You also want an ePaper? Increase the reach of your titles
YUMPU automatically turns print PDFs into web optimized ePapers that Google loves.
Текст: Андрій ПОРТНОВ, Київ<br />
„національна сліпота“ спонукають запитати:<br />
що означала „Русь“ або „руськість“<br />
в контексті кінця XVIII – початку<br />
ХІХ ст.? Проїжджаючи 1821 року через<br />
Закарпаття, імператор Алєксандр<br />
І був здивований побаченими там православними<br />
церквами і священиками,<br />
у розмові з якими так і не спромігся перейти<br />
з німецької на російську, попри<br />
те, що священик відповідав йому цією<br />
мовою. Що так здивувало російського<br />
імператора? Чому в офіційних документах<br />
імперії після поділу 1772 року<br />
географічні назви писалися за польськими<br />
фонетичними правилами, попри<br />
наявність староруських імен? Наступна<br />
проблема стосувалася звичаєвої<br />
та мовної відмінності „російського“<br />
селянства колишніх польських земель<br />
і російських селян із Центральної Росії.<br />
Чи була ця відмінність результатом<br />
„польського впливу“? І як бути з Лівобережною<br />
Україною? Олексій Толочко<br />
недавно ствердив, що на початку<br />
ХІХ ст. ані російські, ані малоросійські<br />
(лівобережні) інтелектуали були неспроможні<br />
побачити історичну, етнічну<br />
та мовну єдність майбутньої України.<br />
Втім, проблема, як вписати тих недавно<br />
польських, а відтепер російських<br />
„росіян“ в російську націю, відображена<br />
у текстах початку ХІХ ст.. Степан<br />
Руссо у своїх „Волинських записках“<br />
(1809) зазначав: “Мова і всі звичаї тутешніх<br />
росіян тотожні з малоросійськими”.<br />
Князь Ігор Долгорукій, який відвідав<br />
Київщину 1817 року, писав, що<br />
селянське населення регіону „складається<br />
з малоросіян, козаків і тих, кого<br />
ми зазвичай звемо хохлами російської<br />
віри і закону“. Термінологічна анархія<br />
спроби Долгорукого ідентифікувати<br />
право- і лівобережне українське селянство<br />
відбиває динаміку описових пошуків<br />
у межах російського дискурсу.<br />
Якщо російські еліти намагалися<br />
вписати „нових росіян“ до національного<br />
тіла імперії, мета польських ідентифікаційних<br />
пошуків була цілком інша<br />
– довести відмінність тієї місцевої<br />
Русі (в польській традиції, русинів) від<br />
росіян й розмістити їх усередині польської<br />
нації. Після поразки польського<br />
повстання 1830 року польська політична<br />
еміґрація почала усвідомлювати<br />
вагомість селянського населення. Якуб<br />
Яворський у брошурі, опублікованій<br />
1846 року в Парижі, стверджував, що<br />
„Польща впала тому, що ми ніколи не<br />
мали доброї думки про підпорядковане<br />
населення“, і пропонував покликати<br />
це населення до участі в національному<br />
повстанні заради Батьківщини, але<br />
„не як рабів, а як поляків, синів однієї<br />
матері й батька”. Водночас Яворський<br />
застерігав своїх польських колег перед<br />
імовірністю, що населення цих провінцій<br />
може „самотужки скинути з себе<br />
ярмо й стати окремою незалежною<br />
державою“.<br />
У середині ХІХ ст. український, литовський<br />
і білоруський національні<br />
проекти стають самостійними гравцями<br />
в турнірі легітимізацій. Поки інтелектуали<br />
випробували себе у визначенні<br />
нації, „німа більшість“ існувала<br />
поза цими суперечками. Записи українських<br />
прислів’їв свідчать, що правобережні<br />
селяни називали мешканців<br />
лівого берегу Дніпра московські недоломки,<br />
a самі від них отримали назву<br />
недоляшки або мадзури. Пантелеймон<br />
Куліш зафіксував спосіб селянського<br />
самоідентифікування: „Пересічний<br />
малоросіянин відповідаючи: Звідки ви?<br />
скаже: з такої чи такої губернії, але відповідаючи:<br />
хто ви? якої нації? скаже:<br />
так собі люде. Ви росіяни? – Ні. Хохли?<br />
– Та які ж ми хохли. Малоросіяни? А це<br />
хто такі, ми такого і вимовити не зможемо“.<br />
Тут випадає наголосити, що модерна<br />
концепція національної батьківщини<br />
формулюється мовою інтелігенції<br />
й поступово втрачає свою станову<br />
природу. А про масове сприйняття ідеї<br />
української національної єдності можна<br />
говорити лише щодо ХХ ст., завдяки<br />
мобілізаційному ефекту світових воєн<br />
і державній пропаганді.<br />
Основний висновок простий: концепт<br />
„національних кордонів” міцно<br />
прив’язаний до концепту „нації“, що<br />
є історично релятивним. Період, якому<br />
присвячений цей текст, видається<br />
часом відкритих можливостей, коли<br />
поділи польсько-литовської Речі Посполитої<br />
стали викликом і для польського,<br />
і для російського національних проектів,<br />
що перебували в стадії формування<br />
та водночас стимулювали творення<br />
білоруського, литовського й українського<br />
проектів.<br />
Тож чи можна етнокультурними аргументами<br />
легітимізувати будь-яку історичну<br />
випадковість? Відомо, що здебільшого<br />
ми пишемо історію донаціональних<br />
епох мовою, сформованою<br />
в час націоналізму. Думаю, що тиск етнічних<br />
аргументів на політичні рішення<br />
набирав сили протягом кінця ХІХ – у ХХ<br />
столітті. Але це не значить, що етнічний<br />
чинник ніколи не грав істотної ролі й до<br />
ери націоналізму. Він був вельми важливий<br />
і наприкінці XVIII ст., але в ієрархії<br />
політичної легітимізації не мав перших<br />
ролей. Тому продуктивно замислитися<br />
й про межі уявлювання (націй<br />
чи регіонів), причини відбору тих чи<br />
тих аргументів, про динаміку й делікатну<br />
взаємодію самоідентифікації і репертуару<br />
об’єктивних характеристик,<br />
про модернізацію в шатах традиції та<br />
несподівані прояви традиції в модернізаційних<br />
проектах.<br />
17
Change language