ucrainica iii - up - Univerzita Palackého v Olomouci

суб’єктом” [3, 4]. На думку М. Кодака, у перших пожовтневих поезіях саме
П. Тичина „геніально провіщав – без розгорнутої поетичної розробки –
майбутній баладний трагізм” [3, 4].
Так, покликана романтизувати трагічну епоху, балада постає
жанровим маркером героїзації свідомості. Тим-то вона виявилась чи не
найоптимальнішим жанром репрезентації насиченого драматичними
подіями ХХ століття. Саме вона є визначальною для трагічного
історіософського дискурсу цієї епохи пошуку людиною власної
ідентичності та меж між добром і злом – уже тому, що її художньоестетичні
параметри дають широкі можливості для моделювання ескалації
напруженого розгортання модусу буття в опозиції свій/чужий.
Специфічною ознакою української національної балади є її
спорідненість із думою, народною історичною піснею, романсом. Оскільки
ж думи генетично близькі до народних голосінь та невольничих плачів, вони
з особливою енергетичною потужністю резонують у жанрі балади й несуть
у пафосі романтизму відлуння цих речитативних наративних моделей.
Романтичний пафос зазвичай надає трагічній і страшній у своїй суті
реальності смерті, факт якої постає вибором без вибору, естетики подвигу,
тим самим відволікаючи буденну свідомість від екзистенційних вглиблень,
від натуралістичних переживань земного, реально-трагічного, замикаючи її
на абстрагованих регістрах усезагальності.
Беручи витоки з фольклору, балада як вмістилище архетипних
образів-концептів зберігає в своєму коді дихотомічну вертикаль
сакральне/профанне. Однак опозиція цей (світлий) /інший (темний) світ,
свій/чужий пом’якшується й залишається здебільшого у вигляді
аксіологічного сліду, так само як і абстрактна топографічна категорія
тридев’ятого царства набуває тут конкретніших вимірів, розгортаючи при
цьому поняття універсальності, яке й „проростає” з цієї „скрізь і завжди”
ймовірнісної конкретики. Опозиція свій/чужий не тільки оприявлює світ як
приналежність не тільки собі, а й Іншому/чужому, а розгортається у
площині зміни центру/периферії, намагаючись світ чужий відтіснити на
маргінеси свідомості й тим самим наче убезпечити себе від небезпеки.
У дискурсі українського шістдесятництва жанр балади постає не
тільки художньо-емоційним полем для переакцентації понять свій/чужий чи
для випробування потужного метафоричного заряду. Узявши на себе
креативну роль носія смислів, він, однак, певною мірою спричинений і
захисною реакцією свідомості на драматичні виклики ХХ ст. з його
революціями, голодоморами, війнами, тоталітаризмами. Така своєрідна
„втеча у жанр” ставить певний психологічний бар’єр між межовою
ситуацією чи кризовою подією та екзистенційно-сутнісним, глибинним, на
рівні внутрішнього „Я” пережиттям події. Водночас це і певна опозиція
гіперпафосові героїзму, яка розгортає дискурс буденного героїзму
звертанням до реалій повсякдення, до героя у шатах „простої”, „звичайної”
321