ucrainica iii - up - Univerzita Palackého v Olomouci

„заповітні чари творчості”, щоб „оглядати вічну правду, невиданий світ,
пекельні муки і райські розкоші” [Яцків М 1989: 210-217]. Модерністська
орієнтація М. Яцківа виявляється на відтворення дійсності, що межує між
реальним і фантастичним, матеріальним і ідеальним, на показі роздвоєння
між людиною-творцем і людиною-актором, заглиблення у візіі, видіння в
процесі творчості.
Особливий медитативний стиль утримує в собі оповідання
„Архітвір”, в якому образ Музи поглиблюється, конкретизується. Ця новела
є, можна сказати, своєрідним продовженням твору „Дівчина на чорному
коні”. Дівчина Ілона, тіло якої нагадує „старинну арфу зі слонової кості”,
волосся в неї – „золоті струни”, поставала для Даріана в різних постатях.
Артист не годен знайти ймення для неї, вона для нього – „вінець” його душі,
то знов „многострунна арфа, в якій закляті чари розкошу й терпіння”.
Артист зізнається, що ця дівчина для нього – „муза” його весни, раю й
терпіння. Новели М. Яцківа демонструють зміну парадигм у новій
українській прозі. Синтагматичному принципові, характерному для
реалізму, протиставляється принцип парадигматичний, який переважає в
прозі початку ХХ століття. Семантичний „центр уваги” у новій прозі, без
сумніву, перемістився в окремі шматки (сцени, абзаци, речення) і поняття
цільності набуває нового значення і функції порівняно з реалізмом. У
письменника велике багатство музичного оформлення, варіанти його теж
пов’язані з античними образами-символами: „Як настав вечір, ми блукали
ясними залами, а вони йшли в нескінченний округ. І не було там ні одного
живого єства, лише панувала муза тишини. Ми вийшли на веранду, перед
нами дрімали мирти, серед кипарисів водограй сипав діаманти на струни
кіфари, а поза твоїм тихим голосом чув я орфейські звуки і далеку
симфонію грецьких флетів…” [Яцків М 1989: 223].
У творах, де з’являється образ Музи, М. Яцків розробляє проблеми
вічності мистецтва, „безсмертної цілі краси”, щастя, що, за переконанням
героїв оповідання „Новітня основа”, є „дар богів, не для людських грубих
рук”. У листі до своєї коханої Музи-Псіхе Артист зізнається: „Тайною для
людей є наша зв’язь, вони шукають моєї Музи між своїми знайомими, а там,
у тебе, твого героя між тамошніми. Ти лиш одна знаєш, що в моїй музиці ти,
я лиш один в твоїй поезії виджу себе. Так підемо далі
Твої листи і поезії доходять до мене. Клоню голову перед твоєю
душею і пригортаю тебе до грудей” [Яцків М 1989: 234]. Своєрідна
інтерпретація образу Музи дозволяє М. Яцківу створити почуття
таємничого, надприродного, апелювати до підсвідомих, інстинктивних
емоцій і чуттів. Міф про Музу надає повсякденному життю поетичного
вираження, видіння. Муза – це особливе царство митця, прославлення
творчості, поезії – його предмет.
316