Вісник, 1925, ч.1 (2)

дальше в тому напрямі і устрявала у політичних переконанняхЧарльза. А яким способом обмовний язик сестриЧарльза міг заважити при огнищи над рікою Юконом, себуло ясним хиба для самої Мерседес, яка при тій нагодіскидала з серця свого всі невдоволення і не щадила деякихще й инших їй немилих рисів свояків свого мужа.А ватра тимчасом лишалася некладена, обозовище до половинипоставлене, а пси негодовані.Мерседес плекала в собі особливий жаль, — жаль їїпола. Вона була гарна і ніжна і з нею все досі обходилисяпо лицарському. Та теперішна поведінка її мужа і їїбрата була всім, тільки не лицарською. Вона належала доженщин, які потребують до всього помічників. Вона жалуваласяна те. Уважаючи їх вимоги за нехтованне прерогативїї жіночого пола, робила їх життє невиносимим. Вонавже й не дивилася на псів, а що була змучена і сквашена,уперлася їхати на санках. Була то гарна і любенька женщина,але будь що будь важила сто двайцять фунтів, гарнийсобі додаточок до вантаги, тасканої псами здохляками.Цілими днями возилася, аж поки пси не попадали середдороги і сани стали. Чарльз і Голь благали її злізти і йтипішки, благали, переконували, та вона счинала плач і кликалаНебо на свідка їх брутальности.При одній нагоді здіймили вони її силоміць із санок.Другий раз зарікалися вже се робити. Вона опустила охлялоноги, немов та розвезена дитина і сіла на дорогу. Вониумисне поїхали дальше, та вона не рухалася. По проїханнютрьох миль скинули з саний вантагу, вернули до неї і зновна силу поклали її на сани.Через надмір злиденности, яка на них падала, не буливони співчутливі терпінням псів. Теорія Голя, яку він прикладавлише у віднесенню до инших, звучала, що требабути твердим. Він перестав прикладати сю теорію до сестриі шуринця. Дізнавши там заводу, він з тим більшоюзагарливістю прикладав її до псів, і то при помочи дручка.Біля стації Файн Фінгерс не стало для псів харчу, а старабеззуб&^індіянка предложила проміняти кілька фунтів замерзло/конятини за револьвер Кольта, що стирчав обікножа за поясом у Голя. Мало пожитку принесла та конятина,бо була то сама шкіра, злуплена пастухами із здохлогоконя ще перед шістьма місяцями назад. У замерзломустані подібні були сі кусники на клаптики гальванізованогозаліза, та коли пес утовкмачив їх до свого шлунка, вонитам відтаяли і зробилися з них шматки шкіри і жмуткишерсти, що дразнили шлунок, та були зовсім нестравні.А тимчасом хилитався Бок дорогою на чолі запрягу,немов та сонна мара. Він тягнув, доки зміг, а коли не зміг,