів» (москвофіли гуртка 

Зубрицького), котрі почали видавати «Руську антологію», «Семейную библиотеку», 

журнал «Лада», газету «Слово». Згодом вони прибирають до рук «Зорю Галицьку». 

Пожвавлення «общерусів» припадає на спад українського руху, який навіть за моментів 

найвищого піднесення виявив замало політичної і культурної зрілості, а його 

провідник — духівництво — свою роль зіграв слабко, не маючи соціальної програми, 

яка б дала змогу опертися на широкі селянські маси. Натомість — надмірні сподівання 

на Відень і за будь-якої нагоди запевняння у відданості цісареві. 

1 

Цит. за: Голос минувшего. — 1915. — № 9. — С. 87. 

2 

«Письмо повременноє для справ народно-політичних, церковних, словесности 

і господарства сельского галицько-угорського і буковинського руського народу». Ред. 

Павенцький. 


78

Новий сплеск руху породила «азбучна війна» 1859 року, коли по 25 роках поновилися 

спроби замінити кирилицю і «гражданку» латиною 1 . Підпорою у змаганні 

українська партія мала літературу і культурний вплив Великої України. 

Значною подією стало лейпцігське видання «Кобзаря». А коли в Галичині ознайомилися 

з Костомаровим і Кулішем, розвиток національної самосвідомості російської 

і австрійської України злився в єдиному потоці, хоча й з певними особливостями, 

зумовленими політичними відмінностями обох імперій. 

* * * 

Отож, у Західній Україні від часу поділу (1772) національна свідомість підупала 

до рівня суспільної психіки у формі розуміння релігійної та соціальної відрубності 

«Ми-українці» від «Вони-поляки». Носіями цієї свідомості були селяни 

та уніатське духівництво. Уніатська церква виступала церквою національною. 

Української інтеліґенції не існувало, козацтво зліквідоване, за культурним і соціальним 

статусом духівництво мало чим різнилося від середнього селянства. 

Політичні вигоди після 1772 року створили той ґрунт, на якому надалі уніатське 

духівництво виросло в репрезентанта національного руху краю. На відміну 

від духівництва Центральної України, майже всуціль інтеґрованого культурно 

й соціально, особливо за часів Петра і Катерини, духівництво Галичини перебувало 

в куди гіршому становищі, під тиском чужого католицько-протестантського 

оточення, лице в лице з польською та австрійською адміністрацією краю. Зберегти 

себе як соціальну групу воно могло спираючися виключно на свою українську 

парафію. 

Культурно-освітній зріст галицького духівництва, прилучення його до здобутків 

європейського поступу (романтизм німецький і слов’янський), нарешті, вплив 

Центральної України — все це піднесло його на рівень культурного і політичного 

речника національної самосвідомості краю. Згадаймо, що всі члени гуртка 

Шашкевича — семінаристи, всі письменники і політичні діячі тієї доби мали сан. 

Самосвідомість виявляла себе у вже знайомих формах: своя мова, своя релігія, 

своя школа, своя наука. Ось що відрізняло «Ми». На вершині поступу, 

що припала на революцію 1848 року, самосвідомість прибрала вже політикоправової 

форми. Саме тоді стало очевидно, що духівництво не готове і не здатне 

посісти місце провідника нації. Дався взнаки розрив поміж селянством та проводом. 

От через що саме, коли йшлося про оборону соціальних прав, селяни 

віддавали перевагу своїм представникам (це показує наведене вище число їхніх 

депутатів). 

1 

Див.: Франко Ів. Азбучна війна в Галичині 1859 року. Нові матеріали // Українськоруський 

архив. — Львів, 1912. — Т. 8. 


79

Духівництво не пройнялося політичною ідеєю революції 1848 року, що визначило 

ставлення українського руху до загальнодемократичних вимог, а зрештою 

і консервативний дух його. Це позначилося на здобутках руху, що не вийшли за 

межі релігійні та культурно-освітні, не були закріплені політично. Тому над цими 

здобутками вже через десять років («азбучна війна» 1858–59-го рр.) знову зависла 

реальна загроза. 

Цікавим є той факт, що 1848 роком розпочався новий етап у розвитку національної 

самосвідомості як на заході, так і на сході України. Обстоювання ідеї 

етнічної відмінності, своєї мови й літератури, заглиблення в історію і народну 

творчість і тут і там підпорядковані пошукам національного духу. Вершинні точки 

руху в Центральній Україні (братчики з їхньою месіанською ідеєю) і в Галичині 

(реальний політичний рух, хай не такий радикальний) збігаються в часі. Є відмінності 

в масштабі руху: в слідстві у справі братчиків фіґурують 30 осіб, петицію про 

адміністративний поділ Галичини за національною ознакою підписали 200 тисяч. 

Проте в обох реґіонах самосвідомість прибрала політико-правових форм. 

Звичайно, слід зважати на державний устрій Росії та Австрії і на соціальні 

групи, що очолили рух, але так чи так з кінця 50-х років (перед тим маємо спад 

руху) українська національна самосвідомість в Україні єдиним потоком вливається 

в потужне і соціально визначене річище політичної форми. 

VII 

Велінням долі я народився на Україні шляхтичем; у дитинстві 

мав усі звички паничів і довго поділяв усі верствові та національні 

упередження людей, в колі яких я виховувався; але коли прийшла 

до мене пора самосвідомості, я холоднокровно оцінив своє 

положення у краї, я зважив його наслідки, усі устремління суспільства, 

в якому доля мене поставила, і побачив, що його становище 

— моральна безвихідь. …Шляхтичі …мають повернутися 

до народності, колись полишеної їх предками. 

В. АНТОНОВИЧ. «Моя сповідь» 

… Ми переконані, що малоруський народ сам у собі повинен шукати 

опори у тих випадках, коли зазіхають на його народну особистість, 

що його мова і література — історичний орган його 

особистості — єдина міцна сила, на котру він може розраховувати… 

П. ЖИТЕЦЬКИЙ. «Російський патріотизм» 


80

Радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся 

радикал, так само як українофіл, котрий не додумався 

до радикалізму, тільки плохий українофіл. 

М. ДРАГОМАНОВ 

Наприкінці 50-х років у Києві довкола «недільних шкіл» згуртувалася молодь, 

яка піклувалася, за словами М. Драгоманова, «про розвиток української 

мови та літератури, бажала самостійного стану української нації між польською 

та великоруською» 1 . Відомий цей гурт під назвою українофілів, він налічував 

близько 300 осіб 2 — студентів, викладачів та інших. 

Провідники українофілів — В. Антонович, Т. Рильський, К. Михальчук, М. Лисенко, 

М. Старицький — переважно були вихідці з Правобережжя, виховані на українсько-польській 

традиції. Цікаво, що опинившись у Києві, вони не натра пили 

бодай на абиякий слід братчиків, а довідалися про них лише через кілька років 3 . 

Українофільський гурток постав як «українська ґміна» польської університетської 

корпорації — на превелике невдоволення поляків. Згодом йдеться вже про Київську 

громаду, з її програмою культурно-освітнього руху на українському ґрун ті 

(школи, науково-популярна література, підручники, церква — все рідною мо вою). 

До руху невдовзі прилучилися П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський — колишні 

братчики, котрі за царювання Олександра II знову дістали змогу включи тися 

до громадсько-політичного життя. Саме вони 1861 року почали видавати пер ший 

український часопис «Основа». Близько до Київської громади стоїть М. Мак симович, 

який приватно провадить студії з історії. Серед інших їх відвіду вав В. Антонович, котрий 

згодом головні ідеї свого вчителя розвине на приватних таки лекціях з історії 

України. Його слухачами були М. Грушевський, Д. Багалій, О. Сумцов. 

У 60-ті роки українофільство перекинулося в Галичину. Вже йшлося про резонанс 

безцензурного лейпцігського «Кобзаря». Варто наголосити також на перебуванні 

у Варшаві (1863) П. Куліша, котрий зблизився з літературними діячами 

Галичини (Петрицький, брати Барвінські, Пулюй). Ів. Франко писав: «Доля судила, 

що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині 

з 60-х і майже до половини 70-х років» 4 . «Він перший звернув увагу молодих галицьких 

українофілів на потребу вивчати історію України… на потребу літератури 

для простого народу» 5 . Тобто і тут бачимо знайому програму. 

1 

Драгоманов М. Автобиография // Былое. — 1906. — N 6. — С. 186. 

2 

Драгоманов М. Австро-руські спомини. — Львів, 1889. — С. 20. 

3 

Д. Д-ко. З споминів Михальчука // Цит. видання. 

4 

Франко І. Твори. — К., 1955. — Т. 16. — С. 369. 

5 



81

Органом українофілів Галичини стає «Слово» (до 1864 року). Виходять інші 

часописи: «Вечорниці», «Нива», «Русалка», «Межа». Вплив Центральної 

України позначився у мові, літературі, побуті. 

У Великій Україні зростає кількість недільних шкіл, а відтак і потреба у відповідній 

літературі. Тим-то українофіли ревно беруться до видавничої справи. За 

період 1857–1862 років було видано підручники дев’яти назв 1 ; а за вісім місяців 

1861-го по 25 містах розійшлися 12 тисяч «метеликів» за мізерну плату чи безкоштовно. 

Тоді ж зроблено переклад «Євангелії» (Морачевським, інспектором 

Ніжинського ліцею). Постала нагальна потреба розробити український правопис. 

На 1862 рік з’явилося аж шість варіантів його: Максимовича, Боровиковського, 

Метлинського, Куліша, Куцого, Шейковського 2 . Найбільше прихильників здобуває 

з часом «кулішівка». 

На початок 60-х років припадає відродження такої важливої культурної інституції, 

як театр. 1863 року Кропивницький (член Громади) і Тобілевич організували 

на Херсонщині театральну трупу з національним репертуаром. Їм активно 

допомагає Кониський, який перебував на висланні. 

Такий вигляд має суто дієвий бік українофільства. 

Теоретичні здобутки його відображені на сторінках «Основи». У третьому 

числі вміщена програмово-теоретична стаття М. Костомарова «Дві руські народності», 

що висвітлює перебіг формування російського та українського народів. 

Костомаров доводить самобутність української нації в історії, мові, культурі, національному 

характері, психічній структурі. За особливу рису українців він має 

прагнення особистої свободи, а звідси — ідея федерації на противагу російській 

общині. «За корінним поняттям перших (українців — В. Ж.), зв’язок людей ґрунтується 

на спільній згоді й може розпастися за їхньої незгоди; другі прагнуть 

установити необхідність і нерозривність раз установленого зв’язку…» 3 . Далі історик 

провадить думку, що ідеалізм, духовність, поетичність півдня протистоїть 

матеріалізму півночі 4 . Звідси глибока релігійність українців у «найширошому 

смислі цього слова». Порівнюючи російський «міръ» і українську «громаду», 

Костомаров відзначає, що в останній «кожний член громади є сам по собі не- 

1 

Серед них такі, як «Українська граматика» П. Куліша (1857), «Граматика для українського 

люду» Л. Ященка (М., 1862), «Арихметика» Д. Мороза (К., 1862), є такий же підручник 

О. Кониського (СПб, 1862), «Українська абетка» М. Гацука (М., 1861), «Оповідання 

з святого письма». 

2 

Докладніше див.: О правописании украинском 1838–1861 гг. // Основа. — 1862. — 

Ноябрь. 

3 

Костомаров Н. Две русские народности // Основа. — 1861. — № 3. — С. 63. 

4 

Там само. — С. 65–69. 


82

залежною особистістю», а «міръ» є «вираження загальної волі, що поглинула 

особисту свободу кожного» 1 . Він доходить висновку про глибокий демократизм 

української нації, відсутність власне національних гнобителів. Ті ж зі своїх, котрі 

на панування «висунулися з маси, зазвичай втрачали народність; у давнину 

вони робилися поляками, тепер робляться великоросіянами: народність південноруська 

постійно була і тепер лишається надбанням простої маси» 2 . 

У програмі «Основи» читаємо: «Визнаючи значення кожної народності 

в спільному житті людства, ми найбільше повинні намагатися зрозуміти наші національні 

особливості, наші природні, ні в кого не запозичені, засоби існування; 

ми повинні прагнути до того, щоб зайняти поміж інших народів таке місце, яке 

посідає діяльний сім’янин у колі інших членів родини… Усякий народ тільки відтоді 

стає необхідним членом загальнолюдської родини, відколи, шляхом усебічного 

самопізнання і повного виявлення моральних сил своїх, почне вносити у загальне 

життя людства такий внесок, який інший народ не вносить» 3 . 

Життя краю від початку головна тема часопису. «Основа» систематично 

друкує художні прозові та поетичні твори: Марка Вовчка, Ол. Стороженка, 

П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Глібова, М. Гоголя. Реґулярно вміщує історичні 

та етнографічні розвідки, кореспонденцію з краю, що відображає економічне, 

літературне, релігійне та громадське життя Східної і Західної України. Чимала 

увага приділена торговельній конкуренції з Росією 4 . «Основа» стає трибуною 

для Києва. Майже в кожному її числі зустрічаємо імена киян: М. Максимовича, 

Т. Рильського, В. Антоновича, П. Житецького, П. Чубинського, К. Миколайчука 

та інших. Темами дискусій були найрізноманітніші питання національного життя, 

і боротьба велася на два фронти: проти історичних претензій польської шляхти 

(історична Польща) і проти великодержавницької офіційної політики. 

При цьому українофіли загалом не виходили за межі етнографізму, всіляко 

підкреслюючи свою лояльність щодо уряду 5 . Звичайно, це можна розцінити і як 

тактичний хід, проте М. Драгоманов мав-таки підстави, коли писав, що «керманичі 

«Основи»… поставили українську ідею в «Основі» не ширше і навіть не ясніше, 

ніж у програмі братства, а вужче і темніше» 6 . 

1 


2 


3 

Основа. — 1861. — № 9. — С. 2. 

4 

Див., напр.: Там само. 

5 

Див., напр., «Відзив з Києва», де громадівці відхрещуються від будь-якої підозри в революційних 

замірах, нігілізмі, сепаратизмі тощо після звинувачень московської і київської 

преси. Драгоманов М. Австро-руські спомини. — С. 304 і далі. 

6 

Драгоманов М. Рецензія на статтю січовика // Народ. — 1885. — № 11. — С. 171. 


83

Можна тільки гадати, у що вилився б тодішній українофільський рух у Центральній 

Україні, якби не валуєвський Указ 1863 року 1 . Внаслідок дії цієї секретної 

цензурної заборони за 1863–1872 роки українською мовою видано лише одну 

книгу. Що ж найбільше лякало можновладців? За словами генерал-губернатора 

Анєнкова, «існування особливої малоросійської літератури… на малоросійській 

мові потягне за собою відторгнення Малоросії від Російської держави» 2 . 

Проте джина українофільства не вдалося загнати назад у пляшку. Спочатку 

на заході, а потім на сході потроху відвойовували втрачені позиції. П. Куліш, — 

щоправда, своїми політичними вподобаннями вже не той, яким його знали раніше, 

— фундує у Львові часопис «Правда». 1868 року законодавчим актом цісар 

підтвердив право на викладання і навчання українською мовою. 1870 року 

М. Драгоманов робить спробу відірвати від москвофілів їхнє радикальне соціалістичне 

крило, очолюване Ів. Франком і М. Павликом (газета «Друг»). У Києві 

довкола «Громади» зібралися численні молодіжні гуртки, об’єднані у «Молоду 

Громаду». Вона не становила собою чогось цілісного, завершеного ні в організаційному, 

ні в ідейно-практичному розумінні. М. Драгоманов у її складі виділяє: 

«словарників», які цікавилися здебільшого культурно-просвітницькими справами 

і відхрещувалися від політики; радикалів, або нігілістів, котрі орієнтувалися 

на соціалізм, вивчали філософію, економіку, активно підключалися до політичних 

виступів; «общину» — групу центристського керунку. 

Суперечки поміж представниками цих напрямів стосувалися співвідношення 

між соціальним і національно-визвольним рухом, причому переважна більшість 

радикалів вважала національну ідею в Україні другорядною, а національну проблему 

за таку, що сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. 

Після повернення М. Драгоманова з-за кордону (1873) в Києві було утворено 

Південно-Західне Відділення Російського Імператорського Географічного 

товариства. Щодо змісту діяльності нового наукового осередку, як його оцінювали 

і вороги національно-визвольного руху, і його учасники, — наявний, сказати 

б, «збіг точок зору». С. Щоголєв називає Відділення «генеральним штабом 

політичного українофільства» 3 . Ів. Франко бачить його призначення в тому, що 

«з’явилася справжня потреба осмислити українську діяльність і дати їй справжню 

програму» 4 . 

1 

По высочайшему повелению секретное отношение Министерства внутренних дел 

Министерству народного просвещения, № 394, 08.07.1863. 

2 

Цит. за: Щеголев С. М. Украинское движение как современный этап южнорусского 

сепаратизма. — К., 1912. — С. 88. 

3 

Щеголев С. Н. Там само. — С. 60. 

4 

Франко И. Южнорусская литература // Цит. видання. — С. 318. 


84

До Відділення увійшли: М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький, 

П. Чужинський, К. Михальчук, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, 

Ф. Вовк. Під впливом М. Драгоманова газета «Киевский телеграф» (видавець 

А. Гогоцька) почала порушувати соціальні питання краю, подавати інформацію 

про діяльність Відділення. Варто зауважити, що в наступні два десятиліття 

з ім’ям М. Драгоманова так чи так буде пов’язане громадське рушення не тільки 

в Україні, а у Росії та на еміграції 1 . Показовим є свідчення М. Могилянського 

про роль цього видатного діяча в становленні суспільної ідеології в Україні: 

«У роки гімназичного життя, у період пробудження суспільних ідеалів, ідейне 

керівництво Драгоманова було для нас фактором, який надовго визначив наш 

умонастрій…» 2 . 

Визначною подією в житті Відділення був Третій археологічний зїзд у Києві 

(1874), де українські вчені здобули світове визнання. 

Видавнича діяльність Відділення становила собою продовження традиції 

60-х ро ків — складали й друкували популярні брошури-метелики рідною мовою 

(«Про небо та землю», «Про сили земні», «Про звірів» тощо). Але завважмо, 

про що писав у листі до царя М. Юзефович, який 1876 року вийшов із Відділення, 

засудивши його членів за сепаратизм та «австро-польську інтригу». Ось головні 

пункти звинувачення 3 : вживання в усних і письмових виступах слів «Україна», 

«українська земля», «українець»; зв’язок із «Просвітою» — антиросійською 

партією в Галичині; зв’язок з радикалами (Нос і Кониський проходили у справі 

«Землі і Волі», Чекановський і Ксєнжепольський — учасники польського повстання 

1863 р.). «У книжках, що їх видають наші українофіли для народу з дозволу 

цензури, — доносить цареві Юзефович, — не помітно явного демократичного 

напрямку, але це зовсім не доводить, що українофілам були чужі руйнівні 

ідеї соціалізму» 4 . І то ще не вся крамола; українофіли висловлюють «думки про 

відособленість Малоросії від решти Росії, відособленість досі лише літературну, 

але за якою природньо і навіть з необхідністю має настати відособленість 

політична…» 5 . 

Комісія у справі Відділення (міністр внутрішніх справ Тімашов, міністр народної 

освіти Толстой, начальник Третього відділення Потапов і той-таки Юзефович) 

розробила указ, затверджений згодом імператором (відомий як Емський, 

1 

Див. докладніше: Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі 

Росії та України. — К., 1971. 

2 

Український вісник. — 1906. — № 3. — С. 209. 

3 

Див.: До історії указу 1876 року… // Україна. — 1907. — № 5. — С. 139. 

4 


5 



85

1876 р.). Заборонено ввозити з-за кордону видання українською мовою без дозволу 

Головного цензурного управління. Під забороною українське друковане 

слово — крім історичних і фольклорних матеріалів — по всій Росії. Така ж доля 

спіткала театр, «Київський телеграф» закрито, книжки українські з бібліотек вилучено, 

Відділення розпущено. Надійшло розпорядження скласти на його членів 

характеристики, з яких було б видно їхнє ставлення до українського руху. 

У відповідь на ці утиски Громадський комітет 12-ти, що засідав на квартирі 

К. Михальчука на Подолі, ухвалив створити періодичне видання за кордоном. 

Очолити його доручили М. Драгоманову, якого на той час було звільнено з університету. 

На зібрані кошти 1 передбачалося видавати часопис «Громада», а також 

прокламації українською, російською та європейськими мовами. 

Великою підмогою українському рухові в його протидії ворожим наступам стало 

видавниче Товариство ім. Т. Г. Шевченка, створене у Львові 1873 року на кошти, 

зібрані в Центральній Україні 2 . Важко перебільшити роль Товариства в розвитку 

національної самосвідомості в Україні, особливо з перетворенням його на наукове. 

Перший параграф статуту видавництва визначав його мету: «сприяти розвиткові 

української словесності за допомогою видання книг і літературно-наукових 

журналів». Зміна статусу Товариства, вже як наукового, визначила його завдання 

розвивати і розробляти науку рідною мовою (параграф 2). Особливо пожвавилася 

діяльність цього культурного осередку, коли його очолив М. Грушевський (1895). 

До 1912 року три секції Товариства (історико-філософська, філологічна 

та математико-природознавчо-лікарська) видали відповідно 15, 15 і 16 збірників. 

Плодом їхньої праці були також 68 томів публікацій (дев’ять томів «Українськоруського 

архіву», вісім — «Українсько-руської бібліотеки», сім — «Джерел до історії 

України-Руси», чотири — «Збірника актів», сім — «Пам’яток літератури і мови», 

33 томи — «Етнографічного збірника»). Крім того, впродовж 1898–1905 років 

виходив щомісячник «Літературно-науковий вісник». Такий обсяг виданого 

вражає навіть у порівнянні з теперішніми часами. А ще ж треба взяти до уваги 

обмеженість коштів і неприхильність офіційної місцевої польської влади. 

З приїздом М. Драгоманова до Швейцарії розгортається видавнича справа 

в Женеві. Головне завдання її — доповнити «етнографічне українофільство політикою», 

а конкретніше — соціалістичними ідеями у федералістській інтерпретації. 

Останнє заслуговує на особливу увагу з огляду на значення соціалістичнофедералістських 

ідей для українського політичного світогляду 3 . 

1 

Значний грошовий внесок надав зі своєї спадщини Я. М. Шульгін. 

2 

Значну частину коштів надали Є. Милорадович (Київ) та М. Жученко (Полтава). 

3 

Згодом, у XX ст., ці ідеї дістали відображення у програмах українських соціалдемократів, 

українських есерів, інших партій. 


86

Сам Драгоманов так визначав програму своєї видавничої діяльності: «перше 

за все дати якомога більше матеріалу для вивчення України та її народу, його 

культурних починань, устремлінь до культури і рівності», «як цим матеріалом, 

так і викладом західноєвропейських ліберальних і соціал-демократичних ідей, 

сприяти утворенню в українських землях Росії та Австрії політичних гуртків, 

які візьмуться до визволення народу, культурного, політичного і соціального» 

1 . 

Соціалізм Драгоманов розглядає як наслідок «природного руху історії». «Де 

зросло грошове господарство, там росте і «робітнича справа», а де робітнича 

справа, там і соціалізм» 2 . Поділяючи засадничі ідеали соціалізму як майбутнього 

суспільства, Драгоманов уважає, що хоча в суспільній еволюції, «де громадські 

дії, як вибухи класової ненависті, бунти і революції, звичайно, неминучі, але вони 

складають лише частину і притому далеко не найважливішу» 3 . 

«Будучи соціалістом за своїми ідеалами, я переконаний, що здійснення цього 

ідеалу можливе лише у певній поступовості і за високого розвитку мас, а тому 

досягти його можна більше за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих 

повстань», — пише він в «Автобиографии» 4 . 

Федеративні погляди Драгоманова формуються почасти під впливом теорії 

анархізму (Бакунін, Прудон), але головним їхнім джерелом були ідейні традиції 

«братчиків», котрих він поціновував дуже високо. «Ми не хочемо панування 

однієї народності над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, 

що кожен народ може розвиватися успішно тільки на основі самостійного життя 

і повної свободи» 5 . 

Майбутній державний устрій Драгоманов мислить як вільну і братню спілку 

всіх народів Росії на федеративних засадах при повній децентралізації. Тому він 

вважає за необхідне в період революційної боротьби творити національні соціалістичні 

партії, що організаційно мають увіходити до федеративної спілки і складати 

революційну партію Росії. 

Саме з позицій соціал-федералізму М. Драгоманов полемізував з народниками 

і групою Плеханова. Він звинувачував народників (особливо тих, хто починав 

свою діяльність в Україні) у централістському гріхопадінні та занедбанні принципів 

федералізму. Централістська машина Російської імперії, на його думку, 

1 

Драгоманов М. Автобиография // Былое. — 1906. — № 6. — С. 202–203. 

2 

Громада. — 1879. — № 4. — С. 264. 

3 

Драгоманов М. Собрание политических сочинений (Далі — СПС). — Париж, 1906. — 

Т. 2. — С. 441. 

4 

Драгоманов М. Автобиография. — С. 203. 

5 

Драгоманов М. СПС. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 200. 


87

в руках народників чи інших революціонерів є досить небезпечна штука, бо може 

бути використана для встановлення консервативно-бюрократичної диктатури 

не згірш самодержавної. Своєю програмою народники «зовсім не розхитують 

ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки переносять її в інші 

руки» 1 . «Повсюдно ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру 

радикальним напрямком і навіть барикадами, і котрі ставали деспотами, рятуючи 

«єдність держави», необхідну, як їм здавалося, для убезпечення «свободи» і прогресу 

від зазіхань сепаратизму», на їхню думку, символу «реакції». Ми не бачимо 

причини, чом би не повторитися всьому цьому і в Росії, якщо тільки скасування 

царського самодержавства не буде супроводжуватися широкою місцевою свободою, 

серйозними гарантіями для недоторканості національностей…». 

На цих засадах Драгоманов розробив і значною мірою зреалізував, особливо 

в Галичині, стратегію і тактику українського руху як руху політичного. По-перше, 

це внесення ідеї руху в маси. «Нічого казати, що доки український національнополітичний 

рух не зачепив індивідуалів з простого народу, не зможе в них прищепити 

думки про волю громад, провінцій, державну, не покаже на практиці вигоди 

такої волі, доти весь той рух зостанеться без підстави» 2 . По-друге, зважаючи 

на відмінність умов у Росії та Австрії, Драгоманов доходить висновку, що існування 

ґарантій політичних свобод дозволяє в Галичині «братися за організацію 

властиво соціалістичної партії робітників і селян русинів… у Росії ж треба перш 

всього добиватися політичної волі, соціалістичні ж ідеї можуть бути поширені 

в Росії тільки науково-літературним способом. Добути ж політичну волю в Росії 

українська нація, на мою думку, може не дорогою сепаратизму, а тільки вкупі 

з іншими націями і країнами Росії, дорогою федералізму» 3 . 

Наприкінці 70-х років «Друг» публікує перший лист Драгоманова до галицької 

молоді з закликом до активних дій у створенні народної української партії. Цей 

лист був спрямований як проти москвофілів, так і проти клерикалізму галицьких 

народників, і був «вихідною точкою нового радикального руху серед української 

молоді і разом з тим початком нового розвитку літератури» 4 . Тоді ж утворюється 

група: Ів. Франко, М. Павлик, А. Дольницький, О. Зафіовський, О. Терлецький 

та інші. «Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, 

писань і упівнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, 

1 


2 

Драгоманов М. Про статтю січовика «Історичний розвиток і сучасне становище української 

справи в Росії» // Народ. — 1895. — N811. — С. 173. 

3 

Цит. за: Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. Єго юбілей, смерть, 

автобіографія і спис творів. — Львів, 1896. — С. 374. 

4 

Франко И. Южнорусская література // Цит. видання. — С. 319. 


88

вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської 

цивілізації» 1 , — так згадував про Драгоманова Ів. Франко. 

Новому відродженню українського руху в Галичині не перешкодили переслідування 

і арешти 1876–1878 років. Виходять «Громадський друг», потім 

«Дзвін», «Молот», які видавали на кошти Драгоманівської каси. Численні статті 

Драгоманова в європейській періодиці, його виступи на Міжнародному лінґвістичному 

конґресі в Парижі (1878), де прозвучав протест проти царського указу 

1876 року, та на Віденському конґресі журналістів (1881) привертають увагу широких 

кіл громадськості до української справи і долі українського народу. Видання 

Р. Сембратовичем «Rutenische Revue» (після смерті редактора — «Ukrainische 

Rundschau») й собі виводило українську справу на «форум Європи». 

З ім’ям Драгоманова пов’язане виникнення «Русько-української радикальної 

партії», яка за умов відносної політичної свободи стала своєрідною школою леґальних 

політичних змагань та аґітації для українців. Протистояння польській 

та москвофільській традиціям, боротьба думок у власному таборі (народовці — 

радикали) вигострювали ідейну зброю, випробовували її на міцність. 

У різний час до 1906 року в Галичині виходять такі часописи: «Діло», 

«Батьківщина», «Школьна поміч», «Педагогічний часопис», «Дзвінок», «Зоря», 

«Вчитель», «Ластівка», «Сіон руський», «Рада руська», «Буковина», «Слово», 

«Правда», «Друг» (народовські чи близькі до них за орієнтацією); «Громадський 

друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Хлібороб», «Народ», «Житє і слово», 

«Громадське слово» (радикальні та близькі за орієнтацією); «Галичина», 

«Бесіда», «Русь» (москвофільські); «Світло», «Крашанки», «Мета», «Вечорниці 

руські» (без чіткої орієнтації). Всього 31 назва, не рахуючи видань Наукового 

товариства ім. Т. Г. Шевченка і календарів «Просвіти». Ці видання знаходили читача 

як у Західній, так і в Східній Україні 2 . 

Галичина фактично була єдиним всеукраїнським видавничим центром книги 

і періодики, де реалізувалися просвітницькі ідеї початку сторіччя: нові наукові 

знання — народові, на своєму національному матеріалі, рідною мовою. Власне, 

на той час закінчується процес формування сучасної літературної української 

мови. Провідна роль у цьому належала Науковому товариству ім. Т. Г. Шевченка, 

що було осередком творення української науки, різних її галузей. У процесі 

свого становлення (як наукової і літературної) наша мова виривалася за межі 

1 

Цит. за: Драгоманов М. Листи до Ів. Франка. — 1908. — C. IV–V. 

2 

«Тоді на Україні не було ні однієї газети української і навіть не можна було марити 

про видання її по цей бік кордону… — пише М. Чернявський. — І тільки була в нас 

одна віддушина, крізь яку проходило вільне повітря, то — Галичина» (Чернявський М. 

Твори. — Харків, 1927–1930. — Т. 4. — С. 328). 


89

«хатнього» етнографізму і прислужилася народові для осягнення здобутків сучасної 

науки, для продукування нового світогляду в національній формі та національними 

засобами. 

Першопоштовхом до виходу мови за межі побутові стала перекладацька діяльність. 

Переклади з європейських мов (П. Куліш, приміром, у 80-ті роки взявся 

до Шекспіра, чимало зробив на цьому терені М. Старицький) розкривали нові обрії 

в культурному розвої. Необхідність розширити мовні засоби, щоб передавати 

всі тонкощі — світоглядницькі, побутові, сюжетні — чужої літератури, подвигала 

до словотворення. Тут не забарилися зі своїми наскоками консервативні українофіли 

та українофіли російські, які не тільки обурювались отими новотворами, а й 

взагалі заперечували доцільність виходу літератури за межі відтворення селянського 

побуту. Нові слова «кованої» мови, що їх нині годі й вирізнити з-поміж інших, 

такі як «аркуш», «байдужість», «вплив», «нісенітниця», «нестяма», «навколо», 

«книгарня», «відродження», «виняток» і багато інших, — навіть деяким українським 

письменникам видавалися неприпустимими й блюзнірськими новаціями. 

Український рух у Галичині виходить далеко поза кола інтеліґенції. «Нині ми 

розуміємо, — писав Ів. Франко 1896 року, — що перша і головна основа розвою 

народного — освідомлення і розбудження мас. Зробити з тих мас політичну силу 

(а темна маса такою силою не може бути) — ось головна мета, яку поклала собі 

українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі сил іде вона всіма можливими 

шляхами». Ці шляхи — «віча і збори, агітація виборча і праця на громадах, 

поміч правна і лікарська, публіцистика, газети і брошури» 1 . 

Українська ідея перекинулася на терен економічний: постають українські кооперативи, 

каси, банки. 1868 року було фундовано видавничо-освітнє товариство 

«Просвіта», осередки якого з’явилися по всій Галичині, а згодом і по цей бік 

кордону. Ширяться молодіжні організації, серед яких «Сокіл» — «Організація 

національно-демократична, спортивно-просвітянська» (ініціатор її створення 

і голова в роки 1894–1901 Василь Нагірний) зі своїм оригінальним одностроєм, 

прапором і гімном. Львівський «Сокіл Батько» мав 700 філій у містах і містечках. 

Спортивно-гімнастична організація «Січ» на початок 1900 року налічувала 600 

осередків у Галичині й Буковині. Структура «Січі» була побудована за військовими 

традиціями України (чоти, осавули, отамани, хорунжі та ін.). На зборах разом 

із давніми піснями звучать «Ще не вмерла Україна» Чубинського, «Не пора» 

Франка, «Січовий марш» Лебедівої та «Січовий марш» Залізняка, «Сокольський 

марш» Іванцева. 

Отож, на заході активно впроваджують у маси національну ідею, що стимулює 

піднесення національної психіки до національної ідеології на рівні суспільному, 

1 

Франко Ів. Молода Україна. — Львів, 1910. — С. 100–101. 


90

а зрештою перетворення цієї ідеї на матеріальну силу. Однак неправильно було б 

замикати цей процес межами західного реґіону. 

Хоча в Києві старі українофіли несхвально дивилися на радикалізм 

М. Драгоманова, українська молодь і тут переходить на його позиції. Виникають 

нові осередки виразно драгоманівської орієнтації (О. Доброграєвої, П. Яценка, 

дегенівці). «Ці гуртки… визнавали Драгоманова за свого керівника та з великою 

пошаною ставилися до його науки» 1 . 

Молодогромадівці у другій половині 70-х років тісно змикаються з народовольцями, 

особливо на півдні. Про це свідчить «Свод указаний» 2 . 

Сотні людей, організовані в «коші» та «курені», зв’язані як зі «Старою 

Громадою», так і з «Виконавчим комітетом», займалися пропаґандою, закладали 

друкарні, розповсюджували літературу, брали участь у терористичних 

акціях. Молодогромадівські осередки діяли в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, 

Єлисаветграді, Харкові. Їхній склад рекрутувався зі студентів, учителів гімназій 

і народних шкіл, гімназистів, семінаристів. 1876 року на зустрічі молодогромадівців 

(Є. Подолинський, О. Авдієвський та ін.) і народовольців (Я. Стефанович, 

В. Дебогорій-Мокрієвич та ін.) йшлося про вироблення організаційної програми 

спільних дій. Власне, методи діяльності обох груп на той час були однакові: «ходіння 

в народ» та «осідла пропаґанда». 

У 80–90-х роках кількість гуртків збільшилася, виникають нелеґальні та напівлеґальні 

товариства, наприклад, «Братство тарасівців» просвітньо-політичного 

типу, долає західний кордон «Просвіта» (дуже активно діяв чернігівський осередок 

під орудою Б. Грінченка). Власне, з 90-х років традиційне культурницьке українофільство 

звелося нанівець. За свідченням сучасника подій «українофільство» 

стало лайкою, на противагу «радикальному націоналізму» у вигляді партійних 

течій народного соціалізму, соціал-демократії, конституційного демократизму 3 . 

Проте картина політичного життя на Лівобережжі буде незавершеною, коли 

не згадати «земський рух», або «земську опозицію» 4 . 

Земське самоврядування, щойно його було заведено (1864), показало себе інсти 

туцією, принципово несумісною з самодержавством. Тому вже через два роки 

земсь кі службовці фактично опинилися в залежності від місцевої адміністрації — 

1 

Бернштам-Кістяковська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-х та початку 

1890-х років // За сто літ. — Кн. III. — 1928. — С. 225. 

2 

Свод указании, данных некоторыми из арестованных по делам о государственных 

преступлениях, май 1880 г. // Былое. — 1907. — № 6. 

3 

Грушевський М. Движение политической и общественной украинской мысли // 

Украинский вестник. — 1908. — № 9. — С. 636. 

4 

На Правобережжі земське самоврядування запроваджено 1911 року. 


91

губернатори мали право відмовити у затвердженні «земських гласних». Природно, 

це викликало опір земств. Відносно демократична налаштованість більшості 

гласних визначила і напрям цього опору. 

Крім того, притаманна земству ідея реґіонального самоврядування зустріла 

зрозуміле співчуття на національному терені. Тож не дивно, що українські земства 

(особливо чернігівське та ніжинське) виступали в передніх лавах земської 

опозиції. 

Коли 1872 року уряд відхилив прохання про дозвіл загальноземського з’їзду, 

земці вдалися до тактики напівлеґальних місцевих з’їздів під прикриттям «виставок». 

У 1877–1878 роках збільшується кількість адрес до уряду та царя з пропозиціями 

конституційних реформ. На початку 1878 року в Ніжині відбулася нарада 

земців (Ів. Петрункевич, О. Русов, О. Ліндфорс), народовольців (В. Осинський, 

М. Ковалевська, В. Дебогорій-Мокрієвич та ін.), громадівців (М. Старицький, 

Ф. Вовк та ін.) і представників польських ґмін 1 . 

Йшлося про створення «Земського союзу» та скликання з’їзду, приуроченого 

до 100-річчя Г. Квітки-Основ’яненка, як підготовчий етап розгорнутої діяльності. 

На з’їзді в Харкові (1878) виступили О. Потебня та Ів. Петрункевич. Останній 

проводив думку про єдність земель південного краю. Зрештою урядові урвався 

терпець, і «призвідця» Петрункевича висилають до Костромської губернії 2 . 

Що ж до українського друкованого слова, то в російській Україні його репрезентували 

нечисленні художні альманахи і збірки; а в періодиці — українофільська 

«Киевская старина» (1882, мова російська, але траплялися художні твори 

українською) і газета одеської Громади «По морю и по суше». В Харкові Багалій 

і Сумцов видають збірники місцевого історико-географічного товариства. Та головну 

трибуну українські автори мають у Галичині. Звідти літературу леґальним, 

напівлеґальним і нелеґальним шляхом переправляють до Росії. 

Вагома роль у пропаґанді українського слова та історії належить учителям. 

Це, власне, була межова ланка пропаґанди, де осідала і звідки йшла до читача 

переважна частина тиражів. З цього приводу доречно згадати більш як десятирічну 

педагогічну практику Б. Грінченка (1881–1893) на Лівобережжі. Він веде 

двомовне викладання, фундує бібліотечки, готує вчителів. 

Варто згадати також роль театру, і то по обидва боки кордону. До 900-х років 

тільки на сході маємо, попри всі заборони й обмеження, десять українських театральних 

труп з усталеним репертуаром. 

Особливо важливим є той факт, що у Західній і Східній Україні виникають 

національні політичні партії. В Галичині це національно-демократична партія 

1 

Див. докладніше: Ю6илейный земский сборник. 1864–1914. — СПб, 1914. 

2 

1880 року чернігівчани заочно обирають його на гласного. 


92

(Львів, 1899, лідер — М. Грушевський) та Українська соціал-демократична партія 

(Львів, 1899, лідери — М. Ганкевич, Р. Яросевич, С. Вітик). Гуртки «вільних 

громад» (Київ, Харків, Ніжин, Полтава, Львів) стають ґрунтом для утворення 

Революційної української партії — РУП (Харків, 1900, лідери — Д. Антонович, 

М. Русов, Д. Познанський). 1904 року від неї відходить до РСДРП (меншовиків) 

Українська соціал-демократична спілка, а решта членів утворила 1905 року 

Українську соціал-демократичну робітничу партію (Д. Антонович, В. Винниченко, 

Д. Донцов, С. Петлюра, Л. Юркевич). Українська демократична партія (провідні 

діячі — О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко) була заснована 1904 року, 

її ліве крило до 1906 року існувало під назвою Українська радикальна партія 

(Б. Грінченко, С. Єфремов). 

Програмові документи цих партій містили вимоги засадничих буржуазнодемократичних 

свобід, а для УСДП, РУП, УСДРП характерні також пункти 

соціал-демократичного і соціалістичного змісту. Неодмінною складовою частиною 

всіх програм були вимоги національно-автономної чи федеративної побудови 

держави, національно-культурної автономії. Не проминули й крайнощів, 

зокрема у програмовій брошурі РУП «Самостійна Україна» було висунуто гасло 

«Україна для українців». 

За своєю орієнтацією українські партії репрезентували всі соціальні групи нації. 

З таким політичним надбанням український рух вступив у революцію 1905– 

1907 років. 

* * * 

Отож, від 50-х років до кінця XIX сторіччя розвиток української національної 

самосвідомості прямував від українофільського етнографізму до теоретикополітичної 

доктрини. 

Українофільство на заході та сході було логічним продовженням традицій 

романтизму 20–40-х років. Йшлося про неповторний національний дух народу, 

акумульований і закарбований у мові, побуті, історії, фольклорі. Українофіли, 

вихідці переважно зі старої української шляхти, відчужені впочатку від свого 

етнічного кореня, знову прилучилися до здобутків національної культури, усвідомивши 

себе як її носіїв. Відтак вони пов’язують свою інтелектуальну і практичну 

біографію з розвитком рідного краю, фіксацією досягнень його культури. 

Цей зафіксований текст культури через освітньо-просвітницьку діяльність несли 

в народ, щоб пробуджувати почуття власної національної гідності на рівні масової 

свідомості. Це мали за умову подальшого соціально-економічного поступу 

України у своїх власних самовартісних формах. 

На рівні українофільства відмінність українського «Ми» від «не-Ми» визнана 

як вислід самобутності власної історії, мови, фольклору, побуту. Що ж до по- 


93

літичних ідей, то вони, судячи з публіцистичних виступів українофілів, за своїм 

соціальним звучанням значно поступаються ідеям Кирило-Мефодіївського братства. 

Причину цього слід убачати в соціальному походженні діячів українофільства, 

почасти далися взнаки і тактичні міркування леґальної діяльності. Тільки ж 

ота демонстративна лояльність до уряду на практиці наштовхнулася на укази 

1863 і 1876 років. Процес внесення культури в маси був штучно загальмований. 

Але відлуння українофільських акцій сягнуло Західної України. Наявність 

буржуазно-демократичних свобід давала більше реальних можливостей для 

національно-просвітницької діяльності. І тут, на заході, самосвідомість, відчужена 

на рівні національної інтеліґенції, пустилася в свою одіссею — назад, до народних 

джерел, запліднилася ідеєю національної єдності України «Від Карпат 

до Дону». Національна психіка почала збагачуватися елементами національної 

ідеології. 

Соціальний зміст українофільства на заході також не відзначався радикалізмом. 

Але тут широка культурницька діяльність у докінчених організаційних формах 

сусідила з соціально-економічними домаганнями (національні кооперативи, 

каси, банки тощо). На сході ж виявляємо лише окремі елементи усвідомлення 

економічної єдності краю (у статтях про конкуренцію з Росією, номенклатуру 

крайових товарів та ін.). 

70-ті роки позначені залученням до лав українофілів заходу і сходу різночинної 

інтеліґенції і почасти великої національної буржуазії. Це інтенсифікувало, 

радикалізувало політичне життя краю, а з іншого боку, підтримувало матеріально 

масові починання. Є. Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки 

до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, незважаючи 

на впертий опір своєї консервативної частини, набуло доволі виразного характеру 

руху політичного. 

Це розуміли вороги, готуючи указ 1876 року, який, хоч і завдав шкоди, проте 

збудив імпульс до політичних акцій. Ходіння в народ, аґітація, нелегальні 

і закордонні видання — ось далеко не повний перелік діянь молодогромадівців. 

Український радикалізм на заході й сході оновив і культурницьку справу. 

Йдеться про засвоєння та адаптацію на національному ґрунті досягнень світової 

науки і культури, розвиток для цієї мети національних мовних форм. У цих 

змаганнях доводилося долати опір старого українофільства, яке, за словами 

М. Сріблянського, повставало проти всього, «що не має в музеї галушництва свого 

прототипа». 

Масові українські організації на заході, гуртки радикалів на сході, нагромадивши 

політичний досвід, на кінець сторіччя стали підмурком національних 

політичних партій по обидва боки кордону. З українофільства, збагаченого досягненнями 

світової культури, ідеями буржуазної та соціалістичної демокра- 


94

тії, перенесеними на ґрунт власних федеративних традицій, вийшли дві течії — 

конституційно-демократична і радикально-соціалістична. 

Національна самосвідомість прибирає політико-правових форм. «Ми» вже 

мислиться як таке, що відрізняється від «не-Ми» своєю історією, мовою, побутом, 

традиціями, характером, духом, економікою. Тому «Ми» вправі змагатися 

за власне державне оформлення (федерацію, автономію) задля втілення своїх 

політичних ідеалів, мати національні та політичні інституції для закріплення 

власного і світового історичного досвіду — ось така приблизно логічна схема, що 

її можна вирізнити у виступах тодішніх діячів. Щоб зреалізувати ці ідеали, свідомість 

їхньої соціально-політичної і соціальної плідності в розв’язанні проблем 

краю повинна бути внесена в маси. Звідси звернення до ідей соціалізму. 

Політична сила українського руху залежала від масової свідомості, і національна 

інтеліґенція ставить себе на службу справі її вироблення. Так буває 

завжди, коли в своєму розвитку етнос стає перед необхідністю розв’язання завдань, 

поставлених перед ним історією. Національна самосвідомість, осмислена 

й обґрунтована на рівні національної ідеології, ставши надбанням цілого етносу, 

приводить національну психіку в стан готовності до матеріально-політичних 

дій. 

Діячі українського руху зосередили свої зусилля на двох напрямах: по-перше, 

розвиток національних культурних і політичних інституцій (Наукове товариство 

ім. Т. Г. Шевченка, секції академічних організацій Росії, театр, видавництва, партії), 

так би мовити — продуценти; по-друге, поширення, популяризація продукованих 

надбань («Просвіти», клуби, молодіжні організації, підручники, брошури, 

патріотичні пісні, хорові колективи, діяльність народних учителів, ходіння в народ 

та інше), включаючи організовану політичну діяльність партійної спрямованості. 

Рух має своїх «апостолів», «пророків» і «вождів». Перше місце, звичайно, посідає 

Т. Г. Шевченко, чиє походження, особиста доля, зміст і форма творчості 

найповніше відповідають вимогам часу. В Україні широко відзначають усі знаменні 

дати, пов’язані з життям Кобзаря, а також інші національні врочистості. 

Отож, на кінець XIX сторіччя українська національна самосвідомість, прибравши 

форми соціально-політичної ідеології, ще відчужена від масової свідомості, 

шукає і знаходить шлях до злиття з національною психікою. Репрезентуючи 

етнос на сході та заході, ця самосвідомість вбирає в себе всі історично попередні 

форми і знімає їх вимогою політико-правової самовизначеності. Головні ідеї самосвідомості 

захоплюють чимраз ширші маси, особливо в Західній Україні, набувають 

ознак суспільно-перетворюючої матеріальної сили. Це, власне, зумовило 

подальшу долю України в XX сторіччі. 


95

VIII 

Лише в останнє десятиріччя український національний рух став 

політичним соціальним чинником, почав проймати, як свідоме 

начало, саму товщу народних мас… 

М. ГРУШЕВСЬКИЙ 

… Федеральні принципи з національною територіальною автономією. 

Національний сейм. Всі національні прибутки краю, за 

винятком утримання центрального апарату. 

Наші вимоги. «Укринский вестник» 

Дайте їм (українцям) школу, щоб вони побачили, 

що вона їм не потрібна. 

З виступу депутата Державної Думи 

Початок революції 1905 року позначений леґалізацією та активізацією всіх 

аґітаційно-пропаґандистських починань українського національно-визвольного 

руху. Особливо помітно це у видавничій діяльності. З проголошенням маніфесту 

1905 року в Україні з’явилися перші національні газети 1 : 1906 року подано 

заяви на видання українських часописів 34 назв, призначених для читачів усіх 

соціальних груп. Проте з цієї кількості 17 так і не вийшли, шість було закрито, 

два — самоліквідувалися. Такий стан речей не можна пояснити лише зовнішніми 

причинами. 

«Нам здається, — писав Б. Грінченко, — що наші літератори трохи перечислилися 

на своїх силах і захопили занадто широко, ширше, ніж дозволяють їм сили…». 

«Український читач тільки народжується, і коли з’явиться відразу багато 

газет та журналів, то тієї суми читачів, яка може бути, не стане для того — їх усіх 

матеріально вдержати» 2 . Мало того, що бракувало матеріальної підтримки, — душила 

конкуренція з куди досвідченішою російською пресою. Опріч того, на провінції 

українські часописи вилучали, передплатників переслідували старшини, писарі, 

урядники, станові, поштові урядовці, які в своїй переважній більшості мали 

за святий обов’язок «зупинити», «не допустити» отой «хохлацький дух». 

Ось як виглядає динаміка розподілу української преси по роках за період 

1905–1914 років: 1905 — три назви, 1906 — 12, 1907 — сім, 1908 — вісім, 1909 — 

1 

Це «Хлібороб»(Лубни),«Рідний край» (Полтава) і в останній день року —«Громадська 

думка» (Київ). 

2 

Грінченко Б. Тяжким шляхом. — К., 1912. — С. 13, 17. 


96

дев’ять, 1910 — 10, 1911 — 11, 1912 — 14, 1913 — 16, 1914 — 15 назв. Крім того, 

була й преса двомовна, наприклад, «Пчеловодство и садоводство» (Київ), 

«Прилукщина», «Думи» (Чита), «Кубанець» (Катеринодар), нарешті, низка 

російськомовних 1 , польськомовних і німецькомовних часописів 2 , що реґулярно 

друкували українських авторів або матеріали про Україну. 

У Західній Україні виходять часописи кількадесяти назв, маємо нашу пресу 

в інших країнах (наприклад, «Свобода» в Америці, понад десяток назв — 

у Канаді, Бразилії). 

За публікаціями в періодиці можна простежити програму нової хвилі українського 

руху в Росії. Показовою є заява часопису «Украинский вестник», що ставив 

за мету «розсіяти… сумніви та… необізнаність, прояснити українське національне 

питання з історичного, побутового, соціального та економічного боку, показати 

місце і значення України між іншими територіями нової демократичної Росії» 3 . 

Головна вимога — якнайширша децентралізація держави і перехід до самоуправління 

на національному терені 4 . Окремо підкреслювали необхідність «визнання 

всіх прав української мови зі збереженням за російською значення 

загальної» 5 , права на національний прибуток з відрахуванням коштів на утримання 

центрального апарату. 

У програмі київської «Просвіти» читаємо: «Товариство ставить собі за мету 

сприяти розвитку української культури і, головним чином, освіти українського 

народу рідною мовою шляхом організації бібліотек, читалень, книготоргівлі, 

лекцій, читань, курсів, вистав, а також шляхом відкриття шкіл та інших просвітніх 

установ» 6 . 

Для повноти уявлення про дійову програму українського руху варто надати 

слово його противникам: вони звинувачували українців у «дискредитації монархічної 

влади і пропаґанді республіканських ідей, розхвалюванні революційних 

і бунтарських дій… підриві авторитету законодавчих та адміністративних органів 

і проповіді рішення аграрного питання за рецептами анархістів-комуністів… у захисті 

антимілітаризму і політичного індиферентизму, запереченні необхідності 

релігійного виховання у народних школах і піднятті прапору вузьконаціональної 

1 

«Речь», «Вестник Европы», «Русское богатство» та ін. 

2 

«Dzіennik Peterburgski», «St.-Peterburger Неrоld». 

3 

Украинский вестник. — 1906. — № 1. — С. 6. Цей щотижневик виходив із травня 1906 р. 

в Петербурзі під редакцією М. Славінського, за участю М. Грушевського, Д. Овсянико- 

Куликовського та О. Русова. 

4 


5 

Там само. — № 5. — С. 271–272. 

6 

Зовідомлення т-ва Просвіта у Києві. — 1910. — С. 41. 


97

автономії для численних одиниць держави… у мрії про слов’янську федеративну 

республіку з Малоросією як самостійним членом…» 1 . 

Як же реалізували окреслені програмні моменти руху? 

Про періодику вже йшлося. Крім того, на початок 1912 року маємо понад 

півтора десятка українських видавництв, друкована продукція яких становила 

500–600 тис. примірників щорічно. До свого закриття київська «Просвіта» випустила 

брошури 34 назв загальним накладом 164 тис. примірників. У спектрі видань 

— художня література, публіцистика, науково-популярні книжки, чимало 

спеціальних розвідок і різноманітних підручників. Наприклад, з історії української 

літератури — дослідження О. Огановського, О. Барвінського, Ів. Франка, 

О. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Петрова; з природничих наук — 

«Коротка географія України» С. Рудницького (1910), «Початкова географія» 

С. Русова (1911). За 1906–1907 роки видано більше десятка граматик, серед яких 

«Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий 

Приднепровья» Агатангела Кримського. 

Осередки «Просвіти» діяльно беруться до реалізації своєї програми в Східній 

Україні. За період 1906–1908 років відкрито 14 центрів, роль провідного відігравав 

київський осередок (С. Єфремов, Б. Грінченко, Д. Сумцов, В. Антонович, Леся 

Українка, М. Лисенко, Аг. Кримський, О. Русов, К. Таран та інші). «Просвіта» була 

орієнтована на селян і міщан. 

Місце і дата заснування «Просвіти» — Львів, 8 листопада 1867 року. У маніфесті 

1869 року читаємо: «Ми… спрямовуємо наші зусилля на те, щоб якомога 

скоріше утворити численну інтелігенцію, заснувати український тетр, щоб мати 

українську гімназію, університет». У маніфесті 1870 року йдеться про «пізнання 

і просвіту народу», задля чого належить збирати фольклор, випускати популярні 

видання, влаштувати бібліотеки… За період до 1912 року включно видавнича 

продукція «Просвіти» становила 2900 тис. примірників книжок 321 назви. Велику 

популярність здобули часописи «Зоря», згодом «Руська письменність», а також 

«Взірцевий господар», «Календар Просвіти». На початок 1913 року львівська 

«Просвіта» має 73 філії, близько 540 лавок, 300 театральних гуртків, 200 хорових 

колективів, 339 кас, 121 зерносховище, 70 курсів лікнепу, земельні ділянки, агрономічні 

школи і торговельну школу у Львові. 

Гуртки «Громади» (Київ, Петербург, Варшава, Одеса та ін.), здебільшого 

музично-драматичні, орієнтуються на інтеліґенцію і студентсько-учнівську молодь, 

як і два наукові товариства в Києві та Харкові. 

Відкрито національні бібліотеки або окремі відділи при російських і польських 

(Житомир, Катеринослав, Миргород, навіть Оренбург і Ташкент). Розгортається 

1 

Щеголев С. Украинское движение… — С. 41. 


98

національний кооперативний рух (споживчі лавки, господарчі товариства). 

Економічні проблеми свідомо пов’язують з національно-визвольними. «Якщо ми 

всі кооператори — добряче затямимо, що ми перш за все — українці, а потім вже 

і кооператори, і землероби, і ремісники, це буде найкраще для нашого культурного 

і економічного розвитку» 1 . 

Що ж до театрального життя, то на початку сторіччя діє вже 30 труп із різноманітним 

репертуаром. Наприклад, у театрі Садовського (1907–1911) з 40 п’єс — 

біля половини оригінальні українські, 18 — перекладні. Спостерігаємо в цей 

час відродження інституту кобзарства, який дещо підупав після смерті Остапа 

Вересая. 

Помітні зміни сталися в церковному житті України. Йдеться, зокрема, про 

українську мову Святого письма і його масове видання. Такі спроби раніше вже 

були як у Західній, так і в Східній Україні. Проте для українців у Росії досі це була 

нездійсненна мрія. І ось у 1906–1910 роки маємо видання Євангелії українською 

мовою накладом 129 тис. примірників. На Поділлі за ініціативи єп. Порфирія 

Синод дозволив викладати граматику української мови у школах єпархії і вчительській 

школі (Вінниця). Дозвіл скасовано 1908 року, коли Порфирія перевели 

до Тули. Сам єпископ виголошував свої казання рідною мовою, як і єпископ 

Симеон (Катеринославщина). 1909 року К. Ванькевич і П. Степанківський видали 

книгу казань, через рік «Рада» починає кампанію (ініціатива належала парафіянам 

Конотопа) за українізацію казань і церковного читання. 

Подібне спостерігаємо і в Західній Україні. Послання Андрея Шептицького 

«О квестії соціальній» (1904) писане українською мовою. З цієї нагоди Ів. Франко 

зазначав, що вперше до вірних звертаються рідною мовою, а не «мішаниною 

церковнослов’янської лексики з новочасною морфологією» 2 . 

Послання вигідно вирізняється й своїм змістом, зокрема, загостреною увагою 

до соціальних проблем. Йдеться там про місце священиків у сфері матеріального 

і духовного життя краю, про змагання капіталу і праці, про родинні стосунки. 

Порушення цих питань, на думку Ів. Франка, означає зближення національної 

церкви з народом 3 . 

Як видно з матеріалів преси, серед викладачів до української мови найчастіше 

вдавалися законовчителі 4 . Шириться рух за відкриття відповідних кафедр при університетах. 

1906 року київські студенти порушили клопотання про «українізацію 

1 

Рілля. — 1911. — № 2. 

2 

Франко Ів. Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм // ЛНВ. — 1904. — Т. 28. — 

С. 1. 

3 

Там само. — С. 5 і далі 

4 

Світло. — 1912. — № 5. — С. 58. 


99

усіх трьох університетів на території українського народу». Зібрано 1430 підписів 

студентів і, за підтримки преси, ще 10 тис. підписів учителів, селян, робітників. 

Таку масовість національного руху в російській Україні завважуємо вперше. 

1907 року приват-доцент О. Грушевський починає викладати українську мову 

і літературу в Новоросійському університеті. У Києві цей курс читають проф. 

Лобода і Перетц, у Харкові — Сумцов. 1906 року одержано відповідний дозвіл 

для приватних гімназій, тоді ж циркуляром Міністерства народної освіти вчителям 

було дозволено «вживати українську мову для пояснення незрозумілого». 

Центром аґітації і пропаґанди українізації стають літні педагогічні курси. 

В 1910 і 1911 роках у Харкові на зборах випускників курсів (700 і 600 вчителів) 

ухвалено резолюцію на підтримку цього нововведення. Вчителі отримали програми 

та рекомендовані підручники 1 . 

Питання про українізацію освіти обговорювали і на Всеросійському технічному 

з’їзді (1908), на з’їздах законовчителів (Почаїв, 1910), подільського духівництва 

(1906), на загальному земському (1913) та І Всеросійському (1914) з’їздах, 

присвячених справі народної освіти. 

Українці вміло використовують думську трибуну, особливо під час роботи 

Першої і Другої державних Дум. Українські депутати об’єдналися у фракцію 

«Українська думська громада» і виступили з економічною та національнокультурною 

програмою. Фракція мала часопис «Рідна справа», згодом «Думські 

вісті». Її вимогами були широкі автономно-федеративні права для України, власне 

законодавство і бюджет; встановлення буржуазно- чи соціально-демократичного 

(залежно від партійності депутатів) устрою. У культурницькій сфері — рідна мова 

у школі та дошкільних закладах; спеціальні дисципліни (географія, історія, 

граматика); кафедри українознавства у вищій школі; українська мова в судочинстві, 

церкві; вільне видання книг та періодики рідною мовою. 

У Третій Думі число українських делегатів зовсім мізерне. Немає представників 

українських партій. Проте 36 депутатів виступили із заявою «Про мову викладання 

у початкових школах місцевостей з малоросійським населенням» (1908). 26 

лютого подано запит урядові з приводу заборони святкування 100-річчя від дня 

народження Т. Г. Шевченка, що викликало бурхливі дебати. 

Ще менше представлені українці в Четвертій Думі, але дискусії з приводу мовних 

проблем не припиняються. З протестом проти закриття і заборони осередків 

«Просвіти» виступив Дзюбинський. 

В Австро-Угорщині парламентська діяльність українців відбувалася в рамцях 

«Союзу українських парламентських послів» (24 особи від Галичини і п’ять — 

1 

Прокопович В. Родной язык и народные школы на Украине // Украинская жизнь. — 

1914. — № 3. — С. 20. 


100

від Буковини), рішення якого із загальних питань були обов’язкові для всіх його 

членів. 

Українські партії в своїх програмових документах, думській, аґітаційній 

та пропаґандистській діяльності не виходили за межі програм соціалістівреволюціонерів 

(широка автономія і федеративні начала держави, право на самовизначення, 

рівноправність мов), конституційних демократів (децентралізація 

управління; рівноправність мов за першості російської в центральному апараті, 

армії, флоті; автономія окремих націй), соціалістів-демократів (право на освіту 

рідною мовою, право на самовизначення) 1 . У програмах українських партій ішлося 

про конкретизацію цих положень. 

Перешкодою в розгортанні українського національно-визвольного руху стали 

обмежувальні акції уряду після 1907 року. Зокрема, сумнозвісний циркуляр від 

20 січня 1910 року про заборону «інородчеських, у тому числі українських та єврейських 

товариств незалежно від поставлених ними цілей… через… невідповідність 

російським державним завданням утворення суспільства… бо об’єднання 

на ґрунті національних інтересів веде до поглиблення начал національної відокремленості 

та відмінності і можуть виникнути наслідки, що загрожують громадському 

спокою і безпеці» 2 . 

Початок війни 1914 року позначений антиукраїнською кампанією. Розпущено 

рештки леґальних організацій, закрито видавництва, розгорнуто активне переслідування 

партій. 

Офіційно підставою для репресій проти національно-визвольного руху була 

співдія українців, які проживали по обидва боки кордону, що було кваліфіковано 

як зв’язок з ворожою державою (Австро-Угорщиною). Тому під час наступу російського 

війська (1914) у Галичині закрито всі українські інституції, заарештовано 

М. Грушевського, Андрея Шептицького. 

* * * 

Отож, починаючи з революційних подій 1905 року українська самосвідомість 

на сході прибирає ознак матеріалізованої громадсько-політичної сили, з якою 

змушені рахуватися вороги, на яку можуть спертися друзі. Український рух 

розгортається вшир, захоплюючи різні сфери життя і втілюючись у різноманітних 

формах («Просвіта», преса, театр, культурницькі гуртки, кооперативи, 

партії представників усіх верств). Робиться спроба інституціалізації, закріплення 

нормативно-законодавчо усвідомлених національних форм самовиявлення: 

українізація освіти, церкви, леґалізація преси. 

1 

Див. докладніше: Сборник программ политических партий в России. — СПб, 1905. 

2 

Див. докладніше: Киевские вести. — 1910. — № 31. 


101

Для маси українців, особливо селян, національний рух зливається з соціальними 

устремліннями. Адже, за даними 1905 року, на одного українця припадало 

5,5 десятин землі, на росіянина і поляка — 542 десятини 1 . 44 % національного 

прибутку Східної України (1903–1904) йшло на покриття бюджетного дефіциту 

імперії 2 , що стримувало розвиток економіки краю. 

У загальних рисах тодішня ситуація нагадує консолідацію етносу напередодні 

козацьких війн. Але рух ще не настільки зміцнів і зорганізувався, щоб стати реальною 

загрозою існуючому ладові. 

На заході особливих якісних змін не спостерігаємо. Інституціалізовані українські 

спільноти відіграють значну роль у громадсько-політичному житті, усвідомлюючи 

при цьому свою єдність із цілою Україною. 

При осмисленні самосвідомості на рефлексивному рівні маємо спроби визначення 

географічних меж етносу. У галузі права звертає на себе увагу «Свод 

местных законов западных губерний» (1910) як своєрідна спроба локалізації національного 

законодавства, а також «Проект окремих законів для України за 

часів царя Миколи І» 3 . 

Становить неабиякий інтерес самокритичне ставлення до національних здобутків 

і поразок. «Добрий то знак, коли народ не боїться у вічі собі глянути й сміливо 

оповідати свою негідь!.. Треба й нам, українцям, мати таку одвагу», — писав колись 

П. Куліш 4 . І от тепер про це ведуть мову доволі нещадно. «Убогість духу — наслідок 

нашої історії, що власне є історією зрадництва, тупості і розкрадання національних 

скарбів. Українська нація безсоромно обікрала сама себе і тепер конвульсивно 

напружується, щоб щось творити. Бідолашні творці, з чого ви творите, коли ваша 

нація вас обескровила, отруїла духом ненависті до вільної творчості і краси, коли 

ваші «батьки» прогендлювали все добро…» — пише М. Сріблянський 5 . 

Б. Грінченко зазначає: «Наше українське невміння єднатися, солідаризуватися 

давно вже відоме…», — і далі: «…у нас що город, то й партія, і вже чи зробила, чи 

не зробила що тая «партія», а вже кілько програм певно перемінила і, в кожний 

час існування свого, завсігди клопочеться про нові зміни» 6 . Тоді ж таки прозвучали 

гіркі слова Д. Донцова: «Жодна нація не могла похвалитися таким великим 

числом ренегатів, як українська» 7 . 

1 

Украинская жизнь. — 1912. — № 12. — С. 21–22. 

2 

Украинский вестник. — 1906. — № 2. — С. 102. 

3 

ЛНВ. — 1908. — № 12. 

4 

Основа. — 1862. — Жовтень. 

5 

Українська хата. — 1914. — № 3–4. 

6 

Грінченко Б. Тяжким шляхом. — К., 1912. — С. 15, 16. 

7 

Украинская жизнь. — 1912. — № 5. — С. 122. 


102

Про стан української самосвідомості на початок XX сторіччя свідчать результати 

опитування 1 засланців — вихідців з України (належних до українських партій 

— 2 %, до есерів — 20 %, есдеків — 6 %, інші — без фіксованої партійності; 

вироки винесено за аґітацію, аграрні заворушення тощо). На запитання «За кого 

вважають себе опитувані» (з боку національного) 66,9 % відповіли «за українців»; 

19,3 % — «за малоросів»; 5,4 % — «за хохлів» (загалом — 91,6 %). 38,5 % — 

відзначили, що орієнтуються на українську літературу; 8,4 % — на російську; 

18,0 % — однаково на обидві; 35 % — не дали відповіді. На запитання «Чи вважаєте 

росіян і українців за різні народи?» 63,1 % — відповіли «так»; 9,7 % — «ні»; 

26,5 % — не дали відповіді. 

Таким чином, 64–67 % опитаних можна визнати як свідомих своєї національної 

належності. Вони вважають себе українцями, а не хохлами чи малоросами. 

38,5 %, як ми бачили, орієнтуються на національну літературу, а ще більше — 

40 % — саме через літературу прийшли до свого самовизначення. Хоча ідентифікувала 

себе з етносом абсолютна більшість опитаних (91,6 %), є підстави залічити 

до «свідомих українців» тільки 67 % З огляду на те, що масив опитаних — найрадикальніше 

налаштований прошарок українського народу, маємо своєрідний 

індекс самоусвідомлення на терені російської України. 

IX 

Українці се ж — Боже мій, який народ здібний, талановитий, 

справний, многосторонній і многогранний — аби тільки запахло 

їм чимось смаженим! Се звісно всім і навіть трудно собі представити 

ту грандіозну навалу українських Шельменків всякого 

стану і званія — їх нашествіє в українські літератури і науки, 

коли з’явиться підозріння, що від цих літератур і наук можна 

дістати довольствіє. 

М. ГРУШЕВСЬКИЙ 

Буду сіять квітки на морозі… 

Леся УКРАЇНКА 

Час поставити крапку і спробувати повторно пройти шляхом історії, зважаючи 

на весь попередній аналіз. Перше, що можна беззаперечно констатувати при 

1 

Чижевский П. Украинцы среди политических ссыльных // Там само. — 1912. — 

№ 11. — С. 36–39. 


103

цьому — наявність чітко вираженої часової дискретності в розвитку змісту соціальної 

спільноти українців як спільноти етнічної. Визначальні точки цієї дискретності 

такі: XIV — кінець XVI сторіччя (Люблінська унія) — середина XVII 

(Переяславська рада) — кінець XVIII (вихід «Енеїди» Котляревського) — середина 

XIX (розгром слов’яно-українського братства Кирила і Мефодія) — рух за 

недільні школи — початок XX (творення українських політичних партій) — десяті 

роки XX сторіччя. 

Періодизацію визначила реальна рефлексія етнічної свідомості як предмета 

дослідження. І хоча, як і будь-яка періодизація, вона не може претендувати 

на абсолютність, авторові було приємно переконатися, — вже наприкінці написання 

останнього розділу, — що аналогічний підхід застосував відомий свого 

часу опонент українофілів С. Щоголєв 1 . Виходячи з різних позицій, ми зійшлися 

на періодизації. 

Отож, від XIV сторіччя фіксуємо наявність об’єктивних ознак етнічної спільноти 

як носія власної самосвідомості: просторові контакти на визначеній території; 

психічні контакти на ґрунті спільних дій; соціальні контакти виходячи 

зі спільних цілей. Українська народність під рукою великого князя Литовського 

зберегла свою політичну цілісність, її статус був інституціалізований на власних 

землях у термінах традиційного права, мови і релігії. Все це становило собою 

рефлексовану ознаку українського «Ми» на рівні суспільної психіки. Тогочасна 

шляхта (особливо «стани сейму належачії») і духівництво були інституціалізованими 

групами з визначеним статусом у структурі держави. Вони репрезентували 

всю народність і через свої соціальні інтереси обстоювали в рамцях феодального 

права інтереси цілого етносу. По Кревській унії таке обстоювання часом виливалося 

у збройну боротьбу, в результаті якої самоознаки «Ми» об’єктивувалися 

законодавчо. Народність постає відносно єдиною, наскільки це можливо за доби 

феодалізму. Своя мова, релігія, право на історичному терені — ось засадничі 

вартості української народності на той час. 

Починаючи з кінця XVI сторіччя (поширення польської державності на всі 

українські землі внаслідок Люблінської унії), спостерігаємо розкол народності. 

Хоча лінія розколу визначалася соціально-економічними інтересами вищої і середньої 

шляхти, вищого православного духівництва, вона стала межею етнічного 

відчуження. Для збереження свого соціального статусу в структурі польської 

держави представники цих груп почали інтенсивно переорієнтовуватися на чужі 

етнічні вартості. Тому переважна більшість української шляхти і частина духівництва 

після недовгих вагань перейшла на позиції «не-Ми». Відтепер соціальні 

1 

Див.: Щеголев С. Украинское движение как современный этап южноукраинского сепаратизма. 

— К., 1912. 


104

групи, що за своєю суттю мали бути виразниками самосвідомості та інтересів народності, 

стали супротивниками переважної маси українців. 

Але паралельно з цим процесом на ґрунті традиційних етнічних вартостей 

та соціально-економічних інтересів формуються нові цільові групи, що претендують 

на роль репрезентантів народності. По-перше, це непокатоличена інституціалізована 

українська шляхта, яка продовжує захищати свою етнічну самість 

у рамцях Речі Посполитої. По-друге, це козацтво, марґінально відкрита група, 

що рекрутувала своїх членів зі шляхти, міщан і селян. Спосіб дії, невключеність 

козаків у структуру держави визначають їхню активну опозиційну роль. Третя 

група, міщанські братства, за меншого радикалізму, нагадує своєю позицією козаків. 

Ці три групи, коли йшлося про активну оборону своїх соціальних інтересів, 

потребували потужної силової підтримки, яку і знаходили в масі народності — 

селянстві. Останнє було незадоволене наступом на свої соціально-економічні 

права та батьківські традиції. 

Головним носієм релігійно-національних вартостей на той час було середнє 

українське духівництво. За умов релігійного протистояння ворожому католицькому 

оточенню його зв’язували з іншими соціальними групами безпосередні економічні 

інтереси. Без матеріальної підтримки парафіян воно просто не змогло б 

вижити. На долю національного духівництва саме й випадає рефлексія та подальше 

теоретичне переосмислення (полемічна література) змісту національних 

вартостей. Саме тоді українська самосвідомість уперше підноситься на рівень 

національної ідеології. Щодо змісту відомі вже ознаки «Ми» — мова, право, віра 

— доповнюються їхнім історичним обґрунтуванням, чому приділяється особлива 

увага. Ґенеза ознак «Ми» на рівні історичного права була самодостатнім 

доказом їхньої правдивості. Тоді випрацьовано такі визначальні збірні поняття, 

як, наприклад, «русь», «Україна», «вітчизна» (злиття поняття вітчизни особистої 

з вітчизною ідеологічною). 

Довкола релігійно-національної ідеї об’єдналися всі соціальні групи народності 

з метою інституціалізації і включення в структуру Речі Посполитої як загальнонаціональних, 

так і групових соціально-економічних інтересів. Унаслідок 

козацьких війн результату було досягнуто, але в структурі Московської держави. 

Ідея сюзеренства переважила ідею власної державності. Натомість було інституціалізовано 

територіально-етнічну цілісність реґіону з визначенням статусу 

кожної соціальної групи. Всі ознаки самоусвідомлення були закріплені правничо, 

але водночас дався взнаки наступ Московської держави на традиційні права 

та внутрішньонаціональне життя. 

Від середини XVII до кінця XVIII сторіччя умови склалися на користь Москви 

і сприяли зміцненню її позицій в Україні. Козацтво деякий час опиралося чимраз 


105

дужчим утискам, утримувало за собою роль репрезентанта народності, оборонця 

традиційних інституцій, але зазнало поразки. За Катерини II відбулася 

повна формальна інтеґрація всіх верств (духівництва, козацтва, міщан, селян) 

у структурі Російської імперії без будь-якого врахування реґіональних політикоправових 

та релігійних традицій України. 

На кінець XVIII сторіччя українське духівництво і старшина, відчужені від 

народності і майже цілковито асимільовані, втрачають почуття належності до 

«Ми» українського. Домінує орієнтація на «Ми» соціально-економічне, на загальноросійське 

дворянство, духівництво. 

Політичні установки центральної влади досить чітко сформульовані в листі 

Катерини II до генерал-губернатора князя Вяземського (1764): «Сии (українські. 

— В. Ж.) провинции надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы 

они обрусели.., чтобы век и имя гетьманов исчезло, не токо б персона какая была 

произведена в оное действительство» 1 . Ще раніше Петро І вказував на необхідність 

цензури для українських книжок, «дабы никакой розни и особого наречия 

в них не было» 2 . 

З відчуженням провідних соціальних груп від народності поволі видаляються 

з національної самосвідомості ідеологічні вартості. Самосвідомість на рівні селян 

і міщан знову знижується до національної психіки. В ній вирізняються мовні, 

територіальні, побутові та психічні відмінності «Ми» від «не-Ми». 

Коли ж фіксуємо залишки національної свідомості в середовищі асимільованої 

української шляхти і духівництва, то йдеться здебільшого про традиційне право 

і територію. Подибуємо тоді вислови на зразок «сын отчизны — Малороссии», 

«природна мова» тощо, але надто короткочасний був період стабілізації національних 

політичних інституцій, щоб ідеологія, закріплена в побутовій поняттєвій 

структурі, пустила глибоке коріння. 

Те ж саме спостерігаємо у Західній Україні. На початок XVIII сторіччя фактично 

вичерпали всі свої потенції такі цільові групи, як козацтво і братства. 

Рештки національної шляхти асимільовано та інтеґровано. Проте є істотна відмінність! 

Хоча чисто православне духівництво зазнало поразки від уніатів, останні 

не інтеґруються, лишаються групою, частково інституціалізованою в структурі 

держави. Уніатське духівництво тепер виражає інтереси народності, обороняє 

свою релігію, свою мову, свої традиції. Національна свідомість, окрім психіки, 

включає в себе елементи національної ідеології. Цей факт не пройшов повз увагу 

Віденського двору після приєднання Західної України до Австро-Угорщини. 

1 

Украинская жизнь. — 1912. — № 2. — С. 11. 

2 

Сборник распоряжений и постановлений по цензуре с 1720 по 1862 годы. — СПб, 

1862. — С. 4. 


106

За відносної віротерпимості центру українська церква, як сила опозиційна щодо 

польського сепаратизму, поступово набирає сили. Разом з реформами, що розчистили 

шлях соціально-економічному розвиткові краю, виникли передумови 

для українського відродження на заході впочатку XIX сторіччя. 

Буржуазно-демократична революція у Франції збагатила український 

національно-визвольний рух ідеями просвітництва. Романтизм, особливо 

слов’янський, сколихнув в Україні приспане почуття «Ми». Це спричинило національне 

літературне відродження, пожвавило історичний та етнографічний інтерес. 

Колись зрусифікована шляхта і частково духівництво Лівобережжя в рамцях 

російсько-української та польсько-української літератури суто української 

традиції повернулися обличчям до своєї народності. Фундування в Україні з ініціативи 

місцевого дворянства освітніх центрів (Харківський університет, Ліцей 

князя Безбородька), видання книг стали тим ґрунтом, на якому постала нова 

українська інтеліґенція. 

На початку XIX сторіччя самочинно виникають марґінальні цільові групи з явно 

вираженою орієнтацією на національні вартості. Ці групи офіційно й неофіційно 

інституціалізуються, маючи цілком визначені ідеологічні програми. 

Самоусвідомлення «Ми» йде стежкою ідей романтизму — пошук неповторного 

народного духу в своїй історії, фольклорі, побуті. До цього долучаються 

ідеї буржуазно-демократичного права, заломленого у призмі національної традиції 

(зокрема, територіальне право), що дістає вираження в ідеях федералізму. 

Останній не є самоціллю, а лише засобом на реалізацію національного духу. 

Виникає українська інтеліґенція, котра рефлектує самосвідомість народності, 

узагальнює її на мистецькому й теоретичному рівні. Проте зворотня рефлексія 

з боку народності дуже і дуже незначна. Відчуження інтеліґенції зняте лише 

«в-собі та для-себе». Контакту з переважною масою народності нема. На заваді 

стоять зумовлені соціально-економічними причинами недовіра, різниця в культурному 

рівні. Соціальний статус виниклих соціальних груп національної орієнтації 

нагадує статус декабристів, їхню відірваність від загалу. 

Тому здобутки нової української інтеліґенції (художня література, розвідки 

з фольклору та історії) знаходять свого адресата переважно серед дворянства, 

духівництва, частково міщанства. Селян же відгороджувала глуха стіна неписьменності 

та соціальної настороженості щодо панства. 

У Західній Україні, теж під впливом романтизму, постає нова генерація національної 

інтеліґенції, з’являються цільові групи. «Ми» українське усвідомлюється 

в тих же формах, що й на Сході, причому на території «України від Дону 

до Карпат», тобто йдеться про загальноукраїнські національні вартості. Міцно 

зчеплені своїм корінням з Наддніпрянщиною, ідеї національної самосвідомості 

за умов загальнополітичних свобід в Галичині швидко знайшли там шлях 


107

до адресата, до маси селян і міщан. Національна психіка запліднилася національною 

політичною ідеєю. 

За часів революції 1848 року українофільський рух на заході став на рівень руху 

політичного, перетворився на матеріальну силу, з якою змушені рахуватися, 

що є визначальною емпіричною міркою розвитку нації. Самосвідомість переростає 

в національну політико-правову практику, інституціалізовану в державній 

структурі Австро-Угорщини. 

У Східній Україні цільові групи лишаються відірваними від мас, і розправа над 

братчиками означала погром якщо не цілого руху, то принаймні його аванґарду. 

Але процес уже розпочався. Короткочасного виступу, коли Україна заговорила 

про своє у власній літературній традиції, вистачило, щоб сколихнути наступну 

хвилю руху. 

З другої половини XIX сторіччя в російській Україні, цього разу масово, виникають 

цільові групи, орієнтовані на власні національні вартості. 

Для цього періоду характерна, по-перше, активна установка на подолання 

бар’єру неписьменності (недільні школи). По-друге, відтепер маємо справу з групами, 

хоча й марґінальними, але достатньо внутрішньо інституціалізованими. 

По-третє, ці групи частково включилися в структуру держави, що стабілізує їхнє 

становище (недільні школи, Київська Громада, «Основа», Південно-Західне відділення 

Імператорського Географічного товариства). На часі — вироблення чіткої 

політичної ідеології нації і внесення в маси системи національних вартостей 

на побутовому рівні. 

На терені «України від Дону до Карпат» колишній етнографізм самосвідомості 

доповнюється соціальними чинниками радикального забарвлення (це, зокрема, 

соціалізм та соціал-федералізм). Національний рух по обидва боки кордону 

є тепер рух одного народу зі своїми пророками-мучениками (Т. Шевченко), 

проповідниками-вчителями (М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов), вождями 

(М. Грушевський, Ів. Франко). На ґрунті етнографічних та історичних узагальнень 

випрацьовують стереотипи побутових національних вартостей: програмові 

пісні та марші, символіка, національні свята тощо. На кінець XIX сторіччя 

етнографічне українофільство переростає в організований політичний рух. 

Самоусвідомлення «Ми» набирає політико-правових форм, доповнюючи ними 

ознаки етносу (мова, спільна історія на спільній території, походження, національний 

характер). Самосвідомість нації відтепер становить собою єдність національної 

психіки та національної ідеології. 

Нація підноситься на рівень критичного осмислення своїх хиб і втрат. 

З’являється можливість в інституціалізованій формі здійснювати контроль з боку 

національної спільноти над окремими її членами з метою захисту спільних 

інтересів. 


108

Це уможливила реалізація програми масових аґітаційно-пропаґандистських 

дій під гаслом об’єднаної національної та соціально-економічної ідеї. Цьому 

передувало копітке осмислення і вироблення цілої програми з урахуванням політичної 

ситуації, зокрема в Східній і Західній Україні. Програмові національні 

вартості визначають у такий спосіб, щоб відбити інтереси різних соціальних груп 

нації з метою їх ідеологічної консолідації, формування свідомості економічної 

цілісності краю, зв’язку між економічною та соціальною емансипацією. 

На цей час у рівні національної спільноти стався стрибок — від «у-собі-буття» 

до «в-собі-і-для-себе-буття», що забезпечило внесення цільовими групами у свідомість 

загалу національної ідеології 1 . Завершенням цього стрибка слід вважати 

виникнення національних політичних партій з програмами української державності. 

Відтепер ідеться про ескалацію сформованої самосвідомості вглиб і вшир. 

Якщо у Західній Україні передумови такої ескалації маємо в конституції 

Австро-Угорщини, то на Сході їх створила лише революція 1905–1907 років. 

У цей період легально інституціалізуються українська преса і цільові групи. 

Сам зміст самосвідомості не зазнав істотних змін, ідеться про засвоєння, інтеріоризацію 

системи національних вартостей народністю загалом. Завдячуючи 

цьому процесові після 1905 року національна самосвідомість на Сході також 

опредметнюється у рамцях конституційних завоювань і стає політичною силою. 

Але сила ця, навіть на території України, ще не досить вагома, аби значною мірою 

вплинути на політичну кон’юнктуру. Головні вимоги ініціативних груп щодо 

інституціалізації в рамцях Російської імперії національних вартостей (українізація 

освіти, церкви, судочинства тощо) не реалізуються. Понад те, українці підпадають 

під дію закону про «інородців», їхні товариства заборонені. 

Так, наприклад, з приводу товариства «Українська хата» (Москва) Столипін 

писав: «Хоча найближчою метою товариства є матеріальна підтримка, проте, 

очевидно, головна мета є культурна. Між тим, така мета для українського товариства 

з точки зору російської державної влади є вкрай небажана і суперечить 

усім починанням, які уряд провадить стосовно колишньої України» 2 . 

Більш втішне становище з українською періодикою і виданнями, які, по суті, 

лишилися єдиним каналом внутрішньо-національної комунікації. Але і цей канал 

не має надійного правового і матеріального забезпечення. За своєю масовістю, 

порівняно з виданням книжок іншими національними мовами в Росії (1912), 

українські посідають сьоме місце — після польських, німецьких, єврейських, 

1 

Це ж теоретично простежив К. Маркс, обґрунтовуючи перехід пролетаріату з «класув-собі» 

у «клас-для-себе» через усвідомлення своїх класових інтересів і способів їх досягнення. 

2 

Рада. — 1911. — № 52. 


109

латиських, естонських і татарських. А українці, завважмо, становили найчисленнішу 

після росіян націю в імперії. 

Який же зміст самоусвідомлення «Ми» можна зафіксувати на кінець розглянутого 

періоду? 

По-перше, це мова; усвідомлення її відмінності від російської та польської. 

Відмінність ця осмислена на сучасному теоретичному рівні (лінґвістика, фонетика, 

етимологія), інституціалізована граматично з урахуванням досягнень 

новітньої літератури і поняттєвого апарату сучасної науки. Національна мова 

мислиться як чинник існування й інтеґрування нації, як засіб реалізації комунікативних, 

пізнавальних, естетичних, релігійних, правничих і побутових функцій 

національної спільноти. Звідси актуальність вимоги українізації відповідних інституцій. 

По-друге, компонентом змісту самоусвідомлення «Ми» стає комплекс 

етнографічно-побутових, антропологічних та фольклорних ознак «Ми» 1 . 

Зроблено теоретичний висновок про ориґінальність структури соціальної та індивідуальної 

психіки нації, її представників. 

По-третє, рефлексію реальної історії етносу в історію як науку пов’язують 

з обґрунтуванням спільного походження і проживання «на природній території» 

та історичного права. Історична наука фіксує засоби, якими нація самостверджується, 

освячує національну символіку, разом із фольклористикою та етнографією 

наповнює змістом поняття «національний дух» і, врешті, визначає структуру 

національних вартостей. «Рефлексія виконання завдань в минулому стає істотним 

елементом традиції групи. При цьому в кожній групі розвивається природна 

схильність до ідеалізації свого минулого і способу виконання своїх завдань 

у минулому» 2 . 

По-четверте, дидактичну функцію історії доповнено літературою і театром, 

взагалі національним мистецтвом як формою суспільної свідомості національної 

спільноти. Національне мистецтво в Україні до початку XX сторіччя лишалося 

головним каналом внутрішньонаціональної комунікації, трибуною утвердження 

національних форм, вартостей і символіки. 

По-п’яте, маємо самоусвідомлення «Ми» як соціальної спільноти з певною 

економічною структурою господарства і ринку; її розглядають у взаємозв’язку 

з іншими подібними спільнотами «не-Ми». 

Завершальним компонентом тут є політико-правові форми національної самосвідомості, 

обґрунтування необхідності інституціалізованої стабільності етносу, 

1 

Див., наприклад: Волков О. Украинцы в этнографическом отношении // Украинский 

вестник. — 1908. — № 7. 

2 

Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969. — С. 179. 


110

цілісності «Ми». Актуалізується проблема затвердження структури національних 

вартостей, захисту їх в усталених державних формах. Національна спільність 

стає «сущою в-собі-і-для-себе», принаймні на рівні свідомості. Випрацювання 

національної ідеології означило перехід на вищий ступінь самоусвідомлення, 

яке на рівні категорії власної державності (існуючої чи постульованої) виступає 

«емпіричною мірою поступу нації, що дозволяє про неї говорити як про націю 

сучасну» 1 . 

Проте для об’єктивації ідеї власної державності необхідний період опредметнення 

національної ідеології в системі побутової символіки національних вартостей, 

закріплення ідеології як об’єктивного чинника практики народу. Власне, 

на розгортанні цього процесу об’єктивації можна зафіксувати поступ української 

самосвідомості на кінець десятих років XX сторіччя. 

На завершення варто сказати кілька слів про співвідношення української національної 

ідеології з системою ідей соціалізму. Тут передусім треба зазначити, 

що соціально-економічні та політичні вимоги соціалістів знаходили розуміння 

і підтримку у провідних діячів національного руху. М. Драгоманов висунув гасло 

поєднання національно-визвольних та соціалістичних ідей. Але ці ідеї вступили 

в конфлікт у зв’язку з реалізацією власних програм. Суть його полягала ось 

у чому. 

Головна мета національної ідеології — випрацювання системи вартостей, яка 

консолідує різні соціальні групи національної спільноти. Йшлося про засвоєння, 

інтеріоризацію зазначених вартостей та реальну консолідацію нації для політичної 

практики, скерованої на її (нації) самореалізацію. 

Марксизм же, проголошуючи своє «пролетар не має батьківщини», орієнтувався 

на певну соціальну групу з метою засвоєння нею цього гасла. Пролетаріат 

протиставляють іншим соціальним групам навіть у межах своєї нації. Значна сила 

мала випасти зі структури національної спільноти. Це не може лишити байдужими 

інші соціальні групи нації, тим більше цільові, що репрезентують її інтереси. 

В Україні намічаються два шляхи розв’язання цієї суперечності. Перший 

пов’язаний з переконанням, укоріненим ще в часи «Народної волі». Національне 

питання визнавали як важливе, але таке, що зніметься само собою другого ж дня 

після перемоги над спільним ворогом 2 . До того часу активізувати національну 

ідею вважали за недоцільне, а то й шкідливе. 

Друга частина радикальних українців обрала інший шлях, пов’язаний 

із Драгоманівською федеративною інтерпретацією соціалістичної ідеї. Часом, 

1 

Wiatr J. Spoleczenstwo. — Warszawa, 1973. — С. 194. 

2 

Письма М. Костомарова к издателю «Колокола» // Предисл. М. Драгоманова. — 

1885. — C. VII–VIII. 


111

свідомо чи несвідомо, ставали на нього (доповнювали національну ідею соціалізмом) 

в інтересах посилення впливу національної ідеології або, навпаки, з метою 

популяризації соціалістичних ідей, внесення їх у національний пролетаріат. 

На ґрунті цих платформ постали всі соціалістичні українські партії. 

Власне, все вищезазначене і визначило в подальшому перебіг подій в Україні 

за бурхливих часів новітньої історії. 

Київ, 1973–1975 роки 

Післямова 

На час написання поданого вище матеріалу було поставлено крапку на році 

1914. Причина: неможливість подальшого об’єктивного аналізу предмета через 

відсутність (неприступність) відповідних історичних джерел. Братися до роботи 

зараз означало би написання зовсім іншої праці. Тому вважаю за доцільне обмежитися 

лише стислим подальшим оглядом заторкнутої теми. 

Отож, лютий 1917 року. 

Неупереджений аналіз тогочасного змісту національної самосвідомості дозволяє 

констатувати, що її стан не змінився від року 1914. Сучасник подій свідчить: 

«Історично об’єктивно так склалося, що революція на Україні вибухла в умовах 

надзвичайно несприятливих для вільного та незалежного від російських впливів 

розвитку українських визвольних змагань. Двохсотлітня московська неволя скалічила 

український народ, творила з українського народу сиру етнографічну 

масу несвідомих (курс. мій — В. Ж.) неорганізованих робітників і селян» 1 . 

Останні здебільшого зазнавали впливу російських партій соціалістичної спрямованості. 

Лідери Центральної Ради мусіли прийняти нав’язані їм правила гри, 

інакше втратили б будь-яку політичну вагу, і саме тому українська ідея отримала 

підтримку широкого загалу на першому етапі національно-визвольної революції. 

Державно-правова свідомість сягала вимог автономії або федералізму, що 

ґрунтувалося на власній традиції (Хмельницький, Мазепа, братчики), а також 

на ідеях європейського соціал-федералізму (Драгоманов). Такий зміст визначив 

дії українських партій після 1917 року й позицію Центральної Ради (Перший 

і Другий універсали проголошували автономію, Третій — федерацію в рамках 

Російської Республіки). 

Проте слід зауважити, що державницько-правовий зміст національної самосвідомості 

в Україні не мав широкого розповсюдження, особливо на сході і пів- 

1 

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917–1921. — Б. м., 1950. — Ч. І. — С. 7. 


112

дні. Низький рівень загальної, особливо політичної, культури народу вимагав 

певного часу, аби національна ідеологія стала надбанням широкого загалу, а отже, 

перетворилася на матеріальну силу, що її потуга змогла б реалізувати державницькі 

ідеали. 

Спонукувана зовнішніми обставинами, реакція Центральної Ради (проголошення 

незалежної УНР Четвертим Універсалом) вочевидь не мала підстави 

в масовій свідомості українців, що врешті й визначило результати національновизвольних 

змагань 1917–1920 років. 

Нова ситуація в Україні склалася після 1921 року (невдача Ю. Тютюнника, поразка 

Н. Махна), коли масовий революційний національно-визвольний рух було 

зламано зброєю. Урядовий апарат в Україні укріпився силою совєтського регулярного 

війська і карних органів. Але далася взнаки націонал-комуністична ідея 

(частково очікувальна тактика Москви), і тому перші десять років совєтської влади 

були сприятливі (обмежена державність, українізація тощо) для стабілізації 

масової національної свідомості на рівні її змісту кінця ХІХ — початку XX ст. 

До цього вела також активна позиція українських політичних діячів за межами 

порадянщеної України, котрі твердо, в теорії та на практиці, продовжували обстоювати 

ідею незалежної державності. 

Фізичне винищення значної кількості українців (голодомор, червоний терор 

щодо інтелігенції) та водночас безконкурентне офіційне собіпанство комуністичної 

ідеї «злиття націй» призвели до фактичного притлумлення національної 

свідомості на терені України. Національна ідеологія поціновувалась як явище 

кримінального порядку, національна психіка тотально викорчовувалася великодержавною 

соціальною практикою. 

Все це сьогодні дається взнаки, коли самосвідомість українців стала одним 

із визначальних чинників національного відро дження й побудови власної держави. 

Йдеться, зокрема, про пробудження національної гідності, самовизначення 

українсько го «Ми» та водночас про усвідомлення реальної включеності кожної 

особистості в громадянсько-національне суспільство та в структуру національної 

держави. 

Повертаючися до початкових міркувань стосовно національ ної самосвідомості, 

варто зазначити, що вона визначається не стільки походженням і кров’ю (міфологічний 

рівень), скіль ки рівнем громадянського самоусвідомлення. Але історія 

знову повторилася для України. Проголошення незалежності вияви лося загалом 

зумовлене не чинником розвинутості національного громадсько-політичного 

життя на терені України, а зовнішнім перебігом політичних подій в столиці колишньої 

імперії. Тому, як і після проголошення Четвертого Універсалу, маємо 

потребу часової стабілізації, коли поступ самосвідомості та побудова власної 

держави мають бути щільно пов’язані. 


113

Зважаючи на можливість зовнішнього тиску, видається 

особ ливо важливим наголошувати й реалізовувати нам 

на своїй землі принципи, виплекані сторіччями розвою світової 

гуманістичної думки. Для нас вони мають конкретизуватися, 

по-перше, в тому, що Україна не є державою тільки 

українців; по-друге, що Україна не є багатонаціональною 

державою і у нас нема нацменшин, по-третє, Україна є державою 

українських громадян різного національного походження; 

по-четверте, всі вони мають право на осібну культуру, 

релігійну та соціальну автономію. 

Але найголовніше — необхідно, щоб у народу України 

з’явився державний інстинкт. Послідовне дотримання цих 

принципів на засадах консенсусу більш-менш значимих 

політичних сил і партій уможливить нам побудову власної 

держави при одночасному виникненні громадянського суспільства. 

Тільки так, гадаю, можливо нам стати господарями 

у своїй хаті, яких шануватимуть ближні й дальні сусіди. 

Отож, гадаю, що ми ще й досі знаходимося на шляху 

до себе і шлях цей буде довгий і нелегкий. 

Київ, 1995 рік

СЛІДАМИ КОБЗАРЯ 1 

Документальна розповідь 

Минають дні, роки, сторіччя, так, саме сторіччя, але не віддаляють 

вони нас від життя і творчості Кобзаря. Тому кожна 

подробиця з біографії Тараса Григоровича Шевченка була 

й лишається предметом щирої уваги, тим більше — його 

перебування у Києві. 

Шевченко вперше побачив Київ 1829 р. 

Потім була його поїздка в Україну весною 1843 р. Тоді 

він пробув у Києві до середини червня, а згодом потрапив 

уже на Контракти, зимові ярмарки на Подолі, що почалися 

7 січня 1844 року. 

Наступні зустрічі Кобзаря з містом припадають на період 

1845 (друга половина) — 1847 рр. 

І нарешті, востаннє Шевченко приїхав до Києва вже після 

заслання наприкінці липня 1859 р. 

Отож, маємо часові орієнтири наших зустрічей 

із Шевченком у Києві: осінь 1829 року, червень 1843 р., січень 

1844, 1845–1846 рр., липень–вересень 1859 р. Пройдемо ж 

по тих місцях, де бував Кобзар, глянемо його очима на наше 

стародавнє місто, на Київ сьогоденний… 

1 

Надруковано в: часопис «Київська старовина». — 1996. — № 5. 

СЛІДАМИ КОБЗАРЯ 

115

Зустріч перша 

Дивлюсь, 

Мов на небі висить 

Святий Київ наш великий 

Т. ШЕВЧЕНКО 

Можна уявити, яким уперше побачив п’ятнадцятирічний Тарас славетне місто 

над Дніпром восени 1829 р., коли «мандрував з обозом за своїм дідичем» паном 

П. Енгельгардом. Зелені та золоті бані Лаври підносились із моря осінніх барв 

над київськими кручами у серпанкову блакить неба. 

Київ 1829 р. Місто різких контрастів, де пам’ятки минулих віків сусідили поруч 

мазанок під стріхами і підносилися нові будови початку сторіччя, а традиційні 

частини Києва — Поділ, Печерськ і Верхнє місто — врешті почали зливатися 

в одне. Проте, ще й тоді Хрещатик не відповідав нашому теперішньому уявленню 

про центр міста. За словами сучасника (1824), «на цьому невеликому урочищі досить 

небагато будинків, які б відповідали потребам контори (йшлося про влаштування 

пошти. — В. Ж.), та й ті дерев’яні!» 1 . 

Сільського підлітка не могло не вразити міське велелюддя, адже за даними 

одного з перших істориків Києва, М. Закревського, тут на початку сторіччя мешкало 

до 30 тисяч 2 . Кияни заселяли понад півсотні вулиць, і що показово — вдвічі 

більше провулків. 

У 1829 р. Києво-Поділ ще жив за законами Маґдебурзького права, що його було 

надано 1496 р. і підтверджено 1802. Тарас у часі свого першого тут перебування міг 

милуватися пам’ятником, побудованим на честь цієї події відомим київським архітектором 

А. Меленським того ж року на березі Дніпра в кінці Хрещатої долини. 

Міщани на Подолі за старим звичаєм торгували без сплати мита, гнали горілку 

і шинкарювали, влаштовували ярмарки, а замість несення обов’язкової військової 

служби виступали кінно у лавах міської «золотої корогви» (500 вершників) 

чи пішо (2000 чоловік від 15 ремісничих цехів). Виступи зі зброєю, під хоругвами 

міста і цехів — здебільшого зводилися до врочистих церемоній і парадів. Їх улаштовував 

Маґістрат, який засідав (війт, бургомістр, райці, лавники) на Подолі, 

не в старому будинку ратуші, що згорів, а навпроти Воскресенської церкви (не 

збереглася, тепер вул. Спаська, район сучасної пожежні). Ремісники, об’єднані 

в цехи й очолювані цехмістрами, жваво торгували своїми і привозними виробами. 

Всього по місту діяло близько 500 крамниць. 

1 

Історія Києва. — К., 1960. — Т. 1. — С. 384. 

2 

Закревский М. Описание Киева. — М., 1868. — Т. 1. — С. 175. 


116

У Києві йшло інтенсивне будівництво. На Подолі, перепланованому після пожежі 

9 липня 1811 р., виросли нові дерев’яні і цегляні будинки, але Тарасу ще 

подекуди могли впадати в око згарища, як від старої пожежі, так і недавньої, 

цьогорічної. Та підносився вже над Подолом Контрактовий будинок (архітектор 

Ґесте, 1817). А поряд височів комплекс навчальних і церковних будівель Київської 

Академії (Старий корпус, Богоявленська церква з дзвіницею, останні не збереглися). 

І тут-таки, на площі — Гостинний ряд, Криниця Самсона, прадавня церква 

Успіння Богородиці (Пирогоща, не збереглася але нині змакетована) і багато 

інших див, які захопили б не тільки сільського підлітка, а й бувалого у бувальцях 

подорожнього. 

На Печерську турки (полонені), про яких стільки чув Тарас у піснях і переказах, 

розпочали будувати Нову Фортецю 1 . Супроводячи пана, він міг бачити 

і нещодавно споруджений будинок Присутствених місць і помешкання генералгубернатора… 

Жвавим було й культурне життя Києва того часу. В місті діяло близько двох 

десятків церковних і парафіяльних училищ, гімназія вищого ступеня. Працювали 

три друкарні — Лаврська, академічна та при губернському правлінні. А на розі 

Хрещатика (тепер Хрещатик № 2) стояв справжній театр, щоправда, дерев’яний, 

але побудований знаним архітектором Києва А. Меленським (1806), і в ньому 

гастролювали заїжджі професійні трупи. 1821 р. тут виступав сам знаменитий 

Щепкін, майбутній щирий товариш Тараса Григоровича. 

І все навколо майбутнього поета — фортечні мури, бані дзвіниць і церков, маленькі 

мазанки під стріхами, і незвично великі білі споруди з колонами, і кручі, 

і вулиці — все залите київським осіннім багатобарв’ям. 

Таким був Київ восени 1829 р., таким його побачив Тарас. І побачив людей 

на його вулицях, площах, базарах, різних людей — і одягом, і мовою, і ходою: 

богомольців, служок, монахів, ремісників, кобзарів, учнів, студентів, жебраків, 

солдатів, панів-цивільних і панів-військових. І ввійшло все це у розкрите для світу 

і життя серце юного Тараса, ввійшло, щоб згодом вилитися щедрим поетичним 

і прозовим словом. 

Уже в Петербурзі, з початком Шевченкової поетичної діяльності, зримо виявляються 

його київські враження. Мандрує з Києва на Бровари Катерина, а її син, 

Іван, ідучи з Кобзарем на Київ, зустрічає свого батька («Катерина», 1838); турбується 

Оксана, щоб київське життя не розбестило Ярему («Гайдамаки», 1841); йде 

на богомілля у Київ сліпа («Слепая», 1842)… 

Можна продовжити перелік Шевченкових творів із київською тематикою, залучивши 

сюди і пізніші періоди, коли поету знову випала нагода відвідати місто 

1 



117

над Дніпром. Це: «Невольник», «Наймичка», «Варнак», «Княжна», «Сотник», 

«Петрусь», «Чернець». 

Сказане стосується і повістей: «Наймичка», «Музикант», «Капитанша», 

«Прогулка с удовольствием и не без морали», «Близнецы». Київ або просто згадано, 

як у «Катерині», «Гайдамаках», багатьох інших творах, або дія твориться 

на його вулицях: «Чернець», «Варнак», «Близнецы» тощо. Усього у поезії 

Шевченка Київ згадано близько 50 разів. 

Нові зустрічі 

Ішов Кобзар до Києва 

Та сів спочивати 


11 травня 1843 р. в Академії виписано: «Квиток учневі Тарасові Шевченку 

на проїзд в Малоросійські губернії строком на 4 місяці і на безперешкодне де 

треба проживання». 

Це був щасливий рік для Шевченка. Після майже чотирнадцятирічної перерви 

він їхав в Україну. Їхав вільною людиною, сповнений оптимістичних сподівань, 

творчого завзяття. І не безвісним подорожнім, а знаним у своєму рідному краї 

поетом, якого приязно зустрічають, запрошують навперейми в гості. 

Все у зовнішності й поведінці Шевченковій тої пори відповідало щасливому 

духу молодої нації. Надамо слово сучасникам. 

О. С. Афанасьєв-Чужбинський, український етнограф і письменник, зустрів поета 

у Москві у товаристві Євгена Гребінки. «Супутник його (Гребінки — В. Ж.) був 

середній на зріст, кремезний; обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися 

таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу» 1 . 

Юліан Кенджицький (1827–1889), польський письменник, пише: «Очі мав незвичайні 

великі, бистрі, повні живості, сяяло в них розумом» 2 . «Він охоче жартував, 

співав, весело сміявся так, як сміються лише наші молодиці», — скаже згодом 

П. Куліш. 

Таким молодого Шевченка бачили в Україні, зокрема в Києві в 40-і роки. 

Дослідники вважають, що з Петербурга Шевченко виїхав 1843 р. разом із відомим 

українським поетом Євгеном Гребінкою, у середу 19 травня. Холодного вес- 

1 

Афанасьєв-Чужбинський О. С. Спомини про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса 

Шевченка. — К., 1982. — С. 90. 

2 

Беліна-Кенджицький Ю. У Шевченка в Києві.1846 р. // Там само. — С. 154. 


118

няного дня рушили вони поштовим Білоруським трактом в Україну. У Чернігові 

звертають із Білоруського тракту і їдуть на Ніжин. Тут їхні шляхи розходяться, 

і Шевченко, затримавшися ненадовго у Качанівці, в десятих числах червня 

під’їхав до Києва з боку Броварів. Поштова станція Бровари була останньою перед 

Києвом. Шевченкові згодом не раз доводиться там бувати, він добре знався 

на звичаях, що панували на станції. У повісті «Близнецы» головний герой уранці 

приїздить на станцію, коли дружина доглядача, туркеня, саме «Роздмухувала 

в сінях вогонь» і випив за «помірну ціну склянку кави» і взяв «теж за помірну 

ціну, пляшечку броварського лікеру (винахід тої ж туркені-доглядачки)» 1 . 

Від Броварів майже до Дніпра йшла бруківка, а далі до переправи — пісок. 

Шлях Шевченка пролягав до наплавного мосту, що «як морське чудовисько розтягнувся 

поперек Дніпра й показував здивованій людині свій хребет з блискучої 

безодні», повз знаменитий у ті часи трактир Рязанова, що славився своїм чаєм 

і маринадами (стояв, де тепер зупинка метро Гідропарк). Це місце теж неодноразово 

згадує Шевченко, зокрема в повісті «Близнецы» і «Прогулка с удовольствием 

и не без морали». 

Вже з лівого берега Дніпра перед поетом відкривалася знайома з першої зустрічі 

розкішна панорама Києво-Печерської Лаври, а трохи внизу, зліва, виринали 

із зелені бані Видубицького монастиря. 

Як переїхати міст, то на Новонаводницькій заставі у подорожніх питали — хто 

і куди їде, а тоді піднімали шлагбауми і пропускали на круту незручну дорогу, що 

вела на Печерськ. Тут, ще з 30-х років розгорнулося будівництво Нової фортеці. 

Будинки старі зносили, обивателів переселяли на Хрещатик, на «Нову будову». 

Як гадають 2 , на одній із двох головних вулиць Печерська (Московська і Нікольська), 

а саме — на Московській у «Зеленому трактирі» у перші дні оселився поет 

(тепер на цьому місці будинок № 30). Сюди, як правило, завертали прибулі 

з Лівобережжя. Трактир (збудовано у 1803–1805 рр.) з номерами належав Києво- 

Печерській Лаврі, тут зупинялися О. Грибоєдов, А. Муравйов, Є. Гребінка, інші. 

Трактир згадано у повісті «Близнецы». Тут автор оселив героїнь, а поряд, 

на цій же вулиці, квартирував знайомий оповідача «Художник Ш., який нещодавно 

приїхав із Петербурга». 

Що змінилося в місті за 14 років? 

Указом від 25 грудня 1834 р. Київ був позбавлений самоврядування і місту «повелено» 

мати такій устрій, як в інших російських містах. Створено міську думу на чолі 

з «градським головою». Дійсним же хазяїном міста і краю (Київська, Подільська 

1 

Шевченко Т. Близнецы. // Шевченко Т. Г. Зібр. творів у 6-ти томах. — К., 2003. — 

Т. 4. — С. 68. 

2 

Жур П. Літо перше. — К., 1979. — С. 54. 


119

і Волинська губернії) був генерал-губернатор Д. Бібіков «Капрал Гаврилович Безрукий», 

як назвав його поет («Юродивий»). Йому підвладні були адміністративні 

органи, судова влада… «Це Цицерон миколаївської доби, — писав про нього 

Герцен, — кожне слово — палиця; соснова, суха, сукувата палиця. Нахабство, кров 

в очах, жовч у крові… зухвальство без меж, раболіпство без сорому, все, що ми ненавиділи 

в офіцерові й писареві, піднесене в генерал-ад’ютантську ступінь» 1 . 

Це давалося взнаки при формуванні соціального і культурного обличчя краю. 

Але життя брало своє… 

15 липня 1834 р., після багаторічних клопотань урочисто було відкрито 

Київський університет, а вже 28 серпня розпочато читання лекцій для студентів 

філософського факультету. Наступного, 1835 р., почав діяти юридичний факультет. 

Лекції читали в орендованих приміщеннях на Печерську, а тим часом 

за проектом і під орудою відомого архітектора В. Беретті споруджують власний 

корпус, що і тепер прикрашає Володимирську вулицю. Тут 1842 р. розмістили філософський, 

юридичний і медичний факультети. 

З відкриттям університету розпочалась у Києві культурна і наукова діяльність 

його першого ректора, видатного українського вченого, ботаніка, історика 

і фольклориста М. Максимовича, який товаришував із Пушкіним і Гоголем, а згодом 

став приятелем Тараса Григоровича. 

М. Максимович активно працює у Тимчасовому комітеті по дослідженню старожитностей, 

що розпочав свою роботу у Києві (1835), і в тимчасовій комісії для 

розгляду стародавніх актів (1843). Його піклуванням при університеті відкрито 

музей старожитностей (1835), видано два альманахи «Киевлянина» (1840 і 1841). 

У цей період відкрито Інститут шляхетних дівчат (1838), що спочатку зайняв 

приміщення у будинку фельдмаршала Сакена (не зберігся, тепер ріг вулиць 

Інститутської та Липської), а згодом переміщено у власну будівлю, споруджену 

тим же В. Беретті у стилі пізнього класицизму (1843 р.). На Подолі діє друга 

Київська гімназія (1834). 

З інших цікавих споруд того періоду слід назвати Хрестоздвиженську церкву 

(1834, Поділ, вул. Здвиженська), Олександрівський костьол (1842, архітектор 

В. Беретті, добудова Ф. Меховича, вул. Костьольна), Університетську обсерваторію 

(1845, архітектор В. Беретті, вул. Обсерваторна, 3). 

Про всі ці зміни тут ідеться не тільки з огляду на оновлене обличчя міста, його 

соціальне і культурне життя — їх неодмінно помітив поет. Головне в тому, що 

вони, ці зміни, безпосередньо визначили перебіг перебування Шевченка у Києві 

в 40-ві роки: коло його друзів і занять, особистих планів, місця, де мешкав, які 

відвідував і, врешті, подальшу долю. 

1 

Див.: Ястребов Ф. Нариси з історії України. — К., 1939. — Вип. VIII. — С. 120. 


120

Отож, коли Шевченко приїхав до Києва у червні 1843 р., він тут застав чималий 

гурт освіченої молоді — студентів, викладачів, чиновників, яким не були чужі 

проґресивні соціальні ідеї. 

Тарас Григорович мав можливість добре ознайомитися з географією міста, 

гостюючи у своїх друзів. 1843 р. П. Куліш, який викладав історію та географію 

у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі (будинок № 9/6 

на вул. Костянтинівській), мешкав поблизу Софійського собору. Він захоплювався 

малюванням, мріяв про кар’єру художника. Куліш згадує, що саме за мольбертом 

його застав Шевченко, «вдягнутий у парусиновий балахон і такий самий 

картуз, що спадав йому на потилицю мов козацький шлик 

— А вгадайте, хто? — було перше питання Тараса 

— Я відповідав: «Шевченко». 

— Він, — відповідав Тарас» 1 . 

У тому ж будинку, де й Куліш, квартирував О. Сенчило-Стефановський, 

учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі 

з 1837 р. О. Сенчило-Стефановський (1808–1861) походив із родини ніжинських 

ремісників, котрі переїхали до Києва (іконописний цех), людина працьовита, самостійно 

підготувався і склав екзамен за гімназію, від Академії мистецтв одержав 

звання «Вчителя малювання у повітових училищах» (1836, 1837). 

Усі наступні роки життя Сенчило-Стефановський вчителював (Києво- 

Подільське повітове дворянське училище — 18 років, Київський інститут шляхетних 

дівчат — 3 роки), співробітничав у Археографічній комісії, розписував 

церкви, зокрема, Набережного Миколи на Подолі 2 . Він був не набагато старшим 

від Тараса, і щирий інтерес до живопису з першого дня знайомства ліг в основу 

їхнього товаришування. Під час своїх наступних приїздів до Києва Шевченко 

неодмінно зустрічався з ним. Згадано його й у повісті «Близнецы». 

Зовсім неподалік від помешкання П. Куліша і О. Сенчила-Стефановського були 

розкопані 1832 року, законсервовані в 1837–1838 рр. легендарні Золоті ворота. 

А в не менше славетній Софії відкрито було під старою штукатуркою (1843) 

фрески часів Київської Русі, що, звичайно, привернуло їхню увагу. Разом із новим 

приятелем Шевченко мандрував Києвом, оглядав історичні й культурні пам’ятки 

міста. Зачаровано вдивлявся у задніпрові далі з київських круч. Його супутник 

пізніше згадував про катання човном по Дніпру зі співами… 

Краса міста не лишила байдужим Шевченка-художника. В «Близнецах» герой 

«не відводив очей від освітленої сідаючим сонцем панорами старого Києва». Від 

цього приїзду Київ увійшов у Шевченкову художню творчість. Нам у спадок від 

1 

Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 85. 

2 

Сборник сочинений В. Г. Барщевского. — К., 1909. — С. 94. 


121

1843–1844 рр. лишилися малюнки: «Видубицький монастир» (офорт), «У Києві» 

(офорт). В альбомі художника є аркуш («Межигірський монастир», олівець), 

з написом рукою Куліша «1843, іюня 13, въ ночи, на плыту, на Днђпрђ, противъ 

Межигорского монастыря» 1 . Можливо, саме тоді в Шевченка з’явилася ідея серії 

«Живописная Украина». Але так чи так, і в часи свого наступного приїзду художник 

звертається до київської тематики (малюнки 1846 р.). 

У другій половині червня Шевченко поїхав із Києва і повернувся сюди в січні 

1844 р. у розпал Контрактів. Поділ, як завжди в цей час, вирував приїжджими 

з Поділля, Волині, Полтавщини, Чернігівщини. На Контракти 1844 р. прибуло 

1056 поміщиків, військових і чиновників, 1440 купців, 92 іноземці, 2000 чоловік 

челяді. Щоб перевезти всю цю масу людей, потрібно було понад 5500 коней. Усіх 

операцій проведено на суму понад 1,5 млн карбованців. 

Центром цього ярмаркового виру, центром фізичним, фінансовим і емоційним 

був Контрактовий будинок (тепер Контрактова площа, № 1), що врочисто підносив 

над площею чотириколонний портик, увінчаний трикутним фронтоном. 

«Контрактовий будинок, — писав кореспондент «Московитянина», — грає 

роль біржі в часи контрактів»; «у ньому сходяться з дев’яти до трьох ранку і потім 

від п’яти до дев’яти годин вечора, сходяться всі, кому треба і кому не треба: 

натовп, давка, тіснота страшна, спека — важко уявити. У Контрактовому будинку 

всі кращі магазини різноманітних внутрішніх товарів, у Контрактовому будинку 

дають концерти артисти, в Контрактовому будинку бувають бали і маскаради 

з усіма можливим вигодами, у Контрактовому зустрічаються з усіма, кого 

побажаєте, — зрозуміло тепер значення Контрактового будинку в очах усіх, хто 

приїздить на контракти». 

Крім найрізноманітнішого краму і харчів жваво йшла торгівля книгами. 

Книгарень було кілька. Зокрема у крамниці Гліксберга (Глюзбурга) 2 пропонували 

видання іноземними мовами. Що це було відомо Шевченкові, бачимо зновутаки 

з епізоду у «Близнецах», де Савватій, шукаючи «Мертві душі», «Хотів був 

піти до Глюзберга, та згадав, що там не продають російських книжок» 3 . 

На Контрактах Шевченко зустрічався зі своїми старими друзями, зокрема 

з П. Кулішем, завів нові знайомства. Тут поет познайомився з В. Білозерським. 

В одному з листів до М. Гулака, Білозерський 1846 р. пише: «Поклонися від мене 

усім близьким, та й пану Тарасу, коли трапиться. Мене з ним познайомив Куліш 

1 

Шевченко Тарас. Пов. зібр. творів у десяти томах. — К., 1961. — Т. 7: Живопис, графіка 

1830–1847. — Кн. 2. — С. 10. 

2 

Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. — С. 372. 

3 

Шевченко Т. Г. Близнецы. // Цит. вид. — Т. 4. — С. 64. 


122

на позаторішніх Контрактах» 1 . Тоді ж очевидно, відбулася зустріч Шевченка 

з першим ректором Київського університету М. Максимовичем. 

Наприкінці січня 1844 р. Шевченко поїхав у Кирилівку. 

Важко переоцінити резонанс, який справив приїзд Тараса Григоровича на громадськість 

України і Києва зокрема. 

Близький у ті часи до Шевченка О. Афанасьєв-Чужбинський у своїх «Нарисах 

про минуле» згадує: «Молоді люди і особливо наші панночки початку сорокових 

років у Малоросії, із захопленням читаючи вірші Шевченка, звірялися 

з історією» 2 . 

Ось як пише у своїх «Спогадах» про той період П. Куліш: «Київська інтелігенція, 

краще сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким 

почитанням» 3 . 

І Шевченко розкривався у товаристві. Був «веселий і балакучий», гучним своїм 

голосом співав сумовитих українських пісень, «поводився вільно і тактовно». 

Таким зі слів О. Афанасьєва-Чужбинського постає перед нами поет. 

Наступні зустрічі Кобзаря з містом над Дніпром припадають на період 1845 

(друга половина) — 1847 рр. На цей час Шевченко закінчив Академію мистецтв 

зі званням некласного художника. У березні він приїздить в Україну і починає 

працювати «співробітником для зйомок з предметних пам’яток» у Київській 

археографічній комісії («Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів» 

розміщалася в Інституті шляхетних дівчат, потім у приміщенні університету). 

Комісія була створена при Канцелярії київського генерал-губернатора для збирання 

й видання історичних документів. У ній з ентузіазмом тоді працювали відомі 

вчені — професори Київського університету М. Максимович, М. Іванишев, 

М. Костомаров. У 1845–1848 рр., маючи відповідні кошти, що траплялося не часто, 

Комісія вела ще й археологічні розкопки, на які виїжджав і Шевченко разом 

із Сенчилом-Стефановським 1846 р. 

Отож у Києві Тарас Григорович був наїздами, про що свідчать розписки 

на одержання утримання в Київській археографічній комісії (12 крб. 50 коп. сріблом 

на місяць). Збереглися розписки від 20, 21 вересня та 12 жовтня 1846 р., 

10 лютого 1847 р.; 27 листопада Шевченко подає заяву з клопотанням про «… 

опреділення його на відкриту вакансію вчителя малювання в університеті 

св. Володимира…» 

1 

Білозерський В. З листа до М. Гулака від 01.V.1846 р. // Біографія Т. Г. Шевченка за 

спогадами сучасників. — К., 1958. — С. 91. 

2 

Афанасьев (Чужбинский) А. С. Очерки прошлого // Всемирный Труд. — 1870. — 

№ 10. — С. 516. 

3 

Куліш П. Історичне оповідання // Спогади про Тараса Шевченка. — С. 123. 


123

Шевченко-поет у зеніті слави. Він здобув також визнання як професійний 

художник. В усій Україні й у Києві має численних шанувальників свого таланту, 

знайомих, щирих друзів… Майбутнє видається безхмарним. Саме на цей період 

і припадають його плани щодо сталого проживання у Києві. «Нічого так 

не хотілось тімасі (Шевченкові. — В. Ж.), як зачепитись на життя в Києві, і вже 

мечтав про якусь живописну академію на Україні, про якесь царство пластики 

української» 1 , — розповідає П. Куліш. Говорить зовсім однозначно про свій план 

оселитися в Києві і сам Шевченко у листі до О. Бодянського (1850). 

У часі своїх відвідин Києва цього періоду Шевченко найдовше затримався тут 

1846 р. Навесні того року він оселився на Інститутській вулиці у дерев’яному будиночку 

(не зберігся), що стояв напроти Інституту шляхетних дівчат. Це знайшло 

відбиток у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Квартира в мене 

була в Києві саме проти Інституту, не на Хрещатику, а на горі». Далі герой 

повісті поступається своїм помешканням і переселяється на Хрещатик: «Я запропонував 

її (квартиру на Інститутській. — В. Ж.) Софії Самійлівні, а сам оселився 

тимчасово… на Хрещатику в будинку архітектора Беретті». 

Такий перебіг подій відповідає дійсності. Згодом Шевченко переїхав до будинку 

відомого київського архітектора В. Беретті. Тут, в районі поштової станції, на розі 

Хрещатика і Бесарабки (будинок не зберігся, тепер кінотеатр «Орбіта») був трактир 

з номерами для приїжджих. Напроти — в будинку Сухоставського (не зберігся, 

нині № 52 і 54) квартирував із матір’ю молодий викладач історії Київського 

університету М. Костомаров. Шевченко познайомився з ним і з квітня по червень 

досить часто відвідував. Тут поет зустрічався з О. Марковичем, О. Пильчиковим, 

П. Гулаком і В. Білозерським, читав їм свої поезії, велися гарячі суперечки… 

М. Костомаров досить яскраво змальовує той час. «На другий же день ми говорили 

один одному «ти», і поет читав свої вірші. Особливо сильне враження 

справив на мене «Сон», невидана, антицензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував 

її цілу ніч і був у справжньому захваті». М. Костомаров розповів про 

таємне товариство, і Тарас Григорович «виявив готовність пристати до нього…» 

«Довгі вечори просиджували ми влітку на Хрещатику, в саду за чаєм. 

Нескінченні велися між нами розмови і суперечки. Шевченко випивав склянку 

з словами: «А налийте, будьте ласкаві, ще чаю!» Тепла, благодатна малоросійська 

ніч не раз заставала нас за таким заняттям» 2 . 

І як же глибоко в серці закарбувалися ті зустрічі, що майже через три десятки 

років, уже будучи славетним істориком, Костомаров, подумки повертаючись у давні 

київські часи, знаходить такі слова: «Був чарівний весняний день, цвіли пишним 

1 


2 

Кулиш П. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Новь. — 1885. — № 13. — С. 157. 


124

цвітом вишні і сливи, починав розцвітати бузок, зав’язувались квіткові пуп’янки 

на яблунях і грушах, співали птахи, — ніколи не забуду я цього дня. Шевченко приніс 

із собою в кишені незшитий зошит своїх ніде ще не надрукованих віршів, читав 

їх, довів мене до повного захоплення і залишив свої твори в мене» 1 . 

А ось іще один епізод, який дасть нам уявлення і відчуття того настрою і строю 

буття, що панував у колі Шевченка та його друзів. Костомарова обирають одноголосно 

на кафедру російської історії університету. На пустирі, «що віддаляв 

тоді університет від Старого міста», він зустрічає Шевченка і ділиться своєю 

радістю, і поет співає йому пісню. «Повз нас проходила публіка, — згадує 

Костомаров, — а Шевченко, не звертаючи уваги на те, що навколо нього діялось, 

виводив свою пісню мало не на все горло» 2 . Невдовзі по тому Костомаров поїхав 

до Одеси, а Шевченко на розкопки могил. 

Коли Шевченко повернувся із Седнєва, то застав у Києві О. Афанасьєва- 

Чужбинського і свого давнього приятеля по Академії М. Сажина, який лишив нам 

чимало картин і малюнків Києва. Втрьох вони оселилися наприкінці червня в будинку 

на Козиному болоті, що належав колезькому секретарю І. Житницькому. 

Дім Житницького в колишньому урочищі Козине болото зберігся, тепер тут 

Літературно-меморіальний музей (провулок Т. Шевченка, 8а). 

Цей період Шевченкового перебування у Києві теж досить повно можна відтворити 

за мемуарами, прозовими творами. 

Афанасьєв-Чужбинський говорить про «надзвичайно поетичну обстановку» 

їхнього життя. Шевченко, очевидно, реалізуючи свої плани щодо видання 

«Мальовничої України», надумав замалювати мальовничі краєвиди Києва і околиць, 

храми зсередини і ззовні. Сажин узявся допомагати, і обидва художники 

зранку, якщо не заважала погода, лишали оселю. Судячи зі згадок сучасників, 

до нас дійшли далеко не всі малюнки Шевченка тих років. 1846 роком датовано: 

«Костьол у Києві», «Аскольдова могила», сепія, акварель; «Васильківський форт 

у Києві», сепія; «Церква всіх святих у Києво-Печерській Лаврі», сепія; «Київ з-за 

Дніпра», «Пейзаж Києва». Але Афанасьєв-Чужбинський згадує, що Шевченко 

малював коридори-переходи ближніх і дальніх печер Лаври, портрети лаврських 

жебраків, руїни Золотих воріт… 

Польський поет Ю. Беліна-Кенджицький, який учився тоді в університеті 

й мешкав на протилежному боці вулиці від будинку Житницького, свідчить: «Ми 

ходили часто понад Дніпром, аж до Видубицького монастиря. Він (Шевченко. — 

В. Ж.) забирав з собою теку з паперами для малювання, пензлі і фарби, і так ми 

1 

Костомаров М. Лист до видавця-редактора «Русской старины» М. І. Семевського // 

Спогади про Тараса Шевченка. — С. 138. 

2 



125

мандрували, а коли по дорозі що знаходилось, що його цікавило, сідав і рисував 

чи малював. Найчастіше ми ходили на Видубиче — так називав люд монастир. 

Стежки туди вели понад Дніпром ярами, кручами, чагарниками, і раз у раз полискувало 

перед нами сталеве дзеркало дніпрової води» 1 . 

Увечері друзі, стомлені мандрами і працею, сідали біля прочиненого вікна, чаювали, 

розповідали про денні пригоди. Якщо траплялися дощові дні, то Шевченко 

лишався вдома, читав нові журнали, історичні розвідки. Може, саме у такі дні 

й написав поет свої «Лілею» та «Русалку»… 

Чи не київські околиці, особливо Дніпро, надихали поета? Шевченко часом пропонував 

своєму товаришеві: «Ходім лучче на Дніпро, сядемо де-небудь на кручі 

і заспіваємо — … ми вирушали до Дніпра, — згадує Афанасьєв-Чужбинський, — 

сідали на кручі, споглядали чудову панораму, співали пісні чи думали кожен 

свою думу» 2 . Що це не поодинокі випадки, свідчить і оповідь Ю. Кенджицького: 

«Сиділи на Видубичах — на кручі, що повисла майже над самим Дніпром. Було 

вже під вечір. Мали вертатись додому. 

— Посидьмо ще, — каже Шевченко, — глянь! 

Краєвид перед нами напрочуд гарний; широкий, далекий простір губився в синій 

імлі, там, де губиться зір» 3 . 

В. Аскоченський, журналіст, що лишив цікаві спогади про Шевченка, розповідає: 

«…забрів я якось на узвишшя Михайлівської гори, позаду монастиря, звідкіля 

відкривається дивовижний краєвид на все Задніпров’я. Над крутим урвищем 

гори побачив я Шевченка: він сидів на землі, підпершись обома руками. І дивився, 

як кажуть німці, dahin (туди, в далечінь. — В. Ж.). Він так заглибився у споглядання 

чогось, що навіть не помітив, як я підійшов до нього» 4 . 

Запав також Шевченкові у серце ганок друкарні Лаври, де так добре малювати. 

«Хто, відвідуючи Києво-Печерську лавру, не відпочивав на типографському ганку, 

про того можна сказати, що був у Києві і не бачив київської дзвіниці. Я довго, 

а може, й ніколи не забуду цього знаменитого ґанку Ранок був тихий, ясний, 

а перед очима вся Чернігівська губернія та частина Полтавської» («Близнецы»). 

Можна продовжити перелік місць перебування поета, виходячи з його творчого 

доробку… Так, у повістях Кобзаря подибуємо гору Щекавицю («Скавиця»), 

Рейтарську вулицю шукає Степан Мартинович у повісті «Близнецы», його ге- 

1 

Беліна-Кенджицький Ю. У Шевченка в Києві. 1846 р. — С. 158. 

2 

Афанасьєв-Чужбинський О. С. Спогади про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса 

Шевченка. — С. 101. 

3 

Беліна-Кенджицький Ю. У Шевченка в Києві. 1846 р. — С. 158. 

4 

Аскоченський В. І. І мої спогади про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса 

Шевченка. — С. 116. 


126

рої прогулюються по Шулявці перед іспитами до університету, знають вони 

і Фролівський монастир та Кирилівський притулок, їздять у Кинь-грусть (тепер 

район площі Шевченка). 

Безсумнівно, бував тоді поет і на Подолі. Судячи з дат його розписок (кінець 

1845-го — початок 1846 р.), він застав контракти 1846 р., і може їх велелюддя 

та чувані перекази відродили в уяві поета колишній звичай запорозьких козаків 

улаштовувати відходини своєму побратиму, який іде на покій в Межигірський 

монастир. 

Ця картина яскраво змальована в повісті «Близнецы»: «улаштували брати 

пристойне прощання зі світом, тобто закупили на Подолі горілку — розлили її 

в цебра і з цеховою музикою пішли в Межигір’я, пригощаючи зустрічного й поперечного 

братською горілкою з михайлика, а брат, що прощається зі світом, знай 

собі танцює попереду музик…» 

Не менш яскраво цей сюжет розроблено в поемі «Чернець»: 

У Києві на Подолі 

Козаки гуляють. 

Як ту воду, цебром-відром 

Вино розливають. 

Льохи, шинки з шинкарками, 

З винами, медами 

Закупили запорожці 

Та й тнуть коряками. 

А музика реве, грає, 

Людей звеселяє. 

А із Братства те бурсацтво 

Мовчки виглядає. 

У помешканні на Козиному болоті Тарас Григорович приймає друзів. Саме 

там Ю. Кенджицький знайомиться з М. Костомаровим і веде розмову про ідеї 

слов’янської єдності. Проте частіше друзі приймали запросини, йшли в гості, 

чи то в «так звані аристократичні доми (наприклад, до вже згаданого 

В. Аскоченського. — В. Ж.), де Шевченка приймали з пошаною, але де народного 

поета гнітила присутність манірних денді і паній…», чи то до незаможних родичів 

Афанасьєва-Чужбинського, де їх частували пісним борщем… 

Але найохочіше відвідував Тарас Григорович своїх друзів-братчиків: М. Гулака, 

який мешкав у будинку священика Андріївської церкви, Василя Завадського 

на Кадетській вулиці біля валів (тепер вулиця Богдана Хмельницького, будинок 

не зберігся) поблизу Університетської (тепер Володимирська) 1 , М. Костомарова, 

1 

Хинкулов Л. Тарас Шевченко. — М., 1968. — С. 464. 


127

який збирався одружитися і переїхав у нову квартиру будинку Мойкіна на Трисвятительській 

вулиці (нині Десятинна, 14), з галереї якої відкривався «чудовий 

пейзаж: внизу розкинувся Поділ, далі світла смуга Дніпра, а за нею широка панорама 

з лісів…» Чи не тут, за згадкою Костомарова, «Тарас Григорович прочитав 

мені свої ненадруковані вірші. Мене охопив страх… Я побачив, що муза 

Шевченка роздирала завісу життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було 

зазирнути туди!!!» На той час, а саме у грудні 1845 — січні 1846 рр., київські друзі 

Шевченка (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, 

О. Навроцький, І. Посяда, М. Савич, Д. Пильчиков, Г. Андрузький) утворили таємну 

організацію — Кирило-Мефодіївське або «Українсько-слов’янське товариство», 

як це значиться у слідчій справі. Молодша частина членів товариства 

знаходилася під упливом поглядів Кобзаря. 

Взимку 1846 р. до Києва з’їхалися майже всі члени товариства. Вони збиралися 

і обговорювали свої справи. Так було і на різдвяні свята. День 25 грудня 

став фатальним для братчиків. На відомій вже нам квартирі Гулака зібрались усі. 

«Розмовляли про справи слов’янського світу, — згадує Костомаров, — висловлювались 

надії на майбутнє об’єднання слов’янських народів в одну федерацію державних 

суспільств…» 1 . Розмову почув сусід Гулака, такий собі студент Петров. 

Згодом він увійшов у довіру братчиків і написав донос у Третє відділення. 

У другій половині березня 1847 р. в Петербурзі заарештовано М. Гулака, 

у Києві — О. Марковича і Г. Андрузького, у Варшаві — В. Білозерського 

і П. Куліша. 28 березня зроблено обшук і заарештовано в Києві І. Посяду і М. Костомарова 

(напередодні весілля). 

Шевченко ще на свободі, його шукають. 5 квітня 1847 р., на вже відомій нам переправі 

від Броварів (знаходилася там, де нині міст Патона), при в’їзді до Києва, 

Тараса Григоровича заарештували і відвезли до Петербурга. 30 червня 1847 р. поет 

і художник Т. Г. Шевченко у 33 роки стає рядовим 3-ї роти 5-го батальйону 

в Орській фортеці. 

Після довгої розлуки 

У Києві на Подолі 

Було колись… 


Минули важкі часи заслання і солдатчини, спливли довгі роки розлуки з друзя- 

1 

Костомаров М. І. Лист до видавця-редактора… — С. 139. 


128

ми. Відставний рядовий Оренбурзького лінійного батальйону Тарас Григорович 

Шевченко проживає у Петербурзі в академічній квартирі-майстерні. Він упрягся 

в роботу. Малювання, ґраверство, видавничі справи і вірші, звичайно — неодмінні 

вірші. Але всім єством, усією душею Шевченко рветься в Україну. На перешкоді 

— поліцейська заборона. «Мене зобов’язали не лишати Пітера протягом 

року», — пише Тарас Григорович С. Аксакову 1 . 

На початку травня Шевченко порушує клопотання про дозвіл на поїздку в Україну. 

Довго тягнеться канцелярське зволікання, і нарешті 25 травня 1859 р. петербурзький 

поліцмейстер видав Тарасу Григоровичу свідоцтво № 208 з дозволу 

президента академії на поїздку строком на п’ять місяців у губернії Київську, 

Чернігівську і Полтавську для поправлення здоров’я і малювання з натури 2 . 

Не піз ніше 27 травня поет потягом їде до Москви, а далі, Харківським трактом, 

через Орел в Україну… 

Та недовго тривали відвідини Кобзарем рідної землі, й у Київ він потрапив не з 

власної волі. 30 липня за «недоречні розмови академіка Тараса Шевченка» «на 

казенний кошт» у супроводі соцького доставлено в Київ під нагляд тутешньої 

поліції. 

Так поет знову, через 12 років, потрапив у стародавнє місто над Дніпром. 

Цього разу його перебування тут тривало близько двох тижнів. 

Місто міняло своє обличчя, змінювався темп життя. Вже почав діяти електричний 

телеграф; дротяна повітряна лінія з Москви була прокладена 1854 р., 

пізніше — така сама з Одесою, і 1856 р. відкрито міську телеграфну контору 

(Володимирська, 22). Того ж місяця, як Шевченко прибув до Києва, вийшла друга 

міська газета «Киевский телеграф». 

2 жовтня 1856 р. почали давати вистави у новому міському театрі, кам’яна 

бу дівля (архітектор І. Штром) якого виросла на розі Володимирської і Фундуклеїв 

ської вулиць (тепер на цьому місці театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). 

У 50-ті роки з’явилися у Києві нові приватні училища і пансіони, а 1 січня 

1852 р. почалося навчання у Володимирському Кадетському корпусі (архітектор 

В. Беретті, 1859 р., Бібіковський бульвар, тепер бульвар Шевченка, 14), який згодом 

(1857 р.) перемістився на Шулявщину, в нову будівлю архітектора І. Штрома 

(Повітрофлотський проспект, 6). На бульвар же переїхала перша Київська гімназія. 

На тому ж Бібіковському бульварі (тепер № 18) виросла будівля другої 

Київської гімназії (1856, архітектор П. Шлейфер). 

1 

Шевченко Т. Г. Лист до С. Т. Аксакова від 25.IV.1858 р. // Шевченко Т. Г. Зібр. творів 

у 6-ти томах. — Т. 6. — С. 171. 

2 

Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — К., 1982. — С. 318. — № 524. 


129

Рівень викладання у Києві значно підвищився, пожвавішала педагогічна діяльність 

після призначення 1858 р. попечителем Київського навчального округу 

відомого російського вченого М. Пирогова. 

Культурне життя міста зазнало значного впливу від перебування відомого 

французького письменника Оноре де Бальзака (1847, 1849 і 1850 рр.), з 1849 р. 

тут живе майбутній російський письменник М. Лєсков (Мала Житомирська вулиця, 

№ 20), приїжджала до Києва і деякий час мешкала (1853–1855, 1857 рр.) 

українська письменниця Марко Вовчок. 

Благоустрою міста сприяло розширення дороги з Печерська на Поділ (1849 р., 

тепер Володимирський узвіз і вул. Грушевського), прокладено Панкратьєвський 

узвіз від нового 776-метрового, на п’яти опорах ланцюгового мосту, будівництво 

якого 1853 р. закінчив інженер Віньйоль. Того ж таки року на горі відкрито 

пам’ятник кн. Володимиру (скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський). 

Але, очевидно, першою новою будівлею, куди потрапив по своєму приїзді 

Тарас Григорович, — був будинок присутственних місць на Софійській площі. 

Зведений у стилі пізнього класицизму (архітектори К. Скарлинський і І. Штром, 

1857), він займав цілий квартал по периметру і був увінчаний пожежною вежею 

(архітектор М. Іконников, 1859). 

31 липня чиновник з особливих доручень Андрієвський одержав наказ київського 

губернатора кн. Васильчикова докладно допитати академіка Шевченка 

і мати його під наглядом. У той же день Шевченка відпускають на поруки. 

Поручився за нього киянин Юхим Ботвиновський, постать колоритна і відома. 

Живий опис Юхима знаходимо в «Печерських антиках» М. Лєскова. Піп Юхим 

мав приход у церкві Іоанна Златоуста, а потім Святої Трійці (обидві дерев’яні, 

не збереглися, були в районі Софійської площі). Він сам себе називав «ледачим 

попом, що багато нагрішив», майже ніколи не правив службу, наймаючи «приблудних 

батюшок», гультяй і гравець, полюбляв полювання. Як зазначає один 

із дослідників 1 , Юхим був із тих попів, хто міг би з успіхом святити гайдамацькі 

ножі, вимахуючи хрестом як шаблею, кликати запорожців на бій. 

Отож, відпущений на свободу, Тарас Григорович оселився у Ботвиновського, 

з яким, за свідченням Афанасьєва-Чужбинського, познайомився у свого давнього 

приятеля з Академії мистецтв, київського фотографа І. Гудовського. Мешкав 

отець Юхим на Стрілецькому провулку (Л. Хінкулов вказує на № 11, де зберігся 

ще старий флігель) 2 . 

Згодом поет перебирається до І. Гудовського, в будинок, що стояв на розі Малої 

Житомирської. Але й там він прожив недовго. Оселився на околиці Києва, на Пріорці 

1 

Жур П. Третя зустріч. — К., 1970. — С. 181. 

2 

Хинкулов Л. Тарас Шевченко. — С. 55. 


130

(між Куренівкою і площею Т. Шевченка, назва від резиденції пріора — настоятеля 

домініканського католицького монастиря, де й нині на вул. Вишгородській, 5, 

стоїть невеликий будиночок з меморіальною дошкою). Того літа тут жила з родиною 

В. Пашковська. Її сестра С. Крапивіна (С. Лобода) згадувала: «Не знаю, 

якими шляхами, себто за чиєю порадою або вказівкою, але Шевченко… прийшов 

до сестри й просто удався до неї з пропозицією: взяти його на квартиру… на що 

вона… і пристала… хоча аж ніяк не знала з ким, власне, має справу». Але згодом усе 

з’ясувалось, «і Шевченко оселився у сестри в одній кімнаті з вікном у невеликий, але 

густий фруктовий садок, і не минуло й тижня, як він був уже своїм не тільки з сестриними 

дітьми, а й з нею самою, звучи її то «тіточкою», то «дядиною», а також і з 

усіма сусідами та їхньою білоголовою дітворою, що бігала за ним» 1 . 

Шевченко розповідає про цю пригоду так: 

«Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, 

наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, 

сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов 

умовитись за кватеру і попросив хазяйку погодувати мене в довг 

— Хто ж ви такий? — спитала хазяйка. 

— Як бачите, чоловік собі» 2 . 

У Києві поет справді мав грошову скруту, чекав пересилки з Петербургу. Але 

мало йомвірно, щоб отак, просто, Шевченко міг прийти до зовсім випадкової людини 

і попроситися в борг на постій, маючи в місті чимало друзів. Очевидно, тут 

спрацював якийсь невідомий нам зв’язок. Тим більше, що, як свідчить С. Крапивіна, 

її сестра, не знаючи Шевченка в обличчя, чула про нього, «вміла прегарно читати 

його твори, що з них «Наймичку», «Катерину», «Тополю» та декілька дрібних 

«думок» знала напам’ять» 3 . 

Звідси, з Пріорки, Шевченко навідував своїх друзів. М. Чалий, відомий біограф 

поета, інспектор другої Київської гімназії, лишив нам чимало цікавих фактів 

щодо тодішнього перебування Тараса Григоровича в Києві. 

Пройдемо ж шляхом поета. 

На Подолі, десь в годині шляху пішки від його помешкання, жив тоді добрий 

давній знайомий Шевченка, художник О. Сенчило-Стефановський. Він працював 

і мешкав у Київському повітовому дворянському училищі (вул. Костянтинівська, 

№ 9/6). Тут, на квартирі О. Сенчила-Стефановського Шевченко зустрівся зі студентами, 

ініціаторами створення першої в Росії недільної школи для дорослих, 

що відкрилася 11 жовтня 1859 р. при повітовому училищі. 

1 

Крапивіна С. Кілька слів про Тараса Шевченка. — К.; Х., 1931. — С. 25. 

2 

Чалий М. К. Шевченко на Україні в 1859 р. // Спогади про Тараса Шевченка. — С. 302. 

3 

Крапивіна С. Цит. твір. — С. 25. 


131

Ідею створення недільних шкіл Шевченко енергійно підтримував. Уже 

в Петербурзі саме для цих народних шкіл він склав і видав власним коштом 

«Буквар южнорусский». До своїх друзів у Києві (спочатку до А. Болдіна, тоді 

до М. Чалого) Тарас Григорович пише: «Що роблять ваші воскресні школи?» 1 , 

«Во ім’я божія напишіть мені, що робиться у ваших воскресних школах» 2 . 

Саме на цей час припадають згадки М. Білозерського, українського історика 

і публіциста, брата В. Білозерського і письменниці Ганни Барвінок. Він пише: 

«Буду чи влітку 1859 р. в Києві, Шевченко зупинився в Сенчила на Подолі. Приходить 

студент і застає Шевченка, який наминає редьку; студент намагається 

поцілувати Тараса; Шевченко, посміхаючись, ухиляється: «Бачите, ділом зайнятий», 

і знов-таки згадка про парусинове пальто, білий, пуховий капелюх і дуже 

стоптані чоботи 3 . 

Ф. Лобода (Ф. Лебединцев) познайомився з Шевченком через отця Юхима 

в перші дні його приїзду, часто зустрічався з поетом, зокрема в себе на квартирі, де 

йшла мова про плановане видання у Петербурзі українського журналу «Основа». 

Лобода лишив нам цікаве свідчення щодо товариського скромного «чаювання 

на Почайні», влаштованого «молодими шанувальниками таланту Шевченка, 

з чиновницьких і педагогічних гуртків» 4 . Мова йшла про красу київської природи, 

про багатство народної поезії, про історію краю. Тарас Григорович був 

задуманий і мовчазний, але зворушений теплотою зустрічі, розкішшю природи, 

потроху відтаяв. Сховалося за київськими горами сонце, на Оболонь спав туман, 

висіялися зірки мерехтливі. Ф. Лобода розповідає: «Шевченко, стоячи обличчям 

до заходу, своїм чистим, сріблястим, трохи тремтливим голосом заспівав свою 

улюблену пісню: «Ой, ізійди, зійди, та вечірняя зіронько…» 5 . 

Інший київський приятель Тараса Григоровича, М. Чалий, теж дає цікаві 

подробиці з часу останнього перебування поета в Києві. Познайомився він 

з Шевченком у І. Сошенка, свого колеґи по гімназії. Леонід Хінкулов установив 

адресу цього будинку — біля Сінного майдану (тепер Львівська площа), 

вул. Велика Житомирська, № 36. 

У дворі був садок, відкривався чудовий краєвид на Кожум’яки, Дитинку. 

1 

Шевченко Т. Г. Лист до А. С. Болдіна від 5.ХІ.1860 // Шевченко Т. Г. Твори. — Т. 6. — 

С. 211. 

2 

Шевченко Т. Г. Лист до М. К. Чалого від 6.ХІ.1860 //Там само. — С. 212. 

3 

Білозерський М. М. Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831– 

1861 рр.) // Спогади про Тараса Шевченка. — С. 167. 

4 

Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания 

// Киевская старина. — 1887. — № 11. — С. 574. 

5 



132

Коли туди прийшов Чалий, який давно мріяв про зустріч із Шевченком, то застав 

двох давніх друзів за трапезою у товаристві дружини і племінниці Сошенка 

та їхньої приятельки. З дамами Тарас Григорович розмовляв польською мовою, 

був говіркий і веселий, співав… 

Бачив Чалий Шевченка і в ресторані «Европейской гостиницы», на Хрещатику, 

а другого дня поет відвідав його, очевидно, на квартирі по Гоголівській, № 9. За 

вечерею мова йшла про петербурзьких літераторів та художників, про творчість 

Марка Вовчка. 

Не менше цікава розповідь Чалого про прогулянку місячної ночі схилами за 

Михайлівським монастирем. Тут знайомий краєвид задніпров’я навіяв на Тараса 

Григоровича сум і задум. Але Сошенко завів веселі спомини колишнього напівголодного 

життя у Петербурзі, коли вони були молоді й завзяті. Шевченко 

зворушився, почав і сам розповідати кумедні випадки. Так, утрьох, вони дійшли 

до пам’ятника Володимиру… 

Серед нових київських знайомих поета слід назвати Д. Поставського, від котрого 

він почув багато українських народних оповідок, яких раніше не знав 1 . 

Згодом Шевченко й сам переоповідав ці кумедні історії тому ж Лободі під час 

прогулянок на Хрещатику. Жив Поставський на вул. Стрілецькій (тепер буд. 

№ 18). Це ще одна адреса, де бував поет. 

А неподалік, на розі Михайлівського провулка та Іринінської вулиці (будинок 

не зберігся) мешкав І. Юскевич-Красковський. Він був, як гадають дослідники 

2 , давнім, ще з 40-х років, знайомим Шевченка і його друзів. Зокрема, взимку 

1846 р. в нього гостював Куліш — «коло Софійського собору, за руїнами церкви 

св. Ірини, в домі учителя другої гімназії Юскевича-Красковського». 

І звичайно, простуючи вниз, у напрямку Хрещатика, Шевченко потрапляв до 

фо тоательє І. Гудовського, чиїм старанням увічнений фотографічний образ поета. 

Ми бачимо на фотографії, що Шевченко вбраний у відоме вже нам зі згадок 

парусинове пальтечко, добре приношене, на голові має капелюх… Це не той безвусий 

молодик із темно-русявим довгим волоссям, яким постає перед нами Тарас 

Григорович із автопортретів 40-х років. Але знову-таки, як колись, западає у душу 

полум’яний погляд молодих очей… 

Спливає час київських днів кобзаревих. 10 серпня Шевченко нарешті одержує 

переслані з Петербурга гроші. Йому їх приніс, за дорученням жандармського 

полковника, гімназист О. Маркович (майбутній історик). А ще напередодні, у неділю, 

Шевченко влаштував для пріорських дітей добряче частування. 

1 


2 

Жур П. Третя зустріч. — С. 224. 


133

Поет устав від сну, за своєю звичкою рано, не пізніше четвертої години. Умився 

на дворі, витягши з колодязя відро «погожої води». Поснідавши, Тарас Григорович 

подався на базар, очевидно Куренівський, і накупив стільки ласощів, що ледве доніс 

їх до квартири. «Подвір’я притрусили свіжонакошеною травою, діти качалися 

і перекидались, сповнюючи околиці веселими дзвінкими голосами. Та на цьому ще 

не закінчилось, — пише далі М. Чалий, — після обіду перекупка привезла повний 

віз яблук, груш, пряників, бубликів і т. ін. Це друге частування було влаштоване вже 

за містом, на вигоні, недалеко від Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілість 

свого садка, випровадила галасливу ватагу, разом зі своїм квартирантом. А Тарас 

Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував» 1 . 

Але надходив час прощання, і Шевченко, розрахувавшись із хазяйкою, почав 

готуватися до від’їзду. 

Ще 8 серпня вже відомий нам чиновник із особливих доручень Андрієвський 

подав рапорт генерал-губернатору кн. Васильчикову, в якому фактично знімались 

усі звинувачення на адресу поета. Тоді ж Шевченко порушив клопотання 

про дозвіл на виїзд. 

12 серпня старший поліцмейстер Києва одержав припис: «Пан генералгубернатор, 

унаслідок клопотання академіка Тараса Шевченка, який знаходиться 

в м. Києві під наглядом поліції, дозволив йому виїхати до С.-Петербурга». 

Старшому поліцмейстеру звелено «оголосити про це Шевченку» 2 . 

Ввечері того ж числа Тарас Григорович прощався зі своїми київськими друзями. 

Зібралися на квартирі у І. Юскевича-Красковського. Були І. Сошенко, 

М. Чалий, І. Гудовський з дружинами, співали, розмовляли до пізньої ночі. 

«Останній вечір (або краще сказати, ніч) свого перебування у Києві, — згадує 

М. Чалий, — Шевченко провів у старого педагога Івана Даниловича Красковського, 

дружина якого, Єлизавета Іванівна, зачарувала поета співом малоросійських 

пісень. Потім, на світанку, забравши на Пріорці свою мізерію, він вирушив 

за Дніпро…» 3 . 

Отже, вранці 13 серпня поет залишив Київ. У ньому живе мрія про повернення 

на батьківщину, про нові зустрічі… Дорогою він пише: «Мені вдень і вночі сниться 

ота благодать над Дніпром». 

Старший поліцмейстер Києва 15 серпня 1859 р. повідомляє цивільного губернатора: 

«На виконання розпорядження вашого превосходительства від 12 цього серпня 

за № 5308 маю за честь доповісти, що академік Санкт-Петербурзької Академії ху- 

1 

Чалий М. Шевченко на Україні в 1859 році // Спогади про Тараса Шевченка. — 

С. 302–303. 

2 

Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — С. 338. — № 555. 

3 

Чалий М. Шевченко на Україні в 1859 році. — С. 305. 


134

дожеств Тарас Шевченко, який перебуває під таємним наглядом поліції, 13-го чис ла 

цього місяця виїхав до С.-Петербурга, при цьому шанобливо доповідаю, що під час 

перебування Шевченка у місті Києві за ним недозволеного нічого не замічено» 1 . 

Дорогою до Петербурга Тарас Григорович заїздив до своїх давніх знайомих: 

у Переяслав до Козачковського, в Прилуки, в Качанівку до Тарновського, в Конотоп 

(Тирівка) до Лазаревських та ін. 26 серпня він, тепер уже назавжди, виїхав 

з України. 

Але зв’язок із Києвом не поривається. Шевченко має тут постійних кореспондентів: 

М. Чалого, М. Лобко (розповсюджувач української літератури і творів 

Шевченка зокрема) та ін. Поет цікавиться культурним життям міста над Дніпром, 

діяльністю «воскресних» шкіл, здоров’ям своїх друзів, мріє про повернення, 

про домівку й родинне життя в любій Україні… А в цей час київський генералгубернатор 

князь Васильчиков адресує в Третє відділення листа, де говориться: 

«Якби Шевченко захотів оселитися в тутешньому краї, то я вважав би за потрібне 

відхилити його намір» 2 . 

Остання зустріч 

Як умру, то поховайте… 


Т. Г. Шевченка поховали у Петербурзі на Смоленському цвинтарі. Але шанувальники 

і друзі Кобзаря пам’ятали про його «Заповіт». Тому одразу після поховання 

почали клопотання про дозвіл на перевезення праху великого Кобзаря 

в Україну. Через два місяці, на тому ж Смоленському цвинтарі у Петербурзі знову 

зібралися його побратими, друзі, шанувальники, щоб спорядити труну з прахом 

Тараса цього разу в останні його мандри на Батьківщину. Шлях ішов залізницею 

від Петербурга (26 квітня) до Москви. А далі — до Києва, кіньми. 

Київські друзі та родичі Кобзаря вирішили поховати його на цвинтарі 

Щекавицької гори. Священнослужитель, благочинний П. Лебединцев, земляк 

і давній знайомий Шевченка, свідчить про рішення переправити труну покійного 

у великому човні прямо з чернігівського берега від Ланцюгового мосту, щоб «уникнути 

під час похорону всіляких демонстрацій з боку учнівської молоді». Але потім 

виникла думка поховати Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке вибрав поет 

за життя для будівництва хати — на Чернечій горі, за три версти від міста. 

1 

Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — С. 338. — № 557. 

2 

Там само. — С. 339. — № 556. 


135

Чалий розповідає: «Як тільки в місті стало відомо, що з Петербурга привезли 

Шевченка, численні шанувальники поета, переважно учнівська молодь — студенти 

й гімназисти, рушили за Дніпро зустрічати поета» 1 . О шостій годині ранку 

шостого травня дроги з тілом Шевченка прибули до Броварів. Там уже чекали 

студенти Київського університету. Процесія рушила до Микільської слобідки 

(нині житловий масив Лівобережний). Тут довелося чекати на дозвіл місцевої 

влади на перевезення труни в Київ. Були виголошені чотири промови: російською, 

українською, польською і сербською мовами. 

А тим часом у місті йшли переговори з адміністрацією і церковною владою 

про дозвіл на в’їзд. Власті не дозволили встановити труну, як того хотіли студенти, 

в актовому залі університету. Вибір припав на церкву Різдва Христового 

на Поштовій площі (будівля не збереглася). При цьому генерал-губернатор князь 

Васильчиков і київський митрополит Арсеній заборонили проголошення у церкві 

будь-яких промов. 

Жалобна процесія пройшла до Ланцюгового мосту (нині тут міст метрополітену). 

Важка свинцева труна, вкрита великим покривалом із червоної китайки, 

стояла у дерев’яному ящику на дрогах. На ній лежало багато вінків та квітів. 

На мості випрягли коней, і студенти та громада самі везли Кобзаря аж до самісінької 

церкви Різдва, що на Подолі. Дорогою вздовж Дніпра (нині Набережне 

шосе), незважаючи на присутність жандармів, процесія раз у раз зупинялася, 

проголошували промови. Вже надвечір труну внесли через бокові двері у церкву. 

І тут-таки, як свідчить П. Лебединцев, «…до цієї церкви була приставлена вже 

поліція, а вранці прислали й кінну жандармерію…» 

У неділю 7 травня на Поштовій площі перед церквою виник стихійний мітинг. 

М. Чалий говорить про кілька тисяч людей, які зібралися тут. П. Лебединцев згадує: 

«…не тільки церква, але й двір були вщерть переповнені; на Олександрівській 

вулиці (нині вул. Сагайдачного. — В. Ж.), на шосе, на горах Андріївській 

і Михайлівській і на горі біля царського саду стояло народу не менше, ніж буває 

15 липня, під час Володимирського хресного ходу» 2 . Під час панахиди якась жінка 

в глибокій жалобі поклала на труну Кобзаря терновий вінок. Поліція блискавично 

прибрала його. 

Похоронна процесія рушила до Ланцюгового мосту. Попереду на конях їхали 

верхи два жандарми. Той таки П. Лебединцев зазначає: «Жодних промов у церкві 

не було за домовленістю із розпорядниками процесії. Але тільки-но винесли 

труну з церкви на набережне шосе, з’явилося стільки всіляких ораторів із мо- 

1 

Чалий М. К. Похорон Шевченка в Києві // Спогади про Тараса Шевченка. — С. 388. 

2 

Пр. П. Л[ебединце]в. Тарас Григорьевич Шевченко // Киевская старина. — 1882. — 

№ 9. — С. 567. 


136

лоді, що довелося спинятися з труною мало не через кожні 

п’ять кроків…» 1 . Серед промовців були М. Чалий, студенти 

В. Антонович та М. Драгоманов. 

«Дух свободи, як вітер, що вирує в степу над могилами 

наших батьків, як Дніпро, що точить хвилі свої крізь гирло 

в синє море, — дух Тараса живе і вічно буде жити!» — лунало 

над натовпом. 

Пароплав «Кременчуг», який мав везти труну до Канева, 

через велику повінь не міг пристати до самого берега, тому 

труну спустили просто з мосту на палубу. В останню путь 

прах поета супроводжували І. Сошенко, М. Чалий, студенти 

та гімназисти. 

… Остання зустріч Кобзаря з Києвом і киянами. 

Ми йдемо вулицями сучасного Києва — столиці незалежної 

України і зустрічам нашим із великим Кобзарем немає 

кінця. Час не владний над пам’яттю народу. Тарас Шевченко 

лишається довіку нашим безсмертним сучасником, таким самим 

дійовим, активним, як був він для своєї доби. Шевченко 

поряд з нами — у назвах вулиць і площ, у пісні й слові, у радості 

та печалі. 

Шевченко і Київ. Понад півтора сторіччя минуло відтоді, 

як поет уперше побачив і вподобав місто над Дніпром. 

Ми йдемо повз будинки, в яких мешкав Кобзар, зустрічав 

друзів, сперечався, співав. Тут він спинявся, малював цей 

собор, краєвид, на цій кручі сидів замріяний, споглядаючи 

задніпров’я. 

Гуснуть літні сутінки, і крізь час вирізьблюється з них 

знайома постать, профіль і… щезає. І звучать заклинанням 

слова Максима Рильського: 

Його весна довіку не зів’яне, 

Його «Кобзар» нікому не спалить… 

Він тут ходив, він тут любив, кияни! 

Шапки з голів — і голови хиліть! 

Київ, 1978 

1 

Там само.

СЛІДАМИ Ф. НІЦШЕ ПО УКРАЇНІ 1 

Ніцше Фридрих (1844–1900) украй реакційний 

німецький філософ-ідеаліст, відвертий 

апологет буржуазної експлуатації, 

аґресії, фашистської «ідеології». 

Краткий философский словарь (М., 1955) 

Ніцше може правильно зрозуміти тільки 

той, хто… попередньо вже набув точність 

мислення і наполегливість. Філософувати, 

слідуючи Ніцше, означає постійно утверджувати 

себе на противагу йому. 

К. ЯСПЕРС 

Пролог 

Ницше есть острие всей культуры; 

его острие — встреча с карликом 

«возвращения» 

Андрей БЕЛЫЙ 

Зорієнтуємося в часі, бо впочатку був Час, і Слово було в часі. 

Відтак, скільки того часу? 1872–1888 роки, коли Ніцше, 

вже розбитий паралічем, нічого не писав. Отже, йдеться про 

16 років активного інтелектуального життя. Перша його праця 

«Народження трагедії із духу музики» (1872), найзнаменитіший 

твір «Так казав Заратуштра» з підзаголовком «Книга 

для всіх і ні для кого» (ч. І, 1883). Повне видання — 1892. 

Ці та інші твори філософ оприлюднював власним коштом 

і невеликим накладом. Зібрання їх опубліковане упродовж 

1905–1913 років. Російськомовний переклад — 1910 року. 

Такі часові рамки. 

Я нагадую ці відомі факти не випадково. Власне, йдеться 

про те, коли будь-хто з українських інтелектуалів (літературних 

критиків, письменників, філософів тощо) міг озна- 

1 

Скорочений варіант статті вперше видруковано в часописі 

«Філософська думка» 2004, № 6. 


138

йомитися з працями Ф. Ніцше в ориґіналі чи в російськомовному перекладі. 

Щодо себе скажу таке. 1964 року я зайшов якось до квартири свого сусіди (це 

було в старому дворі на Подолі, де ми виходили у двір, не замикаючи дверей), 

але не застав його, відтак, побачив на столі розгорнуту книжку (формат 1/32), де 

на пожовклій 22-й сторінці червоним олівцем було написано (цитую дослівно): 

«Я в сараи пиляю дрова». Глянувши на титульний аркуш, прочитав — Ф. Ницше 

«Так говорил Заратустра», перевод А. В. Перельгиной, М., 1903. Вже в «сараи» 

я спитав сусіда, чи інтересна йому ця книжка. Він скривився, і я запропонував 

йому якийсь детектив на обмін. Ми дійшли згоди. 

Отак я познайомився з Ф. Ніцше. До того я знав про нього, як, урешті, й більшість 

з мого оточення, не більше, ніж у поданому вище епіграфі з «філософського» 

словника. 

Епізод інший, що заторкує Ф. Ніцше, припадає на ближчий час. Пригадую, 

ми з Ігорем Бичком неодноразово обговорювали тему Ф. Ніцше в Україні. 

Нещодавно я покопався в архіві й виявив, що артикуль під такою назвою (автор 

І. Бичко) оприлюднено 1994 року, бо тоді йшлося про 150-річчя з дати народження 

філософа, з якого варто було зняти тавро «прозвісника» фашизму та інших 

гріхів з обойми совєтської періодики і «наукових праць». 

Тепер йдеться про 160-річчя. Що змінилося? Таврувань, звичайно, вже нема. 

Відтак прокинувся в нас інтерес до автора «Так казав Заратуштра». Ф. Ніцше вже 

знайшли за можливе в Філософському енциклопедичному словнику назвати філософом, 

який «створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації» 1 

(курсив мій. — В. Ж.) і заклав основи філософії життя. З цієї тези я й буду виходити, 

говорячи про вплив Ф. Ніцше на перебіг інтелектуальних подій в Україні. 

Причому я хочу виділити часовий масштаб. Це кінець ХІХ — початок ХХ сторіч. 

Власне, про що йдеться? Постать Ф. Ніцше, його творчі здобутки, талант і знаність 

завдяки виданням в Росії його творів, є досить відомими і прозорими для 

тих, хто вміє читати тепер. Відтак його вплив на українську інтелектуальну еліту 

розглядуваного періоду лишається не висвітленим повною мірою, якщо не враховувати 

плідні доробки С. Павличко 2 , окремі статті в альманасі «Молода нація», 

і книжку В. Панченка 3 . Погано це чи добре? 

Звичайно, Ф. Ніцше цікавий сам по собі як філософ, поет, маляр, композитор, 

і вплив його інтелектуального доробку зачепив чимало країн. Натомість я хотів 

би ще раз наголосити, що йдеться про Україну. 

1 

Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002. — С. 429. 

2 

Див.: Павличко С. Теорія літератури. — К., 2002. 

3 

Молода нація. Альманах. — К., 1999. — № 2; Панченко В. Будинок з химерами. — 

Кіровоград, 1998. 

СЛІДАМИ НІЦШЕ ПО УКРАЇНІ 

139

Впочатку, най дуже коротко, зупинимося на філософській концепції (системою 

її назвати важко) німецького філософа. Зупинимося тою мірою, якою ця 

концепція мала відголос в українському середовищі. Отож, почнемо з того, що 

Ф. Ніцше засадовою своєю працею вважав «Волю до влади». Цей текст, що мав 

низку нотаток і афоризмів, оприлюднено 1906 року стараннями сестри філософа 

Е. Фьорстер-Ніцше і П. Ґаста, які, власне, і дали йому назву. Відтак, якщо Ф. Ніцше 

і вважав цю книгу засадничою, її навряд чи можна вважати автентичною повною 

мірою. Інша справа «Так казав Заратуштра». Автор вочевидь ототожнював себе 

зі своїм персонажем, і це ототожнення виявилося у тісному зв’язку з його філософською 

концепцією навіть у стилі та проповідницьких інтонаціях попередніх 

та пізніших праць. Персонаж цього твору ріс і дозрівав у авторі — чи був самим 

автором — щоб урешті-решт вияснитися, вирватися назовні полум’яним словом 

і піднестися, промовляти в «По той бік добра і зла» (1885), в «Генеології моралі» 

(1887) тощо. 

Маємо допіру справу з одним і тим самим героєм. Скрізь чутно його голос. 

І. Бичко висловив парадоксальну думку про близькість німецького й українського 

менталітетів 1 . Як на мене, йдеться не про менталітет двох народів, а радше 

про близькість і співзвучність концепцій Ніцше настроям тодішньої європейської, 

зокрема української, інтеліґенції. Навряд чи Ф. Ніцше був виразником німецького 

менталітету, хоча наважуся твердити, що філософ вплинув на менталітет німців, 

та й не тільки на них, про що йтиметься далі. 

Абриси слідів або сім «анти-» 

Соромитися своєї аморальності — це сходинка тих сходів, 

в кінці яких починають соромитися і своєї моральності. 

Ф. НІЦШЕ 

Йдучи за Г. Вайнінґером, В. Панченко 2 умовно виокремлює у новітній «євангелії» 

«Так казав Заратуштра» сім визначальних змістових складових, що виявляють 

її сутність. 

Варто наголосити, що назва кожного змістовного складника починається з 

«анти-»: 

1 

Бичко І. Ніцше в Україні // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — № 9–10. — 

С. 35. 

2 

Панченко В. Будинок з химерами. — С. 130. 


140

1) антиморалізм; 

2) антихристиянство; 

3) антисоціалізм; 

4) антидемократизм; 

5) антиінтелектуалізм; 

6) антифемінізм; 

7) антисемітизм. 

Всі ці неґації мали правити за засадничий позитив — йдеться про «надлюдину» з 

«волею до влади», яку вособлював сам Заратуштра. Надлюдина в уяві Ф. Ніцше — 

то державець доби Відродження, втіленням її (надлюдини) був, наприклад, 

Чезаре Борджиа (1457–1510). Відкидаючи ХІХ сторіччя як добу декадансу (одне 

з найлайливіших слів німецького філософа), інтелектуальної гнилизни (виняток 

Бонапарт), Ф. Ніцше стає фактично провісником модернізму ХХ сторіччя. 

Проте спробуємо у першому наближенні розшифрувати сім наголошених 

зміс тових складників тою мірою, якою це уможливить розв’язання запропованої 

проб леми. 

Антиморалізм, чи імморалізм, означав, по сутності, повстання проти тодішньої 

фальшивої побутової, вжиткової моралі (наскільки вона, мораль, у принципі може 

бути фальшива), ґрунтованої на євангельському християнстві. Зазначу, що героїв 

Старого Заповіту Ф. Ніцше шанував: «Я не люблю «Нового Заповіту» Старий 

Заповіт — це зовсім інша річ, він просто чудовий! В ньому я знаходжу великих людей, 

героїчну перспективу і дещо найрідкісніше на світі: неперевершену наївність сильного 

серця…» 1 . Отже, в Старому Заповіті він зустрічає прообрази надлюдини і відсутність 

моралі в йогочасному розумінні. Персонажі Старого Заповіту красиві, міцні 

духом і тілом. Учинки їхні подиктовані власною вірою, переконанням у правильності 

своїх дій, хоч би якими неправедними ці дії видавалися іншим, а точніше — натовпу. 

Мораль належить відкинути, бо її призначення — захист упослідженого замиреного 

індивіда натовпу, а ритуал обставин, подиктований любов’ю до ближнього, 

стримує дію сильного і красивого на його шляху до майбутньої надлюдини: 

«Вище за любов до ближнього стоїть любов до далекого і прийдешнього» 2 . Або: 

«Хай недалеке й найдальше майбутнє стануть причиною твого сьогодні» 3 . І ще: 

«Я хотів би, щоб ви не терпіли усіх ближніх та їхніх сусідів; тоді ви самі повинні 

стати собі другом і переповнити другове серце» 4 . Що ж до вжиткової моралі, то: 

1 

Ніцше Ф. Генеалогія моралі // По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. — Львів, 

2002. — С. 303–304. 

2 

Ніцше Ф. Так казав Заратустра. — К., 2003. — С. 61. 

3 


4 



141

«Соромитись своєї аморальности — це сходинка тих сходів, у кінці яких починають 

соромитись і своєї моральности» 1 . 

Перш аніж рушити далі, хочу наголосити, що пропонований текст не передбачає 

аналіз філософії німецького мислителя, тим паче не йдеться про критичний 

аналіз. Роблений аналіз Ніцшевої концепції є аналізом тих слідів, які згодом будуть 

накладені на українське інтелектуальне поле. Відтак, зважаючи на подальшу 

спробу окреслити абриси цих слідів шляхом елементування перелічених вище 

«анти-», хочу подати наступне спостереження. Всі ці «анти-» викінчено логічно 

пов’язані. Імморалізм філософа ґрунтований на запереченні християнства і його 

моралі як моралі натовпу, слабких і немічних індивідів, яким не слід надавати 

будь-якої влади (антидемократизм, антисоціалізм). 

Витоки його антисоціалізму, як на мене, слід убачати в антихристиянстві, 

в якому він знаходить зародки йогочасного соціалізму, адже у «Новому Заповіті 

скрізь і всюди дрібне сектантство, скрізь і всюди рококо душі, скрізь і всюди 

щось закручене, закамарки, дивовижі, дух таємничих зібрань Впритул одне 

до одного стоять смирення та бундючність, майже оглушлива балакучість 

чуттів, пристрасність і жодної пристрасті, нестерпна гра жестів; одразу впадає 

в око брак належного виховання» 2 . І ще: ««Панів» — усунуто, перемогла мораль 

простої людини. І якщо комусь захочеться ототожнити цю перемогу (вона змішала 

раси) з отруєнням крови, я не заперечую, але ця інтоксикація безперечно 

вдала» 3 . 

Хіба Вам це нічого не нагадує? Відтак, джерело Ніцшевого заперечення ідей 

соціалізму можна вбачати і в антиморалізмі. Соціалізм із альтруїстичними гаслами 

рівності, протесту проти експлуатації засадничо ворожий надлюдині. 

«Кожне піднесення типу «людина» було досі й буде завжди справою аристократичного 

суспільства — як суспільства, що вірить у довгу ієрархічну драбину, в те, 

що люди мають різну вартість, і в необхідність у певному розумінні рабства» 4 . 

І ще: ««Експлуатація» — це не ознака, притаманна зіпсутому, недосконалому чи 

примітивному суспільству: експлуатація належить до сутности всього живого 

як основна органічна функція, вона є наслідком справжнього жадання влади, що, 

власне, і є прагненням жити» 5 . 

Ідеали людей соціалізму збігаються з ідеалами «останніх людей», які кажуть 

«Ми придумали щастя» і кліпають очима вони ще працюють, бо праця — 

1 

Ніцше Ф. По той бік добра і зла // Цит. видання — С. 66. 

2 

Ніцше Ф. Генеалогія моралі. — С. 304. 

3 


4 

Ніцше Ф. По той бік добра і зла. — С. 154. 

5 



142

розвага». «Кожен хоче рівності, всі рівні, — хто має іншу думку, той сам іде 

в божевільню» 1 . 

Антисоціалізм у Ф. Ніцше є плетивом зневаги до натовпу. І не просто зневаги, 

а застереження від безмірної влади натовпу у прямому розумінні цього слова. 

Відтак, усе, про що йшлося, виводить нас на антидемократизм як спротив пануванню 

натовпу: «Бо де ж запорука, — пише Ф. Ніцше, — що сучасна демократія, 

а тим паче сучасний анархізм, не кажучи вже про оту схильність до «commune», 

до найпримітивнішої форми суспільства, таку притаманну тепер усім соціялістам 

Европи, не означають, що відбувся, по суті, страхітливий рецидив…» 2 . Які 

пророчі слова, якщо зважити на 20–30 роки ХХ сторіччя; і це стосується не лише 

Німеччини і Совєтського Союзу. Згадавши тодішні популярні гасла, зацитуємо 

для порівняння сарказми німецького філософа: «…тільки знедолені насправді є 

добрими; тільки бідні, безсилі, нешляхетні можуть бути хорошими; тільки стражденні, 

хто потерпає від злиднів і злигоднів, недужі, скалічені — воістину чеснотливі 

Натомість ви, могутні та шляхетні, ви споконвіку злі та жорстокі, хтиві 

й пожадливі ви до кінця світу будете нещасними, клятими і проклятими!..» 3 . 

Антиінтелектуалізм. Тут Ф. Ніцше можна вважати прозвісником постмодерну. 

Він відкидав пріоритет розумових науково-теоретичних схем, особливо 

в соціальному, життєвому полі діяльності людини, це ще одна причина неприйняття 

ним соціалізму і демократії. 

Саме у цьому полягав його антиінтелектуалізм. І не більше. Адже надлюдина, 

окрім того, що вона красива і сильна, ще й самочинно володіє своєю волею і розумом. 

Інтелектуали рухають науку. Проте до чого ж призводить наука? «Всі науки 

(аж ніяк не тільки астрономія, про принизливий та упосліджувальний вплив якої 

цікаве признання кинув Кант: «Вона знищує мою важливість»), всі науки, природничі, 

а також і неприродні — так я називаю самокритику пізнання — нині силкуються 

переконати людину, начебто її колишня повага до себе була не чим іншим, 

як вигадливою зарозумілістю…» 4 . Отож, наука руйнує підпори мосту, що веде 

до надлюдини. Тому на заміну інтелектуалу-науковцю належить прийти мудрецю. 

Тут, гадаю, доречно наголосити думку, яка може видатися парадоксальною: 

тільки правдивий інтелектуал може проголошувати антиінтелектуалізм. 

Антифемінізм Ф. Ніцше. «Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!» 5 і багато 

м’якіші висловлювання вочевидь можна пояснити його фізичним станом. 

1 

Ніцше Ф. Так казав Заратустра. — С. 16. 

2 


3 


4 

Там само. — С. 312–313. 

5 



143

Натомість, чи варто тут відсилати Фридриха Ніцше, як це роблять деякі дослідники, 

до Зиґмунда Фройда? Отож не буду довго розводитися. Нагадаю лишень, 

що про «канчук» Заратуштрі повідала «досить стара жінка», котра не страхається 

істини. При цьому застерігає: «Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос 

кричатиме ця невеличка (курсив мій. — В. Ж.) істина» 1 . 

Тема антисемітизму тісно, хоч яким дивним це видається, пов’язана з антихристиянством. 

Євреї винні в очах Ф. Нішце не як нація, не як раса, а в соціальному 

розумінні. Саме вони розіп’яли Христа і зробили жертовного бога для натовпу, 

потолочі, для тих знедолених, бідних, ущербних, про яких уже йшлося. 

І звідти ота сучасна «ница» мораль любові, що паралізує становлення надлюдини 

володаря Світу, Краси, Сили і Розуму. Щодо християнства він пише: «Той Ісус 

Назаретянин як живе Євангеліє любови, той «Спаситель», який дає злиденним, 

недужим та грішним благодать і перемогу, — хіба не був він тією ж таки спокусою 

і манівцем, що якраз і веде до тих самих юдейських вартостей та оновлення ідеалу? 

Хіба не на кружному шляху цього «Спасителя», цього нібито супротивника та нищителя 

Ізраїля, Ізраїль якраз і досяг кінцевої мети своєї витонченої мстивости?» 2 . 

Власне кажучи, весь пафос Ф. Ніцше спрямований не проти Віри як такої, 

а супроти християнської релігії і Церкви. «Священики, як відомо, — найлютіші 

вороги. А чому? Та все тому, що вони найбезсиліші. Саме від безсилля їхня ненависть 

переростає у щось страхітливе й моторошне, у щось найдуховніше й найотрутніше. 

Щонайбільшими ненависниками, до того ж найуїдливішими ненависниками 

в світовій історії завжди були священики…» 3 . 

Що ж до антисемітизму, то варто згадати симпатії німецького філософа 

до персонажів Старого Заповіту. Як це в’яжеться? Де ж це віднайдеш щирих семітів, 

либонь переважно там? 

З поданого вище викладу можна зробити висновок щодо достатньою мірою 

викінченої, цілісної філософської концепції німецького філософа всупереч часто 

подибуваній думці про її фраґментарність. Можна припустити, що таку традицію 

на теренах Росії започаткував Єв. Трубецький своїм твердженням: «…в 

цілому філософія Ніцше справляє враження чогось надзвичайно несуголосного, 

недоладного: вона подивовує відсутністю логічної єдності і мізерністю своїх 

результатів» 4 . Про суголосність Ніцшевої парадигми світогляду вже йшлося. 

Що ж до «мізерності результатів» сьогодні годі й говорити! 

1 


2 


3 


4 

Трубецкой Е. Философия Ницше // Фридрих Ницше и русская религиозная философия. 

— Минск, 1996. — Т. І. — С. 291. 


144

Натомість постає слушне запитання: хіба може бути привабливим світобачення, 

побудоване виключно на неґаціях, і чи є позитив у Ніцшевому філософуванні? 

Не знаю, чи назагал у філософуванні мусить бути позитив. Наразі зауважу, що 

йдеть ся про філософуючого мисленика. Отож, навіть вимислені ним неґативні 

зазначені «анти-» є притягальними, тим паче, що вони були на часі. Це поперше. 

По-друге, Ф. Ніцше створив ориґінальну на свій і на наш час мисленнєву 

парадигму, що у своїй системності, як на мене, нічим не поступається Геґелевій, 

визнаній класичною, філософії. Звичайно, особистісний темперамент, поетичнолітературний 

стиль викладу Ніцшевої світоглядної парадигми не дозволяє твердити 

про довершеність вибудованої структури нашого персонажу. Відтак маємо 

позитив і неґатив — незакрита системна побудова відкритості. Можливо, саме 

в цьому полягає її притягальність. 

Проте все це тільки квітки. Плодом є надлюдина, вимріяна, інколи позначена 

іншими термінами впродовж усієї вселюдської історії. Адже кожен мислячий відчував, 

бачив, сприймав (світогляд), що якось, щось не-так стається, як то мислиться. 

Фридрих Ніцше доконечно це показав і довів, звичайно на свій кшталт, що мета 

людського чину вияснення «надлюдини», котра змушена пройти зазначені «анти-», 

пройти з ними крізь натовп, шляхом неґації стверджуючи себе як позитив. 

Погоджуємося ми чи не погоджуємося з тими чи тими визначальними тезами 

Ф. Ніцше, важко не пристати на твердження Томаса Мана про нашого філософа: 

«дійсно, навряд чи знайдеться в усій довгій історії світової літератури, та й в усій 

довгій історії розвитку людського духу ім’я, яке мало б більшу притягальну силу, 

ніж ім’я пустельника із Санкт-Моріца» 1 . 

Україна на тлі доби 

Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: 

«Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!» 


Отож, маємо Україну на кінець ХІХ — початок ХХ сторіч. Для подальшого викладу 

необхідно з’ясувати й окреслити особливість тогочасної інтелектуальної 

атмосфери взагалі та специфіку її складових в Україні. 

І знову-таки — Час. Кінець сторіччя ХІХ. І автор цього тексту, і потенційні 

читачі його були свідками шарварку, пов’язаного з кінцем ХХ сторіччя. Йшлося 

1 

Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта // Зібрання творів у десяти томах. 

— М., 1961. — Т. 10. — С. 346–347. 


145

і про страшний суд, і про техногенні катастрофи на ґрунті комп’ютерної техніки. 

Та про що тільки не йшлося! Коментарі щодо кінця ХІХ сторіччя мало чим різнилися. 

Така вже мабуть магія чисел. 

І не треба далеко ходити. Нагадаймо Ів. Фрнка, його стилізований під діалоги 

Платона твір «На склоні віку». Та й сам Ф. Ніцше чомусь уважав, що наріжним 

для резонансу його філософії буде 1900 рік. 

Відтак, надамо слово тогочасникам. Томас Ман, пошукуючи коріння ніцшеанства 

в тенденціях доби, пише: «Епоха ця — кінець сторіччя, час, коли європейська 

інтеліґенція вперше виступила супроти святенницької моралі свого вікторіанського 

буржуазного віку» 1 . 

Дослухаємося голосу наших сучасників. «Його (Ф. Ніцше. — В. Ж.) праці 

ознаменували бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в проґрес, сцієнтизму, 

механістичності точних наук, прикладених до людського життя, — ери, 

якою було ХІХ століття» 2 , — вважає Соломія Павличко. Наведу ще доволі обсягову 

витинку з «Нарису історії культури» М. Поповича: «90-ті роки ХІХ — перше 

десятиліття ХХ ст. — період утвердження й розквіту нового художнього стилю, 

який одержав у Франції назву arts nouveaux («Нові мистецтва»), у Німеччині 

та Австрії — jugendstiel («молодий стиль») або sezession («відділення, відокремлення»). 

Так називали себе мистецькі об’єднання цього напрямку, а загальноєвропейською 

стала назва «модерн» 3 . І далі: «… без Ніцше неможливо уявити 

культуру кінця ХІХ — початку ХХ ст., в тому числі українську» 4 . 

Оскільки тут ідеться не про докладний аналіз упливу філософії Ф. Ніцше, а лише 

про аналіз окремих її абрисів, спробую поговорити про це якомога стисліше. 

По-перше, всі наголошені «анти-» дуже затишно почуваються в лоні нігілізму, 

що набув поширення на інтелектуальному полі Європи другої половини ХІХ сторіччя 

під упливом песимізму А. Шопенгауера, С. К’єркеґора і радикального індивідуалізму 

М. Штирнера. І попри те, що термін нігілізм в обіг увів Ф. Якобі, набув 

він поширення з легкої руки Ів. Тургенєва («Отцы и дети» 1862). Твори останнього 

мали успіх у Європі, їх обговорювала літературна критика. Сам Ів. Тургенєв, 

виправдовуючись перед молодими російськими радикалами, пише: «Не як докір, 

не з метою образи було використане (курсив мій. — В. Ж.) мною це слово; натомість 

як точний і належний вираз виявленого — історичного — факту…» 5 . 

1 


2 

Павличко С. Теорія літератури. — К., 2002. — С. 29. 

3 

Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 387. 

4 


5 

Тургенев И. По поводу «Отцов и детей» //Тургенев И. С. Собр. соч. в 10 т. — М., 

1968. — Т. 10. — С. 136. 


146

Так чи так, Ф. Ніцше позначив уже відоме в інтелектуальній Європі явище, 

пов’язане з неґацією вищих цінностей, саме тих, що о-смислювали всі чини 

та устремління людей упродовж сторіч (чи тисячоліть?) людської історії. Для 

нашого філософа нігілізм став позначкою уявленої появи того, що має бути. 

Цитую колеґ: «У Ніцше нігілізм стає усвідомленою характеристикою західної 

культури (нагадаю Шпенґлера: «Der Untergang des Abendlandes» дослівно — «сутінки 

західної землі, чи землі, де сідає сонце». — В. Ж.). Добою нігілізму він називає 

історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні 

християнство, поява моралі та філософська істина» 1 . 

По-друге, на розглядуваному зламі сторіч постає активний нігілізм, що у рам ках 

власної парадигми відкидає пасивний, інтеґраційний нігілізм. Саме його, активного 

нігілізму, речником є Ф. Ніцше. В цьому ще один приваблюючий позитив… 

Отож, у філософуванні німецького філософа як наслідок постає надлюдина, 

котра, відкидаючи оману цінностей (нігілізм), випростовується як доконечна мета 

еволюції; надлюдина, котра, згодом скидаючи нашароване шерхотіння нігілізму, 

його фіґові та не фіґові листки, постала адекватним націоналізмом, фашизмом чи 

комунізмом. Відтак, було щось чаруюче-правдиве у цьому позитиві! Чи у стильовій 

«філологічній» довершеності ніцшеанських текстів, чи в наративному звучанні їх? 

І якщо вже зайшлося про Україну, то перепрошую читача за ще одну обсягову 

витинку, виправдовуючи себе тим, що передусім необхідно вияснити в подальшому 

вживані терміни. Надаю слово Ів. Лисяк-Рудницькому: «Період, що 

охоплює чверть століття перед першою світовою війною, не має усталеної назви 

в українській історіографії. Але нема сумніву, що це був окремий важливий ступінь 

у розвитку української національної свідомості та політичної думки… Для 

означення того періоду нам доведеться позичити в історії літератури поняття 

«модернізму» 2 . 

Отже, модерн. 

І тут спробую визначити хоча б у першому наближенні саме поняття модерн. 

Передусім слід погодитися із твердженням С. Павличко, що «терміном «модернізм» 

в українській літературній історії позначені різні явища різних періодів, 

часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання 

й форми, ніж модернізм 10-х років» 3 . 

Що уможливлює об’єднання всього розмаїття модерних напрямків під одною 

назвою і що тут спільного з Ф. Ніцше? Що спільного між французьким модернізмом 

Бодлера і К° та іншими інтелектуальними рухами розглядуваного періоду? 

1 

Лютий Т. Нігілізм // Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002. — С. 426. 

2 

Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. — Мюнхен, 1973. — С. 90. 

3 

Павличко С. Цит. праця. — С. 27. 


147

Почнемо з того, що Ф. Ніцше у рамках свого світогляду бачив світ хаотичним, 

далебі, саме людина вносить в нього логічну систему, красу і мудрість. Людина 

ця — філософ, котрий своєю волею творить і впорядковує світ. Він, філософ, тому 

є виявом чину, засобом спасіння світу. Вичерпною здається думка, що в поняття 

модернізм вкладене нове, переважно естетичне ставлення до світу. Слушною 

видається думка, що модернізм охоплював певні літературно-мистецькі рухи, політичні 

напрямки й соціально-економічні тенденції, які передбачали постановку 

оптимістичних цілей 1 . Наголошу, що зважаючи на цей «соціальний оптимізм» 

до Ф. Ніцше горнулися такі різні особистості як В. Винниченко та Д. Донцов. 

Відтак, щоб вирватися з цих лабет інтелектуального борсання, я пропоную 

звернутися до тези С. Павличко: «Модернізмом, як правило, називають 

літературу періоду між двома світовими війнами (я б означив початок з кінця 

ХІХ сторіччя. — В. Ж.). Однак не всю тотально, а лише ту, що вписується в певну 

філософсько-художню схему. Література модернізму народилася як така, що була 

міцно пов’язана зі своїм часом і пильно вдивлялася в реальне життя. Воно виглядало 

значно складнішим, ніж будь-коли раніше» 2 . Доречно заявити, що засади 

цієї «певної філософської схеми» заклав саме Ф. Ніцше зі своїми «анти-», які все 

усталене, стабільне ускладнювало. Видається, правий П. Фолкнер, коли писав: 

«Сенс складності був фундаментальним відкриттям письменника-модерніста» 3 . 

Врешті, щоб прояснити, наскільки це можливо, наведу тезу Габермаса: «Слово 

«модерн» вперше виникло в кінці п’ятого сторіччя для того, щоб розмежувати 

християнство, яке щойно отримало офіційний статус, та поганське римське минуле. 

«Модерність», належність до сучасного (modernität), нехай зміст цього 

поняття і змінювався, споконвіку виражала свідомість епохи, яка співвідносила 

себе з античним минулим у ході осмислення себе самої — як результату переходу 

від старого до нового» 4 . 

А тепер кинемо погляд на Україну, мапа якої була пошматована кордонами чужих 

країн-імперій… Понад те, це був не просто адміністративний поділ. Українці 

в Російській імперії не мали національного статуту — такі собі малороси, або 

ополячені південно-західні росіяни. І звідси «громадянські» права: заборона публікацій 

нашою мовою, релігійні та побутові утиски. 

В іншій імперії, Австро-Угорській, хоча українці теж зазнавали усіляких утисків, 

їх визнавали нацією, аж до надання квоти у сеймі та фундування власних 

1 

Berman A. Preface to Modernism. — Urbana; Chicago, 1994. — P. 5. 

2 

Павличко С. Теорія літератури. — С. 31. 

3 

Faulkner P. Modernism. — London, 1977. — Р. 14. 

4 

Хабермас Ю. Модерн — незавершенный проект // Вопросы философии. — 1992, 

№ 4. — С. 40–41. 


148

шкіл. Звичайно, загальнокультурний рівень тут, як на мене, був нижчий, аніж 

у центральній Україні. Зауважу, наприклад, що визначальний масив публікацій 

у науково-літературній пресі (НЛВ, літературні альманахи, газети), врешті, 

як і коштів, ішов зі Сходу. Пояснення просте. До 1905 року українське слово 

в Російській імперії було заборонене, і тому «східняки» мали лише один канал — 

Галичину. 

Саме на цьому тлі маю розглядати феномен модернізму і ніцшеанства у нашому 

інтелектуальному житті. Для початку наважуся назвати принаймні три складові 

можливого проникнення ніцшеанських ідей в Україну: безпосередня німецька 

(чи ліпше сказати німецькомовна), польська і російська. 

Пильна дослідниця цього періоду культурного дискурсу в українському інтелектуальному 

житті кінця ХІХ — початку ХХ сторіч Соломія Павличко пише: «У 

критичних статтях, рецензіях і листуванні цього часу йдеться про речі неперекладені, 

однак читані й відомі з ориґіналів або з перекладів на німецьку, польську 

чи російську мови… У Галичині таким джерелом знань були німецькі, австрійські 

й польські публікації». І далі: «Віденські, краківські й навіть празькі літературні 

новини стали предметом обговорення не тільки у великих містах, але і в 

сільських садибах української інтеліґенції» 1 . Йшлося передусім про Метерлінка, 

Ніцше, Гюїсманса, Верлена. 

Беззаперечно приймаю це спостереження С. Павличко і буду керуватися ним 

у подальшому. 

Стосовно ж польського впливу, то варто законстатувати, що модернізм 

у Польщі ґрунтований був на декадентському прочитанні Шопенгауера і Ніцше; 

йшлося про «Квіти зла» Бодлера, друковані польською 1894 року. Того ж року 

Зенон Пшесмицький видрукував Метерлінка зі своєю обсяговою передмовою. 

Тепер погляньмо на Східну Україну, яка так чи так була включена в контекст 

культурного життя Росії. Почну зі свідчень тогочасників. 

1912 року Г. Плеханов прочитав у Парижі реферат «Мистецтво і суспільне 

життя», текст якого було видруковано того ж року в часописі «Современник». 

Ось що стверджує автор: «У сучасному цивілізованому світі, здається, нема такої 

країни, буржуазна молодь якої не співчувала б ідеям Фридриха Ніцше…», він 

«зневажав своїх млявих (schläfrigen) сучасників…» 2 . 

Те, що це допіру стосувалося Росії, свідчить тогочасна література. Андрій 

Бєлий пише: «Був час, читали Мачтета і дивувалися його зухвалості; потім — 

Боже мій — Ніцше, Ібсен, Бодлер, Стефан Маларме, Гофмансталь, навіть… 

1 

Павличко С. Теорія літератури. — С. 56. 

2 

Плеханов Г. Искусство и общественная жизнь // Плеханов Г. В. Избранные философские 

произведения в пяти томах. — М., 1958. — Т. 5. — С. 723. 


149

Георге і Рільке; і раптом Пшибишевський…» 1 . І далі: «Захоплення Ніцше та Ібсеном 

було правдивим захопленням» 2 . Можна твердити, що до 1912 року було 

перекладено і видано майже весь доробок німецького філософа. Тоді ж 

з’явилася численна література про його творчість. Починаючи від перших статей 

В. Преображенського, М. Грота, Г. Речинського (голова московського Релігійнофілософського 

товариства і Товариства вільної естетики), про Ф. Ніцше писали 

багато і по-різному: В. Соловйов (різко неґативно), В. Іванов (зважено), А. Бєлий 

(захоплено), Є. Трубецький (критично), М. Бердяєв, Л. Шестов. 

Тобто можна вважати, що в Росії Ф. Ніцше як філософ і письменник-стиліст 

був не тільки відомий від кінця ХІХ сторіччя, але й доволі популярний. З цього 

приводу знаменним є зауваження Ін. Войської: «Варто визнати, що у випадку 

з Ніцше Росії поталанило: його прочитали, переклали, досить багато і, головне, 

по свіжих слідах видали. Головне — упізнали в ньому свого». Далі авторка цитує 

М. Бердяєва: «Ніцше не від германського духу, в ньому чимало слов’янського, 

і вихований він на французькій культурі» 3 . Що ж до слов’янських початків, то 

Бердяєв, можливо, натякає на польське коріння родоводу німецького філософа. 

Більшість дослідників уважають, що такому беззастережному прийняттю 

Ф. Ніцше (окрім Л. Толстого і М. Федорова) завдячує творчості Ф. Достоєвського; 

я ж гадаю, що до цього причетний і Ів. Тургенєв. Власне, як у Польщі, так і в 

Росії йдеться радше про значний інтелектуальний вплив Ф. Ніцше, а не про його 

сліди. 

Позаяк вище було зроблено спробу окреслити абрис українського духовного 

довкілля, спробуємо розібратися, що ж відбувалося в його осередді. 

Стан розвитку національної свідомості в Україні на кінець ХІХ сторіччя 

у різних її проявах дає змогу говорити про перехід від руху етнографічнонародницького 

на рівень руху політичного 4 . Це, проте, не означало, що всі репрезентанти 

українського національного руху були одностайні у своїх чинникових 

орієнтаціях. Так, Ів. Лисняк-Рудницький пише: «…приблизно від 1890-х років 

до голосу приходить нове покоління інтеліґенції, яке в порівнянні зі своїми народницькими 

батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні 

політичної атмосфери, більш сміливе та ініціативне» 5 . 

1 

Белый Андрей. Круговое движение // Фридрих Ницше и русская религиозная философия. 

— Т. 1. — С. 100. 

2 


3 

Войская И. Пересечение и пределы бытия // Там само. — Т. 2. — С. 301. 

4 

Докладніше див.: Жмир В. На шляху до себе (Етно-соціологічна розвідка). — К., 

1995. — С. 165. 

5 

Лисняк-Рудницький Ів. Між історією й політикою. — С. 91. 


150

Поняття народництво в українській історії, літературі і культурі дуже специфічне 

і, здається, не має аналогу у відповідному контексті європейських мов. 

Тому відпочатку спробую окреслити це явище за змістом. Народництво заторкувало 

принаймні три сфери українського інтелектуального життя 1840–1880 років: 

соціальну історію, політику і мистецтво в найширшому розумінні цього слова. 

У першому випадку, маючи ідеологічне забарвлення, народництво у свій спосіб 

визначало та поціновувало всі інші вияви культури. 

Оскільки спеціальним предметом мого розгляду не є власне проблема «народництва», 

використаю для його означення висновки інших дослідників, зокрема 

Ів. Лисняка-Рудницького: «Під «народництвом» розуміємо характеристичне для 

тодішньої української інтеліґенції переконання, що критерієм для оцінки всіх 

громадських явищ повинні бути інтереси та прагнення народу, причому під окресленням 

«народ» розуміли не як на Заході загал населення країни, але тільки найтемніші 

і найбідніші верстви; всьому, що підіймалося понад поля зору цього найменшого 

брата, народницький світогляд відмовляв у рації існування, як панській 

видумці» 1 . На підтвердження цієї тези можна зацитувати Ів. Франка 1895 року: 

«Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, 

але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін…» 2 . 

Приймаючи цю тезу цілком, можна зрозуміти весь соціальний пафос художньої 

літератури з її етнографічним стильовим забарвленням таких різних за потужністю 

таланту авторів як Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко 

і Куліш, Марко Вовчок, Глібов, Панас Мирний і Нечуй-Левицький та інші. 

Народницьке світобачення визначало театральне, музичне мистецтво, малярство. 

Понад те, воно було способом теоретичного осмислення всієї тогочасної 

української культури, формою її критики, парадигмою культурного дискурсу. 

Тему народництва тут неможливо оминути, позаяк без неї важко зрозуміти 

літературну полеміку «Української хати» та «Ради», критичні зауваги Лесі 

Українки щодо тогочасного українського театру тощо, того неприйняття старшими 

нашими патріотами модернових пошуків нової ґенерації. 

Звичайно, подане достатньою мірою виглядає схематично, бо в рамках того ж 

народництва можна вирізнити період романтики (1840–1860), козакофільства, 

українофільства, «Старої громади» — достатньо відмінними суспільно-політичними 

і культурними орієнтирами. Натомість нагадаю, що наразі нас цікавить 

найзагальніше уявлення про абрис інтелектуального буття України, на тлі якого 

достатньо чітко проступають сліди Ф. Ніцше і започаткованого ним модерну. 

1 


2 

Франко Ів. Найновіші напрямки в народознавстві // Франко І. Зібрання творів в 50- 

ти томах. — К., 1986. — Т. 45. — С. 144–145. 


151

Сліди модерну в нашому письменстві 

Зміна цінностей — це зміна тих, хто творить. Кому випало 

бути творцем, той завжди знищує. 


Прослідкуємо впливи Ф. Ніцше в українському письменстві (О. Кобилянська, 

Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко інші), у літературній критиці 

та теорії літератури (М. Євшан, А. Товкачевський, М. Сріблянський інші — 

«Українська хата»), у царині соціальних пошуків (Д. Донцов, В. Липинський), нарешті, 

побіжно заторкнемо театр і живопис. Виходимо з того, що Ф. Ніцше був 

насамперед речником модернізму. 

У ґрунтовній праці С. Павличко «Теорія літератури» є глава «Модернізм 

як ніцшеанство: дискурс М. Євшана та «Української хати» 1 . Але про це поговоримо 

пізніше, спираючись головно на висновки авторки. Зараз же питання в іншому. 

Чим привернула українську інтелектуальну еліту творчість німецького 

філософа, зважаючи на викладені мною схематично його концептуальні засади. 

Відтак поглянемо на його творчий доробок інакше: мало кого міг не захопити 

поетичний стиль філософа, круто замішаний на німецькому романтизмі ХVІІ — 

початку ХІХ сторіч. І як Ф. Ніцше не відхрещувався від «сірості» репрезентантів 

цього явища, він зараховував до обраних, наприклад, Наполеона і Ґете. Та й 

куди Ф. Ніцше подітися від романтизму, адже провіщений ним модернізм значно 

ближче до романтизму, ніж декаданс, як не за формою, то, безсумнівно, за пафосом. 

І надлюдина — як на мене — теж безумовно витвір романтичний, як і сам 

славетний Заратуштра. 

Так що ж, окрім поетичної стрімкості неочікуваного стилю Ф. Ніцше, приваблювало 

чи відштовхувало в його творчості? Тут ідеться не лише про пряме наслідування, 

а й про опосередкований філософський і літературний уплив. 

Попри численні розмови про модного в Європі філософа, навряд чи більшість 

українських інтелектуалів докладно студіювали твори Ф. Ніцше. Хіба, може, за 

винятком Д. Донцова, публіцистів з «Української хати», М. Вороного, частково 

Ол. Кобилянської. Може когось обійшов? Натомість усі знали, що Ф. Ніцше критик 

християнства і моралі, творець надлюдини, апологет індивідуалізму. 

Все це було геть неприйнятним для народників та привабливим для нової ґенерації. 

Далеко не всі перераховані «анти-» німецького філософа вкладаються в українську 

ментальність. До прийняття всіх цих неґацій (окрім антихристиянства) 

1 



152

можна прилучити щирого послідовника Ф. Ніцше Дмитра Донцова. Антиморалізм 

приймає В. Винниченко, дивовижним чином поєднуючи своє ніцшеанство 

із соціал-демократією та інтелектуалізмом. Можна й далі наголошувати на якихось 

неузгодженостях. Але головною ідейною підставою, що об’єднує всіх заторкнутих 

нами персоналій, був модернізм, і саме на цьому зосередимо увагу. 

І. Бичко зробив досить обшировий гіпотетичний історико-світоглядний аналіз 

підґрунтя спорідненості німецького та українського менталітетів. На мій погляд, 

модернізм Ніцше був явищем інтернаціональним в адекватному розумінні цього 

терміна, тобто міжнародним. Утім, при цьому варто згадати численні Ніцшеві 

вислови, доволі скептичні, стосовно німців. Тому, гадаю, не варто замикатися 

на досить невизначеному понятті ментальності. Радше йшлося про європеїзацію 

української інтеліґенції. На цій позиції, під упливом М. Драгоманова, стояла 

Леся Українка, вважаючи, наприклад, що перекладна література мала розширити 

рамки народницького українофільства, а то й допомогти вирватися з його лабет. 

Тому одним із пунктів програми младомузівців передбачав «видати цілу серію 

перекладів найкращих європейських і російських авторів» 1 . 

Можна припустити, що Ольга Кобилянська і Леся Українка прийшли до модернізму 

від поляків, проте перша зазнала вочевидь і безпосереднього впливу 

Ф. Ніцше, читаючи його в ориґіналі. Німецька мова була їй настільки не чужою, 

що саме нею вона писала свій дівочий щоденник. Причетність до модернізму 

О. Кобилянська засвідчує власноруч, коли пише в автобіографії (1903): «мені хочеться 

бросити давній шлях напрямку модернізму, яким я шла» 2 . Гадаю, сумнівно, 

що їй це вдалося. 

Щодо Ф. Ніцше вона зізнається: «отже, пишучи усі дотеперішні твори (1921) 

я писала їх не без впливу Ібсена або Ніцше, хіба що в «Царівну» вклала його 

гарні далекоглядні цитати. Читала б його й тепер, але лише по-українськи…» 3 . 

В іншому місці вона наголошує: «Мої особисті переживання відіграли чималу 

роль в моїх писаннях. «Царівна» написана кровією мого серця» 4 (курсив мій. — 

В. Ж.). 

Леся Українка в листі до товаришки зазначає таке: «Не у всьому можу цілком 

співчувати Вам, так, напр[иклад], я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ 

ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Übermensch-a, тієї «blonde 

Bestie», якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але 

1 

Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хроніка життя і творчості. — Нью-Йорк, 1970. — 

С. 98. 

2 

Кобилянська О. Слова зворушеного серця. — К., 1982. — С. 300. 

3 


4 



153

я не кохаюсь в афоризмах», і далі: «Таке антиніцшеанство не повинно становити 

між нами стіни» 1 . 

Можливо, що Леся Українка трохи лукавить. Тарас Возняк підставово вважає, 

«що ставлення Лесі Українки до Ніцше було доволі неоднозначне». При аналізі 

паралелей у їхній творчості львівський колеґа намагається «розкрити не лише 

явні, але й приховані, а почасти і потенційні кореляції між ними» 2 . Т. Возняк уважає, 

що можна віднайти інтонації зв’язку Ф. Ніцше — Леся Українка, «які ясно 

не усвідомлювалися й самою нею. Принаймні у декларативній формі» 3 . 

Чому так трапилося? По-перше, зібрання творів Ф. Ніцше, нагадаю, оприлюднено 

німецькою у 1905–1913 роках. Російський переклад — 1910 року. Тобто 

поетка вочевидь була ознайомлена з працями німецького філософа з других 

рук. Розрізнені ж його твори німецькою, як уже зазначалося, публіковано власним 

коштом і малим накладом. Ще варто звернути увагу: Ніцшів афористичний 

текст у чистому вигляді маємо лише на початку «Сутінків богів, або Як філософувати 

кувалдою» (1888, переклад російською —1901, лист писано 1899 року). 

Водночас слід зважити на писане Лесею Українкою в статті «Писатели-русини 

на Буковині» (1900). Йшлося про О. Кобилянську, стосовно якої сказано таке: 

«парадоксальний дух того німецького філософа розвив у молодої буковинської 

писательки далеко більшу відвагу думки і фантазії, ніж ми звикли стрівати у більшості 

австро-руських письмовців» 4 . 

По-друге, хіба сама натура Леся Українки — її інтелектуалізм, європеїзм, неприйняття 

українофілів-народників («Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, 

бо прийдеться засудити нас навіки заневинно. Принаймні не знаю ні одної розумної 

людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би 

дурною» 5 ), її приналежність до «Молодої музи», — не засвідчує модерністських 

уподобань? Відмежовуючись від модернізму, Леся Українка зараховує себе до 

«неоромантиків». Ів. Франко відносить О. Кобилянську теж до «неоромантиків», 

аби хоч якось уникнути терміна «модерн», бо він привнесений в Україну ззовні 

і не дав «здорових плодів». Ніцше — як носій модернізму для Ів. Франка, відтак, 

неглибокий, а О. Кобилянська не спромоглася, на думку Франка, — за всієї «неглибокості 

німецького філософа» — зрозуміти його! Але про це згодом. 

Якщо глянути на більшість творів Лесі Українки, особливо драм, то вони пере- 

1 

Леся Українка. Зібрання творів у 12 т. — К., 1978. — Т. 11. — С. 111. 

2 

Возняк Т. Народження трагедії з духу музики, та «Лісова пісня» чи слово — музика 

— мовчання // Возняк Т. Тексти та переклади. — Харків, 1998. — С. 211. 

3 


4 

Леся Українка. Писатели-русини на Буковині // Цит. вид. — Т. 8. — С. 278. 

5 

Косач-Кривинюк О. Цит. праця. — С. 515. 


154

важно позачасові, але перебіг дії завжди не в ХІХ сторіччі. І тут знову навертається 

думка Ф. Ніцше, що у тому сторіччі нема гідних героїв. 

Але як бути з «анти-»? На час облишимо антисоціалізм. Далі антидемократизм, 

якщо його розуміти не лише як заперечення демократичного ладу, а як заперечення, 

відкидання поклоніння демосу, натовпу, що є лишень мостом до надлюдини. 

І тут спостерігаємо дивовижну одностайність. Ось витинка з «Царівни»: 

«Ненавиджу тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого 

жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, котру ми так добре 

розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі…» 1 . 

Персонажі наших авторок сильні, міцні, красиві особистості, котрі протистоять 

моралі «бідних і знедолених». Як на мене, доречно згадати Лесину Мавку, 

яка, будучи цілковитою надлюдиною, занепала, знеславилася внаслідок зустрічі 

з людьми-натовпом, сіроманами. Т. Возняк цілком слушно розглядає пафос 

«Лісової пісні» в контексті Ніцшевої бінарності аполлоно-дионісійського. 

На його думку, Леся Українка інтуїтивно, на рівні форми та змісту, з властивою 

їй прозорістю оприлюднила протистояння світу людини (аполлонового) та світу 

лісу (дионісового). Перший — «світ культури, умовностей, ритуалу, розуму 

як міри, а отже і обмеження»… «Йому протистоїть світ лісовиків світ спілкування 

з конституційно непізнаним, світ принципово нерозумний, бо в рамки 

розуму не втискуваний» 2 . 

Ніхто з наших авторок не грішив надмірною релігійністю. Хоча вважаю за 

доречне нагадати один із висловів Лесі Українки, що дуже й дуже співзвучний 

чомусь знайомому: «Християни, правда, боролися виключно духом, але й вбивали 

дух (курсив мій. — В. Ж.) як ні один цезар не вмів убивати» 3 . Лишається 

антифемінізм, що стосується обох цих письменниць. Послідовний ніцшеанець 

О. Луцький 1908 року писав: «Дві великі прикмети філософії Ніцшого відбились 

в творчості О. Кобилянської: гордість і аристократизм» 4 . З О. Кобилянською 

все ясно — вона орієнтується на жінку-надлюдину. Напучуючи народниківукраїнофілів 

вона пише: «Моя заслуга се та, що побіч до теперішніх Марусь, 

Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально 

галицько-руського» 5 . Те саме стосується Лесі Українки. 

1 

Кобилянська О. Царівна // Твори в 5 т. — Т. 1. — С. 215. 

2 

Возняк Т. Цит. праця. — С. 214. 

3 

Леся Українка. Замітки з приводу статті «Політика і етика» // Цит. вид. — Т. 8. — 

С. 256. 

4 

Остап Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті 

сторінки. — Нью-Йорк, 1994. — С. 119. 

5 

Кобилянська О. Листи // Цит. вид. — Т. 5. — С. 22. 


155

Один із розділів своєї неодноразово згадуваної тут праці С. Павличко назвала 

«Модернізм як фемінізм». Саме так, не «Модернізм і/та фемінізм». Модернізм 

для обох авторок (Лесі Українки і Ольги Кобилянської) означав ототожнення 

фемінізму з модернізмом. Тенденції емансипації покладено навіть у зовнішній 

прояв: набрання чоловічих псевдонімів за прикладом Жорж Санд: Марко Вовчок, 

Грицько Григоренко тощо. Недарма С. Павличко наголошує на відмінності двох 

парадигм (модернізм — народництво), на «ще одній ключовій опозиції — жіночого 

і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали 

всі учасники цього літературного дискурсу» 1 . Нагадаю, що шукаю 

в Україні не самого Ф. Ніцше, а лише його сліди — інколи чіткі й виразні, інколи 

лише їхні відбитки, розмиті та знеформлені відлигою ХХ сторіччя. 

Для Лесі Українки і для Ольги Кобилянської фемінізм не був чимось визначальним 

у їхній діяльності. І хоча остання дебютувала у нашій літературі як послідовна 

феміністка (майже водночас з М. Кобринською — авторкою збірок оповідань 

«Дух часу», «Свічка горить» інші, співзасновницею Товариства руських жінок 

на Буковині), вона, як на мене, не є активісткою феміністичного руху, а радше 

його літературним носієм. У її творах чоловічі персонажі переважно слабовільні, 

натомість жіночі — сильні, красиві. Персонажам творів О. Кобилянської, як і творів 

Лесі Українки, «властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного 

боку, прагнуть істинного, вільного кохання, з іншого — бояться його, хочуть 

і не хочуть любити» 2 . Феміністська тенденційність у Кобилянської, Українки 

так чи так проривалася. Героїнями останньої були Рахіль, Жанна д’Арк, Офелія. 

Гадаю, обом нашим авторкам зімпонувала малоцитована теза Ф. Ніцше. Наведу 

її тут: «Ще не здатні жінки до дружби — вони й досі ще кішки й пташки. Або ж, 

у кращому разі, корови. Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, 

хто з вас до дружби здатний? Ох, чоловіки, яка у вас убога і скупа душа!» 3 . 

Треба не забувати, що Ф. Ніцше заклав не мистецький, а мистецько-філо софський 

дискурс модерності, який містив бунт, бунт проти надії. Він не приймав 

ХІХ сторіччя через його механістичну перейнятість природознавством, що породило 

конструктивні надії, цінності, віру у поступ. Ніцшеанське «анти-» не було 

безпідставним деструктивізмом, бо передбачало прокладення нових шля хів. 

Саме тому німецький філософ приваблював таких різних за соціальними впо добаннями 

(В. Винниченко та Д. Донцов), темпераментом (О. Кобилянська та М. Коцюбинський) 

і талантом (Леся Українка та П. Карманський) особистостей. Приваблював 

своїми різними «анти-» І не дивно, що деяким із них надавали перевагу. 

1 

Павличко С. Цит. праця. — С. 77–78. 

2 


3 



156

Можна погодитися із С. Павличко, «що модернізм (в його ніцшеанських витоках. 

— В. Ж.) — не група, не період, не школа і тим більше не художній напрям, 

як-от символізм, неоромантизм, імпресіонізм» 1 . Це своєрідні відгалуження модернізму, 

які, втім, не мали фундаментальної, надійної філософсько-естетичної 

підстави, що зумовлювало термінологічну плутанину і неоднорідну практику. 

Натомість як мені вийти з цієї іншої теми, тим паче в контексті «Сліди Ф. Ніцше 

по Україні»? Гадаю, «антижіночість» німецького філософа не ґрунтована лише 

на фізіології. Адже плекана ним надлюдина (принаймні судячи з текстів) це і чоловік, 

і жінка (людина — Übermensch, але не Übermann). Отож жінка в контексті 

Ф. Ніцше є не що інше, як складова того натовпу, який є лише «мостом», переходом 

до надлюдини, і ці жінки призначені «для відпочинку воїна після битви». 

Відтак, за логікою, надлюдині у всій широті її потреб, необхідна die Überfrau, 

інакше не здійсниться der Übermensch. Маємо таке собі філософське подвійне 

сальто назад. Так це може поціновувати і читач. Врешті, йдеться про зв’язок 

модернізму, фундованого Ф. Ніцше, і модернізму, що має чіткий зв’язок в Європі 

з фемінізмом ХІХ — початку ХХ сторіч. Останній загас згодом на 10–15 років, бо 

фемінізм може процвітати у гараздному суспільстві, а період спаду руху припадає 

на першу і другу світові війни і згодом стає чимось резонуючим. Щодо Лесі 

Українки хотів би зробити ще одну заувагу, чи, радше, навести витинку, яка спонукає 

до розмірковування. Йдеться про статтю М. Зубрицької «Проблема індивідуалізму 

у творчості Лесі Українки». Авторка між іншим переконливо доводить, що 

«Тематична і ідейна подібність у Лесі Українки і Ф. Ніцше свідчить про непросте 

діалектичне сприйняття поетесою окремих положень німецького філософа». І далі: 

«Органічне суголосся є той конґломерат ідей та мотивів, поглядів на античну 

культуру, який можна охарактеризувати терміном «еллінізм». Насамкінець 

йдеться про те, що «античний корінь, античне розуміння проблеми індивідуального 

і трагічного в загальному суперечило християнському світогляду» 2 . 

Отож, ми торкнули «Сліди Ф. Ніцше по Україні» стосовно лише двох літераторок. 

Аби не повторювати попередньої помилки, коли я звів докупи різних 

за стилем, географією і хистом авторок, піду іншим шляхом, по персоналіях… 

Назвемо їх: М. Коцюбинський, В. Винниченко, Ів. Франко, М. Вороний. 

М. Коцюбинський — імпресіоніст, інтелектуал, елеґант (є тільки одне його 

фото у кожусі та шапці a la Шевченко). Щодо його початкової приналежності 

до народництва нема жодного сумніву. Модернізм М. Коцюбинського при цьому 

теж мало хто може заперечити, отож дещо про ніцшеанські сліди. 

1 


2 

Зубрицька М. Проблема індивідуалізму в творчості Лесі Українки // Сучасність. — 

1991. — Ч. 12. — С. 23 


157

Те, що він, хоча й поверхово, володів німецькою, свідчать переклади з Гайне в дусі 

народництва. Не зовсім довершені оповідання з соціальним ухилом, хоча й видають 

управний стиль автора, натомість не виходять за межі усталеної українофільської 

традиції («Харитя», «На віру» тощо). Приблизно з 1910 року в творчості письменника 

помічаємо злам. «Fata morgana» важко віднести до народницького напряму, 

хоча народ, правильніше, за словами Ів. Франка, — «найнижчі верстви», там діюча 

сила. Проте, що це за сила! Це виразний ніцшеанівський натовп, бідахи, нещасні, котрі 

взялися порядкувати свою долю, зважаючи на свою немічність. Найяскравіша, 

найуразливіша картина — це дикий, безглуздий погром панської садиби. Чого тільки 

варте змалювання трощіння роялю. «Хома: Гуляйте, діти. Прийшов наш день» 1 . 

Але зважимо на те, як принишк цей натовп, коли прийшло військо. 

В автобіографічному листі для видавництва «Вік» (1902) Коцюбинський пише: 

«На вироблення мого літературного смаку мали вплив найбільше письменники 

європейські» і в низці імен авторів, — поміж другорядних, відомих тепер 

хіба що літературознавцям, — він називає Золя (до речі, на його вплив указувала 

О. Кобилянська), Стріндберґа, Гамсуна. 

Про Стріндберґа в «Большой советской энциклопедии» (після поданого загального 

біографічного огляду) сказано: «В 80–90-х роках С. переходить від 

демократичних ідей до ніцшеанства і від реалістичних методів до натуралізму 

і навіть містицизму» 2 . А ось як у цьому ж виданні схарактеризовано Гамсуна: 

«Творчість Гамсуна перейнята була войовничо-реакційним характером, коли 

він звертався до соціально-політичних тем. У драматичній трилогії «Біля брами 

царства» (1898) Г. в дусі Ніцше прославляє війну, закликає до приходу сильного 

терориста для нищення робітників» 3 . Гадаю, коментарі зайві. 

Ще одне спостереження. «Intermezzo». Звертання до сонця: «Я тебе люблю. 

Бо… слухай. З тьми невідомого з’явився я на світ, і перший рух мій — в темряві 

материнського лона… Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило 

тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що 

до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує 

товариства людей?)» 4 . 

А тепер згадаємо початок «Так казав Заратустра», другий абзац (неопублікований, 

переклад В. Винниченка): «О велике світило! Яке було б твоє щастя, коли б 

не було тих, кому ти світиш!» 5 . 

1 

Коцюбинський М. Fata morgana // Зібр. творів у шести томах. — К., 1961. — Т. 3. — С. 86. 

2 

БСЭ. — Т. 41. — С. 113. 

3 


4 

Коцюбинський М. Intermezzo // Цит. вид. — Т. 2. — С. 278. 

5 

Панченко В. Будинок з химерами. — С. 139. 


158

І хоча позиції авторів різні, майже протилежні — Заратуштра вважає, що сонце 

світить для нього, для його орла і змії, натомість це не те, що воно значить для 

М. Коцюбинського. Він хоче взяти від сонця моці. Він визнає залежність потужності 

своєї моці від сонця. Проте такий текстуальний повтор при різних позиціях 

випадковим буває не часто. При цьому не забудьмо, що ми лише йдемо слідами 

Ф. Ніцше по Україні. А сліди є тільки сліди. Принагідно ще одна витинка з «Так 

казав…»: «О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, 

я тремчу від божественних поривань. Розчинитись у твоїй висоті — ось де моя 

глибина!» 1 . 

Ів. Франко не сприймав Ф. Ніцше і відхрещувався від модернізму, хоча його 

збірка «Зів’яле листя» має яскравий відблиск модернізму. Попри те, його соціальна 

народницька позиція не дозволяла йому це визнати. Тому я далекий від того, 

щоб віднести Ів. Франка до модерністів. Про його позицію свідчать численні 

закиди на адресу О. Кобилянської і Лесі Українки. Як на мене, Франко приймав 

уповні Ніцшеву «антижіночість». Читаймо бо у Франковій праці «На склоні віку» 

(ЛНВ, 1900, кн. 12), де він обрав форму «Розмови вночі перед новим роком 

1901», при цьому можна припустити, що речником автора є такий собі Зенон. 

Власне, про що йдеться? Заторкнуто тему значення ХІХ сторіччя у загальнолюдському 

поступі. Зокрема, мовиться про роль науки. Відтак, згаданий Зенон 

висловлює думку, співзвучну Ф. Ніцше щодо декадансуючого, руйнівного впливу, 

духовних «потуг» емансипації, фемінізму. Зацитую: «Виемансипувалася (наука. — 

В. Ж.) від догм і формул нібито і пішла ритися в дрібницях. А що нам із того? 

Чи, знаючи се все, ми робимося мудріші? Ні, ми робимось хіба мішками, в які напаковано 

всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми не здатні. 

«Єдино же єсть на потребу», а того одного власне дотеперішня наука не зуміла 

дати нам. А останній її світоч — Ніцше (! — В. Ж.) — чи ж не був її руйновником? 

Чи ж не прокламував на склоні ХІХ в. ще одну емансипацію — від усеї тої фальшивої 

емансипації, яку, по твоїй думці (Іларіон. — В. Ж.), дав нам ХІХ вік» 2 . 

Знавець німецької мови, діяч, який знаходився повсякчас у центрі німецького, 

польського й українського культурного життя, Ів. Франко не міг не читати 

Ф. Ніцше. Відтак я далекий від того, щоб назвати його послідовником німецького 

філософа, ми шукаємо лише сліди. Але звернемо увагу на те, хто є персонажамигероями 

франківської драми. Це не історичні постаті ХІХ сторіччя. Здебільшого 

маємо тих, хто пробився крізь натовп і наблизився до налюдини. 

Звичайно, такий підхід може бути властивим різним особистостям. Звичайно, 

різні люди могли одночасно додуматися до бездротового зв’язку. Коли ж ведемо 

1 


2 

Франко Ів. На склоні віку // Філософські твори. — К., 1980. — Т. 45. — С. 295–296. 


159

мову про Ф. Ніцше та Ів. Франка, про випадковість не може йтися. Таки наслідив 

німецький філософ в інтелектуальній, а, може, й приватній біографії нашого класика. 

І на цьому закінчимо порушену тему. Варто лише прикласти один з уривків 

тексту «Так казав Заратустра»: «Свідомість та розум — тільки знаряддя та іграшки, 

за ними стоїть ще власна суть. Суть шукає й очима свідомості, прислухається 

й вухами духу» 1 . 

В. Винниченка згадано хоча б тому, що його ніцшеанство ніхто із серйозних 

дослідників не заперечує. Отже, сліди тут позначено досить чітко, починаючи 

з його перекладу «Так казав Заратустра», здійсненого у Лук’янівській в’язничній 

фортеці, до останніх конкордистських потуг 40–50-х років. Згадаймо лише назви 

творів — «Краса і сила», «Кирпатий Мефістофель», «Чорна пантера і Білий 

медвідь», остання — це майже дослівна калька з Ф. Ніцше. Візьмемо хоча б таке: 

«З’являється новий тваринний жах, у якому начебто поєдналися в не менш 

привабливій, ніж страшній подобі білий ведмідь (курсив мій. — В. Ж.), гнучка, 

холодна, вичікувальна тигриця і не останньою чергою лисиця» 2 . «Хочу» називає 

свій роман В. Винниченко. Ф. Ніцше каже: «Ти повинен» — так звати великого 

дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу» 3 . 

Але поставимо питання руба. Наскільки широким був інтерес В. Винниченка 

до Ф. Ніцше? Скільки зазначених «анти-» зачепили українського письменника? 

В антиморалізмі В. Винниченко звинувачували не раз публічно. Властивий нашому 

письменнику й антиінтелектуалізм. Згадаймо його персонажів із «Краси 

і сили», які близькі до горьківських оповідань «Челкаш» і «Мальва» (сприймання 

М. Горьким Ф. Ніцше це окрема тема). Антидемократизм, як і антисоціалізм, поплутані 

між собою складними суперечливими зв’язками. Звичайно, В. Винниченко 

є зразком інтелектуала вищого класу, і загравання (в художніх творах) з демосом, 

із натовпом це, як на мене, було швидкопроминним захопленням, що, врешті, 

властиво М. Горькому, який, на мою думку, ніколи не був «пролетарським» 

письменником, натомість глибоко міщанським у гіршому розумінні цього слова, 

відтак, навіть купецьким. 

Аморалізм В. Винниченка однозначно пов’язаний із антифемінізмом, взяти 

хоча б його перший твір «Повія». Що ж до антисоціалізму, — і це при соціалістичних 

уподобаннях письменника, — то маємо симптоматичний збіг, наприклад 

із Луначарським, котрого, з його київським марксистським гуртком, називали 

«ніцшеанцем». Варто нагадати, приміром, також критику Г. Плехановим (1905) 

В. Леніна-Ульянова і його оточення з газети «Пролетарий» та звинувачення їх 

1 


2 


3 



160

у бланкізмі. Своїх опонентів Плеханов називає «ніцшеанцями» і «надлюдьми, 

які втратили здатність до мислення» 1 . Очевидно, було щось притягальне для 

соціалістів у ніцшеанському сприйнятті натовпу. Про це свідчить і націоналсоціалістичний 

рух, що повністю прийняв доктрину Ф. Ніцше попри його антисоціалізм. 

Відтак, слід зважити на те, що жоден соціально-політичний рух у Європі 

кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя не міг просто іґнорувати соціалістичні й демократичні 

ідеї, якщо хотів мати хоч якийсь публічний резонанс. Так само це 

було співзвучне з антихристиянством, що веде свій родовід від антидемократизму, 

зневажання натовпу, або, як згодом казали, народних мас. Християнство, за 

Ф. Ніцше, є релігією «піску», «рабів», які є лише мостом, засобом між людиною 

і надлюдиною. Але це вже зовсім інша тема. 

Інтелектуалізм був сполучений з космополітизмом. Уживаний німецьким філософом 

термін раса не ніс в собі антропологічного змісту, тим паче стосовно 

німців, котрих він шпетить на всі заставки і взагалі не вважає арійцями. Раса для 

Ф. Ніцше — соціальна спільнота, яку він оцінює так: «Все сутнє ви хочете спершу 

охопити думкою Оце й усе ваше жадання, наймудріші, — жадання влади; 

воно проступає навіть тоді, коли ви розважаєте про добро і зло й оцінюєте світ. 

Ви прагнете створити світ, перед яким могли б упасти навколішки: це ваша остання 

надія і ваше сп’яніння» 2 . Як близька наступна фраза до соціалістичної і комуністичної 

доктрин «беззастережної відданості», «перековки», «перевиховання» 

кадрів: «Людина — це те, що треба подолати» 3 . 

Отож, можна вважати, що антисоціалізм і антидемократизм Ф. Ніцше цілком сумісний 

із соціал-демократичними якщо не переконаннями, то принаймні гаслами. 

Микола Вороний. Про цю постать варто поговорити докладніше, зважаючи 

не стільки на його творчий хист, скільки на те місце, що він посідав у тогочасному 

літературному процесі. Вочевидь не дарма, за переказами, С. Петлюра нарік його 

«Головним отаманом української поезії» 4 . Натомість річ не в тому. 

По-перше, М. Вороний — літератор, котрий ставився до філософії Ф. Ніцше 

цілком серйозно, як до цілої системи. І тут навряд чи можна говорити про прийняття 

лише якогось елементу, якогось «анти-». Поет уважає що «ціла система» 

Ф. Ніцше постала як результат впливу «еллінського світу», Канта, Шопенгауера, 

ідей Дарвіна, Спенсера і Гекеля, «всього того, що великий філософ потім продовжив 

і на ґрунті тієї ж теорії про світову еволюцію, космічний розвій, збудував, 

1 

Плеханов Г. Предисловие к книге Енгельса «Л. Фейербах» // Плеханов Г. Цит. вид. — 

Т. І. — С. 474. 

2 


3 


4 

Костюк К. Г. Зустрічі і прощання. — Едмонтон, 1987. — Т. І. — С. XII. 


161

як завершення, свою циклопічну будівлю, свою горду мрію про «надлюдину» 1 . 

По-друге, М. Вороний є показовою, ключовою постаттю, коли йдеться про 

український модернізм. Маю на увазі видання ним альманаху «З-над хмар 

і долин» (Одеса, 1903) і попередні його зусилля щодо укладання цієї книжки. 

1901 року у Літературному науковому віснику видруковано його заклик укласти 

«Український альманах», що дало підставу С. Єфремову говорити про «маніфест 

українського модернізму». «Через двадцять років Олександр Дорошевич 

у статті «До історії модернізму на Україні» (1925) представив саме Вороного 

як засновника модернізму…» 2 . 

У заклику до українського письменства йдеться про «укладення альманаху, 

який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій 

у сучасних літературах європейських…». Особливо наголошено було на усуненні 

«набік різних заспіваних тенденцій та вимушеної моралі» і на тому, аби 

«було б хоч трошки філософії». Нарешті прикінцевий наголос: «На естетичний 

бік творів має бути звернена найбільша увага» 3 . 

Принагідно нагадаю, що 1903 року М. Коцюбинський теж спробував зробити 

відповідний крок і закомпонувати подібний альманах. У листі (підписаному також 

М. Чернявським) він звертався до П. Мирного з пропозицією до співпраці, де 

знову таки йдеться про європейську і російську літературу і критику. Особливо 

у листі акцентовано: «Власне — ми маємо на меті видати літературний збірник 

(поезія, новели, повісті, драматичні твори), в якому помістити нові, ніде не друковані 

твори переважно з життя сучасної інтеліґенції (курсив мій. — В. Ж.), 

а також на теми соціальні, психологічні, історичні та ін.» 4 . Зауважу, що такі наміри 

М. Коцюбинського, як і видання альманаху М. Вороним, викликали у старших 

українських літераторів грізне невдоволення, а задум автора «Intermezzo» лишився, 

як казали у судочинстві, «при намерении». Так, із запізненням на 50 років 

відносно російського, почалося українське «западничество», якщо не зважати 

на титанічні зусилля М. Драгоманова. Саме те «западничество», що й сьогодні 

нагадує мені собаку, котрий намагається вкусити себе за давно відірваний хвіст. 

Втім, повернімося до М. Вороного. До того українського поета, який самому 

майбутньому Каменяреві на зауваги щодо модернізму відповів віршем «Іванові 

Франкові» під знаковим епіграфом із Шарля Бодлера: «La poesie n’a pas la Vérité 

pour objet, elle n’a qu’elle-même» 5 . Читаємо в цьому ж вірші промовисті рядки: 

1 

Вороний М. Твори. — К., 1989. — С. 341. 

2 


3 

ЛНВ. — 1901. — Т. 16. — С. 14 // Павличко С. Цит. праця. — С. 106. 

4 

Коцюбинський М. Цит. вид. — Т. 5. — С. 339. 

5 

Поезія не має на меті Істину, вона сама є нею. — Переклад автора. 


162

«До мене як горожанина 

Ставляй вимоги — я людина. 

А як поет — без перепони 

Я стежу творчості закони 

Моя девіза — йти за віком 

І бути цілим чоловіком». 

Це визначена світоглядна позиція, це повстання супроти диктатури 

народницько-етнографічного дидактичного моралізму в мистецтві. А хіба 

не та ж таки Леся Українка гудила також майбутнього Каменяра за галицькохуторянський 

менторський тон у статті «Не так тії вороги, як добрії люди» (1897), 

яку Ів. Франко так і не видрукував в часописі «Житє і слово»? 

Варто також зазначити, що М. Вороний у розглядуваний період сприймає філософію 

Ф. Ніцше як своєрідну методологію критичного аналізу літературного, 

малярського і театрального спрямування. Про це трохи пізніше. Відтак завітаємо 

до «Української хати». 

Гостювання в «Українській хаті» 

Одні прагнуть повчань і настанов, і звуть це чеснотою; а інші 

хочуть, щоби їх зламали, — і це також називають чеснотою 


У рамках модернізму індивідуалізм, космополітизм, інтелектуалізм постали 

у цілій Європі. Мав слушність Ів. Франко твердячи, що на кінець ХІХ сторіччя 

маємо «розпахання давніших географічних і державно-етнологічних границь, 

величезний зріст комунікації (як це нагадує сучасних дослідників «ориґінального» 

явища — ґлобалізму. — В. Ж.), безмірне розширення літературних горизонтів, 

спільність ідей і ідеалів (включно соціалістичних. — В. Ж.) у писаннях одної 

генерації у різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних 

верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної 

моди в цілому цивілізованому світі в даній добі» 1 . 

Звичайно, ця поява не могла оминути Україну, якщо зараховувати її до «цивілізованого 

світу». З’явилася і нова верства — професійна українська інтеліґенція 

— і нова ґенерація з відмінним від народництва світоглядом. Епіцентром нових 

віянь став часопис «Українська хата»; можна вважати його методологічно- 

1 

Франко Ів. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах // Франко Ів. 

Цит. вид. — Т. 31. — С. 33. 


163

світоглядницькою вихідною ніцшеанство і модернізм. 1913 року в часописі (№ 5) 

оприлюднено текст П. Христюка: «В. Винниченко і Ф. Ніцше». (Правильніша назва 

мала б бути приблизно такою: «Ф. Ніцше і В. Винниченко», хоча б зважаючи 

на хронологію. Але, це таке собі…) П. Христюк говорить не лише про вплив 

німецького філософа на українського письменника, мовиться про наскрізний 

уплив ніцшеанства по цілій Європі на кінець ХІХ — початку ХХ сторіч, хоча 

сам німецький філософ уважав, що його зрозуміють лишень 1901 року. Тільки 

у ХХ сторіччі він буде на часі. Щось привабливе було у збуджуючому, красномовному 

бунті Ф. Ніцше, було щось таке, що неможливо оминути будь-кому, хто 

претендує на особистісність, тим паче інтелектуальну. Власне, це стосується всіх 

наших земляків, згадуваних у цій статті. 

Варто зазначити, що, на думку П. Христюка, доробки В. Винниченка є «тільки 

ілюстрація до думок Ніцше» 1 . У численних творах українського письменника 

(«Дисгармонія», «Щаблі життя» «Momento») згадане ім’я Ф. Ніцше або його персонажі 

дискутують на відповідну заторкнуту тему («По-свій», «Заповіт батьків», 

«Хочу» тощо). Наразі облишимо персону В. Винниченка, бо йдеться не про літературознавче 

дослідження, а про сліди Ф. Ніцше по Україні, про його світогляднокультурницький 

уплив на формування світобачення нашої інтелектуальної еліти. 

Назагал ідеться про достатньо визначений напрямок «хатян» (часопис 

«Українська хата»), що протистояли народницько-українофільському напрямку 

часопису «Рада», яка була чи не найпершим україномовним виданням (до чергового 

офіційного погрому нашої інтелігенції 1914 року). У цей час маємо відкриту 

дискусію між модерновою українською літературою чи, точніше, світоглядом 

та старосвітським, народницько-українофільським світобаченням, яке репрезентувала 

Стара Громада зі своєю зорієнтованістю в літературі, театрі й малярстві 

лишень на соціально-економічну проблематику, заломлену в традиційному 

фольклорі чи фольклористиці. Знову-таки йдеться про відкидання «хатянами» 

дидактичної, морально-соціальної ролі мистецтва, заперечення позиції письменника 

— судді суспільства. 

У «хатян» з’являються нові постаті: М. Євшан, М. Сріблянський (М. Шаповал), 

А. Товкачевський та інші. Я згоден із твердженням О. Братка, що «традиції громадської 

заанґажованості та патріотична дидактика народницької літератури 

зазнала послідовної неґації як перестаріла українофільська тенденція» 2 . Тому 

підкреслю: коли йдеться про нашу літературу, літературознавство, театр, малярство, 

— для пильнішого розгляду порушеного мною питання потрібні відповідні 

фахівці. 

1 

Христюк П. Винниченко і Ф. Ніцше // Українська хата. — 1913. — № 5. — С. 289. 

2 

Братко О. Національно-культурна концепція // Молода нація. — 1999. — № 2. — С. 155. 


164

Але скільки разів і як довго Ф. Ніцше зазирав у вікна «Української хати»? Як 

на мене, упродовж усього часу її побуття. Розглянемо це у двох аспектах: публікації 

художніх творів (прозових і поетичних) та літературної критики. При цьому 

нагадаю, що «Українська хата» — модерновий часопис, а підґрунтям модерну 

був Ф. Ніцше. 

Можна навести приклад з поезії М. Рильського — одного з найактивніших авторів 

«Української хати», хоча його перший вірш оприлюднила «Рада». І М. Євшан, 

провідний на той час літературний критик України, і М. Сріблянський від видання 

першої книжки М. Рильського «На білих островах» (1910) дуже прихильно 

ставилися до молодого поета. Це «маленькі струмочки чистої поезії, якої 

дуже часто нема у наших старших признаних діалектиків, риторів та філософів» 1 . 

У М. Рильського натрапляємо на безпосереднє звертання до Ф. Ніцше в однойменному 

сонеті (1922): 

«Змію, людину, сонце та орла 

Благословив він у високих горах: 

Премудрість, світла, серце, міць крила — 

Для бур, для щастя, для висот прозорих» 2 . 

З М. Рильським перегукується сонет «Ніцше» О. Бабія з трохи іншими наголосами: 

«Прийму життя, як слід приймать борцям. 

Із піснею свій біль жорстокий, лютий: 

Коби вперед, на шанці, щоб здобути 

Й накинути закон свій ворогам» 3 . 

Дебютував у «хатян» і П. Тичина (1912), маємо тут також декілька творів «нефутуристичного» 

M. Семенка, і це не дивно, зважаючи на його неґативне поцінування 

наших традицій, особливо ХІХ сторіччя. Справжньою художньою школою 

«Українська хата» стала для В. Свідзінського, Я. Мамонтова, В. Савченка, В. Алешка, 

інших. Журнал публікував також переклади літературних і науково-пошукових 

творів М. Метерлінка, С. К’єркеґора, К. Гамсуна, Ш. Бодлера, Г. Мана, Е. Гекеля, 

Ф. Кумера, Я. Васермана. Як бачимо, це не хрестоматійна класика, але сучасні автори, 

які мали сприяти переорієнтації українського інтелектуального життя. 

Я далекий від того, щоб назвати хатян послідовними ніцшеанцями, ідеться, 

знову ж таки лише про сліди Ф. Ніцше. Просто ідеї філософії життя, що постали 

1 

Сріблянський М. Коли прокидається весна… Поезія Максима Рильського // 

Українська хата. — 1910. —№ 12. — С. 760. 

2 

Лавриненко Ор. Рильський М. // Розстріляне покоління. — К., 2002. — С. 69. 

3 

Бабій О. Ніцше. // Листок з вирію: Поезія української діаспори / Упор. Кирпа Г., 

Чередниченко Д. — К., 2002. — С. 9. 


165

на противагу позитивізму за умов тодішніх суперечностей буття людини, були 

близькі «хатянам». І не треба сором’язливих еківоків С. Денисюка, котрий твердить 

про те, що «ними («хатянами». — В. Ж.) були рішуче відкинуті антигуманістичні 

тенденції окремих її представників (наприклад, Ф. Ніцше)» 1 . Взагалі, 

автори альманаху «Молода нація» (1999, № 2) намагалися якось «охайненько» 

відмежуватися від Ф. Ніцше. Мовляв, вони його (Ф. Ніцше) вподобали, натомість 

не цілком. «У М. Сріблянського «воля» рідко переростає у «волю до влади» і то 

лише в аспекті державотворення (? — В. Ж.), а лише до узагальненої «світової 

волі», державного пориву» 2 . Варто зауважити, що авторів «Української хати» 

об’єднували спільні філософсько-естетичні засади, якими вони не могли і не хотіли 

поступитися. У С. Павличко натрапляємо на главу, що має назву «Євшан 

як ніцшеанець». При цьому слід зважити на його (М. Євшана) непримиренну позицію 

щодо С. Єфремова, котрий навпрошки виступив супроти нашого модернізму: 

«Адже в нас у всіх галузях інтелектуального життя працівників так мало, 

брак їх скрізь і повсюди відчутний так сильно, що всяка втрата відбивається з подвійною 

силою на нашім народнім організмі, а всяка навмисна розтрата, хоча б 

і своїх власних сил, є вже не просто безглуздістю й безтурботністю, а злочином 

перед рідною країною і народом» 3 (переклад з рос. мій. — В. Ж.). 

Так поціновує старший колега працю молодших — «хатян». 

Тут бачимо наскрізну риторику протиставлення «Ми» — «Я», що нам доводилося 

натрапляти значно пізніше у нашочасній публіцистиці. Натомість 

М. Євшан нарікає на тих екскурсантів «у Європу», що були «нещасливі та схиблені»: 

«навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи 

Кобилянських, як на провінціалів, протиставляючи їм елеґанцію якого-небудь 

сутеринового літерата з «Європи». І далі: «…Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи 

в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати ориґінальних 

прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми — хоч би 

й які вони були принадні…» 4 . 

Усі нові постаті в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ сторіч означені 

модернізмом: М. Коцюбинський, Леся Українка, младомузівці М. Вороний, 

М. Яцків, В. Стефаник (участь у «Молодій Польщі», вплив С. Пшибишевського, 

якого Леся Українка називала «шефом краківської модерни») не поминули 

впливу Ф. Ніцше. С. Павличко небезпідставно твердить, що «немає західного 

1 

Денисюк С. Між традицією і модернізмом // Молода нація. — С. 173. 

2 

Братко О. Національно-культурне визволення // Там само. — С. 125. 

3 

Єфремов О. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 119. 

4 

Євшан Н. Сучасна польська література і її вплив на нашу // ЛНВ. — 1912. — № 12. — 

С. 531–532. 


166

філософа, ім’я якого траплялося б на сторінках «Української хати» частіше за 

ім’я Ніцше» 1 . Натомість повернемося до М. Євшана, котрий уважав, що не було 

філософа, «більшого від Ніцше — людини, яка так безоглядно уміла би зірвати 

з всякими нормами та традиціями і творити сама з себе, з свого життя і коштом 

свого життя» 2 . Красномовнішого визнання годі й чекати! 

Далося взнаки М. Євшану ніцшеанське бачення творчості й стосовно 

Т. Шевченка. Літературознавець говорить про Кобзаря, виходячи з уже відомої 

нам тези, що творчість є протистоянням себе — всім: «І тепер поет коли не зрозумів 

ясно, то бодай відчув, що ідеал, як такий — це власність не загальнолюдська, 

а вищих одиниць» 3 . Євшан обстоює позицію, що історія творить вищу людину 

й у розглянутому випадку — це Т. Шевченко. Як не згадати Д. Донцова, який 

у ХІХ сторіччі в українській історії визнавав лише Кобзаря, бо в дискурсі наших 

ніцшеанців панує культ індивідуальної, сильної і красивої особистості, котра якщо 

не зневажає, то принаймні нехтує юрбою, не зважаючи на її соціальний статус: 

«грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, ясновельможнії гетьмани». 

Мовлю назагал про модерністсько-ніцшеанську позицію, про дискурс щодо 

українофільського народництва. Це стосується не тільки М. Євшана, а також 

М. Сріблянського або А. Товкачевського. При цьому варто зауважити, що 

йдеться не про окремі персоналії, якщо заторкуємо «хатян», а про осередок 

нашої інтелектуальної думки на нашому таки ґрунті, що випливає з модерноніцшеанського 

напрямку в Європі, і який, відтак, засвідчив її причетність до подальшого 

розширення цього напрямку не лише в межах України. 

Модерн, родовід якого я веду від Ф. Ніцше, модерн «на нашій, не своїй землі» 

в розглядуваний період поширився на всі галузі світової культури, і не лишень 

української. Він захопив усю інтелектуальну еліту, всі розгалуження культурного 

життя: літературу, театр, малярство, музику, політико- та історико-філософську 

творчість, витіснивши декаданс, категорично неприйнятний для Ф. Ніцше, а надто 

для нашого Д. Донцова. Принагідно зазначу, що зв’язок ніцшеанської філософії 

з фашизмом чи націонал-соціалізмом достатньо простежено, проте зв’язок її 

з націонал-комунізмом — наприклад М. Сріблянський (М. Шаповал) — є питанням 

відкритим. 

Модерн — це не стільки спосіб писання, скільки світобачення і різні фраґменти 

світобачення, зокрема ніцшеанський. Це тривіальне твердження ще більше 

1 


2 

Євшан М. Гейнрих фон Кляйст і німецька література // ЛНВ. — 1912. — Т. 57. — 

Кн. 3. — С. 562. // Цит. за: Павличко С. Цит. праця. — С. 139. 

3 

Євшан М. Тарас Шевченко // Тарас Шевченко. — К., 1915. — С. 27 // Цит. за: 

Павличко С. Цит праця. — С. 139. 


167

затягує мене у мул невизначеності. Відтак, щоб якось вигрузнути з нього, маю 

зробити арабське сальто із приземленням на діалектичний ґрунт категорій «форма 

— зміст». Модернізм, як загалом усе, що підлягає аналізу, підпорядкований 

цій дихотомії. Ів. Франко, котрий рішуче виступає назагал супроти модерністської 

форми, приймає її, коли йдеться про змістовні, часові орієнтири. Такий 

уже був Каменяр, і з цим важко сперечатися, коли той таки Захар Беркут, родом 

десь із середини ХІІІ сторіччя, є фактично на рідному ґрунті, на рівні ніцшеанської 

надлюдини. 

Вихідним конфронтації модернізму «хатян» та української народницької літератури 

можна вважати тезу М. Євшана, що «все в тій «народній літературі» 

(Квітка, Мирний, Куліш, Марко Вовчок. — В. Ж.) розпливається, не має ніякого 

стилю, подає переважно балаканину… Народної літератури ми, таким чином, 

не маємо» 1 . При цьому піддано сумніву самий зміст поняття народ, що поступилося 

поняттю публіка, гурт — як тут не згадати ніцшеанський натовп, а той таки 

М. Євшан твердить: «Публіка химерна: їй мусить бути все готове, вона мусить 

чути все компліменти, бачити, що коло неї ходять, стараються о її «руку», — тоді 

вона приходить на готове і оплескує творця. Знаючи публіку — ніякий порядний 

творець не старається о її ласку» 2 . Йому, М. Євшану, вторує А. Товкачевський: 

«Чи література може бути корисною для народу? Чи вона може виконувати ролю 

визвольниці народу з неволі капіталу? На ці питання доводиться дати неґативну 

відповідь» 3 . 

Говорячи про М. Сріблянського, варто наголосити його антиполітичний дискурс 

«суспільство — людина», що є актуальним у світлі сьогодення. При цьому 

С. Денисюк твердить соромливо, що «хатяни» рішуче відкинули «антигуманістичні 

тенденції» філософії життя (наприклад, Ф. Ніцше). І тут доречно навести 

тезу великого знавця Ніцше німецького філософа Томаса Мана: «Ніцше має замиритися 

з тим, що ми його називаємо гуманістом, що його критику моралі ми 

розглядаємо як останню трансформацію Просвітництва» 4 . Це суперечливе твердження 

постає з власне філософії самого Ніцше, а не з її інтерпретації. І тут 

варто знову ж таки згадати М. Сріблянського: «Культури в нашій минувшині нема!», 

«історію минувшини приймаємо як факт, без дальших консеквенцій і на- 

1 

Євшан М. Suprema Lex // Українська хата. — 1914. — Кн. 3–4. — С. 270 // Цит. за: 

Павличко С. — С. 148. 

2 

Євшан М. Літературні замітки//Українська хата. — 1913. — Кн. 11. — С. 759 // Цит. 

за: Павличко С. — С. 149. 

3 

Товкачевський А. Література і наші народники // Українська хата. — 1911. — Кн. 9. — 

С. 427 // Цит. за: Павличко С. — С. 149–150. 

4 

Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта // Цит. вид. — Т. 10. — С. 390. 


168

слідування, як історію некультурності» і «у нас нема предків, гідних пошани, а не 

гідні пошани нам не потрібні» 1 . 

Як думка М. Сріблянського нагадує пафос Д. Донцова у праці «Де шукати наших 

історичних традицій?»! Але про це пізніше. І зауважу, що маємо вже далеко 

не літературну критику, відтак філософію історії. 

На кону театру і малярства 

Wir haben die Schauspieler, 

Aber keine Schauspielkunst 2 Ґ. ЛЕСИНҐ 

Винесений в епіграф вислів Ґ. Лесинґа запозичений мною у М. Вороного 

зі статті під знаковою назвою «Український театр у Києві» («Дзвін», 1914). Сам 

по собі зміст цієї фрази багато в чому вже розкриває і зміст згаданої статті. 

Отож бо спробуємо вирватися з лабет переважно літературознавчих і поглянемо 

на модернізм у царині інших мистецтв, хоча й побіжно. Маємо театр. 

При цьому зважимо, що вся творчість Ф. Ніцше пройнята пафосом конфлікту 

«нове — старе». І наш модернізм відбивав нову якість загальнокультурного, 

включно політичного, життя, для якого старі форми видавалися неадекватними. 

Статтю М. Вороного розпочато так: «Найболючіше місце нашого національнокультурного 

життя — це наш український театр (курсив мій. — В. Ж.). Ця інституція, 

немов рахітична дитина з виразними ознаками гіпертрофії і різних аномалій, 

розвивається мляво і тупо, а що найгірше — ця дитина має надміру подразнену 

амбіцію і на кожний дотик реагує страшенним вереском» 3 . 

Така оцінка старого театру підкреслено не зачіпає окремих акторів. Про це 

можна судити хоча б із красномовного епіграфа. Йдеться про стан українського 

театру як такого, про модернові п’єси, що проходили повз глядача. Надію він покладає 

передусім на В. Винниченка («Настуся», «Молода кров», «Брехня), Лесю 

Українку, Г. Черкасенка. На переклади Ібсена, Гауптмана, Пшибишевського, 

Метерлінка. Український театр М. Вороний розглядає у європейському контексті 

і вважає, що «новіший час вимагає від актора філософсько-художньої 

праці, що виявляла б на сцені скриту, ненаписану трагедію життя» 4 . Власне 

1 

Сріблянський М. Порожнє місце // Українська хата. — 1913. — № 4–5. — С. 301–305. 

2 

Ми маємо акторів, але жодного мистецтва видовища. — Переклад автора. 

3 

Вороний М. Український театр у Києві // Цит. вид. — С. 351. 

4 

Вороний М. Театральне мистецтво і український театр // Цит. вид. — С. 327. 


169

кажучи, він виходить із модерної філософії театру стосовно автора, актора 

і публіки і переносить це на вітчизняний ґрунт. Тому, аналізуючи, наприклад, 

вимоги досконалого виконання ролі Івана він вважає, що «треба знати не тільки 

«Братьев Карамазових», а всього Достоєвського; а глибше пізнати його всього 

можна тільки через Ніцше…» 1 . 

Що ж до очікувань М. Вороного від авторів п’єс, то це виявлено в статті «У путах 

брехні». На схвалення драматурга М. Вороний пише: «Він (Винниченко В. — 

В. Ж.) признає обов’язковим для себе тільки закони творчості (ніяких інших)!, 

і творить інтуїтивно, — мислить живими уявами (символами), не голими 

розуміннями» 2 . 

Тему українського театру продовжу дуже показовою витинкою із праці 

С. Павличко: «Нетерпимість Лесі Українки до національного театру дуже нагадує 

реакцію молодого Джеймса Джойса на постановки Ірландського літературного 

театруНа перше місце Джойс ставив сучасні драми Ібсена, Гауптмана 

та інших» 3 . Тут їхні смаки збігаються. 

Леся різко відкидала популізм, і її власна творчість була викликом народницькому 

українофільству, як і п’єси В. Винниченка і театр Леся Курбаса 4 . Вреш ті, 

ніхто з них не переміг у цій боротьбі. І. Франко, наприклад, уважав, що дра ма тургія 

Лесі Українки не належить до її здобутків. Її «Блакитну троянду» оці нювали 

неґативно, інші п’єси замовчували, бо вони не співпадали з тезою «слово-зброя». 

У статті «Новейшая общественная драма» (власне, це не стаття, а доповідь 

Л. Косач), особливий наголос роблено на громадське, Леся Українка зауважує, 

що «натовп, хоча б у вигляді стереотипного «народу» драми , майже 

не з’являвся в театрі…» 5 . Слід зважити, що авторка майже скрізь у тексті послуговується 

терміном «натовп», а не народ. Це дещо нагадує сентенції Ф. Ніцше. 

Щодо модерного театру, то тут є показовою ще одна теза нашої поетки: «… 

як і в інших народах, ми прагнемо нові п’єси українських авторів, такі п’єси, щоб 

у них намалювалося не тільки життя неосвіченої частини народу, а життя 

всіх частин, усіх станів, усіх шарів нашого народу; ми хочемо, щоб тепер у нас, 

як у інших народів, розширяв наш розумний виднокруг, щоб турбував душу інтеліґента 

(курсив мій. — В. Ж.) наших часів» 6 . 

1 

Вороний М. Там само. // Цит. вид. — С. 341. 

2 

Вороний М. У путах брехні // Цит. вид. — С. 412. 

3 


4 

Розмірковування ці про український театр навіяні розмовами з театрознавцем 

Наталкою Єрмаковою. — Прим. авт. 

5 

Леся Українка. Новейшая общественная драма // Цит. вид. — Т. 8. — С. 229. 

6 

Леся Українка. Про театр // Цит. вид. — С. 262. 


170

Відтак, авторка вважає, що самі лише театрали того не годні зробити. Це буде 

уможливлено, коли «театральна дружина» … піде новим шляхом, спільною ходою 

з лавами свідомої української інтеліґенції» 1 . 

Варто зазначити, що шевченкові заклики «в своїй хаті своя правда», прийняті 

буквально, спричинили до занепаду українського театру, що став громадянською 

справою, відкинувши мистецтво, перетворився на плебейський. Відтак 

у десяті роки він загубив не тільки мистецький флер, але і громадське звучання. 

Натомість, не зважаючи на критику, хоч якоїсь, за порідкими випадками (наприклад, 

Л. Курбас), модернізації театру на той час не сталося. 

Лесь Курбас ще на початку сторіччя звернувся теж до давніх персонажів, хоча 

міг би вдатися і до драматургії того ж В. Винниченка чи Лесі Українки. Чому так 

не сталося, то окрема розмова. 

Вплив модерну в Україні заторкнув не тільки літературу і наближену до неї 

драматургію. Маємо всі підстави говорити про наше малярство (звичайно, йдеться 

не про Пимоненка тощо — це народницький напрям). Українське модерне 

малярство теж окреслимо в світлі розглянутих тем. Ось далеко не повний перелік: 

О. Мурашко, С. Левицька, Г. Нарбут, М. Бойчук, Ів. Труш, Д. Бурлюк, 

В. Кричевський 2 . 

Принагідно зазначимо (це, звичайно, не стосується С. Васильківського), що 

образ надлюдини в живопису, скульптурі, плакаті знайшов відбиток у творчості 

апологетів фашизму, націонал-соціалізму, комунізму. Ці м’язисті, з правильними 

рисами обличчя, у войовничих позах постаті заполонили весь простір від 

Лотаринґії до Камчатки. Вони покликані були показати, як має виглядати людина 

майбутнього, або сучасна, котра наближується до ідеалу. Саме вони мали стати 

орієнтирами для побудови мосту, засобом для якого став попіл і порох таборів. 

Власне тут можна й відбутися поданим вище переліком. Відтак, бажано глянути 

на тогочасне малярство очима тогочасних же критиків. Звернуся знову 

до М. Вороного, про чиї модерно-ніцшеанські вподобання вже йшлося. З огляду 

на це варта розгляду його рецензія 1924 року на виставку у Львові. 

Передусім маємо наголосити послідовне використання Нішцевих засад як методології 

естетичного аналізу. Тут і протиставлення Дионіс — Аполлон, і ламання 

академічних рамок М. Бурачеком, братами Кричевськими, Красицьким, 

Трушем… 

Приблизно на той самий час припадає друк статті М. Вороного про Олександра 

Архипенка («Глобус» 1928, № 8). Відзначаючи європеїзм українського маляра, 

1 

Леся Українка. Про театр // Цит. вид. — С. 269. 

2 

Асеев Н. Украинское искусство и европейские художественные центры (конец ХIХ — 

начало ХХ в.) — К., 1989. — С. 195. 


171

його суголосність творчим пошукам футуристів і кубістів, М. Вороний наголошує, 

що Архипенко «виступає чи не першим експресіоністичним скульптором, 

якому завдячує ціла ґенерація його німецьких товаришів» 1 . Далі йдеться про виразно 

означальні інтонації скульптора: «спрощені форми первісно-ідолянської 

й архаїчної скульптури»… захоплення естетикою сили і швидкості (курсив 

мій. — В. Ж.), «повітряні паузи» і «порожні форми», «пластика отворів». 

Я цілком свідомо залучаю до висвітлення розглядуваного питання тексти тогочасних 

авторів, аби — наважусь це спробувати — адекватніше відтворити загальну 

інтелектуальну атмосферу кінця ХІХ початку ХХ сторіч в Україні. Саме 

тому згадаю ще одну статтю М. Вороного про Сергія Васильківського з промовистою 

назвою: «Артист — маляр» (ЛНВ, 1903. Кн. ІV). При цьому варто наголосити, 

що між згаданими вище статтями і зазначеною тут розрив у 20 років. 

І яких! Змінився час, змінився і М. Вороний. Гадаю, що тоді, 1903 року, він був 

ще безмірно сповнений Ніцшевою надлюдиною. І ось що захоплює його в малярстві 

С. Васильківського: «Він (Васильківський) кохає красу повного нормального 

життя і відвертається від хворобливих його проявівна його малюнках майже 

ніколи не стрінеш пригнічених образів та осередкових фігур; у них нема місця 

для зображення млявих почувань або безвільних рефлексійнайбільше відваги 

і завзяття — головні мотиви його творчої концепції» 2 . Знайомі ноти! 

Ще кілька слів про музику, її «європеїзацію», симфонізм та камернізм, фортепіано 

та оркестр. У цьому напрямку плідно творили Я. Степовий, П. Синиця. 

Йшлося про вихід на європейський рівень особливо інструментовки, відхід від народницького 

етнографізму. Звичайно, не так легко в музиці знайти сліди Ф. Ніцше. 

Може, плідніше звернути увагу на Р. Вагнера? Натомість загальні устремління початку 

ХХ сторіччя зумовлюють її модернізм у нашій культурі як такий. 

У своїй хаті своя правда? 

Так приходить крізь історію плоть — у ствердженні і в борні. 

А дух — що він для плоті? Провісник її борні, перемог, товариш 

і відлуння. 


Тепер на часі інша персоналія, ніцшеанство котрої не підлягало і не підлягає 

досі сумніву в протиборчих ідеологічних таборах. 

1 

Вороний М. Олександр Архипенко // Цит. вид. — С. 572. 

2 

Вороний М. Сергій Васильківський // Цит. вид. — С. 66. 


172

Постать Дмитра Донцова була настільки одіозною для совєтського друку, 

що його імені нема в Українській історичній енциклопедії. Відтак, ним рясніють 

книги типу «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму» 

(Євдокименко, 1967) та інші подібні видання. Це й не дивно, бо Д. Донцов упродовж 

життя доклав усіх зусиль на досягнення за будь-яких умов відокремлення 

України від Росії, відновлення своєї країни, своєї нації, своєї віри і боротьби. 

Теоретичним підґрунтям його літературно-публіцистичної діяльності від початку 

був Ф. Ніцше. При цьому варто зауважити, що розглянуті вище діячі нашої 

культури приймали тільки деякі із зазначених «анти-» Ніцше. Д. Донцов же 

довів їхній зміст майже по всіх пунктах (окрім антихристиянства) до крайності. 

Специфіка донцовських текстів при цьому полягала в тому, що скрізь і завжди 

він екстраполював теоретично порушувану Ф. Ніцше проблему на українську 

практику. 

Власне, антиморалізм Д. Донцова має ті самі витоки, що й у Ф. Ніцше, хоча 

до християнства вони ставилися по-різному. Мораль останнього, на думку 

Ф. Ніцше, спровокували євреї. Він виходить із того, що «…всяка релігія є справа 

черні, я змушений мити руки після кожного стикання з релігійними людьми…» 1 ; 

і ще: «Недужі — загроза людині, а не злі і не «хижаки». Споконвіку нещасні, 

подолані, надломані — ось хто, ці найслабші, найчастіше підкопує людське 

життя, найтяжче отруює та несе зневіру до життя, до людини, до самого 

себе» 2 . «Сліпота перед християнством є злочин par exellence — злочин проти 

життя…» 3 . 

У Д. Донцова інше бачення християнської моралі: «Християнство це не рожева 

водичка гуманности і доброчинности, це релігія войовників Христових, які 

не уникають конфліктів» 4 . Або ще: «Не є вадою провідника, що часом мусить 

пустити гнилу кров…» 5 . При цьому Д. Донцов намагається довести, що Іісус і його 

апостоли не були взагалі юдеями. «Учнів Христа пізнавали як неюдеїв по цій 

їх мові або вимові (арамейській. — В. Ж.)» 6 , — пише Д. Донцов. І далі: «Цим всім 

і пояснюється, чому євангелісти етнічно протиставляють себе і своїх — юдеям» 7 . 

А от ще: «Мабуть, цією мовою і культурно-етнічною (курсив мій. — В. Ж.) 

1 

Ницше Ф. Ecce Homo // Ницше Ф. Избранные произведения: В двух томах. М., 

1990. — Т. 2. — С. 407. 

2 


3 

Ницше Ф. Ecce Homo. — С. 412. 

4 

Донцов Д. Хрест проти диявола // Хрестом і мечем. — Торонто, Онтаріо, 1967. — С. 265. 

5 

Донцов Д. Маса і провід // Цит. вид. — С. 132. 

6 

Донцов Д. Від містики до політики // Цит. вид. — С. 269. 

7 



173

і духовно-містичною відрубністю Галілеї і галілянина Ісуса і треба почасти пояснити 

конфлікт між Старим Законом Мойсея і Новим Законом Христа» 1 . 

Можна заперечувати наведені твердження Д. Донцова, проте тут вважаю це 

недоречним, позаяк маємо історично фіксований факт певної точки зору, яка, 

врешті, може бути підставою для пояснення донцовського антисемітизму. 

Антисоціалізм Ф. Ніцше до серця Д. Донцову, хоча він сам, за часів створення 

УРП «грішив» соціалістичною орієнтацією. Та це й не дивно, бо всякий тодішній 

політичний рух, що був розрахований на підтримку мас (від фашизму і націоналсоціалізму 

до марксистського більшовизму), мав ураховувати соціалістичні гасла. 

Але повернуся до Д. Донцова. Десь від середини 15-х років ХХ сторіччя, а особливо 

зі становленням совєтської влади, антисоціалізм, як і антидемократизм, — 

одні з провідних тем нашого публіциста. І тут він повністю йде за Ф. Ніцше. 

Читаємо в останнього: «І до володарів я повернувся плечима, побачивши, що тепер 

називають володарюванням: крутійство й торги за владу — з потолоччю» 2 . 

Нагадаю при цьому, що німецький філософ особливо зневажав ХІХ сторіччя 

з його демократичними здобутками. Д. Донцов у цьому випадку зосереджується 

на українському терені: «Демоліберальна, космополітична, гуманітарна, 

братерсько-народна, соціалістична, федералістична пропаґанда, яку принесла 

нашій знеможеній нації скалічена духом інтеліґенція ХІХ віку, — намагалася за 

всяку ціну знищити в нас шляхетний тип, витворений історією і традиціями» 3 . 

Подібних висловлювань у Д. Донцова чимало. Наприклад: «Наша еліта — як сказав 

би Ніцше — не вірила більше в героїв, силу волі» — найбільше дбала наша 

демократична еліта, щоб не стати «непопулярною» в масі. Через хвилеві зміни 

їх настрою завжди боючися попасти в конфлікт з нею, «чого хоче народ», рідко 

коли сугеруючи йому своє хотіння, бо рідко таке мала, рідко беручи відповідальність 

за гострий і рішучий крок» 4 . 

Ніцшеве бачення натовпу: «Життя — це джерело втіхи, але там, де п’є потолоч, 

усі криниці отруєні» 5 Д. Донцов також заламлює під кутом зору нашої національної 

проблеми: «Є народи-пани і народи-плебеї. Шевченко їх називає своєю 

назвою. Плебеїв називає «свинопасами», народи панські — «лицарськими синами», 

«козаками», як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, 

а на своїй землі» 6 . 

1 


2 


3 

Донцов Д. Дух наших традицій. — С. 72. 

4 

Донцов Д. Маса і провід // Цит. вид. — С. 147. 

5 


6 

Донцов Д. Дух наших традицій. — С. 51. 


174

Особливо актуальною для Д. Донцова є тема маса і провід. Власне саме провід 

він тлумачить в сенсі ніцшеанської надлюдини, для якої людина (маса, натовп) 

є лише «міст». Читаємо: «Цей поділ на «лицарів» і «свинопасів» серед народів, 

на аристократів, панів і плебеїв — не є поділом класовим, соціальним, лише — 

психологічним, типологічним» 1 . 

Згадаємо також Ю. Липу. Перегукуючись із Д. Донцовим, він пише: «Раса (нагадаємо, 

що цей термін тут мало що має спільного із загальновживаним. — В. Ж.) 

відрізняється одна від одної своєю психологією, своєю протореною дорогою в думанні 

і поведінці, навіть своїми духовними звичками більше, ніж будовою тіла» 2 . 

Варто сказати кілька слів стосовно ще одної знакової постаті в українській історії. 

Йдеться про В. Липинського. І попри те, що останній вважав себе політичним 

опонентом Д. Донцова, в їхніх поглядах можна побачити чимало спільного. 

Отож, читаємо: «Наша інтеліґентська більш або менш соціялістична демократія 

це рідна сестра такоїж демократії всесвітньої, це послушне знаряддя в руках 

інтернаціональної, ліберальної капіталістичної буржуазії» 3 . Щодо того, кого 

Д. Донцов називає «проводом», В. Липинський пише: «…Господар — Монарх, 

якого ми хочемо, повинен стояти понад класами, понад партіями, понад цілою 

Землею і понад цілою Нацією» 4 . 

Я навмисне утримуюся від будь-яких коментарів, позаяк зміст витинок свідчить 

сам за себе. Читаємо: «Будуччина і творча сила всіх соціяльних, зокрема національних 

ідей опреділялась від початку світа не їхньою «науковостю» чи «політичним 

реалізмом», а степеню завзяття, відданости, захопленя і фанатизму, 

які вони в своїх визнавцях, а через них у цілих людських громадах викликали» 5 . 

Врешті, «…Од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили, правлять 

і будуть правити найсильніщі». І, увага: «Своєї власної матеріяльної сили у здеклясованої 

інтеліґенції, яка ані завойовує, ані продукує хліба та товарів, бути 

не може» 6 . 

Якщо хочете ще одне «анти-» — антисемітизм, то маєте: «…в хотіннях інтернаціонального 

соціялізму, усвідомлених і зформулованих його інтеліґентськими 

теоретиками-жидами, захована значна доля ірраціонального стихийного хотіння 

оцієї інтернаціональної жидівської раси: захопити знов, все од віків утікаючу 

1 


2 

Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992. — С. 101. 

3 

Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Липинський В. Повне зібрання творів, 

архів, студії. — К., Філадельфія, 1995. — Т. 6. — Кн. І. — С. 34. 

4 


5 


6 



175

їм з рук і все для них недосяжну політичну владу над цивілізованим, осілим, хліборобським, 

технічно-промисловим світом» 1 . 

Для повноти «анти-» не вистачає ставлення до жінок. Читаємо: «Жінка — 

по самій своїй природі персоніфікація пасивності», і до найгіршої форми її приниження 

призводить демократична емансипація 2 . 

Нарешті, не можу втриматися від цитування витинки з «Листів…», яку вповні 

міг би написати Д. Донцов: «Викликана українською інтеліґенцією матеріальна 

руїна і денаціоналізація місцевої войовничої і державно-творчої верстви веде за 

собою руїну української національної культури» 3 . 

Тут не місце та й недоречно спростовувати чи захищати погляди автора 

«Листів до братів-хліборобів». Моє завдання, розв’язання якого подане в цитатах, 

полягало у виявленні Ніцшевих «анти-». І підсумково констатую, що в концепціях 

В. Липинського вони всі присутні. Інша справа, наскільки В. Липинський 

був впливовим в інтелектуальному житті України. Це питання лишу відкритим. 

Зацитую лише один достатньо обсяговий, проте тою ж мірою красномовний, 

вислів із «По той бік добра і зла», який однаковою мірою дотичний поглядам 

як Д. Донцова, так і В. Липинського: «Без пафосу дистанції, що виникає завдяки 

вкарбованій у світогляд різниці станів, усталеним поглядам, зверхности панівної 

касти над підданими та знаряддями, а також неперервним вправам її у послуху 

й наказах, в умінні тримати підлеглих нижче та віддалік себе, аж ніяк не зміг би 

постати інший, таємничий пафос — прагнення дедалі збільшувати дистанцію 

в самій душі, формувати щораз вищі, напруженіші та всеосяжні стани»… 4 . 

Наразі можна констатувати, що в політичній практиці українського 

національно-визвольного руху цитовані теоретичні висновки відбивалися достатньо 

чітко. Політична програма ОУН (ухвалена ІІ Великим Збором Українських 

націоналістів у серпні 1939 року) задокументувала: «На чолі держави стане покликаний 

організаційною волею нації Голова Держави — Вождь Нації. Він уособлюватиме 

суверенність і єдність нації, стоятиме на чолі її збройних сил й керуватиме 

державою через призначені ним і відповідальні перед ним органи виконавчої 

влади» 5 . 

Що це: віяння часу (1939), сліди Ф. Ніцше чи те й інше? Хай висновує сам читач. 

1 


2 


3 


4 

Ніцше Ф. По той бік добра і зла. — С. 154. 

5 

Матеріали другого великого збору українських націоналістів // Українська суспільнополітична 

думка в 20 столітті. — Сучасність, 1983. — Т. 2. — С. 401. 


176

Епілог 

Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб народити танцівну 

зірку. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі. 


Якщо дослухатися до цитованого вище, то наразі турбуватися нам не доводиться: 

ми ще маємо доволі хаосу в собі, а ще більше зовні. Часом видається, що 

нічого, крім хаосу нема. Проте й у стародавніх упочатку був хаос. Та чи годні, 

спроможні ми народити танцівну зірку? Тут, «на Вкраїні милій», і головне — тепер. 

Адже, що б ми не робили, що б не писали про минуле чи майбутнє, ми робимо, 

пишемо це тепер, у-тепер. То чи доречний сьогодні Ф. Ніцше? Власне, говорячи 

про його сліди, я хотів порозмислити над цим. Підсумовуючи подані вище 

розмисли, наважуся твердити таке. 

Ніцшеанський модернізм, як спосіб, чи, ліпше сказати б, ракурс світобачення, 

світосприйняття, світорозуміння зумовив, визначив чимало плідних творчих пошуків 

знаних і визнаних митців Європи, починаючи з кінця ХІХ сторіччя. За вагомістю 

впливу ніцшеанства в цій царині поряд можна назвати хіба що фройдизм 

і марксизм. Щоправда, останній не дав, як на мене, скільки-небудь творчих визначних 

здобутків. Принагідно варто зауважити, що майже таку саму вагу в другій 

половині ХХ сторіччя мав екзистенціалізм. Але, по-перше, він був вторинний 

стосовно ніцшеанства і фройдизму. По-друге, літературний вияв екзистенціалізму 

(в його французькому варіанті) найповніше втілили самі ж батьки-фундатори. 

Всіх інших належить назвати епігонами в хорошому розумінні цього слова. 

Що ж до України і слідів по ній Ф. Ніцше, то вона не була винятком. 

Підсумовуючи вищеподаний текст, можна твердити: 

– творчість Ф. Ніцше, особливо в модерному мистецтві, вплинула загалом 

на всі знані постаті українського інтелектуального життя кінця ХІХ — початку 

ХХ сторіччя; 

– зазначений уплив був, так би мовити, вибірковий: ніхто з розглянутих 

персоналій не прийняв учення Ф. Ніцше в цілому (наприклад, В. Винниченко, 

М. Сріблянський, інші); 

– відкидали антисоціалізм, антидемократизм; О. Кобилянська, Л. Українка, 

природно, антифемінізм; Д. Донцов — не приймав антихристиянство тощо; 

– політичні вияви ніцшеанства в Україні не можна поцінувати, назвати плідними, 

як, урешті, й по цілій Європі. 

Таким чином, варто ще раз наголосити, що сліди Ф. Ніцше по Україні не однаково 

глибокі й чіткі. Окреслення їхньої чіткішої конфіґурації потребує подальших 

досліджень. 


177

P.S. А де ж авторська позиція? — спитає вихований 

на належних традиціях читач. Ось вона: я люблю і шаную 

Фридриха Ніцше як філософа, філолога, стиліста, поета, 

композитора. Я не приймаю всіх його «анти-», як і згадувані 

дійові особи українського інтелектуального життя. 

Наразі я радо можу констатувати, що Ф. Ніцше мав уплив 

на це життя. Радо — бо, виявляється, ми й тут на рівні 

Європи всієї. 

Київ, 2002

ВОЗЛЮБИ? 1 

… Люби ближнього твого, як себе самого 

Мт. 22, 39 2 

Гавань указує шлях тим, 

котрі знаходяться на кораблі. 

Натомість де ми найдемо 

таке опертя в моралі? 

Ф. ВОЛЬТЕР 

Введення в проблему 

Не плакати, не сміятися, а розуміти 

Б. СПІНОЗА 

Заповідано ж бо: «не вбий», натомість убивали і вбивають. 

Записано ж бо: «возлюби», а ненавиділи і ненавидять. 

Чому так стається? Може, відповідь на це питання знайдемо, 

якщо спробуємо вияснити: в чому полягає любов? хто 

є ближнім? чому я повинен його любити? Суголосно з цими 

питаннями належало би встановити, чи Христова настанова 

«Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 22, 39), що 

стала парадиґмою християнсько-європейської цивілізації 

(на неї «весь закон і пророки спираються», Мт. 23, 40), є так 

само наріжною, засадовою для інших цивілізацій? Чи взагалі 

можливе її дотримання? 

При спробі знаходження відповіді буду керуватися принципом: 

«…етика належного можлива лише на підставі 

етики, що досліджує суще, тобто мораль, яка існує або існувала, 

незалежно від бажаного чи належного, а доти так 

1 

Надруковано в: часопис «Філософська думка». — 2006.— № 6; 

2007. — № 1. 

2 

Всі подальші витинки з Біблії цитовано за Святим Письмом 

Старого та Нового Завіту. Повний переклад з ориґінальних єврейських, 

арамейських та грецьких текстів зроблено Ів. Хоменком, видано 

за дозволом церковної влади. — Прим. авт 

ВОЗЛЮБИ? 

179

звана «нормативна» етика буде лише зібранням довільно встановлених «норм», 

ні для кого не обов’язкових, отож і не наукових» 1 . 

Почну з останнього питання, дослухаючись голосів минувшини. Отож, читаємо: 

«Те, що огидне самому собі, не слід застосовувати щодо іншого. Коротко 

кажучи, це і є справедливість» 2 . Цитовано не І. Канта, а Махабхарату (X–VIII ст. 

до н. е.). Або ще: «Хто в пошуках щастя для себе накладає покарання на істот, 

котрі бажають щастя, той після смерті не отримає щастя. Хто в пошуках щастя 

для себе, не накладає покарання на істот, котрі бажають щастя, той після смерті 

отримає щастя» 3 (IV–III ст. до н. е.). Або: «Як він повчає іншого, нехай так і чинить 

сам» 4 . 

А тепер Китай. «У Піднебесній не має бути людини, котру не розглядали би 

як рівного собі, не переймались би до нього любов’ю, як до себе. Це і є вчення 

мудреця Мо-цзи, що продовжує існувати» 5 (IV–III ст. до н. е.). 

У книзі «Мо-цзи» (ІІІ–ІІ ст. до н. е.) читаємо: «Небо неодмінно бажає, щоб 

люди навзаєм любили один одного і приносили один одному користь, натомість 

небу неприємно, якщо люди роблять один одному зло, одурюють один одного» 6 . 

А от знову вже знайоме: «Не роби людям те, чого не бажаєш собі, й тоді і в державі, 

і в родині до тебе не будуть відчувати ворожості» 7 . Це настанова Конфуція 

(IV–V ст. до н. е.). Дещо парадоксально, проте цілком уписується в контекст 

цитованого така теза: «Ті, хто ненавидить те, що є нелюдинолюбством, самі 

обов’язково слідують людинолюбству; вони чинять так, щоб те, що є нелюдинолюбством, 

їх (курсив мій. — В. Ж.) не заторкнуло» 8 . 

Варто нагадати, що й у рамках християнської традиції стосовно настанови 

«возлюби ближнього» послідовники Христа не були першопрохідцями. Адже 

в Старому Завіті Святого Письма читаємо: «Любитимеш ближнього твого, 

як самого себе: Я — Господь» (Лев. 19, 18). Тому не варто дивуватися читаючи 

в Новому Завіті: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть 

їм, — це ж бо закон і пророки» (Мт. 7, 12). 

1 

Сорокин П. Нормативна ли наука этика и может ли она такой быть? // Этическая 

мысль 1990. — М., 1990. — С. 331. 

2 

Удьйогапарва или Книга о старании // Махабхарата. — Кн. 5. — Л., 1976. — С. 97. / 

Пер. с санскрита и комментарии В. И. Кальянова 

3 

Глава о наказании // Дхаммапада. — М.,1960. — С. 81. 

4 


5 

Поздние моисты // Древнекитайская философия. — М., 1973. — Т. 2. — С. 91. 

6 

Мо-цзы // Древнекитайская философия. — Т. І. — С. 180. 

7 

Лунь Юй. Там само. — С. 160. 

8 



180

Іслам дещо інакше подає розглядувані настанови. В Корані читаємо: «І хай 

не припиняє маючий щедроти з вас і статки давать і родичам, і бідним, і замешканим 

на шляху Аллаха, і хай вони вибачають і дарують. Хіба ви не хочете, щоб Аллах дарував 

вам? Воістину, Аллах — милосердний, вибагливий» (Сура 24, 22). І ще: «Хто 

чинить зло, отримає воздаяння тільки подібним, і хто чинить благе з чоловіків і жінок 

і вірує, — ті ввійдуть у рай і наділені там будуть без ліку» (Сура 40, 43). 

Доречно навести деякі спостереження Л. Леві-Брюля, коли він розглядає первісне 

мислення. Наводячи численні приклади, фіксовані різними дослідниками, 

вчений доходить висновку: «Повір’я, що, нібито, чвари і сварки призводять до невдачі 

справи і взагалі завдають втрат соціальній групі, досить поширені. Вони 

сприяють підтриманню порядку і збереженню принаймні позірної згоди між членами 

родини і племені… той, хто затіває чвари з сусідом, знає, що це викличе занепокоєння 

у всіх і що ipso facto він стає певним чином суспільно небезпечним, і, 

відтак, усі будуть супроти нього» 1 . 

Серед звернень однієї зі жриць племені далків (Ландак і Тайан) є така показова 

настанова: «не крадіть, не бийтеся, не кляніть тварин вашого ближнього» 2 

(курсив мій. — В. Ж.). «За переконанням банту… бердама, нага й інших, невдоволення 

якої-небудь особи, її заздрощі, гнів, чвари спричиняють шкідливоносний 

вплив. Він завдає нещастя тій чи тій особі, а то й усій групі в цілому» 3 . 

Дуже показово, що таке світобачення зафіксоване у людей первісних племен 

від Індонезії до Південної Африки, у північних народів. 

Підсумовуючи попередній виклад, можна дійти висновку, що настанова «возлюби», 

чи принаймні не чини зла ближньому, притаманна різним культурам. 

«Люби ближнього», як і більшість інших моральних норм, має всезагальний універсальний 

характер не лише в розумінні обов’язковості їх дотримання, натомість 

в усталеності їх в усіх цивілізаціях. Причому спонукальна вихідна цієї засади чисто 

зовнішня: немилість Бога чи взагалі зверхніх сил, ставлення інших, тобто соціально 

комфортне довкілля: чини так, і тобі воздасться, матимеш спасіння, рай 

тощо, або — не чини так, бо тобі поведеться погано: буде пекло, зубожієш, від 

тебе відвернуться ближні. Натомість чому ж продовжують убивати й ненавидіти? 

Наважусь твердити, що виходячи із засад «етики благого життя» і в рамках 

«етики покликання», як її називає В. Малахов 4 (ідеться про Аристотелеву 

та Кантову етики), відповіді ми на це питання не знайдемо. Навпаки, там все 

1 

Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. — М., 1994. — С. 418. 

2 


3 


4 

Малахов В. Три этики в типологизации этического сознания // Малахов В. Уязвимость 

любви. — К., 2005. — С. 123. 


181

виглядає напрочуд гармонійно. «Варто «ввійти» в «етику благого життя» 

як ці лісної системи, щоб відчути її потенційну повноту, здатну ввібрати в себе 

та об’єднати в гармонійному моральнісному космосі і концепцію справедливос ті, 

і дружбу, і любов, — все це, відтак, під егідою розумного устремління до блага 

й евдемонії, в приналежності до нього» 1 , — пише В. Малахов. Реалії історії свідчать, 

що на практиці така візія «повноти» і «гармонійність моральнісного космосу» 

позір на, взорова. 

Де ж шукати відповіді? Спробуймо проаналізувати засадове поняття норми 

«Люби ближнього твого, як самого себе». Йдеться про любов. 

Любов 

Любовь — интимное и глубокое чувство, устремленность на другую 

личность, человеческую общность или идею. 

Философский энциклопедический словарь (1953) 

Таким чином, любов’ю називається надання цілісності й устремління 

до неї. 

ПЛАТОН. Пир 

Відштовхуючись від давньогрецької традиції, де зазвичай розрізняють любоверос, 

любов-філію, любов-сторге та любов-агапе, наголошу, що тут ітиметься про 

останнє. Саме любов-агапе можна, здається, вважати вихідною любові до ближнього. 

Приймаючи це, я зважаю, що можливе й інше розуміння та інші підходи. 

Тому не беруся до аналізу тієї природи любові, яку їй приписували Плотін чи, 

тим паче, Емпедокл. 

Далі йтиметься саме про ту любов, зміст якої вочевидь співзвучний 

Платоновому тлумаченню, що його подано в «Учті» та «Федрі». Спробуємо вияснити 

той зміст, що його вкладають у «любов до ближнього». 

Маємо: «Учитель мовив: «Знаючий щось поступається тим, хто любить 

щось; люблячий щось поступається тим, хто насолоджується чимось» 2 . Далі: 

«Людинолюбна людина — це та, котра устрімлена укріпити себе [на правдивому 

шляху], та допомагає в цьому й іншим, устрімлена досягти кращого перебігу 

справ та допомагає в цьому й іншим» 3 . 

1 

Там само. — С. 123–124. 

2 

Лунь Юй // Цит. вид. — Т. 1. — С. 152. 

3 



182

Янь Юань спитав про людинолюбство. Вчитель відповів: «Стримуй себе з тим, 

щоб у всьому відповідати вимогам ритуалу, — це є людинолюбство» 1 . В іншого 

мудреця читаємо: «У всіх людей є відчуття співстраждання, є почуття сорому 

й обурення, є почуття поваги і пошани, є почуття правди і неправди. Почуття 

співстраждання — це [основа] людинолюбства. Почуття сорому і обурення — 

це [основа] справедливості. Почуття поваги і пошани — це [основа] ритуалу. 

Почуття правди і неправди — це [основа] пізнання. Людинолюбство, справедливість, 

ритуал і [здатність] пізнання не ззовні впливають на нас, а завжди притаманні 

нам, тільки ми не думаємо про них» 2 . І нарешті: «Любов наймудрішого 

не заснована на корисливості й намаганні досягти зиску лише для себе. Загальна 

любов — це вища користь для всіх» 3 . 

У давньоіндійських джерелах я не знайшов терміна «любов» у значенні агапе. 

Немає підстав твердити, що це вада перекладу, бо маємо різні тексти. Очевидно, 

слід припустити: йдеться про відсутність у мові відповідного терміна, що 

пов’язане зі своєрідністю ментальності. Хоча при відсутності розглядуваного 

терміна можна віднайти певні відповідники його змістові. Наприклад, «Воістину 

небесний голос грому повторює: «Так, так, так». Це значить: стримуючи себе, 

чиніть добро, будьте милосердні. Воістину належить навчитися цього потрійно: 

«Стримуйте себе, давайте дари, будьте милосердні» 4 . А інакший приклад: «Хай 

не відмовляє він нікому в притулку — такий заповіт» 5 . Возвеличуючи народ кауравів, 

Вайшампаяна каже: «Жалість і співчуття, доброта і незлостивість, о нащадку 

Бхарати, а також відвертість, вибачливість і щирість — це якості, якими 

різняться каурави. Тому цей твій рід, о царю, є таким благородним, що не гідно 

його чинити непотребство…» 6 . 

У «Пирі» Платон називає такі атрибути любові, як молодість і ніжність, 

справедливість, згідність, розсудливість і хоробрість 7 . Або: «Отож, боги теж 

високо поціновують відданість і самозреченість у любові» 8 . І нарешті «…а 

вмерти один за одного готові самі тільки люблячі, відтак, не лише чоловіки, а й 

жінки» 9 . 

1 


2 

Мэн-цзы // Цит. вид. — С. 124. 

3 

Древнекитайская философия. — Т. 2. — С. 90. 

4 

Брихадараньяка-упанишада // Древнеиндийская философия. — М., 1972. — С. 135. 

5 

Тайттирья Упанишада // Упанишады. — М., 1967. — С. 92. 

6 

Махабхарата // Цит. вид. — С. 201. 

7 

Платон. Сочинения в трех томах. — М., 1970. — Т. 2. — С. 123–124. 

8 


9 



183

Тему любові Платон розглядає, беручи речником Сократа. Варто нагадати відповідний 

епізод із «Пиру». Впочатку з’ясовано, що, «по-перше, Ерот це завжди 

любов до когось чи до чогось, та по-друге, предмет її — те, в чому є потреба» 1 . 

Далі йдеться про посередницьку роль Ерота між людьми та богами, де Ерот є, 

власне, не любов’ю, натомість «підставою любові» 2 . Маючи таку підставу, людина 

проходить шлях у любові «починаючи з окремих проявів прекрасного, ніби 

сходинками прямуючи заради найпрекраснішого вгору — від одного прекрасного 

тіла до двох, від двох — до всіх, а згодом від прекрасних тіл до прекрасних доброзвичаїв, 

а від прекрасних доброзвичаїв до прекрасних учень, доки не підніметься 

від цих учень до того, яке і є вчення про найпрекрасніше, і не пізнає, врешті, що ж 

це — прекрасне» 3 . «Ерот — це любов до прекрасного» 4 і «не що інше, як любов 

до вічного володіння благом» 5 . 

Власне кажучи, любов у розглядуваному контексті спрямована на оволодіння 

тією часткою прекрасного як такого (чи ідеї прекрасного?), що притаманна 

об’єкту любові, й таке володіння є благом. 

Перш аніж почати виклад поглядів Аристотеля на заторкнуту тему, хочу поділитися 

одним спостереженням. Йдеться про те, що у предметному покажчику 

чотиритомного видання його творів («Мысль» 1983) терміна «любов» немає. 

Відтак, досить широко подане поняття «дружба», «друг». У творах Платона 

(«Мысль» 1970) предметний покажчик не дає терміна «дружба», лише «любов». 

Це не свідчить про відсутність взагалі у текстах Аристотеля слова «любов», чи 

у текстах Платона «дружба». Радше ці слова не є ключовими у розглядуваних 

текстах: у Платона не є ключовим «дружба», у Аристотеля — «любов». 

Отож, Аристотелева «дружба» 6 . По-перше, вона є «різновидом доброчесності, 

або щось причетне до доброчесності, окрім того, найнеобхідніше для життя» 7 . 

Потребує з’ясування, що саме є предметом дружної приязні. Це — те, що приносить 

задоволення, є корисним і здається приємним 8 . Отож, маємо предмет, або 

три підстави дружби, що поціновані як благо. Читаємо: «І, відчуваючи дружбу 

1 


2 

Там само. — С. 132–134. 

3 


4 


5 


6 

Грецьке η φιλία у нових мовах не має відповідника. Це і дружба, і любов, і симпатія, 

і приязнь. На це треба зважати при розгляді терміна. Докл. див.: Аристотель. Сочинения 

в 4 т. — М., 1983. — Т. 4, прим. 1. — С. 736. — Прим. авт. 

7 

Аристотель. Нікомахова етика. — К., 2002. — С. 327. 

8 



184

до друга, відчувають її до блага для самого себе, бо, якщо чеснотливий стає другом, 

він стає благом для того, кому друг» 1 . 

Є підстави припустити, що Аристотель, інколи вживаючи термін любов, уважає 

його вужчим за дружбу, складовою останньої. У «Великій етиці» читаємо: 

«Дружба, стверджуємо ми, наявна там, де виникає любов у відповідь (η φιλία)». 

І далі: «… дружба з богом не припускає ні любові у відповідь, ні взагалі будь-якої 

любові (φιλία)». Так само і з боку неодушевлених предметів не може бути любові 

у відповідь, хоча й до неживих може бути любов 2 . 

Отож, можна виснувати, що дружба-любов передбачає обопільність, тоді 

як любов-любов може бути такою і без відповіді. 

Зміст ставлення до ближнього, зміст любові до нього в Старому Завіті можна 

виявити в Левіті (Лев. 19, 11–18). Тут ідеться про чесність, помірковану щедрість, 

щирість, справедливість, небайдужість, незлопам’ятство. У Новому Завіті читаємо 

настанови ап. Павла: «Любов — довготривала, любов — лагідна, вона не заздрить, 

любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається 

до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє 

правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (І до Кор. 

13, 4–7). Помежовий вияв любові у християнстві — жертовність: «Ніхто неспроможний 

любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає» (Йо. 15, 

13). Коран також стверджує щедрість прощення: «І хай не припинить той, хто має 

щедрість з вас і статки давати родичам і бідним, і радісним на шляху Аллаха, і хай 

вони прощають і вибачають. Хіба ви не хочете, щоб Аллах простив вас? Воістину 

Аллах — вибачливий і милосердний» (Сура 24, 22), благочинність (Сура 40, 43), 

милосердя (Сура 18, 20), справедливість, неупередженість (Сура 49, 9). 

Якщо зараз згадати всі атрибути, що, судячи з давніх джерел, притаманні любові, 

людинолюбству як засади ставлення до іншого, то матимемо досить довгий 

перелік. Тут і толерантність, допомога і співстраждання, почуття сорому і обурення, 

поваги і пошани, правдивість і справедливість, доброчинність і милосердя, 

стриманість і щедрість, незлостивість і поступливість, розсудливість і хоробрість, 

терплячість і нечванькуватість, вибагливість, самовідданість і самопожертва… 

Не оминути тут і ритуал, який стародавні китайці розуміли як «те, що створює 

[зовнішню] видимість [внутрішнього] умонастрою; це [нібито] розпис в деталях 

багатоманітних видів обов’язку» 3 . 

Несамохіть згадуємо при цьому вислів мудрого Конфуція: «Чи можуть люди 

цілий день віддавати свої сили дотриманню людинолюбства? Я не бачив таких 

1 


2 

Аристотель. Большая этика // Цит. вид. — Т. 4. — С. 362. 

3 

Шан Цзюнь Шу // Цит. вид. — Т. 2. — С. 236. 


185

людей, у котрих на це вистачило би сил. Такі люди є. Тільки я їх не бачив» 1 . Може 

в цьому вислові є частково відповідь і на заторкнуте питання? Понад те, слід нагадати, 

що за логікою речей цим людинолюбством слід охопити ще й самого себе, 

позаяк не матимемо мірки щодо іншого. 

Є поширеною думка, що християнство розглядає любов як сутність визнаного 

Бога і водночас як головний заповіт людині. Так, св. Авґустин пише, йдучи за 

Аристотелевим розумінням дружби-любові і ототожнюючи Бога з благом: «… 

справжньої дружби нема, хіба лише тоді, коли Ти (Бог. — В. Ж.) з’єднуєш із собою 

людей, з’єднаних з Тобою любов’ю, розлитою в наших серцях через даного 

нам Духа Святого» 2 . Ознаками і виявом цієї дружби є «доброзичлива послужливість», 

безгнівність, «взаємна повага», «згода й одностайність». «Це ті ознаки, 

які зринають у серцях тих, хто пов’язаний взаємною любов’ю, ознаки, що виявляються 

назовні устами, язиком, очима й тисячними дружніми рухами» 3 . 

У «Сповіді» св. Авґустин приходить до тих самих висновків, що й Аристотель, 

які, проте, «завадили йому по-справжньому осягнути Бога» 4 . Тому він віддає перевагу 

Платону. До ХІІ сторіччя авґустиніанство було визначальним напрямком 

християнської теології. Потіснена томізмом, авґустинська інтерпретація любові 

в межах християнського теоретизування від ХІІІ–XIV сторіч набуває інших рис, 

виразно віддаючи перевагу Аристотелю. 

Натомість відлуння Платонового бачення любові озвучує героїчний ентузіаст 

Дж. Бруно: «Всяка любов (якщо вона героїчна. — В. Ж.) має об’єктом божество, 

устрімлена до божественної краси, що передусім долучається до душ і розквітає 

в них, натомість від них, чи, ліпше сказати, через них надається тілам» 5 . «Такими 

виявляють себе розмисли про героїчну любов, вона устрімлена до власного 

об’єкту, що є вищим благом, оскільки їй притаманний героїчний розум, устрімлений 

поєднатися з власним об’єктом, а саме першопричиною, або абсолютною 

істиною» 6 . 

З наведеного вище можна виснувати, що й для Дж. Бруно любов не є безкорисливою 

самометою. 

У «Короткому трактаті про Бота, людину та її щастя» (Гл. V) Б. Спіноза пише: 

«Любов, що є не що інше, як лише насолода річчю і єднання з нею, ми ділимо, 

з огляду на властивості об’єкта, яким людина хоче насолодитися чи з яким 

1 


2 

Святий Августин. Сповідь. — К., 1999. — С. 51. 

3 


4 


5 

Джордано Бруно. О героическом энтузиазме. — К., 1996. — С. 76. 

6 



186

вона прагне поєднатися». Далі йдеться про самі по собі перехідні та неперехідні 

за своєю природою об’єкти, «вічні та неперехідні за своєю силою і міццю» 1 . 

Перші — окремі минущі речі, чи ті, які мали початок. Другі — модуси причини 

окремих модусів. Треті — «Бог, чи те, що ми вважаємо тим самим, — істина» 2 . 

І далі: «Таким чином, любов виникає з розуміння і пізнання, яке ми маємо про 

річ, і, чим величніша і прекрасніша річ, тим більша і наша любов» 3 . 

В «Етиці» Б. Спіноза дає розгорнутіше тлумачення любові. По-перше, — це 

модус мислення — афект: «Такі модуси мислення, як любов, жадання і всякі інші 

так звані афекти душі, можуть існувати лише в тому випадку, коли в тому 

самому індивіді існує ідея речі любимої, жаданої тощо» 4 . Чим же для Б. Спінози 

є афект? «Під афектом я розумію стан тіла (corporis affectiones), який побільшує 

чи поменшує здатість тіла до дії, сприяє чи обмежує її, а разом із тим й ідеї цих 

станів» 5 . Тобто афект — модус душі та її атрибут. І нарешті: «Внаслідок одного 

того, що ми уявляємо, що якась річ має щось подібне до того об’єкта, який зазвичай 

чинить нашій душі приємне чи неприємне, ми будемо любити чи ненавидіти 

цю річ, хоча б через те, що вона подібна з тим об’єктом, і не була спричинною 

причиною цих афектів» 6 . «Задоволення є перехід людини від меншої досконалості 

до більшої» 7 . Отож — це є благо і люблячи ми стримімо до блага. Власне 

на цьому висновку можна завершити аналіз поглядів Б. Спінози на заторкнуте 

питання. 

У І. Канта категоричний імператив витіснив любов. Це не слід розуміти так, 

ніби німецький філософ зовсім не заторкує цієї теми чи не вживає цього терміна, 

натомість вона, любов, є дещо підпорядкована категоричному імперативу. 

Почуття любові, як, приміром, щастя, у І. Канта переміщене на периферію його 

етичної системи, поступившись місцем честі. «Любов є справою відчуття, а не 

воління, і я можу любити не тому, що я хочу, і ще меншою мірою — що я повинен 

(бути присиленим любити); отже, обов’язок любити — безглуздя» 8 . І ще: 

«Чинити добро іншим людям мірою нашої можливості є обов’язком незалежно 

1 

Спиноза Б. Краткий трактат о Боге, человеке и его счастье // Спиноза Б. Избранные 

произведения в 2 т. — М., 1957. — Т. І. — С. 120. 

2 


3 


4 

Спиноза Б. Этика // Цит. вид. — Т. І. — С. 403. 

5 


6 


7 


8 

Кант И. Метафизика нравов в двух частях//Сочинения в шести томах. — М., 1965. — 

Т. 4. — Ч. 2. — С. 336. 


187

від того, любимо ми їх чи ні» 1 . Нарешті: «…любов має мислитися як максима благовоління 

(практична), маючи своїм наслідком благовоління» 2 . 

Тут буде доречним нагадати, що максиму І. Кант визначає як «правило діючої 

особи, яке вона з суб’єктивних міркувань робить для самої себе принципом» 3 . 

«Отож, викладене вище засадове вчення про моральність проголошує вчення 

згідно з максимою, яка водночас може мати силу всезагального закону» 4 . 

Проте у І. Канта, при всьому його обов’язкоцентризмі, можна вгледіти певну 

рефлексію очікування відповідного блага для себе, зважаючи на виконання 

максими: «Далебі, благочинник може очікувати від облагодіяного зворотного, 

принаймні бажання благочинства, блага» 5 . Німецький філософ, не відкидаючи 

такі цілі існування людини, як благо і щастя, та визнаючи етику як вчення про 

моральність, предметом якої є закони свободи 6 , приходить до своєрідного висновку: 

«…мораль, власне кажучи, є вчення не про те, як ми зобов’язані зробити 

себе щасливими, натомість про те, як ми зобов’язані стати гідними щастя» 7 . 

Що ж до Геґеля, то наведу обсягову, але, як про мене, вичерпну витинку з 

«Філософії права»: «Любов означає взагалі усвідомлення моєї єдності з іншим, 

те, що я не ізольований для себе і набуваю мою самосвідомість тільки як відмову 

від свого для-себе-буття. Але любов є почуття, іншими словами, моральність 

природного у формі: в державі любові вже нема, в ній єдність усвідомлюється 

як закон, в ньому зміст має бути розумним, і мені належить його знати». (Дійсно, 

яка може бути любов між суддею та підсудним, між слідчим і підозрюваним? 

Зв’язок чинників виключає це почуття. — В. Ж.). І далі: «Першим моментом в любові 

є те, що я не хочу бути самостійною особою для себе і що, якби я був таким, 

я відчував би свою недосконалість і неповноту. Другим моментом є те, що я набуваю 

себе в особі іншого, що я набуваю в ньому значущості, яку він у свою чергу 

набуває в мені. Любов є водночас створення та розв’язання суперечності; як її 

розв’язання вона є моральнісним єднанням» 8 . 

Власне кажучи, Геґель виключає любов із права, включаючи її в сферу моральності. 

Натомість, судячи з усього, любов для нього є засобом буття-для-себе і з 

використанням іншого. Таке саме виключення згодом виявиться у Марксово- 

1 


2 


3 


4 


5 


6 

Кант И. Основы метафизики нравственности // Цит. вид. — Т. 4. — Ч. 1. — С. 221. 

7 

Кант И. Критика практического разума // Там само. — С. 463. 

8 

Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990. — С. 208–209. 


188

Енґельсових сентенціях, уже не кажучи про В. Леніна з його диктатурою масового 

терору, не індивідуального, як у анархістів чи Народної волі, а класового. 

Можна продовжити ретроспективний аналіз поглядів філософів минувшини 

на зміст поняття любов. Власне кажучи, кожен щось та сказав із цього приводу. Це 

і тлумачення розглядуваного феномена як метафізичного принципу єдності (на 

такий висновок натрапляємо ще у стародавніх греків, наприклад, у Емпедокла) 

і як такого, що знімає об’єкт-суб’єктну тезу та антитезу (німецькі романтики: 

Міллер, Новаліс, Шлеґель, філософи німецької класики: Фіхте, Шелінґ, молодий 

Геґель). Або принагідно можна говорити про бачення любові як засобу волі 

продовжити рід, причому «доброчинність однієї особистості до іншої» являє 

собою частку цінності люблячої особистості й спрямована на цінності об’єкту 

любові (Шопенгауер). Для Фройда любов — каналізація лібідо в суспільно реґламентованих 

виявах, що врешті-решт знімає напругу з суб’єкта і таким чином 

є для нього благом. Можна також говорити про зміст любові як інтенцію пізнання, 

проникнення в сутність існуючого інакшого, у відчуванні цінності, завдяки 

якій особистість поєднується з духовним простором свободи і стає для 

себе сущою (Шелер). Для екзистенціалізму, релігійного, любов є спонтанний заклик 

із глибин Я — Воно у світ Ти, з темряви знеособленого володіння — імання 

в особистісне — суть (Бубер, Марсель). Або ще інше: любов — план впливати 

на свободу об’єкта, аби остання самочинно почала творити мене як умову моєї 

свободи (Сартр). Особисту любов також розглядають як можливість отримати 

новий вимір своєї сутності, доповнення його цінностями, збагачення сенсу життя 

(Гартман). 

Близькою для мене є теза Е. Фрома щодо любові: це «установка (курсив мій. — 

В. Ж.), орієнтація характеру особистості, що визначає ставлення особистості 

до світу в цілому» 1 , і далі: «Якщо я кажу комусь: «Я люблю тебе», то це дійсно 

так, якщо я можу цим сказати: «В тобі я люблю всіх… в тобі я люблю і самого себе 

(курсив мій. — В. Ж.)» 2 . 

Автор просить вибачення у читача за подану вище надто стислу тезовість викладу, 

натомість уважає це виправданим тим, що більш докладне подання поглядів 

на любов згаданими та незгаданими філософами не впливають на попередні 

висновки, до яких призвів здійснений оглядовий аналіз, проте можуть непомірно 

роз ширити текст. Відтак, висновки ці такі: усвідомленим чи неусвідомленим мотивом 

любові є устремління до власного блага суб’єкта. Благо це слід розглядати 

в найширшому діапазоні. Від отримання сюхвилинного фізіологічного задоволення, 

матеріальної користі (так звана корислива любов) до морального задоволення, 

1 

Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. — М., 1992. — С. 134. 

2 



189

чистого сумління, прихильності Бога чи вічного спасіння («безкорислива» любов). 

Тобто по любові (після любові, мірою любові) воздасться. 

Дотепер ішлося про аналіз філософської рефлексії любові. Понад те, розгляд 

спрямовано не в напрямку постулювання імперативу, натомість вияснення рефлексії 

явища як такого. Складність розв’язання поставленого завдання утруднене 

тим, що маємо чимало суперечливих думок і багато неузгод, одностайність є 

лише у розумінні важливості досліджень порушеної проблеми. Не меншу складність 

становлять багатозначність термінології здорового глузду, буденної мови. 

Т. Шибутані з цього приводу слушно зауважив: «Описувати міжособистісні 

стосунки у таких термінах, як «любов», «ненависть», «ревнощі» надто подібно 

до того, коли б хімік почав говорити «вода», «вогонь» і «повітря» замість «кисень», 

«водень» тощо. Проте сфера ця настільки важлива для розуміння людської 

поведінки, що, попри всі труднощі, слід докласти всіх зусиль для її вивчення» 1 . 

Отож, у подальшому буду постійно робити спробу врешті-решт виходити 

на більш-менш завершені, хоча може й не довершені визначення. 

Облишимо тимчасово філософію. Згадаємо що любов є передусім — почуття, 

можливі й інші теоретичні парадигми, в межах яких доцільно було б розглянути 

порушене питання. Досліджуючи почуття любові, в шерегу інших почуттів сучасний 

соціальний психолог пише таке: «Кожного разу поєднальні, кон’юнктивні 

почуття зазвичай виникають тоді, коли люди мають спільні інтереси, досягнення 

колективних цілей приносить кожному якесь задоволення (курсив мій. — В. Ж.). 

Залучені до таких ситуацій співзалежні, бо консумація імпульсів одного залежить 

від внесків іншого. За таких обставин іншого розглядають як бажаний об’єкт» 2 . 

Сучасна соціальна психологія приймає традицію поділу любові на власницьку 

та некорисливу. Натомість, з іншого боку, якщо постулювати, слідом за Маслоу, 

що всі вчинки і поведінка людей спричинені потребами, то можна виснувати, що 

це стосується і розглядуваного явища. Відтак, любов є реалізацією потреби. 

Вочевидь ці спонукальні потреби у кожного індивіда різні, хоча є підстава говорити 

про спільний результуючий наслідок, який виявляється у поведінках-чинах. 

Йдеться про спільну тенденцію в устрімленості ідентифікації суб’єкта та об’єкта; 

тому деякі психологи вважають, що лише в розглядуваному нами випадку результат 

полягає у повному злитті з об’єктом. Власне, тут ідеться про мотивацію. 

Тоді: «Почуття — це орієнтації, ґрунтовані на персоніфікаціях, які конструюють 

головним чином шляхом приписування мотивів» 3 . Ще раніше Т. Шибутані 

зазначає, що поняття почуття «використовують для позначення як скороми- 

1 

Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1969. — С. 299. 

2 


3 



190

нущих суб’єктивних станів, так і стійких орієнтацій на певну людську істоту». 

І далі: «з точки зору біхевіоризму це почуття можна розглядати як те, що одна 

людина значить для іншої Почуття є один із типів значення — організована 

передприхильність чинити щодо персоніфікації, якій приписана деяка цінність» 1 . 

Ненавидіти (любити. — В. Ж.) когось означає готовність чинити щодо нього 

аґресивно (лагідно, толерантно. — В. Ж.) або захищатися (горнутися. — В. Ж.) 

від (до. — В. Ж.) нього. 

Імпліцитно маємо в любові посилку любові до себе. В межах християнської 

традиції мені належить любити себе, оскільки я — Боже творіння і маю відповідну 

подобу, частку Бога в собі — нетлінну душу. Зазвичай першоджерелом моєї 

рефлексії є Бог. Проте ніхто не може йому вподобитися. Приписати таке — то 

просто гріх гордині, відтак — притаманне цілому ще багато іншого, про що тут 

говорити не місце. 

Власне, йдеться про Я-концепцію особистості. Це не слід розуміти так, що 

кожний конкретний пересічний індивід має чітку Я-концепцію у строгому теоретичному 

розумінні. Мовимо радше про деякий конструкт, інструмент соціальнопсихологічного 

і психологічного знання і пізнання, що має певний реальний відповідник 

у індивіда. Але хоч би до якої теорії Я-концепції ми пристали, йтиметься 

про неповторну індивідуальність, притаманну кожній особистості. Почуття 

любові тут не є винятком. Принагідно варто згадати п’ять потреб особистості: 

фізичну, у безпеці, у любові, у визнанні та оцінці, у самореалізації (Маслоу), і при 

найближчому розгляді їх неважко дійти висновку, що окрім суголосся потреби 

любові з любов’ю, кожна з цих визначальних потреб так чи так мають, можуть 

і призводять до почуттів, у тому числі й до любові. Ще раз варто наголосити, що 

задоволення цих потреб є вочевидь Благо. 

В усіх літературних джерелах, де йдеться про почуття, наголошено на їхній 

стабільності та тривалості на противагу афектам. Останні тлумачать як «сильний 

і відносно короткочасний емоційний стан, пов’язаний із різкою зміною важливих 

для суб’єкта життєвих обставин і такий, що супроводжується проявленими рухомими 

виявами змін у функціях внутрішніх органів» 2 . Тому, якщо любов відносити 

до почуттів, то довготритвалість, стабільність належить до її атрибутів. 

У кожній культурі існують норми щодо відчуттів, які належить виявляти стосовно 

інших у соціальному довкіллі. Вочевидь існує, має існувати якийсь утаємничений 

від пересічної людини механізм їх формування й уналежнення. І якщо стояти 

на ґрунті раціональності, внаочнення цього механізму виведеним із потреб, не роблячи, 

ще раз підкреслюю, абсолютних висновків, то жодного винятку з нормувань 

1 

Там само. — С. 271–272. 

2 

Краткий психологический словарь. — Ростов-на-Дону, 1999. — С. 26. 


191

такого почуття, як любов, нема. Наразі не бачу ніякого іншого підґрунтя відповіді 

на порушене питання, як згадані вище потреби. Містком, який уможливить рух від 

потреб до почуттів, чи наступною сходинкою, що успроможить піднятися до розуміння 

почуттів взагалі й любові зокрема, може слугувати поняття установка. 

Психологічне операційне поняття установка (англ. і фр. — Attitude, нім. — 

Einstellung) введене Л. Ланґе 1888 року при дослідженні причин помилок сприйняття. 

Подальше вивчення цього явища пов’язане з ім’ям Д. Узнадзе. У різних 

словниках визначення цього поняття назагал зводиться до того, що це стан готовності, 

передсхильності суб’єкта до певної активності у певній ситуації стосовно 

потенційного об’єкта, що уможливлює цілеспрямований стабільний характер 

діяльності. Тут, здавалося б, можна покласти край подальшим розмірковуванням 

і на місце терміна «установка» помістити термін «любов» (далебі — термін «ненависть» 

теж, на перший погляд, буде тут до місця). Натомість, як побачимо далі, 

це буде невиправдана та помилкова зухвалість. Отож, порозмислимо ще трохи 

над поняттям установка. 

Об’єктивний зміст цього поняття зумовлює стабільність і передбачуваність 

поведінки суб’єкта. «Установка не є вродженою властивістю біологічної системи, 

але станом особистості, який виникає на ґрунті взаємодії потреб останньої та відповідною 

зовнішнього середовища» 1 . Потреба в структурі установки, можна припустити, 

підноситься до ступеня актуальної, а точніше має суб’єктну потенцію 

активно діяти без присутності зараз і тут актуальної потреби. Наприклад, вираз 

«любити свою вітчизну» вже є поведінкою. «Психологічно цей комплекс можна 

вважати поведінкою тільки в тому випадку, коли його переживають як носія певного 

змісту, значення, цінності. У поведінку його перетворює саме цей смисл, ця 

цінність, це значення» 2 . 

Йдучи далі за Д. Узнадзе можна виснувати, що мотивація дії — в нашому випадку 

любові — так би мовити, виростає з установки особистості. Процес мотивації 

полягає в тому, що зрештою переважає й активізується попередньо закріплена 

установка. Д. Узнадзе твердить: «Нам слід розрізняти два рівні психічної 

активності — рівень установки, де ми, крім афектних, знаходимо і низку малодиференційованих 

і репродуктивних елементів, і рівень об’єктивізації, де ми маємо 

справу з визначено активними формами психічної діяльності — з мисленням 

і волею» 3 . Таким чином, вибудовується ланцюг: потреба — установка на її задоволення 

— мотивація — дія (почуття любові). 

1 

Узнадзе Д. Н. Психологические исследования. — М., 1966. — С. 395. 

2 


3 

Узнадзе Д. Н. Экспериментальные основы психической установки. — Тбилиси, 1961. — 

С. 118. 


192

У попередньому абзаці на перший погляд випадково вигулькнув термін «мотивація». 

Насправді ж, ніякої випадковості тут нема. Адже, врешті-решт, ми намагаємося 

знайти мотив любові. Не цієї конкретної, ось тут і зараз, натомість любові 

як такої. Адже мотив — це те, що бачиться дійовою особою і спостерігачем 

як адекватна підстава певної поведінки (Вебер). І попри те, що мотивація може 

бути зумисне чи щиро позірною або зовнішньо покладеною, в кожній культурі, 

соціальній спільноті існує визначений словник мотивів. «Мотиви, котрі приймають 

як правдиві, суть предмет конвенційного використання в кожній соціальній 

групі» — повторює Т. Шибутані тезу Мілса. 

Отож, висновую: у межах вживаного нами «словника» мотив, підстава любові 

включно безкорисливої — задоволення потреб Я-себе, тобто Благо собі. 

Дійшовши цього висновку, гадаю, що завершенням цього розділу статті має 

бути визначення поняття любові, бо інакше неможливо рушити далі у спробі 

відповісти на винесені в початок тексту питання. Принагідно варто навести 

кілька таких визначень із довідкової літератури. Отже, любов «у широкому 

розумінні суть устремління один до одного, що передбачає у своєму існуванні 

повагу один одного і навіть сприяє цьому» 1 . Так розуміють любов німецькі філософи. 

А російські — як «інтимне і глибоке почуття, спрямоване на іншу особистість, 

людську спільність або ідею» 2 (курсив мій. — В. Ж.). Також варто 

наголосити, що у «Кратком философском словаре» (М., Политиздат, 1955) четвертого 

видання терміна «любов» нема. Час не той. «Любомудри» є, натомість 

любові нема 3 . 

Ще варто зацитувати російських психологів: «Любов — високий ступінь емоційно- 

позитивного ставлення, яке виокремлює його об’єкт з-поміж інших і вміщує 

його у центр життєвих потреб й інтересів суб’єкта (курсив мій. — В. Ж.) 

(Л. до батьківщини, до матері, до дітей, до музики)» 4 . Є ще визначення любові 

як кохання, натомість інтим тут не на часі. 

А як же у нас, українських філософів? «Філософський словник» (1973) 5 цього 

терміна не подає. Вочевидь, теж не на часі. Відтак у другому виданні читаємо: 

«Любов — глибоке та інтимне почуття, в якому найвільніше (курсив мій. — 

1 

Философский словарь / Перевод с немецкого. — М., 1961. — С. 341. 

2 

Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 328. 

3 

До речі, у Philosophisches Wörterbuch, Leipziger Bibliographisches Institut, 1965, терміни 

Liebe та Freundschaft теж не фіксовані. Гадаю, це може бути предметом окремої розмови. 

У Słowniku Psychologicznim (Jozef Pieter) Wrocław—Warszawa—Kraków, 1963 термін 

«Miłość» визначено лишень як «багатозначне поняття». — Прим. авт. 

4 

Краткий психологический словарь… — С. 192. 

5 

Філософський словник / Ред. В. І. Шинкарука. — К., 1973. 


193

В. Ж.), а тому найповніше виявляється особистість» 1 . Лишаю цю дефініцію без 

коментарів. 

Натомість маємо «унікально універсальне» визначення любові у 

«Філософському енциклопедичному словнику» (2002) «Любов — екзистенціал 

людського буття, який окреслює найглибші відчуття повноти особистісного буття 

і переживання цілісності у з’єднанні з іншою особистістю та світом» 2 . Не заторкуючи 

редакційної вправності поданого визначення, зазначу, що вочевидь 

неповторна універсальна унікальність полягає у правомірності заміни об’єкта 

дефініції принаймні кількома десятками термінів, починаючи від «відпочинку» 

і закінчуючи «ненавистю». Спробуйте підставити, наприклад, замість терміна 

«любов» «ненависть», і дефініція не втратить своєї унікально-універсальної невизначеної 

визначеності чи визначеної невизначеності. 

Із сумом резюмуючи перелік запропонованих дефініцій, мушу констатувати, 

що жодна не вписується в конструйовану парадигму порушеної проблеми. Відтак 

змушений запропонувати своє, враховуючи попередні розмірковування щодо потреб, 

установки, мотивів. Доречно тут буде пригадати вживане Б. Спінозою 

поняття афект щодо всіх почуттів як модусів душі та тіла. Ще раз зацитую нашого 

філософа: «Під афектом я розумію стан тіла (corporis affectionеs), який побільшує 

чи поменшує здатність тіла до дії, сприяє чи обмежує її, а разом із тим 

ідеї цих станів» 3 . 

Можна дійти висновку, що таке визначення афектів дуже нагадує зміст поняття 

інтенція (лат. intentio — прагнення) як у середньовічно-схоластичному 

його розумінні (як спрямованості на одиничне, вторинне та на загальне), так 

і в сучасній феноменологічній його інтерпретації у психології. Йдеться про 

те, що у переживаннях можна бачити чистий акт, який уявляється не чим іншим, 

як інтенційною відносністю чистої свідомості до інтенціонального об’єкта 

(Бохенскі). 

Власне кажучи, розмірковування про почуття, мотивацію, афект та інтенцію 

зумовлені потребою знайти необхідне і достатнє операційне визначення поняття 

любові. І тому, перше ніж я наважуся це зробити, зазначу, що зміст розглянутого 

терміна «установка» до певної міри перекриває Спінозовий афект та інтенцію. 

Лише після цих зауважень пропоную таку робочу дефініцію у межах парадиґми 

пошуку розв’язання поставленої проблеми. Отже, любов — комплекс інтеріоризованих 

дієспонукальних почуттів суб’єкта до об’єкта, мотивованих позитивною 

установкою отримання для себе Блага. 

1 

Філософський словник / Ред. В. І. Шинкарука. — К., 1980. — С. 338. 

2 


3 

Спиноза Б. Цит. праця. — С. 454. 


194

Оскільки про всі вжиті у цій дефініції поняття сказано вже чимало, лишається 

нез’ясованим зміст поняття Блага. Варто зробити зауваження щодо його хронотопного 

наповнення і позначення ним позитивного ціннісного змісту. Стародавні 

греки, наприклад, розрізняли три роди блага: тілесне (здоров’я, сила тощо), зовнішнє 

(багатство, честь, слава тощо), душевне (гострий розум, знання, моральність 

тощо) (Аристотель). Платон поміщає благо на вищу ступінь ієрархії буття 

як такого. У середні віки — вище благо суть Бог і наближення до нього у пізнанні, 

вірі та діяннях. Для новоєвропейських мислителів (Гобс, Спіноза інші) благо — 

мета устремлінь, те, що людині потрібно. Наближення поняття блага до структурування 

цінності можна пов’язати зі шляхом до наступного ототожнення його 

з Буттям як таким. Власне кажучи, всі подані тлумачення не надто різняться. Тут 

варто згадати Платона: «Чи не є, назагал, любов не що інше, як любов до довічного 

володіння благом? — Ти воістину говориш правду, — сказав я» 1 . 

Важко припустити, що за останні 2500 років щось змінилося! Адже вже для 

стародавніх греків хронотопний характер блага був зрозумілий. Той же Сократ 

нагадує: «Чи хтось назве справедливість і благо? Хіба не тлумачить їх кожен посвоєму, 

і хіба ми не розходимося тут один із одним і самі з собою?» 2 . Власне, 

на цьому на час облишмо любов і перейдімо до Себе та Інших, тих, на кого вона 

спрямована. 

Я-Себе, Інший, Ближній 

Я не стверджую, що істина така, як у мене написано: мірою сущого 

чи не-сущого є ко жен з нас тут тисячу разів відмінний один 

від одного, тому що для одного існує та йому видається одне, натомість 

для іншо го — інше. 

ПЛАТОН 

Таким чином, орієнтація людини на інших людей залежить від 

того, що вони для нього значать. 

Т. ШИБУТАНІ 

Отож, Я-себе, бо ж сказано, «Люби ближнього твого, як себе (курсив мій. — В. Ж.) 

самого» (Мт. 22,39). Ким же є Я-себе, і як воно себе любить? І тут, що не кажи, мусимо 

виходити на парадигму Я-концепції. Вочевидь, вона, ця концепція, притаманна 

1 

Платон. Пир // Цит. вид. — С. 136. 

2 

Платон. Федр // Цит. вид. — С. 201. 


195

кожній особистості незалежно від того, чи знає, усвідомлює вона наявність такої 

у себе. Далебі, їсти корова хоче незалежно від того, «усвідомлює» це вона чи ні. 

Якщо вдатися до історико-філософського екскурсу розглядуваного поняття, 

тобто до розгляду Я-концепції, то виявимо, що знайти таке поняття у давніх годі 

й сподіватися — в літературних джерелах до Різдва Христового немає навіть поняття 

особистість. Є тільки його аспект. Про нього і йтиметься. Тому зараз хочу 

зробити два застережливі зауваження. 

По-перше. З Я-концепцією як поняттям ми потрапляємо у пастку, власноруч 

налаштовану. Філософи уникають цього поняття, принаймні у слов никах, що 

трапили мені до рук. І це зрозуміло. Вони затор кують у своїх роздумах людину 

як родову сутність Я-концепції; остання — це щось індивідуальне, навіть вужче 

ніж особистість. Натомість у цьому понятті є щось, що робить його поняттям. 

Власне про це щось і йтиметься. Психологи визначають Я-кон цепцію так: «відносно 

стабільна, більшою чи меншою мірою усвідом лена, переживана як неповторна 

система уявлень індивіда про самого себе, на підставі якої він будує свою 

взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе» 1 . 

Отож, прийнявши таке визначення, ми з’ясували, про яке щось ітиметься при 

звертанні до філософських текстів. Власне, мовимо про те, що є в Я-концепції загальнородовим. 

Це уявлення про себе і переживання, пов’язані з цим уявленням. 

Пастка ж у тому, що досі ми не можемо вийти на межу себе. 

Друге застереження стосується того, що, попри всі розбіжності ін дивідуального 

уявлення про себе і переживання його, воно притаманне всім людям як сутностям 

родовим, водночас Я-концепцію не слід плутати з Я-ідеалом, хоча ці поняття 

часто перехрещуються, а то й накладаються. І коли ми кажемо «возлюби», то це 

радше ідеал, якому належить стати Я-концепцією чи лягти в його підставовість. 

Отож, зважаючи на ці два застереження, послухаємо знову дав ніх китайців. 

«Людинолюбна людина — це та, котра устрімлена укріпити себе [на правдивому 

шляху], та допомагає в цьому й іншим, устрімлена досягти кращого перебігу 

справ та допомагає в цьому й іншим» 2 . І ще: «Вчитель сказав: «Добродійна 

людина не лишається самотньою, у неї обов’язково з’являться близькі [йому за 

духом]» 3 (курсив мій. — В. Ж.). Або таке: «Вчитель сказав: «Тільки маючий людинолюбство 

може любити людей та ненавидіти їх» 4 . 

Послухаймо інших мудреців. «Якщо людина чинить недобре, то в цьому немає 

провини її природних якостей. У всіх людей існує співчуття, є почуття сорому 

1 

Краткий психологический словарь. — Ростов-на-Дону, 1999. — С. 477. 

2 


3 


4 



196

та обурення, є почуття поваги і пошани. Є почуття правди та неправди. Ось що [я 

маю на увазі], кажучи, що природа людини добра» 1 . 

Стародавні індуси вважали: «Той, хто обдарований уродженою доброчесністю 

і позначений хорошою поведінкою, ніколи не завдасть навіть найменшої образи 

живим істотам» 2 . 

Або ще: «Шануй матір, як бога. Шануй батька, як бога. Шануй вчителя, як бога. 

Шануй гостя, як бога. Чини тільки те, що бездоганне, і не інше. Дотримуйся тільки 

тих добрих учинків, що [прийняті] у нас, а не в інших (курсив мій. — В. Ж.) 3 . Повчально 

звучить і таке знайоме: «Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється 

ненавистю, натомість відсутність ненависті припиняє її. Ось довічна дхамма» 4 . 

Тепер варто послухати стародавніх греків. І почнемо з Платона. Зазвичай істини 

проголошує Сократ: «Людина справедлива, благочестива і з усіх поглядів хороша 

буде догідна богам?» 5 — питає Сократ і отримує ствердну відповідь. Окрім 

того, кожна людина, сповнена надій, є «благочинна», «справедлива», мужня і заслуговує 

на благодать богів, в тому числі й у структурі держави» 6 . 

Водночас проглядає думка, що дуже нагадує попередньо застосований термін 

установка: «Скажи мені, — питає Платон у Сократа, — чи уявляється тобі 

благом те, що для нас прийнятне не заради його наслідків, натомість цінне само 

по собі? Щось на кшталт, наприклад, радості чи якихось інших простих задоволень 

— вони надалі нам ні до чого, але вони веселять людину» 7 . 

Аристотеля зазвичай прийнято починати осмислювати з тези про «[істоту] 

суспільну». Відтак перед цим маємо чимало міркувань про благо. Зауважуючи, 

що благо завжди є чин з певною ціллю, він пише далі: «Оскільки цілей декілька, 

а ми вибираємо з них якусь певну (наприклад, багатство, флейти і взагалі знаряддя) 

як засіб для іншого, то ясно, що не всі цілі довершені (τέλεος — довершений, 

кінцевий). Найвище ж [благо] уявляється чимось довершеним. Отже, якщо існує 

тільки якась одна довершена ціль, то вона й буде шуканим благом, якщо ж цілей 

декілька, то [шукане благо] — найдовершеніша з них» 8 . 

Далі йдуть розмірковування про ступінчастість цілей, а, отже, й благ, і про благо 

як щастя, яке «ми завжди обираємо задля нього самого і ніколи задля чогось 

1 

Мэн-цзы // Цит. вид. — Т. 1. — С. 244. 

2 

Удьйогапарва или Книга о старании // Цит. вид. — С. 94. 

3 

Упанишады. / Пер. с санскр. А. Сыркина. — М., 1962. — С. 82. 

4 

Дхаммапада. / Пер. В. Н. Топорова. — М., 1960. — С. 59. 

5 

Платон. Филеб // Цит. вид. — Т. 3. — Ч. 1. — С. 50. 

6 

Платон. Государство // Там само. — С. 138–140. 

7 


8 

Аристотель. Нікомахова етика. — С. 25. 


197

іншого» 1 . І тут наш філософ робить обер тас. Довершене благо є самодостатнє. 

І далі: «Поняття самодостатності ми застосовуємо не до однієї людини (курсив 

мій. — В. Ж.), яка веде самотнє життя, але до людини разом з батьками, дітьми, 

дружиною, і взагалі всіма близькими і співгромадянами (курсив мій. — В. Ж.), 

оскільки людина — за природою [істота] суспільна» 2 . Аристотель встановлює 

певні межі, щоб поняття суспільства не розширилися до нескінченності 3 . 

Коли йдеться про Старий Завіт, то, без сумніву, можна почати з «І сотворив 

Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив 

їх» (Бут. 1, 27). Ще Бог звелів їм: «Будьте плідні й множтеся і наповнюйте 

землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). І ще він вислав їх, чоловіка та жінку 

з Едем ського саду і загадав порати землю і Єві «помножив вельми болі твої 

і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей. І тягти буде тебе до твого 

чоловіка, а він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Отак усе і почалося для тих 

людей у Старому Завіті Свя щенного Письма. 

Можна взяти за взірець Я-концепції Йосифа Прекрасного, який «був поставний 

і гарний з виду» (Бут. 39, 6). «І сталося по тім, що сказано, жінка його пана 

кинула на Йосифа оком та й сказала: «Візьми лишень мене» (Бут. 39, 7). Або: 

«Ось він іде, він стрибає по горах, по горбках скаче. Мій любий — немов олениця 

або оленятко» (П.п. 2, 8–9). «Мій любий білий та рум’яний, його з десяти тисяч 

розпізнати. Голова у нього з золота, із щирого; кучері у нього закручені, чорні, 

мов ворон. Очі його, мов голубки край водяних потоків» тощо, включно «груди 

його — брила слоно кости» (П.п. 5, 10, 11, 14). 

Це щодо зовнішності. Відтак, китайська, індуська, грецька, юдей ська Я-концепція 

включає доброчинність, мужність, силу, пра цьовитість, довголіття, гостинність, 

спра ведливість, любов до ближ ніх, богослухняність, любов до себе. 

Хоча Платон твердить: «Зло полягає ось у чому. Кажуть, що кожна людина 

за природою любить саму себе і що такою вона і має бути. Натомість воістину 

в кожному окремому випадку винуватцем усіх прогріхів людини є саме її надмірне 

себелюбство. Бо люблячий сліпий щодо любимого. Хто має намір стати видатною 

людиною, той має любити не себе і свої якості, а справедливість, здійснену 

ним самим або кимсь іншим» 4 . 

Всі ці якості виявляються спільними для всіх культур, вірувань. І раптом щось 

трапилося в Середземноморському реґіоні з при ходом Месії. Сила, гідність, 

1 


2 

Там само. — С. 27. Ось вона, сакраментальна теза, натомість в дещо іншому контексті. 

— Прим. авт. 

3 

Див.: Там само. 

4 

Платон. Законы // Цит. вид. — Т. 3. — Ч. 2. — С. 205. 


198

мужність (від муж), краса, унікальність, працьовитість тощо перестали бути притаманними 

новій Я-кон цепції. Дослухаймося до голосу Ф. Ніцше. Можна багато 

в чому не приставати на його думки, натомість тут його спостереження слушне: 

замість рівняння «добрий = шляхетний = могутній = прекрасний = щасливий = 

милий Богові», все перевернулося у християнстві: «тільки знедолені є насправді 

добрими; тільки бідні, безсилі, нешляхетні можуть бути хорошими, тільки стражденні, 

хто потерпає від злиднів і злигоднів, недужі, скалічені — воістину чеснотливі, 

воістину побожні, тільки їм і належить благодать. Натомість ви, могутні 

та шляхетні, ви, споконвіку злі та жорстокі, хтиві й пожадливі, ненаситні й безбожні 

— ви до кінця світу будете нещас ними, клятими і проклятими!..» 1 . 

Цей незрозумілий перелом у Я-концепції чи, правильніше, в Я-ідеалі настільки 

разючий, що годі й шукати причину його на поверхні. Той же Ф. Ніцше пише: 

«Я не люблю «Нового Заповіту» Старий Заповіт — це зовсім інша річ, 

він просто чудовий! У ньому я знаходжу великих людей, героїчну перспективу 

і дещо найрід кісніше на світі: неперевершену наївність сильного серця; ба біль ше, 

я знаходжу народ» 2 . 

На перший погляд, заторкнуте тут питання не стосується загальної теми. 

Відтак, варто глянути інакше. Адже виникає питання, а ким же є Я-себе? Що 

в ньому любити? А значить, що любити в ближньому? Давида чи святого великомученика 

Себастьяна? Звичайно, тут не місце для розмірковувань, чому постала 

християнська Я-концепція людини. Для цього необхідно вдатися до іншого 

окремого висліду. Тут же можна констатувати появу такої концепції, і не більше. 

Визначальна її структура подана в Новому Завіті, і докладно повторювати її зараз 

не на часі. Варто зауважити лише одне: християнська Я-концепція дає чітку 

відповідь на два ґрунтовні питання, що нас цікавлять. 

По-перше, любити Я-себе слід тому, що це Я-себе є Божою подобою і відтак 

часткою Бога в Тобі. І по-друге, любити Бога в собі, підкорятися Богові необхідно, 

інакше Ти не отримаєш Божої благодаті, тобто вже знаного нами Блага. На цьому 

порушену тему можна закрити, зважаючи на ту вагому обставину, що, щиро чи 

показово, віру прийняла вся цивіліза ція, яку прийнято називати За хідною. 

Зазначимо — ніхто не брав під сумнів уплив християнства на формування ісламу. 

Це інколи, просто по рядках, можна прослідкувати по Корану. Втім, там сформувалася 

дещо відмінна, хоча й радикально викінчена концепція Я-себе. З деякою 

пересторогою можна твердити, що це концепція не надто відмінна від християнської, 

принаймні в тому, що стосується порушеної проблеми. Визначальним є те, 

що людина розчавлена волею Бога-Аллаха. «Як ви не віруєте в Ал лаха? Ви були 

1 


2 

Там само. — С. 303–304. 


199

мертві, і Він оживив вас, потім Він умертвить Вас, потім оживить, потім до Нього 

ви будете повернені» (Сур 2, 26). Історія з Адамом і Євою повторена (а, може, є 

спільне першоджерело?) дослівно: «І Ми мовили: «Низвергніться, [будучи] ворогами 

один одного! Для вас на землі місце перебування і користування до часу» 

(Сур 2, 33). А тому, хто запитує: «Де ти, горда людина?», Коран відповідає однозначно: 

«І не ходи по землі гордовито: далебі, ти ж бо не просвердлиш землю й не 

досягнеш високогір’я» (Сур 17, 39). 

І тут постає поняття «раб», тотожне юдейсько-християнському: «Во істину 

Господь твій покладає уділ, кому Він бажає і розподіляє (курсив мій. — В. Ж.). 

Воістину, Він щодо своїх рабів (курсив мій. — В. Ж.) знаючий і бачущий» (Сур 

17, 32). Варто нагадати, що й у християн людина — Раб Божий. Ще хочу навести 

одну, як про мене, красномовну витинку: «О люде, бійтеся Господа вашого! Адже 

потря сіння останнього часу — річ велика» (Сур 22, 1). 

Весь пафос Корану бачиться мені пройнятим беззастережним визнанням 

зверхності Господа і довіри до нього тих, хто приймає це визнання: «Хто помислить, 

що Аллах не допоможе йому в найближчому й будущому житті, хай протягне 

мотузку до неба, а потім хай відріже та хай побачить, чи видалить його хитрість 

те, що його гнівить» (Сур 22, 15). З іншого ж боку: «Ті, хто увірував і чинив 

благо, Ми введемо їх у число благих» (Сур 29, 8). 

Як із Нового Завіту, так і з Корану, віруючому має бути ясно, що в Я-себе йому 

належить любити і, відповідно, що належить любити в Ближньому, а точніше, що 

саме робить Ближнього Ближнім. Та про це — пізніше. 

Зараз мені видається доцільним задемонструвати отой згаданий незрозумілий 

для мене зрив у баченні Я-концепції на прикладі «Сповіді» св. Авґустина. Адже народився 

наш персонаж у поганській родині з добротними римськими традиціями, 

осягав філософію і риторику у Карфаґені. Відповідно до свого часу Авґустин студіював 

Платона й Аристотеля. Натомість коли починаєш читати текст «Сповіді», наштовхуєшся 

на якесь незбагнення, навіть зважаючи на канони християнської віри. 

Хіба скромний віруючий буде починати принаймні половину своїх текстів зі звертань 

безпосередньо до Господа: «І я чув, Господи Боже мій, і я злизав на моїх устах краплю 

солодощів Твоєї Правди» 1 . Або: «То що ж я люблю, коли люблю Бога мого?» 2 . 

І ще: «Господи, Боже правди, чи вже досить знати ці речі, щоб подобатися Тобі?» 3 . 

Із текстів св. Авґустина складається враження, що персоналія, поіменована 

Господом Богом, сидить і дослухається, що там спаде на думку саме Авґустину, 

і враз дає відповідь. Відтак, той, хто призначений слухати, має чути всіх. Може, 

1 

Св. Августин. Сповідь. — К., 1999. — С. 292. 

2 


3 



200

так і є. Натомість де ж скромність і поміркованість питаючого? Та полишимо ці 

питання відповідним фахівцям! Зрештою складається враження, що св. Авґустин 

любить не в собі Господа, а себе, як Господа. І це теж Я-концепція. 

Наведу багатослівну тезу досить популярного «героя-філософа», яку він висловив 

приблизно за 1000 років після Авґустина. Отож, читаємо: «Натомість, де 

є пристрасть, спрямована до Бога, тобто ідеї ідей, там вона є вся любов, уся 

єдність, там вона не відчуває в собі тяжіння до різних предметів, що відволікали 

б її, але є в ній одна лише рана, в якій поєднана вся пристрасть і яка стає своєю 

власною пристрастю. Тоді нема любові чи бажання окремої речі, яка могла б 

збуджувати потяг чи принаймні ставити себе перед волею, бо немає нічого 

кращого, ніж благо, немає нічого більшого, ніж велич, ні більш яскравого, ніж 

той світ, який своєю присутністю затемнює і заглушає всі інші світи» 1 . 

Тобто ні про яку любов до Я-себе не може йтися. Лишається тільки «героїчний 

ентузіазм», про який ще йтиметься пізніше, про «пристрасть до ідеї ідей». 

Десь по ста роках Б. Спіноза, вирізнявся у шерегу видатних філософів 

ХVII сторіччя (Бекон, Гобс, Декарт, Лок, Ляйбніц та ін.) тим, що визначив свою 

проблематику насамперед етичними питан нями, випрацюванням теорії особистісної 

поведінки. Натомість уже сам метод висліду людини ставить її у рівнопокладений 

загальний «проект» природи. 

Тут доречно згадати міркування Ф. Ніцше: «Від часів Коперника людина наче 

ступила на похилу площину і тепер дедалі швидше скочується з центру: куди? 

В ніщо? У пронизливе чуття власної нікчемности?..» 2 . Далі згадано І. Канта, 

за словами якого астрономія «знищує мою важливість» 3 . Тут не варто особливо 

замислюватися, щоб зрозуміти, що йдеться про геліоцентризм, який мимохіть 

поховав і антропоцентризм. І Б. Спіноза філософує стосовно любові до особистості 

методом арифметично-геомет ричної дедукції. По слухаймо ж бо! 

«З цієї пропорції та спокою виникає також й існує наше тіло, про яке мисляча 

річ має явити не менше пізнання, ідеї тощо, ніж про всі інші речі; ця ідея і є наша 

душа» 4 . «Бажання (потреба. — В. Ж.) — чи полягає воно у задоволенні чи 

прагненні отримати те, чого нам бракує, чи утримати речі, якими ми вже насолоджуємося 

— достеменно, що воно ні в кого не може виникнути інакше, ніж 

під виглядом блага (курсив мій. — В. Ж.). Тому ясно, що бажання, так само як і 

любов, походить з першого роду пізнання (чуттєвого — В. Ж.)» 5 . 

1 

Бруно Дж. О героическом энтузиазме. — С. 181. 

2 

Ніцше Ф. Генеологія моралі. — С. 312. 

3 


4 

Спиноза Б. Краткий трактат… — С. 111. 

5 



201

Стани Я-концепції і стосунки з Богом у Середземноморському реґіоні стали 

іншими. Ніякий Матфей не взявся би боротися з Ісусом, як Яков із Саваофом; 

Греції, звичайно, я не заторкую — тут змагання з Богом — пересічне явище. 

Маємо атрибути і модуси. Все йде шкереберть: хто зі старо завітних сказав би: 

«Якщо Бог діяв би за необхідністю, то Він не мав би нескінченної благості» 1 . 

Суцільна раціональність. Про стягнемо ланцюжок: Я-концепція — подоба Бога, 

його частка втілення — Ти як утілення модусу необхідності, що заперечує наявну 

необ хідність, тобто ти не маєш свободи волі, — і це є благочинність. 

У наступному сторіччі Вольтер іде ще далі. Що таке людина? Тобто що таке 

Я-концепція? «Людина — це чорна істота з головою, покритою ворсом, пересувається 

на двох лапах, майже настільки прудка, як мавпа (курсив мій. — В. Ж.), 

менш міцна, ніж інші тварини її зросту, яка має більше ідей, аніж вони, і яка з великою 

легкістю їх висловлює, натомість вона має всі ті ж потреби, народжуючись, 

живучи і помираючи достеменно, як вони» 2 . 

Пройшло зовсім небагато років, й І. Кант зробив переворот в усталеній 

Я-концепції. Це найтонкіше, як на мене, відчув Ф. Ніцше: «Безперечно, після 

Кантової доби козирі знову опинилися в руках у трансценденталістів різної 

масті; вони емансипувалися від теологів (християнських. — В. Ж.): яке щастя!» 3 . 

І далі: «Він (Кант. — В. Ж.) підказав їм цю лазівку, через яку відтепер на власний 

страх і ризик вони в найповажнішій науковій манері можуть іти за «велінням свого 

серця» 4 . 

Було б неприпустимо оминути увагою розмисли Й. Фіхте з приводу Я, хоча 

йдеться в нього не про конкретний, а про всезагальний абстрактний початок 

усього. Відтак, якщо є першопочаток (Я ∧ Я; Я ∧ Я → Я ∧ Я ∧ Я), то правомірно 

атрибувати цією ознакою і Я конкретне. Визначальним же атрибутом, визначальним 

Я є справа-чин. Натомість, що є любов як не справа-чин? Та за Фіхте у такій 

справі–чині немає місця любові в християнському розумінні й немає смислу 

в справі-чині Я -Ти. Тому Фіхтева філософська система є лише дотичною до розглядуваної 

нами проблеми. 

І. Кант твердить: «Натомість людина з усією ясністю усвідом лює, що вона 

зобов’язана (solle) виконувати свій обов’язок безкорис ливо і повинна (müsse) 

вповні відособлювати своє устремління до щастя від поняття обов’язку, щоби 

мати його цілком чистим…» 5 . Обов’язок у німецького філософа взагалі не можна 

1 

Спиноза Б. Приложение, содержащее метафизические мысли // Цит. вид. — Т. І. — С. 306. 

2 

Вольтер. Метафизический трактат // Философские сочинения. — М., 1988. — С. 229. 

3 

Ницше Ф. Генеалогія моралі. — С. 313. 

4 


5 

Кант И. О поговорке «может быть это и верно в теории, но не годится для практики» 


202

вивести з природи людини: «…вкрай важливо стерегтися того, щоб і на думку 

не спадало спробувати виводити реальність цього принципу (обов’язку. — В. Ж.) 

з особливої властивості людської природи» 1 . 

Отож, людська мораль у цьому випадку опиняється поза людиною. Таким чином, 

у І. Канта Я-концепція геть позбавлена Я. Лишається тільки те, що, як спробую 

показати нижче, наробило чимало капості. Адже він сам визнає: «Можливо, 

що ніколи ще не траплялося, щоб людина цілком безкорисливо (без домішок інших 

мотивів), виконала свій визнаваний і шанований нею обов’язок; можливо також, 

що ніколи, навіть при найнеймовірнішій потузі, ніхто й не досягне цього» 2 . 

Власне кажучи, І. Кант виносить Я-концепцію, Я-себе за дужки людської природи. 

Це, з одного боку, було явним проривом у тому занехаянні людини, яке 

знаменувала відмова від геоцентризму і, відповідно, від антропоцентризму, бо 

суто особистісне вже не детермінувалося природознавчою ситуацією. Натомість, 

з іншого боку, виникла надзвичайна моральнісна загроза, яка зреалізувалася пізніше. 

До цього доклав руку й великий Геґель. При всьому багатстві його лексики 

назвати людину людиною він не може, вочевидь, через структуру побудови його 

універсальної системи. Можливо, він просто не любить людей, як себе. Читаємо: 

«Людина є чисте мислення самої себе, і, лише мислячи, людина є цією силою, цією 

здатністю надати собі всезагальність, тобто загасити всяку особливість, усяку 

визначеність» 3 . 

Тут людину, мабуть, треба розуміти як родове поняття, що має окреслені видові 

ознаки Я. Читаємо: «Я як таке є передусім чиста діяльність, всезагальне, вміщене 

в собі; натомість це всезагальне визначає себе, оскільки воно вже не є в собі, 

а покладає себе як інше і перестає бути загальним» 4 . «Людина за своїм безпосереднім 

існуванням у собі самій є щось природне, зовнішнє своєму розумінню; лише 

шляхом удосконалення свого власного тіла й духу, істотно ж завдяки тому, 

що її самосвідомість осягає себе як вільну, вона вступає у володіння собою і стає 

власністю самої себе і стосовно інших» 5 . «…Натомість тут воно (співвідношення 

су б’єкт-об’єкт, Я-Інший. — В. Ж.) не таке, яким воно є безпосередньо (курсив 

мій. — В. Ж.), а виступає як приналежне в собі рефлектованій волі, піднесене 

до всезагальної мети, блага або щастя» 6 . 

// Цит. вид. — Т. 4. — Ч. 2. — С. 72. 

1 

Кант И. Критика практического разума // Цит. вид. — Т. 4. — Ч. 1. — С. 265. 

2 

Кант И. О поговорке… // Цит вид. — С. 72. 

3 

Гегель Г. Философия права. — М., 1990. — С. 71. 

4 


5 


6 



203

«Суб’єктивним може бути також назване те чисте порожнє Я, котре має своїм 

предметом лише самого себе і володіє силою асбтрагуватися від усякого подальшого 

змісту» 1 . Як же суб’єктивність визначається? 

«… воно (Я. — В. Ж.) не пов’язане з тим чи тим змістом. Цей зміст є тому для 

рефлексії Я в себе лише можливістю, яка може чи не може бути моєю, а Я — 

можливість визначити себе до того чи того змісту — вибирати між тими чи тими 

зовнішніми (інше. — В. Ж.) для нього з цього боку визначеннями» 2 . Власне, для 

Геґеля людина — лише засіб Абсолютного духа пізнати Абсолютну Ідею. 

І нарешті: «Я для себе, рефлексований у себе, являю собою ще особливе, 

протиставне зовнішності мого вчинку Вбивство й підпал, наприклад, як загальне 

— ще не мій позитивний зміст як суб’єкта Вбивство сталося не заради 

вбивства, була ще якась особлива позитивна мета. Якщо б ми сказали, що 

вбивство було вчинене з бажання вбити, то це бажання було б уже позитивним 

змістом суб’єкта як такого, і вчинок є тоді задоволенням його воління (так само, 

як возлюби. — В. Ж.). Мотив учинку є, отже, якнайближчим чином тим, що називають 

моральним, і воно тим самим має подвійний сенс — всезагального в умислі 

та особливого в на мірі Безсумнівно, визначення суб’єкта розглядати належить: 

він хоче щось, що має свою підставу в ньому; він хоче задовольнити своє 

бажання, свою пристрасть» 3 . Тобто, якщо Я любить Іншого, то має для цього підстави 

в самому собі, як мотив, фундований на установці. 

Таке обсягове цитування Геґеля виправдане (якщо це взагалі потребує виправдання) 

тим, що, як на мене, тут дуже стисло подане те підставове філософське 

розуміння людини та Я, що згодом стане вихідним для відповідних концептів екзистенціалістів, 

персоналістів тощо. На завершення ще одна витинка з Геґеля: «У 

моральності вся справа саме у власному інтересі (курсив мій. — В. Ж.) людини, 

і високе значення людини полягає саме в тому, що вона знає себе як абсолютне 

і визначає себе (курсив мій. — В. Ж.) людина, яка внутрішньо постає, воліє 

сама бути в усьому тому, що вона робить» 4 . Тобто в любові неодмінно присутня 

мотивована, установча на саму по собі присутність Я. Геґель вважає, що окремий 

індивід є недосконалий дух, який розвивається, пробігаючи минуле, етапи розвитку 

духу (онто- і філогенез), і стає зрілим духом (особистістю). 

Ф. Шлеґель, власне, дублює свого сучасника Ґ. Геґеля, коли твердить, що: 

«Земна людина — це певний щабель у шерегу форм організації, яка має певну мету. 

Це мета земного елементу на вищому щаблі організації — розчинитися, пере- 

1 


2 


3 

Там само. — С. 165–166. 

4 



204

йти у вищу форму, повернутися у свободу вищого елементу. Отже, це прагнення 

передбачає людину» 1 . І ось ще обсягова витинка: «Натомість прагнення до індивідуальності 

й самості у висхідному розвитку повинно поступово розчинитися 

в любові Тому позитивна свобода людини має місце лише стосовно 

цілого (курсив мій. — В. Ж.), лише в любові та спільності Неґативна свобода 

гарантована тим, що ніякі межі не є абсолютними (курсив мій. — В. Ж.), людина 

завжди може прийняти рішення (курсив мій. — В. Ж.)…» 2 . Тобто, незважаючи 

на всі імперативні настанови «возлюби», останнє слово — в любові, байдужості, 

ворожнечі — лиша ється за свободною волею людини. 

Попри те, Ф. Шлегель наголошує, як бачимо, розчинення в любові. Проте завданням 

автора не є пошуки суперечностей у плині мислення попередників. 

Ф. Новаліс у «Фраґментах», як на мене, під впливом Бьоме і середньовічного 

романтизму, поєднуючи в межах «магічного ідеалізму» глибинне Я з універсальною 

діяльністю, надає людині спроможність вийти на реальність, на Інше. Тому 

саме середньовіччя є часом, коли Абсолют ще злитий з Людиною як родовим поняттям, 

а Новий час у рамках раціонального пізнання став передумовою соціалізації 

Людини вже на рівні Я. Для А. Шопенгауера еґоїзм є вищим проявом волі 

до життя, людина усвідомлює його, тому еґоїзм є її фундаментальною влас ністю. 

Звідси людина страждальна, песимістична, оскільки через панування волі безперервної, 

нестримної, ніколи не можна досягти щастя, задоволення. Подолання 

песимізму можливе лише в царині мистецтва або співчуття. 

Молодий К. Маркс цікавиться людиною, передусім відчуженням її від природи, 

від продукту праці, від роду і від самої себе. «Безпосереднім наслідком того, що людина 

відчужена від продукту своєї праці, від своєї життєдіяльності, від своєї родової 

сутності, є відчуження людини від людини» 3 . Отже, Я-себе є людина відчужена. 

В. Ленін стає на позицію перетворення марксизму як філософії в ідеологію 

класової боротьби. Марксизм-ленінізм в цілому близький до християнства, таке 

собі атеїстичне християнство. М. Бердяєв пише: «Ленін надто огрубив ідею 

Маркса щодо релігії, як ленінці огрубили ідеї самого Леніна. Ленін був майже 

генієм грубості — такий його стиль У богоборстві Леніна немає глибини, 

немає глибинних мотивів Фоєрбаха або Ніцше, немає того, що розкривалося 

в Достоєвському…» 4 . Як бачимо, він начисто відкидає християнство як релігію 

1 

Шлегель Ф. Эстетика, философия, критика // Развитие философии в 12-ти кн. — М., 

1983. — Т. 3. — С. 118. 

2 


3 

Маркс К. Экономико-философские рукописи 1844 г. // Из ранних произведе ний. — 

М., 1956. — С. 567. 

4 

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 131. 


205

з його «возлюби». Дійшло до того, що В. Ленін відверто проголосив моральністю 

все, що йде на ко ристь комунізму. Куди ж далі? 

К’єркегора можна назвати філософом страху, бо останній він відносив до катеґорій 

стану людини. Страх — це стан людини, котра не може перейти свої 

межі, стан насолоди-жаху: «Страх має тут те саме значення, що й туга в якійсь 

більш пізній точці, де свобода, пройшовши через усі недосконалі форми своєї 

історії, має врешті повернутися сама до себе» 1 і стати духом, що поєднує 

душу та тіло. Ставлення людини до духа — це страх. З проблеми, що нас цікавить, 

у С. К’єркегора мало що знайдеш, бо йдеться, власне, про відношення 

Я-себе до Бога і Духа з виходом у Віру. Самотність є умовою виходу до Бога: 

«Закритість — це неминуча розкритість» 2 . 

«Возлюби» не входить у структуру Я-себе. Останній передусім борець, геройентузіаст 

(знову принагідно згадаймо Дж. Бруно, котрий від ближнього не лише 

чекає, а й вимагає того ж). Та про це пізніше. 

Психоаналітичну парадиґму розуміння людини варто розглядати в рамках концепцій 

З. Фройда і К. Юнґа. Для першого людина вочевидь тотожна структурі свідомості 

в її різновидах: Я-свідоме, Я-підсвідоме, Над-Я-цензор. І хоча останнє є продуктом 

вкоріненої в Я системи суспільно значимих заборон і установок, проте, інтеріоризоване 

особистістю, воно (Над-Я) вочевидь включене в структуру свідомості. 

З огляду на викладене вище варто поговорити про один, хай може й не надто 

масовий, феномен. Йдеться про таке загадкове виявлення Я-себе, як мазохізм. 

Чому загадкове? З. Фройд пише: «Наявність мазохістської тенденції (курсив 

мій. — В. Ж.) в інстинктивному житті людини з повним правом можна назвати загадковою 

з економічної точки зору. Адже якщо принцип задоволення керує процесами 

в душі таким чином, що їхньою найближчою метою виявляється уникання 

невдоволення й отримання вдоволення, то мазохізм є неосягненним. Якщо біль 

і неприємне не спроможне бути якимось попередженням, натомість самою метою, 

то прин цип задоволення паралізовано, вартового нашого духовного життя немовби 

наркотизовано» 3 . 

Чому я звернув увагу на таке явище, як мазохізм? Бо воно безсумнівно включене 

в структуру Я-себе. У Філософському енциклопедичному словнику мазохізм 

визначено як «тенденцію, спрямовану на самоприниження, підпорядкування 

себе волі іншої людини» 4 . З. Фройд розрізняє мазохізм ероґенний, жіночий 

1 

Кьеркегор С. Понятие страха // Страх и трепет. — М., 1993. — С. 144. 

2 


3 

Экономическая проблема мазохизма // Захер-Мазох Л. Венера в мехах. — М. 1992. — 

С. 349. 

4 



206

і моральний. Перший, на його думку, є підґрунтям обох інших форм; його можна 

пояснити біологією і конституцією, третій лише нещодавно було визначено психоаналізом 

як безсвідоме. Щодо цього третього вияву у цитованому словнику 

читаємо: «Мазохізм дає моральне самозадоволення», а також: «фізичний мазохізм 

як поняття вживають для означення будь-якого різновиду вторинних або 

деструктивних ім пуль сів, спрямованих проти своєї власної тілесності. Масовий 

мазохізм (курсив мій. — В. Ж.) стосується великої групи осіб, які мають насолоду 

від того, що прирікають себе на біль і страждання» 1 . 

Тут не місце і не час розбирати природу мазохізму, його со ціальні, психічні чи 

біологічні витоки. Важливо лише те, що він входить у концепцію Я-себе. На думку 

З. Фройда, «початкове Я-задоволення (Lust-Ich) прагне (курсив мій. — В. Ж.) 

інтроеціювати в себе все хороше і відкинути від себе все погане. Погане, 

чуже для Я, те, що перебуває поза, початково йому тотожне» 2 . 

На відміну від З. Фройда К. Юнґ розглядає не індивідуальне, а колективне 

позасвідоме. Читаємо: «Я вибрав термін «колективне», оскільки йдеться про 

несвідоме, що має не індивідуальну, а загальну природу. Це означає, що воно 

містить у собі, на противагу особистісній душі, змісти й образи, які 

є скрізь й у всіх індивідів одними й тими самими» 3 . Іншими словами, архетипи 

є визначальними в установках Я, в тому числі й у любові. Далі: «Говорячи 

про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з найдавнішими, краще 

сказати, споконвічними типами, тобто споконвіку наявними загальними 

образами…» 4 . «Архетип як такий істотно відрізняється від історично набутих 

чи перероблених форм…». Це «безпомилково вказує на вплив свідомої переробки 

їх у судженнях і оцінках (курсив мій. — В. Ж.)». Отож, Я-концепція 

базується на архетипах Тіні, Аніми (душі чи довічної жіночості), Анімуса 

(архетипа смислу, «подібно до того, як Аніма є архетипом життя» 5 ), які, власне, 

і об’єднують людськість у ціле й уможливлюють спілкування між різними 

Я-себе, відтак, і любов. 

Заторкуючи фройдистський напрямок, не можна не згадати Е. Фро ма, хоча 

соціальне для нього є достатньо вагомою детер мінантою (вплив К. Маркса): 

«Найпрекрасніші та найпотворніші схильності людини є не компонентами фіксованої 

і біологічно запрограмованої людської природи, натомість результатами 

1 


2 

Фрейд З. Отрицание // Цит за: Захер-Мазох Л. Венера в мехах. — С. 367. 

3 

Юнг К. Об архетипах коллективного бессознательного // Архетип и символ. — М., 

1991. — С. 97–98. 

4 


5 



207

со ціального процесу, що творить людей» 1 . І далі: «Усвідомлення себе як окремої 

сутності, усвідомлення обмеженості свого життєвого шляху, усвідомлення того, 

що вона (людина. — В. Ж.) не за своєю волею народилася і проти своєї волі помре, 

що вона або помре раніше за тих, кого любить, або вони помруть раніше за 

неї — все це перетворює її самотнє осібне існування на каторгу» 2 . «Якщо 

я кажу комусь: «Я тебе люблю», то це справді так, якщо я можу цим сказати: 

«В тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, в тобі я люблю і самого 

себе (курсив мій. — В. Ж.)» 3 . Врешті-решт, почуттям Я-себе для Е. Фрома є п’ять 

форм соціалізації: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм, любов. Відтак, 

Я-себе може пройти всі ці форми чи зупинитися на одній із них. Тоді матимемо 

Я-себе — мазохіста, Я-себе — садиста, Я-себе — деструктивіста, Я-себе — конформіста 

чи, на решті, Я-себе — люблячого все, іншого та себе. 

Кілька міркувань щодо кордоцентризму, що висновує сутність людини з серця. 

В європейській філософії його репрезентантами є пієтисти, німецькі романтики, 

почасти Фоєрбах. В Україні маємо Віталія з Дубна, Сковороду, Юркевича, 

Винниченка. Варто зауважити, що, за всієї привабливості й людяності цього напрямку, 

через невизначеність засадового поняття (серце) він є неконструктивним, 

схильним до моралізаторства, і його висновки не можна вважати операційними. 

На В. Соловйова помітно вплинула філософія серця його вчителя П. Юркевича. 

Російський філософ, пройшовши шлях від запе речення віри, врешті-решт прийшов 

до боголюбства у поєднанні православ’я та католицизму. Кінцева мета для 

В. Соловйова є любов, що розв’язує суперечність життя та смерті. 

Л. Шестов висловив парадоксальну думку: «Невже ви гадаєте, що людина захоче 

разом із Кантом і кантіанцями піднести у перл творіння норму, закон, або, 

щоб зрозуміти світ, вона допустить якийсь засновок, що пропонує їй етика. Та вона 

й не шукає «розуміння». Хіба треба зрозуміти світ, хіба слід обмежу вати 

наше пізнання світу тим, що ми дізналися та звідали раніше?» 4 . Як це дотично 

до поставленої проблеми! Відтак, повернімося до неї. «Осіла людина мовить: «Як 

можна жити без упевненості в завтра, як можна ночувати без даху?» 5 . Отож, сутність 

людини — потреба у впевненості. Це вже конструктивно принаймні щодо 

осілої лю дини. Адже саме концепт її ми розглядаємо. 

Ще раз нагадаю, що при цьому йдеться про Я-Інше, котре ми маємо любити 

як Я-себе, тобто йдеться про міру (Гайне) любові до себе. Отож, попри все, 

1 

Фромм Е. Бегство от свободы. — М., 1994. — С. 98. 

2 

Фромм Е. Искусство любить // Душа человека. — М., 1992. — С. 114. 

3 


4 

Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. — Л., 1991. — С. 43. 

5 



208

щоб осягнути любов до Ближнього-Іншого, нас цікавить Я-себе, розрізнюваний 

у будь-якій філософській парадигмі, в Я-себе як Собі-і-для-Себе. 

Ще раз переглядаючи тексти Л. Шестова, особливо «Апофеоз безґрунтовності», 

надибую велику кількість висловлювань про людину як Я-себе. Однак тут 

присутня лише атрибутика без стороння, безпосередньо використати конструкцію 

Я-себе в цих текстах — як і в усій російській філософії — неможливо через 

її неопераційність. 

Отож, як в російській філософії, так і в українській, ми не маємо підстави для 

побудови конструкту Я-себе. Чому? Бо такого проблематичного питання не поставало. 

Не було на часі. 

Ф. Ніцше зневажає Я-себе теперішнє, тим паче любов у рамках християнства. 

Я-Сам має стати надлюдиною, заперечивши не в останню чергу тогочасну мораль 

(імморалізм). Без цього не дійти до «надлюдини». Ця-отут-людина ні до чого 

не придатна, вона може лише кліпати очима. Сутність Я-себе є потяг до і від 

людини: «Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, — линва над 

прірвою» 1 . І далі: «Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: 

адже вони ступають по линві» 2 . 

Нарешті: «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна 

тільки за те, що вона — перехід і загибель» 3 . Маємо ще перелік тих, кого варто любити 

4 . І врешті висновок: не любов до ближнього, натомість любов до дальнього. 

Це гасло могли б по праву написати на своїх знаменах як націонал-соціалісти, так 

і комуністи-більшовики: Fernstehendliebe, любов до далекого, часом не відомого 

іншим людям початку, досягнення якого піднесло б людину на вищий ступінь. 

Сам Бог вочевидь спонукає нас шукати концепцію Я-себе у філософії людини. 

По суті, йдеться про філософську антропологію, яка мислить буття світу похідним 

від буття людини. Остання є довершеним завершенням еволюції світу. І тут передусім 

варто згадати М. Шелера. Він уважає, що європейське бачення людини передбачає 

«юдейську традицію про Адама та Єву, про творення раю та гріхо падіння», 

«греко-античні уявлення… про особливе становище людини», «коло ідей сучасного 

природознавства про те, що людина є результатом розвитку землі, істо тою, яка 

відріз няється від форм, що передували їй у тваринному світі тільки за ступе нем 

складності…» 5 . Відтак, ідеться про теологічну, філософську та природознавчу 

1 


2 


3 


4 

Див.: Там само. — С. 13–14. 

5 

Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. 

— М., 1988. — С. 31. 


209

антропологію. Читаємо: «Те, що робить людину людиною, є принцип, протилежний 

усьому життю в цілому, він як такий взагалі не може бути зведений до «природної 

еволюції життя», і якщо його і можна до чогось звести, то тільки до вищої 

основи речей — до тієї основи, особливою маніфестацією якої є і «життя». Вже 

греки знали такий принцип і називали його «розумом». Ми хотіли б ужити 

слово, яке включає в себе поняття розуму, але поряд із мисленням в ідеях охоплює 

і певний рід споглядання, а також певний клас емоційних і вольових 

актів, наприклад, доброту, любов (курсив мій. — В. Ж.), каяття, шанування тощо, 

— слово дух» 1 . Отже, визначальною ознакою є надприродне. Це дух, який є 

абсолютною цінністю, носієм Я-себе, що втілюється зокрема у любові. 

Цю ж ідею продовжує Г. Плеснер, для котрого тварина є лише для-себе-буття 

(Геґель), а людина не «виходить» із себе: «Людина переживає безпосередній початок 

своїх дій, вона знає себе вільною» 2 . 

Е. Касирер, рухаючись у руслі антропологічних висновків щодо людини, 

приходить до думки, що «Людина живе не лише у фізичному, натомість 

у символічному універсумі» і «мова, міф, мистецтво, релігія — частини цього 

універсуму» 3 . 

Ортеґа-і-Ґасет висловлює парадоксальну, на перший погляд, дум ку щодо втілення 

людини в спорті: «Праці протистоїть інший вид зусилля, який народжується 

не з примусу, а як вільний і щедрий порив життєвої потенції — спортДо 

творів справжньої цінності можна прийти таким неекономічним зусиллям: наукова 

і художня діяльність, політичний і моральний героїзм, релігійність таїни 

святості — високі плоди спортивного захоплення» 4 . 

Власне кажучи, тут немає нічого більшого, ніж у висновках М. Шелера. 

Для екзистенціалізму є властивою ідея тотожності сутності й існування, покладена 

в підґрунтя філософії людини. Таке світобачення пов’язане з феноменологією 

Е. Гусерля, котрий заперечував ґносеологічний синтез мислення — буття. 

Екзистенціалісти у своїй рефлексії вийшли безпосередньо на особистість, 

на Я-себе, її самопереживання, світопережиття. Тому екзистенційну філософію 

мож на назвати співпереживальною, буттєвою філософією. 

У М. Гайдеґера не людина визначає Буття, натомість Буття — людину. Буття — 

це те, «що споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, 

1 


2 

Плеснер Г. Ступени организованного и человек // Проблема человека в за падной философии. 

— М., 1988. — С. 126. 

3 

Кассирер Э. Опыты человека: введение в философию человеческой культуры // 

Проблема человека в западной философии. — С. 28. 

4 

Ортега-и-Гассет. Новые симптомы // Проблема человека… — С. 205. 


210

не помічаємо. Словом Буття ми називаємо те, що розуміємо, коли говоримо: «є», 

і «було», і «буде» 1 . Особистість є Тут-Буття (Dasein), яке є кінцевим, роздрібненим, 

натомість як роздрібленому йому притаманні, окрім кінцевості Тут, Ніщо Тут- 

Буття. Запитувальна характеристика: «Тільки в стані подиву — тобто відкритості 

Ніщо — виникає питання «чому?». Тільки завдяки можливості цього «чому» як такого 

ми здатні запитувати певним чином про обґрунтування й обґрунтовувати» 2 . 

Ж. Сартр нарівні з М. Бубером поставив проблему, яка стосу ється нашої 

розмови. Це проблема Я та Інший. Озброєний Геґелевими поняттями «буттяв-собі», 

«буття-для-себе», «буття- для- ін шого», Сартр заземлює їх на індивідуальному 

бутті як неповторному. Проходячи ці стадії «буття-в-собі», «буття-длясебе», 

«буття-для-іншого», ми виходимо на перспективу Я-себе: «Інший володіє 

таємницею, таємницею того, чим я є» 3 . І далі: «Бути в самому собі іншим — ідеал, 

це первинний зміст ставлення до іншого» 4 . 

Ж. Сартр в «L’être et le néant», коли йдеться про екзистенційне оновлення, 

вважає, що Людина Я-Сам здатна протистояти кошмару буття-в-собі та становленню 

комунікацій лише тоді, коли протистоїть силою віри в себе, обертаючи 

себе з речі в ніщо, тобто осмислено творячи ніщо, перед яким відступає весь бруд, 

кошмар і каліцтво. 

Розмірковування А. Камю близькі до суїцидних: «Чи варте життя того, щоб його 

прожити?». Бачення суїциду подане в моїй статті у «Філософській думці» 5 , тому 

тут не будемо вести мову на цю тему. Відповідь на суїдоцентризм А. Камю знаходить 

у мужності подолання абсурду життя. Отже, відповівши на питання про сенс 

буття (конструкт Я-себе) визнанням загального абсурду, мислитель відкидає самогубство, 

бо воно є «погодженість зі власними межами» 6 . Натомість варто зауважити, 

що всезагаль ність абсурду як світобачення відсуває, витісняє людину з життя. 

К. Ясперс іде за С. К’єркеґором, зосередившись на людині-особистості з її помежовими 

ситуаціями (Grenzsituation) від чаю, хвороби, провини, жаху, що постають 

у час зустрічі зі смертю. «Те, що перед смертю лишається істотним, те є 

екзистенційним, те, що втрачає свою цінність, виявляється даремним і є оголеним 

буттям Те, що нищиться смертю, є явищем, а не самим буттям» 7 . 

1 

Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // Время и бытие. — М., 1993. — С. 361. 

2 

Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Там само. — С. 26. 

3 

Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема 

человека… — С. 207. 

4 


5 

Жмир В. Краєвид суїциду // Філософська думка. — 2003, № 3. — С. 136–154. 

6 

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. — М., 1989. — С. 260. 

7 

Jaspers K. Philosophiе. — Berlin, 1978. — Bd. 2. — P. 222. 


211

Маємо вихід у спілкуванні з Іншою екзистенцією як кому нікацією, при цьому 

філософ розрізняє наявність наявного та трансцендентного буття Я (в-собі), що 

призводить до орієнтації у світі, до екзистенційного осяяння (Existenzerhellung), 

до метафізики, що має дати тлумачення шифру світу. Власне кажучи, Я-себе є 

буттям у цих вимірах. 

Ґ. Марсель ставить людину у центр своїх розмірковувань. Не варто обходити 

його, християнина-католика, увагою, коли йдеться про заповіт «возлюби». Вихід 

за межі «трагічної мудрості» філософії у баченні людини є виходом за межі протистояння 

буття та людини: «Абсолютно сумнівну відмінність між буттям 

і сущим я пропоную замінити відмінністю між світлом і тим, що воно освітлює. 

Само собою зрозуміло, світлом тут названо не фізичне явище» 1 . Відкритість 

Божественного світла є сенсом екзистенції. Натомість «життя — в тому сенсі, 

в якому кожний говорить про своє життя, — ніяк не можна вважати абсолютно 

і беззастережно далеким Світлу, яке розуміють як помежову онтологічну 

даність…» 2 . 

Мудрість як знання та осяяння, як одкровення має долати тра гізм буття — 

буттям-протистоянням. Неосократизм Я-себе Марселя має трансформувати світ 

проблем шляхом підходу «Буття є міс терія». 

Персоналізм утверджує людське буття як абсолютну цінність, не пов’язуючи 

це ні з якою релігійною конфесією. Сутність Я в перетворенні свого буття — не в 

осягненні Бога, а в творенні Боголюдини. Людина є передусім особистістю чину. 

В цьому розумінні Ф. Ніцше є першим персоналістом. 

Той же М. Бердяєв писав: «У творчому досвіді розкривається, що Я — суб’єкт 

первинніший і вищий ніж Не-Я, об’єкт. І водночас творчість протилежна еґоцентризму, 

це забуття про себе, спрямованість до того, що вище за мене» 3 . Найвищий 

щабель творення — це саме творення. Тоді Я-себе стає творцем, Боголюдиною, 

бо таке творення є «потрясіння і піднесення всієї людської істоти, спрямованої 

до іншого, вищого життя, до нового буття» 4 . Особистість продовжує творчість, 

до того ж вільно. Тому атрибутом осо бистості є свобода. 

Л. Шестов доходить висновку, що людина може по-різному трак тувати сутність 

Бога. «Віра не є довіра до того, що нам говорили, що ми чули, чого нас 

вчили. Віра є невідомий і далекий умо глядній філософії новий вимір мислення, 

який відкриває шлях до Творця всього, що є в світі, до джерела усіх можливос- 

1 

Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределами // Проблема человека… — 

С. 414. 

2 


3 

Бердяев М. Самопознание. — М., 1991. — С. 211. 

4 



212

тей, до Того, для Кого немає меж між можливим і неможливим» 1 . Натомість межі 

таки є. Це сила віри. Отже, Я-себе є сила віри. 

Особистість, з іншого боку, «це не об’єкт, — пише Е. Мун’є, — нехай навіть 

найдосконаліший, який, як і всі інші, ми пізнавали б ззовні. Особистість — єдина 

реальність, яку ми пізнаємо і водночас створюємо зсередини. З’являючись скрізь, 

вона ніде не дана заздалегідь» 2 . Мун’є знову повертається до бердяєвської ідеї 

Боголюдини, конкретніше Богоособової, «байдужої до індивідуальних доль», 

до абстрактної влади Доль як Царства ідей. Його Бог «є особистістю» 3 . 

Врешті-решт, для Мун’є людський абсолют, що принципово заперечує відстороненість, 

натомість ґарантує стабільність людського буття. Він, як і Ясперс, 

високо поціновує комунікативність совісті Я-себе як спільність відповідальних 

особистостей. 

Вкрай необхідно зупинитися в цій безкінечній філософській рефлексії і поставити 

питання, що, може, й не притаманне пересічній особистості, яка й має 

возлюбити ближнього, як самого себе. Хто ж є той Я-себе, котрий є мірою любові 

до ближнього? Ми ж бо маємо бачити в Ближньому Себе. Але, як видно з попереднього 

тексту, такої філософської доконечної відповіді нема. Хто є Я-себе? 

Я-абсурд? Я-Божий раб? Я-свободне творіння? Я-мазохіст?.. Отож, любов 

до Ближнього, як до Себе, є різною, інак шою в кожному конкретному випадку. 

І хоча філософська рефлексія з порушеної проблеми є лише рефлексією, вона 

відображає реальний стан речей. Відтак, не отримавши відповіді щодо завершеності 

Я-концепції в межах філософії, звернімося до соціальної психології. 

Будемо виходити з того, що свідома поведінка є конструктивною; це дещо таке, 

що складається як наслідок низки пристосувань до змінного поля сприйняття. 

І тут я піду за Т. Шибутані 4 , і не тому, що він створив влас ну, достатньо довершену 

соціально-психологічну теорію людини та її поведінки в соціумі. До цього мене 

спонукав його еклектичний неупереджений підхід до порушуваних проблем, 

що творить достатньо широке видноколо поглядів різних напрямків соціальної 

психології. 

Оскільки йдеться про Я-себе, котрий мусить любити ближнього, як себе, почнемо 

зі, здається, перспективного розгляду Я-образу як його оглядово подає 

Шибутані. 

Чому не можна оминути поняття Я-образу і Я-концепції при розгляді Я-себе? 

Бо, як на мене, вони є складниками, елементами структури останнього. Я-образ, 

1 

Шестов Л. Киркегард и экзистенциальная философия. — М., 1992. — С. 25. 

2 

Мунье Э. Персонализм. — М., 1992. — С. 10. 

3 


4 

Див.: Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1969. 


213

як я спробую довести стосовно любові, є прийняття ролі, котру тобі надає аудиторія, 

формування відповідних Я-образів та уточнення власних планів від повідно 

до можливих упереджуючих (експектаційних) реакцій інших (можливо, ближніх). 

Необхідно для відповідних дій усталити, закріпити Я-образ, адже любов є 

дійство. Тому, щоб тебе приймали як Ромео (тут ми вийшли на дещо іншу любов 

— любов-кохання, любов-Ерос), не обхідно створити з Себе щось відповідне 

до того, що тебе оточує. 

Шибутані, виходячи з тлумачень різних напрямів соціальної психології, доходить 

висновку цілком підставового, що: «Самоконтроль, по суті, є соціальний 

контроль» 1 . Я-образ є повсе змінним від одної ситуації до іншої і тому не може 

бути стабільним на відміну від Я-концепції, бо остання, при всій її відносній стабільності, 

не може бути непорушною, хоча і є підґрунтям Я-себе. Тепер розглянемо 

докладніше концепцію Я-образу. 

«Кожна людина здатна сформувати Я-образ (уявлення про Я-себе. — В. Ж.) — 

іншими словами, вона може уявити, як вона виглядає в очах інших людей, уключених 

в певну ситуацію, і таким чином перевірити, з точки зору інших учасників, 

як виглядає в очах інших все, що вона збирається робити» 2 . Це така собі подвійна 

рефлексія, відтак, результат її далеко не завжди є адекватним. 

Трохи вище Шибутані зауважує, що кожна людина «здатна порушити групові 

норми. Те, що це можливо, підтверджує той факт, що повсюдно встановлено відповідальність 

за таке порушення» 3 . 

«Формування Я-образів є поширення пристосуванської тен денції, що 

виявляється у всіх живих істот» 4 . «Самоконтроль не можливий без Я-образів» 5 . 

Самоконтроль — а без нього навряд чи можлива розмова про любов — пов’язаний 

з поведінкою, яка зміню ється залежно від того, як вона виглядає з точки зору 

іншого учасника співдії. Дж. Міл уважає, що саме здатність розглядати самого 

себе як перцептуальний об’єкт є однією зі специфічних людських властивостей. 

Висновок: Я-образ — це рефлексія екс пектації. 

Звичайно, тут чималу роль грає термінологія, поняттєво-категорійний апарат. 

Нехтувати цим не слід. Натомість стало уживані терміни як відбиття змістовних 

понять мають неабияке значення для побудови структурно усталеної 

системи. Саме тому нам необхідно ввести ще одне поняття, вже неодноразово 

невизначено вживане. Йдеться про Я-концепцію як рефлексію Я-себе. Тому 

1 


2 


3 


4 


5 



214

нам необхідно перейти саме до змісту цієї концепції в межах соціальної психології. 

Знову звернімося до Т. Шибутані: «Кожна людина формує про себе уявлення, 

визначаючи своє місце у різних галузях, де вона грає роль. Більшість соціальних 

світів має назву (наприклад, робочий колектив, банда, партія тощо. — В. Ж.), 

і люди здатні словом ви значити свою участь (у цій грі. — В. Ж.). Існують уявлення 

стосовно складу світу: кого включено в «ми» (ближні. — В. Ж.), а кого — ні. 

Коротко кажучи, існує деяке усвідомлення роду (соціальної групи. — В. Ж.). Ті, 

хто до нього належать, беруть зобов’язання з підтримання традицій групи (наприклад, 

«возлюби». — В. Ж.) і вважають себе відповідальними; учасники спектаклю 

відчувають, що він «має тривати» 1 . 

У главі сьомій («Структура особистої визначеності») Шибутані твердить, 

що «Я-образи специфічні й змінюються від однієї ситуації до іншої» 2 . І далі: 

«Небагато хто з людей мав нагоду спитати себе, хто він є. Кожен вважає свою 

особисту визначеність настільки природною, що навіть не уявляє, до якої міри 

те, що він робить (свідомо і навіть деякою мірою безсвідомо), зумовлено робочою 

концепцією, яку він створив про себе самого» 3 . І тут виникає потреба в іншому 

розумінні Я-концепції — Я-Сам. Що мається на увазі? Т. Шибутані говорить 

про це так: «Кожна людина має відносно стабільну Я-концепцію (selfconception)». 

Вона знає, що існують інші люди, чимось схожі на неї, натомість 

у нашому суспільстві само собою зрозуміло, що ніколи не існувало такої людини, 

як вона, в минулому і ніколи не з’явиться в майбутньому. Адекватна теорія мотивації 

виходить із того, як людина визначає саму себе» 4 . 

Продовжуючи розмову про Я-концепцію, варто, вочевидь, спираючись 

на слушні підстави, констатувати, що це поняття за змістом і обсягом ближче 

до теорії філософської антропології, тоді як Я-образ — до психології і соціальної 

психології. Десь в останній вони перетинаються, творячи щось відносно однозначне. 

Є підстави припустити, що таке бачення, власне, і є Я-концепцією. Її 

особливістю є те, що вона повною мірою асоціює Я з Ми, хоча останні є Іншими. 

«Людська поведінка (включно — «возлюби». — В. Ж.) стає зрозумілою тільки тоді, 

коли спостерігач має деяке уявлення про аудиторію дійової особи (Я-образ. — 

В. Ж.) і про загальну систему співвіднесення, яку він використовує для орієнтування 

у світі» 5 . 

1 


2 


3 


4 

Див.: Там само. — С. 177. 

5 



215

Власне, тому Шибутані робить висновок: «…Якщо гнучкість координації (у 

нашому випадку — любові. — В. Ж.) ґрунтована на здатності людей формувати 

Я-образи, то відносна сталість людини, визначеність її лінії поведінки забезпечується 

завдяки сталій Я- концепції» 1 . 

Таким чином, можна виснувати, що поняття Я-концепції є ґрунтовнішим, ніж 

поняття Я-образу. Бо людина може відчувати лише власні суб’єктивні відношення, 

проте існує біполярність, роздвоєність цих переживань стосовно того, що 

вона відносить до самої себе (Я-образ та Я-концепція) і що приписане зовнішньому 

світу. Я-концепція підкріплена тим, що прийнято називати поширеним 

словом «світогляд», а також повторенням взаємовідносин Я-світ та Я-Інші. Тому 

Шибутані твердить, і небезпідставно, що «тільки сприйнятий як певна людська 

істота кожний індивід отримує статус у спільноті людей» 2 . Звідси робимо висновок, 

що Я-кон цепція є конструктом особистості, індивіда. Вона є безсумнівно 

соціальним утворенням, проте має істотні обмеження у своїх засновках, бо, попри 

всю соціальність Я-концепції, кожна особистість вміщує саму себе як об’єкт 

свого умовного відображення. Шибутані з приводу цієї парадоксальної ситуації 

зауважує: «Кожна людина поміщає саму себе як об’єкт всередині свого символічного 

оточення. Важливо зрозуміти, що ж людина вважає самою собою, бо 

багато того, що вона робить, логічно випливає з такого визначення» 3 . І нарешті! 

Остаточний висновок Шибутані, ґрунтований на аналізі різних соціальнопсихологічних 

і психологічних напрямків: «…Я-концепції, таким чином, формуються 

в процесі участі в соціальних групах» 4 . 

Можна й далі розмірковувати над визначенням «Я-концепції». Та це не є нашим 

завданням. Для мене важливо, що Я-концепція має соціально-психологічне 

походження, чи навіть соціальне, і орієнтована виключно на Ми, соціальну групу, 

на тих, кого ми можемо називати «ближніми». 

То хто ж вони є, ті загадкові ближні, котрих маємо «возлюбити, як самих себе». 

З’ясування цього терміна потребує деякого істо ричного екскурсу, в якому 

варто зважати на поняття Я-образу, Я-концепції, які щільно прилягають до поняття 

соціальна спіль нота. Адже Ближні — це також соціальна спільнота (Ми). 

Зрештою, яким є обсяг цієї концепції, що, як і все інше символічне оточення, є 

нашим вибором сприйняття і уявлення? 

Приналежність до групи виявляється на досить примітивному рівні: всі продавщиці 

в магазині чи перекупки на ринку стануть проти вас стіною без усякого 

1 


2 


3 


4 



216

вишколу, якщо ви зачепите їхній інтерес. Вони всі Ближні — і супроти Іншого 

продемонструють свою любов до Собі-Ближніх. Я-концепція заторкує і «мертвих, 

і живих, і ненароджених». Люди ідентифікують себе зі своїми предками й нащадками, 

виходячи, таким чином, далеко за Я-образ, за власне тілоіснування. 

Звідси зв’язок Я-концепції з поведінкою, який є рельєфним у житті людей, 

котрі належать до іншої культури, до іншої соціальної спільноти. Нелогічними 

є героїзм, самопожертва чи, напри клад, тероризм у сьогоденній його практиці. 

Адже кожна особистість діє перед певною, вагомою для неї аудиторією, соціальною 

спільнотою з метою зміцнити чи піднести свій статус попри все, навіть 

власну зматеріалізацію. Натомість особистість лиша єть ся автономією під дією 

соціального контролю. І норми «не вбий», «не лжеприсягай», «возлюби», власне 

кажучи, є дороговказами життєвого шляху. 

«Наші сприйняття багатьох подій безпосередні, а те, що безпо середньо сприйняте, 

не може бути передане іншим у всіх деталях… Для того, щоб абстрагувати 

загальні властивості, позначувані сим волами, людина має відійти від безпосереднього 

сприйняття, іґно руючи ті риси свого досвіду, що не входять до конвенційного 

значення» 1 . Саме тому нам так важко вияснити, витлумачити поняття Я-себе, 

Ближній, Возлюби. Але головне для нас це пове дінка, адже любов — це поведінка, 

зумовлена установкою. Проте поведінку слід розглядати як спробу особистості 

досягти єдності зі своєю референтною соціальною групою тобто з Ближ німи. 

Шибутані пише: «Таким чином, орієнтація людини щодо інших людей залежить 

від того, що вони для неї означають». І далі: «Поведінка людини в групі залежить 

від того, як вона орієнтована стосовно самого себе (Я-себе. — В. Ж.)» 2 . 

Але при всій значимості Я-концепції кожна особистість постає у певній первинній 

групі й зобов’язана своїми діями підтримувати певний статус, який у переважній 

більшості визначають Інші, але не Я-Сам. При цьому варто зважати на те, 

що дія, позитивно поцінована в одній групі, може бути неприйнятною в іншій. 

Шибутані з цього приводу досить дотепно зауважує: «Кожного разу, коли 

людина хоче стати лікарем, дипломатом, балериною чи професійним убивцею, 

шлях просування здебільшого передвизначений» 3 . Отже, якщо йдеться про загальнолюдські 

норми, «возлюби ближнього» лишається в силі. 

Зрештою, хто ж він, цей загадковий Ближній, котрого належить возлюбити? 

Звідки він постав? Для цього належить заторкнути трохи історичні джерела. 

Коли у Махабхараті йдеться про Благо ближніх, бо, як уже зазначено, терміну 

любов у перекладах майже не знайти, то бачимо, що це родич або одноплеменець: 

1 


2 


3 



217

«Хто допомагає своїм (курсив мій. — В. Ж.) бідним, нещасним і безпорадним 

родичам, той набуваючи синів і скот, досягає благоденства і має невмирущу 

славу» 1 . Читаємо: «Те, що противно самому собі, не слід докладати щодо іншого. 

Коротше [кажучи] це і є справедливість» 2 . Рід є визначальним для віднесення 

Іншого до Ближнього: «Без усякої причини, о царю, ти від самого дитинства 

ненавидиш пандамів — своїх милих і зговірливих братів, які мають усі чесноти. 

І твоя необґрунтована ненависть до партхів зовсім не виправдана. Пандави ж є 

в законі (правда, знайомий вираз? — В. Ж.)» 3 . 

Справа в тому, що згадані учасники епосу не належали до панівного роду і тому 

аж ніяк не могли бути віднесені до Ближніх, яких царю слід любити. Отже, 

Ближній — це однородець. 

У Стародавньому Китаї Ближній — це підданий Піднебесної: «Небо та земля 

не мають людинолюбства і надають усім мож ливість жити власним життям. 

Досконаломудрий не має людино любства і надає народу можливість жити власним 

життям» 4 . 

І ще: «Вчитель сказав: молоді люди мають вдома (курсив мій. — В. Ж.) виявляти 

шану до батьків, а поза ним — повагу до старших безмежно любити 

народ і зближатися з людинолюбними людьми» 5 . 

Можна продовжити витинки з давньокитайських мислителів (тут ближні належать 

до людей Піднебесної): «Яку любов сповідують — загальну чи окрему — 

злі люди Піднебесної, котрі ненавидять людей? Відповімо: неодмінно окрему любов. 

Тому загальний зиск, загальна любов приносять Піднебесній більшу 

користь; окрема корислива вигода, за рахунок загальної вигоди, є більше зло для 

Піднебесної Справа людинолюбства людини неодмінно полягає і слугує тому, 

щоби приносити користь Піднебесній і нищити в ній зло…» 6 . 

Візьмемо інший культурний шар (Святе Письмо). Сучасний дослідник Р. Шнакенбурґ 

намагається розглянути любов до ближнього конкретніше: «А хто є мій 

ближній» (Лк.10; 16). І далі: «Цими словами Лука користується для переходу 

до переказаної Ісусом історії про доброго, самаритянина: … «Іди і роби так са- 

1 

Удьйогапарва или Книга о старании. // Махабхарата. — Кн. 5. — Л., 1976. — С. 95. / 

Пер. с санскрита и комментарии В. И. Кальянова. 

2 


3 


4 

Дао дэ цзин // Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2 т. — М., 1972. — 

Т. 1. — С. 126. 

5 


6 

Мо-Цзы // Цит. вид. — Т. 1. — С. 193. 


218

мо» (Лк.13; 37)» 1 . Питання про ближнього постало у новий, властивий саме йому 

(Ісусу) спосіб. Бо для Старого Заповіту Ближнім є ближній за родом, ізраїльтянин: 

«Не будеш ненавидіти брата в твоєму серці: не будеш мститися ближньому 

твоєму і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків…» (Лев. 19, 17–18). 

І ще раніше: «не ходи тимеш обмовляти поміж земляків (курсив мій. — В. Ж.). 

І врешті-решт: «Любитимеш ближнього твого, як самого себе: Я Господь» (Лев. 

19, 18). 

Гадаю, немає жодних сумнівів щодо того, ким є ближній. Коло його обмежене 

юдеями. Старий Заповіт був угодою між Богом та ними, як обраним Господом 

народом, і нікого іншого не заторкував. Правда є деякі обмовки щодо ворогів, натомість 

вони є допоки просто Іншими, як неслухняні земляки: «Хто хулитель ім’я 

Господня, мусить бути скараний смертю» (Лев. 24, 16), вся громада мусить карати 

смертю чи приходця, чи тубільця, в тому разі, коли він хулить ім’я Господнє. 

Хуління Бога тут є саме по собі запереченням любові, що від Бога. 

Таким чином, постає поняття Не-Ми-Інший, котрий може бути і Ближнім, 

і не Ним, — приходцем-чужинцем, котрий оселився в Я-для-себе землі. «Поряд 

із обмеженням цього кола ізраїльтянами (зважимо, що поняття «ізраїльтянин» 

і «вірний» тотожні. — В. Ж.) та цілковито наверненими в їхню віру «ще 

з дохристових часів завжди були такі , що виступали за поширення заповіді 

любові на всіх людей». Вплив елліністичного мислення стає помітним уже 

в одностайному відтворенні у Септуагінті поняття re’a (товариш) за допомогою 

слова πληοιον (ближній), яке висловлює «сусідську» близькість до інших людей 2 . 

Загальнолюдського змісту ці ідеї набувають у Філона Александрійського, вочевидь 

не без упливу християнства. 

Тут, як на мене, необхідно встановити деякі координати. Є Я-Інший-Ближній- 

Ворог. Причому зміст цих понять не лише просторовий, а й часовий. З приводу 

останнього варто звернутися до притчі про Самаритянина як її тлумачить 

Шнакенбурґ. Йдеться про те, що самаритян не відносили до щиро вірних, отже, 

вони були ворогами. «Єдине, що має значення в цьому оповіданні — це милосердя, 

виявлене до людини, яка опинилася у скруті, особиста допомога та необхідне 

піклування про одужання іншого. Слухачі- юдеї мали відчути себе спровокованими, 

й такої свідомо різкої провокації можна було очікувати від Ісуса (пор. Мт. 7, 

10 — Лк. 7, 9)» 3 . 

Отож, можна припустити констатацію в часі того факту, що Інший переходить 

у спільноту віри через віру. Хоча це прийняття Ближнього означало віру, 

1 

Шнакенбург Р. Етичне послання Нового Завіту. — К., 2005. — Т. І. — С. 199–200. 

2 


3 



219

проте рід і віра для них тотожна. Тому слушна заувага Шнакенбурґа стосовно 

притчі про Самаритянина: «Для нашого розгляду незаперечним є й те, що Ісус 

посідав великодушну позицію, не обмежуючи любов до ближнього колом народу 

Ізраїлю й навіть зближуючи любов до ближнього з любов’ю до ворогів» 1 . 

Власне кажучи, відповісти на запитання «що таке ближній?» попри всю неможливість 

таки варто. Відповідь: ним можна тільки бути. 

Ще складніше розібратися в настанові любові до ворога. У Біблії це і власне 

ворог, і чужинець. Радше Інший, але включений в соціальну сферу Я. Тому: 

«Чужинця не гнобитимеш; ви самі знаєте, як на душі у чужинця; бо ви були чужинцями 

в Єгипетській землі» (Вих. 23; 6). Отже, це стосується Іншого, Не-Ми, 

але не ворогів. Щодо останніх заповіт не діє. Тут варто прочитати Вто розаконня: 

«Я вигострю блискучий меч і візьму в свої руки спра ведливість. Тож помщуся 

на моїх ворогах і ненависникам своїм від плачу. Напою кров’ю мої стріли, а меч 

свій нагодую м’ясом, кро в’ю забитих і полонених, розкуйовдженими головами 

ворогів» (Втор. 32, 41–42). Тобто всякий виступ, ворожий обраному, є ворожим 

для Бога. І всяку розправу над ним бере Бог: «Дивіться, отже, що я — Бог, і нема 

Бога, окрім мене» (Втор. 32, 39). 

Постає питання: які в Бога можуть бути вороги і ненависники, якщо «я — 

Бог, і нема Бога, окрім мене»? (Дотично пригадати з Корану: «Нема Аллаха, 

окрім Аллаха»). Далі читаємо: «Радуйтеся, народи, з його людом (вочевидь, 

ближні. — В. Ж.), бо він помститься за кров своїх рабів, він помститься на ворогах 

своїх, землі ж своїй, своєму народу простить» (Втор. 32, 43). Здається, тут 

з ближніми все ясно — це народ Ізраїлю юдейський. А як же бути з християнством? 

Читаємо: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі» (Рм. 8, 

14). Отже, ближні — сини Божі. Та є й вороги, нормальні, тілесні. В християнстві 

не ізраїльтяни-юдеї, а всі сини Божі є ближніми: «кожне коліно схилиться 

передо мною, і кожний язик (курсив мій. — В. Ж.) визнає Бога» (Рм. 14, 11). 

Водорозділ Інших, Ближніх, Ворогів іде по вірі. І Бог сам розбереться, хто є хто: 

«Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо «Мені належить 

помста, я відплачу», — говорить Господь» (Рм. 12, 19). 

Для еллінської, римської культури Ближній — це передусім грома дянин. 

З цього приводу можна навести безліч витинок, нато мість, гадаю, що особливих 

доказів це не потребує. 

Для магометанина Ближній — це одновірець, котрий визнав Аллаха: «О ви, 

котрі увірували! Бійтеся Аллаха і облиште те, що лишилося… Якщо ви віруючі» 

(Сур 2, 278); тобто ближні — це віруючі. 

1 



220

Суворість середньовіччя внесла круті поправки у визначення Ближнього. 

З усталенням церковно-релігійної структури, як у католиків, так і у православних 

(втім, це правомірно поширити і на мусульман приблизно ХІ сторіччя), віднесення 

до Ближнього стало заформалізованим. Певні церковні урядовці визначали, 

хто є ближнім, а хто єретиком; ближніми ставали ті, кого вони визнавали 

віруючими. Саме з цього погляду інтересним є феномен М. Лютера. Це йому випало 

переконати, що «народу німецької нації» не слід приймати як ближніх князів 

— пропапських като ликів. 

Звичайно, можна припустити, що Лютер був завзятим німецьким націоналістом. 

Чого вартий тільки переклад Біблії німецькою мовою. Для праведних католиків 

— це акт вандалізму. Проте необхідно було відділити себе від Іншого, Бог може 

розмовляти тільки національною мовою. І крапка! Оскільки релігійне вже не перекривало 

можливе національне, Ближній стає Ближнім не по вірі, а по нації. «Адже 

любов і віра не творять ніяких зовнішніх сект і відрізнень» 1 . Навіть у цих словах чути 

протест проти папської церкви. Завдання М. Лютера полягає у тому, щоби довести 

право на відстоювання християнами права на спротив. Наводячи витинки з Біблії 

на кшталт «злом на зло», Лютер твердить: «Ці та схожі на них висловлювання лунають 

так, ніби у християн за Новим Заповітом не було ніякого світського меча» 2 . 

І тому, виходячи з тези св. Ав ґустина, згідно з якою до віри нікого не можна і не слід 

ніколи примушувати, Лютер намагається ілюструвати відділення князів від Ближ ніх, 

а отже, відносить їх до Інших-Ворогів, супроти яких правомірний чин на католицькій 

підставі. Йому, М. Лютерові, необхідно було у межах християнства довести, що 

князі церкви, Рим є не Ближніми, натомість Ворогами, і тому до них слід відповідно 

ставитися. Цитую: «А якщо князь беззаконно чинить? Чи народ має слідувати з ним? 

Відповідь: Ні, бо проти закону не належить діяти нікому; бо Бога (котрий ввів закон) 

належить слухатися більше, ніж людей (Діяння 5)» 3 . М. Лютер мусив, і це було 

мож ливим, проповідувати в межах сталого світобачення, тому: «Але якщо піддані 

не знають, праві вони, чи ні? Відповідь: «Якщо вони не знають цього і самі не можуть 

дізнатися, незважаючи на всілякі потуги, то хай вони йдуть за князем, не боячись 

гріха. В цьому випадку слід прикладати закон Мойсея» (Вих. 21), де йдеться про те, 

що вбивця, котрий ненавмисно вб’є когось, звільняється від суду» 4 . 

От і все — межу ближнього визначено. 

Таким чином, якщо князі і Папа переступили закон, вони вже не є Ближніми. 

Логіку Лютера варто зрозуміти, ще раз підкреслюю, в межах тогочасного 

1 

Лютер М. Время молчания прошло. — Харьков, 1999. — С. 119. 

2 


3 


4 



221

світогляду. Інакше всі Лютерові зусилля були б марними. «Адже вислів «Господь 

розсіяв воліючих браней» — має лишатися істинним. З цього приводу у моїх земляків, 

мешканців Гарца є приказка: «Правду кажуть: хто б’є, отримає у відповідь 

Бо світом керує Всемогутній Бог, який не дозволяє безправ’ю ли шатися 

невідомщеним… Кожний володар і князь (курсив мій. — В. Ж.) зобов’язаний 

захищати своїх підданих і забезпечити їм мир. Це йо го служба, для цього носить 

він меч (Рим. 13) нас, християн, ваше правління не стосується. Християнин — 

особистість для себе самого (курсив мій. — В. Ж.), він вірує для себе самого (курсив 

мій. — В. Ж.) і більше ні для кого. Натомість володар і князь — особистість 

не для самого себе (курсив мій. — В. Ж.), а для інших, котрим він служить, тобто 

захищає й оберігає їх» 1 . 

Ця витинка недарма така довга. Тут, як на мене, можна про слідкувати логіку 

апеляції М. Лютера до учасників Реформації. То му вважаю за доцільне ще одну 

витинку: «Він (Господь. — В. Ж.) не дарує тому, хто чинить беззаконня, і ніяких 

чинів в ім’я ближнього не вистачить для відкуплення тому, кому судилося отримати 

своє покарання від Бога. Це так само істинно, як те, що Він є. Я вважаю, що 

Мюнцер зі своїми християнами також усвідомив це» 2 . 

Коло замкнуте — князі вже не Ближні, і Божий Заповіт їх не сто сується. Чому 

така увага до М. Лютера? Тому що християнська як, врешті, й мусульманська 

релігія, втілена у церковних організа ційних структурах, за доби середньовіччя 

набуває політико-ідеологічного забарвлення, отже, лідери Реформації мусили 

діяти аде кватно. Це схоже на політико-ідеологічний контекст в доктринах 

націонал-соціалістів, фашистів і комуно-більшовиків, який набув виразних ознак 

віри зі своїм визначенням, хто є ближнім; воювати, звичайно, зовсім несправедливо, 

«хоча можна припустити війну рівного проти рівного, тобто проти того, 

хто має той самий титул і віру (курсив мій. — В. Ж.)» 3 . Тут можна поставити 

крапку, як це вправно зумів зробити М. Лютер. 

Від цього часу ближнього визначає вже близькість за ідео логією. Отже, варто 

зауважити дещо спільне у визначеннях «воз люби», «Я-себе», ««Ближній». Це, 

вочевидь, ті вихідні, що запостульовані в дискурсах бачення розглядуваної проблеми. 

І тут маємо звернути увагу на призабутий нині термін «максима». В енциклопедичному 

словнику цей термін (лат. — propositio maxima (sententia) визначений 

як засадове правило, вищий принцип, одно значна вимога неординарного 

змісту 4 . 

1 

Лютер М. Могут ли воины обрести царство небесное // Цит. вид. — С. 206, 207. 

2 


3 


4 

Див.: Философский словарь. Сокр. пер. с нем. — М., 1961. — С. 346; Філософський 


222

Звичайно, Кантові настанови є максимами. Проте не варто від кидати 

Просвітництво. Назагал, не так уже багато сьогоденних творів, де б цитували 

Вольтера чи Русо. Хочу навести витинку з Вольтера не просто так, для ерудиції, 

йдеться про досить потужний напрям антропології та етики, що призвів до антигуманізму. 

Читаємо «Без любові до себе не могло б бути винайдене жодне мистецтво 

чи утворена спільнота хоча б з десяти людей; саме ця любов до себе, отримана 

кожною істотою як талант від природи, підказує нам повагу до самолюбства 

інших людей. Закон (макси ма. — В. Ж.) спрямовує цю любов до себе, релігія її 

вдосконалює» 1 . 

І тут я згадую рядки, як на мене, справжнього російського пое та Є. Винокурова: 

«А ведь от вольтерьянских максим // Не так уж долог путь к тому, // Чтоб пулемет 

системы «Максим»// с тачанки полос нул во мглу» 2 . Дійсно, після терору 

Французької революції, коли невідомо було, хто кому ближній, тим більш у християнському 

ро зумінні, заклик: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», зміст поняття 

«ближній» став настільки невизначеним, що зазвучав як заклик до класової боротьби. 

Необмежені чи, правильніше, безмежні права ЧК часто дозволяли її співробітникам 

досить активно і репресивно визначати, хто є ближній. 

Можна навести численні документи з історії громадянської війни, що малюють 

жахливу картину того часу, натомість це не є предметом нашого розгляду. Проте 

важко утриматися, щоб не на вести дві показові цитати. Йдеться про те, що російські 

комуністи різко критикували як народовольців, так і есерів за індивідуальний 

терор. Після атентату Володарського і Урицького, замаху на В. Ульянова-Леніна 

у вересні 1918 року ВЦИК зробив заяву: «На білий терор ворогів робітничоселянської 

влади робітники і селяни відповідатимуть масовим (курсив мій. — В. Ж.) 

червоним терором проти буржуазії та її аґентів» 3 . У цей же період В. Ленін, засуджуючи 

по зицію Зінов’єва, який намагався стримати терор у Петербурзі, пи ше: 

«масовий терор» гальмувати «не мож-на»… Треба заохочувати енергію масовості 

терору проти контрреволюціонерів, і особливо у Пітері…» 4 . 

І звідси розстріли заручників, священнослужителів усіх спо відань, дворян, 

«куркулів» тільки через те, що їх визначено не ближніми. Довершеним, можна навіть 

сказати, апофеозним у цій кривавій вакханалії є таке висловлювання В. Леніна: 

енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002. — С. 355. 

1 

Вольтер. Философские письма // Вольтер. Философские сочинения. — М., 1988. — 

С. 199. 

2 

Винокуров E. Избранные произведения в 2 т. — М., 1976. — Т. І. — С. 145. 

3 

Документы по истории гражданской войны в СССР. — М., 1941. — Т. 1. — С. 216. 

4 

Ленин В. И. Сочинения. — Т. 35. — С. 275. 


223

«В основі комуністичної моральності лежить боротьба за зміцнення і завер шення 

комунізму» 1 . Все, крапка. Далі 30–40 роки XX сторіччя на теренах колишнього 

СРСР. Адже всі можливі ближні, інші, дальші вороги чітко визначені на підставі 

ідеології. Наступною стала відо ма теза: «Хто не з нами, той проти нас». 

Що ж відбувалося далі? Ми мали період «холодної війни», коли поняття 

«ближній» теж було визначено виключно ідеологічними, а не моральними чинниками. 

Сьогодні постає наступне запитання: чи возлюбляли американські ракетники 

і пілоти іракців як ближ ніх, чи сприймають функціонери американських або 

ізраїльських служб мусульманських екстремістів як ближніх та навпаки? Зараз 

спостерігаємо щось схоже на хрестові походи Середніх віків. 

Таким чином, можна зробити висновок, що зміст поняття «ближ ній» на сьогодні 

відображає всі попередні історичні вияви. 

У центрі накладених своєрідних концентричних кіл — родина, рід, нація, громадянство, 

віросповідання, ідеологія. Чим далі це концентричне коло від Я-себе, 

тим воно далі від змісту Ближній. Власне кажучи, Ближні — це (як прийнято в соціології) 

соціальна спільнота, до якої відносять Я-себе. А відтак, ніякої однакової, 

рівної любові до Ближнього немає і найближчим часом бути не може. 

Насамкінець декілька додаткових зауважень, що на них мене на штовхнули 

довгі роздуми Олега Дробницького. Йдеться про про блему обґрунтування моральних 

вимог 2 . Іншими словами — якою є підстава моральної вимоги (максими) 

«возлюби»? «…Це питання, яке активно обговорюють зараз на Заході (особливо 

в екзистен ціалізмі і неопозитивізмі) та яке виникло набагато раніше: як співвідноситься 

в моралі воля та розум, вільний вибір людиною своєї позиції та усвідомлення 

раціональних підстав цього вибору, вираження внутрішнього Я людини…» 

І далі: «Чи є підставою мо ральних суджень чиясь воля чи щось інше» 3 . Ще точніше 

— що є джерелом і суб’єктом моральних вимог? 

У будь-якому разі останні вочевидь відбивають щось об’єктивне (чи принаймні 

позасуб’єктивне) — Бог, природа, соціально-істо ричні закономірності. 

Натомість, з іншого боку, постає наступне питання: чи є таке виявлення волі логічною 

умовою правомірності моральної норми, в нашому випадку — «возлюби»? 

Згадаймо трохи інше твердження про те, що будь-який суспільний авторитет мусить 

«постати перед судом розуму» (Ф. Енґельс). Власне, порушена в цій статті 

проблема, є спробою позитивно поставитися до твер дження Ф. Енґельса. Варто 

лише наголосити, що такий підхід має достатньо тривку традицію, що й спробував 

показати автор. 

1 

Там само. — Т. 41. — С. 311–313. 

2 

Див.: Дробницкий О. Г. Понятие морали. — М., 1974. — С. 330. 

3 



224

Знову ж таки, деякі аналітики роблять висновок, що підстава мо ральних засад 

міститься в особистості. О. Дробницький досить пе реконливо доводить помилковість 

такого висновку, виходячи з то го, що «певна особистість не сповідає якусь 

особливу мораль, а приймає чи не приймає моральні норми тої чи тої спільноти» 1 . 

І навіть якщо погодитися з обстоюваною мною тезою, що закон «возлюби» тримається 

на отриманні власного Блага для Я-себе, сам зміст особистого «Блага» 

зазвичай визначений соціально. Власне, останнє твердження є першим для пропонованих 

висновків. 

Вихід з проблеми 

Щоб земля знову була землею юдолью скорботи, а не звалиськом 

падалі, відповідайте же всі — амен! І весь народ відповів: 

«Амен!» 

Останні слова Мойсея з новели Т. МАНА «Закон» 

Отож, можна констатувати: 

– у межах конкретної соціальної практики Ближніми є не всі homo sapiens, натомість 

ті із соціального загалу, котрі мають дос татньо визначені ознаки родинної, 

родової, племінної, національної, віросповідальної, ідеологічної спорідненості, 

адекватності Я-себе. Ці ознаки спільнот можуть бути дотичними чи навіть 

пере хрещуватися. Тільки ті, хто має відповідну приналежність, від повідні ознаки, 

підпадають більшою чи меншою мірою під макси му «возлюби». Власне, інше 

проголошення цього імперативу є, як що не фальш, то декларація про намір; 

– сам зміст «возлюби», його втілення в різні часи у різних спільнотах, як колись, 

так і досі, відмінні, а то й протилежні, не лише у великих соціальних спільнотах, 

а й у малих групах (садист, мазохіст, девіант чи делінквент тощо). Тобто 

маємо пряму залежність від Я-концепції; 

– всезагальна, вселюдська норма «возлюби ближнього, як самого себе» ні за 

яких часів не була непорушною і в найближчий час навряд чи стане. 

У світлі наведених висновків постає «круте» питання: чи взагалі така вимоганорма 

має право на існування як максима? 

З цієї нагоди, дозволю собі ще одну, цього разу останню тут ци тату. Йдеться про 

кінець новели Т. Мана «Закон». Давши народу юдейському Скрижалі Заповіту, 

головний персонаж Мойсей про мовляє до одноплеменців: «Я знаю і Бог знає наперед, 

що заповіді його не будуть дотримані… Та хай принаймні окрижаніє серце 

1 



225

то го, хто зважиться їх порушувати, бо не на скрижалях лише 

— у плоті і крові його вони накреслені, і він знає: речення 

Бога зберігають свою силу. 

Натомість прокляття тій людині, котра підведеться серед 

вас і мовить: «Вони втратили силу». Прокляття тому, хто 

буде вчити вас: «Відкиньте їх! Брешіть, вбивайте й грабуйте, 

блудіть, ґвалтуй те, беріть на меч батька і матір своїх…» 1 . 

Власне кажучи, риторичний знак запитання, винесений 

у заго ловок тексту щодо норми «Возлюби», можна було б 

і зняти. Проте його вже поставлено. 

Київ, 2005 

1 

Манн Т. Закон // Цит. видання. — Т. 8. — С. 381–382.

ЕРНСТ ЮНҐЕР — ХТО ВІН? 1 

Ми перебуваємо в ситуації подорожнього, 

котрий тривалий час крокує по замерзлому 

озеру, крига якого при зміні температури 

почала розшаровуватися. Поверхня 

загальних понять почала крихнути, і глибока 

стихія, що була завжди, бризкає крізь 

розколини та з’єднання. 

Е. ЮНҐЕР. Про біль 

Існує кілька великих і незмінних критеріїв, 

що виявляють значення людини. До них 

належить біль; він є найсуворішим випробуванням 

у тому ланцюгу випробувань, 

який зазвичай називають життям. 

Е. ЮНҐЕР 

Про біль. Життєпис 

Ще за життя Ернст Юнґер (Ernst Jünger), а помер він у віці 

103 років, зажив слави «леґенди німецької культури XX сторіччя». 

Я ще повернуся до цієї теми під іншим кутом зору, 

натомість уже саме по собі таке визнання викликає і зумовлює 

увагу до його персони, суперечливої, і, як не парадоксально, 

вперто послідовної у житті й творчості. Деякі його 

соціально-філософські погляди не просто відповідають сьогоденним 

соціальним реаліям, у них можна почути і відчути 

подих нашої сучасності. 

Е. Юнґер народився 1895 року. Як пишуть у таких випадках, 

потяг до надзвичайного, до пригод (дитяче літературне 

поле позначене іменами Ж. Верна, Стендаля, Дж. Конрада, 

М. Ріда і, врешті-решт, Сервантесового Дон-Кіхота) штовхнув 

юного Ернста (1913) на втечу в пошуках справжнього 

життя до Африки. Він завербувався на п’ять років 

у Французький іноземний леґіон і потрапив до Алжиру. 

№ 1. 

1 

Надруковано в: часопис «Філософська думка». — 2008. — 

ЕРНСТ ЮНҐЕР — ХТО ВІН? 

227

Те, що він знайшов там, зовсім не відповідало його очікуванням, і тому він 

не дуже опирався, коли батько вирішив допомогти йому вийти з цієї ситуації. Він 

навіть погодився продовжити навчання у гімназії та університеті за умови, що 

батько дасть йому можливість побувати на Кіліманджаро. 

1914 року Е. Юнґер закінчує гімназію у Ганновері, і саме тут він опиняється 

в казармі, згодом у школі молодших командирів, а наприкінці року — вже 

на фронті, у підрозділі 73-го полку «королівських стрільців» під патронатом 

Гогенцолернів. Участь у боях (Шампань та Бельгія) зробили Юнґерові славу відважного 

і діловитого офіцера, завдяки чому він стає командиром ударної роти 

і залишається ним до кінця війни. Поранення (всього 14) і нагороди (Залізний 

Хрест першого ступеня, Лицарський хрест Гогенцолернів та ін.) — ось підсумок 

його бойової кар’єри. І нарешті 1918 року — найвища нагорода Німеччини — 

«Pour le Mérite» (Орден за звитяги, який у піхоті мали всього 14 осіб). Після закінчення 

війни Е. Юнґер — у запасі райхсверу (1919). 

Один із перших його літературних творів — книга «У сталевих грозах» («In 

Stahlgewitter»). Власне, то був щоденник Е. Юнґера — командира ударного загону 

(1920, наклад 2000). Ця книга раптово принесла знаність авторові (до кінця 

Другої світової наклад збільшився до 300 тис.). Того ж року він ретельно 

студіює Шпенґлера і водночас входить у літературне і політичне життя країни, 

видає часописи, які совєтські літературознавці поіменували «радикальнонаціоналістичними» 

1 . Політичну його діяльність ознаменує участь в об’єднанні 

колишніх фронтовиків — «Фрайкорпс» («Freikorps»), що стихійно виникло 

в Німеччині і доволі активно протистояло центральній владі, що й стало причиною 

його розпуску на початку 20-х років. Біографію Е. Юнґера важко збагнути, 

якщо не зважати на його леґендарну славу відважного вояка, кавалера найвищих 

нагород, письменника, котрий оспівав програну війну в найпересічніших її виявах. 

Е. Юнґер обрав жанр щоденників і есеїв (є ще з півдесятка романів). У них 

вияснюється відчування переможених, але непереможних духом солдатів, побратимів 

і сміливців, котрі врешті-решт опинилися у пустці повоєнної батьківщини. 

Тут доречно згадати Е.-М. Ремарка, чия книга «На західному фронті без змін» 

теж побачила світ у 20-х роках, твори Л. Франка. Правда парадокса полягає в тому, 

що поіменовані літератори зрештою стали на різні позиції, причому протилежні. 

Проте слава вояка і вмілого, сміливого командира до кінця днів йшла за 

Е. Юнґером. Його книги в Німеччині не палили. 

Щоб передати той настрій, який панував у Ваймарській республіці, варто навести 

красномовну цитату з передмови Лева Копелєва до «Трьох товаришів»: 

«Раптом виявилося, що війна в перші повоєнні роки знищила не лише мільйони 

1 

Юнґер Э. История литературы ФРН. — М., 1980. — С. 97. 


228

людей, а й чимало ідей, понять; була зруйнована не лише промисловість і транспорт, 

а й найпростіші уявлення про те, що є добро, а що є зло, було розхитане 

господарство країни, розвалювалися родини, знецінювалися гроші та моральні 

цінності» 1 . 

У цій ситуації необхідно і можливо було шукати різні виходи. Е. Юнґер обрав 

свій. Для того, щоб зрозуміти мотивацію цього вибору, варто накласти описану 

вище суспільну ситуацію на особистісне соціальне довкілля героя програної 

вій ни. Варто зважити, що весь інтелектуальний досвід його — згадаймо названі 

літературні твори — був сполучений із життєвим суворим і героїчним досвідом 

війни, пригодами, небезпеками. 

1923 року Е. Юнґер відходить від безпосередньої військової служби. Деякі дослідники 

пов’язують це з невдалим мюнхенським путчем, хоча прямих свідчень 

цьому нема. Тоді ж Е. Юнґер поновлює навчання у Гановерському університеті, 

і професор Ф. Крюґер пропонує йому академічну кар’єру. Та вільна творчість 

більше приваблює Е. Юнґера, і 1926 року він пориває з університетом. 

Він публікує низку творів, найзнаменнішими з яких слід уважати такі: 

«Робочий: володарювання і ґештальт» («Der Arbeiter. Herrschaft und Gestalt», 

1932), «Про біль» («Über den Schmerz»), «Тотальна мобілізація» («Die total 

Mobilmachung», 1931). 

Коли йдеться про Е. Юнґера-публіциста, то не забувають його співробітництво 

з «Народним оглядачем» («Völkischer Beobachter»), наголошуючи, що він 

був ідеологічним звеличальником фашистського руху, хоча, як на мене, тут варто 

говорити не про фашизм, а про націонал-соціалізм. Фактом є те, що після 

1933 року юнґерівська теоретична творчість губить свій смисл. І хоча у Гітлері 

він вбачає «великого революціонера», «національного фюрера», проте відмовляється 

від особистого запрошення Гітлера стати депутатом райхстаґу і від членства 

у Німецькій академії мистецтв. На таке міг зважитися не кожний (згадаймо, 

хоча б, Гайдеґера). 

У цей час Е. Юнґера особливо приваблює соціальна філософія. Його цікавлять 

події в СРСР, твори діячів Комінтерну, В. Леніна, особливо «Моє життя» 

Троцького. 

Друга світова війна знову включила Е. Юнґера у фронтову атмосферу. Він 

приписаний до окупаційного штабу у Франції (1942–1943). Тут він у своїй стихії. 

Знову йдеться про щоденники, не позбавлені есеістсько-естетичного фльору. 

Автор зріс як художник, натомість його не полишила захопленість пафосом війни 

як потужного вияву сутнісних людських потуг. Бачимо навіть деяке естетизування 

людини, пораненої чотирнадцять разів, котра пройшла крізь усе. Варто тут 

1 

Копелев Л. Предисловие // Три товарища. — К., 1962. — С. 6. 


229

подати уривок з другого «Паризького щоденника», який став майже хрестоматійним: 

«Алярм, наліт. З даху «Рафаеля» я спостерігаю, як двічі піднялися хмари 

диму над Сен-Жерменом після того, як пролетіла ескадрилья. Метою атаки був 

міст через ріку. Засіб і послідовність указують на ясний розум. При другому нальоті 

я у променях заходу сонця підняв келих бургундського, що в ньому плавали 

ягоди суниці. Місто з його баштами і дахами лежало у величній красі, схоже 

на бутон, який завмер в очікування смертоносного запліднення. Все було видовищем, 

все було чистою, затвердженою і піднесеною стражданнями силою» 1 . 

Після замаху на Гітлера 1944 року, незважаючи на підозри, Е. Юнґера практично 

не зачепили, лише звільнили з армії «за непридатність», і він оселився у своєму 

маєтку. Окупація союзників теж не завдала йому особливого клопоту, крім заборони 

англійців на публікацію його праць, хоча їх чимало видавали в Швейцарії. 

Та й цю заборону було знято 1950 року. Е. Юнґер багато подорожує, колекціонує 

комах. Він визнаний літературний метр, оточений повагою, шануванням й почестями. 

Його твори перекладено всіма, принаймні європейськими, мовами. 

Помер Ернст Юнґер 1998 року. Це був останній кавалер «Pour le Merite». 

Оскільки може скластися враження, що йдеться про військового або політичного 

діяча, зрештою — літератора, перейдемо до інтелектуальної біоґрафії 

Е. Юнґера, яка підтверджує той факт, що він є перш за все видатним соціальним 

філософом. 

Соціально-філософський дискурс Е. Юнґера 

Я саме хотів запобігти тому, щоб з мене робили антимарксиста. 

Я не вкладаюсь у Марксову систему, проте він укладається 

в мою. Приблизно те саме можна сказати і про Геґеля 


Ґарантувати всім німцям належне місце у великому, багатоманітному 

царстві майбутнього — це мета, заради якої варто 

вмерти і подолати всякий опір 


Нехіть до політичної активності я відчув уже 1930 року. І зараз 

із жахом помічаю, що з того часу проминуло п’ятдесят років. 


1 

Jünger E. Werke in 10 bd. — Stuttgart, 1961–1963. — Bd. 3. — S. 280. 


230

Погляди молодого Е. Юнґера, як уже йшлося, визначили Дж. Конрад, М. Рід, 

що зрештою призвело до африканської авантюри. Політичні утопії Ж. Верна вочевидь 

уплинули на Юнґерів техніцизм і соціальний песимізм. Згодом він читає 

Г. Стерна («Пригоди Тристана»), Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Його інтерес викликає 

популярний на Заході роман «Батьки і діти» Тургенева, дуже знакова книга 

для європейського нігілізму, серйозний вплив мав на нього Гоголь. Між філософів 

його увагу привертають Ніцше, Шелінґ, Шопенгауер, Шпенґлер, зрештою, 

Маркс. Якщо подовжити літературний шерег, то натрапимо на С. Чемберлена, 

Р. Рільке, А. Жида, П. Валері, А. Бєлого. 

Юнґеровим читачам нелегко, продираючись крізь алеґорійно-метафоричні 

текстові зарості, а то й хащі, вибудувати послідовно структуру його соціальнофілософської 

системи. Адже стикаємося тут із безліччю термінів, які не мають 

первісного змісту, особливо це стосується термінів, привнесених з військового 

досвіду автора. Тут і атака, бомбардування, мобілізація, тощо. Це своєрідний, 

часом веселковий калейдоскоп, що збуджує настрій і сприйняття читача, змушує 

його знову і знову вертатися до прочитаного і раз у раз відкривати при цьому досі 

непомічене, загублене, проте конче необхідне для розуміння викладених думок. 

З іншого боку, автор «Робочого», а мова передусім піде про цей твір, охоплює 

найширше коло і найглибші шари соціального буття, стоячи на відверто правих 

політичних позиціях. Іноді його називають консервативним націоналістом, іноді 

ідеологом фашизму. Але фашизм та націонал-соціалізм — це поняття змістовно 

не тотожні. В нашому випадку йдеться саме про націонал-соціалізм, хоча, як на 

мене, послідовним теоретиком націонал-соціалізму його також важко назвати, 

адже його концепція майбутнього соціального устрою має яскраві риси імперського 

безнаціонального «націоналізму», космополітичного в тому розумінні, 

що, за переконанням філософа, весь світ має поступитися собою і набути рис ґештальту 

робочого, тобто певної суспільної свідомості, детермінованої технікою. 

Подальший текст має подвійну мету: по-перше, більш-менш адекватно осмислити 

Юнґерову термінологію. По-друге, виходячи з цього, реконструювати ту 

соціально-філософську парадигму, яку він уважав правильною і перспективною. 

Звичайно, різні періоди життя Е. Юнґера важко назвати простолінійно послідовними, 

та й це не було можливим за бурхливих часів першої половини ХХ сторіччя. 

Отож, ключовими поняттями для Е. Юнґера є робочий, володарювання, ґештальт, 

мобілізація, раса, вид-раса, техніка, включно військова, війна, план, 

новий порядок. Певна річ, що всі ці поняття мають позитивний зміст і таке саме 

навантаження. 

Є ще низка понять неґативних: буржуа, ліберал, лібералізм, демократія, держава 

(сучасна), свобода, індивід, маса, мораль тощо. Є й порівняно нейтральні: віра, 

мистецтво, ландшафт, які набувають різного відтінку залежно від контексту. 


231

Перше поняття, що викликало сумнів при перекладі уривку з «Der Arbeiter: 

Herrschaft und Gestalt», — der Arbeiter, хоча, здається, його можна перекласти 

українською дуже просто — «робітник». Але для Е. Юнґера der Arbeiter — це 

і робітник, і спортсмен, і авіатор, і митець, і вояк тощо. Коротше, це той, хто 

робить: «вже наймення «робочого» не може нічого іншого означати, як готовність 

здійснити в роботі своє покликання і свою свободу» 1 . Тому перекласти der 

Arbeiter як «робітник», буде зміною змісту поняття. Е. Юнґер пише: «Робочий 

є титаном і тому сином Землі; він, як говорить Ніцше, слідує її смислу, причому 

навіть там, де здавалося б, він її руйнує. Вулканізм буде посилюватися. Земля 

народить не лише нові види, а й нові роди. Надлюдина ще відноситься до видів 

(курсив мій. — В. Ж.)» 2 . У листуванні з Вальтером Паттом з приводу «Робочого» 

Е. Юнґер пише (6 лютого 1980): «Ви пишете, що «Робочий» залишився для вас 

у минулому… Та якщо глянути з точки зору метафізики, то світова доба робочого 

у значній своїй частині наразі знаходиться ще попереду: людина стала «тягловою 

(arbeitenden) твариною» (Heіdegger. Vorträge und Aufsätze, 4. Auflage, S. 68) 3 . 

Заторкнута тема була для автора актуальною майже до кінця життя. Саме 

тому такий важливий точний переклад згаданого поняття, яке своїм змістом 

вияснює соціально-філософський дискурс Е. Юнґера. Російськомовний його 

переклад — «рабочий». Натомість і у перекладача російського виникло чимало 

сумнівів щодо такого подання 4 . Читаємо, наприклад: «Робочий не вміщується 

в межах економічного виміру» 5 . 

Слово «робочий», вживане мною при перекладі der Arbeiter, цілком унормоване 

в українській мові. Згадаймо рядки: «То світять їх люди робочі» (курсив 

мій. — В. Ж.), де йдеться аж ніяк не про робітників, як учили в совєтській школі. 

Спадали на думку й інші варіанти перекладу, наприклад, працівник, трудівник, 

натомість вибір зроблено, хоча б і тому, що ще Ів. Франко називав свій кабінет 

«робітнею». 

Важливий і інший термін — die Herrschaft. У це поняття Е. Юнґер вкладає ширший 

зміст, ніж він є у пропонованому словником варіанті, — панування. Йдеться 

про тотальність, що охоплює і людей, і техніку, і ландшафт, і простір. 

Читаємо: «Природний простір, на якому здійснюється володарювання і ґештальт 

1 

Jünger E. Aus der Korrespondenz zum «Arbeiter»/ Der Arbeiter: Herrschaft und Gestalt. — 

Stuttgart: Klett-Cotta, 1982. — S. 44. 

2 

Ibid. — S. 317. 

3 

Ibid. — S. 317–318. 

4 

Михайлов А. В. Послесловие переводчика // Эрнст Юнгер. Рабочий. Господтво и гештальт. 

— СПб, 2000. — С. 533–534. 

5 



232

робочого, сягає планетарного розмаху» 1 . Йдеться, отож, про рівності індивідів, 

які подібні до цеглин, з яких їхню рівність складають 2 . 

Відмінності у використанні засобів відповідає відмінність у вихідних засадах 

і оволодіння світом. Для громадянина (der Bürger) цей процес виявляється у духовному 

створенні конституції, де той самий розум, що руйнував старе суспільство, 

є фундаментом і визначальною мірою нового. Для робочого відповідне завдання 

полягає у створенні органічної конструкції з утягнутих у безладдя індивідів, 

мас і енерґій, які лишив по собі процес розкладання громадянського суспільства 

(bürgerische Gesellschaft), яке обмежує свободу дії — бо це вже не громадянська 

конституція, а робочий план. Як буржуа (Bürger) для свого соціального поля 

спочатку виявляє і руйнує абсолютистську державу, так і перші рухи робочих 

здійснюються в межах національної демократії, засоби якої необхідно вирвати 

з рук громадянського суспільства — індивідів та маси — і захопити владу для 

володарювання. 

Отже, визначальним є те, що термін володарювати має корінь володіти, воліти, 

здійснювати волю, ту саму знану Шелінґову «волю до влади», що вповні 

вписується в соціально-філософський дискурс Е. Юнґера. 

Третє слово у назві есея, важливе і наскрізно ключове, завдасть найбільше 

клопоту — die Gestalt. У словнику це:1) форма, вид, образ; 2) фіґура, статура; 

у вживанні з дієсловом — набути форму, фіґуру, образ, вид, врешті-решт, прийняти 

зовнішню форму тощо. Все це у філософському контексті Е. Юнґера виглядає 

чимось на зразок Марксової тези про суспільну свідомість, яку визначає 

суспільне буття. 

Термін «die Gestalt» має філософську традицію. В словнику з історії філософії 

сказано, «що поняття ґештальт є фундаментальним естетично, і як таке (як 

усяке фундаментальне поняття) його не диференціюють» 3 . Власне, йдеться про 

«захопленість Духа найвищою красою» (Й. Вінкельман) 4 . 

І. Кант експонує «чистий», «тонкий» ґештальт, «позбавлений інтересу», «сповнений 

благодійництва» (die Wohlgefallen) як перше усвідомлене подолання прірви 

між теоретичним знанням та моральним чином, тобто він переводить катеґорію 

ґештальту в морально-пізнавальну площину. 

Геґель уважає ґештальт «матеріальним утіленням духу». Для нього це по нят тя 

означає «безпосередній відбиток деякої внутрішньої, власної і водночас послу- 

1 

Jünger E. Цит. вид. — S. 227. 

2 

Ibid. — S. 143. 

3 

Die Gestalt / Historische Wörterbuch der Philosophie. — Basel-Stutgart. — 1972. — 

B. III. — S. 540. 

4 

Ibid. — S. 542 


233

говуючої прекрасному ідеї «прекрасне може лише ґештальт породити» 1 . К. Лаурале 

вважає, що пізній Геґель розумів ґештальт як «справжнє ядро (Kern)» 2 . 

Варто тут згадати й Ґьоте, який вживав це поняття для позначення «чистого 

споглядання природи» або «чистого бачення (Ansehen) виявленого 

і внутрішнього» 3 . 

А тепер надамо слово Е. Юнґеру. У листі (10.10.80) він пише: «Ви (Вальтер 

Патт. — В. Ж.), вважаєте, що репрезентація ґештальту досі найбільш чітко виявлялася 

у деяких різновидах соціалізму. Я лишаю це питання відкритим, якщо 

ми дотримуємося тієї думки, що ґештальт не можна розуміти ні як клас, ні як 

економічну чи національну величину. Хоча він і може у чималій кількості способів 

діалектично впливати, натомість побачити можна лише явища (курсив мій. — 

В. Ж.)» 4 . «У них (ґештальтах. — В. Ж.) зазвичай є власна ієрархія щодо робочого. 

Ці технічні чи соціальні структури не є первинними, зміни в них нагадують радше 

наслідок виверження вулкану» 5 . В іншому місці читаємо: «В цьому есеї, за яке 

я сьогодні взявся б інакше, я б спробував повернути те, що Маркс видистилював 

з Геґеля, і замість деякої економічної фіґури побачити ґештальт як щось на зразок 

першорослини (Uhrpflanze)» (28.10.79) 6 . І ще: «Я розробляв це (ґештальт. — 

В. Ж.) у «Стінці часу» («Zeitmauer» — роман — В. Ж.)… Ґештальт більше споріднений 

з монадою Ляйбніца, ніж з платонівською ідеєю, і ближчий до Гьотевої 

першорослини (Uhrpflanze), ніж до Геґелевої синтези (24.09.78)» 7 . Варто зважати 

на думку Е. Юнґера, висловлену в тому ж листі: «Я здогадуюся, що Геґель радше 

погодився б із «ґештальтом» робочого, ніж з редукцією його до економіки, яка 

лишається лише одним із секторів. «Ґештальт» (вже саме слово важке для перекладу) 

репрезентує світовий дух для визначеної доби, причому цей дух володарює 

і в економіці. Головною проблемою є влада, вона визначає деталі» 8 . 

Вже при розкритті змісту соціально-філософських категорій, винесених у заголовок 

книги, що було викликано складностями перекладу, маємо абриси відповідного 

Юнґерового дискурсу. Попри це, спробую заповнити ці абриси певними 

штрихами, що у першому наближенні зможуть вияснити позиції філософа. 

1 

Ibid. — S. 543 

2 

Ibid. 

3 

Ibid. 

4 

Jünger E. Aus der Korrespondenz zum «Arbeiter»/ Der Arbeiter: Herrschaft und Gestalt. — 

S. 320 

5 

Ibid. — S. 17. 

6 

Ibid. — S. 317 

7 

Ibid. — S. 316 

8 

Ibid. — S. 316–317. 


234

Отже, назва книги, переклад уривку з якої подано нижче, буде звучати так: 

«Робітник: володарювання і ґештальт» (оскільки останньому слову немає еквіваленту). 

Не будемо переказувати критику Е. Юнґером буржуазного, громадянського 

тогочасного суспільства, оскільки ми знайдемо майже подібне в усіх 

колишніх і теперішніх підручниках з марксизму або серйозних філософських 

дослідженнях початку XX сторіччя. Не забудемо лише, що націонал-соціалізм 

не надто, принаймні теоретично, відрізняється від комуно-троцькістського більшовизму. 

Отож, існуючий буржуазний світ Е. Юнґера не влаштовує, тому все бюрґерське 

— чи йдеться про буржуа, чи про обивателів, чи про городян — для нього 

є неґативом. Пізніше Е. Юнґер сам це зауважив. У «Листуванні з приводу 

«Робочого» він пише, відзначаючи, що не переробляв (! — В. Ж.) текст: «Мені 

шкода, що туди просочилася критика того часу, особливо стосовно «бюрґера» 1 . 

Зважаючи на три значення перекладу слова der Bürger, поданого у словнику, 

вживаю цей термін на свій розсуд: як буржуа, міщанин, городянин, громадянин 

(додаючи також написання мовою ориґіналу). 

Чим же є ґештальт для Е. Юнґера? — знову повертаюся до цього питання, проте 

під іншим кутом зору. Передусім треба зважити, що наш персонаж був учнем 

Ф. Крюґера (психолога, який доклав руку до розробки ґенетичної психології 

і навчався у В. Вунда — інтроспективна психологія). Так чи так, ми потрапляємо 

у коло, близьке до ґештальтпсихології, і не виключено, що крім традиційного 

вживання цієї категорії, ми спостерігаємо, якщо не змістове, то принаймні обсягове 

наслідування цього терміну Е. Юнґером. 

Для нього ґештальт передусім об’єктивний і, безсумнівно, близький до Геґелевої 

абсолютної ідеї, як би він від цього не «відхрещувався». Про це свідчать принаймні 

дві його тези: по-перше, що ґештальт непідвладний часу, по-друге, що всі 

ґештальтпроцеси підпадають під тлумачення тільки тоді, коли вони підпорядковують 

собі смисл типу, тобто робочого. Ґештальт не можна осягнути за допомоги 

загального і духовного поняття, а лише за допомоги особливого й орґанічного 

поняття «тотальність», понад те, він, власне, і є тотальним володарюванням. 

Незважаючи на це, ґештальт розвивається у своєму саморозумінні й володарюванні. 

Він є не лише ідеальною категорією, а й певною соціально-психологічною 

реальністю, дещо подібною до суспільної свідомості, якою слід о-володіти. Маса 

за сутністю своєю позбавлена ґештальту, тому і не вивищена, бо не дотична цій 

Ідеї в собі. Ґештальт опановує зміну світу еволюційним і революційним шляхом. 

Носіями його є націоналісти і соціалісти (недарма Е. Юнґер так цікавився 

Росією). Засобом ґештальту є технічна і тотальна мобілізація. Тут явно проглядає 

1 

Ibid. — S. 316. 


235

вплив Жуля Верна, який розумів цю мобілізацію як перехід вглиб лінії фронту, 

включення всього населення в сучасну війну. Причина — дальнобійність артилерії, 

глибинна бомбардувальна авіація та їхня роль у перебігу війни, коли тил стає 

фронтом. 

Такий тоталітаризм має призвести в кінцевому підсумку до загальної мобілізації 

та уніфікації (згадаємо совєтські однострої повоєнних років у всіх галузях, те 

саме відбувалося у Німеччині — навіть академіки мали свою форму). Е. Юнґер пише 

про це простіше в «Німецькому оглядачі»: «Техніка — це уніформа робочого». 

Одностроєва тотальна мобілізована маса, проте, має всуціль змінити національну 

державу, вже прогниле ліберально-демократичне суспільство, яке має замінити 

тотальна імперія, подібна до бджолиного вулика або мурашника. Все має 

бути технічно доцільним, а вкоріненим у давнину вільним спільнотам відведуть 

такі собі резервації, аби вони не шкодили іншим. 

Процес становлення ґештальту робочого тривалий і важкий і супроводжується 

перетворенням індивіда, постанням типу-раси. Надлюдина Ніцше — лише 

перехід до цієї раси, в якій реґламентовано все, тут ключове слово — план. І це 

дає володарювання над усім, в тому числі над часом та простором, мистецтвом 

і особливо архітектурою, — все має слугувати ґештальту робочого, створенню 

для нього відповідного геометрично впорядкованого ландшафту, що включає все 

довкілля. 

Але заради чого ці зусилля? «Мета, на яку спрямована дія і всі ці зусилля, 

полягає у планетарному володарюванні як вищому символі нового ґештальту. 

Тільки тут міститься критерій тієї вищої безпеки, що охоплює всі воєнні і мирні 

фази роботи» 1 . Тут, звичайно, спадає на думку Всесвітня республіка праці. 

Можна проілюструвати це численними витинками з текстів Е. Юнґера, натомість 

обмежусь однією. Про становлення нового порядку ґештальту робочого 

сказано, що він у другій фазі виявляється як світова революція, щоби знову 

повернутися до військових форм. У цій другій фазі, яку ведуть потаємно та відкрито, 

виявляється, що можливість вести цивільний спосіб життя з кожним днем 

стає все більше безнадійною справою. 

Розглядуваний ґештальт охоплює все: віру, мораль, мистецтво, науку: «Віра 

робочого не є більше слабкою, вона інакша, тому тут ця відмінність являє собою 

виключно музейну цінність». Варто зауважити, що музейність як здобуття 

буржуа і городян є теж неґативом. А ось ще: «Зрозуміло, що мистецтво, яке має 

репрезентувати ґештальт робочого, нам належить шукати у тісному зв’язку з роботою. 

Зайнятість та дозвілля й серйозність та веселість, будні та свята не можуть, 

таким чином, бути протилежностями, або, у крайньому випадку, вони є 

1 

Junger E. Ibid. — S. 306. 


236

протилежностями другого порядку, охопленими єдиним почуттям життя» 1 . 

«Воно (мистецтво. — В. Ж.) полягає в оформленні цілком обмеженого простору… 

відповідно до сенсу тієї самої життєвої влади, яка покликана оволодіти цим 

простором» 2 . 

У гіпотетичному світі Е. Юнґера панує план. Вже саме слово план указує на те, 

що ми маємо справу з даним ландшафтом — простору і часу, який свідчить про 

переінакшення засобів і звільнення від рабства нової раси, що, спираючись на ґештальт, 

володарює планом, який характеризується трьома складовими: довершеністю, 

гнучкістю й облаштованістю, не маючи ніякого визначного характеру, 

а радше характер концентрації й розгортання сил. 

При цьому план передбачає тотальну дисципліну і водночас певну ієрархію 

при загальній рівності робочих. Усе має бути простим і простолінійним, включно 

ландшафт, простір, час. 

Але варто наголосити, що все подане вище, — це лише зовнішній, явищний, 

я б сказав, фізичний вияв ґештальту. Інакше Юнґер подає метафізику останнього, 

спекулятивне його розуміння у главі «Ґештальт як загальне, що охоплює 

більше, ніж суму своїх складових» (Die Gestalt als Ganzes, das mehr als die Summe 

seiner Teile umfaß) 3 , бо світ складається (sich zusammenfaßt) як закон більш значущий 

(курсив мій. — В. Ж.), ніж закон причини та наслідку, без жодного, проте, 

бачення тієї єдності, за якою це складання здійснюється (Zusammenfassung sich 

vollzieht)» 4 . 

«Бачення ґештальту є революційним актом, оскільки воно пізнає буття у сукупній 

і цілісній його повноті» 5 . Отож, «від спільноти та окремішньої людини відштовхуватися 

не слід, хоча і те і те, можна зрозуміти співмірно ґештальту» 6 . І далі, 

вже в іншій главі «Відношення ґештальту та багатомірності» Е. Юнґер розкриває 

діалектичний зміст цієї катеґорії: «такий ґештальт стоїть поза діалектикою, хоча 

й живить діалектику і надає їй зміст зі своєї субстанції. Він є буттям у найбільш 

значущому сенсі і виявляється в одиничному індивіді так, що той, незалежно від 

того, є він робочим, чи ні — натомість виявляє неприховане домагання (der bloße 

Anspruch) бути ним. Це питання леґітимації, яка вислизає як від волі, так і від 

пізнання, не кажучи вже про соціальні чи економічні показники» 7 . 

1 

Junger E. Ibid. — S. 217–218. 

2 

Ibid. — S. 220. 

3 

Ibid. — S. 33–48. 

4 

Ibid. — S. 33. 

5 

Ibid. — S. 42. 

6 

Ibid. — S. 43. 

7 

Ibid. — S. 80. 


237

Важливо передусім не лише споглядати вияви ґештальту, а й сприймати його 

внутрішньо як непояснювальне сходження в одну точку конфліктів, що їх 

слід не усувати, а загострювати, хоча простір для самоствердження стискається: 

«Дійсна сила використовує свою перевагу не для того, щоб оминути протилежності, 

але для того, щоб пройти крізь них» 1 . Отож, у такий спосіб отриманий 

зв’язок із майбутнім, «звязок, який у часовому вимірі сприймається як відносини 

з майбутнім» 2 . 

Тому «стосовно ґештальту необхідно звільнитися від ідеї розвитку, яка не менше, 

ніж психологічний та моральний способи розмірковування, уповні володіє 

нашою добою» 3 . Ґештальт бо є, і ніякий розвиток його не змінить. «Історія розвитку 

є тому не історією ґештальту, а щонайменше динамічним коментарем до нього. 

Розвиток знає початок та кінець, народження та смерть — ґештальт вільний 

від них» 4 . І, нарешті, на підставі цих спекулятивних міркувань цілком практичний 

і водночас романтичний висновок. Я наведу тут повністю цитату з Е. Юнґера, тим 

паче, що вона вповні виявляє його естетизм. 

«Є речі важливіші й ближчі, ніж початок та кінець, життя та смерть. прикладом 

можуть бути загиблі у світовій війні, їхнє значення ні на йоту не зменшується 

від того, що пали вони саме в цей, але не в інший час. Вони гинули заради 

майбутнього тією ж мірою, що й заради традиції. На момент перетворення через 

смерть ця відмінність зникає у сплаві, що має вище значення» 5 . 

І, нарешті, «так само, як ґештальт слід шукати по той бік волі та поза ідеєю 

розвитку, він здобувається по той бік цінностей: він не має якості» 6 . І знову, 

не перепрошуючи, наведу тут цитату, насичену тропами: «Ми живемо в такому 

стані, коли дуже важко сказати, що взагалі варте поваги, якщо, звичайно, не обмежуватися 

порожніми фразами, — в такому стані, коли необхідно навчитися 

бачити. Стається це через те, що одна ієрархія змінює іншу не безпосередньо, 

а навпаки, марш веде через такі ділянки, де цінності ховає присмерк і де руїни видаються 

важливішими, ніж недовгочасне укриття, яке ми лишаємо щоранку» 7 . 

І саме тут слід зробити деякі зауваги стосовно націонал-соціалізму, зближення 

його з російським більшовизмом. Е. Юнґер, приймаючи ці обидва явища в одному 

політичному полі, розцінював ці дві сили як однаково спрямовані проти буржуа- 

1 

Ibid. — S. 81. 

2 

Ibid. 

3 

Ibid. — S. 82. 

4 

Ibid. 

5 

Ibid. 

6 

Ibid. — S. 83. 

7 

Ibid. — S. 84. 


238

зії і такі, що мають спільні інтереси, вважаючи, що вони можуть консолідуватися. 

Про це свідчив і соціально-економічний союз обох країн. Е. Юнґера варто назвати 

новим консерватором, а не націоналістичним революціонером, принаймні 

німецький націонал-соціалізм — явище складне. Його називали «консервативним» 

націоналізмом, інколи «новим». Але перш за все йшлося про консервативну 

революцію, ворогом якої вважали Ваймарську республіку. Цей консерватизм мав 

глибоке коріння (20–30-і роки ХІХ сторіччя; А. Мюлер та Отмар Шпан початку 

наступного сторіччя). 

У 20-х роках Е. Юнґер увіходив до гуртка, що включав у себе крім О. Шпана 

ще й Е. Шпранґера, Л. Клаґеса, Г. Дріша. Е. Юнґер належав до кола тих ідеологів 

«нового націоналізму», які претендували на принаймні духовне лідерство, що 

породжувало дух інтриг, закулісних маневрів, інколи навіть політичних убивств. 

Проте у згаданому гуртку зібралися рафіновані інтелектуали, далекі від брудної 

практики політичної боротьби. 

Варто також згадати, що боротьба з більшовизмом не була головною метою 

націонал-соціалізму, як вважали більшість дослідників у СРСР та в країнахсателітах, 

навпаки, репрезентанти гуртка вважали російський більшовизм складовою 

частиною більш загального, спільного опору всьому «ліберальному» і 

«парламентському» як прихованому наступу буржуазії. Зауважимо, що і Ленін, 

і Троцький теж неґативно поціновували «буржуазну демократію», гнилий лібералізм 

і громадянське суспільство. 

«Тому далеко не завжди у фашизмі й націонал-соціалізмі (у деяких випадках 

відмінності між ними були дуже вагомі) слід убачати саме знаряддя протистояння 

переможній ході комуністичної революції. Принаймні учасники цих 

рухів такими себе не вважали. Перед ними (націонал-соціалістами. — В. Ж.) 

стояли в особливому світлі свої національні завдання. Більше того, є підстави 

говорити, що успіхи більшовицької революції в Росії спонукали їх переймати 

досвід і уроки більшовицької партії, уважно вивчати технологію політичної роботи 

та революції, спосіб партійної орґанізації, і в дечому наслідувати їх, проголошуючи 

інколи можливість антибуржуазного союзу націоналізму, фашизму 

і більшовизму» 1 . Є всі підстави вважати, що саме успіхи більшовиків надихнули 

націонал-соціалістів на орґанізаційно-партійні та ідеологічні акції в антибуржуазному 

русі. У 20-х роках з’явилося навіть явище «націонал-більшовизм», 

головним теоретиком якого був Е. Нікіш (1889–1967), близький друг Е. Юнґера 2 . 

1 

Солонин Ю. Н. Эрнст Юнґер. Образ жизни и духа // Юнґер Э. Рабочий. Господство 

и ґештальт. — СПб: Наука, 2000. — С. 241. 

2 

Увагу Е. Нікіша ще з 1918 року привернули дії більшовиків, і він опублікував серію 

статей «Світло зі сходу», де йшлося про спільні антибуржуазні дії. Захоплюючись 


239

Тут доречно згадати й український націонал-комунізм М. Шаповала. 

Хто ж він — Е. Юнґер? 

По-перше, соціальний філософ і письменник утопічного нахилу тією мірою, 

якою утопістами є всі соціальні філософи. 

По-друге, він ідеаліст Геґелевого штибу зі значними домішками марксизму. 

Його соціально-філософська концепція історії схематично виглядає таким чином. 

Існує в просторі та часі ґештальт — усеохоплюючий, усечасовий та воднораз 

позачасовий та позапросторовий, всезаконний, а отже, й позазаконний, бо 

не має розвитку. Існує робочий — носій ґештальту мірою його інтеріоризації через 

всеохоплення технікою та технологією, які є теж виявом ґештальту. 

Існує маса та індивіди — вони чужі, а то й ворожі ґештальту, відтак, і робочому. 

Цю масу долає шляхом тотальної мобілізації робочий, який у такий спосіб 

готує і стверджує нову расу-вид. Раса-вид — втілення ґештальту — встановлює 

владарювання над простором і часом, над соціальним та природним довкіллям 

і здійснює тотальний ґештальт-план. Маємо тотальну рівність, свободу і справедливість. 

Той, хто не вписується в план, побутує на спеціально відведеному 

острові чи в горах. Це лише конструкція, підвалини і каркас тієї будови майбутнього, 

яку Е. Юнґер облаштовує будівельним начинням та архітектурними формами 

і прикрасами. Як назвати таке суспільство, кожен вирішує сам. 

Юнґерове ніцшеанство надто інтелектуальне, хоча б тому, що ідея ґештальту 

робочого цікавила його до останніх років життя. У листуванні про «Робочого» він 

пише: «До ґештальту робочого, втім, ближче підійшли в Росії чи у Східній Європі, 

ніж у нас. Маркс — це le bon vieux pere 1 , великий вождь, якому наслідує повернутий 

уперед їхній Янусів лик. Тому в своїх ділах вони часто досить незграбні, проте 

це не заважає справі» (28.10.79) 2 . Військова людина є сьогодні єдиною силою, 

яка щось значить у метафізично-історичному плані. «Совєтський Союз — це застигла 

революція, що знову і знову буде приходити в рух» (06.11.80) 3 . 

Про минулу Другу вітчизняну, а також державний режим у Німеччині часів 

Гітлера він відгукувався неґативно, але знову-таки по-інтеліґентному, мовляв, 

все робили не так правильно, не за теорією (що вельми нагадує зойки теперішніх 

Юнґеровим «Робочим» Нікіш спробував схилити на свій бік Мусоліні, але безрезультатно. 

З 1926 року він очолив гурток «Опір» («Widerstand»). До гуртка ставився неґативно, 

і його було ув’язнено. — Прим. авт. 

1 

Старий добрий батечко (франц.). 

2 

Jünger E. Aus Korrespondenz zum «Arbeiter» // Цит. вид. — S. 317. 

3 

Ibid. — S. 318. 


240

захисників совєтського ладу). Але це не заважає йому художньо тлумачити катеґорію 

«ґештальт» у воєнних та повоєнних утопічних романах «Скляні бджоли», 

«Геліополіс», «Стіна часу». 

Це були утопії, «крутіші» за Оруелові, тільки з позитивом. Проте ґештальт 

для Е. Юнґера лишився поняттям, до кінця не визначеним. Про це свідчить таке 

висловлювання: «Якщо б я тоді вважав ґештальт робочого деякою ідеєю, то довелося 

би вносити поправки у тих випадках, де не вдалося згустити тіні платонівської 

печери так, щоб вони набули субстанціальності… проте на точніші й докладніші 

здогади мені необхідно було б надто багато часу» 1 . 

Але факт залишається фактом: Е. Юнґер зауважив те, чого не помітили інші. 

Гайдеґер назвав його «зірким» філософом і провів за книгою «Робочий» окремий 

семінар. Не оминув увагою Е. Юнґера і К. Ясперс. 

Тому я лишаю самому читачеві відповідь на запитання, ким був Е. Юнґер. 

Наголошу лишень, що він був одним із небагатьох, а може й єдиним у Європі інтелектуалом 

XX сторіччя, котрий запропонував до певної міри логічно завершену 

соціально-філософську концепцію історичного розвитку, спроектовану в майбутнє. 

Інтермецо 

Я називаю сліпцем того, хто уявив, ніби щось створив, розібравши 

храм і виклавши всі камені у пряму лінію. 

Антуан де СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ 

Майже та сама тема, але інший персонаж, який може підказати відповідь. 

Ім’я цього іншого персонажа, котрого можна назвати «леґендою французької 

культури XX сторіччя», — Антуан де Сент-Екзюпері. Що спільного між нашими 

героями? Нестримний потяг до пригод, небезпеки, відчайдухість, та сама омріяна 

Юнґером Африка, війна, аристократизм письменництва. Подібність вдачі: потяг 

до ризику, естетизм, сміливість, кипіння в пеклі світової політики, натомість — які 

вони протилежні у світоглядах! Чому вони, такі схожі зовні, однаково захоплюючись 

літаками, сучасною технікою, однаково зневажаючи буржуа, у підсумку разюче 

відрізняються своїми відповідями на питання часу? «Я ненавиджу обивателів 

і осілих; завершене місто — некрополь (курсив мій. — В. Ж.)» 2 — пише Антуан. 

1 

Jünger E. Aus Korrespondenz zum «Arbeiter» // Цит. вид. — S. 320. 

2 

Сент-Екзюпері А. Цитадель // де Сент-Экзюпери Антуан. Сочинения в 2 т. — М., 

1994. — Т. 2. — С. 92. 


241

Для Е. Юнґера ідеальним є ґештальтований ландшафт тотальної одноманітності. 

І в сучасному він зірко помічає цей тотальний пейзаж. У Екзюпері інакше бачення: 

«Люди-шосе і люди-стежки. Люди-шосе наводять на мене нудьгу. Мені нудні щебінка 

і кілометрові стовпи. У людей-шосе чітко визначена мета… У мене печія від 

кілометрових стовпів. Вони нікуди не ведуть» 1 , — вигукує Сент-Екзюпері. 

Парадоксально — вони обидва живилися з одних і тих самих літературних 

джерел, якщо не зважати на Р. Декарта і Паскаля (хоча, гадаю, Е. Юнґер не обійшов 

їх увагою), — це Ф. Достоєвський, Р. Рільке, Ф. Ніцше. 

Вже йшлося про спільне для обох захоплення технікою. Але для Е. Юнґера це 

«наша уніформа». У Екзюпері інше бачення: «Всі ми — молоді дикуни, ми досі 

дивуємося з нових цяцьок» (курсив мій. — В. Ж.) і далі: «У добу завоювань ми 

міркували, як вояки. Але треба вдихнути життя у новий дім, що не має ще свого 

обличчя. Для одних була правда — будувати, для інших правда — обживати 


Цікавими є і такі міркування французького письменника: «Машина, стаючи 

досконалішою, чинить своє діло все скромніше й непомітніше, здається, наче всі 

зусилля людини — творця машин тільки й виявляються у зовнішній простоті. 

Наче потрібен був досвід багатьох поколінь, щоб усе стрункішою (не простолінійнішою! 

— В. Ж.) і карбованішою ставала колона, кіль корабля чи фюзеляж 

літака, аж поки набули вони, нарешті, первісної чистоти й плавності ліній 

грудей або рамен (курсив мій. — В. Ж.)» 3 . Для Екзюпері мірою досконалості є 

людина. 

І ще одна подібність наших «живих леґенд культури»: жанр і стиль письма — 

щоденники у художній формі. У Екзюпері це і «Нічний політ», і «Південний 

поштовий», і «Військовий літун»; це — листи, утопії-казки і, врешті, монументальний 

розлогий філософський есей «Цитадель». І скрізь відсутній традиційнопересічний 

сюжет, хоча, незважаючи на це, твори Сент-Екзюпері не можна 

назвати безсюжетними. Їхній сюжет — це перипетії миттєвостей життя і метаморфози 

духу. У Е. Юнґера — все обрамовує тотальний мобілізуючий ґештальт 

робочого, що втілюється у плановий порядок. 

«Слугувати порядку — значить сіяти смерть. Слугуй життю, і все впорядкується. 

Порядок заради порядку — спотворення життя» 4 … «Не думай, що я прагну 

впорядкованості лав солдат, прямого ряду каменів; цей порядок — смерть 

1 

Письмо г-же Франсуазе де Роз (05.1944). — Цит. вид. — Т. 2.— С. 537. 

2 

Сент-Екзюпері. A. де. Планета людей // Планета людей та ін. / Перекл. А. Перепадя. — 

К., 1968. — С. 129. 

3 

Там само. — С. 129–130. 

4 

Сент-Екзюпері А. Цитадель // Цит. вид. — Т. 2. — С. 177. 


242

і небуття» 1 . Гуманістичний Дух французького письменника був повсякчасним 

і всепросторовим провідником його до особистості, котру Е. Юнґер бачить перетвореною 

за тотальним планом. 

Те, що «зіркий» Юнґер, вдивляючись у соціальний ландшафт своєї доби, бачить 

як прояснення майбутнього, не менш «зіркий» А. де Сент-Екзюпері потрактовує 

інакше: «І ось ми, нарешті, вільні. Нам відрубали ноги та руки і надали свободу 

пересування» 2 . 

І яка емоційна реакція: «Але я ненавиджу добу, що зробила людину при 

універсальному тоталітаризмі тихою, ввічливою і покірною худобиною… Я ненавиджу 

в марксизмі саме тоталітаризм, до якого він призводить. І в нацизмі 

ненавиджу тоталітаризм, на який він неодмінно спирається за самою своєю 

сутністю» 3 . 

Вихід і порятунок французький мислитель убачає такий: «І ось тепер перед 

нами стоїть лише одна-єдина проблема: знову відкрити, що є життя духу, більш 

високе, ніж життя розуму, єдине, що може задовольнити людину» 4 . І підкреслюючи, 

що йдеться про значно розлогіше поле, ніж релігійне життя, наголошує: 

«Життя духу починається там, де сутність єдності усвідомлюється вище 

компонентів-складників» 5 . Згадаймо принагідно Юнґерове: «ґештальт як загальне, 

що охоплює більше, ніж суму своїх частин». Щось таке й зближує наших персонажів. 

Як про мене — це утопізм. Утопізм будь-якої соціально-філософської 

концепції, в тому числі й концепції гуманізму. Вочевидь, спроба її опредмечення 

через відчуження духу може призвести до будь-яких несподіваних наслідків, 

у тому числі й неґативних. 

З цього приводу варто згадати нечасто цитований есей С. Франка «Єресь утопізму». 

Ось що він пише стосовно визначення цього поняття: «Під утопізмом ми 

розуміємо більш специфічний задум, відповідно до якого досконалість життя 

може — а тому і належить — бути ніби автоматично забезпечена деяким суспільним 

порядком або орґанізаційним ладом; іншими словами, це є задум порятунку 

світу, облаштованого самочинною волею людини» 6 . І далі «В цій якості утопізм є 

типовий взірець єресі в точному і правомірному змісті цього поняття» 7 . 

1 


2 

Сент-Екзюпери А. Письмо генералу Х. // Цит. вид. — Т. 2. — С. 534. 

3 


4 


5 


6 

Франк С. Л. Ересь утопизма // Философский альманах «Квинтессенция». — М., 

1991.— С. 379. 

7 



243

Аби запобігти зайвому цитуванню додам лише короткий 

висновок російського мислителя: «Утопізм, покладаючи 

надію на здійсненність повноти добра через суспільний порядок 

має іманентну тенденцію до деспотизму — з усім, що 

є злого і пагубного в деспотизмі». Доказом правомірності 

цієї тези є, наприклад, комуністичний соціалізм і націоналсоціалізм 

з його вихідними засадами свободи, рівності 

й справедливості для особистості. Але ж це і Юнґерові засади. 

Отже, коло замкнулося. Та чи могло статися інакше? 

Київ, 2007

Ернст Юнґер 1 

ЗМІНА ГРОМАДЯНСЬКОЇ УГОДИ 

РОБОЧИМ ПЛАНОМ 2 

§ 75 

Те, що мовилося про цензуру 3 як про недостатній засіб, стосується 

й типових методів як таких. Тип перевершує порядки 

ліберальної демократії, що його породили, не тому, що 

він «захоплює владу», а тому, що володіє новим стилем і в 

такий спосіб репрезентує владу. 

З цієї причини робочу демократію неможливо змішувати 

з диктатурою навіть там, де ухвалено було відмовитися від 

використання плебісцитних засобів. Носієм чистої диктатури 

насильства можна подати будь-яку владу, тоді як робоча 

демократія може бути здійснена тільки типом (Typus). Тип також 

не може застосовувати довільні заходи — він однаковою 

1 

Юнґер Е. (1895–1998) — німецький соціальний філософ, літератор 

(есе, щоденники, романи). Коло наукових інтересів — аналіз 

тенденцій соціальних змін та їх проґнози. 

2 

Переклад з німецької В. Жмира, здійснено за: Jünger E. Die 

Ablösung der Gesellschaftsverträge durch den Arbeitsplan / Der 

Arbeiter: Herrschaft und Gestalt. — Stuttgart: Klett-Cotta, 1982. — 

§ 75–79. — S. 282–306. Видрукувано в: часопис «Філософська думка». 

— 2008. — № 1 у вигляді додатку до вище поданої статті. 

3 

Йшлося про «атаку на незалежність преси» як про «особливу 

форму атаки на громадянського індивіда», що її робить держава, яка 

є значно ефективнішою, коли це роблять на рівні munу. «Журналіст 

у цьому просторі є носієм специфічного характеру роботи, а його 

завдання визначає й обмежує тотальний характер роботи і, отже, 

держави як репрезентанта останнього». І далі: «Як журналіст вже 

не є громадянським (bürgerlische) індивідом і обертається на тип, 

так само й преса з орґану вільної думки обертається на орґан однозначного 

і строгого світу роботи» (S.275–277). — Прим. авт. 

ернст юнгер ЗМІНА ГРОМАДЯНСЬКОЇ УГОДИ РОБОЧИМ ПЛАНОМ 

245

мірою не здатний, наприклад, ні відновити монархію, ні наладнати аграрну економіку, 

ні спертися на військову перевагу якогось класу. Велика ударна сила, яка 

йому підпорядкована, обмежена засобами і задачами світу роботи. 

Якщо порівняти, як вступає в історичний простір буржуа (Bürger), з одного боку, 

та робочий, з іншого, то в обох випадках ми зіштовхнемося з леґітимацією засобів 

руйнування, вплив яких підготував цей вступ. Для буржуа ці засоби містяться 

в іграх духу, що оперує поняттями розуму і добродійності. І хоча при королівських 

дворах і в аристократичних салонах ця мова лунає не рідше, ніж у кав’ярнях, усе ж 

таки тільки буржуа володіє нею, не завдаючи собі руйнувань, і тільки буржуа підносить 

її до мови закону і робить підґрунтям своїх суспільних угод. 

Було б хибним припустити, що такі засоби руйнування слід шукати у великих соціальних 

та економічних теоріях. Навпаки, ми вже вказали, що в останніх слід убачати 

виключне продовження громадянського (bürgerlische) розуму. Ці теорії значно 

меншою мірою можна вподібнювати новому відкриттю людини у XVIII сторіччі, 

ніж аристократичному раціоналізму, за допомоги якого цей шар, супроти котрого 

були спрямовані ці відкриття, сприяє у тому ж сторіччі своєму власному розкладу. 

Цей розклад старого устрою настільки ж вигідний для буржуа, як пізніше розклад 

громадянського суспільства для робочого. Якщо ми захочемо і тут побачити 

якусь зброю, то це припустимо відповідно до принципу, що оголошує хорошим 

усе те, що може зашкодити супротивнику. Використовуваний метод не дозволяє, 

проте, прорватися із зони руйнування до зони володарювання. Принципи, що є 

його підґрунтям, наприклад, принцип рівності або поділу, мають виключно нівелюючий 

характер; вони співвіднесені з даним суспільним складом. 

Революційні засоби, яким надає леґітимності робочий, більш вагомі, ніж 

абстрактно-духовні засоби: вони мають предметний характер. Завдання робочого 

полягає в леґітимації технічних засобів, якими світ був мобілізований, тобто 

приведений в стан безмежного руху. Сама наявність цих засобів свободи все 

більше суперечить громадянському розумінню свободи і відповідним йому формам 

життя, вони потребують приборкання силою, здатною говорити їхньою мовою. 

Ми маємо тут справу з однією з великих матеріальних революцій, що співпадає 

з виникненням рас, яким були підвладні сили таких чарівних нових засобів, 

як бронза, залізо, кінь або парус. Подібно до того, як кінь набуває свого значення 

тільки завдяки лицарю, залізо — завдяки ковалю, корабель — завдяки «тричі 

окутим міддю грудям», смисл, метафізика технічного інструментарію проступає 

тільки тоді, коли співрозмірною йому величиною з’являється раса робочого. 

Відмінність у використовуваних засобах відповідає відмінності в облаштуванні 

та оволодінні підкореним світом. Для громадянина цей процес виявляється 

у духовному творенні конституцій, де той самий розум, що зруйнував старе 

суспільство, виступає фундаментом і визначальним мірилом нового. Для робо- 


246

чого відповідна задача полягає у створенні орґанічної конструкції із увергнутих 

у безмежних рух мас і енерґій, який лишить після себе розкладене громадянське 

суспільство. Тоді ті межі, в які вміщена свобода дійова, — це вже не громадянська 

конституція, а робочий план. Як громадянин, який полем своєю діяльності 

виявляє спочатку абсолютну державу, так і перші рухи робочого здійснюються 

у межах національної демократії, засоби якої слід вирвати з рук двох стовпів 

громадянського суспільства — індивіда та маси. 

Що ж до стану речей, з якими стикається людський рід, що наважився на проведення 

широких планів, то він сприятливий, оскільки ліквідація всіх традиційних 

уз громадянським розумінням свободи вирівняла ситуацію, яка дозволяє тепер 

намітити нові контури у старих порядках. У результаті ліквідації старих цінностей 

склалася ситуація, в якій сміливе втручання зустрічає мінімум спротиву. 

Скрізь, де світ зазнає страждань, він досяг такого стану, коли скальпель лікаря 

відчувають як єдино можливий засіб. 

План, що постає в межах робочої демократії, тобто в деякому перехідному періоді, 

характерний завершеністю, гнучкістю й облаштованістю. Ці ознаки, як і саме 

слово «план», підтверджують, що тут не йдеться про остаточні заходи. Попри 

те, плановий ландшафт відмінний від чисто майстрового ландшафту тим, що він 

має чітко визначену мету. В ньому відсутня перспектива безмежного розвитку, 

а також властивості того perpetuum mobile, який знову і знову заводять протилежні 

сили опозиції. 

Така опозиція настільки ж мало осмислена, як мало вона здатна, наприклад, прискорити 

рух військового корабля. У політичному русі ХІХ сторіччя постійно повторюється 

революція розуму, хай і леґітимована конституцією. У плановому ландшафті 

такий зворотно-поступальний рух виявляється марнуванням. Марш тут здійснюють 

низкою етапів, досягти яких необхідно у терміни, розраховані ґенеральним штабом. 

Як засоби, що їх леґітимує робочий, мають не світоглядний, а предметний характер, 

так і задачі, посталі у рамках плану, відмінні тим, що точно виражені у цифрах. Ці задачі 

виникають уже не як результат обміну думок, але в рамках проектного завдання. 

Робота в цілому не належить ні масі, ні індивіду, з допомогою плану вона набуває 

наочності, так що її результати видно, як час на циферблаті годинника. 

Отож, ступінь виконання завдання легко проконтролювати, хоча не піддаються 

контролю дійсні підстави тих ліберальних фраз, з допомогою яких адвокат 

завойовує громадську думку. 

§ 76 

Довершеним план є тоді, коли полем діяльності робочого є державні структури 

ХІХ сторіччя, а саме національна демократія та колоніальна імперія (Kolonialimperium). 


247

У власних державах, утворених на засадах ліберальних понять, новоявлені робочі 

демократії грають ту саму роль, що й органічна конструкція типу в рамках 

ліберальної демократії. Якщо тип спочатку намагається утворити державу в державі, 

то робоча демократія має можливість ухилитися від правил гри, що діють 

у просторі ліберальної політики, — від свобідної торгівлі, від рішення з’їздівської 

більшості, від інтернаціонального, яке спирається на застарілі ціннісні масштаби 

визначення курсу країни, від гуманістичної арґументації, а також, природно, 

й від залишеного ліберальною демократією спадку, що складається з угод 

и зобов’язань. 

Ці зусилля призводять до ізоляції, яка, врешті-решт, за своєю позірністю 

не лише суперечить такому положенню, що ґештальт робочого має планетарну 

значимість, а й може бути зрозуміла як реґрес порівняно з формами спілкування, 

прийнятними між ліберальними демократіями. 

Справді, перетинаючи нині якийсь із кордонів, Агасфер згадав би радше про 

заходи абсолютної держави, але не про заходи ліберальної демократії. Отож, 

су ворий нагляд над людьми, матеріальними благами, контроль за інформацією 

і платіжними засобами (Zahlungsmittel) нагадує практику меркантильних систем 

або паспортний режим, на який до світової війни можна було натрапити тільки 

в Росії. 

Ясно, що всі ці заборони на експорт та імміграцію так само, як і устремління 

отримати незалежність від іноземних валют, несумісні із законами ліберального 

мислення. Проте ще більш промовистим є той факт, що ця зростаюча схильність 

до автаркії перебуває в суперечності із засобами, що належать робочому. 

Це протиріччя зникає тоді, коли стає ясним, що нібито наявний тут реґрес слід 

поціновувати як зворотний рух, що зазвичай передує розгону. Цим пояснюються 

ті заходи, які не відповідають характеру роботи самому по собі, як, наприклад, 

штучне нарощування деяких галузей торгівлі, промисловості та сільського господарства, 

нерентабельне будівництво повітряного і морського флоту, виробництво 

одних товарів, виготовлення яких коштує дорожче, ніж закупівля і вивіз 

інших за умов застарілих конкурентних форм, що суперечать сутності плану. 

Ці спроби втілити тотальну життєву позицію в обмежених сферах призводить 

до свого роду облогової економіки, яка виглядає не менш дивовижно, ніж численні 

постійні армії на невеликих і тісно прилеглих одна до одної територіях, як їх 

спостерігали мандрівники XVIII сторіччя. Як у той час можна було повсюди наштовхнутися 

на резиденції, паркові ландшафти і міцні гарнізони, так і сьогодні ми 

виявляємо, що жодна держава не хоче відмовитися від якогось з атрибутів тотального 

характеру роботи. І так само, як у ті часи, коли люди, наслідуючи великих, 

переступали межу своїх сил, вони переступають її сьогодні. Літаки, дирижаблі, 

турбоходи, водосховища, механічні міста, моторизовані війська, гігантські арени 


248

суть форми, в яких репрезентовано володарювання робочого (der Herrschaft des 

Arbeiter), і запрошення оглянути ці обладунки відповідають запрошенню на італійську 

оперу, яке знатний чужинець отримує від абсолютного монарха. 

Тут варто зазначити, що робочий є вищим за той комфорт, який він пропонує 

своєму відвідувачу, чого не можна було уявити собі ще зовсім недавно, а саме 

у просторі громадянського (bürgerlische) мислення. Це приблизно та сама перевага, 

що її має льотчик, нагороджений орденом «За заслуги» (Pour le mérite), порівняно 

з пасажиром першого класу 1 . Тут, напевне, доречно сказати кілька слів 

про приватну власність, яка в контексті дослідження про робочого варта значно 

меншої уваги, ніж може видатися за сучасного стану ідеології. Та обставина, що 

нападки на власність, рівно як її виправдання, виходять з етичних підстав, є однією 

з ознак ліберального стилю мислення. Натомість у світі роботи не йдеться про 

те, чи є факт власності моральнісним чи ні, а лише про те, чи знайдеться їй місце 

в робочому плані. Власність тут не є питанням моралі, а питанням роботи, і може 

статися, що вона (власність. — В. Ж.) буде вбудована у плановий ландшафт, 

як, скажімо, ліс чи ріка бувають припасовані до ландшафту парку. Той спосіб, 

в який держава реґулює й охоплює власність як деяке підпорядковане явище, 

важливіший за будь-яку спробу повернутися до суспільної доґматики. Однією 

з ознак революції sans phrase є збереження почуття власності, особливо домоволодіння 

і землеволодіння, хоча загальна ситуація, в яку вбудована власність, 

зазнала фундаментальних змін. Ступінь досягнутого робочим володарювання 

пізнається не по тому, що «більше немає ніякої власності», а по тому, що сама 

власність розкривається як одна зі спеціальних характеристик роботи. Це найкращий 

спосіб позбавити її ліберальної ініціативи. Критерієм оцінки власності є 

та міра, якою вона здатна зробити свій внесок у здійснення тотальної мобілізації. 

Зокрема, зрозумілий той факт, що одинична людина в змозі придбати засоби повідомлення 

та інформації. Це один із засобів, яким вона «добровільно» пов’язує 

себе з мережею роботи. Втім, дев’ять десятих усіх речей, які має сучасна людина, 

воднораз гублять свою цінність, щойно їх абстраґують від держави. Передусім 

це стосується зростаючої кількості тих речей, які необхідно кудись підключити. 

Тут, зокрема, виявляються тісні стосунки, які пов’язують електрику з державою 

і новою державною економікою. Давній ландскнехт, який брав участь у Sacco di 

Roma 2 , здивувався б тому, що в наших великих містах грабувати майже нíчого. 

Завершеність планового ландшафту породжує шари моделей держав, відмінних 

між собою своїм історичним походженням і особливим простором розташування, 

проте виявляють спорідненість у своїх істотних ознаках. 

1 

Цей квиток оплачує держава. 

2 

Пограбування Рима (лат.) — ред. 


249

Число цих моделей не довільне, його обмежують певні чинники. Можливість 

порядкувати джерелами природних багатств — рудою, вугіллям, нафтою або 

водною енерґією — не менш важливі, ніж геоґрафічні переваги, наприклад, острівне 

положення. Натомість вирішальне значення належить засвідченню того, чи 

достатньо сильно виражена активна раса, в якій репрезентований ґештальт робочого 

(Arbeitsgestalt). 

Це засвідчення приводить нас у світ фактів; ми знаходимо його у здібності 

до дальнього мореплавства і повітроплавства, до виробництва засобів виробництва, 

до належного озброєння. Сюди ж належить здатність посилювати око 

найточнішою оптикою, робити видимим дуже далеке і надто глибоке, розрізняти 

звуки і кольори, вимірювати масу атома і швидкість світла, — все це галузі, в яких 

починає чітко проявлятися властивий техніці характер табу. 

Достатньо п’яти пальців на руці, щоби перерахувати держави, яким до снаги 

масштабне суднобудування — найбільш переконливий символ державотворчої 

здатності, — або держави, у розпорядженні яких у будь-який момент є сотня 

тисяч людей — володарів і майстрів технічних засобів, що втілюють найвищу бойову 

міць, якої досі не знала земля. 

Вияснюється, що для держав другого і третього порядків сама наявність робочої 

демократії й необхідності пристосовуватися до форм тотальної мобілізації є 

дуже обтяжливою. 

Справді бо, ми бачимо, як безнадійно сходять нанівець не лише острівці відносного 

добробуту, а й свободи і культури 1 , ще якось пов’язані зі світом особистості, 

і сьогодні в Європі знайдеться чимало місць, що нагадують венеціанські 

палаци. Дійсне завершення планового ландшафту стає тут таким само важким, 

як і збереження нейтралітету в часи світової війни. Проте і тут ведуть планові 

масштабні роботи, які можна визнати нейтральними; одним із найбільш значущих 

прикладів таких робіт нашого часу є осушення Зайдерзее. 

Те саме обмеження застосовано і до ландшафтів, в яких була усвідомлена необхідність 

«освоєння машинної техніки», хоча активний тип ще не набув у них 

достатньої сили. Смисл революційного процесу, що тут розгортається, міститься 

у добровільному викоріненні ґештальту робочого. Пасивний ступінь досі не подолано, 

і це конкретно виявляється в необхідності імпортування не лише великих 

засобів, а й самого активного типу, який узяв би їх управління під свій контроль. 

За війною лишається право вирішальної перевірки діючої автаркії, здатної 

добитися влади; тут незабаром виявиться різниця між тотальною мобілізацією 

і просто технізацією. Проте, як уже було сказано, різного роду сюрпризи не ви- 

1 

А також острівці найзахланніших буржуазних (bürgerlische) літераторів, політиків 

і професорів. 


250

ключені. Взагалі, необхідно остерігатися розглядати цей процес на рівні самих 

лише цінностей національних держав. Оскільки простір, відведений ґештальту 

робочого, має планетарний розмах, бажано, щоб обшири цього простору грали 

спрямувальну роль скрізь, де тільки це можливо. 

Атака, спрямована в національних межах проти класів і станів, проти мас 

та індивідів, ведеться також проти самих націй тією ж мірою, якою вони сформовані 

на індивідуальний «французький», «буржуазний» кшталт. Подібну неприступній 

фортеці завершеність, яку план надає належному простору, і навіть 

посилення самого націоналізму слід розуміти як застосування заходів, спрямованих 

на досягнення концентрації енерґії, яка перевершує потреби нації. 

Тому уявлення про société des nations 1 як про верховну всесвітню орґанізацію нагадує 

ту картину світу, що склалася в ХІХ сторіччі. Впорядкування же і підпорядкування 

плановому ландшафту личить радше державному плану імперського ранґу. 

§ 77 

Подальша вимога до плану, а саме вимога гнучкості, стає ще необхіднішою внаслідок 

занепаду ліберального порядку. В результаті цього занепаду, який з громадянської 

точки зору постає як утрата безпеки і неможливість зберегти старі поняття 

свободи, створилася ситуація, значно небезпечніша за будь-яку тимчасову кризу. 

Світова війна підвела риску під цими порядками, полишивши по собі, передусім 

у Німеччині, інакший стан речей, аніж, наприклад, Тридцятирічна війна, після 

якої всі зусилля були спрямовані на повернення нової робочої сили і заселення 

великих просторів. Доба вільного пересування і беззастережного використання 

можливих благ вельми неорґанічно розподілила маси людей, котрі саме як маса 

зазнавали особливої небезпеки при всякій зміні ситуації. Будь-який рух розростається 

тут, не зустрічаючи опору, і криза занадто легко прибирає вигляд катастрофи. 

Сюди додається мінливість засобів, що позбавляють надійності всякі 

довгострокові розрахунки як з огляду на те, що ситуація в середині країни надто 

швидко змінюється, так і тому, що зміщені економічні і політичні стосунки між 

країнами. Перед цими явищами ніхто не виглядає таким беззахисним і безсилим, 

як попередня маса, в яку вони поцілюють подібно до невидимих снарядів і яка, 

видершись із одних тенет аґітації, потрапляє до інших. 

Надія на те, що такий стан пропливе над поверхнею ландшафту подібно до зони 

низького тиску, оманлива. Старим порядкам бракує здатності до спротиву, 

і людину у них завжди можна застати тільки в стражданні. Самі маси і ті конституції, 

якими вони себе наділили, настільки немічні, що не здатні рухатися з тією 

швидкістю і впевненістю, яку вимагає постала небезпека. Маса — це вже не тільки 

1 

Співтовариство націй (фр.) — ред. 


251

величина, яка робить хорошу чи погану погоду, вона сама є першою, на яку звалюється 

негода. Тому мова аґітації з її натужними поривами позбавлена свого 

значення; вона мусить поступитися місцем мові наказу, який звучить із капітанських 

містків кораблів. Це, зрозуміло, припускає, що маса потрапляє у стан, 

якому притаманна функціональна гнучкість, яка дозволяє виконувати такі рухи, 

що перетворюють її (масу. — В. Ж.) на органічну конструкцію. Необхідні для 

цього засоби набувають ваги, з одного боку, завдяки жахливим засобам, до яких 

вдається діючий авторитет, тобто леґітимна репрезентація ґештальту робочого 

(Arbeitsgestalt), а з іншого, що значно важливіше, завдяки новому уявленню людини 

про щастя, яке вбачають уже не в розгортанні індивідуального існування. 

Це зменшення внутрішнього опору, тобто, по суті, громадянської свободи, завдяки 

пакуванню атомів у кристали вивільнить такі сили, які сьогодні неможливо 

навіть собі уявити. 

Так само, як тут енерґію здобувають шляхом усунення опору, остаточним пробним 

каменем буде питання про те, чи зможе мінливість засобів, яка наразі несе 

загрозу, перетворитися на нове джерело сили. Про це можна буде дізнатися, 

коли виявиться, що мінливість неспроможна перекреслити план вищого порядку, 

натомість орґанічно включивши її в себе, він сам здатний до керування нею. Ми 

бачили, що в чисто майстровому ландшафті людина була підвладна мінливості 

засобів такою мірою, що уможливлювала теорії, які її саму розглядали як певний 

різновид промислового продукту. Навпаки, воєнний ландшафт уже пропонує 

картину, відзначену високим ступенем довершеності і продуктивності, яку окриляє 

необхідність. Якщо поглянути на лихоманку виробництва бойових машин або 

штучних замінників необхідної сировини, що розгортається з таким поспіхом, 

з яким у майстернях Вулкана кували зброю Ахілла, то стає ясно, до якого ступеня 

технічна воля може набувати особливого виразу волі вищої раси. 

Повоєнний стан характеризує дивовижна протилежність між становищем 

людини і тими засобами, якими вона володіє. Ми звикли бачити у безробітті, 

у житлових кризах, у розвалі індустрії та економіки свого роду природні явища. 

Ці процеси, проте, є не що інше, як результат падіння ліберального порядку. 

Вочевидь, люди дуже скоро будуть уважати дивовижним непорозумінням 

те, що навіть на таких малонаселених континентах, як Австралія, взагалі може 

йтися про безробіття; тут пригадуються іспанці — першовідкривачі Америки, які 

страждали від голоду посеред щедрот природи, коли затримувалися рідні кораблі 

з провіантом. Робота — це природний елемент, вбудований у робочий план; 

у ній не може бути нестачі, як не може бути нестачі води в океані. Тому й людина 

не може виявитися зайвою, а є вищим і найціннішим капіталом. 

Можна зазначити також, що те саме виявиться стосовно народжуваності. 

Про те, що цей показник не можна так уже беззастережно пов’язувати зі станом 


252

«цивілізованості», свідчить, з одного боку, той факт, що південноамериканські 

племена співвідносять його з масштабом винищення лісів, тоді як, з іншого боку, 

у китайському ландшафті 1 , що має таку яскраву виразність, не спостерігаємо ніякого 

скорочення величезних поселень. 

Джерелом багатства є людина, і будь-який державний план буде недосконалим, 

якщо він не зможе включити в себе це джерело. Заміні конституції робочим 

планом відповідає така гуманність, що вже не обмежується наданням людині 

конституційних прав, а вміє змінити її життя авторитарно. 

Зокрема, тут слід назвати позитивну заміну суто юридичних заборонних заходів 

турботою, яка є обов’язком держави, насамперед щодо позашлюбних дітей. 

На противагу тим фантазіям про відбір і покращення раси, які грали роль уже 

в найперших політичних утопіях, тут можливе свого роду виховання, яке відповідає 

положенню про те, що раса є не що інше, як помежове і остаточне закарбування 

ґештальту. У жодної іншої величини немає для цього такого покликання, 

як у держави — цієї найповнішої репрезентації ґештальту. 

Любовне і до дрібниці продумане виховання людей певного складу в особливих 

поселеннях, розташованих на берегах морів, в горах або у величезних лісових 

масивах, являє собою вищу задачу для творення освітньої волі держави. Тут 

існує можливість створити на новій основі плем’я чиновників, офіцерів, капітанів 

та інших функціонерів, яке мало б усі прикмети ордену, відзначеного такою єдністю 

і сформованістю, яку тільки можна собі уявити. Саме в цьому, а не в якомусь 

переселенні жителів великих міст, полягає найправильніший спосіб привернути 

надійний резерв поселенців та їхніх супутниць до найрізноманітніших починань 

всередині чи ззовні країни. 

Тут варто згадати про особливу роль кадетів у старій армії, де син французького 

еміґранта і син бранденбурзького юнкера отримували ту саму освіту; згадаймо також 

про сліди впливів духовних семінарій, що прочитуються вже по обличчю, або 

про ті східні ґвардії, де ніхто не знав ні батька, ні матері. Положення про те, що родина 

є основою держави, належить до числа тих, які, зважаючи на їхню стародавність, 

уже не перевіряють, — проте досить пожити певний час у якомусь сицилійському 

ландшафті, щоби побачити, що кланові узи здатні повністю поглинути узи держави. 

1 

У Китаї вже пережито чимало з того, що нас ще тільки очікує: гармонійне оформлення 

міст із мільйонним населенням і цілих ландшафтів, ефективне землекористування 

і садівництво, типова і високоякісна мануфактура, інтенсивне й повсюдне використання 

малої економіки. Тут можна навести аналогію з яскравими й досконалими творіннями, 

здатними проіснувати довгий час. Звідси вияснюється зв’язок рококо з китайським стилем, 

й досить вірогідно, що і в нас заняттям синологією у певному аспекті буде відведено 

більше місця, ніж досі. 


253

Марші й операції, в яких задіяні люди і засоби, несуть на собі відбиток роботи 

як стилю життя. Вони цілком і повністю відмінні від нереґульованого припливу 

людей до каліфорнійського золота або від руху мас всередині раннього індустріального 

або колоніального ландшафту. 

Так, процеси колонізації і переселення, що спостерігаємо в ході окупації 

Палестини сіоністами, освоєння нових районів Сибіру чи створення великих майданчиків 

для спорту та відпочинку, від самого початку мають характер конструктивного 

розрахунку. Підготовчі заходи можуть зайняти чимало часу, натомість 

потім самі ці утворення виростають ніби за помахом чарівної палички. 

Як зростаючий обсяг облаштувань, так і нівелювання старих зв’язків самі по собі 

призводять до все сильнішої концентрації та гнучкості ініціативи. Лишається 

все менше заходів, які можна мислити ізольовано, хай ідеться навіть про будівництво 

якогось приватного будинку. Поряд із такими галузями, як літакобудування, 

де момент рентабельності має відступити на задній план, існують інші галузі, 

наприклад, радіомовлення та електрифікація, які безпосередньо перетинаються 

з політикою, так що ці підприємства все менше підходять для акціонерних товариств, 

подібних до тих, які грали велику роль при будівництві залізниць. 

Тут ведуть підготовку до субстанційних атак на ліберальне розуміння власності, 

набагато небезпечніших за атаки діалектики. Житлове і міське будівництво, 

енерґетика і транспорт, харчування та ігри, які в свою чергу включені в ґрандіозний 

порядок оформлення ландшафту, з одного боку, висувають невідкладні 

та перемінні вимоги, а з іншого, так складно переплетені одне з одним, що необхідність 

цільного і планомірного реґулювання виникає сама по собі. Натомість 

функціональна залежність цих спеціальних галузей від тотального характеру 

роботи чітко проступає тільки під впливом держави. Цей вплив не може бути 

зведений до законодавства, яке навзаєм обмежує свободу партнерів. Радше воно 

викликає необхідність у діях, що відзначалися б пориванням і наступальною 

міццю. 

Щодо стосунків між державою і приватною ініціативою, то у межах окремих 

планових ландшафтів панують погляди самого різного штибу. В той час як у перших 

заходах, які дозволяють осібно говорити про робочі плани, таких, наприклад, 

як німецька програма постачання зброї та боєприпасів 1916 року, приватній 

ініціативі ще відводили велику роль, уже в першій російській п’ятирічці навряд чи 

знайдеться робітник, який на власний розсуд міг би обрати собі робоче місце або 

звільнитися з нього. Незадовільність виконання та надмірне багатослів’я закону 

про трудову повинність стали, врешті, однією з причин поразки німців; цей закон 

виявився недієздатним тому, що живе ще було громадянське поняття свободи. 

Проте там, де абстрактний радикалізм і безсумнівне підкорення життя теорії 

лишаються невідомими, можна передректи, що повне усунення приватної ініці- 


254

ативи вимагає таких витрат, які не зможе перекрити ніякий успіх. Тут, радше, 

зберігає силу те, що було сказано стосовно приватної власності. 

Приватна ініціатива перестає викликати сумніви у той момент, коли вона 

отримує ранґ спеціального характеру роботи, тобто, коли її ставлять під контроль 

у рамках більш широкого процесу. Цей метод подібний методу ведення лісового 

господарства, яке у своїх заказниках влаштовує ділянки, на яких ріст дерев 

довільний. Природно, ці ділянки також становлять частину порядку — за умови, 

що під порядком розуміють дещо більше, ніж новий різновид педантизму чиновників 

і функціонерів чи освіченої бюрократії, яка копирсається у картотеках. 

Можливість мобілізації є наслідком фактичної репрезентації державою тотального 

характеру роботи, завдяки якій цей вид ініціативи і власності наділено більш 

або менш очевидним ленним характером. 

Насправді, сьогодні у багатьох випадках справа рухається так, що власник 

якогось майна, наприклад домовласник, виявляється економічно слабшим. Щоб 

наглядно уявити собі цю залежність, необхідно однаковою мірою зважати на ще 

менш вивчені відмінності між засобами виробництва вищого й нижчого рівня, — 

головне полягає не в тому, щоб розпоряджатися електричною машиною або автомобілем 

1 , а в тому, щоб розпоряджатися системами водосховищ та автобанів. 

Нарешті, лишається нагадати, що необхідна у плановому ландшафті рухливість 

може досягти рівня, який певним чином пов’язує її з анархією. Щоправда, 

перевага лишається тут за тими талановитими людьми, в яких нещадність перших 

колонізаторів у сполученні зі здатністю користуватися підручними засобами 

стала частиною інстинкту. 

На цю здатність рідко натрапляємо у довоєнних німців, надто звиклих до вже 

обробленого ґрунту і штабу обізнаних бригадирів та унтер-офіцерів, тобто 

до наявності виконавчого центру. Тут маємо загадку тієї нещадної і несподіваної 

швидкості, з якою Америка після оголошення війни з нічого створювала армії 

й бойові засоби, і тут же маємо пояснення того факту, що американський інженер 

дуже швидко припасувався до російської планової економіки, коли зайшлося 

про гігантські перетворення незайманих природних ресурсів. 

§ 78 

Те, що план являє собою заходи, які мають бути оснащені, випливає вже з того, 

що в нашому просторі влада має бути зрозуміла як репрезентація ґештальту 

робочого. 

1 

Врешті, розкошує сьогодні той, хто не зв’язаний володінням автомобілем, радіо й телефоном. 

Таким є особливе розкошування, яке люди все менше можуть дозволити собі 

в рамках робочої демократії. 


255

Чим однозначніше буде здійснюватися ця репрезентація, тим ширше будуть 

уводитися в дію найпотаємніші резерви життя. Потужність цього процесу підвищується 

завдяки гнучкості і завершеності — характерним властивостям планового 

ландшафту. Серед усіх поворотів, здійснених у просторі роботи, поворот 

до оснащеності має найбільшу важливість. Це пояснюється тим, що найпотаємніший 

смисл типу і його засобів спрямований на володарювання. Тут не існує такого 

спеціального засобу, що водночас не був би засобом влади, тобто відображенням 

тотального характеру роботи. 

Це ставлення стає очевидним у властивому війні прагненні оволодіти всім, навіть, 

здавалося б, далекими від неї сферами. Як і відмінність між містом і селом, 

на другий план тут відходять відмінності між фронтом і тилом, між арміями і населенням, 

між цивільною та військовою промисловостями. Війна як першостихія 

виявляє тут новий простір — вона виявляє особливий вимір тотальності, присутній 

у рухах робочого. 

Нам відома небезпека, яку приховує в собі цей процес. Не варто витрачати 

часу на розмови про те, як упередити їх за допомоги ліберальних засобів, тобто 

звертання до розумно-добродійної людини. Щоб ефективно протистояти їм, 

необхідні нові порядки. 

Те, якою мірою свідомість опанувала можливість таких порядків, дозволяє 

побачити схема, що визначає хід конференції з роззброєння. Угоду досягають 

на трьох рівнях різної складності. 

Одностайність панує в тому випадку, коли йдеться про запевнення у миролюбстві, 

за якими залишається право на вступне і завершальне слово. На другому 

рівні розгортаються дискусії про природу та обсяг персоналу й матеріальних 

засобів влади, виразно призначених для війни. Тут слід розрізняти можливість 

тотального і можливість часткового роззброєння, більш чи менш широкого, яке 

можна віднести як до кількісних, так і якісних засобів. Задача ведення перемов 

для окремого партнера полягає тут у досягненні якомога сприятливішого ставлення 

до запасів оформленої енерґії. Вибір точки зору та використовуваної діалектики 

залежить від того, яким чином це найсприятливіше ставлення досягається 

якнайпевніше: через збільшення чи зменшення (енерґії. — В. Ж.), тобто через 

озброєння чи роззброєння. 

Отож, варто звернути увагу, що тут ідеться про розмову з приводу засобів 

влади, які мають ознаки спеціального характеру роботи. Тому дарма було б припускати, 

ніби так зване тотальне роззброєння здатне якось зменшити військову 

небезпеку. Навпаки, є велика ймовірність того, що воно збільшить цю небезпеку, 

оскільки енерґії, списані з рахунків спеціального характеру робіт, не зникають 

безслідно, а вливаються в тотальний характер робіт, поповнюючи його вищою 

творчою потенцією. Тут ми знаходимо пояснення того факту, що вимогу тоталь- 


256

ного роззброєння висувають, як правило, такі держави, для яких характерний 

зв’язок із тотальною, тобто з робочою мобілізацією. Тому позиція Росії або 

Італії 1932 року неодмінно мала бути відмінною від Франції як такої держави, де 

насамперед ще живе поняття громадянської (bürgerlische) свободи. Дебати досягають 

піку озлобленості, коли якась робоча влада уточнює свої вимоги з роззброєння 

у гуманних формулюваннях спеціально для ліберальної держави, де 

громадська думка ще є значимою величиною. 

У цьому місці дискусія заторкує останній, найконкретніший шар влади, що 

має безпосередній стосунок до леґітимуючої величини, до метафізики, до ґештальту 

робочого — і саме це підносить дискусію до рівня надзвичайно своєрідного, 

надзвичайно захоплюючого спектаклю, якщо погляду вдається проникнути 

крізь її риторичні й арифметичні оболонки. Тут, у просторі нового світу, підтверджується 

той незмінний факт, що визначальні наміри і сили життя далекі від 

тієї зони, в межах якої бачиться можливість згоди. Практично це виражається 

у складності віднаходження критеріїв, за якими можна судити про тотальний характер 

роботи. Так, можна «досягти згоди» щодо заборони хімічної війни, рівно 

як і стосовно виготовлення отруйних газів, але не стосовно стану хімії або лабораторних 

дослідів, що ведуть над шовковичними червами або білими мишами. 

Можна ліквідувати армії, але не можна усунути той факт, що воля до утворення 

напіввійськових порядків захоплює цілі народи й, зважаючи на це, захоплює їх 

тим надійніше, чим швидше скорочується спеціальне військове озброєння. 

Ці явища, для яких можна знайти скільки завгодно ілюстрацій, слід розуміти 

як наслідок зміни ставлення до влади. У ХІХ сторіччі, як ми бачили, влада 

існувала тією мірою, якою вона мала стосунок до індивідуальності і тим самим 

до ґрунтованого на індивідуальності вимірі загального. Тому кожному ефективному 

заходу з озброєння, кожній організації армії передувало здійснення громадянського 

поняття свободи, тобто звільнення індивіда від уз абсолютної держави 

— той акт, без якого немислимі масові армії загального військового обов’язку. 

У ХХ сторіччі, навпаки, влада існує тією мірою, якою вона репрезентує ґештальт 

робочого. Цій відмінності відповідає різниця озброєння; і дійсно, тут можна спостерігати 

приплив енергій, який видає наявність порядку нового роду. 

Цей простір був невідомий ХІХ сторіччю, бо ключ до нього знаходився не в 

індивіда, а тільки у типа, або у робочого. Тому систему загального військового 

обов’язку вважали неперевершеним покращенням обороноздатності. Проте рух, 

який дозволила здійснити ця система, стосується руху тотальної мобілізації так, 

як рух на площині — руху у просторі. Цей рід мобілізації не лише охоплює однією 

мережею всі сукупності людських і матеріальних резервів, він характеризується 

ще й мінливістю, гнучкістю введення у дію людей і засоби. У цих рамках армія 

і військовий арсенал виявляють себе як особливий вираз вищого характеру влади, 


257

а військовий обов’язок — як окремий випадок всеохопного ставлення до служби. 

Як атака, що націлена не лише на фронти у старому розумінні слова, а й намагається 

завдяки численним і не лише військовим засобам проникнути в глибину 

простору з його будовами і населенням, так і заходи, що їх здійснюють у відповідь, 

спираються вже не тільки на армію, а й на планомірне членування сукупної 

енергії. Тому можливі випадки, коли жертвують армією, щоби виграти час для 

тотальної мобілізації. 

Мобілізація через загальний військовий обов’язок змінюється, таким чином, 

тотальною, або робочою, мобілізацією. Тим самим як спадкоємиця загального 

військового обов’язку заявляє про себе всеохопна трудова повинність, що заторкує 

не лише чоловіків, здатних носити зброю, а й усе населення і його засоби, 

і що її, як ми бачимо, вже запроваджують великі держави. Значення службового 

обов’язку цього роду відповідає значенню всіляких реорганізацій армії, якими 

розпочинається ХІХ сторіччя. Здійснення цього обов’язку може увінчатися успіхом 

лише тією мірою, якою існує ставлення до ґештальту робочого; це завтрашній 

дар робочого державі. 

Практичні заходи у багатьох місцях досягли стадії експерименту, який здійснюють 

то добровільні сили, то сама держава, тоді як в інших місцях свої вимоги 

владно подиктовує потреба. Труднощі, що постають на цьому шляху, полягають 

не стільки у самих речах, скільки у проникненні крізь порядки, в яких закарбувалося 

ліберальне поняття свободи. Отже, немає нічого дивного у тому, що 

спротив виявляється за допомоги як індивідуалістських, так і соціальних формулювань, 

— тобто за допомоги однієї й тієї ж базової схеми, яка втратила своє 

значення. У будь-якому випадку запровадження трудової повинності вже не належить 

до світу утопій. 

Про це свідчать чимало фактів, в тому числі — зміна, яку виявляємо у проведенні 

маневрів. У цьому просторі великі маневри є вже не виключно військове 

навчанням, а взаємодією спеціальних характерів роботи в межах плану, куди рівною 

мірою включені «цивільні» і військові резерви. Тут можна назвати технічне 

використання індустрії, економіки, продовольчого постачання, інформаційних 

засобів, адміністрації, науки, громадської думки, коротше — залучення всіх спеціальних 

засобів сучасного життя у замкнутий і еластичний простір, усередині 

якого виявляється спільний для всіх цих галузей владний характер. 

Як окремішні маневри ми розглядаємо оголошення повітряної та хімічної тривоги, 

які у різних країнах урухомлюють уже персонал цілих промислових підприємств 

і навіть цілі реґіони та поселення. Загрозі, на яку з боку засобів тотального 

знищення наражаються найширші зони, відповідає попередження з боку 

засобів тотальної інформації, здійснюване з допомогою радіомовлення й телефону. 

Здається, що в цьому зміненому просторі можна побачити повернення тієї 


258

середньовічної картини, де населення «вибігає з домівок», і взагалі життя дуже 

швидко починає полишати абстрактні простори і створювати дуже конкретні, дуже 

безпосередні ситуації. 

Трудова повинність — чи розповсюджується вона періодично на всі вікові 

катеґорії, чи об’єднує обидва етапи некваліфікованої (пасивної) та спеціальної 

(активної) робочої освіти в одному проміжку часу, скажімо, в одному трудовому 

році — має як практичний, так і символічний ранґ. 

Закономірності, значущій у тотальному просторі, відповідає те, що вона може 

виявлятися, скажімо, як економічний результат тією мірою, якою сама економіка 

належить до спеціальних засобів влади. Її найбільш значущі задачі, для 

розв’язання яких вона вводить у дію цілі робочі армії, свідчать про єдність тієї 

роботи, що не належить ні масі, ні індивіду. Так вона найбільш ясно виражає нове 

ставлення типу і його утворень до держави. 

Тут все більше необхідною стає та роль, яку відводили загальному військовому 

обов’язку стосовно виховання, переконання та елітної дисципліни, коротше, 

закарбування расових ознак у населення. Це школа, яка має відкрити людині очі 

на роботу як на стиль життя, як на владу. Порівняно з цим економічна постановка 

питання відходить на другий план. 

Також не в останню чергу можна очікувати усунення тієї недалекоглядної зарозумілості, 

яка призвела до того, що у ручній роботі почали вбачати стан, гідний 

співчуття. Ця зверхність природно випливає з абстрактного, скажімо, чисто 

економічного поняття роботи; йому відповідає нещасна фіґура «освіченої людини», 

яка ніколи не мала щастя пройти всі службові сходинки в тій чи тій галузі. 

Всякий прийом, аж до прийому чищення конюшні має певний ранґ, якщо його 

не сприймають як абстрактну роботу, а виконують у рамках широкого і осмисленого 

порядку. 

§ 79 

Отож, по деякому часі нам доведеться рахуватися зі станом, в якому національні 

держави і національні імперії старого стилю будуть зайняті створенням 

для себе конституції, вираженої в орґанічній конструкції планового ландшафту. 

Вже саме слово план вказує на те, що тут ідеться не про змінний ландшафт, — 

цьому факту відповідають змінність засобів і закарбування нової раси, розглянуте 

нами у деталях. Тому й всі три ознаки плану — завершеність, гнучкість і оснащеність 

— не мають жодного визначеного характеру, а, радше, мають характер 

концентрації й розгортання сил. 

Ми вже випробували на собі небезпеки, що супроводжують цей стан, — небезпеки, 

де досить чітко виявився самогубний і зрадницький смисл ще наявних у нас 

спроб проводити страусину політику лібералізму. 


259

Одна з найприємніших перспектив, безсумнівно, полягає 

у можливості насилля над малими і слабкими, вкоріненими 

у своєму природному ґрунті народностями з боку держав 

другого ранґу, що користуються вищими засобами, не знаючи 

про відповідальність, яку містить у собі їх застосування. 

Це зайвий привід сподіватися, що знайдуться держави, 

здатні до дійсно імперських форм, в яких може бути ґарантований 

захист і може йтися про світовий суд, жалюгідну 

карикатуру на який являє собою нині Ліга Націй. 

З іншого боку, не можна не помітити, що цей 

зобов’язуючий до готовності стан також містить у собі певні 

ґарантії. Так, замкнутість планового ландшафту породжує 

особливе прагнення запобігати зовнішньополітичному конфлікту: 

завади при розгортанні сил є надто недоречними. 

Військові складнощі виявляються у цьому контексті 

як вимушена віддача сформованої енерґії, що її віднято у загальнішого 

процесу розгортання влади. Видається цілком 

можливим, що випромінювання потужних силових полів 

дозволить вести «війни без пороху» — ясно, не в розумінні 

якихось сублімованих уявлень, а в тому розумінні, що сила 

ваги тотального характеру роботи зробить надлишковим 

застосування військових засобів. 

У цьому зв’язку вияснюються сучасні відкриття спільності 

інтересів, геополітичних просторів, федералізму, в яких слід 

убачати наступ на структуру національних держав та спробу 

конструктивної підготовки імперських просторів. 

У цих можливостях приховано факт значно потужнішого 

і загальнішого характеру, а саме той факт, що на вищому 

рівні, тобто на рівні ґештальту робочого, окремі планові 

ландшафти, незважаючи на їхню незавершеність, виявляють 

себе як специфічні області, де відбувається один і той самий 

фундаментальний процес. 

Мета, на яку спрямовані всі ці зусилля, полягає у планетарному 

володарюванні як вищому символі нового ґештальту. 

Тільки тут міститься критерій тієї безпеки, що охоплює 

всі військові та цивільні фази роботи. 

Переклад з німецької В. ЖМИРА

АНАРХІЗМ У СВІТІ І В УКРАЇНІ 1 

Анархістська соціальна революція 

спонтанно виростає у серцях людей, знищу 

ючи все, що реґламентує й притлумлює 

жит тя, з тим щоб потім створити нову 

фор му суспільного життя, яке виростає 

із самих утаємничених глибин народної 

душі. 

Михайло БАКУНІН 

Оскільки доктрина анархізму за суттю 

своєю конструктивна, теорія анархізму 

гаряче відкидає будь-яке звинувачення 

в утопізмі. Вона використовує метод історичної 

реконструкції, щоби довести, 

що суспільство майбутнього — не винахід 

анархістів, натомість непомітний для 

ока продукт свого минулого. 

Даніель ҐЕРЕН 

Чому порушено цю тему? 

І дійсно — чому? На перший погляд, слова анархізм і архаїзм 

перегукуються, проте чи так уже й беззастережно? Інакше 

як можна пояснити достатньо потужний рух анархізму 

на Південному Сході України (у 1917–1920-х роках військо 

Н. Махна налічувало 10–40 тис. вояків)? І це при тому, що 

на кінець ХІХ сторіччя головною ареною анархістського 

руху була Європа (Швейцарія, Італія, Іспанія, південь 

Франції), там і були розроблені теоретичні засади анархізму. 

І хоча М. Бакунін і П. Кропоткін походили з Росії, практичний 

потужний вплив їхньої соціально-філософської 

концепції спостерігаємо теж переважно у Європі. 

Серйозних досліджень анархізму як такого, а тим паче 

соціально-філософського його аналізу в Україні практично 

1 

Надруковано в: журнал Філософська думка. — 2008. — № 4; 

2009. — № 2; 2010. — № 4. 

АНАРХІЗМ У СВІТІ І В УКРАЇНІ 

261

немає 1 . Література (публіцистична і художня) радянського періоду створила відверто 

неґативну, а то й спотворену візію анархізму, що не відповідала його теорії 

та практиці. 

Численні публікації на тему ґлобалізації — термін сучасний, хоча зміст його 

давній: від гегемоністських потуг Стародавнього Єгипту, Греції та Риму до колишнього 

Третього райху та СРСР, сучасних США. Йдеться передусім про державоцентризм, 

хоч щоб там казали про специфіку різноманітних модерних технологій. 

Як на мене, антидержавницьким, антицентристським концепціям анархізму (так 

здебільшого писали це слово Прудон і Бакунін) притаманний захисний соціальний 

імунітет особистості, піднесений до рівня доктрини. Тому йдеться не лише 

про цікаве, а й про надзвичайно важливе. Для загострення сюжету наведу таке 

спостереження. У другому виданні творів К. Маркса і Ф. Енгельса, які відкидали 

особистість, дослідники нарахували 430 праць, що містять критику анархізму 2 . 

Отож, перед нами постають завдання: висвітлити коротко, але по можливості 

повно, теорію і практику анархізму другої половини ХІХ — початку XX сторіччя; 

розглянути соціальну історію теорії та практики анархізму в Україні; проаналізувати 

стан теорії та практики анархізму в XX сторіччі; розглянути перспективи 

анархізму в Україні. 

Доктрини анархізму: теорія та практика 

(друга половина ХІХ — початок XX сторіччя) 

Анархізм не є найправильнішим ученням, проте для радикалів 

завжди актуальною і цінною є така тавтологія. На запитання: 

«Хто є чарівним суб’єктом, поводирем, котрий знає пароль 

до абсолюту?» — анархіст відповідає: «Той, хто є». 

Олексій ЦВЄТКОВ 3 

…кожен анархіст — неодмінно соціаліст, але не кожен соціаліст 

обов’язково анархіст. 

Адольф ФІШЕР 4 

1 

Виняток маємо такий: Лебеденко A. M. История анархизма в Украине (конец XIX — 

начало XX вв.). — К., 1995. 

2 

Корноухов Е. М. Борьба большевиков против анархизма в России. — М., 1981. — С. 11. 

3 

Олексій Цвєтков — сучасний дослідник і, судячи з текстів, прихильник анархізму. 

4 

Адольф Фішер — міжнародний анархістський діяч, один із «чикаґських мучеників», 

організаторів чикаґського страйку і першої травневої демонстрації. 


262

Що ж до поняття «анархізм», то мені найбільш імпонує визначення В. Лісового: 

«Анархізм (від гр. άυαρχια — безвладдя) — сукупність концепцій, споріднених 

між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, 

пропаґуючи побудову суспільного ладу шляхом об’єднання у спілки і спільноти 

(курсив мій. — В. Ж.) 1 . Як бачимо, в цьому визначенні немає недолугого наголошення 

типу: «Ідея безвладдя, бездержавного ладу покладена в основу 

анархізму» 2 . 

Для початку торкнемося історії виникнення анархізму, чи, точніше, — історії 

цієї соціально-філософської концепції. 

Глибинне коріння останньої деякі дослідники знаходять у «Республіці» 

Платона, у стоїцизмі, в християнстві дев’ятого сторіччя, зокрема у Вірменії. 

Можна згадати також ідеологію гуситів, утопії Рабле, просвітників. Їх об’єднує 

наскрізна присутність індивідуалістичних і комунітарних ідей, які у Новий час 

найчіткіше з позицій анархізму сформулював англійський романіст, філософесеїст 

Ґодвін у книзі «Дослідження політичної справедливості» (Enquiry 

Concerning Political Justice 1793, рос. перекл. «Про власність», 1958). 

Анархізм сформувався в окрему течію соціально-політичної думки у другій 

половині ХІХ — на початку XX сторіччя. Із цього приводу маємо нагоду назвати 

низку загальнознаних соціальних філософів — Макса Штирнера (1806–1856), 

Кастора Шмідта (1800–1856), П’єра Жозефа Прудона (1809–1865), Михайла 

Бакуніна (1814–1876), Петра Кропоткіна (1842–1921), Жоржа Сореля (1847–1922) 

і менш знаних поза колом анархістів Жан-Жака Реклю (1830–1905), Джеймса 

Ґільйона (1841–1916), Ерика Матеаста (1853–1932), Йогана Моста (1846–1906), 

Варлаама Черкєзова (1846–1925) та інших. 

Зважаючи на завдання короткого і якомога повнішого висвітлення теми, йтиметься 

не про історію становлення концепцій анархізму, а радше про означення 

і виявлення тих засадничих принципів, на які вони спираються. Пропоновано позитивний 

виклад, а не критичний аналіз без згадування сучасних візій і особливо 

базованих на них висновків і пропонованих шляхів становлення майбутнього 

суспільства. Саме тому персоналії подано не у послідовному, історичному аспекті 

становлення і розвитку певних концепцій анархізму, а виходячи з їхніх позицій 

щодо розглядуваних принципів. 

Центральною, засадничою ідеєю-категорією всіх концепцій анархізму є людина, 

а точніше — особистість та її атрибути: свобода, рівність, справедливість. 

Саме вони є вихідними принципами і водночас — координатами теоретичних 

пошуків та практичних дій анархізму як проекту майбутнього суспільства. 

1 

Лісовий В. Анархізм // Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002. — С. 22. 

2 

Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 20. 


263

«Суспільний характер людини — ось істинне джерело моралі, принцип і правило 

всіх наших дій; шляхом роздумів та рефлексії він перетворюється на справедливість, 

розвиток обдарованості робить його гуманним, а формула його — свобода. 

Це той всезагальний рушій, якого шукає філософія, який зміцнює релігія, 

еґоїзм витісняє, а чистий розум ніколи не в змозі замінити. Право й обов’язок виникають 

у нас із потреби; розглядувана щодо зовнішніх істот, ця потреба є правом, 

а стосовно нас самих — обов’язком» 1 . Так відповідає П.-Ж. Прудон на першу 

частину питання. Він же проголошує: «Що таке справедливість без рівності? 

Терези з фальшивими гирями» 2 . 

Який зміст вкладено в ідею людини і в принципи? У нього ж читаємо: «Свобода 

є рівність, тому що свобода існує тільки в суспільстві, а без рівності немає суспільства. 

Свобода є анархія, тому що вона не визнає режиму влади, а лише авторитет 

закону, тобто необхідності. 

Свобода є безконечна різноманітність, тому що в межах закону вона зважає 

на волю кожного. 

Свобода є пропорційність, тому що вона надає повний простір честолюбству 

заслуги і змаганню за славу». 

І далі: «Ми можемо тепер сказати словами Кузена: «Наш принцип істинний, 

добрий, соціальний; не страхаймося зробити з нього всі висновки» 3 і нарешті: «… 

суспільство, справедливість, рівність — три еквівалентні терміни, які можна вживати 

один замість одного» 4 . 

Макс Штирнер постулює: «І у Мене є вихідна точка; Мій передзасновок — це 

Я Сам, натомість Мій засновок не устрімлений до завершення, як «людина болісно 

устрімлена до досконалого»; він тільки слугує Мені об’єктом, яким Я користуюсь 

і споживаю. І Я споживаю виключно цей Мій засновок, і моє існування 

полягає саме в тому, що Я його споживаю» 5 . 

І ще: «У самобутності Ви дійсно вільні від усього; те ж, що у Вас лишилося, 

Ви Самі Собі привласнили за своїм вибором і на свій розсуд. «Самобутня» людина 

(особистість. — В. Ж.) вільна від народження, вона вільна Сама по Собі, 

вільна вже; вільна в майбутньому, вона — шукач свободи, вона — мрійник. 

Самобутня людина вільна відпочатково, бо вона не визнає нічого, крім Себе; їй 

немає необхідності звільнятися, бо Вона наперед відкидає все, крім Себе, бо во- 

1 

Прудон П.-Ж. Что такое собственность. — Лейпциг; СПб, 1907. — С. 157–158. 

2 


3 


4 


5 

Штирнер М. Единственный и Его достояние. — СПб, 1910. — С. 109. 


264

на не поціновує нічого вище за Себе, коротше, оскільки Вона виходить із Себе 

та приходить до Себе» 1 . 

Слід зауважити, що хоча чимало засновків і висловів М. Штирнера стали 

невід’ємними складовими всього анархістського світогляду, його можна вважати 

фундатором лише однієї з течій розглядуваної соціально-філософської концепції, 

а саме анархо-індивідуалізму. Останню ж варто поціновувати радше 

як морально-етичну, ніж соціально політичну парадигму. 

Михайло Бакунін твердить: «Я дійсно вільний лише тоді, коли всі людські істоти, 

які оточують мене, чоловіки та жінки, так само вільні. Звідсіля видно, що 

свобода, як її розуміють матеріалісти, є річ дуже позитивна, дуже складна і за 

суттю своєю цілком соціальна, бо її можна здійснити через суспільство і єдино 

при самій суворій рівності й солідарності кожного з усіма» 2 . Далі йдеться про 

«моменти» змісту свободи: по-перше, про «користування своїми «м’язовими» 

та інтелектуальними здатностями, виробленими у соціумі в процесі колективної 

праці та споживання; по-друге, про «бунт особистості супроти будь-якої влади 

божої та людської, колективної та індивідуальної» 3 . 

І ще: «Завданням справедливості (курсив мій. — В. Ж.) є встановлення рівності 

(курсив мій. — В. Ж.) для кожного, наскільки така рівність буде залежати 

від економічного і політичного ладу суспільства, рівність для кожного у вихідній 

точці життєвого існування, так, щоб кожний, керований силою власної природи, 

був сином власних справ» 4 . 

При цьому слід зважати, що для М. Бакуніна «свобода людини полягає тільки 

в тому, що вона кориться природним законам, тому що вона їх визнає такими 

(курсив мій. — В. Ж.), а не тому, що вони були їй нав’язані ззовні якою-небудь 

сторонньою волею — божою чи людською, колективною чи індивідуальною» 5 . 

Варто навести тут для повноти картини витинку з тексту П. Кропоткіна: «Без 

рівності відчуття справедливості не можна зробити всезагальним здобутком. 

Справедливість має бути однаковою для всіх. Тільки у суспільстві рівних ми 

знай демо справедливість» 6 . 

1 


2 

Бакунин М. А. Бог и Государство // Бакунин М. А. Избранные сочинения. — Лондон, 

1915. — Т. І. — С. 301–302. 

3 


4 

Бакунин М. А. Федерализм. Социализм и Антитеологизм // Цит. вид. — Т. І. — 

С. 117–118. 

5 

Бакунин М. А. Кнуто-Германская империя и Социальная революція // Бакунин М. А. 

Избранные соч. — Т. 2. — Петербург-Москва, 1919. — С. 166. 

6 

Кропоткин П. Анархия. — Пб., 1920. — С. 54. 


265

Що ж до методологічних підстав розглядуваних соціально-філософських 

концепцій, то тут безсумнівний вплив на батьків анархізму (Штирнер, Прудон, 

Бакунін) мала діалектика Геґеля, з чим згодні майже всі дослідники їхньої творчості. 

Так, Прудон, прояснюючи застосований ним метод дослідження, пише: «Чи 

справедлива власність?… Мотивована відповідь на це питання — дійсно, нелегка 

справа; тільки час і досвід можуть привести до розв’язання його. На сьогоднішній 

час воно вже є; нам потрібно лише вислухати його. 

При цьому ми будемо дотримуватися таких принципів. 

Ми не сперечаємося, не заперечуємо, не відкидаємо; ми погоджуємося з усіма 

доказами, наведеними на користь власності, і намагаємося лише встановити 

їхній принцип, щоб згодом простежити, чи покривається він, насправді, 

власністю? Захищати власність можна на підставі її правоти; значить, усі арґументи 

на користь власності мають бути побудовані на справедливості, чи принаймні 

на устремлінні до неї. З іншого боку, оскільки власність поширюється 

не тільки на предмети матеріальної вартості, справедливість тут, так би мовити, 

об’єктивізується, має з’явитися нам у вигляді чистої алґебраїчної формули. 

Чинячи так, ми побачимо, що всі арґументи, придумані на користь власності, 

хай якими вони є, завжди й неминуче ведуть до рівності, тобто до заперечення 

власності» 1 . 

У такий спосіб П.-Ж. Прудон приходить до висновку: «Власність несумісна 

з політичною і громадянською рівністю, значить — неможлива» 2 . 

Поглянемо на методологічну лабораторію М. Штирнера: «…те, що Я споживаю 

Самого Себе, значить лише, що Я існую, оскільки Я взагалі творю 

і стверджую Себе кожну мить знову, і оскільки Я єсмь Я не тому, що Я передзасновок, 

припущення, а виключно тому, що Я — твердження, яке утверджується 

виключно в той самий момент, коли Я Сам Себе утверджую, тобто Я — творець 

і творіння в одній особі, в Єдиному» 3 . 

І ще: «Вся історія досі була історією духовної людини. Після доби чуттєвого 

починається справжня історія — доба «духовного», «нечуттєвого», «надчуттєвого». 

Людина починає відчувати бажання бути кимось. Жодна вівця, жодний 

собака не намагаються стати «справжньою» вівцею, «справжнім» собакою» 4 . 

М. Бакунін, аналізуючи тезу про «індивідуальність морального закону», даного 

Богом, висновує: «Оскільки моральний закон створився і закарбувався в моє- 

1 

Прудон П. Ж. Цит. праця. — С. 24. 

2 


3 

Штирнер М. Цит. праця. — С. 109–110. 

4 



266

му серці, поза будь-якими відносинами з ними (іншими людьми. — В. Ж.), то йому 

немає до них (інших людей. — В. Ж.) ніякого діла» 1 . 

У М. Бакуніна читаємо до болю знайоме: «Все, що природне, — логічне, 

і все, що логічне — існує і має здійснитися в реальному світі: у природі, у вузькому 

розумінні, й у її подальшому розвитку — в природній історії людського 

суспільства» 2 . 

П. Кропоткін уважає, «що анархізм — дещо більше, ніж простий спосіб дії чи 

ідеал вільного суспільства. Він являє собою, крім того, філософію як природи, 

так і суспільства, яка має бути розвинута зовсім іншим шляхом, ніж метафізичним 

або діалектичним методом, що його застосовували в минулі часи до наук про 

людину у природничих науках; анархізм має бути побудований тими самими 

методами, які застосовують у природничих науках, але не на слизькому ґрунті 

простих аналогій, як це робить Герберт Спенсер, а на солідному фундаменті індукції, 

застосованої до людських установ» 3 . 

Отож, маємо вихідні принципи та методологію анархістських концепцій. Які ж 

висновки зроблено на цій підставі? Теоретики вважають, що на заваді постанню 

свободної, рівної і справедливої особистості стоять три перешкоди: приватна 

власність, держава з усіма її інституціями, інституціалізована релігія. 

Критикуючи тогочасне суспільство, Прудон твердить: «Наріжний камінь 

усього того, що є, камінь спотикання для всього того, що має бути, ось що таке 

власність» 4 . І ще: «Право власності було початком усього зла на землі, першою 

ланкою у довгому ланцюгу злочинів і нещасть, який людина тягне від перших днів 

свого існування» 5 . 

Цитувати Прудона з цього питання можна до нескінченності, адже він приділяв 

цьому досить багато уваги. У четвертій главі першого мемуару «Дослідження 

принципу права й уряду» він викладає дев’ять тез, у яких доводить неможливість, 

а відтак — неправомірність власності, зокрема такі: «Власність неможлива, тому 

що при її наявності виробництво коштує дорожче, ніж воно варте» 6 ; «Власність 

неможлива, тому що при наявному капіталі виробництво пропорційне праці, а не 

власності» 7 ; «Власність неможлива, тому що при існуванні її суспільство впевнено 

1 

Бакунин М. Бог и Государство // Цит. вид. — Т. І. — С. 319. 

2 

Бакунин М. Федерализм, Социализм и Антиклерикализм // Цит. вид. — Т. І. — 

С. 133. 

3 

Кропоткин П. А. Записки революционера. — М., 1966. — С. 369. 

4 

Прудон П.-Ж. Цит. праця. — С. 48. 

5 


6 


7 



267

крокує до загибелі» 1 ; «Власність неможлива, тому що вона безсила супроти власності» 

2 . 

Послідовники Прудона не приділяли цьому питанню великої уваги, а лише 

робили з нього логічні висновки, мабуть, тому, що обсягові доведення цих тез 

видавалися їм достатньо обґрунтованими. 

М. Бакунін, розглядаючи власність взагалі та капітал зокрема, доходить висновку: 

«Підлеглість праці капіталу є джерелом всякого рабства: політичного, 

моральнісного і матеріального» 3 . Власне кажучи, починаючи від першої половини 

XIX сторіччя, всі ті, хто в Європі називав себе соціалістом або комуністом, 

заперечували тою чи тою мірою приватну власність, яку по-різному тлумачили 

і дионісисти, і християни, і різноманітні християнські секти. 

Наступною перешкодою на шляху здійснення ідеалів анархізму була і залишається 

держава, бо вона, разом із церквою, стоїть на сторожі приватної власності 

і захищає її. Держава приречена, на думку Прудона, вже тому, що «будь-яка 

установа і будь-який закон, ґрунтований на власності, приречений на загибель» 4 . 

Держава і релігія — вороги, бо захищають власність і власників, тому Прудон 

глузує над тими, хто вбачає у державній владі «захист слабких» і з нетерпінням 

очікує дня, коли «на заміну вірі у владу і політичний катехізис прийде неприйняття 

влади і відмова від неї» 5 . 

М. Штирнер уважав, що «держава є буржуазною державою, тобто status або 

орган, властивий буржуазії. Захист, який людина отримує від держави, залежить 

не від її праці, а від ступеня її слухняності («лояльності»), залежить від того, чи 

користується вона своїми правами, дарованими державою, згідно з волею, тобто 

законами держави, чи ні» 6 . І далі: «Для держави безумовно необхідно, щоб ніхто 

не мав своєї власної волі Моя власна воля — це смерть держави; тому вона 

затаврувала її назвою «свавілля». Власна, особиста воля та держава — смертельні 

вороги, між якими немислимий надійний «вічний мир» 7 . 

Можна засвідчити, що чи не найзавзятішим супротивником держави був 

М. Бакунін: «З державою має неминуче загинути все, що називають юридичним 

1 


2 


3 

Бакунин М. А. Политика Интернационала // Цит. вид. — Т. І. — С. 243. 

4 


5 

Цит. за: Герен Д. Отрывки из книги «Анархизм» / Анархия. Антология современного 

анархизма и левых радикалов: в 2-х т. — М., 2003. — С. 39. Далі в посиланнях: 

Антология… 

6 

Штирнер М. Цит. праця. — С. 81. 

7 



268

правом, усякий устрій зверху вниз шляхом законодавства і уряду, устрій, що ніколи 

не мав іншої мети, крім установлення і систематизування визискування народної 

праці на користь керівних класів. Знищення держави і юридичного права 

з необхідністю буде мати наслідком знищення особистої спадкової власності 

та юридичної сім’ї, ґрунтованої на власності, бо та й та цілком не припускає людської 

справедливості» 1 . 

М. Бакунін твердить: «Держава ніколи не мала й не може мати моральності. 

Держава є повним запереченням людства, запереченням подвійним — і як протилежність 

людської свободи і справедливості, і як насильницьке порушення всезагальної 

солідарності людського роду» 2 . Отже, не може бути доброї, справедливої 

і моральнісної держави. 

Ж. Сорель, якого можна назвати фундатором анархо-синдикалізму, писав: 

«Синдикалісти зовсім не мають на меті реформувати державу вони хочуть 

зовсім знищити її соціальна революція не повинна прагнути замінити одну 

керівну меншість на іншу» 3 . Він уважає, «що існує безумовний антагонізм між 

революційним синдикалізмом та державою» 4 . 

П. Кропоткін є не менш затятим супротивником держави і церкви, ніж 

М. Бакунін. Він уважає, що «коли впадуть створені й підтримувані державою привілеї 

для окремих осіб та класів, існування держави втратить будь-який сенс» 5 . 

І ще: «Ні Держава, ні Церква не можуть бути тою формою суспільного ладу, яка 

виникне, коли будуть ліквідовані привілеї» 6 . 

Зауважимо, що коли анархісти виступають супроти церкви, то йдеться передусім 

про централізовану орґанізацію, а не про релігію, тим паче віру, яка є приватною 

справою особистості, хоча деякі віри, наприклад християнство, на думку 

анархістів, аж ніяк не сприяють вільному світобаченню. Відтак, держава, як і 

церква, є безпосереднім утіленням і знаряддям прямої влади, насилля. 

Теоретики анархізму відкидали будь-яку форму державної, централістської 

(це для них синоніми) орґанізації суспільства, як монархічну, так і республіканську 

(демократичну, ліберальну) в усіх її проявах. Йдеться про відкидання будьякого 

делегування прав і влади. М. Бакунін твердить: «…допоки виборче право 

1 

Бакунин М. Программа славянской секции Интернационала в Цюрихе [1872] // Цит. 

вид. — Т. І. — С. 48. 

2 

Бакунин М. Речь на Конгрессе Лиги Мира и Свободы в 1868 г. // Цит. вид. — Т. І. — 

С. 77. 

3 

Сорель Ж. Размышления о насилии. — М., 1907. — С. 50. 

4 


5 

Кропоткин П. А. Анархия // Цит. вид. — С. 52. 

6 



269

будуть здійснювати в суспільстві, де народ, робоча маса економічно підлегла 

меншості, яка володіє власністю і капіталом, хоч би яким незалежним чи вільним 

був чи, радше, видавався народ щодо політики, вибори завжди будуть примарними, 

антидемократичними і абсолютно протилежними потребам, інстинктам 

і дійсній волі населення» 1 . 

А ось думки Ж. Сореля: «Досвід свідчить, що в усіх країнах, де демократія 

може вільно розвиватися відповідно до своєї природи, панує підкуп у самому 

безсоромному прояві, причому ніхто не вважає за потрібне приховувати свої 

шахрайські викрути» 2 . І ще: «Демократія, ґрунтована на виборчому праві, дуже 

подібна до біржових кіл; і в тому, і в тому випадку доводиться розраховувати 

на наївність мас, купувати сприяння великої преси і створювати удачу шляхом 

нескінченних хитрощів, немає великої різниці між фінансистом, який виходить 

на ринок з блискучими підприємствами, які впадуть упродовж кількох років, і політиком, 

який обіцяє своїм співгромадянам низку реформ, які він не спроможний 

провести і які буде зведено лише до нагромадження паперів у парламентських 

канцеляріях» 3 (не зміг утриматися, щоб не навести цю показову й актуальну для 

сучасної України цитату). 

Саме анархісти були найнепримиреннішими супротивниками соціалістівдержавників. 

Пропонована останніми «пролетарська держава» бачилася анархістам 

найстрахітливішим, найжахливішим можливим варіантом централізованої 

влади. Протистояння з цього приводу почалося ще від Прудона. «Комунізм 

є нерівність, але не в тому розумінні, як власність, а у протилежному. Власність 

є визискування слабкого сильним; комунізм — визискування сильного слабким. 

У комунізмі нерівність виходить із пересічності таланту та праці, які ставлять 

на одну дошку із силою Комунізм — це пригноблення і рабство» 4 , — твердить 

французький мислитель, сперечаючись із концепціями «систематичного комунізму» 

(читай державного) бабувістів і сен-сімоністів. І ще: «Що таке уряд?» — 

запитує П.-Ж. Прудон і відповідає: «Уряд — це публічне господарство, верховне 

управління роботами і майном усієї нації» 5 . 

Надамо слово М. Штирнеру: «Коли пролетарі здійснять нарешті своє ідеальне 

«суспільство», в якому буде знищена різниця між багатим та бідним, тоді вони 

стануть справжніми «обідранцями», «босяками», або «свідомими» обідранцями; 

і «обідранець, можливо, стане таким самим почесним титулом, як це сталося 

1 

Бакунин М. Кнуто-Германская империя // Цит. вид. — Т. 2. — С. 34. 

2 

Сорель Ж. Цит. праця. — С. 136. 

3 


4 


5 



270

зі словом «городянин-громадянин» у часи французької революції» 1 . А ось ще 

глибше спостереження: «Але переконуючи робітника, що істотне в ньому те, що 

він «робітник», цей принцип (принцип праці. — В. Ж.) веде до того, що робітник 

залишається чужим егоїзму і підкоряється тиранії «суспільства робітників»… 

Це продовження все того ж солодкого сну про «соціальний обов’язок» Ми 

продовжуємо віддано служити «верховному дарувальнику всіх благ» 2 . 

Але справжнє непримиренне протистояння анархо-соціалізму, чи анархокомунізму, 

та державницького соціалізму бере початок від М. Бакуніна. 

Висвітлюючи цей початок у «Нотатках революціонера», П. Кропоткін пов’язує 

його з кінцем фатальної для Франції війни 1870 року і з посиленням німецького 

впливу в Міжнародному союзі робітників, більше відомому вітчизняній аудиторії 

під назвою «Інтернаціонал». П. Кропоткін пише: «Німці зробили спробу змінити 

мету і методи всього соціалістичного руху. Гаслом соціал-демократії, так називалася 

нова партія, стало — завоювання влади в існуючій державі». І далі: «Замість 

суспільного ладу, який мав бути вироблений самими робітничими організаціями 

(курсив мій. — В. Ж.), було виставлено ідеал державного завідування промисловістю, 

тобто державний соціалізм, або, правильніше, державний капіталізм 


П. Кропоткін уважає, що «розходження марксистів та бакунінців аж ніяк 

не було справою особистого себелюбства. Воно являло собою неминуче зіткнення 

принципів федералізму та централізації, вільної комуни та батьківського керівництва 

держави, вільної творчості народних мас та законодавчого поліпшення 

існуючих умов, створених капіталістичним ладом» 4 . 

Та дослухаємося до М. Бакуніна: «В ім’я свободи, яку ми визнаємо єдиною 

підставою, єдиним законним творчим принципом будь-якої організації, ми завжди 

будемо протестувати проти всього, що хоч якось буде схоже на державний 

соціалізм і комунізм» 5 . Тут доречно нагадати думку Ж. Сореля: «В понятті про 

диктатуру пролетаріату зберігся перш за все відголос Старого Режиму (йдеться 

про заміну силою диктатури феодалів диктатурою буржуазії. — В. Ж.) слід 

бути надто наївним, аби припустити, що люди, які використають демагогічну доктрину, 

легко відмовляться від її вигод». І далі: «Люди, які змогли б організувати 

1 


2 

Там само. — С. 87–88. 

3 

Кропоткин П. Записки революционера // Цит. вид. — С. 354. 

4 


5 

Бакунин М. Федерализм, Социализм и Антитеологизм / Цит. вид. — Т. І. — С. 117. 

У цитованій праці розділ «Соціалізм» містить полеміку з республіканцями, демократами 

і соціалістами-державниками. — Прим. авт. 


271

пролетаріат в одну армію, завжди готову їм підкорятися, зробилися б генералами, 

котрі оголосили б у переможеному суспільстві стан облоги; наступного дня 

після революції ми мали б диктатуру політиків, які вже і тепер становили б тісну 

групу ця диктатура буде, ймовірно, перебувати в руках ораторів і літераторів 

політичних клубів» 1 . 

М. Штирнер уважає, що «питання про власність розв’язують лише силою 

і, оскільки державі — байдуже, буржуазній, пролетарській чи загальнолюдській, 

— належить уся влада, вся сила, то їй належить і вся власність, вона — виключний 

власник; Я, Єдиний, не маю нічого, те, чим Я володію, Я отримую лише 

як лен; Я ленник, васал — «служилий», слуга. Під владою держави не існує Моєї 

власності» 2 . Але в кого влада держави? В руках «політичних клубів» — партій. «У 

державі має значення партія «Partei, Partei, wer sollte sie nicht nehmen!». Не можна 

не належати до якоїсь партії!» — пише М. Штирнер (1844 року!) — «… Партія — 

це держава в державі, і в партії — цьому маленькому бджолиному рою — має 

у свою чергу панувати такий самий «мир», як і у великому. Цікаво, що саме найвідчайдухіші 

галасуни, котрі твердять, що в державі має існувати опозиція, завзято 

ратують супроти будь-якого різноголосся у межах партії» 3 . 

Мало проминути майже ціле сторіччя з усіма жахами російського соціалбільшовизму 

і німецького націонал-соціалізму, щоб Джилас врешті-решт заговорив 

про владу «третього класу»! 

Що ж пропонують теоретики анархізму, аби цього уникнути? Яким вони бачать 

майбутнє суспільство? Перш за все — організованим, але без влади державно 

інституціалізованого закону. Для реалізації такого підходу необхідно, хоча б 

у першому наближенні, розв’язати проблеми побудови організаційної структури 

проектованого суспільства, системи зв’язків її елементів, ставлення до власності 

й обміну. Пропонована реалізація мала забезпечити передусім суворе дотримання 

вихідних принципів: самоцінності, самобутності особистості, а також свободи, 

рівності і справедливості. 

Залежно від змісту пропонованого соціального проекту усталилася певна термінологія 

стосовно різних концепцій майбутнього анархістського ладу. Йдеться про 

анархо-федералізм, анархо-індивідуалізм, анархо-синдикалізм, анархо-комунізм. 

Анархо-індивідуалізм М. Штирнера, як на мене, не є соціальною концепцією 

суспільного ладу, натомість соціально-філософською підставою моральноетичної 

індивідуалістичної доктрини. Попри це, елементи такої концепції тою чи 

тою мірою включені в анархістські проекти. 

1 

Сорель Ж. Цит. праця. — С. 89–90. 

2 


3 



272

Тепер щодо анархо-федералізму. Дослідники творчості П.-Ж. Прудона зауважили, 

що «він писав слово «анархія» як «ан-архія» і під цим терміном розумів 

усе, що завгодно, але тільки не безлад» 1 . І далі: «Свідомо не роблячи явних 

розрізнень між двома іпостасями цього терміну (анархія. — В. Ж.), Прудон 

і Бакунін отримували певну приємність від гри з визначеннями. Для них анархія 

означала як вищий ступінь неорганізованості, величезного суспільного розпаду, 

так і наступну стадію розвитку суспільства — будівництво нового стабільного 

і раціонального ладу, в якому пріоритет мали б свобода та добровільне 

єднання» 2 . 

Пізніше французький мислитель називав себе «федералістом», його 

послідовники-співвітчизники називали себе мютюелістами (від фр. mutuel — 

обопільний); прихильники соціалістичної течії оперували терміном «колективізм» 

(colledivisme), допоки не взяли на озброєння слово «соціалізм». Наприкінці 

ХІХ сторіччя Себастьян Фор видавав часопис «Le Libertaire» («Лібертарьянець»). 

Сьогодні цей термін є синонімом анархіста. 

Отож, П.-Ж. Прудон: «Ізольована людина спроможна задовольнити лише незначну 

частину своїх потреб, вся сила її в суспільстві й у розумній комбінації 

спільних зусиль. Розподіл праці та співробітництво збільшують кількість і різноманітність 

продуктів; спеціалізація праці підвищує якість предметів споживання» 3 . 

Але «без скасування власності організація праці є лише ще однією ілюзією» 4 . 

«Отож, усі люди асоційовані між собою, всі вони зобов’язані (природними законами. 

— В. Ж.) надавати один одному однакову справедливість, всі — рівні» 5 . 

Щодо власності та обміну, можна подати таку цитату: «Оскільки всяка людська 

праця з необхідністю випливає з колективної сили, остільки всякій власності теж 

належить бути колективною. Єдино можливою, справедливою та істинною формою 

суспільного ладу є вільна асоціація, свобода, що обмежується дотриманням 

рівності у засобах виробництва та еквівалентності в обміні. Продукти купують 

лише за продукти; якщо умовою обміну є еквівалентність продуктів, то прибуток 

неможливий і несправедливий» 6 . 

П.-Ж. Прудон твердить: «Соціалізм є протилежністю державництву ми 

хочемо, щоб ці об’єднання (асоціації. — В. Ж.) були першим комплексом 

у широкій федерації об’єднань і груп, з’єднаних у спільний зв’язок демократичною 

1 

Герен Д. Цит. праця. — С. 36. 

2 


3 


4 


5 


6 



273

і соціалістичною республікою» 1 . У полеміці з Луї Бланом соціал-федераліст обстоює 

ту думку, що «об’єднання може зробити все і реформувати все без утручання 

уряду, може протистояти владі та підкорювати її» 2 . На Брюссельському 

конґресі 1868 року була ухвалена така лібертарьянська резолюція: «Колективна 

власність має належати всьому суспільству в цілому. Держава має бути не більш, 

аніж федерацією різних груп робітників» 3 . 

У загальних рисах П.-Ж. Прудон так уявляє майбутнє суспільство: «Свобода 

за самою своєю сутністю має організуючий характер (курсив мій. — В. Ж.): щоб 

забезпечити рівність між людьми, рівновагу між націями, необхідно, аби землеробство 

та промисловість, центри просвіти і торгівлі, складські пункти було 

розподілено відповідно до географічних і кліматичних умов кожної країни, відповідно 

до якості продуктів, до природних талантів і характеру мешканців 

розподіл цей має бути таким справедливим і розумним, щоб ніде не було ні надлишку, 

ні обмалі в населенні, споживанні і продукті» 4 . 

Відтак, варто наголосити, що коли тут ідеться про спілки, асоціації, синдикати, 

федерації, комуни, то їхньою первинною одиницею-членом є особистість, 

самобутнє Я-Сам у Штирнеровому розумінні. 

М. Бакунін, розмірковуючи про майбутнє суспільство, багато в чому йде за 

Прудоном (певний час вони досить плідно спілкувалися особисто). Так, Бакунін 

пише: «Соціалізм Прудона, ґрунтований як на індивідуальній, так і на колективній 

свободі й на діяльності вільних асоціацій, непідвладний ніяким законам, окрім 

загальних законів соціальної економії як уже відкритих, так і тих, що мають бути 

відкриті; [соціалізм], що стоїть поза будь-якою реґламенттацією та будь-яким 

опікунством з боку Держави і підпорядковує політику економічним, інтелектуальним 

і моральним інтересам суспільства, мав із часом прийти, з огляду на необхідну 

послідовність, до федералізму» 5 ; немає «іншого принципу (влади. — В. Ж.), 

як вільна федерація індивідів у комуни, комун у провінції, провінцій у нації, нарешті, 

цих останніх — у З’єднані Штати спершу Європи, а згодом — цілого світу» 6 . 

І щодо спільнот: «Право вільного з’єднання і рівно вільного розриву є перше 

і найважливіше з усіх політичних прав; це право, без якого Конфедерація завжди 

буде замаскованою централізацією» 7 . А ось маємо пряму відповідь на звинува- 

1 

Цит. за: Антология… — Т. І. — С. 69. 

2 


3 


4 

Прудон П.-Ж. Цит. праця. — С. 158–159. 

5 

Бакунин М. Федерализм. Социализм и Антитеологизм // Цит. вид. — Т. І. — С. 105–106. 

6 


7 



274

чення анархізму у запереченні організаційного принципу: «…я визнаю, попри 

те, що певна дисципліна, не автоматична, але добровільна та продумана, чудово 

узгоджується зі свободою індивідів, необхідна і завжди буде необхідною, коли 

численні індивіди вільно об’єднуються, беручись до якоїсь роботи чи якоїсь колективної 

дії. Ієрархічного ладу і підвищень не існує, отож, учорашній урядовець 

сьогодні може стати підлеглим» 1 . Відтак, як підсумок: «У цій системі, по суті, немає 

вже влади. Влада розчиняється в колективі й робиться дійсною виразницею 

свободи кожного, кожний підкоряється лише тому, що черговий урядник наказує 

йому лише те, чого він сам бажає» 2 . 

П. Кропоткін уважає, що «головна наша діяльність полягає у формуванні соціалістичного 

анархізму в теорії і в практиці його прикладання» 3 . Останнє має 

бути реалізовано у колективізмі, який він розуміє як «осуспільнення (соціалізацію. 

— В. Ж.) засобів виробництва і свободу для кожної групи виробників визначити 

споживання на підставі індивідуалістичній чи комуністичній», де комунізм 

має прикметник «анархістський, тобто вільний» 4 . І далі: «Члени його (нового 

суспільства рівних можливостей. — В. Ж.) не будуть змушені більше продавати 

свою працю і свою думку тим, хто тепер наймає їх на власний розсуд. Вони зможуть 

прикладати свої знання й здібності до виробництва на користь усім і для 

цього вони будуть складатися в організації, так улаштовані, щоб сполучати наявні 

сили для виробництва щонайбільшої суми добробуту для всіх. Це суспільство 

буде складатися з численних спілок, об’єднаних між собою для всіх цілей, що 

вимагають об’єднання, — з промислових федерацій для всякого роду виробництва: 

землеробного, промислового, розумового, мистецького; та зі споживчих 

общин, які опікуватимуться всім, що стосується, з одного боку, облаштування 

житла і санітарних поліпшень, а з іншого — постачання продуктів харчування, 

одягу тощо» 5 . 

«Виникнуть також федерації общин та споживчих общин із виробничими 

спілками. І нарешті, виникнуть ще ширші спілки, що покриватимуть усі країни 

або кілька країн. Усі ці спілки і общини будуть об’єднуватися за вільною згодою 

між собою Розвитку нових форм виробництва та всіляких організацій буде 

надана повна свобода; особистий почин будуть заохочувати, а прагнення до однорідності 

й централізації будуть стримувати» 6 . 

1 

Бакунин М. Кнуто-Германская Империя // Цит. вид. — Т. 2. — С. 24. 

2 


3 


4 

Там само. — С. 401–402. 

5 


6 

Там само. — С. 365–366. 


275

П. Кропоткін як анархо-комуніст уважає, «що заради успіху обов’язково 

слід проповідувати ідею безначальства, самодіяльності й вільної особистої ініціативи 

— назагал, ідеї анархізму поряд із ідеями щодо соціалізації власності 

й виробництва» 1 . І ще: «Анархія ґрунтується на дослідженні напрямів, що вже 

означилися в суспільстві у його теперішньому, поступальному розвиткувони послугували підставою для так званого Звичаєвого Права — Права, що панувало 

в Європі поміж мільйонів людей, з п’ятого по шістнадцяте сторіччя» 2 . 

Анархо-синдикаліст не надто переймається проектом майбутнього суспільного 

ладу. Він покладається на здорову ініціативу особистостей — репрезентантів 

революційної переможної боротьби. Ця ініціатива має загостритися, «постійно 

оновлювана тими почуттями, які викликає пролетарське насилля, творить глибоко 

етичний стан духу та водночас спрямовує всі сили душі у бік здійснення ідеї 

надзвичайно проґресивної майстерні, яка вільно функціює» 3 . Сорель уподібнює 

революціонера вільному вояку республіки, котрий протистоїть муштрованому 

солдату короля: «загальний страйк, так само, як і війна за звільнення, являє собою 

найяскравіший вияв духу, що індивідуалізується в посталих масах» 4 . 

Який шлях приведе до розглядуваного майбутнього суспільного ладу? 

П.-Ж. Прудон, не відкидаючи революційного шляху, надавав, проте, перевагу, 

особливо в останній період життя і творчості, реформаторським пошукам, зокрема 

самодіяльним. Ініціатива має йти знизу і ставити державу-ворога перед 

фактом. Фундатор анархізму робив спроби практично реалізувати свій соціальний 

проект на виробництві (мав власну друкарню), (організував щось на зразок 

кооперативного банку). Натомість слід констатувати, що спроби його не мали 

успіху. 

П. Бакунін — визнаний бунтар: «В ім’я звільнення політичного ми хочемо 

передусім остаточного знищення держави (курсив мій. — В. Ж.), хочемо викорінення 

всякої державності (курсив мій. — В. Ж.) з усіма церковними, політичними, 

військово- і громадсько-бюрократичними, юридичними, науковими 

і фінансово-економічними установами» 5 . І ще: «Три елементи, або, якщо бажаєте, 

три засадничих принципи становлять істотні умови всякого людського розвитку 

в історії, як індивідуального, так і колективного: 1) людська тваринність, 2) 

1 


2 

Кропоткин П. Анархия. Ее философия, ее идеал. — Лейпциг–С.-Петербург, 1906. — 

С. 8. 

3 


4 


5 

Бакунин М. Наша программа // Цит. вид. — Т. 1. — С. 337 


276

думка і 3) бунт» 1 . М. Бакунін уважав, що «Анархістська соціальна революція … 

спонтанно (курсив мій. — В. Ж.) виростає в серцях людей, нищить усе, що тисне 

і реґламентує життя, з тим, щоб створити нову форму суспільного життя, яка виросте 

з самого коріння народної душі» 2 . При цьому він не відкидав і корисність 

реформ. Наприклад, закон про ліквідацію права на спадок може призвести зрештою 

до скасування, зникнення приватної власності. 

Анархо-синдикаліст Ж. Сорель твердить, що «…насильство пролетаріату 

не тільки забезпечує майбутню революцію, але являє собою, здається, єдиний 

засіб, який мають отупілі від гуманізму європейські нації, щоб знову відчути 

в собі колишню енергію» 3 . Тут варто нагадати про захопленість Сореля ідеями 

Ф. Ніцше. І нарешті: «Революційні синдикалісти розмірковують про соціальну 

боротьбу так само, як військові літератори про війну: для них соціалізм полягає 

у всезагальному страйку; всім комбінаціям належить, на їхню думку, мати 

на увазі цю мету; вони вбачають у кожному страйку лише попередню підготовку 

пролетаріату до великого кінцевого перевороту» 4 . При цьому Ж. Сорель наголошує: 

«Слово «пролетаріат» остаточно стає синонімом пригнобленого» 5 . 

Анархо-комуніст П. Кропоткін писав: «Я глибоко переконаний, що на цю 

хвилину (1899. — В. Ж.) для Росії необхідне селянське повстання (курсив мій. — 

В. Ж.) як єдиний вихід для теперішнього стану» 6 . 

Водночас П. Кропоткін уважає, що «в революції руйнування становить лише 

частину роботи революціонера. Йому доводиться, крім того, відразу ж будувати 

знову» 7 . «Соціалізм і анархізм лише слідував за тим розвитком «ідей — сил» 

(думок, що ведуть до справ), які завжди спостерігаємо при наближенні великих 

народних повстань» 8 . 

Підсумуємо тепер коротко загальні положення концепцій анархістів, які, за 

словами П. Кропоткіна, ґрунтують своє бачення майбутнього на даних, здобутих 

шляхом спостереження. Виходячи з цих спостережень, анархізм постулює абсолютну 

цінність особистості («Я Самобутнє» М. Штирнера) з притаманними 

їй атрибутами — свободою, рівністю, справедливістю (П.-Ж. Прудон, М. Баку 

нін). Проте реалізації зазначених атрибутів заважає приватна власність, яка 

1 

Бакунин М. Кнуто-Германская империя // Цит. вид. — Т. 2. — С. 147. 

2 


3 


4 

Цит. за: Антология… — Т. 1. — С. 60. 

5 


6 


7 

Кропоткин П. Анархия. — С. 41. 

8 



277

назагал є протиприродним феноменом («власність неможлива». — П.-Ж. Прудон). 

Оскільки цю власність охороняє і захищає централізована держава з усіма 

її законами та інституціями і церква, то як перша, так і остання мають бути 

зруйновані вщент, а на заміну в майбутньому має постати децентралізоване 

суспільство, що являє собою асоціацію (комуну) самокерованих вільних спілокоб’єднань, 

федерацій (П.-Ж. Прудон, М. Бакунін), комун (П. Кропоткін), які при 

цьому можуть вільно об’єднуватися та виходити з об’єднання. 

Одиницею-атомом цих об’єднань, федерацій є особистість, котра входить 

у спілку з іншими, зважаючи на свої потреби-інтереси: споживчі, виробничі, 

творчі тощо, бо ніяка централізована держава не може їх задовольнити на умовах 

свободи, рівності і справедливості. Тут анархісти-соціалісти принципово 

розходяться з соціалістами-державниками. Власність та вироблений продукт 

має належати колективу (П.-Ж. Прудон), має бути соціалізована (М. Кропоткін), 

синдикалізована (Ж. Сорель). 

Влада як така зникне, натомість організованість, організація соціальних спільнот 

буде ґрунтуватися на спільних інтересах і звичаєвому праві (П. Кропоткін). 

Таким чином, анархісти аж ніяк не відкидають організацію, як це прийнято зазвичай 

наголошувати. Навпаки, теоретики анархізму розробляли всілякі проекти 

орґанізаційних засад внутрішнього та зовнішнього життя спільнот: наприклад, 

натуральний обмін (П.-Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін), винагорода 

за мірою праці (трудові марки Прудона, кількість відпрацьованого часу тощо), 

змінюваність орґанізаторів-урядовців (М. Бакунін, П. Кропоткін) тощо. 

Руйнування держави може статися шляхом реформ чи паралельно з революцією 

(П.-Ж. Прудон) або неодмінно через бунт, повстання (М. Бакунін, 

П. Кропоткін), усезагальний страйк і переворот (Ж. Сорель). Але скрізь і завжди 

цьому передує виопрацювання революційної концепції та її пропаґанда. 

Насамкінець кілька слів щодо розв’язання національного питання, яке зновтаки 

гальмує централізована держава та церква. І хоча анархісти проголошують 

себе, точніше, своє вчення міжнародним, інтернаціональним, вони вбачають 

у ньому, а саме в руйнуванні влади держави, шлях до розв’язання і національного 

питання. Бо об’єднання, федерації постають на ґрунті спільних інтересів-потреб, 

а останні можуть мати і національний зміст. Тому анархісти є непримиренними 

ворогами колоніалізму. 

Що ж до анархо-індивідуалізму, то це, ще раз підкреслю, радше моральноетичне 

кредо, а не соціально-політична доктрина; хоча так чи так він ґрунтований 

на постулатах свободи, рівності та справедливості як атрибутах самодостатньої, 

самобутньої особистості. Власне, це і все, що варто знати у першому 

наближенні про теорію та практику анархізму, щоб проаналізувати його прояви 



278

На нашій не своїй землі 

Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство 

й товариство людей й товариств 

Михайло ДРАГОМАНОВ 

…партія більшовиків знахабніє та бу де будувати за рахунок селянства 

свою більшовицьку «пролетарську державу» 

Нестор МАХНО 

Кінцевим суспільним ідеалом є анар хістський комунізм, для найближчого 

ж майбутнього — соціалізм, або, точніше, певна сполука 

соціалізму та ко мунізму 

Михайло ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ 

Зважаючи на поданий у попередній статті виклад соціально-філософської 

концепції анархізму та відповідного суспільного проекту, не варто шукати його 

коріння в Україні у народних рушеннях доби Київської Русі, Козаччини чи, приміром, 

Гайда маччини. У цих рушеннях ледь-ледь прояснюють ся елементи стихійного, 

або, ліпше б сказати, «примітивного анархізму» 1 . І не в розумінні протистояння 

будь-якій владі як такій, а конкретно цій владі, чи, радше, не такій владі. 

Таке протистояння властиве всім народним, напівнародним або псевдонародним 

виступам усіх часів незалежно від географії. Коли ж ідеться про витоки 

анархізму в Україні, то передусім варто на звати духоборів. Виникнення цього 

руху на вітчизняному ґрунті (Катеринославщина) історики датують серединою 

XVII сторіччя 2 . Між іншим, про духоборів, чи духоборців, як «безпосередніх попередників 

анархізму» говорив у доповіді на Амстердамському міжна родному 

конґресі анархістів (1907) М. Рогдаєв (від України) 3 . 

Духобори виходили з протестантської релігійної доктрини у її кальві ністськоквакерській 

інтерпретації, де йдеться передусім про присутність Бога в кожній 

людині, а звідси висновок про рівність особистостей та їхню свободу. Для заторкнутої 

теми не є суттєвим ні зміст релігійної доктрини духоборів, ні те, що 

1 

Волковський В. Нестор Махно проти всіх влад і режимів // Сторінки історії України. — 

К., 1992. — С. 238. 

2 

Андреев В. В. Раскол и его значение в народной русской истории. — СПб, 1870. — 

С. 247–248. 

3 

Див: Лебеденко A. M. История анархизма в Украине (кон. XIX — нач. XX вв.). — К., 

1995. — С. 133; Путинцев Ф. Духоборье. — б/г. 


279

саме на ній вони ґрунтували свої висновки й практики, на відміну від науковотеоретичного 

підходу фундаторів анархізму (наприклад, Прудона з його десятьма 

доказами «неможливості власності»). 

Одна з версій виникнення цього руху пов’язує його з Харківською (с. Охоче), 

а згодом з Катеринославською губернією середини XVIII сто річчя 1 . Оселені 

компактною спільнотою у Таврійській губернії (Меліто польський повіт, ріка 

Молочна, десяті роки 1800 року), духобори творили свої вільні (добровільні) громади, 

організовані на засадах традиційного (ус ного) права і керовані зібраннями. 

Між ними були як чоловіки, так і жінки, шлюб — не інституціалізований. 

Безвладдя стосувалося сфери як внутрішньогромадівського життя, так і зовнішнього 

(за винятком сплати податків). Невизнання зовнішньої вла ди було здебільшого 

пасивне, що виявлялося у нехтуванні державними і церковними інституціями. 

Це, звичайно, спричиняло переслідування ду хоборів останніми. 

Аналізуючи духоборський рух, М. Туган-Барановський дійшов виснов ку, що 

духоборську громаду «не можна назвати громадою» у традиційному розумінні, 

бо вона об’єднує декілька сіл, кожне з яких є «дійсно комуніс тичною громадою». 

На думку вченого — «це прообраз складного кому ністичного суспільства у великому 

розмірі. Не примусово-державного ко мунізму, а найбільше вільного комунізму 

анархістського типу». Все це дозволяє М. Туган-Барановському вести мову 

«про… найвеличнішу в світі комуністичну організацію» 2 . 

І ще одне показове спостереження. У «БСЭ» наприкінці статті про ду хоборів 

читаємо: «1898 року приблизно вісім тисяч духоборів переселилися до Канади, 

де значна частина їх виродилася (вираз ориґіналу. — В. Ж.) в анархістську групу 

(курсив мій. — В. Ж.)» [Большая Советская Энциклопе дия, 1952: с. 310]. 

Відтак, усе вищезазначене стосується, так би мовити, тодішньої загаль ної соціальної 

атмосфери в Україні. Якщо ж заторкнути інтелектуальний її шар, то вислід 

приведе нас до народників. 

Тут не місце для викладу загальних передумов виникнення цього руху. Варто 

лише законстатувати, що на Півдні Російської імперії, а точніше, в Україні, він 

мав чи не найактивніший та найрадикальніший вияв. Тому пе рейдемо просто до 

«південних бунтарів», тобто до «Київської комуни». При цьому варто наголосити, 

що з-поміж трьох програмових орієнтацій того часного народництва — 

Лаврова, Ткачова та Бакуніна — кияни віддавали безсумнівну перевагу анархізму 

останнього. 

1 

Григорій Сковорода склав для них своєрідний катехізис «Исповѣдование вѣры духоборов 

Екатеринославскіхъ». 

2 

Туган-Барановский М. И. Величайшая в мире коммунистическая организация (община 

духоборов). М., 1918. — С. 420. 


280

«Київську комуну» створено восени 1873 року (В. Дебогорій-Мокрієвич, брати 

Левенталі, Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Бохановський, В. Засулич, M. Ковалевська, 

К. Бреш-Брешковська, В. Фішер, В. Бенецький, М. Судзіловський, С. Ковалик 

та інші). «Комунари» мали тісний зв’язок з Одесою і Харковом. «Ходіння в народ» 

спрямовані були головно на Київську гу бернію і завершилися погромом 

в кінці 1874 року. Це, якщо коротко, про практику, не заторкуючи Чигиринської 

справи 1 . Тут же варто розглянути концептуальний аспект діяльності «Київської 

комуни». І передусім йти меться про анархізм М. Бакуніна, особистий контакт 

з яким мали В. Дебогорій-Мокрієвич і С. Ковалик (Цюріх). 

Як же відбився соціальний проект М. Бакуніна на програмі його по слідовників, 

в Україні сущих? Це можна побачити у тексті фундаменталь ної праці класика 

анархізму «Державність та анархія», а достеменніше — у «Прибавлении А». 

Власне кажучи, саме цей додаток — і тут маємо спільну згоду всіх сумлінних дослідників 

порушеної теми — є засадничим для прак тики «південних бунтарів». 

Тепер кілька слів стосовно політичної ситуації на час публікації одно го з небагатьох 

писаних російською мовою обсягових творів М. Бакуніна. Йдеться передусім 

про полеміку останнього с К. Марксом, що завершилася його (Бакуніна) виходом, 

або «виключенням», з «Міжнародного товарист ва робітників» (відомого у совєтській 

літературі як І Інтернаціонал) на Гаазькому конгґесі 1873 року. М. Бакунін 

того ж року організовує анар хістський «Союз Соціалістичної революції» (Цюріх), 

куди входить Юрська федерація. Навколо цієї колізії й розгортається соціальнофіло 

софський сюжет праці «Державність та анархізм». Дійова особа тут — революційний 

рух, зокрема його анархістська складова в європейському та російському 

(Російська імперія) історичному процесі. Адресат — передусім прихильники 

Слов’янської секції цюріхського «Союзу» і особливо їх «російська» складова. 

Власне кажучи, «Прибавление А» є не що інше, як розгорнутий за змістом 

переказ «Програми Слов’янської секції Інтернаціоналу в Цюріху (1872)», писаний 

і друкований французькою мовою 2 . У контексті розглядуваної проблеми 

бакунінський текст інтересний тим, що його засадничі положення були беззастережно 

прийняті й стали підґрун тям подальшого розвитку анархістського соціального 

проекту в Україні. 

Отож, виходячи з уже відомих нам вихідних цінностей анархізму — особистість, 

рівність, свобода і справедливість, М. Бакунін пропонує стра тегію і тактику 

соціал-революційного руху взагалі та слов’янства, включно з Росією, зокрема. 

Почну зі стратегічної програми. 

1 

Докл. див., наприклад: Історія Києва. — 1960. — Т. І. — С. 430–433 з посиланнями; 

Лебеденко А. М. Цит. праця. — С. 17–32 з посиланнями. 

2 

Бакунин М. Цит. вид. — Т. 1. — С. 47–50. 


281

Читаємо: «п.6. Знищення держави, права власності й юридичної роди ни, саме 

воно зробить можливим організації народного життя знизу вгору, на ґрунті 

колективної праці та власності, що зробиться через силу самих речей можливим 

і обов’язковим для всіх шляхом досконалої, вільної феде рації окремих осіб 

у асоціації або їхніх незалежних громад, або окремих громад та всіляких обласних 

і національних розмежувань, у дрібні однорід ні асоціації, які пов’язані 

тотожністю їхніх інтересів і соціальних устрем лінь та громад у нації, нації 

в людство» 1 . 

У п. 7. йдеться про боротьбу проти «усіх родів богослужіння, проти всіх офіційних 

віросповідань» і водночас про «повагу до свободи совісті всіх і за священне 

право кожного проповідувати свої ідеї» 2 ; п. 8. проголошує повагу до всіляких 

позитивних наук, але «від кидає будь-яке урядування вчених, як саме 

пихате й шкідливе» 3 ; п. 9. проголошує вимогу «разом зі свободою рівність прав 

та обов’язків для жінок та чоловіків» 4 ; п. 10. — слов’янська секція «…зовсім 

не припускає організовувати особливий сло в’янський світ, ворожий через почуття 

національне народам інших рас» 5 . І, нарешті, організаційні засади передбачають: 

«не припустимість верховної влади (в Секції. — В. Ж.), отже, не припускає 

ін шої організації, окрім вільної федерації самостійних секцій» 6 . Окрім того, 

Секція визнає за своїми «співсекціями»: «а) свободу Філософської і політичної 

пропаґанди… б) свободу політики, аби вона не порушувала свободу та права інших 

секцій та федерацій, свободу зв’язку із секціями та федераціями» 7 . 

М. Бакунін аналізує російсько-імперські соціально-політичні реалії, виходячи 

з постулату: «Наука, сама раціональна і глибока, не може вгадати форми майбутнього 

суспільного життя. Вона може визначити лише неґативні умови, що 

логічно випливають зі строгої критики існуючого суспільства». Ця «позитивна 

наука» дійшла до заперечення «особо-спадкової власності і, як «заперечення» 

її, до власності колективної» 8 . Це, так би мовити, не підлягає сумніву. Натомість 

дійсний стан речей «визначиться, по-перше, станом кожного народу і, по-друге, 

тими устремліннями, що в ньому виявляються і будуть сильніше діяти, відтак, 

1 


2 

Там само. — С. 48–49. 

3 


4 


5 


6 


7 


8 

Бакунин М. Государственность и анархия. Прибавление А. // Бакунин М. А. 

Философия. Социология. Политика. — М., 1989. — С. 503. 


282

не керівництвами та уясненнями згори і взагалі ніякими теоріями, вигаданими 

попередніми революціями» 1 . 

А що маємо в Імперії? Які її устремління, ідеали? 

М. Бакунін відповідає: «Перша і головна риса — це всенародне пере конання, 

що вся земля належить народу. Друга, так само визначальна ри са, право 

користування нею належить не особі, а цілій громаді, миру, який ділить її тимчасово 

поміж особами; третя риса, однакової важливості з двома попередніми, — 

це квазіабсолютна автономія, громадське самоуп равління і, як наслідок цього, 

рішуче вороже ставлення громади до держа ви» 2 . 

Що ж стоїть на перепоні здійснення цих устремлінь? 

М. Бакунін вказує на «три затьмарюючі риси: 1) патріархальність; 2) поглинання 

особи миром; 3) віра в царя»; він ще бачить четверту рису — «християнську 

віру», або «сектаторську», але вважає, що «у нас у Росії це питан ня 

являє далеко не таку важливість, яку являє в Західній Європі, не лише в католицьких, 

а навіть у протестантських країнах» 3 . 

Великий анархіст, виходячи з попередніх тез, ставить питання про так тику: 

«у чому ж може полягати ця практика? Саме практика, що ставить собі за головну… 

мету — штовхнути всю величезну ма су нашого селянства на шлях самостійних 

соціально-економічних перетворень в дусі новішої соціології (курсив 

мій — В. Ж.)?» 4 . Далі, відповідаючи на це ж питання, він відкидає, не категорично, 

натомість так тично, синдикалістський проект. «На сьогодні (курсив мій. — 

В. Ж.) в Росії кооперація ще неможливіша, ніж на Заході» 5 , і Росію тому вона 

«знищити не може». З іншого боку, М. Бакунін, убачаючи протидійну поступу 

рису «патріархальності», вкорінену в общині, її імпліцитній замкнутості, саме 

проти цього спрямовує своїх соратників: «Кожна об щина становить в собі замкнуте 

ціле, внаслідок чого — і це становить одне з головних нещасть в Росії — 

жодна община не має, та й не відчуває потре би мати з іншими общинами ніякого 

самостійного (курсив мій. — В. Ж.) органічного зв’язку» 6 . А ще гірше, 

що фактично на явний такий зв’язок є наслідком патерналізму царя-батюшки 

й держави. 

Тому, не відкидаючи перший, синдикалістсько-кооперативний шлях активізації 

соціального руху, М. Бакунін віддає перевагу другому: «Інший шлях бойовий, 

1 


2 


3 


4 


5 


6 



283

бунтарський. В нього ми віримо і тільки від нього чекаємо порятунку» 1 . Для цього 

необхідно розірвати патріархальну замкнутість общин, освячену державою, церквою 

і царем, «довести йому (народу. — В. Ж.) що така ненависна йому держава 

— це сам цар і не що інше, як цар — ось прямий і тепер головний обов’язок 

революційної пропаґанди» 2 . Але найголовніше — необхідно щоб революційна молодь 

була «присутня відтепер не як свідок, а як діяльна й передова, яка себе на загибель 

прирекла, скрізь і завжди, в усіх народних збуреннях і бунтах, як великих, 

так і найдрібніших» 3 . З цим і пішли в народ «південні бунтарі»-анархісти. 

Тут необхідно зробити кілька зауваг. По-перше, в Україні не було об щини 

в бакунінському розумінні, як соціально-економічного феномену. Про відмінність 

російської общини від української громади писав ще М. Костомаров у артикулі 

«Дві руські народності» («Основа», 1861, № 3). Вчений вважає, що в громаді 

«кожний член є сам по собі незалежною особистістю», тоді як «мир» є «вираження 

загальної волі, що поглинула особисту свободу кожного» 4 . 

І ще його ж інтересне спостереження: «Згідно з корінним поняттям перших 

(українців. — В. Ж.), зв’язок людей ґрунтується на спільній згоді і може розпастися 

при незгоді; другі (росіяни. — В. Ж.) прагнуть установити необхідність і нерозривність 

встановленого зв’язку» 5 . Тобто можна вважати, що для «південних 

бунтарів» бакунінське всезагальне завдання було не таким уже й актуальним. 

По-друге, «південні бунтарі» далеко не завжди дотримувалися антицарського 

керунку М. Бакуніна. Йдеться, зокрема, про «чигиринську змо ву» (1877), 

очолювану «київськими комунарами» (Я. Стефанович, В. Дебогорій-Мокрієвич, 

І. Бахановський та інші). Вони використовували ім’я царя для організації збройного 

виступу селян (невдалого). Хоча тут вони йшли шляхом бакунінського симпатика 

О. Пугачова. 

Нарешті, по-третє, переважна більшість учасників «Київської комуни» 

мали особистий зв’язок з «Київською Громадою», а дехто з них, наприклад 

Я. Стефанович, були слухачами лекцій з європейської історії приват-до цента університету 

Св. Володимира Михайла Драгоманова 6 , про якого йтиметься нижче. 

1 


2 


3 


4 

Костомаров Н. Две русские народности // Исторические монографии и исследования 

Николая Костомарова. — СПб, 1863. — Т. І. — С. 279. 

5 


6 

Достатньо повну інформацію про «чигиринську змову» і зв’язки «Київської комуни» 

й «Київської Громади» можна отримати з історичної повісті «Таємна грамота»: [Хорунжий, 

1990]. 


284

Щоб перегорнути народницьку сторінку теорії та практики анархізму 

в Україні, варто зауважити таке. У Південно-Західному краї Російської імперії 

революційний анархістський проект у бакунінській інтерпретації мав відгук, зважаючи 

на суспільно-психічні та соціально-політичні передумови. Йдеться про 

суспільну психіку, або про те, що тепер прийнято позначати терміном «ментальність» 

— «характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі 

духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб’єктів, що вособлюються 

певними соціокультурними феноменами» 1 . (Тут і далі я буду вживати це 

поняття саме в такому розумінні). Ця українська ментальність, що вперше була 

схарактеризована М. Костомаровим і підхоплена іншими дослідниками, окрім 

поданої вище характеристики особливості українського соці ального світовідчування, 

включає ще й федералізм. 

Коріння останнього варто шукати аж у часах Київської Русі 2 і далі, тягло 

у соціально-політичних структурах Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, 

Козаччини, Гетьманщини, ідеалах Товариства об’єднаних сло в’ян південної 

гілки декабристів, нарешті Кирило-Мефодіївського братства. Розглядуваний 

федералізм у його слов’янській інтерпретації (ніяким чином не сумісний із самодержавним 

російським панславізмом) був зго дом узятий на озброєння російськими 

націонал-більшовиками (та й зараз присутній на українській політичній арені). 

З цього приводу ще 1873 року М. Бакунін писав: «Імператор Микола (Перший. — 

В. Ж.) перейнявся цією думкою, але переробив її по-своєму. Всеслов’янська вільна 

федерація обернулася в його розумі на панслов’янську єдину і самодержавну 

державу, зрозуміло, під його залізним скіпетром» 3 . 

Від цих застережень перейдемо до соціал-федералізму Михайла Драгоманова. 

Не буде перебільшенням нагадати, що М. Драгоманова можна і слід поціновувати 

як одного з небагатьох, а то й єдиного репрезентанта України другої 

половини XIX сторіччя не лише всеросійської, всеслов’янської, а й європейської 

величини. Ось окремі свідчення. Наш земляк Н. Могилянський згадує: «у 

роки гімназичного життя, у період пробудження суспільних ідеалів, ідейне 

керівництво Драгоманова було для нас фактором, який на довго визначив наш 

умонастрій…» 4 . 

1 

Кримський С., Заболотський В. Ментальність // Філософський енциклопедичний 

словник. — К., 2002. — С. 369–370. 

2 

Київську Русь аж ніяк не можна поціновувати в усі часи її існування як централізовану 

державу всупереч твердженню численних істориків, особливо радянського штабу. Вона 

була федеративною. 

3 

Бакунин М. Государственность и анархизм. — С. 358. 

4 

Український вісник. — 1906, № 3. — С. 209. 


285

А ось свідчення Ів. Франка: «Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно 

не жалував праці, писань і упевнень, навіть докорів, щоб наводити нас, 

лінивих, малодосвідчених, вирослих у рабських тради ціях нашого глухого кута 

на ясніші шляхи європейської цивілізації (курсив мій. — В. Ж.)» 1 . Це коротко 

щодо України. 

Б. Кістяківський писав: «Драгоманов був не лише невтомним про повідником 

особистих і суспільних свобод; він був, у певному розумінні, і першим проповідником 

їх у Росії (курсив мій. — В. Ж.)» 2 . Б. Кістяківський уважає нашого мисленика 

першим російським письменником, який зробив проповідь прав особистості 

та політичних свобод головною справою 3 і вказав на її особливе місце у суспільнополітичному 

житті. Наголошуючи його українськість, В. Кістяківський, як на 

мене, слушно ци тує М. Павлика: «… у важку добу формування політичних партій 

в Росії [Україна. — В. Ж.] висунула одного з найбільших мислителей нашого 

часу, котрий більше за будь-кого із сучасників сприяв виведенню російської 

ре волюційної інтеліґенції з того ідейного хаосу, в якому вона перебувала років 

п’ятнадцять тому» 4 . Варто згадати й сказане П. Струве: «Драгоманов перший 

із російських публіцистів дав російській демократії широку та ясну політичну програму. 

Він перший різко й чітко вияснив російському суспільству сенс та значення 

конституційного ладу і, особливо, прав особистості, засад самоуправління» 5 . 

Не можна обійти увагою й епізод написання М. Драгомановим за до рученням 

Народної Волі й Земської спілки програми політичної спілки «Вільний союз». Ця 

програма містила окрім іншого проект російської Кон ституції, на думку Б. Кістяківського, 

— перший «єдино докладно розробле ний» (друком вийшов 1884). 

При написанні цього документа М. Драгоманов виходив зі своїх соці альнофедеративних 

ідей, які буде розглянуто нижче. Через десять років у Лондоні 

(1895) С. Степняком (Кравчинським) видано «Проект російської Конституції», 

який багато в чому повторював драгоманівський текст, але вже з переважанням 

державно-централістського якобінського звучання. Цікаво, що М. Вебер, аналізуючи 

обидва проекти, віддав перевагу саме драгоманівському 6 . 

1 

Франко Ів. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. — Л., 1908. — 

С. IV–V. 

2 

Кистяковский Б. От редакторов // Драгоманов М. П. Политическія сочиненія. — М., 

1908. — Т. І. — С. ХІІІ. 

3 

Див.: Там само. — С. XV. 

4 

Павлик М. Михаил Петрович Драгоманов 1841–1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія 

і спис творів 1896 // Там само. — С. XXIV–XXVII. 

5 

Освобождение. — № 72. Цит. за: Кистяковский Б. От редакторов… 

6 

Weber M. Zur Lage der bürgerlichen Demokratie in Russland Arahil für Socialwissenschaft 


286

Між М. Драгомановим та Старою Київською Громадою, «Народною волею», 

плеханівською групою «Спілкою звільнення», Лавровим, Ткачовим, іншими їхніми 

прихильниками в Росії точилися принципові, інколи жорсткі й гострі суперечки, 

центральними питаннями яких були права осо бистості, децентралізація, 

тероризм. Проте це окрема тема, що потребує докладнішого розгляду 1 . 

Тепер надамо слово самому М. Драгоманову. У другому листі до Петербуржця 

він пише: «Як приїхав я до Женеви, то зблизивсь з тутешніми анархістами 

(старої школи, прудонівської, а не теперішньої Мосто-Кропоткінської 2 , 

дурно-мазурсько-провокаторської), котрі себе заявили європейцями і федералістами. 

Вони були незадовольні народничеством «Земли и Воли» й якобінством 

Нар[одной] Воли. От ми й задумали де з ким утворити западническо-федеральний 

підкоп під «самобытничество» й «обрусеніе», господствуючого в 1879–1881 

кружка в р.с.рев.» 3 . 

Тут доречно навести зауваження Б. Кістяківського, який, відмежовуючи нашого 

фіґуранта від марксистського «централістського соціалізму Лаврова» 

і «бланкістсько-змовницького соціалізму Ткачова», пише: «від західноєвропейських 

соціалістів Драгоманов найбільше почерпнув свої ідеї у Прудона. 

Готовність визнати ідеалом найкрайніші форми федералізму, помежові з анархізмом, 

об’єднують його з Бакуніним. Але від Бакуніна його відштовхувало заперечення 

останнім сучасної культури та перехідних форм державності, особливо 

заперечення сучасної правової держави» 4 . 

На рівні теоретичних розмірковувань і прикладаючи ці розмірковування 

до України та відзначаючи розірваність громад і покладання своїх сподівань 

на щось зовнішнє (згадаємо тези Бакуніна), М. Драгоманов пише: «громади у нас 

однакової породи, живуть поруч нашим людям найліпше стати спільно, щоб 

дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі» 5 . 

Але для чого потрібні громади? 

М. Драгоманов відповідає так: «Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна 

людям тільки для того (курсив мій. — В. Ж.), щоб кожному було найліпше. 

und Socialpolitik. — 1906. — B. ХХІІ, 1. 

1 

Дещо стосовно цього див.: Жмир В. На шляху до себе (Етно-соціологічна розвідка). 

— К.: Демократичні ініціативи, 1995. — С. 71–80. 

2 

Мост Йоган (1840–1906) — радикальний теоретик та практик анархізму, діяв у Швейцарії, 

Німеччині, Англії; від 1888 року — у США. 

3 

Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. Цит. вид. — № 33. — С. 133. 

4 

Кистяковский Б. От редакторов… — С. XXVIII. 

5 

Драгоманов М. Переднє слово [До «Громади» 1878] // Драгоманов М. Вибране. — К., 

1991. — С. 293. 


287

Значить і громада тільки тоді (курсив мій. — В. Ж.) буде мила кожному, коли 

вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить були спілкою 

вільних людей» 1 . І далі: «От дійти щоб спілки людей, великі й малі, котрі по волі 

посходяться для соціальної праці й помочі, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються 

люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних 

чи невиборних. Ціль ця зветься безначальство: своя воля кожному й вільне 

громадство й товариство людей й товариств» 2 . 

М. Драгоманов, пристаючи до західноєвропейської соціально-філософської 

думки (він посилається на Прудона, Бакуніна, Ласаля, Тюрінґа, Ланже та ін.), 

вважає: «А це (громадівство. — В. Ж.) неможливе без того, щоб кожний мав рівну 

долю в орудування сирою силою природи, що впять-таки можливе тільки в товаристві 

товариств» 3 . Він пропонує українцям: «просто пристати до думок європейських 

і американських громадівців і по-своєму прикласти їх на своїй землі» 4 . 

І тут-таки закидає діячам «Громади» (старої Київської), що вони не тільки нічого 

не роблять у цій справі, навіть не «роздумують докладно про своє життя». 

Проте тут хочу наголосити: попри таку перейнятість М. Драгоманова анархістськими 

ідеалами свобідної, рівної й справедливої особистості, йому не варто 

закидати соціальний утопізм, особливо зважаючи на таку слушно-дотепну 

думку: «Повне ж безначальство, повна воля (курсив мій. — В. Ж.) кожної особи 

завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по великих спілках, так 

само, як думка вменшити до нуля перешкоду од тріння в машинах» 5 . Таке мені 

не трапляло ся читати в жодного з батьків анархізму. 

Вище йшлося про теоретичні роздуми. Тепер заторкнемо соціально-політичні 

програми нашого вченого. Підкреслюю вченого-гуманітарія, бо М. Драгоманов 

був передусім саме ним і лише на цій підставі політичним практиком на кшталт 

Плеханова, Лаврова та інших. Тут варто коротко на гадати перебіг подій початку 

1880-х років, на який припадає написання вже згадуваної програми 

«Вільний союз», та активну полеміку з приводу соціал-федералістських настанов 

М. Драгоманова 6 . 

Ще весною 1880 року зайшлося на те, щоб об’єднати тодішні революційнопроґресивні 

сили в Росії та за кордоном («Народна воля», «Чор ний переділ», від 

1 


2 


3 


4 


5 


6 

Йтиму при цьому переважно за версією Б. Кістяківського. Див.: От редакторов / 

Драгоманов М. П. Политическія сочиненія. — Т. І. — С. XVII–XXV. 


288

1883 — «Визволення праці», Земський союз, врешті й ук раїнську «Громаду» інші 

групи і гуртки) у спілку чи партію під назвою «Вільний союз». Із цієї причини 

постало завдання вироблення проекту програми, що за спільною згодою випало 

зробити М. Драгоманову. На під ставі різних пропозицій він це зробив, і проект 

було переправлено в Росію. М. Драгоманов видрукував його у редаґованому ним 

«Вольном слове» (1881, №№ 3–20) та як додаток до його книги «Исторіческая 

Польша і великорус ская демократія» (Женева, 1881). 

На думку Б. Кістяківського «Вільний союз» становить за формою програму 

і статут політичного товариства містить також і проект конституційної 

реорганізації Росії тривалий час був єдино докладно опрацьованим 

проектом» 1 . Як і П. Струве, Б. Кістяківський (останній попри заперечення 

С. Єфремова) 2 вважає М. Драгоманова першим російським конституційним демократом 

і фундатором лібералізму в його радикальній інтерпретації. Засади цього 

проекту є ви токами для численних програм російських та українських партій 

початку XX сторіччя — від кадетів до есерів, звісно, за винятком монархістських 

і більшовицько-комуністичних. 

Ось як сам М. Драгоманов формулює свої соціально-політичні засади, подаючи 

їх як завдання літературно-наукового, політичного щотижневика «Поступ»: 

«лібералізм в його найконцеквентнійшій формі — федераліз му — в справах державних, 

демократизм у справах соціальних з його найтвердішою ґарантією — 

асоціяцією у справах економічних, раціоналізм в справах письменських, наукових 

і умілостях» 3 — це теоретична стратеґія. «Щодо п. 7 питання політ[ичної] 

такти ки зостається газетам і спеціалістам політ[ичної] боротьби» 4 . 

Найповніше свою соціально-філософську доктрину в політичній екстраполяції 

М. Драгоманов подає у згадуваній вище праці «Історична Польща та великоросійська 

демократія». Саме у висновках маємо текст, який прийнято називати 

програмовим для «Вільного союзу», або проект першої всеросійської конституції. 

Засадовою тут є думка: «що справа полі тичної свободи, яку ми слідом за 

Прудоном (qui dit liberté, dit federation; qui dit republique, dit federation; qui dit 

socialisme, dit federation 5 ) вважаємо не можливою без федерації, — тоді б лише 

1 

Там само. — С. ХХ. 

2 

Див.: Кістяківський Б. Вибране. — К., 1996. — прим. 8.—– С. 430–431. 

3 

Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших // Цит. вид. — № 21. — С. 83–84. 

4 


5 

фр. — той, хто говорить «свобода», говорить «федерація», той, хто говорить 

«рес публіка», говорить «федерація», той, хто говорить «соціалізм», говорить «федерація» 

(Proudhon P.-J. Du principe fédératif et de la nécessité de reconstituer le parti de la 

révolution. — Paris, 1951). 


289

вийшла на правильний шлях, коли б вона була розпочата провінціальними рухами 

і, якщо потрібно, повстан ням» 1 . 

Гадаю, що найкоротший шлях для розуміння позиції M. Драгоманова — це виклад 

вихідних, чітко артикульованих позицій цієї програми: «… бажано було б, 

щоб усунення царсько-чиновницького самодержавства не обмежилося встановленням 

всеросійського Земського Собору, а щоб відразу ж (! — В. Ж.) звернута 

була особлива (! — В. Ж.) увага на встановлення законів і установ, які б забезпечували: 

а) свободу особисту (недоторканність без суду, свободу віри та безвір’я, 

свободу слова та друку, свободу зібрань, беззбройних маніфестацій, подань — 

свободу носіння зброї й військово-гімнастичних установ, — право позову перед 

судом щодо будь-якого урядника і установи, які порушують особисту свободу 

і узаконені інтереси особи); в) свободу товаристності — приватних, культурнонаціональних 

і політичних; с) самоуправління гро мад, сільських та міських; д) 

самоуправління областних одиниць — починаю чи від менш крупних повітових 

і волосних, до крупніших, повітових…» 2 . Оце і все, на відміну від численних сторінок 

чинної Конституції України. 

Тут же доречно навести ще одну витинку з текстів М. Драгоманова, публікованих 

три роки раніше. Йдеться про «Переднє слово [до «Громади» 1878 р.]: «В самих 

менших змінах, в змінах державних, він (хто поставив собі ту конечну ціль — 

«безначальство» і «цілковите громадівство» для со ціалізації землі. — В. Ж.) буде 

байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме 

на те, щоб збільшити власне во лю кожної особи в слові й праці, волю 

кожної людської породи, спілки, громади, країни, щоб, скільки мога, вменшити 

силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи 

(адміністрації), чи самої вибор ної ради (парламенту), перед силою особи, громади 

і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків 

безначальних: безпанських і бездержавних» 3 . 

Таке суспільно-політичне світобачення М. Драгоманова не могло не викликати 

заперечення «великоруських демократів» (народовольців, чорнопередільців, лавровців) 

і польських демократів-централістів, як у справі організації руху «Вільного 

союзу», так і його конечних цілей. На що М. Дра гоманов відповідав: «Повсюдно ми 

бачимо приклади політиків, котрі почи нали свою кар’єру радикальним напрямком 

і навіть барикадами, і котрі ставали деспотами, рятуючи «єдність держави», необхідної, 

як їм здавалося, для убезпечення «свободи» і проґресу від зазі хань «сепа- 

1 

Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократія. — Женева, 

1881. — С. 495. 

2 


3 

Драгоманов М. Переднє слово… // Драгоманов М. Вибране. — С. 301. 


290

ратизму», на їхню думку, символу «реакції». Ми не бачимо при чини, чому б не повторитися 

всьому цьому і в Росії, якщо тільки скасування са модержавства не буде 

супроводжуватися… устроєм на федеративному началі, тобто на запереченні «єдності 

Росії» або «єдності російського народу» 1 (без коментарів. — В. Ж.). 

З цієї ж позиції М. Драгоманов критикував потенційно загрозливий для свободи 

закритий організаційний централізм «Исполнительного коми тета» та надання 

ним переваги терористичним методам політичної бороть би. Він припускає, 

«що російські терористи бажають зберегти централізо вану машину російської 

імперії (курсив мій. — В. Ж.) для того, щоб на «другий день перевороту» використати 

її для своїх цілей (курсив мій. — В. Ж.), як це бувало чимало разів із революціонерами 

інших європейських країн» 2 . 

Нарешті, щодо України читаємо: «наша Україна, котра не має ні свого попівства, 

ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од при роди мужицтво, 

залюбки прийме науку про безначальні й товариські поряд ки, що через 

те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільше тим, котрі зросли 

на Україні» 3 . І що повчально, М. Драгоманов, зважаючи на тогочасні міґраційні 

процеси з села у місто, не відкидаючи при цьому право «волі особи», вважає, що 

тим послуговуються «самі богатирі», натомість і тут мають постати «впорядковані 

купи людей, спільних між собою, мов рами (кадри), в которі поставатиме 

новоприйшовший товариш, а не бурлака, як тепер» 4 . 

Коли ж ідеться про пропаґанду соціал-федералізму, «виходить потреба того, 

щоб вони («люди з нашими думками». — В. Ж.) приходили туди не з самими 

тільки такими чи іншими думками про громадські порядки та з проповіддю їх, 

а перш усього з докладною (спеціальною) наукою в таких речах, котрих потребує 

громада людська, чи то хліборобських, чи вчитель ських і т. д.» 5 . 

Поданий нижче вислід текстів не завжди сумлінного учня М. Драгоманова 

Ів. Франка свідчить, що соціально-політичні погляди останнього можна визначити 

як соціал-федералістські, анархістські. Читаємо: «Ідея соціалізму прагне до загальної 

свободи (курсив мій. — В. Ж.) людей, до їх рівності (курсив мій. — В. Ж.) 

не тільки перед законом Ідея соціалізму прагне зрештою до найтіснішого 

1 

Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократія // Цит. вид. — С. 11. 

Дещо обсягове цитування цієї праці виправдовую тим, що її публікацію у теперішній нашій 

Україні не знайшов: коментарі до неї див.: Тучапський П. Роля Драгоманова в суспільному 

рухові Росії й України // Філософська і соціологічна думка, 1991, № 9. — С. 131 і далі. 

2 

Там само. — С. 419–420. 

3 

Драгоманов М. Переднє слово… / Цит. вид. — С. 302. 

4 


5 



291

збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами як вільних і рівних 

з рівними; прагне тим самим до нищення всякого підданства, всякої політичної 

залежності замість нинішньої конкуренції — вільний договір общини з общиною, 

народу з на родом» 1 . «Катехізис економічного соціалізму», витинку 

з якого подано, вийшов друком 1878 року. 

Розкриваючи в статті «Що таке поступ?» (1903) своє розуміння кон цепції 

анархізму й особливо принцип федералізму, Ів. Франко пише: «От сей анархістичний 

ідеал лежав, між іншим, в основі програмових нарисів Драгоманова, розвинених 

ним у «Переднім слові до «Громади» і в брошурі «Вільна спілка». Нема 

що й казати, що якби всі люди були високоосвічени ми, добросердними, здоровими 

на дусі й на тілі, то такий устрій міг би бу ти для них добрий. Він, певно, й лишиться 

ідеалом людського громадського устрою на пізні віки і як усякий ідеал 

ніколи не буде вповні осягнений (курсив мій. — В. Ж.)» 2 . 

Текст стосовно марксистських ідей соціал-демократії переконливо свідчить 

про анархістське походження їх у Ів. Франка, особливо коли йдеться про 

критику державного централізму. «Поперед усього та всеможна сила держави 

(«Енґельсова народна держава» — В. Ж.) налягла би страшним тя гарем на життя 

кожного поодинокого чоловіка Люди виросли б і жили б у такій залежності, 

під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних 

державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною 

тюрмою» 3 . І нарешті: «А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише 

на короткий час, як легко могли б ті керманичі («народної держави» — В. Ж.) захопити 

її навсігди!» 4 . Найбільш імпонують Ів. Франкові ідеї Генрі Джорджа щодо 

націоналізації землі та «інтересу поодинокої нації як найбільшої, яку чоловік 

може обняти своєю практичною працею» 5 . 

Ще ясніше анархо-соціалістичні погляди Ів. Франка простежуємо в тексті 

«Програми галицьких соціалістів» (1881): «Майбутній устрій буде базуватися 

на якнайширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складе них з вільних 

людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності 

інтересів» 6 . Далі йдеться про ліквідацію централістської держави, приватну 

свободу віри та визнан ня рівності всіх жінок та чоловіків, роздержавлення 

1 

Франко Ів. [Що таке соціалізм?] // Ів. Франко. Зібрання творів у 50 т. — К., 1996. — 

Т. 45. — С. 501. 

2 

Франко Ів. Що таке поступ? // Цит. вид. — Т. 45. — С. 303. 

3 


4 


5 


6 

Франко Ів. Програма галицьких соціалістів // Цит. вид. — Т. 45. — С. 452. 


292

та приватизацію шлю бу, виховання й освіти, втрату «власності капіталу індивідуальної 

риси» та заміну її «суспільною» 1 . Власне, ми бачимо повторення вихідних 

драгоманівських (прудонівських, бакунінських) програмових засад концепції 

майбутнього суспільства. 

У подальшому викладі доцільно, хай коротко, зробити екскурс у перебіг розгортання 

анархістського руху в Російській імперії та в Україні зокрема. Йдеться 

про початок 1900-х років і переважно про політичну практику. Що ж до теорії, 

то тут особливих зрушень не сталося. Маємо анархо-комунізм кропоткінського, 

чи, як писав М. Драгоманов, «мосто-кропоткінського» штибу. 

Перебіг розглядуваних подій виглядав так 2 . За кордоном діяло два анархістських 

центри: у Лондоні (група «Свобода», П. Кропоткін) і Женеві («Группа русских анархистов 

за границей», полтавець Мендель Дайнов, псевдонім «Максим Дубінський»). 

До останньої входили Г. Ґоґелія, Л. Іконнікова, 1902 року долучився І. Гросман- 

Рощин. Саме з Женеви і Лон дона надходила анархістська література в Україну. 

1903 року в Лондоні розпочато видання часопису «Хліб і Воля» (Г. Ґо ґелія, 

киянин І. Ветров-Книжник). Саме під впливом цього часопису «чимало анархістських 

пропаґандистів у 1903–1904 роках на околицях Російської імперії, в першу 

чергу в Україні й Польщі, беруться до ство рення анархістських груп» 3 . Програма 

видання про голошена в редакційній статті: «Знищення приватної власності нам 

забез печить економічний добробут, знищення держави — свободу особистості» 4 . 

Йшлося також про сполучення всіх видів не леґальної боротьби, в тому числі індивідуального 

та колективного терору, з леґальною політичною. Проти проголошення 

терору як системи виступав П. Кропоткін. 

1904 року в Лондоні відбувся з’їзд хлібовольців (з України — І. Ветров, 

О. Таратута). Вироблена на з’їзді програма передбачала соціальну революцію, 

наслідком якої має бути знищення капіталістичного ладу, державних інституцій 

і встановлення анархо-комунізму. При цьому відкидали двоетапність — захоплення 

політичної влади з подальшими економічними перетвореннями. «Наша 

справа — проводити в народні маси ідею захоп лення народом всього того, що 

необхідне для життя і виробництва — землі, фабрик, заводів, залізниць тощо — 

і боротися разом з народом проти заходів, які законодавці захочуть застосувати 

в інтересах капіталізму і державного централізму» 5 . При цьому наголо шено, що 

С. 49. 

1 

Там само. — С. 452–453. 

2 

Докл. див.: Лебеденко А. М. История анархизма в Украине. — С. 41–68. 

3 


4 

Хлеб и Воля. — 1903, № 1. — С. 1. Цит. за: Лебеденко А. М. Цит. праця. 

5 

Листки «Хлебъ и Воля» — 1906, № 1. — С. 6. Цит. за: Лебеденко А. М. Цит. праця. — 


293

експропріацію належить здійснювати виключно громадами (сільськими, міськими) 

і на користь громад. 

Тактика терору передбачає інформування громадськості про причину акту, 

спрямованого проти як економічного, так і політичного гноблення чи то з боку 

центральної, чи то і з боку місцевої влади. При цьому сам акт не має бути директований, 

а є виключно наслідком особистого рішення анар хіста або відповідної 

групи. 

Організаційна структура руху має відбивати засадові принципи анар хізму: 

децентралізована мережа дрібних груп на федеративних асоціаційних засадах. 

Йшлося також про активне використання профспілкового руху, а особливо 

сприяння страйкам із переростанням кожного окремого в усезагальний з тим, 

щоб «не чекаючи на подальший розвиток подій, відразу бра тися до експропріації 

землі, знарядь виробництва і засобів споживання хо ча б в окремих місцевостях 

і містах, де це видасться можливим» 1 . 

Тут так докладно заторкнута програма лондонського з’їзду «хлібовольців», 

бо саме вона зумовила стратегію й тактику анархістського руху в Украї ні, програми 

та практику дій у подальшому різних напрямків і груп. Йшлося про єднання 

анархістів чи, правильніше, про «єдиний» анархізм. Це сприя ло залученню 

до руху й напіванархістської течії — так званої «махаєвщини». 

Назва останньої походить від прізвища Яна-Вацлава Махайського («Воль ський»), 

котрий разом із Єв. Лозинським висунув ориґінальну те орію пролетарського 

руху на противагу інтеліґенції. Сутність розглядуваної теорії полягала 

в тому, що крім класу власників матеріальних цінностей та капіталу (буржуа) є 

ще клас власників знання (інтеліґенція). І хоча між ни ми існують суперечності — 

буржуа, купуючи, утримуючи інтеліґенцію для своїх потреб, певною мірою визискує 

її — проте, в кінцевому підсумку, весь тягар визискування несе на своїх 

плечах пролетаріат, в широкому розумінні — той, хто продає свою фізичну силу 

для відтворення матеріальних благ. Інте ліґенція, продукуючи ідеї, включно революційні, 

соціалістичні, врешті-решт, свідомо чи несвідомо, лише намагається 

використати пролетаріат у суперечці з власниками матеріальних цінностей, щоб 

посісти їхнє місце. 

«Робітничий клас визискують не для дозвільного життя самого лише класу 

капіталістів, а й для паразитуючого існування особливого класу ви робників 

«нематеріальних благ», тобто інтеліґенції» 2 . При усуспільненні власності керівництво 

нею й виробництва перейде до рук інтеліґенції, робітничий же клас ли- 

1 


2 

Сыркин Л. Н. Махаевщина // Красная летопись. — 1929, № 6. — С. 199. Цит. за: 

Лебеденко А. М. История анархизма в Украине. — С. 54. 


294

шиться на своєму місці. Тут доречно згадати технократичну теорію 50-х років 

XX сторіччя. 

Щоб запобігти цьому запропоновано «експропріацію знань» шляхом нещадної 

економічної боротьби на противагу політичній, яку веде інтеліґенція, аби 

захопити владу. «Пролетаріат шляхом своєї світової конспірації і диктатури 

досягне панування над державною машиною, щоб захопити майно освіченого 

суспільства, майно вченого світу й використати майно для організації 

суспільного виробництва» — писав В. Махайський 1 . Шлях до цього — всесвітній 

страйк і повстання. Рушійна сила — нелеґальні маленькі рухливі групи, які 

аґітацією й терором збурюють свідомість пролетаріату, щоб прихилити його до 

«всесвітньої змови». В цьому особливої ваги набуває люмпен-пролетаріат, що 

«вільний вже лише за своїм положенням від усіляких професійних, корпоративних 

й інших захоплень байдужий до будь-якої політики войовничий 

хуліган здатний внести в усе інше робітниче середовище живий витверезливий 

струмінь здорового пролетарського смислу» 2 , — розмірковував Єв. Лозинський. 

«Махаєвські» «Групи робітничої змови» виникли в Одесі й Катеринос лаві 

і згодом були поглинуті «єдиним» анархізмом, що дало підстави М. Музілю 

(«Рогдаєв», «дядя Ваня») підстави на Амстердамському міжнародному конґресі 

анархістів (1907) віднести «махаєвців», як і «духоборів», до провіс ників анархізму 


Дослідники датують появу перших центрів анархістів «землевольської» орієнтації 

весною 1904 року (м. Ніжин). Причому анархісти вели боротьбу як із 

владою, так із політичними опонентами, зокрема з есдеками, есерами і Бундом. 

Анархістські групи виникають також у Миколаєві, Херсоні, Києві, Бердичеві, і до 

кінця 1908 року визначними центрами анархізму ста ють Одеса і Катеринослав. 

Той, кого зацікавить роль і місце анархістів із су то історичного погляду в революції 

1905–1907 років, може ознайомитися із цим питанням у ґрунтовному історичному 

дослідженні О. Лебеденка 3 . Тут доцільно лише коротко викласти 

висновки останнього щодо заторкнутого питання. Отож констатую: «Відбиті 

в про грамових документах політичних організацій і груп, потрапивши у масову 

свідомість людей, анархістські ідеї стали невід’ємною складовою соціаль нополітичного 

життя українського суспільства» 4 . 

1 

Общественное движение в России в начале ХХ века. — Т. 3. — № 5. — С. 530. Цит. за: 

Лебеденко А. М. Цит. праця. — С. 53–54. 

2 

Лозинский Е. Итоги и перспективы рабочего движения. — СПб, 1909. — С. 352. 

3 

Див.: Лебеденко А. М. Цит. праця. — С. 62–142. 

4 



295

Ефективно явлені рішучі дії анархістів приваблювали активну частину населення, 

а надто іншопартійців. У сферу впливу анархістів потрапив насамперед 

Південь України (Катеринославська, Одеська, Миколаївська губернії). В Одесі 

та Катеринославі від початку 1906 року переважали анархо-комуністи («безначальці», 

«чорнознаменці») на чолі з майбутнім на ставником Н. Махна Петром 

Аршиновим. Діяли терористичні групи у Харкові; осередком анархістських дій 

був Київ (К. Городецький, Й. Рощин, Г. П’ятаков та інші). 1907 року за доносом 

Богрова групу було погромле но. Групи безначальців (ідеолог С. Романов, 

«Бідбей») діяли у Києві, Одесі, Таврійській губернії, Севастополі, Ромнах 1 . 

Програмові цілі анархо-комуністів-безначальців випливали з того, що «будь-яке 

втручання чужої, диктуючої волі, навіть тиск громадської думки, найвільнішої 

комуни — є вже порушенням суверенних прав осо бистості» 2 . 

Максималізм «безначальців» був зумовлений прагненням «повного руйнування 

буржуазного суспільства», «проповідуванням класової ненависті» і завданням 

— «боротьбою супроти будь-якого виділення привілейованих каст з надр 

пролетаріату…» 3 . Виходячи з поданої нижче витинки, можна припустити вплив 

на «безначальників» «махаєвщини»: «Босяк — це реальний історичний біс революції. 

Душа йо го — вогнище невмирущої зненависті до всього, що хоч якось 

нагадує йо му про владу, про пригноблення» 4 . 

Чорнознаменці (від женевського часопису 1905 року «Черное знамя», ідеолог 

І. Гросман-Рощин) різко не сприймали анархо-синдикалізм через революційну 

пасивність, нехтування бунтарськими засобами експропріації та терору. 

Анархо-синдикалізм в Україні ґрунтовано на відомих уже нам ідеях Ж. Сореля. 

Для цього руху характерним є фактичний збіг самого руху та мети — творення синдикатів 

(профспілок, інших спілок) із витісненням останніми шляхом загального 

страйку і соціалізації власності будь-якої державності, буржуазної чи соціалістичної 

— байдуже. Групи анархо-син дикалістів діяли у Києві, Херсоні, Одесі (часописи 

«Новий мир», «Буреве стник»), віддаючи перевагу пропаґанді та організації профспілок 

і не відкидаючи категорично елементи політичного й економічного терору. 

Анархо-індивідуалізм в Україні, як і назагал скрізь, не варто поцінову вати 

як певний напрямок чи течію в соціально-політичних концепціях анархізму. Це 

радше етична підвалина моральної складової соціально-фі лософського світоба- 

1 

Див.: Там само. — С. 91–96. 

2 

Генкин К. Среди преемников Бакунина // Цит. за: Лебеденко А. М. — С. 93. 

3 

Безначалие. — 1905, № 2–3. — С. 3–4. 

4 

Бидбей. О Люцифере, великом духе возмущений, «бессознательности», анархии 

и безначалия. — б/м, 1904. — С. 15–19 // Цит. за: Лебеденко А. М. Цит. праця. 


296

чення як анархо-синдикалістів (в тому числі соціал-федералістів, М. Драгоманова 

ще називали радикальним лібералом), так і анархо-комуністів. 

Поразка революції 1905–1907 років, яку супроводжували особливо жорстокі 

акції влади проти саме анархістів, завдала останнім руйнівного удару: їхній 

вплив на перебіг соціального життя в Україні значно зменшився, хоча, як свідчать 

дослідження архівів, у 1909 і 1910 роках анархістські групи діяли у 17 містах. 

Рух перемістився переважно в еміґрацію, де займались аналізом революційного 

досвіду, організаційною і видавничою діяльністю. Йдеться, зокрема, про 

Паризький з’їзд (1913) «Федерації анархістів-кому ністів», порядок денний якого 

свідчить про зміст актуальних для руху проблем. Було проаналізовано недоліки 

руху, заторкнуті питання щодо терору й експропріації, форм організації та взаємодії 

анархо-комуністів, пропаґанди й агітації, гасел майбутньої революції, 

анархістського Інтернаціоналу. 

З початком Першої світової війни П. Кропоткін та його послідовники зайняли 

антинімецьку позицію, продовживши традицію, започатковану ще М. Бакуніним. 

Водночас анархісти поціновували війну як істотно важливу подію, яка «всім народам 

ставила нові умови суспільного будівництва» (Кропоткін). На початку 

квітня 1916 року українські анархісти були де леґатами на з’їзді в Італії. 

На території Імперії діяльність анархістів (комуністів) обмежилася да леко 

не завжди вдалими терактами і спробами організації гуртків (Київ, Одеса, 

Катеринослав). Поновити свої організації в Імперії вони змогли ли ше після 

Лютневої революції. В цей час було поновлено видання газет: «Хліб і Воля» 

(Харків), «Свобода» (Київ) 1 . Проте надзвичайні заходи про ти анархістів далися 

взнаки — вони були неспроможні до активних дій. Про серйозний теоретичний 

внесок їх у цей період і пізніше свідчень не має, крім фундаментальних праць 

М. Туган-Барановського «Утопічний та критичний соціалізм» і «Соціалізм як позитивне 

вчення». Остання праця є логічним продовженням першої, тобто маємо 

тріаду «утопічний — критич ний — позитивний» соціалізм. До теоретиків утопічного 

соціалізму теоре тик відносить Оуена, Сен-Сімона, ідеологами соціалізму 

критичного, на його думку, є Прудон, Родбертус і Маркс. 

Позитивний соціалізм, на думку М. Туган-Барановського, має такі різ новиди: 

державний (колективізм), комунізм, синдикальний соціалізм, ко мунальний комунізм 

та соціалізм, анархічний комунізм і соціалізм. Власне, останній і є гіпотетичним 

«соціалістичним ладом майбутнього». 

Даючи докладний розгорнутий огляд теорії анархізму від Прудона 

до Кропоткіна, М. Туган-Барановський доходить висновку щодо «внутрішньої 

1 

Докладно про історичний перебіг подій 1908–1917 років див.: Лебеденко А. М. Цит 

праця. — С. 143–182. 


297

неможливості» втілення її в життя. Проте виходячи з постулатів свободи, рівності 

та справедливості, він наголошує на неґативі державного соціаліз му, бо: 

«Централізація соціалістичної держави передбачає строге підкорен ня особистості 

велінням централізованої влади, передачу цій останній усієї господарчої 

ініціативи та відповідальності за правильний хід суспільного господарства і не 

відповідає ідеалу найбільшої свободи особистості» 1 . 

Проте, незважаючи на такий неґатив держави, з нею треба миритися. Зумовлене 

це замирення сучасною складністю виробничого процесу вза галі й окремих його 

галузей зокрема (шляхосполучення, особливо залізни ця, зв’язок, енергопостачання 

тощо). 

Окрім того, держава уможливлює великомасштабне планування. «Планомірність 

суспільного цілого являє собою таку істотну вигоду, заради якої 

змушує миритися (курсив мій. — В. Ж.) з обмеженням свободи особистості» 2 . 

Противагою останньому мають бути, на думку Туган-Барановського, «компроміс 

між відмінними соціалістичними системами», а саме: «В систему централістського 

соціалізму мають бути введені елементи федералістичного соціалізму, 

що зберігають підлегле по ложення і не порушують загального плану суспільного 

господарства на томість водночас послаблюють елемент примусу, 

властивий нейтралістсь кому соціалізму і вивільняють громадську ініціативу 

й самодіяльність» 3 . «Отож, — підсумовує він, — майбутнє соціалістичне суспільство 

має стати дуже складною господарчою систе мою, побудованою на відмінних 

принципах» 4 . Маємо «централістсько-анархістський дуалізм». Врештірешт: 

«…чим вище буде підноситися людська особистість, чим більше її інтереси 

будуть збігатися з суспільними, чим менше кожна окремішня людина буде мати 

свої окремішні цілі, тим більшого розвитку буде набувати система добровільної, 

кооперативної, інакше кажучи, анархістської господарчої організації» 5 . 

Це дуже стислий виклад анархо-синдикалістського, чи соціал-федера лістського, 

проекту М. Туган-Барановського, який він докладно деталі зує й конкретизує 

у цій же праці, коли йдеться про фінансово-господарчі галузі (ціна, вартість, 

гроші тощо; щось подібне розробляв, мабуть, лише Прудон) 6 та духовний розви- 

1 

Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение // Туган- 

Барановский. К лучшему будущему. — М., 1996. — С. 366. 

2 


3 


4 


5 


6 

М. Туган-Барановський є загальновизнаним теоретиком кооперативізму. Див., напр.: 

Выдрин Д. И. Отец русской кооперации // Молодой коммунист. — 1990. — № 3. — С. 53–58; 


298

ток. Власне кажучи, М. Туган-Барановського можна вважати останнім українським, 

російським, а то й загальноєвропей ським ориґінальним теоретиком анархізму 

в його синдикалістському варі анті. Тут лише варто нагадати, що Передмова 

до «Соціалізму як позитив ного вчення» датована листопадом 1917 року (книга 

вийшла друком 1918 року), що у березні 1917 він повернувся в Україну як член 

Української партії соціалістів-федералістів, був комісаром фінансів УНР. 

Коли сьогодні в Україні заходиться про анархізм, то передусім згаду ють 

Нестора Махна. Проте попри всю знаність цього персонажу драми Громадянської 

війни, при розгляді заторкнутої теми він може інтересувати нас лише з точки зору 

практичної реалізації теоретичних засад анархо-комунізму. Говорити про 

українськість останнього немає підстав, бо анархізм засадничо інтернаціональний. 

Отож — повстанський рух Нестора Махна. 

В анархо-комунізм по-справжньому ввів «батька» Петро Аршинов («Мартин»), 

колишній більшовик, один із провідників руху в Катерино славі, ідеологічний провідник 

і соратник Н. Махна, літописець повстансь кого руху. 

З Н. Махном вони познайомилися в Бутирці (1910), хоча й до того (від 

1906) майбутній «батько» був членом групи «Союз вільних хліборобів», і його 

як учасника збройної акції експропріації було засуджено на довічну каторгу. 

Активна діяльність його розпочалася від березня 1917 року після повернення 

в Гуляйполе. 

Тут не місце заторкувати історичний перебіг подій повстанського руху, йтиметься 

лише про його суспільно-політичну практику, яка була зумовлена концепцією 

анархо-комунізму. Виходячи з останньої, йшлося про реалізацію ідей «вільних 

Рад», «безвладної держави» і, врешті-решт, «третьої світової ре волюції». 

Тож є безпідставним анархізм махновського руху називати україн ським. Цьому є 

численні докази, принаймні зважаючи на саму назву книж ки ватажка цього руху 

«Русская революция на Украине» 1 . І ще: «Група («Гуляйпольская Крестьянская 

Группа Анархистов-Коммунистов. — В. Ж.) за сутністю своєю є ланкою російської 

революції в Україні» (курсив мій. — В. Ж.)» 2 . Натомість трохи нижче читаємо: 

«Про одне ли ше доводиться шкодувати мені, випускаючи цей нарис у світ: 

це те, що він виходить не на Україні і не українською мовою що я не можу 

Иванов М. Ю. Гуманистическое хозяйство. Социальный идеал М. И. Туган-Барановского 

// Былое. — 1993. — № 2; Воблий К. Г. Академік Михайло Іванович Туган Баранівський // 

Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 9–10. 

1 

Див.: Махно Н. Русская революция на Украине (от марта 1917 г. по апрель 1918). — 

Кн. І. — Париж, 1929; — Кн. 2–3 (апрель-июль 1918 г.). — Париж, 1936–1937// Раритет. — 

К., 1991. 

2 

Там само. — Кн. І. — С. 5. 


299

видати свої записи мовою мого народу (курсив мій. — В. Ж.)» 1 . Варто також звернути 

увагу на епізод розмови Н. Махна з Ульяновим-Леніним, коли «батько» зауважує 

останньому та й Свердлову, що він «не с Юга России, а с Украины» 2 . 

Назагал маємо вихідні засновки, властиві всім концепціям анархізму: «Свобода, 

рівність і солідарність є шляховказом у житті й боротьбі людини та людського 

суспільства у пошуках нових ідей та рівнісних стосунків між людьми» 3 . Зважаючи 

на це, маємо стра тегію руху, а саме: «Слід зробити рішучі кроки щодо розгону 

урядових уста нов і оголошення поза всяких прав на існування в нашому реґіоні 

приват ної власності на землю, фабрики та інші види суспільних підприємств, ми 

зобов’язані, окрім того, дослухатися голосу народного руху по містах, пі дійти 

до маси селянства, переконатися в постійності її революційної сили і дати селянам 

відчути нас біля себе незмінно відданими тим ідеям, тим дум кам, які ми перед 

ними на сходах і мітингах викладаємо» 4 . 

Власне кажучи, в діяльності гуляйполівців була присутня властива анархістам 

тактика руйнування, здебільшого зсередини, будь-яких інституцій, що хоч якось 

могли бути запідозрені у претензії на зовнішню владу, чи то йшлося про партії 

(змагання більшовиків за вплив у радах), чи то про комісарів (Тимчасового 

уряду, Центральної Ради, більшовиків). Саме тому маємо висновок: «Установчі 

Збори — ворог трудящих села та міста. Буде щонайбільшим злочином із боку 

трудящих, якщо вони надумають чекати від них собі свободи й щастя» 5 . Як же 

мають діяти трудящі? «Вони мають готуватися до переходу всіх земель, фабрик 

і заводів у суспільне надбання, як основи, на началах яких трудящі мають будувати 

своє щастя» 6 . 

Але йшлося не лише про підготовку. Вже восени 1917 року почався розподіл 

експропрійованого у поміщиків «живого та мертвого інвентаря і виділення колишніх 

поміщицьких маєтків для поселення в них доброволь ців селян та робітників, 

які організовувалися у сільськогосподарські кому ни» 7 . Ці комуни згодом 

і перетворилися на «вільні батальйони». Знову ж таки, виходячи з анархістської 

доктрини (Прудон) було здійснено тиск на банк (виділення ним долі для фінансування 

господарчих акцій), зроблено спроби налагодження натурального това- 

1 


2 

Там само. — Кн. 2. — С. 121, 132, 135. 

3 

Там само. — С. 9. Лексика Н. Махна, м’яко кажучи, дуже своєрідна, на що прошу зважати. 

— Прим. авт. 

4 


5 


6 


7 



300

рообміну село-місто 1 без будь-якого за лучення владних інституцій. Всі ці акції 

припадають на період до австро-німецької окупації. Про подальше розгортання 

дій із книги Н. Махна важко судити. 

Своїми головними опонентами анархісти вважали інші партії, особли во 

більшовиків. Читаємо: «Вже тепер, — казав я друзям, — видно, що свобо дою 

користується не народ, а партії. Вже тепер ми помічаємо, що у числен них випадках 

у справах народу згадують лише його ім’я, а вершать справи партії» 2 . 

А це вже просто супроти більшо виків: «партія більшовиків знахабніє і буде будувати 

за рахунок селянства свою більшовицьку «пролетарську» державу…» 3 . 

Н. Махно досить часто повертається до цієї теми: «Без тісного спів робітництва 

з селянством владолюбному місту й зароджуваному мимохіть його владолюбством 

міському пролетаріату самому не побудувати вільного суспільного 

життя…», «замість побудови дійсного соціалістичного суспіль ства будували 

напівсоціалістичну, напівкапіталістичну державу під назвою «держава 

диктатури пролетаріату» при цьому керівництво належить пар тіям…». 

«Пролетарям же лишилося виконувати те, що казали їм більшови ки й ліві 

есери» 4 . Саме про це неодно разово говорили всі теоретики анархізму від Бакуніна 

до Кропоткіна. 

Варто тут розставити ще певні наголоси. Йдеться про настрій Н. Мах на після 

московських зустрічей з російськими більшовиками, лівими есе рами та й анархістами, 

а також після зустрічі з П. Кропоткіним. Після їхньої розмови про українське 

селянство вперше зустрічаємо в тексті споминів термін «самостійна українська 

революція» 5 . Третю книгу Н. Махно так і назвав — «Українська революція». 

А ось роздуми з цього приводу: «В душі піднялося владне бажання, шляхом волі 

та зусиль самого трудового народу створити на Україні новий лад життя 

Такий лад на цей час я мислив цілком можливий у формі вільного совєтського 

ладу, за яким вся Україна і Росія, всі інші країни світу мають покриватися місцевими, 

цілком самостійними організаціями, господарськими і громадськи ми самоуправліннями 

або Радами трударів, що є одне і те саме» 6 . Цікаво згадати, що й Г. 

П’ятаков (колишній анархо-комуніст) після свого розходження з ЦК більшовиків 

щодо Брест ського миру теж поїхав в Україну, куди, на його думку, перемістився 

«центр світової революції». 

1 

Див.: Там само. — С. 156 і далі. 

2 


3 


4 

Там само. — Кн. 2. — С. 104. 

5 

Там само. — Кн. 2. — С. 107. 

6 



301

Про практику «впровадження» анархо-комунізму свідчить, наприклад, резолюція 

Третього районного з’їзду в Гуляйполі (10.04.1919, 72 волості), де йшлося 

про «соціалізацію землі, фабрик і заводів» (п. 7), заміну «продрозверстки» 

«правильною системою товарообміну між містом та селом і насад женням широкої 

мережі товариств споживання і кооперативів, повного скасування приватної 

торгівлі» (п. 7), «повної свободи слова, друку і збо рів…» 1 (п. 8). 

Узагальнений погляд на український анархізм, чи то правильніше, анархізм 

в Україні, свідчить, що концепція ця має наскрізне інтер національне осереддя, 

та про теоретичні новації доречно говорити лише стосовно праць М. Драгоманова 

та М. Туган-Барановського. Причому пер ший максимально наблизив соціалфедералізм 

до українських реалій, а другий дав достатньо завершену модернізовану 

концепцію анархо-син дикалізму. 

Що ж до соціальної сприятливості, а то й готовності прийняття саме в Україні 

ідей анархізму, які в часи Громадянської війни дали буйні вогняно-криваві сходи, 

то, по-перше, йдеться не про всю Україну, а лише про її Південь. Можна зауважити: 

поширення політичного анархізму (від духо борів як предтечі, бакунінських 

«південних бунтарів», «махаєвців», «хлібовольців») заторкнуло здебільшого 

Катеринославську, Таврійську, Херсон ську губернії (за адмінподілом Росії 

на 1914 рік). Що ж можна сказати про соціально-політичну історію цього терену 

та його населення? 2 

Звичайно, передусім слід згадати, що ця частина України тривалі роки, 

а то й сторіччя була осередком геополітичного впливу Запоріжжя. Після нетривалої 

перерви (від часу погрому Січі 1775) тут було поселення Азовсь кого 

козацького війська (1828–1829 роки). Варто зважити й на те, що на 1861 рік 

у Катеринославській губернії маємо 29 % кріпосних (у Київському генералгубернаторстві 

— Київщина, Волинь, Поділля — 58 %) 3 . Тобто йдеться про специфічну 

з точки зору ментальності тяглість світобачення цієї територіальної соціальної 

спільноти. 

Йдеться передусім про індивідуалістичну і незалежну спрямованість, соціальні 

установки, властиві будь-яким носіям новоосілості, і спричинену цим самоорганізованість 

піонерів. Такий підхід дещо підважує тезу щодо вільнолюбства 

й справедливості, потягу до рівності, притаманних україн ській ментальності 

як такій, а отже, й щодо відповідної прихильності до засадових ідей анархізму. 

Зауважу, що за питомої вагомості українського етнічного компоненту серед ва- 

1 

Геленко С. Махно и Полонский // Минувшее. Исторический альманах. — Paris, 

1987. — С. 282. 

2 

Роздуми з цього приводу спричинила приватна розмова з Володимиром Фадєєвим. 

3 

Див.: Крепостное население России // Основа. — 1861. — № 3. 


302

тажків анархізму різного спрямування пере важають (60 на 40 %) марґінали юдейського, 

російського, польського коре ня походженням з українських земель. 

Причину популярності анархізму (принаймні у розглядуваний період), як на 

мене, можна шукати в соціально-психічному інстинкті нашого наро донаселення, 

потягу до «бездержавності» й «безвладдя», оскільки державну владу впродовж 

сторіч асоціювали з чужинцями. Проте, це лише кілька за уваг стосовно проблеми, 

яка чекає на окреме ґрунтовне дослідження. 

Насамкінець варто згадати про останні відгомони анархізму в Україні 

у 20-х роках XX сторіччя. Йдеться про анархізм містичного напрямку, або анархомістицизм. 

Його виникнення пов’язане з Кропоткінським коміте том у Москві 

та з іменами А. Кареліна, О. Солоновича. Їхнім головним опо нентом, який обстоював 

традиційний анархо-комунізм, був П. Аршинов 1 . Доктрину анархо-містиків 

пов’язують із незакінченою працею П. Кропоткіна «Етика», а також з еклектичним 

синтезом гностицизму і буддизму; для них характерна відмова від простолінійного 

гасла анархо-комуністів стосовно «третьої революції» та переорієнтації 

на особистісне моральне са мовдосконалення. «Містики-анархісти, — писав 

Г. Чулков, — розглядають увесь історичний процес як шлях до звільнення (від обмеженості 

ма теріалізму, «одноплановості», «одновимірності» біологічного життя) 

і кли чуть до життєдіяльності. Боротьба з догматизмом в релігії, філософії, 

моралі та політиці — ось гасло містичного анархізму. І не до безмежного хаосу 

призведе боротьба за анархістський ідеал, а до перетвореного світу» 2 . 

І ще: «Під містичним переживанням я розумію сукупність душевних переживань, 

що ґрунтуються на позитивному ірраціональному досвіді» 3 . 

Таким чином, є всі підстави твердити, що містико-анархізм є певним різновидом 

анархо-індивідуалізму з орієнтацією переважно на інтеліґен цію, про що 

свідчить склад гуртків, які, принаймні формально, нагадували масонські ложі. 

Такі гуртки виникли у деяких містах України, зокрема у Харкові («Орден світу») 

і погромлені були 1927 року (в Москві — 1930–1931). Чуємо в цьому завершальний 

акорд анархістського руху в Україні по чатку XX сторіччя. 

1 

Докл. див.: Никитин А. Л. Заключительный этап развития анархистской мысли 

в России // Вопросы философии, 1991, № 8. — С. 89–101; також Ручкина Е. В. Теория 

П. А. Кропоткина и взгляды анархо-мистиков Кропоткинского комитета // http://www. 

rsreu.ru/materials/method2005/others.htm#6; http://www.rsreu.ru/materials/method2005/ 

others.htm#6 

2 

Чулков Г. О мистическом анархизме. — СПб, 1906. — С. 66. 

3 



303

Анархізм сьогодні та завтра (період від 1960-х років) 

Ключова ідея анархізму проста: жодна партія або політична чи 

ідеологічна група ніколи не досягає звільнення робітничих мас, 

намагаючись розмістити себе над ними або поруч з ними для того, 

щоб «керувати» ними або «вести» їх… Якщо анархісти обстоюють, 

що можуть провести соціалістичну революцію, «спрямовуючи» 

маси, така претензія буде ілюзорною рівно настільки, 

наскільки й біль шовицька з тих самих причин. 

В. ВОЛІН 

Прапор означає вертикаль, а його колір лише кличе нас до неї. 

Чорний переважає тому, що це колір відмови від сутності, вилучення 

всіх облудних можливостей видовищного спектра. Одні воліють 

за краще підтримувати цю вертикаль, інші — за неї триматися. 

Для анархістів виявитися серед перших — честь, а серед 

других — шанс. 

О. ЦВЄТКОВ 

Кладкою між попереднім, класичним анархізмом та пізнішим і сьогоденним 

радикальним лівим рухом (події 1968 року) можна назвати працю французького 

дослідника Даніеля Ґерена «Анархізм: відродження до практики» (1965 рік), який 

імену вав себе «червоним анархістом» та ще «лібертарним комуністом». Початок 

його творчого шляху як поета і літературного критика припадає на 1930-ті роки. 

Згодом він співробітничає у газеті «Революційний пролетар», є активістом радикального 

«Синдикату коректорів», досліджує соціально-економічну та політичну 

природу авторитарних режимів, підтримує зв’язок з алжирським та палестинським 

визвольними рухами. У результаті доходить висновку про несумісність 

романтичного революційного національного руху та соціального авторитаризму 

його чільників, які використовують ро мантизм у політичних цілях. За часів «студентських 

революцій» 1968 року йому виповнилося 64 роки. Він активно приймає 

ці революції. 

Книга Ґерена являє собою радше дослідницько-інформаційну роз відку, ніж 

теоретичну працю, хоча й елементи останньої в ній досить ва гомі. Теоретична 

спрямованість зумовлює структуризацію тексту: класич ний анархізм подано 

не в історичній перспективі, натомість розкрито вузлові засадові вихідні ідеї цієї 

соціально-філософської доктрини. Про це свідчать назви розділів: «Внутрішнє 

повстання», «Держава-чудовисько», «Джерело надихання мас», «Необхідність 

організованості», «Само врядування», «Засади обміну», «Централізм та плану- 


304

вання», «Комуни», «Федералізм», «Деколоніалізм». Зміст цих розділів грунтований 

на викладі поглядів анархізму від Прудона та інших. Тобто цю працю Ґерена 

можна вважати сучасною пропедевтикою анархізму. 

Дослідники вважають, що у визначенні та самовизначенні «студент ських революцій», 

їхньої спрямованості, форм та артформ нормалізуван ня вагома роль 

належить анархістському «Ситуаціоністському Інтернаціо налу» 1 . Наголошення 

на останньому не є випадко вим, оскільки роль умотивованості, театральності революційного 

дійства, як на мене, свідомо чи підсвідомо становила не менше 50 

відсотків його. Це відчули у революційний та постреволюційний період російські 

соцбільшовики, фашисти, націонал-соціалісти, які лише згодом, на етапі стабілізації 

перейшли до ніцшеанського романтизму надлюдини. Такий сценарій (щоправда, 

ще по-аматорськи) намагаються реалізувати й наші політики. 

«Ситуаціоністський Інтернаціонал», що діяв від 1957 року (засновники 

— французький аванґардист, кінорежисер Ґі Ернест Дебор, автор книги 

«Суспільство вистави» і дамський композитор і сюрреаліст Асґер Йорн), складався 

переважно з інтелектуалів (художників, літераторів, по літиків) і провістив 

«ліквідацію капіталізму доби вистави». Останній має бути поруйнованим принципово 

іншою виставою за радикально іншим сценарієм. Від початку 1960-х групи 

«Ситуаціоністського Інтернаціоналу» діють у всій Європі та у Північній Америці. 

Тоді ж «ситуаціонізм» змінився теоретично, особливо завдяки постійному авторові 

часопису «Ситуаціоністський Інтернаціонал» Раулю Ванейґему («Трактат 

про вміння жити для молодих генерацій»). За визнанням засновника панккультури 

Малькольма Макларена (аґента англійської мережі «Ситуаціоністського 

Інтернаціоналу»), без ідей і рецептів Ванейґема не було б ні «Секс Пістолз», ні 

«Ґрейт рок-н-ролл свіндл» 2 . Власне, Ванейґема вважають теоретиком «усезагального 

міжнародного карнавального і зброй ного страйку за повну відмову від 

примусової праці» 3 . 

Американське відгалуження ситуаціоністського напрямку репрезен тує Пітер 

Лемборн Вілсон (псевдонім Хакім Бей), якого також можна поціновувати як драгомана 

класичного анархізму на сучасний побутовий дискурс типу «Повернемо собі 

вулиці», «Какофонічне співтовариство», «Саботаж коммюнікейшн». Тут має місце 

своєрідне відродження ідей цілепокладальних соціальних груп Шарля Фур’є. 

Для радикального фемінізму, який постав на ґрунті неомарксизму і який можна 

поціновувати як анархо-фемінізм, беручи до уваги його анти державницьку 

1 

Див.: Цветков А. Без государства. Анархисты // Анархизм. Антология современного 

анархизма и левого радикализма. В 2-х томах. — М., 2003. — Т. 1. — С. 28. 

2 


3 



305

спрямованість, апостолом-мученицею руху була і залиша ється Валері Соланс — 

засновниця «Товариства повного винищення чоло віків» і мотивованого тероризму. 

Вона здійснює спробу зорганізувати «під пілля месниць» у середовищі американських 

повій, її шокуюча теза 1980-х років звучить так: «Я вважаю свої кулі 

моральнішими. Неморальними я вважаю ті кулі, що поцілили у стіну. Слід було 

попередньо тренуватися» 1 . 

До анархістів нової хвилі належить політолог і лінгвіст Ноам Хомський, який 

відкидав авторитаризм як соціалізму, так і капіталізму на користь не формальної 

самоорганізації. Власне він очолив рух молодих антиґлобалістів «генерації 

Сіетла» 2 . Принагідно варто назвати також анархо-еколога Мюрея Букчина (автора 

книги «Реконструкція суспільства» і невловимого бомбіста Теодора Качинського 

(псевдонім «Унабомбер»), 

Наразі новочасні прояви анархізму досить красномовно і багатогранно підсумовує 

Олексій Цвєтков: «Анархіст лише внутрішній, візіонер, ховаючись 

у потаємних водах своєї невербалізованої біографії, приречений інакше (ніж 

анархіст зовнішній. — В. Ж.): він наперед визнає поразку будь-якої експансії 

за межами цих вод, і його стихією постає анальний морок та згубна задумливість. 

Суб’єкт такого повстання так і не зможе насправді народитися, оскільки 

над ним тяжіє зовнішній космос ворожої «зумовленості». Одкровення — 

Повстання — Сокровенна Практика неможливі без зовнішніх соціальних 

маніфестацій» 3 . Це, за сумним спостереженням Цвєткова, ознака «анархістапінґвіна» 

на відміну від «анархіста-клоуна». Саме таку класифікацію він подає 

як суміжну з типологією: «класичний» (оптимістичний) та «новий» (екзистенційний) 

анархіст 4 . 

Анархіст-клоун — «приречений провокатор, який рано чи пізно ви бухне 

зсередини як безшкодна хлопавка під тиском прихованої в ньому порожнечі»… 

Власне, йдеться про зведення свого повстання до «публічного самозадоволення. 

Відмовити собі в суб’єктності. Тавтологія — Револю ція — Активізм, ізольовані 

від своїх причин, перетворюються на ексцен тричний грим на обличчі 

мерця» 5 . 

Попри те, що важко лишитися незайманим у лабетах такої вишука ності мовних 

візерунків, імпліцитно-побуттєво притаманних майже всім текстам новочас- 

1 


2 

Назва, що виникла після резонансних заворушень у місті Сіетл супроти Всесвітньої 

Торгівельної організації. 

3 

Цветков А. Цит. праця. — С. 13. 

4 


5 



306

них анархістів (мовляв, і ми не ломом підперезані), спро бую таки вийти на аналітику. 

Отож, і з цим погоджуюся з Цвєтковим, можемо вести мову про пре ференцію 

трьох тактик (сценаріїв) сучасного анархізму. 

Тактику першу сформулюю так: «прорив» на терені найрозвиненіших сучасних 

(постіндустріальних, інформаційно-ґлобалізаційних) країн з ме тою відродження 

позапарламентних, позаполітичних рухів як тяглості ро мантичних традицій 

(свідомо чи ні) від 1860-х років. На практиці це має виглядати як підтримка 

та проникнення у будь-який неофіційно формалі зований проект соціального протесту 

(екологічний, феміністичний, соцменшинський тощо) і спрямування проектованого 

руху на реалізацію засадових принципів анархізму, а саме: свободи, 

рівності, справедливості. «Третя революція», всіма можливими засобами, аж 

до методів «червоних бригад», спрямована на знищення корпораційної сучасної 

технологічно спричине ної експлуатації шляхом розчинення її в налаштованій 

на самоорганізацію суспільній свідомості. При цьому наголошують, як за часів 

Прудона, що сьогоденна технологізація виробництва може забезпечити принцип 

вільної безпримусовості праці та розподілу її продукту. У «Постскриптумі» 

до ви дання своєї книги 1965 року Д. Ґерен ілюструє таку спрямованість анархіз му 

прикладом Даніеля Кон-Бендіта, «молодого франко-німецького еврея-анархіста 

двадцяти трьох років (курсив мій. — В. Ж.)» 1 , який як щирий лібертарьянець 

відмовляється грати у лідера і об стоює позицію бути одним з багатьох. Буржуа, 

і вже тим паче сталіністи, яких він поіменовує «пройдами», не пробачили йому 

цього. Натомість з їх нього боку наївним було б уважати, що «вони позбавилися 

Дені — не має значення, тут він чи ні, він завжди йтиме їхнім слідом» 2 . 

Презентантами цього оптимістичного напрямку можна назвати Герца, Гоума, 

Сонаре, Рауля Ванейґема, Ебі Гофмана і Джері Рубіна. 

Найцікавішим презентантом цього першого сценарію, як на мене, є Рауль 

Ванейґем. Він бере за вихідну точку своїх теоретичних міркувань трансцендентне, 

за яким стоїть певна реальність, подібна до Юнґерового ґештальту 3 або 

Марселєвої суспільної свідомості. «Реальність дає свої відповіді на проблему 

трансцендентного раніше, ніж наші так звані революціонери лише починають замислюватися 

над її фор мулюванням. Все, що поза трансцендентним, це гнилизна, 

і все, чого ми прагнемо, волає до трансцендентного» 4 . 

1 


2 


3 

Див.: Жмир В. Ернст Юнґер — хто він? // Філософська думка. — 2008. — № 1. — 

С. 22–27. 

4 

Ванейгем Р. Революция повседневности // Цветков А. Цит. вид. — Т. 1. — С. 99. 


307

«Протест має різноманітні форми. Натомість трансцендентне є єди ним. 

Викрита сучасною незадоволеністю і покликана у свідки людська історія є лише 

історією радикальних протестів, які незмінно несуть у собі трансцендентне, несхильно 

спрямоване до самозаперечення» 1 . 

Виходячи з цього, Ванейґем пропонує «воскресити суть революцій них вимог, 

які численні рази були зраджені рухами, що починалися як революційні» 2 . 

Йдеться про «третю революцію», яку провокує трансцендентна революційність. 

Яким є механізм цієї преференційної провокації? 

У певний момент спрямування до повсякденного виживання знеці нена цим 

спрямуванням особистість відчуває свою безсилість, неспро можність на рівні 

«одноклітинної суб’єктивності», щось на кшталт «ос танньої людини» Ніцше, 

яка «тільки кліпає очима». І тоді колишні «ре волюційні елементи неминуче стають 

реформаторами» 3 . Це і є момент трансцендентного. «Будь-яка сучасна революційна 

організація мусить розпізнати насіння трансцендентного у великих 

ру хах минулого. Зокрема їй необхідно наново відкрити й воскресити ідею індивідуальної 

свободи (курсив мій. — В. Ж.), спотворену лібералізмом, ідею колективної 

свободи, спотворену соціалізмом, ідею володарювання над природою 4 , 

спотворену фашизмом, та ідею цілісної особистості, спотворену ідеологами 

марксизму» 5 . 

Такі відкриття спроможні зробити лише ці «останні люди», або, як їх називає 

Ванейґем, тип «ressentiment», на побутовому рівні у найширшому розумінні цього 

вислову — від кузні до рок-н-роллу. 

Але тоді ж одвічна супротивниця свободи, влада, також звелася до побутового 

рівня. «Влада підсилюється, водночас вона зводиться до рівня споживання, 

до споживання як такого, й через це вона розсіяна та при нагоді вразлива. Момент 

трансцендентного є складовою цієї діалектики сили та слабкості» 6 . Тут доречно 

згадати Геґелеву катего рію міри, оскільки далі читаємо: «Трансцендентність сидить 

верхи на про тиріччі, яке ділить сучасний світ, пронизує зведення новин і, 

безсумнівно, накладає відбиток на нашу поведінку» 7 . 

Хто ж відчуває цей момент у сьогоднішньому світі? Ті, хто відчуває гнилизну 

історичного процесу і стають «нігілістами». «Активний нігі лізм — попередник 

1 


2 


3 


4 

Див.: Жмир В. Ернст Юнґер… 

5 

Ванейгем Р. Революция повседневности // Цветков А. Цит вид. — Т. 1. — С. 100. 

6 


7 



308

революційності. Не може бути усвідомлення трансцендентності без усвідомлення 

розкладу. Юний правопорушник — це за конний спадкоємець дадаїстів» 1 . 

Виходячи з цих ідей, у подальшому тексті «Революції повсякденності» Ванейґем 

здійснює спробу розпізнати й віднайти насіння трансцендентності у попередніх 

революційних рухах узагалі та в анархізмі зокрема, зважаючи на аналіз ретроспективи 

моментів «розпорошеності влади». Йдеться не лише про суспільноісторичні, 

а й про мистецькі колізії. Останнє є наскрізно типовим для всього 

новочасного анархізму. Зокрема, йдеться про Айнштайнову теорію відносності 

та про арт-проект насичення простору-часу буттям. Тут доречно згадати про радянське 

футуристичне захоплення «пролетарським мистецтвом». 

Ванейґем доходить висновку, що «криза історії зливається з кризою побуту. 

Ця суміш може бути вибухонебезпечною. Наше завдання тепер спрямувати історію 

до суб’єктивного завершення; в цьому мають брати участь усі (курсив 

мій. — В. Ж.)» 2 . 

Аналізуючи сучасну ситуацію («Прописні істини: перша частина; друга 

частина» 3 ), Ванейґем називає такі префе ренційні зони побутової революції: 

«новий пролетаріат, який раптом за умов споживчого наддостатку виявив своє 

зубожіння» 4 , населення «третього світу», «чию зневіру у технологічних міфах 

сучасності підтримувала колоніальна поліція» 5 , і, нарешті, «країни, яким вистачило 

недовершених напівреволюцій, які пе редоручають своїх попередніх та теперішніх 

теоретиків турботам музеїв (такою, наприклад, є роль інтеліґенції у східному 

блоці)» 6 . Сіячем на цій ниві має бути «Ситуаціоністський Інтер націонал», 

який спроможний вгадати момент трансцендентності. 

Але для цього необхідне фахове чуття спеціалістів — сценаристів та акторів. 

«Ми отруєні виставою. Всі елементи, необхідні для нейтраліза ції токсинів (тобто 

для того, щоб ми самі взяли у свої руки процес побу дови наших щоденних життів), 

знаходяться у руках спеціалістів» 7 . Шерег останніх доволі розгорнутий: від 

Елізабет Тейлор до Фіделя Кастро. Жанри праць Ванейґема досить цілеспрямовані, 

про що свідчать хоча б назви: «Інструкції до заколоту», «Сприяння ре волюційній 

боротьбі». У них ідеться назагал про найвразливіше місце анархізму — 

1 


2 


3 

Ванейгем Р. Прописные истины: первая часть; вторая часть // Цит. вид. — Т. 1. — 

С. 131–173. 

4 


5 


6 


7 



309

самоорганізацію, починаючи від мобілізації бойових груп до налагодження виробництва. 

Висновок один: «революцію необхідно перевинайти і створити новий 

тип стосунків усередині організації» 1 . 

Тепер на часі розглянути другий сценарій — тактику, зорієнтовану на драматичність, 

хоча він частково включений у перший, натомість спрямований, 

сказав би я, на іншу трансцендентність, послуговуючись терміном Ванейґема. 

Йдеться не лише про терени «третього світу», а й про по страдянський простір 

у найширшому розумінні, де ще помітні залишки тяглості колективізму, побутового 

аскетизму і звичаєвої моралі та права. При цьому зважають, що революційний 

прорив «третьої революції», попри його можливу самоактуалізацію 

за першим сценарієм на теренах постмодерного суспільства (європейського, 

американського), не призведе до ліберталізації на теренах «третього світу». 

Наразі він може призвести до по силення економічної експлуатації останнього. 

Постмодерному світові нова революція не так уже й пече, натомість для 

іншого (традиційного чи напівтрадиційного) вона є надактуальною. Тому саме 

на теренах останнього і слід зосередити увагу сучасних правдивих революціонерів. 

Тактика тут продиктована врешті-решт довкіллям, традиційними со ціальними 

класовими протиріччями, властивими кінцю XIX — початку XX сторіччя, включно 

«село–місто». «Оскільки підтримка протесту в роз винених країнах стратегічно 

неправильна, всі зусилля революціонерів ма ють бути перенесені за межі 

країн-метрополій» 2 і, відповідно, «революція матиме характер планетарної громадянської 

війни» 3 . 

І знову про практику. Йдеться про реґіональні рухи анархо-комуністичного 

кшталту (селянська партизанська армія Н. Махна) та ескалацію, інтервенцію 

їх на промислові центри (згадаймо, хоча б, неодноразові спроби того самого 

Н. Махна включити міста, зокрема Катеринослав, у сферу сво го впливу). Те саме 

відбулося в Мексиці (збройний виступ індіанців у штаті Ч’юпас). Громадянська 

війна «третьої революції» ґрунтується на антитезі ґлобалізованого та неґлобалізованого 

суспільств. 

З цієї точки зору пострадянський простір можна поцінувати як ло кальні соціальні 

спільноти, потенційно спрямовані на розрив між «сто личною меншиною» 

та рештою населення, яке опинилося у си туації «третього світу» 4 . Тому 

спеціалісти-сценаристи мають на це зважати у своїй сценарній практиці. До та- 

1 


2 

Цветков А. Цит. вид. — Т. 1. — С. 16. 

3 


4 



310

ких можна віднести субкоманданте Маркоса, Г’ю Ньютона, Франца Фанона, 

Мумія Абу Джамаля, Ісраеля Шаміра. 

Г’ю Ньютон, який зажив слави переважно як організатор групи «Чорні пантери», 

— доктор філософії (тема дисертації — «Історія репресій у США»), відсидів 

у в’язниці за звинуваченням у вбивстві поліцейського, переховувався від переслідувань 

ФБР на Кубі, відвідав Китай. Його лише з деякою «натяжкою» можна 

назвати «чистим» анархістом, оскільки він за знав значного впливу Ф. Кастро, 

а надто Мао Цзедуна. Ньютон уважав, що осередком «третьої революції» може 

бути США, де вона почнеться з повстання «чорних громад» (його відоме гасло: 

«У вас є зброя, але й у нас є зброя!»), хоча актуальним є й зовнішній поштовх 

(принцип Че Гевари: «Один — Два — багато В’єтнамів»). Далі йде ланцюжкова 

реакція, щось на зразок «перманентної революції» Л. Троцького, який мав популярність 

у анархістів саме через цю тезу. 

Найвагомішою працею Г’ю Ньютона, як на мене, є «Революційне са могубство». 

Аналізуючи працю Е. Дюркгайма «Самогубство» та грун туючись на висновках 

щодо соціальної зумовленості суїциду, Ньютон роз робляє концепцію «революційного 

самогубства», де останнє постає як осе реддя революційного руху чорношкірих. 

Проте не тільки вони — всі небілі раси потрапляють у коло інтересів 

лівого радикала: «Я не схильний думати, що життя зміниться на краще без рішучого 

нападу на Систему, яка продовжує нещадно визискувати «голодних і рабів». 

Це переконання є ядром теорії революційного самогубства. Звідси висновок, що 

краще про тистояти тим силам, які змушують мене накласти на себе руки, ніж упокорюватися 

їхньому тиску. І хоча я ризикую не врахувати непередбачуваність 

смерті, проте скажу, що існує принаймні можливість, якщо й не повна ймовірність, 

зміни нестерпних умов» 1 . І ще: «Розглядаючи можливий сценарій, за яким ми маємо 

будувати своє жит тя, ми без зусиль можемо погодитися з ідеєю революційного 

самогубства» 2 . Саме тому тут доречно говорити про драматизм другого сценарію. 

Ньютон уважає, що «в концепції революційного самогубства немає ні поразкових, 

ні фаталістичних настроїв. Навпаки, в ній закладене усвідом лення реальності 

у сполученні з можливістю надії: реальності тому, що ре волюціонер завжди 

повинен бути готовий зіштовхнутися зі смертю, і надії, оскільки вона втілює твердий 

намір досягти мети» 3 . 

Не менш екзотично та й драматично виглядає постать субкомандан те Маркоса, 

керівника сапатистської армії національного визволення (пов стання 1 січня 

1 

Ньютон Х. Революционное самоубийство / Цветков А. Анархизм. Антология… — 

Т. 2. — С. 95–96. 

2 


3 



311

1994 року індіанців у Мексиці у штаті Ч’япас). Роман тичний літератор і політичний 

публіцист також вірить у перманентний антиґлобалістський зміст «третьої 

революції». Власне, йдеться про Чет верту світову війну (так він і назвав свою 

працю, опубліковану у листопа ді 2001 року), яка має сценарій громадянської війни 

між метрополіями та колоніями. 

Ознаками будь-якої світової війни є перерозподіл, захоплення тери торій 

(Перша та Друга), знищення супротивника (нацистів — Друга, СРСР — Третя, 

«холодна») і управління завойованим 1 . Одним із супротивників у Четвертій 

світовій війні для Маркоса є ґлобалізм та його неомодерне соціальне втілення. 

Читаємо: «Концепцію, яка дає підстави для ґлобалізму, ми називаємо «неолібералізмом», 

це нова релігія, яка дасть змогу довести цей процес до кінця. У цій 

Четвертій світовій війні знову завойовуватимуть території, знищуватимуть супротивника 

і керуватимуть знову захопленими земля ми» 2 . У цій війні, що, власне, 

вже роз почалася, «всі ми є супротивником, який має бути переможеним, — 

індіан ці, не індіанці, правозахисники, вчителі, інтелектуали, люди творчості. 

Кожний, хто вважає себе вільним та таким не є» 3 . 

Що руйнують? «Національні держави, рухи опору, культури, форми взаємостосунків 

у кожному з народів, усе те, що робить їх різними Не обхідно 

знищити все, що робить державу «національною» — мову, культу ру, економіку, 

політичну структуру і соціальну тканину» 4 . Треба також створити єдиний всеохопний 

ринок, де кожен зможе споживати одне й те саме і стане громадянином 

світу. 

І далі: «Це означає, що історія культур, історія традицій зіштовхується з цим 

процесом і постає у Четвертій світовій війні супротивником. Особливо серйозно 

це для Європи, де проживають народи із задавленими традиціями» 5 , оскільки 

«йдеться про зведення всіх до спільного знаменника та обернення нас на істот 

цілком однакових і про затвердження у світі лише одного способу життя» 6 . Тут 

знову спадають на думку ідеї Е. Юнґера і марксистська теорія всесвітньої республіки. 

Але цьому пере дує «розщеплення»: «Незважаючи на те, що, як припускають, 

громадяни світу мають ставати дедалі схожішими між собою, з наявних нині 

відмінностей між ними виникають нові й нові — гомосексуалісти та лесбіянки, 

1 

Субкоманданте Маркос. Четвертая мировая война // Цветков А. Анархизм. 

Антология… — Т. 2. — С. 269–270. 

2 


3 


4 


5 


6 



312

молодь, міґранти. Національні держави діють як одна велика держава–земля– 

акціонерне товариство, що дробить нас на множину уламків» 1 . 

Проте всупереч наступові ґлобалізму «з руйнуванням національних держав 

гідність, опір і солідарність постають знову і знову» 2 . Цю війну ведуть 

не лише збройно (Перська зато ка, Косово, Афганістан, Колумбія, штат Ч’япас 

у Мексиці), головним чином США у ролі «суперполіцейського», а й інформаційнотехнологічно. 

Тому ті, хто обороняється, вдаються до відповідної зброї; згадаймо 

гасло Г’ю Ньютона: «У вас є зброя, але й у нас є зброя!», написане на тлі постаті 

американського поліціянта. 

Одним із найцікавіших фіґурантів-теоретиків другого сценарію слід вважати 

Франца Фанона (алжирського мавританця). Недарма ж популя ризатором його 

творчості був Ж.-П. Сартр. Осереддя концепції Фанона: «мобілізуюча сила насильства» 

(знову спадає на думку теза Е. Юнґера щодо мобілізації); її взяли на озброєння 

«Чорні пантери». Опонент Фанона — Мартін Лютер Кінґ. Соціально-політична 

концепція першого зорієнто вана на «третій світ» та на «внутрішню колону» (люмпенів, 

радикальних інтелектуалів, студентів) розвинених країн та пострадянських 

теренів. Найвизначніша його праця — «Весь світ голодних і рабів» (1961 рік). 

Докладніше про зміст цієї праці йтиметься, коли заторкнемо Україну. 

Власне кажучи, маємо дуже цінне аналітичне дослідження націо нальновизвольного 

руху, що завершується становленням незалежної держави. Перший 

висновок Фанона — це явище завжди буде пов’язане з насильством у тій чи тій 

формі. Натомість визначає спрямованість до слідження не насильство, а саме 

процес становлення. Відтак «ми вибрали інший ас пект і хочемо поговорити про 

те, що характерно для початку процесу звільнення будь-якої колонії, про цю своєрідну 

tabula rasa. Це га лузь винятково важлива, оскільки з найпершого дня визначає 

мінімальний перелік вимог, що їх висувають колишні колонії» 3 . 

Головну небезпеку в розглядуваному процесі, хоч як це парадоксально, становлять 

ті, хто воліє «стати всім». Саме такий висновок робить Фанон. І саме тому 

доречно буде повернутися до його праці, коли йтиметься про Україну. Тепер же 

на черзі третій сценарій дій анархістів і лівих радикалів у сучасному світі. 

Згідно із запропонованою типологією цей сценарій найближчий до анархоіндивідуалізму, 

він песимістичний та екзистенційний, зорієнтова ний на «загублених 

людей» в інституціях влади. Ці люди — незапитувані особистості з незреалізованими 

потенціями, які вони вияснюють не шля хом відвертого бунту, а через 

1 


2 


3 

Фанон Ф. Весь мир голодных и рабов // Цветков А. Анархизм. Антология… — Т. 2. — 

С. 15–16. 


313

солідарність. Попри те, що постмодерне су спільство розв’язало глобально майже 

всі надто гострі соціальні проблеми, існує таки певний позаґлобалізований світ 

чи «потойсвіт», де з тих чи тих «небажаних» для загалу причин живуть Інші й намагаються 

затвердити свою особистість (Штирнерове «Я-Сам»). Ці особистості 

шукають подіб них до себе і солідаризуються. Такий сценарій подають у своїх 

пра цях Хакім Бей, Ґі Ернест Дебор, частково Унабомбер. 

Хакім Бей від порога (праця «Стійкі часові зони») береться до концептуального 

викладу теми: «Теорія тимчасових автономних зон спрямована радше 

до відображення ситуації, яка існує або виникає, ніж до чистої утопії. По всьому 

світі люди вислизають з Тенет Відчуження, «зникають» із мережі Відчуження 

задля спроб відновити людські контакти. Цікавим прикладом цього — на рівні 

«міського фольклору» — можуть прислужитися виник нення груп за інтересами 

та вузькотематичні конференції 1 . І далі він наводить як зразок часопис «Пан 

Гарбуз», нап риклад, для «гарбузознавців» (кукурбітологів), чи відповідні фестивалі 

й зауважує: «Ці фес тивалі не є просто виявленням «контркультури», що 

створює власну тим часову автономну зону. Це стоянки і привали кочовиків, ночі, 

вільні від Суспільної Угоди. Автономна група, що самоорганізується, перетирає 

на порох будь-які стереотипи про «класовість субкультури». Широкі шляхи 

Вавилонської Імміграції на сьогодні практично спорожніли» 2 . 

Оптимізм дослідника ґрунтований на тому, що «ми не розмірковує мо про 

те, чому «належить бути», або «що буде», ми ловимо рух, який вже існує» 3 . Він 

визначає свою мету як «прояснення складного й досі переважно незадокументованого 

руху, на надання Йо му теоретичного загострення та самосвідомості, 

на створення тактики, ґрунтованої на цілісній стратегії акушера та панегіриста, 

але не «аванґарду» 4 . Як бачимо, тут власне вияснюється все — і концепція, і своєрідність 

культури адресата, зважаючи на специфіку мо ви адресанта. 

Хакім Бей ще наголошує на прислівникові «тимчасово», бо деякі зони відносно 

стабільні в часі, оскільки «деякі тріщини у Вавилонському Мо ноліті такі широкі, 

що цілі групи можуть проникати в них і там селитися» 5 (наприклад, комуни, 

громади, поселення тощо). 

Далі йдеться про життєспроможність тимчасових автономних зон, зу мовлену 

інформацією, яка наразі є водночас гальмом їхньої буттєвості, оскільки викли- 

1 

Див.: Бей Хаким. Устойчивые временные автономные зоны // Цветков А. Анархизм. 

Антология… — Т. 1. — С. 339. 

2 

Там само. — С. 339–340. 

3 


4 


5 



314

кає легкі (публічна критика, висловлювання засобів ма сової інформації) та важкі 

офіційні (поліційні переслідування на зако нодавчих підставах) удари з боку 

«Вавилонського Моноліту». «Зараз тим часові автономні зони являють собою 

зручну ціль для лайнометання. Опинившись у своїй «резервації», група 

може самопіддатися лише якимсь дешевим, легко проґнозованим тортурам» 1 . 

Натомість групники чи гуртовики не є анархістами у повному розумінні цього 

слова, це «лаштунки» анархізму. Тому Хакім Бей радить просто ду рити громадськість, 

зважаючи на гасло «Віддайся життю, а не способу жит тя!». І ще одна 

порада — ретельний самодобір чи самовибір. 

Дослідник говорить також про «виникнення правдиво альтернативної економіки» 

за типом «Lavoro nеrо» (у перекладі з італійської це щось на зра зок наших 

«чорних кас», «общака» тощо), неоподатковуваних операцій, бартеру тощо. 

Тобто йдеться про своєрідну «тіньову економіку», яка умож ливлювала б екологічну 

незалежність тимчасових автономних зон від інституціалізованого ринку. 

Про цей засіб забезпечення самовиживання вільної, рівної та справедливої особистості 

ми вже чули від Прудона та Тугана-Барановського. Підсумовуючи цю 

ідею, Хакім Бей зауважує з іронією: «Якби ми спрямували в один струмінь усю 

енергію, яку ліваки вклали в «демо», та всю енергію на створення реальної підпільної 

економіки, ми би вже давно увіч спостерігали здійснення революції» 2 . 

Концепція-сценарій Хакіма Бея не є пасивною. Крім створення мережі тимчасових 

автономних зон, які є каркасотвірними вузлами своєрідної «третьої 

революції», є ще інші способи, які він називає «Інформаційне ча родійство, або 

окультний наступ на соціальні інституції» (таку назву має й відповідний текст). 

Йдеться про форми-методи організації своєрідного «повстання»-інтервенції 

тимчасових автономних зон назовні або, за словами ав тора, «Організації Прямої 

Дії». Це досить цікаво, але докладне цитування або переказ обмежені рамками 

статті 3 . 

Свій проект сценарію Хакім Бей визначає як онтологічний анархізм, викладає 

його в дотепному «Комюніке асоціації онтологічного анархізму» 4 . 

Один із сюжетів третього сценарію пропонує Ґі Ернест Дебор. Йде ться про теорію 

дрейфу. Почну з дефініції: «Однією з визначальних ситуаціоністських практик 

є дрейф — техніка швидкого переміщення крізь різні середовища. Дрейфам 

притаманна ігрова та конструктивна поведін ка, а також знання психогеографічних 

ефектів, і тому вони відрізняються від загаль ноприйнятих понять мандрівки 

1 


2 


3 

Див.: Там само. — С. 347–362. 

4 

Див.: Там само. — С. 363–398. 


315

чи прогулянки» 1 . Така собі тактика на кшталт махновського ведення «повстанської 

партизан ської війни». Автор цієї теорії докладно викладає своєрідність 

побудови сюжету, зокрема час, кількісний та професійний стан групи, методи 

оми нання перепон руху, використання сучасних технічних засобів включно 

до видозміни «аудіо-візуального ландшафту». Головне при цьому — порушити 

звичну логіку повсякдення (чи то виробничого, чи то побутового), приго ломшити 

глядача. 

Йдеться також і про своєрідний «економічний дрейф», знайомий чи тачеві 

з попереднього тексту. При цьому наголошено саме на сучасному, переважно 

міському способі життя. Дебор пише: «Революційні урбаністи не обмежуватимуть 

свої інтереси лише коловертю речей чи коловертю людей, замкнених у світі 

речей. Вони намагатимуться розірвати ці топо логічні ланцюги, торуючи своїми 

експериментами шлях людській ман дрівці крізь правдиве життя» 2 . І як предметні 

мір кування з цього приводу можна розглядати його працю «Вступ до критики 

міської географії» (1955). На ще більшу увагу заслуговують «Комента рі до «суспільства 

вистави». 

На цьому можна було б і зупинитися, зважаючи на візію картини су часного 

анархізму за кордоном. Проте варто дещо додати задля вичерп ності такої візії 

і заторкнути, хоча б побіжно, екоанархізм. Слід зважати, по-перше, на порушену 

тему, по-друге, на поширеність екологічного світо бачення. Тут передусім 

варто назвати Мюрея Букчина і згадати його книгу «Реконструкція суспільства: 

на шляху до зеленого майбутнього» (1989) 3 . Варто назвати ще й такі його фундаментальні 

праці, як «Філософія соціальної екології» (1990) та «Політика космології» 

(1995). Російськомовні тексти статей Букчина можна знайти в самвидавській 

«Газеті саратовських анархістів» та у часописі «Третій шлях». М. Букчина 

називають ще «радикальним екологом», чим і можна по яснити віднесення його 

до анархістського руху. 

Власне, це можна пояснити і виходячи із заторкнутих проблем автора книги 

«Суспільство майбутнього». Він іде від аналізу сучасного суспіль ства, його 

ієрархії (класи та держава), історії його становлення (війни, виникнення міст, 

національних держав та капіталізму), духовного роз витку (міф, розум, анархія 

і ліберальна утопія). Революційний проект XIX сторіччя збанкрутів унаслідок 

«провалу пролетарського соціалізму». Новий проект лівого радикалізму (фе- 

1 

Дебор Г.-Эр. Теория дрейфа // Цветков А. Анархизм. Антология… — Т. 1. — С. 201. 

2 

Дебор Г.-Эр. Ситуационистские тезисы о движении // Там само. — С. 240. 

3 

Букчин М. Реконструкция Общества: на пути к зеленому будущему. — Нижний 

Новгород, 1996. Уривки з цієї книги див.: Цветков А. Анархизм. Антология… — Т. 1. — 

С. 279–331. 


316

мінізму та екологізму включно) має бути спрямований до загальнолюдських 

інтересів, знаних уже нам свободи, рівності та справедливості особистості. 

Натомість такі самі атрибути має й природа. Тому «екологічне суспільство» 

має затвердити ці цінності й для природи. Шлях до цього — децентралізація 

на ґрунті лібертарного муніципалізму. Ось, власне, каркас екоанархічного проекту 

Букчина. 

А ось деякі тези стосовно «нових лівих»: «Радикалізм тієї пори (1968) відчувався 

інтуїтивно. Нові ліві ніколи не були такими освіченими, як старі, тому вони 

намагалися досягти успіху, наполягаючи радше на діяльності, ніж на теоретичному 

розумінні» 1 . І далі: «Антиієрархічні, децентралістські, комунальні та естетичні 

цінності ще збереглися у сімдесятих, незважаючи на ідеологічні викривлення 

«нових лівих», які розпадалися, та на відхід їх в уявний світ повстання, «днів 

гніву і тероризму» 2 . 

Вихід із зображеної кризи руху, на думку Букчина, окреслився ще на вершині 

хвилі, коли традиційні фемінізм та екологізм набули явних оз нак радикалізму. 

Відтак «соціальний екологізм» анархізму наголошував суспільний компонент 

кризи довкілля — як природного, так і соціально го. Тобто «капіталізм мав бути 

замінений екологічним суспільством, ґрунтованим на неієрархічних стосунках, 

децентралізованих громадах, екотехнологіях, на кшталт сонячної енергії, 

обмеженні сільського госпо дарства та індустрії, співвимірних людині, — коротше, 

на демократичних формах (типу «обличчя до обличчя») поселень, тобто 

суспільством, еконо мічно та структурно пов’язаним з екосистемою, в якій воно 

локалізувало ся» 3 . 

Шлях, як називає його вчений, «звідти — туди» лежить через необхід ність 

визволення від ієрархії в усіх її формах — психологічних, культурних і соціальних, 

а також від класів, приватної власності та держави 4 . Як бачимо, коло замнулося. 

Але, але: «Перехід звідси — туди» не може бути «раптовим вибухом 

змін без тривалих періодів попередньої інтелектуальної та етичної підготовки» 5 . 

Для цього придатні всі три попередні сценарії. Оце коротко все про екологічний 

анархізм. 

1 


2 


3 


4 


5 



317

Чи нам браття, українці… 

Ну як-таки, щоб воля — та пропала, 

Се так колись і вітер пропаде. 

Мавка лісова 

У час «посушливої фази» національного життя, в період аскетизму 

стрімкий успіх знахабнілого крадійства викликає гнів 

людей, підбурюючи їх до насильницьких дій. 

Ф. ФАНОН 

Нагадаю, що четвертим завданням при висвітлен ні порушеної теми був «розгляд 

перспектив анархізму в Україні». Розпочати доцільно з ана лізу особливостей становлення 

національної незалежності, що його по вчально зробив у книзі «Весь світ 

голодних і рабів» Франц Фанон. Наголошую при цьому, що видано її 1961 року. 

На початку Фанон констатує, що успішне завоювання незалежності було забезпечене 

кардинальними змінами у соціальній структурі колоній 1 . Йдеться про 

відносну стабілізацію соціальної спільноти, національної інтеліґенції в соціологічному 

розумінні цього слова без урахування моральних суперечок навколо 

понять «інтеліґенція» та «еліта». Йдеться також про професійних чиновниківурядовців 

на місцевому рівні, творчу інтеліґенцію, професійних військових, фахових 

спеціалістів, викладачів тощо. При цьому Фанон стверджує: «Результати 

дослі дження переконливо покажуть, що набуття незалежності… — це всього 

лише зміна групи людей одного визначеного «виду» групою іншого виду (курсив 

мій. — В. Ж.). Без будь-якого перехідного періоду відбувається всезагальна, 

найповніша абсолютна зміна соціальних груп» 2 , що у нас, наприклад в Україні, 

мають нахабство назива ти себе елітою. В Україні «визначеність» іншого виду 

ґрунтована на демонстративній чи щирій ідеологічності. Саме остання стала тим 

іспитом, який мала скласти група «іншого виду» перед електоратом. Мовимо про 

відносно «спокійне» здобуття незалежності та подальший період її становлення. 

Наш дослідник доходить висновку: «Ось тут можна зустріти тих самих усезнаючих, 

таких, що мають блискучий розум інтеліґентів» 3 . 

Перериваю витинку, бо вона задовга, не хочу її й переказувати — надто вона 

«опукла». «При найближчому розгляді ми побачимо, що їх (інтеліґентів. — 

1 


С. 16. 

2 


3 



318

В. Ж.) не приваблюють способи та форми мислення, засвоєні ними за часів співробітництва 

з колоніальною буржуазією. Зіпсуті діти вчорашнього колоніалізМУ 

та сьогоднішніх національних урядів, вони організують пограбування всіх національних 

ресурсів. Без будь-якого жалю вони наживаються на злиднях, що набувають 

характеру національного лиха, використовуючи їх як засіб для вдалих 

оборудок та юридично бездоганного пограбування (1961 рік! — В. Ж.)» 1 . І далі 

Фанон називає такі «бездоганні засоби»: «створення імпортно-експортних товариств 

з обмеженою відпо відальністю (наші TOB! — В. Ж.), що грають на фондових 

біржах. Не є ви нятком і протягування своїх людей на високі посади» 2 . 

Критика Фаноном нової національної інтеліґенції зближує його з по глядами 

наших «махаєвців» 3 . Попри те — це лише спо стереження, яке потребує окремого 

дослідження. Натомість висновок є безсумнівним. Але повернуся до тез 

самого Фанона. Читаємо: «У підсумку нездатність місцевого інтеліґента вести 

обопільну дискусію видно неозброєним оком, оскільки він неспроможний самовідсторонитися, 

стикаючись із абстрактним об’єктом чи ідеєю. З іншого боку, 

варто лише йому почати боротьбу в лавах своїх співвітчизників, як його охоплює 

подивування, навіть зачудування, він буквально знезброєний їхньою сумлінністю 

та чесніс тю. Але є небезпека, що чатує на нього (інтеліґента. — 

В. Ж.) на кожному кроці: він може обернутися на речника народних мас, утратити 

здатність до критичного сприйняття стати підспівувачем «простого 

народу» 4 . 

Цей же місцевий інтеліґент зосереджується на «окремішностях», які розв’язує 

з «надмірною врочистістю». «Він виступає з ідеєю ввести особливі дисципліни, 

спеціалізовані посадові функції, установи — це за умов роботи жахливої каменедробильні, 

бетономішалки, що здригається від власної потужності, з якою можна 

порівняти лише народну револю цію» 5 . 

При цьому «місцевому мешканцю пропонують певні цінності (на приклад, 

у нас — західні. — В. Ж.), йому повсякчас нагадують, що набуття незалежності 

не має призвести до пониження рівня економічного розви тку, переконують у тому, 

що йому слід довіряти речам, які пройшли пере вірку часом і яких уважають 

1 


2 


3 

Див. Жмир В. Анархізм в Україні і в світі. На нашій не своїй землі // Філософська 

думка. — 2009. — № 2. — С. 72. 

4 


С. 28–29. 

5 



319

стабільними та вартими поваги» 1 . «Коли лідери національного визвольного руху 

щось говорять, — висновує Фанон, — вони мають зрозуміти, що вони так 

не думають» 2 . І ще: «Задавлені своєю меншовартістю, глядачі цієї вистави обертаються 

на упривілейованих акторів і раптово опиняються у сліпучому світлі потужних 

прожекторів, які наводить на них сама історія» 3 . На думку цього блискучого 

аналітика, іс торію мають здійснювати самодіяльні маси. 

От і все стосовно України, хоча про неї ніде не йшлося — то був ли ше 1961 рік. 

Натомість як у нас з анархізмом зараз? 

У знайомих мені програмних документах я знайшов переважно повтори минулого, 

хоча є й деякі «новації», про які мова піде нижче. Але спо чатку коротка 

інформація. 

Ще 1989 року в Україні діяла загальносоюзна «Конфедерація анархістівсиндикалістів» 

(створена в Москві того самого року) з газетою «Набат» (Харків). 

У Харкові ж у травні 1991 року створено «Конфедерацію анархістів України». 

За даними на 1991 рік у нас існували також групи анархо-комуністів, анархоіндивідуалістів, 

анархо-пацифістів, анархо-махновців, біокосмістів 4 . 

У програмі Конфедерації анархістів України дане їхнє розуміння анархізму: 

«це такий стан суспільства, коли кожна лю дина вільна, коли відсутнє насилля 

одних людей над іншими, стосунки панування і примусу» 5 . І далі: «Сучасний 

розвиток суспільства показує — чим менше втручання держа ви в суспільноекономічне 

життя, тим більше це суспільство процвітає. Саме таке розуміння ми 

вкладаємо в гасло «Анархія — мати порядку!» 6 . Йдеться також про «сприяння 

здійсненню цього гасла «пролетарською революцією» та «інформалізацією суспільства». 

Безначальство, бездержавність репрезентовано тезою: «Ми боремося 

не за «доброго царя», не за «народну державу», а за відсутність її» 7 , отож «ми 

не хочемо однакового щастя для всіх — ми хочемо дати можливість бути щасливим 

по-своєму» 8 . Шлях до цього — пропаґанда, оскільки «свобода — це не пра- 

1 


2 


3 


4 

Див.: Конфедерация анархистов Украины. Общие программные принципы. / Горань О. 

Багатопартійність на Україні: формування, проблеми, перспективи // Україна багатопартійна. 

Програмні документи нових партій. — К., 1991. — С. 26. 

5 


6 


7 


8 



320

во, це обов’язок кожного» 1 . Конкретика спрямована на «децентралізацію вла ди» 

(негайний розпуск галузевих міністерств), «пацифізм», «федералізм», «безпартійність 

системи», «екологізм», «духовне відродження» 2 . 

Це щодо традиційних гасел. 

Що ж до новацій, то маємо їх у збірнику «Програма політичної пар тії (курсив 

мій. — В. Ж.) «Союз анархістів України», яку було прийнято на їхньому другому 

з’їзді 16 червня 2003 року 3 . Крім виділеного курсивом, оскільки одна з найперших 

вимог традиційного і новітнього європейського анархізму — це безпар тійність, 

читаємо: «Союз анархістів України сповідує цінності правого анархізму (анархоіндивідуалізму, 

анархо-капіталізму). Кінцева мета правого анархізму — анархія 

за умов приватної власності» 4 . І ще: «Держава всього лише маса. Маса політичних 

рі шень та владних повноважень (нове розуміння держави. — В. Ж.), її (держави) 

то більше, то менше. А відтак з часом може й не стати. З початком перебудови 

суспільство дедалі більше анархізується (курсиви у цих двох витинках 

мої. — В. Ж.)» 5 . Виділення курсивом поданих вище програмових новацій у жодному 

разі не означає їх критику. Це лише аналітична констатація. 

І ще кілька зауваг. 

Оскільки сьогодні прийнято наголошувати на європейській орієнта ції України, 

то аж ніяк не можна розглядати потенціал нашого анархізму відрубно від загальноєвропейських 

тенденцій, не надаючи їм жодних преференцій. Без претензій 

на будь-яке пророцтво виходитиму із загаль ноприйнятої банальності, тобто 

стислої оцінки соціально-політичної та економічної нашої ситуації. 

По-перше, йдеться про становлення ринкових капіталістичних струк тур господарювання, 

первинне нагромадження капіталу, тобто про все те, що характерно 

для Європи початку, а надто середини XIX сторіччя. Йде ться також і про 

сукупні політичні, культурні, врешті-решт моральні про цеси, соціальні наслідки 

яких достатньо вичерпно проаналізовано у від повідній літературі. Понад те, маємо 

суспільно-політичну практику XX сторіччя, в аналізі якої теж немає браку. 

Вище подано короткий екскурс у дослідження Фанона. Чи варто сумніватися 

в тому, що все це стосується й України? Гадаю, що ні. І саме через це маємо 

очікувати достатньо активний прояв радикальних неформально леґітимованих 

рухів у нашому суспільно-політичному бутті від монархізму до конституційного 

демократизму та лі бералізму. В цьому широкому спектрі знайдуть собі місце 

1 


2 

Там само. — С. 186–188. 

3 

http://www/nabat.info/php?content_id=96 

4 


5 



321

і фашизм, і націонал-соціалізм, і державний соціалізм у більшовицькій інтерпретації, 

і, звичайно, pізні напрямки анархізму. Причому можна очікувати, що всі 

по літичні рухи матимуть риси, характерні європейським рухам кінця XIX — першої 

половини XX сторіччя. 

По-друге, Україна паралельно має пройти шлях (і вона вже ступила на нього), 

який подолала Європа від другої половини минулого сторіччя до сьогодні. 

Супутніми наслідками долання цього шляху були і є прояви ра дикальних політичних 

рухів, як правого, так і лівого спрямування. Наприк лад, мусульманський 

фундаменталізм, ліворадикалізм і, як було показано, анархізм. Вочевидь, більшою 

чи меншою мірою, це заторкне й Україну. Європейський курс не варто розуміти 

так, що Україна йтиме по заасфальто ваному європейським катком автобану. 

Їй судилося самій цей автобан вто ровувати, долаючи колись подолані Європою 

соціальні негаразди. 

Крім цих згаданих геополітичних міркувань, слід зважати й на внут рішню 

соціально-політичну та соціально-психічну ситуації або, радше б сказати, атмосферу. 

Йдеться про абсолютну безпорадність владних ін ституцій усіх рівнів, 

тобто про фактичне безвладдя — законодавче, виконав че, судове. Йдеться також 

про наскрізну всебічну марґінальність україн ського суспільства чи народу 

України. Це вже як хто вважає за потрібне називати нашу, досі лише територіальну, 

спільноту. 

Мушу до цих, як на мене, беззаперечних характеристик долучити те, що 

в споруді-будові нашого громадянського суспільства ледь-ледь самовимуровується 

лише фундамент. (Чуємо зараз заклики «побудувати» таке суспільство 

— хто має будувати?) Фактичне всебічне безвладдя, зародко вий стан громадянського 

суспільства, а якщо ще й додати до цього горе звісну характеристику 

української ментальності, то можна лише дивувати ся, чому у нас досі немає 

«батьків-отаманів» або Криворізько-Донецької республіки. Хоча… Часи змінилися. 

І ми при належній пильності можемо віднайти і те і те, хоча й в іншій формі. 

Хіба ми сьогодні не маємо стихійну практику неконцептуалізованого анархізму 

в нашому власному соціальному україн ському специфічному вияві?! 

Насамкінець про співвідношення анархізму та націоналізму. З попе реднього 

тексту ясно, що доктрина анархізму включає в себе інтернаціо налізм. Проте це 

зовсім не означає, що її прихильників не обходить національне пи тання, особливо 

коли це стосується національно-визвольних рухів. Водночас анархісти різко 

критикують інституцію національної держави, вважаючи її виявом соціального 

гноблення, хоча вста новлення цієї інституції передбачає будь-яка національна 

ідея. 


322

Тут варто послатися на висновки російського дослідника 

В. Дом’є, який вважає, що «поняття інтернаціоналізм у сучасному 

розумінні в XIX сторіччі ще не існувало ні в анархістському 

середовищі, ні в суспільній свідомості взагалі» 1 . 

Це по-перше. По-друге, анархісти брали ак тивну участь безпосередньо 

в національно-визвольних рухах кінця XIX сторіччя 

2 . П. Кропоткін пояснював такі дії тим, що національне 

визволен ня є складником народного визволення, і тому такі 

дії не суперечать загаль ним засадам ліберального проекту. 

Власне, йдеться не про стратегію, а радше про тактику. 

Дещо окремішно варто наголосити позицію М. Драгоманова: 

«Ясно, що як коли-небудь (курсив мій. — В. Ж.) 

оживе «Всесвітня спілка», стане справді коли не всесвітньою, 

то всеєвропейською, або заложиться нове подібне 

товариство, то тільки після того, як скрізь по кожній країні 

(курсив мій. — В. Ж.) й людській породі заложаться міцні 

товариства людей, котрі зійшлись в природну спілку не по 

самій тільки основі думок, а й по одна ковій праці, по сусідству, 

по однаковій породі й мові (курсив мій. — В. Ж.)» 3 . 

Гадаю, що такий погляд нашого великого земля ка може бути 

дороговказом для визначення співвідношення анархізму 

та націоналізму в Україні. 

Київ 2006–2007 

1 

Домье В. А. Анархизм и национальный вопрос в ХІХ–ХХ веках 

// Национальная идея в европейском пространстве в ХХ веке. 

Сборник статей в 2-х томах. — М., 2005. — Т. 2. — С. 203. 

2 

Італійські та російські анархісти були у складі антиосманського 

повстання у Боснії (1875–1877 роки), італійські — в Єгипті, болгарські 

— в Македонії, кубинські — у боротьбі за незалежність Куби 

від Іспанії. У XX сторіччі аж до Другої світової війни йшлося про 

поєднання анархістських та національно-визвольних рухів (Корея, 

Індія, Китай, В’єтнам). Можна згадати також «анархо-сіонців». 

3 

Драгоманов М. Переднє слово [до «Громади», 1878] // 

Драгоманов М. П. Вибране. — К., 1991. — С. 304.

ТЕРОР 1 

(спроба соціально-філософського аналізу) 

…кожна дія має дещо позитивне, а позаяк 

визначення добра на противагу злу також 

зводиться до позитивного, я можу твердити, 

що цей вчинок по моєму наміру є добрим. 

Г. ГЕҐЕЛЬ 

Отож у підпалі універмагу є позитивний 

результат. Цей результат — у порушенні 

закону, створеному на захист злочинців 

Ульріка МАЙНГОФ 

У цьому розгляді порушеного питання важливо 

лише показати, що злочин, причому 

не як причина виникнення зла, а як порушення 

права як права, має бути знятий, а потім 

показати, яке те існування, що ним оволодіває 

злочин і що має бути зняте. Це іс нування 

і є справжнє зло, яке необхідно усунути. 

Г. ГЕҐЕЛЬ 

Попередні зауваження 

Гори звеліли нам узяти до рук зброю, 

щоб здобути лице. 

Гори звеліли нам прикритися маскою, 

щоб здобути лице 

Субкоманданте МАРКОС 

Звичайно, можна написати чимало тексту щодо актуальності 

проблеми терору. Але це зайве — писано вже багато. 

Проте необхідність, потреба розуміння цього явища не ви- 

1 

Надруковано в: Наукові і освітянські методології та практики. 

— Вип. 4. — К.: Центр гуманітарної освіти НАН України, 

2011. — С. 289–303. 


324

кликає сумніву. Тут і далі йтиметься не про «засудження» чи «виправдання» терору, 

а саме про аналіз його як результуючого виявлення певного соціального 

процесу. А це, як на мене, означає включення цього поняття у відповідну структуру 

категорійно-поняттєвого апарату. 

На підставі попереднього аналізу проблеми таке включення на рівні робочої 

гіпотези виглядає так: соціальний конфлікт — насилля — війна — терор. 

Соціальний конфлікт, чи, радше, конфлікт між соціальними спільнотами розглядатимемо 

у звичному для соціальної філософії та соціології розумінні. 

Насилля тут слід розуміти як певний засіб розв’язання конфлікту. Війна — 

безпосереднє чи опосередковане виявлення насилля. Терор — один із засобів 

ведення війни. 

Звичайно, можна піти іншим шляхом і обрати іншу схему аналізу: терор → війна 

→ насилля → соціальний конфлікт. Натомість видається, по-перше, плідніше 

йти від ширших понять до вужчих, по-друге, якщо, хоча б поверхово, прослідкувати 

другий можливий варіант дослідження з точки зору спричиненості, то у автора 

не виникає сумнівів, що першопричиною терору є міжгруповий соціальний 

конфлікт, і саме від цього доцільно починати аналіз. 

Зважаючи на те, що вибрана саме перша схема аналізу: соціальний конфлікт 

→ насилля → війна → терор, вона правитиме за вихідне для структурування 

тексту. 

Соціальний конфлікт 

Конфліктна ситуація — обставини пов’язані з виникненням проблеми, 

зі спробами її вирішити 

А. ІШМУРАТОВ 

Конфлікт — це форма соціалізації 

Ґ. ЗИМЕЛЬ 

…Конфлікт є не лише засобом розв’язання проблеми, що була його 

безпосереднім приводом, а й своєрідною спробою компенсації 

всіх накопичених образ, які досі не знаходили виходу 

Л. КОЗЕР 

Оскільки у виразі «соціальний конфлікт» визначальним є іменник «конфлікт», 

а «соціальний» є тільки його характеристикою, ліпше було б сказати «конфлікт 

соціальний». Тому почну саме з визначення поняття конфлікт. «Конфлікт (від 

ТЕРОР 

325

лат. confliсtus — зіткнення) у соціальній теорії — зіткнення інтересів, мотивів, 

тенденцій, суб’єктів соціального життя» 1 . 

Йдеться про те, що між суб’єктом-об’єктом та об’єктом-суб’єктом (подача 

учасників через дефіс вказує на активність зворотніх зв’язків) не існує узгодженої 

унормованості взаємодії, комунікації Я — Ти. Відтак, саме цю неунормованість 

доцільно розглядати як початок конфліктної ситуації. Ще раз варто підкреслити, 

що йдеться про неспівузгоджену внормованість, і тому не має значення, 

хто і з якої причини ініціював неузгоду. 

Але окрім Я — Ти є ще й треті — Вони. А. Ішмуратов зауважує: «Вони — це 

насамперед спостерігачі конфлікту (ними можуть бути посередники, арбітри, 

співчуваючі, засуджуючі представники, які здійснюють соціальний контроль» 2 ). 

Це варто завважити з огляду на подальші розмірковування. 

Той же А. Ішмуратов подає три атрибути конфлікту, а саме: суб’єктивність 

(наявність певних цінностей та мотивацій у кожної зі сторін конфлікту); реальність, 

радше — об’єктивність (тобто наявність комунікативності, при якій обидва 

контрагенти є реальними) і нормативність (наявність певних універсальних 

«справедливих» норм контактування) 3 . У кожному випадку контрагенти вважають, 

визнають себе рівними. 

Тут хотів би зробити зауваження, зумовлене думкою одного з перших читачів 

цього тексту. Йдеться про щиро шанованого В. Лісового, на зауваги якого 

я завжди із вдячністю зважаю і котрий закинув мені надмірну психологізацію 

заторкнутої проблеми, нехтування онтологією. З цього приводу переконаний, 

що остання (онтологія) виявляється тоді, коли починають вибухати бомби, натомість 

на розглядуваному етапі першочергову роль відіграє психіка. Але рушимо 

далі. 

Варто наголосити, що наразі йдеться про конфлікт як такий, незалежно від 

того, міжособистісний (внутрішньогруповий) він чи міжгруповий (між соціальними 

спільнотами). І саме це спонукає до вичленування трьох аспектів конфлікту 

(суб’єктивність, реальність, нормативність за А. Ішмуратовим). Адже не викликає 

сумніву, що структура мотивів і цінностей Я безпосередньо зумовлює як реальність, 

так і універсальну нормативність — рівність. Бо, якщо, скажімо, Я структуроване 

нормами, цінностями і мотивами у форматі шляхетного аристократиз- 

1 

Дандюк А. Конфлікт / Філософський енциклопедичний словник. — К., Абрис, 2002. — 

С. 299. 

2 

Ішмуратов А. Когнітивні засади аналізу міжетнічного конфлікту // Проблеми теорії 

ментальності. — К., 2006. — С. 198. Тут і далі послуговуватимусь цим розділом монографії 

А. Ішмуратова. 

3 

Ішмуратов А. Цит. праця. — С. 200. 


326

му, а Ти є зі хлопським статусом, то ніякої реальної універсальної нормативної 

рівності між Я та Ти нема і бути не може. Перші два атрибути конфлікту можуть 

бути нейтралізовані, коли система узгоджених норм передбачає справедливий, 

знову ж таки нормативний, шлях розв’язання конфлікту, і останній набуває статусу 

нормативності. Наприклад, для шляхти певного періоду існувала норма дуелі. 

Водночас шляхтич не став би у такий спосіб розв’язувати своє непорозуміння 

із «хлопом», бо не вважав його рівним (шляхтич просто збатожить хлопа). Так 

само, як уряд США не вважає себе рівним із Аль-Каїдою. При цьому не мають 

значення підстави цієї реальної чи позірної нерівності. Істотним є те, що переконання 

у цій нерівності є джерелом мотивації. 

Мене цікавить більше третій атрибут конфлікту, хоча він містить елемент суперництва, 

але репрезентує особливий «хворобливий» вид взаємодії. Конфлікт же 

бо — це таке спілкування, в якому виявляються неузгодженості норм Я — Ти, які 

дбають про свої інтереси в структурі своїх норм і мотивів. 

Коли йдеться про фази взаємодії (тобто спілкування в широкому розумінні) — 

називають комунікативну, праґматичну, леґітимну, активну взаємодію 1 — то 

тут вочевидь є деяка логічна помилка, оскільки класифікацію зроблено за різними 

ознаками, наприклад, праґматична та активна фази можуть співпадати. Хіба ж 

бо активна не може бути і прагматичною тощо? Те саме стосується порушення 

взаємодії. Вочевидь, що взаємодія (комунікація — контактування) не порушена, 

порушено лише її узгодженість, унормованість. Адже якщо нема комунікативного 

контактування, прямого чи опосередкованого, нема і не може бути самого 

конфлікту. Ізольовані одна від одної спільноти не конфліктують. 

Конфлікт є своєрідною взаємодією. І тут можна погодитися з А. Ішмуратовим, 

коли він твердить: «Конфліктна проблема — це проблема узгодженості інтересів, 

реалізація яких виявляється у вигляді конфлікту, конфліктної хвороби» 2 . Тобто 

йдеться знову-таки про неунормованість взаємодії, комунікативності, її способу 

та змісту, а не про відсутність такої. 

Прийнято вирізняти учасників конфлікту актуального чи потенційного. 

Перший — впливає на ситуацію: «хто прагне змінити конфліктну ситуацію, робить 

усе, щоб її змінити». Другий — «оцінює ситуацію як таку, що зачіпає його інтереси, 

але не прагне справити вплив на неї» 3 . Йдеться також про супротивникааґресора, 

супротивника-ворога (той, хто намагається знищити іншого). Є ще, 

як уже йшлося, Вони — прихильник, співчувальник (стосовно Я), осудник (стосовно 

Ти), посередник-арбітр (стосовно Я—Ти). 

1 


2 

Там само. — С. 212–213. 

3 


ТЕРОР 

327

Розгортання конфлікту як дії, але не як події (факту) залежить від позицій 

Я та Ти. Тут варто говорити про латентну та аґресивну фази. У першому випадку 

маємо процес, який відбувається в Я-собі і не виходить назовні. Я та Ти починають 

усвідомлювати спрямованість своїх інтересів, цінностей, цілей, норм. 

Завершення цього процесу — припинення узгодженості взаємодій. Тепер маємо 

аж ніяк не взаємодію, навіть коли йдеться про демонстративну фазу, як це 

вважає А. Ішмуратов 1 . Вимальовується досить чітка схема (фази) розгортання 

конфлікту Я та Ти як процесу: латентність (тривога) → демонстративність 

(тривога, вияв гніву в знаково-символічній формі) → аґресивність (тривога, вияв 

гніву, страх) → батальність (тривога, вияв гніву, страх, зненависть) 2 . 

Колись А. Здравомислов слушно вирізнив три рівні розгляду проблематики соціального 

конфлікту. Йшлося, по-перше, про фундаментальні концепції (зокрема 

Дарендорфа), висунуті від кінця 50-х років минулого сторіччя. По-друге, про теорії 

середнього рівня і, по-третє, про теоретичне обґрунтування емпіричного дослідження 

розглядуваного явища (онтологія. — В. Ж.) 3 . 

Об’єднує ці три рівні контртеза Парсонсової теорії соціальної рівноваги та інтеґрованості 

соціальних спільнот як засадничої підстави її існування 4 . Контртеза виглядала 

в загальному вигляді так. Соціальний конфлікт слід розглядати як виявлення 

напруженості, викликаної різними потребами, мотивами, нормами тощо людської 

діяльності, вони є своєрідними клітинами соціального побутування, що породжують 

соціальні зміни різного масштабу. Соціальний конфлікт у жодному разі не є аномалією, 

і дослідження його має бути спрямоване на зважену, безсторонню інституціалізацію 

цього явища, «дослідження можливості створення політичного середовища, 

яке сприяє нормальному (унормованому. — В. Ж.) виходу з конфліктної ситуації 

та запобіганню ескалації насильницьких (курсив мій. — В. Ж.) конфліктів» 5 . 

У подальшому при розгляді цієї проблеми вдаватимуся переважно до праці 

Льюїса Козера «Функції соціального конфлікту», особливо до глав, що стосуються 

міжгрупових конфліктів 6 . Звичайно, можна почати від Ґ. Зимеля 7 чи 

Р. Дарендорфа, але видається, що Л. Козер не лише достатньо повно узагальнив 

1 


2 

Там само. — С. 217–223. 

3 

Здравомыслов А. Фундаментальные проблемы социологии конфликта и динамика 

массового сознания // Социс. — 1996, № 12. — С. 12. 

4 

Див.: Там само. 

5 

Там само. — С. 12–13. 

6 

Козер Л. Функции социального конфликта. — М., 2000. 

7 

Там само. — С. 49. Зауважу, що з цілої низки питань наші знання про конфлікт просунулися 

далеко вперед за межі, досягнуті Зимелем. — Прим. авт. 


328

висновки метрів соціології, а й дещо просунувся вперед. Якщо ж ідеться про методологію 

Л. Козера, то варто нагадати його слова: «Я почав убудовувати свої 

марксистсько-дюргаймівські пізнання в структурно-функціоналістську освіту» 1 . 

Звичайно, Л. Козер наголошує головно на соціальному чиннику згуртованості 

групи; варто звернути увагу і на його твердження, що і зовнішній конфлікт «також 

мобілізує (курсив мій. — В. Ж.) захисні механізми, зокрема наново стверджує 

цінності групи на противагу цінностям ворога» 2 . Можна навіть запостулювати, 

що з проходженням усіх фаз конфлікту (латентної, демонстративної, аґресивної, 

батальної) згуртованість як у Я, так і у Ти «таборах», зростає, і перехід від фази 

до фази означатиме «поглиблення чи загострення» Я—Ти конфлікту, а відтак — 

зменшує ймовірність вийти з нього. Проте це побіжне зауваження не буде розгорнуте 

в подальшому. На нього слід зважати лише з огляду на леґітимність терору. 

Л. Козер наголошує: «Світ Хіросіми та Освенцима був мало схожим на світ 

благодушних лібералів типу Парсонса і деяких його учнів першої та другої 

ґенерації» 3 . Власне, про цей неусталений світ і йтиметься, особливо про здатність 

його до перманентного породжування непогамовних соціальних конфліктів, кінцевим 

виявом яких є терор. 

Проте одна з визначальних ознак конфлікту між соціальними спільнотами полягає 

у тому, що він назагал позбавлений особистісного забарвлення стосовно 

кожного з контрагентів, їхніх одиниць-учасників. Звичайно, тут не йдеться про 

те, що Сталін міг особистісно ненавидіти Гітлера, та, навпаки, попри те, що це теж 

є певним чинником. Така суб’єктивізація соціального конфлікту заторкує хіба що 

період феодальних війн, та й для того періоду, мабуть, не є вповні визначальною. 

Отож, зовнішній міжгруповий конфлікт згуртовує групи (Зимель), зміцнює 

їх цінності та норми. В результаті репрезентант конфліктуючої спільноти стає 

не Я-Сам, а Я-Ми, тож ні про яке «возлюби» не може йтися, бо Ти (Він) від початку 

не є ближнім. З цього приводу Л. Козер слушно зауважує: «Людина непохитна 

у своїй представницькій ролі тому, що вона розглядає себе як виконавицю групової 

місії. Пристосування до обставин, що дозволене чи навіть бажане на рівні 

особистої поведінки, вважають неприпустимим для представника групових інтересів, 

які перевершують «просто» особисті» 4 конфлікти. 

Власне, йдеться про відпочаткову леґітимність кожного репрезентанта конфліктуючих 

спільнот. Джерелом соціального конфлікту є зазвичай рівнопокладеність 

норм або й одновекторність їх — дефіцит ресурсів реалізації цінностей, 

1 


2 


3 


4 


ТЕРОР 

329

можливість об’єктивізації інтересів, і далеко не завжди лише матеріальних (Дюркгайм, 

Зимель, Дарендорф). Тобто маємо комунікативне (контактне) поле. Те саме, 

що Дюркгайм говорить про контакт, Зимель відносить до конфлікту, який зазвичай 

перебігає не в рамках його співпов’язаних норм, а відтак, містить у собі елементи 

власного обмеження та реґулювання (курсив мій. — В. Ж.) 1 . Останнє виділено курсивом 

не випадково, але про це пізніше, коли йтиметься про вихід із конфлікту. 

Оскільки особистість, причетна до конфліктної спільноти, є здебільшого уже 

не Я, а репрезентант спільноти, слушною видається одна з тез Зимеля: «Властиве 

партійній свідомості переконання, що боротьба йде за ідею, а не за приватні інтереси, 

надає конфлікту особливий радикалізм і нещадність, що має свою аналогію 

у поведінці вкрай еґоїстично й ідеалістично налаштованих індивідів…» Такий 

конфлікт перебігає з усією пристрастю особистості, бо перемога — це перемога 

ідеї, благородна за своєю природою 2 . 

Отже, все особистісне в конфлікті може бути максимально усунуте чи самоусунуте. 

Варто згадати ще одну тезу Г. Зимеля: «Конфлікт з іншою групою визначає 

структуру групи та її реакцію на внутрішній конфлікт» 3 . Спільнота, яка 

завдає утиску або, навпаки, та, що протистоїть сильнішому (на момент конфлікту), 

не може собі дозволити толерантності стосовно внутрішніх девіантів, і саме 

ця реакція на потенційний чи реальний ризики визначає її зовнішню і внутрішню 

структури, та й чисельність репрезентантів, оскільки очищення неминуче призводить 

не лише до згуртованості, а й до втрати кількості. Отож, чисельність 

спільноти та міра втягнення її членів співвідносна із зовнішнім конфліктом». 

Маємо достатньо відомий приклад з історії більшовизму. В. Ульянов-Ленін писав: 

«…у самодержавній країні чим більше ми звузимо склад членів у такій організації 

(партія більшовиків. — В. Ж.) до участі у ній лише членів, які професійно 

займаються революційною діяльністю… тим важче буде «виловити» таку орґанізацію… 

Широку організацію ми ніколи не зможемо поставити на ту конспіративну 

висоту, без якої не може йтися про … боротьбу з урядом» 4 . 

Повернімося до фаз конфлікту як такого, що їх подає А. Ішмуратов 5 : латентна 

(Л), демонстративна (Д), аґресивна (А), батальна (Б) фази конфлікту, які у той чи 

той спосіб заманіфестовані, згадаємо, що Л — пов’язана з тривогою; Д — з тривогою, 

гнівом; А — тривогою, гнівом, острахом; Б — тривогою, гнівом, острахом, 

1 


2 


3 


4 

Ленин В. Что делать? // Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — М., 1959. — Т. 6. — 

С. 124–125. 

5 

Ішмуратов А. Цит. праця. — С. 217–222. 


330

водночас ненавистю. Це ті почуття, якими переймаються Я та Ти, водночас чи мірою 

часу. Слід, проте, зауважити, що ці почуття можуть бути й спровоковані лідерами 

однієї з конфліктних сторін. Як це, скажімо, було в США стосовно Іраку. 

Можливо також, що обидві конфліктні спільноти проходять усі ці фази обопільно 

з відмінною швидкістю. Визначальним у цьому процесі є те, що в обох випадках відбувається 

згуртовання спільнот і відповідний перебіг фаз. Водночас реальним чи 

позірним є те, що конфлікт як такий означає вихід за межі реґламентованості чи, 

радше сказати, унормованості. Допоки конфлікт перебуває у таких межах, він щонайбільше 

підійде до фази А, що для неї характерна підозра в агресивних намірах. 

З цього приводу Л. Козер пише: «Різні типи конфліктів можна класифікувати 

відповідно до ступеня нормативної реґуляції їх. На одному кінці континууму 

можна помістити готовність інституціалізації конфлікту (типу дуелі), тоді як на 

його протилежному кінці опиняться абсолютні конфлікти, метою яких є не вреґулювання 

суперечки, а тотальне знищення ворога» 1 . 

У розглядуваному нами випадку (терор) ясно, що контрагенти (чи принаймні 

один із них) пройшли всі фази, означені А. Ішмуратовим, і перейшли до останньої 

— батальної. За цих умов спільнота має бути тотально згуртованою і змобілізованою. 

Кожен член спільноти відчуває себе її повноправним (леґітимним) 

репрезентантом і готовий (за Л. Козером) до «тотального знищення ворога». 

Знищити ж здійсненно лише із застосуванням насилля. 

Насилля, опір, війна 

Протест — це коли я кажу: те-то і те-то мене не влаштовує. 

Опір — це коли я дію так, щоб те, що мене не влаштовує, перестало 

існувати. 

Ульріка МАЙНГОФ 

Тепер капіталізм вільний оголосити війну, відкрито виступити 

супроти всіх колишніх альтернатив (включно з «демократією»). 

В цьому розумінні не ми вибрали опозицію: її вибрали для нас. 

Хакім БЕЙ 

Читаємо в словнику: «Один із основних ресурсів політики і найважливіший засіб, 

що застосовує влада заради досягнення якоїсь мети» 2 — це сила (нагадаю, 

1 

Козер Л. Цит. праця. — С. 187. 

2 

Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 352 

ТЕРОР 

331

що сила є засобом впливу суб’єкта на поведінку об’єкта). При цьому підкреслено 

відмінність між силою та насиллям у тому розумінні, що остання є невиправданим 

застосуванням сили 1 . Власне, можна потлумачити це так: сила є потенцією 

(політичною, економічною, інформаційною, військовою тощо), тоді як насилля є 

реалізація цієї потенції в дії Я супроти Ти. 

Допіру згаданий словник розрізняє «насилля» як державне насилля та насилля 

в прямому розумінні цього слова… «як державну владу, що спирається на право 

й обмежене правом». Друге тлумачення охоплює «сукупність дій, спрямованих 

на завдання збитку об’єкту дій або речам, або знищення останніх» 2 . Щодо заторкнутої 

теми (терор) йтиметься про друге тлумачення поняття насилля. Хоча, 

правдиво кажучи, нам не вдасться оминути і державне насилля, коли йтиметься 

про революційні ситуації чи терор тоталітарних режимів. І тут можна погодитися 

з В. Остроуховим, який кваліфікує «тероризм як специфічну форму насилля» 3 . Так 

чи так, насилля є дія, пов’язана із соціальним конфліктом у фазі «батальній». 

Соціальний конфлікт, що вилився в насилля, вочевидь має передбачати леґітимність 

влади (М. Вебер). Але тут наштовхуємося на одну суперечність, давно 

зафіксовану в історичній практиці. Якщо насилля влади є леґітимоване тим чи тим 

державним ладом, то чим саме леґітимовані будь-які повстанські чи революційні 

рухи громадянської війни? Вочевидь, маємо справу з соціальними конфліктами, 

тобто із зіткненням норм, мотивів, інтересів різних соціальних спільнот. 

Останні, власне, й леґітимують насилля. Тут варто згадати слова з «Маніфесту 

Комуністичної партії», де йдеться про безперервну «більш чи менш приховану 

громадянську війну всередині існуючого суспільства» 4 , яку ведуть комуністи. 

І ще з Ф. Енґельса: «Відкрита війна бідних супроти багатих. І така боротьба, 

в якій явно і відкрито виступають усі пружини й причини, що діяли раніше у всіх 

історичних (соціальних. — В. Ж.) конфліктах явно і приховано, така боротьба загрожує 

у будь-якому випадку бути гострішою і кривавішою, ніж усі попередні» 5 . 

Виходячи з цієї тези, можна зробити висновок, що, принаймні для Ф. Енґельса, 

насилля леґітимують з обох боків «бідні та багаті». Тому навряд чи можна погодитися 

з В. Остроуховим, коли він розрізняє «леґітимний терор» (насилля — 

1 


2 


3 

Остроухов В. Морально-світоглядницькі умови застосування насильства і терору 

(Історико-філософський аналіз) // Дис. на здобуття вчен. ступ. докт. філос. наук. На правах 

рукопису. — 2001, УДАК 141 «312» — С. 6. 

4 

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. 

Сочинения в 39 т. — М., 1954. — Т. 4. — С. 435. 

5 

Энгельс Ф. Эльберфельдские речи // Там само. — С. 552–353. 


332

війна) та «нелеґітимний» 1 , якщо поціновувати леґітимність як виправдання, але 

не пояснення-розуміння. 

Тут ідеться не про виправдання насилля (теорії насилля: соціальнофілософські, 

соціально-психологічні, психологічні), а принаймні введення цього 

поняття у певну соціально-філософську парадиґму, адже нас цікавить саме його 

нерозуміння. Але спочатку варто таки відійти від енциклопедичних визначень. 

Так, Геґель у «Філософії права» твердить: «Перша принука як насилля, вчинене 

вільним, насилля, яке порушує наявне буття свободи в його конкретному смислі, 

порушує право як право, є злочин — безконечно неґативне судження в його 

певному смислі, шляхом якого зазнає заперечення не лише особливе, підведення 

речі під мою волю (§ 85), а й водночас і загальне, безконечне в предикаті моє, 

правоздатність і при тому без опосередкування моєї думки (як при облуді, § 88). 

Це сфера кримінального права» 2 . Геґель також робить зауваження: «Право, порушення 

якого є злочином, має, щоправда, поки що лише вищезазначені форми, 

і злочин, відтак, лише найближчий (курсив мій. — В. Ж.) смисл, що стосується 

до цих визначень» 3 . 

У наступному параграфі (§ 95) Геґель розширив свою думку в тому розумінні, 

що насилля як злочин має ще інші якісні визначення, коли заторкує якісне 

і кількісне буття (тобто право), що дає підставу для об’єктивного поцінування 

насилля-злочину (вбивство, рабство, насилля над релігійними переконаннями) 4 . 

Останній варіант — уже ближче до порушеної теми. 

Ще одне зауваження Геґеля: «Загроза (насилля — В. Ж.), яка посутнісно може 

довести людину до того обурення, що вона захоче довести стосовно неї (загрози. 

— В. Ж.) свою свободу, цілком знищує справедливість» 5 . Тут ми можемо згадати 

четверту фазу соціального конфлікту (батальну) і водночас зазначити, що 

навіть у межах громадянського суспільства маємо соціально-психічне зміщення 

суб’єкта та об’єкта насилля, а отже, суспільно визначеної ролі злочинця та ката: 

«Покарання, що карає злочинця, не тільки справедливе в собі — і як справедливе 

воно є разом із тим його в собі суща воля, наявне буття його свободи, його право, 

— але є також право, покладене в самому злочинці, тобто в його наявно сущої 

волі, в його вчинку (курсив мій. — В. Ж.). 

У неґативному визначенні будь-яке насилля (у найширшому розумінні — від 

накладання кайданків до зазіхання на право бомбардування Дрездена тощо) є 

1 

Остроухов В. Цит. праця. — С. 313–320 

2 

Гегель Г. Философия права. — М., 1990. — С. 143. 

3 


4 


5 


ТЕРОР 

333

не чим іншим, як порушенням самовизначальних прав особистості, соціальної 

спільноти теж у найширшому розумінні: прав на свободу, рівність, власність, 

справедливість. І хто порушує чи обмежує ці права — держава, її інститут, окрема 

формальна чи неформальна спільнота — не має жодного значення, як і посилання 

на леґітимність, бо право на оборону своїх прав тою ж мірою леґітимує 

опір насиллю. А там, де постає опір, ми потрапляємо у дещо іншу сферу. Тут 

ідеться про війну, про збройну боротьбу, яка, звичайно, не вичерпує повний зміст 

поняття, але в контексті розглядуваної проблеми (терор) є найактуальнішою. 

Саме тому мене влаштовує таке визначення війни: «соціальне явище, що являє 

собою одну з форм розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, 

а також національних, релігійних, територіальних та інших суперечностей 

між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами 

збройного насилля (курсив мій. — В. Ж.)» 1 . Будь-яку іншу війну на кшталт інформаційної, 

енерґетичної, фінансової воєн, включно «холодну», автор сприймає 

як метафору до поняття протистояння. Особу чи групу легітимовано соціальною 

спільнотою, що чинить опір у якийсь спосіб («демократичний», не демократичний) 

«легітимованій» владі та легалізує цю спільноту. Принагідно зазначу, що 

той і той термін має однокорінне походження (лат. Lex — закон). Здавалося б усе 

ясно. Але не завше і не всім. У статті «Терор як форма леґітимації» С. Шевцов, 

виходячи з вочевидь правильної тези, винесеної в заголовок, шляхом тривалих 

розмірковувань приходить до парадоксального висновку: «Саме трансцендентне, 

втілене в ідеології (? курсив мій. — В. Ж.), надає рішучості носіям терору. 

Терор заявляє себе як про силу — це одна з форм леґітимації» 2 . У такий спосіб 

як терор, так і леґітимність, демонізовано і виведено за межі будь-якого аналітичного 

пізнання. І ще інтересно було довідатися, що «Терор задає нове розподілення 

суспільства на групи та ламає усталену структуру» 3 . 

Тобто все с точністю «до навпаки». Так, ніби терор не був викликаний новою 

структуризацією суспільства, вичленуванням з попередніх структур нової, 

що ввійшла в конфлікт із владою, врешті, після пошуків способу розв’язання 

конфлікту в різні можливі, «законні» способи, оголосила війну усталеній владі 

та леґалізувала (а не леґітимізувала) себе в терорі. Причому як тактика ведення 

війни терор не пов’язаний ні зі змістом, ні з формою ідеології. І демонізувати цю 

тактику означає демонізувати дії диверсійної групи. 

В контексті викладеного вище стосовно фаз соціального конфлікту війна 

припадає саме на останню — батальну — фазу і фактично означає найглибший 

1 

Политика. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 31. 

2 

Шевцов С. Терор як форма ліґітимації // Філософська думка. — 2009, № 5. — С. 99. 

3 



334

вияв соціального конфлікту і відповідає цілям, які намагаються досягти відповідними 

засобами, включно зі стратегією, тактикою, а головне із застосуванням 

збройної сили, спрямованої на те, щоб завдати контрагентам якнайбільших 

матеріальних та соціально-психічних утрат, бажано непоправних. Для цього 

створюють специфічну соціальну інституцію, збройні чи озброєні сили з відповідною 

структурою. Окрім того, слід наголосити, що стан війни об’єктивно 

зумовлює перебудову всієї структури соціальної спільноти-учасниці, починаючи 

від уведення спеціальних правових норм, перебудови економіки, кінчаючи 

суспільною психікою, адже допіру вже йшлося про згуртування спільноти і про 

стурбованість щодо правдивої леґітимізації дії кожної особистості стосовно 

ворога. 

Теоретики війни неодмінно вирізняють два її аспекти: стратегічний та тактичний. 

Перше слово походить від гр. στρατηγία Власне, воно означає те, що стосується 

загальних цілей ведення війни і підпорядкування останнім мистецтва їх досягнення. 

Що ж до тактики, то цей термін походить теж від гр. τακτικός і означає 

мистецтво ведення війни, або ширше — визначення методів, шляхів, збройних засобів, 

форм протистояння, що оптимально відповідають конкретним обставинам 

і цілям стратегії. 

Далі варто зазначити, що за всіх часів існували «писані» та «неписані» правила 

ведення війни (ставлення до полонених, до мирного населення, тактика 

ведення баталій, наприклад, окопно-позиційна війна тощо). І ще можна назвати 

універсальні принципи тактики: невизначеність місця удару, невизначеність часу, 

нехтування кількістю постраждалих, застосування новітньої зброї, зневага 

до унормованих методів і засобів, зневага до власної смерті, нарешті, невизначеність 

«лінії фронту». І хоча йдеться саме про тактику ведення війни, все це 

у першому наближенні властиве і терору. 

З усього означеного стосовно тактики варто дещо докладніше помізкувати, 

зокрема, про зневагу до кількості постраждалих і невизначеності «лінії фронту», 

зокрема про диверсійні акти. У першому випадку намагання спричинити до втрат 

якомога більших стосується як цивільних, так і військових. І це тісно пов’язане 

з невизначеністю «лінії фронту». 

У ХХ сторіччі уявлення про війни докорінно змінилося порівняно з часом 

І. Канта, Геґеля чи навіть Клаузевіца. Ми не бачимо ні генеральних баталій, 

ні унормованих колись форм замирення. Вже Перша світова була позиційною, 

з позірно визначеною «лінією фронту». І вже 1930 року Е. Юнґер зробив слушний 

висновок зі спостереження стосовно двох нових рис цієї війни. Йдеться, 

по-перше, про її тотальний характер у тому розумінні, що цивільного населення 

вже нема. Всі працюють на війну: виробляють зброю, паливо для техніки, 

ТЕРОР 

335

шиють однострої, будують укріплення чи виготовляють матеріали для них 1 тощо. 

Фактично відбувається «тотальна мобілізація». Всі стають учасниками війни аж 

до загальної уніформізації. Відповідно виникають військові технічні засоби: далекобійна 

артилерія, дальня авіація тощо. 

По-друге, лінія фронту відступає вглиб, аж до кордонів країн — учасниць війни. 

Тому вже у Другій світовій маємо поквадратове бомбардування Дрездена, 

Хіросіми, Нагасакі, а згодом і масовані ракетні удари. У такій ситуації про так 

зване «мирне населення» говорити не доводиться. 

І тільки коли держави домовляються про незастосування тої чи тої тактики, 

технічних засобів, обмеження їх (незастосування хімічної, бактеріологічної, 

атомної зброї чи протипіхотних мін тощо), деякі тактичні засоби війни унормовують. 

Проте навряд чи тут може йтися про «гуманізм». Маємо лише реальний, 

суто прагматичний підхід держав-учасниць, які зважили, що застосування певних 

тактик призводить до власних утрат, не менших, ніж у супротивника. 

Слід назвати ще ознаку тактики сучасної війни, а саме — заручництво. Останнє 

набуло особливого поширення в часи Громадянської війни в Росії, зокрема масовано 

в Україні. До цієї тактики вдавалися як «білі», так і «червоні». У Другій світовій 

застосування такої практики, особливо на її російсько-німецьких теренах 

чи у Польщі та Балканах набуло повсякденного характеру. 

Отже, звідси можна виснувати, що всі названі способи, технології, а точніше, 

тактики ведення війни, певною мірою перекривають зміст поняття терор 

(лат. terror — жах, переляк) як «…особливої форми політичного насилля 

(війни. — В. Ж.), яку характеризує жорстокість, цілеспрямованість і позірна 

ефективність» 2 . 

Терор 

У вас є зброя, але й у нас є зброя! 

З пропаґандистського плакату «Чорних пантер» 

…боротьба за звільнення передбачає використання всіх приступних 

засобів, з-поміж яких найважливішим є використання сили 

Франц ФАНОН 

1 

Докл. див.: Жмир В. Ернст Юнґер — хто він? // Філософська думка, 2008, № 1. — 

С. 25–26 

2 

Террор. Политология. Энциклопедический словарь. — Цит. вид. — С. 372. 


336

Я вважаю свої кулі моральнішими, аморальними вважаю ті, що 

поцілили в стіну. Потрібно було вправлятися 

Валері СОЛАНС 

Отож, почну з висновку, що терор — це тактика війни у запропонованій 

схемі і спробую це довести. Слід визнати, що в такому тлумаченні поняття «терор» 

у мене є попередники. Цитую: «Тероризм — це політична тактика (курсив 

мій. — В. Ж.), пов’язана з використанням і висуванням на передній план тих 

форм збройної боротьби, які визначають як терористичні акти» 1 . Мушу зізнатися, 

що мене потішило натрапити на однодумців, котрі пов’язують терор із тактикою, 

щоправда «політичною». Вдамося до фактів історії. У «Підпільній Росії» 2 

С. Степняка-Кравчинського досить чітко подано картину розгортання терору 

в Російській імперії після 70-х років ХІХ сторіч. Це відбилося навіть на структурі 

тексту, яка була подиктована логікою історичного процесу — розгортання конфлікту 

між тогочасними соціальними спільнотами. Параграфи першої частини, 

наприклад, названо: «Нігілізм»; «Пропаґанда»; «Терор». 

Ось як сучасник описує тодішню ситуацію: «З визначного, досі не вповні поцінованого 

роману Тургенєва назва ця (нігілізм. — В. Ж.) швидко перейшла у повсякденну 

мову» 3 . І далі: «Справжній нігілізм, яким його знали в Росії, був боротьбою 

(курсив мій. — В. Ж.) за звільнення думки від кайданів усякого роду 

традицій, що йшла рука в руку з боротьбою за звільнення трудящих класів від 

економічного рабства» 4 . Власне, маємо справу з розглядуваною схемою соціального 

конфлікту ще не у фазі «протиборства», і про це ясно свідчить Степняк- 

Кравчинський: «…наші попередники, особливо у перший час, у цю цілком мирну 

боротьбу вносили той самий бунтівний дух (курсив мій. — В. Ж.) протесту… 

який був характерний для пізнішого руху» 5 . 

Нігілізм як світогляд уключав широку парадигму — антирелігійність і фемінізм. 

«Натомість нігілізм оголосив (курсив мій. — В. Ж.) війну не лише релігії, а й 

усьому, що не було обґрунтоване чистим і позитивним розумом…» 6 . Тобто маємо 

соціальний міжгруповий конфлікт у чистому вигляді на рівні протиборства, бо 

1 

Витюк В., Эфиров С. «Левый» терорризм на Западе: история и современность. — М., 

1987. — С. 222–223. 

2 

Степняк-Кравчинский С. Подпольная Россия // Сочинения в 2 т. — М., 1958. — 

Т. І. — С. 365 і далі. 

3 

Степняк-Кравчинский С. Цит. праця. — С. 367. 

4 


5 


6 


ТЕРОР 

337

термін «війна», вживаний Степняком-Кравчинським, тут не слід розуміти як насилля, 

радше це гіпербола. Наразі йдеться про літературно-інтелектуальне протиборство 

двох соціальних спільнот, причому перші — нігілісти — ще не стали 

повною мірою реальною спільнотою, радше інтелектуальною. 

Степняк-Кравчинський пише: «Нігіліст устрімлений передусім до власного 

щастя, ідеал якого — «розумне життя» мислячого реаліста». Революціонер шукає 

щастя інших, несе їм у жертву своє власне. Його ідеал — життя, сповнене 

страждань і смерті мученика» 1 . Коли майбутні революціонери-терористи остаточно 

орґанізаційно визначилися як реальні соціальні спільноти, протиборство 

постало на повну силу — почалася пропаґанда (фаза Д — демонстративна). 

Степняк-Кравчинський пише: «Після 1866 року слід бути сліпим або облудником, 

щоб вірити ще у можливість будь-яких покращень іншими засобами крім насильницьких 

(курсив мій. — В. Ж.). Революційне бродіння явно посилювалося…» 2 . 

Отже, пропаґанда, «ходіння в народ» і оголошення «війни» — лише тактика, яку, 

на його думку, в необхідній ситуації може і повинна замінити інша, доцільніша. 

Він також зазначає: «Процеси пропаґандистів, що мали місце в 1877 і 1888 роках, 

позначають кінець цього першого (пропаґанда бунту. — В. Ж.) періоду революційного 

руху в Росії, перебуваючи водночас його апофеозом» 3 . Побіжно 

варто відзначити високу згуртованість соціальної спільноти, яка вступила 

у протистояння, конфлікт із владою, її освіченість, чесноти, моральні норми 

і цінності. «Тип революціонера сімдесятих років належав до тих, які висував 

радше релігійний, аніж революційний рух. Соціалізм був його вірою, народ — 

його богом» 4 . 

Як це нагадує тези В. Ульянова-Леніна чи теперішніх радикалів різних ґатунків! 

Після 1888-го, коли заклик «В народ!» було замінено закликом «До справи!», 

можна твердити, що тактику протиборства з царатом шляхом пропаґанди було 

доповнено новою тактикою — терором. Прийшло усвідомлення того, «що куля 

дієвіша за думку», принаймні у той час, за тих умов. Дією, що певною мірою випередила 

загальний перехід до нової тактики, була акція Віри Засулич 24 січня 

1878 року. 

Леґітимність дій підсудної захист довів тими фактами, що В. Засулич не мала 

особистих мотивів, адже Боголюбов не був її знайомим; не була надто активною 

революціонеркою і чинила лише по справедливості. «Хто захистить зневажену 

честь немічного каторжанина? Хто змиє, хто і як заплатить за ту ганьбу, яка на- 

1 


2 


3 


4 



338

завжди невтішним болем буде нагадувати про себе нещасному?» 1 — запитує адвокат 

П. Александров. І навіть тогочасні присяжні зрозуміли, що свобода, рівність, 

справедливість леґітимують право на активний захист, і виправдали підсудну. 

С. Степняк-Кравчинський як аналітик зауважує: «Засулич зовсім не була 

терористкою. Вона була янголом помсти, жертвою, яка самохіть віддавала себе 

на заклання, аби змити з партії пляму ганьби смертельної образи» 2 . Тобто леґітимність 

теракту В. Засулич делеґована певною соціальною спільнотою і тому 

рівнозначна леґітимності панівної спільноти, тим паче навіть не демократично 

визначеної. «Проти такого уряду все дозволене (курсив мій. — В. Ж.). Він 

уже не є виразником більшості, а орґанізатором свавілля» 3 . 

Подія 24 січня мала величезне значення у розвитку тероризму. «Вона осяяла 

його своїм ореолом самопожертви і дала йому санкцію суспільного визнання» 4 . 

Здається, що таке освячення лишилося й досі, принаймні у тих, чиї права відібрали 

чи обмежили шляхом насилля. 

В Україні практика терору відпочатку була пов’язана з бакунінськокропоткінськими 

орієнтаціями «Південних бунтарів». Тут теж бачимо зміщення 

інтересу від тактики пропаґанди. «В нашій уяві бунт був, таким чином, альфою 

і омегою, а бунт у народі можна було орґанізувати лише царським іменем» — констатує 

В. Дебогорій-Мокрієвич 5 , підсумовуючи аферу Стефановича із «Золотою 

грамотою», до якої він був безпосередньо причетний. Звідси автор робить висновок, 

що засвідчує одна з його праць: «Від бунтарства до тероризму» 6 . 

Натомість хочу наголосити, що прив’язка методів тероризму, тим паче 

в Україні, до певної визначеної соціально-філософської, ідеологічної чи політичної 

течії, була б помилковою. Методи тероризму застосовували і анархісти, 

і соціал-більшовики, і соціал-революціонери (особливо ліві), а пізніше націоналсоціалісти, 

фашисти, ОУН/УПА, мусульманські фундаменталісти і так звані демократичні 

держави. І всі з «благородною» метою. Отож, шукати коріння терору 

у будь-якій соціально-філософській доктрині — справа марна. Варто із запропонованої 

схеми законстатувати — терор лише тактика, метод ведення війни, 

байдуже, хто до кого і за що її не застосовував би. 

1 

Александров П. А. Дело Засулич // Судебные речи известных русских юристов. — М., 

1957. — С. 55. 

2 

Степняк-Кравчинский С. Цит. праця. — С. 388. 

3 


4 


5 

Дебогорий-Мокриевич В. К. От бунтарства к терроризму // Сочинения в 2 т. — М., 

1930. — Т. 1. — С. 293 

6 

Дебогорий-Мокриевич В. К. Там само. — С. 9. 

ТЕРОР 

339

Терор у двадцятому сторіччі 

До іменника «війна», особливо на рівні пропаґанди, часто додають прикметник: 

«економічна», «фінансова», «інформаційна», «енергетична» тощо. Звідси 

і відповідні назви тактик, наприклад, «екологічний терор», «інформаційний» тощо. 

Хай там як, а ключовими словами є війна і тактика її ведення — терор. 

З цього приводу варто нагадати про суперечки у середовищі російських (українських) 

анархістів початку 1900 років щодо доцільності «індивідуального», «мотивованого», 

«економічного» терорів, сполучення і розмежування їх, моральні 

підстави та ефективність 1 . Ніхто зі сперечальників не був переконливішим. Це ми 

відчуваємо і зараз. 

І тут доречно навести цитату російського соціолога В. Вітюка: «Специфіку тероризму 

становить і те, що ірраціональне начало сумісне в ньому із використанням 

… політичних і навіть філософських ідей як засобу політизації емоцій, як інструмент 

трансформування передналаштованості на руйнівні дії та свідоме їх виконання. 

… Йдеться також про трактовку в максималістично-екстремістському 

дусі соціально-політичних ідеалів, національних і релігійних установок (курсив 

мій. — В. Ж.)» 2 . 

Доречно зауважити, що названий автор не відносить до тероризму будь-яке 

насилля (розбій, кланові розбірки чи певні патології — їх споріднює лише техніка). 

Натомість наголошує принципову відмінність опозиційного та державного 

терору. 

Ведучи родовід терору останньої чверті ХХ сторіччя від республіканських 

і анархістських передтеч, варто зазначити, що сьогодення має певні особливості, 

зумовлені сучасними соціально-політичними установками, новими політичними 

стратегіями, умовами, а також рівнем розвитку техніки і зброї за 

доби НТР. Існують і достатньо істотні відмінності у нормативно-моральнісній 

сфері. Сьогодні не натрапимо на терориста, котрий не пішов би на акт, зважаючи, 

що поряд знаходиться візочок з дитинчам, як це трапилося в часі одного 

з невдалих атентатів на Олександра ІІ. Проте це вже соціально-психологічна 

тематика, яку варто й необхідно заторкнути, але не тут. Зараз я зауважу лише, 

що, на жаль, колишнє уявлення про нелюдяність значно змінилося після концтаборів 

різних кольорів, Дрездена, Хіросіми тощо. Так званий проґрес викорінив 

не те що значною мірою людинолюбство, але й, здається, рештки імунітету 

гуманізму. Йдеться вже не про тактику точкових ударів. Тепер терор є «вид 

1 

Див., напр.: Лебеденко А. М. История анархизма в Украине (кон. ХІХ — нач. ХХ). — 

К., 1995. — С. 98 і далі. 

2 

Витюк В. Терроризм постперестроечной эпохи // СОЦИС, 1993, № 3. — С. 43. 


340

насилля, розрахований на масове сприйняття» 1 , як, врешті, й сучасні, навіть локальні 

війни, коли у сферу протистояння включене все тотально мобілізоване 

населення. 

Якщо ж мовити про певну класифікацію, то тут можна говорити про терор 

як явище «третього світу» та про соціально-політичний терор у «розвинутих 

країнах». Хоча й у першому випадку назагал маємо соціальний конфлікт з певною 

перевагою соціальних, релігійних чи національних мотивів: «Екстремістські 

угруповання у державах капіталістичної метрополії вважають себе загонами 

всесвітньої Червоної Армії й вбачають свій внесок у тім, щоб завдати удари імперіалістичному 

центру, тим самим створюючи сприятливі умови для розгортання 

масової боротьби на периферії» 2 . Водночас теругруповання на периферії 

беруть на озброєння соціально-політичні кліше задля залучення якомога численніших 

потенційних волонтерів. Звідси міжнародне забарвлення терору («світовий 

тероризм»), що, врешті, не є виключно феноменом ХХ сторіччя у світлі 

гасла «Пролетарі всіх країн — єднайтеся», а тим паче так званої «світової» 

чи «перманентної» революції (байдуже якої: анархістської, демократичної, 

соціально-демократичної, націонал-соціалістичної, більшовицької). Саме тому 

тероризм є явищем поняттєво не пов’язаним ні з нацією, ні з ідеологією, ні з релігією, 

і це ще раз підтверджує, що слід говорити лише про тактику протиборства, 

спосіб опору. Мається сильний спільний орґанізований ворог, що змушує 

діяти адекватно на всій площі Земної кулі, а це потребує певної орґанізаційної 

структури, яка має бути неофіційною, апріорі міцнішою та досконалішою, ніж 

офіційна. Останню годі остаточно подолати тепер (за винятком окремих формувань). 

Тому слід визнати, що у сучасній соціально-політичній системі терор 

є невикорінений, невигойний, як хронічні запалення вищих дихальних органів, 

СНІД чи таргани. 

Сучасні його форми не надто відмінні від позаминулого і початку минулого 

сторіч: атентат, захоплення заручників, експропріація тощо. Йдеться лишень про 

масштаб акції та технічні засоби, які, у принципі, свідчать про організаційні здібності, 

технічну оснащеність. І що прикметно, В. Вітюк ще 1993 року попереджає 

про можливість терактів на тодішніх уламках СРСР. 

Варто зауважити, що терор проти опозиції теж не був винайдений у ХІХ сторіччі. 

Можна згадати Варфоломіївську ніч, а щодо Російської імперії є досить 

слушні спостереження того ж В. Вітюка 3 . Попереджаючи про потенції терору 

на території колишнього СРСР, він наголошує на своєрідності соціально- 

1 


2 


3 


ТЕРОР 

341

політичних, національних, релігійних конфліктів, які накопичилися і визріли 

в надрах комуністичної імперії 1 . Власне, це ми і спостерігали в минулі десятиріччя. 

Натомість повернемося до Європи кінця 60 — початку 70-х років ХХ сторіччя. 

Тут, майже через 100 років, можна знову прослідкувати той шлях, що його пройшли 

в Російській імперії народовольці — від пропаґанди до терору, від останньої 

фази соціального конфлікту до вибору тактики ведення війни. Згодом його 

пройшли ліві радикали в Європі та США, знов-таки від протесту до опору. І тут 

доля Ульріки Майнгоф (1934–1977) багато в чому нагадує, а то й повторює, долю 

Софії Перовської. 

Почавши як активістка СДПН та «зірка» ЗМІ У. Майнгоф завершила свій шлях 

чільником РАФ (Rote Arme Fraktion — RAF), грізної терористичної орґанізації, 

що поставила на вуха всю ФРН і Західний Берлін (атлантичні структури і ФРН 

1972 року виділили на боротьбу з РАФ 30 мільйонів марок). 

Отож, У. Майнгоф почала свій протест супроти європейської демократії 

як журналістка, з пропаґанди. До переходу на нелеґальний стан (14.03.70) 2 вона 

очолює часопис «КОНКРЕКТ» 3 , бере участь у теледискусіях, виступає коментатором 

на ТБ. Ульріка набуває слави «блискучого пера Західної Німеччини». «Вона 

все ще (1958. — В. Ж.) щиро вірить у верховенство закону (зокрема Конституції); 

вона все ще не переконалася, що конституція — це лише папір, якого буржуазія 

дотримується тільки до того моменту, доки це не починає суперечити класовим 

інтересам буржуазії» 4 . З нею перегукується теза американського терориста 

Теодора Качинського («Унабомбер»): «Конституційні права хороші на своєму 

місці, але вони не можуть ґарантувати нічого, окрім того, що можна назвати буржуазною 

концепцією свободи… Ці свободи розроблено для потреб соціальної 

меншини більшою мірою, ніж для потреб індивіда» 5 . 

1 

Там само. — С. 96 і далі. 

2 

Докл. життєпис У. Майнгоф див. у: Тарасов А. «Капитализм ведет к фашизму — долой 

капитализм» // Майнгоф У. От протеста — к сопротивлению: из литературного наследия 

городской партизанки. — М., 2004. — С. 3–23. 

3 

КОНКРЕКТ (великими літерами) з 1955 р. орган Соціалістичної спілки німецьких 

студентів, радикальної організації у рамках СДПН до 1960 року. Коли ССНС виступила 

з різкою критикою партії, наклад часопису сягнув 200 тис. 

4 

Тарасов А. Цит. праця. — С. 7. 

5 

Унабомбер. Отрывки из манифеста// Цветков А. Антология анархизма и левого 

радикализма. — М., 2003. — Т. 2. — С. 263. Т. Качинський почав свій свідомий життєвий 

шлях як талановитий математик. Переконавшись у нерезультативності пропаґанди, вдався 

до террору (від 1978 до 1996 рр.) 


342

Натомість 1962 року Майнгоф пише: «Будь-який демократичний уряд протистоїть 

бунтарям і путчистам, але з точки зору демократії бунтарі — це обов’язково 

озброєна меншість населення», якими «у ФРН сьогодні є тільки поліція і армія» 1 . 

І ще: «Вже самий той факт, що досі ні телебачення, ні бульварна преса не викрила 

горезвісні «студентські заворушення» як поліцейські заворушення — виправдовує 

відмову уряду від обмеження свободи преси» 2 . 

Варто зауважити, що той самий шлях розгортання соціального конфлікту 

до терору пройшли шлях і нові ліві (білі й чорні) в США. Можна ще раз підкреслити 

подібність схеми, простеженої на прикладі народовольців. Теоретик-ветеран 

американського анархізму Мюрей Букчін свідчить: «Найзахопленіші з радикальної 

молоді шістдесятих пішли на фабрики, щоб за короткий проміжок часу 

«завоювати» переважно байдужий робітничий клас…» 3 . Знову бачимо «ходіння 

в народ», яке не завершилось успіхом, як і сто років до того. Бо: «Робітничий 

клас (тоді селянство. — В. Ж.) став надто безжиттєвою силою для базової соціальної 

зміни, не кажучи вже про революцію» 4 . Натомість є інші соціальні спільноти 

зі своїм розумінням прав особистості, прав, які зазнають відкритого утиску, 

обмеження, причому навіть у рамках конституції. Отож, теоретики і практики 

нових лівих приходять до висновку щодо необхідності опору насиллю силою 

(Ф. Фанон, Г. Ньютон «Чорні пантери», Маркос, Т. Негрі, К. Бендіт — «червоні 

бригади», У. Майнгоф — РАФ). Якщо ж одна сторона чинить опір насиллю, виникає 

війна, в ході якої застосовують різні тактики. 

Які ж безпосередні завдання тепер бачать при застосуванні тактики терору 

на Заході та в США нові ліві? 

По-перше, це безпосереднє та опосередковане руйнування Системи. «Я не схильний 

думати, що життя зміниться на краще без рішучого нападу на Систему (курсив 

мій. — В. Ж.)», — пише Г’юї Ньютон 5 . І ще: «донині система (курсив мій. — В. Ж.) 

ДАЄ їм (людям. — В. Ж.) можливості, вона тримає їх припнутими. Для того щоб 

досягти автономії, вони мають обірвати цей припін» 6 . Автор часопису «Право» 

хоча й вважає такі дії «шпильковими» уколами, проте твердить, що «за допомоги 

наших провокаційних акцій ми змусимо владу скинути маску. Однострої, чоботи, 

1 

Майнгоф У. Против кого? // Майнгоф У. От протеста — к сопротивлению… — С. 35. 

2 

Майнгоф У. Третий проект // Цит. вид. — С. 54. 

3 

Букчин М. Очерчивая революционный проект // Цветков А. Антология… — Т. 1. — 

С. 322. 

4 


5 

Ньютон Х. Отрывки из книги «Революционное самоубивство // Цит. вид. — Т. 2. — 

С. 95. 

6 

Унабомбер. Отрывки из манифеста // Цит. вид. — С. 255–256. 

ТЕРОР 

343

кепі, шаблі, гумові кийки, брандспойти, собаки, сльозогінний газ та інші засоби 

придушення, що є у влади, мають бути використані супроти нас. Таким чином ми 

змусимо їх показати своє справжнє обличчя» 1 . Провідник «Чорних пантер» пише: 

«…проведені нами військові операції (курсив мій. — В. Ж.) привернули увагу 

до нашої проґрами і до наших планів щодо майбутнього…» 2 . 

По-друге, завданням, яке поставили перед собою нові ліві — це допомогти 

дією партизанським визвольним рухам країн третього світу, «відкрити другий» 

фронт у метрополіях, відтягти на себе матеріальні та військові сили. Таке завдання 

передбачало співпрацю двох фронтів (наприклад, відомо, що «перша» ґенерація 

РАФ проходила підготовку в таборах ФАТХ у Йорданії 1970 року). І це цілком 

логічно, оскільки йдеться про опір спільному ворогові, що має міждержавні 

об’єднання та ознаки міжнародної Системи. 

Ф. Фанон пише: «Звільнення колоній — це зустріч двох сил» 3 . І ще: «Звільнення 

колоній у своєму неприхованому, правдивому вигляді змушує нас відчути град 

кусючих куль і побачити скривавлені ножі, що є неминучою похідною боротьби 

за незалежність» 4 . Або: «… колоніалізм послаблює свою хватку, коли відчуває 

приставлений до його горла ніж» 5 . Г. Ньютон під упливом концепції соціального 

конфлікту Дюркгайма вважає: «Якщо маси почують, наприклад, що ґестапівський 

полісмен був страчений, коли сьорбав з філіжанки каву біля шинквасу, 

а революційні карники порятувалися втечею, і нікому не вдалося їх вислідити, 

маси почнуть бачити дієвість такого опору» 6 . 

Субкоманданте Маркос у праці «Четверта світова війна» недвозначно твердить 

щодо зміни рис воєн як застосування сили: «…Попри наявність постійних 

рис, існує низка змінних … від одної війни до іншої — стратегія, … сторони, застосована 

ними зброя, і, нарешті, тактика (курсив мій. — В. Ж.), вона завжди 

проявляється, її можна вивчати для розуміння тої чи тої війни» 7 . І далі: «В цій 

Четвертій війні застосовують те, що ми називаємо «руйнуванням» 8 , і «для кож- 

1 

Проспект журналу «Право» // Цит. вид. — С. 161. 

2 

Ньютон Х. Отступничество Элдриджа и реакционное самоубийство // Цит. вид. — 

C.109. 

3 

Фанон Ф. Отрывки из книги «Весь мир голодных и рабов» // Цветков А. Антология… 

— Т. 2. — С. 16. 

4 


5 


6 

Ньютон Х. О правильном подходе к революции 20 июля 1967 г. // Цит. вид. — С. 80. 

7 

Субкоманданте Маркос. Четвертая мировая война // Цит. вид. — С. 170. Маркос вважає, 

що «холодна війна» бута «третьою». — Прим. авт. 

8 



344

ного конкретного сценарію створюють відповідну зброю» 1 . Четверта світова війна, 

на думку субкоманданте, є «тотальною, яка тепер уже не лише війна на всіх 

фронтах», а й війна, яку можна вести в будь-якому місці, тотальна війна, при 

якій в гру включено весь світ» (курсив мій. — В. Ж.) 2 . 

Американський ситуаціоніст Пітер Ламборн Вілсон (суфійський псевдонім — 

Хакім Бей) вважає: «Всі позиції, що припускають утримання від конфлікту, мають 

бути переглянуті з нової точки зору, ґрунтованій на нових стратеґічних даних. … 

Нас загнано в глухий кут… Позаду тимчасові зони (вплив соціальних проектів 

Шарля Фур’є. — В. Ж.), бунти… потрібна революція… джихад» 3 . І знову чуємо 

знайомий мотив: «У кендо (вид бойового протиборства. — В. Ж.) вважають, що 

нема такого прийому, як захист, правильніше, що кращий захист (у У. Майнгоф 

— опір. — В. Ж.) — це напад… якщо тебе атакують, бий першим» 4 . 

Але який напад є правомірний, унормований? 

Хакім Бей (1996) вважає, що за теперішніх обставин: «…перше, з чим доводиться 

зіштовхнутися на шляху джихада, це груба теоретична необхідність усвідомити 

і підкреслити (курсив мій. — В. Ж.) власне місце в історичному процесі» 5 . І далі: 

«Капіталізм покликав до життя свого заклятого ворога… і знову дав йому нове 

втілення: останній рубіж оборони для всього, що не може бути пов’язане всесвітніми 

путами (курсив мій. — В. Ж.), новий революційний джихад» 6 , тобто війну. 

Тепер випливає питання: які ж це теперішні умови, що на них наголошує 

Х. Бей, які це всесвітні пута? 

Сучасний американський політолог Н. Хомський пише про «новий гуманізм». 

Він так і назвав свою книгу, де розглядає приклади практики США і НАТО, і доходить 

висновків, що «зневага США до засад світового порядку настільки сильна, 

що це навіть дивно обговорювати» 7 . Розмірковуючи про сучасну міжнародну 

ситуацію в межах міжнародного права, він висновує: «Право «гуманітарного» 

втручання, можливо, будуть частіше застосовувати у найближчі роки, можливо, 

з поданням виправдань, можливо, й ні, зараз уся система стримування (міжнародне 

право. — В. Ж.) розвалилася…» 8 . Саме тому він нагадує про Гіппократа з його 

1 


2 


3 

Бей Х. Миллениум // Цит. вид. — Т. 1. — С. 331 

4 


5 


6 


7 

Хомський Н. Мировой порядок и его правила. Отрывки из книги Новый военный гуманизм 

// Там само. — С. 447. 

8 


ТЕРОР 

345

принципом «Передусім не зашкодь» і радить: «Якщо Ви ніяким чином не дотримуєтеся 

цього елементарного принципу, то принаймні не робіть нічого; це краще, 

ніж зашкодити…» і наводить приклад Косова 1 . Н. Хомський висновує, що: «Слід 

визнати і те, що не випадково державами, які поціновують себе як освічені, виявляються 

ті, котрі можуть діяти як їм заманеться» 2 . При цьому «поклони світовому 

порядку не обов’язкові, навіть зневажені, оскільки освічені держави чинять 

так, як їм завгодно, не переймаючись щодо … світової громадської думки» 3 . Як 

приклад можна навести бомбардування Сербії США і Великою Британією (1998), 

які знехтували позицією Ради Безпеки. Можна згадати також Ірак. 

І насамкінець наведу останню показову витинку з книги «Новий військовий 

гуманізм»: «…знищення Клінтоном половини фармацевтичної промисловості 

невеликої африканської країни… було подане тут (у Раді Безпеки. — В. Ж.) 

як малозначимий цікавий випадок, хоча якби те саме вчинили в Америці ісламські 

терористи, це викликало б дещо іншу реакцію» 4 . 

Власне кажучи, ті, хто проголошує боротьбу, тобто війну з тероризмом, не бажають 

визнати «опонента» суб’єктом соціального конфлікту, а відтак, ворожою 

стороною в оголошеній чи неоголошеній війні, не бажають поширити на «терориста» 

статус «супротивника», рівного суб’єкта цієї війни. Це засвідчує публіцистика, 

ЗМІ (ОУН-УПА, ічкерійські бойовики чи Аль-Каїда — бандити, злочинці 

тощо). Так було ще за часів «Народної волі» чи то анархістських, есдеківських, 

чи то більшовицьких бойовиків, так поціновують і талібів, хоча всі вони 

оголосили відверту війну чи джихад супротивнику (царату, колишньому СРСР, 

США). Так комфортніше морально і правничо, вони ж бо «освічені держави», 

і це виправдовує «войовничий гуманізм». І це попри те, що дії і наслідки дій супротивників 

мало в чому різняться, а то й взагалі не різняться. 

Цікаво, що ФБР США «вважають тероризм незаконним (курсив мій. — В. Ж.) 

застосуванням чи загрозою застосування сили особою чи групою осіб, які базуються 

лише на території США чи… за кордоном і віддані ідеї (курсив мій. — 

В. Ж.), спрямованій супроти людей (яких? — В. Ж.) та власності (чиєї? — В. Ж.), 

з наміром налякати або примусити до виконання низки заходів урядом або населенням 

задля досягнення політичних чи соціальних цілей» 5 . 

Хіба чільники США не підпадають під це визначення? Риторичне запитання. 

1 


2 


3 


4 


5 

Определение террористических групп, согласно официальной аналитики ФБР // Там 

само. — Т. 2. — С. 365. 


346

Прикінцеві зауваги 

Тільки Суд може розглядати припустиме право інтервенції 

(втру чання) як проголошення політики сили… з природи речей 

слідує, що, коли можливість [інтервенції] буде збережена для 

найсильніших держав, то це може призвести до викривлення самої 

сутності законності 

Положення Міжнародного суду 

Відтак, можна виснувати, що запропонований вихідний концепт соціальнофілософського 

аналізу терору як суспільного явища є плідним, хоча, звичайно, 

не єдино можливим. Схему його, як виявилося, варто доповнити ще одним 

елементом, і, в кінцевому результаті, вона буде виглядати так: соціальний конфлікт 

— насилля — опір (протидія насиллю) — війна — терор (тактика опору, 

ведення війни). 

Останній, назагал, нічим не різниться від будь-якої тактики у будь-якій війні: 

несподіваний удар (застосування сили) в просторі та часі з метою завдання найбільших 

утрат супротивнику в живій силі й техніці, послаблення тилу, деморалізація 

супротивника, спроби дошкулити у будь-який спосіб ворогові. Тобто упередження 

насилля сили є передумовою вилучення терору з соціальної практики, 

бо війна без застосування тактики неможлива, як і тактика безглузда без війни. 

Тому просто «боротьба з терором» силою є звичайнісіньке продовження тої ж 

таки війни, а, значить, і терору. 

Безсумнівно, супротивника конкретного можна знищити, натомість те, що 

породило соціальний конфлікт, як і останній, викорінити із соціальної практики 

об’єктивно неможливо; його можна лише до певної міри впорядкувати, аби він, 

цей конфлікт, не призвів до безпосереднього застосування сили щодо певних соціальних 

спільнот (територіальних, релігійних, політичних, етнічних тощо). 

Можна припустити, що таке унормування на всіх етапах розглядуваної схеми 

можливе і здійсненне тоді й тільки тоді, коли обидва контрагенти визнають 

один одного (Ми — Вони) рівноправними суб’єктами, задекларують це. Інакше 

марними будуть експектації, що Вони, проголошені поза будь-яким законом, діятимуть 

у рамках закону-норми. Вкрай необхідне й узгоджене визначення поняття 

терор. Досі такого нема. 

Якщо допіру йшлося про «боротьбу» з терором у його чіткому й однозначному 

виявленні, то можна розглянути й можливість іншого підходу до цієї проблеми. 

І тут доречно буде повернутися до розгляду фаз соціального конфлікту як спричинності 

розгортання подальшого ланцюга чинів. Чи не варто пошукати поміж фаз 

ту, на якій можна, принаймні теоретично, вбезпечити соціум від кінцевого вияву 

ТЕРОР 

347

соціального конфлікту у вигляді терору? Такою фазою може бути «демонстративність 

(Д)». Саме на цій фазі, як видається, можна при обопільній згоді контрагентів 

докласти максимум зусиль, аби розірвати ланцюг подальшого розгортання небажаних 

подій і спробувати вже там унормувати, а відтак подолати, пом’якшити соціальний 

конфлікт. Проте це вже інша проблема. Я ж хочу зараз пунктирно окреслити 

ситуацію в Україні, спираючись на дані соціологічного моніторингу, проведеного 

найавторитетнішим, як на мене, центром Інституту соціології АН України 1 . 

На питання (табл.1) «с2. Якби уряд України ухвалив рішення, яке утискає Ваші 

законні права та інтереси (курсив мій. — В. Ж.), чи могли б Ви щось зробити 

проти такого рішення», у варіанті з трьох відповідей — «Так, зміг би щось зробити» 

маємо таку картинку в динаміці (у відсотках): 

Таблиця 1 2 

Рік 

1994 1995 1996 1998 1999 2000 2002 2004 2005 2006 2008 

Відповідь 

Так, міг би 

щось зробити 

5,6 5,7 4,8 4,1 4,4 4,0 7,3 6,2 9,4 8,2 8,5 

Ще показовішим для розгляду заторкнутої проблеми є табл. 2, де запропоновані 

варіанти відповідей на питання «с6. У разі коли порушені Ваші права та інтереси, 

які заходи обстоювання своїх прав та інтересів Ви вважаєте за найефективніші 

та припустимі, що Ви самі ГОТОВІ ВЗЯТИ в них участь? (позначте 

всі відповіді, що підходять)». Маємо таку картинку в динаміці: 

Таблиця 2 3 

Рік 

1994 1995 1996 1998 1999 2000 2002 2004 2005 2006 2008 

Відповідь 

5. Бойкот (відмова 

виконувати рішення 

адміністрації, 

органів влади) 

7,1 7,0 6,6 7,5 7,1 7,2 3,2 2,7 6,2 5,0 6,1 

1 

Головаха Єв., Паніна Н. Українське суспільство 1992–2008: соціологічний моніторинг. 

— К., 2008. 

2 

Правова свідомість і соціальний протест // Там само. — С. 16. 

3 



348

6. Несанкціоновані 

мітинги і демон с- 

трації 

7. Незаконні 

страйки 

8. Голодування 

протесту 

9. Пікетування 

державних установ 

10. Захоплення будівель 

державних 

установ, блокуван ня 

шляхів сполучення 

11. Створення незалежних 

від Президента 

та уряду 

збройних фор мувань 

(NB! — В. Ж.) 

«Індекс дестабілізаційності 

про тестного 

по тенціалу» 

(ІДПП) 

2,2 2,6 2,2 4,4 3,2 3,3 2,6 1,3 3,2 2,6 2,6 

1,6 1,8 1,9 2,5 2,9 2,4 1,1 0,9 1,6 1,8 1,7 

2,0 1,9 2,9 3,4 2,6 2,6 1,7 1,5 3,7 2,3 2,1 

4,4 4,0 5,9 7,7 7,3 6,5 5,6 5,1 9,9 7,1 7,3 

1,0 1,2 0,9 2,0 1,7 1,7 1,0 1,6 2,4 1,2 1,7 

2,0 2,9 1,6 2,7 2,9 2,4 1,7 – 0,9 1,0 1,3 

3,2 3,2 3,0 4,2 4,0 3,7 3,0 2,6 4,6 3,7 3,8 

У коментарі до ІДПП зазначено, що «отримані коефіцієнти дестабілізаційності 

співвідносяться з питомою вагою громадян, готових узяти участь у тій чи 

тій формі протесту. Дослідження засвідчили, що значення індексу дестабілізаційності, 

яке перевищує «критичну точку» 4,4 бала, сполучене з масовими акціями 

протесту» 1 . 

Виходячи з аналізу таблиць, можна було б зробити висновки стосовно зв’язку 

покажчиків, як, наприклад, у 1998 та 1999 роках (ІДПП відповідно 4,2; 4,0) та конкретних 

суспільно значимих подій в Україні. Але цілком переконливим є ІДПП 

2005 року (4,6), що явно перевищує критичні 4,4 бали. 

Варто зауважити ще й таке. По-перше, показник (1,3) тих, хто обстоюють 

активну протидію — «Створення незалежних від Президента і Уряду збройних 

формувань». Багато це чи мало? Хотів би вдатися до таких порівнянь. Загальна 

кількість учасників партії «Народна воля» становила за різними джерелами від 

двох до трьох тисяч; у Виконавчий комітет було включено приблизно 200 осіб. 

1 


ТЕРОР 

349

Аудиторія читачів часопису КОНКРЕКТ У. Майнгоф нараховувала 

200 тисяч передплатників. Якщо припустити, 

що читачів було більше, то маємо 0,02 % населення ФРН 

і Західного Берліна, про чисельність РАФ до 100 осіб. 

Якщо ж глянути на результати моніторингу, то сума відповідей 

тих респондентів, котрі висловили вербальну готовність 

до активної неузаконеної протидії ущемленню владою 

своїх прав та інтересів 2008 року, становить 22,8 % при ІДПП 

3,8 бала (критична точка 4,4). Власне, перевищення її (4,6) 

2005 року можна пояснити відомою всім подією. Зважимо 

на те, що намір взятися до зброї (див. табл. 2, с. 10, п. 11) висловили 

1,0 % при ІДПП 3,8 бали (критична точка 4,4), тобто 

приблизно 96 тисяч осіб. Отже, можна зробити висновок, 

що в Україні маємо суспільні передумови для переходу соціального 

конфлікту від фази демонстрації до фази аґресивності. 

Далі цього висновку йти не хотів би ні в теорії, ні, тим 

паче, в практиці. 

На завершення зауважу, що запропонований підхід 

до порушеної теми в жодному разі не слід поціновувати 

як апологетику терору. Йдеться радше про чергову спробу 

по можливості неупереджено осмислити це, на жаль, 

не єдине неґативне соціальне явище. Адже якщо будемо 

безконечно багато писати про жахливість ракової пухлини 

і вдаватися виключно лише до хірургії, захворювання цього 

ніколи не подолати. 

Київ, 2008–2009

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК ТАКА 

Й УКРАЇНСЬКА ЗОКРЕМА 1 

Введення в проблему 

Я почну із загальної констатації, що неможливість 

дати деякому явищу однозначне 

визначення ще не означає, що його 

не існує. 

К. ГЮБНЕР 

Порушена тут проблема досить дражлива для України, бо 

розв’язання її виходить за межі чистого спекулятивного 

мислення. Підтвердження цього — численні публікації наших 

і сусідських новочасних авторів. Подібну ситуацію 

мож на спостерігати, зокрема, в Росії. Московський філософ 

В. Мєжуєв твердить: «Питання про російську національну 

ідею — передусім академічне». І далі: «Інакша справа, коли 

теж саме питання ставлять стосовно сьогоднішньої Росії. 

Після відомого заклику Президента до інтелектуальної 

1 

Цей текст В. Жмир почав писати, маючи на меті з’ясувати для 

себе (й не тільки) сенс поняття «національна ідея» — його дивувала 

та легкість, з якою впродовж останніх років п’яти політики, 

політологи, історики тощо вживали це словосполучення, не наповнюючи 

його хоч яким-небудь змістом. Йшлося спершу про статтю. 

Натомість після глибокого занурення в проблему, ґрунтовних 

пошукових робіт обсяг лише підготовчого матеріалу сягнув понад 

сто сторінок. Відтак автор вирішив не обмежувати себе будь-якими 

рамками, а «нехай іде, як іде». Ми пропонуємо кільканадцять разів 

виправлений і перечитаний В. Жмирем фрагмент з кількасотсторінкової 

праці, перерваної, на превеликий жаль, раптовою смертю автора. 

Але і тут він учинив, ніби майстер детективного жанру. Адже 

його дослідження і в галузі соціології, і філософії нагадують саме 

детектив — він вів допитливого читача лабіринтами людських і вселенських 

премудростей, аж доки не приводив до несподівано оригінальних 

висновків. Тільки цього разу ми так і не дізнаємося, чим же 

мала закінчитися ця «детективна» історія… (Прим. О. Жмир) 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ЯК ТАКА Й УКРАЇНСЬКА ЗОКРЕМА 

351

громадськості виробити для Росії таку ідею, воно перемістилося з площини академічної 

в політичну, вона набула практичної актуальності» 1 . 

Але попри той політичний резонанс, до якого може призвести оприлюднення 

будь-якої національної ідеї для України, актуальність суто академічного 

розв’язання цієї проблеми (чи принаймні спробу такого розв’язання) не можна 

вважати знятою. Радше навпаки, історична практика засвідчує, і про це йтиметься 

нижче, що формування та риторичне виявлення національної ідеї належить 

до сфери діяльності вишколеної інтелектуальної еліти. Цим не варто і не слід нехтувати, 

натомість — повсякчас на цьому маємо ставити наголос. 

Власне йдеться про аналітичне окреслення змісту й обсягу вислову «національна 

ідея», вислову, що в цьому контексті набуває статусу категорії-поняття 

в сфері соціальної філософії чи, точніше сказати б, політичної філософії. 

Коротше, йдеться про визначення поняття національна ідея як такого з подальшою 

екстраполяцією його на українські реалії. 

За вихідне при подальших розмірковуваннях мені правитиме тлумачення 

значень «застосування вислову «національна (українська) ідея», зроблене 

В. Лісовим. Він виснував, що «а) цим висловом позначають важливу для суспільства 

ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або таку, 

що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею 

розглядають як таку, що сприяє громадянському єднанню; б) ідею нації; в) особливості 

національної свідомості; з останнім пов’язане застосування цього вислову 

для позначення національного ідеалу («мрії»), призначення нації (в тім 

числі її «місії») тощо» 2 . Тут доречно згадати І. Канта. Він пише: «Ідея — це поняття 

про досконалість, до якої можна, щоправда, наближатися, натомість якої 

ніколи неможливо повністю досягти» 3 . 

Перед тим, як рушити далі у своїх розмірковуваннях, я хотів би зробити кілька 

застережень назагал суголосного мені вияснення В. Лісовим значення слововживання 

«національна ідея». По-перше, у його тлумаченні йдеться про «згоду 

більшості громадян». Як про мене, тут термін «громадяни» у строгому розумінні 

його не зовсім доречний, бо радше йдеться про індивідів, котрі могли ще й стати 

громадянами. По-друге, я не розумію, чому В. Лісовий значення «ідея нації» поставив 

на друге місце, чи маємо тут розмежування значень? Як про мене, це зна- 

1 

Межуев В. М. О национальной идее // Вопросы философии. — 1997, № 12. — С. 3. 

2 

Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Націоналізм. Антологія. 2-ге 

вид. — К., 2006. — С. 453. Див. також: Лісовий В. Із лексикону політичної філософії // 

Лісовий В. У багатоголоссі політичних дискусій. — К., 2007. — С. 68. 

3 

Кант И. Антропология «прагматической» точки зрения // Кант И. Сочинения 

в 6 т. — М., 1996. — Т. 6. — С. 437–438. 


352

чення має передувати «ідеї…, щодо якої існує згода більшості», тобто суспільній 

свідомості (національній). 

Відтак, зважаючи на ці застереження, я приймаю подане тлумачення за підставове 

для подальшого аналізу, бо вважаю його якнайповнішим окресленням 

змісту та обсягу розглядуваного поняття поміж тих, що мені траплялися. 

І хоча я почав дослідження висновками, до яких дійшов добродій Лісовий, є 

в них дещо, з чим не можу погодитися. Наприклад, йдеться про твердження, що 

«серед сотні досліджень, опублікованих на Заході, … не знаходимо досліджень 

під назвою «національна ідея» (на противагу публікаціям в Росії та Україні» 1 ). 

Назву хоча б ґрунтовну працю Курта Гюбнера «Нація: від забуття до відродження», 

що містить главу «Науковий погляд на національну ідею» 2 , де досить докладно 

розглянута остання, особливо з точки зору ідеї нації. 

Ще. В. Лісовий твердить: «одна національна ідея … розпалась на цілу множину 

національних ідей» 3 . Натомість є щось, яке дозволяє нам вести мову про національну 

ідею як таку, що він власне і робить; тобто йдеться, що попри всю розмаїтість поодиноких 

певних ідей націй, можна спробувати означити їх як категорію. Для того, 

щоб прикметник «національна» було правомірним сполучити з іменником «ідея», 

необхідно передусім визначити поняття «нація» як «ідею», від якого походить цей 

прикметник. Адже, якщо ідея (поняття) стосується і має стосуватися будь-якої нації, 

то є щось спільне і в понятті національна ідея, що теж стосується будь-якої нації. 

Такі міркування дають можливість прикласти до поняття «ідея» прикметник 

«національна» і, сконструювавши поняття на кшталт «наукова ідея», «політична 

ідея», спробувати знайти їй хоча б робоче визначення взагалі. Згодом, зважаючи 

на таке визначення, розглянути зміст національної ідеї, української зокрема. 

Власне, ці міркування зумовили зміст і структуру поданого нижче тексту. 

Йтиметься спочатку про ідею нації, потім про національну свідомість і, нарешті, 

про особливості суто бачення ідеалу нації. Коли йтиметься про Україну, то матимемо 

конкретизацію (фактично повтор) цих трьох вихідних значень. 

Ідея нації 

Ідея, там, де вона проникає в життя, дає непомірну силу й потужність, 

і тільки ідея є джерелом сили. 

Й. Г. ФІХТЕ 

1 

Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? — С. 457. 

2 

Хюбнер К. Нация: от забвения к возрождению. — М., 2001. — С. 289 і далі. 

3 

Лісовий В. Цит. праця. — С. 461. 


353

Ідея суть поняття розуму, для якого в почуттях не може бути 

даний жодний адекватний предмет 

І. КАНТ 

Визначення основних понять почну з поняття ідея. Не вдаючись до розлогих 

розмірковувань, до яких спонукає це поняття, зважаючи на його статус, здефеніціюю 

його так: Ідея (гр. — ιδέα — початок, основа, першообраз) — форма 

мисленєвого осягнення дійсності, яке містить у собі усвідомлення мети і способу 

пізнання та перетворення довкілля. Я цілком поділяю думку В. Лісового, що 

ідея — це «деяке попереднє «поняття», націлене на певну перспективу» 1 . 

Наступне поняття, вагоме для розуміння тексту, назву «соціальна спільнота». 

Визначу її як реально існуючу, емпірично дану, відносно устійнену множину індивідів, 

що має властивість системи і є суб’єктом соціальної дії. У розглядуваному 

випадку цій множині індивідів притаманні властивості соціальної системи, тобто 

певного цілісного тривкого утворення, елементами якого є індивіди, їхні норми 

та зв’язки, зумовлені функціями соціальної спільноти і ознаками, за якими її 

досліджують (наприклад, виробництво — виробнича соціальна спільнота, спільне 

замешкання — територіальна соціальна спільнота тощо). З огляду на це, націю, 

етнос логічно розглядати як соціальну національну, етнічну соціальну спільноту, 

на робоче визначення яких і будуть спрямовані зусилля автора. Подальше уточнення 

понять, залучення інших при потребі, буде зроблено мірою введення їх у текст. 

Методологія пропонованого дослідження ґрунтується на принципі історизму, 

системного й лінгвістичного аналізу з елементами феноменології. Дослідження 

джерел ґрунтується на міждисциплінарному підході (філософія, історія, літературознавство, 

етнологія). 

Але повернуся до прийнятого визначення ідеї як форми осягнення дійсності. 

У заторкнутій проблемі цією дійсністю буде дещо постульоване чи реально 

існуюче, а саме нація як соціальна спільнота. Тут варто згадати твердження 

К. Гюбнера, що «ідентичність нації є таким же необхідним практичним постулатом 

людського співжиття, як і ідентичність індивідуальної особи» 2 . І далі: 

«ідентичність нації в певний момент часу характеризується певною структурованою 

множиною систем» 3 . Причому ідентичність (identicus — однаковий, тотожний) 

—ознака сукупності виділених атрибутів, за якими на підставі концептуалізації 

можемо розпізнати, ідентифікувати певний індивід (партикулярний). 

У нашому випадку йдеться про націю. 

1 

Лісовий В. Цит. праця. — С. 460. 

2 

Хюбнер К. Цит. праця. — С. 292. 

3 



354

Йдеться про те, що кожного «певного моменту» (історичного) ми маємо певний 

набір атрибутів (мисленєвий чи реальний), який дозволяє нам ідентифікувати 

націю. Це по-перше. І по друге, я цілком згоден із К. Гюбнером стосовно того, що 

феномен нації ніяким чином не є відкриттям дев’ятнадцятого сторіччя, натомість 

віддавна складав субстанційний фундамент держави, не виключаючи, всупереч 

поширеній помилковій думці, античність і Середньовіччя 1 . 

Відтак варто наголосити, що допіру вживане поняття держава тут слід розуміти 

не в марксистсько-ленінській чи анархістській інтерпретації — структура 

влади певного класу, — а як організовану за національною ознакою соціальну 

спільноту на певній території. В українській мовній практиці слушно тут вжити 

слово країна 2 . 

Отож почну розглядати розуміння змісту поняття «нація» від античності, 

не зважаючи на те, як її (націю) поіменували, бо йдеться про «історичну множину 

систем», що «еволюціонує за історичною системою правил» (К. Гюбнер) або 

за «законами історії» (К. Гюбнер), відмінними від строго детермінуючих законів 

природи. Йдеться про те, що розвиток нації не є раціонально спричинений, і виснування 

з посилок природного закону ще не означає його обов’язковість для нації. 

Останній етап обов’язковий лише при докладанні енергії кожної соціальної 

спільноти як системи. 

К. Гюбнер пише: «Ані історичне правило, ані приналежний йому раціональний 

зв’язок не має примусової сили закону природи — необхідно воліти його 

виконати» 3 . Власне тут привноситься вольовий початок і відповідна чи ні дія. 

Але до цієї теми звернемося згодом. А тепер піде мова про античність, зважаючи 

на вище потлумачене поняття держави-країни, як соціальної спільноти народу, 

нації. 

Перед цим ще маю зауважити таке. Окрім вихідних дослідження порушеної 

проблеми, за які взято висновкові тези В. Лісового, я звертався і звертатимуся 

ще й до праці Курта Гюбнера. Текст «Нація: від забуття до відродження» 

слугуватиме мені певним дороговказом. Варто також наголосити, що на узбіччі 

визначеного ним шляху я побачу чимало дещо не те й не так, як це побачив 

К. Гюбнер. 

1 


2 

Див. Словник української мови. —К., 1973. — Т. IV. — С. 320 («Країна — 1) Територія, 

що становить єдність із погляду історії природних умов, населення тощо». 

3 



355

Від еллінів до Середньовіччя 

Полісний еллін сприймав (ідентифікував) себе передусім приналежним до афінського, 

спартанського тощо полісів, який вважав творінням міфічного божества. 

Він ототожнювався зі спільнотою, зважаючи на своє міфічне походження, що 

можна розглядати як партикулярну (лат — particularis — окремий) ідею «національної 

спільноти». Отож поліс не є державою-владою, натомість — державою — 

власною, соціальною, близькою до нації, ґрунтованій на міфічній самосвідомості. 

Але постає питання: що з афінянина, спартанця, мілетця інших робило ще й еллінів? 

По-перше, саме оте усвідомлення спільного походження і спільної історичності 

співжиття на цій землі під егідою єдиного пантеону. По-друге, відмінність 

від інших, варварів (βάρβαρος — іншоземці), і спільний самозахист-протистояння 

стосовно іноземців, що унаочнюється в часи воєн (наприклад Троянська, а надто 

перські війни). Йдеться про обстоювання свого способу життя, освяченого власними 

богами, бо таке життя — благородне. Останнє ж, власне, і є культурою. 

У Аристотеля держава-спільнота суть спосіб благородно незалежного життя. 

Постання його спричинене бажанням саме такого життя 1 . Мета державикраїни-поліса 

— забезпечити спільність благородних дій, а не просто існування 2 . 

«Культурна спільність, ґрунтована на міфі, — аналізуючи думки Аристотеля висновує 

Гюбнер, — має в державі настільки фундаментальне значення, що міра 

турботи про неї з боку людини визначає її провідну роль» 3 . Культура ж у всіх 

полісах — еллінська. 

Цицерон твердить таке: «держава є надбанням народу, натомість народ 

складається з різних груп людей, об’єднаних своїм визнанням права та спільними 

інтересами» 4 . Культура цього народу є надчасова єдність минувшини, сьогодення 

та майбутнього. Минуле — це пам’ять про міфи і предків, звичаї та права; сьогодення 

— слідування за ними; майбутнє — збереження їх. Натомість це не робило 

Священну Римську імперію універсально одноманітною визначеністю християнського 

ідеалу. 

Поживніший ґрунт для розгляду нашої проблеми можна знайти у Геродота — 

батька не лише істориків, але й етнографів. На останнє я й буду зважати. Він допоможе 

нам своїм баченням відповісти на питання, винесені впочатку цього розділу. 

1 

Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения в 4 т. — М., 1983. — Т. 4. — С. 456, 

1279а (25). 

2 


3 


4 

Цицерон. О государстве // Цицерон Марк Туллий. Диалоги: О государстве; О законах. 

— М., 1994. — С. 20 (XXV, 39). 


356

Отже, описуючи свої подорожі, Геродот називає чимало народів, у певний 

спосіб наголошує їхні прикмети. Що ж є характерне для всіх них і за якими ознаками 

виділяє їх історик? Читаємо стосовно еллінів: «Еллінський народ, відтоді 

як став таким, завжди користувався своєю мовою…» [І, 58] 1 . Або: «пеласги розмовляли 

варварською мовою» [І, 57] 2 , тобто відмінною від еллінської. 

Не меншу увагу Геродот приділяє походженню народу, причому родовід веде 

неодмінно від якогось певного бога: «Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший 

серед інших народів… і перша людина, що … з’явилася, був, що називався 

Таргітаєм. Батьками … були Зевс і дочка бога ріки Борісфена…» [IV, 5] 3 . 

Варто наголосити, що ведення родоводу певного народу від того чи того бога є 

загальнопоширеним в старі та й новіші часи. Після вказівки на прабатьків сколотів 

Геродот подає переказ стосовно родоводу різних сколотських народів, що є 

досить істотним для кожного приналежного індивіда, особливо шляхетного. 

Певну прикмету народу Геродот убачає і в території: «Ми гадаємо, що 

Єгипет — це вся країна, де живуть єгиптяни, як Кілікія, що її залюднюють кілікійці, 

і Ассірія, залюднена ассірійцями»[ІІ, 17] 4 , або: «На Кавказі проживає 

багато різних народів, які живляться виключно плодами диких дерев» [І, 203] 5 . 

Але чи не найвизначальнішим для кожного народу є його звичаї. Висвітленню їх 

Геродот надає великої ваги, водночас наголошує на схожості та відмінності їх 

у різних народів. Наприклад: «Лідійці мають звичаї майже такі самі, як і елліни, 

за винятком того, що своїх дочок вони віддають для торгівлі тілом» [І, 94] 6 . 

На опис звичаїв натрапляємо скрізь: «Перси… мають такі звичаї … не роблять 

статуй богів і не будують храмів і жертовників»[І, 131] 7 . Далі йде опис жертвоприношень 

і обрядів, що є істотним. А ось ще: «В інших народів поширений звичай 

під час жалоби, щоб родичі та свояки остригали волосся на голові, але єгиптяни, 

… залишають рости волосся на голові і на підборідді, хоча до того воно 

в них було зголене. Інші народи живуть окремо від тварин, але єгиптяни живуть 

разом із своїми тваринами» [ІІ, 36] 8 . 

1 

Геродот. Історія в дев’яти книгах (Переклад, передмова та примітки А. О. Білецького). — 

К., 1993. — С. 28. Усі цитати за цим виданням зі вказівкою у квадратових дужках наскрізної 

нумерації. 

2 

Там само. — С. 27–28 

3 


4 


5 


6 


7 


8 



357

Геродот наголошує, що народи, здебільшого, оберігають свої звичаї. 

Наприклад, сколоти «всіляко уникають запозичати іноземні звичаї жодного 

народу і зокрема еллінські звичаї» [IV, 76] 1 . І далі йде відома розповідь про 

Анахарсія і Скіла, про покарання за відправу чужоземних, еллінських обрядів 

[IV, 76–80] 2 . Або ще таке: «Єгиптяни уникають запозичати еллінські звичаї, так 

само, …як і звичаї будь-якого іншого народу. Таке в них правило, якого вони взагалі 

дотримуються» [ІІ, 91] 3 . 

Варто зауважити, що еллінський історик потрактовує звичаї надто широко, 

включно релігію, обряди, побутову поведінку, одяг, їжу, ведення війни, господарювання. 

Власне кажучи, йдеться про певний спосіб життя, культури різних 

народів у найширшому розумінні, та й про природне довкілля. Останнє, наприклад, 

щодо Аравії: «Лише в ній ростуть ладан, смірна, касія, кінамом і ладан» 

[ІІІ, 107] 4 . Геродот надто уважний до таких подробиць, коли йдеться про найближчі 

до еллінів народи: єгиптян, персів, сколотів тощо. Наприклад, «Судна, що 

призначаються в них (єгиптян — В. Ж.) для перевезення товарів, вони будують 

із деревини акації» [ІІ, 96] і далі маємо опис технології. Або: «Індійці … золото… 

добувають в такий спосіб» [ІІІ, 98]. 

Коли йдеться про сколотів, маємо опис жертвоприношення [IV, 59–63], ведення 

війни [IV, 64–65], ворожби [IV, 67], покарання [IV, 69], лікування [IV, 68], 

правочинства [IV, 70], поховання і учти [IV, 70, 73], харчування [IV, 61]. 

Ґрунтовно описані народи, які йдуть на Європу походом, очолювані Ксерксом. 

Опис досить докладний, наприклад, «Лівійці йшли на війну одягнені в шкури, використовуючи 

дротики з затверділими на вогні вістрями» [VІІ, 71] 5 . 

Коли йдеться про звичаї, то Геродот розрізняє, якось «навпомацки», народ 

та плем’я: «Массагети одягаються так, як скіфи, і спосіб життя в них є такий самий» 

[І, 215] 6 . Або таке: «Фокейці були першими серед еллінів, які розпочали далекі 

морські подорожі…» [І, 163] 7 . Щодо останньої витинки мова піде далі, коли 

зайдеться про Фукідіда. Варто звернути увагу, що Геродот, окрім звичаїв, які за 

його мірками є негативні, наприклад: «Адже інші люди (курс. — В. Ж.) майже 

всі, крім єгиптян і еллінів, злягаються в святилищах і, приходячи від жінки, за- 

1 


2 

Там само. — С. 197–199. 

3 


4 


5 


6 


7 



358

ходять немитими до святилища» [ІІ, 64] 1 , наголошує і на позитивах: «Аравійці 

додержуються договорів найнадійніше, ніж будь-хто інший» [ІІІ, 8] 2 . Звідси 

батько етнографів робить висновок щодо нерівності культур різних народів: «На 

берегах Понту Евксіну … живуть порівняно до всіх інших країн найменш освічені 

народи за винятком скіфів. Бо серед племен у припонтійських краях ми не можемо 

назвати жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і не знаємо нікого, хто б 

уславився своїм розумом, крім скіфської народності і Анахарсія» [IV, 46] 3 . 

Слід зазначити ще одну особливість світобачення Геродота щодо порушеної 

проблеми. Він десь «намацував» відмінність між народом-етносом та державою, 

наприклад: «Отже, Деіок об’єднав увесь мідійський народ і царював над ним. 

Цей народ складався з багатьох племен… отакі були племена мідійців» [І, 101] 4 . 

Син Деіока зробив своїми підданцями персів [І, 102]. Мідійців та персів Геродот 

не називає одним народом; єдність їх у володарюванні, підданстві в одній країнідержаві. 

Тому в іншому місці Геродот зауважує: «Я не згадав тут лише про 

Персію, як про країну, що сплачувала податок (курс. — В. Ж.). І зробив це навмисне, 

бо перси мешкають у тій країні, яка не обкладалася податками (курс. — 

В. Ж.)» [ІІІ, 97] 5 . 

На підставі поданих вище текстів Геродота я далекий від припущення, що він 

мав якусь більш-менш завершену концепцію стосовно змісту поняття «народ». 

Надто вже невпорядковано подано ним характерні ознаки того чи того народу. 

Тут важко вгледіти хоч якусь послідовність, чи пак, структурування поданих 

даних, що передбачало б підставову концепцію. Натомість аналіз розрізнених 

фрагментів дозволяє узагальнено систематизувати зміст, який вкладав у поняття 

народ еллінський історик. 

По-перше, можна виснувати, що в його розумінні народ — це дещо окремішнє 

визначення, близьке до того, що сьогодні часто називають етносом. 

По-друге, цей народ-етнос складається з певних племен, які мають споріднені 

ознаки, що відрізняють один народ-етнос від іншого. 

По-третє, до таких визначальних ознак Геродот відносить: спільних богів, 

спільну чи подібну мову, звичаї (одяг, побут, обряди, лікування тощо) або загальніше 

— спосіб життя чи культуру. 

По-четверте, і що істотно, Геродот характеризує своєрідність господарювання, 

спосіб ведення війни і озброєння, — власне кажучи, теж своєрідність культури. 

1 


2 


3 


4 


5 



359

По-п’яте, історик наголошує певні відзнаки того чи того народу, позитивні чи 

негативні з огляду на еллінські норми. 

По-шосте, у нього йдеться про «найменш освічені народи» та про тих, хто 

«уславився своїм розумом». 

І, нарешті, по-сьоме, Геродот розрізняє народ-країну замешкання (територію) 

та державу-володіння. 

Тепер перейду до Фукідіда. 

Від самого початку історик констатує: «Вочевидь країна, що називається нині 

Елладою, лише нещодавно набула осіле населення» [І, 2] 1 . Далі йдеться про те, 

що до Елліна, сина Девкаліона, країни з такою назвою не існувало. «Після того, 

як Еллін із синами захопив владу в Фтіотіді, а інші міста почали закликати їх 

на допомогу, окремі племена одне по одному вже через близьке спілкування одне 

з одним, помалу почали називатися еллінами, натомість узагальнене вживання 

цієї назви увійшло нещодавно» [І, 3] 2 . Власне це почалося вже після Троянської 

війни. 

Фукідід на підставі Гомерової «Іліади» робить слушне спостереження: «Адже 

Гомер, хоча він і жив значно пізніше Троянської війни, ніде не позначає всі 

племена одним найменням елліни і нікого так не іменує, окрім вояків дружини 

Ахілеса з Фтіотиди — саме вони і були першими еллінами. Решту же Гомер… іменує 

данайцями, аргівянами або ахейцями; не вживає він і слова «варвари» — вочевидь 

через те, що елліни тоді ще не відділилися від них та не найменувалися і не 

об’єдналися під одною назвою» [І, 3] 3 . 

Я навів цю задовгу витинку тому що, як про мене, зміст її надто істотний для 

нашої розвідки. Отже, недарма опису перебігу Пелепонеської війни у Першій 

книзі Фукідіда передує короткий начерк історії творення еллінського народу. Для 

історика важливо визначити коли об’єдналися «окремі племена, що прийняли ім’я 

еллінів, і що розмовляли зрозумілою всім мовою (курс. — В. Ж.)» [І, 3] 4 . Окрім того, 

вони набули досвіду у мореплавстві [І, 3]. Фукідід дуже коротко означає своєрідність 

способу життя окремих полісів та спільні ознаки побутування всіх еллінів 

та відмінності їх від «варварів» [І, 6]. Це все, що можна почерпнути у Фукідіда 

стосовно заторкнутої проблеми. Відтак, спробуємо підсумувати подане вище. 

По-перше, наш історик, прослідковуючи творення еллінського народу, веде 

його від племен, як і Геродот. Тобто йдеться про історизм. 

1 

Фукидид. История. — Л., 1981. — С. 5. Усі цитати за цим виданням зі вказівкою у квадратових 

дужках наскрізної нумерації. 

2 


3 


4 



360

По-друге, цей процес творення постає в часі на ґрунті об’єднання як для захисту, 

так і для нападу (Троянська війна). 

По-третє, об’єднання племен у народ-етнос уможливлює спільна, зрозуміла 

для всіх мова і спосіб життя, відмінний від варварів. 

По-четверте, є країна — Еллада, залюднена народом-етносом, та окремі 

держави-поліси, які співдіють, інколи ворогуюючи. 

По-п’яте, виходячи з попереднього, Фукідід розрізняє державу-володіння, 

яка може дати назву підданим, та державу народу-етносу. 

Якщо заторкнути Стародавній Рим з огляду на порушену проблему, то можна 

законстатувати, що, як і стосовно Еллади, історики дають значно більше матеріалу 

для дослідження, ніж філософи, хоча б тому, що для останніх така проблема 

вочевидь не поставала. Саме тому вдамся до аналізу текстів Корнелія Тацита, 

зокрема до одного з так званих «малих творів» «Про походження германців 

і місцезнаходження Германії». Але впочатку такі собі лінгвістичні зауваги, що їх 

появі я завдячую Володимиру Литвинові. 

Йдеться про терміни-поняття, вживані К. Тацитом у допіру названому тексті 

1 й стосовні нашої теми безпосередньо. Тут будуть заторкнуті §§ 1–4, де в російськомовному 

перекладі маються слова: «народ(ы)», «исконные жители», «переселенцы», 

«племена», «родина» «наименование племени», «ино племенники» 2 . 

Цим словам у латинськомовному тексті відповідають: «genti bus», «populоs», 

«gentium», «patria», «annalium genus», «gentis», «nationis nomen», «gen tem» 

[§§ 1–4]. 

Оскільки термінологія латиномовного походження з часом набула всеєвропейського 

поширення, варто з’ясувати словникове тлумачення їх. Отож з-поміж 

різнозначимих тлумачень маємо відповідники, що за змістом пасують до нашого 

дослідження. Підсумково маємо: 

gens, gentis — 3) народність, народ; 4) група споріднених народів (nationes ejus 

gentis); 

populus — 1) народ, народність; 2) громадянське суспільство, демократична 

держава; 3) (після Тулія) — весь народ (senatus populusque Romanus); 4) простолюд; 

5) народна маса; натовп (concursus populi); 

natio — 1) родове походження (natione Medus); 2) народність, народ чи нація 

(nations et gentes (populi) — племена і народи. 

Таким чином, можна дещо прояснити, адаптувати російськомовний переклад 

щодо нашої проблеми з урахуванням латиномовного оригіналу. Зокрема, 

1 

Тацит К. О происхождении германцев и местоположении Германии // Тацит К. 

Сочинения в 2 т. — Л., 1969. — С. 353–373. 

2 

Там само. — С. 353–355. 


361

російськомовний варіант «исконные жители» (лат. aliarum gentium) українською 

краще передати «корінні народи»; російськомовний вираз «наименование племени» 

(лат. nationis nomen) краще було б передати «найменування народу» [2]. 

В § 4 латинське populоs, передане російською як «племена», ліпше було б передати 

як «народ», а «gentem» як «інші народи» чи «іншородці». 

Власне йдеться про те, аби малася наскрізна однотермінологічність. Це 

важливо для подальшого аналізу. При цьому можна виснувати, що таким наскрізним 

терміном-поняттям, судячи з його змісту і обсягу, буде народ. То 

який же зміст вкладав Тацит у це поняття? Які ознаки-прикмети германського 

народу? 

Тацит починає із визначення території місцезнаходження, замешкання германців: 

«Германія відділена від галів, ретів і панонців ріками Райном і Дунаєм…» 1 . 

Далі йдеться про походження [§ 2]: «Що стосується германців, то я схильний 

вважати їх корінним народом» (aliarum gentium), в цьому ж параграфі читаємо 

про прабатьків: «…вони славлять породженого землею бога Туістона. Його син 

Ман — … прабатько їхнього народу» (gentis) 2 та про походження самоназви народу 

(nationis nomen): «…ті, хто першими переправлялися через Рейн і вигнали 

галлів, нині відомі під назвою тунгрів, тоді прозивалися германцями. … найменування 

племені поступово переважило й поширилося на весь народ; … він і сам 

став називати себе германцями» 3 . 

Германці також не змішувалися через шлюби з будь-якими іншоземцями, 

«відвіку складали особливий народ, що зберіг відпочаткову чистоту і лише сам 

на себе схожий». Прошу зауважити цю витинку, яку варто буде згадати, коли 

йтиметься про німецьких романтиків. Тацит викладає антропологічні прикмети 

германців [§ 4], кліматичні умови і природне довкілля: «…хто б направлявся 

до Германії з її незатишною землею та суворим небом, безрадісна для замешкання 

та для очей, окрім тих, кому вона батьківщина» 4 . Або ще: «Країна … в цілому 

… жахає і відвертає своїми лісами й драговинами» 5 . Нарешті: «вони зовсім 

не переносять спрагу і спекоту, натомість негода і ґрунт привчили їх легко терпіти 

холод і голод» 6 . Римський історик докладно описує своєрідність військового 

обладунку і тактику ведення війни [§ 6–7], особливість вірувань і обрядів 

[§ 9–10], організації соціального побутування [11–13], особливості розселення: 

1 


2 


3 


4 


5 


6 



362

«…народи Германії не мешкають у містах і навіть не терплять, аби їхні житла 

впритул прилягали одне до одного» [§ 16] 1 . 

Не забуває К. Тацит описати вбрання германців, шлюбні обряди [§ 17–19], повсякденний 

побут [§ 22], харчування, дозвілля [§ 23–24], навіть специфіку рабства: 

«Рабів вони використовують не так, як ми (курс. — В. Ж.)» 2 . Маємо також 

опис поховального обряду [§ 27]. 

Чимало уваги історик приділяє наголошенню відмінностей у окремих народів 

Германії. «І що у решти народів Германії трапляється зрідка… те обернулося 

у хантів на загальнопоширений звичай…» 3 . Власне Тацит розрізняє народ 

Германії, германців, що складається з окремих «народів Германії». Тобто 

весь текст К. Тацита на три чверті є нічим іншим, як етнографічною розвідкою. 

Натомість варто зауважити, що історик обійшов увагою мовні питання, про що 

свідчить побіжна і чи не єдина згадка стосовно мови: «вони мають при собі списи, 

або, як самі називають їх своєю мовою (курс. — В. Ж.), фрамеї…» 4 . 

Тацит чимало разів наголошує на бойових якостях германського народу, його 

волелюбності й особливій стійкості у протистоянні з Римом [§ 37]. Історик 

з іронією зауважує: «ми не стільки їх перемогли, скільки справили над ними 

тріумф» 5 . Це теж візьмуть на озброєння німецькі романтики. 

Назагал подане можна підсумувати — римський історик визначальними 

ознаками народу, зокрема германців, уважає: територію, особливості природничого 

довкілля, які зумовлюють не лише антропологічні параметри, натомість 

норов, звичаї, специфіку розселення. До ознак того чи того народу 

належить також специфіка вірувань, обрядів, організації суспільного побутування, 

а також моральні якості. В останніх він протиставляє численні германські 

позитиви римським негативам 6 . На мовні особливості К. Тацит при цьому 

майже не зважає. 

Як же можна окреслити ті прикмети-ознаки певних соціальних спільнот, що 

в часи античності складали зміст поняття «народ»? 

По-перше, маємо мову (Геродот, Фукідід), яка є спільною для народу-етносу 

та відмінною від мов інших народів. 

По-друге, йдеться про природне довкілля, властиве певній території замешкання 

народу, яка визначає антропоознаки, норов спільноти. 

1 


2 


3 


4 


5 


6 

Див. примітки 46, 49, 52, 54. — Там само. — С. 436. 


363

По-третє, наголошене походження, богорідність народів, 

що складають народ-етнос. 

По-четверте, всі розглянуті історики-етнографи вбачають 

відмінності-прикмети різних народів у способі життя, 

загальній культурі (вірування, звичаї, обряди, суспільна 

організація). 

По-п’яте, всі історики поціновують рівень культури, говорять 

про «більш освічені», «мудріші» тощо народи. 

Нарешті, по-шосте, в розглянутих джерелах (особливо 

у Геродота й Фукідіда) достатньо послідовно проглядає 

розрізнення народу-етносу та народу-держави, чий володар 

поширює свою владу на інші народи-етноси, подеколи 

накидаючи їм і найменування. Маємо при цьому (К. Тацит) 

інколи наголошення генетично чистих народів (напр., германців). 

Київ, 2009 — жовтень 2010

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА 

ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА 1 

(cпроба концептуального аналізу) 

Метою пропонованої статті є спроба визначення головних 

по нять і побудови робочої гіпотези концептуальної системи, 

пов’я заної зі співвідношенням соціальної політики 

та соціальної роботи. 

Спочатку трохи історії стосовно цього тексту. Перше 

йшлося про зіставлення відповідних статей нашої Кон ституції 

із Загальною декларацію прав людини. При цьому 

ма лося апріорі, що в Кон ституції виявиться якийсь ґандж. 

Але нічого такого не сталося. У нашій Конституції відповідні 

статті розписані значно ширше, ніж у Декларації. Гадаю, 

що це можна пояснити немовлячим віком української демократії: 

те, що для Заходу є узвичаєним сторіччями суспільної 

практики, для нас виглядає справжнім відкриттям, наприклад, 

«кожному ґарантується (замість ґарантовано. — 

В. Ж.) знати свої права і обов’язки» (стаття 57). 

Натомість, опрацьовуючи цей напрямок, я надибав низку 

питань поняттєвого змісту. Наприклад, що таке «соціальна 

держава»? Що таке «соціальна політика» тощо? Власне, це 

й зумовило постановку проблеми, винесену в перший абзац 

статті, хіба що до розгляду ваних понять варто долучити 

«соціальну державу». 

Не треба бути особливо спостережливим, аби помітити, 

що всі три поняття — «соціальна держава», «соціальна політика», 

«со ціальна робота» (порядок подання термінів, 

як буде показано, не випадковий) уживані з терміном «соціальне». 

При цьому виникає питання, чи не зайвим тут є це 

1 

Надруковано в: часопис «Соціальна політика і соціальна робота». 

— 1997. — № 1 (2). — С. 7–11. 

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА 

365

слово? Хіба буває не соціальною держава, політика, робота, якщо розуміти соціальне 

в найширшому значенні цього слова? Адже все перелічене є породженням 

соціаль ного, суспільного. А, може, дійсно варто почати суперечку про терміни, 

спробувати дати власні варіанти найменування розгля нутим поняттям? 

Щоб відповісти на це питання, треба, по-перше, спромогтися хоча б у першому 

наближенні визначити заторкнуті поняття і, по-друге, поцінувати, якою мірою 

вони вкорінені в теорії і прак тиці. 

Отож Україну названо «суверенною і незалежною, демокра тичною, соціальною, 

правовою державою» (стаття 1 Конституції). Передусім варто зауважити, 

що в «старших» конституціях цього терміна не подибуємо, оскільки він увійшов 

у політичний обіг на початку 50-х років і згодом потрапив у сучасні конституції. 

Наприклад, в конституціях ФРН (статті 20, 28), Іспанії (стаття 1) йдеться про те, 

що їхні правові держави є соціальними. В конституції Японії йдеться про «соціальний 

прогрес»… 

Заведено розрізняти теорію (конституція) і практику соціальної держави, що 

ґрунтується на конституційних нормах. Під сумовуючи різні міркування щодо теорії 

соціальної держави, оберемо таке визначення: «соціальна держава — це держава, 

що послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини» 1 . 

Погодившись із цим твердженням, перейдемо до другого поняття: «соціальна 

політика — один із головних напрямків внутрішньої полі тики держави, який 

має забезпечити відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає собі 

підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності 

та стабільність соціальної системи» 2 . 

Ще раз звернемо свій погляд до поняття соціальної правової держави, беручи 

до уваги обидва терміни. І тут постає питання: чи наявність соціальної політики є 

ґарантією соціальної держави в нашому розумінні? Вочевидь, ні. Оскільки кінцевою 

метою со ціальної політики держави є врешті її самозбереження, відтворення, 

то можна назвати чимало прикладів від колишнього СРСР і Третього Райху 

до сучасної Куби і Північної Кореї, коли маємо справу з державами, які неправильно 

було б назвати ані соціаль ними, ані правовими, хоча заперечити наявність 

ведення соціаль ної політики важко. 

Отож, якщо йдеться про соціальну політику соціальної правової держави, то 

треба зробити певні застереження. При цьому варто окреслити спрямованість 

соціальної політики без розрізнення характеру дер жави, натомість вичленувати 

власне аспект, що цікавить нас, тобто позитивний зміст цієї політики. Можна 

1 

Див.: Соціальна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. — 

С. 374. 

2 

Див.: Политология. Энциклопедический словарь. — М, 1993. — С. 358. 


366

простежити три головні напрямки соціальної політики: по-перше, передбачення 

і при потребі реалізація державних ґарантій пом’якшення входження суспільства 

в рівновагу після надзвичайних подій (наприклад, природних і технікотехнологічних 

катастроф, епідемій, голоду тощо); по-друге, перерозподіл ресурсів 

задля забезпечення всім соціальним групам суспільства певного рівня життя 

з метою зняття можливого соціального напруження; по-третє, реґулювання способу 

життя заохочувальними (наприклад, безподаткове благодій ництво) та репресивними 

(наприклад, боротьба з порнографією, наркотиками тощо) засобами. 

Як бачимо з переліку, всі означені напрямки соціальної полі тики тією чи тією 

мірою властиві всім державам. Тому варто зважити на їхній правовий і демократичний 

лад, на врахування існування паралельно громадянського суспільства. 

Саме це може визначити стратегію і тактику соціальної політики, пріоритети 

і засоби ЇЇ реалізації. Реалізація ж потребує організаційного забезпе чення, тобто 

інституціалізації. На сьогодні (за станом на 1 жовтня 1996 року) можна вважати, 

що в Україні ведення соціальної політики покладене на такі міністерства 

і комітети: внутрішніх справ, з питань надзвичайних ситуацій, культури і мистецтва, 

освіти, охорони здоров’я, праці, соціального захисту населення, у справах 

молоді та сім’ї, з нагляду за охороною праці, у справах захисту прав споживача, 

з фізичної культури і спорту, у справах містобудування і архітектури, у справах 

національностей та мігра ції, у справах релігії. Ці інституції я поціновую як функціональні. 

Окрім того, варто назвати міністерства і комітети, що мають, як заведено говорити 

в системному аналізі, забезпечувальний характер. Це міністерства інформації, 

статистики, у справах науки і технології, фінансів, економіки, комітет з телебачення 

і радіо мовлення, врешті, наукові установи. 

Якщо йдеться про соціальну, правову, демократичну державу, то соціальну 

політику здійснюють ще й на рівні громадянського суспільства, його інституцій 

(церква, партії, спілки за професією та інтересами, благодійні фонди та організації 

тощо). Цілком зрозуміло, що, на відміну від соціальної політики держави, 

яка за визначенням має бути односпрямованою (нормованою Консти туцією), від 

громадянського суспільства, так само за визначенням, на таку одностайність чекати 

важко. 

Проміжною щодо односпрямованості може бути реґіональна соціальна політика 

на рівні самоврядних земель, областей, міст тощо. Тут зміст цієї політики 

залежатиме від соціальної реґіо нальної ситуації. 

Для того, щоб вийти з цієї теми і перейти до поняття «соціальна робота», 

я змушений зробити такий собі кульбіт. Він полягатиме у розриві логічної схеми, 

й замість того, щоб вивести визначення соціальної роботи з соціальної політики, 

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА 

367

я перейду до визначень, поданих за іншими джерелами. Зокрема, читаємо: «соціальна 

робота цілком зайнята соціальним добробутом індивідів, соціально та економічно 

негараздних груп. Вона репрезентує інтереси людей, котрі не відповідають 

звичним соціальним очікуванням або не виправдовують їх, виступають 

від їхньої особи і забезпечують адекватне до них став лення з боку системи і соціальних 

інституцій, що заторкують їх» 1 . Можна погодитися також і з аксіологічним 

визначенням соціаль ної роботи. Це те, «що втілює і виражає соціальну 

свідомість суспільства» 2 . Власне, йдеться про моральну дозрілість суспільства 

(держава і громадянськість) до активного співчуття певним со ціальним групам. 

Беручи до уваги вищевикладене, спробую пов’язати поняття «соціальна політика» 

і «соціальна робота». При цьому хотів би відіслати читача до згаданих 

трьох засадових напрямів цієї по літики, а також нагадати, що при найближчому 

розгляді цих напрямків неважко помітити в повній обсяговості об’єкта дії соціальної 

політики наявність соціальних груп різного статусу: міське та сільське населення, 

жінки та чоловіки, дорослі та діти, здорові та хворі (інваліди), працюючі 

та безробітні… Перелік можна продовжити. 

Таким чином, соціальна політика в її практичній спрямованості (та й теоретичному 

обґрунтуванні також) має бути диференційованою. Тепер ми можемо 

перейти до визначення поняття «соціальна робота». Вона є теорією і практикою 

соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави і громадянського 

суспільства, спрямованою на окремі со ціально неповновартні групи 

та індивідів з метою соціальної адаптації їх до існування в пересічних (середньостатистичних) 

умовах конкрет ного суспільства. 

Даючи таке визначення, бажано зробити принаймні одне засте реження загальнотеоретичного 

кшталту. Якщо завданням соціальної політики є відтворення 

(розширене) соціальної структури з метою самозбереження (самореґуляції), 

то щодо об’єкта соціальної роботи таке завдання навряд чи правомірне. Адже, 

якщо суспільство виявляє соціальну турботу, скажімо, стосовно наркоманів, 

дітей-сиріт, інвалідів, ін ших, то чи варто говорити про відтворення (тим паче розширене) 

цих соціальних груп. Радше йдеться про мінімізацію їх. 

І тут я виходжу за межі проблематики цієї статті, наголошуючи питання морального 

і моральнісного змісту. Власне, йдеться лише про постановку проблеми, 

про вихідні засади подальших теоре тичних розмислів. 

Київ, 1998 

1 

Див.: Динамика ценностей в социальной работе. — Амстердам; К., 1996. — С. 6. 

2 

Там само.

ЛОБІ ДЛЯ УКРАЇНИ 1 

Переднє слово 

До написання цього тексту мене спонукало неодноразово 

читані й чуті в ЗМІ слова «лобі», «лобізм» від представників 

законодавчої та виконавчої влади зі знайомим від давніх 

часів упередженим наголосом. Змістовно-емоційне забарвлення 

несло чітко виражену неґативність, запозичену, вочевидь, 

із колишніх довідкових джерел. 

Адже року 1957-го читаємо: «Лобі, лобісти (від англ. 

lоbbу — кулуари) — у США аґенти капіталістичних монополій, 

котрі добиваються прийняття чи провалу в Конґресі 

тих або тих законопроектів. Інколи «Л.» або лобізмом називають 

систему хабарництва. Це явище є свідченням 

повного підпорядкування державного апарату США фінансовому 

капіталу» 2 . 

Року 1974-го: «Лобі, лобісти (від англ. lоbbу — приймальня, 

вестибюль, кулуари) — високооплачувані представники 

або аґенти (? — В. Ж.) великих банків і монополій (? — В. Ж.), 

що діють неофіційно в кулуарах Конґресу США і законодавчих 

органів штатів, справляючи прямий тиск (? — В. Ж.) аж 

до підкупу, шантажу на законодавців і державних чиновників 

з метою прийняття чи відхилення тих або інших законів 

в інтересах цих банків і монополій» 3 . 

Року 1993-го (прошу зважити, що видання московське): 

«Лобі (лобізм) (від англ. lоbbу — критий прогулянковий майданчик, 

коридор) — слово зі складною долею». Далі трохи 

1 

Надруковано в: часопис «Соціальна політика і соціальна робота». 

— 1999, № 2. 

2 

БСЭ. — 2-е изд. — Т. 25. — М. — С. 321. 

3 

Словник іншомовних слів. — К., 1979. — С. 397. 

ЛОБІ ДЛЯ УКРАЇНИ 

369

історії і, нарешті, читаємо: «Політику Л. можуть проводити на користь: 1) окремих 

соціальних і політичних сил (не обов’язково реакційних) (курсив мій. — В. Ж.); 

(своє Л. в Конґресі можуть мати профспілки, антивоєнний рух і т. п.); 2) окремих 

країн і реґіонів (тут можливе протистояння, як, наприклад, у Конґресі США, китайського 

та тайванського лобі); 3) стратегії розв’язання загальносоціальних (курсив 

мій. — В. Ж.) або глобальних проблем (технократизм супроти екологізму і т. п.)» 1 . 

Року 1996-го (прошу звернути увагу, що друковано в Києві вже після московського 

видання) читаємо: «Лобі (від англ. lоbbу — приймальня, вестибюль, кулуари) 

— представники фінансових, промислових корпорацій (уже читали 40 років 

тому. — В. Ж.), військових структур, окремих соціальних і національних верств 

населення, які прагнуть вплинути на законодавчі органи чи окремих їх членів, 

на державних чиновників з метою прийняття або відхилення тих чи тих рішень 

в інтересах того, кого вони репрезентують. Як правило, діяльність лобі має неформальний 

характер, проте для того, щоб запобігти пов’язаним із нею зловживанням 

(шантаж, хабарництво тощо) в низці країн їй надано леґального, законодавчого 

реґламентованого характеру (курсив мій. — В. Ж.) 2 . 

Я перепрошую читача за велику кількість цитат. Мене виправ довує лишень інтерес 

до проблем лобі й водночас бажання продемонструвати еволюцію інтерпретації 

цього явища в російських і українських літературних джерелах упродовж 

останніх 45 років. Як бачимо, все потроху стало на своє місце: до лобі, зрештою, 

почали ставитися як до нормального соціального феномену, і якщо декотрі політики 

того ще не знають, то це свідчить про заанґажованість їх або невігластво. 

Проте не в цьому проблема. 

Проблема, робочі гіпотези і засновки 

Проблему я б сформулював так: чи є можливим і потрібним лобізм в Україні? 

Робочі гіпотези: лобізм є невід’ємною складовою громадян ського суспільства, 

він безпосередньо пов’язаний із соціальною політикою і соціальною роботою. 

При цьому я виходжу з таких засновків. 

1. «Соціальна політика — один із головних напрямів внут рішньої політики 

держави, який має забезпечити ті соціальні ресурси, з яких вона дістає собі 

підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності 

та стабільності соціальної системи» 3 . 

1 

Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 159, 353. 

2 

Політологія. Словник термінів і понять. — К., 1996. — С. 103. 

3 

Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 159, 353. 


370

2. Соціальна робота — «є теорією і практикою соціальної політики правової, 

соціальної, демократичної держави і грома дянського суспільства, спрямованою 

на окремі соціально вразливі групи та індивідів з метою соціальної адаптації 

їх до існування в пересічних (середньостатистичних) умовах конкрет ного 

суспільства» 1 . 

Хочу також зауважити, що оскільки вважаю цю статтю теоретичною, то 

не вдаватимуся тут до поточної політичної практики в сучасній українській дійсності 

з точки зору лобізму. То є інша тема для конкретного емпіричного аналізу 

чи, пра вильніше, посттеоретичного. 

Соціальна зумовленість лобізму і трохи історії 

Я не буду тут щось доводити чи відсилати до авторитетів, цитувати джерела 

загальновідомих соціологічних теорій. Ідеться, зокрема, про різновид соціальних 

спільнот — груп за інтересами, про існування їх. Оскільки інтересів є нескінченна 

кількість у кожної особистості, громадянина, то можна припустити, 

що й потенційна кількість таких груп також нескінченна. Натомість є те, що 

психологи і соціологи називають домінуючими, пріори тетними інтересами, які 

зумовлені соціальними обставинами, простором і часом. Власне, це оглядово 

обмежує кількість груп інтересів, що в них у тій чи тій формі об’єднуються 

особистості, громадяни задля задоволення цих своїх інтересів. Розглядувані 

групи різняться не тільки інтересами, але й економічними, політичними, професійними, 

статевими, національними, віко вими, врешті, кількісними, фінансовими 

тощо характеристиками своїх членів, і це відбивається у відмінностях 

цілей, методів і засобів їхньої діяльності. Зрештою, і на способах і методах їхньої 

організації. Цілі, які вони ставлять перед собою, не є абст рактними, а надто 

конкретні (наприклад, закрити проїзд транс порту по вулиці К.). При цьому 

ясно, що інтереси різних груп можуть не тільки не співпадати, а й бути протилежними 

(наприклад, для водіїв транспорту проїзд вулицею К. заощаджує час 

і пальне). 

Тут я хочу зауважити, що все попередньо описане не стосується безпосередньо 

лобі, але є загальником соціологічної теорії. Тому перепрошую відповідних 

фахівців і виправдовую себе у викла денні всього цього лише тим, що, по-перше, 

не всі читачі є такими фахівцями, а по-друге, я вбачаю в цьому необхідний перехід 

до головної теми. 

1 

Жмир В. Ф. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робо та // Соціальна 

політика і соціальна робота. — 1997. — № 1. — С. 11, 9. 


371

Отже, групи інтересів існують і, гадаю, ніхто в цьому не має жодного сумніву. 

Для того щоб частково або повністю вдо вольнити свої інтереси, досягти мети, 

група, її організатори і репрезентанти мають її (мету) чітко сформулювати, 

оприлюднити (ще раз перепрошую за абетковість). Це можливо, лише коли є відповідні, 

фахово вишколені практики, котрим треба платити. Причому бажано, 

щоб фах і попередній досвід були пов’язані з управлінською діяльністю в структурах 

влади. 

Тепер я наведу визначення лобі, запозичене зі статті Девіда Коена 1 . Раджу 

звернути на неї увагу всім, кого цікавить американський досвід із цього питання. 

В подальшому вико ристовуватиму деякі висновки цієї статті для доведення своїх 

робочих гіпотез. 

Отож, «лобісти — це особи, котрі репрезентують групи інте ресів для досягнення 

цілей цих груп» 2 . Натомість хочу ще раз наголосити, відсилаючи читача 

до низки визначень лобі на початку тексту: групи інтересу не є неодмінно фінансові, 

банкові чи військово-промислового комплексу. Це можуть бути карлики, 

українці, інваліди, прихильники абортів, їхні противники, письменники, 

журналісти тощо. Лобі має докласти зусиль, умінь і всіх ресурсів групи, аби 

у нормативно-законодавчому порядку закріпити інтереси групи на різних рівнях 

законодавчої та виконавчої влади; лобізм же фактично є способом тиску громадян 

на державу, отже, елементом громадянського суспільства. 

Тут, можливо, доцільно зробити короткий екскурс в історію лобі як слова, так 

і явища. Довідкові джерела, коли йдеться про походження слова, посилаються 

на середину XVI сторіччя, твер дять, що малася на увазі прогулянкова місцина 

в монастирі. Минуло сторіччя — і це вже стосувалося відповідного місця в палаті 

громад Англії. Два сторіччя по тому йшлося про купівлю голосів у кулуарах 

Конґресу, і це вважали неприйнятним і осудливим. Тому офіційно слово «лобі» 

замирливо запровадилося лишень у XX сторіччі в Сполучених Штатах Америки 

й за їх межами. В Америці 1940-х років — це інституція, леґалізована законодавчо, 

й вона набуває певного недержавного формалізова ного статусу з власною 

структурою. Але про структуру нижче. 

Як на мою думку, варто говорити не про слово, а про явище. 

Власне, йдеться про неофіційний вплив на владу відтоді, відколи вона постала. 

Наслідуючи зофіціалізований український менталітет, можна твердити, що 

лобіювання як явище вперше зафіксоване на Вкраїні в IX сторіччі. Доказ? Будь 

ласка. 

1 

Коен Д. Лобіювання у Конгресі США // Політологічні читання. — 1992. — № 2. — 

С. 115 і далі. 

2 

Коен Д. Лобіювання у Конгресі США // Цит. вид. — С. 116. 


372

Згадаймо сумнозвісного київського князя Ігоря, відомого більше як чоловіка 

княгині Ольги. Згадаймо його відвідини древлян за встановленою даниною, але: 

«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенольдові вирядилися оружжям і одежею, 

а ми — голі. Піди-но, княже, по данину, хай і ти будеш, і ми» 1 . Кажучи сучасним 

стилем, соціально-економічна колізія полягала в тім, що Ігор уповноважив 

збирати данину воєводу Свенольда (його дружина — одна група інтересів), 

а інша група — княжа дружи на — лобіювала свої інтереси, нарікаючи: «се даєш 

єдиному мужеві много» 2 . Цього разу лобі княжої дружини переважило, Ігор пішов. 

Наслідки відомі. Але не про це мова. 

Йдеться про те, що лобі, лобізм є об’єктивним явищем на кшталт земного тяжіння. 

Отож, лобі було, є і буде, включаючи нашу Україну. Про те й розмова. 

У нас становиться, попри все, громадянське суспільство. Саме становиться — 

його будувати не можна (не в розумінні заборони, а в розумінні неможливості 

будування). Громадянське суспільство саме становиться, стається з окремих своїх 

складових інституцій; і лобі, на мою думку, є однією з них як противага законодавчій 

і виконавчій владі. 

При цьому хочу зазначити, що державці теж творять різні групи інтересів 

і мають власні лобі. А це вже протизаконно, бо вони мають репрезентувати лишень 

інтереси всього народу, всіх гро мадян. Саме тому громадянське лобі необхідне 

як тиск на проведення державою соціальної політики. Йдеться, по-перше, 

про передбачення і, за потреби, «реалізацію державних ґарантій пом’якшення 

входження в рівновагу після надзвичайних подій; по-друге, перерозподіл 

ресурсів задля забезпечення всім соціальним групам суспільства певного 

рівня життя з метою зняття можливого соціального напруження; по-третє, 

реґулюван ня способу життя заохочувальними (наприклад, безподаткове благочинство) 

та репресивними (наприклад, боротьба з порно графією, наркотиками 

тощо) засобами» 3 . 

Вочевидь, коли держава — законодавчо формалізований бю рократичний 

механізм — реалізує соціальну політику, лише фахові лобі можуть, де треба, 

підсипати трохи піску, а де — змастити його з метою стабілізації суспільства 

як кінцевої мети соціальної держави. Адже соціальна політика має реалізуватися 

на рівні громадянського суспільства, яке за визначенням не може мати 

односпрямованості, властивої державі, зумовленої правовими нормами законодавства. 

Члени громадянського су спільства мають різні інтереси і різну спрямованість. 

1 

Літопис Руський. — К., 1989. — С. 30. 

2 


3 

Жмир В. Ф. Цит. праця. 


373

Отож, мені здається, що першу робочу гіпотезу щодо лобізму як невід’ємної 

складової громадянського суспільства, принаймні, у першому наближенні доведено. 

Так само, як і пов’язаність лобі з соціальною політикою. 

Спробую прослідкувати зв’язок лобізму з соціальною роботою, розуміючи 

її так, як було подано вище. Тут, очевидно, ключовим словом має бути «соціальна 

група», власне, та сама група інтересу, яку лобі має репрезентувати. 

Мені можуть закинути, що у визначенні соціальної роботи йдеться переважно 

про «неповновартні», «негараздні» групи (наркомани, бомжі, інваліди тощо), 

натомість лобі треба платити! Але не варто зневажати фінансові можливості 

цих «неповновартних» груп. Адже серед їхніх близьких (в Україні нашій) 

трапляються цілком угаразділі й заможні батьки й родичі, існують добродійні 

фонди… Зрештою тут ідеться не про формування лобі конкретної соціальної 

групи (це питання досвіду і практики), а про теорію питання. Тому зауважу, що 

робочу гіпотезу про зв’язок лобі та соціальної роботи можна визнати. Лобі, 

власне, сприяють нормативно-законодавчій адаптації інтересів будь-якої соціальної 

групи, що їх заанґажувала, й ця адаптація відбувається в інтересах 

суспільства. 

Лобі в соціальній структурі суспільства 

Має постати питання щодо співвідношення інституту лобі з такими інституціями, 

як політична партія чи профспілки, які також відбивають і обстоюють інтереси 

соціальних груп. Ключ до розв’язання цього питання в тому, що, по-перше, 

партії та профспілки в усіх країнах мають своє лобі на всіх рівнях управління 

державою, аби провести чи не провести ту чи ту ухвалу. По-друге, лобі, як правило, 

— поза політичною ката васією. Воно береться до питань конкретних (надати 

позику МВФ Україні), звичайно, використовуючи у своїй арґументації політичні 

зачіпки. І, нарешті, по-третє, сфера конкретної соціаль ної клієнтури лобі є подрібненішою 

за партійну чи профспілкову і часто-густо прив’язана до певного 

регіону. 

Вищевикладене буде не зовсім зрозумілим, якщо не зрозуміти лобістське середовище. 

Тут маю зазначити, що, скажімо, в США лобістів від середини 1940 років 

реєструють, і вони перебувають під фінансовим конт ролем відповідно до закону 

на рівні всіх соціально-політичних елементів громадянського суспільства. 

Структура лобізму — піраміда, на верхівці якої знаходиться політик чи група політиків, 

котрі пропонують і здійснюють ухвали. Середина перетину піраміди, наприклад, 

у США — численний загін експертів, зако нодавців, рекрутованих з уря- 


374

довців, професійних правників, соціологів та ін. («Лишень у Вашингтоні діяли 

понад 23 000 лобістів і 150–160 тисяч осіб, котрі їм асистували…») 1 . 

Звичайно, як і кожна офіційно визнана, зареєстрована гро мадсько-політична 

організація (партія, профспілка, клуб, фонд тощо), лобі підлягають офіційному 

державному контролю. Але сама природа і суть зазначених організацій виключає 

можливість контролю повного. Власне, йдеться про переважання самореґу ляції 

за наявності власної неформалізованої нормативної бази функціювання, що забезпечує 

виконання визначального завдан ня, оптимального, в межах закону, задоволення 

інтересів репре зентованої групи. Діапазон цих інтересів доволі широкий: 

від надання державою коштів для лікування дітей родин певного соціального 

статусу до збереження нейтралітету в збройній сутичці на терені іншої країни. 

Стратегія, тактика і технологія дії лобі тут не заторкнуті. Все залежить від 

того, кого і з якою метою вони репрезентують. Але це вже інша тема. Якщо ж 

спрощено визначити функції лобі, то це — збір інформації (все, що стосується 

інтересу репрезентованої групи); безпосереднє лобіювання (контакт і вплив 

на законодав чого чи виконавчого урядовця); опосередковане «народне» лобіювання 

(формування позитивної чи негативної громадської думки відповідно 

до інтересів репрезентованої групи); збирання коштів на потребу забезпечення 

обстоювання репрезентованих інтересів. 

Від Сяну до Дону 

Оскільки я вважаю, що дві висунуті гіпотези доведено, то можу твердити, що лобі 

є невід’ємною приналежністю і чинником громадянського суспільства. Оскільки 

у нас офіційно проголоше но постання такого суспільства, остільки лобі в Україні 

має бути. Але модальність зміститься, коли визнати, що лобі — явище об’єктивне 

для суспільства, як корпускулярне і хвильове роз сіяння для світла. Тобто не є можливим 

чи неможливим, хоча може бути бажаним чи небажаним. Воно є в Україні, і я 

не хочу повторювати тут численні поголоси засобів масової інформації чи виступи 

окремих кандидатів. У цьому, власне, відповідь на перше проблемне питання. 

Якщо вже визнано, що лобі в Україні існує об’єктивно, то питання про те, чи 

воно потрібне, просто слід зняти. Земне тяжіння є безвідносно того, чи є закон 

усесвітнього тяжіння визнаним. Спочатку було тя жіння, потім — закон. Отож, 

лобі в Україні, дике лобі, як і дикість інших соціальних з’явищ, треба леґалізувати 

й інституціалізувати, підвести під закон. 

1 

Коен Д. Лобіювання у Конгресі США // Політологічні читання. — 1992. — № 2. — 

С. 115 і далі. 


375

Потрібно розробити проект закону, пакет законів про 

лобі в Україні. Це, якщо зійти на ґрунт практики, один із головних 

засобів боротьби з корупцією. І саме провідники корупції 

опи ратимуться внормованості лобізму, тобто частина 

неофіційних (диких) лобістів буде проти такого закону, 

хоча частина лобістів «чистих» — за. Дай, Боже, щоб перемогли 

останні. 

Публіцистика і лірика 

Репрезентанти інтересів лобі, талановиті й фахові, 

я, автор, запрошую вас до співпраці за інтересами 

до гумані тарних наук, до філософії, соціології, літератури. 

Відгукніться. Наші інтереси ой як треба захищати. Це гук 

до всіх лобі в Україні та не в Україні сущих. 

І ще таке. Коли комусь не до душі англомовне слово «лобі» 

(особисто я неґативно сприймаю сучасне іншомовне 

вторгнення в нашу мову), то пропоную українське «справник» 

(від «справа»), «справувати» (виконувати справи), нарешті, 

«справниця» (при міщення «присутственних» місць). 

Київ, 1999

ДО ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ 

З ДЕЛІНКВЕНТАМИ 

Злочини чинять не тільки в більшості суспільств 

якогось одного визначеного типу, 

натомість у всіх суспільствах усіх типів 

Еміль ДЮРКГАЙМ 

Деякі попередні застереження і міркування 

Передусім зауважу, що тут і далі йтиметься про теорію заторкнутого 

питання, яка, власне, і має бути підґрунтям 

практики соціальної роботи з делінквентами. Але щойно ми 

ступаємо на терен делінквентності, то натрапляємо на низку 

питань, відповісти на які видається попервах аж не так 

і важко. Та це тільки попервах. 

Наприклад, що таке злочин і злочинець? Здається все ясно: 

злочин — дія, що порушує норми закону; злочинець — 

той, хто вчинив цю дію. Та чи є, принаймні для соціального 

психолога, злочинцем той, хто вчинив злочинне діяння, але 

його не зловили (згадаймо: «не спійманий — не злодій»)? 

Чи є злочинцем той, кого засуджено і звільнено після відбуття 

вироку (наприклад, якщо він зґвалтував чи вбив, чи 

перестав він бути після звільнення гвалтівником чи вбивцею)? 

В різні часи в різних державах існували закони протилежної 

спрямованості. Та й у наш час Кримінальні кодекси 

різних країн по-різному поціновують ту чи ту дію. А тепер 

станемо на місце науковця (соціолога, соціального психолога, 

кримінолога), котрий намагається побудувати теорію 

порушеної проблеми. Наприклад, підтвердити свої гіпотези 

щодо структури причин і мотивів злочинства, претендуючи 

на щось більш-менш універсальне. Як він зможе це зробити, 

коли об’єкт постійно вислизає за своїм обсягом і змістом 

у часі та просторі? 

Натомість таких питань постає чимало і не варто сподіватися, 

що в короткій статті можна їх усіх озвучити, а тим 

паче дати на них відповідь. Йдеться лише про попередні зауваги, 

які власне визначили подальшу спрямованість розгортання 

тексту. 

ДО ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДЕЛІНКВЕНТАМИ 

377

1. Поняттєвий апарат 

1.1. Суб’єкт та об’єкт соціальної роботи 

Як правило, нікому не треба доводити, що підставою введення у теорію є поняттєвий 

апарат. Нагадувати про це необхідно, наголошуючи, що йдеться не просто 

про набір термінів, а про певну структуру понять. Тут і далі по тексту суб’єктом 

теорії соціальної роботи з делінквентами є дослідник-науковець; практики — соціальний 

працівник. Об’єктом теорії та практики будемо називати делінквентні 

соціальні спільноти, окремі особистості, процес соціальної роботи. 

Делінквент (лат. delictum — провина, правопорушення) — той, хто вчиняє 

провину. Вважаю за доцільне вказати ще на одне поняття, яке стане в пригоді 

при викладі подальших міркувань. Це поняття позначають терміном девіант (гр. 

δενιο — відхилення). Звідси поняття «девіантна поведінка», відоме як поведінка, 

що не відповідає очікуванням, зорієнтованим на норми, поведінка відхилення від 

норм (моральних, правових, естетичних тощо) певної соціальної спільноти. 

При найближчому порівнянні цих двох понять неважко помітити, що девіантна 

поведінка, девіант — поняття ширше за обсягом, аніж делінквентна поведінка, 

делінквент. Якщо в першому випадку мається на увазі взагалі відхилення від 

норми, то в другому — відхилення від норми закону. Отже, класифікацію змісту 

девіантної поведінки можна накласти і на поведінку делінквентну, злочинну. 

У книзі «Соціальна робота: словник-довідник» 1 подано досить плідний підхід 

до такої класифікації. Зокрема, йдеться про позитивний та неґативний зміст відхиленої 

поведінки. Перший заторкує норми творчості, нормативних ініціатив, 

розвиток промислової діяльності. Неґативи виявляються у порушенні законів, 

включно злочинність, пияцтво, наркоманію тощо. За мотивацією можна класифікувати 

девіантну поведінку як альтруїстичну та еґоїстичну, конструктивну та деструктивну 

тощо. Суб’єктами такої поведінки (для нас об’єкт соціальної роботи) 

маємо індивіда, неформальну соціальну групу, організовану соціальну спільноту 

тощо. 

Все це має довести, що відхилена поведінка є невід’ємною властивістю будьякого 

соціуму в будь-який історичний період. Р. Мертон розглядає девіантні 

вчинки з точки зору антитези «конформізм — девіація». Е. Дюргайм робить 

висновок: «…Злочинність — нормальне явище, бо суспільство без злочинності 

взагалі неможливе» 2 . І наводить свої міркування, на яких грунтується така 

теза 3 . 

1 

Социальная работа: Словарь-справочник. — М., 1998. — С. 184–186. 

2 

Дюркгейм Э. Норма и патология // Социология преступности. — М., 1966. — С. 40. 

3 

Там само. — С. 41–44. 


378

Наразі можна зробити висновок, що всі ми є девіанти тою чи тою мірою. Але 

чи всі ми делінквенти? І чи, наприклад, не є всі репресовані та політичні в’язні 

часів совєтської доби тими і тими? 

Звернімося до американських джерел. Пол У. Тапен пише, що «злочинцями 

є тільки ті особи, які визнані такими за вироком суду» 1 . Це визначення може 

задовольнити правника, кримінолога, співробітника пенітенціарної системи, 

але не соціального психолога, психолога, соціального працівника. Тобто, коли 

йдеться про теорію порушеної проблеми, то виключно злочинцями за вироком 

обмежитися некоректно, отож об’єкт, у всьому його змісті й обсязі знову вислизає, 

не дається. Тоді підійдемо з іншого боку. Знову повернемося до того, що девіантна 

поведінка є такою, коли йдеться про порушення будь-яких загальноусталених 

на пересічному рівні соціальних норм (етикету, моралі, мистецтва, права). 

Але зважимо на те, що в принципі нема таких загальноприйнятих норм для всіх 

часів та народів. І навіть у одному, тут, у цьому часі, цьому місті, цьому суспільстві 

таких соціальних норм нема. Реально існують соціальні норми конкретних 

соціальних спільнот (норми поведінки, моралі, естетичні смаки), і саме в рамках 

цих спільнот варто говорити про девіантність. Але остання, як правило, не загрожує 

існуванню цілої держави, нації. Тут усе порівняно просто: якщо особистість 

надто активно і послідовно порушує соціальні норми групи, до якої належить, 

вона стає марґіналом. М. Смелзер пише, і з цим важко не погодитися: «…девіація 

може створити проблеми для деяких груп суспільства, навіть усього суспільства 

в цілому, але вона так само природна, як і її протилежність — конформізм. … 

Спробуємо дати визначення девіації як відхиленню від групової норми, яке тягне 

за собою ізоляцію, лікування, в’язницю чи іншу покару порушника» 2 . 

У цій тезі ми подибуємо слово, яке може стати нам у пригоді — в’язниця. 

Йдеться про те, що при найближчому розгляді можна виявити соціальні норми, 

які не є груповими, а спільними для всіх громадян держави, і всі члени соціальних 

груп повинні їх дотримувати. Це — законоукладення, кодекси законів. Порушення 

їх тягне за собою ув’язнення чи іншу покару відповідно до закону. Перед ним усі 

громадяни, особистості (умисне ставлю громадяни на перше місце) є рівними, принаймні 

потенційно, незалежно від уходження до будь-якої соціальної групи. 

Отож, ключовим словом для визначення делінквента є порушення закону. 

Але мені можуть заперечити, що порушення закону визначає тільки суд або 

інший чинний орган. Відповідь: так, але тоді делінквента переведено до іншої 

1 

Таппен П. У. Кто такой преступник // Там само. — С. 67. 

2 

Смелзер М. Социология. — М., 1994. — С. 203. Не заторкуємо тут чинність законів 

періоду феодалізму, коли кожна соціальна верства мала свій закон. Йдеться про «демократичну, 

соціальну правову державу». Конституція України, стаття 6. 


379

категорії — делінквент-злочинець, делінквент — порушник вуличного руху, 

делінквент-аліментник тощо. Американський соціолог Альберт К. Коен пише: 

«В жодній країні відсоток офіційно зареєстрованих злочинів не є точною міркою 

фактичного поширення відповідного виду девіантної поведінки; завжди лишається 

неврахованим «неясне число», мерехтливо відомий чи невідомий залишок 

такої поведінки, який не відбито в офіційних документах» 1 . 

Відтак уважаю, що теорія (чи підтеорія) та практика соціальної роботи з делінквентами 

має своїм об’єктом соціальну категорію (множину) всіх делінквентів, 

виділену за соціальною ознакою фактичного порушення норми закону. При 

найближчому розгляді весь обсяг нашого об’єкта (соціальної категорії) можна 

поділити на два великі класи: 

– делінквенти, судовим вироком визнані порушниками відповідно до норми 

закону; 

– делінквенти, які законом не заторкнуті (вони під слідством, їх не зловили, 

вони втекли, ухилилися, зважаючи на різні обставини, як суб’єктивні так 

і об’єктивні). Сюди ж віднесемо звільнених, із яких знята судимість. 

Може постати питання: на підставі чого я виділив другий клас? 

Наведу кілька доказів, які деякому видадуться дещо схоластичними, але мене 

цей термін не знічує. Отож перший доказ. Якщо погодитися з наведеною вище 

тезою Дюркгайма, що «злочинність — нормальне явище тому, що суспільство 

взагалі без злочинності неможливе», то, звичайно, завжди є делінквенти, які чинять 

злочин, покарано їх чи не покарано. І по-друге, якщо вважати злочинцем 

тільки того делінквента, котрого покарав суд, то можна твердити, що в кожний 

конкретний момент із визнанням когось злочинцем за судом злочинність викорінено 

і більше злочинців нема. А це вочевидь не так. Можна й далі подовжити 

шерег доказів. 

Але повернемося до запропонованої класифікації об’єктів теорії та практики. 

Перший клас поділимо на два підкласи: 

– делінквенти, яких покарано на ув’язнен ня у тій чи тій формі; 

– делінквенти, яким призначене інше покарання. 

Другий клас поділимо також на два підкласи: 

– делінквенти, які вже порушили закон; 

– делінквенти, які мають чітку установку на порушення закону. 

1 

Коэн. А. Отклоняющееся поведение и контроль за ним // Американская социология. 

— М., 1972. — С. 282–283. 


380

Нарешті, виходячи з реальності можна зробити класифікацію розглянутої соціальної 

категорії за іншими соціальними ознаками. 

Перша класифікація: 

– ті, котрі є професіоналами; 

– ті, котрі не є професіоналами. 

Друга класифікація: 

– колективні, групові делінквенти; 

– делінквенти-одинаки. 

Третя класифікація: 

– ті, хто чинить (може вчинити) особливо небезпечні для соціального оточення 

злочини; 

– ті, чиї злочини не є надто небезпечними для соціального оточення. 

Натомість, нагадавши, що йдеться лише про спробу класифікації у межах соціальної 

ознаки делінквентності без, наприклад, демографічних ознак (стать, вік, 

сімейний стан тощо), для повноти картини спробуємо конфіґурувати подане вище 

у вигляді таблиці (див. табл. 1) 

Таблиця 1 

Класи і підкласи делінквентів 

Визнані відповідно 

до закону 

Незаторкнуті 

законом 

Покарані на ув’язнення + – 

Покарані у іншій формі + – 

Які вже вчинили відхилення 

+ – 

від норми закону 

Які мають установку на відхилення – + 

Професіонали + + 

Непрофесіонали + + 

Колективні, групові делінквенти + + 

Одинаки-делінквенти + – 

Особливо небезпечні делінквенти + 

Не особливо небезпечні + + 

Примітка до Табл. 1.: плюсом (+) позначено наявність в одному класі чи підкласу іншого 

класу чи підкласу; мінусом (–) відсутність зазначеного. 

Все викладене вище має внаочнити диференційованість делінквентів як об’єкта 

соціальної роботи, а відтак вибору відповідних цілей та засобів, змісту та форм, 

теорії та практики такої роботи. 


381

1.2. Соціальна робота з делінквентами 

Щодо загального визначення поняття соціальна робота, то незважаючи 

на його немовлячий вік, такі визначення за кількістю не поступаються визначенням 

значно старших соціальних понять, таких, скажімо, як культура, етнос, 

нація тощо. Щоб не побільшувати обсяг цього тексту, відішлю читача лише 

до кількох вітчизняних джерел: «Актуальні проблеми теорії та практики соціальної 

роботи на межі тисячоліть», колективна монографія 1 , «Соціальна робота»; 

Хрестоматія 2 ; М. Лукашевич, І. Мигович, І. Пінчук «Соціальна робота в Україні: 

теоретико-методичні засади» 3 . 

Свого часу автор цього тексту теж зробив спробу дати визначення поняття «соціальна 

робота». Наводжу його тут, бо воно мене досі цілком влаштовує і, як побачимо, 

вписуватиметься у запропоновану тут концепцію розглядуваної про блеми. 

Отож, соціальна робота «є теорією і практикою соціальної політики пра вової, соціальної, 

демократичної держави і громадянського суспільства, спрямо вана на окремі 

соціально неповновартісні групи та індивідів з метою соціальної адапта ції до існування 

в пересічних (середньостатистичних) умовах конкретного суспільства» 4 . 

Я гадаю, що визначення соціальної роботи, запропоноване у вже згадуваній 

книзі М. П. Лукашевича, І. І. Миговича, І. М. Пінчука 5 , вповні накладається 

на моє. Це визначення звучить так: «Під «соціальною роботою» надалі будемо 

розуміти професійну діяльність соціальних інституцій, державних і недержавних 

організацій, груп і окремих індивідів із надання допомоги у здійсненні успішної 

соціалізації особам чи групам людей у випадках, коли за відсутності належних 

умов у суспільстві або особистих вад їхня соціалізація утруднюється або набуває 

зворотного напряму (десоціалізація)» 6 . Тут лише варто додати, що така професійна 

діяльність спрямована на стабілізацію, захист від негараздів усього державного 

простору суспільства, наприклад, України. 

Ключовим словом у обох визначеннях є соціалізація. Щоб не блукати навпомацки, 

беремо «Краткий словарь по социологии» і читаємо «соціалізація (від 

1 

Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: 

Монографія. — К., 2001. Соціальна робота. — Кн. І. — С. 38–40. 

2 

Соціальна робота; Хрестоматія. К., 2001 // Соціальна робота. — Кн. ІІІ. — С. 5–26. 

3 

Лукашевич М. П., Мигович І. І., Пінчук І. М. Соціальна робота в Україні: теоретикометодичні 

засади. — К., 2001. — С. 32–37. 

4 

Жмир В. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота. Спроба концептуального 

аналізу // Соціальна політика і соціальна робота. — 1997. — № 2. — С. 11. 

5 

Лукашевич М. П., Мигович І. І., Пінчук І. М. Цит. праця. — С. 36. 

6 

Краткий словарь по социологии // Под ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина; сост. 

Э. М. Корнева, Н. Ф. Наумова. — М., 1988. — С. 318. 


382

лат. socialis — суспільний) — процес становлення особистості, навчання і засвоєння 

індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки властивих певному 

суспільству, соціальній спільноті, групі». Таке визначення ми подибуємо з тим 

чи тим відхиленням скрізь. Проте варто наголосити, що скрізь ітиметься про засвоєння 

(інтеріоризацію) норм соціальної спільноти, групи. 

Важливо звернути увагу на таке: якщо змістом, метою соціальної роботи згідно 

з обома визначеннями є соціалізація особистості, то якою мірою це ключове 

слово є застосовним до соціальної роботи з делінквентами? Адже, коли придивитися 

до класифікації розглядуваного нами об’єкта, то чи знайдемо там щось 

несоціалізоване? Хіба професійні (!) кишенькові злодії (щипачі) не є соціалізованими 

у рамках своєї соціальної групи? Якщо ні, то б вони не були б «щипачами», 

а були б «фраєрами». 

Отже, ключове слово соціалізація не спрацьовує стосовно соціальної роботи 

з делінквентами. І тут, мені здається, доцільним буде вжити термін ресоціалізація 

(лат. префікс re — означає зворотну або повторну дію) тобто пересоціалізація. 

Тут варто наголосити, що в цьому контексті ресоціалізацію розглядувано у найширшому 

смислі, а не лише в психологічному 1 .Отримання освіти, нової професії 

є також у нашому випадку ресоціалізацією делінквента. 

Таким чином, соціальна робота з делінквентами — це професійна діяльність 

соціальних інститутів, державних та недержавних організацій, груп, окремих 

осіб, спрямована на ресоціалізацію особистостей, груп, які через ті чи ті обставини 

мають сформовані установки на порушення норм закону. 

2. Методологічні засади побудови теорії 

2.1. Помежовість 

Коли говорять про теорію та практику соціальної роботи як такої взагалі, то 

вказують передусім на її відносну молодість, а також на міждисциплінарний характер, 

помежовість. І теорія, і практика використовує висновки, терміни, прийоми, 

як правило, вироблені у рамках інших галузей знань і практики. Це вповні 

стосується і соціальної роботи з делінквентами. 

Якщо виходити із запропонованого визначення і поставленої мети, а саме 

ресоціалізації, маємо звернути увагу, що ресоціалізація власне і є соціалізація, 

тільки повторна, з привнесенням непритаманного їй елементу, коли маємо справу 

не з «чистою дошкою», а зі сформованою, хай і якимось відмінним чином, 

1 

Див., наприклад, В. Синьов, Г. Радов, В. Кривуша, О. Беца. Педагогічні основи ресоціалізації 

злочинців. — К., 1997. 


383

особистістю. Тобто йдеться про витіснення одних норм, установок навичок 

тощо та інтеріоризацію інших. Ми маємо справу з девіантною особистістю (що 

само по собі, як ішлося вище, не є таким уже гріхопадінням), котра перейшла 

з певних причин до категорії делінквентів. Наразі вочевидь нема підстав сумніватися, 

що межа між девіантом і делінквентом, межа, якою є норма закону, 

не така вже чітка і не заторкує всі інші норми особистості (моральні, естетичні, 

поведінкові тощо). 

Тому, коли йдеться про ресоціалізацію, ми натрапляємо на обсягову сферу 

проблем, що є предметом різних галузей знань: філософії, економіки, соціології, 

соціальної психології, педагогіки, правництва, психології тощо. Кожна із зазначених 

галузей знань має свої, часом неузгоджені, теорії, засоби і форми наукування. 

Їх споріднює одне — в центрі уваги знаходиться людина. 

Тут маємо завдання проаналізувати можливість запозичення з помежової галузі 

дієвий інструментарій для побудови теорії (підтеорії, робочої гіпотези) соціальної 

роботи з делінквентами. Спробуємо це простежити з допомогою таблиці 

(табл. 2). 

Взаємодія теорії соціальної роботи із делінквентами 

та іншими галузями суспільних наук 

Таблиця 2 

Предмет 

запозичення/ 

Помежова 

суспільна наука 

Засадові 

принципи теорії 

Аналіз 

обсягу дослідження 

Сфера 

застосування 

1 2 3 4 

Філософія Та чи та концепція людини, 

громадянського 

суспільства особистості, 

теоретикометодологічний 

поняттєвий 

апарат 

Поцінування об’єкта 

дослідження та практики 

з точки зору 

обраних цінностей 

у відповідному поняттєвому 

апараті 

Вибір цілі соціальної 

роботи. 

Випрацювання на цих 

засадах загальної 

мети, засобів, змісту 

та форм практики 

Економіка 

Та чи та концепція 

економічної моделі 

держави, її взаємодії 

з громадянським суспільством 

у сфері економіки 

та особистості. 

Поняттєвий апарат 

Аналіз об’єкта та засобів 

з точки зору 

вибраної концепції 

у відповідному поняттєвому 


Наскрізна, що стосується 

економічної 

причини чи мотиву делінквентності. 

Вибір 

і застосування економічних 

чинників 


384

Політологія 

Соціологія 

взагалі 

та соціологія 

права, 

соціологія 

злочинності 

зокрема 

Соціальна 

психологія 

Педагогіка 

Психологія 

Законодавство 


взаємодії громадянського 

суспільства 

та держави. Межі 

компетенції державний 

структур 


розвитку суспільства 

(наприклад, конфліктна 

чи безконфліктна); 

поняттєвий 

апарат 

Та чи та соціальнопсихологічна 

концепція 

та відповідний 

поняттєвий апарат 


педагогічного впливу 

на обсяг та особистість 

(соціальні 

групи). Поняттєвий 

апарат 


психології з відповідним 

вибором поняттєвого 

апарату 

Вибір залежно від 

вищезазначеного, 

структури та змісту 

законодавства (навіть 

потенційного). 

Орієнтація на існуюче 

законодавство у виробленні 

концепції 

соціальної роботи 


дослідження 

з точки зору вибраної 

концепції у відповідному 

поняттєвому 



дослідження, 

виходячи із обраної 

концепції 

Відповідний аналіз 

об’єкта дослідження, 

вироблення теорії середнього 

рівня. 

Системний аналіз вибору 

концепцій попередніх 

галузей знань 

та розробка концепції 

ресоціалізації з визначенням 

мети засобів, 

змісту та форм досягнення 

мети 


об’єкта теорії та практики; 

розробка теорії 

середнього рівня 


існуючого законодавства. 

Розробка на цій 

підставі теорії середнього 

рівня. Пошуки 

перспективи. 

Вироблення національних 

програм боротьби 

зі злочинністю 

Вироблення національної 

програми 

боротьби зі злочинністю. 

Вироблення 

локальної теорії соціальної 

роботи із делінквентами 

Розробка рекомендацій 

щодо методів проведення 

досліджень 

та формулювання 

практичних рекомендацій 

Розробка теорії 

середнього рівня 

соціальної роботи 

з делінквентами. 

Розробка практичних 

рекомендацій 

Розробка на підставі 

теорії й структури 

поняттєвого апарату 

рекомендацій щодо 

досліджень об’єкта 

та практики соціальної 

роботи 

Розробка методик 

дослідження законодавчого 

забезпечення 

соціальної 

роботи з об’єктом. 

Законотворчість. 


385

Не дарма у цій показовій таблиці філософію поставлено на перше місце. Це 

буде висвітлено, коли йтиметься про методологічні засади побудови теорії (будьякої). 

Їхнім підґрунтям має бути філософія. Окрім того, саме вона має на погляд 

теоретика визначити гуманістичні чи антигуманістичні вихідні всякої теорії, що 

стосується людини та особистості. 

2.2. Засадові поняття 

Виходячи із визначення поняття соціальна робота з делінквентами (теорія 

та практика), а також із методологічних засад (гносеологічних) побудови теорії 

розглядуваної проблеми, назвемо ті ключові поняття, що їх варто у першу чергу 

визначити. Це — мета і засіб (включно методи), зміст і форма соціальної роботи 

з делінквентами. Заторкнемо також поняття норма. 

Останнє подибуємо у найрізноманітніших галузях людського знання та практики, 

воно набуває загальнонаукового характеру. У ньому людина виражає своє 

ставлення до реальності, ставлення, зумовлене соціальною практикою. Норми є 

поняттям соціальним, ми говримо про технічні, релігійні, моральні естетичні правові 

норми, інші норми, наприклад, виробітку, тощо. 

Вище зазначалося, що спільне для всіх соціальних норм є означення ними чогось 

дозволеного, бажаного, проте визначеного кількісно (розмір, величина). 

Постає питання чим є те щось і, що означає дозволене, бажане? 

Візьмемо, наприклад, поняття «норма висіву насіння». Воно визначається як 

«…кількість насіння сільськогосподарської культури, необхідна для засіву одиниці 

площі». Для «… високого врожаю слід застосувати повну норму висіву»… 

«… зменшення веде до недобору врожаю» 1 . 

Інший приклад. «Норма права (що для нас є істотним — В. Ж.) — правила поведінки, 

встановлені чи санкціоновані державою в інтересах панівного класу…», 

вони «визначені у кінцевому розумінні умовами життя пануючого класу…», 

«спрямовані на закріплення суспільного ладу, вигідного та бажаного панівному 

класу» 2 . Таким чином, і в цьому випадку норма містить у собі «величину, спосіб 

дії, міру дії, які панівний клас уважає «бажаними», необхідними для задоволення 

своїх «інтересів», «вигоди», що визначені, врешті-решт, його потребами («умовами 

життя»). 

Зустрічаємо ще й такі визначення: норми — «припис, який повинен бути виконаний 

для досягнення мети, що її поставили ті, хто встановив норми» 3 … 

Норми — «правила», що покликані реґулювати діяльність людей та їхні відноси- 

1 

БСЭ. — Т. 30. — С. 167. 

2 


3 

Поспелова И. Этика. — М., 1965. — С. 566. 


386

ни», причому сюди включено «норми мовлення і літературної мови, норми естетичних 

смаків і художньої творчості» 1 . 

Отож, соціальна норма — це суспільно визначена та дозволена міра способу 

задоволення потреб, реалізації тої чи тої ситуації. 

У цьому випадку родова категорія міра дає видову ознаку «суспільно визначена» 

та «дозволена». Та чи дійсно категорія ця охоплює поняття норми? 

Видовою ознакою, що обмежує категорію міра, робить її поняттям норма є 

не просто абстрактна «зовнішньо визначена кількість», а «суспільно визначена 

й дозволена» якісна кількість. 

Таким чином соціальна норма як суспільний феномен є, з одного боку, похідною 

розвитку людської практики, а, з іншого — спрямована на цю практику, 

обмежує її у певний період певними рамками. Об’єктом її є суспільні відносини. 

Норма не є чимось стабільним і однорідним у тому розумінні, що діє вона у певний 

період і у певних суспільствах, націях, соціальних групах. Правильніше буде 

сказати, що діє не сама норма, а діють люди, дотримуючись соціальної норми. 

Соціальна норма постає чимось зовнішнім, безособовим і надособовим стосовно 

особистості, хоча її (норми) виникнення детерміновано суспільними відносинами, 

в які вступають особистості. 

«Міра є специфічний процес визначення зовнішньої, тобто байдужої величини, 

покладеної тепер деяким іншим існуванням (існуванням суспільства. — В. Ж.), 

узагалі в тому дещо, яке слугує мірою і яке, хоча саме воно є певна кількість, проте 

на відміну від такого є якісне, що визначає абсолютно байдужу зовнішню (стосовно 

особистості — суспільно-історична практика. — В. Ж.) визначену кількість» 2 . 

Розроблений в межах конкретної історичної практики зміст соціальної норми 

спрямований на стабілізацію певного суспільства і для окремого індивіда, генерації, 

групи в кожний момент виступає як припис, реґулятор стосовно належної 

та майбутньої поведінки. Соціальна законодавча норма фіксує не просто реальність, 

а певний оптимальний, бажаний стандарт реальності. Оскільки першою 

умовою існування суспільства є особистість та її діяльність, то одним із моментів 

залучення особистості у суспільство є засвоєння соціальних норм, усвідомлення 

їхніх елементів, продовження цього процесу — інтеріоризація, тобто перетворення 

соціальної норми, чогось зовнішнього у внутрішнє. Власне в цьому випадку 

можна говорити про соціалізацію. 

Якщо йдеться про стабілізуючу спрямованість соціальної норми, то вона 

охоплює всі сфери життя суспільства. У такому розумінні поняття соціальна 

1 

Соколов Э. В. О некоторых элементах и структуре общественного сознания. 

Философские науки. — 1967, № 1. — С. 50. 

2 

Гегель Г. В. Ф. Наука логики. — М., 1970. — Т. I. — С. 429. 


387

норма є позначенням класу логічних об’єктів, поняття «соціальна норма» має 

обсяг, включає певну множину соціальних норм, спрямованих на той чи той 

бік суспільного життя. Якщо ж визнати, що суспільне буття, різні його феномени 

безпосередньо та опосередковано пов’язані між собою, виступають у вигляді 

системи, то і соціальні норми не являють собою просту рівнопокладену 

множину, а теж є системою з певної структури. Так, правові норми пов’язані 

певним чином із нормами моральними, трудового законодавства, технічними 

тощо. 

Не заперечуючи існуючих класифікацій видається доцільним навести таку 

схему. В основі її лежить: 1) визначення поняття соціальна норма; 2) задоволення 

потреб особистості, що має на увазі наявність певних благ, видобутих певним 

способом; 3) припущення, що соціальні норми не являють собою порядпокладене 

на площину суспільного буття, оскільки навряд чи правильне саме припущення 

про цю площину. Радше вони (норми) співвідносяться між собою у вигляді пірамідальної 

ієрархії: 

– норми, що визначають спосіб реалізації потреби людини в людині як особистості 

(моральні норми); 

– норми, що визначають спосіб реалізації потреби в нормах (наприклад, кримінальні 

норми); 

– норми, що визначають спосіб реалізації потреби у благах (норми розподілу, 

наприклад, «кожному за працею»). 

Отож маємо: 

1. Норми, що визна чають поведінку людини як суб’єкта безпосереднього відтворення 

життя (наприклад шлюбні), в тому числі законодавство. 

2. Норми, що визначають спосіб залучення несоціальної реальності (наприклад 

технічні), в тому числі законодавство. 

3. Норми, що визна чають спосіб пове дінки людини як суб’єкта і споживан ня 

виробництва благ, трудове законодавство. 

4. Норми, що визна чають спосіб вироб ництва духовних благ (наприклад естетичні), 

в тому числі зако нодавчі норми, наприк лад про рекла му і порнографію. 

Ієрархічність тут визначена глибинністю проникнення тих чи тих норм у всі 

сфери суспільного буття. Це, проте, не заперечує можливості співпливу та переважання 

у певний період, певній ситуації, для певної соціальної спільноти 

норм кожного ранґу. Вже не кажучи про зворотній уплив норм нижчих поверхів 

піраміди на її вищі поверхи, як у процесі генезису соціальних норм, так і в 

процесі функціонування, особливо при кризових ситуаціях. Це схема є лише 

теоретичною спробою осмислення місця тої чи тої соціальної норми у систе- 


388

мі державного регулювання та саморегулювання. Причому основну увагу було 

приділено саме законодавчій нормі. Але не тільки через особливу «увагу» законодавча 

норма, як певний різновид соціальної норми, посіла вершину піраміди. 

Видається справедливим твердження, що ці норми проймають усі сфери 

суспільного буття. Порушення норми висіву (норми дії з несоціальною реальністю) 

припустимо розглядати не лише як порушення технології та порушення 

норми взагалі (компетенція норми закону), а й як порушення моральної норми, 

як добро чи зло, хоча може й не з великої літери. Наслідок порушення естетичної 

норми у продукуванні духовних благ дає змогу назвати продукт духовного 

виробництва і споживання неестетичним, але такий неестетичний наслідок 

припустимо оцінити і як зло, не в розумінні порушення закону, а як поцінування 

дії. 

Виходячи із помежового характеру норм та зважаючи на методологічні, зокрема 

гносеологічні засади побудови теорії чи робочої гіпотези, спробуємо 

розглянути ще деякі поняття, що, як на мій погляд, стосуються порушеної проблеми. 

Очевидність змісту поняття мета дозволяє лише побіжно зупинитися на ньому. 

Маємо на увазі ідеальний, наперед визначений результат людської діяльності. 

Який же бажано очікувати результат від соціальної роботи з делінквентами? 

Російський дослідник А. Олійник, розглядаючи завдання пенітенціарної системи, 

пише: «З одного боку, існування в’язниці пояснюють міркуваннями суспільної 

безпеки, тобто необхідністю відокремлення злочинців від суспільства та утримання 

їх під наглядом… З іншого боку, місія з перевиховання і реабілітації також 

є істотною… необхідно досягти не лише того, щоб злочинців було відокремлено 

від суспільства та поміщено під нагляд, а й збереження для них шансів повернутися 

до нормального життя» 1 . 

Підсумовуючи сказане, можна твердити, що метою соціальної роботи з делінквентами 

є захист, убезпечення конкретного суспільства, його інтересів. 

Я маю на увазі захист засобом (методом) ізоляції делінквента і захист засобом 

ресоціалізації самого делінквента. Своєрідний захист його від самого себе як члена 

того ж таки суспільства. В такому розумінні пенітенціарна система є певною 

мірою засобом (методом) соціальної роботи. 

У вже цитованій праці Альберта К. Коена читаємо: «засоби боротьби зі злом 

вона («консервативна свідомість» — В. Ж.) бачить у релігійному відродженні, 

моральному вихованні, впливі прикладом, упровадженні дисципліни та суворому 

1 

Олейник А. Н. Тюремная субкультура в России: от повседневной жизни до государственной 

власти. — М., 2001. — С. 73. 


389

дотриманні закону» 1 . Якщо говорити про «ліберальну свідомість», то її адепти, 

не заперечуючи вищезазначеного, наголошують соціальну спричиненість, детермінованість 

делінквентної поведінки. Наразі засобом досягнення мети є максимально 

можливе «викорінення» соціально-економічних і соціально-політичних 

причин делінквентності. 

При огляді спеціальної літератури бачимо повну неузгодженість щодо визначення 

методів соціальної роботи взагалі. В одних працях ідеться про зазначені 

методи виключно як про методи дослідження об’єкта в рамках теорії 2 . В інших 

джерелах ідеться про методи як про набір технологій досягнення мети дослідження 

та як про набір технологій досягнення певної мети практичної соціальної 

роботи, часто-густо плутаючи їх із формами відповідної діяльності 3 . Врешті-решт 

розрізнення засобу і методу не є завданням автора цього тексту, вищенаведений 

короткий джерелознавчий екскурс має суто інформативну спрямованість. 

Дуже інтересну класифікацію засобів упливу на делінквентів як об’єктів соціальної 

роботи всіх, позначених у табл. 1 класів та підкласів, залежно від прийнятих 

в різні часи концептуальних принципів, подано у праці М. Фірсова 

та О. Студьонової 4 . Вони виділяють такі засоби: 

– відплата; 

– відшкодування постраждалому будь-яких його втрат (фізичних, матеріальних, 

моральних); 

– загальне перестрашення для стримування інших, які ще не порушували закон; 

– перестрашення окремої особи задля запобігання можливим делінквентним 

діям у майбутньому; 

– перевиховання, тобто ресоціалізація делінквента навіть поза його бажанням; 

– превентивні заходи, тобто обмеження прав і свободи особи при небезпеці 

рецидиву; 

– воздання по заслугах за провину справедливо зваженими чіткими однозначними 

вироками, коли враховано всі обставини. 

Звичайно, як перша, так і друга класифікації засобів, хоча вони є зроблені за 

1 

Коэн А. Цит. праця. — С. 283. 

2 

Див., напр.: Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е. И. Холостовой. — 

М., 2000. — С. 172–173. 

3 

Див., напр.: Соціальна робота: Хрестоматія — К., 2001// Соціальна робота. Книга 

3. — С. 253–268. 

4 

Фирсов М. В., Студенова Е. Г. Теория социальной роботы / Учеб. пособие для студентов 

высш. учеб. заведений. — М., 2000. — С. 218–219. 


390

різними ознаками, не означає заперечення можливості їхнього співіснування, 

співузаємодії, комплексності. Як же визначити поняття «засоби соціальної роботи 

з делінквентами»? 

Гадаю, що це вибір засадничих концептуальних принципів досягнення зазначеної 

вище мети, вибір методів, технологій тощо убезпечення суспільства від 

наслідків делінквентної поведінки. Врешті, засіб визначає зміст і форму відповідної 

теорії та практики. 

При розкритті понять «зміст» і «форма» підемо шляхом, обраним при висвітленні 

поняття «метод». Тобто зробимо узагальнення визначень, поданих у словниках. 

На підставі такого узагальнення можна твердити, що всякий зміст є загальна 

характеристика цінності, значення певного явища (процесу, речі тощо). 

Форма ж — це внутрішня структура, певний визначений порядок змісту, перебігу 

процесу його реалізації. Зміст і форма — єдність суттєвих сторін явища 

як визначених структур їхнього зовнішнього виявлення на практиці. Який же 

зміст та формовиявлення його в теорії та практиці соціальної роботи з делінквентами? 

З усіх книжок із соціальної роботи мені трапилася лишень одна, де йдеться про 

зміст цієї діяльності 1 . Щоправда, і там не маємо чіткого визначення змісту цього 

поняття, натомість йдеться про функції соціальної роботи як про визначальне її 

змісту. Повинен зауважити, що я змушений заторкнути зазначену проблему, яка 

безпосередньо не заторкує порушену в статті проблему, через недостатню розробленість 

загальної теорії соціальної роботи. Отож, власне йдеться про заповнення 

певних прогалин теорії як такої. І тут виклад тексту подиктований згаданою 

вище працею. Зміст соціальної роботи як такої визначимо як низку функцій, 

які, у свою чергу, постають як цінності. Нижче подамо схему змісту соціальної 

роботи, яка, по суті, є відповідними фаховими функціями. 

Зміст (функції теоретика чи практика) соціальної роботи 

Схема 1 

Збір інформації про об’єкт 

Вибір теоретичних засад 

Аналіз інформації 

Діагноз 

Прийняття рішення 

План реалізації рішення 

Реалізація плану 

1 

Основы социальной работы. Учебник / Отв. ред. П. Д. Павленок. — М., 1999. — С. 20–24. 


391

Зворотній інформаційний зв’язок 

Коригування по відхиленнях (оперативне управління) 

Результат 

Аналіз результату 

Теоретичні та практичні висновки 

Цілком ясно, що зміст має бути реалізований у певних формах. З приводу 

останніх маємо численні джерела. І тут більшість авторів, котрі заторкують цю 

тему, досить одностайні. 

У найпершому наближенні виділяють такі форми соціальної роботи: індивідуальна, 

групова, масова 1 . В одному з навчальних посібників читаємо: «До основних 

форм організації соціальної роботи слід віднести: індивідуальну, … групову, 

організацію соціально значущої діяльності… соціальне навчання, … соціальнопсихологічну, 

педагогічну та юридичну підтримку, … консультування, … науково 

обґрунтовані та своєчасно застосовані дії держави» 2 . 

Вочевидь бачимо гандж цієї класифікації. Її зроблено не за однією ознакою. 

Адже індивідуальна чи групова форма може мати на меті як підтримку так і консультування. 

І вони можуть бути як «науково обгрунтованими та своєчасно застосованими 

діями держави», так і навпаки. 

В іншій праці читаємо, що є три групи форм — індивідуальна робота, групова 

робота, робота у громаді» 3 . Отож, узагальнюючи все зазначене вище, я схильний 

зупинитися на трьох формах соціальної роботи з делінквентами: індивідуальна, 

групова, масова. 

3. Пенітенціарна система 

і соціальна робота з делінквентами 

3.1. Визначення понять 

Якщо взяти до аналізу поняття «пенітенціарне» то побачимо, що його генеалогічне 

тлумачення має доволі парадоксальну схему. Йдеться про корінь слова 

«пенітенціарій» (лат. poenitentia — каяття), що від кінця XVII — початку 

XIX сторіччя набуло назви особливої системи в’язниць в Англії та США, де оди- 

1 

Концепція діяльності ЦССМ // Наказ УДЦССМ від 03.03.00 № 24. 

2 

Звєрєва І. Д., Козубовська І. В., Керецман В. Ю., Пічкар О. П. Соціальна робота з дітьми 

і молоддю (теоретико-методологічні аспекти). Частина І. Навчально-практичний посібник 

для дисциплінарного навчання. — Ужгород, 2000. — С. 35–36. 

3 

Введення в соціальну роботу. Навчальний посібник. — К., 2001. — С. 50–51. 


392

ночне ув’язнення поєднане із каторжною роботою. «Пенітенціарний … той, що 

стосується покарання, головним чином кримінального» 1 . 

Водночас пенітенціарну систему слід розглядати як форму соціальної роботи 2 . 

М. Фирсов та О. Студьонова пишуть, що «її ведуть усі співробітники цих установ 

і вона має специфічні риси: 

– її здійснюють у закритих та ізольованих соціальних установах (форма. — 

В. Ж.); 

– її об’єктом є особи із високим індексом соціальної негараздності та підвищеної 

стресогенності; 

– її ведуть за обставин антагонізму протидіючих етико-правових концепцій, 

зумовлених менталітетом «в’язничного персоналу» та менталітетом «в’язничного 

світу»; 

– вона невід’ємна від виконання кримінального покарання; 

– вона не закінчується (курсив мій. — В. Ж.) із закінченням виконання покарання, 

бо колишній в’язень потребує ресоціалізації й адаптації до зовнішнього 

світу; 

– соціальний працівник (або співробітник, який здійснює соціальну роботу 

в межах пенітенціарної установи) об’єктивно посідає особливе місце, оскільки 

він є не лише посередником між владою та громадянином, він зреалізовує також 

місію посередництва між філософією покарання та ворожою їй філософією злочинного 

світу» 3 . 

Поняттєвий апарат теорії соціальної роботи в пенітенціарній сфері, як на мене, 

нічим не відрізняється від загальної теорії чи субтеорії соціальної роботи. 

Тому що, по-перше, соціальний працівник у теорії чи практиці має завжди справу 

з девіантом. Чим ця девіантність детермінована, то питання інше. Тому я пропоную 

прийняти тезу, що специфіка (засоби, методи, форми), звичайно, залежить 

від специфіки об’єкта, а поняттєвий апарат теорії та практики лишається непорушним. 

Об’єкт соціальної роботи в пенітенціарній системі потрапляє в ситуацію ресоціалізації 

за умов уключення в структури двох субкультур: офіційної, формалізованої 

та в’язничної, неформальної. 

Зауважу, що соціальна робота з делінквентами не обмежена в’язничною системою 

у світовій і навіть у нашій відповідній практиці. Йдеться про виконавчі 

присуди, що не позбавляють винного волі, обмежують волю частково, або просто 

1 

Словник іноземних слів / за редакцією член-кор. АН УРСР О. С. Мельничука. — К., 

1974. — С. 511. 

2 

Фирсов М. В., Студенова Е. Г. // Цит. праця. — С. 221–222. 

3 



393

ефемерно. Тут, залежно від класифікації, поданій у табл. 1, об’єкти-делінквенти 

мають зазнавати впливу соціального працівника-суб’єкта у найширшому діапазоні 

засобів, методів, змістів і форм соціальної роботи. 

3.2. Діалог 

Відомий російський теоретик Я. Гилинський пише, і з цим важко не погодитися: 

«Два їхні ідеологічні стовпа (пенітенціарної системи. — В. Ж.) — виховання 

«колективом» і «працею» — абсурдні, коли йдеться про колектив злочинців 

та про примусову підневільну працю 1 . Тобто тут поставлено під сумнів 

визначальний принцип соціальної роботи з делінквентами — сама можливість 

досягнення мети цієї роботи, а саме убезпечення суспільства від делінквентної 

поведінки. 

Я хотів би наголосити ще одну обставину, що стосується пенітенціарної системи: 

у нас в Україні нема жодної національної традиції становлення цієї системи. 

Хіба, якщо не брати до уваги звід, який було подано Катерині І, аби наголосити 

на своєрідності української законодавчої культури 2 . 

Варто зазначити, що названий звід був радше етнографічною пам’яткою 

українського законотворення, панування якого не простяглося в галузі реальних 

міжособових конфліктів далі середини ХІХ сторіччя на рівні звичаєвого 

права. Зрештою можемо констатувати, що національних пенітенціарних традицій, 

подібних, скажімо, до Англії, США, Франції тощо у нас нема, бо кілька 

сторіч ми перебували у законодавчому полі чужої держави (Російська імперія, 

СРСР). 

Зважаючи на це, зауважимо, що зіткнення у в’язниці двох нормативних структур, 

унутрішніх, неформалізованих та державно формалізованих, офіційно діючих, 

є фактично зіткненням двох субкультур. Нормативна база зазначеної першої 

субкультури існує в зоні і диференційована на підсубкультури залежно від 

класів делінквентів, як це подано в таблиці № 1. Окрім того існує нормативно 

законодавча база, за якою діє персонал. Вочевидь необхідно ще встановити, емпірично 

дослідити, якою мірою обидві ці нормативні бази перетинаються, але те, 

що існує субкультура, яку можна назвати визначальною, не викликає сумнівів. 

А. Олейнік пише: «хай яким парадоксальним виглядало б наступне твердження, 

але наглядачі там живуть за «поняттями» тої самої в’язничної субкультури, 

з якою вони весь час намагаються боротися» 3 . 

1 

Гилинский Я. Н. кризис системы уголовного наказания. // СОЦИС. — МА., № 93. — 

С. 73. 

2 

Право, за якими судиться малоросійський народ. — К., 1997. 

3 

Олейник А. Н. Цит. праця. — С. 133. 


394

З цього погляду звучить дещо парадоксально одна з настанов в’язничному 

психологу. Головна його ціль «руйнування тюремної субкультури з одночасним 

створенням системи традиційних позитивних традицій…» 1 . Натомість той же 

А. Олейнік на підставі аналізу численних емпіричних досліджень цілком обґрунтовано 

твердить: «боротьба леґальної влади проти в’язничної субкультури 

інколи призводить до неочікуваного результату: в’язні, позбавлені можливості 

використання нелеґальних механізмів розв’язання конфліктів, водночас 

відмовляються використовувати і легальні, з нормативного вакууму і виникає 

«беспредел» 2 (я не знайшов україномовного відповідника слову «беспредел», 

та гадаю, що це й не потрібно, бо він є терміном реальної в’язничної субкультури. 

— В. Ж.). 

Кожен в’язень і кожен дослідник і практик знає, що страшніше за «беспредел» 

у в’язниці нема нічого. А розглядувана нами субкультура і є вагомим важелем 

у стримуванні цього страхіття. І от в’язничного психолога зобов’язують її 

зруйнувати. По-перше, якщо говорити серйозно, він не в змозі цього зробити. 

По-друге, навіть подібні спроби можуть призвести до вищезазначеного — «беспредела». 

Вихід може бути в усвідомленні того, що не всі неформальні норми в’язничної 

субкультури є такими вже й шкідливими, якщо особливо зважити на диференційованість 

(підкласи) об’єктів. Слід упроваджувати методи, що можуть 

пом’якшити, а то й переспрямувати в’язничну субкультуру, згадаймо хоча б досвід 

проґресивної системи (установи пенсильванської та філадельфійської форм) 

«новий соціальний захист», впровадження замість чи паралельно з наглядачем, 

неформального наглядника (російською «смотрящего», не впевнений, що адекватно 

передав термін. — В. Ж.). 

Отже, визначено дві мети пенітенціарної системи, як засобу соціальної роботи, 

а саме захист убезпечення основних соціальних спільнот; ресоціалізація 

делінквентів, захист їх від самих себе. 

Адміністрація відповідних установ убачає основну свою задачу в першому, хоча 

ми того й не хочемо. Нам же необхідно віднайти, запропонувати таку структуру 

організації пенітенціарної системи, що мінімально залежала б від особистих 

переконань персоналу. Ресоціалізація має ґрунтуватися на тому, щоб продемонструвати 

об’єкту, що прийняття запропонованих норм відповідає його інтересам. 

Про форми, засоби, методи, технології здійснення цього написано чимало. 

Повторювати це тут не будемо. 

1 

Робоча книга пенітенціарного психолога. / Під загальною редакцією В. М. Синьова, 

В. С. Медведєва. — К., 2000. — С. 22. 

2 

Олейник А. Н. Названа праця. — С. 149. 


395


Викладена вище схема субтеорії соціальної роботи із делінквентами 

може викликати спротив, обурення і навіть заперечення 

у частини причетних до пенітенціарної системи. 

Натомість хочу зауважити, що йдеться не про відшліфовану 

теорію, а лише про порушення проблем, наявність яких 

ніхто не буде заперечувати. Поданий вище текст жодною 

мірою не претендує на абсолютну істину, тим паче у заторкнутій 

галузі. Наразі автор відкритий для дискусії і бачить 

у цьому перевагу над безапеляційними опонентами. 

Київ, 2002

КРАЄВИД СУЇЦИДУ 1 

Самогубство (суїцид) — зумисні дії 

людини з метою позбавити себе життя. 

Словник 

Самогубство є образою людства. 

Імануїл КАНТ 

Найвища зарозумілість або зневага, або 

вказує на безсилля духу 

Бенедикт СПІНОЗА 

Вступ 

Самогубство, суїцид є досвідом соціальної практики, так 

само як життя, кохання, аґресія, смерть тощо. Це — наше 

буття і водночас ніщо, ми в них зав’язли, ув’язли, з ними 

злилися не як вода однієї ріки із іншою — ми з ними 

єдине ціле. І в цьому цілому найзагадковішою і, вважаю, 

нерозв’язною є проблема суїциду. Вона, як на мене, гостріша, 

ніж проблема смерті. Отож порозмірковуймо над цією 

проблемою, най у першому набли женні, звичайно, не претендуючи, 

як заведено казати, на вичерп не, остаточне її 

розв’язання. 

Сформулюю цю проблему в такий спосіб: чому особистість, 

котра так чи так у конечності приречена на смерть, 

приймає її передчасно та самочинно? Відтак чи є ця самочинність 

само чинною? Наразі чи можна логічно осмислити 

мотиваційну структуру цього останнього чину і більш-менш 

раціонально залучити її у мотиваційну структуру життя людини 

як такої? Адже ж бо суїцид є правдивою практикою 

нашого буття. 

Назагал у розв’язанні цієї проблеми можна вишарувати 

при наймні такі зрізи, перспективи: філософський, соціологічний, 

соціально-психологічний, відтак психологічний, 

1 

Надруковано в: часопис «Філософська думка». — 2003. — 

№ 3. — С. 136–149. 

КРАЄВИД СУЇЦИДУ 

397

біологічний. У цьому дискурсі є, на мою думку, два підходи (перспективи): вертикальний 

та горизонтальний. У першому випадку варто йти згори вниз чи знизу 

вгору (де гора, де низ? Питання зависає і, може, це позитив). Ідучи по горизонталі, 

можемо знайти віро гідне розв’язання у кожній конкретній галузі знань 

(позитив), відтак не знайдемо загального розв’язання (неґатив). 

Зважаючи на сказане, маю зауважити, що я обираю вер тикальний підхід 

до порушеної проблеми, де аналіз дослід жуваного має включати всю застосовану 

палітру при зображенні, намалюванні краєвиду суїциду: філософську, 

соціологічну, со ціально-психологічну, наразі психологічну і біологічну перспективи. 

Такий підхід видається мені виправданим щодо об’єкта і предмета дослідження, 

відтак і суто методологічно. 

Друга заувага стосується того, що я відношу суїцид до фе номенів культури 

і наразі йдеться про її європейське відгалу ження. Щодо Сходу, то, скажімо, 

в Японії суїцид (харакірі) викликає повагу як спроба осоромленого виправдати 

себе оста точно, в Китаї — це помста ворогові… Втім, маємо тут справу з інакшою, 

ніж християнсько-європейська, традицією світоба чення, самоусвідомлення 

місця буття людини у світі. 

Відтак, що є спільного в усіх феноменах самогубства таких різних за темпераментом, 

способом життя, зрештою професією людей? Акоста (де Коста), 

Вайнінґер, Петроній — філософи; Марк Антоній, Децебал, Ганс Клюге — воєначальники; 

Клара Блендик, Філіп ван Занд, Савінкова, Даліда — актори; 

Юлія Друніна, Гайнрих Кляйст, Володимир Маяковський, Олександр Радіщев, 

Галактіон Табідзе, Ернест Гемінґвей, Стефан Цвайг — письменники. Список 

цей, лише знаних людей, можна продовжити. Натомість скільки інших, чиє 

самогубство заторкує лише родичів та друзів?! Зважимо, що смертність від 

суїциду втричі перевищує смертність від убивств. І цей показник є досить стабільним! 

У першому наближенні можна припустити, що відпочатковим поштовхом 

до самогубства є думка «так жити більше не можна». Гадаю, що така думка, бодай 

хоч один раз виникала у кожного. Справа наразі в тім, яке слово чи словосполучення 

наголошені. Згадаймо Сартрове: «Перманентна можливість небуття, 

зовні нас і всередині, зумовлена нашим питанням щодо буття». 

Філософське бачення перспектив краєвиду 

В «Етичних засадах моральності» І. Кант категорично твер дить, що «позбавлення 

себе життя є злочин (убивство). Його можна розглядати і як порушення 


398

свого обов’язку перед іншими людьми» 1 . І далі: «знищувати в своїй особі суб’єкт 

моральності — це те саме, що викорінювати в цьому світі моральність у самому 

її існуванні, тому що вона в людині, адже особистість є мета сама по собі; отож, 

розпоряджатися собою просто як засобом для будь-якої мети — означає принижувати 

гідність людства у своїй особі» 2 . 

Кожен, хто обізнаний у засадах, побудованої І. Кантом етичної системи, зрозуміє 

витоки наведених суджень німецького мис лителя. 

Ф. Бекон зауважує, що «нема в душі людини такої навіть найменш слабкої 

пристрасті, яка не перемагала б страху смерті» і далі: «Помста звитягує 

над смертю; кохання її зневажає; честь за кликає її; горе шукає в ній притулку; 

страх упереджає її». Про те, що тут ідеться про суїцид, свідчать наступні 

рядки: «А коли вбив себе імператор Отон, скорбота — це найслабше з відчуттів 

— багатьох спонукала до пошуків смерті зі співчуття імператорові і на знак 

відданості» 3 . 

Сенека вважає, що тут присутні ще й вибагливість і пере сиченість. І деякі, 

на його думку, втомившись робити і бачити одне й те саме, пересичуються і відчувають 

навіть не ненависть, а відразу до життя» 4 . 

Наведу деякі міркування Б. Спінози, які безпосередньо чи опосередковано 

стосуються розглядуваного питання. Читаємо: «підставою чеснотливості є саме 

устремління зберегти власне існування, і щастя полягає в тому, що людина може 

зберігати його», і далі: «самовбивці безсилі духом і їх геть долають зовнішні причини, 

супротивні їхній при роді» 5 . 

В контексті етичних міркувань голландського філософа смерть взагалі зведена 

до чогось несутнісного (а може, це Ніщо? — В. Ж.) для існування. «Людина 

вільна… ні про що так мало не розмірковує, як про смерть, і її мудрість є розмірковування 

про життя». І ще: «І справді ж бо людина вбиває себе або змушена 

до цього іншим… або внаслідок того, що вона, як Сенека, наказом тирана 

присилувана відкрити собі жили, тобто внаслідок того, що він бажає уникнути 

більшого зла через менше; або врешті, внаслідок того, що приховані зовнішні 

причини таким чином налаштовують його уяву і так діють на його тіло, що воно 

приймає іншу природу, протилежну першій, ідея якої в душі існувати не може. 

1 

Кант И. Соч. В 6 т. Метафизика нравов в двух частях. — М., 1965. — Т. 4(2). — 

С. 359. 

2 


3 

Бэкон Ф. Опыты или наставления нравственные и политические // Сочинения в 2-х 

т. — М., 1978. — Т. 2. — С. 356. 

4 

Див.: Сенека. Нравственные письма к Луцилию. Письмо ХXІV. — М., 1977. 

5 

Спиноза Б. Избранные произведения. — М., 1957. — Т. 1. — С. 538. 


399

Проте щоб людина спонукалася до небуття або зміни в іншу форму необхідністю 

своєї природи, то це так само неможливо, як те, аби з нічого постало 

щось» 1 . 

Утім, в іншій теоремі Б. Спіноза твердить: «Сила, що з нею людина перебуває 

у своєму існуванні, обмежена, і її безконечно перевищує могутність зовнішніх 

причин» 2 . 

Натомість потолеруймо Б. Спінозі його непослідовність щодо розглядуваної 

проблеми, бо ж остання є надто складною. 

У С. К’єркегора є трактат, що має повчальну назву «Хвороба до смерті». Книгу 

першу трактату названо ще знаменніше: «Смертельна хвороба і відчай». Відтак, 

що ж це таке — Я? «Я — це відношення, що відносить себе до себе самого — інакше 

кажучи, воно перебуває у відношенні внут рішньої орієнтації такого відношення, 

тобто Я — це не від ношення, але повернення відношення до самого себе» 3 . 

Отже, маємо вихідну для подальшого розгортання розмислів С. К’єркегора щодо 

ви ходу на поняття відчай. 

Якщо маємо відношення до самого себе, то маємо й дещо третє, яке за певних 

умов, про які тут не буду говорити, є «неґативною» та «позитивною» частинами. 

Позитивна частина у цьому випадку мене не цікавить. 

Хоча, коли зважити: «Якби наше Я покладало себе саме, існував би тільки 

один різновид (відчаю. — В. Ж.): небажання бути самим собою, бажання 

позбавитися свого Я (курсив мій. — В. Ж.) і не йшлося б про інший різновид 

відчаю — про відчайдушне устремління бути самим собою» 4 . І далі (прошу 

особливо звернути на це увагу): «цей інший різновид відчаю (устремління бути 

самим собою) настільки незначною мірою являє собой деякий особливий 

різновид, що, навпаки, всякий відчай врешті-решт розв’язується в ньому і до 

нього призводить» 5 . Я наголосив на цій витинці, бо назагал С. К’єркегор подає 

тут радше соціально-психологічний, аніж філософський аналіз. Ще кілька 

витинок: «Перевагою чи пороком є відчай? І тим і тим у чистій діалектиці» 6 . 

«Нескінченою перевагою є те, що ми можемо впадати у відчай, проте відчай 

— це не просто найгірше зі страждань, але наша загибель» 7 . Врешті: «У 

край ньому прийнятті відчаю і міститься «смертельна хвороба», це суперечливе 

1 


2 


3 

Кьеркегор С. Страх и трепет. М., 1993. — С. 255. 

4 

Там само. — С. 255–256. 

5 


6 


7 



400

моління, ця недуга Я: вічно помирати, помирати, натомість не помираючи, помирати 

смертю» 1 . 

До розгляду відповідних текстів С. К’єркегора я ще повернуся, а зараз на часі 

Ф. Ніцше. І почнемо не з уподобаних мною поетичних текстів Заратуштри, а з 

аналітичної праці згаданого філософа. Отож: «Необхідно незалежно вмерти, 

коли стає неможливим продовжувати жити незалежно… Тут було варто, всупереч 

усій малодухості передсуду, насамперед відновити правильну, тобто фізіологічну 

оцінку так званої природної смерті, — яка зрештою є також лише 

«неприродною», самогубством… З любові до життя слід було б бажати іншої 

смерті, свобідної, свідомої, без випадковості, без несподіванок» 2 . Переходячи 

до текстів Заратуштри, у поцінуванні наступного зважимо на вихідний постулат: 

«Людина є щось, що має бути переможене». Звичайно, людині як одушевленій 

пси хофізіологічній даності буття і страх, жах перед смертю прита манні. А ще 

зважимо, що «людина є міст», лише міст і подальше, хоч би яке було воно парадоксальне, 

у відриві від контексту набуває логічної стрункої вмотивованості. 

Отож гово рить Заратуштра: «Я люблю того, чия душа переповнена так, що він 

забуває самого себе, і все, що міститься в ньому буде його смертю» 3 . 

«Чимало вмирає надто пізно, а інші надто рано. Ще дивніше звучить: «помри 

вчасно». Помри вчасно: так вчить Заратуштра» 4 . Ця витинка стосується тези про 

вільну смерть, що поілюстрована ще й інакше: «У котрогось життя невдале: отруйний 

черв гризе його серце. Най прослідкує він за тим, щоб тим удалішою була 

його смерть» 5 . 

І, нарешті: «Вільний до смерті (воля як свобода і воля як воля. — В. Ж.) і вільний 

у смерті, він вимовляє священне «Ні», коли вже немає часу для «Так»: так 

розуміє він життя і смерть» 6 . 

Оскільки це есе, то хочу наголосити, що погляди С. К’єркегора і Ф. Ніцше стосовно 

самогубства мені імпонують, і я буду ще і ще шукати в їхніх текстах опертя 

до подальших розмірковувань. Відтак, підемо далі. 

«Нова компонента реальності постає, щоб нам проявитися: не-буття», — пише 

Ж.-П. Сартр 7 . Звичайно, смерть із погляду людського загалу не є небуття 

1 


2 

Ницше Ф. Сумерки идолов, или Как философствуют молотом. Набеги несвоевременного. 

// Собрание сочинений в 2 т. — М., 1990. — Т. 2. — С. 611. 

3 


4 


5 


6 


7 

Сартр. Ж.-П. Буття і ніщо. — К., 2001. — С. 42. 


401

як таке, радше це реальність, що побутує, можна навіть сказати про буття смерті. 

Натомість для особистості смерть є небуття. Саме зважаючи на таке моє розуміння 

в контексті розглядува ного питання слід сприймати наведені нижче витинки 

з текстів Ж.-П. Сартра. Отож маємо: «Однак у людській реальності, навіть 

попередньо, не задано здатності неантизувати масу буття, яка постає перед нею. 

Те, що вона може видозмінювати, це свій зв’язок із цим буттям. Для неї стати 

поза межею окремо існуючого означає поставити саму себе поза межею цього 

існуючого» 1 . 

І ще: «Те, що ми намагаємося визначити, це буття людини, оскільки воно зумовлює 

появу ніщо, і це буття постає перед нами як свобода» 2 . 

Згадаймо Ніцшеву «свободу до смерті». 

На мою думку, філософський вимір краєвиду суїциду можна безконечно фокусувати 

у бік чіткості чи розпливання мальова ного. Натомість я не можу оминути 

релігійного екзистенціаліста Ґ. Марселя. Спробую скоротити витинку з його 

тексту «Бути і мати»: «Життя ототожнюється насправді з усвідомленням пев ної 

повноти, певного розвитку. Там, де повнота і розвиток не можуть здійснитися, 

життя втрачає своє іманентне обґрунту вання. І тоді я маю підставу вважати, що 

мені слід усунутися… Здається, це означає, що думка про самогубство закладена 

у самому серці будь-якого життя, яке мислить і оцінює себе як позбавлене сенсу… 

Не можна сподіватися на те, що ми знайдемо хоча б якісь зародки логічного 

спростування тези прихильників самогубства. Ніщо не змусить нас припускати 

наявність сенсу; ніщо не завадить нам убити себе» 3 . 

Для чого існує смерть? Питання безглузде, як і будь-яке питання, що стосується 

даності. На думку нашого сьогоденника Дж. Фаулза, функція смерті в тому, 

щоб вносити в життя напруження; і чим далі ми збільшуємо тривалість і безпеку 

індивідуального існування, тим більше знімаємо напруження 4 . 

Соціальна та біологічна перспектива краєвиду 

Е. Дюркгайм — перший, хто підійшов до проблеми суїциду з позицій емпіричної 

соціології. В параграфі «Особистість та соціальна структура» Алека 

Інкельса («Американка і суїцид», 1972) вже з другого абзацу згадано Дюркгайма. 

1 


2 


3 

Марсель Г. Быть и иметь. — Новочеркасск, 1994. — С. 79. 

4 

Фаулз Д. Аристос: Философская эссеистика / Пер. с англ. Н. Роговской. — СПб, 

2003. — С. 39. 


402

Дослідник, аналізуючи мотиваційну структуру суїциду («Самогубство», 1897), 

називає еґоїстичне, альтруїстичне та аномічне самогубства. Гадаю, що тільки 

останній термін потребує роз’яснення — йдеться про міру адаптації до соціального 

довкілля. 

Варто згадати і «установку» за Д. Узнадзе та мотивацію за А. Маслоу. Адже 

обидва гово рили про життя. Зважимо на це, бо хіба не всі названі Е. Дюркгаймом 

мотиви є стимулами (мотивацією) життєактивності, самозатвердження? І чи може 

установка перейти, перетворитися на мотив? І чи структура мотивації життя 

не співпадає тут із мотивацією смерті: еґоїзм, альтруїзм, пристосування? І що 

з цього виснувати? Порозмислимо. 

Еґоїзм, за Е. Дюркгаймом, є «не допоміжним чинником (йдеться про суїцид. — 

Авт.), а ґенеруючою причиною» 1 . 

Варто зазначити, що Е. Дюркгайм значно розширює тут зміст загальновживаного 

поняття «егоїст» (фр. égoistе) — «людина, котра ставить над усе особисті 

інтереси». Е. Дюркгайм іде інакшим шляхом: «Якщо домовитися називати 

еґоїзмом такий стан індивіда, коли індивідуальне «я» гостро протиставляє 

себе соціальному «я» на збиток останньому, то ми можемо назвати еґоїстичним 

той окремішний різновид самогубства, який викликаний надмірною індивідуалізацією» 

2 . 

Отож, чи є еґоїзм подовженням інстинкту самозбереження, чи є чимось змістовнішим, 

соціальним? «Коли люди об’єднані та пов’язані любов’ю з тією групою, 

до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтере сами заради 

загальної мети і з більшою завзятістю борються за своє існування», — твердить 

Е. Дюркгайм 3 . 

Розмірковування над альтруїстичним мотивом самогубства дослідник розпочинає 

тезою, що коли людина відділилася від суспільства, то в неї легко народжується 

думка покінчити з собою; те ж трапляється з нею і в тому випадку, коли 

«гро мадськість цілком і без залишку поглинає його індивідуаль ність» 4 . 

Варто зауважити, що поглинання суспільством особистості в тій чи тій формі 

— пересічна життєва ситуація. Понад те, соціалізація, власне, і є запорукою 

самоусвідомлення «Я», його соціальної автентичної активності з можливим елементом 

само пожертви. Таким чином, маємо збіг мотивів життя і самопо жертви 

і крайнє їх виявлення. 

1 

Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд / Пер. с фр. с сокр.; под ред. 

В. А. Базарова. — М., 1994. — С. 193. 

2 


3 


4 



403

Мотивом аномічного самогубства Е. Дюркгайм уважає міру задоволеності наявним 

соціальним довкіллям із елементарними потребами включно. «Громадська 

думка немовби ієрархізує со ціальні функції, і кожній з них належить той або той 

коефіцієнт життєвого достатку залежно від місця, яке вона посідає в соціальній 

ієрархії» 1 . 

Але це не означає, що особистість має бути вповні задоволеною своїм статусом. 

Власне, наявність невдово лення є мотивом соціальної активності особистості, 

тим паче в кризових ситуаціях. І хоча Е. Дюркгайм уважає, що кризові ситуації, 

особливо матеріалізовані, призводять до дезорганізації або аномії, а ті, 

своєю чергою, розширюють мотивацію самогуб ства одних, неважко виснувати, 

що водночас посилюється і мотивація життєдіяльності інших. 

Підсумовуючи свою класифікацію, Е. Дюркгайм пише: «Еґоїс тичне самогубство 

стається через те, що люди не бачать смислу в житті, альтруїстичне — викликане 

тим, що індивід бачить смисл життя поза ним самим (життям. — В. Ж.); 

третій, щойно встановлений нами вид (аномічний. — В. Ж.)… визначений безладною, 

невреґульованою людською діяльністю та супутніми цій діяльності стражданнями» 

2 . Але ж можна глянути на це твердження інакше і сформулювати таку 

тезу: відсутність бачення смислу життя спонукає до активного його пошуку; 

бачення смислу десь деінде, невдоволеність ним спонукає шукати або творити 

інакше життя; безлад і невреґульованість спонукатиме до наведення порядку або 

використання безладу собі на користь. Таким чином, визначена Е. Дюркгаймом 

структура мотивації самогубств збігається зі структурою мотивації активного 

життя. 

І тут я спробую сформулювати проблему так: оскільки струк тура мотивації 

самогубств і життя збігається, то чи не є це одне й те саме? Чи не є життя самогубством? 

Знову згадаю Ф. Бекона: «Померти так само природно, як і народитися, а для 

немовляти друге, можливо, не менш бо лісне, ніж перше» 3 . Звичайно, виходячи 

з окремих психологічних теорій (М. Літман, К. Менінґер та інші), суїцид можна 

розглядати як під свідомий акт. Тут ми виходимо на З. Фройда: возз’єднання 

з матір’ю, з об’єктом загубленої ідентифікації, переродження і помста. 

Прихильники біологічного обґрунтування самогубства (У. Булі, Дж. Фосет) 

до сить обережно говорять тільки про фізіологічну схильність до акту. Власне, 

йдеться про спадковість, передданість. Можна ще згадати коґнітивне тлумачення 

1 


2 


3 

Бэкон Ф. Сочинения. Опыты, или наставления нравственные и политические. — М., 

1978. — Т. 2. — С. 357. 


404

нашого феномена, яке врешті не виходить за межі психоаналітики. Тут ідеться 

знову-таки про суїцид як спробу спілкування (З. Фройд) або вихід із безнадії. 

Доречно сказати, що показник глибинного суїциду у жінок утричі нижчий, ніж 

у чоловіків, і він є незмінним упродовж часу фіксування. 

Інший фахіве ць з теорії самогубства Н. Фейбероу («Багатолике самогубство», 

1980) вперше зафіксував і систематизував форми саморуйнівної поведінки, 

які зазвичай не відносили до суїциду. Маємо чималий їх перелік. Зокрема, 

йдеться про зловживання певними речови нами: наркотиками, алкоголем, тютюном; 

недотримання реко мендацій та приписів лікарів. Дослідник пише про злочинність, 

повійство, взагалі девіантну поведінку, що призводить до руйнування 

особистості; ризиковані, екстремальні різновиди спор ту. Тобто маємо досить 

широкий спектр учинків, які при найближчому розгляді включені в життя переважної 

більшості людей. Звичайно, немає підстав твердити, що цей факт вони 

усві домлюють. 

Едвін Шнейдман, перший директор Центру досліджень і профілактики суїцидів 

у Лос-Анджелесі, вважає, що мета кож ного суїциду полягає в пошуках 

розв’язання проблеми, яка стоїть перед людиною і завдає їй інтенсивного 

страждання. Але хіба в плині життя ми не подибуємо повсякчас таку ситуацію? 

Хіба ми не шукаємо і не знаходимо дійові чи недійові роз в’язання? Одне з таких 

розв’язань, за Е. Шнейдманом, є припинення свідомості, втеча. Це може 

бути алкоголь, наркотики, азартна гра, мистецтво, спорт, інтенсивний секс, це, 

врешті, інтенсивна праця. Тут ідеться про психічне звуження (тонельність) варіантів 

вибору поведінки у свідомості індивіда, яке доволі типове для активної 

життєдіяльності. І хоча нас спочатку бентежить той факт, що цей вчинок не має 

аналогів і прецедентів у попередньому житті лю дини, проте йому можна віднайти 

глибинні відповідності в стилі і характері поведінки людини упродовж усього 

життя. 

Відтак, можна вважати, що наше індивідуальне життя за всіма ознаками поведінки, 

мотивації, засобами досягнення мети є усвідомленим чи неусвідомленим, 

активним чи пасивним суїцидом. 


Розглянуті погляди знаних філософів на порушену проблему зумисно подано 

не в хронологічному порядку. Цим я хотів підкреслити, що власне розвитку заторкнутих 

поглядів, як на мене, не було. Розмежування йшло лише по лінії осуду 

суїциду, чи визнання права на нього. Ґрунтом для розмірковувань були переважно 

моральнісні засади. 


405

Соціально-психологічний підхід до розгляду цього феномена просунувся значно 

далі. Дослідники виходять із засновку, що самогубство є реальністю нашого 

буття. Воно існувало, існує і вочевидь буде існувати. І сумніватися в його правомірності 

все одно, що підддавати сумніву факт обертання Землі навколо Сонця. 

Власне подальший текст буде грунтуватися на обох перс пективах (філософській 

і соціально-психологічній) картини са могубства. При цьому я зумисне 

користуюся терміном самогуб ство, а не самовбивство (це слово так само унормоване). 

Я виходжу з того, що йдеться саме про губіння себе в широкому розумінні 

безвідносно до способу чи засобу цього губіння. При цьому не слід ототожнювати 

самогубство з самоофіруванням. Офірування має зовсім інакшу структуру 

вмотивованості, яка лише частково може збігатися із самогубством, хоча 

зауважу, що структура мотивів суїциду значно розгалуженіша. 

Тезу про збіг проживання і смерті чітко простежуємо у Е. Дюркгайма, 

Н. Фейбероу та Е. Шнейдмана. Йдеться про ризиковану, девіантну поведінку, якщо 

хочете, спосіб життя на межі «фола». Це хвороба до смерті. Згадаймо ж бо 

рядки О. Пушкіна: 

Все, все, что гибелью грозит, 

Для сердца смертного таит 

Неизьяснимы наслажденья — 

Бессмертья может быть залог. 

И счастлив тот, кто средь волненья 

Их обрести и ведать мог. 

Натомість хіба це не є розпач, відчай? Згадаймо Ґ. Марселя: «Врешті, дійсне 

заперечення тут неможливе: розпач беззаперечний. Тут є місце лише для радикального 

вибору, по той бік будь-якої діалектики» 1 . 

С. К’єркегор пише: «Оскільки життя являє собою найвищий ризик, сподіваєшся 

на життя, натомість коли осягаєш без конечність іншої небезпеки, сподіваєшся 

вже на смерть» 2 

Це може бути і ерзацсмерть (алкоголь, наркотики, небезпечний спорт тощо), 

проте це створює тло відповідного настрою з усвідомленим або неусвідомленим 

мотивом суїциду. «Ніякого ризику — ось уся життєва мудрість. Проте насправді 

зовсім не ризикува ти означає мати жахливу можливість загубити те, що не загубиш, 

ризикуючи, хіба що, із зусиллями — а якщо і загубиш, то у всякому разі 

не так легко, як дещо неважливе — що ж це таке, що можна загубити? Самого 

себе» 3 . 

1 

Марсель Г. Быть и иметь. — Новочеркасск, 1994. — С. 94. 

2 

Кьеркегор С. Страх и трепет. — М., 1993. — С. 259. 

3 

Там само. — С. 271–272. 


406

Врешті блискучі слова Ф. Ніцше: «Немає ніякого визволення для того, хто так 

страждає сам від себе, крім швидкої смерті» 1 . Я ніяким чином не хотів би, щоб 

мої розмірковування були витлумачені як апофеоз суїциду. Йдеться про фіксування 

крає виду, відтак яким він (краєвид) для нас виясниться, то справа інша. 

Отож я продовжую обстоювати погляд, що мотивація самогубства чимало в чому 

збігається з мотивацією життя в основі його розгортання. Ґ. Марсель пише: 

«Трудність полягає в тому, щоб зрозуміти, чи може бути метафізично хибним 

твердження, що я — це моє життя, якщо з нього не можна законно виснувати, що 

я маю своє життя, і взагалі, що я маю життя» 2 . 

Відтак далі: «Я не можу в абсолютному сенсі володіти ні своїм тілом, ні — тим 

більше — своїм життям, не ставлячи себе в умови, що назавжди позбавляють мене 

можливості володіти: тут є момент незворотності. Це очевидно у випадку самогубства 

чи офірування своїм життям, проте насправді стосується будь якої дії» 3 . 

А щодо відповідальності за акт, про який пише І. Кант, то варто розрізняти 

відповідальність за законом та відповідальність за мораллю, тобто йдеться про 

особу та особистість. М. Шелер наголошує на тому, що скасування відповідальності 

особистості взагалі неможливе. Не відповідає за свої дії тварина, хвору ж 

людину можна визнати тільки неосудною. 

У мене таке відчуття, що я маю вибачитися перед читачем: замість того, щоб 

прояснити, розв’язати проблему, я її геть заплутав, затуманив. Але уявіть собі, 

що в закапелках своєї свідомості ви наштовхуєтеся на білий мур, на якому червоними 

літерами начертано: Так жити більше не можна. Вас охоплює відчай, тривога. 

І тут все залежить від того, на чому ви поставите наголос: на жити не можна, 

чи так не можна. Чому виникло таке питання і як розмістився наголос — це 

проблема мотивації і загальних світоглядних засад, на які ви спираєтеся. Але 

ви завжди маєте право вибору, як подолати відчай і тривогу. Можна погодитися 

з Дж. Фосетом, який стверджував, що людські тривоги в певному розумінні 

є стимулами. Вони можуть стимулювати слабких до більшої витрива лості, але 

важливо, що вони стимулюють людей загалом. 

Суїцид (пасивний чи активний) — це певний екстазний спосіб спілкування. 

Мій колега Т. Возняк слушно зауважує: «І поми ляються ті, хто гадає, що самовбивство 

не є формою комунікації людини — якраз навпаки — воно є оголеним 

воланням людини до нас і до Нього» 4 . 

1 

Ницше Ф. Собр. Соч. В 2 Т. // Так говорил Заратустра. — М., 1990. — Т. 2. — С. 27. 

2 

Марсель Г. Быть и иметь. — С. 75. 

3 


4 

Возняк Т. Дар життя // Возняк Т. Тексти та переклади. — С. 208. 


407

Чи є суїцид буттям? Чи ліпше говорити про буття суїциду? 

Гадаю, що самогубство ніколи не перестає бути феноменом 

буття (наголо шую). Ще раз нагадаю Ж.-П. Сартра: 

«Сенс буття самогубства як існуючого буття, відтак і вісь 

цього самогубства, — це феномен буття». З цим слід погодитися, 

неможливо не погодитися, хочемо ми цього чи ні, 

подобається нам це чи ні. Саме тому міркування Ф. Ніцше 

про «волю до смерті і волю в смерті» не звучать аж настільки 

крамольно. 

Натомість трохи оптимізму. М. Гайдегер («Будувати, 

прожи вати, мислити») багато говорить про сутність проживання, 

про осмислення «смертних», про бездомність 

людини, на яку необхідно зважати. Якщо все добре осмислити, 

затямити і запам’ятати, воно покличе «смертних» 

до прожи вання, і вони «з свого боку спробували б у рамках 

своєї частки повернути проживанню його сутність. Вони 

повертають його, коли будують — мешкаючи і думаючи про 

проживання» 1 . 

Київ, 2001–2002 

1 

Гайдеґґер М. Будувати, проживати, мислити // Цит. вид. — 

С. 313.

ЧАСТИНА ІІ

І серед вічності білої тиші 

ніжно-зелені відтінки кохання буяють…

ПОВЕРНЕННЯ 

Подільські оповіді 

ПЕРЕДМОВА 

Запрягайте, хлопці коні, 

Коні воронії. 

Та й поїдем доганяти 

Літа молодії 

Нещодавно, неочікувано, може років із п’ять тому, знайшов 

випадково в архіві — ні, не в тому, що в «Музеї літератури» 

у Софійському державному історичному заповіднику, чи 

кат його зна, як у нього написано на «етикетці» — натомість 

в архіві своєму (пояснюю, бо вводне речення було задовге 

і читач міг призабути, про що йдеться). Так, отож, у своємутаки 

архіві знайшов свої, власні, перші (кóму поставлено 

задля втілення «художнього задуму»), відтак, знайшов я ці 

свої перші оповідання (власне такими їх можна нарікати, 

назвати тощо) і наважився прочитати… 

(Треба розірвати абзац, хоча задля «красності» письма 

він, абзац-думка, мав би ще тягтися). 

Прочитав. І що слід сказати? Вони варті уваги, хоча тоді 

(кінець 50-х — середина 60-х) вони, тобто ці оповідання, чи 

ліпше я сьогоденний, сказав би — сповіді, вони таки варті 

уваги ще й сьогодні, принаймні для мене самого, в котрого 

непоганий смак. Вони, ці оповіді, написані досить вправно 

(утримуюсь від прикметника майстерно), їх варто читати й, 

ба, перечитувати, що я й роблю, коли мені чорти душу пообсідають. 

Отож, коли я їх перечитую (кумедне дещо слово 

стосовно тексту, який ти сам написав, бо тут доречніше 

ужити дієслово пере-живаю), то знову бачу молодика, сповненого 

надій, натомість трохи (?) невповні розуму, котрий 


411

бачить Світ зовсім не так, як я; і це його, таке собі, так би мовити, 

кумедно-оптимістичне бачення чимось зворушує мене 

і, водночас, надихає, надихає жити, жити. Наразі, висновок 

такий: воно, тобто це молодече лепетання, цей перехід 

від немовля (німого) до мля (мовлячого), таки варті уваги. 

Саме тому їх варто подати на очі (унаочнити). Відтак — унаочнюю. 

Дивися нижче, що надруковано на трофейній друкарській 

машинці, що в неї змінено латиницю на кулішівку, 

на тогочасному жовтому папері. 

Володимир ЖМИР 

Київ, 2 січня 2009 року

Коли подумки чи пішки звертав на ці стежки, то відчував 

млосний щем. Такого щему не відчуєш поміж одноманітних 

багатоповерхових будинків з балконами… Він має право 

на ці стежки, на цей млосний щем. Бо відчуває себе людиною, 

доки здатен відчувати його. Тож знову і знову звертає 

на ці стежки. 

Ось тут, під тополею, знайшов якось браунінг із набоями. 

А сюди, до млина, вони приходили вдихати смачний теплий 

дух борошна, коли аж надто доймав голод. Дрібні борошняні 

порошинки зависали в суху погоду в повітрі, а коли йшов 

дощ, на пішоході утворювалася глевка мішанина брудного 

тіста. І вони ступали, відчуваючи голодним нутром усю дикість 

і непоправність цього. Тут вони стовбичили біля заґратованого 

вікна пекарні, чекаючи, коли мати Ігоря викине їм 

окраєць гарячого хліба, який вони чесно ділили. 

Він знову й знову звертає сюди, йде вулицями, де кожен 

під’їзд щось нагадує. Він виходе на знайому, чи вірне це слово, 

ні, на вулицю його початку, йде назустріч тим оркестрам, 

що будили його святковими ранками. Тоді підбігав він до вікна, 

якого тепер вже нема, і дивився на колону людей, що 

йшли до центру. 

Хтось сказав: час не можна виміряти. Час не мотузка, яку 

можна виміряти, зав’язавши на ній вузли. Час — це похила 

хвиляста на поверхні й лише пам’ять може привести його 

в рух і наблизити до нас. Але затримати мить неможливо, 

хвилина прийшла і відійшла, ось він, час, переносить нас туди, 

де існує лише пам’ять — це було так, це було не так, — 

лише пам’ять тепер підказує, як усе було. 


413

ПОЧАТОК 

Білі голуби падають у небо, робляться чорними-чорними цятками в яскравій 

блакиті, падають і зникають… Стовбур, зелене віття тополі, біла кваплива хмарина, 

подібна до кінської голови… 

Двір одгородився від вулиці високим сірим дощатим парканом, за ворота виставив 

лаву. Вулиця біжить з-під гори, повз двір, повертає ліворуч, упирається 

в гавань. Стежки у дворі мережать килим споришу. Стежки в’яжуть два будинки, 

хвіртку, сараї, кран водогону, вбиральню, смітник, голуб’ятню, губляться між 

чорнобривців, дерев, кущів… 

Уже від ґанку Мишко все бачить і все розуміє. Кидається притьма назад, додому, 

і канючить у баби гривеник. 

То невелика ціна за всі дива світу, які вмістилися в жовтій валізі діда у білому 

«культурному» костюмі. Дід виставляє на столі під тополею чорну дошку, опукле 

скельце, рамку, коробку з картками. Лише гривенник — і бачиш справжнє кіно: 

пишні будинки на воді, чудернацькі човни з загнутими носами; потім уже наші 

човни, в них повно людей зі зброєю; не наша жінка на білому коні, і наша дівка 

несе на коромислі відра від хати… 

Танцюють бабки й метелики над соняшниками, над кукурудзою. Ворота прочинені. 

Посеред двору візок, вантажений залізною діжею. Сірий віслюк крутить 

головою. Сірий маленький чоловічок у картузі дме в ріжок: — Ув-в-в! Ув-в-в! Увв-ву! 

З обох будинків поспішають господині з бідонами, відерцями, пляшками. Пах 

гасу пересилює всі інші. І знову прочиняють ворота, в’їздить на своїй двоколці 

дід Павло. Він випрягає маленького червоного коника, гримить відром, напуває 

біля крана. Всі ми вилазимо з кукурудзи. Не тої, що біля воріт, а тої, що між будинком 

і вбиральнею. Оточуємо конячку. Только простягає листок… 

Приходять у двір люди з усього міста, з околиць, з усього світу. Молочниці 

з бідонами, цигани, сліпий дід зі скрипкою співає «Кармелюка», чоловік і жінка 

з акордеоном, лудильник, чорний вугляр, дурник Аркашка. Ідуть великі вози, 

запряжені битюгами, везуть дрова, картоплю… Захлинається гавкотом Бєльчик 

на ланцюгу біля сараїв. 

— Старі ве-ещі покупа-а-а! Старі ве-е-щі поку-па-а-а! — гукає, тягнучи візок, 

чоловік. 

З вікон визирають господині, неквапно виходять, не випереджаючи одна одну, 

до лудильника, точильника чи скляра. Виходить і баба Мишкова. Довго порпається 

біля дверей сарая, відкидає нарешті штангу. І він, Мишко, допомагає нести 

мішок. Ось баба починає торг, витягаючи з мішка першу пару — зношені калоші. 

Калоші двічі опиняються у візку, потім повертаються до баби, у мішок. Обоє роз- 


414

махують руками, закликають свідків, хоча поблизу нікого нема. Врешті калоші 

на візку, а з мішка з’являються зношені батькові чоботи. І все починаєтьсяя знову 

при очевидній зацікавленості обох… 

Ось баба вже перераховує гроші. Вона задоволена комерцією. Мишко улесливо 

пропонує бабці віднести мішок до сарая, а до гурту підходить, стискаючи 

у жмені карбованця. 

Сутінки спливають з могутньої крони тополі, заповнюють двір. Гущавина кукурудзи, 

зарості бузку змикаються, мов таємнича печера, і ти знаєш і відчуваєш 

більше, ніж знав удень. Хитається жовте коло ліхтаря, вихоплюючи дворовий 

стіл, між будинками, під зорями над подвір’ям креслять загадкові кола кажани. 

Ми сиділи, збившись до гурту. Лише Ігор трохи збоку виблискує вогником цигарки. 

Нам затишно й жахно за великим розлогим кущем бузку біля глухої стіни 

кузні. Затишно й жахно. Мишка проймає млость від тепла Галинчиних плечей. 

Вона обхопила коліна, відкинулась спиною на груди Мишка. Затишно, жахно 

й млосно. Крізь гущавину блимає далекий ліхтар, якщо повернути голову трохи 

вбік, то видно блиск очей Василя й Зінки. 

— Ходім до сараїв, — врешті каже Зінка. — Там Василева баба. Вона з Христею 

випила. Ходім послухаємо, га? 

— Правда, випили, провалитися мені тут на місці! — підтверджує Ігор. 

Василь не перечить. Його ж баба всім бабам баба. Мишкова її теж бабою зве, 

хоч до інших каже «мадам»: «Мадам Лучучка, ви учора золу под моєй двер’ю 

розсипали!» 

На лаві біля сараїв сидить Василева баба, Лучучка, Христя. Дід Павло незалежно 

примостився на своїй двуколці, але чутно йому все. Дід сердито зиркає 

на них. Дарма, хай собі зиркає, аби мовчав, місця вистачить. Ясніють під сараями 

три хустки, веде хриплий голос Василевої баби: 

— Ото як надумав Господь сотворити світ, то говорить до найстаршого янгола 

Сатанаїла: «А що, архангеле мій, ходімо світ творити!» — «Ходімо, Боже»,— каже 

Сатанаїл. Ото вони й пішли до моря. А море темне-темне, безодня. Ото Бог 

і каже до Сатанаїла: «Бачиш цю безодню?» — «Бачу, Боже».— «Іди ж, — каже 

Господь, — у тую безодню на саме дно та дістань мені жменю піску. А як братимеш, 

то скажи: «Беру тебе, земле, ім’ям Господа».— «Добре, Боже»,— сказав 

Сатанаїл та й пірнув до самого дна. І заздрісно йому стало: «Долучу я до Божого 

і своє ім’я, нехай вони будуть разом!» Бере він землю та й каже: «Беру тебе, земле, 

ім’ям Господа і своїм». А як випливав, вода йому той пісок вимила. Хоч як він 

жменю стискав, та хіба Бога ошукаєш? Коли випірнув, геть весь пісок вода вимила. 

«Не хитруй, Сатанаїле, — каже Господь, — пливи знову, та не долучай до мого 

своє ім’я». Пірнув Сатанаїл та й промовляє: «Беру тебе, земле, ім’ям Господа 


415

і своїм!» Знову піску не стало. Аж за третім разом сказав Сатанаїл: «Беру тебе, 

земле, ім’ям Господа». 

І як несе той пісок вгору, то жменю не стискає, аби вода змила. Та дарма — 

скільки набрав, стільки й виніс до Бога. Узяв Господь той пісок, ходить по морю, 

розсипає-засіває. А Сатанаїл руку облизує, хоч трохи, думає, сховаю в роті й собі 

землю збудую. 

Розсіяв усе Ґосподь. «А що, — питає, — Сатанаїле, нема більше піску?» — 

«Нема, Боже».— «То треба благословити»,— каже Бог, та й благословляє землю 

на всі чотири боки. Поблагословив він, і почала земля рости. 

Росте земля, і та, що в роті, теж росте, аж губи розпирає. Бог каже: «Плюнь, 

Сатанаїле!» Той почав плювати. І де плював — там виросли гори і скелі… 

Ясніють три хустки під сараєм. 

— Ану геть звідси, спати! 

Посхоплювалися притьма. Галка зачепила діда Павла. 

— Киш, брикса! — Побігли до столу, до тополі, до світла ліхтаря… Там грають 

у доміно дядько Микола у парі з Мишковим батьком, а Тольків — із дідом 

Пилипом… 

Коли ламали качани, хлопці з сусіднього двору побили Жорку та Ігоря. Війна 

почалася… Повитягали зроблені з обручів шаблі, щити, повирізували рогачики. 

Штаб, як завжди, влаштували на горищі покинутого сарая. Він виходить на вулицю, 

і якщо набрати багато каміння, то можна перекрити всі підступи до двору. 

На третій день війни Мишко й Василь після уроків зловили на пустирі рудого 

Степана Корову з сусіднього двору й добре віддубасили. По тому зібралися 

там же, на пустирі, всі їли землю, уклали мир… 

Засипала тополя двір сіро-жовтим листям. Щодня змітає його докупи дід 

Пилип. А листя все падає, падає, купа більшає. Велика. З нижньої гілки можна 

стрибати. Хоч би що тобі. 

— Ігор, Только чаклує, аби я впала, — гукає Зінка. 

— Я не по-справдошнему, понарошку, — захищається Только. 

Давно вже темно надворі, а нікого не гукають додому. Зірки проглядають 

крізь поріділу крону. Василь смикає Мишка за рукав, тягне до сараїв. Посідали 

тишком на двоколці: 

— Побожись на «матю-батю», — каже Василь. 

Мишко, не розпитуючись, божиться. 

— У сусідньому дворі чорну кошку бачив, — шепоче Василь. 

— Ну й шо? — не розуміє Мишко. 

— Як шо? Не знаєш, тємінь! Я сам від баби чув. За чорну кошку можна взяти 

червонець нерозмінний або шапку-невидимку. 

— У кого взяти? 


416

— Тю на тебе, дурний, — веде своє Василь і полохливо озирається. — У нечистого, 

ясно в кого. 

Мишко недовірливо мгикає: 

— Нема твого нечистого, а шапка у казках тільки. 

Василь презирливо пирскає слиною крізь зуби: 

— Як хочеш! Я й з Тольком можу. Мені аби вдвох. 

Тепер Мишко відкидає всякі сумніви. 

— А кошку прибити треба? 

— Тю на тебе! Кому потрібна дохла кошка? 

— А я чув, шо треба прибити, — править своєї Мишко. 

— Баба казали — живу. У сітку заплутати, а як нема сітки, то мотузок можна. 

Тільки побільше вузлів треба накрутити. Поки він, — Василь сторожко озирається, 

— розв’язувати буде, ми чухнем. 

— А що попросимо? — тремтливим голосом питає Мишко. — Не вірю я в шапку. 

Червонець — інше діло. 

— Хома невірний! Хай червонець! Тільки так, цур, два дні в мене, день у тебе. 

— Не по-чесному, — шепоче Мишко. 

— Як це не по-чесному, — пирхає Василь. — Я ж придумав. Аби з Тольком, то 

я б собі на три дні брав. Тільки як для тебе. 

— То шо ж, я два дні без грошей буду? — не заспокоюється Мишко. 

— Хто каже без грошей, голова! А здача! Здачі назбирай за день — на два вистачить. 

— Ти теж так можеш, — невпевнено каже Мишко. 

— Тю на тебе! Мені не годиться, я ж хозяїн. Хто придумав? Чия баба? 

— Нехай так, — згоджується Мишко. — Тільки… 

— Цить, — перебиває Василь. — Он Зінка з Ігорем пруться. Ну, чого вам? 

Посидіти людям не дають. 

— …Дивись, — наступного дня показує Василь глибоку подряпину на руці. 

— Бре! — дивується Мишко, але йде за Василем до сарая. 

Той прочиняє двері. У кутку за дверима накрита ночвами корзина. Василь піднімає 

ночви: чорний клубок світить очима. 

— Завтра підемо, — впевнено каже Василь. 

— Куди? — наче не розуміє Мишко. 

— Ясне діло, під кузню. 

— Завтра не можу, — бреше Мишко. 

— Здрейфив?! Сциш?! 

— Ні, діло є, — стоїть на своєму Мишко. 

— Діло, діло в нього! — передражнює Василь. — Тоді сьогодні! 

Мишко від несподіванки згоджується. 


417

Небо й вітер заповнила темрява. За голими гілками бузку вгадується стіна 

кузні. Тихенько крадуться пригнувшись двоє. 

— Що тепер? 

— Тихо! Будемо чекати. 

Стоять насторожено. Шарудить листя. Угорі, на кузні, з’являєтья несподівано 

сподівании звук, спускається по стіні, гупає об суху траву. Знову зашаруділо. 

Двоє прожогом, кидаються крізь кущі до світла далекого ліхтаря, там, серед двору. 

Мовчки мчать кожен до свого ґанку. І страх їх за ноги хапає. Від сараїв з гавкотом 

до них вихоплюється Бєльчик… 

Уранці, йдучи до школи, не змовляючись, завертають у садок, до кузні. Під 

рудою стіною лежить плетиво мотузка. 

— Забрав даром, гад! — підкреслено голосно каже Василь і цвиркає слиною. 

Вже давно заклеїли вікна. Обріс кригою злив біля крану. Слизькі стежки посипані 

золою та жужіллю. Довжелезна ковзанка перетинає стежку. Санки мчать 

до будинку і врізаються у замет. Мишко летить сторч, губить шапку. Сніг у рукавах, 

за пазухою. І майже одразу з вереском гепаються поряд Галина з Василем. 

— Купа мала! — гукає Ігор. Він стоїть внизу з Тольком і Зінкою. Але Мишко 

вже виповз з-під ворухливого клубка тіл, ніг, рук, хапає жменю снігу й пхає Ігореві 

за комір. Разом з усіма вовтузиться Бєльчик, захлинаючись веселим гавкотом. 

Чорніють у білому дворі сараї, чорніють гілки, стіни будинків стали брудножовтими. 

Пухнасті горобці обсіли смітник. Біле зимове небо засіває землю білим 

м’яким насінням веселого холоду. Гора Юрковиця зникла в небі. Не гуркотять 

бруківкою вози. Запрягає у сани конячину дід Павло. Чекають на прикраси задубілі 

по сараях ялинки і сосни. 

А перед Різдвом незвично чисто виголений дід Павло виходить з сокирою 

і гукає Толька. Гуртом ідуть у садок до старої яблуні. Струшуючи сніг, Только 

дереться вгору й сідає на гілці. Дід Павло, суворо дивлячись на стовбур, питає 

грізно: 

— А що, вродиш? 

— Уроджу! — гукає Только. 

— Ну дивись же, роди, бо зрубаю, — м’яко і грізно каже дід і стукає обухом 

по стовбуру… 

Коли святили вербички, Мишкова баба занедужала. Ле жала на старому ліжку. 

На спинці ліжка намальована дівчина несла відрами воду до хати. Сива бабина 

голова примостилася на квітчастій подушці. За вікном проносили свічечки. 

Коли виймали другі рами, Василь спитав у Мишка: 

— Знаєш, звідки комашня взялася? 


418

Мишко тільки здвигає плечима, і всі зацікавлено дивляться на Василя. Той 

прибирає серйозного вигляду й голосом баби: 

— Ото як спалив Кирило Кожум’яка змія і пустив по вітру попіл, то й завелася 

з того попелу вся погань: мошка, комарі, мухи… 

Тоді ж, коли виймали другі рами та мили шибки, втекли з дому Ігор 

і Жорка… 

Двір вбирається зеленню й квітом. З тополі падають китиці на молодий спориш. 

Мишко, Только й Василь грають у цурки-палки. Мати глухим чужим голосом 

гукає Мишка, і вони йдуть удвох довгим коридором з облупленою штукатуркою 

повз оббиті мішковиною двері сусідів, проходять через вітальню в кімнату, де 

на широкому старому ліжку намальована на спинці дівчина несе від криниці воду 

до хати, — там тихо й буденно вмирає баба. Біля ліжка стоять німо батько, мати, 

обидві тітки. Мишко скидає з плечей материні руки й біжить геть з кімнати… 

А надворі порожньо, з будинку через дорогу лунає голос Шульженко. Мишко 

біжить до сараїв, лягає на двоколку, тулиться обличчям до дощок, перевертається 

на спину, дивиться і бачить, як світ, що всуціль з дерев, неба, людей, будинків, 

птахів, трави… ламається, розпадається на дерева, небо, людей, будинки, траву… 

Й уламки ті шикуються під неминучу нитку часу. 

М’ЯЧ 

Тоді ще ніхто з нас не тримав у руках справжнього, шкіряного м’яча, а грати 

ним — то й поготів. Ганяли ми по двору зшиту з ганчір’я й напхану ганчір’ям кулю 

або жовту блискучу бляшанку з-під американських консервів. А найкраще — гумовий 

м’ячик, чорний, завбільшки з тенісний. 

Ганчір’яний м’яч не псував узуття, ним можно було грати й босоніж. Але він 

мав один гандж — не відскакував. Бляшанка відскакувала, але збивала носаки 

черевиків, та й босоніж нею не пограєш. Гумовий м’ячик, хоч і малий, вважали 

розкішшю і потрапляв до нас надто рідко. 

Але все це не заважало нам ганяти годинами: гравців кликали їсти, робити 

уроки, їх замінювали інші, потім і тих кликали, а вже їх заступали раніш вибулі. 

Отож, нерідко почавши гру за одну команду, закінчували її на боці колишніх супротивників. 

Знали ми й те, що ця гра не обмежується нашим двором, що є десь інша — 

велика і справжня, що в неї є свої герої: в одного, наприклад, на правій нозі 

пов’язка з написом «Смертельний удар», і бити цією ногою гравцю не дозволено, 

хіба в міжнародних матчах. Ще ми знали, що грають у футбол шкіряним м’ячем. 

Але наші знання вичерпувалися межами кінофільму «Воротар». 


419

Справжній м’яч ми побачили вперше на стадіоні судноремонтного «Заводу 

імені Сталіна», де старші хлопці грали з полоненими німцями. Так, саме тоді ми 

вперше побачили шкіряний м’яч, а Жорі навіть пощастило тримати його в руках, 

подаючи гравцям. І потім, десь через тиждень, Жорка запалив нас думкою завести 

і собі справжній м’яч. Виявилось, що в Толька є дві камери, а далі все надзвичайно 

просто і водночас складно — треба пошити покришку. 

Просто — бо пошити покришку зумів би кожний чоботар, їх же на нашому 

кутку аж п’ятеро. Але хто з них візьметься за це діло? А коли б і взявся, тож не 

«за так». Отже, потрібні гроші і, мабуть, немалі. 

Ідея пошиття м’яча варилася ще з тиждень після своєї появи. Нарешті Павло 

заявив, що його хрещений, дід Пилип, згоден взятися за двісті карбованців. Сума 

не надто й велика, якщо зважити, що бабкам на «вуг-лу» ми платили за склянку 

насіння п’ять карбованців. Проте з іншого боку — це купа грошей для нас. 

Вирішено було потрусити один із сараїв, де було чимало пляшок. Решту ж грошей 

— зібрати «в долю». Тут-таки виникла суперечка: в кого буде зберігатися 

м’яч. Претендентів виявилося троє: Жорка — бо його ідея, Только — бо його 

камера і Павло — бо його ж хрещений шитиме. Вирішили, що Жорка і Павло триматимуть 

у себе вдома м’яч по одному дню, а Только — два. 

Після акції «пляшки» кожному з нас випало внести по сорок карбованців. 

Хрещеному Павла дали задаток, а за тиждень мали внести решту. До наступної 

середи тільки й розмов було… Вже вирішили у п’ятницю після уроків зіграти 

на пустирі з сусіднім двором. 

Але вже у вівторок трапилося лихо. Мишко, що таки спромігся зібрати гроші, 

купив на них серію марок-орденів, про яку давно мріяв. Він довго опирався спокусі, 

але коли до орденів додали червону марку з іноземним написом, не витримав. 

На марці була зображена жінка з оголеними персами, яка, висунувшись по пояс 

із-за хмар, розсуває дві скелі на морі. А між скелями затиснутий чи то човен, чи то 

корабель з нажаханими людьми. Отож у вівторок увечері Мишко залишився без 

грошей на м’яч, зате в синьому зошиті з твердою палітуркою були марки. 

А середа насувалася невблаганно, мов чорна страхітлива прірва перед каретою 

на кіноекрані. Зранку Мишко «захворів», аби не йти до школи та не виходити 

у двір по обіді. При кожному звукові за дверима Мишко ховав голову під 

подушку й накривався ковдрою. Але ввечері, коли повернулися з роботи батько 

й мати, така тактика не могла врятувати від розмови з Тольком. Розмова була 

чоловіча… 

По тій розмові Мишко вирішив, що йому нема чого на цьому світі робити, 

а надто коли вранці Жорка, стрівши його біля воріт, плюнув під ноги й діловито 

обігнав, хоча йти їм було однією дорогою. То був чорний четвер, і чорна важка 

туга вгніздилася у Мишкових грудях, стискаючи своїми лапами горло… 


420

У школі він не наважувався підійти ні до кого, навіть до хлопців із чужих дворів. 

Йому було ясно, що всі знають його сором. Відтак він не витримав, не досидів 

до кінця уроків, пішов у порт. Стояв, дивився на сіру дніпрову воду, на чорні 

буксири, на метушню пасажирів. І весь світ бухав на нього чорним шумом безнадії… 

І тоді… Мишко майже біг, уздовж колії до елеватора, далі ліворуч уже рідною 

вулицею, повз магазин, повз бабок з кошиками насіння й американськими 

жуйками, тягнучками… Двір був порожній, тільки баба Лучучка поралася біля 

водогону. Мишко вибіг на ґанок, тремтячими руками знайшов ключ і відімкнув 

двері. Одразу ж кинувся до столу, схопив зошит з марками, безпомилково знайшов 

тувінську серію, трохи повагавшись, вийняв «царські» марки, загорнув усе 

пакетиком… 

Сонце вже висіло над Юрковицею, коли Мишко знову з’явився у дворі. Він 

неспішно пройшов у хвіртку і попрямував до хлопців, що сиділи біля столу під 

тополею. Хлопці вороже дивилися на нього, але Мишко йшов упевнено. 

На сірі дошки столу лягли чотири червінці. 

НАШІ ЗАБАВИ 

Баба Лучучка ще з раннього ранку полоскала білизну біля колонки, а потім 

завісила нею весь двір. Ну не весь, майже — від тополі в центрі на вірьовках натягнутих 

променями до трьох спеціально вкопаних на цей випадок стовпів, сушилися 

простирадла, підковдриники, двоє штанів, якесь інше шмаття. Отож про 

футбол годі було й говорити, як ото планували ми вчора і Василь накачав камери 

позиченим насосом для велосипеда, зашнурував покришки. Отаке вчинила нам 

баба Лучучка. 

Тепер ми зібралися гуртом для наради, що ж його робити. Звичайно, можна 

в «коца», та копійки були лише у Василя й Толька. «Цур-палки» відпадали 

з той є причини, що і футбол, чи, скажімо, «квач». Можна було б у «майку», 

але чогось не хотілося. Натомість хто не знає, що таке «майка», розкажу. Це 

такий шматок маленький шкіри від кожушка, чи від чогось ще, аби був із вовною 

і якомога довшою і міцнішою. До нього, цебто до шматка, пришивають маленьку 

пластинку свинцеву, попередньо простромивши в ній дві дірочки, як у ґудзика. 

Гра полягає в тому, щоб оцю майку підкидати одною ногою, опускаючи її, ногу, 

на землю якомога більшу кількість раз. Спочатку правою, потім лівою, потім те ж 

саме, не опускаючи ноги на землю. Скільки разів треба зробити кожну вправу? 

Як домовляться. Хто перший набирав рахунок, той виграв. Хто ж програв, то й 

«маїться»: майку футболять ногою, а той ловить. І це стільки разів, скільки набив 


421

разів правою ногою. Але в «майки» ми чомусь не схотіли грати, а щоб у «карт», 

то єдина колода була у Зінки, яка зранку пішла з матір’ю на Базар. 

І тут Толька гукнули додому. А коли він вийшов знову у Двір, то тяг за собою 

самокат і все розв’язалося само собою. Ми гуртом посунули за хвіртку на вулицю. 

Лише там можна було покататися по черзі на самокаті по глинчастому 

втоптаному пішоході (асфальтом тоді ще нашу вулицю, та й чимало інших подільських, 

не вистелили, лише деякі, приміром Костянтинівська, мала цегляне покриття 

пішоходів, але це ген-ген далеко, де Кінотеатр). 

Два підшипники для Толькового самоката приніс його батько. Один закріпили 

на дощечку для ноги, другий на рулі. Той руль зі шворнем на задній площині кріплено 

на петлях (щоб повертати можна) до дощечки, прибитої з відкосом до тої 

першої, з підшипником ззаду. От і маємо самокат. Слідкуй лише, щоб підшипники 

не забилися, особливо якщо передній, то носом уріжешся обов’язково. 

Отак ми «до обіду» й каталися на самокаті тому по черзі — до «вугла» і назад. 

Ну а обід, це так сказано, на загал, бо в кожного той обід відбувається, як і коли 

у кого заведено. У Мишка — коли батько поверне із заводу. Мати раніше приходить 

і підгодовує Мишка. Колись, як ще жива була, годувала чимось смачненьким 

баба. Коли ж її не стало, то йому щось лишали. Він самотужки підігрівав на газовій 

плиті після 1948 року («Дашава—Київ»). Мишко ще пам’ятає, як упиралася 

баба, бо для газифікації мусіли знести її гордість — справжню піч із припічком. 

Саме в ній 1946-го вона пекла оті свої неповторні для Мишка перепічки. 

Попоївши, Мишко взявся був читати про Петьку та Гаврика, але невдовзі облишив 

книжку і взявся розглядати і перекладати свої марки: по серіях, по державах, 

а онде — дореволюційні. Потім узявся черговий раз перебирати і роздивлятися 

свої монети: німецькі, румунські, угорські, царські… Їх було штук тридцять. 

Не зчувсь, як і мати прийшла. Почала поратися в кухні, його послала в дитсадок 

за сестрою. Це тут, недалечко, через дорогу. У Дворі вже зібралися хлопці й дівчата 

і його гукнули. 

— Після обіду, — відповів. 

А дома вже нагодився батько і вони повсідалися їсти у великій кімнаті довкола 

овального столу. Коли Мишко вийшов у Двір, уже ледь-ледь почало сутеніти. 

Хлопці та дівчата розділилися на дві комапанії. Мишко пішов до тої, де Только, 

де сперечалися хто сильніший і хто кого перетягне — верблюд чи віл, хоча ні того, 

ні того ніхто й в очі не бачив. Переміг Только — він був за вола. Отак не зчулись, 

як уже й сутінки і увімкнули лампу ліхтаря над столом посеред Двору і почали 

креслити темне небо чорні кажани. Тут до їхньої компанії прибився Жорка: 

— Ану, давайте в «торговок» поіграєм! 

Тут потрібно дещо пояснити. Не для кого не є секретом, що у певному, досить 

ранньому віці хлопці починають виявляти специфічний, сказати б, інтерес до ді- 


422

вчат. Та й дівчата, хоч і пасивніше, не від того. Інтерес це, чи цікавість — хто його 

зна, натомість так воно було, є й вочевидь буде. Тоді починаються ігри «у папумаму», 

«лікаря-хвору». У нас — специфіка часу — була гра «в торговки». Дівчата 

ставали торговками і продавали «пиріжки», гукаючи про свій товар. Хлопці ж 

ставали «міліцаями» і ловили-хапали дівчат за «незаконну» торгівлю, вели їх 

у відділення — старий закинутий сарай із тилу кузні. Там було дещо темніше, 

ніж у Дворі. Там хлопці-міліцаї обшукували-обмацували дівчат-торговок, шукаючи 

непродані пиріжки та вторговані гроші. Причому шукати можна було скрізь. 

Такі неписані правила. 

Отаку нашу гру згадав тоді Жорка й обидві компанії зійшлися, а невдовзі дівчата 

розбіглися і з темних кутків Двору почулося: 

— Пиріжки продаю, пиріжки. Із мнясом. — Це десь біля воріт, у кукурудзі. 

— Пиріжки смачні, сама б їла, та гроші тра, — десь від сараїв, наслідує базарну 

рекламу Зінчин голос. 

Мишко притьмом на той голос. Пробігає повз освітлений стіл, праворуч. І от 

уже можна розрізнити світленьке Зінчине платтячко. І він хапає її за праву руку, 

а потім за плечі. 

— Дядьку, пустіть, я вперше і востаннє, — каже Зінка як належить. 

— Зловилася таки! От ходімо, там розберемося — грізно гукає Мишко. І веде, 

«тягне» її до того темного полишеного сарая, а вона злегка, для годиться, впирається 

і повторює: 

— Пустіть мене, дядьку, я не буду! 

Мишко ж невблаганний… 

Отак минає наш день без футболу. 

Липень 2010 

КÍНА 

Только наздогнав Мишка на «вуглу». Вони поверталися зі школи. 

— Взавтра в «Колосі» — «Тарзан». Друга серія, — сказав Только. 

Мишко втягнув морозне повітря і відповів: 

— Ну? 

— Пацанва хочет узавтра сачкануть. На перший сеанс. Ти как? 

Мишко знову чуйно втягнув повітря: 

— Дє? 

— Поутрянкє возлє стола, — відповів Только. 

Взагалі-то їхнім кінотеатром був «Жовтень». Його мали за самий шикарний 

не тільки в Києві, але й цілій Україні; з балконом, з літнім двориком, де кидали 


423

кільця і був маленький тир. А ввечері у вестибюлі грав справжній оркестр і співали 

дебелі блондинки. Був ще в кінотеатрі непоганий буфет. Згодом, пізніше, оркестр 

із вестибюлю перемістили в напівпідвал, бо в демонстраційному залі було 

чутно музику, коли починали концерт… Старші люди розповідали, що якось так 

склалося — кінотеатр побудували «задом на перед», і архітектор через це застрелився. 

Значно пізніше Мишко довідався: архітектор той мав прізвище Риков, 

був він знаним і спроектував у Києві чимало… 

Був на Подолі ще один кінотеатр — «Буревісник», а поруч із ним ще й літній, 

відкритий — «Чайка». Натомість туди вони почали ходити пізніше, як і на танці 

у «Харчовик». 

Але сьогодні у Мишка була одна проблема — випрохати у батьків десять копійок 

на квиток. Хоча він і коштував 25, але для дорослих, тому прохана сума була 

замала, щоб викликати підозру щодо його позашкільних намірів. Це вдалося. 

Вранці біля столу, коли Мишко зустрів усіх дворових, Жорка вже встиг посперечатися 

з Тольком. 

— Ти що, малохольний? — кричав він. — Будемо канати, а то как? Дрехвиш? 

— Так «Колос»! Как проканаєш? То тєбє нє «Жовтень», — заперечував 

Только. 

— Запроста! — кричав Жорка. — Що, сциш? 

— Цить! Заткніться! — втрутився Василь. — У кого гроші єсть? У «Колос» 

не проканаєш. Та хай Жорка спробуєт. То у кого гроші єсть? 

— У мєня тридцять — озвався Мишко. 

— У мєня — це Только, — двадять копійок. 

— Ну, гайда, — сказав Василь і всі попрямували до воріт. 

Йти їм було далі, ніж до школи. «Колос» стояв за Базаром, між Нижнім 

та Верхнім валами. Тому від Дворі вони пішли ліворуч до «вугла» і ще далі квартал. 

Повернули праворуч, щоб пройти повз Синагогу, побачити, що там зараз 

уранці діється, далі повз «Жовтень» до Базару. 

Кінотеатр «Колос» був довгим дощатим бараком. Не таким, як житлові приземкуваті, 

а високим, з широким ганком у торці по центру зі сходинками на обидва 

боки і двома глухими стінами. Все це було пофарбовано у світлозелений колір, 

забруднений часом. «Колос» — то був не їхній кінотеатр. Туди ходили люди 

з Гончарівки, з верху Лук’янівки… 

З ганку, через двері на дві створи потрапляєш у відгороджене від залу касове 

приміщення на два віконця, а звідти двоє дверей до зали. Тому і канати важко — 

ні тобі вікон, ні вбиральні, ні балкону на вулицю як у «Жовтні». Тут не проканаєш. 

Біля ганку вже чималий натовп і черга до каси чимала. Добре хоч продають 

квитки в обох віконцях. Трохи далі від ганку, десь ближче до тильної стінки, де 


424

будка кіномеханіка, стоїть мотоцикл із коляскою. Це значить, що плівка вже 

в будці, а мотоцикл чекатиме, коли прокрутять перші дві частини, щоб забрати 

бабіни і відвезти до іншого кінотеатру, а інший мотоцикліст привезе в цей час 

продовження плівки з іншого кінотеатру. 

Черга досить швидко рухається. І ось вони вже тримають вузенькі сіроблакитні 

папірці квткиів і лише Жорка, впертюх, лишається при своїх намірах. 

Вони ж проходять бовз білетершу в сірому лейбику, голова покрита білою вовняною 

чи то хусткою, чи то шарфом. Білетерша відриває від квитків корінець з написом 

«контроль», і кидає його в спеціальну скриньку. Це для обліку, щоб із проданими 

квитками зівпало. 

Вони довго вмощуються на сидіннях, займаючи майже чверть ряду, разів із десять 

міняються місцями: хто з ким поруч сидіти хоче. І ця їхня хаплива метушня 

викликає нарікання глядачів переднього та заднього від них рядів. Світло вже почало 

загасати, а Жорки ще нема, і вони багатозначно перезираються. Натомість 

уже світло в залі згасло і на екрані побігли титри іншоземною мовою. Стрічка ж 

бо — трофейна. Тут за лівою глухою стіною будівлі кінотеатру загриміло, застукотіло 

і на екрані заблимало зображення. То проїхав повз вагон 13-го, а може 

9-го трамвайного маршрута. Та це пусте, бо на екрані вже джунглі й гучний войовничий 

гук Тарзана: «Ауаа ауаа… ауаа» вривається в зал і перекриває тепер 

уже нечутний гуркіт за стіною. 

А Жорки все нема. Пройшло хвилин 20 сеансу, коли він відшукав їх у напівтемряві 

залу і втиснувся на сидіння поміж хлопцями. Таки проканав. Через вхідні 

двері. Комусь із глядачів приспічило вийти і коли білетерша помітила це і кинулася 

зачиняти двері, Жорка в неї на очах проскочив до залу. Не буде ж вона за ним 

ганятися і шукати потемки в часі перегляду фільму. 

А на екрані розгорталося своїм порядком дійство. Тарзан звично та вправно 

стрибав із ліани на ліану. Тарзан ще з другої серії засвоїв, що знайдену дівчину 

звуть Дженні, а Дженні знала, що він Тарзан і ця нехитра інформація зблизила їх 

і зробила щирими друзями… 

Збуджені всім цим, хлопці вийшли на засніжену алею між Верхнім та Нижнім 

валом не крізь вхідні двері, а вихідні, крізь які прокрався Жорка. І таке практикували 

білетери «Колоса», коли глядачів набивалося повен зал. 

Отож хлопці вийшли, і тут на них чекала прикра несподіванка, не те що неприємність 

— така собі притичина. Десь метрів за сто від входу-виходу під ліхтарним 

стовпом стояв завуч їхньої школи в драповому палті з піднятим каракулевим коміром. 

Поряд з ним ще якийсь чоловік, мабуть із сусідньої школи. Діло — «вакса». 

Обидва ж бо були за два квартали від «Колоса». 

Така вже тоді малася практика. Коли пускали трофейні стрічки, ну, приміром, 

«Острів страждань», «Королівські пірати» (продовження «Острова») чи, скажімо, 


425

«Залізну маску», то завучі найближчих шкіл ішли полювати на «сачків». Це ж тобі 

не «Молодая гвардія»: на неї від школи водили класами і замість уроків. Але сьогодні 

була не «Молода гвардія» і хлопці, вчасно помітивши свого завуча, встигли 

повернути праворуч до Базару. І лише Жорка не пішов із ними, натомість сказав: 

— А гецен паровоз! — й учепився за «ковбасу» трамвайного вагону 13-го 

маршруту, зручно вмостився на ній та з переможним тарзановим гуком промчав 

повз обох завучів. 


ГОЛУБИ 

Голуби, вы мои милые, 

Голуби вы сизокрылые, 

Улетайте, голуби, 

В солнечную высь… 

Ось такий був приспів у знаній тоді нами пісні про хлопця, який оберігав своїх 

голубів спочатку від «своєї» влади на початку Війни, а згодом від «чужої», 

німецької. Адже й ті й ті наказували здати хазяям своїх голубів як потенційний 

можливий засіб передачі шпигунських даних. Хлопець за це постраждав, його 

покарали — вбили. Отакий нехитрий сюжет пісні. 

Але то було колись. Тепер же в нашому Дворі була наша, дворова Голуб’ятня. 

Це була справжня велика Голуб’ятня на чотирьох стовпах, оббитих десь на метр 

від землі бляхою, аби пацюки, ласка чи кішка яка не змогли дістатися Голуб’ятні. 

Господарем її був «вор»-рецидивіст у зав’язці Серж-Куриця (це по вуличному). 

Голуб’ятень, хоча й не таких розкішних, на нашому кутку було чимало, може 

в кожному п’ятому дворі. Правда, рецидивісти малися чи не в кожному. Але то 

до слова. Головне тут — наша Голуб’ятня і все, що пов’язане з голубами. Відтак 

і Серж Куриця — наш дворовий рецидивіст. Худорлявий, при зрості, в сірокоричневій 

«бобці» на зіпері, в шевронових чорних штанях-кльош. Ноги в коричневих 

штиблетах, на голові — «високий бокс». Коротше — Серж. 

Голуб’ятня на стовпах отих підносилася у Дворі десь глибше від столу під 

тополею, туди, ближче до сараїв. Вона підносилася гідно чи, навіть, гордовито, 

фарбована блакитно, оточена помостом, аби можна було обійти довкола неї. 

До досить великих дверцят її (щоб господар міг увійти) вела приставна драбина, 

що її на ніч прибирали в сарай. 

Вранці, годині о восьмій Серж-Куриця виходив ганяти голубів. Він приставляв 

драбину, відкривав поліпастом кріплені на завісах гратки. Чекав, поки голуби, 


426

обов’язково всі, вийдуть на дах голуб’ятні, розмістяться на планках, прибитих 

поверх смоленої толі. Серж-Куриця дістає довгий гнучкий шест із ганчіркою 

на верхньому кінці, тоді завзято свистить і зганяє голубів, махаючи чимдужч 

шестом. Якщо хтось є поряд, а в неділю буває чимало людей, то свист найрізніших 

тонів і гучності заповнює Двір. 

Голуби піднімаються спроквола, неохоче, кожен окремо. Але на висоті десь 

метрів двадцять збиваються в стаю і вже разом, спочатку прямовисно, а згодом 

кружляючи, набирають висоту. Серж-Куриця усе ще маше чимелом і свистить. 

Свистять й інші, при нагоді присутні. Треба чим вище підняти стаю, «в точку». 

У Сержа-Куриці саме такі голуби. Вони майже «в точці», там, у вранішній блакиті 

неба, і кружляють ці точки над Двором із центром для них у Голуб’ятні. Коли 

це все усталюється, сідають присутні на лавку коло столу і починається статечна 

розмова знову-таки стосовна голубів: про корм (це — просто, голуби мають бути 

ситі але не жиріти, щоб ішли «в льот»), про ціни на голубів, про те, хто чийого 

зловив, якщо «в ловках»… 

Інколи до Сержа-Куриці приходять гості з інших дворів. Вони сідають гуртом 

і тут теми вже не виключно голубині. Ми теж мостимося поруч, скраєчку і нас 

не женуть геть, бо ми вже старшенькі хлопці, років 13–14. Серж-Куриця розповідає 

про свої відвідини Одеси. Як він виходив на Деребасівську з троячкою, кінчик 

якої стирчав із нагрудної кишені. І тоді напевне можна чекати, що на цей сигнал 

зреагує відповідна жінка. Стосовно ж голубів, то йшлося про генерала (відставного), 

котрий розводив у Пущі Водиці голубів, і як їх у нього багато, і що він, 

Серж-Куриця, хоче в генерала купити пару «лєнточних». 

Часто приходив у Двір сусід з кутка, ліліпут Кузьма-Кузька з однією рукою, 

інша — дерев’яшка під рукавом. Кузьку на літа годі й вгадати — обличчя зморшкувате, 

маленьке, як ізсохле яблучко-дичка. Кузька сторожував у спортмагазині 

«Динамо» на Костянтинівській вулиці. Сидів там щоніч у замкнутому тамбурі магазину 

на табуреті з трьохлінійкою в кутку. Коли заходила про це мова, Кузька 

гордо стрепенався і проказував щоразу: 

— Це не дєло серйозне? Туда якусь бабу не посадять! 

А ще Кузька теж мав голубів, але розводив їх заради харчу. Різав, ощипував, 

варив і їв, що здавалося нам дещо блюзнірським. 

Але ось уже стая голубів Сержа-Куриці потроху спускається Це вже не точкицятки. 

І мається самий небезпечний момент — чи не запланерує там, у високості, 

на простертих крилах кобець? Помітивши стаю голубів, він зазвичай кількома 

помахами крил піднімався трохи вище, а потім падав каменем на ту стаю. Голуби 

розсипалися і тоді господареві довго доводилося виглядати своїх птахів. Але 

«наші» не завжди так реагують, і ми кілька разів бачили, як стая гуртувалася і била 

крилами мисливця-невдаху, тиснула його нижче до землі. Натомість сьогодні 


427

обійшлося без пригод і вже два перші червонобокі лопочуть крилами над дахом 

будки, мостяться на планках даху і ще не охололі від лету дріботять жваво, заважаючи 

сісти іншим. Починається маленька колотнеча… 

Серж-Куриця, а названо його так через дружину, яка торгувала курками, котромусь 

із нас доручає почистити голуб’ятню. Отож ми заходимося вимітати послід, 

пір’я, луску від проса, і не лише на підлозі, але й в гніздах-ячейках уздовж 

стінок бічних по всій висоті від підлоги. Треба — досипаємо зерно до кормаку, 

міняємо воду. Будка простора і висока, можна випростатися на зріст, принаймні 

наш. А ще треба позамітати дах і обмести поміст навколо будки. Голуби в цей час 

товчуться на даху і ми розчулені такою близькістю, причетністю… 

Якось Мишко з Тольком вирішили завести голубів і собі. Вони обладнали маленьку 

будку на даху сарая і купили пару червонобоких. Це була безнадійна, безперспективна 

затія. Голуби їхні виглядали якимись кволими, не літали вище будинку, 

що там «у точку». Отож за місяць вони за безцінь поступилися голубами 

Сержу-Куриці. 

І тут доречі буде сказано, що той тримав голубів не тільки заради спортивного 

азарту. Голуби давали зиск. По-перше, Серж-Куриця продавав на Пташиному 

базарі по неділях свої виведені. По-друге, малися «ловки». Тобто, коли над 

Двором з’являвся заблукалий голуб-одинак, а то й пара, Куриця піднімав своїх 

і ті заманювали чужаків до будки. Тоді вже господар чужака мав викупити свого 

птаха щонайменше за пів базарної ціни. І, нарешті, був ще один дещо «слизький» 

спосіб заробітку. Це коли свого, добре «завченого» голуба несеш на Пташиний 

і там продаєш його, маючи певність, що твій неодмінно повернеться до своєї будки, 

надто, якщо там лишилася голубка. 

Сержеві зазвичай поверталися, особливо один, ветеран «миколаївський», 

І що йому на новому місці не робили: і крила підрізали, і зв’язки накладали 

(кілька пір’їн на крилі обгортали папером і прошивали) — все це можна було 

прослідкувати на крилах голуба-заробітчанина — але дарма, червоний миколаївський 

хоч через місяць, хоч через два знову яритиме на даху будки навколо 

своєї голубки. 

Ганяють у льот голубів ранком та ввечері, доки не посутеніє. Отож вранішня 

процедура достоту повторювалася влітку годині о сьомій, взимку десь о четвертійп’ятій. 

Людей ввечері збиралося більше. Та й приятелів Сержа-Куриці тоді теж 

підвалювало чимало. Інколи траплялося, що вони вмощувалися навколо столу 

з нехитрим частуванням і за якийсь час прорізувалася пісня: 

«Я вор, чародей, сын преступного мира, 

Я вор, меня трудно любить. 

Люби ж меня, милка, пока я на воле, 

Пока я на воле — я твой…» 


428

Минуло років із п’ять. Помер Серж-Куриця. Від сухот. Це в них родинне було 

— і матір, і батько померли від того таки. Після смерті господаря голуб’ятні 

лад у ній підтримували сяк-так сусіди, впочатку регулярно і навіть із деяким запалом. 

Але так тривало недовго. Голуби кудись поступово зникали — чи то їх 

продавали, чи то порозліталися. Мишкові тоді було якось не до голуб’ятні і голубів… 

Відтак якогось морозного ранку він стояв на ганку і раптом побачив, як на 

дах спорожнілої, занедбаної голуб’ятні звідкілясь опустився голуб червонобокий. 

Він пройшовся по планках почорнілих, завмер. 

«Невже це той, «нерозмінний», відданий голуб Сержа-Куриці? — подумав 

Мишко. — Так, це він». Принаймні Мишко щиро бажав цього і вірив у повернення. 


ВЕЛИКИЙ ВОДНИЙ ШЛЯХ 

Чому «великий»? Бо то був шлях на той час найдальший, що ним ходили ми 

регулярно влітку та взимку, радше він був найдовший — майже вісім кварталів. 

Чому водний? Бо ним ходили ми до води: на пляж, звичайно, на наш, Подільський. 

А взимку, пізньої осені, ранньої весни, коли Пляж відпадав із природніх, сказати 

б, причин, ми ходили цим шляхом до Спаської лазні. 

Звичайно, само собою, що Пляж та Лазня — це зовсім різні, відмінні світи, натомість 

невід’ємні від нашого побутування, кожен по своєму. 

Почати слід із констатації, що ні в кого в квартирі ні ванної, ні душу не було. 

Окрім кватири колишнього домовласника діда Василевого. За окупації він знову 

набув право на своє досовєтське майно. І Мишко ще знав його і зустрічав, коли 

старий, зовсім уже ветхий Яценко зрідка виходив до столу пограти з іншими дідами 

в «козла». 

Отож, ванних зручностей у нас не було і років із десяти батьки починали водити 

нас до лазні, а роки через три-чотири ми вже ходили туди самі, компонуючись 

по три-чотири дворових хлопці. Мишко зазвичай компанував із Тольком 

та Ігорем. І так тривало років із десять, майже щотижня вони разом ішли Великим 

водним шляхом (за аналогією Шлях із Варяг у Греки) до Спаської лазні. Вони 

купували квитки в загальну залу. Чули, що є десь ще гріховно-таємничі «сімейні 

номери», куди пускали лише за паспортами. Чули таке. 

У роздягальні перед загальною залою вони складали свій одяг у шафки і банщик 

замикав їх. Брали по шайці та ступали в осереддя лазні з тапчанами і душовими 

кабінами. Вони милися, терлися на одному з тапчанів із бруднобілою під 

мармур поверхнею. Терли одне одному спини, а потім притьма під холодний душ. 


429

Та не менше, як двічі. В роздягальні вони розглядали себе, всього як є, перед великим 

дзеркалом у почорнілій дерев’яній рамі. Вдома ж бо такої нагоди не бувало. 

Роздягальня — то теж окремий світ у великому світі лазні. Загорнуті в свої 

чи взяті на прокат рушники-простирадла на виступах-лавах перед шафками для 

одягу чоловіки різного віку, статури, масті волосся поводять себе статечно і з 

вайлуватою несквапністю. Кожен зайнятий своїм, але чимало гуртів-компаній. 

Хто прийшов разом, хто стрів знайомого, адже, здебільшого, до лазні ходять 

в один і той самий день тижня. Хто по вівторках, хто по п’ятницях… Отож здибуватися 

траплялося не раз і не два. 

Якщо не зважати на тих, хто роздягається чи одягається та виходить, чоловіки 

перемовляються, палять, дехто читає газету. Ці, значиться, вийшли з купельної 

зали, щоб знову туди зайти ще раз, а потім ще. Деякі, котрі прийшли разом або 

зустріли давнього приятеля, розстелили газети з пляшкою і нехитрою закуссю. 

Банщик за порожні пляшки пропонує склянки. Життя лазневе плине своїм звичаєм. 

Окремо гуртуються старші — пенсіонери. Ці прийшли сюди не менш як на півдня. 

Запаси випивки та їжі в них багатші, компанії чисельніші — чоловік до п’яти. 

Вони сидять осібно і вже ото зовсім нікуди не квапляться. І хоча взагалі будь-яке 

хапання в лазні неприпустиме, то ці вже «вообще»… 

Після всіх купальних процедур майже кожен клієнт затримується ще у вестибюлі 

на першому поверсі. Вестебюль просторий, з кількома дзеркалами в давніх 

рамах, зі стільцями під стінками, аби кожен при бажанні міг охолонути або просто 

втишити розім’якле тіло. Ця затишна зала у вестибюлі має ще одну принаду — 

різьблений деревяний шинквас, де поряд із блискучим «гусаком» на великій таці 

блищать в електичному світлі, що тут завжди горить, заклично гранчасті пивні 

кухлі. І, звичайно, мало хто з клієнтів відмовиться від кухля-другого холодного 

пива, аби завершити відвідини тихою розмовою з приятелем у прохолоді зали 

першого поверху. 

Годі й казати, що світ Пляжу, Пляжу Подільського, то зовсім інакший світ. Він 

інакший навіть у часі. 

По-перше, триває він час від травня (для хлопців наших скупатися першого 

травня — справа честі й гонору) до початку жовтня. Звичайно, був найактивніший 

період — кінець травня — перші десять днів вересня. 

По-друге, потрапляли ми туди ще й здолавши водну препону. Ми переправлялися 

на Труханів острів першим чи другим «лаптем» не пізніше дев’ятої ранку, 

а ще раніше траплялися хлопцям на Спаській пристані діди-перевізники 

на човнах. Сплативши перевізнику копійок 10–15 із носа хлопці радісно й охоче 

гребли туди, вище дебаркадера, до хатинки бакенщика, і там осідали гомінким 

табором. 


430

Звичайно, то був інший, нелазневий світ, натомість і не такий вже категорично 

інший. Пляж бо — Подільський. Почалось із того, що ми, доворові та й сусідні 

хлопці з нашого Кутка, по справжньому потрапляли туди років із десяти. 

Звичайно, й до того батьки по неділях улітку брали нас із собою на Пляж. Так 

то із собою. Інша справа — своїм гуртом. На канікулах тоді бувало, що ми місяцями 

день у день долали той Великий водний шлях до Пляжу. Байдуже, чи то 

сонячний, по-справжньому пляжний день, чи хмарний, похмурий. Ми валялися 

на осонні в проміжках між пірнанням. Якщо не надто спекотно, грали у футбол. 

Коли дощ — під човном у карти. 

Пляжний період витісняв лазневі потреби. Ми брали із собою мило і тут-таки, в 

Дніпрі, приймали купіль, а тоді снідали, викладаючи те, що нам напакували вдома. 

Якщо йтиметься про наш Подільський Пляж, то в Мишковому житті можна 

означити три значущі відтинки часу, чи сказати б, урочистіше, епічно — три доби. 

Зараз, власне, йдеться про першу, світоглядницько варварську, коли він був пупково 

пов’язаний із цим пляжним ліском, верболозом, сонцем, коли ще мерехтливе 

жовто-сіре мариво з цивілізованого київського неба не поставало там, за рукавом 

Дніпра. Та попри означені доби в безмірі часовороту Мишкового життя, наважусь 

означити дещо всеохопно сильне, властиве тому пляжному часу — щось 

на кшталт санаторного з «Чарівної гори» Томаса Мана. 


МИШКО ПЛЮС ГАЛИНА 

Мишко побачив Галину вперше в райкомі, куди нас, дев’яти- і десятикласників, 

зібрали восени перед святкуванням трьохсотліття возз’єднання України 

з Росією. Нас зібрали з різних шкіл, і ми в черговий раз пройшли крізь знамениті 

двері: фотознімок цих дверей з написом «Райком закрыт, все ушли на фронт» 

прикрашав сторінки підручників. Ми тоді гордилися цим райкомом і Мишком 

Ротманським, який вирішив із загоном київських комсомольців розбити Зеленого 

в Трипіллі. І тому вулицю, де був райком, назвали «Героїв Трипілля» замість 

Спаська. 

Отож саме там Мишко побачив, чи, правильніше, помітив Галину, бо сказати, 

що раніше ніколи не зустрічав її, значило б збрехати. Ми росли на одній вулиці, 

в одному дворі. 

І так уже трапилось, що вертали додому вони разом. Ішли вулицею, перекритою 

розлогими гілками тополь, що весною сипали на пішохід зелено-бурі китиці, 

а згодом укривали все пухом. Але зараз була осінь, і тополі сипали на дахи, 

на балкони, на пішохід, на Галину й Мишка безживне листя… 


431

Потім була зима, навчання у різних школах, — вона, природно, в жіночій, 

і лише новорічні канікули поєднали їх веселою, гомінкою товчією. Вибиралися 

на ковзанку гуртом, і хлопці вже не і рішалися окремо від дівчат. Одного разу 

їм пощастило ковзати вдвох, відірвавшись від усіх. Галина на мить забрала свою 

руку, зняла рукавичку, поправила волосся, що вибилося з-під шапочки, і знову 

простягла долоню до Мишка, але вже голу. Він тоді швиденько стягнув свою. Її 

долоня, гаряча і трохи вогка, тепер означала значно більше, ніж звична позиція 

при ковзанні. Потім знову почалися шкільні будні. За ними прийшла весна разом 

із випускними іспитами. Ні, це іспити прийшли, а весна підкралась нишком і зненацька, 

несподівано вскочила в місто, у двір, у кров. Сталася весна, впала, вибухнула… 

Такої весни ще не було й не буде, — всі ми відчули це одразу. 

Тепер Мишко свідомо і вперто шукав зустрічі з Галиною. Виходив зумисне 

раніше вранці до школи й крутився у дворі, біля сараїв, наче мав якесь діло. 

Повертаючись зі школи, робив гак у кілька кварталів. Та дарма! 

Він зустрів її тоді, коли не чекав. Зустрів на сусідній вулиці, такій самій прямій 

і широкій, перекритій розлогими гілками тополь, що сипали на пішохід та бруківку 

зелено-бурі весняні китиці. Але вона була не сама. Поряд ішов Только. 

Хоч і не зовсім поряд, проте ясно — вони йшли разом туди, де вулиця виходила 

до Дніпра, де навпроти церкви Миколи Набережного на дереві прибита бляшка 

з написом «Перший поцілунок». Мишко помітив їх ще здаля. Йому нічого не лишилось, 

як зупинитись і уважно роглядати на паркані афішу концерту Костриці… 

Було гірко і щемно. 

Травень той, барвистий, яркий сонцем і квітами, розцвічений гаслами, прапорами 

червоними й червоно-блакитними, вечорами спалахував ілюмінаціями, повнився 

людом, музикою й співом. І вони не могли, просто не могли не стрітися, 

не зійтися того вечора. І не вийти за ворота, і не піти на площу, загубитися у натовпі, 

йти Хрещатиком, побравшись за руки. 

Вони пройшли Хрещатиком в один бік до ЦУМу і потім повернули назад 

у загальному плині натовпу, що зблизив, поєднав їх, усамітнив самих із собою. 

Зблизив і поєднав настільки, що вони могли вже бути удвох і без натовпу, а тому 

випали з нього, подались вулицею ліворуч повз Володимирську гору, до фунікулеру, 

і стояли там, дивлячись на вогні рідного Подолу, вгадуючи вулиці у рівнобіжжі 

ліхтарів. Не відпускаючи рук, ніби з остраху, як то знову простягти їх одну 

до одної, зімкнути, вони стояли так, а потім повернули до Андріївського узвозу, 

і вниз, повз темне громаддя собору, повз будинок Булгакова, про який тоді вони 

ще нічого не знали. 

Внизу, на Контрактовій, вони мовчки сіли на лаву в сквері, в гущавині бузку. 

Очі їх стрілися і вуста їх стрілися у раптовому пожадливому жаданому цілунку 

спраглих, зголоднілих вуст. 


432

Відтепер життя звелося лише до них самих, до свята і ще до іспитів. Свято — бо 

вони були вдвох і до іспитів готувалися вдвох, сидячи на розкладушці під старою 

буйноквітною яблунею, яку й досі щороку на Різдво дід Павло лякав сокирою 

і питав: «А що, вродиш?» 

Отож вони готувались до іспитів, і слова з підручників набували нового, незнаного 

забарвлення, деякі вражали серйозністю, інші — сороміцькою двозначністю, 

абсолютно нейтральні смішили: щоразу, коли Мишко прочитував або вимовляв, 

«арктангенс», вони перезиралися і чомусь пирскали сміхом. А на сараї 

вже з’явився фатальний напис «Мишко плюс Галя…». І Мишко, не стирав його, 

не відводив погляду від того напису. 

Відгоріли фейєрверки дня Перемоги, та місто жило передчуттям свята трьохсотліття. 

Травень гримів оркестрами, сліпив міддю й нікелем, сипав квітоплином 

яблунь, каштанів, бузку. 24-го ми всі були на Хрещатику, а потім на стадіоні. 

Галина чекала Мишка при виході з Центрального стадіону. Вони зразу повели 

мову про Будьонного, який приїхав на свято. На стадіоні йому влаштовано 

овацію. Галина була серед публіки, а Мишко стояв на полі перед центральною 

трибуною і ясно все бачив. Але невдовзі вони замовкли, як ото часто траплялося 

з ними останнім часом, і в мовчанці тій не було ніяковості, найменшого напруження, 

лише взаємне розуміння. 

Вони пішли по вулиці Володимирській. 

— Я хочу на історичний, — сказав раптом Мишко, коли вони проходили повз 

університет. 

— А я піду в педагогічний. Це вже вирішено, — озвалась Галина. 

Незабаром вони йшли розвіданим, уторованим шляхом своїм повз Андріївський 

собор, униз на площу, де чекала їх лава у заростях бузку… 

Минули свята, загубились у плині днів. Іспити і випускні вечори з промовами, 

побажаннями, танцями, зі сміхом і легким сумом розставання. 

Але ми ще разом. Палало, сліпило літо, палахкотіло. Ми збиралися вранці, всі 

дворові, заходив також хто-небудь із однокласників, тепер уже колишніх, дівчат 

і хлопців із нашого кутка, і ми веселим гуртом ішли «великим водним шляхом» 

на Спаську пристань, катером — на острів, на Подільський пляж. Ще років два тому 

біля причалу траплялися діди з човнами-«дубами», і ми тоді залюбки набивались 

у човен, самі гребли, подалі, аж до хати бакенщика. І все це за два гривеника 

з носа. Та дідів тепер не було, і переправлялися ми на «лапті». Всідалися гуртом 

біля грибка чи на лавах, і от уже останній «лапоть» відходив від дебаркадера… 

Дніпро щовесни паводком затоплював майже весь острів, а коли вода спадала, 

то лишалися, чи не на все літо, великі ковбані, розкішні озера, там у глибині, у заростях 

верболозу, з м’якими латками моріжку на жовтому піску берегів. Ходили 

ми туди звичайно гуртом, але цього літа все частіше траплялося, що котрась пара 


433

сама, нікого не попередивши, відпадала від компанії, ішла туди, у глиб острова. 

Отак пішли якось і вони, Мишко й Галина, Галина й Мишко, туди, углиб. Вони 

ступали по гарячому піску, ідучи поряд, засмаглі, зграбні; стереглися торкнути 

одне одного, чекаючи, боячись, несміливо бажаючи цього. 

— Тут? — каже вона, чи не каже? 

Вони опускаються на траву за кілька метрів від води, — наче півострів, оточений 

верболозом, — перша Галина, потім Мишко, який одразу підхоплюється: 

— Я гляну, — і зникає у полохливому шелесті листя. 

Повертається, сідає знову якось невпевнено поряд, і вони говорять щось незначущо 

значиме пошепки, бо, здається, від голосного слова впаде небо. І мовчанка. 

Мишкове обличчя заступає, закриває сонце. Його руки, її руки, невмілі їхні руки 

й очікуване відкриття їхнє, тільки їхнє відкриття незнаного, незвіданого… 

Білим чаїним крилом майнуло літо й понесло з собою лагідність сонця, оксамит 

хвиль, барви квітів… 

У жовтні багатьом хлопцям прийшли повістки. Прийшла вона й Мишкові. 

Відгуляли проводи та роз’їхались. Але ще встигли провести Мишка гуртом, до самого 

перону. Він не дозволив батькам їхати на вокзал. Лишили їх удвох. І були 

слова, що їх казали жінки чоловікам упродовж століть і будуть казати ще і ще: 

Чекання, Вірність, Кохання, Сум і знову Кохання. 

ЗЛОДІЙ 

Він добре чув сигнали Жори ззовні, зі сходів. Ці сигнали були відомі лише їм 

двом. І означали одне — треба змотуватися. Він добре чув сигнали Жори, але йому 

наче заціпило, і він закляк над розкритою валізою, гублячи дорогоцінні секунди, 

які ще лишилися для втечі. Безпорадно й безтямно дивився він на барахло у валізі, 

а потім погляд спинився на великому чорному годиннику з оленями. Він навіть 

простяг руку, щоб узяти цей красивий годинник і покласти до валізи, та схаменувся 

і притьмом кинувся з кімнати. Припав вухом до дверей. На сходах зовсім 

близько чулися кроки. Кроки щонайменше двох людей. Тоді він скочив назад 

до кімнати, навіть не усвідомлюючи, що робити далі. Прочинив вікно у ріденькі 

осінні сутінки… Будинок старий, поверхи високі. Земля далеко. Але поряд з другим 

вікном — балкон сусідньої квартири. Можна запросто перелізти. Він скочив 

на підвіконня, дивлячись униз, на пішохід, на освітлені вітрини магазину протилежного 

бузинку. Повернувся обличчям до вікна, і тримаючися правою рукою за 

фрамугу, поставив ліву ногу на цегляний виступ, ближче до билець балкону… 

Двері балкону були замкнені. Він вибив скло кулаком, натягнувши на нього 

рукав, щоб не порізатися. Вже в кімнаті згадав здивоване обличчя і вигук про- 


434

давщиці внизу на протилежному боці вулиці, за прилавком лотка під магазином. 

Але тепер те все байдуже, і він поспіхом пройшов до вхідних дверей. Побачив, що 

замок, і почав мацати кишені, шукаючи в’язку відмичок, і тільки тоді пригадав, що 

передав її Жорі, коли входив до першої квартири. Там був англійський замок. 

Знову кинувся до балкону, перечипляючись об щось у кімнатній темряві. 

Внизу, біля продавщиці стояло чоловік п’ять і дивилися вгору, на балкон. Він відступив 

у глиб кімнати, повернувся до дверей, безтямно штовхнув їх плечем і принишк, 

почувши зовні голоси, чоловічий і жіночий. 

— Ви думаєте, він там? — спитав чоловік. 

— А де ж йому бути, падлюці! 

Все ще не втрачаючи надію, він повернувся в кімнату. Тепер зметикував, що 

з вулиці його не побачать, бо в кімнаті темно, а надворі вже запалили ліхтарі. 

Це відкриття чомусь втішило, навіть порадувало, і він зовсім упритул приступив 

до балконних дверей. 

Внизу стояв невеликий натовп. Але продавщиця не загубилася в ньому — білий 

халат упадав у око. Від натовпу відділилося два чоловіки й пішли до телефонної 

будки. Зрозумів їхній намір лише тоді, коли вони на його очах увійшли до будки, 

він усвідомив свою безвихідь. Погляд забігав по кімнаті, вгадуючи в темряві непотрібні 

речі. Потому він вирішив, що неодмінно мовчатиме про Жорку. 

— Не розколюся, матір вашу… — промовив із люттю. 

Далі подумав, що машина приїде десь за чверть години і надія, маленька та боязка, 

знову повернулася до нього. 

Навшпиньки пройшов у передпокій. За дверима чувся тихий гомін. Стояв, дослухався. 

Хвилин п’ять. Схаменувся, що марно гає час і так само, навшпиньки, 

подався назад. Обстежив першу кімнату з балконом, потім сусідню, з вікном. 

Найближчий балкон освітлений зсередини. 

Знизу, від шлунку, піднялася до горла млосна нудота. Він почав хапати ротом 

повітря й кинувся до балкону, до висадженої шибки. Ковтнув свіжого повітря 

і лише тоді помітив міліцейську машину та досить великий натовп. Липка нудота 

схопила лапами за горло. І він став блювати просто на стінку. 

Йому полегшало, але ноги тремтіли, він підсунув собі стілець, сів, витер рукавом 

піт. У пам’яті виринув Юрко Куриця, котрий погорів так само. Казали, він 

порізав собі вени. Його врятували. А старий Краб вистрибнув з четвертого поверху 

і поламав обидві ноги. 

Живіт зсудомило і він почав голосно ікати, затискаючи рукою рота. Крізь 

ікоту почув, як відмикають вхідні двері, скоцюбився на стільці, помалу зсунувся 

з нього, став рачки і знову почав блювати. Потім поліз соваючися руками та колінами 

по мокрому, поповз під ліжко. Там забився в куток, міцно заплющивши очі, 

стискаючи щелепи. Всунувся обличчям у щось м’яке, що пахло ногами. 


435

І ТВОЄ ЖИТТЯ ТЕЖ 

Мишко дивився, як сірий попіл поглинає білий папір сигарети. Будь-що він 

повинен написати справжнє оповідання! Досі чогось бракувало. Але він таки засвоїв 

одну, дуже просту істину — писати лише те, що знаєш. Звичайно, це не відкриття. 

Та прості істини завжди важко засвоїти. І не тому, що вони нікому не відомі. 

Їх важко засвоїти саме тому, що вони прості. Але що він знає? 

Сірий попіл підбирається до золотих літер на сигареті. 

— Рота, подйом! Тривога! 

Мишко очманіло схоплюється. Ковдра летить кудись па підлогу. 

Гімнастерка, штани, чоботи. Накинув речовий мішок разом з протигазом 

на одне плече. На друге — карабін. Там, внизу, в строю, розбереться. 

Потім вони біжать. Вповільнився біг. Мишко налетів на переднього, а задній 

на Мишка, і всі троє невдоволено сопуть. 

Бігли далі, спотикаючись у темряві. Бігли довго, потім спустилися в яр 

і знову бігли. 

Перша рота вже на місці. Випередила-таки. Сиділи тепер на схилах яруги, 

стиха гомоніли. Внизу походжав капітан. 

Мишко плюхнувся біля куща. 

З темряви почулося тупотіння. То суне друга рота. За хвилину вишикувалися. 

Комбат зібрав офіцерів. Потім старлей перед строєм ставив звичною 

скоромовкою завдання. — Противник высадил десант в районе Лисок. Разведка 

донесла о возможном применении химических средств. Рота должна занять 

оборону по линии леса п’ять километров отсюда. Помкомвзводам получить 

бое комплект у старшины и раздать. 

Знову — бігом. Полем, яругами… Сніг робить ніч світлішою. Кілометрів через 

два команда: 

— Одеть противогазы! 

Не можна сказати, що так зручніше бігти. Та нічого — не звикати. Але тепер 

бігли повільніше. Скельця запітніли. Карабін важчає. 

Отбой! Снять противогазы! 

Стало легше. Рота підтягається. Та через хвилин двадцять: 

— Одеть противогазы! 

І обличчям у маску, що вже встигла взятися тонкою кіркою криги. Невдовзі 

маска відтає. Старий піт змішувався з гарячим. Пробігли ще кілометрів зо два. 

Скоріше б ліс! Нарешті його вже видно. Рота розгортається цепом. Кілька хвилин 

відпочинку. Потім знову… Біг, стрілянина, біг… 

Уранці повертали в казарми. Йшли вулицями, містечко прокидалося до пра- 


436

ці. Йшли задоволені, втомлені. Задоволені не тому, що все лишилося позаду, 

а тому, що пройшли крізь те все. 

Мишко запалив нову сигарету і глянув на годинник. 

Він саме збирався на побачення, коли гукнули до телефону. Почув голос 

Василя: 

— Приїжджай. Батько помер. 

Це було несподівано й незрозуміло. 

Ще тиждень тому Мишко пив удома з батьком горілку і розмовляв, як завжди. 

Не пам’ятає навіть про що. Запам’ятав, як батько провів його до хвіртки 

і там дружньо пригорнув за плече. Ніколи раніше батько не робив цього. 

Мишкові часто траплялося від’їжджати. 

Так, це було неймовірно і незрозуміло. 

Години через три Мишко був уже дома. Батько лежав на столі, випростаний 

і довгий. 

Мишко товаришував з батьком. 

Батько повертався з роботи і впав, просто серед вулиці. Це був кінець. У газеті 

в чорній рамці повідомлення про передчасну раптову смерть більшовика 

з 1918 року та співчуття родині померлого. 

На кладовищі грав оркестр і голосила мати. На білому снігу коричнева глина. 

Мишко домагався, щоб оркестр заграв «Вы жертвою пали». Але йому сказали: 

«Он же не погиб а умер». 

І Мишко не став чинити скандалу на кладовищі. Батько цього не схвалив 

би. 

Мишко товаришував з батьком. Тому для нього не були несподіванкою 

«культ особи», реабілітація і поновлення «ленінських норм». 

Мишко знав, як пройшов батько громадянську війну, відбудову, колективізацію. 

Як жив у тридцять восьмому. Потім нова війна… 

Він знав все це, проте не став чинити скандалу на кладовищі. 

Вони товаришували. Не часто трапляється, щоб батько товаришував з дорослим 

сином. Батько казав йому: «Найбільше бійся, синку, стати ворогом народу». 

Грав оркестр, голосила матір. І коричнева глина лежала на білому снігу. 

Мишко струсив попіл з сигарети. Включив приймач. Долинула музика 

Лисенка. 

О пів на шосту прийшов Василь. Вчора вони домовилися піти разом на літстудію. 


437

Двоє студійців прочитали свої оповідання. Їх хвалили та лаяли. Потім іменитий 

письменник розповідав про подолання труднощів. Він подолав їх дуже багато 

перш ніж стати тим, ким він є зараз. Мишко дивився і слухав. Шевченко з протилежної 

стіни теж дивився на іменитого письменника, на студійців, на Мишка. 

Письменника не дуже розпитували. І він швидко пішов. Потім і студійці вийшли 

на вулицю, на свіже повітря. По-міському пахло весною. 

Мишко йшов і думав, що завтра рано вставати на роботу, ввечері йти до університету, 

і треба, врешті, написати справжнє оповідання. Поряд збуджено говорив 

Василь: 

— Чи нам таланту бракує, чи знання життя? Чому досі нічого путнього не написали? 

Ми ж молоді! Здається, нема колишніх заборон, колишніх страхів. Невже 

лінощі так в’їлися в нас? Як ти гадаєш, Мишко? 

— Працювати треба та менше базікати. 

Світили ліхтарі. Весна збуджено дихала пахощами. Василь говорив, а Мишко 

мовчав. Думав про весну та про майбутнє справжнє оповідання. 

…Мишко прийшов додому, нерішуче потупцяв серед кімнати й підійшов до вікна. 

На вулиці під ліхтарем стояли Ігор та Жора, і Мишко подумав, чи потрібне 

їм оте його справжнє опвідання. Але що він знає хоча б про них?! 

Останній раз Мишко розмовляв з Жорою та Ігорем тиждень тому. 

— Ну, орли! — сказав Мишко. — Коли це ви встигли набратися? 

— … Только пляшку на двох роздавили. Я правду кажу, Жор? — сказав Ігор. — 

Ні, ти слухай сюда. Він, паскуда, лякає, що вижене мене з роботи… А гицен паровоз… 

Озвався плаксивим голосом Жора: 

— Облиш це блядство, кажу я їй. — Дитьо ж у нас… 

Жора суне руку за пазуху, чухає волосаті груди. Ігор вмощується зручніше 

на лавці. Втрачає рівновагу. Його кепка падає на землю. Він спльовує недокурок 

і піднімає кепку. Стукає нею по лавці: 

— Він мене вижене!.. Ось, викуси, спробуй! 

Потім Мишко згадав, як напився на іменинах у Галини. Вони посварилися, і він 

їй назло напився. 

А волошки зав’яли і не відійшли. Він купив їх на площі. Подумав, що вони пасуватимуть 

до Галинчиної вази. Ваза була в тонких білих смугах на блискучому 

чорному тлі. Вона здавалася керамічною, але була з дерева. 

Волошки були прив’ялі, та Мишко гадав, що вони відійдуть у воді. 

Але вони не відійшли… 


438

ПОВЕРНЕННЯ АНАТОЛІЯ 

Рішення прийшло раптово, і Анатолій відчув, що воно остаточне. Ні, робота 

наземного штурмана його не влаштовує… Штабна теж. У запас, то в запас. 

І ось тепер Анатолій стоїть на розі навпроти магазину «Хліб». Він стоїть, 

а над Юрковицею зависло біле сонце, і висіти воно буде довго: надворі липень. 

Анатолій стоїть і намагається осмислити те, що сталося з ним. 

— Здоров, майоре! — каже хтось. 

Анатолій, засліплений сонцем, поволі впізнає Жору. Майже лисий, неголений 

Жорка Зуб. 

— Шо, в отпуск? — питає Жора й тисне руку. 

— Ні, назовсім! 

— Та ну? — дивується Жора. — То з тєбя причитається… 

— Про що ж мова?! — кидає Анатолій, і Жора веде його повз новий будинок 

у нову «Пельменну». 

Звісна річ, вони спершу заходять до магазину, а вже потім у «Пельменну». Під 

пальмою, що стоїть біля широкого вікна-вітрини, Анатолій коротко розповідає 

про себе, а Жорка ніяк не може зрозуміти, чому Анатолій не залишився в армії. 

Але дізнавшись про пенсію, заспокоївся і почав нескінченні оповідки про всіх 

та все, перестрибуючи і збиваючись. 

— Кольку помніш? Інженєр, нова квартира, двоє дітєй, зараз у Дарниці. 

Степан, шо зі мною, на фабриці. Який Степан? Ну, рудий, Степан Корова! Олькапрадавщіця, 

двоє дітей. Розперло її, що вздовж, що впоперек. Ігор сидить, друга 

одсідка, перва — п’ять, а тепер сім. Васька Жох — учитель, і хто б міг подумати? 

Галя із Мишком. Вона теж училка. 

Вийшли на вулицю, бо в «Пельменній» не можна було палити. Сонце вже сховалося 

за Юрковицю. Пішли до Двору, повз старі будинки, і випили ще пива біля 

будочки, серед чоловіків, котрі не дуже поспішали додому і з кухлями гаряче 

з’ясовували щось дуже важливе. Жорка так і лишився під будочкою. 

Десь годині об одинадцятій на місто впала злива. Анатолій сидів на старому віденському 

стільці біля закритого віконницями вікна. На ліжку, під пічкою, спав батько. 

Лампочка крізь полотняний оранжевий абажур тьмяно освітлювала кімнату. Стара 

шафа, тумбочка з приймачем, канапа, етажерка з маленьким бюстом Шевченка… 

Анатолій згадав свою двокімнатну квартиру під Ленінградом, де лишилися, 

чекаючи його рішення, Олена з Альошкою. Потім їх заступив Жора… 

Вони завжди були голодні. Тому, коли Жора виявив сарай, це була неоціненна 

знахідка. Пляшок там би вистачило на цілу вулицю, але справа є справа, і. склад 

був їхньою таємницею! Вони побожилися на «батю-матю», на «суку» і на «вєк 

мінє свободи не відать». 


439

Спочатку брали по дві-три пляшки, а потім посміливішали й почали носити 

сіткою на базар. Там їх «гоптом» продавали посудницям. 

Посудниці лишилися в його пам’яті гладкими та дебелими. Сьогодні він думав, 

що, мабуть, не всі вони були такі. Але тоді… Посудниць Анатолій з Жорою 

сприймали як уособлення достатку. У теплих «лейбиках» із засуканими рукавами, 

червонолиці, між паруючими жбанами води для миття і довгими столами 

з найрізноманітнішим посудом. Довоєнним, німецьким, французьким, румунським… 

Купований посуд тоді був потрібен для всього: для гасу та молока, олії 

та горілки… Це була прибуткова справа, і Анатолій з Жорою на власні очі бачили, 

як взимку 46-го дві посудниці, вихиливши по склянці самогону, заїдали справжнім 

салом, покладеним на грубезний шматок житнього хліба — «кирпичика». 

Збувши пляшки й заховавши в надійне місце сітку, Анатолій з Жорою ще трохи 

тинялися по Житньому, а потім бігли на вугол до бабок із кошиками. В кошиках 

було все: насіння, цукерки, консерви, жувальні гумки, галети… Вони за звичкою 

купували булочки й тягнучки… 

Потім трапилось непоправне. Їх застукали, і Анатолія привів додому дільничний 

уповноважений, лейтенант Хитько. Він же все й виклав батькові. Для Хитька 

то була буденна, незначна справа, і вигляд у нього був буденний, і пахло одеколоном. 

Батько ж… 

Батько сидів на ослоні в кухні і казав щось про свою чесність, і що він ніколи 

не гадав мати сина-злодія, і з очей його викотилась сльозина і зникла у вусах. 

Так, так —сльозина. Через якісь пляшки! Але після цього Анатолій пообіцяв ніколи 

нічого не красти… 

Другого дня видалася сонячна погода, і Анатолій вирішив піти на пляж. Ішов 

він знайомою дорогою, яку в дитинстві вони називали «великим водним шляхом», 

бо ходили нею на пляж та до лазні. Переправився першим катером і, сидячи 

на ще вогкій від роси лавці, дивився на місто, яке тяглося назустріч блакиті 

неба пірамідами тополь, банями церков, білим струнким елеватором. Місто ще 

не зовсім прокинулось. Лише десь по годині воно потоне у денному шумі, і небо 

стане не блакитне, а сірувато-жовте від диму та куряви. 

Анатолій знав, що неодмінно зустріне кого-небудь, і зустрів Галку. 

Вони лежали на піску біля самого лозняка. Лежали, торкаючись одне одного 

плечима, зовсім як колись, може років десять тому, і Анатолій радів, що в них 

лишилося так багато спільних споминів. 

Повертався Анатолій Почайнинською вулицею. Раніш її чомусь називали Почаївською, 

але тепер вона знову Почайнинська, бо десь тут протікала прадавня 

річка Почайна, в якій Володимир хрестив киян. Річка впадала у Дніпро, а в неї 

впадала річка Водиця, і кажуть, що ними сплавляли ліс із Пущі. Але то було дуже 

давно. Тепер могутні тополі можуть зімкнути над вулицею крони. Сонячного дня 


440

вулицею можна йти, не виходячи із затінку, а ввечері ліхтарі гублять своє світло 

десь угорі, в зеленій гущавині. Є на вулиці дві церкви — Набережно-Микільська 

та Іллінська, часів Мазепи. Будинки одно- та двоповерхові, і коли закінчується робочий 

день, то поодинокі випадкові машини зрідка турбують її дрімливий спокій. 

Анатолій ішов Почайнинською і згадав, що десь, на самому її початку, стоїть 

те дерево. Він часто гасав тут із хлопцями й не звертав на нього жодної уваги. 

Дерево те, вже потім, показала Галка в один з вечорів, коли вони блукали вдвох. 

Пізніше траплялось, що Анатолій забував про те дерево, а бувало, що й сам показував 

іншим. Та частіше забував. А зараз згадав його, друге від рогу, навпроти 

церкви Миколи Набережного. Залізна пластинка, прибита метрів зо два від 

землі, була колись білою, але тепер взялась іржею. Важко побачити, та Анатолій 

знайшов пластинку. Літери й досі чіткі, і він легко прочитав: «Первый поцелуй». 

Коли Анатолій прийшов додому, батько лагодив черевики, пришивав підошву 

у дві нитки сталевою тонкою дротиною. Шило непоспіхом штиркав у шматок господарського 

мила. Він скоса глянув на Анатолія і сказав, що обід готовий. 

Вони посідали один проти одного: батько спиною до вікна, на своєму місці, Анатолій 

— на своєму. Випили по чарці, і, коли Аиатолій закашлявся, батько сказав: 

— Ти не те що по-нашому розмовляти — пити розучився. 

І Анатолій відчув себе винним, тому налив ще чарку й хвацько вихилив, але 

батько глянув знову несхвально. 

— Це щоб проштовхнути, — виправдався Анатолій. 

Анатолій дивився на гладеньке сиве батькове волосся і сиві вуса. Вони мовчки 

обідали. 

У п’ятницю зранку вони взяли рюкзак, спакований заздалегідь: два кружальця 

ковбаси, три лискучі оселедці, п’ять хлібин «українського» і десять пляшок пива. 

— Все інше тепер у них є, — сказав батько. 

Автобус звернув з асфальту і поїхав бруком, потім м’яко гойдався у хмарі пилюки. 

За шибкою тополі, ліс, городи, білий розсип хат, сади, хміль. 

Вийшли з автобусу. В небі дзвеніла спека й ще щось угорі. Потім простували 

нескінченною вулицею повз дерев’яну церкву, паркани, плоти. Тітка поралася 

на подвір’ї біля чавуна, і ще Анатолій помітив два горнятка на штахетах паркану. 

Тітка обхопила його руками і тисла до себе. Потім відступила, нахиливши голову 

набік, виторла очі та ніс кінцями хустки. Батько казав удавано сердито: 

— Ти чого, Катре! Облиш це! Де Петро? 

— В хаті. Де ж йому бути, — відповіла тітка й почала сердито гримати на курей, 

що підступали до чавуна: — Киш, киш, кляте пір’я! 

І ось із хати йде, припадаючи на ліву ногу, дядько Петро, і коле Анатолія сивим 

заростом, і відступає трохи назад, і нахиливши голову вбік, зовсім як тітка, 

розглядає Анатолія. 


441

Гуртом ідуть до хати, а потім батько веде Анатолія через город на луки, до річки, 

показує, де стояла хата прадіда, і Анатолій трохи хлюпається в річці, змиваючи 

дорожну куряву. 

Коли вертали мокрою стежиною, витовченою худобою, Анатолія охопило 

щось знайоме, дуже схоже на відчуття землі, таке необхідне пілотові, коли він 

достоту знає, що шасі саме зараз має торкнутися землі… І далі це відчуття не полишало 

Анатолія, коли пив самогон з усіма по черзі, а надто з дільничним, якого 

знав звідкись раніше. Може, коли приїздив ще хлопцем до дядька… Потім співали 

голосно і на диво злагоджено, принаймні так здавалось Анатолію. 

Коли прокинувся вранці, тітки вже не було — побігла на ферму. Анатолій 

з батьком та з дядьком сіли за сніданок: картопля, огірки, пиво. Тут саме з’явився 

той сусіда-лейтенант і приніс похмелитися, і вирішили податися по рибу. Дядько 

дістав климню, і вони пішли «бовтати», захопивши решту пляшки, аби не змерзнути. 

Отак і «бовтали» до обіду, смажили рибу, а ввечері повели його на ферму 

пити молоко, і дядько Петро, сповнений гордощів, показував свій казанок 

та помпу. Він качав на фермі воду. 

…Вже вночі, вдома, у місті, Анатолій читав «Чайковського» Гребінки. 

І наснилася Січ. Він сидів у просторому курені, за широким, чисто вискобленим 

столом, серед козаків, а на чільному місці — курінний отаман, і Анатолій 

упізнав у ньому дядька Петра, хоча вуса надавали незвично-незнайомого, войовничого 

та суворого вигляду. 

Козак у синьому жупані, що сидів поруч, зачерпнув з кадоба горілки й передав 

Анатолію михайлика. Анатолій взяв, і всі погляди звернулися до нього. 

— Хиляй, — сказав козак у синьому і подморгнув. 

Анатолій почав пити, але закашлявся. 

— Ти не те що розмовляти — пити по-нашому розучився, — сказав курінний. 

— А що це натягнув на себе? 

Анатолій глянув і засоромився — він був у жовтій тенісці і в штанях з кантом. 

У козака в синьому жупані обличчя перекосилося, і він зареготав безтямно 

й оглушливо. І всі довкола теж почали реготати, і на покуті застрибали ікони, 

і полум’я на свічках загойдалось, і брусові стіни, здавалося, заходили ходором. 

— Що воно за одне? — сказав козак у синьому, витираючи кулаком очі. 

— До кошового його. Там розберуться, — мовив поважно дядько Петро. 

Анатолій хотів гукнути, що це він, його небіж, та не міг — було незручно 

соромити дядька перед громадою, — і він вийшов у супроводі двох козаків. 

Вели його між великими хатами-куренями до майдану, і Анатолій дивився вгору 

на золоті хрести Покрови. Один з козаків узяв його за плече… 


442

— Та прокинься, чуєш? 

Анатолій розплющив очі й побачив сиву батькову голову на тлі освітленого 

сонцем вікна. Батько схилився над ним і торсав за плече… 

— Вставай, тобі ж треба йти кудись. 

З Галиною та Мишком Анатолій зустрівся на площі біля будинку з дошкою, 

яка вказувала, що тут учився Григорій Сковорода. 

— Оце вчора водила своїх зі школи, — бідкалася Галина після перших вітань. 

— Водила, показувала Богоявленське братство, Академію. Ніяк не могла 

пояснити, чому будинок Академії такий обшарпаний. 

Мишко всміхнувся лагідно: 

— Знову завела своєї. 

Вони пішли до Дніпра повз будинок бурси, повз річковий вокзал, а вгорі 

Володимир благословляв їх вічним благословенням. Потому піднялися на гору 

й стояли мовчки, навіть Мишко замовк. І до Анатолія знову прийшло оте «відчуття 

землі». 

Теплий вітер пестив йому лице, і прийшло рішення. Утрьох зайшли на пошту, 

і Анатолій дав телеграму: 

«Готовьтесь переезду. Через два дня буду. Целую. Анатолий». 

Вже коли йшов додому, йому впала в око вивіска «Перукарня», і він посміхнувся 

своїм майбутнім поясненням Олені, що це не пекарня. 

ЦЕЙ СИНІЙ СНІГ 

Дивись, який сніг синій, — каже Мишко і Стась піднімає голову од графіка, 

дивиться за вікно, потім на Мишка. Відкладає логарифмічну лінійку і тут-таки, 

на аркуші з графіком, трохи збоку пише формулу довжини хвилі. 

— Ось бачиш, це дуже просто. Все залежить від дисперсності. 

Він говорить швидко й переконливо і зовсім не дивиться за широке вікно, 

на просторий синій шматок землі з двома невеликими синіми кущами та чорним 

деревом з чорними воронами завбільшки з добру курку. Сонце на блакитному небі 

примерзло до невеликої білої хмарки, повітря грає кришталевим сяйвом. 

Звичайно, Стась, може сказати про заломлення світла… До речі, саме про це 

він і говорить. 

— …Тому ми спостерігаємо саме синій колір. Все дуже просто. — Стась бере 

лінійку, а Мишко злочинно довго дивиться у вікно і не може змусити себе взятися 

за перегляд нових журналів. 

Ледь дотягнув до обіду, потім не витримав, зайшов до шефа і, надавши своєму 

обличчю страшенно заклопотанного вигляду, відпросився до академічки. 


443

На дворі м’яко й сумно, і Мишко задихнувся світлом блискучого повітря. 

Він йшов пішки. Проминув рекламний щит, що закликав страхувати життя; 

на ньому чомусь було намальовано літній Дніпро, літнє небо й жовтий пішохідний 

міст — на тлі неба і хвиль — високо над Дніпром. Сніг на пішоході не був 

синім, і це мало своє пояснення, бо оскільки він, сніг, стоптаний, то… 

Важкі бібліотечні двері знехотя випускали тепло й людей, і впускали людей 

та холод. Мишко ввійшов, швидко роздягнувся, зайшов до каталогу, потім здав 

замовлення. Після цього спустився вниз, до телефону-автомата… 

Як усе в цьому світі, воно не мало початку і в той же час — воно виявилось 

раптом, це почуття. Наші зустрічі схожі на розставання, а розставання на зустрічі, 

бо кохання не має майбутнього. Кохання має «сьогодні», та, може, ще 

«вчора». Але в останньому Мишко не пересвідчився достоту. 

Вони взнали, що можна сміятися просто так, невідь із чого, йти і сміятися. 

А ще можна торкнутися одне одного, злегка торкнутися рукою, і все… Можна 

бути лише вдвох де завгодно: серед людей, на вулиці, в кав’ярні — ну хіба мало 

де можна бути лише вдвох. І можна несподівано дізнатися, чого хоче інший, навіть 

коли ти не дивишся на нього… Почути раптом «Пісню Сольвейг» Гріга чи 

Мішеля Леграна з «Шербурзьких парасольок». Або мовчати довго-довго, зовсім 

тихо мовчати. 

— Здрастуй, моє свято! — каже Мишко і всміхається. 

Вона мружиться на його вітання та на усмішку й легенько торкає його плечем. 

Іноді куйовдить йому волосся. Вірніше, не куйовдить, а загрібає Мишкову 

чуприну в жменю і шарпає. 

Слухавка мовчить короткими частими гудками. Він має ще годину, доки книги 

надійдуть до видачі. Одягється і виходить. 

У парку, на протилежному боці, стоїть Шевченко, шапка снігу накриває його 

високе чоло… 

Якось Стась не вийшов на роботу, подзвонив, голос його був незвично схвильованим: 

— Ти знаєш? 

— Ні, не знаю, — збився Мишко на жартівливий тон. 

— То слухай, — серйозно каже Стась. — Завтра приїздить мій батько. Я хочу, 

щоб ми вдвох зустріли його. 

— О котрій? — швидко питає. 

— О четвертій. Приходь раніше. Біля газет. 


444

— Згода. 

Батька Стася Мишко не бачив уже років десять. Пам’ятав його дуже слабко. 

Власне, тоді йому було одинадцять, а може, дванадцять. Батько Стася був високий 

і завжди засмаглий, з великими міцними руками… Тоді, у 46-му. Потім Стась 

із матір’ю переїхали кудись у центр, і зустрілися вони в Інституті, де Мишко працював 

у відділі інформації. 

Мишко помітив Стася здалеку, від входу, і знову згадав Олексія Федоровича, 

його струнку постать. Коли Стась усміхнувся до Мишка, той несподівано пошкодував, 

що в їхні стосунки вкрався безпричинний холодок. 

Олексія Федоровича Мишко впізнав зразу, тільки-но він з’явився в дверях вагона. 

Стась нерішуче топтався на місці. І аж тепер Мишко зрозумів, чому він зателефонував. 

Він жадав і боявся цієї зустрічі, а Мишко був один з небагатьох, хто 

знав його батька ще тоді, і від кого він, Стась, міг чекати підтримки, хоча Мишко 

не міг збагнути, якої саме. Та, мабуть, і Стась не знав. 

Олексій Федорович м’яко рушив до них, Стась кинувся до батька, вони стояли 

один проти одного, віддалені десятьма роками і двома кроками. 

Потім Стась голосно шмигнув носом й незграбно й ткнувся батькові чи то 

в шию, чи то в комір, а Олексій Федорович — впустив валізу на перон і схопив 

Стася обома руками… 

Коли вони вийшли втрьох на вокзальну площу, Стась потягнув батька праворуч, 

до таксі, але Олексій Федорович відмовився, і вони пішли пішки, спершу 

вниз, а потім угору бульваром, повз університет, а там, в парку, на протилежному 

боці, стояв Шевченко, і шапка снігу накривала його високе чоло. 

Мишко не пам’ятає, що казав тоді Олексій Федорович. І чи взагалі казав щось. 

Мабуть-таки, казав. Але перші слова, котрі вони почули тоді, були сказані тут, 

в парку: 

— Ну, ось я вдома. 

Від того дня минуло ще десять років, сніг як і тоді, завис на гілках, на дротах, 

той самий сніг. І Мишко був радий бачити й відчувати його тим самим і не тим 

самим. Бо за цей час він взнав, чому він білий і синій, що він, власне, і не білий, 

і не синій, а ніякий. 

Знову був плакатний міст на тлі синього неба та синього Дніпра: справжнісіньке 

тобі літо, коли гори затоплені зеленим, а небо ще зовсім блакитне, яскраво 

блакитне, бо прадавнє місто там, на горах, ще спить, приглушений гуркіт ще 

не долітає до острова, а чутно лише рівне дихання дніпрових хвиль. 

А сонце, як усмішка, все затопило — все-все. І усмішка — як сонце, і сонце 

в усмішці, і усмішка в сонці. Розсипане волосся. І там, за спиною, здається 

кінчається світ. 


445

І раптом… (Спомин Олексія Федоровича, як Мишко бачить) 

Сигарета, пересохла на сонці, швидко догоряла, потріскуючи. Олексій повільно 

й знехотя подивився на мундир, охайно складений, зі срібно-білим плетивом 

погонів, з орлястим кашкетом зверху… Олексій зробив у піску ямку, поклав 

туди недокурок і присипав його. По тому полежав ще хвилин п’ять… 

Та треба було йти. Олексій вдягнув мундир і пішов до переправи, тримаючи 

кашкета в руці. 

На «дубі» біля двигуна сидів той самий білявий єфрейтор. 

Олексій вдяг кашкета, перевірив долонею, чи по центру орел. Підійшов ще 

лейтенант, з ним ще один у цивільному, «дуб» рушив до протилежного берега. 

Там Олексій піднявся сходами повз пам’ятник Володимиру, вийшов на узвіз, 

повернув ліворуч. І саме біля колишнього Палацу піонерів… до нього підійшов 

патруль, високий капітан і два дебелі солдати з автоматами. Солдати зупинилися 

трохи віддалік, кроків за п’ять, а офіцер підійшов до Олексія, клацнув 

підборами і хвацько козирнув: 

— Віttе, Ausweiβ, Herr Leutnant 1 . 

Олексій подав йому посвідчення спокійно, бо там було все чисто. Але капітан 

лише мимохідь глянув на нього, ніби для годиться: 

— Віtte, kommen Sie mit 2 . 

Учотирьох вони перейшли вулицю, і Олексій все ще не відчував жодної тривоги. 

Просто подумав, що сьогодні йому не доведеться зустрітися з Кудряшовим 3 . 

Уперше занепокоєння ворухнулося, коли сідав в опель між двома солдатами, 

а на протилежному боці помітив цивільного з переправи. Цивільний явно 

не поспішав і зацікавлено спостерігав за всією процедурою. Олексію здалося, 

що він обмінявся поглядами з капітаном. Машина проїхала перший короткий 

квартал Хрещатика, рвучко повернула праворуч, вгору, а потім ліворуч, 

на Володимирську. 

Лише коли опель зупинився біля великої сірої будівлі і солдат відчинив дверцята, 

відійшов і став, тримаючи автомат напоготові, а капітан, вже без 

«Віttе» буркнув: 

— Heraus! 4 — Олексій усе зрозумів, і тут перед ним раптом відкрилося дивовижної 

краси серпневе небо. Ні, він не помітив, а саме побачив, як стало красивим… 

1 

Будь ласка, посвідчення, пане лейтенанте. (Нім.) 

2 

Будь ласка, пройдіть зі мною. (Нім.). 

3 

Кудряшов В. С. 1908–1942, один з керівників Київського підпілля. 

4 

Вийти! (Нім.). 


446

Олексій Федорович розповідав ще багато різних речей — цікавих, повчальних 

і жахливих. Про допити, концтабори, про повернення, підозри і знову… Але особливо 

запам’яталося небо. 

І ось Мишко знову побачив небо між білих пухких гілок та білих високих дротів. 

І за хвилину вже простував Володимирською, туди, в бік Верхнього міста, вірніше, 

туди, де воно колись було, де на Старокиївській горі стояли над розлогим 

Подолом княжі хороми. Колись сюди знизу, від Козячого болота, прорвались 

татари. А ще потім — в’їде Сагайдачний, а потім Хмельницький, і буде ще безліч 

потім, аж нарешті цією вулицею повезуть в опелі Олексія Федоровича і повезуть 

його Мишкові назустріч, вірніше, в протилежний бік від того, в який він зараз 

простує, і пройдуть так само нею вони з Галиною. 

Мишко проминув Андріївський собор і пішов униз засніженою і втоптаною 

бруківкою. 

Залізна кована альтанка стояла порожня. А внизу розкинувся неоглядний 

синьо-сніговий простір, що заповнював усі потім і всі тепер. 

ДЕНЬ ДО ВЕЧОРА 

Двір увесь порослий споришем, і жовтаві стежки плетуться в ньому хитрим 

візерунком. Одна, найдовша, перетинає двір; вона широка і пряма, в неї впадають 

інші стежки, вузькі та покручені, оббігають стіл у центрі двору, під розлогою тополею. 

Біля обох двоповерхових будинків палісади з квітами, кущами бузку. 

Ще досить рано, десь пів на восьму, але баба Лучучка вже сидить на ґанку 

і важкими чорними руками плете мереживо білої авоськи. Хоча середина квітня 

і сонце припіка, баба вдягнута у теплу кофтину поверх байового плаття, на ногах 

панчохи й валянки в чунях. На голові в баби тепла брунатна хустка, з-під якої 

вибивається ще одна — біла. 

Лучучка плете авоську й демонстративно осудливо зиркає на Миколу 

Івановича. То він по роках Микола Іванович, а для всіх просто Микола. Сіре, 

зім’яте обличчя його і вся маленька постать, мов у сутулого підлітка, в зеленій 

сорочці та синіх із обвислим задом, коротких до кісточок штанях, виказує сумну 

безнадію похмілля. 

Микола Іванович чалапає, кульгаючи, до хвіртки, очі його втупились у землю, 

кістки ніг, особливо пораненої, лівої, крутить, уламки думок обсіли сонний 

мозок. 

«Погано зрослася. Кульгай тепер. Черевики віднести Пилипу. Хай полагодить. 

Заплатити потім можна. Що! Ага, карбованець. Ще щось дзвенить. Для 


447

обіду. Голова гуде, як тоді в сорок… Добре довбануло. Тепер уже не труситься, 

тільки руки інколи». 

Микола Іванович обережно прочиняє хвіртку й поволі, мов на слизьке, виходить 

на вулицю. Минає стару кузню, про неї мало хто й знає зараз, що вона була 

колись кузнею. 

Так само поволі, припадаючи на ліву ногу, чимчикує вулицею далі, за ріг, повз 

«Хліб», нарешті потрапляє в досить гомінке, строкате велелюддя, доповнене шумом 

трамваїв. Тут-таки зустрічає Жору, вірніше, той чекає нетерпляче: 

— Привєт от старих штіблєт! — каже Жора й кахикає сміхом. 

Микола Іванович мовчить, вони йдуть до будочки. Степан уже там. 

— Ех, вулиця Глибочиця, шо-то випить хочеться, — каже Степан. 

— Привєт от старих штіблєт! — каже Жора і кахикає. 

Микола Іванович тисне Степану руку, вже втрьох вони йдуть до будочки і беруть 

по склянці кислого вина… 

Цей день, як, врешті, сотні інших, однакових та рівних, що їх годі й намагатися 

розрізнити, тягся для Миколи Івановича навдивовиж повільно. Він підганяв готові 

дошки та збивав ящики. І жодного разу не вдарив молотком по пальцях, хоча 

в голові гуло і тільки по обіді трохи проясніло. І тільки-но це сталося, Микола 

Іванович почав вирішувати складне питання, яке давно доймало його. 

«Чому п’є Жора, і чому п’є Степан? Родини ж мають, не те що він — одинак. 

Та й хто його, кульгавого, миршавого та нікчемного візьме. Двох слів докупи 

не зведе, ще й заїкається після контузії. Спочатку, після війни, правда, здавалося, 

що, може, минеться… Мужики в пошані були… А вони?..» 

Підсобник покликав до майстра, який мирно відчитав Миколу Івановича за сьогоднішнє 

запізнення, а Микола Іванович спокійно вислухав, як вислуховував не раз, 

потім повернувся до своїх ящиків, але думати вже не міг, бо загубив нитку… 

За чверть години до кінця роботи — місяць тільки почався — Микола Іванович 

зібрав інструмент, замкнув у верстат зі складною та хитрою системою відмикання, 

що її придумав сам і якою чесно пишався. Жорка й Степан уже стрибали біля 

шафок з одягом, переодягаючись. 

— Ех, вулиця Глибочиця, шо-то випить хочеться, — сказав Степан. 

І вони втрьох згідно помовчали. Але оскільки грошей не було, то пішли спочатку 

до табельниці, яка збирала профвнески, і вимолили до получки п’ять карбованців. 

«Пиріжкова» гостинно прийняла їх у свою затхлу прохолоду, і «Московська» — 

з магазину навпроти — була розлита в склянки, і кухлі пива заясніли білими шапками, 

і пиріжки м’яко жевріли… 

Тоді ззаду як г-г-гахне… — розповідав Микола Іванович. 

— І ти полетів на лейтенанта, і ви оба… — продовжує Жора. 


448

— Ви оба врєзалися у стіну, і на вас посипалася цегла, — закінчив Степан. — 

Давай шо-небудь нове. 

— Але ж лейтенант з-за-гинув, а я… 

— Диви, он Гришка! — каже Жора. — Гришка, давай до нас! 

І Гришка, в картатій сорочці, кишеня стовбурчиться сигаретами, несе свій кухоль 

до їхнього столика; вилицювате обличчя його з жовтими вусиками випромінює 

саму привітність. 

— Здоров, мужики! Ви вже? А може, «чорнила» по стакану? Я ставлю! 

Всі, звичайно, згодні. 

— Піди, Микола, візьми, — каже Гришка й простягає троячку. 

Кістки Миколі Івановичу вже не ломить. Ноги легкі, наче й не шкандибав звіку. 

— М-Марусю, налий нам «червоного». 

Маруся звичним рухом відкорковує пляшку й розливає в усі склянки однаково, 

хоч переміряй. Потім переносить своє велике тіло у запраному білому халаті 

трохи вбік, нахиляється і, коли Микола Іванович повертається забрати склянку, 

дає йому пиріжок. 

— На, заїж! А то знову… 

Микола Іванович ніяковіє, проте пиріжок бере, іде до столика і, тримаючи 

в одній руці склянку, а в другій пиріжок, дивиться на широке вікно, на вулицю, 

де сутінки вже заповзли у гущавину кущів невеличкого скверика. На лавці сидить 

стара жінка, гойдає дитячу коляску. Потім трамвай закриває і скверик, і кущі, 

і стару… 

Всі за столиком помітили пиріжок і, звичайно, здогадалися звідки він. Першим 

почав Жорка. 

— І чого ти, Микола, губишся?. Підкотись до єй! Коли хочеш, зайди — усьо 

тєбє: і випивон, і закусон… 

— Куда йому! Є там. Учора розказував. Здохнути можна! — каже Гришка голосно, 

так, що у «Пиріжковій» чують всі і повертають голови до стойки. 

Маруся нахиляється вниз, щось шукає. 

— Б-брешеш ти все, — так само голосно говорить Микола Іванович. — Сам 

підколювався — а т-тепер… С-су-ка ти, Гришка! 

На обличчі у Гришки посмішку змінює вираз подиву. Потім жовті вусики його 

хижо смикаються, могутні плечі заповнюють всю сорочку. 

— Я сука? Ах ти, гніда! 

— Ти сука! — каже Микола Іванович голосно і впевнено. 

Жора кидається до Гришки. Але Микола Іванович уже лежить під столом. 

Падаючи, він зачепився за сусідній, і це трохи пом’якшило його падіння. Поряд 

з ним розбита склянка й половина пиріжка. М’ясна начинка вивалилась і перемішалася 

з тирсою на підлозі… 


449

Коли Микола Іванович опритомнів, «Пиріжкова» була порожньою. Маруся 

замітала підлогу старою щіткою. Він напівлежав на стільці, в кутку за стойкою. 

— Я їх вигнала, — спокійно сказала Маруся, збиваючи зі щітки сміття. 

Він мовчки дивився, як вона мила посуд, лічила гроші, складала в ящики порожні 

пляшки й легко виносила їх через задні двері у підсобку… Нарешті зняла 

брудно-білий халат і лишилась у синьому платті з червоними квітками, підійшла 

до нього, поправила комір сорочки: 

— Ходім, треба зачиняти. 

Микола Іванович важко підвівся зі стільця й пішов до дверей підсобки, потираючи 

ліве коліно. 

Свіже повітря вдарило в голову, і він притулився до стінки, стояв, дослухаючись, 

як Маруся замикала двері та перемовлялась зі сторожихою сусіднього 

магазину, яка приглядала й за «Пиріжковою». 

Маруся легко відхилила його від стінки, і коли він захитався, міцніше взяла за 

руку… 

Йти було недалеко. 

У тісній від старих меблів Марусиній кімнаті він хлюпався в мисці з холодною 

водою, а потім пив за столом гаряче молоко з великої чашки без ручки. Від молока, 

якого він не пив уже рік, а може, п’ять, Миколі Івановичу чомусь захотілось 

плакати. І коли він нарешті підвівся і, все ще хитаючись, побрів до дверей, Маруся 

діловито сказала: 

— Ну куди ти так пізно? Ще й на ногах не стоїш як слід. Лягай там. 

Вона показала на широке, невідомо коли розстелене ліжко між вікном та шафою 

і вийшла. Микола Іванович потупцював нерішуче, нарешті повільно роздягся, 

обережно ліг. Постіль пахла чимось давно забутим. 

Зайшла Маруся, вимкнула світло, і він чув, як вона швидко роздяглася. Потім 

гаряче м’яке плече торкнулось його щоки… Він давно не знав жінок і скоро заснув 

у теплому затишку її тіла. 

Була сьома година ранку, коли Микола Іванович прочинив хвіртку свого двору 

і пройшов стежкою, прямою та широкою, на яку з обох боків заповзали потоптані 

лапки споришу. Баба Лучучка сиділа вже на своєму місці і з неприхованим 

осудом дивилась. 

— Драстє, — сказав Микола Іванович і посміхнувся до баби. 

Та здивовано вирячила на нього очі, але привіталась. 

Він зайшов до себе. Перемінив штани та сорочку на святковий костюм. 

Ідучи назад до хвіртки, він переможно глянув на бабу Лучучку, розправив 

плечі і впевнено ступив на вулицю. Ноги спершу звично понесли за ріг, але він 

швидко оговтався й пішов прямо. Однак біля «Пиріжкової» хода його втратила 

твердість, і він невпевнено завернув у двір, куди виходили двері підсобки. 


450

Крита машина, виїжджаючи, вимусила його притиснутися до стінки. 

Маруся стояла біля купи ящиків та діжки з пивом. 

Микола Іванович підійшов, поклав свій згорток на ящик і взявся закочувати 

діжку. Маруся мовчки почала йому допомагати. Потім вони занесли ящики 

й довго розмовляли в підсобці. 

Вийшов Микола Іванович через вхідні двері. Було сонячно, а в сквері через дорогу 

знову сиділа на лавці стара з коляскою. 

ВІКТОР ІВАНОВИЧ 

Будильник задзеленчав істерично й захлинувся дзвоном. Віктор Іванович почекав 

кілька хвилин, чатуючи фіолетовий кімнатний присмерк. Потім устав, прибрав 

постіль, кілька разів махнув руками, ніби перевіряючи, чи на місці вони. 

Рухався все ще поволі, вслухаючись у порожнечу квартири, і химерна тиша 

панувала в його мозку. Потім уже квапливо голився, водночас варив каву, і тиша 

танула, наливалася голосами, що вхоплювалися у мозок з найнесподіваніших часів 

та місць. Віктор Іванович оселився в цьому будинку після війни. Якось одразу 

ввійшов у звичний розмірений побут двору, його визнали за свого. 

Пізніше до нього почали заходити Мишко з Галиною і Василь. Спочатку взяти 

якусь книжку за шкільною програмою, потім приходили просто поговорити й посперечатись. 

І хто знає, чи не його це вплив: Галина пішла вчитися в педагогічний, 

і він, вже як професор, читав їй лекції, а Мишко з Василем після армії закінчили 

університет, пробували писати… 

Віктор Іванович почав одягатися. 

«Коцюбинський завше був елегантний, бездоганно одягнений. Мав вигляд 

європейця, коли більшість інтеліґенції ходила під мужика. Чи все я поклав 

до портфеля? Третій том Коцюбинського. Де ключ? Здається, замкнуті. 

Третій том для другої пари». 

Віктор Іванович іде звичною за двадцять років дорогою, сідає в трамвай, пробиває 

талончик. 

«Сон». Третій том для другої пари. Сон. Щось дивне привиділось. Ніби їде 

залізницею, а потім виходить під сіре небо, на порожню платформу серед голої 

місцини. Він повинен іти кудись, і він іде… Згадує, що треба ще купити квиток 

на поїзд, і хапається шукати гроші. Виявляє, що на ньому нема плаща, що він його 

десь лишив. Але є друзі, вони зарадять, тільки треба йти. І він іде й помічає, що 

під ногами в нього коричневе багно, притрушене снігом, багно засмоктує ноги, 

інстинкт підказує стати навкарачки. Віктор Іванович перестає тепер провалюватися 

в слизьке смердюче багно, але невдовзі ноги і руки починають в’язнути, тоді 


451

лягає на живіт і повзе… Десь далеко-далеко бачить людей, які його не помічають, 

а він не може їх гукнути. 

Він виходить з трамвая. До інституту йде пішки, його вузькі плечі сутуляться, 

наче їх тягне додолу вся вага багатовікової культури. 

«Олекса як завжди чекав Віктора на бульварі. Він прийшов і все сказав, як було. 

Олекса не здивувався. Вже півроку, як забрали в Олекси батька й матір, і він 

жив у тітки. Вони не пішли до школи, а подалися на велотрек». 

У вестибюлі інституту звична метушня. Віктор Іванович іде просто до аудиторії, 

не заходячи на кафедру. Він розповідає про козацькі літописи, про Самовидця 

та Величка. Розповідає й дивиться у вікно, на бульвар, на весну, на яскравих жінок 

і думки його стрибучі та весняні. Він розповідає: 

— Є досить суперечливі припущення щодо особи автора, але за браком відомостей 

його справжнє ім’я лишається нерозкритим. З певністю можна лише 

твердити, що народився він десь на початку сімнадцятого сторіччя і брав активну 

участь у політичному житті України. Літопис Самовидця відкриває начерк про 

початок війни Хмельницького… 

Щопонеділка, а згодом щосуботи, збирались люди: Жук, Еллан, Тичина… 

Збиралися в їдальні, а потім переходили до великої вітальні. Скрізь були квіти. 

Там стояв стіл Коцюбинського, і Віктор Іванович побожно торкнув його 

рукою. Спочатку він торкнувся дверної ручки, але потім торкнув пучками ще 

й кут стола. 

На подвір’ї росла сосна, як на фото, тільки вища, а проти нового будинку — 

погруддя Юрка Коцюбинського. І хоча дати не було, Віктор Іванович знав, що 

це десь 34-й або 35-й рік. Звичайно, не пізніше… 

Був 36-й, і коли вночі прийшли по батька, Віктор Івавич, тоді Вітя, прокинувся. 

Не дивно, що прокинувся, бо ті, котрі прийшли, не тишкувалися й не 

ходили навшпиньки. Один із них, у цивільному, ненароком розбив карафу, нишпорячи 

по книжках. 

Йому було шістнадцять років, і тому він заснув у цю ніч, а вранці зустрів 

на бульварі Олексу і все сказав. Той не здивувався, бо в нього батька та матір 

забрали ще раніше. Вони вирішили не йти до школи в цей день. 

Рівно о восьмій Віктор Іванович вийшов з бібліотеки. Він знову йшов бульваром. 

Лавки вже зайняті. На крайній молодший сержант з дівчиною. Ледь-ледь 

починало сутеніти, і вони сидять прямо — як на фотокартці, особливо молодший 

сержант. 

На Хрещатику суне натовп, човгають тисячі підошов, голоси. 

Він стоїть у черзі за бородатим парубком. Дівчина за прилавком кладе на та- 


452

рілочку цукор, на іншу — здачу. Він п’є не поспішаючи, не так, як уранці. Гірке 

з солодким. Борода за сусіднім столиком. 

«Олекса посивів за останні п’ять років. Скроні та й борода. Бороду він почав 

відпускати зразу після повернення. Тоді це була дивина, яка навіть завдавала неприємностей. 

Олекса вже пообідав. Чекає мене». 

Віктор Іванович шукає монету й набирає номер: 

— Олекса… а, ти, Стась. Вітаю! Ні, не прийду, щось неможеться… Добре, неодмінно 

ляжу… Гукни, будь ласка батька!.. Олексо… щось нема настрою… Ні, 

не хочу пити, спасибі… 

Крізь перехід він пройшов на Кірова і пішов повз бібліотеку ліворуч. Зійшов 

з пішоходу, вниз по гірці. Блимали вогні внизу за Дніпром під чорним небом — 

кольорові й некольорові. 

«Краще було б піти до Олекси або пристати кудись до гурту. Гуртом і… звичайно 

з-за Дніпра приходили, але нападали не з цього боку, а з північного заходу. 

Потім Галич. Осередок державності. Воно далося взнаки. Йшла звідти культура 

і усвідомлення… Київ піднісся і знову… Лишається щось живе. «Не поляже і розкаже». 

Про що вони шепочуться? Старий. Про що ж тут, в цю пору. Я заважаю». 

Було близько одинадцятої, коли нарешті підійшов трамвай. Віктор Іванович 

пошукав талончик, нема. Кинув у касу монети. Квитка не було. Він розгублено 

глянув на елегантного молодика. Пахло вином. 

— Розумієте, не вибиває. Я кинув… 

Молодик стусонув кулаком по касі й натис важіль. Віктор Іванович винувато 

взяв квиток і сів біля вікна. 

За вікном здіймалися схили Володимирської гори, а справа вгадувався за стіною 

дерев блиск дніпрових хвиль. 

ВЕСІЛЛЯ 

Шафа, широка й поважна, здавалося, займала чверть кімнати. Це впадало 

в око, бо решту меблів прибрали і лише вузенький буфет самотньо тулився 

в кутку, та ще велике нове люстро на підставці відбивало заставлений пляшками 

і стравами стіл, обличчя людей на тьмяних фотокартках протилежної стіни. 

Гості збирались поволі, тож до столу сіли пізно. Коли всі посходилися, шафа 

стала особливо помітною, і її широка статечність видавалась тепер нахабністю. 

Сусіди по двору, так уже вийшло, зайняли куток столу. Карпо Петрович 

з Марією, баба Лучучка та баба Христя, дід Павло і дід Пилип, трохи припізнився 

Віктор Іванович. Він розгублено тупцяв у дверях, але до нього замахали руками, 

гукнули, і він, радо усміхаючись, протисся до своїх, дворових. 


453

Молода, а це була Маруся, почувала, мабуть, себе ще чужою у цій кімнаті, хоча 

жила в ній уже десь із місяць. Вона тулилася до матері та сестри, надто горнулася 

до дочки, якось насторожено зазираючи їй в очі. Дочка молодої не відходила від 

свого чоловіка, і весь цей гурт тримався купи в цій чужій поки-що кімнаті. І молода 

намагалася бути ближче до них. 

Нарешті прийшла старша сестра молодої, і це внесло пожвавлення. Всі заговорили, 

що першу здравицю повинна сказати мати молодої, тож вона встала й почала 

говорити, а потім схлипнула й приклала до очей кінчик квітчастої хустки, 

а люди за столом заходилися уважно розглядати страву в своїх тарілках. Мати 

молодої нарешті поцілувала дочку та зятя, всі з полегкістю випили, й за столом 

запала згодна мовчанка. 

— Всі язики зайняті, працюють! — мовив хтось. По тому заговорила старша 

сестра: 

— …Вона ніжна рослина, не дайте їй засохнути, поливайте її, поливайте постійно, 

— звернулась вона до молодого, і гості схвильовано гули. 

Брат молодого, високий старшина-музикант, нахваляв хазяйновитість брата, 

і всі гукали: «Гірко! Гірко!» Наречені підвелися. Молода нахилила голову вперед, 

назустріч губам молодого, не згинаючи тулуб. Гості знову закричали: «Гірко», — 

і вона знову й знову робила достоту те саме. 

Коли встали від столу та вийшли у другу кімнату, першою парою в танці були 

молода з молодим, а оскільки гості ще вагалися, то другою була дочка молодої 

з чоловіком. Молодий, прямий в спині, у чорному костюмі, накульгуючи, обережно 

вів молоду, заглядаючи їй в обличчя та урочисто відставляючи лікті. Друга 

пара танцювала недбало, позираючи на гостей через плече. 

Вдруге сідаючи до столу, молода неуважно глянула па чужі фотокартки 

у дерев’яній різьбленій рамці і згадала свої, що вона їх віддала дочці, коли переїздила 

сюди. «Чи слід їх брати до себе? Надто ту, де вона стоїть, притулившись 

до чоловікових грудей, а він її пригортає рукою. Шинеля колола щоку і пахла 

чужим». 

— Я така рада за тебе, Марусю, така рада, — говорила молодша сестра, піднімаючи 

чарку. — Коля не зміг притті, но, может, он іще будє. — І до молодого: — 

Ви не зобіжайте єйо, она ж такая в нас тіхая! А ти, Оля, молчіш? Скажі що-нібудь 

мамі! 

Дочка молодої збентежено подивилась на чоловіка, той байдуже тикав виделкою 

в тарілку. Вона нерішуче підвелась і почала було говорити, але на другому 

кінці столу хтось підхопився і став гукати до молодого: 

— Ну, і хитрий же ти, Миколо. Мовчав весь час. А сам! Ох, і хитрун! Ну, будь! 

І ви! — перехилив чарку і сів. 

Дочка молодої спробувала знову заговорити. 


454

— Слухайте, що він каже! — вереснула білява жінка у червоній кофті. — 

Слухайте, люди добрі… 

— Та цить. Дай людині сказати! 

Дочка молодої нарешті підняла чарку, і молода сторожко подалась вперед. 

— Я, мамо, хочу, щоб ти… — вона запнулась, — щоб ви… з Миколою 

Івановичем… — Вона шмигнула носом і схлипнула. 

— Ти чо, дурепо! — тихо смикнув її за рукав чоловік. 

Тоді дочка молодої швидко й незграбно сіла, трохи не перекинувши чарку, 

і закрила обличчя руками. Молода спробувала була підвестися, але мати поклала 

їй на плече руку, і вона лишилася сидіти. Молодий сидів прямо, рука його ледь 

помітно тремтіла. Гості старанно жували. 

— Ну, то вип’ємо за їхнє щастя! Я приєднуюсь до тосту! — вигукнув брат молодого. 

— І пішли танцювати. Запрошую вас, Олю! — він випив горілку і, не заїдаючи, 

встав. Гості шумно засовали стільцями. Заграла радіола. 

— Покажіть старому, як тепер танцюють, — говорив брат молодого. — Скільки 

вам років? 

— Двадцять три. — Оля все ще шмиргала носом. Старшина міцно обняв її за 

талію, і вона не відхилилась. 

— «Всюди буйно квітне черемшина…» — з-за столу, з другої кімнати. 

— «Раз, два, топни маленько…» — відгукується радіола. 

Була друга година ночі. Гості непомітно зникають, а ті стійкі, що лишилися, 

вийшли надвір, у голий осінній двір. І десь на сході сяяв електричним німбом недалекий 

центр міста. 

— «Їхав козак на війноньку, сказав: «Прощай, дівчинонько», — співали гості. 

Молода знайшла в темряві дочку, обняла за плечі, тулячись всім теплим, затишним 

тілом, прошепотіла на вухо: 

— Не сварись ти з ним. Подружжя ж ви… І гляди, не загуби тієї фотокартки, 

що я тобі дала. 

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ СИНА 

У понеділок за сніданком Марія сказала: — Ти ж не забудь! Завтра у Володі 

день народження. 

Карпо Петрович, не підводячи очей від тарілки, кивнув. Потім устав з-за столу, 

високий, ще зовсім стрункий, поклав у портфель загорнутий бутерброд, обережно 

торкнувся пучками сивого волосся Марії й поцілував її в лоб. 

Марія чула, як він узув у коридорі туфлі і вийшов, тихо причинивши двері. 

Марія мала ще двадцять хвилин часу. Вона прибрала посуд, винесла його на кухню. 


455

Довго шукала, нарешті знайшла авоську, поклала її у чорну сумку. Взулася, пройшла 

повз двері Володиної кімнати і тихо причинила за собою вхідні двері. 

Увечері Марія була дома першою. Це не здивувало її: Карпо Петрович зараз 

десь ходить по магазинах, шукає подарунок. Вона поставила принесені квіти 

в синю керамічну вазу на кухонному столі, хвилю дивилася й посунула в куток 

під полицю, аби не так впадали в око. Потім висипала з авоськи пакунки. 

Коли нарешті прийшов Карпо Петрович, Марія ще поралася на кухні. Чула, 

як чоловік вовтузиться, роззуваючись у коридорі. Потім він зайшов у костюмі і в 

капцях, з портфелем. Ну, звичайно — він купив сорочку. Білу, нейлонову, 39 розмір. 

І Марія сказала, що за сорок років можна придумати щось оригінальніше. 

Але Карпо Петрович уже вткнувся тут же, на кухні, в свою газету і, здавалось, 

нічого не чув. І тоді вона, як завжди, нагадала йому, що слід перевдягтися. 

Вони швидко повечеряли, і Карпо Петрович увімкнув гелевізор, а вона пішла 

на кухню готувати гуску. Це була її коронна страва. Хвилин через двадцять зазирнув 

до неї Карпо Петрович, спитав, чи не потребує вона допомоги, і повернувся 

до телевізора. 

Коли Марія нарешті покінчила з гускою й зайшла до кімнати, він мирно спав 

на канапі, насупивши густі сиві брови, а на екрані ввімкнутого телевізора білі лінії 

розмірено бігли. 

…Вона прокинулася з думкою, що забула щось зробити. Цілий ранок потім 

вона намагалася згадати, що саме, і ніяк не могла. 

За сніданком Марія сказала: 

— Ти ж сьогодні не затримуйся. 

Карпо Петрович кивнув, не підводячи очей від тарілки. Сьогодні він трохи поспішав, 

і вона сама підставила йому чоло для поцілунку. Дослухаючись до його 

кроків на сходах, Марія посиділа ще з хвилину за столом. Потім вийняла з шафи 

білу нейлонову сорочку в целофановому пакеті й пішла на кухню. Взяла керамічну 

вазу з квітами. Подумала, чи не замінити воду. 

Марія обережно прочинила дрері. В кімнаті було порожньо. Ліжко старанно 

заслане. Марія поставила вазу на старий, довоєнної роботи письмовий стіл, поряд 

поклала целофановий пакет з білою нейлоновою сорочкою. Постояла трохи, 

поправила пакет і Лінину фотокартку. Ліна була в береті й хитрувато посміхалась. 

Двері Марія причинила обережно і вже поспіхом вийшла на вулицю, все ще 

намагаючись збагнути, що вона забула зробити. 

Коли Марія прийшла з роботи, Карпо Петрович уже був дома. Він сидів на канапі 

в костюмі й читав газету. Марія глянула на годинник: пів на п’яту. До шостої 

впорається. 

На кухні вийняла з авоськи банку зеленого горошку, радіючи, що таки згадала 

про нього в останню хвилину. Зайшов Карпо Петрович і примостився на ослін- 


456

чику чистити картоплю. У цій справі він мав себе за неперевершеного майстра. 

Марія впоралась до шостої. Накрила стіл святковою скатертиною й поставила 

три прибори. Карпо Петрович дістав з буфета нерозкорковану пляшку горілки, 

і вони сіли до столу. Запала тиша. Правда, у кімнаті й перед цим не було шумно, 

але… Марія сиділа, поклавши руки на коліна, й дивилася просто себе в стіну між 

кутком кімнати і великим годинником у дерев’яному футлярі. 

Карпо Петрович узяв пляшку і розкоркував її. Марія сиділа так само, поклавши 

руки на коліна й дивлячись у стіну. Він налив горілки в три чарки, взяв свою, 

злегка стукнув дві інші, підніс до вуст. 

— Маріє, — сказав Карпо Петрович. 

Вона спокійно відвела очі від стіни, взяла свою чарку і випила зразу всю. 

Подзвонили. Карпо Іванович хотів піти відчинити, але Марія зупинила його рухом 

руки й відчинила сама. 

Увійшов Микола. Він жив поверхом нижче і товаришував з Володею ще з дитинства. 

Їх разом призвали. Повернувся з перебитою ногою. 

Марія поставила ще один прибор на стіл. Микола сів. Карпо Петрович налив 

йому і Марії, і вони втрьох випили. Марія хазяйновито підкладала в тарілки. 

Випили ще раз, уже тільки чоловіки, і Карпо Петрович сказав: 

— Здається, пахне гускою? 

Марія підвелася і вийшла. Але кухонні двері проминула й тихенько прочинила 

двері Володиної кімнати. Зупинилась на порозі. Кімната була порожня. На довоєнному 

письмовому столі ваза з квітами, пакет з сорочкою, хитрувато посміхається 

Ліна в береті. Книжкова шафа й завжди охайно заслане ліжко. 

Марія підійшла до столу, поправила фотокарточку Ліни в темно-червоній 

рамці. Підійшла до ліжка і, дивлячись у бік вікна, повільним рухом руки зібгала 

білу подушку. 

КАВУНИ 

Кінець серпня. Літо повільно лаштується затулитися до осені хмарами, хоча 

днів десять вересня ще має бути сонячно. До Києва баржами і самоходками пливуть 

з низу Дніпра кавуни. Кульчасті, лункі, вони сочать, хрумтять, шкіряться чорними 

насінинами. Скоринки їхні розкидані скрізь — по двору, на вулиці… І якщо 

взяти школярську ручку — були такі ручки-рурки, з обох кінців з гніздами для 

пера й олівця, — так от, якщо взяти цю рурку, проштрикнути нею скоринку кавуна, 

так щоб ця рурка з обох кінців була закоркована — маємо поршневу пухкалку: 

натисни на скоринковий корок з одного боку — з протилежного вилетить інший 

корок, яким можна поцілити сусіда через парту, а то й в іншому кінці класу. 


457

Серпень переступив свою середину. До Києва пливуть кавуни. Розвантажують 

їх і в Гавані — за три квартали від нашого двору. Деякі зі старших хлопців заробляють 

півтора рублі за ніч та ще три кавуни на вибір — нічогенько собі. Але зазвичай 

розвантажують чужі старші чоловіки. По вранішньому сонцю вони йшли 

з Гавані, неспішно розхристані, із засхлими ляпами соку кавунів на майках, сорочках, 

взутті, на волоссі. Кремезні, вайлуваті. 

Не знаю з якої причини вони чомусь уподобали наш двір. Хоча чому чомусь? 

Адже через дорогу від двору був гастроном, знаний як Комсомольський, а поряд 

пивничка. 

І ось заходять вони через хвіртку до двору, простують стежкою, топчучи забрьоханим 

соком взуттям заповзлі на неї вже пожовклі лапки споришу; йдуть 

до столу під тополею, роздягаються до штанів і складають одяг і, головне, авоськи 

з кавунами біля столу. Зрозуміло, що це не де-не-які там кавуни, як на продаж, 

а найвищої кляси. 

Потім гуртом прямують до колонки поблизу вбиральні. Відтак починається 

вмивання. Спочатку ці сорокарічні дядьки роблять це ґрунтовно, ба навіть статечно. 

Натомість починають поливати один одного водою, притискаючи долонею 

виток колонки, і тугий холодний струмінь розсипається на сонці блискавками 

бризок, які спадають дощем на засмаглі обличчя, торси… Регіт пересипають 

гострі слова, і так із півгодини. Потому повертаються до столу, сідають на лави, 

бо який то стіл без лав. 

Першою з’являється баба Лучучка. Повільно, кректячи, спускається з ґанку, 

човгаючи чунями, підходить до чоловіків і вичавлює з себе щось, що має означати: 

«Дай, Боже, здоров’я!» Потому поспіхом огляда кавуни, розкладені на споришу. 

Підходить до кожного, стає руки в боки, трохи нахилена вперед, і видається, що 

одвічна брунатна хустка її хитає головою. 

Ще не встигла баба Лучучка завершити огляд, коли це на ґанку постає Маруся. 

Вона поспіхом простує до кавуна, що перед ним стоїть зараз баба Лучучка. 

— Чий? — питає зласкаву Маруся у чоловіків. 

— Мій, — відповідає русявий чоловік, граючи м’язами засмаглого тіла під 

брудною майкою. 

За цей час біля столу вже з’явився дід Павло. Його перегнала баба Христя 

і хазяйновито підійшов двірник Пилип. І коли врахувати, що до столу зійшлося 

вже четверо мешканців двору, то утворився такий собі невеличкий, але досить гомінкий 

базар. І хоча вибирати, власне кажучи, не було з чого: всі кавуни добірні, 

лункі, один в один за величиною, бо принесли їх люди тямущі, котрі ще з тиждень 

чи два будуть заходити о цій порі до нашого двору, галас таки зчинився. 

— То скока просиш? — спитала Маруся у русявого. 

— Два з полтиною. 


458

— Два, — почулося з-під хустки баби Лучучки. 

— Нє, — відповів господар. 

— Два двадцять, — перебила ціну, усміхаючись, Маруся. 

— Бери. 

— Ти що, торгу не знаєш? — гаркнула баба Лучучка. 

— Мовчіть уже, хай вам грець! — це вже Маруся. 

— Ах ти шльондра думська, — вищірилася баба. 

— Та хай вас возом переїде, — вигукнула Маруся. 

Відтоді баба Лучучка ніколи не віталася з нею. Та що там — не дивилася в її 

бік. 

Але оскільки вже три чи чотири кавуни було продані і знайшли своїх нових 

господарів, то двоє з наших дядьків взяли порожню авоську і подалися до хвіртки, 

бо було вже по восьмій годині і гастроном, знаний як Комсомольський, вже 

відчинився. Згодом вони повернулися до столу з «біленькими», оселедцем, «ветчинорубленою» 

ковбасою і буханкою «українського». Хтось із сусідів виніс їм 

склянки. Звичайно, це за так, за скидку за кавуни. І дядьки ще з годину снідали, 

відриваючись між іншим, щоб продати чергового кавуна людям із сусідніх дворів… 

І може тоді ж Мишко взнав, що то означає лайка «шльондра думська», яка 

так зачепила Марію: в кінці ХІХ і ще на початку ХХ сторіч на Хрещатику від 

Думської площі до вулиці Прорізної правим тротуаром походжали після обіду 

жінки відповідного фаху найнижчого рівня оплати. 

А бабу Лучучку таки переїхало, правда, років десять по тому, але не возом, 

а машиною біля базару. Чи то Марусин прокльон дався взнаки, чи то доля така? 

Натомість у Дворі хтось-таки згадав цей прокльон, і на Марусю почали дивитися 

якось інакше. 

Червень, 2009 

ПИВНИЦЯ 

Праворуч від воріт Двору стояла пивниця. Власне, вона знаходилася у самому 

Дворі; дерев’яна халабуда метрів з п’ять завдовжки і метрів три завширшки. Але 

фасад із віконцем і дверима виходив на вулицю, з метр виступаючи за дворовий 

паркан. Хазяйнував у пивниці Аркадій, рудий, кругловидий, рожевощокий, без 

правої ноги, але завжди у доброму гуморі. 

Попри те, що такі ж чи подібні пивнички у нас були на кожному кварталі, — це 

окрім забігаловок — наш куток, і всі хлопці з двору віддавали перевагу саме пивничці 

Аркадія. Він відкривав її десь годині о дев’ятій ранку і працював до тої ж 


459

пори ввечері влітку. Інші пивнички мали інакший розклад. Одні починали «відпускати» 

десь пів на восьму — потрібно ж чоловікові труби загасити перед роботою 

— і зачинялися годині о сьомій вечора. Інші відчиняли десь о дев’ятій, натомість 

продавали пиво до 11 чи 12 години вечора. Мишко інколи обмірковував: 

що це — домовленість чи стихія ринку? 

Отож, ми йшли до Аркадія, і не лише тому, що пивничка його була просто 

ось тут. Ми симпатизували йому, а він нам. Влітку Мишко зазвичай прилучався 

до загалу вранці, коли після сніданку біля воріт збиралися на вулиці хлопців 

із три-чотири. Ніхто нікуди не поспішав, і ранішнє сонце було не пекуче, а зичливо 

лагідне. Вони, хлопці, гомоніли про щось буденне, незначуще і завертали 

до Аркадія, не перериваючи розмови. Аркадій теж підключався до неї, завжди 

у доброму гуморі, привітний. 

Хлопці замовляли по кухлю пива за 22 копійки. Мишко — склянку. Він не надто 

полюбляв пиво — так, «за компанію». Інколи хлопці жартома насідали 

на Аркадія: «Скажи точно, ти ж варішь, на чьом?» (ні для кого не було секретом, 

що в деяких пивничках до пива доливали води). 

— Вару, — чесно зізнавався Аркадій, — токо, хлопці, чесно, нікакой води. От 

нальош бокал. А там же піна. Я ставлю єго, как надо, на поднос, дє напісано «Для 

отстоя піва». Одні ждуть, доки отстоітьса. Щоб до отметкі било, два раза долівать 

надо. А у другіх — труби горять, оні сразу хапають. От тебе і навар. 

Звичайно, Аркадій трохи лукавив, бо діжку підкачати насосом можна було так, 

що і півкухля піни буде, і відстоюватиметься хвилини три. А ти ж пива хочеш. 

Найврочистіший день для кожної пивнички — це привоз пива. Його розвозила 

в дерев’яних діжках вантажівка. Коли це мало статися, постійні клієнти знали заздалегідь, 

і їх збиралося чоловік із п’ять, не більше. Терпляче виглядали машину, 

вони, машини, не так уже часто траплялися на нашому кутку. Що їм тут робити? 

Хіба проїде яка з колодами на дерев’яний склад у Гавані. 

І ось нарешті їде. На ній стоять діжки. Відкривають задній борт, діжку валять, 

а потім, підтримуючи, скидають униз на старий машинний скат, щоб не розбилася, 

не приведи боже. Скидають дві-три діжки, а влітку, коли спечно, то й одну, бо 

прокиснути може пиво. Але слід зважати ще й на те, чи є де поставити, і на «потік» 

питущих у кожній пивничці. Аркадій влітку, якщо не надто спечно, брав дві: 

місця в нього вистачало і мав хорошого постачальника криги, брилу якої клали 

зверху на діжку і прикривали ганчір’ям для ізоляції. 

Хлопці закочують повну діжку до пивнички, викочують і вантажать на вантажівку 

порожні. Аркадій керує; йому на милицях тут робити нічого, та й не гоже, 

бо хто тут хазяїн? Тепер найвідповідальніше — зараз треба вибити чіп із діжки 

і забити «гусака». Це така трубка, простромлена в інший чіп. В ній зверху кран 

для пива і патрубок, щоб натягти шланг, з’єднаний з ручним насосом для під- 


460

качки. Вся штука полягала в тому, аби якнайшвидше поміняти чіпи, щоб пива при 

цьому вибігло якнайменше. Умільців до такого діла було не надто багато, натомість 

Аркадій сам цього зробити просто не міг зі своєю одною ногою. 

Та врешті-решт усе влаштувалося якнайкраще. Насос підкачали (у Аркадія був 

насос від електромотора), всі учасники отримують безкоштовно по кухлю пива, 

а то й два. Пиво свіже, холодне, і в ньому ще легка гірка каламуть від діжкової 

смолки, яку розтрусили при перевезенні. А якщо все це відбувається взимку, то 

можна випити і теплого пива. На електричній плитці вже розігрітий чайник пива, 

з якого, як хочеш, то тобі доллють у кухоль. 

Аркадій жив десь неподалік. Ми не цікавилися спеціально де, а так, при нагоді, 

взнати не трапилося. Але напевно не далі, як за три-чотири квартали. Десь 

на початку 60-х він, як і Габай, отримав квартиру в Дарниці. Тягатися на милицях 

хтозна звідки йому було не з руки, і в пивничці тепер працювала молодиця років 

під сорок, тож для нас пивниця вже стала не та. Звичайно, хтось із двору інколи 

користувався нею. Аркадія ж Мишко зустрічав раз чи два, коли він приходив 

у гості на давнє місце. 


ПЕРУКАРНЯ 

Перукарня була «на вуглу». Це значило пройти від нашого двору ліворуч, 

у бік Контрактової площі один квартал. А «на вуглу», бо «на вуглу» — так називали 

це місце. Власне кажучи, Перукарня була не зовсім «на вуглу». «На вуглу» 

був хлібний магазин, а Перукарню розміщено по діагоналі через вулицю, мощену 

грубою бруківкою, між окремими каменюками від весни де-не-де пробивався 

спориш. Тут колись у кінці 40-х була колонка, з якої мешканці найближчих кварталів 

брали воду. 

Щоб увійти до Перукарні, треба піднятися трьома дерев’яними, фарбованими 

суриком сходинками, огородженими бильцями. В приміщенні на два вікна з вилинялими 

фіранками розміщено два перукарських крісла перед тумбами з великими 

люстрами. Було ще чотири стільці під стінкою для очікування, линяла 

портьєра, що відгороджувала «підсобне приміщення». Підлога стелена дошками, 

фарбована, почовгана. 

Така, як на сьогоднішній час, видима убогість ніскільки не применшувала громадську 

значимість цього закладу на нашому кутку. «Соціальний статус» перукарні 

був на рівні двох найближчих забігайлівок і лазні. 

Отож Перукарня була одним із осередків, центрів громадського життя, якщо 

не враховувати Кінотеатру (тоді найбільшого у Вкраїні) і стометрівку від 


461

Кінотеатру до Контрактової. Звичайно ще малися двори, де забивали козла, грали 

у карти, шашки, інколи й на гроші. То були, за науковою сучасною термінологією, 

локальні осередки за інтересами. Перукарня, забігайлівка, лазня — то 

загальнокультурні осередки спілкування, де всі зустрічали всіх хоча б раз на місяць. 

Тут варто зазначити, що на відстані трьох-чотирьох кварталів були ще й інші 

перукарні, натомість для нашого кутка саме це була наша Перукарня. Тут ще 

підстригали Мишкових загиблих у війні обох дядьків. Це достеменно. А, може, 

сюди заходив і його дід. Тут і Мишкові робив «високий бокс», а згодом «польку» 

Йоська Габай, який і розповів йому про дядьків. Його крісло було друге від 

входу, і більшість відвідувачів ішли саме до нього, хоча й змушені були трохи зачекати 

в черзі, при цьому перше крісло часто було вільним. Може, саме тому там 

періодично змінювалися майстри, і нікого з них Мишко не пам’ятав. 

В Перукарні малася завжди ще й якась жіночка-обслуга (не знати якої посади). 

Вона замітала острижене волосся, приносила майстрам теплу воду для гоління, 

рушники і таке всяке. 

Мишко залюбки спостерігав за процесом гоління, як його вершив Майстер 

Габай. Підсобна обслуга приносила тацю з алюмінієвою посудиною (як склянка), 

наповненою теплою водою, і такою ж мисочкою з помазком, помитим від попереднього 

гоління. Приносила також великий білий рушник, завбільшки як пів 

простирадла і з такого ж полотна. Габай запинав ним клієнта і закріпляв, підіткнувши 

за комір англійською булавкою. Потім засипав у мисочку мильний порошок, 

збивав пензликом піну, наносив її масно на обличчя клієнта. Потім брав 

одну із бритв зі свого столика і правив її на широкому ремені, що висів на цвяху, 

вбитому в підвіконня. Правив механічними, завченими рухами, поглядаючи крізь 

шибку. 

Габай приступав до клієнта, брав його лівицею за кінчик носа і довгими помахами 

леза знімав піну зі щетиною. Бритву він очищав від знятого на відірваний 

шмат газети, що якимось дивом тримав на великому пальці лівої руки, не відпускаючи 

носа клієнта. На виголене обличчя Габай ще раз наносив густо піну, брав 

тепер уже іншу бритву — щоб начисто, так само правив її на ремені й повторював 

процедуру гоління 

Після хрущовської грошової реформи «бокс» коштував 15 копійок, «полька» 

— 20 і за бажанням «Шипр» — п’ятак. Як в інших перукарнях Мишко не знав. 

Спочатку він платив за стрижку по мінімуму, а коли заробіток почав збільшуватися, 

почав добавляти по п’ятаку і дуже хизувався цим. Габай сприймав це як належне, 

без зайвих розмов. 

Клацаючи ножицями над Мишковою головою, він розповідав вуличні новини: 

кого посадили, кого випустили (такий вже в них був куток), хто з ким учора по- 


462

сварився в забігайлівці і чи дійшло до бійки, хто з ким зійшовся чи розійшовся… 

І це слухали всі, хто сиділи на стільцях перукарні, коли він жартував. Тільки неясно 

було, чи то справді жарт, чи серйозно. 

— От послушай мєня сюда. От скажі. Почему у сапожніка всегда много детей, 

а у парікмахера мало? От у меня только две дочкі, а у Сенькі три дочкі і трі сина. 

От скажі. А я тебе скажу, слушай сюда. Парікмахер, он где работает? В заведеніі. 

А сапожнік? Он дома работает. Потюкаєт молоточком ілі пошйот там шо-то. 

І захотєлось єму. Он веть дома. Шо тут говоріть! От і получай детьо. Ну усьо. 

Шею подбрить как уседа? 

Мишко не знав, де мешкав Габай, так само, як і де мешкав Аркадій, але напевно 

десь поблизу, квартали за два-три. Потім отримав з родиною квартиру десь 

у Дарниці. Він ще з рік їздив до свого крісла у Перукарні. Але йому було важко — 

старий-бо, і зник Габай назавжди з Перукарні і з Мишкового життя. 

На другому кріслі тепер працювала молода чорнявка, струнка і завжди усміхнена, 

у білосніжному крохмальному халаті. Мишко стригся в неї як і раніше — 

раз на місяць. Вона була майже того ж віку, що й він, і досить мила. Натомість 

це, звичайно, було зовсім не те, не Габай. А потім трапилось таке, що сколихнуло 

не тільки їхній куток, натомість увесь Поділ. 

Треба сказати, що тоді на Подолі було чимало маленьких заводів і фабрик 

працівників на 100–200. Завод дитячих колясок, Завод металовиробів (клепав 

із нержавійки ложки, виделки, миски, таке собі), Крупорушка була, як називали 

її люди, за три квартали. Чимало було таких заводів і на Рибальському острові. 

Були, звичайно, й великі підприємства: Судноремонтний ім. Сталіна в Гавані 

зі своїм клубом, де показували кіно, і стадіоном, де старші хлопці грали зрідка 

з полоненими у футбол, Авторемонтний на вулиці Фрунзе… 

Власне, майже весь подільський люд був зайнятий на них, ходили зазвичай 

на роботу пішки три-чотири квартали. Хіба що хтось проїде кілька зупинок 

на трамваї. Та навіщо витрачати гроші? 

Ось трапилося, що одну з касирок такого маленького заводу знайшли мертвою, 

зарізаною десь біля Пущі Водиці. Були пограбовані всі гроші, які вона везла 

для виплати. 

Через три дня убивців знайшли. Ними виявилися водій рафіка, який возив касирку 

по гроші, і чоловік, який супроводжував її в ролі охоронця. Мишко знав 

водія. Його звали Янек, це був молодший брат добре знайомого Мишкового однолітка 

Маріка. Родина, його матір і п’ятеро дітей мешкали через дорогу від двору. 

Але не в новому п’ятиповерховому будинку a la Хрещатик, де зловили на крадіжці 

злодія, а в старому одноповерховому, що лишився після забудови у дворі. 

Випадок цей дійсно приголомшив увесь Поділ. По-перше, своєю безпрецедентною 

безглуздістю. По-друге, що єврей зарізав жінку-одноплемінницю. 


463

І ще згодом Мишко взнав, що Янек перед тим, як повернутися додому, заходив 

до Перукарні, щоб відмити кров із рук, і чорнява струнка перукарка допомагала 

йому. 

Відтоді Мишко вже до своєї перукарні не ходив, та й ні до якої. Він відпустив 

довге волосся, і коли воно видавалося аж надто довгим, вдягав гумову купальну 

шапочку і обрізав ножицями волосся, що випиналося з-під неї. 


ДІД 

Найкраще можна роздивитися кімнату, навіть свою власну, в якій ти провів 

чимало часу, лише ззовні, з-надвору, крізь шибку віконну. Тільки так, ззовні, 

вдається побачити її в цілому, зі стінами в шпалерах, побіленою стелею, дощатою 

фарбованою підлогою, з усіма меблями, що замкнуті у цьому шматку простору; 

людей, якщо вони там є, можна побачити зовсім не так, як коли ти знаходишся 

в ній разом із ними. Отож він дивився крізь шибку своєї кімнати й помалу 

пізнавав її: шпалери, стара шафа, полиці книжок, збільшена фотокартка 

кобзаря Івана Кравченка. І раптом Мишкові нестерпно захотілося, закортіло 

піти до Діда. 

Ні, не до власного, кровного діда — його не було. Тобто він був колись згідно 

з усіма законами природи, але Мишко його не застав. Із цим же Дідом, до котрого 

йому закортіло піти, Мишко здибався восени 1968 і було так: 

Ще у четвер вони домовилися про зустріч на суботу. Стояв кінець вересня. 

Погода — кращої годі й бажати. Давно не збиралися так, із місяць, а може, 

й більше. Новин вистачить на цілий день. І, звичайно, буде футбол. Стась неодмінно 

принесе м’яч. Будуть дружини. Стась називав їх «неминучим атрибутом»… 

Мишко глянув на схему, що її дав Стась, а потім на вивіски кафе. Все правильно: 

«Карась». Тепер ліворуч. Звернув на стежку, що вистрибувала пагорбами, 

крутилася між дерев та кущів. Навіть пробіг трохи, а коли спинився, ледь 

засапаний, стояв, дослухався голосів, то звернув увагу на майже неприродну 

тишу. Дерева нерушно стояли, жовте листя зрідка, дуже повільно і прямовисно 

спадало, влягалося на руду траву. Мишко обурено свиснув, потім ще й ще 

раз, і звук устромився в густу тишу, зав’яз, згас у ній. 

Він пройшов метрів із триста, розсуваючи кущі та тишу. На галявині п’ять 

дерев’яних будиночків-дач тулилися до дерев. Мишко йшов навпрошки, переступаючи 

через уламки дощок, битий посуд, сіре ганчір’я. Чорні, підгнилі ніж- 


464

ки вивернутих столів дивилися у блакить неба… Мишко вирішив, що взяв надто 

ліворуч, тому повернув назад. Знайшов стежку і знову натрапив на залишки 

літнього проживання. Розчахнуті двері вбиралень, парнички, столики, сірі подерті 

газети. Перестрибнув метрової глибини яму, обшиту зсередини дошками 

— і саме біля неї, під кущем, Мишко побачив діда і страшенно зрадів. Дід 

сидів на ослінчику, у тілогрійці з блискучими ґудзиками, у брилі та в стьобаних 

валянках із чунями. Між колін тримав трьохлінійку. 

— Добрий день, діду! — гукнув Мишко. 

Дід зиркнув, добув на великий подив Мишка з кишені сірники, а не кресало, 

припалив: 

— Добро берегти слід. Воно нагляду потребує. 

— Діду! — майже заволав Мишко. 

Але дід дивився в яму. Мишко теж глянув туди і побачив плетену корзину- 

«вірейку» з брудним скляним посудом та жмутом соломи. Пішов геть, але кроків 

за п’ять повернувся, зняв рюкзак, поклав разом із туфлями біля ослінчика 

і повчально сказав: 

— Добро берегти слід, Діду. Воно нагляду потребує. 

Біла хмара закрила сонце, стало легше йти. Невдовзі Мико опинився на піщаній 

галявині, а далі починалися знову зарості. Ноги грузли і пісок посвистував, 

м’яко стогнав. Там, у заростях чулося гостре, чітке клацання, на звук 

якого Мишко й подався. 

На видноті побачив убиральню на дві кабіни, чотири будиночки. Біля кожного 

стіл та лави. Столи мали тільки по три ніжки, а четверті були витягнуті 

з землі, лежали поряд. Клацання чулося з-за крайнього будинку. Стояв там 

на масивних нетесаних колодах червоний більярд із синім полем. Троє людей 

в однаковому одязі, з синіми беретами на стрижених головах. Один саме будував 

пірамідку із жовтих куль, другий натирав кий крейдою. З однакових облич 

глянули на Мишка однакові сірі очі. Глянули й не побачили. 

Хоча сонце яскраво сяяло, а більярд стояв на осонні, високо вгорі над столом 

жевріла електрична лампочка, підвішена на дротах-розтяжках. 

Мишко вирішив, що можна не здоровкатись, і вже йдучи геть, почув, як розбили 

пірамідку, почув різке клацання, що вже не було загадкове, не випадало 

з тиші. Невдовзі він уже сидів біля Діда, розпаковуючи рюкзак. 

Отож він розглядав крізь шибку свою кімнату в сірому присмерку з книжковою 

полицею і збільшеною фотокарткою Івана Кравченка і йому закортіло, захтілося 

до Діда. Але для гостин було пізненько, тому він пішов у двір, стежкою, 

на яку заповз сухими лапками торішній спориш, до ганку і далі коридором, що 

світив ребрами дранок крізь облуплену штукатурку. 


465

Весна в одну ніч прибрала почорнілі залишки снігу. Все зійшло водою, і вода 

та переповнила Дніпро по самі вінця. Великодень цього року був ранній, але 

теплий, і коли Мишко вийшов вранці на ганок, то побачив майже все старше покоління 

двору на лавці під тополею. Так уже повелося: на Великодень його однолітки, 

та й молодші теж, що їх тепер розкидало по всьому місту, неодмінно 

з’їжджалися до батьків на день, а то й на цілу добу і старий двір наш повнився 

людьми, дитячим галасом, сміхом. 

Отож тепер старі виглядали нетерпляче своїх, сподіваючись, що саме їх онуки 

першими прочинять хвіртку і закричать радісно: «Баба!» 

І от вони сидять на лавці, під тополею, у святковому вбранні; баба Лучучка і баба 

Христя, дід Павло, Маруся з Миколою Івановичем, мати Ігоря, чекає мо лодшого 

свого, тут-таки Марія з Карпом Петровичем — може сестра завітає. Двір ник, дід 

Пилип, діловито снує від хвіртки до гурту і назад. Мишко стоїть на прогрітому 

сонцем ганку і теплі усмішки сусідів променіють назустріч. Навіть Лучучка йому 

сьогодні мила, Лучучка, двері квартири котрої були крайні по коридору і хоч 

як пізно він вертав додому, неодмінно стиха рипали ці двері і з’являлося її обличчя, 

саме обличчя; ніс, очі й запалий рот, а не голова. Одного разу Мишко запропонував 

змастити завіси, але вона тільки ображено підібрала губи. 

Сьогодні вони всі милі один до одного, і до нього, і він до них, і до обіду ще можна 

піти до Діда. Мишко постояв трохи, потім повернувся на коридор і постукав 

у Толькові двері. Той відразу погодився скласти йому компанію і вони пішли «на 

вугол», і тут, за півквартала, зустріли Віктора Івановича, який повертався з уранішньої 

відправи. Тільки-но привітавши їх, він випалив тираду про відмінність 

між православною і католицькою службами, про роль хороспіву в гуртуванні 

людей. Якось так само собою несподівано вийшло, що Мишко запросив Віктора 

Івановича піти з ними, і той, так само несподівано погодився, хоча й не знав Діда. 

Тепер, крокуючи поряд з Тольком, Мишко розповідав Віктору Івановичу історію 

їхнього знайомства. 

Вони повернули ліворуч і, не доходячи до школи, проминули шовковицю, що 

росла просто серед пішоходу під двоповерховим будинком із балками. Влітку 

стиглі ягоди падали на асфальт. Їх товкли перехожі і під шовковицею рясніли 

брудночорнильні плями. Але Мишко з Тольком пам’ятали, як сорок шостого року 

ця шовковиця була обплетена колючим дротом, а зверху, з балкона на любителів 

ягід лилася гаряча вода. Вони були серед тих, хто тримав тоді дерево та його 

«господарів» в облозі. Перемога здебільшого лишалася на боці «господарів», 

і ягоди виносили на вулицю в корзині, продавали склянками. Мишко згадав це 

і розповів Віктору Івановичу. 

Дід зустрів їх на порозі одноповерхового будинку, майже хати, що достоту пасувала 

до його простуватої зовнішності, крізь яку часом проступало щось інше. 


466

В такі моменти Мишкові здавалося: заговори зараз з Дідом, скажімо, французькою, 

то він навіть не помітить цього і одразу відповість. Отож Дід зустрів їх на порозі, 

сухе засмагле обличчя з сірими вусами світилося вицвілими очима. Він привітався 

з Мишком і з Тольком, не дивуючися познайомився з Віктором Івановичем. 

А невдовзі вони вже сиділи за столом: сало, цибуля, хліб, картопля, яєчня. 

— Поставив на стіл тарілку, став і горілку, — сказав Дід і обережно старосвітську 

пляшку з чимось саморобним витяг з буфету. Ну й вони свою, магазинну, 

виставили. 

Їли нехитрий харч, неспішну розмову вели, неквапну, розважливу. Дід поводився 

з Віктором Івановичем так, наче знав давно. Мишко не міг нічого сказати 

за Толька, проте сам відчував навіть щось схоже на ревнощі. А Химерник їхній 

раптом почав говорити, оповідати, неспішно, наче під йому тільки ледь чутну 

музику: 

«…Там, серед незмірного степу безмовного вмирала Мрія. І було те вмирання 

довге й важке, важке, як саме життя. Вмирання було таке давнє, що годі вже 

вирізнити з життя його початок. 

Мрія вмирала повільно й важко. Повільно — бо мрії живучі, важко — бо 

смерть їхня завжди зла. Мрії вмирають на самоті, поодинці, але кожна сама. 

Це як пошесть, що жаханням зарази роз’єднує гурт надією вижити, роз’єднує 

і вбиває. 

І от зараз, серед обпаленого сонцем та пожежами степу, проти ночі, вмирала 

Мрія. Чорне, безхмарне небо відбило зорями надію її очей, і зорі ті розкидали 

по степу вогнища, і люди почали сходитися на вогонь, прагнучи тепла й світла. 

А десь за видноколом холодні сили темряви громадили чужинців-войовників. 

І вони теж йшли на вогнища, розмітали їх, і від того степ сушили пожежі, 

і сп’янілі від полум’я і крові люди на зшаленілих конях гонитви скакали, скакали 

і топили себе, своїх ярих коней, свою жагу в морі. 

Знову і знову спалахували зоряні вогнища: вколо розливався жар, що разом 

із сонцем зігрівав усе: ріки, і море, і статечні гори. Але частіше то був жар пожежі, 

тоді палали і ріки, і море, і гори. Тоді Мрія тужно закривала очі, зникали 

зорі, згасали вогнища, холонув степ, все хололо, хололо… 

І от, серед вигорілого захололого степу вмирала знову Мрія. Але… Свіжі ранкові 

роси зволожили їй чоло, і вона, піднявши змучені повіки, побачила, як на обрії 

спалахнуло небо і від нього зайнялися світлом дивом уцілілі дерева і здивувалися 

люди. Здивувалися, бо гадали, що Мрія вже сконала, перегоріла, розвіялася 

попелом. Люди дивувались і сідлали коней… «Якщо вона така живуча, — казали 

вони, — то й ми коло неї здобудемо безсмертя». Люди сідлали коней, шукали 

безсмертя. А Мрія тоді поволі міцніла і додавала людям побивної сили… 


467

Це тривало довго. Настільки довго, що видавалося, ніби Мрія перестала бути 

лише мрією і не потребує врешті людського безсмертя. Далебі, людям так 

видалося, і закортіло пожити тепло, подалі від бойових вогнищ, буттям дрімливим 

та сумирним, уберігаючи себе для гараздування. Спокуса була надміру 

велика, і, забувши вояцький доброзвичай, кинулися люди шукати сторонньої 

сили, аби та боронила їх тепер уже не бойові огнища. Але… 

Але. Хто, хто має охоту стерегти чуже, не своє? Хай не моє стане моїм. 

І Мрія, потерпаючи за бувальщиною, знову почала вмирати, а люди поспіль 

утрачали свої вогнища, втрачали життя. І хто з них тепер здобував безсмертя, 

то лише безсмертя ганьби та ницості. 

Вона ще животіла серед сухого степу, все менше лишалося охочих погамувати 

її спрагу, бо для цього годилася тільки кров. А не стало, не стало своєї 

крові, крові, ох крові, здавалося, все дійшло краю. 

Та надто багато, багато надій засіяла Мрія, і ніхто не знав, не відав терміну 

сходів. А коли воднораз уродив засів, люди знову згадали Мрію. 

То був час збирання врожаю. Вся різноманітність надій заколосилася рясно. 

І достигло. Але надто різне було насіння, а під час косовиці почалася пошесть 

серед женців. Люди знекровіли, потомилися у боротьбі за мрію, воліли просто 

жити, жити… 

Серед незміряного безлюдного степу вмирала Мрія. «Хай швидше скона, — 

думали дійшлі та обережні, — то випаде спокій, ох спокій». Вони ладні навіть 

приспати її, та для цього діла були надто обережні, боязкі. 

Мрія вмирала у корчах та в муках, важко й неохоче. Вночі жадібним поглядом 

дивилася, вдивляючись у небо, не могла запалити зорі серед вільглої сирості 

хмар. Вона згадувала людей, котрі носять в собі жагу. Тепло її погляду сягало 

через степ, до річок, до моря, до статечних гір. І люди відчували на собі той 

погляд…» 

Дід замовк так само раптово, ніби увірвався ледве йому чутний акомпанемент… 

Обличчя його ще більше видовжилося, а безбарвні очі зовсім зблякли. 

Мовчки вертали ми додому. Довго мовчали. 

— Що таке мрія! Дідова, моя, ваша, народу? Це Дід, я, ви, народ і, водночас, 

це щось інше… Але таке інше, що робить нас нами… — Віктор Іванович затнувся 

в задумі. 

— А може, не так складно, — озвався Только. — Може це просто моє бажання… 

— Мрія — це повернення, — каже Мишко, — повернення до себе. І нехай повернення, 

але й поступ, бо шлях до себе — завжди поступ. 

Вони мовчать. Вони йдуть до двору, а назустріч їм Анатолій із жінкою та сином. 

2001–2010 


468

КУЗНЯ 

Пилип стояв біля воріт двору, легенько зіпершися на мітлу, і чухав сірий заріст 

на підборідді, заріст, який він голив тільки на Різдво, на Великдень, на Жовтневі 

й Травневі свята. 

Він стояв біля воріт, і сірі думки повільно ворушилися в його голові. От вискочив 

із хвіртки, поспішаючи на роботу, Мишко, неуважно привітався з Пилипом. 

Думки були сірі й повільні: «Весна. Отже, тополиний пух. Нема з клятим ладу. 

Дощу б. Полити вулицю. Потім підуть папірці від морозива. Недокурки. Далі — 

недогризки яблук, груш, кавунів. Листя. Сніг». 

Пилип підводить очі й береться обіруч за мітлу. Кілька разів махає нею. 

Повільно виходить на вулицю Віктор Іванович. Той ніколи не поспішає. Ві таєть 

ся ґречно, церемонно. Пилип дивиться йому вслід, потім відвертає погляд 

на кузню. 

«Стара кузня з гратованими вікнами. Чорні, вже років із десять замкнуті двері. 

Веселі часи були. У двадцятих, тридцятих, та й після війни стук молотів. Скільки 

півлітровок, пісень, карти. А тепер я мушу замітати вулицю перед кузнею. Раніше 

це робив хтось із помічників коваля. А тепер я. Хіба мені за це платять? Чому 

не Євстрат із сусіднього? У нього двір менший. Правда, мене дільничний таки 

примусив один раз замести. Але й Євстрата теж… От якби Євстрата тоді не заставили, 

то… Бач, знов не привітався. Підійшов до протилежного рогу кузні, повернувся 

спиною і замітає. Вже років п’ять не шапкуємося. І все через той шматок 

вулиці перед кузнею…» 

Пилип і собі підходить до рогу кузні, повертається спиною, починає звично 

махати мітлою. Не встиг домести до воріт, коли баба Христя гукнула його до будинкоуправління. 

Пилип навіть не глянув у бік Євстрата. 

Поставив мітлу за хвіртку, витяг бляшану цигарницю з «Прибоєм», запалив. 

«Знову кербуд говоритиме про квартплату, пісок, ящики… Не сердито, більше 

для годиться. Буде ганити його та Євстрата за кузню. О, вже багато народу зійшлося…» 

Пилип звично займає стілець біля вікна й бачить, як заходить Євстрат у своїй 

зеленій куртці з військовими ґудзиками. Євстрат торкає вуса, ніби впевнюється, 

що вони на місці, і стає у куток. 

Нарешті кербуд підводить лису голову від папірців і чомусь не перевіряє, чи всі 

зібралися. Пилипові здалося навіть, що він загадково усміхнувся. По тому кербуд 

устає, проводить рукою по ґудзиках сорочки, може, розстібнувся який, і починає 

говорити про постанови з’їздів та зростаюче будівництво у нашій країні. 

«Чого це він? Ніби не перед святом! Ні, інші теж нічого не розуміють. Певне, 

далі ясно буде. Чоботи забув сьогодні змастити. Будівництво… Піклування. Куди 


469

я свій совок поклав? Ага, нарешті! За постановою міської та районної Рад депутатів 

трудящих два будинки по вулиці Волоській зносять з метою доцільнішого 

використання площі міста для житлового будівництва». 

— Що він таке каже? Зносити? А кузня? — вихоплюється вголос Пилип. 

Кербуд витягає носовика, повагом сякається, старанно витирає ніс: 

— Кузня теж. 

Тоді Пилип глянув на Євстрата. 

Той пополотнів. Обличчя сухе, виголене. Торкається розгублено рукою до вусів, 

невпевнено підводиться і питає: 

— А як же ми? 

Так і каже: «Ми». Завжди поголений. І чому Габай щоранку голить його надурняка? 

Керуючий говорив ще щось, але Пилип уже не чув, пішов геть. 

— Стільки років простояв. Майже новий. А жильці? Звикли одне до одного. 

Я, Євстрат. Бог його зна, що діється. 

Вже у Дворі машинально дістає з-за хвіртки мітлу, робить кілька кроків, та потім 

сердито спльовує, замикає мітлу й чимчикує додому. Пилип ніяк не може примостити 

під голову подушку, знову встає й оглядає кімнату: вікно, шафа. Дістає 

білу сорочку. Знімає сіру. 

— О цій годині кум неодмінно вдома. Де ж йому бути! А то й почекати можна. 

…З Куренівки Пилип повернувся поночі. Хиткою ходою пройшов Двором. 

Роздягався довго й похмуро, але швидко заснув. 

Другого дня, серед сонця і вранішнього спокою, Пилип вирішив, що жити можна, 

хоча в роті було чорно. І вже потім, як Аркадій відкрив ларьок і він випив кухоль 

пива, настрій зовсім виправився. І коли з’явилася на вулиці баба Христя, Пилип підійшов 

погомоніти про вчорашній день. Баба Христя наче того й чекала: 

— А Євстрат… Вчора так розхвилювався, так розхвилювався. Додому відвели. 

Я по лікаря бігала. Казали, як це?.. Нервноє струсіння. Так і не вставав учора, 

сердешний. 

Пилип слухав, злегка обіпершись на мітлу, і мацав сірий заріст на підборідді. 

Потім щось буркнув і взявся до діла. 

Біля рогу кузні він звично повернувся й заходився мести. Але щось було не так. 

Ритмічно рухаючись, Пилип намагався зрозуміти, в чім справа. Пройшов кроків 

десять і зупинився, озирнувся. Он воно що. Нема Євстрата, там, на протилежному 

розі кузні. 

Тепер Пилип спокійно мете далі. Але вловивши мітлою недокурок сигарети, 

знову зупиняється і стоїть якусь хвилину. Повертається, іде далі, повз заґратовані 

вікна та чорні двері. Біля дальнього рогу кузні зупиняється і вже звідти рушає 

до своїх воріт, звично працюючи мітлою. 


470

Закінчивши прибирання й поклавши мітлу та совок у ящик, Пилип зайшов 

додому, витяг із нижньої шухляди шафи дерев’яну скриньку, попорпався в ній, 

дістав три карбованці. В магазині через дорогу потишкувався з продавщицею — 

було лише пів на дев’яту — і одержав загорнуту в папір пляшку. Потім знову зайшов 

до себе, відрізав і загорнув у газету шматок сала. Дорогою нагримав для порядку 

на дітей, що гралися біля сараїв. І вже зовсім спокійно пройшов виметеною 

вулицею повз заґратовані вікна кузні й завернув у знайому хвіртку Євстратового 

двору. 

РЕКВІЄМ, АЛЬБО ПЛАЧ 

У своїй свідомості він відстав від своїх років, загальмувався. Не те, щоб свідомість 

заклякла у своєму розвиткові, ні. Просто вона, теперішня, була відірвана 

від стану тіла, яке зазнало років старіння в часі. Він виявився неготовим до свого 

віку внутрішньо. Бачення себе внутрішньо орієнтоване було на 30 років, натомість 

йому було далеко за 60. 

Відтак, виникала колізія: вік та усвідомлення свого віку. І якщо ти продовжуєш 

бачити себе 30-річним, навіть інколи відчуваєш це (чи то позірність?), але тобі 

далеко за 60, то чин твій, що виходив зі свідомості, не відповідав можливостям 

чину років. Ба більше, ця невідповідність призводила не лише до внутрішнього 

конфлікту, а й до зовнішнього, суто праґматичного: наприклад, його внутрішній 

голос самосвідомості тридцятирічного казав, що він може через ось це перестрибнути, 

але вже підтоптане тіло не слухало, і він падав досить недотепно 

і зашкоджував щось у цьому тілі своєму… 

Та проте — це не саме трагічне, радше трагікомедійне. 

Втім, що набуває і що втрачає він з роками? Свободу? Незалежність? Соціальний 

статус? Чи невдоволеність статусом, який не відповідав його очікуванням? І те, 

і те. 

Наразі це призводило до певної заціпленості, коли він не знав, хто він є насправді, 

теперішній, сьогоденний, сьогочасний, сюхвилинний. Справді ж бо, хіба 

проблеми, що поставали перед ним у минулому, не заторкують його і тепер, ось 

такого, яким він є зараз? Чи не переживав він їх знову і знову? А сьогоденні проблеми 

хіба не опосідають його? Хіба вони не зчіплені, не переплетені з минулим? 

Назагал проблем із часом побільшало. Натомість потенції спадають, нишкнуть 

десь там, у минулому. 

І тоді, у напівсні, у напівтемряві свідомості плетуться речення, рядки якихось 

віршів, випадкові, примарні спливають нізвідки взяті слова, які він намагається 

розшифрувати і не може, не може вивести їх із підсвідомого у свідоме Я. Бо ж 


471

хіба у візерунчастих потаємних хитросплетіннях тих речень і рядків не криється 

все колись явлене та ще неявлене?! 

Періодично він вдавався до алкоголю, коли конче, нестерпно хотів змінититаки, 

прилаштувати цей світ теперішнього до себе. І світ тоді на час (він це знав, 

але нестерпно…) густішав, драглистішав, пристосовувався, прилагоджувався 

до нього. Натомість на тверезість усе лишалося. 

І знову він не вмів розраховувати свої сили і зважитися на рішуче. І знову він 

товкся на місці у теперішньому, яке невтримно перетікало, спливало у минуле, у ті 

нерозшифровані плетива речень, рядків, абзаців у напівпритомності темряви сну… 

Тоді він брався до писання, щоб спробувати хоча б так розгадати значення 

отих спливаючих із підсвідомості візерунків, поєднати так-сяк минуле з теперішнім 

чи теперішнє з минулим у впорядкованому плині слів. 

* * * 

Снилося мені, чи снилося мені, 

що в грудях у мене лише половина серця 

М. КОЦЮБИНСЬКИЙ 

Хвилі днів, тижнів, непозначених, неціхованих (як сказав би Ів. Франко) подіями, 

діями, тим паче радістю існування, перекочувалися через нього розмірено, 

нестримно-байдуже… Він губив і згубив їм лік. Дні волочилися, натомість 

в якийсь спосіб і летіли не окрилено, бездушно і байдуже, самі лише не, без, ніхто, 

ніде… 

І він уже не чекав нічого, нічого. Бо все було, було, бувало, заполонено, заповнено, 

зайняте нічим, і воно висіло в повітрі, плавало у воді, проймалося скрізь. 

У бутті теперішньому пошуків, як у минулому колись, не було. Інтерес зник, розтанув 

у далині пройдешнього безслідно для сучасного. Перебіг часу загус, потім 

застиг у драглистому повторі тих самих дій, подій без подій, без дій. 

Уночі, — наче потворно спрощений відгомін колишнього, — випливали химери 

шукань. Власне, то були вже не шукання, а пошуки шляху до цілком певного місця, 

яке десь колись мало знаходитися. Інколи то була якась домівка, де на нього 

чекали, чекали. Інколи — кабінет, де він мав щось зробити. 

Ці ночі безсоння, перерваного наснилими блуканнями манівцями, саме манівцями, 

блуканням без надій, бо він жодного разу не приходив, не знаходив того 

місця, виснажували йому мозок. Він прокидався невідпочилий, невиспаний, із затаїним 

залишком (від сну) почуття щемної тривоги, яке знімав отой одноманітний 

сірий день. 


472

А ще у снах траплявся ліфт, що зупинявся на непотрібних поверхах, або взагалі 

їхав, наче трамвай, навколо будинку, по зовнішій його поверхні. І якщо наснилі 

блукання манівцями, босоніж чи напіводягненим (напівроздягненим) він 

міг ще якось осмислити, витлумачити, то ліфт лишався, лишався непоясненим, 

загадкою… 

І знов наснилася йому 

стара квартира 

Із давнього подільського 

життя. 

А ще, бувало, насняться, навидяться йому люди з минулого життя його. 

Просто якісь люди. Не батько, не мати, не дружина, не товариші чи колеги. Ні, 

якісь випадкові люди, чоловіки, жінки, про котрих він ніколи не згадував десятки 

років. Аж тут вони з’являлися, поставали, і він потім намагався зрозуміти: чому 

саме вони? Що в теперішньому викликало їх із закапелків мозку, витягало у нічне 

видиво із закапелків комор пам’яті? 

Траплялося також побачити цілісні сюжетні картинки і нейнялося віри, що 

таке можливе уві сні. Тим паче — він бачив не тільки себе і від себе, а наче перевтілювався 

в когось… 

І наснилася йому найкраща жінка всіх часів і народів. І він підійшов до неї в метро 

і сказав: «Я Мишко», а вона: «Валя». І потім минуло двадцять років чи літ. 

І було літо, літо. Світлосяйне, розхристане літо, потаємне, таємне, спітніле в соні 

та пристрасті, в яскравості невгамовній, непогамовній, погамовній і знову спраглої 

засмаглої плоті, гарячої, гарячої. І було волосся густе, розкидане, тремтливі плечі, 

та обличчя його, обличчя, і чоло любе у зморшках жаги. А були ще холодні безпритульні, 

бездомні зими, коли шукали дах у всіх друзів близьких і далеких. А кількагодинні 

зустрічі і темні морозні вечори, коли він проводжав її до передостанньої 

електрички, а потім хвилювався, чи доїхала. І вранішнє телефонування на роботу. 

Можна витратити, втратити гроші, натомість не час. Час гублять, не витрачають, 

а втрачають. Вони не витрачали і не губили, вони жили в часі й час був для 

них сущим часом. 

А серце приступало до горла, коли він піднімався вгору довгими, довгими 

дерев’яними сходами, яким, здавалося, нема, нема кінця. І здається, що ти ніколи 

не піднімешся. Туди, на гору, до своєї рідної, рідної. 

А ще йому наснилася, навиділася дитина, котра не сталася, але могла. 

Він полюбляв пити з нею вино. Байдуже де: на природі, в кафе, вдома. Згодом, 

вже як її не стало, він намагався робити це з іншими жінками. Натомість, це було 

не те, зовсім не те. Річ була не у вині, не в місці. Річ була в ній, котрої тут і зараз 

не було. Чи була вона дійсно там, колись у глибині його часу минулого, пройдешнього, 

коли все було не таким, як зараз. 


473

У лабетах схем літературних, 

В путах марень, спрощених картинно, 

Я шукав жінок хемінгуеєвських, 

Я шукав ремарківських жінок. 

Ти ж прийшла із казки, 

з тої, де хатинка 

курячії ніжки зберегла свої. 

Де назустріч лине вірність та кохання, 

де кружляють щастя золоті рої. 

Я себе досліджую уважно, 

розглядаю в світлі щедрості твоєї. 

Відшукать в собі я хочу 

пагони твого кохання. 

* * * 

Ми навчилися поряд по вулиці йти, 

Коли барви змиває осінній дощ. 

Ми навчились у кафе сидіти, 

де мужчини за футбол говорять 

і крізь дим долинає музика. 

Ми навчились у залі бути, 

де сотні людей сидить у темряві. 

Ми навчились поряд бути 

серед піску, сонця і хвиль, 

серед натовпу і серед тиші 

Ми навчилися поряд бути, 

хоча здається це так просто. 

* * * 

Чи хоче овоч а чи фрукт стати соком? А чи хоче будь-хто при повній пам’яті 

нести свій хрест? Андріївський, Мальтійський… 

Думки, чи уламки думок, снувалися, розповзались, як мурахи із розворушеного 

мурашника. Повзли, повзли незнаними стежками, що ведуть у знаність… Ні, 

повзли кудись у непевність, і на них блимало чуже віддзеркалення. І виділи, снили 

йому уламки життя, чи то уламки? Якісь друзки неоковирні, шматки речень. 

Це не творення, а простісіньке марення. І тоді він ставив собі питання: чи вповні 

ти розуму? чи дах поїхав? 


474

Йому наснилося, що весь майдан Незалежності заповнений молоддю в білих 

сорочках із червоними краватками. З якоїсь точки горішньої, може з даху поштамту, 

він дивився зачудовано як за майданом снують хлопці та дівчата, невтомно 

і метушливо, але згодом їхній рух набув живої спрямованості: вони, наче намистини, 

вишикувалися, простяглися від поштамту до Будинку профспілок і почали 

плести химерні візерунки, які ставали все густішими і щільнішими, переінакшивши 

всю площу майдану на ворухливу біло-червону густину. Коли врешті все безщільно 

ущільнилося, тоді з цієї густини то тут, то там почало зринати чимало 

конусів-сплесків різної висоти. 

У початку він сплеснувся на місці колишньої Київської думи, а потім поповз, 

поповз праворуч, праворуч, поглинаючи менші конуси-сплески, туди, де стояв 

найвищий в Києві будинок Гінзбурга (тепер тут готель «Москва»), — цікаво, наснилися 

обидві будівлі, чи абриси їхні? — і тоді грізно стрепенувся, і тоді розпочав, 

почав вищати, біло-червонішати… 

О, ці різнокольорові сни! 

А далі він відчув легкий повів північного вітру і там, унизу, конус-сплеск білочервоний 

загойдався, затріпотів, як полум’я свічки, почав мінитися кольорами: 

зеленкуватий, блакитний, жовтавий, і от він жовто-блакитний, але тріпотіння 

не вщухло… 

* * * 

Впочатку був час і все було в часі, і був він десь там, у його глибинах. Та врешті 

став, матеріалізувався в кінці якогось, з’явився. 

Коли його народили в «лікарні Зайцева» (гадаю, що всі подоляни з кінця 

ХІХ сторіччя саме тут, на Кирилівській вулиці міста Києва прокричали цьому 

світу уа… уа… уа…). Так от, коли і він з’явився (чи його з’явили) на цей світ, то 

міг стати будь-ким, хіба що за винятком короля Великої Британії чи іншої країни, 

матері-героїні, негра, президента США, далай-лами… Список цей докладний 

не важко продовжити. Але перелік тих, ким він міг стати, практично був безконечний. 

Натомість із нього вийшов такий собі киянин, схильний до писання, і перелік 

можливостей через кількість років значно скоротився. Тепер він уже не «тягне» 

на мільйонера, комуніста, фашиста, футболіста, космонавта, гомосексуаліста, 

лікаря, француза тощо, власне тепер значно легше перерахувати, ким він ще може 

стати, і цей список стисліший, аніж той, де апріорі значилося, до чого йому 

було зась при народженні. 

Реальність — це знищена можливість, казав діючи неможливе К’єркегор. 

Проте перспективу до зміни, хоча й дуже обмеженої чи навіть ефемерної, він 

таки має ще й тепер. Натомість, Господи, у нього голова йде обертом, як подумки 


475

втрачені можливості озирає, особливо вночі, коли несоння хапало слизькими 

своїми лапами. 

Іноді хочеться пісню співати яскраво-блакитну, 

Іноді — сіру, неначе із диму тонкого. 

Часом вривається наспів червоно-кривавий 

Або ж заливають мелодії жовті навколишнє. 

Ритми і рими поглинули роки неспинні. 

Чорні та сині, рожеві, мов ніжнії квіти світанкові. 

В них, поміж кольорів хвиль набігаючих 

Снуються нитки фіолетові думки. 

Барви надій і розпачу барви, 

Полум’я жовтогаряче творіння, 

Багатофарбні мелодії, звуки ритмічні 

Раптом зникають, зливаються спектром безбарвним. 

І серед вічності білої тиші ніжно-зелені відтінки кохання буяють. 

* * * 

І пройшов, настав чи навидівся час у його житті, коли довкола постала силасиленна 

макетів. Ці макети були облаштовані наче щось справжнє, дійсно правдиве. 

Доводили їхню правдивість особливо у дрібницях, у муляжних натяках 

на справжність, достеменність. 

Отож, то був муляжно-макетований світ, мерехтливо примарний, але прозорий 

у своїй несправжності. Йшлося наче лише про те, щоби власне самого себе, 

тобто цей світ і сущих у ньому, переконати в справжності. Ніхто зі сторонніх 

до цього світу, або байдужих, не сприймав оті декорації інакше, ніж декорації, 

хоча то була не сцена, і грали на ній не п’єсу, де виконавець ролі після смерті 

йшов до театрального буфету. 

Доводилося жити у цей час, у цьому місці, в муляжно-макетованій Національній 

Республіці, яку довго і криваво виборювали. І був там, відповідно до антуражу, 

Президент, більше того, змакетований Верховний Законодавчий Орган, що його чомусь 

часто в пресі, на радіо й телебаченні називали Парламентом… Верховна Рада. 

А голову Міськради називали, макетували, як «міського голову», а то й «мером» 

(хоча таких посад нема). А хтось прохоплюється навіть про «губернаторів»… 

Звичайно, це почалося не раптом, але ще в старі часи Імперії Історичного 

Матеріалізму. Тоді звели «золоту браму» над Золотою Брамою. Натомість було 

виправдання: треба накриттям зберегти від ушкоджень залишки давньої нашої 

культури. Відтак зреалізували наміри не «до основанья, а затем…», натомість 

«от основанья, а затем…» 


476

Цікаво, чому досі ніхто не відбудовує Акрополь? Матеріалів й техніки не вистачає? 

А тут маємо нашвидкуруч змакетований Михайлівський собор ХІ сторіччя 

і для повної муляжності ззаду навіть «кладку» відкрили. Отаке, мовляв. Тут-таки 

макет дзвіниці. Ну, й на завершення муляжності — Богородиця Пирогоща. 

Отак судилося бачити йому і жити 

У змакетованому світі. 

* * * 

Він повільно і дуже, дуже неохоче викреслює ще, ще один телефонний номер 

зі свого записника. Це вже третій за останній місяць. Він викреслює саме 

лише номер, натомість не ім’я. Бо ім’я має лишитися тут, у записнику, назавжди. 

Назавжди..? Чи так? Але номер — навіщо він? Адже тепер там, на апараті, який 

його позначає, вже назавжди ніколи ніхто не відгукнеться знайомим і близьким 

чимало років голосом, бо якщо хтось і відгукнеться і навіть заговорить, то це вже 

буде не той близький, теплий для нього голос, який відгукувався чимало років. 

Натомість ім’я — воно залишиться в записнику назавжди; чи назавжди? 

У записнику вже чимало таких викреслених номерів телефонів — лише імена, 

імена; скільки їх уже набралося. Він хоче і не хоче їх рахувати, бо — інтересно, 

але — навіщо? Навіщо знову і знову ятрити серце цими іменами. Вони і так часто 

спливають у пам’яті разом з обличчями й голосами, яких уже ніколи, ніколи 

не побачиш увіч та й не почуєш на власні вуха. Обличчя всміхнуті та похмурі, задумливі 

та сердиті, розпашілі та бліді… І голоси, голоси різних тембрів й настроїв. 

А було колись, а було колись, а було колись… Чи було? 

Попри те, вони йому не надто часто снилися, ці обличчя, а голоси він лише 

зрідка міг відтворити у своїй пам’яті. Він намагався згадати їх у співі, бо з усіма 

він так чи так співав на посиденьках. Натомість пісні майже всі пам’ятав і часто 

наспівував їх собі сам наодинці. О, ті хороспіви на застіллях, коли кожен хоче 

(хотів) затягти щось своє, незнане іншими, аби подивувати та й порадувати всіх, 

та й собі похизуватися. Вони, ті хороспіви траплялися все рідше і рідшали голоси 

хороспіву. Коли ж то було востаннє… «Не спиняються ті коні, коні воронії, 

не вертаються до мене літа молодії»… Чи як там?.. 

Він відклав ручку. Згорнув записник. І сидів так, дивився на книжковий стелаж. 

І не розрізняв на корінцях назви книг. 

* * * 

І йому прийшла, ні не прийшла — заскочила думка, ясна і доречна на цей час, 

коли вже його, тобто часу, проминуло чимало, спливло кудись у безвість безчасовності, 

натомість заскочила його саме ця думка, що тоді була на часі. Думка ця, 


477

попри те, що була вона проста й ясна настільки, аби заскочити його раніше, але 

вочевидь вона приходить до людини лишень тоді й тільки тоді, не раніше і не 

пізніше, а саме на часі, чи ба взагалі ніколи, і людина зникає, як і чимало інших, 

може й більшість, і це — вочевидь, зникає у часовороті. Цю заскочливу 

думку можна було потрактувати в такий спосіб: на певну мить життя людини, 

чи ба особистості, як оте для нього, постає перед кожним до певної міри осібно 

й втайнено як світобачення довклошинього, що власне врешті решт і суть це довколишнє, 

цей світ і тільки цей світ, опріч якого іншого нема і який сягає обрію 

життя. І попри те, що час від часу людина натрапляє, подибує де-не-де щось 

інакше, не від світу цього, то вона, тобто людина, силкується впочатку бодай 

втиснути, вмонтувати це щось у свій світ, поза якого лише пустка. Натомість, 

коли не вдається суголосити оте щось із цим світом, залучити до нього, тоді мовлять 

про безконечну непізнаність випадковості, чи мовлять про диво, Боже чи 

від Диявола, але останні, як відомо, якщо вони не суть включенням у твій світ 

і тоді вони, Бог чи Диявол, суть не природніми, поза-природніми, тобто не від 

світу твого-цього, а значить не від будь-якого світу взагалі як такого, бо як інакше 

можливо, щоб людина була поза світом, чи принаймні натрапляла на щось 

таке, яке не є в її світі, тому воно, щось, не від світу (тобто поза ним), або ж його, 

цього щось — нема, бо бути не може. 

Інакше все це слід потрактувати в такий спосіб: побутують стільки світів, 

скільки людей, і най вони, тобто особистості, цього не знають, чи світ їхній малюсінький, 

якщо не сказати мізерний змістовно — най це так, про що свідчить 

беззаперечно часто-густо упосліджене побутування в світі. Натомість якщо оцей 

його висновок, ця думка припустима, бодай частково, то тоді, коли він, чи най 

хто, скінчить своє побутування, то не правильно було б казати, що він, або будьхто, 

скінчив своє побутування в світі, натомість правильніше було б сказати, 

що скінчилося побутування світу, що зник світ, хоча лишилися ще й інші світи, 

малюсінькі, мізерні чи величезні, обширові та величні, натомість один цей світ 

зник, щез, і якщо спитати: «а звідки він, цей світ, зник, чи не зі світу?», то слід би 

було відповісти так: «з-поміж інших світів». І тоді постане з нездоланною необхідністю 

інше питання, що його зумовлює властивість будь-якого побутування, 

а саме потуга, яка неминуче, завжди чи якомога триваліше, нутрує в бутті, потуга 

до бути. Доконечність цієї потуги, що її не спроможне видалити ніхто і ніщо, що 

волає коли до Бога, коли до Диявола, коли до так званої науки, ця потуга, яка 

силкується, надокучливо та безнастанно, виреалізуватися в побутуванні якомога 

довше, спроможна до такого лише в один-єдиний спосіб. А саме — зобразити, 

ви-яснити, ви-ословити, ви-озвучити цей твій світ, надто якщо він широкий, обсяговий, 

величний і високий. До того ж, ти спроможний кинути світ-ло на інакші 

світи, маленькі, тісненькі, чи сказати б — мізерні. 


478

Ото, якщо таке можливе і ти спроможешся, маючи потенції 

перегнати, як пари-духи від бродіння виногрду, потугу 

буття в побутування спроможності ви-яснення для інших 

світів свого світу, тоді припустимо, що твій світ залишиться 

поміж інших світів так довго, як вони, тобто ці інші світи, 

спроможуться до побутування. 

Відтак, коли його осяла ця думка, коли у певний час, визначенний 

буттям, вона, думка спалася, стала його світом, 

він узявся до цього тексту, що є також, власне, чимось 

уже залученим у його світ, взявся до цього тексту, аби вияснити, 

ви-ословити його щонайвиразніше, як це намагалося 

здійснити чимало інших людей з іншими світами, надто, 

якщо вони, ці світи, були широкі, обсягові та ще величні. 

Амінь. 

Жовтень 2010

РОЗІРВАТИ КОЛО 

Повість 

Коли я вперше спробував розповісти про все це, мене зрозуміли 

не ТАК, вірніше, не зовсім так, і причина була в самій 

розповіді, точніше, в її початку. Я почав не з того, і тому одні 

сприйняли це як «розповідь про кілька тижнів із життя 

працівника газети», інші — відчули щось більше, але мотиви 

вчинків не завжди були зрозумілі. Тепер я вже не сумніваюсь, 

що причина саме в початку розповіді. 

А відправна точка, мабуть, лікарня. Вірніше навіть не точка, 

а кома в складнопідрядному реченні мого життя. 

1 

До лікарні я привіз хворого приятеля-сусіда. Дружина 

його була у відрядженні, отож я викликав «швидку допомогу» 

й поїхав з ним. 

Лікарня, зовсім нова, зустріла нас яскравим світлом і ледве 

вловним запахом фарби. 

Лікар «швидкої допомоги» у великому приймальному 

покої заповнив якийсь папірець, передав колезі за столом, 

звелів нам чекати, а сам пішов. Ми сіли з Петром на лаві під 

стіною, і я почав обдивлятися. 

На стільці поряд з нами схлипувала дівчина років шістнадцяти, 

біля неї метушилася розгублена мати. Трохи далі 

стогнала огрядна жінка в квітчастому халаті, погляд її полохливо 

бігав. 

Лікар за столом назвав прізвище Петра. Ми підійшли. 

— Хто хворий? Сідайте. Ви що, родич? — байдуже блимнув 

на мене. 


480

— Так, брат, — відповів я, аби не вдаватися у зайві пояснення. 

Лікар взяв із шухляди стандартний бланк і почав розпитувати Петра. Питань 

було багато. Пізніше я дізнався, що це називається «описувати» хворого. 

— Пройдіть туди, — нарешті закінчив він допит і вказав на лежак за ширмою. 

Петро пройшов і лишався там, за ширмою, хвилин п’ять. 

Першим до столу повернувся лікар, сів і щось черкнув на бланку. 

— Чекайте, — кинув потім чи то мені, чи Петрові. 

Дівчину кудись повели, але невдовзі вона з’явилася знову. Огрядна жінка й далі 

стогнала. Входили, виходили люди в білих халатах і штанах, чоловіки, жінки. 

Їх небагато, але впевнена хода створювала враження безперервного активного 

руху, відтак застиглі хворі в темному одязі видавалися зайвими, ніби заважали 

людям у білому робити дуже важливе діло. 

Ми сидимо вже півгодини. За цей час лікаря за столом змінив інший, і саме тоді 

привезли стару, нашвидкуруч одягнену в злинялу байкову сукню і в поношений 

чоловічий жакет. Коричневі панчохи на тонких ногах перекрутилися. 

Новий лікар зразу провів стару до лежака за ширмою, а сам сів до столу: 

— Бабцю, вам скільки років? — питає в бік ширми. 

— Сімдесят ш… — долинуло крізь стогін. 

— Чим хворіли?.. В якому році у вас був перший інфаркт?.. В якому році другий?..— 

падають запитання. 

— Бабуню, покажіть язик, — каже лікар з-за столу і, озирнувшись до ширми, 

знову щось записує. 

Стара стогне. Лікар нарешті встає і йде до ширми. Але, згадавши, йде до рукомийника 

тут-таки в кутку кімнати… 

З’являється перший лікар. Я підводжусь і йду до столу. 

— То що нам робити? — питаю обох лікарів. 

— А ви ще тут? — дивується перший лікар. — Послухай хворого, — це він 

до колеги. 

Петро знову йде за ширму. Цього разу хвилин на десять. 

— Думаю, що пневмонія. Треба зробити флюорографію, — каже другий лікар. 

— Візьміть картку і пройдіть у сусідню кімнату до терапевта. 

Аж тепер я помічаю ще одні двері і веду туди Петра. За столом молода миловидна 

лікарка. Біле вбрання сидить на ній елегантно, навіть із шиком. 

— Ось, хірурги направили до вас, — кажу і простягаю картку. 

Лікарка бере її, починає читати. 

— Але ж тут записано «в хірургію», — кидає сухо. 

— Там подивились і направили до вас. Кажуть, пневмонія. 

— Діагности, — кидає вона з виглядом лейтенанта, який ще не знає, що йому 

судилося дослужити лише до майора. — Почекайте! 


481

Ми знову на лаві. І раптом я відчув себе предметом, зайвим предметом, що 

потрапив у якийсь механізм. Захотілося зараз же тишком-нишком утекти звідси 

туди, де я хоча б щось можу вирішувати сам. Петро сидів сірий і байдужий 

до всього. Я підійшов до столу, де були обидва лікарі. 

— Послухайте, ми тут уже більше години. Я працівник газети і привіз до вас 

хворого брата, а ви… 

Обидва глянули на мене. В очах промайнула цікавість. 

— Я ж направив вас до терапевта, — сказав другий. 

— Вона не прийняла. Сумнівається в діагнозі. Розберіться між собою, а не 

футболяйте хворого. 

— Ну, навіщо так? — примирливо сказав перший. — Я зараз. Посидьте, будь 

ласка. 

Через п’ять хвилин Петра забрала медсестра. 

…Я їхав додому і згадував лікарню. 

Ти для них хворий, один з багатьох хворих. Вони розворушилися, коли ти почав 

діяти як… як особистість. Сказав, що з газети… Це вже ознака особистості. 

Для них. А чи часто буваєш нею насправді? Ходив до сорока у молодих, що подають 

надію, а тепер? Покладався на час, вважав, що він усе вирішить. А час тільки 

прибирав роки. 

Я згадав свій давній щем очікування, солодкого млосного очікування майбутнього, 

того минулого тепер очікування. І відчув новий, уже не солодкий щем… 

Вийшовши з метро, я побачив яскраві зорі на чистому зимовому небі в стилі 

ретро. 

Згодом зробив статтю про лікарню. Кожне слово тягнув із себе, мов хворого 

зуба. 

2 

Задзвенів чорний телефон без звичного диска з цифрами, я слухняно підняв 

трубку. Викликав редактор. Я враз побачив, не уявив, а саме побачив його обличчя 

«слуги царю, отця солдатів», знову відчув себе сином. Цю роль мені він 

відводив, і я в неї давно ввійшов. 

Уже в приймальні, зловивши відверто співчутливий погляд секретарки, я зрозумів, 

що тхне смаленим. 

Поки я зачиняв за собою двері, редактор підвівся з-за великого полірованого 

столу й рушив назустріч важким кроком упевненої в собі людини. Зупинився навпроти 

мене, заклав руки в кишені піджака так, що обидва великі пальці лишилися 

зовні. 


482

— Вчора після бюро зі мною говорив другий, — обізвався тихо і лагідно, гойдаючись 

із носка на п’ятку. — Ти хіба не знав, коли готував матеріали про лікарню, 

що Петренко його людина? 

— Матеріал перевірений. За кожний наведений факт ручаюся, — відповів я, 

дивлячись у куток кабінету. 

— Ти чого дурня клеїш? — звів здивовано брови. — До чого тут твої факти? 

— Факти не мої, а які є. Всі перевірені. Ручаюся, — повторив я з упертістю 

гравця, який переплутав козирі й вперто намагається побити шісткою короля. 

Редактор відійшов до вікна, запалив сигарету, відкинув назад кучері і глянув 

на мене, мов на закінченого ідіота. 

— Можете йти, — сказав він якось приречено і випустив у мій бік струмінь 

диму. 

І я пішов, і про мене забули. Хоча наближався кінець року, а роботи о цій порі 

більше, ніж завжди, мене піхто не займав, нікуди не кликав, нікуди не посилав. 

Попервах я зрадів. Почав вигрібати з переповнених шухляд столу все, що відкладав 

у поспіху до слушного часу. Але шухляди потроху порожніли, роботи 

ставало менше, і я відчував, як довкола мене глибшає порожнеча. 

Той, хто раніше кивав мені при зустрічі — тепер не помічав. Хто ручкався — 

тепер ледь кивав головою. Хто раніше неодмінно зупинявся поговорити, тепер 

мовчки тис руку і поспішав собі далі… 

Однак я відкрив для себе кількох нових друзів з-поміж колег, які раніше не виділяли 

мене увагою. Тепер вони підходили до мене при найменшій нагоді. 

А ще мене почали співчутливо розпитувати при зустрічах знайомі колеги з інших 

редакцій: 

— Що там у тебе на роботі? Щось серйозне? 

А я не знав, що відповісти, тільки стенав плечима. Я відчував, що дочитую 

останню сторінку, але не міг добрати чого саме — розділу, оповідання, повісті 

чи гуморески. 

Мене охопила втома. Зранку її не могли пересилити зарядка і холодний душ., 

під вечір вона геть розчавлювала мене, і я, вкрай розбитий, падав на тахту, радий, 

що живу сам-один. 

Утома була глуха, безнадійна. Не гостра втома міцних м’язів, від якої чуєшся 

на силі, радісно відпочиваєш, щоб знову і знову включитися в діло. Не світла втома 

розуму, що не хоче зупинити роботу й відійти до сну. Моя втома була просто 

втомою самого життя… 

Наближався Новий рік. 

31-го вдень, коли я вирішив обдзвонити друзів, привітати зі святом, натрапив 

у записнику серед інших на прізвище двох знайомих, з якими давно не бачився, 

і майнула думка: «Нумо зателефоную!» 


483

Вирішив почати з Люди, яку за останні двадцять років зустрічав випадково 

разів зо два. Все ще вагаючись, накручую диск і майже відразу чую низький співучий 

голос, загублений в роках: 

— Слухаю! 

— Людо? 

— Так. 

Вирішую не починати гру «Вгадай хто!»: 

— Тарас Семенович Корж вітає тебе зі святом і зичить усяких приємних речей 

на Новий рік на перспективу! 

— Рада тебе чути, Тарасе. Як живеш? 

— По-різному, — і тут-таки додаю: — Може, зустрінемось?.. У неділю! — кажу 

рішуче. 

— Згода, в неділю, — озивається Люда. 

— Ще раз вітаю тебе! — Я обережно кладу трубку й набираю номер Сашка. 

— Алло! — озивається дзвінкий жіночий голос. 

— Мені б Олександра Петровича, — кажу. — А вас, при нагоді, вітаю з Новим 

роком, красуне! 

— Звідки ви знаєте, що я красуня? — питає лукаво. 

— Знаю, та й годі! — відрубую. 

— Алло! Слухаю! — чую Сашковий воркітливий баритон. 

Запускаю вже перевірену фразу: 

— Тарас Семенович Корж вітає тебе з Новим роком і зичить… 

— Коржик?! Ти звідки взявся? — перебиває Сашко. — Добре, що подзвонив. 

І що ти там Ользі наговорив? Вона аж підстрибує — допитується про тебе. 

— А що за Ольга? — обережно питаю. 

— Є така. — Сашко хіхікає. — Як тобі сказати?.. Ми тут збираємося разом 

у гості йти, святкувати, значить. 

— Ясно. 

— Слухай! Грандіозна ідея! Ходімо з нами! 

— Спасибі, я вже домовився. А от зустрітися якось треба. 

— Звичайно! — кричить захоплено в трубку Сашко. — Давай наступного тижня. 

— Згода, — відповідаю. — Я тобі зателефоную. Святкуй! Ользі мої вітання. 

— Ну ти й даєш, Коржику, — радісно воркотить Сашко. 

3 

Я повимикав прилади й подався до їдальні. Опасиста куховарка витерла закачаним 

рукавом халата рясний піт з чола, насипала мені тарілку борщу й по- 


484

ставила на окуте бляхою вікно роздачі. Там уже стояли чиїсь сирники. Підійшла 

дівчина, відкинула звичним рухом пасмо довгого каштанового волосся й забрала 

їх. 

Другого дня я знову побачив її в лабораторії. 

— А, дівчина з сирниками! Добрий день! 

— Не дівчина з сирниками, а Люда. Мене звуть Люда! 

— А мене Тарас. 

Вона щось записувала в журнал, а я зачудовано відкривав таїнство непоказної 

вроди, що не зразу впадає н око, що її треба саме вгледіти, відчути… 

…Місто намагалося відгородитися від зелених пагорбів низенькими підмурками 

з груботесаного граніту. Але пагорби розривали пута, вривалися між будинками 

й асфальтом. І місто перемішалося з пагорбами, рясно порослими чагарниками 

й деревами, незачісаними парковою штучністю, й іноді важко було визначити, 

де закінчується одне й починається друге. 

Падав теплий густий дощ. Він тільки-но почав падати і не встиг ще пробити 

зелений навіс над моєю лавою, що притулилася до гранітного підмурку. Мені 

тут сухо й затишно, ось уже й Люда спускається з пагорба до мене широкими 

сходами, і я підвожусь їй назустріч, і ми йдемо поруч, і Люда бере мене за руку 

і тягне під парасолю, ближче до себе. Тепер ми йдемо, торкаючись одне одного, 

і я вдячний густому весняному дощу і парасольці за цю близькість. Мокра трава 

пахне кавунами. Я милуюсь збоку крутою бровою, чітким малюнком вуст, і мені 

хочеться зустріти якомога більше людей, знайомих і незнайомих, щоб вони побачили 

нас двох, отак поряд, мене і Люду. 

4 

Була неділя. Ще не закінчився новорічний тиждень. Пахло снігом і глицею. 

Я чекав її в Гідропарку, біля виходу з метро. Боявся, що раптом не пізнаю. 

Упізнав. Одразу вирізнив її постать, ходу ще здалеку, навіть не вгледівши обличчя. 

Я пішов їй назустріч, наче ступив у інший, давній час. І коли ми зійшлись, то 

відчув себе раптом під квітчастою парасолькою, серед весняної зелені, під теплим 

дощем, хоча замети січневого снігу вперто нагадували про іншу пору. 

— Привіт! — видавив я з пересохлого горла. 

— Добридень, Тарасе! — озвалась, і я відчув її сторожку захисну наїжаченість 

досвідченої жінки. 

Ми пішли в глиб засніженого парку. Звідкись линула весела музика. За кілька 

кроків нам назустріч з-за рогу павільйону вивалився оркестр ряжених. 


485

Стара Шапокляк, плутаючись у довгій чорній спідниці, завзято награвала 

на трубі, Чебурашка гупав у барабан, Коза зі скрипкою витанцьовувала поряд 

із Ведмедем, який кумедно вивертав п’яти і стукав тарілками. 

Люди зупинялися, розгублена усмішка проступала на їхніх обличчях і застигала, 

як загадка про солодкий цукерок дитинства. 

— Ходімо з нами! — гукала стара Шапокляк, відриваючи вуста від труби. — 

Ходімо до ялинки! 

— З нами, з нами! — підхоплював Чебурашка, роблячи вихиляси. 

— До ялинки! До ялинки! — гукав Ведмідь. 

І люди несамохіть повертали за лунким брязкотом тарілок, веселим плачем 

скрипки, глухим гупанням барабана й надривним співом труби. 

— Дивися, справжнє свято, — здивовано озвалась Люда. 

Гучний і гомінкий натовп сунув повз нас, а нас щось стримувало, аби не рушити 

за ним. Ми повернули до Дніпра й пішли протоптаними в снігу стежками. 

Кожен своєю. 

— Як живеш? — кинув я запитання до сусідньої стежки. 

Люда повернула до мене обличчя, знайомо повела крутою бровою: 

— Так собі, — завчено відповіла. І прохопилась: — Це добре, що ти витяг мене 

на природу, а то сиджу сама. 

— Як це сама? 

— Сама — значить сама. Не пощастило мені з другим одруженням. Дочка вже 

доросла, у неї своя родина, свої справи. 

— Нічого, діло житейське, — намагаюсь повернути на жарт. 

— У тім-то й річ, що житейське, — не підтримала вона мого тону. — Чого це ти 

поздоровив раптом? Ну, і ця зустріч. Я, звичайно, рада, але чому? 

— Скучив за тобою. 

— Звичайно, через двадцять років можна й скучити. 

— Не двадцять. Ми з тобою кілька разів випадково бачилися, — заперечив я, 

виправдовуючись. 

— У тім-то й річ, що випадково, — кидає Люда. 

— А якщо серйозно, то я хотів розірвати звичне коло. 

— Як це? 

Я набираюся духу, починаю викладати свою теорію: 

— Ну, розумієш, у всіх нас з часом складається своє звичне коло справ, колег, 

друзів, родичів, коло, де все обумовлено, обкатано, де відомо наперед, що хто 

скаже, розповість, куди піде, з чим звернеться, як відповість. Ми обертаємося 

в цьому колі. Це водночас і спрощує, і збіднює наше життя… 

— Пізнаю тебе, теоретику, — відгукнулася Люда. — Може, ти й правильно 

кажеш. 


486

— Звичайно, правильно, — веду я далі своє. — З цього кола важко вийти, та й 

не завжди хочеться. І якщо в нас трапляються невдачі, то вони теж ідуть по колу. 

Цікаво, що коли, скажімо, я зійдуся з новими людьми, то знову-таки поведу їх 

по колу, і, якщо вони не впишуться, то змушені будуть вийти чи — відійти. 

— А я ж до чого? 

— Я надумав розірвати своє коло. Такий собі розрив у минуле. 

— Щось надто мудро, як для простої сучасної інтелігентної жінки, — завважила 

вона. І зовсім іншим тоном: — Що, тобі дуже погано? 

— Є трохи, — бадьоро відповів я. 

Тепер стежки, протоптані в снігу, зійшлися в одну, і я пропустив Люду вперед. 

Вона йшла попереду — так їй було легше розповідати про другого чоловіка, про 

дочку-піаністку, про роботу на обчислювальному центрі… Говорила — ніби про 

когось чужого, відсторонено, монотонно, байдуже… 

І зовсім несподівано на втоптану стежку, на голі гілки, на пухнасту Людину 

шапку рясно посипався сніг, закрив шир Дніпра і золоті бані Лаври на зелених 

горах молодості. 

Ми постояли мовчки і звернули на алею, що вела до ресторану… 

— Я інколи читала твої статті, Тарасе, — казала Люда. — Не те, щоб спеціально 

відшукувала і стежила за успіхами давнього… — затнулась, шукаючи слова… 

Ми відзначили нашу зустріч пляшкою шампанського. 

— Ну, ну, то хто я давній? 

— Облиш! Не чіпляйся до слів, — обурилася вона жартома. — Я хотіла сказати, 

що інколи траплялось щось і цікаве, але здебільшого, вибач мені, нудота. Хіба 

ти про це мріяв замолоду? 

— Ну, як тобі сказати? Це робота. Є усталені форми, прохідні теми, а можна 

й самому щось запропонувати. До речі, хочу написати про Сашка, — чомусь сказав 

я. 

— Якого Сашка? 

— Про Сашка Зайду. Ти що, забула його? З нашої лабораторії. Високий, гарний 

хлопець, до театрального поступив. 

— Чого ж, пам’ятаю. І на екрані не раз бачила. 

— Він тепер заслужений. 

Ми вийшли з ресторану. Сніг усе ще кружляв, рясно украплюючись білими 

цятками в сині сутінки. Щось лишилося не сказане. Ми домовились про наступну 

зустріч і розійшлись. 

Я подався додому, до своєї самотньої книжкової печери. Похапцем роздягнувшись, 

пройшов у кімнату, хапливо запалив сигарету і ввімкнув приймач. 

Скрипка співає, час від часу зриваючись з меланхолійності на хрипкий надрив, 

і тоді стає невимовно тоскно. 


487

…Від давньої пори здається мені весь час, що всі навколо — на роботі, колеги, 

друзі, колишня дружина, дочка, жінки — чекають від мене більшого, ніж я можу, 

ніж я годен зробити. І я відчуваю себе винуватим, саме винуватим, хоча знаю 

собі ціну й не плутаю метушню з темпераментом. У мене є тільки те, що є, а більшого 

не хочу. Я знаю свій фах журналіста, грішу зрідка прозою, яку вважають 

доброю… На це потрібен час! Але чому почуття провини? 

Скрипка грає тепер про кохання, про гарячий подих літньої ночі. І мені закортіло 

набрати номер Людиного телефону. Ні, це занадто. Краще так, як тоді: 

…Волога прохолода піску розсипається під ногами. 

Тіні затоплюють численні сліди, розкидані по пляжу, освітлені місяцем горбочки 

творять химерний краєвид. 

Я йду по косі, туди, де вістря її врізається і зникає в темних хвилях ласкавих. 

Люда, — я не бачу, знаю, — іде за мною, сумка через плече, босоніжки в руці. От 

уже і кінець коси. Я роздягаюсь і заходжу поволі в літепло Дніпра. Стою. Поділ 

миготить до мене залишками нічних вогнів. 

Люда підходить ззаду, кладе підборіддя мені на плече. Я відчуваю трепетне 

те пло її тіла, вдихаю пахощі легких парфумів. Блимнув вогнями, прогуркотів моторний 

човен і розтанув у мороці. Ми стоїмо отак, і чорна рибина ночі злегка ворушить 

хвостом, розганяючи нечутно хвилі тиші. Потім ідемо набережною, вже 

бринять струни скрипки, але я ще не знаю, не чую. Це прийшло згодом, коли ми 

сиділи на гранітних, прогрітих за день сходинках над Дніпром… 

Я знову запалив сигарету і глянув на годинник. Було пів на десяту. Накрутив 

номер Сашкового телефону і домовився про зустріч у середу. 

5 

Хоча Сашко працював зі мною в одній лабораторії, звела нас не робота. Звела 

випадкова зустріч у спільних знайомих. 

…Кімната була зовсім квадратова, із зеленими візерунчастими шпалерами 

на стінах. Незвично широка тахта стояла далеко від стін, і я не міг для себе вирішити, 

чи це її постійне місце. На тахті сиділи, підігнувши під себе ноги, четверо 

дівчат, подоли спідниць натягнуті на коліна. 

Мені передали дві склянки з вином. Я простяг одну сусідові, ним виявився 

Сашко Зайда, механік з нашої лабораторії. 

— І ти тут? — здивовано спитав я. 

Сашко хотів щось відповісти, але його перебив високий білявий хлопець. Він 

став посеред кімнати й почав читати, рубаючи повітря рукою: 


488

Нам чужды истины непререкаемые! 

В спорах истины выявляем мы. 

Нам чужда громких фраз напыщенность 

И жизнью сонная пресыщенность! 

Здавалось, що його не слухали, дехто навіть гомонів стиха. А він промовляв: 

Наш путь немыслим без исканий, 

Побед, ошибок и дерзаний. 

От всех, в веках непримиримых, 

Мы родословную ведем 

И отрицая, утверждая, 

От будущего встряски ждем. 

Він закінчив, і всі заговорили водночас. Але господар дав лад і перший виніс 

присуд: 

— Як про мене, то надто гучно і в лоб. Чи варто перетворювати поезію на гасла? 

Для цього є інші жанри. Ну, і потім: «исканий — дерзаний»,—господар поморщився. 

— І в кінці розмір порушено. 

Тут прохопився Сашко: 

— «Искания-дерзания» і розмір в кінці — питання техніки. Я не згоден. 

Не можна обмежувати тематику вірша, взагалі митця. Інакше люди осліпнуть. 

Бо ж людство, народ, нація сприймають світ через об’єктив мистецтва. Або ще 

простіше — дивляться на світ очима своїх митців. Хіба можна сказати: «Не дивись 

туди! Не помічай того!» Хіба можна сказати так і не осліпнути? 

До кімнати входили й виходили, розливали і пили каву з різнокаліберних чашок, 

сперечались, палили. Я потинявся між людьми й витяг Сашка на вулицю з гомінкої 

продимленої кімнати. Звернули у сквер на площі Богдана Хмель ницького. 

— А я прозу намагаюся, — кажу, ніби виправдовуючись. І тут-таки, зваживши 

на вагоме слово «проза», уточнюю: — Оповідання пишу. 

Сашко ніби теж виправдовується: 

— На акторський вдруге поступаю. Віршую. Ось послухай. Там не зважився, 

— махнув рукою кудись за спину. — «Барви» називається: 

Інколи хочеться пісню співати яскраво-блакитну, 

Інколи — сіру, неначе із диму тонкого; 

Часто вривається наспів червоно-кривавий, 

Або ж заливають мелодії жовті довкола. 

Рими і ритми поглинули роки днеплинні, 

Чорні та сині, рожеві, мов квіти світанку. 

Там, поміж кольорів хвиль незбагненних, 

В’ються нитки фіолетові думки. 

Барви надії та розпачу барви, 

Полум’я жовтогаряче творіння, 


489

Багатофарбні мелодії, звуки ритмічні 

Раптом зникають, зливаються в спектрі безбарвно, 

І серед вічності білої тиші 

Ніжно-зелені відтінки кохання буяють. 

Я мовчав, відчуваючи: конче треба щось сказати. 

— Мені здається, вийшло, — озвався нарешті. 

— Не знаю. Інколи й мені так здається, — відказав Сашко. — Може, тому, що 

я пишу не тоді, коли знаю, а коли сумніваюсь. 

— Я принесу тобі завтра щось із своїх опусів. 

Сашко жадібно втягнув повітря, ніби захлинувся травневими пахощами. 

— Весна! 

Я теж вдихнув густу суміш пахощів бузку з чимось прохолодно-терпким і пожалів, 

що не пишу віршів. 

6 

У середу, після роботи, я пішов до Сашка Зайди. Йти були недалеко: повз 

тролейбусний парк, широкою вулицею, якою котила нескінченна хвиля машин. 

Автобуси і тролейбуси виблискували запітнілими вікнами в засніжених сутінках. 

Перехожі настовбурчені, мов змерзлі горобці. Ліхтарі додавали холоду розливом 

білого світла. 

Студійний готель, він же й гуртожиток для малосімейних, стояв на розі. 

Я пройшов повз скляний вхід до готелю, завернув у бічні двері. Мої роздуми про 

антонім до загадкового слова «малосімейні» — «багатосімейні», чи «великосімейні» 

— перервав вахтер. Він сидів за дощатою загородкою в кутку біля ліфта 

і з підозрою дивився на мене. 

— Вам до кого? — його випнута неголена щелепа свідчила про рішучість. 

Я уважно оглянув себе, шукаючи причину недовіри до моєї особи. Трохи потертий, 

але ще досить пристойний кожушок, джинси, заправлені в чоботи. В руках 

дипломат. Хто їх знає, цих вахтерів… 

— Я до Зайди. 

— Третій поверх, — все ще недовірливо буркнув вахтер. 

Сашко обнімає і міцно цілує мене, — і звідки це у чоловіків, сказати важко. 

Потім відхиляється й оглядає, але не так, як вахтер, а доброзичливо. 

— Ти де пропав? — питає, наче ми не бачились тиждень, а не двадцять років, 

якщо не рахувати випадкових зустрічей. 

— Та тут, поблизу працюю. 

— Знаю, знаю. Проходь. 


490

Роздягаюсь і заходжу до його малосімейної квартири. Стінка, тахта, низенький 

столик, два крісла. Блимає кольоровий телевізор. Майже як у мене, тільки 

книжок менше. 

— Розказуй, — Сашко дивиться на мене серйозно. 

— Що розказувати? — відмахуюсь я. — Ти краще просвіти мене. Оце хочу 

припасти спрагло до цілющих джерел кіномистецтва. 

— Ясно! — радісно відгукується Сашко. — Випити, значить, хочеш. — 

Підхоплюється і йде до кухні. 

На екрані телевізора щось жваво розповідає лектор, заповнюючи паузи виразним 

мовчанням. 

— Знаєш, про різне доводилося писати, а от про кіно — ні. Оце недавно подивився 

фільм нашої студії, так просто рука засвербіла. 

— Що? Лаяти хочеш? — насторожився Сашко. 

Лектор на екрані нарешті замовк і зник. Тепер там порядкував бульдозер, 

згортаючи сніг. 

— Ні, не те! Розібратися хочу. Наприклад, ти. Я ж пам’ятаю твої плани. До речі, 

кава в тебе є? 

Сашко озирнувся розгублено. 

— І кава є, і в буфеті дещо знайдеться. Заодно подивишся, як живе наша кіношна 

братія. 

Він підвівся і вимкнув телевізор. 

— Отак і живем, — воркотить м’яким баритоном Сашко, сьорбаючи каву. — 

А якщо без жартів, то по-різному буває. Я все більше директорів та генералів граю 

тепер. В інших ролях режисери мене не бачать. Тобі не дуже інтересно буде. 

Сашко підводиться і приносить ще каву. 

— Слухай, ти можеш улаштувати, щоб я проглянув, хай не всі, а хоч основні 

твої ролі? Якщо разом узяти, то, може, вималюється щось цікаве. 

— А це ідея! —захоплено гукає Сашко. — Давай влаштуємо такий перегляд. 

Мені й самому цікаво буде. 

7 

Вранці мене викликав заввідділом і доручив розібратися з листом від старшого 

наукового співробітника галузевого інституту Василя Степановича Осадчого. 

Я знудьгувався за ділом, тож невдовзі доповів, що треба поговорити на місці. Зав 

насторожено подивився на мене, але відпустив. 

Їхати довелося метро, а потім трамваєм. Я вийшов на потрібній зупинці й уже 

за півквартала побачив двоповерхову садибу початку століття. Будова світилась 


491

свіжопофарбованим жовтим фасадом, хитросплетіння виступів весело грало білим. 

Над парадним нависав важкий балкон з візерунчастими кованими ґратками 

огорожі. Ніщо, крім вивіски «Держндіпроект», не вказувало па організацію. 

У вестибюлі зразу впали в очі широкі мармурові сходи з кованими, як і на балконі, 

бильцями. Зверху білі літери на червоному полотні закликали науковців 

до невтомного пошуку. За столиком, під розлогим фікусом, уткнувся в газету 

сухорлявий чоловік у ватнику. 

Тільки тепер, коли намірився спитати, як знайти Осадчого, я пошкодував, що 

не зв’язався з ним по телефону й не домовився про зустріч на нейтральній території. 

Але згадавши кислий погляд зава, спитав у вахтера, як пройти до директора. 

— Двадцята кімната, другий поверх ліворуч, — завчено відповів чоловік у ватнику, 

не підводячи голови. 

Сходи вивели мене на коридор, далі я опинився в приймальні, окрасою якої 

була ліпна стеля і яскрава блондинка. 

— Чи можна мені пройти до директора? 

— В Івана Михайловича заступник, — озвалась блондинка. 

— Я зачекаю. 

Поставив дипломат біля стільця, зняв кожушок, берет, повісив на нікельовані 

роги вішалки біля лискучої короткошерстої шубки. 

— Ви з якого питання? — здивовано й зацікавлено глянула на мене блондинка. 

Неспішно зачісую перед дзеркалом ще густий чуб, дивлюсь, як біжать до скронь 

ще веселі зморшки від карих очей, потім обертаюсь до блондинки: 

— Я співробітник газети. Маю кілька питань до вашого шефа. 

— Зараз доповім, — зірвалась на довгі ноги й майнула мимо, війнувши складками 

спідниці. І майже відразу: 

— Заходьте! 

Господар кабінету сидів за масивним темного дерева столом. Йому було років 

п’ятдесят. Обличчя старанно виголене, сірі очі дивляться уважно, не приховуючи 

звичної зверхності. Гладенький чорний чуб. Біля вікна стоїть приземкуватий лисий 

чоловік з круглим рожевим обличчям. 

— Тарас Семенович Корж, — назвався я. 

— Іван Михайлович, — підвівся з-за столу директор, пройшов мені назустріч 

і потис руку. — А це мій заступник, Леонід Самійлович. Сідайте, — він показав 

на стілець за приставним маленьким столиком, усівся з протилежного боку, 

створюючи атмосферу близькості. — Що вас привело до мене? Наш інститут преса 

не дуже вшановує увагою. 

— У редакцію лист надійшов від вашого співробітника… 

— Від кого саме? — перериває мене Іван Михайлович, підхоплюється на ноги 

й повертається до вікна. — Чуєш, Леоніде Самійловичу, до чого ми дожили? І в 


492

нас уже завелося. Всі писати почали, всі тепер знають, як треба, а як не треба! То 

хто ж це? —знову звернувся він до мене. 

— Старший науковий співробітник Василь Степанович Осадчий. 

— А… цей!.. — озвався директор. 

— Що, кляузник? — питаю обережно. 

— Та ні, не можна сказати, — насторожено дивиться на мене. 

— Може, працює погано? — допитуюсь. 

— Ні, не гірше за інших, а може, й краще, — рішуче відповідає Іван Михайлович. 

— То в чому справа? 

Директор дивиться на мене через столик, злегка постукує пальцями по кришці. 

— Він у нас правдолюб. Сидить собі тихо, а потім, ніби його щось укусить. 

— Буває, як то кажуть, у людини терпець увірветься, — озиваюсь я. — І що, 

по ділу говорить? 

— Як правило, так. Але, розумієте, якийсь він… — Директор підбирає слово, 

во ру шачи бровами: — Наче з неба впав. Мовляв, якщо так правильно, то й робіть, 

як слід, хоч би там що. Цього разу з парторгом нашим зчепився. А що він пише? — 

рап том перебив самого себе директор. — Якщо це, звичайно, не професійна таємниця. 

— Ні, чому ж, будь ласка. — Я дістаю з дипломата лист Осадчого і кладу його 

на столик перед Іваном Михайловичем. 

Він уважно читає. Від вікна кахиканням нагадує про себе Леонід Самійлович. 

Директор підводить голову й дивиться на нього: 

— Поклич до мене Савлєва. Це парторг наш, — пояснює мені. 

Леонід Самійлович з видимою полегкістю виходить з кабінету. 

— То що скажете? — питаю директора. — Може, Осадчий щось перекрутив? 

— Ні, все правильно. Хіба що акценти трохи не так розставив, — Іван 

Михайлович знову насторожено глянув на мене. 

В цей час прочинились двері, й до кабінету ввійшов літній чоловік. 

— Савлєв Дмитро Опанасович, наш секретар партбюро, — каже директор, і на 

мене: — кореспондент газети… 

— Тарас Семенович Корж — підказую. 

Савлєв підсунув собі стільця, зручно вмостився й запитливо глянув на директора. 

З усього видно було, що заступник нічого не сказав про мету мого приходу. 

Іван Михайлович постукав пальцями по столику: 

— Тут Осадчий написав до газети про той випадок з перевіркою, і товариш 

кореспондент прибув до нас, як кажуть, розібратися на місці. 

Савлєв відкинув назад велику голову з рідким сірим волоссям. 


493

— Розумієте, Осадчий як завсектором групи народного контролю справді 

провів перевірку наявності й виконання індивідуальних планів співробітників 

нашого інституту. Виявив певні хиби, зокрема, відсутність такого плану в мене. 

І що, ви думаєте, він зробив? — Савлєв питально глянув на мене з-під кошлатих 

брів. Я промовчав. 

— Ні, ви тільки послухайте! — він підніс руку, закликаючи мене в свідки. — 

Оформив усе актом перевірки, вписавши туди моє прізвище, і вивісив це на огляд 

усіх співробітників. Ви тільки подумайте! Ну, я, звичайно, після обіду викликаю 

його до себе. І знаєте, що Осадчий мені відповів? — Савлєв знову запитливо глянув 

на мене. — Він, мовляв, зараз зайнятий, а зі мною може зустрітися після роботи. 

Він, цей Осадчий, взагалі якийсь некерований. — Савлєв з м’яким докором 

глянув па директора і вів далі: — Я спеціально лишився після роботи. Роз’яснив, 

що він своїми непродуманими діями підриває авторитет секретаря партбюро інституту. 

І знаєте, що він мені відповів? — Савлєв підніс розкриту долоню, ніби 

демонструючи відповідь Осадчого: — Він сказав, що я не звільнений секретар, 

а такий самий співробітник, як усі, тому повинен мати план і виконувати його. 

І ще сказав, що це я підриваю авторитет секретаря. Розумієте, я! 

— Але ж у вас справді не було індивідуального плану роботи? — вставляю запитання. 

Савлєв здивовано дивиться на мене. 

— Осадчий пише, що у вас і раніше не було індивідуальних планів. Це правда? 

— Я думаю, вам не треба пояснювати, що не в плані справа, — повчально каже 

до мене Савлєв. 

— А в чому? 

— Критика, звичайно, потрібна річ, ми за критику, чи не так, Іване Ми хайловичу? 

Але ж треба знати кого, коли і як критикувати. Так же можна хтозна 

до чого дійти, коли дозволити кожному… 

Я слухав Савлєва, й щось колюче піднімалось до горла. Але я пригадав редактора, 

ковтнув слину і сказав: 

— Так, дуже інтересно. 

Очевидно, це прозвучало не зовсім доречно, бо Савлєв раптом замовк, глянув 

на директора, і вони обидва почали розглядати мене, наче тільки-но помітили. 

Я всміхнувся їм: 

— А тепер, якщо можна, я хотів би поговорити з Василем Степановичем 

Осадчим. 

— Розумію, розумію, — озвався Савлєв. — Але зараз обідня перерва. 

— От і чудово, не відриватиму його від роботи. 

— Я зараз викличу, — вихопився директор. 

— Спасибі, не треба, я сам піду до нього. Тільки скажіть куди. 


494

— На першому поверсі, дев’ята кімната. Зразу від сходів ліворуч. Я вас проведу, 

— це Савлєв. 

— Дякую, я сам. Я ще зайду до вас після розмови з Осадчим. 

Не одягаючись, іду вниз. Зупиняюсь у дверях кімнати, намагаючись угадати, 

хто з трьох чоловіків, які схилились над шаховою дошкою, Осадчий. Годинник 

підганяє партію, і на мене ніхто не зважає. 

— Хто тут Василь Степанович? 

Озвався чоловік років тридцяти в джинсах і в грубому коричневому светрі. 

— Я до вас з приводу листа до газети. 

— Та що ви? — Осадчий здивовано і розгублено зиркнув на свій завислий прапорець. 

— Шах! — оголосив супротивник і натис кнопку годинника. 

Осадчий глянув на дошку, але прапорець уже упав. 

— То ви з газети? — підвів до мене довговиде обличчя. 

Двоє інших теж глянули. 

— Так, — озвався я. — Може, поговоримо? 

— Звичайно, звичайно, — Осадчий підвівся від столу. — Як вас називати? 

— Тарасом Семеновичем. 

— Ну що ж, Тарасе Семеновичу, давайте в хол вийдемо. Там спокійніше. 

— Я вже говорив з вашим директором і секретарем партбюро. 

— Ну і як? — карі очі запитливо глипнули на мене. 

— Тепер хочу вас послухати. 

— А я все написав. Що додати? — Осадчий задумливо куйовдить русявий 

чуб. — Розумієте, дуже мене Савлєв зачепив своїм тоном. Виходить, я підриваю 

авторитет секретаря партбюро, а не він. Що ви скажете на це? Анархізму, каже, 

не допущу. Таким не місце в ГНК! Це про мене. Добре, відповідаю, хай сторонні 

нас розсудять. А може, дарма все це я? — Осадчий розгублено звів на мене очі. 

— Думаю, ви правильно зробили, — рішуче кажу. 

— Ну, спасибі… 

Секретарка підвелась мені назустріч: 

— Іван Михайлович сказав, щоб ви зразу ж заходили. 

Директор сидів, схилившись над паперами. Побачивши мене, закрив течку 

і запросив сісти. 

— Ну що? Поговорили з Осадчим? 

— Поговорив. І скажу чесно, він мені сподобався. 

— Я так і думав, — відгукнувся Іван Михайлович. — Що будете писати? — за 

хвилю спитав насторожено. 

— Для початку доповім своєму начальству, — сказав я невизначено. 

— Розумієте, — директор підвівся і знову сів на стілець проти мене. — 


495

Розумієте, тут, звичайно, і моя провина. Я маю на увазі Савлєва. Ми його торік 

обрали. Я його не дуже завантажував. Хай, думаю, партійну роботу підтягне. 

А воно не так сталося, як гадалося, — директор вибачливо розвів руками. — Ми, 

звичайно, з Савлєвим поговорили у вузькому колі. Так що, гадаю, надалі все гаразд 

буде. 

— Будемо вважати так, — озиваюсь, підводячись. — Але начальству доповісти 

я зобов’язаний. 

— Звичайно, звичайно, — охоче погоджується директор і проводжає мене 

до дверей. 

— Я зателефоную вам, — кажу, вже одягаючись. 

8 

— Знаєш, Тарасе, я розумію оті твої розмови про коло, про розрив, — сказала 

Люда. 

Ми зустрілись біля станції метро на Подолі. Сутеніло. Легкий морозець не міг 

пересилити завислу в повітрі вільгість, і вона липла холодом до обличчя, залазила 

під одяг. 

— В мене це часом виливається дивним способом. — Люда ніяково засміялась. 

— Я переставляю меблі в кімнаті. Все якісь зміни! Інші роботу міняють. 

— А ще можна чоловіків мінять, — докинув я і пожалкував: чи ж не образиться. 

Глянув скоса. 

— Можна й чоловіків, — підхопила вона з усмішкою. — Але це складніше. 

Клопоту багато. Особливо, якщо жінка самітня. Ну, не самітня, — поправилась, 

— а, скажімо так, — не в шлюбі. 

— Чому ж клопітно? — щиро здивувався. 

Ми повернули ліворуч на тиху безлюдну вулицю, на якій тепер ніхто не жив: 

реставровані старі будинки, школа, музей, Покровська церква з дзвіницею… 

— Розумієш, — Люда взяла мене під руку й довірливо зазирнула в обличчя, 

— до чоловіка звикнути треба, щоб повна розкутість була, і віддача тоді буде. 

Інакше жінка не може. Я, принаймні! А це складно, звикнути, ой як складно. 

Чоловік — не меблі, вибач мені, не так розставила — перемінила. Чоловік — він 

теж людина. 

— Ну, спасибі. 

— Ти не смійся. 

— А я і не сміюсь. 

Трохи згодом я спитав: 

— Але чому ти вважаєш, що самотній складніше? 


496

— Коли одружена «йде наліво», то з нудьги, на зло, аби помститися. Це не серйозно. 

Просто гра, в якій є свої правила. 

Замовкла, замкнулась у собі раптово. А я не знаю, що сказати, розгублено 

шукаю слів і озираюсь навколо. 

Моя колишня школа і дзвіниця церкви Миколи Доброго проступає білим обрисом. 

Може, сказати про школу, про «Білу гвардію» Булгакова, про те, що ось 

тут відспівували матір Олексія… Це іншим разом. 

— Ти не змерзла? 

— Ні, — притулилась до мого плеча, зазирнула в обличчя, і я зовсім близькоблизько 

побачив знайому круту брову. 

Ми повернули за ріг, вийшли на Красну площу. 

— А чи не піти нам в кіно? — пропоную. —- Тут поряд клуб є. Не знаю, правда, 

який там фільм показують. 

— Чому ні? Ходімо. А то все телевізор та телевізор. Ми перетинаємо площу, 

але в «Харчовику» сеанс уже почався. 

— Слухай, я зараз подумав про твою теорію «піти наліво». Це наче новий 

фільм подивитися — емоційна розрядка. Можна й ще раз піти, але ж не лишатися 

там назовсім. 

— Базікало ти, Тарасе, — сміється Люда. 

— Це професійне, даруй. Може, в кафе зайдемо? 

— Тільки не туди. Не хочу я зараз до людей. Щось ми наче бездомні підлітки 

ходимо… І раптом рішуче: — Поїдемо краще до мене! 

…— Дочка одружилась, окремо живе. Не пам’ятаю, чи розповідала тобі, — 

скоромовкою казала Люда, вішаючи пальто. — Роздягайся. Отам капці. Проходь 

у кімнату. Їсти хочеш? 

— Ні, дякую, обідаю на роботі. А від кави, якщо є, не відмовлюся. 

— Зараз зроблю. Ти проходь, проходь. 

Випередивши мене, ввімкнула світло в кімнаті. Я нерішуче зазирнув, ніби мав 

побачити там когось. 

— Та проходь же! Чого товчешся в дверях? — Люда легенько підштовхнула 

мене. — Сідай. Отам книжки, журнали, чи, може, телевізор тобі… Судячи з гуморесок, 

чоловіки страх як телевізор люблять. А я на кухню, щоб усе як справді. 

— Дай хоч руки вимити. 

— Ходімо покажу. 

Я вимив руки і мовчки стояв у дверях кухні, дивився, як вона неквапно порається. 

— Ну, йди вже до кімнати. Все готове. Я зараз. 

Слухняно йду, сідаю на тахту, оглядаю, несвідомо шукаю щось, властиве тільки 

цій кімнаті. Хіба що незвичний затишок. Це, мабуть, від килимів. 


497

Люда поставила тацю з чашками на журнальний столик. Дістала з бару в «стінці» 

відкорковану пляшку коньяку, чарки. 

— Коли гості-чоловіки до мене надто круто приступають, маю рецепт — відправляю 

на двір вибити килим, — ловить мою думку. 

— Ну, то в тебе, мабуть, і порошинки нема. Беру до відома. Страх, як не люблю 

вибивати килими, — кажу. 

Вона прибирає ображеного вигляду, але не витримує довго. 

— Облиш блазнювати, базікало, — сміється, вмикає старенький програвач 

і ста вить платівку з оркестром Поля Моріа. 

Ми сидимо на тахті, мої коліна незручно впираються в журнальний столик, 

а Люда вмостилась, підібгавши під себе ноги, і говоримо про давнє, наче тягнемо 

наплавний міст у сьогодні: 

…— Тоді він запропонував мені одружитися, і я погодилась. Вирішила спробувати 

ще раз. І вже після цього була наша з тобою розмова, там, на «Кукушці». 

— Але ж, — я затнувся, шукаючи слова, — але ж ми були до того в парі. 

— Не зовсім так. Ти тоді був у відрядженні. Пам’ятаєш, двадцять днів, і ми зустрілися 

зразу після твого приїзду. Чому ти не запропонував мені одружитися? 

Я чекала. — Люда розглядає гущу в чашці. 

— Не запропонував. Це… мабуть тому, що був надто тобою захоплений, чи 

закоханий, якщо хочеш. Тепер я можу щиро сказати. 

— Невже нічого не лишилося? — жваво блиснула очиськами з-під лоба. 

— Сказати, що нічого, то буде брехня. Ну, як пояснити? Якщо я візьмусь переконувати 

тебе, ніби закоханий, як двадцять років тому — не вір. Але неправдою 

буде також, що ти мені байдужа. 

Люда хмикнула, підхопилася з тахти й перевернула платівку. 

— Може, я не так кажу. Ти вибач. Тут словами не скажеш. Про це хіба можна 

тільки мовчати. Але, боюсь, що й мовчання в мене вийде професійне. 

— Ну що ти, Тарасе? До чого тут вибачення? — вона підійшла до мене, нерішуче 

простягла руку, потім рвучко, звично, скуйовдила мені чуб, а я усміхнувся 

до неї. 

— Давай потанцюємо. Дами запрошують, — сказала, як звеліла. 

Ми припали одне до одного, музика була нашим виправданням. В чому? Чому? 

Музика вела нас і вивела на знайомий шлях, де не треба вже провідника, де все 

було знане, звідане і знову звідане і несподіване… 

— Тара-а-а-се! — стиха промовила Люда. 

— Я тут, люба, — мені перехопило горло. 

Ми були разом, і я чув, відчував, як годинник з клацанням проштовхує час 

крізь щілини секунд. 


498

9 

Сонце і сніг засліпили мене, змусили заплющитися після темряви залу. Але невдовзі 

це минуло, і я вже чітко розрізняв обличчя Сашка Зайди та Олі. Ми щойно 

переглянули фрагменти стрічок, де кіноактор Зайда грав здебільшого директорів 

і генералів. 

Ольга, струнка невисока блондинка з якимось трохи ляльковим обличчям, весело 

щебетала, оповідаючи чергову захоплюючу кіноплітку. Але врешті й вона 

відчула настрій Сашка, замовкла. Йшла між нами, наче витанцьовувала, гордовито 

поглядала з-під насунутої на очі в’язаної червоної шапочки. 

Коли ми опинились на розі, Сашко нарешті озвався. 

— Ходімо до мене. Не на вулиці ж говорити. Ні, ні, нічого такого, — випередив 

моє заперечення. — Мені з самого ранку на тренування. Це ми так репетиції називаємо. 

Оля заварить нам знаменитий свій чай. Як ідея, Олю? 

— Звичайно, Тарас ще не куштував, — обдарувала мене усмішкою. 

Ми повернули праворуч, проминувши сіро-зелений похмурий будинок. 

— Слухай, Сашко, а як з віршами? — врешті не витримав я. 

— Якими? — не зрозумів Сашко. 

— Твоїми. «Інколи хочеться пісню співати яскраво-блакитну…» — продекламував 

я. 

— А, це! — озвався байдуже Сашко. 

— Ти що, вірші пишеш? — смикнула його за рукав Оля. — Ой, як інтересно! Він 

справді вірші пише? — це вже до мене. — Сашко, прочитай, ну прочитай. 

— Цить, червона шапочка, бо я тебе з’їм, — загарчав Сашко. 

— Ой, не їж мене, сірий вовчику, — радісно відгукнулась Оля, віддано зазираючи 

Сашкові в очі. 

— А таки з’їм! — Вони завели якусь свою звичну гру. 

Невдовзі ми сиділи в затишному теплі Сашкової кімнати. Ольга хазяйновито 

метушилася. 

— Ти знаєш, якось і не пам’ятаю, коли перестав їх писати, — озвався згодом 

Сашко. — Подавав у різні журнали. Кілька навіть надрукували. А потім минуло. 

Хоча зрідка тягне. Так я себе за руку тримаю. Нащо заводитися! Добре, кажи, що 

думаєш про… Сам знаєш… 

— Ну, як тобі сказати, — почав обережно. — Якісь вони всі однакові, ці директори 

і генерали. 

— А тобі різних подавай! — сердито кинув Сашко. — Може, їх такими режисери 

бачать, а може, вони справді такі, хвороба фахова. 

— Не скажи, є різні, я зустрічав. Тільки чомусь різних показувати не хочуть, — 

кажу. 


499

— Чого ти зациклився: однакові, однакові, — хіба в цьому справа? — огризнувся 

Сашко. 

— А в чому? Поясни. 

— Розумієш, так трапилось, що я колись зайшов у кінотеатр, ще хлопцем, 

на денний сеанс, «Зігмунда Колосовського» показували. Отак зайшов і не вийшов, 

лишився в кіно на ціле життя. А ти кажеш однакові. Я що ж сліпий, не бачу? 

— Сашко криво усміхнувся. — Зараз проглянув, і не зрозуміло, чи жив, чи 

марив. Таке несправжнє! 

— Тільки не панікуй, ще не кінець світу, — кажу, дивлячись, як він куйовдить 

свого білявого чуба. 

— До чого тут паніка! Однакові! А хіба пісні не однакові! От співає якийсь улюбленець 

публіки. Хіба різні пісні в нього? Таке собі беззмістовне меланхолійне виття, 

та ще й гугняве: «Три минуты, три минуты, это много или мало? Чтобы жизнь 

за три минуты пробежала», і так далі, — дуже схоже зобразив Сашко. — Або 

газети візьми свої. Хіба не однакові? Можна подумати, що в них один редактор. 

Ми не почули, як увійшла Оля. 

— Ой, хлопці, ви сваритеся? — здивовано і насторожено. 

— Та ні! Чого б нам сваритися. Неси свій знаменитий чай, — лагідно відповів 

Сашко. 

— Я зараз, зараз, уже заварила, — ввійшла в роль господині. 

— Хіба від мене залежить? — веде своє Сашко. — Чи я погоду зробити можу? 

Моє діло — добре грати. Та ти ж сам бачив, у мене інколи зовсім непогано виходить. 

Але для цього роль потрібна. Ти от про мене хочеш написати, — Сашко 

зам’явся, — приємно, звичайно. Але краще б ти для мене сценарій написав. Що 

грішиш прозою, знаю. От і напиши. 

— Грішу, грішу, — скрушно погодився. 

— От і напиши сценарій, — почав напирати Сашко. 

— Не думав я про це, та й не знаю специфіки, — кажу винувато. 

— Отак ви всі. Специфіки не знаю, — тепер уже мене перекривив Сашко. — 

Навчишся, мудрість не велика. Напиши, щоб роль мені була така, аби ніхто не казав: 

«Однаковий, однаковий». 

Увійшла Оля, урочисто несучи чай. 

— Ти тільки покуштуй цей знаменитий чай, — змовницьки підморгує мені 

Сашко. — Хіба ти зможеш після цього відмовитись? 

Я сьорбнув і завів очі під лоба. 

— Нічого не зробиш. Доведеться спробувати новий жанр освоїти. Але тільки 

заради вас, Олю. 

Вона обдарувала мене вдячною багатокольоровою усмішкою і переможно 

глянула на Сашка. 


500

10 

Того ж дня ввечері сидів я у себе вдома над напівсписаним аркушем паперу 

під настільною лампою і кляв цю добровільну каторгу. Для початку перечитав 

уже написане: «Літо того року вирвало, відібрало в осені десять зайвих діб. 

Вечорами сірі сутінки довго зберігали тепло сонячних днів. Він сидів у парку 

на площі Богдана Хмельницького, і Софія світила в сутінки позолоченими банями…» 

Я дочитав, запалив сигарету і почав кликати свого героя. 

Довго чекав його, а він, мабуть, завіявся десь далеко. Коли ж врешті-решт 

з’явився, то я спитав його: 

— Слухай, чому ти завжди не такий, яким я хочу тебе бачити? Млявий 

якийсь. 

Він криво посміхнувся, ну зовсім як Сашко. 

— Я такий, який є, бо якщо стану твоєю вигадкою, то не буде мене взагалі. 

Тому я такий… — Почав він говорити повільно, але далі запалився: — Нема, нема 

того хлопця зі старого київського двору. І дворів тих, що про них тепер вірші 

та пісні пишуть, — дворів зі столом під деревом, де в доміно грають, нема. Якийсь 

мудрагель — новатор із міськради наказав навіть паркани позносити довкола тих 

старих будинків, що вціліли. 

— Грамотний який ти! — насмішкувато кинув я. 

— Та грамотний, начитався, — роздратовано огризнувся він. — Хіба назвеш 

рідним домом отой дев’ятиповерховий будинок на сім під’їздів і п’ятсот квартир. 

Отож-бо, нема вже того хлопця із двору. Нема, і край. Ні мрій його нема, 

ні надій… Безрідний я, безрідний. А ти хочеш, щоб я твердий був, принциповий, 

активний. Заради чого? Заради зайвих неприємностей і сюжету. Дай мені спокій. 

Пожити дай, як люди: квартира, заробіток… Хіба мало проблем? А ти мене 

штовхаєш кудись. 

— Ніхто тебе не штовхає. Живи собі по колу, — не витримав я. 

— Штовхаєш, штовхаєш! — розпалювався він, — І нема чого сюди своє злощасне 

коло приплітати. У житті нема літературних сюжетів. Життя — воно безсюжетне. 

Живуть люди, працюють, їдять, кохають. І вриваються події неочікувані, 

безсюжетні! Отак! — Він замовк і зверхньо глянув на мене. 

— Але як же ідеали? — розгублено кажу я і відчуваю: фальш, слова якісь 

не ті. —Добро, справедливість, кохання. Як це все? 

— Омана. Знаєш, це так, як інколи з жінкою буває — гадаєш, вона горить, 

палає від пристрасті до тебе, а в неї температура від гострого респіраторного 

захворювання. А взагалі на себе краще глянь або поклич героя з ІНШОГО 

ЧАСУ. 


501

Він рішуче підвівся і зник. Я ж запалив ще одну сигарету, глянув на себе і згадав 

нещодавню розмову. «Знову розмову»,—закинув я собі. «Так, розмову, бо 

спочатку було слово»,— огризнувся сам до себе. 

Отож, ніхто не знає про ту розмову, ніхто не знає, чи була вона насправді, ця 

розмова з редактором у ліфті. Я почав перший, кажучи йому ВИ, що межувало 

зі зневажливим ТИ. 

— Ви гадаєте, що правильно вчинили в цій історії з моїм останнім матеріалом? 

Редактор похмуро глянув у дзеркало ліфту і торкнувся кінчика носа, наче поправляв 

вузол краватки. 

— А ти, кажуть, знову щось затіяв із Держндіпроектом? — неквапом спитав 

він. — Зрозумій, є два варіанти: зробити так, як тобі говорять, або як ти хочеш. 

В обох випадках результат вартий похвали, лайки або нейтральний. Ти у стопроцентній 

безпеці тоді, коли зробив, як звеліли. Коли ж зробив, як схотів сам, — 

тільки на третину. Але хай навіть вийшло по-твоєму, і добре! Все одно можеш 

роздратувати начальство, бо вийшло не по його. Або заздрість колег пробудити. 

Отож, — повчально і в цілому доброзичливо підсумував редактор, — арифметика 

проста: тридцять три проценти ймовірного виграшу, проти ста процентів 

гарантованих. 

Редактор знову торкнувся кінчика носа. Ліфт зупинився. Двері роз’їхалися. 

Я заступив вихід, натис найвищу кнопку на щитку управління і зовсім тихо, тихо 

спитав: 

— А совість?! 

— Що совість? — Редактор вирячив на мене очі кольору линялих джинсів. 

— Ну, коли те, що каже начальство, не по совісті. 

— Не по чиїй совісті? — спитав редактор. 

— Не по моїй совісті, чи, скажімо, не по вашій совісті. 

— А совість тут ні до чого, — категорично кинув редактор, — роби, що звеліли, 

от і все! 

Голос його дзвенить металом, вуста стиснуті, плечі розправлені. Я захоплено 

дивлюсь на нього і питаю: 

— А матір свою ви б змогли отак? 

— Як отак? 

— Ну, якщо начальство звеліло. 

— Ти мені цю демагогію облиш. Чого б це воно мало звеліти? — трохи розгубився 

він. 

— Всяке буває, — впевнено кажу я. 

…Знову перечитав уже написане, шукав звук, слово, думку, яка штовхне руку, 

поведе рядком нестримних літер, слів. Чекав героя з ІНШОГО ЧАСУ. 


502

«Літо того року вирвало, відібрало в осені десять зайвих діб. Вечорами сірі 

сутінки довго зберігали тепло сонячних днів. Олексій сидів у парку на площі 

Богдана Хмельницького, і Софія світила в сутінки позолоченими банями, наче 

щось минуле, закінчене і незакінчене простягало свої ворухливі лапи сюди — 

в зараз, у затишок його сьогодні. 

І була, як тепер, тепла осінь, і метушився теплий вітер між опалого барвистого 

листя, кружляв клопітливо. 

На розі Малої Підвальної та площі Богдана Хмельницького Олексій раптово 

відчув, — саме відчув, а не помітив чи здогадався, що за ним ідуть назирці. З якого 

часу і хто, він сказати не міг, але тепер раптово відчув, і в нього враз заніміло 

в грудях, м’язи зсудомило так, що ледь доплівся до найближчої лави парку і майже 

впав на сидіння. 

Чорні, пошматовані плями пливли перед очима. З часом крізь ці плями потроху 

почали проступати контури дерев, будинків, прибирати своїх звичних барв. 

На залитих сонцем доріжках ворушилося грайливо листя. 

Олексій врешті наважився, озирнувся навколо і вгледів на недалекій лаві чоловіка 

в сірому плащі, який уважно читав «Українське слово» 1 . Олексій придивився 

до чоловіка уважно і згадав, що вже кілька разів бачив його сьогодні. Так, безперечно! 

Тепер, коли небезпека стала більш-менш визначеною, набула конкретних рис, 

до Олексія повернулася здатність мислити, шукати способу захисту. Він дістав 

пачку «Гунії», витяг сигарету, спокійно розім’яв. Пальці не тремтіли. 

«Звернути на Михайлівську, вскочити в перший же двір, від під’їзду бігом, через 

будь-який вихід, їх там чимало. Схоже на відверту втечу, загострить підозру, 

і наступного разу не будуть стежити, зразу візьмуть. Треба не так…» 

Сидів, палив «Гунію», мружився на сонце і відчував, як спадає напруга, а натомість 

приходить азарт. 

Неспішно підвівся з лави й пішов, ще не зовсім усвідомивши, що буде далі робити, 

пішов просто на чоловіка в сірому плащі. Проходячи повз нього, стрельнув 

пальцями недопалок далеко у кущі, витягнув шию і зазирнув у газету. По той бік 

вулиці біля комісаріату лінькувато походжав вартовий… 

Олексій перетнув площу. Збоку гуркотів трамвай, ззаду вгадувався сірий 

плащ. Олексій подумки прикинув відстань, впевнено ступив на тротуар Великої 

Житомирської. Повз нього, гальмуючи, прогуркотів трамвай. Зупинився проти 

кафе. Олексій неквапно йшов. Попереду жінка з солом’яним кошиком, ручки обшиті 

полотном. Олексій прискорив ходу, обігнав жінку. В трамвай заходили люди. 

війни. 

1 

Газета, що виходила в часи тимчасової окупації Києва в період Великої Вітчизняної 


503

Олексій наддав ходи, і коли вагоноводій дзенькнув до відправлення, був уже біля 

задніх дверей. Вагон рушив. Олексій простяг праву руку, вхопив поручень, легко 

і звично скочив на приступець. Потім поміняв руку, розвернувся обличчям до вулиці, 

примусив себе не озирнутися. 

Трамвай набирав швидкості, мчав повз знайомі з дитинства будинки. Олексій 

стиха насвистував крізь зуби мелодію «Ріо-Ріти», підставляючи розпашіле обличчя 

вітру. Навпроти «будинку лікаря» трамвай трохи пригальмував. Олексій 

знову розвернувся спиною до вулиці, злегка відштовхнувся ногами і відпустив 

обидва поручні. Ноги торкнулися землі, звично, завчено спружинили, зробили 

кілька кроків по ходу трамваю. І от Олексій непоспіхом заходить у підворітню, 

і далі, в глибину двору за жовтий двоповерховий будинок, повз порожню 

голуб’ятню, туди, де починаються зарості колючих кущів на схилах… 

Стежка кружляє, в’ється вниз, і Олексій котиться нею, відчуваючи, як серце 

голосно вистукує ритм радісного, ще невідомого танцю. На мить спиняється, обхопивши 

стовбур клена, нишкне. Ззаду тихо, тільки шелест листя, а попереду рятівне 

плетиво вулиць стародавніх Кожум’як…» 

11 

І знову задзеленчав прямий, задзеленчав різко, заклично. Я взяв трубку, вислухав 

і піднявся поверхом вище. Секретарка, не відриваючи погляд від машинки 

друкарської, кивнула на двері. 

Я зайшов і побачив редактора за великим полірованим столом. 

— Сідай! — сказав він і кивнув кудлатою головою в бік стільця з другого боку 

столу. 

Дістав тоненьку сигару з маленьким жовтим мундштучком. Заговорив повільно, 

наче добирав слова і кидав їх мені через стіл: 

— Зараз… такий час, сам знаєш… Потрібні гострі критичні матеріали. (До 

речі, другий одержав сувору догану за зажим). Я чув, у тебе дещо таке є… про 

Держндіпроект… Підбери ще матеріали і зроби, як умієш… Щоб не гірше, ніж у 

«Правде». Тиждень даю… І щоб усе перевірено було. Сам розумієш. Працюй! 

Коли повертався до себе, кілька колег сердечно привіталися зі мною, а троє 

запропонували перекурити разом… 

Ми домовилися з Людою зустрітися біля метро. 

…І от я вже стою біля входу чи виходу — це як кому. Міцно стискаю в руці квіти, 

чекаю. Входять, виходять люди, чоловіки, жінки… Я радісно-тривожно чекаю… 

Десять, двадцять хвилин, півгодини. Проходять люди, чоловіки, жінки, хто 

поспіхом, хто неквапно. Я стискаю квіти, чекаю. 


504

Може, дарма, може, сьогодні не дочекаюся. Може, не там стою і не варто чекати 

біля цього входу-виходу. Але ж це несправедливо, несправедливо: вона має 

прийти, з’явитися врешті, інакше, навіщо я тут, стискаю квіти, аж рука затерпла, 

навіщо ніс їх сюди через усе місто… 

Вдома зручно вмостився біля телефону і почав накручувати диск. Номер Люди 

не набирається! Техніка вчинила змову проти мене. Вже після третьої цифри починають 

звучати уривчасті гудки, занудні, єхидно-гидкі. 

Я знову й знову накручую диск… Нарешті в трубці озвався низький жіночий 

голос: 

— І тобі не соромно? — кажу я не вітаючись. 

— Соромно, — чую у відповідь. 

— Дуже соромно? — з полегкістю питаю. 

— Дуже! А з ким ви хочете говорити? — бринять грайливі нотки. 

— Люда?! 

— Ні, це не Люда, це Надія. Ви очевидно помилилися номером. 

Я з відразою кинув трубку, запалив сигарету. Сидів так, зважувався знову взятися 

до трубки. …Цього разу Людин голос озвався відразу. 

— Тарасе? Я чекала твого дзвінка. 

— Щось трапилось? 

— Не знаю. Не знаю, як сказати, — відповіла тихо, майже нечутно. 

— Кажи, як є. 

— Я вирішила, що мені не слід приходити. 

— Але чому ж?! 

— Знала, що ти захочеш мені сказати. Я втомилась починати… Не вирватись 

мені, не розірвати… Я боюсь… 

— Але я… 

— Мовчи, мовчи, я знаю, не треба казати, так буде краще. Ти є ти, і це, мабуть, 

головне, що було і лишилось у мені. 

Мовчки слухаю. 

— Я не та жінка, Тарасе. Не та я вже, не та, — сказала безнадійно, гірко. — Ми 

зруйнуємо все, що було. Це правда, Тарасе! Чому ти мовчиш? 

Я чую її тривожне дихання і думаю про її гірку жіночу правду. 

— Може, твоя правда, Людо, — врешті озиваюсь, і ми обоє мовчимо… 

Горілиць лягаю на канапу, погляд не може ні за що зачепитися на білій стелі. 

Від світильника вгорі розходяться вусебіч концентричні кола світла, одне в одному, 

розходяться і ламаються там, де закінчується стеля й починаються стіни… 

Я зловив себе на тому, що рахую ті кола… 

І тоді задзеленчав телефон. Я не хотів підводитися, підходити до нього, говорити. 

Але він дзеленчав, дзеленчав… 


505

— Слухаю. 

— Це ви, Тарасе? — чую чийсь знайомий жіночий голос. 

— Так, я. 

— Це Оля, Оля! Сашко помер! 

— Як помер! Коли! — безглуздо питаю. 

— На репетиції сьогодні, серце… — І зайшлася глухим 

стогоном ридання. 

— Я зараз приїду. 

— Не… не тре…ба, він у лікарні ще… Взавтра при… — кинула 

трубку. 

Я шарпнув до себе двері балкону, вийшов, небо — чисте, 

байдуже блимало розсипом зірок, і безліч дрібненьких 

осяйних кіл розходилися від них і зникали. 

Київ, 1976

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ 

ВОЛОДИМИРА ЖМИРА 

Нарада з питань соціального планування // Філософська думка. — 1970. — № 5 (співавт. 

Ю. Сікорський). 

Исследование социальной структуры производственного коллектива — основа социального 

планирования // Социальное планирование: Материалы совещания. — М., 1970. — 

Вып. 2 (співавт. В. Войцеховський, М. Мокляк, Ю. Сікорський). 

Производственный коллектив как объект социологических исследований // Социальное управление, 

планирование прогнозирования. — К.: Наук. думка, 1970 (співавт. М. Мок ляк). 

Роль стародавнього Києва у соціальному і духовному розвитку Давньоруської держави // 

Філософська думка. — 1971. — № 4 (співавт. П. Толочко). 

Проблеми соціального планування // Філософська думка. — 1971. — № 4 (співавт. 

В. Москвичов). 

Досвід вивчення морально-ціннісних орієнтацій // Філософська думка. — 1972. — № 2 

(співавт. А. Ручка). 

Про метод експертних оцінок в індустріальній соціології // Філософська думка. — 1972. — 

№ 4 (співавт. М. Мокляк, Ю. Сікорський, В. Войцеховський). 

Моральні стосунки у виробничому колективі // Соціальні проблеми виробничого колективу. 

— К.: Наук. думка, 1972. 

Актуальні проблеми розвитку соціалістичного суспільства // Філософська думка. — 

1973. — № 1. 

Книга про методи конкретних соціальних досліджень // Філософська думка. — 1973. — № 5. 

Історія // Філософський словник. — К.: УРЕ, 1973. 

Норма // Філософський словник. — К.: УРЕ, 1973. 

Норми соціальні // Філософський словник. — К.: УРЕ, 1973. 

Престиж соціальний // Філософський словник. — К.: УРЕ, 1973. 

Вільний час // Філософський словник. — К.: УРЕ, 1973. 

Социологическое и правовое обеспечение АСУ // Проблемы создания АС планирования 

и управления транспортом СССР: Материалы Всесоюзной конференции. — К., 1974 (співавт. 

М. Мартиненко, В. Со кирко, Л. Хоніна). 

Підсистема соціологічного забезпечення // Методические указания по разработке актического 

проекта АСУ АТО. — К., 1974. 

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ В Ф. ЖМИРА 

507

Соціальні проблеми АСУ // Філософська думка. — 1975. — № 1. 

Соціальна активність трудящих у колективі // Філософська думка. — 1975. — № 4. 

До проблеми соціологічного забезпечення АСУ // Социальные проблемы АСУ. — К.: 

Наук. думка, 1977 (співавт. Ю. Сікорський). 

Проблема мотивації в дослідженнях активності людини // Філософська думка. — 1977. — 

№ 1. 

Скифы. — М.: Молодая гвардия, 1979 (співавт. Ю. Хорунжий). 

A Great Mаn of his Time // Ukraine. — 1981. — № 6. 

За порадою Феофана Прокоповича // Україна. — 1981. — № 46. 

Слід генія //Україна. — 1981. — № 34. 

Автобус — за графіком //Україна. — 1981. — № 16. 

З Шевченком по Києву // Україна. — 1981. — № 6. 

Shevchenko and Kiev // Ukraine. — 1981. — № 6. 

День народження сина // Україна. — 1982. — № 22. 

Гонитва до мосту. — К.: Веселка, 1983 (співавт. Ю. Хорунжий). 

Шевченко в Києві. — К.: Мистецтво, 1984. 

Тип киянина існує. Але… // Вечірній Київ. — 1988. — № 22. 

Шевченко в Киеве. — К.: Мистецтво, 1988. 

Недоторканість «Кобзаря» // Пам’ятки України. — 1989. — № 1. 

Не обійти пам’яттю // Літературна Україна. — 1989. — 20 лип. 

Недоторканість «Кобзаря» // Брешеш, Людоморе. — К., 1990 (співавт. Є. Пронюк). 

Інформація для керівництва. — К.: Молодь, 1990. 

Зняти шори з очей // Слово. — 1990. — № 12 (співавт. Л. Фінберг). 

Нужны альтернативные учебники // Вечірній Київ. — 1990. — 21 листоп. (співавт. 

Л. Фінберг, Ю. Прилюк). 

Життєпис Чижевського (пер. з нім.) // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — № 11. 

На шляху до себе // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — №№ 1–4. 

Спроба прогнозу. Анкетне опитування // Молодь України. — 1991. — 16 квіт. (співавт. 

Л. Фінберг). 

«Чудацькі думки» через сто років (До річниці М. Драгоманова) // Філософська та соціологічна 

думка. — 1991. — № 9. 

Гістієй, тиран Мілета // Дерево пам’яті. — К.: Веселка, 1991. — Вип. 3. 

Пригоди з Феогеном, прозваним згодом Марофонцем // Дерево пам’яті. — К.: Веселка, 

1991. — Вип. 3. 

Національна свідомість // Політологічні читання. — 1992. — № 2. 

Kleinods of Ukraine // Ukraine. — 1992. — № 6/7. 

Національна свідомість та державність // Вісник НАН України. — 1993. — № 10. 

Національне питання в Україні // Український оглядач. — 1993. — № 4 (співавт. 

З. Антонюк, С. Глузман та ін.). 


508

Національна свідомість // Етно-національний розвиток України. — К., 1993. 

Обікрали… «Кобзаря» // Народна армія. — 1993. — 12 бер. (співавт. Є. Пронюк). 

Національна свідомість українців. — К.: Ґенеза; Довіра, 1996. 

Українознавство // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Ґенеза; Довіра, 1996. 

М. О. Максимович — патріарх української науки // Філософська і соціологічна думка. — 

1994. — № 1/2. 

З погляду колеги // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — № 3 /4. 

Народознавство (етнологія, етнографія) // Політологічні читання. — 1994. — № 2. 

Українознавство // Політологічні читання. — 1994. — № 2. 

Україна на роздоріжжі (інтерв’ю) // Політичний портрет України. — 1994. — № 3. 

На що треба зважати, щоб бути собою // Український оглядач. — 1994. — № 5. 

Украина сегодня и завтра (інтерв’ю) // Демократическая Россия. — 1994. — № 26. 

У нас в гостях — український щоквартальник «Політологічні читання» // Вісник НАН 

України. — 1994. — № 7/8. 

На шляху до себе: Етно-соціологічна розвідка. — К.: Демократичні ініціативи, 1995. 

Слідами Кобзаря // Київська старовина. — 1996. — № 5. 

Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота // Соціальна політика і соціальна 

робота. — 1997. — № 1(2). 

Лобі для України // Соціальна політика і соціальна робота. — 1999. — № 2(10); Філософські 

обрії. — 2002. — № 7. 

Дослідження кризових ситуацій та шляхів їх подолання в сім’ях інвалідів із психічними 

захворюваннями // Соціальна політика і соціальна робота. — 1999. — № 3/4 (співавт. 

С. Ци ганок). 

Як починалося… // Зона. — 1999. — № 4 (співавт. Є. Пронюк). 

Пара // Марія. — К., 1999. 

Слідами Ніцше по Україні // Філософська думка. — 2004. — № 6. 

Слідами Ніцше по Україні (доповнений варіант) // Філософсько-антропологічні студії. — 

К.: Стилос, 2005. 

Возлюби? // Філософська думка. — 2006. — № 6; 2007. — № 1. 

Ернст Юнґер — хто він? // Філософська думка. — 2008. — № 1. 

Е. Юнґер. Зміна громадянської угоди робочим планом (пер. з нім.) // Філософська думка. 

— 2008. — № 1. 

Анархізм у світі і в Україні // Філософська думка. — 2008. — № 4; 2009. — № 2; 2010. — 

№ 4. 

Слідами Ніцше по Україні // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / Ін-т 

проблем сучас ного мистецтва НАМ України. — К., 2010. — Вип. 7. 

Терор // Наукові і освітянські методології та практики / Центр гуманітарної освіти НАН 

України. — К., 2011. — Вип. 4.

ЗМІСТ 

ЧАСТИНА І 

Щонайповнійший короткий «життєпис» 

Жмира Володимира Федоровича, 

написаний ним самим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 

Самовизначальна рефлексія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 

Як починалося . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 

На шляху до себе . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 

Слідами Кобзаря (документальна розповідь) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 

Слідами Ф. Ніцше по Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 

Возлюби? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 

Ернст Юнґер — хто він? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227 

Ернст ЮНҐЕР. Зміна громадянської угоди робочим планом 

(переклад з німецької) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 245 

Анархізм у світі і в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 

Терор (спроба соціально-філософського аналізу) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324 

Національна ідея як така й українська зокрема (уривок) . . . . . . . . . . . . . 351 

Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота 

(спроба концептуального аналізу) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365 

Лобі для України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369 

До теорії соціальної роботи з делінквентами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 377 

Краєвид суїциду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 397

ЧАСТИНА ІІ 

Повернення (Подільські оповіді) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 411 

Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 411 

Початок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 414 

М’яч . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 419 

Наші забави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 421 

Кíна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 423 

Голуби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 426 

Великий водний шлях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429 

Мишко плюс Галина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 431 

Злодій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 434 

І твоє життя теж . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 436 

Повернення Анатолія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 439 

Цей синій сніг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 443 

День до вечора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 447 

Віктор Іванович. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 451 

Весілля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453 

День народження сина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 455 

Кавуни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 457 

Пивниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 459 

Перукарня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 461 

Дід . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 464 

Кузня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469 

Реквієм, альбо плач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 471 

Розірвати коло (повість) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 480 

Опубліковані праці Володимира Жмира . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 507

Національна академія мистецтв України 

ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА 

Наукове видання 

Володимир Федорович ЖМИР 

ВИБРАНЕ 

Відповідальний за випуск — А. О. Пучков 

Літературні редактори — О. В. Кунцевська, В. В. Святогорова 

Коректори — С. В. Сімакова, Д. В. Тимофієнко 

Обкладинка, оригінал-макет, верстання, препринт — О. С. Червінський, А. Г. Шалигін 

На обкладинці: Кунцевська Анастасія. Той-що-грає. 2003. Двп, олія. 29 × 22 

Здано у виробництво 29.02.2012. Підписано до друку 29.03.2012. 

Формат 70 × 100 1 / 16 

. Папір офс. № 1. Спосіб друку офс. Гарнітура «Мысль». 

Ум. др. арк. 41,28. Обл.-вид. арк. 30,09. Наклад 300 прим. Зам. № 19-…. 

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України 

Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua 

Україна, 01133, Київ, вул. Щорса, 18-Д, тел.: (044) 529–2051 

Свідоцтво ДК № 1186 від 29.12.2002 

Видруковано в друкарні «Видавництво “ФЕНІКС”» 

Україна, 03680, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 13-Б 

Свідоцтво ДК № 271 від 7.12.2000 

Printed in Ukraine

Untitled - Інститут проблем сучасного мистецтва

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?