ucrainica iii - up - Univerzita Palackého v Olomouci

"Ця п’єса почалася вже давно...":
тема театральності світу
і її втілення у творчості Василя Стуса
Ходаківська Ярина
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Метафора світу як театру має давню історію. Її приписують і
Епікурові, й Петронію [Носков 1990: 4], до неї зверталися і Шекспір, і
Сковорода. Та з кожною новою епохою вона набуває нової актуальності. У
ХХ столітті – столітті масового суспільства й тоталітаризму – ця метафора,
наповнивлася новими відтінками і в працях науковців, і у художніх творах.
Найширше порівняння соціального та театрального світів розгорнув
американський соціолог Ервінг Гофман [2000]. Його праця про соціальну
драматургію (написана 1959 р.) стала своєрідною науковою рефлексією з
приводу посилення імперсональності та тоталітарних тенденцій у західному
світі. Для характеристик повсякденної взаємодії, яка відбувається у
суспільстві, Гофман використовував мову театральної сцени, говорячи “про
драматургійні вимоги, драматичну майстерність та драматургійні
стратегії” [Гофман 2000: 301]. Кожен індивід, на думку дослідника, у
спілкуванні з іншими має потребу контролювати враження, яке справляє на
них. Цей самоконтроль подібний до сценічної діяльності актора, якому
доводиться виправдовувати очікування публіки і вдавати із себе саме того,
кого вона сподівається побачити.
Одним із важливих моментів, на якому наголошує Гофман, є
проблема щирості, а точніше ймовірної облудності більшості вистав. Він
розглядає елементи нещирості у рекламній діяльності, у сфері послуг,
говорить про “шоу гостинності” вдома, характерну поведінку працівників
під час інспекції у школі, про необхідність “зображувати роботу”, коли
працівники перебувають у полі зору начальства або сторонніх. Тобто те, що
називається чи то політесом, чи то показухою, чи окозамилюванням, чи
відвертим ошуканством, – це характерна риса представлення себе для
інших. А широта явищ, охоплених дослідженням Гофмана, свідчить про
тотальний масштаб цієї театральної нещирості. Безперечно, умови
“сценічного” існування не можуть не позначитися на самосприйнятті
особистості: “Тією мірою, якою людина підтримує перед іншою спектакль, у
який сама не вірить, вона може почати відчувати особливого роду
відчуження від самої себе та особливого роду недовірливість щодо інших”
[Гофман 2000: 282].
Втім, теорія Гофмана стала лише верхівкою театрального дискурсу у
соціогуманітраних науках. “Суспільство як драма” – так бачив соціум у 1963
році Пітер Л. Бергер, називаючи інститути суспільства “драматичними
331