Вісник, 1925, ч.1 (2)

ПередплачуйтеОДИНОЦИЙпотрл^рний,ілюстрованийполітично*господарськийчасописщо виходитьдва рази на тиждень.Місячна передплата 2 зод.Адреса:НОВИЙ ЧАС,

Зі співів весняного вітру.(Маланюкови) .І знов весна й знов гіяний вітерПриніс жагу її степів1 бурю слів і вихор літерІ зойк закованих рабів!...Знов у крівавому акорді£идає синя далечиньИ слова залізні, гнівні, гордіЗовуть на герць, на бій, на чин!Зовуть за обрій, вкритий млою,Де серед голоду страхітьРосійський варвар над СвятоюГлумиться дико сотні літ.Де син землі сокиру гостритьІ снить пожежою Кремля,А з вітром лине смілий посвистІ в заграві горить земля.Й дзвенять свавільно непоборніСтрашні мов синь Її глибинСлова в залізному акордіЗвучи на герць, на бій, на чин!* **Чи чуєш, як вітер дзвенить,Як ріже небесную синьІ плаче і рве і бренитьАкордом жагучих хотінь?Як беться скрівавлений мітТих буйних і гордих столітьІз вітром в холодний зенітБайдужий мов хвилі літ?А вітер — мов регіт гармат,Мов синій дзенькіт шабель,Мов патос нових барікад,Мов сміх знов вільних осель.

І сурми залізні гудутьІ пахне кровю земляІ зорі в лунах пливутьІ волею дишать поля!...* **Я чую тут у мертвім колі,Як свище вітер веснянийХам... у степах, в краю неволіИ жбурляє заклик огняний!...А на проталинах з лозоюПро чар борні співає вінІ пісні пяні хмелем боюНесе з села до міських стін.В тих подихах рвучких, горячихЄ запах крови й диму чад1 крики гнівні, нетерплячіТих, що не вернулись назад.Тих, що не йшли ще в бій останній,Москви рабами все були,А нині в гордому повстанніМогутнії голови звели.їм пяний вітер в дикім шаліОсяяв шлях огнем пожежВесь Схід в огні, горять скрижалі,Тріщить ланцюг залізних меж.А вітер в захваті крівавімПобідні пеститьвпрап®ріБорців Землі, любимців славиІ грає в сурми десь в горі!Шодесш Левицький.G-loria victis.(З иедавної минувшини).4. ПСИХОЛЬОҐІЧНИЙ діодоент.Коли я прочитав у невеликому гурті приятелів оповіданняпро жмеринських залізничників, то з приводу ньогознялася розмова.— Цікава подія, — сказала одна пані, — тільки мимохітьвикликає воно... як-би сказати? — не то сумніви, не то

датися й гарантували життя і се паралізувало їх. Те-ж самебуло і з тими двацятьма стражниками, що здались у касарні.Подекуди така-ж сама психольоґія панувала й у московськихдобровольчих ешелонах.Сотник задумався, ніби щось перебираючи в памяти.— Так, панове, — казав він помалу, — число людийв таких випадках не має рішучої ваги. Іноді, особливов несподіваних нічних нападах, вигіднійше навіть іти з меншоюсилою на більшу... Іноді навіть та числова ріжницяможе бути дивовижна, просто таки' неймовірна...— А у вас таке бувало, пане сотнику, у вашій військовійпрактиці?— Бувало... — відповів сотник.— Розкажіть, — просили всі.— Розказав би, та тут іще більше дивовижного, ніжу тій жмеринській події, — сказав сотник.— Кажіть, кажіть.— Ну, добре. Се було 1919 р.

тило їх як на долоні, бо канава була неглибока. Паротягспинився саме коло них... Тікати було вже за пізно.З паротягу вихилилася постать червоноармейця; з передньоговагону теж виглянуло кілька большевиків.— Стріляйте, хлопці, до вагона! — скомандував хорунжийі сам вистрілив у того большевика, що вихиливсяз паротягу.Бахнуло три стріли. Враз хорунжому блиснула в головібожевільна думка... Одним скоком він уже був коло паротягуі вчепившись за держальця, вдерся на нього як кітка.— За мною, хлопці! — гукнув він козакам.На долівці паротягової плятформу лежав вартовийбольшевик розкинувши руки, з пробитою головою. Хорунжийприставив револьвер до голови машиністови і крикнув';— Вперед повним ходом!Тимчасом і обидва козаки скочили на паротяг. З вагонівмов горохом заторохтіли вистріли навмання в темряву.Паротяг рушив.— Сховайте револьвер, — сказав машиніст хорунжому.— Ви не большевик, а своїх я й без загрози повезу, —додав він, посуваючи корбу на повний хід.Хорунжий поставив козаків із вінтовками на ступеняхз обох боків паротягу і сказав їм стріляти поздовж потягупо вікнах і дверях.Після кількох вистрілів замовкла й стрілянина з вагонів.— Гоніть до Чорнорудки. — сказав хорунжий машиністови.— Там наші. Коли не спинять, погонимо далі.— Добре, — згодився машиніст.Потяг гнав повним ходом. Майже ввесь час козакистріляли здовж потягу, щоб не дати большевикам опамятатисяі зрозуміти, в чім річ.Труп убитого комісара Жида викинули, щоб не спотикатисьу тісноті на ньогоЗавиднілась у далечині стація Чорнорудка. Машиністтрохи зменшив ходу. На пероні стояли кулемети і нашазастава з вінтовками на поготові. Потяг з ешелоном спинивсяпроти перону.Большевицький ешелон піддався без бою.Перша озвалася пані.— Скажіть по правді: сей хорунжий то ви?— Хіба се міняє справу? — спитав сотник.— А що ви переживали в той момент, коли рішиливискочити на паротяг?— Властиво нічого. Ніколи було. Се сталося якосьпідсвідомо, в одну секунду. Коли не можна тікати — йдивперед.-- А почуття страху не було ?

— По щирости — ні. Коли йдеш на смертельного ворога— то вже майже на певну смерть. А хіба не однаково:чи від кулі та смерть буде, чи від гранати, чи від шаблі,чи під колами паротягу? Аби живим не попастися, щоб незнущалися вороги перед смертю. Нам тікати пізно було, бояк би сипнули большевики з рушниць, — не вся тисяча,а хоч-би пів сотні їх, то перебили-б нас як куропаток. Отжестрибаючи на паротяг, ми нічого не тратили, хіба що тількисмерть знайшли-б иншу. Щож до большевиків, то тут психольогічнакомбінація цілком инша. Безперечно вони недогадувались, що нас тільки три, а могли думати, щоу кущах коло колії засіло скілька десятків, а може й сотень.Вони знали, що на Паротязі сидить їх комісар і веде потяг.Що він убитий — сего вони не знали. Як рушив потяг,вони певне думали, що се з наказу комісаревого, щобпроскочити небезпечне місце засідки. А наша стріляниназ паротягу ще більше впевнила їх, що вони попали в засідку,бо не знали, скільки то людий стріляє і звідки. В такихвипадках у вагонах лягають на діл і не ворушаться,поки йде стрілянина. А на стації в Чорнорудці цілком несподівановони побачили силу озброєних людий — а скільки,то вони знов не знали, — та наставлені кулемети — і льоґічноїм нічого не лишилося, як піддатись. Так і оповідалинам полонені червоноармейці.— Добре се оповідати й обмірковувати, сидячи спокійнов кімнаті, — сказав один із присутних. — А там небуло коли психічні аналізи робити.— Звичайно, відповів сотник. — Там воно діялосямоментально, „з льоту“, як кажуть, з дуже малими шансамина успіх.— І з великим риском.— Ні, без риску, — відрік сотник, — бо кому смертьуже висить над головою, той нічим не рискує.— Ну, а чи бувало з вами таке, що смерть не висілавам над головою, а ви йшли на одчай, на риск?Сотник подумав і сказав:— Бувало й таке.Се було 1919 р. в кінці березоля, на Благовіщення.Наша армія відступала з Жмеринки й Могилева-Подільськогоперед переважаючими силами большевицькими.Найг ірше було те, що не було сталого фронту, а черезте частини легко губили звязки між собою і зо своїмиштабами.Нас ішло шістьсот чоловіка ріжних родів зброї. Людей коні дуже потомилися невпинним походом.Коли ми дійшли до Нової Ушиці, де було все спокійно,наш командир наказав розташуватися на спочинок, а впереді на сторони післав розвідки. Мені наказали йти вперед на

Дунаївц1'. Мав я двацять чоловіка кінних, усе хлопці певній сміливі.Я доїхав до села, до шість верстов од Дунаєвець і довідавсявід людий, що там стоїть якась розвідка з Дунаєвець.— Не большевики, — казали селяне, але ніби й ненаші: Молдовани якісь. А старший ніби наш, по нашомудобре балакає.— Багато їх? — спитав я.— Шість вершників.Я розпитав, де та розвідка і подався туди, на другийкрай села.Дійсно коло одної з крайних хат стояло шість верхівціві при них якісь люде.— Ви хто будете? — спитав я, під'їхавши ^0,0 них.— Бесарабського полку, — відповів один із них.Се мене здивувало: такого полку в нашій армії небуло. Проте риску нам не було ніякого, бо нас було двацятьпроти шости.— Де старший? — спитав я.— В хаті. Ось виходить.Дійсно з хати виходив якийсь старшина військовий,молодий.Я підкликав до себе свого осаула, старого вояку щез російської армії; розумний, певний був чоловік, на прізвищеЧех.— Я піду побалакати із старшим, — сказав я йомутихо, — а ви Чех, не спускайте з ока сих людей і будьтеготові на все.— Слухаю, пане сотнику.Злізши з коня, я пішов у двір на зустріч тому старшині.Привиталися ми по військовому.Я почав розмову по українському і він одповідав чистоюукраїнською мовою.— Яка се ваша частина? — спитав я.— Бесарабський полк.— До якої армії ви належите?— Ні до якої. Се остатки бесарабських повстанців,що мусіли відступити перед Румунами. Перейшли Дністерколо Устя, а Камянецький Комітет охорони Республіки призначивнам стояти в Дунаївцях.Далі старшина пояснив мені, що по умові з тим Комітетомохорони полк Бесарабців, що числив біля 4.000 чоловіка,мав увійти у склад української армії. Біля половинистаршин — Українці, а решта — Москалі або змосковленіМолдавани. Але тут, у Дунаївцях, місцеві Жиди повели середполку скажену большевицьку агітацію і мали успіх: козакимайже всі збольшевичилися і тільки ждуть приходу большевиків,щоб до них перейти.

— Для нашої армії се пропаща сила, — закінчив старшина.— А далі се будуть наші вороги. Становище старшиндуже тяжке: дисципліна ледве ще держиться; з дня надень ми чекаємо бунту й може смерти для себе. І покинутине можна, бо се була б іскра до вибуху, — а тоді хто знає,що буде.— Зброї маєте досить? — спитав я.— Досить. Є батерія з 4 гармат, двацять кулеметів,дві сотні кінноти. А вас велика сила?— У півтора рази більша за вашу, — збрехав я, прибільшившив десятеро наші сили, бо невідомій людиніоберегався казати щиру правду.— Далеко стоїте?— В Новій Ушиці.— На Камянець ідете?— Мабуть. Нема ще наказу від штабу.— Добре було-б, як-би ви розброїли сей полк, бо якпідійдуть большевики, то будете мати зайвий клопіт. Седля нас пропаща сила, кажу вам, Жиди своє зробили.— Добре, я донесу командантови дивізії, — сказав я.— А як ви думаєте: ворожого виступу проти нас не буде,коли ми перейдемо через Дунаївці?— Поки що, думаю, ні. Але довго не стійте в містечку,бо тіснота й так велика і на сьому грунті можуть виникнутисуперечки.Я попрощався зі старшиною, забрав своїх людий і повернувназад до Ушиці.Осаул Чех під'їхав до мене.— Пане сотнику, — се непевні люде, отсі Молдавани,— сказав він. — Большевиками смердять...— Так і я міркую, — відрік я. — Ну, побачимо... Якосьто буде.Другого дня наш відділ пополудні вступив у Дунаївці.Дійсно тіснота була велика і той старшина, що зі мноюбалакав, казав чисту правду: Бесарабці ставились до насдуже неприхильно, тільки-тільки що не вороже.На нараді старшин вирішено другого дня вранці виступитиу село Чаньків, коло сім верстов за Дунаївцями. Вступатив отвертий конфлікт із Бесарабцями було небажано з оглядуна те, що їх сила в семеро перевисшала нашу. Про се яй сказав тому знайомому старшині, перепросивши його зате, що сказав йому на передодні неправду.27-го березня вранці наш полк виступив у Чаньків.Мені командант доручив звязатися по телефону з Камянцемі вияснити, як до нас ставиться той Комітет Охорони Республіки.Чи нема й там якого большевизму? Під ті часивсього можна було сподіватися.

Зо дві години морочився я, поки таки звязався з Камянцемі вияснив, що Комітет наш і що нас не жде ніяка небезпекатам.Я сів на коня і у двох із козаком поїхав доганятисвоїх.При виїзді з містечка дорога йде з гори до річки, щопробігає яром; річка загачена греблею, а коло ставу стоїтьмлин. Далі дорога йде знов на гору.З гори ми побачили коло греблі юрбу народу, щообступила якусь підводу: десяток Бесарабців із рушницямиі юрба Жидів.— Се наших спинили, пане сотнику, — сказав менікозак — Чеха та Яська.Дійсно я побачив, що обсіли наших. Чеха стягнулиз воза, а козак Ясько ще сидів на возі.— Розстрілять їх! — кричали Жиди. — Ето гайдамаки!Розстрілять!Я бачив, як Чех закинув пістоля в болото коло річки.Стягнули з воза і Яська. У нього видерли рушницю. Чехгоряче сперечався з Бесарабцями.— Треба визволити своїх, — сказав я свойому козакови.— Вдаримо в наступ, тільки поки-що не стріляти,щоб не наробити сполоху. Ну, держись, хлопче і за мною!Ми погнали з гори у чвал і в мить, із криком „слава“,врізались в юрбу.Ефект був надзвичайний. З розгону ми збили кіньмина землю скількох Жидів; одного я з розмаху вдарив пістолемпо голові й він теж повалився на землю. Я бачив, якосаул Чех своїм здоровецьким кулаком затопив одного Бесарабцямеже очи й вихопив у нього рушницю. Ясько тежмолотив юрбу прикладом рушниці, як ціпом. І швидше,ніж я встиг отеє розказати, улиця коло підводи стала пуста.Жиди метнулись у ростіч, Бесарабці покидали рушниці і тежрозбіглися, крім одного, якого мій козак ухопив з коня закомір і не пустив. Двох Бесарабців Чех загнав у болотопо шию.— Годі, хлопці, — гукнув я, — на коний і гайда.Ми звернули підводу на греблю й далі на гору, доганятисвоїх. Одного Бесарабця, що взяв у полон мій козак,повели у полон обеззброєного.Від Чеха я довідався, що він одстав од своїх, бо випавшворень у возі, і поки вони лагодили справу, їх обступилиЖиди, а потім надійшов патруль Бесарабців із 9 чоловікай арештував їх.До Чанькова ми доїхали вже без перешкод. Але загодину підійшла до нас чета озброєних Бесарабців і черезпарляментера вимагала видачі задерженого їх товариша.

Замість відповіли ми виставили проти них два кулеметиі вони повернули назад у Дунаівці ні з чим.Справа повернулася дуже прикро. Небезпечно булолишити за собою таку ворожу силу, а крім того шкоданам було тих старшин Українців, іцо були в бесарабськомуполку.І на нараді ми вирішили сієї ж ночі розброїти Бесарабців.По півночи чотири сотні наші вийшли піші на Дунаївці,залишивши дві сотні й кінноту у резерві позаду.Наблизившись до містечка, розділилися на три части,щоб обхопити містечко з усіх боків. Мені з півсотнею козаківдоручено було арештувати штаб, що містився у двоповерховомужидівському заїзді з краю містечка.Входячи в містечко ми тихо, без вистрілу й шумузняли їх сторожу.Підійшли ми до штабу: великий двоповерховий жидівськийзаїзд з підсінням по середині. У воротях у деньстояла гармата, що могла шрапнелею обстріляти майдані більшу частину містечка. Тепер ворота були зачинені:гармату вкотили в підсіння. Вартового коло воріт теж тихозняли. Перервали телефонні дроти. Поставивши по двачоловіка під кожде вікно, я пішов у двір в обхід, алей там усе було зачинене.Чотири козаки вилізли на балькон, що був над ворітьма,й без особливого шуму висадили тендитні жидівські двері.Полізли за ними ще де кілька. Почулося шупотіння, якасьметушня, хтось збігав по східцях.. Через хвилину відсунулисьворота і вийшли наші козаки.— Готово, пане сотнику, — доповів осаул Чех.Штаб уже був у наших руках. Ми викотили гарматуна поріг і вже таким чином майдан і більша частина містечкабула в наших руках. При штабі ж й запаси набоїв.Захопивши „голову“, ми вже легко могли докінчитисправу.Гуртками по 5 - 6 чоловіка пішли наші козаки по жидівськихдворах і зненацька розброювали Бесарабців, якихтам росташовано по квагирях.Напад був такий несподіваний, що вся ся акція відбуласямайже без вистрілу. Вбитих було тільки грох з їх боку,в тому числі большевицький комісар із місцевих Жидів.Дві сотні хотинських Українців з бесарабського полкупри шости старшинах приєдналися до нас.Можете уявити собі, яке здивовання було у всьомумістечку ранком другого дня.

Жидівська делегація з хлібом і сілю витала нас, запевняючиу своїх найщирійших почуттях до Української НародиьоїРеспубліки.Цей сотник студіює тепер інженерні науки в однійз висших шкіл за кордоном.Лад я М огилипеька.Осіння поема.Марко ви Вороному присвячую.і.Що ж, ти мені співала непогано,Ти пестила, як друг, втішала мов сестра...Не знала я, вколисана в туманах,Чи то любов, чи то жорстока гра...Ти не моя... ти ж тільки осінь-осінь,Не хочу я твоєї глибини...Нехай світанком скамянілі росиРозкажуть пошепки мої надійні сни...Ти їх послухай, зраднице лукава,Дивись — твій сухолист знов у тумані зник...Я мудрість випила до дна в достиглих травах,До дна душі пройшов солодкий сік...Візьми, візьми назад свої дарунки,Твій сухолист мене не подола,Та поверни мені мої цілунки,Що, заворожена тобою, я дала...Що ж, не погано ти мені співала,Втішала, мов сестра, і пестила, як друг...З якою мукою в нестямі цілувалаВ пальці довгії твоїх печальних рук.II.Що дня все тануть голубі простори,Що дня прозоріє замріяна печаль...Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворийОдяг в останній раз бурштини і кораль...Глибока осінь, наче дно криниці,Що вабить таємничо-тихим дном...А в небі тануть дні.,, і линуть в ірій птиці,Черкаючись об мури хмар крилом...

Невже ж відважився ти тут зимувати ?Невже тобі такий міцний полон?В сплетенні вій твоїх, в очий суворих кратахЗаплутався лінивий юний сон...Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинніНехай загасне полумя турбот,В таємнім шелесті і шепоті невпиннімЄ щастя для таких, як ти, істот...А вчора — мов у сні (навколо жовтий жовтень,І сон землі й мережаний туман...)Учора над кущем засохлим й пожовклимЯ вчула ясно пахощі троянд...III.Сьогодні голуби мої трівожніКружляють у осінньому танку...Ти — тільки випадковий подорожнійНа запашнім, заквігчаннім шляху...Чи крук там очи виклював у трупа,Ті очи, що ціловано не раз,Чи так напитися схотіли спраглі губиЗ криниці болю, з джерела образ.Так дівчина над лісовим струмочком,На мостом перекинутій вербі,Співає тихим, тьмяним голосочкомПро сокола, що горлицю любив...А потім схилиться і жалібно заплаче,Що папороть у гаї не цвіла,Що чорний крук над трупом знову кряче,Що сині очи стали мов із скла...І прийде випадковий подорожній,Немов би чув, неначе знав усе,І в подарунок чистий і порожнійїй зайвину весни своєї принесе.IV.Так сталося... Порожня і величнаІ знов холоне чорная земля,І на скрижалях мудрих і одвічнихВам присуд пишеться, спустошені поля.Ти хочеш знати, як чуже сумлінняКерує в мораці і зрячим і сліпим;Се тільки так: в невпиннім шумовинніСкоритися промінням золотим...Ти хочеш знати, як у лютім герціВбивається прекрасне й молоде;.

Се тільки так: твое розбите серцеЗнов золотою квіткою цвіте...Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарбиЖивуть і дихають від дотику мистця.Се тільки так: сховай нетлінні скарби,Пий трунок самоти в коханні до кінця.Так сталося... В утомі без змаганняЩе раз скорилася покривджена земля...Ти хочеш знать, як губиться кохання?Се вічна радість для таких, як я.V.Колись у день, як сонцю буйну славуГули чмелі у квітах запашних, —Я лугом йшла... його достиглі травиАж до рамен торкалися моїх...Я лугом йшла... А в небі вічна зміна,А в небі оргія перлинно-білих хмар,Купайлів день в одвічнім шумовинніЗаносив ніж і готував удар.А в тілі і в душі така блискуча повняТака нестерпна сила зайвини.І так хотілося: на білім щастя човніІз уст гранатових отруту пить до дна...І думалось......ось ось за поворотом стріну,Підійде зараз той, хто все життя чекав...Нікого навкруги... лиш вічна в небі змінаТа море роменців в зеленім морі трав...Жила... і плутала барвистими стежками,Але на віки привидом моїмЛишилось поле з білими квіткамиТа вічна зміна в небі голубім...

Джек Лъондоп.ЛІСОВИЙзов.(The Call of the Wild).V. Тярскиді шляхом·У сорок днів по залишеню Давсона, приїхав почтовийпоїзд, званий Сальт Вотер Майль, із Боком і його товаришамина переді, до міста Скаґуаю. Знаходилися вони у нужденномустані, цілком виснажені. Сто сорок фунтів Боказбіглося на сто пятьнайцять. Решта його товаришів, дармащо легші вагою, утратили відносно більше від нього. Пайк,сімулянт, який у свойому облудному життю так частоі з успіхом удавав біль ноги, кульгав тепер уже на правду.Соллєкс штильгукав, а Доб терпів ізза звихненої лопатки.У них усіх були ганебно окалічілі ноги. Ні дрібки звинности,ні гнучкости там не лишилося. Ступаючи падаливажко на дорогу, ледви тягнучи своє тіло й мучилися дварази стільки як звичайно. їм нічого не бракувало, окрім того,що були смертельно виснажені. Не була се та виснаженість,яка зявляється по короткому, надмірному зусиллю, уступленнєякої є питанием пари годин, але була се ся крайнависнаженість, що спричинюється повільним і продовжнимуплнвом життєвої снаги, довгомісячним гарованнєм. Усунутиїї не має способу, бо не має тут ніякої запасної сили. Всясила витратилася, остання часть з останньої краплини.Кождий мяз, кожде волоконце, кожда комірка була смертельнозмучена. І то цілком натурально. В несповна пятьмісячномучасі переїхали вони двайцять пять соток миль,вчисляючи і тих останніх одинайцять соток, при яких малиледви пять днів відпочинку. А коли прибули до Скаґуаю,були мов без ніг. Вони ледви удержували попруги у натягненомустані, а з гори ще на стілько держалися, щосани не переїздили верх них.— „Потискай, потискай, бідна, слаба ніжко!“ — підбадьорювавпогонич, коли колихалися головною улицеюСкагуаю. — „Се вже остання дорога, матимеш випочинок;так, так, славний і довгенький буде випочинок!“Погоничі уповаючи вичікували довшого перестанку.І вони поконали двайцять соток миль при дводневномулише випочинку, отже заслугували на якусь перерву, себуло розумно і справедливо. Та щож, коли така сила людаподалася до Кльондайку і так богато наречених, любочок,вдовиць і дітвори лишилося дома, що могили з листів і пакунківуростали до пропорцій альпейських гір. Крім тогонадійшли урядові прикази. На місце нездатних до роботи

псів належить узяти свіжу партію з Гудсонського Заливу.Безвартних псів треба визбутися, а що пси числяться в книгахрахункових на доляри, треба їх продати.Аж по упливі трох днів пізнав Бок і його товаришідокладнійше, до якого степеня вони помучені і ослабли.Та ранком четвертого дня прийшли якісь два чоловікиз „Держав“ і закупили їх разом з упряжею і всім, за дрібницю.Один другого називав Голь і Чарльз. Чарльз бувсередного віку, ясно смаглявий, з слабими і водяними очимаі з вусом, сильно підкрученим у гору, якби на перекір обвислимустам, які прикривав ними. Голь був молодиком девятьнайцятьабо двайцятьлітним, із великим револьвером„Кольта“ і з мисливським ножем, що стирчали на ньому ізпояса, наїженого патронами. Сей пояс то була річ, що найбільшев очи впадала на ньому. Вказувала вона на йогозелену, таки цілковито зелену молодість. Обидва чоловікибули очивидячки нетутешні, а чому такі люди заганяютьсяаж на Північ, ся обставина є лише частиною містерій, якихтак богато у світі.Бок чув, як вони торгувалися, бачив, як гроші майнулипоміж чоловіком і відпоручником правительства і знав,що шкоцький мішанець і погоничі з почтових запрягів промайнулиз його житгя слідом Пероля і Франсуа і инших,попередних людий. Приведений разом із товаришами дообозовища нових своїх панів, застав там великий непорядокі бруд, намёт на пів натягнений, посудина немита і всепорозкидане в неладі. Ще була там женщина, яку вонизвали Мерседес, жінка Чарльза, а сестра Голя, гарна собі,—нівроку, — купка людий.Бок уважно слідив за ними, як вони зривали наметі ладували санки. При тому було дуже богато біганиний сіпанини, та ні дрібки доцільної роботи. Намет звиненоу нефоремний клунок три рази такий за великий, як повиннобути. Цинову посудину спаковано немиту. Мерседес безустанновмішувалася до роботи чоловіків і все щось мусілаговорити, дораджувати, супротивлятися. Коли вони умістиликлунок з одежою на переді, вона вмовляла, що він повиненби бути на заді, а коли вони поклали його на задіі вкрили якимись иншими річами і клунками, вона вишукувалаякісь дрібниці, що повинні були знаходитися в клункуі вони здіймали його знов та перевертали весь ладунок. ’Трьох людий з сусідного намету приступили близше,зваблені кумедією, і усміхаючися, моргали один до одного.— „У вас набралося доста тих гарних річий і пакунків“,— заговорив один із них. — „Се не моя річ дораджувативам, але якби я був на вашому місци, я не волочивби за собою сього намету“.— „Ані сниться мені!“ — закричала Мерседес, злякано

сплескуючи руками. — „Якимже світом могла би я обійтисябез намету?“— „Весна за плечима і зимна вже не буде“, — відказавчоловік.Вона лиш рішучо похитала головою, а Чарльз і Гольпоклали решту манаття і якихось стряпок на сам верх і такуже занадто гористої вантаги.— „Думаєте, що се заїде?“ — спитав один чоловік.— „А чомуж би ні?“ — відказав Чарльз трохи нетерпеливо.— „Ну, та добре, добре“, — поспішився чоловік відповістигречним тоном. — „Трохи лиш мене здивувалосе все. Мені видалося воно трошки за тяжке“.Чарльз відвернувся до нього плечима і обвязав вантагуременями, як знав, дарма, що не так, як треба.„Розуміється, що пси дадуть собі раду з тим славним вантагом“, — запевнив іронічно другий чоловік.— «Натурально“, — сказав Голь із зимною ввічливістю,і придержуючи одною рукою поводи, підніс другоюнагайку до гори. — „Меш!“ крикнув. „Вйо наперед!“Пси скочили против грудних ременів, натягнули їхсильно хвильку і попустили. Вони не були годні рушитисаний.— „Ах, ледача худобина! Дам я вам!“ — закричавГоль і підніс високо нагайку.Але Мерседес із криком заступилася. — „Ох, Голь, небий їх!“ — і зловивши нагайку, видерла її йому з рук. —„Бідні, любі створіння! А тепер дай мені слово, що не обходитимешсяз ними брутально на тій нашій останній подорожи,бо я інакше і кроку звідси не рушуся“.— „Гарненько ти розумієшся на псах“, — заскреготавбрат. — „Та я волів би, щоби ти лишила мене в супокою.Вони справді ліниві, кажу тобі і без нагайки нічого з нихне видобудеш. Така їх натура. Спитай, кого хочеш. Спитайотсих людий“.Мерседес кинула благаючим поглядом на людий, а наїї гарному личку малювався образ німої відрази.— „Сі пси слабосильні як вода, коли се хочете знати“,— прийшла відповідь від одного з людий. — „Видушенацитрина, ось що. їм конечний відпочинок“.— „Шляк! А не діждали би вони відпочинку на свойомужиттю!“ — закляв Голь своїми безвусими губами, ажМерседес йойкнула „ох! з остраху перед клятьбою.Але вона була людиною ніжного серця і від разу перейшлана сторону свого брата. — „Не зважай на словасього чоловіка“, — сказала складаючи ротик у трубку. —„Поганяй дальше свої пси і роби з ними, що хочеш!“Знов упав удар нагайки. Пси кинулися проти грудних

ременів, зарилися ногами у твердий сніг, присідали і уживаливсіх сил. Санки стояли мов пригвожджені. Нагайка сичаладико, коли Мерседес другий раз вступилася за псами.Вона приклякла навколішки перед Боком і з сльозамив очах закинула рамена на його шию.— „Ох, люба, бідна псино!“ — лементувала співчутливо.— „Чомуж не тягнеш сильнійше? Тоді ніхто небитиме тебе!“ — Бок не злюбив її, але що чувся занадтотрудним до якогось опору, приняв її примилюваннє на рахунокусіх злиднів біжучого дня.Один із приглядачів, що доси ледво придержував язикза зубами, промовив:— „Мені не залежить на сьому, щоби втручатися доваших справ, але в інтересі ваших псів мушу сказати, щови можете дати їм велику полекшу, коли підважите санки.Санки примерзли до землі. Підважте лиш плечима на передіз правого і лівого боку, а вони підуть“.За тою порадою підважив Голь санки, які справдібули примерзли до землі, і третий раз пси метнулися добігу. Перетяжені і незугарно обладовані сани мчалися наперед,а Бок і його товариші тягнули щиро під градомударів нагайки. Сто ярдів перед ними дорога скручувалаі стрімко злітала до головної улиці міста. Тут треба булодосвідного чоловіка, щоби вдержати в рівновазі ті переладованісани, та Голь не був тим чоловіком. На самомускруті вивернулися сани, викидаючи половину вантаги з підслабо притягнених ременів. Та пси не станули! Облегченісани мчалися дальше за ними. Пси були дуже сердиті іззалихого обходження з ними і ізза несправедливого вантажу.Бок був лютий. Він сіпнув саньми і рванув їх за собою.Голь кричав: „А гов! а гов!“ Але пси на се не зважали.Він став тупцяти ногами, зачепив за санку і перевернувся.Вивернені санки пробігли верх нього і пси мчалися дальшепо головній улиці Скаґу.аю, на превелику втіху мешканців,розкидуючи манаттем, яке ще лишилося, на всі боки.Добросердні міщухи задержали псів і позбирали порозкидуванірічи. Вони ще дали й пораду: Половина вантагиі два рази стільки псів, коли задумуете їхати до Давсона,— казали. Голь, його сестра і шуринець слухали нерадо,заладували знов намет і перебраковували виправні річи.Бляшані пушки з маринатою вилучили, що викликало загальнийсміх приглядачів, бо мариноване мясо на довшійподорожи то найліпша пожива, про яку можна мріяти.„Простирала до готелю“, — казав один чоловік, що помагавбракувати, сміючися. — „І половина сього всього, тоще за богато. На бік з отсими памятками! Відкиньте гетьнамет і всю отсю посудину, хтож її митиме? Мій Боже!

Щож ви думаете, що забираєтеся до подорожі у пульманівськомувозі?“І неублагане викидуваннє надмірного ладунку поступалодальше. Мерседес плакала, коли її клунки з уборамипоставлено на землю і викидано з них кусник за кусником.Вона бідькала і плакала над усім, загалом, і над кождимвикиненим кусником, з окрема. Вона божилася, що і крокомне поступить у дорогу за своїм мужом, хочаб такихЧарльзів було не один, але пів копи. Вона жалувалася передусіми і на все, а в кінци обтерла сльози і стала самавикидати річи видимо конечні. У своїй ревности, скінчившиз викидуваннєм своїх річий, взялася до річий чоловіків і наробилаїм такої саламахи, що хоч берися за голову і тікай.По довершенню сього діла і дарма, що скількість виправногоманаття збраковано до половини, лишився всеще застрашаючо великий вантаж. Чарльз і Голь вечеромкупили шість чужосторонських псів. Сі пси, доданідо шести псів старого запрягу, і Тік і Куна, сіраки, набутіпідчас рекордової подорожи біля Рінк Репідс, давали разомчотирнайцять. Та пси чужосторонські, дарма, що вони відбулипрактичний курс вправ у часі по спровадженню з чужогокраю, не богато могли тут помогти. Були то коротковолосистібосаки, один Новофавнлєндець, а два иншіМонґрельці невиразної породи. Вони, здавалось, не богатознали, сі новаки. Бок і його товариші гляділи на них неохітноі дарма, що він вивчив їх скоро всього, чого не слідробити, то ніяк не міг виучити їх того, що слід було робити.Вони не давалися ласкаво і до шлийок запрягати. Завиїмком двох Монґрельців, були то затупілі і здичілі сотворіння,здичілі ізза дикого оточення, в якому знаходилися,а отупілі ізза жорстокого обходження, якого дізнавали.Два Монґрельці були цілком бездушні, у них хибалиш кости могли ще поламатися.При таких малообіцюючих і нужденних босаках, і пристарому запрягу, виснаженому дорогою двайцять пяти сотокмиль, вигляд на якийсь успіх нової подорожі був яснийяк сонце. Та проте оба чоловіки були цілком веселі. Вонибули ще й горді. Вони закроювали діло на велику скалю,з чотирнадцятьма псами! Вони бачили вже не одні сани,що від'їжджали до Давсона або приїжджали звідтам, та ніодні не мали аж чотирнайцять псів. У тих арктичних сторонахобставина, що ні одні сани не були тягнені чотирнайцятьмапсами, мала ту розумну причину, що одні санине можуть помістити харчів для чотирнайцятьох псів. ТаГоль і Чарльз сього не знали. Вони виробили собі плянподорожі з олівцем у руці: стілько і стілько псів помножитичерез стілько і стілько днів... quod erat demonstran-

dum! Мерседес гляділа на той рахунок крізь плечі і потакувалазрозуміло. Сеж усе було таке просте!На другий день пізним раном Бок провадив довгийзапряг здовж улиці. При сьому не було ніякої бадьорости,ні форкання, ні живійшого руху, у нього, ані у його товаришів.Пустилися в дорогу смертельно трудні. Чотири разиперемірював Бок ногами віддалення між Сальт Вотер і Давсоном,а тепер сама думка, що в тому нужденному і виснаженомустані приходиться йому зміряти дорогу сю ще раз,спричиняла йому заворот голови. Серце його не віщувалотут нічого доброго, ані серце инших псів. Чужосторонськіпси були боязливі і застрашені, а туземні не мали довірядо своїх панів.Бок почував невиразно, що на сих двох чоловіків і насю женщину не можна числити. Вони нічого не уміли зробитияк слід, а зараз у перших днях подорожі виявилося,що вони нічого не годні і научитися. Були вони у всьомунедбайливі, без порядку, без дисципліни. Одно мізерне закладаннєобозовища забирало їм пів ночи часу, а половинуранка мотикалися около зривання обозовища і ладованнясаний, а се останнє виконували так невміло і незручно,що цілою дорогою мусіли що хвилі ставати і поправляти вантаж. Декотрими днями не робили і десять мильдороги. А були й такі дни, в яких вони навіть не зачиналиїхати. Та ні одного дня не зробили і половини приписаноїзвичайним ходом дороги.Се було неминуче, що їм не стане харчів для проживленняпсів. Та вони ще спішилися передавати псам харчуі тим приближували час, коли не стане засобів і на приписану пайку. Чужосторонські босачки, яких сили травленняне були заострені хронічним голодом і не могли з найменшоїскількости поживи витягати користь, мали пажерливішлунки, а коли виснажені сіроманці тягнули слабо, рішивГоль, що приписана пайка поживи за мала. Він її подвоїв.А на домір лиха, коли Мерседес, зі сльозами в її гарнихочах і шльоханнєм у горлі, не могла вижебрати у ньогоще більше поживи для псів, вона викрадала харч із мішківі потаємно кидала псам. Та Бокови і його сіромахам непоживи бракувало, тільки випочинку. І дарма, що робиливони невеличку дорогу, тяжкий вантаж, який тягнули, висмоктувавбезргощадно їх сили.Відтак іфийшло недохарчовуваннє. Голь відкрив одноїднини факт, що харчунковий запас псів минувся в половині,тоді як усеї дороги зроблено лиш четверту часть,а дальше, що ані по добрій волі, ані за гроші не можнабуло дістати псам харчів, що бракували. Отже зменшивпсам навіть звичайну їх пайку, а за те намагався зробитибільше дороги. Сестра його і шуринець допомагали йому*

у тому пляні, але не довели ні до чого через тяжкий вантажі власну нездарність. То не штука давати псам меншийхарчунок, а знов неможливо заставити їх до більшої видатностев роботі тоді, як власне нездарство не дає вирушитивчасним ранком у дорогу і посвятити подорожуваннюбільше годин часу. Вони не тільки що не знали, як ходитиколо псів, але не вміли ходити коло себе самих.Перший, який не дописав, то був Доб. Дарма, що незручнийзлодюжка, все ловлений на крадежи і караний,був він проте щирим робітником. Звихнена його лопатка,негоєна і невивчасована, погіршалася і погіршалася, ажу кінци застрілив його Голь великим револьвером Кольта.В тих сторонах є така поговірка, що чужосторонський песздихає при порції сірака, тож тих шестеро чужосторонськихпсів не мали иншої ради, тільки здихати при половині порціїсіраків. Новофавнлєндець пішов перший, а за ним трикоротковолосисті босаки, тоді як два Монґрельці держалисяще якийсь час на волосочку, але і вони погинули.В тім часі минулася і та ввічливість та великодушністьПівденного краю у тих троїх людий. Обдерті з чару і романтичностиопинилися вони на голотечі реальної практичноїпраці, на праці за тяжкій для них. Мерседес пересталаплакати над псами, бо мала богато роботи з плаканнємнад самою собою і з суперечками, які зводила з мужомі братом. Сварка то була одинока річ, яка ніколи їх не мучила.Дразливість їх виростала з їх безталання, рослаз ними, подвоювала його і переростала. Та чудова терпеливість,що родиться у людий, які разом терплять і разомгарують, і обмінюються ласкавими словами — вона не зродиласяу тих чоловіків, ні у тої женщини. У них не булоі одробини того терпцю. Вони зробилися шорсткі і гіркі.Мязи в них боліли, кости боліли, навіть серця боліли.І саме через се зробилися вони такі гострі і різкі на слова,які не сходили з їх уст від рана до вечера.,Чарльз і Голь сперечалися між собою, а Мерседес доливалаоливи до огню. Кождий з них був свято в томупереконаний, що працює більше, як на нього припадає роботиі жаден не занедбав покликатися на те при найпершійнагоді. Мерседес брала часом сторону мужа, а часом брата.З того робилася зразкова фамілійна колотнеча. Розпочавшисварку над тим, котрий з них, Чарльз чи Голь має нарубатитих пару полін до ватри, втягали вони до тої сваркицілу решту рідні, батьків, материй, вуйків, стрийків, л'одий,що жили у віддаленню тисяч миль звідси, а навіть декотрихнебіщиків. Що спільного мав погляд Голя на штукуабо товариство, з якими його мати мала приставати, як писавїї брат, із рубаннєм кількох мізерних полін дерева дляватри, тяжко було зрозуміти. А проте сварка розширялася

дальше в тому напрямі і устрявала у політичних переконанняхЧарльза. А яким способом обмовний язик сестриЧарльза міг заважити при огнищи над рікою Юконом, себуло ясним хиба для самої Мерседес, яка при тій нагодіскидала з серця свого всі невдоволення і не щадила деякихще й инших їй немилих рисів свояків свого мужа.А ватра тимчасом лишалася некладена, обозовище до половинипоставлене, а пси негодовані.Мерседес плекала в собі особливий жаль, — жаль їїпола. Вона була гарна і ніжна і з нею все досі обходилисяпо лицарському. Та теперішна поведінка її мужа і їїбрата була всім, тільки не лицарською. Вона належала доженщин, які потребують до всього помічників. Вона жалуваласяна те. Уважаючи їх вимоги за нехтованне прерогативїї жіночого пола, робила їх життє невиносимим. Вонавже й не дивилася на псів, а що була змучена і сквашена,уперлася їхати на санках. Була то гарна і любенька женщина,але будь що будь важила сто двайцять фунтів, гарнийсобі додаточок до вантаги, тасканої псами здохляками.Цілими днями возилася, аж поки пси не попадали середдороги і сани стали. Чарльз і Голь благали її злізти і йтипішки, благали, переконували, та вона счинала плач і кликалаНебо на свідка їх брутальности.При одній нагоді здіймили вони її силоміць із санок.Другий раз зарікалися вже се робити. Вона опустила охлялоноги, немов та розвезена дитина і сіла на дорогу. Вониумисне поїхали дальше, та вона не рухалася. По проїханнютрьох миль скинули з саний вантагу, вернули до неї і зновна силу поклали її на сани.Через надмір злиденности, яка на них падала, не буливони співчутливі терпінням псів. Теорія Голя, яку він прикладавлише у віднесенню до инших, звучала, що требабути твердим. Він перестав прикладати сю теорію до сестриі шуринця. Дізнавши там заводу, він з тим більшоюзагарливістю прикладав її до псів, і то при помочи дручка.Біля стації Файн Фінгерс не стало для псів харчу, а старабеззуб&^індіянка предложила проміняти кілька фунтів замерзло/конятини за револьвер Кольта, що стирчав обікножа за поясом у Голя. Мало пожитку принесла та конятина,бо була то сама шкіра, злуплена пастухами із здохлогоконя ще перед шістьма місяцями назад. У замерзломустані подібні були сі кусники на клаптики гальванізованогозаліза, та коли пес утовкмачив їх до свого шлунка, вонитам відтаяли і зробилися з них шматки шкіри і жмуткишерсти, що дразнили шлунок, та були зовсім нестравні.А тимчасом хилитався Бок дорогою на чолі запрягу,немов та сонна мара. Він тягнув, доки зміг, а коли не зміг,

падав і лежав на земли, аж удари дручка підносили йогознов на ноги. Уся тугість і полиск його прегарної шубиминулися. Волос звисав безсильно, зівяло і недбало, місцямизліплений плямами засохлої крови від ударів дручка Голя.Мязи його скорчилися до гузоватих шнурочків, а малі подушечкимясові пощезали і кожде ребро і кожда кісточкайого клітки була докладно обкрислена і прозирала крізьобширну шкіру, яка покрилася зморшками й фалдами. Серцемогло тріснути при погляді на нього, та в нього вже серцяне було. Чоловік у червоному светері доконав сього.Те саме, що з Боком, було і з його товаришами. Булисе ходячі кістяки. З ним було їх разом сім. Придушені великоюнуждою стали вони нечуткі на удари нагайки абодручка. Біль ударів видавався їм тупим і далеким, так самояк предмети, які очи їх бачили, а уха чули, були для нихневиразні і далекі. У них не було й половини життя, ні четвертини.Кождий з тих псів представляв собою з б и т о ккісточок, у яких середині блимав слабенький огник життя.Коли санки ставали, вони падали у шлийках на землю мовмертві, а огник пригасав і блід і здавалося заникав. А колипадав удар нагайки або дручка, огник слабенько підводивсяі вони ставали на ноги і хилиталися дальше.Невдовзі прийшов день, коли Біллі, добрязний, упаві не міг устати. Голь запропастив револьвер, узяв отже сокируі розчавив Білльому голову таки ще у шлийках, відтаквідтяв стерво від упряжи і заволік на бік. Бок бачиві його товариші бачили, що така сама доля чекає і їх незадовго.Другого дня минувся Куна і лишилося їх уже лишпять. Джо, занадто збіджений, щоби ще бути злосливим,Пайк, каліка й охлялий і на пів свідомий, а вже як сімулянтцілком несвідомий, Соллєкс, все однако віруючий в тяганнесанок і до решти зажурений тому, що не має в ньому силидо того тягання, — Тік, що не працював так богато сеїзими і той, шо його найбільше бито, бо був свіжий, — ноі Бок; усе ще на чолі запрягу, але вже не годен удержатипорядку і не мав великої до того охоти, очманілий іззависнаження, піддержував дорогу лише думкою і неяснимпочуваннєм ніг.То була прегарна весняна погода, та ні пси, ні людине помічували її. Кождого дня сонце сходило скорше, а заходилопізнійше. Вже о третій по півночи пробиралося н^день, а вечірний півсмерк тягнувся до девятої в ночи. Цілийтой довгий день, то була одна соняшна світлість. Зловіщазимова тиша уступила місця великому журкогови пробудженогожиття. Той журкіт приходив з кождого місця і приносивз собою радість життя. Він приходив від тварин, щознов віджили і рухалися, бо були як мертві і не рушалисяпротягом довгих місяців морозу. У ялицях сік підійшов до

гори. Верба і трепета розпукалися молодими базьками. Хашіі дрібна деревина пускали свіжі зелені парости. Ночами цвірінькалицвіркуни, а в днину все, т о лазило і повзало,виходило на сонце. Куропатви і дрохви гуляли і шугалипо лісі, вивірки пискували, пташки співали, а над головамиплавав дикий яструб, що прилетів із полудня і могучимикрилами розсував воздух.З кождого горбочка спадало чуркало холодної води,музика невидимих жерелець. Усе таяло, розгорталося, дихало.Ріка Юкон напнулася, щоби зломати лід, що її оповив.Вона злизувала його з під споду, а сонце злизувалоз гори. В леді робилися діри і щілини, він тріскав, відривавсяі тяжкими кригами падав у воду. А посеред того трісканняі стукання новопробудженого життя, під осліпляючимпромін нем сонця, і через легко стогнучі подуви вітру, подібнідо похоронного походу, пленталися два чоловікий одна жінка та пси сіроманці.Пси, що ось ось валилися з ніг, заплакана Мерседес,що все ще сиділа на санях, Голь, що проклинав, Чарльз,що тужно і плаксиво виглядав, — всі вони допленталисяло халабуди Джона Зорнтона, біля устя ріки ГвайтРівер. Лише станули, а пс/ попадали мов мертві. Мерседесобтерла сльози і глянула/на Зорнтона, Чарльз сів на ковбоквідпочити. Він сідав поволи і кривився з болю задлязакостенілости членів. Голь став говорити. Джон Зорнтонкінчив обтісуваннє держака до сокири з березового дерева.Він тесав і слухав, давав короткі відповіди і — коли йогопрохано, — короткі ради. Він знав отсю породу людийі давав їм пораду з тим твердим переконаннєм, що вонийого не послухають.^— „Вони казали нам там висше ріки, що дорога упадаєі що найліпше зробимо, коли підождемо“, — говоривГоль у відповіди на пересторогу Зорнтона, щоби не їхатитепер підчас таяння леду. — „Вони ще запевняли нас, щоне доїдемо до устя Гвайт Рівер, а ось, ми вже тут“ — Сеостаннє вимовив він насмішкувато і тріумфально.— „І вони казали вам правду, — відповів Зорнтон. —„Дорога може упасти кождої хвилі. Тільки дурень, і то сліпийдурень, може пускатися такою дорогою. Кажу вам сепросто в очи і на таку небезпеку не виставляв би я свогожиття за золото усеї Аляски“— „Запевне лиш тому, що ви не дурень, — гадаю —сказав Голь. — „Все одно, ми рушаємо до Давсона. Вінрозвинув нагайку і крикнув. „Ану лиш“, ставай, Бок, далі,підвбя.ьтеся! Вйо! Меш !“Зорнтон узявся назад до тесання. Се було даремне,він се знав, зрозуміти дурня в його глупоті, — а в кінцидва або три дурні більше, чи менше на світі...

Але запряг на приказ і не рухнувся. Він уже від давнаперейшов у ту фазу, в якій без удару не підносився. Тожпадала нагайка, тут і там, у своїх неублаганих скоках. ДжонЗорнтон стиснув губи. Соллєкс перший став на ноги. Джовідтак, скомлячи з болю. Пайк захитався болюче. Два разипадав він у половині підводження свого тіла і аж третимразом підвів його. Бок не рухався. Він лежав спокійно, дебув упав. Нагайка свистіла над ним ще раз і ще раз, тавін ані не зойкнув, ані крутнув собою. Кілька разів бравсяЗорнтон промовити, але понехав. В очах його заблисласльоза і коли удари нагайки не переставали падати, вінпіднісся і походжував нерішучо з одного місця на друге.Се сталося перший раз, що Бок відмовив послухуі само собою було достаточною причиною, щоби Голь попаву лють. Він узявся до дручка. Бок відказався встатиі під градом ще сильнійших ударів дручком, які тепер летілина нього. Так, як його товариші, був він лише годенпідвестися, але він рішив не підводитися. У нього зявилосянеясне почуванне недалекої заглади. Почуванне те зродилосяв ньому ще перше, заки доїхали до берега ріки і теперне покидало його. Як тільки ноги його натрафляли натонкий лід, або потріскані місця, здавалося йому,' що чуєнедалеку загладу, десь там на переді, кудою його пан намагаєтьсяїхати. Гож відмовився від руху. Так відмовивсярішучо і так був на все приготований, що удари дручка небогато його боліли. А коли удари не вгавали, заблимаву ньому життєвий огник і ущух. Бок був майже неживий.Чувся дивно приголомшеним. Якби з далекої, віддалі доходилидо нього почування, що його бито. Його опустиловже і найменше почуванне болю. Вій уже не відчував нічого,дарма, що чув дуже слабо згук падаючого на йоготіло дручка. Ба, се вже не було його тіло, воно видавалосяйому таким далеким...По сім, нараз, без остороги, видаючи з себе неартикулованийкрик, подібний більше до крику звіряти, скочивДжон Зорнтон на чоловіка, що вививав дручком. Штовхненийраптом відступив Голь як перед падаючим деревом.Мерседес йойкнула. Чарльз глядів задумано, обтер слезистіочи, але не рушився ізза своєї закостенілости.Зорнтон стояв над Боком, німо від зворушення пануючинад собою, не годен і слова промовити.— „Як ще раз удариш того пса, то я тебе забю !“ —здобувся він в решті крикнути дрожачим голосом.— „То мій пес!“ — відказав Голь, утираючи кровз лиця і подався назад. — „Геть мені з дороги, а ні тоя тобі покажу! Мені спішно до Давсона“.

Зорнтон стояв між ним і Боком і не показував охотиуступати з дороги. Голь сягнув за ніж. Мерседес то йойкала,то плакала, то сміялася, оказуючи хаотичний нападгісгерії. Зорнтон ударив Голя держаком по кістці руки і вибивніж, який упав на землю. Він ударив його ще раз, колитой хотів зігнутися і підвести ніж. Відтак зігнувся сам, піднісніж і двома махами розрізав шлийки Бока.Голь не мав охоти до дальшої бійки. В решті рукийого були повні його сестри, а радше її рамен тоді, як Бокбув такий близький смерти і не придатний до тягнення санок.В кілька хвиль пізнійше поїхали вони із берега долі рікою.Бок чув, як сани рушили і підніс голову, щоби поглядіти.Пайк став передовиком, Соллєкс підручником, а в серединіміж ними були Джо і Тік. Вони хилиталися і штильгукали,Мерседес їхала на санях, верх вантаги. Голь держав поводи,а Чарльз ступав позаду.Коли Бок слідив за ними, Зорнтон приклякнув білянього і рапавими, але приємними руками вишукував місцязломаних кісток. Заки дослід його виказав, що на тілі Бокане найшлося"“нічого більше крім богато синців і опухіві що воно знаходилося в стані страшенного вихуднення,сани вже були проїхали з чверть милі. Пес і чоловік слідилиза ними, постававши на леду. Раптом вгляділи, якзадна часть саний потала гейби у якусь прірву, а дишельі Голь, який придержувався до нього, підскочив у воздух.До їх ух дійшов вереск жінки. Вони ще доглянули, якЧарльз обертався і зробив один крок назад, якби хотівутікати, коли нараз ціла полать леду урвалася в спід і псиі люди позмикали. Роззявлена пропасть над ледом, то все,що. можна ще було видіти. Вся ледова дорога запаласяв ріку.Джон Зорнтон і Бок глянули один на одного.— „Ох, ти бідаче, бідаче!* — сказав Зорнтон, колиБок став лизати його руки.(Далі буде).

„Привороттє“Зупиняючись над питанием про те, від якого часуі від якого місця почати мої спомини, звязані з українськимрухом на Поділлю, я рішив, що буде слушно розпочатиїх від часу мого вступу до приворотської духовноїшколи, себ-то від року 1896-го.Правда, як читач далі побачить, у приворотській духовнійшколі в той час ніякого українського руху, в розуміннюсвідомого національного життя, не було; ні середучителів школи, ні серед учеників не було також ні одного„свідомого“ Українця, а тимчасом пишучи про українськийрух на Поділлю, було-б несправедливо обминути оте „ГІріїворотскоеДуховное Училище“ *)Що там було українського — так се „дух“, „стихія“і ціла своєрідна атмосфера. Вистане сказати, що абсолютновсі ученики говорили між собою виключно по українськії.І коли Привороттє не давало того, що називається національноюсвідомістю, то за те воно також нічого не денаціоналізувало,а навпаки міцно тримало в обіймах чистоїукраїнської стихії. І в сьому бозумовно велика заслуга„Привороття“, яку мусить зазначити історик національногоруху на Україні. Я особисто нікого не знаю із бувших питомцівприворотської школи, шо сталн-б згодом перевертнями,за те навпаки нараховую серед своїх товаришівзначну кількість більше або менше відомих українськихдіячів і працьовників на українській ниві. Серед них —Михайло Корчинський — бувший державний секретар уряду’) Для читачів-Г ал щ іан, незн айом их з устроим ш кіл у бувш ій Г^осії,м уш у дещ о пояснити: „Хіуховное У ч илищ е“ — се перш а стадія п ідготовленнядо свящ енничого звання. Ц уховна ш кола м ала і ія т ь кляс ті,що кінчили її, мали право бути „псалом щ икам и“ (дякам и) або учителям ицерковно-парохіяльних ш кіл (післ я додатк ов ого ісп иту). Але, звичайно,всі, іцо кінчили духовн у ш колу, п ер еходили далі, до д у х о в н о ї сем инарії,д е учили ся щ е ш ість літ і тоді у ж е мали право бути свящ енникам и.Пять кляс д у х о в н о ї ш коли і чотири кляси сем инар ії рівнялися меніпебільше ґім н азіял ь н ом у курсу. ІІята і ш еста кляса сем ин ар ії були уж есгіеціяльно богословським и. В исш у д у х о в н у освіту діставал и лиш е ліпш іучен ики сем инар ії — в Д уховній А кадем ії, д е паука трепала ще чотирироки.

Української Народньої Республіки, видатний парлямегітаристі прав ник, Федір Сумневич — бувший ґуберні-:.яльний комісар і діяч на Волині, Григорій Голоскевич —видавець, автор популярного „Правописного Словничка“,Федір Шумлянський разом з С. Іваницьким — редакторвеликого „Російсько-Українського Словника“, священникМикуляк — розстріляний в 19^0 році у Камянці больше^виками, лікар Пилип Мальований — відомий діяч в Ямпільщиніна Поділлю, лікар Аґатанґел Голоскевич — померу Камянці, заразившись плямистим тифом у 1919 році,працюючи в українській армії, Тихон Левицький —відомийдіяч на Кубані, розстріляний большевиками, Леонтій Єзерницький— відомий діяч на Поділлю, переважно в повітахушицькім і камянецькім, а згодом на Кубані, Кость Голобродський— відомий діяч в ушицькому повіті, а під часвійни — в таборах полонених у Німеччині, брати Велікотні—Павло і Микола, а також багато инших, яких тепер, наеміґрації, без підручних матеріялів згадати не можу. Присім я підкреслюю, що зазначені люде — се мої товаришішкільні — старші або молодші, — але у всякому разі сучасникимого перебування в школі і я, звичайно, десьпевне не мало поминув імен працьовників на українськійниві, що училися в приворотській школі давнійше або пізнійшевід мене.Цікава історія повстання приворотської духовної школи.Річ у тім, що Приворотте лежить у місцевості!, прояку Гоголь сказав-би, що від неї ЗО літ скачи — нікуди недоскачеш. Се — маленьке сельце в ушицькому повіті, наПоділлю, положене майже серед непроїзжих скель, яріві лісів. Так, з одного боку його відрізує від світа величезний„Вихватневицький Яр“, з другого — „Циганський Яр“,з иншого знов Китайгородська Гора і т. д. Все те відногиКарпат і круті береги недалекого Дністра. Всякий свіжийчоловік, що якось добирався до Привороття, не раз можевивернувшись із возом або застрягши на пів доби у болоті,запитувався зі здивуваннем — кому могло прийти до головиоснувати школу, культурний осередок, у такім „центрі“,як Приворотте. Отже історія оповідав про заснуваннв.духовної школи у Привороттю таке: десь на початку дєвятнацятогостоліття був на Поділлю єпископом Йоанікій.І прийшла йому нещаслива думка поїхати в сі непроїзжісторони на ревізію парафій. Отже сталося так, що недалековід Привороття, в однім із ярів, баскі архиерейські конізноровилися і що сили понесли кариту з архиереем поскелях та ярах, нігде не спиняючись. Архиерею загрожуваластрашна небезпека, може й смерть. Він — оповідаєісторія — дуже налякався, почав молитися Богу і в молитвідав обітницю: на тім місци, де коні спиняться, збу-

дувати церкву. Коні стали якраз коло села Привороття.Отже таким чином у забутому Богом і людьми сельці повсталаархиерейська церква, згодом коло неї розведено великийсад, що й досі задержав назву „архиврейського“,а потім зявилася думка й про заснуванне школи.Така історія повстання „Приворотскаго Духовнаго Училища“.Історія, якої наслідки під національним оглядомукраїнським, у всякому разі не були погані. Бо школа повсталадійсно серед цілковито української стихії, без найменшогоденаціоналізаційного впливу. Далі, — навіть і Приворотте,як зрештою, і всяка точка на землі, було центромдля своєї періферії і питомцями школи стали діти священниківі головно псаломциків із окружних сіл, що — таксамо — принесли з собою чисту українську стихію глухогопридністрянського села...Звичайно, в такому селі, як Приворотте, приватних помешканьне було і тому при школі істнувала „бурса“, деученики жили, їли, спали і вчилися. Всі помешкання дляучеників, а також кляси містилися в кількох одноповерховихбудинках і все се зі службами разом творило одну цілість,'що була відома під назвою „Приворотської Бурси“,а ученики під назвою „приворотських бурсаків“. Ціле житте,всі „нрави і обичаи“ були тут якісь своєрідні, і навіть щетоді, коли я вступив до школи, себ-то, можна сказати, вжеу віці „пари й електричности“, тут можна було виразновідчути тихий бренькіт тонесбньких, але міцних струн,що тягнулися до приворотської бурси від Гоголівського„Вія“, Київської Братської Школи і Хоми Брута...Почати тим, що в 3-ій і 4-ій клясі школи я застав замістьтеперішних дітий, якими в ученики 3—4 кляси ґімназій,таки добрих „парубків“ — по 20 літ і більше, „підвусом“, що мали добрі баси, міцні кулаки і безбожно тягнулистрашно смердючу махорку. А що в бурсі, як водиться,їсти давали погано, бо брали дуже дешево, то старші бурсаки,а за ними й молодші робили наскоки на сусідськісади, городи і баштани, де „здобували“ сливки, яблука,оріхи, кавуни, і т. п.В бурсі панував, загалом, войовничий дух. Бурсакиз висших кляс „старшували“ над меншими, а особливо „новачками“і сим останнім треба було досить натерпітися,доки вони самі освоювалися зо всіма „нравами і обычаями“бурси. Всі їх пироги, колачі, яблука й ковбаси, що їм привозилиродичі з дому, в першу чергу йшли на задобрюваннетих старших „парубків“, щоб мати від них спокій.Кождий хлопець, до якого приїзжали батько або мама, —а се траплялося найчастійше з малими „новачками“, якінайбільше сумували за домом, — ставав на де-який час„героем дня“ ; за ним — розуміється, по від’їзді батьків —

гурмами ходили старші бурсаки, удавали із себе його найбільшихприятелів і робили йому ріжні „лествыя предложенія“,в такім, наприклад, роді, що вони „набють“ тогоабо иншого бурсака, котрий колись перед тим „насмілився“зробити якусь прикрість теперішньому щасливому володарюскрині з книшами, салом і горіхами. „Медовий місяць“ тягнувсякілька день, поки ріжні „яства“ із куфра цілком непереходили до шлунків вусатих бурсаків: дурному бурсачкударували рогатки, робили луки з гострими стрілами, а такожвиказувалося найбільше добродійство і честь, а саме—ученик першої або другої клясй міг дозволити собі нечувануріч — зайти до старшої —третьої або четвертої кляси—і навіть посидіти там кілька хвилин. Звичайно, був „порядок“такий, що за подібну „зневагу“ на винного сипалисянесчисленні стусани, тепер-же як виїмок сього не робилося.За те, коли уже вся »провізія“ кінчилася і пропускався„на фунду“ навіть залишений батьком карбованець, то дурнийбурсачок відразу переходив у катеґорію звичайнихсмертних і часто „набирав“ від незадоволених його „політикою“в дні „могутности і слави“. Але, зрештою, виробивсязвичай, що майже кождий „новачок“ знаходив собі щироговусатого „оборонця“, якого він найбільше годував, алеякий за те давав захист свому „кормителю“ у всіх потрібнихвипадках.„Розпуск« на Різдво, Великдень і на літні вакації,коли ученики діставали білети, був терміном, на який відкладалисясоріознійші порахунки між „колеґами“. — „Чекай,іекай, я тобі покажу на розпуск!“ — було звичайноюзагрозою. Бо уважалось, що коли „білет“ з добрим „баллом“по „поведені»)“ уже в кишені, то все можна безкарнозробити: запустити у ворога залізним свічником (бурсуосвітлювали стеариновими свічками), розвалити йому головуі тому подібне.Цікаві були відносини між „бурсою“ і селом. Із фактуістнування — будь що будь — школи висшого типу, село,висловлюючись по галицьки, „нічого собі не робило*. Хочвступ до школи був для всіх вільний, одначе за довгийперіод я знаю лише одиниці, що користали з можливостидістати більшу освіту. Село було байдуже до „бурси“і жило собі своїм звичайним тихим життєм. Для бурсаківсело теж було річею звичайною, але вони все· ж робилиріжницю між собою і селянами. Останніх вони призивали„пуздирями“ і кричали їм зпоза плотів: „Гей, пуздирь,матня горить“. — Не можу сказати, оскільки в сім виявлялосясвідомости своєї станової висшости, а оскільки звичайногобешкетування, але знаю, що наслідком сього міжселом і бурсою від часу до часу нагромаджувалося доситьвибухового матеріялу. Бувало, що коли під таку пору часом

зовертав бурсак із села з розбитою головою або підбитимоком, то „бурсу“ облітало гасло „помсти“ і війни з „пуздирями“.З посеред старших бурсаків вилонювалися природніпривідці і отамани і вся бурса горячково готувалася довійни. Про се довідувалися сільські хлопчаки та парубки,теж відповідно орґанізувалися і в один із найблизших днів,пайчастійше в свято, вибухав ґенеральний бій. Дві „армії“ставали одна проти другої на своїх „позиціях“ : бурсакив своїх сірих убраннях в архиерейськщ саду, на фундаментахякихсь старих зруйнованих будинків, а „пуздирі“в білих убраннях, як ходять над Дністром, із чорним волосем,густо намащеним салом, як молоді Римляне, — насільській улиці. Армії розділяв невисокий окіп. З початкупочиналася „артилерійна підготовка — в оба табори сипалисяхмари каміння, грудок, болота, поки армії в газардіне зближувалися до окопу, де починалася безпосередняборотьба. І горе було полоненому бурсаку, якого стягалисільські парубки з окопу в свої володіння! Так само нез медом приходилося „пуздирю“, якого заволікали бурсакиу архиерейський сад! Часом війна тревала по кілька днів,розуміється з перервами на науку і на обід, поки у справу,на вид розбитих голов і носів не вмішувалося нарешті„начальство“ Памятаю, що серед привідців бойовищ особливовизначався у нас такий М. Хотовицький. Се був хлопецьдуже здібний і безумовно з іскрою ватажка; він, бувало,лише гляне на нас, менших бурсаків, і ми готові йтиза ним у огонь і воду. Своїм „буйством“ він достарчав багатоклопоту шкільній владі і в четвертій клясі, перед скінченнемдуховної школи, педаґоґічна рада поважно замислиласянад тим, чи варто Хотовицького, при його нахилах,обтяжувати далі богословською освітою. Рішили, щоне варто і ухвалили до семинарії не пустити. Але талановитийХотовицький зарадив біді: він подав начальству„дісертацію“, в якій описав бійки бурсаків із селянами.„Дісертація“ мала латинський заголовок — „Bella Bursae cumpusderibus“ („Війни Бурси з пуздирями“) і була остількиблискуче написана, що учителі негайно змінили свою постанову.Як я уже зазначив, склад учеників був майже увесьсільський, все се були діти природи, що часом далі свогосела і близшого містечка — якого-небудь Колюса чи Жванчика— нічого не бачили. І я памятаю, наприклад, що натакім тлі дуже виріжнявся один ученик — син псаломщиказ такого „великого“ міста, як Могилів-Подільський. Він ходивзавжди чистенько одягнений, причесаний і напомажений;у боковій кишенці постійно носив гребінець і маленькезеркальце, а вечерами, коли хлопці лягаючи, розповідалиперед сном байки, він розказував нам, бурсакам, як жиють

люде по містах. Виявилося, що вони „цілий день ходятьпо бульвару, а вечером читають романи“Звичайно, у Привороттю ні театрів, ні кіна не було,тому й розваги були такі, які могли придумати хлопці ізсіл у селі. Тут була гра в мяч на великім лугу, що нростягеябіля школи, стрілянина з рогаток, луків і т. п., причім усе те робилося „нападами“. Ось невідомо звідки зявиласямода на рогатки —і вся школа, всі 120—150 учеників—кождий мусів мати рогатку; за дватри тижні се надокучалоі починалося щось нове. Часом усю школу охоплювавякийсь дур „газарду“ : всі грали .у „фортуну“, але не нагроші, бо їх майже ні у кого не бувало, а на пера до писання.Гра ся полягала в тому, що партнери складали насередину стола на купку по одному перу і потім кождийпо черзі крутив маленький кубічний кавалочок дерева натоненькій ніжці. На чотирьох боках „фортуни“ були написи ;„все“, „одно“, „нічого“, додай“. Коли „фортуна“, покрутившись,падала до гори тим боком, де було написано „додай“,то партнер, значить, програвав — мусів покласти щеодно своє перо, коли-ж тим боком, де було написано „все“,то забирав усю купу пер і т. д. Деякі „горячі натури“страшно розпалювалися і були в роспачі, коли уже не малипера, аби „ще раз“ покласти, в надії таки виграти „усе“Але характери виявляються, як відомо, дуже вчасно: колостола похожали і слідкували за „ходом подій“ „холоднійшінатури“, котрі мали у себе запас пер і могли — чому-жн і! — продати перо, кому воно було так дуже потрібне.Знов таки, у Привороттю і в даному разі були своєріднізвичаї — ніхто нічого не купував і не продавав за гроші:була мінова торговля. Отже за перо, потрібне під час газарду,треба було заплатити... один вареник. Я памятаю,що гра в пера найбільше провадилась під час „мас ля ни“(запустів), коли ученики були цілком вільні три-чотири дні,а на дворі було зимно. А як раз на масляну то й даваливареники! І треба було бачити, як під час вечері кредиторкричав із протилежного кінця їдальні: „Бачинський, а вареник,забув?“ — і той з жалем сердечним закладав вареникна вилку і дивився як заплата його необачности і мріябурсака — вареник колихався над головами бурсаків, переходячиз рук до рук, доки не допливав по надежностидо свого нового власника.Взагалі мушу сказати, що вареники — найчастійшез сиром і картофлею, помащені „шкварками“, були у приворотськійбурсі найбільшим делікатесом. Давали їх дужерідко і з'їдали їх в один дух, а причиною сього останньогобула та обставина, що в бурсі такі річи, як вареники, тістоз сиром і т. п. подавали в одній мисці на чотирьох, отжетут у повній мірі виступав на сцену закон конкуренції.

Одинацятої заповіди всі міцно дотримувалися. Уже під часмолитви перед їдою, коли співали — „Очі всіх на тя, Господи,уповают“, — очи всіх у дійсности були звернені намиску з варениками і пильно розглядали, на якім більшешкварків, щоби першим його ухопити; при словах —„Отвер­завши щедрую руку твою“, — кождий непомітно намацувавсвою вилку, а останні слова молитви, як по команді заглушалисястрашним брязкотом зелізних вилок об емальові миски.В шалених перегонах на поміч зручности приходилаще й хитрість: щоби зїсти більше вареників деякі мудрійшібурсаки їли тільки середину, де була „начинка“, а „роги“просто відкусували і кидали коло себе на стіл, як щось,мовляв, несмачне і непотрібне. Одначе коли „гонка“ кінчалася,вони спокійно і не хапаючись споживали всі „свої“роги.Вертаючись до розваг мушу ще згадати про „псярників“,а також про „лісовиків“, чи „бродяг“. Річ у тім, щохоча з одного боку приворотську бурсу лаяли завжди якстрашну „дзюру“, але з другого боку обективно беручи,вона була й в як раз типом лісової школи, школи у лісі,яку так вихваляв сучасна педаґоґіка. І дійсно всі ученикижили там серед лісів та гір, серед найчистійшого і найздоровшогоповітря. А деякі особливо використовували сіобставини. Правда, свіже повітре їх дуже мало обходило;се були з природи „мисливці“ чи „бродяги“ Вони збиралисяневеличкими гуртками, по три-чотири чоловіка і зимою,серед снігів та морозу йшли „бродити“ в ліси, щооблягали кругом Приворотте. Така блуканина дуже їм подобалася,вони любили, як їм тріщало ріще під ногами середлісової тиші, вони добре розумілися на слідах ріжнихзвірів на снігу, їм було дуже цікаво сполохати зайця чидику козу. По чотирох-пятьох годинах блуканини вони верталидо бурси свіжі, здорові, румяні, з купою вражінь.З собою вони завжди приносили якусь напівзамерзлу кавку,горобця, чи ворону, що через ніч відживали десь на печіі на другий день, серед загальної тиші підчас лекції несподіванопочали літати по клясі на велику потіху всімбурсакам.Здебільшого сі-ж „бродяги“ були й „псярниками“ Ся„професія“ полягала в тому, що вони мали під своєю опікоювсіх, бездомних псів, які лише забігали у бурсу. Заразпо скінченню обіду „псярники“ швидко обходили довгістоли бурсацької їдальні і збирали у великі папери кістки,кашу, хліб та инші обїдки і виносили все те своїй улюбленійзґраї псів, що під час обіду точно збиралася підїдальнею і нетерпеливо ждала своїх добродіїв. Тут-же,у бурсі, під вікнами кляс можна було бачити собачі буди,де розпложувалося молоде поколінне ріжних „цуциків“, що

весело зустрічали своїх опікунів, які скакали до них кождої„переміни“ серед лекцій з кляси просто через вікно.Не дивлячись на таку ріжноманітність розваг, требазазначити, що бурсаки також досить багато читали. В духовнійшколі істнувала бібліотека, звичайно, російська і якя тепер згадую, доволі гарна. Але те, що вона була російська,ніякого значіння в розумінню певних денаціоналізаційнихвпливів — не мало. Фізіономія школи залишаласячисто українською, на всьому лежала печать чистої нескаламученоїнаціональної стихії. І коли-б хтось сторонній заглянув,наприклад, у бурсацьку їдальню під час підвечірку,який по традиції, чомусь завжди відбувався без „надзирателя“,то мав би вражінне, що попав у гайдамацький табор:за приводом старших, уся бурса з захопленнем співала зачаєм свою улюблену пісню:Стоїть корша над водоюГей, ти думко моя!...Покритая лободою...Рідайдана, рідайдана, рідай—да-а-а!...І було щось могутнє в сім співі. їдальня дріжала! І якісьневидимі, — але на все житте — знаки різьбив у душі кождогобурсака отсей широкий безшабашний приспів!...Ясно, одначе, що довго „так оставаться не могло“ !І лише тепер, розглядаюсь у минулому, я розумію, що попаву школу як раз під час оповіщення „приворотськійгайдамаччині“ рішучої боротьби. І дійсно, коли я ось теперзгадую склад учительської корпорації, то бачу, що се моглобути лише обдуманим і пляновим насланнем „іноплеменников“.Ось наприклад, який склад учителів був зачас мого перебування у Привороттю: „Смотритель училища“о. Архимандрит Афанасій (в мирі — Самбинін), інспектор—Орлов, учитель російської мови — Доброхотов, математики —Соколов, латини — Фортунатов, грецької мови — Велікотний,ґеоґрафії—Рибінскій, каліґрафії (або „чистописання“)—Перевозніков. І справді, чим можна було пояснити, як несистемою послідовної русифікиції, появление в глухомуі нікому не цікавому сельці цілої плеяди людий „изъ далекихъчуждыхъ странъ“. Всі вони в буквальному розуміннюбули — „кто отъ Ладоги холодной, кто отъ синихъ»олнъ Невы“, — із найдальших закутків Московщини й Сибіру,абсолютно нічим не звязані з якимсь чужим і непотрібнимїм Привороттем. Не можу особисто згадувати їхлихом, як людий, — був я тоді за малий, щоб пізнатий оцінити людину, — мушу лише признати, що в даль*з

тому ж и т т ю у мене не залишилося від них якогось погано.вражіння, чи недоброго почуття. Були, правда, деяківиїмки, але про них кілька слів потім. Мушу признатилише одне — всі вони, скілько їх перейшло через ІІриворотте,— і добрі, і лихі, і молоді, і старі — всі з висшоюкультурою — потерпіли повний крах у боротьбі з „Приврр'оттем“,з маленьким українським сельцем і з сотнею українськоїдітвори. Прислані у Приворотте „обрусители“ страшнотут нудилися, деякі з нудьги спивалися і через короткийчас, діставши влучне українське прізвище, зникали; на їхмісце зявлялися нові; так минали літа, десятки літ, а „При·воротге й досі стоїть — загляньте туди і переконаетесь! —у своїй первістній чистоті, недоторканості!...Згадаю декого із моїх наставників. „Смотрителем Училища“я застав при своїм вступі, як уже зазначив, архимандритао. Афанасія. Був він сином подільського єпископав той час Димитрія (в мирі Самбиніна). Незаписані переказиоповідають, що владика хотів, аби його єдиний синне йшов у монахи і женився, але о. Афанасій був дійсно„людиною не от міра сего“ і обрав монаший образ життя.Був він дуже добрий і надзвичайно любив дітий. Кождогоученика він знав і впливав лише своєю любовю і добрістю.На сім, властиво, сякий-такий порядок і тримався, бо позатим о. Афанасій був зовсім нездатний адміністратор. Ми, діти,бачили, що ніхто — ні ученики, ні учителі — його не боїтьсяі не рахується з ним. Маючи постійний захист у смотрителя,ми не дуже-то боялись і учителів і сим властивостямо. Афанасія у великій мірі треба завдячити, щоу бурсі довго не виводилися навіть такі „нрави і обичаї“,які може й треба було знищити. Правда, інспектор школи,енерґійний і гострий Орлов, не раз розчервонівшись, кричав:„Я іскареню этатъ бурсащзмъ“, — але се мало допомагало.Не знаю, з якої причини — може й через занадтовелику мягкість — о. Афанасій досить скоро був переведенийз посади смотрителя школи настоятелем ЗнаменсысогоМонастиря у Москві. Треба зазначити, як незвичайне явищесеред педаґоґів, що й звідти він підтримував звязки з своїмибувшими учениками; з деякими листуванне продовжувалосьі до скінчення ними духовної семинарії, після чогоо. Афанасій спеціяльно висилав їм гроші, щоби вони приїхалиі погостювали трохи у нього, у Москві. Він усе намовлявсвоїх „любимців“, якими здебільшого були красшіученики,, йти по скінченню семинарії в Духовну Академіюі дуже журився, коли дізнавався, що хто небудь з йоголюбимців вибирав світську каріеру.За те повною протилежністю о. Афанасію був призначенийпо ньому новий смотритель школи. Се був — ігуменМакарій, настоятель монастиря у Благовіщенську в Сибірі.

Яким чудом він з далекого сходу попав у Приворотте —на другий кінець імперії — се секрет російської бюрократичноїмашини, досить, що ми побачили у себе величезногоМоскаля, зарослого русяво-рижою бородою, з гострим поглядом,пронизливим голосом і якимись військовими рухами.По всьому було видно, що з педаґоґіею він мавстільки-ж спільного, як Приворотте з Мурманом. Кари вінпрактикував якісь дикі, „сибірські“. Так, наприклад, дітий,що може занадто голосно бавились у сніжки, він уважавможливим поставити тут-же, на снігу, на коліна. Одногомого товариша — уже покійного Григорія Туркевича, —хлопця 12—13 літ, він звелів заперти на ніч у темнім підваліпід школою, де сновигали лише щурі та скакали жаби.Памятаю, ся кара видалась остільки небезпечною, що економшколи, діякон Бачинськйй, якому доручено спровадитиТуркевича у підвал, мусів заявити, що ніби він загубивключі. Туркевича зачинили на-ніч у порожній шафі, алеуже бодай в помешканню смотрителя. З БлаговіщенськогоМонастиря ігумен Макарій привіз із собою у Привороттеякісь надзвичайно чудні, нікому на Поділлю невідомі церковнімотиви: тягучі і негарні. Служба Божа,.завдяки симмотивам, які одиноко виводив о. ігумен, затягалася накілька годин і страшно мучила нас, дітий. Особливо севідчувалося на першій неділі посту, коли треба було ходитидо церкви три рази на день.Із инших моїх наставників я хотів згадати учителяросійської мови п. Доброхотова і учителя п. Велікотногота його родину. Що до п. Доброхотова, — видно було, щовін любив свій предмет і хотів де-що. дати своїм ученикам.Для сього він улаштовував „літературні вечорі“. Вони булипрості, але безумовно залишили по собі слід у розуміннюпробудження у нас інтересу і любови до літератури. „Літературнийвечір“ полягав у тому, що п. Доброхотов заразпісля вечбрі залишав нас на деякий час тут-же, в їдальніі майстерно прочитував однодва оповідання. Цікаво менітепер згадати і зазначити, що майже завжди він нам читавщось із Гоголя. Сі оповідання, при вечірній обстанові.,перед сном, робили на нас сильне вражінне.П. Володимир Велікотний, учитель грецької мови, приїхавдо Привороття аж із Вологди. Приїхав не сам, а з родиною,що складалася із дружини і пятеро дрібних дітий.Родина Велікотних була чисто російська і батько —. людинадуже серіозна, прінціпова і порядна — провадив її в дусіреліґійному і російсько-патріотичному. Отже на сім ґрунтістарим Велікотним довелось пережити багато прикриххвиль. Річ у тім, що всі його діти — хлопці — почали цобиратисвою науку у приворотській духовній школі і осьтут, при зустрічі одиниці з стихією, замість „обрусенія“

вийшла „українізація“ 3 початку вона була чисто зовнішня,а потім, у духовній семинарії, перейшла у свідомість і братиВелікотні — Павло, Микола й Олекса, — по походженнюРосіяне, почували себе тільки Українцями і почали працюватина українській ниві далеко швидше, ніж багато їхтоваришів, місцевих Українців. Старший — Павло — привнісу справу багато запалу і може російської „безшабашносте“,за що тяжко поплатився: в І907 році, за розповсюдненнепроклямацій, його засуджено на 3 роки кріпости, які віні відсидів у Камянецькій вязниці. Менший — Олекса —виявляв теж велику революційність і був звільнений із семинаріїза те, що на знак якогось протесту, розтаскав петардоюу клясі піч. Ось се завзяте „українофільство“ і сполученаз ним революційність дітий були цілком незрозуміліі прикрі родичам — Росіянам, людям патріярхальнимі релігійним.Як я зазначив, учителі у Привороттю були майже усіРосіяне. І дійсно Українців по походженню було за увесьперіод мого перебування у школі всього два-три. Із ниххочу згадати Николая Гадзінського, учителя російськоїмови і співу, згодом ключаря катедрального собору у Камянці-Подільському.У мене залишилося вражінне від,нього, як від дуже гарного педаґоґа. Справді, будучи Українцем,знаючи, як підійти до дітий-Українців, він ужев першій клясі зумів на ціле житте навчити нас без похибокписати по російськи. Співи він дуже любив, діріґуваву церкві хором і прищепив також і нам любов і інтересдо церковних співів. Виконували ми здебільшого річи Бортнянського,Веделя, які нам дуже подобалися. Ми набулисобі навіть певний смак і уже розбиралися по своєму, щогарне, а що ні. Так, памятаю, коли після архиерея Димитріяєпископом подільським настав преосвященний Іриней(в мирі Орда, по походженню Українець), то він видав наказ,щоби по всій єпархії запроваджено церковні співи духовногокомпозитора Арханґельського. Нашому реґенту п.Гадзінському сей композитор був дуже не до смаку і вінказав, що його твори се — „масло масляне“. Так само Архангельськийне подобався й нам, бурсакам, і ми з нашимреґентом через силу мусіли вчити його твори, бо тодістрашно було не виконати накази суворого архиерея, якимуважався Іриней.Другим Українцем по походженню за моїх часів буву Привороттю інспектор школи Ковердинський, що згодом,після мене, став і „смотрителем". Се була людина доситьоригінальна. Він також хотів викорінити у Привороттю„бурсацизм“, але робив се методами, що ще більше надавалишколі характеру справжньої старосвіцької бурси. Севін називав старших бурсаків „парубками“, а взагалі улю-

бленим епітетом для бурсака, що чимсь завинив, у ньогобуло: „Ах ти подлий д я тало!“ Сих „подлих дячилів“ вінособливо переслідував за „курево“ і умів зручно злагіатина сім злочині. Зустрівши підозрілого курця, він наказувавйому „хухнути“ собі в лице і константувавши, що „подлийдячило“ виліз тільки що з поза стосів дров (улюблениммісцем курців були вузенькі проходи між довгими стосамидров, що стояли у дворі), він тутже починав його битив найбільш серіозний спосіб: за волосе, за уха, палицеюі т. п. Правда часом замість запаху тютюну від „дячила“страшно несло якоюсь мішаниною часнику, цибулі, перепаленогокорка (пробки) і иншого дрантя, але се для такогодосвідченого „лікаря“, як Ковердинський не тількине закривало „картини хороби“, висловлюючись по медичному,а навпаки, допомагало поставити цілком правильну„діаґнозу“, після якої бурсак діставав дуже сильні „ліки“.Як не дивно сказати, але бурсаки не дуже нарікали на сю„систему“ Ковердинського, бо бючи, він звичайно приговорював: „Я тебі, подлий дьак, на этотъ разъ отметки поиоведенію не уменьшу, но за то проучу тебя палкою“.Отже бурсаки уважали приемнійшою річею скінчити справувідразу, ніж мучитися перспективою, що по приїзді їх наРіздво чи Великдень до дому з поганим поступом за поведінку,те саме буде робити батько. Поза тим, у суті річи,п. Ковердинський був доброю людиною і як потім я чув,на посаді смотрителя школи зробив багато поліпшень. Невідіграючи ніякої політичної ролі, він загинув у 1919 роцівід якогось большевицького загону, що відступаючи передукраїнською армією, пищив по дорозі, кого запопало.Від часу скінчення мною приворотської духовної школиі до моменту, коли я пишу отсі спогади, минуло рівночверть віку. Але по переказам людий, що скінчили школув останніх літах, вона майже цілком заховала свій первіснийхарактер.*Ось таке було „Приворотте“... Перейшло через ньогокілька поколінь подільського духовенства, вийшло не малосвітської інтеліґенції... Притулилося се все „під криламицерков“ рідного Поділля, розійшлось по широкій Україні,розплилося по великому світі... А як прийшла велика хвилявідродження нації, то й Приворотте кинуло на вівтар Батьківщинисвою частку, — чистих серцем і щирих патріотів,яких виховало на своїм лоні... Всіх-же, що живуть, обеднуеякесь тепле почутте до сього глухого сельця, до сієї, посуті, маленької „Бурси“ і до тих берізок, що наївно прикрашаютькамінні ворота приворотської духовної школи...

Е, Лворівський.Емануїл Кант.(У двісталітте уродин.)Феноменалістична фільософія Канта розріжняе два світидійсности: світ явищ і світ річий в собі, феноменальну таінтеліґібійну реальність. Феноменальна дійсність, світ явищпідпадає нашому, людському пізнанню, інтеліґібійна дійсність,світ річий в собі являється з огляду на нас як наша,людська моральність. Ізза того й звертає Е. Кант своюувагу — на людське пізнанне, друге — на нашу мораль.Перше робить він у безсмертній „Критиці чистого розуму“,друге у „Критиці практичного розуму“.У супротивности до скептицизму емпіризму, що над усеставить досвід, що говорить про досвідне походженнє усікнаших понять, що в кінці доходить до самозаперечення, тау супротивности до доґматизму раціоналізму, що як антіподемпіризму над усе ставить розум, що говорить про вродженеістнуваннє у ньому усіх наших понять, що в кінцітакож доходить до самозаперечення, фільософія Канта є ґеніяльноюпробою лучби емпіризму з раціоналізмом, науки з вірою:„Вона, по словам творця, є немов судовим трибуналом,що в останній інстанції рішає про явища нашого світа тапро річи в собі“. Фільософія Канта займається цілком принціпіяльнимисправами, справами можливосте, меж і обємунашого пізнання — і тому вона й носить назву критицизму.Як учить Кант, справжнє предметове пізнанне можливетільки — як пізнанне явищ світа. Річий у собі ми нев силі пізнати, вони у своїй суті не підлягають нашомупізнаванню. Незалежні від. досвіду, всеобовязуючі пізнаннямають вартість — але не всюди, як сього бажав раціоналізм:на світ річий в собі вони не мають ніякого примінення.Вони обовязують тільки світ явищ.Усе знаннє світа явищ полягає — на досвіді. Тількидосвід дає нам те, що називається фактом, подією, знанием.Наші осуди усі полягають на знанню фактів, на досвіді —як що вони мають творити наше знанне світа явищ. А осудівє два головні роди: або такі, що вже в їх підметі є й присудок,або такі, що ще в їх підметі нема присудка, що йогощойно треба до підмету додати. Перший рід осудів носитьназву аналітичних. Другий — синтетичних. (Пр. на другийрід: усі тіла тяжкі.)Се Давид Юм казав, що синтетичні осуди полягаютьна досвіді, що їх основа досвід. Кант не годиться в томуз Юмом. Кант говорить противно: взагалі строго наукове

пізнанне, безумовно загальпообовязуюче і конечне, можливетільки якраз там, де воно у повні незалежне від усякогодосвіду. Досвід ніколи не дає ґарантії загальної обовязковостита конечности наукового пізнання. Пізнанне, що мавбути загальнообовязуюче і конечне, не полягав в ніякомуразі на досвіді, тільки вже е в нас дане, a priori. ІОм помилявся:він говорив про синтетичні суди a priori там, деповинен говорити про синтетичні суди a posteriori.Не годиться Кант з Юмом і в справі математичнихтверджень. Юм казав, що математичні твердження — a priori,але аналітичні. Кант твердить про їх синтетичність. Самимрозчленуваннем, самим розкладом не можна ніяк дійти дочисла 12 з поняття 7 + 5. Так само пр. ніколи з самоготвердження, що пряма найкоротша між двома точками,не можна вивести тої найкоротшої. Отже Юм загрожує тутсамій строгости математики. Так само, як попередними своїмитвердженнями, що синтетичні осуди полягають на досвіді,загрожує він строгости фізики. Та Кант виказав, що фізикаі математика мають апріорні основи.Ізза того найважнійшим питанием для Канта, се питаниеісгнування синтетичних осудів a priori. Ходить йомуотже про такі синтетичні осуди, що були би в повні незалежнівід емпіричного досвіду, що були би получені, з собоюне тільки на основі льоґічного правила идентичности. Боу противности до аналітичних осудів синтетичні розширяряютьнаше знание. Апріорні складники лучби тих осудівмусять уже бути в самій нашій свідомости. (Аналітичніосуди повстають на основі правила ідентичности; синтетичніосуди a posteriori повстають на основі досвіду; синтетичніосуди a priori — на основі апріорних складників лучби.)Отже треба виказати апріорність складників лучби синтетичнихосудів a priori — й тоді й фізика й математика відзискаютьсвою загальну обовязковість, свою конечну важність,стануть знову строгими науками.Тому питається Кант: чи можливі синтетичні осудиa priori? Розуміється, вони — на його думку — можливі і маютьобєктивне значінне та важність. Ними що йно творимовид предметів. Всі предмети нашого оріта явищ е тим, чимвласне ми їх думаємо. Се т. зв. трансцендентальна (зн. льоґічна)Кантова дедукція.Щож таке людське пізнанне? Воно — є змисловістюі розумом. Ні змисловість не підлягає розумови, ні розумзмисловости. Вони побіч себе як непідпорядковані, як рівнорядні.Тому звертається Кант вперед до змисловости і дошукуєтьсяв ній обективно важних синтетичних апріорнихосудів, точнійше: їх складників, а потім робить те самез розумом. Віповідно до того й розпадається твір Канта„Критика чистого розуму“ на першу частину, т. зв. „транс­

цендентальну естетику“ (що довершуе перше завданнв) і иадругу частину, т. зв. „трансцендентальну льоґіку“, що займаєтьсядругим завданнем, головно у своїй першій частіші,т. зв. „трансцендентальній аналітиці“. Друга частина „трансцендентальноїльоґіки“, т. зв. „транстцендентальна діялєктика“займається розсудком, його ідеями та неможністюпізнати річи в собі і при його помочи. „Трансцендентальнаестетика“ і „трансцендентальна льоґіка“ творять разом т.зв. „елементарну науку“ (науку про складники). Крім тої„елементарної науки“ є ще т. зв. „методична наука“, наукапро методичні питання фільософії. Се всі частини „Критикичистого розуму“.Перейдімо до „елементарної науки“, а саме до її першоїчастини, до „трансцендентальної естетики“. Н айв ажнійше, до чого тут доходить Кант — се твердженнє, щопростір і час є тільки чистими формами змислової наглядности.Простір і час є власне апріорними складниками пізнаваннязмисловости. Простір і час не е .емпіричні, не є абстракціямиз досвіду, тільки якраз навпаки, умовою можностивсякого досвіду. Можемо собі не думати про предмети у просторі— зн. можемо собі подумати порожній простір, — аленіколи не можемо подумати собі предметів без простору.Простір отже є чистою наглядністю, ніяким поняттем. Таксамо час. І час е наглядністю, апріорним складником нашоїзмисловости.З апріорности обох тих складників, простору і часу,виходить загальна обовязковість математики і фізики. Якбипростір і час не були апріорними складниками змисловости,якби вони були досвідними, емпіричними, то й ґеометріяне була би загальнообовязуюча, а тільки була би емпірична.Тільки на основі апріорної наглядности простору й апріорноїнаглядности часу — „форми зовнішнього змислу“(простір) і „форми внутрішнього змислу‘ (час), як їх називавКант — ми в силі видавати загальнообовязуючі синтетичніосуди a priori у математиці і у фізиці. Ми в силі пр.інтуїтивно пізнати, що 5 -+- 7 = 12. А що ті наші осуди маютьобективну важність і значіннв, се відси, що всі предметинашого досвіду можливі що йно через простірно-часовийдосвід. Все, на жаль* що не в просторі і не в часі, не є нашимпізнаннвм. Тому мають математичні і фізичні осудиобективне значінне з огляду на наші предмети світа явищ.Бо всі річи, всі предмети світа явищ е нашими творами.Річий в собі ми ніяк не пізнаємо. Річи в собі — без просторуі без часу. Інтеліґібійний світ — світ запростірнийі зачасовий і тому нами непізнаваний.Час і простір мають отже з огляду на предмети світаявищ мимо трансцендентальної ідеальности ще й емпіричнуреальність. Весь зовнішній світ є нашим явищем, можливим

для нашого пізнання. Наше душевне бутте е так само такимсамим явищем — оскільки воно діється у часі. А ми розуміємосебе все часовими. Часове наше „я“ все е предметомнашого пізнання. Інтеліґібійне, нечасове наше „я“, непізнаване.Перейдімо до другої частини „Критики чистого розуму“,до „трансцендентальної льоґіки“, а саме до її першої части, до„трансцендентальної аналітики“, що займабться апріорнимискладниками розуму. Кант виводить сі складники, розумовіпоняття або катеґорії з родів осудів. Осуд — се підмету злуці з присудком. Скільки родів злук підмету з присудкомв осудах, скільки родів осудів, стільки категорій. Осудие ріжпі: що до скількости (квантітативности), що до якости(квалітативности), що до відношення (реляції) і що до способовости(модалітативности). Що до скількости (квантітативности)е осуди загальні (усі А єсть Б), особливі (деякіА єсть Б), поодинокі (се А єсть Б ); що до якости (квалітативности)є осуди потверджаючі (А єсть Б), заперечаючі(А не єсть Б), безконечні (А єсть не Б ); що до відношення(реляції) є осуди катеґоричні (А єсть Б), гіпотетичні (як Аєсть Б, єсть Б В), роземні (дісюнктивні) (А єсть або абоБ2 і т. д.); що до способовости (модалітативности) е осудипроблематичні (А відай єсть Б), асерторичні (А єсть Б),аподиктичні (А конечно Б). Сим усім родам осудів відповідаютьтакі катеґорії; скількости: єдности (одиниці, одноцільности),множини і загальносте; якости: реальности (дійсности),неґації (заперечення) і лімітації (обмеження); щодо відношення: інґеренції або субстанції (substantia et accidens),причиновости і депенденції (причини і ділання) І СПІЛЬ­НОСТІ! (перемінного ділання активного і пасивного); що доспособовости: можливості! і неможливости, істнування йнеістнуваннята конечности і припадковости.На категоріях скількости полягають Кантові т. зв.„аксіоми наглядности“. їх иринціпом: усі наглядности екстензивноївеличини.На катеґоріях якости полягають Кантові „антіціпаціїспостережень“. їх принціпом: усі явища мають інтензивнувеличину.На катеґоріях відношення полягають Кантові „анальоґіїдосвіду“. їх принціпом: досвід можливий тільки через конечнузлуку спостережень. (Тут твердженне: субстанціяостається при всій зміні явищ, скількість субстанції не зміняється,ані не зменшається, ані не збільшається. Се т. зв.правило сталости субстанції. Крім того: всі зміни відбуваютьсяна основі закону злуки причини з наслідком. Се правилочасового наслідку після закону причиновости. Дальше:усі субстанції у просторі заедно у перемінному діланні. Сеправило рівночасності! після закону перемінности і спільно-

ети. Що до способовости — на катеґоріях способовости полягають„постуляти емпіричного думання“. Усе, що годитьсяз формальною умовою досвіду, можливе. Що годиться з матеріяльноюумовою досвіду, дійсне. Що годиться зі загальноюумовою досвіду, конечне.Синтетичні суди a priori загальнообовязуючі. Досвіднийсвіт творимо нашим думаннєм. Простір і час та катеґоріїобіймають' усе дане. Свідомість мае знамя одноцільности:се називається „я думаю“. 6 отже „первісно синтетичнаодноцільність аперцепції“ — „трансцендентальна аперцепція“.Се здібність синтези ріжноманітного. Пізнанне не творитьні сама наглядність, ні само думаннє. „Наглядностибез понять сліпі, поняття без наглядностий порожні“. Наглядністьі категорії творять разом синтетичні твердженняприродничих наук і математики. Для лучби думання з наглядністюслужить трансцендентальна схема, що полягавна твердженнях (пр. наслідування по собі у часі — схеманричиновости) і що твором продуктивної сили фантазії, т.зв. сліпої функції душі. Пізнаємо річи остільки, оскількивони нами сотворені, оскільки вони наші явища. Катеґоріїмають також приміненнє до пізнань злучених, із наглядністю.Для пізнання річий в собі треба розуму без категорій.Тому наука ніколи не в силі пізнати річий в собі.Річий в собі не в силі пізнати ні наука, ні думаннє, ні на*ука про незауслівлене, про останні основи буття, метафізика.Тут переходимо до другої головної частини „трансцендентальноїльоґіки“, до „трансцендентальної діялєктики“.Вона працює позірними ключами — і тому паде у противности.Апріорною основою метафізики розсудок, здібністьзаклю чат Розум — здібністю судити. Розум має катеґорії,розсудок — ідеї. Ідеї — се катеґорії розширені у безмежне.G три роди ключів: катеґоричний, гіпотетичний і дісюнктивний.їм і відповідають три ідеї: психольоґічна, космольоґічната теольоґічна ідея або теольоґічний ідеал.Психольоґічна ідея, ставленнє душі, предметом раціональноїпсихольоґії. Вона говорить про безсмертність душі.Се паральоґізм, позірний ключ, коли льоґічному підметовидаємо трансцендентний (позасвітній) як основу. На основірозуму ми не в силі про душу нічого сказати.Космольоґічна ідея є предметом раціональної коомольоґії.Тут чотири ідеї: усі вони відносяться до світа явищ.Розум заплутується тут також у суперечно сти. Се антіноміїлюдського розуму. КожДій тоді відповідав антітеза. Першаантіномія: теза — світ має початок й обмежений; антітеза:світ не має початку і вічний. Друга антіномія: теза —в прості складники всього зложеного; антітеза — є безмежнаділимість усього. Третя антіномія: теза — біля законупричиновости є ще свобідна воля; антітеза: нема свобідної

волі. Четверта антіномія: теза — наскрізь .конечна істотаяк частина або причина світа, бо без совершенности рядуумов незауслівлене ніщо, отже неможлива яілка умовнаістота; антітеза: нема такої істоти, бо ряд умов конечнобезмежний, на істоту, що була би за сим рядом, не можнабуло би примінити прінціпу причиновости.Теольоґічна ідея — ідея істнування Бога. Кант збивавонтольоґічний доказ на істнуваннв Бога, космольоґічнийдоказ на істнуваннв Бога і фізикотеольоґічний доказ наістнуваннв Бога (що твердить, що Бог тільки architectusmundi, не його creator). Істнування Бога науково не можнадоказати.Одначе ідеї розсудка конечні. Се головно ідеї свободи,безсмертности і Бога. Вони можливі, вони, як хочемо, доприняття. Головно, як хочемо з практичних мотивів. Туті зачинається Кантова етика, наука про практичне ведениелюдини.Розсудок є отже творцем моральних, практичних норм.Ті норми апріорні. Досвід виказує, як люди поводяться, неяк вони повинні поводитися. Закони моралі істнують безогляду, чи люди слухають їх, чи ні. І тут форма апріорна.Кант твердить: „Поступай так, щоби правило твойого поступованнякождочасно заразом могло мати вартість як основазагальної законодатности“. Се т. зв. формалістична етикаКанта. Се й його „катеґоричний імператив“. Він найвисший,як що його сповняється з обовязку; як що людина поступавпісля нього, але не з самих причин, і що в ньому, то се неморальність, тільки „легальність“. Кант говорить: „Поступайавтономно“ : — на основі того твердження мусимо бачитиу кождім чоловіку автономну істоту, не засіб до нашоїціли. Всяке чутте в етиці Канта виключене; се т. зв. риґористичнаетика. „Також приміщеннє практичного розумуу творі Канта уліпшене досвідом критики пізнання, кажепро етику Канта Рудольф Айкен. -- Сей досвід міститьсяу звільненні чоловіка від гнету йому протиставленого світа;він не потребує шукати згоди з таким світом, він творитьсвій світ із сил і після правил своєї власної сути. Се буввеликий зиск свободи і самостійности, він поставив чоловікав инше відношенне до дійсности. Але все таки привсьому зискови була міцна межа так, що думанне влучнопрацювало тільки у відношенню до змисловоети, що річив собі мусіли доставляти його діланню матеріялу. Так доходитьвін конечно до думки, чи нема діяльносте, що беззастережноі незалежно від того обмеження могла би витворюватидійсність; така діяльність му сіла би бути завершениемжиття, вона не містила би в собі нічого темного, нічого невияснимого.А така діяльність, таке діланнє з чистої самодіяльностетільки в моралі і в її царстві практичного розуму.

Тому вона значить як остання глибина дійсности, а щов неї діланне розуму не звязане, як при пізнаванню з особливішимиумовами чоловіка, то й її значінне не обмежуєтьсяна чоловіка, вона мав вартість для всіх істот розуму,•вона має безумовну обовязковість. Сим оправдується тависока оцінка, якою цінить Кант мораль, бо вона виявиласяядром людської істоти і здібною рівночасно до розвиттясвітових виглядів. Бо у такім розумінню мораль не е особливоюобластю у нутрі дальшого світа, тільки вона є походж енне м, праядром нового світа, а сей світ творитьглибінь усеї дійсности. Мораль творить супроти природивласне царство, царство свободи, що має своє право і своювартість у повні в собі самім і не потребує ніякого потвердження,ніякого підкріплення з зовні; сим у повні зрозуміле,як дуже чоловік своїм самостійним співділаннєму тому царстві свободи підноситься, як цілком ним він муситьбути піднесений“ „Досі старалася фільософія надатинапрям з цілости світогляду життю. У тому довершує Кантперевороту. Спекулятивне зрозуміннє останніх умов по йогогадці чоловіковії цілком недоступне, але через те ще нетреба нам тратити надії на весь змисл дійсности, находимойого, а рівночасно напрям життя з боку ділання, що саморозширяється на окремий світ, що само творить світ свободи.Ідеалізм, що твориться відси, здається нашому мислителевидалеко сильнійшим і більше життєвим, ніж той,що походить із заплутаного світогляду.“ *)Обичайний закон має абсолютну вартість. Ми повинні.,мусимо і можемо йому відповідати. Мусимо отже бутисвобідні. Се е жаданнєм, „постулятом“ нашої обичайноїсвідомости. Алеж один заміт: волеве рішенне ставаннвму часі. А все ставанне причиново зауслівлене і тому конечне.Кант намагається получити свободу і конечність припомочи розріжнювання явищ і річйй в собі. Оскільки чоловікприналежить до світа явищ, його бажання, його хотінняпідлягають природній причиновости, його хотіннє випливаєз його „емпіричного характеру“ конечно; та оскільки чоловіке „річю в собі“ і приналежить до нечасового, „інтелігібійного“світа, він свобідний. Його „інтеліґібійний“ характерділае як „причиновість зі свободи“ А в ту свободумусимо вірити, якщо маємо вірити у вартість й обовязковістьморальних вимог.Досвід виказує, що в дійсности не виповняємо ніколисовершенно жадання закону обичайности. „Свята“ воля відповідаєтому законови обичайности — і для нас при нашійнесовершенное дає безмежно далеку ціль. Тому й смерть') R udolf Eucicon, Die 'Präger des deustchen Idealismus. 1915,c t . 55-56.

— по думці Канта — не творить нашим змаганням кінця.Душа мусить бути безсмертна.Також — коли чеснота, зн. згода з обичайним законом,мусить бути найвисшим добром, то все таки е вона неповнимі несовершенним. Що йно здійсшованне згоди чеснотизі щастем у Бозі і Богом є найвисшим й останнім обичайнимдобром.Кант звертав увагу на те, щоби постуляти практичногорозуму (Бога, свободи і безсмертности) не мішати з теоретичнимпізнаннем. Досвід не в силі їх виказати. А все такиприймаємо ті постуляти „з потреби практичного розуму“„Віримо“ з практичних мотивів. У той спосіб кладемо практичнийрозум висше всього иншого. Се називається у Канта„пріматом практичного розуму“Біля пізнавання і хотіння, біля теоретичного і практичногорозуму розріжняе Кант ще й чутте як основнуфункцію духа. Тому рішається він розслідити апріорну закономірністьчуття. Кожде чутте е або приемне або неприємне— відповідно до того, чи його предмет відповідає данійпотребі, чи ні. Отже з кождим чуттєм злучене підпорядкуваннеуявленого предмету під поняттє ціли. Предмет може бутисам цілевий (без |>гляду на його діланнє на нас), або відчуваємойого діланнє на нас цілевим і називаємо його „красним“або „величним“. У першому разі мова про телеольоґічпеділаннє осудної сили, у другім про естетичне.Обєктивна цілевість є зовнішня і внутрішня. Першаозначає хосен даної річи для другої, отже щось релятивне.Друга являється в орґанічних продуктах природи.При оцінці естетично „красного“ не задоволяються нізмислові, ні обичайні потреби. Естетичний осуд полягає набезінтересовнім вдовіллю. Се певного роду стан ігри. Всякацілевість, наукова, патріотична чи релігійна тенденція нищитьестетичне вражінає. Цілевість красного предмету полягаєтільки на його відношенню до наших душевних функцій.А що се відношеннє чисто формальне, то можна сказати,що естетичне вдовіллє основане а priori і тому осуд естетичногополягає на загальній обовязковости. Ми переконані,що красний предмет мусить у всякого творити ту саму гру— і так ми називаємо такий предмет красним, начеби „красне“було його прикметою, хоч „краса без відношення дочуття підмету не є нічим“.Красне ділає на нас обмеженнем, величне безмежністю.6 предмети, що або ізза своєї величини, або ізза своєї силиставлять нашому зображінню завдання, доглянути в нихбезмежність, що в них ми думаємо. „Величним є, що вженавіть тільки думати доказує здібність ума, що переходитьусяку міру змислів“, каже Кант. Побіда розумового надзмисловим творить рівночасно моральне вдовіллє. Подібне

почуттв величного маемо при перестеріганню обичайногозакону. „Дві річи наповняють, каже Кант, ум вічно новимподивом і пошаною: озорене небо наді мною і моральнийзакон у мені“.Призадумався Кант і над мистецьким творением. Сесвідомий, цілевий витвір красного. А що красне „цілевістюбез ціли“, •тому красну штуку треба вважати природою. Твірмистецтва мусить являтися перед нами як твір природи.Здібністю такого мистецького творення в ґеній. Ґеній нетворить після свідомих правил, тільки інстинктовно, йоготвори оригінальні, екземплярні. „Ґеній се талант винаходутого, чого не можна навчити, ані навчитися“, „і еній севроджена здібність, що нею природа дає правила мистецтву“(Емануїл Кант уродився 22 квітня 1724 р. в Кеніґсберґув Прусах. Його батько бідний сідляр, разом із матірю,розумною і побожною жінкою, любив сина незвичайно. 1740р. став Кант студентом Кеніґсберґського університету. 1747р. написав свій перший твір „Думки правдивої оцінки живихсил“.)Проф. І. Ш имонович.Бесарабія.Економічно-ґеоґраФічний нарис.Загальна теріторія.Бесарабія лежить між 45°14' та 48°38' пів. шир. і 26°03'та 30°25’ схід, довготи. Займає південно-західний ріг від Українив формі сектора, розширеного на південь. Загальна площавиносить 45.629 кв. км. або 40.096,6 кв. верстов, колиж відкинутиплощу, заняту лиманами, озерами, ріками, то простірсухозему буде мати 39.014 кв. вер. або 4.064.698 десятин.Г р а ниці Бесарабії е зі всіх сторін природні за виключеннемкрайної північно-західної з Буковиною, де вонапроведена умовно на протязі 20 вер. Дністер відділюеїї від Поділля та Херсонщини, а також на півночи від Буковини; на заході вона відділена від Буковини р. Ракітноюі далі р. Прутом від Румунії; на півдни знову відділена відРумунії р. Дунаєм та кілійським його рукавом; а на південному-сходіБесарабія омивається на протязі 125 вер.берегами Чорного моря. Вона має вісім повітів: Хотинський,

Сороцький, Білецький, Орґіевський, Кишинівський, Бендерський,Акерманський та Ізмаїльський.Поверхня Бесарабії представляв склін, що постепеннообнижувться від північного-заходу в напрямі Чорногоморя та дельти Дуная, себто на південь. Північна і середняїї частина заповнені підгірями Карпат. Вітки Карпатвходять до Бесарабії з Буковини і з початку йдуть у східномунапрямі, надаючи поверхні Хотинського повіту образвисоко-гористої місцевости, яка досягав біля Хотина до470 м. вис. над рівнем моря. Прямуючи на південь вона5озпацаеться на кілька віток: одна з них йде біля берега[ністра і утворює на останньому ямпільсьш пороги; на заходісі вітки творять високий одвісний беріг Прута. Середняпід назвою Ясько-Орґієвської височини займав повіти: Білецький,Орґіевський і Кишинівський. У ЗО вер. на південьвід м. Білець ся височінь є найбільша і доходить до 389 м.— гора Маґура, яка являється центральним пунктом сієївисочини. Головний хребет йде в напрямі південного-сходу,але потім він розходиться на кілька віток, який в водорозділомбасейнів Дністра та рік, що впадають у соляніозера чорноморського побережа. Менше висока вітка йдепросто на південь, рівнобіжно течії Прута. Висоти пе більше160 сяж. не йдуть дальше на південь від 47° і вже звідсипочинається перехідна місцевість — передстеп. У Кишинівськомуповіті ся гориста місцевість має назву Кодряниі є досить гарна. Отже від 47° на південний-схід поверхнякраю починав цілком змінюватися: повстають низші і рівнімісця, ліси рідшають і все частійше починають зустрічатисяпредставники степової фльори. Границею сієї области вважають„Верхній Троянів окіп“, де вже повстав майже цілковитарівнина та пропадають ліси. Дальше на південь починаєтьсяБуджацький степ, а невеликі висоти зустрічаютьсялише біля Прута, де й частинно росте ліс. Ся областьуже аж до Чорного моря е степова і має характер СтеповоїУкраїни.Клімат Бесарабії теплий і не дивлячись на порівнюючиневелику кількість опадів, є вогкий. Пересічна річнатемпература в північній части е біля +8°, а в південній+ 10°. Пересічну температуру низше 0° мають лише тримісяці: грудень, січень і березень, а на півдни се сходитьдо двох місяців і менше. Час сніжного покрову тримаєтьсяна півночи від 40 до 60 днів, а на півдни від 20 до 40 днівна рік. Майже у всьому краю, за виключеннем південноїчастини, панують вогкі північно-західні вітри, тоді як у південнійчастині мають місце південно-західні, а часом сухій горячі східні вітри. Пересічна річна кількість опадів починаючивід півночи і на південь постепенно зменшувться.Так коли на півночи вона виносить 500 мм. річних і 200

мм. літом, то на півдни сі опади річно досягають до 300 мм.та 75 мм. літом. Спостерігання Кишинівської стадії за цілийряд років дають нам такі числа:Опадів у мм. 472Число днів з опадами 89„ „ хмарности 58Відносна вогкість 75Пересічна відносна вогкість: зимою — 83, весною — 73,літом — 66 і в осени — 78. Отже як видно, розмір вогкостимайже рівномірно істнує у всіх частинах року, а великечисло теплих днів у році дуже сприяє для поширенняв краю головно хліборобських ростин.Комунікація. Бесарабія має досить гарні водні шляхикомунікації, як рр. Дністер, Прут, Дунай та Чорне море,які охоплюють її зі всіх сторін і тим сприяють дешевимі зручним зносинам її з зовнішним світом.Ріки Бесарабії в деякій мірі відріжняються від повільнихі спокійних рік, що протікають по рівнинах В. України.Сі ріки можна віднести до типу гірських, бо як Дністер,так і Прут, сі дві головні ріки краю, беруть свій початокіз Карпатських гір, а тому й головно у горішній своїйтечії мають швидкий біг. Що правда, впадаючи, першав Чорне море, а друга в Дунай, вони сей біг заздалегідьпочинають зменшувати, а головно Дністер при свойомуустю набирав характеру инших великоукраїнських рік, якДніпро, Бог і ин. Дністер, як і Дніпро, в долішній своїйтечії перериває камяну гірську вітку і утворює пороги, аленайбільше їх лучить устє, де він подібно иншим нашимрікам має прекрасний лиман. Дунай же, як південна границяБесарабії, дуже імпонує своєю величю, як що до кількостиводи, яку він несе до Чорного моря, так і що до величинисвоєї дельти та великої кількости озер — останківколишнього лиману.Дністер є цілком, з початку до кінця, українськоювнутрішньою рікою і має для всієї Півд.-Зах. України великегосподарське значіннє. Він бере свій початок у СхіднійГаличині з Карпат, у с. Вовчій і пройшовши 1 258 верстоввпадає в лиман тієїж назви, який зєднуться з Чорним моремдвома — Очаківським і Царгородським гирлами. В БесарабіїДністер починається від с. Онут на границі Буковиниі до Царгородського гирла його біг виносить 905 вер.,а водозбір займає площу 64.460 кв. вер., з чого на лівусторону приходить 35.590, а на праву — 28.870 кв. вер.Головнійші припливи Дністра з лівої сторони в Галичині:Стрвяж, Гнила Липа, Золота Липа, Стрипа, Серет, а на В.Україні: Збруч (границя), Смотрич, Ушиця, Мурафа, Ягор·лик, Кучурган і ин. З правої же сторони в Галичині: Стрий,

Свіча, Лімниця і Бистриця, а в Бесарабії: Оиут, Берест,.Сурта, Кобильчена, Секуряни, Чорна, Реут, Ікел, Бик, Ботнаі ин. Отсей водозбір Дністра впливає позитивно на кліматкраю і не дивлячись на порівнюючи малу кількість опадів,причинюеться до уміркованости та затримування вогкости.Доказом останнього е роскішна та буйна фльора його долин.Так починаючи від Хотинщини, його береги покриті ріжнимилісовими породами й садами, а вже на півдні вонизарослі виноградниками. Через те Дністрянська долинаможе бути названа садком Бесарабії. Велике значінне длякраю він мав як один із найголовнійших шляхів у комунікації.А се тому, що хоч він не дуже многоводний, алемає певні позитивні дані для судоплавства: його руслодосить глибоко вирите і не розеднуеться; острови та мілкімісця трапляються рідко. Гранітні скали, через які Дністровиприйшлося проходити біля Ямполя, утворили наньому пороги. До розчищення, вони представляли чималезатруднение для судоходства, але вже від 1843 р. російськийуряд почав переводити працю над уреґульованнємріки. Найбільше в сій справі зробила експедиція 1881 р.„Русского т-ва пароплавства й торговлі“ Воно виясниловсі причини і поробило заходи до цілковитого уреґульованнярусла. Робота була розпочата 1884 і закінчена 1894 р.Витягнено багато каміння, вичищено пороги, прокопаноброди, побудовано землечерпачки і т. и. Словом у границяхБесарабії Дністер зроблено цілком придатним для пароплавства,що має місце й по сьогодня. І цілком реґулярнепароплавство по ньому починається вже від 1894 р. Головнийрух на Дністрі переводиться перевоженнем вантажу,тоді як пасажирська справа ще слабо розвинена. Так колив 1884 р. тут курсувало лише чотири пароплави, то 1895 р.се число збільшилося до одинацять, а в 1900 році тут іщеналічувалось 122 пороми, 35 човнів і 5 ґалєр. В 1908 р.тут уже було 27 пароплавів, навантажено було 1055 суден•і 100 плотів, а розвантажено 1196 суден і 218 плотів вагою4,937.094 пуд. Так судоходство поволі розширювалося наДністрі аж до часу, коли він став границею між Румунієюта Україною, що майже цілком убило на ньому всякий рух.У передвоєнні часи австрійський уряд робив проби реґульованняріки від Галича аж до Збруча, що безперечнопринесло би багато користий ще й Галичині, але всі сіпроби і проекти залишилися лише на папери. А переведениесієї справи не представляло би таких уже великихтруднощів, колиб лише була добра воля відповідальнихчинників наших часів. Дністер іще досить богатий рибоюяк що до кількості!, так і що до якости. Тут зустрічаєтьсядо 65 ріжних пород риби. Головнійші з них: окунь, судак,,бички, налим, сом, щупак, сазан, карась, плотиця, лин, ря-

бець, лещ, чехоня, білуга, чечуга, еопач, йорж, осетер,еірюга і и. Що до кількости лову риби в Дністрі, то се абсолютноне> можливо встановити. Коли в Галичині й переводивсяобрахунок лову риби Центральною статис. комісієюза австрійських часів, то числа показувані підприємцями,як слушно зауважує польський економіст Ф. Буяк, требапобільшити в два або три рази. Щож до таких обчисленьросійського чи українського уряду, то про се не може бутий мови. Але знаємо з власних спостережень, що богацтвориби в Дністрі так, поважне й дохідне, що ловом її занятісотні людий, як і багато промисловців і сим людям-рибакамвона є єдиним джерелом їх життя.Дунай омиває південну частину Бесарабії на протязі150 верстов, від устя Прута до Очаківського гирла Кілійськогорукава. Як що до своєї довжини, так і що до кількостиводи Дунай є другою рікою в Европі (перша Волга).Господарське його значіннє для Бесарабії дуже велике, бовін зєднуе її з великими торговельно-промисловими центрамизахідної Европи, а великі океанські пароплави, завдякивеликій глибині його Кілійського рукава, підходятьдо м. Ізмаїла. В сьому Місці глибина Дуная доходить поверх60 метрів. Крім найкрасшого комунікаційного шляху,Дунай є жерелом для полову риби, якої є в ньому багато.Тут виводяться ще дикі свині і вовки, які живуть у густихочеретах та ріжних заростах, що тягнуться на протязі багатьохверстов, як і ріжне птаство.Прут є одною з найбільших рік, які впливають у границяхБесарабії до Дунаю. Він, як і Дністер, бере свій початокіз Карпат і входить до Бесарабії від м. Новоселиціта служить їй границею з Румунією на протязі 567 вер. аждо самого устя біля м. Рені. Прут взагалі, як кажуть, є поменшенакопія Дністра, але течія його є далеко швидша,тому процес підмивання берегів та змільщення наносів йдетут швидше, ніж у Дністрі. Пароплави без перешкоди поньому можуть ходити до м. Леово. Голов нож він служитьдля сплаву лісів із Буковини до портів Чорного моря.З лівих бесарабських припливів його є головнійші: Ракитна,Рингач, Зелена, Медвідка, Ларґа, Велія, Лопатна,Раковець, Чугур, Камінка, Гірла-Маре, Владник, Делія, Нирново,Лопушна, Сарата, Тигеч та Ларга (2-га). Дальшимиприпливами Дуная на схід є : Кагул з озерами Кагул і Картал,далі Ялпух з озерами Ялпух і Кугурлуй, Катлабугз озером тієїж назви, р. р. Кірґиж-Китай та Аліанґа з озегомКитай і р. р. Дракуля та Бакчалія. Всі вони не великіта бідні водою.Крім Дуная та Дністра до Чорного моря ще вдливають:Когильник і Сарта з озером Сасиг або Кундук, Хаджідерз озером Алібей та р. Алкалія з озером Бурнас. Най­

більшою з сих рік е Когильник, яка бере свій початоку середній частині Бесарабії і має довжину на 200 верстов.Отже на загал можна сказати, що Бесарабія е богата ріками,які перетинають її територію здовш і поперек.Що до берега Чорного моря та озер і лиманів, якіу великій кількости біля нього порозкидувані, то крім Дністровогота дельти Дуная, вони через брак відповіднихпортів не представляють поважного комунікаційного значіннядля Бесарабії, але за те набирають ваги завдякиіетнованню в них так званої самосадної соли. Майже всіозера чорноморського побережа: Сасик чи Кундук, Піятани,Карачаус, Алтик-Гіол, Алібей, Хаджідер, Карундіол, Бурнас,Шаболат, усі вони є лиманного походження і б солені.Зменшенне припливу прісної води до одних та повна відсутністьїї у других, причинювалося до збільшування в нихкількости соли. Але не дивлячись на те, добуванне солив сих лиманах та озерах, головно в останні часи сильнопідупало, завдяки сильній конкуренції инших великоукраїнськихсоляних промислів. Сі лимани е ще лічничимимісцевостями, з огляду на цілющі якости лиманного болота.Головними портовими містами Бесарабії е: Акерманяа Дністровському лимані та Вилків, Кілія, Ізмаїл і Реніна Дунаю. В 1908 р. сі порти відвідало 940 чужоземнихпароплавів на 175.000 тон та 2.400 каботажних на 680.000 тон.Вантажооборот морем перевисшував 12,5 міліонів пудів. Головнимипредметами вантажу були: збіжа, овочі і риба, якрічи місцевої продукції та камяний вуголь, нафта й иншіпредмети привозу до краю.Бесарабія в порівнанню до инших земель В. Українимає досить розвинені зелізничі шляхи. З В. Україноювона лучиться аж у чотирьох місцях, з яких три належатьдо головної лінії: Київ — Жмеринка — Одеса, а четвертий:Київ — Жмеринка — Проскурів — Львів. З першою лінієювона зєднується віткою, яка йде від ст. Роздільної (Херсонщина)і проходить через м. Тирасполь, потім через Дністердо м. Бендер, а звідси вже розходиться на дві лінії,з яких одна йде на південь до м. Рені, де через Прут йдедо Румунії до Галаца (Галича) й далі. Друга лінія йде відБендер на захід до Кишинева і звідси до Унґен на Пруті,відтак переходить через Прут і йде до Яс у Румунії. Другийшлях получається з Бесарабією від ст. Слобідки, висшем. Балти і біля м. Резини переходить Дністер та йде впростдо Білець, а звідси простує на північний-захід і на ст.Окниця зєднується з лінією Могилів-Новоселиця. Третійшлях іде від Жмеринки до Могилева, де переходить Дністері через м. Атак йде через Хотинський, пов. до м. Новоселиці.а звідси до стол. Буковини — Черновець. Четвертийшлях іде від Камянця на Поділлю, низше с. Устя пере­

ходить Дністер і в Бесарабії зеднуеться з лінією Могилів-Новоселиця. Таким чином залізнича комунікація Бесарабіїмае получения з сусідними українським^ землями в пятимісцях: Роздільна, Слобідка, Могилів, Кймянець і Чернівці,а з Румунією лише в двох: Яси і Ґалац,В Бесарабії зроблені початки будови буркованих шляхів,але в дуже малих розмірах. Ґрунтові дороги хоч і доситьпоширені, але підчас дощів, а головно в осени, дуже важкідля комунікації.Население. Заселение Бесарабії, як вказують історичніджерела, переводилося ще за старих часів. Ще в УП віціперед Р. X. тут жили Скити, памятками яких е багато могилздовж берега Прута, як „Сто могил“ біля сіл Костенештиі Бранешти. та инші. Перед VI в. перед Р. X. тут булазаснована фінікійська кольонія Офіуза, на місці нинішньогоАкермана. Геродот у V в. споминає про Тирасу, як головнемісто Тиротів, яке, очевидно, повстало на місци Офіузиі що звідси висилано до Греції ^збіже і лісові матеріяли.В IV в. перед Р X. тут жиють Ґоти, які вели невпиннуборотьбу з Галями. Деякі дослідники зазначують, що в сейчас повстали так звані Троянові окопи, які й до сьогодняперетинають південну частину Бесарабії, що їх пізнійшеприписано римському цісарови Троянови. Одно з племенҐотів мало назву Бесарабіє від імени їх вожда Бесараба,що жив у часі Геродота, від чого сей край і одержав своюназву. Ґоти сильно опанували край і поширили свої володіннявід долішної течії Дністра і Дуная аж до Карпат,а за царя Беберисті їх царство досягло великої могутносги.Але повстанце могутнього ґотського царства почало сильнотурбувати Римлян ііце за Юлія Цезара і він усе готовивсядо війни з ними. Його думку здійснив Октавіян Авґусті поручив свойому полководцеви Е. Каттови вести війнуз Ґотами. Ґоти в час сієї війни були розбиті, як і в другомупоході Тиверія Сильвана. Але після останнього Ґотипоправилися і виграли кілька битв із Римлянами. В період86—105 рр. по Р. X. з Римлянами вів удачні війни ґотськнйцар Децебал. Він перейшов на правий беріг Дуная і туткілька разів розбив римське війско, відняв від нього Тракіюта примусив Римлян платити йому на протязі 12 роківданину. Се дуже турбувало Римлян і Троян приготувавшивелике військо, в 105 р. цілком розбив Ґотів, заняв весь їхкрай та заснував тут римську провінцію під назвою Дакії.Зараз же по заняттю краю, Троян доручив сенатови вислатисюди зі всіх країв кольоністів. Отже від сього часутут почали оселюватися Римляне.Від III в. край входить у сферу великої переселенськоїфилі і в ньому постепенно осідає цілий ряд ріжних народностий,а головно Славян. У III віці сюди приходять Ґоти,

що частинно приняли христіянство. В кінці IV в. Гуни, таукраїнські предки Анти. Також ще сюди часово приходятьБолгари та Авари (Обри), але все-таки тут чим раз усебільше починають осідати славянські племена. Так у пер.·шій половині VI в. бачимо, що Анти виступають у походахпридунайських Славян на Візантію. В VIII в. тут осідаютьславянські племена Угличів і Тиверців, про яких літописецьпише: „Уличи (Угличі), Тиверцы сгЬдяху по Дніструолн до моря, суть грады ихъ и до сего дне: дато ся звахуо.тъ грекъ Великая Скуфь“ J). А вже в X в. бачимо Дунайграницею України-Руси з мізійськими Славянами. Бачимо,що Анти були східними сусідами Славян і відріжнялисявід них як осібна ґрупа“ 2). Від сьогож віку тут сі українськіплемена вже мали свої міста, як головне місто Угличів-Пересічень,що було біля правого берега Дністра колонинішнього Орґіева. Потім Течінь (Тунгати) — нині Бендери,де була переправа через ріку, що заховалася і по сьогодня,відтак Білгород — нині Акерман і т. д. Тиверців 907 році приймали участь у походах Олега на Царгород.В 914 р. до київської держави вже були цілком приєднаніУгличі. Тому всі сі землі входили в склад староукраїнськоїдержави аж до часу розпаду її на уділи. А в удільномуперіоді Бесарабія переходить до Галицько-Володимирськоїдержави. Могутнє галицьке князівство під час свого найбільшогорозвою володіло не лише Бесарабією, але й частиноюнинішньої Румунії і поширило свою владу на богатоще придунайських міст. Так нинішний Ґалац, як зауважуютьісторики, мав назву Галича, яка пішла від столиці сьогоукраїнського князівства — Галича на Дністрі і т. д. Знаємо,що в той час між галицьким князівством і чорноморськимидержавами переводилась оживлена торговля і галицькі купцізі Львова, Галича й инших міст перевозили свої товаринавіть на царгородські ринки. І всьому сьому сприяли головнозручні водні шляхи Дністра, Прута і Дуная, які належалидо теріторії сієї держави. Всі сі економічні факторидуже сприяли на протязі короткого часу до підняття національногобогацтва, а разом із тим і мілітарної сили краю.В 1223 році в Бесарабії вперше появляються Татари,а в 1226 р. вони напали на Половців, страшно зруйнувалияк Бесарабію, так і Молдавію. Ще більшої руйнації Бесарабіїдоконав Батий в 1241 році так, що після сього мешканці,які ще полишилися тут, мусіли переховуватися в неприступнихщілинах гір та в лісах. В кінці XIII в., коли!) В. П. Семеиог/ь-Тянъ-Ш ансклй. Р оссія, т. XIV, СПБ. 1910, ст. Ш .2) М. Груш евський. Історія У країни - Р усії, 1-й, вид. III, ст. 177.Київ — 1913 р.

переселення й® ап ад и кочовнмків зі сходу остановилисьв низинах, повстають ґенуезькі колнонії, які начинають зновувідновлювати торговлю краю. Одночасно з сим почало збільшуватисяі стало осідати население. Рівнож починаєтьсязмішуванне між собою попередних мешканців краю, а головноҐотів і римських кольоністів, як і з ними славянськихплемен, переводиться реорґанізація краю, як і Румунії наокремі округи-банати. Один із сих банатів одержує назвуБесарабії. Всі сі округи-банати, як окремі князівства входятьу склад молдавської держави, яка істнувала як самостійнеціле аж до XVI віку. Від сього часу Бесарабія підпадаєпід власть Турків, які на початку захопили південну,а потім і північну частину краю та побудували тут цілийряд фортець, як Ізмаїл, Акерман, Бендери і Хотин, що відограваличималу ролю в наступних часах у війнах з Українцями,Москалями та Поляками.Население в ті часи в Бесарабії складалося головноз Українців, які майже виключно належали до сільськогонаселення північних і південних округ, а в центральнійчастині жили поміш із Молдаванами. Південна частина краю,а головно нинішній Акерманський повіт, кождий раз щедоповнювався переселенцями з В. України так, що в ті часипереважаючу більшість населення краю складали Українці.Завдяки сьому українська мова переважала над усіма і нелише в сьому краю, а навіть поза ним на південь. ПриОлександрі Добрім (1401-1433 р.) українська мова сталав Молдавії державною і церковною мовою. А в XVII в.,молдаванський господар 1 аспар 1 раціян, заспокоюючи повставшихмешканців м. Орґіева, звернувся до них з промовоюна українській мові: „Да їмасте серце чісто к господару“1). Лише в XVIII в. українську, як і молдавську мову,почали переслідувати, властиво при Греках фанаріотах. ПриМ. Маврокордаті, який часто був господарем Бесарабії, українськумову вигнано з палат, судових установ, навіть ізцеркви і говорити українською мовою було злочином. А з півднячерез Дунай і Прут усе більше й більше насовувалисяна Бесарабію Румуни і тиснули наше население на північта схід так, що не раз притиснене воно та стероризованеекономічно й політично, мусіло кидати давно вже насиженімісця, землі їх предків та переселюватися за Дністер наУкраїну. От так виглядала ся смутна сторінка в історіїБесарабії. Хоч правда, Українці з понад Дніпра нераз приходилина поміч своїм поневоленим братам, як Наливайко,Сагайдачний, Лобода, Кулач, нераз вони розбивали турецьківійська та руйнували їх фортеці, але цілком і на завше не*) II. А. К руш еван. Б еса р а б ія . Вид. газ. „Б есарабец ъ М осква —1908, ст. 89.

могли звільнити своїх земляків. Таким чином ся українськаземля почала „поволі переходити до чужих рук і так се продовжувалосядо 1812 р., коли вся Бесарабія в сучасних їїмежах була приєднана до б. російської імперії. Отже відсього часу починається нова сторінка в історії Бесарабії.Що правда Московщина не могла довго втримати в своїхруках усю Бесарабію і 1856 р. по програній кримській війнізреклася південної частини краю, а саме дельти Дуная тавсього нинішнього Ізмаїльського повіту. Після ж російськотурецькоївійни 1878 р. по берлінському договору сі частинизнову перейшли до Росії.Від сього часу румунська експанзія до Бесарабії булаприпинена, як і було припинене румунщеннв нашого народу,але натомість прийшло московщенне, яке так само нищиловсі прояви українського· національного життя, а головно неґативновідбилося там на наших містах.А вже після тої великої катастрофи, яка відбулася тут,українська національна теріторія дуже зменшилася. Таку кінці минулого та на початку сього віку, українська етнографічнатеріторія поширювалася в цілому лише на дваповіти: Хотинський і Акерманський, потім іще на східнуполовину Ізмаїльського, південну Сороцького та малий кусникБендерського. Загальний російський перепис 1897 р.найшов тут аж 41 народність. Процентове відношенне народностейпісля сього перепису виглядало так: Молдаван,— 47,6%; Українців — 19,6%; Москалів — 8Д°/0; Болгарів— 5,3°/0; Поляків — 6%; Жидів — 11,8°/0; Німців — 3,1 °/0 ;Турко-Татарів — 3°/0 і инших — 1 */0. Отже як видно, щовідносну більшість населення: становлять Молдаване, потімУкраїнці, відтак Жиди, Москалі, Болгари і т. д. Молдаванезаселюють масово центральну частину і жиють більшими,чи меншими ґрупами в сумежних з українськими повітами.Процент українського населення безперечно мусить бутизбільшений на рахунок московського і молдаванського і десьдо 25, бо як знаємо, перший російський перепис 1897 р.,як нераз зауважували й московські вчені, не був доскональнопереведений, ц, найбільше в Бесарабії. Найбільшебуло помилок у рубриках: „національність“ і „родной языкъ“.Так коли реґістратор ставив селянинови лише два питання:„русскій или молдованинъ“, то свідомо він міг відповістиголовно на Хотинщині або Акерманщині, а в инших місцях,коли навіть не знав одного слова по московськи, говорив:„руський“, а тому його записували в рубрику: „русскій“,або коли йшло питание: „родной языкъ“, то він знаючий молдаванську мову, говорив щось боязко й про неї, тодійого під рубрикою: „родной языкъ“ записували: „молдаванинъ“і т. д. Для побільшення проценту українськогонаселення Бесарабії нам вказують головно етнографічно-

статистичні матеріали П. II. Чубинського, II. А. Нестеровського,А. Потебні, С. Рудницького та инших дослідниківкраю, як рівнож і власні спостереження.Загальне число населення після перепису 1897 р., виносило1.935.412 душ, а за 13 років до 1910 р. воно збільшилосяо 506 тисяч, себ-то о 26°/0, що виносило прирістпересічно на рік по 2% і разом вже складало — 2.441.412душ. В 1914 р. воно збільшилося до 2.657.000 душ, себ-тозбільшенне о 215.588 душ, або о 8,8°/0, себ-то пересічнона! рік по 2,2%. Се е один із найбільших коефіцієнтів приростунаселення від усіх країн Европи і більший ніж наВ. Україні. Крім того мусимо додати, що се майже цілкомприродний приріст, бо технічний (імміґрація) виносив небільше 0,1-0,2%,. Отже накругло природний приріст населенняБесарабії до війни можемо числити пересічно на рік2 Звичайно за час війни і до сьогодня сей коефіцієнтприросту досить трудно означити, але припускаємо, що досьогодня, 1914 -1924 р. він ледви чи перевисшав 10%, себ-топо 1% річно; в часи війни він мусів бути низший 1, а від1918 р. трохи висший. Отже на сьогодня население Бесарабіїмало би виносити до 2.923 тис. душ. *) Православноївіри є 84%, жидівської — 11,8%, лютеранської — 3% і т. д.Мійське население складає біля 15%, тоді як сільське 85%.Головним містом краю є Кишинів, який в 1913 р. мав 127.000душ населення. Має 14 лікарень, 6 бібліотек, 15 середніхшкіл, 38 низших, 730 промислових інституцій з 2.400 робітниками.Так йдуть Бендери, Ізмаїл, Акерман, Хотин і и.(Д а л і будо).Д. Донцов.В мартівську річницю.2)Нема більш невдячного завдання, як говорити про того,про кого вже більш як півсотні літ, рік річно, говоритьсяпо цілій, як довга й широка, Україні. Тяжко говорити протого, кого змонополізувала для себе майже кожда політичнасекта.Не хочу робити їм конкуренції. Бо на мою думку всісі ґрупи, що наліплюють на „Кобзаря“ свою партійну етикетку,— самі того не свідомі, — шанують в німу зовсім,1) Обчислюймо со п риблизно чер ез брак під руками урядових р у ­м унських статистичних чисел за остан ні роки.2) П ромова на урядж ен ім львівським Т-вом допом оги ем ігрантамз Вел. У країни Ш евченківськім святі 2. IV с. р.

а зовсім що иншого. Бо — неправда що демократи шануютьйого за те, що був він демократом на їх думку. Неправда,що соціалісти шанують його за те, що був соціалістом,на їх думку, як неправда, що віруючі та атеїсти томусхиляють перед ним чоло, що він приймав або. відкидавНайвисшу Істоту.Бо всі вони, навіть не здаючи собі з того справи, ставляютьйого на недосяжну височину, за одне і те саме:За той погляд на світ, який він дав нам. за тую, писануне людськими словами й натхнену не людським патосомфільософію життя, яка е великою вже через те, що не,перестаралася й досі.Один з великих мислителів, якого не потребую тут називати,сказав, що „велика фільософія, се не фільософіябез догани, лише фільософія без страху. Та, яка сієв наших душах неспокій, що стрясає світом“. І недля чого иншого, як на те, аби принести неспокій в нашідуші, — зявився, майже 2000 років тому найбільший реформаторлюдськости.По нім, кождий з тих, які чулися покликаними вивестина нові шляхи людськість або нарід, — сказати новеслово urbi et orbi, — запалювали в серцях прихильниківдушевний неспокій й ненависть до світа, який не істнувавдля них, який самим своїм істнованнем викликав їх на протест,якого правді протиставляли вони свою, — що „стрясаласвітом“.На сей „неспокій“ нездужав і той, якого свято ми сьогодніобходимо. Він називав його часом своєю „трівогою“»Я заморозив раз на всеДрож серця у снігах чужини,Лиш часом мова УкраїниТ р і в о г у в нього ще внесе,Немов луна святої згадки«...писав він, і в тім була суть його слова: воно було трівожне,як дзвін алярму в ночи... Було луною того сильногоі гарного, що з тьми віків викликала перед нами йоготворча фантазія... Було дрощем перед страшним і незнаниммайбутнім, якого боявся і прагнув він і якого не знаходивколо себе.Серед свого, так далекого йому своїми настроями, окружения,він був сам. Він ділив світ і особливо людий, непісля того, чим вони хотіли бути, або удавали, що е, лишпісля того, чим були дійсно. Холодних або горячих — мігвін ще розуміти, але не теплих! Тих, що вміли сказати Т акабо Ні, але не тамтих. До них, до „літних“, що юрбою тислнсядовколо нього, не мав він нічого, опріч погорди, і ніхтоз них не міг бути з ним, ані не він з ними. Від них

не мав він ніде рахунку. Чи звертав він очи на сучасне,чи вглядався в давно минуле, — скрізь і завше стіною стоялиперед ним вони, скрізь і завше звертався він протисього огидливого Молоха, скрізь картав той люд вічно цікавийі байдужий, що спокійними очима провадив на Голготу— Св. Петра, Гуса, Івана Мазепу. Ту галасливу і змінну,мов повія, юрбу, що, як Жиди, відрікалася „царя“, що прийшоввизволяти її, аби служити „цісареви“, що панувавнад нею.їй, сій юрбі, сій легкодушній громаді, яку він порівнювавза її солідну непорушність і мудрість з „капустоюголоватою“ — їй віддавав він весь свій гнів; в неї „випльовував“цілу жовч свого ображеного серця, („а на громадухоч наплюй!“), їй „голову їй схопивши в руки“ голосиванатему, бо лише вони, всі ті, в кого були „і мертвий гнів,і нежива любов“, — були підпорою зненавидженого світа,який він порівнював з Дантейським пеклом.Певно, гнів його звертався передовсім проти „кесаря“,проти сильних світа, але він тямив, що винні передовсім не„кесар“, лише ті, що дають безкарно розпинати свого Бога,що великі мають силу лиш над малими й нікчемними:»Дрібніють люде на землі,Ростуть і висяться царі«писав в ін : не тому „дрібніють люде“, що „висяться царі“,а тому „висяться царі“, що „дрібніють люде“. Бо там, деє трупи, збираються вірли.Колись було інакше! Колись сі трупи самі були·орлами. Але давне — дащо минуло, иншим стало теперішне,а землю давних козаків, засіли: — „байстрюки Єкатерини“і — „міліони свинопасів“ ; поштиві гречкосії нескородили більше списами татарські ребра, лише бороноюземлю і спокійно садили картопельку, не питаючись„чиєю кровю ота земля напоєна, що картоплю родить“. Йогопокоління не збиралось рушити підпорами світа, приймалосвіт таким, яким він був, бо нічого не могли протиставитийому їх порожні душі.Він — знав щось, що міг протиставити світови; щоміг поставити н ад щасте одиниці, над добробут покоління,над безпеку загалу і його спокій. Світови, що душивйого своїм тупим спокоєм й нудною зрівноваженістю, протиставляввін яскравий світ своєї фантазії. Той фантастичнийсвіт, що иншим здавався чимсь безглуздим, аледля нього був одинокою реальною річю.„Фантазія“, — пише він в однім листі, — щасте в уяві...І сього доволі! Для душ, що спочувають і люблять, — замкив повітрі тривалійші й красші за матеріяльні палати еґо·їста“. Сих фантастичних замків правда не розуміли люди

„статочні“, додав він, але були вони образом тої настирливоїідеї, в яку були задивлені всі жреці нових світоглядів,Магомет і Лютер, Кальвін і Льойола: вимріяні образи ідеалу,накидуваного силою фантазії людськости, за який тисячіскладали голову на шафоті, за які рівналися з землеютисячлітні будівлі, а на їх місце здвигалися нові, що —спершу плід фантазії хорого мозку одиниці — ставали реальнійшоюдійсністю, ніж окружаючий світ.Сею фантазією, сими замками в повітрі живі він. Свобідне і повне житте, напружена аж до можливихграниць суверенна людська воля, вільна гра людської енерґії— се була його фантазія, що не корилася життю, а формувалайого, як Бог людину, по своїй вподобі; що неґуваласвіт, бо не знаходила собі місця в його тісних границях.Пожар, потоп, землетрус, — все воліла бачити тут на землійого фантазія, а ніж те „благоденствів“ кладовища, де губивсяі завмирав голос протесту, де хирлявіла думка, ниділаволя, спотворювалося чуттв. Не тягар боротьби і страта лякалийого, лише — „в багні колодою гнилою валятися“.Не кари лякався він, не того, що затулено йому уста, лиштого, що голос його залишиться без відгомону, що не ударитьсядзвінкою луною о уха оспалих земляків, що не зрозуміютьйого пророчої фантазії їх порослі цвілю серця. Сейвідгомін його слова, який би бренів в найдальших поколіннях,аж не перенесуться на землю його фантастичнізамки — на нім йому найбільше залежало! — Се було те,що він звав своєю славою, що було його „заповідю“, йоговсім, що було над світом, бо мало його звалити!Для неї, для сеї „слави“ він теж не щадив проклонів,за тяжкий був для нього її тягар, як і тягар сього світа.Не раз револьтувався він проти неї і не хотів слухати їїнаказу. Здобувати славу, панувати над думками окружения— яка взнесла мета! Та воно не раз бридило його. Не развідрікався він своєї слави, називаючи її „перекупкою пяною“,що дарувала свої ласки кождому, хто вмів їх взяти.Що могла бути приятелькою рівночасно „Нерона лютого,Сарданапаля, Ирода, Каїна, Христа, Сократа“, що „Кесаряката і Грека доброго однаковісінько любила“.Він відчував смутно, що сам запал, саме „чисте серце“— за слабий таран на те пекло, що було довкруги, щослава не конче уділ добрих, але й катів, а може відчуваввін й те, що, аби стати „добрим“, треба відваги стати „катом“Що ті, які йшли на переді людськости, освічуючи їйшлях, не завше несли власну шибеницю на плечах, алечасом й небезпечний смолоскип у руці. І одне й друге булилиш два облича тої самої слави, і тому, шукаючи за нею,проклинав він її, бо йому здавалось, що має вона в собіщось з брутальности сього жахливого світа.

Сю суперечність в натурі всіх реформаторів, сю спорідненістьз добром, як і зі злом, носив і він в собі — і мучивсятим. Він як той, що приніс на землю „не мир, номеч“, хотів, щоб „минула його чаша сия“, та всеж йоговабило випити її до дна, і тоді він ховався під опікунчікрила своєї слави, не зважаючи, що йому доводиться стоятитам в товаристві з „кесарем-катом“... Тоді він „чистийсерцем“, знов роскошував в понурих образах своїх ТарасівТрясил, Ярем і Ярижок. Задумувався над ролею демонічноюв життю, а може пригадував книгу /іова, де Сатані даєтьсяправо творити зло! Тоді, певно пригадував він собі,як той Аристотель, що natura demonia est, non divina. Тодімабуть писав він і сі загадкові слова в однім листі :„Окрім Бога і чорта в душі нашій є щосьтаке, таке страшне, що а я« холод іде по серцю,як хоч трошки його розкриєш“...Я думаю, що се „страшне“, що ворушилось на днійого душі, — що було страшнійше від Бога і чорта, себуло власне приняттє одного й другого — і Бога,і чорта, і „демонія“, і ,,дівіна“, їх синтеза, — на яку нездобулися ні Бог (бо не хотів), ні инші його сотворіння (боне могли), опріч одного, що носить почесне імя homosapiens.До сеї синтези дійшов і він, коли відтворював пекельніобрази своїх „Неофітів“, „Сна“, „Великого льоху“ Се було те„фавстівське“ в нім, та фавстівська трівога, „на иів свідомасвого божевілля“, що гонила його в непевну даль ; що хотілавсього — „і зірок пайгарнійших з неба, і висшої роскошіна землі“.Він теж хотів „найвисшої роскоші на землі“,теж мріяв про — так збаналізовані несчисленними наслідувачами— „садок вишневий коло хати“ і „одну слезуз о чий карих“, але — й не забував і про те, чого не булона землі, за що варто було віддати і очи, і слези, і цілукрасу земного світа. Він часто уживає слово „воля“, алебільше, ніж любив волю, ненавидів він спокій: „Тяжковмерти у неволі, та ще гірше спати, спати і спати наволі“. Він знав щось, що цінив висше за свободу, за щастєі добробут, за спокійну совість, а тим щось було бажаннєвирватися з вбиваючого душу безділля, бажання свобідноговиявлення своєї волі на вні, абстрактної, безмотивно!,без всяких моральних скрупулів, нічим і ніким не уярмленоїволі, чину дця чину. В такі моменти розумів вінсвого Варнака, що каже: „я різав все... Без милосердяі зла... А просто так... І сам не знаю, чого хотілосямені?“Образ, що нагадує нам сентенцію його ґеніяльного німецькогосучасника: „На що мордував сей злочинець? Він

хотів грабувати. Але я мовлю вам: його душа бажала кровйне рабунку: за щастем ножа тужила вона“. Він відкидавіцастє волі, коли вона була безчинним райським сном, алеблагословляв навіть абстрактний чин, хоч і сам не знав„чого хотілося йому“, хоч проти і повставала його совість.І се не був ляпсус! Він дійсно волів пекловід того тихого раю рабів, щасливйх в своїм рабстві. Все,тільки не „благоденствіє“ статочних людий. І тому, благаючисобі долі, він не забував додавати: „Коли доброї жальБоже, то дай злої, злої“.І цілим намученим серцем він приймав се зле, бов нім, а не у сні, був чин, а може й спасінне. Коли вінзгадує, як колись „гомоніла“ Україна, як „кров степамитекла, червоніла“, коли „і день, і ніч ґвалт, гармати“, колистогнала й гнулася земля, — йому ставало сумно. Се говорилов нім „Божеське“, людяне, але зараз за тим відзивалосьте в його душі, що не було ані Боже, ані чортове,і він дописував: „Сумно... а згадаєш, серце усміхнеться“.Тоді він майже плаче, що не почує вже „рёву вільних гармат“,і не побачить, „як заріже батько сина“ за такі цінности,як „честь“, „слава“, „присяга“, що для його окружениябули так само фантастичні, як і його воздушнізамки...І в ін був доступний нашептам реліґії любови і всепрощення,але у млівіч вставало перед ним жахливе сучасне,і полишаючи молитви, ледви обтріпавши порох з колін, вінкидав до неба своє зухвале: „Наробив Ти, Христе, лиха,а переіначив люд?“ ...І йому нераз ввижався його Бог в одежібілій мов сніг, коли відвертав камінь од гроба,' та звичайнобачив він його в червонім плащі, який накинули йомукати, що вели його на страту.І він міг перейматися солодкою іділією свого краю,де „жито зеленів“, де „не чуть плачу, ані гармат, тількивітер віє“, — але в сій іділі добре чулися „міліони свинопасів“,не він! Дивлячись на се мирне царство мерців, яктой Варнак, хотів він краплю по краплі вицідити їм їх „сукровату“кров, а налляти натомість чистої, живої.Сю живу кров своєї фантазії, або коли хочете свою крівавуфантазію й цінив він понад все, понад волю і щастєй життє одиниці, понад вчора і нині, понад людий і нарід.Ся його віра в його післанництво і в свою фантастичнуправду, давала йому змогу не схиляти чола перед иншими,не своїми богами. Він мав дар протиставляти фатуму зовнішньогосвіта — свій власний фатум. Дар — або дійсністьугнути своїй волі, або — заперечити її шляхотним жестомсмерти: так чи інак, але вона не мала влади над ним, лишевін над нею. Він мав силу опиратися замахови світа найого нетикальне Я, на його мрії. Мав відвагу, в обличу во-

рожого евіта — захитати його підвалинами, а коли ні —то самому впасти, але ніколи не знав він одного: каяття!»0 мої думи! о слава злая!За тебе марно я в чужім враюЕараюеь, мучусь... Але не каюсь!«пише він в однім місці, і в другім:»Найду долю — оженюся,Не найду — втоплюсяТа не продамся нікому,Б найми не наймуся«.Ніякої правди, щоб стояла понад його правдою, немав він, а коли йому здавалося, що Бог, в якого він вірив,занадто довготерпеливий, що він толеруе зненавидженийним світ, він відвертався й від нього. Він мав свого власногоБога, як мали його Магомет і Хрестоносці, що „рікамиточили“ в його славу „кров ворожу“. І такому Боговивін готов був поклонитися, коли він прийде карати„пекло на землі“, але „до того — він не знає Бога“. Дотого він — в нападі шалу — проклинав його, свого „святогоБога“, за те, що той не хотів розуміти його божеськодемонічної синтези.Він ніколи не відзначався браком уяви, але з моментусих хитань його уява стає правдивим delirium: над нимнеподільно запановує образ страшної катастрофи,повної руїни світа, якому він виповів війну і який нищивйого. В сей образ уймав він своє завданне, свої мрії,в образ остатного дня, коли повстане батько на дітий, якйого Ґонта, донька на батька, як його Ченчі, — бо так хотілайого фільософія, без страху, що мала стрясти всімавідносинами світа, його моралю, законами і звязками, ставлячинад всім — втіленне своєї власної правди, якоюб тоне було ціною.Він хотів —»жити, серцем житиІ людей любити,А коли ні — то проклинатьІ світ запалити!Сей образ світової пожежі мов густим червонавим димомзастелює від нас образ поета, стає понурим і грізнимакомпаніяментом всіх його пізнійших творів, його навязливоюдумкою.То зявляеться вона в нього в формі героя — „апостолаправди і науки“, то в виді свого Вашінґтона, Святослава,Підкови, Трясила. То як „небесна кара“, то як „сонце“,що „встане й осквернену землю спалить“... То як грім, що

впаде з неба, знищить все „і не оставить й сліду страшноїлюдської ноги“... То знов марить він про „огонь і кров“,про „пекло“, „кару“ й „ката“ То про великого местника,що мов апокаліптичний вершник впаде з неба на землю,„розтрощить трон, порве порфіру, й роздавить вашого кумирав смердючий гній“.Се був той образ, який привиджувався всім великимреформаторам людськосте, що прийшли змінити обличесвіта, всім великим рухам, починаючи з христіянства, —образ останнього порахунку. Сі його образи, як зблизькаолійні, видаються безпляновим накидком кричучих барв,але відступіть трохи, вслухайтесь в мельодію сих барв —і почуете жорстокі й сильні звуки старого середновічногогимну, що співався при Requiem pro defunctis. Про деньостаннього суду... Коли огонь знищить людий... Коли всіхпокличуть до трону Судії... Коли не пімщеною не лишитьсяжадна скарга!Се був вершок його творчости, останній >виклик. В сейобраз втілював він свою жадобу тріумфу над світовою „скверною“,заповідь боротьби не лиш з нею, але й з гуманністю,етикою й моралю будня, іцастем людий, їх спокоєм, усім,що стоїть йому на шляху. Найвисший вираз афірмативноїволі дожиття, мимо світа і проти негоГАфірмація своєїправди і безоглядне відкиненне чужої. Тріумф вічного наддочасним, віра, яка прагне, щоб до неї, і тільки до неї належавсвіт.І як раз за се — самі несвідомі того — шанують йогов нас. Навіть ті, що в їх звуколірности, яблуневоцвітности,гуманости й навіть „протесті“, — чулась лише туга замягкою подушкою під голову. Не за те, що він належав дотої або иншої секти — шанують його в нас. Що за смішністьзачисляти його до якоїсь з них! — лише за той „неспокій“,що приніс він нам, за релігійний шал, зате, щовін міг помилятися і богохулити, але каятися — ніколи...За те, що мав відвагу — в той проклятий час, коливін жив — шпурнути йому в обличе горде: „Не приймаютебе“ !Не за те його шанують в нас, що він належав до тоїчи иншої секти, не зате, що він мав спільного з сектярами,лише за те, що м ав він, і чого не мали вони;і чого йому заздрили: — за упертість думки, за відвагуволі, за той патос, що не мав ніхто ні перед, ні по нім, зате, що не лякався хапати палкими руками небезпечнийтой дар, який дала йому природа — своїм словом кликатилюдий в велике незнане, до зроблення з оісружаючогосвіта великої tabula rasa, аби запанувала в нім його воляі його думка.

иСей дар мають лише великі люде, які не е малі нів чесноті, ні в гріху, як Св. Петро, що вирікався учителяабо Яків, що боровся з Богом. Сей дар мають лиш людевеликих рас, що вірять в свою будуччину і в ту жорстокуправду життя, яка дихає на нас з кождої сторінки йогокобзаря, і без якої нема ратунку ні для одиниці, ні длянації.Він звав себе юродивим на руїнах. Але ним був не він,лише поколінне, що лишилося глухе на його слова. Симиюродивими не перестанемо бути й ми, поки не переймемосятим неспокоєм, що мучив його. Поки не заразимося тоютрівогою, що не давала спати йому. Поки всіми нашимидумками не опанує те „страшне“, що сиділо в нім, що холодомстискало його серце, що робило з нього фанатика одно ї ідеї.Тоді, але лише тоді „луна святої згадки“ про те велике,що минуло, чим є тепер для нас його книга, станей луною того великого, що прийде.Ґеорл~ 1іл,ассов.Большевизм і духова культура.Ні один уважний Европеець не мож,е відірвати духовихочий від того, що робиться на сході. Йому так хотілося буздріти правдиве обличе нової Росії, вкрите густим серпанкомз застиглої муки й непроникливої облуди.Там змагаються на житте й на смерть, духові і с о ­ц і а л ь н і сили, а вислід сего змагання цікавий не лише дляучасників боротьби. Мов на повний творчого запалу викликзасудженій на смерть минувшині — дивилися многі на революційнувідвагу нової Росії. Але вже нині можна ствердити,що те, що було упрагненою метою сеї нової Росії,показалося ілюзією. Дійсність не тільки потвердила найсумнійшіприповідження, але й перевисшила їх. Проба новогосоціяльного устрою скінчилася безприкладною катастрофою.Большевицька революція знищила бездумно масурічий, розторощила те, чого не можна вже нічим заступити;але замість створити висше, буйнійше житте, вона спровадиласоціяльну еволюцію на роздоріжа. Вона не визволилай не покликала до життя жадної нової дійсно творчої сили,а тим часом забила безчисленні, вже істнуючі, що маливелику вартість.

Мабуть один з найболіснійших наслідків сеї революціїсе розчарованне і зневіра, що опановують як раз найліпшихі найактивнійших людий. Ніколи не розлягався так голосноклич за духовим „ревізіонізмом“ в Росії, ніколи не булазагальнійшою думка, що найскрайнійша революція кінчитьсяв багні найпонурійшої реакції. Бо невдача большевицькогоексперіменту не може стримати орґанічного розкладу минулого.І ся свідомість явної безвиглядности паралізуєдумку, будучи часто головним мотивом, що з мушу в многихтриматися сліпо при їх революційних ілюзіях.Тепер більш як коли будь варто здати собі справу з причинневдачі большевицької революції, Чим виразнійше уявимособі її внутрішні суперечності!, тим яснійше стане нам,що коли ся революція гине на кволість і занепад всіх животворнихсил, то не через її сміливий розрив з минулим,лише завдяки примітивности її позитивних цілий і нездарностиїї відбудовних засобів.Міродатним для долі большевизму було те, що він,вийшовши з марксизме, в своїм заложенню відемно задивлявсяна всяке доцільне, активно-творче відношенне досоціяльного процесу. Він сліпо довіряв механічному перебіговиісторичного розвою, „розумови“ і „провидінню“ духасвітової економіки, якого пророком був Маркс, і який, неминучийяк доля, — все зробить як найліпше. Так неуважав большевизм за потрібне близше означити загальнийвигляд райської будуччини, ані засобів її осягнення: вінжеж не був утопією! Тому то коли дійшло до того, що побіднийбольшевизм міг розпростерти свій прапор на руїнахстарої російської держави, пізнав він досить пізно, що немає властиво ані пляну будови, ані знання законів будівництвавзагалі. В своїй що-йно опублікованій апольоґіїЛеніна описує Троцький, як творець і провідник большевизму,в переломовий момент революції, мусів усунути набік свої марксівські доктріни, аби яко „самодержець“ розвязативеличезні завдання, що виросли перед ним. Се,правда, розвязало большевизмови руки і зміцнило йогоздібність пристосовання, так само як і дало йому безприкладнубезоглядність в переведенню своїх найблизшихцілий, але поставило його перед порожнечою, що робиласячим раз ширшою і яку наповнити — бракло йому творчихсил. Його завзяття ви стало лише для клясової б о|р о т ь б и,але не для використання майже випадково осягнутої клясовоїперемоги. Його одинока директива була: „Все буржуазне— варте знищення“ ; який жеж зміст повинна матинова пролетарська культура, що мала заступити стару, —сього не знав ніхто, се полишено революційній і хаотичнійінтуїції маси та її демаґоґічним хвалькам. Се називалося„революційною творчістю“. Нічого дивного, що ся „твор­

чість“ виродилася в сліпу руйнацію. Терор показався єдиноюжиттєвою формою побідного большевизму... Майжез приємністю пригадує Троцький, як колись „революційні“вояки дерли Рембрандтівські полотна собі на онучі і гасилизапалені циґара на чудових ґобелінах... І дійсно, не лишПетербург, а й цілу Росію, цілий світ готові були большевикивисадити в повітре, аби утревалити своє панованне.Се їм, до певної міри, блискучо й удалося. Тільки колитреба було заходитися коло відбудови, поставали вони безпораднонавколо руїн і — або нищили далі, або — кликалистарих будівничих...Сей безприкладний брак усякої творчої здібности дозроблення нового є в інтимнім звязку з головною рисоюбольшевицького думання і відчування —з його зневагоюдо всього духового. Він відкидає всяку життєтворчусилу духа. Як одиницю він уважає лиш за незначну частинкумаси, безвольне й безсиле знаряддє його кляси, такі в сій одиниці бачить він марже тільки типові, рослинні,нетворчі прикмети й сили. Його доктрини і вчинки такмов би виходили з заложення, що людина складається з нічого,лише з тіла. А що людина всеж таки складаєтьсяз душі і тіла, то нема нічого дивного, що більшість сподіванокі розраховань, на які, на підставі своїх фікцій,числив большевизм, — не здійснилися. Правда, „пролетаріат“попався на вудку обіцяної диктатури, але не удалосяйому спожити овочі його диктатури. їх забрала собідеспотична партійна диктатура, тай сій не удалося змуситпробітника працювати інтензивнійше і продуктивнійше. Абизєднати селянство зрікся большевизм у перший таки деньсвого найвисшого принціпу, скасовання всякої власности,але до тіснійшої „смичкі“ з селом, якої так прагне большевизм,і досі не прийшло. Та мабуть найнебезпечнійшаперешкода, о яку мусів спіткнутися большевизм, булойого божевільне відношеннє до інтеліґенції, донайвисшого чинника всякого поступу.Він нищив сю інтеліґенцію за „саботаж“, за опір „пролетарському“будівництву. Так велика була його зневагадо сеї інтеліґенції, яка „лише“ думала, відчувала, говорилаі творила, отже була чимсь зовсім „нереальним“, — що„пролетарський“ режім став для неї правдивою печероюрозбійників. Спершу-ж було економічне буттє, а тоді вжесвідомість, дух був жеж чимсь другорядним, лише зеркалом„‘економічних відносин“, чимсь меншвартним, що, як непотрібне,стояло лише в дорозі властивим чинникам, що творилиісторію. Так думав большевизм і сей спосіб думаннямусів привести до підозрілости супроти всіх тих, які виріжнялисясеред маси, які стреміли одушевити матерію,підпорядкувати дійсність законам духа. Так, один у Росії

дуже шанований інтерпретатор марксизма Менґер, в своїй„Новій науці про державу“ дійшов до твердження, що в цілковитодемократичній державі будуччини „міліонери освіти“творитимуть таку саму небезпеку, як і „міліонери капіталу“.„Нам не залежить на кількох ґеніях більше або менше, абилиш масам добре велося“, — казав колись один знанийсоціялістичний фільософ. Сю науку й засвоїли большевики;що ж дивного, що прийшовши до влади, вони обернулисвій меч не тільки проти міліонерів капіталу, але і протитих, хто міг похвалитися висшою духовою культурою?Свій погляд на культуру висловив Ленін отверто, колиз початком революції заявив:“... Власне тому я і противсяких вигадок і мудровань проти всяких пролетарськихкультур. АБВ орґанізації розділу хліба і вугля треба собіпередовсім засвоїти... Ось найвисша задача пролетарськоїкультури“ („Журнал нар. освіти“, 1919, ч. 35/36, ст. 3). Певно,майже зараз потім мусів він „як піп“ проповідувати: Неукради! бо зневага сеї етичної заповіди, яку довший часокричувано мов штучку експльоататорів, робило в кінці неможливимрозділ того самого хліба й вугля. Дальше вияснилося,що навіть переведение так вузько зрозумілих культурнихзавдань не можливе без співпраці і проводу кваліфікованихі вишколених інтеліґентських сил. Сторожіі прачки, якими б архипролетарами вони й не були, нев силі були заступити в шпиталях лікарів і професорів,а без хеміків та інжінерів господарство мусіло розвалитися.Тоді розлягся крик за на пів вимордованою інтеліґенціею;тоді зрозуміли, що ані сама революційна фразеольоґія, анімасове винищеннне „ворогів революції“ не поведе до новогожиття. Сей зворот у відношенню до інтеліґенції прийшоврівночасно з Непом, який був економічною капітуляцієюбольшевизму. Він значив, що терористична нівеляціяі загальна нужда не допроваджували до нічого. Потрібнобуло створити нові вартости, а се було неможливо без інтеліґенції.„Третій фронт“, проблеми освіти, виховання, ідеольоґії,культури зачали чим раз більше непокоїти большевиків.Сей поворот був нелегкий, і .большевики й досі мріютьпро крівавий реванш. Звідси безперестанні хитання в новійполітиці. Ідуть безперестанні розмови про створенне типунової людини, засновуються товариства „приятелів новогопобуту“, але досі сей рух не вийшов поза рамки революційнихпостанов, запровадження нових імен, як напр. Нінель(перевернутий Ленін), взаїмного зобовязання фабричних робітниківуникати соромицьких лайок та ще офіціяЛьногокульту Леніна.Правда, й тут ініціятива вийшла не від большевиків.Сторожі матеріялістичного світогляду були трохи заскочені,коли серед широких мас появилися течії, які свідчили, що*

ані анархія, ані демаґоґічне оглуплюванне не заглушилив масах потягу до духових емоцій і етичних потреб. „Правда“писала, що большевицькі аґітатори формально засипувалисяжаданнями відчитів на такі теми, як мораль, родина, подружеі ин. В китайськім мурі неґації духа, раціоналістичноїкритики і матеріялістичних банальностий появився непередвидженийотвір, через який хлинули филі занедбаного духовогожиття, з якими ще тяжше було дати собі раду, якз голодом.І дійсно, як було їм зарадити? Троцький поручав(„Проблеми побуту“, Москва, 1923) знищити реліґійні потребиі замінити їх театралізацією життєвих форм, заступитицеркву - театром і кіном. Але се не мало успіху. Нічогоне вийшло і з „пролетарськими хрестинами“. На останнімзасіданню Центральної контрольної комісії, найвисшої большевицькоїпартійної інстанції, постановлено випрацюватизагальну партійну етику. Що наради сього своєрідногоматеріялістичного собору являли образ жалюгідної безпорадності,безсилля і банальности, не потребуємо хиба підчеркати.Мертвонародженою дитиною показався і „пролеткульт“.Бо і пролетар потребує для свого духового розвою передумов,яких не можна погодити з большевизмом, передовсімсвободи думки і її розвою. Не дивно, отже, що сама „Правда“бідкається над „відірваністю нашої літератури від життяробітничих мас“, над „заміною мистецької творчости декляраціями“.В тій жеж часописі читаємо: „Часто питають,чому наші молоді письменники так завчасу відцвитають?Причин багато: бо вони не мають культури, бо не вміютьзавзято працювати над собою, бо спускаються лише на свійінстинт..., бо не мають відповідного окружения, бо обставини,серед яких вони живуть, чужі працюючим масам“ Особливошкодить насильна й безглузда „пролетаризація“ свобіднотворчоїдуші письменника, що сплоджує тільки облудуі внутрішний розлам, які ведуть до духового здичінняі часто до самогубства.Тут, так само як і в боротьбі з голодом, нічого не помогли„революційні“ заклики, маніфести і терор. І так само,як голод вимусив Неповські уступки, так і в сфері духовоїкультури прийшло до того, що навіть Троцький виступивза допущением „буржуазних“ метод в область культуриі мистецтва. Але наслідком було ще більше замішанне, тимбільше, що ортодоксальний большевизм не хотів здаватисвоїх‘позицій.Перший удар войовничого большевизму був виміренийпроти реліґії. Рідко коли яке инше переслідуванне вірибуло так пляново орґанізоване і рідко яке инше скінчилосятакою блямажою. Бо кожда стара віра, чи забобон може

бути переборений тільки завдяки доскональшій науці таідеалам, але не виставали для того ані матеріялістичнаметафізика большевизму, ані канонізований дарвінізм.Нужденна примітивність большевицьких „виховних метод“, їх повна зневага до] орґанічних процесів життяі його росту, найліпше освітлюється ославленою цензурноюполітикою носителів „нової“ культури, їх варварськимпоходом проти преси і бібліотек. „Царській цензурі неудалося, — пише „Соц. Вестник“, — через заборонууживати назв соціялізм і свобода, знищити сі останні; алебольшевики думають, що через знищенне книжок, де приходитьімя Бога, удасться їм викорінити віру, а через заборонувсіх ідеалістичних теорій, — забити дух. Очевиднобольшевики не дуже вірять у силу своїх теорій, коли вонизабороняють твори таких великостий всіх часів, як Плятон,Кант, Шопенгавер, або романи Толстого, чи Достоєвського“.Коли ще взяти під увагу, що большевицька інквізиціявсі природничі і суспільні теорії дозволяє або відкидає нена тій підставі, що вони погоджуються з експеріментом,лише — з матеріялістично-марксівськими доґмами; що большевицькемистецтво уважає себе за знаряддє політичнихцілий; що всі висші духові й моральні пориви викинувбольшевизм на смітник; що большевицьке вихованнє стремитьне до увільнення всіх духових здібностий одиниці,лише до насильної фабрикації бездушних партійних маріонеток,— то ясним стане, що большевизм, як доктрина,веде лише до радикального сплутання людської думки, їїскалічення. Ідея большевизму се „регабілітація тілесного“,єдиновладство змислового, і нічого поза тим.Фатальним за пановання такої доктрини мусіло статиположеннє інтеліґенції в Росії; за пановання примітивнихінстинктів маси, її жаги загальної нівелізації і заздрости.Ось деякі з числа многих вибрані приклади: „Працьовникивисших шкіл і наукових інститутів, професори, доценти,технічний персонал, — стоять у відношенню заробітна наостаннім щаблі... Директор одного великого музея в Москвідістає місячно 45 рублів; в многих інституціях сторожіі курієри отримують більше...“ „Коло 300 наукових працьовниківу Москві зрівнано з „непрацюючими" (себ то з буржуазією,що стоїть поза законом) („Правда“, ч. 109). А народнийкомісар здоровля Семашко підносив недавно, що„в нас ще і досі живе пересуд, що кождий науковий працьовниквластиво є зрадник“ (Правда, 114). Се стверджуєі Лаціс, один з героїв Чеки, який провадить тепер „чистку“висших шкіл: „Дуже поширене в наших партійних кругахглумливе відношеннє до інтеліґенції“ (ів. 125). Він стверджуєфакт, що студенти, виключно за їх „буржуазне походженне“масово викидаються з університетів... Большевизм

валить останки російської інтелігенції, що вийшли цілимиз царського переслідування іновірців, секретарів і вільнодумців.Як при таких обставинах можна мріяти про відновленнекультури? „Культурний рівень селянства впав“, пише„Правда“. А ось що пише Бухарін: „На господарській академіїв Москві студіює до 4000 студентів; зникаюча дрібничказ того дістає сяке таке утриманне, про дві і пів тисячіне знається, де вони проводять ночи... Більшість студентівготова до всякого заняття, переважна частина їх сестуденти-босяки, зовсім занедбані типи, які не мають дахунад головою, ані ніякого доходу... З того один лиш є вихід,зменшити число студентів“.Отже нова Росія признає, що вона терпить на ...надмірвишколених сил! І тому викинулося недавно з університетіввід ЗО до 40 тисяч студентів, не що до їх здібности, абонездібности, лише що до їх „ к л а с о в о г о походження“. Бодля большевизму ще й досі „пролетарський“ кретин важнійшийвід „буржуазного“ Нютона. В біжучім році маютьприняти коло 13.000 студентів (замість 30.000 в мин. році).Але „чистку“ переведено так скрупулятно, що, як каже Луначарський,„на наше здивованне вийшла нехватка, якапоясняється тим, що нам бракує молодих людий, які своїмклясовим характером, відповідали б нашим вимогам“.Сей клясовий дух, що якість і творчу талановитістьпідпорядковує зовнішнім, чисто випадковим, чужим духовійкультурі умовам, се найстрашнійша отруя большевицькогопановання, що найбільше загрожує будучий розвиток культурив Росії. Се поступованне є опріч того й безглузде, бобольшевизм тим самим шкодить передовсім самому собі.Фатальні наслідки такого відношення стають ясніі для декого з самих большевиків. Так, комісар господарстваЛомов так описує становище і працю фаховців у сучаснійРосії: „Наш фаховець не стільки думає над тим, щоби осягнутипевний успіх у своїй роботі, як над тим, аби йоговчинки небули виставлені в невигіднім світлі... Гірко і смішнобачити визначних людий з іменем, які займаються збираннемкорисних для них свідків „на всякий випадок“. В усіхобластях нашої господарки панує порожний формалізмі психольоґія бездушного бюрократизму... Винна тому дрібязковаконтроля. Всякий вияв надмірної „працьовитости“приносить не аби яку небезпеку з собою, бо зараз можевикликати чиєсь незадоволеннє, може бути лихо зрозумілеі видатися підозрілим“. Які се тягне наслідки, свідчатьфакти, як напр, доля знаного інжинєра Ольденбурґера,якому завдячує Москва збереженнє свого водопроводу,і якого дрібязкове нудженнє і переслідуваннє зі сторониЧеки пхнуло до добровільної смерти; або самогубство Кутлера,людини, яка направила совітські фінанси, і який

з тих самих причин розпрощався з життем... Коли так кінчатьфахівці, яких діяльність самим совітам представляєтьсяцінною, то легко уявити собі, як ведеться тим, що працюютьв области, якої вартість переходить силу зрозуміння„економічних матеріялістів“...Чи большевики зможуть сей стан річий змінити? —Ледви. Бо „старанність“, „завзятте“ — се виїмок, се зраджуєперевагу талановитшого, інтеліґентнійшого, се ведедо "діференціяції. Алеж підставою большевизму є ненавистьдо всього, що підноситься над загальним рівнем, божевільнебажанне все зрівнати. Його девіза: у нас кождиймусить усе вміти! Так бунтується збаламучена маса протинерівности, що нарушує її спокій. З сього, ним самим створеногозачарованого кола, большевизм не зуміє вийти.Сказав жеж недавно Каменев: „Чим більше продуктів продукуємоми, тим міцнійший і підриемчнвійший стає й капітал.Тут ми стоїмо перед ще нерішеною задачею“. Длятого большевизм 'і мусить згинути: або в Сциллі нужди,або в Харибді богатств.Те саме можна сказати і про справи духової культури.Задушенне найважнійших творчих духових сил веде дознидіння життя; але повному розвиткови сих сил стоїть надорозі большевизм. Большевицька революція дійшла до своєїантиномії, яка для самих большевиків е загадкою не дорозвязання...Большевизм не лише соціяльна або національна проблема.Іде про бути чи не бути цілій культурі духа, можливостидухової творчости взагалі. Большевизм вийшовз воєнного клича Леніна: „Рабуй нарабоване“. Але лишематеріяльні добра можна було експропріювати і поділити,коли ж дійшло до „буржазних“ духових цінностий, їх довелосяпросто розтоптати, знищити. Тому між большевизмомі духовою культурою ніколи не може бути орґанічної співпраці.Коли в Совітській Росії щось ніби нагадує тепер навідбудову, так се істнуе лише о стільки, о скільки силиминулого, що уникнули терору, зачали знов показуватися.Зрештою сам большевизм уже скаржиться знов на застій,на оспалість „революційного духа“.Тому ніщо так не зраджує наше духове отупінне, якте, що деякі, спрагнені нового, інтелекти чекають ратункувід большевицького експеріменту. З хаосу большевизму невийде нове житте, бо він не що инше, як розклад, горячковааґонія старого соціяльного і культурного порядку,над якйм йому не удалося і не удасться затріумфувати.Переклав М. О-тій.

Володимир Гнатюіі.Наукове Товариство імени Шевченка у Львові.Теперішня орґанізація товариства представляється так:У чисто наукових справах рішають усе безвідклично секції,кожда в своїм обсягу. Від рішення одної секції не можнавідкликатися до другої, ані до збору всіх секцій. Збір усіхсекцій відбувається в міру потреби, але тілько в загальнонауковихсправах, якими були прим, нарада в справі заснованняуніверситету, справа участи в науковім конґресіі ин. Коли ухвали секцій звязані з видатками фінансовоїнатури, мусить виділ приймити ті ухвали і знайти для нихпокритте в буджеті, інакше вони полишаються як pium desiderium.Для боронення і переводження справ секційу виділі, висилає кожда з них до виділу свого відпоручника,яким звичайно буває директор секції, а коли він неможе або не хоче піднятися сього обовязку, тоді висилаєвона свого окремого делеґата. Через те, що крім трьох делєґатівсекцій статутово мусить бути дійсним членом головатовариства, а звичаєвим правом і секретар виділу (хоч вибираєтьсямайже все ще й инших дійсних членів до виділу),то наукові справи, на скілько носять характер фінансовоїнатури, забезпечені для переведення на виділі, скоро тількознайдеться для них покритте.Помічними орґанами секцій в наукових справах е комісії.До комісій можуть належати побіч дійсних членів,також звичайні, а навіть не члени товариства, на скількопокажеться, що вони можуть віддати товариству якусь науковуприслугу. Комісії можуть бути постійні, і часові, зложенідля переведення якоїсь справи, по якої закінченню розвязуються.Всі ухвали комісій мусять бути затвердженітими секціями, яких орґанами вони являються. Без затвердженнясекції ухвали комісії не важні. В теперішну хвилює 11 наукових комісій, які так розділюються поміж секції:I. Історично-фільософічна секція. (До неї належатькомісії: 1) Правнича. 2) Статистична).II. Фільольоґічна секція. (До неї належать ко;місії: 3) Для клясичної фільольоґії. 4) Язикова).До обох секцій, історично-фільософічної і фільольоґічної,належать комісії: 5) Археольоґічна. 6) Етнографічна.7) Історії штуки.III. Математично - природописно - лікарськасекція. (До неї належать комісії: 8Х Термінольоґічна.

9) Фізіоґрафічна). До всіх трьох секцій належать комісії:10) Бібліоґрафічна. 11) Видавнича.Найвисшою управою в товаристві б загальні збори, яківибирають виділ і контрольну комісію та мають обовязокстежити за тим, щоб усе діялося по статуту та щоб товаристворозвивалося як найкрасше. Вони рішають усе, щоїм предложить виділ, а крім того дають від себе директививиділови для дальшої діяльности. Загальні збори по статутувідбуваються що два роки, але в часі великої війни й польсько-українськоїне відбувалися.Екзекутивою загальних зборів в виділ і він веде всюгосподарку товариства та відповідав за неї перед загальнимизборами. Від його постанов можуть відкликатисячлени до загальних зборів. Він репрезентув товариство назверх через свою президію, голову або його заступника, тасекретаря. Він мав право одначе уповажнити якого-небудьчлена заступати товариство там, де' того вимагав потреба.Через виділ ідуть усякі зносини з посторонними інституціямибез огляду на те, чи то в адміністраційних, чи науковихсправах. Для помочи виділови засновуються адміністраційнікомісії, які також можуть бути розвязані по сповненнюсвойого завдання. Тепер таких комісій е пять: 1) Длязаряду нерухомим майном. 2) Друкарняна. 3) Книгарняна.4) Бібліотечна. 5) Для роздавання запомог із фонду літератів.Для постійних праць виділ мав право приймати урядовціві усувати їх та установляти для них платні. Що докваліфікованих робітників, то його інґеренція в сім напрямінезначна, а до платень виділ не може зовсім мішатися, боїх установляють фахові орґанізації, до яких робітники налвжэлъ.Інституції й фонди товариства.Друкарня.Як уже повисше зазначено, товариство рівночасно зісвоїм заснованнем закупило дві друкарські машини, винаймилольокаль на друкарню при ул. Крутій, ч. 2, запросилона першого управителя друкарні Франца Сарницького,і по одержанню концесії з намісництва, пустило друкарнюв рух із початком лютого 1874 р.Друкарня була маленька, робіт було мало, тому й недиво, що вона довгі часи не приносила доходу. З кінцем70-их років став її другим управителем Кароль Беднарськийі при нім вона розросталася звільна, аж стала великимпідприємством. По кількох літах перенесено її до камениціпри ул. Академічній, ч. 8, де вона оставала аж до 1898 р.,до закупна камениці при ул. Чарнецького, ч. 26.Перша важнійша зміна в розвою друкарні припадаваж на 1893 рік, коли товариство закуповує нову машину

за квоту 4.919-76 К, а в найблизшім 1894 р. другу новумашину за квоту 4.750 К, з додатком одної старої машини.Тоді розпоряджув вона трома новими машинами і дістаєбагато робіт, а головно друк шкільних книжок і соймовихдруків, через що матеріяльне становище її й товариствазначно поправляється і товариство осягає спроможністьрозвивати щораз інтензивнійшу діяльність.В 1897 р. на домаганнє суду виділ, як адміністратордрукарні, зареєстрував фірму друкарні в судових торговельнихкнигах дня 12 червня 1897 р., ч. 31.120 так, щовиділ товариства дає фірму друкарні, а всі адміністраційнідрукарняні письма і векслі підписує голова товаристваі адміністратор (член виділу).Бажаючи мати в адміністрації друкарні певний і сталийлад, установив виділ реґулямін для неї і для експедиціїкнижок. Крім того постановив виділ, що замовленнядля друкарні і рахунки за роботу мають бути все на письміта що має підписувати їх усе управитель друкарні і адміністратор,вибраний з рамени виділу. Так само прийманнєі віддалюванне друкарняного персоналу має відбуватисязі відомостею адміністратора, як члена виділу.Поміщеннє друкарні при ул. Академічній, ч. 8, булотісне й невигідне, але підшукати ліпше було не легко.Ситуація змінилася з хвилею закупна камениці при ул.Чарнецького, ч. 26. Там пороблено зараз відповідні адаптаціїв офіцинах і друкарню перенесено туди. Машини поміщенов партері, а складальню на першім поверсі офіцин.В 1900 р. закуплено нові черенки й ноти та заведеноелектричні мотори до машин. Заведено також електричнеосвітленне у всіх убікаціях друкарні, а заразом у бібліотеці,канцелярії і книгарні. Через сі зміни зискала друкарнядуже багато. Через заведение електричних моторівзискала на часі. Через закупно нот розширився обем робіт.Перша книжка з нотами, зложена у друкарні товариства,вийшла накладом „Просвіти“.В 1901 р. закуплено четверту машину для друкарні,в 1903 р. нового письма за 1.500 К, в 1905 р. знов новічеренки за 2.500 К. Того року розширено друкарню, визначившидля нової складальні праве крило в офіцинах напершім поверсі та закупивши для неї нові кашти й реґализ 1.500 К. Персонал друкарні виносив того року 41 осіб.Друкарня виконала робіт на квоту 176.090-59 К і дала чистогозиску 30.097-20 К, які обернено на наукову діяльністьтовариства. Протягом 1906 р. закуплено для друкарні близько400 кґ. черенок нової системи, головно для друку шкільнихкнижок, що дало змогу заанґажовувати більше письма.З кінцем сього року перенесено дальший друк Літ. Наук.Вістника до Київа, а темпо инших видадь „Укр. Видавни­

чої Спілки“ або зменшено, або по части перенесено такождо Київа. Супроти того показалася потреба повернути складальнюдо давнійшого стану. Рівночасно розширено одначепереплетаю.В 1907 р. закуплено для друкарні нову машину, пятуз ряду. Виділ мав тоді думку приєднати для друкарні деякінові постійні роботи, через що піднеслибися доходитовариства. Ведено навіть переговори що до перенесеннядо друкарні друку одного українського щоденника та деякихдрібнійших видавництв. Одначе ті заходи не увінчалисяуспіхом і в 1908 р. заснувалася нова українська друкарняз громадським характером, в якій почали друкуватися„Діло“, „Свобода“ і инші видавництва. Очевидно," щося друкарня відтягнула від друкарні товариства певнийпроцент робіт.Виділ робив також заходи в справі переняття накладукнижок для народніх шкіл, яких мав доси тілько друк тапереплет, про що зрештою старався вже й давнійше, алетак само без результату, як перше.В 1908 р. заведено зміну у веденню каси товариства.Касу друкарні розділено на дві: одну спільну для друкарніі переплетні полишено при ул. Чарнецького, ч. 26,а другу, що обіймала обі камениці,’ фонди і всі инші доходитовариства, перенесено до „Акад. Дому“.У цвітни 1911 р. помер довголітний управитель друкарніКароль Бернарський, під якого управою дійшла друкарнядо найбільшого розцвіту, а його місце заняв дотеперішниййого заступник, третій з ряду управитель, ІванВозняк. За його управи куплено найбільшу, шесту машинудля друкарні. Персонал друкарні виносив з кінцем 1913 р.42 особи. Друкарня виконала в тім році робіт на 279.866-56 Кі принесла чистого зиску 42.634‘56 К. Управа Ів. Вознякатрівала одначе дуже коротко; в 1914 р. весною він умер,а на його місце прийшов четвертий управитель Іван Криловський.Незадовго вибухла війна і вже дня 3 вересня 1914 р.заняли російські війська Львів. Швидко потім Москалі позамикаливсі українські інституції. Дня 14 падолиста видалиприказ, щоби всі львівські друкарні внесли „прошеніе“ наконцесію. Не внести „прошенія« значило — наразитися наконфіскату друкарні. Тому внесено його, але 25 грудняприйшла відповідь від полковника Скаллона: „Не разрешается“.Друкарня була проте й далі замкнена, лише відчасу до часу при нагоді ревізій відвідувано й її.Дня 16 цвітня 1915 р. явилася в товаристві російськажандармерія і передала урядово друкарню й переплетнюштабскапітанови Наркевичови для друковання „ЛьвовскагоВоеннаго Слова“. Редактор скористав з усіх запасів паперу

і то так ґрунтовно, що навіть на ковертах із фірмою товаристваповибивав фірму своєї редакції з державним орломі так пускав їх у курс. Персонал друкарні уряджував ссгбіпри тім ріжні забави: Перемішував до купи всі роди черенок,на скілько вони не були потрібні до ґазети, бавивсямашиновим ножем, перетинаючи всякі записки та квітарі.Поза тим робив із усього, що не було потрібне редакції,купу сміття, між тим і з книжок та рукописів, зложениху канцелярії друкарні. При відході зі Львова приказав редакторзабрати три найліпші машини з друкарні, але забравтілько найліпшу і найновійшу (шесту з ряду), на иншіне стало вже часу. Забрав також ґарнітур яайновійшихчеренок та канцелярийне умеблюванне. Страти друкарні,оцінені зараз в осени 1915 р. по тодішних низьких цінах,виносили разом 39.710 К золотом.По інвазії треба було зужити багато часу, поки доведенодрукарню до ладу. Зрештою робота по інвазії йшладуже слабо й ииняво не тілько задля браку складачів, щопішли на війну і деякі погинули, але й з браку паперу.За час війни не роблено ніяких значнійших вкладів у друкарню.Належить іще зазначити, що в маю 1916 р. зареквірувалоавстрійське військо 2.500 кґ. черенок.Від часу, як Поляки заняли Львів, при численнихревізіях не поминано й друкарні. Від часу до часу накладалинові скарбові власти величезні податки на друкарнюі треба було багато біганини та писанини, поки рекурсвідносив хоч частинно успіх та податки й данини обнижувано.В 1923 р. львівська кураторія відобрала друкарнядрук шкільних книжок, які друкувалися тут ЗО літ, бажаючиочевидно знищити тим товариство; та знищити йоговона не вспіе. Воно стоїть уже сильно на власних ногах.Від часу війни друкарня значно поменшена. З кінцем1922 р. виносив її персонал 25 осіб.Переплетня.Початки переплетні сягають 1903 р. Тоді то виринувпроект засновання переплетні для брошуровання своїх виданьі чужих, друкованих у друкарни товариства, черезщо приспішивбися їх вихід, що нераз дуже протягався,тай зиск якийсь міг би бути. Коли показалося, що се підприємствоможе числити на успіх, постановив виділ завестиз початком 1904 р. також оправу книжок і справитидля того потрібні машини. Він вніс тому поданне о концесіюна ведение переплетні на ширші розміри, але львівськиймаґістрат відкинув його, заслоняючись, що в статутітовариства нема згадки про ведение переплетні, тому вінне може признати концесії. Виділ предложив тоді найблизшимзборам зміну деяких параґрафів статута і вложив

точку про ведение переплетні. Коли намісництво затвердилостатут, магістрат не міг дальше опиратися.В маю 1908 р. вибух бойкот робітників, зверненийпроти особи дотеперішнього управителя. Коли спору невдалосяполагодити добровільною згодою, був приневоленийвиділ дати відправу управителеви Михайлови Гартлеви,що вів переплетню понад пять літ і від 1 червня 1908 р.приняв нового, Михайла Барана. Перший управитель померкілька місяців пізнійше.Виділ старався взагалі задоволяти по змозі оправданідомагання робітників, занятих у заведеннях товариства.В 1909 р. заведено в переплетни робітню зшитківй нотаток, якої до тої пори не було. Для того треба булосправити нові прилади й машини, а крім того розширитильокаль. Се потягло за собою очевидно значнійші видатки,та коли возьметься на увагу вартість збільшеного інвентара,то білянс цілої переплетні покажеться все користний.В 1910 р. закуплено для переплетні чотири нові машини(до шиття зшитків, до золочення, до обрізуванняріжків і до прасовання).В 1911 р. закуплено машину до фальцовання. В тімроці вибух новий страйк робітників у всіх львівських переплетняхі не оминув уже й переплетні товариства таскінчився обопільною угодою.В 1913 р., остатнім нормальнім перед війною, закупленодля переплетні машину до брошуровання та дві машинидо краяння і розтинання. Персонал її складався з 25 осіб,ІІереплетня виконала робіт на загальну суму 81.030'58 Кі дала товариству 6.965-73 К доходу.По вибуху війни також робота у переплетни зменшилася,а коли Москалі заняли Львів, мусіла вона стоятизамкнена. ІІо відході Москалів шкоди переплетні, які вонипоробили, оцінено на 1.780 К. Переплетня вийшла тому таклегко, що Москалі нею не цікавилися. 8а ввесь час війнине роблено ніяких нових вкладів.В 1918 р. помер другий управитель переплетні МихайлоБаран по 10-літній службі, а на його місце ставуправителем Антін Вощак. Він управляв тілько до 22 падолиста,1918 р. Персонал переплетні виносив тоді 16 осіб.Від 1 серпня 1919 р. став четвертим управителем переплетніСтефан Гевак. Із кінцем 1922 р. виносив її персоналтілько 12 осіб.В 1923 р. відобрала львівська кураторія друк книжокдля народніх шкіл друкарни товариства, а через те самей переплетни брошурованне й оправу. Тому виділ постановивпокрити сей убуток праці иншим способом. Саме тепервідновляється знов робітня зшитків, що була закинена,,і вона повинна стати головним жерелом доходів переплетні..

Для того треба одначе ще закупити машину до лініованнязшитків, що повинно статися як найшвидше.Книгарня.Майже рівночасно з переміною товариства на наукове,добуло воно також концесію на ведение книгарні. Воно немало одначе ані склепу на книгарню, ані обстанови длянеї, ані фондів, щоби ту обстанову справити і склеп нанята,ані в кінци фахового чоловіка, що потрафив би їївести. Був то по просту невеликий маґазин книжок. А всетаки та книгарня приступила до ґремії книгарів іще в 1893 р.і збільшала свій маґазин що року не тілько виданнямитовариства, науковими й белетристичними, яких виходилощо раз більше, але й чужими, які товаристо закуповувало(прим. „Руську Історичну Бібліотеку“, ті томи, що видавО. Барвінський; „Бібліотеку найзнаменитших повістий“„Діла“ й ин.). Такий стан тревав доти, доки товариство неперенесло друкарні до новозакупленого дому при ул. Чарнецького,26, де й примістило часово книгарню. В 1899 р.розписано конкурс на одну платну силу до її веденняі зпоміж зголошених кандидатів вибрано бувшу учителькуп. Климентину Павкевичеву, що й доси остае в службі.В 1902 р. постаралося товариство на спілку з „Укр.Видавничою Спілкою“ зробити умову з фаховим кольпортером,що продавав польські та німецькі книжки, для розповсюднюванняй українських. Але ся проба, як і пробаз иншим кольпортером не повелася.По довгих надумуваннях і калькуляціях постановиввиділ приступити нарешті до отворення більшої книгарні,хоч уважав справу за ризиковну, і розписав конкурс науправителя в місцевій пресі (1903 р.) Коли по упливі речинцяне знайшовся потрібний фаховець, виділ оголосивновий конкурс в 1904 р. у заграничпих, російських та німецькихчасописях, із терміном вношення подань до 15липня 1904 р. Зголосилося кілька кандидатів і виділ вибравіз них Авґуста Дермаля, родом із Черновець, занятогодовший час в одній більшій віденській фірмі книгарській.Він підходив дуже добре до умов товариства своїми кваліфікаціями.Для нової книгарні винаймлено проте льокальу-центрі міста, при людній улици (Театральній, ч. 1), адаптовановідповідно, справлено потрібне умебльоване і з початкоммарта 1905 р. отворено. Зразу складався її персоналтілько з трьох осіб. Новий управитель навязав зносиниіз великими книгарськими фірмами Австрії, Німеччини,Франції і Росії. Можна було мати надію, що книгарськасправа розвинеться тоді швидко та розцвите буйно.Як раз у тім часі вибухла перша революція в Росії.Тріснув сам від себе тоді ославлений указ із 1876 р., що

заборонював українську мову в межах Росії і всякі українськідруки, з дуже дрібними виїмками. Появилися першіукраїнські часописи, та популярно-наукові брошури. Здавалося,що й усі українські видання, друковані в Галичині,одержуть вільний вступ на територію України й Росії.І дійсно зразу проходило дещо вільно. Та се трівало дуясекоротко.В 1906 р. заключила Росія з Австрівю новий торговельнийдоговір і в нім застерегло собі російське правительствоточку, що всякі російські („русскія“) книжки, висиланіз Австрії до Росії, будуть обкладані митом. Опираючисьна сю точку, російські урядники почали накладатимито на українські книжки, зачисляючи їх по давній русофільськійтермінольоґії до „русских'ь“. Се відразу перервалощо лиш навязану торговлю галицькими українськимикнижками. Що те зачислюванне українських книжок доросійських не опиралося на законі, видно з того, що українськіґазети могли виходити по зголошенню їх у властийаяї по двох місяцях, так само як німецькі, польські, татарській инші, коли для російських ґазет виносив сей термінлише два тижні. На підставі того голова товариства, пробуваючи1906 р. в Петербурзі, звернувся до російського міністерстваторговлі й фінансів із представленнем, домагаючисьусунення хибної інтерпретації відповідної точки торговельногодоговору. Рівночасно член товариства і посолдо австрійського парляменту Ю. Романчук вніс у тій справіінтерпеляцію до австрійського міністерства. Та інтерпеляціяполишилася без наслідків, а російське міністерство далонеґативну відповідь. Тоді попросило товариство петербурськогоадвоката М. Дубягу, щоби він перевів у сій справіформальний процес у всіх інстанціях. М. Дубяга зробивсе, але й найвисша інстанція, сенат, прихилився також доінтерпретації, що „малороссійскій язик'ь русскій“, тому митопобирано й далі. Тоді книгарня почала висилати книжкидо Росії тілько у двокільоґрамових перепасках. Російськікомори зразу почали накладати й на такі посилки мито,але що се спротивлялося міжнароднім почтовим приписам,мусіли відступити від того домагання.(Далі буде).

БІБЛІОГРАФІЯ.Ернест Сетон Томпсон. Мої знакомі. (Нариси з життязвірів, які я знав). Із 148 образками і портретом автора. Наукраїнську мову'переклала Софія Куликівна. Накладом Видавництва»Молода Україна«. Львів-Київ, 1925. Ст. VII + 277 + (1), 16°.Наш відомий видавець Михайло Таранько видав уже чималодобрих книжечок, але ся, згадана в горі, чи не найкрасша. Життєписизнайомих славного американського автора такі цікаві, такінтересно розповіджені, з таким літературним мистецтвом і разомз таким тонким, досконалим знанием звіринного світа, що їх залюбкипрочитає і старе й мале. Як часто буває, що мусиш прочитатиякийсь літературний твір, іцоби дати оцінку його — і нудишся,просто терпиш страшні муки, читаючи його, а коли нарештіподолаєш, то й писати відхочеться. Так читав я »на рати« БирчаковогоВасилька Ростиславовича, або якісь инші »перлини« наших доморослихсочинителів і кляв на всі заставки, що книжка вийшлапо українськи, а тому мусиш її пізнати. А от милу Томпсонову книжкупрочитав одним духом. І не тільки не мучився, а ще й відпочивав, читаючипро його чотироногих або пірнатих знайомих. Разом з ними,разом із їх автором переживає читач горе й радість сих мешканцівліса, лук або широких степів. Тішиться їх удачами, спочуваєїх життєвим пригодам. І одночасно багато чого вчиться, вчитьсятого, чого не дала йому наша бездушна, мертвотна школа: пізнаватий любити житте природи та її дітий. Написані живо, часомдраматично, без сухого моралізаторства, без умисної тенденції —біоґрафії Томпсона вибиваються на чоло так званої літератури длямолодіжи. Переняті бо любовю до життя животин та зрозуміннемсього життя нариси Томсона можуть бути дуже гарною лектуроюсаме для молодого покоління. Але й для старшого дадуть вонихвилини чистої радости й душевного вдоволення, які переживавя при її читанню.В книжці вісім нарисів: дві біоґрафії псів і по біоґрафії:ворона, зайця, вовка, лиса, бажанта й дикого коня. Але крім сих

головних героїв у біоґрафіях їх знайомимося і з иншими лицедіями(бабак, вивірка, сова, вівці, корови et с.). Всі життєписипреінтересні. На додаток — всі дуже рясно ілюстровані гарнимиобразками.Переклад добрий і коли б не дрібні льокалізми й деякі варваризми,я міг би його назвати взірцевим. Шкода, що редакція неусунула їх — тоді книжка під усіма поглядами була б гарна.З огляду на те, іцо д. С. Куликівна виростає в нас на визначнуперекладницьку силу та ще й з мови менше знаної у нас, анґлійської,хочу звернути її увагу pro futuro на деякі язикові огріхи.Отже в українській літературній мові не слід уживати варваризмів:»так може, що...« а лише таке може (ст. 41), »мене, досітак| ого] безпечного...« (24). У перекладчиці тимчасом отеє невластиветак досить часте (ст. 32, 63, 176). Ще частійше подибуєтьсяв неї варваризм: здається cum infin.: „кожда річ здаваласявсисати« (ст. 76.) замість »здавалося, всисала«. Сей варваризм бачимоще на ст. 110, 235, 257, 258. На ст. 259 стрічаємо подібнийвислів: конець ловлі видавався бути недалекий. Тут бути очевидноцілком зайве. Так само не по українськи: о голосочках (46),о назві (200), о прикметах (250) — треба: з голосочками etc Замістьо силі на ст. 24, треба — силою. Не наші слова й : прелестний(149), прелесть (198), вірительність (188), непоколебимий (170)зам. непохитний, пурцлем (110). Не в українському значінню ужитослів: плахта (271) або щока (149). Ліпше б оминати таких висловів,як »робити боками« (141) або »даватися cum inf.« (замістьможна), чи що.Поза тим стрічаємо в перекладі цілу низку слів, уживанихтільки в Галичині і то не лише провінціялізмів народнього походженняабо запозичених у сусідів таки народом, а й варваризмівінтеліґентського походження. Вичисляти все се — годі, здебільшоговсе се дрібниці. Згадую про них тільки тому, що гарнукнижку волів би бачити наскрізь гарною.Видані »Мої знакомі« дуже добре, з численними, гарно виконанимиілюстраціями. За те портрет автора на жаль не зовсімудатний.Вол. Дорошенко.Всеукраїнська Академія Наук. Україна. Науковийтрьохмісячник українознавства. Орган Історичної Секції Академіїпід загальною редакцією голови Секції акад. Михайла Груii

шевського. Київ, 1924. Державне Видавництво України. Кн. 1-2·Ст. 206 + (2 ). Кн. 3. От. 191+ (1). Кн. 4. Ст. 191 + ( 1 ) .З приємністю витаємо відновленнє »України«, наукового тримісячникаукраїнознавства, заложеного в 1914 році, як орґан УкраїнськогоНаукового Товариства в Київі. »Україна«, відразу згуртувалатоді біля себе широкий круг співробітників, не тількиУкраїнців, але й чужинців, як, наприклад, Росіяне акад. Ол. Шахматіві проф. Г. Ілінський, Чех проф. К. Кадлец та ин. Та наперших двох книгах війна перервала нормальний розвиток видання:проф. М. Грушевського вислано з України, і 3-тю та 4-тукнигу »України« довелося складати й випускати Д. Дорошенковивже при значно відмінних обставинах: під воєнною цензурою(властиво цензурою проф. Флоринського), яка повикреслювала,наприклад, цілі фрази в статі Куліша з 1860 р. »Дві мові —книжня і народня« ; деякі співробітники мусіли укривати своє імяпід псевдонімами (Ор. Левицький — Л. (%ленко, В. МодзалевськийВ. Г .; В. Біднов — В. Степовий). Нарешті цензура зажадала»ярижного« правопису і відібрала дозвіл на видаванне »України«в 1915 р. Тоді довелося матеріял, приготований для »України«,й деякий новий укласти в формі »Українського Наукового Збірника«й перенести друк до Москви, де цензурні умови були легші.Через великі технічні труднощі звязані з друком »Збірника« в московськійдрукарні, тоді удалось випустити всього 2 томи, одинв 1915-м , другий в 1916 році. Матеріял, призбираний для 3-готому, міг побачити світ в 1917 р. вже в Київі, знову під фірмою»України«, яко книга 1 -2 за 1917-й рік. Ще вийшла 3 -7 книгав 1917 р. і 1 -2 книга в 1918 році. На тім виданне урвалосяй відновилося ось тепер, вже як орґан »Історичної Секції УкраїнськоїАкадемії Наук«, під редакцією акад. М. Грушевського, алепри деіцо відмінному складі співробітників, серед яких поручдавніх діячів українознавства бачимо ряд учених, які лише в недавнічаси перейшли з російської на українську мову, і молодихдослідників, які тепер тільки починають працювати на письменницькійниві.Зовнішній вигляд трьох книжок »України« гарний. Одначеколи придивитися до ріжноманітного й цікавого змісту 1 -4 книг»України«, не можна не помітити однієї риси, яка свідчить, щонаукова робота в теперішніх умовах життя на Україні далеко щене досягла того характеру й того темпу, в якому вона розвиваласяперед війною: більша частина розвідок і матеріялів — се все на-

дбаннє попередніх років, те, що було написане чи приготовлене закрасших обставин, що переховувалося в теках старих редакцій,як »нецензурне«, в архивах ріжних »охранок« і т. п. інституцій.Але все ж таки треба віддати повну справедадвість людям, щосеред теперішніх важких умов спромоглися поставити на ноги сесолідне й цікаве виданне.Розміри нашої замітки не дають змоги дати докладний переглядусього змісту трьох випусків »України«, але найбільше цікавеб ньому ми тут зазначимо. Отже з обсягу археольоґії й історіїмистецтва слід занотувати статю М. Макаренка »Найдавніша

і Д. Дорошенко. На жаль все те загинуло і невідомо, яка долястрінула самий архив у Катеринославі, іцо так потерпів од руїни1018-1919 років. Сі катеринославські матеріяли значно доповнюваливідомости, які подає д. Гадмайзе.З инших праць з обсягу історії зазначимо: Л. Окиншевича»Рада старшинська на Гетьманщині« (кн. 4), де авторвиясняє обсяг і характер Ради, в якій він бачить постійну інституціюз характером сенату (анальоґічно до Боярської Думи в Москвіабо Панів-Ради в вел. кн. Литовськім); М. Ткач єн к а »Науковерозроблення Румянцевської ревізії« (кн. 3). З обсягу історії письменства,мови й яародйьої словесности цікаві статі: акад. С. Є ф р е-мова: »Біля початків українства. (?) Генезіс ідей Кирило-Мефодіївськогобрацтва« (кн. 1-2); акад. М. Груш евського: Пятьдесятьліт »Историческихъ п'Ьсенъ малорусскаго народа« Антоновичаі Драгоманова (ibid.); проф. Ти мч ей ка: »Словянська одність і становищеукраїнської мови в словянській родині« (кн. 3); М. М о-чульського: Літературні паралелі. Шевченків »Сон« та »Призраки«Тургенева (кн. 3); 1в. Лютого: »До питання про літературнеспівробітництво братів Рудчепків (П. Мирного й Ів. Білика), кн. 4.Не менший, як що не більший від оригінальних розвідокінтерес виявляють »Матеріяли з громадянського й літературногожиття України XIX і початків XX ст.«. Отже тут маємо: 1) Новіматеріяли до історії Кирило - Мефодіївського брацтва, подані Б.Міяковським: записка Б. Білозерського про сільські школи,записка Костомарова про панславізм, уривок з його повісти »Панич-Наталич«, малюнок Куліша (орел виймає мертвому козаковиочи), що отав темою спеціяльного допиту на слідстві 1847 року*2) Знайдений останній розділ автобіоґрафії Б. Антоновича (пропочатки української громади в Київі). 3) Матеріяли з Кулішевогоархіву, подані Ол. Дорошкевичем і 4) »3 молодих років К. Михальчука«под. В. Міяковський. 5) Дуже тепла й змістовно написані»Спогади про Івана Нечуя-Левицького« Марії Грінченкової.6) До історії »Галицької Руїни« 1914-1915 рр. (жандармськіреляції), под. С. Єфремов. 7) Доповнення до записокА. Солтановського, друкованих колись в »Кіев. Старині« —місця непропущені тодішньою цензурою. 8) Противоенні проклямаціїв Росії в часі світової війни і ще цілий ряд инших, таксамо цікавих матеріялів, документів і заміток.Відділ »Критика, звідомлення, обговорення« подає в кождійкнизі 15-20 солідних рецензій на новг видання з обсягу україно-

і славянознавства. До кн. 1 - 2 додано і це некрольоґи Ор. Левицькогой Гр. ІІавлуцького з портретами покійних учених. В 3-ійкнизі маємо цілий ряд коротеньких некрольоґів під загальноюрубрикою „Заслужені для української науки і українознавствадіячі, що померли в рр. 1918-1923«. Дуже добре було б, як би»Україна« відновила відділ »Наукової хроніки« й бібліоґрафії новихпраць з українознавства, що істнували в ній у 1914 році.М. Т.Записки Н а у к о в о г о Товариства і м е н и II I е в-ч е н к а. Том СХХХІУ - СХХХУ Праці історично - фільософічноїсекції під редакцією Івана Крипякевича. Львів, 1924. Стор. 248, 8°.Ся книжка »Записок« містить шість статий, частину українськоїісторичної бібліоґрафії за 1914-1923 рр. — І. Калиновичата звідомленне І. Борщака з дослідів в архівах західної Европи.Перейдемо всі статі по черзі.Мвген Перфецький. Новгородський княжий літописі його відношення до українського літописання XIIст. Е. 10. Перфецький є автором цілої низки поважних історіоґрафічнихрозвідок, присвячених оглядови закарпатсько-української{»угро-руської«) історіоґрафії ’), старо-східно-славянському літописанню,й ин. В розвідках про старі літописи 2) Е. Перфецькийпродовжує аналітичну працю акад. 0. Шахматова, вияснюючи ґенезулітописних кодексів, відшукуючи ті елементи, з яких склалисялітописні кодекси та відновляючи ті найдавнійші літописи, яків окремому вигляді до нас не дійшли, але на основі яких утворилисязнані нам кодекси. Така аналіза літописів се, мовляв акад.Д. Багалій, »дуже тонка, ажурна й складна праця«. Значінне такоїлітописної аналізи для історичної науки було дуже велике. І все жтаки цілком приймати схеми, запропоновані акад. ІЇІахматовомта иншими аналітиками літописних кодексів, було б занадто ризиковно:бо забагато в них гіпотетичного.Нпр., акад. Шахматов гадає, що вже в XI віці літописнийматеріял окремих східно - славянсышх країв — Київщини, Новгородськоїземлі та ин. зведений був в один літописний кодекс,і потім у ХІІ-ХІЛ вв. таке »зведеннє« літописів та літописних*) Ннр.. „Обзоръ угро-русской исторіографіи“, 1914: „ Nej (1Л1 ойі te j я іstudio о

зводів окремих тогочасних українських і російських держав повторювалосябагато разів. П о части сю схему приймає й Е. Перфецький.Але твердження акад. Шахматова про многократність „зведення41літописів і віднесеннє перших літописних київсько-новгородськихкодифікацій аж до XI в. викликають великі сумніви.Всупереч старим історичним гіпотезам про єдність східного славянствав Х-ХІ вв., новійпіі історичні досліди виявляють як разнавпаки, що в Х-ХІ віках північна (пра-російська) та південна(пра - українська) ґрупа східних Славян жили т е майже відокремленимісторичним життєм. При таких обставинах утвореннє літописногокодексу, спільного для південної й північної частин східногославянства видається мало ймовірним. »Зведеннє« північнихі південних літописів, на наш погляд, відбулося значно пізнійіие,а саме тоді, коли зявилися під впливом деяких політичних особливоцерковно - політичних обставин, тенденції розглядати східнеславянство, як дещо єдине в політичному відношенню.Отже до висновків літописної аналізи мусимо ставитисяз певною обережністю.У новій розвідці Е. Перфецького розглядається питаннє проістнуваннє в Новгороді поруч із новгородським »владичним« літописом,який складався при новгородській архиепископській катедрі,ще й инших літописів. Таке питаннє до сього часу в історичнійнауці не розглядалося. На наш погляд, істнуваннє инших літописіву Новгороді, крім »владичного«, є майже безсумнівне.Але автор не задовольняється констатуваннем сього факту.Він пробує далі довести, що окремі звістки про новгородські події,знані нам із літописних кодексів і взяті тими кодексами не з »владичного«літопису, належать усі одному новгородському літописови,що названий автором літописом княжим. Сей здогад автораявляється нам досить імовірним, хоч остаточно довести його ледвичи можна.Автор пробує також виявити більше-менше точно й змістсього ймовірного .»новгородського княжого літопису«, далі час йогоскладання й редагування й навіть імена деяких авторів його. Редакторомі автором частини сього літопису вважає автор, м. ин.,єродіякона Кирила Доместика, який був також автором відомого»Въпрошания Кюрикова«.Нарешті подає п. Перфецький і літературну характеристику»новгор. княжого літопису«. Та частина сього літопису, яка ймо-

вірно написана Кирилом, оброблена а літературного боку дужегарно; и н іііі ймовірні частини »княжого« літопису, навпаки, являютьіз себе лише сухі реґістраційні звістки про окремі події.Таким чином, як бачимо, автор порушує в своїй розвідцінове історіоґрафічне питанне й розглядав його всебічно, хоча, звичайно,з великою долею гіпотетичности. В усякому ж разі, розвідкайого і змістовна і інтересна для старо-східно-славянської історіоґрафії.Микола Чубатий. Державио-правне становище українськихземель Литовської Держави під кінець ХІУ в.У сім томі »Записок« надруковані поки іцо тільки два першірозділи сієї вельми цінної розвідки проф. М. Чубатого. В першомуз уміщених розділів автор дає загальний історичний огляд подійу »Великому Князівстві Литовському« під кінець ХІУ-го віку;в другому розділі — аналізує правне становище великогокнязя в »Литовській« державі; в наступних, іще не надрукованихрозділах, обіцяє змалювати правне становище в »ЛитовськійДержаві« удільних князів і їх земель (у розділі III), розглянутиприкмети державного й суспільного ладу Вел.Кн-ва (розд. ІУ), проаналізувати умови Вел. Кн-ваз Польщею(в кінці ХІУ в.), які відкрили польському праву вступ на українськіземлі Вел. Кн-ва й дали почин до розгрому удільного устроюв Литовській Державі (розд. У) дослідити відносини удільних князівдо Польщі в часі сих умов (розд. VI) і т. д.Значіннє сієї розвідки автора тим більше, що в нашій (взагалі,дуже бідній) літературі з обсягу історії українського правадосі зовсім не було спеціяльних розвідок, присвячениханалізі державно правного становищ аукраїнських земель у Великому Кн-ві ЛитовськомуЗ другого боку, і в дослідах польських та російських істориківправа над державним устроєм Вел. Кн-ва Литовського н е зверненоспеціяльної уваги настановите українськихземель у Вел. К н-в і та на ті риси державного ладу сих земель^якими вони відріжняються від инших (етноґрафічно-литовськихі білоруських) земель Вел. Кн-ва.Отсю прогалину в історії українського права, очевидно, й маєзаповнити нова розвідка автора. Докладний розгляд сієї праці відкладаємодо того часу, коли вона буде видрукована вся.Іван Кргтякевич. Д о історії українського ДержавногоАрхіва в ХУІІ в. Історія українськго Державного Архівав XVIII віці, від часів Гетьмана Івана Скоропадського, досить

ґрунтовно досліджена нашими істориками — О. вфименковою, акад.Д. Багаліем, його учениками — Е. Івановом, М. Плохинським таинш. Навпаки, початок українського Державного Архіва тайого доля до часів І. Скоропадського (се б то до початкуXVIII віку) досі не досліджувалися спеціяльно нашимиархівістами та істориками. Відомостей про сей архів у XVII от.збереглося не багато й розкидані сі звістки, головним чином, поріжних тогочасних історичних памятниках. Майже всі сі відомостий зібрав автор і на підставі їх уперше подав доситьповний (оскільки на те дозволили знайдені матеріяли) огляд історіїукраїнського Державного Архіва в 2-ій пол. XVII віку.Державний Архів України XVII ст., без сумніву, розвинувсяз козацького військового архіва, який і с т н у в а в на довгічаси перед Хмельниччиною. Початок сього козацькогоархіва, на думку автора, »можна шукати« десь коло 1620 — 1680 рр.;окремі згадки в деяких памятниках XVII в., наведені автором,доводять, що в 1620— 30 рр. козацький архів справді вже істнував,Але повстає питанне, чи не істнував такий архів ще швидше,може з кінця XVI віку. З наведених автором листів гетьмана П.Дорошенка, в яких іде мова про український Державний Архів,випливає, що в сім архіві переховувалися досить давні акти, привілеїй т. ин., з чого можна зробити висновок, що козацтво українськевже з давного часу зберегало такі акти й що таким чиномархів козацький дуже давного походження.Великий Державний Архів повстав на Україні за часівгетьманування Богдана Хмельницького. В сім Архіві переховувалисяпередовсім документи дипльоматичного характеру, яких назбиралосяза часів Б. Хмельницького, очевидно, дуже багато, бо,як знаємо, Україна в серед. XVII віку на короткий час зайнялавизначне політичне становище серед держав середної та східноїЕвропи й завязала жваві дипльоматичні зносини з ріжними державами.Але після 1654 р. Державний Архів України терпів нераз значні шкоди: чимало дипльоматичних документів мусів гетьманськийуряд пересилати, згідно з українсько-московськими умовами,до Москви, й звідти ніодин такий документ не був повернутий; загинуло чимало документів і під час переворотів і заміниодних гетьманів другими; особливо велику шкоду потерпів Архівпри резиґнації гетьмана Тетері, який забрав із собою до Польщібагато актів з Архіва. Про те, значна частина актів, забранихТетерею, була повернута до Архіва під час гетьманувапня П. До­

рошенка, який — по думці автора — »зрозумів значіннс одноцільногоДержавного Архіва« й при якому Державний Архів Українизробився великим і богатим. За Самойловича сей Архів бувперенесений на Лівобережну Україну до резиденції Самойловича —Батурина, де він залишався й за гетьмана Мазепи. Під час московськогопогрому 13. XI. 1709 р., як відомо, весь Батурий погорів— »про долю Архіва, — каже др. Крипякевич, — не знаємонічого певного, але мабуть він погорів разом із гетьманськимибудинками; заціліли хіба ті документи, які вивіз Мазепа«.Така сумна була доля старого українського Державного АрхіваXVII віка. Тільки випадково збереглися з нього деякі окремі акти(або бодай відписи з них), розкидані по ріжних місщях і історикамнашим зрідка щастить відшукати такі поодинокі акти.Автор подав досить імовірний здогад, що деякі з документів,■забраних Тетерею, слід було .6 пошукати в католицьких кляшторахто що, бо Тетеря, як відомо, був у близьких відносинах із католицькимиченцями, фундував у Варшаві єзуїтам кляштор і т. д .;булава Тетері дійсно знайдена була в Ченстохові.На прикінці своєї статі автор коротко згадує про українськийДержавний Архів XVIII в., якого більша частила зберегаєтьсятепер у Харкові, а решта актів, що були в ньому, розкиданав архівах Київа, Чернигова, Москви й Петербурга. Завданнєм сучасноїнашої архівістики, — закінчує статю І. Крипякевич, —буде розшукати розкидані частини українського Державного АрхіваXVII й XVIII віків і забрати їх наново в один український ДержавнийАрхів. Необхідність такого єдино го й по можливостиповного Державного Архіва України цілком очевидна,й можна тільки висловити бажаннє, щоб орґанізація його переведенабула скорійше; істнуваннє такого Архіва в великій мірісприятиме дослідам над історією державного ладу України в X V II—XVIII вв., які починають розвиватися в останній час, і потребаяких дуже сильно відчувається в наші дні.Ілько Борщак. Г ет ь м а н П и л и п О р л и к і Ф р а н ц і я. (С т о-рінки дипльоматичної історії). В сій досить широкій розвідціподає автор відомости — про відносини гетьмана ПилипаОрлика до Франції, про старання його схилити Францію до акціїна користь України та про політику франц. уряду в 1710 —1740 рр.у відношенню до України. З оі|Йду ж на те, що політична діяльністьгетьмана Орлика в ті часи головним чином звязана булаз Францією, розвідка ся подає досить повний огляд найважнійших

дипльоматичних заходів і старань гетьмана. Автор звертає увагуна те, що хоч діяльність П. Орлика в 1710—40 рр. ніби немалабезносередних наслідків, хоч гетьманови довелося закінчити своєжиттє на еміґрації, усе ж таки його дипломатична робота малавелике значінне для окупованої Москалями України. З огляду наакцію гетьмана Орлика московський уряд мусів обережнійше поводитисяв відношенню до України, обмежувати свої централістичнізаходи й навіть повертати Україні її старі права — довідновлення гетьманства включно!З першого ж року свого гетьманування Орлик почав широкудипльоматичну акцію з метою втягти в боротьбу за визволеннєУкраїни ріжні инші держави і в першу чергу постійно ворожутоді до Росії Туреччину. Завдяки спільним заходам французькоїй шведської дипльоматії та гетьмана Орлика, дійсно, пощастиловикликати російсько-турецьку війну, в якій брали активну участьі Запорожці на чолі з гетьманом Орликом і, без сумніву, принеслане аби-яку користь спільникам — Туркам у боротьбі проти Росіян.Під час сієї війни (в 1712 р.) турецький султан Ахмет видав*дипльом гетьманови Орликови, який забезпечував йомуволодінне всією Україною«; (п. Боріцак наводить сейдипльом у додатку до розвідки — в франц. перекладі, зробленомутоді ж французьким »королівським« перекладачем). Сим дипльомомсултан, за ціну військової допомоги з боку України, обіцював їйсвою протекцію, визнавав її повну незалежність і суверенністьі обіцював абсолютне невтручаннє в українські внутрішнісправи. З огляду міжнародньоправного, се був навіть н епротекторат, а тільки чи сто-военний союз двох цілкомрівноправних держав. З другого боку, Орлик звернувсяз »маніфестом« до »королів, князів, республік та инш. христіянськихдержав«, інформуючи їх про стан української справи та засовуючи,чому він мусів увійти у спілку з могамеданською Туреччиною(сей маніфест також надрукований у додатку до розвідки).Але спільна українсько-турецька боротьба, через поведеннеТурків, кінець кінцем, не принесла ніякої користи Україні. Туркивийшли з війни побідниками, повернули втрачений ними давнійшеАзов, а своїх спільників· Запорожців примусили оселитися в невигідніймісцевости біля Криму, де й жили вони в несприятливих(в економічному та й в инш. відношеннях) умовинах 25 літ. Самгетьман опинився в тяжкому становити турецького напів-вязня,й на деякий час мусів майже припинити свою акцію.

Французька політика тимчасом радикально змінилася у відношеннюдо східної Евроии: Франція*' на -деякий час увійшлав приязні стосунки з Росією. Та вже 1725 року сій приязнинаступив кінець і Франція знову почала неприхильно ставитисядо Росії; сю нову зміну й постарався використати П. Орлик. Задопомогою Франції він почав робити проби зацікавити українськимисправами т. зв. Гановерську коаліцію, до якої в 1725 р. приступили.Франція, Анґлія, Прусія, Нідерлянди й т. д., та здобути протекціювсієї коаліції для України. Ся акція Орлика в значніймірі вплинула на зміну російської політики на Україні. Коли ж,через деякий час, Орлик почав старання про порушенне українськоїсправи на Суасонському міжнародньому конґресі, й західнідержави згодилися на се, російський уряд примушений був допуститивідновленне української державности з гетьманством(1727 р.).Дуже великий інтерес має нота гетьмана Орлика Суасонськомуконґресови. В сій ноті домагався гетьман »реституції« Переяславськоїумови, яка »була санкціонована клятвоюОлексія Михайловича за себе й за його наступників«.Сі слова гетьмана Орлика служать ніби-то доказом справедливостиукраїнського літописного оповідання про потвердженнє Переяславськоїумови 1654 року присягою з боку московських послів в іменнцаря Олексія. Як відомо, в новій історіоґрафії тільки самий М.Костомарів надавав віру сьому літописному оповіданню; всі жшині історики (як російські, так і українські) надавали більш віриурядовому справозданню московських послів, які стверджуютьщо вони відмовилися потвердити обіцянки царя Олексія присягоюв його імени. Згадка гетьмана Орлика про санкціонуваннє Переяславськоїумови присягою Олексія Михайловича (се б то, очевидно,присягою в його імени), на мій погляд, примушує істориківставитися з обережністю до справоздання московських послів.Та й взагалі се питаннє, на мій погляд, мусить бути переглянутенаново.*) Але, на жаль, І. Борщак не тільки не подав повного таавтентичного тексту ноти II. Орлика, а навіть не зазначив, відкілявін узяв свою цитату з сієї ноти.Скоро по Суасонськім конґресі гетьмановії Орликови довелосярозвинути ще енерґічнійшу діяльність. Умирав старий польськийЧ Мій погляд на се питаннє, подекуди відмінний від пануючого,я висловлював декілька разів; див. нпр.. мої „Лекції з історії суспільнодержавноголаду України“, вии..1.

король Авґуст. Франція мала намір повернути па польський престол,по смерти Авґуста, Станислава Лєіцинського — зятя французькогокороля; але будучи певним, іцо проти Лещинською зі збройноюсилою виступить Росія, французький уряд хотів орґанізувати допомогуЛєщинському з боку Туреччини та України; в першу чергуфранцузький уряд домагався від Порти, щоб вона дозволила П.Орликови виїхати до Запорожців для підготування до походу тадля проби підняти повстанне на Україні. Але Порта не спішиласяз виконуваннем сих французьких бажань. Тимчасом наново обраний(по смерти Авґуста) король Польщі Лещинський, під натиском російськихвійськ, примушений був утекти з Варшави до Данціґу*де опинився в облозі. Становище Леїцинського було дуже зле. НарештіТурки дозволили П. Орликови виїхати до Запорожців. Алебуло запізно: загітовані Росіянами Запорожці, які зненавиділи за25 років свого бідування зрадливих »спільників« — Турків і Татарів,більш не слухали Пилипа Орлика й перейшли на бік Росії.Про те в П. Орлика все ж таки лишилася якась кількістькозаків, але становище їх було жахливе: »їм приходилосяжити на відкритому повітрі, в болотистих місцях, по колінав болоті, чи в снігу, без чобіт і убрання... без гроший навіть нате, щоб юшити собі сорочок«... Цілком зрозуміло, що при такихобставинах^ люди не могли довго триматися й почали втікатп;та деяка, очевидно, невеличка частина козаків перетерпіла й телихо, поки їм, нарешті, надіслали грошеву допомогу Французи.Цікаво було б відшукати докладнійші відомости про тих козаківі вияснити, яка далі була їх доля.В 1736 р. Турки, заохочені Францією, (якій допомагалий П. Орлик та його син — Григор) нарешті почали війну з Росією;П. Орлик пробував викликати їіовстанне на Україні, але сі пробине могли мати успіху вже через те, що Турки одержували в сій.війні раз у раз поразки; а потім, коли воєнне щасте перейшлона їх бік, вони поспішилися закінчити війну. Натомість Росії виголосилавійну Швеція, знов таки підбурена проти Росії французькоюдинльоматіею й особливо Гр. Орликом, але Шведи в сійвійні не мали успіху й вона скінчилася в 1741 р. побідою Росії.Через короткий час після того гетьман Пилип Орлик умер.Відомости, подані І. Боріцаком у сій статі, взагалі цікавій деякі з них зовсім нові. Можна б закинути авторови, що в декількохмісцях він не зазначає цитованих ним джерел: шкодатакож, що цитати подає автор переважно тільки в українському

перекладі, в декілька помилок чи, вірнійше, неточносгий у тихмісцях де автор торкається історії міжнародніх відносин иншихдержав (ипр.. відносин польсько-французьких, французько-турецьких;неточні відомости й про т. зв. »капітуляції« в Туреччині, поданів примітці, й т. д.).Мелянія Б о р д у н : 3 життя українського духовенствальвівської єпархії в другій пол. XVIII в. (На підставівізітацій М. Шадурського 1759—1763). З наказу львівського митрополитаЛьва ІПептицького, апостольський протонотарій і суддяо. Микола ПІадурський, наділений широкими уповажненнями відмитрополита, відбув у 1759— 69 рр. ґенеральну візитацію всієїльвівської єпархії. В результаті сієї візитації залишилося дужепросторе (шоститомове) справозданнє, яке й до нині збереглосяв бібліотеці Національного Музея ім. А. ІПептицького у Львові,й на підставі якого авторка подала цікавий нарис про життеукраїнського духовенства в Галичині на передодні розділів польськоїдержави.Авторка володіє легким літературним стилем, і її нарис черезте читається з інтересом: вона зуміла обробити й надати цікавістьтемі, яка в иншого історика могла б вийти зовсім нудною. Сегарне, літературне обробленнє історичної теми авторки ми зазначаємоз тим більшою приємністю, іцо в нашій історіоґрафії, — яксправедливо зазначає проф. С. Томашівський х), — дуже часто зустрічаємоне мистецьку й навіть протимистецьку форму. Та, нажаль, авторка в деяких місцях свого нарису, бажаючи очевидно,надати йому іце більшої живости й літературности, вживає порожнихфелєтонних фраз без глибшого змісту; така, нпр., характеристикатогочасного галицько - українського села: »чергуєтьсязима з літом, сійба з жнивом, праця зі спочинком«... і т. д. А разоміз тим авторка майже ані слова не каже про тогочасні суспільній національні відносини в Галичині, про політичні обставини,про економічне й правне· становище українського духовенствай т. ин. На прикінці нарису авторка каже, що в 2-ій пол. XVIIIв., зокрема під час візитації о. Шадурського »наступив свого родуконфлікт двох світоглядів — аристократичного, яким була перейнятакультура висшого духовенства і який репрезентував ПІадурський,і мужицького, який панував... серед сільського духовенства«.Але в нарисі авторки ані змалювання сього »конфліктуЧ Др. О. Томашівський: Історія і політика. „ХліборобськаУкраїна“, 1921, збірник У —VI.

світоглядів«, ані навіть характеристики обох »св ітогдяді в«ми не знаходимо; те, що авторка оповідає про щоденне життєсільського духовенства, зовсім не е його »світоглядом«. Позатим нарис авторки має все ж таки безсумнівне й не аби-яке значіннедля історії побуту й культури Галицької України в 2-ійпол. XVIII віку.Наукова хроніка. Іван Кревещтй. Українська історіоґрафіянапереломі.Сучасна історична наука в усіх краяхЕвропи переживав глибоку крізу. По части під впливом великихісторичних подій останніх літ, по части завдяки новим здобуткамнауки, в сучасній фільософії, соціольоґії, історіоґрафії відбуваєтьсяідеольоґічний перелім.х) В українській історичній науці найяскравійшимвиразом сього ідеольоґічного перелому е, без сумніву,утворенне й наукова діяльність нової національно-державницькоїісторичної »школи«, яка закороткий час придбала вжечисленних адептів серед наших учених.Статя п. Кревецького як раз і присвячена змалюванню ідеольоґіїта історичних концепцій національно-державницької школина підставі двох найвизначнійших творів, писаних у дусі сієїшколи : »Української історії« проф. С. ТохМашівського (том. І, Львів,1919) та моноґрафії Вяч. Липинського »Україна на переломі«(Відень, 1920).І. Кревецький порівнює ідеольоґію та історичні концепції пр.Томашівського й В. Жипинського з ідеями та істор. конструкціямиукраїнської (народницької) історіоґрафії, 2-ої полов. XIX — поч.XX вв., якої найвидатнійшими передставниками були В. Антонович,О. Лазаревський, М. Грушевський. На думку І. Кревецького. ідеольоґіясієї (народницької) історичної школи характеризується н е-ґативно-ру їнницькими й матеріялістичними поглядами.Ся характеристика видається нам занадто суворою2). Про*) Коротку характеристику сього ідеольоґічного перелому в історичнійнауці мені вже нераз доводилося давати в деяких моїх статяхта рецензіях; див. нпр., „М. Драгоманів як історик“ („Наш Світ“, 1924),„Современная украинская историческая литература“ (друкується в збірниках„На чужой стороні“) й т. д. Тепер готую до друку спеціяльнумоноґрафію про сучасну крізу історичної науки“.2) Зроблена п. Кревецьким сувора характеристика української (народницької)історіоґрафії 2-ої пол. XIX та поч. XX вв., без сумніву, мавдеякі певні підстави і в загальних рисах сходиться з критичною характеристикоюісториків-народників, поданою ще Драгомановом. Але ся характеристикавидається нам неповною, не-всебічною. Нпр. Драго-

те, ми цілком погоджуємося з автором, що українська (народницька)іеторіоґрафія XIX — иоч. XX. вв. не доцінювала значіння націїй держави, й що через те недоцінюваннє історичний процес наУкраїні істориками народницького напряму змальований був неповнота однобічно.Навпаки, до нової української історичної школи — національно-державницькоїавтор ставиться з великою пошаною і викладаєісторичні погляди проф. Томашівського та В. Липинськогобез критики. Тільки в одному місці цілком слушно зазначає —»аж на ідю вже різке підчеркненнє в Томашівського »в ар яг о-руськости« Київської Держави IX—XIII і »Першої« УкраїнськоїДержави XIII—ХІУ вв.« У повній згоді з сучасними поглядамиісторії сх.-славянського державного права, автор каже, що»великоруські« князівства були у відношенню до Київської Державитільки кольоніями (се б то орґанічно не увіходили в їїсклад), а »державно-творчим елементом у ній були фактично Українці«.Взагалі ж ідеї та копцепції школи Томашівського й Липинськогоокреслені в нарисі п. Кревецького з очевидним спочуттємі дуже яскраво та уважно. Самий нарис п. Кревецького, не зважаючина його переважно-інформаційний характер, є помітнимявищем у нашій історіографії, якій саме бракує (як се зауважуєй п. Кревецький) дослідів над розвитком нашої історичної ідеольоґії.»Ідеольоґічним боком української історіоґрафії досі в насмайже не цікавилися, — слушно каже п. Кревецький, — хоч історіоґрафіядуже важний чинник у громадському життю й хоч самев нас вага її, як національно-виховуючого чинника, — більша,ніж деинде«.Вячеслав Загтн.манів докоряв історикам-народнпкам (зокрема М. Грушевському), щовони матеріяльні інтереси трудового народу ставлять виспіє відінтересів держави, інтересів поступу й т. ин. Але такий докір, на нашудумку, не зовсім справедливий і в усякому разі перебільшений.Основним крітеріем при оцінці історичних явищ історики-народники вважали„інтерес трудового народу“, вкладаючи в се розумінне не тількиматеріяльні потреби, але передовсім ідею народоправства йнародньоїволі. Українські народники мріяли „поставити ідею сюосередком політичйого й соціяльного життя“ (як висловився один із найвизначнійшихпередставників укр. народництва П. Житецький). Взагалі,в народницій ідеольоґії індивідуалістичний ідеалізм домінував над матеріалізмом.І у світогляді всіх народників (зокрема й наших народниківісториків),поруч із неґативно-руїнницькими елементами, були може недосяжні,та все ж таки позитивні ідеали й творчі стремління.

Нові книжки.П росим о авторів і видавців надсилати книжки для зазначування в сійрубриці).Федір Дудко. Глум. Оповідання.(Видавництво „Червона Калина")·Львів, 1925. Ст. 56, 8°.М ігу е л ь Сервантес. Високодумнийлицар Дон Кіхот ізМанчі. Переповів для молодіжиАнт. Лотоцький. Т. І. (Бібліотека„Молодої України". Т. IV.) Ст,188, мал. 8°.М ик. К окольськиїї. Б а й к и .Частина ї. Образки Ол. Кульчицької.(Діточа Бібліотека. Ч. 61).Львів, 1925. Ст. 36, 16°.Т. Г . М аса рик. Добірні думки.З нагоди 75 літ життя (1850—1925). (Україн. Громадський Комітетв Ч. С. Р.) Прага, 1925. Ст.470, вел. 8°.Надіслані журнали.Д. Антонович. Т р и ст а роківукраїнського театру. 1619—1919. (Український громадськийвидавничий фонд). Прага, 1925.Ст. 272, вел. 8°.Е вген Ч икаленко. С п о г а д и(1861—1907). Ч. І. (ВидавництвоВид. Спілки „Діло"). Львів, 1924.Ст. 132, 8°.В. Дорошенко. III е в ч е н к 0-знавство за останнє десятил і т т я 1914.—1924. (Відбиткаіз „Старої України"). Львів, 1925.Ст. 8, 4°.В ік . Д ом ангщ ький. Я к и м н а-с і нн я м і я к сі я т и в її о л і. Практичнийпорадник. З 19 малюнкамив тексті. (Книгозбірня хлібороба.*Ч. 1). Львів, 1925. Ст. 24, 8».Українська Школа. ВиданняТов. „Учительська Громада".Львів, 1925. Ч. 1—3.Культура. Журнал культурного,суспільного й політичногознання. Львів, 1925. Ч. 4. З недрукованихтворів Івана Франка: Лисицясповідниця. З давних споминокмоєї молодости; І. ЗліснийСидір. О. ІОзетей: Вуйко з півночі.В . Е л л а н : Людське. (Ноївелі): І.Вона йшла. II. Заковика. III. Тезипоем. 1. ТІ. П а вл о ві Експеріментальнапсихольогія і исихопатольогіятварин. К. Т а й ге : ІІринціпиконструктивізму. ТО. В о л ь к е р : Пролетарськемистецтво. А . Г .: „Гартованці"в Празі. С. Задернівсы сий :Монізм у природі і суспільстві.ТІ. Б ран ден бурга ь ки н Родиннеі подружнє право в РадянськомуСоюзі. ТІ. С ук: Англійські соціялреформістиі монархія. К. Біт т ель:Хвиля дорожнечі заливає світ.Η. P.: Економічна руїна українськогоселянства. І . К а л и н о ви й :Бібліографічні звістки. Книжкий журнали. Пресовий фонд і редакційнанереписка. Ілюстрації:Павло Тичина, Валєріян Поліщук,Олекса Досвітній.Молода Україна, ілюстрованийчасопис для молодіжи.Львів, 1925. Ч. 4.С в іт Дитин и, ілюстрованийжурнал для дітий. Львів, 1925.Ч . 3.Студентський вістник „II о-с т у п" Львів, 1925. Ч. 3—4.Сільський Світ. Ілюстрованийгосподарський часопис,Львів, 1925. Ч. 3.Світ. Ілюстрований журнал.Львів, 1925. Ч. 1.

До наший передплатників.Просимо всіх П. Т. передплатників вирівнувати рахунки поодержанню книжки, бо ми мусимо все платити готівкою.Всі наші передплатники можуть дістати по значно зниженійціні, бо тілько по 50 сот., повість Ю. Опільського:„В царстві золотої свободи“ та повість М. Новаковського:„На зорі“. На почтову оплату треба долучити за одну книжку15 сот., за обидві 40 сот., рекомендація окремо.Можна у нас замовляти також комплєти ЛНВ. за рр.1922—1924 (по 2 зол. книжка) та передвоєнні. Останні по 50сот. книжка.Вступайте в члени: „Української Видавничої Спілки, кооперативиз обмеженою порукою“ (у Львові, „ул. Руська, 18/1).Один уділ виносить 10 золотих. Можна брати більше числоуділів.Дирекція Укр. Видавничої Спілки.На пресовий ф онд Літ. Наук. Вістниказложили:Тов. Обеднанне в Філядельфії 25 дол., Іван Грибик 1 дол.,Іван Ґулька 1 дол., Теодор Литвин 1 дол., Михайло Демчук 1дол., Осип Данилюк 1 дол., Петро Кравчук 1 дол., Антін Мартишок1 дол., Андрій Блащук — всі з Detroit. Mich. 2 дол.. ОсипКачоровський, Риманів 2 зл.УКРАЇНСЬКА ШКОЛАнауково-педаґоґічний журнал.Орґан станового Товариства українських учителів середніхі висших шкіл „Учительська Громада“ у Львові.Виходить 4 рази на рік книжками 4—5 аркушів.Редаґує Колегія. — Відлов, редактор Гр. Микетей.Ціна зшитка 3 зол.; річна передплата 12 зол.; за границею 3 дол.Редакція й адміністрація: /Іьвів, $роновська Ч. 18.

„Молода Україна“,ілюстрований місячник длямолодіжи,виходить у Л ьвові п ід р едак ­цією М ихайла Таранька.Ж урнал містить у кож дом у числ і ріжні· статі з царини спорту,філятєлістики, культури і мистецтва.6 також постійний в ід д ілшахів.Д о к ож дого ч и сла є додаток ,який по році б у д е творитиобем исту кніг: ку.Р ічна п е р е д п л а т а м краю виносить12 золотих.П оодиноке число к ош тує 1 зл.Д л я А мерики й .К анади 3 дол.А д р еса Р едак ц ії й А дм ін істр а­ц ії: Видавництво „МолодаУкраїна/“ Л ьвів, ул. Зім о-ровича, ч. 3.К ож да україн ська р одина п о ­винна передплачувати„Світ Дитини“,ілю стрований місячник для д і­твори, який виходить у ж е 6рік у Л ьвові п ід редакцією н а ­р одного учителя М ихайлаТаранька.Сей ж урналик призначений г о ­ловно для дітвори у віці в ід5 — 10 літ. В елике число обр азківі добірний зм іст за ц ік а ­влять к ож ду дитину.Річна пер едплата в краю в и ­носить 6 золотих.П оодиноке число к ош тує 50 сот.Д ля А мерики й К ан ади 1 дол.50 цент.А д р еса Р едак ц ії і А дм ін істр а­ц ії: Видавництво ..Світ Дитини“,Л ьвів, у л . Зім оровича,ч. 3.ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙВІСТНИКмісячник літератури, науки й суспільного життя,виходить у 1925 р. книжками в обємі 6 аркушів друку і коштує місячно2 зол., піврічно 10 зол., річно 20 зол. За границею 5 дол.Видає: У к р а їн с ь к а В ид авнича С п іл ка.Редакція: Львів, ул. Чарнецького, ч. 24; адміністрація: Львів,ул. Руська, ч. 18, І. пов.Всякі письма, рукописи, книжки й передплату висилати тудижна адресу Вол. Г на тю ка. На відповідь належить залучуватипочтові марки. Рукописи мають бути читкі, писані на однім боціта мати широкі рядки. В справі дрібних віршів редакція не переписується.Автори, не повідомлені до двох місяців про приняттєрукописів до друку, можуть відобрати їх, надіславши марки наоплату порта. Такі рукописи переховуються найдовше пів року.Всякі грошеві претенсії журнала до передплатників платні й заскаржуваніу Львові. Хто не повідомить адміністрації окремим листом, що перестаєпередплачувати журнал, відповідає за рсі вислані йому книжки.Редаґує комітет. За редакцію відповідає: Володимир Гнатюк.