Вісник, 1925, ч.1 (2)

впаде з неба, знищить все „і не оставить й сліду страшноїлюдської ноги“... То знов марить він про „огонь і кров“,про „пекло“, „кару“ й „ката“ То про великого местника,що мов апокаліптичний вершник впаде з неба на землю,„розтрощить трон, порве порфіру, й роздавить вашого кумирав смердючий гній“.Се був той образ, який привиджувався всім великимреформаторам людськосте, що прийшли змінити обличесвіта, всім великим рухам, починаючи з христіянства, —образ останнього порахунку. Сі його образи, як зблизькаолійні, видаються безпляновим накидком кричучих барв,але відступіть трохи, вслухайтесь в мельодію сих барв —і почуете жорстокі й сильні звуки старого середновічногогимну, що співався при Requiem pro defunctis. Про деньостаннього суду... Коли огонь знищить людий... Коли всіхпокличуть до трону Судії... Коли не пімщеною не лишитьсяжадна скарга!Се був вершок його творчости, останній >виклик. В сейобраз втілював він свою жадобу тріумфу над світовою „скверною“,заповідь боротьби не лиш з нею, але й з гуманністю,етикою й моралю будня, іцастем людий, їх спокоєм, усім,що стоїть йому на шляху. Найвисший вираз афірмативноїволі дожиття, мимо світа і проти негоГАфірмація своєїправди і безоглядне відкиненне чужої. Тріумф вічного наддочасним, віра, яка прагне, щоб до неї, і тільки до неї належавсвіт.І як раз за се — самі несвідомі того — шанують йогов нас. Навіть ті, що в їх звуколірности, яблуневоцвітности,гуманости й навіть „протесті“, — чулась лише туга замягкою подушкою під голову. Не за те, що він належав дотої або иншої секти — шанують його в нас. Що за смішністьзачисляти його до якоїсь з них! — лише за той „неспокій“,що приніс він нам, за релігійний шал, зате, щовін міг помилятися і богохулити, але каятися — ніколи...За те, що мав відвагу — в той проклятий час, коливін жив — шпурнути йому в обличе горде: „Не приймаютебе“ !Не за те його шанують в нас, що він належав до тоїчи иншої секти, не зате, що він мав спільного з сектярами,лише за те, що м ав він, і чого не мали вони;і чого йому заздрили: — за упертість думки, за відвагуволі, за той патос, що не мав ніхто ні перед, ні по нім, зате, що не лякався хапати палкими руками небезпечнийтой дар, який дала йому природа — своїм словом кликатилюдий в велике незнане, до зроблення з оісружаючогосвіта великої tabula rasa, аби запанувала в нім його воляі його думка.