Вісник, 1908, ч.5

До пана мені треба. — Пріську — московку знаєте? — приступаючидо станового, мовила вона.— Яку Пріську московку? — спитав ся становий.— От тобі й забули! — здивувала ся баба... — Товсту такута дебелу, — як іде, то під нею аж земля двегТить!.. Чорнобрива,та кароока, а на обличче, — як на кір горить ! Її чоловіка у москалівзято, а їй той рік Бог сина дав.— Від того може, що журила ся дуже за чоловіком? — лукавоморгнувши оком, спитав ся становий. Баба єхидно усміхнулася і на щось витерла пальцями куточки свого рота.— Та може й від т о г о ! — Хіба воно не горенько молодійта при здоровю ж інцї„ зостати ся самій без чоловіка?.. От менідивно, що ви її не памятаєте ? — знову вона повернула на своє. —А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнили ся послужбі, та й зостали ся переночувати у волості... Вона, либонь;тодї і приходила до вас...— Ти казна-чого не плещи, а кажи дїл о ! замовив до неїстановий, коли побачив що баба Горпиниха чогось затнула ся.— Розпитати ся у вас, чи не чутно що про її чоловіка, —похопилась баба. — Увічливий, каже, такий отой пан становий,— пошли йому, Боже, доброго здоровя!.. Почала я, — каже,— скаржити ся на своє гірке житте, що і запасу нема ніякого,і заробити нїгде... І щоб же ви, — каже, — думали?.. Карбованцядав! — скрикнула баба.— Та кажи вже діло! — перебив її сердито пан становий.— Ну, так ота Пріська-московка, та візьми і занедужай...Бог його знає, що з нею стало ся таке І.. Милїсїнька, здоровісінькабула, а то зразу '— і ноги ломить, і руки зводить, а в животі,— то вибачте що скажу, — як корова р ев е!.. А я... та ви ж такизнаєте, що я сьому горенькови трйхи допомагаю... Ото вона прислаластаршу дївчинку по мене... Будь ласка, — каже, — бабусю,прийдіть, та допоможіть матері, — криком кричать на всю хату!Ну звісно, як ж е менї не піти? — Пішла я з дівчиною. Увійшлау хату, а вона, нещасна, — на полу вєть ся, та криком кричить!От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту — не береі зачала від уроків — не помогає... А вона, нещасна, трохи настіну не випинаєть с я !.. Іі — і, лишенько! Що ж тобі, думаю,робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. — Почала утихатимоя молодиця... Ну, слава Тобі, Господи! — думаю... ■— Значить,натрапила на слід... Підождала я трохи, питаю: а що тобі?— Ох, каже, — спасибі вам, бабусю, — від живота одійшло,

та до серця доступило... так пече, так пече!.. — Потерпи ж, —кажу я їй трохи. Побіжу я ще до свого пана, — у його, даййому, Господи, здоровя! — усякого лїкарственного запасу багато,— і масти всякої, і капельок... Попрошу я у його капельоквід серця. Та се кажучи, узяла осе горщатко, — при сьому словібаба Горпиниха показала горщатко завязане у хустку, — та —хаміль — і поспішаю сюди. Приходю. значить, у двір і байдужесобі... Знаю, що у пана еобак немає... чимчикую двором до хати.Коли се — де не возмись отой страждальник, чи як ви йоготам величаєте, — що від його нікому просвітку не м ає! — та домене. — Ти, пита, куди? — А тобі, — одказую йому, — яке діло?Ти й сюди забрав ся? Напідсухи ходиш?... Ось я, — хвалюсяйому, — панови скажу. Може у три-шия заробиш, щоб по чужихдворах нічної доби не тиняв ся!— Не тобі, — отказуе мені, — старий шкарбуне, розсуждати,чого я тут. Вертай назад! — То, — кажу йому, — дур н е: недо тебе я прийшла, не тобі мене й завертати.— Сюди, — каже, — нельзя. Нікого не велено пущати. — Цурдурню, — одказую йому, — і масла грудка! До нашого пана завждевільний доступ, — хоч в день, хоч в і-іо ч и . — Був, — каже, —колись вільний, та не тепер... Ось ми, — каже, — твойому пановипозбавимо волі, а то він носить ся з нею, як з писаною торбою...Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухатигидко. Ну, я щоб не змагати ся з дурнем, — від його мерщій, таі йду собі швиденько. А він за мною, та — хін! ззаду за кожушанку.Учепив ся, наче рябко зубами. Я пну ся вперед, а він —тягне назад... Що його, думаю, з такою нахабою робити? Та й замахнулася на його осим горщятком... А він, як сприкне: бонба!да аж до землі присів і випустив мене.Тут Пищимуха на всю хату зареготав ся. Узяли і мене смішки.Дивлю ся, — жандари собі очима грають, а пан становий, здержуючисьвід реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміяла сяі всіх обвела очима.— Та- як, як, бабо, назвав стражник ваше горщятко? — запитав,регочучись, Пищимуха.— А я по чім знаю, як він його назвав? Він його нїяк не називав.Скрикнув тільки: бон ба! та й пустив мене. Я тоді дай Боженоги! та мерщій до дверей. А він знову підвів ся, та ще дужче— за мною!... Ну, я вже тут ускочила в сїни. У сінях він менезнову піймав за кожушанку. Цупить назад. — Ні, тут уже думаю,— не покуриш! Ухопила ся я чим дуже за одвірки, мерщій

розчинила у хату двері, та й його потягла за собою... Ото ми івскочили обоє... Так отака мені, бачите притичина з отим бісовимстраждальником, щоб йому добра не бул о!— Бабо, б а б о ! Ти казна-чого не плещи... не лай ся, — зупинивїї пан становий.— Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причипйв ся?Як би, — поздоров Б о ж е!, не ви, наш начальник і захисник, топрийшло ся бідній бабі хоч пропадати!... Яж, — як от ви самибачите, — за ділом йшла, щоб людині допомогти, а він — учепив ся,та й учепив ся, щоб за його усе лихо отак чіпляло ся! не вгавалабаба Горпиниха.— ЬІу, добре, добре... Чули вже се, чули, — знову перепенивїї становий. Справляй мерщій своє дїло, та йди собі, бов нас теж діло... ніколи.— Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку,зарятуйте... Дайте капельок, повернула ся баба Горпинихадо мене.— Яких же вам капельок треба? — питаю її.— Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисї давали... Се,здасть ся, було торік, у петрівку... Пахучі*такі, мнятою пахнуть,—доводила мені баба.— Так тож, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живітзаболить... різачка нападе, — кажу я їй.— Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?... Від животаж і до серця доходить. — Щ о живіт, що серце, — то все жвоно вкупі... Одному допомога, — і другому допоможе !— Та давайте вже їй і мнятних, і гохманських, — повернувся до мене пан становий... Се самі і є капельки жіночі! додаввін.— Се отих біленьких... кріпких? спитала ся баба Горпиниха,радіючи,' що їй нагадали, як зовуть ся капельки. І-і-і, що за добріоті гохманські каплї... цїлючі! Як що ваша ласка, то всипте і їхтрохи, — повернулась вона знову до мене.Як би ся розмова з бабою була сам -на-сам , то я б їй добіріїїшероспитав ся, чим занедужала боляща, та тодї і дав би тихліків, які признавав найцїлющими; а як осе все лучило ся випадково,та ще при такому скрутї, — то я, не вагаючись, мерщій одсипаву невеличкі фляшечки і мнятних, і гохманських капель, якраяв і пан становий, — бо був певний, що вже він не пораєччоголихого, — тай віддав бабі, додавши: більше не давайте за-раз,як по 15 капель.

Баба аж у ноги поклонила ся, та дякує:— Пошли вам, Боже, та Пречиста Мати, усього доброго, я к ­б и отакі добрі до нас!— Та годі вже тобі дякувати, та поклони бити. Іди мерщійвід н а с ! — каже їй становий.— Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, нашначальнику і пораднику!... Піду. Зараз піду... Дайте тілько фляшечкиприховаю, щоб не розгубити бува по темнотї. — І, се кажучи,баба Горпиниха почала при нас розстьобувати ся, та, висмикнувшипазуху з сорочки, почала закручувати у неї оті фляшечки.— Та геть собі, бісова бабо! ти ще отут при нас і роздягагатися почнеш — скрикнув на неї пан становий.— Не знала ся, паноченьку, ніколи з ними, не при хаті їхзгадуючи! — затанцювала баба, застьобуючись і підтюпцем вибіглаз кабінету.— Се ще гірше від отого вашого... пречепи!... Таку тількопусти, то не знатимеш як і здихатись від неї, ·— замовив до насстановий. — Не даром її і стражник не пускав... Се видно та баба,що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колисьОлекса Стороженко... От хто писав, так писав!... Не теперішніхписак! — похвалив ся він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.— А ви і Стороженка читали? — спитав ся його той.—>О -го! У мене ціла книжка його. писань е, — почав бувстановий, та затнув ся, бо тут саме баба Горпиниха знову донас вернула ся.— Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому небудьпровести мене від отого сибірника... чи то пак, — при сьомуслові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, — страждальника...,Бо він за мене знову вчепить ся, як учепив ся було тоді, як сюдийшла!Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареви провести бабу ажза ворота.— Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, Боже, всього, чого тількожадаєте, — і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шиюмедалю з хрестом! А тому сибірному, — оттаку болячку на самуп и к у ! — показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячиз хати.— От загаяла бісова баба! — мовив становий... — А ще кажуть,що в станового не має діла? З однією отакою бабоюс кілько мороки набрали ся?... Ну й служба? І-і-і й служба катор­

ж н а !... Одні вибори чого стояли?... Слава Богови, що вони такскінчили ся... А як би ліві вскочили? сказав він і очи зажмурив.— Може і справді бабине жаданне збудеть ся... мегдаляз хрестом заблещить на шиї? — обізвав ся до його Пищимуха, моргнувшидо мене оком.— Ой, не лукавничайте!... Хіба ви думаете, що я не бачу,як ви моргаєте? — повернув ся до його пан становий.— Я ? — злякано, спитав ся Пищимуха... То в мене звичкатака, — поправив ся він д а л і,— і усом моргаю, і бровами поводю...— Ка-ажіть!... А я добре знаю, що сьогоднішні вибори ваму печінках сидять, — усміхнувшись, каже становий.— Аж нічогісінько, — одмовив Пищимуха, похнюпившись. —І чого б їм у ті печінки лізти?— А от, бачите, і полізли, — граючи очима, мовив становий.— Та буде базікати. Ну ще знову за діло, — Додав він і, перегорнувшичимало листочків, почав знову мій список читати.Довго він вичитував та перечитував; то перегортав де-кількалисточків не перечитавши, то знову вертав ся назад і читав часомуже і читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючиськоли-не-коли один з другим. Шандари стояли, як верстви, колодверей и сонними очима дивились на нас... Тихо, сумно, сонно...Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу, абозамутить ті лопотання перегортуваних листочків.Пищимуха уже де-кілька разів позіхнув на всю хату.— Спати хочеть ся? — питав його становий.— Та вже котить на сон. Мабуть пізня доба? — спитав сяПищимуха.І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.— О го-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добіраеться, — мовив, одкидаючись на спинку стула становий і, подумавши,додав: знаете що? Тут мабуть скільки не читай осей список, товсе одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собоюдо дому, та дома дочитаю. Ви згодні на се? — повернув сявін до мене.— Ваша воля — ваша й сила! — одказав покірно я.— Та воля то моя... А я вас питаю: чи згодні?Як що не довго будете держати у себе, — то згідний — одказав я.— Держатему скілько буде треба, — не ласково мовив становий.— Не можу ж я зразу всю осю книжку перечитати. У менене одно ваше діло, а може — десятеро, та ще й важнїйшихніж ваше !

Дивлю ся — Пищимуха на мене і усом моргає і очима доводе,— згожуй ся, мов!— Згоден, — відказав я.— Ну, добре. Ми так і зробимо, — каже становий: списокз собою візьмемо, а шахву з книжками обведемо верьовочкою, тай запечатаємо.— А як мені якої книжки буде треба? — угинаючись, замовивя.— Та ви ж їх усї перечитали, і так добре памятаете. На віщовони вам здали ся? — спитав становий. ’— Инодї справитись треба, — кажу я.— П усте! — рішучо одказав становий, — 3 справкою і пождатиможна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а позмозі, та охоті... П ідож де! — рішив за мене становий і, вставшиз стула, почав потягати ся, та розправляти спину.— А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайтешухлядки! додав мені.Я одімкнув одну, висунув.— Тут, — довожу йому, — росхожі гроші.— Не треба! — мовив становий. — Не гроші л’ічити ми довас прийшли.— Звісно, — одказую. — Я покажу вам усе, щоб ви побачили,що у мене не має нічого такого, з чим треба крити ся.— Се добре, що у вас нічого такого не мае. І я правду кажучи,певний у тому. А треба дивити ся, бо начальство приказало.— Твори волю пославшаго мя! увернув Пищимуха.Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернув сядо мене.— Ну, другу одмикайте !Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, азверху велика книжка в палітурках.— А се що за книжка ? — витягуючи її, спитав ся становий.— Се — що-денник, — одказав я. Тут і прибутки усякі записані,і счот росходу ведеть ся... Инодї думка яка набіжить, — іїї писнеш, щоб не забути, — довожу йому.— Се цікава книжка. Ми її візьмемо... Треба довідатись, які тонабігають думки у вільного чоловіка, що йому нема обовязковоїроботи, — мовив становий. — У мене теж отих думок находитьсила... найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.— Та й безпеш нїйш є! — увернув Пиіцимуха.— І то правда! — згодив ся Становий. — А то що за бамагипід книжкою ? — запитав мене.

— То, — кажу йому, — мое писаннє, що до ґазет колисьзасилалось.— Печатались? — спитав становий.— Були такі що й печатались; а другі — з редакцій повертано,бо не підхожі здали ся.Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за одинкрай і, піднявши в гору, почав по листочку на низ у шухлядкуспускати.— І се цікаво б прочитати та...буде й того, що взято! Засувайтеі сю : рішив він.Висунув я третю.— А се, — довожу, — документи усякі: то про службу, тона землю.— Засувайте! — не дивлячись, одказав становий. — І більшев столї не має нічого?— Більше, — кажу йому, — нема нічого.— То подивим ся ще по других хатах. Треба, знаєте щоб у себуло переглянуто... для порядку! — додав він.·Пішли ми по другух хатах. Розглядали шахву з усяким збіжжем,шарудили й по за шахвою, обдивляли ся усї куточки. Завернулиу кухню, під подом печі переглянули дрова і в піч заглянулина велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились...Нїде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагупана станового.— Здаєть ся чисто усе обдивились ? — спитав він, поглядаючина жандарів. Хіба ще в сараї та конюшнї? — додав і, трохиподумавши та махнувши рукою, вимовив: та не варт холодитись!Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певне в сараї та конюшнїнічого не має, опріч скоту, та хазяйського запасу ?— Не повинно б бути, — одказав я. — Про те, як я не знаю,чого ви шукаєте, то певне і не можу сказати, чи є те, чоговам треба.— Чого нам треба? — перепитав становий і, почухавши зігнутоюсерединою свого пальця носа, додав: мало чого є на світікапосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певне, нічого капосногоне має?— Здаєть ся не має, — одказав я.— Та годї! — рішучо мовив становий. — Будемо протоколаписати.Вернули ся ми знову до кабінету, де становий написав протокола,в якому зазначив, що „по самому тщательному обыску ни­

чего подозрительнаго найдено не было“ а в кінці додав: „списокъкнижекъ, опечатанныхъ въ шкафіз должностною печатью и книжкаподъ назвашемъ дневникъ, впредь до полнаго ознакомленія съэтими бумагами присоединены къ протоколу“.— Що, се вас задовольняє ? — попитав він мене.— Зовсім, — покірно одказав я йому.— Ну, то будемо підписувати.Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати,а далї посунув Пищимуха.— Отут, — показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису,— пишіть так : понятий... своє званіе... имя... як по батьковивеличають, а на кінці хвамілїю.— Доводилось уже в таких бувальцях бути ! — одказав Пищимухаі", вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паномстановим, наказано, а на прикінцї закрутив такого штучногокрюка, неначе павук сїтку сплів, та ще за для чогось по середсітки і точку чималу поставив.— Та ви добренно пи ш ете! — здивував ся становий.— Навчив ся, писаруючи колись у волості. — одказав Пищимуха.— А сей крюк, — бачите, — і саму хвамілїю поясняє: осе,значить у павутину заплутала ся муха, та й пищить... От вам іПищимуха!Становий зареготав ся, сховав протокола з моїми книжкамиу якісь палітурки, завязав усе те гарненько на вхрест міцною вирьовочкоюі, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зовсією своєю юрбою.Як вернув ся я у хату, вирядивши не жданних гостей, топобачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовійз одного кутка у другий.— От вам і поцілунок! — не то з жартом, не то з докоромстрів він мене. — Отакі завжди пана станового поцілунки бувають.Добрі, нічого сказать, поцілунки! — додав усміхаючись.— Чого ж ви регочете? — спитав я його.— Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте...От вам і приятель! От вам і поцілунок! — насміхаєть ся Пищимуха.Від такого приятеля поли вріж, та тікай, а ви з йогоприятельством носитесь, як циган з писаною торбою !— Ох ви, — кажу йому, — ненавісник поліцейських! А требаж і до їх бути правдивим. Хіба се вони по своїй волї роблять ?В ел ен о!... От і треба наказ сповняти.

— Велено?! — з призирством у голосі одказав Пищимуха.Хто йому велїв?... Медалї хочеть ся заслужити, або вищої посади...Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батькапродадуть! — тикаючи пальцем, гука Пищимуха.— Та годі вам, — кажу, — отак гукати, щоб хто не чув.— Ага-а, злякали ся приятеля? — ущипнув він мене.— Чого мені його лякати ся ? — одказую йому. Не їла душачаснику, то не буде й воняти! У мене не має нічого такого, защо мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесьчас душею млів за вас... за ваш позов... Що, — думаю, — як вінйого у вас витрусе.— Чортового батька покуре! — одказав гордо Пищимуха.Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаю ся,що бувший волосний писар — хитрійший від його! От що воно!Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?— Я к? коли? здивував ся я.— Еге-е! А на віщо ж я на живіт скаржив ся? Ви думаєтесправді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав,щоб знайти притичину вискочити з хати, та переховати...Я знаю, що як би мій позов добув ся до рук станового, то вінби запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурнїйшийже я, справді, від й ого! — вихваляв ся Пищимуха.— Де ж ви, — питаю його, — заховали?— Про те я знаю... А щ о?— Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже ! — кажу йому. —Знаєте що? Повечеряємо, та як що ви спати не хочете, то мий дочитаємо. Добре?— Згода — одказує Пищимуха. Піду ж його одшукувати.— Ідіть, — кажу, а я тут вечерею роспоряжу ся.Пищумуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю.За Параскою увийшов і Омелько і, граючи очима, почав казатим ені:— Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісівстражник плеще та й плеще одн о : тепер, — каже, — твойомупанови р ех т ! Осе потрусимо, та й його, візьмемо з собою. Я такиі не вірив стражникови, так і другі, що з ним приїхали, каж уть:звісно, нас не брали б такого багато, як би не треба було оберігатирештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз —вас жалко, а вдруге — і своїх зароблених грошей шкода. — Хі->ба б же я сикав ся за ними до вас у такий час, як би стражни-

ка не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він —брехав, сучий син, бодай на його собаки з усього світа брехали.— А ти, дурню, й повірив? — перебила його Параска. —Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки полїз, Хома не вірний!До печеного, та ще огню підкладаєш!!?— Простіть, п а н е! — почав перепрохувати Омелько — Богйого знає, як отаке плещуть, то як його і вцитити? Будь ласка,пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами...Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!— Спасибі тобі, Омельку,— почав я його дякувати, та ще мавбув казати, що він таки досадив мені своїм недовірем, колисе — трохи не трожогом вскочив у хату Пищимуха, — засмучений,та збаламучений.— Не має там, — розводачи руками, злякано вимовля мені.— Де ж ви заховали? — питаю його.— Та встромив у стріху в повітцї, — одказав він. А теперобшарив усю стріху, — не м ає!— Чого ви у стрісі шукали? — спитав його Омелько. — Можекнижечки якої?— А що? боязко попитав ся Пищимуха.— Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! — випаливОмелько. — Отой, каже, гость, чогось за повітку ходив. Треба, каже,піти довідатись, чи не переховував чого?— Н у? — ледви вимовив Пищимуха, вирячивши очи.— Як звернув ся стрижник, — повідав далі Омелько, — той к а ж е: думав, — каже, бонба або рушниця, а воно — книжечкаякась. Треба, — каже, — подивитись, що воно таке. Ну, ото миі увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати, та читати.Читає, так не втне. Писано, — каже, — як і слід, а виходять —якісь теревені по мужичому.— Та й де він дів ту книжечку ? попитав ся уже я.— Де ж він дїв ? Даваймо, ·— каже, — порвемо на цигарки!— Щ ож, і порвали? — злякано скикнув Пищимуха.— До канцург рознесли! — покійно одказав Омелько. Тому —листочок — два дав, другому — ткнув... Спасибі, — і мені якусьтам частину перекинув. Ось трохи залишились.І се кажучи, Омелько витяг з кишені де-кілька листочків.Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук, та мерщій— до світла. Глянув і я. То справді було де — кілька листочківПшцимухного позову... Проняв мене нестямний жаль!

— Чи ти, — кажу Омелкови, — знаєш, що се таке? Хтосе писав?— А по чім же я знаю ? — одказує Омелько.— Се і кажу йому, вказуючи на Пищимуху, — он хто писав...Сам з своєї голови викладав... Може не одну нічку не спав, тапригадував, як би краще написати... А ви йолопи, що осе наробили?— докірливо вичитую Омелькови.— Вас би отак пошматувати, як ви своїм вчинком моє серцепошматували! — скрикнув трохи не з плачем Пищимуха.Олелько здвинув плечима і промовив:— Як би ж ми знади, що воно таке дороге, то може і нервали на цигарки. А то сам стражник к а ж е: я думав, — каже,— що в стрісі переховуєть ся бонба, або рушниця, а воно —дурниця !.. Так і сказав. А стражник же не простий чоловік, —всяку всячину знає! — додав нам Омелько.Пищимуха, наче в його зуби заболіли, ухопив ся за головуруками; а ми з Параскою жалісливо глянули на його, та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечимата розводив руками.

Проф. Ми*. Грушевському.В країні мертвій і безплодній,В країні зради і пітьми,Забутий Богом і людьмиСумує жертвеник народній.Травою слїд заріс до нього,Вогонь віки вже не горитьІ ладан вгору не куритьІ перед ним нема нікого.Деж ви в сей час страшний вмірання,Чому молитись не йдете,І жертв богам не кладетеІ не шепочете благання...Чи в вас в пітьмі нослїпли очиІ ви не бачите мети,Чи сил немає в вас іти,Чи жити з вас ніхто не хоче?!Вам чути хід кінця страшного?Ось він іде, біжить, біжить..,—Погляньте: жертвеник дріжить, —Впаде... впаде!! Скоріш до нього!МПЧУЖИНІ.(Пісня).Ой чого ти, тополенько,Ііе цвітеш?Чом пожовклу головонькуХилиш - гнеш ?!Чом з вітрами - парубкамиНе шумиш,А змучена, засмучена,Мов з нелюбом зарученаВсе мовчиш...Тільки часом до хмаронькиСкажеш ти :„Ой, хмаронько, ой, чаронькоНе лети!Зірви з мене се листячко,Се листячко - намистечкоБез краси...У рідную родиноньку,На милую ВкраїнонькуВіднеси.

ол. л о т о ц ы ш й .Безвіетний поет-демократ *).Habent sua fata libelli, — особливо в українській літературі. В протязіостанніх 100 лїт твори сеї літератури появляли ся в друку якосьвипадково, здебільшого через случайні причини і не в свій час, а то йзовсім не бачили світа божого. „Енеїда“ Котляревського видрукованаПарпурою без відомости і згоди автора; перше виданнє „Кобзаря“ Шевченковоготеж появило ся завдяки настирливости Мартоса; де-які твориШевченка перележу вали в урядових архивах аж до сього часу — більш60 лїт. А як з сього боку вплинув на українську літературу приснопамятнийзакон 1876 р. — нічого про те й казати: кращі твори найбільшепопулярних письменників бачили світ звичайно тодї вже, коли вонимали інтерес антикварний.То й не диво, що мало не сто лїт оставали ся в безвісти і дужеінтересні — формою і змістом — українські поезії, які належать до часуділком безплідного в нашій літературі — між „Енеїдою“ Котляревськогота виданнєм харківського „Украинскаго Вістпика“. Се — поезії землякаі сучасника Котляревського, студента петербурської духовної академії —Костянтина Пузини. Рукописи його переховували ся у ріжних духовнихособ Бесарабії і врешті попали до рук відомого історика Бесарабії,архієпископа псковського Арсенія, який і передав менї ласкаво ті рукописидля оголошення. Вважаю за свій обовязок висловити тим більшуподяку власникови рукописів, що твори Костянтина Пузини, на мійпогляд, вносять дуже інтересну і важну сторінку в перші часи нашоїнової літератури.Костянтин Пузина, як сказано в службовім його формулярі **),був „надій малороссійской“, народив ся в Полтавщині р. 1790, вчив ся.в полтавській (власне — в переяславській) духовній семинарії, де діставосвіту і батько нової української літератури Котляревський. Напевно можнасказати, що під час шкільної науки Пузини держали ся в семинаріїнаціональні українські традиції, що коли не натхнули у свій часКотляревському ще в школї ідею „Енеїди“, то в усякім разї після піддержувалися тут популярністю та авторитетом вихованця полтавської*) Стаття ся — витяг з ширшої росправи, призначеної для спеціальноговидання.**) Біографію Пузини подав д. Л. М .,в „Кіевской Старині " (1904, XII) з приводувидрукованого там його листовання.

семинарії — знаменитого автора „Енеїди“. I от, коли молодого Пузину,.як найбільше серед своїх товаришів здатного до науки, послано 1809 р.в Петербург, де він встуиив на першій курс саме тодї відкритої духовноїакадемії, то національні симпатії відірваного від рідного краю юнакаще більше тут зростають. Його тягне до письменства, і з безпосередньогонаціонального чуття він викладає і молоді свої думи і мрії, і веселівигадки своєї жвавої, жартовливої вдачі — рідним словом. За часперебування свого в академії Пузина написав кілька віршів українськоюмовою: „Отъ малоросса къ малороссу“, „Вірша“, „Ода въ день ангелаТ. Ф. Никольского 1811 г.“, „Поздравленіе съ старшинствомъ Г. А.Левицкому6 сент. 1812 г.", „Въ день ангела В. В. Сердобинскаго“, „АкростихъЯ. Г. Білявскому“, „Малороссійская ода на смерть світлішпіагокн. йутузова-Смоленскаго“; єсть ще два росийських вірша — „Неизвестнойдівиці, написавшей оду „Богъ“ та „Рифмо-творцу Плещинскому“.Всї сї вірші не багато мають літературного значіння, — тут авторпросто йде слідом за#тим звичаєм, що панував серед вихованців духовноїшколи — обставляти усї приятельські відносини віршами, переважножартовливого змісту. Зате безперечне значіннє має вірш, названний„Ода малороссійскій крестьянинъ“. „Ода“ ся така характерна, щодозволю собі навести з неї тут важнїйші уступи, змінивши тільки авторськийправопис на сучасний :Що за ярміс такий! Я далебі не знаюІ глузду в голові собі не приоеру,Що пас всї пехтують і за посмітте мають,Як ті дїди хлопячую ігру.Що тільки ферт який надїпе жупанок,То вже й не руш його, бо віп якийсь панок:Чабаночку скидай, як де його зобачиш,Скажи: „магайбі" і до пояса вклонись,І перед ним паш брат, як гадина, зогпись,А тільки зачепи — то і тропи пе вхватиш.Покійник батько наш, закручуя чупрвну,Бувало, неборак, частенько каже нам,ІЦо нас Біг породив так, як одну дитину,І ласку дав одну усїм своїм дїтям.Шануя папа так, як мужика,Хоч бачить, що в цього семряга й пе така,Не дивиться, що той шестірнею ганяє,Що їсть, як той кабан, лежавши у сажу,А цей мне капицю або плете гужі —І на ріжнастенських перістих поганяє.За що ж це, хлоігцї, так, що брат глузує з брата,Що той, хто дужчий з пас, у пику бє цього ;Що той, у кого не мальованная хата,Не має талапу, і лають всї його ;

Що мне, небіжчик він, хлїб із остяками яшпий,Із здором — коли е — їсть борщ позавчорашнійЩо пан і по виску заїде крестьянина,Як коней він його не вміє нагапяті»,Або як нехотя полає паненят, —І певне — відусіль лиха йому година?Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки,Хіба і Бога ми не маєм в ж ивотї;Хіба вже ми не варт хортової собаки,Що нам приходить ся крутіше ще, ніж тій;Що у панів постіль повнісінька собакПоганих миршавих ; а наш брат — неборакУ панських стій дверей, зігнувшись, цїл і\сутки,Мни хлїб цвілий, коли в кешеню з дому взяв,Нема — мовчи, щоб ще й синички не піймав,Як я і сам ловив... і мабуть се не шутки.А нам, як бачить ся, сим чванить ся не гарно,Що ми багаті і що нас пан упородив ;Бо лрийдеть ся пора, що все се піде марпо,Хоть би по пояс хто у золоті ходив.Що ми бельгочемо так всквапио по иранцузьки,Що по московському ми цвенькаем — по руськиНічого й те не варт, що нам шапки скидають,Що лагоміни ми усякії їмоІ так, як маківка червона, цвітемо, —У иеклї і в раї того не розбирають...Колись пам піп казав, що світ цей є та хата,Де люд комедії усякії п уск а:Де грає куций пан і панї волохата,Куди пускають грать купця і мужика,Та халепа за те, що дивлять ся слїпцїН а цю комедію, та ще якісь льстецї,Которі, панську тут парсопу хто іграє, —Тих хвалять, гірш ніж ми пускають хоть вони.Та бач — не маєм ми таких свит, як папи, —За те й на глузи пас усякий піднімає.Розсказує було, нехай царствує, батько,Що в хату ту забрів, забув — який, батрак,Де пан тодї іграв маленьке поросятко,Кувікав, як воно, та трохи щось не так.Розсердившись, що всі' із покуття кричать :„Прехороше“ — сказав : „я краще вмію грать“.Йому сказали: „грай“. Тут він пішов додому,Під полу порося взяв і приніс сюїи ;Здавив його — воно пищить: „Куди, куди!*А люде всї кричать: „Не любо се нікому,„Погано, мужичок ! Куди тобі пістрить ся !

„Негідно, заховайсь, а то дамо в висок“.Всї на його плюють, всяк із його глумить ся.А він під полу лап, і як народ умовк,Піднявши порося, сказав на сором всім :„Чи луччий ваш пискун над поросям моїм ?„Як кращий, то це тим, що вашо поросятко„Родилось, мабуть, від чухонської свинї„І спало, не як -це, в мальованім хлїві“.Чи правду то казав менїСпокійний батько?Живімо ж лучче так, як браття, між собою,Бо граєм в хатї ми комедію одній,Сьогодні' паном ти, а завтра і слугоюЩе молсе будеш, і сїряк нацупиш м ій ;Сьогодні' в пояс всяк перед тобою гнеть ся,А завтра твій лакей тобі ж пасмієть ся.Так лучче що іграть, аби іграть як треба,Щоб ні' від кого нам полаяним по бутьІ ласкаве словце від всякого почуть,А нам за цее Біг пошле талан із неба.Ода-сатира Пузини звертає на себе увагу не стільки з боку літературного,скільки з погляду тих провідних ідей, якими вона перейнята.Се власне не твір художественно! літератури, а скорійше віршованийсоціольоґічний трактат про відносини між панами і мужиками. Заслуговуєуваги сама вже думка присвятити селянинови-кріпакови „оду“ в тойчас, коли він міг заслужити, що найбільше, на комедію або легенькусатиру з висміюваннєм „подлого“, спедіяльно пейзанського побуту тапростацької мови. Навіть пародія Котляревського стояла на такім хисткімґрунті, що далеко не всї її як слїд розуміли і навіть безперечнабільшість розуміла „Енеїду“, як пародію на українського мужика. Навіть„Пан та собака“ Гулака-Артемовського — лиш алєґорія кріпацтва,що могла по части мирити з собою читача-пана через артистичність свогозамислу. Зовсім не те Пузинина Ода-сатира. Думки чистого і високогодемократизму висловлено в нїй дуже ясно і виразно. По тій експресіївиразів, якими автор малює тяжке становище кріпака і збиткуваннє надним панства, Пузина далеко переважає попередника свого, Котляревського,і — дозволю собі сю ересь сказати — не має рівного собі середукраїнських письменників до самих часів Шевченка. Для ідейної характеристикитої ґрупи письменних Українців, що важала себе близькою донарода і заходила ся писати мовою його, — „Ода“ Пузини стає фактомдуже цінним.„Ода малороссійскій крестьянин“ — се фокус, що в нїм для тогочасу найяскравійше виявили ся демократичні ідеї, якими взагалі перенятаукраїнська література. „Ода“ Пузини не була друкована, і се цілкомпозбавляє її того практичного значіння і впливу, іцо вона могла-б^

пати для дальшого розвитку провідних ідей української літератури. Алелк факт, що свідчить про певний ідейний настрій тогочасних національносвідомихукраїнців, у яких „нонуждалися къ перу руки“, — „Ода“ невтрачає свого значіння від того, що не побачила ширшого світа. Вонанам ясно свідчить, що під тим неродючим ґрунтом, на якім стояло тодїгромадянське і культурне житє, били живі ключі соціяльної громадськоїдумки, далеко жвавійші, иїж се можна було гадати, дивлячись на зверхнірезультати тої підземної, внутрішньої роботи. Ті живі думки громадськіпро народ та про його занедбані права прибірали національну форму,властиву самій скривженій народности, і Ставали насїннем широкої українськоїнаціонально-демократичної проґрами ! Таким чином „Ода малороссійскійкрестьянина» “ освітлює і углубляє перед нами той ідейний матеріял,який можна черпати із такої небагатої тогочасної українськоїписьменности, і дає нам певнїйший ґрунт для того, щоб винайти дїйснеджерело демократичних ідей у новій українскій літературі.Демократична українська література в кінцї XVIII і в початкуXIX в. в. — се дуже оріґінальна і навіть загадкова поява нафонї тодішньогокультурного життя Росії. Щоб зрозуміти її, треба оглянутись наті історичні фактори, що під впливом їх склав ся тогочасний полїтичносоціяльнийлад України і всїєї росийської держави.Громадське житє на Україні придбало в той час такі форми, що,здавало ся, не могло бути тут місця думкам про народолюбство та прихильністьдо української національности. Се стара історія про „чайку небогу,що вивела дїток при битій дорозі“. Вже через саме ґеоґрафічнестановище України доля кидала її в обійми то одної, то другої держави,іцо найгірше мусїло відбити ся па верхах українського народу, зробившиїх занадто хисткими в своїх політично-національних прінціпах, готовимипід таким чи иншим політичним тиском міняти свою шкуру без великогопротесту. Терпимий режім литовського князівства ще не робив тут великоїпертурбації. Але з того часу, як Україна сполучила ся з Польщею,починаеть ся денаціоналізація верхів українського народу, так що українськунацію врешті представляла сама темна маса селянська з так самотемним духовенством і жменькою міщанства та дрібного панства, щопобутом своїм стояло близше до народа.Згодом, з часів козаччини випливають нові верхи — козацька старшина,яка скоро, почувши під ногами твердий ґрунт, що давало їй новепредставительство, теж зрадила свойому народови і своїй національности.Новонарожденна українська аристократія продала народно-національніінтереси за карьеру та іш іс о ві шляхетські вигоди *). Найбільша серед]) Малоросійський ґенерал-ґубернатор кп. Репнин сказав 1831 р. імпер. Миколі*1-му : „малорусекіе крестьяне порабощены происками царедворцевъ и малороссШскихъстаршипъ, пожертвовавшихъ счастьемъ родины для своихъ выгодъ“.

тих вигод — кріпацтво, що передало на повну волю одній меншій частиніукраїнського народу другу, більшу частину того ж народу — одногопо крови, но вірі і навіть по недавнім умовам життя. Тепер між симидвома частинами народу виросла непроходима прірва. Інтереси „панів“і „людей“ не тільки не мали нічого спільного між собою, а й стали простоворожими одні одним. Класова ворожнеча — се найбільш могутнійфактор відокремлення, і се добре розумів уряд, коли думав таким способом— як се висловила цариця Катерина II — винищити серед верхівукраїнського народа „умоначертаніе нрежнихъ временъ“. Звідси само собоюясно, як новинні були ставити ся вищі українські кляси до ідей демократизмуі національносте Для українського панства переняти ся демократичнимиідеями — значило відректи ся себе, зрубати ту гиляку,на якій воно держало ся ; вчепившись обома руками за нові реальнікласові вигоди, українське панство, певна річ, не могло принести такоїсаможертви. Таким чином, вищий, впливовий, інтелїґентиий — класнарода не тільки не могла бутипровідпиком народолюбних ідей, а навпаки— мусїв винищувати в самім пнї усякі ознаки демократизму.Так само мав він ставити ся й до ідеї национальности. Піднявшисьна хвилях житя вгору, по-над сірою масою народа, нове шляхецтвонайбільше дбало про те, щоб не впірнути знову на старе місце,і для того всякі заходы робило, аби як найдальше відійти від усього,що пахло „простим“ або „подлим“ народом. Стоячи ближче до культурногосвіта, українське папство пильно захожусть ся коло освіти; але тоюосвітою воно ще більше відмежовувалось від темної маси народа... Самаосвіта придбала такий характер, що прірва між сими двома головнимикласами українського народу не заповнялась, а углубляла ся ще більше.Стара українська школа, що недавно ще була огнищем освіти для цілоїдержави, тепер вже викликає незадоволенне на самій Україні -— своїмрелігійним, старо-схоластичним напрямкомъ, мало придатним для новихжиттьових потреб. Виникають заходи зреформувати київську академіюна університет з богословським факультетом та крім того засновати другийуніверситет у Батуринї. А тим часом, поки ті заходи не вдають ся,українська молода шляхта вчить ся ио закордонних школах та університетах(особливо въ геттингенськім) або в великім числі їде вчити сядо Петербургу 1). Наука ся, розуміють ся, не могла дати почуття національноїсамосвідомості!, привернути українську молодь до свого народа.А тим часом взялось правительство й за школи на Україні, повертаючиїх в способи до „обрусєнія“. Народная мова осталася тільки в народнійшколі, яка ще не знала тоді урядового контролю і де вчили дячки-бака-Проф. М. Грушевскіи.— Очеркъ исторіи украинокаго парода.

ляри. Ся пародия мова була, як величав її митр. Гавриїл Кременецький,простонародное старинное здЪшнее, съ польскимъ и славянскимъ смешанноенарічіе“, або, як казав після автор першої української граматикиПавловський, „ни живое, ни мертвое“, „исчезающее нарйчіе“. Такимчином, в вищі інтелектуальні інтереси вводила чужа школа, і інтересиукраїнської національносте як такої, мали на тім тільки втрачати.Врешті — перевага політична, ніве ля дійні заходи уряду разомз культурними факторами поволї зносили все, що національно відріжняловерхи української нації від решти „благороднаго россійскаго дворянства“.Історична традиція завмірае, навіть саме імя України зникає, остаєтьсязамісць того вживана в московських державних актах назва „Малороссия“.Українська старовина політична — „малороссійскія права“ — забуваєть-ся. ..Малорусскіе люди,“ — каже д. ІІипін, — шли в русскую службу,военную и гражданскую, поставляли іерарховг, чиновникові», государствеиныхъдЬльдовъ и даже фаворитовъ; старая войсковая и земельнаяаристократія стала русскимъ дворянствомъ, какъ народъ, наравнй сърусскимъ, дгЬлался крйиостнымъ“.Але хоч як глибоко пустило обрусєніє свое корінне, десь на днїдуші у „благородного малороссійского дворянина“ ховали ся натуральнісимпатії до всього свого рідного — хоча б то були самі романтичні симпатіїдо колишньої славної минувшини — козацтва, гетьманщини і т. ин.В глибшім значінні се вже . була свідомість своєї окреміпшости та національнасамоповага. Румянцов з обуреянєм, вже навіть у другій половиніXVIII в., констатував, що єсть люде, які „при всгЬхъ наукахъ и въчужихъ краяхъ обраіценіяхгь остались козаками“ і не кидали симпатійдо „своей собственной націй,, і „сладкой отчизны"; „эта небольшая кучкалюдей, — писав він, — инако не обзывается, что они изъ всего світаотличные люди, и что н'Ьтъ ихъ сильнее, нгЪтъ ихъ храбрее, н'Ьтъ ихъумігЬе, и нигд'Ь нгЬтъ ничего хорошаго, ничего полезнаго, ничего прямосвободнаго, что бъ имъ годиться могло, и все, что у нихъ есть, то лучшевсего“. Таке поважаннє свого иаціональнаго достоїнства, що здавало сяурядовим обрусителям надмірним, бачимо навіть серед самої гущі тогочасньоїбюрократії на Україні. В „Разговор^ Великороссы съ Малороссией“,писанім чиновником військової канцелярії, Україна так кажеВеликороссії:Не думай, чтобы ты сама была мой властитель,ІІо государь твой и мой - общій повелитель.А разность наша есть въ приложснныхъ имеиахъ:‘ Ты Великая, а я Малая — живемъ въ смежныхъ странахъ.Поруч з таким розуміннсм рівних прав своєї національности жилив якійсь мірі серед вищої, інтелїґептної кляси України симпатії й до

ріжних форм своєї национальности: до українського побуту, мови, пісеньі взагалі до народньої мови та словесности. Ся прихильність якоїсь частиниукраїнської інтелігенції до відмін своєї национальности і була причиноютого, що стара українська літературна традиція не переривала сяв протязї усього XVIII в. Але з погляду національно-ідейних інтересів·української літератури се ледве чи було 'справжнім придбаннєм для неї.В тих творах книжної літератури XVIII в., не кажучи тут про змістїх, бачимо навіть що до самої мови не нормальний розвиток її народньоїстихії, але вперту боротьбу мертвої макароничної традиції старої літературиз живою народньою мовою. Боротьба та мала свої певні основив історії. Попереду, в XVI—XVII в.в., література обмежувала ся власнесамими релиґїйними інтересами і найбільше розвинула ся в формі ріжнихрелиґїйно-полємічних творів. Для полемічних потреб найбільше годилися мови освіти в тодїшний Польщі — латинська та польська,далі — грецька, славянська і, вже як уступка для малоосвічених читачів,мішана макаронична мова. Коли час релиґїйної полемики пройшов,остала ся для українського літературного вжитку ся іменно гібрідна, макароничнамова, як все ж найближча з усіх перечислеиних до живоїнародньої мови, що не могла здобути собі такої ж чести. Сю культурнуспадщину Українці занесли і в Московщину, де вона теж довго малатверді права горожанства, аж поки її витисла жива течія великоруська.На Україні ж макаронична літературна мова, не оперта на живій народнійстихії, держала ся значно довше — мало не до нового століття.І треба дивувати ся, як уперто удержувала свої позиції ота каліка, абитільки не заступила її жива, здорова, але „проста“ мова „подлого“поспільства. Автори ріжних творів серйознаго, поважного змісту — драм,історичних хронік, діаріушів — проти сили борять ся з народньою мовою,часто-густо підлягають її непереможній силї, а проте остають сяпри тій думці, що поважні речі треба писати поважною, книжною мовою,їх праці, писані для вузького круга читачів, так і не бачать друкарськогостанка; багата історична письменність, — як лїтопись Самовидця, Величка,ріжні хроноґрафи, історичні компіляції і хроніки, ціла низка козацькихлітописів (Грябянки, Лизогуба, Лукомського та инш.), діаріушів —остають ся в рукописах; драми навіть такого популярного автора, якГеоргій Кониський, стають таким рукописним рарітером, що коли причастнийдо росийської й української літератури Лобисевич хотїв їх здобути,то мусїв звертати ся за тим з Петербурга до автора, прохаючисписати для його ті драми; але се не зражало звиклих до книжної мовиавторів і вони не припускали й думки, що такі поважні речі можнавысловляти простонародною мовою. Правда, той самий Лобисевич, дужеосвічена людина, допускав можливість того, що в формі інтермедій, пи-

саиих „во вкуеЬ площадномъ, во вкус'Ь Плавтовомъ“, „дастъ величіе отечествусвоему нашъ Плавтъ, нашъ Мольеръ, ежели что не болгЬ“; та голосйого в такім напрямі ледве чи не був одиноким, та мабуть ще впливалотут особисте почуте одірваного від України петербуржця: „когдаи дъшъ отечества сладок — писав він в тім самім листі, — то сілвонь благоуханія мыслей отечествеиныхъ есть наисладчайшая“. Взагалі жтодїшнї законодавці літературної моди признавали права народньої українськоїмови тільки на той случай, щоб описати яку карикатурну,вульгарну сцену або для віршів жартовливого „домашняго обихода“,і подали навіть цілу науку про те, де і як уживати слог „мужицкій, деревенскій“.Піїтика Митрофана Довгалевського (1736 р.) навчає, щов комедії повинно виводити особ низьких, себто: господаря (paterfamilias),Литвина, Цигана, козака, Єврея, Поляка, Скита, Турка, Грека, Італьянця,і що комедії сї повинно писати мовою простою, селянською, мужицькою.Так воно на дїлї й було, і приписи піїтик додержували ся дуже пильно.В одній великодній інтерлюдії того ж таки Довгалевського „віиздить мужикъна торгъ изъ синомъ, и оставивши сина, пойдетъ торговати“; в сейчас підходять до сипа московські „яриги“ і вдають, наче хотять знятиз вола роги; син не дає й поки він справуеть ся коло волових рогів;тим часом „яриги“ крадуть з воза торбу з пирогами. Так само в інтерлюдіїГеоргія Кониського виведено наївного і темного мужика, який піймаву житі бабу і бе її за те, що вона наче б то робила йому в житі„завертки“. Вживала ся ще українська пародия мова в віршах побутовоговжитку — в усяких сатирах, віршованих листах, поздоровленняхі т. и. Прикладом такої літератури можуть бути вірші священика ІванаНекрашевича (з Київщини) — теж самого .жартовливого змісту.Взагалі сю марку смішливости і простонароднього вульгарізма такміцно приліплено до української мови і навіть взагалі до українськогопобуту, що після не відлїиили її нї Котляревський, узявши основнийкомічний тон у своїй „Енеїдї“, нї навіть більшість перших наслідувачівйого, що не завжди розрізняли справжній комизм і юмор від грубого вульгаризма.Як міцно засіла ся традиція в трактованнї українського народиьогопобуту, видно з того, що й далеко пізнїйше Гоголь теж дебютовавнародно-комічними оповіданнями з побуту українських селян. Сю традиціювиводять звичайно від Котляревського, але вона значно давнїйша.І треба особливо завважити, що українська мова була в очах освіченняхта напів-освічених Українців XVIII в. не тільки мовою простолюдною,а іменно мовою комічних, карикатурних сюжетів, бо коли доводилосьукраїнським письменним людям звертати ся хоча б і до простолюдногошобуту, але в якій поважній справі, то вони вже уникали українськоїмови.

Тим більшої уваги заслуговує Філадельф Пузина, що почав описуватипростолюдною українською мовою українського селянина-крігіакав найсерьознїйшім горожанськім тонї, навіть назвавши свій твір, томуприсвячений, торжественним іменем „Оди“. А треба сказати, що попереднятрадиція що-до вживання української народньої мови була добревідома Пузинї, бо сам він, ішовши слїдом за тою традицією, написавдосить віршів „на ймення“ та инші такі побутові случаї. Один з невідомихпопередників Пузини, що відважив ся написати (між 1761— 1763 рр.)сатиру про надужиття панів над селянами, не мав усе ж сміливости виявитидумки свої мовою тих селян, що в оборону їх він виступив. Коли бІІузина взагалі вважав на попередні з сього погляду традиції, то він мусївби в усякім разї рахувати ся з такими популярними тодї авторитетами,як гіпотетичний, по тогочасних здогадах, автор „Исторіи Руссовъ“або й філософ Сковорода, що проповідував досить революційні як на тойчас ідеї, але все ж, навіть у лїрічних кантах своїх, не кажучи вже просерьознїйші речі, держав ся завжде славяно-росийсько-української макароничноїмови.Таким чином, стара книжна література українська, що свідомо нехтуваланародню стихію мови, не могла дати Пузинї навіть самого орґаналітературної творчости — живої літературної мови. Перед ним, як і перединшими письменниками з Українців, невідступно стояла така альтернатива:або вдати ся до макароничної мови української книжної літератури,або писати мовою великоруською, як се з успіхом робили землякийого — Рубан, Максимович - Амбодик, Козицький, Бантиш - Еамепський,Хмельницький, Сохацький, Богданович, Ііапнист та инші. Пузина по частийдучи за Котляревським, а більш того, що самостійно, вибрав третійшлях — української народньої мови, уживаючи її для вислову думокнайбільш серьозних. Чи свідомо се чинив він ? З більшою певністю можнадумати, що так. Дуже характерна з сього погляду приписка Пузини доодного з найбільш „возвышеиныхъ“ віршів його — „Малороссійская одана смерть свгЬтлгЬйіпаго князя Кутузова-Смоленскаго“. До сеї найторжественшйшоїоди автор додає в кінцї таку увагу: „почтенные земляки извинятьза то, что одна сія написана не чисто малороссшскимъ слогомъ..Сочинитель оной хот'Ьлъ только показать, что истинные малороссы и въПетербург^ не только чувствуютъ, но и пишуть по малороссійски. О любезнаяМалороссія! Кто тебя забудетъ?“ Виявляючи гарячу любов до„любезной Малороссіи“, важаючи себе за „истиннаго“ Малоросса“, Пузинапише оду, щоб довести, що українська мова здатна для вислову найповажн’їшпихдумок. Се найкраще свідчить, який серьозний був у Пузинипогляд на українську народню мову, іменно як на орґаи національної,літератури.

Коли не могла книжна література дати навіть літературної відповідноїформи, то тим менше могла вона дати Пузинї чи кому иішюмуідейного демократичного змісту. Ідейний багаж тої літератури був дуженевисокий. Перш за все завважити треба, що з часів Петра І заведенона Україні суворий цензурний режім, який винищував усяку ідейнудумку в тогочасних писаннях; урядові репресії вели до того, що більшживі теми або обходили ся, або обробляли ся так, щоб не доторкати сяживих сучасних болячок громадських. Та власне кажучи, у тогочасних,українських авторів мало було і власної охоти торкати ся тих тем і тимменше — обробляти їх в народолюбнім напрямі. То все були, як вжезгадувало ся, українські інтелїґенти, що більш-меньш помазавшись миромцівілїзації, несли ся вгору і нехтували темний та „подлий“ народ. В кращімразі вони іґнорували пародию масу; в історичних писаннях, щотак багато їх тоді появляло ся, пани-письменники були цілком байдужідо народа, не добачали його участи в історичних подіях, як сього недобачав пізнїйше й росийський історик Карамзин; вони держали собі передочима народ в абстрактнім розумінні, як націю,! що все ж такиконкретувала ся перед ними у вищих своїх представниках. Взагалі ж, колидоводило ся брати теми, що дотикали ся народа і його життя, то в писанняхукраїнських письменних людей того часу, що виходили з посередкозацької старшини, тхне прикрою кастовою нетерпимістю; звичайнобачимо тут глум над тими иосиолїтимті, що хочуть досягти козацтва, або,йдучи слідом за козаками, ішуть ся в дворяне; такі заходи висміювали'ся не самі по собі, а з прінціиа: quod licet Iovi, non licet bovi. Збереглася з того часу одна справді горожанського змісту сатира, що накликає„казнь Божію на внутреинихъ врагов отечества“, якими вважаються ті представники тодішньої місцевої адміністрації, що для їхУбійство, нападение и всякое д'ЬдоСъ деньгами да съ патронами отправлять см'Ьло.Але сатиру сю писав не чиновник, навіть не міщанин і тим більшене представник козацької старшини, а „иоселянинъ трудился въ неважномъсемъ д і л і “. А як до висловлених у тій сатирі думок ставили сяверхи тодішнього українського громадянства, видко з приписки до неї,іцо зробив якийсь тогочасний письменний Українець, якого та сатиравлучила, видимо, в саме боляче місце:За сей пашколь, а не сатнру,Наругателыпй всему миру, —писав якийсь розгніваний земляк, —Іздателя висіжти кнутомъВ о справность прочимъ пштомъ,Послі; чрез ката предать огню:

Такой заплати достоїть мню 1).До народньої маси тодїшний письменний Українець кипів простоякоюсь лютою злістю. Ось як наприклад, писав божий чернець Климентій„о ид^чих на слободи людех“:Ото ж міешь за свое топеръ дурний мужыче;а бывшый на своего пава бунтовпыче.Не хотілесь панови нослушепство оддаватьи в целости зъ всгЬмъ своимъ въ сдномъ м ісцу пробувать.Гипь лее теперъ за свое злое непокорство:и за упрямую твою гордость и упорство.I добре тые чинять, що прочанъ обдырають:Богъ ихъ проститъ, за тое згола гр іха не маютъ.I не тыл ко потреба бъ такихъ обдырати:але и з самими душами разлучати.Ионевалсъ не хотйвъ пудъ кимъ бувъ чинить повинность,обдери и хочъ забий за тую у чинность.Богъ за бунтовника як мовятъ не новіси'гь:але и нагородою еще потішить.Кгдыжъ учинивъ своёму п&ну пакость многу:иетылко пану и самому Богу.Як ся м'Ьвъ то м'Ьвъ, треба было бъ претерпітп:а за терпеніе снасепіе моглъ би міти.Зачимъ.вы, панове такихъ не важтесь щадіти:втЪкаючихъ прочъ самыхъ деріть, біть и беріть діти .I отнюдь милости такимъ не покупайте:але совершенно такъ таковымъ справуйте2).Для загальної характеристики світогляду того ж автора та й взагалітод1шнихъ людей його интелєкції, подаємо такий уступ його„о катах“:А й кат — потреба всюди свого часу.Злодії — вориЗабійцї — убійцїЧвертуйте и паліть и бийте и стинайте,А если коли кого вішати буде,То примучить най добре — нехай не забуде.Богъ васъ латво за то вС1хъ може простити,Если зхочете котрий той урядъ злолшти.А тепер, як налелшть, ремеслом тим керуйте:І един з едиим в ласці’ живіте і здравствуйте3).Сї та подібні їм антигромадські, а то й просто канібальські, думкине могли, розумієть ся, бути зерном для дальшої демократичної літератури.Основ її демократизму, очевидно, треба шукати не тут, не в штучнихписаннях людей уирпвілейованої кляси, цілком перейнятої своїмиклясовими еґоїстичними інтересами.!) П. Житецкий — „Энеида К— го и древиійшій списокъ ея", ст. 86—7.2) Основа 1861 р 4кн. I. 3) Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. ЬХХХУ с. 72— 3.

Вже з другої половини XVIII в., коли на Україні не стало нї своєїосвіти, нї своєї літератури, Українцї-іителїґенти все більше жили інтересамиросійського культурного життя та вдавали ся до росийської літератури— і не тільки як читачі, але й як письменники. На тім ґрунтїпереважно й виховувала ся інтелїґенція українська — так само, як і росийська,виробляли ся її громадянські та літературні погляди. Се й далопривід історикам української літератури пояснити факти української літературивпливом росийської. Найбільше типичний представник такогопогляду, доведеного до краю, — проф. Петров, але більш-менш такоїдумки держав ся й Пипін. Перший катеґоричио висловлював, що новийукраїнський рух літературний „подготовлеігь только воздгМств1емъ нанего идей, вкусовъ и пріемов'ь сгЬверно-русской литературы и потому, несмотря на местный колорите, большею частью идетъ но слгЬдамъ этойпоследней литературы и съ ея словъ повторяете только зады. Въ этомъотношепіи украинская литература ньигЪшняго віка не есть какая либосамостоятельная отрасль общерусской литературы, и потому она должнабыть разсматриваема не отдельно сама по c.e6f>, а въ т'Ьсной связи съобщерусскою“.Які ж справді були в росийській літературі та в ідейнім настроюросийського громадянства елементи, що слідом за ними могли-б ітив своїх літературних творах перші представники української демократичноїлітератури?Коли звернути ся до тогочасної росийської літератури, то справдізнаходимо тут елементи народности й демократичного напряму. Росийськіписьменники поволї починають тратити смак до величних сюжетівта надзвичайних героїв і навіть так з сього погляду емансіпують ся, щодоходять і до пародій на ті самі, колись такі недоторкані, сюжети. Поволіздобуває собі прав горожанства в літературі і звичайне буденнежитє, так талановито описане в комедіях фон-Візіна. Разом з тим прокидається в росийській літературі интерес до народа — ще з 70-х роківXVIII в., коли Чулков видає збірник народних пісень (були там і українські);у 80-ім році виходять „Сказки“, у 82-м у— „Словарь русскихъсуевірій“, появляють ся видання Прача, Кірші Данилова. Починаючиз 70-х p.p., появляють ся й перші народні опери — „Анюта“ Попова,„Перерожденіе“ та „Гостинний дворъ“ Матинського, „Мельникъ колдунъ,обманщикъ и сватъ“ Аблесимова; остання пєса мала справді літературувартість і викликала пєси Княжнїна („Сбитенщикъ“), Прокудїна-Ґорскогота инших. Але все се були, власне кажучи, тільки літературніиграшки, літературно оповідані анекдоти, а не справжня, серьозна народнялітература. Все се ще не давало соціяльної думки про народ;, пройого визволеннє, про засвоєннє йому людського права. Українець Капнист,

автор відомої комедії-сатири „Ябеда", ще 1783 р. написав „Оду на рабство“,де він благає царицю Катерину „сложить съ дорогой отчизныпостыдное бремя веригъ“ и жде часу, коли буде знищено кріпацтво та„съ счастьемъ вольность процв'Ьтетъ“. Але найбільш сильну громадянськутечію ввів у росийську літературу Радищев, автор „ІІутешествіяизъ Петербурга въ Москву“. Голос сього високоосвіченого гуманістаі глибокого демократа так занадто грубо вразив незвичні, делікатні-вухайого аристократичних сучасників, що се коштувало авторови самого життя...ов'Ьрскій обычай порабощать подобнаго- себі человека, знаменующійокаменелое сердце и совершенное отсутствіе души, простерся' по лицуземли быстротечно, широко и далеко; и мы, сыны славы, мы, именемъи ділами православные, воспріяли сей обычай и, къ стыду нашему и къстюду нашего времени, сохранили его нерушимо даже до сего дня...Отверзите темницу неволи и дайте подобнымъ вамъ вкусити сладостиобіцежитія, къ нему же всещедрымъ уготованы, яко же и вы. Они благодетельнымилучами солнца равно съ вами наслаждаются, одинаковыесъ вами у нихъ члены и чувства и право въ употребленіи оныхъ должнобыть одинаково“. Так ніхто не говорив у росийській літературі нї досі,ні довго після. Се був справнії виразний голос в оборону прав народньоїмаси, голос спражнього горожанина-демократа. І голос сей не міг невразити всіх, до чийого вуха він доходив. Консервативнїйші елементиверхів українського громадянства мусїли, певна річ, ставити ся до тогодемократичного поклику так, як один з них ранїйше висловив ся про„нашкодь“ невідомого автора горожанської сатири, рекомендувавши„пашколянта“ в три киї лупити. Але на проґресивнїйших письменнихУкраїнцях „Путешествіе“ могло відбити ся інакше і навіть вплинути наїх писання.Та в тім-то й головна річ, що трудно дослідити, в якій мірі тодішніУкраїнці, що за перо брали ся, були знайомі з тогочасною росийськоюлітературою. З росийсышми народнїми пєсами та поемами-пародіямиКотляревський напевне був знайомий; в ріжиих українських містах сїнеси грали ся (як се видно з рецензії на „Сбитенщика“ в харьковськім„Украинскомъ Вістникі“), а пародії Осипова Котляревський, як се вжевияснило ся, навіть де в чім наслідував. Але установити знайомістьКотляревського, ІІузини та инших з ЛІутешествіемт/ Радищева — доситьтрудно, хоча-б уже через те, що воно було сконфісковане і заборонене— і значить не могло мати широкого впливу. Коли-б воно справдібуло для сучасників таким широким, невичерпаним джерелом демократизму,то найперше нанила ся б з того джерела сама росийська література,а се знов означило ся б тим, що ноявили ся б численні писанняв відповіднім напрямі. Але на ділі того не бачимо, — „ІІутепіествіе“ на

довгий час остаєть ся в росийській літературі мало що іте одинокимз сього погляду твором. ІНирокий-же напрям росийської літератури бувтоді зовсім не демократичний і навіть просто — мало-проґресивний. Увінчанийкоріфей тодішньої росийської літератури — Карамзин до смерти,остав ся ворогом визволення кріпаків і тяжко обурював ся на „либералистовъ“часу Александра І, що були захожували ся коло того визволення.Кріпацтво навіває йому патріярхальні, іділічні картини, і ось яквін малює житв і побут „поселян“-кріпаків, словами їх пісні:Какъ ue п-їзть намъ? Мы счастливы. Горожане насъ умігЬе,Славимъ барина-отца.Ихъ искусство— говорить.Наши р'Ьчм не красивы,Что ж ум'Ьемъ мы? СилыгЬеНо чувствительны сердца!Благодетелей любить.Росийська культура дуже дорого заплатила за кільки віків кріпацькоїневолі. Навіть проґресивні ідеї приймали ся тут не на ґрунтідемократичнім і довго ще удержували характер якогось розумовогоаристократизму. Серед найштелїґентиїшиих росийських кругів дуже довгодержались гордуваннє і навіть якесь призирство до всього простонароднього.Найкращий приклад тому подав знаменитий критик В. Г. Бєлінський,як загальним відношеннсм своїм до народньої літератури, такособливо і найяскравіше — своїм відношешієм до Шевченка.To-ж трудно після всього сказати, що перші українські письменникичерпали провідні думки свої з росийської літератури, — черпалибільше, нїж сами Росилие. Правда, ІІузина живе в Петербурзі — тодішнімосередку культурного життя, через свою літературну вдачу мабуть інтересується росийською літературою, і написати патріотичну оду на смертьКутузова ледве чи не спокусила його „Ода,, сочиненная на малороссійскомънарічіи по случаю временнаго ополченія“ штаб-лікарем Гр. Кошиць-Квітницьким і друкована у „В'Ьстникі Европы“ р. 1807 (№ 9). Алеледве чи та знайомість була широкою. Жите Пузини проходило в інтернатіснеціяльної школи та іде й духовної, і трудно думати, щоб сей,такий ще молодий юнак (покинув Петербург, маючи 24 роки), так старанно,як бжола мед, збірав звідусюди дуже скупо роскидані крихтиироґресивних думок. Коли-ж се припустити, то разом треба признати,що як каже росийська приказка, „на ловца и звірь бйжитъ“, — щоколи він сам свідомо шукав у росийській літературі відповідного длясебе напряму, то, очевидно, був він тим вже попереду досить заправлений.Так само трудно довести (як се заходить ся проф. Дашкевич, а зйого голосу — й инші) безпосередній вплив на українських письменників— західно-европейських народно-національних ідей, що виявили сяв Макферсоновому „Оссіаиї“, Гердерових „Ідеях“ та в збірнику староанґлїйськоїнародньої поезії ІІерсі. Вони, натурально, могли-б вилинути.

рикошетом через росийську літературу, але в нїй самій вони — принаймні#у сей час, в початку ХІК в. — ясно не відбили ся. Більше має раціїдумка проф. Грушевського про вплив на українське літературне відроджений— ідей великої французької революції. Загородити ся від тоговпливу нїяк не можна було, не вважаючи на всякі заходи уряду, — вдієхоча-б через те, що одна з найбільш інтелїґентних частин тодішньогогромадянства — офіцерство — безпосередно знайомила ся з тими ідеямив військових походах по Европі. З західно-европейських впливів безперечновсе-ж треба признати вплив масонства на Котляревського, який•теж був офицером, ходив у закордонні походи і при тім добре знав чужоземнімови. Масонство зламало йому авторитет традицій, що найбільшевидко з відношення його до традицій релїґійних, і прихилило йогогуманну з природи вдачу до співчуття окривдженим кріпакам.Нова українська література — се дуже складний комплекс національноїтворчости. Коли не можна її цілком вивести нї з одної з тихпричин, які ми зазначили, то з другого боку безперечно, що кожна з тихпричин вносила якусь крихту свого впливу на відродженнє українськоїлітератури. В нову українську літературу влили ся живим, перетвореннимелементом і стара книжна мова та література ; слїди їх ясно знатина творах Котляревського і ІІузини. Не можна відкидати тут впливу йросийської літератури, загального впливу росийської культури і навітьтогочасних західно європейських провідних ідей. Але то все були другорядніфактори, що не могли викликати до життя такої валеної і глибокоїпояви, як нова література: остання живе й тодї, як причини ті давновже зникли, і .живе на перекір уеїм стороннім, зверхнім обставинам. Всесе примушує шукати джерело українського літературного відродження —в більш глибоких, орґанїчних основах. Основи ті заложені в глибині, народньоїпсіхіки і виявляють ся з стихійно-непереможною силою тодї, якнарод вже дійшов до певної фази свого життя, до певного ступіня свогорозвитку. „Гдіі источникъ этого возрожденія? — питав О. М. Пипін. —Глубочайшій источникъ его заключается в жизненной силі народнагосущества, въ томъ новомъ соціальномгь и литературно-поэтическомъ интерес'Ькъ народному, который составляешь знаменательное историческоеявленіе не только русско-славянской, но всей европейской жизни новаговремени“. — Самий ход історії викликає до життя творчість народньогодуха. Се акт цілком самостійний, розумієть ся, — о скільки він не залежитьвід внутрішніх законів людського духа, однакових для всіх людей.В історії людькости момент сей припав на другу половину ХУІІІ-говіку і 'першу половину ХІХ-го, коли значна частина європейських народівдошукала ся до своєї внутрішньої природи. І українське національнолітературневідродженнє єсть один з конкретних фактів того історичного

іфодеса, „смыслъ котораго, — кажучи прекрасними словами того-ж таки0. М. Пипіна — есть инстинктивное влеченіе массъ и благородное влечеіііеихъ лучшихъ представителей развить и выразить внутреннія народишсилы въ той формі, какая дана ихъ [происхождешемъ и исторіей,— въ формі народной“.Процес той — не щось фатальне, примусово зверху надане; севнутрішня орґанїчна робота самого національного духу, внутрішніх національнихсил, оперта на самім житті нації, на тих її здібностях, щосклали ся в результаті усього Її життя. Багата внутрішнім змістом історіяукраїнського народа наложила оригінальну печать на його побут,норови, звичаї, на його світогляд, національну психольоґію і взагалі —на ввесь його національний тип. Найбільш конкретний і разом глибокийсамовираз нації — се слово. Слово — то ііайміцнїша твердиня національногодуха, найгіевнїший сторож національно-народнього життя; сеґеїшгльно висловив поет, коли сказав:........................ возвеличу Я на сторожі коло їхМалих отих рабів німих,— Поставлю слово.І слово українського народа справді стало живою силою для йогонаціонального відродження. Невичерпане джерело сїеї живої сили таїлося в творах народньої словесности, куди і вдали ся ті нисьменні Українці',що почували себе близькими до своєї національности і свого народа..Піонерами тут були ті наиів-інтелїґеитні елементи, що близько стоялидо народної маси — священики, дячки, учителї-бакаляри, мішане, козакиі навіть посполиті селяне, в школах бувалі. У їх складаннях та писанняхнародня мова вже перемагає всякі штучні книжні викрутаси. Алевзагалі се було ще саме інстинктивне, безідейне уживаннє народньоїмови. З кінця ХУШ в. починають ся перші етноґрафічні українські записи.Основатель нової літератури Котляревський сам був — так би сказати— живим етноґрафічним збірником, так багато знав він пісень,казок, примівок і т. и. З віршів ІІузини знати, що й він добре знавнародню мову, якої міг навчити ся тільки з уст народа — з безпосередніхзносин з народом і з творів народньої словесности.' З його віршіввидко ще, що він багато знав побутової віршованої жартовливої літератури.Так народня поезія переходила поволі в письменну літературу.Орґаном зближення їх стала народня мова — мова народньої творчости.„Возврата къ старымъ предашямъ, — каже проф. Дашкевич, — служитьиногда признакомъ оскудінія творчества, а|иногда является источникомъобновленія. Въ Украйні собираніе прозведеній народной словесности итворческая переработка ихъ и подраженіе имъ были не только последнеювспышкою старо-украинскаго патріотизма, но и вмісті началомъ-,новой жизни. Украинская литература съ [конца прошлаго віка по-

стоянпо черпала изъ живаго источника цілю їцей воды народной словесности“.Нова українська художественна література тісно звязана такимчином з народньою поезією. Зближеннє на мові не могло не повестиі до більш глибоких звязків — до тіснїйшого зближення з народньою масою,до розуміння соціяльних обставин народнього життя. До сього натуральнодоводив і ввесь попередній ход української історії. ІІолїтичносоціяльніобставини життя на Україні давали певний ґрунт для розвиткудемократичної ідеї. Коли в Великоросії соціяльний лад вже бувостільки старий, що всі до його звикли, як до факта, посвяченого часомі натурально неминучого, то на Україні лад той складав ся тільки тепер,на очах, і дуже різав очі. Новозаведені содіяльні відносини міжпаном і мужпком мали тут характер очевидної й нестерпимої несправедливости.Хоч би яку фактичну силу забрало собі на Україні панство,все ж у народній свідомості! твердо держала ся глибоко-демократичнав своїй основі народно-громадська .ідея, як досвід усього історичного життянарода. Народ за неї наложив багато головою і не могла вона легкоз голови його розвіяти ся. Народ добре памятав, як він ще недавно самкував собі долю, як він власними руками усував з шляху свого усї перешкоди,що заважали йому вільно, по-людськи жити. ї ї традиції народніреалізували ся між іншими в народнїх розрухах, що не переставалив протязі ХУІІ—XVIII в.в. та й перейшли по части і в XIX вік.Розрухи ті мали в своїй основі — спогади про колишню свободу і розуміннєсучасної соціяльної несправедливости. Одна дума записана вжев початку XIX в., але складена, очевидно, ще в XVIII в .*), так малюєсоціяльний настрій кріпаків:Наши діди і прадіди того не зазнали,Чого ми ся із батьками тепер дочекали.Піхто тому так н еявинен, як пани зробили,Запродали душі паші, а свій край згубили.Ми ж все бідпі, пещасливі, на те ся вродили,Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденно робили.Ви прокляті, спогадайте, що ся з вами стане,Ми в роботі по погинем, а вас всіх не стане.Ще так живі вольнолюбиві традиції з одного боку, гостра класоваворожнеча між паном і мужиком — з другого були найбільш відповіднимсоціальним ґрунтом, на якім виникала і буйно розростала ся демократичнаідея, — хоч зріст той, розумієть ся, не міг бути цілком простимі натуральним. О скільки на Україні вся життьова атмосфера тремтілавід напруження міжкласових відносин, видно хоча б вже з тогохарактерного'факта, що навіть в роскйській літературі соціальні думких) II. Житецький — Знеида Котляревського, 120.

проводять ся авторами-Українцями з роду, які, очевидно, вдома в себедосить надивили ся на содіяльні утиски та перебули глуху соціяльну боротьбу.Досить назвати тут Капнїста, про якого вже згадувало ся виїде(„Ябеда", „Ода на рабство"), Наріжного („Россійскій Жильблазъ“), Гоголя(„Ревизоръ“, „Мертвыя души“).їак національна форма народнього слова злила ся в українскій літературіз ідейним змістом — таким живим і певмірущим, як саме народнежите. Українська література стала літературою народньої українськоїмаси. Одірвані від неї класовими інтересами верхи українськогонароду відбили ся від неї разом з тим і національно. Українська націяпредставляла ся власне самим народнім класом: такою ж народ нього мусїлабути й національна література українська. Коли в сїм були й невигоди,бо де-які сторони літературної творчости вимагають особливогопіклування при широкій участи іптелїґептного класа, то за те для новоїлітератури забезпечувала ся чистота народно-демократичного напряму.До української літератури — літератури народа ·— брали ся тільки тіруки, що хотіли працювати на користь того народа. В сїм, здаєть ся, ієсть основна причина, чому українська література стала представницеюінтересів народньої маси, в тім і есть джерело її демократизма. Міцнозагартована тим ідейним демократизмом, українська література не пропалапри найбільш невідповідних обставинах, яким не можна знайти нічогоподібного в усій історії світової культури. Живий, невмірущий ирінціидемократизма не давав їй пропасти тоді, коли все, здавало ся, засужувал о її на смерть...І підвалини тому провідному напряму поклали перші українськіписьменники. Участь в тім Котляревського переодїнювала ся або в тойабо в другий бік. Куліш відкидав ідейне значінне творів Котляревського.Після ж те значінне дуже вже перебільшувало ся, — особливо в статяхз приводу 100-літнього ювілею „Енеїди“. Коли бути цілком обєктивним,то з сеї останньої оцінки треба досить спустити. Котляревський не бувлітературним революціонером, він не ламав рішуче старих традицій, —се видно з того, що його залюбки читали ті пани, про яких він жаровливо-неприхильнообзивав ся в своїй „Енеїдї“. Народ часто-густо виступаєв нього в так само карикатурнім світлі, як се бувало і у „плоіцадних“інтермедіях. Строго видержаної демократичної ідеї тут ще нема,і Кулїш справедливо завважав, що „сам Котляревський не знав добре,що він творить, він покорявсь недовідомому велінню народнього духа“.Але разом треба сказати, що велике значінне мало — для того часу —вже й те, що народній побит малював ся тут з надзвичайною теплотоюі прихильністю до народу, що викликало гуманне співчуте до його. Безвеликої експресії, але все ж ясно і виразно була тут висловлена друком

думка про соціяльну безодню між двома станами одного народу, про несправедлівостьсоціяльних відносин між ними. Справді історичне значінне— за тодїшнїх обставин — мають слова Котляревського:Панів за те там мордували Що людям льготи не давалиІ мучили зо всіх бокіп, І ставили їх за скотів.Се вже надавало поемі характер со діяльної сатири.Коли Котляревського можна іде було розуміти так і інак, то Лузинутреба розуміти тільки так, як він сам каже, — в напрямі безперечногоі глибокого народолюбства. Зовсім не алегоричний характер маютьтакі вірші його:За ідо ж де хлопцї так, що брат глузус з брата,ІЦо той, хто дужчий з нас, у л и к у бье цього?Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки,Хіба і Бога ми не маєм в животі?Хіба вже ми не варт хортової собаки,Що нам приходить ся крутіше іде пїж тій?. . . Нас Б ог породив так, як одну дитинуІ ласку дав усім своїм дїтям.Сї вірші — дуже цїнне свідоцтво того, до якого стуиіня доходивідейний демократичний настрій, з якого виникла й на якім вирослаукраїнська література.Літературний талан Пузини марно пропав, не розцвівши. Скінчившир. 1814 академію, поїхав вів на посаду вчителя семинарії в далекуВологду. Р. 1822-го постриг ся він у ченцї, марячи про архиєрейськукатедру. Ждати доводило ся довго, а жива, нечернецька вдача — прнневідповідних умовах — псувала йому карієру, аж поки занапастила йомуціле житє: бувши ректором Кишиневської семинарії, під час якоїсь ор·ґії він завів ся з одним учителем „семинарії, почала ся велика між нимибійка, що перейшла аж у семинарський двір, принявши занадто прилюднийхарактер. Замісць катедри, архимандрит Філадельф Пузина попавна засланнє у київський Видубецышй монастирь, де й помер скоро

ДЕНИС ЛУКІАНОВИЧ.Л Єї II д в і й чг скинув ся.(Ів. Бурблеви на спомин).Перед коршмою стояли Завалівдї тай балакали.— Хтож би був гадав, що ландвійт тай сам скинеть ся.— Сам не сам. Може наказали? Де ви бачили, щоби від медутай відставав хто!— Тай мід нудкий.— Але не для Романишиних.— А ще й муха тне.— Не знаете, то не кажіть. Був люстратор з повіту тай величавландвійта на всю губу.— Се не богато коштує, не більше як 25 срібних.— Щ о коштує, то коштує, але вжене його не всилував люстраторскидати ся, коли гроші від него взяв.— Знак тому, що нї, але якась причина мусїла бути. Вибірдорого коштував, нема ще року, а тут диви — тай скинув ся.— Не знаю, що вам до того. Послухайте, що я вам скажу.Я не люблю кождого, хто з буком ходить. Староста — Полякі судія П оляк; адвокат і ґеометер — Ж и ди ; жандарм і. посесор —Ж иди; війт, хоч Рус'ин — то хрунь, а радні, хоч Русини, то підсвинки.Один другому палицю передають, а все на кого — нахлопа. Чи Лях бе, чи Ж ид бє, чи хрунь бє — все одно, бо всеболить. А хто кому палицю передав, а щож мені ? меневсе буде боліти. Справедливий Русин живе на те,1 щ ф и т ш т и т иподаток, давати рекрута тай підставляти плечі підафук.— Таже Дацко все був диштифрант, хтож би*вив ся? \ .· С*— Ви Рубчак можете також мовчати.— А чож я маю мовчати? 9 г— Бо ви так само не станете ландвійтом, як би й я, а тс*!;най сї журять ся, кому інтерес.— Ви занадто розумні.— Але він -правду каже.На те надійшли два брати Воробцї, а з ними Лисак, усї трибогачики. Махнули рукою на десятника тай посунули в коршму.— От сї,.то раз — говорив Дацко. Сим то й журба тепер;вони вже й тогід водили ся зйлоб з Романишиними. 7

Тимчасом богачики засіли у ванькирі, казали собі дати пива,а дєсятникови цілого оселедця й чвертку руму тай завертаютьйому голову, буцім то наймуть його їхати до Львова з сїном.Як уже десятник поглодав ости і облизав пальці тай діставпива, тоді почали богачики говорити про лаидвійта, так як бидесятника й не було межи ними.— Я чув таке — почав Лисак, — що Романипган таку лишештуку втяв, бо хоче, щоби його просити, а ландвійтом то вінлишить ся.— Ба, а як би не просили, як би так хтось другий підсунувся? Романишин не дурний.— Я таке чув від професора, а професор перший приятельРоманишиному.— Перший собі, а другий Романишиному. Мені не требапрофесора при тім. Як би хто сказав, через що Романишин скинувся, я вже більше не хочу знати. Бо як знаєш, від чого йде,то можеш знати, до чого йде. Добре я кажу?— Та добре, але нема такого, аби се слово знав. Професоркаже, що не знає. А вже як Лейба не знає тай десятник незнає — то вже не може ніхто знати.— Лейба, як Лейба, але десятник! Чи добре я кажу ?—· Ні, ви не добре кажете, бо десятник не може сего знати,що знають тамті оба.— А ви ж питали професора?— Питав, а він зразу зацукав ся тай став гей фізик, а далікаже: „так він вас дурить, бо хоче, щоби просили“.— А Лейба як казав?Ж ид нічого не знає, а далі каже, що се може лиш десятникзнати, бо він — каже — у ландвійта і днює і ночує і ландвійт— каже — собі так не вірить, як дєсятникови.— Ба, коли й десятник не знає. Правда, татусю, що незнаєте? Чи добре я кажу? Ми собі вже говорили: чого ніхтов селі не знає, те десятник вам повість, але й ви тепер не знаєте.Чи добре я кажу.— А хтож мене питав, хто вам казав?— Писар.— А хтож би такому пиякови сказав коли правду?— Е, ви розумний чоловік, знаєте, як і що говорити з ким.Вам не тра казати.— Нато мене люди мають за люди. Може я не служу громаді? Таже служу. І най там хто буде ландвійтом, то не може на

м ене наставати, бо я дурно хлїба не їм. А як би я так не диви вся, що до кого тай як, то треба колись відгавкати. А нащо ментакого ?— Правда, правда, ви старий чоловік і вас не треба вчити.— Шкода, що не знаете того, чого мені треба. Ви зна етез ким говорите, татусю.— А я ж би чому не знав? Біг-ме знаю.— То може скажете, га?— Вам скажу.— Ану, випємо щ е; кінчіть но свою гальбу. Тай я вам тогодіє забуду. Хто знає, може вам тепер придасть ся до мене.— І я так гадаю, що придасть ся. Для того я з вами говорю.— Через щож він скинув ся?— Через бабу.— Та через свою?— А через чиюж? Він з чужими собі не заходить.— А щож їй бракувало, як по руках її цїлують? Не хотілабути ландвійтихою ?— А видите, що найшла ся і така. Поміж бабами всілякавіра. Не вгадаєш.— Таже невгадно. Але як то було? Ви мали чути?— І чув і видів. То так було. Як прощав ся з Русинамисудія Ромко в „Народнім Домі“, бо йшов на инший суд, то лаидвійті вона і професор їздили всі троє на одній фірі, а мене взялиза погонича. Забавляли ся вони, кілько забавляли ся і менї кильнервиносив пару раз, а нарешті вийшли всї троє на підсїне.Ландвійтиха кудись там поза вози засунулася, а професор до него:„що мені з їх вина тай пива; ходіть, Дмитруню, шарнемо собіоковитки, або руму на бесерунок“. Правда, що недовго були і недуже прийшли пяні, але ландвійтиха сидить на возі тай клене ся,що мусить раз дати тому лад, бо професор ландвійта на всьо зле-наводить.—- Вона святу правду казала.— Правду, чи неправду, але як вони прийшли, то ландвійтихахоч би одно слово вимовила. Сама в собі зїдала ся.... Дорогапогана, бо ні возом нї саньми тай треба їхати нога за ногою...Взяли професор тай ландвійт судити тих панів, що з ними забавлялися, а найбільше городиславського професора за його бесідудо Ромка. ЬІЇби городиславський професор казав перед собором, щодеякі з професорів, щоби мали помагати, то вони псують Ромковуроботу, бо'притягають село до горівки тай до фальшивих виборів.

— Се було до нашого Качурковського тай справедливо.— Не знаю до кого було, але казав Качурковський, що до·самої смерти буде на городиславського писати листи, до панастарости, поки його хліба не позбавить. Тай на тім замовк, лишзубами заскреготав, як жорнами. Але по хвили зачинає Дмитрогерштикати ся. Вона його відтрутила раз тай другий раз, аж вінрозсердив ся.— Вже я, каже, виджу, що не буде мені житя з моєю жінкою.На се Дмитриха підскочила.— Що ти говориш? — питає ся.— Не буде менї житя з тобою — каже ландвійт другий раз.— Тому, що на возї при людях не даю себе щипати?— Ей нї, але так мені житя з тобою не буде.— Так, як менї з моєю — каже Качурковський.А ландвійтиху взяв жаль за сердце тай говорить вона:— Неправда твоя. Я в тебе не три угла тримаю, але всі чотири.Чи ти знаєш, що дїєть ся в хатї, що в стайнї, а що на полі?Ой, бігме не знаєш. Таже я другий рік з тобою живу, а за тойчас я сама ряд даю, я з курми разом устаю, щоби твого добрапантрувати і остатна лягаю, бо ще твої діти обходжу. Рідна мамане була для них така як я, бо рідна мама вдарить, а я бою ся.А від тебе я не маю того, що за нїхтем, бо я свого добра поназношуваладо тебе. Таже нині не найдеш навіть такої наймички,щоби тобі за самий харч служила.— Ай, бо робітниця з неї. Ех, коби менї така жінка, я биз нею пів села придбав.— А ти мені — каже Дмитриха — до того харчу не додашсвого серця нї крішки за мою працю. Таж но порахуй, що ти меніне принаймив нікого, а вас з наймитом осьмеро челяди в хатї, боще й твоя мама при тобі, що також лише готовому дивить ся.Може хто сперечить?— Ти правду кажеш, але мені житя з тобою не буде.— Так, як мені з моєю, Дмитруню — доповідає Качурковський.— Агі на тебе чоловіче. А ви Качурковський мовчіть, покитерплю, поки вам добре. Щ о з тобою, Дмитре ? — каже знов дочоловіка. Таже рахуй, що я маю лиш осьмеро шматя кождоготижня випрати тай нераз треба вас обшити і облатати... А можене знаю до людий губи втвориги? Не бій ся: був ти з панами,то правда, але й я прийму тобі в хатї чи попа чи панів тай певнесорому не наїв би ся за мене. І зварити для них умію і честь від-’дати і побалакати, як належить... Може хабаля маю на той час

як ти пропадаєш днями й ночами ? Не бій ся, нї. Присягати можуі в суді на хрест і під Ромкову присягу можу піти і в церкві насвангеліє можу присягати. Правда, я мала жандарма, що ходив домене, бо одно, що кров іще в мене грає, а друге, що обіцяв зомною женити ся. Але тобі до того зась, бо я тебе також не питаю,що ти робив перед шлюбом. А за мене ти міг чути, бо Заярківне за горами.“ — Та що там говорити — каже Дмитро — був хабаль, тобув, а було два, то було два, я тим не журю ся.— За що ти мене маєш — каже ландвійтиха — я не таканегідниця, як Качурковський, що має дві жінцї.А Качурковський вам мовчить, ані пари з рота.— Я давала жандармові! — каже Дмитриха — гроші, я, каже,пропила з ним яких ЗО срібних тай чекала часу. Але як часминає, а він не женить ся, я поклонила ся вахмайстрови з дарункомтай питаю ся, щоби сказав по правді. Ей, як я вже знала,всьо, що жандармови ще десять років не вольно женити ся, тодія свого любчика тай у лице і з одного боку і з другого тай задвері в сїни, а з сїний на двір. Тай ще за ворота гонила як пса.Най я сором маю, але най він стиду наїсть ся.— То всьо фрашки, але мені не буде з тобою житя — промовляєДмитро.— Ей мовчи, небоже, або зараз мені кажи, задля чого нематобі житя зо мною.— Не знаю, але не буде.— Як не знаєш, то мовчи.— Так менї буде як мому приятелеви пану Качурковському.— А наж тобі за се слово! — тай як трісне його в лицеаж я підскочив. Ландвійта в лице — при лю дях! Мало тобі —каже — маєш другий раз! Тай як лопне, аж мені в ухах ляснуло.— За то, каже, що хочеш з мене зробити Качурковську... —А Дмитро анї пікнув. Я ще такого твердого чоловіка не бачив.Я гадав, що він убє її, що віз переверне, а він — як з каміня...І вже я від него не чув анї пів слова аж до самого дому тай домаза цілий день.Але Качурковський замішав ся до н и х :— Ви, мамусю, не бийте — каже — чоловіка тай навіть недивуйте ся його бесїдї, бо то якось так заболить одного колосерця тай нема йому житя. Я на своє окате опудало не можу дивитися, хоч воно золоте буде, хоч мене заріжете.— Ти чорте з болота мовчи! Ти менї чоловіка розпиячив,

на нїнащо його зводиш, а тепер наважив ся жите нам збавити ?'Ах, душ егубе!— Ей мамусю, — каже професор — таж я душі ніякої незгубив, чого мене так називаєте?— А свою тай жінчину тай Явдохи!.. Що то пан мужиковиворог лютий. Вже всьо від нас забрали тай мусите й се брати,що чоловікови наймилїйше? Свої панни зберігаєте, а мужицькимдівкам вінка збавляєте? Вже я надивила ся у попа. Там паничідо паннів приїздили тай водили ся з ними по цілих днях, а вечерамипо сему за дівками, або піддячий приводив їм у садок.А попович так сам о: привіз собі панну до батька і вженив ся потомуз нею, але за тих два роки, ніж шлюб з нею взяв, то одніймужицькій дівці мусів дати корову за вінок, а що тихцем пішло,то лиш піддячий знає тай він. Вам ще лиш одного бракує, щобипані любила ся, а мужичка, щоби за неї діти родила.А ти, пане, не хочеш своєї жінки шанувати, твоя воля. Алечому ти не шукаєш собі потіхи у другої панї лише у мужичкиЯвдохи? Знов заношуєте своє свинство межи нас мужиків. Лишя не дам свому слабувати на панську слабість. Як я йому ґаздиня,як ми собі присягали, має бути по божому, а ні — то на чотири,вітри, я в один бік, а ти в другий.— Мамусю, я вам кажу, що то чари. На мене хтось кинувчари тай на вашого Дмитра.— На, маєш Дмитрові чари в твоє погане л и ц е!.. тай як музаїхала в щітину, аж мене тевкнув, бо він до мене сидїв плечима,а до д а х лицем. Він там пірвав ся до неї, а вона другий раз трастай каже: „Семене, стій те!“ Чиї конї, того правда, кажу. Птрр...тай став. Гайда, злази мені з фіри, антихристе тай не переступаймого порога в хату, бо мені кримінал а тобі смерть.Качурковський воркотить, а вона його хап, як оберемок соломитай, як був у толубі, струтила його з воза, а мені каже гонити.Він біжить за возом, але де там ! кожух тяжкий, а я гошо.Він ще закричав до Дмитра, щоби прийшов до него рано, алеДмитро мовчав.— Ей, таж вона баба як грім; яка люта, така моцна. Чидобре я кажу?— Щ астє, що місяць світив, бо хто знає, чи був би Качурковськийтої півтори милі приповзав ся до дому тай були би менеза свідка тягали, як би був загиб.— А то він тоді приліз пізно до дому тай не вчив у школі.— Але з Дмитром що було! Приїхали ми, а він пустив з себе

пару. Я гадав, що тепер зробить ландвійтисї суд, а він каже, щомусить іти до Качурковського. Але вона не дурна... „Поступлюя тобі тепер, то вже твоє буде верхи мого, а там би ти можеі бити зважив ся. Ні. Гей Семене, визуйте його“. Що було робити?Кажу я: „ландвійте, наставте ногу, бо буде і вам і мені!“Визув я його, вона сховала чбботи тай каже: Продам коралі, продамсвою хату в Заяркові, а ти в касї гроші заложи і маєш меніскинути ся з війтівства. Не будеш ландвійтом, то будеш поряднийґазда, бо професор і писар і всі лайдаки покинуть тебе.— Тай продала хату в Заяркові, продала, то правда. Я торгувавдля сина, або й на гиндель, а .Жид купив на коршму.— І Дмитро не пускає жадної штуки, він ландвійтом уже небуде. Не на те гроші в касї заложив.— А чорні штани кравець йому пош ив; таж сїм років ужевійтував, уже на восьмий. Як 'же тепер він піде у чорних штанах,жати? таж тріснуть йому в кроці, ніж один сніп звяже.— Ей, куди йому до того. Йому вже й мозолі з рук злізли.— Не бій ся, поростуть на ново. Хто таку бабу має, тоймусить з мозолями в домовину піти.— А ле, маєток не розлїзе ся. Щось Дмитро і дітям лишитьу домовину йдучи. Чи добре я кажу?— На всьо божа воля, а ми можемо ще випити пива, абогараку.— Хиба випєм гараку на кінець, бо там на дворі добрастудінь.І подав їм Лейба чвертку гараку.Перед святом „Свободи“.Розлогі „кватири“ з моклаками, гружівнами і нечистим торфомвтягали в себе тінь березового лїска що-раз більше і більше,чим висше підбивало ся сонце. Пан Потоцький заміняв ся з громадою: дав кватири, взяв ліс і громадським плєнїпотентам не богатозаплатив. Уже всї три померли. Останній з них тої зими насмертній постелі сповідав ся і може не забув тоді за сей найтяжшийгріх у своїм житю. Хиба не забув, бо певне чув, як йогой товаришів проклинали односельчане.Перед „кватирами“ й перед лісом тягне ся панський лані попівське і клаптики людського, все під горб. Далі йде пільскадорога — та широка, за дорогою здіймають ся бурти, серед них

панщизняний хрест, а букви вже трохи заросли мохом. Пліімткаддннон свободи з мдд 1848 г. Країв буртів чіпляють ся хаткиі церква і школа тай пнуть ся щораз висше і висше, але на самберіг розточа, де лягли слабо родючі поля, не видрапала ся ніодна хата. Стоїть там на краю, на урочиску всипана могина і тількив суботу в вечір на ній палять огонь. Далекий вид розлягаеться з могили: біжить око по рівнині, аж далекий овид замикаютьВороняки.І на панськім і на попівськім і на своїм працюють Воловатинцї,а всі обзирають ся позад себе на „кватири“, на тїнь, чи неменшав. Надто поволи втягають її в себе „кватири“ тай годї вжераз стати на полудень. Своїм стидно, бо двірські й попівські побічіще роблять, а тим не вольно, бо по дорозі їздить на коні окоман,а на беріжку фоси сидить дяк тай читає робітників пильнуючи.Цікава книжечка про панщину написана Франком, а треба собіперебивати читаннє тай час до часу гукати на сапальників. Нетак то вже й гукає дяк, а сварять ся з ним:— Ви письменні, реєнт, а не маєте сумлїня. Голюкаєте нанас; ніби піп платить нам за роботу, чи що?— Ба, хоч би страву дав, а то не дає.— Я заплатити, заплатив йому за похоронок, на кілько сторгували,а ся днинка, то в причинку за моїм синком.— Ба, але я з ним — Богу дякувати — не мав таки ніякогоділа за сей рік, бо анї жінка не злягла, анї дитина не вмерла,а відробити три дні треба.— Тихо був один з другим! — боронить достоїнства дяк —хочеш сварити ся, йди до єґомосця; я маю доглядати. Слушно —не слушно, а погодив ся — роби. Не треба було годити ся.— В тім бо й річ, що ніхто не годив ся, що то якийсь старийдурний звичай, аби три дні в рік попові даремщину робити.Вже хто мав до його просьбу і менше заплатив, а день відробить—най там. Але сю даремщину, то хоч Воловатинцї які дурні, а повинніби її вже раз скасувати.— Василю, скажіть се попові до очий.— А таки скажу.•— Було-ж не виходити на поле, колисьте такі дуже мудрі.— Або мені треба публіки в церкві, аби мене вичитувавна сміх.— А видите, який смілий!— Я один не зроблю, як би всї, то инакше.— Доста, доста! — гукнув дяк і знова похилив ся над

книжку; як же по хвилї знова напімнув робітників, тоді почалич ним сварку, але вже ж інки:— Не кричіть но так дуже, таже двірські менше проти насроблять.— Не дивив би ся книжник у книжку, лише оком на чужіжінки кидає. Ми маємо своїх чоловіків, дяче, не диви ся на нас.А друга заспівала:„Ой надходить темна хмара з долини знад гірки,„Тікав реєнт голий, босий від чужої жінки“.Дяк чинить ся, що не чує і взяв ся пильно читати книжку.Тимчасом тінь березового лїса вже втїкла з кватирів через викіп—вже полудень. На своїм уже люде стали, а на попівськім за балачкоютай не покмітили сего доброго прикладу. З гнівом теперпокидали сапи й посунули проти дяка в рів задурити себе на полуденоктїнию і хлібом.Дяк покинув своє місце, пішов на бурти і біля панщизняногохреста ляг під явором на спочивок тай виглядає дячихи. Молодажінка! одно що всміхнути ся до неї рад би, а також і їсти хо~четь ся. Ой, не ґаздиня з неї, нї: снідати дає в підполудеиь, обідатина підвечірок, а в вечір лягає дяк, вечері не діждавши ся.Лежав він тепер недовго, розтвореною книжкою лице накрив.Та ту зпід хреста вийшов мандатор старий, з довгим сивим вусом.— Щ ож ти дурню, завтра будеш читати молебен за знесенепанщини, а сегодня ти панщизняним наставником?— Я вам не наставник, я іспитований дяк.— Добре, добре, а щож сї люди роблять на попівськім полї,хиба не панщину? адже не беруть плати. А ти не пильнуєш їх?— Се єґомостева мудрація, не моя.— Тому не фиркай ся, як старший говорить, лише станьі слухай, бо впережу нагайкою. Панщина ще довго буде над вами,дарма, що кождого року ви служите панахиду по ній. Щ е не одиндїдич, не один піп, не один Ж ид її тримає. Вона вічна, ніколи незгине. Без наставника хлоп не робить, а на своїй нивцї робитьтак, як за панщини колись, як тепер на поповім.І став йому мандатор на ногу...Нї, се єґомосць над ним і старий окоман розмовляють, а хлопціпринесли галузя, хрест на завтра маїти.

АНДРІЙ ЛИСЕНКО.Між добровольцями 18% року( Спомини лгкаря).Часописи щодня приносять сумні вісти. Збираєть ся зновміж народами бійка. Настане війна, а з неї пожежі, розгроми селянськиххат, а люди будуть клясти себе і Небо і як і перше посилатимутьсвоїх синів, своїх дітей на смерть, на убийства. Будутьблагати християнського Бога через своїх ксьодзів чи попів дати побідуодолїння над ворогом, не розуміючи одного, що вони, вонитільки одні ті вороги, даючи своїх дітей на загальні мордерстваі убийства. От в такі сумні часи, що ми переживаемо, тепері я згадав як тридцять і більш літ назад і мені трапилось бутина війні Сербії з Турціею, коли Серби з запомогою росийськихвольонтерів, що прозивались добровольцями, сунулись добувати коронусвому князю Мілану IV. Корони не здобули і знов пришилосьвернутись в спалені і знищені свої хати, хазяйства, а росийськіхрестоносцї-добровольцї потихеньку потьопались до дому, піджавшияк хорти хвости свої після доброї прочуханки лозиною. Багатозложило голов своїх і Сербів і добровольців під Алексинацем,Креветом, Джюнїшем у нетрях і гірних пущах, зостались післяних тільки вдови і сироти, котрим судилась жебрача доля. І славине здобули собі добровольці; зосталась тільки память проякихось пяниць, волоцюг і розбійників.Щ е в 1875 році почалась колотнеча в Герцоґовинї. Налетілиз Чорної-Гори воеводи-вояки, щоб запомогти своїм безборонним,знищеним братам. Воєводи Петро Павлович, Лазар Сочица і другіпоназбирали чети, обороняли людей від озвірілих і диких насильниківбашибузуків і добре колотили Турків. В ті часи і з Росіїполинуло не мало молодїжи з університетів, академій, инодї і з гімназій,котрих щира і палка душа не могла переносити стогнів замученогонарода. Забувала ся молодь тільки одно, що в їхній християнськійдержаві іде инодї теж саме. Ну, про се нічого казати.Молодь як молодь високо літа поза хмарами, а небачить що дїється перед очима. В 1876 році пройшла чутка, що і Сербія і Чорногоріяобявили війну Турку. В той час в Росії запанувала остогидлареакція. Кінчились короткі, світлі часи шістьдесятих років,а особливо після польської рухавки заграли державці на струнах

лютого шовінізму. Все живе було пригнічено і загнано в мертвий1куток, так що боротьба раїв турецьких, слава їх героїчних воєводв Герцоґовинї, давала хоть який небудь вихід росийській інтелїґенції.Кинутись на поміч, показати всьому світу, що вони — інтелїґентнілюде не зовсім ще мертві, не раби того уряду, що лютувавдома. Між ними мало було поклонників московських юродивцїв-славянофілів,котрі і братушек-славян вельми возлюбили, а найпачесвій рідний батіг, що лушпарив без оддиху своїх же підданихСлавян. По великих містах в Петербурзі, Москві, Київі і Одесі,зразу загуло, заговорило про поміч братам-Славянам і грошимаі людьми вольонтерами-добровольцями. А ще більш піддавала жарупреса, що щоденно оповіщала і описувала злочинства турецькі·і найбільш знущанне Турків над дівчатами, молодицями, навітьнад старенькими бабусями. Малюнки в гарячо-червонім кольорі демонстративнопоясняли сі звірства турецькі. Всему вірили, а глядячина малюнки плакали і роспалялись — іти всім туди на поміч.Вольонтери-добровольці з інтелїґенції все ж були освічені щироюлюбовю до людей нещасних, добувати їм хотіли свободу, а післятого як вони в Сербії багато стратили першого ентузіазму, вонивсе ж остались тими ж добрими і сердечними людьми, якими вони булиі доти. Бились вони на війні з Турками так як і не треба краще,не лїзли ніколи в начальники. Прості люде, що пішли в добровольці,дома ще обурені були проповідями своїх панів про злоязичнихагарян-Турків, а приїхавши в Сербію нічого не розуміли,розводили руками, ображались і сердились на тих хто їх прислав,а найбільше на самих Сербів, що не такі вони вже нещасні,як писали і малювали в малюнках — і з голоду не пухнуть і дівчатаїх ще ходять по доброму. Прості люде руські думали, що їходурено, а придивившись, що Серб той куди богаче живе, ніж він>сам дома — розлютувались. Податки Серб платив дуже невеликі,,їх не вибивали з них справники як в Росії. Земля була дуже добра.,родюча; кожний Серб окрім поля мав баштан, виноградник, мавсвоє вино без акциза, пив сливовицю, гнав з неї горілку. Одно словокрай тік медом і молоком. Зажурились наші небораки добровольці;почали з журби пити, а який вже вояка з пяницї і детам здержуватиме його дісціплїна. До того ще і набрані офіцериросийські були з самого сміття армії. Хто прокрав ся, хто запивмертву, кого товариші повигонили з полків, все се бадиле полізлов Сербію. А проте згадуючи таке, треба сказати що сї. людейшли на смерть сміло, сміло і добре рубались з Турками на позиціях,коли обучене, лаком блискуче військо сербське, що годилось.

більш на паради своєму князю, часто показувало свої спини і пятки.Другий призив у Сербів був вже зовсім до нічого. Вони були необучені, не одїті, а обуті в опонки. Почали сотнями прострелюватисобі пальці на руках, щоб відпустили їх з армії, як негоднихвже до стрільби. Проти такого загального зловжитку військаначальство нічого вже не могло поробити і приходилось увільнятиїх цілими косяками.Війна Сербії була дуже не народня. Одна тільки партія князя,його камаріля бажала сеї війни, щоб вінчати голову свогокнязя Мілана короною короля Великої Сербії царя Душана. Весьнарід сербський се добре розумів і знав, що королівська коронадасть тільки новий тягар податків на підданих.При вїздї в Делїград, де був головний штаб армії, довго стоялатриумфальна арка, драпірована сербськими прапорами, з надписьюзверху „Да жів кроль србскі“. Гадалось, що після того як·Турки будуть побиті, князь Мілан ввійде через сю арку і обявитьсебе не тільки армії, а і всему миру, що він здобув собі корону. ·Так от через що Серби не мали охоти підставляти свої лобипід турецькі кулї. Дуже б дорога була се корона їхнього князя.Купцї сербські, маючи добрий дохід з продажу в Австрію і Турціюсвиней, овець, хлїба, вина, кукурузи не раділи і не хотілитеж війни. Зоставалась тільки придворна партія, урядовці, що лізлиі метушились коло князя; вони лементували за війну, щоб коронукнязю здобути, а собі заробітки дістати за свої послуги.Було не мало і політиканів, що в мутній воді ловлять рибу (гроші),а вони знали добре, що усяка війна се грабіжка на підрядах.15 серпня я з двома товаришами-лїкарями приїхав вже в Білгород.Наш санітарний відділ Червоного Хреста зпорудило на свійкошт місто Кронштадт, морська фортеця коло Петербурга. В санітарнімвідділі окрім нас трьох лікарів було ще три фершала,милосердна сестра і вісім санітарів матросів. З Відня ми поплиливже на пароходї в компанії не менш як чоловік 200 росийськихдобровольців, котрі усякими путями добирались до Сербії. Коготут тільки не бул о! Одставні і в запасі офіцери, жовнїри, урядникиусяких посад, що взяли одпуски, студенти, семинариста, дворяни-поміщики,прості люде з хрестами на шапках. Одно слововсї ґубернїї Росії і Сібіру. Гомін, крик, лайка за нерозуміннеНімцями росийської мови. Чистий содом! Бідні Нїмцї. Прислугана пароходї аж упріла розсажуючи і порядкуючи всю сю компанію.Пароход швидко пішов вниз по Дунаю і трохи згодом людиякось утишились. Найшлось багато перекладчиків мови німецької;

розібрались з своїми речами, між собою. Вибрали одного старенькогокапітана за начальника всїх добровольців; з Німцями помирилисьі пішов веселий говір, сміх, а там почулась вже і гармонія,бубон, сопілка. Почались танцї, піснї. Співали салдатські, московськіпіснї, инодї і нашу підхоплювали. Все йшло весело, по приятельськи,гаразд. Пяних ще не було, бо заклялись не пити горілки, а хтоне видержить, — висаджали на першій пристані, щоб не соромитькомпанії. Спитав і я1, чи на довго се, чи давно повелось, то деякіі образились. Се, кажуть, не таке діло, щоб пити горілку. „Сесвяте діло, як перед причастем.“ А через місяць що сталось з симиспасениками! Сором і згадати: пянство непробудне, всяке непотребство,крадіжки і між своїми і у Сербів.В Білгородї нас зустрів комітет Червоного Хреста. Кожнийз комітету брав з собою чоловік 20— 25 добровольців, знаходив їмзараз мешканне, давав картку на обіди. Швидко зібравши ще скількапартий так до 400— 500 чоловік, відправили до ґенерала Черняевапід Делїград, що стоїть від Білгорода кільометрів 150— 180.Наш санітарний відділ сперш отправили в Смедерево (Семендрія),а там швидко прийшла телеґрама найскорше доставити насдо бою, бо вже шостий день бю.ть ся під Алеьссинацом і лікаріві перевязок дуже мало. Швидко ми поїхали на широких повозахколахдобрими кіньми до Делїграда і на другий день ввечері вжепідїздили на позиції. Великі гори покриті були дубом, грабом і буком.Вони всюди обступали долину річки Морави, що вилась справавід шляху. По горах в ріжних місцях вилітали білі клуби димугармат і бухало раз у раз. В горах луна йшла де кілька разіві знов спадала з новим буханнєм гармат. „Ото Турці бухають,а то наші шокове (гармати)“, показав батіжком нам кочіаш (візник).Здавалось, що між Турками і нами не більш 1-— 2 верст,але се обманювала перспектива гір і ясне, прозоре повітре. Стоявчудовий тихий, теплий вечір. Все замирало, затихало перед сномнічної доби. Одна тільки смерть, котру чоловік посилав другомучоловіку, не знаному, невідомому і тільки одна смерть не зналапокою і неслась ревом і стогоном гармат.В Делїградї від полковника Комарова, начальника штабу ґенер.Черняева дізнали ся ми, що військо наше одішло вже від Алексинаца;що Алексинац Турки дочиста спалили і розбили бомбами, а протевсе ж таки ми—військо сербське і добровольці— заперли Турківв мішок—торбу (по ту сторону Морави) і з сими словами полков.Комаров вивів цас на балькон дома штаба і показував нам рукоюна позициї Турків і наші. Проти Турків на горах Кревета і Джю-

ніса стоїть полк. Хорватович з військом сербським, — з тієї сторониполков. Меженїиов з руськими добровольцями і гарматами,а відсіля стояв полков. Медвідовський теж з добровольцями Й■сербськім війском і полков. Комаров дуже весело і потираючи ру,ки додавав: „ну от вам і мішок (торба) куди ми запрятали Тур.ків“. Хтось з нас спитав. А як тих Турків в мішку забагато опиниться і часом щоб та торба не була дірява, і Турки прорвуться як раки з прорваної торби? Полковії. Комаров на се з гордапромовив, що „так і видно не воєнних людей як ми“, „що воєнніне. питають скільки ворогів стоїть, а питають тільки де вони сто.ять“, а про те і він і під'їхавший ґенерал Черняев дуже приємноі чемно нас витали, і постановили, щоб ми сьогодня де небудь підночували,бо було вже дуже пізно, а зранку ми повинні були їхатипо ту сторуну гір Джюніса до полков. Меженїнова, котрийпрохав лікарську поміч і котрий швидко почне наступати на Турків.Так і сталось. На полі, не розвертаючи своїх річей, коло своїхвозів, серед відділів жолнїрів, ми примостились, звариличаю, кашу, тай підклавши під голову що хто мав з собоюположились спати. В ночи гармати не так вже часто вибухали,та і ми якось до них швидко привикли, іноді тільки бувало якдуже близько полохне і почуєш жалібний звук одірваниаго кусняґранати, що розірвалась, то прокинеш ся від сна, спитаєш де воно,а далі знов покладеш ся спати, так як і всі притомлений поетичноюмельодією воєнного бівака; музикальна поезія звіря - чоловіка.На другий день опівдня ми були вже по той бік Джюнісау полков. Меженїнова, котрий був дуже розумний чоловік, хоч іГенерального штаба росийського. Він нас устрів дуже добре в пустійшколі змищенного вже Турками села. Через 3— 4 дні Меженїиовсказав, що буде добра бійка, будуть брати окопи і вибиватиТурка. Попросив, щоб двоє з нас лікарів шли теж на позицію удругу лінію з санітарами і помогали на місцї раненим, котрих багатопогибає в бійцї від вибухів крови з порваних кровянихжил і вони не добирають ся до перевязочного пункта. В вечерітретього дня я з товаришом пішов на иозіцію під згіря Кревета,що дуже не далеко від школи підіймались темними скелями, покритігустими лісами. Ніч була темна, зоряна. Турки і ми жалувализнарядів на завтра і не стріляли. Люде сиділи мовчки, не розводючивогню, щоб ворог не знав де притаїлись ми. Іноді хто небудьз жовнірів зміняв свою сорочку на чисту, може вже послїдию,щоб -дійти в чистій білизні до Небесного Судії. Мене вражала

більш усього ся кріпка віра нашого простого чоловіка, котрий,одягнутий в сербську уніформу, приніс за тисячу верст від свогосела і віру і традицію руської душі.Почало розвиднюватись, рожеві проміння освітили маленькіклубки хмарок і перша гармата рявкнула голосно. Луна пішла погорам і взгірям Кревету і Джюнісу. За першою зараз з обох сторонзаревли, загули гармати. Не було вже віддільного звука, всі вонизлились разом в один— до 400 їх, як не більше було. Стояв в воздусїстрашний пекельний грохот, тріск. Від гуку гармат не сталочути чоловічого голосу, без кінця грохот і гук вистрілів давивмозок, душив мисль в голові. Стало якось пусто, здаеть ся щосьхочеть ся спитати, крикнути і нема сили, нема волї. Щось бє понервам, зводить з розуму, розібрати ся не можеш, де ти стоїш іщо перед твоїма очима діється. „Носилки, носилки швидче“. Біжу,підбігаю і бачу що на земли бєть ся несамовито якась кроваватушка— не чоловік вже. Кусенем ґранати йому зірвало половину лися,вирвало щелепи, язик і він підкидаеть ся, бєть ся і харчитьз крівавою піною, як підбитий звір. Витягнув ся якось довго,довго і замер. Носилок вже не треба. Щ е, ще просять помочи,лізуть на руках, з перебитими ногами, підбігають з розірванимлицем, вирваними очима і стогнуть, стогнуть без кінця. Чого бя не дав тоді бути далеко, далеко від всього того горя, жаху іі болю, що захопили мене усього. Се ж і моє було перше хрещене—побачитиі пережити все зло чоловічої волї, все се божевільство!А навіщо? Нащо і защо!?Нема часу думати, нема часу. Треба не роспуска своїх нервів,треба давати поміч отим нещасним, божевільним людям, щороблять свою злу працю. Заграли в мідяні ріжки. Наступати й братиокопи. Вони дуже недалеко. Маленькі ровики з жовтої глининаверсї. Наші ідуть розсипають ся, припадають, зблизились, зноврожки. Щось кричать. Чутно: ура! ура! жівіо, жівіо! Знов крики,гомін, знов стогни без кінця, а гармати не перестаючи ревутьсобі. От чутно: пішла стрільба пачками з рушниць, як горохом постіні. Кулї'жалібно піснї співають, залітаючи в наш резерв. Якбжоли гудуть вони, і знов носилки, носилки, носилки без кінця,без отдиху. Цілий день такий пекельного жаху. Як може чоловіквитримати все се і не збожеволіти?! В роті страшенна смага.Здаеть ся випив би ціле відро води. Нема часу, нема. Треба перевязувати,спинювати кров, лубковати перебиті ноги, руки, требадавати вина, коньяк, лити просто в рот обмершим від вибухукрови. І так цілий день, страшенно горячий, пекучий день.

Не пощастило нашим в день бою під Креветом. Тричі ходилибрати окопи, тричі Турки як горсточку наших зметали. От тобіі не личи ворогів, згадав я про мову полковн. Комарова. Тутмало того, що отбили наших, ще кинулись на наші батареї і деякігармати забрали, перебивши всіх на батареях. Взяли на баґнетиі мого доброго, молодого хлопця знайомого артилериста, щоїхав з нами з самого Кронштата, котрого мати плачучи провожалаі надівала якусь ладонку на шию йому. Та чимало убито булов сей день. Одних тільки тяжше ранених офіцирів ми поклали в школіі на подвірю в холодку більш як 200 чоловік, а солдатів жескільки? Перевязав до двох тисяч за три дні. Скільки ж4 то позоставалосьїх там ще по балочках, узгірях і лісах на горах! Гарматиревіли цілий день не перестаючи ні на одну хвилину. Тількиввечері вже притихли. Нажерлись мабуть неситі! А роботанаша йшла без кінця. Ми не бачили вже нічого і не чули окрімстогнів ранених. Перед очима стояли відрізані руки, ноги і замістьчудово гарного гармонічного тіла чоловіка, стояла тількиодна кровава тушка.Після бою під Креветом протяглось не мало днів, покими не управились і не відправили скалічених, нещасних людейв гошпиталї Білгорода, Топчідере і Крагуеваца. Чоловічадуша якось швидко звикає до такого загального горя і жаха.Принесуть бувало після раненого з батареї, роздробило рукучи ногу ґранатою, або вирвало цілий шматок мняса, а ти дивишся на його нещасного якось вже оком своєї професії. Міркуєшз товаришем, де різати, де відпиливати пилою. Яку краще операціюробити: Пирогова, чи Ш опорта! Так якось швидко ми всі зачерствіли.Може інакше і не можна. Тільки Серби з своїм зловжиткомобридли. Почнеш бувало соромити вояку, а далі й сам засоромишся. Як то ти сам зробив би, як тебе насильно потягнули бпідставляти свій лоб під Турка. Гармати потроху бухали щодень.Охотничі команди ходили знимати необережних вартових ворогів,потроху, потихеньку вбивали зза дерева, зза каменя іза се діставали хрест на груди, аба медаль, гордо показуючи йоготоваришам і знайомим, нерозуміючи того, що за се діло гойдав ся бна шибениці дома, як злий розбійник, а тут друге діло— війна.Святе діл о!Через місяць Межеиїнов знов нас сповістив, щоб приготовиливсе на завтра. Теплі, чудові дні осени в Сербії скінчились вже.Потягнуло холодком, щоденно почались холодні дощі, вітри. Усюдироспустилось, стояв глей по дорогам, багно. Люди мерзли, яе

маючи нічого теплого на позиціях. Турки мабуть теж заскучалив свойому мішку і збирали ся брати наш Джюніс, брати нашиокопи і батареї.Бійка під Джюнісом якось почалась, не рано зі школивидно було, як на долонї. Червоні фески цвітом маку крили всівзгіря Джюнїса. Почалась знов пекельна стрільба з гармат, з рушниць.Фески все вище і вище забирались в гори і вибивали синітемні і сіри кепки Сербів і наших добровольців. Чутно крики, лемент.Он видно, підняв ся великий червоний прапор з золотимполумісяцем і гордо він лізе в гору, іноді зостановить ся, а далівсе забира під себе. А наші— наших мало вже було видно. Одбиваються, падають, а потім все біжить і тікає і кидає амуніцію. Підскочивдо нас якийсь адютант на конї. Накричав на нас. Чогоми ждемо! Все пропало. Всі біжать. Тікайте й ви мерщій, як нехочете попасти в руки Турків! Усюди розгром, усюди втікачка і острахчоловічої отари. Побігли і ми до Морова; 18 кільометрівбігли шпарко, як і дитиною ніколи. По горам бачимо скачуть Черкеси.От догоняють наших жолнїрів-бігунцїв. Шаблею рубає голови,плечі, як капусту по осени шаткує, а наші і не оглядають ся,і не зупинають ся. Все бігуть і бігуть, аби спастись, аби втїкти.Добігли й ми до Морова. Нове нещасте. Міст обвалив ся під тягаремтисяч бігунців. Кинулись в брод. Потопилось чи мало людей.Нам якось пощастило — попали на мілке місце. На беріг вилізлимокрі, остужені від холодні води (стояв вже падолист). Побіглидалі. Зуби цокають від холоду, а Турки знов з гір лушпарятьвійсько наше з гармат. Люде покидали вже і рушниці свої і торби,і всі біжать, перегоняють один другого в страшній панїцї. Підхолодним дощем прибігли ми в Деліград, а там і начальства вженема. Все утїкло і побігло до князя в Білгород. Нї хліба, нї тепла,нї одежи, нічого вже не зісталось. Все поутїкало. Добровольці,. Серби підходили мокрі, стомлені, голодні, під студеним осіннім дощемне знаючи де притулити свої нещасні голови. А камаріляпридворна з князем Міланом ремствовала і кричала, що добровольціпяниці, волоцюги. Бач, не здобули князю корони. Та йсам князь Мілан швиденько вівдернув ся і повернув спину і ґенелалуЧерняеву і добровольцями. Переминив на новий курс. Требабуло підлещуватись і залицятися до Австрії вже. Росийські добровольці,особливо офіцери і бувшітис солдати після Джюніского розгромускоро перевернулись в банди розбишак і волоцюг; яка буладісціплїна — щезла. Брутальна лайка, мордобийство, росийськанагайка в руках офіцерів не раз стала гуляти по спинах і тва-

114 П. Карманський: Галичині!рях учорашніх героїв-братів Славян, а нині вже мерзавцїв інелюдц.в.Серби не знали, як і збути ся своїх освободителїв від турецкоїневолі. Крадіжи зачались ще більш коли, банда добровольців, голоднихі обдерта, розлютовавши на своїх вищих урядників збіглисьтисячами в Білгород. Почали щоденно відправляти пароходамиРосию добровольців, але не мало ще їх зоставалось і вештались вониповсюди, і воювали вони вже не з Турками, а з хозяями краю— Сербами.Наша чесна і чиста душею молодь, що пішла в добровольці, багатоза сю війну стратила своїх мрій і надій, де вони своєю кровю думалидобути сербському народу щастє і свободу. Хоч і пізноі тяжкою ціною наша молода інтелїґенція зрозуміла, що не здобувшисвободи свому народу, нічого лїзти до других в спасителї. Зрозуміла,що не так страшний Турок в червоній фесцї, як страшнийсвій домашній Турок.II. КАРМАНСЬКИЙ.ГАЛИЧИНІ!Поклін тобі, закований мій краю,Тверда колиско велитнів-рабів!Дивлюсь на тебе й серцем завмираюІ з груди рветь ся росиучливий спів.І кожда скиба, кождий корчик лугуЗдаєть ся, стогне від таємних мукІ навіває базграничну тугуЗа жертвами насильних вражих рук.І з жалощів згинають ся колінаІ хочеть ся припасти до могилІ так ридать, щоби ціла країнаПочула в собі бунт нестримних сил.Щоби той люд, що вмер для всякої надїї,Відчув пекольний біль закритих ран;Щоб розірвав оков огнива крицевіїІ показав, що він для себе бог і пан!

МИХ. ГРУШЕВСЬКИЙ.•На українські тем и.На новий рік.К о ж д и й знає хвилі вищої рівноваги, коли людина чує себе безмежносильною і відпорною на всяку несподіванку, пригоду і напасть.Коли вона певна того, що нема такої сили в світі, яка могла бзломити її, не може бути такого удару долї, щоб здужала вивестиії з духової рівноваги, зкаламутити її спокій: всякий удар легкобуде відбитий, всяка пакость упаде на напастника ж, і найгіршабіда буде безсильною супроти почутя власної сили й гармоніївнутрішнього житя людини. Si totus illabitur mundus — intrepidumferient ruinae — „коли б і світ завалив ся на нього, його руїнине виведуть його з духової рівноваги“, як описує ідеальну людинудядько Горацій. І бувають знову хвилі, коли таж сама людина чуєсебе незвичайно слабкою і безпомічною, безборонною на всякийудар долї чи людської злоби; коли вся істота її представляються їй одною неприкритою ніяким щитом наготою, яка болїзновідчує всякий неприхильний дотик навіть, і в трівожнім сподіваннютаких болїзних вражінь, в повній утраті енерґії й відпорности,людина готова захистити ся чим небудь, в мишину дїру заховатися, відрікти ся всякої боротьби, всякої дїяльиости. Щасливий той,кого рідко навідують такі хвилі зневіри, у кого те почуте рівновагий сили буває звичайним, у кого грізні удари й марні пакостивикликають тільки новий прилив енерґії й витрівалости, а негірке почуте упокорення і безсильности. Але звичайно у кождоїлюдини тільки чергують ся сї періоди сили і слабости, рівновагиі прострації, і те що в оден момент проходить безслідно на поверхнійого духа, другим разом ранить його болюче...Одначе безперечно, що не ті моменти слабости і безпомічности,а періоди почутя своєї сили і висшости являють ся нормальнимидля кождого здорового, гармонійно розвиненого людського духа.І як в гіґіенї фізичній властивою метою мусить бути зміцненнєі загартованне орґанїзму, його відпорної сили против усякихшкідливих впливів, а не боязке униканнє всього ворожого і небезпечного,—· бо ж з вічного окружения тих ворожих і небезпечнихелементів орґанїзм однаково не може вийти ніколи — так і в сферіжитя духового. Почуте висшости, суверенности нашого духа над

всім, що його окружає і що в нїм самим діяти ся може, становить,ту підвалину, на якій опираеть ся свідомість своєї духової силиі незалежносте, духового імунітету у людину. Є сфера, якої неможе здобути ніяка ворожа сила — се сфера духового житя людини,поки в ній е досить відпорної сили на всі впливи окружения,поки вона зістаєть ся живою мірою і критерієм всього, що дїєтьпоза нею. Ніхтоне скує душі живої...Популярний переказ оповідає про Архімеда, що він брав сязрушити вселенну, як би йому дали тільки точку опер ГЯ для сього.Свободна, відпорна і певна своєї незалежности свідомість людська— її переконаннє, що в її істнуванню є певний minimum,який не може бути відібраний, відчужений, здобутий, змінений ніякиминасильними способами, ніякими грізними силами, являється такою точкою опертя в духовім житю. І коли від здібностейі сил і від щасливих зверхніх обставин залежить се, чи опираючися на сій точці людина потрапить двигати людський світ що їїокружує, ■— то паном хазяїном свого власного мікрокосму людинаможе зістати ся опираючи ся на сій підставі — завжди. „Можнавідібрати у людини ;її достатки, її добробут, її честь і добре імя,одного не можна відібрати — віри“, каже християнський проповідник.Може бути се віра не в позасвітовий чи світовий розум,що всяку біду і нещастє кінець кінцем приведе до добрих наслідків,а віра в ту суверенність своєї духової істоти, в імунітет— непідлеглістьчужим судам, чужим рішенням і поглядам свойого духовогожитя, свого самоозначення. Се не перемінить нічого. „Сіяесть победа победившая М1ръ — в ір а ваша“.І чим більш безпосередню ставить ся людина з своєю дїяльніністюперед зеркалом своєї духової свідомости, своєї совісти, як сеназивають, тим більшу моральну силу чує за собою. Чим меньшевяжуть її огляди на якісь постороннї обставини, компроміси й союзи,тим дужчою вона себе може почувати. „Сильний тільки той,хто стоїть одинцем“. Сї слова великого індівідуаліста минулогостоліття, що звучать так пародаксально, і неможливі в приложениюдо таких форм дїяльности, які вимагають кооперації, — маютьповне значіннє в приложению до розвою індівідуальних сил, енергіїі творчости одиниці. Стадність, партийність, робота гуртова безсумніву ослаблює індівідуальність й її моральну силу. Не хочу черезсе виступати против громадського елементу, але й громадськаробота має вартість тодї, коли вона ведеть ся сильно розвиненимиі сильно настроєними індівідуальностями, а не манекенами з виїде-

ною серединою. I сим разом веду мову про вагу тої свідомостивласної моральної сили, яка служить могутною підставою всякоїдухової дїяльности. Splendid isolation, честна ізоляція — се страшакі абсурд для опортуністів, а не прінціпіально настроєних людей.Кожда духово сильна і розвинена людина з великою приємністюзгадує моменти такої чесної ізоляції, ко/іи свідомість її, свідомістьсвоєї віоокремлености й свободи окриляла енергію, казаланапружувати свої сили, свою творчість і давала можність проявлятиїї вповні оригінально і свобідно. 6 старий уже, колись незмірнопопулярний роман німецького романтика лібералізму Ф. ШпільгаґенаIn Reih’ und Glied, „збитого лавою“ по нашому; росийськийрадикал 1860-х pp. переклав сей титул „одинъ въ поліз невоинъ“. Переклад характеристичний. І одначе власне не в збитих,стиснених лавах, а на просторі „чесної ізоляції“ родили ся найбільшеблискучі відкритя, найглубші ідеї, які показували дорогупоколінням наступників, їх „збитим лавам“.„Ти цар, живи о ден, своїм шляхом свобіднимїди, куди веде тебе свобідний ум...Се говорило ся на адресу поета. Але воно сказане для всіхлюдей з свобідним сильним духом, для всіх розвинених і сильниходиниць. А тільки з таких одиниць складаєть ся жива і сильнагромада.І так — не бояти ся бути в меньшости, бути із*. .одинцем, противставляючи силї ворога і „суду глупца“ міру і судсвоєї совісти, своєї свідомости. Се „короткий зміст моєї довгої мови“,який хочу я перенести тепер в сфери індівідуального житяв сферу житя колективного індівідуума: суспільности, народу, і спеціальносуспільносте нашої, української.„Судило ся нам останніми бути“, як писав оден з подвижниківукраїнського відродження. На світовий торг наспіли ми навіть не„во єдинодесятім часі“, а хіба в тринадцятім чи чотирнадцятім.Коли по Европі літали кличі національного визволення, наші потомкиукраїнської козачини трудили ся, набиваючи „съ казеннойчасти“ своїх земляків ідеями послуху та покори всякій „богоуставленнойвласти“. Поклики до національного самоозначення, яківиходили від передових людей наших, найгірших ворогів знаходилисеред своїх ж е земляків, які вважали користнїйшим „годуватися від олтаря“ готової державности чи суспільного ладу, ніж самимкласти щось на олтар національного відродження, і всім чужимпротивникам українства лишала ся дуже легка р> Іота покликува­

ти ся тільки на сі протести „большинства Малороссіянгь а противвсяких заходів коло національного пробудження України. Тяжкимшляхом ішло наше національне житє в таких обставинах, полишенесвоїм убогим силам, без помочи і співчутя з боку, без союзниківі прихильників. Але... чи не через сю ізольованість, полишеннесвоїм власним силам, свому власному самоозначенню, і видобулоз себе українство все те добре і гарне, чим може повеличатися за часи свого відродження ?.. Хто зна, чи й сей невеликийдуховий добуток не завдячуємо ми тим тяжким обставинам,що змушували нашу суспільність сягнути глубоко до своєї духовоїскарбниці, напружити сили свого духу й енергії... Хто знає, чи нашенаціональне жите не було б іще плитше, біднійте, убож ійте,як би українство не стріло навколо себе такої гладкої стїші скрізь.Чи ке задоволило ся б воно ще меньшим, чи не обмежило ся б воносамо зовсім щиро „домашнім обиходом“, коли б він був свогочасу відкритий відразу без усяких обмежень. Нема сумніву в тім,що галицька Україна дійшла свого нинішнього напруження національногожитя і його імпозантних (як на свої убогі засоби) успіхівтільки завдяки тому, що тут національний утиск давав себевідчувати ще сильнїйше, не обмежаючи ся сферою чисто національнихпроявів українського житя, а обіймаючи його з усіх боків,обсочивши український елємеїгг своїми барікадами на кождомуполї, на кождому кроцї, проникаючи все житє. Українська суспільністьРосії не мала навколо себе такої непроникливої періферіїй ішла „въ сторону найменьшаго сопротивленія“. І хто знаде б ми були, як би тут весь час було так, як ми то зараз маємощастє бачити — коли українству нїби то й перешкод нема, й можнаговорити, співати, свистати, чихати й кашляти по українськи,—тільки... Але вичислюваннє сього „тільки“ завело б мене занадтодалеко.Але так само як і окрема людина, і українська суспільністьпереживала моменти, коли таке ізольоване становище, така безпомічністьі ненрикаяннїсть здавала ся їй ігом неудобоносимим.Та і по всяк час, як у орґанїзмі більше складній, поруч елементівбільшнепримиреиих і смілих не бракувало в сїй суспільности елементівслабодухих, які рішучо не миряли ся з такою ізольованоюпозицією й неустанно розглядали ся за якимись союзниками й протекторамидля українства, щоб за їх спиною як не в дїйсности,то хоч мислею своєю спочити. Заспокоїти ся, що єсть буцїм тохтось що не забуде ласкою своєю, є щось що пхає напередтачку українську, поки любезний землячок спочиває під вишень­

кою. Трудні то повісти, сумні історії — переходити всі ті пробиріжних кругів „оправдати * себе“ перед урядом росийським і здобутийого ласку, „вхопити за серце“ польську шляхту в Галичиній прихилити її до українства. (Сей чудовий рецепт для поневоленогонароду — найти відповідний момент і спосіб „вхопити за серце“свого гнобителя був і зістав ся альфою і омеґою політичноїмудрости для певних ґруп галицької суспільности, що з неослабноюенергією напружували сили свого розуму, аби якимсь способомсеї штуки доказати)... Проби ріжних галицьких „угод“, еквілібристикагалицьких „консолїдантів“, що за всяку цїну силкувалися задержати бльок з галицькими москвофілами, „щоб не ослаблюватиборотьби з Польщею сим внутрішнім розділом“. І „безплоднізусилля любови“ Українців росийських звернені до росийськихпоступових і радикальних кругів. Марні заходи причепити якосьукраїнського байдака до росийського поступового корабля та поплистив його на привя· и...Марні зусилля, які не служили славі й чести українства, анїне помагали його розвоєви, бо обплутували його сіткою ріжних обережностейі оглядностей супроти тих сподіваних союзників: щоб „незразити“ собі того, не сполошити сього, не знеохотити сих, не настрашититих. І кінець кінцем спиняли розмах народньої сили,енергію національного розвою.Минулого року українська суспільність Росії й Австрії ліквідувалаоден з таких містичних каменів прибіжища для українськихзаяцїв — словянську ідею. Правда во імя сеї словянської ідеїукраїнству ніколи нічого не капнуло, а відгризати ся йому приходилося власне не від кого як від „словянських братів“ таки, і якраз братські слов, -їські обійми, тїсні і міцнї, грозили йому національноюсмертю. \ все таки, почасти — по традиції першихпочатків словянськ і відродження, почасти — просто з чужогоголоса, повторяли ся ' на Україні шабльонові фрази про словянвянськуєдність, братаї \ взаімність і т. д. Все се уважало сяобовязковимдля українства. українській скарбниці по старим традиціямпереховував ся і слс ч.ський „стяг“ про велике свято, і насловянські крики, не розбираючи, „по какой причині шумъ“, відзивалися звичайно й українські — коли не крики, то хоч мурмотінняспочутливі. Як не як, а все таки колись і . Пафарика читалитут „з усїєї сили“, і добровольцями ходили на Герцоґовину,кров за Сербів проливати, і Болгар конституцією ущасливляли понаказу ничальства. Так і в иньших суспільноетях словянських не

бракувало людей між поступовцями, які мов старі гусарські коніне могли спокійно витримати, коли зачували кличі про словянськуспільність і „спільного ворога“. Дарма, що з сеї словянської ідеїдавно вже встигли зробити ріжні знаряди для свого вжитку якраз усякі реакцийні, обскурантські круги, і вона стала служити їмфіґовим листком для закриванння всяких непоказних річей. Дарма,що дійсність протестувала на кождім місці против сих фраз,висуваючи факти не словянського братання, а словянського людоїдстваі розбишацтва. Стара катеринка грала далї Hej Slovane,і з ріжних боків не бракувало голосів, що підспівували на стару,колись симпатичну ноту.І одначе — коли ріжні проворні промисловці й практичні політикизадумали минувшого року, „большой собравшися гурьбой“,ще раз зібрати нїкий благопотребний їм овощ з словянської грушки— українська суспільність до сеї компанії не пристала. Заявиларішучо, що хоч ми безперечно Словяне, то се ще не причинана те, аби братати ся нам з чорносотенцями ріжних словянськихплемен, цілувати ся з ренеґатами й ворогами нашого національногожитя. Статя нашого журналу ьта сю тему ]) була виразомзагального настрою, підтриманого також і иньшими орґанамиі речниками українськими. Українська суспільнібть вирікла ся всякоїучасти в неославянофільських заходах, не схотіла прикладатисвоїх рук до ліплення польсько-росийської угоди на погибельукраїнства, анї до страшення всесловянським союзом Німців длязміцнення впливів чеських і польських в правительствешшх кругахавстрийських. І на сім становищу витрівала була, невважаючина крики й іисінуації, які з ріжних боків підняли ся з сього приводу,від ініціаторів нових славянофільських операцій, яким такийтяжкий удар задавала отся неприсутність і протести Українців, і відусяких ворогів українських, які при сій нагоді попробували дошкулитиукраїнству на новий славянофільський фасон.Крики й інсінуації були марні.Пробувано писати про ізольованнє українства серед Словян,про зраду Українців перед словянством, і т. и. — але на сім конїдалеко не можна було заїхати. Очевидно бо було, що як сю темуне обертай — біда від неї виходила неословянофільству, а неукраїнству. Коли знаходять ся словянські народи, які серед словянствазаймають ізольоване становище — яке ж воно вже всесловянство? Коли до нього треба воловодом тягнути словянских браі)Українство і всесловянство (На українські теми), Л.-Н. В, 1908 кн. VI.

тів, ганячи їх за „зраду“, — яке ж тут словенське брацтво ієдність? Таким словянством Німця не перелякаеш. Пробували пуститибайку про те, що Українці запродали ся Німцям за пруськімарки. Але і з неї не можна було витягнути ніякої користи. Нічогояе можна було близше сказати про сі видумані марки (росийськїчорносотенці, видумавши байку, що росийський визвільний рухробив ся за японські мілїони, принаймні вже й цифру видумали).Не легко приходило ся витолкувати, де подівають ся ті. фантастичнімарки, коли вся національна українська культура утримуеться тяжкими зусилями самої суспільности, всім відомимив усїм їх гіркім убожестві. Не легко було б пояснити, яким чиномправительство німецьке, являючи ся заборолом реакції в Росії,заразом прикладало б рук до зміцнення такої різко противної, реакційнимтечіям стихії як українство. І кінець кінцем ся новабайка про українську інтриґу тільки збільшала вагу і значіннєукраїнства: була колись така версія, що українство видумали австрійськіПоляки (а ті казали, що галицький намісник Стадіон); потімпочали обвинувачувати в тім Австрію; тепер до сеї вини притягненой Німеччину. Щ е оден ступінь наперед і українство прийдеть сяпризнати постулятом європейського концерту і тим самим — капітулюватиперед ним.І одначе не бракує в суспільности нашій малодушних елементів,які не можуть переболіти такого рішучого розриву з словянськимифразами і тих сердитих мін ріжних оборонців і спекулянтівна словянську ідею.На погляд наш — малодушествованнє зовсім безосновне,тільки малодушне і більше нічого.Приглядаючи ся тим всім проявам, в яких виявляло свійзміст те шумно проголошене нео-словянофильство, видно було ясно,що нового в нїм нічого нема, а тілько старі, добре звісні змаганняукриті під фіґовим листочком словянства, дуже ріжнородні,навіть суперечні між собою, звязані тільки одною гадкою — під словянськоюфірмою щось заробити для своєї справи. По лишаючилюдей, що тільки з привички чи з доброго тону вважали потрібнимвідгукнути ся на словянський клич, або хотіли погарцюватина моднім словянськім конику, тут — в сферах близьких нашимінтересам — з одного боку словянська ідея значить скріпленнєчеських і польських впливів в Австрії, перевагу ідеї краєвої автономії,піддане німецької меньшости Чехії й української „меньшости“Галичини під повну і абсолютну перевагу більшости, і т. и. В Росіїдля одних словянська політика означає „польсько-росийське

помиреннє“, певні концесії польському державному праву, розграниченнєпольських і росийських інтересів в справах українській,білоруській, литовській, і в дальшій перспективі — коли не задавленне,то можливе ослабление сих неприємних обом союзникамнаціональних рухів. Для других словянська політика се инакшаназва націоналістичної великоруської політики, повної нетолеранціїдо всякого „инородца“, тріумф „самобытныхъ русскихъ началъ“над західнім констітуціоналїзмом, і. т. и. Для третіх — се „болеутоляющійпластырь“ на ріжні гострі питання росийського життя,приємний спосіб звернути розмову з неприємних росийських 1Ш-.тань на меньш дражливі, в роді сербсько-албанських відносин,забезпечення Чорної Гори від австрийських впливів і т. и., апри нагоді— й маленька авантюра на „Ближнім Сході.“, яка такожможе пригарно послужити для перенесення уваги з „Турків внутрішніх“на „Турків внїшнїх“.Змагання під час просто протилежні, і для того словянськийконцерт так часто впадає в дісонанси. Але всі вичислені напрямите мають спільне, що всім їм однаково байдуже словянство самепо собі, розвій тих моментів словянської спільности й солидарности,які справді були б цінні з становища розвою й поступу словянськихплемен. Під гук словянських кличів ідуть вони до своїхвластивих завдань, не журячи ся справжніми інтересами словянства.І очевидно, що в імя сих словЯнських кличів у них нічогоне уколупнеш взагалі, і спеціально — для української справи, бовона з становища дійсних завдань сих кругів переважно не бажана,ворожа, а в найліпшім разі — глубоко індіферентна. Ухитритися і вхопити сих панів за їх словянську струну і в імя словянськоїсолїдарности щось виторгували для українства було б завданнємзовсім не можливим тому, що таких словянських струн у сих панівдаремно було б шукати, а властиві їх мотиви, як я сказав,українству переважно вповні ворожі. Щоб відкликати ся до їх „словянськоїсовісти“ в інтересах покривдженого укоаїнства — напередтреба знати, чи єсть там совість взагалі, а потім чи справдісловянська вона у сих людей, з яких де які тільки з учорашньогодня почули в собі „словянське серце“, коли словянська фірмапоказала ся їм придатною для їх ґешефту.Чи може стати на ґрунт опортуністичний: прилучити ся„для політики“, щоб вторгувати щось „за мовчаннє“ ? Підспівувативсім сим фальшивим співам про словянську єдність і солідарністьі махати кулаком разом з ними на адресу „спільного ворога в Берліні“,тим часом як більшість словянства, і ми в тім числі, з тим

берлінським ворогом не маемо ніяких рахунків, а вемо ся під еловянськимиж руками ?Полишаю се благорозсужденію „практичних політиків“, сам·же смію думати, що се була б комедія наскільки негідна, настількиж і безплодна. Бо раз українство головним акторам сеї комедіїнепотрібне, ненавистне, противне, — то ніякими сентіментами читоргами з них для українства нічого серіозного не вирвеш. Хібакомплімент, або яку небудь нічого не варту обіцянку, а чогосьсеріозного реального — мабуть нї.Тим часом словянський як і всякий ииший гашіш вважаюдалі в високій мірі шкодливим взагалі, й для нашої суспільносте,мало критичної і слабко розвиненої — спеціально. Події останніхтижнів зміцняють мене в сім переконанню. Маю на думцї справуприлучення Босни й Герцоґовини. З звичайного принціпіальногостановища дивлячи ся, рішати долю провінцій чи народу без волї йзгоди його: прилучати до Австрії на вічні часи, не питаючи, хоче чи нехоче сього людність і як вона дивить ся на се — річ неможлива, недопустима.Так само з становища українських поступових напрямів,що виступають против усякого національного поневолення, стоятьна становищі свобідного самоозначіння. Віденський парлямент,.коли йому предложена була ся справа, повинен був для рішеннясеї справи зажадати плебісціту — висловлення свободної гадкилюдности в сій справі перш за все. На такім становищу повинні булиз окрема стати українські посли його. Але правительство ставило^домаганиє парляментарної ухвали як постулят державної ідеї, якжаданне самого голови держави й династиї. Приходило ся вибиратиміж прінціпами і — прихильністю династії. Вибір не легкий!Та тут на поміч приходять фрази з словянського репертуару..Тим часом як иньші речники словянської ідеї протестують в імясеї ідеї против прилучення Босни й Герцоґовини до Австрії, знаходяться у нас свої словянські політики, які розводять міркування,що в інтересах словянства ж треба дбати про збільшенне словянськогоелементу в Австрії, аби взяти перевагу над елементом німецьким; що з любови до Сербів, як одного з найблизших нам з народів,словянських, Українці повинні ущасливити Сербів Босни й Герцоґовиниавстрийською конституцією — сею чудовою конституцією,якої чудові прикмети австрийські Українці знають так доскональнона власнім досвіді і для того мають всяке право рекомендувативсякому.І от що з людського становища було б учинком противнимелементарній справедливости, поважанню чужих людських і націо-

*нальних прав, з „словянського становища“ стае не тільки можливим,але навіть неминучо-потрібним, як акт любови чи еґоізму —обертайте як хочете, все однаково, аби тільки „для словянства“,з словянського становища. Українські посли не тільки голосуютьза прилученнем Босни і Герцоґовини, не питаючи ся прилучених,але й висилають ґенерального бесідника p r o 1). Чи не першей припала така роля нашому послови. Але як треба було вибілититаку справу, то і українського посла допустили до ґенеральноїпромови. І той пішов білити! Се ж з словянського становища!Иньші словянські полїтикі можуть так само „в інтересах словянства“признати за потрібне скасувати українську національність,бо українська національна боротьба шкодить „інтересам словянства“.Иньші знову — як то зробили недавно краківські неословянофили— відсудять Великоросів від словянського титулу і виключатьїх з понятя словянської солїдарности. Все буде можна —як тільки замазати принціпи справедливости, свободи, поступу,гуманности сим словянським клейстром, і на місце їх підставитиінтереси сього містичного словянства, яке в дїйсности неістнує як цілість і роспадаєть ся на ряд народностей, з суперечнимиінтересами, диктованими „здоровим національним еґоізмом“.Все можна — але далї від сеї можности! Ліпше зіставати ся „ізольованимив словянстві“, ніж брати участь в сих словянських містеріях,яких властиві мотиви і цїли закриватимуть ся нам все таємницею.В дїйсности українство не ізольоване. Не кажучи за ріжнісозвучні течії в Росії й по за нею, маємо близьких нам і місцемі всїми традиціями сусідів, яких інтереси вповні анальоґічні націлій майже лїнїї з інтересами українського відродження. Кажупро Білорусь і Литву.Сї дві народности звязані були спільною долею з українськимнародом від початків історії. Київська держава дала їм ті підвалинисуспільного й культурного житя, які зістали ся основами їхжитя на довгі столїтя навіть і по її упадку. Разом з українськимиземлями входили білоруські й литовскі краї в склад великого князівстваЛитовського, разом переживали ті складні відносини, в якіг) Поясненне для Українців з Росії: так звуть ся оратори, які виберають сяпо одному з усїх, що просили голосу за певним питанием і по одному з тих, що хотілипромовляти против — коли нема часу вислухати всіх промов і занисані до голосудристають ца се.

ввела сї землі литовсько-польска унія 1885 р. і її дальші стадії.Спільними силами України й Білоруси розвивало ся відродженнє„Руси Корони і вел. князівства“ в ХУІ в., орґанїзація національнихсил, культурна і політична, суспільна і літературна боротьба противпроцесу польщення і католичення, що віщував національнусмерть однаково обом народностям. Однаково з Литвою пережиливони дезертирство своїх вищих верств, що прийняли культуру й національністьпольську і розмішавши ся з польскими приходними,утворили вищу верству, чужу народови національносте) і культурою,а свою народність засудили на ролю народу-демосу, і такимчином проблему національно нероздільно звязали з проблемами класовими,суспільно економічними. По ліквідації старої річи посполитоївсі три перейшли „подъ владычество Россіи“, і в додаткудо тяжкої історичної спадщини Польщі мусїли рахувати ся теперще з політикою росийською, узко-централїстичною, неприхильноюрозвоеви сих покривджених народностей, а при тім незвичайно недотепноюі незручною, так що навіть хотя чи бороти ся з польонїзмомвона дуже часто працювала для польонїзму таки, — не кажучивже що гноблячи живі народні сили всіх трох народностей, паралізувалавсяку відпорність їх.Всі три народности таким чином тісно звязані пережиткамиминулого, що наложило свою печать на ріжні сторони їх нинішньогожитя, спільними обставинами нинішнього ладу Росії та їхкомбінаціями з тими пережитками, і спільними змаганнями: в рамахросийського житя, в укладі нової Росії виробити можливістьжитя і розвою для своїх, обділених минувшістю і сучасністю народностей,здобути для них між натиском з гори і з долини певний про*·стір для національного самоозначення своїх національностей,культурного і економічного розвою своїх народних мас. Ті саміпитання, спільні з Українцями Росії, стоять перед ними: державнийцентралізм і великоруський націоналізм, боротьба з національнимивпливами вищих польських верств, культурна і національна емансипаціясвого демосу і сотворения для того економічних підстав,питание жидівське, питаннє релігійне, і т. д., і т. д. І з трох сихнародностей українська як найбільша і найбогатша своїми культурнимизасобами повинна не забувати служити чим може і помогатинаціональним і суспільно-політичним змаганням своїх старихсоюзників і сусідів. Рахунків з ними не маємо і мабуть не будемомати. Всі три народи стільки мають важнїйших справ, що мабутьне матимуть охоти сварити ся за межу.В наші сіренькі часи, часи „малих дїл“ я не буду проектуватині зїздів нї яких инших шумливих маніфестацій для по­

розуміння з сими братніми народами. Хочу тільки пригадати вещхто в своїх відносинах мае якусь нагоду стрічати ся з тими народностями,їх національною, культурною чи економічною роботою,— що діло їх нам не чуже, а навпаки дуже близьке. Нехай памятаютьсе Українці, яких доля занесла на теріторію білоруськучи литовську. Нехай не забувають сього й ті, щр в спільних інституціяхсходять ся з репрезентантами тих народностей. Нехайі наші одиниці, і наша преса пильнують тїснїйшого зближення,зносин і порозумінь з созвучними елементами серед тих народностей.Нехай знайомлять нашу суспільність з житєм і змаганнямиїх, нехай освідомлюють їх про анальоґічні, созвучні змагання наші.Нехай веїми способами розвивають свідомість спільности інтересів ісвідомістю сею зміцняють енергію і певність своїх сил та приготовляютьтїснїйше зближеннє сих народностей. (Особливо легкосе з Білорусами, бо їх мова так зближена до нашої, що Українецьможе без трудности читати білоруську статю, а Білорусии українську,і наші видання могли б містити навіть статі Білорусів).Справа ся дуже важна, й малі діла на сїй тихій і малозамітнійниві мали б велику корість для будучности. Думаю, се була бвдячній їла робота, ніж гранне словянської комедії, чи даремні зусилляприхилити до українського питання круги глубоко для ньогоупереджені й ворожі. А в тім — не маю ніякого заміру накидатисвоїх гадок „практичним політикам“, що звикли ходити иньшимидорогами. Тільки засію сей новий рік бажаннями успіху і щастяв тяжкий роботі всім тром тим народам братнім, спільникам нашоїминувшини і наших надїй.Бажаннями не побід і перемог над иньшими, не визискуслабших, не використовування своїх сил на шкоду поставленихще в гірші умови, а того що бажаємо разом з ними всім, своїмі чужим, зарівно приятелям і ворогам.Нехай проростають зерна свободи на широких просторах української,білоруської й литовської землі, від моря до моря, від гір і догір. Нехай виростає на них збіже культури і самопізнання, пліднеі поживне. Нехай буде воно витрівале на морози і жар, навсякі удари ворожих сил.І в тіснім братанні, в спільности ідей свободи і поступу нехайвиростає сила сих народів. Нехай відродить ся по ріжних лихолїтяхі утратах їх давня орлина молодість, і крилами своїми покрив. свій поневірений, злиднями прибитий народ!У Кизві, під новий рік 1909.

ІВАН СТЕШЕНКО.Ш AХТЯРІ(елегія).І. II.Дзвенять луги ; цвітуть лани;Дзеркальна хвиля сонцем грає;Із голубої вишиниСвій усміх небо шле безкрає...І обгорнувшись у квітки,В оксамити ланів барвистих,В річок блескучиї стьожки,В єдваб гаїв широколистих,Шле небу свій одвіт земля —Дзвінких пташок співочі хори;І леть ся снів і вихваляИебес криштальниї простори...А сонце, повне любих чар,Прогнавши млу сердиту хмар,Промінне сипле золотееНа землю й небо голубеє,І пестить їх і привітаІ їх коханнє, повне згоди,Вінком із проміню сплїтаУ храмі вічної природи.1 повен сміху цїлий світ;В блакити неба нї хмарини, —-З нїби щастє довгих літОповило земні долини.І нїби в щас/гї сім землі,Проміннєм сошнпним залиті,Втонули сльози та жалїТа кривда на безмірнім світї...І нїби... о, не нїби... нї!Не вгасло пекло мук горюче,І щастє в нього в глибиніЗгаса, мов день у темній тучі...Се пекло скрізь — воно між нас,І сонця впоєний диханнєм,Ще гемон лиха не погасНа світї, вкритому стражданнем.От світло блиснуло зорі;Лани й гаї зачервонило;От в ярко-сяючій горіЗійшло вогненнеє світило...Всю землю день підняв ясний,І сонце стрінув гук денпий;І знов життя трудне кружалоВ широкім світї забуяло.От прогуділи вже гудки,І на пониклиї квітки,Отрута чистої природи,Дихнули чорний дим заводиІ пробудившись до зоріВід ночи горя та клопоту,Ідуть юрбою шахтаріНа безпросвітную роботу.Неначе товпище тїнів,У чорнім дрантї, ледве вмиті,Серед сіяючих ланів,Нічною тугою повиті,Ідуть туди, де вічна мла,Над світлим днем панує владноІ де жите, страшне згола,Немов у снї, кружля безладно;Де не побачить їм квіток,Нї сміху сонця лагідного,Де кожний сміливий їх крокВеде до мороку нового...Ідуть вони, з сумним чолом,Трудом придавлениї люде,Душить тяжким своїм хрестомІ спину й наболілі грудиІ — як глузує доля з нас! —Ті, що житє зміцняють світа,Ідуть туди, де вічний часПанує смерть, у тьму сповита!

III.Ідуть вони, і прибули...І захопивши сонця проміньІ погасивши серця пломінь,Підходять до безодні мли.І погляд кинувши прощальнийНа любе небо, землю, квіт,Сих чорних тїнів рій печальнийПереступа в підземний світ.А в глибі — пекло там жахливе,Де по зміястій колїїБредуть, немов на чорній ниві,Послїплі коні й ратаї...Там навкруги печері, нори,Там гук і стук, там довгі днїОд мук могильних стогнуть гори,Як і робітники сумні.Там без кінця гучна мотикаГремить в натружених руках,Там гасне тїло чоловікаВ вугольно-димних порохах.А смерть жахлива у темнотї,Біля підземних вояків,В злобі стоїть на їх роботіІ ледве втрімує свій гнів,Що дума зрушена їй тихаРукою пасербків землі, ■—І яд на них вона свій дихаВ пекельній непроглядній млі.І поруч з смертю мовчазною,Зібравшись людностю сумною,Працює військо шахтярів,Збудивши пекла сонний гнів,їм видко жовті очи смерти,І гострі, влучні пазурі, —І жаху не здолають стертиВ болючім серцї шахтярі...І їм, відданим вічним мукам,Здаєть ся, що за кожним стукомМотики їх чи молотка,їх трун збиваєть ся дошка.Що тьма у шахті, згусла, стила>Бездонну пащу відкриваІ в ній зявляеть ся могила,Страшна могила гуртова.Що кожний стук — є відгукдзвонний,І що ставник свій похороннийА не визвольничий лихтарьВ руцї весь день тріма шахтярь.ІУ.Там всюди горе... всюди зло;Там смерти чорнеє крилоДиханнє струєнеє вієНа гробовища півживиї.Там смерть чека своїх хвилин,Коли у попелі руїн,Людей розшарпаниї купиПридавлють звалениї слупи,І в грізну мить тії добиВона шукатиме собі,У задовольненнї без міри,Свої безвинниї офіри,Не поділивши ся ні з кимОтим набутком гробковим.І мить прийшла... Язик вогневийІІокрів пройшовши лихтаревий,В повітрі злинув і у-разНависнув стопекельний час.Мов хто пів-світа рушив митю,Віддавши все грозі, страхитю,Так скоївсь вибух громовий,Зірвавши морок шахт страшний.І потім все замовкло в тишіІ через хвилю, — шахтів ряд,В вогнї препоясавшись хижі,Звернулись у киплячий ад.І знов розляг ся дикий грім>Немов на полї бойовім:

Ш а х т я р і. 129То шахтярі в шумливім колї,Рвучись до світла і до волї,І задихаючись в диму,Вогненну оглашають тьму...То пломінем обняті конїІржуть — голосять на припоні.Скрізь стогін, плач і зойк і крикУже півмертвих і калїк,Вогнем задушених жахливоІ вмент похованих за-жйво...І знов загув ще більший грімВ просторі пекла вогневім:То шахт гнилее будуваннєОдбувши бенкет руйнування,І з буйним гуркотом погроз,В огнённий кинулось хаос,І нід його жорстокі слупиЯк у склепй сховались трупи.І після бурі тих громівНад гробовищем шахтярів,Бездушно, повагом і тихоМов зо-стида за свіже лихо,В клубах вогненно-димних хмар,На землю вилинув пожар.V.Скінчилось все... і гори тїлІз їх насильного покоюДобуті братньою рукою,Уже земний вкривали дїл.І знов над ними сонце сяло;Знов квітів ясне покривало,Гаїв, ланів оксамити,І срібних рік очерети,І вітер лагідний з заходуВдягали землю в пишну вродуІ на тїла, добуті з мли,Свою красу знадну лили.Але — мовчущий трупів ряд,Ряд змовклих болїв і досад ІІ дух житя не ввійде зновуВ сю гору тїл, як смерть, безмову!Проживши вік без щастя, квітуІ злотосяючого світу,Вони байдужі і теперДо блиску нив, гаїв, озерІ до всїї відради вроди,Що лоно скрашує природи І.,Проживши вік, що завжди їмНосив одні гіркі печали,Вони і в сні своїм страшнімОдних печалїв би жадали І.,Проживши вік, що завжди нїсСамих їм слїз криваве горе,Вони б хотїли тільки слїз,Щоб ними змити кривди гори*VI.І пролили ся сльози тіНад їх стражденними тілами,Чуйні, гарячі та густі,Що проиалили б землю саму.І засоромилось від нихІ сонце в небі золотеє,І килими ланів рясних1 навіть небо голубеєІ по землі широкій всійЖурба майнула чорнокрилаІ цілий світ краси та мрійСльоза та людська пропалилаІ..Чия ж сльоза та? Хто їїЗронив жемчужною водоюІ у вогненній течіїПоніс всесвітньою журбою ?VII.Ілють ся сльози з тих грудей,Із тих невитертих очей,Що не всихали ще ніколи,$

130 Іван Стешенко: Шахтярі..Що слїзми шлях свій пропололи,Що по степах і по хатахІ по долинах і по горах,На вкритих тугою просторах,В кривавих нищуть ся трудах ІЯкі повік одрад не зналиНа світї тяжкої печали,Яких один лиш промінь грів —Надія на отих мердїв...І з їх то хат печально-вбогих,З їх повних суму нив розлогих,Немов невіста молода,Сльоза летить, сльоза рида,І оросивши труп собою,Додому, звісткою сумною,Летить не кваилючись назад,До вбогих сел, до вбогих хат;Щоб там пролитись над землеюВже не сльозою однієюІ не блїдим струмком води,А морем лютої біди;І, як мороз зімою квіти,Останній промінь погасити...VIII.Знов сяє небо так, як сяло,Знов щастєм бавить ся земля...Знов сонця срібнеє кружалоКохання квіт їх вихваля.Знов промінь пишний грає долїІ золотить місця страшні,Де ті лежали мертві й голі,Проклявши ями шахтяиі...Лежали, і нема їх нинї, —І знов на вічниї вікиЗлягли в підземнім ОДПОЧИІІЇїх намордовані кістки.І знов як перші й другі, кволі,Зчорнілі, з думою на чолї,Весь вік, від зорі до зорі,У шахти сходять шахтярі...1 знов метуть, рубають гори,1 знову пють кріваве гореІ за невтомний довгий трудПриймають смерти страх і нуд.IX.Але на що ж їх здав ся труд?На що їх муки, стогін, бруд?Не вже ж надїї красна зоряНе заблищить в їх царстві горяІ за криваві їх трудиНе зявить дивні їм світи ?0 буде с е ! У млї й підземній,На їх роботі підяремній,Цвіте надїя в шахтарях1 творить мрію в їх серцях,Що не даремно молот їхЛуна в безоднях мовчазних...Що, як тяжкого еону мить,Ряд мук їх довгих пролетить...Що в їх безодню упадеПромінне сонця золоте;І взнає щастя нрацї синНа лонї радісних країн...

ГНАТ ХОТКЕВИЧ.Літературні вражішш.(За минулий рік) ’).Українська література за рік 1908. „Како начати“ і про що власнея буду говорити ? Про красне письменство. Отже значить всї популярнівидаия, партийна література і т. д. відпадають. Всякі повні зібраиятворів — також, бо се потрібує спеціяльних студій і говорити про такірічи в загальнім оглядї, се все одно, що й зовсім про них не говорити ;журнальна і ґазетна белетристика теж відпадають і от обтявши собітой спосіб, кинемо оком за цілий рік.І побачимо — страшенну перевагу драматичної літератури. Як бипокласти на одну сторону ваги драми й комедії, а на другу все иншг,то таки драма би переважила. Чому се так? Звідки у пас така гінерпродукціядраматизованих „кавалків“ ? Чим пояснити собі той цікавийнсихольоґічно фант, що в умах де-кількох цілком ріжнородних індивідууміввідразу, в ріжних пунктах нашої України зароджуюеть ся ідея—висловити свою думку іменно в драматичній, а не в иншій якій формі ?Нехай мудрійпіі дадуть відповідь на се науково, з показанем джерелвнизу сторінки p e tit’oM, а я скажу по иростецькому, що минї бачить ся■о в їїі анальоґія між сею хвилею і першими моментами по знятю заборониукраїнського слова. Ґазету !! Тодї кожний патріот хотів видати ґазету,а де-які патріоти навіть по три — щоденник, тижневик і місячник,так що аж жаль було на пана. Бога, що він так невдало сотворив чололка,не давши йому спромоги видавати минутникаа й секундника з одноїі нічника та тисячолїтника. з другої сторони.Тепер на такій само підставі ударив ся письменник в драму. Ідеянової драми, хочби й виконаної старими парикмахерами, цілковито запануваладумкою письменника. На сцену покладають ся кольосальні надіївизволення рідного краю, дорогої України з усяких там нут. І отаби нритарабанити і свою цеглину на будову загально-українського щастя— лїпить, перекладає, жарить, шкварить чоловік драми.Инодї навіть не можеш зрозуміти ідеї, Ну, от наприклад шановнийд. Грінченко. Випускає драму за драмою, комедию за комедиєю, неначе*) Подаючи замість річного огляду „вражіння“ д. Хоткевича, редакція вважаєпотрібніш зазначити, що не подїллє його песемістичного настрою в оцїііцї літературнихявищ минулого року. Ile могло зістати ся без впливу на виводи й те, щопід розгляд взято тільки частину літературної продукції.

бажаючи всю світову драматичну літературу „перепереть на языкъ родныхъ“берез чи що. Що за ідея? Ну, я розумію бажане дати свойомународови лїпші річі чужого письменства, але закладати фабрику на то —се минї не промовляє нї до душі нї до чого иншого. І потім... оскількото все є з оригіналів ? Наприклад Ібсен. Я не маю причин не вірити,але... але й вірити також не маю причин. Коли ж се копія з перекопії,то пощо Україні того „въ болыпомъ количеств^“? І яка тодї ріжницяміж „старою“ драмою Суходольсышх, Ванченків, Сабінїних і новим жовтимпамятником нерукотворним чести українських письменників ?Взагалі ж тепер і на сденї і літературі — боротьба старої драмиз новою. В самих захудалих трупах поруч „Нещасного коханя“ і „Веселойвдови“ ставлють „Євреїв“ або „Продану наречену“ і Омелько виконуєякогось там Ґарборга, або ще котрого чорта-діявола. Та дарма, що*Омелько так і зостав ся Омельком, що сіртучина на ньому іменно „сидить“,але все ж він служить обновленню рідного театра...І в літературі та взагалі в артизмі — теж саме. Літературні Омелькипишуть на новий фасон, художні їх тезки окселентують. Дарма, щото все коровячі сідла — виросте, вилюдніє. Для прикладу візьмемо драмуІІахаревського „Нехай живе життя“. Се — і автор і книжка— продуктновійших часів. Від зовнішнього вигляду, змісту, потуг і змаганьвіє бажанєм „бути як люде“, comme il faut, але що се овоч росийськоїлітератури, то в рідному товмаченю виглядає як парижська мода відбитав індівідуальности червонопикої дочки повітового шевця. Там десь, в Парижуякась ducissa справді носила такий самий, ну от точнісїнько такийкапелюх, але тут він чомусь виглядає — pardon — як воронячегніздо.Погляньте на обгортку, котру рисував наш славнозвісний живописецьБурачок. Хіба ж се не достометно так, як на Андреєвськихвиданнях, на альманахах „Шиповника“ ; хіба се не українськийБакст, Білїбін, а то й сам Реріх? І веселка, і хмари, і шкіра з овечоїздохлятини на стегнї!.. Але все ж... „какъ ни садитесь“...Я умисне зупинив ся на вінєтцї (взагалі, шановний читачу, прошураз на завше, запамятати, що ми, критики, а особливо великі — ніколинічого не робимо т а к собі; читач читає і по простоті йому здається, що се от, дурничка, а воно — вузлик...) Так от, кажу, я зупинився на вінєтцї тому, що мусить же вона складати якусь цілість зізмістом, раз се не друкарський орнамент. І се справді так є : між вінєткоюі твором стисла і повна анальоґія. В середині ми так само бачимобажане сказати щось і повний брак здібностей до того. Накогшченнє позиченихнепереварених фарб, головні концепти, рахована поетичність,брак не тілько цїлости, але й загального змисла — словом все, що ха­

рактеризує раба „подражателя“ і компілятора. Єсть бажане вирватисьз пут старої драми, але повне неумінє і безсилість. В старих пєсах ми бачиливсякі „лїварвурти“, „шубії“ і такі инпіі дотепи примітивної творчости,але погляньте на Пахаревського з його „Поцілунками Медузи"Котарбінського, „Танком смерти“ Сен. Санса (насамперед не танок, тількитанець) — хіби ж се не ті самі „шубії“, котрї малювали нам не стількипсихіку дієвих осіб, скілько інтелект автора? От хоч би до сього „танка“;автор говорить в тексті про смерть, її примари, подих і т. и. страхіттяотже музика нїби повинна „підкреслити настрій“ — і автор велитьграти Сен. Санса, цілком не вяжучи ся тим що ся річ для змалюванянастрою не підходить, що ся річ написана для ефекта безжурнимкомпозитором Французом, котрому также мало було діла до смерти,як і Пахаревському. І показуєть ся, що зовсім не в Сен. Сансі була тутріч, а в „лївервуртї“.Так само і взагалі з усіма звуковими ефектами. Надало ж Чеховута Горькому внести там десь катеринку, сумні акорди рояля або ґітари— і от тепер пішло. Тільки наш Омелько аби не пити по 12 крапельзажив усю шклянку відразу. От спробуємо виписати де-кілька „сумнихакордів“ з пєси Пахаревського.Відкриваєть ся сцена — „скиглить собака“. Ну, воно... як на чийсмак конешно, але нехай буде так. Тупає кінь. Гавкають собаки. Борисна скрипці „награє сумної“, а потім „веселої“. Урвалась струна і „всіаж кинулись". Борис сумно се константує зі знаменитим чеховсышм настроєм,а потім „сумно іде до того місця де висіла на гвіздку скрипкаі чеиляє її туди“... Очевидно по театрі зефиром проносить ся в сю хвилютихе зітханє і кожному глядачеви хочеть ся сказати — отак і житєлюдське... Ох гріхи, гріхи...Далі Щербатий по пьяному ділу сів до пянїна і бере на початку„сумні акорди“, а далі „відразу заграв мотив „Ще не вмерла Україна“,а Борис підспівує, не підтанцьовуючи вирочім. А іце далї Щербатий„раптово ударив по клявішах і припав головою до пянїна“... Спів соловейка.Крізь вікно видно велику пожежу. Щербатий „кричить“ і заразже„каже тихенько“, а потім шваркає об землю пляшкою і вона розбилась.Ну се, положим, пяний чоловік, а з пяного як з святого — щоти з його візьмеш?Скиглить собака. Чути як у церкві дзвонять на ґвалт. Зарево освічуєхату. Скрізь стає червоно... На селі чути, як кричать люде. Дзвони,скиглїнє собаки, гомін людей зливаєть ся в страшний акорд нічного переляку,а Щербатий кричить : „Вгору І Вгору І Вище ! Се моя жертва !Се я підбив людей“ І..їй Богу се все з одної першої дії. Всім робота: і машиністам,

і свистунам, і піротехнікам і навіть псови, для котрого треба очевиднавигадати осібний механізм аби давив актора за „ігЬішо часть т іл а “.І от в такій само пропорції і далі. І чого тут тільки нема!.. І пружинав старих дзигарях дзвенить, і бють гвіздки в стіну під деклямаціючи деклямують під гвіздок, грає катеринка і раптом уриває. ..Вугіллянада4, кричать за сценою, коли його таки „не нада“, правду кажедворник. І скрипка знов, і дзвінки несподівані, а вже останній акт тоціла симфонія, котра закінчуєть ся тим, що „гуде на морі катер11, а потім„параход“. Шкода, що кінець пєсї, а то б гудів броненосець „СиеойВеликий", а може літав би Цепелін.Що се все показує ? Показує безсилість. G якісь нові слова, новіефекти, а як воно, куди й до чого — не знає чоловік. Многозвучіє разомз мпогословієм зовсім уоивають автора, зводючи його подекуди (зрідка)і щиро задуману і подекуди (ще рідше) з запалом писану драму наступінь безвартної і то цілком безвартної річи. Бо уявіть собі що ів псіхічних „акордах“ таке саме, такий же точнісінько „танок“ всяких неконсеквендій,нельоґічностей, механічно повязаних скоків. Пєса, правда,не вяжеть ся реальністю, се скорше, так би сказати, символічна печеняна реальному маслї, але, Боже, що ж то за примітивний символізм ! Пахаревськийлиш один зайвий, цілком зайвий раз иідкреслив, що символістомпе можна зробити ся, лиш треба зродити ся. Символізм — севисша ступінь творчости, і хто хоче сягнути туди відразу — муситьзломити собі карк. А насамперед—треба носити символи в душі; коли жїх там нема, то можна гбути і дуже великим артистом, а говорити„єрунду“. Репін великий артист, але його „Какой просторъ“ — помилка;я вл^е й не кажу про Карпенка-Карого, котрий попереду написав„Гандзю“, а потім „додавав приватно“ що се нїби має бути „Україна“...Взагалі ж про Пахаревського можна сказати, що се жертва переходовоїепохи. Очевидно колись і комусь треба ламати стару клуню патріархальноїлітератури, але трудно вимагати, щози чоловік відразу поставивна те місце добрий будинок в стилю moderne; мусить ще де-якийчас пахнути дьогтем. Але бодай є охота і ніхто за сю охоту не лає,а напиши Пахаревський свою драму 5-6 літ тому— підняв ся б патріотичнийсморід. І не за невдатність твору, а от власне „за охоту“.Можливо, що автор научить ся бути „чесним з самим собою“ (севиписка не з Винниченка, а з Пахаревського „Нехай живе житя“), себ-тознайде свою, власну свою струну і заграє на ній — тоді ми сподіємося від нього вартих і .живих річей. А доки він буде переспівувати чужінастрої, чула ефекти, убирати ся в ношене лахмітє, доти не буде з ньогокористи а ні йому а нї літературі. На місце гопака підставити „таноксмерти“ і замісць горілки заставити говорити про партії, соціялїзм—сього ще занадто мало.

Коло Пахаревського недалечко стоїть Черкасенко, котрий дав в минуломуроцї вклад в українську драматичну лїтературу в формі двох пес :„Жарт житя“ і „Хуртовина“. Читаєш хоч би першу і думаєш —- щовоно за кумедия ? Який кавалок не візьмеш з нових драм — всюди одинаковийнахил до широко-глагольних і глибоко туманних фраз. Щовоно за хвиля така пішла у нашого драматурга ? Уже нїхто не говоритьпросто слова чи фрази, а доконче оповиє її таким загальником, що ажоскома на зубах рипить. Під все хоче підставити нїби ширший зміст, показатиглибину, темну воду воду во облаціх, а в дїйсности виходять однісловеса. Прийшов якійсь настрій, зворухнулось якесь почуте — а щовоно і „против чого“ і як його на папір перенести — Госнодь йогосвятий знає.Росийські драматурґи затьмили світ нашим драмописцям. Чехов, нерекладанийМетерлїпк і такий само Ібсен заступили їм все небо, придавилиі не пускають. І тут не те сумно, що от сей чи сей іпсильоннеможе скакнути вище „подражанія“, а те, що сей факт узагальняється. Погляньте на літературний здобуток 1908 року — і ви побачите, якориґінальні річи буквально тонуть в морі „подрал^аній“ і перекладіврозуміючи туди й так звані, ориґінальні твори. І чи не показує нам сяsumma summarum чогось більшого, як окре?гі здібности окремого індивідуума?Чи не показує се нам, що коли ми й далі будемо так іти, тон е дамо світови своєї культури, а все і в усім і завждебудемо „подражать“.І чи в вимогашо від авторів оригінальних річей не криєть сявелике право народа вимагати від своїх синів поступу, а не слїдкуваня ?Не маю тут ані місця ані охоти розбірати кожну річ детально, бонасамперед пишу вражіння літературні (хитрий малорос!), а по друге-огляд:як би я дав волю свойому невстримному перу, то що би заспівавмені редактор? А тому про „Жарт житя“ скажу коротко: невисокогопольоту річ, але добра і на сценї буде йти. В усякім разі „Житє“Черкасенка далеко лїпше „Житя“ Пахаревського: і претенсій меншеі слова додержано; а Пахаревський обіцяв-обіцяв, а потім „не оправдалънадеждъ“. Лише добачило моє око в „Жартї житя“ одну помилку, а товласне в сценї де приносять кота на сцену. Там в ремарці (садовитькота на крісло) доконче ще треба додати (і незамітно тримаєйого за хвіст), бо подумайте, панове самі — ну, а „вдругъ“ кітневивчив ролї та скочить з місця? Тут уже суфльор не допоможе.Що ж до „Хуртовини“, то... страшно се молода річ. Прямо „з зайдами“,як каже автор. Не завидую я тим актьорам, котрі будуть се грати:так скакати з настрою в настрій, з ситуації в ситуацію не потрафитьне тільки що український „артиста“, а навіть найліпший „человіжьбезъ костей" з цирку Труцці. Треба ж мати сумлїнє і хоч трохичислити ся з такими річами, як льоґіка і психіка.

Страшно запальна людина Черкасенко ! Гадає, що варт тільки захотіти— і все нарисувати можна. Досвід у нього, очевидно, шахтьорськийі сю среду він бачить зблизька, але от „понадобилось“ йому змалювати— не кажу вже житє й психольоґію, а просто „ вітальню в Тарановійгосподі“ і подивіть ся як то гарно у пього виходить:„Обстановка роскішна. Стіл, канапа, кресла, рояль, громовинне світло.На стінах дорогі картини. Просто глядачів широкі шкляні двері натерасу“... Воно,,.конешно, для пролєтарія ділком „необязательно“ умітидобре намалювати обстанову в домі своїх ворогів, але... тоді хіба й пнятися нетреба. І скажи автор собі просто: „обстанова роскішна' —і звалив би уже всю свою роботу на режисера, а то надало йому веучитисюди свою „канапу“ — і зарізав ! Зарізав !Або ,,на стіні“, каже „дорогі картини“, а просто „широкі дверіна терасу“. Ну, який же воно дурень в нашім кліматі вішає антикив покою з дверми на терасу ? Дрібнидя се, але ярко малює, що чоловікбереть ся „грати на людській душі, а не вміє грати на флєтї“.А якою батярсько-босядькою мовою говорять люде в сїй роскішнійвітальні та й взагалі по всій пєсї ! „А ти вже залив пельку, що гарчиш“? — се говорить старенка мати інжинєра до свого сина малярав присутностихороїдочки... ,,Е, голубко! плюнь ти на се діло й розітри,— се говорить артист маляр до своєї хорої сестри в присутности матеріі коханої дівчини, панни, дочки багатого володільця шахт. Façon deparler, я вам скажу.Взагалі для автора „законъ не писашь“ — він що хоче, тей зробитьв кожний момент зі своїми персонажами, як той герой Успенськогозі своїми чобітьми: „Захачю сниму... захачю надгЬну“. Йому нічого нестоїть на перешкоді заставити, напр., Андрія жартувати, а потім заразпочати говорити Олені ІІрохоровнї скандалїчні річи та ще й, як стоїтьв ремарці (дивиться на неї з ненавистю). І я собі уявляю,якя грав би се місце : вилупив би баньки, так щоб аж білки вивернули ся,оскалив би зуби, клацав би ними зрідка. Ефект, чорти б на минї гайкибили !Взагалі вся річ надзвичайно слабка. Першу .дїю ще читаєш— нічого, от собі завязка; і типи якісь і говорять нїби до діла.Друга вже починає наводити на якісь думки. Прочитавши третю,„картину шахтьорської нужди“, уже гадаєш — що то воно ? По що ?Четверта, „картина шахтьорської роботи“ — уже чоловіка добила дорешти. А пята — галай-балай, скорше кінчай, кого хоч стріляй та завісуспускай. Офіцер якийсь нарождаєть ся ; догадуєш ся, що то нїбидля усмиреня, але він так чудно поводить ся, що хочеть ся витягтийого за фалди зі сцени. Вбігає робітник, стріляє в суфлера і на тімкінець.

Воно конешно є всяка критика: батярська, естетична, партийнаі. т. ин. І от з поглядів останньої ся річ може й добра, бо там нїде неговорить автор, що буржуазія нещасна, а робітники катають ся як сирв маслї, а говорить іменно навпаки. По друге там виголошено цілу копицюблагородних думок і то не яких небудь пабалящих, а таки справжнійпервий сорт, без мишиного слїду. Що сї думки виглядають як новілатки на старому колсусї, що се тільки слова, які цілком не вяжуть сяз внутрішнім миром даних осіб, що в „драмі“ цілком нема драми, а рядокремих „фактів“, а як окремі слова ще не творять промови, так і окремі„факти“ ще не дають драми — се все „товаришів“ може й не обходити; бувають же патріотичні неси, в котрих ніхто не дошукуєть ся художности,так само можуть бути і партийні пєси; тілько тоді вже річможе йти не про „літературу“, а про „партийну літературу“. Але поминаючивсякі хиби, котрих не мало і у жшдого, всеж треба сказати,що д. Черкасенко один з користних робітників української літератури.Тільки не йому брати ся за широкі картини суспільних хуртовин, вінне має розмаху до того. Маленьке почуте, переживане, настрій — себільше його сфера.І з якою радістю, з яким внутрішнім задоволенєм після всього отогогорлодьорства, рахованости на партийний чи літературний ефект —з якою радістю береш в руки таку чисту, щиру і прекрасну рік, як „Старегніздо й молоді птахи“ Мови (Лиманського). От річ, котру я не вагався би занести до найкращого, іцо тільки ми маємо в нашій літературівзагалі. Автор не знав сцени, але, не знаючи її, так писав для неї,як писали Бетховен і Моцарт, не знаючи гармонії і контрапункту —на їх творах уже відкривали закони гармонії. Автор не міг справити сяз умовами підмостків, а мимо того як бє житє, дійсне жите з кожноїсцени, як консеквентно і природно йде акція, як уміє автор показатидушу людську, які блискучі діяльоґи! А мова, мова! Се щось чудове посьоїй кольоритности, гнучкости, виразистости і міткости.Тепер уже ніхто так не напише. Родить ся нова мова, ставляться до неї инші вимоги, і думаєть ся мені, що ся пєса — лебедина піснястарої етноґрафічної літератури, тої літератури, коли наш письменникдійсно знав нарід, бо був близький до нього і не зїли його рефлекси.Прийдуть нові люде, котрі теж може знатимуть нарід, але вже не так,більше по ученому, по головному — і тому не буде в них такої свіжоїбезпосередности, такої невідлучности.Так, лебедина пісня... Але дай, Господи, всім нам такої смерти.І як боляче думати, що така річ десятками років лежала під спудомтоді, як сцена заповняла ся смітєм і паскудщиною. Але нема що просю річ багато говорити — вона ] сама йа себе говорить. Хвали руку —товар видно, а тому ідім далі.

Яновської „В передрозсвітному тумані“ — річ, котру жаль читати.Щоб так „спаскудити службу Божу“, щоб так попсувати власну своюріч — на се таки треба уміня і то не малого. Закроїв автор на великана,а пошив на потвору, почав підкову, а звів, мов той циган, напшик. Яка сила чудового матеріалу, влучних думок, народних спостереженьі фільозофії, яка красота поодиноких сцен — і який плачевнийз того всього результат. Чому автор не дав собі труду обдумати, виносити,виростити свою річ? Хто його гнав писати й видавати „плодь недозрілий“ума? Ех, автори, автори українські! Сини такого терпеливогонарода, а не маєте терпіня і за копійку.Не можна давати схеми замість подїй, ліній замісць пластичнихобразів. Все має свої умови і сцена також. Ви не можете виступити налітературній вечірці перед широку публіку з двох-томовим по 100 стор.науковим „рефератом", не можете на концерті замісто співу показатидотичні ноти на екрані магічного ліхтаря — отак же й на сцені є річікотрих робити не вільно. Що се, напр, така сцена, як не схема ?Іде розмова між Петром і Василем. Нараз(у вікно падає два великих камінна (до речі — як сезамічательно по малороссійски: „надає два великих каміння!)вони розбивають шибки, Петро вискакує в вікно).Василь (через вікно) Петре! Вернись! Благаю тебе! Петре.Петро (влазить у вікно). Тільки з-за ради тебе вернув ся і т. д.Прошу сю штуку виконати на сцені. Скілько треба додати „отсебятины“аби то не вийшло смішно ?Шкода, що я не маю спроможности поговорити тут про сю річдовше, а вона варта того. Наша, за иозволенем сказати, критика як биавтор „на счетъ клубнички“ пройшов ся, то зараз би ухватила ся за сюцікаву матерію, розглядаючи її і зверху і з-під низу, бо вона хоч із ображеною фізіономією, а все-ж приятно лизнути недозволєного плода та„макнути нальцї в сю зупу“, як говорив Мольер. Ну, а такі річи, якЯновської, хоч би вони порушували і не знати які цікаві питана, всебудуть стояти „низше уваги“ і збуватимуть ся короткою біблїоґрафічноюзаміткою в ґазетї.Благодарю Тебе, Господи, що я не такий, як сї митарі, бо от даюхоч не десятину, то бодай чверть морґа сього огляду панї Яновський ікажу, що добру річ вона написала, лиш сюжет переріс автора. В відсутністьчарівника автор взяв магічну книгу поезії, викликав силу духів,силу образів, але не міг дати їм усїм роботи — і вони покорили невмілогомаґа. Закраювала ся широка картина. В передрозсвітному туманізаворушили ся сілюети, конґльомерати настроїв, незрозумілі поступованялюдських одиниць і мас, божевільна суміш понять, задуренність і сліпота

всіх, і добрих і злих, і дурних і розумних — викликав на полотно авторі... не справив ся. Остали ся то там то сям шматки великої картини,зостали ся просторі рами, а самої картини нема.А чому ? Бо людей в тумані має право малювати автор, але сам —мусить все і завжде ’стояти ио-над туманом, на вершинах творчости і силоюсвоєї мисли, силою основної ідеї давати змисл і цілість туманови жи~тя. Автор не здолав підняти ся над атмосферу свого сюжета, остав сяі сам в туманї — і тому ми не маємо цінної дуже цінної річи. А жаль,щиро жаль. Може би автор ще раз взяв ся ?Що-ж іще є в нашій богатій сьогорічній літературі драматичній?Отуди к бісу І Багато-багато — а говорити нема про що. Неможна-жрозглядати збірки драматичних творів Барвінського (Ізраільтенка), бонема чого. Прочитавши першу його драмію „Каторжна“ я попробувавустроїти собі такий „шпорт“ : добре знаючи нашого українського актьора,попробував уявити собі фізіономію автора. І він представ переді мною'в „небрежно“ накинутій на одно плече „дорогій 1 шубі-імітациї, бо тс-лстаки всім звісно, що дорога шуба-імітация — се єсть „иред'Ьлъ мечтаній“українського артиста; вище сьогоідеала він не сягає. І уявіть собімій страх, коли справді, діставши до рук І том оповідань Барвінського,я побачив автора в дорогій шубі — от тільки що на обидвох плечах.А решта — все було як слід: і густо напомажене волосе, і черкесказ иатронами і т. д.Ото-ж думаю, що сі „творці“ занадто відомі і галицькій і українскійпублицї — і Бар пінський один з них. Історична драма його —справді історична, бо все в нїй як слід: Запорожці з „Невольника“,„Бондарівни" та инших рівно-ж історичних пес, Ляхи в конфедератках,бо відома річ, що Поляки ще від часів Ляціків Білого та Чорного і аждо сегодняшнього дня не переставали в конфедератках ходити. І в яку-б:епоху не діяла ся річ, а на українській сцені Поляк доконче вийде в конфедератці.Коли-ж додати, що дїєві особи оповідають римованою січкоючи сікапими римами (роскриваю на удачу: „Мене, признане це жаха...З часу на час лее ти чекаєш до себе в гості жениха“... „Любий сину!Мені сорочку розстебни, достань гаман в мене на шиї, подай менї йогосюди“...) — то ясно стає на якій полиці українських клясиків станутьдраматичні твори Барвінського.В ту-ж гущу йде і „Дячиха“ Сулїми. Се все старе добро, котревже віджило свій вік і зявляєть ся тепер лиш по інерції. Лубок, в котрімнедоросль, хотячи вивчити ся на дяка, студіює греку, латинь та щей ґеометрію. „Ти вже вивчив теорему Піфагорови штани“? — питає учитель...„Миротворці“ Грінченка... Колись Чехов марив: „От би написати

гарний водевіль“. Здаєть ся і д. Грінченко мав ті ж зальоти; лише Чеховтаки досяг своєї мети, а д. Грінченко... поки іце нї.Володського „Панна Штукарка“ — гарненька, веселенька річ. Сей„мітюжок“ — одна прелесть. Так і уявляєш собі, як повставав сей термінв устах якогось „сознательного“ земляка Миргородця або Хорольця;так і бачиш, як він з серіозною міною і діловим тоном оповідає сусїдови:„Ну, собрали єто ми, знаєте, митюжок маленький" —>і не передчуваючи,що сей митюжок дістанеть ся на сцену: викликатиме веселийсміх у тисяч людей.Ну, от: підійшли ми до краю — більш нема про що говорити.„На Кубані“ Доброскока занадто слаба річ в порівнаню з його історичнимипєсами, якоїсь Вербидької-Антіохової „Братъ и сестра", та Коваленка(їй Богу не знаю якого, бо у нас же їх слава тобі, Господи),Гай — „У свято“, але Бог з ними, то все не лїки. Є ще кілька пес, алевони по збірниках, отже при збірниках і говорити про них будемо.Про море перекладів? Ну, а що я скажу про переклади? Не маюуміння розглядати скілько помилок проти оригіналу зробив перекладчик,а знов не такий чутливий, як оден критик Грінченкових перекладів, котрийбарометрично відчув навіть те, що передня половина одного якогосьГрінченківського перекладу сухійша, а задня половина — мокрійша очевидно,але їзід чого мокрійша так і не сказав. Не подобають ся менї перекладиГрінченка: міщанські вони якісь... Але Грінченко ще як Грінчеико,а от пошесть перекладна захопила й инших, ще менше віднорнихна заразливість сотворінь; появили ся дїлі спеціяльні видавництва,як от напр., „Світова бібліотека“, „Бібліотека аматорських театрів“. Боже,яка-ж то все тандита, як то все * хитро-мудро не дорогим коштом“ ! Якмало поважають люде і себе і свою роботу і тих авторів, котрих товкмачуть.Десь говорив Толстой, що в художній річі треба розріжняти триелементи: сюжет, любов автора до нього і форму. Що-ж з сеї рецептипозістае для наших перекладчиків ? Сюжет — чужий, любови до ньогоне видно анї на гріш, а що вже до форми — скарай же вас, Господи,на гладкій дорозї.„Н-так“ — се має бути переклад „н-да“. ІІєса „Дядько Баня“, ав сьому самому дядькови сторож калатає в салї“. А ось переклад відомого„Тиха украинская почь“ :Тиха ноче українська...Небо ясне, зорі сяють,Гічка котить филї сонні,Між; кущами шепіт чути...Ну, не поперебивати хіба ноги за се? То такі перли в' „Світовіййблїотецї“, а вже про „Бібліотеку аматорських театрів“ під редакцієюСтадника, то страшно й говорити.

І хочеть ся крикнути до панів иерекладчиків, хочеть ся звернутиськоли вже не до артистичного смаку їх, то бодай до сумлїня. Тапевне-ж ви, панове, гадаете, що перекладанє — то найпаскуднїйша роботав світі? Та невже весь змисл лише в тому, що би на місце одногослова підставити друге ? Так тоді вже лїпше би було ще трошки напружитиенерґію, та вигадати таку машинку, от як, скажім, арітмометр,.котрий за чоловіка рахунки робить — а ся робила би переклади. Тодіодна особа могла би перекладати з усїх мов і на всї мови: пересунувапарат на „портуґальську“, придавив відповідне слово, колїіцатко покрутив— а там тобі на бумазї з-заду уже й перекладене. Добро, їй Богу.А мисль лее де, панове перекладчики, мисль ? Де дух автора, стильйого, де писане між стрічками? Писав чоловік писав, болїв душею — атут прийшов перепиратель, наколотив гороху з капустою, підписав ся -пашол!Але покиньмо нарешті лямпи рампи і глянемо в казковий світ матери-поезії.Що то сказали нам в еїм році наші поети, сї прямі наслїдникиапостольського престола в артизмі. Вони, творці неземних настроїв,молитв, завзяті борцї слова, невтомні істи ношу кате лі певно заставлять,нас забути базарні клопоти дня і міцною рукою поведуть у бій, за красоту,за ідеал, за вселюдське щасте.І — о гірка іронїо долі — нема про що говорити. Очевидно Музадесь „въ безерочномъ отпуску“, а її замістителї, користаючи з непрпсутнізстисвоєї богині, справді беруть вас за руку і ведуть, але тільки„въ канавку на расправку", як кажуть охотнорядцї. Все що є ліпшого—все те вислизає з-під мого огляду, бо не було продуктом 1908 року. Неможу-ж говорити про том „Поезій“ Старицького, бо тоді прийшло ся-бговорити і про друге видане Шевченка, випущене „Обществом імениШевченка в Петербурзі“ і про Руданьського випущеного львівським ТовариствомШевченка. А з другого боку втекли з-під мого погляду Будякз його поемою: „Невольниця Українка“ (з часів гетмана Сагайдачного),Лесь Медобірський з двома збірниками („Вітер віє“ та „Погасло світло“),Півень з „Козачою Радою“, Місько зі збірочкою „В задумі“, хоча в нїйі попадають ся річи з де-якою поезією:Гей похилились білі березиТа но-над шляхом верхамиТа й заросили мені дорогуДо мого дому, до мого родуДрібними сльозами.Добро хоч те, що автор не „горлав“, як влучно каже д. Легікий:«в день торговий: дивіть ся люде І У моїм мозку тліє искра Божа". Тойхто робить свою роботу щиро —‘ завше більше зробить.

Так само мало можна було би сказати і про поезію з галицькогозакутка „Відгуки душі“ Підгірянки, хоч загальний тон збірочки тихийі симиатичиий, і може подобати ся І Найбільше удали ся авторці гірськімотиви. Взагалі, думаєть ся мені, що як би взятись і уважно, любовнопереглянути от поезію таких менших поетів, тих що не претендують накорону — багато можна було би знайти перлинок. І в сих „Відгукахдуші“ також не одну. Така лагідна, симпатична душа виднїеть ся в сихвідгуках.Що-ж далї? „Струна'и Кононенка сконфіскована, „Сни віри“ Шаповаловатеж, „Сопілочка“ Ротаря ! Так се от собі сопілочка та й вже;на базарі сей інструмент по копійці продасть ся і нїкого то не обходить,що моя сопілочка може бути для мене дорожшою Страдиваріуса чи Аматі.Ну, а все-ж таки се не література, і як не можна критично відноситися коли хто мугиче собі пісоньку за роботою, хоч би навіт і чуло,так не можна розглядати й „Сопілочки“ Ротаря. Та з рештою се посмертневидане, раховане на родичів і знайомих. Отже перевіявши так„на току критики з лопатою в руках“, побачимо, що зостали ся лиш,11 частина „Пальмового гилля“ Кримського, „Хвилини“ Черкасенка та„ІІоезиє розрадо одинока“ Лепкого.„Пальмове гилля“ Кримського... Є там і не тільки пальмове, а івсяке, але нехай тобі буде пальмове. Оригінальний поет Кримський!Наша національна гордість мусить підходити, як добре тісто на дріжджах,знаючи, що і у нас, у хахлов є такі люди: він тобі й по арабському,він тобі і по турецькому, і по махаметському і на всї язйки. Читаєш:„З Джеляледдіна Румелїйського“, „з Ахваса Амарія VII—УПІ віку", ічуєш, що ти по при то все дурний, як турецький кінь. Мов до часовогомайстера зайшов! У тебе там може яка дурничка зіпсувала ся, а він наморщитьлоба та й каже: „Еге-ге!.. Та тут роботи па тиждень. 6 рублів“.І бачиш по очах, що бреше бісової опари син, а що ти йому зробиш?Плати.Та жарти на бік — інтересна поезія Кримського і інтересно будекомусь підл ожити сю поетичну індивідуальність під критично-психольогічниймікроскоп та розглянути, як поет переплітав ся з ученим,як вони били ся — то один подужає, то другий. Бо те, що д. Кримськийучений — се мусить, очевидно, класти печать на творчість, але що запечать? От в сім же „Пальмовім гиллю“ є переклад Гайнових „ВіцлївПуцлїв“ (на котрих не один уже наш поет поломив собі зуби). Погляньтена Гайне, хоч би і в иерекладї, і погляньте на Кримського. Тут не тількиріжниця культур, темпераментів, поетичних здібностий — тут і ріжницязаводу також. Гайне поет і тілько поет, Кримський поет і учений.Уже він відчуває не так, і пише не так, і. ставить ся до річі не так.

В поезії --все імпресія, а до поезії поета ученого мусить домішати сяуже і рефлекс; у нього вже не буде голої мисли, він зараз же почне добачуватив своїх поетичних маревах то „народність“ то „бите йшло, бурьян,нагорнений смітник“ (порівняти б настрій сього вірша з анальоґічнимнастроєм того ж хоч би Гайного). Поет, чистий поет при всїй його самокритицікотра може бути розвинена до самобичування, при всїй гостротійого аналізу, при всїй його учености поетичній — все ж не зможе видвигнутисвоєї вивченности не тілько вперед, а навіть і на рівний ступінз імпресією, а поет учений, скількоб не старав ся „бути як дїти“ і сховатисвою ученість — вона вилізе мов шило з мішка і стане напереді.Мозок ученого инакше приймає факти природи, ніж мозок поета — такможна сказати вкоротцї.Треба студий, студий треба, тоді не буде голословно, але моїімпресії що до Кримського власне такі. Не знаю чи зумів би я підтягнутифакти під теорію чи зміг би ясно показати боротьбу ликів Янусових ів загальнім розуміню поезії і в детайлїчнім її зреалїзованю, але навітьяк би й зумів, то очевидно не тут. Сказку тільки, іцо поет, чистий поет— ніколи не помилить ся в фарбах. Він може написатидобру і погану річ, малюнок може йому вдати ся, а може й невдати ся,але фальшивих тонів він брати не буде, завше знатиме що входитьв поле поезії, а що нї. Кримський того не знає. От він наприклад, переповідавсвоє коханє, але погляньте як то робить ся? Справді: дає почуваня,стежить за перипетиями, помічає детайлї згостреними нервами —словом робить все що робив би і справжній поет, але все ж ви, читаючи,мусите сказати, що се не поезія. А вже з тими муками націоналіста,то цїла комедия.Нам під вінець ? Ти ж московка .І росилодю я сімью,Де од дітей буду чутиМову чужу, не свою?Ото яка невність у своїй многоплодности! Ну а як би... Бозїнькадїточок не дав?Взагалі розумінє того, що може входити в поезію, а що нї — се,на мій погляд, пробний камінь поетів. З одного боку ніби й немає річий,про котрі поет не міг би говорити, але те як він про то говорить,в якім оточепю, при яких умовах — от в чім сила. Quod licet Iovi nonlicet bovi. Кажуть, що Гаррік як грав Гамлета, то по монольозї „Оленяранили стрілою“ повзав на чотирох по сценї — а ну спробуй хто иншийрачки в Гамлетї стати! Поет може говорити порноґрафічні річи (Монасан),але писати про половий акт в той спосіб, як се робив Крим,ський в своїм „Лаговськім“ — поет не буде. В „Пальмовім гиллю“ го­

ворить ся я був дрібкою фосфору, потім опинив ся у батька в кісткахі так далі. Не цитуємо далі, бо воно несмачно. От же поет сказав бив се що саме, але ручу, що не так.І попри те все Кримський таки поет. Учений перевчений, а таїщпоет. Може занадто розумна його поезія (а се так само шкодить як і тодіколи поезія занадто дурна), але все ж таки се поезія, і книги Кримськогобудуть цінними в нашій літературі. Не знаю — здаєть ся в обовязоккритика доконче вводить ще рецептура („ми радили би поетови“...„на наш погляд треба би“...), але що ж я пораджу Кримському, як вінсам десятьом таким як я порадить ? Хіба позволити йому великодушнописати й далї? То позволяю.Поезія Лепкого — се тихі акорди, музика „постоянного“, але нашсмак тепер так наперчив ся, що треба добряче міцної страви, треба щоби поет так мене „свиснув“, як циган змія в народній казці. Щоб ажбаньки на лоб вилізли — отодї й я скажу „добрий поет“.Теми вибирає поет дрібні: „весельце филю крає“, „розбита громомялиця“ і т. и. Образами своїми дорожить, бо уживає їх і по двічи і потричі, а коли захопить ся яким мотивом, то вже не відчуває тоді малоїйого поетичности.... очи твої синіНаче сонце по долиніХодять блудять все по минї.а далї зновХодять очи твої так по минїЯк те сонце ясне по долині.„Поезіє, розрадо одинока“ охрещує автор свою книжку. Отже нібипоезія складає зміст житя, вона чарівниця, вона дає найліпші хвилі —а в книжочцї бачиш як зводять ся рахунки („Моїм клеветникам“), витолковується і то на розум „краянам“, чому „між нами прірва стала“,складають ся признаня „другови щирому“ чи дїйстному чи вимареному.От же все то річи яким не місце в такій збірці, і коли поет говорить,щоЯ певен — не оден над книгою моєюЗамислить ся і задріжить душеюЗриваючись до кращих, луччих^днівто очевидно він не може мати власне сих віршів на умі. Не „клеветник“я авторів і на мисли не маю „прикривати хмарою лукавих злобних слів“,але гадаю, що поетови з чутем пора задумати ся над тим, що не можна жзібрати все своє писане остатних міс-яцїв в одну купу і видавати п ідстильовим заголовком. Коли то має бути „збірка поезій“, то найтак ся й називає, а зло вживати стильовістю нетреба. Звичайний заголо-

вок — се N, котрий зазначує відрубність одного тому від друтого, алеїнеможна ж заперечити, що заголовок стильовий має ще й инше призначене.І тому мені здаеть ся, „принціп коопераційний“ можна внести ів поезію: коли одного автора не вистарчає на одну якусь певну цілість— треба дібрати собі однотонних коллеґ і тодї видавати. Впрочімя, здаеть ся, говорю смішні річі; тому, засоромивши ся, ставлю punctum.Поезія С. Черкасенка — мало оригінальна: всюда переспіви начужі мотиви, позиченність, вірш нетревкий і форма (розмір) майже нідене відповідає змістови. Банальність — се основний мотив поезії Черкасенка.Все те вже було й перебуло; все те уже говорили люде і гіршеі лїпше. І потім — коли вже панове поети відучать ся з холодним серцем„співати“ про людське горе? Длубає собі поет:... як дїтиПо рідних хатахПухнуть з голоду без лікуМатерям на страхабо на страх врагам І І все то „на коломійкову нуту“. Не пріємли, брате,імени горя людського всує. Ибо гда глаголеши: „сльози мої, сльози...народе мій“ а серце твоє далеко отстоїть — вскую твоє глаголаниє івскую книга твоя ІБрак оригинальности — се більший гріх ніж здаеть ся. То ще незаслуга — скопіювати батька. Навпаки — треба що би й татусь, яквони ще живенькі, де чого навчили ся, а як не дай Господи померли,царство їм небесне і всїм помершим душам вічна намять, то да возрадується, сидючи на хмарі, та бовтаючи ногами. А то як би Адамовисини наслідували батька, а сини Сифови також далї отцевої мудростине йшли, то була б наша культура ще в раю.Не творець автор в поезії, не чує вогню в грудях не чує протестіві красоти. От так собі: прийшло яке пересїчно-лїберальне, пролетарсько-філістерськепочуванє в душу, а „папір посл^АийІ^мастне ■чорнило“ — иу от і вийшли стихи. Взагалі иисати вірші — л'е^стало-иже бути мудрою штукою. Колись умінє читати було^ве^икшїі мало було грамотних людей — тепер читають дїти чотйр^-^я^% їт^Там само і з віршами: колись се був язик богів, храм мало д естщ їи ^звичайному смертному, але йшли часи, культура росла і вірш д ш т іЬ гПисати його ставало людям все лекше і лекше, і тепер, я певен, нав^-^сати вірш може кождий інтелєґентний чоловік. В наші часи фелєтоно- ’вий віршомаз має техніку, котра о ціле небо стоїть вище техніки старихпоетів, хоч ті могли бути творцями епох, а се — от собі мазилка..Так. Лекше і лекше ставало иисати людям вірші, аж поки не дій-10

голо до того, що стало трудно написати поезію. Бо для того що битепер вона заслугувала на сю назву, то вже не вистарчає уміти зтачатипару римів хоч би і дуже вправно, а треба або нової форми абопоетичної, дїйстно творчої сили. А як нема нї того нї другого, то прощо ж тоді писати?Нї, таки за виїмком пари давнїйше звісних імен — завела е л поезія.Отак, як героя одного Винниченківського оповіданя: він побачив,що то богиня сумерку, втілене краси, побіг за нею — а то показала сязвичайна собі... Правда, може я беру занадто траґічно, але...(Кінець буде).Староіеляндеькі оповідання.Страхополох.Оповідають, що король Олаф Триґвасон одного лїта справляв учтув своїй маетности Рейнї. З ним була численна двірня, а між ними бувІсляндець, на імя Торгитайн, що прибув сеї зими.Вечером при пиятицї заповів король Олаф, щоб нїхто в ночи невиходив сам; коли кому трапить ся потреба, то нехай бере когось з тих,що сплять з ним разом, бо може стати ся щось недоброго, — додав король.Потім пили далі, потому спрятано зі стола і веї пішли спати.В ночи нараз пробудив ся Ісляндець, встав з ліжка і хотїв вийти,але його товариш спав так твердо, що Торгитайн не мав ніякої надїїйого збудити. І він устав сам, над'їв черевики, огорнув ся грубою шубоюі пішов.Недовго ще й сидїв, але бачить, іде якийсь біс і еїдае. теж.Торгитайн питає: „Хто там прийшов"? Дух відповів: „Тонкийярийшов, убитий з королем Гаральдом Воєнним Зубом на побоєвищу.„Відки-ж ти приходиш“, запитав Торгитайн.„Та просто з пекла", відповів дух.„Що-ж ти можеш менї сказати“? запитав Торгитайн.„А що-ж би ти хотїв сказати?“ відповів дух.„Хто зносить найліпше пекельні муки“ ?„Ніхто не зносить їх ліпше“, відповів дух, „як Сіґурд, убійникФафкіра“.„Яка-ж його мука“ ?

»Топить у 1ІЄЧИи, відповів дух.„Ну, то ще не таке лихо“, мовив Торгитайн.„А все таки, бо він сам служить за поліно".„Еге! Се вже щось значить“, сказав Торгитайн. А хто-ж терпитьсвою муку найгірше?Дух відповів: „Старий Штаркад найгірше нетерплячий; кричить так,що його рев не приємнїйший для нас чортів від усього на світі. Відйого витя не маємо лїколи спокою.„Яку-ж він терпить муку“ ? запитав Торгитайн. Чого реве він такдуже/ адже-ж колись, кажуть, він був дуже хоробрий лицар.„Він стоїть в огнї аж до кісток“.„Се ще також не дуже страшно для такого героя“, мовив Торгитайн.„Е, ти зрозумів се не з того боку“, мовив дух. „То тілько йогопідошви вистають із огню.„Ну, се також щось“, сказав дух. І при тім роздявив свою пащекусіроздав ся страшенним криком.Торгитайн закинув свою шубу на голову, йому зробило ся млісновід того реву і він запитав: „Чи то вже його найголоснїйший крик“ ?„Та де там, нї“, сказав дух, „так кричимо ми, дрібні чорти“.„Ану крикни тепер трохи так як Штаркад“, сказав Торгитайн.„Можу се зробити“, мовив дух. І вдруге він почав так страшенноревти, що Торгитайну видало ся се вже величезним напруженєм, що такиймалий дїдько міг наробити такого великого крику. Він так само, гпершого разу, закутав свою голову шубою. Але тепер йому вже булоте від дїдьчого крику. Він просто зомлів і стратив память. Дух запиг·його: „Чого-ж ти затих ?Торгитайн приходючи до себе почув се запитане.„Я затих тому, бо дивую ся, що ти такий невеличкий, а ма^шу собі такий страшенний голос; але чи се справді був найголоснїйшийрев ІІІтаркада“ ?„Нї, зовсім нї*, мовив дух, „хиба що найлагоднійший.„Ну, то не роби-ж більше церемоній, сказав Торгитайн, „і дай нампочути його найголоснїйший рев“.Дух примовкнув. Торгитайн приготовив ся заздалегідь, згорнув шубудо купи, обкрутив нею голову і притис її зверха обома руками до вух.Дух при кождім викрику присідав ся до нього близше. Тепер духроздув свої щоки та страшенно повернув вибалушеними очима і почавревти так страшенно, що Торгитайнови здало ся, що се вже переходитьусяку міру. В тій хвилї загудів дзвін із дзвіниці і Торгитайн зомлівшиупав лицем на землю, а дух так перепудив ся голосу дзвона, що стре-

ленувши ся також злетів з сидженя. Але його рев ще довго тремтівгубив ся під землею.Торгитайн отямив ся знов, устав і пішов до ліжка... Другого ранкукороль пішов до церкви, вислухати службу Божу. Потім пішли достолу. Король був у поганім настрою.„Чи хто виходив у ночи сам“ ? заговорив він.Торгитайн підняв ся, припав перед ним і признав ся, що переступивйого заказ.Король сказав: „Не стала ся ніяка велика шкода, але зараз видно,яка то правда, що говорять про вас Ісляндцїв, що ви нарід упертий, алещо-ж тобі там трапило ся?Торгитайн оповів усе, що діяло ся.Король запитав: „Чого-ж ти заставляв його кричати“ ?„Ото-ж я й скажу вам, пане: Ви так гостро заказали нам виходитисамому. Коли той біс виринув коло мене, то мені видало ся, що тамщось не без біди буде. Тоді я подумав собі, що коли він закричить тови, пане, збудите ся і значить поможете мені.„Так воно й було“, сказав король, „я збудив ся від крику і пізнавв чім річ. Тому я велїв задзвонити, бо се одно могло тебе снасти. Алети певно набрав ся дуже великого страху від того диявольського крику.Торгитайн відповів: „Я, пане не розумію що таке страх“.„Як то, то в твоїй груди не було трохи трівоги“, запитав король.„Ні, не було“, каже Торгитайн. Але при остатнім крику трошкищось немов штовхнуло мене в груди.Тоді мовив король: „Ну, то тепер я дам тобі трохи довше імя. Віднинї ти будеш звати ся Торгитайн-страхополох і ось тобі меч, який даютобі на нові хрестини твої“. Торгитайн подякував.Єсть подане, що його принято до дружини короля Олафа і вінлишив ся при королі і погиб разом з ким і з иншими королівськими борцямина Довгім Ормі.Переклав Іван Франко.

АНАТОЛЬ ФРАНС.п ю т .Наш сад, де ми бавили ся дітьми — весь на двадцять кроків ходи— був для нас цілим безмежним світом, повним радощів і страховиськ.— Чи ти памятаєш, Люсєне, садівника Пютуа? — запитала Зоя,всміхаючись своїм звичаєм стисненими губами і низько схилившись надшитвом.— Ще б пак не памятати Пютуа І 3 усїх людей, що пройшли передмоїми очима за мойого дитинства, Пютуа лишив ся в моїй памятинайбільш виразно. Як зараз бачу я всі риси його обличча, всї прикметийого вдачі. Голова товкачиком...— Низьке чоло, — додала панна Зоя.І брат і сестра монотонно, один по другим, надзвичайно поважно,почали перелічувати його прикмети:— Низьке чоло.— Очи ріжного колїру.— Блукаючий погляд.— Гусячі лапки на висках.— Великі вилиці, червоні й блискучі.— Край його вуха не був загорнений в середину.— Риси обличча без жадного виразу.— Завжди рухливі руки, — вони одні зраджували його думг І— Худорлявий, трохи зігнутий, немічний з виду... /— Він в дїйсности був надзвичайно сильний. /— Він легко ламав монету в сто су між палюхом і вказівк /..— Першого пальця мав величезного.— Голос його протяжний...— А мова солодка.Раптом пан Бержере скрикнув:— Зоє, ми забули „жовте волосе і ріденьку борідку“. Почнемознов.Поліна, що ^здивовано слухала се дивне нерелїчуваннє, запиталасвого батька і свою тїтку, як вони могли вивчити на память сей уривокпрози, і чому вони його виголошують наче молитву.Пан Бержере відповів поважно:Поліно, се, що ти зараз вислухала — текст освячений, я можусказати, справді як молитва в родині Бержере. Треба і тобі його вивчити,щоб він не загинув з твоєю тїткою і зо мною. Твій дїд, моя дочко,

твій дїд Ельоа Бержере, який не любив дурничок, поважав сей уривокголовним робом з-за його походження. Він його називав „анатомією Пютуа“.І він часто говорив, що краще уподобає з деякого погляду анатоміюИютуа, ніж анатомію Кармепренана. „Коли описание, зроблене Ксеноманом,— говорив віп, — більше ^наукове і повне рідких і влучнихтермінів, описание Пютуа переважав його виразністю думок і чистотоюстилю“. Тому він так міркував, що ще доктор Ледубль, з Туру, не скіцчивпояснення розділу тридцятого, тридцять першого, і тридцять другогочетвертої книги Рабле.— Я нічогісенько не розумію, — сказала ІІоліна.— Се тому, що ти не знаєш Пютуа, дочко. Ти повинна знати, щоПютуа був один з найблизших нам людей в наші дитячі лїта — моїі тїтки Зої. В домі твого діда Бержере без перестанку говорили проПютуа. Колений був певний, що його бачив.— Хто був сей Пютуа? — спитала Поліна.Змісць відповіди пан Бержере почав сміяти ся; панна Бержере такожзасміяла ся, підобгавши губи.Полїна поглядала то на одного то на другого. Її дивувало, щотїтка смієть ся від щирого серця, і ще більше дивувало те, що вонасмієть ся разом і в згоді з своїм братом. Се було справді щось надзвичайне,бо брат і сестра були не однакової вдачі.— Тато, скажи менї, хто був сей Пютуа. Ти ж хочеш, щоб я сезнала, ну то скажи мені.— Пютуа, дочко, був садівник. Син чесних хліборобів, він займався розведеннєм молодих дерев в Сент-Омері. Але клієнти його не булизадоволені з нього, і справа його йшла погано. Залишивши комерцію,він став заробляти поденно. Ті, хто його наймали, не завжди булизадоволені з нього.При сих словах панна Бержере засміялась і сказала:— Памятаєш, Люсєне: коли наш батько не знаходив на своїм робочімстолї свого каламара, пер, ляку, ножиць, він казав: „підозріваю,що Пютуа пройшов сюдою“.— О ! — мовив пан Бержере, — Пютуа мав лиху славу.— Се все ? — спитала ІІоліна.— Ні, дочко, се не все. Иютуа був тим славний, що ми його знали,він був близький, нам і проте...— . . . він не істнував зовсім, — сказала панна Зоя.Пан Бержере глянув на сестйу з докором::— Який вираз, Зоє ! і для чого так нищити чари ? Пютуа не істнував! І ти сміливо се говориш, Зоє ? чи можеш ти се обстоювати ? Читобі досить ясні умови істнування і ріжні роди буття, коли ти запев·-

няєш, що Пютуа зовсім не істнував, що його не було ніколи? Пютуаістнував, сестро. Але, що правда, се було зовсім особливе істнуванне.— Я розумію все менше й менше, — сказала ІІолїна збентежена.— Правда зараз ясно виявить ся перед тобою, дочко моя. Знай»що Пютуа уродив ся вже в цвітї літ. Я був ще дитиною, твоя тіткапідлітком. Ми мешкали в маленькім домику, в передмісті Сент-Омер. Батькой маїи жили тихо й самітно, поки їх не відшукала стара пані Корнуле,яка жила в своїм замку Монплєзір, в пяти кільометрах від міста, і доводиласьмоїй матери тїткою у других. Вона· скористувалась правами родичкиі вимагала, щоб наші батько і мати приїздили що-недїлї обідати в Монплезір,де їм доводило ся надзвичайно нудити ся. Вона казала, що себлагородно — обідати в неділю в крузї родиннім і що тільки люди низького походження не заховують сього давнього звичаю. Мій батько плакавз нудьги в Монплезірі. На його відчай тяжко було дивити ся. Алепанї Корнуле сього не помічала. Вона нічого не бачила. У матери булобільше відваги. Вона страждала так само, як і батько, а може ще й дужче,але всміхала ся.— Женщини створені для страждання, — сказала панна Зоя.— Зоє, все на світї створено для страждання. Даремно батькой мати відмовлялись від сих сумних відвідувань. Карета панї Корнулещо неділі приїздила по них, по полудню. Доводилось їхати в Монплєзір;се був обовязок, від котрого ухилити ся було безумовно заборонено. Себув звичай, зламати котрий можна було тільки бунтом. Мій батько нарештізбунтував ся і присяг не приймати більше нї одного зьпанї Корнуле, полишаючи матери клопіт підшукувати пргпричини і вимівки, а вона була до того як найменше здатна. ,не вміла брехати.— Скажи, Люсєне, що вона не хотіла. Вона могла б г'правду, як инші.(оподібніша мати)ИТИ не-— Що правда, коли в неї були добрі причини, вона їх >аднїйшевиставляла, аніж видумувала неправдоподібпі. Памятаєш, сестро, колисьвона сказала за обідом: „На щастє у Зої коклюш: ми довго не поїдемов Монплєзір“.— Се правда! — ствердила Зоя.— Ти одужала, Зоє. І панї Корнуле приїхала якось і сказала матери:„Моя дитино, я сподїваю ся, що ви приїдете з чоловіком обідатив неділю в Монплєзір. Наша мати, якій чоловік поручив сказати панїКорнуле правдоподібний мотив відмовлення, вигадала на сей раз причину,що не була згідна з правдою:— Я дуже жалую, дорога панї. Але се неможливо.В неділю я чекаюсадівника.

При сих словах панї Корнулє глянула через скляну дверь вітальніна маленький дикий садок, де бересклет і бузок, як здавало ся, зовсімне були знайомі з ножем, тай не хотіли коли-небудь познайомитись.— Ви чекаєте садівника! Для чого ?— Щоб працювати в садку.І мати, ненароком споглянувши на сей четверокутпик дикої травиі напів-диких рослин, який вона що-йно назвала садком, з жахом відчуланеправдоподібність своєї вигадки.— Сей чоловік, — сказала панї Корнулє, — залюбки міг би прийтипрацювати в вашім... садї в понеділок або у вівторок. Перш усього, себуло б краще. Не годить ся працювати в неділю.— Він занятий в будень.Я часто помічав, що найнедоречнїйшим і найсмішнїйшим відмовамяк найменше заперечають: вони збивають противника з панталику. ПанїЕорнулє змагала ся менше ніж молена було чекати від особи, котра дужемало була охоча відступати. Підводячись з глибини свого крісла, вонаспитала:— Як зветь ся ваш садівник, моя голубко?— Пютуа, — відповіла не вагаючись мати.Пютуа був названий. Від сього часу він істнував. Панї Корнулввіддаляла ся, бормотячи:— Пютуа І Здаєть ся, мені, що я його знаю. Пютуа? Пютуа! Ядобре його знаю. Але я не памятаю... Де він живе?— Він працює поденно. Коли його треба, то йому перевзуютьчерез того або иншого.— Ах, я так і думала: лїнюх, волоцюга... ледащо. Стережіть сяйого, моя душечко.Пютуа мав з сього часу свій характер.II.Коли прийшли панове Ґубен і Жан Марто, пан Бержере втаємничивїх в зміст розмови:— Ми говорили про те, як одного разу моя мати створила садівникав Сент-Омеріі дала йому імя. Від того часу він став брати участь в житю.— Дорогий господарю, чи не могли б ви повторити ? — сказав панҐубен, витираючи скло свого льорнету.— З охотою, — відповів пан Бержере. — Садівника не було. Садівникне істнував. Моя мати сказала: „Я чекаю садівника“. Садівник заразже зявив ся і став діяти.— Любий господарю, — запитав нан Ґубен, — як він міг діяти, коливін не істнував?

— У нього було своєрідне істнуванне, — відповів пан Бержере.— Ви хочете сказати виображене істнуваннє, — зауважив погірдливопан Ґубен.— Хіба виображене істнуваннє — се ніщо, — скрикнув господарь.— І хіба мітичні особи не здатні були впливати на людей? Вдумайтесьв мітольоґію, пане Ґубен, і ви помітите, що зовсім не реальні,а виображені істоти найбільш глибоко й довго впливають на душі.Всюди й завжди істоти, що були не більш реальні, як Пютуа, давалинародам ненависть і любов, жах і надію, підбивали їх на злочини, вимагалижертв, установляли звичаї та закони. Пане Ґубен, поміркуйте надвічною мітольоґією. Піотуа — особа мітична, найменше відома, признаю• се, і низького походження. Грубий сатир, що сидїв колись коло столунаших північних селян, був признаний достойним появити ся на полотніЙорденса і в одній з байок Ляфонтена. Патлатий син Сїкоракса увійшовв світ завдяки Шекспірови. Пютуа менше щасливий, ним завждибудуть погорджувати артисти й поети. Йому бракує величности й оригинальности,стилю й типовости. Він уродив ся в уяві надто розсудливій,поміж людьми, що вміли читати й писати і не мали зовсім сеї чудовоїфантазії, яка витворює казки. Я думаю, панове, що я досить сказав, щобпознайомити вас з справжнім характером Пютуа.— Я його розумію, — сказав пан Ґубен.І пан Бержере провадив далі:— Пютуа був. Я можу се твердити. Віп був. Вдуу ^тесь, панове,і ви переконаєтесь, що „істнувати“ не посідає в собі зь Уу, а означаєлише звязок прикмети з предметом, виражає взаємини.— Без сумніву, — сказав Жан Марто, - але істап ги без прикмет,се майже те саме, що й зовсім не бути. Не память хто сказавколись: „Я той, котрий істнує“. Вибачте хибу моєї памяі Неможливовсе памятати. Але невідомий, що сказав се, висловив ся на диво необачно.Даючи розуміти сим ; нерозважним виразом, що він не має прикметі позбавлений всяких відносин, він заявляє тим самим, що він неістнує, і легковажно знищує самого себе. Закладаюсь, що про нього більшене було чутно.— Ви програли, — відмовив пан Бержере. Він поправив негарневражіннє сього еґоїстичного виразу, приклавши до себе цілу купу прикмет,і про нього багато говорили, частіше всього без усякого глузду.— Я не розумію, — сказав пан Ґубен.— Розуміти не треба, — відповів Жан Марто. І він прохав панаБержере оповідати про Пютуа.— Дуже чемно з вашого боку прохати мене про се, — відповівтосподарь.

— ІІютуа уродив ся в другій половині XIX віку, в Сент-Омері; кращейому було б родити ся кількома віками ранїйше в лісах Ар ден абоБроцелїянди. Він був би тодї злим духом надзвичайно зручним.— Чи не дозволите чашку чаю, пане Ґубен, — сказала Полїна.— Хіба Пютуа був злим духом? — спитав Ліан Марто.— Він був лихий, — відказав пан Бержере; — він був лихий з деякихпоглядів, але він не був лихий безумовно. З ним так само стоїтьсправа, як з дяволами, котрих вважають дуже злими, але у котрих відкриваютьі добрі прикмети, коли з ними близше знайомлять ся. І я готовийдумати, що до Пютуа поставились несправедливо.Панї Корнуле, неприемно настроєна проти нього, зразу-ж запідозрілав нїм лїнюха, пянищо й злодія; але вона розміркувала, що, колимоя мати, людина незаможня, його уживає, значить він задовольняєть сямалим, і вона запитала себе, чи не було-б їй вигіднїйше замінити нимсвого садівника, котрий користував ся найкращою славою, але остількиж був і вибагливий. Надходив час підрізати тисові дерева. Вона подумала,що як панї Ельоа Бержере, будучи бідною, не платила багато Пютуа,то вона сама, багата, дасть йому ще менше, бо се вже звичайтакий, що багаті платять менше, ніж бідні. І вона вже бачила, як їїтиси підрізано стіною, кулями й пирамидами без великих на те видатків.„Я буду наглядати“, казала вона собі, „щоб Пютуа пе лїнив ся і необікрав мене“. Я нічим не рискую і се буде чиста користь для мене.Сї волоцюги працюють инодї більш зручно нїж чесні робітники“. Вонапостановила спробувати і сказала моїй матери: „Душечко, пришліть меніПютуа. Я йому дам роботу в Монплєзірі“. Моя мати пообіцяла їй се.Вона з охотою сповнила-б обіцянку. Але се по правдї було неможливо.Панї Корнуле чекала Пютуа в Монплєзірі і марно чекала. Вона булавитрівала в своїх думках і уперта в своїх плянах. Побачивши знов моюматір, вона пожалувалась їй, що не мас ніяких відомостей про Пютуа.— Душечко, ви не сказали йому мабуть, що я його чекаю ?— Розуміеть ся, сказала, але він чудний, дивний.— О, я знаю їх. Я знаю дуже добре вашого ІІютуа. Але лед вичи знайдеть ся такий божевільний робітник, котрий відмовив ся-б працюватив Монплєзірі. Мій дім, я думаю, відомий всім. Пютуа повиненбути до моїх послуг і як найшвидче, душечко. Скажіть мені тільки девін живе; я сама його відшукаю.Мати сказала, що не знає, де живе Пютуа, що взагалі не знають,де його хата, що мабуть він не має притулку. „Я давно вже не бачилайого. Я думаю, що він ховаєть ся“. Чи могла вона краще сказати?Проте панї Корнуле слухала її з недовірєм; вона підозрівала, щоматиїї обдурює що до Пютуа, що мати хоче огородити Пютуа від роз-

шукувань, боячись втеряти його, або зробити його більш вибагливим черезсе запрошенне. Вона її мала справді за надто еґоїстичну. Багато осудів,прийнятих всім світом і освячених історією мали таку саму добруоснову, як і сей.— Се правда, — сказала ІІолїна.— Що — правда? запитала панна Зоя, майже засинляючи.— Що присуди історії часто бувають несправедливі. Я собі пригадую,тату, що ти колись сказав: „Пані Ролян була наївна, коли покликалася до безстороннього потомства, не помічаючи, що як її землякибули злими мавпами, то і їх нащадки будуть лихими мавпами“.— Полїно, — суворо запитала панна Зоя, — яке дїло має те, ще*ти зараз говориш, до історії ІІютуа?— Дуже велике, тїточко.— Я сього не бачу.ІІан Бержере, що не був ворогом відступів, сказав своїй дочцї:— Як би всі несправедливости поправляли ся на сім світі, не требабуло-б вигадувати для сього иньшого. Як хочете ви, щоб потомствфсправедливо судило всіх мертвих V Як можно роспитати їх в темряві,куди вони відходять? В хвилї, коли можна-б було бути справедливимдля них, їх забувають. Та й чи молена взагалі коли-небудь бути справедливим? І що таке та справедливість ? ІІанї Корнулє, принаймні, повиннабула признати нарешті, що мати не обдурювала її і що ІІютуа неможна знайти. .Проте вона не відмовила ся його шукати. Вона розг уувала своїхродичів, приятелів, сусідів, слуг, крамарів, чи не знав хтс ебудь з нихІІютуа. Тільки двое чи троє відповіли, .що вони ніколи н го не чулипро нього. Більшости-ж-здавало'ся, що вони бачили його.— Я чула се імя, — сказала куховарка, — але не мі '* собі пригадати,хто його носить.— ІІютуа! та я його чудово знаю, — сказав залїзничий сторож,шкрябаючи в себе за ухом. Але я не зумію вам сказати, хто він.Найдокладнїйші відомости йшли від пана Блєза, податного урядника;він повідомив, що ІІютуа рубав в нього дрова між 19 і 23 жовтнятого року, коли була комета.Одного ранку ианЩКорнулє влетіла задихавшись в кабінет могобатька.— Я зараз бачила ІІютуа!— А-а!— Я його бачила.— Ви думаєте?— Я певна сього. Він підрізував стіну в пана Таншана. Потім він,повернув в улицю Аббес і пішов хутко. Я його втеря іа з очей.

— І се справді був він?— Без сумніву. Людина літ пятидесяти, худа, зігнута, вигляд волоцюги,в брудній блюзі.— ІЦо правда, — вимовив мій батько, — сі прикмети можуть підійтиі до Пютуа.— Ось бачите. Крім того, я його покликала. Я гукнула: Пготуа!і він озирнув ся.— Такого способу уживають аґенти охорони, щоб ствердити тотожністьзлочинців, яких вони розшукують.— Але-ж я вам говорю, що то був він!... Я зуміла його знайти,вашого Пютуа. Ну, й недобрим же він виглядає. Ви були дуже необачні,ви та ваша жінка, коли користувались з його послуг. Я знаю ся на людях,і хоч я бачила тільки його спину, я можу присягнути, що се злодїй,а може навіть і убійник. Його вуха зовсім не загорнені в середину, і сетакий знак, який ніколи не зводить.— АІ ви помітили, що край вуха в його не загорнений ?— Від мене нічого не вкриєть ся. Мій любий пане Бержере, якщо ви не хочете бути забитим укупі з вашою жінкою і дітьми, не допускайтебільше їїютуа в дім. І ще рада: перемініть всі ваші замки.Як раз, кілька днів по тім, в пані Корнулє украдено з городу тридині. Злодія не знайшли, і вона стала підозрівати Пютуа. Покликанобуло в Монплєзір жандармів і їх слова зміцнили підозріння пані Корнулє.Банди грабіжників пустошили тоді сади в околиці. Але сього разукрадіжка була вчинена одною людиною і з надзвичайною зручністю. Ніякихслідів, навіть відбитків чобіт не було на вохкій землі. Злодїй неміг бути ніким иншим, крім Пютуа. Се була думка бриґадіра, котрийдуже добре знав Пютуа і прирікав, що таки зловить сього птаха.Тазета Сент-Омера присвятила статю трьом диням пані Корнулєі описала згідно з відомостями, що ходили по місту, портрет Пютуа.„В нього, — писала ґазета, — низьке чоло, очи ріжного колїру, блукаючийпогляд, гусячі лапки на висках, великі, червоні, блискучі вилиці.Край вуха не загорнений в середину. Худорлявий, трошки зігнутий, немічнийз виду, він в дїйсности надзвичайно сильний: легко ламає в руціпятифранкову монету між палюхом і вказівкою“.Є серіозні підстави, твердила ґазета, приписувати йому цілий рядкрадіжок, виконаних з дивною зручністю.Все місто зацікавило ся Пютуа. Розійшла ся чутка, що його арештованоі взято до вязницї. Але швидко виявило ся, що людина, яку взялиза його, була продавцем календарів, Ріґобером. Проти його не можна буловиставити жадного обвинувачем, і його увільнили після чотирнадцятимісяців слідчого арешту. А Пютуа жив невловимий. Пані Корнулє стала

жертвою ще одної крадіжки, більш сміливої, нїж перша. У неї з буфетувитягнено три срібні ложечки. Вона пізнала в сім руку Пютуа, повісилаіанцюжка на дверях своєї кімнати і перестала спати.III.Коло десятої години вечора Полїна пішла в свою кімнату і паннаБержере сказала свойому братови:—· Не забудь же оповісти як Пютуа звів служницю панї Корнуле.—* Я се маю на увазї, сестро, — відказав пан Бержере. — Опуститисе — значить втеряти найкраще в сїй історії. Але у всїм требапильнувати ладу. Пютуа дуже пильно розшукувало правосудє, але так:не знайшло його. Коли виявило ся, що він невловимий, для кожногостало питаннем чести відшукати його; хитрим людям се вдавало ся.І як було сила хитрих людей в Сент-Омері і в околицях, то Пютуа бачилиодночасово і на улицях, і на полях, і в лісах. Ще одна риса буладодана в такий спосіб до його характеру. Йому приписували дар повсюдности,який мають тільки популярні герої. Людина, здатна в одну хвилинупереходити довгі віддалення і показувати ся нагло в місці, де їїяк найменьше сподївають ся, дійсно починає жахати. Пютуа став страховиськомСент-Омера. Панї Корнулє, переконана, що Пютуа вкрав в неїтри динї і три ложечки, жила в страху, забарикадована т конплєзірі.Засови, ґрати та замки не заспокоювали її більше. Пютуа в її очахстрашенно тонкою істотою, здібною пролізати крізь двері )дна подіяінтимного характеру подвоїла її страх. !Її куховарку зведено; настав час, коли вона не мої ! вже таїтисвого гріха. Але вона рішучо відмовляла ся назвати свого . >дителя.— Імя їй було Ґудула, — сказала панна Зоя.— Її звали Ґудулою і вважили захищеною від небезпек коханнядовгою та стирчастою бородою. Чесноту святої дочки короля, яку почитаєПрага, захистила борода, котра нагло виросла. Але для охорони чеснотиҐудули не досить було бороди, навіть більш давньої. Панї Корнулєпримушувала Ґудулу назнати чоловіка, котрий, звівши її, покинув в такімприкрім стгшовищі. Ґудула обливала ся слїзми і мовчала. Ні благання,нї погрози — ніщо пе виливало. Ііанї Корнулє вчинила довгей докладне слідство. Вона зручно розпитала сусідів, сусїдок, крамарів,садівника, залїзничого сторожа та жандармів; нїщо її не навело наслїдивинуватого. Вона знов спробувала витягнути з Ґудули повне признание.„В ваших інтересах Ґудуло, скажіть мені, хто се14. Ґудула зоставала сянімою. Нагло промінь світла пронизав мозок панї Корнулє: „Се Пютуа“ !Куховарка плакала й не відповідала. „Се — Пютуа І Як я ранїйше сьогоне вгадала? Се — Пютуа І Нещасна! нещасна! нещасна“ !

Пані Корнулє лишилась переконана, що ІІютуа подарував дитиноюїї служницю. Всі в Сент-Омері, починаючи від голови суду до песикаліхтарника знали Ґудулу та її кошик. Новина, що Пютуа звів Ґудулу,викликала в місті здивованнє, захопленне і веселість. Пютуа став славоний, як спритний крутиголова та коханець одинадцяти тисяч дїв. Йомунриписували, завдяки легким ознакам, ще пятеро чи шестеро дітей, щоуродили ся сього року, і котрі краще зробили-б, як би зовсім не зявлялиея, супроти втїхи, що їх тут чекала, і радости, яку вони приносили своїмматїрям. Між иншим, називали служницю пана Марешаля, крамаряв „Зустрічи рыбалок“, рознощицю хлїба і маленьку горбату зПон-Біке;всі вони, послухавшись Пютуа, придбали пемовлятко.— Дивогляд І — вигукували куми.І Пютуа, невидимий сатир, загрожував непоправним лихом всїмдівчатам Сент-Омеру, котрі, по словам старих, доти були завжди чемні.Блукаючи таким чином по місті та околицях, Пютуа все був тїснозвязаний з нашим домом. Він переходив повз нашу браму та, здавало ся,перелазив инодї через стїну нашого саду. Ніхто ніколи не бачив йогов лице. Але що хвилї зустрічали ми його тїнь, його голос, сліди йогоніг. Не раз нам лучало ся бачити його спину в сутінках на поворотіулицї. Зо мною та моєю сестрою він трохи міняв свою вдачу. Лишав сялихим та шкодливим, але ставав трохи наївним та хлопячим. Він робивея менш реальним і, смію запевнити, більш поетичним. Він входив вцикль наших дитячих переказів. Він ставав Страхопудом, старим Фуетро *)та продавцем піску, котрий засипає дітям очи в вечері. Се не був домовик,якй в стайнї сплутує в ночи хвости лошакам. Простий і меншчудотворний, але однаково щиро пустотливий, він підмальовував чорниломвуса сестриним лялькам. В ліжках, перед тим, як заснути, ми прислухалися до нього: він плакав на даху вкупі з котами, гавкав з собаками.виповняв стогнами обори та співав на улицї представляючи нічнихпяниць.Пютуа став нам близьким і цікавив нас власне тому, що памятьпро нього була звязана з усіма предметами, що нас окружали. ЛялькиЗої, мої шкільні зшитки, які він стільки разів заливав чорнилом та видиравз них картки, садовий мур, над яким ми бачили в присмеркахйого палаючі червоні очи, блакітний фаянсовий горщик, що він розбивякось зимової ночи (як що то тільки не був мороз); дерева, улицї, лави,все нам нагадувало Пютуа, нашого ІІютуа, ІІютуа дитячого, істотумісцеву, мітичну. Він не міг рівняти ся в красі й поезії з демоном, абодиким фавном Сіцілїї або Тесалїї. Проте, він був півбог.*) Особа з французької казки.

Що ж до нашого батька, то в його очах Пютуа мав инший, емблематичнийта фільософський характер. Наш батько дуже жалїв людей. Вінне вважав їх надто розумними; їх помилки, коли вони не були дужетяжкі, тішили його й примушували сміяти ся. Віра в Пютуа цікавила його,як взірець людських вірувань взагалі. Повний іронії і насмішкуватий,він говорив про Пютуа, як про живу істоту. Він вносив в се так багатоупертости та відзначав обставини з такою точністю, що мати дуже дивувалася і йому казала простодушно: „Можна подумати, що ти говоришсеріозно, мій друже; ти ж навіть добре знаєш“...Він відмовляв поважно: „Весь Сент-Омер вірить в істнуваннє Пютуа.Чи був би я добрим горожанином, як би заперечав сьому? Требадобре поміркувати перше, ніж знищити предмет загальної віри.“Тільки безумовно чесна душа має таку сумлінність. Батько силкувався погодити своє власне почуте з почутєм громадським, віруючи, як ірешта мешканців міста, в істнуваннє Пютуа, але не припускаючи йогоучасти в крадіжці динь і в зведеню куховарок. Словом, він визнавав свою 'віру в істнуваннє Пютуа, щоби бути добрим горожанином; але він обходився без нього при поясненю міських подій. Таким чином, як в сїм,так і в багатьох инших випадках, він лишав ся благородною й розумноюлюдиною.Що ж до матери, то вона собі трохи докоряла за г [ьореннє Пютуаі не без причини. Бо кінець кінцем Пютуа народи, ря з вигадкинашої матери, як Калїбан з фантазії поета. Без умнїву, винабула не однакова і мати була меньш винна, ніж ^експір. А втім вона налякала ся й змішала ся, побачивши що її і еньк£ брехняприбрала надзвичайних розмірів і що легковажна ві дка користуваласьнадзвичайним успіхом, котрий все ріс, обхопив все місто і загрожував обхопити весь світ. Одного разу вона навіть зблідла надумку, що її брехня стане перед нею., В той день її служниця, що щенедавно служила і була з далекого краю, сказала їй, що якийсь чоловікхоче її бачити. Йому треба, як він казав, говорити з панею.— Що за чоловік? — Він одягнений в блюзу; має вигляд сільськогоробітника. — Сказав він своє імя? — Еге, панї. — Та як жейого звуть? — Пютуа. — Він вам сказав, що його звуть?.. — Пютуа,як раз так, пані. — Він тут? — Еге, панї; він чекає в кухнї. — Вийого бачили ? — Еге, панї. — Чого він хоче ? — Він мені сього несказав; він хоче сказати тілько панї. — Підіть та спитайте його.Коли служниця повернула ся в кухню, Пютуа вже не було там. Сязустріч служниці з Пютуа ніколи не була вияснр іа. · Але з сього днятати почала думати, що Пютуа міг дійсно істнувати і що вона, можебути, не збрехала.Перекл. Наталя Романович.

ЮРИЙ КМІТ.На літературний світовий ринок увійшло в 1908 р. пребогато річий,одначе незвичайно мало е таких, яким довша будучність запевнена.Пікантні сексуальні істориї, ріжноколїрова еротика, криміналістика,авантурні, галабурдні пригоди розлили ся в письментстві найширше...Тяжко доводить ся виловити з тої повені зерна правдивої, артистичноїтворчосте.Починаючи від анґлїйського письменства, спинимо ся коло інтересноготвору: „The Dynasts“, драми в трьох частях (томах), девятнацятьохактах і трицятьох сценах. Автором сього твору Thomas Hardy, одинз найголовнїйших представників реалізму в Анґлїї. Поки скажу дещопро саму драму, а зглядно про драматичніш епос, треба попереду зазначитиголовнїйші признаки авторового світогляду, що лягли в основуйого писань. Матеріялїстично - детерміністичні прінціпи, які розвиваєосновно Тен у книжцї „L’Intelligence“, кермують його творчістю. Звіснеmilieu, окружение, клімат, місце, раса, атавістичні елементи домінуютьвсесильно над чоловіком, тим то боротьба супроти присудів несвідомихсил природи та супроти провин минулости стає безвиглядною. В томулежить траґізм світа. Найвлучнїйше зясовуєть ся фільософія авторав коротких оповіданнях, затитулованих : „Life’s Little Ironies (малі іроніїжитя), де проведено отсю гадку : жарт долї та іронія житя проявляєть сяяк раз у тому, що найіерасші люди безневинно стають провиїшими. Йогописання пронизані провідними думками фільософії Шопенгауера, головноз його твору: Світ як воля і уява, а се найбільше проявило ся в останньомуписанню (в розговорах духів, що мають схожу роль зі стариннимхором). Над усїми писаннями повисла сумовита мелянхолїя, важкий, понурийпесимізм.Висше зазначені чинники сходять ся теле і в згаданій драмі, щомає темою десятолїтні боротьби (1805— 1815) рілших династий в спілцізі своїми народами супроти Наполеона. Драма починаєть ся „Прелюдиеюв надсвітї“, що нагадує нам „ІІрольоґ у небі“ з Фавста Ґете. Тут видолеенийсвітогляд автора. Виступають доля, милосерде, іронія, час і ведутьфільософічні розговори, розкривають сучасні події та висказують сяпро будучність. Далі у першій сцені розмовляє трьох подоролених напочтовому возї дорогою над полудневими берегами Анґлїї теле про тодішнюполітику; раптом надїздлеає попри них иісланець з Льондонуі повідомляє їх, що кождої хвилї молена надїяти ся Наполеона... Друга

помалу-малу стає на певний шлях. Досить навести перші лїпші фактичніілюстрації, щоб пересвідчитись у справедливости сказанного. Так прим.,чорний пар, досі майже невідомий селянам, останніми часами значнопоширив ся в селянських господарствах Херсонщини, Полтавщини й Таврії.В однім із повітів останньої ґубернїї (бердянським) до р. 1901 чоррийпар був відомий тільки в двох менонїтських колоніях; р. 1902 підчорним у тім повіті було вже 1018 дес. селянської землі, р. 1903 — 2.305дес., р. 1905 — 13.221 дес., р. 2906 — 14.206 дес., а минулого року —вже коло 20 тис. десятин селянської землі. Так саме поширяєть сяв селянських господарствах плодозмін, який усе частіше й частіше в и ­ходить переможцем у боротьбі з архаїчною й некористною трьохпольноюсистемою. Так, інструктор сільського господарства по радомисльськомуповіту повідомляє, що в с. Обуховичах 20 селян згодились завести в себепятилїтнїй плодозмін; у с. Барановичах поля розбито так саме на 5змін у трьох селян; у стількох же селян розбито поля в с.с. Сидоровичах,Ставищах та Озерах. Подібні звістки маємо й про де-які иншіґубернїї и повіти України.Незрівняно більше інформації можемо уділити в справі розвиткусїльскої кооперації на Вкраїні за минулий рік. Дякуючи тому, що в „Радїиз початку минулого року заведено економічний відділ редактори якогозвертали особливо пильну увагу на статистику кооперативи Ь руху, картинапоширення кооперації в українськім селі встає пере нами в світлі’досить близькому до дїйсиости. Кажемо „досить“, а не ц /ш близькому,бо „Рада“ реґіструвала кооперативний рух здебільшого / підставі звісток,взятих з ииіиих часописей. Але не всї вкраїнськ /убернїї маютьдобре поставлені часописи, опріч того, не всї часописи зве Ьиоть однаковуувагу на кооперативний рух. Тому й цифрові данні вийшли для однихґубернїй повнїйшими, а для других — менш повними. Отже на підставіотсих неповних данних картина кооперативного руху по селах і містечкахУкраїни малюєть ся в такому виді.Засновано від 1 січня до 30 грудня 1908 року:Xі у б е р п ї ї.Потребт-в.Позичковихт-в.ІІОЗИЧІС.-ощ. т-в.С.-г. т-в.Усьогот-в.Київщ ина.......................................... 173 5 5 1 184П оділяє.............................................. . , 120 9 10 5 14441 20 2 17 8039 40 — 79Чермигівщ ииа................................ І 37 5 1 44Катеринославщина . . . . . . 32 13 4 4 53Харківщина ................................. 4 17 2 10 332 6 1 — 6Херсонщина . ........................' . . . . 2 1 — 1 4ІІо всій Україні' . . . . 147 69 39 62712

Опріч сього, протягом минулого року засновано багато товариств, які невкладують ся в жадну з вищих рубрик і які проте являють ся найкращимдоказом поширення кооперативних ідей серед українського селянства.Так, у степовій Україні відкрито кілька селянських товариств для продажузбіжжя, минуючи скушциків, на Волині, Поділі й Полтавщині відкритокілька кооперативних товариств для годування й продажу домашньоїптицї; в Київщині засновано селянське садівниче товариство (Старо-Петрівецькаволость, Київсь. повіту), т-во взаємного страховання худоби(с. Ташлик, Черкаського повіту), Бжільниче т-во (с. Боярка); наПоділлю закладено під час жнив товариську хлібопекарню (с. Кузьминцї,Гансинського повіту) и т. д. 1)Таким чином, дїйсне число заснованих минулого року селянськихкооперативних товариств треба вважати значно більшим від показаноїв нас цифри (627); не буде, мабуть, дуже великою помилкою, — а якбуде, то в бік зменшення, — коли приймемо число заснованих торікселяських кооператив усїх типів у 700.Яке напруженнє енерґії й сил, виснажених попередніми роками боротьби,темнотою й злиднями, потрібно було для того, щоб за один рікутворити такий просто-таки ґрандіозний будинок — се зрозуміє кожен,хто хоч трохи знайомий з учасними росийськими обставинами. Але нашеселянство перемогло всі перешкоди й сим доказало, який великий запастворчих сил таїть воно в собі.Але і раціоналізація хліборобства і сільска кооперація ■— се тількиневеликі просвітки, які більше відтіняють загальний темний фон ці ­лої картини селянського становища. Ще при істнуваншо ииших серйознішихзасобів боротьби з селянською нуждою сї паліативи могли б відогратив селянськім житю досить велику ролю. Але при бракови тихсерйозніших засобів, при необмежпїм пануванню безземелля й малоземелля,при атмосфері загального безправя й селянського особливо, призагальній некультурности й знов-таки при селянській особливо, — притаких обставинах сї паліативи ледве чи дадуть і десяту частину того,що вони можуть дати. І таким чином ми знов приходимо до нашої відправноїточки, й па запитаннє, чи сталось що-небудь таке, що могло бусунути незадоволеність селянства сучасним соціально-політичним ладом,чи значно змінилось на краще його становище, — на се запитаннє маємовідповідь неґативну.г) Як на курйоз — правда, досить невеселий — треба вказати іце па однуформу кооперації, що протягом останнього року почала розвиватись на вкраїнскімселі. Се — союзницькі потребительські крамниці' й ипші кооперативи. До честивашого селянства треба зазначити, про союзницькі кооперативи, до речи, досить нечисленні,популярністю не тїшуть ся або, краще, тїшуть ся досить сумною популярністю.Селяне ставлять ся до них або цілком байдуже або й отверто-вороже.

Робітництво.Тепер ми переходимо до становища головної рухаючої сили недавньогоруху — робітництва. Питание — чи змінилось становище робітництвана краще, чи нї — має ще той інтерес, що в заяежности відйого розвязання розвязуеть ся й питание про нормальність чи ненормальністьекономічного життя країни. Становище селянства міркою длястановища економічного життя країни служити не може, бо життє селянства,особливо нашого, залежить більше від зявищ і факторів, щоконтролю не піддають ся, нїж від законів економічного розвитку. Иншаріч робітництво — сей барометр капіталістичного суспільства. Всяканайменша зміна в господарсько-економічній ситуації негайно відгукуєть€я на його становищі, отже, познайомившись з останпїм, можна більшменшправд?=подібно уявити собі й становище першої.У яких же обставинах прожило вкранїське робітництво минулийрік? Хай дадуть відповідь на се запитанню факти.Безробітте протягом минулого року досягло давно нечуванихрозмірів. Молена сміло сказати, іцо не лишилось ладної місцевости, жадноїгалузи промисловосте, де б не побував сей страшниґ теть. Ось сухийреєстр жертв безробіття.Київщина. Київ: 12 мая увільнено всіх робіт; арматурногозаводу півд.-зах. т-ва, бо завод закрив ся ; паровий > [ Бродськогоодин час зовсім стояв, а решту часу продукував по. ^пу норми; нагорілчаному заводї № 1 увільнено 100 подешциків, з іх 80 ланок, —сподїваютьсяувільненя ще 200 робітників; на машиноО/дївельному заводі„Гретер і Криванек“ увільнено коло 250 робітників, сподївають сядальших увільнень; на заводі „Ауто* увільнено кілька робітників і заведено5-годинний робочий день; південно-росийський завод з серединилистопада зменшив робочий день на половину; в залїзничих майстернях1 липня увільнено 275 робітників; закрив ся цементовий завод „Фор“,робітників увільнено; у мартї в Київі було коло 3000 безробітнїх. У Київщині: в цвітни стало коло 500 млинів, увільнено до 100,000 робітників;на ст. „Бобринській“ заведено 4-годинний робочий день; у Черкасахлишилось без роботи 200 робітників цвяхово-болточного заводу; тамже сиділи без роботи мулярі; по всій Київщині зменшили на 3Д ПР°“дукцію цегельні.Полтавщина. Полтава: в залїзничих майстернях увільнено частинуробітників і зменшено число робочих днів, закрилась і увільниларобітників тютюнова фабрика Хотлєва, зовсім припинились млини Молдавського,Смолянова й инших мукомолїв, робітників увільнено. Кремен-

чук: у крюківських ваґонних майстернях заведено 3-денігий робочий?тиждень, на чавуноилавиих заводах увільнено частину робітників, сталий увільнили робітників усї млини, зменшили продукцію й увільнили частинуробітників махорочнї фабрики, а де-лкі зовсім закрились. Зїньків:стали й увільнили робітників усї млини. Лубнї: на махорочпїй фабриці„Нїмковський і Берштейн“ заведено 4— б-годинний робочий день.Харківщина. Харків: на заводі Гельферіх - Саде увільнено200 робітників; на паровозобудївельнім заводі нештатних робітниківувільнено зовсім, а штатним дано „трьохмісячний одпуск“, розумієть ся,без жалувапня, опріч того завідських робітників і служащих, очевидно,для економії, позбавлено завідської лікарської допомоги й права братибезплатно лїкарства з завідської аптеки; у ваґонних майстернях заведено18-денний робочий місяць; на всїх друкарнях увільнено частину робітників,а в друкарні Яковлева робітникам машинного видїлу зменшеноробочий місяць на половину, а палятурного — на третину. Південна залізниця:на майстернях частина робітників увільияєть ся, а для рештизаводить ся зменшений робочий день. Ст. Константинївка: увільнено 300робітників на шкляпїм заводі.Волинь. Житомір: половина місцевих малярів ходить без роботи,решта працює по півдня; слюсарі не мають роботи, безробітнїх 40 душ;чинбарі не мають роботи, одна фабрика стала, решта зменшили продукцію; дамські кравці ходять без роботи, 60 душ безробітнїх; теслярівувільнено з фабрик; фабрики гнутих меблів закрились і викинули набрук 600 робітників. В ґубернїї стало 48 парових і 300 водяних млинів; закрилось багато цегелень і ґуралень.Херсон щ и н а. Одеса : маслобойнї заводи увільнили частину робітниківі зменшили продукцію; три сірникових фабрики закрилисьі увільнили всїх робітників. Миколаїв : иароходобудівельний завод увільнивдо 900 робітників, а незабаром завод зовсім закриваеть ся ; на заводіхліборобських машин бр. Донських увільнено частину робітників, незабаром. завод зовсім закриваеть ся: адміралтейство увільняє робітників навсіх відділах.Катеринославщи>на. Катеринославські залїзничі майстерніувільняють робітників партіями по 10 душ ; стали млини бр. Шіфрен,увільнивши 150 робітників; закрив ся кобринський металургічний завод,увільнивши 200 робітників; на костянтинївськім нляшанім заводі йдеувільнене робітників; закрив ся брянський металурґічний завод; закриваеться металурґічний завод Никополь — маріупольського т-ва й увільняє1324 робітників; на дніпровськім заводі зменшуєть ся продукція, увільнено900 робітників.Подїллє: в м. Дунаївцях стали всі суконні фабрики й увільнили

робітників; мукомоли південних повітів зменшили число робітників наполовину.Д і н е д ь к и й басейн. На руднику колачевського увільнено коло300 робітників, на руднику „Пужмерки“ — коло 200 робітників, на рудникахЧурілїна й Парамонова без роботи лишилось 3000 робітників, надружківськім заводі увільнено робітників рельсопрокатного й рельсобудівельногоцехів. Взагалі, попит на робітників значно зменшив ся в басейнї,доказом чого може служити той факт, що на 1 червня 1907 р. бракувало7322 робітник., а на 1 червня минулого року — тільки 1453 роб.Опріч сього маємо поодинокі звістки про увільнене 700 робітників наконотопських залїзничих майстернях, про страшенне безробітте, яке пануєсеред новоросийських портових та дніпровських берегових робітниківі. т. и.На превеликий жаль, брак данних про розміри безробіття в 1907 р.не дає змоги зробити порівнюючу оцінку наведених данних. Доводить сяотже брати справу, як вона єсть, від чого значіннє її трохи зменшується, але не зншцуєть ся. У всякім разі, така велика кількість безробітних,яка подекуди досягала 50% усього числа місцевих робітників, муситьсвідчити про ненормальні обставини, в яких перебував розвитокиродукцийних сил України протягом минулого року.Про се саме свідчить і статистика страйків та локаутів минулогороку. Відомо, що коли промисловість розвиваєть ся нормально, коли продукціяйде повним темпом, енерґія робітництва зростає, зростає силайого натиску на капітал — і в результаті число страйків зростає. Навпаки,енерґія підприємців, цілком напрямлена на добуваннє додатковоївартости, значно ослаблюєть ся в такі моменти — й в результаті числолокаутів зменшуєть ся. Напроти того, в моменти індустріальних кризисів,коли продукція йде мляво, часто-густо тільки по інерції — тодіпідприємці й робітники міняють ся місцями. Перші переходять до нападу,зменшують платню й збільшують робочий день, з легким серцемзвертаючись до локауту, коли робітники проявляють хоч тінь упертости;робітники або ділком пасивно скоряють ся, або протестують у такийспосіб, який на підприємців жадного вражіння не справляє.Минулий рік, як сказано, дає ряд непохитних доказів справедливостенаведених гадок. Перш за все в історії минулого року звертає насебе увагу надзвичайно войовнича, аґресивна тактика підприємців що доробітників. Так, у дїлїм рядї місць понижено розцінки на 20— 50%.Про се повідомляють з київського машинобудівельного заводу „Гретері Ііриванек“ (розцінки понижено на 20 ироц.), зо всїх майстирень південно-західноїзалізниці (5—50%)) з харківского паровозобудівельногозаводу (25%), з катеринославських залїзничих майстерень (25%), з кре­

менчуцьких тютюнових та махорочных фабрик і. т. д. Рівночасно нонічається й досить яскраво висловлена тенденція підприємців збільшуватиробочий день, часом до колишніх „потогоних“ норм. Такі звістки маємо3 Павлограду, де на місцевих млинах заведено 12-годинний робочий деньздобутого раніше робітниками 8-годинного, з Катеринославу, де на млинахбр. ЕГіфрен зроблено таку саму „реформу“, з У майя, Проскурова,Лубень і цілого ряду инших місць та підприємств. Як тільки з боку робітниківпомічав ся хоч найменший опір — зараз починав ся локаут, якбуло, прим., на павлоградських млинах.Зрештою, підприємці часто-густо звертались до локауту й без жадногоприводу з боку робітників. Так, напр., на харківськім паровозобудівельнімзаводі робітникам оголошено локаут за те, що „було пораненоначальника цеха й ніхто з робітників не виступив свідком у сій справій взагалі за відношеннє робітників до сього іиціденту; як було сказанав офіціяльнім завідськім повідомленню. Так саме, на харківськім заводіГельферіх-Саде, після замаху на вбивство помічника директора, приступленодо масового увільненя робітників і оповіщено, що після другого замахузавод зовсім буде закрито. При нормальнім темпі індустріальногожиття підприємці так лехко не відважують ся на примусову перерву* в процесі надбання додаткової вартости.Переходячи до числа страйків, ми бачимо, що протягом минулогороку їх було зовсім мало — на всій Україні 82. З них на Київщинуприпадає 15 страйків, на Катеринославщииу й Херсонщину — по б страйків,на Полтавщину — 2 страйки й на ІТодїллє, Волинь та Чернігівщину—1 страйкови. На поодинокі галузи промисловости сі страйкиподіляють ся так: будівництво — 8 страйків, прикащики й прислуга —4 стр. (в тім числі 1 страйк низчих служащих при студентській їдальнікиївської політехніки), транспорт, продукція готової одежи й друкарство— по 3 страйки (в тім числі 1 страйк у друкарні часопису „DziennikKijowski“), конверто-палятурний, аптечний і металурґічний промисли— 2 страйки, машинобудівельний, гарбарсышй, щіткарний, горілчанийі пекарний промисли — по 1 страйлови.Поділ страйків на рубрики відповідно до причин, що викликали їх,дає такі результати: страйки, які виникли в ініціативи робітників — 15,страйки, що носили характер оборони проти аґресивної політики підприємців— 10, страйки, що виникли „через неиорозуміннє з адміністрацією“— 3, не вияснено причин — 4. Страйки скінчились: повною перемогоюробітників - - (3 випадків, повного перемогою підприємців — 10вип., компромісом —‘ 6, невідомо — 10 випадків. У двох випадкаху страйки втручалась поліція (Одеса й Вінниця).Число робітників, що брали участь у страйках, невідомо. Можна

тільки констатувати, що страйки відбувались переважно по дрібпих підприємствах.Принаймні, значними можна назвати тільки 2 страйки з 32:на заводї Гартмана в Луганському (більш 2000 робітників); на заводіхліборобського знаряддя Гена в Одесі (700 роб.). Число участників урешті страйків вагаєть ся приблизно між 10— 50, частїйпіе наближаючисьдо меньшої, нїж до більшої грани.Як що життє городського вкраїнського робітництва в 1908 р. представлялосумну картину, то іде сумнїйшу картину представляло життє нашогосільського робітництва. Беззахистне, незорґанїзоване, гнане на панськілани страшенною нуждою, воно протягом одного минулого року зазналостільки лиха, скільки, мабуть, не доводилось зазнати городськимробітвикам і за 20 лїт.Насамперед, страшенно зросло число робітників, і се неминуче мусїловикликати гостру конкуренцію поміж ними й, в конечному результатізменшенне дїн. Так, наир., у маї місяці писало ся в „Раді“ : „Останнімиднями всі станції на Полтавщині переповнені сільськогосподарськимиробітниками, що йдуть на заробітки в далекі сторони. В загалісього року помічасть ся небувалий рух на заробітки. Тодї як звичайнойде всього до 60.000 чоловіка за все літо, — тепер (себ-то в маї) волостніправління видали вже паспортів більше зазначеного числа. Переважнойдуть чоловіки, але не мало йде й жінок та дїтей. Посувають сяробітники найбільше на Кавказ, у Донщину, в Таврію, Катеринославідинуй Херсонщину“.Але виключно високі заробітки, якими колись славилась ІІоворосія,під впливом розмноження власної людности, а також під впливом вищезазначеної конкуренції поміж самими „заробітчанами“, відійшли вжев сферу лєґенд. Минулий рік потвердив се найкраще. Як писав знаменськийдописувач „Рйчи“, „звичайне тепер зявиїце на робітничих ринках,що з 5 —6 тисяч робітників наймають яких-небудь 4— 5 сотень. Цїни наробочі руки повсюди тепер стоять надзвичайно низькі. Дорослий робітникза строк від 26 мая до 1 листопада одержує не більше 35— 40 карб.,а останніми часами навіть не більше 30 карб.; ще менше одержуютьжінки — не більше 20— 25 карб, за той самий період. Наскільки низькопала зарібна платня сього року, видко з того, що голодні, виснаженімарним розшукуваннєм роботи „заробітчане“ згожують ся працювати засаму харч“.,. Повідомляють, напр., про таки випадки, коли партію дорослихробітників наймали за яких-небудь 25 — 30 карб, на три місяці.Не задовольняючись і такими просто-таки неймовірними умовами, роботодавець,переждавши тиждень-два, понижує сим робітникам платню до20 кар., будучи цілком певен, що безвихідне становище примусить їхпристати й на такі умови"...

Не диво отже, іцо минулого року робітничі ринки й великі залїзничістанції Новоросії уявляли з себе нїби складочні пункти нікому непотрібного„живого“ робітничого краму. Купи робітників у буквальнімрозумінню лежали тижнями на городськиг майданах, на перонах залїзничихстанцій. Кінець-кінцем серед бідолашних заробітчап воцаряв ся голод,на ґрунті якого траплялись часті самогубства, особливо серед дївчат.Одні з сих партій, проївшись до останньої нитки й зазнавши чималолиха, кидали робітничі ринки й рушали в дорогу шукати наймачів.Переходячи з економії в економію, вони пропонували свого силу на якихугодно умовах. Але ті їх зустрічали, як „злодіїв і грабіжників'*, бо, падумку поміщиків, „справжні робітники“ повинні дожидати наймачів нагородських майданах, а не „вештатцсь“ по економіях. Чим кінчалисьтакі походи для робітників — про те можна догадатись з того, що майжена всіх значніших економіях були козаки або інґуши.Инші, більш розсудливі, повертались до дому, не гаючи часу намарні шукання. Здебільшого робітники йдуть пішки, йдуть цілими тижнямисотнї верст, голодні, обшарпані. Правда, подекуди вони намагалисьпроїхати хоч одну*дві станції в потягу безплатно. Рідко в кого, звичайнобув злотий для „подяки“ за безплатний цроїзд. Такому щасливомудорога до ваґону була більш або менш відкрита. Всіо-ж решту лають,бьють при найменьшій спробі пробратись у ваґоп. Часто-густо доходилонавіть до вживання холодної зброї. Тих, що проривались у ваґон, скидали,хоча-б потяг уже рушив. Сумно кіпчались такі спроби проїхатизалізницею; часто-густо робітники платили за них життєм.А пазустріч сим неудачникам ішли нові й нові валки заробітчан,ішли старі й малі, муїцини й женщини дївчата й навіть ланки з немовлятами.Якимсь безмежним сумом віяло від них. „Хіба не все одно, депомірать, чи вдома, чи тут?! Краще-ж тут, хоч не чутимеш плачу своїхголодних дїтей!" — ось що часто й густо відповідали . заробітчане назаиитаннє: „куди йдете ?“.Так стояла справа в „благословенній“ Новоросії, в колишнім робітничімраю. Розумієть ся, що в центральних українских ґубернїях обставинимусїли скластись для робітників ще гірше. Так воно в дїйсностий було. Так, у черкаськім і чигиринськім повітах, де істнують відомі латифундіїТереіценка й графа Давидова, дорослому робітиикови платилиподенно 25 коп., а робітниці 15 кой. на своїх (робітника) харчах. У сквирськімі таращанськім повіті ми бачимо ще низшу зарібню платню. В першімповіті дорослий робітник одержував поденно на своїх харчах 15 к.,причім робочий день тривав від сходу до заходу сонця. В таращанськімже повітї мужщинам зовсім не можна було знайти роботи; що ж дожешцин, то їх наймали садити буряки з платою на їхнїх харчах 10 коп.від рядка (більше одного рядка в день нема змоги засадити).

Ще гірше стояла справа на цукроварнях, де за 18-годинний робочийдень, при сночинкови на 1 годину в черкаськім і канівськім повітахплатили 20 коп.; такі самі ціни стояли й в канівськім повіті.Не в кращих обставинах доводилось працювати сільськогосподарськимробітникам і в Чернигівщинї й на Волині.В де-яких, правда, дуже нечастих випадках робітники намагалисьпротестувати проти своєї надто вже темної долі й домагатись кращихумов працї. Так, ми знаємо страйки сільськогосподарських робітників ус. Мировцї й в м. Германївцї (Київ, пов.) на плантаціях григорівськоїцукроварні, в антохивському маєтку Сапака (київ, п.), в с. Грабівцях(могил, п.) і инш. Але здебільшого кінчались сї страйки тим, що робітники,почасти через власну пезорґанїзованість, почасти через „посередництво“поліції й козаків, ставали до працї на старих умовах.Як у селянськім житю ми констатували один відрадний факт і сейфакт був — самодіяльність селянська, так і в житю вкраїнського робітництва,розуміеть ся, виключно городського, самодіяльність була єдинимясним промінєм, що освітлював хоч один невеликий куточок того житя.Самодіяльність робітнича виливалась в єдину так-сяк дозволену форму:в форму професийних орґанїзацій. На перевеликий жаль, обставини не далисьому рухови розвинутись хоча-б з такою силою й інтенсивністю, як розвинуласьпротягом минулого року сільська кооперація. Першою з таких обставинбуло безробітте, яке спустошувало реєстри членів і скарбниці професійнихспілок. Друга перешкода — се наше історичне роеийське лихо:неприхильність адміністрації до сеї орґанїзаційиої дїяльиости. Можливо,що з першою перешкодою робітничий ентузіазм і змаганнє до самоорґанїзаціїще так-сяк справили ся-б, але сила напору другої перешкодиперевагала силу супротивлення робочого класу, й ирофесийні спілкиодна за другою падали під невмолимим ножем реакції.Намальовану вище картину економічного життя двох головніших верствукраїнської людности — селянства й робітництва — можна вважати доситьблизького до дїйсности. Весь час ми старались дати яко мога більше місцяфактам і якого могла менше — нашим особистим симпатіям і антипатіям.Яку ж відповідь дають факти на поставлені в початку сього етюду запитання?Очевидно, минулий рік ні норлальним, нї спокійним назвати нів якім разі не можна. Рік, протягом якого економічне житте країни зазналостільки пертурбацій і катастроф, може неґрандіозних, але все-такиважних і значних, рік, протягом головніші продукційнї кляси країниперебували в такому розпачливому стані, — такий рік можна иричислититільки до перехідних, що відділяють один нормальний період від другого.Тільки се нам і важно було зазначити. Инше питаннє, коли скіичиться сей перехідний період і коли, нарешті, настане період нормальний.Але — зіставленнє політичних гороскопів у наше завданнє не входило.

Й. БОЙЄР.Сила віри.Роман.Частина перша.I.Вже смеркало, коли Кнут Норбі вертав санками до дому з засіданняшкільної ради. Крига на озері останніми днями стала не дуже мідиаі тим-то він обіцяв жінці, що їхати-ме назад не через лїд, а звичайнимшляхом. Але за цїлий день старий набрав ся такого клопоту, що й несчув ся, як повернув по-під кузню і вскочив у затоку.— „Лїд сьогодні міцнїйший, думав собі Кнут Иорбі, то чом же йомуне вдержати мене?“ Кінь настобурчив вуха і полохаючись стрибав покризї; йому добре доставало ся від батога, і санки кидали ся з одногобоку на другий, аж поки не виїхали на рівне.Коли раз по раз не щастить, то почуєш себе так, наче хтобє тебе по розятреній ранї. Перш над усе старий програв сьогоднісправу в уряді шкільному проти самого управителя народньої школи.І коли далї, під сердиту руку, прийшов до його зять просити грошейна рахунок будучого посагу, старому здало ся, що се просто здирство.А як нарешті, за годину довідав ся Норбі про те, що збанкротував купецьВанґеи, і пригадав собі тих дві тисячі корон, за які поручив ся,то й здало ся йому се таким лихом, що але у горлї стисло.„От ще доведеть ся менї годувати половину парафії, — помисливвін. — Людям мабуть того тільки й хочеть ся, щоб вискіпати з менеостанній шеляг!“Ставний вороний кінь біг, наче граючись, і темна грива трепотїлана йому. На голові в старого була ведмежа шанка з завязаними вгорікрисами. На озері стало сутеніти, а там далї, навколо затоки, на сніговомукраєвиді замиготіли огники в хатах.„А що то буде, як про се дізнаєть ся жінка?“ — думав він,а дзвоники бренїли собі і снїг порошив ся з-під кінських копит. Безїї відома він підписав ся на поручительстві за Ванґена. Стало ся се роківтри-чотири тому. Підпис повинен був дати Ванґенови великий кредиту якогось заможного купця. А ще перед тим Норбі обіцяв жінцї, що нїза кого більше не ручитиметь ся, бо й так уже вони чимало потерпіли.„ІЦо ж то воно буде? І як се стало ся, що дав себе затуманити! —

сердив ся старий сам на себе. Ну, та й найдужча людина часами буваєяайслабшою, особливо, коли вона од природи добра та впросима. Обидвавони були тодї в містї. Ванґен частував його чудесним сніданком в отеліІіароля Погана, а потім... що стало ся ? А тепер що? 01 сей сніданокобійшов ся занадто дорого І Але найприкрійше Норбі було те, що йомудоводило ся з таким соромом появити ся жінці на очи, після того, якне додержав свого слова. І коли старий думав про се, все зростала йогозлість на Ванґена, бо на його звертав Норбі все лихо. Сей сніданокне з доброго дива був справлений І І мимоволі спадало йому на думкусила негарних учинків сього добродія. Звертаючи на Ванґена всю вину,.Иорбі хотів себе тим виправдати.Чорнїйша ставала тінь од гір, укритих розложистими соснами. Засвічувалися на небі зірки. І тільки па сході вогнева смуга блищалав темряві та кидала нолумя на лід. Вона одбивала ся на нїкельовихдядьках упряжи, горіла на санках і великою тініо стелила ся од чоловікай коня. Та тїііь невідступно бігла за ними. На широких безлюдних просторахне помітно було анї краплі житя. Тільки ген-ген у долині, дечервоним відблиском кінчали ся гори, можна було запримітити рибалку;а ще далі, геть унизу, на самому краю завбільшки з маїїїсїиьку крайкуйтпов чоловік і тяг за собою саночки.— А Герлюфзен з Руд? ото вже буде сміяти ся. Норбі був такийневпокійний, що, коли мав ідо проти кого, нігде в світі сам не поступиться і думає, ніби всі назирці ходять за ним, аби яку пакость зробити.Коли він, наприклад, успішно спродасть ліс, то ще заздалегідьтїпіить ся думкою:— От коли вони будуть заздрі на мене! А коли він мав збитки,то зовсім не побивав ся за пропащим. Найприкрійше йому було те, щомовляв, инші радіють з його лиха.І от Норбі вже на самій середині’ озера. Він поминув місце освітленевогнями і їде в темряву. Кінь чує дзвоники десь з суходолу, підноситьголову, не перестаючи бігти бігцем і починає тихенько ржати.— А що то буде, як лїд не вдержить? — промайнула в головістарого несподівана думка і він але затремтів від тієї гадки.Колись батько його, старий селянин їхав через лїд осим самимозером підводою, навантаженою ґранїтовими плитками. Коли лїд почавтріщати та вгинати ся під вагою, йому дулее не хотіло ся, щоб найкращіплитки пішли на дно і вага від того менша стала. Н і! він того не хотів,упав на вколїпіки та так благав Господа милосердного : „Коли Ти,Господи, допоможеш мені щасливо дістати ся до берега, я зроблю дарунокпасторови: дам йому десять тон найкращого ячменюи. І от вінЩасливо доїхав до берега. І як тільки почув під собою землю, зараз

озирнув ся на лїд і регочучи каже: „се я так собі сказав, настор не побачитьнї одного зернятка“.Дзвоники бренїли такими веселими, свіжими, срібними голосками,а ІІорбі все бояв ся, щоб часом не тріснув під ним лїд.— Як що загину, то мабуть за те, що не хотів йти до причастяв неділю, думав він. Коли Иорбі виїздив з дому, то майже обіцяв жінці,що заїде до паламаря і замовить причастя. Але в останню хвилину прокинувся в йому неріруючий і він поминув паламаря.— Се ж суперечить твоїм переконанням, — так виправдував сястарий. — їй ж не віриш нї в причастя, ні в жертву Христову.Дві неоднакових людини жило в дужому Кнутї Норбі. Одна булата, що виробляла свої ідеали в школі, в домі священика, в мандрівкахта з багатьох книжок їх брала. По смерти батька Норбі мусів заступитийого місце і сам став такий самий, як і батько був. Тут виявило ся, щостарий зовсім заплутав ся в зносинах з поміщиками, банковими книжками,великими лїсами, зо своїми трудними справами, особливо такими, яківідповідали становищу Норбі в парафії. Се було зовсім натурально, щопішов Норбі батьковою дорогою. І не раз кінчаючи якусь нову комерциюз лісом, він ловив себе та тому, що став точнїсїкько такий, як і батькобув, так само хитрував, мав таку саму совість. А той другий Кнут Норбі,що сидів колись над книжками, мав вільні політичні та релїґійні переконання,не звертав на першого уваги, лей в своїм житєм.— А все лі таки треба було замовити причастє, міркував він собітепер, коли бачив, що ще далеченько до берега. — Ідеї сї, та сі діламожуть бути дуже добрими, та тільки, чи досить буде їх самих, колидоведеть ся мені стати на суд перед Господом. Ну, та воно ще можнабуде послати до паламаря, аби тільки доїхати щасливо.І от вибив ся Норбі на безпечний шлях: виїхав на тверду, мерзлуземлю. Зітхнув тоді старий спокійно і пустив коня ступою, бо той упрівстрашенно. Але кінь знов побіг бігцем, бо вже йому кортіло скорійшеодпочити в стайні.Голосно забренїли дзвіночки в лїсї. Сосни понахиляли ся йому надголовою своїми вашкими вітами і побачив знов Норбі небо уквітчанезірками.Тепер улее їхав він побіля хат, де світило ся в вікнах. А тамна шпилї стоїть найбільший двір Руд, кращий від двору Норбі, і належитьвін його недругови. Там живе найбільший ворог йому, багатирМадс Герлюфзен з Руд. З своїх вікон Норбі було видно ввесь сей двір.Згодом Норбі не міг уже не задивляти ся на ті Герлюфзенові надвірнібудуваня, які до самого неба сягали, на лїс, на гору, бо все воно булона вдивовижу гарне, — і все належить Мадеу Герлюфзенови, який отутживе, стежить за Норбі.

— А що то буде, як він ото почує про те, що сталося? Отозрадіє!Усї прикрости, за які він забув па ледї, коли житє було в небезпечности,знов набігли на думку. Норбі пригадав собі, що не раз бачивВанґена пяним у місті.І отаку людину він виратував!На самий кінець повернув Норбі в алєю, на краю якої стояв його будинок,за сосновим лїсом. У великім будинку де-не-де світило сяв вікнах. Великий чорний пес, радо гавкаючи, кинув с я . до його, став,на задні лапи перед конем, немов хотів його вкусити. Підійшов фурманз ліхтарем, взяв конл за вуздечку, а Норбі задубілий од довгого сидїнявилазив з саней.Великий двір, загорожений з трьох боків оборами, стайнями, повітками,білів від ясних смуг світла на снїгу, яке то зявляло ся, то зновзникало.В лїву руку від клуні, зовсім нарізно стоїть невеличка халупчинаТам живуть пенсионери, старі, нездатні до роботи слуги, бо Норбі нехотів, щоб вони жебрали по парафії.— Накрий коня та не давай йому багато води —загадав Норбіфурманови, а сам з батогом у руках пішов по сходах до хати, а заним пес.II.Маріта Норбі була горда та пишна. Така вона була в зносинахз селянками, на яких позирала згори вниз, та й з ланками урядовців, —бо бояла ся, щоб часом вони сами не нишали ся перед нею.— Ми, що живемо на селі, безумовно нічогісінько не тямимо, —іронізувала вона і сміяла ся при тому якимсь незвичайним, уїдливимсміхом.— Не рано ж ти вернув ся сьогодні, промовила вона до Норбі,коли ввійшов він до хати. Маріта сиділа в невеличкій кімнаті між пекарнеюта великою світлицею і плела собі нанчоху. На срібно-сивих косахбув у неї маленький чеичик, точнісінько такий, як у пасторши.Її гарне, ніжне обличчє псували вузенькі, гадючі губи та гостре підборіддє.— Засїданнє шкільне затягло ся дуже, одповів Киут, стоячи й гріючися під грубую.— Як же воно відбуло ся ? — питала жінка, маючи на увазішкільну справу, яку — вона се знала — повинен був обстоювати її чоловік.

Й. Бойер.— Безумовно, все чисто пропало — сказан Норбі і обіїгер ся о грубу.Але коли він запримітив іронічний жінчин погляд, — відразу почуву собі якийсь пекучий гнів. Хиба того не досить, що чужі цілісінькийдень дратували його, так н і! — ще треба й своїм напосідати. Він мабутьздаєть ся їй дуже мізерним! А що б то було, як би знала вонапро справу з Ванґеном?— Мені здаєть ся, що ти разураз вириваєшь ся там за своїми вис■вовками, озвала ся Маріта і встромила в волоссє ту шпильку, якою плела.— Разураз ? Нї, сього я не помічав за собою.Вона знала сей тон і додала :— їй занадто вже добрий, — та й знов узяла ся до плетева. Ті,що не мають за душею й пфенїґа, не платять податків, тільки й знають,що панувати над нами, командувати, і ми дякуємо та платимо.Вона се промовила, наче до болячки йому доторкнула ся : сю жінчинузвичку Норбі добре знав.— Ти певно чув, що стало ся з Ванґеном? — спитала вона таз легеньким усміхом нахилила голову над роботою.„Отуди к бісу ! Вона й про се знає!“ — подумав собі старий. Вінстояв під грубою, поклавши руки за спину, в чорній бороді, лисий, а блакитнашевіотова куртка цупко облягала йому коренасте, здорове тіло.Велика голова втомлено похилила ся на груди. Норбі скоса дивив ся нажінку. Не мав він сили далі балакати з нею сього вечора. Так довгобув він на морозі, намерз ся, а тут було тепло, брав його сон, скорялавтома.— Чув. І хто б міг сподївати ся, що так скінчить ся, сказав віні дуже зітхнув.Маріта іронічно всміхнула €я.— Мені здаєть ся, ти се не раз казав останніми часами. Ну, а тепербудь радий, що не мав з ним ніякого діла.„Вона ще нічого про сене знає“, подумав Норбі і стало йому легчена серцї.— Так... промимрив він непевним голосом. А очи мало-мало не злїпалися. Не було його сили, щоб побалакати з жінкою про Ванґена, пропричастє.Коли се почув старий з сумежної хати знайомий голос. Се для йогобуло чудесною причиною скінчити розмову та піти туди.І коли Норбі ввійшов у ту хату, то побачив невістку, що сидїлана землі, над ночвами з літеплом і роздягала, щоб купати, свого сина —двохлїтка.Старий спинив ся на дверях і аж наче ожило йому стомленеобличчє.

— Хто там такий ? — спитала така іде молода, білява мати, неодриваючи очей від свого манїсїнького синочка.Мале повело на дїда своїми великими, круглили оченятами і, начезніяковівши, засміяло ся. І не встигла ще мати скинути з його сорочечку,як хлопчик заходив ся виривати ся в неї з рук, намігши ся бігтидо Норбі. Але, вже як вихопив ся, запримітив несподівано, що він голісінькийі се йому сподобало ся більше, ніж дід. Маленьке створіннє, щоне вбило ся ще в колодочки, заходило ся ганяти по хаті, било себе потїлі та весело сміяло ся. Ненароком побачив хлопчик у себе на грудяхцидечки і почав торкати їх руками; вихопив ся з рук матери, щохотіла його вдержати і галасував пишно та гордо, з виглядом переможця,коли йому пощастило се зробити.Норбі аж с'їв від сміху.— От дїдусь дасть мені щось таке смашне-смашне І — сказаламати. Зачувши се, хлопчина вже більше не тікав, а за одну мить опинився в дїда на колінах та й заходив ся робити ревізію по всіх кишенях,аж поки не знайшов торбинку з цукерками.Мале звало ся Кнут. Батько його, старший Норбів син, номер, щеяк хлопця не було на світі, вертаючи ся з ярмарку в Ліллєгамер, і відтодізненавидів старий горілку.Непомітні для людського ока неириемности швидко множать ся іроблять з житя цілковите нещасте. Тепер, коли Норбі втомив ся і хотівсобі спокійно відпочити дома, майбутня розмова з жінкою здавала сяйому надзвичайно важкою. Тут, коло дитини, він сам ставав дитиною,але цілісінький вечір з думки йому не йшов отой Ванґен. Наче стояввів увесь час перед очима, і се хвилювало старого. І коли він усміхався до дитини, то хотіло ся йому повернути ся в бік та й сказати доВанґена: невже ти й тут не даси мені дихати ? Норбі здавало ся, щоВанґен увійшов йому в святе святих, і як би він був радий, коли б мігвипхати того незримого Ванґена за двері.Ся людина все гіршим і гіршим ворогом йому ставала. Адже ж тоВанґен наніс незгоди повнісіньку хату та призвів Норбі до того, щомусів він брехати своїй жіпцї, таїти те, що однаково повинно буде виявитися колись.— Ну, лїзь бо в ночви, каже невістка і садовить хлопчика в літепло.Він пручаеть ся. І в той час, коли мале крутило ся під рукамиматери, верещало не своїм голосом, дїд стояв коло його, як і звичайнр,та сміяв ся так, що аж сльози виступали йому на очах. Та от знов сталайому перед очима Ванґенова цегельня. Пригадав він собі, що Ванґензавів у себе на цегельні вісім годин праці на день.„Адже ж так міг зробити тільки останній дурень. Весела була б

моя господиня, як би подібні витівки ввійшли в ж и тс і тільки б иопсу.вали відиосини до робітників. Нічого й дивувати ся, що він збанкротуйвав. Але ж тебе він не зачепив з сими справами, бо думав спокусити нате; щоб дав йому запоруку“.І от старий відразу почав сновигати туди й сюди по хатї.— Що ж то дідусь і не скаже нам сьогодні „на добраніч“ ? спиталаневістка, коли він сердитий повернув ся до дверей.Дїд спинив ся. Хлопчик був уже зодягнений і простягав до йогорученята.Вечеряти сїла семя в маленькій хатї між пекарнею та більшоюсвітлицею. Поки будовало ся новий дім, еїмя не мала де дїти ся. В великій,пишно вмебльованій салї сиділи тільки по неділях, а в сій маленькійхатинї було дуже тїсно. Висяча лямиа освічувала чайний сервіста білу скатертину. На буфеті виблискував великий мідний самовар.Пять душ сиділо за столом. По обіруч батька — дві дочки Іпґеборґа таЛаура. На проти його — Маріта якась така холодна з виду. .На шиїв неї був срібний ланцюжок. Далї сиділа невістка.Норбі мав ще одного .сина, але той учив ся на фільольоґічиомуфакультеті, в столиць— Наготов мені з вечора одежу, озвав ся- батько до Інґеборґи, бозавтра рано я мушу їхати в лїс поди ви ти ся, як там дрова рубають.Інґеборґа була добрим ґелґшм усього дому. З того.часу, як померїї нареченний, доктор, за три диї до шлюбу, вона ніяк не могла заспокоїтися. Хоч було Інґеборзі тілько двадцять пять років, але на головів неї блищало вже багато срібного волосся і облнчче мало якийсь наче бто переляканий вираз, як у божевільної. З жахом думала вона про тойчас, коли помруть її батьки і, щоб не ятрили її оті лихі думки, Інґеборґабула завжди за роботою. Вставала вона рапїйше за всіх, доглядалаза всім хатнім господарством і часом плакала гіркими, коли траплялося їй щось таке забути, або щ о; а тим часом вона почувала себе в родинінікому непотрібною, зовсім чужою.— Ти ото так погано їси і в городі? спитала мати Лауру, скосапозирнувши на неї. Лаура засоромила ся і зробила рух, щоб нринятипасмо волосся, що впало на зачервоніле її облпчче. Але швидко воназнов розвеселила ся.Лаура ходила до місцевої дївочоі школи і тепер почала оповідатипро свою стару, нудну вчительку з табатиркою та раз-у-раз заялозенимнчорнилом пальцями.— „Любі дівчатка, будьте ввічливі і не робіть мені прикрого“, —перекривляла вона вчительку, робила комедне обличче і вдавала, що берена понюх табаки. Першою засміяла ся невістка і тоді стало помітно, ідо

нема в неї переднього зуба. Маріта й собі почала сміяти ся. Навіть Норбівесело щирив ся до жартливої дївчини.„Я йому напишу завтра рано, думав він, допиваючи чай. Безперечно,там не було більше, як дві тисячі. А як більше було, то“...Коли Норбі нарешті лїг спати в світлиці на другім поверсі і погасивсвітло на столику нічному, став довго та стомлено позіхати.„От як вона прийде, то я вдам, наче сплю і таким способом уникнурозмови про причастє та про її дорученнє“.Він лежав і дивив ся в грубу, звідкіля через відчинені дверця видкобуло, як згасає вугіллє. Коли се відчинили ся двері і ввійшла тихенькоЛаура. Вона сіла на лїжку, коло батька, погладила його пестливокілька разів по бороді і потайки сказала старому, що, мовляв, її щомісячнийбюджет у дуже лихому становищу; мати ще не переглядала їїрахунків, але може зробити се, коли їй заманеть ся.■— То ти може думаєш, сказав старий, повертаючи ся на подушках,що можна тягти з мене, скільки схочеш? І коли дївчина зніяковівшивзяла свою руку з татової бороди, Норбі почутив, яка та рука була маленьката тепла.— Приходь завтра до мене в бюро, промовив він сонним голосом,то там уже якось воно буде...Дївчина ще раз погладила татові бороду і пригорнула ся до йогосвоєю щокою, бо тепер уже була певна, що її дефіцит буде покритий.Коли Лаура пішла собі, тодї знов рипнули двері і Норбі зараз бувзаплющив очи, та то ввійшла Унґеборґа з його вбраннем для лїсу наРУДЇ-— Мені здасть ся, наче хтось ходить по дворі з ліхтарем? спитавбатько, запримітивши через завішене вікно світло на дворі.— Та то ходить молошниця, бо сьогодні вночи корова має отелити ся.Унґеборґа підійшла ближче і теж сїла на лїжку.— Я мушу тобі сказати щось, тихенько промовила вона до батька.На почтї я чула від адвоката Бастінґа, ніби й ти маєш великі збиткичерез отого банкрота? Я не насмілила ся сказати про се матері перше,нїж побалакаю з тобою.·Старий таки наміг ся бути сього вечора спокійним; тим то він івідповів:— Бідний Бастінґ! Він завсїгди щось так вигадає.— Я була певна, що то брехня, — радо промовила Унґеборґа і підвелася. Вона краще спустила фіранку та дров підкинула більшев грубу.Другого дня в ранці, коли ще Норбі лежав на постелї, Марітаспитала ся, чи він думав про те, що треба було заїхати до паламаря?із

І, коли пін признав ся, що забув, счинила ся сварка. Маріта, нахваляючися, що сама піде до причастя, вийшла з хати, грюкнувши з пересердядверима. А Норбі лежав сього ранку довше ніж звичайно.Не раз бувало так, що Маріта розгнівавши ся не балакала до йогоцілий тиждень. І от тоді стояла між ними глибока прірва, бо нї він, нївона не хотіли заговорити першим.Коли, нарешті' Норбі вийшов на двір, то підійшов до його наймиті весело всміхаючись, спитав ся, чи то правда, що Ванґен підробив якийсьпідпис ?— Сього від його можна було снодївати ся, відповів Норбі і ставдивити ся на небо, чи буде гарна погода.Наймит покинув замітати двір і обпер ся на лопату.— А от ми чули, наче б то ваше власне імя і підписане, — промовиввін і скоса поглянув на Норбі. Він хвалив ся, що то, мовляв, Норбісам поручив ся за його, та от тепер ми чуємо від челядї, ніби се простісінькабрехня!„Щоб там не було, а дурням нема до сього ніякого діла“, подумавНорбі та й пішов далі, не відповівши наймитови.А як згодом ішов старий по під клунею, де робітники й наймитипорали ся коло молотарки, знов звернули ся до його з таким самим запитаннєм.І знов Норбі нічого не відповів та й узяв ся увалено розглядатизерно, що сипало ся з-під машини. Тоді якийсь старий селянин промовив,хитаючи головою:— А хіба-ле я не казав раз-у-раз, що сей чоловік оиинить сявострозї.І Норбі заліурив ся.„А коли б згодом, думав він, виявило ся, що то ти сам пустивтаку чутку, ото було б тобі клопоту повна голова, як би тоді людезраділи...Він наважив ся таїти в собі, в самому закуточкови памяти, щодїєть ся справді. Коли се несподівано вглядїв старий крізь відчинені воротаковаля з мішками на плечах.— Чи був він тут, спитав Норбі.— Еге, відповіло де-кілька робітників, що складали соломув кутку.„Мабуть він уже знгє, подумав Норбі, і сьогодні ввечері ся новинаоблетить усю чисто парафію“.— Доведеть ся вернути коваля, бо він мусїв мені нові санки обкувати,сказав Норбі в голос і, щоб зробити се, пішов з клунї на вздогінза ковалем.Ще ніхто не проїхав по снігу, що нападав за ніч і через те було

дуже важко йти не то, що бігти. І чим дужче втомляв ся старий, тимбільша брала його злість.„От тепер гасаєш, немов той дурень — лаяв ся він — а все черезте, що скортіло допомогти отому гультіпасї“.„У-у!“ кричав він, нахваляючи ся рукою, але мішок на ковалевихплечах не міг того, анї бачити, анї чути, і Норбі нічого иншого нелишало ся, як тільки бігти за ковалем.„Нї, сю справу треба покінчити, а то вона вдасться мені в знаки“.Нарешті коваль спинив ся, бо спіткав якогось свого знайомого. Тапоки Норбі дійшов, той зійшов уже з гори.— Нї, чи то ж можливо, скрикнув коваль, йдучи на зустріч Норбі.Отой В і і н ґ є н — добра штучка! Він і мене обчистив“. За мішок житньогоборопша я заплатив для його своїми готовими грішми, а він давмені тільки квиток!— Се брехня, сказав Норбі, маючи на увазі свій підпис і зупинився, щоб трохи оддихати після бігнї.■— Добра брехня! Се така сама правда, як те, що отут стою, відповівковаль і мав на думці борошно.Норбі відразу згадав собі того чоловіка на нартах.— Ти йому сказав осе все ? спитав він коваля.— А вже ж сказав, відповів коваль. Ми живемо в сутужні часи.Норбі відвернув ся, обтер піт з лиця, скинув шайку, витер лисинуі дивин ся в слід сьому чоловікови на нартах. Той вже був унизу,над фіордом. З-під нартів порошив ся сніг і крутив ся навколо.„Отак і поголоска ся летить з ним поміж люди“. Норбі стояв іцілком безнадійно поглядав у слід тій людині. „Тепер нічого вже невдїеш, хоч і дурнем прикидай ся перед ковалем та робітниками, думавсобі старий, бо вже тут сам чорт усим ділом крутить. Чутка пошириться і ти, Норбі, спечеш тоді рака“.— Ви, здасть ся, мене кликали? Може я вам па віщо потрібен?спитав коваль.— О, безперечно! відповів йому Норбі і обернув ся до його, нетямлючи себе від сорому. Проклятущій ти брехуне! Відколи вже ти обіцявмені обкувати сани? А окрім того ти ще, злодюгу, винен менігроші і не хочеш віддавати І Але вже сьогодні я тебе зтисну за горло!Я до тебе ПІульца пішлю!І Норбі швидко пішов до дому. Коваль з мішком на плечах так іостовпів на тому самому місці.Мабуть се сфальшоване геть чисто звело старого з глузду, думав він і помаленькупотьопав до-дому.

III.Коли Кнут Норбі вертав ся до дому, він так себе ночував, наче*йому шапку збило з головы і нема чим голову накрити. Він пїяк не мігзрозуміти, ввідкіля взяла сл ся чутка про Ванґена сфалыиоване, але, знав.разом з тим, що він сам тому причиною. Мабуть жінка вчора ввечеріне зрозуміла, що він був стомлений і одпочити хотїв. А через пекарнюсе пішло й до робітників. Сьогодні ввечері вже вся парафия знатимепро сей випадок, бо сього давно вже й ждуть тільки усї чисто.— А Ванґен ? Він запевно скористуєть ся з сього внпадка і ночнесудити ся зо мною за наговори на його.І шкода стало старому, що нема в його рушнидї, щоб застрелитисього чоловіка, який помайнув ото з сїєю клятою новиною, сїєю звісткою.Коли б нічого такого не було, він міг би піти до робітників та й сказатидм: „Вся ся істория з Ванґеном — одно неиорозуміннє, бо я справдіпоручив ся за його. Ніякого підпису він не підробив“. А тепер знає просе все село, і довело ся б оббігати всю парафию. Ся думка не давала.Норбі спокою, до одчаю його приводила.Старий повернув був спершу до пекарні, на сходи, щоб добре прочиститизуби жінкам, але вийшов насеред двора.„Ні, коли вже до сього дїла чорт устряв, то треба все на своїхплечах вивезти — ти ж господар у хатї“.І от Норбі не їздив того дня в лїс. Він зайшов тільки до стайнїта загадав наймитови вигнати звідтіля коня, бо вігі був іде молодий іпогано вичищений. Далі пішов до клуні як раз тодї, коли робітникиодпочивали не в час. На сам кінець старий забіг у бюро і взяв ся писатитам картки до тих, хто йому винен гроші, нагадуючи, що вже час їхплатити.„Запевно буде менї якась кара грішми. Можливо, що доведеть ся.надруковати в ґазетї оповіщениє“, думав собі Норбі, пишучи листи.„Се така дяка за те, що людина допомогам отій бідноті. Неиорозуміннєдома, грошові збитки, посміховисько перед людьми, а крім того щей потеря чести“.Коли се двері відчинили ся і він дуже здивував ся, як побачивМаріту.„Се вже стало ся щось незвичайне, коли вона перша йде балакатизо мною. Того ще тільки й не було, щоб вона аж сюди приходила мучитимене“.Маріта' -стояла випроставши ся, опустивши обидві руки, виставившипідборіддє, та й почала тремтячим голосом:

— Я розумію, що ти наважив ся, все чисто втаїти від мене, алея хочу спитати ся, чи ти не підеш до війта жалїти ся на його ?Кнут аж скочив і став, розставивши ноги та заклавши рукиза спину.— До війта? спитав він, придивляючи ся до жінки крізь окуляри,яки одягав разураз, коли брав ся писати. Ні, я ще не зовсім здурів.Але Маріта наперед знала, що, коли він раз не послухав Її, то, мабуть,і тепер захоче на своєму поставити. І от вона наблизила ся щепа одну ступінь та й запитала:— Може не хочеш?Голос у неї ще дужче затремтів. Норбі став важко дихати. Під сердитуруку жінчин голос здавав ся йому зневажливим і тим самим дратувавстарого.„Ніколи в світї я не буду сповідати ся перед сїею нахабою“.— Чого тобі тут треба? — спитав Норбі, підвівши голову і позираючина жінку з під окулярів.— Я хочу, щоб ти пішов до війта!— Пішла собі геть! К бісовому батькови! Я хочу нарешті хочтут мати спокій!Але Маріта тільки дражливо засміяла ся.— Я тепер мій голубе, розумію, що тебе взяла охота платити таще платити за других, аж поки діти твої не зістануть ся без сорочок !За всякого там пройдисвіта даєш запоруку, а тодї й плати! А може —вона знов почала іронічно всміхати ся, ноглядуючи на чоловіка згоривниз — а може ти справді підписав? Може ти справді винуватий?Се „винуватий14 вимовлено було так, наче вона мала його за душогуба,або за злодюгу. Норбі почервонів, не міг і слова вимовити, атільки важко дихав, махав на Маріту руками, а тодї й зовсім випхав їїз хати.Незабаром старий почув з надвору дзвоника і, коли визирнув у вікно,вглядів, що то поїхала з двору Маріта.„Чудесно!“ Вже почала брати конї, не питаючи мене! Швидко воназоставить мене без штанів,“ думав так Норбі і почав туди й сюдиганяти по хатї, як се робив звичайно, коли був стурбований.Трохи згодом Норбі почув знайомі згуки: то вертали ся санки. Дивитися на двір він не схотів. Лїг собі на шкурою оббиту еофку і навітьочи заплющив. Швидко почув він добре знайому ходу. Одчинилися двері і ввійшла знов Маріта. Норбі лежав не росплющуючи очей.Але, не зважаючи на се, Маріта, розвязуючи стьожечки на убранню,сама забалакала до його.— У тебе вистачить сили, щоб ще раз випхати мене з хати, але,

коли ти сам не зважуєш ся взяти ся до діла, то я сама беру ся дойого! Того не буде, поки я гостдшш в свому дворі І Ото я булав війта.Кнут поволї підвів ся і новів на жінку сторопілими очима. Вінаж остовпів, дивив ся на неї і з місця не міг зворушити ся. На сам кінецьвін зробив насилу якийсь рух. новів по бородї рукою, протер очи підокулярами та й промовив своїм звичайним неприємним тоном:— Нї, ти ото справді була в війта, Маріто!— Авже ж! Коли в господї немає чоловіка, то на варту завждистає жінка. Як я переїхала сюди від батька і в мене були сякі-такі достатки,то я й на думцї не мала все того гюзбути ся,Норбі геть чисто пополотнів, але ще раз протер очи, взяв ся за бородуі силкував ся засміяти ся. Більшої образи не могла вона, зробитипрацьовитому Кнутови Норбі, який вдвоє збільшив її достатки. Марітабачила що тепер їй найкраще піти собі звідсіля, і вона тихенько зачинилаза собою двері, та й пішла з хати повільною, помірною ходою. АНорбі як сидїв, так и зістав ся, на місці. Він повів кілька разів рукоюпо виду. Осе вперше за все шлюбне життс йому хотіло ся побігти зажінкою, випхати її за двері, добре попобити. „Тепер уже на віки пропаву хатї спокій“. Він підвів ся, почав ходити по хаті, засунувши в кишенюкамізольки вел и кого пальця. Не раз він спиняв ся і стояв на одному місці,щоб краще второпати, чи се часом не снить ся йому таке і чи не можнаякось прогнати від себе сей сон лихий?Але він добре бачив що на дворі стоять повітки, помальовані червоноюфарбою; од плуга, що черкав ся лемішем по землі по біля повіток,лишив ся слід. А от Йоган Свердруп висить над столом до писанняі сам він, Кнут Норбі стоїть тут в одежі, в якій мав їхати в лїс.Виходить, що се все дійсність; що жінка таки справді їздила засим ділом до війта...Норбі здало ся, немов би підлога під ним крутить ся, а кімнатанїби стала якась така вузька, що він мусів перейти звідтіля до великоїсвітлиці на ріжок дому і там, маючи руки в кешенї знов узяв ся ходитиз кутка в куток.Тут були меблі з червоного дерева, великі визолочені люстра, таиніпі коштовні річі. Норбі здало ся, що се вже не його добро. Він зновстав на місці, знов думав, чи він єсть Норбі, чи ні?Стояв він біля вікна, на ясному сніговому фонї і дивив ся і? садок,на пів заметений тим снігом. Але небачив там Норбі дерев: він бачивтам себе самого і війта, що везе його до вязницї за наклеп на людину,.І тоді він раптово одвернув ся від вікна, підійшов до дверей, але зновспинив ся, тримаючи руку на дверях. Йому здавало ся неможливим піти

до жінки та всю правду їй сказати. Раз те, ідо він не мав до сього ніякоїохоти, а по друге — не знав, як се вилине на неї і що вона тодїробитиме. Може вона тільки зомліє від - злости за те, що, як навіжена,ганяла по селї, а може зробить щось гірше.“І старий пішов по сходах до опочивальні, щоб узяти там одежу тадо війта їхати. Але коли він почав розбірати ся і надїв· на себе сині.шевіотові штани, руки йому сами опустили ся і Норбі важко зїтхнув.— Хиба се не сором, не. глум, -- думав він. Спершу як увічливийпомагаєш чоловікови, а тодї сам мусиш відповідати за його, не маєшчерез його дома просвітлої години, на решті ганяєш по всім селї іпечеш перед людьми рака, а от тепер ще хочеш, щоб усе село піднялона сміх твою лсінку? Ні, всьому мусить бути якийсь край!І Норбі так і зістав ся сидїти з новими штанами в руках. І такпротивне Ванґенове обличчє стало йому сьогодні ще гидпіим.— Адже ж, коли казати правду, то за сьогоднішній випадок винептаки Ванґеп. І от за для такої людини ти іде хочеш...Норбі раптово покинув нові штани тай почав натягати на себе старі.„Тепер, хоч би я і взяв назад свою скаргу, все одно доведеть сявідповідати за поговір. То може поїхати до Ванґена та перепросити його ?Таку людину перепрошувати? Нї, ніколи в світі він сього не зробить!Але мусить же бути якийсь поратунок, — то треба про се поміркувати.Таким чином мав собі Кнут Норбі клопіт і, хоч був Богови душеювинен, а таки мусів відповідати за все. Тай відповідальність не така вжеважка. Як би там не було, а сей день випав такий важкий тим що Норбіхотів стати в поміч сьому мужикови. Власне кажучи, лише Ванґен ібув винен за всю сю історию.Вже сутеніло, а Норбі все сидїв у маленькій хатині. Він чув. якблизько від нього кричав малий Кнут, підвів ся був, щоб іти до його,але відразу спинив ся.„Сьогодні краще вже не бачити маленького Кнута. Можливо, щоза смерть твого батька також винен Ванґен, думав собі Норбі, немовбачучи перед себе малого Кнута. Адже ж на ярмарок в Лїллєгамер звичайноїздив і Ванґен?Минуло два дні. Норбі ввесь сей час наче на голках сидїв. Скількиразів збірав ся він задягти нову одежу та поїхати до війта, алев ту мить мимоволі ставав йому перед очи Ванґен, і Норбі пригадував собійого підлість, бачив його в смішному або негарному становищу, надававйому нової сили. Старому тоді здавало ся, що не можна так дужепринижувати себе перед сією людиною.— А що, як справді Ванґен винуватий за смерть мого сина?Ся гадка робила його на диво лютим і заспокоїти ся Норбі ніякне міг.

Єрґен Гаарштад, який все знав і все чув, помер уже, а всеж такизректи ся свого підпису Норбі не міг — тут доводило ся шукати якогосьиншого норатунку.IV.Генрих Ванґєн вийшов з завіянного снїгом поїзда, що прибувз Християнїї, і швидко, протовплюючи ся через юрму людей, з подорожнімсаком у руках, подав ся до дому. Він нї до кого не привитав ся.Се банкротство наробило біди половині парафії і Ванґєн добре знав,що люди мають його тепер за мошеника, якого б вони з великою охотоюпобили.Се був мужчина років тридцяти пяти, високий, ставний, з рижоюборідкою, гарний з себе. Але йшов він наче той дїд. З його укліннихвізіт у городі то до одного оптового купця, то до другого нічого невийшло. І от тепер Ванґєн бояв ся навіть думати про свою жінку, якамусить довідати ся про все, коли він осе вериеть ся до дому.Генрих Ванґєн був сином урядовця, який розтратив казенні гроші.Він перепробував за свого життя багато чого, хоч і був по професіїаґрономом. Нарешті він оженив ся з дочкою заможного селянина і ставсельским господарем. Жінчин батько, який довго не давав своєї згодина сей шлюб, відписав на неї ввесь свій маєток. Але коли Ванґєн почавбудувати цегельню, то йому замало було жінчиних грошей. Своїмкрасномовством та захопленнєм він заохотив тестя, брата та инших людейі вони довірили йому свої капітали.І от тепер, коли вже Ванґєн дійшов до краю села, де саме стоялихати робітників, він зустрів ся там з якоюсь згорбленою постатюв облїзлому пальті, в смушковій шапці, зо впалим ротом, в золотих окулярахна гострому червоному носі. Ванґєн зупинив ся, виняв з подорожньогосака пляшку, загорнену в папір. То було дорученне з города.Чоловік в окулярах усміхнув ся любязно до пляшки, наче до дуже дорогоїрічи та й взяв її під руку.— Слухай-но, сказав він й засміяв ся, я осе маю сказати тобіновину.Але Ванґєн пішов собі далї. Він думав зараз про свою жінку, якаот-от мала породити четверту дитину. „Чи витерпить вона мою новину?“А той, другий йшов за ним слідком і поклав йому руку на плече.— Нї, ти мусиш пождати, поки я тобі роскажу новину. І він засміявся трохи уїдливо.— Е ні, голубе, хай вже другим разом, відповів йому Ванґєні швидко подав ся вперед. В компанію до сього пяницї, консула з сто-

лицї, якого тут на селї годувала сїмя, часто приставав Ванґен, але тепервін наважив ся вернути ся до дому тверезим. Та той так шарпавйого за руку, так улесливо вмовляв, що Ванґен таки опинив ся в його,в маленькій світлиці.Коли вони ввійшли до хати, де пахло тютюном та горілкою, тотам край вікна сидїла тонка постать і розкладала карти. То був третійучастник піяцтва, старий, слабовікий адвокат, який давно влее позбув сяпрактики, його прозивали „бувшим і будучим міністром11.Сідай, сказав консул. Але Ванґен стояв зі своїм саком у руках.— Може зограєш одну партію? — спитав чоловік край вікна тайусміхнув ся собі в бороду.— Годї тобі! перебив його консул і почав наливати в шклянки.Почнемо з тих трьох зірок І— Ні, я не хочу, промовив Ванґен. Але про що то я мушу довідатися ?— Сїдай, голубчику, попросив консул і засміяв ся, держучишклянки проти вікна. От їй лее Богу я мушу признати ся, що світ далекогірший, ніж я думав! Чути се від консула було дивно, бо він ніколивзагалі не озивав ся про людей дуже добре.— Що ж там таке? спитав Ванґен, може стало ся що з моєюжінкою ?Консул поставив шклянку на столї і пильно подивив ся своїм уїдливимпоглядом на Ванґена.— Авже ж стало с я ! І дуже багато де чого стало ся ! що ти думаєш,наприклад, про впливового Норбі?— Про Норбі? Я нічого про його не знаю. У мене доволі свогоклопоту. Ну, а тепер я влее піду.— Пожди, затримав його консул. Мабуть Норбі має на тебе око,ненавидить тебе. Він хоче посадити тебе в острог за те, що ти сфальшувавйого підпис.„Міністр“ одірвав очи від карт і повів ними на Ваґнена, дожидаючи,що то він робитиме: чи буде плакати, чи сміяти ся ?Усі замовкли. Консулови було до вподоби Ванґенове становищеі він без перестанку стежив за ним з-під окулярів. Ванґен зайшов сясміхом, вхопив шклянку і скрикнув:— Ото чудесно!— Ти може не ймеш сьому віри ? Але кажу тобі, що сьому правда.От спитай, коли хочеш, „міністра"!„Міністр“ кивнув головою, а Ванґен поглядав то на одного, то наДругого.— Та що се ви за дурощі отут ляпаєте вдвох ? — скрикнув Ванґен,бо й доси не йняв їм віри.

— Тепер і ти згодиш ся з тим, що ми живемо в чудесні часи*сказав усміхаючи ся консул.— Хиба хто був у моєї жінки ? Ванґен але пополотнів, затремтіві взяв ся за свій сак.— Еге, її одвідувано, промовив консул, не зводючи з Ванґена очей.— Війт?— Еге.— Через те... через те, що я підробив підпис.— Через те саме. Консула так тїшив сей випадок, пі,о він навітьзабув осушити свою шклянку.Ванґен вихилив свою до дна і йому налили другу.— На здоровлє! Ну, як сьому правда, тодї повинен піти в острогНорбі, а не я. І Ванґен застьобнув свій сюртук та й подав ся до дверей.У.Тихенько, однобарвно минає в нашому життю день за днем. Колисе часом несподівано стає перед нами якась перешкода. Тодї аж миспиняємо ся та й починаємо міркувати. В такому саме становищу опинився й Ванґен через своє банкротство.Коли він вертав ся до дому зі своєї подоролш, сидючи в купе,і стала йому перед очима руїна його життя, тодї здало ся Вапґенови,наче вже виголошено йому смертний присуд. Він зрозумів тепер, 1ДО йсам опинив ся в такій бідї і инших призвів до неї тільки черезсвою нікчемність, свою лехковажність. Се було страшно, але дійснобуло так.— Виходить так, що в мене ніколи не було путящого знання...От коли б я не гуляв так часто в ночи з консулом, то може б другогодня мав би більше розуму. І приходила йому тепер на думку кожнамлява, сонна хвилина, яка тільки мала коли-небудь рішуче значінняв його життю. І Ванґен бачив, що через осю млявість і стало ся таке,що його сїмя може лишити ся без шматка хлїба. „Тепер то ти бачишсе, тепер розумієш!“І в хвилину сього спокійного, чесного міркування з самим собоюспало Ванґенови на думку те, що найдужче його зворушило. Його серце,саме по собі добре, коїло багато лиха, бо він раз-у-раз заспокоював себетим, що, мовляв, робить добре. Та й справді Ванґен завжди мав найкращізаміри. І під таким покровом брав ся він з цілком спокійною совістюдо самих непевних справ. Людське довірє ставало йому завсїгдив поміч, покривало найтемнїйшу брехню, підносило її до високостейправди.

А тепер ? Дійсність не встоїть ні перед якою критикою совісти.Вона вимагала чогось більшого.І коли поїзд рушив, прийшла на память Ванґенови його улюбленамрія — встановити восьмигодинний робочий день, щоб поліпшити тим.становище робітників своєї цегельні. І ся реформа також привеладо руїни.„Виходить, що з самими тільки гарними ідеями не проживеш насвітї. А треба мати такі думки, щоб вони не призводили до нещастятих людей, яким ставати в поміч слід — як от у сьому разі14.Він був страшенно лютий на себе самого; він божив ся, що невідпочине доти, доки всім не заплатить те, що винен їм. Він зарікався, *що не нитиме більше горільчаних ианитків. І разом з тим він добретямив, що сього самого замало. За злиднї, до яких він призвів багатьох,не заплатити йому ніколи в світї. А ланка, ш,о таку мала до його віру?Краще було б повісити ся, а не набірати ся сорому від такого найменя,як мошеник, пройдисвіт.І от тепер Ваиґен вертав ся вже до дому від консула, почувшисю новину. І на диво йому стало легче на серцї. Ванґен уже не гнувголови. Ступав він уже не так важко. Ванґен сам не знав, як то сталося, але тепер не так уже бояв ся вернути ся до дому, до своєї жінкиі всю правду їй сказати. Коли він побачив свою хату, що стоялалїворуч від будівель цегельних, то там світило ся тільки в одному вікнї.Уявив собі Ванґен жінчине становище і одвідини війта.— Сердешна! подумав він. Молю вона була сама на ввесь дім.І злість напала на його не на себе самого, а на Норбі.— Чи то ж він зовсім з глузду зсунув ся ! Чого йому треба ?І стало Ванґенови лехче, бо можна було зірвати злість на комусьиншому.Увійшов він до світлиці на ріжку дома, де побачив світло; тамсиділа його молода жінка при невеличкій глямпі. Вона механічно підвелася. З першого погляду запримітив Ванґен, що вже діти полягалиспати, а для його накрито, наготовлено стіл. Як тут тепло та затишно!І серед такого спокою стоїть вона блїда і дивить ся на його так, начекаже: іди ближче до мене, признай ся чи тому правда ?(Л.алї буде}.

З їюсийсько-українського житя.(З а ост анні м ісяці).Кінець 1908 року не дав ніяких нових фактів в державнім і громадянськімжиттю Росії, які-б подали надїю, що величезна країна починаєвиходити з свого непевного, тимчасового становища на якийсь виразний,простий, битий шлях. Все, як і було, — тільки — „поки-що“...Скрізь панує страх, — як-би не виявилось чогось нового, свіжого, сильного,самостійного — такого, з чим хто знає що робити, — і от все,що має власть і вплив, з напруженнєм стежить, щоб життє не переходилопоставленої йому „поки що“ межі і задовольнялось тимчасовимстановищем. Там, далі — буде видно потім, як воно буде; може тодіможливе буде щось инше, — а „поки-що“... нехай буде як є — і нічогодругого не треба, а коли буде треба, то начальство скаже, що саме...І в сїм напруженім обереганию сучасних форм життя од несподіванихперемін сходить ся уряд з тими верствами громадянства, які своєюбільшістю складають обличчя сучасного російського парламента. Тут російский„Сенька“ знайшов свою „шапку“. Се глибоке духовне єднанпекеруючого осередка третьої Думи з урядом, мабуть, найбільш характернариса нашого часу; воно, очевидно, теж тимчасове, се єднанне, — начас істнування виборчого закону, — але в сих межах воно житеме щедовгий вік і на протязі сього віку вбереже ідею народнього представництва...правда, може трохи дорогою . ціною, — цїною громадянскоїапатії до сеї ідеї.Отже для державної думи, як і для уряду — головне завданнс;часу — те саме, що і півтора року тому, нри початку виборів у третюДуму: заспокоєний держави. Скілько років ще доведеть ся її заспокоювати,— чи до самого кінця уповноважень членів третьої Думи, чи можеще далї, — трудно вгадати, — але зараз нема ніяких сумнівів: требазаспокоювати всякими способами тай годї. Коли в останнім засіданні,перед святами Мілюков, під вражінням 42 смертних присудів за одиндень, спробував звернутись до почуття гуманности Думи і подав на голосуванне протестуючу формулу перехода до денного порядку, Дума з великимобуреннєм проти кадетського лїдера відхилила сей несподіванийпоклик до її серця і нервів. О, у сеї Думи нерви все ще дужі — і вонаспокійно промине не тілько присуди, а й саму смертну кару кількомдесяткам людей, то завинили три роки тому, під час визвольного руху...

їй дарма, що тоді вся держава враз зійшла з рельсів, — не тілько тіобвинувачені... Мало щ о! От їх тепер і вертають на певний шлях...Сама осіння сессія державної Думи була не така ефектна, як їїігінець, — і перебігла досить спокійно в перегляді дрібних законопроектів,якими уряд засипав Думу; узяла ся вже Дума й за бюджет1909 року; чимало часу віддала й справам великої ваги, як аґрарна, —хоч узялась за неї і без великої охоти, лиш випадковим голосуваннємвиставивши її на чергу. І от в якій справі Дума показала свій дух і своєрозумінню урядової політики. Взявши на розгляд тимчасовий закон 9 листопада1900 р. про видїленнє з общини, Дума, при безсилих протестахоішозиції, прийняла два перших пункти того закону в спеціальній переробцісвоєї, аґрарної комісії, яка пішла ще далї урядового законопроектав напрямі пасильпого зруйнування общини в ґуберпїях.і містинах з громадськимземлевслодїнпєм. Рішучість, з якою Дума в сих пунктах скасувалаправо громадської та родинної власности і поставила на їх місцевласність особисту, збентежила навіть де-кого з правого кутка Думи, —і звідти було висловлено кілька щирих слів, перейнятих страхом переднаслідками, які поведе за собою насильно і· одразу заведений в третиніРосії новий земельний лад.Але наведена жахливими ораторами перспектива пролетаризації мілїонівзбезземольпого селяпства, як і докори за порушеннє права власности,— незалякали більшість Думи ; взагалі, було-б помилкою думати, що тількисеред африканських дикуиїв панує ідеально просте розуміннє добрай лиха, що так виразно малюєть ся конкретним прикладом з ланкою:„добро те, як я забрав чужу жінку, а лихо те, як у мене мою забрали“.Як показали розмови в Думі з ириводу аґрарнаго закона, — в де-якихверствах російського громадянства право земельної власности лиш тодісвященне, коли його прикладати до „моєї“ землї. Може воно так нетільки в де-яких, а й в усгх верствах, звязаних з землею, од великопанськихдо дрібно-мужичих, — але-ж в кождім разї характерно те, щотретя Дума своїми постановами по закону 9 листопада обернула аґрарнусправу як раз „направо кругом“ в напрямі протилежнім думкам першоїта другої Думи... ІІа сих двох пунктах Дума й скінчила „поки-що“розгляд закона 9 листопада, задовольнившись стверженнєм його провідноїдумки, яка разом з тим стала і провідним покликом цілої третьоїДуми. На сей поклик, з під руїн розсипаної общини, виходить на світбожий відомий вже в житті „хо'зяйственний мужичок“, підгортає підсебе, яку сила вхопити, громадську земельку і підпертий підмогою начальствата благословением „панської Думи“, помалу росте в дрібноголанка, — основу нового земельного ладу.Ідеолоґом цього бажапного пануючим верствам ладу найвиразнішевиступив сам голова Ради міністрів — д. Сголшіін. Одповідаючи в своїй

цікавій промові тим членам Думи, які іше/л пали іщоти законопроектаі лякали Думу перспективою вільного розпродажу общинної землі за горілку,сей — по правд'ї найкращий оратор третьої Думи поставив питание,як кажуть ребром, визнавши повну невдатність довгих спроб урядовоїопіки над селянством і виставивши сміливій для керманича урядовоїполітики тезиз: „закони істнують не для пьяниць та кволих, а длядужих та розумних... Так міг колись говорити старий Заратустра, але-жвін робив свої спостереження над життєм, ' як безсторонній свідок; коли-жби Заратустрі довелось направляти життє власного силою та волеюі тим самому впливати на формування кволих, то мабуть йому не такбуло-б легко самому-ж прикласти до тих кволих свій тезис: „коли хтопадає, пхни його...“Було-б неправдою сказати, що третя Державна Дума так-таки зовсімнемає власного голосу і тільки підспівує урядовому камертону. Нї,в де-яких випадках минулої сесії за постановами Думи можна було бачитинавіть щось подібне до громадянського почуття, в якім з опозицієюсходив ся думский осередок, а де-коли — то й представники правогокута. Сї випадки переважно були звязані з прикрими фактами з дїяльностиде-яких місцевих адміністраторів, що виявились останнімичасами то самі собою, а то дякуючи сенаторським ревізіям. Де-що з тихфактів тхнуло старим духом часів Сквозника-Дмухановського, лиш виглядалов новім, велетенськім маштабі, відповідно тій безмірній власти, якумали в своїх руках сї сучасні нащадки безсмертного городничого. Доситьзгадати цікаві знахідки сенатора Ґаріна в московським градоначальстві,— які не довго, але дуже яскраво малювала щоденна преса; одназ найцїкавійпіих подій сеї епопеї, яка ще жде свого Гомера, — булаорґанїзація масової крадіжки краму з залізниць, за приводом кількохчиновників московської охрани, з добре упорядкованим збутом, діловодством,бухгалтерією то-що. Цїла низка фактів урядового зловжитку виявилася в Туркестан'!, по ревизії сенатора Палена. З північного Кавказу,— з Терщини — приїздила депутація скаржитись на місцеву адміністраціюза покриваннє розбоїв та грабіжок, —1 і скоро нісля того виявилось,що саме в тїй окрузі, де найбільше допікали людям розбої (Хасав-Юрт)пограбовані гроші йшли безпосередно до рук окружного начальникаКотляревського. Отакий букет звісток, звичайно, може засмутитихоч якого октябриста. Воно-б і тут, коли хочете, молена прикласти спасеннийтезіс — „Закони істнують для^улеих“ : от мовляв, кому закондав силу — той і робить собі що хоче. Але-ж тодї наче-б то вийде, щодулеому і закона не треба, а се вже занадто.Що врешті вийде з тих ревізій, — хто його знає, Як відомо, наоборону „дулеих“ єсть ще де-які практичні припципи, як наприклад:

но можна підкопувати престижа власти“. Але поки-що Дума трохи торкнуласьмосковських справ, обговорюючи нитанне про визначеннє новихслідчих в Москву, спеціально за-для крадіжок на залізницях. Тут навітьз правого боку, од такого ненавистника громадянського контролю надурядом, як депутат Замисловський, Дума почула, що поки не буде лекнюгоспособу позивати урядовців за злочинства, доти з крадіжками нічогоне зроблять...В другому випадку проти представника уряду виступив в опозиціїнавіть єпископ Свлогій, — який підписав разом з иншими заиитаннез приводу недавньої обовязкової постанови московського ґенерал-ґуберяатораГершельмана. Сею постановою на кожного московського мешканцянакладав сй обовязок нести в полицію кожну свою книжку, що колисьбула заборонена адміністрацією, — а за неслухняність призначав ся відповіднийштраф — 3000 карб. Сей надзвичайний приказ одним махомповертав вело грамотну Москву в підозрілих крамольників і заводив доглядвже не за громадськими та шкільними, а за приватними книгозбірнями.Не диво, що проти запитання висловились тілько самі окрайкиправої частини Думи і що наслідки думських розмов з сього приводузявились досить хутко в додатковім поясненто Гершельмана. — що нїбиб тім нриказї він має на увазі лиїн такі випадки, коли заборонена книжкапереховуєть ся в кількох примірниках...Як і слід було чекати, минула сесія не дала жадного законопроектуна теми манїфеста 17 жовтня... Третя Дума з громадянськими свободамине носнішаєть ся. Десь в комісіях щось вироблясть ся, — але,о-скілько відомо, в такому напрямі, - ще може й справді краще громадянствузоставатись в сучасному становищі „поки-що ніж братиз рук третьої Думи такі закони, що попередять всі бажання уряду.В сих справах думський осередок як неможна краще довів, що у октябристіввід манїфеста зосталась тільки сама дата, яку звичайно, не труднобуде врешті пристосувати до якоїсь ипьшої подїї, хоч-би, напр.,до щасливого випадку на станції Борки...■Отже, як бачимо, з Таврійського палацу останніми часами великоївтіхи російському громадянству не видко. Як кажуть'Поляки, — wart pałacРаса, а/ Рас — pałaca. І до сього коллективного „Раса“ думськоїбільшости за минулу сесію виразно пристало польське коло, яке тепер,разом з октябристами, можна уважати за правительственну партію. Польськінародовці силою річей, помалу перетворились в угодовців і відповідносьому новому становищу ведуть свою „реальну політику“, сподіваючисьза прислугу в голосуванні: діждати од уряду і думського осередкуякоїсь хоч не великої ласки для свого краю, задовольнити хоч деЩо з національних інтересів. Як і завжди, польські депутати держать

свою нову лїнїю дуже твердо, послідовно і діловито, користуючись дуц.ськими течіями неославизма. Вони мають за собою таких палких і іци~рих умірковано-правих, як граф В. Бобринский. Але звичайно, в росийськихобставинах дуже трудно вгадати, куди приведе Поляків шлях угодиі чи матимуть вони відповідну компенсацію за неминучі на сїм шляхукомпроміс# і ухилення од власних принципів.Кому доводить ся особливо болюче від обставин російського життя,то се, само собою, нам — Українцям. Якось так усе виходить, що нів яких підрахунках нас не беруть на увагу. Сказати-б нашого голосу нечути ? Так нї-ж, ще не всі українські часописи й журнали позакривались,ще виступають, хоч зрідка, Українці з своїми постуллтами і в громадянстві.Хто-б хотів слухати, почув-би. Коли-ж, видно, навмисне' затуляютьвуха, — і тут мабуть нема иншої причини, як просто те, що числомнас дуже багато, а голос подав лиш кілька душ. Ну як його брати навсправжкиоті мілїони люду, коли він сам мовчить і хто його зна щособі думає? А як брати його на увагу, то треба переміняти на иньшийкшталт всї міркування, всі плани, всю будову громадянської й урядовоїроботи! Краще-ж зацитькати отих невгамонних десяток Українців,що своїм лементом тільки сум та неспокій наганяють на державу.І от маємо такі явища, як тенденційне замовчуваннс українськогопитання в проґресивній російській пресї. Коли-ж торкпеть ся яка часописьдо українських інтересів, то знехотя, з досадою, а де-коли й з виразноюворожнечою, як се було в статтях проф. ІІогодїіїа в „МосковскомуЕеженедЬльнику“. Коли-ж висловить ся хтось прихильно до Українців— на припциніальпїм ґрунті — то пеодміпно додаеть кілька уваг,остерігаючи Українців від шовіпїзма, сепаратизма та иньших гріхів протипоступового громадянства (статті д. Кистяковського в тому-ж „Еженедельнику“).За те, звичайно, не мовчить про нас преса реакційна. „НовоеВремя“ та „Шевлянинъ“ мають добрий хлїб з української справи і неминають ніякої, нагоди, щоб не завити своє „caveant consules“ з приводутих або инших фактів українського життя.В росийськім громадянстві останніми часами українство здобулособі нових ворогів, як сен е дивно, серед так званних неославянофілів.В звязку з подіями парламенті, розглянутими крізь призму панрусизма, —Українці зробились для певної частини російського суспільства „отщепенцями(іславянської ідеї. Але се дивно лиш з поверхового погляду.Коли взяти на увагу, що ся мео-славянофільська течія містить в собітакі старі елементи, як наші давні приятелі — д.д. Верґ н, Філевичі взагалі товариство „Новаго Времени“, — то буде ясно, що під похап­

цем позиченою шкуркою поступового неославизма містить ся, між инпіим,той сампй великоруський націоналізм, которий признає права на,культурнийрозвиток всім народам на світі... окрім тих, що насмілюють сядопоминатись тих прав в межах Росії. Правда, єсть в гурті неославянофіліві їїпші елементи, — зеднані в одну купу з тими, про яких мизараз говорили, лиш випадково, через той по-части стихійний вибухславянських симпатій, що викликали балканскі події. Єсть тут щирі люде,— як наир. той самий ґраф Бобринский, — що при инших умовахмогли-б поставитись до української справи безсторонно і навіть прихільно,— але їм шкодить повна несвідомність в сїй справі і та полудана очах, яку накинув їм вплив таких спеціалістів як д. Вергун. Єсть, —хоч їх дуже мало, свідомі прихильники української ідеї, широко освіченілюде і з високім розуміннєм того значіння, яке мав-би для зросту загальноросийсько'і культури проведений в житте прінцип волї культурногосамовиразу окремих національних одиниць, — малих і великих.Всякого жита по лопаті е в тім неословизмі, але, як завжди буває, активнівиступи роблять як раз переважно елементи лихі і ворожі українству.Останніми часами таких виступів було кілька — під фірмами відомого„Русскаго Собрапія“ та „Клуба Общественных Деятелей“. Читалисьреферати, присвячені „закордоній Руси“, яку гнетуть Поляки і гризутьУкраїнці, а воно -жде підмоги проти них од великої Росії... Сецькуванпє українства відбилось, між иншим, навіть в Державній Думі;такі „спеціалісти“ по українській справі, як ґраф Бобринский, почалидорікати тим депутатам, що підписали законопроект 37 про українськумову в народній, школї, — нащо вони піддержують український рух, —сю інтригу проти Росії, ведену на німецькі гроші. Здасть ся, сї докорине збентежили авторів і прихильників законопроекта, — але при сучаснімнастрою думського центра не було-б нічого дивного, як би агітаціядумських неославістів привела до відхилення нершого законопроекту,що нагадує Думі про істнуваннє українського народу.Сумний кіпець шкільного законопроекту тим певнїйший, що з бокуде яких урядових інстітуцій за останні часи досить виразно виявляеть сятечія активно-ворожа українству. Самим гірким фактом в сїй сфері безперечнотреба лічити мотивовану відмову сената орґанїзаторам полтавської„Просвіти", які скаржились на ґуберське присуствіе, що не схотілосю „Просвіту“ зареґіструвати. Сенат висловивсь, між иншим, щомета товариства — допомогати культурно-просвітному розвитку українськогонарода в Полтавщині — має в собі сепаративні змагання і можепривести до небезпечних наслідків. Сю характеристичну відозву найвищоїюридичної інституції можна розуміти лиш в такогіу значінню, що в очахсената культурно-просвітний розвиток в українського народа взагалі не-44

бажаний, бо хто його знає* що з того розвитку може бути: як. раз можещось небезпечне?! Але на що-ж тоді обмежуватись Україною?Коли згадати, що десять літ тому міністерством внутрішних справствержувались устави товариств, які мали завданнєм сприяти добробуту„малорусскаго народа“ — і в сих завданнях в ті часи уряд не бачивніякої небезпеки і ніяких сепаративних змагань, —то буде ясно, що веучастній дїйсности не слід шукати якоїсь лоґіки... Чи може полтавськіиросвітяне помилились тим, що прозвали полтавський народ українським,а на „малороссійський“ — може сенат би й згодивсь? — Тим часомв Полтаві „Просвіти“ не буде. Виходить, наче-б то вже не буде в Полтавіі небезпеки, — але полтавський ґубернатор ще невдоволений і шукавтої української небезпеки по вікнах книгарень та по шкільних підручниках.Недавно українську пресу оббігла звістка, що ґубернатор Муравйовзвелів зняти з вікна якоїсь книгарні анонс про українську граматикуІПерстюка, а саму граматику взяв собі на розгляд. ІЦо взятограматику, то може й па добре, бо чом би ґуберпатору не вивчити місцевоїмови. Але на що чиплятись до кпигарських анонсів, що тут, мовляв,продасть ся така книжка? Чи заголовок „Українська граматика“вже треба лічити для наших часів занадто сміливим?Хвалити Бога, в других ґубернїях ще не помітно такої особливоїадміністративної уваги до Українців, як в Полтавщині. Чи се, справді,Полтавці такі сепаратисти, що звертають на себе увагу адміністрації, —чи, навпаки, сепаратизмом перейнялась полтавська адміністрація, яка,очевидно, хоче відзначитись своїми порядками, — трудно розібрати. Алеврешті, в инших місцях українські „Просвіти“ живуть і по-троху працюють,гуртуючи людей коло культурної роботи. Минулої осени в Київі,Катеринославі, Одесі, Житомірі, Камянцї місцеві „Просвіти“ орґапїзуваличимало популярно-наукових рефератів, лїтературио-м у зичних вечірок,вистав тощо. Найбільш серьйозне завданпє випало подільській „Просвіті",а саме — запомога орґанїзації курсів української мови в двокласнихнароднїх школах; сї курси принціпіяльно дозволено завести наПоділлі' під умовою, щоб громадянство само па те відшукало засоби, —і от, подільська „Просвіта“ надумала ті засоби зібрати, звичайно з запомогоюинших українських інституцій. Але на запитаннє подільської„Просвіти“ з сього приводу відповіла, здаєть ся, тілько одеська „Просвіта“жертвою в 500 карб., — а далї крім того виявилось, що місцевашкільна адміністрація тепер дуже неприхильно ставить ся до заведенняукраїнської мови в проґрами і що на здійсненне того проекту взагалімабуЛ> мало надії.Коли згадати орґанїзоване одеською „Просвітою“ консультаційне’бюро для безплатної юридичної запомоги, то се будуть всі видатні фак-

•ти з життя українських „Просвіт“. Звичайно, не можна сказати, щоб їхробота охоплювала все, ідо може містити в собі их проґрама,але... їх виправдує доля полтавської „Просвіти“. Поки народняпросвіта взагалі і українська „Просвіта“ з-окрема будуть страшиламидля пануючих сфер в Росії, доти наші „Просвіти“ будуть переважнограти ролю клубів для городянської інтелїґенції, а основпе їх завдашіє— робота за-для темної селянської маси — чекатиме кращих умов громадськогожиття. І ще довго для наших „Просвіт“ недосяжним ідеаломбуде галицька „Просвіта“, сороклїтнїй ювилей якої припадає на кінедьсього року. Широка просвітна праця галицької інтелїґендії серед селянськихмас, сотні розсипаних по Галичині філїй, бібліотек, читалень ташкіл, незвичайний зріст свідомости галицького селянства — се все тіснозвязане, на протязі сих сорок літ, з істнуваннем львівської „Просвіти“,— і через те її ювилей стає вправдї українським народнім святом.Поруч у українськими „Просвітами“ треба поставити українськіклуби, все завданнє котрих вичернуеть ся гуртуванням людей на національнімґрунті, з запомогою всяких розваг... дулю се примитівне завданнє,се правда, — але при наших умовах, — коли громадського життяу Українців зовсім немає, коли тілько вчорашнього дня стало можливопочути українське слово, сказане голосно й прилюдно, а не тишком укуточку, — клуби знайдуть своє місце в українськім відродженню, якшкола орґанїзованої роботи, як ґрунт для зросту національної свідомостив елементах досі інертних і байдужних. Клубів поки що єсть тілько два— в Київі й Петербурзі, — і обидва, здаеть ся, служать свою службуукраїнському громадянству досить добре.В орґанїзованій роботі вся будуччина української культури, —се вже стало труїзмом. С^обливо яскраві ілюстрації сього труїзму даютьспостереження над орґанїзаціями, які зовсім не мають в основі нічогоспільного з національною ідеєю, а проте ся ідея зростає в їх житті самосївкою,як ириродний продукт певного ґрунту, клїмата, атмосфери.Треба тілько сонця та дощу — і в сих умовах неодмінно виникне з ґрунтувідповідна флора, — національне почуттє і ‘помалу виросте в національнусвідомість. Не що давно в Київі відбув ся зїзд представниківполщткових товариств („потребителышхъ обществъ“) Київщини, що складався переважпо з селян та сільської інтелїґенції. Перш за все сейзїзд показав дуже енерґічний, як на росийські умови, зріст кооперативногоруху в українськім селі; представників на зїзд прибуло малоне втроє проти торішнього, першого зїзду: 140 душ (а тодї було лиш 40).Сей інтерес селян до торговельної кооперації дав змогу останньому зїздуностааити вже питание про орґанїзацію спілки всіх київських товариств.І от, поруч з зміцненням сільської кооперації, в нїй виразно засвітив ся

огник національної свідомости, — тйм більше дорогоцінний, що до неїпривели селян чисто практично, життєві потреби. На зїздї було не развиголошено бажання селян-кооператорів, щоб промови говорились українськоюмовою, бо вона селянам більш зрозуміла; і з особливим інтересомі увагою вислухались, справді, ті доклади і промови, в яких авторивиконали селянське бажапнє і вживали української мови. Було ухваленовидавати українською мовою бропиори та листки по питанням кооперації.Взагалі, серед розмов по спеціяльним справам раз-у-раз виникали з селянськихуст гіркі скарги на неосвіченість, на темноту, яка не дає селянамупорядкувати своє житте і немало шкодить практичній роботі кооперацій.І просвітним завданням селяне-кооператори надавали незвичайновелику вагу, підкреслюючи в своїх розмовах і постановах необхіднупотребу асіґновати певну частину прибутків з крамниць на ніколи, бібліотеки,книжки та ґазети. Сї зітхання народньої душі, скарги на безпомічність,змагання до світла — були самим вразливим зявищем київськогозїзду. І в тих змаганнях, здасть ся, можна бачити міцну підставудля надії, що таки здобуде українське село потрібну йому освіту, неуважаючи нї на які перепони, і що та освіта виросте на ріднім для селаукраїнськім ґрунті.

МИХАЙЛО лозинсъкий.З австрійської України.Чи справдг гцо змінило ся ?Від самого початку правлїня намістника Боблшнського над польсько-українськимивідносинами в Галичині неначе уносить ся якийсь невидимийі невловимий дух „угоди“. Невидимий і невловимий — божобі сторони голосно заявиляють, що до „угоди“ нема ніяких реальнихоснов, та складають такі проґрамові заяви, які справді виключають всякезближене, доки одна і друга сторона за вихідну точку своєї дїяльностибратимуть ті заяви. А все таки сам факт, що публичні дебати про„угоду14 знімають ся все з новою силою, свідчить, що якийсь дух „угоди“таки покутує в політичних сферах обох сторін. Крім того, маємой деякі реальні прояви. В деяких польських орґанах преси стрічали сянатяки на злагідненє тону в соймових і парляментарних виступах українськихпослів як на признаки угодового настрою і угодових тенденций.З другого боку не тільки „Руслан“, роздуваючи те, про що польськіорґани преси говорили лиш натяками, до великого значіня та приписуючисе в першій мірі прихильности до української справи намістникаБобжиньского, а в дальшій політичному розумови і тактови сеймовоїполітики українських послів, почав голосно грати в трубу відродженя„нової ери“, але навіть з уст лідера галицько-українського радикалізму,д-ра Кирила Трильовського, впали, і то з парляментарної трибуни, легкіпохвали для наслїдника пок. ґр. Андрія Потоцкого. В кіпцї й польськаакадемічна молодїлс, а саме та часть її, що стоїть під ідейним проводомпародової демократії, ствердила на особі намістника демонстрацією(за яку, коли-б се була демонстрація української молодїжи, понад усякісумніви не тільки на самих демонстратів, але па цілу українськусуспільність посипали ся-б епітети варварів, динарів, гайдамаків) — щона її думку угодові тенденції таки істнують, а Бобжиньский — їхspiritus movens et agens.^Справа занадто валена, щоб не розглянути її близше, У ~ ^ і}Щщетому ми беремо ся отеє за такий розгляд. ^ ^Всї дотеперешнї проби польсько-українських угод малиіід Ф ГД :Щуладнане відносин двох сусїднїх|народів по прінціпу рівні зми, вільні з вільними, тільки — звичайно під маскою сьогоціпу — нероздільну, вічну злуку українського народу з польським дер-'жавним орґанїзмом, так щоб український нарід раз на все вирік ся

власних політичних змагань і приняв за свої змаганя польського державногоорґанїзму, іцоби зрік ся права бути народом в політичнім розумінюі перемінив ся під політичним оглядом па „Поляків українськогоР°ДУІ (gente Rutheni, natione Poloni) або в крайнім випадку (найгіршімдля Поляків ■— найліпшим для Українців) на „Поляків, говорячих поукраїнськи“, себто в етноґрафічну 'Групу, що плекае і розвиває свої етноґрафічніокремішности, живе в певній означеній сфері своїм національномультурним житєм, але не робить з того політичних виводіву тім напрямі, щоб стати самостійним національним орґанїзмом, незалежнимвід польських державних ІІЛЯІІІВ.„Унїї“ й „угоди“ були власне пробами видурити при помочи гарнихобіцянок добровільну згоду українського народу на такий стан і наполітичні Гарантії, які вдержували .би український нарід у тім стані. Коли-жті „унїї“ й „угоди“ розбивали ся, значить, коли український нарід,почавши пізнавати реальну вартість обіцянок, якими його заманенов «угоду“, від „угоди“ переходив знов до боротьби за свої права на самостійнеі незалежне національне істнованє, тодї наставав період щоразважчих репресий, які мали на меті переконати „бунтівників“, щонема такої сили, яка могла би визволити їх від нероздільної, вічноїзлуки з польським державним організмом, що та злука мусить істнуватив повній силі навіть при неістнованшо польської держави, та що найліпшедля них буде почувати ся з сим і старати ся вірністю польськомудержавному орґанїзмови заслужити собі на умови, які позволяли биплекати свою етнографічну окремішність.Отся характеристика підходить в цілій основі і до т. зв. „новоїери“, яка власне була пробою за цїну реальних уступок в области засобів,потрібних до плекапя етнографічної окремішности, узискати від,тодішнього пародовеиького табору згоду на перемінюване українськогонароду в „Поляків, говорячих по українськи“ і поміч проти тих, хтовиступив би проти такої переміни. Проба, як і всі попередні, дужешвидко скінчила ся банкротством і — також як усї попередні — потягнулаза собою цїлий ряд репресій, які мають на метї переконатиукраїнський нарід про повну безвиглядність заходів осягнути правнийпростір для самостійного національного розвитку проти волї репрезентантіві оборонців польського державного прінціну та зробити його податливійпгимдля нової угоди.Головні етани тих репресій: соймові вибори 1895 р. і неприхильнепринятє української масової депутації в Відпї, яке було призначене на те,щоб розвіяти безосновні надїї українського народу на визволене з-під.польського панованя з боку австрійської держави; кріваві вибори доиарляменту 1.897 p.; вибори до парляменту 1900 p., попереджені сецесією

українських послів з сойму соймові вибори 1901 р.; сецесія українськихстудентів з львівського університету в осени 1901 р.; хліборобськийстрайк українських селян в лїтї 1902 р.; страйки слідуючих років; рухза виборчого реформою до парляменту і виїмковий виборчий закон дляГаличини; масове арештована українських студентів після університетськоїдемонстрації в січні 1907 р .; опір польського кола проти уступокцентрального правительства, обіцяних українському клюбови; в кінцісоймові вибори з початком 1908 р.Отсї етапи означають як постійне кріншане самих репресій, такі вниканє ідеї репресій в цїли вдержаня польського панованя над українськимнародом в іцо-раз ширші круги польської суснільности. Результатомсього процесу серед самої польської суспільносте являеть сяв кіпцї ионятє „національного стану володїня“ і фактична перемінанольсько-ш ля хетського панованя над українською селянськоюмасою на паковане польське над українським народом.В міру кріпшаня тих репресій росла також визвольна боротьбаукраїнського народу. Завдяки загально-державним відносинам ся боротьбамала перед собою означену цїль: демократизацію політичного устроючерез реформу виборчого закона до загально-державного парляментуі до краевого сойму. наслідком, чого рух за виборчою реформою був дляукраїнського народу рухом справді загально-національним.Але прийшло розчароване. Показало ся, що демократична рівність— поняте дуже елястичне та що при чотирохчленній формулі виборчогоправа найважнїйший член: рівність може послужити власне длязамаскованя фактичної нерівности, фактичного ноневоленя. Що до австрийськогопарляменту оіовязує загальне, рівне, безпосередне і тайневиборче право, про се знає цілий світ, але мало хто знає, що власне сеправо послужило до законного засудженя українського народу на безсильнуполітичну меньшість на нарляментарній аренї. Ще гірші перспективив тім напрямі ждуть нас при „демократизації4 галицькогосойму.І коли почав радити перший „народній парлямент“, ізза ентузіязму,викликаного виборчими побідами в межах, в які замкнув нашу національно-політичнусилу виборчий закон, почала виступати що-раз нагляднійше сумна дійсність. Всі заходи українського клюбу паралїжувалопольське коло, а вибори до сойму показали, що вся парляментарна репрезентаціяукраїнського народу не має навіть на стільки сили, щобзаставити центральне правительство вкоротити самоволю галицької адміністрації.Політичні репресії і викликане ними огірченє дійшли до найвксшогонапруженя і — наступив вибух: акт 12 цвітня 1908 р.

Вся польська суспільність — з малими виїмками — закричала однимвеликим голосом: „Кари і німсти!“ Іменоване намістником Бобжиньскогомало означувати продовжене правлїня Потоцкого. Українціждали якихсь виїмкових репресій. Але коли успокоїли ся пристрасти,викликані актом Сїчипського, замісто тих виїмкових репресій, загаломзамість заостреня польсько-українських відносин настав релятивний супокійі в повітрі почав уносити ся згаданий дух „угодиЯкі причини зложили ся на се? Перше всього ті виїмкові репресії,яких ждали Українці, обвктивно беручи були неможливі — в добрезрозумілім інтересі польського, правлїня і центрального правительства.Не було для них причини, а при тім вони могли-б були викликати зовсімнебажані наслідки.Що акт 12 цвітня був понад· всякий сумнів актом і індівідуальним,а не першим обявом орґанїзованого терору, се власти знали дужедобре, не вважаючи на ті дикі верески про його заговірницький характер.Знали вони також, що для української суснільности був він радшеінцидентом, ніж новою методою політичної боротьби. В таких обставинахрепресії, як прим, переслїдуваня політичних партій і їх орґанів за їхстановище до акту Сїчниського, чи знесене певних конституційних свобідне мали би ніякої оправданої причини. Але за те вони могли бимати той наслідок, що акт 12 цвітня з інциденту перемінив ся би в методуполітичної боротьби. А що се не лежело ані в інтересі державногоанї краевого правительства, сього не треба аж доказувати. Отже обмеженося до процесів на основі § 305 за „похвалюване каригідиих вчинків“,яких політичний характер з огляду на судове форум, перед якимвони переводять ся, не кидаєть ся так сильно в очи.Крім того не підлягає сумнївови, що на правлячі круги акт 12цвітня мав отвережуючий вплив. Вони не могли не бачити того, що такеочевидно: що в виконувашо панованя є границя, яку небезпечно переходити,бо роздражнений може вибухнути. А без огляду не те, чи такийвибух гнобителям що шкодить, а угнетении що помагає,—все такимертві не всію ть з гробу. І коли-б навіть польські правлячі кругив своїм заслїпленю не хотіли того розуміти, то не могло не розуміти тогоавстрійське правительство. Отже не зміняючи польського політичногостановища в українській справі, почато з легка змінювати тактику зпровокуючої на успокоюючу.Тим більше, що до нормального зросту репресій не було навітьнагоди. При чім мали обявити ся ті репресії, коли не було анї виборчого,анї страйкового, анї вічевого анї загалом ніякого масового руху,який дає привід до репресій?! Адже спокійного мужика, прибитого елементарниминещастями, навіть нї за що вчепити ся!

Отсї обєктивпі причини й викликали ілюзію, неначе гнет над українськимнародом ослаб, неначе польські правлячі круги зробили ся податливійшимидо уступок, і сїй ілюзії завдячуємо ті переміни в українськійполітиці, які завважуємо в останній ‘соймовій і гіарляментарній сесії.Коли чесько-німецька боротьба в пражськім соймі дійшла до такихрозмірів, що в своїх наслідках повалила кабінет бар. Бека, то українськіпосли в галицькім соймі виступали так спокійно, вели розмовиз польською більшістю на тему потреб українського народу в такім безпристрастноакадемічнім тонї, що цісар міг вказати на галицький соймяк на примір до наслїдуваня для всіх инших соймів. А заступник головиукраїнського парляментарного клюбу і пайздібнїйший дипльоматвтім клюбів розмові з цїсарем ствердив своїм авторітетом, що все те заслуганового намістника, який стоїть на найліпшій дорозі здобути собідовірє українського народу. О т е навіть се не заслуга українських сеймовихпослів, їх політичного такту, їх бажаня довести за всяку ціну доякогось уладнаня польсько-українських відносин, не українські посли маютьту заслугу перед державою, що галицький сойм міг радити так спокійно,—тількивсе те треба завдячити намістникови Бобжиньскому. Значить,намістник Бобжиньский сповняє всі українські домаганя, дояких-же инакшим способом можна-б собі так швидко здобути довірє втаких гайдамаків і терористів?! Такі виводи треба зробити з заяви послаВасилька.Отеє результат соймової тактики українського клюбу. Академічнимтоном польська більшість не дала-б себе переконати так само, як недала б себе примусити острими виступами такої нечислсно’і українськоїґрупи; але за те острі виступи свідчили би про важке положене і невдоволенєукраїнського народу, коли тим часом академічний тон послуживза доказ вдоволеня, стверджений в додатку заступником головиукраїнського парляментарного клюбу.Та коли на оправдане соймової тактики можна ще вказати на важкоположене українського клюбу супроти подавляючої польської більшості!і побіч не богато слабшого числом москвофільського клюбу, то перемінив парляментарній тактиці не мають навіт такого оправданя. Кабінетбар. Бека компромісу, заключеного з українським клюбом передроком, не додержав і принятих на себе обовязань—за виїмком кількохдрібниць—не сповнив. Нововибраний галицький сойм, до якого відсилаютьукраїнський нарід і австрійські державні мужі і панове з польськогокола, не вважаючи па всю коректність українських послів анї одногоїх домаганя не сповнив. Новй президент міністрів, бар. Бінерт, якз одного боку'польському колу дав запевнене, що без його волї в польськоукраїнськихвідносинах нічого не змінить, так з другого боку українсько­

му клюбови заявив, що його кабінет, як тимчасовий, має на меті тількиперевести державні конечности і в инші справи, значить і в домаганяукраїнського народу, не може близше вглядати. Одним словом, коли ігарллментарнатактика клюбу залежить від політичного положеня тої ґруни,яку клюб заступає, і від становища правительства до домагань клюбу.то всі дані промовляли за заостренєм парламентарної тактики.А одначе замість заостреня маємо злагідненє!Те злагіднепє почало ся ще підчас соймових нарад, заінїціювалийого оба заступники голови українського парламентарного клюбу, Василькоі Цеглинський, своїми виступами в справі анексії Босни і Гердоґовини.Заступники народу від віків поневоленого, позбавленого праварішати цро свою долю і свої інтереси, в імл державної рації наших народівроздертого державними і краєвими кордонами на чотири части, —коли ріитаєть ся доля иншого поневольного народу,— замість грімким голосомпроголосити незайманість права національного самоозначеня і заложитепротест проти того торгованя народами як худобою в імя зовсімчужих і ворожих даному народови інтересів,—промовляють так, як коли-бїх нарід був альфою і омеґою тої держави, в інтересі якої переводиться анексія. Коли-б навіть так було, то ми, що хочемо, щоб замістьбрутальної сили запанувала на світі ідея рівности і справедливости,протестували би проти того не менше рішуче, бо поневолювати когосьв своїм інтересі*, користуючи ся правом сильнїйшого, значить, дати моральнусанкцію кождому сильнїйшому брати під ноги слабшого. Але покищонаш нарід не тільки не є альфою і омеґою австрійської держави, аленавпаки, її иарієм, і коли його заступцики тішать ся теріторіяльнимзбільшенем австрійської держави, то се так, як коли-б невільник тїшився, що його пап знов одного свобідного обернув у невільника. Може бути,що його вимагала та „висша політика“ при помочи якої вижебрано(прочитати тільки в „Буковині“ й „Ділі“, скільки разів буковинські ігалицькі посли оббивали в сїй справі міністерські пороги!) Вижницькуґімпазію. Але в такім разі не сміємо брати за зле прим. Чехам, коливони за ціну своїх інтересів підпирають наших гнобителів, не сміємов загалі вимагати в політиці ідейпости. Треба бути консеквентним, і колидомагаємо ся права національного самоозначеня для себе, то не сміємонехтувати його супроти боснійських Сербів (навіть за цїну Вижницькоїґімназії і цісарського признаня — нї!). Або признаймо рацію національномуеґоізмови оборонців польського стану володїня на нашій землї.А так знайшли ся ми на одній дошці з тими росийсышми „освободителями'1,що так побивають ся за Босною і Герцоґовиною, мало несамостійною державою хотять її бачити і анексію вважають чистим розбоєм,а самі в своїй державі народам, які дістали ся під росийське на

но пане способом, квалітативно таким самим, а квантітативно богато гіршим,не хотять признати не то автономії, але навіть права вчити сяв початковій школї рідною мовою! Ріжниця лиш в тім, що ті росийські„освободителї“ самі гяетуть, а па Австрію обурюють ся, а ми знов протигнету над нами протестуємо, а гнет над иншими санкціонуємо голосаминаших парламентарних заступників.Се в делегаціях. А в самім парляментї замість заостреня опозиційноїтактики мали ми властиво підпиране правительства, тільки маскованеопозиційністю.При голосованю над наглістю буджетової ировізорії українськийклюб, не вважаючи навіть на те, що заповів бар. Бінертови, що голосувати-мепроти, здержав ся від голосованя. В справі анексії Босни і Герцоґовиниголосував за правительственным · законопроектом. В кінці ирит. зв. уповажняючім законі, який дає правительству право заключитиз балканськими дерлеавами тримісячні торговельні договори, ухвалившивільну руку, розбив ся на три части і голосував по части за, по частипроти, а по части здержав ся від голосованя. Отже в однім випадкупідпер правительство зовсім явно, в однім в части, а в однім своєюабстіненцією збільшив тріюмф правительства.Правда, в сім випадку в правительственный віз запрягли ся і .соціальнідемократи і не маючи иншого способу перешкодити абсолютномурелеімови ири помочи § 14-го або й розвязашо парляменту, „ратувалипарляментаризм“ в той спосіб, що ухвалили правительству те, чого вонозажадало, щоб воно не потребувало помагати собі хвилевим абсолютизмом,— о т е в спосіб, який нагадує „ратоване думи“ і в дїйсности є нератованем парламентаризму, тільки помаганєм правительству в масковані»абсолютизму парламентаризмом. Але се справи не зміняє. Факт,що австрійська со діяльна демократія з таким поспіхом затирає ту лінію,яка звичайно дїлить соціяльно-демократичну партію від всіх буржуазнихпартій, що але нагадують ся слова: „Die Toten reiten schnell!“ (мертвідля соціалізму і соціального визволена народнїх мас), — зовсім не виправдуєтактики українського клюбу.Не знаємо, якими новими обіцянками правительство заставило українськийклюб піти шляхом такої тактики, — про се дізиаємо ся хибааж тоді, як уже буде очевидно, що ті обіцянки не будуть сповнені, таксамо, як се було з обіцянками бар. Бека. Але знаємо те, що клюб, якийдаєть ся вічно водити пустими обіцянками, який, тричі обдурений, всетаки бер^ ті обіцянки серіозно, який, замість держати ся консеквентноодної політичної лінії, нині грозить заостренєм тактики, а завтра припезмінених політичних обставинах злагіднює її, — що такий клюб нетільки не осягне реальних успіхів, але не мати-ме навіть тої моральної

пошани, яку маеть ся для пріпціпіяльного і консеквентного противника.Розумієть ся, що маючи проти себе польське коло і цїлу правительственнукоаліцію, а з другого боку не маючи анї одного постійногосоюзника, українский клюб серед таких обставин не може осягнути реальнихуспіхів. Але нехай .держить ся бодай одної політичної лінії і коливважає за потрібне поборювати правительство, нехай справді поборюєйого; коли-ж правительство на його думку на поборюване не заслугує,нехай се також висловить явно і виступить з арґументами в оборонісвоєї тактики. Коли реальних успіхів не все можна вимагати, то ясностиполітичної думки можна і треба вимагати все.А та тактика, якої українский клюб нридержуєть ся тепер, можевести до всього иншого, тільки не до проясненя політичної думки. Щоббути справді опозиційною, для сього вона за богато числить ся з інтересамиправительства, а щоб бути справді правительственною, для сьогонедостає їй — помимувши опозиційні форми -— правительственно! сути,яка полягає в тім, що партія за свій союз з правительством одержуєреальні користи.Що се все значить ? Чи стоїмо перед новою польсько-українською„угодою“ ? На скільки можна проглянути пляни польських політиків, то,здасть ся : так. З одного боку побачили вони, що дальше степенуватирепресії не зовсім безпечно, а з другого видно здасть ся їм, що тепер,коли Українці побачили, що їх надїї на „народній парлямент“ завелита що польське панованє таке сильне, що навіть трагічна смерть ґр. Потоцкогоне захитала ним, — може стануть вони податливійші на угодовіпримани.І супроти того вважаємо за свій громадянський обовязок піднестиз натиском, що в польськім національно-політичнім становищі супротиукраїнського народу не настала ніяка зміна, з якої можна би вносити,що надходить час до уладнаня польсько-українських відносин на основірівновартности і рівноправности обох народів. Всі партії польського кола(а поза колом стоїть тільки соціяльна демократія, яка при тім не має'ясної прґрами в українській справі) стоять, як стояли на становищіісторичної Польщі. Всї вони, деклямуючи про „прихильність“ до „оправданих“потреб українського народу, в дїйсности докладають всїх заходів,щоб перешкодити заспокоєню тих потреб, щоб спинити культурнийі економічний розвиток нашого народу і таким чином забезпечити ся передтим, щоб ми колись силою нашого культурного й економічного розвиткуне розсадили тих політичних меж, в які нас замкнено, щоб віддатиїм на поневолене.І не тільки се. Навіть в· адмінїстраційній системі репресій в дїйсностинічого не змінило ся. Змінили ся тільки обставини, які не вима­

гають ніяких спеціальних репресій. Нема ніякого масового руху, нема„ворога,“, то проти кого виходити в поле? Але зробіть так пробу і прим,розведіть масовий рух за соймовою виборчою реформою та загрозїтьшляхетським послам ґеперальним аґрарним страйком. Коли той рухприбере справді* серіозні форми, тоді побачите, чи справді Бобжиньскийліпший від Потоцкого. Змінили ся обставини і змінив ся настрій, підемдуха уступив місця тій сиеціфічній розвазї, яка каже хилити ся що-разнизше, щоб тільки „не дати себе спровокувати“, — і сї зміни витворилисамообман, неначе правлїнє Бобжиньского означує злагідненє протиукраїнськоїсистеми правлїия.Проти того самообману треба поставити ясність політичної думки,треба ясно вказати ціль нашої національної політики. Та ціль — національневизволене, національне в тім розуміню, що буде рівною, участюдля всіх членів нації, що для всіх буде визволенем з національної, політичноїі соціяльнО'Єкономічної неволі. Коли се мати-мемо перед очима,то зрозуміємо, ІДО шлях, який веде до того визволеня, не сходить сяз шляхом, яким іде теперішня польська національна політика до своєїділи. Одна ціль противить ся другій і доки або Поляки не відречуть сяпольського державного пріпціпу, . або ми не згодимо ся за цїну засобів,потрібних для плекапя етноґрафічної окремішности, стати „Поляками,говорячими по українскки“, доти ніяка „угода“ анї „згода“ неможлива*

ВАСИЛЬ ПАНЕЙІЮ.За граниаею.. {За перевагу в Европі, на океанах і за океанами).В однім із останніх днів падолиста мин. року висша палата англійськогопарляменту вислала в світ слова, котрі — краще ніж семогла-б зробити щоденна преса цілої Великої Британії повчилисвіт про вагу, актуальність і грозу одного з основних (молее й найбільшосновного) питань не тільки європейської, а й всесвітньої політики.Там, у достойній висшій палаті анґлїйського парляменту, того парляменту,який стоїть прикладом і прообразом усїх парляментів земної кулі,та пильно берелееть ся, щоб безосновиими балаканинами й пустомельствомне обнизити рівня своєї поваги перед власного країною тайперед заграницею, розвинулась дня 27 (пов. ст.) падолиста 1908 рокудебата нал, можливістю німецького нападу на анґлїйську землю та надспособами, як перед таким нападом заздалегідь захиститись. Забравслово перемолсець Бурів, ґенерал Робертс, та поставив внесение, щоб ВеликаБританія зорґанїзувала армію з мілїона вояків, таку армію, якамала-б силу відперти кождий воролшй напад на анґлїйську землю.Звідки страх перед молаивістю такого нападу? На се иайславнїйшийтеперешній полководець анґлїйський так відповідає: протягом останніхдесяти літ Німеччина зложила собі найбільшу морську силу поміж усїмивоєнними фльотами, крім анґлїйського Якщо знамениті роботи длядальшого скріпленя німецької морської сили вести-муть ся далі, то ніякіпристани світа не будуть краще озброєні, як німецькі порти Північногоморя. Збільшаєть ся також німецький торговельний фльот. До того,щоб виконати напад на анґлїйську землю, німецька нація не потребуєнеобхідно мати в якійсь хвилі льокальну перевагу. Нїмцї добре се тямлять,то%ж дїло не тім, що анґлїйський фльот на загал могутнїйший віднімецького. Єдиною запорукою проти нападу буде тільки сильна, краєваармія, злолеене з горожан військо величини одного мілїона. „По тім боціморя — говорив ґенерал — живе народ, що числить 60 мілїонів людей,які є щоденними нашими соперниками в торговлї, які мають найбільшув світї воєнну силу та мають фльот, котрий вони швидко й рішучо побільшали.За те ми проти всього того не робили ніяких важних приготовлені*.Ґенералови Робертсови, котрий говорив іменем консервативної партії,відповідав представник теперешнього ліберального правительства. Він

За границею.виступив проти резолюції ґенерала та сказав між иншими таке: Анґлїя.вдержує й побільшає свій фльот не на те, щоб де-небудь, на далекихокеанах, здобувати собі ним нові краї. Той фльот є на те, щоб забезпечитинам оборону наших берегів. Як-би приняти теорії льорда Робертса,то се наше розуміпє задачі нашого фльота було-б знівечене. Тому я противнийнинішній дискусії, а ще більше осудив би я иринятє поставленоїрезолюції. Одначе рівночасно ви сканую свою згоду на те, що необхіднаріч зложити краєву армію, яка була-б доволі сильна, щоб відбити напад,не допустити до паніки й присилувати ворога, щоб ішов на нас ізтакою силою, яку дуже важко було-б перекинути через море на анґлїйськуземлю.За резолюцією Робертса промовляло ще кілька визначних консервативнихполітиків (між ними й попередній мінїстер заграничних справ),і палата льордів ухвалила її великою більшістю 74 голосів проти 32.Принятє тої резолюції в анґлїйеькій палаті льордів показує, що вАиґлїї числять ся, або бодай вдають, що числять ся, — з можливістю нападунімецьких військ на бритийський остров. Щось так, як у давнинунорманський напад... Імя Вільгельма Завойовника неначеб-то пригадалосьанглійському народови та наповнило його душу журою про будуччину...Зрозуміла річ, що дебата в анґлїйеькій висшій палаті відбилась голоснимвідгомоном у Німеччині. Невже можна собі уявити щось більшнеймовірне — одним хором поспиталась ціла німецька преса — нїж нападнімецької армії на анґлїйську землю ? Як-би навіть така операціябула теоретично можлива, то практично таки годї було-б її перевести.Нема нічого труднїйшого, як перекинути великі військові маси кораблямичерез море та висадити їх на ворожий беріг. Скільки-ж часу потребуваладобре приготовлена Японія, котра до того мала повну самокладуна морі, коли взялась перекидати на корейський беріг таку скількістьвійська, якої побоюєть ся ґенерал Робертс із німецького боку?Нїмцї — каже анґлїйський полководець — могли-б покористатись припадковоюобставиною, що в дану хвилину анґлїйський фльот занятий війноюна далеких океянах, і наступити на бритийський остров. По що ?— питають ся Нїмцї — чи на те, щоб анґлїйський фльот, повернувшисьдо берегів Анґлїї, відрізав німецький армії шлях до дому? Чи може нате щоб накликати на себе морські й сухопутні сили Франції, яка мусїла~бвиступити проти надмірної сили свого споконвічного противника тайв огнї нїмецько-анґлїйської. війни глядати собі відплати за 1871 рік?Тай — впевняє нас далі Німеччина — нема ніякого політичного резону,котрий заставляв-би німецькі полки піти походом на Льондон, Менчестер,Ліверпуль. Що могли-б німецькі полки здобути таким походом?Чи присилувати Британію відступити Німеччині якусь заморську кольо-

нїю, котрої Німеччина не мала-б сили вдержати проти переваги англійськогофльота? Чи уладитя новітній хрестовий похід? Але ж часи РічардаЛьвиного-серця не тільки для Аш'лїйців уже проминули. Коли НаполеонІ якийсь час думав про напад на Англію, то ся думка випливалаз політичних плянів, які поклали собі метою володінь над європейськимконтинентом, плянів на всесвітну геґемонію француського цезаризму, проздійснене котрих, без попереднього зломаня анґлїйської переваги на морях,і мріти не було можна. Нині Наполєонські часи — безповоротніtempi passati, НаполєЬнські велико-державні мрії — безповоротні, розвіянімрії. Нині держава мусить свої претенсії й надії обмежувати до національнихграниць та в національних границях будувати собі трівку домівкуна будучі часи. Тай нині дорога німецької експанзії в усякімразі не йде через таку — національно й політично, культурно й економічновисоко-поставлену індівідуальність, якою стоїть перед народами й землямисвіта бритийський остров з його анґльо-саксонською расою.Так Нїмцї однодушно відкидають сю можливість тай відвертаютьїї на другий бік. Німецька публична думка каже: коли анґлїйські лі,ордиговорять про напад Німців на Анґлїю, то вони тільки закривають осьтаксвої власні мрії про напад на Німеччину. І такий напад не тількиможливий, а й лежить у традиціях британської політики. Бо Анґлїя, сонеконтинентальна держава з обмеженою величиною й означеними інтересами; вона — світова держава, що все загортає, все здобуває, весьсвіт за обсяг своєї влади, своєї могутности, своєї, наживи вважає; се держава,якої зависть не стерпить обік себе ніякої ипшої сили на морі, держава,яка на всі ині.ші держави земної кулі глядить як на фіґуркишахівниці своєї політики. Анґлїя — безпереріївпа війна, безконечні підбої.Коли вона, після довшого нехтовання Европи, тепер хоче грати рішаючуролю на європейській суші, то та морська держава великої арміїдля нападу на Европу справді так необхідно потребує, як їй потрібниймогучий фльот для оборони берегів від нападу з континенту.Якщо* Німеччина мусить тямити, що в хвилю конфлікту між неюй Францією в північній Франції або в Бельгії стане на підмогу франкськимполкам сильна анґлїйська армія, то — Німеччина буде звязанасупроти анґлїйської політики, то — Франція буде кождої хвилини готовавдарити на свойого давнього ворога. І тоді в Льондонї рішати-меться доля цілої Европи. Мрія про таке imperium виплекалась у головаханґлїйсЬких імеиеріялїстів, у голові короля Едварда. Чи анґлїйський народ,який радо стягає економічні, культурні й політичні користи з иньшихнародів, та якому рівночасно противна військова служба, військовадісціплїна й унїформовість, прийме ті горді пляни за свої національніиляни та заповнить військові казарми своїми синами, про те можна

сумніватись. Але сумніватись не можна про факт, котрий ляг в основунлянів анґлїйських імнеріялїстів та дав безпосередній товчок таким дебатам,якими гомоніла недавно анґлїйська палата льордів.Той факт — основне, непримириме противенство між Анґлїєюй Німеччиною, противенство, яке захитало цілою системою т. зв. полїтнчиої„рівноваги“ — європейської й всесвітньої.Ще до останньої чверти XIX столїтя — каже М. Бер — під словом: рівновага держав розуміли рівновагу Евроии. Коли якась державарозширювала свою власть на иоза-евроііейські краї, то иньші держави невважали сього за каламучене рівноваги; найменший шматок Европи видавався щинїйшим, ніж найбільша поза-европейська кольонїя. Ажу наші часи вислів „політична рівновага“ дістав всесвітнє значінє.Нині політика навчилась глядїти як на виновників захитаня рівновагина ті держави, котрі придбали собі завеликі заморські простори. З національно-державноїполітики виросла політика світова; колишні національно-державніпротивенства роблять ту світову політику тільки більшескладною й замотаною; момент світової політики вибиваєть ся щоразсильнїйше на чоло політичних питань та може згодом спричинитицілий ряд міждержавних війн, якими лунало ХУІИ столїтє. Внутрішніпружини та зверхні прояви тої „імперіалістичної“ політики такі : безупиннийрозвій продуктивних сил, накопичене багацтва, релятивне вичерпанемінералів, сирих матеріалів і хліборобства в Европі, одним словом:економічне житє Евроии змушує держави отвирати перед своїми горожанамивесь світ: одначе серед істнуючих правових і політичних обставин тількишляхом спорів і війн можна заспокоїти ту потребу простору. Знарядомдо виведепя тих спорів на світову арену є морська сила: воєннийфльот, воєнні пристани, заморські вуглеві стадії й операційні пункти,паковане над важними морськими дорогами. Вийшло таке, що держава,котра — сама собою вправдї сильна, одначе котра в пору „дїленя світа“не захопила доволї великого клаптика Азії, Африки, Америки чи Австралії,мусить тепер силкуватись поправити свою долю коштом иньшоїдержави, яка в свій час захопила собі скрізь землї та має перевагув світовій політиці. Так нині стоїть Німеччина проти Анґлїї. Японськоросийсыйвійна, захитавши Росією, не тільки дала трохи свобідного просторудля соціяльньїх рухів, а й понівечила європейську рівновагу, ділоостанніх ЗО років, та дала Німеччині на європейській суші мілітарнуперевагу. Разом із тим та сама війна, ослабляючи росийську позицію наДалекім Сході та скомпромітувавши росийсышй похід на цілу Азію■скріпила й — можна сказати — сконстатувала перевагу Анґлїї в світовійполітичній системі. Кожда з тих обох, скріплених розбитем Росії1Б

держав тепер заходить ся станути осередком нового уґруловаші всесвітньоїполітики. На наших очах відбувають ся дипльоматичний поєдинокміж обома велитнями.До японсько-росийської війни „рівновага" держав виглядала ось так:Росія-Франція; Німеччина-Австрія-Італїя; Велика Британія. Се буврезультат отсих політичних факторів: Нїмецько-француська війна далапочин швидкому зростови ІІрусії-Шмеччиии, котрий занепокоїв росийськеправительство. Коли в 1875 році Німеччина робила иляни ще більшеноиизити Францію, росийське правительство заступилось за ґалїйськурепублїку. За се відплатив ся Росії Бісмарк сим, ід о в 1878 році, колипокінчилась росийсько-турецька війна, на берлінськім конґресї, за згодоюАнґлїї він знівечив договір у С. Стефано та упокорив Росію.Рівночасно він подбав, аби прихилити собі Австрію: Австрія розшириласьна Балкан та станула в острім противенстві до Росії. Політичнеуґрупованє склалось після того само з себе: Нїмеччина-Австрія,- Росія-Франція. Правда, Бісмарк до самого кінця своєї політичної карієри заходився роздерти французько-росийську дружбу, одначе обставини виявилисьсильнїйшими від сильного дипльомата. Коли в 1882 році Франціязаняла Туніс та пошкодила кольоиїяльним пляпам Італії в північнійАфриці, Італія прихилилась до Австрії й Німеччини.: повстав тридержавнийсоюз. У дальших роках росийсько-нїмецькі відносини ставались щоразгірші. Правительство Олександра III почало русифікувати балтийські прос.ніидії та збирати свої війська на німецькій і австрійській границі. Бісмарквідповів на те фінансовими утрудненями та промовою з 6 лютого 1888 р.,у котрій виложив білянс росийсько-нїмецьких взаємин та заявив, що обосторонпїрахунки вирівнані. Та, мимо тих росийсько-нїмецьких рекрімінацій,був поміж обома державами від 1884 р. реасекураційний договір,котрим обі сторони зобовязалис-ь станути на невтральнім становищі, якбиодну з них иападено. Одначе сей договір нї трохи не вплинув надальшу акцію обох контрагентів. Ііапріві, котрий вступив на місцеБісмарка в управі заграничної політики Німеччини, із^ке того договорунавіть не відновив.У часі тих наскрізь-европейських подій Анґлїя вела назагал політикувповні окремішну. Се була система сама для себе. Анґлїя се заморськадержава; її захист — у морській силї. Від часу Трафальґару(1805) аж більш-меньш до 1890 року вона не мала на морі соперника.Европа була на морі слаба, не мала фльотів тай не була небезпечнаанґлїйській владі. Тай Анґлїї не було приводу втикатись у внутрішніділа європейського континенту. В 1887 році вона вправдї постановилаз Італією союз, аби хоронити Єгипет перед французькими претенсіями,одначе поза тим вона й далі не багато дбала про Европу.

Аж в останнім десятилїтю XIX столїтя прийшла зміна. Росія розпочалабудувати сибірську зелїзницто; Німеччина повернула свою увагуна Малу Азію; Япоиїя на морі й на суші побідила Китайців; Росія', Франціяй Німеччина в Азії й Европі спільно й дружно демонстрували;Австрія порозумілась з Росією про сфери впливів на Балканї; Німеччинапосунулась вперед у східній Азії; Сполучені Держави вступили наазійську землю; Італія помирилась із Францією; Анґлїя заанґажуваласьв Африці. Давні політичні системи розпались. Дерлсави європейськогоконтиненту трохи призабули свої старі спори та. пішли до Гаґи на —„мирову“ конференцію.Що таке стало ся? Невже на Европу прийшов золотий вік мирай любови ? Ні, тільки європейські справи подались на задній илян передсправами далекого азійського континенту. Коли старі європейськіспори ослабились, взялись європейські дерлеави будувати фльоти тай вестисвітову політику. На місце колишніх союзів мусїли прийти нові —відповідно до змінених обставин. Як нові системи союзів виглядатимуть,сього не можна було сказати ще в почині XX столїтя. На політичнімвиднокрузі видно було величезну силу Росії, енерґічну експанзію Німеччини,ослаблене Анґлїї та небезпечну конкуренцію Америки. Прийшликитайські заворушена та дали почин новій політиці. Спершу європейськіконтинентальні держави, а зосібна Німеччина, їх не розуміли. Найшвидшезорієнтувались правительства в Токіо, Вашінґтонї, трохи иізнїйшев Льондонї. Б Петербурзі збирали ся ні більше нї меньше, а просто за-,гарбати всю китайську державу під росийське володїне Берлінські сферибажали тільки придбати собі частину китайської добичі. За те Японіяй Америка згідно стояли на тім, що для них буде корисна ненарушимістьКитаю та економічне отворенє китайських границь. Анґлїя глядїла накитайське питане: як на частину бритийської політики, в якій була необхіднанова орієнтація. Найважнїйигою-ж для Анґлїї річю була обставина,що Европа придбала собі морську силу, та що наслідком того Анґлїямусить залишити політику „світлої ізоляції“.На початку 1902 року, коли кінчилась південноафриканська війна,льондонські політики розпочали повалшо розглядатись у всесвітній ситуації,зосібна-ж у ноложеню бритийської держави, яка що-й-но перебулаважку крізу. Старі політики, котрі не почували в собі доволі розумінняй сили станути око в око перед новими й важкими задачами, уступились,їх місце заняли люди нові, котрі перевели серіозні досліди надвсесвітнім пололееннєм тай ввели заграничну політику Анґлїї на систематичнуй певну дорогу. Досліди показали: І-о, що анґлїйська політикаповинна стреміти до сконцентровання бритийської держави, 2-о, що наперешкоді тому змаганню стоять Росія й Німеччина; Росія в Азії,

Німеччина на морі. Коли первісні проекти па заспокоєне тих обох державпоказались невідповідними, анґлїйське правительство згодилось,в східно·азійській справі на думку Японії й Сполучених Держав таприняло предложений Маркізом Іто в сїчнї 1902 р. договір. Апґлїя вийшлаз „ізоляції“ та вступила в систем союзів* Забезпечившись в Азії,вона при кінці 1902 р, розпочала прихиляти до себе Францію та втихомирювати20-лїтню ворожнечу, яка почалась анґлїйською окупацієюЄгипту, та якою користувалась Німеччина. Порозумінне з Францією булоАнґлїї потрібне з двох причин: аби забезпечити собі шлях через Середземнеморе, над східною частиною котрого володїе француський фльот,і щоб зашахувати Німеччину. Француський міністр Делькасее радо пішовна згоду з Анґлїєю та в цвітні 1904 р. підписав договір з нею:Єгипет полишив ся Анґлїї, Марокко Франції. Крім того в тім часі постановленоцілий ряд дружиїх договорів: між Анґлїєю й Портуґалїєю,між Францією й Італією, між Францією й Еспанїєю. Кінець такий, іцовсі важнїйші держави з-над Середземного моря жиють у приязні з Анґлїею.Додати ще до сього францусько-росийський союз тай результатяпонсько-росийської війни, котра на довгі часи позволяв Анґлїї не боятисьросийської небезпеки в Азії. Разом із тим анґлїйська політикаусунула шляхом договорів і уступок причини ненорозуміня з Америкою.Від початку 1905 року становище Анґлїї в світовій і європейській політицітаке добре, як уже давно, від часу Ватерльо, не було.‘За те Німеччина ізольована та в своїх заморських плянах ослаблена.На се ослаблене зложились нетільки заходи анґлїйських дипльоматів,а — може головно — внутрішні обставини (напівфеодально-самодержавнийпорядок, зовсім не підхожий для імперіалістичної політики,недостача публичної критики) тай особисті прикмети керманичів німецькоїполітики (невмілість сконцентрувати волю держави на найважнїйшийта обмежений обсяг дїланя). Вийшло таке, що німецька диггльоматія,замість протиставити аиґлїйському системови всестороннїх асекураційі союзів такий-же свій систем, розщибалась по цілім світі та на всібоки сїяла ворожнечу проти Німеччини: в Малій Азії вона наступилана пальці Росії, в південній Африці загрозила Анґлїї, в південній Америцістрінулась з т. зв. доктриною Monroe“, з приводу Марокка докраю роздратувала Францію, в Туреччині станула під лад самодержавномусултанови —; не здогадуючись, що конституційний рух зметесултанську самовладу й німецькі впливи на Балкані. Діло повної ізоляціїНімеччини докінчила її єдина союзниця, Австрія, анектуючи Боснутай викликаючи на Балканї загальну ненависть до „Німців“.Причини, що заставили Анґлїю робити по всій земській кулі тідипльоматичні заходи проти Німеччини, дуже скомплїковані й помотані.

Звернемо тут увагу тільки на їх роди: економічні й стратеґічно-ґеоґрафічні.Коли глянути на великі промислові й торговельні сили, котрівпливають на заграничну політику Анґлїї, то наші очи зупинять ся першусього на металгорґії, ткацькім промислі й торговельнім фльотї. В усіхтих промислах Німеччина вже дорівнює Анґлїї або й переганяє її. Анґлїйськаметалюрґія, гірше поставлена від німецької, почуває, як наближаються її занепад і зубожінє на користь німецької соперницї, котравідбирає їй ринки. Відси злоба імперіялїстичної Анґлїї проти Німеччини.В ткацькім промислі німецькі фабрики порядкують і експортуютьуже тільки трохи меньше виробів, ніж анґлїйські. Толе годі домагатись,аби саме ізза того Менчестер горів дружніми почуваннями для Саксоніїй Сілезії. Торговельний фльот Бреми й Гамбурґа конкурує з фльотоманґлїйського королівства на морі, і то конкурує так енерґічно, що бритийськеправительство вже призадумувалось над сим, аби шкоди своїхкорабельних підприємців бодай в одній частині винагородити осібнимипреміями. Даремна надїя думати, неначеб Анґлїя, володарка океанів,без боротьби згодилась би віддати власть над морями в німецькі руки.А стратеґічно-ґеоґрафічні моменти! Економічний і морський зрістНімеччини мабуть не викликав-би такої ворожнечі з анґлїйського боку,якби брамою, котрою випливають німецькі й анґлїйські кораблі, не булосаме одно море, Німецьке. Могуча німецька морська сила не може супокійнодивитись на те, що Анґлїя кождої хвилини спроможна запертиперед нею Канал; німецький фльот не в силї на довший час вдержатина собі стратегічний напір з боку Апґлїї; він у відповідний момент муситьсобі забезпечити шлях на Атлянтський океан. Се природна конечність.Якби прим. · підстава німецького фльота була в Трієсті, то великачастина анґлїйсько* німецького ворогованя не мала-б основи. Одначе й самістратеґічно-ґеоґрафічні мотиви не привели-б Анґлїї до таких серіознихзусиль, якби Німеччина не була економічно така ектензивна. Требавзяти під увагу ті оба фактори, щоб порозуміти - події в заграничнійполітиці.І в Анґлїї лунають воєнні голоси. Такого гомону воєнного не чулабритийська земля ще від часів, коли Divus Iulius встромив римськогоорла на берегах Темзи; такий воєнний крик не вдарив об небо навітьтодї, коли Вільгельм Завойовник із своїми лучниками вступив на анґлїйськийберіг. Воєнна партія має в своїх рядах людий усіх кляс і партій: від старих льордів до нових фабрикантів і робітників, від консерватистівдо соціялїстів. З дипльоматичного й політичного поля протинїмецькаакція перейшла на поле економічної політики. Ліберальна торговельнаполітика, котра тепер уже не видержує проби в копкуренційнійборотьбі з німецькою торговлею, що-раз більше тратить приклонни-

230 Василь ІІанейко: За границею.ків. Ідея тарифової реформи в напрямі митової охорони тепер швидшейде вперед, ніж у пору виступів Чемберлена, в маю 1903 року. Анґлїйцістоять на сім, що про оружну війну можна буде аж тоді думати, якнебезпека безпосередно насунеть ся; до того часу треба робити все можливе,щоб ослабити й знесилити противника.Чи буде війна ? Чи континентальна Німеччина вже швидко запроситьна кріваве весїле остров-Анґлїю ? — такі питаня насувають ся насвідомість навіть такої людини, яка не має наймеиьшого нахилу братиучасть у політичних сплетнях і динльоматичних комбінаціях при —■картах або — пиві. Тут уже не дипльоматичне непорозумінє, не дрібніамбіції, — тут стихійним розмахом твердо наступають на себе — глибокій основні противенства. Противенства, на які справді можна дивитисьsub specie aeternitatis. Насувають ся спогади римсько-иупїйськихвійн, оживають привиди Ганїбаля і Сціпіона, Катона з його „Carthagodelenda“, й руїни великого міста на північнім березі Африки. Тільки —тодї, в старовину, дїло йшло про одно Середземне Море, а нині процїлі океани. І дїло тоді йшло про перемогу грецько-римського культурноготипу над безперечно низшим і без порівнаня меньше плідним тиномсемітсько-крамарської культури: побіда першого типу рішила про долюєвропейської й всесвітньої культури, і рішила на користь тої культури.А з перемоги Анґлїї над Німеччиною, або Німеччини над Анґлїєю, ніякакористь для культури вийти не може: адже-ж оба противники —чільні представники одної, найвисшої нинї, європейської культури. Якбими таки хотіли глядати в старинї за анальоґіею для нїмецько-анґлїйськогоспору та для можливих його культурних наслідків, то анальоґіюми знайшли-б не так у римсько-пунїйських війнах, як’ у війні пельопонеській,між двома грецькими державами, та в її наслідках для дальшогожитя й розвитку грецької культури.

В1ВЛЇОҐР АФIЯ.Записки Наукового Товариства імени Шевченка, наукова часонись,присвячена иередовсїм українскій історії, фільолоґії й етноґрафії,виходить у Львові пг.о два місядї під редакцією Михайла Грушевського.Рік 1908, кн. ТІ, т. ЬХХХУІ.. Перша статя сього тому „Записок“ містить в собі продовженнюрозвідки Богдана Бучинського, Студїї з історії церковної унїї; видрукованотут розділ другий першої студії про Ісидорову унїго. В сьому роздїлїйде мова про поверпеннє Ісидора з Італії до Константинополяй ситуацію в українських землях, де не хотїли визнавати митрополїтальноїюрисдикції Ісидора й аж в січні р. 1451 иризнали за свого нововибраиогомосковського митроиолїта Іону. Сам Рим врешті також став холоднийдля справи унїї, й між багатьома авторітетами римської церквивиринали думки, чи би не перетягати унїятів просто на латинство. „Хідподій пішов у двох напрямах: у вел. князівстві в напрямі православноїреставрації, в коронї в напрямі безпосереднього облатипщення Русинів“.Представление сих подій і займає дальшу частину викладу.З довгої розвідки д. С. Томашівського „Угорщина і Польща на початкуXYI.II в.“ подано в сьому томі роздїл ТІ. В попередньому роздїлї представленобуло заходи двох видатних угорських утікачів Раковція таБерчейнїя зсднати для Угорщини поміч Франції та Польщі. В VI розділійде річ про иовстапне на Угорщині 1703 року. Вже від довшого часуперед тим централістична політика Габсбурґів викликала велике незадоволепнєна Угорщині, але висші круги ховали його. На роки 1701— 1702припав найбільшій податковий утиск і релїґійпа реакція, і нарешті’почав ся рух, котрий проявив ся в утворенню ріжних ватаг і куп і набравсоціального характеру. ІІІляхта угорська бояла ся сього руху, яксоціального, і через те радо ховала ся за німецькі баґнети, навіть дономогалапридушувати його; селянство, дрібне міщанство і ходачковашляхта симпатизували з сим рухом. Та угорські втікачі, котрі бачили,що допомога від чужих держав може прийти лише тодї, коли почнеть сяна Угорщині .більший рух, мусїли скористати ся з народньої реакціїй зробили се, пробуючи рівночасно позбавити його соціальних прикметі обернути в національно-політичний. Викладові сих подій присвяченоперший параґраф ТІ роздїлу. В параґрафі другім розповіджено про дальшудипльоматичну акцію й поміч від Людовика XIV та польських паніві нарешті подано загальну характеристику повстання 1703 року. В другійполовині свого року воно перемінило свій характер. Висша шляхта,бачучи несподїванний успіх повстання і слабість цісарської власти,а також боячи ся його соціального характеру, наважила ся громадновзяти в ньому участь. Се надало рухови замість соціального національно-політичнийхарактер, але заразом підтяло дотеперішні основи повстанняй примусило провідників головні свої надії покласти не на нарід,а на чужу поміч. Се мало далекосяглі наслідки, котрі автор і обіцяєпредставити в дальшому викладі.Розвідка д. Івана Джиджори під заголовком „Матеріали московського„Архива Министерства ІОстиціи“ до історії гетьманщини“ цікава ттільки для спеціалістів. Автор з доручення археоґрафічної комісії Науко­

вого Товариства ім. Шевченка у Львові працював довший час в Москві,збираючи матеріал для часів гетьманованна Скоропадського та Апостола.Часи сї, і взагалі ціла історіа гетьманьщини, незвичайно цікаві длянас. Адже „гетьманщина се одинока частина України, де українськийнарід найдовше жив у виробленім ним самим державно-автономічнімустрою, а через те саме жив і відносно найповнїйше своїм національнокультурнимжиттєм, без огляду на се, де були центри тієї культури.І власне дякуючи довшому, ніж деінде, істнованню державно-автономічноїокремішности в масі могло сильнїйше вкорінити ся почуванпє національно-культурноїокремішности, так що могло переховати ся черезпізнїйші безпросвітні часи аж до порога XIX століття й послужити зародкомнаціонального відродження. Ясно, що гетьманщина повинна бутицентром нашої історії в ХУІЇ і ХТІІІ ст. Тимчасом лишаючи на боцї незначнускількість дрібнїйших фраґментаричних розвідок, до того писаних неразбез огляду на основні факти, уставлені нашою історіоґрафіею, а навіть протиних, не маємо про се ані скільки небу дь важпїйших праць анї солідних збірокматеріалів. А не виданого документального матеріалу заховала ся великасила по ріжних архівах, між якими що до скількости і якости документівдля нашої історії треба покласти московськії архиви“. Характеристикуматеріалів до української історії, зібраних в московськім архиві міністерствасправедливосте, і вказівки, в яких відділах їх треба шукати, і даєавтор в першій частині своєї розвідки. Ся частина, менше цїкава дляширших кругів, дуже потрібна я корисна для кождого, хто буде працюватидалі* над українською історією в архиві міністерства справедливости,бо ощадить йому багато часу й праці на орієнтованії^ в розкиданімпо ріжних відділах матеріялї. Натомість саме для широких кругів читачівцікава друга частина, де автор характеризує росийську політикудо України після катастрофи 1709 року, хазяйяуваннє „малоросійськоїколегії“ й той політично-національний рух, що повстав серед українськогонароду по повернешо права вибірати гетьмана. Між иншим ось одинз прикладів, що яскраво характеризує управу „малоросійської колегії”.Тайний совітник, мінїстер при гетьмані Наумов зараз по своїм приїздіна Україну, сконтролювавши приходно-росходні книги і порівнявши їхз рапортами Велямінова сенату в справі приходів і росходів, був змушенийвзяти під арешт цілу канцелярію колегії. І так показало ся, щов 1722 роцї з виказаних сенатови 45.527 р. 19 коп. приходу до касиприйшло 22.672 р. 29 коп., а пропало кудись 22.854 руб. 90 когь,в 1728 роцї до виказаних 85.854 р. 49 коп. забракло 88.119 р. 60 коп.,в 1728 р. до виказаних 141.342 р. 89 к. приходу не стало 88.288 р.27 коп. Цифри говорять самі за себе і показують, що половина усїхгрошей, що з такою безоглядністю стягала ся з української людносте,попадала в кишені московських членів та урядників колегії.Ми не можемо тут хоча б і коротко розповідати про зміст сеї частини,зазначимо тільки, що скрізь автор подає свіжий, досі ще невідомийі незвичайно цікавий матеріал, а по дорозї зачіпає й намічує щецілий ряд питань першорядної ваги, виясненнє котрих ще чекає своїхдослідників.Др. Івап Франко в просторій розвідці „Еміль Коритко, забутийславянський етноґраф“, написаній вже по одужанню, подає на підставі

листів Коритка, а також документів віденьського центрального архівудокладну й повну біоґрафію сього „забутого етноґрафа“, котрого австрійськийуряд обвинуватив в участи в польськім революційнім руху 1880 р:і вислав на життє до Країни. Там Коритко зацікавив ся збираннем матеріалівдо етноґрафії Словинцїв і почав був їх друкувати, але 5 томиківзібраного ним матеріалу вийшли вже після його смерти. В другімроздїлї працї Франка подано зміст і характеристику сих томиків, в дальших— найцїкавійші листи з кореспонденції Коритка, котра являєть сявласністю д-ра Франка. Статя д. Івана Созанського під заголовком„Поетична творчість Олександра Духновича“ докладно розглядає йогопоетичну спадщину, використовуючи й надруковані матеріали, і показує,що Пипін і Франко занадто високо й не по заслугам оцінили його поетичнудіяльність.Так предоставляеть ся віддїл статей. В віддїлї „Miscellanea“ уміщено„кілька пісень кінця XVII — поч. ХУІП в.“ В. ІІеретца, „Доісторії Колїівщини“ В. Щурата й „Вірування Гуцулів про бурі з останніднїв червня 1885 року“ 3. Кузелї. В „Науковій хронїцї“ поданоогляд українських, росийських, польських ин. часоиисєй за р. 1907 тавизначено все найцїкавійше для українознавства.Мип. Залізняк.Черкасенко: „ifa ш ахті11. „Хвилини“. Збірка поезій.Се третя й четверта книжечка молодого автора за минулий рік. Першуйого книжечку „Діткам“ було видано у 1907 році; потім пішли драми:„В старім гнізді“, „Хуртовина“, комедія „Жарт життя“, „Нашахті“ — збірка оповідань і збірка поезій. Вже перша книжечка молодогоавтора надзвичайно приємно вразила нас своєю безперечною талановитістю.Дитяча література великий „пробний камінь“, — тільки дійсноталановиті люде вміють писати для дїтей чуло, легко, розумно й цікаво.В перших своїх оповіданнячках для дїтей д. Черкасенко виявивсаме сї прикмети і через те ми з великою цікавістю зустріли його новівидання. Вони нас ке розчарували: нові твори д. Черкасенка повнісвіжого почуття. Книжечку „На шахті“ всю присвячено гіркому життюшахтарів. Автор, відомо, гаразд знає се злиденне життє. Малюнки йогонадзвичайно яскраві; описування скрізь перейняті щирою ознакою поезії— настроєм. В Черкасенка немає мертвих слів; в кожному образї —живе почуттє; стіль легкий, прозорий. Автор описує шахту без жадпїхпідкреслювань та вигуків, а прості слова, перейняті щирим иочуттєм,дають читачеви дужий суцільний настрій. „Тьмяно блимали і страшенночадили лямпи“, пише д. Черкасенко; „дзюрчала вода по близу; біглипо стінах химерні тіні; похмура нїчим не підперта стеля грізно мовчалаі мовчання її не віщувало нічого доброго“. Од одного сього слова: —„стеля грізно мовчала“, — оживає зразу ввесь малюнок і страшна стосажневатовща землі*, під якою шпортають ся злиденні люде, що-б добутибогатство для богатирів, — набуває силу якогось живого страшногостворіння, що разом може знищити все що тільки притаїло ся передостаннім страшним вдаром. Всї оповідання „На шахті“ перейняті щиримпочуттєм і позбавлені тенденційности, що вбиває кожний художній твір.Такі речи мусять будити, та й будять силу думок. На жаль тількид. Черкасенко узяв в своїх нарисах невірну точку освітлювання.

В оповіданнях „Чепуха“, „Иьяниця“, а почасти й „Необережність“злигодпї шахтарські повстають нїби од злої волї штейґерів, та інженерів,або своїх; або традіціонних жорстоких Нїмцїв, що й висловлюють сятрадідіонно : „мой пошел“ „твой пришел“ „шорт“ „свиня“ і т. ишпе.У чудовому оповіданню „Весною“ автор дав яскравий малюнок весняноїприроди і, яко контраст красї натури, показує він нам обставини шахтарськоїпраці, не захищенної од страшних випадів, що погрожуютьжиттю робітників. Але ґрунт речи не в злій ізолї штейґерів та інженеріві не в фатальних випадковостях, які не залежать од волї людської.Звичайно такіх випадків у шахтї більше ніж на поверхні землі,але й тута сідаючи на корабель, чи на залізницю, ми не можемо бутипевні в тім, що довеземо до дому свої голови. Річ не в маненькихшрубиках машини, а в самому маховому колесї, що дає рух і темп всьому.Яка не єсть важка праця шахтарська, але вона повинна істнувати,бо сучасна індустрія вимагає все більше й більше камінного вугля, —річ в тім, що самий уряд повинен так забезпечити сю працю, щоб шахтаріне надали жертвами · недбалості* і занадто важкої роботи. Коли-бнаприклад, шахтарів не посилали вибивати піднорки, то й менче було-бзадавленіх землею, і так далі. Писано про сю справу багато. Але звісноі самий пильний догляд за шахтарською працею не може забезпечитишахтарів од сумного випадка, який, напр, описано в оповіданні „Весною“.Такі випадки незалежні од людської волї, — не шарпають серця почуттямпануючої в світї неправди, бо й баціла сану не згірш важкої скибиземлі може повернути людину в одну мить у гнилий труп. Фатальнівииадковости панують в світї, проти них не маємо що робити, бо з „Богомне битись“; але з тими випадковостями, з тією неправдою, яка повстаєод укладу людського життя — людина миритись не може. А залежитьта неправда не од злої волї штейґерів та Нїмцїв інженерів.Сього якось не видко в оповіданнях Черкасенка „Чепуха“, „Иьяниця41,„Необережність“, у відомому-ж романі Уоля „Жерміналь“, — воно грізновстає перед очі. Але минаючи се, кажемо знов: оповідання Черкасенкаписані скрізь живим словом і теплим почуттєм. В особі його ми маємо,безперечно, сішку, талановиту силу і від серця бажаємо молодому авторовище більше продуктивности, а тако-ж просимо його не залишатий дитячої лїтератури у якій він дав вже такі хороші зразки. „Жатваубо многа, д'Ьлателей же мало“.Що до віршів д. Черкасенка то вони визначають ся тими-ж самоприкметами, як і його проза: чулістю й свіжістю почуття, щирим лїрізмом.Але віршом д. Черкасенко ще не зовсім володіє: часами йомубракує однієї з чарівнїйших сил поезії — музичности. Кожне слово, якмузичний звук має свій тембр, свій тон і свою силу, і сполучення слів,яко звуків, дає нам мельодичну, або немельодичну гамму. От сього мельодичного„созвучья словъ живыхъ“ часом бракує віршу д. Черкасенка.Зазначимо, поки, перший вірш збірки: „Батьківська бандура“.Бандура батьківська в забуттіВисіла, в хаті на стініІ довгім сном неначе скутіОслабли струни мовчазні.Вірш нарочито не мельодичний і саме через те, що в ньому панує

згук і, з гук гострий, неприємний. Инодї д. Черкасенко цілком міняє наголосисліп, инодї вірш його не мас рітму. Наприклад, читаючи віршО. II. II— му, відповідно його розміру, ми мусимо давати такі наголоси :Нещасний той хто не зберіг,Завзятого юнацтва мріїХто міцно трімати не міг.Або у ізіршу: Ранком вийшла ти в садочокВітер, дощ з їмлою,Далї виходить так: Я не знаю я к у радістьТреба в серцї мати.У вірші „Доля“ цілком не дотримано ритму. Подаю його ввесь.Було під вербами струмочок А ми під вербами укупіТихесенько бренївСиділи молодіВ гаю навколо рости пав ся Бажали прочитатиПташиний, любий спів.Про долю у водї.Тепер під вербами вже тихоБо висохла вода,І наші доленьку та щастяПошарпала біда,Як видко в першому куплеті рядки йдуть так: перший 9 стоп,другий б стоп, третій 9 стоп, четвертий б стоп. У другому куплетїритм несподівано міняєть ся : перший рядок тіж 9 стоп, а вже другий,третьий і четвертий всі по б стоп. У третьому куплетї знов ритм іде такяк і в першому 9— б, 9— 6. Така роспатланність віршу неприемно вражаєсвоєю пемузичпістю, той ритм для нього взято негарний, він бизгучав далеко мельодичнїш, аби його написано було ввесь шестистопнимямбом. Напр.:Під вербами струмочок.Під вербами укупіТихесенько бренїв,,Сидїли молоді,Навколо ростинав сяБажали прочитатиПташиний любий спів.Про долю у водї.Під вербами вже тихо,Бо висохла вода,А доленьку та щастяПошарпала біда.Лекше. Переміна незначна, а вірш набуває музичности. Инодї, правдарідко, д. Черкасенко дає негарні, сказать-би неґраціозні вирази, напр,у віршу „Хвилини щастя1', — читаємо: „ііишаєть ся квітка у чарах кохання,усї розгорнула л е п і с т к и свої, над нею блакіті безоднеє сяпня,навколо про щастя їй тнуть соловї“. Слово „лепістки“ неукраїнське,ІЦо до образу „про щастя ій тнуть соловьї“, то він цілком невдатний:„тнуть“ — визначає якусь грубу різку музику, скрипки панриклад може„утнуть“ козака, але „втяти“ на скрипцї ноктюрн Шопена — севираз неможливий. І до соловіного співу і до щастя, вираз „тнуть“не припадає: про щастс співать або лагідно, або з запалом.У вірші „Безсонне“ надибаємо, наприклад, на такий образ:„Смакує мух в кутку паук.Якась ридає“. (!)„Ридаюча муха“ се вже образ — комічний.

Д. Черкасенко поет молодий і з часом безперечно позбудеть сятих невеличких помилок, які ми осе зазначили в його творах. Дуже ґраціозпівірші 1— гНічні згуки“, „Хотів я у серце твоє“ „Вечір у стену“і другі. Сильні, згучні вірші „Шахтарі*1 і „Дзвін“. Вражіпнє останньоговіршу дуже гарного, міцного, псує на нашу думку останній вигук:„бам, бам, бам.“ Автор у дуже гарному поетичному образі „дзвона“,дає нам образ поета, ватага, взагалі людини сильної тюлі і високої душіяка не дає оспалим людям схилити ся покірно перед злом.Я — вгорі І Я — на дзвіниці ІЯ — на варті — стережу!Серце маю я із крицї,Як ударю — розбужу.Олицетворяючи так гарно дзвін, автор мусїв зачути в його „дужомукрику“, який „всіх розбуде“, щось більше за „бам! бам! бам Iй.Л. Старгщька- Черняхівсьт.Д. И. Яворницький. Д. И. Эваркмцшй. У бурсу! У бурсу! У бурсу!Катеринослав. Року Божого 1908. Ст. 64. Ціна 50 кой.Колись сю саму історію про дяків, як вони везли у бурсу скніві по дорозі піячили, розповів д. Явбрницький у своїй збірці „По СЛІдаМ'Ьзапорожцеві»“, в формі спомину про дорожню зустріч. Тепер він переробивїї на белетристичне оповіданнє, де-що змінив, де-що додав, і от маємопобутовий нарис з життя старосвітських дяків, нарис 'дуже живий і цікавий.Дяки ІІолуницький та Громницький, великі приятелі між собою,та ще й куми, везуть двох синів у бурсу. Пристає; до них фершал Найдекко,теж не згірший од їх мочеморда, і всі у трьох одбувають справжнюпяницьку одісею; заїздять по-переду до одного з учасників подорожі-дякаі гіьють там до „положенія риз ; далі справляють бенкету корчмі, шоть на шляху біля озера, нарешті завертають до одного нона·пяницї і тут уже справляють дійсно гомеричну гульню. Напивши ся.дяки одии перед другим вихваляють ся своєю вченістю, „фільозопською“премудрістю, розсипають перли дяківського юмору, оповідають масні анекдоти,дотепні жарти, приказки, співають пісень; одним словом, розгортаються справжня енціклопедія народно-бурсацького юмору. Фіґури пяниць-дяківнамальовано в масштабі епічних гульвіс старих запорозькихчасів. Особливо гарна сценка, як дяки, подіспутовавши між собою провсякі церковні премудрости, починають вихвалятись ученістю своїх синіві роблять їм імпровізований іспит.Оповіданнє д. Яворницького — не сатира, се просто історично-побутовий‘.нарис,і написано його справді талановито, з чималим мистецтвом.Кажемо — історичний нарис тому, що й самі дяки і весь антуражїхнього гуляння відносять ся не до сучасного життя, а до „добрихстарихчасів“ ; ледве чи й істнують зараз такі дяки, як у д. Яворницького,хоч побутові риси таких типів безперечно зустрічають ся у нас наУкраїні й зараз. Взагалі по сьому оповіданню й по другим працям авторавидно, що в його є великий хист до побутового жанру з сатиричнимвідтінком. Далеко меньш вдатні його спроби з обсягу псіхольоґічногороману.Д. Дорошенко.И. П. Ж итецкій, Исторія Малороссіи. Современная литература.{Критическое обозрініе. 1908, У (X), ст. 13— 27).

Наколио сповпеннс дїла було рівноважне добрій волі й думцї, з якоюлюде забирають ся до дїла, то д. Житецькому, в якого добру волю мине хочемо сумнївати ся, можна б тільки подякувати за його заходи—інформуватичужу публику про українську, чи пак „малоросийську“ історіюабо може історіографію. Та на жаль як раз в сим випадку сиовиенне дїластоїть просто в відворотній пропорції до доброго заміру, і, хоч як се не прикро,треба б відповідно до того прикласти автору і відповіднудяку. Поперед усього, як сказано — навіть по прочитанню статї, трудносказати, що се властиво таке; міркуючи по тому, що вона поміщенав відділі „обзоры“ можемо сказати, що се огляд. Тільки чого? Української(чи малорускої як каже автор) історії, чи історичної літератури?Сяк і так зазначено в заголовку, хоч на нашу думку представлене історіїі огляд історичної літератури та ще й сучасної не одно, і те саме,а в усякім разі! дві річи, які далеко себе не покривають. Можна бна підставі літератури дати огляд якоїсь історії у всіх Її фазах не додаючинавіть до неї ніяких коментаріїв: судіть, мовляв, самі, люде добрі,як собі уявляють Малороси свою історію; але молена дати і оглядісторичної літератури, хоч би навіть і сучасної, і очевидно або теле тількипереказати або і критично розглянути. Про статю д. Житецькогоможна напевно сказати, що се не короткий огляд історії українськогонарода. Беручи під увагу підзаголовок „современная литература“ і виписанихна чолї статейки кільканадцять заголовків ріжних історичних праць,треба поневолї згодити ся, що се огляд літератури. Переглядаючи згаданізаголовки праць, які автор має на думці, знов натрапляємо на цілийряд непорозумінь. Поминаючи вже па боцї те, що вже само слово „сучасна“далеко не докладне означение, ми ніяк не молеемо згодити ся з тим,що до сучасної літератури молена зачисляти працї з перед двадцяти(Описапіе старой Малороссіи. т. І) з перед сорока (Малороссійскіе посполитыекрестьяне), а навіть з перед вісімдесяти літ (Історія Б.-Каменскаго),тільки для того, що їх недавпо .вдруге видано. Дальше реєстр сучасноїлітератури далеко неповний, а що гірше— зовсім припадково чидовільно таки підібраний. Молена б думати, що автор хотїв зайняти сятільки більшими курсами, але й тому перечить зацитова не 80 томів „ЗаписокН. Т. ім. ПІ ка, де, річ природна, містять ся тілько спеціяльнірозвідки. Про вартість такого огляду, де багато річей припущено, а зате розглядають ся разом такі дві річи як б томова Історія проф. М. Грушевськогоі „Оповідання з історії українського народа' можна вперед сумнїватися. Переходячи до перегляду статейки д. Житецького мусимо передовсім сконстатувати, що бракує в лього якої небудь, сказати б, клясифікаціїрозгляданих ним історичних праць що до Ї£ ваги, внутрішньої без огляду,якого б він критерія для оцїнки сього не влеивав: чи вимогів науки чипопуляризації. При тім міркуючи скільки місця, скільки і яких уваг він.присвятив поодиноким творам, набираємо переконання, що він далеко невсі працї прочитав однаково уважно. Напр, про „Записки II. Т. ім.Ш-ка“ він сливе не сказав нічого, дарма, що зацитував в горі 80томів, а про „Історію'України-Руси нроф. М. Грушевського знайшов можливимсказати лишь стільки, що се енцикльопедія (!) по витанням УкраїниРуси і ділить ся на дві ноливини, з яких одна подрібно представляєполітичні події і культурний, економічний і суспільний рух полудневої

.групи східио-славянських племен, а друга половина дає огляд історичноїлітератури. І тільки всього, і зтакимрозуміннєм сказано для чужої публикипро основу української історіоґрафії. Більше вже місця присвячуєш. автор „Посполитим“, Лазаревського, передчасно признаючи його виводив сій справі одиноко правильними, а ще довше в порівнаннюз попередніми працями задержують ся він над працею А. Стороженка:„Стефанъ Баторій и Днішровскіе козаки“, з котрою пробує навіть полємізувути(головно з порівнапнєм сього автора козаків до хунхузів).Найбільше місця присвячено „Очерку украинской исторіи“ проф.М. Грушевського, де д. Житецький задержуєть ся головно над новоюсхемою української історії, котру, до речи, переказує словамииньшої спеціяльної розвідки сього автора про сю справу. Тайого „общія соображенія“ і певного рода полеміка з сього приводуосновані на чистім непорозумінню; д. Житецькому через щось здається, що проф. М. Грушевський новою схемою хоче, сказати б, „обезглавити“„руссішГ історії і починати їх (так українську як великоруську) з XIIIчи XIV столїтя. Тимчасом, як. відомо, річ в чім иншім. Дальший уступ(і останній) присвячений „Исторіи Украинскаго народа“ О. Єфименкової,якій д. Ж. віддає великі похвали, хоч ясно не говорить, за що, і „ІсторіїУкраїпи-Руси“ А. Аркаса, про яку всї уваги д. Житецького зводять сядо протесту проти уживання в деяких випадках назви „Україна“. Згадавшипро „Бесіди про козацькі часи на Україні“ другу, „Історію" О.Єфименкової, про „Старі часи на Україні“ проф. М. Грушевського і „Оповіданняз історії українського народа“ Гр Коваленка, кінчає автор оптимістичнимвиводом, що „такимъ образомъ ширится и идетъ въ глубьизученіе судебъ украинскаго народа“. Та здається, що не багато знайдеться людей, які б набрали такого переконання з статі д. Житецького. В усякімразі такі огляди вимагають у їх авторів сякого-такого знання предмету,а отся статя, на нашу думку, доволї суперечить оптимістичномузакінченню, яке ми щойно навели.І. Джиджора.Р. М. Вланкъ. Роль еврейскаго населения въ экономической жизниТосст. Снб., 1908, ст. 64, ц. 20 коп.Погляд д. Бланка на суть порушенного ним питання можна короткосформулувати таким чином: теперішнє ненормальне становище Євреївв Рос-иї настільки ж шкідливо для корінної людности, як і для єврейської,і ввесь нарід однаково зацікавлений у тому щоб було заведенонормальний стан, щоб було знищено всї виїмкові закони, щоб було розкрінощеноєврейську людність Росиї, так само як і Євреї. Сей погляд власненіяких нових америк не відкриває, бо такого ж погляду додержує всяосвічена Росия. Але центр ваги праці д. Бланка полягає не в його загальнімпогляді, а в посилках, у методї, покладених в основу його розвідки.Автор цілком лишає на боцї моральний та політичний бік питання,обмежуючись виключно його узько-економічним боком. Се надає йогопраці особливу ґрунтовність. Спеціальну цінність має книжка д. Бланкадля характеристики й оцінки єврейсько-вкраїнських відносин — сьогоновітнього яблука суперечи нашої періодичної преси. Виявляєть ся й потвержується силою цифрових данних, що штучна концентрація 9/іоєврейської людности в межах так зв. „черти“, ;;Д якої припадає на територіюВкраїни, дуже шкідливо відбиваєть ся як на самих Євреях, так

і на економіці цілої Росиї, а голошіїйше, на економіці України. Осьодна невеличка ілюстрація:В 15 ґубернїях „черти “ нема нї одної, де відсоток людности, щоживе з торговлї, спускав ся б низче трьох відсотків усїеї місцевої людности;мінімальні цифри становлять 3.65 та 3,23% (Чернигівщина йПолтавщина). Для більшости ж ґуберній „черти“ ся норма неревисшує5%; так, у Київщині торговельному елементови належить 6,8%,а в Херсонщині — 7,6% усїеї місцевої людности. Проте в найблизчихдо „черти“ 15 ґубернїях центральної Росиї тільки одна Московщинамас; значний торговельний клас (9,61%), решта ж уділяє торговлївсього 2— 3% людности. Навіть сей одинокий приклад досить яскравосвідчить про те, в які ненормальні обставини істнування „черти“ поставилоекономічне життє України. Отже не можна не погодитись з автором,що „економічна оцінка антисемітської політики приводить до повногой рішучого її осуду“ (ст. 66). До сього висновку, гадаємо, прийдевсяк, хто завдасть собі нрацї ближче познайомитись з книжкою д. Бланка.М . Гехтер.КНИЖ КИ НАДІСЛАНІ ДО РЕДАКЦІЇ.Латиньскі вправи на першу клясу. Після книжки А. Фрончкевичаі Ф. Прухнїцкого уложив д-р. Іван Демянчук. Станіславів, 1909.Ст. 62, 8°. Як додаток, до сеї книжки : Снис слів до латиньских вправ,уложив др. Іван Демянчук. Ст. 76, 8°. Цїна книжки в оправі1*60 кор.Домашний писар, або наука писаня листів, як також взори руськихі англійських листів у всякьх случаях житя. Вінніпег, Ман., 1908.Ст. 90. VI, 8°. Цїна 50

Др. В. Щурат. Сьвято-онуфрейський монастир у Львові. Накладомаитора. Львів, 1908. Ст. 14, 8°.B. Щурат. Вибір пісень. Львів, 1

їх силу піддержувала тільки надїя, що потім буде трошкилехче, а за те стане їм палива на зиму.У початку грудня настали перші снігові метелиці. Заверюхапочала ся о другій годині з полудня і до вечора всевже замело снігом. Юргіс хотів почекати жінок; він зайшовпогрітись у шинок, випив дві шклянки горілки — і прожогомпобіг до дому, втікаючи від свого біса-спокусника. Вінприліг на постіль, дожидаючи робітниць, але зараз таки заснувтвердим сном.Коли він прокинув ся, йому здало ся, що не пройшовіще той тяжкий сон-мара: коло його стояла тітка Елїзбетаі щось говорила, але він ніяк не міг опамятати ся і нічогоне тямив.— Она не вернула ся до дому, — казала Елїзбета.— А яка година ? — спитав він.— Скоро день у ж е ; пора вставати. Она не ночувалавдома. А на дворі страшний мороз і все занесло снігом.Юргіс стрепенув ся, одяг ся швидко, обув ся і вибігз дому. Марія плакала, а за нею плакали і всі діти.Опинившись на дворі Юргіс не знав, куди йти.Було ще темно, по-ночі і все замітав сніг. Через скількахвилин, поки Юргіс думав, його зовсім занесло снігом.Він побіг до різниць, а дорогою забігав у кожний шинокі питав, чи не заходила туди Она, знесилена заверюхою ?Чи не чули де про яке нещасте з жінкою? На фабриці, деробила Она, сторож сказав, що, здаєть ся, ніякого нещасноговипадка не трапило ся у н и х; у конторі Юргіс довідав ся,що Она вчора пішла з роботи тодї-ж, як і всі.Юргісови нічого більше не лишало ся, як чекати жінкуколо воріт фабрики. Він почав ходити вперед і назад,щоб не змерзнути. На різцицях уже починала ся робота:пригонили товар, носили важкі, пятипудові туши у хол оди льгио.Вже благословляло ся на день і почали сходитись робочі^скулившись з холоду і брязкаючи бляшанками з обідом.Юргіс став коло вікна контори, бо там ще світив сявогонь і при тому світлі лехче було приглядатись до перехожих,хоча сніг ліпив так густо, що треба було дуже напружуватиочи, щоб упізнати людину.Пробило сім годин; Юргісови пора вже була йти нароботу, але він стояв і чекав Они, не тямлячи себе з тріво-22

ги. Через чверть години він побачив крізь той сніговийсерпанок знайому постать і кинув ся до неї на зустріч з радіснимкриком. Се була справді Она; побачивши його вонапобігла до його і мало не впала йому на руки.— Що з тобою трапилось? — тремтячим голосом спитаввін. Де ти була?Вона задихалась і не могла відразу говорити.— Я не могла дійти до дому, — промовила вона нарешті.Такий сніг... а трамвай перестав ходити...Де-ж ти була? — спитав він.— Я зайшла ночувати до знайомої — до Ядвіґи.Юргіс зітхнув лехче. Але Она плакала і тремтіла, неначепочинав ся у неї знов той нервовий припадок якого такбояв ся Юргіс.— Чого-ж ти? — скрикнув він. Що-ж стало ся?— Я так бояла ся, Юргіс! — мовила вона, пригорнувшисьдо його. Так минї важко!..Вони стояли коло вікна контори і всі перехожі почалина них оглядатись. Юргіс одвів її на-бік.— Мені було так страшно, так страшно! — казала плачучиОна. Я знала, що ти будеш трівожити ся і не моглауявити собі, що ти почнеш робити. Я старалась дійти до дому,але у мене сили не стало. О, Юргіс, Юргіс!..Він був щасливий, що вона прийшла і більше ні про щоне думав; тільки дивувало його, чого вона так надзвичайнохвилюеть ся. Переляканий вигляд її і недоладня мова вжене лякали його.Він дав їй виплакатись і заспоїтись. А що вже наближаласьвосьма година і вони могли втратити заробіток щеза другу годину, то він поспішив піти на роботу, лишившиОну коло дверей фабрики, бліду, як смерть, з заплаканимиі переляканими очима.Минуло ще днів скілька. Наближало ся Різдво: сніговіметелиці не переставали і були люті морози. Юргіс що днявранці проводив жінку аж до дверей фабрики, пробіраючисьз нею по-ночі по снігових заметах. Але скоро настав страшнийкінець. ' .Стало ся се за три дні перед Різдвом. Марія і Елїзбетавернули ся до дому коло півночи і скрикнули з жаку, довідавшись,що Они ще нема. Вони були умовились зустріти ся

того становища, яке вона має у инших культурних народів. Оглядаючиж белетристику останнього часу, ми помічаємо, що колиу нас і зявилось що нове, то було занадто вже малоцінне і проходилоабо непомітним, або малопомітним. Дещо з таких малозауважених белетристичних творів ми отеє і хочемо розглянути.З таких творів більш менш визначаєть ся перший том творівд. Барвінського „Нариси й оповідання“, що вийшли в другій половин/1907 року. З виходом сих здебільшого нових творів у насвиплила була надїя, що ось уже починаєть ся зворушеннєтого названого нами застою у белетристицї, але перечитаннє їхдовело до того висновку, що ніякої ролї в такім зворушеннї сїтвори не відограють, бо не дають собою нічого нового та оріґінального,а до того й написані вони не досить майстерно.Перший том творів д. Барвінського складають ся з дванадцятиоповідань та нарисів, але ми маємо розглянути тут більшдокладно тілько ті, що характеризують манеру писання автора та.мають вартість, що-ж до решти творів, то обмежимось загальнимоглядом.Більшість творів д. Барвінського без жадної потреби дужерозтягнуто, пересипано цїлком непотрібними дрібницями, щотілько обезцїнюють твір і затемняють основну його фабулу і псуютьцільність вражіння. В сих творах коли й є що гарного, тосе окремі частини оповідань, можна сказати — окремі малюнки,окремі сценки. Взагалї-ж в його творах дуже мало добірного матеріялу.Нї свіжої думки, нї серьозного змісту в сих творах немає,витворено їх з застарілого матеріялу, маловідповідного вимогамсьогочасного читача, який скорше погодить ся з хибами у формінаписання, нїж з такими хибами у змістї, як відсутність свіжої,глибокої думки.Зміст творів д. Барвінського і не може бути глибоким, бополовину сих творів написано на анекдотичні сюжети, а такийсюжет нї в якім разї не може придбати уваги, як щось значней самостійне. „Коли инодї анекдот і вживаєть ся як додатокдо охарактеризування якої небудь речи, говорить Михайловський,то взагалі він може тілько прислугувати до скоротечно!*забавки“. Сю фразу можна цїлком приложити до де-яких творівд. Барвінського, що дають не-що инше як розмазані автором анекдоти.Будучи прочитаними вони утворять скоротечний вплив, навітьможуть викликати у читача таку-ж скоротечну усмішку — та йтілько. Сї твори нї в якім разї не породять у читача думок, не

примусять його болїти душею, болїти глибоко, болїти справжньо.Так само вони не примусять читача сміятись повним сміхом, сміятисьвсїм нутром, всїєю істотою, а породять на обличчі ледвепомітну кислу усмішку, яку викликає заїзжений анекдот.Почнемо з першого оповідання „Титарь“. Увесь зміст йогоскладаєть ся з такого анекдотичного випадка: церковний титарьне погодив ся з батюшкою, що до найменування нового притворав церкві. Батюшка бажав найменувати в честь Параскеви Пятницї,(в нього бач матушка звалась Параскевою), а титарь бажав найменуватив честь архистратига Михаїла (в нього сина звалиМихаїлом). Почалась звичайно сварка, що як звичайно почалась,так би звичайно й кінчилась, та батюшка не стерпів глузуваннятитаря, що буцїм то він бажає з церкви утворити бабинець і налаявтитаря „азінусом“. Сей „азінус“ — ґрунт оповідання „Титарь11.Не знесши обиди, п. Титарь написав скаргу до архирея,та послати ЇЇ не випало, бо того-ж дня титареви прислано медаль,що вихлопотав йому батюшка. Найбільшу частину сього оповіданнявідбирає картина написання скарги, але до сього ми щераз вернемось. Звичайна річ, що змісту повинна відповідатий форма написання, се старий закон і мабуть відомий всякому,та щось про нього забув д. Барвінський. Незначний буденнийвипадок використувати в оповіданні — річ не легка, а д. Барвінськомуі зовсім не під силу. Написати оповіданнє не так уже легко,як уявляє собі наш автор, що дивиться на сю справу так: пишедовгий вступ в якім виводить героями свою куховарку і чічероне,потім їх залишає і переходить до нових героїв, розписуючи довгопредовго ріжні окремі сценки. Загальної картини, цільних типівмайже у всіх оповіданнях д. Барвінського нема, а се через те,що автор, малюючи типи, виставляє на показ читачеви лише один,улюблений автором комичний бік і так захоплюєть ся сим однобічниммалюваннєм, що инодї забуває навіть провести кілько рисз другого боку, щоб було хоч слабеньке, та хоч трохи цїльнїйше.Примушуючи читача увесь час дивитись на той один комичнийбік своїх героїв, автор багато губить ще тим, що читачеви надокучаєдивитись все на одне й на одне, надокучає непотрібні повторенняоднакових рис у замалюваннї типа і через те втрачаєть сявражіннє не то що комізма, а й усього оповідання.З такою однобічністю автор змалював і свого першого героятитаря.Сей тип має звичку в час гнівання багато нюхати табакиі часто чхати, і от ухопившись за сю рису, автор так улюбив

її, що примушує свого героя чхати на протязї шости сторінок, таще не аби як чхати, а „потрійними сальвами“. Не будемо вжеговорити про те естетичне задоволеннє, яке придбає читач, переглядаючисторінки пересипані чханнєм, але зауважимо ще раз,що там де нема серьозної думки, не може бути й справжньогогумору, а вийде тільки пародия на той глибокий гумор, що такі прище з кожного слова талановитого гумориста.Зміст оповідання „Мазепа“ складаєть ся виключно з житєписуМикити Петровича Лудана, по прозвиську „Мазепи“, що всесвоє житє тілько й знає „вдирати ріжні штуки". Доволї було побачитьМазепі на базарі „кацапів“ чи з соломою, чи з обіддєм,як він уже й придумував яку небудь „штуку". То приторгує соломуі звелить зложити з усїх возів в одну купу, а сам утече,то приторгує обіддє і звелить повкидати його в озеро, а за грішмиприйти в показаний дім. Сам він знову втікав, а дім то був нейого, а кватиря станового пристава, з відкіля „непроханих гостей,випровожають ледве не в потилицю“.Зібравши величезну низку таких „штук“, автор бажав утворитиновий тип оріґінала селянина, але який-же блідий, якийнадто уже однобічний вийшов і сей новий тип. З житя „Мазепи“ми мало що знаємо крім його „штук“ ; його погляди, його психольоґія,його внутрішнє житє не зачеплені й маленькою рисою,так наче їх і не було зовсїм в людини. Читаючи се оповіданнє,зовсїм якось не помічаєш життя, не помічаєш людини, а всюдивбачаєть ся „Мазепа“ не людиною-кравцем, а якоюсь бездушноюмашиною, що призначена для „драння штук“. Та й не диво, боавтор не дав свойому героєви навіть умерти „не вдравши штуки“.Умер „Мазепа“ так: „якось у-вечері він звелїв онучатам пітий сказати матери, щоб лагодила мерщій вечерю, а коли все будеготове, то щоб і його покликали. Трохи згодом вернув ся онуккликать дїда вечеряти, але дїд схиливши голову собі на грудимовчав, немов-би в рот води набравши. Одна рука його лежалана перилах воза, а в другій, лежавшій наколїнах, держав він свою люльку“. Придивившись уважнодо тої пози, що надана помершому Мазепі, можна сміло сказати,що тут і сам автор „удрав штуку“, бо залинув у своїхписаннях в область незвичайного і навіть неможливого, бо. примуситилюдину заклякнути в тій самій позї, що може істнуватитілько підтримана життєвою енергією окремих членів людськоїістоти, можна тілько забажавши „удрати штуку“.

Кращим з творів д. Барвінського можна вважати коротенькеоповіданнє „Аблакат Маренич“. Тут ми маємо досить цільнийі виразно змальований тип селянського брехунця. Се відомий всімпредставник тих селянських пявок, що не соромлячись цілковитоїнетямущости в законах юридичної науки, беруть ся допомагатитемному селянському людови, беруть ся оборонити його від тихнечисленних кривд і образ, що всюди слідкують за бідаками і беруться виключно маючи перед собою одну мету: „чи виграв, чипрограв, а грошики плати“. Тип Маренича, а також окремі сценкив сїм оповіданні змальовано досить виразно й яскраво і сесвідчить про те, що у автора є письменницький хист, що авторможе давати не лише однобічні типи й малюнки, але і виразнісправжні типи, цільні картини. Такий хист у автора помічаєть сянайвиразнїйше тодї, коли він бере сюжетом до своїх творів звичайнепобутове життє, та на жаль він більш вдаєть ся до життятак званих „разночинцїв“, де так і квітчить улюбленим авторомкомічним елементом.Не погано також автор справив ся і з оповіданнєм „СпівачкаВарка“. Коли б автор не розволікав був дуже сього твору,то його можна було б вважати найкращим твором д. Барвінського,бо крім доброго вималювання справжніх народнїх типів авгорпопробував дати не тілько що риси поверхової характеристики,а заглянув і в душу своїх героїв, і показав у сїм добре знаннєпсихольогії селянської жінки.В сїм творі д. Барвінський оповідає про дві випадкові зустрічиз селянською співачкою Варкою, що мала чудовий божийдар співу і потім стратила його під гнітом злиденного селянськогожиття. При першій зустрічи автор зачарував ся чудовим голосомВарки і пожалкував, що той чудовий матеріял ніким неоцїнений,нї до чого неприложений, захований в народній масї „пробудецїлий свій вік нїкому не відомим, тодї як витягнутий з темногонадра тої маси, він, в обробленій поставі може був би гордощамисвоєї нації“. Автор так передає своє вражіннє від Варчиногоспіву: „Широкою хвилею розлїг ся по очерету могучийконтральто Варки. Менї здалось, що я вперше чую такий чудовийголос. У верхнім своїм регістрі він прямо таки переходиву теноровий тембр, а сили і металу було в нїм стілько, що нїодин оркестр не зміг би заглушити його (?!). Жоден музичнийструмент не зміг би змагатись з ним у голосовій чистоті“. В другіммісцї, розповідаючи про надзвичайний голос Варки, автор го­

ворить: „Голос розлягав ся і мов би плакав ся на те, що непочують його ті, хто зміг би оцінити його достойність, схилитисьперед ним і разом з тим упити ся його красою чарівною“. Придругій зустрічи автор побачив иншу картину: веселої Варки співачкиз чудовим голосом не було, а була змарнїла псстать жебрачки,що своїм сумним жебрацьким виглядом викликала сльозина очи.Варка своє відспівала. Тяжкі умовини життя погнали ЇЇз чоловіком із України до Томської ґубернїї шукати кращої долї.Не знайшла Варка і там кращої долї, як не знаходять її тамі всї наші селяне, що позбувшись убогого майна, мандрують доСібіру, і замість кращої долї знаходять завчасну смерть. Варка,поховавши чоловіка, верталась до рідної країни з двома дітьмибез всяких засобів до життя і годувала ся з дїтьми тим, щовипрохувала Христа ради. Така сумна історія співачки Варки.Сюжет простий, але він має в собі багато всїляких життєвихкартин і силу драматичного елементу. Увесь сей матеріял авторзумів використувати в значній мірі. Оповіданнє має де-кілька артистичнозмальованих сценок (розмова автора з дівчатами, збіркагрошей для Варки, подяка Варки і т. и.), що своєю життєвоюправдивістю справляють велике вражіннє і повинні зворушитиприборкані прозаїчною буденщиною душі громадянства, повиннінавернути його на думку про потребу працї та запомоги для тоїобездоленої маси, що так часто порождає таланти, але не маєзмоги підтримати їх в життї.Сам автор ставить ся до Варки — сього типа нещасливоїселянки — з великою симпатією та сумним жалем; се помітноз кожної риси, якою він малює Варку в першій і другій зустрічи.Помітно бажаннє автора змалювати тип Варки у всїх окремих сценахбез жадного недоречного руху, без жадної малесенької плямив її образі. І справді* перед читачем вимальовуєть ся тип загальноїстрадниці — жінки селянки, що не має змоги поліпшитисвого нужденного життя навіть тодї, коли б її мати-натура наділилане одним, а й кількома таланами.З решти творів д. Барвінського заслугує уваги оповіданнє„На занехаяній ниві", що малює собою закулісне, а инодї й прилюднежиттє де-яких українських труп, що уявляють із себе, якговорить автор „за мапим виїмком банду неуків, пяниць і ледарів,які моральний бік дїла вимірюють матеріяльною його користю“.Сей болючий бік нашої театральної штуки уже кілька разів за­

чіпав ся в нашій лїтературі, уже не раз ми знайомились з такимитипами як „Гаркун Задунайськийщо своїм істнуваннєм якшашель підточують українську театральну штуку. В оповіданнї„На занехаяній ниві“ ми маємо цїле гніздо гидких сурогатів, назмалюванє котрих автор не пожалів відповідних фарб. Передчитачем мов в калейдоскопі виринають всї ті „прагнущі легкихзаробітків“, що протислись з брудними ногами і такими ж душамив великий храм святої штуки і ради власної користи засмічуютьїї, накладають пляму балаганщини, аби тілько потїшитинекультурні верстви нашого громадянства. Накладаючи тавропризирства на тих людей, що не по праву носять назви „артистів",д. Барвінський не промовчав і тих авторів, що наплодилися під впливом гидкої працї згаданих артистів. „В погонї за ефектом,говорить автор, вони (деякі наші драматурги) примушуютьгероїв своїх творів, у нападї шалу, виволікать на сцену за косисвоїх жінок, різати на очах у глядачів серпами шиї, рубати головина плахах при погребовім дзвонї і т. и. Один з сеї плеядиавторів умудривсь між иншим скомпонувати історичну штуку (? )chef d’oeuvre відносно типів і історичної правди. Посадивши рядомза столом серед двора за четвертною сулїєю горілки Мазепу,Іскру, Кочубея з жінкою і... Богдана Хмельницького, — заставив(примусив) їх без усякого сорому проспівати „Ой куме, куме,добра горілка!“ Твір сей як оповіданнє слабий і з боку технікиі з боку художности. Написано його сухо і він часом нагадуєпубліцистичну розправу і коли ми звернули на нього увагу читача,то лише через те, що він своїм змістом зачіпає болючийбік нашої театральної штуки та рішучо виступає з оборонї чистоїукраїнської театральної штуки, за очищеннє її від того сміття,що й тепер не зупиняючись летить на українську сцену з підпера Ванченків, Суходольських, Колїсниченків і їм подібних.Решта творів Барвінського далеко слабша, в них навітьнема нічого такого, що варто було б хоч трохи зупинитись. Слідхіба зауважити, що між сими творами є й такі, що своїм змістомзачіпають громадські мотиви — „Що снило ся Абасу“ і „Про щорозповідало море“, але вони тілько посвідчили, що громадське житє1;—то не сфера д. Барвінського*, він не в силї висловити і змалюватитого психольоґічного стану людської душі, що перетворюєспокійних, пригнічених людей в лютих і навіть диких местників.

СІҐУРД.Як їїетерсох радиб ся з спеціалістами.Нас зібрав ся невеличкий гурток. Сиділи і пили маленькимипорціями дешеву горілку, як того взагалі мусимо держатися в наші сумні часи, бо ніхто не знає, коли настигнеповна заборона сього напитку і коли доведеть ся замістьйого, ради того, щоб хоч трохи прохолодити горло, користуватиськрадькома одекольоном матусі, сестри, чи дружини 1).Раптом Янсон, — ви його знаете: се той, що має юридичнуконтору в Крокебю — промовив:— Але ж, до чорта, болить у мене на нозі один палець;я почуваю через сю болість якусь млявість у всїму тілі.— Се може бути або ревматизм, або від того, що носитевузькі черевики, або-ж палець колись був примороженим, зауваживя на його слова. Мені доводилось досить мати ділз ріжними лікарями в давні часи, а крім того я инодї слухавяк син студіював фізіольоґію, а тому я вважаю, що маю деякі знання що до людського тіла.^— Ні, болить тілько оден палець. І так болить, що краще-бчорт мене вхопив! промовив адвокат.— Се він і зробить, тому що рано чи пізно, а знищитьтаки всіх адвокатів, — зауважив аптекарь Пілерстер. — Але жти ще, як кажуть, молодий, зелений, і навряд щоб такийповажний і старий пан, як чорт, прийняв тебе зараз до своготовариства. Довгенько ще, хлопче, доведеть ся тобі блукатипо „юдолі сліз та горя“, здаєть ся мені. Але ж я бувшитобою краще порадив ся-б з яким небудь лікарем спеціялїстом.— Я так і зроблю, завтра навіть зроблю, бо не силамоя терпіти далі такий скажений біль, — згодив ся Янсон.— Ти се на правду кажеш? — запитав Петерсон, щоживе з відсотків свого капіталу, за що і звуть його просто„пан Петерсон“.— Так, голубе мій, се мій замір.1) Натяк на гострі репресії проти піяцтва в Швеції. Прим, пер.

— В такім разі прошу всіх присутніх прилучити ся домене і випити на прощаннє за здорове нашого приятеляЯнсона останню чарку, подякувати йому за ті веселі часи,що спільно з ним прожили, і розлучитись на віки, — сказавпан Петерсон.— Що за дурницю верзеш ти ?— Я дуже добре з сим знайомий. Я сам „радив ся з спеціялїстами“.Се досить кумедна оказія. Може вам, панове, цікавопослухати про се?— Дуже цікаво, але тілько в тім разі, коли ти не будешоповідати занадто довго, та не прибрешеш більш половини.Тоді Петерсон розказав таку історію:За добрих старих часів, коли був один лїкарь для всьоготіла, жити ще можна було. Бувало прийде той лїкарь, поцокаєв груди, послухає там щось, а пацієнт подише, покашля,виявить перед ним свої гріхи і розкаже про свої муки, післятого відбірае порцію лїкарства, велику чи маленьку, дешеву чидорогу, в залежности від того, які відносини має лїкар доаптекаря. Річ відома, що наслідком сього були такі випадки:або пацієнт умирав, або одужував, або жив не одужавши.Але ж тепер, коли лікарі поділили тіло нещасної людини,подібно тому як господиня роздїля курку на сім пансїонихучительок і одного кандидата фильозофії, — тепер нещастямлюдським і краю немає.Я чудово почував себе тому лїт сім. Але стало ся так,що мій брат у первих, знаєте, Петерсон із Сандебеккена,запрохав мене до себе поласувати вишнями, та зробити полюваннєна молодих качок. Прожив у його я днів зо триі раптом став почувати страшенні приступи битя серця. Але жколи я пішов на пораду до сільського лікаря, то він тількозасміяв ся і сказав, що я зовсім здоровий.— Чи не думаєте, пане лікарю, що у мене занадто великесерце? У мене таке почутте, ніби се дійсно так.— Ха-ха-ха! Навпаки, занадто мале! Сорок два роки,людина порядна і нежоната, — реготав ся сей сільськийконовал.— А знаєш, тобі конче треба звернутись до спеціялїста,бо инак ти не одужаєш, — сказала Емма, сестра в першихмоєї тїтки.

Річ відома, що жите найдорожче за все, що істнуе насвіті, для того хто, не має нї жінки, нї дітей. Я звернув сядо спеціялїста по хоробам серця. У його було багато більшеусяких дудочок, та стетоскопів, чи як там їх звуть, ніж усільського лікаря, і всі вони були новенькі, чистенькі, блескучі.Мені довелось зняти з себе все убранне і стати передним голим. Він почав вислухувати, що дїєть ся в грудях у мене,постукуючи мене молоточком то в груди, то в спину.— Гм... гм... гм... і лїкарь Лїнсон сказав, що се нічого.— Ради Бога, скажіть всю правду зараз ж е ! Я скоропомру? закричав я.— Так, колиб ви не порадились в свій час з спеціялїстом,то... Тепер доведеть ся вам вирядити ся до Наугайму;навряд щоб зовсім ви одужали, але з такою хоробою можливобудете жити ще довго. Серце у вас побільшене і з одногобоку на нїм є нарости сала.Я поїхав до Наугайму і мучив себе ваннами та дієтою,посивів, схуд і був безщасною людиною. Правда, серце нібито трохи заспокоїлось, але ж шлунок мій нї на що не бувздатним. Я порадив ся з курортним лікарем в Наугаймі і віннаділив мене порошками, щоб на який час заспокоїти. Притім завважив, що у Відні жие чудовий лікар, спеціялїст пошлунковим хоробам.Я звернув ся до сього спеціялїста. Він сунув мені в ротдовжелезну гумову кишку і так старано виполоскав мов нутро,що я зробив ся таким порожнім як гаманець у студентав кінці місяця. Потім взяв він шклянку мого шлункового соку,і велів знову прийти днів через два.Коли я прийшов до його в визначений час, то з початкувін нічого не казав, а тілько посвистував та хитав головоюна всі боки, вдаючи з себе дуже заклопотаного.Hoffentlich ist es nicht von Bedeutung ? запитав я, бо в розмовнійкнижцї показано, що так треба говорити з німецькимилікарями. Напевне се робить ся на те, щоб знизити гонорар,не надаючи великого значіння хоробі.На се лікар сказав, що на його думку жите моє щеможна зберегти, але що він ніколи не бачив такого попсованогошлунку. Він добавив, що лічити мене від хороби серцябуло найбільшою хибою, рівною до нападу на саме жите.— Але ж я почував болість тілько в серцї — сказав я.

— Натовп ґазів у животі, котрий розбухав і давив підгруди, — он то що було. А серце у вас маленьке і ніякихознаків його поширення немає — сказав лїкар.Лічив він мене два місяці і на протязі сього часу здавалось,що в животі у мене цілий цірк і дві каруселі, хоч їв язовсім мало. Нарешті мені здалось, що я почуваю себе кращеі лікар запевнив, що я зовсім одужав, і я поїхав.Але я так ослаб і так кепсько себе почував, що повернувшисьдо Швеції примушений був звернутись до першого жлікаря, що трапив ся в Ґотенборзї. Він роздяг мене, вимірявмою температуру, оглянув мене найуважнїйше і сказав щоз окрема всі частини мого тіла не слабі, але нерви мої найого думку нікуди не годять ся.— Вибачте, чи не було між вашою родиною з бокубатька або матери божевільних? запитав він нарешті.— Нї, не було, коли не брати на увагу одну тїтку, якуза молодих її літ довело ся раз замкнути через її нещаснекоханне. Але тепер вона зовсім не слаба і заправляє їдальнеюдля учнів в Бореї, одповів я.— Бачите, я так і гадав. Поки що вашому розсудкуне загрожує небезпека, але ж маючи такі нерви... гм... чине згодили ся б ви вступити на який час до моєї лїкарнї,тоді було б виднїйше.— А що ж то за лікарня?— Се... гм... так, се власне лікарня для божевільних,але ви, звісно, будете там жити тілько для спостережень,і ви вільні виходити і приходити по свойому бажаню, і кімнатаваша буде з звичайними вікнами.Тепер я дійсно почував себе на шляху до повного боже- ■вілля і не сперечуючи ся пішов за лікарем, але з серцем повнимрозпуки і думкою, що нарешті і я попав до спеціялїста длябожевільних. А про те у його менї було досить добре. Післятого, як він виграв у мене триста корон, і застукав мене нагорищі в той саме час, коли я цілував його сестру, що завідувалагосподарством лїкарнї, — він сказав, що спокій і лікимали на мене гарний вплив і що я мало в чім ріжню ся відзвичайних людей. Одначе пораяв мені одружитись з дівчиною,котра має деякі знаття що до хорих на душу, на випадок... навипадок... І ось я лишив ся на який час в Марстрандї. Одначев ріжних забавках я брав участь дуже обережно, та воно

цілком і зрозуміло для людини, у якої духові і фізичні силизопсовані. Раз в курортну салю завитав молодий і відомийлїкар із Штокгольму. Він в Марстрандї був випадком, подорожуючи.Познайомившись зо мною він сказав, що дуже цікавиться історією моєї хороби, про котру десь чув. Я розказавйому все з подробицями і добавив, що зараз себе почуваютак гарно, як давно вже не почував. На се лїкар, усміхнувшисьякось то сумно, сказав:— Маленький антракт, після якого хвороба знов появиться з більшою силою... гм... гм...— Але ж Боже милосердий, що ви сим хочете сказати ?— Бачите, голубе мій, я .спеціялїст по (тут він згадаводну хоробу дуже погану, але цілком виразну) і на се то вислабуєте. Серце, шлунок,^голова, нерви, всї орґани сї дійсноу вас слабують, але ж не самі по собі, а в залежности відтого, що вся ваша кров отруєна. Ви...— Але ж, пане лікарю, сього не може бути! Коли нате, то я зовсім святий і...— Та-та-та! Але ж се може передаватись в спадщину,а крім того отрута може пройти в кров ріжними .шляхаминавіть без вашого відома.Я зблід і благав його сказати, чи є ще яка надія на визволеннє.Рішучо він не міг нічого сказати, але будучи спеціялїстом,запропонував довіритись йому і...Ну і витримав я курс ліків, та такий страшенний, щокілька разів волів би повернутись до мого приятеля псіхіятра,рискуючи зробитись жертвою його сестри. За який там місяцья проковтнув невимовну масу меркурію.Як раз в часи моїх тяжких ліків .прийшла звістка, щобатьківщина моя в дуже сумнім становищі і мені загрожуєбанкроцтво. Я в мить зібрав ся і поїхав до дому. Там я недокладаючи рук працював, щоб визволити з небезпеки хочте,, що можливо було визволити. Я залишив геть дієту, працювавяк віл і ніколи не мав на думці про хоробу душі татіла. Там дуже шанував мене старий приятель мого батька,там я закохав ся в доньку батькового приятеля, притиснувїї до свого серця в один чудовий серпневий вечір і хотівуже зробити освідчини,; коли ніби то блискавка промайнулав моїй голові думка: „От так оказія! Так ти забув про своїхороби і тепер зовсім здоровий! “ І дійсно, з моєї голови дав-

но вилетіли всі дурниці про хороби. Я стрепенув ся і думкоюзробив огляд з окрема всім частинам свого тіла. Свіжий, здоровий,як оріхове зернятко! Всі мої більш чи менш небезпечніслабости, ображені моєю неувагою, щезли безслідно. Серцемоє болїло тільки тоді, коли Еві довго де небудь барилась.Шлунок мій ніколи не нагадував про себе, він майже не вимагавцілий день їжі, коли Еві сиділа рядком зо мною і розмовляючидивилась мені в очи. Що в мене є нерви, довелосьпочути тілько один раз, коли якийсь молоденький пан звернувна Еві пильну увагу. Що ж до мого розуму, то Еві оголосила,— і вона й тепер се підтверджує, що я найрозумнїйшалюдина на всім світі.— Але ж навіщо розпочав ти, Петерсоне, ті експеріментинад своїм тілом? запитали ми його.— Правду кажучи, я й сам про се довго не знав. Алев минулім році зустрів я того сільського лікаря, до якогоспочатку звернув ся і який ще тоді сказав мені, що я зовсімздоровий. Зустрівши його я був цілком здоровий і дуже чемнойому вклонив ся.— Халло, пане Петерсон! гукнув він мені. — Чи відомовам, — скоро після того, як ви до мене заходили порадитисьпро своє серце, битю якого я не міг знайти причини, запросилимене до слабої покоївки вашого брата. Жінка його буладо мене дуже ввічлива і запропонувала мені каву. Як тількисьорбнув я тієї кави, зразу ж відсунув геть шклянку і сказав:„Люба фру Петерсон, та се не кава, а луг! Невже випєте таку міцну каву!“ Вона сказала, що так. Тоді тількоя зрозумів причину битя вашого серця. Але я певен, що визразу ж, як тілько перестали вживати сей декокт, одужали.Я розказав йому про все. І він, сей маленький сільськийлїкарь, не пропустив з мого оповідання нї словечка про своїхвизначних колеґ, хоч тим часом і кусав держачок свого парасоля,щоб не зареготатись; але в його очах блищав посміх,і я гадаю, що своїм оповіданнєм зробив йому велику приємність.— А тепер я вам от що скажу, закінчив Петерсон, —коли ви неодмінно бажаєте йти до лікаря, то ідїть до одного,котрий візьметь ся лічити весь ваш корпус відразу. Але прошувас, остерігайтесь „спеціялїстів“.Переклав Ю р. С ірий.

МИКОЛА ЦЕГЛИНСЫШЙ.3 чужих літератур.(Нові твори, д’Аннунцго г Гауптмана: La Nave г Kaiser Karls Geisel).I.Коли вірити однодушному голосови італійської критики, тоҐабріеле д’Аинунціо не лиш найбільший поет сучасної Італії, а чогодоброго — найбільший поет, який від смерти Данте ходив по сїмсвітї. Як нове обявленне прихвалюєть ся читаючій публидї кожниййого новий твір, заповідаєть ся його цілими місяцями наперед,з великим шумом і галасом реклямуєть ся як щось невидане —нечуване. Правда., за тим іде мало не кожній раз розчароване і признане,що д’Аннунціо ще таки не написав того твору, котрий заставитьвесь світ поклонити ся його ґенїю. Але він його напише,певно папише; адже він — другий Дайте.Ще на початку 1907 р. затрубіла в італійській пресї першатрубка реклями: д'Аннуиціо пише нову траґедію. А далї журналїстичііігерольди д’Аннунцієвої музи і не переставали наперед оброблятилітературної публики й дразнити її цїкавости: що траґедіябуде присвячена не кому иншому, лиш самому Господу Богу; щопоет звеличить в нїй як нїхто доси найулюблене італійське море,велике адрійське море, і велику минувшииу сповитої морем Венеції; що се буде найбільший поетичний твір найбільшого ґенїя Італії.Писало ся по ґазетах, що для вистави неси треба таких то і таких-тодорогих реквізітів; що актори мусять перемінити свої імена,бо вони за мало поетичні; що пєсу буде можна виставити аж післясотнї репетицій.Нарешті в половині січня с. р. поставлено було в римськімTeatro Argentina „Карабель“ (La Nave), траґедію Ґабріелед’Аннуціо, в трех епізодах з прологом. Рівночасно вийшла вонаосібною книжкою. Успіх-був звичайний, величезний. Поета аклямованосильно, з південним темпераментом, відзначено якимись високимипочестями, сам король почепив* йому якийсь незвичайнийорден, критика соловієм співала похвальні гимни. Але коли минулося перше вражінє, побачено, що повторила ся ще раз стара історія

і д'Аннунціо знов не написав того твору, якого сподївають ся іюнїм його прихильники.Говорити про новий твір д’Аннунціо можна лише з деякимзастереженєм. Правда, д’Аннунціо, звісний еклектик, скаже все щонебудьнове, захопить ся кожним останїм словом європейської літератури,повторить, переробить, відновить кожну думку, яку найдев Метерлїнка, Бурже, Нідше, Ібзена, Уайльда, чи навіть в старихписьменників італійської культури, — але все те не його власне, неоріґінальне. Там, де д’Аннундіо оріґінальний, там він говорить всете саме. Він цікавий власне тим, що як двайцятилїтний хлопецьвін виступив з майже готовою літературною фізіономією, так задвайцять кілька лїт літературної дїяльности та фізіономія в йогомайже зовсім не змінила ся, його світогляд не перебув ніякої виразноїеволюції. Не змінило ся те-ж поле його творчости: віні вона, любов.Він — се сам поет. Коли д’Аннунціо хоче змалювати чужупсіхіку, він мусить позичати: у Росіян, у Французів; в його найкращихновелях (Novelle della Pescara) ті позички доходять прямодо пляґіяту. Поза тим все, що пише д’Аннунціо, він пише лишепро себе. Пише дуже щиро, не закриває нічого, але не бачить, незнає нікого крім себе. Усі герої його романів похожі оден на одного,усі вони — оден д’Аннунціо. Так само герої його траґедійіндівідуально майже зовсім не схарактерізовані: усі мають ті самімозки і ті самі нерви, ті самі думки і бажання; характеристично, щов „Мертвім городі“ (La cittä morta), де є два герої, вони оба неіндівідуалїзовані, а знов оба пригадують того-ж самого д’Аннунціо.Причина, чому д’Аннунціо може лиш про себе одного думатиі писати, се безмірний культ власного „я“. Адже він написав цілийдовженний роман (II fuoco), що є одним безпереривним звеличанємвласної особи. Герой романа Стеліо Ефрена прямо говорить:я вже від давна не в силї ні про що більше говорити, лишпро себе самого.Про себе може д’Аннунціо сказати досить мало. Він не мудрець,не філософ, не відкриває нови^ правд, не порушує ніякихметафізичних ані етичних питань, не вчить, не радить, не пропаґує.Часом захопить ся якоюсь новою — чужою — думкою, трохи пококетуєз надчоловіцтвом, трохи повеличає геленство, поганство,напише оду на честь життя, роскоші, сили, відродження, радости,краси, трохи похвалить арістократизм, потішить ся високою місієюлатинської раси, але — все те чуже, позичене, еклектицизм,

за котрим криєть ся внутрішня пустка. Сам д’Аннунціо належитьдо тих поетів, що співають wie der Vogel singt, часом гарно,часом краще, але ніколи не надто розумно. Отже сюжети йогомайже виключно еротичні, він говорить передусім і майже виключнопро свою любов. Оповідає про чоловіка слабого, нікчемного, безволі, без характеру, що грішить і каєть ся і знов грішить, щолюбить, сильно любить і мучить ся тою любовю. Оповідає про йогодику, пристрасну любов — від її народин, перших поглядів, притишеноїмови до найвищої жадоби, останніх консеквендій, останніхпароксізмів роскоші.Проти його стоїть вона: не менше пристрасна, але „демонічна“,сильна душою і тїлом, що запановує над ним, над йогонервами і змислами і робить його безсилим невольником, тип середнийміж Цірце, Делїлею і Дезнїрою: демонічна Джоконда (La Gioconda),демонічна Глорія (La Gloria), демонічна Анджіція (La Fiaccolasotto il moggio), демонічна Базіліоля (La Nave)...Межи ними відграєть ся роман чи траґедія. Часом проходитьще хтось третій. ІІсихольоґічний аналіз дуже простий. Великі,крепкі чувства, надмірні, шалені, доведені до останьої можливости,напружені як у високій горячцї пристрасти. Гнів, ненависть, заздрість,жестокість, а передусім любов, любов і ще раз любов. Усе дужепросте, нескомплїковане. Любов шаліє, голосить, кричить, доходитьдо білої горячки, ненависть палить, руйнує. Всї пристрасти нескінчені,ненаситні. За богато любови, за богато ненависти. — Се маєбути правдива італійська душа з її слабо закритими, прімітівнимиінстінктами і пристрастями, буйним темпераментом, брутальноюжадобою і дикістю. Та проте ефект виходить не такий. Все те неробить вражіня сили, чогось здорового, дужого. Навпаки: д’Аннундієвіперсонажі — се люди хорі, ненормальні, деґенерати. їхпристрасність перейшла просто в манєру і манїфестуєть ся великихслів великою силою (вони говорять прямо без кінця, цїлий д’Аннунціо— оден великий і довгий крик), а за балакучістю, пристроєноюриторикою, порожнім патосом ховаєть ся брак правдивогочувства, поганеньке літературне (не дійсне, життєве) декаденство.До того, здасть ся, твори д’Анунціо не родять ся з артистичноїконечности, з прямого відчутя, але частенько повстають як продуктитерпеливої роботи, довгих міркувань і мізкувань, поет творитьїх з холодним спокоєм в душі — мимо пристрасної мови. Його високічувства не роблять вражіня безпосередности, вони ефектовані,штучні, перейшли через призму якогось літературного естетизма,

облічені на ефект. Поет наче вивчив і тепер пильно нідкреслюе,свою силу, свідомість тої сили, свою любов, брутальність, непогамованість(становище voila-comme-je-suis); на дїлї-ж він не любитьі його не люблять, він не зворушуєть ся і його герої нї, вони собітак безпутні люди, що люблять багато говорити: ось то ми яківдали с я ! Инакше годї пояснити, чому в д’Апнунціо й найбільшіпристрасти говорять так багато і без впину, а так сухо, не-сердечно,не природно, високопарно, таким празниковим стилем (Francescada Rimini, La Fiaccola).Для драматичних творів д’Аннунціо характеристичні три моменти:Він любить дряпати ся по нервах, любить сензацію. Сензація —се в нього перше. Возьміть одну з перших його траґедій. Славнийрізьбар Лючіо Сетталя влюбив ся в Джоконду, влюбив ся так, якусї д’Аннунцієві герої, що далї нікуди, шалено, пристрасно. Вонаодушевила його до його найголовнїйшого, ґенїяльного твору, Сфінкса.Але дома має Лючіо жінку, добру, гарну жінку, що його любить,Сільвію. Душевна боротьба, Лючіо стріляє себе, але його відратовують.Сільвія, що йому простила всї гріхи, плекає його і спасаєвід смерти. Та не довга її радість. Джоконда знов його заманюєі Лючіо звичайно піддасть ся. Тодї Сільвія береть ся за останнійспосіб: вона проганяє геть Джоконду кажучи, що се Лючіо казавїї прогнати. Обиджена Джоконда кидаєть ся на Сфінкса і хоче йогознищити. Сільвія заступаєть ся за статую, рятує її перед повнимзнищенєм, але — тратить при тім обі руки. Се остання жертваїї любови. Вона зостаєть ся калїкою, а Лючіо Джоконди — не покине.(La Gioconda). — Що чоловік кохаєть ся по між двома жінками— се буває. Що по однім боцї краса і гріх, по другім любовьі терпіне — се теж буває, передусім в д’Аннунціо, котрийлюбить ясно ставити справу. Що жінки собі побють ся — тежбуває. Але що серед бійки падає статуя і відрубує комусь руки, —ті відрубані руки характерні власне для д’Аннунціо. Сільвія завязаласобі, чи їй завязано руки якимись хустками, ті хустки разв раз перемакають кровю, кров капає на землю, те все бачить сядовший час на сценї... 6 ефект і крівава сензація. Або возьмітьодну з останїх траґедій д’Аннунціо. Тібальдо де Санґро женить сязі злою, лютою Анджіцією. Він і його дочка Джіліола догадують ся,що його перша жінка, а її мати була вбита Анджіцією. Та про теТібальдо такий безсилий невольник в руках Анджіції, що демонічнамачуха признаєть ся перед Джіліолею до злочина. Джіліоля пом­

стить смерть матері. Щоб не могти роздумати ся — вона дає себевкусити їдовитій гадюдї. Але Джіліоля приходить за пізно. В Тібальдовиобізвало ся сумлїнє і він вбив Анджіцію, щоб охоронитисвою дочку перед гріхом. Сам він за слабий, щоб пережити свійвчинок, зворушене його ломить і він гине. Біля його паде мертваДжіліоля. Дайте до того, що Анджіція проганяє свого старогобатька, що зраджує чоловіка з його-ж братом, і що гине ще одналюдина: брат Джіліолї, — а щось більше кроваво-сензаційнного годїсобі представити (La Fiaccola sotto il moggio).Власне ті кроваві, брутальні ефекти характерні для д’Аннунціо.Чоловік вбиває жінку (La Fiaccola), жінка чоловіка (La Gloria),син батька (La Figlia cli Jorio), брат сестру (La citta morta), братбрата (La Nave)... се головні убійства, довкола котрих ґруиують сяменші. Кров, кров, кров, все напоєне кровю... А найгірше, що тілюди, котрі так побивають себе, якісь далекі, чужі для нас, незрозумілі,катастрофи виходять немотивовані, значить не трагічні, навітьне страшні, а просто не приємні. Trionfo della morte никнеза дешевим сензаційним романом.Друге — се сімволїзм. Д’Аннунціо сімволїст. Усе має матиякесь сімволїчне значінє; кріваві руки — се не просто собі руки,а ще сімвол понівеченого життя. Буває, що поет хоче показатидійсне життя, дійсних, живих людий, а разом з тим дає якісь схемиі символи. Через те тяжко зрозуміти льоґіку тих людий, звязок поодинокихподїй. Коли годї зрозуміти, чому Ілорія робить те, а недруге, так се тому, що вона не лиш звичайна д’Аннунцієва престрасно-демонїчнажінка, а ще й символ слави. Одно перешкоджає другому.Третє: д’Аннунціо славний декоратор. Його траґедії се неразпросто ряд чудових живих картин, уложених на основі довженнихінструкцій і сценічних заміток. Мертвий город Мікени, царськігроби Атридів, спогади на старинну траґедію, Гомера (La citta morta),гори Абруцци, орігінальний гірський народ, поетичні селяне, старосьвіцькізвичаї (La Figlia di Jorio), ренесанс, Данте, Малятеста,кондотієри, сходи, балюстради, ґалерії, городи, саркофаги, замковімури, корідори, вели (Francesca da Rimini), Фльоренція, старі монастирі(La Gioconda) — такий фон сам собою робить вражінє.Є ще одна прикмета у д’Аннунціо, що заставляє любити його.Се його мова, така гарна, оріґінальна, повна, мельодїйна, що можназабути, що за нею не має нічого. Д’Аннунціо звісний як великийліричний поет, артист слова, тону й ритму, майстер форми,сонетів, станц, терцін, мадріґалів, як автор величнїх пісень про

всю красу сього світа. Богацтву і солї своєї мови він має теж завдячитисвої успіхи як драматург.Коли в 1906 р. д’Аннунціо попробував виставити звичайнупрозову пєсу, без незвичайної сденерії і сензаційних декорацій —проба скінчила ся скандалом: публика, кажуть, не дослухала їїдо кінця. Поетична мова, сензаційні сітуації, нові, змінчиві картини— се наркоз для публики в його траґедіях. З оріт'інальної фрази,поетичної сітуації сотворити цїлу драматичну сцену — в тімсила д’Аннунціо. Очевидно, тут не важко переборщити. Поет виводитьцїлі сцени на те лиш, щоб зробити можливими якісь незвичайнідекораційні ефекти. Люди роблять ся реквізітами, поет дбаєлиш про мальовничі пози і музику слів. Двайдять пять терцинДанте про Франческу да Ріміні викликують сильнїйше вражінє, нїжцїла трагедія д’Аннунціо, де серед надміру детайлїв, декорацій,великих слів блїда ідея драми. Але буває теж, що така обстановаскладаєть ся на гарній настрій. Весна, сонце, синє небо, цвіти,море, тихий вітер від моря, здоровлє, молодість, сон весняногоранку... (Ба віосопсіа).Від того типу д’Аннунцієвих трагедій не відходить і остання:Половина шестого століття, самотний остров венецької ляґуни.Сюди повтікали перед нападами варварів жителї близьких північноіталійськихгородів. Вони втомлені вже вічною, а даремною обороноюдавних осель; хотять на ляґунї збудувати собі нову, кращу, моремоблиту вітчину, тут поставити святинї свому християнському боговиі тут оборонятись перед давними і новими ворогами. Але ще неготова базілїка, ще город не укріплений, а вже стянули проти себедва ворожі табори: дві могутні родини Ґратиків і Фаледрів борються за пануванє в новій державі. Стара італійська історія. Фаледри,противники морської політики, боять ся моря і його небезпек; дотого вони, захоплені вже византійською корупцією, зробили ся прихильникамиВизантії. За те Ґратіки стоять за волю і самостійністьнової держави. З разу перемагають Фаледри: Орза Фаледра, головуїх родини, вибирають судією і трибуном. Але його противникам,братям Сергіеви і Маркови Ґратікам вдаєть ся доказати йогозраду; по тодішньому византійському звичаю Орзови і йогочотирем синам виколюють очи. Лиш двоє Фаледрів остають ся цілимиі ждуть слушного часу, аби огнем і мечом помстити зневагу:Джованні Фаледро, що у війську Нарзеса бореть ся з Ґотами,і Базіліоля, дочка слїпого трибуна, у всіх штуках любови досвідна,многогрішна, „демонічна“ ланка, у котрої поза любовними орґіями

в лиш одно чуте: ненависть до Ґратиків. Але поки іцо тріюмфуютьҐратіки. Аби собі ще більше зєднати горожан, виїзджаютьоба братя за мойвами святих, що зостали ся в зруйнованій Аквілеї.Під час їх неприсутности стараєть ся їх мати, стара інтріґанткаЕма, забезпечити їм власть в новій державі.Прольоґ: рішаєть ся доля обох братів. Вони вертають сяз мощами святих, народ витає їх як тріюмфаторів. Марко Ґратіко,герой траґедії, держить промову, говорить про велику будущинусвого народа, його будуче пануванє на морі; великанський корабель,la . nave, котрого скелет вже підносить ся над берегом, маєздійснити ті мрії. Національна гордість нриємно подразнена і Маркаединодушно проголошують судією і трибуном, хоч ще передхвилею слїпий Орзо Фаледро здержував народ від вибору і остерігавйого перед самолюбством Ґратіків. Зараз-же Ема хитрістюпроводить вибір другого сина, Сергія, на єпископа. ІІобіда Ґратіківна всїй лїнїї забезпечена. Коли се дїєть ся - - до берега причалюєдругий корабель. З нього висїдає якась женщина в грецькійодежі, невиданої краси. Се Базіліоля приїхала з Візантії. Замісьдавної слави вона застає лиш зруйновану хату, сліпого батькаі слїпих братів. Кроваве бажаннє: помстити їх. Але вона надторозумна, аби не бачити, що зараз пімста неможлива. Бажаннєиімсти не гасне, але вона придушує його в серцї і — піддасть сяМаркови, падає перед ним на колїна як його невільниця. Вонапростягає до його свої горячі руки, танцює йому ті танцї, що їхнавчила ся на Сходї і врешті —- віддає йому себе. Тріюмф МаркаҐратіка повний.Перший епізод: „В льоху злочинців“. ІІочинаєть ся пімстаБазіліолї, в новій державі настає період якогось дикого, страшкоготерора. Базіліоля роспалює дику жадобу в цілім народі, у найвищихі найнизших, затроює їм серця невгасаючими пристрастями,полумем грішної любви. Трибун Марко Ґратіко разом пак і невольникїї краси; вона покорила всю його волю, він — покірний слугаїї бажань. І під її впливом він робить ся ще гіршим тираном, нїжбули колись Фаледри. Вона найшла діявольский метод — нищитинайкращих людик: вона віддасть ся їм і зраджує се Маркови;заздрісний Марко осліплює їх або замикає в страшну підземнутюрму. Сюди приходить Базіліоля — аби натїшати себе зойкомі скаргами, що добувають ся з льоху. Там страждають ті, коговона колись бодай оден момент любила. Та її вид доводить до божевілля,до масохізма. Як найвищої ласки благають смерти з її24

рук, аби вона їх повбивала. Базіліоля бере лук від найблизшогострілця і — стріла за стрілою — вбиває усіх. Останній добувається по трупах вбитих на верх і просить, аби хоч раз вона його іцепоцілувала перед смертю. Базіоліоля цілує і стріляє. Психопатія.Але між Марком і Безіліолею вже починаєть ся незгода. Стара побожнаЕма не може дивити ся, як її син пропадає. І мало —а Марко навернув ся би, коли посланець Еми, фанатичний монах,пригадує йому його обовязки, роскриває йому правду, що Базіліолядля ітімсти хоче його і всіх погубити, а врешті обвинувачує її, щовона.!— любовниця єпископа Сергія. Воно правда, навіть Сергій цебуй проти її краси надійний борець і христіяські торжества воназамінила на дикі любовні вакханалії. Того навіть трібунови забагато.Перший раз він звертаєть ся проти Базіліолї. Але вона щераз виправдуєть ся, ще раз причаровує його і привязує до себе.І в друге зявляєть ся візія: велика буде Венеція на морі. Се Безіліоляпророкує Маркови його будущу силу і славу... Але МаркоҐратіко не забуде тої зневаги, що заподіяв йому безсоромний брат.Другий епізод: „Братовбійство“ і — катастрофа. Великдень,празник старохристіянської „братської трапези“, аґаие в базілїцї.Але замісь того в притворі базілїки, в світлі святих лямп відбувається орґія. Епископ Сергій, біля його Базіліоля, легко вбранікур-тізани, народ. Замісь молити ся богу — нарід славить Базіліолю.Базіліоля танцює, розбурхує в товпі новий огонь, звірськуполову похоть. А з церкви йде голос дзвонів і побожний снів.Перед престолом зібрали ся правдиві вірні христіяни; в них береверх гнів і ненависть до безсоромного Сергія і всеї партії Ґратіків.На порозі зявляють ся священики й проклинають віроломногоєпископа і Базіліолю, ту їдовиту гадюку, що збезчестила божий храмі затроює душу народа, жадають пімсти, накликують хрест божийна неї. Між обома партіями починаєть ся бійка. В тім зявляєть сяМарко Ґратіко. Все мовкне, тишина. Базіліоля підиосить йому винов золотій чаші. Катастрофа. Марко кидає чашу геть від себе. Йомупригадали ся слова матері. І прориваєть ся нарешті з надлюдськоюсилою та ненависть, котру брати так довго душили в груди. Базіліолямовчки подає Сергієви обоюдний золотий меч. Священики благословлятьбоєвище, божий суд розсудить братів. По короткій борнігине Сергій; кривим ножем брат перерізав йому шию наскрізь.„Не я бажав сеї крови“, — каже Марко — „Бог рішав поміжнами. Але тепер і ти згинути мусиш, Базіліоле. Жде тебе смерть,страшна, ганебна смерть“. І проти Безіліолї звертається весь гнів

народа, вона засуджена на смерть. Безіліоля просить Марка, щобїї зараз вбив. Але нїм він відповісти може, приходить вістка, щойдуть Греки війною, аби постояти за справу своїх давних приятелівФеледрів. На Марка Ґратіка положені всї надїї народа.Третій епізод: „Корабель“ і — покута. Джованні Фаледрохотів серед темної ночі вдерти ся в лягуну, але трибун відпер нападі знищйв грецьке військо. Час роскогаі і „растленья нравовъ“минув ся. На березї лежить готовий Totus mundus, великанськийкорабель призначений для будущих воєн і здобутя світа; усе готово,щоб спустити його на широке море. Марко Ґратіко готується до походу на ворога; на морі він найде смерть і відпокутує•свій злочин. Але ще перед виїздом мають Базіліолю покарати за їїгріхи, за всїх тих людий, що їх звела і погубила; виколють її очитим самим мечем, що вона дала Сергієви. На жертвеннику горитьвеликий огонь, в огнї розжарений меч, біля огня закута Базіліоля.Зявляєть ся стара Ема і перед відїздом ще раз пророчить синови,що в чистім морськім воздуеї він очистить ся з гріхів і крови, 1ЦОповеде Венетів до слави і блиску, до заснованя міста, котре запануєнад океаном. Народ тїшить ся своєю будущиною, окликуєМарка проводирем, щоб вів його до боротьби і побідив ворога. Сеймомент загальної радости і одушевленя вихісновує Безіліоля. Вонапросить Ґратіка, щоб і її спомянув і дав їй легшу кару. „Не забирайменї очий. Подумай, ти казав, що мої очі як те море, котредасть тобі силу і славу. Ти ті очі цїлував і називав своїм сонцем.Возьми мене з собою, возьми на свій корабель орла Аквілеї...А ген серед моря спусти мене тихо в бездонну глибину"... Базіліолявипросила собі кращу смерть, трибун каже її розвязати. І ще раззаблисне її краса і весь народ схилить голови перед нею. АлеБазіліоля сама собі вибирає смерть. Як спрагнений в холодне жерело— так вона кидаєть ся в огонь: ще раз лиш блисне і згоритьцїла як. блискавка. По приказу Марка військо віддає їй честь,бють труби, Марко з військом входить на корабель, народ славитьБога: боже спаси адрійське море, най адрійське море Венетам ріднимкраєм буде!.. І корабель тихо спускає ся на хвилї. Занавіс.Непереможна сила поетичної мови і вимови, роскішна вистава,незвичайні декорації, врешті деякі патріотично-політичні симболї,ті три речі ще раз принесли д’Аннунцієви великий успіх.Блискуча вистава гарних людий і ще кращих костюмів, артистичнідекорації, сензаційнні сцени, поетична мова, діскретна мельодійнамузика, роскішні східні танцї, все то може бавити людий, розуміється не довго, навіть подобати ся. Д’Аннунціо як поет, як лірик,

має заслужену славу в літературі. Він звісний теж як декораторі режісер, може навіть надто добрий. Богато зайвих сцен, виведенихлиш на те, аби показати деякі сценічні фокуси, роблять з траґедіїякусь феерію, фантастичну казку. Та невважаючи на все те„Корабель“ приніс д’Аннунцієви новий тріюмф, після кожної виставиаплодісментам не має кінця.Але поза тим — немає нічого. Хиба ще раз иовторяєть сястара і брехлива казка про безсилість мужеської сили проти жіночоїкраси. Д’Аннунцієві персонажі — се не живі люди, не трагічнігерої, а звісні з усїх його творів антіиатичні безкрові, але крикливіманекени. Найкраще виходить ще Баз'іліоля, просто тому, щотакі „демонічні“ характери найлегше льоґічно подумати і вивести(се вдаєть ся навіть — правда: смішно — Василеви ІІачовському).Трибун Марко — се має бути проводир, герой, Самсон, щоусїх бє, лиш проти одної Далїлї безсилий, а на дїлї се нікчемнийсобі чоловік, котрий лиш вміє деклямувати про славну і великубудуччину, котрого вірна любов смішна, а кінцева жестокіс-тьнезрозуміла. А найсмішнїйший виходить „нарід“, котрий непотрібночогось кричить, чогось тїшить ся, чогось робить гармидер.Траґедія д’Аннунціо має ще політичне значінє. Д’Аннунціоне перший раз виступає як національний поет (Ocii navali, Canzonecli Garibaldi) і його політичних інтенцій не важко до гадати ся.Цілий патріотичний лейтмотів: могутність Венеції, паиуванє нададрійським морем, Базіліоля як ворог зі Сходу, — кінцеві слова:Венетам усе адрійське море — все те мусить бути дуже симпатичнеІталїянцям. Але та патріотична сімволїка остаточно руйнуєвсю траґедію. Всї драматичні твори д’Аннунціо роспадають ся надві части: з одного боку сімволїчно закрита тенденція, те, що поетхоче сказати, з другого боку люди, котрі своєю істотою і своїмиділами мають представити, олицетворити ту тенденцію. Але чи вониздатні до сего? Д’Аннунціо хоче представити сильний, здоровий,мужний народ, що має здобути світ, творити історію — як закиді осторогу для слабих, нікчемних еиіґонів. А на дїлї і високийплян здобуте світа і весь імнеріялїзм шестого століття і патріотичнегеройство старих Венетів, все те тоне в звичайнім д’Аннунцісвімеротизмі, що як туман сповиває цїлу пєсу. Поет не може скинутиз себо своєї натури. Його герої — хорі нервами епіґони великихбатьків, невольники своїх пристрастей, психопати; брутальністьїх інстинктів не природна, дика, звірська, але хора, декадентська,вся їх сила в деклямації, в великім голосі. Такі типи світа нездобувають.

И.Незвичайне щось дїеть ся на царськім дворі в Ахенї, непевнещось творить ся з паном світа, могутним цісарем Карлом. Смутокйого огорнув, мелянхолїя. Не дбає, що нелад в державі, що бунтуютьсд саксонські герцоги, що віра упадає, христіяне христіянСараценам в неволю продають. Не хоче говорити з канцлером, хочждуть його найпильнїйші державні справи, не слухає докладівзендграфів, що зіхали ся з провінцій, не цікава йому політика,байдужні святі книги. Хитають головами дворяни, дивуєть ся мудрийканцлер Єркамбальд — що стало ся таке. Бо ніхто не знає, щоКарлови доводить ся видержати найтясшу боротьбу за все своєжиттє — не з Датчанами і не з Саксонцями, а з самим собою.Постарів ся — ось де причина дивного смутку, а проти старостинемає навіть в самого Карла сили. Правда, він ще простодержить голову, ще серце горяче бєть ся, ще нічия рука дальшесписа не кине, ще його погляд вдарить як блискавка з темногонеба, ще смерть мусить пождати на його. Та проте шістьдесятьліт бурливого життя вже за ним, завмирає його тіло, хоч душа щемолода, чиясь холодна рука доторкаєть ся його нічю. І доводить сяйому зрозуміти Соломонову мудрість : яке воно все марне і пусте,суєта. Однаково помреш... Але цар Карло — сучасні порівнуютьйого з Зевесом і Гераклем — надто сильна людина, оби заспокоїтисебе такого філософією. Він ще чує в собі силу жити і нажити ся,він ще рветь ся до житя.І ще є одна причина, чому він, перший чоловік на світї,оддав би весь світ за те, щоби могти переродити ся. Бо вій знає,що не полюбить його Ґерзуінд, через те саме не полюбить, що вінстарий. Вона-ж казала, іцо її болю завдають ті погляди старечі,котрі так молять ся, просять благають, як биті собаки. А старийКарло влюбив ся в шіснатцятьлїтню золотоволосу Саксонку Ґерзуінд,котру як заложницю держить в однім з франконських монастирів.Він, непобідимий борець за христову віру, що весь свій вік, всеюсвоєю воєнною силою поборював поганських Саксонців,, він на старістьне має сили проти одної малої поганки. Він, старий шістьдесятилїтнїй,тужить, зітхає, мріє про її „лице святої“, її великі, дитячі,невинні очі „як місячне світло“, що так безпомічно дивлються в світ, тане йому старе серце в груди, як подивить ся на неї.А в монастирі, відірвана від рідної землі, від волі, справдімучить ся Герзуінд як дике звіря, що не дасть ся освоїти, бєть ся

лк птах в клїтцї, тужить за буковими лісами, за волею, на дикихконях хотіла би перелетіти світ, не може привчити ся до христіянськихчеснот і христіянської моралі. Вона хотіла би одного:бути вільною, йти своїм шляхом не питаючись нікого, робити те,що робити їй весело, жити лиш ио власній волї. Вона — по думцїпобожних дворян поганське чортеня послане саксонськими богами,що хотіли би знищити святу церкву — не навчить ся ніколи житипо людськи і по христіянськи.І старий закоханий Карло пускає свою голубку на волю.Вона-ж зараз звертаєть ся до молодого ґрафа Роріка, що виводитьїї з палати, з горячим шопотом: возьми мене з собою.А Карло тужить... Не тішить його пануванє, не манять по-*біди. Даремно ждуть чужоземні посли, даремно добиваєть ся дойогозажурений канцлер, безпечно вигрожуєть ся Датчанин Ґодефрід.Безголове в державі. Карло втік на хутір, між лїси і болота, нікогодо себе не пускає, ні з ким говорити не хоче, грає ся з собаками,ловить ящірок, збирає виноград і — тужить. А за тим — хай всепропадає. За широким чолом Карла загнїздила ся одна мала,нікчемна думка, росте, більшає і обнімає всю його істоту. Несходить йому, з мисли Ґерзуінд: чому не вернула ся в монастир ?Як прожити їй самій, малій, слабій дівчині серед чужих людейна широкім світі? Чи не померла, де живе, як живе...Нарешті дознаєть ся. Та золотоволоса, незаймана, чиста Ґерзуінд,з ореолом святости на чолі, з лицем Божої Матері, — живев Ахенї в роспустї, в гріхах, віддасть ся по пригородських шинкахі кидаєть ся кожньому стрічному на шию.Невважаючи на все — Карло не видержить довше. Він муситьвитягнути її з того багна, вивести на ясний світ. Адже се може бутипросто батьківська любов... Або така собі примха... Адже не йому,могутному Карлови, бояти ся одної дівчини... Адже вчений Алкуінзаймаєть ся навіть дурною мурашкою... Виправдуєть ся перед самимсобою закоханий Карло.І в друге стають проти себе старий Карло і молода Ґерзуінд.Він нїби лагідний, добрий як рідний батько, поважний, а в самімділі несмілий, збентежений, заздрісний до того, що віддав би катовиусіх, хто любив ся з нею. Вона безжурна і безсоромна, разомвинна і невинна, смієть ся з його моралі і його поучень. Гм,кожній мущина говорить те саме, коли не його любити... Правда,що саксонські жінки січуть різками до смерти таких як вона, але-жвони те саме роблять з своїми чоловіками... Чому вона має лиш

одного любити, міняти усїх на одного? І чого тут загалом богатоговорити ? Не будь дурний, старий... І Ґерзуінд обнімає Карла,сильно, горячо.Оден момент і Карло піддав ся б. Але він переборов себе.Вона буде лиш жити на його дворі серед богатства і роскошів,поки очистить ся в горячім жерелї його батьківської любови і будесправді чиста як її лице, лице божої матері, як лїлея в рукахмадонни.Могутний Карло на земли перший чоловік. Всю землю завоював,поборов Гунів, Саксонців, Аварів, Льонґобардів, Баварців,Норманів, Басків, всі народи на колїна впали перед ним. Але тутпобіда тяжша буде, Ґерзуінди він не завоює.Легко і фантастично вбрана товче ся Ґерзуінд по палаті.Карло годує її молоком ангорських кіз і цвітом рожі й помаранчі,береже її як ока в голові, піклуєть ся нею як батько найлюбіщоюдитиною. Він хоче побороти того демона, що в нїй сидить і їїспокутує, хоче посіяти в Її серце зерно добра, навернути її дикудушу до* правди, до світла. Тяжка боротьба. Ґерзуінд не схоченеба, не пізнає Бога, не розрізнить добра і зла. Карло безсильнийпроти неї, безсильний проти неї житєвий досвід, розум і знанє.Посумніли вірні дворяни. Не розуміють, що дїєть ся з Карлом.Постарів ся, поблід, його погляд зробив ся якийсь непевний.Нелад в державі, небезпека грозить з поза границь, але Карлонавіть слухати не хоче, що робить ся довкола нього. А тут ще ходятьпо краю дивні сплітки і поголоски, бунтують підданих і виходятьнавіть поза границї держави до ворогів і союзників: щостарого Карла опутала якась уличниця, що не Карло панує —а Ґерзуінд.І нарешті старий канцлер Еркамбальд роскриває перед Кар"лом всю правду: що Ґерзуінд далі така ж сама як була, що соромйому наносить, йому і царській коронї. Оповідає, що вона кожноїночі тїкає з Кардової палати підкупляючи слуг і сторожів своєюзвичайною, проститутською монетою. Оповідає, як бачив її за містомв підлім шинку, куди ночю сходять ся моряки, мулярі і всягородська голота. Як вона нага, одним своїм рудим волосєм якогнем вкрита, танцювала їм якийсь поганий танець. Як вся голотаревіла з радости дивлючись на царську любку. Як раптомвони зірвали її зі стола, як хижі зьвірі бороли ся за неї, кинулиїї на землю і — насилували до нестяму. Така Ґерзуінд, послїдна.

Залізна сила Карла видержить і сей удар. Але зневагу вінмусить відомстити: Ґерзуінд засуджена на смерть.Несподіванка: Ґерзуінд не боронить себе, не виправдуєть ся.І справді, за що-ж вона гине? Вона-ж його не кликала, не просила,не благала: возьми мене, ратуй мене. Він сам її взяв і непускає. Чого? На іцо? Адже він її анї не шанує анї не прагне.І ніколи не прагнув. А вона не видержить в клїтцї, в тюрмі, вонахоче житя і житєвих роскошів. Чого-ж йому треба від неї. Аджевін міг її мати, міг її любити скільки хотїв. Чого-ж він вагав ся,чого заставляв її постити, тужити, чого давав їй лиш слова, мучивдокорами, обиджав? Нї, хто любить, той не вагаєть ся.Така вона, значить... Нї на що не здали ся усї Карлові стараня,вона до дна душі затроена злом. Карло не вбе її. Він лишвимете свою хату, прочистить воздух, аби не чути запаху гнилї.Проганяє Ґерзуінд геть, а сам вертаеть ся в Ахеп панувати.Останній акт драми. Ґерзуінд вмирає в своїм давнім монастири.Ще як була в Карла, напоїв її фанатичний Еркамбальдотрутою. Тепер вона сохне і вяне з дня на день. Волинь в неїсерце, холод проймає, сни мучать, Ґерзуінд вмирає. Але вона зробилася така добра, лагідна, навіть не нарікає, що приходить сягинути. Бо-ж вона справді любила Карла — а він її прогнав.Перед монастирем збираеть ся нарід, хоче укаменувати ненависнуҐерзуінду. Франки, що звикли всіх побіджати, не можутьдивити ся рівнодушно на те, що дїєть ся. Роспадаєть ся держава,котру сам Карло збудував. Датчанин Ґодофрід з двіста корабляминапав на Фрізію, руйнує замки, мордує залогу, а Карло не бачитьнічого і не чує. Вона, чарівниця, пє його кров, краде його силу.А Карло змінив ся, що й не пізнати його. Зморщки пооралишироке чоло, очі дивлять ся грізно, хмуро, несамовито. А нічювін плаче, старий Карло, з болю і роспуки. Снить ся йому Ґерзуіндкожню ніч, він шукає її, тужить, „його душа скавулить за нею якголодний пес“. Через те він не може її забути, що вона не такаяк другі, що її душа не піддала ся йому, що її душа остала сячужа для його. А тепер горить в нїм пригашене полумя.І Карло приїзджає за нею. Як грішник що каєт ся. Гіркожалує, що прогнав Ґерзуінду. Адже се лиш якийсь демон був в їїтїлї, а сама вона свята, непорочна. Він мусить її найти, він зробитьїї богом Франконїї, він її любить...Карло приїзджає запізно. Ґерзуінд померла від отрути з йогоіменем на устах. Хвиля роспуки, одна хвиля. Карло нобідив в боротьбі

з самим собою. Він знов заложить ярмо на шию, буде сповнятисвої обовязки, буде жити для других, як доси жив. Але..., але в душівін вже з ломав ся. Виходить на балкон і підновить ясний меч. Будевійна. Карло піде на війну, серед брязкоту оружія, серед боротьбиі бою може притихне біль в серцї. Heil Kaiser Karl ! Fluch seinenFeinden! Krieg!Отеє остання пєса Ґергарта Гауптмана. (Kaiser Karls Geisel),виставлена перший раз в еїчни с. р. в берлінськім ЛессінґовімТеатрі. Щось дуже просте, звичайне : траґедія старости. Раз нічю —се було в 1902 р. — поет нагло оглух. Воно швидко пройшло, алетодї йому здавало ся, що він на віки зостанеть ся глухим. І Гауптманнаписав пєсу про Бідного Гейнріха, траґедію хороби. Теперповіяло на його холодним вітром від старости. Він ще далеко нестарий (сорокові роки), але — минули лїта молоді і не вернуть ся.Гауптман починає старіти ся і пише траґедію старости. Звідситі моменти правдивої поезії, чисті лїричні топи з глибини душі,пережитого і відчутого — як зрештою в кожнім Гауптмановімтворі.Старий цар Карло, що доси без ііротесту двигав важке ярмообовязків, глянув поза себе і побачив одну важку працю, побачив, скількижитя забрала йому та праця і що його житє вже кінчить ся. І затуживза молодістю яснокрилою, забажав ще раз жити, почув невгасимийголод житя. А те житє пробрало вид золотоволосої дївчини.Хто любуєть ся в літературних анальоґіях — най порівнає з тим„Цезаря і Клеопатру“ Бернарда Шоу і „Доктора Паскаля“ Золя...Ah ! la jeunesse, il en avait une faim dévorante ! Au déclin de savie, ce désir passionné de jeunesse était la révolte contre l’agemenaçant... Ah! avoir à soi dans une étreinte toute la femme jeune...(Le Docteur Pascal). Шопенгауер, від котрого вийшла велика частинабрехень і софізмів останього часу, сказав, що старість, колигаснуть vcï бажання, найкращий вік житя. З того саме, що вонине гаснуть, родить ся біль старости, горе Карла Великого.Трохи воно дивно, що саме Карло Великий, чоловік дужетвердої натури — біля Вердена він казав вирізати пять тисячСаксонців, що піддали ся йому, — до того чоловік, що мав насвому віку не одну жінку, що саме Карло Великий так сентіментальнозітхає до дївчат. Але-ж хто скаже, що таке любов? ЯкФердінанд Ляссаль залюбив ся, то писав в листї : на все робітничепнтаннє і на весь соціялїзм менї наплювать... Зовсім серіозно чо­

ловік готов був „наплювать“ на завдане цілого свого житя. Ось,що таке любов.Друга траґедія — Ґерзуінди. В неї ясні, невинні, дитячі очі,чисте лице непорочної, святої дївчини. Безжурно живе з дня надень, любить передусім сліпих котят і співучих дроздів, а там далівже людий. Та проте вона далеко не дитина: хитра, розумна,брехлива, кокетує, завертає очима. Без жалю смієть ся над старимилюдьми, що плачуть, без сорома готова кожньої хвилї скинутиз себе одежу... Не любить нікого, не хоче йти заміж, міняти усїхмуїцин на одного, але любить усїх і безжурно віддасть ся усїм.Та проте — хоч з усїми вона вже любила ся — вона деобитьКарла. А разом з тим вона ще свята і непорочна. Разом виннаі невинна, ангел-простітутка, разом святість і німфоманія. Саміпротивенства. Можна їх зрозуміти. Можна сказати, що Ґерзуінд —жінка і лише жінка, жінка як така, значить: вона не їла щеяблука з дерева гріха, стоїть поза моралю, не розуміє і не можерозуміти моралі, не знає гріха ані сорома, не вірить в бога, не хоченеба, не розрізняє добра і зла... Або можна бачити конфлікт міжморалю а свобідною натурою. Між пересудами й інстінктом.Навіть між христіянством а поганством. Або: між мущиною, в котроголюбовна сила обмежена і котрий через те еґоіст, а жінкою,котрої любов не має краю. А може навіть Ґерзуінд такийсобі просто інтересний тип і більше нічого. Ясно не виходитьу Гауптмана ніщо.Богато можна би говорити про останній твір Гауптмана.Але — кінець кінців: висока лінія його творчости, що йде відстрашної траґедії ткацького голоду (Die Weber) до ясної казкискляного завода (Und Pippa tanzt) лишить в долинї Карла Великогоз його старечою любовю. Трохи нудна та любов, мало драматична.Всі чотири акти похожі на себе: старий Карло ходить,тужить, зітхає, говорить богато про свої чутя і просить любови.Повтаряєть ся вічно та сама сцена між старим і молодою. Повтаряються розмови, настрій робить ся тяжкий. А надто сама темане дуже то інтересна: старість сама собою прикра, сумна, алелюбов шістьдесятилїтнього чоловіка до шіснайцятьлїтної дївчинизовсім не трагічна. Хвилями буває прикро дивити ся, як старийз сивого бородою бігає за молодесенькою дівчиною. А спочуватийому не все можна. На старість треба резіґнувати, хоч би серцене постаріло ся. На старість всі — дурнї і розумні — всі перестанемчай пить. Се наша доля.

Та проте навіть невдатну несу Гауптмана написав — Гауптман.А в сучаснім німецькім письменстві Ґергарт Гауптман перший— може одинокий — репрезентант його великих традицій.Альфред Кер каже: unser Einziger... Читайте Гауптмана, а пригадається вам найбільше німецьке імя: Йоган Вольфґанг Ґете.II. МАЗЮКЕВИЧ.Колискова півня.Поки ваблять тебе ще рожевиї сни,Поки серце твоє рівно бєть ся,Ляж, дитино моя, ляж та тихо засни,Бо час снів таких швидко минеть ся.Поки квіти цвітуть, поки весна яснаУ піснях соловейка лунає,Ти, дівчино, не спи, бо не довго вонаТая весна життє нам квітчає.Поки пєть ся вино, поки горе своєВ нїм, козаче, ти вмієш топити,Не цурай ся його, бо без нього твоєВсе життє буде горем повите.Бо хто змалку не спав, хто на весні в ночиСоловейка не слухав ніколи,Хто вина не кружляв, той не жив, живучиЛише нудив світом він, і голі,І убогі на радість були його дні...Потопи ж своє горе козаче в вині,Ти ж, дівчино, пісень не цурай ся...Спи дитино моя, спи маленька, бо сниНе повернуть ся знову рожеві ясні,Спи тихесенько — не прокидай ся.

МИХ. ГРУ ШЕВСЬКИЙ.КРОВ.Щ е раз проляла ся кров, викликаючи шах і жаль. І симразом обуренне, жах і жаль свій найбільше виявили ті, якітак часто на вид крови зіставали ся холодно-рівнодушними,або спокійно виясняли сполошеній і розжаленій суспільности,що не стало ся нічого особливого. Ба! сим разом пролятокров не якоїсь приватної особи, не якогось там хлопа-виборця,проколеного баґнетом для підтримання порядку, не рукоювласти, а кров самого репрезентанта власти, репрезентантаусвяченого ладу, і то репрезентанта високого. І відти такийжах, обуренне і крики пімсти...Кожда кров і кожде убійство страшне і суперечне з елементарнимипідставами людського житя. Людська цивілізація,в своїм безконечно довгім розвою, як основну підставу людськогопожитя пильнувала розвинути у чоловіка поважаннєдля людського житя, а для сього поважання — страх передлюдською кровю, перед убийством чоловіка, перед своєвільнимперерваннєм його житя. Довге впливаннє в тім напрямі виробилоу людини несвідомий, панічний страх перед людськоюкровю і перед загробною людською душею як местником занасильно перерване жите, ще далеко скорше ніж ріжні кодексиморалі релїґійної чи світової ствердили се як категоричнузаборону убійства.„Не вбий“, сказав старий жидівський кодекс, прийнятийновим християнським світом.„Чоловік чоловікови річ свята“, homo homini res sacra, формулуваласе антична цивілізація, як останній вивід з античногосуспільного і морального житя.„Ні винного ні невинного не вбивайте, ні кажіть убивати,хоч би й заслужив смерть, не погубляйте ніякої християнськоїдуші („ни права ни крива не убивайте, ни повел і­вайте убити его: аще будеть повиненъ смерти, а души непогубляйте никакояже христяны“), наказував своїм синамнайстарший український мораліст Мономах, віддаючи в тім,очевидно, не стільки впливи книжного очитання, як погляди

сучасної української суспільности, глубоко противні убийствуяк карі.Але сувора і неперебірчива в своїх змаганях натуралюдська не укорила ся такому закону і поруч загальноїпринціпіальної заборони убийства поставила поняте д о ­зволеного убийства: кровове право війни, право кари,оборони і пімсти, далі — понятя, що всякі вимоги етикиі приличности, в тім і всякі вимоги що до пошановання людськоїособи, людського житя прикладають ся тільки до людейсвоїх, свого круга, собі рівних (відти инакше трактованнє убийствасвого горожанина, инакше чужинця, поблажливість дляубийства невільника, ріжні кари за убийство чоловіка відповіднодо його стану і т. д.). І широке понятє дозволеного убийствав широких розмірах дожило до нашого часу, не вважаючина всі поступи нашого морального почутя і вироблене ним високеповажаннє людських прав та понятє рівности і равноправностивсякої людини — однакового права кождого чоловікана поважаннє його прав, його людської істоти. „Правовійни“ по капризам або непорозумінням правителів трохи нещо року в ріжних кінцях світа складає незлічені гекатомби,усвячене правом, релїґією й поглядами суспільности; карасмерти істнує в переважній скількости держав і що дня в ріжнихкраях світа поважні моральні люде засуджують на смертьсвоїх співгорожан і поручають иньшим співгорожанам виконатисей засуд, а релїґії навіть з найбільше розвиненими етичнимипоглядами оправдують с е ; право оружного поєдинку,хоч нїби то засуджене релїґією й правом, признаєть ся поглядамицивілізованої суспільности. Що більше, для величезноїмаси цивілізованих людей істнує примус убийстваі ухиляннє від нього або несповнюваннє караєть ся суворимикарами. Культурний, морально розвинений чоловік, глубокопротивний всякому убийству, в цілім ряді культурних, цивілізованихкраїв обовязаиий в супереч свому найглубшому переконаннюприсвятити довгий час науцї зручно і влучно убиватиі на кождий поклик власти, покинувши все, повиненіти убивати людей. Або на поклик тоїж власти він муситьіти і як присяжний, признаючи провину чоловіка, даватипідставу — против своєї волі — до визначення кари Смертилюдині, то значить ставати участником убийства чоловіка.Там де не можна знайти між найнизшими послїдками су-

спільности за ніякі гроші чи пільги ката для сповнення присудусмерти, там морально розвинений чоловік, за наказомсвого начальства, мусить іти й розстрілювати безоружного,звязаного чоловіка, хоч би не вважав його винним нї в чім.Число недозволено убитих людей в сучаснім цивілізованімсвіті се дуже мала величина супроти числа людей убитихдозволено — на війні, на шибениці, на поєдинку нарешті,і для сих дозволених убийств нема навіть оправдання, яке можедати в очах морально розвиненого чоловіка афект, подражненнє,запал — вони діють ся вповні розважно, холоднообдумано...Але річ очевидна, що коли істнують і підтримують сяетикою державною, церковною, суспільною понятя убийствадозволеного, а навіть обовязкового, то границі чи джереласеї дозволености чи обовязку убийства можуть класти сяі розуміти ся дуже різно. Коли одному моральне оправданиечи обовязок убийства дає причина обєктивна — нак^з начальства,чи параґраф закона, чи голос суспільносте, другомутакий обовязок може піддати голос його совісти, його розуміннєпотреб |чи користи суспільносте, або голос кружкалюдей, яких він вважає людьми найбільше моральними, найбільшерозумними, найбільше розвиненими. На наш поглядубийство зістаєть ся актом однаково страшним, противнимосновом морали і суспільного пожитя, чи воно робить сяпротав голоса совісти на основі перестарілого параґрафа,осудженого давно самою суспільністю, чи на підставі ореченнясовісти, против параґрафа, чи за наказом офіціальної власти,чи за голосом власти неофіціальної — переконаия суспільностей кружка; але ті що признають законним і правильнимубийство одно, позбавляють себе права висловляти своєморальне обуреннє з приводу убийства другого. Одно другоговарте, і для чоловіка морально розвиненого убийство довершенепротив свого переконання може бути далеко гидшим,ніж: убийство вчинене з переконання, як жертва: коли людинадля суспільного добра, як вона її розуміє, чи в обороніпевних принціпів, не спиняєть ся перед тим, щоб сплямитисебе сею страшною людською кровю. Суспільність навіть готовавеличати таких людей. Жидівська традиція передаланам змальований з глибоким пієтизмом образ героїчної жінкиЮдити, що підступно, підлестившись убиває ворога свого на-

роду. В атенській традиції улюбленими образами зістали сятирано- убийцї Гармодій і Аристоґітон. Римська окружилаавреолею „останніх редублїканів“ Брута і Касія. Новійшасуспільність пієтизмом і симпатією ослонила образ приміромтакої Шар льоти Корде. Суспільність в таких випадках виходитьзвичайно з становища еґоістичного: вона величає якгероїв авторів політичного убийства, коли воно вийшло їй накористь або відповідало його настроям і змаганням, і проклинає,коли убийство звернене було против чоловіка, яким вона дорожила,вважала своїм репрезентантом. З становища моральногоабо загально людського чим ідейнїйші були мотиви убийства,тим меньше місця для якого небудь слова осуду для самогоубийника і тим більший жаль, тим горячійший осуд на ті обставини,що найчистїйшим, ідейним мотивам дають такийстрашний нелюдський вихід як убийство, і на понятя дозволеногоубийства, що підтримують ся авторитетнейшими факторамисуспільного житя і дають ґрунт для таких фактів.Даний факт, що так порушив суспільність, являєть сястрашним, але льоґічним виводом з сучасних обставин галицькогожитя з окрема, і з тих понять дозволеного убийства взагалі,які підтримують ся тими самими чинниками, які хотїли-бвідвернути суспільство від таких видів політичного убийства,як се. Давно вже повторяли ся на ріжні способи остереження,що зелїзний перстень, яким окружило теперішнє польськепанованє українське житє в Галичині, не тільки не даючийому ніякого виходу, ніякої змоги розвитку, але все тїснїйшей тїснїйше затискаючи його, — елементарною силою попихаєУкраїнців до кроків розпучливих. Сі остереження beatipossidentes стрічали з цинічним глумом, сподїючи ся, що чашатерпеливости упокореного народу буде бездонною, не перелється ніколи.Аж поки не перелилась.Ляментації й крики, які підняли ся на около по атентатї,роблять дивне вражіннє. Яке обєктивне значіннє можемати обуреннє тих, що похваляли атентати на гнобителівПольщі, але підносять крик, коли впав від атентату Поляк.Тих що все знаходили оправдание, коли без всякої причинипадав труп спокійного горожанина з руки зухвалого аґеіггавласти, але хочуть найти спеціальні моральні критерії дляосудження атентата на репрезентанта власти. Тих що як

найгострійше осуджують убийства як спосіб боротьби пригнеченоїменьшости против політичного насильства, але усвячуютьі благословляють державу, сей вершок людської сили,розуму, орґанїзованости, коли вона уживає убийства, щобпозбути ся бідної, відокремленої людської одиниці, як уважаєїї шкідливою чи ненаручною для себе. Тих що обурюють сяна таке політичне убийство й накликують власть, щоб вонавчинила убийство над убийииком для прикладу й кари. їхкрики й жалі виясняють тільки глубоку еґоістичність суспільностез одного боку, гіпокризію або нерозуміннє з другоїв оцінці подібних фактів.Мусить бути викинене з житя сучасної суспільности понятедозволеного убийства, щоб можна було осудити згіднокождий рід убийства, кожде пролите людської крови. Якелементарно неможливе, фізично противне сучасному чоловікулюдоїдство, уживаннє людського мяса, так повинно статися противним всяке убийство, без виїмків, як суперечнез стадиєю цивілізації, на якій стоїть сучасна людина, сучаснегромадянство. І для того перед усїм повинні безповоротнозрікти ся права убийства всі ті хто признають його за собою,,і убийство повинно бути осуджене у всіх формах і видахбезповоротно.Тіж що особливо страшать ся убийства політичного, —репрезентанти галицької єрархії церковної, єрархії суспільної,власти політичної, повинні памятати, що воно буває елементарнимнаслідком утиску і гноблення. Коли друковані й устні,офіціяльні й приватні заяви, заявления, крики про неможливістьданої ситуації, даного положення проминають безслідно,стрічають ся з цинічним індіферентизмом або глумом „господарівситуації“, а дороги до всякого леґального виборення собіліпшої позиції загорожують ся старанно всїми засобами економічногоі політичного пановання, тоді ділема між самоубийствомі терором в кождій сильнійшій суспільности неминучорозвязуєть ся в сторону сього останнього.У деяких азіатських племен ultima ratio, найвищою формоюпімсти покривдженого за кривду, від якої він не годенвідборинитись, служить самоубийство покривдженого на порозікривдника. На порогах польського пановання в Галичині палов останніх місяця* чимало таких трупів. Сї факти чомусь стараннозамовчувались в українськім суспільстві; тим часом се

явище глубоко симптоматичне. В останніх місяцях трапив сяв Галичині цілий ряд самоубийств серед української молодїжи,не з яких небудь особистих мотивів — „з нещасливої любови“,слабости, страху перед неприємностями, а просто як результатвражінь безвихідности сучасного українського житя. Молоділюде, розбуджені покликами про потребу поступу, розвоюукраїнського житя, поліпшення долі народнїх мас, їх політичногоі культурного подвигнення, не перенесли, коли в своїхпоривах і заходах стріли ся всюди з гладкою стіною польськогопановання. І от випадки духового розстрою, самоубийств,— поки не переляла ся остання крапля — в сторонуполітичного терору.Вже впало необачне слово — vivat sequens. Поки вононе підхоплене житем, поки львівський атентат стоїть відокремлено,і ми ще не вступили в пояс страшної епідемії політичнихубийств, тим що держать в своїх руках ключі нашогосуспільного житя — польським панам Галичини — требазавчасу подумати про те, щоб відомкнути дороги, які замикалися одна jio другій в останніх літ польською „орґанїчноюпрацею“ перед українським житем. Наклики до репресійна українство супроти останнього атентату, жаданя крови закров в даній ситуації можуть виходити тільки з уст божевільних— або провокаторів.Бо чаша вже перелилась.

Ф. МАТУ ШЕВСЬКИЙ.З українського ж и т т я .Роль української преси в справі памятника Шевченкови. — Першіроковини „Українського Наукового Товариства“ у Київі“. — Український„маслак“.Не дарма сучасну пресу прозвано „великою шостою державою“.Сила впливу її на ход подїй, а особливо на напрямок суспільноїдумки так помітно, що сього не бачать хіба тілько що сліпі. Проте до останього часу в сїй „великій шостій державі“ 9/10 українства.позбавлено було права на власний голос. І коли йому требабуло впімнути ся про щось, що його обходило, то воно мусїлопопереду знайти собі адвоката, аби заступив ся за його, або випрохатисобі на якийсь час краєчок місця на чужій трибуні, щобз неї вдати ся з своїм словом до суспільства. При такім станірічей, за якого українству доводило ся бути за „изгоя“ в сїй „шостійдержаві“, натурально що українство не мало змоги на власнім досвідіпізнати силу преси, як способу безпосереднього впливу нагромадянство, щоб привернути його увагу в той чи инший бікі через се сила „шостої великої держави" мала для українстваздебільшого теоретичне значінє. І аж тілько тепер, коли українськапреса прилучила ся до „великої шостої держави“ як її складовачастка на рівних правах, блага її починають набувати для українстваі практичне значінє. Серед наших моральних здобутків заостанні роки життя ми звертаємо особливу увагу на сей здобуток,бо він більш ніж що инше свідчить про зріст українства і в шир,і в глиб. Як на свіжий і найбільш яскравий приклад, на якімособливо помітно вплив на громадянство молодої і доволі малосилоїукраїнської преси, можна вказати на роль її голосу в справі памятникаШевченкови. Українська преса в значній мірі використаласлушний час — днї святкування памяти поета, щоб посунути напередсю важну справу для нашого національного дїла і чести.Вона вплинула і на ті офіціяльні інституції, що взяли ся за дїлозбирання жертв і будовання памятника, і на громадянство, розбуркавшив йому почуття національної самосвідомости і самоповаги.Під впливом преси, як ми вже зазначили і того разу, Полтавське

земство вдало ся через ґазети з закликом до громадянства нестичзвої жертви на памятник великому поетови. По тому в пресі нераз появляли ся інформації про те, ідо робить ся в справі збираннягрошей1). З сих інформацій ми бачимо, що полтавське земствов жовтні місяці минулого року удало ся до земств: бесарабського,воронїжського, катеринославського, курського, таврійського, харківськогота херсонського з покликом 1) призначити кошти на памятникІПевченкови і 2) впорядити в себе збираннє грошей од приватнихлюдей. Окрім чернігівського земства, що ще року 1906,з власної інїціятиви постановило* асіґнувати на памятник 1000 руб.і вжити заходів, щоби повітові земства Чернігівщини з свого бокутак само попризначали із своїх коштів певні суми для тої-ж метиі орґанїзували збираннє жертв од приватних лкцей, вся рештаземств як ґуберніяльних так і повітових відсилала ся до закликуполтавського земства більш ніж байдуже. Винне у тім попередусього само полтавське земство, бо воно надумало ся удати ся доземств занадто пізно, коли вже в богатьох місцях одбули ся повітовіземські збори і через се земські управи не мали змоги податизборам заклик полтавського земства на розгляд. Принаймні сімземських повітових управ сповістили полтавське земство, що вониодібрали заклик по сесіях земських. Можна гадати, що через сесаме й инші повітові земства не обміркували заклику, бо земськіповітові сесії починають одбувати ся зараз по жнивах. Сяк чи так,а тілько троє повітових земств : ахтирське, дніпровське та обоянськеасіґнували кожне ио невеличкій сумі на памятник нашому великомупоетови. Де-які-ж земства як путивльське та дмитровське (на Курщинї)одмовили ся давати гроші на будівлю памятника, а бесарабськаґуб. управа не схотіла навіть подати заклик полтавськогоземства на розгляд земським зборам, через те мовляв, що ся справане стосуєть ся „до местных пользъ и нуждъ“.З рештою по таких заходах полтавському земству пощастилодо 1 марця сього року зібрати на памятник великому українськомупоетови... 105 р. 90 к.! Результат вийшов такий, що соромно людямі у вічі глянути, а тим часом факт зістаєть ся фактом.Такий більш ніж сумний результат перших спроб полтавськогоземства повести справу збирання грошей на памятник ІПевченковичерез земства спонукнув його, під впливом української преси,вдати ся безпосередно до громадянства. Для того в м. марцї зем-„Р ада“ ч.ч. 61 та 72.

съка управа порозсилала відозви по часописах, по значнїйших городахна Вкраїні і по-за нею, навіть до Америки, нарешті — ухвалилапорозсилати відомим на Вкраїні особам квітанційні книжечкидля збирання жертв.Безугавні нагадування української преси про справу з памятником,докори в недбалости і непрощенній байдужности до сеї важноїсправи — з одного боку, а з другого — „Шевченкові свята“,що уряжали ся скрізь з добродійною метою збирання грошей напамятник поетови, зворухнули таки на решті і київський комітет.19 квітня відбуло ся засїданнє комітета в справі будування памятникаТ. Шевченкови. На засїданнє окрім членів комітета з раднихміської думи, було запрошено представників від десяти повітовихі ґубернїяльних земств і до десяти приватних осіб, відомих в українськихсферах. Але на засїданнє прибули тілько члени комітетата кілька приватних осіб; представників же від земства прибуловсього два -— від лубенсьсого та миргородського. Порадившись, зіб~раннє поперед усього прийшло до висновку, що істнуваннє одночаснотрьох комітетів з однаковими функціями тілько шкодить справіі збирання коштів, і розвязанню инших питань, звязаних з будуваннємпамятника. Через се зібраннє ухвалило орґанїзувати одинцентральний комітет, склавши попереду для його особливу інструкцію*Коли полтавське земство пристане на сю інструкцію, тоді їїподано буде на затверженнє київській думі.На зібраню порушено було вже питаннє і про місце під памятникпоетови. Вказано було аж на вісім пунктів, де можна булоб поставити памятник. Більша частина членів зібрання висловлюваласьза те, щоб памятник було поставлено в сквері біля т. зв·„Золотих Воріт“. На решті на зібраню виявило ся, що по квітеньзібрано всего грошей на памятник близько 15.000.Голос української преси, пройшовши луною по всїх усюдах,.розбуркав і громадянство, закликаючи його до дїла чести всеї нації.Так зв. „Шевченкові вечорі“, присвячені вшанованню памятипоета, одбували ся в сьому році не тільки по значнїйших містах,що здавна були відомі як культурні осередки українства, а і поглухих, далеких кутках Росії. Не стеживши спеціяльно за хронікою„ПІевченкових вечорів“, ми про те налічили більш як 30місць, по яких одбули ся свята на честь Шевченка. Упорядчикисвят скрізь призначали грошовий зиск від їх, — або ж геть увесьабо певну частку його — на збудованнє памятника поетови. Дякуючисьому збираннє грошей пішло значно жвавійпіе одразу. А про

те, як виявило ся на засіданню Київського комітета загальна цифразібраних до останнього часу коштів ще далеко не поважна.Отже вважаючи на занадто короткий час, що лишив ся длязбирання жертв на памятник, ми знову нагадуємо про необхідністьподесятерити енергію коло сього важного дїла. Се треба зробитияк офіціяльним інституціям, що взяли ся керувати справою будуванняпамятника, так і самому громадянству. Центральному комітетові!,що повинен негайно заснувати ся, тц>еба вподовж сього літавжити всїх заходів, щоб дізнати ся, скілько зібрано вже грошей.Інституції, редакції ґазет і окремі особи, що взяли ся збиратигроші на памятник, повинні завчасу попересилати до сього комітетазібрані гроші і подати йому точні рахунки, що б він мавзмогу до початку земських сесій скласти загальний рахунок зібранимкоштам і в осени порозсилати по земствах заклик взятиучасть в справі будівлї памятника Шевченкови. З такими ж самимивідозвами слїд вдати ся і до міських дум і до иньших громадськихінституцій. *Що до громадянства, то воно повинно скрізь, як радить д.Жебуньовг) позасновувати спеціяльні комітети для розповсюджуваннявідозв про жертви на памятник і збирання грошей усякимиспособами, що дозволяють закон і етика. До останього часу в справізбирання грошей на памятник нашому великому поетови приватнійінїціятиві належало перше місце. Здасть ся, що воно лишить сяза нею і на далі. І в тім ми не то що не бачило й .жодної біди,а навпаки — велике добро і велику користь для пробудженя національноїсамосвідомости українського люду. Сього року роковинисмерти Т. Г. Шевченка святковано більш як в ЗО місцях, і на свідомихелементах українського громадянства лежить тепер обовязоквпродовж року, до нових роковин, доложити ирацї стілько, щобпамять ґенїя нашого слова було святковано принаймні в 70 місцях.Се накладає обовязок і на українських письменників перед новимироковинами заздалегідь вдати ся до громадянства не тілько черезукраїнську, а й через росийську пресу з гарячим закликом взятиучасть в шанованню памяти нашого поета і в жертвах на памятникйому. Бо українські письменники до сього часу також не доситьенергійно подавали свій голос.2) „Рада“ ч. 74.

29 квітня минув рік як „Київське Наукове Товариство“, урядившисвоє перше загальне зібраннє 29 квітня 1907 р., фактичнапочало істнувати. Думка про заснованнє у Київі української науковоїінституції для наукових дослідів в сфері українознавства, популяризаціїнауки і згуртовання розрізнених наукових сил, що·працюють на ниві українській, виникла серед київських ученихзараз по скасованню заборон, що пригноблювали українське словабільш як 30 років. Думка така иовинна була прокинути ся зараз,як тілько впали формальні заборони. Свідомість необхідности науковоїпрацї і бажаннє працювати в сфері науки на ріднім ґрунтізавжди жевріли серед українських вчених, як натуральний і. льоґічнийвисновок змагань українства до повного культурно-національногожиття. Енерґійна і богата на результати робота в сферінауки „Наукового Товариства імени Шевченка“ у Львові служиладоказом тому, що українська наука і можлива і необхідна річ, якщо тілько український народ й справді мав на думцї жити, розвиватися і хоче претендувати на місце для себе серед инших культурнихнародів. Бо щоб зайняти таке місце, то треба попередуподбати про те, щоб дати певні докази своєї національно-культурноїдозрілости і своїх заслуг в ріжних сферах суспільно-полїтичногоі культурного життя. Статут „Наукового Товариства“ у Київібуло уложено ще р. 1906 і вкінцї того ж таки року адміністраціязатвердила його. Але „Товариство“ роспочало своє життє і діяльність,як ми сказали вже, тілько в кінцї квітня р. 1907.Щож встигло зробити „Українське Наукове Товариство“ заперший рік свого життя ?Перший рік життя „Товариства“ не міг бути многоплідний,бо воно мусїло витратити попереду чимало часу на. уконституованнє,певну організацію своїх сил і виробленнє пляну своїх праць..Протягом минулого року в „Товаристві“ було 10 загальних зібраньі стілько ж засідань Ради „Товариства“. Значна частина сих зібраньбула присвячена організаційній роботі. Хоч загальний плянорганізації „Товариства“ голова його проф. М. Грушевський намітивще в маю 1907 р., але організаційна робота почала ся в серпніпо тім, як „Товариство“ на загальнім зібранні дня 14 вересня,обміркувавши плян організації наукової роботи, предложений головою„Товариства“, постановило скласти три головні секції: 1) історичну— для наукових дослідів в сфері історії з помічними науками,археольоґії, етнольоГії, історії штуки» права і економіки;2) фільольоґічну — для дослідів в сфері мови, історії літератури.

народньої словесности української і загальної ; 3) природничу —для наук фізико-математичних, природничих і лікарських, взагаліі в спеціяльнім приложенню до українського народу й України.З намічених секцій перші дві зорґанїзували ся зараз в осени минулогороку, а остання — з нового року.Принявши такий плян орґанїзації, „Наукове Товариство“ заразже роспочало свою діяльність, урядивши 16 вересня своє першенаукове засїданнє. Загалом з вересня по квітень відбуло ся 10наукових засідань; на їх прочитано було 20 реферат видатнїйшиминауковими і літературними діячами. Кожне засїданнє „Товариства“приваблювало багато слухачів. Се було видимою ознакою того,що діяльність „Наукового Товариства“ розбудила в українськіммісцевім громадянстві зацїкавленне до себе.Окрім наукових засідань „Товариство“ орґанїзувало три серіїпубличних лекцій. Перші дві серії одбули ся в кінці 1907 р.,а остання — з початку р. 1908. Першу серію лекцій: „Культурнийі національний рух на Вкраїні в другій половині XVI в.“прочитав проф. М. Грушевський; другу — „Українські шестидесятники“д. Ів. Стешенко і третю — „З історії української літератури19 столїтя“ д. О. Грушевський.Нарешті останнє важне діло молодої наукової українськоїінституції було заснованне наукового орґана під назвищем: „ЗапискиУкраїнського Наукового Товариства в Київі“. Товариствопостановило видавати спочатку свій орґан неперіодично книжками,по чотири книжки на рік, до 10 аркушів в кожній книжці. В орґанїсьому повинні містити ся розвідки і реферати, що читатимуться на наукових засіданнях і в секціях Товариства, а також усякінаукові статті, замітки і матеріяли з ріжних сфер українознавства,аби тілько вони відповідали характерови орґана. Товариство вжепоклало першу підвалину під будівлю видання наукових праць,видавши першу книжку, що містить у собі, окрім вступної статїголови Товариства, проф. М. Грушевського, — 8 наукових статей:1) Проф. В. ІІеретца —- „Найблизчі завдання вивчення історіїукраїнської літератури“; 2) Проф. М. Грушевського — „Господарствопольського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною“;8) д. Б. Грінченка — „Пісня про Дорошенка і Сагайдачного“;4) д. О. Грушевського — „Нові матеріяли до біоґрафії Костомарова“;5) д. G. Тимченка — „Дїалєктольоґічні розвідки“ ; 6) д.І. Огієнко — „Історія української граматичної терминольоґії“ і 7)д-ра Галїна — „Про сімуляції в хірургії.

До дрУг°ї книжки „Записок“ матеріял зібрано і уложеноі вона має незабаром, у лїтку, вийти. Ось в чім — в самихзагальних рисах — виявила ся діяльність нової наукової українськоїінституції в першім році її істнування. Розуміючи дуже добревсю трудність виконання того завдання, що взяло на себе Товариствопри тих обмежених до певного часу матеріяльних і нематеріальнихзасобах, якими воно поки що мусить орудувати притих непевних умовах загально росийського, а надто українськогожиття, що не дають й жодної ґарантії на завтрішній день, мипро те певні, що нове Товариство незабаром розвине сильнудіяльність, як що, звичайно, не пошкодять тому якісь сторонні„независящія обстоятельства“, на які так багатий наш час усяких„неограниченньїхть возможностей“. Треба тілько, щоб все, що є живогой діяльного серед свідомого українства, міцно підтримало сюпершу наукову українську інституцію. Голова Товариства, подавшиу своїй вступній статї до першої книжки загальний огляд життяй дїяльности Товариства за перший рік його істнування, удаєть ся доукраїнського громадянства з гарячим закликом підтримати першуукраїнську наукову інституцію. „Всі, кому дорогий, — пише проф.Грушевський, — розвій і поступ науки, досліджене минувшостий сучасности того краю, в якім живемо, того народу, до якогоналежимо, кому близькі нарешті інтереси українського культурногожиття взагалі — повинні прийти на поміч нашому Товариствуі його науковому орґанови своїми працями, своєю енергією, повинніскупити ся на около нього, щоб зробити з них — з Товариствавзагалі і його наукового видавництва спеціяльно — сильний і діяльнийорґан інтенсивної й плянової наукової роботи, свобідногоі обєктивного, справді наукового досліду, живе і ясне огнище науковоїмисли. Жатва на нашім перелозі жде робітників многих ..І ми сподїваємо ся, що серед громадянству українського не забракнеі многих робітників, які своєю енергією й працею підтримаютьгідно наукові завдання й іілян, що видвигнуло київське НауковеТовариство“.Холміцинї поталанило. Імя сього маленького і далекого шматочказемлї, що притулив ся там десь у куточку, поблизу до кордону,останніми часами дуже часто поминасть ся на ґазетнихшпальтах; з поводу Холмщини змагають ся, навколо сього їмени„возбуждаются страсти“... І все отеє наробив малозначний міні­

стерський законопроект про польську молу в учительських семінаріяхХолміцини. Як відомо, Державна Рада, не згодившись з думою,постановила віддати його до комісії. Сей акт ми того разуназвали „похоронами“ законопроекта. Але йому пощастило вийтиіз комісії швидче нїж ми сподївали ся, — се одно; а друге те,що в комісії законопроект знайшов більшість, голосів і незабаромйому судило ся стати предметом палких дебат в Державній Раді,яких вона здаеть ся, не зазнавала ще на своєму віку. Дебати тяглися аж три дні. Десятки ораторів, видатнїщих членів Радив правого й лївого боку „схрещували свої шпаги в чеснім бою“за Холмщину. Маленьке дрібне, питание про „практические урокипо ариометикі на польскомъ язьікі“ в одну мить перевернуло сяна політичну спр'аву великої ваги. Міністерський законопроект пропольську мову дав привід одному із стовпів старого ладу і найлютїіцомуворогови нового, відомому д. Стішінському, обвинуватитиміністерство освіти мало не в „злочинї проти держави“, другому,текож не менше відомому — д. Дурново удавати ся з палкоюпромовою до почуття патріотизму, і доводити необхідність мідноївласти, облишивши усякі почуття гуманности, про які нагадав ґр.Віте, обороняючи законопроект, бо вони, на його думку, не що якшкодливий сентименталізм і недоетойне запобіганнє ласки тоу Поляків, то у Нїмдїв, то у Литовців. Оборонці „ліберального“законопроекта не менш палко опонували своїм противникам, намагаючисьвизволити його із сфери політики і поставити на ґрунтпедаґогії. Але і за сим разом, так само як і попереду ніхто ніз оборонців „ліберального“ законопроекта нї з його противниківнавіть й словом не прохопив ся, що то таке за „русское православноенаселеніе“ Холмщини і яку мову треба вважати за ріднуйому. Зрештою виходило, що обидві сторони — і ліберальна і ретроґрадна— стояли на однаковісіньких позіціях, однаково ворожихі шкодливих для того народа, право на рідну мову якого вониобороняли. Скінчило ся діло по тому, що перший пункт законопроекта,в якім говорило ся, про „заведение польської мовив двох семинаріях і практичних уроків по арифметиці тою-ж самоюмовою більшістю 81 голосу проти 78 було одкинуто, законопроектовидано нове назвище і постановлено вернути Думі. Такимчином Холміцинї судило ся знову фіґурувати перед Думою, хочколи те станеть ся — не· відомо. Але нас повинно не так цікавитьте, коли се станеть ся знову як те, яка доля нарешті судила сясьому „многострадальному“ законопроєктови. Річ в тім, що проти-

вники законопроекта видимо заповзяли ся рятувати Холмщину відполонізації, щоб міцнїще стиснути її в лещатах русифікації. В мартїХолмське Православне Братство вдало ся до дирекції шкіл наХолмщинї з проханнєм, щоб учителі дали правдиві відомостипро те, якою мовою розмовляє люд по тих селах, що офіціяльновважають ся за „русскихъ“ г). Дирекція, вволивши волю Братства,порозсилала учителям анкетні бланки, в яких поминаєть ся продві мови: „польскій языкъ“ та „местное русское нарічіе“. Кореспондент„Ради“, видимо під свіжим вражіннєм сього факта, спочаткуніби й зрадїв. Він згадав, як сфальсіфіковано було відомостипро рідну мову на Холмщинї за часи першого всенароднього перепису,коли переписчикам рішуче було заказано писати „ малорус -скій языкъ"; як що-ж хто йшов наперекір сїй забороні, то йому,без сорома казка, з волі начальства накидали „в

шні міністерські учителї... А про дитячі підписи й згадуватине варто!“Холмська Русь за свій вік так натерпіла ся від усяких екснеріментівнад нею і несчисленних способів рятування її, такспроневірила ся у користі усяких урядових заходів, що кореспондент,росповівши про нову анкету, з страхом запитує: Чи не хоче„Горка“ використати її при обміркуванню в Думі важнїщих питаньдля холмсько-підляської країни ? І як використати? На наше безголове!“— сумно відповідає сам кореспондент на своє запитаннє...От до чого можна дожити ся, до чого спроневірити ся, відчуваючина своїй шкурі результати усяких „міропріятій“ та. ознак„попечительской заботливости“ своїх невсипущих опекунів...З приводу законопроекта про польську мову в семинаріяхХолмщини треба сказати, що представники старого режіму — Стішінськийта Дурново, стоючи на ґрунтї бюрократичних ідеалівутвержденія началъ русской государственности“ і палко противлючисьусяким „поблажкам“, не „утверждали“, а тілько підтинали сї„начала“, а до того ще й руйнували не тілько духовий а і матеріяльнийдобробут сїєї країни. До яких наслідків довела Холмщинуполітика „обрусенія“ яскряво, показує свіжий факт. В газеті„Русь“ не що давно була звістка, що крестянському банкови наХолмщинї було заборонено позичати гроші крестянам-католикамдля покупки поміщичих земель. Дякуючи сьому в одному тількохолмському повітї, як тепер вже напевне виявило ся, Нїмцї скупилибільш як 16% исеї землі, що належить приватним власникам.І вийшло, що викоріняючи в Холмщинї Поляків, „спасители отечества“Поляків не викоріпили, а Німців росплодили та до тогоще й люд хліборобський зубожили і таким чином замісць одної тількопольської „крамоли“ в Холмщинї повстало відразу аж три : дві —„инородчеські“, політичні, а третя — соціяльно-полїтична. „Як необ тин головою, то в яму ногою — дуже влучно мовив про бюрократіюодин паш селянин, послухавши, як невдатно представники бюрократіїобороняли ся від представників народа в першій Думі. І якби не намагали ся представники та оборонці старого ладу стиснутив кулацї все, що не є „русское“, воно знайде щілину міжпальцями і просочить ся на світ божий.В довгих дебатах, що були і в Державній Думі, і в Радїстаранно замовчували про український люд Холмщини, а проте йогомуситимуть незабаром назвати його власним іменем...

МИХАЙЛО ЛОЗИНСЫШЙ.З австрійської України.Убійство галицького намістника.Через рік після перших виборів до парляменту на основі, загального,рівного, безпосереднього і тайного виборчого права, вислідяких український нарід повитав з таким одушевленєм, сподїваючися від „народного парляменту“ направленя тих кривд, які заподіянойому за часів панованя „парляменту привілеїв“, — 20-лїтнїйстудент львівського університету Мирослав Сочинський, член і визначнийробітник галицько-української соціяльно-демократичної партії,вбив (12 н. ст. цьвітня) в авдіенційній салї галицького намістництвац. к. намістника ґр. Андрія Потоцкого, пояснюючи зараз-жсвій вчинок заявою: „Се за кривди нашого народу, за вибори,за смерть Каганця! За Каганця — Потоцкий!Отся заява на стільки ясна, що не лишає ніякого сумнівущо-до політичного і психольоґічного підкладу вчинку Сїчинського.Перед нами факт політичного вбийства, якого політичним мотивомявляєть ся національно-політичний гніт українського народу в Галичині,а мотивом психольоґічним — свідомість, що серед таких відносин,серед яких живе український нарід в Галичині, визвольнаборотьба в законних межах засуджена на безуспішність.Чи воно справді так, — значить, чи справді обєктивно вірната субєктивна оцінка відносин і чи політично відповідний, а етичнооправданий той субєктивний вибір оружя?Постараємо ся розглянути найнерше друге питане, тим більше,що воно належить до тих питань, де всевладно пан/є „звичаєвабрехня“. Отже дискутуєть ся про те, чи принціпіяльно політичнівбийства оправдані, чи нї. А тим часом нема нічого нерозумнїйшого,як так класти се питане. Вже хоч-би тому, що тут всестороннядискусия зовсім неможлива. Бо можна сказати: „нї“ і подати всідокази, які тільки захочеть ся, але попробуйте сказати : „так“ і збиватидокази противника хоч-би в державі найповнїйшої свободислова, яку тільки маємо на нашій планеті!.. А далі ми вже маємоодну таку „принціпіяльну заяву“: „не убий“, заяву, яка від віківлягла в основу людської культури, заяву, якій приписують навіть

небесне походженє, — а одначе яка сумна її доля, якою наругоюнад нею являеть ся ціле людське жите як в буденних так і в найважнїйшишта найзагальнїйших своїх проявах! Тут як нїде индеснравджуєть ся факт, що всї етичні накази, відірвані від місця,часу і обставин, се пусті формули, з якими справжня етика не маєнічого спільного.І тому політичні вбийства треба оцінювати не з абстрактноетичногостановища, а на підставі конкретних відносин, при чім,очевидно, оцінка знов не може бути простою формулкою: „так“або „нї“. Не можна сказати, що те політичне вбійство було оправдане,потрібне, корисне, а те нї, — всяка така міра в суспільнихвідносинах буде фалшива.З історії ми знаємо, що політичні вбійства налелсать до постійнихявищ ■суспільного житя, що вони на всіх ступнях розвиткулюдськости були оружєм боротьби — тоді, коли суспільний ладлягав на якусь верству суепільносд'и над міру важко і коли та верстваз одного боку той гнїт собі усвідомляла, а з другого не бачиласпособу визволити ся від нього, не нарушаючи носильно усвяченихзаконом форм суспільного ладу.Отже осудити прінціпіяльно політичне вбійство, значило биосудити те, що в минувшости стільки разів помогло людськости в їїпоході від низших форм житя до висших, а признати його прінціпполітичної боротьби, значить, не вірити, що людськість дійде дотакого ступня розвитку, щоб обійти ся в суспільних відносинах безгрубої сили. Певне тільки одно: що доки людськість не знайдетаких форм суспільного житя, які уможливили-б колодій одиницісвобідний і всестороннїй розвиток, доти політичні вбійства, так само,як бунти, революції, не зникнуть з історії людськости.А тепер про ті конкретні відносини, які зродили акт Сочинського.Коротко кажучи, зродила його санкція польського державногопрінціпу в Галичині з боку австрийського правительства. Хтодумав би, що з упадком польської Річи Посполитої скінчило сяпольське панованє над українським народом у Галичині, той дужепомиляв ся би. Польська шляхта й під Австрією стояла на тім, щотільки-вона, як представниця польського народу, являеть ся назверх,перед австрійським правительством, представницею краю,а на скільки в тім краю може жити і розвивати ся українськийнарід, се залежить вже виключно від неї. І коли абсолютна Австрія,Австрія з німецьким національним характером і ґерманїзаційнимитенденціями, борола ся з тим польським державним прінціпом

в імя свого державного прінціпу, то Австрія конституційна, прогоголошуючив теорії прінціи національної рівноправносте в практицісанкціонувала в Галичині польський державний прінціп: щовсї землі колишньої польської Річи посполитої повинні зберігти навсе польський державно-політичний характер, а инші народностимають право до національного розвитку лиш на стільки, на скількисе нічим не загрожує тому польському державно-політичному характерови.Історія австрійської конституційної ери се рівночасно історіякріпшаня сього польського державного прінціпу в Галичині. Колидо недавна видавало ся, що сього прінціпу боронить тільки шляхта,то демократизація політичного житя Австрії (виборча реформа допарляменту, агітація проти виборчої реформи в краєвих соймах) показала,що боронить його і вся польська демократія. На сю еволюціюпольської національно-політичної думки в Галичині, на се вниканєідеольоґії шляхетської Польщі в польську демократію я звертавв моїх оглядах „з австрійської України“,, які веду отеє вже третійрік, особливу увагу і тому тепер вважаю зайвим прослїджувати сюеволюцію на ново, а тільки зазначу її результати.Ті результати можна загально схарактеризувати так, що вонизробили австрійську конституцію для українського народу як національгоорґанїзму неістнуючою. Коли конституцією назвемо такийдержавний лад, в якім громадяни держави рішають про свої справичерез своїх виборних, то український нарід в Галичині такої змогирішати про свої справи не має. В галицькім соймі засуджене йогопредставництво на безсильну меншість супроти подавляючої польськоїбільшости, а в центральнім парляментї хоч польське представництвоне рішає само, але його чисельна перевага над представництвомукраїнським, перевага, постановлена самим виборчимзаконом, дає запоруку, що в галицьких справах парлямент всебільше числити-меть ся з ним, ніж з представництвом українськогонароду.І так український нарід в своїм національнім розвитку зовсімзалежний від політичної власти Поляків. Поляки виконують політичнувласть в краю, Поляки репрезентують край перед державою.А як вони виконують ту політичну власть, про се свідчать славні навесь світ галицькі вибори, при котрих ніколи не може обійти ся безтрупів українських селян; про се свідчить насильне здавлюванеселянських страйків при помочи жандармів і війська; про се свідчитьгалицька школа, яка навіть там, де вона по формі українська,

по духу польська, про се свідчить відбиране українській мовітих прав в публичних урядах, які їй по основним державним законамналежать ся в такій самій мірі, як і мові польській.Таким чином український нарід в Галичині знаходить сяв крайнє ненормальнім положеню. Він живе в конституційній державі,а одначе позбавлений змоги рішати конституційним шляхомпро свої справи; він має признану основними державними законаминаціональну рівноправність, а одначе остає в своїм національнімрозвитку в повній залежности від Поляків; він належить додержави, котра всїм своїм громадянам запоручає певну суму прав,а одначе громадяни української народности з під тих прав виняті.Одним словом, український нарід не тільки знаходить ся під гнетом,але той гпет субєктивно відчуваєть ся тим більше, що вінстоїть у яркій суперечности з тими правами, які признають українськомународови основні державні закони.І з того положеня нема ніякого виходу. Кожде домаганє українськогонароду в напрямі осягненя фактичної національної рівноправностивесь польський політично міродатний загал уважаєнарушенєм польського стану володїня, а що парляментарно-полїтичпасила польського народу мас над такою ж силою народу українськоговеличезну перевагу, то боротьба в соймі чи парляментїза здійснене таких домагань не має виглядів на успіх.Що такі ненормальні відносини родять думки про доконечністьвийти в політичній боротьбі поза законні межі, се заперечитиможе хиба той, хто сліпий на всю дотеперішню історію, для коговсяка власть непомильна, а помиляюгь ся тільки ті, що не хотятьпризнати її непомильности. А коли зродить ся думка, то вистанеякий будь момент, щоби з неї зродило ся дїло.І се не припадок, що до такого вислову польсько-українськихвідносин дійшло аж тепер. Бо до виборчої реформи до австрійськогопарляменту польське пановане над українським народоммало клясовий, шляхотський характер, наслідком чого можна булосподївати ся, що з упадком політичних привілеїв шляхти впадей те пановане. Аж як та надїя завела, як показало ся, що польськадемократія волить спроневірити ся прінціпам демократизму,ніж зректи ся ианованя над українським народом, як стало видно,що заходи українського парляментарного представництва мусять розбиватися о становище представництва польського, аж тодї могладозріти думка про доконечність такого протесту проти польськоголанованя і переродити ся в діло.

Такий політичний і нсихольоґічний підклад акту Сїчинського.А найліпшим доказом того, що той підклад відповідає обєктивнійправді, стає факт, що його істнованє, з меншими або більшими застереженями,признали всі політичні круги, крім безпосередно заінтересованихв непризнаню його: польського загалу, який своє панованєнад українським народом уважає основним прінціпом польськоїнаціональної політики, і австрійського правительства, яке сейпрінціп санкціонувало.Польський загал зустрів акт Сїчинського без найменшого зрозумінятих обєктивних даних, які змусили чоловіка, перед котримтільки що почало всьміхати ся житє всїми своїми чарами, „закривди свого народу“ позбавити житя другого і знівечити собіжитє. Тільки пароксизм дикої злости і новінь огидної лайкина виконавця замаху, його близшу і дальшу рідню і на весьукраїнський національний рух; тільки вибух найдикших україножернихінстинктів, який перемінив орґани преси в орґани шпіонажіі денунціяції, польську шкільну молодь в погромників, які майжетиждень ніч за нічю нападали і руйнували без ніякої перешкодиз боку орґанів публичного безпеченства всі львівські українськіінституції; тільки засліплене, з яким навіть польські поступові круги,що ще недавно називали намістника Потоцкого „галицькимТреиовим“, признали в нім „репрезентанта польської державноївласти, а його убійство обидою маєстату тої власти ; тільки кровожадність,з якою всі кричать, що Сїчинського не сміє минути карасмерти; тільки домаганє ще більших репресій на українськийнаціональний рух, — от і все. Ніякої думки, яка подавала б надію,що жертви, які впали і з польського і з українського боку,не минуть для польсько-українських відносин безслідно, що тіжертви стануть для польського громадянства пересторогою, щонапрям його національної політики супроти українського народу неведе до мира між обома народами...Відмінне було тільки становище польської соціяльно-демократичноїпреси, але вона остала серед польського громадянства відокремлена,а навіть польські соц.-дем. посли заманїфестували своєстановище так, що один, Гудец, взяв участь у похороні Потоцкого,а другий, д-р Діяманд, написав в віденській „Arbeiter-Zeitung“статю з похвалами для Потоцкого.Між иншим — те, що діяло ся безпосередно по акті Сїчинського,було також знаменитою ілюстрацією тої „рівноправносте“,якої зазнає український нарід в Галичині. Погромні банди, зложе­

ні з польських ґімназістів і студентів, кілька днів бушували повулицях міста Львова без ніяких перешкод, коли тим часом небуло випадку, щоб поліція не робила перешкод найповажнїйшійукраїнській публичній маніфестації. Польська преса перейшла самусебе в підбурюваню своїв читачів проти всего, що українське, послугуючися для сеї цїли всїми можливими видумками, інсінуаціямиі лайками, а одначе анї одно слово не улягло конфіскатї, колитимчасом в українській пресі конфісковано як найобективнїйшевисвітлюване причин, які довели до акту Сочинського. Що більше,сконфісковані в українській пресі уступи передруковувала без перешкодипольська преса, ілюструючи ними „злочинність" пресиукраїнської...Згадаю ще про один характерний факт. Якраз незадовго доакту Сочинського польський суд црисяжних в Вадовицях увільнивп-ню Банду Добродзїцку, обжаловану австрійськими властями надомаганє російського правительства за замах на варшавського ґенерал-ґубернатораСкаллона. Те увільнене польська преса принялаз одушевленєм, але та сама польська преса вибухнула обуренєм,коли в українській пресі вказано на анальоґію між сими обомафактами.За те такої однодушности, яку проявила в сій справі українськапреса всіх трьох партій, мабуть ще ніколи не було. Українськапреса однодушно осудила не акт, тільки ті відносини, які довелидо такого акту... А за пресою, можна вносити, стояв так самооднодушно український загал.На окрему згадку заслугує становище орґану галицькоукраїнськоїсоціяльдемократії, „Землі і Волї“. Коли вся инша соц.-дем. преса про партійну приналежність Сочинського промовчала,а про його акт виступила зі звістними виводами про шкідливістьтаких актів в конституційних державах, одна „Земля і Воля“ малавідвагу заявити, що Сочинський був членом її партиї і працювавдля неї, помістити його портрет і сказати, що положене українськогонароду в Галичині далеко не конституційне.Діссонансом у тім настрою була участь голови українськогопарляментарного клюбу посла Романчука на похороні Потоцкогоі заява презідії того-ж клюбу (послів Романчука і Василька), яка,хоч признала, що причиною акту були галицькі відносини, то всетаки не встерегла ся від „звичаєвої брехні“ і замість осудити тівідносини і тих, що до таких відносин причинили ся, осудила і то„як найострійше“, сам акт, пятнуючи його „страшним актом на-26

сильства“. Отся заява тим більше характерна, що українські послидуже часто в своїх промовах вказували на те, що коли галицькасистема правлїня не змінить ся, то може прийти до таких актвів.А тим часом хто дивить ся на такі акти виключно як на „страшніакти насильства“, які „треба“ як найострійше осудити, то повиненби говорити инакше: повинен би не вказувати на те, щотакі акти е наслідком ненормальних відносин, тільки повинен бинагадувати свому загалови, що й на ненормальнїйші відносини невільно реаґувати такими актами. Коли-ж хто дивить ся на такіакти як наконечний виплив ненормальних відносин, то не має праваїх осуджувати, бо инакше осуджує й себе.Відрадно тільки те, що клюб як цілість хоч в части направивпохибку своєї презідії, заявляючи в своїм комунїкатї, що акт Сочинськоговважає виключно випливом галицьких відносин, та здержуючися від усякого обєктйвного осуду, який, як уже сказано,серед таких обставин являєть ся тільки пустою моральною формулкою,„звичаєвою брехнею“...Так, так... Бо коли стати на становищи субєктивного осуду,то треба би осудити велику часть поетів, фільософів, теоретиківсуспільних наук, всіх тих, що або вияснювали причини чи індівідуальнихчи масових революційних актів обставинами, або знаходилидля них фільософічні теореми, або виславляли їх в поезії,одним словом, треба би осудити велику часть того, що творитьсправжню вартість загально-людської духової культури. І спеціяльнов польській літературі і в польськім громадськім житю треба-бтодї осудити богато такого, чим так гордить ся польське громадянство.Польська література першої половини 19-ого віка і аж донаших днів, польські повстаня, — все те думки і факти тої катеґорії,під яку підходить і акт Сочинського.Деякий діссонанс в висше зазначений загальний настрій внеслакиївська „Рада“, власне тим, що не встерегла ся від формулок„звичаєвої брехні“. Але знаючи обставини, серед яких приходиться працювати українській пресі в Росії, вважаю зайвим дальшіуваги з сього приводу...За те не можна вважати діссонансом того, що написав „Руслан".Орґан, що нікого не репрезентує може собі на все нозволи-• ти, бо суспільність не має до нього нїяких претензій і ніхто такожне вважає його за вислів думок суспільности.Щира вдячність належить ся москвофільському „Галичанови“,який, остаючи в повній гармонїї з польською пресою, ще старав

ся перейти її в україножернім тонї. Так лїппіе І Нехай не останеться анї одна ілюзія, що москвофіли можуть мати бодай щобудьспільного з українським народом і його визвольним рухом!Мабуть вилїчене від таких ілюзій що-до церкви мав на метігреко-католицышй митрополит ґр. Андрій Шептицький, коли напроповіди в велику иятницю смерть Потоцького прирівнав майжедо смерти Христа, а акт Сочинського назвав не тільки „злочиномперед Богом, але і проти власної суспільности, проти вітчини“.Бо кождому мусять кинути ся в очи сї два факти: з одного бокуте, що анї митрополит Шептицький анї ніхто з „князів руськоїцеркви“ не виступили проти нарушеня заповіди „не убий“, колипри виборах в 1897 р. вбито Стасюка, коли підчас страйків в 1902 р.вбито Скочилїса, коли підчас руху за виборчою реформою вбито6 селян в Лядськім, коли підчас останніх виборів до парляментувбито 3 селян в Горуцку і коли підчас останніх виборів до соймувбито в Еоропци Марка Каганця, того Каганця, смерт якого чи небула рішаючою для рішеня Сочинського, — а з другого боку тойвиступ з приводу смерти Потоцького, про тім без одного словаосуду для тих обставин, які були політичним підкладом для тоїсмерти. Сї два факти мусять кождого навести на думку, що церковне все виступає однаково проти нарушеня заповіди „не убий“,або, що не кожде убійство є нарушенєм тої заповіди. А та думкародити-ме дальші думки, результати котрих буде розбите ілюзії,що церков є опікункою принижених і покривджених...А центральне правительство? Коли смерти Потоцького виненнапрям польської національної політики, то чи не більше ще виннотут воно, що санкціонувало ту національну політику, політику польськогодержавного прінціпу супроти українського народу. Коли нев імя справедливости — в сучасній політиці — то в імя власногодержавного інтересу, в імя того, щоб не бути зачисленою до держав,в яких політичний терор належить до засобів боротьби заправа, які ві всіх новочасних „правових“ державах вже стали „einüberwundener Standpunkt“, в кінці з обовязку супроти власногодержавного прінціпу, який голосить національну рівноправність,воно повинно було не дозволити, щоб з Галичини зробила са державав державі, а австрійську конституцію щоб заступило дляукраїнського народу польсько-шляхетське (в останніх часах що-разбільше загально-польське) самодержавіє. А воно сього не зробило.Воно і послушний йому парлямент позволяли польсько-шляхотськомуправлїню все, а коли наслідком виборчої реформи українське

представництво стало на стільки сильним, що треба-ж було як-небудьз ним числити ся, правительство бар. Бека здобуло сятільки на те, щоб кілька разів обдурити український клюб пустимиобіцянками. Се також не могло остати без вітливу на той настрій, якийповів Сочинського на його дїло. Під вражінем гарних міністерськихслів посли голосили, що вже ось-ось зачнеть ся зміна на лїпше,коли-ж незабаром виявляло ся, що все те був обман, обчисленийна те, щоб відвести послів від ставленя наглих внесень в невигіднудля правительства хвилю, то полїтично-парляментарна безсильністьукраїнського народу ще більше кидала ся в очи. На скількисьому настроєви від надїї до безнадїйности і знов з початку докінця завинили українські посли, їх наївність супроти народу, сьогоне можна означити, не знаючи докладно всїх тайн тих закулїсовихпарляментарних кругів. Але в кождім разї головну вину несе центральнеправительство, що позволило одному народови так запануватинад цілим національним житем другого.Але, розумієть ся, анї польські політичні круги анї центральнеправительство не почувають ся до ніякої вини. Для польськихполітичних кругів винна всьому „гайдамацька агітація“ і центральнеправительство, яке не позволяло краевому правительству взятися до неї як слїд; для центрального правительства ще не знатихто винен, бо його представники ще не забирали доси офіціяльноголосу в тій справі, але мабуть також та сама „агітація“. А одніі другі стали на тому, що тепер не час на сповнене українськихнаціональних домагань, що треба передовсім показати українськомународови „сильну руку власти“, навчити його, що шляхом насильстванічого не можна осягнути.Коли український нарід терпеливо ждав, щоб йому виміреносправедливість, ніхто на нього не звертав уваги, бо хто спокійний,тому, видно, нічого не треба. Коли-ж зачав домагати ся своїх прав,переходячи до іцо-раз острійших способів боротьби, зявллють, щонічого не дістане, доки не успокоїть ся...

Недуга д-ра Івана Франка.По щоденних ґазетах зявила ся вже звістка про недугу многозаслуженогонашого письменника і дїяча д-ра Івана Франко, якаперервала його письменську роботу. В відповідь на запитаннязвернені до нас з ріжних сторін, вважаємо своїм обовязком подативідомости про неї.Недуга виникла на ґрунті старої задавненої хороби невиліченої гаразд. В останніх лїтах її наслідки почали прокидатися все гострійще в ріжних місцевих недугах, невральґічнихболях і викликали духове пригнобленнє; тодї причина не булавідгадана й сї явища толкували ся перевтомленєм, дораджуваноспочинок, подорожи, зменшеннє роботи, і дійсно переважну частинуріжної механічної роботи занехано. Тільки з початком сього рокулїкарі констатували серіозний стан здоровля д-ра Франка, і консілїумрішив вислати його зараз з початком весни на купели. Невважаючина пригнобленнє і невральґічні болі д-р Франко одначе нетратив своїх духових сил, працював над науковими роботами, непереривав белетристичної творчости і взагалі зовсім не передчувалася близькість катастрофи. Сподївали ся, що спочинок і лїченнєскоро привернуть давну енерґію й ясність його духа. Дня 21 мартан. с. д-р Франко виїхав на купелі до Лїпіку, в Хорватії, все ще в повнійпритомности, з ріжними плянами зайнять і відти повідомляв пропляни. Одначе з кінцем марта почали приходити трівожні вісти. Психічнийрозстрій почав проявляти ся в гострих формах. Руки й ноги підпалилегкому спаралїзованню. Сини д-ра Франка, виїхавши до Лїпіку,привезли його відти в дуже сумному стані. Другого дня по приїздідо Львова уміщено його в санаторію для духово хорих. По кількохднях наступили симптоми поліпшення, заспокоєння, які дали лікарямпідставу сподївати ся виздоровлення; але сї користні поступипотім спинили ся. Свідомість неповна: хорий раз у раз переходитьна ріжні ідеї, що опанували його. Терапевтичне лїченнє почалось,але тільки за кілька тижнів можна буде знати, чи матиме воноякийсь успіх.В ТІ кн. Л.-Н. Вістника і ЬХХХІП кн. Записок науковоготовариства ім. Шевченка появлять ся писання д-ра Франка, переданіним в сї редакції до відїзду, і кілька поезій, написаних в Лїніку;

иньші рукописи, які були при нїм, знищені там на його бажаннє;рукописи, які були зіставлені дома, ще не розбирались, бо буланадїя на скоре видужаннє їх автора. В редаґованню Л.-Н. Вістникад-р Франко не брав участи вже з кінця 1906 р., але читаві поправляв надсилані рукописи до кінця 1907 р., а від того часуобмежав ся тільки співробітництвом.В справі утримання д-ра Франка в санаторії видїл Науковоготовариства ім. Шевченка удав ся з приватними листами до звіснихйому людей зараз потім як д-ра Франка привезено до Львова, і засей місяць прийшло на сю цїль в Галичині звиш 2000 корон,а в росийській Україні звиш 1000 руб. Гроші на сю цїль в Галичинітреба посилати до Краевого Кредитового Союзу у Львові (книжечкач. 5000), а в Росії до контори Лїт.-Наук. Вістника.Будемо сподївати ся, що сильний орґанїзм, в добрих обставинахсанаторії, ще візьме гору над недугою, й духові сили нашоговисокоповажаного співробітника вернуть ся І30/ІУ 908 с. с.Ж . Грушевський.

БІВЛЇОҐРАФІЯ.Записки Наукового Товариства імени Шевченка у Львовінаукова часопись, присвячена передовсім українській історії, фільольоґіїй етноґрафії, виходить у Львові що два місяці під редакцієюМихайла Грушевського. Т. LXXXI, 1908, І. Ст. 222 німецькийпоказчик до змісту попередніх 80-ти томів.З появою сливе кожної книжки „Записок“ історики нашої літературидістають в руки новий матеріял, який чи то поповнює прогалинив дотеперішних дослідах над літературою, чи стверджує абооспорює те, що вже було знане, та не достаточно розяснене із-за непівнотиматеріялу. Дослідами над нашою старою літературою та публікаціяминових матеріялів займаєть ся особливо др. Франко. Пригадатихочби такі його праці, як студії над народнїми піснями, історіяукраїнського вертепу і т. д. друковані в тих-л;е „Записках“. І першакнижка сього річника „Записок“ починаєть ся статею того автора:„Слово про збурене пекла, українська пасійна драма“(с. 5—50). Про що йде річ — про те доволі виразно говоритьнам заголовок статї. Автор подає в цїлости сконструований ним напідставі кількох знайдених ним рукописів отеє саме „Слово“, дальшепорівняним методом аналізує його зміст і ґенезу повстання, втягаючисюди богатий матеріял так з нашої, як і з чужих західнїхлітератур. На основі комбінації ріжних вказівок, де заховали сярукописи сього цікаво літературного памятника, й їх характеристикиавтор означує першу половину .XVII в. як час повстання згаданоїпасійної драми. Не стільки для історії літератури, як радшедля історії, культури і побуту інтересна статя д. Доманицького проинший літературний памятник, значно пізнїйший: „Невідомівірші єромонаха Климентія“ (с. 51—126). Праця д. Доманицькогосе, власне кажучи, публікація знайдених автором міжпаперами Марка Вовчка фрагментів літературної спадщини монахаКлиментія з часів Мазепи, попереджена короткою інформацийноюстатейкою, зладженою на основі того таки матеріялу. Частину тихвіршів оголосив був колись Кулїш в „Основі“, а подані тут можутьслужити доповненнем статї Ііулїша. Що-ж до тих віршів признатимусимо за ними велике значіннє, звичайно не з боку літературноїїх вартости, а як історичного документу тодїшної культури і побутуна Україні. Жаль тільки, що доси не знайдено цїлости.Такий самий характер — матеріялів з коментаріями — мають і двідальші статї М. Зубрицького: „Урядові заходи проти холєрив 1881 р.“ (с. 127— 183) і друга д-ра В. Щурата: „Азбучнастатя Миколи Кмицикевича з 1834 р.“ (с. 134— 144).Сумні рефлексії наводить статя проф. Грушевського: „МиколаДашкевич“ (с. 145— 150), написана з приводу смерти сього ученого.Автор дає повний, хоч короткий огляд наукової спадщини Даш-

кевича задержуючи ся довше над його „Отзывомъ“ про працю Петрова„Очерки исторіи украинской литературы", що крім своєї науковоївартости, характеризує відносини Дашкевича до українства,якому він і повинен був присвятити свою діяльність, та се, як відомоне стало ся. З відділу Miscellanea зазначуємо статейку М. Возняка:„Із кореспонденції В. Моха“ (с. 157— 171) і переходимодо критичної статїд-ра Томашівського: „Студії А. Петровапо історії Угорської Руси“ (с. 172—179). Авторпіддає строго методичній науковій критиці 8 праць про УгорськуРусь петербурського професора Петрова, користаючи при тім з матеріялуневідомого самому авторови згаданих студій. Не переказуючистатї д-ра Томашівського ми подамо цїкаві з богатьох поглядівїї висновки. Показуєть ся, що згадані студії, яким проф.Петров присвятив десятки лїт, які уважають ся в росийській науцїостаннім словом про дотичне питаннє — мають мінімальну науковувартість. Навпаки все дійсно науково корисне і з трівким значіннємдля розяснення сеї справи є те, 1ЦО виходило й виходитьз під пера українських вчених.Отеє здебільшого поверховий огляд змісту більших праць поміщенихв останній книжці „Записок“. Пропущено тут дрібнїйші,хоч науково цінні статї й замітки, як також інтересний відділ біблїоґрафіяний, що, як звичайно, дає огляд й належну оцінку найновійшимтворам на полї наук, яким сей журнал головно присвячений.Ів. Джиджора.Сидір Твердохлїб. JB сьвгчадг плеса. Молода Муза 8. 1908.Ст. 73.Поезія С. Твердохлїба подібна до порцелянової ляльки з розбитоюголовою. Вона холодна, мертва — для нікого не придатна.З кождого рядка Твердохлїба бє нещирість і ненатуральність.Коли-б сльози, що течуть із строф, його були правдиві, вони затопилиби цілу Україну. Майже на кождій сторінці його книжечкистрічаємо ся з плачем і сльозами: „крик... мовчаннєм ридає у груди“(ст. 9); „ельфів громади ловлять... сльози тремтючі“ і возять їх„у зачаровані комори“ (ст. 13, 14); „плачуть в небі з жалю херувиминам людськими злими судьбами" (ст. 15); „демон нїмо заливається сльозами“ (ст. 15); „попеліють сльози в бурянах“ (ст. 16);„ніч сумно дивить ся... — над ліжком хилить ся і зрить і плачеплаче...“(ст. 19); „вітер“ лежить на горах „дощем кровавих слїз“(ст. 21); „з моря плач іде на гори“ (ст. 22); „слїз на сьвітї у кождогов брід“ (ст. 27); „розносить ся плач филь“ (ст. 31); „вікнавмивають ся слезою“ (ст. 35); „на віки згаслі очи в останнє маютьдві слезини“ (ст. 36); поет „з плачем припадає до срібнихструй“ (ст. 38); „пізна осінь блудом блудить... і сіє сльози сїрихрос“ (ст. 45); „росять ся цьвіти кровю і потом, сльози сердешнісяють на дні“ (ст. 48); „в низ кануть зі знамени слези“ (ст. 55);„плаче береза й зітхає, що всюди на сьвітї є зло“ (ст. 55); „херувими,що впали в визвольній борьбі — риданнями плачуть страшними“(ст. 60); „срібно дзвіночки ридають“ (ст. 62); „квилить

узлїссє“ (ст. 62); плачуть флояри“ (ст. 62); і „водопады ридають“(ст. 64).Фільософічні рефлексії у Твердохлїба наівно-дитинячі:Всьо тут має мету, Боже,Як широкий сьвіт —Тільки людський дух не можеВіднайти мети...абоЗмінчиві людські думи йдуть,Душа думками грає —І мруть і йдуть, і йдуть і мрутьІ цїли в них немає І..Про себе пише Твердохлїб:Журба поорала чоло моє біднеІ сивіє з горя мій волос,Втомив ся я смутком, дрожить плачем голос,Ще двайдять два роки менї не минуло,Нїщо не вчинив ще я, люди,Не жив я, а гасне житє менї в грудиІ серце не бєть ся... Мене мов не було —Ляг смуток столїтя на душу скалою,Скервавилось серце і крила..^Як марно по сьвіту пішла моя сила!Заквітчана юність пішла, мов з водою —Як — щоб мене мати в сьвіт вивела в друге,Я вже не шукав би людини...Самотний прожив би й умер на пустини,Ніхто не ридавби...Для задокументованя свого „модернізму“ вводить Твердохлїбу свої „срібні“ строфи такі слова і фрази: „буртить“, з молитвиллєть ся скорбна псальма горя— моє ложе — вістре бритви...“,„годинник“ „бє тремтїнєм лихорадки“, „квиль“, „вірей“, „зринеранок“, „клюв“, „студено-срібна біль“, „тьмава“, „зблукав я “, „в темрявісмута лїтає“, „тихо, нї згук“, „щось зшумотїло“, „тоня“,„филя беріг боре“, „вибє час в годині“, „з’усиль“, „йде зазоряднини“ і т. д.П. Твердохлїб, видно, іще не зрозумів завданя поезії і томупустив у світ свої вправи. Перша проба не йде в рахунок. Алетепер стоїть перед ним альтернатива: або писати поезії або віршованимирядками не псовати паперу. М т . Мочулъсъкий.Лесь Медобірський. Вітер віє. Пісня перша 16 стор.; піснядруга 16 стор. in 16°.Се не одна, я дві осібних книжочки — і то цілий скарб дляякогось „критика“. Ото чоловік пороскошував би! Яке розлив би

„море остроумія“, як „здорово“ насмішив би людей. Та й справді —трудно вигадати що-небудь більше придатне для жартів, як отсейвітер. Уявіть собі книжку, де на все ваше бажаннє ви нїякне можете добрати ся до смисла: що хотїв сказати автор, якийключ до розвязаня всїх тих загадок, чим вяжуть ся одна до одноїстрофи — Господь його святий знає. Смисл єсть і, очевидно, самийвисокий, але що-ж, коли, окрім автора, певно ніхто його більшене зрозуміє. До того-ж ще автор абсолютно не має понятя, щотаке „літературна форма“, і робить зі своїх віршів... нї, бою сявпасти вершою в болото.Але по що говорити богато? Спробуємо задокументовати.Ось сторінка 1-шаВітер віє, дує, виє,Стогне, свище то гуде;Серце хлюп-хлюп, берег миє —Мій спокою, де ти ? де ?Рве покоси, роскидає,Мервить копи, нищить хлїб;Серце крає-роздираєГоря лютого поліп.На сторінці другій епіґраф, як підписано, з Шевченка; стоїтьтри слова: „Мінї тринайцятий минало“...На слідуючих сторінках... 'але біг ме чоловік губить ся „в матеріялі". Ну, от хоч би ся строфаО, чудотворна літ хлопячих згадко ІЗірнице провіднаПливучого у тьмі судна ІВ Єдени кладко ІЯкої хмари, тучою важкоїЯк божий гнїв,НімоїЩо корчить мозку звоїморщить чола в лави бурунів,Не розженеш ти образом тих днівДитинних,Невинних,Коли безжурніНосились ми над рідними лугамиТа слухали їх мов з вітрамиЯк ті метелики чепурні?Що в тих книжечках найбільше неприємне, се те, що авторясно стараєть ся втелющити ся в нові літературні форми свободногонесилуваного вірша, але погану він робить прислугу тим і собіі новітному напрямку. Собі тому, що в такім виді яскраво відмальовується вся порожнеча віршів, котру при старих формах можнабуло би почасти закрити, а напрямку тому, що дає всяким літературнимконсерваторам спромогу кидати за невдалість осіб каме-

нем на дїлий напрям. Врешті автор, помимо браку таланта, простозле зрозумів суть людських способів письма; йому се уявляєть сяв видї якогось літературного крайнього анархізма, при котрімможна зі словом поводьти ся як кухар зі шницлем ; але й робленешницлїв має свої закони, то тим більше має їх література. Те,що є два слова і обидва зокрема мають своє значіннє — зовсімще не значить, що їх можна лїпити до купи, бо може трапити ся(як се і трапляєть ся часто у д. Медобірського), що вони о б авсяке значіннє стратять. Те, що слово не вміщаєть ся в ритмзовсім ще не дає нікому права відрубати йому цїлий зад і вживати,напр., „зак“ замісць „заки“ або „заким“ „док“ — замісць„доки“ і т. д. Також є в літературі річи, що називають ся: „загальнийплян“, „гармонїя цілого“, „гармонія частей“ і багато щевсяких сосів до літературних шницлїв, аби їх можна було зїсти,але автор все теє повикидав зі своєї кухнї і тому його шницлї —не до перевареня.Гн- Хоткевич.Моріс Метерлінк. В середині (Intérieur). Переклав Е. Тимченко.Київ, 1908 p., 16 стор.; ціна 10 к.Найкраща драма відомого французького містика М. Метерлїнка„В середині“ (Intérieur); вона повнїйше за всї його драми виявляєсвітогляд Метерлїнка. Як сливе всї драми Метерлїнка, „В середині“— траґедия без дїї, без траґічних засобів, без пристрастей.Даремно будете шукати тут пишних промов, багацтва дїєвих особабо зайвих слів; сила її не в тім, що дає вона з поверхового боку,а в тім, що вона доторкує багато пекучих питань, під час навітьтілько на їх натякає.Зміст одноактової драми „В середині“ дуже простий, але вінвикликає в нас силу думок. Старий вербовий сад. В саду будинок;через вікна видно батька, матїр і двох сестер дївчат в білім, що,гаптуючи, марять собі в тихомирі ; дитина дрімає, схиливши головудо матери на плече. Тихо в хатї, родина спокійно проводить вечірпри лямпі. Та й чого їм лякати ся? Вони безпечні : двері замкненоміцно, і замки великі, міцні... А що є щось таке, що не вважаєна замкнені двері — сього вони не знають. Вони не знають, щов садку стоїть Старий, заглядає в вікна, стежить за ними, щобвибрати влучну хвилину і сповістити їх, що дочка їх втопилась.„В середині“ хати поки що щасливо всміхають ся, але щастє їх —в руках Старого дїдка, що нїяк не наважить ся розбити їм се щастє.Але ось втоплену приносять і Старий йде в середину. Юрба напруженонаближаєть ся до вікон і з цікавістю пильно доглядає,щоб не пропустити анї одної риси чужого горя... Старий сказав,що мав, і з залї всї разом вибігають ; тілько дитинка спить собітихомирно серед покиненого покою...Переклад Е. Тимченка „В середині“ се відбитка з останньоговидання „Розваги“, т. 2-й, але він відрізнюєть ся трохи від того,що надруковано в „Розвазї“, — тут нема деяких помилок протиукраїнської мови, що помічають ся там.

Гарна мова і додержаність стілю роблять переклад Е. Тимченкацінною вкладкою в нашу перекладну літературу, не дужеще багату на переклади найкращих перлин всесвітньої літератури.1. Огіенко.В. Грінченко. Про книги. Як їх вигадано друкувати. З малюнками.Видавництво „Український Учитель“, № 10, 1908 p.,стор. 48, цїна 10 коп.Починає автор свою книжку з того, що розсказує, як та начому люде в старовину записували та зазначали все те, що їмтреба було зазначити — на корі, на листї, на каменї то що,і кінчає останнім словом друкарської техніки — ротаційною машиною,додавши при тім відомості про стереотип, про те як друкуються малюнки (цінкоґрафія, лїтоґрафія то що). Правда, процінкоґрафію сказано досить побіжно і навряд щоб проста людиназмогла щось з того второпати; поясняєть ся се почасти тим, щоспопуляризувати цінкоґрафічну роботу дуже тяжко в коротких словах.За те про друкарство розсказано добре й цілком просто тапопулярно, почавши від початків друкарства — вирізування надошках й кінчаючи тим, як тепер друкують ся книжки як робиться шріфт, папер то-що. Виложено також гарно біоґрафію Ґутенбергову,розсказано про ті пригоди та прикрости, яких йому довелосьзазнати від людей (справа з Фаустом та Шеффером), проКостера Лавріна. Про житте та діяльність Федоровича (Федорова)теж сказано докладно. Але є в брошурі й де-які хиби. Наприклад,автор говорить, що папер робить ся з ганчірок і розповідає процілий процес, як той папер робить ся з сього матерьялу. Але незгадано, що папер тепер виробляють не тільки з ганчірок, а й зиншого ще матеріялу. Подаючи те, що про себе сам Федоровичрозсказуе, переклавши на сьогочасну нашу мову, д. Грінченко залишивне переклавши через віщось оцей уривок, який не тількипростий читач, але не кожний інтелїґент збагне: „ . . . но и презелномуповітрею дышущу, и просто рещи всязлая и злыхъ зліє“. Якийсь туман і більш нічого. Не поясненов оповіданню про лїтоґрафію, що таке гумі-арабік. Виразпро те, що біблія видрукована у 1455 році була „завбільшкитака, як аркуш друкарський“, мал що скаже, бо некожний аркуш друкарський однаковий. До оповідання про коректуне вадило-б було подати малюнок, як робить ся коректа, се цікавобуло-б не тільки для простого читача селянина, але й длягородянина — інтелїґента, бо не кожний знає як се робить ся.Крім того, нам здаєть ся, що при викладі про друкарство наВкраїні за старих часів треба було виразнїш зазначити, що Вкраїнаі Московщина були тоді два цілком окремих політичних тіла.Але вказані нами вади хоч і важні, та не такі то вже великій книжку все-ж треба вважати користною за-для розповсюдженя;шкода тільки, що цїна на неї трохи височенька, як для ідейноговидавництва.Гр. Сьоюбочній.

Долтавскій Земскій Календарь на 1908 годеь. Годь 1-й.Изданіе Полтавскаю Губернскаю Земства. Полтава, 1907, стор.ХХУЦ-59-}-135-{-4 фототіпії-[-мапа Полтавщини, виконана у 9 фарбах.Цїна 60 к.Книжка, заголовок якої отеє виписано, приваблює до себечитача Українця вже одним тільки своїм зовнїшним виглядом. Начепурненькій обкладинці уміщено фотоґрафію нового помешканняПолтавського Губернського Земства, збудованого, як відомо, в українськімстілї, на що земство н е . пошкодувало коштів і заходів. Надмалюнком видруковано фонетикою уривок із Шевченкового„Посланія“: . .. „читайте од слова до слова! Не минайте анї титла,нїже тії коми; все розберіть, та й спитайте тодї себе: що ми?“Розкриваючи „Календарь“, ми з задоволеннєм переконуемось,що перше вражіннє не було помилковим: зміст книжки стоїть уповній гармонії з її гарним зовнїшним виглядом. Одного поглядуна оглав книжки цілком досить, щоб уявити собі все богацтво йріжноманїтність зібраних у нїй матеріалів. Опріч звичайних календарнихвідомостей, ми там знаходимо ось що: відомости про природуПолтавщини, чималу статю про головніші риси в житю селянськихгосподарств Полтавщиии та статистичні відомости про Полтавщину.Останні знайомлять з обсягом Полтавщини й її адміністративнимподілом, з населеннєм Полтавщини, при чім подасть сязагальна кількість, земельний запас на 1 людину, щорічний прирістлюдности що до віку, стану, віри, рідної мови, місця народженняй професії, грамотність людности, антропольоґічні прикмети, каліцтвай злочинність. Далі ми знаходимо дані про число заселених пунктів,число господарств і душ помешкання й господарні будівлі тапро середній розмір і вартість будівель. Найповнїйше розробленоземельний виділ. В ньому подано відомости про земельні маєтностий земельну власність, про поцїл земельної власности на угоди,стани й катеґорії властителів, про мобілізацію земельної власности,про задовженість землеволодіння, про число хліборобських господарств,про надїл хліборобських господарств що до розмірів засіяноїіглощи, про кількість придатної для хліборобства землі, про урожайністьхлїба, про загальну кількість хліба, зібраної в ґубернїї,про цїни на хліб, про загальну вартість хлїба цілої ґубернїї. пропродаж хлїба, про зарібну платню в сільському господарстві, провартість обробки 1 десят., про оренду й цїни на орендні землі,про продажні цїни на землю, про сільськогосподарські мапіини йзнаряддя, про кількість худоби й про те, наскільки господарстванею забезпечені, про склад худоби, про вартість усієї худоби в ґуберніїта про експорт худоби й продуктів скотарства. Нарешті„Календарь“ наводить цифри про продаж домашніх птахів, пробжільництво, про виріб й споживаннє вина та про виріб пива ймеду, про культуру тютюну та про переробку тютюну й про торгвиробами з нього, про цукроварство, про домашній промисл поселах, про сторонні заробітки людности, про бюджет дрібних хліборобськихгосподарств, про споживаннє хлїба в дрібних господар­

ствах, про оплатки й податки, про позичкові інституції та про пародиюосвіту. Коли до наведеного реестру тем, порушених у календари,додати, що всї вони розроблені детально й трактовано цілкомнауково, то читач матиме приближне уявленнє про високу цінністьсїєї книжки та про її велике значінне для української статистики.Одначе мусимо констатувати в календари також де-які прогалини,часом досить значні. Так, не знайшли ми там ніяких дапнихпро фабричну промисловість Полтавщини. Правда, ся промисловість.у Полтащинї не дуже розвинена, але все-ж не настільки, щоб їїможна було іґнорувати, в чім можна пересвідчитись хоча-б ізнизченаведеної таблички:Ґрупи промисловости.Число підприємств.Сума продукції(втис. карб).Число робітників.І. Льонова ............................................................. 1 21,9 128II. П а п ір о в а ........................................................ 15 229;1 383III. Механїчно-деревляна ............................ 14 1.221,2 375IV*. Металево-машинова..................................... 13 353.8 443V. М ін е р а л ь н а ................................................... 29 2б2,6 635VI. Обробка животних продуктів . . . . 9 644,7 166VII. їстівні речі . · .......................................... 62 14.852,7 1.603VIII. Х ім іч н а ........................................................ 2 12,5 4У всіх ґ р у п а х ............................ 145 26.598,5 3.737*)145 підприємств з 3.787 робітників й загальною сумою продукціїв 26.598.500 карб., — цифри занадто значні, щоб їх іґнорувати.Не знайшли ми також у календари ніяких данних про фабричнихробітників, про довжину робочого дня, про розміри зарібноїплатні, про каліцтва. Що найдивнїйше, нема таких данних і просільськогосподарських робітників. Полтавщини, хоча останніх впорядчикикалендаря вже ніяк не могли проминути.Нарешті редактори календаря не подбали про статі в справахмедично-санїтарнїй, ветеринарній, переселення й кооперації, хочаостанні два фактори відограють величезну ролю в житю Полтавщини.За всім тим, ми щиро витаємо появу сього календаря: йогопозитивні боки, у всякім разі, занадто великі, щоб брак даних вде-яких питаннях міг підірвати його значінне. Лишаєть ся тількипобажати, щоб Полтавське Земство надалі не кидало сього безумовно-користногоділа й щоб решта українських земств, за добрим прикладомполтавського, тел; почали видавати щось подібне. Се, у всякімразі, буде користнїйше й почеснїйше, ніж витрачати десяткитисяч народнїх грошей на орґанїзацію шпіонажу, стражницькихватаг та Ревиних „Газетъ“.М. Гехтер.*) Цифри належать до 1900 року.

КНИЖКИ НАДІСЛАНІ ДО РЕДАКЦІЇ.Хронїка Науковою Товариства іліени Шевченка у Львові. Вип.IY. Р. 1907. Ч. 82. Справозданє за місяцї: вересень — грудень.Львів, 190 8. Ст. 32,8°. Ціна ЗО сот.Chronik der ukrainischen Sevcenko-Gesellschaft der Wissenschaftenin Lemberg. Bericht für die Monate: Mai—August. Jhrgg. 1907.N. 31. Heft III. Львів, 1907. C t. 46, 8°. Ціна 30 сот.Д-р. Іван Франко. Слово про збурене пекла. Українська пасійнадрама. (Відбитка з „Записок“, т. 81.) Львів, 1908. Ст. 46, 8°.Цїна 1 кор.Д-р. В. Щурат. Азбучна статя Миколи Кмицикевича з 1834р.(Відбитка з „Записок“, т. 81). Львів, 1908. От. 12, 8°. Цїна 25 сот.Д-р. В. Щурат. Українські жерела до історії фільософії. Історичнофілософічний начерк. Львів, 1908. Накладом Мих. Петрицького.Ст. 32, 8°.Василь Доманицький. Невідомі вірші еромонаха Елиментія(з початку XVIII віку). (Відбитка з „Записок“, т. 81). Львів, 1908.Ст. 76, 8°. Цїна 1*50 кор.Д-р. Михайло Кос. Трахома. Перемишль, 1907. Ст. 8, 8°.Михайло Зубрицький. Урядові заходи прошив холери в 1831 р.(Відбитка з „Записок“, т. 81). Львів, 1908. Ст. 8, 8°. Цїна 15 сот.Михайло Возняк. Із кореспонденції P. Моха. (Відбитказ „Записок“, т. 81). Львів, 1908. Ст. 16, 8°. Цїна 30 сот.Нові часи. Ілюстрована збіркач (Видавництво Товариства„Просвіта“. Ч. 331—2). Львів, 1907. Ст. 48,8°. Цїна ЗО сот.Зміст: 1) Нові часи, розвідка Ол. І. 2) Моя перша їзда силоюпари, оиов. Ст. Ковалева., 3) Голяндия, розвідка Е. Амічіса, переповівП. Карманський. 4) Як Снїжка щось по ночи водило і що тобуло? Сьміховинка С. ЯричевськогоУкраїнська Муза. Поетична антольогія. Випуск 1. Київ,1908 р.Микола Дарш. Про Автономію України. І. Про автономію.II. Про автономію України. Українське Видавництво „Знаття —то сила“ № 1. Київ, 1908. Цїна 15 коп.М. Загірня. Який був лад в афинськгй дероюаві. Видавництво„Український Учитель“ № 11. Київ, 1908 р. Цїна 10 коп.Микита Шаповалів. Сни Віра. Поезії. Збірник перший.Харків, 1908 р. Цїна 75 коп.Світло. Літературний ілюстрований збірник для дїтей. Зредактуваві уложив Гр. Шестюк. Видавництво „Український Учитель“№ 12. Київ, — 1908. Цїна 35 коп. і 60 коп.M. Н. Вогданов. Як іде оюитте в світї. (Оповіданнє староїмиші). Переклав Юр. Сїрий. Київ,, 1908 р. Цїна 6 коп.Одчот Українського Товариства „Просвіта“ в Одесї за 1907рік. Одеса 1908 рік.

, М. Сумцов. Діткам і дорослим. Підручник для влаштуванняріздвяної ялинки, літературних розвах і т. д. Харків — 1908 р.Цїна 15 кон.М. Сумцов. Хліборобам. Харків, 1908 р. Ц. 10 кон.Твори Степана Руданського. Том II. Впорядкував А. Кримський.Друге видане. У Львові, 1908. Накладом Наук. Тов. ім Шевченка.Ст. 278,16°. Цїна 1*50 кор. Зміст: 1) Від впорядчика. 2) Переднеслово А. Кримського. 3) Піснї. 4) Байки світовії в співах 5) Байкисвітовії в людських оповідках.Твори Степана Руданського. Том III. Впорядкував А.Кримський. Друге видане. У Львові, 19Ó8. Накладом Наук. Тов.ім. Шевченка. Ст. 180,16°. Цїна 1 кор.Степан Руданський. Веселі вірші. (Дешева бібліотека. Ч. 1).Львів, 1908. Накладом української академічної молодїжи. Ст. .16,8°.Цїна 8 сот.Михайло Лозинський. Польський і руський революційний рухі Україна. Перше повне видане. Львів, 1908. Ст. YIII-J-200, 8°.Цїна 3 кор.Филип Мисько. Б задумі. (Вірші). Львів, 1908. Ст. 94, 16°,.Ц. 1*20 кор. Зміст: 1) На сопівцї. 2) Буря. 3) 3 дороги. 4) Бурлацькадума, о) Trissia. 6) В моїм сьвітї. 7) Моя царівна. 8) В вечірнюгодину. 9) Іде нічка. 10) І знов весна. 11) В альбом.Michajlo Tersakoveć. Beziehungen der ukrainischen historischenLieder resp. „Bum en“ zum südslavischen Volksepos. (Sonderabdrucka. d. Arhiv f. slavische Philologie, XXIX B., 2 — 3 4.). Berlin. 1907.C t . 2 6 , 8 ° .A. Вержбицький. Прикмети розумової талановитости школярів.Полтава 1907 р. Ц. 5 коп.Терновий вінок. Літературно-артистичний альманах під редакцієюОлекси Коваленка. Видання Ів. Самоненка. Київ, 1908 р.Ц. 1 р. 25 коп.Статут Київського Українського Клубу. Уставъ КіевскагоУкраинскаго Общественнаго Собранія. Київ, 1908 р.А. Кримський. Пальмове ггі/іля. Екзотичні поезії. Частинадруга (1903— 1908). Видавництво „Вік“ № 8, вин. II. Москва,1908 р. Ц. 40 к.Отзывъ о сочиненіи А. Н. Малинки : „Сборникъ матеріаловьпо малор. фольклору, Черниговъ, 1902“, составленный Б. Д. Грип-,ченко. (Отдельный оттискъ изъ „Отчета о первом присущепіи премійимени Н. В. Гоголя“). С. Петербургъ, 1907. Ст. 64, 8°.Архивъ юго-западной Россги, издаваемый комисоіею для разборадревнихъ актовъ, состоящей при Шевскомъ, Подольскомъ иВолинскомъ генералъ-губернаторф; Часть третья, Томъ VI, АктыШведскаго государственнаго архива, относящееся къ исторіи Малороссии(1649— 1660 гг.). Київ, 1908 р. Ц. 1 р . 50 коп.

„Украіньско-руська Видавнича Спілка* ви- *?·. ®· Кравченюь-Ьудеиие влтв. Оиовід. (160) 2 00 Кор.„ а ’ П ДОСИ пт„; ОТС1 „ П" ЖІ.П КIIБ ЖМІ . іі- У■Шекснір. Король Л і р ............(140) 180 „^Д ЛуКі5Ш0ІШч. За Кадильну, повість (2В першій с е р ії: Г. Гайне. Подорож на Гарц . . . . (0*80) 120 „47. І. Франко. Захар Б е р к у т ............(1*20) 1*60 „Цїна в короповій вал. 4$. У. Шекснір. Міра ва м ір у .(100) 1*40 „С. Ковалїв. Девертир і иньші оповіданя (1*20) 1*60 Кор. 49. М. Коцюбинський. Поединок і ин. оп. (160) 2*00 9Івап Фрапко. ІІоеііи............. (1*20) 1*60 я 50. О. Сторожспко. Марко проклятий, ное. (1*00) 1*40 я0. Кобилянська. Покора і иньші опов. (1*00) 1*40 „ 51. С. Ковалїв Риболови. (1-60) 2 00 „Ґі© де Монасаїт. Дика панїі ипьші оп. (0 90) 1*30 я 52. Марко Вовчок. Народні оповіданя. т. І. (160) 2 00 я1. Фрапко. Полуйка і ип. борисл. оп. (1-00) 1*40 „ 53. П. Мирний. Серед степів. Оповіданя (2*60) З 00 *H. Кобрпнеька. Дух часу і иньші оп. (120) 160 „ 54. Е. Ярошшіська. Перекипьчики. . . (2 20) 2*60 „Кнут Гамсуя. Голод, роман . . . . (1*80) 2*20 „ 55. В. Вішгшченко. Повісти й оиокід. . (2 60) 3 00 „Леся Україпка. Думи і мрії. Поезії (1*20) 1*60 я 56. Л. Мартович. Хитрий ІІаньпо . . . (1*10) 1*50 яС. Ковалїв. Громадські промисловці, опові- 57. В. Вересаев. Записки лікаря . , . . (2*60) 3 00 „даня . . . ........................... (1*20) Г60 „ 58. М. Вовчок Народні оповіданя Г. П. (1.60; 2*00 „У. ПІекспір. Гаилвт, принц данський (1*40) 1*80 „ 59. 31. Ґорький. Мальва і иньші опов. (2*10) 2*50 вГенрнк Понтони ідап. Із хат. Оповід. (1*00) 1*40 „ 60. М. Дерлкдя. Композитор і ішьші опов. (160) 2*00 „Богдан Лепкнй. З житя. Оповіданя. (0 80) 1*20 в 61. ІО. Заєр. Легенди..........(2*00) 240 „Ґергарт Гауптман. Візник Геншель (1-20) 1*60 я 62. А. Чехов. Змора і инь. опов. . . . (2 00) 2 40 „М. Коцюбинський. В путах шайтана. 63. II. Кобринська. Ядзя і Катрся та иньшіО п ов ідан я ...................................................... (1*20) 1*60 „ оповіданя..........(1*40) 1*80 „У. Шекснір. Приборкана гоструха (1-00) 1*40 „ 6£. Д. Лукіяпович. Від кривди, пОіість (1*60) 2 00 „Панас Мирний. Лихі люди . . . . (1*00) 1*4.0 „ 65. А. Чайковський. Оповіданя . . . . (1*60) 200 гВ. Короленко. Судний день . . . . (080) 1*20 „ 66. Марко Вовчок. Народні опо зі д. т. Ш. (34:0) 3*80 „У. Шекснір. Макбет.......................................(1*20) 1*60 в 67—68. І. Левпцькпй. Х м а р и........(4**40) 4:*80 „К. Ґуцков. Уріель А коста..............................................(1*00) 1*40 „ 69—70. Е. Золя. Ж ерміпаль.................(5 60) 6 00 пУ. Шекспір. К о р і о л я н (1*40) 180 „ 71. О. Маковой. О повіданя. (2*60) 3 00 „М. Яцків. В царстві са т а п и ...................................................(1*20) 1*60 „72. І. Фрапко. На лопї природи . . . . (3 20) 3*60 „Панас Мирпнй. Моровеико...........................................................(0*50) 0*90 я73. Кар. Кавіїкі. Народність і її початки (0 60) 1*00 яЛесь Мартович. Нечитальпик. . . . (1 20) 1*60 „ 74. Фр. Енґельс. Людвік Фаербах . . . (0*50) 0*90 яМ. Коцюбинський. По людському . (1*60) 2*00 „ 75. Фр. Епґельс. Початим родипи, . . (1*50) 190 „N. Оркан. Скапаний сьвіт, драма . . (0 60) 1*00 г 76. Ш. Сеньобо. Австрии в XIX стодїтю (0*80) 120 „1>аснль Стефаник. Дорога, иовелї . (1*20) 1*60 „ 77 В. Будзпиовськлй. Хлоиська посілість (2 00) 2*40 „У. Шекснір. Юлїй ІІез а р ............................................................................(ГіО) 1*60 я78. К. Фдянаріон. Про неоо . . . . * (2 00) 2*40 „Л. Толстой. Відроджена, (3 томи). . (3*20) 3*60 „ ;9. М. Драгоманів. Переписка (вичерпано) . . 1*80 „К. Гавлїчек-Боровокпй. Вибір поеаій (120) 1*60 м 80. (>. Стекняк. Підземна Росія . . . . (300) 3 40 „Ф. Заревпч. Хлопська дитина . . . (1*40) 1*80 я 81. Адріяп. Аїрар. процес у Добростанах (1*00) 140 яI.