Вінніпеґ Український № 11 (January 2016)

СПОГАДИ
PERSONA. ПЕРСОНА
ПРО КАНАДУ
6 грудня Дмитро Васильович поспілкувався з українською громадою Вінніпегу у
форматі відео-зустрічі, організованою громадою Собору Св. Покрови.
Це була щира та цікава зустріч, на якій Павличко згадував своє життя, розповідав
про тісний зв’язок з Канадою та її українською діаспорою, говорив про сьогодення
України та відповідав на запитання присутніх. Зараз Дмитру Васильовичу 86 років,
але він й досі працює, досі творить, досі бореться за світле майбутнє України.
До Вашої уваги окремі спогади Дмитра Васильовича під час зустрічі.
Дмитро Павличко -
идатний поет,
В
лiтературознавець,
лауреат Шевченкiвської
премiї, перекладач, критик,
сценарист - найбільш відомий
широкому загалу як поет та автор
пісні «Два кольори». Окрім своєї
літературної діяльності, Дмитро
Васильович був та залишається
громадсько-політичним діячем -
спiвзасновником Народного руху
України i Демократичної партiї,
членом Української нацiональної
партiї, народним депутатом України
(1990-1999, 2005), співавтором
тексту Акту Проголошення Незалежності
України (1991), головою
Товариства української мови ім.
Тараса Шевченка (1989-1990),
головою Української Всесвітньої
Координаційної Ради (2006-2011),
Надзвичайним та Повноважним
послом України в Словацькій Республіці.
Послом України в Республіці
Польща та в Канаді, почесним
професором українських та
європейських університетів.
До Канади я вперше приїхав ще за радянських
часів, у 1963 році. Приїхав
на запрошення свого друга Аскольда
Ганьківського, з яким ми разом вчилися
у Коломийській гімназії. Наступного
разу мій візит до Канади відбувся уже коли радянська
імперія почала хитатися, у 1990 році.
Того разу я мав зустрічі з різними видатними
людьми, зокрема, з Романом Гнатишиним (генерал-губернатор
Канади - ВУ). Було якесь гуляння
у парку, мені його показали, я підійшов,
схопив його за руку і сказав: «Я з України». Він
був щасливий. Я сказав йому, що Україна живе,
Україна встає. Це був час, коли в Україні вже
існував Народний Рух. Я тоді працював головою
комісії закордонних справ парламенту
України - ще радянської, але в моїй душі та
голові, вже самостійної. Працював над тим,
аби Україну почали визнавати в світі: разом з
Леонідом Кравчуком ми поїхали до Угорщини,
де домовилися про консульські служби між
нашими державами, потім я поїхав до Польщі,
але вважав, що
саме Канада мала
визнати Україну як
самостійну державу
першою. Я був
знайомим з багатьма
українцями в
Канаді, тому думав
і вірив, що ця країна
буде головним
другом незалежної
України.
В 1989 році у Києві відбувається відкриття
Канадського консульства, а от українського
консульства в Канаді ще не було.
У серпні 1991 року я приїжджаю до Канади
і домагаюся візиту до Барбари МакДоугал
(Barbara McDougall, Secretary of State
for External Affairs from 1991 to 1993-ВУ)
з метою провести з нею переговори про
відкриття консульства України в Канаді,
що означало би визнання Канадою незалежності
України. Вона мені так нічого і не
змогла пообіцяти, але я залишив їй меморандум,
в якому в кількох пунктах виклав
те, що ми чекали від зустрічі з Канадою у
вересні того ж року, коли мав приїхати Леонід
Кравчук. Я зазначив, що ми хочемо не
просто святкувати століття переселення
українців до Канади, я говорив про те, що
демократичні сили в Україні вже не поступляться,
ми ніколи не підпишемо союзний
договір (яким перед нами махав Михайло
Горбачов) і ніколи вже не будемо в жодному
союзі з Росією. Меморандум
зазначав, що ми
розраховуємо на канадську
підтримку. 21 серпня
я повернувся до Києва, а
вже 24 серпня ми проголосили
самостійну Україну.
Канада ж дійсно, разом з
поляками, першою визнала
незалежність України і з
того часу є її вірним другом.
Я познайомився з великим художником світового рівня, він хоч і народився в Канаді,
але батьки його з Буковини, тому я його вважаю і нашим художником. Це Василь
Курелик. До Києва Курелик приїхав разом зі своїми друзями Колядківськими, яких
я зустрічав. Одразу після прибуття, Курелик попросив мене відвезти його до цвинтаря.
Ми поїхали у Биківню – гай, де поховано багато замордованих НКВДистами партіотів,
поряд там знаходиться цвинтар. От він ходив-ходив поміж хрестами, а потім попросив його
залишити на 3 години самого. Я не знаю, що він там малював. На другий день мене потім викликали
до ЦК партії і довго пояснювали, чому не треба возити іноземців до Биківні.
- СІЧЕНЬ 2016 - Український Вінніпеґ
23