ucrainica iii - up - Univerzita Palackého v Olomouci

сакрального, чому сприяє й „буйна метафоричність і особливо смілива
асоціативність” [5, 13; 10].
„Конфліктологія душі” як філософсько-поетичний імператив
І.Драча розгортається у царині соціальної проблематики, „згорнутої” у
філософські та морально-етичні концепти, означені парадигмою людина—
соціум, де в центрі уваги перебуває „вартість” людини як жертовного творця
матеріальних благ та духовних цінностей і де індивідуальне у його
неповторності підноситься до найвищої цінності.
У „соціальних медитаціях” І. Драча антиподом високої моральності
„простого героя” виступає, зазвичай, аморальне суспільство, соціальне тло з
його підтекстовим навантаженням, а поетові, як правило, відводиться роль
своєрідного медіума між соціумом/індивідуумом.
Нова естетична якість баладного мислення І. Драча полягає
насамперед у тому, що воно вносить у художньо-естетичні параметри
жанру інший темпоральний код. Якщо баладі зазвичай притаманна
темпоральна двоплановість, коли через минуле проектуються актуальні
філософські, морально-етичні проблеми сучасного, то в І. Драча, як
правило, траєкторію баладного напруження тримає актуалізований план
„нині присутнього” сьогодення. Нервом його виступає загострене відчуття
справедливості й апеляція до абстрагованої совісті соціумного
співтовариства (насамперед в тому контексті 60-х вчувається апелювання до
однодумців, передовсім інтелігенції) та конкретизованого (актуалізованого
в кожному реципієнтові) співчуття, адресованого соціально
упослідженому, не поцінованому „маленькому героєві часу”. При цьому
поетові вдається створити „своєрідну ілюзію пристутності” [11, 9] читача,
спровокувати в ньому „відчуття свідка” й уболівальника.
Цей інший теморальний код дивним чином конгломерує у баладах І.
Драча два паралельні теморальні коди – код минулого й код майбутнього:
вони, перехрещуючись, наче перетікають один в один, оприявлюючись в
одному, здавалося б, парадоксальному образі, як-то в „Баладі про
кібернетичний собор”. Й тоді, аби пом’якшити цей „зудар” двох різних
темпоральних ключів епох, поет відмовляється од „моралізуючого додатку”
(М. Ільницький) або повчального пасажу і вдається до такого ефективного
художнього засобу, як іронія.
Саме іронія (яка іноді переходить й у сарказм: див. його
„Саркастичне”) узлагоджує в Драчевих баладах таке часом викличнонепоєднуване
сусідство атрибутики модерної епохи з реаліями епохи, яка
вже стала історією, не допускаючи конфлікту
минулого/сучасного/майбутнього. Цьому, зокрема, сприяє каскад потужних
образів-інтелектуалізмів, по-новаторськи закладений в енергетику Драчевої
балади (скажімо, „Балада про генеалогію”, „Балада про кібернетичний
собор”).
323