ucrainica iii - up - Univerzita Palackého v Olomouci

цинічно. Тим не менше, вони свідчать про деякі з панівних уявлень доби
тоталітаризму, що мав риси всесвітнього, а зовсім не локального явища.
Таким чином, драматургійна концепція соціального життя, розвиток
якої у ХХ столітті охоплює період 1930-х – 1970-х рр., становить собою
певний етап соціокультурного осмислення світу й соціуму, пов’язаний з
пануванням тоталітарного світогляду та нівеляцією суб’єктивноособистісного
начала у соціальному житті.
Український поет Василь Стус, як кожен митець, був дуже
сприйнятливим до найновіших настроїв, що панували у світовій соціогуманітарній
сфері. Яскравим свідченням цього стала написана у 1970–1971
рр. збірка "Веселий цвинтар", наповнена гротескно-театральними образами.
Втім, поетика цієї збірки формувалася не як запозичення (тим
більше, що доступ до надбань зарубіжної науки був обмежений), а як
діалектичне заперечення власних митецьких поглядів, які Стус обстоював у
критичних працях у 1960-х рр. (зокрема під час навчання в аспірантурі).
Стус-аспірант виступав поборником реалістичного письма,
декларуючи "епічний і конкретний" спосіб зображення подій, однією з
найголовніших ознак якого називав правдивість, щирість. Однак уже
наприкінці десятиліття 1960-х Стус розчаровується в ілюзіях митецього
реалізму. Справді, сучасна йому епоха, за визначенням А. Терца (А.
Синявського), мала „величний і неправдоподібний сенс” [Терц 2004: 114], а
отже правдиво і чесно відтворити цей світ може тільки "мистецтво
фантасмагоричне, з гіпотезами замість мети і гротеском замість
побутоописання. Воно найбільш повно відповідає духові сучасності” [Терц
2004: 114]. Збірка Стуса "Веселий цвинтар", написана в період світоглядної
та життєвої кризи поета, стала протестом проти цього світу "отруєних
соціальних інтеракцій" (Стусові слова), викликом офіційній правді (її автор
поширив самвидавним шляхом) і по-антиутопійному серйозною пародією.
Світ людей, зображений у збірці, – світ акторів, які грають свої ролі,
намагаючись зробити це якомога правильніше і старанніше, згідно з текстом
невідомої їм п’єси. "Ця п’єса почалася вже давно, / і лиш тепер збагнув я:
то вистава, / де кожен, власну сутність загубивши, / і дивиться, і грає. Не
живе" [Стус 1994: 167], – так починається один з наймасштабніших і, можна
сказати, програмових творів збірки, у якому представлено картину
соціального "театру", сучасного поетові.
І декорації, і п’єса у цій виставі – це символічні структури,
позбавлені свого сакрального компонента і знижені до буденного рівня,
через що вони або стають змістовно порожніми, або набувають навіть
негативного (брутального) сенсу. Так, за товстими мурами установи, яка має
солідну назву "Всесоюзний науково-дослідний центр по акліматизації
картоплі на Марсі", насправді ховається дім розпусти (поезія "Громадяни,
дотримуйтесь тиші..."). Під лозунгом про "рідну КПРС" люди банально
штовхаються, щоб увійти до трамвая, і навіть "старий чоловік, геть
333