ÐÐ±ÑÑÐ½Ð¸Ðº

ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет 

імені І.Я. Горбачевського МОЗ України» 

Кафедра філософії та суспільних дисциплін 

« ФІЛОСОФІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, 

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ » 

Збірник тез 

науково-методологічного семінару 

14 червня 2013 року 

Тернопіль, 2013

Укладачі: 

Мельничук Ірина Миколаївна доктор педагогічних наук, 

професор; 

Христенко Ольга Мирославівна 

кандидат педагогічних наук 

УДК 1:614.39 

ББК 87:51.1 

Ф 54 

Філософія, методологія, психолого-педагогічні аспекти формування культури 

здоров’язбереження : збірник тез науково-методологічного семінару кафедри 

філософії та суспільних дисциплін ТДМУ імені І. Я. Горбачевського. – 

Тернопіль : Вектор, 2013. – 60 с. 

У збірнику представлено результати наукових розвідок з проблем 

формування культури здоров’язбереження в контексті підготовки майбутніх 

фахівців. Серед іншого, висвітлено теоретичні основи, історичні умови, 

філософські підходи, психолого-педагогічний аналіз, правові чинники та інші 

аспекти процесу виховання духовно і фізично здорових членів суспільства. 

Також репрезентовано організаційно-педагогічний досвід навчальних та 

громадських інституцій, які сприяли формуванню культури 

здоров’язбереження дітей, молоді, дорослих. 

Для усіх, зацікавлених у збереженні та зміцненні здоров’я людини. 

2

ЗМІСТ 

Мельничук І.М.................................................................................................. 5 

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ................................. 5 

Білик С.М........................................................................................................... 8 

ДЕЯКІ ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДИКИ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ................................................... 8 

Бондаренко С. В.............................................................................................. 11 

ЕКОЛОГІЧНІ ТА ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧІ АСПЕКТИ 

ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОЛОГІЧНИХ 

ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 80-Х – ПОЧАТОК 90-Х 

РОКІВ XX СТ.) ............................................................................................. 11 

Борисюк Л.О.................................................................................................... 14 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ У ПРОФЕСІЙНІЙ 

ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ БАКАЛАВРІВ СЕСТРИНСЬКОЇ 

СПРАВИ........................................................................................................ 14 

Демянчук М.Р.................................................................................................. 16 

РОЛЬ СЕСТРИНСЬКОЇ СПРАВИ У СИСТЕМІ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ........................................................................... 16 

Заєць М. З......................................................................................................... 18 

ДІАЛОГІЧНА ВЗАЄМОДІЯ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА 

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАЙБУТНІХ ЛІКАРІВ ........................ 18 

Кадобний Т. Б.................................................................................................. 20 

ФІЛОСОФІЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ................................................... 20 

Калаур С.М., .................................................................................................... 23 

ДОЦІЛЬНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОЇ 

ГОТОВНОСТІ ДО МАТЕРИНСТВА......................................................... 23 

Кравчук Л. В., Кравчук Л. О........................................................................ 26 

ФІЗИЧНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ 

ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ ................................................................................. 26 

Кульчицький В. Й., Кульчицька Т. В. ....................................................... 30 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я – ОДИН ІЗ ГОЛОВНИХ 

АСПЕКТІВ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ............................................ 30 

Луців О.Р. ......................................................................................................... 32 

ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ СКЛАДОВОЇ ЗДОРОВ’Я ЯК ШЛЯХ 

ГАРМОНІЙНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ..................................... 32 

Мартинів О.М., ............................................................................................... 34 

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ 

КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ..................................................... 34 

3

Махобей К.М.,.................................................................................................. 36 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ ЯК 

СВІТОГЛЯДНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ МЕДИЧНИХ 

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ....................................................................... 36 

Назарук В.Л. .................................................................................................... 38 

КУЛЬТУРА ЗДОРОВ’Я, ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ ТА 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНА КОМПЕТЕНІСТЬ СТУДЕНТА- 

МЕДИКА....................................................................................................... 38 

Новакова Л.В.,................................................................................................. 40 

ІСТОРИЧНІ ВІХИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я ............... 40 

Пилипишин О.І.,............................................................................................. 43 

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

МОЛОДІ ........................................................................................................ 43 

Сопіга М.О. ...................................................................................................... 49 

ПРАВО НА ЖИТТЯ І МЕДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ..................................... 49 

Христенко О. М.,............................................................................................. 53 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ: 

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ДОСВІД ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 

УКРАЇНИ ...................................................................................................... 53 

Шукатка О.В., ................................................................................................. 55 

АКТУАЛЬНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧОЇ 

КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ЕКОНОМІСТІВ НА ЗАСАДАХ 

АКСІОЛОГІЇ ................................................................................................. 55 

Яцишина О. В.................................................................................................. 57 

ГУМАНІТАРНА ПІДГОТОВКА ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ- 

МЕДИКІВ В СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ .................................. 57 

4

Мельничук І.М. 

доктор педагогічних наук, професор, 

завідувач кафедри філософії 

та суспільних дисциплін 

ТДМУ імені І.Я.Горбачевського 

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

Створення теоретичного фундаменту дослідження процесів 

формування здоров’язбережувальної компетенції майбутніх фахівців 

актуалізує уточнення термінів і визначень, які є засадничими у галузі 

наукових сфер, дотичних до проблем здоров’я та підготовки людини до 

ведення здорового способу життя з метою здоров’язбереження. Суттєвою 

перешкодою становлення вітчизняної health education (освіти, 

спрямованої на здоров’ятворення, збереження здоров’я, формування 

культури здорового способу життя) виявилося неоднозначне трактування 

концептуальних основ інтегральної науки про здоров’я, яка зародилася на 

стику екології, біології, медицини, психології, педагогіки, фізичного 

виховання та ін. Наявність спільної науково-професійної мови значно 

полегшить взаємодію фахівців, котрі в освітній системі вищої школи 

знаходять підходи до взаєморозуміння та співробітництва в розвитку 

валеологічного світогляду студентської молоді, формування у них 

життєвого пріоритету здоров’я, культури здорового способу життя. 

Кінцевою метою такої освіти має стати формування здоров’язберігаючої 

компетентності як невід’ємної складової професійної компетентності 

майбутніх фахівців. 

Вивчення проблеми формування здоров’язберігаючої компетентності 

під час навчання студентської молоді, передбачає здійснення історикометодологічного 

аналізу і конкретизацію основних дефініцій, які 

складають понятійно-термінологічний апарат. Такими науковими 

поняттями є терміни «здоров’я», «здоровий спосіб життя», 

«здоров’язбереження». 

Оскільки людина як глобальний феномен є предметом дослідження 

багатьох наукових сфер (філософії, історії, соціології, культурології, 

біології, медицини, антропології, валеології, педагогіки, психології та ін.), 

відтак одночасно із загальними питаннями вивчення динаміки 

антропогенезу й особистісного розвитку особливої уваги набувають 

5

проблеми, що стосуються здоров’я людини. Очевидними були передумови 

виникнення самостійної науки про шляхи та способи формування, 

збереження і зміцнення здоров’я людини. Але наявний багаж знань про 

здоровий спосіб життя, запозичений з народних традицій, укладів життя й 

народної медицини носив емпіричний характер і протягом тривалого часу 

не мав коректного наукового обґрунтування. Зокрема, орієнтація 

медицини на лікування та попередження патологічних станів сприяла 

розвитку науки про хвороби, залишаючи відкритим питання про сутність 

здоров’я. Тому загальноприйнятого трактування здоров’я людини як 

цілісної системи на сьогодні не існує. Сучасна наука нараховує близько 

300 визначень цього поняття. 

У новій концепції здоров’я робоча група ВООЗ пропонує таке 

визначення цього терміну: «Здоров’я – це ступінь здатності індивіда чи 

групи, з одного боку, реалізувати свої прагнення і задовольняти потреби, а 

з другого, змінювати середовище чи кооперуватися з ним. Тому здоров’я 

розглядається як ресурс, а не мета життя» [2, с. 318]. 

Визначаючи філософсько-методологічні аспекти вимірювання прямих 

характеристик здоров’я, науковці тлумачать цей феномен як стан людини, 

завдяки якому уможливлюється повноцінне виконання соціальних 

функцій, пропонують розглядати його як динамічний процес рівноваги 

організму з навколишньою природою й соціальним середовищем, за якого 

всі закладені в біологічній і соціальній сутності людини здатності 

виявляються найбільш повно [1, с. 111]. 

Конструктивний підхід до здоров’я людини дозволив уперше 

сформулювати активну стратегію формування здоров’я. Так, у 1980 році 

І. Брехманом була започаткована «здоров’язнавча» наука з вивчення 

індивідуального здоров’я людини – валеологія. Семантика цього 

латинізму з самого спочатку не відповідала глобальному задуму 

створення всеохоплюючої науки по здоров’я, хоча і замисел, і 

становлення нової наукової галузі були діалектично та історично 

закономірними. Почала зароджуватися наука про здорове буття, або 

здоровий спосіб життя. Валеологічна сутність здоров’язнавства полягає у 

пошуку шляхів і способів формування індивідуального здоров’я, що 

набуло особливо бурхливого розвитку серед педагогічних наук. 

Всесвітня Асамблея здоров’язбереження на ХІІІ сесії у 1977 році 

поставила перед урядами всіх країн основне соціальне завдання на період 

до кінця ХХ століття: досягнення людьми планети такого рівня здоров’я, 

який дозволить їм вести продуктивний у соціальному та економічному 

6

аспекті спосіб життя. Мета виявилася недосяжною у всесвітньому 

масштабі. Однією з причин було те, що розуміння терміну 

«здоров’язбереження» передбачало тільки охорону здоров’я населення. 

Примноження здоров’я здорових людей залишилося абстрактним 

поняттям і зводило всі програми до попередження та лікування хвороб. 

Заслуговує уваги той факт, що в Національній програмі США 

«Здоров’я народу» виокремлені три підходи до поліпшення статусу 

суспільного здоров’я, три організуючих принципи, наступних один за 

одним згідно рівня значущості: 1) забезпечення, «просування» здоров’я 

(health promotion); 2) захист здоров’я (health protection); 3) профілактичні 

медичні служби (preventive services). Такі ж принципи могли б стати 

основою програми здоров’я в будь-якій країні. 

Зокрема, в Україні дослідження здоров’язбережувального змісту 

очолив Г. Апанасенко, котрий розглядає здоров’я як динамічний стан 

людини, що «визначається резервами механізмів самоорганізації її 

системи (стійкістю до впливу патогенних чинників і здатністю 

компенсувати патологічний процес), характеризується енергетичним, 

пластичним та інформаційним (регуляторним) забезпеченням процесів 

самоорганізації, а також є основою прояву біологічних (виживання – 

збереження особи, репродукція – продовження роду) і соціальних 

функцій. Чим вище здатність індивіда реалізувати свої біологічні й 

соціальні функції, тим вище рівень його здоров’я. 

Література 

1. Башавець Н. А. Теоретико-методичні засади формування культури 

здоров’язбереження як світоглядної орієнтації студентів вищих економічних 

навчальних закладів : дис. … доктора пед. наук : 13.00.04 / Башавець Наталія 

Андріївна. – Одеса, 2012. – 555 с. 

2. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України ; голов. ред. В. Г. Кремень. – 

К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с. 

7

Білик С.М. 

кандидат філософських наук, викладач 

кафедри філософії та суспільних дисциплін 


ДЕЯКІ ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДИКИ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 

Згідно із Статутом ВООЗ, здоров’я є станом повного фізичного, 

душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб і 

фізичних вад. Однак це визначення не може бути використане для оцінки 

здоров’я на суб’єктивно-соціальному рівні. На думку ВООЗ, здоров’я на 

індивідуальному рівні – це відсутність виявлених розладів і захворювань, 

а в соціальній площині – процес зниження рівня смертності, 

захворюваності та інвалідності. 

Дослідник П. І. Калью розглянув 79 визначень здоров’я, 

сформульованих у різних країнах світу в різний час представниками 

різних наукових дисциплін. Серед трактувань зустрічаються такі: здоров’я 

– нормальна функція організму на всіх рівнях його організації, 

нормальний хід біологічних процесів, що сприяють індивідуальному 

виживанню і відтворенню; динамічна рівновага організму і його функцій з 

навколишнім середовищем; участь у соціальній діяльності та суспільно 

корисній праці, здатність до повноцінного виконання основних 

соціальних функцій; відсутність хвороби, хворобливих станів і змін; 

здатність організму пристосовуватися до постійно змінюваних умов 

довкілля [1, с. 33 – 35; 2, с. 42 – 43]. На думку П. Калью, усі 

характеристики здоров’я можуть бути зведені до наступних концепцій – 

медичної, біомедичної, біосоціальної та ціннісно-соціальної. 

Загалом у філософській літературі знаходимо різні визначення 

поняття «здоров’я», які схожі за своєю сутністю, але відмінні за методом 

дослідження. «Здоров’я – це життєва цінність, що займає верхню ступінь в 

ієрархії цінностей людини в системі таких категорій людського буття, як 

інтереси та ідеали, гармонія і краса, творча праця, зміст і щастя життя» 

[3]. Існують якісні та кількісні характеристики здоров’я. Вони 

відображають рівень життєстійкості організму, широту його адаптаційних 

можливостей, біологічну активність органів і систем, їх здатність до 

регенерації. 

8

У філософських категоріях апріорно теж є присутнім здоров’я: буття – 

небуття, живе – неживе, життя – смерть, здоров’я – хвороба, лікування – 

профілактика тощо. 

Людина як феномен має властиві тільки їх атрибути – розум, совість, 

які, в свою чергу, теж є феноменами. Таким атрибутом є й здоров’я – 

багатомірний і водночас цілісний феномен взаємоузгодженої 

життєдіяльності людини. Цей феномен може розглядатися як стан, явище і 

процес. Буття людини, за онтологічним підходом, базується на 

оздоровчому імперативі, який має процесуальний характер. 

Процесуальний ланцюг не обмежується лише збереженням і зміцненням 

здоров’я, бо розпочинається з моменту зародження людини на 

ембріональній стадії. Саме тому повний ланцюжок процесів, які 

відбуваються у здоров’ї як феномені, нині має такий вигляд: формування, 

збереження, зміцнення, використання (або споживання), відновлення та 

його передача через фізичну, психічну, соціальну та духовну складові. 

Підстави для визначення здоров’я як філософської категорії 

розкриваються шляхом аналізу його сутності за різними підходами – 

феноменологічному та онтологічному (див. вище); холістичному, який 

підкреслює цілісність здоров’я та взаємозв’язок і взаємозумовленість усіх 

його складових – фізичної, психічної, соціальної та духовної; 

гносеологічному, який дозволяє визначити суб’єкт (групу суб’єктів, 

соціум) здоров’я; детерміністському, який дає можливість визначити 

причинно-наслідкові зв’язки здоров’я, встановити взаємодію між його 

складовими; та герменевтичному, який допомагає зрозуміти його цілісну 

сутність і сформулювати дедуктивне визначення здоров’я та його 

індуктивний ряд: здоров’я – цілісний і водночас багатомірний феномен 

взаємоузгодженої життєдіяльності людини. 

Важливими для розуміння є критерії поняття «здоров’я». Серед них 

виділяють онтологічний – необхідність буття людини, що виявляється 

через оздоровчу стратегію функціонування людського організму і 

виявляється в оздоровчому імперативі. Лінгвістичний критерій означає, 

що слово «здоров’я» є в усіх мовах світу. Діяльний – щоденне життя 

людини відбувається як низка застережних дій на основі безумовних та 

умовних рефлексів. Когнітивний критерій передбачає продукування 

людством знань про здоров’я у вигляді різнорівневих блоків інформації – 

ідей, гіпотез, концепцій, законів, закономірностей, принципів, теорій, 

методів, методик. Епістемологічний – здоров’я є предметом вивчення 

9

таких наук, як медицина, антропологія, соціологія, психологія, педагогіка 

і валеологія. 

Основними ознаками здоров’язбережувальної компетентності як 

ключової є поліфункціональність: ця компетентність дозволяє вирішувати 

проблеми здоров’язбереження людини, групи людей, спільноти та 

суспільства; надпредметність і міждисциплінарність: інформація про 

здоров’я має місце в усіх ланках освіти (дошкілля, шкільна, додипломна, 

післядипломна, освіта для дорослих); багатовимірність: зумовлена 

сутністю здоров’я людини як багатомірного і цілісного феномена; і 

нарешті забезпечення широкої сфери розвитку особистості: вивчення 

шляхів і засобів збереження здоров’я, яке має особистісне спрямування. 

Висновки. Очевидно, що розвиток теоретичного та методологічного 

підходу у філософії здоров’язберігаючої діяльності є неможливим без 

з’ясування філософського змісту базових понять і встановлення 

взаємозв'язку між ними. 

У свою чергу, технологія навчання здоров’ю – це прийоми, методи, 

способи, набір освітніх і виховних засобів, організаційно-методичний 

інструментарій педагогічного процесу, результатом якого є формування 

здорового способу життя. 


1. Калью П. И. Сущностная характеристика понятия «здоровье» и некоторые 

вопросы перестройки здравоохранения: обзорная информация. – М., 1988. – С. 

33 – 35. 

2. Психология здоровья / под ред. Г.С. Никифорова. [Учебник для вузов]. – 

СПб.: Питер, 2003. – С. 42 – 43. 

3. Современные философские проблемы естественных, технических и 

социально-гуманитарных наук: [учебник для аспирантов и соискателей ученой 

степени кандидата наук] / под общ. ред. д-ра филос. наук, проф. В. В. 

Миронова. – М., 2006. – 639 с. 

10

Бондаренко С. В. 

кандидат історичних наук, доцент 


ТДМУ імені І. Я. Горбачовського 

ЕКОЛОГІЧНІ ТА ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧІ 

АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ТА 

ЕКОЛОГІЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ 

(КІНЕЦЬ 80-Х – ПОЧАТОК 90-Х РОКІВ XX СТ.) 

Об’єктивні регресивні процеси в соціально-економічному та 

екологічному розвитку колишнього Радянського Союзу в кінці 80-х років 

минулого століття активізували суб’єктивний фактор у боротьбі за 

національну незалежність в його республіках. Проголошення незалежної 

Української держави є результатом дії НРУ та інших суспільнополітичних 

рухів і організацій середини 80-х – початку 90-х років, а її 

утвердження повністю залежало від їх здатності стати виразником 

інтересів громадян на сучасному етапі. 

Актуальність дослідження вмотивована тим, що в сучасному світі і в 

Україні зокрема, забруднення навколишнього середовища негативно 

впливає на здоров’я людей, що спричиняє недоброякісне виконання 

професійних обов’язків як у сфері системи охорони здоров’я, так і в усіх 

інших галузях. Мета статті – відобразити шкідливий вплив забруднення 

навколишнього середовища та прагнення суспільно-політичних та 

екологічних організацій, таких як Народний Рух України та організації 

«Зелений світ» відновити екологічну рівновагу, а також не допустити 

погіршення її стану після трагедії на Чорнобильській АЕС в кінці 80-х на 

початку 90-х рр. XX століття. 

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 

1) дослідити ситуацію в Україні в період другої половини 80-х на 

початку 90-х років XX ст.; 

2) визначити чисельність організацій та політичних рухів, які 

намагалися вплинути на суспільно-політичну та екологічну ситуацію в 

країні; 

3) проаналізувати методи їхньої діяльності, які вплинули на виконання 

поставленої ними мети. 

Непоправної шкоди довкіллю було завдано аварією на 

Чорнобильській АЕС, яка трапилася 26 квітня 1986 року [1, c. 130]. За 

офіційними даними аварійний викид із 4-го енергоблоку Чорнобильської 

11

АЕС становив 50 млн. кюрі активності, а згідно інформації газети 

„Московские новости” – понад 1 млрд. кюрі. 5 млн. га землі на Україні 

зазнали радіаційного забруднення, з них 3,5 млн. га – 

сільськогосподарські угіддя і 1,5 млн. га – ліси. 32 райони шести областей 

попали в зону радіаційного опромінення. У 1986 р. 5,8 тисяч дітей і 7 

тисяч дорослих дістали опромінення щитовидної залози. За оцінками Ю. 

Щербака, 4 млн. населення України проживало на забрудненій території, з 

них 100 тисяч – в умовах небезпечних для життя [2, с. 227]. 

Безмірне обурення й тривогу населення викликали наслідки аварії на 

ЧАЕС, невідомість і непередбачуваність їх негативного впливу на 

здоров’я дітей та дорослих, а також згубної дії радіації на природне 

довкілля, як одразу після катастрофи, так і в подальшому майбутньому. 

Знищення навколишнього середовища все більше набувало незворотного 

характеру. А збереження та відтворення довкілля пов’язане із життям і 

здоров’ям громадян, збереженням генофонду, із розвитком економічного 

потенціалу країни [1, c. 130]. 

В результаті екологічної катастрофи на ЧАЕС у 1987 році були 

організовані перші неформальні самодіяльні об’єднання, діяльність яких 

сприяла піднесенню національної самосвідомості громадян, і 

зосереджувалася на трьох спрямуваннях – суспільно-політичному, 

культурно-історичному та екологічному. Найбільші з них: Товариство 

Лева у Львові, Український культурологічний клуб у Києві, студентське 

об’єднання "Громада", клуб «Спадщина». Першою національною 

неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ», 

зареєстрований 1987 р. завдяки активній підтримці прогресивної 

інтелігенції – О. Гончара, Ю. Щербака, С. Плачинди [1, c. 132], активних 

членів та прихильників Народного Руху України. В червні 1989 р. партійні 

органи звітували про діяльність більше ніж 47 тисяч самодіяльних 

об’єднань наступної спрямованості: соціально-політичної – 6957, 

культурно-історичної – 1460, екологічної – 1946, художньо-розважальної 

– 10 859, фізкультурно-оздоровчої – 6124, спортивно-технічної – 4239, 

колекційно-збиральницької – 685 [3, арк. 76]. 

Основна увага цих організацій ставилася на покращення життя 

населення, захист прав і свобод громадян, а також захист довкілля і 

здоров’я населення. Основна форма діяльності у той час це проведення 

мітингів на захист даних вимог. 27 серпня 1989 р. на Хмельниччині, у м. 

Нетішин, у ході несанкціонованого екологічного мітингу, у якому брали 

участь 5 тис. осіб, гостро ставилися питання про негативні наслідки 

12

можливого розширення Хмельницької АЕС. 8 – 10 вересня 1989 р. у 

Києві, у приміщенні актової зали Політехнічного інституту проходили I 

Всеукраїнські Збори Народного Руху України за перебудову (Установчий 

З’їзд НРУ), на якому, окрім питань демократизації і політичного 

суверенітету, самостійності економічної системи, наголошувалося на 

гостроті екологічних проблем, на потребі мінімізації наслідків аварії на 

ЧАЕС [1, c. 135]. НРУ проводив спільну роботу з іншими політичними 

партіями національно-демократичного спрямування у розв’язанні 

екологічних проблем і покращення здоров’язбереження українського 

населення. У цьому напрямку НРУ співпрацював із екологічною 

асоціацією «Зелений світ», Партією зелених України, із громадськими 

природоохоронними організаціями, зокрема у найбільш екологічно 

забруднених регіонах – на Донеччині, Придніпров’ї, Миколаївщині, 

Буковині, Тернопільщині, в Хмельниччині, в Криму [1, c. 137]. 

Суспільно-політичні, культурологічні та екологічні організації 

відіграли ключову роль у приверненні уваги суспільства до екологічних 

проблем наприкінці 80-х на початку 90-х років XX ст. Проводячи 

конкретні цільові екологічні та захисні заходи, вони відіграли важливу 

роль у припиненні роботи багатьох екологічно шкідливих та небезпечних 

об’єктів всеукраїнського масштабу. Серед найвагоміших здобутків 

активної діяльності щодо збереження та оздоровлення навколишнього 

середовища і збереження здоров’я населення у зазначений період стала 

заборона на будівництво Чигиринської, Кримської атомних 

електростанцій в Україні [1, c. 140]. 

У сучасному світі як і в Україні загалом, є ще дуже багато 

невирішених проблем щодо здоров’язбереження населення. Наскільки ці 

проблеми будуть вирішені, це буде залежати від нас самих: українських 

громадян, наскільки ми зможемо зберегти стан екології. Від цього буде 

залежати розвиток нашої природи і здоров’я народонаселення України і 

світу зокрема. 


1. Ковпак Л. Екологічні проблеми України у програмних документах та 

діяльності НРУ (кінець 1980-х – 1990-х років) // Народний Рух України: історія, 

ідеологія та політична еволюція (1989 – 2009). Матеріали круглого столу, 

присвяченого 20-й річниці створення Народного Руху України за перебудову 

(Київ, 22 вересня 2009 р.). – Київ, 2010. – 155 с. 

2. Україна на грані екологічної катастрофи. Дайджест канадського товариства 

прихильників Руху ЕКОЛОС та Української асоціації “Зелений світ” – Канада, 

1990 // Всесвіт. – 1991. – № 4. – С. 225 – 232. 

13

3. О работе партийных комитетов республики с самодеятельными 

общественными объединениями // ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 32. – Од. зб. 2658. – 

233 арк. 

14 

Борисюк Л.О. 

викладач Рівненського базового 

медичного коледжу 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ 

У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ БАКАЛАВРІВ 

СЕСТРИНСЬКОЇ СПРАВИ 

Нові соціально-економічні умови розвитку суспільства, подальший 

науково-технічний прогрес і потреба в здорових трудових ресурсах є 

потужним засобом, спрямованим на зміцнення здоров’я населення, 

починаючи з формування культури здоров’я, здоров’язбережувальної 

компетенції особистості шляхом застосування здоров’язберігаючих 

технологій у процесі підготовки майбутніх фахівців. Адже здоров’я – це 

перша і найважливіша потреба, що забезпечує гармонійний розвиток 

особистості. Без здоров’я людина не в змозі самореалізувати себе у 

творчому й фізичному потенціалах, а його формування потребує 

придбання необхідних знань і цілеспрямованої напруженої праці над 

собою. Особливого значення набуває використання здоров’язберігаючих 

педагогічних технологій у підготовці фахівців, зокрема, медичних сестер, 

професійна діяльність котрих пов’язана із проблемами збереження 

здоров’я інших людей. 

Сучасні вимоги до професійної підготовки майбутніх бакалаврів 

сестринської справи ґрунтуються на реалізації компетентнісного підходу в 

медичній освіті. Компетентний фахівець середньої ланки медичного 

профілю повинен володіти не лише професійними знаннями, вміннями та 

навичками, а також правильно приймати найбільш оптимальне рішення у 

складних ситуаціях, володіти аналітичним і критичним мисленням щодо 

здоров’язбережувальних дій стосовно пацієнтів. Тому дослідники 

досліджують здоров’язберігаючу компетентність як складову професійної 

підготовки майбутніх бакалаврів сестринської справи і використовують у 

навчальному процесі педагогічні технології здоров’язбережувального 

змісту. 

Аналіз наукових підходів до сучасних педагогічних інновацій дає 

змогу виокремити технології, спрямовані на здоров’язбереження, що

доцільно використовувати у підготовці майбутніх бакалаврів сестринської 

справи: 

– здоров’язберігаючі технології, які створюють безпечні умови для 

перебування, навчання та праці в навчальному закладі, вирішують 

завдання раціональної організації освітнього процесу (з урахуванням 

вікових та індивідуальних особливостей і гігієнічних норм), відповідність 

навчального та фізичного навантажень можливостям особи; 

– оздоровчі технології, спрямовані на вирішення завдань зміцнення 

фізичного здоров’я майбутніх фахівців, підвищення потенціалу (ресурсів) 

здоров’я: фізична підготовка, фізіотерапія, ароматерапія, загартування, 

гімнастика, масаж, фітотерапія та ін..; 

– технології навчання здоров’ю – гігієнічне навчання, формування 

життєвих навичок (керування емоціями, вирішення конфліктів тощо), 

профілактика травматизму та зловживання психоактивними речовинами, 

статеве виховання; 

– виховання культури здоров’я полягає у формуванні особистісних 

якостей, які сприяють збереженню та зміцненню здоров’я, формуванню 

уявлень про здоров’я як цінність, посиленню мотивації на ведення 

здорового способу життя, підвищенню відповідальності за особисте 

здоров’я, здоров’я родини [1]. 

У сучасних педагогічних дослідженнях науковці виокремлюють такі 

групи здоров’язберігаючих технологій: 

1. Медико-гігієнічні, що спрямовуються на дотримання належних 

гігієнічних умов навчання і виховання; проведення заходів щодо 

санітарно-гігієнічної освіти; проведення занять з ЛФК та ін. 

2. Екологічні здоров’язберігаючі технології – спрямовані на виховання 

прагнення до створення екологічно оптимальних умов для життя. 

3. Лікарсько-оздоровчі технології, реалізація яких полягає в 

упроваджені ідей лікувальної педагогіки та лікувальної фізкультури, 

вплив яких забезпечує відновлення фізичного здоров’я особи. 

4. Фізкультурно-оздоровчі технології. Їх реалізація спрямована на 

фізичний розвиток студентів шляхом застосування певних засобів 

навчання і виховання. 

5. Соціально-адаптувальні та особистісно-розвивальні технології 

спрямовані на формування та зміцнення здоров’я студентів, підвищення 

ресурсів психологічної адаптації особистості, передбачають проведення 

різноманітних соціально-психологічних тренінгів, реалізацію програм 

соціальної та сімейної педагогіки. 

15

6. Технології забезпечення безпеки життєдіяльності. У процесі 

реалізації цієї групи здоров’язберігаючих технологій передбачається 

визначення й упровадження в навчально-виховний процес рекомендацій 

фахівців з охорони праці, представників інженерно-технічних служб, 

цивільної оборони, пожежної інспекції та ін. 

7. Здоров’язберігаючі освітні технології – педагогічні прийоми, 

методи, які не завдають шкоди здоров’ю суб’єктам освітнього процесу, 

створюють їм безпечні умови навчання та роботи в освітньому закладі; 

технології, що засновані на вікових особливостях пізнавальної діяльності 

студентів, навчанні на оптимальному рівні «труднощі-складнощі», 

оптимальному поєднанні рухових і статичних навантажень, навчанні в 

малих групах, використанні наочності та поєднанні різних форм надання 

інформації, створенні емоційно-сприятливої атмосфери, формуванні 

позитивної мотивації до навчання («педагогіка успіху»), на культивуванні 

у майбутніх фахівців знань з питань здоров’я [2, с. 383-384]. 


1. Ващенко О. Готовність вчителя до використання здоров’язберігаючих 

технологій у навчально-виховному процесі / О. Ващенко, С. Свириденко // 

Здоров’я та фізична культура. – 2006. – №8. – С. 1–6. 

2. Сутність, види та особливості здоров’язберігаючих технологій у дітей в 

умовах сучасного навколишнього середовища / С. Є. Лупаренко, О. І. Попов, П. 

І. Потейко, Л. А. Суханова // Гігієна населених місць. – 2010. – № 55. – С. 328– 

386. 

Демянчук М.Р. 

завідувач відділенням сестринської справи 

Рівненського базового медичного коледжу 

РОЛЬ СЕСТРИНСЬКОЇ СПРАВИ У СИСТЕМІ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

Медсестринство, як мистецтво догляду за хворими, має багатовікову 

історію, а медсестринська освіта, як соціальне замовлення, формувалася 

на різних етапах розвитку людської цивілізації. 

Першим виданням з науковою оцінкою ролі сестер милосердя були 

«Записки про сестринську справу» (1859 р.), у яких Ф. Найтінгейл 

першою виокремила два поняття: догляд за хворими та догляд за 

здоровими. Саме Ф. Найтінгейл поклала початок систематичній підготовці 

медичних сестер. 

16

Методика підготовки Ф. Найтінгейл створила перший взірець 

медичної сестри, постать якої повинна характеризуватися наявністю 

спеціальних сестринських знань, умінь і навичок, технічною підготовкою, 

відповідним характером з наявністю таких якостей, як спостережливість, 

терпимість, невтомність, любов до порядку, пунктуальність та ін. Вона 

вважала сестринську справу необхідною та відповідальною спеціальністю, 

яка потребує душевного та фізичного загартування, а також уміння 

тверезо мислити в складних ситуаціях [3]. Таким чином, Ф. Найтінгейл 

ще понад 100 років тому пропонувала те, що має бути покладене в основу 

реформування сучасної медсестринської справи. 

В Україні офіційне використання жіночої праці по догляду за хворими 

започатковане в середині ХІХ ст., а систематична підготовка сестер 

милосердя розпочалася з другої половини ХІХ ст.: у Харкові (1874 р.), 

Києві (1975 р.) та Одесі (1987 р.). Медсестринство розвинулось у 

структуровану професію, медсестринська освіта стала ступеневою: 

допоміжна медична сестра – дипломована медсестра – медична сестрабакалавр 

– магістр медсестринства – медична сестра з науковим ступенем 

доктора філософії [2, с. 21]. 

Перегляд методики підготовки медичних сестер відбувся після 

ратифікації Конвенції Міжнародної Організації Праці «Про сестринський 

персонал» (1979 р.), після чого була переглянута номенклатура 

спеціальностей із середньою медичною освітою, вперше запроваджена 

атестація середніх медичних працівників з присвоєнням кваліфікаційних 

категорій. У відповідності з новими вимогами в 1989 р. відбувся перегляд 

і самого змісту спеціальності «медична сестра, внаслідок чого вона 

отримала нове найменування – «Сестринська справа», що більш суттєво 

відтворює зміст фаху і відповідає міжнародній номенклатурі [3, с. 29-30]. 

З 90-х років у незалежній Україні також відбулися зміни в підготовці 

середніх медичних працівників. Згідно із законом України «Про освіту» 

визначена ступеневість медсестринської освіти: І ступінь – дипломована 

медична сестра, яку мають право готувати вищі медичні навчальні 

заклади І рівня акредитації; ІІ ступінь – бакалавр медсестринської справи, 

з підготовкою в медичних закладах ІІ рівня акредитації. Підготовка 

бакалаврів медсестринської справи передбачає не тільки розширення 

рівня її компетентності й самостійності як помічників лікаря, а й у 

перспективі і продовження освіти в медичних закладах ІІІ–VІ рівнів 

акредитації з отриманням рівнів спеціаліста і магістра з медсестринства, 

що є характерною рисою розвинутих країн світу. 

17

Починаючи з 1992 року, в розвитку медсестринства України 

відбуваються успішні зміни завдяки співробітництву з Європейським 

бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я, компанією «Міжнародні 

професійні ресурси», реалізуються українсько-канадська програма 

«Партнери в охороні здоров’я» (медсестринський проект), американська 

програма «Ініціативи в охороні здоров’я України» та американоукраїнська 

програма співробітництва з Американським альянсом охорони 

здоров’я (міжнародні студентські обміни, зустрічі, конференції, програми 

стажування за кордоном, camp America, Au pair, HOPS(GB) [2]. 

Однак, лише на десятому році державної незалежності України 

затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України 

(7.12.2000 р.), яка вперше з наукових позицій визначила шляхи її 

реформування і надання пріоритету удосконалення первинної медикосанітарної 

допомоги та її розвитку на нових засадах; визначила 

необхідність перегляду ролі сестринської справи в системі 

здоров’язбереження, що потребує реформування медсестринської освіти 

[3, с. 40-41]. 


1. Проблеми і перспективи розвитку медсестринства у світі і в Україні 

(історичний аспект і сучасність) / В. Й. Шатило, О. В. Горай, С. В. Гордійчук та 

ін. // Вища освіта в медсестринстві: проблеми і перспективи : матеріали Всеукр. 

наук.-практ. конф., 10-11 листоп. 2011 р., Житомир / відп. ред. В. Й. Шатило. – 

Житомир : Полісся, 2011.– С. 16–26. 

2. Програма розвитку медсестринства України (2005-2010 рр.) // Медична 

освіта. – 2006. – № 1. – С. 14–21. 

3. Шегедин М. Б. Медсестринство в Україні : навч. посіб. / М. Б. Шегедин. – 

Тернопіль : Укрмедкнига, 2003. – 280 с. 

Заєць М. З. 

старший лаборант кафедри українознавства 


ДІАЛОГІЧНА ВЗАЄМОДІЯ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА 

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАЙБУТНІХ ЛІКАРІВ 

Сучасна освіта України, зокрема і медична, створює всі необхідні 

умови для здобуття високого кваліфікаційного рівня фахівця. Ефективна 

підготовка майбутніх лікарів передбачає моделювання реальних ситуацій, 

які можуть складатися у їхній діяльності. У вирішенні будь-яких 

18

нестандартних ситуацій чи проблем медичний працівник повинен 

оволодіти мистецтвом створення діалогічного контакту зі 

співрозмовником. 

Діалог – це суперечка, розвиток та формування точок зору, це 

комунікативна ситуація, яка передбачає закономірну можливість не 

погоджуватися. У діалозі немає виміру незаперечного авторитету когось із 

учасників; не можна ховатися за відомі істини («вікову мудрість»), за 

авторитети. Потрібна готовність сформувати та висловити перш за все 

власну точку зору [2, с. 46]. Майбутній лікар повинен спрямувати 

комунікативну взаємодію із пацієнтом на пошук та реалізацію вирішення 

конкретних питань з проблем здоров’я. Із психологічної точки зору 

важливим для фахівця є безкорисливість у його прагненні допомогти 

пацієнту. В цьому випадку він виступає у ролі психолога, а тому для нього 

необхідним є володіння емоційної рівноваги та вмінням хорошого 

оратора. 

Першим, хто висвітлив сутність діалогу був М. М. Бахтін. У своїх 

працях він зобразив ідеї діалогічної взаємодії та діалогу культур. 

Діалогічний підхід, за Бахтіним, можливий навіть стосовно окремого 

слова, яке сприймається не як безособове слово мови, а як знак чужої 

смислової позиції, тобто якщо ми чуємо в ньому чужий голос. Діалогічні 

взаємини можуть проникати всередину висловлювання й окремого слова, 

коли в ньому сходяться два голоси [1]. Мистецтво спілкування із 

пацієнтами та колегами з питань здоров’я і здоров’язбереження студентимедики 

здобувають протягом кількох років навчання та лікарської 

практики. 

У діалогічному спілкуванні важливим виміром є соціальна (статусна) 

рівність учасників: усі рівні, кожний вільний мати свою думку та 

висловлювати її. Діалог також має бути логічним, будуватися на 

раціональних підставах. У діалогічному спілкуванні треба розуміти одне 

одного, говорити однієї мовою (вживати слова та поняття з одним для всіх 

значенням), користуватися правилами логіки (роздуму), які треба спільно 

напрацьовувати, рефлексувати та утвердити. Учасники діалогу мають 

визначити та створити концептосферу діалогів, тобто категоріальний і 

логічний апарат пізнавальної та творчої діяльності спільного 

усвідомленого нормативного користування [2, с. 45-46]. 

Отже, формування діалогічної взаємодії як невід’ємна складова 

професійної діяльності майбутніх лікарів займає вагоме значення у 

підготовці фахівців цього профілю. Ефективним результатом діалогу між 

19

медиком та пацієнтом є розуміння проблем здоров’я і здоров’язбереження 

для створення ефективного процесу лікування. 


1. Гатальська С. М. Філософія культури : підручник / С. М. Гатальська. – К. : 

Либідь, 2005. – 326 с. 

2. Годієнко В. І. Концептуальні засади дослідження діалогу / В. І. Гордієнко, 

Л. В. Копець // Наукові записки НаУКМА. Том 136. Педагогічні, психологічні 

науи та соціальна робота – 2012. – С. 42-48. 

Кадобний Т. Б. 

викладач кафедри філософії та суспільних дисциплін 


ФІЛОСОФІЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

Аналіз розвитку будь-яких знань, у тому числі медичних і 

філософських, здійснюється з позиції їх виникнення та розвитку. 

Взаємозв’язок філософії і медицини бере свій початок ще з давніх часів 

коли зароджувалося абстрактне мислення. Філософія і медицина збагачує 

одне іншого. Ще батько медицини Гіппократ казав: «Лікар-філософ 

подібний Богу». Кожний лікар, як і будь-яка інша людина, може 

поставити собі ряд філософських запитань: Хто така людина Що таке 

хвороба Чому хворіють люди Чому якість медицини покращується, а 

люди хворіють все більше Звичайно, роздумуючи над цими складними 

питаннями, лікар мимоволі стає філософом, старається знайти відповіді на 

ці виклики. Отже, філософія потрібна не тільки кожному лікарю чи 

працівнику, який має відношення до медицини, але й те, що філософія 

потрібна і медицині в цілому. Люди завжди відчувають, що лікарська 

практика тісно переплетена з дуже глибинними сферами буття і те, що 

лікарське мистецтво покликане допомагати людям. Кожна людина, яка 

потребує медичної допомоги, шукає того мудрого лікаря, який зміг би її 

вилікувати. Однією з найбільших заповідей стародавньої медицини є 

постанова лікаря Гіппократа «не нашкодь». А це безпосередньо пов’язано 

з освітою, вихованням, моральністю, культурою та принципом 

справедливості. Ще Цицерон навчав про справедливість, необхідність 

творити добро та уникати зла. Продовжувачем теоретичної думки 

Гіппократа був неперевершений римський лікар Гален, який був 

переконаний, що справжній лікар повинен бути філософом. Він 

підкреслює роль філософії в становленні теоретичного, медичного знання. 

20

Не стоїть осторонь цих питань і українська філософська думка, яка 

бере свій початок з перших збережених пам’яток писемності Київської 

Русі. Людина розглядається як єдність духу й тіла, творіння Боже за Його 

«образом та подобою». Як ми знаємо, філософія – це любов до мудрості, 

істина чи мудрість є Бог, а тому любов до Бога є істинна філософія. 

Велика роль відводиться серцю, де сконцентрована любов, справжня 

людина. Так формується основна риса української філософської думки – 

кордоцентризм. Доречно буде згадати і перший в Україні центр 

професійної філософії – Києво-Могилянську академію. У її межах була 

сформована найвизначніша філософська система, творцем якої був 

найвідоміший український філософ, випускник Києво-Могилянської 

академії Григорій Сковорода. Згідно з його вченням про мікрокосм – 

людина також складається з душі і тіла. Високу оцінку Григорія 

Сковороди як мислителя і письменника дав у свій час Іван Франко: 

«Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії українського 

народу, мабуть чи не найзамітніша з усіх духовних діячів XVIII ст.» [1, 

с. 6]. 

А геній українського народу Т. Г. Шевченко в своїй повісті 

«Близнюки» змальовує Г. Сковороду як філософа, поета, педагога і 

музиканта. У своїй притчі «Благородний Еродій» надзвичайно велику 

увагу філософ приділяє питанням виховання молоді та фізичного 

здоров’я. Мислитель радить турбуватися про фізичне здоров’я дитини вже 

з моменту її зачаття в утробі матері і цим він набагато випередив свій час. 

Фізичне здоров’я він напряму пов’язує зі здоров’ям духовним. Здоров’я – 

це найбільший скарб людини, це дар Божий, найбільша цінність, яку 

повинна берегти людина. Отже, видатний український філософ велику 

частину свого вчення присвячує проблемам здоров’язбереження. Ось, 

наприклад, що писав Сковорода до свого учня М. Ковалинського в листах: 

«Коли хлібороб здоровий, то він щасливий за хворого царя. Ні, він 

щасливіший і за здорового царя.» [1, с. 22]. 

Також філософ закликає до найсвятішого життя, простої їжі, 

поміркованого вживання вина. А як приклад для наслідування наводить 

слова і життєвий приклад Сократа, що залишився здоровим під час чуми. 

Мислитель глибоко поважав людську гідність жінки і високо цінував 

інститут сім’ї, дбав за те, щоб сім’я була міцна, морально і фізично 

здорова. Він також піднімав питання тверезості, що є актуальним і 

сьогодні. Згідно думки філософа тверезий спосіб життя – це, передусім, 

збереження здоров’я, скромності та людської гідності. Всі свої листи 

21

Сковорода завершував словами: «Бувай здоровий мій любий друже.» [1, с. 

22]. 

Отже, можна зробити висновок, що медицина зорієнтована не тільки 

на надання медичної допомоги, а і на заходи здоров’язбереження, 

продовження життя пацієнтів. Для цього існує системний принцип 

здоров’язбереження, який підкреслює, що здоров’я кожної конкретної 

людини і суспільства в цілому безпосередньо залежить від способу життя, 

поведінки, думок, виховання, мислення і переживання. Так, деякі лікарі 

стверджують, що більшість хвороб пов’язані зі стресом. Це і не дивно, 

адже ми живемо у світі, де присутні екологічні катаклізми, глобальне 

потепління, забруднення атмосфери, руйнування тонкого озонового шару, 

магнітні бурі, забруднення атмосфери, парниковий ефект і ще багато 

факторів, які негативно відображаються на здоров’ї людини. Як тут не 

згадати і любов Г. Сковороди до природи, простого життя. Можливо вже 

час повернути обличчя до матінки природи, поважати її закони, створити 

нову філософію способу господарювання та вирощення органічних 

продуктів харчування. Це є особливо актуальним в наш час – час генномодифікованих 

продуктів. 

У сучасному світі набувають поширення і популярності нові напрями 

у медицині. Такий напрямок як деонтологія вказує на гуманне відношення 

лікаря до пацієнта, обов’язок надання професійної допомоги, а також 

моральної підтримки пацієнта. Так, філософська етика передбачає не 

тільки правильне відношення лікаря до пацієнта, а також його високий 

рівень освіти та професіоналізму. Інший напрямок сучасної біоетики 

акцентує увагу на принципі поваги, гідності та честі пацієнта. 

Основоположник філософії Нового часу Ф. Бекон розглядав питання 

права вибору пацієнта між життям та смертю. Так, питання евтаназії стає 

одним з провідних в біоетиці. Ми можемо розглядати біоетику як 

ідеологію здоров’язбереження. 

Проаналізувавши багатовікову історію співпраці двох наук філософії 

та медицини можна прийти до висновку про їх взаємозв’язок, а також 

методології та системи методичних знань, теорію медицини та форми 

медичного пізнання. 


1. Попов П. М. Григорій Сковорода. – К.: Дніпро. – 1969. 

22

Калаур С.М., 

кандидат педагогічних наук, доцент 

кафедри соціальної педагогіки 

Тернопільського національного педагогічного 

університету ім. В. Гнатюка 

ДОЦІЛЬНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОЇ 

ГОТОВНОСТІ ДО МАТЕРИНСТВА 

Важливість материнської поведінки для розвитку дитини, її складна 

структура і шлях розвитку, багатозначність культурних та індивідуальних 

варіантів, а також велика кількість сучасних досліджень у цій царині 

дозволяють говорити про материнство як самостійну реальність, яка 

вимагає розробки цілісного наукового підходу для її дослідження. У 

психологічній літературі багато уваги приділяється біологічним основам 

материнства, а також умовам і факторам його індивідуального розвитку. 

Якщо узагальнювати всі основні напрямки досліджень, то можна 

констатувати, що «материнство» як феномен розглядається з двох 

основних позицій: материнство як забезпечення умов для розвитку 

дитини, і материнство як частина особистісної сфери жінки. Актуальність 

вивчення готовності до материнства з психолого-педагогічних позицій, 

насамперед, продиктована суперечностями між гостротою демографічних 

проблем, пов’язаних із різким падінням народжуваності, збільшенням 

соціальних сиріт, не розробленістю програм психолого-педагогічної 

допомоги сім’ям у цілому та майбутніх матерям зокрема. 

Наукові дослідження проблеми материнства здійснювалося, 

передусім, медичними працівниками, тоді як психолого-педагогічний 

аспект підготовки майбутньої матері розроблені недостатньо. 

В.О. Сухомлинський наголошував на необхідності навчання молоді 

чоловічій та жіночій ролі, вважаючи, що «в школі важко навчитися якоїсь 

професії, бо їх багато, десятки сотень, але всі хлопчики і дівчатка стануть 

дружинами і чоловіками, батьками і матерями і навчати їх цього 

необхідно» [1, с. 39]. На основі узагальнення наукових досліджень 

встановлено, що материнство розуміється науковцями як стан жінкиматері 

в період вагітності, пологів, годування і виховання дитини, а також 

притаманне їй почуття до дітей, а також бажання бути матір’ю. 

Зазначимо, що більшість дослідників (Н. Кедрова, С. Мещерякова, 

О. Смірнова, Г. Філіпова) вважають за необхідне розглядати материнство 

як самостійну наукову категорію, яка розкриває специфіку життєвої та 

23

особистісної сфер жінки. Особливо актуальними є питання, які 

висвітлюють створення особливих умов для формування усвідомленого та 

позитивного ставлення до майбутньої соціальної ролі на основі 

цілеспрямованої планомірної діяльності щодо підвищення компетентності 

у сфері готовності до материнства. Нині досить глибоко вивчені 

взаємозв’язки між перебігом фізіологічних і психічних процесів у вагітної, 

акцентується увага на максимальній реалізації генетичного потенціалу 

ненародженої дитини (О. Батуєв, Л. Соколова), вивчається онтогенез 

материнської сфери (Н. Коваленко, Ю. Мальована, Г. Філіппова). 

Виходячи із вагомого значення проблеми і враховуючи її недостатнє 

вивчення з психолого-педагогічних позицій, нами було проведено 

теоретичне дослідження доцільності вивчення педагогічних механізмів 

готовності до материнства. 

Відзначимо, що материнство вивчається в руслі різних наук: історії, 

культурології, літератури, медицини, соціології, психології та інших. 

Останнім часом з’явився інтерес до комплексного дослідження 

материнства. Важливість материнської поведінки для розвитку дитини, її 

складна структура, численні культурні та індивідуальні варіанти, а також 

велика кількість сучасних досліджень у цій галузі дають змогу 

акцентувати увагу на материнстві як самостійній реальності, що вимагає 

розробки цілісного наукового підходу. Саме ці аспекти у послужили 

найбільш вагомим аргументом щодо розробці окремого змістового 

модулю «Пренатальна педагогіка» підчас вивчення навчальної дисципліни 

«Технології роботи з проблемними сім’ями», яка читається для студентів 

п’ятого курсу спеціальності «Соціальна педагогіка» у Тернопільському 

національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка. 

Вважаємо, що теоретичні знання, які отримують студенти допоможуть їм 

у реалізації себе в професії як висококваліфікованого фахівця, а також 

сприятимуть підвищенню обізнаності жінок у виконанні соціальної ролі 

майбутніх матерів, а чоловіків – свідомих батьків. 

З педагогічної точки зору, материнство – це одна із соціальних 

жіночих ролей, тому, навіть, якщо потреба бути матір’ю і закладена в 

жіночій природі, суспільні норми і цінності мають визначальний вплив на 

прояв материнського ставлення. У нашому баченні материнство 

вважається священним обов’язком, та одним із найбільш вагомих 

призначень жінки. У цілому, материнство – складний феномен, що 

ґрунтується на фізіологічних механізмах, еволюційній історії, культурних 

та індивідуальних особливостях. У кожній культурі є інститут 

24

материнства, який включає в себе способи виховання жінки як матері. В 

суспільстві постійно відбуваються зміни моделі материнства, змінюється 

ставлення самої жінки до своєї ролі у якості матері. 

Вважаємо, що майбутнім соціальним педагогам необхідно на 

науковому рівні усвідомити той факт, що материнство – найбільш вдячна і 

радісна праця, хоч нелегко буває навчитися бачити і відчути цю радість. 

Материнство – первинне і невичерпне джерело людської моральності, 

адже включає комплекс соціальних, психологічних, медичних та інших 

умов, що дозволяють жінці мати стільки дітей, скільки вона бажає; 

народжувати лише бажаних дітей та здійснювати їхнє позитивноорієнтоване 

виховання. Саме материнство робить жінку красивою і 

мудрою, поглиблює моральні почуття, посилює почуття до чоловіка – 

батька її дитини. Нині науковцями встановлено, що факт материнства 

взагалі дуже корисно впливає на ступінь соціальної зрілості жінки. 

Наш власний досвід щодо викладання зазначеного змістового модулю 

дає підстави констатувати той факт що задля формування у студентів 

цілісного бачення феномену материнства, як життєво важливої сфери 

жінки необхідно вивчити функції, ролі, встановити методи пренапедії, які 

доцільно використовувати жінкам щодо виховання дитини ще до 

народження, а також познайомитися із «телегонією». Усі ці знання 

суттєво підвищать рівень готовності до материнства, вдосконалять 

компетентність майбутніх матерів, а також сприятимуть професійній 

діяльності майбутніх соціальних педагогів, які працюватимуть із жінками, 

що у пологовому будинку мають намір відмовитися від новонародженого 

немовляти. 


1. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка / В.О. Сухомлинський. – К., 

1978. – 192 с. 

25

Кравчук Л. В., 

кандидат історичних наук, 


ТДМУ імені І.Я.Горбачевського, 

26 

Кравчук Л. О. 

кандидат біологічних наук, 

викладач кафедри загальної хімії 

ТДМУ імені І.Я. Горбачевського 

ФІЗИЧНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ 

ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ 

Хоч і фізичне виховання є тільки однією із умов духовного виховання, 

але його роль дуже важлива і необхідна. Душа може проявляти своє життя 

і діяльність свою з усім матеріальним світом не інакше, як через тіло і 

внаслідок загадковості і надзвичайного тісного зв’язку її з тілом, в ній 

відображається все тілесне становище і відбуваються відповідні зміни її. 

Для прикладу: тілесна ніжність відображається на духовній слабості і 

робить людину не здатною до самовладання; між іншим, тілесна міцність і 

загартованість суть хороша і надійна основа для духовної мужності, 

рішучості, твердості, сміливості. Або кому не відомо, що розладнане 

хворе тіло руйнує і дух - робить його дратівливим, нервовим в діях, 

незадоволеним, а тривалі хвороби можуть привести навіть до повної зміни 

поглядів на світ і життя; між іншим, хто почуває себе завжди здоровим, 

той буде веселим, енергійним, діяльним. Навіть наші попередники 

усвідомлювали, “що здоровий дух - в здоровому тілі”. Отже, мета 

фізичного виховання полягає в тому, щоб зробити тіло штучним і 

здоровим органом, а також знаряддям (або символом) душі. 

Предметом фізичного виховання є людське тіло і його функції. 

Зробити людське тіло здоровим, сильним, гнучким і прекрасним, здатним 

до наполегливої творчої і фізичної праці - така головна ціль, яку можемо 

поставити перед фізичним вихованням [1, с. 118]. 

Висновок перший: Важливість фізичного виховання як умови 

виховання духовного полягає в тому, що людська душа може виявити 

свою життєдіяльність і зв'язок з предметним світом лише через фізичне 

тіло. Тому фізична і духовна сторони морального виховання тісно 

взаємопов’язані. 

Здоровий організм залежить від правильної діяльності всіх головних 

органів, особливо мозку, легень і нервової системи. То ж нервова система

займає центральне місце в організмі, і діяльність всякого органу завжди 

супроводжується діяльністю відповідних частин нервової системи, тому в 

центрі уваги при фізичному вихованні неминуче ставиться нервова 

система. Необхідно постійно слідкувати за тими функціями нервової 

системи і направляти відповідним чином їх розвиток. Тому що всяка 

затримка в розвитку нервових функцій неминуче відіб’ється на розвитку 

всіх решти функцій не тільки фізичних, але і духовних. Аналогічно ж 

розладнання і слабкість нервової системи негайно відбивається на всьому 

організмі. 

Так як людський організм повинен постійно протистояти шкідливим 

впливам навколишнього середовища, то йому постійно загрожують 

різноманітні хвороби, а тому і виникає необхідність зробити наше тіло 

витривалим, стійким до всіх шкідливих явищ. Поставлене завдання 

можливо вирішити тим чи іншим методом загартування. Але найбільш 

ефективним в цьому плані є обливання і звичайне купання [2, с. 143]. 

Сьогодні є дуже різноманітна кількість теоретичних і методичних 

рекомендацій. 

Краса тіла залежить від пропорційності розвитку його форм, 

правильного положення окремих органів і його легкості та граціозності 

всіх тілесних рухів. Таким чином, при фізичному вихованні особливу 

увагу звертають на гармонійний розвиток всіх органів тіла, щоб вони 

зберігали належне положення, і щоб в рухах було по можливості 

якнайбільше виразності, живості і грації. 

Висновок другий: Правильне і ефективне функціонування носія 

духовної діяльності - головного мозку, нервової системи -у визначальній 

мірі залежить від фізичного стану людини, від гармонійного розвитку і 

злагодженої діяльності всіх складових людського організму. А це, в свою 

чергу, впливає на можливості, ефективність виховної роботи. 

Витривалість і здатність до праці досягається постійними і 

систематичними вправами всіх наших м’язів і нервової системи. А тому 

всі фізичні вправи чи то ігри, спорт чи гімнастика повинні проводитись 

планомірно і постійно. Необхідно, щоб ні один день в житті не проходив 

без фізичних вправ. 

Всяка діяльність як фізична, так і духовна передбачає ті чи інші рухи. 

Праця робітника і вченого, художника і музиканта зводиться до цілого 

ряду різноманітних рухів. А таким чином друга мета фізичного виховання 

зводиться до вироблення навиків здійснювати різноманітні рухи з 

вправністю і швидкістю. В процесі занять фізичними вправами необхідно 

27

поряд з подачею теоретичних знань закріплювати і практичні навики, які в 

перспективі завжди себе окуплять і оправдають фізичний розвиток. 

Фізичний розвиток також залежить і від діючих в єдності ендогенних і 

екзогенних моментів з домінуючою роллю останніх. Від конституційних 

успадкованих, або вроджених - структурних і динамічних (фізикохімічних) 

особливостей тканин організму залежать деякі індивідуальні 

особливості, які інколи зводяться до значних коливань у рості, вазі, 

окружності грудей і інших показників фізичного розвитку. І якщо все-таки 

правильно поставлена методика фізичного виховання, то роль зовнішніх і 

внутрішніх факторів і успадкованих особливостей не зможе так виявитись 

повною мірою, якби було упущено зовсім фізичне виховання. І ми 

можемо простежити цікаве явище: з перших днів народження дитини всі 

клопоти батьків і лікарів сконцентровані над фізичним благополуччям. 

Результати такого зневажливого ставлення ми можемо спостерігати не 

тільки в школах, а і в інших закладах, де значна частина дітей страждає на 

малокрів’я, виснажена і постійно піддається різним захворюванням. 

Педагогові не слід забувати, що тіло росте і розвивається, головним 

чином, до 21-23 років, а духовне життя може розвиватися все життя. А 

тому прогалини в знаннях завжди є можливість поповнити, а фізичний 

урок, отриманий в період посиленого росту тіла, нічим не буде змоги 

компенсувати. [3, сю 127]. 

Отже, в період формування та розвитку тіла фізична сторона 

виховання повинна бути на першому місці. 

Висновок третій: Фізичний стан людини кардинальним чином 

визначає її здатність до праці, до всіх видів і виявів життєдіяльності. 

Якість життєвих навичків - від простих, механічних, до творчих, 

художніх, вимагає відповідного фізичного стану органів тіла як 

виконавців таких навиків. 

Людина складається із тіла і душі, і робота всіх її фізичних органів 

ніколи не припиняється. Фізіологічні функції нашого організму складають 

значну частину всього нашого життя. Необхідно тільки пригадати, яку 

роль в нашому житті відіграє харчування і рух. А тому постає ясною 

турбота про те, щоб все органічне життя і тіло проявлялось яскраво і 

енергійно. Нехтування органічними функціями завжди жорстоко 

карається. Відомо, які страждання може викликати розладнання якоїнебудь 

органічної функції, хоч би системи травлення. 

Нарешті, в результаті тісного зв’язку душевних і тілесних функцій, 

певний ступінь розвитку тілесних органів є необхідною умовою для 

28

розвитку духовного життя. Відомо, що більш розвинуті в фізичному 

відношенні діти в середньому володіють і більш сильним духовним 

розвитком. Всім духовним переживанням відповідають певні фізіологічні 

процеси в мозку, і якщо ці процеси будуть проходити мляво, то і 

відповідно духовні переживання не досягнуть належної сили, яскравості і 

глибини. 

Висновок четвертий: Специфіка фізичного виховання полягає в тому, 

що вона, за своїм змістом, є нібито лише “ преамбулою” до виховання 

духовного, до інших видів виховання, але за формою стосується тих 

життєвих функцій людини, які ніколи не припиняються, бо їх припинення 

означало б кінець життєдіяльності і неможливість будь-якого виховного 

впливу. 

Важливість фізичного виховання як умови виховання взагалі полягає в 

тому, що людська душа може виявити свою життєдіяльність в свій зв'язок 

з предметним світом лише через фізичне тіло. Тому фізична і духовна 

сторони морального виховання, як і всіх інших видів виховання, тісно 

взаємопов ’язані. 

Правильне і ефективне функціонування носіїв духовної діяльності - 

головного мозку, нервової системи - у визначальній мірі залежить від 

фізичного стану людини, від гармонійного розвитку і злагодженої 

діяльності всіх складових людського організму. А це, в свою чергу, 

впливає на ефективність і визначає можливості виховної роботи. 

Фізичний стан людини кардинально визначає її здатність до праці, до 

всіх видів і виявів життєдіяльності. Якість життєвих навиків - від простих, 

механічних, до творчих, художніх, - вимагає і можлива лише за 

відповідного фізичного стану органів людського тіла як виконавців таких 

навиків. Особливості фізичного виховання визначаються тим, що воно, 

будучи за своїм змістом своєрідним “прологом” до всіх інших видів 

виховання, за своєю формою стосується тих життєвих функцій людини, 

які ніколи не зупиняються, бо їх припинення означало б завершення 

життєдіяльності і унеможливило б будь-який виховний вплив. 


1. Падалка О.С. та ін. Педагогічні технології. Посібник. - К., 1995. - С. 116-127. 

2. Келдер П. Возрождение. Древняя практика тибетских лам. - К., 1994. - С.344- 

345. 

3. Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. - К., 1995.- 

С.112-114; 123-140. 

29

Кульчицький В. Й., 

кандидат педагогічних наук, доцент 


ТДМУ імені І. Я. Горбачовського 

Кульчицька Т. В. 

учитель історії та правознавства 

Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №7 

з поглибленим вивченням іноземних мов 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я – ОДИН ІЗ ГОЛОВНИХ 

АСПЕКТІВ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ 

Процес формування особистості визначається діалектичною єдністю 

об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціального, матеріального і 

духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. 

Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив 

природного середовища та соціального оточення, суб'єктів суспільного та 

сімейного виховання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та 

спілкування. 

Актуальність проблеми формування культури здоров’я особистості 

пояснюється рядом суперечностей і особливо між потребами суспільства 

у здорових громадянах і неухильним погіршенням їх здоров’я; між 

потребами виробництва у здорових фахівцях, і відсутністю методик їх 

оздоровлення під час навчання; між природним бажанням людини бути 

здоровою і її знаннями про здоров’я та вміння його зберігати і 

зміцнювати. 

Важливою умовою розвитку будь-якої держави є здорові громадяни. 

Теперішній час характеризується стрімким погіршенням стану здоров’я 

українців. Слід відзначити, що негативні зміни у даному випадку 

стосуються не тільки фізичного здоров’я, але й психічного та духовного. 

Зазначені негативні тенденції спонукали до появи нового напрямку у 

педагогіці – «культура здоров’я», засновником якого є вітчизняний 

науковець В. Горащук. 

Зазначений напрямок спрямований на формування в особистості 

ціннісного ставлення до власного здоров’я. На думку В. Горащука 

«культура здоров’я – це важливий складовий компонент загальної 

культури людини, обумовлений матеріальним і духовним середовищем 

життєдіяльності суспільства, що виражається в системі цінностей, знань, 

30

потреб, умінь і навичок з формування, збереження й зміцнення її 

здоров’я» [1, с. 167–174]. 

Розглядаючи культуру здоров’я як якісну характеристику 

педагогічних, культурологічних знань і володіння оздоровчими 

технологіями, дослідник визначає культуру здоров’я як продукт ведення 

здорового способу життя. В. Горащук зазначає, що ведення здорового 

способу життя – це показник ступеня оволодіння культурою здоров’я 

людиною. Суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб процес 

оволодіння культурою здоров’я громадянами був цілеспрямованим і 

ефективним [2, с. 132]. 

Сучасні умови розвитку українського суспільства висувають нові 

вимоги до системи освіти та виховання підростаючого покоління. Молодь 

значно раніше інших категорій населення відчуває наслідки деформації 

суспільства, гостро переживає свою соціальну незахищеність, прискорене 

падіння духовності, зростання психічної нестабільності та фізичної 

слабкості. Перегляд стратегії, змісту, методичного забезпечення 

навчально-виховного процесу, стану здоров’я дітей і молоді, який 

погіршується з кожним роком, вимагає зміни у ставленні системи освіти 

до цієї проблеми. 

Україні необхідне покоління з високим рівнем освіченості, культури й 

здоров’я, здатне сприймати загальнолюдські цінності, творчо, 

продуктивно діяти в будь-якій галузі соціальної практики. 

Основою формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя 

особистості є гуманістичний підхід, сутність якого полягає у створенні 

сприятливої ситуації для її готовності до сприйняття й адекватного 

реагування на виховні дії освітнього та соціального середовища. 

Результатом сформованості здорового способу життя є культура 

здоров’я як інтегративна якість особистості і показник вихованості, що 

забезпечує певний рівень знань, умінь і навичок формування, відтворення 

та зміцнення здоров’я і характеризується високим рівнем культури 

поведінки молоді стосовно власного здоров’я та здоров’я оточуючих. 

Культура здоров'я – це важливий складовий компонент загальної 

культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її 

здоров'я. Культурна людина є не тільки «споживачем» свого здоров'я, але 

й його «виробником». 

Високий рівень культури здоров'я особистості передбачає її 

гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми. 

31

Елементом культури здоров'я є уважне і правильне ставлення людини 

до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і 

самовдосконалення своєї особистості [3]. 

Саме тому, культура здоров'я – це не тільки сума знань, обсяг 

відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної 

орієнтації. Рівень культури здоров'я визначається знанням резервних 

можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням 

правильно використовувати їх. 

Отже, заняття фізичними вправами, активний руховий режим мають 

велике значення у формуванні здорового способу життя, духовного та 

фізичного розвитку учнівської та студентської молоді. Заняття фізичними 

вправами зміцнюють здоров’я, підвищують нервово-психічну стійкість до 

емоційних стресів, підтримують фізичну і розумову працездатність. 


1. Горащук В. П. Формирование культуры здоровья школьников (теория и 

практика) : монографія / В. П. Горащук. – Луганск : Альма-матер, 2003. – 376 с. 

2. Горащук В.П. Теоретичні та методичні засади формування культури здоров’я 

школярів: дис…. доктора. пед. наук: 13.00.01 / Гаращук Валерій Павлович. - 

Харків, 2004. – 414 с. 

3. Здоровый образ жизни: Социально-философские и медико-биологические 

проблемы : [cб. статей] / АН ССР Молдова. Отд. философии и права; Редкол. : 

Н.С.Илларионов (ответ. ред.) и др. – Кишинев : ШТИИНЦА, 1991. – 181с. 

Луців О.Р. 

кандидат економічних наук, викладач 



ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ СКЛАДОВОЇ ЗДОРОВ’Я ЯК ШЛЯХ 

ГАРМОНІЙНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ 

Сучасність підтвердила вчення стародавніх філософів, що перш за все, 

необхідно берегти духовне здоров’я людини, тому що воно є основою 

гармонійного фізичного розвитку. Духовна складова здоров’я людини 

визначається багатством духовного світу, знанням і сприйняттям духовної 

культури (цінностей освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики тощо), 

включає рівень свідомості, особливості світогляду, життєвої 

самоідентифікації, ставлення до сенсу життя, оцінку власних здібностей і 

можливостей їх реалізації відповідно до індивідуальної ментальності [2]. 

32

Саме духовність, як одна з форм прояву морального потенціалу людини, 

спрямованого на добро, співчуття та безкорисливість здатна врятувати 

суспільство і саму особу від агресії та жорстокості. На сьогодні перед 

суспільством стоїть одне з важливих завдань – виховати духовно, 

психічно, соціально та фізично здорову людину. Інтегрований вплив цих 

чотирьох складових визначає людину як цілісного індивіда. 

Стан здоров’я людини залежить на 20% від спадковості, на 10% від 

рівня розвитку медицини, на 20% від стану довкілля, на 50% від способу 

життя. Тому справедливі є слова: «Ваше здоров’я у ваших руках». Людина 

біологічно запрограмована на багато більше років життя, ніж відводить 

собі. Ілля Мечников стверджував: «Людина, яка померла раніше 150 років 

вчинила над собою насильство» [1]. Cьогодні дуже часто можна почути: 

«Гроші втратив – нічого не втратив, час втратив – багато втратив, здоров’я 

втратив – все втратив». Але не дивлячись на це людина звикла сподіватися 

не на захисні сили свого організму, а на всемогутність медицини. 

Академік М. Амосов стверджував: «Щоб бути здоровим, потрібні власні 

зусилля, постійні і значні. Замінити їх не можна нічим». 

Духовна складова нашого здоров’я – це суть нашого буття, кредо, яке 

забезпечує цілісність і гармонійність нашої особистості. Так Демокрит 

описує духовне здоров’я як «благий стан духу», при якому душа 

перебуває в стані рівноваги та спокою. В цій ситуації особистість здатна 

приймати адекватні рішення, поводитися доброзичливо, суспільнограмотно, 

гармонійно з навколишнім середовищем. Психологічний спокій 

дає умиротворення для душі і тіла. 

У повсякденному житті потрібно вдало мобілізовувати всі резерви 

свого організму. Це допоможе подолати життєві негаразди, зменшити 

ризик захворювань, покращити наш психологічно-емоційний стан – 

продовжити життя та поліпшити його якість. 

Адже як говорив грецький філософ Сократ: «Здоров’я – це ще не все, 

але все інше без нього – ніщо!» Здоров’я – це найцінніший скарб для 

кожного. Тільки здорова людина може по справжньому відчувати радість 

життя, продуктивно працювати, з насолодою планувати майбутнє. 


1. Основи здорового способу життя студента [Электронный ресурс]. – Шлях 

доступу: http://www.lnu.edu.ua/faculty/mechmat/educator/zdorov.html 

2. Духовне здоров’я [Электронный ресурс] / Шлях доступу: http://www.studentworks.com.ua/referats/pravo/395.html 

33

3. Филипенко Н. А. Гуманизм как принцип формирования духовного здоровья 

человека / Н. А. Филипенко. – [Електронний ресурс]. – Шлях доступу: 

http://iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/5/3_sec_html/s3a122.htm 

34 

Мартинів О.М., 

викладач кафедри фізичного 

виховання Львівської державної 

фінансової академії 

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ 

КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

Збереження і підтримання здоров’я є однією з фундаментальних 

цінностей людського життя. Однак, сучасна медицина, яка покликана 

всебічно вирішувати цю проблему, приділяє їй досить незначну увагу, 

зосереджуючись на завданнях лікування хвороб. Тому підготовка людини 

до здоров’язбережувальної діяльності значною мірою належить 

педагогам. Зокрема, викладачі фізичного виховання, котрі проводять 

цілеспрямовану роботу в напрямі формування культури здоров’я 

особистості на різних етапах навчання, в тому числі, й у процесі здобуття 

особою вищої освіти, організовують свою діяльність під гаслом: «У 

здоровому тілі – здоровий дух». 

Дослідження тілесності є обов’язковим елементом проблеми людини у 

всіх різноманітних характеристиках її сутності та існування. Актуальність 

окресленої проблеми обумовлена сучасним станом учення про людину в 

цілому, антропологічною кризою, необхідністю рефлексії наукових даних 

про людську тілесність. 

Найновіші досягнення науки і техніки, новий спосіб життєвого 

простору інформаційного суспільства змінюють соціальні відносини 

виробництва, споживання і комунікації, гостро окреслюють проблеми 

духовних цінностей і розвитку тілесної організації людини. Сутність, 

існування і самоідентифікація людини все частіше розглядаються, беручи 

до уваги людське тіло. Численні емпіричні дослідження тіла в психології, 

психофізіології, розробка специфічних тілесних технік для вирішення 

психотерапевтичних завдань сприяють посиленню уваги до людської 

тілесності не лише з боку вчених, але й викладачів фізичного виховання у 

ВНЗ, котрі спрямовують свою професійну діяльність на формування 

культури здоров’язбереження студентів, починаючи з розуміння сутності 

здорового тіла.

Водночас, у сучасній науці усвідомлюється неможливість розгляду 

людського тіла без духовності особистості, її свідомості, мислення, 

інтелекту. Стає очевидним, що тілесність не може бути відрефлексованою 

шляхом традиційних категорій, розроблених в класичних парадигмах 

людини. Виникає проблема рефлексії тілесності як особливого типу 

цілісності людини. 

Аналіз розвитку уявлень про людську тілесність дає змогу дійти 

висновку про неможливість розгляду існування тілесності людини у 

відриві від її духовності. Так, Е. Кант у праці «Метафізика моралі» 

створює модель внутрішнього і зовнішнього у просторі людської 

тілесності. Л. Фейербах приділив особливу увагу єдності духу і тіла 

шляхом утвердження почуттів як джерела фізичного, морального і 

практичного здоров’я. Саме в цьому просторі відбувається розвиток 

тілесних, душевних і духовних сил людини. 

Отже, розвиток тілесності людини відбувається в результаті взаємодії 

зовнішніх природних (географічних, кліматичних, тимчасових фізичних і 

філогенетичних), зовнішніх культурних (соціокультурних культурноісторичних), 

внутрішніх природних (індивідуально-генетичних, 

біологічних, фізіологічних) і внутрішніх культурних (духовних, 

світоглядних) факторів [1, с. 156]. 

У цьому сенсі особливої значущості набуває міждисциплінарна 

інтеграція у формуванні культури здоров’язбереження студентів, що 

ґрунтується на виробленні у майбутніх фахівців цілісного підходу до 

занять з фізичного виховання, вивчення валеологічних та екологічних 

дисциплін, безпеки життєдіяльності у контексті професійної підготовки. 

Адже тілесність людини інтегрує в собі біологічне, соціальне і культурне 

в результаті взаємопроекцій і взаємообумовленості внутрішнього і 

зовнішнього в людині. 

В умовах подальшого розвитку техногенної цивілізації і зростаючого 

падіння природного здоров’я людини приходить усвідомлення, що 

необхідно розробити й утвердити нову життєву філософію, науку і 

світогляд, що спрямовують до здорового способу життя – і соціального і 

екологічного. Збереження біосферної людини з її природним здоров’ям 

потребує розробки й упровадження ековалеологічних програм, які могли б 

здійснюватися практично на всіх рівнях людської діяльності. Оскільки, 

здобуваючи професійну освіту у вищій школі, студенти вивчають 

комплекс дисциплін екологічного і валеологічного спрямування, відтак 

цей період людської діяльності є найбільш сприятливим для формування 

35

культури здоров’я, здоров’язбережувального світогляду, цінностей і 

прагнень особистості до створення оздоровчого середовища. 

Якщо раніше природа за своїми біосферно-космічними законами 

відбирала з покоління в покоління здорових людей, то в техногенному 

світі своє здоров’я має формувати сама людина. Ці процеси відбуваються 

не тільки за допомогою створюваної суспільством соціально-екологічної 

та медичної інфраструктури, а й завдяки педагогічному впливу на 

формування культури здоров’я особистості. 


1. Баксанский О. Е. Онтология здорового тела / О. Е. Баксанский, Л. В. Васина 

// Философия здоров’я. – М., 2001. – 146–158. 

Махобей К.М., 



ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ 

ЯК СВІТОГЛЯДНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ 

МЕДИЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ 

Незважаючи на великий обсяг досліджень, проблеми формування 

культури здоров’язбереження як світоглядної орієнтації майбутніх 

фахівців дотепер недостатньо вивчені в теоретичному й у практичному 

аспектах. Аналіз наукових студій, присвячених порушеному питанню, дає 

підстави констатувати низку суперечностей, зокрема між: 

– соціальними потребами у вихованні здорового покоління і 

недостатнім рівнем усвідомлення майбутніми медиками значення 

здоров’язбережувальних знань, умінь та навичок; 

– низьким рівнем стану здоров’я студентів і необізнаністю викладачів 

вищого мидичного навчального закладу з технологіями 

здоров’язбереження та шляхами їх упровадження в навчально-виховний 

процес; 

– потребою у сформованості культури здоров’язбереження як 

світоглядної орієнтації майбутніх фахівців та неопрацьованістю шляхів її 

формування в медичних вишах; 

– необхідністю створення нової освітньої стратегії, спрямованої на 

виховання культурного, високоосвіченого, здорового, конкурентоздатного 

фахівця-медика й відсутністю моделі формування культури 

36

здоров’язбереження як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців у 

навчально-виховному процесі вищого медичного навчального закладу. 

Освітній процес відкриває широкі перспективи в напрямі формування 

світогляду молодої людини. У цьому руслі проблема виховання культури 

здоров’язбереження, як світоглядної орієнтації майбутніх фахівців в 

освітньому процесі ВНЗ, щороку набуває особливої значущості, що 

пояснюють постійним погіршенням стану здоров’я молоді, зумовленим 

несприятливими соціально-економічними умовами в багатьох країнах 

світу й, зокрема, в Україні. Як свідчить світова практика, нині суспільство 

занепокоєно складною екологічною ситуацією, низьким рівнем культури, 

інтенсифікацією навчального процесу, спрямованого переважно на 

інтелектуальний розвиток особистості, що породжує негативний вплив 

організації навчального процесу у вишах на здоров’я студентів [1, с. 220]. 

Людина уособлює собою єдність фізичного й духовного, природного 

й соціального, успадкованого й набутого в процесі життя. Одним із 

важливих показників життєдіяльності людини є стан її здоров’я, що 

розглядається як динамічна рівновага організму з навколишнім світом. 

Стан здоров’я людини залежить як від природного середовища, так і від 

соціальних умов проживання. Дослідники відносять здоров’я до категорії 

особистісних, родових, суспільних та загальнолюдських цінностей [3, с. 

13] і визначають його тією точкою відліку, на якій базується духовність як 

“діалектична єдність усього унікального й універсального, природного й 

культурного в її внутрішньому світі” [2, с. 83]. 

Оскільки на стан здоров’я студентської молоді безпосередньо впливає 

рівень її освіченості та внутрішньої культури [4, с. 130], доходимо 

висновку, що ситуація, яка склалася зі станом здоров’я молоді, пов’язана 

насамперед із тим, що вихованню культури здоров’язбереження як 

світоглядній орієнтації в навчальних закладах приділяється мало часу, або 

взагалі не приділяється, а заняття з фізичного виховання акцентують на 

навчання студентів із розвитку їхніх фізичних якостей, хоча 

найважливішим є навчити студента як зберігати своє здоров’я, як 

керувати цим процесом, як контролювати свій стан здоров’я, знати та 

вміти застосовувати індивідуальну систему оздоровлення, усвідомлювати 

особистісну відповідальність за свій стан здоров’я та спосіб життя. 

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у визначенні шляхів, 

спрямованих на усвідомлення студентами необхідності формування 

культури власного здоров’язбереження як світоглядної орієнтації та 

залучення їх до ведення щоденника самоконтролю . 

37


1. Аверина Т.Е. Факторы здоровья / Т.Е. Аверина // Проблемы формирования 

здорового образа жизни населения средствами физической культуры в новых 

социально-экономических условиях: сб. науч. ст. – Минск, 1997. – С. 220-221. 

2. Амосов Н. М. Физическая активность и сердце / Н. М. Амосов, Я. Н. Бендет. 

– К. : Здоровье, 1989. – 215 с. 

3. Воронін Дмитро Євгенович. Формування здоров’я зберігаючої 

компетентності студентів вищих навчальних закладів засобами фізичного 

виховання : дис. ... канд. пед. наук : 13.00.07 “Теорія і методика виховання” / 

Воронін Дмитро Євгенович ; Херсонський держ. унт. – Херсон, 2006. – 225 с 

4. Герасимова И.А. Формирование физической культуры и здорового образа 

жизни у студентов высших учебных заведений на основе их личностной 

самооценки: дис. канд. пед. наук: 13.00.04 / Ирина Александровна Герасимова. 

– Волжский, 2000. – 131 с. 

Назарук В.Л. 

асистент кафедри медичної реабілітації 

та спотривної медицини 


КУЛЬТУРА ЗДОРОВ’Я, ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ 

ТА ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНА КОМПЕТЕНІСТЬ 

СТУДЕНТА-МЕДИКА 

Проблема формування здоров’язбережувальної компетентності 

особистості актуалізується у ВНЗ медичного профілю, позаяк кількість 

студентів медичних вищих навчальних закладів, котрі мають відхилення в 

стані здоров’я та фізичному розвитку, щорічно збільшується. За даними 

науковців у студентів-медиків переважають захворювання серцевосудинної 

системи, опорно-рухового апарату, органів травлення та міопія 

[1]. Проте загальновідомо, що лише достатній запас здоров’я та високий 

рівень фізичної та розумової працездатності є тим надійним фундаментом, 

на базі якого студент може успішно оволодівати величезним комплексом 

професійних знань, умінь та навичок під час навчання у медичному ВНЗ 

та який буде необхідним в майбутній професійній діяльності. 

Щоб покращити ситуацію, яка склалася зі станом здоров’я студентів, 

необхідно формувати культуру здоров’я майбутніх фахівців. Особливої 

актуальності та поглибленого вивчення набуває проблема формування 

культури здоров’я майбутніх лікарів, котрі повинні стати своєрідним 

еталоном для інших людей з усіма властивими для цього феномену 

38

ознаками: високою культурою, міцним здоров’ям, дотриманням здорового 

способу життя і т. ін. 

На думку О. Микитюк, «здоров’я і формування культури здоров’я 

студентської молоді – якісна передумова майбутньої самореалізації 

молодих людей, їх активного довголіття, здатності до створення сім’ї, до 

складної навчальної і професійної праці, суспільно-політичної і творчої 

активності» [2, c. 73]. 

Культура здоров’я розглядається науковцями як історично визначений 

рівень розвитку вмінь і навичок, що сприяють збереженню, зміцненню та 

відновленню здоров’я людини, реалізації з цією метою внутрішніх 

резервів організму. Культура здоров’я відбивається у специфічних формах 

і способах життєдіяльності особистості, орієнтованих на формування як 

індивідуального, так і суспільного здоров’я. 

Як свідчить дефінітивний аналіз, культура здоров’я – це вкрай 

важлива складова загальної культури людини, що є однією із 

найактуальніших проблем сьогодення особливо для студентів ВНЗ, адже 

розвиток та зростання молодої людини можливий лише у здоровому 

суспільстві та з умовою дотримання здорового способу життя. 

На Міжнародній конференції з охорони здоров’я, яка проходила в 

Алма – Аті у 1978 році, розкрито сутність поняття «здоровий спосіб 

життя» (ЗСЖ) і дано таке визначення: «...все в людській діяльності, що 

стосується збереження і зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню 

людиною всіх своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення 

умов життя – праці, відпочинку, побуту. 

Ми погоджуємося з думкою В. Лобаса, що «здоровий спосіб життя у 

сучасному розумінні – це поведінка людей, яка формується на основі 

науково обґрунтованих валеологічних і санітарно-гігієнічних 

рекомендацій, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я, 

забезпечення високого рівня працездатності, подовження тривалості 

активного життя». На думку дослідника ЗСЖ полягає у гармонії та 

рівновазі у відносинах «людина – соціальне оточення, людина природне 

середовище» [3, с. 92]. 

Позитивно вирішена проблема ЗСЖ, на думку науковців, відіграє 

важливу роль у підвищенні кваліфікації лікарів різних спеціальностей, а 

навчання студентів-медиків методологічним підходам до формування 

ЗСЖ є надзвичайно актуальним напрямком, як для зміцнення власного 

здоров’я, так і для застосування придбаних знань у майбутній професійній 

діяльності. 

39

У свою чергу, для практичного виконання студентами вимог 

здорового способу життя та вияву культури здоров’я важливо 

сформувати у них здоров’язберігаючу компетентність – сукупність 

знань, умінь, навичок, практичної діяльності щодо питань культури 

здоров’я та здорового способу життя, вкрай важливих для ефективної 

здоров’язберігаючої діяльності. 


1. Валеолого-дидактическая оптимизация учебно-воспитательного процесса в 

медицинских вузах / Н. П. Гребняк, А. Б. Ермаченко, В. В. Машинистов [та ін.] 

// Україна здоровя нації. – 2009. – № 4. – С. 87 – 91. 

2. Микитюк О. Формування культури здоров’я студентів в умовах модернізації 

навчально виховного процессу / Оксана Микитюк, Олена Шиян // Фізична 

активність спорт і здоров’я. – 2011. – №2. – С. 73 – 80. 

3. Формування здорового способу життя – основа стратегії поліпшення 

громадського здоров’я / В. М. Лобас, О. Т Дорохова, Н. М. Адоньєва [та ін.] // 

Україна здоров’я нації. – 2008. – № 1. – С. 92–96. 

40 

Новакова Л.В., 

асистент кафедри спортивної 

медицини і медичної реабілітації 


ІСТОРИЧНІ ВІХИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я 

Сучасні підходи до формування культури здоров’я особистості 

базуються на вивченні історичних аспектів розуміння здорового способу 

життя. Аналіз внеску суспільно-історичних формацій у віднайдення 

соціально схвалених стереотипів поведінки, що, інтегруючись у певний 

спосіб життя, сприяли збереженню здоров’я, продовженню тривалості 

життя, розвитку цивілізації, свідчить про актуальність проблеми 

формування культури здоров’я на різних історичних етапах розвитку 

суспільства[1, с. 83]. 

Проблема взаємозалежності способу життя людини і стану її здоров’я, 

можливостей реалізації у соціальній сфері цікавила багатьох видатних 

філософів (Ф. Бекон, І. Кант та ін.). Так, Піфагором були визначені 

нормативні вимоги дотримання здорового способу життя. 

Філософські і наукові здобутки античної епохи стали предметом 

аналітичних досліджень сучасних науковців, котрі вивчають наукові 

традиції греків і римлян у збереженні здоров’я і лікуванні хвороб,

подають системні варіанти зцілення, оригінальних медичних концепцій, їх 

порівняльний аналіз із використанням писемних (текстів Арістотеля, 

Геродота, Платона, Сенеки та ін.) і археологічних джерел. 

Історія розвитку людства, характерними символами якої завжди було 

прагнення людини до прогресу, пізнання законів природи і соціуму, 

свідчить про те, що в усі суспільно-історичні формації незмінним 

залишалося прагнення людей жити якомога довше і не страждати від 

хвороб, народжувати і виховувати життєздатне потомство. Кожна 

суспільно-історична формація намагалася знайти розв’язання цієї 

проблеми, яке б відповідало створеним економічним, культурним умовам, 

панівним уявленням про світ і місце людини в ньому. У міру 

відокремлення людини від природи, усвідомлення себе не тільки 

біологічною, але й соціальною істотою, відбувається зміна у ставленні 

людини до себе, свого здоров’я й тіла. Це провокувало зміну способів 

реагування людини на події, що відбувалися навколо неї, формування 

нових соціальних моделей поведінки й корекцію способу життя. Людина 

почала сприймати своє тіло як об’єкт цілеспрямованого впливу, спостерігала 

за своїм життям і робила висновки, відзначаючи причинно-наслідкові 

зв’язки між здоров’ям і способом життя. 

Одна з найбільш ранніх цивілізацій, якій належать перші кроки на 

шляху до усвідомлення причинного зв’язку станів «здоров’я-хвороба» і 

способу життя – вавилонська. Вона існувала приблизно ІV тис. років до 

н.е., тобто до того, як релігія, наука і мистецтво набули організованих 

форм. Пояснення причинності хвороб і здоров’я для вавилонян було 

магічним, а досвід оздоровлення людини став органічною частиною 

релігійної практики. 

Величезним поштовхом уперед в еволюції поглядів стародавніх людей 

на засоби збереження здоров’я й попередження хвороб було проведення 

саме вавилонянами паралелі між способом життя людини і її 

самопочуттям: вони вперше почали досліджувати історію життя пацієнта і 

пов’язували її з виникненням захворювань, започаткувавши таким чином 

відому сучаснику практику ведення анамнезу. 

Аналіз досягнень ще однієї визначної цивілізації древності – 

єгипетської – свідчить про те, що єгиптяни з успіхом застосовували в 

храмах, побудованих на честь цілителя Імхотепа, ту атмосферу для 

хворих, яка й у наші дні може бути визнана найбільш корисною для 

здоров’я людини. І хоча стародавні єгиптяни ще не оперували терміном 

«здоровий спосіб життя», але їм вдалося з успіхом застосувати його 

41

компоненти – культуру дозвілля, емоційне розвантаження, отримання 

позитивних емоцій – для зміцнення здоров’я. 

Вавилоняни і єгиптяни справили певний вплив на практику 

оздоровлення душі і тіла в Стародавній Іудеї. Проте самобутність цієї 

практики визначила віра в єдиного Бога. Старий Заповіт привніс 

розуміння причинності здоров’я і хвороб, джерелом і подавцем яких був 

Бог. Якщо людина вела спосіб життя, у якому допускався гріх, її чекала 

божественна кара – хвороба. Біблія як основа християнства стала 

своєрідним проповідником того способу життя, що веде до здоров’я і 

допомагає уникнути хвороб. 

Найсильнішою рисою давньоєврейської медицини було її 

профілактичне начало. Очевидно, завдяки цій спрямованості медицини в 

релігійних текстах давніх євреїв проповідується дотримання певних 

правил і норм для збереження здоров’я. Ці приписи відображають спосіб 

життя давніх народів, але окремі з них залишаються цінними і сьогодні. 

Так, велика увага у Біблії приділяється правильному харчуванню. 

Ще одним елементом здорового способу життя в сучасному його 

розумінні, якому саме стародавні іудеї надали рангу культу, була особиста 

гігієна. Зазвичай, люди очищали себе і предмети навколо себе вогнем, а 

те, що вогню не витримувало, мили у воді. Кожного сьомого дня, перш 

ніж увійти у намет, Біблія вимагала прати одяг, білизну. В головній книзі 

християнської цивілізації здобуття людиною духовності ставиться у 

тісний взаємозв’язок із дотриманням правил здорового способу життя. 

Отже, формування культури здоров’я особистості необхідно 

здійснювати з урахуванням історичного досвіду і світоглядних орієнтацій 

щодо здорового способу життя. 


1. Бобрицька В. І. Теоретичні і методичні основи формування здорового 

способу життя у майбутніх учителів у процесі вивчення природничих наук : 

дис. … доктора пед. наук : 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти / 

Бобрицька Валентина Іванівна ; Ін-т пед. і психол. проф. освіти АПН України. – 

Київ, 2006. – 470 с. 

2. Горбушина С. Н. Мировозренческие детерминанты формирования культуры 

здоровья будущего учителя : дисс. … доктора. пед. наук : 13.00.01 : Общая 

педагогика, история педагогики и образования / Гобушина Светлана 

Николаевна ; Башкирский гос. пед. ун-т. – Уфа, 2005. – 395 с. 

42

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ МОЛОДІ 

Пилипишин О.І., 

викладач кафедри філософії та 

суспільних дисциплін 

ТДМУ імені І.Я. Горбачевського 

Поняття здоров'я виникло давно; натомість у зв'язку з постійним 

погіршенням стану здоров'я молоді проблема здоров'язбереження, 

незважаючи на науково-технічний прогрес, є актуальною і в наш час. 

Відтак виникає потреба звернутися до історії розвитку проблеми 

здоров'язбереження, простежити її розв'язання на різних етапах розвитку 

суспільства. 

Проблеми здоров'язбереження молодих людей у процесі навчання, які 

найбільший відсоток добового часу проводять у навчальному закладі та за 

комп'ютером, почали досліджуватися не так давно. Актуальними сьогодні 

стали школи сприяння здоров'ю. Водночас поза увагою залишається 

здоров'я студентів, яке під час їхнього навчання у ВНЗ погіршується і 

потребує збереження. Початок розв'язання проблеми здоров'язбереження 

вбачаємо в аналізі її розвитку за різних історичних умов. 

Отже, метою публікації є розкриття історичних аспектів розвитку 

проблеми здоров'язбереження молоді. 

Ще у первісносуспільний період, коли все було підпорядковане одній 

меті – забезпеченню умов існування та виживання в природних умовах – 

діяльність людей мала здоров'язберігаючий характер. Стан свого здоров'я, 

успіхи й невдачі під час полювання, ловлення риби люди пов'язували з 

певними богами, амулетом тощо. Знання про здоров'язбереження 

передавалися від покоління до покоління у вигляді розповідей, основні з 

яких стосувалися траволікування. 

В епоху рабовласницького ладу (IV тисячоліття до н.е. – V століття 

н.е.) було започатковано першу систематизацію знань про 

здоров'язбереження людини. Лікарі, філософи активно шукали способи 

збереження здоров'я людини. Підтвердженням того є посібник зі здоров'я, 

що дійшов до нас, – китайська книга „Кун-фу”; пам'ятка індійської 

маловідомої епохи – збірник трактатів „Аюр-Веда-Гараки”; праці 

давньогрецького лікаря Гіппократа і видатного лікаря Сходу, філософа й 

поета Ібн-Сіни (Авіценни). 

43

Так, у Стародавній Греції цінували гарне здорове, вправне тіло та 

фізичну красу. Основними засобами здоров'язбереження людини були 

фізичні вправи, харчові обмеження, постійне тренування волі і характеру, 

що було обумовлено потребою держави в сильних, здорових воїнах, 

здатних воювати та перемагати. Дух змагання і перемоги греків сприяв 

виникненню у 776 р. до н.е. Олімпійських ігор, які проводяться і в наш 

час. 

Відтак, в Афінах формування збереження здоров'я здійснювалося під 

впливом гуманістичних ідеалів, культу краси людського тіла, а у Спарті – 

було громадським обов'язком, вимогою наслідування запитам і цілям 

войовничої країни, де перемагає найсильніший та найздоровіший. 

Християнство характеризується гармонійним розвитком людини, що 

передбачало її духовне і фізичне оздоровлення. 

У часи Середньовіччя – епоху лицарства – погляди на формування 

духовного і фізичного стану людини як єдиного цілого її здоров'я почали 

руйнуватися: духовенство піклувалося духовним збагаченням людини, а 

образ лицаря асоціювався з фізичною силою та красою. Середньовіччя 

ліквідувало стародавню цивілізацію, тому рівень культури, особливо 

фізичної, став значно нижчим від античної, оскільки всі сторони 

суспільного буття контролювалися духовенством. У житті простого 

народу – селян і міщан – побутували народні засоби фізичної культури: 

народні ігри, забави, ігри з м'ячем, танці, масові купання, фехтування, 

стрільба з лука, метання каміння, боротьба, а лицарі обов'язково володіли 

“сімома лицарськими доблестями”, а саме: їздити верхи, плавати, володіти 

мечем, списом, щитом, фехтувати, полювати, грати в шахи, складати вірші 

та співати на честь дами серця. 

У ХIV-ХVI ст. – в епоху Відродження (Леонардо да Вінчі, 

Мікеланджело та ін.) – зроблено значний вклад у поєднання краси тіла і 

духу особистості як взаємопов'язаних складових здоров'я людини на 

основі вивчення пропорцій тіла і механіки її рухів. Так, біомеханічні 

винаходи Леонардо да Вінчі стали підставою для вивчення будови і 

функцій організму. Провідними ідеями того часу були такі: людина 

починала відчувати себе частиною природи; хвороба все менше 

розглядалася як Божа кара, а як те, з чим може владнати людина. 

У ХVII-ХVIII ст., тобто в епоху Просвітництва, в Європі з'явилися 

нові підходи до розв'язання проблеми здоров'язбереження, запропоновані 

Д. Локком і Ж.-Ж. Руссо. Так, англійський педагог Д.Локк розробив 

систему підготовки джентльмена, який має здоровий дух у здоровому тілі. 

44

Методика вченого будувалася на єдності фізичного, психічного і 

розумового компонентів здоров'я завдяки вихованню тіла, характеру і 

розуму людини. 

Ж.-Ж. Руссо висунув теорію природного виховання (загартування, 

обмеження в їжі), яка також відіграла прогресивну роль у 

здоров'язбереженні тогочасного покоління. Отже, філософія тих часів 

остаточно зарахувала людину до природного світу й довела, що саме 

розум допоможе їй піклуватися про здоров'я. 

Історія розвитку вітчизняної педагогіки свідчить про те, що ще у 

період Київської Русі ставилися вимоги до фізичної працездатності і 

здоров'я людини, оскільки вона повинна була вправно виконувати 

господарські обов'язки й розв'язувати військові проблеми держави. 

Основними напрямами здоров'язбереження були такі: фізичне виховання в 

сім'ї; військово-фізичне виховання в побуті та в освітніх закладах. 

Народна фізична культура слов'ян зосереджена в рухливих іграх, забавах, 

розвагах, танцях, змаганнях і підпорядкована побутово-релігійному 

календарю, що наближує людину до природи і сприяє її оздоровленню. 

За часів Запорозької Січі було створено досить ефективну систему 

здоров'язбереження, в основі якої – не тільки фізичний, а й духовний 

розвиток людини за допомогою формування і збереження таких 

цінностей, як шанування засад честі, справедливості, лицарських чеснот, 

родових традицій шляхетності, здорового способу буття. Основними 

засобами здоров'язбереження були фізичні і психофізичні вправи, 

спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне і психофізичне 

вдосконалення. 

Друга половина XVIII століття – час діяльності російського вченого 

М. Ломоносова, – який акцентував увагу на першочерговій важливості 

руху у здоров'язбереженні; ним розроблено вказівки до регламенту 

Московської та Академічної гімназій з організації правильного режиму 

харчування та його повноцінності, розкладу дня і занять, медичної 

допомоги тим, хто навчається. О.Суворов розробив військово-педагогічну 

систему, що сприяла здоров'язбереженню воїнів; її основним засобом були 

фізичні вправи та загартовування. 

Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. проблема здоров'язбереження 

набула особливого значення. Науковці з анатомії, фізіології та гігієни 

людини розпочали наукові дослідження цієї проблеми, оскільки цьому 

сприяла зростаюча соціальна цінність здоров'я людини. 

45

Питання здоров'язбереження знайшло своє втілення і у працях 

класиків педагогіки. Наприклад, збереження здоров'я юного покоління 

посідало чільне місце в педагогічній діяльності А. Макаренка. 

Формулюючи мету виховання, він виокремив три основоположні завдання 

освіти: виростити дитину здоровою, сформувати в неї вміння працювати, 

сприяти її моральному становленню. У своїх працях видатний педагог 

приділяв значну увагу питанням режиму навчання і праці, особистої 

гігієни, санітарно-гігієнічним аспектам трудового виховання, психогігієни 

тощо. 

Великого значення збереженню здоров'я молоді надавав 

В. Сухомлинський, який у своїх роботах розглядав такі засоби збереження 

та зміцнення здоров'я молоді, як ранкова гімнастика, рухова активність, 

ходьба босоніж, походи, праця взимку на свіжому повітрі, купання у 

відкритих водоймищах, режим харчування (застосування продуктів, 

багатих на вітаміни). Його увага акцентувалася на принципах збереження 

здоров'я молоді за допомогою профілактики, ранньої діагностики, 

ліквідації проблем зі здоров'ям, що виникають, раціонального харчування 

та зміни поведінки в аспекті збереження здоров'я. Здорове середовище у 

процесі навчання педагог пов'язував із гігієнічною та комфортною 

психологічною атмосферою, безпекою навчання. Вчений підкреслював, 

що здоров'я його вихованців залежить від виховного впливу на них 

учителів, способу життя молоді, валеологічного наповнення навчальновиховного 

процесу навчального закладу. 

Натепер, на жаль, не існує масової роботи з молоддю щодо 

налаштованості на збереження здоров'я, значно зменшилася кількість 

спортивних шкіл, фізкультурно-оздоровчих клубів та, відповідно, 

скоротилася кількість залученої до занять в них молоді, що поступово 

призводить до погіршення стану її фізичного, психічного і духовного 

здоров'я. 

Сьогодні перед науковцями постає актуальна проблема забезпечення 

високого рівня фізичного, морального і психічного здоров'я молоді 

засобами і методами фізичного виховання з широким застосуванням 

національних традицій українського народу (козацькі забави, розваги та 

ін.). 

Окрім цього, значну увагу сучасні науковці приділяють психічному і 

духовному здоров'ю молоді, наприклад, визначаються способи 

забезпечення високого рівня психічного та абсолютного фізичного 

здоров'я людини за допомогою традиційних і нетрадиційних засобів 

46

оздоровлення; акцентується увага на визначенні і розвитку 

екстрасенсорних здібностей особистості, захисті себе і своїх близьких від 

фізичного і психічного нападу, профілактиці та лікуванню сексуальних 

порушень; виокремлюються і актуалізуються аспекти, що суттєво 

впливають на здоров'я: правильне харчування, здоровий спосіб життя, 

служіння іншим людям, прагнення жити за Божими заповідями. Таким 

чином, сучасна система фізичного виховання молоді може стати 

універсальним засобом гармонізації та оздоровлення, виявлення і 

розвитку закладених Богом в людині її потенційних можливостей: 

духовних, психічних і тілесних. Проблему здоров'язбереження науковці 

розглядають у різних галузях наук: у сучасній філософії з'явилася так 

звана філософія здоров'я, в педагогіці – педагогіка щастя або валеологія 

сім'ї, яка розкриває проблеми мотивації та сексуальності молоді, 

підготовки її до сімейного життя, до народження дитини та її виховання, 

проблеми харчування, гігієни житла і домашньої медицини. 

У теперішніх умовах розгляд проблеми здоров'язбереження 

розпочинається з визначення поняття "здоров'я"; у науковій літературі 

пропонується понад 200 дефініцій цього поняття [1, с. 158]; дискусія щодо 

його визначення триває і натепер. Проблема здоров'я розглядається не 

тільки науковцями у галузі медицини, а й філософами, соціологами, 

психологами, педагогами та іншими фахівцями. 

Здоров'я, за визначенням у новому тлумачному словнику української 

мови, це стан організму, при якому нормально функціонують усі його 

органи [2]. 

За визначенням В.Соболевського, здоров'я – це запас міцності 

організму, тобто відношення максимальної безпечної потужності 

організму до робочого процесу [3, с. 49]. 

Г.Зайцев, А.Зайцев визначають здоров'я як важливу складову 

професійної готовності особистості до діяльності [4, с. 201]. Системне 

розуміння здоров'я як динамічного процесу рівноваги організму з 

навколишньою природою і соціальним середовищем, за якого всі 

закладені в біологічній і соціальній сутності людини здатності 

проявляються найбільш повно, пропонує Д.Венедиктов. Він стверджує, 

що здоров'я – такий стан організму, що дає можливість зберігати здоров'я і 

є довгостроковим збереженням здатності до відновлення після хімічних, 

фізичних, інфекційних, психологічних або соціальних впливів [5, с. 102- 

103]. 

47

За визначенням Є.Сталькова, В.Паніна, здоров'я є поєднанням 

біологічного (генетична програма, спадковість і конституція), 

фізіологічного (функціонування і характер адаптації органів і систем), 

психічного (емоційні реакції) та соціального (орієнтація у суспільстві) 

формування організму [6, с. 134]. 

Е.Буліч, І.Муравов визначають здоров'я як динамічний стан 

найбільшого фізичного й психоемоційного добробуту, в основі якого 

знаходиться гармонійне співвідношення взаємопов'язаних функцій і 

структур, що забезпечують високий енергетичний рівень організму за 

найменшої вартості його адаптації до умов життєдіяльності [7, с. 301]. 

Здоров'я також розглядається як результат самопізнання, оскільки від 

стану здоров'я залежить зміст відповідей на запитання про роль 

особистості у світі та суспільстві, а також ставлення до власного тіла, 

знання законів функціонування організму та ступінь їх вольової регуляції, 

ставлення до хвороби як ступеня здатності до пошуку, наявності 

особистісних настанов під час одужування [8, с. 175]. 

Відтак, аналіз літературних джерел не сприяв виявленню 

однозначного підходу до визначення поняття здоров'я, що створює 

труднощі у доборі засобів управління здоров'ям. Отже, здоров'я – це 

власна цінність людини, що дозволяє повноцінно проявляти себе за 

допомогою стійкого біологічного, соціального, психологічного станів у 

будь-якому виді діяльності (навчальній, професійній, спортивній тощо). 

Тому поняття "здоров'язбереження молоді" трактуємо як цілеспрямовану, 

усвідомлену, мотивовану діяльність студента щодо збереження свого 

фізичного, психічного, духовного і соціального здоров'я як ціннісної 

основи для самореалізації у професійній діяльності. 

Здоров'язбереження молоді є тим специфічним соціальним явищем, 

що спрямоване на створення умов для успішної освітньої діяльності без 

шкоди для здоров'я учасників цього процесу. 

Сьогодні, на жаль, не існує масової стимулюючої роботи з молоддю 

щодо налаштованості на здоров'язбереження, що, вважаємо, поступово 

призводить до погіршення стану здоров'я молодих людей, оскільки 

основну частину свого дозвілля молодь проводить біля комп'ютера або 

телевізора як основних джерел інформації. 

Отже, історичний аспект розвитку проблеми здоров'язбереження 

молоді свідчить, що в періоди розвитку людства, які характеризуються 

спрямованістю на єдність духу і тіла людини, система здоров'язбереження 

була високоефективною. У наш час необхідно реформувати систему 

48

фізичного виховання молоді в такий спосіб, щоб визначити нові засоби 

заохочення і стимулювання її фізичної активності, які б допомогли 

зупинити регресування і погіршення стану її здоров'я, що неможливо без 

формування у молоді культури здоров'язбереження як світоглядної 

орієнтації. 


1. Булич Е.Г. Теоретические основы валеологии / Е.Г.Булич, И.В.Муравов. – К. 

: ІЗМН, 1997. – 224 с. 

2. Новий тлумачний словник української мови. Том 1 ( А-К) / уклад. 

В.В.Яременко, О.М.Сліпушко. – К. : Аконіт, 2001. – 928 с. 

3. Соболевский В.В. Азбука здоровья: правила эксплуатации организма / 

В.В.Соболевский. – Днепропетровск : Монолит, 2003. – 95 с. 

4. Зайцев Г.К. Валеология. Культура здоровья / Г.К. Зайцев, А.Г. Зайцев. – 

Самара : Издат. дом „Бахрах-М", 2003. – 272 с. 

5. Венедиктов, Д. Д., Глобальные проблемы здравоохранения и пути их 

решения / Д. Д. Венедиктов, А. И. Чернух, Ю. П. Лисицын, В. И. Кричагин // 

Вопр. философии. – 1979. – № 7. – С. 102–113. 

6. Стальков Е.А. Валеология / Е.А.Стальков, В.А.Панин. – Калининград : 

ФГУИПП „Янтар. сказ", 2001. – 284 с. 

7. Булич Е.Г. Здоровье человека: Биологическая основа жизнедеятельности и 

двигательная активность в её стимуляции / Е.Г.Булич, И.В. Муравов. – К. : 

Олимпийская литература, 2003. – 414 с. 

8. Сластенин В.А. Введение в педагогическую аксиологию : учеб. пособие [для 

студ. высш. пед. учеб. заведений] / В.А.Сластенин, Г.И.Чижакова. – М. : 

Академия, 2003. – 192 с. 

49 

Сопіга М.О. 

викладач кафедри філософії 

та суспільних дисциплін 


ПРАВО НА ЖИТТЯ І МЕДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ 

На сьогодні в Україні, а особливо в медичних закладах працюють 

переважно лікарі, які мають значний досвід та високу кваліфікацію з 

медичної спеціалізації, проте не мають спеціальної підготовки з питань 

юридичної обізнаності під час надання медичних послуг. В останні 

десятиліття ХХ ‒ на початку XXI ст. усе більшої актуальності набуває 

дослідження проблеми права на життя. Ця проблема активно 

досліджується такими дисциплінами як правознавство та медичне 

правознавство. Різноманітні напрямки дослідження цього завдання

свідчать, що наявність спеціальної освіти не є пріоритетною ознакою при 

призначенні на посаду спеціаліста медичного закладу, але міжнародний 

досвід з країн із розвинутою системою охорони здоров'я вказує на 

доцільність залучення медичних працівників до більш ретельнішого 

освоєння прав та свобод як пацієнта так і медичного працівника. 

Актуальність дослідження вмотивована тим, що представники різних 

медичних спеціальностей по-різному розуміють свої права, і неоднаково 

відображають їх у своїй професійній діяльності, що призводить до 

непорозумінь між пацієнтами і медичними працівниками. 

Мета статті – комплексний аналіз теоретичних та практичних проблем 

реалізації конституційного права на життя людини і громадянина та його 

забезпечення під час надання медичних послуг. 

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 

1) різнобічно дослідити права пацієнта та права медичного 

працівника; 2) визначити з якого моменту настає право на життя; 3) 

проаналізувати права медичного працівника під час здійснення ним 

трудової діяльності. 

Україна в роки XXI століття перебуває в умовах суттєвих 

перетворень, втілюється у життя політична реформа, ведуться активні 

дискусії з приводу внесення змін до Конституції України, вирішуються 

питання інтеграції до різноманітних міжнародних організацій. Все це 

свідчить про активний поступальний розвиток українського суспільства, 

демократичні шляхи вирішення проблемних питань, пріоритет законності 

при здійсненні державного управління. Водночас необхідно зазначити 

розвиток нових медичних технологій, стремління людини покращити 

якість та тривалість життя. Враховуючи універсальний характер права, 

постало питання про необхідність адекватного юридичного забезпечення 

медичної діяльності. Створення умов для здорового способу життя, 

активізація профілактичної діяльності у системі охорони здоров'я 

передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, формування 

державної політики, направленої на збереження та зміцнення здоров'я 

населення. 

Надання медичної допомоги є комплексною системою, в якій знайшли 

своє віддзеркалення права громадян, що передбачені законодавством. Це 

стосується як прав пацієнтів при отриманні кваліфікованої медичної 

50

допомоги, так і прав лікарів, що надають таку допомогу. Пацієнт, 

добровільно вступаючи у правові відносини з лікувальною установою, є 

носієм певних прав. В той же час лікувальна установа і в її особі лікар, 

виступають у цих правових відносинах не тільки як носії зобов'язань, але і 

як володільці певних прав. Медична етика слугує своєрідною 

теоретичною основою, обґрунтуванням морально-етичної поведінки 

медичних працівників. 

Проблема визначення початку життя людини, тобто моменту, після 

якого вона набуває права на життя і його охорону, досить важлива з 

багатьох причин, у тому числі й пов'язаних з медичною діяльністю. 

Виникнення права на життя людини має не тільки теоретичне значення, 

від розв'язання цієї проблеми залежать питання правоздатності, 

визначення правової природи аборту і ряд інших. 

З погляду сучасного розвитку медичного права, враховуючи 

формально-юридичну ознаку, найбільш виправданою виглядає позиція, за 

якої, відповідно до існуючих положень законодавства, виникнення права 

на життя людини (поряд з іншими основними правами і свободами) буде 

пов'язано з моментом народження, оскільки дане право, як і будь-які інші 

права, можуть виникати лише в реально існуючої людини.[2;44-49]. 

Знання ж особами, що вивчають медичне право, доводів на користь інших 

точок зору (виникнення права на життя з моменту зачаття, у різний термін 

внутрішньоутробного розвитку) необхідно як для формування цілісної 

картини, так і для адекватного сприйняття всіх явищ, які тією чи іншою 

мірою стосуються зазначеної проблеми (аборт, евтаназія й ін.). 

Запобігання ж незаконному обороту фетальних тканин, а також 

неприпустимість використання жіночого організму як конвеєра для 

виробництва зародків, повинно досягатися шляхом створення системи 

юридичних гарантій, а не законодавчою зміною і закріпленням моменту 

початку права людини на життя. Важливо зазначити, що ці завдання 

знаходяться у площині соціальної діяльності держави, що включає також і 

матеріальне, медичне забезпечення молодих сімей, з метою підвищення 

мотивації для зачаття і народження дітей.[3:107-109]. 

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод 

людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний 

характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані 

всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст.3 Загальної 

декларації прав людини сказано, що “кожна людина має право на життя, 

51

на свободу і особисту недоторканність”. У Конвенції про захист прав і 

основних свобод людини 1950 р. у ст.2 зазначається, що право на життя 

захищається законом і жодна людина не може бути умисно його 

позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою 

відображені у Основному Законі України. так, у преамбулі до Конституції 

України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод 

людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, 

що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека 

визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 

Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і 

ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. 

Невід’ємне право на життя гарантується забороною смертної кари, що 

безпосередньо випливає з конституційної норми, за якою обов’язком 

держави є захист життя людини. Конституційне право на життя 

розвивається у таких положеннях Конституції, як заборона катування, 

жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання чи 

поводження; заборона медичних, наукових та інших дослідів на людині 

без її згоди. 

Конституційне право на життя включає і право на належні, безпечні й 

здорові умови праці (ст.43), право на охорону здоров’я (ст.49), на безпечне 

для життя і здоров’я довкілля (ст.50). Кожний має право на вільний 

розвиток особистості, на свободу і безпеку, яких ніхто не може бути 

позбавлений інакше, ніж за наявності визначених законом умов і 

відповідно до законної процедури. 

Орієнтуючись на ієрархію цінностей, визначених Конституцією, 

держава має приділяти належну увагу забезпеченню безпеки кожної 

людини, створенню необхідних умов, що виключають злочини проти 

життя, здоров’я, волі та гідності особи. [1:27]. 

Отже, в результаті узагальнення матеріалу та порівняльного аналізу 

визначено характерні риси права на життя, які умовно можна поділити на 

загальні та особливі. Загальними ознаками є такі, що характерні для всіх 

основних прав та свобод людини і громадянина, а особливі – притаманні 

лише праву на життя. 


1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради 

України. – 1996. - №30. – с. 27. 

2. Стефанчук Р. / Право на життя як особисте немайнове право фізичної особи / 

Р. Стефанчук // Юридична Україна. – 2004. - №7. – с. 44-49. 

52

3. Федюк Л. / Право на життя у цивільному законодавстві / Л. Федюк // Право 

України. – 2004. - №9. – с. 107-109. 

Христенко О. М., 

кандидат педагогічних наук, викладач 



ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЗДОРОВ’Я 

ОСОБИСТОСТІ: ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ 

ДОСВІД ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ 

Формування культури здоров’я особистості є однією з актуальних 

соціально-педагогічних проблем. Адже йдеться про забезпечення 

духовного та фізичного благополуччя людини, сім’ї, суспільства в цілому. 

Щоб вижити у складних реаліях третього тисячоліття, позначеного 

екологічними, продовольчими, соціальними ризиками, українським 

громадянам слід перебудувати своє мислення і дбати про збереження 

духовно-фізичного потенціалу нації. Ефективним шляхом досягнення 

цієї мети виступає якраз профілактична, просвітницька робота серед дітей, 

молоді та дорослих. 

У цьому контексті цінним є історико-педагогічний досвід жіночих 

організацій України, які, зокрема, надавали інформаційноконсультативну, 

педагогічну допомогу населенню задля попередження 

захворюваності, збереження здоров’я громади. 

Головними завданнями жіночих організацій було передати знання про 

здоровий спосіб життя (харчування, фізичне навантаження, поведінку) та 

виробити вміння берегти й відновлювати власне здоров’я. Особливу увагу 

зосереджували на проблемах здоров’язбереження матері та дитини. До 

прикладу, у 1938 році „Союз українок” спільно з Українським гігієнічним 

товариством організували санітарно-гігієнічні курси для жінок за такою 

програмою: “Вступ до анатомії”, “Анатомія і фізіологія”, “Патологія”, 

“Інфекція, бактерії, паразити”, “Спадковість”, “Загальна гігієна”, 

“Дезінфекція, асептика, дезінсекція”, “Гострі інфекційні хвороби”, 

“Евгоніка”, “Поміч в наглих випадках”, “Гігієна житла”, “Туберкульоз”, 

“Венеричні хвороби”, “Гігієна особистого харчування”, “Гігієна праці”, 

“Опіка над мамою і немовлям”, “Догляд за хворими”, “Здорове село”, 

“Гігієна жінки”, “Практичні вправи”, “Алкоголізм і нікотинізм”, “Праця 

жінки” [2, арк. 93]. 

53

У “Плані праці на кожен місяць 1938 року”, укладеному Центральним 

проводом “Союзу українок” у Львові для філій і гуртків, зокрема, 

знаходимо проведення роз’яснювальної роботи щодо значення дитсадка 

як виховного засобу та чинника розвою національної свідомості (реферат, 

відповідні акції), про опіку над дитиною (реферати на теми гігієни дитини, 

родинного виховання у дошкільному віці) [2, арк. 99]. 

Діячки жіночих організацій постійно підкреслювали взаємозв’язок 

фізичного здоров’я особистості з її духовністю – станом моралі, сутністю 

життєвих цінностей, вчинків. Відтак формування культури 

здоров’язбереження передбачало належне розумове та моральне виховання. 

На думку активістки львівського “Союзу українок” О. Дучимінської, 

найкращим помічником у вихованні є праця, а приятелем – книжка. 

Дитина повинна мати певне заняття, щоб на “вільний простір” її 

особистості не поширювався вплив негативних соціальних явищ. 

Ураховуючи вікові особливості, авторка зазначала: “Для старшої молоді 

гарну поміч дадуть гуртки при читальні “Просвіти”, спортивні товариства, 

аматорські кружки, гуртки для самоосвіти”. На її переконання, щоб 

виховати особистість із позитивною ціннісною орієнтацією, слід 

керуватись такими чинниками як любов, приклад, праця, добре 

товариство і книжка [1, с. 3]. 

Отже, педагогічно-просвітницька робота серед жінок спрямовувалася 

на формування у них знань щодо розумового, духовного та фізичного 

розвитку дитини, а також на патріотично-національне, християнськоморальне 

та гуманістичне виховання матерів, які повинні були виховувати 

у своїх дітей відповідні життєві цінності. 

Сьогодні також слід зосередити увагу на питаннях педагогічної 

підготовки матерів, сімейного виховання, формування культури 

здоров’язбереження кожної дитини, молоді та дорослих, що відповідає 

інтересам розвитку сучасного суспільства. 

Конкретними кроками на цьому шляху вважаємо впровадження у 

навчальних закладах України таких обов’язкових курсів: «Основи 

духовного та фізичного здоров’язбереження» «Основи християнської 

моралі», «Основи сімейного виховання (педагогічна підготовка матерів та 

батьків)», «Основи патріотичного виховання». Суб’єктами здійснення цієї 

освітньої політики повинні стати держава, навчальні заклади, сучасні 

жіночі товариства та інші громадські організації, засоби масової 

інформації. Добрим прикладом може слугувати досвід сусідньої Польщі, 

де створено єдиний у Європі університетський курс «Сім’я» [3, с.209], з 

54

метою формування культури сімейного життя, зокрема, на засадах 

персоналістичної біоетики. 


1. Дучимінська О. Про виховання // Жіноча доля. – 1930. – Ч. 46; 47. – С. 1-7. 

2. Плани та програми занять гуртків товариства. 1937–1938 рр. – ЦДІА України 

у м. Львові. – Ф. 319. – Оп. 1. – Од. зб. 98. – 89 арк. 

3. Терешкевич Г.Т. Біоетика в системі охорони здоров’я і медичної освіти: 

Навч. посібник. – Львів: Світ, 2008. – 344 с. 

Шукатка О.В., 

кандидат педагогічних наук, 

в.о. зав.кафедри фізичного виховання 

Львівської державної фінансової академії 

АКТУАЛЬНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧОЇ 

КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ЕКОНОМІСТІВ 

НА ЗАСАДАХ АКСІОЛОГІЇ 

Підготовка фахівців із належним рівнем здоров’язберігаючої 

компетентності у сучасних умовах суспільного розвитку є актуальною 

проблемою, яка окреслюється перед вищими навчальними закладами. 

Здоров’я забезпечує гармонійний розвиток особистості, її 

самореалізацію у фізичному, професійному, творчому потенціалах. 

Проблема здоров’язбереження знаходить відображення в законодавчих 

документах України про охорону здоров’я. Цей феномен розглядається 

науковцями як соціально-біологічна основа життя нації та результат 

політики держави, що формує у своїх громадян духовну потребу 

ставитися до свого здоров’я як до основної цінності, що забезпечує повне 

біосоціальне функціонування, фізичну та інтелектуальну працездатність, 

адаптацію до природних впливів та мінливості зовнішнього середовища. 

Однак реалії сьогодення засвідчують, що в Україні склалася критична 

ситуація зі станом здоров’я молоді – близько 60 % юнаків та дівчат мають 

низький рівень фізичного розвитку. 

Різні аспекти вирішення проблеми здоров’язбереження 

висвітлювалися науковцями Канади (P. Clarke), Великобританії (K. 

Cooper), Швеції (U. Larsson), Японії (A. Shibata), які акцентували увагу на 

проблемі гіподинамії (J. Varo, M. Martinez-Gonzalez та ін.), на важливості 

фізичної активності (M. Monteiro-Peluso, A. Vuillemin, T. Puetz та ін.) та її 

взаємозв’язку з якістю життя (D. Brown, C. Demont-Heinrich, T. Morimoto, 

55

E. Grundy, P. Posadzki та ін.), на необхідності якісного фізичного 

виховання (G. Masurier). 

У вітчизняних педагогічних дослідженнях особлива увага 

приділяється теоретичним і практичним аспектам ціннісного ставлення до 

здоров’я (А. Фурманов, М. Юспа), здорового способу життя (В. 

Бобрицька, С. Закопайло), оптимальної організації життєдіяльності 

(В. Приходько), різним аспектам формування культури здоров’я 

майбутніх фахівців (Н. Башавець, О. Гладощук, Ю. Драгнєв, 

С. Кириленко) та здоров’язберігаючої компетентності студентів засобами 

фізичного виховання (Д. Воронін) та ін. 

Особливого значення набувають процеси здоров’язбереження для 

фахівців, у котрих сфера виконання службових обов’язків пов’язана з 

такими здоров’яруйнівними факторами впливу на організм людини, як 

гіподинамія, тривала робота за комп’ютером, з документами, що 

характерно для професійної діяльності економістів. Тому, відповідно до 

запитів соціуму, науки та практики, з метою реалізації пріоритетів у сфері 

професійної підготовки здорового покоління та підвищення 

продуктивності праці у фаховій діяльності, актуалізується необхідність 

формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх економістів, 

що залежить від сформованості у них належного рівня валеограмотності, 

потреби здорового способу життя, цілеспрямованої напруженої праці в 

напрямі збереження здоров’я. 

Відтак стає відчутною потреба в пошуку шляхів удосконалення 

підготовки майбутніх економістів з метою формування у студентів чітких 

уявлень про сучасну концепцію здоров’я, умови та чинники впливу на 

його формування, збереження і зміцнення, усвідомлення особистої 

відповідальності і ціннісного ставлення до здорового способу життя, що 

уможливлюється шляхом реалізації аксіологічного підходу до формування 

здоров’язберігаючої компетентності майбутніх фахівців на засадах 

аксіології. 

Аналіз досліджень існуючої практики підготовки майбутніх 

економістів до здоров’язбережувальної діяльності дозволили виявити 

низку суперечностей: між потребами суспільства у фахівцях, котрі 

відзначатимуться високим рівнем працездатності, професійної активності 

на основі ціннісного ставлення до здоров’я і здоров’язбережувальної 

діяльності та відсутністю цілеспрямованого формування у вищій школі у 

здоров’язберігаючої компетентності майбутніх економістів; між 

необхідністю практичної готовності майбутніх економістів до збереження 

56

здоров’я у процесі професійної діяльності й особистому житті та 

епізодичною практикою застосування методик здоров’язбережувального 

змісту для набуття студентами досвіду здоров’язберігаючої діяльності; 

між взаємозв’язком валеологічної підготовки майбутніх економістів, 

фізичним вихованням і майбутньою професійною діяльністю та 

необхідністю інтегративного підходу до формування здоров’язберігаючої 

компетентності майбутніх економістів на засадах аксіології. 

Отже, необхідність вирішення назрілих суперечностей, актуальність 

проблеми формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх 

економістів, її недостатня теоретична і методична розробленість та 

нагальна потреба у виробленні практичних механізмів підготовки 

студентів до набуття досвіду збереження здоров’я на основі сформованих 

ціннісних орієнтацій зумовили вибір напрямів дослідження проблеми 

формування здоров’язберігаючої компетентності майбутніх економістів 

на засадах аксіології. 

Яцишина О. В. 

старший лаборант кафедри філософії та суспільних дисциплін 


ГУМАНІТАРНА ПІДГОТОВКА ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ- 

МЕДИКІВ В СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ 

Питання підготовки іноземних студентів в українських вищих 

навчальних закладах з кожним роком набуває більшої актуальності. Це 

пов’язано з тим, що протягом останніх 10-15 років кількість іноземців, які 

виявляють бажання навчатися в українських ВНЗ, невпинно зростає. 

Іноземний студент, який прибуває на навчання до України, зазвичай не 

знайомий із українською культурою, особливостями побуту та 

суспільного устрою. Тому, виникає необхідність допомогти такому 

студентові адаптуватися та «влитися» в нове суспільство. Чільне місце у 

цьому процесі посідає гуманітарна підготовка. 

Термін «гуманітарний» означає «те, що робить своїм предметом 

людину», тобто базується на таких поняттях як «гуманність», «гуманізм», 

«гуманний». Н. Скрипник та Н. Пасєчко зазначають, що «термін 

«гуманізм» означає передусім людяність людини: високий рівень 

психологічної терпимості (толерантності), любов до людей, м’якість в 

людських стосунках, повагу до особистості та її достоїнства. Поняття 

57

«гуманізм» тлумачиться як система ціннісних орієнтацій, в центрі яких 

лежить визначення людини як найвищої цінності [1, с. 66]. Поняття 

гуманності має стати центральним поняттям і, свого роду кредом 

професійної діяльності лікаря, який може надати якісну медичну 

допомогу, лише орієнтуючись на людину (пацієнта) як найвищу цінність. 

Гуманітарна підготовка майбутнього лікаря передбачає формування у 

нього таких професійних та особистісних рис і якостей: 

— високий моральний рівень, уміння здійснювати підхід до хворого, 

орієнтуючись на власні моральні принципи; 

— почуття відповідальності за власну роботу, за своєчасність і 

правильність професійних дій, за можливі помилки; 

— уміння встановлювати психологічний контакт із пацієнтом, його 

родиною; 

— усвідомлення правових понять та норм, що стосуються професійної 

діяльності лікаря. 

Однак, у процесі гуманітарної підготовки іноземних студентів, постає 

ряд проблем, таких як: 

1) Мала кількість годин, відведених на вивчення суспільних 

дисциплін взагалі і на аудиторну роботу зокрема. 

2) Пріоритет фахових дисциплін перед не фаховими, зокрема 

суспільними у медичному університеті, а відтак сприйняття їх студентами 

як менш потрібних та важливих. 

3) Ускладненість розуміння та засвоєння іноземними студентами 

таких навчальних предметів як «Історія української культури», «Історія 

України», «Політологія», які відображають реалії та морально-етичні 

норми українського суспільства, що часто разюче відрізняються від 

суспільно-культурних норм рідних студентам країн. 

4) Мовний бар’єр, викликаний не лише незнанням іноземцями 

української (російської мови), але й несприяняттям деякими з них 

англійської мови, якою проводиться навчання переважної більшості 

іноземних академічних груп. 

5) Застаріла методика викладання дисциплін гуманітарного циклу, що 

потребує негайного оновлення. 

Усі названі проблеми потребують пошуку ефективних шляхів їх 

вирішення, оскільки вони уповільнюють та ускладнюють процес 

засвоєння навчального матеріалу і призводять до відставання студента від 

навчальної програми. 

58

Вирішення цих проблем вбачаємо у використанні на заняттях та 

позакласній роботі з іноземними студентами інноваційних форм та 

методів навчання й виховання, що сприятимуть полегшенню процесу 

пристосування іноземців до українського суспільно-культурного простору 

та сприятимуть глибшому й міцнішому засвоєнню знань із суспільних 

дисциплін. 


1. Скрипник Н. В. Гуманітарний аспект підготовки лікарів у вищих медичних 

закладах освіти / Н. В. Скрипник, Н. В. Пасєчко // Медична освіта. – 2012. – 

№ 1. – С. 65–67. 

59

« ФІЛОСОФІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, 

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ 

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ 

ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ » 

Збірник тез 

науково-методологічного семінару 

Підписано до друку 10.06.2013. 

Формат 60х 84/16. Гарнітура Times New Roman. 

Папір офсетний 65 г/м2. Друк електрографічний 

Умов.-друк. арк.5,46. Обл. - вид. арк 4,46 

Тираж 100 примірників. Замовлення № 06/13/1-9 

® 

Віддруковано у видавничому центрі “Вектор” 

46018 м. Тернопіль, вул. Кривоноса, 2б 

тел. (0352) 40-08-12 

(0352) 40-00-63 

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до 

державного реєстру видавців, 

виготівників і розповсюджувачів 

видавничої продукції 

серія ТР № 46 від 07 березня 2013р. 

ФО Осадца Ю.В.

ÐÐ±ÑÑÐ½Ð¸Ðº

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?

ÐÐ±ÑÑÐ½Ð¸Ðº