Ð ÑÐ´Ð½Ð° Ð¼Ð¾Ð²Ð° - Interklasa

Зміст 

Від редакції 

Марко Сирник 3 

Владілена Молчан 

Конспект уроку з української 

мови у п’ятому класі на тему: 

«У країні звуків» 100 

Рідна мова 

Мова і література 

Євген Сверстюк 

Духові джерела 

української літератури 4 

Дмитро Дроздовський 

«Перехрестя років»: 

хроніка стороннього 14 

Психологія 

А. Карнаухова 

Психологічні основи розвитку 

і формування у дітей п’ятого року 

життя позитивно-ціннісного 

ставлення до дорослих 17 

Історія 

Роман Дрозд 

Postulaty mniejszości 

ukraińskiej wysuwane 

pod adresem władz polskich 

w latach 1956–1989 21 

Ярослав Сирник 

Наша школа. П’ятдесят років 

Лігницького ліцею 34 

Марко Сирник 

Українське шкільництво 

на Кошалінщині 1952–2005 62 

Право 

Marek Syrnyk 

Sprawdziany, testy, 

egzaminy, matura 91 

Методика 

Валентина Цюх 

Із досвіду роботи 93 

Наталія Дєвицька 

Розробка уроків з української мови. 

Тема: Діалог. Типи діалогічного 

мовлення. Трилог. Полілог. Вітання. 

Уроки розвитку мовлення 

для п’ятого класу 103 


Розробка уроків з української 

літератури. Тема: «Усна народна 

творчість» 106 

Маріана Яра 

Різдвяна композиція на основі 

колядки «Вставай Господарю» 

і святочних побажань 112 

Матеріали 

В. Курилін 

Народні ігри та забави 114 

Фізхвилинки 118 

Завдання для шостого класу 120 

Завдання для восьмого класу 125 

Статистика 

Informacja o nauczaniu języka 

ukraińskiego w województwie podlaskim 

w 2007/2008 roku szkolnym 128 

Публіцистика 

Mariusz Kawecki 

Rizdwo 129 

Різне 

Архип Данилюк, С. Макарчук 

Бойки і Бойківщина 133 

Наталя Цьонь 

Бойківські фразеологізми 155


„Ridna Mowa” 

– kwartalnik oświatowy 

Ukraińskiego Towarzystwa 

Nauczycielskiego w Polsce 

Redakcja: 

Irena Drozd (Biały Bór) – prezes UTN 

Stefania Jawornicka (Zielona Góra) 

Bohdan Majer (Elbląg) 

Jarosław Syrnyk (Wrocław) 

Marek Syrnyk (Wałcz) – redaktor 

naczelny 

Numer wydany przy wsparciu finansowym 

Ministerstwa Edukacji Narodowej 

Współpracownicy: 

dr Bożena Zinkiewicz-Tomanek 

(Kraków) 

prof. Roman Drozd (Koszalin) 

Maria Steć (Przemyśl) 

Lesia Chraplywa-Schur (London 

– Canada) 

Wałerij Sobko (Kijów) 

Wadym Olifirenko (Donieck) 

Korekta językowa i stylistyczna: 

mgr Maria Mandryk-Fil (Biały Bór) 

Sekretarz redakcji: 

Krystyna Syrnyk 

Strona www: 

Grzegorz Mucowski 

Opracowanie graficzne: 

Teresa Oleszczuk 

Korekta: 

Katarzyna Seń 

Wydawca: 

Ukraińskie Towarzystwo 

Nauczycielskie w Polsce 

Adres redakcji: 

78-600 Wałcz 

Dolne Miasto 10/80 

tel. (67) 258 98 87 

e-mail: proswita@op.pl 

http://www.interklasa.pl/portal/ 

dokumenty/r_mowa/ 

Під час використання матеріалів, 

посилання на журнал «Рідна мова» 

– обов’язкове

Від редакції 

3 


Валч 


Бути людиною – значить відчувати свою 

відповідальність. Почувати сором перед 

убогістю, що, здавалося б, і не залежить 

від тебе. Пишатися кожною перемогою, 

здобутої товаришами. Усвідомлювати, 

що, кладучи свою цеглу, ти допомагаєш 

будувати світ. 

Антуан де Сент-Екзюпері 

Шановні читачі – віддаємо у Ваші руки черговий, 

восьмий (!) вже номер нашого журналу. Він 

особливий, бо вперше вдалося нам в одному році 

видати аж два числа. І номер особливий, бо поміщаємо 

у ньому багато історичиних матеріалів. 

Пам’ятаємо – шістдесят років тому, у час операції 

«Вісла» наших батьків і дідів зігнано як худобу, 

і як худобу загнано у залізничні траспортні вагони, 

щоб їх розселити по всіх усюдах держави, якій 

згодом присвоєно звання «народної». 

А ми все-таки є. І ми наперекір усьому не 

лише бережемо свою тотожність, посилаючись 

на минуле і традицію, але теж і творимо нове, 

своє – наше! 

Журнал «Рідна мова» не може і не хоче виручати 

інших. Не будемо історичним часописом, 

не будемо лише культурним чи суспільним 

виданням. У нас своє завдання – надавати 

допомогу українському вчителеві у Польщі. 

Але у нас теж завдання надавати вчителям 

і батькам основні інформації про нас самих. 

І цю інформацію нести теж у світ. Тому така, 

а не інша структура «Рідної мови» – просвітницького 

журналу. 

Допомогу розуміємо не як подавання готових 

зразків уроків, позашкільних заходів чи 

рецептів. Все, що пропонуємо, це лише певна 

форма інформації – можна зробити так, можна 

по-іншому – а безперечно можна і треба 

цю пропозицію перенести на свої, конкретні 

умови, і тоді щойно використати. Дивимося на 

все, що відбувається у школах. Все, у чому виростають 

наші діти, і тому теж пропонуємо Вам 

розпізнати як психологічні, так і соціологічні 

механізми, що спричиняють такі чи інші постави. 

Бо щоб почати вчити інших, в першу чергу 

треба навчитися себе самих. Наголошуємо на 

тому, що це не гарні заходи, не ура-патріотичні 

уроки чи акції творять наше сьогодення і майбутнє. 

Виховання зрілої людини, це в першу 

чергу надання її вміння думати, аналізувати 

і вибирати. Отже – кшталтування внутрішньої 

мотивації таких, а не інших постав, бажаних 

нами виборів. 

У цьому номері «Рідної мови» звертаємо 

Вашу увагу зокрема на монографію ІV ліцею 

у Лігниці авторства д-ра Ярослава Сирника. 

Монографію, яка повинна була з’явитися 

окремим виданням. У цьому варіанті, вона 

позбавлена основної речі – світлин, які мали б 

зображувати шкільне життя цієї спільноти. 

Рішаючись на заміщення цього матеріалу, 

надіємось не лише нагадати про світле минуле 

школи, але і звернути увагу теперішнього 

вчительського колективу, дирекції та місцевій 

(в першу чергу!) громаді, що майбутнє цього 

закладу (надіємось – не менш перспективне) 

залежить в основному від них самих – від 

цього, що зможуть запропонувати молодому 

поколінню. Відчуваймо відповідальність. Всі – 

і у всьому, що робимо. Бо всі ми разом, і кожен 

з нас зокрема, будуємо наше майбутнє.

4 

Мова і література 


Євген Сверстюк 

Духові джерела 

української літератури 

Київ 

Задумуючись над первинним руслом нашої 

великої ріки, захаращеної вже на сьогодні застарілими 

експериментальними спорудами 

нашого віку, я згадую працю академіка Білецького 

Українська література серед інших 

слов’янських літератур. Нині ця стаття читається 

вже з поблажливістю: надто тяжіла над 

автором прийнята схема, надто позначилася 

печать мертвого часу. На ту пору це була цікава 

стаття, але й тоді я волів би послухати, що 

говоритиме на цю тему Олександер Білецький 

за чаєм... 

Було в цій публікації (1958) щось від гордости 

за нашу літературу (адже за підручниками вона 

просто аґітково-викривальна і провінційно-наслідувальна), 

про що свідчить сама назва. Але 

говорити про українську літературу в пляні 

порівняння і протиставлення, вирізнення її 

самобутности було не прийнято, було навіть 

небезпечно. 

Мені хотілося б сьогодні цю тему трохи 

в іншому аспекті. Тепер момент гордости не 

актуальний, як на мій погляд. Нині нас хвилює 

питання – може фатальне на історичному 

перехресті – про долю української культури 

і мови, про українську молодь, про місце нашої 

літератури в духовому житті сучасної молоді, 

дітей, які підростають у нинішній атмосфері 

і кажуть своїм батькам: «Нам это скучно». 

Дійсно, у нас немає Дюма, немає романтики 

індивідуалізму Героя нашого часу. У нас немає 

(правда, не знаю, чи тепер цікаво молоді) Злочину 

і кари, немає Війни і миру. Але в англійській 

літературі їх теж немає. І в німецькій їх немає. 

Натомість у нас є щось таке, чого немає ні 

в російській, ні в німецькій, ні у французькій 

літературах. Це надто примітивний підхід до 

справи, споживацтво на міру недорозвиненого 

смаку: «це скучно» чи «не скучно», «мені нудно, 

давайте мене розважайте», «давайте мені щось 

гостре». У нас просто немає виховання! 

Візьмімо пересічних батька – матір, у яких 

росте дитина. На відміну від предків минулого 

віку, вони мають середню освіту. Але 

чи зможуть вони перелити у свою дитину 

чари рідної мови? Красу рідної пісні? Леґенду 

про подвиг національних наших героїв, що 

відстоювали честь і обличчя свого народу? 

Чи зможуть вони виховати людську гідність 

так, щоб дитина змалку знала абеткові істини: 

з якого вона кореня і який корінь їй 

плекати, щоб рости духово здоровою? Як 

і для чого жили, за що боролися їхні предки? 

Чому вони так зневажали яничарів, покручів, 

перевертнів, які цуралися свого роду, своїх 

святинь, своєї мови, і воліли йти наймитами 

й жебраками до сусідів, щоб вислужити на 

маленького пана... Чи можуть нинішні молоді 

батьки дати дітям приклад високої гідности? 

Що я маю на увазі, коли говорю про контекст 

рідної культури? Звичайно, є великі 

моря світової культури. Але хто їх перепливе? 

Людина живе на березі своєї річки, і світ відкривається 

їй із рідної хати. Якщо вона не знатиме 

своєї річки, свого берега, своєї хати, а все 

говоритиме про сусідів і далекий світ – це буде 

поверховий базіка. Скільки в нас таких базік? 

Ще про історію російських царів вони можуть

5 

поговорити, але про власну історію – мало хто... 

Світова культура складається з національних, 

і кожна національна культура – це органічне 

породження, розгалужене в різних сферах, 

з одного коріння. З одного коріння Харківщини, 

Полтавщини, Київщини виросли Сковорода, 

Квітка, Гоголь, Гнідич, Капніст, Щепкін, 

Семен Гулак-Артемовський, Остроградський, 

Тарас Шевченко, Микола Лисенко і сотні інших, 

напоєні тими соками, наповнені піснею, виховані 

в підсонні тієї землі, в її традиціях. 

Було б вельми цікаво намалювати карту 

цього коріння з відомих і менш відомих імен 

з річних міст і сіл від Карпт до Кубані. Не 

минаючи козака Чайки, козачки Розумихи, 

князів Волконських – Репніних, сотні й тисячі 

акліматизованих у Петербурзі, Москві та інших 

центрах імперії корінців – більш чи менш 

приглушених і не обов’язково національно 

вирізнених. Бо то ще питання, хто виражає 

народне єство – обдарований рідним краєм 

мистець чи поет російськомовний, польськомовний, 

англомовний, а чи пересічність, яка 

звично користується в розмові і на письмі 

українською мовою. 

Йдеться зовсім не про те, щоб похизуватися 

чи виставити рахунок, чи вилучити фігуру 

з контексту тієї культури, куди вона вписалася. 

Йдеться про мету пізнавальну: як плодоносило 

українське дерево в різні часи, в умовах різної 

акліматизації? Бо хай би що там говорили про 

російський історик, як обдарована, співуча, 

містично настроєна мати – українка, родичка 

Григорія Сковороди. 

Навколокультурні шкуткарі з ножицями 

в руках кроять мозаїку: Пушкін, Бєлінський, 

Глинка, Чайковський, Шевченко, Чернишевський... 

Таке павутиння можна снувати, 

як бальзаківський Вотрен – без кінця. Ми 

вкраплюємо українські імена в російський 

традиційний контекст так, як спритний лектор 

уставляє українські вирази в російську 

лекцію. У вухах тріщить, а в серці порожньо. 

Тріск на поверхні явищ. Запитаймо господаря 

про клімат і рослини, про ареал і рослини, про 

те, що, де, коли «любить рости». Простий неписьменний 

дідусь міг нам дати більше живої 

мудрости, ніж ціла школа. Недарма колись 

казали приказку: «В село по розум, у місто по 

гроші». 

Нам важливо знати, що наша література 

має, що вона нам дає, що вона повинна дати 

нашим дітям. І чим вона справді вирізняється 

серед інших літератур світу. А, отже, чим і ми 

самі вирізняємося серед інших народів світу. 

І чи відповідає наша література, наша культура 

нашим духовим запитам і нашій натурі. От що 

мені хотілося б зачепити в нашій розмові – що 

не зачеплено в статті О. Білецького. 

Нині ми стоїмо знов у позиції самозахисту 

перед чужими і своїми. Питання самозахисту 

завше стояло перед нами, і завжди був дуже 

активний наступ на наше право бути собою. 

У різні часи цей наступ був різний, часом він 

був скажений, часом був ліберальний, але він 

завжди був. Досить згадати, що в спогадах 

П. Тичини Із щоденникових записів розповідається, 

як «на суботах» Коцюбинський розповів 

про свої розмови з російською інтеліґенцією на 

Капрі. Всі знаємо, що Коцюбинський гостював 

у Ґорького на Капрі, і знаємо, що в Ґорького 

гостювали не монархісти, може не всі соціял- 

-демократи, але ліберали, не реакціонери. І ось 

Коцюбинський розповідав, як цілу ніч ішла 

тяжка суперечка одного проти всіх: чи має 

право українська мова на існування, чи ні?! 

Наступали зі своїми запереченнями не якісь 

жандарми, з обов’язку служби, а еміґранти – політичні 

вільнодумці, носії демократичної ідеї. 

Наступ на Коцюбинського – це лише момент, 

який мені згадався... 

Нині ми змушені відстоювати себе і перед 

своїми дітьми, тому що наші діти виховані 

в контексті російської культури, в контексті 

сучасних біжучих цінностей, які – треба прямо 

сказати – є дуже тимчасовими і дуже далекими 

від справжніх. Нині вже в телевізійній передачі 

білоруський письменник Василь Биков сумно 

визнає, що наша молодь не цікавиться такими 

великими речами, як честь, порядність, 

самопожертва. Це нині не престижно. Що ж 

може дати тим бідним українська література? 

Я думаю, що вона їм щось може дати тільки 

тоді, коли їх підготувати до сприймання чогось 

чистого, чогось джерельного. Для дикунів завжди 

чужі скляні блискітки значили більше, 

ніж їхні власні дорогоцінності. Вони дуже 

часто міняли перли на скляні прикраси. А наша 

молодь нині дуже схожа на розцяцькованого 

прикрасами дикуна. Вона не підготована до 

того, щоб зрозуміти джерельні наші цінності. 

У школі подавали нашим дітям нашу мову 

й літературу без належної гідности, без самоповаги, 

без великої синівської любови, подавали 

рабською, байдужою мовою програм 

і підручників. Діти збайдужіли до своєї духової 

спадщини і з голодним газардом накинулися на 

те, що вітер несе, що модне, що реклямується... 

Рідна мова

6 


Чужа мода падає не на власний національний 

культивований ґрунт, а в порожнечу й неґативне 

відштовхування від свого... Коли чогось не 

знаєш, тобі здається, що його й нема. Отже, річ 

не в тому, що наш історичний образ порівняно 

мало привабливий... 

Народе мій замучений, розбитий, 

Мов паралітик той на роздорожжі 

(І. Франко) 

І де ми сили беремо 

Тягти віки своє ярмо, 

Ворожі сльози утирати 

посміхатися крізь ґрати? 

(О. Олесь) 

Відрадніше ми виглядаємо в очах чужих: 

На светские цепи, 

На блеск утомительный бала 

Цветущие степи 

Украйны она променяла. 

[...] И, следуя строго 

Печальной отчизны примеру, 

В надежде на Бога 

Хранит она детскую веру; 

Как племя родное, 

У чуждых опоры не просит 

И в гордом покое 

Насмешку и зло переносит. 

(М. Лермонтов) 

Можна було б навести відрадні сторінки 

з російської клясики, де переселенці з України, 

шукаючи землі й життя за тридев’ять земель, 

зберігають печать етнічної культури, господарности 

й духовости і тим вирізняються серед 

чужих народів. Але то треба поважати себе 

і любити своє, щоб вчитуватися в ті сторінки, 

шукати їх, докопуватися до своєї суті. Взагалі 

можна б було багато знайти таких оцінок, де 

добачається якась глибинна наша якість, а не 

просто наш стан. 

Але тепер ідеться не про це. Що справді 

в нашій духовості нас вирізняє серед інших 

народів? Звичайно, це питання спірне, так 

само як спірним є питання про психологію 

нації. І дуже обережно про це говорять. На 

всі чесноти знайдеться багато претендентів, 

і на всі вади знайдеться багато арґументів 

і пояснень. Може, найбільш вірними такими 

історичними й етнічними спостереженнями 

можуть поділитися автори, кревно належні 

до двох різних націй. Як, наприклад, Микола 

Костомаров. Але ж ми знаємо, що коли російський 

державний патріотизм ще допускав 

публікацію знаменитої праці Костомарова 

Дві руські народності (1861) – задля поваги 

до великого наукового авторитету її автора, 

то наш «інтернаціоналізм» відреаґував на цю 

давню хрестоматійну річ емоційно і алергійно. 

Задля ясности мусимо сказати, що Костомаров 

не вмів писати обережно. Він характеризував 

методом зіставлення фактів і протиставлення. 

«В українсько-руській натурі не було нічого насильницького, 

нівелюючого, не було політики, 

не було холодного розрахунку, усталости на 

шляху до визначеної цілі». Він виділяє в українстві 

начала демократизму й індивідуалізму, 

сильний релігійний і естетичний елемент, 

простежує примат ідеалів волі, гідности, чести 

й позбавленої догматизму віри, зумовленої поетичним 

ладом і духовим складом натури. 

Є одна безперечна особливість нашої культури: 

вона не принесена з чужого поля, вона йде 

від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, 

що пізнається відчуттям рідної землі 

і відчуттям неба. Те джерело Сковорода бачить 

у єдності трьох світів: макросвіту, мікросвіту 

і світу Біблії. Від самовираження та від того третього 

світу йде наша культура більшою мірою, 

ніж будь-яка культура, мені відома. 

Не слід забувати, що в імені Сковороди ми 

часто вбачаємо ніби підсумок великого середньовічного 

етапу нашої культури, нашої духовости. 

Ми не називаємо десятків і сотень імен, 

які творили духову і світську літературу мовою 

руською книжною, латинською, польською... 

Часто ім’я Сковороди для нас ніби символ узагальнюючий. 

Але в яскравій постаті. 

Ні в кого немає такої феноменальної постаті 

– ніби блаженного, ніби дивака, – такої незалежної 

постаті, як мандрівний філософ Сковороди. 

І ніхто не може похвалитися, маючи 

дуже багато прекрасних філософів, отакою 

простою мудрістю, яка зуміла поєднатися 

з етикою особистого життя. Це надзвичайно 

важливо – підтверджувати своїм життям ті 

ідеали, які ти утверджуєш своєю проповіддю. 

В европейській літературі завелася навіть 

тенденція ставити ці питання окремо. Одна 

річ – життя письменника, це його особиста 

справа, інша річ – його творчість. Звичайно, 

і так можна. Раз це є, то це реальність. Але дуже 

важливо, надзвичайно важливо для того, щоб 

сіяти насіння, сіяти його особистим прикладом. 

І написати на своїй могилі: «Світ ловив 

мене, та не впіймав».

7 

Дуже важливо знати все, всі віяння свого 

часу, а час був цікавий – до французьких 

просвітників-вільнодумців залицялися навіть 

королі й царі. Але важливіше відсіяти од 

усіх наймодніших віянь оте, що є джерельне 

й справжнє, і написани замість чогось дуже 

вільнодумного й дуже модного Сад божественних 

пісень! До речі, у Божественних піснях Сковороди 

сама назва містить пояснення джерел. 

Сковорода був проти шукання мудрости у світах. 

Вона знайдена. Мудрість одна – об’явлена 

Духом Святим. Мудрість є у Святому Письмі. 

Ми маємо цілі томи розумувань – більш багатослівні, 

менш багатослівні, більш сміливі, 

менш сміливі. Розсудок дає широку панораму 

світу. Далі він поступається місцем розумові. 

Розум вибирає між різними пристрастями, 

тенденціями, ідеями. Вольтеріянці впивалися 

грою розуму – вони творили культ розуму і... 

зневажали мудрість. Мудрість – це той етап, до 

якого треба дорости тільки у світі духовости. 

Тільки у світі тих великих християнських 

цінностей, на яких тримається наша культура. 

Це поділ загальновідомий – розсудок, розум 

і мудрість. Він приходить через філософію 

Геґеля, Канта. Дуже просто зформулював це 

на одній сторінці, як азбуку, Гоголь. Я хотів 

підкреслити, що Сковорода проповідував себе 

мудрість, його Сад божественних пісень зріс 

з цієї мудрости священних книг. І його кожна 

пісня прояснює, пророщує це зерно в контексті 

сучасних образів, у контексті часу: 

У людині дух безодні, вище неба, глибше вод, 

І його не втишать жадні хвилі втіх і насолод. 

Дуже близький до нього в тій традиції 

і Шевченко. Ми в школі звикли, що Шевченкові 

епіграфи – це щось одне, твори – це щось інше. 

Ну, скажімо, – «Дух істини, єгоже мір не может 

пріяти, яко не відіт єго, ніже знаєт єго». Епіграф 

до поеми Сон. Це одне з найглибших місць 

Євангелія. І одне з найглибших мотивувань, 

чому Шевченко не приймає того освяченого 

законом світу. Було це питання зовсім не другорядне. 

Бо існує імперія, існують закони, існує 

вся державна сила, і треба цю силу приймати 

як реальність. Але коли ти ту силу заперечуєш, 

то зовсім не тому, що вона тобі просто 

не подобається. Ти мусиш виходити з якогось 

вищого принципу. Ось той принцип, з якого 

виходив Шевченко: «Дух істини, якого світ не 

може прийняти». Оця глибинна духовість, яка 

бере джерело у Святому Письмі, є характерною 

ознакою творчости найбільших постатей 

в українській літературі. 

Ось ми говоримо, наприклад, про світові 

мотиви в українській літературі чи в будь-якій 

літературі. Наші літературознавці люблять 

підіймати такі мотиви – світовий сюжет Дон 

Жуана, Фавста, мотиви богоборства, мотиви 

індивідуалізму. Називають дух соціяльноі 

національно-визвольної боротьби, не заглиблюючись 

при цьому в сенс офірного 

ідеалізму. Рідше вони наважуються називати 

пророчі мотиви, мотиви каяття, мотиви офірности 

й всепрощення, бо ці фрукти не ростуть 

у квітучих садах матеріялізму. А поширений 

мотив материнства стає світовим тоді, коли 

він піднімається до святости Богородиці, як 

у Шевченковій Марії. 

Це – Біблії. 

Ми просто відвикли од цього великого поняття. 

У нас в Києві немає того екскурсовода, 

який в Ермітажі серед сотні дітей виділив 

підготовлених: 

– Хто з вас читав Біблію? – запитав він екскурсію. 

Небагато дітей підняли руки. – Добре. 

Залишайтесь, а решта йдіть гуляти! Я буду їм 

показувати картини, яких ви не зрозумієте. Цей 

світ поки що не для вас... 

Те ж саме і справжня література. Якщо хтось 

не знає цих зерен, то він просто не готовий 

до такої літератури. Він готовий на близькі 

житейські образи, готовий на ефектні фабули. 

А там – поверхи вищі. 

Візьмімо великі імена нашої літератури. 

Через кожну велику творчість проходить оте 

джерело духовости. Можна, правда, поставити 

запитання: як же з Лесею Українкою? 

Біблійні сюжети є в її драмах, наприклад: 

На полі крови, В домі роботи, в країні неволі, 

Вавилонський полон. Релігійні мотиви як світові 

сюжети і образи їй не чужі. Але згадаймо 

В катакомбах. Чи передається релігійний дух 

в її творах? Це питання дуже непросте. Я сказав 

би, що Леся Українка виросла на цих давніх 

традиціях, глибинних традиціях, високий дух 

у ній світиться, але сама вона була під впливом 

нових віянь, нових течій і працювала в іншому 

річищі. Треба нам ясно усвідомити, що кінець 

XIX ст. – вік соціялістичних і атеїстичних ідей, 

вік шукань нової істини. І дуже мало хто тоді 

шукав у старих річищах. І особливо мало хто 

шукав у ділянці релігії з-посеред поетів нації 

поневоленої. Тому що шукали нової дороги і активної 

праці, активної боротьби. А дорога, яка 

веде від релігії, була цілком заповнена казенними 

фігурками від російської православної 

церкви. І численна армія казенних служителів 

Рідна мова

8 


переконала народ, що все гаразд, шукати нічого 

і всякі дороги і шукання виходу неактуальні 

й неможливі – «опасные мечтания». 

Так от, Леся Українка жила дуже великою 

мірою в тій же давній духовній традиції і, я б 

сказав, у своїй духовій одержимості вона ще 

більш духова, ніж її сучасники. Але у своїх 

шуканнях доріг вона далека від культивування 

релігії, і світло її духовости, мені здається, можна 

було б порівняти зі світлом погаслої зорі, яка 

світить і ще дуже довго світитиме отим самим 

джерелом, але зорі вже нема. Першому поколінню 

це не страшно. А що буде через кілька 

поколінь? Таке запитання було б дуже цікаво 

поставити самій Лесі Українці. Що буде через 

два–три покоління? Не знаю, чи таке питання 

стояло перед нею. Можливо, було несвоєчасно 

ставити, коли гостро стояло питання «Що робити 

вже сьогодні?». 

Ще складніше було у Франка – учасника соціялістичного 

руху з молодих років. У школі 

нині вивчають його студентський соціялістичний 

вірш-деклярацію Товаришам із тюрми, 

але не вивчають поему Мойсей, за яку Франка 

висували кандидатом на Нобелівську премію. 

Поема безпрецендентна у світовій літературі 

– не темою (тема якраз традиційна), а тим, що 

Франко трактує цю тему так глибоко особисто 

і пише кров’ю свого серця, промовляючи устами 

пророка: 

Я ж весь труд, я весь піт тобі дав 

У незламнім завзяттю, 

І підеш ти в мандрівку століть 

З мого духа печаттю. 

Усі спокуси віку перейшов Франко для того, 

щоб пройти книгу сумної філософії світу, 

а потім повернутися знов до народньої духовної 

традиції і висловити її мовою ХХ віку, 

в контексті загальнолюдських здобутків, і приєднатися 

до Шевченка: 

Молітесь Богові одному... 

Я хотів би у зв’язку з джерелами зупинитися 

на такому феноменальному явищі української 

історії, української духовости, як велика літературна 

трійця і Кирило-Методіївське братство. 

Костомаров, Куліш і Шевченко – така була 

послідовність їхнього членства у братстві. Це 

явище надзвичайно цікаве, явище, якого ми не 

осмислили ще. Кирило-Методіївське братство, 

1847 р. 

Другий політичний процес відбувся в 1849 р. 

– процес петрашевців. Пригадуєте основний 

документ, який був предметом звинувачення, 

зокрема Достоєвського? За поширення якої 

речі Достоєвський дістав вирок – смертну 

кару? За поширення відомого атеїстичного 

листа Бєлінського до Гоголя. Це джерельний 

документ російського нігілізму, патос заперечення, 

з якого в сибірських снігах повільно 

народжувалися всі біси Достоєвського. 

Вузол глибоко символічний. У світі завирували 

приховані течії, заносилося на революцію 

1848 р. Оживали в кожній країні старі джерела. 

Гоголь був на еміґрації, був у тій Европі, яка 

визріла до повстань і революцій. Але бродили 

в ньому не европейські гасла, а давні начала, 

винесені пам’яттю дитинства. 

У 1846 р. виходить його книга духовних 

тривог з роздумів Вибрані місця... І в той же час 

створюється Кирило-Методіївське братство, та 

одразу ж його розкривають, розконспіровують 

жандарми. Це братство, як говорить уже сама 

його назва, було культурно-освітнім на християнській 

основі. Але у своїй опозиційності, 

у своїй антиімперській, антисамодержавній 

сутності воно йшло незрівняно далі за петрашевців. 

Його програма дуже співзвучна 

з Книгою Пілігримка Адама Міцкевіча. 

Весна – тайна дрож пронимає народи, 

Мабуть, благодатна хвиля надходить 

(І. Франко) 

І наслідком, вікової традиції, і наслідком 

спільности долі поневолених, та революційна 

весна мала багато спільного в сприйманні 

українців і поляків. Нічого й казати, що це 

відлунає в перегуку великих національних поетів. 

Міцкевич важив для Шевченка незрівняно 

більше, ніж, наприклад, Пушкін. Вплив польської 

політичної пропаґанди періоду боротьби 

за волю (1830, 1848) відчула на собі українська 

інтеліґенція, що об’єдналася в Братстві Кирила 

і Методія. Позначився цей вплив і на програмових 

документах братства. Ось звернення, 

написане Костомаровим до братів-слов’ян: 

Браття Великоруси і Поляки! 

Це говорить до вас Україна, вбога сестра 

ваша, котру ви розіп’яли й розшарпали і котра 

не пам’ятає зла і жалкує разом з вами над вашою 

лихою годиною, і готова проливати кров 

дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це 

братнє послання, обміркуйте важну справу 

нашого спільного рятунку. Повстаньте зі сну 

та дрімоти, знищте в серцях ваших нерозумну 

ненависть один до одного, розпалену царями 

й панами на спільну погибель нашої свободи, 

засоромтесь ярма, що тяжить над вашими 

плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, 

прокляніть святокрадські імена земного царя

9 

і земного пана, виженіть із ваших умів дух невір’я, 

занесений німецькими і романськими племенами. 

Дух запеклости, вдмухнений татарами. 

Перейміться властивою слов’янам любов’ю 

до людства. Згадайте також про ваших братів, 

що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, 

і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя 

і діяльности кожного з вас: «Слов’янський союз, 

загальна рівність, братерство, мир і любов 

Господа нашого Ісуса Христа. Амінь». 

Ще один уривок з програмових документів 

Кирило-Методіївського братства, уривок, який 

прямо нам показує і дороги, які вели Шевченка 

без манівців до вселюдських ідеалів: 

Христова релігія дала світові новий моральний 

дух, котрим він не був перейнятий 

досі. Спаситель відкрив людству любов, мир 

і свободу. Рівність для всіх і братерство 

всіх народів – нові цілі, вказані народам для 

здійснення в них великої ідеї людської єдности. 

«Велика ідея єдности світу» – це те, 

що стоїть нині перед нами. Нині, у зв’язку 

з порізненістю світу ідеологічним антагонізмом 

і загрозою самознищення. Ця ідея в прямій 

формі була зформульована тоді. І небезпека 

роз’єднаности була зформульована в цьому 

самому програмовому документі. Ми тепер 

відкриваємо в Альберта Швайцера його основну 

ідею – благоговіння перед життям, його 

ідеї про найвищий дар, священний дар – життя. 

А ось кирило-методіївці: «Найбільший 

дар Божий – народнє життя». Саме народнє 

життя. Життя джерел. З його духом, ідеєю, 

його ціллю, до якої воно повинно простувати. 

Любити й оберігати життя своє, щадити 

і не пригнічувати чужого – це святий обов’язок 

людини й народу, що досяг уже моральної 

свмосвідомости та ясности свого призначення. 

Але «панує деспот – кат над трьома народама 

слов’янськими, псує – калічить»... 

«І голос України одізвався в Московщині, коли 

після смерти царя Олександра хотіли руські 

прогнати царя і панство і установити Річ 

Посполиту і слов’ян поєднати по образу іпостасей 

Божественних – нерозділимо і незмісимо; 

а сього Україна ще 200 р. до того хотіла»... 

«[...] І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою 

в союзі слов’янськім», «і не буде ні царя, 

ні князя, ні кріпака...». 

Цей політичний радикалізм не пов’язувався 

з насильницькими кривавими методами (зло 

породжує зло), а ґрунтувався на вірі у визрівання 

посіяних добрих начал, на вірі в народ. 

Україна завжди держалась Закону Божого... Ні 

в одній стороні на світі так щиро не моляться 

Богу, ніде муж так не любив своєї жони, а діти 

своїх батьків... У розвитку республіканських 

і релігійних начал уявлявся ґрунт для майбутнього. 

Гоголь – українець, людина українських 

традицій. Незалежно від того, чи він переписував 

у дитинстві Сковороду, чи тільки про 

нього чув, він знав дух свого краю. Ось ідея, 

яка єднає кирило-методіївців і Гоголя: Немає 

другого царя, тільки один цар – Небесний і Утішитель. 

Хоч люди і поробили собі царів. Це дуже 

цікаве явище, коли глибока духовість іде знизу, 

з усіх каналів, перекритих і не перекритих, 

тих що люди бачать і не бачать. Наші моральні 

цінності – Істина, Добро, Краса – в різні части 

змінювалися місцями. На своєму історичному 

перехресті, де істина була дуже затерта, Достоєвський 

вигукнув: «Краса врятує світ»... 

Кирило-методіївці обрали євангельські слова: 

«Узнайте, уразумійте істину, і істина спасе 

вас»... 

Що є істина? Це є цінність найбільша, тому 

її найважче осягнути. 

Є в М. Бердяєва стаття «філософська істина 

й інтеліґентська правда». Це поняття він добре 

роз’яснює на цінностях російської культури 

– що таке філософська істина і як вона була 

страшенно посоромлена, ця істина, і витіснена 

інтеліґентською правдою на потребу дня. 

Кожен, хто виступав з великою джерельною 

істиною, вважався ретроґрадом, бо це осторонь 

і ніби проти народолюбних ідей, проти 

визвольних ідей. А що таке визвольна ідея? На 

чому вона заснована? У чому вона реалізується 

– зміна установ з участю тих самих людей? Зміна 

законів, які споконвічно не виконуються? 

Зміна гасел чи, як каже Гоголь, – зміна вивісок? 

Зміна вірувань на протилежні? 

Ой, це занадто невидні й легкі зміни... 

Справжні зміни починаються з визрівання 

самої людини, з нагромадженням добрих начал 

любови, ушляхетнення серця. 

Ми звільнимось від зовнішнього гніту лише 

тоді, коли звільнимося від внутрішнього рабства, 

тобто покладемо на себе відповідальність 

і перестанемо звинувачувати у всьому 

зовнішні сили (М. Бердяєв). 

Ось як трактують визволення Книги битія 

українського народу. «Але тільки там свобода, 

де дух Христа». «Бо нема свободи без віри». 

В цьому ідеалізмі сходяться київські братчики 

і Гоголь. Бо попри декляровану льояльність він 

виношував теж задум пробудити Росію і всіх 

Рідна мова

10 


слов’ян на духовній християнський основі, 

поставити велику грішницю на сповідь, відвести 

її з дороги завоювань на дорогу каяття 

і служіння Правді, нагадати, що «Єдина служба 

на землі є служба Богові». Гоголь не дражнив 

влади, більше того, – підтримував. Але в межах 

тієї влади він готував духову революцію проти 

царя земного. До речі, на думку Бердяєва, три 

найбільші винуватці падіння царизму – Гоголь, 

Достоєвський, Толстой... 

У 1847 р. Бєлінський пише відкритого листа 

до Гоголя і приватного листа до Анненкова. 

У них спільний момент: безпардонна нігілістична 

реакція на християнську проповідь 

Гоголя і ще нетерпиміша на викрите жандармами 

Кирило-Методіївське братство. Сюди 

ще можна додати його раніший злий відгук на 

Шевченкові Гайдамаки (у яких теж проповідь 

християнського братання слов’ян) – і постане 

образ войовничого неприйняття позитивних 

начал духової традиції, в якій український етнос 

уявляв собі визволення і оновлення життя. 

З фрази «Якби я був на місці государя, я дав би 

йому не менше» напрошується висновок, що 

політичний радикалізм критика, схильного 

судити, і суворо судити, перекривався антагонізмом 

начал: йому легше було уявити себе на 

місці государя, ніж на місці поета, політичного 

в’язня Шевченка. Характерний деталь: великий 

критик обурюється, що через цей «хохлацький 

лібералізм» цензура зопалу заборонила переклади 

невинних французьких книжок... 

Оце тобі і цінності! У своїй скандально знаменитій 

книжці Вибрані місця з листування 

з друзями Гоголь дуже просив: «Я благаю вас 

– прочитайте мою книжку декілька разів». 

Бєлінський, читаючи її, думав про свою відповідь. 

А в листі до Анненкова чоловік, сповнений 

гордині й нетерпимости, здається, зовсім 

не розумів, що сталося: розгромлено великий 

осередок культури, це був справді цвіт нації 

– цей київський гурток молодих ідеалістів. 

Яка духова обдарованість, яка молода сила, 

які неповторні обличчя!... Не будемо говорити 

про чільну трійцю – Шевченко не потребує 

характеристики, Костомаров і Куліш дивують 

уже самою бібліографією своїх праць. Про Гулака 

написано художні твори, зокрема роман 

Р. Іваничука Четвертий вимір. Скромний 

серед братчиків Маркович (але який це був 

чоловік!) ще чекає на свого дослідника. Залишається 

загадкою його вирішальний вплив 

на двох великих письменників – Марка Вовчка 

і Лєскова. Адже то факт, що російська дворянка 

стала автором чарівних українських Народніх 

оповідань, людяних, милосердних, пісенних, 

– після того, як стала дружиною Марковича 

і своїм псевдонімом, Марко Вовчок, ніби повторила 

його прізвище. То факт, що під впливом 

політичного засланця Опанаса Марковича 

зформував світогляд і моральне кредо майбутнього 

великого письменника Лєскова, автора 

роману Нігілісти. 

Одне слово, були це люди великої культури, 

високого ідеалізму. Можна було б поцікавитися 

істиною і жертвою цих ідеалістів більше, 

ніж чуткою про заборону французьких перекладів... 

Істина завжди прихована. Вона дорого дається. 

Люди бояться її. Вона невигідна. І невідомо, 

що з нею робити... повернімось до Миколи 

Бердяєва (киянина, згодом учня В. Соловйова), 

який на прикладі ліберальної літератури показав, 

що істину занедбали, істину принизили, її 

оголосили потойбічною, далекою, нереальною, 

неактуальною... І треба було комусь заговорити 

проти течії і щось від імени істини сказати 

проти актуальних цінностей того часу, як зразу 

накидалася на нього ліберальна публіцистика. 

І носіями істини були постаті непопулярні. 

Може тільки в творчості Достоєвського, завдяки 

його величезному талантові й завдяки 

його поліфонізмові, істина зазвучала цікаво 

для сучасників. Тому що в Достоєвського поряд 

з істиною Альоші Карамазова є істина Івана 

Карамазова, і кожному читачеві дається вибір. 

І може у філософії, перед Бердяєвим, В. Соловйов 

був власне тією непохитною постаттю, яка 

всупереч усім віянням часу і всім спокусам часу 

несла оцю істину як хрест, переданий матір’ю. 

Хочу зупинитися на цінності поняття добра. 

Це дуже важливий критерій етичної вартости 

якоїсь культури, власне – повноти зерна цієї 

культури. «Добре жить тому, чия душа і дума 

Добро навчилася любить» (Т. Шевченко). 

Колись я був під великим впливом Лермонтова, 

зокрема Героя нашого часу. Але в передмові 

до цього твору мене завжди насторожували 

такі слова: «Я тільки вказав на хворобу..., 

а виправляти людські вади – боронь мене 

Боже від такої глупоти»... У самому романі 

теж не відчувається прихованої проповіді добра. 

Не відчувається і кваліфікації хвороби. 

А в літературі найвищого ґатунку теж потрібен 

недвозначний позитивний фон! Адже в Дон 

Жуані демонічного поета Байрона він є! Схоже 

на те, що Лермонтов соромливо уникав цінностей, 

непридатних для гри у велику гординю.

11 

Художня цінність, психологічна глибина. Але 

все ж таки далеко від етичних ідеалів, яким 

має служити культура. Зрештою – усе в дусі 

епохи самолюбства і порожньої гордині, якою 

заражені всі. При всьому художньому блиску 

Євгена Онєгіна цей роман не став книгою, яка 

духово будить, яка і в перекладах іншими мовами 

дає духову поживу й веде до витоків. 

Це надзвичайно істотне і делікатне питання. 

Писарєв поставив його нещадно гостро в статті 

Пушкін і Бєлінський. Відмовити Писарєву 

в логіці дуже важко. Але погодитися з ним теж 

не можна, оскільки він в ім’я вузько витлумаченої, 

ужиткової Істини й Добра заперечував 

Красу. Він руйнував естетику. Він підрубував 

корінь. Характерно, що европейські ідеї рідко 

коли здирали верхню верству в себе вдома, на 

своєму ґрунті (але здирали – безпардонний 

сміх Вольтера, Генеалогія мораль Ніцше), зате 

на російському ґрунті вони часто давали нігілістичну 

реакцію. Відгуком на таку нігілістичну 

реакцію були відомі Шевченкові ескапади: 

І ми не ми, і я не я, 

І все те бачив, і все знаю, 

Нема ні пекла, ані раю, 

Немає й Бога, тільки я! 

Та куций німець узлуватий... 

Треба осмислити нам таке явище в російській 

літературі, яке Чернишевський назвав 

«гоголівським періодом» у російській літературі. 

«Всі ми вийшли з гоголівської Шинелі», 

– уточнив противник Чернишевського Достоєвський. 

Розуміється, йдеться не про вплив 

самої повісти, а про вплив тих начал, які вніс 

у російську літературу Гоголь. 

Велика російська література, знана всьому 

світові, пішла від Гоголя. Передусім сам Достоєвський, 

який пішов у своєму розвитку 

після заслання так далеко, що навіть незручно 

згадувати ранні наслідування Гоголя. Але 

йдеться не про наслідування: йому судилося 

вторувати гоголіським релігійним шуканням, 

навіть повторити в Щоденниках реакційні мотиви 

листування Гоголя... А в Братах Карамазових 

повторити гоголівський слід до святинь 

Оптиної пустині... 

Тими ж гоголівськими дорогами йшов до 

своїх духових вершин і Лев Толстой – у міру 

заглиблення в релігійну проповідь. 

Цей релігійний напрям і «дух скрушного 

схимництва» приніс Гоголь у російську літературу 

з української традиції, з рідної стихії. 

Задумаймося над таким фактом: вчорашній 

гімназист із провінційного Ніженського ліцею 

приїжджає в Петербурґ з рукописом поеми. 

Пушкіна він, звичайно, знає напам’ять. Само 

собою ніби зрозуміло, що він почне з наслідувань 

Пушкіна, Жуковського. Але двадцятирічний 

юнак видає свої малоросійські повісті 

– і настільки незвичні, ориґінальні, що Пушкін 

сам заходить до нього познайомитися, привітати. 

Далі Гоголь благоговітиме перед Пушкіном, 

але у творах буде навіть полемізувати з ним. 

Значить, він прийшов до Петербурґу вже 

зі своїм естетичним світом. Років дев’ять 

після нього прийде сюди кріпацький хлопець 

з України – і теж не з простягнутою рукою, 

а з щедрим багатством рідних образів, тем, 

сюжетів. Тут уже панував дух романтизму 

й культ української пісні, тут уже до Гоголя 

вихідці з України витворили сильний український 

струмінь у російській літературі 

й відкривали столичному читачеві світ зовсім 

невідомий, ориґінальний побут, інші 

звичаї, м’який незлобивий гумор, сповнений 

любови й людяности. Ліризм, схоплення явищ 

з усмішливого боку, туга до козацької романтики 

– це і Гоголь, і та стихія, яку він приніс із собою. 

І якщо він потребував допомоги, то від матері. 

Вона постачала йому етнографічний матеріял. 

Не забуваймо, що столичні поети теж потягнулися 

до українських мотивів. Не забуваймо, 

що вийшли вони з наслідувань: Пушкін прийшов 

до російської літератури через французьку, 

Лермонтов – переважно через англійську, 

Жуковський і Тютчев – через німецьку. 

Гоголь утвердив і свій напрям, і свій ідеалізм, 

і мораль, з якою не було дороги в суєтний світ 

честолюбства і дуелів. 

Дві джерельні сили, що живлять українську 

культуру протягом століть, – віра і пісня. Кирило-методіївці 

були переконані, що український 

народ – один з найрелігійніших народів світу. 

І чи не всі братчики були людьми глибокої 

віри й збирачами українських пісень. Сила 

естетична закоренилася в пісні. Пісня єдналася 

з працею і любов’ю, пісня являла первісну джерельну 

силу, яку пронесли крізь віки «Гомери 

України» – кобзарі... Про це багато писано 

різними мовами. Добра пісня має легкі крила. 

Але ми мало зрозуміємо в наших джерелах, 

якщо обминемо ті пісні, що співалися на 

церковному криласі. Адже найкращі співаки 

українського села і міста звичайно співали 

в церковному хорі, і ця традиція тривала аж 

до двадцятих років нашого століття. З неї 

вийшов і Павло Тичина, який не без виклику 

писав у 1920 р.: 

Рідна мова

12 


Без конкурсів, без нагород 

напишіть ви сучасне – 

«Христос Воскрес!» 

Схоже на те, що він завжди знав: такий 

гімн може породити тільки висока віра. Дехто 

приписує авторство цього божественного 

гімну Сковороді. У всякому разі, він іде з нашої 

традиції – так само, як численні співаки, 

що пішли у XVIII ст. до Петербурґу. Деякі 

з них у неприродних, неймовірно драматичних 

умовах виспівали свою і народню думу в церковному 

хорі. Бортнянський, Березовський, 

Ведель виспівали її так, що нині стали відомі 

цілому світові. 

Напрочуд багата наша мовна стихія вибухнула 

в такому явищі, як Енеїда. Є багато 

перелицьованих з Верґілія Енеїд – є варіянт 

французький, німецький, російський. Чому ж 

залишився живий тільки український варіянт, 

який навіть перекладається іншими мовами? 

Оце та же сама сила, яка існує в наших піснях, 

у нашому фольклорі. 

Але що я можу зробити, 

як в мені багато мене 

(Л. Костенко) 

Мені здається, що є щось загублене в нашій 

історії, спалене в тисячах пожеж, через які випадково 

вціліло Слово о полку Ігоревім. Може 

і про це натякає О. Олесь: «Такий безпам’ятний, 

такий» – про народ. Бо справді, для того щоб 

створити Слово о полку Ігоревім, треба було 

створити попередньо дуже і дуже високу культуру. 

Особисто я довго не вірив в автентичність 

Слова, і мені здавалися розумними й переконливими 

статті, де розвивалася ідея Андре Мазона. 

Цікаво про це написав Майфет: «Слово, 

коли потрібно було для основи імперії закласти 

якесь естетичне, літературне начало». 

Але від цих спокусливих гіпотез вертаєшся 

для Слова і відчуваєш: ні, це не може бути 

підроблене! Потім я натрапив у Пушкіна на 

роздум – дуже лаконічний: «Прочитавши Слово 

остаточно переконуєшся, що це не могло бути 

підробкою». Просто читаючи відчуваєш... 

Добре, а де ж зникло те, що було навколо 

Слова? Залишилися літописи, згадки, натяки... 

А з художніх – це ж одна тільки пам’ятка 

з цілого острова потонулого. Це така річ, що 

не могла існувати сама собою. Мені здається, 

що ми страшенно багато загубили в нашій 

історії. 

Взагалі треба сказати, що людство живе 

уламками минулого і завжди знаходяться ті 

солдати, які ціляться з гармат на єгипетські 

піраміди, а потім знаходяться реставратори, 

які пробують їх відновити. Ну добре, піраміди 

справді створені на віки. Але бібліотеки спалити 

й розбити статую – це річ найпростіша. 

Людство страшенно багато розтратило. Та ми 

щодо цього явно йдемо попереду всіх. З нашої 

історичної традиції вціліло – може найбільше 

– в душі народу, в нашому фольклорі. Ось через 

що наш фольклор є такою загадкою і для нас, 

і особливо для чужинців, які мають з чим порівнювати. 

Пригадую, я написав одній німецькій 

кореспондентці, щоб вона прислала мені 

німецькі народні пісні. Вона не розуміла, чого 

я прошу. У них, очевидно, культу народньої 

пісні немає. Тоді я попросив віцепрезидента німецького 

ПЕН-клюбу Христину Брікнер. І вона 

мені їх прислала. П’ятсот народніх з пісень. 

Прекрасні, дуже культурні, дуже гарні пісні. 

Але коли їх читаєш, порівнюєш з нашими. 

У наших закладені якісь шекспірівські начала, 

закладені великі драми, це не просто гарні пісні 

– це щось інше... Через те іноземні схильні читати 

в нашому фолькльорі щось набагато глибше, 

набагато потаємніше, ніж у тому фолькльорі, 

до якого вони звикли. Я хотів би виділити 

наш фолькльор як найдавніше джерело нашої 

культури і духовости, зокрема християнської. 

Естетична стихія проймає нашу літературу 

від самого початку, робить її не провінційним 

відгалуженням якоїсь літератури, а одразу 

вводить її в контекст світової, оскільки вона 

змикається з найрозвиненішими літературами 

світу на своїх верхів’ях. Як каже Франко, іде 

«туди, де вселюдські ідеали зоріють». 

На закінчення хочу зробити застереження 

проти поверхового розуміння духової традиції 

як наполегливої релігійної проповіді чи апології. 

Духове життя вирує від глибин до мілин, від 

тихої молитви до богоборства. Особливо вирує 

в поетів великих. Але нам ідеться про річище 

у якому вони реалізуються. Річище широке. 

У ньому завжди знаходиться місце для боротьби 

з офіційним російським православ’ям. Були 

явні симпатії до реформації і Лютера, відбиті 

в Книгах битія українського народу. Знаходилося 

місце і для гумору, який не милував попів 

і владик. 

Минає тисяча років Хрищення Руси і більше 

тисячі років християнства, бо за літописним 

переказом ще перший учень Христа Андрій 

приходив на Київські гори... його честь стоїть

13 

нині порожня Андріївська церква... У XX ст. 

були якісь нечутні голоси на підтримку традицій. 

Була і галаслива 

Одним-одна турбація – 

Традиція підрізація 

(П. Тичина) 

Були і великі таланти, і страшні долі. Велика, 

справжня, поезія народжувалася з таємної 

молитви і зі спалахів від погалів зорі. Були 

і заклики, і зусилля виробити нові традиції 

– матеріялістичні. Але коли ми говоримо про 

великих, ніхто не наважиться продовжувати 

список після Франка... Може тому, що ніхто 

не ставив епіграфом до своєї творчости Шевченкових 

слів: 

Молітесь Богові одному, 

Молітесь правді на землі, 

А більше на землі нікому 

Не поклонітесь! 

І то не тому, що не знають молитися. Камертон 

правди – то великий максималізм. Не 

чутно співу «Я на гору круту крем’яную»... Для 

цього замало самого хисту. Для цього треба 

вирости, повільно, по-чеховськи «по краплині 

вичавлювати з себе раба». І тоді обрати вузьку 

дорогу – для одиноких. І з гори високої оглянутися, 

щоб ще раз звірити за камертоном 

і задуматися, чи йдеш від джерел, чи спираєшся 

на плечі великих, щоб стати вище, а чи просто 

висиш на них... 

Але йшлося сьогодні не про традицію десятиліть, 

а про традицію століть. Що лежить 

в основі української літератури, які пов’язуючі 

цінності, які начала, якими нитками вона єднається 

з контекстом світової літератури? 

Багато, дуже багато в нас написано проти 

традиції. Одні її гудили. Другі – заперечували. 

Треті – переступали. 

Але річка пливе від джерел. І, за еспанською 

приказкою, «хто в небо плює – влучає в обличчя 

своє». 

http://ukrlife.org/main/sverstuk/dukhovo.htm 


Написано за старим правописом – ред.

14 


Дмитро Дроздовський 

Київ 

«Перехрестя років»: 

хроніка стороннього 

«Одіссея», що з однієї доби переросла 

у кілька десятиліть – мабуть, так можна схарактеризувати 

нову книжку американського 

письменника українського походження Юрія 

Джуля Перехрестя років, що в 2007 р. вийшла 

в українському перекладі (Видавничий 

дім «Всесвіт», переклав із англійської Юрій 

Терех 1 ). 

Чомусь виданий роман у моїй читацькій уяві 

наштовхується на паралелі з Джеймсом Джойсом. 

Як відомо, ірландська епопея Джойса – це 

спроба показати, про що думає, чим живе, що 

відчуває звичайна людина початку ХХ ст. Можливо, 

поняття «звичайності» звучить досить 

схематично, адже це теоретичний конструкт, 

продукт схематичного узагальнення, проте 

Леопольд Блум – це не Сорель Cтендаля і навіть 

не Колекціонер Фаулза. Людина, яка опинилася 

на соціальному марґінесі, людина, не схожа 

на інших, але інші також не схожі на неї. І все 

ж таки, коли характеризуєш персонажа, то 

важливо бути уважним, адже за кожним літературним, 

текстуально прописаним життям, на 

другому плані чи на мізансцені життя – завжди 

мерехтить потаємне світло письменницької 

рампи. Мабуть, тому Блез Паскаль і написав 

майже чотири століття тому, що «людина це 

очерет на вітрі». За спиною є вітер, який підкидає 

людину в такі несподівані акробатичні 

форми, що логічне, раціональне, вербальне 

пояснення для феномену життя знайти важко. 

Якщо пригадати того ж Джойса, то його епопея, 

реалістична з одного боку, не менш міфічна, 

з другого. І це у своїй післямові до Перехрестя 

років Ю. Джуля відзначив відомий український 

перекладач Олександр Терех. 

Міфічність – це не обов’язково наявність 

містики, потойбічного, відлунь ірраціональних 

стихій, що полонять героїв у сіті загадкового 

абсурду. Міф – це насамперед повнота, спосіб 

бачення цілісної картини, можливо, з відстані 

років, десятиліть. Перехрестя років – це твір 

підсумковий, адже відбито хронологію, еволюцію 

розвитку одного життя (насправді, не 

одного, адже за одним домінантним забігом 

на кілька десятиліть тягнеться шлейф сотень 

інших життів). А за вербалізованими десятиліттями 

проглядає око епохи. 

Відчутно, що книжку огортає аура (в розумінні 

В. Беньяміна) ностальгії. Щось зроблено 

правильно, а щось і ні, чогось можна було 

уникнути, через якісь моменти тепер доводиться 

шкодувати. Але такий уже плин життя. 

Героями роману Перехрестя років керує фатум 

ХХ ст., їх життя визначено ходом історії, а думки 

відбивають райдужні тіні часових кілець. 

Пройдений шлях показує, що в житті все 

насправді закономірно. Тільки потрібно 

вміти чекати й вірити, що все колись прийде 

до першовитоків, у свої рамки й течії. Тоді 

розумієш, що всі труднощі, які так важливо 

здолати для героя, – лише планомірні етапи 

життєвої ініціації. Голос диктату життя. «Прямо», 

– твердо сказав він, знаючи, що не може 

сказати це іншим чином. Йому не залишалось 

нічого іншого, як дивитися прямо, бути прямолінійним 

і триматися прямо. Він мав бути 

прямолінійним, як ніколи раніше, щоб не було

15 

жодного відхилення від абсолютної прямолінійності. 

Прямолінійність мислення, тіла й душі. 

Прямолінійність у бізнесі, в який він вклав гроші 

і зобов’язався інвестувати у високотехнологічні 

способи очищення і дезінфекції. Прямолінійність 

у бізнесі, що зобов’язував його бути 

прямолінійним. 

«Прямо». Він дивився прямо у великі вікна 

багатоквартирного дому, що височів біля скелі, 

дому, де він жив і вів справи. Він дивився прямо 

поверх холодного океану або прямо вниз на сіре 

узбережжя, де туман міг стелитися цілими днями 

або ж за хвилини випаруватися під гарячим 

сонцем. Прямо крізь сіре прибережне місто, де 

жив робочий люд, якому було не по кишені жити 

в зігрітих сонцем, технологічно облаштованих 

передмістях далі від берега океану. Багато років 

тому йому доводилося сотні разів проїжджати 

через це сіре прибережне місто, перебуваючи на 

піднесенні після вживання ЛСД, депресантів чи 

й того і тих разом. Місто лежало на півдорозі 

до Північної Каліфорнії, про яку він нічого не 

пам’ятав. Це сіре прибережне місто було найкращим 

місцем, де він міг бути прямим. 

Коли я кажу про гегемонію тексту, то не 

маю на увазі відбиття соціальної ініціації, 

процесів прийняття форм соціальної поведінки, 

інтеграції в ментальну проекцію 

історичних парадигм, структури соціальних 

інститутів, – йдеться, радше, про життя як 

універсальну категорію, як океан, що простягається 

до читачів із обкладинки, як 

тільки до рук потрапляє нове видання Юрія 

Джуля (щось подібне мені пригадується 

у творах Енн Петрі, наприклад, У темряві та 

сум’ятті). Океан – метафора до всього, що 

відбувається в тексті. Є періоди, коли баранці 

відкочуються від узбережжя, а є, коли океанські 

хвилі стихійно розбиваються на камінні. 

І лише на схилку віку, як писав Іван Франко, 

людина нарешті опиняється десь біля тої 

скелі, що на першій сторінці обкладинки, 

і може поринути в роздуми, аналізуючи крок 

за кроком усе пережите й відчуте. 

Перехрестя років жанрово – хроніка життя 

однієї людини. Але роман постає не як замкнений 

цикл, а поле конфліктів, поразок, утрат, 

боротьби за місце під сонцем, вихід афектів 

і чуттєвих людських сил. Роман Ю. Джуля – це 

змагання зі світом, спроба дістатися землі, 

робінзонада людини ХХ ст., носіїв уже іншої 

свідомості, іншої системи цінностей, інших 

прагнень. Це в Даніеля Дефо людина могла 

цивілізувати простір, оточений океаном – тепер 

доводиться змагатися, а не приймати накинутих 

схем та умов гри. І в цьому, як показує 

Ю. Джуль, – момент життя, modus vivendi, 

вихід із екзистенційної кризи. Перехрестя 

років складається з п’яти розділів: Воєнні роки, 

Сімейні роки, Між Сходом і Заходом, Роки 

у полоні і Роки нових кордонів. Кожна мить 

окремо (тобто навіть не мить, а рік, десятиліття) 

може становити небезпеку для людини, 

але спроба осмислити життя не в мить події, 

а з боку стороннього спостерігача знімає в розумінні 

феноменологічному шви життєвих катастроф. 

І тоді, з легкою іронією згадуючи крок 

за кроком кадри життя, людина стає володарем 

миті. Життя іще не завершено, але пройдений 

шлях змушує робити певні висновки. 

Вода біля його ніг була тепла, але він не 

відчував її тепла. Південні вітри приносили 

ніжне, напоєне тонким ароматом повітря, але 

він не відчував ані його ніжності, ані аромату. 

З безхмарного неба на нього падало яскраве сонячне 

проміння, але він не відчував його тепла. 

Він відчував лише потребу поїсти і потребу 

поспати. І не міг задовольнити жодну з цих 

потреб... Він непорушно лежав на сплутаних 

рибальських сітках біля занедбаного сараю для 

човнів. Марно шукав поглядом пацюка, що його 

можна було б зловити, або якийсь недоїдок. Коли 

він втомлювався дивитися, він заплющував 

повіки і поринав у напівсонний стан, так і не 

засинаючи по-справжньому. Поринав у неясні 

спогади про те, що було до того, як він, пом’ятий 

і занімілий, виліз із відкритого дерев’яного 

контейнера. До того, як його відвели на берег 

гірського озера і дали роботу – тягати ящики 

з іржавої баржі до того, що колись було машиною 

швидкої допомоги. 

Проте, насправді цей твір не вважався б романом, 

якби всі висновки було запропоновано 

майбутнім читачам заздалегідь. Текст Ю. Джуля 

підштовхує до роздумів. Це екзистенціальна 

апологія нового часу, спроба зібрати в єдиний 

пазл розірвані картинки. На відстані десятків 

років уже не пригадати всіх нюансів. Тобто 

свідомість наратора не здатна подати всього 

каталогу життя. Зібрано лише найважливіше, 

що формує своєрідну внутрішню логіку саморуху 

доль і переживань, борінь і прагнень. 

Перехрестя років – це діафільм, кожен кадр 

у якому демонструє цінність людського життя. 

Роман буде цікавим для тих, хто хоче просто 

пізнавати це життя з кожним днем. Досвід іншої 

людини є не менш цікавим, але він – ніби 

спроектований слайд, ніби результат іншого 

Рідна мова

16 


експерименту. Експеримент власний – іще 

попереду. 

Як висновує у післямові О. Терех: 

Чим же цей твір цікавий для нас, українців? 

Тим, що автор його – українець за походженням 

і в цьому, власне, автобіографічному творі 

йдеться про долю хлопця із Західної України, 

який був ще зовсім дитиною, коли 1939 р. туди 

прийшла Червона Армія. Її прихід, появу чужинців 

у рідному домі, в колі сім’ї, чітко фіксує 

пам’ять малого. Потім – вторгнення німців, 

загибель матері, і в житті сироти починається 

смуга злигоднів, поневірянь і блукань по 

воєнній та післявоєнній Європі. Починається 

життєвий шлях, і розповідь про його круті 

повороти та зиґзаґи могла б стати основою 

сюжету захоплюючого пригодницького роману. 

Власне, так воно й сталося, все це є в сюжеті 

роману «Перехрестя років»... 

Книжку написано в модерністському руслі. 

Одна людина, яка вийшла з натовпу, яка змогла 

побороти тиск океанічних хвиль, її доля й перехрестя 

з іншими долями, – це суто модерністський 

прийом, тактика ціннісної орієнтації 

на досягнення однієї людини. У кількох розділах 

ужито цікаву мовну стратегію конструювання 

тексту. Абзаци розділу починаються 

з того самого слова, в якому, мабуть, закладено 

глибший зміст, порівняно з іншими словами. 

«Вибирай». У нього був вибір щодня, але день 

закінчувався, а він так і не робив свого вибору. 

Не міг вирішити, чи потрібні йому добровільні 

послуги Розаріти Пелігроси, не міг вирішити, чи 

потрібно йому і далі пропонувати пільгові кредитні 

умови віруючим, чи зменшити кредитні 

пільги невіруючим. Коли старші хлопці з церкви 

казали йому, що пора вибирати між спасінням 

і вічними муками, він лише пропонував їм подвійну 

мінімальну зарплату. 

«Немає вибору». Коли на нього починали 

тиснути, він відказував, що ні він, ні за нього, 

ні будь-хто від його імені) вибору не зробить. 

І що його остаточний вибір – це займатися чищенням 

і стежити, щоб усі стіни були побілені 

й чисті. Такі чисті, що коли Мак озирався після 

чищення, він міг бачити і чути, як виявляє себе 

нечисть. Як із часом починають змінюватися 

відтінки кольорів, змінюється співвідношення 

світла і пітьми. 

Подібна «техніка» текстуальної гри – спроба 

віднайти ціннісні структурні домінанти, вибудувавши 

вербальний смисловий центр; створити 

семантичні опозиції, структурно-смислові 

бінарності. Для цього роману властива своя мелодика 

думки, своя ритміка й періодика. Слово 

– це річ, поняття, ситуація, що йому передують, 

а тому повторюваність вербальних знаків може 

пояснюватися бажанням автора (наратора) 

зберегти мить, ухопити згаданий момент із 

минулого, вичленувати основне і подати все на 

розсуд читачеві. Це гра, але не гра заради гри, 

а гра з перехрестям власних згадувань із метою 

вибудовування чогось абсолютно цікавого 

й нового насамперед для себе. 

Попри те, що цей роман – річ абсолютно 

суб’єктивна, інтуїтивна, пережита, це ще зовсім 

не означає, що за сторінками тексту не можна 

реконструювати всього американського життя 

попередніх десятиліть. Історіографічний план 

також інтегровано в оповідну структуру: релігія, 

соціальні проблеми, культура, дозвілля, 

побут – це ті шари тексту, що надають роману 

цікавості й легкості для прочитання; ці рівні 

тексту нівелюють хронологічну дистанцію, 

наближаючи твір до читача, роблячи його 

співрозмовником, співучасником перехресних 

років. Шахрайство, інтрига, кохання, судові 

тяганини – все як і завжди, одвічні стратегії 

життя, відбиті в текстуальних ризомах. Але, 

мабуть, у цьому і криється читацький інтерес. 

Гру в бісер або Сто років самотності здолає не 

кожен. Але цей мініатюрний, «кишеньковий» 

роман під силу українському читачеві. Легкість 

і невимушеність фраз, цікаві ситуації, іронічне 

ставлення до труднощів – усе спрацьовує на 

користь нового роману Юрія Джуля. 

ПРИМІТКА 

1 

Фрагменти роману Перехрестя років Ю. Джуля 

друкувалися на сторінках журналу «Всесвіт» 

2007, № 3–4.

Психологія 

17 

А. Карнаухова 

Психологічні основи 

розвитку і формування 

у дітей п’ятого року життя 

позитивно-ціннісного 

ставлення до дорослих 

аспірант 

Національний педагогічний університет 

ім. М. Драгоманова 

Київ 


Початок нового тисячоліття на фоні стрімкого 

науково-технічного прогресу входить 

в історію людства як епоха особливої антигуманності, 

адже новий етап розвитку суспільства 

вже встиг ознаменувати себе жорстокістю, 

бездушністю, моральною безпринципністю, 

кровопролиттям та насильством, що постає 

перед нами чи не всесвітньою проблемою 

– соціальною, психологічною та педагогічною 

і зумовлює вихід освіти на новий якісний рівень 

– спрямованість на гуманістичні ідеали 

виховання. 

В умовах національного відродження духовності 

та культури українського народу 

у педагогічній, психологічній та філософській 

літературі роль особистості та її моральної відповідальності 

стала розглядатися як провідна 

риса сформованої особистості. 

У психологічному плані сутність гуманності 

полягає в обумовленій моральними цінностями 

налаштованості на інших, здатності до 

переживань за них, до співчуття, співучасті 

у співпраці, адже термін «гуманний» у перекладі 

з латинської означає – людяний. Людяність 

або ж гуманізм, як риса характеру найповніше 

виявляється у любові та повазі до людей 

і передбачає високий рівень вимогливості до 

себе. 

Виховання високих духовних цінностей 

особистості неможливе без формування найперших 

моральних якостей – шанобливого 

ставлення, поваги до батьків, найрідніших 

і найдорожчих людей, бо саме вони передбачають 

розвиток у дітей цілого комплексу 

моральних почуттів, норм поведінки, етичних 

правил. Недарма повага розглядається 

етикою як один з найважливіших принципів 

моральності особистості, в якому фактично 

визначається гідність особистості людини 

(А. Архангельський, І. Кон, О. Дробницький). 

Психолого-педагогічні дослідження одностайно 

доводять, що дошкільний вік є періодом 

початкового становлення особистості. Саме 

у перші роки життя закладаються основи 

гуманізму, розвиваються моральні уявлення, 

почуття, звички, які визначають подальший 

розвиток особистості. 

Вивчаючи стан проблеми формування поваги 

до батьків у науковій літературі, ми дійшли 

висновку, що вона здавна привертала увагу 

і була предметом наукових досліджень філософів, 

педагогів, психологів усього світу, але продовжує 

залишатися актуальністю сьогодення. 

До проблеми формування шани до батьків, вивчення 

взаємовідносин поколінь у тій чи іншій 

мірі зверталися вчені різних держав та епох: 

Я. Коменський, Д. Локк, Й. Песталоцці, 

Ж. Ж. Руссо, Г. Сковорода, К. Ушинський, 

В. Бєлінський, В. Сухомлинський, А. Макаренко 

та інші. 

Питання формування шани до батьків сучасними 

науковцями розглядається різнопланово. 

У низці психолого-педагогічних досліджень 

ними вивчаються різноманітні засоби формування 

цієї моральної якості: збереження 

й освоєння традицій національного виховання 

(Л. Повалій); умови сімейного виховання взаємовідносин 

батьків, їх власний приклад мо-

18 


ральної поведінки, загальний рівень моральної 

культури родини (Т. Алексеєнко, Д. Бакієва, 

Г. Григоренко, К. Щербакова). 

Я к с ві д ч и т ь н и зк а нау кови х п ра ц ь 

(М. Боришевський, О. Запорожець, Г. Костюк, 

С. Рубінштейн та ін.), до складу певних 

моральних якостей особистості входять три 

основні компоненти: когнітивний, емоційний 

та практичний. Розглянемо кожний 

із цих компонентів і схарактеризуємо їх 

взаємозв’язки у формуванні шанобливого 

ставлення до дорослих. 

Формування в дитини шанобливого ставлення 

до дорослих – складний процес, який передбачає 

формування в неї моральної поведінки та 

свідомості, що тісно пов’язано з формуванням 

етичних уявлень, моральних знань, доступних 

розумінню дитини таких уявлень. Нерозуміння 

суті поваги, ролі дорослих у суспільстві 

і в житті кожної людини, відсутність знань про 

правила поведінки з батьками відповідно до 

загальновизнаних гуманістичних принципів, 

норм моралі робить неможливим сам процес 

формування в дітей гуманних якостей по відношенню 

до дорослих. 

В основі моральних якостей, у тому числі 

і шани до дорослих, лежать знання про моральні 

норми, доступні розумінню дітей дошкільного 

віку. В етико-психологічній літературі моральна 

норма розглядається як одна із найбільш 

простих форм моральних вимог. О. Гусейнов, 

І. Кон зазначають, що вона виступає у подвійному 

вигляді: як елемент моральних відносин 

і як форма моральної свідомості. З одного боку, 

це норма поведінки, звичай, постійно відтворюваний 

в однотипних вчинках багатьох людей 

як моральний закон, обов’язковий для кожної 

людини. У всякому суспільстві існує об’єктивна 

потреба в тому, щоб у певних ситуаціях, які 

часто повторюються, люди діяли однотипно. 

Ця потреба практично реалізується при посередництві 

моральної норми. Її зобов’язуюча 

сила для кожної окремої людини засновується 

на інших формах практично вираженої влади 

суспільства. Автори відзначають, що моральною 

свідомістю моральна норма формулюється 

у вигляді наказу, однаково зверненого до всіх 

людей, який має виконуватися ними беззастережно 

в різних життєвих ситуаціях. 

За переконанням Л. Архангельського, 

моральна норма тоді буде прийнята індивідуальною 

свідомістю, коли буде усвідомлена 

суб’єктом поведінки, стане його внутрішнім 

переконанням, зіллється з волею, тобто стане 

внутрішньою основою свободи вибору вчинку. 

Результати психологічних досліджень 

Л. Виготського, Г. Люблінської, С. Рубінштейна 

доводять, що успішне усвідомлення дитиною 

важливих морально-етичних норм базується 

на її емоційній сфері. 

Павлов підкреслював роль емоційної сфери 

в пізнавальній діяльності людини, зокрема, він 

вважав емоції джерелом сили продуктивної 

роботи головного мозку. Емоції забезпечують 

підготовку нервової системи до діяльності. 

Боришевський зазначав, що емоційний 

компонент несе в собі домінуюче психологічне 

навантаження у процесі формування 

моральних переконань, оскільки саме в ньому 

виражається ставлення особи до моральних 

норм і вимог. Крім цього, емоційний компонент 

нерозривно пов’язаний з мотивацією вчинків 

і фактично є джерелом мотиваційної, спонукальної 

функції морального переконання. 

«Глибоке усвідомлення сутності моральних 

норм у поєднанні з переживанням їх істинності 

(тобто єдність раціонального й емоційного) 

спричиняє виникнення у людини суб’єктивної 

готовності неухильно керуватися цими нормами 

у своїй поведінці» – писав М. Боришевський 

[1, с. 25]. 

Титаренко, досліджуючи вплив емоцій на 

моральний розвиток дошкільників, акцентує 

увагу на тому, що дитина сприймає необхідне 

не як зовнішнє, примусове, а як предмет власних 

соціальних потреб, що формується як щось 

особливо значуще, бажане. Формами прояву 

регулятивної функції емоцій як інтегральної 

є оцінювальна, прогностична і спонукальна. 

Оцінювальна функція, на думку автора, є найбільш 

адекватною дошкільному віку. Оцінка 

розглядається як сполучна ланка між світом 

цінностей, у тому числі моральних, і сферою 

потреб, представлених емоціями. Емоція як 

перша сходинка розвитку оцінки поступово 

насичується раціонально і набуває морального 

змісту. 

На основі оцінювальної функції зароджується 

прогностична та спонукальна. Прогностична 

функція полягає в появі образу як моделі 

необхідної поведінки, що випереджає результати 

здійснюваних суб’єктом моральних дій. 

У цьому образі зосереджене згадуване минуле, 

реальна дійсність і передбачуване майбутнє. 

Отже, як свідчать психологічні дослідження 

О. Запорожця, А. Виноградової, Г. Люблінської, 

Г. Костюка, тільки знань моральних вимог ще 

недостатньо для того, щоб дитина поводила

19 

себе шанобливо, гуманно по відношенню 

до дорослих. У формуванні такої моральної 

якості, як шана до дорослих, потрібен органічний 

зв’язок знань, тобто правильних уявлень 

і понять, та оціночних ставлень (добре, погано, 

благородно і т. д.). Як свідчать результати 

досліджень, оціночні ставлення та судження 

є первинним регулятором моральних дій 

дитини, тому важливо, щоб правила поведінки 

по відношенню до дорослих викликали 

у дошкільника живий емоційний відгук. На 

основі оцінки у дитини складаються моральні 

уявлення як чуттєво-наочні образи правильної 

поведінки. Саме завдяки моральній оцінці 

дитина ділить усе, що відбувається навколо 

неї, на два протилежні полюси: добро – зло, 

правда – брехня, любов – ненависть, розум 

– невігластво, милосердя – жорстокість, честь 

– ганьба, радість – горе. 

Важливим моментом у формуванні шани до 

дорослих є оцінка не лише чужих чи власних 

дій, поведінки, що складає взаємовідносини 

з дорослими, але й оцінка емоційного стану 

іншої людини, в даному випадку емоційного 

стану матері, батька. Саме на основі такої оцінки 

буде розвиватися здатність дитини до співпереживання, 

співчуття, що приведе до розвитку 

моральних почуттів по відношенню до 

батьків та дорослих: чуйність, турботливість, 

доброзичливість та ін. Результати досліджень 

доводять, що діти старшого дошкільного віку 

здатні самостійно помічати настрій, емоційний 

стан близьких їм людей і відповідно вести себе 

в тій чи іншій ситуації. 

Оцінка вчинку, наголошує Л. Островська, 

є одним з найбільш дієвих методів морального 

виховання. Оцінка повинна даватися у найкритичнішій 

і найдоступнішій для дитини формі, 

тоді навіть малюк при правильному ставленні 

до його дій здатен зрозуміти: схвалюють чи 

засуджують його вчинок. Таким чином, поступово 

у дитини відбувається накопичення 

життєвого досвіду, формування моральної 

свідомості. У дошкільному віці дитина починає 

самостійно оцінювати власні вчинки з погляду 

оточуючих, їй стає незручно, соромно, коли 

вона відчуває, що її засуджують. 

Моральна самооцінка, що виникає в дитини 

на кінець дошкільного віку, є початковим 

етапом розвитку потреби в моральній поведінці, 

уявлення власного емоційного стану 

і передбачення наслідків для самої себе, свого 

втручання або невтручання в ситуацію (самосхвалення, 

самозвинувачення і т. п.). На основі 

проведених досліджень Т. Титаренко робить 

висновок про те, що однією із важливих умов 

розвитку в дошкільника моральної саморегуляції 

є розвиток у нього внутрішніх емоційних 

уявлень про те, яким би він хотів себе бачити 

в моральній ситуації незалежно від контролю 

та зовнішніх санкцій. 

Моральна регуляція поведінки включає 

вимоги до дитини самостійно оцінити власні 

дії та відповідним чином спрямувати свою 

поведінку. Це означає, що оцінка, якій піддається 

моральний вчинок, має стати внутрішнім 

регулятором, тобто самооцінкою. Роль оцінки 

і самооцінки в моральному розвитку дитини 

детально вивчалася в дослідженнях С. Якобсон, 

В. Щур. Отримані ними результати довели, 

що рушійною силою в подоланні поведінки, 

що не відповідає моральним нормам, є протиріччя 

між уявленнями дитини про себе 

як хорошу і усвідомленням власного вчинку 

як негативного. 

Результати психолого-педагогічних досліджень 

указують на психологічну готовність 

дітей дошкільного віку до моральної дії. Ця 

готовність визначається знанням моральної 

норми та емоційним ставленням до неї. Для 

того, щоб знання про моральне ставлення до 

дорослих набули морального значення, вони 

мають зачіпати почуття, переживатися дитиною 

та втілюватись у її власній поведінці. 

Дошкільне дитинство є тим періодом, в якому 

засвоюються перші етичні норми поведінки 

– моральні якості, в тому числі і шанобливе 

ставлення до дорослих. Вони формуються 

в процесі діяльності дитини (Д. Ельконін, 

Г. Люблінська, А. Виноградова). Це твердження 

обґрунтовується і В. Сухомлинським: «В молодшому 

віці норми моралі розкриваються перш 

за все в конкретному емоційному вчинку». 

Поніманська акцентує увагу на тому, що 

показником вихованості дитини є поведінка, 

яка відповідає духові моральних принципів 

і норм. Крім того, саме через моральну поведінку 

буде реалізовуватися діяльнісний 

компонент поняття «шани до дорослих», що 

складається з гуманних учинків дітей стосовно 

батьків: привітність, турбота, надання допомоги, 

чуйність та ін. Дитина морально зростає, 

в ній утверджуються гуманні позиції лише 

тоді, коли сама вона активно діє. Керувати процесом 

морального становлення особистості дитини 

в цілому – означає соціально організувати 

діяльність дошкільника, створювати умови 

для виявлення шани до дорослих, щоб дитина 

Рідна мова

20 


практично, через власні дії та задоволення від 

їх результату відчувала значущість та необхідність 

виявлення шанобливого ставлення 

до близьких та рідних. 

За твердженням Е. Ільєнкова для того, щоб 

людина стала особистістю, необхідно поставити 

її з самого дитинства в такі стосунки з іншою 

людиною (зі всіма іншими людьми), у середині 

яких вона не тільки б могла, але й змушена була 

б стати особистістю. 

Моральна поведінка означає єдність мотиву 

і дії. Важливим новоутворенням психіки 

дошкільника є формування ієрархії мотивів 

(О. Леонтьєв, М. Заброцький, В. Мухіна). 

Мухіна доводить, що супідкорення мотивів 

є найважливішим новоутворенням у розвитку 

особистості дошкільника, адже ієрархія 

мотивів надає певної спрямованості всій поведінці 

людини, що дає змогу оцінювати не 

лише окремі вчинки дитини по відношенню до 

батьків чи дорослих, але й поведінки загалом, 

як позитивної, так і негативної. 

Одним з показників моральної вихованості 

є переживання моральних мотивів, а не окремі 

вчинки дитини. Адже один і той самий учинок 

може бути викликаний різними мотивами 

і свідчити про різні рівні засвоєння дітьми 

моральних норм. Ставлення до батьків та 

інших людей за своїм змістом проявляється 

в тому, як діти пояснюють мотиви своїх дій, 

що вони вважають причиною уявного або 

реального вчинку. Отримуючи статус мотивації, 

моральна якість стає джерелом моральної 

активності особистості. Якщо провідними 

мотивами поведінки стають суспільні мотиви, 

виконання та дотримання моральних норм, 

дитина в більшості випадків буде діяти під їх 

керівництвом, і навпаки, коли дитиною керують 

особисті мотиви, це суттєво впливає на 

порушення правил поведінки. 

Отже, важливою основою формування 

в дитини шанобливого ставлення до дорослих 

є формування в неї системи домінуючих 

мотивів, що відповідають моральним нормам 

суспільства. Аналізуючи вищевказане, можна 

зробити висновок, що психологічними основами 

формування шанобливого ставлення до 

дорослих є когнітивний, емоційний та практичний 

компоненти. 

Когнітивний компонент передбачає формування 

моральної свідомості дитини, наявність 

у неї певних знань, уявлень та суджень стосовно 

ролі дорослих, правил поведінки з ними, що 

регулюються суспільними нормами. 

Емоційний компонент уключає в себе розвиток 

певних особистісних якостей, що зумовлюють 

моральну поведінку стосовно дорослих, 

розуміння власних емоційних станів, причин, 

з ними пов’язаних; моральні мотиви, потреби, 

самооцінку дитини. 

Практичний компонент складає діяльнісну 

категорію поняття «шана до дорослих» і виявляється 

у гуманних вчинках дітей стосовно 

дорослих та передбачає наявність у дитини 

навичок моральної поведінки, шанобливого 

ставлення по відношенню до дорослих, здатністі 

регулювати власну поведінку через 

співвіднесення, прагнення діяти відповідно до 

суспільних морально-етичних норм. 

Отже, для формування у дітей п’ятого року 

життя шанобливого ставлення до дорослих 

необхідна система роботи, що має вестися 

у трьох напрямках: накопичення елементарного 

гностичного морального досвіду, 

утвердження практичного досвіду моральної 

поведінки стосовно дорослих і формування 

моральних мотивів поведінки. 

ЛІТЕРАТУРА 

1. Боришевський М., Моральні переконання та їх 

формування у дітей, Київ 1979, 48 с. 

2. Воспитание нравственных чувств у старших 

дошкольников. Под ред. Виноградовой А., Москва 

1989, 96 с. 

3. Запорожец А., Об эмоциях и их развитии у ребенка. 

Развитие социальных эмоций у детей дошк. 

возраста, Москва 1986, 216 с. 

4. Люблінська Г., Дитяча психологія, Київ 1974, 

355 с. 

5. Поніманська Т., Моральне виховання дошкільників, 

Київ 1993, 111 с. 

6. Стельмахович М., Українська родинна педагогіка. 

Навчальний посібник, Київ 1996, 288 с. 

УДК 371. 015.3:373.2.034 

http://www.bdpu.org/scientific_published/psychology_2_2005/8


21 

Roman Drozd 

Postulaty mniejszości 

ukraińskiej wysuwane 

pod adresem władz polskich 

w latach 1956–1989 

Akademia Pomorska w Słupsku 


W wyniku akcji „Wisła” w 1947 r. przymusowo 

osiedlono na ziemiach zachodnich i północnych 

Polski około 150 tys. Ukraińców 1 . Zgodnie 

z instrukcją z listopada 1947 r. mięli ulec szybkiej 

asymilacji. Stwierdzono w niej: 

Zasadniczym celem przesiedlenia osadników „W” 

jest ich asymilacja w nowym środowisku polskim, 

dołożyć należy wszelkich wysiłków, aby cel ten był 

osiągnięty. Nie używać w stosunku do tych osadników 

określenia „Ukrainiec”. W wypadku przedostania 

się z osadnikami na Ziemie Odzyskane elementu 

inteligenckiego, należy taki bezwzględnie umieszczać 

osobno i z dala od gromad, gdzie zamieszkują osadnicy 

z akcji „Wisła” 2 . 

W tej sytuacji ludność ukraińska została pozbawiona 

możliwości wysuwania postulatów wobec 

władz. Możemy jedynie domyślać się, że ich głównym 

pragnieniem była chęć powrotu w rodzinne 

strony i reaktywowanie działalności Kościoła 

greckokatolickiego. Dopiero powstanie w czerwcu 

1956 r. Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno- 

-Kulturalnego umożliwiło wysunięcie listy żądań 

wobec władz. Z tamtego okresu zachowała się lista 

dwunastu postulatów sporządzona przez delegatów 

z województwa wrocławskiego i zielonogórskiego 

zgłoszona podczas obrad I zjazdu UTSK. Zjazd stał 

się trybuną żądań zgłaszanych pod adresem władz. 

Najpełniejszy, dwunastopunktowy zestaw postulatów 

zgłosiły delegacje z województwa wrocławskiego 

i zielonogórskiego. Domagano się w nich: 

1) zezwolenia na dobrowolne powroty, 

2) zapewnienia przez rząd materialnej pomocy 

powracającym w odbudowie gospodarstw i zagospodarowaniu 

się, 

3) wprowadzenia obowiązkowego nauczania 

języka ukraińskiego w szkołach, w których uczą 

się dzieci ukraińskie, 

4) zorganizowania średnich szkół z wykładowym 

językiem ukraińskim, 

5) przywrócenia praw i swobody wykonywania 

praktyk religijnych w obrządku greckokatolickim 

zgodnie z art. 70. Konstytucji PRL, 

6) przystąpienia w najkrótszym czasie do wydawania 

codziennej gazety w języku ukraińskim, 

7) nadawania raz w tygodniu w I programie 

Polskiego Radia audycji w języku ukraińskim, 

8) umożliwienia kierowania Ukraińców na 

studia do USRR oraz organizowania tam kolonii 

dla ukraińskich dzieci z Polski, 

9) zainteresowania się i otoczenia opieką studiujących 

filologię ukraińską na Uniwersytecie 

Warszawskim, 

10) zapewnienia w nadchodzących wyborach 

do Sejmu PRL odpowiedniej ilości mandatów 

poselskich proporcjonalnie do liczby Ukraińców 

w Polsce, 

11) rozwinięcia w mass mediach systematycznej 

pracy na rzecz pozytywnego kształtowania 

w społeczeństwie polskim wizerunku UTSK 

i jego pracy. 

W dwunastym postulacie upoważniono ZG 

UTSK do reprezentowania i obrony interesów 

ludności ukraińskiej w Polsce 3 . 

Osiemnastego lipca ZG UTSK przesłał do 

Sekretariatu KC PZPR i premiera Józefa Cyrankiewicza 

postulaty zgłoszone na zjeździe UTSK. 

Pismo przewodnie zawierało również prośbę 

o spotkanie w celu omówienia „całokształtu spraw

22 


dotyczących ludności ukraińskiej” 4 . Do spotkania 

jednak nie doszło. Czwartego listopada 1956 r. 

konferencja wojewódzka UTSK we Wrocławiu 

wystosowała list do Biura Politycznego KC PZPR, 

w którym domagano się uznania deportacji ludności 

ukraińskiej w 1947 r., przy zastosowaniu zasady 

zbiorowej odpowiedzialności, jako niezgodną 

z „leninowskimi zasadami polityki narodowościowej”, 

umożliwienia powrotu rodzinom ukraińskim 

i udzielenia im pomocy w zagospodarowaniu się, 

urzeczywistnienia, zagwarantowanego konstytucją, 

prawa do swobodnego wykonywania praktyk 

religijnych, w tym i w obrządku greckokatolickim 

oraz zabezpieczenia przedstawicielstwa ludności 

ukraińskiej w Sejmie, Radzie Ministrów, w radach 

narodowych wszystkich szczebli 5 . Czternastego 

grudnia 1956 r. delegacja ludności ukraińskiej 

z województwa wrocławskiego na spotkaniu 

z sekretarzem KC PZPR Jerzym Albrechtem 

przedstawiła na piśmie swe postulaty, z prośbą 

o przekazanie ich W. Gomułce 6 . 

Trzydziestego grudnia 1956 r. odbyło się 

II poszerzone plenum ZW UTSK w Zielonej Górze. 

Jego uczestnicy domagali się od władz zmiany 

dekretu z 27 lipca 1949 r. w takim kierunku, aby 

umożliwić ludności ukraińskiej powrót w rodzinne 

strony. Motywowali to tym, że rozproszenie ludności 

ukraińskiej na ziemiach zachodnich nie daje 

możliwości poważnego i efektywnego prowadzenia 

działalności kulturalno-oświatowej, uniemożliwia 

nauczanie języka ojczystego, stwarza szerokie 

możliwości dyskryminacji ze strony „szowinistycznych 

i chuligańskich elementów wśród ludności 

polskiej”, co hamowało społeczną i gospodarczą 

aktywizację ludności ukraińskiej w Polsce. Zauważono 

także, że jej powrót na poprzednie miejsce zamieszkania 

zabezpieczy pełną aktywizację gospodarczą 

tych ziem oraz podniesie efekt ekonomiczny 

gospodarki państwowej 7 . Powyższe żądanie zostało 

zawarte także w petycji przedstawicieli ukraińskich 

wyborców z województwa zielonogórskiego do 

posłów ze stycznia 1957 r. Domagano się w niej 

nieobejmowania gruntów należących wcześniej 

do Ukraińców w południowo-wschodniej Polsce 

ustawą o wolnym obrocie ziemi, udzielenia pomocy 

finansowej powracającym w zagospodarowaniu 

się, swobody wykonywania kultu religijnego 

w obrządku greckokatolickim, obniżenia limitu 

potrzebnego do rozpoczęcia nauki języka ojczystego 

do sześciorga dzieci, udzielenia finansowej 

i instruktorskiej pomocy w odbudowie ukraińskiego 

życia kulturalno-oświatowego oraz utworzenia 

zawodowego teatru, a także rehabilitacji osób 

niewinnie prześladowanych i uwięzionych 8 . Z kolei 

konferencja wojewódzka UTSK w Olsztynie w swej 

uchwale z 10 stycznia 1957 r. domagała się: 

– unieważnienia dekretu z 27 lipca 1949 r., 

– powrotu na własne gospodarstwa (taką chęć 

zdaniem zebranych wyrażało około 90% 

Ukraińców), 

– ukarania dyskryminacyjnych wystąpień ze 

strony społeczności polskiej, 

– otwarcia parafii greckokatolickich w powiatach 

zamieszkałych przez grupę wiernych liczącą 

ponad 1000 osób, 

– wypłacenia odszkodowania za straty poniesione 

w trakcie deportacji, lecz z pominięciem 

pozostawionego mienia, 

– powołania w każdym powiecie województwa 

olsztyńskiego komisji, która zajęłaby się warunkami 

życia ludności ukraińskiej, 

– zniesienia wszelkich dyskryminacyjnych 

określeń Ukraińców (akcja „W”, banderowcy 

itp.) oraz ponownego rozpatrzenia spraw osób 

pociągniętych do odpowiedzialności karnej za 

działalność w UPA – zrehabilitowania wszystkich 

bezpodstawnie ukaranych, 

– przybliżania społeczności polskiej przez środki 

masowego przekazu tematów związanych 

z życiem ludności ukraińskiej i działalnością 

UTSK, 

– cotygodniowych ukraińskich audycji radiowych, 

– przydzielenia odpowiedniego pomieszczenia 

dla ZW UTSK, 

– rozpoczęcia nauczania języka ojczystego zgodnie 

z życzeniami miejscowych Ukraińców, 

– podniesienia rangi języka ukraińskiego 

w Liceum Pedagogicznym w Bartoszycach do 

języka wykładowego, 

– zwiększenia budżetu dla ZW UTSK, z możliwością 

zatrudnienia większej ilości pracowników 

etatowych, 

– zwołania przez prezydia rad narodowych 

sesji poświęconych sprawom ludności ukraińskiej, 

– zwiększenia liczby kandydatów ukraińskich 

w zbliżających się wyborach do rad narodowych 

9 . 

Masowość zgłaszanych postulatów oraz uniezależnianie 

się towarzystw mniejszości narodowych 

powodowało konieczność powołania ciała, 

które zajęłoby się koordynowaniem działań władz 

w stosunku do mniejszości narodowych oraz 

udzielaniem pomocy ich towarzystwom. W styczniu 

1957 r. utworzono Komisję KC PZPR do Spraw 

Narodowościowych. W jej skład weszli przedstawiciele 

KC PZPR, MSW i towarzystw mniejszości

23 

narodowych. Analogiczne komisje utworzono przy 

KW w Białymstoku, Lublinie, Rzeszowie, Olsztynie, 

Gdańsku, Koszalinie, Szczecinie, Zielonej 

Górze, Wrocławiu i Krakowie 10 . Z czasem jednak 

rola komisji ograniczyła się do narzucania tym 

towarzystwom realizacji linii partii w polityce narodowościowej, 

a oddolne inicjatywy mniejszości 

narodowych, zwłaszcza jeżeli nie były zgłaszane 

przez zarządy główne towarzystw, zostały faktycznie 

zablokowane. 

W lutym 1957 r. Prezydium ZG UTSK przygotowało 

notatkę dla Komisji KC PZPR do Spraw 

Narodowościowych, w której postulowano: 

– zajęcie stanowiska przez Biuro Polityczne KC 

PZPR w sprawie rehabilitacji tej części ludności, 

która nie miała nic wspólnego z UPA, 

– powołanie centralnej komisji partyjno-rządowej, 

która przy współudziale przedstawicieli 

UTSK opracowałaby plan powrotu ludności 

ukraińskiej na dawne miejsca zamieszkania 

oraz przedstawiłaby propozycje mające na celu 

anulowanie dekretu z 1949 r., 

– zaprzestania samowolnej i bezprawnej rozbiórki 

wolnych budynków, o których zwrot 

ubiegają się Ukraińcy, 

– przydzielenia na własność gospodarstwa 

osobom, które nie otrzymały żadnego ekwiwalentu 

za odebrane mienie, 

– zaprzestania wydawania aktów nadania na 

niezajęte obiekty i umożliwienia ich zwrotu 

byłym właścicielom, 

– zrewidowania aktów nadania jednemu użytkownikowi 

od 2–3 poukraińskich gospodarstw 

wraz z zabudowaniami, a odebrane obiekty 

zwrócić byłym właścicielom, 

– udzielenia bezzwrotnych kredytów na wzniesienie 

budynków gospodarskich i przydzielenia 

wolnych gruntów z Państwowego Funduszu 

Ziemi tym Ukraińcom, którzy już powrócili 

lub wyrażają chęć powrotu, 

– przeniesienia Liceum Pedagogicznego dla młodzieży 

ukraińskiej z Bartoszyc do Przemyśla, 

– zwrotu poukraińskich nieruchomości w Przemyślu, 

– utworzenia szkół średnich z internatami 

w: Przemyślu, Legnicy i Koszalinie, 

– powołania do życia objazdowego teatru ukraińskiego, 

– organizowania w czasie wakacji wypoczynku 

dla dzieci i młodzieży ukraińskiej w USRR, 

– wydawania miesięcznika społeczno-literackiego 

z dodatkiem dla dzieci i młodzieży, 

– umożliwienia odprawiania nabożeństw greckokatolickich, 

– rozwinięcia pracy wyjaśniającej wśród ludności 

polskiej i ukraińskiej oraz konsekwentnego 

zwalczania polskiego i ukraińskiego 

nacjonalizmu, 

– ukazywania spraw narodowościowych przez 

„Trybunę Ludu” i inne pisma centralne, 

– szybkiego reagowania na fakty dyskryminacji 

ludności ukraińskiej w Polsce 11 . 

Z postulatami do władz centralnych nadal występowały 

ogniwa terenowe UTSK. Jedenastego 

lutego na poszerzonym plenum ZW UTSK we 

Wrocławiu została przyjęta deklaracja, która dwa 

tygodnie poźniej została przesłana do KC PZPR. 

Proszono w niej W. Gomułkę o rozpatrzenie i zajęcie 

zdecydowanego stanowiska wobec postulatów 

ludności ukraińskiej, gdyż: 

brak zdecydowanego stanowiska i konkretnych kroków 

w kierunku usunięcia krzywd wyrządzonych 

w minionym okresie ludności ukraińskiej powoduje jej 

zniecierpliwienie i wzburzenie, co w rezultacie może 

spowodować następstwa nieprzyjemne w skutkach. 

W deklaracji zwrócono również uwagę na fakt, 

że 

do dnia dzisiejszego na rezolucje i pisma skierowane 

do KC nie ma żadnych odpowiedzi. Aktyw ZW UTSK 

we Wrocławiu jest bezradny w swojej statutowej pracy, 

gdyż do tej pory nie widzi dobrej chęci ze strony KC 

i władz centralnych w sprawie rozwiązania palących 

problemów ludności ukraińskiej i nie ma z tego powodu 

argumentów do opanowania istniejącej i coraz 

więcej [bardziej] komplikującej się sytuacji. 

Przypomniano jednocześnie, że nie otrzymano 

odpowiedzi na pisma, które dotyczyły: oceny akcji 

„W”, anulowania dekretu z dnia 27 lipca 1949 r., 

proporcjonalnej reprezentacji ludności ukraińskiej 

w Sejmie PRL, legalizacji Kościoła greckokatolickiego 

oraz realizacji powrotu ludności na dawne 

miejsca zamieszkania 12 . 

Władze dalekie były jednak od realizacji powyższych 

żądań. Ich celem było zatrzymanie 

Ukraińców w nowym miejscu osiedlenia. Dlatego 

zgodzono się na ograniczony rozwój szkolnictwa 

ukraińskiego i działalności kulturalnej. Udzielono 

bezzwrotne pożyczki na zagospodarowanie się oraz 

wyrażono zgodę na odprawianie nabożeństw greckokatolickich 

w kościołach rzymskokatolickich na 

ziemiach zachodnich i północnych. Odrzucono 

żądanie powrotu oraz postulaty o charakterze 

politycznym, a także wymóg pozytywnego 

kształtowania w mediach wizerunku ludności 

ukraińskiej. 

Wraz z odejściem władz od idei Października 

1956 r., nastąpiło także zaostrzenie kursu wobec 

mniejszości narodowych, w tym i ukraińskiej. 

Рідна мова

24 


Przystąpiono do hamowania rozwoju także życia 

kulturalno-oświatowego ludności ukraińskiej. 

Pojawił się nawet zamysł likwidacji UTSK. Żądania 

powrotu, większej swobody dla rozwoju 

działalności kulturalno-oświatowej uznano za 

przejaw „nacjonalizmu ukraińskiego”. Wymowne 

są tutaj słowa obecnego na II zjeździe UTSK 

w 1960 r. wiceministra spraw wewnętrznych Zygfryda 

Szneka, który nie tylko zaatakował mówców 

wskazujących na przejawy polskiego nacjonalizmu, 

ale także wskazał, w jakim kierunku ma iść dalsza 

praca UTSK. 

Dlaczego, towarzysze? – pytał z trybuny zebranych 

– Dlaczego w części waszego aktywu istnieje jakieś 

dziwne znieczulenie na problem nacjonalizmu 

ukraińskiego? Czy waszym jedynym wrogiem są 

polscy nacjonaliści? My uważamy – mówił dalej 

– że głównym zadaniem partii i organów władzy 

państwowej w dziedzinie internacjonalistycznego 

wychowania mas pracujących jest walka z nacjonalizmem 

narodu największego, narodu polskiego, 

i my to konsekwentnie realizujemy. Wy, towarzysze 

delegaci, w nacjonalistach ukraińskich powinniście 

widzieć przeklętych, zapiekłych wrogów narodu 

ukraińskiego. [...] należy spojrzeć prawdzie w oczy 

i mówić nie tylko o osiągnięciach, nie tylko skarżyć 

się na przejawy polskiego nacjonalizmu, ale waszym 

ważnym zadaniem jest dostrzec wroga na własnym 

podwórzu i to własne podwórze wyczyścić ze śmieci 

żelazną miotłą. To jest nieodłączny warunek udanej 

i odpowiedzialnej pracy UTSK w interesie i dla dobra 

mniejszości ukraińskiej w Polsce 13 . 

Na II zjeździe wysunięto szereg postulatów. 

W przyjętej uchwale zobowiązano m. in. Zarząd 

Główny do: 1) włączenia całej organizacji do 

ogólnopolskich zadań, nawiązania ściślejszej 

współpracy z polskimi społecznymi i oświatowymi 

organizacjami oraz towarzystwami mniejszości 

narodowych; 2) udzielania większej pomocy 

ogniwom terenowym towarzystwa; 3) zwiększenia 

w terenie w ramach istniejących możliwości 

liczby pracowników etatowych; 4) tworzenia szkół 

i punktów nauczania języka ukraińskiego; 5) zwrócenia 

się do Ministerstwa Oświaty, aby zgodnie 

z potrzebami rozmieściło nauczycieli ze znajomością 

języka ukraińskiego, zobowiązało kuratoria 

do opracowania planów rozwoju szkolnictwa 

ukraińskiego, a także przeniosło Liceum Ogólnokształcące 

ze Złotoryi do Legnicy; 6) działania 

na rzecz podniesienia poziomu oświaty i kultury 

wśród Ukraińców; 7) udzielania pomocy instruktażowej 

i finansowej istniejącym i powstającym 

zespołom artystycznym; 8) zorganizowania ukraińskiej 

grupy teatralnej przy Teatrze Państwowym 

w Olsztynie; 9) rozwijania i rozpowszechniania 

działalności wydawniczej; 10) podjęcia działań 

w celu rozszerzenia nadawania ukraińskich audycji 

radiowych, możliwości wyświetlania filmów 

i sprzedaży płyt gramofonowych; 11) spowodowania 

większego zainteresowania prasy i radia 

problematyką mniejszości narodowej; 12) zwrócenia 

się do odpowiednich instytucji w sprawie 

organizacji kolonii na Ukrainie; 13) pogłębienia, 

przy współpracy z TPPR, związków kulturalnych 

z USRR; 14) dbania o rozwój kultury grup regionalnych, 

szczególnie Łemków; 15) podjęcia wszelkich 

działań w celu zapobieżenia dalszej dewastacji 

pamiątek ukraińskiej kultury, a zwłaszcza byłej 

katedry greckokatolickiej w Przemyślu. Z kolei 

redakcję „Naszego Słowa” zobowiązano do nawiązania 

ściślejszych kontaktów z ludnością poprzez 

wyjazdy w teren, odbywania spotkań z czytelnikami 

oraz organizowania narad korespondentów, 

a także postarania się o cotygodniowe wydawanie 

„Switanka” jako samodzielnej gazety dziecięcej. 

Polecono również, aby „Nasze Słowo” nadal walczyło 

z przejawami nacjonalizmu, zwłaszcza ukraińskiego, 

i wychowywało społeczność ukraińską 

„w duchu proletariackiego internacjonalizmu” 14 . 

Powyższe postulaty, jak widać, odbiegały 

swym charakterem od tych zgłoszonych w 1956 r. 

i sprowadzały się niemal wyłącznie do spraw kulturalno-oświatowych. 

Poza tym zostały one zgłoszone 

pod adresem ZG i redakcji „Naszego Słowa”, 

a nie władz. Po II zjeździe UTSK stało się typową 

organizacją kulturalno-oświatową, „pasem 

transmisyjnym” ideologii i programu partii do 

ludności ukraińskiej. Odzwierciedleniem tego 

była uchwała III zjazdu UTSK z 1963 r., we wstępie 

której stwierdzono: 

szczególnym osiągnięciem towarzystwa w ostatnich 

latach jest, obok wzrostu ogniw towarzystwa, zastosowanie 

w jego działalności uchwał XIII plenum KC 

PZPR, które z kolei znalazły odbicie w uchwałach 

VI plenum ZG UTSK, oraz w konsekwentnej popularyzacji 

tych uchwał na łamach „Naszego Słowa” 

Podkreślając słuszność uchwał VI plenum ZG UTSK 

o pracy ideowo-wychowawczej i walce z zacofanymi, 

nieraz wręcz wrogimi nacjonalistycznymi poglądami 

– III Zjazd zobowiązuje nowy Zarząd Główny i redakcję 

„Naszego Słowa” do dalszego prowadzenia, wśród 

członków UTSK i czytelników „Naszego Słowa” pracy 

ideowo-wychowawczej w duchu idei socjalizmu. 

Poza tym uchwała nakładała na poszczególne 

ogniwa UTSK realizację następujących 

zadań: 1) zwiększyć liczbę kół i członków UTSK, 

2) ożywić działalność istniejących kół, zarządów 

powiatowych i wojewódzkich oraz reaktywować

25 

działalność kół oraz zarządów powiatowych 

i wojewódzkich w województwie rzeszowskim, 

zielonogórskim, lubelskim i szczecińskim, 3) włączyć 

do pracy inteligencję ukraińską, zwłaszcza 

nauczycieli, 4) oprzeć działalność na konkretnych 

planach pracy, 5) zwiększyć liczbę czytelników 

„Naszego Słowa” do 8–10 tys., 6) rozwijać różne 

formy działalności kulturalno-oświatowej, zwłaszcza 

odczyty, 7) ożywić działalność istniejących 

zespołów artystycznych oraz czynić starania 

w organizowaniu nowych, 8) pomagać kuratoriom 

i inspektoratom oświaty oraz rodzicom w organizowaniu 

nauczania języka ukraińskiego, 9) działać 

na rzecz przystępowania ludności ukraińskiej na 

wsi do kółek rolniczych, 10) popularyzować osiągnięcia 

Ukrainy Radzieckiej, 11) uczcić XX-lecie 

Polski Ludowej oraz 150. rocznicę urodzin Tarasa 

Szewczenki 15 . 

Podobny charakter miały postulaty przyjęte przez 

IV zjazd UTSK w 1967 r. Domagano się m. in.: 

1) zwiększenia liczby członków i rozszerzenia 

działalności UTSK, 

2) urozmaicenia form działalności kulturalno- 

-oświatowej, 

3) rozpoczęcia starań w sprawie utworzenia 

zawodowego zespołu estradowego, 

4) rozszerzenia działalności wydawniczej UTSK 

oraz podjęcia działań na rzecz utworzenia w Polsce 

wydawnictwa mniejszości narodowych, 

5) powołania przy ZG komisji zajmującej się 

zbieraniem i katalogowaniem pamiątek kultury 

ukraińskiej oraz otwarcia w Bartnem regionalnego 

muzeum ukraińskiego, 

6) ogólnokrajowych audycji ukraińskich w Polskim 

Radio, 

7) zainteresowania się środków masowego przekazu 

problematyką ukraińską, 

8) zwrócenia się do Ministerstwa Oświaty 

i Szkolnictwa Wyższego w sprawie nowelizacji 

rozporządzenia dotyczącego organizacji punktów 

nauczania języka ukraińskiego, rozbudowania 

Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy oraz utworzenia 

przy Studium Nauczycielskim w Legnicy 

filologii ukraińskiej, 

9) wzmocnienia kontaktów kulturalnych z odpowiednimi 

organizacjami ukraińskimi na Ukrainie, 

w Czechosłowacji i Jugosławii, 

10) organizowania wycieczek na Ukrainę dla 

aktywu towarzystwa i młodzieży szkolnej, 

11) organizowania w Polsce letnich obozów dla 

dzieci i młodzieży, połączonych z nauką języka 

ukraińskiego 16 . 

W latach sześćdziesiątych XX w. na uwagę 

zasługują postulaty, w których domagano się 

reaktywowania działalności Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce. Impulsem do ich wysunięcia 

stało się zwolnienie po osiemnastu latach z zesłania 

na Syberii i przybyciu do Watykanu w 1963 r. 

zwierzchnika grekokatolików metropolity Josyfa 

Slipego. Wśród grekokatolików w Polsce, mimo 

prześladowań ze strony władz, odżyły nadzieje 

na reaktywowanie ich Kościoła, a także, co się 

z tym wiązało, wyświęcenie biskupa. Dwudziestego 

drugiego maja ks. Bazyli Hrynyk zwrócił się do 

przebywającego w Watykanie biskupa greckokatolickiego 

Iwana Buczka z prośbą o wpłynięcie na 

kard. Stefana Wyszyńskiego, aby w rozmowach 

z władzami poruszył sprawę legalizacji Kościoła 

greckokatolickiego w Polsce 17 . Trzeciego października 

sprawę tę poruszył w Uds.W ks. Mirosław 

Ripecki, sygnalizując jednocześnie, że Stolica 

Apostolska i prymas są zainteresowani wyświęceniem 

biskupa 18 . Dwudziestego ósmego tego samego 

miesiąca w imieniu duchowieństwa i wiernych wystosował 

petycję do premiera w sprawie legalizacji 

Kościoła greckokatolickiego 19 . Jednocześnie na 

adres władz zaczęły napływać od grekokatolików 

pisma, w których domagali się zgody na tworzenie 

samodzielnych parafii 20 . Wszystkie jednak zostały 

rozpatrzone odmownie. 

Dwudziestego ósmego listopada 1964 r. ks. 

M. Ripecki zwrócił się do przewodniczącego Rady 

Państwa Edwarda Ochaba z prośbą o spotkanie 

w celu omówienia spraw nurtujących grekokatolików 

21 . Nie otrzymawszy odpowiedzi, 20 maja 

1965 r. w imieniu wiernych wysłał pismo, w którym 

prosił go o zgodę na legalizację Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce oraz wyświęcenie na biskupa 

ks. B. Hrynyka 22 . W odpowiedzi, którą udzielił 

Uds.W, poinformowano ks. M. Ripeckiego o nierozpatrywaniu 

jego pisma, gdyż jak pisano: 

Ksiądz nie posiada legitymacji prawnej do reprezentowania 

wobec władz interesów wyznania 

greckokatolickiego w PRL, jak również nie jest ani 

ustawowym, ani statutowym przedstawicielem strony 

w tej sprawie 23 . 

Władze nie zgodziły się także na wyjazd do Rzymu 

ks. B. Hrynyka, obawiając się możliwości wyświęcenia 

go na biskupa oraz nawiązania bliższych 

kontaktów z hierarchią unicką na Zachodzie 24 . 

Prośby o legalizację Kościoła greckokatolickiego 

kierowano również na ręce prymasa. Dwudziestego 

maja 1965 r. ks. M. Ripecki zwrócił się do niego 

z prośbą o nominację ks. B. Hrynyka na ordynariusza 

dla grekokatolików 25 . Trzeciego września grupa 

siedmiu duchownych skierowała na ręce kard. 

S. Wyszyńskiego petycję w sprawie legalizacji. 

W piśmie przewodnim do niej ks. M. Ripecki 

Рідна мова

26 


proponował na biskupa ks. ks. B. Hrynyka lub 

Mikołaja Deńka 26 . Wspomniane starania nie zakończyły 

się jednak sukcesem. Ósmego września 

1967 r. prymas mianował ks. B. Hrynyka swoim 

generalnym wikarym dla wiernych obrządku 

greckokatolickiego. 

Możliwości wysunięcia „nacjonalistycznych” 

postulatów sprzyjała zaistniała sytuacja polityczna 

w Polsce po wydarzeniach marcowych 1968 r. 

oraz przygotowania do kolejnego zjazdu Polskiej 

Zjednoczonej Partii Robotniczej. Dwudziestego 

czwartego października 1968 r. grupa partyjna przy 

ZW UTSK we Wrocławiu opracowała „Wnioski 

i zadania ZW UTSK we Wrocławiu i jego grupy 

partyjnej w świetle tez na V Zjazd PZPR”, w których 

domagała się m. in. szerokiego propagowania 

kultury ukraińskiej, zaspokojenia potrzeb ludności 

w zakresie szkolnictwa ukraińskiego, wzmożenia 

odpowiedniej pracy propagandowo-uświadamiającej 

wśród społeczeństwa polskiego, zwłaszcza 

w środowiskach polsko-ukraińskich oraz ukazania 

udziału ludności ukraińskiej w walce z nazistami, 

nawiązania bliższych kontaktów młodzieży ukraińskiej 

z rówieśnikami z Ukrainy Radzieckiej, 

zwiększenia liczby przedstawicieli ludności ukraińskiej 

w radach narodowych wszystkich szczebli, 

udzielenia szerokiej pomocy w działalności kulturalno-oświatowej 

i utworzenia zawodowego teatru, 

zespołu pieśni i tańca oraz zespołu estradowego, 

a także nadawania przez Polskie Radio we Wrocławiu 

audycji ukraińskich 27 . 

Najdalej idące żądania, przez władze uznawane za 

nacjonalistyczne, złożyli 2 listopada 1968 r. do komisji 

wniosków V zjazdu PZPR, delegaci ukraińscy – byli 

partyzanci GL-AL oraz ochotnicy Armii Czerwonej 

i WP z Łemkowszczyzny. Domagali się w nich: 

1. naprawienia krzywd moralnych i materialnych 

wynikających z zastosowania zbiorowej odpowiedzialności 

w czasie akcji „W”; 

2. zapewnienia, zgodnie z Konstytucją PRL i tezami 

na V zjazd partii pełnego równouprawnienia 

w dziedzinie praw politycznych (proporcjonalnego 

udziału Łemków we władzach rad narodowych 

oraz przedstawicielstwo w Sejmie), gospodarczych 

(uchylenia ustawy z 12 marca 1958) i kulturalnych 

(zabezpieczenia pełnego rozwoju regionalnej 

kultury łemkowskiej, z perspektywą powołania 

zawodowego zespołu pieśni i tańca oraz utworzenia 

placówki naukowo-badawczej z regionalnym 

muzeum łemkowskim); 

3. znowelizowania przepisów władz oświatowych 

w dziedzinie oświaty i szkolnictwa, tak aby 

nie tylko umożliwiały, ale i zapewniały nauczanie 

języka ukraińskiego jako obowiązkowego oraz 

upowszechniały oświatę ojczystą dla dorosłych 

przez organizowanie świetlic, bibliotek, klubów 

i wydawnictw; 

4. uznania zasług Łemków za działalność rewolucyjną 

i walkę z nazizmem 28 . 

Powyższe postulaty władze pozostawiły jednak 

bez odpowiedzi. 

Ożywienie nastąpiło również w niektórych 

kręgach greckokatolickich. Dwudziestego pierwszego 

września 1968 r. grekokatolicy z Przemyśla 

wystosowali petycję do najwyższych władz państwowych 

i wojewódzkich, w której domagali 

się zwrotu oo. Bazylianom cerkwi na Zasaniu, 

a będącej siedzibą miejscowego archiwum. Sygnatariusze 

proponowali jednocześnie, aby do czasu 

przeniesienia archiwum przekazać im nieużywaną 

cerkiewkę na Błoniach w Przemyślu 29 . W 1969 r. 

z inspiracji ks. Władysława Pyrczaka w Konikowie 

i okolicach grekokatolicy rozpoczęli zbieranie 

podpisów w sprawie uruchomienia tam parafii 

greckokatolickiej 30 . Starania powyższe zakończyły 

się niepowodzeniem, gdyż władze przeciwne były 

umacnianiu się grekokatolicyzmu. 

Działania władz wobec mniejszości narodowych, 

w tym i ukraińskiej na krótki okres zostały 

zakłócone wydarzeniami grudniowymi z 1970 r. 

Zmiana ekipy rządzącej oraz pierwsze wystąpienia 

I sekretarza KC PZPR Edwarda Gierka stwarzały 

wrażenie odnowy polityki państwowo-partyjnej, 

w tym również w kwestiach narodowościowych. 

Społeczność ukraińska ponownie podjęła starania 

w celu realizacji swoich postulatów. Piętnastego 

stycznia 1971 r. Konstanty Cekłyniak z Kunkowej, 

Andrzej Kołtko z Wapiennego, Stefan Wanca 

z Rozdziela (wszyscy z pow. Gorlice) oraz Teodor 

Gocz z Zyndranowej (pow. Krosno), a także Stefan 

Halko z Wrocławia wystąpili z pismem do wszystkich 

członków Biura Politycznego i sekretarzy KC 

PZPR, w którym zwrócili uwagę na potrzebę zmiany 

polityki władz wobec Ukraińców i realizację 

zgłoszonych w przeszłości postulatów. Do pisma 

dołączono petycje z 1956 i 1968 r. z prośbą o ich rozpatrzenie 

31 . Jednak i na to pismo jego sygnatariusze 

nie otrzymali odpowiedzi, co oznaczało, że władze 

nie są zainteresowane odnową polityki wobec 

ludności ukraińskiej. Potwierdzeniem tego było 

również niezmienne stanowisko władz w kwestii 

greckokatolickiej. Grekokatolicy zachęceni wypowiedzią 

sejmową premiera Piotra Jaroszewicza, 

który 23 grudnia 1970 r. zapowiedział dążenie do 

pełnej normalizacji stosunków między państwem 

a kościołem, rozpoczęli zbieranie podpisów pod 

petycją domagającą się reaktywowania Kościoła 

greckokatolickiego w Polsce i zwrotu 23 obiektów

27 

sakralnych, w tym katedry w Przemyślu. Dwudziestego 

piątego lutego 1971 r. petycję podpisaną przez 

3692 osoby z 53 miejscowości w kraju przesłano na 

ręce Piotra Jaroszewicza 32 . Po przeanalizowaniu 

problemu władze doszły do przekonania, że nie 

jest możliwe reaktywowanie działalności Kościoła 

greckokatolickiego 33 . 

W listopadzie 1971 r. ZP UTSK w Gorlicach 

i podległe mu zarządy kół w: Bielance, Bartnem, 

Gorlicach, Hańczowej i Zdyni oraz zarządy kół 

w: Grabie (pow. Jasło), Polanach i Zyndranowie 

(pow. Krosno), a także ZP UTSK w Sanoku 

i podległe mu zarządy kół w Komańczy i Mokrem 

wystąpiły z pismem do komisji wniosków VI zjazdu 

PZPR. Stwierdzono w nim, że „spośród wszystkich 

mniejszości narodowych przede wszystkim 

Ukraińcy w PRL są najbardziej upośledzeni co 

do możliwości korzystania i rozwijania rodzimej 

kultury, szczególnie w dziedzinie pielęgnowania 

języka ojczystego i cennych tradycji ludowych” 

oraz podtrzymano postulaty i wnioski kombatantów 

z Łemkowszczyzny skierowane do komisji 

wniosków V zjazdu PZPR z 2 listopada 1968 r. 

Opowiedziano się także za powrotem ludności 

ukraińskiej, zwrotem własności, zwłaszcza lasów, 

a także podporządkowaniem UTSK MKiSz 34 . 

Pismo to wysłano również do: I sekretarza KC 

PZPR E. Gierka, premiera P. Jaroszewicza oraz 

ministrów: Kultury i Sztuki, Oświaty i Szkolnictwa 

Wyższego, Spraw Wewnętrznych, a także 

do Komisji Spraw Wewnętrznych oraz Komisji 

Kultury i Oświaty Sejmu PRL, I sekretarza KW 

PZPR w Rzeszowie, ZG UTSK i Ambasady ZSRR 

w Warszawie. Pismo spowodowało reakcję władz 

i pracowników etatowych Prezydium ZG UTSK, 

wymierzoną przeciwko jego sygnatariuszom. 

Przeprowadzono rozmowy, a trzech z nich wydalono 

z UTSK, rozwiązano ZP UTSK w Gorlicach, 

a podległe mu koła terenowe podporządkowano 

bezpośrednio ZW UTSK w Rzeszowie. 

W kwietniu 1972 r. odbył się w Warszawie 

V zjazd UTSK, który przebiegł zgodnie z wcześniej 

ustalonym scenariuszem, a uchwały i wnioski były 

przyjmowane przez aklamację. Mimo że niektórzy 

delegaci domagali się zwiększenia środków 

finansowych, obowiązkowego nauczania języka 

ukraińskiego w szkołach, do których uczęszczają 

dzieci ukraińskie, a także zwrotu świątyń 

Kościołowi greckokatolickiemu, to jednak ich 

postulaty nie znalazły się w ostatecznych postanowieniach. 

Zjazd w swojej uchwale postulował: 

1) tworzenie nowych kół UTSK, 2) poświęcenie 

większej uwagi pracy ideowo-wychowawczej, 

zwłaszcza wśród młodych członków towarzystwa, 

3) otoczenie szczególną opieką amatorskie zespoły 

artystyczne, 4) zwrócenie się do Ministerstwa 

Oświaty i Wychowania w sprawie przygotowania 

kadr nauczycielskich i podręczników dla potrzeb 

szkolnictwa ukraińskiego, 5) wystąpienie do 

właściwych władz o zgodę na organizację letnich 

obozów języka ukraińskiego dla dzieci i młodzieży, 

6) rozszerzenie własnej działalności wydawniczej, 

7) zwrócenie uwagi na włączenie do pracy w UTSK 

inteligencji, a także stworzenie studentom odpowiednich 

warunków do działalności kulturalnej, 

8) zainteresowanie problematyką ukraińską polskich 

środków masowego przekazu, 9) nadawanie 

ogólnokrajowych audycji ukraińskich w Polskim 

Radio, 10) zwiększenie środków finansowych na 

działalność lub uzyskanie zgody na prowadzenie 

działalności gospodarczej, 11) wykorzystywanie 

w rozwoju ruchu amatorsko-artystycznego 

placówek kultury, 12) wzbogacanie form pracy 

kulturalno-oświatowej, 13) systematyczne popularyzowanie 

czytelnictwa wydawnictw ukraińskich, 

14) poszerzanie i wzmacnianie kontaktów 

z ukraińskimi organizacjami działającymi 

w krajach socjalistycznych 35 . Podobnej treści były 

postulaty zgłoszone na następnych zjazdach UTSK 

w 1976 i 1980 r. 

Powstanie „Solidarności” oraz ogólne ożywienie 

polityczne społeczeństwa polskiego rzutowało 

także na postawy Ukraińców. Odnowę życia 

politycznego przyjęli jako nadzieję na poprawę 

swego położenia. Zaczęto ponownie wysuwać 

pod adresem władz postulaty. Najpełniejszy 

ich zestaw znalazł się w petycji Koła Miejskiego 

UTSK w Szczecinie wystosowanej do Sejmu, 

Rady Państwa i Rady Ministrów PRL. Domagano 

się: 

1) uznania UTSK za organizację w pełni samorządną 

i niezależną, reprezentującą interesy całej 

ludności ukraińskiej w Polsce, 

2) otoczenia opieką i finansowania działalności 

kulturalnej UTSK przez MKiSz, a nie, jak dotychczas, 

przez MSW, 

3) zapewnienia ludności ukraińskiej odpowiedniej 

reprezentacji w Sejmie PRL, 

4) zabezpieczenia materialnych warunków 

działalności UTSK przez: 

– przydzielenie każdemu kołu odpowiedniego 

lokalu, 

– zwiększenie dotacji na działalność kulturalno-oświatową, 

organizacyjną, fundusz płac, 

zakup sprzętu, instrumentów i wyposażenia 

świetlic, 

– utworzenie zarządów wojewódzkich i zwiększenie 

etatów do co najmniej trzech na wo- 

Рідна мова

28 


jewództwo, zapewnienie tym pracownikom 

płacy na odpowiednim poziomie, 

– prawne zagwarantowanie UTSK nieodpłatnego 

korzystania z bazy materialnej innych 

instytucji kulturalnych, 

– przydzielenie towarzystwu odpowiednich 

środków transportowych, ze względu na 

znaczne rozproszenie ludności ukraińskiej, 

5) zapewnienia powszechności nauczania dzieci 

i młodzieży języka ukraińskiego przez: 

– poszerzenie sieci szkolnictwa podstawowego 

i średniego z ukraińskim językiem nauczania, 

utworzenie liceów w Koszalinie, Olsztynie 

i Przemyślu, 

– zapewnienie odpowiednich warunków lokalowych 

ukraińskim szkołom w Białym Borze 

i Legnicy oraz przekształcenie ukraińskich 

klas w Liceum Ogólnokształcącym w Górowie 

Iławeckim w oddzielną placówkę, 

– zmianę przepisów dotyczących organizowania 

punktów nauczania języka ukraińskiego 

w szkołach podstawowych przez zniesienie 

wymogu pisania przez rodziców indywidualnych 

podań i zmniejszenie wymaganej liczby 

uczniów do czterech, 

– opracowanie przez MOiW, przy współudziale 

UTSK, programu rozwoju szkolnictwa ukraińskiego, 

– utworzenie filologii ukraińskiej, jako kierunku 

studiów przy jednej z istniejących wyższych 

szkół pedagogicznych, 

– przywrócenie na stanowisko dyrektora LO 

w Legnicy Ireny Snihur, 

– organizowanie przez władze oświatowe, przy 

współudziale UTSK, obozów letnich dla dzieci 

i młodzieży, a w szczególności obozów języka 

ukraińskiego, 

6) zapewnienia odpowiedniej liczby instruktorów 

do prowadzenia pracy kulturalno-oświatowej 

m. in. przez kierowanie kandydatów na właściwe 

studia do USRR, przywrócenia do pracy na stanowisko 

instruktora muzycznego UTSK Anny 

Chraniuk, 

7) utworzenia ukraińskiego teatru zawodowego, 

8) przywrócenia historycznych nazw miejscowości 

w południowo-wschodniej Polsce, 

9) otoczenia opieką zabytków ukraińskiej kultury 

materialnej, 

10) utworzenia przy jednym z krajowych 

wydawnictw sekcji ukraińskiej, zajmującej się 

wydawaniem w języku ukraińskim literatury 

beletrystycznej i naukowej, 

11) wyodrębnienia z „Naszego Słowa” dodatku 

dziecięcego „Switanok” i dodatku „Nasza Kultura” 

jako samodzielnych czasopism, 

12) umożliwienia corocznego organizowania 

centralnych przeglądów zespołów artystycznych 

UTSK i udzielenia w tym zakresie niezbędnej 

pomocy materialnej i organizacyjnej, 

13) zabezpieczenia bazy materialnej dla chóru 

„Żurawli” i umożliwienie mu występów zagranicznych, 

14) zwiększenia wymiany kulturalnej z USRR, 

15) utworzenia Instytutu Kultury Ukraińskiej 

w Warszawie, 

16) zwiększenia nakładu książek i wydawnictw 

poświęconych współdziałaniu i współpracy obu 

narodów, 

17) wycofania ze szkół książki Łuny w Bieszczadach 

jako lektury obowiązkowej, 

18) umożliwienia UTSK korzystania z centralnych 

ośrodków Radia i Telewizji Polskiej, 

19) poruszania aktualnej problematyki dotyczącej 

ludności ukraińskiej i pozostałych 

mniejszości narodowych w środkach masowego 

przekazu, 

20) zaprzestania bezprawnej inwigilacji oraz szykanowania 

członków i działaczy UTSK przez SB, 

21) zniesienia obowiązku zatwierdzania przez 

cenzurę wszelkich imprez artystycznych organizowanych 

przez UTSK, 

22) przeciwdziałania praktykom administracji 

lokalnej w województwach południowo-wschodnich 

dyskryminujących osoby narodowości ukraińskiej 

przy zakupie nieruchomości lub uzyskaniu 

zameldowania, 

23) zakazania wszelkich szykan i utrudnień osobom 

pragnącym powrócić na swe dawne ziemie, 

24) uznania i nadania statusu prawnego Kościołowi 

greckokatolickiemu w Polsce i przywrócenie 

mu własności świątyń, przejętych przez państwo 

i inne związki wyznaniowe, 

25) nadania UTSK uprawnienia do występowania 

z wnioskami do zakładów pracy o umożliwienie 

wskazanemu pracownikowi wzięcia aktywnego 

udziału w działalności towarzystwa 36 . 

Czternastego listopada 1980 r. doszło do spotkania 

kierownictwa ZG UTSK z przedstawicielami 

Wydziału Administracyjnego KC PZPR i Departamentu 

Społeczno-Administracyjnego MSW. 

Tematem spotkania były wysuwane przez koła 

UTSK postulaty pod adresem władz. Wówczas 

też przedstawiciele ZG UTSK otrzymali zgodę na 

podjęcie rozmów w sprawie realizacji postulatów 

kulturalno-oświatowych z właściwymi instytucjami 

37 . Rozmowy przeprowadzono z przedstawi-

29 

cielami MOiW, MKiSz, Komitetu do Spraw Radia 

i Telewizji oraz TPPR 38 . 

W okresie odnowy znacznie uaktywnili się 

także studenci ukraińscy, dla których UTSK nie 

było reprezentatywną organizacją. Pierwszego 

maja 1981 r. proklamowano utworzenie Zrzeszenia 

Studentów Ukraińskich w Polsce. Przy pomocy 

prawników z „Solidarności” zredagowano statut 

i zwrócono się do Ministerstwa Szkolnictwa Wyższego 

o jego rejestrację. W statucie stwierdzono, że 

zrzeszenie działa zgodnie z Konstytucją PRL, ma 

prawo do ustanawiania kontaktów z ukraińskimi 

organizacjami w Polsce i za granicą, jest niezależne 

od władz akademickich, instytucji państwowych 

oraz organizacji politycznych i społecznych. 

Odpowiedź była jednak odmowna. Ministerstwo 

uważało bowiem, że studenci ukraińscy mogą realizować 

swoje aspiracje w ramach już działających 

organizacji studenckich i towarzystw społeczno- 

-kulturalnych 39 . 

W tym okresie również odżyły nadzieje grekokatolików 

na legalizację ich kościoła. Dwudziestego 

piątego września 1980 r. jego wierni, 

będący zarazem członkami UTSK w Przemyślu, 

wystosowali do władz petycję, w której domagali 

się nadania osobowości prawnej Kościołowi 

greckokatolickiemu, zwrotu katedry oraz transmisji 

mszy greckokatolickich w ważniejsze święta 

w programach ogólnopolskich Polskiego Radia 

i Telewizji 40 . Władze dalekie były od realizacji tych 

postulatów, jednak w ich podejściu zarysowała się 

pewna zmiana. Otóż sprawę uruchamiania nowych 

placówek greckokatolickich uzależniły od zgody 

władz kościelnych 41 . Dlatego też duchowieństwo 

i wierni tego obrządku swe żądania kierowali 

głównie pod ich adresem. Osiemnastego listopada 

ks. S. Dziubyna poprosił prymasa, aby na posiedzeniach 

Wspólnej Komisji Przedstawicieli Rządu 

i Episkopatu uwzględniono potrzeby grekokatolików, 

na równi z potrzebami rzymokatolików 42 . 

Dziewiętnastego stycznia 1981 r. prymas zapewnił, 

że sprawy obrządku greckokatolickiego stanowią 

temat rozmów z władzami państwowymi 43 . 

W tym też miesiącu poparł starania oo. Bazylianów 

o zwrócenie im w Przemyślu budynków klasztornych 

i cerkwi, zajmowanej przez miejscowe archiwum 

44 . Prymas nie zgodził się jednak na zwrot 

katedry zajętej przez oo. Karmelitów 45 . 

Dwudziestego szóstego sierpnia 1981 r. ze swymi 

postulatami wystąpił do kard. Józefa Glempa 

Społeczny Komitet Wiernych Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce. Domagano się: 

– nadania Kościołowi greckokatolickiemu 

w Polsce takiego statusu prawnego, aby mógł 

on korzystać z większej autonomii i swobody 

działania, 

– odnowienia diecezji greckokatolickiej w Przemyślu 

i przyznanie jej dawnej katedry, 

– dokonania rewindykacji świątyń greckokatolickich 

użytkowanych przez różne instytucje 

niereligijne i inne wyznania oraz udostępnienia 

kościołów na ziemiach zachodnich 

i północnych, 

– zajęcia się ochroną zabytków sakralnych obrządku 

wschodniego, nienaruszanie specyfiki 

ich architektury i wyposażenia, 

– naukowego opracowania dziejów Kościoła 

greckokatolickiego w powojennej Polsce, 

– zorganizowania wydawnictwa druków dla 

potrzeb obrządku greckokatolickiego, 

– zacieśnienia współpracy duchownych obrządku 

łacińskiego i unickiego, 

– zapoznania rzymokatolików z obrządkiem 

greckokatolickim, zwłaszcza w parafiach, gdzie 

zamieszkują wierni tego wyznania, 

– wprowadzenia transmisji radiowych z najbardziej 

uroczystych nabożeństw w obrządku 

greckokatolickim, 

– zapewnienia należytego przygotowania 

księży greckokatolickich w zakresie wiedzy 

o dziejach i tradycji kulturowych ludności 

ukraińskiej 46 . 

W tym czasie władze kościelne nie były skłonne 

przystać na realizację tych postulatów. Trudno 

jednoznacznie stwierdzić, czy prymas osobiście był 

im przeciwny. Na pewno musiał się liczyć ze stanowiskiem 

władz oraz biskupów, których większość 

sprzeciwiała się mianowaniu oddzielnego biskupa 

greckokatolickiego 47 . Poza tym niektórzy hierarchowie 

nie zezwalali na tworzenie nowych placówek 

greckokatolickich. Znane są takie przypadki 

z Lubaczowa, Miastka, Rozdziela czy najgłośniejszy 

z Krynicy. Z tych powodów kard. Józef Glemp 

zdecydował się na niewielkie kroki. Dokonał 

podziału placówek greckokatolickich na dwa wikariaty. 

Dwudziestego drugiego grudnia mianował 

o. Jozafata Romanka wikariuszem generalnym dla 

wikariatu północnego, a ks. Jana Martyniaka dla 

południowego. 

Szóstego marca 1984 r. grupa świeckich działaczy 

greckokatolickich wystosowała list do Konferencji 

Episkopatu Polski. Po krótkim przybliżeniu 

powojennej historii grekokatolików w Polsce, 

przedstawiono wykaz następujących problemów 

wymagających szybkiego rozwiązania: 

– mianowanie biskupów ordynariuszy z siedzibami 

w Przemyślu i np. w Warszawie, 

podległych metropolicie greckokatolickiemu 

Рідна мова

30 


i mających prawo uczestniczenia w Konferencjach 

Episkopatu Polski, 

– umożliwienie odprawiania mszy w katedrze 

w Przemyślu oraz przywrócenie jej dawnego 

wystroju, 

– spowodowanie, aby wszyscy duchowni wywodzący 

się z rodzin greckokatolickich zostali 

skierowani do obsługiwania grekokatolików, 

– regularne przypominanie, przynajmniej 

dwa razy w roku, we wszystkich parafiach 

zamieszkałych przez grekokatolików „o bezwzględnym 

obowiązku powrotu wiernych i ich 

dzieci do obrządku greckokatolickiego, o ile 

z takiego pochodzą”, 

– wydanie zarządzenia, aby księża rzymskokatoliccy 

nie udzielali ślubów narzeczonym 

obrządku wschodniego, 

– udzielanie pomocy w tworzeniu parafii greckokatolickich, 

– zwrot cerkwi greckokatolickich na terenach 

południowo-wschodnich, a na pozostałych 

terenach zamieszkałych przez ludność ukraińską 

wydzielenia odpowiednich obiektów 

na cerkwie, 

– wprowadzenie we wszystkich ośrodkach 

kształcących katechetów w diecezjach zamieszkałych 

przez Ukraińców przedmiotu 

o obrządkach katolickich istniejących w Polsce 

i zobowiązanie katechetów do przypominania 

dzieciom i młodzieży o obowiązku powrotu 

rodziców na swój obrządek, 

– udzielenie pomocy w wydawaniu mszałów, 

modlitewników, katechizmów w języku 

ukraińskim oraz miesięcznika poświęconego 

problemom Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce 48 . Powyższe postulaty pozostały bez 

odpowiedzi. Niemniej stanowisko Episkopatu 

ulegało zmianie, bowiem od wyboru papieża 

Jana Pawła II ogólne nastawienie Stolicy Apostolskiej 

do dążeń grekokatolików stało się 

o wiele bardziej przychylne 49 . 

W 1984 r. w Warszawie odbył się VIII zjazd 

UTSK. Delegaci mówili, jak pisało „Nasze Słowo”, 

o wszystkich dziedzinach życia naszej organizacji. 

Z zapałem mówiono o sprawach związanych ze szkolnictwem, 

działalnością kulturalno-oświatową towarzystwa, 

o działalności wydawniczej i ukazywaniu 

się tygodnika „Nasze Słowo”. Niektóre przemówienia 

wygłoszone były w zaczepnym tonie, chociaż wypowiedziane, 

zdaje się, w dobrej wierze 50 . 

Zjazd przyjął uchwałę, która swoją treścią 

niewiele różniła się od tej przyjętej na ostatnim 

zjeździe. Najważniejszym jednak postanowieniem 

zjazdu było przyjęcie nowego statutu UTSK, 

w którym określono trzystopniową strukturę towarzystwa. 

Na miejsce działających nieformalnie 

wojewódzkich rad aktywu powołano oddziały. 

Ich pracą kierowało prezydium wybierane przez 

zarząd oddziału. Przejawem pewnego postępu było 

pominięcie w statucie zapisu o „krzewieniu kultury 

ukraińskiej, narodowej w formie i socjalistycznej 

w treści”. 

Zachodzące przeobrażenia polityczne, przy 

utrzymującej się niechęci władz do wyjścia naprzeciw 

zgłaszanym propozycjom ukraińskim, 

radykalizowały postawy ludności ukraińskiej, 

w tym terenowych działaczy UTSK. Domagano 

się zmian nie tylko w polityce narodowościowej 

władz, anulowania uchwały Rady Ministrów 

z 24 kwietnia 1947 r. o wysiedleniu ludności ukraińskiej, 

ale także reformy UTSK, co uwidoczniło 

się w trwającej w tym czasie kampanii sprawozdawczo-wyborczej, 

a zwłaszcza na IX zjeździe 

UTSK. Odbył się on w 1988 r. w Jachrance koło 

Warszawy. Oprócz poruszenia tematów dotyczących 

działalności kulturalno-oświatowej, część 

delegatów zaproponowała wprowadzenie zmian 

w statucie, które rozszerzałyby dotychczasowe cele 

działalności UTSK, jako „reprezentanta interesów 

społecznych i narodowych ludności ukraińskiej”, 

oraz umożliwiałyby prowadzenie działalności 

gospodarczej i nawiązywanie kontaktów z organizacjami 

działającymi w krajach socjalistycznych 

i kapitalistycznych. Proponowano także, aby 

ZG UTSK w swej pracy opierał się na działalności 

powołanych komisji np.: organizacyjnej, ekonomicznej, 

szkolnej, kulturalnej, historycznej itp. 

Postulowano, aby władze zabezpieczyły UTSK 

w sieć wyposażonych klubów, budynków kultury, 

szkół, na zasadzie rekompensaty za przejęte 

przez państwo mienie instytucji ukraińskich. 

Domagano się także przedstawicielstwa ludności 

ukraińskiej w Sejmie 51 . Zjazd, jak było to w zwyczaju, 

podjął uchwałę, w której nakreślił kierunki 

działania UTSK, a zwłaszcza ZG. Mówiło się 

w niej nie tylko o potrzebie rozwijania szeroko 

pojętej pracy kulturalno-oświatowej, ale także 

o potrzebie: prowadzenia działalności gospodarczej, 

stworzenia komisji historycznej, która stanowczo 

występowałaby przeciwko publikacjom fałszywie 

przedstawiających stosunki polsko-ukraińskie, 

rozszerzania współpracy z towarzystwami mniejszości 

narodowych w Polsce, uroczystego uczczenia 

jubileuszu tysiąclecia chrztu Rusi Kijowskiej, 

ponowienia starań w MEN o wydanie elementarza 

ukraińskiego „Bukwaria”, opracowania koncepcji 

rozwoju liceum w Legnicy, rozpoczęcia starań 

o otwarcie liceum ukraińskiego w Przemyślu oraz

31 

organizacji obozów dla dzieci w Polsce i na Ukrainie 

itp. Postulatem odzwierciedlającym zachodzące 

zmiany w Polsce był zapis o konieczności 

opracowania raportu o stanie i potrzebach ludności 

ukraińskiej, w tym i wyznaniowych, celem 

przedstawienia ich pod obrady Sejmu, aby określić 

jej status jako grupy narodowej w PRL, włącznie 

z zagadnieniem jej przedstawicielstwa w Parlamencie 

52 . 

Wspomniany raport zatytułowany „Ukraińcy 

w Polsce Ludowej” ZG UTSK przyjął 26 lutego 

1989 r. W tym obszernym dokumencie przeznaczonym 

dla Sejmu, Rady Państwa, Rządu, KC PZPR, 

uczestników „okrągłego stołu”, scharakteryzowano 

położenie ludności ukraińskiej oraz wysunięto 

następujące postulaty: 

a) w dziedzinie reprezentacji społecznej i publiczno-prawnej 

Ukraińców: 

– powołanie na szczeblu centralnym organu 

administracji państwowej, który zająłby się 

rozpatrywaniem i załatwianiem spraw mniejszości 

narodowych, 

– zabezpieczenie reprezentacji ludności ukraińskiej 

w Sejmie i w wojewódzkich radach 

narodowych (województwa: bialskopodlaskie, 

białostockie, chełmskie, elbląskie, gdańskie, 

gorzowskie, koszalińskie, krakowskie, krośnieńskie, 

legnickie, nowosądeckie, olsztyńskie, 

przemyskie, słupskie, suwalskie, szczecińskie, 

warszawskie, wrocławskie, zamojskie 

i zielonogórskie), 

b) w kwestii społeczno-kulturalnej i wydawniczej: 

– stworzenie bazy poligraficznej z pełną obsadą, 

wraz z pracownikami znającymi język 

ukraiński, 

– zorganizowanie wydawnictwa UTSK na bazie 

poligraficznej „Wydawnictwa Współczesnego” 

oraz w oparciu o zespół redakcyjny „Naszego 

Słowa”, 

– utworzenie wydawnictwa mniejszości narodowych, 

– powołanie Fundacji Kultury Ukraińskiej, 

– utworzenie Instytutu Ukrainoznawstwa lub 

Ukraińskiego Towarzystwa Naukowego, 

– nawiązanie współpracy z telewizją w Kijowie 

lub Lwowie i zapewnienie stałych transmisji 

satelitarnych, 

– utworzenie muzeum kultury ukraińskiej, 

– nawiązanie polsko-ukraińskiej, autentycznej 

i oddolnej, współpracy artystycznej, kulturalnej 

i naukowej między odpowiednimi 

instytucjami w Polsce i USRR, 

– nawiązanie stałej współpracy z uczelniami 

ukraińskimi, w celu wysyłania na studia 

młodzieży ukraińskiej, 

– uproszczenie procedury paszportowo-turystycznej 

dla Ukraińców wybierających się na 

Ukrainę, 

– podjęcie starań o wydanie słowników, podręczników 

do nauki języka ukraińskiego, 

samouczków i rozmówek, 

– utworzenie ukraińskiego teatru zawodowego 

lub sceny objazdowej, 

– nadawanie ogólnopolskich radiowych audycji 

ukraińskich oraz stałego programu 

telewizyjnego poświęconego mniejszościom 

narodowym, 

c) dotyczące oświaty: 

– pilne rozwiązanie formy i trybu kształcenia 

nauczycieli języka ukraińskiego, 

– natychmiastowe podjęcie sprawy związanej 

z bazą lokalową IV LO w Legnicy, z możliwością 

uruchomienia drugiego ciągu klas, 

– reaktywowanie klasy ukraińskiej w LO 

w Przemyślu wraz z zabezpieczeniem miejsc 

dla uczniów w internacie, 

– należne wsparcie czynu społecznego Ukraińców 

przy budowie zespołu szkolnego 

w Białym Borze, 

– wydanie elementarza do nauczania języka 

ukraińskiego, samouczka, nowego programu 

nauczania dla liceów, z uwzględnieniem wprowadzenia 

lekcji historii i elementów geografii 

ojczystej, 

– zobligowanie władz oświatowych do przestrzegania 

zarządzenia regulującego tryb 

organizowania i formę nauczania języka 

ukraińskiego, 

– objęcie opieką organizacyjno-finansową form 

wypoczynku dzieci i młodzieży uczących się 

języka ukraińskiego, 

– stworzenie szerokich możliwości kontaktów 

młodzieży ukraińskiej z ich rówieśnikami na 

Ukrainie, 

d) w kwestii amatorskiego ruchu artystycznego: 

– zabezpieczenie pomocy finansowej, 

– zapewnienie odpowiedniej bazy lokalowej, 

– zorganizowanie systematycznych szkoleń 

kadry instruktorskiej w Polsce i USRR, 

– utworzenie stałego objazdowego kina i wypożyczalni 

kaset video z filmami ukraińskimi, 

e) w sprawach wyznaniowych: 

– zabezpieczenia przez władze Kościoła prawosławnego 

możliwości korzystania przez 

Рідна мова

32 


wiernych narodowości ukraińskiej z posługi 

duszpasterskiej w języku ojczystym, 

– przywrócenia wykładania języka ukraińskiego 

w prawosławnym seminarium duchownym 

(przerwanego w 1974), 

– zapewnienia prawosławnym Ukraińcom 

modlitewników i wydawnictw cerkiewnych 

w języku ukraińskim, 

– uregulowania sytuacji prawnej Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce, 

– uwzględnienia przez władze państwowe 

wszystkich potrzeb wyznaniowych grekokatolików 

w trakcie trwających rokowań ze Stolicą 

Apostolską i Kościołem katolickim w Polsce, 

– powołanie w Polsce normalnej struktury 

Kościoła greckokatolickiego z metropolią 

i dwoma biskupami ordynariuszami oraz 

utworzenie seminarium duchownego i innych 

niezbędnych instytucji, 

– podjęcie stosownych działań celem zwrotu, 

w zależności od potrzeb, mienia Kościołowi 

greckokatolickiemu, 

– zapewnienia wiernym swobodnego dostępu 

do obiektów sakralnych, 

– umożliwienie zalegalizowania stanu majątkowego 

Kościoła greckokatolickiego w odniesieniu 

do mienia będącego formalnie własnością 

osób fizycznych, 

– powołanie odpowiedniej komisji z udziałem 

wszystkich zainteresowanych stron w celu 

szczegółowego omówienia sposobów uregulowania 

spraw Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce. 

– zabezpieczenie i objęcie pracami konserwatorskimi 

zabytków kultury ukraińskiej, zwłaszcza 

cerkiewnej. 

Oprócz powyższych postulatów, autorzy raportu 

proponowali, aby Sejm lub Rada Państwa 

przyjęły stosowną uchwałę potępiającą akcję 

„Wisła” 53 . Sejm jednak wychodząc z założenia, 

że wszystkie potrzeby Ukraińców są zaspokajane, 

raport odrzucił 54 . 

Na zakończenie pragnę stwierdzić, że władze 

dalekie były od realizacji wysuwanych przez Ukraińców 

postulatów. Kierowały się bowiem chęcią 

asymilacji ludności ukraińskiej, a jej żądania stały 

z tym celem w sprzeczności. Z drugiej jednak strony 

nie mogły całkowicie ignorować tych postulatów. 

Dlatego zgodzono się na realizację niektórych 

żądań kulturalno-oświatowych, dbając przy tym 

o ograniczony rozwój tej działalności. Całkowicie 

odrzucono realizację postulatów dotyczących akcji 

„Wisła” i o charakterze politycznym. Nie zgodzono 

się także na reaktywację Kościoła greckokatolickiego, 

lecz jedynie na ograniczone jego funkcjonowanie 

w łonie Kościoła rzymskokatolickiego. 

PRZYPISY 

1 Artykuł ukazał się wcześniej w: Ukraińcy w najnowszych 

dziejach Polski (1918–1989), t. III, pod red. 

R. Drozda, Słupsk 2007. 

2 AAN, MZO, sygn. 784. Instrukcja MZO dotycząca 

zasad rozmieszczania osadników z akcji „Wisła” z 10 

listopada 1947. 

3 R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1945–1989. 

Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały), Warszawa 

1999, dok. 24. Wnioski I zjazdu UTSK z 18 czerwca 

1956, s. 79–81. 

4 Archiwum Związku Ukraińców w Polsce (AZUwP), 

Zarząd Główny UTSK. Pismo ZG UTSK do Sekretariatu 

KC PZPR oraz premiera J. Cyrankiewicza z 18 

lipca 1956. 

5 „Nasze Słowo” nr 13, z 11 listopada 1956; „Nasze Słowo” 

nr 15, z 25 listopada 1956. 

6 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–97. Pismo A. Sława do 

Sekretariatu KC PZPR w sprawie spotkania delegacji 

ludności ukraińskiej z województwa wrocławskiego 

z tow. Albrechtem z 15 grudnia 1956. 

7 „Nasze Słowo” nr 8, z 24 lutego 1957. 

8 „Nasze Słowo” nr 10, z 10 marca 1957. 

9 „Nasze Słowo” nr 8, z 24 lutego 1957. 

10 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–137. Pismo Biura Sekretariatu 

KC PZPR w sprawie powołania Komisji 

KC PZPR do Spraw Narodowościowych z 2 lutego 

1957. 

11 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–146. Notatka Prezydium 

ZG UTSK dla Komisji KC PZPR do Spraw Narodowościowych 

w sprawie sytuacji wśród ludności ukraińskiej 

z lutego 1957. 

12 Ibidem. Deklaracja poszerzonego plenum ZW UTSK 

we Wrocławiu w sprawie postulatów ludności ukraińskiej 

z 11 lutego 1957. 

13 „Nasze Słowo” nr 5, z 31 stycznia 1960. 

14 „Nasze Słowo” nr 4, z 24 stycznia 1960. 

15 AZUwP, ZG UTSK. Uchwała III zjazdu UTSK z 29 grudnia 

1963 (zbiór nieuporządkowany). 

16 AZUwP, ZG UTSK. Uchwała IV zjazdu UTSK z 10 

grudnia 1967. 

17 AAN, Ud/sW, sygn. 75/40. List Ks. B. Hrynyka do bpa 

I. Buczka z 22 maja 1963. 

18 AAN, Ud/sW, sygn. 69/42. Notatka Aleksandra Wołowicza 

z rozmowy przeprowadzonej z ks. M. Ripeckim 

z 3 października 1963. 

19 AAN, Ud/sW, sygn. 75/40. Petycja grekokatolików do 

premiera w sprawie legalizacji Kościoła greckokatolickiego 

z 28 października 1963. 

20 AAN, Ud/sW, sygn. 69/42. Informacja PWRN w Koszalinie 

do Ud/sW dotycząca wyznania greckokatolickiego 

z 13 marca 1965. 

21 Dokumenty do istoriji Ukrajinśkoji Hreko-Katołyćkoji 

Cerkwy u Polszczi u 1947–1960-ch rokach (Z archiwu 

o. mytrata Myrosława Ripećkoho), upor. W. Łaba, Lwiw 

1996, dok. 191. List ks. M. Ripeckiego do przewodniczącego 

Rady Państwa z 28 listopada 1964, s. 253. 

22 AAN, Ud/sW, sygn. 69/42. Petycja ks. M. Ripeckiego 

do przewodniczącego Rady Państwa E. Ochaba

33 

w sprawie legalizacji Kościoła greckokatolickiego 

w Polsce z 20 maja 1965. 

23 Ibidem. Pismo Ud/sW do ks. M. Ripeckiego w sprawie 

jego petycji do Rady Państwa z 24 czerwca 1965. 

24 Ibidem. Pismo przewodnie PWRN w Gdańsku do 

notatki z rozmowy z ks. B. Hrynykiem z 29 października 

1965. 

25 Dokumenty do istoriji..., dok. 195. List ks. M. Ripeckiego 

do kard. J. Slipego z 20 maja 1965, s. 257. 

26 Ibidem, dok. 200. List ks. M. Ripeckiego do prymasa z 

3 września 1965, s. 261–262. 

27 AZUwP, ZG UTSK. Wnioski i zadania ZW UTSK we 

Wrocławiu i jego grupy partyjnej w świetle „Tez KC 

PZPR na V Zjazd Partii” z 24 października 1968. 

28 Ibidem. Petycja delegacji kombatantów z Łemkowszczyzny 

do Komisji Wniosków V Zjazdu PZPR 

z 2 listopada 1968. 

29 AAN, Ud/sW, sygn. 131/286. Petycja grekokatolików 

z Przemyśla do najwyższych władz państwowych 

i wojewódzkich z 21 września 1968. 

30 Archiwum Państwowe w Koszalinie (APK), PWRN, 

sygn. 4598. Informacja PPRN w Koszalinie dotycząca 

ludności ukraińskiej za 1969, z 20 grudnia 1969; APK, 

UW (Wydział d/s Wyznań), spis 2, poz. 19. Petycja 

grekokatolików z Konikowa w sprawie nabożeństw 

greckokatolickich z 23 kwietnia 1969. 

31 AZUwP, ZG UTSK. Pismo przedstawicieli ludności 

ukraińskiej do Biura Politycznego I Sekretariatu 

KC PZPR w sprawie położenia mniejszości ukraińskiej 

w Polsce z 15 stycznia 1971. 

32 AAN, Ud/sW, sygn. 131/285. Petycja grekokatolików 

do P. Jaroszewicza z 25 lutego 1971. 

33 AAN, Ud/sW, sygn. 131/287. Pismo podsekretarza 

stanu Aleksandra Skarżyńskiego do wicepremiera 

Wincentego Kraśki w sprawie petycji grekokatolików 

z 25 maja 1971. 

34 AZUwP, ZG UTSK. Pismo zarządów terenowych UTSK 

do Komisji Wniosków VI zjazdu PZPR w sprawie położenia 

ludności ukraińskiej w PRL i nierealizowania 

wytycznych PZPR przez urzędników rad narodowych 

różnych szczebli i Zarząd Główny UTSK w dziedzinie 

polityki narodowościowej z listopada 1971. 

35 AZUwP, ZG UTSK. Uchwała V zjazdu UTSK z 23 

kwietnia 1972. 

36 AAN, Ud/sW, sygn. 13/288. Petycja Koła Miejskiego 

UTSK w Szczecinie do Sejmu, Rady Państwa i Rządu 

PRL z 6 listopada 1980. 

37 „Nasze Słowo” nr 47, z 23 listopada 1980. 

38 „Nasze Słowo” nr 51, z 21 grudnia 1980; nr 5, z 1 lutego 

1981; nr 8, z 22 lutego 1981; nr 15, z 12 kwietnia 

1981. 

39 AZUwP, ZG UTSK. Pismo DM – 420/42/81 Ministerstwa 

Szkolnictwa Wyższego i Techniki w sprawie odmowy 

rejestracji ukraińskiej organizacji studenckiej z 29 

lipca 1981. 

40 M. Rusakiewicz, Przyczyny i skutki procesu reemigracji 

Ukraińców na tereny południowo-wschodniej Polski 

(ze szczególnym uwzględnieniem miasta Przemyśla), 

„Obóz” 1990, nr 17, s. 52. 

41 o. mytrat S. Dziubyna, I stwerdy diło ruk naszych. Spohady, 

Warszawa 1995, dok. 132. List ks. S. Dziubyny 

do Sekretariatu Stanu Stolicy Apostolskiej w sprawie 

udzielenia pomocy duchowieństwu greckokatolickiemu 

w Polsce z 2 maja 1981, s. 428–430. 

42 Ibidem, dok. 159. List S. Dziubyny do prymasa w sprawie 

poruszenia spraw Kościoła greckokatolickiego w rozmowach 

z rządem z 18 listopada 1980, s. 464–465. 

43 Ibidem, dok. 160. List prymasa do ks. S. Dziubyny z 19 

stycznia 1981, s. 465. 

44 AAN, Ud/sW, sygn. 131/288. Pismo kard. S. Wyszyńskiego 

do ministra Jerzego Kuberskiego wspierające 

starania O.O. Bazylianów o zwrot ich nieruchomości 

w Przemyślu z 10 stycznia 1981. 

45 o. mytrat S. Dziubyna, I stwerdy diło..., dok. 137. List 

prymasa do kapituły greckokatolickiej w sprawie 

katedry greckokatolickiej w Przemyślu z 3 kwietnia 

1981, s. 434–435. 

46 O tożsamość grekokatolików. Zbiór dokumentów 

z historii Cerkwi greckokatolickiej w Polsce, Warszawa 

1992, s. 34–36. 

47 B. Puszkar, Ukrajinśka katołyćka Cerkwa w Polszczi ta 

jiji perspektywy, „Suczastnist’” 1985, nr 3, s. 92. 

48 O tożsamość grekokatolików..., s. 37–44. 

49 Patrz szerzej: I. Hwat’, Ukraiński Kościół Katolicki, Watykan 

i Związek Radziecki w czasie pontyfikatu Jana 

Pawła II, „Spotkania" 1987, nr 33–34, s. 79–92. 

50 „Nasze Słowo” nr 21, z 29 lipca 1984. 

51 AZUwP, ZG UTSK. Protokół z IX zjazdu UTSK z 12 

czerwca 1988. 

52 Ibidem. Uchwała IX zjazdu UTSK z 12 czerwca 1988. 

53 AZUwP, ZG UTSK. Raport UTSK „Ukraińcy w Polsce 

Ludowej” z 26 lutego 1989. 

54 Ukraińcy w Polsce 1989–1993. Kalendarium. Dokumenty. 

Informacje. Pod red. M. Czecha, Warszawa 1993, 

dok. 7. List otwarty grupy inteligencji ukraińskiej do 

Ukraińców w Polsce z 20 maja 1989, s. 83–84. 

Рідна мова

34 


Ярослав Сирник 

Наша школа. 

П’ятдесят років 

Лігницького ліцею 

Вроцлав 

ВСТУП 

Літопис Лігницького ліцею можна писати на 

різні способи. Це міг би бути сухий фактографічний 

перелік подій або навіть роман, якого 

сюжет побудований на частинно правдивих, 

частинно міфічних картинах. А що сюжетів 

до такого роману в історії школи не бракувало, 

знають хіба всі, яким дано було з нею 

зіткнутися. 

Історію ліцею можна також передати на різних 

мовах, що їх вивчали випускники школи: 

у ній же самій і пізніше, шукаючи, нерідко 

навіть за «великою водою», свого «місця на 

землі». Але... чи годиться описувати «славне 

півстоліття» нашої alma mater іншою, як рідна? 

Чи саме не для цього, в уяві і прагненнях 

українців, яких в ході акції «Вісла» розкинено 

у 1947 р. по всій Польщі, школу оцю створено: 

щоб навчила рідного!? 

Життя Лігницького ліцею нерозривно 

пов’язане з долею українського населення 

у Польщі після Другої світової війни. Протягом 

п’ятидесяти років його існування, випускниками 

школи стало понад тисяча сто осіб, з-посеред 

майже півтори тисяча, які прийшли сюди, 

часто з найвіддаленіших куточків Польщі, 

а в останній час також і України. 

Довгі роки в українській громаді побутував 

міф «нашої школи», «українського ліцею» чи 

просто «четвертого ліцею». Той міф не був 

безпідставним, не був також лише проявом 

ностальгії її випускників за «молодими літами». 

Українці вельми вдячні лігницькій школі, 

оскільки своїм учням вона давала набагато 

більше, ніж тільки освіту. Вона виховувала 

молодь в українській традиції і культурі. 

Виховний процес, не зважаючи на всякі 

формальні і неформальні перешкоди, ішов 

в напрямку защіплення молодому поколінню 

українців у Польщі любові до рідної землі, 

культури. Мав побороти у них почуття меншевартості, 

заляканості, яких доволі часто 

досвідчували у місцях проживання. Утвердити 

гордість з приводу приналежності до українського 

народу. Навчити бути собою. 

Зовсім не такою була уява про роль школи 

для українців з боку державних чинників комуністичної 

Польщі. Згода на її встановлення 

була для тодішнього тоталітарного режиму 

швидше всього такою собі «тактичною поступкою». 

Не слід вважати по-іншому, оскільки 

справжню мету акції «Вісла», тобто асиміляцію 

українського населення у Польщі, у «народній» 

державі ніколи не скасовано. Про фактичні наміри 

властей засвідчують неодноразові спроби 

ліквідувати ліцей, у якому згодом комуністи 

з переляком достерегли носія «українського 

буржуазного націоналізму». 

IV Загальноосвітній ліцей у Лігниці був 

в роках тоталітарної комуністичної системи 

нетиповою школою. Належав бо до грона 

освітніх установ «під спеціальним наглядом» 

комуністичного апарату безпеки. Зважаючи 

на існування у Лігниці гарнізону радянських 

військ, можна поставити питання, чи, крім 

III i IV відділів місцевої Служби безпеки, нагляду 

адміністративних структур, в тому числі

35 

освітніх і віроісповідних, ліцеєм не цікавилися 

й спец-служби «старшого брата». Проте, в цій 

останній справі залишається на сьогоднішній 

день лише підозра, бо ж достовірна інформація 

з’явилася б у нас щойно тоді, коли б вдалося віднайти 

відповідні документальні матеріали. 

Заголовок праці зачерпнутий з неофіційного 

«гімну» ІV Ліцею, дописаного невідомим автором 

(чи швидше авторами) до лемківської 

народної пісні «Тиха вода». До речі, саме лемківські 

пісні, яких співалося в школі чи не найбільше, 

всупереч усяким спробам роз’єднувати 

український народ, саме вони вчили учнів бути 

українцями, українськими патріотами. Стрічка 

пісні «Тиха вода», яка починалася саме від 

слів «Наша школа...», у половині вісімдесятих 

років співалася так: 

Наша школа, наша школа 

Міститься в Лігниці 

В нашій школі, в нашій школі 

Дівки парадниці 

Рада би я, рада би я 

Хлопця покохати 

Рада би я, рада би я 

Ще й матуру здати. 

Аж ніяк забути тут і не добавити, що верс 

Дівки парадниці, бурсаки часто замінювали 

в часі співання на «дівки чарівниці»... Не один 

раз ця пісня розпочинала справжні «сходові 

концерти», тобто інколи довгогодинні 

марафони «співання» ліцеїстів на сходинках 

гуртожитка при Хойновській, 98. Або ж так 

само невгасаючі «речіталі» в автокарах, які 

везли членів шкільних ансамблів на чергові 

турне, або хоч би і у менш конфортабельних 

«міських», якими учні їздили до держгоспу 

Осєк, щоб збирати тут картоплю. Або у поїздних 

купе, коли молодь з Лігниці поверталася 

додому на канікули, або врешті... в часі спільних 

душів чи будь де-інде, де зібралося хоч би 

двоє учнів... 

Історія школи почалася у 1957 р. У 2007 р. 

їй виповнюється ювілей п’ятидесятиліття. 

Ці дати визначуюють хронологічні рамки 

опрацювання. Воно побудоване у предметово- 

-хронологічному порядку. 

Прологом є картина, у якій зображено виникнення 

школи на фоні ситуації української 

людності у повоєнній Польщі. Відтак представлено 

головні моменти у розвитку школи, 

протягом неначе двох епох, у яких прийшлося 

їй існувати: в часі комунізму та після його 

падіння. Менші відтинки життя ліцею визначувалися 

факторами, притаманними і іншим 

освітнім одиницям: зміною дирекції школи 

або зміною місця-садиби ліцею. Тут зовсім 

чіткі періоди: 1957–1960, 1960–1962, 1962–1967, 

1967–1977, 1977–1991 та період сучасний після 

1991 р. У розділі зображене також щоденне 

функціонування школи з «бурсацької», а при 

цьому і більш особистої перспективи. Важливим 

елементом функціонування школи 

у комуністичному періоді були заходи властей 

в напрямку припинення існування закладу. 

Третій розділ – це штрих про школу в нових 

суспільно-політичних обставинах. Окреме 

місце присвячене постатям директорів та деяких 

учителів ліцею. Врешті, як завершення 

чи післяслово до книги долучено нарис Марка 

Сирника, в якому Читач знайде аналіз значення 

IV Загальноосвітнього ліцею для українців 

у Польщі і не лише у Польщі. 

Джерельна база для написання монографії 

школи доволі солідна та різноманітна. Особливу 

увагу викликають архівні матеріали, що 

зберігаються у Державному архіві у Вроцлаві та 

його відділенні у Лігниці. Матеріали про ліцей 

знайдемо зокрема у фондах: Вроцлавської президії 

воєводської національної ради (ПВНР), 

Лігницької президії повітової національної 

ради (ППНР), Воєводського комітету Польської 

об’єднаної робітничої партії (ПОРП). Велике 

число документів зберігається у архіві Інституту 

національної пам’яті у Вроцлаві (ІНП). 

Це документи бувшої комуністичної таємної 

поліції – Служби безпеки (СБ). Окрім згаданих, 

матеріали про лігницьку школу знаходяться 

в архівних засобах – правда неупорядкованих 

– Об’єднання українців у Польщі. 

На нинішній день стан досліджень про історію 

Лігницького ліцею слідуючий. Існує 

одне опрацювання, яке з чистою совістю можна 

назвати монографією школи (за її перше 

тридцятиліття), автором якої є Марія Туцька 1 . 

Авторка, випускник школи, а згодом теж і вихователь 

у гуртожитку, виконала дуже корисну 

і копітку роботу зціляючи в одне статистичні 

дані про функціонування школи, в тому числі 

перелік вчителів та географічне походження 

учнів. Недоліком, не так праці, як видавничої 

одиниці, є її практична недоступність пересічному 

читачеві. Праця Марії Туцької ніколи 

не видалася друком, вона у машинописі, якої 

один з двох чи трьох примірників зберігається 

у шкільній бібліотеці ліцею. 

Монографією, хоч більше з назви, є публікація, 

видана з приводу 45-ліття школи 

у 2002 р. 2 Гідним зауваження є факт, що поява 

Рідна мова

36 


згаданої позиції відбулася заходами учителів, 

батьківського комітету та самих учнів школи. 

Вартісним елементом брошури є перелік усіх 

випускників школи, поданий річниками за 

ключем дати складеного екзамену на атестат 

зрілості, в якому, однак, з’явилися дрібні помилки. 

Подібного характеру, хоч набагато менш 

старанно виданою, є брошура з 1997 р. Варто 

підкреслити, що «шкільні» монографії ліцею, 

хоч дещо разять безкритичним підходом до 

його минулого, сталися водночас самі у собі 

цікавим джерелом до його історії. 

Крім окремих публікацій, появилося досі 

декілька статей про ІV Загальноосвітній 

ліцей. Серед них знаходимо публікацію Яна 

Дудека про шкільництво для національних 

меншин у Долішній Сілезії, яку надруковано 

у науковому часописі «Собутка» ще у 1971 р. 3 

Значні фрагменти праці відносяться саме до 

українського ліцею. Познайомитися з нею 

цікаво і тому, що її автором була людина безпосередньо 

заангажована (з боку вроцлавської 

освітньої кураторії) у нагляд над шкільництвом 

для національних меншин. На основі змісту 

цієї статті здобуваємо додаткову можливість 

інтерпретувати політику комуністичних властей 

по відношенні до українського чи загально 

– нацменшинного шкільництва. 

Матеріали про ліцей циклічно друкувалися 

в українських виданнях у Польщі: «Нашому 

слові», «Українському календарі», «Українському 

альманахові» та інших 4 . Здебільшого 

набували вони мемуарного характеру. Від половини 

дев’яностих років українське питання на 

Долішній Сілезії досліджує і автор цих рядків. 

Тематику, яка нас тут цікавить заторкають, 

м. ін., статті Szkolnictwo w języku ukraińskim 

na Dolnym Śląsku w latach 1952–1989 та Школа 

під спеціальним наглядом 5 та докторська 

дисертація Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku 

(1945–1989) 6 , якої промотором був, до речі, інший 

випускник ліцею – проф. Роман Дрозд. 

Доцільним є вияснити деякі терміни, вживані 

у праці. Наприклад, автор старався не користуватися 

окресленням «українська школа» 

загально по відношенні до шкіл з українською 

мовою навчання, оскільки були вони насправді 

польськими, державними закладами. Там, де 

термін цей все ж таки з’являється (наприклад 

у цитатах), треба його розуміти у значенні 

«школа, у якій навчалися українці». Звичайно, 

ІV Загальноосвітній ліцей був і є «українською» 

школою «по духу», але це дві зовсім різні 

справи. Їхнє переплутування, в крайньому випадку 

допустиме у розмовному порядку, проте 

і тут часто доводить до дедалі зовсім зайвих 

і неправдивих висновків. Це стосується, м. ін., 

применшування значення таких закладів, як 

саме Лігницький ліцей, оскільки показується їх 

на фоні «українського шкільництва», яке sensu 

stricte не існувало у післявоєнній Польщі. Інакше 

кажучи: значення ІV Загальноосвітнього 

ліцею, а також кожної з існуючих у минулому 

чи тепер шкіл з українською мовою навчання, 

значно більше для екзистенції української громади 

у Польщі, якби про це засвідчували часто 

сухі статистичні зведення або безкритична, та 

й ще і пафосна, «звітовщина». 

Терміни запозичені з учнівської (і вчительської) 

говірки («бурсак», «високі хлописька» 

і т. д.) пояснюються у міні-словнику на кінці 

статті. 

Нинішня публікація не закриває потреби 

створення інших видань про Лігницький 

ліцей. В першу чергу потрібно видати альбом, 

а можливо навіть мультімедіальну презентацію, 

у якій найбільш промовистими стали би 

обличчя людей, які творили і творять історію 

школи. 

РОЗДІЛ 1: 

Bиникнення Лігницького ліцею на фоні 

ситуації української людності в комуністичній 

Польщі 

Рік 1945, у якому формально закінчилася 

Друга світова війна, не приніс миру для українських 

жителів, що залишилися в межах 

південно-східної Польщі. Ще з вересня 1944 р. 

маріонеткові уряди Польщі і УРСР підписали 

договір про «добровільний» обмін населенням, 

який фактично закінчився зовсім реальним 

обманом. Внаслідок договору, на кінець 1946 р. 

з території Народної Польщі відбуло приблизно 

480–520 тис. українців. 

У квітні 1947 р., в рамках акції «Вісла», 

залишки корінних жителів Лемківщини, 

Бойківщини, Надсяння, Холмщини було переселено 

на т. зв. Відзискані землі, тобто у західні 

та північні воєводства нової Польщі. Згідно 

з інструкцією Міністерства відзисканих земель 

з листопада 1947 р., основною метою депортації 

українців, була їх повна асиміляція у новому 

довкіллі: 

[точка] 4. Zasadniczym celem przesiedlenia osadników 

„W” jest ich asymilacja w nowym środowisku 

polskim, dołożyć należy wszelkich wysiłków, aby cel

37 

ten był osiągnięty. Nie używać w stosunku do tych 

osadników określenia „Ukrainiec”. W wypadku 

przedostania się z osadnikami na Ziemie Odzyskane 

elementu inteligenckiego, należy taki bezwzględnie 

umieszczać osobno i z dala od gromad, gdzie zamieszkują 

osadnicy z akcji „W”. [точка] 5. Swoboda ruchu 

osadników z akcji „W” zasadniczo ma być ograniczona. 

W szczególności niedopuszczalne jest opuszczenie 

Ziem Odzyskanych i powrót na dawne tereny 7 . 

Задля здійснення асиміляційних намірів 

щодо українців, їх було поселено здалека 

від воєводських центрів і кордонів держави. 

У одній місцевості число переселенців не мало 

перевищувати десяти відсотків загалу населення. 

Скасовано структури Греко-Католицької 

церкви, заборонені були богослужіння у цьому 

обряді, хоч формально Церкви, так як в СРСР, 

не ліквідовано. Великому тискові піддано 

і Православну церкву, яку пробувалося відсередини 

розбити сумнозвісним Управлінням 

безпеки (УБ). Польське правління видало також 

декрети про перебрання т. зв. «по-українських» 

світських та церковних нерухомостей на 

рідних землях, з думкою позбавити прийдешні 

покоління матеріальної бази для відбудови тут 

свого національного життя. 

Сталінський період у сучасній історії Польщі 

тяжким знам’ям відтиснувся на цілому суспільстві 

країни. Також українці були піддані 

у 1947–1952 рр. нечуваному теророві, передовсім 

з боку УБ. Ще в ході акції «Вісла» створено 

для підозрілих у підпільній діяльності концентраційний 

табір в місцевості Явожно, що 

на Верхній Сілезії. У ньому закрито майже 

чотири тисячі осіб, з яких 161 ув’язнений саме 

тут знайшов свою смерть. Упродовж наступного 

десятиліття сотні і сотні бувших воїнів 

УПА, членів ОУН, легіонерів СС «Галичина», 

діячів «Просвіти», священиків обох східних 

віровизнань, а часто-густо звичайних, простих, 

безневинних людей, запроторювано 

у каземати. 

Згідно з державними положеннями назву 

«українець» було заборонено. Нищівний удар 

пішов по шкільництву в українській мові. Хоч 

у 1944 р. на території Народної Польщі виникли 

222 школи з українською мовою навчання, від 

наступного року аж до початків п’ятидесятих 

років навчання української мови не велося 

ніде. Щойно наприкінці 1951 р. комуністичний 

режим почав змінювати свою тактику 

по відношенні до української нацменшини. 

У квітні 1952 р. комуністична Польська об’єднана 

робітнича партія видала відповідну до цього 

питання постанову. Проявом нової політики 

було, м. ін., створення мережі т. зв. пунктів 

навчання української мови. 

В половині п’ятидесятих років пріоритетом 

в українському питанні сталося для комуністичних 

бонзів затримання переселеного 

в акції «Вісла» народу там, де був він вивезений 

– на північно-західних окраїнах Польщі. 

У номенклатурі державних і партійних документів, 

звісній «новомові», писалося про 

це словом «стабілізація». Влада досконало 

розуміла, що затримання українців здалека 

від материка, можливе двома способами: 

посиленим терором або «морковцею» – тактичними 

поступками у культурних, освітніх, 

економічних та врешті релігійних питаннях. 

«Лише» демонополізація політичного життя 

держави, зрештою для цілого суспільства країни, 

була абсолютно недопустима. Стабілізація 

мала бути отже шляхом для повної асиміляції 

українців. 

Подальше полегшення становища українського 

населення наступило від половини 

1955 р. Підбиваючи підсумки трирічного 

періоду від схвалення квітневої постанови 

Політбюро ПОРП з 1952 р., саме у червні цього 

ж року, з Секретаріату комуністичної партії 

направлено було листа до низових структур, 

в якому з’ясовано зокрема, що рівень реалізації 

постанов з 1952 р. незадовільний. 

Внаслідок цього, за ініціативою властей, але 

при великій активності молодої української інтелігенції, 

особливо студентів, у країні почали 

творитися перші організаційні структури для 

українського населення – т. зв. культ-освітні 

комісії. Вони функціонували в рамках окремих 

президій народних рад, цебто у територіальних 

органах тодішньої виконавчої влади. Паралельно 

велася підготовка для випуску першої після 

війни газети в українській мові, яка згодом 

прибрала назву «Наше слово». 

У червні 1956 р. створено Українське суспільно-культурне 

товариство (УСКТ), в рамках 

якого найвідданіші активісти пробували досягнути 

суто національні цілі. Після першого 

З’їзду УСКТ у червні 1956 р., розгорнулася 

неймовірно активна діяльність українців, 

яка перш за все пішла в напрямку створення 

можливостей для повернення на рідні землі. 

Другим напрямком стало створення ділової 

організаційної та освітньої мережі, а також 

легалізація Греко-Католицької церкви. Паралельно 

почали розгортати свою діяльність 

чисельні художні самодіяльні колективи. 

Рідна мова

38 


Становище у кра їнської на ціона льної 

меншини у Польщі внаслідок зміни курсу 

держави, а також загальної «відлиги» у країні 

стало від 1956 р. помітно кращим. Одне, на що 

влада рішуче не хотіла погодитися – це було 

повернення українців до своєї малої батьківщини. 

З кінцем цього ж 1956 р. позитивно 

вирішено навіть справу відновлення греко- 

-католицьких богослужінь, хоч у обмеженому 

числі місцевостей та під формальною опікою 

Римо-Католицького костела і в рамках латинських 

парафій. 

Серед чи не найбільших позитивних перемін 

для українського населення після 1956 р., 

був також розвиток шкільної мережі – як 

пунктів навчання, так і шкіл з українською 

мовою навчання або шкіл з українською мовою 

як обов’язковим чи додатковим предметом. 

На практиці, школи (на початковому або середньому 

рівнях), навіть ті, яких називалося 

«школами з українською мовою навчання», 

були польськими державними закладами, де 

навчання в українській мові обмежувалося 

з часом лише до ведення предмету «українська 

мова», а всі інші предмети викладалися державною 

– польською мовою. З черги «пункти 

навчання», навіть у польських джерелах, часто 

називалися словом «комплети», яким, як відомо, 

в часі німецької окупації Польщі окреслювалося 

таємні, заборонені уроки. Організація 

пунктів навчання була безнадійна. В умовах 

розпорошення, при переважно негативному 

ставленні влад і доволі широких кругів суспільства, 

не лише рівень навчання, але й само 

існування пункту у найбільшій мірі залежали 

від незламності та упертості вчителя та послідовності 

і свідомості батьків. 

На Долішній Сілезії насамперед створилася 

початкова школа з українською мовою навчання 

у місцевості Ярошівка. З черги найбільш 

відповідньою локалізацією для створення середньої 

школи з українською мовою навчання 

здавалася бути, на думку уескатівських діячів, 

Лігниця. З доступних джерел виникає, що 

персонально, справі створення ліцею у Лігниці 

найбільш прислужилися Ольга Васильків 8 та 

Микола Сивицький 9 . Доречно буде у цьому 

місці пригадати також активістів з Долішньої 

Сілезії, особливо самої ж таки Лігниці, Волова 

і Вроцлава. 

Лігниця – це був на той час оптимальний 

вибір: найбільше місто, положене в центрі розпорошених 

в регіоні українців. Проте місцева 

адміністрація не спішилася виконати доручення 

центральних органів. Це і був перший 

сигнал, що «український ліцей» буде в майбутності 

змушений безнастанно відстоювати своє 

право до існування. 


В добі комунізму 

Злоторийський період існування ліцею 

Вперше про середню школу з українською 

мовою навчання стала мова на установчих 

зборах повітового відділення УСКТ у Лігниці 

уже 19 серпня 1956 р. 10 Це, однак, виявилося 

запізно для створення ліцею у шкільному 

1956/1957 р. Справою не дуже цікавилася 

освітня лігницька влада. Підтвердження такого 

ставлення можемо віднайти, м. ін., у інформації 

партійної Комісії до справ нацменшостей, 

у якій писалося: 

Dowodem braku zainteresowania przez Wydział 

Oświaty [Prezydium] WRN może być fakt: Ministerstwo 

Oświaty zleciło Wydziałowi Oświaty [Prezydium] 

WRN organizację szkoły średniej w Legnicy 

z ukraińskim językiem nauczania. Skutek był taki, 

że młodzież, która zgłaszała się do dyr. Liceum Ogólnokształcącego 

w Legnicy w celu zapisania się była 

odsyłana z powrotem, gdyż dyrektor nic nie wiedział 

o powstaniu tej szkoły [...] 11 . 

Посилаючись на відсутність відповідної матеріальної 

бази у місті Лігниця, освітні власті 

вирішили тимчасово відкрити школу у Злоториї. 

Це рішення, щоправда уже в ході шкільного 

року 1957/1958, різко засудили українські діячі. 

Вони наголошували на цьому, що у Злоториї 

зовсім немає українців, а крім того, що тут 

особливо вороже настроєне суспільство, яке 

дошкулятиме учням 12 . З черги, за думкою 

Я. Дудека, приміщення українського ліцею 

у Злоториї відбулося зовсім природнім шляхом, 

адже – мовляв – «існуючий тут польський 

ліцей користувався доброю матеріальною 

базою, відтак неподалік існувала [початкова] 

школа [з українською мовою навчання] 

в Ярошівці» 13 . 

Іспити до нової школи відбулися наприкінці 

червня 1957 р. у приміщеннях II Загальноосвітнього 

ліцею у Лігниці, при вулиці Зеленій 14 . 

Незалежно від агітації з боку членів УСКТ, 

оголошень про заснування школи та набір 

до неї учнів у «Нашому слові» 15 , до першого 

класу прийнято ледве 22 особи, з чого на 

кінець шкільного року залишилось всього 

сімнадцять.

39 

Організатором першого набору була нещодавна 

«репатріантка» зі Львова – Марія 

Павенцька, яка ж була тут і першим учителем 

української мови 16 . Мусила вона докласти чимало 

зусилля для встановлення відповідного 

рівня навчання, адже, за словами тодішнього 

шкільного візитатора для шкіл з непольською 

мовою навчання, а відтак директора відділення 

загальноосвітніх ліцеїв у Кураторії шкільної 

округи у Вроцлаві, Яна Дудека, перші учні 

були «дуже слабо підготовані» до навчання 

української мови 17 . 

Українські класи існували у Злоториї при 

Загальноосвітньому ліцеї при вулиці Лімановського, 

17 18 . Гуртожиток – це було всього 

на всього по дві кімнати для дівчат і хлопців. 

Директором школи був Станіслав Янус 19 . 

Уескатівські діячі стреміли до чим скорішого 

перенесення ліцею зі Злоториї до Лігниці, 

а навіть Вроцлава. Вони наголошували при 

цьому на ворожому ставленні до українців 

у Злоториї 20 . Справу у 1958–1960 рр. дуже часто 

виносив тижневик «Наше слово» 21 . Лігницькі 

власті пояснювали запізнення у її полагодженні 

відсутністю відповідного приміщення. 

Врешті, під школу віддано було будинок 

при вул. Хойновській, 98. Поки розпочалося 

у ньому навчання, будинок потрібно було, однак, 

ремонтувати. 

Школа і гуртожиток в одному 

Попри різні труднощі, з початком навчального 

1960/1961 р. українські класи почали 

працювати у Лігниці 22 , спочатку як складова 

частина... жидівського ліцею № 3. Його 

директором був тоді Мендель Таненцапф 23 , 

нещодавно прибулий з СРСР, а заступниками 

Олена Розенберг 24 та Іван Маруняк (також 

репатрійований з СРСР у 1957) 25 . 

Лігницький актив УСКТ дуже часто виносив 

справу закінчення ремонту на центральному 

форумі Товариства. Попри ці клопотання 

будівельні роботи продовжувалися, а заняття 

відбувалися зразу у світлиці Товариства друзів 

дітей, при вул. Освенцімській, натомість житло 

для ліцеїстів зорганізовано в уескатівській домівці 

при вул. Шкільній, 10. Таким способом 

прийшлося функціонувати школі до січня 

1961 р. 26 

Закінчення ремонту будинку при Хойновській 

дозволило на відокремлення установи 

у самостійну освітню одиницю – Загальноосвітній 

ліцей № 4. Сталося це 1 вересня 1962 р. 

Водночас призначено тоді на директора школи 

молоду випускницю математичного факультету 

Вроцлавського університету – Ірину Снігур. 

Керівником гуртожитка була у тому періоді 

(до 1966) Ярослава Кисілевська. Правда, школа 

надалі гніздилася у одному будинку з гуртожитком 

(де проживали ще й вчителі 27 ), проте 

перспективи її розвитку, особливо з приходом 

нової директор та невдовзі слідом за нею наступних 

молодих вчителів і виховалелів – Михайла 

Бзделя (земляка Ірини Снігур) та Івана 

Співака, ставали щораз оптимістичнішими. 

У 1964 р. в Лігницькому ліцеї пересталося навчати 

в українській мові ведених досі предметів 

– фізики та географії. Як написано в одному 

з документів, сталося так за наполегливим проханням 

освітньої влади 28 . Варто розглянути 

цей факт в доволі ширшому контексті, адже 

невдовзі перестали існувати і бартошицька, 

і перемиська школи. 

П’ять, а по суті шість років забрало управителям 

міста Лігниці спочатку відшукання, 

а опісля відремонтування будинку на потреби 

школи і, як виявилося, водночас гуртожитку. 

Це достатньо довгий період, щоб знівечити 

кожну ідею. Три роки у Злоториї, два – «кутом» 

при жидівській школі, з домівкою УСКТ замість 

гуртожитка... 

Але цей перший іспит школа склала. Склали 

його вчителі і батьки, які відважилися послати 

своїх підростаючих дітей не раз і сотні 

кілометрів від дому. Аби тільки дитина вчилася 

у своїй школі. Склали іспит діячі УСКТ 

і українська діаспора, м. ін. очолюваний д-ром 

Налисником з Організації оборони Лемківщини 

(ООЛ), Українсько-американський фонд 

допомоги, який, м. ін., за посередництвом 

стипендіального фонду УСКТ, надсилав учням 

матеріальну поміч. Об’єктивно треба також 

пригадати, що кошти на стипендії для учнів 

виділяли і освітні власті. У шкільному 1961/ 

1962 р. була це сума 40 029 зл. Завдяки заходам 

Ірини Снігур в наступному навчальному році 

фонд збільшився на 10 тис. зл. 29 У 1969/1970 

шкільному р., за даними УСКТ, фонди призначені 

на матеріальну поміч учням становили 

60 тис. зл. 30 , втім уже рік пізніше, їх скоротили 

наполовину 31 . 

Боротьба за нові будинки для ліцею продовжувалася 

однак наступних п’ять років. Навіть, 

як здається, не надто прихильний школі 

Ян Дудек змушений був признати, що умови, 

в яких вона існувала у 1962–1967 рр. були надзвичайно 

важкі 32 . Наприклад, на сорок місць 

в гуртожитку припадало вісімдесят учнів... 

Рідна мова

40 


У справі покращання матеріальної бази для 

ліцею неодноразово інтервенувало вроцлавське 

УСКТ 33 . У жесті розпачі, його активісти 

придумали навіть про перенесення школи 

до підвроцлавської місцевості Доброшиці 34 . 

Вроцлавську ланку підтримувало, хоч непослідовно, 

Головне правління УСКТ, яке 

направило на адресу голови Президії ВНР 

у Вроцлаві окреме письмо 35 . Якби воно не 

дивно виглядало, УСКТ чинило також заходи 

про можливе передання будинків від... 

гарнізону радянських військ, що стояв у місті. 

Засвідчує про це, збережена донині, кореспонденція 

генералу Лешекові Кшеменю, тодішньому 

уповноваженому урядом Польщі по 

перебуванню тут радянських військ. На нараді 

у освітньому відомстві, що відбулася в лютому 

1966 р. лігницькі уескатівці знову готові були 

пожертвувати школі власну домівку 36 . 

Табл. 1. Число учнів, прийнятих до IV Загальноосвітнього 

ліцею у Лігниці у 1957–1966 рр. 

Шкільний рік Число учнів 

1957/1958 22 

1958/1959 26 

1959/1960 19 

1960/1961 26 

1961/1962 38 

1962/1963 40 

1963/1964 44 

1964/1965 42 

1965/1966 42 

1966/1967 34 

Джерело: M. Tucka, Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego 

w Legnicy w latach 1957–1987, mps, Wrocław 1989, s. 56. 

Розквіт 

Рік 1967 можна сміло назвати зламним для 

історії школи. Рідко пам’ятається, однак, що 

міг він бути останнім роком існування ліцею 

як окремої одиниці. При нагоді освітньої реформи 

(зміна семилітнього періоду навчання 

у початковій школі в восьмилітній 37 ) лігницькі 

освітні власті ліквідували тоді, м. ін., жидівську 

школу. Дуже міцно заавансовані були також 

заходи навколо приєднання «українського ліцею» 

до польської «одинки», про що, зрештою, 

буде мова далі. До речі, як цікавинку можна 

подати, що учні бувшої жидівської одиниці, 

у шкільному 1967/1968 р., навчалися саме 

в IV Загальноосвітньому ліцеї. Їх було всього 

лише п’ятеро, при чому не мусили навчатися 

в українській мові 38 . 

Після десяти років від створення ліцею, 

у шкільному 1967/1968 р., врешті-решт йому 

передано один поверх в крилі будинку дотеперішнього 

Педліцею при площі А. Завадського, 

7 (сьогодні пл. Кляшторна). Більшість будинку 

була передана на потреби Загальноосвітнього 

ліцею № 1. У завершенні справи передання 

приміщень велику роль відіграло Воєводське 

правління УСКТ 39 , очолюване в тому часі братом 

Ірини Снігур – Дмитром Богушем. 

Відтак, будинок при Хойновській повністю 

призначено на потреби гуртожитка. Такий 

стан навчально-житлової бази ліцею протривав 

наступне чверть століття, з тим що 

у 1977/1978 р. передано на потреби IV Ліцею 

декілька приміщень на партері будику при 

пл. Завадського. Так чи інакше – наступив 

значний прогрес, у порівнянні з дотеперішнім 

станом, хоч у найкращих для школи роках 

все-таки не дозволяв він на її побільшення на 

паралельні відділи. 

У нових приміщеннях можна було врешті 

організувати майстерні (м. ін. біологічний та 

фізичний класи). Попри чинені заходи 40 , аж до 

початку дев’яностих років, тобто до часу перенесення 

школи до нового будинку при вул. Панцерній, 

відсутній був тут однак гімнастичний 

зал 41 . Заняття фізкультури, при сприятливих 

умовах велися на повітрі, часто у міському парку. 

Пополудневі репетиції танцювального колективу 

велися у залі Початкової школи № 15. 

У сімдесятих роках педагогічний штат поповнився 

новими учителями, що зв’язалися зі 

школою на довше, відтискаючи на її обличчі 

своє знам’я. Були це, м. ін.: Ярослав Гайдукевич 

(фізик), Іван Олійник (філолог), Олена Калитка 

(історик, географ) та Анна Стеблін-Камінська 

(полоніст). З праці у школі відійшли тоді, м. ін. 

Віра Длуґош та Ельжбета Солтисяк-Дидук. 

Згодом відійшли з праці також особи, яких 

треба згадати для доповнення картини історії 

школи, що працювали на адміністративно- 

-технічних штатах, а саме: куховарка – Марія 

Чопик (на її місце прийшла Ольга Перегрин) 

та секретарка – Іванна Гринчук (заступила її 

випускиця ліцею Дарія Грицько). 

Амбіції директора, молодий вчительський 

колектив, нові матеріальні умови сприяли 

розвиткові здібностей серед учнів. Слід підкреслити, 

що у лігницькій школі вони мусили 

наздоганяти не лише матеріал з української 

мови, але також дуже часто і інших предметів. 

Адже ж головним чином тут попадали учні 

з малих сільських шкіл. Дуже позитивно на

41 

тему рівня навчання висловлювалося в половині 

1969 р. «Наше слово» 42 . Подібну думку 

висловив дещо пізніше Казімеж Пудло 43 . Були 

теж критичні зауваження, особливо з боку 

вроцлавської освітньої кураторії. Ян Дудек, на 

основі результатів навчання з перших шести 

років, досить презирливо ствердив навіть, що 

рівень навчання був у школі «завше» незадовільний, 

а це тому, що до неї „dostawał się słaby 

element uczniowski, który odpadł przy egzaminach 

do polskich liceów ogólnokształcących” 44 . 

Об’єктивним показником рівня навчання 

у школі могли бути три елементи. Перший – це 

відсоток промованих до наступних класів. 

Дані за 1961–1972 рр. зображені у таблиці № 2. 

Другий показник – це кількість випускників 

школи, які продовжували навчання у вузах 

(див. табл. № 3). Підтвердження цих даних 

знаходимо у словах шкільного візитатора 

Я. Майхера, який побував у Лігницькоиу ліцею 

у вересні 1970 р. і який відмітив, що зі школи 

до вузів подавалося у цьому часі переважно 

чотирьох–шістьох учнів 45 . Третій зі згаданих 

критеріїв оцінки праці школи – це особливі 

досягнення її учнів. Зразковим для сімдесятих 

років досягненням у цій царині було перше 

місце Мирослава Іванека на Центральній 

олімпіаді з російської мови у 1975 р. 46 

Табл. 2. Число учнів IV Загальноосвітнього 

ліцею в Лігниці, які зарахували клас і тих, які 

складали додаткові іспити у 1962–1973 рр. 

Шкільний 

рік 

1961/1962 

1962/1963 

1963/1964 

1964/1965 

1965/1966 

1966/1967 

1969/1970 

1972/1973 

Число 

класифікованих 

учнів 

97 

93 

104 

123 

117 

98 

109 

153 

Промовані 

50 

75 

88 

89 

90 

78 

88 

86 

Направлені 

на додаткові 

іспити 

26 

6 

4 

12 

7 

12 

13 

нема 

даних 

Джерело: APLg, Prezydium Powiatowej Rady Narodowej 

w Legnicy, 988, Akta IV LO w Legnicy, k. 41–205. 

Табл. 3. Показник учнів IV Загальноосвітнього 

ліцею в Лігниці, прийнятих на вузи 

(1962–1967) 

Шкільний рік Показник у % 

1961/1962 15,3 

1962/1963 18,7 

1963/1964 6,6 

1964/1965 31,2 

1965/1966 11,1 

1966/1967 22,7 

Джерело: J. Dudek, Szkolnictwo średnie ogólnokształcące dla 

mniejszości narodowych na Dolnym Śląsku, „Śląski Kwartalnik 

Historyczny Sobótka” 1971, nr 1. 

Завдяки великій присвяті батьків, лігницька 

школа наповнювалася учнями з усіх закутків 

країни. Спочатку, здебільшого до ліцею 

в Лігниці приходили діти з бідних сімей, 

в головному з сіл. Згодом матеріальний статус 

українських родин дещо покращав, щораз 

більше учнів походило теж з міст і містечок. 

Це було віддзеркалення загальних процесів, 

що відбувалися, як загально в суспільстві та 

і в українських громадах у Польщі. Проте, 

все-таки дуже велику роль надалі відігравали 

всякого роду допоміжні заходи для учнів, що їх 

започаткувала ще Марія Павенцька. Неодмінно 

благородну роль у допомозі учням відігравали 

також українські священики, чого прикладом 

міг бути хоч би о. Володимир Пирчак 

з Кошаліна чи лігницький парох (від 1975), 

а нинішній архієпископ – Іван Мартиняк. 

Варто наголосити і на цьому, що і самі учні 

знаходили способи роздобути для себе додаткові 

фонди, працюючи, як правило, потайки, 

часто ночами, при розвантаженні вугілля 

з вагонів, а також осінню при збиранні листя 

з буряків тощо. 

У 1957–1970 рр. відсоток учнів, які походили 

з території Долішньої Сілезії хитався від 

23,8% до 66,6%. Освітні власті пробували використовувати 

цей фактор задля дискредитації 

ліцею, а опісля до його ліквідації. Цитований 

тут неодноразово Я. Дудек дійшов у 1971 р. 

до висновку, що „IV Liceum Ogólnokształcące 

z ukraińskim językiem nauczania staje się coraz 

mniej atrakcyjne dla młodzieży ukraińskiej naszego 

województwa” 47 . 

Проблема з набором учнів з безпосереднього 

довкілля Лігниці фактично існувала, хоч до початку 

дев’яностих років її наявність затиралася 

в свідомості громади напливом молоді з-поза 

Долішньої Сілезії. 

Рідна мова

42 


Щойно після падіння комунізму, у нових 

соціальних обставинах, відтак у новій освітній 

структурі, при демографічній кризі, а також 

з огляду на створення середніх шкіл у Білому 

Борі і Перемишлі, справа переконання місцевого 

населення до посилання дітей до Лігницького 

ліцею сталася для нього проблемою з роду 

«бути чи не бути». 

Табл. 4. Територіальне походження учнів IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці у 1957–1975 рр. 

Воєводство 

Шкільний рік 

57/58 

58/59 

59/60 

60/61 

61/62 

62/63 

63/64 

64/65 

65/66 

66/67 

67/68 

68/69 

69/70 

70/71 

71/72 

72/73 

73/74 

74/75 

Білостоцьке – – – – 2 4 5 7 6 7 13 15 19 21 14 21 24 18 

Варшавське – – – – – – – – – – – – – – – – 1 – 

Вроцлавське 10 17 18 10 36 47 48 57 64 60 47 41 49 57 66 58 60 54 

Ґданське – – – – – – – 1 1 1 1 1 1 2 2 2 2 1 

Зеленогірське 10 3 2 2 10 13 9 12 10 12 6 6 5 5 9 9 7 7 

Кошалінське 1 1 1 5 11 11 14 16 16 11 10 10 15 25 33 34 35 41 

Краківське – – – – – – – 1 1 1 1 – – – – 2 2 2 

Люблінське – – – – – – 1 1 2 2 1 1 1 – – – – – 

Ольштинське 1 2 3 19 18 12 18 22 25 14 18 14 20 22 20 18 11 10 

Ряшівське – 2 1 2 3 5 4 8 9 5 7 6 6 8 5 7 10 9 

Щецінське – 2 2 4 4 4 2 – 1 1 1 4 1 4 5 5 6 8 

Джерело: M. Tucka, Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy w latach 1957–1987, mps, Wrocław 1989. 

До часу адміністративної реформи 1975 р. 

чільні місця займали Вроцлавське, Кошалінське, 

Ольштинське та Білостоцьке воєводства. 

Опісля 1975 р. це були: Лігницьке, Сувальське, 

Кошалінське та Пільське воєводства. Перелік 

місцевостей походження ліцеїстів мусив би 

нараховувати сотні назв: від Щеціна по Перемишль, 

від Бань Мазурських по Модлу. Коли 

відкрилися державні кордони наприкінці 

вісімдесятих років у школу потрапили також 

поодинокі учні родом з України. До ліцею 

приходили цілі роди Артимовичів, Борівців, 

Ванкевичів, Ващишинів, Гарасимів, Гуків, 

Добощаків, Дроздів, Ковальчиків, Лайкошів, 

Леськівих, Матійчаків, Меренів, Ногів, 

Онишканичів, Підлипчаків, Поповчаків, 

Фецюхів, Табаків, Терефенків, Туцьких та 

багато інших. 

Табл. 5. Територіальне походження учнів IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці у 1975–1988 рр. 


Воєводство 

75/76 

76/77 

77/78 

78/79 

79/80 

80/81 

81/82 

82/83 

83/84 

84/85 

85/86 

86/87 

Ельблонзьке 1 5 4 3 3 2 1 1 3 3 5 7 

Ґданське 2 1 0 0 0 0 0 1 2 3 3 3 

Ґожівське 3 2 2 5 7 6 6 9 9 9 9 4 

Катовицьке 0 0 0 0 0 0 0 0 0 1 1 1 

Кошалінське 14 18 18 17 17 16 16 21 19 16 15 15 

Краківське 4 2 1 0 1 1 1 1 0 0 0 0 

Короснянське 5 5 7 7 5 5 3 6 13 13 15 8 

Лігницьке 37 32 23 19 24 27 27 28 21 19 20 19 

Лодзьке 0 0 0 0 0 0 0 0 0 1 1 1 

Новосанчівське 3 2 0 0 1 1 3 4 3 3 2 1 

Ольштинське 6 4 2 2 1 1 1 1 1 2 8 2 

Пільське 17 19 18 16 15 16 16 16 15 14 17 15 

Перемиське 4 7 7 6 4 2 2 3 5 12 14 14

43 

Ряшівське 0 0 2 2 0 0 0 0 0 0 0 0 

Слупське 11 8 6 8 7 11 8 7 9 11 12 9 

Сувальське 20 20 20 21 20 20 18 18 17 17 19 18 

Щецінське 9 8 4 5 3 2 6 8 10 11 8 6 

Вроцлавське 6 4 5 5 4 5 5 3 3 2 1 4 

Замостянське 0 0 1 1 1 1 0 0 0 2 2 2 

Зеленогірське 2 3 3 6 6 8 8 4 3 5 4 4 


Джерело: M. Tucka, Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy w latach 1957–1987, mps, Wrocław 1989. 

Дуже цікаву морально-етичну характеристику 

українських ліцеїстів з перелому сімдесятих 

і вісімдесятих років представив у своїй праці 

Чеслав Козак. Це картина неоднозначна. З її 

аналізу виникає, що у порівнянні з молоддю 

з польських ліцеїв, юні українці рідше прагнули 

продовжувати навчання у вузах. Цінними для 

них мали бути «висока платня та пошана серед 

людей». Життя сповнене пригод їх не потягало. 

Для 53,8% опитуваних ліцеїстів головним критерієм 

добору життєвого партнера мала бути його 

національність, для 67,9% – віроісповідання. 

У праці писалося, м. ін., наступне: «Молодь 

української національності більш консервативна, 

традиціональна від молоді польської 

національності. [...] Національна приналежність 

має вплив на придержування нормативів 

суспільного співжиття та особистого життя 

[...]. Молодь української національності більш 

здержлива щодо нормативів особистого життя, 

по відношенні до сім’ї та сексуального життя та 

винятків від нормативу „не вбивай!”» 48 . 

Ставлення навколишніх жителів міста 

Лігниці до українських учнів було різне. Від 

1967 р., коли перенесено школу до центру міста, 

більшості учням треба було долати щоденно бл. 

1,5 км дороги від гуртожитка. Шлях вів тодішніми 

вул. Ленського і Злоторийською. Особливо 

ця перша не мала найкращої слави. Подібно, 

як вул. Дзялкова, що була поруч гуртожитка. 

У своєму спогаді Володимир Мокрий згадував 

надто часті інциденти, з участю лігницької 

молоді з міста, яка розпізнаючи українців по 

шкільних щитах, кидала за ними камінням, 

вигрожувала, та кричала „Ukraińcy, bandyci, 

won stąd do domu” 49 . 

Побоючися про здоров’я учнів, Педрада школи 

знесла у жовтні 1965 р. обов’язок ношення 

щитів 50 . Директор школи – Ірина Снігур – подалася 

навіть зі скаргою до Виділу внутрішніх 

справ Президії Міської народної ради. Вона 

наполегливо просила також зміцнити патролювання 

районів гуртожитка міліцією 51 . 

В посередній спосіб це поглиблювало ізоляцію 

учнів ІV ЗЛ від своїх однолітків з міста 52 . 

Одна з більших «битв» під гуртожитком 

мала місце ще 7 жовтня 1983 р. 53 Згідно з оцінкою 

вчителів школи авантюру скоїла «вредна, 

антиукраїнська» програма у режимовому ТБ, 

у якій представлялося врочистості відкриття 

пам’ятника солдатам Корпусу внутрішньої 

безпеки (КВБ), упавшим в боях з УПА. Дві 

години після емісії програми у їдальню гуртожитка 

вкинуто цеглину, назовні на бурсаків 

чекала група хуліганів. Як пізніший бурсак сам 

знаю, що оповідання про успішний «захист» 

гуртожитка ще довгими роками передавалося 

учнями з уст до уст. 

Як видно, гуртожиток ліцею вважався 

багатьма у чнями справжнім бастіоном. 

У переносному значенні був він теж бастіоном 

українства. Не годилося одже і розмовляти 

у ньому інакше, як тільки по-українськи. 

В неодній кімнаті, учні вставляли слоїк, до якого 

злапаний на «цвеньканні» учень змушений 

був кинути золотівку... 

Розспівана школа 

Лігницький ліцей завжди був дуже розспіваною 

школою. Якби спробувати знайти 

найкоротшу асоціацію для ліцею, думаю сміло 

можна б його назвати правдивим, хоч дещо 

витертим окресленням: кузня артистичних 

талантів. У 1974 р. вроцлавська газета „Słowo 

Polskie” написала навіть, що: „niewtajemniczeni 

dochodzą do wniosku, że legnicka «Czwórka» wcale 

nie jest liceum ogólnokształcącym, lecz szkołą 

muzyczną [...]” 54 . 

Водночас, художні колективи, які функціонували 

в Лігниці, сталися найкращою візиткою, 

та досконалим маркетинговим знаряддям, завдяки 

якому не одні батьки прийняли рішення 

про послання туди своєї дитини. 

Проте був ще один суттєвий аспект. Завдяки 

художнім колективам Лігницького ліцею, 

надбання української культури, найчастіше

44 


на високому художньому рівні виконання, 

гостювали по найдальших закутинах країни, 

викликуючи у публіки рясні сльози зворушення. 

Шкільні ансамблі виступали в Банях 

Мазурських, Ольштині, Гайнівці, Любліні, Варшаві, 

Перемишлі, Сопоті, Ґданську, Слупську, 

Битові, Кошаліні, Валчі, Колобжезі, Тшебятові, 

Щеціні, Кракові, Криниці, Любіні, Вроцлаві 

і в багатьох інших місцевостях 55 . До 1990 р. 

концерти, попри запрошення навіть до Канади, 

могли відбуватися тільки в Польщі. 

Від самого початку у школі зафункціонував 

мішаний хор 56 , який згодом названо «Полонина». 

Вела його, м. ін., Марія Павенцька, потім 

Дарія Базарник, врешті Михайло Дуда 57 . Цей 

останній уже у 1961 р. став диригентом хору, 

але з огляду на незацікавленість з боку тогочасної 

дирекції у такій праці, по році зрезигнував. 

Повернувся сюди в 1964 р. Про зовсім 

нове ставлення до праці художніх колективів 

у школі засвідчує і те, що строї для них шила 

тоді і директор І. Снігур, і секретарка І. Гринчук 

58 . 

Незважаючи на те, що членами «Полонини» 

були дуже молоді люди, довгі роки вважався він 

одним з двох–трьох найкращих українських 

хорів у Польщі. Взяв він, м. ін., участь у вельми 

престижних конкурсах, як „Legnica Cantat” 

(1979), „Sacrosong” (1985) чи „Dni Muzyki Cerkiewnej” 

у Гайнівці (1984) 59 . 

Похвальні рецензії, головним чином для 

«Полонини», але також для танцювального ансамблю 

«Безіменний» заповнювали сторінки не 

лише «Нашого слова», але й польських видань, 

напр. „Ruch Muzyczny” (1976, № 18), „Zorza” 

(22 IX 1976), „Życie Muzyczne” (1977, № 9), 

„Gazeta Robotnicza” (7 V 1979), „Echa Krakowa” 

(24 X 1986), „Przekrój” (№ 2162). 

Згаданий танцювальний колектив 60 , якого 

організатором, керівником і душею була 

Генрика Дмітрієв, діяв при школі від 1967 

до 1988 р. У виконанні ансамблю залишаться 

великий монтаж «Українське весілля», 

а також поодинокі хореографічні постановки: 

«Гопак», «Вечорниці», «Лісоруби», 

«Підкарпатський танець», «Гуцульський танець», 

«Бойківський танець», «Молдавський 

танець» та інші. 

Крім хору і танцювального колективу 

у різному часі існували перед 1989 р. ансамблі: 

шкільний оркестр «Мрія» і естрадний «Струмочок». 

У них об’явилися правдиві таланти, 

м. ін., Романа і Богдана Дроздів, Беати Вуйцік 

та ряду інших. На початку дев’яностих років 

тріо Анна Гнатюк, Беата Пасіка та Єва Стажинська 

зайняли І місце на Фестивалі у Трускавці 

(Україна). Проявом бунту покоління стало 

перехрещення в половині вісімдесятих років 

офіційної назви цього останнього на «Шамбо-бойс». 

Варто згадати, що кошти утримання 

інструкторів шкільних ансамблів довгі роки 

носило на собі УСКТ. 

Якби мало було учням співу, у школі організовувалися 

«Конкурси інтернатської пісні». 

Їх треба оцінювати в категоріях забави, проте 

годиться хоч би згадати про те, що інколи нашвидкоруч 

створена сцена конкурсу, ставалася 

місцем дуже цікавих художніх, переважно індивідуальних 

спроб. Цікавим є і те, що виступи 

учнів бували піддані... цензурі. Звичайно, не 

йде мова про чиновників, а про вчителів, які 

частинно з огляду на фактичні загрози (як 

опишемо далі – зовсім не безпідставні), частинно 

ж з бельферської привички, не бажали 

собі бути заскоченими надто патріотичними 

чи, скоріше, надто критичними до вчителів, 

текстами, створеними учнями контролювали 

тексти перед їхньою презентацією. 

Варто врешті пригадати і одну призабуту 

річ. Позбавлена спортивного залу школа нерідко 

досягала значних успіхів у спортивних 

змаганнях. Стіни у школі та гуртожитку рясно 

прикрашували різні грамоти чи відзначення. 

Наприклад, в сімдесятих роках успішно 

боксували в лігницькій «Мєдзі», м. ін., Павло 

Тарапацький чи Іван Сирник (замітка про 

їхню участь у змаганнях першого боксерського 

кроку знайшлася у загальнопольському 

місячнику „Boks”); в половині вісімдесятих 

років особливо міцною була дівоча команда 

волейболу, перед якою схиляли голови не одні 

ровесники з міста. 

Позитивні явища переплітувалися у житті 

школи зі щораз чорнішими хмарами, які 

постійно не давали про себе забути. Зміни 

у політиці польських комуністичних властей 

по відношенні до усіх національних меншин, 

які жваво наступали з другої половини шістдесятих 

років звіщували українцям наступні випробування. 

Мав їх міцно відчути і Лігницький 

ліцей. Свідоцтвом вершин цинізму комуністів 

стало призначення IV Загальноосвітньому 

ліцеєві у Лігниці у 1977 р. міністром культури 

ПНР нагороди за діяльність художніх колективів. 

Незважаючи на те, цього самого року 

влада вирішила довести до зміни директора 

школи, м. ін. з огляду на розвиток тих же самих 

гуртків.

45 

Інвігіляція 

Про те, що школою цікавиться СБ в українському 

середовищі, «знали завжди». Цей мотив 

постійно виникав у розмовах випускників, 

у стихаючих при дітях розмовах батьків, у поведінці 

вчителів і т. д. Втім, до моменту розсекречення 

матеріалів СБ, що нині зберігаються 

у Вроцлавському відділенні Інституту національної 

пам’яті, цим здогадам та припущенням 

бракувало документальних підтверджень. 

Про діяльність СБ щодо школи у вісімдесятих 

роках один із вчителів, Іван Співак, у 1993 р. 

написав: 

[Дотеперішня історія – Я. С.] була крутою та 

важкою, з постійною загрозою її ліквідації, що за 

тодішнього безправ’я було цілком реальним. [...] 

Коли оголосили воєнний стан, то одночасно з цим 

Служба безпеки розпочала агентурну діяльність 

проти ліцею, директора, вихованців інтернату 

та навіть проти учнів. СБ тероризувала школу 

брутально та демонстративно 61 . 

Тож спробуймо з’ясувати, яким чином відбувався 

отой «демонстративний терор». 

СБ цікавилася IV ЗЛ від миті його заснування. 

Це зацікавлення набувало різних форм 

і функціонувало з різною силою напруги. Заходи 

СБ, що в основному велися її ІІІ відділом, 

а також, що цікаво, частково (якщо йшлося 

про вплив греко-католицького духовенства 

на учнів) IV відділом, були одним із методів 

чинення тиску на школу. В такого типу заходах 

брали участь і представники органів освіти, 

яких часто «надихали» в СБ. 

На основі дотепер встановлених джерел, 

можна зробити висновок, що до кінця 1960 рр. 

операційні заходи, спрямовані проти школи, 

були складовою загальної діяльності безпеки 

в українському середовищі. Наприклад, уже 

наприкінці п’ятидесятих років в одній із справ 

СБ фігурує вчителька української мови Марія 

Павенцька. Вона звернула на себе увагу органів 

тим, що організувала харитативну допомогу 

для учнів школи від United Ukrainian American 

Relief Commitee 62 . 

СБ дуже уважно слідкувала за персональними 

відносинами в школі, відмічувала усі потенційно 

корисні для себе моменти. В одному зі звітів 

з того часу писалося: „W istniejącej na terenie 

Legnicy ogólnokształcącej szkole ukraińskiej od 

dłuższego czasu istnieje niezdrowa sytuacja. Otóż 

pomiędzy kier. internatu i nauczycielką Pawęcką M. 

[a] z-cą dyr. Maruniakiem od początku istnienia 

szkoły wynikają kłótnie ambicjonalne [sic!], gdyż 

Pawęcka pragnęła być dyr. vel z-cą dyr., gdyż jest 

mgr., a Maruniak jest zwykłym nauczycielem. 

Ponadto stwierdzają [мова про сексотів; могли 

це бути «Франек», «Владек» або «Фронтови» 

– Я. С.], że dyr. szkoły winien być Ukrainiec, 

a nie tak jak zdecydowano, że na dyr. postawiono 

z narodowości żydowskiej. Wg wypowiedzi Przew. 

P.Z. U.T.S.K. tow. Pecuszoka Bazylego wynika, że 

nad [sic!] rozładowaniem tej sytuacji wciągnięto 

też C.Z. UTSK”. Справами школи займався тоді 

в СБ ппор. М. Квятковський 63 . 

В операційних матеріалах межі п’ятдесятих–шістдесятих 

років чимало запитань, що 

стосуються деяких учнів ліцею. Відкритим 

залишається питання ролі СБ у розгорнутій 

у другій половині шестидесятих років діяльності 

освітньої влади, спрямованій на 

ліквідацію школи. Про існування такого наміру 

свідчить нижче наведений фрагмент звіту 

Вроцлавської президії воєводської національної 

ради (ПВНР, поль. – PWRN) від 29 квітня 

1969 р., який адресовано Міністерству внутрішніх 

справ: «Спершу кураторія мала намір 

приєднати українські класи до I ліцею, з чим 

погодилися представники головного правління 

УСКТ Рабчук і Зінич» 64 . Утім з гострим протестом 

проти планів об’єднання шкіл виступило 

Вроцлавське правління УСКТ, внаслідок чого 

цю ідею на кілька років відклали. 

В актах ПВНР у Вроцлаві можна натрапити 

на секретні характеристики деяких педагогів 

(Ірини Снігур, Ельжбети Солтисяк-Дудик, Віри 

Длуґош, Івана Співака, Ярослави Кисілевської 

та Михайла Бзделя), написані у грудні 1970 р. 65 

Наприклад, у нотатці на тему директора школи 

Ірини Снігур читаємо: 

Хоч і є членом партії ПОРП, проте не виявляє 

заангажування, яке личило б членові партії... 

У стосунках з молоддю намагається по мірі 

можливостей зберігати в ній почуття приналежності 

до української національності 66 . 

У 1971 р. «занепокоєння служби» викликав 

факт, що понад 50% осіб, за якими вели спостереження 

на території вроцлавського воєводства, 

становила молодь. Звідти висновок про те, 

що «українське націоналістичне середовище 

робить ставку на молодь» 67 . 

Внаслідок діяльності СБ (цим разом уже 

краще задокументованої), спрямованої проти 

української інтелігенції у Лігниці та педагогічних 

кадрів ліцею (кодова назва цієї справи, 

відкритої 29 вересня 1970 – «Надір» 68 ), скоординованої 

з діяльністю відділу внутрішніх справ 

воєводського уряду 69 та Лігницьким відділом 

освіти, у середині сімдесятих років подальше 

Рідна мова

46 


існування школи знову опинилося під знаком 

запитання. За словами офіцера СБ Д. Тарими, 

у зв’язку з «хибами у програмі навчання в цій 

школі», освітня влада виступила з ініціативою 

розпустити дирекцію ліцею та приєднати класи 

цієї школи до І ЗЛ 70 . 

Насправді ж «автором ідеї» зліквідувати ліцей 

була СБ 71 , яка вважала, що «в Лігниці на базі 

вчительського колективу IV ЗЛ та колишнього 

правління Вроцлавського воєводського УСКТ 

сформувалася група інтелігенції, яка своєю 

діяльністю пропагує ворожі погляди в цьому 

середовищі [...]» 72 . На захист окремішності 

школи серед інших виступив батьківський 

комітет IV ЗЛ. У березні 1975 р. він звернувся 

з листом до Вроцлавської кураторії освіти, де, 

зокрема, читаємо: «З огляду на рівноправність 

громадян, не бачимо жодної перешкоди для 

окремого існування IV загальноосвітнього 

ліцею з українською мовою навчання. [...] 

З економічної точки зору обґрунтування потреби 

шкіл має підстави, та в цьому випадку 

це школи різні [...]» 73 . 

На початку 1976 р. лігницька СБ, реалізовуючи 

акцію «Журавлі», відкрила справи на 

вчителів ліцею Івана Співака, Івана Олійника, 

Михайла Бзделя та випускника школи Богдана 

Гнатюка 74 . Двом першим приписували 

творення «організованого колективу» 75 : «І. С. 

та І. О. популяризують серед молоді потребу 

проведення під час канікул екскурсій на Підкарпаття, 

як на „рідні землі” [...]» 76 . Окрему 

справу під кодовою назвою «Оксана» відкрили 

на тогочасну директор школи Ірину Снігур. 

Іван Співак, учитель української мови в IV 

ЗЛ у Лігниці, став об’єктом операційного зацікавлення 

СБ у Ряшеві та Вроцлаві як «особа, 

що представляє та поширює націоналістичні 

погляди» 77 . Крім того, його підозрювали 

у спробі створення в 1965–1967 рр. молодіжної 

«нелегальної організації» у Сяноці 78 . Він 

бо підтримував зв’язки з колишнім членом 

УПА Іваном Федаком 79 . Як сказано в листі від 

28 червня 1974 р., надісланому з Вроцлавської 

воєводської кураторії освіти заступникові 

міської та повітової освіти, Співак «активізував 

націоналістичну діяльність», що начебто проявлялося 

в офіційному засудженні виступу 

Дмитра Богуша, діяча УСКТ та тодішнього 

головуючого у воєводському правлінні цієї 

організації, який на зборах товариства запропонував 

вшанувати хвилиною мовчання 

полеглих державних функціонерів. Крім того, 

Співак вимагав: від’єднати лігницький гурток 

УСКТ від вроцлавської організації, уникати 

офіційної співпраці з відділом внутрішніх 

справ воєводського уряду, звернутися до воєводського 

уряду нагляду за пресою та видовищами 

з проханням про виготовлення печатки 

українською мовою. Та передусім діяльність 

І. Співака непокоїла функціонерів у зв’язку 

з «сигналами про те, що він виховує молодь 

IV ЗЛ в націоналістичному дусі» 80 . 

Щодо осіб, які фігурували в справі «Журавлі», 

застосували цілу низку операційних 

заходів. Безпека встановила у школі підслуховуючі 

пристрої 81 , підготувала встановлення 

пристроїв для прослуховування телефонних 

розмов у помешканнях учителів 82 . У справу 

втягли кількох осіб, зокрема православного 

священика під псевдонімом «Сцісли» 83 , для 

співпраці збиралися завербувати когось із 

учительського колективу, адміністрації і навіть 

з числа учнів школи 84 . 

Справу «Журавлі» закрили у травні 1981 р., 

після проведення попереджувальних розмов 

із педагогами IV ЗЛ І. Співаком, М. Бзделем 85 , 

І. Гайдукевичем та Д. Грицько 86 . Закриття 

справи стало можливим, передусім, внаслідок 

завершення справи Ірини Снігур. 

У грудні 1976 р. лігницька СБ розпочала операційну 

перевірку № 1098 під кодовою назвою 

«Оксана», під приводом загрози для безпеки 

держави, яку окреслено кодом 01026 («пропагування 

ворожих поглядів та діяльність, 

скерована проти політичної лінії партії»). 

У справі йшлося про тогочасну директор 

IV ЗЛ у Лігниці Ірину Снігур 87 . Підозри щодо 

І. Снігур виникли переважно з приводу заангажування 

учнів IV ЗЛ у діяльність існуючих 

при школі мистецьких колективів. Директорці 

школи закидали введення неписаного обов’язку 

спілкуватися в інтернаті тільки українською 

мовою. Кадрова політика І. Снігур також здавалася 

спецслужбам підозрілою: «Внаслідок 

кадрової політики Ірини Снігур, в установі 

працевлаштовано таких учителів, які представляють 

націоналістичні погляди або ж 

мають родинні чи дружні стосунки з реакційно-націоналістичним 

греко-католицьким 

кліром [...]» 88 . 

У зв’язку з тим, що І. Снігур була членом 

ПОРП, заходи СБ могли відбутися щойно після 

здобуття згоди I секретаря воєводського комітету 

ПОРП, що власне й мало місце 5 листопада 

1976 р. Метою таких заходів було встановлення: 

1) чи та якою мірою І. Снігур пропагує 

націоналістичні погляди, та який її вплив на

47 

середовище української меншості, особливо 

на молодь та інтелігенцію; 2) чи та якого типу 

вона встановлює контакти та які має зв’язки 

з центрами ОУН на Заході; 3) особливостей її 

особистості, політичного минулого та теперішніх 

поглядів. У контексті ймовірних контактів 

І. Снігур із о. М. Пришляком, близьким співробітником 

кард. Й. Сліпого, код поставлених їй 

звинувачень змінено на 01001, тобто «контакт 

працівника або співробітника центрів диверсії 

з громадянином ПНР» 89 . 

У заходах, вчинених щодо І. Снігур, СБ 

використовувала цілий арсенал перевірених 

методів, зокрема: 1) операційна техніка „W” 

(цензурування кореспонденції); 2) операційні 

контакти і таємні співробітники; 3) заохочення 

освітньої влади та підлеглих одиниць до 

контролювання діяльності IV ЗЛ; 4) операційні 

комбінації; 5) створення фотохроніки; 6) інформування 

політичної та адміністративної 

влади про діяльність особи, яка фігурує 

в справі 90 . 

Операційна комбінація, про яку ми згадали 

вище, була специфічною формою провокації, 

яку спрямовано проти І. Снігур. Йшлося 

про її компроментацію як директора школи. 

У зв’язку з цим, у справу втягли місцеву кураторію 

освіти, а також головну шкільну інспекцію 

Міністерства освіти та виховання. 

Акцію СБ запланувала таким чином: «[...] 

Після здобуття інформації про запланований 

виїзд автобусом 26.03.1977 р. [ансамблю IV ЗЛ 

на виступи до Кошаліна, Слупська та Щецінка 

– Я. С.], з інспектором Матушевським узгоджено 

проведення операційної комбінації, 

спрямованої на компроментацію директора IV 

ЗЛ магістра І. Снігур перед головною шкільною 

інспекцією Міністерства освіти. Відповідно до 

угоди, інспектор Матушевський о 8.00 піде у IV 

ЗЛ в Лігниці й перевірить, чи члени ансамблю 

разом із супутніми особами виїхали до Кошаліна, 

а чи перебувають у школі. Якщо вони будуть 

присутні, то поінформує, що 26.03.1977 р. 

перевірка не відбудеться. Далі очікуватиме від 

нас інформації про виїзд ансамблю [...]. Після 

отримання такої вістки інспектор Матушевський 

узгодить свої дії з куратором магістром 

Подвінським, а потім разом із представником 

Головної інспекції шкіл піде у IV ЗЛ, щоб перевірити, 

як відбуваються програмні заняття 

[...] й провести зустрічі з директоркою IV ЗЛ 

та вчителями» 91 . 

У травні 1977 р. СБ опрацювала для I секретаря 

воєводського комітету ПОРП у Лігниці 

інформацію про ведене спостереження. На 

цій підставі у Воєводській комісії партійного 

контролю розпочато партійне розслідування 

справи. Вона прийняла рішення про виключення 

І. Снігур з партії та усунення її 

з посади директор ліцею. Центральна комісія 

партійного контролю не взяла до уваги апеляції 

І. Снігур і затвердила це рішення 92 . Після 

усунення Ірини Снігур з посади директор, її 

справу перенесено до розряду тих, де йшлося 

про загальне стеження лігницької СБ за українською 

національною меншістю (кодова назва 

«Надір») 93 . Втім, це була не остання справа, де 

фігурує І. Снігур. 

Однією з осіб, яка відкрито протестувала 

проти усунення І. Снігур з посади директор 

ліцею була Ярослава Кисілевська – вчителька 

німецької мови, раніше ще й географії. У зв’язку 

з цим, а також з огляду на контакти Кисілевської 

із закордоном (брат у Римі), восени 1977 р. 

на неї заведено справу операційної перевірки 

з кодовою назвою «Слава» 94 . З метою «усунення 

її негативного впливу на вчительський 

колектив та молодь IV ЗЛ», навесні 1978 р. СБ 

спричинила її викреслення зі списку зовнішніх 

вчителів, які вели заняття у школі 95 . У грудні 

1978 р. лігницька СБ вирішила, що справу 

«Слава» вестиме IV відділ 96 . Утім, цей відділ 

повернув справу до III відділу, а той закрив її 

у травні 1980 р. 97 

У 1977 р. IV відділ у Лігниці приступив до 

реалізації операції «Ортодокс», що здійснювалась 

у масштабах цілої країни. Йшлося, 

зокрема, про діяльність греко-католицького 

кліру (об’єктом зацікавлення стали й деякі 

некатолицькі конфесії, наприклад, православна). 

Тоді лігницька СБ вирішила, що 

«греко-католицький клір [sic!] використовує 

Український загальноосвітній ліцей у Лігниці 

для формування в ньому майбутніх кандидатів 

на священство. Це відбувається таким чином, 

що уніатські священики [...] скеровують у ліцей 

тих молодих хлопців українського походження, 

які мають здібності до студіювання в майбутньому 

теології. Упродовж навчання хлопців 

у ліцеї, священики духовно та матеріально 

ними опікуються» 98 . 

У плані операційних заходів, що становлять 

інтегральну складову «Характеристики...», 

зокрема читаємо, що СБ намагатиметься перешкодити 

намаганням греко-католицького 

кліру набирати у духовну семінарію хлопців 

з українського ліцею 99 . Десять років опісля, 

у березні 1987 р., це завдання сформульоване 

Рідна мова

48 


інакше. У рамках співпраці з III відділом воєводського 

управління внутрішніх справ запланували 

«постійне активне контролювання 

кліру та педагогічних кадрів IV ЗЛ у Лігниці 

з особливим наголосом на питанні набору 

хлопців до духовних семінарій» 100 . Крім того 

планувалося: «виявлення серед педагогічних 

кадрів та працівників IV ЗЛ осіб заангажованих 

у діяльність греко-католицької парафії», 

а також «виявлення форм і методів праці греко- 

-католицьких священиків з IV ЗЛ, особливо 

тих, які проживають в інтернаті» 101 . 

У середині вісімдесятих років безпека 

активізувала у Лігниці проведення операції 

«Надір». Одночасно, в січні 1986 р., розпочали 

справу «Модлішка». У ній знову фігурує 

І. Снігур. Приводом до відкриття облікової 

картки став факт чергового заангажування 

І. Снігур у діяльність УСКТ та знову «наявні націоналістичні 

погляди, а також підтримування 

контактів із такими особами, як Іван Федак, 

Іван Олійник, Іван Співак» 102 . В обліковій 

картці – дані про перевірку усіх осіб, з якими 

контактувала І. Снігур. 

У справі під шифром 022/1214, що зберігається 

у вроцлавському відділі ІНП, чимало листів 

до лігницької СБ, адресованих їй аналогічними 

установами з усієї Польщі: Вроцлава, Ольштина, 

Валча, Щеціна, Кракова, Перемишля та ін. 

Есбісти спостерігали за її працею з вихованцями 

IV ЗЛ. В одній з інформацій (від 3 лютого 

1987) читаємо: «За оцінкою директора, третій 

клас, де вона є вихователем, – найкращий 

у школі. Вона дуже багато часу приділяє рівневі 

навчання, а також прищепленню вихованцям 

почуття національної окремішності. На думку 

директора, цей клас дуже сконсолідований, 

творить закрите герметичне середовище, що 

є наслідком діяльності І. Снігур» 103 . Звіти у справі 

«Модлішка» надходили до кінця існування 

ПНР. Остаточно її закрили 4 квітня 1990 р. 104 

Одночасно зі справою «Модлішка» відкрито 

облікові картки „Скорпіон” (на Івана Співака) 

105 , а також «Скунс», «Варан», «Туркуць», 

«Каракан» 106 (останній – на особу з-поза педагогічного 

грона). 

Про тогочасну активність і форми діяльності 

СБ у Лігниці можемо дізнатись із написаного 

у 1986 р. «Аналізу та оцінки стану безпеки 

щодо українського націоналізму на території 

Лігницького воєводства». Серед іншого, там 

читаємо: «До 1980 р. щодо української національної 

меншості, що проживає на території 

лігницького воєводства, операційний контроль 

окрім справи „Надір”, здійснювався також 

у межах операційних справ інших категорій. 

З 1980 р. з огляду на суспільно-політичні події 

[...] особи, які представляють це середовище, 

були охоплені операційним контролюванням 

тільки у рамках справи „Надір”. [...] Тепер, 

беручи до уваги факт, що [...] у Лігниці створено 

воєводське відділення УСКТ, a головні 

функції відділу довірили особам, відомим 

своїми націоналістичними переконаннями, 

операційну діяльність у цій сфері буде активізовано. 

[...] Особливу увагу потрібно звернути 

на розбудову мережі таємних співпрацівників 

у Лігниці [...]» 107 . 

Упродовж двадцяти років ведення справи 

«Надір» використано дев’ятнадцять «одиниць 

ТС», з чого шість («Семп», «Марек», «Ґрабовскі», 

«Владек», «Павел», «Сцісли») залишалися на 

обліку лігницького воєводського управління 

внутрішніх справ, чотири («Казік», «Яцек», 

«Сроґі» i «Яцек» [sic!]) – в районному управлінні 

внутрішніх справ у Ґлоґові, одна («Обрончка») 

– в районному управлінні внутрішніх 

справ у Яворі та п’ять («Кобзар», «Болєк», 

«Яцек», «Казік», «Ян») – в районному управлінні 

внутрішніх справ у Любіні 108 . У 1988 р. 

завербовано чергових, зокрема «Дороту», «Корадо» 

та «Єву» 109 . 

Справу «Надір» закінчили у січні 1990 р. 

«з огляду на нові обставини суспільно-політичного 

життя в країні та зважаючи на актуальні 

напрямки операційної роботи директора Департаменту 

OKПП МВС» 110 . Цікаво, що справи 

«Модлішка» й «Скорпіон» формально закрили 

щойно у квітні 1990 р. 

Крім учителів, СБ стежила й за учнями. Як 

уже зазначалося, спостереження за деякими 

з них велося вже на початку існування ліцею. 

Можна припустити, що безпека розглядала 

можливість вербування агентів серед старшокласників 

111 , використовуючи з цією метою 

ситуації, коли йшлося, скажімо, про видачу 

паспорта або ж шантажуючи фактами з особистого 

життя. 

СБ уважно стежила за подальшою долею 

випускників школи. Наприклад, у доносі 

від 24 жовтня 1988 р., що стосувався справи 

«Семко» (стеження за українським середовищем 

у вроцлавському воєводстві), серед 

іншого написано: «З цьогорічних випускників 

IV ЗЛ ліцею у Лігниці [...] до вищих шкіл 

у Вроцлаві поступили шість осіб» 112 . Можна 

припустити, що така діяльність велася не 

тільки у Вроцлаві.

49 

Небувалі будні бурсаків 

Незалежно від всього, комуністичний період 

в існуванні школи не спосіб зрозуміти без 

спроби показання життя ліцею з перспективи 

учнів. Треба констатувати, що під цю пору небагато 

можемо віднайти описів «бурсацьких» 

днів, авторами яких були б самі випускники 

ліцею. Проте у розмовах випускників мотив 

цей доволі живий. Його характерною познакою 

є специфічний код, яким послуговуються бувші 

учні. Це звичайно стосується кличок, якими 

обдаровувалося вчителів, якихось виняткових, 

анекдотичних ситуацій тощо. Проте цей «код» 

– щось значно більшого. 

Приречені на приспішене дозрівання, хоч 

як до того не признавалися, учні тужили за 

хатою, за родиною. Несподівано, п’ятнадцятиліткові, 

який попав до Лігниці, саме школа 

ставала дуже швидко не ерзацом хати, а хатою 

насправді. Згущені в тісних кімнатах, нерідко 

по десятеро, чи навіть більше, ставалися для 

себе дуже близькими, найближчими людьми. 

Згодом виявлялося, що незалежно звідкіля 

хто приїхав – приносив зі собою дуже подібний 

багаж досвіду: хтось за кимось кричав 

«ти україньцу», чийсь батько сидів у в’язниці, 

а передовсім, що на західних землях знайшлися 

не з власної волі. 

Життя в гуртожитку, тут нав’язувані приязні, 

часом навіть любові, спільні співи, спільні 

сніданки, обіди, вечері, Святвечори здалека 

від батьків, все ж таки укріпляли в молодих 

людях почування приналежності до єдиного 

народу. Тут всі навколо були «своїми». Тут 

був справжній острів українства, незалежно 

від того, чи молодь була, чи не була ще тоді 

того свідома. 

Для формування молодої людини дуже 

важливим елементом був факт, що виховний 

процес переплітався з нерідко анекдотичними 

ситуаціями. Їх накопичувалося іноді стільки, 

що самі учні почали їх списувати в окремих 

зошитах. 

Ось декілька з них. 

Дозрівання має свої права. Гріхом було б 

написати, що учні голодували, але ж хлопцям 

переважно не вистачало підрахованих «до калорії» 

порцій. Добре було отже посміхнутися: 

а то кухаварці, а то дівчатам, які споконвічно 

знущаються над своїм станом. Пироги у меню 

означали, що хлопці мають шанс понаїдатися, 

жужель – навряд. Одним зі способів ошукати 

шлунок був хліб. Але хліб не завжди виставлялося 

по обіді, а вечером, бувало, сходив «до 

нуля». І що ж тут робить? Кухня закрита, а їсти 

хочеться. А ще більше, коли починають згадувати 

мамині вареники... Просто – жах! 

Одного разу хлопцям з «сімки» надоїло 

жалітися на свою долю. Адже в кухонному 

холодильнику стільки добра! Коли вже задзвонили 

на нічну тишу, вихователь заглянув «на 

добраніч» і погасили світла, хлопці починали 

свою роботу. По-тихеньку спустилися з вікна, 

потихеньку відкрили з-зовні вікно і... по-тихеньку 

залізли у великий горнець з молоком. 

Взяли чи не взяли «добро» з холодильника – не 

важливо. Важливо, яку радість мали наступного 

дня при сніданку, коли їх несвідомі нічого 

товариші ліниво з’їдали молочний суп... 

З кухнею пов’язаних багато анекдот: це 

і про «бром», який буцім-то був досипуваний 

до чаю, і про «прошу пити, прошу їсти», і про 

«зятя пані Олі» тощо. Тут також можна було б 

нагадати про своєрідне меню в вісімдесяті 

роки. Багато бурсаків довгі роки після проживання 

у гуртожитку не їло джему, роками теж 

згадувалися солене масло чи, такий же солений, 

помаранчевий «жовтий» сир «з дарів». 

Взагалі «хлопці з сімки» досить міцно записалися 

у шкільних легендах. А то прибили 

цвяхом до підлоги чобота, або переставили 

вчителеві машину в глухий кут. Хлопці з «вісімки» 

чи «дев’ятки» не хотіли бути гіршими, замінявшися 

ніччю з дівчатами з «тринадцятки» 

на кімнати чи інсталюючи у вентиляційному 

комині справжній підслух... 

А й дівчатам не бракувало творчої інвенції 

чи навіть рішучості, час-від-часу, а переважно 

пізно в ночі, спускаючи з гори вниз порожню 

металеву миску, чи вчинюючи самосуд, який 

– як у війську – називали тут «коцувою», над 

менш долюблюваним товаришем чи товаришкою. 

Взагалі багато спільного мали суспільності 

українського гуртожитка з іншими того типу 

закладами чи саме військом. Бували роки, де 

старші пробували «утримувати порядок», що 

нагадувало явище «хвилі» у війську, хоч ніколи, 

за цілу історію школи жодному учневі не сталася 

з цього приводу жодна кривда. Були межі, 

яких учні не переходили. Оминулося школі 

і від найгіршого лиха – наркотиків. 

Прихід до гуртожитку означав також «отрясини». 

Цей ритуал, здається, напівлегальний, 

хоч за дозволом і під контролем вчителя, відбувався 

переважно в ночі з п’ятниці на суботу 

або з суботи на неділю. У супроводі нечуваного 

галасу, новачків витягували з ліжок і зводили 

Рідна мова

50 


«в ад». Тут відбувалися головні випробування 

і врешті присяга «котів». 


В нових умовах 

На зламі епох 

Рік 1989 був для сучасної історії Польщі незвичайно 

важливим. Не дарма його вживають 

як дату-цезуру в історичних опрацюваннях. 

Разом з початком демонтажу комуністичного 

ладу почалися великі зміни і для українців 

– громадян Польщі. Паралельно, на схід від 

кордонів держави, кипіли події, які у 1991 р. 

принесли становлення української держави. 

І хоч як критично можна розцінювати пройдений 

Україною шлях, безсумнівно саме 

з цього ж 1991 р. мрії поколінь українців почали 

набувати реальніших кшталтів. 

У червні 1989 р. відбулися у Польщі навпів 

вільні вибори до Сейму. На списках від 

«Солідарності» знайшовся також Володимир 

Мокрий – випускник Лігницького ліцею. Протягом 

декількох років його слідом пішов ще 

один лігничанин – Мирослав Чех. 

Дух свободи полонив у 1989 р. також всю 

українську громаду у Польщі. Знакова подія 

мала місце в ході Фестивалю української культури 

в Сопоті, де кілька тисяч людей відспівало 

заборонений український гімн – «Ще не вмерла 

Україна!». 

Зміни наступили і в школі. Найголовнішою 

подією стало перенесення ліцею до нових будинків 

при вул. Панцерній. Розпочався також 

процес заміни вчительської кадри. Врешті, 

особливо під кінець дев’яностих років, драматично 

дали знати про себе дуже тривожні 

явища. Внаслідок демографічної кризи, а також 

виникнення нових середніх шкіл з українською 

мовою навчання, школа станула на грані свого 

буття. Треба чесно віддати, що лише завдяки 

зусиллям вчителів, а передовсім радикально 

зміненій політиці освітніх властей до школи, 

могла вона цей важкий час пережити. 

Ліцей сьогодні 

До 2002 р. екзамен на атестат зрілості склало 

у Лігницькому ліцеї 1018 осіб. Символічно, 

ювілейний матурист приступив до екзамену 

у міленійному 2000/2001 шкільному році 113 . 

Нинішнє територіальне походження учнів 

набагато відрізняється від давнішого. Тут 

майже сто відсотків осіб з Долішньої Сілезії, 

крім цього декількоро учнів – діти емігрантів 

з України. 

Від вересня 1991 р. новим директором 

Лігницького ліцею став його випускник 

– Богдан Гнатюк. Використовуючи виведення 

радянського гарнізону з міста, у 1993 р. 

школа отримала у розпорядження будинки 

при вул. Панцерній. Тут розташувався також 

гуртожиток. 

Рис. 1. Матуристи у Лігницькому ліцеї

51 

Табл. Територіальне походження учнів І класу (за місцем постійного проживання) 1987–1998 

Воєводство 87/88 88/89 89/90 90/91 91/92 92/93 93/94 94/95 95/96 96/97 97/98 98/99 

Валбжихське 0 0 0 0 0 0 1 0 0 1 1 0 

Варшавське 0 0 0 0 0 0 0 0 1 0 0 0 

Вроцлавське 0 0 0 1 1 0 1 0 0 0 0 0 

Ґданське 0 1 1 0 0 0 0 0 0 0 0 1 

Ґожівське 1 1 0 0 0 1 0 0 0 0 1 0 

Ельблонзьке 1 0 0 0 0 0 2 1 0 0 1 0 

Єленьогірське 0 0 1 0 3 0 0 0 0 0 0 0 

Замостянське 0 0 0 1 1 1 0 2 1 0 1 0 

Зеленогірське 2 0 2 4 2 5 0 7 2 5 3 4 

Короснянське 0 1 3 2 4 2 4 1 1 0 0 0 

Кошалінське 3 2 3 1 0 0 0 0 0 0 1 1 

Краківське 1 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 

Лігницьке 7 5 9 9 14 8 11 14 9 11 11 15 

Новосанчівське 1 2 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 

Ольштинське 3 2 3 1 0 0 0 1 0 1 0 0 

Опольське 0 0 0 0 0 0 0 0 0 1 0 0 

Перемиське 1 1 4 1 3 2 4 0 1 0 0 0 

Пільське 5 3 0 1 0 1 0 3 1 1 0 0 

Познанське 0 0 0 0 0 0 1 0 0 0 0 0 

Слупське 5 7 7 1 2 1 3 2 3 0 3 0 

Сувальське 2 1 4 1 1 4 2 1 2 1 4 0 

Щецінське 1 4 0 0 1 1 0 2 0 0 0 0 

Україна 0 1 0 1 0 0 2 0 2 1 1 0 

Джерело: Книга учнів 

Табл. Територіальне походження учнів І класу ліцею (за місцем постійного проживання) 1999–2006 

Воєводство 99/00 00/01 01/02 02/03 03/04 04/05 05/06 

Вармінсько-Мазурське 4 1 

0 0 0 0 

Західнопоморське 2 0 0 0 0 0 

Долішньосілезійське 13 11 6 13 15 16 

Любуське 2 4 0 1 0 0 

Великопольське 1 0 0 0 0 0 

Малопольське 1 0 0 0 0 0 

Не було набору 

(освітня реформа) 

Поморське 0 1 0 0 0 0 

Україна 0 1 0 0 1 1 

Джерело: Книга учнів 


Після відходу на пенсію старшої генерації 

вчителів, в школі появляються їхні наслідники. 

Процес відтворення в міру стабільного вчительського 

колективу, з різних причин виявився 

складним і довготривалим. Особливо великі 

надії супроводжували появу у вчительському 

гроні бувших учнів школи, які однак згодом 

перейшли працювати в інших установах. Серед 

нових осіб, які надовше зв’язали свою долю 

з лігницькою школою виявилася нинішня директор 

– Анна Гаврильчак-Маланчак. 

Внаслідок освітньої реформи з вересня 1998 р. 

ліцей перетворився у Комплекс загальноосвітніх 

шкіл № 4, у складі якого знайшлися 

трилітній ліцей і трилітня гімназія. З огляду на 

недугу, у 2000/2001 шкільному році, у заступстві 

директора школою адміністрував вчитель 

української мови – Іван Шумада. З 2001 р. 

наступила чергова зміна на посаді директора. 

Стала нею Олена Калитка. Врешті, від 1 вересня 

2006 р. директором Комплексу, як уже згадувалося, 

стала Анна Гаврильчак-Маланчак. 

Змінювалися також керівники гуртожитку. 

Після Михайла Бзделя функцію цю виконували: 

Дорота Федорович, Софія Походай, а зараз 

Чеслав Целецький.

52 


Табл. Вчительський колектив у навчальному 2007/2008 році 

Ім’я та прізвище 

Предмет 

Роман Бочневич 

Фізкультура 

Ірина Буковська 

Техніка 

Адам Вєвюрка 

Лемківська регіональна стежка 

Ольга Височанська 

Українська мова 

Ірина Вінник 

Мистецтво 

Анна Гаврильчак-Маланчак Директор Комплексу, біологія 

Андрій Губ’як 

Вихователь у гуртожитку 

Анна Демун-Павліщи 


о. Маріюш Дмитерко Катехит 

о. Мирослав Драпала Катехит 

Неоніла Драт 


Богдан Калитка 


Олена Калитка 


о. Адам Кондрацюк Катехит 

Анна Корнага 

Німецька мова 

Збіґнев Коропацький 

Англійська мова 

Кристина Ксенич 


Ірина Мадараш 


Лідія Маслей 


Ґражина Мацяк 

Ришард Мацяк 

Фізика, інформатика 

Марія Мілковська-Фурманек Знання про суспільство 

Ядвіґа Міцюла 


Анна Мотак 

Географія 

Магдалина Новацька 


Сильвія Ожга 

Хімія, фізика 

Адам Пенкаля 

Географія 

Ірина Рудакова 

Англійська мова 

Іванна Святківська 

Математика 

Анна Стеблін-Камінська 

Польська мова 

Івона Сукєннік 

Катехит 

Софія Тима 

Катехит 

Анна Тимракевич 

Біологія 

Дорота Федорович 


Маріоля Хованець-Вісневська Історія 

Чеслав Целецький 

Керівник гуртожитку 

Беата Цинацевич 

Польська мова 

Юстина Шумада 

Відпустка 

Надалі розвиваються, хоч при значно 

зменшеній базі, художні колективи школи. 

Після Михайла Дуди з хором працювали 

Ярослав Левків та Ірина Вінник. Шкільний 

хор «Полонина» знову запрошено до участі 

у престижному фестивалі „Legnica Cantat”, 

а також Фестивалі в Свиднику (Словаччина). 

«Безіменний», хоч так і називаний досі, танцювальний 

ансамбль отримав звання «Горицвіт». 

Короткий час у школі розвивала діяльність 

організація «Пласт». Зараз діє у школі також 

драмгурток. 

Від дев’яностих років лігницька школа врешті 

стає відкритою для світу. У 1990 р. уперше 

в історії художні колективи виїхали на турне 

в Україну. Наладналися офіційні відносини 

з Тернопільським управлінням освіти, що дозволило 

організувати літній відпочинок молоді. 

Сьогодніша школа, у порівнянні з цією, яку 

пам’ятає велика частина її випускників, зміни-

53 

ла своє обличчя. Головна зміна полягає в зменшенні 

у виховному процесі ролі гуртожитка. 

Давніше тут круглий рік, за винятком канікул 

і свят, кипіло бурсацьке життя, нав’язувалися 

неможливі в інших обставинах дуже близькі, 

сімейні відносини не лише між учнями, але 

й між вчителями і учнями. Зараз, гуртожиток 

виповнює роль бурси, яка відкрита також для 

учнів з інших лігницьких шкіл. 

Змінилося довкілля школи. Від 2004 р. 

Польща є членом Європейського Союзу. 

У країні весь час триває бурхлива політично- 

-економічна, а також соціальна трансформація. 

Наступає зміцнення самоурядових структур, 

у яких добачається також громадян української 

національності. Помітно покращує взаємоставлення 

між поляками і україцями. Укріплюються 

щораз кращі відносини на міждержавному, 

польсько-українському рівні. Саме цим двом 

країнам припала честь спільно організовувати 

чемпіонат Європи по футболу у 2012 р. 

З’ясувавши це, дирекція і вчительський 

колектив, як здається зовсім правильно, 

робить ставку на підвищення рівня навчання 

у Комплексі. За результатами навчання, 

у 2006/2007 шкільному році гімназія та ліцей 

зайняли кращі місця у регіоні. Це незвичайно 

важлива справа, бо ж абсольвенти, їхні батьки 

мусять мати певність, що посилаючи сюди своїх 

дітей, вони отримають елітарну освіту, яка 

дозволить сміло конкурувати з ровесниками 

з інших шкіл при вступі до вищих училищ. Є до 

цього база, є амбітні вчителі. Другий позитив 

– це відкриття у поточному навчальному році 

(2006/2007) регіональної лемківської стежки. 

Виявом кращого зрозуміння для потреб учнів, 

яких діди народилися на Лемківщині стане 

також присвоєння школі імені великого українського 

поета – Богдана-Ігоря Антонича, який 

народився в Новиці. 

Школі надалі потрібне зрозуміння, що незалежно 

від різниць, які знаходяться усередині 

нашої громади, усім: батькам, священикам обох 

східних Церков, суспільним діячам ОУП, ОЛ 

чи СЛ тощо, повинно залежати на вихованні 

дітей, які стануть важливими, корисними 

громадянами держави, у якій проживають, 

спільної Європи, до якої незабаром долучиться 

і Україна, а передовсім чесними та освіченими 

людьми. 


Вчительський колектив – вибрані біограми 

Ян Бекас 

У 1977 р. заступив на посаді директор Ірину 

Снігур. Згодом дуже сильно зжився зі школою 

і доложив чимало зусилля для того, щоб ліцей 

все ж таки проіснував. У школі вів заняття 

з фізкультури та оборонний вишкіл. Від 1991 р. 

на пенсії. 

Михайло Бздель (нар. 1936) 

Син Дмитра і Юлії з д. Кузьмович. Народився 

20 листопада 1936 р. в селі Верхрата. Закінчив 

Вчительську семінарію у Щеціні. Ціле професійне 

життя зв’язаний з лігницькою школою. 

Виконував тут функції вчителя, вихователя, 

бібліотекаря, а передовсім керівника гуртожтка. 

Від 1988 р. на пенсії. 

Джерело: IPN Wr 0017/998, t. 2, Karta E-15. 

Анна Гаврильчак-Маланчак (нар. 1963) 

Працю в школі розпочала як вчитель біології. 

Від 2006 р. стала директором Комплексу 

загальноосвітніх шкіл № 4 у Лігниці. 

Ярослав Гайдукевич 

Син о. Володимира Гайдукевича. Працював 

у школі з 1971 до 2002 рр. як вчитель фізики. 

Зараз на пенсії. 

Богдан Гнатюк (нар. 1947) 

Народився 26 травня 1947 р. в Завишні, повіт 

Сокаль. Син Богдана й Марії. Випускник 

IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці та 

Варшавського університету. Вчителював 

у Професійній школі у Лігниці. 

Активіст теренових і центральних структур 

УСКТ, опісля ОУП. Наполегливо боровся за 

створення паралельних класів у школі. Від 1991 

до 2001 рр. – директор Лігницького ліцею. Між 

іншим, завдяки його заходам школу вдалося 

перенести до нового місця. Зараз на пенсії. 

Джерело: IPN Wr. 0017/998, t. 1–3; IPN BU MSW II 6983, 

k. 34, 60, 66. 

Генрика Дмітрієв з д. Ґжибовська (1926– 

–1995) 

Генрика Ґжибовська народилася 24 січня 

1926 р. в Дрогобичі. Артистичний псевдонім 

«Ріта». Вчилася у вокальній школі при Дрогобицькому 

театрі. Виступала, м. ін., у Прикарпатському 

ансамблі пісні й танцю «Верховина». 

Рідна мова

54 


Репатрійована до Польщі у 1959 р. У 1960 р. почала 

працю у Молодіжному будинку культури 

у Лігниці. Від 1967 до 1988 рр. вела танцювальний 

ансамбль IV Загальноосвітнього ліцею. 

За працю з колективами Лігницького ліцею 

у 1976 р. нагороджена медаллю ХХ-ліття УСКТ. 

Померла у 1995 р. 

Джерело: І. Щуцька, У полоні танцю, «Український 

календар» 1985, с. 62–64. 

Михайло Дуда (нар. 1935) 

Народився 27 липня 1935 р. у Фльоринці 

(Лемківщина). У 1947 р. переселений до пов. 

Суленцін. У 1951 р. переселився до Пшемкова. 

Навчався в музичних школах в Лігниці та 

Вроцлаві у класі віолончелі. У 1970 р. захистив 

диплом хормайстера та диригента оркестру. 

Вчителював у Початковій школі № 11 та в IV 

Загальноосвітньому ліцеї (до 1992), працював 

у Будинку культури. Працював з церковним 

хором православної парафії у Лігниці. 

Богдан Калитка (нар. 1951) 

Народився 18 грудня 1951 р. у Хойнові. Активіст 

лігницької ланки УСКТ, згодом ОУП. 

Вчитель у Професійній автомобільній школі. 

Вихователь, а згодом, від 1988 р., керівник 

гуртожитку IV Загальноосвітнього ліцею 

в Лігниці. 

Джерело: IPN BU MSW II 6983, k. 47, 66; веб-сайт 

школи. 

Олена Калитка (нар. 1951) 

Народилася в Україні. До Польщі приїхала 

з останньою хвилею т. зв. «репатріантів» під 

кінець п’ятидесятих років. Середню школу 

закінчила в Рацібожу. Опісля вступила на Історичний 

факультет Вроцлавського університету. 

З IV Загальноосвітнім ліцеєм неодмінно 

зв’язана від 1975 р. У школі вела заняття історії, 

географії та основи суспільних наук. Була вихователем 

у гуртожитку. З 2001 р. стала директором 

одиниці. Це, м. ін., завдяки її зусиллям, 

попри великі труднощі, клопоти з набором 

учнів, школі вдалося пережити. 

Ярослава Кисілевська (1921–2000) 

Народилася 2 жовтня 1921 р. у Росохах, 

Львівського воєводства у священичій родині. 

Її батьками були о. Петро Мазяр і Марія (дівоче 

прізвище Голда). Кінець війни застає її по 

радянському боці кордону. У 1951 р. Ярослава 

Мазяр виходить заміж за Олега Шумиловича. 

Їхнє подружжя триває всього сім років. 

Закінчила географічний факультет Львівського 

університету. У 1960 р. Ярослава приїжджає 

до Польщі для опіки над старіючимся 

батьком. Вийшла вдруге заміж – цим разом 

за Григорія Кисілевського, колишнього воїна 

УПА і кур’єра ОУН, пс. «Чабан». 

У школі вчила німецької мови та географії. 

Була вихователем гуртожитка. Учні любили, як 

її звали «Бабцю». Залюбки, ще довго після відходу 

на пенсію згадувалися в школі її вислови, 

в роді: «дівчата, хлопці рухайтеся» чи «якби не 

ді, дер, дас, то були би німці з вас». 

Від 1978 до 1980 рр. активно розпрацьовувана 

СБ у справі «Слава». 

Померла 27 січня 2000 р. Похована у м. Пшемків 

(Долішньосілезійське воєводство). 

Іван Олійник (нар. 1945) 

Народився 29 жовтня 1945 р. в Творильному. 

Закінчив українську філологію Варшавського 

університету. Активіст УСКТ, згодом ОУП. 

Довголітній член хору «Журавлі». У лігницькій 

школі – вчитель російської та української мов, 

а передовсім вихователь у гуртожитку. 

Від 1976 р. активно розпрацьовуваний СБ 

в справі «Журавлі». Інвігільований до кінця 

існування Народної Польщі. 

Його гобі – бджолярство. Одружений, двоє 

дітей. Зараз на пенсії. 

Джерело: IPN BU MSW II 6983, k. 38, 47. 

Ірина Снігур (нар. 1935) 

Народилася 7 квітня 1935 р. в селі Верхрата на 

Любачівщині. Дванадцятиліткою пережила переселення 

в акції «Вісла», її переселено на північ 

Польщі. Вищу освіту здобула на математичному 

факультеті Вроцлавського університету. 

Директором Лігницького ліцею її призначено 

з 1 вересня 1962 р. Цю посаду займала наступних 

п’ятнадцять років. Завдяки невтомній 

праці вдалося їй створити дуже талановитий 

і відданий українським справам вчительський 

колектив школи. Велику увагу присвячувала 

розвиткові художніх гуртків. Ірина Снігур 

наполегливо і самовіддано працювала 

в структурах УСКТ. Була членом воєводських 

та центральних влад Товариства. Відкликана 

з посади директора внаслідок провокаційних 

дій комуністичного апарату безпеки. Активно 

розпрацьовувана СБ в справах «Надір», «Оксана», 

врешті «Модлішка». Цю останню справу 

остаточно закрилося у квітні 1990 р. 

На пенсію перейшла у 1988 р. Згодом виїхала 

з Лігниці і оселилася у Перемишлі.

55 

Іван Співак (1933–2002) 

Народився 3 березня 1933 р. в с. Гломча неподалік 

Сянока. Син Миколи і Марії з д. Петуляк. 

У 1962 р. закінчив українську філологію на 

Варшавському університеті. Опісля почав 

працювати в Початковій школі з додатковою 

(українською) мовою навчання у Банях Мазурських 

на півночі Польщі. Згодом, у 1963 р. 

переїхав у Лігницю. 

Тут вчив української мови, а від 1990 р. також 

історії України. Був вихователем у гуртожитку. 

Від 1994 р. на пенсії, проте кілька років вів ще 

уроки історії. Паралельно виконує обов’язки 

методиста у лігницькому Осередку вчительського 

вишколу. 

Автор Самовчителя української мови для 

всіх (1996), Збірника диктантів з української 

мови та ряду публікацій в «Українському календарі», 

«Українському альманасі», «Нашому 

слові» тощо. 

Від 1960 рр. активно діяв на суспільній ниві, 

в УСКТ і ОУП. Головував Воєводській управі 

УСКТ у Вроцлаві (1972–1976). 

Інвігільований СБ від половини 1960 рр., 

м. ін. у справах «Надір», «Журавлі», «Скорпіон» 

як особа „wychowującа młodzież IV LO w Legnicy 

w duchu nacjonalistycznym”. 

Як написав в одному з текстів, «не шукав 

слави». Надзвичайно скромний. Ціле життя 

присвятив справі виховання нових поколінь 

українців. 

Дуже шанували його і учні. Вчив їх не лише 

мови, але передовсім гордості з того, що вони 

українці. Відзначався блискучим дотепом. До 

бурсацької говірки увійшли «бортак», «сідай, 

підовчи», «високі хлописька», «мудрий клас» 

та інші. 

Попри це, що не любив скаржитися, постійно 

боровся зі здоров’ям. Куляв. У 1979 р. мав 

інфаркт. Помер 29 липня 2002 р. Похоронений 

у Гломчі. 

Джерело: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, 

XVIII/292, k. 25; Там само, XVIII/257; APLeg., Prezydium MRN 

w Legnicy, 549, k. 28; АОУП, Wykaz punktów nauczania języka 

ukraińskiego w roku szkolnym 1976/1977; Там само, Wykaz 

punktów nauczania języka ukraińskiego w roku szkolnym 

1987/1988; IPN Wr. 022/355, k. 21, 143; Там само, 0017/998, 

t. 2, k. 21; Там само, 022/1215; Там само, 22/355, k. 28; Там 

само, k. 121; Там само, k. 184; Там само, 0148/756, k. 83. 

037/51, k. 10; IPN BU MSW II 6921, k. 61; Там само, IPN BU MSW 

II 6915, k. 83; IPN BU MSW II 6983, k. 66; M. Tucka, Dzieje IV 

Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy w latach 1957–1987, mps, 

Wrocław 1989; І. Співак, Про себе, «Український альманах» 

1997, с. 311–312; M. Syrnyk, Nauczanie języka ukraińskiego 

w Polsce po roku 1989, „Rocznik Lubuski” 2004, t. XXX, cz. I, s. 182; 

http://www.dodn.wroc.pl/legnica/publikacje_nasze.html. 

Анна Стеблін-Камінська 

Полоніст. У Лігницькому ліцеї працює безперервно 

від 1977 р. до нині. 

Мендель Таненцапф 

Мендель, син Менея Таненцапфа, народився 

22 травня 1916 р. у Заболотові. У 1944–1948 рр. 

був співпрацівником органів безпеки СРСР, де 

виступав під псевдонімами «Аскаров» та «Акбаров». 

Сам писав про це так (фрагмент листа, 

направленого в КДБ в Москві в серпні 1972 р. 

у перекладі офіцера польської СБ): „Począwszy 

od 1944 roku pracowałem w organach ówczesnego 

Ludowego Komisariatu Bezpieczeństwa Państwowego 

we frunzeńskim regionie [...] w charakterze 

agenta pseudonim «AK Barow» lub «Askarow». 

Miałem za zadanie rozpracowania byłych żołnierzy 

radzieckich, którzy wrócili z niewoli niemieckiej 

[...]. [...] W 1947 [у документі помилково 1967] 

osiedliłem się w Ukraińskiej SRR [...], gdzie także 

współpracowałem z Ludowym Komisariatem 

Bezpieczeństwa Państwowego. [...] W 1948 r. [...] 

współpracowałem z NKGB i Komitetem Państwowego 

Bezpieczeństwa, w sprawie rozbicia band 

ukraińskich burżuaznych nacjonalistów UPA 

i OUN [...]”. 

У 1958 р. закінчив історичний факультет Державного 

університету в Чернівцях. До Польщі 

приїхав у 1959 р. В 1960–1969 рр. працював директором 

Загальноосвітнього ліцею № 3 з жидівською 

мовою навчання. Український ліцей 

був у 1960–1962 рр. організаційно пов’язаний 

саме з жидівською школою. 

Мендель Таненцапф був перекладачем 

української та російської мов. Був членом, 

а то й довголітнім головою Культурно-суспільного 

товариства жидів (ТКСЖ) у Лігниці. Член 

ПОРП. У 1972–1978 рр. фігурант, заведеної на 

нього лігницькою Службою безпеки розслідувальної 

справи „Tłumacz” („Перекладач”). 

Дальша доля невідома. 

Джерело: IPN Wr. 022/216, t. 1. 

Рідна мова

56 



Значення 

ІV Загальноосвітнього ліцею 

в Лігниці 

Поставлене вижче питання попробуємо розглянути 

в декількох проблемних аспектах. Тобто 

– тезу, яку будемо доказувати, а яка звучить 

так: «значення ІV Загальноосвітнього ліцею 

у Лігниці для української громади у Польщі 

було великим і незаперечним», розвинемо не 

лише, прикликуючи більш або менш відомі 

прізвища, але зосередимось на тому, що (на 

нашу думку) більш тривале і не менш важливе. 

Отже – згадану тезу – спробуємо доказати 

у різних її аспектах, в тому числі навчальному, 

виховному, національному чи релігійному. 

Напочатку поставили ми навчальну проблему. 

Це зрозуміло само собою, оскільки річ 

іде про школу – а першим її завданням було 

все ж таки вивчити наново молоду українську 

інтелігенцію у Польщі. Щоби висказуватися, 

яким був навчальний процес у школі та яким 

був його рівень, не вистачить сягати до сухих 

статистичних даних: числа тих, які витримали 

екзамени на атестат зрілості, тих, які продовжували 

навчання у вижчих учбових закладах 

країни свого проживання чи теж продовжували 

це навчання у інших формах і у іншому ще 

часі. Подібні зведення можливі лише у випадку 

пересічних шкіл. ІV ліцей пересічною школою, 

одним з багатьох закладів цього типу в Польщі 

ніколи не був. Перш за все тому, що вчилися 

у ньому, у значній більшості, сільські діти. 

Діти з маленьких сіл і присілків цілої Польщі. 

Діти хазяїнів та працівників державних закладів 

сільськогосподарської продукції. Вони 

не закінчували престижних початкових шкіл. 

Неоднократно, приходячи до школи не вміли 

навіть добре висловитись (деякі по-польськи, 

деякі по-українськи). Відображували собою 

все, чим була шкільна система тогочасної Польщі 

– різні вміння, різний рівень вивчення та 

закріплення шкільної програми. Тут – у школі 

– все це треба було зібрати і вирівняти. 

Згодом, щойно, можна було приступати 

до здійснювання актуальної програми навчання. 

І, оскільки різним був рівень знання 

окремих предметів, які вчили всі, то 

дуже різним був рівень знання української 

мови. Деякі знали лише розговірну мову, 

деякі (зокрема в ближчий нам час) не знали 

української мови взагалі. Інші ще, десь там 

ходили і вчили свою мову у різних пунктах 

навчання української мови всієї Польщі. І їх 

знання виглядало так само, як ці пункти. А за 

чотири роки ці люди мали писати з цієї мови 

матуральний іспит. 

Що роблено у школі? Найчастіше через 

перший місяць навчання треба було вивчити 

абетку та найосновніші принципи правопису. 

У другому місяці приходили вже перші, відносно 

короткі ще лектури – щоб накінець 

першого класу закінчувати все безсмертним 

«Володимиром». І не було жодної пільги, 

жодного оправдування. Учень мав читати! 

Не встиг – бігав по гуртожитку за вчителем, 

і частинами зараховував. Подібно – кожну 

окрему партію матеріалу. Напам’ять теж знали 

всі старшокласники, яким буде початок кожного 

нового шкільного року – з української мови 

– повторення з минулого класу. І цей метод 

справді витрумував довгі роки і оправдовував 

себе. За чотири роки учні не те, що лише вивчили 

українську мову, але так до неї звикали, 

що важко ставало говорити по-польськи, яка 

ставала лише мовою уроків і нічим більше. 

Звичайно – допомагав гуртожиток, постійне 

перебування з собою (до дому їздилося три–чотири 

рази в рік). 

І неписане правило, яке довгий час у школі 

обов’язувало – тут не говориться іншою, як 

українська, мовою! 

Чи таке ставлення і такий тиск на навчання 

української мови, негативно відбивалися на 

інших предметах – ні. Кожен вчитель мав свої 

вимоги, які треба було виповнити, щоб зарахувати 

семестр чи рік. І ніхто із них не хотів 

теж бути гіршим від вчителя української мови. 

А людина, яка звикла читати в українській 

мові, частіше теж читала польські лектури. 

Національно-виховний аспект 

Про мову вже згадано. Коли навіть українська 

мова не сприймалася з самого початку 

(з приходом у школу) рідною, то накінець 

навчального процесу вона такою ставала. І то 

у якби природому, невимушеному плані. 

Учнів виховували вчителі і вихователі, 

навколишні обставини та вкінці – учні виховували 

себе взаємно. Перше, що змушувало 

думати, це відкриття – нас багато. Коли навіть 

у свойому селі я сам, моя сім’я одинока як 

українська – то все ж нас так направду сила. Це 

неоднократно було незвичайним відкриттям 

для молодої людини. Друге – ми такі самі.

57 

Важливим елементом, підштовхом до аналізу 

ставали теж запитання – звідки ти, звідки твої 

батьки. Отже – відкривався зразу цей втрачений 

образ підкарпатських чи надсянських сіл, 

що у майбутньому мало творити зв’язок з утраченою 

минувшиною. Змушувало повертати до 

неї і ставити запитання: звідки ми, що ми? 

Неабиякого значення у процесі формування 

свідомого українства мали і зовнішні обставини. 

Походи з «маланок» з вулиці Шкільної 

(домівка УСКТ), коли треба було брати дівчат 

у середину групи та відбивати наскоки місцевих, 

створювали справжнє враження спільноти. 

Спільноти, яка постійно у загрозі. Це саме 

– виграна сутичка, прогнання нападників 

з гуртожитка – творило також внутрішнє переконання 

(доказуване пройденим), що ми, однак, 

не такі невдахи, як нас переконувала пропаганда 

– що можемо і вміємо себе вдало захищати. 

Інший момент, це відносини з місцевим совітьським 

гарнізоном. Запитання, ставлене поодиноким 

жовнірам Червоної армії (десь принагідно), 

а звідки ти – коли з України, як правило 

починала йти дискусія. І вона (Україна), 

ставала менш міфичною, більш доторканою, 

живою. Ми переконувалися, що вона десь там, 

все таки є і живе. Подібно зносини зі старшинами 

– такі ситуацї, як ця, коли йдуть солдати, 

а наші починають співати їм навздогін «Ще не 

вмерла», до рідких не належали. Або, коли через 

гаражі, в армійну зону попадав м’яч, і треба було 

вилізти на дах і його роздобути назад – «ми вас 

защіщаєм од германцов» – сказав одного разу 

радянський старшина, який пильнував ремонту 

даху – «а может бить і ненада» – впало йому 

у відповідь. І рідкі футбольні змагання, в яких 

з одного боку грали ми, а з другого радянські 

солдати – вся вулиця, не лише гуртожиток на 

все горло верещав «Україна, Україна». І Україна, 

як правило, перемагала! 

Скільки теж невимушеної (ніби) інформації 

ми збирали, у дні світських, комуністичних 

свят. Треба було робити апель, виховний урок... 

А на ньому: «Лука, дядьку, Велика жовтнева 

революція коли була?», «А хто був вождь?» 

І все, журнал закривався, тема вписана, значить 

зараз будемо співати. Своє. Не радянське. До 

цього національне, патріотичне. Чого не можна 

було доспівувати, вихователь прокоментовував: 

дальше треба свистати. Це були справжні 

«виховні уроки». І вони давали нам більше, як 

можна собі навіть уявити. І вони – саме такі 

і подібні моменти – творили нас як свідому 

українську молодь. 

Іншими були ті, коли у школу заходили 

«гості» з кураторії, шкільної влади чи всякі 

інші. Виявлялося, що діти були мудріші за них 

всіх – досконало знали, що треба говорити, 

як себе представляти. Це вже спрацьовувала 

і школа, і хата. 

Гарними і теж невимушеними хвилинами 

будження свідомості були всілякі поїздки, 

концерти. Не лише тому, що молодь гуртувалася 

і в інших ситуаціях. Також і тому, що 

нас зустрічали люди, які зі сльозами в очах 

слухали українську пісню, музику. І дивилися 

український танець. Ми знали, що приносимо 

їм Україну. Що вона важлива в їхньому житті. 

А коли вона така важлива для них – чим вона 

для нас, для мене... Безустанно, отже, йшли 

запитання, які примушували нас думати 

і аналізувати. Творити свою особисту ієрархію 

вартостей та цінностей. Тим самим – вони 

творили нас як людей. Як особистості. 

Релігійний аспект 

Можна його теж віднести до того, що вже 

написано. 

Згадати ще хоч би і українські релігійні свята, 

які проводили спільно у гуртожитку – це 

знову творення почуття спільноти, єдності, 

сили. Ми вкінці були знову разом. Наперекір 

усьому. 

Разом вчилися катехізису, йшли у церкву. 

І дивна річ – нерідко в одну церкву, на одну релігію, 

ходили й греко-католики, і православні. 

Чи можна очікувати більшої екуменії? 

І головне – йшли у церкву! Без жодного 

примусу, без нагляду чи гонення кимось. 

Йшли – бо ходили дома батьки, бо йшов весь 

ліцейський народ. Так прийнято, так треба. Це 

мало би спрацьовувати теж на майбутнє. Неділя 

без Служби Божої – без своєї Служби Божої 

– річ немислима. А згадати ще хоч би спільне 

з нашими (місцевими) колядування – не один 

раз поблукали у снігових вертепах Модли, 

Замєніц чи Росохатої. І ясна річ, що не лише 

з перевтоми... Але згадали, як було колись! 

Більше – ми творили самі те, що колись наші 

батьки, коли були у себе. Бо не одному з нас 

– цього дано не було ніколи у понімецьких 

вже селищах. 

Бо й з ким ходити і співати «З нами Бог»? 

І кому? 

Однак в цей спосіб творилося це, що згодом 

дали й Карпати, і Ярмарки, весь цей великий 

студентсько-молодіжний рух сімдесятих та 

вісімдесятих років. 

Рідна мова

58 


Визначні постаті 

В історії ліцею цих постатей (серед випускників) 

багато. Є серед них і професори, 

і науковці, і викладачі, і політичні діячі, і вчителі, 

і суспільно-культурні діячі, і священики, 

і журналісти. Навіть єпископ. 

Однак значення ІV ліцею виявляється 

сьогодні не лише у їх наявності. Вони мали 

би бути. 

До визначних постатей абсольвентів цієї 

школи належать перш за все, всі ті, хто в буденному 

житті продовжують та втіляють те, чим 

надихалися у Лігниці. Ті, яких діти зараз там 

або у інших українських школах. Ті, які зберегли 

себе українцями у роботі, у свойому місці 

проживання. І ті, які спішили і спішать віддати 

іншим те, чого у цій школі навчилися. 

Правда – не всі себе оберегли. Не всі залишилися 

собою. Однак – гляньмо вкруг себе 

– скільки, все ж таки, четвертоліцеїстів, більш 

або менш вдало – пробує творити це наше 

суспільне, громадське, культурне, освітнє 

життя? 

Ми є народ! Кожен, хто цього навчився у ІV 

ліцеї не міг інакше піти у життя. А цього навчитися, 

саме там – міг. І повинен був! 

Міні-словничок бурсацької говірки 

• б’єлочкі – рід радянських цукерків. 

• бортак – будь-що, дурак, непорада. 

• бром – легендарна приправа до... чаю. 

• бурсак – житель гуртожитка. 

• вагони – в вагонах, під тоннами вугілля 

знаходилися додаткові гроші. Для вибраних. 

• вечірка – толока в світлиці. У вісімдесятих 

роках обов’язкова «Сюсю кеч»... 

• викопки – доїзд автокаром (спів обов’язковий) 

– збирання картоплі – повернення автокаром 

(спів обов’язковий) – вечірка. 

• високі хлописька – Співаковий вислів, 

що нав’язував до прислів’я «високий до неба, 

а дурний, як треба». 

• вода – з невідомих причин у гуртожитку 

переважно холодна. 

• громозвід – дуже зручна линва для непомітного 

виходу з гуртожитка. 

• гута – як завіяло з заходу, у цілому місті 

смерділо збуками. Сповіщало дощ. 

• дзвінок – 1) шкільний, цебто звичайний; 

2) інтернатський, цебто: 6.30 підйом; 6.45 підготовка 

до сніданку; 7.00 сніданок; 7.30 вихід 

до школи: 16.00 наука обов’язкова: 18.30 кінець 

науки; 18.45 підготовка до вечері; 19.00 вечеря; 

20.00 додаткова наука (ніби необов’язкова); 

21.30 кінець необов’язкової науки; 21.45 підготовка 

до сну; 22.00 нічна тиша. 

• дівчата – що ж тут писати. Паперу б не 

стало... 

• добавка – при доброму настрої кухарок 

додаткова порція. 

• жидок – крамниця по другому боці вул. 

Хойновської. 

• жужель – нібистрава; див. перегляд тижня. 

• перегляд тижня – нібистрава; див. жужель. 

• ізолятка – улюблена кімната хлопців на 

третьому/четвертому поверсі. Часом перебували 

там навіть хворі. 

• інспекційні – він і вона на службі. Найвищий 

ступінь чергування. Привілейована 

верства бурсаків – могли йти пізніше спати. 

• к.п.ч. – «кльопи» поза чергою; позачергове 

прибирання у туалетах. 

• каштан – ріс перед гуртожитком. 

• комп’ютер – перший, який появився у школі 

це був гумовий Спектрум. Привозили його 

студенти з Вроцлава. До комплекту мусив бути 

ще касетний магнітофон. Зовсім скоро у школі 

появилися цілком добрі «Атарі», подаровані 

українською діаспорою. 

• кочегар – в гуртожитку називаний «палячем». 

• крамниця у рускіх – крамниця для звичайних 

«рускіх» поруч інтернату. 

• не при поперед батька в пекло – не спішися. 

• отрясини – аж дивно, що ніколи нікому 

ніщо не сталося... 

• паляч – калька з польської – кочегар. Особа, 

до якої треба було іноді йти з проханням 

підігріти воду. 

• прізвисько – кличка, псевдонім. На стані 

більшості вчителів та учнів, наприклад: Няньо, 

Пепін, Ясю, Цифаль, Цьоця, Бабця, Чіта, Місю, 

Команьч, Сясю, Щурек, Полюс і т. д. Найкращі 

були «впадки» учнів, переважно «котів», які 

входили до класу питаючи вчителя «чи є професор 

Пепін?». 

• рускі – переважно до рускіх або в рускіх 

(див. крамниця), евентуально на рускім, коли 

йшло про предмет. А крім того, «русскіх било 

много в городе». Як і анекдотів про них, особливо 

у виконанні Івана Олійника. 

• сідай, підовчи – Співаковий вислів, іноді 

з добавкою «а тимчасом два».

59 

• сімка, вісімка, дев’ятка – номери кімнат 

хлопців на першому (за українськими стандартами 

другому) поверсі. 

• «Солодка дірка» – гарно... Но, але це тільки 

назва цукерні напроти школи. 

• телевізор – інакше раритас. Чорно-білий 

стояв на волі. Як купили кольоровий, відразу 

закрили за «ґратами». Не допомагало. Учні не 

вірили, що є тільки дві програми, зрештою такі 

самі. Можливо, був це вияв пророцтва. 

• тєрмоядєрниє – цигарети «Бєломор-канал». 

• трутень – лінивий учень. 

• х.й.з. – це саме, що х.г.в. на польській мові; 

придумане «Міськом». 

• цвенькати – говорити на польській мові. 

• язиката Феська – рід дуже сварливих жінок, 

які до цього ж любили пліткувати. 

БІБЛІОГРАФІЯ 

Сивицький М., Геноцид під цензурою, «Український 

альманах» 1996. 

Сивіцький М., З навчанням на Вроцлавщині погано, 

«Наше слово» 1960, № 1. 

Сивіцький М., Розвиток шкільництва – центральна 

проблема Легниччини, «Наше слово» 1959, № 7. 

Сирник Я., «Школа під спеціальним наглядом» 

– стеження комуністичної Служби безпеки за ІV 

Загальноосвітнім ліцеєм в Лігниці, «Український 


Syrnyk J., Szkolnictwo w języku ukraińskim na Dolnym 

Śląsku w latach 1952–1989, „Śląski Kwartalnik Historyczny 

Sobótka” 1995, nr 1–2. 

Співак І., XXXV-річчя IV Загальноосвітнього ліцею 

в Лігниці, мпс (доступна у шкільній бібліотеці), 

Legnica 1993. 

Співак І., Загальноосвітньому ліцеєві в Лігниці 30 

років, «Український календар» 1987. 

Стех Я., Пропам’ятна книга українських діячів Перемищини, 

Львів 2006. 

Tucka M., Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy 

w latach 1957–1987, mps, Wrocław 1989. 

Щуцька І., У полоні танцю, «Український календар» 

1985. 


ДЖЕРЕЛА: 

Державний архів у Вроцлаві (APWr.) – фонди: 

– Urząd Wojewódzki Wrocławski; 

– KW PZPR we Wrocławiu; 

– Prezydium WRN we Wrocławiu 

Державний архів у Вроцлаві. Філіал у Лігниці 

(APLg)– фонди: 

– Prezydium PRN w Legnicy 

Архів Інституту національної пам’яті, відділення 

у Вроцлаві (IPN Wr.) 

Архів ОУП (АОУП), Документи неупорядковані 

ДРУКОВАНІ ДЖЕРЕЛА: 

Drozd R., Hałagida I., Ukraińcy w Polsce 1944–1989. 

Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały), Warszawa 

1999. 

ЧАСОПИСИ І ЖУРНАЛИ: 

«Наше слово» 1957, 1958, 1959, 1969 

ОПРАЦЮВАННЯ, СТАТТІ, СПОГАДИ: 

ІV Загальноосвітний ліцей у Лігниці. Монографія 

школи 1957–2002 [А. Демун-Павліщи – ред.], Лігниця 

2003. 

Бздель М., На посаді вихователя в Лігницькому ліцеї, 

[у:] На землі чужосторонській (ред. – С. Заброварний), 

Варшава 2001. 

Дубенчук O., Сірий волиняк з-над Вісли, «Український 


Dudek J., Szkolnictwo średnie ogólnokształcące dla 

mniejszości narodowych na Dolnym Śląsku, „Śląski 

Kwartalnik Historyczny Sobótka” 1971, nr 1. 

Kozak Cz., Postawy społeczno-moralne młodzieży licealnej, 

Legnica 1986. 

Лігницький ліцей, «Український альманах» 1997. 

Mokry W., Dzisiejsza droga Rusina do Polski [у:] Аннали 

Лемківщини [ред. І. Гвозда], ч. IV, Нью-Йорк 1984. 

Moroch J., 35-lecie IV LO w Legnicy, „Nasz Dialog. 

Czasopismo Studenckiego Koła Ukrainoznawczego 

Uniwersytetu Wrocławskiego” 1993, nr 7. 

П. В., Михайло Дуда, «Український календар» 1971. 

ПРИМІТКИ 

1 M. Tucka, Dzieje IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy 

w latach 1957–1987, mps, Wrocław 1989. 

2 ІV Загальноосвітній ліцей у Лігниці. Монографія 


2003. 

3 J. Dudek, Szkolnictwo średnie ogólnokształcące dla 

mniejszości narodowych na Dolnym Śląsku, „Śląski 

Kwartalnik Historyczny Sobótka” 1971, nr 1. 

4 М. Сивіцький, Розвиток шкільництва – центральна 

проблема Легниччини, «Наше слово» 1959, № 7; 

В. П., Михайло Дуда, «Український календар» 1971, 

с. 103–104; І. Щуцька, У полоні танцю, «Український 

календар» 1985, с. 62–64; І. Співак, Загальноосвітньому 

ліцеєві в Лігниці 30 років, «Український 

календар» 1987; Лігницький ліцей, «Український 

альманах» 1997, с. 284–289; М. Бздель, На посаді 

вихователя в Лігницькому ліцеї [у:] На землі чужосторонській 

(ред. – С. Заброварний), Варшава 2001; 

J. Moroch, 35-lecie IV LO w Legnicy, „Nasz Dialog. 

Czasopismo Studenckiego Koła Ukrainoznawczego 

Uniwersytetu Wrocławskiego” 1993, nr 7; І. Співак, 

XXXV-річчя IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці, 

мпс (доступна у шкільній бібліотеці), Legnica 

1993. 

5 J. Syrnyk, Szkolnictwo w języku ukraińskim na Dolnym 

Śląsku w latach 1952–1989, „Śląski Kwartalnik Historyczny 

Sobótka” 1995, nr 1–2; Я. Сирник, «Школа під 

спеціальним наглядом» – стеження комуністичної 

Служби безпеки за ІV Загальноосвітнім ліцеєм 

в Лігниці, «Український альманах» 2007, с. 156– 

–163. 

6 Ця книжка появилася вже друком. 

7 Державний архів у Вроцлаві (далі: APWr.), Urząd 

Wojewódzki Wrocławski, VI/743, к. 130, Instrukcja 

MZO w sprawie zasad osiedlania ludności 

ukraińskiej, 10 XI 1947. Документ публікується 

також у: R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 

1944–1989. Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały), 

Warszawa 1999, s. 53–55.

60 


8 Васильків (Данилів) Ольга Зіновія (1919–1978) 

– народилася 5 жовтня 1919 в Розвадові. Від 1956 

була інструктором дс. шкільництва при ГП УСКТ. 

У 1956–1960 – генеральний секретар Товариства. 

Емігрувала до Великобританії. Тут вийшла заміж 

за Федора Даниліва. Померла 15 жовтня 1978. Див. 

також: Я. Стех, Пропам’ятна книга українських діячів 

Перемищини, Львів 2006, с. 57–58. 

9 Сивіцький Микола (1917–2004) – доктор гуманітарних 

наук. Уродженець села Заболоття на Волині. 

Воїн Народного польського війська (LWP). Один з 

головних українських діячів у Польщі останнього 

п’ятидесятиліття. Дослідник творчості Богдана 

Лепкого, автор багатьох публікацій, м. ін., Парадокси 

доби, Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. 

Редактор «Нашого слова», «Православного 

календаря». Помер 13 січня 2004. Похоронений 

у Варшаві. Див.: IPN BU MSW II 6885, k. 59; 

M. Сивицький, Геноцид під цензурою, «Український 

альманах» 1996, с. 60–63; O. Дубенчук, Сірий волиняк 

з-над Вісли, «Український альманах» 1998, 

с. 289–290; «Український альманах» 2005, с. 380. 

10 І. Співак, Загальноосвітньому ліцеєві в Лігниці 

30 років, «Український календар» 1987, с. 34. 

11 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/17, Informacja 

Komisji ds. Narodowościowych przy KW „O sytuacji 

wśród mniejszości narodowych”, s. 2. 

12 «Наше слово» 1958, № 11, с. 6. 

13 J. Dudek, Szkolnictwo średnie..., s. 91; Відстань між 

Ярошівкою і Лігницею насправді довша на кілометрів 

три. 

14 M. Tucka, Dzieje IV Liceum..., s. 10. 

15 «Наше слово» 1957, № 19. В інформації мовилося 

про набір учнів віком 13–16 років. Був передбачений 

один іспит – з польської мови. На охочих 

ждало 40 місць. 

16 І. Співак, Загальноосвітньому ліцеєві...; М. Павенцька 

без відома директора прийняла у шкільному 

1958/1959 році семеро учнів. Цей факт став відомим 

щойно через два тижні опісля. До цього ж 

деяким ученицям виповнилося уже 18 років. 

Див.: APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/91, 

k. 158, Informacja o organizacji szkół dla mniejszości 

narodowościowych w roku szkolnym 1958/1959. 

17 J. Dudek, Szkolnictwo średnie..., s. 91. 

18 «Наше слово» 1959, № 12, с. 3. 

19 Там само, № 37, с. 7. 

20 «Наше слово» 1958, № 11, с. 6. Іншої думки був 

Я. Дудек (переклад з польської): «[...] в часі перебування 

української молоді в Злоториї спілкування 

з польською молоддю відбувалося успішно завдяки 

відповідно веденій виховній роботі та спільно 

органіхованим урочистостям [...]». Див.: J. Dudek, 

Szkolnictwo średnie..., s. 91. 

21 Найчастіше шкільним питанням займався Микола 

Сивіцький. Напр.: М. Сивіцький, Розвиток 

шкільництва – центральна проблема Лєгниччини, 

«Наше слово» 1959, № 7; Його ж, З навчанням на 

Вроцлавщині погано, «Наше слово» 1960, № 1, 

с. 7. 

22 В Лігниці існував раніше Кореспонденційний ліцей, 

в якому велися курси української мови, див.: 

«Наше слово» 1959, № 19, с. 7. 


24 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, s. 1. 

25 Архів Інституту національної пам’яті відділення 

у Вроцлаві (далі: IPN Wr.) 053/777, с. 3, Sprawozdanie 

z pracy operacyjnej za I-szy kwartał 

1961 po zagadnieniu nacjonalizmu ukraińskiego, 

22 III 1961. Прізвище Маруняка подається іноді як 

«директора» школи, що не мало віддзеркалення 

у фактах, див.: Лігницький ліцей, «Український 



27 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/92, 

s. 376, Informacja Wydziału Oświaty PPRN w Legnicy 

w sprawie szkolnictwa dla młodzieży narodowości 

żydowskiej, ukraińskiej, niemieckiej, greckiej 

i cygańskiej w roku szkolnym 1962/1963. 

28 IPN BU MSW II 7036, к. 23, Uwagi o uchybieniach 

i niedociągnięciach w organizowaniu punktów 

nauczania jęz. ukraińskiego. 

29 Державний архів у Вроцлаві. Філіал у Лігниці (далі: 

APLg), Prezydium PRN w Legnicy, 988, k. 6–7. 

30 АОУП, Informacja o nauczaniu języka ukraińskiego 

wg stanu na koniec roku szkolnego 1969/1970. 

31 IPN BU MSW II 7036, k. 73, Informacja o nauce języka 

ukraińskiego wg stanu na koniec roku szkolnego 

1969/1970. 


33 АОУП, Документи неупорядковані, Письмо ВП 

УСКТ у Вроцлаві до Кураторії шкільної округи 

ПВНР у Вроцлаві, 5 IV 1965; Кураторії шкільної 

округи ПВНР у Вроцлаві, 29 IV 1965, Письмо ВП 

УСКТ у Вроцлаві до ГП УСКТ в Варшаві, 9 VII 1965. 

34 АОУП, Документи неупорядковані, Письмо ВП 

УСКТ у Вроцлаві до Кураторії шкільної округи 

ПВНР у Вроцлаві, 10 IX 1965. 

35 АОУП, Документи неупорядковані, Письмо ГП 

УСКТ у Варшаві до голови ПВНР у Вроцлаві, 26 

VI 1965. 

36 АОУП, Документи неупорядковані, Notatka 

służbowa z odbytej narady w Ministerstwie Oświaty 

w dniu 5 II 1966. 

37 Це, м. ін., мало і такий наслідок, що у шкільному 

році 1966/1967 не було набору до першого класу, 

а чотири роки пізніше не проведено іспитів на 

атестат зрілості, тобто популярних «матур». 

38 APLg., Prezydium Powiatowej Rady Narodowej 

w Legnicy, 988, k. 176. 

39 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVII/90, 

s. 213, 215, 220. 

40 APLg, Prezydium Powiatowej Rady Narodowej 

w Legnicy, 988, s. 179. 

41 J. Moroch, 35-lecie IV LO..., s. 1. 

42 Напр.: «Наше слово» 1969, № 34. 

43 K. Pudło, op. cit., s. 124. 


45 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/257, 

k. 25, Notatka służbowa z wizytacji IV LO w Legnicy, 

11 IX 1970. 



48 Cz. Kozak, Postawy społeczno-moralne młodzieży 

licealnej, Legnica 1986, s. 100, 123. 

49 Українці, бандити пішли-вон додому. Див. : 

W. Mokry, Dzisiejsza droga Rusina do Polski [у:] Аннали 

Лемківщини [ред. І. Гвозда], ч. IV, Нью-Йорк 

1984, с. 119. 

50 M. Tucka, Dzieje IV Liceum..., s. 92.

61 


k. 25, Sprawozdanie opisowe WSW PMRN w Legnicy 

z zakresu spraw narodowościowych za rok 1967. 


53 IPN Wr., 037/51, s. 10, Analiza i ocena stanu bezpieczeństwa 

po zagadnieniu nacjonalizmu ukraińskiego 

z terenu woj. legnickiego, 23 I 1986. 

54 Там само, с. 38. 

55 «Українськи календар» 1988, с. 70. 


57 В. П., Михайло Дуда, «Український календар» 1971, 

с. 103–104. 

58 Там само, с. 104. 


60 Там само, с. 36. 

61 І. Співак, XXXV-річчя IV Загальноосвітнього ліцею 

в Лігниці, с. 1, 5; див.: М. Бздель, На посаді вихователя 

в Лігницькому ліцеї, с. 196. 

62 IPN Wr., 032/571, t. 7, s. 33. 

63 Мову оригіналу в основному збережено. Див.: 

IPN Wr., 053/777, k. 3–4, Sprawozdanie z pracy 

operacyjnej za I-szy kwartał 1961 po zagadnieniu 

nacjonalizmu ukraińskiego, 22 III 1961. 

64 APWr., KW PZPR we Wrocławiu, 74/XIV/18, Pismo 

z PWRN do MSW z 29 kwietnia 1969, s. 14. 


s. 33. 


k. 25, Sprawozdanie opisowe WSW PMRN w Legnicy 

z zakresu spraw narodowościowych za rok 1967. 

67 IPN Wr 054/1351, k. 13, Opracowanie tematyczne 

– nacjonalizm ukraiński. Stan na 31 marca 1971, Nr 

259/II/73, sporządzone przez Zespół Analityczny 

Sekcji II Wydział „C” KWMO we Wrocławiu. 

68 IPN Wr., 037/51, k. 3, Wniosek o wszczęcie sprawy 

obiektowej „Nadir” [Legnica, 29.09.1970]. 

69 IPN Wr., 022/355, k. 192, 197. 

70 IPN Wr., 0148/756, D. Taryma, Wybrane problemy 

nacjonalizmu w środowisku ukraińskiej mniejszości 

narodowej na Dolnym Śląsku, rkps, k. 84–85. 

71 IPN Wr., 022/1214, k. 4, 5, 

72 IPN Wr., 022/355, k. 17, Plan przedsięwzięć operacyjnych 

do sprawy „Żurawie”, 22 III 1976. 

73 АОУП, Akta nieuporządkowane, Pismo Komitetu 

Rodzicielskiego przy IV Liceum Ogólnokształcącym 

w Legnicy do KOS we Wrocławiu, 23 III 1975. 

74 IPN Wr., 022/355, k. 17. 

75 IPN Wr., 0148/756, k. 81. 

76 IPN Wr., 0148/756, k. 83. 

77 IPN Wr., 022/355, k. 21, Meldunek do sprawy „Żurawie”, 

12 IV 1976. 

78 IPN Wr., 022/355, k. 121. 

79 IPN Wr., 022/355, k. 11, Meldunek operacyjny z 20 

listopada 1974 dot. Jana Fedaka; Там само, л. 106, 

Streszczenie materiałów z 1971. 

80 IPN Wr., 022/355, k. 143, Pismo KWMO we Wrocławiu 

do I Zastępcy KM i KP MO w Legnicy, 28 VI 1974. 

81 IPN Wr., 022/355, k. 19, Plan działań operacyjnych, 

22 III 1976. 

82 IPN Wr., 022/355, k. 41. 

83 IPN Wr., 022/355, k. 244. 

84 IPN Wr., 022/355, k. 42. 

85 IPN Wr., 022/355, k. 277, Notatki z rozmów ostrzegawczych. 

86 IPN Wr., 022/355, k. 69, Meldunek, 18 II 1981. 

87 IPN Wr., 022/1214, k. 4, Wyciąg z meldunku o założeniu 

sprawdzenia operacyjnego nr 1098, 9 XII 1976. 

88 IPN Wr., 022/1214, k. 13, Meldunek o założeniu sprawy 

nr 0015/86 z dnia 17 stycznia 1986. 

89 Там само, л. 5 i 6. О. Пришляк від 1972 – у списку 

«осіб небажаних» на території ПНР. 

90 Там само, л. 5. 

91 IPN Wr., 022/355, k. 231–233, Informacja o przeprowadzonych 

czynnościach operacyjnych dot. 

wyjazdu zespołu artystycznego IV LO w Legnicy 

z 28 marca 1977. 

92 IPN Wr., 022/1214, k. 5, Wyciąg z meldunku o założeniu 

sprawdzenia operacyjnego nr 1098, 9 XII 1976: 

«Ірина Снігур під час проведеної з нею розмови 

у ЦКПП поводилася виклично та нахабно». 

93 IPN Wr., 022/1214, k. 7. 

94 IPN Wr. 022/289, Meldunek operacyjny, 25 X 1977, 

s. 6–7. 

95 IPN Wr., 022/289, Meldunek operacyjny, 15 V 1978, 

s. 8–9. 

96 IPN Wr., 022/289, Meldunek operacyjny, 11 XII 1978, 

s. 10. 

97 IPN Wr., 022/289, Wniosek o zakończenie sprawy 

operacyjnego sprawdzenia krypt. „Sława”, 17 V 

1980, s. 35. 

98 IPN 037/63, k. 33, Charakterystyka dotycząca zagadnienia 

nacjonalizmu ukraińskiego, wyznania 

greko-katolickiego [sic!] na terenie województwa 

legnickiego, 14 II 1977. 

99 IPN 037/63, k. 35. 

100 IPN 037/63, k. 113, Odpowiedź na pismo Naczelnika 

Wydziału VI Departamentu IV MSW z dnia 30 stycznia 

1987, 3 ІІІ 1987. 

101 Там само. 

102 IPN Wr., 022/1214, k. 3. 

103 Там само, л. 46. 

104 Там само, л. 72. 

105 Там само, 022/1215, л. 3, Wniosek o założenie kwestionariusza 

ewidencyjnego, 17 І 1986. 

106 IPN Wr., 037/51, k. 15. 

107 Там само, л. 11–12. 

108 Там само, л. 6. 

109 Там само, л. 16 

110 Там само, л. 26. 

111 Там само, 022/355, л. 42. 

112 Там само, 032/775, л. 13, Meldunek sygnalny nr 430 

do sprawy obiektowej krypt. „Semko” [Wrocław, 

24 Х 1988]. 

113 ІV Загальноосвітній ліцей у Лігниці. Монографія 


2003. 

Рідна мова

62 



Українське шкільництво 

на Кошалінщині 

1952–2005 

Попри те, що перші школи, в яких розпочато 

навчання української мови у Польщі 

опісля депортації 1947 р. виникли – в нових 

умовах діаспори – вже у 1952 р., то щойно 

з 1956 р. можемо почати говорити про творення 

основ цього, що сьогодні розуміємо під назвою 

«українське шкільництво». Цей термін свідомо 

беру в лапки, і свідомо треба було б нам 

вживати термін «навчання української мови 

у Польщі». Ці два поняття аж ніяк з собою не 

співпадають. 

Вживаючи першого терміну, силоміць відносимося 

до довоєнного і воєнного контекстів, 

коли в умовах польської і німецької держав, все 

ж таки існували українські школи – українські 

як за викладацькою мовою, так і програмою 

навчання. Того типу заклади існували і після 

Другої світової війни до часу переселення 

українців в 1944–1946 рр. в Радянську Україну, 

і поступово владою замикалися. Зокрема ті, 

що виникли в час німецької окупації. Отже 

– ставлячи питання про шкільництво, мусимо 

про ці умови пам’ятати. 

У періоді 1947–1952 рр. у Польщі про українців 

зовсім не згадувалося. Мабуть ці роки 

теж найважчі у їх виживанні. Не лише національному, 

але й економічному, політичному, 

культурному, релігійному, освітньому тощо 1 . 

Комуністи зложили колись клич, який вільно 

парафразуючи можна навести у цьому місці 

– коли дійсність не згідна з ідеологією, тим 

гірше для дійсності. Політичні і адміністративні 

власті уважали, що з 1947 р. проблема 

українців у Польщі розв’язана, і що Польща 

однонаціональна держава. Однак такий підхід 

поглиблював в українців як почуття кривди, 

так і був тим чинником, який у великій мірі 

спричинявся до заховування почуття «тимчасовості». 

До цього – не було теж, бажаного 

владою, повного контролю над цією частиною 

суспільства, яке закрилося у своєму ґетто. Дозвіл 

на контрольоване громадське життя мав 

теж на меті розв’язку цієї проблеми. 

Так чи інакше – про організоване навчання 

української мови можемо говорити починаючи 

з 1956 р. Отож – у 2006 р. минуло п’ятдесят років, 

а це вже нагода до певних підсумків. 

У цьому тексті зосередимося виключно на 

освітній справі українців Кошалінщини – проблемою 

пунктів навчання української мови 

та школи у Білому Борі. І зразу пояснення, 

прийнятих мною принципів щодо визначення 

межі кошалінського воєводства – яка протягом 

тих п’ятдесяти років мінялася двократно – 

у 1975 та 2000 рр. Це певне ускладнення. Для потреб 

цієї статті приймаю територіальний стан 

з 1956 р. Друга проблема торкається якості матеріалів, 

на яких прийшлося працювати. І щоб 

було цілком ясним – перед такою самою дилемою 

стануть всі, хто наважиться обговорити 

стан українськомовного шкільництва у Польщі 

після 1947 р. Некомплектні дані, різні цифри 

– залежно хто і для кого творив окремі звіти, 

і брак послідовності – як збирати інформацію 

чи взагалі її збирати тощо. Отже – я прийняв 

принцип, що там де, це можливо, подаю дані 

зібрані чи то бувшим УСКТ та тереновими 

структурами цього товариства, чи подавані

63 

окремими вчителями. І лише там, де цих інформацій 

не вдалося в цей спосіб встановити, 

користаю з доступних мені урядових джерел. 

Вважаю, що інформації, збирані Українським 

суспільно-культурним товариством, зокрема 

ці для внутрішнього вжитку, більш достовірні, 

хоч і вони вимагають детальнішої перевірки. 

І так напр., на 1956/1957 шкільний рік у всіх 

доступних мені джерелах, по відношенні до кошалінського 

воєводства, повторюються цифри 

28 (кількість пунктів) та 230 (кількість учнів), 

що узяте безпосередньо з урядового довідника 

і переноситься структурами УСКТ 2 . 

Однак коли зіставити ці інформації з веденим 

УСКТ списком, т. зв. Листками українського 

шкільництва, то виходить, що тих пунктів 

було лише три, а вчилося в них всього тільки 39 

дітей 3 . Подібне повторюється також і у інших 

роках. Цих 28 пунктів у цьому році, вказані 

Воєводською управою Кошаліна, це майже всі 

місцевості, де планувалося відкриття пунктів 

навчання української мови у цьому році. 

До кошалінського воєводства депортовано 

у 1947 р. 31 169 українців. Розселено їх у дванадцяти 

тодішніх повітах. Справу цю зображує 

таблиця № 1 4 . 

Професор Роман Дрозд, описуючи стан 

навчання української мови у Польщі з 1944 

по 1989 рр., відмітив сім заключних періодів 

цього аспекту громадського життя 7 . Критерієм 

їх відокремлення були практичні можливості 

розвитку україномовних шкіл – або їх ограничення. 

У цьому місці спробуємо проаналізувати 

самі явища – кількість, стан, можливості 

тощо. 

Творення основ українського громадського 

життя, а в тому числі і шкільництва, стало можливе 

після прийняття політбюро ПОРП ухвали 

відносно стабілізації положення українців 

у Польщі у квітні 1952 р. 8 

На основі цієї ухвали у цьому самому році 

прийнято рішення про проведення свого роду 

«інвентаризації» – тобто аналізу кількості дітей 

української національності та вчителів, 

які володіли українською мовою. До зібрання 

необхідної інформації зобов’язано відповідні 

Відділи освіти місцевих – воєводських Президій 

Народних рад. Опрацювали вони дуже 

обширні зведення. 

Такий аналіз провела теж Воєводська рада 

у Кошаліні 9 . Наведемо його тут повністю – звичайно, 

по відношенні до Кошалінщини 10 . 


Табл. 1. Розселення українців, депортованих в рамках акції «Вісла» у повітах кошалінського воєводства 

у 1947 р. 

Кількість Кількість 

П. ч. Повіт 

Українці у 1959 р. 

транспортів переселенців 

5 Українці у 1963 р. 6 

1. Бялоґард 3 575 150 

2. Битів 5 1622 4000 

3. Валч 8 2734 2200 2240 

4. Дравсько 6 985 1300 900 

5. Колобжеґ 10 2547 3000 

6. Кошалін 22 7006 2900 3400 

7. М’ястко 8 2520 1900 2000 

8. Свідвін 4 1306 550 

9. Славно 7 2321 3000 

10. Слупськ 3 827 2300 1500 

11. Члухів 16 5175 3900 5000 

12. Щецінек 12 3551 2760 3000 

13. Злотів 130 

м. Кошалін – – 210 

м. Слупськ – – 100 

Разом 104 31 169 29 180

64 


Табл. 2. Діти української національності в школах Кошалінщини у 1952 р. 

Повіт 

Ґміна 

Школа 

Кількість 

українських 

дітей 

(% до всіх) 

Діти за річником 

Згода 

батьків 

на 

навчання 

Битів 

Члухів 

Колобжеґ 

45 44 43 42 41 40 39 38 

Божитухом Божитухом 47 (31,33%) 4 2 5 6 11 7 12 – 30 

Хотків 8 (27,59%) 2 2 3 1 – – – – 3 

Ютшенка 14 (29,79%) 5 2 2 2 3 – – – – 

Ґжмьонца 5 (41,67%) – 1 1 3 – – – – – 

Нєдажино 10 (16,98%) – 1 2 2 2 2 1 – 6 

Нєчобишево Нєчобишево 6 (6,52%) – – – 2 4 – – – 1 

Тухомє Тухомє 20 (15,75%) 2 1 1 4 3 3 6 – 3 

Уґожа Мокшим 1 (3,33%) 1 – – – – – – – – 

Робачно 2 (9,52%) – 2 – – – – – – – 

Разом 113 (19,93%) 14 11 14 20 23 12 19 – 43 

Білий Бір Білий Бір 32 (23,70%) 4 3 4 6 4 3 5 3 – 

Цєжні Прусіново 17 (26,56%) – 3 2 2 2 6 2 – – 

Соколє 18 (75,00%) 2 3 2 2 2 2 2 3 – 

Кочала Кочала 3 (2,31%) 1 – – – – 1 – 1 – 

Бєльско 11 (15,71%) 1 2 – 1 1 2 2 2 – 

Стажно 6 (14,63%) – – – – 2 1 1 2 – 

Жеченіца Бжончек 7 (53,85%) – 2 – 4 – – 1 – – 

Стшечона Стшечона 11 (16,42%) – 1 1 2 1 5 – 1 – 

Вєжхово Мосіни 2 (4,44%) – 1 – – – – 1 – – 

Яромєж 5 (23,81%) 1 – – 1 1 – 1 1 – 

Разом 112 (18,36%) 9 15 9 18 13 20 15 13 – 

Диґово Диґово 9 (3,75%) – 2 – 3 1 2 1 – 2 

Стромніца 4 (15,38%) – 1 2 1 – – – – – 

Ґосціно Госціно 5 (2,16%) – 1 1 2 1 – – – – 

Робунь Робунь 7 (16,28) – 2 1 1 1 1 1 – – 

Вартково 9 (9,47%) 1 1 2 1 2 1 1 – – 

Сємисль Сємисль 3 (2,59% – – 1 1 1 – – – – 

Дроздово 6 (6,82%) 1 – 1 2 – 1 1 – 1 

Вжосово Вжосово 5 (4,46%) – 1 1 2 – 1 – – – 

Славобоже Мисловіце 9 (16,98%) 1 1 2 1 2 1 1 – 1 

Поваліце 6 (7,79%) 1 – 2 1 1 – 1 – – 

Разом 64 (5,01%) 4 9 14 15 9 7 6 – 4

65 

Кошалін 

М’ястко 

Славно 

Боболіце Боболіце 20 (5,48%) 1 3 2 1 5 5 – 3 – 

Порост 5 (8,20%) – 1 – 1 1 – 1 1 – 

Лозіце 4 (26,67%) 1 – – – 1 2 – – – 

Добжица Добжица 2 (2,00%) – – 1 1 – – – – – 

Корсінко Реково 24 (82,76%) 2 4 2 – 4 7 1 4 – 

Ґозд Ґозд 16 (36,36%) 1 3 2 4 1 2 1 2 – 

Ґлодово 2 (5,56%) – 1 1 – – – – – – 

Курово 18 (50,00%) 2 1 4 3 5 2 1 – – 

Джев’яни 31 (30,10%) 5 7 4 5 2 4 2 2 – 

Суха Суха 8 (8,18%) 1 1 – – 3 3 1 – – 

Осєки 7 (23,33%) 2 2 2 1 – – – – – 

Сянів Сянів 3 (3,93%) – – – 1 – 1 1 – – 

Клуса 8 (3,93%) 2 – 1 1 2 1 – 1 – 

Кремпа Дарґінь 12 (19,35%) – 3 2 – 4 2 1 – – 

Кланіно 13 (10,48%) 1 – 3 3 2 2 1 1 – 

Зеґже 5 (16,67%) – 1 2 2 – – – – – 

Разом 179 (12,56%) 18 27 26 23 30 31 10 14 – 

Кєлчиґлови Кєлчиґлови 3 (1,73%) – 1 1 – – – 1 – – 

Старково 4 ( 3,70%) 1 1 1 – 1 – – – – 

Лубно Тшебєліно 3 (2,85%) – 1 2 – – – – – – 

Жабно 5 (9,43%) – 1 1 1 – 1 1 – – 

Борціно Борціно 12 (11,65%) 1 5 2 1 2 1 1 – 12 

Обленже 1 (5,00%) – 1 – – – – – – – 

Варціно Кемпіце 2 (1,55%) – – – – 1 1 – – – 

Б’єсовіце 3 (12,50%) – 1 – 2 – – – – 3 

Кавче Свєжно 18 (17,48%) 1 3 1 1 1 10 1 – 18 

Ґатка 6 (40,00%) – 4 – 2 – – – – 6 

Разом 57 (6,84%) 3 18 8 8 7 5 13 3 39 

Славно 32 (5,05%) 5 4 5 3 7 6 2 – 3 

Дарлово 43 (8,51%) 6 7 7 8 6 6 3 – 4 

Полянів 27 (8,33%) 5 6 3 5 4 2 2 – 2 

Ноцмєж 36 (5,51%) 3 5 7 7 8 4 2 – 1 

Жуково 31 (9,78%) 6 7 8 3 4 2 1 – 5 

Вжесніца 39 (6,47%) 7 8 6 8 5 3 2 – 6 

Лейково 41 (9,81%) 5 8 6 7 7 5 3 – 4 

Добєслав 36 (7,38%) 8 7 5 2 5 6 3 – 4 

Сеціміно 41 (7,59%) 5 4 6 7 6 8 5 – 3 

Славно м. 9 (2,41%) 2 1 2 1 2 1 – – – 

Дарлово м. 6 (0,98%) – 2 1 – 2 1 – – – 

Полянів м. 4 (1,46%) – 1 2 – – 1 – – – 

Разом 345 (6,01%) 52 60 58 51 56 45 23 – 32 

Рідна мова

66 


Слупськ 

Щецінек 

Римсько В. 7 громад 22 – – – – – – – – – 

Дамніца 14 громад 32 – – – – – – – – – 

Дембніца К. 5 громад 9 – – – – – – – – – 

Дуніново 10 громад 29 – – – – – – – – – 

Ґродно В. 17 громад 45 – – – – – – – – – 

Ґлувчиці 7 громад 27 – – – – – – – – – 

Кобильниця 10 громад 19 – – – – – – – – – 

Любучево 10 громад 21 – – – – – – – – – 

Лупова 11 громад 36 – – – – – – – – – 

Мікорово 6 громад 6 – – – – – – – – – 

Матожино 9 громад 24 – – – – – – – – – 

Потенґово 10 громад 23 – – – – – – – – – 

Ножино 9 громад 18 – – – – – – – – – 

Поблоцє 10 громад 32 – – – – – – – – – 

Ст. Домброва 3 громади 6 – – – – – – – – – 

Ричево 9 громад 39 – – – – – – – – – 

Рокіти 1 громада 2 – – – – – – – – – 

Витово 7 громад 27 – – – – – – – – – 

Зельки 6 громад 16 – – – – – – – – – 

Устка 1 громада 2 – – – – – – – – – 

Разом 435 – – – – – – – – – 

Споре Вєжхово Ст. 7 (20,59%) 2 1 2 1 1 – – – 4 

Стемпно 6 (33,33%) 1 1 4 – – – – – 6 

Оконек Венґожево 8 (40,00%) 3 3 1 1 – – – – – 

Чаплінек Жепово 15 (23,81%) 2 3 5 1 4 – – – 15 

Ключево Ліпно 4 (20,00%) – 2 – 2 – – – – – 

Ґжмьонца Чехи 2 (3,08%) – – – 2 – – – – – 

Вільче Ляски 12 (15,79%) 3 – 1 1 1 6 – – – 

Разом 54 (18,24%) 11 10 13 8 6 6 – – 25 

Ястров’є 7 – – – – – – – – – 

Члопа 4 – – – – – – – – – 

Тучно 23 – – – – – – – – – 

Валч 

Мірославець 41 – – – – – – – – – 

Демболенка 22 – – – – – – – – – 

Ґанки 28 – – – – – – – – – 

Клембовець 6 – – – – – – – – – 

Любєш 21 – – – – – – – – – 

Мєлєнцін 45 – – – – – – – – – 

Ружа 10 – – – – – – – – – 

Ст. Луб’янка 34 – – – – – – – – – 

Сипнево 29 – – – – – – – – – 

Швеція 56 – – – – – – – – – 

Тшебінь 53 – – – – – – – – – 

Разом 379 – – – – – – – – –

67 

Табл. 3. Зведення – діти і вчителі на Кошалінщині у 1952 р. 

П. ч. Повіт 

Школи, в яких вчилися 

українські учні – кількість 

Українських дітей 


% до решти 

Вчителів 

1. Битів 9 113 19,93 брак інф. 

2. Члухів 9 112 18,36 11 

3. Колобжеґ 11 64 5,01 7 

4. Кошалін 17 179 12,56 5 

5. М’ястко 10 57 6,84 1 

6. Славно 12 345 6,01 3 

7. Слупськ 20 435 брак інф. 5 

8. Щецінек 7 54 18,24 6 

9. Валч 14 379 брак інф. 4 

10. Б’ялоґард брак інф. брак інф. 2 

11. Дравсько брак інф. брак інф. 4 

12. Злотів брак інф. брак інф. 2 

Разом 109 1738 50 


Пригадаю – це лише діти, які вже навчалися 

у школах. До цього треба пам’ятати, що наведені 

цифри не є точною статистикою – що 

можна зауважити на прикладі повіту М’ястко. 

Однак і так проведений облік вже дає нам певні 

інформації – хоч би таку: у всіх школах кошалінського 

воєводства вчилося у 1952 р. майже 

2000 українських школярів. 

На основі цієї інформації Президія Воєводської 

національної ради у Кошаліні, зобов’язалася 

відчинити у 1953/1954 шкільному 

році пункти навчання української мови у семи 

місцевостях тогочасної Кошалінщини. І так 

мовилося, зокрема, про 11 : 

Табл. 4. Плановані до відкриття пункти навчання української мови у 1953/1954 шкільному році 

Повіт Місцевість 

Українських дітей 

у класах 

Славно Сєраково Кл. ІІ – 7 

Кл. ІІІ – 7 

Кл. ІV – 7 

Кл. V – 5 

Кл. VІ – 12 

Кл. VІІ – 9 

Члухів Цєжнє Кл. І – 2 

Кл. ІІ – 5 


Кл. ІV – 5 

Кл. VІ – 4 


Всіх українських 

дітей 

Планована кількість 

груп 

49 2 

23 2 

Ложа Кл. І – 1 

Кл. ІІ – ? 


Кл. ІV – 2 

Кл. V – 4 

Кл. VІ – 5 

15 1

68 


Члухів Барково Кл. І – 5 

Кл. ІІ – 4 


Кл. ІV – 7 

25 2 

Кл. V – 4 

Кл. VІ – 1 

Унєхів Кл. ІІ – 5 


Кл. ІV – 6 

Кл. V – 3 

23 2 

Кл. VІ – 6 


Кочала Кл. І – 4 

Кл. ІІ – 3 

Кл. ІV – 2 

16 2 

Кл. VІ – 7 

Битів Божитухом Кл. І – 4 

Кл. ІІ – 2 


22 2 

Кл. ІV – 4 

Кл. V – 8 

Разом 7 173 173 

Іншими словами – на «віднайдених» 1738 

учнів влада хотіла зорганізувати навчання 

у цьому році лише для 173 школярів-українців. 

Це становить всього 9,95% їх загальної 

кількості. 

Вслід за цим письмом не пішли, однак, дії, 

і у шкільному році 1953/1954 жодного українського 

пункту навчання на Кошалінщині не 

вдалося відчинити. Хоч – і це теж треба ще раз 

особливо відмітити – освітня адміністрація 

досконало володіла інформацією, як про кількість 

українських дітей, вчителів українців, так 

і тих вчителів, які знали українську мову. 

Принципи організації навчання української 

мови обговорено письмом Міністерства освіти 

народної Польщі з 4 грудня 1956 р. – обіжник 

№ 30 S05-645/56 та обіжником з 12 грудня 1959 р. 

(№ S04-4816/59) 12 . Згідно з тими письмами навчання 

української мови можна було вводити 

в школах при зголошенні щонайменше семеро 

учнів. Викладання предмету можливе було 

з другого класу початкової школи. Призначалося 

на це навчання три години тижнево на 

одну групу. Документація повинна бути ведена 

так, як у випадку всіх інших предметів. Факт 

навчання мав бути відображений також на 

шкільному свідоцтві 13 . 

Перші пункти навчання української мови 

на Кошалінщині виникли щойно у 1956/1957 

шкільному році. Подібно цю справу представляє 

теж д-р Ярослав Грицковян, який зауважує 

додатково, що траплялися випадки фіктивних 

годин (а то й звітів) чи невідбування уроків 

окремими вчителями 14 . З одного боку могло 

це бути спричинене як потребою опрацювати 

звіт для воєводських адміністративних чи партійних 

влад, так і створенням собі додаткового 

джерела прибутку. 

Такий фіктивний звіт створено, між іншим, 

у Кошаліні у 1958 р., коли то вказано на існування 

у воєводстві аж 49 пунктів навчання 

української мови з 665 учнями. При чому 

в дальшому абзаці написано виразно, що 

[...] wielu nauczycieli nie przychodzi na lekcje, 

co z kolei ujemnie odbija się na dyscyplinie wśród 

uczniów 15 . 

Наведемо, однак, також і те зведення – варто 

звернути увагу, як повинна була виглядати 

мережа пунктів навчання української мови 

в цьому часі у кошалінському воєводстві.

69 

Табл. 5. Фіктивний список пунктів навчання української мови на Кошалінщині у 1957/1958 шкільному 

році 

Національність Кваліфікації 

учнів 


П. 

Повіт Місцевість Вчитель 

вчителя 

ч. 

Укр. Поль. Т. Н. 

1. Битів Божитухом Стефанія Федаш Х Х 16 

Хотково Іван Пірко Х Х 7 

Домбрівка Здзіслав Козловський Х Х 7 

Ґостково Софія Міщишин Х Х 6 

Ґжмьонца Андрій Стефура Х Х 8 

Ютшенка Іван Пірка Х Х 6 

Кєлчиґлови Анастазія Романко Х Х 21 

Моджеєво Іван Пірка Х Х 6 

Нєдажино Андрій Стефура Х Х 9 

Тухомє Іван Пірка Х Х 13 

Удорпє Павло Ертель Х Х 9 

Разом 11 7 5 2 108 

2. Члухів Бжезє Михайло Васєчко Х Х 17 

Б’єліца Михайло Васєчко 11 

Біскупніца Текля Завротник Х Х 4 

Мєндзибуж Михайло Васєчко 28 

Пєнєнжніца Анна Войтів Х Х 21 

Рихнови Стефан Федерович Х Х 10 

Жеченіца Стефанія Вакшинська Х Х 19 

Разом 7 5 5 3 2 110 

3. Дравсько Вєжхово Йоахим Словій Х Х 14 

4. Колобжеґ Оброти Софія Войтаневська Х Х 19 

5. Кошалін Джев’яни Йосиф Скочипець Х Х 21 

6. М’ястко Білий Бір Євгенія Козій Х Х 21 

Бжежніца Купчак Х Х 10 

Ґрабово Йосиф Романік 

Х 

Х 

21 

Ірина Романік 

Х 

Х 

Свєжно Антін Кайданович Х Х 19 

(?)арціно Прихова Х Х 17 

Разом 8 6 5 1 4 2 88 

7. Славно Буково Леонтина Качмарек Х Х 10 

Критно Станіслав Шапячан Х Х 4 

Ратайки Шапячан 9 

Сєраково Стефанія Дембська Х Х 12 

Разом 4 3 1 2 3 35 

8. Слупськ Сєцє Іван Калуц Х Х 7 

Смолдзіно Іван Калуц 9 

Смолдзінський 

Іван Калуц 8 

Л. 

Витовно Павло Каласінський Х Х 7 

Слупськ м. А. Кутинський Х Х 23 

(педліцей) 

Разом 4 2 1 1 1 1 54 

Рідна мова

70 


9. Щецінек Даленціно Іван Онишко Х Х 20 

Джоново Анна Небесняк Х Х 11 

Димінек Михайло Васєчко Х Х 16 

Ґвда Велика Дарія Вакшинська Х Х 21 

Нови Хвалім Іван Якимець Х Х 9 

Парсенцко Іван Якимець 18 

Пшерадзь Іван Якимець 9 

Радомисль Іван Якимець 7 

Споре Зенон Росинський Х Х 18 

Бжежніца Купчак Х Х 10 

Разом 10 7 6 1 4 3 139 

10. Свідвін Опажно Ярослав Мац Х Х 20 

Нєлєп Ярослав Мац 24 

Разом 2 1 1 1 44 

11. Валч Мирославець Петро Кіт Х Х 9 

Надажице Болеслав Шокала Х Х 24 

Разом 2 2 1 1 1 1 33 

Отже: одинадцять повітів, 49 місцевостей 

і 665 учнів – а за даними УСКТ: лише 32 пункти 

і 470 учнів в цьому самому році 16 . Щоб було ще 

цікавіше, можна сказати, що шкільна кураторія 

кошалінської округи встановила на цей самий 

рік числа: 43 пункти і 586 учнів 17 . 

Це урядова статистика і урядовий оптимізм 

– а так направду, як заявило у 1957 р. «Наше 

слово»: «в 10 школах Кошалінщини навчання 

ледве шкутильгає» 18 . 

Нижче представлена таблиця номер шість 

– це вже виправлені і перевірені у кількох джералах 

інформації. Представляю тут кількісний 

стан українського шкільництва у вибрані роки 

– вдалося встановити цифри по відношенні 

до пунктів за 38 минулих років. У такому теж 

порядку подаю цифри, що відносяться до білобірської 

школи. 

Табл. 6. Пункти навчання української мови на Кошалінщині 19 

П. 

Школи – кількість Пункти – кількість 


ч. 

шкіл учнів пунктів учнів 

Разом учнів 

1. 1956/1957 – – 28 230 230 

2. 1957/1958 – – 32 470 470 

3. 1958/1959 1 57 38 546 603 

4. 1959/1960 1 62 23 341 403 

5. 1960/1961 1 82 27 464 546 

6. 1961/1962 1 80 24 443 523 

7. 1962/1963 1 83 24 407 490 

8. 1963/1964 1 75 19 408 483 

9. 1964/1965 1 78 15 309 387 

10. 1965/1966 1 50 11 303 353 

11. 1966/1967 1 65 9 174 239 

12. 1967/1968 1 68 14 312 380 

13. 1968/1969 1 84 13 265 349 

14. 1969/1970 1 76 10 204 280 

15. 1970/1971 1 72 10 196 268 

16. 1972/1973 1 63 11 205 268 

17. 1973/1974 1 63 7 137 200 

18. 1974/1975 1 68 4 60 128

71 

19. 1975/1976 1 69 4 68 137 

20. 1976/1977 1 68 5 91 159 

21. 1977/1978 1 75 3 55 130 

22. 1980/1981 1 78 4 86 164 

23. 1981/1982 1 60 3 100 160 

24. 1982/1983 1 52 7 153 205 

25. 1983/1984 1 71 7 116 187 

26. 1987/1988 1 113 10 166 279 

27. 1988/1989 1 98 7 191 289 

28. 1990/1991 1 106 6 197 303 

29. 1991/1992 1 113 8 248 361 

30. 1993/1994 1 108 9 251 359 

31. 1994/1995 1 105 8 232 337 

32. 1996/1997 1 103 7 242 345 

33. 2000/2001 1 153 10 250 403 

34. 2001/2002 1 153 10 320 473 

35. 2002/2003 1 144 13 307 451 

36. 2003/2004 1 141 11 291 432 

37. 2004/2005 1 136 10 238 374 

38. 2005/2006 1 123 10 237 362 


Шкільна статистика була ведена досить 

детально і точно тодішнім УСКТ лише до 

1983/1984 шкільного року. Після цього всі 

інформації вже даються дуже важко зібрати 

і встановити. Подібно належить теж ствердити 

і по відношенні до першого десятиліття ОУП 

– інформація також неповна. 

Наведену вижче таблицю розглянемо поки 

що лише по відношенні до пунктів. Легко 

зауважити, що після виникнення на Кошалінщині 

перших пунктів навчання української 

мови, не видно особливого «зриву», як по 

відношенні до кількості учнів, так і кількості 

пунктів. В найкращому році – 1958/1959 

– навіть коли будемо відноситися до урядових 

інформацій, навчанням охоплено лише 30% 

українських дітей Кошалінщини. Починаючи 

з 1964/1965 шкільного року позначується постійне 

зменшування кількості як дітей, так 

і самих пунктів навчання української мови. Поважний 

спад наступає у 1972/1973 шкільному 

році – це вже безперечно безпосередній вплив 

«вигашування» малих, однокласних шкіл, 

і творення т. зв. збйорчих шкіл. Найнижчого 

рівня українське шкільництво Кошалінщини 

досягнуло у 1977/1978 шкільному році – всього 

лише три пункти (два вже у новому Слупському 

воєводстві, і один (!) у теж новому Кошалінському), 

та 55 школярів. Декада вісімдесятих 

років це певний зріст кількості пунктів і дітей. 

На останній рік існування УСКТ – 1989/1990, 

було на згаданій території сім пунктів навчання, 

в яких вчився 191 учень. 

Належить віддати тодішнім уескатівським 

керівникам кошалінського відділу, що добачували 

трагічну ситуацію українського 

шкільництва в терені. Попри те, що варшавська 

централя всіма силами намагалася весь час 

представляти ситуацію навколо шкільництва 

як успіх. Навіть у час значного занепаду українського 

шкільництва, що наступило виразно під 

кінець сімдесятих років минулого століття 20 . 

Доказом цього – клопотань навколо шкільних 

справ – були численні звернення до куратора 

освіти, окремих директорів шкіл, а також низових 

ланок УСКТ, з вимогою відкривати пункти 

навчання української мови. Двадцять восьмого 

січня 1974 р. делегація Відділу УСКТ у Кошаліні 

– Я. Мушинський, А. Марушечко, зустрілися 

у цій справі з тодішнім кошалінським куратором. 

Поінформовано його про спадок кількості 

пунктів навчання, незадовільну ситуацію 

навколо гуртожитка у Білому Борі та обговорено 

справи деяких пунктів навчання зокрема. 

І так можемо довідатися – між іншим – що 

у 1973/1974 шкільному році на уроки української 

мови у Члухові діти не приходили, 

а батьки не зложили відповідніх декларацій.

72 


Не працював теж пункт у Слупі – вчитель 

з різних причин не приходив на заняття, 

а в місцевості Споре наступив конфлікт вчителя 

з директором школи 21 . 

Дивує – або може навпаки – бездіяльність 

освітньої влади, яка знаючи про факти порушення 

закону, якось у цій справі поводилася 

доволі пасивно. 

У 1976 р. натомість зі скаргою на директора 

школи у Жеченіци – що не хоче відкрити 

пункту навчання української мови – виступила 

знову Управа відділу УСКТ у Кошаліні. Протест 

скеровано до Куратора освіти у Слупську. 

У відповідь директор школи пояснює, що факт 

невідкриття пункту пов’язаний був з відмовою 

вчителя 22 . 

У травні 1977 р. з подібним зверненням – тим 

разом до кошалінського куратора – виступило 

Головне правління УСКТ. Вказано на те, що 

попри бажання батьків з Б’єліци, Джонова, 

Ґлензньова, Карціна, Блотніци, Хажина і місцевості 

Споре, в жодній із вказаних місцевостей 

пункту навчання української мови не вдалося 

відкрити. При чому можемо дізнатися багато 

про політику відмови – напр. вистачило наділити 

вчителя додатковими годинами, щоб 

вказати, що немає він можливості більше 

працювати 23 . 

У Цежнях, натомість, відмову мотивовано 

(крім небажання перевтомлювати вчительку) 

фактом існування подібного пункту в Унєхові. 

Як видно – кордон абсурду перевищував всілякі 

сподівання 24 . 

Попри всі старання і намагання – їх все-таки 

поновлювано (напр., у січні 1981 вказано на потребу 

відкриття пунктів навчання української 

мови у Боболицях, Джев’янах, Джонові, Хажині, 

Серакові, Глензньові) – у більшості випадків 

вони залишалися на той час безуспішними 25 . 

Щоб краще роздивитися по окремих місцевостях, 

спробуємо детально відтворити стан 

українського шкільництва у вибраних місцевостях, 

у вибраних роках. 

Табл 7. Пункти навчання української мови на Кошалінщині у 1962/1963 шкільному році 26 

Повіт Кількість пунктів Кількість груп навчання Число дітей 

Битів 5 9 66 

Члухів 8 15 135 

Koшалін 2 4 38 

M’ястко 2 5 39 

Славно 2 5 36 

Щецінек 4 7 67 

Валч 1 3 26 

Разом 24 48 407 

Табл 8. Пункти навчання української мови на Кошалінщині у 1965/1966 шкільному році 27 

П. ч. Місцевість Число дітей Вчитель 

Можливі до відкриття* 

Місцевість Число дітей 

Повіт Члухів 

1. Бжезі 35 Марія Березняк Барково 33 

2. Пєнєнжніца 21 Володимир Чубатий Унєхів брак інф. 

3. Мєндзибуж 40 Е. Ващур Слупя 36 

4. Павлувек 15 М. Кітаж 

5. Цєжні 32 М. Каламарська 

6. Біскупніца 7 Текля Заворотнюк 

Повіт Кошалін 

7. Боболіце 15 Марія Югас Джев’яни 21 

Кланіно брак інф. 

Ґозд 

брак інф. 

Ґлодова брак інф.

73 

Повіт Щецінек 

8. Даленціно 20 Михайло Онишко Ґвда Велика брак інф. 

9. Б’єліца 25 Йосип Баран 

10. Джоново 18 Анна Новчик 

Повіт Валч 

11 Надажице 34 Калікст Штольф Буди 17 

Папово 


Повіт М’ястко 

12. Свєжно 30 Анна Поц (?) Ґрабово 28 

13. Бішовіце брак інф. Ольга Батрух Залензє брак інф. 

14. Білий Бір 

(школа) 

60 

Повіт Славно 

15. Ґлензньово 14 брак інф. Жидово 23 

Ратайки 


Сєраків 


Повіт Битів 

16. Удорпє 12 Іван Підлужний Божитухом брак інф. 

Домбрівка брак інф. 

Хатково 


* За підрахунками шкільної влади поза 

навчанням української мови залишалося у 

1965/1966 р. понад 320 дітей, що становило 

майже половину до тих, яких тим навчанням 

охоплено. Цю інформацію підтвердило теж 

Головне правління УСКТ у свойому звіті за 

1963/1964 – 1965/1966 шкільні роки 28 . 


Табл. 9. Пункти навчання української мови на Кошалінщині у 1975/1976 шкільному році 

П. ч. Місцевість Кількість дітей Вчитель 

1. Б’єліца 20 Йосип Баран 

2. Кошалін 22 Ярослав Тандирак 

3. Свєжно 15 Михайло Лісечко 

4. Цєжні 11 Марія Каламарська 

Разом 68 

Табл. 10. Пункти навчання української мови на Кошалінщині 29 у 1983/1984 шкільному році 

П. ч. Місцевість Відділ ОУП Кількість дітей Вчитель 

1. Жуково Слупськ 9 Софія Литвин 

2. Сєракув Слупськ 9 Степан Шемеля 

3. Кошалін Кошалін 34 Ольга Грицковян 

4. Свєжно Слупськ 11 Михайло Лісечко 

5. Щецінек Кошалін 12 Зореслава Роман 

6. Битів Слупськ 20 Михайло Шемеля 

7. Слупськ Слупськ 21 Михайло Домарадз 

Разом 116

74 



П. ч. Місцевість Відділ ОУП Кількість дітей 

1. Валч Кошалін 23 

2. Колобжеґ Кошалін 37 

4. Кошалін Кошалін 62 

5. Боболіце Кошалін 6 

6. Щецінек Кошалін 13 

7. M’ястко Слупськ 13 

8. Битів Слупськ 48 

9. Члухів Слупськ 45 

10. Свєжно Слупськ 8 

11. Слупськ Слупськ 36 

Разом 291 


П. 

ч. 

Місцевість 


груп 


годин 

(разом) 

Кількість учнів у школі 

Садок Поч.шк. Гімназ. Погімназ. 

Разом 

учнів 

Кошалінський відділ ОУП 

1. Кошалін 5 7 2 26 19 – 47 

2. Колобжеґ 3 3 – 13 7 – 20 

3. Джоново 3 1 1 8 3 – 12 

4. Щецінек 3 1 – 15 5 – 20 

5. Боболіце 2 2 1 4 8 – 13 

6. Валч 2 2 – 10 3 – 12 

Слупський відділ ОУП 

7. М’ястко 11 3 6 20 

8. Слупськ 20 12 2 34 

9. Битів 22 7 3 32 

10. Члухув 15 12 – 27 

11. Лемборк* 8 9 7 – 24 

Разом 12 153 86 11 249 

* Лемборка до кошалінської статистики не вміщаємо. 

І варто – думаю – глянути на поодинокі місцевості, 

і на те, як у них саме виглядала шкільна 

справа впродовж років. 

Кожні окремі пункти навчання української 

мови мали свої труднощі і проблеми, пов’язані 

як з внутрішнім станом громади, так і локаль- 

ними можливостями. Хоч треба признати, 

що дуже часто (надто часто) т. зв. об’єктивні 

труднощі ставали свого роду поясненням 

бездіяльності і добрим оправданням браку 

концепції розв’язки проблем на місцях. Також 

і тих шкільних.

75 

Табл. 13. Пункт навчання української мови у Надажицах 32 (бувший повіт Валч) 

Надажице 

П. ч. Шкільний рік Кількість дітей Вчитель 

1. 1961/1962 30 Калікст Штольф 





6. 1966/1967 – – 





11. 1971/1972 10 Марія Войтюк 

12. 1972/1973 12 Марія Войтюк 

13. 1973/1974 14 Марія Войтюк 


Громада та гурток УСКТ в певному часі були 

одними з найактивніших у Польщі. Зокрема 

у шкільній та культурній ділянці – тут вже 

у шістдесяті рокі діяли хор та драмгурток. 

Гурток засновано у 1960 р. Члени гуртка за 

період 1960–1993: 

П. ч. Прізвище та ім’я Рік народження Замешкалий Дата вступу в УСКТ 

1. Журавський Семен 1921 Надажице 1957 

2. Галушка Стефан 1930 Надажице 1975 

3. Чісник Стефан 1905 Надажице 1965 

4. Чісник Марія 1910 Надажице 1965 

5. Новаковський Ярослав 1930 Надажице 1960 

6. Новаковська Софія 1928 Надажице 1960 

7. Левіц Стефан 1904 Надажице 1960 

8. Левіц Ярослава 1936 Надажице 1960 

9. Левіц Стефан 1923 Надажице 1960 

10. Камінський Володимир 1926 Надажице 1960 

11. Камінська Анна 1925 Надажице 1960 

12. Камінський Іван 1922 Надажице 1960 

13. Камінська Катерина 1928 Надажице 1960 

14. Лис Ксеня 1928 Надажице 1984 

15. Скибяк Євген 1965 Надажице 1989 

16. Делікат Чеслав 1951 Надажице 1989 

17. Левіц Євген 1957 Надажице 1989 

Тринадцять із вказаних членів УСКТ у Надажицах 

мали початкову освіту, три – професійну 

і лише одна особа – середню.

76 


Кількість членів гуртка в окремих роках 33 

П. ч. Рік Кількість членів 

1. 1977 16 

2. 1978 15 

3. 1979 15 

4. 1980 15 

5. 1985 14 

6. 1986 14 

7. 1987 12 

8. 1988 12 

9. 1989 13 

Так, як і у попередньому гуртку, в якийсь час 

домінуючою формою роботи стало розповсюджування 

українських видавництв. І так: 

П. ч. Рік 

Кількість проданих примірників та передплатників 

«Українського календаря» 

«Нашого слова» 

1. 1979 12 

2. 1980 11 

3. 1987 12 

4. 1988 8 

5. 1989 9 

6. 1992 13 

7. 1993 8 

Табл. 14. Пункт навчання української мови у Кошаліні 34 



1. 1969/1970 12 Ольга Грицковян 


3. 1971–1975 – – 

4. 1975/1976 22 Ярослав Тандирак 









13. 1984/1985 70 

14. 1985/1986 71 

15. 1986/1987 76 

16. 1990/1991 75 

17. 1991/1992 83 

18. 1992/1993 93 

19. 1993/1994 102 

20. 1994/1995 88

77 


Ґозд 

20. 1995/1996 90 

21. 1997/1998 80 

22. 1998/1999 74 

23. 1999/2000 67 

24. 2000/2001 68 

25. 2001/2002 74 

26. 2002/2003 67 

27. 2003/2004 62 

28. 2004/2005 60 

29. 2005/2006 47 


1. 1961/1962 15 Марія Окай 


Боболіце 


1. 1961/1962 22 Марія Югас 

2. 1962/1963 18 Марія Югас 

3. 1963/1964 23 Марія Югас 

4. 1964/1965 26 Марія Югас 

5. 1965/1966 – – 

6. 1966/1967 16 Марія Югас 


1. 1961/1962 14 І. Коваль 

Кланіно 

Джев’яни 


1. 1963/1964 29 Петро Югас 

Б’єліца 


1. 1961/1962 17 Йосип Баран 

2. 1962/1963 26 Йосип Баран 

3. 1963/1964 26 Йосип Баран 

4. 1964/1965 25 Йосип Баран 

5. 1965/1966 25 Йосип Баран 

6. 1966/1967 39 Йосип Баран 

7. 1967/1968 41 Йосип Баран 

8. 1968/1969 38 Йосип Баран 

9. 1969/1970 34 Йосип Баран 

10. 1970/1971 36 Йосип Баран 

11. 1971/1972 36 Йосип Баран 

12. 1972/1973 38 Йосип Баран 

13. 1973/1974 25 Йосип Баран 

14. 1974/1975 20 Йосип Баран 

15. 1975/1976 24 Йосип Баран

78 


Даленціно 


1. 1961/1962 18 Іван Онишко 

2. 1962/1963 19 Іван Онишко 

3. 1963/1964 30 Іван Онишко 

4. 1964/1965 14 Іван Онишко 

5. 1965/1966 20 Іван Онишко 

6. 1966/1967 10 Іван Онишко 

7. 1967/1968 10 Іван Онишко 

8. 1968/1969 17 Іван Онишко 

Джоново 


1. 1961/1992 17 Анна Новчик 

2. 1962/1963 8 Анна Новчик 

3. 1963/1964 9 Анна Новчик 

4. 1964/1965 13 Анна Новчик 

5. 1965/1966 18 Анна Новчик 

6. 1966/1967 6 Анна Новчик 

7. 1967/1968 8 Анна Новчик 

Критно 

Буково 


1. 1961/1962 10 Станіслав Шапячан 





Сєракув 


1. 1961/1962 37 Іван Глива 


3. 1963/1964 34 Станіслава Демська 

4. 1964–1982 – – 

5. 1982/1983 16 Степан Шемеля 

6. 1983/1984 9 Степан Шемеля 

Ратайки 



Ґлензньово 


1. 1963/1964 22 Теодор Венґжин 



4. 1966/1967 – – 



7. 1969–1971 – – 

8. 1971/1972 18 Ваврин

79 

Жидово 

М’ястко 

Свіжно 

П. ч. Шкільний рік Кількість дтей Вчитель 

1. 1961/1962 21 Мирослав Керкош 

2. 1962/1963 – – 

3. 1963/1964 18 Мирослав Керкош 


1. 1964/1965 22 Михайло Шемеля 

2. 1965/1966 – 

3. 1966/1967 – 

4. 1967/1968 – 

5. 1968/1969 – 

6. 1969/1970 – 





4. 1964/1965 26 Марія Куц 

5. 1965/1966 30 Марія Куц 

6. 1966/1967 26 Дарія Терефенко 


8. 1968–1971 – – 

9. 1971/1972 24 Михайло Лісечко 














Залензє 


1. 1961/1962 12 С. Андрусечко 

2. 1962/1963 – – 

3. 1963/1964 13 С. Андрусечко

80 


Ґрабово 


1. 1967/1968 34 Ірина Головід 



4. 1970/1971 20 Марія Філь 

5. 1971/1972 21 Марія Філь 

6. 1972/1973 7 Марія Філь 

7. 1973/1974 7 Марія Філь 

Барціно 


1. 1967/1968 15 Іван Ґрондзаль 

2. 1968/1969 8 Іван Ґрондзаль 

Біскупніца 


1. 1961/1962 7 Текля Заворотюк 

2. 1962/1963 – – 

3. 1963/1964 – – 

4. 1964/1965 – – 


6. 1966/1967 – – 


8. 1968/1969 12 Юліан Шевчик 

9. 1969/1970 12 Юліан Шевчик 

10. 1970/1971 15 Юліан Шевчик 

11. 1971/1972 10 Юліан Шевчик 

Барково 


1. 1961/1962 18 Іван Гавранюк 

1962–1969 – – 

2. 1969/1970 10 Ярослав Березняк 

3. 1970/1971 11 Ярослав Березняк 

4. 1971/1972 7 Ярослав Березняк

81 

Цєжнє 




3. 1963/1964 30 Марія Каламарська 



6. 1966/1967 – – 

7. 1967/1968 35 Марія Каламарька 












Мєндзибуж 


1. 1956/1957 12 (?) 

2. 1957–1961 – – 

3. 1961/1962 31 Емілія Бахір 

4. 1962/1963 31 Емілія Бахір 

5. 1963/1964 31 Емілія Бахір 

6. 1964/1965 33 Емілія Бахір 

7. 1965/1966 40 Емілія Ващур 

8. 1966/1967 29 Емілія Ващур 

9. 1967/1968 29 Емілія Ващур 

10. 1968/1969 30 Емілія Ващур 

11. 1969/1970 22 Емілія Ващур 

12. 1970/1971 17 Емілія Ващур 

13. 1971/1972 14 Емілія Ващур 

14. 1972/1973 19 Емілія Ващур 

15. 1973/1974 16 Емілія Ващур 

16. 1974/1975 14 Емілія Ващур 

Жеченіца 

Унєхув 


1. 1961/1962 15 Олександра Чуч 




1. 1961/1962 20 Іван Гаврилюк 

2. 1962/1963 26 Іван Гаврилюк

82 


Бжезє 


1. 1963/1964 42 Владислав Соколик 

2. 1964/1965 38 Марія Березняк 

3. 1965–1967 – – 

4. 1967/1968 18 Дарія Терефенко 


1. 1963/1964 21 Михайло Кіташ 

Пєнєнжніца 


1. 1956/1957 8 Ірина Війтів 

2. 1957–1963 – – 

3. 1963/1964 25 Владислав Соколик 

4. 1964/1965 – – 

5. 1965/1966 21 Володимир Чубатий 



8. 1968–1972 – – 



Павлувко 

Біскупіце 


1. 1964/1965 10 Іван Шевчик 

Слупя 

Рихнови 


1. 1967/1968 36 Софія Магура 

2. 1968/1969 25 Софія Магура 

3. 1969/1970 24 Софія Магура 

4. 1970/1971 25 Софія Магура 

5. 1971/1972 17 Софія Магура 

6. 1972/1973 21 Софія Магура 


1. 1956/1957 19 Федорович 

2. 1957–1968 – – 





7. 1972/1973 18 Текля Заворотюк

83 

Ютшенка 


1. 1961/1962 16 Ольга Михалюк 

2. 1962/1963 16 Ольга Михалюк 

3. 1963–1968 – – 

4. 1968/1969 15 Катерина Михалюк 



1. 1961/1962 10 Ганаско 

Тухомє 

Удорпє 

Домбрівка 


1. 1961/1962 20 Христина Перетятко 




1. 1961/1962 10 Іван Підлужний 


3. 1963/1964 – – 



1. 1962/1963 10 Здзіслав Козловський 

2. 1963–1968 – – 

3. 1968/1969 8 Здзіслав Козловський 


1. 1963/1964 17 Ярослава Кузьма 

Слупськ 

Щецінек 

Моджеєво 

Божитухом 

Споре 


1. 1961/1962 14 П. Поляковський 

2. 1962–1972 – – 

3. 1972/1973 10 Андрій Стефура 

4. 1973–1976 – – 

5. 1976/1977 15 Еліза Панчак 

6. 1977–1979 – – 

7. 1979/1980 26 Ольга Прихітко 

8. 1980/1981 27 Галина Шопяк 

9. 1981/1982 – – 

10. 1982/1983 28 Василь Панчак 

11. 1983/1984 21 Михайло Домарадз 


1. 1982/1983 15 – 

2. 1983/1984 12 Зореслава Роман 


1. 1972/1973 16 Ярослав Демчук

84 


Битів 






5. 1990/1991 30 Мирослава Ганаско 









14. 1999/2000 47 Ольга Капелюх 







Жуківко 


1. 1982/1983 9 Софія Литвин 

2. 1983/1984 9 Софія Литвин 

Для прикладу – українська громада міста 

Валч (і повіту) вважається доволі мобільною 

та ідейною. Свого часу учні цього повіту 

у значущому відсотку заповняли українські 

школи у Лігниці чи Білому Борі. Цей момент 

проілюструємо таблицею 35 .

85 

Табл. 15. Українські учні повіту Валч в українських школах Польщі 

П. ч. Шкільний рік Воєводство Кількість учнів з Валеччини 

1. 1957/1958 Kошалін 1 

2. 1958/1959 Koшалін 1 

3. 1959/1960 Koшалін 1 

4. 1960/1961 Koшалін 5 

5. 1961/1962 Koшалін 11 

6. 1962/1963 Koшалін 11 

7. 1963/1964 Koшалін 14 

8. 1964/1965 Koшалін 16 

9. 1965/1966 Koшалін 16 

10. 1966/6197 Koшалін 11 

11. 1967/1968 Koшалін 10 

12. 1968/1969 Koшалін 10 

13. 1969/1970 Koшалін 15 

14. 1970/1971 Koшалін 25 

15. 1971/1972 Koшалін 33 

16. 1972/1973 Koшалін 34 

17. 1973/1974 Koшалін 35 

18. 1974/1975 Koшалін 41 

19. 1975/1976 Піла 17 

20. 1976/1977 Піла 19 

21. 1977/1978 Піла 18 

22. 1978/1979 Піла 16 

23. 1979/1980 Піла 15 

24. 1980/1981 Піла 16 

25. 1981/1982 Піла 16 

26. 1982/1983 Піла 16 

27. 1983/1984 Піла 15 

28. 1984/1985 Піла 14 

29. 1985/1986 Піла 17 

30. 1986/1987 Піла 15 


Одночасно, однак, громада дуже довго не 

спромоглася зорганізувати хоч би пункту навчання 

української мови у себе – на місці. І не 

з браку вчителя. Тим більш – не з браку дітей. 

Щойно у 1982/1983 шкільному році піднято 

спробу організувати навчання мови у Валчі. 

Спробу невдалу, бо пункт перестав діяти вже 

на другому році своєї роботи. Навчанням 

охоплено у першому році дев’ятнадцятеро, 

а у другому році лише чотирнадцятеро учнів, 

що як на цей час і на Валч повинно вважатися 

дуже незадовільним рівнем. У роках 1984–1988 

з Валча і з цілого повіту виїхало на Захід 

кількадесят молодих осіб, випускників українських 

шкіл, і тих, що мали продовжувати 

естафету поколінь тут на місці. Для громади 

це велика втрата. Однак з 1991/1992 шкільного 

року вдалося у Валчі вкінці відкрити пункт 

навчання української мови – в нових вже 

умовах як демографічних, так і політичних. 

На базі пункту у 1994/1995 шкільному році 

створено тут народний дитячий ансамбль 

пісні і танцю «Веселка». Діти успішно брали 

участь у дитячих фестивалях і переглядах. 

Двократно виїжджали в Україну на мовно- 

-хореографічні табори. На основі ансамблю 

відчинено додаткову групу навчання для дітей 

з околиць Валча. На жаль, внутрішні непорозуміння, 

а також зовнішне втручання (явне 

намагання шкільної влади Валча замінити 

вчителя), спричинилися до розвалу в першу 

чергу ансамблю, а в другу і самого навчання 

– зменшено кількість груп, значно зменшилася 

кількість дітей, а з дітьми за останні п’ять 

років працює вже третій вчитель. Ситуацію 

зображує чергова таблиця.

86 


Табл. 16. Пункт навчання української мови у Валчі 

П. ч. Шкільний рік 

Кількість Кількість Кількість годин тиж. 

учнів груп 

(разом) 

Вчитель 

1. 1982/1983 19 2 4 Анна Рак 

2. 1991/1992 19 2 4 Марко Сирник 

3. 1992/1993 15 2 4 Марко Сирник 

4. 1993/1994 15 2 3 + 1* Марко Сирник 

5. 1994/1995 18 2 4 Марко Сирник 

6. 1995/1996 20 2 4 Марко Сирник 

7. 1996/1997 15 2 4 Марко Сирник 

8. 1997/1998 13 2 4 Марко Сирник 

9. 1998/1999 26 3 6 Марко Сирник 

10. 1999/2000 27 3 6 Марко Сирник 

11. 2000/2001 31 3 6 Марко Сирник 

12. 2001/2002 33 3 Марія Ференц 

13. 2002/2003 28 3 6 Марія Ференц 

14. 2003/2004 23 2 4 Марія Ференц 

15. 2004/2005 12 2 4 Ольга Захарчук 

16. 2005/2006 12 2 4 Ольга Захарчук 

* Навчання реалізовано у вимірі 4 годин тижнево 

весь рік. Шкільна влада признала лише три години, 

отже за одну не виплачувала грошей. 

У другому семестрі 2005/2006 року навчання 

мови у Валчі завішено – під кінець шкільного 

року коштом години релігії, пробував рятувати 

ситуацію місцевий парох. Отже на мову вистачила 

всього одна година тижнево. 

І – для зображення проблеми навчання 

– нижче подаю список пунктів навчання 

української мови у Польщі за окремі роки. 

Це повинно дати уяву місця Кошалінщини 

в тому аспекті суспільного життя і творення 

українства. 

Табл. 17. Розвиток українського шкільництва у Польщі після 1947 р. 

П. ч. Рік Школи 

Кількість дітей 

Кількість дітей 

Пункти 

у школах 

у пунктах 

Разом 

1. 1952/1953 24 487 487 

2. 1953/1954 18 330 330 

3. 1954/1955 19 424 424 

4. 1955/1956 82 1625 1625 

5. 1956/1957 2 56 141 2590 2649 

6. 1957/1958 8 279 142 2377 2656 

7. 1958/1959 9 441 152 2602 3043 

8. 1959/1960 9 449 118 1934 2383 

9. 1960/1961 9 583 143 2559 3142 

10. 1961/1962 9 542 133 2141 2683 

11. 1962/1963 9 568 129 2241 2824 

12. 1963/1964 7 572 137 2711 3283 

13. 1964/1965 5 462 130 2268 2630

87 

14. 1965/1966 5 501 136 2667 3168 

15. 1966/1967 5 398 111 2070 2468 

16. 1967/1968 5 475 132 2569 3044 

17. 1969/1970 6 435 96 1906 2341 

18. 1970/1971 5 410 86 1665 2075 

19. 1972/1973 4 440 80 1191 1631 

20. 1973/1974 4 429 51 853 1282 

21. 1975/1976 4 404 35 727 1139 

22. 1976/1977 4 402 38 758 1160 

23. 1980/1981 4 319 28 531 850 

24. 1981/1982 4 294 27 528 822 

25. 1983/1984 4 45 1114 

26. 1984/1985 4 52 1362 

27. 1985/1986 4 356 55 1136 1488 

28. 1986/1987 4 52 1344 

29. 1987/1988 4 358 56 1095 1453 

30. 1988/1989 4 334 57 1076 1410 

31. 1989/1990 4 354 60 1236 1588 

32. 1990/1991 6 475 68 1358 1833 

33. 1992/1993 7 783 83 1743 2526 

34. 1995/1996 8 856 81 1985 2841 

35. 2000/2001 5 966 104 2577 3523 

36. 2003/2004 5 878 95 2103 2981 

37. 2005/2006 5 893 103 2083 2976 


У наведеній таблиці зображено стан навчання 

української мови у Польщі, починаючи 

з 1952 р. Повинно це допомогти зрозуміти повністю 

проблему шкільництва для української 

національної меншини та дати відповідну 

точку віднесення, коли буде аналізувати це 

навчання в одному лише воєводстві. Від певних 

загальних положень, однак, не втечемо. 

ШКОЛИ 

У 1956/1957 р. виникла початкова школа 

з українською мовою навчання в Банях Мазурських, 

що на Ольштинщині. Зорганізовано 

в цьому часі три класи, в яких згуртовано 28 

учнів. У 1959/1960 шкільному році школа стала 

повною під організаційним оглядом – тут працювало 

вже сім класів. Однак, як самостійна 

одиниця, заклад цей проіснував лише до 1964 р., 

коли у цій місцевості адміністративним шляхом 

об’єднано українську і польську школи 

в один організм. Це вже не була українська 

школа, а школа з паралельними українськими 

класами. У вісімдесяті роки почався повільний 

занепад школи, яка зараз зведена до пункту 

навчання 36 . 

У шкільному 1956/1957 році створено теж 

початкову школу з українською мовою навчання 

в Ярошівці, що на Вроцлавщині. Школа 

пропрацювала до 1969/1970 шкільного року, 

у наступному, в її місце створено пункт навчання. 

Історія навчання української мови 

у Ярошівці закінчується на 1973 р., коли ліквідовано 

теж пункт – мала кількість дітей та 

ліквідація самої школи 37 . 

Ще коротшою була історія української початкової 

школи у місцевості Чахів (воєводство 

Щецін) – це перша після 1947 р. українська 

школа з гуртожитком. Заклад існував в 1956– 

–1964 рр. Подібна – хоч ще коротша – є історія 

української школи у Тшенсачу (воєв. Щецін), яка 

прoіснувала лише два роки – з 1957 по 1959 рр. 

П’ять років існувала українська початкова 

школа у Сонґнітах (воєв. Ольштин) – з 1957 

по 1961 38 . 

З 1957 р. працює Загальноосвітній ліцей 

у Лігниці – зараз теж як комплекс – гімназія 

та загальноосвітній ліцей. Понад десять років 

пізніше виник також ліцей у Ґурові Ілавецькому 

– 1968 р., хоч ця школа організована була 

як українські класи при польському ліцеї. Зараз

88 


це окремий заклад. У 1957–1964 рр. існували 

теж українські класи при польському загальноосвітньому 

ліцеї в Перемишлі. Сьогодні 

там працює комплекс шкіл з додатковим навчанням 

української мови – садок, початкова 

школа, гімназія, ліцей. З 1956/1957 р. почав 

працювати педліцей у Бартошицях, що проіснував 

чотирнадцять років – зліквідовано 

його внаслідок шкільної реформи у Польщі. 

Зараз у Бартошицях працює початкова і гімназія 

– комплекс шкіл з українською мовою 

навчання. 

Наймолодшою школою, в якій навчається 

української мови у Польщі є Комплекс загальноосвітніх 

шкіл ім. Лесі Українки, що 

у Бартошицях. Школа почала працю з вересня 

1990 р., а її першим директором став Ярослав 

Марушечко. В склад комплексу входять початкова 

школа та гімназія. Протягом останніх п’ятнадцяти 

років школу закінчило 202 учні 39 . 

З вересня 1958 р. відкрито українську початкову 

школу у Білому Борі (воєв. Кошалін) 

40 . Працює вона до сьогодні, як комплекс 

загальноосвітніх шкіл з українською мовою 

навчання (початкова, гімназія, ліцей). Дев’ятнадцятого 

березня 1961 р. її присвоєно ім’я 

Тараса Шевченка. В першому році навчання 

тут вчилося 57 учнів. В 1990 р. на основі цієї 

школи відкрито теж загальноосвітній ліцей. 

Довгий час білобірська школа клопоталася 

про гідні умови навчання та проживання дітей 

– при ній функціонує гуртожиток для учнів 

з інших місцевостей. 

Майже з самого початку її існування, йшли 

безуспішні клопотання про умови проживання 

у гуртожитку. Дійшло навіть до того, що у грудні 

1982 р. Державна інспекція праці (Państwowa 

Inspekcja Pracy) офіційно наказала зачинити 

гуртожиток з огляду на загрозу для життя 

і здоров’я дітей. І лише завдяки офіційній відмові 

тодішньої директор – пані Ірини Дрозд 

– підпорядкуватися цьому рішенню, вдалося 

втримати школу. 

Зрештою, це не був одинокий момент, коли 

долю школи ставилося на терезах – перший 

з тих віирішальних, це відмова поєднати українську 

школу з польською, в момент творення 

т. зв. збйорчих шкіл, на початку сімдесятих років 

– для прикладу, на таке рішення пішла дирекція 

української школи у Банях Мазурських. 

І цієї школи вже сьогодні немає. 

У цьому самому 1983 р. учні і вчителі могли 

переселитись до нових будинків, які побудовано 

у великій мірі з коштів самооподаткування 

української громади у Польщі та української 

діаспори у світі – але це був лише будинок школи. 

На переселення до нового гуртожитка треба 

було ждати аж до 1989 р., коли Суспільний 

комітет його побудови здійснив завдання 41 . 

Після шкільної реформи 1999/2000 р. школа 

працює як повноцінний комплекс загальноосвітніх 

закладів: початкова школа, гімназія 

та ліцей. 

Нижче подаю список кількості учнів у білобірській 

школі у вибраних роках упродовж її 

існування. 

Табл. 18. Кількість учнів у білобірській школі у вибраних роках 42 

Шкільний рік Кількість учнів Шкільний рік Кількість учнів Шкільний рік Кількість учнів 

1958/1959 57 1974/1975 69 1990/1991 106 

1959/1960 62 1975/1976 69 1991/1992 113 

1960/1961 80 1976/1977 68 1992/1993 110 

1961/1962 80 1977/1978 75 1993/1994 108 

1962/1963 71 1978/1979 101 1994/1995 105 

1963/1964 75 1979/1980 85 1995/1996 103 

1964/1965 78 1980/1981 78 1999/2000 153 

1965/1966 54 1981/1982 60 2000/2001 153 

1966/1967 65 1982/1983 52 2002/2003 142 

1967/1968 75 1983/1984 71 2003/2004 141 

1968/1969 84 1984/1985 74 2004/2005 136 

1969/1970 76 1985/1986 90 2005/2006 123 

1970/1971 72 1986/1987 98 

1971/1972 65 1987/1988 99 

1972/1973 63 1988/1989 106 

1973/1974 69 1989/1990 109

89 

І знову – щоб показати білобірську школу на ширшому фоні, нижче подаю статистику по відношенні 

до шкіл за останні роки. 

Табл. 19. Учні українських шкіл у вибраних роках 43 

П. ч. Місцевість 2000/2001 2003/2004 2004/2005 

1. Лігниця 95 71 87 

2. Ґурово 318 283 294 

3. Білий Бір 153 141 136 

4. Перемишль 247 244 231 

5. Бартошиці 131 139 137 

Разом 944 878 885 



1 

I. Hałagida, Życie Ukraińców na ziemiach zachodnich 

po akcji „Wisła” [у:] Problemy Ukraińców w Polsce po 

wysiedleńczej akcji „Wisła” 1947 roku, red. W. Mokry, 

Kraków 1997, s. 38–39. 

2 

Українське шкільництво на протязі існування 

Х-ліття УСКТ, Варшава, Архів ОУП. 

3 

Листки українського шкільництва, 1956/1957 

шкільний рік, архів автора (документи, переказані 

Михайлом Козаком з Перемишля). 

4 

E. Misiło [red.], Akcja „Wisła”, Warszawa 1993, s. 443. 

5 

Notatka informacyjna dotycząca sytuacji wśród 

mniejszości narodowych ze szczególnym uwzględnieniem 

ukraińskiej, marzec 1958, AAN, KC PZPR 

237/XIV-142 

6 

Pismo Prezydium Woj. Rady Narodowej w Koszalinie 

do MSW w Warszawie z dnia 24 sierpnia 1963 

– informacja o środowisku ukraińskim, Archiwum 

Państwowe w Koszalinie, zespół: Prezydium WRN 

w Koszalinie, t. nr 4592. 

7 

R. Drozd, Szkolnictwo ukraińskie w Polsce w latach 

1944–1989 – próba periodyzacji [у:] „Rocznik Lubuski”, 

t. XXX, cz. I, red. B. Halczak, B. Burda, Zielona Góra 

2004, s. 25–39. 

8 

Uchwała Biura Politycznego KC PZPR w sprawie 

środków zmierzających do poprawy sytuacji gospodarczej 

ludności ukraińskiej i wzmożenia wśród 

niej pracy politycznej, kwiecień 1952, AAN, Urząd 

ds. Wyznań, Wyznania nierzymskokatolickie, Spis 

25, sygn. 730, k. 13–16 [у:] «Наше слово», № 42, 

15.10.2006, с. 9. 

9 

Помиляються Ярослав Грицковян і Михайло 

Талапканич, стверджуючи, що Кошалін такого 

списка не підготував, див.: J. Hryckowian, M. Tałapkanycz, 

Szkolnictwo ukraińskie na Pomorzu Zachodnim 

– czynnik zachowania tożsamości narodowej 

[у:] [red. R. Drozd, R. Skeczkowski, M. Zymomria], 

Ukraina–Polska. Kultura, wartości, zmagania duchowe, 

Koszalin 1999, s. 215–235. 

10 

Wykaz dzieci narodowości ukraińskiej i nauczycieli 

władających językiem ukraińskim w szkołach województwa 

koszalińskiego, AAN Ministerstwo Oświaty, 

sygn. 1752, s. 284–288. 

11 

Pismo Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej 

w Koszalinie do Ministerstwa Oświaty, z dnia 9.06. 

1953, Nr 0.VIa-23/2/53, AAN, Min. Ośw., sygn. 1749, 

s. 315–316. 

12 

Pismo Ministerstwa Oświaty Nr S0-K/N-4968/60 

z dnia 27 grudnia 1960 w sprawie: Nauka języka ukraińskiego 

w szkołach z polskim językiem nauczania, 

Archiwum ZUwP Warszawa. 

13 

Там само. 

14 

J. Hryckowian, M. Tałapkanycz, Szkolnictwo ukraińskie..., 

s. 215–235. 

15 

Notatka informacyjna dotycząca sytuacji wśród 

mniejszości narodowych ze szczególnym uwzględnieniem 

ukraińskiej, AAN, KC PZPR 237/XIV-142, 

s. 8. 

16 

Українське шкільництво на протязі існування 

Х-ліття УСКТ, Варшава, архів ОУП. 

17 

Zestawienie liczbowe danych statystycznych z rozwoju 

szkolnictwa ukraińskiego Kuratorium Okręgu 

Szkolnego Koszalińskiego w latach 1957–1966, AP 

w Koszalinie, zespół: Prezydium WRN w Koszalinie, 

t. 4595, s. 191. 

18 

М. Трухан, Українці в Польщі після Другої світової 

війни 1944–1984, Нью-Йорк – Париж – Сидней 

– Торонто 1990, с. 129. 

19 

Стан українського шкільництва, інформація ГП 

УСКТ, Варшава 12 Х 1958, архів ОУП, Варшава, Листки 

української освіти, Звіти ГП УСКТ за вибрані 

роки, Архів ОУП, Варшава, архів автора. 

20 

Інформація Президії ГП УСКТ від 22 жовтня 

1978. Українське шкільництво, ГП УСКТ – 154/Т 

65/70/200 [у:] http://www.interklasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/. 

21 

Notatka służbowa spisana ze spotkania w KOS 

w dniu 28 I 1974, Archiwum Zarządu Oddziału ZUwP 

w Koszalinie. 

22 

Pismo dyrektora Zbiorczej Szkoły Gminnej w Rzeczenicy 

do Instruktora UTSK w Koszalinie z dnia 

30.09.1976 [у:] Архів ОУП, Відділ Кошалін. 

23 

Pismo Zarządu Głównego UTSK do Kuratorium 

Oświaty i Wychowania w Koszalinie z dnia 18 maja 

1977, Архів ОУП Варшава. 

24 

Pismo dyrektora Zbiorczej Szkoły Gminnej w Debrznie, 

z dnia 22.10.1977 do Zarządu Wojewódzkiego 

UTSK w Koszalinie [у:] Архів Управи відділу ОУП 

у Кошаліні. 

25 

Pismo Zarządu Głównego UTSK z dnia 06.01.1981 do 

Kuratorium Oświaty i Wychowania w Koszalinie [у:] 

Архів Управи відділу ОУП Кошалін. 

26 

Pismo Prezydium Woj. Rady Narodowej w Koszalinie 

do MSW w Warszawie z dnia 24 sierpnia 1963 – informacja 

o środowisku ukraińskim [у:] Archiwum 

Państwowe w Koszalinie, zespół: Prezydium WRN w 

Koszalinie, t. nr 4592.

90 


27 

Informacja o sytuacji w szkolnictwie ukraińskim 

w województwie koszalińskim, AP w Koszalinie, 

zespół: Prezydium WRN w Koszalinie. Urząd Spraw 

Wewnętrznych, t. 4565, s. 58. 

28 

Стан та потреби українського шкільництва за 19- 

63/1964 – 1965/1966, Архів ОУП Варшава. 

29 

Інформація: Управа Відділу ОУП у Кошаліні, листопад 

2005, архів автора. 

30 


31 


32 

Звіти Управи Гуртка УСКТ у Надажицах за окремі 

роки, Архів Відділу ОУП у Кошаліні. 

33 

Książka ewidencyjna członków Koła UTSK w Nadarzycach, 

Archiwum Zarządu Oddziału ZUwP w Koszalinie. 

34 

Zestawienia roczne – oświata, Archiwum Zarządu 

Oddziału ZUwP, Koszalin. 

35 

M. Syrnyk, Ukraińcy w powiecie wałeckim – z najnowszych 

dziejów mniejszości ukraińskiej w Polsce 

1947–2000 [у:] http://www.interklasa.pl/portal/index/web?webURL=/portal/dokumenty/r_mowa/ 

index.html. 

36 

С. Бень, Бані Мазурські та околиці [у:] «Український 

альманах» 1997, Варшава 1997, с. 267–268. 

37 

J. Syrnyk, Szkolnictwo ukraińskie na Dolnym Śląsku [у:] 

www.ridnamowa.prv.pl. 

38 

«Український альманах» 1997, с. 270–272. 

39 

С. Мігус, Ювілей бартошицької альма-матер, 

«Наше cлово» № 42, 16 жовтня 2005. 

40 

Pismo dyrektora Ireny Drozd do Gminnego Dyrektora 

Szkół w Białym Borze z dnia 22.04.1983, archiwum 

autora. 

41 

Funkcjonowanie szkół ukraińskiej mniejszości narodowej 

w Białym Borze – informacja, archiwum 

autora. 

42 

Л. Дрозд, Білобірська школа [у:] «Український альманах» 

1997, Варшава 1997, с. 273–275; І. Дрозд, 

Українське шкільництво в західнопоморську воєводстві 

у 2002/03 шк.р. [у:] http://www.ridnamowa. 

prv.pl/; Стан, перспективи і загрози українського 

шкільництва. Звіт УВТ 1999/2000 [у:] http://www. 

ridnamowa.prv.pl/. 

43 

М. Сирник, Українське шкільництво у Польщі після 

1989 року. Рапорт 2004 [у:] http://www.ridnamowa. 

prv.pl/.

Право 

91 

Marek Syrnyk 

Sprawdziany, testy, 

egzaminy, matura 


W interpretacji przepisów oświatowych zdarzają 

się przypadki pewnej dowolności. Szczególnie gdy 

dyrektorom szkół, organom prowadzącym, a także 

(niestety) niektórym kuratoriom szkolnym brakuje 

pełnej orientacji w strukturze organizacji nauczania 

języka mniejszości narodowych w Polsce. 

Sytuacja taka ma miejsce chociażby w momencie 

kwalifikacji języka ojczystego do przedmiotów 

obowiązkowych na maturze, testach kwalifikacyjnych 

bądź też sprawdzianów na koniec klasy 

szóstej szkoły podstawowej. 

Jaki jest więc stan prawny na dzisiaj? 

Zarząd Główny Związku Ukraińców w Polsce 

dokonał analizy aktualnego stanu prawnego nauczania 

języka ukraińskiego w Polsce w kontekście 

konieczności zdawania na maturze, testach po 

ukończeniu gimnazjum oraz sprawdzianów na koniec 

klasy VI, języka ukraińskiego jako przedmiotu 

obowiązkowego dla uczniów międzyszkolnego 

zespołu nauczania. 

Przeanalizowano szczególnie przepisy Rozporządzenia 

Ministra Edukacji Narodowej i Sportu 

z dnia 3 grudnia 2002 r. w sprawie warunków i sposobu 

wykonywania przez szkoły i placówki publiczne 

zadań umożliwiających podtrzymywanie poczucia 

tożsamości narodowej, etnicznej, językowej i religijnej 

uczniów należących do mniejszości narodowych 

i grup etnicznych, Rozporządzenia MEN w sprawie 

oceniania, klasyfikowania i promowania uczniów 

oraz wnioski z kontroli Najwyższej Izby Kontroli 

zawarte w odpowiednim Raporcie, opublikowanym 

w 2004 r., a odnoszącym się do wykonywania 

przez Państwo zadań w zakresie nauczania języka 

ojczystego mniejszości narodowych. 

Stwierdzamy, iż interpretacja sugerująca 

konieczność zdawania na maturze czy innych 

formach egzaminów szkolnych, języka ukraińskiego 

przez uczniów korzystających z nauki tego 

przedmiotu w międzyszkolnym zespole nauczania 

języka jest niezgodna z obowiązującym stanem 

prawnym. 

W paragrafie 3. odnośnego rozporządzenia 

(w sprawie warunków i sposobu wykonywania przez 

szkoły i placówki publiczne zadań umożliwiających 

podtrzymywanie poczucia tożsamości narodowej, 

etnicznej, językowej i religijnej uczniów należących 

do mniejszości narodowych i grup etnicznych) 

prawodawca wyraźnie wyróżnia możliwe formy 

prowadzenia i organizacji zajęć dla uczniów należących 

do mniejszości narodowych. 

Przytaczamy te przepisy w całości: 

§ 3. Nauczanie języka mniejszości narodowej lub 

grupy etnicznej może być organizowane: 

1) w szkołach lub oddziałach z językiem nauczania 

mniejszości narodowej lub grupy etnicznej, 

w których zajęcia są prowadzone w tym języku, 

z wyjątkiem nauczania przedmiotów: język polski, 

geografia oraz historia, a w szkole podstawowej 

– język polski, historia i społeczeństwo oraz 

w kształceniu zintegrowanym – treści nauczania 

języka polskiego; 

2) w szkołach lub oddziałach dwujęzycznych, 

w których zajęcia z każdego przedmiotu są prowadzone 

w dwóch językach, z których jednym jest 

język polski, a drugim język mniejszości narodowej 

lub grupy etnicznej; 

3) w szkołach lub oddziałach z dodatkową nauką 

języka mniejszości narodowej lub grupy etnicznej,

92 


w których zajęcia ze wszystkich przedmiotów prowadzone 

są w języku polskim, z wyjątkiem przedmiotu 

dodatkowego, jakim jest język mniejszości narodowej 

lub grupy etnicznej; 

4) w międzyszkolnych zespołach nauczania języka 

mniejszości narodowej lub grupy etnicznej. 

(Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej 

i Sportu z dnia 3 grudnia 2002 r. w sprawie warunków 

i sposobu wykonywania przez szkoły i placówki 

publiczne zadań umożliwiających podtrzymywanie 

poczucia tożsamości narodowej, etnicznej, językowej 

i religijnej uczniów należących do mniejszości 

narodowych i grup etnicznych) 

Natomiast w rozporządzeniu w sprawie oceniania 

zapisano jednoznacznie, iż 

„[...] język mniejszości narodowej lub grupy 

etnicznej stanowi dla uczniów szkół i oddziałów 

z nauczaniem języka mniejszości narodowej (bez 

względu na typ szkoły ponadgimnazjalnej) przedmiot 

obowiązkowy na maturze. Absolwenci szkół 

lub oddziałów z językiem mniejszości narodowej 

jako językiem wykładowym oraz szkół lub oddziałów 

dwujęzycznych mogą zdawać na egzaminie 

maturalnym przedmioty w języku polskim lub – 

z wyjątkiem języka polskiego – w języku danej 

mniejszości narodowej. Wyboru języka, w którym 

będzie zdawany przedmiot, absolwent dokonuje 

wraz ze złożeniem deklaracji dotyczącej wyboru 

zdawanego przedmiotu. Sprawdzian po szkole 

podstawowej oraz egzamin gimnazjalny w języku 

mniejszości narodowej w szkołach i oddziałach 

z językiem nauczania mniejszości narodowej, 

w których zajęcia są prowadzone w tym języku, 

zgodnie z nowelą przywołanego rozporządzenia 

przeprowadza się począwszy od 2005 r. 

Zwracamy uwagę na zapis: „szkoły lub oddziały 

z językiem mniejszości”! 

I jest to także interpretacja NIK – zobacz: Informacja 

o wynikach kontroli funkcjonowania szkół 

mniejszości narodowych i etnicznych, Warszawa, 

październik 2004 r., Najwyższa Izba Kontroli, 

Departament Nauki, Oświaty i Dziedzictwa Narodowego, 

Kno-41002/2004, Nr ewid.: 173/2004/ 

P/04/079/KNO. 

Według aktualnego stanu prawnego zatem, 

obowiązek zdawania na maturze, testach 

gimnazjalnych lub też sprawdzianach, języka 

mniejszości odnosi się jednoznacznie jedynie do 

uczniów szkół lub oddziałów z nauczaniem tego 

języka, nie zaś do uczniów korzystających z nauki 

języka mniejszości w międzyszkolnych zespołach 

– nie są one bowiem zaliczane ani do szkół, ani 

do oddziałów, wskazanych przez prawodawcę. 

Są natomiast jednoznacznie wyróżniane, jako 

szczególna forma nauczania. 

ZG ZUwP zwraca też uwagę, iż interpretacji 

prawnej poszczególnych przepisów oświatowych 

powinny dokonywać powołane do tego departamenty 

Kuratorium Oświaty.

Методика 

Валентина Цюх 

Із досвіду роботи 

учитель-методист 

Комсомольськ 

93 


Упродовж кількох останніх років я працюю 

над проблемою «Використання різноманітних 

методів і прийомів на уроках читання 

і рідної мови з метою усвідомлення і глибокого 

засвоєння матеріалу учнями, їх розвитку та 

виховання». 

Перед собою я ставлю мету: 

1. Зробити процес навчання, наскільки це 

можливо, цікавим та раціональним. 

2. Систематично використовуючи вправи 

для розвитку мовного апарату дитини, запобігти 

можливим відхиленням. 

3. Поєднати розумове, моральне, естетичне, 

художнє, трудове виховання. Як правило, 

до нас приходять різні діти: одні мріють про 

школу, інші – бояться її і хочуть залишитися 

завжди «маленькими». Отже перше моє завдання 

сподобатися дітям не тільки як учитель, 

а можливо, як друг, з яким можна поговорити 

щиро, погратися, посміятися. 

Налагоджую довірливі стосунки і з батьками. 

І вже після першого уроку діти йдуть до школи 

залюбки. Отже емоційна атмосфера створена. 

Виникає наступна проблема: як же зробити так, 

щоб було бажання навчитися вчитися і як правильно 

для цього організувати такі уроки. 

Ефективним засобом формування активності 

учнів є залучення їх до виконання ситуативних 

завдань, проблемних ситуацій, розв’язування 

яких сприяє розвитку вмінь орієнтуватися 

в різних ситуаціях, планувати власну позицію, 

прогнозувати результативність. 

Розвиток комунікативних навичок дітей забезпечують 

вправи й завдання на формування 

вмінь уважно й вдумливо слухати, відтворювати 

та аналізувати почуте, говорити доречно, 

чітко, переконливо, правильно; комунікативно 

виправдано користуватися мовними засобами, 

характерними для різних типів, стилів і жанрів 

мовлення під час створення усних і письмових 

висловлювань. 

Розвивати у дітей навички розрізнення звукової 

форми слова, аналізу звуків, їх диференціації, 

формувати вміння аналізу звуків мови, 

розвивати уважність, здібність сприймати 

слова з голосу і визначати їх фонетичні особливості 

допомагають вправи на диференціацію 

звукової форми слова. 

У першому класі це вправи такого виду: 

Я (або хтось із казкових героїв) називаю пари 

слів, учні мають визначити, якими звуками відрізняються 

слова, пояснити значення слів: 

Нічка – річка, горе – море, коса – роса, гора 

– нора та ін. 

Потім пропоную дітям самостійно дібрати 

пару до слів: 

Рік – (бік), урок – (крок), шило – (мило), 

крига – (книга). 

Діти пробують самі придумати такі пари слів. 

Дуже цікаво проходить робота над визначенням 

звуків якихось подій. Діти слухають 

записи (фонограму) звуків: ходіння, біг, стук, 

гортання сторінок, шум моря, лісу, дощу, вітру, 

капання води, плескіт, гуркіт авто тощо. Учні 

називають звук почутого явища. І навпаки: демонструю 

дітям ілюстрації (літак, автомобіль, 

ліс, море, струмок, краплинки води) – вони 

мають їх озвучити.

94 


У другому класі такі вправи трішки ускладнюються. 

Наприклад. 

– Послухайте рядок слів, визначте, який за 

порядком звук у слові постійно змінюється, 

назвіть ці звуки. 

Рак – мак – лак; 

кіт – кут – кит; 

бір – бій – зір; сім – сік – вік; 

ріг – рід – рій; 

гора – горе – нора. 

Або таке завдання (за принципом до попереднього): 

визначити, який звук змінюється, 

додати слово у ряд, замінивши відповідний 

звук. 

Нора – гора – (кора), сир – тир – (мир), 

Галка – гілка – (голка), зірка – дірка (нірка). 

У третьому, четвертому класах виконуючи 

таке завдання, намагаюся добирати вправи, 

спрямовані на формування вміння аналізувати 

звуки. Розвиток уважності, здібність сприймати 

слова з голосу і визначати їх фонетичні 

особливості. 

Наприклад – послухайте слова, змініть 

у словах один або два звуки так, щоб утворилось 

нове слово. 

Лис – (лось, ліс), вага – (нога, вата), рулет 

– (букет, буфет), пічка –(нічка, річка). 

Прослухайте пари слів. Визначте, чим ці 

слова відрізняються, які звуки додано, які забрано, 

а які замінено іншими. 

Каштани – штани, миша – тиша, ручка 

– онучка, лоза – залоза, син – синиця, гра 

– грамота. 

Доберіть до поданих слів ланцюжок спільнокореневих. 

Чий ланцюжок буде найдовшим, 

той – переможець. 

Урок, лист, літак, дерево, диво, книга та 

ін. 

Велике значення на уроках мови та читання 

надаю роботі над розвитком загального поняття 

про будову слова та словотвір, вмінню 

утворювати нові слова від поданих, добирати 

спільнокореневі слова, і при цьому розвиваючи 

мовленнєву діяльність учнів та вміння логічно 

мислити. 

Оскільки у першому й другому класах ще не 

введено поняття основа, корінь, суфікс, префікс 

слова дуже часто використовую на уроках 

метод «виконай за зразком». У завданнях, називаю 

пари слів або способи утворення нових 

слів, демонструю їх перетворення дітям, які за 

аналогією виконують завдання. 

При цьому використовуються підказки 

– значення похідних слів. Наприклад: 

Зачитую складені слова, діти пояснюють їх 

значення та називають слова, від яких вони 

утворилися 

Носоріг = ніс + ріг 

П’ятикутник = п’ять + кут 

Косоокий = косий + око 

Паровоз = пара + возити 

В іншій вправі діти складають основи двох 

слів і дістають нові слова, пояснюють їх значення: 

Зорі + падати = зорепад 

Ліс + парк = лісопарк 

Сніг + ходити = снігохід 

Сніг + падати = снігопад 

Крига + ламати = криголам 

Листя + падати = листопад 

У 3–4 класах при вивченні цієї теми учні 

використовують картки з позначкою префікса 

і суфікса. Я називаю слова, діти піднімають 

картки з позначкою відповідно до способу 

творення цього слова (префіксальний, суфіксальний, 

префіксально-суфіксальний). 

Ліжко, зачіска, виїхати, сходи, відліт, зріст, 

обгортка, казка, приказка, склянка. 

Сучасна система навчання дає можливість 

підвищити результативність уроку через організацію 

діяльності як усього колективу, так 

і кожного учня окремо. Готуючись до уроку намагаюся 

будувати його так, щоб збільшити час 

самостійної роботи школярів. Я переконана, що 

самостійність учнів є важливою передумовою 

свідомого і міцного оволодіння знаннями: вона 

розвиває зосередженість, цілеспрямованість, 

уміння міркувати, формує індивідуальний 

спосіб мислення. За цієї умови навчання стає 

переважно активною самостійною діяльністю. 

Це дає мені змогу в цей час працювати 

з окремими дітьми індивідуально, спрямовуючи 

свою роботу на формування в учнів 

уміння працювати самостійно, здійснювати 

взаємоконтроль, допомагати товаришам. 

Основна частина уроку відводиться самостійній 

роботі школярів у парах чи індивідуально. 

На початковому етапі перебудови 

структури уроку переважають письмові 

роботи. Учням пропонуються завдання різної 

складності. Одним списати текст, вставляючи 

пропущені частини слова, іншим, крім цього 

завдання, – поширити речення. На уроці мови 

застосовується самостійна робота в парах. Діти 

одержують одне завдання на двох і спільно 

виконують його на картці. При цьому ті учні, 

в яких є певні прогалини у знаннях, мають 

змогу заповнити їх з допомогою товаришів.

95 

Введення взаємоконтролю під час самостійної 

роботи надає їй високої ефективності. Школярі 

поступово вчаться помічати помилки товаришів, 

а з часом уникати їх в своїх роботах. 

Усна самостійна робота в парах дає змогу 

якісно закріпити новий матеріал. Учні одержують 

завдання і виконують їх, виступаючи то 

в ролі учителя, то в ролі учня. Наприклад, під 

час роботи в першому класі над пакетом «Поспішай, 

синичко!» діти одержують завдання 

відповісти на запитання: 

1. У словах якої синички під час читання 

потрібно передати інтонацію радості, а якої 

– сум? 

2. Прочитайте текст за ролями, скажіть що 

вас вразило у вчинку першої синички? 

Учні працюють у парах, а потім один з них 

читає текст перед класом. 

Застосування самостійної роботи на етапі 

вивчення нового матеріалу активізує розумову 

діяльність учнів, збуджує їхні творчі сили. Для 

ознайомлення з новим матеріалом практикую 

такі види самостійної роботи: граматичний 

аналіз слів, речень, спостереження над мовними 

явищами, супроводжуване бесідою з наступними 

висновками, словотворче завдання, 

аналіз таблиць. 

Завдання для самостійної роботи намагаюся 

логічно пов’язувати з попереднім матеріалом. 

Зміст їх на різних етапах уроку добираю так, 

щоб у сприйманні матеріалу брали участь різні 

види пам’яті – зорова, слухова, моторна. 

У ході індивідуальної роботи над текстом 

з метою усвідомлення його змісту використовую 

такі завдання: 

1. Знайди, прочитай частину тексту, де автор 

передає своє ставлення до зображуваного. 

2. Прочитай і перебудуй деформований план 

відповідно до тексту. 

3. Прочитай текст і розмісти готові заголовки 

до поділеного на частини тексту. 

4. Прочитай і добери уривки з тексту до 

ілюстрацій. 

5. Прочитай частину тексту і подумай, про 

яку рису характеру персонажа говориться 

в ній. 

6. Прочитай і добери до кожної частини оповідання 

прислів’я. 

7. Ознайомся з текстом і подумай, чим вони 

схожі між собою. 

Вміти самостійно працювати – головне, чого 

учень має навчитися у початковій школі. 

Розуміння прочитаного є основною характеристикою 

читання. Воно залежить від 

багатьох факторів: розуміння слова, речення, 

цілого тексту. 

Я вважаю, щоб розуміти текст, що читається, 

треба перш за все мати достатній лексичний 

запас, уміти швидко без зусиль співвідносити 

форму слова із звуковою (це особливо суттєво 

для читання вголос), а також з відповідним 

значенням. 

Розширення лексичного запасу нерозривно 

пов’язане із збагаченням життєвого досвіду. 

Тому плануючи роботу над словами з тексту, 

вважаю за потрібне спочатку вирішити, чи 

саме слово, а чи відповідне поняття потребує 

більшої уваги. З досвіду роботи знаю, що діти 

можуть добре знати поняття, але не знати 

одного з синонімів на позначення цього поняття 

(а саме це слово з синонімічного ряду 

вжите в тексті). 

Наприклад: нагідки, календула, напружений, 

посилений, інтенсивний. В інших випадках незнайоме 

слово позначає предмет, ознаку, яких 

школяр не знає (екзотична рослина). 

Слово можна легко пояснити через синонім. 

Основну увагу приділяю звучанню слова, зіставленню 

його з написаним, умінню швидко 

розпізнавати слово (окремо і в групі слів) 

з карток блискавок. 

Вправи на уточнення (перевірку) розуміння 

намагаюся будувати так, щоб по можливості 

не ставити учнів перед необхідністю давати 

визначення слова. Адже психологи вважають, 

що найважливішим критерієм засвоєння 

слова є адекватне вживання його у відповідних 

ситуаціях. Щоб розв’язати цю проблему, 

я використовую на уроках такі лексичні вправи-тексти: 

1. На листку цупкого паперу в довільному порядку 

розміщені сім малюнків, що зображують 

предмети, дібрані за певною ознакою. Наприклад 

засоби пересування, знаряддя праці тощо. 

Окремо на цьому самому листку написані 

в стовпчик слова – назви цих предметів. 

Завдання учневі: по можливості швидко 

прочитати слово, знайти відповідні малюнки 

і вписати номер малюнка у пустий кружечок, 

що є біля кожного слова. Послідовність дій 

може бути й іншою. Наприклад подивившись 

на малюнок, учень шукає його назву серед 

даних слів. 

Вправа того ж типу, що й попередня, але 

дещо ускладнена. До малюнків додаються не 

лише слова – назви відповідних предметів, 

а й слова – назви ознак, які можна віднести 

до цих предметів. Наприклад на картці нама- 

Рідна мова

96 


льовано сім навчальних предметів, а окремо 

даються слова в два стовпчики: 

1. підручник А акварельний 

2. олівець Б дерев’яний 

3. циркуль В металевий 

8. рама для картини ж) картина, що зображує 

квіти, рибу, фрукти 

9. етюдник з) кріплення з рейок, в яке 

вставляють картину 

10. альбом репродукцій и) те, на чому пишуть 

картини 

4. гумка Г м’який 

5. фарби Ґ новий 

6. зошит Д тонкий 

7. ручка Е кульковий 

Завдання учневі: роздивитись малюнки, прочитати 

слова, порівняти їх між собою і зафіксувати 

результат за допомогою умовних 

позначень. 

А саме: до номера малюнка слід дописати 

номер слова – назви предмета і відповідну 

букву, що вказує на його ознаку. 

Замість ознак у другому стовпчику можна 

давати назви дій, обставин тощо. 

1. сад а) чорніє 1. метр а) у шухляді 

2. город б) заростає 2. голки б) у кишені 

3. ліс в) стрибає 3. нитки в) у руках 

4. поле г) хвилюється 4. булавки г) під стільцем 

5. ріка д) блищить 5. гачок д) на пальці 

6. озеро е) тече 6. пряжа е) у подушечці 

7. море є) шумить 7. ножиці є) у клубку 

8. струмок ж) розкинулося 8. шпиці ж) у коробці 

9. гора з) зеленіє 9. крейда з) на підлозі 

10. яр и) квітує 10. наперсток 

и) на спинці 

стільця 

3. Робота над визначенням слова, яка здійснюється 

за тим самим зразком, що й попередні 

вправи. У цьому разі у другому стовпчику даю 

визначення дібраних слів. Завдання учневі: 

прочитати слова першого стовпчика і до кожного 

слова знайти визначення з другого стовпчика, 

співвіднести з малюнком. Наприклад: 

1. художник а) книжка, в якій надруковані 

копії картин 

2. виставка картин б) картина, що зображує 

природу 

3. пензлі, фарби, олівці в) зібрання картин для 

показу їх глядачам 

4. папір, дерево, полотно г) папка для малюнків 

5. пейзаж д) картина, що зображує 

людину 

6. портрет е) той, хто пише картини 

7. натюрморт є) те, чим працює художник 

4. Цікавим для дітей є завдання типу «Знайди 

пару» (даю два стовпчики слів – синонімічні 

і антонімічні пари. Учням треба прочитати, 

знайти пару слів і з’єднати їх рискою. 

сміливо неголосно мокрий легковажний 

правильно коротко 

однаковий порожній 

стисло хоробро поважний сухий 

тихо безпомилково повний різний 

сердито розважливо перемога нелад 

щасливо пусто порядок поразка 

спокійно ратівливо світанок невдача 

безлюдно радісно успіх смеркання 

З урахуванням ступеня підготовки школярів 

вводжу до таких вправ і фразеологічні звороти. 

Наприклад: 

Дати слово хвилювати час від часу досі 

Брати гору втомитися до цих пір легко 

Брати за пообіцяти душа в душу іноді 

душу 

Падати з ніг перемагати як по маслу дружно 

5. Завдання знайти слово за його визначенням 

дещо відрізняється від попередніх, але 

в основі його лежить той самий принцип – не 

питати в дітей визначення слова, а дати їм його 

для обмірковування. Для цієї вправи добираю 

такий матеріал, який складається з визначення 

слова і групи слів, серед яких треба знайти те, 

до якого дається визначення. 


Літня відкрита прибудова до хати. 

а) палісадник б) сіни в) веранда 

Квіти зібрані в пучок. 

а) вінок б) букет в) клумба 

Розповісти про те, 

як виглядить якийсь предмет, істота. 

а) згадати б) уявити в) описати 

Такий, що не дбає про вигоду для себе. 

а) байдужий б) безкорисливий в) бідний 

Той, що всередині чогось. 

а) зовнішній б) внутрішній в) середній 

Такі картки з лексичними завданнями використовую 

не лише для індивідуальних завдань, 

а й для роботи в парах. Час від часу пропоную

97 

учням контрольну роботу з лексики, розмноживши 

цей дидактичний матеріал на ксероксі. 

Час для виконання таких робіт обмежую. 

Оскільки учням майже нічого не треба писати 

(лише позначати обране слово, з’єднати рискою 

і т. ін.), робота має виконуватися блискавично 

(5–10 і більше завдань протягом 1 хвилини). 

Вважаю, що обмеження часу принципово 

важливе й необхідне. Це привчає дітей швидко 

сприймати зоровий образ слова, інтенсивно 

думати, розмірковувати над суттю завдання, 

а не читати механічно. 

Розуміння слів ще не означає розуміння 

речення, яке складається з цих слів. Бо треба 

ще зрозуміти зв’язки між словами, членування 

речення на смислові відрізки, розпізнати ті 

слова, котрі мають більшу смислову вагу. Щоб 

полегшити цей процес на уроках читання, використовую 

декілька типів завдань для роботи 

над реченням на рівні зорового сприйняття 

в читанні. 

1. Яке речення довше? На долю секунди відкриваю 

частину класної дошки, де записано два 

недовгих речення. Одне з них довше за друге 

на 1–2 слова. Учні повинні встигнути вхопити 

оком, яке речення довше, а яке коротше. Або 

визначити кількість слів у кожному реченні. 

2. Чи однакові речення? На дуже короткий 

час показую два речення, які відрізняються 

одне від одного лише порядком слів, одним 

словом або формою слова. 

3. Чи однаковий порядок слів у реченнях? 

Дібрані для швидкого зорового сприймання 

речення відрізняються лише порядком слів. 

Віддаючи належне вправам на вдосконалення 

зорового сприймання в читанні, основну 

увагу приділяю вправам на усвідомлення 

змісту речення. Для цього відбираю окремі 

речення або вилучені з тексту, що читається. 

Ось деякі з подібних видів роботи. 

1. Однакові чи різні за змістом? Складаємо 

три речення так, щоб два з них мали однаковий 

зміст, висловлений за допомогою різних 

мовних засобів (лексичних, граматичних синонімів). 

Третє речення повинно відрізнятися 

від інших за змістом. Учням треба прочитати 

речення і знайти тотожні за змістом. 

Наприклад, за оповіданням В. Сухомлинського 

Дуб під вікном: 

1. а) Лісник побудував хату і посадив поруч 

дуба. 

б) Лісник побудував хату поруч з молодим 

дубом. 

в) Лісник побудував хату, а поруч посадив 

дуба. 

2. а) Дуб розрісся так, що заступив вікно. 

б) Дуб розрісся так, що стукав гіллям 

у вікно. 

в) Дуб розрісся так, що затінив гіллям 

вікно. 

3. а) Зрубайте дуба, дідусю, бо темно в (хаті) 

кімнаті. 

б) Зрубайте дуба, дідусю, тому, що темно 

в кімнаті. 

в) Зрубайте дуба, дідусю, адже темно 

в кімнаті. 

4. а) Щоб зберегти дуба, дідусь вирішив 

перенести хату на нове місце. 

б) Оберігаючи дуба, дідусь вирішив перенести 

хату на нове місце. 

в) Щоб зберегти дуба, дідусь вирішив 

трохи перебудувати хату. 

2. «Склади речення». Кілька речень ділю 

навпіл і подаю їх в довільному порядку. Учням 

треба мовчки прочитати їх і з’єднати ці частини. 


що деякі птахи вилуплюються 

взимку 

Адже не всі знають, 

але нічого не боїться можна всього навчитися. 

Завірюха то стихає, Хоч він і маленький, 

Якщо дуже хотіти, то знову починає завивати. 

Інший варіант завдання: даю речення без 

сполучників, пропонуючи слова для вставок. 

Школярі мовчки читають речення, додають 

потрібні слова і читають повне речення вголос. 


а) ... сонечко ще добре припікає, ... листя але 

на деревах уже жовте. Навкруги красиво, доки 

... трохи сумно. 

і 

б) ... гуси, ... дикі качки збираються у вирій. хоч... але 

Старі птахи вчать молодих, ... 

бо 

попереду далека дорога. 

адже 

Вважаю, що завдання такого типу дуже потрібні, 

бо вони привчають дітей розмірковувати 

над змістом того, що читають, розуміти логічні 

зв’язки між частинами речення. 

3. «Доповни речення». Для завдання добираю 

такий матеріал, який би допоміг учневі 

усвідомити побудову та розвиток висловлювання. 

Для цього використовую найзвичайніші 

поєднання слів: прикметника з іменником, 

дієслова з прислівником або іменником тощо. 

Розвиваючи у дітей навички передбачувати 

наступний елемент тексту, пропоную їм, наприклад 

незакінчені речення і ряди слів для 

вставки. Серед них можуть бути і такі слова, 

Рідна мова

98 


які не підходять за значенням або граматичною 

формою: 

Літня ніч була... (темною, довгою, місячною, 

короткою) 

Мій товариш відкрив... (вікно, книжку, радість, 

таємницю) 

Сашко дуже поспішав, 

він біг так... 

(швидко, легко, красиво, 

задушевно) 

Всі ці вправи направлені на вдосконалення 

вміння, яке є важливою складовою частиною 

загального розуміння цілого тексту. 

Працюючи над текстом, намагаюся добирати 

такі завдання, у яких передусім використано: 

а) метод виконання повної дії як засіб перевірки 

прочитаного; 

б) вибір правильного формулювання, правильної 

відповіді серед кількох запропонованих 

учителем; 

в) читання й осмислення аналізу тексту за 

допомогою певних умовних позначок тощо. 

Працюючи над розумінням тексту, добираю 

завдання кількох рівнів: 

(хто? що? де? коли? і так далі) 

– усвідомлення зв’язків між фактами, розуміння 

того, як з окремих деталей складається 

ціла картина, як крок за кроком розгортається 

думка; 

– розуміння відносної ваги елементів змісту, 

вміння відрізняти головне від другорядного; 

– вміння вловити суть, зрозуміти думку 

автора, дати власну оцінку подіям, дійовим 

особам; 

– усвідомлення достоїнств чи недоліків твору, 

вміння відчувати красу мови художнього 

твору. 

Для досягнення цієї мети використовую такі 

види робіт: 

1. «Склади текст». Текст розділяю на частини 

(абзаци, групи речень, окремі речення), кожна з 

яких дається на окремій картці. Школяр читає 

мовчки, визначає порядок фрагментів, нумерує 

картки. Потім він пояснює класу, яку роботу 

виконав, і читає вголос увесь текст. 

2. «Дай назву». Текст розділяю на дві – три 

частини. Завдання учневі: самостійно прочитати 

і дібрати заголовки до цілого тексту та його 

частин. Це завдання для багатьох учнів складне, 

тому для таких дітей пропоную варіанти 

назв, серед яких учні вибирають потрібну. 

Серед них можуть бути вдалі, не зовсім вдалі 

і неправильні (такі, що хибно тлумачать текст). 

Учень читає текст уголос і пояснює, чому він 

обрав той чи інший заголовок. 

3. «Знайди вказану частину». Школяр 

одержує текст і завдання: самостійно прочитати 

і знайти певну частину тексту (той чи 

інший опис, якийсь доказ, речення, яке щось 

пояснює, порівняння тощо). Час для виконання 

завдання обмежую з урахуванням норми для 

читання мовчки. 

4. «Знайди відповідь». Ця робота привчає 

учня слідкувати за розгортанням думки, концентрувати 

увагу на суттєвому. Даю завдання 

учневі мовчки прочитати текст і подумки відповісти 

на запитання, які записані поруч з тією 

чи іншою частиною тексту. 

У роботі над текстом дуже часто використовую 

вправу «Постав запитання». Учень самостійно 

читає текст, який попередньо розділяю 

на кілька частин, і ставить запитання до кожної 

частини тексту. 

Дуже люблять діти працювати над завданням 

«Здогадайся, що далі?», яке спрямоване 

на розвиток важливого читацького вміння 

– передбачувати розвиток думки в тексті. Для 

роботи над цим завданням готую дві картки, 

на яких записаний текст, що складається з двох 

абзаців. Учень одержує ту, на якій початок тексту. 

Він мусить мовчки прочитати і подумати, 

про що йдеться в наступній частині. Далі учень 

читає вголос початок і розказує про своє припущення. 

Після цього даю учневі другу картку, 

і він читає вголос другу частину. 

Також вчить дітей слідкувати за думкою 

і передбачувати вправи «Заповни пропуски», 

яку я проводжу так: у тексті заклеюю деякі 

слова так, щоб ціле можна було зрозуміти без 

зайвих зусиль. Один учень читає мовчки текст, 

намагаючись його зрозуміти. Далі учень читає 

вголос, додаючи пропущені слова. Інший учень, 

що одержав повний текст, слухає і слідкує 

очима за текстом, щоб відмітити розбіжності. 

Після цього діти обговорюють, чи правильно 

за змістом, хоч, можливо, й іншими словами 

доповнив текст перший учень, чи його вставки 

виявилися неточними, невиразними, такими, 

що перекручують зміст тексту. 

З учнями, які вже добре читають, проводжу 

вправу «Переглянь, зрозумій». Це завдання 

формує вміння вловлювати суть тексту, вирізняти 

її серед другорядних елементів змісту. 

Роботу починаю з того, що у тексті підкреслюю 

ключові слова. Учень читає тільки підкреслене, 

а інші намагаються здогадатися, про що 

говориться у творі. Коли кілька школярів 

висловлять свої припущення, твір читається 

повністю, робиться висновок про правиль-

99 

ність припущень, зроблених на основі лише 

окремих слів з тексту. При визначенні головної 

думки твору пропоную дітям три – чотири 

формулювання головної думки, а одне з яких 

правильне. Учні вибирають потрібне формулювання, 

пояснюють свій вибір, підтверджують 

уривками з тексту. Це завдання пропоную для 

фронтальної й індивідуальної роботи або для 

роботи в парах. 

Вважаю за необхідне аналізувати на уроці ті 

твори, що читаються в класі. Треба, щоб звучало 

на уроці зв’язне висловлювання вчителя, 

яке показує зразок міркування, наприклад, 

про характер дійової особи чи про деякі особливості 

мови твору. З досвіду видно, що учні 

тоді швидше відповідають на запитання, їх 

висловлювання зв’язніші й цікавіші. 

З іншого боку, намагаюся частіше надавати 

школярам можливість самостійно читати на 

уроці невідомі для них твори, висловлювати 

міркування з приводу прочитаного. 

http://cen.iatp.org.ua/libr/school_sg.html 

Рідна мова

100 


Владілена Молчан 

Конспект уроку 

з української мови 

у п’ятому класі на тему: 

«У країні звуків» 

учитель української мови та літератури 

Київ 

Тема: У країні звуків. 

Мета: повторити й узагальнити знання про 

голосні і приголосні звуки, набуті у початкових 

класах; розвивати фонематичний слух учнів; 

виховувати в учнів пізнавальний інтерес до 

української мови. 

Обладнання: Плакат з Сонечком, ромашки 

із завданнями, ребуси, цеглинки з літерами, 

підручники. 

Література: 

1. Бєляєв О. та ін., Укр. мова: Підручн. для 5 

кл., Київ 2000. 

2. Морозова Л., Укр. мова. 5 кл., Харків 2002. 

3. Глазова О., Укр. мова. 5 кл. Мат. до уроків, 

Харків 2000. 

4. Передрій Г., Карпенко Т., У світі звуків 

і слів, Київ 1998. 

5. Шевченко Л. та ін., Сучасна укр. мова, 

Київ 1996. 

Тип уроку: урок повторення й узагальнення 

знань. 

Вид уроку: урок – гра. 

Перебіг уроку 

1. Оргмомент 

2. Повідомлення теми й мети уроку 

– Діти, сьогодні ми з вами повторимо відомості 

про звуки, набуті вами у початкових 

класах, будемо розвивати фонематичний слух 

і працювати зі звуками та буквами. 

3. Створення ігрової ситуації 

Стук у двері. Принесли лист. Читаємо: 

«П’ятому „В” класу школи 101 від Ясного Сонечка 

з Блакитного Неба». 

Доброго дня, шановні учні! 

Підступні ромашки викрали у моїх сонячних 

зайчиків літери та не віддадуть, поки зайчики 

не виконають всі їх завдання. Діти, допоможіть, 

будь ласка, зайчикам, адже вони не навчалися 

у школі. 

Ясне Сонечко 

P. S. Почніть з Першої Ромашки. 

(Біля дошки висить плакат з сонечком і зайченятами, 

до якого прикріплюються літери; 

у класі по різних місцях розташовані ромашки 

з завданнями). 

– Діти, подивіться, я й не помітила, що у класі 

з’явилися Ромашки. Допоможемо сонячним 

зайченятам. Де Перша Ромашка? (Діти вказують 

на ромашку з цифрою 1, за якою конверт 

із завданням) 

3. Актуалізація опорних знань учнів 

Ромашка 1 

Мозковий штурм: за дві хвилини записати 

всі назви, які стосуються звуків. (Наприклад: 

звук; літера; мова; доповідь, мовлення; буква; 

назва, фонетика; ім’я, пісня...) 

Коли діти виконають завдання, беру у ромашки 

літеру і прикріплюю її до плакату) 

4. Робота за темою 

1) Знайомство з графікою, орфографією, 

орфоепією 


Завдання: розв’язати ребуси і дізнатися, які 

науки тісно пов’язані з фонетикою. 

Вчитель демонструє ребуси, діти відгадують. 

Учитель доповнює: 

– Наша мова – звукова, і значення в ній передаються 

за допомогою звуків. Тому фонетика,

101 

як наука про звуковий склад мови, пов’язана 

з усіма галузями мовознавства. Однак, особливо 

тісно пов’язані три розділи науки про 

мову, які встановлюють і вивчають правила 

передачі звуків, звукового складу слів в усному 

і писемному мовленні. 

Графіка – наука про знаки письма, співвідношення 

між буквами і звуками. 

Орфографія – це розділ мовознавства, що 

встановлює і вивчає загальноприйняті правила 

передачі слів на письмі. 

Орфоепія – це розділ мовознавства, що вивчає 

нормативну літературну вимову, виробляє 

вимовні рекомендації. 

(Беру у Ромашки літеру та прикріплюю її до 

зайченяти). 

2) Побудова слів 


– Звуки-фонеми служать, передусім, будівельним 

матеріалом, цеглинками для побудови 

споруд – слів. Ізольовано вжиті, вони нічого не 

називають, однак, поєднавшись, утворюють 

слова. 

– Побудуйте у кожної пропонованої купки 

цеглинок фонем два (або й три) слова. 

(Для кожної купки цеглинок викликаю до 

дошки учня. Працюють одночасно: викликані 

у дошки, інші у зошитах. Відповіді, наприклад: 

1) село, осел; 

2) салат, атлас; 

3) Сама, маса; 

4) писати, сипати; 

5) їда, ДАЇ). 

Беру у ромашки літеру і прикріплюю її до 

плакату. 

3) Робота з підручником 


Виконати вправу 214. у підручнику. Три 

учні працюють на дошці, інші у зошитах. Відповіді: 

1) білка, котик, кіт, кабан, кінь, лама; 

2) липка, кльон, в’яз; 

3) чайка, сорока, орел, ворона, крук, кулик. 

Беру у ромашки літеру і прикріплюю її до 

зайчика. 

4) Робота з таблицями у підручнику 


– Розгляньте таблиці на стор. 76 підручника 

та дайте відповіді на питання. 

– Скільки звуків в алфавіті? 

– Які бувають звуки? Скільки їх? Яка між 

ними різниця? 

– Назвіть голосні звуки? 

– Які бувають приголосні звуки? Назвіть 

тверді дзвінкі приголосні, м’які дзвінкі, глухі. 

(Беру літеру та прикріплюю її до плакату) 

5) Фізхвилинка 

Раз, два – всі пірнають. 

Три, чотири – виринають. 

П’ять, шість – на воді 

кріпнуть руки молоді. 

Сім, вісім – що є сили 

всі до берега поплили. 

Дев’ять, десять – розгорнулись, 

обсушились, потягнулись. 

6) Розподільний диктант 


Слова з Г та Ґ записати в дві колонки. 

Горох, ґедзь, ґатунок, груша, гусінь, густий, 

ґрунтівка, гусеня, гнотик, гуркіт, гумка, губа, 

ґратований. 

(Прикріплюю літеру до плакату) 

7) Робота з підручником 


Виконати вправу 221. у підручнику. 

(Прикріплюю останню літеру до плакату) 

– Діти, погляньте, ми з вами виконали всі 

завдання й повернули зайчикам їх літери. 

Хто ж здогадався, що говорять вам зайченята 

у відповідь? (З букв склалося слово – Молодці). 

Так, ви, дійсно, молодці і добре сьогодні попрацювали. 

Додатково 

Запитання-жарти: 

1) Чого нема в дельфіна, але є в кита, акули, 

краба? 

2) Чого нема в яблуні, але є у вишні, черешні, 

груші? 

3) Чим закінчується літо і починається 

осінь? 

4) Що стоїть посеред городу? А посеред 

лісу? 

5) Чого немає в дині, але є в кавуні, гарбузі? 

6) Чим відрізняється шиття від життя? 

А лиман від лимона? 

Рідна мова

102 


У мене була таблиця про голосні і приголосні 

звуки. Та вона розсипалася: частини розсипалися 

і змішалися. Відновіть цю таблицю, 

склавши окремо частини на яких визначено 

ознаки голосних і приголосних звуків. 

5. Підсумок уроку 

– Діти, яка була тема нашого уроку? 

– Що ми повторили на уроці? 

– А щось нове ви узнали? Що саме? 

– Мені сподобалось, як ви відповідали. Сьогодні 

ви отримали такі оцінки... 

6. Д/З Впр. 205 (11). Коментую виконання 

вправи. Дякую, урок закінчено. 

http://www.uroki.net/docukr/docukr13.htm

103 


Розробка уроків 

з української мови. 

Тема: Діалог. Типи 

діалогічного мовлення. 

Трилог. Полілог. Вітання. 

Уроки розвитку мовлення 

для п’ятого класу 


середньої школи № 292 

Деснянського району міста Києва 


Яке «помагайбі», 

таке й «доброго здоров’я» 

Народна творчість 

Очікувані результати: 

Після цього уроку учні зможуть: 

– розрізняти діалог, монолог, трилог, полілог; 

– користуватися додатковою літературою 

з виучуваної теми; 

– вдосконалити навички роботи в малих 

групах; 

– частіше поважати сказане слово і слідувати 

за чистотою своєї мови і мови однолітків; 

– культурно вживати іменники у кличному 

відмінку: 

– знаходити відповідне місце займенникам 

Ти і Ви у своїй мові; 

– вітатися зі знайомими і незнайомими 

людьми. 

Обладнання: дошка, крейда, пам’ятка-плакат 

(розподіл ролей у вправі «Коло ідей» Олега 

Корніяка «Мистецтво ґречності», роздатковий 

матеріал для роботи у групах, Борис Антоненко-Давидович 

Як ми говоримо. 

ХІД УРОКУ 

І. Мотивація 

Сьогодні у нас нова інтерактивна технологія. 

Але спочатку перевірю, з якими знаннями ви 

прийшли на урок: 

1. Мікрофон кожній групі. Назвати слова 

ввічливості, прислів’я, приказки, фразеологізми, 

вжиті за один день. 

2. Продемонструвати різні мовленнєві ситуації 

з використанням прочитаного. 

3. Розгляд таблиці-плакату «Коло ідей». 

II. Представлення теми та очікування навчальних 

результатів 

Ми сьогодні працюємо в такому режимі: 

– повторюємо кличний відмінок іменників; 

– пригадуємо уживання займенників Ти, 

Ви; 

– поглиблюємо знання про діалог і вивчаємо 

полілог, тривог; 

– засвоюємо етикет вітань. 

А після цього уроку ви зможете: 

– поглибити тривог, полог; 

– поважати сказане слово і частіше слідкувати 

за чистотою своєї мови і мови однолітків; 

– культурно вживати іменники у кличному 

відмінку; 

– знаходити відповідне місце займенника Ти, 

Ви у своїй мові; 

– вітатися чемно зі знайомими і незнайомим 

людьми. 

III. Надання необхідної інформації 

Виконання завдань з карток: завчити й 

інсценізувати. 

Скільки мовців бере участь у розмові? Як 

називається така мова?

104 


1 гр. 

Петро. Но серце моє замирає, начувається 

для себе великого горя... Братику Миколо, ти 

говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі 

довідатися о сватанні Наталки. Нехай буду 

знати свою долю. 

Микола. Чому є не можна? Коли хочеш, 

я зараз піду і все розвідаю. Та ти скажи мені, 

чи говорити Наталці, що ти тут? 

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, 

а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один 

я буду горювати і сохнути з печалі. Нащо їй 

вспоминати об тім, якого так легко забула! 

(І. Котляревський) 

2 гр. 

Мотря вибігла і вгледіла свого півня. Півень 

тяг ногу по землі. 

– Чого це ви, мамо, перебили моєму півневі 

ногу? – гукнула Мотря через тин до Кайдашихи. 

– А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на 

наші огірки, то я їх поріжу та поїм. 

– То й заплатите! Хіба в нас волості нема, 

– говорила Мотря. – Не було пак вам на городі 

місця для огірків; насадили під самим перелазом, 

Карпе, чи ти бачиш, що то таке? 

– А що півень ногу волочить, – обізвався 

спокійно Карпо. 

– Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай 

вона другий раз не б’є моїх курей, – чіплялась 

Мотря. 

– Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? 

– кричала Мотря. 

Карпо стояв і дивився на півня. 

– Карпе, чи ти глухий, чи ти хочеш мене 

з світу зігнати? Піди та вилай свою матір. 

– Іди та лайся, аж до самого вечора, – сказав 

дуже спокійно Карпо. 

(І. Нечуй-Левицький) 

3 гр. 

Стеха. Усе! Здається, що все. Стривай, лишень, 

чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, 

свинина, ковбаса, вишнівка, слив’янка, мед, 

венгерське – усе, усе. Тут і їстівне, і випити. 

Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? 

І напоумило ж сідоусого у таке свято, 

коли добрі люди тільки колядують, сподіватися 

гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого 

ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що з того 

буде. Негріте залізо не зігнеш. А якби не крився 

та порався б зо мною отак тижнів за два до 

свят, то певна уже була б річ, а то схаменувся 

на самісінький святвечір та й ластиться: І сяка, 

й така, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі 

і се, і те, і третє, й десяте. Побачимо, побачимо, 

як попадеться нашому теляті вовка піймати. Не 

сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, 

думає, що наша сестра – коза: поженеш, 

куди схочеш. 

(Т. Шевченко) 

Отже, монолог – це розмова, роздуми однієї 

людини; діалог – розмова двох людей, трилог 

– трьох людей, полілог – більше, ніж трьох. 

Полілог, у якому є ведучий, називається керованим. 

Ведучий ставить питання, називає 

мовців. Полілог, у якому ведучого немає, називається 

некерованим. 

IV. Інтерактивна вправа «Коло ідей» завдання 

для груп 

1 гр. 

Написати імена і по батькові у кличному 

відмінку своїх учителів, батьків, товаришів, 

братів, сестер. 

Як звертатися до адресата, коли невідомі ім’я 

і по батькові? 

Пан... учител..., пан... учительк..., 

Пан... професор..., шановн... пан... 

Судд..., пан... прокурор..., пан... 

Міністр..., пан... Президент..., 

Високо достойн... Отч..., Всечеснійш... Отч..., 

Отч... Парох..., Ваш... Преосвященств..., Ваше... 

Святості..., Високопреосвященніш... Владик..., 

Митрополит... 

• Побудувати діалог за ситуацією: ти хочеш 

зрозуміти Біблію і відвідувати в церкві заняття, 

що проводяться щотижня. Розпитай про все 

священика, використовуючи звертання із попередньої 

вправи. 

Як правильно: поступаємо чи вступаємо 

в університет. 

Побудувати трилог 

Коли вживаємо займенники Ти, Ви? 

Ось тоді за гуцульським Косовом 

Вже кінчається косовиця... 

З полонини худоба вертається. 

Мов яйце-райце розбивається, 

Й на сватання жених збирається. 

– Дуж... легіню? 

– Добре, як....?! 

– Вищ... за бука, 

Нижч... трави. 

– Як ся має...? 

– Добре! Миром! 

Заходь... в хату 

З добром 

(С. Пушик)

105 

Дати відповідь (усі можливі варіанти) на 

запитання: 

Як можна подякувати? У якій формі, як 

можна зробити зауваження дитині, добре 

знайомому одноліткові, старшому за віком 

незнайомому хлопцеві, бабусі чи дідусеві, 

учителю? 

Побудувати діалог: 

2 гр. 

а) хлопчика і бабусі-сусідки, яка розпитує 

про свою приятельку-бабусю цього хлопчика; 

б) учителя з учнем, який постійно запізнюється 

на уроки. 

Чи завжди займенник воно відповідає роду 

того іменника, якого він заступає? Чому? 

Побудувати полілог. 

3 гр. 

• Скласти словничок вітань і прощань вранці, 

в обід, ввечері. Хто ввічливіший і вихованіший? 

Яку роль тут відіграють жести і міміка? 

Скласти трилог за прислів’ям «Яке помагайбі, 

таке й доброго здоров’я». 

Доповніть рубрику «Хто має вітатися першим». 

Першим вітається: 

Молодший зі...; 

Чоловік, із...; 

Підлеглий з...; 

Учень з...; 

Дитина з...; 

Жінка зі...; 

Ветерана праці...; 

Гості з...; 

Студентка з...; 

Як правильно: привітатися «за козацьким 

звичаєм» чи привітатися «по козацькому 

звичаю»? 

V. Підбиття підсумків (рефлексія) 

Чи навчились будувати трилог, полілог? 

Чи вміємо ми вітатись? 

Поради на майбутнє від груп: 

Вивчи, добре повтори кличний відмінок 

іменників. 

Уміння подивитися на себе самого очима 

співбесідника – одна з найважливіших ознак 

правильного спілкування. 

Ти, Ви – мовні засоби етики, вживати їх потрібно 

для досягнення доброго тону і стилю. 

Першим вітається той, хто ввічливий і вихований. 

VI. Домашнє завдання 

Підготувати плакати, реклами, діалоги, монологи, 

полілоги і т. д. 

Як пишеться слово «будь ласка»? 

http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=2054&Itemid=596&ft=0 

Рідна мова

106 



Розробка уроків 

з української літератури. 

Тема: «Усна народна 

творчість» 


Київ 

ІНТЕГРОВАНИЙ УРОК 

Урок вивчення нового матеріалу 

Тема. Народні балади. Розповідь про набіги 

татар на Україну. Звитяжна боротьба січового 

козацтва проти польського поневолення. Родинно-побутові 

конфлікти. 

Мета. Через художнє слово ознайомити 

учнів з давніми подіями на Україні. Дати дітям 

поняття, що таке балада, та вміти відрізняти 

її від історичної пісні. Виховувати пошану 

до батьків, розуміння необхідності злагоди 

між членами родини. Розвивати навички виразного 

читання, вокальні здібності, пам’ять 

та мислення. 

Обладнання. Підручник з української літератури 

для сьомого класу, малюнки учнів до 

балад, запис української народної пісні «Чорна 

рілля заорана». 

Словникова робота 

Вваги не має – не зважає. 

Кіш – військовий табір, обоз. 

Сі паєвати – паєватися, тобто ділитися між 

собою. 

Попри – при, уздовж. 

Привів – єм ті (діал.) – привів тобі. 

Гнатко – Гнат Голий. 

Кравчина – тут: помічник Гната Голого. 

Методи і прийоми. Лекція учителя. Виразне 

читання та вокальне виконання балад. Спостереження 

над засобами творення деталей 

пейзажу та характерів персонажів. Бесіда за 

змістом творів. 

Міжпредметні зв’язки 

Українська мова: Архаїзми. Діалектні слова. 

Історія: Україна в XVII–XIX ст. 

Музика: Народні балади. 

Образотворче мистецтво: Малюнки до 

балад. 

Географія: Природа України. 


1. Вступна лекція вчителя 

Балада – один з улюблених видів словесної 

творчості українського народу. Цей фольклорний 

жанр став широко вживатись в Україні 

з початку ХІХ ст. 

Балади виникли як пісні до танцю. Це слово 

походить від грецького «рухатися», від якого 

утворене і латинське «танцюю». Поступово 

словесний текст разом з мелодією віддалялися 

від танцю, і балада стала одним із видів народних 

пісень, в яких зображувались героїчні 

або незвичайні фантастичні події переважно 

трагічного характеру, через які відтворювались 

гострі переживання дійових осіб. 

Народні балади близькі до історичних пісень. 

Але якщо в історичних піснях на першому місці 

– правдиве відображення конкретної події чи 

конкретного героя, то в баладі основним є висловлення 

глибоких переживань, викликаних 

цими подіями. Вони відзначаються виразною 

драматичною напруженістю, відображають 

фантастичні і трагічні події з життя.

107 

На уроках музики ви вже знайомилися з групами 

балад. Згадайте, які з них належать до 

родинно-побутових. 

2. Виступ учня 

У родинно-побутових баладах змальовуються 

взаємини між батьками і дітьми, 

братами і сестрами, розкриваються почуття 

кохання й ненависті, образи й ревнощів. 

Наприклад, у баладі «Ой не ходи, Грицю...» 

молода дівчина, прагнучи чарами повернути 

любов зрадливого парубка, поїть його 

відваром отруйного зілля, і той помирає. 

(Учні класу під акомпанемент вчителя музики 

виконують народну пісню «Ой не ходи, 

Грицю...»). 

3. Виступ другого учня 

Є балади і про гордих українок, що не підкоряються 

насильству, готові прийняти смерть, 

але не жити з нелюбом, не заплямувати дівочої 

честі й гідності, як це бачимо у баладах Бондарівна 

та Лимерівна. 

(Учень виразно читає баладу «Лимерівна».) 

4. Запитання вчителя: 

На які ще теми складалися балади? 

Доповідь одного з учнів 

Надзвичайно цікавими є й балади на історичні 

теми. У них змальовується козацьке 

життя, смерть козака на полі бою («Да шумить, 

гуде дібровонька»), розповідається 

про велике горе, яке приносить людям війна. 

(Прослуховується запис української народної 

пісні «Чорна рілля заорана».) 

А в баладі Що се в полі забіліло з великою 

художньою силою через діалог відтворено 

трагічне становище українців у турецькому 

полоні. Мати у Криму попадає до своєї дочки, 

яка вже «побусурманилась», ставши дружиною 

багатого татарина. Дочка довідується, що її 

рабиня – рідна мати, і пропонує: 

Мати моя, мила мати, 

Скидай з себе тії лати, 

Візьми дорогії шати, 

Будем з нами панувати! 

Але відповідь матері розкриває розуміння 

народом ідеї вірності рідній землі як найвищої 

святині: 

Ліпші мої вбогі лати, 

Ніж дорогії твої шати; 

Я не хочу панувати, 

Піду в свій край загибати. 

5. Продовження лекції вчителя 

А в історичній баладі Ой був в Січі старий 

козак гостро осуджується зрадництво Сави 

Чалого, схвалюється справедливе покарання 

його козаками. 

Сава Чалий – історична особа, був начальником 

надвірних козаків князів Любомирських. 

У час піднесення гайдамацького руху в 1734 р. 

приєднався до гайдамаків-повстанців проти 

польсько-шляхетського гніту. Але у 1736 р. добровільно 

прийшов до польського уряду з повинною 

і зрадив своїх товаришів. Вислужуючись 

перед польським панством, Сава організовував 

напади на гайдамаків, жорстоко розправлявся 

з полоненими. У 1741 р. гайдамацький ватажок 

Гнат Голий від імені запорозьких козаків 

скарав Саву Чалого. Цей епізод відтворений 

у народній баладі. 

(Виразне читання учнем балади «Ой був 

в Січі старий козак».) 

6. Підсумок уроку учнями 

Жанр балади став невід’ємною частиною 

української літератури. Його широко використовували 

Тарас Шевченко (Причинна, Тополя), 

Левко Боровиковський (Маруся). На основі 

сюжету народних балад написані такі відомі 

п’єси як Сава Чалий Івана Карпенка-Карого, 

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці Михайла 

Старицького, Лимерівна Панаса Мирного, 

Украдене щастя Івана Франка та ін. Балади 

героїчного змісту писав Андрій Малишко 

у роки Другої світової війни. 

7. Домашнє завдання 

Читати статтю Народні балади та відповідати 

на запитання до неї (с. 55–58). Виразно читати 

балади й уміти аналізувати їх (с. 58–65). Малюнки 

до балад за вибором учнів. 

Інтегрований урок закріплення знань, 

умінь і навичок з української літератури та 

музики. 

Тема. Суспільно-побутові та родинно-побутові 

ліричні пісні. 

Народні балади. 

Музичний образ. 

Значення усної народної творчості. 

Мета. За допомогою художнього слова 

створити на уроці ліричний настрій. Навчати 

дітей виконувати пісні; розрізняти художні, 

літературні та музичні образи. 

Виховувати любов до народної творчості, зокрема, 

до народних пісень. Розвивати навички 

виразного читання, вокальні здібності, пам’ять 

та мислення. 

Схарактеризувати красу й багатство українського 

фольклору, його значення в духовному 

розвитку особистості. 

Рідна мова

108 


Обладнання. Підручник з української літератури 

для сьомого класу, малюнки учнів до 

фольклорних творів, платівка з записом адажіо 

з балету «Лілея» К. Данькевича. Портрети 

Т. Шевченка та К. Данькевича. 

Словникова робота 

Причинна – жінка, яка втратила психічну 

рівновагу внаслідок того, що їй за давніми 

народними уявленнями, «щось пороблено», 

в даному разі – ворожкою. 

Китайка – синя, рідше червона бавовняна 

тканина; червоною китайкою за народним 

звичаєм, накривали померлих козаків. 

Компанійці – козаки легкокінного війська на 

Україні в XVIII ст. 

Характерник – чарівник. 

Методи і прийоми 

Виступи-доповіді учнів. Лекція вчителя. 

Диспут по матеріалу на закріплення. Виразне 

читання та вокальне виконання фольклорних 

творів. Спостереження над засобами творення 

деталей пейзажу та характерів персонажів. 

Висновки щодо значення усної народної творчості. 

Міжпредметні зв’язки 

Українська мова: Архаїзми. Діалектні слова. 

Історія: Україна в XVI–XIX ст. 

Музика: Українська пісенна творчість. 

Географія: Природа України. 

Образотворче мистецтво: Малюнки до фольклорних 

творів. 


1. Вступне слово вчителя української літератури 

Дорогі учні, перед тим, як докладніше розглянути 

музичний образ, давайте згадаємо, 

з якими образами, крім музичного, ми вже 

знайомі. 

2. Відповіді учнів 

Художній образ – створене уявою митця 

поетичне відображення подій, людей, явищ, 

предметів. 

Образ в мистецтві малюнка – лінії, риски, 

крапки фарбами на полотно тощо. 

Скульптурний образ – вирізування ліній, 

крапки і т. п. на дереві, камені, металі та ін. 

Музичний образ – сполучення звуків різної 

висоти, сили, тембру. 

3. Докладна розповідь учня про різноманітність 

образів 

Художньою свідомістю мистецтво називається 

тому, що воно відтворює життя в художніх 

образах. Ви бачите на небі хмарку, – це 

предмет природи. Коли ж художник зобразить 

її на картині або поет напише: 

Хмаринка в небі голубім 

Пливе, як мрія, одиноко. 

(А. Малишко) 

– то це будуть живописний і літературні 

образи хмарки. Ви чуєте завивання бурі – це 

явище природи. Коли ж у музичному творі 

вчуваються подібні звуки, або в оповіданні 

Морозенко Панас Мирний пише: «Надворі 

ревла сердита буря, стугоніла в стіни, стрибала 

по оселі, вила в димарі, гуркотіла у вікна», – то 

це буде художній образ бурі. 

Отже, художній образ є створене уявою 

митця поетичне відображення подій, людей, 

явищ, предметів. 

Кожний вид мистецтва створює художні 

образи властивими лише йому засобами і на 

відповідному матеріалі. 

В образотворчому мистецтві вони створюються 

нанесенням ліній, рисок, крапок, плям 

фарбами різних кольорів на полотно, папір, 

дошку тощо. 

Скульптурний образ створюється вирізуванням 

ліній, кутів, округлостей, виїмок на 

дереві, камені, металі, мармурі та ін. У музиці 

– сполученням звуків різної висоти, сили, 

тембру тощо. 

Літературний образ – словесний: він створюється 

добором найточніших для вираження 

думки слів та використанням різних художніх 

засобів мови. Щоб створити поетичний образ 

хмарки, передати плавність, уповільненість 

її руху, А. Малишко добирає слово пливе 

(а не біжить, не мчить), використовує пестливу 

форму, епітет, порівняння. 

Художні образи є різних видів: образ людини 

(дійова особа, персонаж, герой), образ події, 

явища, тварини, предмета, переживання. 

4. Продовжує бесіду вчитель музики 

Тільки що ви почули, як автор намагається 

передати внутрішній світ і відчуття персонажів 

мовою літератури, а зараз ви можете побачити 

ті ж самі образи, перекладені на іншу мову, 

мову музики. Допоможе вам у цьому видатний 

український композитор К. Данькевич. 

К. Данькевич – видатний український 

композитор XVIII–XIX ст. Композитор дуже 

точно передав у музичних образах характери 

головних дійових осіб – Лілеї й Степана – 

з балету «Лілея». Ця яскрава хореографічна вистава 

створена за мотивами поетичних рядків 

великого Кобзаря.

109 

5. Доповідь вчителя української літератури 

Так, недарма Т. Шевченка називають великим 

Кобзарем, бо сюжети до своїх творів він 

брав із фольклорних джерел. 

Перлиною творчості Тараса Шевченка є його 

балади. Вчитуючись у балади Шевченка, не 

можна не помітити, що вони ближчі до фольклорних 

джерел, ніж балади таких поетів, як 

Жуковський, Метлинський та ін. Фольклорний 

характер має не тільки їх фантастика; з народною 

поезією та побутом зв’язані й основні мотиви 

балад: нещасна доля дівчини – сироти: 

За що мене, як росла я, 

Люде не любили? 

За що мене, як виросла, 

Молодую вбили? 

... Молодого короткого 

Не дали дожити 

Люде віку. Я умерла 

Зимою під тином, 

А весною процвіла я 

Цвітом при долині, 

Цвітом білим, як сніг білим! 

Аж гай звеселила. 

Зимою люде... боже мій! 

В хату не пустили. 

А весною, мов на диво, 

На мене дивились. 

А дівчата заквітчались 

І почали звати 

Лілеєю – Снігоцвітом; 

І я процвітати 

Стала в гаї. І в теплиці, 

І в білих палатах... 

(Балада Лілея) 

туга за милим дівчини – сироти: 

Чи то на те божа воля? 

Чи така її доля? 

Росла в наймах, виростала, 

З сиротою покохалась. 

Неборак як голуб з нею, 

З безталанною своєю, 

Од зіроньки до зіроньки 

Сидять собі у вдівоньки. 

Сидять собі, розмовляють, 

Пречистої дожидають. 

Дождалися ... З Чигирина 

По, всій славній Україні 

Заревли великі дзвони. 

Щоб сідлали хлопці коні, 

Щоб мечі – шаблі гострили 

Та збирались на весілля, 

На веселе погуляння, 

На кроваве залицяння... 

... Ой хустино, хустиночко! 

Мережана, шита. 

Тільки й слави козацької – 

Сіделечко вкрити. 

Вернулася, журилася, 

На шлях битий дивилася. 

Квітчалася, прибиралась, 

Що день божий сподівалась. 

А в неділеньку ходила 

Виглядати на могилу... 

(Балада Хустина) 

Реве та стогне Дніпр широкий, 

Сердитий вітер завива, 

Додолу верби гне високі, 

Горами хвилю підійма. 

І блідий місяць на ту пору 

Із хмари де-де виглядав, 

Неначе човен в синім морі, 

То виринав, то потопав, 

Ще треті півні не співали, 

Ніхто нігде не гомонів, 

Сичі в гаю перекликались, 

Та ясен раз у раз скрипів. 

В таку добу під горою, 

Біля того гаю, 

Що чорніє над водою, 

Щось біле блукає. 

Може, вийшла русалонька 

Матері шукати, 

А може, жде козаченька, 

Щоб залоскотати. 

Не русалонька блукає – 

То дівчина ходить, 

Й сама не зна (бо причинна), 

Що такеє робить. 

Так ворожка поробила, 

Щоб менше скучала, 

Щоб, бач, ходя опівночі, 

Спала й виглядала 

Козаченька молодого, 

Що торік покинув. 

Обіцявся вернутися 

Та, мабуть, і згинув!... 

(Балада Причинна) 

Взагалі балади Шевченка близькі до народної 

поезії. Тим-то й не дивно, що уривки з них 

(«Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля», 

початок «Тополі») давно ввійшли в скарбницю 

народної поезії. 

Запитання: Діти, згадайте, що ви знаєте про 

балади? 

Відповіді учнів (дають визначення балади, 

виникнення їх; нагадують, що балади схожі 

Рідна мова

110 


на історичні пісні; згадують, на які групи поділяються 

балади). 

Запитання: Які ви знаєте найдавніші балади? 

6. Виступ учня 

Найдавнішими є балади, в яких розкривається 

поетичний світогляд нашого народу, 

його міфологічні уявлення, світ його фантазії 

і розуміння природи. Найпоширенішим мотивом 

у таких баладах є перетворення людини на 

рослину, тварину, птаха. Так у відомій баладі 

Трой-зілля розповідається про те, що з посіченого 

ворогами Івася повинно забитих сиріт 

виросло трояке зілля: 

Що перше зіллячко – тож василечки 

А друге зіллячко – тож барвіночок, 

А трете зілля – то ж любисточок... 

Цей же мотив (перетворення дівчини 

в тополю) зустрічається і в відомій народній 

баладі Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси, яку 

відносять до соціально-побутових балад, адже 

в її основі лежить моральний конфлікт між свекрухою 

і невісткою, яку та незлюбила і закляла 

так, що дівчина перетворилась в тополю. 

Мотиви балад Т. Шевченка Тополя та Лілея 

тісно переплетені з мотивами давних народних 

творів. Тому К. Данькевич і створив за мотивами 

поетичних рядків великого Кобзаря яскраву 

хореографічну виставу «Лілея», прагнучи показати 

трагедію народного життя в ті часи. 

7. Доповідь вчителя музики 

Хореографічний дует Лілеї й Степана (адажіо) 

сприймається як своєрідна оркестрова 

поема. Спочатку в пластичних рухах класичного 

танцю цей дует передає всю повноту 

щастя Лілеї й Степана, їхнє безмежне кохання. 

Поступово в музиці починає переважати 

передчуття майбутньої трагедії. Композитор 

підкреслює зміни у відтінках настроїв героїв, 

спираючися на мелодичне багатство народних 

пісень: лірико-драматичної «Коло млину, коло 

броду два голуби пили воду»; плавної, сумної, 

задумливої – «Тихо, тихо Дунай воду несе». 

(К. Данькевич. Адажіо з балету «Лілея» 

– слухання). 

Запитання до учнів: 

Чи сподобалася вам музика? 

Який настрій вона має? 

(Спокійний, бурхливий, тривожний, величний, 

сумний). 

Які почуття викликає? 

(Любов, ненависть, хвилювання, протистояння 

добра злу). 

8. Бесіда з учителем літератури 

Школярі, сьогодні на уроці ви познайомитесь 

з народною ліричною піснею «Чумаки» 

на музику моєї колеги Валентини Книш. Ви 

знаєте, що вчителька музики – композитор. 

І на її уроках ви часто виконуєте авторські пісні 

Валентини Книш. 

Але перед тим, як ознайомитися з народною 

піснею, давайте згадаємо, що називається 

ліричними піснями? На які групи вони поділяються? 

Які пісні належать до кожної з груп? 

Отже , до якої групи належать чумацькі пісні? 

(Учні активно відповідають на запитання вчителя). 

А тепер давайте познайомимося ближче 

з чумацькими піснями. 

9. Доповідь учня 

Як торговельний промисел чумацтво існувало 

на Україні в XVI–ХІХ ст. Чумакували 

здебільшого вільні міщани й заможні селяни. 

На спеціальних возах вони доставляли з Криму, 

Галичини, від морів сіль, рибу, всілякі товари. 

У порти Чорного й Азовського морів возили 

хліб та інші сільськогосподарські продукти, 

які вивозилися за кордон. Чимало різних 

продуктів і товарів чумаки возили в Москву 

й інші міста Росії, а також на Північний Кавказ, 

у Білорусь, Польщу, Молдову. Припинилося 

чумацтво в 70–80-х роках ХІХ ст. у зв’язку 

з розвитком залізниць та водного транспорту. 

Чумацьким промислом займалися заможні 

люди. Отаманом обирали досвідченого, часто 

літнього чоловіка – одного з власників возів 

і товару. Чумацькі валки складалися з численних 

возів, до кожного з яких було приставлено 

погонича. 

Важким і небезпечним був чумацький промисел, 

тому за нього бралися мужні, витривалі 

й досвідчені люди. У південних портах на 

чумаків чекали різні хвороби, зокрема холера 

й чума. Від чуми рятувалися тим, що одягали на 

себе, вимочені в дьогті сорочки. Якщо поїздка 

була вдалою, господарі багатіли, а наймити могли 

покращити своє матеріальне становище. 

Центральною фігурою чумацьких пісень 

є чумак-нетяга, на плечі якого всією вагою лягали 

злигодні й небезпеки. Це образ відважної 

і волелюбної людини, яка, подібно козакам, 

добре володіла зброєю, не розгублювалася 

в скрутну хвилину, була здатна відбити напад 

ворогів. 

10. Розспів

111 

11. Розучування ліричної пісні «Чумаки» 

(Спочатку співає учитель музики, а потім 

учні [слова заздалегідь написані на дошці]). 

Чумацька доля 

Журавка у небі до Дніпра летить, 

Водою по степу ковила біжить. 

(Де тут ті дороги, де тут ті шляхи 

По яких водили валки чумаки?) Двічі 

Де пряжили салом кашу і куліш, 

Де сіль тут міняли на тютюн, за гріш, 

(Де оборонялись від чужинців злих, 

Де для них востаннє маки тут цвіли?) Двічі 

Хто знає те місце, де упав навзнак 

У битві нерівній молодий чумак, 

(Де він часто мріяв про дітей малих, 

Де його могила в морі ковили?) Двічі 

В степу при дорозі знов квітує мак, 

Знайшов тут могилу не один чумак, 

(Серце рве і крає удовиний біль, 

Плата непомірна за чумацьку сіль.) Двічі 

В. Книш 

Після того, як вчителька проспівала пісню 

сама, вона ставить запитання: 

Про кого ця пісня? 

А зараз існують чумаки? 

Чому ж ми співаємо ці пісні, адже чумацтво 

існувало в минулому? 

Чому ми згадуємо минуле і бережемо його? 

Для чого нам слід його пам’ятати? 

(Діти активно відповідають на запитання, 

наголошуючи на тому, що минуле – це наша історія 

і культура, а музика та література – це 

частина цієї культури, створеної народом). 

Бесіда з учнями 

Вслухайтеся, діти, як рухається мелодія 

(уривчасто чи плавно). Послухайте дві фрази. 

Схожі вони чи ні між собою? 

(Школярі активно відповідають, помічаючи, 

що музика звучить плавно, співати треба протяжно 

і ніжно). 

Прослідкуйте рух мелодії вгору, що звучить 

у приспіві. Що відображає цей рух? Хвилювання 

чи радість ми чуємо? 

(Рух відображає нелегку подорож чумаків, 

хвилювання їх у дорозі). 

Учні співають пісню ще раз, виконуючи відповідні 

вокальні вимоги вчителя музики. 

12. Підсумок уроку учнями 

У народних піснях правдиво відображено 

все життя українського народу, багатство його 

духовного світу, найголовніші мрії і прагнення. 

Пісня була і є невичерпним джерелом творчого 

натхнення для поетів та письменників, 

а також – композиторів, у всі часи. Недарма 

писав Олександр Дой: «Українська народна 

пісенність – дорогоцінне надбання поетичного 

генія трудового народу, нев’януча окраса його 

духовної культури». 

13. Домашнє завдання 

Малюнки, за вибором учнів, до прослуханих 

на уроці творів. 

http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=801&Itemid=597&ft=0 

Рідна мова

112 


Маріана Яра 

Різдвяна композиція 

на основі колядки 

«Вставай Господарю» 

і святочних побажань 

Сянік 

Учасники: 

1. Ангел 

2. Українка 

3. Перший князь 

4. Другий князь 

5. Третій князь 

6. Козак 

7. Ірод 

8. Ангелятко 

8. Перший пастушок 

9. Другий пастушок 

10. Вояки Іродові 

(входять всі учасники і займають місця) 

Козак 

Мир тобі, українська Святине! 

(Якщо в церкві, а якщо в будинку, то – «хатино!») 

Хай Святиться тут Боже Ім’я! 

Хай панує між нами щоднини 

Щире слово і Правда жива! 

Українка 

Хай думки і серця нам єднає всеблага християнська 

любов! 

Досить смутку! Нам Ангел звіщає, що на 

землю Месія прийшов! 

Ангел 

Ясна зоря засвітила, всьому світу сповістила 

Щоб раділо все створіння, бо прийшло 

з небес Спасіння 

Землю радість увінчає – Христос ся Раждає! 

Колядка (співають разом): 

Вставай, вставай господарю, та й в віконце 

спогляни 

Звізда сіяє, Христа стрічає серед народу на 

землі. 

Вона спустилась над Вифлеємом, сяйвом 

ясним, де Христа 

Діва Марія в яслях сповила, для нас всіх 

радість принесла. 

В чистому полі Ангел з’явився, розповів 

радість пастирям, 

Що в Вифлеємі і яслах на сіні, Христос родився 

– новий Адам. 

(Відбувається дія: ангел будить пастушків, 

котрі беруть «ягнятка» і йдуть до вертепу) 

По невинному ягнятку, дарунку взяли 

пастирі 

Щоби Христові до рук віддати, поклонитись 

до землі. 

Діва Марія повиває, а Йосиф гріє пелени, 

Херувими пісні співають свому Творцеві 

на землі. 

А в тую пору далеко зі Сходу повставало 

три князі. 

Лукавий Ірод також збудився – його збудили 

вартові. 

(І знову дія: входять 3 князі, назустріч їм 

– Ірод, повинен бути характерний, смішний, 

далі співають вояки): 

«Вставай царю, та й збирайся до тебе в гості 

князі прийшли 

Тільки ти ними не втішайся – погану звістку 

принесли. 

Кажуть, що то мов родився Цар царів і Бог 

богів!» 

Лукавий Ірод від того слова захитався та 

й зомлів. 

(Ірод падає, а князі розмовляють з глядачами)

113 

Перший князь 

Мир Вам діти українські, 

Щастя, радість у цей час. 

Ми ідем до Вифлеєму, 

Просим помочі у Вас. 

Другий князь 

Поки зірка нам світила – 

Легко було нам іти. 

Але раптом якась сила 

Ясну зірку загасила! 

Третій князь 

Ніби хмара небо вкрила, 

Нам дорогу заступила, 

Щоб не сталося біди 

Ми прийшли до Вас сюди. 

Перший пастушок 

Справді, браття, що за сила ясну зірку загасила? 

Ангелятко 

Гляньте, чи не для біди Ірод цар іде сюди! 

Ірод (встає, хитаючись) 

Це ж чому до Вифлеєму 

Хтось так поспішає? 

Хто так вільно в моїм царстві і кого шукає? 

Князі співають: 

Ми прийшли не з далекого Сходу 

З України віками ідем. 

І від свого рідного народу 

Ми Христові офіру несем 

Народженого Бога ми просим, 

Освятити страждальний наш край. 

О прийми, наш Ісусику, сльози, 

І людей за гріхи не карай. 

Ми багатих дарів не принесли, 

І без золота й смирни ідем. 

Але серденька щирі і чесні 

Ми Христові в офірі складем. 

Ми прийшли не з Далекого Сходу – 

З України віками ідем! 

І від свого рідного народу 

Ми Христові офіру несем! 

Пастушки і Ангели співають попередню 

колядку: 

А потім Ірод перехитрився, і так ласкаво 

мовив царям. 

Ірод співає: 

Як знайдете, то знов зайдете, я Йому теж 

поклін віддам! 

Ангелятко до князів: 

Іншим путем ідіте – до Ірода не йдіте! 

(князі не виходять, але «щось вирішують») 

Ірод (сердито!): 

Що то за причина стоїть перед очима? 

То я – цар над царями! 

То я – пан над панами 

То я тут владу маю 

І всіх дітей повбиваю! 

Козак 

Один у нас є Господь, 

Один над світом цар. 

Його ми величаєм, 

Бо Він наш Володар. 

А ти – не цар, ти зрадник! 

Як весь іродів рід 

Тобі вже не злякати, 

Не вбити Божий світ! 

Бо прийшла твоя година 

До пекла підеш царю нині! 

(«Стинає» голову) 

Перший князь 

Але ж нам треба шукати дорогу, 

Щоб вклонитись Правдивому Богу! 

Пастушки – разом: 

Ми маленькі пастушки, добре знаєм всі 

стежки! 

І приведемо вас нині до небесної яскині. 

Всі співають: 

І телятко, і ягнятко, три царі і пастирі, 

Херувими і Серафими кланяються Богу до 

землі. 

Слава! Слава, що народився Відкупитель 

наших гріхів! 

Слава, слава, що з’явився Господь Слави 

від віків 

Слава, слава навіки слава, слава Богові 

Творцю! 

Народженому у Вертепі, Слава Ісусу Христу! 

Ангелятко 

Помолімось нині разом 

Браття християни, 

Щоби в згоді і любові 

Жили всі слов’яни! 

Ангел 

Щоби завжди процвітала наша Україна, 

Як сьогодні у віночку деревце ялина, 

А святкуючи Рождення Царя неземного – 

Заспіваймо з ангелами – Слава в вишніх 

Богу! (за бажанням можна з усіма глядачами 

заколядувати) 

Українка 

Віншуємо вам нині всі добрії люди, 

Нехай поміч Божа завжди з Вами буде! 

Будьте всі здорові, разом з Діточками, 

Нехай смутку-горя не буде між нами! 

Козак 

Ходіть в церкву нашу рідну – й Господь нам 

поможе, 

А діточок посилайте вчити Слово Боже! 

Хай коляди в кожнім домі сьогодні лунають, 

Ми ж, йдем далі, кланяємось (всі кланяються) 

Христос ся Раждає! 

Рідна мова

114 

Матеріали 


В. Курилін 

Народні ігри та забави 

учитель фізкультури 

Авіакосмічний ліцей НАУ 

Солом’янського району м. Києва 

Мета: на прикладі українського фольклору 

показати, що піклування про здоров’я дітей 

завжди посідало чільне місце в житті українців; 

виховувати бажання грати в народні ігри 

та повагу до надбань українського народу, до 

мови, традицій та обрядів. Дія відбувається на 

галявині (майданчику). 

СОРОКИ 

А сорока білобока: че, че, че, че, че, че! 

Проти сонця до віконця крекоче, крекоче. 

Нумо ж, діти, рвати квіти, поки час, поки 

час! 

Будуть гості, ще й не прості, нині в нас, 

нині в нас! 

При словах «Нумо ж, діти, рвати квіти» і т. д. 

діти вдають, що збирають квіти. В чотирьох 

останніх тактах (із повторенням бігом, під 

ритм пісні наслідують руками лет сороки). 

Діти гостям дарують квіти. 

Усі люблять гратися: ведмежата й вовченята, 

котики й собачки. Та чи не найбільше полюбляють 

гру дітки: хлопчики й дівчатка, чорняві та 

біляві, високі і низенькі, маленькі і не дуже... 

«Як дитина бігає і грається, так її здоров’я 

усміхається», – стверджує прислів’я. 

І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися 

і наші батьки, так само, як батьки наших батьків, 

тобто бабусі і дідусі. І навіть дідусі та бабусі 

наших дідусів та бабусь теж любили погратися. 

Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне 

в одного. Старші передавали меншим свої 

вигадки, а менші додавали щось своє, придумували 

свої забавки. Колективна творчість, 

напевно, породила так багато ігор. 

Наші батьки ще пам’ятали всі ці ігри без 

книжок, але, на жаль, ми вже їх розгубили. 

А це, як і рідна мова, пісні, обряди, також наш 

найдорогоцінніший скарб і його втратити не 

годиться. Адже гра – це не просто забавка, 

а водночас і весела школа життя. 

В іграх закладена народна мудрість. Вони 

не лише розвивають фантазію, кмітливість, 

спритність, а й учать справедливості, чесності, 

знайомлять нас із давніми народними звичаями, 

уявленнями про світ. 

Колись діти збиралися і гралися в різні ігри. 

А для цього вони знали багато забавок. Послухайте 

їх: 

Ходить квочка коло кілочка, 

Водить діточок-одноліточок. 

Печу, печу хлібчик 

Дітям на обідчик. 

Більшому – більший, 

Меншому – менший, 

Шур у піч! 

Котилася торба 

З високого горба, 

А в тій торбі хліб, паляниця, 

Кому доведеться, той буде жмуриться. 

Пливе качка по воді, 

Несе яйця золоті 

По одному золотому, 

А ти, качко, йди додому. 

Зоря-зірниця,

115 

Красна дівиця, 

По полю ходила, 

Ключі згубила, 

Місяць бачив – 

Не сказав, 

А сонце йшло, 

Ключі знайшло. 

З українських діточок 

Невеличкий наш гурток. 

Сходимося тут щодень, 

Для забави, співанок. 

Для потіхи і науки, 

Пізнавати різні штуки: 

Як до маршу всім ходити, 

Гарно вірші говорити. 

Як вдягатись, мити, їсти, 

І при людях чемно сісти. 

Уклонитись, привітати, 

І на «позір» струнко стати. 

ТАНЦЮВАЛА РИБА З РАКОМ 

Танцювала риба з раком: гоп, гоп, гоп, раз, 

два, три! 

А петрушка з пастернаком: гоп, гоп, раз, 


А цибуля дивувалась: гоп, гоп, раз, два, три! 

Де та чвірка так дібралась: гоп, гоп, раз, 


Танцював сніп з коромислом, 

А коновка з перевеслом, 

А макітра з макогоном 

Реготалась під ослоном: 

Ха, ха, ха, ха, го, го, го, го, гоп, гоп, раз, два, 

три! 

При словах «гоп, гоп» діти підскакують. 

При словах «раз, два, три!» – плещуть тричі 

в долоні. 


БУЛА В ЛІСІ 

Дівчаткам як дуже ніжним, так і таким, що їх 

злякати не легше, ніж хлопчиків, пасує ця гра. 

Стають у парі одна навпроти другої. 

– Була в лісі? 

– Була. 

– Рубала дрова? 

– Рубала. 

– Бачила вовка? 

– Бачила. 

– А боялася його чи ні? 

– Ні. 

Та, котра питала, змахує хустиночкою перед 

очима іншої. 

ДО БАБИ ПО СІЛЬ 

Двоє хлопців стають один навпроти одного. 

Хтось починає: 

– Підеш до баби по сіль? 

– Піду. 

– А не боїшся її псів? 

– Ні. 

Щоб упевнитись, що це так, той, хто питав, 

сплескує перед очима іншого в долоні. Якщо 

той кліпне, то боїться, а як витримає – не боїться. 

Тоді той, кого випробували, каже: 

– Ану подивимось, чи не злякаєшся? 

Та міняються ролями. 

ПЕРСТЕНЕЦЬ 

Діти сідають рядком і складають руки долонями 

докупи. Котрась дитина відходить у бік 

і закриває очі. А ведучий підходить до дітей 

і кладе в долоню комусь перстенець. 

У цей час та дитина, котра відійшла вбік, повертається, 

а гурт хором звертається до неї: 

Гадуль, гадуль, гадулька, 

Десь там моя зозулька, 

По полю ходила 

Золоте пір’я збирала. 

Тоді та дитина, котра відійшла, відгадує, 

в кого перстенець, промовляючи слова: 

Вий, вий, завивай 

Ти, Оксанко, перстень дай. 

ПТАШКА В КЛІТЦІ 

– Пташко, пташко, коли з клітки в небо злетиш? 

– тричі повторюють діти, ходячи довкола 

«пташки», що стоїть непорушно із зав’язаними 

очима. Потім усі зупиняються, і один з гравців 

запитує: 

– Пташко, пташко, відгадай, хто відчинить 

твою клітку? 

Кого пташка впізнає по голосу, той і займає 

її місце.

116 


ЖУРАВЕЛЬ 

Учасників довільна кількість. 

Посередині грища креслять коло діаметром 

4–6 кроків («гніздо», в якому – «журавель»). 

Він стоїть на одній нозі, другу підігнув під 

себе, одна рука – вбік, а другою тримається 

за ніс. Діти, взявшись за руки, ходять навколо 

«гнізда» і співають: 

Заходився журавель, журавель 

До бабиних конопель, конопель. 

Сякий-такий, журавель, 

Сякий-такий довгоногий, 

Сякий-такий довгоногий, 

Сякий-такий виступає, 

Конопельки все щипає. 

О це ж тобі, журавель, журавель, 

Не літай до конопель, конопель, 

Сякий-такий, журавель, 

Сякий... 

Щоб ти більше не літав, не літав, 

Конопельки не щипав, не щипав. 

Сякий... 

У процесі співу і руху діти зупиняються 

і виконують різні вправи. 

ПЕНЬ 

Щоб було цікавіше, добирається відповідна 

лічилка, наприклад: 

Раз, два, три, чотири, п’ять. 

Стали в колі ми кружлять. 

Покружляли, розійшлися, 

Ні на кого не дивися. 

Ось уже й визначено, кому починати. Саме 

цю лічилку не випадково взято. Грають якраз 

уп’ятьох. Четверо стають по кутах, на гострих 

ріжках квадрата. А п’ятий – посередині. Він 

починає. Підстрибує на обох ногах і приказує 

або приспівує: 

Пень, пень, дай конопель, 

Трошки горошку, 

Олії з ложку! 

За останнім словом усі четверо спішать 

помінятися місцями. Так грають, поки не потомляться. 

ПАНАС 

У грі можуть брати участь хлопчики і дівчатка. 

За бажанням хтось стає Панасом. Йому зав’язують 

очі хусткою та рушником, виводять на середину 

і звертаються до нього з такими словами: 

– Панас, Панас! На чому стоїш? 

– На камені! 

– Що продаєш? 

– Квас! 

– Лови курей, але не нас! 

Панас починає ловити. Кого піймає, той стає 

Панасом. 

МИШКА Й КОТИК 

Ой до нори, Мишко, до нори 

Та до золотої комори. 

Чорний коточок мишки не зловить, 

Мишка – у дірку, золоту комірку, 

До нори, до нори! 

Ой кот, та воркот, 

На віконечко скок (діти підстрибують), 

А з віконця на хижку, 

Піймав котик мишку (плещуть у долоні). 

Відмінність цієї гри буває така: 

Вибирається 2–3 мишки (стільки ж, скільки 

котів) та визначається кожному котові, котру 

мишку він має ловити. 

КОРОЛЬ 

Хлопці розділяються, стають у дві шеренги 

один проти одного. 

Центральний гравець першої команди починає 

діалог. Йому відповідає центральний 

гравець з другої команди: 

– Королю, королю, буде війна? 

– Ні. 

– Чому? 

– Замало війська. 

– Відбий собі. 

Центральний розбігається і намагається 

розірвати шеренгу в одному з місць. Якщо це 

вдається, то хвостова частина переходить до 

нього. Гра продовжується доти, доки в одній 

з команд не залишиться один учасник – «Король», 

який програв війну.

117 

ФАРБА 

Усі діти сідають у рядок. Визначають ведучого, 

«щура» і «ангела». Ведучий називає 

кожному на вухо колір фарби. «Ангел» і «щур» 

по черзі вступають у діалог з ведучим: 

Ангел: Дзень-дзень. 

Ведучий: Хто там? 

– Ангел. 

– Звідки? 

– З неба. 

– Що потребує? 

– Фарби. 

– Якої? 

Називає колір. 

Щур: Гур-гур. 

Ведучий: Хто там? 

– Старший щур. 

– Звідки? 

– З діри. 

– Що потребує? 

– Фарби. 

– Якої? 

Називає колір. 

Якщо відгадає, то гравець, названий цим 

кольором, переходить на його бік. Якщо такої 

фарби немає, то ведучий відповідає: 

– Пішла в дорогу, зламала ногу. 

Коли всі кольори відгадані, утворюють 

дві супротивні групи на чолі з «ангелом» 

і «щуром». Вони лаштуються один за одним 

і починають перетягуватися. Таким чином 

перемагає добро (команда «ангела») або зло 

(команда «щура»). 

ЧАС ДОДОМУ, ЧАС 

Час додому, час, 

Зорі кличуть нас. 

Кличуть нас вечірні зорі, 

Заспіваймо ж в дружнім хорі: 


Зорі кличуть нас. 

Тра-ра-ра! І т. д. 

Час додому час, 

Пташки кличуть нас. 

Кличуть пташки нас до хати, 

З ними рано й нам би встати. 


Пташки кличуть нас. 

Тра-ра-ра! І т. д. 

Діти трублять у паперові трубки чи, склавши 

руку в кулак, як трубку. 

http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=4462&Itemid=-5 

Рідна мова

118 


Фізхвилинки 

1. Під час зарядки учитель (а згодом і самі 

діти) читає віршика, а першокласники рухами 

показують те, про що у ньому говориться. 

В більш підготовленому класі право імпровізації 

надається самим учням, а в менш підготовленому 

їм має допомогти учитель. 

На городі цап, цап. 

Капусточку хап, хап. 

Борідкою трусь, трусь. 

Капусточку хрусь, хрусь. 

Ратичками туп, туп, 

Капусточку хруп, хруп. 

А за цапом дід, дід. 

З батурою хтось, хтось. 

Цап як скоче: брик, брик. 

На все село крик, крик. 

На синяки дме, дме, 

Вигукує: «Ме, ме...» 

За ним Рябко та: «Гав, гав, 

От тобі, щоб не крав...» 

Ю. Будяк 

2. Трава низенька-низенька. 

Дерева високі-високі. 

Вітер дерево колише-гойдає. 

Птахи летять-відлітають, 

А діти тихенько за парти сідають. 

3. Виростем великими (діти стають на 

пальці ніг, руки вгору). 

Яблук нарвемо (імітують зривання яблук 

обома руками). 

В кошики великі (розводять руки в сторони). 

Ми їх складемо (присідають, імітуючи 

складання яблук). 

4. Раз – підняти руки вгору, 

Два –нагнутися додолу, 

Не згинайте, діти, ноги, 

Як торкаєтесь підлоги, 

Три, чотири – прямо стати, 

Будем знову починати. 

Хто зуміє присідати 

І ногам роботу дати? 

Раз – піднялись, два – присіли, 

Хай мужніє наше тіло. 

Хто втомився присідати, 

Може вже відпочивати. 

Руки в боки, руки так, 

Руки вгору, як вітряк. 

5. Раз – встав весь клас, 

Два, три – свою парту ти потри. 

Чотири, п’ять – на місце сядь. 

6. Ми писали, ми трудились, 

Наші руки вже стомились, 

А щоб гарно написати, 

Треба пальці розім’яти. 

Руки кілька раз тряхнемо 

І писати знов почнемо, 

Відпочивши дружно враз 

Приступив до праці клас. 

7. Столярки-молодці, 

Тешуть столики й стільці. 

Пилочками чики-чики, 

Молотками туки-туки. 

Чик-тук-туки, чик-тук-туки, 

В нас до праці здібні руки.

119 

8. Гойда-гойда, хить та хить – 

Щось на вітрі шелестить. 

Гей, на вітрі над водою 

Щось тріпоче бородою. 

Та зелена борода 

Синє небо підміта! 

Підмітає, шелестить. 

Гойда-гойда, хить та хить! 

М. Петренко 

9. Раз, два – усі пірнають, (Присідання) 

Три, чотири – виринають, 

П’ять, шість – на воді (Рухи руками) 

Кріпнуть крильця молоді, 

Сім, вісім, що є сили – 

Всі до берега приплили, (Руки на поясі, ходьба 

на місці) 

Дев’ять, десять – розгорнулись, 

Обсушились, потягнулись, 

І розбіглись, хто куди. (Сісти за парти). 

10. Трава низенька-низенька, (Всі присіли) 

Дерева високі-високі. (Піднімають руки 

вгору) 

Вітер дерева колише-гойдає (Обертаються) 

То вліво, то вправо нахиляє (Нахил вправо, 

вліво) 

То вгору, то назад, (Потягуються вгору, 

назад) 

То вниз нагинає. (Нагинаються вперед) 

Птахи летять – відлітають, (Махають руками) 

А учні тихенько за парти сідають. (Всі сідають) 

11. Ми берізки і кленці. 

В нас маленькі стовбурці. (Встати) 

Ми в стрункі стаєм рядки. 

Виправляєм гілочки. (Руки поставили перед 

собою) 

Ледь зіп’ялись з корінців, 

Дістаємо промінців. (Руки підняти вгору) 

Ми стискаєм їх вогонь 

В зелені своїх долонь. (Стискають кулачки) 

Хилять свіжі вітерці 

Вліво-вправо стовбурці. (Нахили тулуба) 

Ще й верхівки кожен ряд 

Нахиля вперед-назад. (Вправи для шиї) 

12. Сірий зайчик сів і жде, (Присідають) 

Спритно вушками пряде. (Приклавши руки 

до вух розгинають, то згинають їх) 

Зимно зайчику стоять, 

Треба трошки пострибать. (Стрибають). 

Пострибавши – відпочить. (Сідають за 

парти). 

13. Вийшов в поле боровик, (Виходять з-за 

парт) 

Та й узявся в боки, (Беруться в боки) 

Бо він бачити не звик – (Розводять руками) 

Обрії широкі. 

Покрутився на нозі, (Крутяться на одній 

нозі) 

Реготом залився, 

Танцюристці бабочці (Нахили вперед) 

В пояс уклонився. 

Довго зайчика ганяв, (Біг на місці) 

Виспавсь на пісочку, 

Коли вечір вже настав – 

Викупавсь в струмочку. (Імітують рухи при 

плаванні) 

14. Щось не хочеться сидіти, 

Треба трохи відпочити. 

Руки вгору, руки вниз, 

На сусіда подивись. 

Руки вгору, руки в боки. 

Вище руки підніміть, 

А тепер їх опустіть. 

Плесніть, діти, кілька раз, 

За роботу, все гаразд. 

15. Я малюю зайчика (Колові рухи руками 

над головою). 

Для вас – раз. 

Це у нього, бачите, (Руки кладуть на голову) 

Голова – два. 

Це у нього вуха (Піднімають руки вгору до 

вух) 

Догори – три. 

Це стирчить у нього хвостик (Повертають 

тулуб праворуч, ліворуч) 

Сірий – чотири. 

Це очиці весело горять – п’ять. (Прикладають 

руки до очей). 

Ротик, зубки – нехай (Імітують жування 

моркви) 

Морквинку їсть – шість. 

Шубка тепла, хутряна (Плещуть в долоні). 

На нім – сім. 

Ніжки довгі, щоб гасав (Підскакують на 

місці) 

Він лісом – вісім. 

Ще довкола посаджу дерева («Садять дерево, 

притоптують ямку») 

Я – дев’ять. 

І хай сонце сяє з піднебесся – десять. (Піднімаються 

на пальцях). 

http://uaua.info/content/articles/2102.html 

Рідна мова

120 


Завдання 

для шостого класу 

1. Складіть розповідь з елементами діалогу, 

де ви розповідаєте про ваш особистий майже 

героїчний (на ваш погляд) вчинок. Використайте 

в тексті синонімічні прислівники 1 . 

Розпочніть розповідь словами: 

А це було так. Одного літнього (осіннього, 

зимового, весняного) дня (ранку, вечора) я йшов 

(сидів, біг, їхав)... 

2. Виразно прочитати діалог за особами. 

Пояснити значення виділених слів 2 : 

– Кажуть, що у вас нова квартира? 

– Так. Запрошуємо тебе на новосілля. 

– Дякую. З великим задоволенням. А скільки 

кімнат у вашій квартирі? 

– Наша квартира велика, маємо чотири 

кімнати: вітальню, спальню, кімнату, де живе 

бабуся, і кімнату, де живе мій брат. 

– Кімнати окремі? 

– Так, усі двері виходять у передпокій. 

– Є всі вигоди? 

– Так, телефон, гаряча вода, газ. 

– А який у вас поверх? 

– Дев’ятий. У будинку є ліфт. 

– Спасибі ще раз за запрошення на новосілля. 

Обов’язково прийду. 

3. Використавши деякі з поданих нижче 

слів та словосполучень, скласти розповідь 

«Квартира, в якій я живу» 3 . 

Однокімнатна (двокімнатна, трикімнатна) 

квартира, п’ятиповерховий (дев’яти-, шістнадцятиповерховий) 

будинок, ліфт, коридор, 

передпокій, кухня, ванна кімната обкладена 

кахлем, туалет, вітальня, спальня, дитяча 

кімната, вікна виходять на південь (північ, 

схід), підлога, паркет, лінолеум, стеля, шпалери, 

балкон, лоджія, антресолі, є всі вигоди. 

Використавши поданий текст, скласти діалог 

(розмову між двома подругами або товаришами 

по телефону). «Проговорити» діалог за 

особами 4 . 

Нове помешкання 

Моя сестра одержала квартиру, і в суботу ми 

ходили до неї в гості. 

Квартира двокімнатна, затишна й світла. 

Просторий коридор, велика кухня, ванна, 

облицьована зеленим кахлем, балкон-лоджія. 

Є також зручна комірчина та антресолі. 

Нам дуже сподобалося планування квартири. 

Крім того, висока стеля і паркетна підлога. 

Я дуже рада за свою сестру. 

4. Подані діалоги виразно прочитати за особами. 

Відтворити їх з пам’яті 5 . 

a) – Добрий день, Олено Іванівно! Ми прийшли 

привітати вас у новій квартирі. Бажаємо, 

щоб щастя й злагода ніколи не покидали вашої 

нової оселі. 

– Дякую. Прошу заходити. 

– О, у вас дуже затишно. А це дзеркало ніби 

створене для вашого передпокою. 

– Ми хочемо зробити в передпокої ще 

й книжкові шафи, бо кімнати невеликі. 

– Можна оглянути кімнати?

121 

– Прошу. Це наша вітальня. Ми навіть трохи 

її умеблювали. Тільки позавчора купили диван, 

крісла, круглий стіл, стільці та телевізор. 

– А які гарні гардини! Вони так пасують (підходять) 

до шпалер! 

– А це наша спальня. Тут у нас поки що тільки 

ліжка та килим. Треба ще купити шафу для 

одягу. А в цьому кутку ми поставимо торшер. 

– Так, клопоту у вас ще багато. Але поступово 

все владнається. 

б) – Привіт, Оксано! Я чула, ви купили нові 

меблі? 

– Так. Купили ліжко-диван, крісла й журнальний 

столик. 

– А в кухню? 

– Туди купили буфет, настінну шафу, стіл та 

холодильник. Добре, що кухня в нас велика. 

– Цікаво подивитися, як ви розмістили 

меблі. 

– Заходьте до нас увечері! 


слів та словосполучень, скласти розповідь про 

сучасне помешкання 6 . 

Меблевий гарнітур, м’які меблі, крісла 

з оксамитовою оббивкою, крісло-ліжко, шафа 

для книг, книжкові полиці, стелаж, сервант, 

комбінована шафа, обідній стіл, письмовий 

стіл, скатертина і серветки, вишукана люстра, 

абажур, світильник, торшер, бра, портьєри, 

штори, гардини, фіранки, горщики (вазони) 

з квітами, кашпо, пухнастий килим, програвач, 

магнітофон, електрична плита, табурет, кухонний 

посуд, розміщені дуже вдало. 

6. Попросіть своїх батьків, бабусю чи дідуся 

розповісти цікаві історії з їхнього шкільного 

життя. Запишіть цю розповідь. Зверніть увагу 

на те, скільки модальних часток використано 

вашим оповідачем. Підкресліть їх 7 . 

7. Ви отримали найвищий бал за виконання 

тестових завдань з теми «прислівник як частина 

мови». Використовуючи прислівники, 

опишіть реакцію батьків після перегляду 

вашого щоденника 8 . 

8. Складіть розповідь про те, за що ви 

любите своїх батьків, сестер, братів. Не забудьте, 

що в тексті обов’язково треба вжити 

прийменники 9 . 

9. Використовуючи дієслова у формі умовного 

способу, складіть фантастичну розповідь 

про те, як би жили люди, коли б винахідники 

не сконструювали автомобіль, літак, телевізор 

та інші речі, що оточують нас у повсякденному 

житті 10 . 

10. Передайте у формі діалогу розмову двох 

першокласників про свої враження від перших 

тижнів перебування у школі. Не забудьте 

ввести у діалог різні за значенням частки, що 

є характерною ознакою розмовного стилю 

мовлення 11 . 

11. Підберіть і запишіть по кілька прислівників 

(до п’яти), які б характеризували 

якість виконання певної роботи (добре). 

Прислівники уведіть у склад самостійно придуманих 

речень 12 . 


З’ясувати значення виділених слів. 

«У театрі» 13 

a. Що сьогодні йде в театрі? 

б. Сьогодні йде вистава за п’єсою Старицького 

За двома зайцями. 

в. Скажіть, будь-ласка, чи можна придбати 

на вечір два квитки в партері? 

г. Залишилися квитки тільки в ложі першого 

ярусу та ложі бенуара. 

ґ. Коли розпочнеться вистава? 

д. О дев’ятнадцятій годині. 

е. Де можна буде купити програму? 

є. У білетерки. 

ж. Дякую вам за інформацію. 

з. Прошу. Приходьте на виставу. 

13. Використати деякі з поданих нижче слів 

та словосполучень, скласти розповідь «На 

прем’єрі» 14 . 

Драматичний театр, Національна опера, 

театр юного глядача, театр оперети, театр 

ляльок, фойє, гардероб, пролунав перший 

дзвінок, перша дія, антракт, буфет, оплески, 

овація, гастролі, репертуар, афіша, завіса, 

сцена, оркестрова яма, диригент, соліст, хор, 

статист, партер, балкон, декорації, грим, 

актор. 

14. Побудувати 15 діалог, додавши до поданих 

реплік відповіді. «Проговорити» його 

за особами. 

Рідна мова

122 


Скільки ще залишилося до початку вистави? 

................................................................................... 

Чи ти знаєш, хто виконує головні ролі? 

................................................................................... 

Може, варто взяти напрокат бінокль? 

................................................................................... 

Де тут буфет? Дуже хочеться пити. 

................................................................................... 

А коли ми оглянемо фойє? 

................................................................................... 

Каса попереднього продажу, розклад відправлення 

та прибуття поїздів, зал для чекання, 

валіза, камера для схову, загальний вагон, 

плацкартний вагон, поїзди далекого слідування, 

товарні поїзди. 

19. Прочитати. Визначити тему та основну 

думку тексту, з’ясувати його стиль. Які 

типи мовлення поєднано в тексті? Написати 

детальний переказ за самостійно складеним 

планом 20 . 

15. Скласти й «проговорити» за особами 

діалоги, можливі між 16 : 

• глядачем та білетеркою; 

• актором та його шанувальником; 

• двома однокласниками, які несподівано 

зустрілися у фойє театру. 

16. За поданим початком продовжити розповідь 

на тему «Подорож залізницею» 17 . 

На платформі стояв готовий до відправлення 

поїзд. Посадка на нього закінчувалась. Мій 

батько подав квитки провіднику і ми пройшли 

до третього купе, в якому мали їхати. У купе 

вже сиділи попутники... 


Скласти й «проговорити» подібний діалог, 

який міг би відбутися між двома однокласниками, 

які несподівано зустрілись на вокзалі 

під час канікул 18 . 

– Привіт, Олю! Оце зустріч! 

– Привіт! 

– Ти когось зустрічаєш? 

– Так, сестру з Ужгорода. 

– А я ось їду з Києва. 

– Куди? 

– До Трускавця. Тато купив мені путівку до 

санаторію. 

– З якої колії відходить твій поїзд? 

– Ще не знаю. Зараз дізнаюся в довідковому 

бюро. 

– Ну, щасливої тобі дороги. Добре відпочити 

й підлікуватися. 

– Дякую. Твоїм найщиріші вітання. 

– Спасибі. До побачення! 


слів та словосполучень, скласти й «проговорити» 

за особами діалоги, можливі 19 : 

• між пасажиром та провідником; 

• між кількома пасажирами-попутниками. 

Родинний етикет українців 

Українська сім’я відзначалась рівноправністю 

чоловіка й дружини. Це пояснювалося 

вимушеною тривалою відсутністю чоловіка- 

-воїна в домі. На час такої відсутності жінка 

перебирала на себе обов’язки глави сім’ї. Крім 

того, рівноправ’я було закріплене традицією, за 

дотриманням якої стежила громада. 

Громаді відводилася суттєва роль у вихованні 

дітей. Та основна відповідальність у цій 

справі була покладена на сім’ю. Про здоров’я 

дитини, прищеплення їй працелюбності найперше 

дбала мати. 

Найбільшу увагу приділяли вихованню дитини 

від одного до п’яти років, тому що у цьому 

віці вона інтенсивно росте і розвивається. 

У вихованні брала участь вся родина. 

Малу дитину не карали, аж поки вона не 

починала осмислювати власних вчинків. Коли 

дитя вчилося говорити, вся родина підтримувала 

його за допомогою фольклорних творів: 

казок, пісень, скоромовок. 

З молодшого віку дітей залучали до праці, 

тому саме працелюбність вважалася за найвищу 

чесноту. Уже з чотирьох–п’яти років дитину 

поступово включали в сімейні роботи, у шість 

вона мала чітко визначені трудові обов’язки. 

Молоді віком з шістнадцяти років працювали 

нарівні з дорослими. 

Дитина змалку ставала свідком шанобливого 

ставлення молодших до старших. Над усе 

в родині ставилися такі чесноти, як доброзичливість, 

щирість, чуйність. Величезного значення 

надавали вихованню любові до рідної землі. 

Родинний етикет українців визначався народними 

традиціями. 

За О. Ковальчуком 

Для довідок. 

Етикет – правила та норми поведінки. Традиція 

– ідеї, звичаї, норми, що передаються з покоління 

в покоління. Інтенсивно – посилено.

123 

20. Використовуючи дієслова у формі 

третьої особи однини наказового способу, 

придумайте новорічне привітання своєму 

братові чи сестрі з побажанням усіляких 

гараздів 21 . 


(до п’яти), які б характеризували дії 

людини в стані нервового збудження (зопалу). 

Прислівники уведіть у склад самостійно придуманих 

речень 22 . 

22. Використовуючи заперечні частки не, 

ні, ані, складіть короткий текст-інструкцію 

про те, чого не можна робити на дорозі, якою 

ви повертаєтесь зі школи додому, щоб не потрапити 

у прикру ситуацію 23 . 

23. Прочитати діалог за особами. Використовуючи 

наведені нижче слова й вислови, 

скласти подібні діалоги «У секції чоловічого 

одягу», «Зимовий одяг», «Літній одяг». «Проговорити» 

діалоги. 

В універмазі 24 

У магазині готового одягу 

Сукня (шовкова, шерстяна), спідниця, 

костюм, кофтинка, светр, піджак, зимові 

й демісезонні пальта, дублянки, комір з хутра, 

головні убори, капелюх, рукавички, шарф, черевички 

босоніжки, пасувати, смак, коштувати, 

відрізнятися, зріст, колір, чи маєте в продажу? 

Де у вас на вітрині? Скільки коштує? До якої 

каси мені треба платити? 

– Що ви бажаєте купити? 

– Покажіть, будь ласка, чорну спідницю 

з кишенями і рожевий джемпер. 

– Який у вас розмір? 

– У мене 44-й розмір. 

– Цей джемпер буде вам малуватий. 

– Тоді дозвольте поміряти червоний. 

– Пройдіть у куток за завісу. 

– Скажіть, будь ласка, чи добре сидить на 

мені цей джемпер? 

– Бездоганно. Він вам до лиця. 

– Це чиста шерсть? 

– Так. 

– Скільки він коштує? 

– Сорок п’ять гривень. 

– Я візьму цей джемпер. 

24. Прочитати текст, переробити його на 

діалог. «Проговорити» діалог за особами 25 . 

Мама запропонувала мені зайти до універмагу, 

щоб купити татові подарунок до дня 

народження. Ще мама хотіла купити дещо 

з одягу собі та мені. 

Добре знаючи смак батька, ми вирішили 

купити білу сорочку і неяскраву краватку. 

Після того, як ми придбали подарунок, пішли 

в секцію взуття. Мама запитала продавця, чи 

є в них зимові чоботи на високих підборах 

тридцять шостого розміру. Продавець запропонувала 

кілька пар, і мама почала їх приміряти. 

Купивши чоботи, ми піднялися на поверх 

вище до секції дитячого одягу. Там купили 

мені смугасту чорно-білу сукню з блискучими 

ґудзиками. Задоволені покупками, ми вийшли 

з універмагу. 

25. Прочитати текст, визначити його тему 

й основну думку, з’ясувати стиль. Який тип 

мовлення покладено в основу тексту? Вказати 

в тексті роздум-доведення та роздум-пояснення, 

вказати спільне і відмінне між цими 

типами роздуму. За самостійно складеним 

планом усно переказати текст 26 . 

Чай 

Чай – вічнозелений кущ, що походить із 

тропічних лісів Південного Китаю, Індії, Бірми 

та острова Тайвань. У дикому вигляді досягає 

3 м заввишки. Ученими виведено багато видів 

культурного чаю. 

З молодого листя чаю виготовляється ароматний 

та корисний напій, що відновлює та 

зміцнює сили людини. 

У нашій мові напій одержав назву «чай», 

тому що населення Китаю називало його «ча». 

Ось чому в українській, російській та білоруській 

мовах затвердилася саме така назва. 

Доповни словничок 27 

26. У багатьох казках богатирі зупиняються 

перед каменем, на якому є напис. Відтворіть 

цей напис, підкресліть у ньому прислівники. 

Визначте їх морфологічні ознаки, синтаксичну 

роль 28 . 

27. Влаштуйте мовну гру зі своїм сусідом 

по парті, хто з вас за 2–3 хвилини запише 

більше прислівників, що називали б ознаку 

дії. Переможений зобов’язаний скласти по 

два речення з прислівниками для себе і для 

переможця. Останньому залишається лише 

записати їх 29 . 

Рідна мова

124 


28. Прочитати текст, визначити його тему 

й основну думку. Які типи мовлення поєднано 

в тексті? За самостійно складеним планом 

переказати текст (усно) 30 . 

Сонце 

Для українця сонце завжди було святим 

і праведним, тому що зігрівало землю, в яку 

сівач кидав зерно. Сонце шанували, бо до 

нього тягнувся зелений паросток, тому що 

під його промінням він перетворювався на 

хлібний колос. 

Сонце прокидалося рано-рано, починало 

свій невпинний рух над степами і горами, 

ополудні воно трохи відпочивало, потім знову 

котилося небесною дорогою, яка приводила 

його в затишне надвечір’я. Наступного дня все 

повторювалося. Так було завжди. 

Сонце шанували і літні люди, і діти. Гріхом 

було показувати на нього пальцем, бо око 

виколеш. Не можна було кидати каміння, бо 

Бог хліба не дасть. Не можна було ставати до 

сонця спиною. Якщо збиралися молитися і не 

було ні образа, ні хреста, то із святими словами 

зверталися до сонця. 

За кольором сонця люди визначали погоду. 

Дощова вітряна днина чекала селянина, якщо 

сонце заходило за хмару або навколо цього 

з’являлося бліде колесо з червоними плямами. 

Якщо сонце сходило в тумані, мало бути тихо 

й душно. 

Споконвіку сонце уособлювало для українця 

сили добра. 

За В. Супруненком 


1 

І. Литвин, Українська мова. Тести, вправи, творчі 

завдання: 5–11 кл. навч. посібн., Київ 2002, 271 с., 

с. 160, 164 (завдання подаються вибірково). 

2 

О. Глазова, Т. Косян, Рідне слово. Посібник з розвитку 

зв’язного мовлення. 6 клас, Київ 1997, 71 с., с. 50. 

3 


4 

Там само, с. 51. 

5 

Там само, с. 51–52. 

6 


7 

І. Литвин, Українська мова..., с. 176–177. 

8 

Там само, с. 160, 164 (завдання подаються вибірково). 

9 


10 

Там само, с. 176–177. 

11 


12 


13 

О. Глазова, Т. Косян, Рідне слово..., с. 13. 

14 


15 


16 


17 


18 


19 


20 


21 

І. Литвин, Українська мова..., с. 176–177. 

22 


23 

Там само, с. 176–177. 

24 

О. Глазова, Т. Косян, Рідне слово..., с. 64. 

25 


26 


27 

М. Деленко, Кольорова пісня слова. Дидактичні 

матеріали. 5 клас, Львів 2003, 76 с., с. 19. 

28 

І. Литвин, Українська мова..., с. 160–164 (завдання 

подаються вибірково). 

29 


30 

О. Глазова, Т. Косян, Рідне слово..., с. 56–57. 

31 

І. Литвин, Українська мова..., с. 160–164 (завдання 

подаються вибірково). 


(до п’яти), які б характеризували природні 

процеси протягом року (вітряно). 

Прислівники уведіть у склад самостійно 

придуманих речень 31 . 

http://www.children.edu-ua.net/documents.php? 

section_id=161&page_num=1

125 

Завдання 

для восьмого класу 


1. Назвіть усіх членів своєї родини: дорослих 

– на ім’я та по батькові, дітей – зменшувальним 

іменем. Використайте подані нижче слова 

та словосполучення. Усно складіть невелику 

розповідь про найулюбленіше свято вашої 

родини 1 . 

Дідусь, бабуся, бабуня, батько, тато, матуся, 

матінка, сестра, сестриця, менший братик, 

двоюрідні брати й сестри, племінник, небіж, 

племінничка, тітонька, дядько, дядечко, зять, 

невістка, зовиця, мамин дівер, татів шваґер, 

наш красивий рід, дорога наша рідня, свояки, 

побратими. 

2. Усно складіть невеликий опис зовнішності 

(3–4 речення) котрогось члена вашої родини. 

Чи є у вашій сім’ї якась реліквія – особливо 

дорога і чимось пам’ятна річ? Усно складіть 

невеликий опис (3–4 речення) такої реліквії 2 . 

3. Усно складіть невеликий роздум-доведення 

(4–5 речень) «Чому людині важко без 

рідні». Не забудьте: у такому тексті повинні 

бути теза і докази 3 . 

4. Усно складіть невеликий роздум-пояснення 

«Мати – найсвятіша на світі людина» 4 . 

5. Складіть і «проговоріть за особами полілог, 

можливий між двоюрідними братами 

й сестрами (3–4 особами), які зустрілися після 

тривалої розлуки. Мета спілкування – висловлення 

радості від зустрічі, складання спільних 

планів на майбутнє 5 . 

6. Складіть і «проговоріть» за особами полілог, 

можливий між членами родини (батько, 

мати, троє їхніх дітей, племінниця матері), 

котрі приїхали на вихідні дні до бабусі, яка 

мешкає у селі, щоб допомогти їй у господарстві. 

Перед складанням полілогу зорієнтуйтесь 

у ситуації спілкування 6 . 

7. Скласти діалог, можливий між двома 

однокласниками, які зустрілися на вулиці 

відразу після відвідання одним з них районної 

бібліотеки. Мета спілкування одного 

з них: поділитися враженнями від прочитаної 

бібліотечної книжки. Мета другого: дізнатися, 

де можна знайти рекомендований учителем історичний 

роман. Використати деякі з поданих 

нижче слів і словосполучень. «Проговорити» 

діалог за особами 7 . 

Читальний зал, формуляр, бібліотечний 

каталог, список рекомендованої літератури, 

консультація бібліотекаря, поради старших, 

стелажі, за тематикою, класична література, 

твори вітчизняних письменників, зарубіжні 

автори, художні твори, науково-популярна 

література, історичні романі та повісті, 

інші жанри, термін для читання, повернути 

вчасно. 

8. Відтворити зміст телефонної розмови між 

двома однокласницями, одна з яких захворіла 

і протягом тижня не відвідувала заняття. 

Мета спілкування: обговорення домашнього 

завдання з літератури, висловлення ставлення 

до твору, що вивчається, захоплення художнім 

твором, прочитаним самостійно 8 . 

9. Скласти відгук на нещодавно прочитаний 

художній твір. Якнайстисліше передати його 

зміст, головну увагу приділити висловленню 

думок, переживань, спричинених читанням 

твору 9 .

126 


10. Уявіть, що на вокзалі (автостанції, залізничній 

станції) до вас звернувся приїжджий 

з проханням розповісти, як дістатися головної 

площі вашого міста. Складіть і «проговоріть» 

за особами діалог між ним та вами. У діалог 

введіть стислий опис місцевості (краєвид, 

опис вулиці), якою гостеві доведеться проїхати 

чи пройти 10 . 

11. Уявіть, що ваш менший брат (сестричка) 

звернулися до вас з проханням пояснити, як 

дістатися від зупинки метро «Вокзальна» до 

Державного музею українського образотворчого 

мистецтва (по вул. М. Грушевського). 

Побудуйте розповідь, дбаючи про доступність 

викладу. Введіть у розповідь стислий опис 

Європейської площі. Використайте подані 

нижче слова і словосполучення 11 . 

Український дім, готель «Дніпро», книгарня 

«Наукова думка», приміщення Державної філармонії, 

Національна парламентська бібліотека, 

розкішні парки Києва, стадіон «Динамо», вулиця 

Михайла Грушевського, перший Президент 

України, Голова Центральної Ради, уряд УНР, 

високі сходи, кам’яні леви, скіфська баба, оздоблений 

колонами вхід. 

12. Уявіть, що оголошено конкурс на кращу 

екскурсію вулицями вашого рідного міста. 

Складіть фрагмент такої екскурсії, що включав 

би опис найулюбленішої вами місцевості 

– майдану, вулиці, парку або скверу. «Проговоріть» 

складений вами текст перед уявними 

екскурсантами 12 . 

13. Підготуйте запитання до екскурсовода, 

який ознайомлюватиме вас зі столичним 

майданом Незалежності. Складіть і «проговоріть» 

діалог, що міг би відбутися між вами та 

екскурсоводом. У діалозі використайте подані 

нижче слова і словосполучення 13 . 

Головпоштамт, статуя Архангела Михаїла, 

Рада профспілок, Оперна студія консерваторії, 

конкурс на кращий пам’ятник, п’єдестал, 

закуті в граніт фонтани, народні гуляння, 

демонстрації, урочистості, найбільша ялинка 

України, Хрещатик, вузькі вулички, провулок 

Шевченка, меморіальний музей-квартира Тараса 

Шевченка, підземний перехід, метрополітен, 

автобусні зупинки. 

14. Уявіть собі, що ви всією сім’єю прийшли 

недільного дня в гості до бабусі. На вас вже 

чекають ваші дядечко й тітонька та їхні діти 

– ваші двоюрідні брати й сестри. Визначте 

тему й головну думку власного висловлювання, 

висловлювань ваших мами й тата, 

вашої рідні 14 . 

15. Побудуйте і «проговоріть» за особами 

діалог, можливий між бабусею та її сусідкою, 

що несподівано завітала в гості. У діалозі 

використовуйте подані нижче слова та словосполучення. 

Визначте тему й головну думку 

висловлювань сусідки та бабусі 15 . 

Доброго дня! Як ви себе почуваєте? Будьте ласкаві. 

Якщо вам не важко... Вибачте. Вибачайте. 

Щиро вам дякую. Чи ви вже обідали? На мене 

чекають. Сердечно вам дякую. Прошу вас. Почекайте, 

будь ласка. Дуже вам зобов’язана. Сідайте, 

будь ласка. Заходьте будь-якого дня. Приходьте 

за будь-яких обставин. Кожен має свої справи. На 

все добре! Прощавайте! Ідіть здорові! 

16. Складіть і «проговоріть» за особами 

полілог, що міг би відбутися між бабусею, її 

сусідкою та бабусиними рідними. Мета спілкування 

– знайомство. Використайте подані 

нижче слова та словосполучення 16 . 

Добридень! Доброго здоров’я! Раді вас бачити! 

Познайомтесь з… Дозвольте вас познайомити 

з... Багато про вас чув. Дуже приємно. Раді познайомитися. 

Як звуть цю дівчинку? Хто ви за 

професією? Ким ви працюєте? На якій вулиці розташована 

ваша установа? Буду рада допомогти. 

Щиро вам дякую. Старша за віком. Якщо можете... 

Щиро вам дякую. Був радий познайомитися. 

Радий прислужитися. Радий бути корисним. 

17. Уявіть, що під час вашої прогулянки 

з мамою й татом у парку вам зустрівся батьків 

співрозмовник. Складіть і «проговоріть» за 

особами можливий за цих обставин полілог. 

Співрозмовники: мама, батько, його співрозмовник, 

ваша старша сестра та ви. 

Мета спілкування: знайомство 17 . 

18. Уявіть, що до вашого класу зайшли директор 

школи і вчителька, яка навчатиме вас 

історії або українознавства. З якими словами 

має звернутися до вас директор? Що, на вашу 

думку, скаже в такій ситуації вчителька? 

«Перевтілившись» у вчительку та директора, 

«проговоріть» слова, з якими вони можуть 

звернутися до класу 18 . 

19. До вашого класу прийшов «новенький» 

учень. Складіть і «проговоріть» за особами 

діалог між ним і класним керівником та полілог 

між 1–2–3 учнями. Мета спілкування 

– знайомство 19 . 

20. Уявіть собі, що гості вашого міста звернулися 

до вас з проханням назвати пам’ятники 

та пам’ятки історії, з якими варто ознайомитися. 

Складіть і «проговоріть» за особами діалог 

між ними та вами. Введіть у діалог пояснення, 

в чому полягає різниця між пам’яткою

127 

минулого та пам’ятником. Назвіть пам’ятки 

і пам’ятники, що є у вашій місцевості 20 . 

21. Складіть і «проговоріть» за особами діалог 

між двома однокласниками, які домовляються 

про зустріч біля одного з пам’ятників. 

У діалог введіть стислий опис пам’ятника. 

Використайте деякі з поданих нижче слів 

і словосполучень 21 . 

Монумент, п’єдестал, постамент, статуя, 

скульптурна група, силует, оточення, бронзовий, 

мармуровий, гранітний, величний, урочистий, промовистий, 

рельєф, напис, вказано дати, обрамлено, 

передано, підкреслено, увіковічено, збережено. 

22. Уявіть, що ви хочете запросити учнів вашого 

класу оглянути пам’ятник або пам’ятку, 

які надзвичайно вам подобаються. Складіть 

і «проговоріть» за особами полілог між вами 

та однокласниками, передбачивши запитання 

ваших співрозмовників. У полілог введіть 

стислу розповідь про пам’ятник (пам’ятку) 

та опис. Ваша мета – зацікавити, переконати 

у необхідності ознайомитися з пам’ятником 

(пам’яткою) особисто, не покладаючись на 

довідники та фоторепродукції 22 . 

23. У формі полілог між 2–3 однокласниками 

викладіть враження від екскурсії «Київ 

історичний». Введіть у полілог стислі описи 

1–2 пам’яток (пам’ятників), висловіть власне 

ставлення до них. У полілозі використайте 

деякі з поданих нижче слів і словосполучень. 

«проговоріть» полілог за особами 23 . 

Золоті ворота, пам’ятник Ярославу Мудрому, 

Софійський собор, дзвіниця, фрески, мозаїки, 

іконостас, ікони, саркофаг князя, пам’ятник 

княгині Ользі, Кирило та Мефодій, Михайлівський 

Золотоверхий монастир, золочені бані, 

купол, маківка, архітектурні споруди, декоративне 

оздоблення, реставрація (відновлення). 

24. Складіть полілог, що міг би відбутися 

між вчителькою та учнями напередодні екскурсії 

до історичного музею. Визначте можливу 

мету такого спілкування (мету вчительки 

і мету школярів). Використайте в полілозі 

деякі з поданих нижче слів і словосполучень. 

«Проговоріть» полілог за особами 24 . 

Екскурсовод, експонат, експозиція, вітрини, 

твори живопису, скульптурні твори, карта 

(мапа), діорама, панорама, літературні 

пам’ятки, літописи, фоліанти (товсті книги 

великого формату), архівні документи, реліквії, 

стародавня зброя, оздоблення інтер’єру, одяг, 

предмети домашнього вжитку. 

25. Продумайте запитання, з якими цікаво 

було б звернутися до екскурсовода під час відвідання 

історичного музею, стосовно одного 

з експонатів – гетьманської булави. Звернувшись 

до відповідної довідкової літератури, 

доберіть відповіді на ці запитання. Діалог між 

відвідувачем музею та екскурсоводом «проговоріть» 

за особами. У діалозі використайте деякі 

з поданих нижче слів і словосполучень 25 . 

Запорозька Січ, гетьман, козацька старшина, 

клейноди (символи влади, військові знаки, які 

виносили на великі чи малі ради), хоругва, литаври, 

загальновійськова запорозька печатка, 

бунчук, пернач, гетьман, кошовий, хорунжий 

(носив прапор), військовий суддя, курінь, січова 

Покровська церква, військова скарбниця, колекція, 

старожитності. 

26. Скласти діалог, що міг би відбутися між 

двома однокласниками, які збираються відвідати 

виставку голограм (об’ємних зображень 

предметів, виготовлених способом записування 

й відтворення розсіяних світлових хвиль). 

У діалозі використайте деякі з поданих нижче 

слів і словосполучень. «Проговоріть» діалог 

за особами 26 . 

Унікальні пам’ятки, найвідоміші музеї світу, 

найавторитетніші науковці, знамениті колекції, 

каталог, час роботи виставки, проспект 

(рекламна листівка, довідник з описом експонатів, 

буклет), оголошення, відгуки журналістів 

і відвідувачів. 


1 

О. Глазова, Рідне слово. Посібник з розвитку зв’язного 

мовлення. 8 клас. Вид. 2-е, Київ 1999, 52 с., с. 14. 

2 


3 


4 


5 


6 


7 


8 


9 


10 

Там само, с. 24. У завдання внесено правки. 

11 


12 

Там само. У завдання внесено правки. 

13 


14 


15 


16 


17 


18 


19 


20 


21 


22 


23 


24 


25 


26 


http://www.children.edu-ua.net/documents.php? 

section_id=161&page_num=1 

Рідна мова

128 

Статистика 


Informacja o nauczaniu języka ukraińskiego 

w województwie podlaskim w 2007/2008 roku szkolnym 

Lp. 

Dodatkowe nauczanie języka ukraińskiego w roku szkolnym 2007/2008 

Liczba 

Liczba 

uczniów telefon, 

Szkoły uczniów 

Organ 

Pełna nazwa / adres 

uczących fax 

w zespole ogółem 

prowadzący 

się języka e-mail 

w szkole 

mniejsz. 

1. Przedszkole Nr 9 

Leśna Polana 

17-100 Bielsk Podlaski 

ul. Kazanowskiego 2A 

2. Zespół Szkół 

im. Adama Mickiewicza 

w Bielsku Podlaskim 

17-100 Bielsk Podlaski 

ul. Mickiewicza 126 

3. Szkoła Podstawowa 

w Czeremsze 

17-240 Czeremcha 

ul. Szkolna 2 

4. Zespół Międzyszkolny 

Szkoła Podstawowa 

Nr 12 

ul. Waryńskiego 30 

15-461 Białystok 

Szkoła 

Podstawowa 

Nr 4 

Gimnazjum 

Nr 2 

173 75 085/730 20 66 Miasto 

Bielsk Podlaski 

509 96 085/730 67 72 

Sekret-zs- 

-am@o2.pl 

349 21 

178 32 085/685 00 14 

fax 685 03 78 

spczeremcha 

@wp.pl 

Zespół 

Międzyszkolny 

16 

uczniowie 

z 13 szkół 

Razem 1209 240 

085/652 41 46 

fax jw. 

sp12bialystok 

@op.pl 

Miasto 

Bielsk Podlaski 

Gmina 

Czeremcha 

Miasto 

Białystok 

Nauczanie języka ukraińskiego w roku szkolnym 2007/2008 

Typ szkoły Liczba szkół Uczniów ogółem 

Uczących się języka 

mniejszości 

Przedszkole 1 173 75 

Szkoła podstawowa 2 687 128 

Gimnazjum 1 349 21 

Szkoły z oddziałami międzyszkolnymi 1 – 16 

uczniowie z 13 szkół 

Razem 5 1209 240 

http://www.kuratorium.bialystok.pl/kuratorium2/DesktopDefault.aspx?tabindex=3&tabid=1233

Публіцистика 

129 

Mariusz Kawecki 

Rizdwo 

Chełm 


Narodził się Bóg na saniach 

w Dukli, łemkowskiej mieścinie 

Przyszli Łemkowie w krysaniach 

księżyc przynieśli Dziecinie 

Noc ze śniegiem pomieszana 

kręci się dokoła strzechy. 

A u Marii na kolanach 

księżyc – jak złote orzechy. 

WIGILIA 

Bohdan Ihor Antonycz 

Boże Narodzenie 

(przekład Mariusz Kawecki) 

Jutro w Kościele Wschodnim Rizdwo (Boże 

Narodzenie). Drugie co do wagi Święto chrześcijan. 

Celebrowane z wielką starannością, rzec można 

ortodoksyjnie. Pamiętamy o tradycyjnych potrawach, 

kutii, czosnku... 

Katolicy obchodzą już Trzech Króli, a prawosławni 

dopiero Wigilię Bożego Narodzenia – mniej 

więcej takie zdanie usłyszałem w radio. Do tego 

reporterka mówiła coś o: „dzieleniu się prosforą, 

to znaczy chlebem nasączonym miodem”. 

Jak na kilkaset lat wspólnej historii usłyszałem 

bardzo niewiele..., a być może o wiele za dużo... 

Polski papież naucza, że chrześcijaństwo oddycha 

dwoma płucami. Wielka to mądrość i wielka przestroga. 

Bez jednego płuca da się żyć, ale... jakby 

mniej sprawnie. 

Kościół Wschodni obchodzi Wigilię... Kościół 

Wschodni to znaczy prawosławni, grekokatolicy, 

garstka staroobrzędowców. W Rzeczypospolitej 

właściwą terminologią dla drugiego chrześcijańskiego 

płuca jest właśnie nazwa „Kościół Wschodni”, 

bo to w Rzeczypospolitej podpisano Unię na 

synodzie w Brześciu i w Rzeczypospolitej prawosławie 

nie pokłoniło się carom. To prawosławie, 

które lśniło Akademią Mohylańską, ukraińskim 

barokiem, a w czasach nam współczesnych dziełami 

chełmskiego metropolity Iłariona, w życiu 

świeckim profesora uniwersytetów w Kijowie 

i Warszawie, wybitnego ukraińskiego intelektualisty, 

naukowca, myśliciela. 

Iwan Ohijenko (1882–1972), językoznawca i kulturoznawca, 

działacz społeczno-religijny. Profesor uniwersytetów 

w Kijowie (od 1918), Kamieńcu Podolskim 

(1918–1920), Warszawie (1926–1932). Minister wyznań 

UNR (1919–1920). Biskup chełmski (Iłarion) od 1940 r., 

metropolita chełmski od 1943 r., później aż do śmierci 

metropolita UAPC Kanady. 

Cerkiew unicka, teraz zwana greckokatolicką, 

różne przechodziła koleje losu i różnie wpisywała 

się w historię Ukrainy, w szczególności w historię 

tej części Rzeczypospolitej, którą Ukraińcy 

„wyznania greckiego zamieszkiwali”. Cięta przez 

kozaczą armię Chmielnickiego, pogardzana przez 

Szewczenkę, przechowała w depozycie duchowość 

Ukrainy, kiedy carowie moskiewscy zadeptali jej 

prawosławie. A już całkiem niedawno, to ta Cerkiew 

w dużej mierze ocaliła naród przed całkowitą 

sowietyzacją. I dopiero z tej perspektywy ocenić 

można mądrość i zamysł boży, który biskupom 

prawosławnym Rzeczypospolitej podpisać kazał

130 


akty unijne w Brześciu. Gdyby książę Konstanty 

Ostrogski miał dar jasnowidzenia wszystkie 

grzechy rzeczywiste i urojone puściłby „unijatom” 

w niepamięć, a jego słynna Akademia nie zostałaby 

tak szybko jezuickim kolegium. 

Książę Konstanty Wasyl Ostrogski (1524/1525–1608), 

wojewoda kijowski, marszałek ziemi wołyńskiej, 

przeciwnik Unii Brzeskiej 1596 r., założyciel Akademii 

w Ostrogu (1578), inicjator wydania Biblii w języku 

cerkiewno-słowiańskim (1581). 

Tak, więc historia się potoczyła, zgodnie zapewne 

z wolą bożą, że mamy dwie równoprawne Cerkwie 

w Ukrainie: prawosławną i greckokatolicką. 

A Ukraińcy, którzy w granicach III Rzeczypospolitej 

zamieszkują, są wyznania prawosławnego bądź 

greckokatolickiego i jutro świętują Rizdwo. 

Wypadałoby zapytać, czy w III Rzeczypospolitej 

wszyscy Ukraińcy, którzy tego pragną mają „swoją” 

Cerkiew? Co do grekokatolików odpowiedź jest 

pozytywna, parafie greckokatolickie otaczają ich 

duchową opieką, a świątynie zapewniają realizację 

przeżyć religijnych. Inaczej jest wśród prawosławnych. 

Istnieje grupa (w tym piszący te słowa), 

która nie utożsamia się z Polskim Autokefalicznym 

Kościołem Prawosławnym. I być może brzmi to 

bardzo „niepolitycznie”, ale część prawosławnych 

Ukraińców w III Rzeczypospolitej z utęsknieniem 

patrzy na cerkiew metropolity Iłariona. Skoro w zamyśle 

bożym każdy robaczek ma prawo żyć wedle 

swej miary i wedle swojej nieskrępowanej woli, to 

tym bardziej dzieci Boga w sposób nieskrępowany 

winny mu oddawać cześć. Nie tylko w Kanadzie, ale 

tuż za wschodnią granicą istnieje przecież Cerkiew 

ukraińska. Czy zagrozi to sprawie ekumenizmu, 

jeżeli jej kapłani zechcą pobłogosławić tych wiernych, 

którym rosyjskie przyzwyczajenia Polskiego 

Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego nie 

odpowiadają? 

Zapewne jest w Polsce grupa prawosławnych 

Polaków, z pewnością mieszkają w Polsce prawosławni 

Białorusini, nie mało też w Polsce żyje 

Rosjan z tej starej i tej nowej emigracji. Znaleźli oni 

w Polskim Autokefalicznym Kościele Prawosławnym 

sobie właściwy autorytet. Szanujmy to 

i życzmy im jak najlepiej. Tęsknimy jednak za 

„swoją” Cerkwią, której działania będą dla nas 

transparentne, język zrozumiały, a duchowni 

„z tej samej ulepieni gliny”. Czy naprawdę zagrozi 

to sprawie ekumenizmu? 

Jak sądzę jest w tej tęsknocie jakiś zamysł boży. 

Pustka duchowa, którą przez to dostrzegamy stała 

się być może karą za grzechy naszego i naszych 

rodziców pokolenia. To sroga kara, być wyobcowanym, 

być samotnym, patrzeć, jak ostatnie 

nagrobki zamieniają cyrylicę na łacińskie znaki. 

To wielka pokuta pamiętać zapach kadzidła i nie 

móc wciągnąć go w płuca. Możemy zapytać: czy 

jeszcze rok?, może dwa?, a może już tak zostanie... 

Oczywiście, że istnieją konformistyczne postawy. 

Powiedziałbym takich nawet więcej, ale czy naprawdę 

„nonkonformizm” zagrozić może sprawie 

ekumenizmu? 

Częściowy ekumenizm jest logicznie sprzeczny. 

Na ekumenizm nikt nie ma monopolu, więc tym 

bardziej nikt nie może narzucać jego wizji. Czy 

naprawdę zagrozi to sprawie ekumenizmu? 

BOŻE NARODZENIE 

Powinnością pokolenia jest dbanie o pamięć 

zapisaną w cmentarzach. Często wracam myślami 

na cmentarz przy ulicy Lwowskiej, 

Najstarsza nekropolia w Chełmie, formalnie zamknięty 

w 1973 r., ale do tej pory odbywają się na 

nim pochówki. 

spacerując zanikającymi alejkami zastanawiam 

się nad specyficznym stylem obecnego tu przemijania. 

Małe wiejskie cmentarzyki mają w swoją 

konstrukcję wpisaną temporalność. Początkowo 

zdrowe i wyprostowane krzyże z biegiem czasu 

murszeją, porastają mchem i jak starcy pochylają 

się do ziemi. Wyraźne groby z biegiem czasu tracą 

swe wypukłości i coraz bliższe wydają się poziomowi 

gruntu. To jest naturalne i uczciwe w swojej 

prostocie przemijanie. Zgodne z kolejnością rzeczy 

i odwiecznie ustalonym porządkiem. 

Zupełnie inaczej jest na cmentarzach miejskich, 

za ciasnych i przerośniętych, jak cywilizacja, która 

je otacza. Tu trwa walka. Silniejszy pokonuje słabszego, 

hałaśliwszy zastępuje cichego. Takim jest 

cmentarz przy ulicy Lwowskiej. Niegdyś przedzielony 

murem na część prawosławną i katolicką był 

jak miasto, które współtworzył. Pokazywał oblicze 

Rzeczypospolitej, jej tradycję, duchowość, losy... 

Jest tu i mogiła powstańców z 1863 r., pośmiertne 

kaplice Bielskich, Zajdlerów, monumentalny 

grobowiec Michalenków, nagrobki pisane łacinką 

i cyrylicą, z krzyżami greckimi i łacińskimi. Są 

groby żołnierzy z 1920 r., a wśród nich i te, które 

kryją żołnierzy sojuszniczej armii Symona Petlury. 

Można by zaryzykować twierdzenie, że kredowa 

Ziemia Chełmska pogodziła rodową polską szlachtę, 

spolonizowanych niemieckich przemysłowców 

i potomków unitów, którzy po carskim ukazie

131 

z 1875 r. likwidującym Cerkiew unicką wybrali 

katolicyzm, co taki skutek odniosło, że ich dzieci 

polskość w sobie nosiły a nie rusińską, bałamutną 

duszę. Pogodziła także tych, którym żaden ukaz 

i żadna cerkiew nie przeszkodziły zachować to, 

co najważniejsze, własną tożsamość i własną 

przeszłość. 

Dopiero na chełmskim cmentarzu widać, co tak 

naprawdę utraciła Rzeczpospolita i co ją wyróżniało. 

Cmentarz przy Lwowskiej to nie wileńska Rossa 

ani lwowski Łyczaków, a przecież nie mniej szkoda. 

Smutek za minionym jest tym większy, im większe 

jest barbarzyństwo współczesnych. Tu gdzie cyrylica 

porośnięta mchem staje się coraz mniej czytelna, 

przybywa nowych, wychuchanych na nową 

modłę nagrobków. Jakby łokciami wciśniętych do 

kolejki, hałaśliwych nowymi napisami, a wszędzie 

„Bóg tak chciał...”. Ale czy naprawdę Bóg pragnie 

układać prochy swoich owieczek jak stare kwity 

w księgowości, w jednakowych segregatorach, 

jeden na drugim, jeden na drugim... 

Jest w Chełmie jeszcze jedna szczególna nekropolia. 

Na Górce obok dawnej katedry biskupiej, 

w której chełmianie w szczególny sposób adorowali 

cudowną ikonę Matki Boskiej Chełmskiej, 

stoi kilkadziesiąt kikutów i kilkadziesiąt dziur jak 

ślepe oczodoły patrzy na przechodnia. To wyrzut 

sumienia prawosławnych i katolików, Ukraińców 

i Polaków. Zdewastowany po II wojnie przez 

miejscową żulię, ograbiony przez różnej maści 

hieny, okrojony przez władzę ludową i, niestety, 

nierozumne decyzje miejscowej władzy kościelnej, 

cmentarz prawosławny. Ostatnimi czasy jest to 

„ruina uporządkowana”, gdzie widać pewną chęć 

i metodykę odwrócenia przeszłości. Wśród już bezimiennych 

grobów wyróżnia się jeden, częściowo 

odnowiony, ogrodzony, z wyraźną dwujęzyczną 

tablicą: Filip Pyłypczuk – premier UNR. To 

w Chełmie pochowano ostatniego premiera rządu 

Ukraińskiej Republiki Ludowej, której wojska przy 

marszałku Piłsudskim broniły Rzeczypospolitej, 

a także w Chełmie, może kilometr od tego miejsca, 

urodził się pierwszy prezydent Ukrainy – Mychajło 

Hruszewski, który sentyment do miasta wokół 

Górki przez całe życie zatrzymał w sercu. Czy w zamyśle 

bożym jest to, aby wiedza ta była nieczytelna 

dla współczesnych mieszkańców miasta? 

DRUGI DZIEŃ ŚWIĄT 

Odwiedzili nas przyjaciele. Przed paru laty 

narodził się taki obyczaj, że na katolicką wigilię 

przychodzą do nas nasi przyjaciele „z koszyczkiem”, 

składamy sobie życzenia i smakujemy 

wigilijny stół. Dwa tygodnie później zapraszamy 

ich na nasze święta. Jest okazja posiedzieć, pogadać, 

powspominać... Znamy się lat ze trzydzieści, ale 

za każdym razem poznajemy się nieco bardziej. 

Za każdym też razem bacznie zważamy na to, aby 

w rozmowach tych za świątecznym stołem nie 

zapędzić się w zaułki historii. 

Można by zapytać, co jest w tej historii, że tak 

przyciąga, a zarazem tak ją chcemy obejść? Z jednej 

strony fascynuje mnogością wspólnych spraw 

i wspólnych dokonań, a z drugiej odstrasza murem 

niezrozumienia i absurdalnej odpowiedzialności. 

Absurdalnej, bo niby, dlaczego ja – rocznik 1963 

– urodzony na polskim Śląsku mam poczuwać się 

do odpowiedzialności za historię zapisaną w 1943 r. 

na okupowanym przez Niemców Wołyniu? I czas 

nie ten, i odległość niemała, a mimo to dostrzegam 

oczekiwanie, abym uderzył się w pierś i posypał 

głowę popiołem. Jak sądzę rozkład głupoty, bandytyzmu 

czy szubrawstwa jest w każdym narodzie 

bardzo podobny. Podobny jest też rozkład win 

i zasług. Straconego ludzkiego życia nie da się 

w żaden sposób zmierzyć i porównać z innym 

życiem straconym ani jakościowo, ani ilościowo. 

Oszczędźmy więc sobie literackich opisów czy 

księgowych zestawień. Pamiętajmy o historii. Nie 

po to wszak, aby podeprzeć nią jakąś ideologię, ale 

po to, aby czerpać z niej wiedzę. Jakich grzechów 

nie powtarzać, jakich pułapek unikać, jaką drogą 

podążać. Nasz zespół wartości nie opiera się wszak 

na starotestamentowym prawie „oko za oko, ząb za 

ząb”, a na zawartej w Ewangelii św. Mateusza nauce 

wypowiedzianej w Kazaniu na Górze i modlitwie, 

którą miliony chrześcijan codziennie powtarzają: 

„[...] i przebacz nam nasze winy, jak i my przebaczamy 

tym, którzy przeciw nam zawinili” (cytat 

– Biblia Tysiąclecia). 

Trudna historia nie jest specjalnością tylko jednego 

narodu i aby rzetelnie o niej mówić należy poznać ją 

z wielu stron, sięgnąć do wielu źródeł, przewędrować 

w przestrzeni i czasie wiele dróg. Ilu jest w Polsce i na 

Ukrainie badaczy jednakowo swobodnie znających 

i czytających źródła obu narodów? Ilu jest historyków 

dziejów najnowszych niespętanych powrozem 

ideologii? Trudną historię zapewne można pokonać, 

ale potrzebne jest do tego zracjonalizowanie słowiańskiej 

duszy. Skądinąd pięknej, bo konstytuującej 

ułańską fantazję i kozacki temperament, ale zupełnie 

nieprzydatnej w pragmatycznym, współczesnym 

świecie. Trudną historię zapewne pokona czas 

i chwała mu za to. Po pokoleniu chłodnych serc i gorących 

głów na ogół przychodzi pokolenie gorących 

serc, a głów wystudzonych i wtedy staje się bardziej 

czytelny przepiękny wiersz Miłosza: 

Рідна мова

132 


Na ziarnku maku stoi mały dom, 

Pieski szczekają na księżyc makowy 

I nigdy jeszcze tym makowym psom, 

Że świat jest większy, nie przyszło do głowy. 

Ziemia to ziarnko – naprawdę nie więcej, 

A inne ziarnka – planety i gwiazdy. 

A choć ich będzie chyba sto tysięcy, 

Domek z ogrodem może stać na każdej. 

[...] 

(Czesław Miłosz – Przypowieść o maku) 

DZIEŃ TRZECI 

Święta w Cerkwi trwają trzy dni, wszak po 

wielodniowym poście trzeba dać ciału odetchnąć, 

a i ducha nacieszyć celebracją narodzin Zbawiciela. 

Pojechaliśmy do lubelskiej cerkwi Narodzenia 

NMP. Przepiękna, drewniana cerkiewka ze starym 

ikonostasem, przesiąknięta kilkoma wiekami 

modlitwy, otulona ciepłem tysięcy wypalonych 

świec. W dzień powszedni jeden z cenniejszych 

obiektów Muzeum Wsi Lubelskiej, w dzień świąteczny 

miejsce modlitw miejscowej społeczności 

greckokatolickiej. 

Jakie są dziwne koleje losu. W wyciosanej dla 

ukraińskiego chłopa wiejskiej cerkiewce obok 

profesora uniwersytetu modli się grupa jego studentów. 

Obok seminarzystów greckokatolickiego 

seminarium, Otcze Nasz... odmawia prawosławny, 

któremu do Unii zupełnie nie po drodze. W kilkusettysięcznym 

Lublinie istnieje spora diaspora 

ukraińska. Rozwija się życie naukowe, kulturalne 

i społeczne. Jednak parafię tak naprawdę stanowi 

grupa inteligentów, których siła nieznana przyciąga 

do skansenu. Może to w skansenie jest nasze 

przeznaczenie...? 

Służba Boża w Kościele Wschodnim celebrowana 

jest z wielką starannością. Na straży wszystkich 

rytuałów stoją zapisane w ikonach wizerunki świętych. 

Płomyki świec, jak przed wiekami podkreślają 

ich tajemnicę, a zarazem unaoczniają naukę 

zawartą w Biblii, której depozytariuszem stała się 

Cerkiew. Językiem niezwykłym zapisano w ikonach 

całą mądrość chrześcijaństwa wschodniego. Bez 

liter, bez słów, tylko grą kolorów i prostotą rysunku, 

niewykształcony, wiejski artysta przekazał to, co 

skrywają katedry teologicznych fakultetów. Jest 

w tym zamysł boży, że nauka ta wydaje się czytelna 

w tym samym stopniu i dla intelektualisty, i dla człowieka 

prostego, byleby zechcieli się w nią wsłuchać. 

Teologowie powiadają, że ikony są nie malowane, 

a pisane, to sam Duch wodzi ręką artysty, dlatego 

też z tych wizerunków tak blisko jest do Ducha. 

To chyba najważniejsza, a zarazem najpiękniejsza 

cecha cerkiewnego mistycyzmu. Wejrzeć w to, co 

Bóg raczył nam pozostawić, wsłuchać się w symbole, 

którymi zechciał naznaczyć naszą drogę. 

Moja obecność w tej cerkiewce i w tym miejscu 

też w jakiś sposób jest symboliczna. Chciałbym 

znaleźć w sobie pokorę, aby dobrze to zrozumieć. 

Dostateczną umiejętność, aby o tym opowiedzieć. 

Wytrwałość, aby o tym zaświadczyć... i odrobinę 

więcej wyrozumiałości i zrozumienia dla ludzi, 

faktów i historii. 

Jak dobrze się wsłucham, to tu, w lubelskiej, 

unickiej cerkiewce słyszę dzwony i Uspieńskiego 

Soboru w Kijowie i lwowskiej Katedry świętego 

Jura. Modlących się błogosławi metropolita Iłarion 

wraz z władyką Szeptyckim. Nie ma w tym nic niezwykłego, 

wobec prostych ikon lubelskiej, unickiej 

cerkiewki jesteśmy równi i równi są nasi biskupi, 

wszak wszyscy odmawiamy Otcze Nasz... 

Święta dobiegają końca. W zunifikowanym świecie 

zapatrzonym na wszystko, co zza oceanu, smak 

kutii długo pozostaje w ustach. Mam nadzieję, że 

nam i naszym przyjaciołom pozwoli na chwilę zatrzymać 

się nad tym, co tak nieuchronnie przemija, 

a może zatrzymać czas, choć na parę chwil...

Різне 

133 

Архип Данилюк 

С. Макарчук 

Бойки і Бойківщина* 


Бойки заселяли в основному гірські райони 

середніх Лісових Карпат (Львівську, Івано- 

-Франківську та Закарпатську області). 

Бойківщина – суміжний з Гуцульщиною 

на заході етнографічний район, що займає 

центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське 

пограниччя проходить 

приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці- 

-Солотвинської на північних схилах Карпат 

і Тересви у Закарпатті, на заході межує з Лемківщиною 

у верхів’ях Сяну та Ужа. Північна 

межа проходить карпатським передгір’ям, 

а південною можна вважати Полонинський 

хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює 

південно-західну частину Рожнятівського 

і Долинського районів Івано-Франківської 

області, Сколівський, Турківський, південну 

смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського 

і більшу частину Старосамбірського 

районів Львівської області, північну частину 

Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський 

райони Закарпатської області. У верхів’ї 

Стривігору частина етнографічної Бойківщини 

належить тепер до території Польщі. 

Назва бойки – зафіксована у джерелах 

XVII–XVIII ст. Її походження має різне пояснення. 

Найдостовірніша гіпотеза українського 

вченого І. Верхратського, який виводив її від 

уживаного в бойківських говірках діалектного 

слова бойе (боййе, боййечко) у значенні вигуку 

ага, їй-Богу, прислівника справді. Сучасний 

дослідник М. Худаш вважає, що назва похо- 

* Заголовок від редакції. 

дить від антропоніма Бойко. Бойківські села 

знаходяться у долинах рік і мають здебільшого 

скупчений характер. Тільки в більш висотній 

зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень 

цього району – давнього походження, 

згадується в Галицько-Волинському літописі 

та в інших середньовічних джерелах. Іван 

Франко небезпідставно обрав тереном своєї 

історичної повісті з XIII ст. Захар Беркут 

с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині. 

Вони займалися скотарством, лісовим та 

сільським господарством. Для зберігання сіна 

та соломи бойки розробили оборіг – конструкцію 

із вертикальних кількаметрових стовпців 

та рухомого даху із кори, соломи чи драниць 

(спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці

134 


конструкції у різних варіантах були поширені 

аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер 

часто зустрічаються у ландшафтах західної 

України. 

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю 

тут освоювалися не тільки долини, а й гірські 

схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на 

Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого 

освоєння земляних ділянок: рубання лісу 

та чагарників з наступним їх спалюванням, 

викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою 

і далі обробкою орними знаряддями. В умовах 

малородючих ґрунтів, кліматичних режимів 

різних висотних зон на Бойківщині склалися 

традиційний асортимент вирощуваних культур 

і своя агротехніка. У тваринництві переважала 

велика рогата худоба, зокрема воли 

– основна тяглова сила горян. 

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла 

і промисли. Одним з найпоширеніших було 

лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, 

гончарство, бондарство. Місцеві майстри- 

-деревники будували для себе і на продаж хати 

та господарські будівлі, зводили справжні 

шедеври дерев’яної архітектури – дивоцеркви, 

виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські 

знаряддя, транспортні засоби, хатнє 

начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво 

і кушнірство. 

Традиційний бойківський народний одяг до 

найновішого часу доніс давню простоту форм 

і крою. Одяг шили з домотканого полотна, 

вовняного сукна й овечого хутра. Колористика 

одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші 

й простіші, ніж у гуцульському народному 

вбранні. Основні компоненти їжі горян – жито, 

овес, картопля і молокопродукти. 

Регіональними особливостями характеризуються 

різні галузі традиційної духовної 

культури жителів бойківського краю. 

У календарних і сімейних звичаях та обрядах, 

віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому 

праві простежуються нашарування 

різних епох і уявлень, передусім тісний зв’язок 

з житейськими справами людини. Бойківська 

фольклорна традиція донесла до нашого часу 

цінні пам’ятки давніх верств усної поетичної 

творчості українського народу, зокрема колядки, 

весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові 

пісні, народні балади, уснопоетичні твори, 

пов’язані змістом з місцевими історичними, 

побутовими подіями. 

Має самобутній характер і традиційне декоративне 

мистецтво Бойківщини: вишивка, 

різьба по дереву, форми і способи прикрашання 

одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині 

твори народного малярства XVI–XVIII ст. 

належать до комплексу унікальних пам’яток 

української загальнонаціональної художньої 

культури. 

Бойківщина як етнографічний район займає 

територію Українських Карпат від рік Уж 

і Сян на заході до ріки Лімниці на сході, охоплюючи 

гірську частину Львівської області; 

Міжгірський, Воловецький і північну частину 

Великоберезнянського районів Закарпатської 

області; Долинський і Рожнятівський райони 

Івано-Франківської області. 

Вічнозелені ліси, пологі схили та круті вершини, 

бурхливі ріки й стрімкі потоки назавжди 

запам’ятовуються кожному, хто відвідає цей 

край. Цікавими є його історія, давня народна 

архітектура, мистецтво, звичаї та побут. 

Через її територію віддавна проходили шляхи 

із Закарпаття на землі сучасної Львівської 

області. Поселення Ступниця, Погонич, Старе 

Місто, Спас, Стара Сіль – існували вже за часів 

Київської Русі. Цей край був нездоланним 

бар’єром для монголо-татарської орди, заселяли 

його завжди мужні та нескорені люди. 

З давніх часів славиться Бойківщина своїми 

мистецькими традиціями. Зокрема архітектура 

посідає чільне місце в культурній діяльності 

місцевого населення, принесла йому загальне 

визнання. І це цілком природно, адже на Бойківщині 

споконвіку був ліс – чудовий будівельний 

матеріал. Народні майстри будували хати 

з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці, 

які ми сьогодні вважаємо шедеврами народного 

зодчества. Впродовж століть вироблявся 

неповторний бойківський стиль, в якому 

відобразилися кмітливість, спостережливість, 

естетичні смаки та уподобання будівничих. 

Народні зодчі вдало використовували рельєф 

місцевості, тонко відчували природу, 

шукали з нею гармонії. Масивні форми даху 

будівель чимось схожі на гори, а розташування

135 

їх повторює обриси рельєфу. Завдяки вмілому 

конструктивному рішенню будівлі виглядають 

легкими й ніби здіймаються над схилами гір. 

Хати будували з товстих смерекових плениць 

(півкругляків) з високим, гострим, дещо 

вигнутим дахом. У профіль силуети таких 

будівель подібні до старих смерек зі звислими 

донизу гілками, гармонійно створюють з ними 

єдине ціле. 

Важливе місце в старовинній бойківській 

садибі посідають господарські будівлі. Серед 

них виокремлюється стайня. Складається вона 

з двох частин, розділених боїщем (стодолою). 

Вздовж усієї протилежної від входу стіни стайні 

тягнеться половник (прибудова, куди зсипали 

полову, іноді клали сіно). Якщо інтер’єр старого 

житла (особливо курних хат) створював безрадісне 

враження, то до господарських будівель 

відчувалася підвищена увага ґазди, вражала 

різноманітність і своєрідність складених там 

предметів, господарського інвентаря. 

Та найвищого мистецького рівня досягли місцеві 

зодчі в сакральній архітектурі. Бойківські 

церкви та дзвіниці відзначаються оригінальністю 

архітектурних форм, конструктивною 

простотою, доцільністю та виразністю окремих 

деталей. Академік Ігор Грабар у книзі История 

русского искусства (т. ІІ, 1912) про них писав: 

«Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської 

Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, 

в цих легко злітаючих до неба струнких силуетах 

храмів, в дитячій простоті їх конструкцій, 

що надає їм вигляд дивовижних іграшок, – відбилася 

вся неповторна чарівність цього справді 

народного мистецтва». 

Два чудові пам’ятники цього виду народної 

архітектури представлені в Музеї народної архітектури 

та побуту у Львові. Це церкви 1763 р. 

з с. Кривки Турківського району і 1863 р. із села 

Тисовець Сколівського району Львівської області. 

Обидва експонати переконливо свідчать 

про високу культуру й майстерність народних 

умільців. Важливе місце в історії матеріальної 

та духовної культури бойків посідають народне 

мистецтво, художні промисли. Художня різьба 

збереглася тільки на одвірках та інших архітектурних 

деталях. Сучасні дослідження свідчать 

про існування її також на деяких побутових 

предметах, зокрема посуді. 

Високими художніми якостями характеризуються 

народні ткані вироби: коци, верети, 

плахти. Цікаві зразки рослинного орнаменту 

мають вибійки (фарбування виконували 

рослинними барвниками за допомогою трафаретів). 

Вражають фантастичними узорами, 

тонкістю виконання вишивки. Бойківський 

старовинний одяг відзначається зручністю, 

легкістю, багатством орнаменту та способів 

виконання. Дівчата носили вишиті сорочки, 

білі спідниці з вишитим краєм, а також прикрашений 

вишивкою фартушок, на голові – світлу 

хустку. Заміжні жінки в’язали хустки на чіпець. 

На сорочки одягали лейбик з коричневого 

сукна, прикрашений на грудях шнурами 

і саморобними ґудзиками з того ж таки сукна. 

Чоловічий костюм був строгим: сорочка та 

штани з білого полотна з вузькими, здебільшого 

чорного кольору, вишивками. Штани іноді 

вишивали внизу і по швах. Лейбик прикрашали 

скромніше. Влітку носили солом’яний капелюх, 

взимку – кучму або баранячу шапку. В давнину 

бойки відпускали довге до плечей волосся, яке 

заплітали в коси. Бороди голили. 

До шедеврів декоративного мистецтва належать 

і писанки. Серед декоративних мотивів 

їх оформлення дуже архаїчні. Наприклад, 

примітивне зображення сонця у вигляді радіальних 

ліній, які виходять з центра круга. 

Переважають геометричні орнаменти. Виразний 

рослинний орнамент – рідкість. 

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКИХ 

ПОСЕЛЕНЬ 

Ро з т а ш у в а н н я, 

ф о р м и п о с е л е н ь 

і планування їх на 

Бойківщині в першу 

чергу визначаються 

рельєфом місцевості. 

В давнину люди 

займали під поселення 

більш рівні, низинно розташовані простори: 

улоговини гірських долин, надзаплавні 

тераси. У вузьких поперечних долинах бойки 

охоче заселяли котловини. 

Рідна мова

136 


Зональна будова Карпат відображається 

в розміщенні поселень. Здебільшого безлісі 

та зайняті орною землею гірські хребти густо 

заселені. В західній частині Карпат, де рельєф 

знижений, грядоподібний, села розташовані 

ланцюгом між грядами. Східніше умови для 

поселень гірші. Річкові долини, особливо поперечні 

– круті та вузькі. Гори сягають тут висоти 

1800 м. Найбільше поселень у долинах Опору, 

Стрия, Мізунки. Ще східніше гірські масиви 

вищі, долини звужені. Тут заселені лише верхні 

долини Тереблі і Тересви. 

Місцеві поселення розташовуються головним 

чином в долинах рік. Дуже часто вони 

скупчуються і утворюють ланцюг, у якому 

майже зливаються одне з одним, це спостерігається 

в долині Стрия (села Бориня, Матків, 

Либохора). 

Основна частина сіл тягнеться вздовж течії 

великих рік, які протікають у північно-східних 

і південно-західних напрямках. Схили долин 

при такому положенні мають оптимальну 

освітленість. У лісистих місцевостях заселення 

йшло повільніше і садиби будували тільки на 

вільних від лісу територіях. Первісно постійні 

поселення виникли на самовільно захоплених 

територіях. 

У часи кочового скотарства території пасовищ 

і шляхи пересування худоби не обмежувались. 

У місцях зупинок пастухи будували 

примітивні курені для відпочинку й тимчасові 

загони для худоби. З переходом до напівосілого 

скотарства вже частина населення, переважно 

жінки та діти, живуть у хатах, які зводили на 

рівнинах і в долинах вздовж рік. Рідко в таких 

місцях були найнеобхідніші умови для життя 

і ведення сільського господарства. Наприклад, 

щоб потрапити на сінокіс, людям доводилось 

проходити великі відстані, перебираючись через 

густі нетрі. Звідси, мабуть, походить назва 

лісових лук «лази», які зафіксовано і в назвах 

урочищ і поселень. 

Внаслідок вирубок лісу, зі зростанням поселень 

площа лазів розширювалась. Кращі 

землі перетворювали в ораницю. Поступово 

лази, куди переселялась вся сім’я, переростали 

у хутори. Отже, дворище в давнину могло 

представляти собою хутір. Таке поселення мало 

кілька хат. Найчастіше поселення з’являлись на 

територіях, придатних для ведення господарства, 

де спочатку поселялась одна або кілька 

сімей. Розростаючись, такий рід давав назву 

іноді групі дворів. Прізвища перших поселенців 

присвоювались назвам сіл, присілків. 

У густозаселених місцевостях такий порядок 

виникнення поселень не міг утримуватись 

без змін: тут гостро відчувалась нестача землі 

і посилювались права приватної власності. 

В XV–XVI ст. земля вже була поділена на ділянки. 

Пізніше пани стали забирати кращі землі, 

скуповували їх за безцінь або витісняли селян 

в області. З 1851 р. протягом кількох років 

звільнялись від сплати податків. Чимало сіл 

у XIX ст. розбудовувалося за німецьким звичаєм. 

Хати споруджували в ряд, одна біля одної, 

з обох боків дороги. За кожною садибою простягалася 

вузька довга смуга землі (загумінки). 

На Бойківщині існують різні форми поселень. 

В середині XIX ст. сформувалися села, які 

збереглись майже до наших днів. У вузьких 

долинах рік найбільш поширені видовжені, 

одновуличні селища, з одним рядом садиб, віддалених 

одна від другої. Згодом вздовж річок, 

з одного або двох боків, з’являються також 

поселення з двома рядами будинків. 

Витягнуті вздовж рік одновуличні села 

з часом змінювали початкове планування. 

Коли кількість населення збільшувалась, виникало 

питання, де розташовувати нові сім’ї. 

Так з’являлися нові вулиці, паралельно до 

головної, особливо – в розширених ділянках 

долин; іноді утворювались окремі групи дворів 

або хутори. Подекуди поселення розросталось 

не по долині, а по вищих місцевостях і, таким 

чином, зникав видовжений тип поселення, 

поступаючись місцю скупченому. 

Скупчені поселення з’являлись найчастіше 

в улоговинах, при злитті рік. Вони характеризуються 

багатовуличним плануванням, 

компактністю і мають форму неправильного 

багатокутника. Цей тип поселення виник 

у різні часи і з різних причин. Деякі скупчені 

поселення, особливо на підступах до перевалів, 

утворились на місці давніх слов’янських горо-

137 

дищах (Тустань, Старий Самбір, Корчин, Підгородці), 

інші виросли із старих дворищ. 

Скупченість поселень пояснювалась необхідністю 

використовувати для посівів більше 

землі. Вулиці в поселеннях скупченого типу 

іноді сходяться в центрі села, часто своїм розташуванням 

нагадують хаотичну сітку. Навіть 

головна вулиця круто звивається. Деякі з цих 

поселень згодом стали містами, наприклад 

Турка. 

Окрім видовжених і скупчених поселень, поширеними 

були розкидані села. Це поселення, 

в яких садиби споруджували в долині або 

по схилах. Такий характер розселення був 

зручний тим, що давав змогу зводити стодоли 

та інші господарські будівлі серед полів. 

Виникненню цього типу поселень сприяли 

звуження річкових долин, розкиданість орних 

земель. Кожний господар будувався на своїй 

ділянці, тому цей тип поселень має характер 

хутірського. Такими поселеннями є Славсько, 

Погар, Камінне. 

Вільний характер розселення не міг довго 

існувати. В 1778 р. австрійський уряд прийняв 

розпорядження про так звану контракцію. Це 

означало, що розкидані поодинокі поселення 

верховинських місцевостей розпорядженням 

властей втягувалися в общину. З часів проведення 

контракції іноді відраховують вік поселень, 

хоч фактично вони існували задовго до 

неї. Таким чином, на Бойківщині існують три 

типи розселень: витягнуті вздовж рік і доріг, 

скупчені та розкидані безсистемно в долинах 

і по схилах гір. 

САДИБА, її ЗАБУДОВА І БЛАГОУСТРІЙ 

Садиба – це комплекс 

житлових і господарських 

будівель 

разом з двором, городом 

і садом, які 

становлять індивідуальне 

господарство 

селянина. Всі 

будівлі взаємозв’язані. В одних і тих же приміщеннях 

люди жили й працювали. В хаті не тільки 

спали і їли, але й тримали іноді молодняк 

худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас 

селяни спали влітку не тільки в хаті, але й 

у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття 

мешканців залежали форми та розміри двору, 

кількість господарських будівель. 

У часи середньовіччя садиба-дворище була 

підпорядкована потребі великої родини. Це 

були багатобудинкові двори, у яких будівлі не 

були загороджені і розташовувались безсистемно 

на ділянці землі, якою користувались 

спільно всі господарі, що входили до патроніму. 

Залишки подібного господарства оглядав автор 

цих рядків на початку 1970-х рр. у Сколівському 

районі на Львівщині. 

З розпадом великої родини на окремі, садиба 

стала одноосібним господарством. Нагадаємо, 

що на вигляд садиби, її планування впливали 

характер заняття власників, традиції, ступінь 

економічного розвитку, природні умови, орієнтація 

за сторонами світу. 

На Бойківщині головним заняттям населення 

було землеробство. Сприяли цьому 

відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, 

ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це 

давнє заняття населення свідчать велика розораність 

схилів, деградованість ґрунтів, наявність 

солом’яного даху в традиційних будівлях, 

окремого великого приміщення для обмолоту 

зернових – боїща, і, врешті, скупченість поселень 

у долинах, що давала йому змогу зберігати 

більше земель для полів. Про землеробський 

характер заняття бойків свідчить давній звичай 

класти хліб у фундамент при закладанні 

підвалин, що нібито має забезпечити добробут 

у майбутньому. 

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди 

намагався віднайти і використати найцінніше 

з навколишнього середовища. Орієнтація 

головного фасаду на південь є головною 

вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому 

в одному і тому ж селі нерідко з одного боку 

вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого 

– навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки 

довгий фасад будинку виходив на південь. 

В с. Верхньому Висоцькому Турківського району 

Львівської області в одній із частин села 

вулиця проходить із заходу на схід. В цьому 

місці в групі садиб житлові будинки звернені 

Рідна мова

138 


головними фасадами до дороги, на південь, 

і господарські будівлі розміщуються за ними 

(з боку поля). На протилежному березі річки 

житлові будинки стоять бічною стіною до 

річки. 

Умови індивідуального господарства вимагали 

найзручнішого, простого сполучення 

житла з господарськими будівлями. Колись 

це мало важливе значення: господар мусив 

перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегти 

худобу від злодія. Але тоді він міг під 

обійстя відвести більше ґрунту. Отже, хату 

ставив далеко від стайні або збоку від неї, не 

дбаючи про відведення гноївки, що нерідко 

погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові 

умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними 

частинами господарських будівель мала доволі 

непривабливий вигляд. 

При перпендикулярному розташуванні житлового 

будинку відносно вулиці господарські 

будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. 

І характерно, що стайні стоять на ділянках, 

які нахилені до хати. Між стайнею і хатою 

дуже часто трапляються ділянки орної землі. 

Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі 

угноюються якоюсь мірою від стайні. 

Садиби селян залежно від ширини наділу 

найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. 

При цьому, треба зазначити, що на 

Бойківщині земельні наділи розташовувались 

перпендикулярно до шляхів сполучень, при 

яких були садиби, або по обидва боки від них. 

Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання 

вулиці через наділи. 

Садиби змінювались зі зміною виробничих 

відносин залежно від суспільного укладу. Після 

розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, 

утворювались дрібніші садиби з чіткою 

специфікою господарства. Після Першої світової 

війни зруйновані поселення відбудовували 

по-новому, з урахуванням усього корисного, 

що залишилось від старої забудови і вимог часу 

(архітектори зі Львова пропонували проекти 

житлових будинків і розробляли плани дворів 

залежно від величини земельних наділів, 

які широко пропагувались, роз’яснювались 

у різних тогочасних товариствах). 

За розташуванням житлових і господарських 

будівель на Бойківщині розрізняють два 

основні типи селянських садиб. Як зазначає 

сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця 

межа проходить по лінії дороги Самбір–Турка. 

На правому боці переважають однорядні, а по 

лівому боці – двори з вільною забудовою. При 

цьому необхідно пригадати, що в деяких селах 

існували змішані типи. Ще М. Зубрицький, 

І. Франко описували існування типу садиби, 

який сьогодні зберігається в Турківському 

і Старосамбірському районах Львівської області. 

Це так звані «довгі хати», де під одним 

дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. 

в с. Мшанці серед 182 садиб – 143 були такого 

типу. Ці будинки стояли головним фасадом на 

південь. Від заходу (в селах говорять «з гори») 

– комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу 

сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, 

боїще, стайня. 

«Довга хата» має три варіанти, де визначальними 

є форма і розташування боїща. У першому 

боїще не виступає за суміжні стіни інших 

приміщень і має один вхід – широкі ворота. 

У другому – боїще виступає до переду і має, 

окрім широких громіздких воріт, ще двоє бічних 

дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що 

вона складається з двох будівель: зрубу стайні 

та зрубу хати, з’єднаних стіною половника, 

воротами, дахом. Часто у цьому ва-ріанті споруду 

оточує половник також з бічних фасадів. 

У третьому варіанті функції сіней та боїща 

об’єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне 

рішення: сіни значно більші, ніж 

звичайно і мають два входи (широкі ворота для 

завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для 

повсякденного користування).

139 

Змінювалась садиба через низку соціальних 

причин. Спочатку площа (поля, на яких 

будували будинки) була певної ширини. Два 

брати поділились господарством і молодший 

будувався, а з часом давня ділянка ділилась на 

дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. 

При четвертому поділі не було вже багато площі, 

через що будували будинок бічною стіною 

до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво 

від згаданої дороги, що з’єднує Самбір і Турку 

(у Сколівському і Турківському районах), 

переважають багато-будинкові садиби. Серед 

них поширеними були садиби з паралельним 

розташуванням будинків, перпендикулярним 

до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до 

мінімуму зменшувалась ширина присадибної 

ділянки (наділи були смугами 20–30 м) і був 

зручний зв’язок з вулицею та господарським 

двором. Таке розташування було можливе при 

широких річкових долинах, наприклад в господарстві 

С. Щура з с. Либохора Турківського 

району, яке відтворене у Львівському музеї 

народної архітектури та побуту. 

І, врешті, ще один тип садиби трапляється 

на Бойківщині. Це садиба з відокремленими 

будинками, що не стоять щільно один біля 

одного. У заможних селян всі будівлі створювали 

чотирикутник, формуючи посередині 

вільне подвір’я, а у бідніших – будівлі формували 

тільки дві–три сторони чотирикутника. 

Житловий будинок при цьому розташовувався 

по-різному: хата при дорозі; паралельно до 

вулиці; в глибині садиби, але паралельно до 

дороги; причілком до вулиці, а господарські 

будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. 

Перший варіант розташування є одним 

з найбільш поширених. 

Хати в глибині садиби ставились в довжину. 

На початку XX ст., після Першої світової війни, 

культурно-освітні установи проводили певну 

роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже 

рідко трапляється стайня, яка б виходила тиль- 

ною стороною до вулиці. Скоріше будували її 

перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо 

в с. Орявчик Сколівського району. 

На Бойківщині чимало садиб, у яких хати 

стоять причілками до вулиці, а стайні та інші 

господарські будинки – перпендикулярно та 

паралельно до неї. У деяких селах, особливо на 

схилах гір, можна побачити садиби, забудови 

яких розміщені без певного порядку. Їх зводили 

там, де зручніше було господарити, незалежно 

від вулиці. 

Прикладом такої садиби може бути ґаздівство 

С. Зубика з с. Козева Сколівського району. 

Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені 

паралельно, але так, щоб остання споруда 

виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою 

стіною проходила худоба до вулиці. 

На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX 

– на початку XX ст. були найбільш поширені 

селянські двори з вільним розміщенням в них 

непоєднаних між собою (або частково поєднаних) 

будівель. При такій системі забудови 

житлові споруди ставили фасадом до дороги, 

стайню – причілковою стіною вздовж двору. 

При вузьких садибних ділянках хату та господарські 

будівлі зводили причілковою стіною до 

дороги. У північній частині Великоберезнянського 

району побутували однорядні двори 

(довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані 

в одну споруду. 

У бойківській садибі на Закарпатті, крім 

Великоберезнянського району, було небагато 

господарських споруд, які здебільшого будували 

щільно одна біля одної. Основною господарською 

будівлею була стайня, зблокована 

з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу 

для свиней. Заможні селяни будували і шопи- 

-колешні для возів, сільськогосподарського 

інвентаря, облаштовували ями (рупи) для 

картоплі, копали криниці. 

У Міжгірському і Воловецькому районах 

стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше 

з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали 

їх соломою. Дахи, як правило, робили 

високі, що було необхідно в умовах великих 

опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи 

іноді в три–чотири рази перевищували видиму 

частину зрубу. 

Збережені до сьогодні стайні у згаданому 

Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській 

Поляні можна віднести до класичних зразків 

народної архітектури. Крім того, вони придатні 

й зручні для користування. Стайні найчастіше 

складаються з власне стайні і боїща, які розмі- 

Рідна мова

140 


щуються по довжині будівлі. У давніших з них 

вздовж тильної стіни ще добудовували половники 

для зберігання полови. Ворота боїща були 

здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні 

– в причілковій, що забезпечувало чистоту 

подвір’я. Наявністю двох дверей (до боїща 

і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини 

відрізняються від аналогічних будівель, що 

побутували на галицькій Бойківщині, де були 

тільки одні двері – у довшій фасадній стіні. 

На обійстях (садибах) садили дерева, які 

рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні 

були у господарстві. Біля кожної садиби 

росло по 2–3 ясені, які використовувались 

як матеріал для виготовлення возів. Садили 

берези, але дуже мало, бо їх було достатньо 

в лісі. З березового стовбура виготовляли 

сани і отримували сік. Росли і липи, з яких 

виготовляли бочки, хатній посуд, збирали 

цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах 

лише на закарпатській стороні. Росло чимало 

диких груш і яблунь; плоди їх згодовували 

свиням, а також використовували для сушіння. 

У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, 

майже в кожного ґазди біля хати був сад, 

в якому здебільшого росли дички, але були 

й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. 

Сади завжди обгороджувались. Кущів при 

садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали 

зайці. 

Завжди біля хати росли м’ята, любисток. 

Особливе місце відводилося барвінку, без 

якого не відбувалося жодне весілля. На городі 

садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. 

Після Першої світової війни з’явилась квасоля. 

Сіяли також льон, а на Закарпатті – коноплі. 

Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався 

завжди взаємозв’язком житлових 

і господарських будівель, розташуванням хати 

відносно вулиці, формами дахів, огорожею та 

іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, 

крім свого окремого розташування, будували 

досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), 

деколи при хаті або з боку сіней. Комори 

конструктивно входили до хати чи були 

окремими спорудами, які ставили недалеко від 

житла, часто над пивницею (льохом). Боїща 

розміщували трохи далі від житла. 

Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка 

природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, 

їх типи збереглося багато документальних 

матеріалів, особливо про ті, що загороджували 

садиби багатших селян. Юрій Гошко в книзі Населення 

Українських Карпат ХV–ХVІІІ ст. знаходить 

архівні матеріали про огорожі війтів. 

Фільварок війта с. Бистрого обгороджений 

лупаним деревом, частково плотом з хмизом. 

Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена 

парканом. Деякі війтівства були загороджені 

навіть частоколом – одним з найдавніших видів 

огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась 

з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, 

ворота були виготовлені з ялинових дощок. 

Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один 

біля одного. 

Садиба князя (війта) Яворського була обнесена 

парканом, а з тильного боку – стіною 

з каменю. Михайло Зубрицький зазначає, що 

в с. Мшанець усі садиби були загороджені, 

а на дорозі, що вела з села, ставили «громадські 

ворота», щоб худоба не могла вибігти в поле 

і наробити шкоди. У XIX ст. на Бойківщині 

садиби, будівлі, подвір’я загороджували найчастіше 

жердинами, прикріпленими до стовпів 

дерев’яними цвяхами, укладаючи їх серед двох 

стовпів і перев’язуючи лозою. В с. Либохорі 

Турківського району збереглася загорожа 

з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, 

подібна до частоколу на східній Україні. 

Володимир Кобільник описує різні види 

огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає 

їх малюнки. Перелази робили з дощок або 

кругляків. Коло перелазів вмощували великі 

камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна 

було легко переступати. Хвіртки укріплювали 

на «вужівках». У с. Мшанець Старосамбірсько-

141 

го району городили «тиняками» – дощечками 

до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. Їх дерли із 

смерекового дерева. Тиняками переплітали три 

лати, закріплені між стовпами. 

У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, 

Міжгірському районах) збереглися 

садиби-двори без огорож. Територія двору 

визначається площею на схилі гори або біля потічка 

чи біля дороги, на якій розміщені житло 

і господарські будівлі. 

Планування садиби зумовлене виробничою 

діяльністю селянина та його побутом. Ось чому 

на Бойківщині дуже часто житло губилось серед 

господарських будівель і про нього менше 

дбали. Так у загальних рисах можна змалювати 

традиційну бойківську садибу. 

ЖИТЛОВЕ БУДІВНИЦТВО 

Основними будівлями 

в бойків є хата 

і стайня. Як і по всій 

Укра їні, бойк і вська 

хата в плані має форму 

прямокутника. Це 

давало змогу максимально 

спростити роботи 

при зведенні стін, а особливо даху. 

Будівля складається з трьох приміщень. 

Особливістю її є те, що хата розташовується 

між коморою та сіньми (комора, хата, сіни). 

Це, за словами бойків, роблять з метою її 

утеплення. Такий план конструкції править 

за основу всього житлового будівництва. Він 

є невід’ємним елементом всіх типів хат, подекуди 

з певними доповненнями і змінами. Будували 

бойки з природного матеріалу – ялиці 

і смереки, добре знаючи їх технічні та естетичні 

властивості. Ялицю використовували на зруб, 

на дошки йшла смерека. Останню вибирали 

в рідкому лісі, де дерево росло повільніше 

і мало щільнішу структуру, а отже могло зберігатись 

роками. Заготовляли ліс взимку або 

восени, коли дерево мало низьку вологість. 

Площу під хату вибирали близько біля річки 

чи потічка. Варто зазначити, що у бойків виробилися 

певні вірування, пов’язані із вибором 

місця. Якщо територію перетинала стежка, то 

це була зла прикмета. На облюбованому під 

забудову місці по кутках клали хліб. Якщо за 

ніч він зникав, вважали місце непридатним для 

обійстя. Одначе цих вірувань не завжди дотримувались. 

Найбільше при закладанні будівлі 

брали до уваги віддаль від річок, потоків, доріг, 

лісів, рівень ґрунтових вод тощо. 

Зруби зводили з кругляків, плениць та 

брусів. Можна припустити, що найдавніші 

помешкання будували з кругляків, які на 

кутах зв’язували примітивними замками (півдугами). 

Це вимагало менших затрат праці. 

Пізніше колоди розколювали на дві частини. Це 

робили за допомогою сокири і свердла. Наприкінці 

XIX ст. колоди розрізали трацькою пилою 

і на тартаках. Бруси в’язали в «замки». При закладанні 

нижнього вінця (підвалини, трам’я) 

в кожний кут сипали жито чи інше збіжжя, 

«щоб хліба було багато». В деяких місцевостях 

клали гроші. Стіни (протеси) робили високими. 

Це оберігало житло (у давнину більшість 

хат були курними) від пожежі, запобігало 

отруєнням чадним газом. Між пленицями закладали 

мох як своєрідний утеплювач. На Бойківщині 

хат не білили, за винятком сіл Старосамбірського 

і Турківського районів Львівської 

області. Стеля була із товстих плениць (повал), 

які клали на грагар (брус), що простягався від 

зовнішньої стіни комори аж до сіней. Проте 

в сінях стелі не було, тому хата добре вентилювалась. 

У верхній частині зрубу на півметра 

нижче стелі вмонтовували з трьох боків по дві 

гряди. На них клали для сушіння льон, дрова. 

В коморі гряди розміщували при задній стіні. 

Їх використовували, як жердки для одягу. На 

видовжених поперечних підвалинах настеляли 

поміст. Таким чином утворювалась відкрита 

галерея, що прикривалася звисаючим дахом. 

Дах будівель здебільшого високий, утричі більший 

від зрубу. Такої висоти досягали завдяки 

конструкції крокв, а також острішками, які 

продовжували стріху. 

Крили дах китицями з житньої соломи, які 

пошивали від кута хати з другої лати, а гузир 

(падолок) спирався на першу лату. Покритий 

таким способом дах довше зберігався, а уступи, 

утворені сніпками, оперізуючи горизонтально 

будівлю, прикрашали її. Добре крита хата 

з причілка була схожа на ялицю. Цікаво, що застосовували 

такий спосіб покриття переважно 

у тих районах, які входили до складу Галичини. 

Продимлена солома ніби консервувалась, робилась 

смолистою, менше гнила. 

На Закарпатській Бойківщині крили соломою-мервою, 

накладаючи її на сучкуваті лати 

товстим шаром (до 70 см). Коли сучкуватих лат 

не було, то в них спеціально вбивали дерев’яні 

кілки. Знизу кілька рядів крили кичками і так 

закладали їх між лати, щоби четвертий або 

п’ятий ряд лягав на лату майже горизонтально. 

Це створює площину, на яку вкладали мерву. 

Рідна мова

142 


Завершували покриття дашком з драниці. По 

ньому легко стікала вода з гребеня, що оберігало 

солому від гниття. У верхів’ях рік Мізунки, 

Тересви, Тереблі крили хати драницею або 

ґонтом. Розміщення дверних і віконних прорізів 

на фасадах, їх розмір, пропорції, особливо 

спосіб оздоблення істотно впливають на зовнішній 

вигляд будинку. 

Двері, що своїм виглядом нагадують трапецію, 

здебільшого характерні для тридільних 

хат. Одвірки не обшивали наличниками. При 

їх декоративному оздобленні найчастіше застосовували 

різьблені розети різних величин, 

сполучені між собою орнаментами. Розети 

– це символічне зображення сонця, яке в народі 

вважали священним. Пізніше зображення 

сонця стало декоративним елементом 

архітектури. 

Розташування одностулкових дверей має 

усталену традицію, яка виходить з принципу 

зручності та доцільної організації приміщень. 

У будівлі четверо дверей. Двоє з них припадають 

на сіни, одні виходять на господарський 

двір. Вони відчиняються в бік сіней, а ті, що 

з хижі – в сіни. Це робиться з метою економії 

житлової площі. Двері розміщуються на відстані 

від 1 до 1,5 м від зовнішньої стіни. Як 

видно з планів, на головному фасаді є двері до 

комори. Не можна було робити вихід з комори 

до хати. Це порушувало традиційний інтер’єр 

житла, створювало протяги. До хат Сколівського 

району на Львівщині і Міжгірського 

на Закарпатті характерним є розміщення по 

двоє вікон на головному і одного на тильному 

фасаді. Найчастіше трапляються вікна 

розмірами 0,66x0,75 і 0,67x0,80 м. На тильній 

стіні вікно зазвичай було меншого розміру, 

його робили, щоб наглядати за господарським 

двором (стайні розташовували переважно в 

глибині садиби). В деяких садибах, забудова 

яких нагадувала літери Г і П, вікно на тильному 

фасаді не прорізували, бо господарські будівлі 

були попереду. 

Обв’язки віконного прорізу робили з товстих 

брусів. Надвіконну та підвіконну плениці, 

які підтримували ззовні обв’язку, оздоблювали 

уступчатоподібними вирізами. Віконні 

прорізи в бойківських хатах розширюються 

назовні, внаслідок чого при малих розмірах 

вікна до кімнати проникало більше сонячного 

проміння. Такі вікна властиві для експонату 

Львівського музею архітектури та побуту – хати 

з с. Пилипець Міжгірського району Закарпатської 

області. Народне житло на Бойківщині 

формувалось багатьма поколіннями народних 

майстрів. Будівлі на території цього краю мають 

певні відмінності, які виявляються в плані, 

в оформленні галереї, способах покрівлі, розміщенні 

та використанні приміщень. Беручи 

все це до уваги, на Бойківщині можна виділити 

кілька типів житла. 

Перший тип – це тридільна хата з відкритою 

галереєю (помостом) від головного фасаду. 

Такі будівлі мають високі стіни, третина яких 

розміщена під навісом даху. Хату такого типу 

придбав Львівський музей народної архітектури 

та побуту в с. Либохорі Турківського 

району Львівської області. Інший експонат 

музею – хата 1846 р. із Бойківського Закарпаття 

(с. Пилипець Міжгірського району Львівської 

області) також має надзвичайно високий дах 

(в 3,5 рази вищий від видимої частини зрубу). 

Другий тип – це житло із закритою галереєю 

з одного, двох, трьох або й усіх боків. У плані 

будівля тридільна з двома житловими приміщеннями. 

Такого типу помешкання були 

найбільш поширені на Тухольщині (села Тухля, 

Тухолька, Славсько, Плаве, Либохора, Головецько, 

Козева), а також у районі Сколе. 

Як зазначалось вище, галереї будувались на 

виступі поперечних трамів, але завжди конструктивно 

закриті брусами, які з одного боку 

входять у зруб з бічною стіною. Навпроти вікон 

вирізували верхній брус поруччя, щоб проникало 

більше світла у житло. Зовнішні ребра

143 

верхнього та нижнього брусів прикрашали 

різьбою. Вхід до галереї обрамляли колонками. 

В придбаному музеєм експонаті (хата 1792 із 

с. Орявчик Сколівського району) вхід до галерейки 

– з торця. Хата має припіднятий головний 

фасад (побудована на схилі тераси). Зруб хати 

тримається на фундаменті з річкового каменю, 

а з боку комори та сіней – лише на кам’яних підпорах. 

Тому здається, ніби будівля зависла над 

землею. Галереї використовувались для сушіння 

овочів, у негоду тут виконували дрібні ручні 

роботи, іноді відпочивали після праці. 

Наприкінці XIX ст. заможніші сім’ї почали 

змінювати традиційний тип житла. Хати почали 

споруджувати з таким плануванням: 

комора + хата + сіни + хата + комора. У такому 

помешканні стало більше житлової площі 

і сім’я мала змогу, особливо влітку, жити вільніше, 

із вигодами, але взимку знову переходили 

до однієї кімнати, щоб менше витрачати часу 

на заготівлю дров для опалення. 

У Турківському, Старосамбірському районах 

Львівської області поширена так звана 

довга хата, в якій під одним дахом розміщені 

житлові й господарські приміщення. Будівля 

складається з комори, хати, сіней, стодоли, 

стайні і шопи. Хата тут виділяється із всієї забудови 

зрубом та вікнами. Трапляються хати 

з побіленими стінами або замазаними глиною 

шпарами між брусами. Місцеві мешканці 

стверджують, що помешкання почали білити 

наприкінці XIX ст. – цього вимагала влада. Це 

мало продемонструвати «вболівання» місцевих 

управителів за культуру сіл. Виходили також 

розпорядження облаштовувати біля кожної 

хати відхідні місця (туалети), виводити димарі, 

білити житла ззовні. Але звичаї були настільки 

сильними, що ці заходи здебільшого не виконувались. 

Вікна в довгих будівлях своєрідні – багатошибкові. 

У найдавніших хатах кількість шибок 

сягає шістнадцяти. На півдні Турківського 

району хати мають по два вікна, а на півночі 

цього району і в Старосамбірському – по три. 

Біля хати є відкрита галерея. Іван Франко вважає 

«довгу хату» характерною для житлового 

будівництва західної частини Бойківщини, 

а Ф. Вовк зазначає, що цей тип житла розвинувся 

в деяких бойків, а також у лемків. 

Ізидор Коперницький 1880 р. між Орявою 

і Попрадом взагалі не бачив інших будівель, 

хоч описував лемківські і західнобойківські варіанти. 

Наприкінці XIX ст. в с. Мшанець на 182 

садиби припадало 143 довгі будівлі. Більшість 

дослідників вважають, що довгі хати мали 

лише бідні селяни, але є й інша думка – передумовою 

для виникнення цього типу житла були 

суворі зими, велика вилісненість гір. Житло 

такого типу давало змогу краще доглянути 

худобу в негоду. Як бачимо, така будівля за своїми 

функціями наближається до гуцульської 

ґражди. Певну роль відігравали і соціальні 

причини, характер розміщення земельних 

наділів. На довгі будівлі йшло менше дерева, 

ніж при відокремленому будівництві, бо 

в цих місцевостях ліси були майже винищені, 

що створювало труднощі з матеріалом. Поширенню 

такої конструкції сприяв і рельєф 

з низькими грядоподібними горами, широкими 

долинами і пологими схилами. Архітектурні 

форми будівель деякою мірою співзвучні 

тутешній природі: вищим горам відповідають 

вищі дахи, а пологим – подовжені. У деяких 

селах, по-сусідству зі Старим Самбором і Туркою, 

трапляються навіть житлові ансамблі, де 

під одним дахом з хатою розмістився цілий 

виробничий комбінат (водяний млин, фолюш, 

тартак). Таким чином, для бойківської народної 

забудови характерні різноманітність типів, 

глибока продуманість кожної деталі та усього 

житла, вдалі пропорції, стримане використання 

прикрас, різьби. 

ГОСПОДАРСЬКЕ БУДІВНИЦТВО 

Р о з т а ш у в а н н я , 

ф о р м и п о с е л е н ь 

і планування їх на 

Бойківщині в першу 

черг у визнача ють, 

як вже зазначалося 

дослідниками, бойківське 

народне будівництво 

характеризується багатством 

форм, вдалим вибором пропорційних співвідношень 

окремих частин, стриманістю 

у художньому оздобленні. Це стосується 

і господарських будівель. Найважливішими 

будівлями у традиційній бойківській садибі 

були стайня, куча, шопа, оборіг. У загальних 

рисах ці споруди всюди майже однакові. За 

розмірами, кількістю їх у садибі можна судити 

про заможність власника. 

Серед господарських будівель виділяється 

стайня. Під цією назвою розуміються всі приміщення 

у споруді: стаєнка, боїще, стодола. 

Будівлі стаєнь відокремлені, а заразом з хатою 

утворюють так звану «довгу хату». Стайні 

ставили найчастіше паралельно до хати або 

Рідна мова

144 


боком, утворюючи разом зі стіною, протилежною 

до фасадної, широке подвір’я. Оглянуті 

і детально досліджені стайні з сіл Либохора 

і Бітля Турківського району, села Тухолька 

Сколівського району є типовими будівлями 

цього типу в басейні р. Стрий (такі стайні поширені 

також у східній частині Бойківщини). 

У плані ці будівлі складаються зі стайні, боїща 

і стаєнки. Ззаду вздовж усієї будівлі «пелевник» 

(загата, половник, притула) для сіна і полови. 

Стіни складені з кругляка діаметром 20–30 см 

або брусів. Деревини брали на всю довжину 

будівлі і в’язали на кутах крайніх приміщень 

у вінці. До кожного приміщення були окремі 

вхідні двері, а в боїще двостулкові ворота. Дах 

кроквяний, чотирисхилий, стрімкий. Висота 

даху в три рази перевищує видиму частину 

зрубу. Покриття солом’яне, сніпкове. 

Стайня – найважливіше приміщення 

в будівлі. Заходили до стайні по широкому 

помості, нахиленому однією стороною до самої 

землі. Серединою приміщення, від дверей 

до протилежної стіни укладають бертницю 

(дерево, витесане з чотирьох боків, покладене 

нижче помосту, по ньому стікала сеча, зсували 

гній). Підлога покладена перпендикулярно до 

бертниці з перерізаних вздовж на дві половини 

колод півколом донизу. Стеля дощата на 

поперечних «бальках». У стайні з одного боку 

ставлять коней, з другого – корів. До стін на 

всю ширину стайні підвішені драбини, а нижче 

їх – жолоби. Між коровами і кіньми є перегородка 

– «перебойка». У куті за дверима є прича 

з дощок, піднята над підлогою. Тут ночував господар, 

чекаючи приплоду. Іноді на причі спали 

новоженці. Організація утримування худоби 

в стайнях на Бойківщині свідчить про високу 

культуру тваринницького господарства. 

Боїще використовували для молочення снопів, 

віяння зерна. Долівка найчастіше глиняна. 

її вбивали довбнями чи праником, або заганяли 

на ніч овець. Зрідка ставили дерев’яну підлогу. 

Стелі не було. У протилежній від входу стіні 

є вихід до притули. 

Стаєнку з дерев’яною долівкою влаштовували 

ліворуч або праворуч від боїща, тут 

утримували овець. 

Піддашшя на віз ставили з правого або 

лівого боку стайні. Ширина піддашшя 1,5–2 м. 

На Бойківському Закарпатті (Міжгірському, 

Воловецькому і Великоберезівському районах) 

зрідка і Галицькій Бойківщині, зустрічаються 

дводільні стайні (боїще + стайня). 

Вздовж загальної стіни – половник (загата). 

Стіни зрубів і стаєнь найчастіше складені 

з кругляків. Особливістю цього типу будівель 

є ще те, що входили до стайні через двері 

в причілковій стіні. З боїща є двері до стайні. 

Через них заносили взимку корми. У боїщі 

долівка дощата, як і в стайні. Драбини на сіно, 

жолоби розташовані при довших перехідній 

і задній стінах. Дах чотирисхилий, кроквяний. 

Покриття – солома-мерва. Внизу кілька рядів 

з кичок. Навпроти стайні – яма на гній. Найчастіше 

вона мала форму лійки глибиною до 

2 м, стіни її викладені камінням. 

У заможних селах трапляються стайні 

дуже великих розмірів, довжиною до 20 м. 

Прикладом такої споруди може бути стайня 

в с. Волосянка Сколівського району, побудована 

в 1897 р. У плані вона складається з дровітні, 

боїща, стайні, ще одного боїща і стайні. 

До усіх цих приміщень ведуть окремі двері 

у фасадній стіні. У стайнях використовують 

влітку решітчасті двері, взимку – дощаті. Цікаву 

різновидність становлять стайні, в яких 

боїща висунуті допереду. Таку стайню Музей 

народної архітектури та побуту у Львові придбав 

у с. Вовче Турківського району Львівської

145 

області. Конструктивно будівля складається 

з окремих зрубів стайні і комори, які з’єднані 

половником і воротами влаштованого між 

ними боїща. Подібне спостерігаємо і в описаних 

нижче «довгих хатах». 

Стіни таких стаєнь найчастіше складені зі 

смерекових брусів товщиною 20x25 см. Дах 

чотирисхилий, дуже високий і стрімкий. Особливістю 

цього типу стайні є те, що при них 

ставили ще й комори. У заможних господарів 

завжди було дві комори. Одну з них при хаті 

використовували для зберігання одягу, зерна, 

запасів їжі, цінностей. Це було приміщення 

господині. Комора при стайні використовувалась 

для зберігання різного знаряддя, зерна. 

Тут всім опікувався господар («ґазда»). Таким 

чином, у садибі, представленій окремими 

будівлями, трапляються стайні двох типів: 

з висунутим допереду боїщем і з воротами на 

рівні стін. У плані стайні розрізняють: стайня, 

боїще, стаєнка; боїще, стайня; дровітня, боїще, 

стайня, боїще, стайня; стайня, боїще, комора. 

Недалеко від стайні ставили кучу. Часто її 

прибудовували до стіни стайні. Висота зрубу 

1,3 м, ширина – 1,2 м, довжина – 2 м. Куча має 

піддашшя у причілковій стіні. Дах чотирисхилий, 

покритий соломою. Використовували 

як приміщення для свиней. 

Доволі густо розсіяні по схилах гір і в долинах 

обороги. Їх можна зустріти і на території 

садиби, і на сіножатях, і на полонинах, 

і в лісі. Конструктивно оборіг примітивна, але 

дуже практична споруда для зберігання сіна, 

соломи, збіжжя. Вогке сіно чи снопи легко 

просушуються тут вітром. У згадуваній вище 

статті Етнографічна експедиція на Бойківщину 

Іван Франко подає ґрунтовний, єдиний в етнографічній 

літературі детальний опис оборогу. 

В оповіданні Під оборогом описує вигляд оборогу 

з середини і розповідає про те, як будував 

оборіг його батько. 

Чотири бруси 3–4 м завдовжки з’єднують 

у квадрат, у внутрішніх краях якого висвердлюють 

скісні отвори. В ці отвори вкладають 

товсті жердини, які зверху сходяться, і міцно 

скріплюють вінком, сплетеним з хмизу. До 

жердин прикріплюють довгі тонкі ліщинові 

поперечки. Цей стіжковий каркас покривають 

соломою. Виготовлений таким способом дашок 

є головною частиною оборогу. На місці, де він 

має бути встановлений, викопують чотири 

ямки і в них прямовисно вставляють стовпи, 

які закріплюють так, що кінець кожного проходить 

крізь отвір у куті даху. Таким чином 

дах можна опускати або піднімати, закріплюючи 

кілками на стовпах потрібне положення. 

У долинах, де частим гостем була повінь, 

у нижній частині оборогу до висоти 2 м іноді 

влаштовували стаєнку для свиней. Така нижня 

будівля мала по краях спеціальні перекриття, 

що нагадували звичайні дзвіниці. Отже, такі 

обороги дають можливість вияснити генезис 

багатоярусних перекриттів замкового, оборонного 

та церковного будівництва. 

Досліджуючи дерев’яні церкви М. Драган 

вказує, що верхи церков з пірамідальним 

перекриттям, які збереглися в Галичині і на 

Волині, були колись в Україні у переважній 

більшості. Часте використання цієї форми 

пояснюється обороговою, тобто квадратною 

формою в народному будівництві. Заломи 

у конструкціях церков він пояснює заломами 

солом’яного даху. Обороги зі стайнями внизу 

були характерні, як стверджує польський дослідник 

д-р Ю. Чайковський, і для північних 

околиць Сянока. 

Склеп або пивницю будували найчастіше 

під хатою (коморою або сіньми), під шпихліром. 

Часто ставили недалеко від хати, місце 

вибирали сухе, на пагорбі. У східній Бойківщині 

траплялись пивниці поряд по 3–5 штук. 

Розміщали їх на громадській території. Це були 

різні за розмірами, формою і розташуванням 

споруди, але загалом вони створювали цікаві 

архітектурні ансамблі. Найпоширенішим 

типом пивниці є яма, яка завершується трисхилим 

солом’яним дашком; біля входу її зашивали 

дошками і ставили двері. 

Часто під пивниці вибирали спеціальні 

пагорби та схили, в яких викопували ями глибиною 

до 2,5 м. Стіни обмуровували лупаним 

камінням. Потім на стіни закладали півкруглі 

конструкції («буштилі»). Їх ставили по кілька 

поруч, прикривали дошками й на цьому 

мурували склепіння. Після закінчення робіт 

виймали буштилі і дошки. Над склепінням 

ставили дах або шпихлір. Двері у пивницях 

Рідна мова

146 


дуже низькі, лише щоб міг зайти чоловік з мішком. 

У пивницях тримали картоплю, буряки, 

моркву. Під стріхою переховували околоти, 

в’язки китиць та сіно. 

Шпихліри були обов’язково підняті над 

землею. У них зберігали зерно, сукно, полотно, 

дрібні сільськогосподарські знаряддя, дерев’яний 

посуд, який використовувався сезонно. На 

горищі складали найкращі сорти сіна або отаву 

(сіно другого кошення). 

Будували шпихліри з добре припасованого 

брусового дерева. Кути вінців з’єднували 

в «риб’ячий хвіст». Дахи – двосхилі, чотирисхилі. 

Фасадом для шпихліра найчастіше була 

причілкова стіна. Тут на продовженні нижніх 

вінців влаштовували відкриті галерейки, над 

якими два або більше стовпчиків підтримували 

продовження даху. Іноді галерейки 

спереду були зашиті дошками. Найчастіше 

зустрічаються на Бойківщині, особливо в басейні 

Опора і Стрия, шпихліри, встановлені над 

пивницями. Чудовим прикладом такої будівлі 

є шпихлір з с. Плаве Сколівського району, що 

у Львівському скансені. Особливістю цього 

шпихліра є те, що крім галерейки на фасаді, 

тут є широке піддашшя з протилежного 

боку, де складали плуги, борону, сани й інші 

сільськогосподарські знаряддя. У с. Комарне 

Турківського району зберігся шпихлір такого 

типу під двосхилим дахом, з галерейкою, зашитою 

декоративно різаними дошками. Вхід 

на галерейки влаштовували по спеціально покладених 

каменях або дерев’яних сходах. 

У Турківському, зрідка Сколівському районах 

та на Закарпатті поширені шпихліри з галерейками 

на підмурівках з каменю. У Сколівському 

районі зрідка трапляються шпихліри 

у вигляді видовженої будівлі з вхідними 

дверима у довшій стіні. Дах двосхилий під 

ґонтами. 

Шопа підходить торцем до комори. Дах 

покривають дошками. У ній тримають вози, 

сани, дрова. 

«Довгі хати». Цей тип будівель в минулому 

на території Західної Бойківщини становив 

до 80%. Рідше трапляються такі будівлі 

в центральній і східній частинах. «Довгу хату» 

будували у трьох варіантах, які залежали 

від форми та місця розташування «боїща». 

У першому варіанті боїще розміщене на рівні 

стін інших приміщень і має один вхід – широкі 

ворота. Другий варіант (Старосамбірський, 

Турківський райони Львівської області) – боїще 

виступає допереду і має, крім широких 

громіздких воріт, ще двоє бічних дверей. Особливістю 

цієї будівлі є те, що конструктивно 

вона складається з двох зрубів – стайні і хати, 

з’єднаних стіною половника, воротами, дахом. 

Часто при цьому варіанті споруду оперізує половник. 

Розташування господарських приміщень 

під одним дахом з житлом було зумовлене 

бажанням наблизити їх до житла, утеплити їх, 

зекономити матеріал. Третій варіант «довгої 

хати» споруджували бідніші селяни. У ньому 

боїще поєднане з сіньми, що надає будівлі особливого 

архітектурного рішення: сіни далеко 

більші, ніж звичайно, і мають два входи (широкі 

ворота на завіз збіжжя і вбудовані в них 

двері для щоденного використання). У сінях 

є хатній і господарський реманент. Таким 

чином, вони виконують подвійну функцію. 

Сіни, які виконують функцію стодоли, крім 

Бойківщини, відомі на Лемківщині. В основі 

цих споруд лежать окремі зруби: хати і стайні. 

На думку польського етнографа Р. Райнфуса, 

з часів переходу від кочових волохів (пастухів) 

на осіле життя примітивні пастуші споруди 

були розбудовані таким способом, що навпроти 

будівлі, спільної для людини і тварин, з’явилась 

стайня – окреме приміщення для тварин. У ній 

вхідні двері були навпроти хатніх дверей. 

Перекриття обох приміщень спільним дахом 

і утворення таким способом одного будинку 

було продиктоване бажанням більш зручного 

розташування та кращої комунікації між спорудами. 

Спочатку між цими будинками був 

вільний простір, пізніше з головного фасаду 

і протилежного боку з’явились широкі в’їздні 

двері. Так створилось боїще. Вхідні двері до 

стайні вели через боїще, що створювало певні 

незручності, особливо під час молотьби. Щоб 

їх уникнути, зробили двері до стайні безпосередньо 

з вулиці. Сіни з’явились внаслідок 

подальшої розбудови, коли почали будувати 

окремо боїще. 

У «довгих хатах» з планом: сіни + хата + 

комора + боїще + стайня збереглись у конструкції 

окремі зруби хати і стайні. Існування 

їх тут слід вважати традиційним і виправданим 

середніми розмірами будівельного 

матеріалу до 10–12 м. Стовпи для видовження 

стіни використовуються рідше. Із зникненням 

дрібних селянських господарств, організацією 

колгоспів відпала потреба у возівні, 

боїщі, великій стайні. Давніх господарських 

будівель залишається менше. Тому наукове

147 

дослідження їх має велике значення для історії 

архітектури, розробки сучасних проектів 

господарських будівель із застосуванням народних 

традицій. 

ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ БОЙКІВСЬКОЇ 

ХАТИ 

Сьогодні збереглося 

чимало пам’яток 

дерев’яного будівництва. 

Використання 

деревини сприяло 

розвитку її художньої 

обробки та технології. Давні будівлі вражають 

своїм виглядом, вдалим дотриманням 

пропорцій, завжди доречним декоративним 

оздобленням, доцільністю і раціональністю. 

Кращі зразки архітектури витримали випробування 

часом і стали пам’ятниками культури, 

свідчать про високу майстерність, художній 

смак їх творців. 

Особливої уваги заслуговують традиційні 

бойківські хати і як твори мистецтва. Ще видатний 

польський етнограф І. Коперницький, 

відвідавши в 1889 р. Українські Карпати, 

зокрема Бойківщину, відзначив високу мистецьку 

цінність місцевих житлових будівель: 

«Мені вдалось ближче і докладніше пізнати 

тільки їм [бойкам – авт.] властиве замилування 

в оздобленні будівель. Маю багато цікавих 

рисунків дверей луковатих, оздоблених 

з великою видумкою», – писав вчений. Силуети 

бойківських хат завжди чіткі, динамічні, водночас 

мальовничі та м’які в своїх лініях. Цю 

неповторність і оригінальність, зразкову гармонію 

пропорцій і тісний зв’язок з природою 

та давніми традиціями українського народу 

підтвердили пізніше вже сучасні дослідники 

Г. Логвин, П. Юрченко, В. Самойлович, П. Макушенко, 

С. Таранушенко. 

Дослідження бойківської хати львівським 

мистецтвознавцем П. Жолтовським дали цікаві 

результати: в кращих зразках виявлені пропорції 

золотого перетину, що переконує нас у високих 

художніх якостях бойківського житла. 

Детальний огляд бойківської хати свідчить 

про велику роль конструкції, зокрема зрубу 

і його елементів у зовнішньому вигляді. Будували 

бойки з плениць, які кололи зі смерекових 

колод. Ритм вінців з гладким і чистим 

малюнком волокон надавав будівлі простої 

і чіткої форми. У деяких селах Турківського, 

Старосамбірського районів Львівської області 

і в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки на Закарпатті 

стики плениць прокладали «іншим» 

мохом, обмазували глиною і білили вапном 

з синькою. Ці смуги ритмічно повторювались 

по площині стіни, надаючи будівлі оригінального 

вигляду. У багатьох селах білими смугами 

обводили вікна, дверні рами. Білою глиною 

обмазували торці випусків замків на кутах. 

Зрідка одвірки прикрашали широкими ламаними 

білими смугами, а обмазану коричневою 

глиною площу дверей – ромбами і квадратами, 

подекуди мальованими вазонами квітів. 

На стінах бойківських хат добре виділяються 

завжди маленькі вікна. У будівлях XVIII та XIX 

ст. обв’язки вікон робили з масивних брусів, 

у пази яких закріплювали стесані по краях 

вінці зрубу. Частини верхнього та нижнього 

вінців, які підтримують зовні обв’язку, оздоблювали 

східчастою різьбою. 

Оригінальності бойківським хатам надавали 

помости (призьби) та галереї (присінки), 

(ґанки), на яких у теплу пору виконували різні 

роботи, відпочивали. Галереї мали невисокі 

(з трьох–чотирьох брусів) зрубні огорожі, які 

на верхньому і нижньому вінці оздоблювалися 

декоративною різьбою, найчастіше у вигляді 

кривої лінії. Архітектор Т. Обмінський в 1905 р. 

в с. Плаве на Сколівщині (Львівська область) 

зафіксував складнішу огорожу в галереї, де 

внаслідок використання двох замків ширина 

галерейки напроти вікон житлового приміщення 

в тридільній хаті ставала дещо вужчою, ніж 

напроти приміщень комори і сіней. В огорожі 

галерейки ставили масивні арки – портали, 

звужені і заокруглені догори, прикрашені декоративною 

різьбою. Ці арки були опорою для 

прогону та підкреслювали вхід до будинку. 

Заокруглені завершення аркових порталів 

та одвірків були зумовлені характером матеріалу. 

Бічні одвірки з’єднувались по кривій 

лінії з верхніми. Це досягалося за допомогою 

вирізних дощок (підкосів), які прибивали де- 

Рідна мова

148 


рев’яними кілочками. На фасаді вони завжди 

виступали, створюючи своєрідний орнамент. 

Оригінальний вигляд бойківських хат 

пояснюється дуже високим і крутим дахом, 

широким піддашшям, яке захищало стіни, 

вікна і двері від дощу. Декоративна різьба 

в оздобленні бойківських хат стримана. Різьбою 

прикрашали ті архітектурні деталі хати, 

які потрібно було виділити, підкреслити. 

І майстрам надзвичайно влучно вдавалося 

поєднати ці різьблені прикраси з усією архітектурою 

хат. Найчастіше художньою різьбою 

прикрашали верхні частини одвірків, портали 

галерей. Оздоблювали різьбою також завершення 

кронштейнів, стовпів, зрідка сволоки. 

Здебільшого різьбою прикрашали ті деталі, які 

можна було розглянути на відповідній відстані. 

Дрібну різьбу використовували рідко. 

У декоративній різьбі найчастіше використовувалися 

відомі у слов’ян різновиди розет 

– круги, які перетиналися прямими та скісними 

лініями або заповнювалися шестипелюстниками, 

концентричними колами, півколами. 

Одне або кілька концентричних кіл з різноманітними 

заповненнями зображали сонце, 

яке було символом життя. 

Три або два концентричні півкола в нижній 

частині одвірків доповнювалися в деяких зображеннях 

загадковою кривулькою, що дуже 

нагадує роги бика. Трапляються в дощатих 

огорожах галерей оздоблення у вигляді зигзагів 

і трикутників, з’єднаних між собою, або й 

відокремлених. Трикутники (трактуються як 

знаки родючості) розміщені по всій поверхні 

кількома рядами. Поширені й рослинні орнаменти 

у вигляді складних барокових вазонів 

або окремих гілок. 

Своєрідним оздобленням одвірків вхідних 

дверей, сволоків були і написи, у яких зазначали 

дату побудови хати, прізвище майстра. Ці 

написи засвідчують повагу народу до грамоти, 

писання, а також до історичної обґрунтованості 

житла. Зразком художнього оздоблення 

в архітектурі є хата 1910 р. з села Тухолька 

Сколівського району Львівської області, що 

експонується у Львівському музеї народної 

архітектури та побуту. Майстром її був Іван 

Волошин. На особливу увагу в цій споруді 

заслуговують галерейки, що розташовані 

з фасадного і тильного боків. На них можна 

ввійти через аркові портали з широкими 

одвірками, які багато оздоблені площинною 

різьбою з традиційними орнаментальними 

мотивами. 

Фіртка з фрагментом огорожі. Малюнок 

Є. Васільківського. Самбір 14.04.1930 р. 

У художньому оздобленні хати помітна єдність 

у використанні орнаментальних мотивів. Ключем 

до розгадки може служити давнє уявлення 

про поділ Всесвіту на три яруси: небо, землю 

та потойбічний світ. Верхній ярус – розети, 

що повторюються в оздобленні всіх зовнішніх 

одвірків (сінешніх, дверей до комори) 

і аркового порталу, стовпів галереї. Середній 

ярус представлений рослинним орнаментом, 

виноградною лозою на стовпах галереї. Потойбічний 

світ відмежовується трьома зубчастими 

лініями, що повторюються на одвірках 

аркового порталу. У чіткому поділі різьби на 

яруси, в розташуванні окремих композицій, 

в обов’язковій наявності одних і тих же сюжетів 

і мотивів втілювалося уявлення селян про світ, 

його будову, добрі та злі сили. 

ІНТЕР’ЄР ЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ 

Традиційно простір 

народного житла розподілявся 

таким чином, 

щоб кожен кут і суміжні 

зони мали певне призначення. 

Тільки виділивши 

місце для відпочинку, їжі, праці, могла 

розміститися в ньому велика родина. 

Щоб мати повніше уявлення про традиційний 

інтер’єр бойківської хати, оглянемо деякі 

пам’ятки архітектури у Львівському скансені. 

Будівля 1792 р. з с. Орявчик Сколівського 

району за планом тридільна: комора – хата 

– стіни. Вона має курне опалення. Коли палилося 

в печі, дим виходив на хату, тому стеля і сіни 

в ній чорні від сажі. Нижню частину стін зрідка 

обшкрябували склом або річковими черепашками 

і мили гарячою водою, тоді дерево ставало 

темно-жовтого кольору. В стелі є отвір, через 

який дим виходив на горище. Маленьке віконце 

пропускало мало світла. Деякою мірою робила 

житло світлішим біла піч. За піччю дерев’яне 

ліжко з грубих дощок, застелене соломою 

і вкрите веретою домашнього виробництва. 

Над ліжком висить колиска. Під стінами 

– лави. Між ними невеликий стіл-скриня 

з масивною дубовою лядою. У кутку, зліва від 

дверей, мисник для посуду. Посуд простий, 

переважно дерев’яний, за винятком кількох 

глиняних горщиків для приготування їжі. Під 

стелею з трьох сторін гряди. На них сушили 

дрова, вудили м’ясо, димили цибулю та часник. 

Долівка глиняна.

149 

Для ночівлі членам сім’ї служила піч, привілейоване 

місце на ній, особливо взимку, 

відводилося дітям. При печі та попід стінами 

– лавки. Батько та мати спали на ліжку. Жодна 

прикраса, ніщо барвисте не тішить ока, немає 

розмальованої кераміки ані ікон. «Щодо образів 

святих, – як пише Іван Франко у своїй праці 

Етнографічна експедиція на Бойківщину, – то 

ми знайшли тільки де-не-де малі сучасні кольорові 

літографії, приклеєні на західній стіні 

кімнати (навпроти дверей) – спосіб нечуваний 

для мешканців долин, де кожний господар вважає 

справою честі повісити на стіні, – скільки 

можна, – кольорові малюнки в рамах за склом 

або мальовані на дереві олійними фарбами». 

Веселіше порівняно із житлом виглядає 

комора. У ній зліва є жердка, на яку вішали 

верхній одяг. На полицях тримали запаси 

продуктів, різноманітний посуд – барильця, 

близнюки, мацьки, полумацьки (мірки 

для виміру овечого сиру і збіжжя), корито, 

у якому розчиняли тісто, гелетки на сіль, муку, 

насіння, прилади для сукання мотузків, сувої 

білого полотна і сукна, пасма пряжі (мітки, 

полумітки). 

У сінях є ручна ступа для товчення зерна, 

жорна, бочка на капусту, граблі, коса, за дверима 

стоїть драбина на горище. Не багатша 

й хата 1812 р., що з с. Либохора Турківського 

району, у якій інтер’єр дещо інший. Зліва від 

вхідних дверей мисник, де є товкачка для 

товчення картоплі, глечик, миска з суцільного 

обрусом. На столі – глиняна миска і барилка 

для горілки з різьбленим орнаментом. Біля 

столу стілець з грубої соснової дошки. Є в хаті 

ткацький верстат. На стіні біля ліжка шафка 

на документи. Ліжко з грубих дощок, застелене 

білою лляною плахтою (простирадлом). Зверху 

коцаня – верета, ткана з лляних і вовняних 

білих та коричневих ниток. Над ліжком висить 

колиска. Піч велика, курна, з припічком 

і запічком. На стику їх є виїмка, у якій спалювали 

смерекові скипки для освітлення хати 

вечорами. 

Під піччю влаштовували отвір до «курячої 

кучки», у якій тримали узимку курей. Нерухомі 

лави, глиняна долівка, гряди під стелею – архаїчні 

елементи, що збереглися в інтер’єрі бойківської 

хати ще з часів первісної землянки. 

У сінях стоїть терлиця – ламачка, жорна, 

мотовило. На стіні висять граблі, решето, 

в якому дно виплетене з тонких пасом смерекового 

коріння. Наявність лише необхідних 

предметів користування і відсутність прикрас 

зумовлені самим характером курної хати. 

Цінні речі, святковий одяг, запаси продуктів 

харчування зберігали в коморі. На Бойківщині 

довго побутувало курне опалення. Процес 

реконструкції печей почався лише в другій 

половині XIX ст. У статті-звіті про етнографічну 

експедицію на Бойківщину І. Франко 

відзначав, що звичай споруджувати печі без 

димарів був поширений. І коли турківський 

окружний староста видав розпорядження побудувати 

у старих хатах димарі і вивести їх на 

дахи, то бойки це зробили, але жоден комин не 

мав сполучення з піччю. При новому старості 

бойки радісно скинули «страховища» зі своїх 

дахів. До курної печі прибудували в сінях 

димовивід, що дало можливість білити стіни, 

збільшувати вікна. 

Переобладнання курної хати у напівкурну 

сприяло оздобленню інтер’єру. Ширше стали 

використовувати декоративні тканини, 

ліжники, рушники. Постіль прибирають до- 


дерева, з якої вся родина їла страву, горщик 

(лоханка) для варіння їжі, скопець (виготовлений 

із суцільного куска дерева, має накривку 

з ручкою), кошичок, гелетя-святилче, бочівка, 

масничка, цідилка з двадцятьма сімома отворами 

(для проціджування картоплі), конов’я для 

води. В кутку стоїть лопата для хліба та кочерга. 

На стіні біля мисника – налижник. Між двома 

нерухомими лавами невеличкий стіл-скриня 

з масивною дубовою лядою, накритий лляним

150 


мотканими коцами і подушками у вишитих 

наволочках. Стіл прикривають білою скатертиною 

– обрусом. Хата 1900 р. з с. Мшанець Старосамбірського 

району збудована за планом: хата 

– боїще – стайня. Житлове приміщення вже має 

комин з виводом диму на горище. Це відразу 

змінює вигляд житла. Стіни і стеля у хаті побілені. 

Обладнання традиційне: стіл-скриня, 

лави, мисник, ліжко. Долівка глинобитна. 

У боїщі, яке після обмолоту збіжжя перетворюється 

в сіни, є жорна, велика скриня 

для зерна, бочка на капусту, ступа з товкачем; 

на стіні висять граблі, ціп. Ззаду за житловою 

частиною хати є невеличка комірка, перероблена 

з половника, у ній на полиці стоїть різноманітний 

посуд – валівче, цебр, корито, в куті 

– невеличка скриня, щітка для льону. 

Хата 1848 р. із с. Пилипець, що на Закарпатті, 

також півкурна, хоч первісно була курною, 

про що свідчать гряди під стелею, отвір в стелі 

і сажа, що проглядає через побілку. В інтер’єрі 

на відміну від курної хати використовуються 

декоративні елементи – фаянсові тарілки 

фабричної роботи на спеціальній дерев’яній 

поличці, званій «фугашем». 

За давньою традицією залишились нерухомими 

лави, стіл-скриня. З’являється складна 

прядка. Мисник набуває форми шафки з дверцятами. 

Верхня дошка фігурно вирізьблена. 

На жердці висить вівчарська гуня – куцовата, 

виткана з вовняної та конопляної пряжі, яка 

має вигляд вивернутого кожуха. Під піччю 

стоїть курник – дерев’яна клітка для курей. 

У сінях розміщена олійня, яка складається 

з двох масивних вертикальних колод, вкопаних 

в землю, і горизонтальної з отвором, в який 

закладали підготовлену для видавлювання олії 

масу. Зверху цей отвір накривали кружком, на 

який накладався брус. На останній тиснули 

з боків клинами, які забивалися підвищеними 

молотами-таранами.Тут же є плита для підсмажування 

насіння льону чи конопель, з якого 

тиснули олію. 

Привертає увагу бочка на капусту – «станов» 

у формі зрізаного конуса, виготовлена з окремих 

дуг, скріплених дерев’яними обручами. 

Має плетену з соломи накривку. На стіні висить 

качалка з праником для прасування білизни. 

У коморі різноманітний посуд – гурчів, гурчівмаслянче, 

корито, гелетка, скриня на збіжжя, 

гордів - бочка на ропу, станок для витискання 

меду, прилад для сукання посторонків, полапка 

для мишей. Таким в загальних рисах був 

традиційний інтер’єр бойківської хати, який 

вдалося відтворити в музеї. Він достовірний, 

бо створений на основі тривалих наукових 

досліджень, свідчень старожилів. 

ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА БОЙКІВЩИНИ 

Сьогодні Бойківщину 

вважають своєрідним 

заповідником 

найцікавіших зразків 

народної церковної 

архітектури, на нашу 

думку, єдиним в Україні. 

Це підтверджується 

не тільки великою кількістю однотипних 

збережених храмів, а й історичними джерелами. 

Так, наприклад, у Генеральних візитаціях 

церков Старосамбірського деканату за 1766 р., 

які зберігаються в Національному музеї 

у Львові, подаються докладні описи відвіданих 

візитаторами церков. Ці документи містять 

докладні характеристики церков, у яких зазначено, 

з якого матеріалу вони збудовані, способи 

обробки дерева, кількість верхів і заломів 

кожного верху. 

Старосамбірський деканат в той час охоплював 

місто Старий Самбір і 47 сіл. Тепер ці 

місцевості розділені між Старосамбірським 

(30), Турківським (10), Дрогобицьким (5), 

Самбірським (2) районами, розташованими 

в межах етнографічної бойківської зони. Збереглися 

описи 43 церковних будівель. Сучасний 

дослідник церковної архітектури В. Слободян 

систематизував їх і дав коротку характеристику. 

Дванадцять храмів, які мали тридільне 

планування, були триверхі і мали однакову 

кількість заломів; десять храмів мали вищий 

верх нави і нижчі однакові – вівтаря і бабинця; 

дев’ять мали різні висоти верхів; три одноверхі 

храми з двозаломленими верхами над навами; 

вісім храмів – двоверхі, але з різноманітними 

верхами. В останніх верхи є тільки над бабинцем 

і навою. Таким чином, усі церкви, крім 

однієї, хрещатої в плані, мають подібні, типово 

бойківські, архітектурні форми і планування. 

Отже, можна стверджувати (лише на прикладі 

одного адміністративного району) про масовість 

цього типу храмів. 

Бойківське церковне будівництво давно 

цікавило дослідників народної архітектури, 

етнографів, зокрема І. Грабаря, Г. Лукомського, 

О. Лушпинського, В. Січинського, 

В. Щербаківського, М. Драгана, П. Юрченка, 

П. Жолтовського, Г. Логвина, І. Могитича.

151 

Хочеться розпочати наше дослідження бойківської 

церковної архітектури його високою 

оцінкою Ігоря Грабаря, вихідця із Закарпаття, 

пізніше відомого українсько-російського 

художника, мистецтвознавця, який писав: 

«У них [храмах – авт.] Прикарпатська Русь 

сказала своє власне слово, невідоме ні півночі, 

ні півдню Росії... Ось, де самобутнє мистецтво 

Прикарпатської Русі торжествує своє найвище 

досягнення! Тут, у цих легко злітаючих до неба 

струнких силуетах храмів, у дитячій простоті їх 

конструкцій, що надає їм вигляду дивовижних 

іграшок, виявилась вся надзвичайна чарівність 

цього справді народного мистецтва». 

Польський письменник, історик і мистецтвознавець 

В. Лозінський зазначав особливу 

конструктивну легкість бойківських церков: 

«Усі церкви... створювали враження такої 

легкості і летючості, що здавалося, вистачить 

підважити тільки кути будови, щоби вона 

почала плисти догори немовби чудовий вітрильник, 

захоплюючи повітря розіпнутими 

наметами дашків». 

Як вже було зазначено, бойківські храми 

тридільні і триверхі. Цей тип храму ніде 

в Європі і в світовій архітектурі не має таких 

оригінальних форм, як в Україні, зокрема на 

Бойківщині. Походження цих об’ємнопросторових 

форм бойківських церков дослідники 

пояснюють різними джерелами: кам’яними 

роменськими храмами, вірмено-кавказькими 

хрестоподібними в плані спорудами, візантійським 

типом церков. Водночас вони стверджують, 

що триверхі церкви можна побачити 

на мініатюрах Ізборника Святослава 1072 р. 

і Київської Псалтирі XI ст. У давніх українських 

колядках також співається про «церкви 

з трьома верхами». Тридільність властива 

також для пам’яток українського мурованого 

будівництва XIII, XIV, XV ст. Але, як би це не 

було, бойківський будівничий створив свої 

традиційні форми трикамерної церкви. Цей 

поділ на три приміщення підтверджується вимогами 

Літургії: в західній частині церкви, так 

званому бабинці, стояли жінки і просто захожі, 

в наві відбувалося богослужіння, вівтар, як 

і в інших церквах, був відгороджений царськими 

і дияконськими вратами і мав спеціальне 

приміщення. 

Розосередження сіл, бідність селян не сприяли 

будівництву великих сакральних споруд, 

тому бойківська церква невелика. Звідси 

особлива увага до композиційних засобів 

і архітектурно-художнього завершення. Утаємниченість 

і монументальність – основні якості 

бойківських церков, їх своєрідні риси. 

Конструктивно, як вже згадувалось, бойківська 

церква складається з трьох майже квадратних 

зрубів. Перекривають їх пірамідальні 

верхи. Прагнення будівничих надати верхам 

більшої висоти та стрімкості спричинило застосування 

архітектурної конструкції «залому», 

як називають в Україні своєрідну форму, 

коли на зрізану на певному рівні чотиригранну 

зрізану піраміду ставили невисокий вертикальний 

зруб, який в свою чергу, накривали 

чотиригранною зрізаною пірамідою. 

Повторюючись кілька разів, поступово зменшенням 

ширини «заломи» утворюють ритмічну 

уступчастість верха, надають його обрису 

м’якості, стрункості. Художньої виразності 

храми набувають завдяки обшивці верхів ґонтом, 

що позбавляє дахи сухості геометричних 

ліній. Водночас це обшиття повітропроникне 

і тому деревина зрубу і каркасу даху може «дихати», 

що оберігає будівлі від гниття. 

Навколо всіх культових споруд влаштовували 

опасання, тобто суцільне піддашшя 

з великим виносом, яке захищало нижні частини 

зрубів церков від дощів. Під опасаннями 

збирались люди, відпочивали. Перед входом 

до церкви опасання часто розширювали і воно 

разом з різьбленими стовпчиками, що підтримували 

його, утворювало відкриту галерейку. 

У деяких церквах над основними чотирикутними 

зрубами є восьмикутні покриття 

– це результат впливу бароко. Восьмикутник 

сприяв створенню гри світлотіней, контрастному 

співвідношенню форм, закладених 

в архітектурі кам’яного бароко. Але творчий 

інстинкт майстрів, стійкість народних традицій 

дали можливість не копіювати такий чи 

Рідна мова

152 


інший засоби стилю, а виявити різноманіття 

традиційної зрубної техніки. Восьмикутник 

був відомий віддавна, тому хоч і був він 

у даному випадку перенесений з круглих форм 

кам’яного бароко на дерево, став органічним 

і в зрубному будівництві. Барокові риси лише 

пом’якшили, зробили більш обтічними форми 

перекриттів. Незважаючи на невеликі розміри, 

дрібну фактуру ґонту, яким обшивали верхи, 

церкви виглядають монументально. Ця монументальність 

не є випадковою, оскільки певна 

система пропорцій в сакральних будівлях доведена 

до максимальної точності. 

Видатний український дослідник архітектури 

П. Юрченко проаналізувавши обміри декількох 

храмів, зокрема і Миколаївської церкви 

1763 р. з с. Кривка, що сьогодні експонується 

в Музеї народної архітектури та побуту у Львові, 

вивів основи їх пропорціювання. Виявилось, 

що замовник визначав розмір центрального 

приміщення – нави, будівельник же брав його 

за основу. В церкві з с. Кривки половина діагоналі 

нави (4,5 м) дорівнює довжині бабинця. 

Цей розмір був вихідним і для вівтаря. Маючи 

довжину бабинця і нави, можна було визначити 

висоту нави (11,05 метрів). Уся довжина 

будівлі – від виходу до східної стіни вівтаря 

– дорівнювала загальній висоті середньої бані. 

Співвідношення розмірів Кривківської церкви 

найбільш точне, класичне. Чітка система 

пропорціювання дала можливість створити 

завершений художній образ споруди. 

Намагаючись передати людині ілюзію духовного 

злету, єдності з Богом, відірвати прихожанина 

від буденності, будівельник шукав 

незвичайної висоти. Тяжкі бруси нижніх зрубів, 

лійками перевернених догори, топляться 

в тіні даху. Далі все зашите ґонтом, який подібно 

до кори оточує всі ступені ярусів – заломів. 

Як зауважує польський письменник В. Лозінський 

в Бусовиській мадонні, фактура, створена 

завдяки ґонту, робить верхню частину церкви 

єдиним масивом, що здіймається над землею. 

Монументальність образу створюється співвідношенням 

пропорцій і розмірів з людиною. 

Вхід в бабинець із заходу (головний вхід) має 

висоту середнього зросту людини, проріз 

в наву – висоту людини з піднятою рукою, 

висота підкупольного простору в наві відкривається 

погляду людини лише, коли він 

проходить цей проріз. Так виникає відчуття 

висоти в інтер’єрі. 

Інтер’єр бойківських церков (для прикладу 

візьмемо згадувану Кривку) відкривається 

для відвідувача, ніби театральна сцена: через 

фігурно прорізаний прохід з бабинця до нави 

видно різьблені решітки іконостасу, а далі 

через царські врата потрапляємо до престолу 

з кивотом (місце, де знаходиться чаша з «Божими 

Дарами» для причащання віруючих). 

Іконостас повторює форму підкупольного простору 

нави. Внутрішнє просторове багатство 

підкреслюється грою світлотіней, зумовленою 

розташуванням джерел світла. Маленькі 

віконця освітлюють тільки наву, творячи 

контраст із затемненим бабинцем. Над навою 

– хори, продовження яких із-зовні набирає 

форми галерейки. На ній виступали церковні 

співаки. Взагалі, збільшення площі церкви за 

рахунок другого поверху – просторих хорів 

– дуже древній прийом, започаткований ще 

в період Київської Русі. Сьогодні на Бойківщині 

налічується понад 250 дерев’яних храмів. 

Серед них найбільше збудованих в другій половині 

XIX ст. – на початку XX ст. і тільки зрідка 

трапляються церковні споруди ХVІІ–ХVІІІ ст. 

Для всіх них, як вже зазначалося вище, властиві 

одні і ті ж творчі підходи, художньо-архітектурні 

вирішення, тому в загальних рисах вони 

подібні. На багатьох пам’ятках збереглися 

імена будівничих: Василь Суран, Андрій, Лука 

Снігур, Стефан Косилович, Степан Паньків, 

Семен Коваль, Ілля Пантилимон, Костянтин 

Риштей та ін. 

Ігор Грабар у згаданій вище праці виділив 

серед бойківських храмів лише кілька, які особливо 

зацікавили його. Про церкву в Кривці 

ми вже згадували.

153 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1838 р. 

в с. Маткові Турківського району споруджена 

народними майстрами Самусем Мельниковичем 

і Василем Івановичем, а дзвіниця Михайлом 

Векличем. Будівля дерев’яна, тризрубна, 

триверха. Всі зруби перекриті восьмикутниками 

із заломами (центральний верх – п’ятьма, 

бічні – чотирма). Споруда по периметру оперізана 

піддашшям на кронштейнах – випусках 

вінців. В інтер’єрі вирізняється високоарковий 

проріз між бабинцем і навою. 

Церкви описаного типу найбільш поширені 

в південно-західній частині Турківщини. 

Своїми формами церква в с. Маткові подібна 

до церков сіл Нижнє Висоцьке, Комарники та 

Миколаївської церкви, що з Кривки. 

Цікавою й оригінальною є Святодухівська 

церква 1814 р., що в с. Нижнє Висоцьке Турківського 

району, яка була споруджена майстром 

Костянтином Риштеєм, теслями Гаврилом Іродом, 

Михайлом Товтиним, Іваном Васівим. 

Особливістю споруди є складна багатозаломна 

система перекриття, яка складається 

з трьох восьмигранників та чотирьох чотиригранників 

над бабинцем і центральним зрубом, 

і двох восьмигранників та чотирьох чотиригранників 

над східною частиною. В інтер’єрі 

органічно зливається глибинне і висотне розкриття 

простору. Церковний верх кріпиться 

стяжками на рівні основи заломів. Вівтар стелі 

– на рівні першого залому. 

Подібну систему перекриття має церква 

Різдва Богородиці 1780 р. в с. Бусовисько 

Старосамбірського району. В інтер’єрі 

є всі висотно розкриті верхи, які створюють 

єдиний внутрішній простір. Бабинець з’єднаний 

з центральним зрубом вирізом аркової 

форми. Чимало цінних храмів бойківської 

будівельної школи в Сколівському районі, зокрема 

в с. Кальне, Коростів, Опорець, Плаве, 

Орявчик, Ялинковате, Розсохач, Риків. 

Церква Луки 1862 р., що в с. Орявчик, побудована 

відомим будівничим С. Косиловичем. 

В ній центральний зруб має восьмигранний 

верх з п’ятьма заломами, верх бабинця – 

з трьома, східного зруба – з двома. Всі три 

баштоподібні об’єми поєднані в пірамідальну 

композицію, в якій, починаючи з піддашшя, 

зростає горизонтальний ритм членувань. 

В інтер’єрі простір всіх верхів відкритий. Дещо 

інше завершення має Михайлівська церква 

1901 р., що в с. Сможе. Центральний верх 

у ній складається з двох чотирикутників, які 

зменшуються вгору і переходять у восьмикутник, 

що завершується високим глухим 

ліхтарем. Оригінально вирішені завершення 

двох бічних об’ємів, в яких переходи від чотиригранників 

до восьмигранників здійснені за 

допомогою трикутних парусів. Піддашшя, які 

оточують будівлю по периметру, лежать на 

випусках вінців. Церкви в селах Хащованому, 

Ялинковатому того ж району цікаві тим, що 

верхи в них перекриті восьмикутниками, 

дещо опуклими пірамідами, які тримаються 

на високих восьмикутниках, і завершуються 

витягнутими цибульчастими главками на 

глухих барабанах... 

Є цінні зразки бойківської церковної архітектури 

в Івано-Франківській, Закарпатській 

областях. Наприклад, в с. Черче біля Рогатина 

збереглася Василівська церква XVI ст., яка 

була перевезена з Бойківщини. Вона така ж 

тризубна, триверха, як і всі бойківські споруди 

цього типу. Центральний зруб вищий за 

бічні, перекритий чотирикутником в основі 

і верхом з трьома заломами, бічні – з одним. 

Верхи завершені маківками. Оточена церква 

піддашшям на фігурних кронштейнах. 

В інтер’єрі дуже низький бабинець з’єднаний 

з навою невисоким арковим прорізом. 

До бойківського типу належать чудові храми 

в селах Гусний, Вишка, Сухий, Ужку, що 

у Великоберезнянському районі Закарпаття. 

Невід’ємними частинами церковних ансамблів 

є дзвіниці. Вони найчастіше дво-, триверхі, 

подібні за формою, хоч нема серед них однакових. 

Наприклад, дзвіниця при церкві 1874 р. 

в с. Коростів Сколівського району квадратна 

у плані, двоярусна. Нижній ярус – зрубної 

конструкції, верхній – каркасний, піддашшя 

спирається на приставні кронштейни. Дзвіниця 

біля церкви 1844 р. в с. Опорець побудована 

майстром Біланом. Триярусна, квадратна 

Рідна мова

154 


в плані, покрита восьмикутною пірамідою. 

Нижній ярус – зрубної конструкції, верхні 

– каркасної з ажурними галереями на обох ярусах. 

Піддашшя лежить на випусках венців. 

Якщо при будівництві церков іноді застосовували 

найпростіші народні конструктивні 

прийоми, то при спорудженні дзвіниці при 

Михайлівській церкві 1863 р. з с. Тисовець 

Сколівського району, що експонується 

в Львівському музеї архітектури та побуту, 

– уже складніші. В її основі – квадратний зруб, 

який покладено на восьмигранник з відповідним 

пірамідальним завершенням. У минулому 

дзвіниці служили не тільки для дзвонів, але 

й виконували функції сторожової вежі, комори 

та прохідної брами. Власне у дзвіниці с. Тисовець 

на нижньому поверсі є наскрізні двері, 

через які проходили на церковне подвір’я. 

Зразком високої майстерності бойківських 

теслярів є дзвіниця 1790 р., що при церкві св. 

Михайла в Ясениці-Замковій. Зрубна, квадратна 

в плані, має три поверхи та завершення 

у вигляді восьмикутного стіжкового даху. 

Нижній зруб оперезаний відкритою галереєю 

на стовпах. Другий поверх найвищий, хоча 

в плані менший від нижнього, оточений напіввідкритою 

галереєю у вигляді аркади. 

Первісно тут розміщувалась каплиця. Третій, 

найнижчий ярус має трапецієподібні вікна, 

які розміщені по п’ять з кожного боку. Усі три 

поверхи з’єднані між собою драбинами. Висота 

дзвіниці – 14 м. 

Без бойківських храмів і дзвіниць не можна 

собі уявити Карпатську Верховину, відчути її 

красу. Відомий український письменник Стефан 

Ковалів побував у с. Тисовець, де стояла 

тільки збудована Михайлівська церква 1863 р. 

(тепер вона експонується у Львівському музеї 

архітектури і побуту). Він з захопленням описував 

цю церкву на фоні гірського пейзажу 

в нарисі Навпростець: «Хати-хижини як близниці-сестриці 

розсіялися на загорках берегах». 

На фоні села і гір виділялася «одна тилько 

церковця свята, озарена лучами золотистими 

заходячого сонця». Далі письменник пише: 

«... лагодила в моїх очах сю дикість природи... 

як видалася нам величною ця смирненька 

святиня. Вона може найвище стояла між всіма 

посестрами Галичини на хребті Бескида». 

Працюючи над статтею, аналізуючи приблизно 

одного віку типові форми і плани культових 

споруд, переглядаючи матеріали польових відряджень, 

видання з фотографіями, автор цих 

рядків захоплювався простотою конструкцій 

храмів, їх подібністю між собою, а водночас 

неповторністю архітектурно-художнього завершення 

бойківських церков і дзвіниць, що 

свідчать про величезний творчий доробок 

місцевих народних будівничих, які протягом 

століть виробляли свої конструктивно-композиційні 

принципи та концепції, внаслідок чого 

на території Бойківщини створився своєрідний 

острів архітектурних скарбів. 

ЛІТЕРАТУРА 

Данилюк А., Народна архітектура Бойківщини. 

Житлове будівництво, Львів 2004. 

Макарчук С., Навчальний посібник «Етнографія 

України».

155 

Наталя Цьонь 

Бойківські фразеологізми 


ЛЕКСИЧНІ 

Аж волос(с)є на голові шторца стало – здивуватися, 

злякатися. 

Аж ми голова ходором ходит – у кого-небудь 

виникає стан запаморочення. 

Вже має пляц на вуса – головусий, що пхається 

між дорослих. 

Виє як пес на мороз – погано співає. 

Втікав і капці погубив – людина, яка лякається 

і тікає від будь-кого. 

Втулив як циган за мамцю – мало заплатив. 

Губу роззявити – неуважність. 

Дати буханця в плечі – вдарити. 

Дати по макітрі – вдарити по голові. 

Дати налисника – дати по шиї. 

За пса го не має – мати ні за що. 

Запиши си тото на чолі – дуже добре, надовго 

запам’ятати щось. 

З пальця собі тото не виссав – сказати, ствердити 

що-небудь, не спираючись на факти, не 

маючи для цього жодних підстав; вигадати. 

На свої вуха тото чув – безпосередньо, особисто. 

На святого нікде – ніколи. 

На твари написано – на обличчі написано. 

Ніби льоху ссав – брудний. 

Парастас правити – сваритися. 

Почірхав сі в голову – пошкодував чогось, 

зазнав якоїсь прикрості. 

П’яте колесо до фіри – бути зайвим. 

Робити як на мальварок – робити як-небудь. 

Талапати язиком – базікати. 

Тото вже втонуло в пам’яті – забулось. 

Ше не впав, а вже йойкає – говорять про песиміста, 

що нарікає, хоч не зазнав ще нещастя. 

Як корові з писка – понівечений, знищений. 

Яке їхало, таке здибало – однакові. 

ЗАПОЗИЧЕНІ 

Догодив, як ксьонз Касьці – добре обійтись 

з людиною, вся увага. 

Йти на спацер – йти на танці. 

Мати хосен – мати прибуток. 

Пропав, як ксьонзові качита – пропасти 

безвісти. 

Шляк трафив – нарікання. 

Як Лель і Полель – нерозлучні. 

ФОНЕТИЧНІ 

А впав би-с сім раз на єднім місці – прокляття. 

А втік бис (би-с) від свої сорочки – прокляття: 

щоб ти збожеволів. 

Аби-с тут гори перевертав – виконати велику, 

навіть неможливу роботу; зробити дуже 

багато. 

Аж вочи з макітри лізут – дуже важко комусь. 

Бода-с би ти скисла – прокляття. 

Бода-с лиш ногами на тьигнув – прокльон, 

бажання смерті комусь. 

Бода-с ноги задер (здер) – прокляття, щоб 

хтось помер. 

Бода-с ти в синє возеро пішла – прокляття. 

Відпер му в живі вочи – відповів прямо 

в очі.

156 


Він міні памороки тут морочит – розмірковувати, 

роздумувати над чим-небудь, 

намагаючись розібратись в чомусь, з’ясувати, 

зрозуміти щось. 

Воює ним дідько по всіх кутах – говорять про 

збиточного непосидющого хлопця. 

Впав у тєжку недугу – тяжко захворіти. 

Всюда бував, нігде місцє не загрів – непостійна 

людина, волоцюга. 

Говори до него, коли він німец – не розуміє 

твоїх слів. 

Дав му поза вуха – вдарив у лице, у потилицю. 

Дати драпака – тікати. 

Єдиного мука десєтьом наука – потрібно 

вчитись на чужих помилках. 

З єдного вола дві шкурі не друть – зайвого 

не отримаєш. 

Кривим воком дивитсі – виявляти незадоволення 

ким-, чим-небудь, недовіру, відразу 

у ставленні до когось, чогось. 

Лупати очима – розгубитись, неуважність. 

На кінські Петра – ніколи. 

Наплювати міні на се – байдужість. 

Не дали собі на голові кілє тесати – не дали 

собою командувати, керувати. 

Оба за єдно копито – одної думки. 

Пігнався на штири вітри – куди завгодно, 

куди захочеться. 

Пішов як рак по дріжжі – ніколи, дуже 

довго. 

Сі нагнівав, бо му муха на ніс всіла – нагніватись 

нізащо. 

То міні з голови випало – забути. 

Ше не встав, а вже їсти кричит – лінива, 

вередлива дитина. 

Ше ніхто не втік від своєї доли – вислів віри 

в невідхильність долі, тобто того, що людині 

суджено. 

МОРФОЛОГІЧНІ 

А то судна година з тобов – справедливе покарання, 

відплата. 

Аби-с ми з тим у вочи не ліз – настирливо 

поставати в уяві; ввижатися. 

Аж волосє на собі рве – впадати у великий 

відчай, розпач; дуже переживати, побиватися. 

Аж єм сі за голову схопив – вживається для 

вираження сильного здивування, переживання, 

туги, розпачу. 

Аж ми голова тріщит – хто-небудь постійно 

зосереджений на здійсненні чого-небудь, напружено 

думає про що-небудь. 

Аж ми сі очи розбігают – хтось не може зосередити 

увагу на чомусь одному, дивиться то 

на одне, то на інше. 

Аж му в очах горит – страх. 

Аж сі здиміла – здивуватись. 

Бог би ти віку урвав – прокляття, бажання, 

щоб людина померла. 

Брудне як пацє – дуже брудний. 

Випало ми з гадки – зовсім забутися. 

Він аж горит з цікавости – комусь дуже цікаво 

про щось дізнатись, нетерпець. 

Вочи сі злипают – дуже хочеться спати, відпочити. 

Вража мати ті там знає – незадоволення ким-, 

чим-небудь. 

Вроди сі та вдайсі – народитись у щасливу 

годину. 

З грудей ми сі гора звалила – відчути полегшення, 

звільнившись від тяжких обов’язків, 

сумнівів, турбот. 

Всипали му як бобу – бити когось. 

Всього му сі відхотіло – лежить недужий 

або мертвий. 

Гандлює свойов сокиров – людина керує собою 

сама, як хоче. 

Гнобит го як не Боже створінє – збиткуватись 

над кимось, зневажати, гнобити. 

Говорив му від щирого серцьом – відверто, 

чесно. 

Говорив му сяк і так – марно пояснювати 

комусь щось. 

Говорит аж вуха в’янут – комусь неприємно, 

гидко чути, слухати щось. 

Говорит, аж сі души радує – бути задоволеним, 

відчувати радість, втіху від чогось. 

Годит му як болячці – дуже запопадливо, 

надзвичайно. 

Голови му сі не держит – не пам’ятати чогось, 

забувати щось. 

Головов наложити – загинути. 

Горит як солома – дуже швидко. 

Горло си підрізав – не зміг щось промовити. 

Дав му бобу залізного з’їсти – щось неприємне, 

образливе. 

Дав му в зуби – побив когось, розправився 

з кимось. 

Дав му добру порцію – добре когось відлупцювати. 

Дав му сі в руки – здаватися, не чинити опору 

комусь. 

Держит сі твердо на ногах – не втрачати 

здатності нормально рухатися, ходити, працювати.

157 

Дивит сі крізь пальці – свідомо не звертати 

уваги на що-небудь недозволене; навмисно не 

помічати чогось недозволеного в чиїхось діях, 

вчинках. 

Дивит сі, аж му вочи з голови лізут – хтось 

надмірно натужується, через силу робить щось, 

надривається. 

Дідько го сюди приніс – незадоволення 

з приводу чийогось приходу. 

До горла ми сльози підступают – важкість 

на душі. 

З головов сі сховаєш – піти у безвість. 

З ніг ся валит – втрачати здатність триматися 

на ногах через хворобу, втому, сміх і т. ін. 

За гонор робит – дуже хизується. 

За горло го вхопив – настирливо або силою 

домагатися чогось. 

За своїм крайом серце болит – хто-небудь 

тяжко переживає з якогось приводу, уболіває, 

тривожиться за кого-, що-небудь. 

Завдав му гарту – дуже побити кого-небудь; 

жорстоко розправитися з ким-небудь. 

Змучив єм сі, що ніг ані рук не чую – бути 

надзвичайно втомленим. 

Кожде свойов голов радит – немає одної 

думки. 

Крає ми серце як на тарели – завдати комусь 

страждання, муки, душевного болю. 

Крутити сі, як муха в кропі – бути дуже заклопотаним. 

Любит го, як пси діда – ненавидить. 

Любят ся як голубів пара – у повній злагоді, 

дуже дружно. 

Май го на воці – спостерігати, стежити за 

ким-, чим-небудь. 

Мало го очима не з’їв – пильно дивитись на 

когось, обдивлятись. 

Молода кров кипит – хто-небудь перебуває 

в стані сильного збентеження, гніву, обурення. 

Муркоче як кіт над мишов – жадібно, пристрасно. 

На всьо махнув кров – збайдужіти до когось, 

чогось. 

На гаразд му пішло – добре себе почувати. 

На такій годівлі був, що ледве ноги волочит 

– погано годували. 

Навидіт мі як рідний – любить як рідний. 

Нагнав му страху – налякати когось. 

Найду я тебе під землев – де завгодно. 

Напудив сі, аж у нім духу не стало – дуже 

злякався. 

Не вдержит сі, як в решеті вуда – дуже 

швидко. 

Не встиг-єм сі обернути – миттю, дуже 

швидко. 

Не вступит му ані на крок – образно: свариться 

і не змовчить, не дасть випередити себе. 

Не годен-єм руков рушити – дуже слабкий, 

нездатен працювати. 

Не могло ти де там голову вкрутити – шкода, 

що людина не пропала десь інде. 

Не спускай го з вочей – постійно пильно 

дивись на кого-, що-небудь. 

Ніхто сі вченим не вродив – щоб бути вченим, 

треба вчитися, працювати. 

Нудит світом і собов – жити в тяжких умовах, 

не відчувати сенсу життя, бути незадоволеним 

життям, відчувати до нього нехіть. 

О, то далеко, на кінци язика – людина скупа 

на слово. 

Очи му отворив – показувати, розказувати 

усю правду про щось. 

Очі му си злипают – засинати. 

Парпаєт сі, як курка в попели – беззмістовно 

вовтузитися в чомусь. 

Перед очима ми стоїт – зовсім близько від 

когось, поряд. 

Пише як кур(к)а лабов – поганий почерк. 

Підсипав му вуглє – додав духу, запалу, 

відваги. 

Плентати сі під ногами – заважати. 

Плюнь та й ногов розітри – не звертай уваги 

на що-небудь. 

Потрібно ти того, як свині кадила – зовсім 

не потрібно, зайве. 

Пустив го з димом – знищити вогнем, спалити. 

Пустив сі на легкий хліб – засоби існування, 

здобуті без труднощів, без особливих зусиль. 

Пустив сі на пси, сі пустив на пси – пропав 

марно, безрезультатно. 

Риє підо мнов, як свині (свиня) в бульбі – навмисно 

завдавати комусь прикрощів, чинити 

підлість або діяти підступно проти когось. 

Сам наварив єс, сам пий – сам розв’язуй 

проблему. 

Сидит як засватана – несмілива, сором’язлива, 

нерішуча. 

Такий недобрий, аж з нього искри скачут 

– уживається для підкреслення чийогось гніву, 

обурення, злості. 

Таким єм як з глини ліплений – надто м’який, 

підкаблучник. 

То так ті тато з мамов навчили? – соромлять 

дитину. 

Тобі сі в голові перевернуло – все перемішалось, 

попуталось. 

Рідна мова

158 


Хочу з тобов говорити в штири очи – відкрита 

розмова, віч-на-віч. 

Що кому годіт сі – кожному своє. 

Як на волоску висит – перебувати в дуже 

непевному, критичному становищі. 

Як ти вріжу, то не бій сі – погроза: наб’ю, 

напакощу. 

ЕТНІЧНІ ГРУПИ УКРАЇНЦІВ 

Як мало ми знаємо про свій народ! А те, що 

українці поділяються на етнічні групи і саме 

тому мають багатогранну культуру, досі не 

всім відомо. Один сімферополець (українець!), 

наприклад, вельми здивувався, дізнавшись, що 

гуцули – українці. Тривалий час життя «західняків» 

вважалося чужим наддніпрянцям. 

Але ці відмінності лише поверхові. Сподіваємося, 

що ця рубрика допоможе вам дізнатися 

більше про українську культуру й не ритися 

в запилених фоліантах. Сьогоденна розповідь 

присвячена бойкам. 

БОЙКИ, українське плем’я верховинців, 

що населяє обидва узбіччя середньої частини 

Карпат (звідси Бойківщина). Назву «бойки» 

виводять від частого вживання населенням 

частки «бойє» у різних значеннях. Гадають, 

що бойки – нащадки давнього слов’янського 

племені білих хорватів, яких Володимир Великий 

приєднав до Київської держави. Їхнє 

походження виводили навіть від кельтів (бої), 

але ця гіпотеза безпідставна. Подекуди бойки 

цураються своєї назви, вважаючи її за образливу, 

і називають себе верховинцями (С. Рабій- 

-Карпинська). Ця традиція закріпилася навіть 

у літературі: радянські видання західноукраїнських 

казок – наприклад, Казки Верховини (а не 

Казки Бойківщини). На Закарпатті назва бойки 

не дуже поширена. Інша назва – бойчуки. 

Територія Бойківщини займає увесь Високий 

Бескид. Бойки відрізняються від сусідів 

мовою, одягом, будівництвом, звичаями. До 

недавнього часу бойки носили одяг домашнього 

виробництва: полотняні штани й сорочки, 

киптар або сердак, широкополий капелюх 

(бриль), ходаки (легке, міцне шкіряне взуття) 

і широкий шкіряний пояс; жінки носили полотняні 

сорочки, спідниці – мальованки та 

білі полотняні плахти; бойківська сорочка 

вишивана хрестиковим геометричним візерунком, 

рідше з рослинним орнаментом, 

виконаним одним (чорний або червоний) або 

двома кольорами (чорний і червоний, червоний 

і синій); такі ж кольори й на бойківських 

писанках із архаїчним орнаментом (хрестикові 

або ромбові конструкції – знак засіяного поля, 

матері-землі). В архітектурі на Бойківщині 

зберігся своєрідний тип бойківської хати 

(з ґанком) і трибанних церков із характерними 

опоясаннями. Деякі перекази, наприклад, про 

Святославову могилу, про короля Данила та 

ін., свідчать про участь Бойківщини в спільноукраїнських 

історичних процесах. 

Бойки як активна етнічна група виплекали 

плеяду видатних діячів. Серед них був Юрій 

Дрогобич (справжнє прізвище Котермак) 

– перший доктор медицини в Україні, професор 

університету в Кракові 1488 р., згодом 

професор і ректор Болонського університету 

– найпершого в Європі. Талановитий бойко 

здобув діамантовий перстень – знак приналежності 

до найсвітліших умів Європи, і навіть 

перший серед українців видав за кордоном 

друковану книгу – латинською мовою (астрономічний 

прогноз на 1483). Юрій Дрогобич був 

і прекрасним латиномовним поетом – передвісником 

раннього бароко (таким чином, бароко 

як процес зародилося в Україні). Найвеличнішим 

серед синів Бойківщини був Іван Франко 

(у радянські часи його етнічна приналежність 

не згадувалася). Він перший ґрунтовно дослідив 

культуру й побут бойків і навіть походження 

назви свого племені. У 1930-х рр. почав 

видаватися «Літопис Бойківщини» (Самбір). 

Оксана ДЖМІЛЬ 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4860

«Рідна мова» – це фахове, некомерційне видання. 

Бажаючим підтримати ідею видавання нашого освітнього журналу, 

подаємо банківський рахунок Редакції: 

Zespół Twórczy ZUwP 

Redakcja „Ridna Mowa” 

78-600 Wałcz 

Dolne Miasto 10/80 

PKO BP О/Wałcz 28 1020 2847 0000 1702 0052 7382

Ð ÑÐ´Ð½Ð° Ð¼Ð¾Ð²Ð° - Interklasa

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?

Ð ÑÐ´Ð½Ð° Ð¼Ð¾Ð²Ð° - Interklasa