Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»

Український журнал 

11|2006 

ціна 30 Kč 

Тема: 

Безмежні кордони 

Світ без кордонів 

Критичні дні 

білорусько-російських 

стосунків 

Експорт русофобії 

Шенґену не буде 

Кордони України: 

закриті на Заході 

та відсутні на Сході 

Петров/Домонтович/Бер

вдома на чужині 4 

Книголюби y Львoвi 4 

„Ні. Ми тепер обслуговуємо мера“ 5 

Помаранчевий шлюб 5 

Історія української партизанки 

по-польськи 6 

Англійське дзеркало для укрсовка 6 

Коли форма не проформа 7 

гості 8 

Кордони Польщі в межах Євросоюзу 

Розмова з полковником 

Ярославом Жуковічем 8 

Фото: Андрей Бан, се ло Лекаровце 

(словацько-український кордон 2003) 

„Український журнал“ 

Інформаційний культурно-політичний 

місячник для українців у Чехії, Польщі 

та Словаччині 

№ 11 (17), 2006, рік другий 

Видає: РУТА, e-mail: ukrzur@seznam.cz 

Редколегія: 

Прага – Ленка Кнап (головний редактор), 

Богдан Копчак, Богдан Зілинський, 

Рене Кочік, Інна Біланин, Яна Леонтієва 

Варшава – Ростислав Крамар, 

Петро Тима, Анна Коженьовська-Бігун, 

Ярослав Присташ 

Пряшів – Мирослава Мушинка, 

Івана Ґрешлик, Олесь Мушинка 

Київ – Богдана Матіяш 

Коректури: Надія Іздрик 

Художнє оформлення 

та верстка: Ондра Гулеш 

Часопис видається за фінансового 

сприяння Міністерства культури ЧР 

За достовірність викладених фактів 

відповідає автор статті. 

Редакція залишає за собою право 

не у всьому погоджуватися з думками 

і поглядами авторів, скорочувати 

матеріали і виправляти мову. 

Рукописи не повертаються. 

Реєстрація: МК ČR E 16026 

тема: Безмежні кордони 10 

Андрій Бондаренко 

Світ без кордонів 10 

Володимир Пукіш 

Донбас: де проходить кордон 

між Україною та Росією? 12 

Лубош Палата 

Шенґену не буде 14 

Мирослав Конваліна 

Дикий кордон 15 

Андрій Портнов 

Винаходження України 16 

Ростислав Крамар 

Межа з присмаком зеленого чаю 18 

Віра Іванова 

„Їхні” автобуси завжди тепліші 19 

зміст 

Роман Кабачій 

Безмежний Корчмин 20 

Дзмітрій Гурнєвіч 

Критичні дні в білорусько- 

-російських стосунках 22 

Олександр Гаврош 

Під польським кордоном 24 

Віталій Кулик 

Кордони України: закриті 

на Заході та відсутні на Сході 26 

з краю 28 

Синдром нестабільності 28 

Журналістські гамбурґери 29 

Експорт русофобії 30 

Четверта влада в Україні? 31 

Постпомаранчева апатія 32 

Подорож країною, 

якої нема на карті 34 

культревю 36 

Олександр Ірванець: „...я волів би, 

щоб мене ідентифікували як людину 

майбутнього...“ 36 

Віктор Петров, Віктор Домонтович, 

Віктор Бер 39 

Професор висловлює свої 

міркування 40

вдома на чужині 

Книголюби y Львoвi 

Наш читачу! 

Ви неодноразово зверталися до нас із проханням 

приділити більше уваги питанням, 

пов’язаним із кордонами, що для декого з нас 

– передусім для власників українських паспортів 

– не представляють великої приємності. 

Тому в листопадовому номері подаємо добірку 

різноманітних і цікавих, на мою думку, інформацій 

та статей саме з цієї проблематики. 

Кордони – тема не проста, та аж ніяк не нудна. 

Пропонуємо Вашій увазі кілька репортажів 

– як із прикордоння („Під польським кордоном“ 

Олександра Гавроша, матеріал Георгія Русина 

про Абхазію „Подорож країною, якої нема на 

мапі“), так і безпосередньо з кордону („Їхні автобуси 

завжди тепліші“ Віри Іванової та „Дикий 

кордон“ Мирослава Конваліни). Остання стаття 

розповідає про далекий американо-мексиканський 

кордон, однак вона може виявитися цікавою 

і для тих, хто вважає, ніби найгірша та найнестерпніша 

ситуація панує на українсько-якомусь-там 

кордоні. 

Нещодавно стало відомо, що новим членам 

Євросоюзу доведеться ще трохи (тобто невідомо, 

як довго) зачекати, доки їм дозволять приєднатися 

до Шенґену. Детальніше про це довідаєтеся 

зі статті Лубоша Палати „Шенґену не буде“. 

Ця інформація українців поки що стосується лише 

частково. Однак ті, хто в країнах – нових членах 

ЄС проживає і працює довгостроково, і хто до 

того ж не має наміру позбуватися свого українського 

громадянства, – можуть разом із громадянами 

цих країн забути про так зване РЕЗИДЕНТ- 

СТВО ЄС. Тобто право безвізового пересування 

країнами ЄС терміном до трьох місяців. 

Ті, кого цікавить, як наразі виглядає ситуація 

з українськими кордонами взагалі, і чому постійно 

виникають чергові суперечки на кшталт „Тузла 

наша, чи їхня“, „повертати чи не повертати 

Крим“ чи „як поділити море“, – обов’язково 

прочитайте розвідку директора Центру досліджень 

проблем громадянського суспільства Віталія 

Кулика „Кордони України: закриті на Заході 

та відсутні на Сході“, – матеріал, яким закриваємо 

рубрику „Тема“. Якщо абстрагуватися від того, 

наскільки ця тема серйозна, то можна й повеселитися. 

А ще загляньте в рубрику „З краю“: там знайдете 

вісті про ситуацію з російською державністю 

після вбивства Анни Політковської й довідаєтеся 

про справи в українській, і не лише українській, 

журналістиці. 

На все добре 

Те, що відбувалося під час 13-ої Національної книжкової виставки-ярмарку 

„Форум видавців у Львові“ та Міжнародного 

літературного фестивалю 14−17 вересня 2006 року, без вагань 

можна назвати облогою Львова. Такого натовпу фанатів 

літератури я давно не бачив. Хоча це не надто зручно – товктися, 

штовхатися ліктями, наступати на ноги – та все ж львівська 

авантюра має свій смак. Борони Боже, щоб перенесли Форум 

до Києва чи куди-небудь! Можна подумати про більше приміщення, 

але, з іншого боку, щось подібне діється і на травневому 

Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві (цьогоріч, якщо 

не помиляюся, Україна має бути почесним гостем), а Польща 

– нібито Європа. 

Я, так само як і торік, із завзятістю кинувся на стенди – мацати, 

нюхати, переглядати, кривитися, цмокати і, звичайно ж, 

купувати. Як сказала моя подруга, я став активно підтримувати 

україномовні книговидання. На закид, мовляв, люди купують 

книжки лише раз на рік власне у Львові, відповім: якби так було, 

то видавці давно б збанкрутували, а популярність львівського 

книжкового ярмарку прозаїчна – все в одному місці та ще 

й значно дешевше, ніж деінде (різниця складає навіть 25 грн). 

На цьогорічному Форумі тішила старанно підготовлена багата 

програма для дітей. Не лише в приміщеннях Палацу мистецтв, 

а й у Парку ім.Франка відбувались ігри, забави, конкурси. Згідно 

з маркетинґовою справою, видавці подбали про теперішніх малих, 

а в майбутньому – дорослих потенційних читачів. 

Цього року, на відміну від минулорічного Форуму, мені вдалося 

на літературних зустрічах послухати і порозглядати кількох знаних 

читаних і кількох знаних нечитаних авторів. Особливо сильну репрезентацію 

виставила німецькомовна література, зокрема, Інґо 

Шульце, Мартін Полляк, Томас Бруссіґ. 

Форум дав також можливість показатися на сцені просто перед 

оперним театром молодим українським поетам. Взагалі серед літератури 

„вітчизняного виробництва“ надзвичайно активними виявилися 

харків’яни. Крім того, в „Дзизі“ презентовано мистецький 

„Харківський проект“ з фотографіями, книжковими макетами, 

фільмами про Чорнобиль. Думаю, Сергій Жадан до цього приклав 

обидві свої руки. 

Звичайно, на Форумі відбулося безліч автограф-сесій, а також 

літературних зустрічей чи ж не всіх активних письменників та письменниць, 

поетів та поеток. 

В театрі „Воскресіння“ можна було подивитися мистецькі фільми, 

а також ознайомитися з документами про сучасне мистецтво. 

Організатори, однак, не подбали про техніку, вважаючи, що достатньо 

надати приміщення. 

Під час ночей поезії та музики в „Ляльці“ (чи, як їх тепер модно 

називають, – слем, слем-десерт, post-slam) найцікавішою видалася 

музика. Молодий джазовий гурт „Шоколад“ став для мене відкриттям. 

А... поети? Що ж, теє... ну... як би то сказати... Дехто має до 

показу що іншого, крім свого поетичного хисту. Чим можуть, тим 

і привертають до себе увагу молоді поети, а то раптом про них забудуть 

– доводиться якось рятуватися. 

Форум приваблює молодих читачів т.зв. поп-літературою. Молоді 

пишуть молодим про дозрівання, перше кохання, підліткові заздрощі, 

словом, про проблеми віку. З цього виникає клопіт для автора(-рки), 

якого(-у) трактують як авантюрника(-цю). А що далі? 

Читачі очікують... що ти вилізеш на сіл, вдаватимеш із себе клоуна, 

бо це „кльово“! Як потім стати серйозним літератором? 

Підсумовуючи, можна сказати, що публіка на Форумі – не підвела, 

закордонні гості – також, організатори – постаралися, видавці 

– справилися, а українські автори... ну, не всі здатні гідно 

презентувати себе на Форумі. 

Ярослав Присташ 

4

„Ні. Ми тепер 

обслуговуємо мера“ 

Декому було важко сидіти в зоні VIP 

і дивитися в очі тим, хто стояв за парканом 

і барикадами устаткування звуко- 

та світлооператорів за кількадесят 

метрів від сцени, де на честь 750-ліття 

Львова виступав зі своєю групою 

славний Ґоран Бреґовіч. Було їм, як 

самі казали, важко і неприємно. 

Хоча з такої віддалі, та ще й у сутінках, 

проблематично розгледіти людину 

(годі вже й казати про очі), однак 

присутність за спиною велелюдного 

натовпу, очевидно, все ж відчувається. 

Зате дехто поміж VIP-івцями 

почувався комфортно, як, наприклад, 

перепрошую, шмаркачі з числа „золотої 

молоді“, яка невідомо за що заслужила 

пільгові місця. Як себе почував 

там народник Андрій Шкіль – складно 

сказати. Народ його вітав бурхливими 

оплесками. Очевидці казали, що коли 

Ющенко клав квіти до пам’ятника Грушевському, 

жодних оплесків не було 

чути. Просто Ющенко вже не герой, 

він давно зрадник, а Шкіль – увесь час 

з народом, лише на концертах займає 

кращі місця. 

Я теж стояла в зоні VIP, хоча й другого 

класу, призначеного здебільшого 

для тих, хто як волонтери допомагав 

організовувати святкування. Я цього 

місця не заслужила. В другому класі 

було тіснувато. Всі довкола танцювали, 

а я ледь дихала, бо з дитинства 

боюся натовпу. Було видно, що мені не 

до танцю, і мабуть тому одна цілком чужа, 

але весела і розтанцьована жінка 

попросила мене наглянути за торбами. 

Стережучи чужі сумки під темпераментну 

балканську музику, я весь 

час думала і не могла зрозуміти логіки 

VIP-сидіння на концерті, що відбувається 

на майдані і який, здавалось би, 

мав би бути для народу і лише для нього. 

Так само я не розуміла, чому цей 

народ, що стоїть за двома невисокими 

парканами, такий чемний. 

Варто ще додати, що в програмі концерт 

було заплановано на 20:00, однак 

у VIP- запрошеннях була вказана 

21 година. Звісно, концерт почався 

щойно після дев’ятої, а тисячі людей 

товклися по майдані вже від сьомої. 

Та не всім VIPістам це було розтлумачено, 

і тому більша частина з них зайняла 

місця вже за годину до концерту. 

Знайомі мене переконували, ніби 

це справді було зроблено ненавмисне, 

але я собі думаю своє. Ну, якби це 

не було навмисно, то чому не вийшов 

хтось на сцену і не попросив вибачення 

за затримку, помилку в програмі?.. 

Добре, що бідний Бреґовіч не розуміє 

по-українськи, інакше був би мабуть 

здивований, чому втомлена чеканням 

публіка кілька разів закричала: 

ГАНЬБА! 

Шкода мені було тих людей. Про високу 

повагу до виборця і платника податків 

тут говорити складно. АЛЕ! Пізніше, 

в Італійському дворику, я зрозуміла, 

що і ті прості виборці чи платники 

податків теж далекі від ідеалу. 

Що саме сталося у Італійському дворику? 

Колєжанка підійшла до кельнерки 

і сказала: „Вибачте, чи можна замовити 

дві кави?“ У відповідь пролунало: 

„Ні. Ми тепер обслуговуємо мера“. 

Здається, Гоголь колись сказав щось 

приблизно таке: наша найбільша біда 

у вірі, що на місці іншого ми б зуміли 

змінити світ, однак зі свого місця/ 

посади нічого вдіяти не можемо. 

А вистачить дрібниці – принести дві 

кави. 

Ленка Кнап 

Фото: Богдан Копчак 

Помаранчевий шлюб 

Такого весілля Варшава ще не бачила. 

В четверту суботу вересня пополудні 

церква отців-василіан тріщала 

по швах. Того сонячного дня 

на весільний рушничок стали Анна 

Вербова та Андрій-Роман Шептицький. 

Шлюбну церемонію провели 

семеро священиків – греко- та римокатолицьких. 

Особисте вітання молодятам 

передав глава УГКЦ Любомир 

Гузар, а також – Папський Нунцій 

у Польщі. 

Анна, працівник „третього сектора“, 

походить з української родини, 

переселеної на північ Польщі під час 

акції „Вісла“. Андрій, викладач-політолог 

Варшавського університету 

– прямий нащадок славетного в Галичині 

роду графів Шептицьких. Його 

прадід Леон – рідний брат митрополита 

УГКЦ Андрія-Романа Шептицького. 

Познайомила Аню та Андрія... Помаранчева 

революція. В грудні 2004- 

го вони були спостерігачами під час 

президентських виборів в Україні. Не 

дивно, що в свою весільну прогулянку 

бричкою центральними варшавськими 

вулицями, молодята прихопили... 

помаранчеві шалики. 

Шлюб Ані та Андрія для багатьох 

українців і поляків набув символічного 

значення. Про це в зворушливому 

поетичному тості говорив дядько Андрія 

Домінік Новіна-Конопка: „Добру 

маєш, Андрію, думку, що замість 

ляшки береш українку“. Коріння Ані 

та Андрія – в тій галицькій землі, де 

разом жили українці й поляки, та, як 

зауважив пан Конопка, – „немов вигнанці 

з раю, не маєте звідтіля нічого, 

крім звичаїв. Ваші домашні пороги 

записано у втрати, нині ані Ти з палацу, 

ані Панна з хати!“. Не завжди сусідство 

двох народів було безхмарним, 

та, звертаючись до молодят, 

а водночас і до присутніх на весіллі, 

представник старого галицького роду 

підсумував: „Нехай же та нехіть 

взаємна пропаде, що Польщі й Русі 

дошкуляла! У Вашім коханні Поляк 

з Українцем збратались”. 


Фото: Filip Otmianowski 

5

вдома на чужині 

Історія української 

партизанки 

по-польськи 

Книга Ґжеґожа 

Мотики, видатного 

польського історика, 

який спеціялізується 

на історії 

українського 

визвольного руху, 

складається з десятьох 

розділів, 

вступної статті, заключення, списка 

скорочень та великої, добірної бібліографії. 

Це справді піонерська праця, 

ціллю якої є донести до польського читача 

цілісну й детальну історію українського 

націоналістичного підпілля поміж 

1942 і 1960 роками, коли було 

ліквідовано останній „лісовий відділ“. 

На самому початку варто згадати, 

що помимо наукового підходу виразно 

вид но намагання автора обстояти 

польський погляд на справу. 

На відміну від багатьох українських 

науковців і публіцистів автор правильно 

твердить, що для справжнього розуміння 

цього руху треба описувати 

ОУН і УПА, як окремі інституції, а не як 

єдину ОУН−УПА, навіть попри те, що 

верховне керівництво було спільним 

для обох організацій. Автор починає 

історію з УВО і ОУН та розглядає паралельну 

діяльність ОУН з УПА під час 

ІІ світової війни і після неї, як в Україні 

так і поза нею. 

Боротьба проти німців, угорців, червоних 

партизан і радянських збройних 

сил подається в деталях і назагал 

об’єктивно. Відсутнім в цьому обліці 

є переговори з румунами. Відносини 

з євреями та чехами на Волині представлено 

менш об’єктивно, хоча автор 

виразно зазначає, що стереотипні уявлення 

про ворожість українського підпілля 

до євреїв після повторного приходу 

радянської влади потребують дальших 

дослідів. 

Натомість польсько-український 

конфлікт висвітлений менш об’єктивно. 

Базуючись у першу чергу на добре 

відомих книгах Сємашків, автор 

реєструє кожну записану там акцію 

проти польського населення і не оминає 

навіть тих жертв, які понесли поляки, 

що служили німцям та СССР. Протиукраїнські 

виступи Армії Крайової 

чи інших структур польського підпілля 

подаються в селективний спосіб і характеризуються 

переважно як оборонні. 

Нічого не сказано про протиукраїнські 

акції поляків на Холмщині 

та пізніші – на українських етнічних 

землях Південно-Східної Польщі. Помимо 

цього, що автор відкидає мислення 

більшості поляків, за яким тільки 

вони завжди стають жертвою, оскаржуванням 

лише української сторони, 

на жаль, підтверджує таку думку. Навіть 

намагання українського підпілля 

в 1942 році дійти до якогось порозуміння 

та співпраці з поляками він розцінює 

радше як цинічну спробу дістати 

позитивну реакцію Західних аліянтів. 

Однією з мотивацій масового нищення 

поляків автор бачить у нищенні 

євреїв, тим більше, що дезерція 

української поліції на Волині влила 

до підпілля велике число тих, хто брав 

участь в знищенні євреїв. Наступною 

є спекуляція, що в такий спосіб слабо 

озброєна УПА здобувала собі військову 

зарядку. Для балансу треба 

відмітити, що автор не ховає масових 

приготувань польського підпілля для 

вдержання Волині, Полісся і Галичини 

в майбутній Польщі. 

Не можна, одначе, звужувати зміст 

книги ексклюзивно до польсько-українських 

анімозій. Др. Мотика зумів 

зібрати і проаналізувати велике число 

джерел. Дивно одначе, що багатюще 

джерело для освітлення радянських 

протипідпільних заходів – Архів 

Внутрішніх військ Українського округу, 

1944–1954, – який зберігається 

в Москві, Києві і Торонто, і в якому описано 

щоденні протипідпільні акції, автором 

не вжито. 

Автор описує майже всі важливі бої 

УПА, що вже само по собі можна вважати 

важливим вкладом, навіть якщо 

автор з великим скептицизмом ставиться 

до жертв цього протистояння, 

які понесла радянська сторона. Він також 

подає цікаві окрушини про характер 

головних керівників підпілля і часто 

говорить про конфлікти між ними. У такий 

спосіб він характеризує постання 

Національно-Визвольної Революційної 

Організації (НВРО). Дуже важливою 

можна вважати дискусію про створення, 

цілі та організаційну структуру 

УГВР. Цікаво одначе, що підпільним 

публіцистам того часу, які в дуже 

важких умовах пояснювали визвольну 

боротьбу і дали їй нову, переконливу, 

ідеологічну базу, присвячено дуже мало 

уваги. 

Книга має ґрунтовну, добірну бібліографію, 

одначе покажчик не подає географічних 

назв, обмежуючись власними 

іменами людей. 

Ця коротка рецензія не дозволяє 

повністю розкрити всі вартості книги. 

Доктору Мотиці належить похвала 

за те, що він написав цілісну історію 

українського визвольного руху двадцятого 

століття, навіть якщо деякі аспекти 

цього руху не висвітлені з повною 

об`єктивністю. 

Петро Й. Потічний, 

Професор-емерит 

Макмастерський університет 

Grzegorz Motyka, Ukraińska partyzanka 

1942−1960: Działalność Organizacji 

Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej 

Powstańczej Armii. Warszawa, PAN, 2006. 

720 ст. 

Англійське дзеркало 

для укрсовка 

Цього можна 

було сподіватися. 

В Польщі проанонсовано 

видання 

англійського бестселера 

– роману 

Марини Левицької 

„Коротка історія 

тракторів по-українськи“ 

(Marina Lewycka. A short history 

of tractors in Ukrainian). Назва книги 

польською – „Zarys dziejów traktora po 

ukraińsku“. Переклад здійснено на замовлення 

варшавського видавництва 

Albatros/Andrzej Kyryłowicz, до книгарень 

книга потрапить уже в листопаді. 

До речі, щойно кілька місяців тому 

в Москві побачив світ ошатно виданий 

російський переклад „Короткої історії...“ 

(видавництво „Эксмо“). Купуючи 

в Україні цю російськомовну версію, 

я несподівано наразився на критичний 

коментар знайомого продавця: „Чтиво 

не варте уваги. Авторка осмішує українців“. 

Дізнався я при нагоді і що „москалі“ 

навмисне перевидали цю англійську 

„макулатуру“, аби донесхочу натішитися 

глузуванням над недолугими 

„хахлами“. Така оцінка неабияк розбурхала 

мою читацьку цікавість. 

Отож книга, що відзначена престижними 

літературними нагородами у Великобританії, 

минулого 2005 року була 

номінована на премію „Booker“. Авторка 

– донька українських політичних 

еміґрантів, які прибули до Великобританії 

після ІІ світової війни. 

На перший погляд, роман Марини 

Левицької – комічна історія про те, як 

„старий з молодою“... Здитинілого дідугана-вдівця, 

українського еміґранта 

в Англії, підступом одружує на собі 

пишногруда Валентина – краянказаробітчанка. 

Захланна молодиця не 

гребує найнікчемнішими способами, 

включно із шантажем вагітністю, аби 

6

тільки витягти з діда якнайбільше грошенят. 

Її совкові забаганки, звички та 

смаки, які місцями описані нестерпно 

натуралістично, викликають сміх, 

а часто й почуття відрази. Вбога інтелектуально, 

метушлива й галаслива, 

з небагатим набором моральних засад 

і вельми приваблива як на... майже 

90-літнього діда... Такий ото образ 

„україночки“. Двійко центральних героїв, 

які уособлюють „стару“ і „нову“ 

Україну – жалюгідні, варті співчуття. 

Та власне в конфлікті з Валентиною, 

цією людиною-карикатурою, обидві 

доньки літнього еміґранта знаходять 

відповіді на болючі питання, що непокоїли 

їх упродовж десятиліть. „Коротка 

історія...“ – це, в принципі, сумно-іронічна 

подорож в історію української родини, 

якій пощастило вирватися з пазурів 

совєтів, але так і довелося мандрувати 

світами з багажем вкорінених комплексів 

і страхів. Це також і мандрівка в історію 

країни, якій не поталанило з географічним 

розташуванням. 

Це розповідь про конфлікт ідеалізованої 

аж до наївності пам’яті з брутальною 

дійсністю. 

Це, якщо хочете, – двобічне дзеркало. 

З одного боку в ньому – віддзеркалення 

„людським презрінням, ніби 

струпом вкритого“ українського „гомо 

совєтікуса“, з другого – збентежений 

раптовою зустріччю, з надухмяненою 

хусточкою біля носа, „гомо євросоюзнікус“. 

Тому останньому і справді смердить. 

Мізерністю. Українським „валентинам“ 

варто б над цим замислитися. 

Англійсько-українську сагу, написану 

Левицькою, можна потрактувати 

ще й як певну модель стосунків посткомуністичної 

країни з її західними 

сусідами. Героїню роману ґречно, та 

все ж проганяють з Англії. З відсталою, 

внутрішньо невпорядкованою українкою 

не збираються більше панькатися. 

Забагато труду, як на задивлених 

у себе, відгороджених від решти світу 

високими парканами, „євросоюзників“. 

Проте час від часу та чи та Валентина 

може поґарувати в „цивілізованому“ 

світі на заробітках... 

Книга М. Левицької – це, зрештою, 

збагачений житейськими прикладами 

своєрідний путівник мистецтвом прощення, 

вмінням першим робити крок 

назустріч, приймати виграші і поразки. 

Тобто це книга про універсальні людські 

цінності. Не дивно, що і в Польщі 

її переклали. 

Натомість Україна свого перекладу 

не має. Розглядати в дзеркалі подзьобане 

віспою власне відображення – 

заняття не з приємних. 


Коли форма не проформа 

Коли ви востаннє вбирали форму? 

Або ж брали участь у з’їзді, 

конференції, концерті, де вас разом 

з іншими учасниками позначали 

фотокарткою, значком, печаткою 

на руці? Здається, сьогодні 

модно (а, може, й необхідно?) 

ідентифікувати себе з певною групою, 

організацією чи кодлом, які 

люблять вас іноді лише за те, що 

ви любите їх... І все ж – до кола 

однодумців приєднуються з власної 

волі, переконання та зі сталим 

ентузіазмом. (Невже люди розучилися 

радіти наодинці?) 

До чого я веду – нещодавно 

в Празі впродовж одного тижня відбулися: 

з’їзд Міжнародної астрономічної 

унії, світовий конгрес Свідків 

Єгови, зустріч сотень молодих скаутів. 

На грудях у кожного з учасників 

світилося ім’я та гасло, які було 

видно здалека. І всі ці люди гордо 

літали центром, немов голуби, позначені 

своїм власником (налогошую 

на слові гордо). В цьому місті, 

де чеські бізнесмени люблять американців, 

толерують словаків і дружньо 

кооперуються з німцями, не забувають 

і про українця. Його так само 

виокремлено. Щоправда, з меншим 

ентузіазмом „голуба“, здебільшого 

завдяки вдалій маніпуляції власника. 

Якщо конкретно – на празькій 

фабриці, звідки в різні куточки світу 

щоденно відправляють будівельні 

іграшки відомої фірми, українців, 

які там працюють, одягають в червоні 

футболки. Нічого дивного, адже 

в кожній порядній фірмі вас безкоштовно 

(!) прикрашають фірмовим 

одягом. Особливість же в томуу, 

що на фабриці „червоніють“ лише 

rusáci (тобто українці, білоруси, 

росіяни, яких чехи не розрізняють), 

казахи та китайці. Ніби, щоб було 

видно, чи вони десь не заснули або 

не забалакалися. Хоча з ким їм там 

можна витрачати час на балачки, 

якщо їх ніхто, крім „своїх“, не розуміє... 

А словаки та чехи одягаються 

без проблем „у своє“, хіба що студентів 

іноді вирізняють спеціальними 

камізельками. 

Цей приклад чомусь нагадує нещодавний 

скандал у Чехії, коли 

директор одного із супермаркетів, 

бажаючи мінімалізувати неадекватне 

„щомісячне“ відбігання касирок 

до туалету, запропонував їм 

носити на голові червону пов’язку, 

аби у випадку „термінової відсутності“ 

жінок можна було б виправдати. 

Пропозицію зрештою не 

ухвалили. Біля кас спокій. Але директора 

в цій іграшковій фірмі не 

було кому зупинити. Українці, ясна 

річ, вдячні за те, що мають роботу, 

тож навіщо (і кому?) будуть скаржитися? 

Найбільшим парадоксом є те, 

що більшість українців, які калічать 

своє здоров’я за кордоном, за рівнем 

освіти значно кваліфікованіші 

в порівнянні з деякими чехами, 

а їхні діти, можливо, колись очолюватимуть 

в Україні набагато більші 

фабрики, ніж та, де нині працюють 

їхні батьки. До речі, чехи й словаки 

досить легко забувають, що коли 

вони виїжджають будь-куди на захід 

– їх теж там хлібом-сіллю й теплим 

словом ніхто не вітає. 

Істина, переважно, завжди знаходиться 

десь посередині. В цьому 

випадку одним хочеться нагадати, 

що не всіх голубів можна в свій голубник 

загнати, та й, до речі, не всі 

птахи в небі – голуби. А тих, позначених 

і з крилами обрізаними, запитати: 

чому вони дозволяють таке 

з собою робити? 

А, може, вони надто низько і не 

в той бік летять?.. 

Івана Ґрешлик, Прага – Пряшів 

Фото: Івана Ґрешлик 

7

гості 

Кордони Польщі 

в межах Євросоюзу 

Розмова з полковником Ярославом Жуковічем, 

прес-секретарем Головного коменданта 

Прикордонної служби Республіки Польща 

перетнути кордон, але також – що набагато 

важче – на розкритті й ліквідації 

цілих злочинних організацій. Для 

цього, крім нормальної діяльності на 

кордоні, наприклад, патрулювання, 

нам доводиться виконувати ще й оперативну 

роботу – входити в безпосередній 

контакт зі злочинцями. Ми маємо 

такі ж повноваження, як і поліція. 

Можемо застосовувати підслуховування, 

контрольовані переправлення, 

поліційні провокації, а також впровадження 

наших агентів. 

Ми зустрічалися з неймовірними 

спробами нелегального переходу 

кордону: в трунах, в багажниках машин, 

які їхали на лафетах „тірів“. Зараз 

найактивніший, якщо йдеться про 

нелегальну еміґрацію, є польськоукраїнський 

відтинок, але ми ліквідували 

канал, який вів зі Словаччини до 

Польщі, з Польщі до Чехії і з Чехії до 

Німеччини – такою змійкою. 

Як виглядає організація наших 

кордонів після входу Польщі до Євросоюзу? 

У нас дванадцять відділів прикордонної 

служби. Відділи – це наші польові одиниці, 

їхня кількість не збігається з кількістю 

прикордонних воєводств. Одинадцять 

з них діє на рубежах країни, 

дванадцятий знаходиться у Варшаві й 

займається справами всередині Польщі 

та на частині летовищ. Ми захищаємо 

внутрішньосоюзний кордон, тобто 

польсько-чеський, польсько-словацький, 

польсько-німецький і польсько-литовський, 

а також частину зовнішнього 

кордону Євросоюзу, до якого належать 

польсько-російський, польсько-білоруський, 

польсько-український, морський 

кордони та міжнародні повітряні 

переходи. Прикордонна служба налічує 

близько 15 тис. службовців. Ми – 

повністю професійне формування. 

Чим відрізняється наш східний кордон 

від південного й західного? 

Кожен кордон, кожен його відтинок 

має свою специфіку. На відтинках 

внутрішніх кордонів ЄС відбулися 

великі спрощення в прикордонному 

русі. Там можна перетинати кордон 

за внутрішнім паспортом. На східному 

кордоні (за винятком Литви) цього 

ще немає. 

З якими видами злочинності Ви найчастіше 

зустрічаєтесь? 

Злочинність має різний характер. 

По перше: нелегальна міґрація. При 

спробі нелегального переходу через 

східний кордон ми зупиняємо найчастіше 

людей з країн Азії: В’єтнаму, Китаю, 

Індії, Пакистану, які через Росію 

та сусідні держави доходять до Польщі. 

На західному й південному кордонах 

зупиняємо здебільшого громадян 

Росії та України, які, не маючи шенґенської 

візи, намагаються виїхати 

далі на Захід. Росіяни в таких випадках 

переважно перетинають кордон 

в Тересполі, декларують себе кандидатами 

для надання політичного притулку 

в зв’язку зі своїм чеченським походженням 

і потрапляють до відповідних 

центрів. А через декілька днів ми 

зустрічаємо їх на німецькому кордоні, 

бо Польща як кінцевий пункт подорожі 

їх насправді не цікавить. Сьогодні 

практично немає спонтанної еміґрації, 

вона пов’язана з організованою 

злочинністю міжнародного характеру. 

Це просто контрабанда людей. 

Вона починається десь в Азії і є досить 

дорогою, бо квота за переправлення 

однієї людини сягає вже 10 тис. євро. 

Тобто боротьба з нелегальною міґрацією 

полягає не лише на затримуванні 

людей, які намагаються нелегально 

Поговоримо про контрабанду... 

Боротьба з контрабандою – це сфера 

діяльності митників. Але це не означає, 

що ми не звертаємо увагу на якісь підозрілі 

ситуації. Вздовж усіх кордонів 

по цілому світі процвітає прикордонна 

торгівля, бо в сусіда завжди знайдеться 

щось гарніше або дешевше. В нас 

поблизу південного й західного кордонів 

також існує подібне. Звісно, це 

змінюється залежно від моди чи різниці 

в цінах. Наприклад, ще два роки тому 

на кордонному переході в Цєшині 

був величезний рух, бо поляки ходили 

до Чехії за спиртним, а чехи до нас – 

за шпалерами, килимовим покриттям, 

дверима-гармошками... Зараз тамцілковита 

пустка. Специфікою східного 

кордону є „мурашкова контрабанда“. 

Вона полягає в тому, що людина 

носить дозволену кількість товару декілька 

разів на день. 

Чи наш східний кордон зараз стережуть 

пильніше, ніж південний та 

західний? 

Ні, це не так. Факт, що ми увійшли 

до ЄС, багато що змінив у способі 

й можливостях подорожування, а також 

у можливостях перевезення товарів, 

а отже, і в нашій роботі – також, 

однак ми ще не в Шенґені. Перетин 

кордону відбувається лише у визначених 

місцях. Різні форми контролю 

залишаються. До 1990 року всі країни 

східного блоку ревно стерегли свої 

західні кордони. На кордоні Радянського 

Союзу стояла так звана російська 

„Сістєма“, тобто система укріплень, 

сигналізаційного обладнання, 

плотів, броньованих полів і таке ін- 

8

Спілкувалася Анна КОЖЕНЬОВСЬКА-БІГУН, Варшава 

Фото: Прикордонна служба Республіки Польща 

ше. Ми пильно стерегли кордон на 

Одрі. Зараз більшу увагу звертаємо 

на схід. Східний кордон з польського 

боку мав дуже слабку інфраструктуру. 

Відстані між двома заставами нерідко 

становили до сотні кілометрів. 

Перед входом до ЄС нам треба було 

укріпити цей кордон. Ми збудували 

понад двадцять нових застав: ідеальних 

об’єктів, досконало обладнаних, 

з дотриманням усіх екологічних норм, 

з під’їздами для інвалідів тощо. Зараз 

ми маємо одне з найсучасніших обладнань 

в європейських прикордонних 

структурах. 

Як виглядає підготовка службовців? 

Ми вчилися в дуже великих групах, 

у так званій системі твіннінґової підготовки 

з німцями. Повітряних шерифів, 

які інкоґніто перебувають в літаках, 

вчили німці й американці. Ми 

користувалися також французькою 

допомогою. Велике зацікавлення 

преси викликав той факт, що чотири 

індіанські слідопити з резервацій 

вчили наших людей мистецтва пошуків 

слідів у лісі. 

Перед входом до ЄС нас ретельно 

перевіряли союзні експерти. І це 

справді були далеко не куртуазні візити. 

А як виглядає ситуація з Балтійським 

морем? Я пам’ятаю, що раніше мрією 

кожного поляка було втекти плавом 

до Швеції. Розумію, що в тому 

напрямку люди вже не пробиваються. 

Я маю на думці Калінінград. 

Щодо Балтійського моря, то ми дбаємо 

не лише про те, щоб шпигуни або 

нелегальні міґранти не вийшли до нас 

із моря. Ми займаємося також охороною 

наших екологічних і економічних 

інтересів на польських морських 

водах. Тобто: щоб наш рибалка 

не ловив того, чого ловити не слід під 

час охоронного сезону; щоб не ловив 

такою сіткою, якої не можна використовувати 

з екологічних причин; щоб 

чужі катери, які не мають лімітів, не 

з’являлися на наших риболовних територіях; 

щоб в наших водах не мили 

корабельні трюми і таке інше. Для 

цього ми маємо цілу систему плавучих 

одиниць, а останнім часом – і літаків 

зі спостережно-локалізаційним 

обладнанням. Морський кордон, як 

правило, спокійний. Звичайно, були 

різні спроби контрабанди на кораблях. 

У тому числі й наркотиків, але 

це поодинокі випадки. Якщо йдеться 

про нелегальну міґрацію – великої загрози 

немає. Може завдяки специфіці 

цього регіону. 

Що змінилося після 11 вересня 2001 

року? Як реагували наші прикордонні 

служби? 

Світ став іншим, це очевидно. Більш за 

все для нас важить безпека. Спершу 

подорожній бачить, як ми просвітлюємо 

багаж, контролюємо його, використовуючи 

електроніку, досвід службовців 

чи нюх службових собак. Іншим 

гарантом безпеки є наші агенти, які літають 

на бортах літаків найнебезпечніших 

ліній. Вони реагують на сигнали 

капітана, а якщо це неможливо, – діють 

самостійно. Вони отримали спеціальну 

підготовку, знають техніки боротьби 

на борту літака і мають зброю, 

якою можуть скористатися в літаку, якщо 

це необхідно. Крім цього, вони вміють 

надавати першу допомогу. Однак 

переважно ми покладаємося на оперативну 

роботу. Вона полягає в обміні 

інформацією між службами державної 

системи безпеки, а також між нами та 

службами інших держав. 

Я хотіла б зупинитися на громадській 

позиції поляків. Чи поляки співпрацюють 

з Прикордонною службою? 

Чи телефонують вам? Чи інформують 

про речі, які їх непокоять? 

Місцеве населення прикордонних 

територій сприймає нас позитивно. 

Наша установа в природний спосіб 

заінтеґрована в це середовище. Наші 

службовці там мешкають, їхні діти 

ходять до шкіл, там працюють члени 

їхніх сімей. Крім того, прикордонна 

застава – це місце, де є добрий 

зв’язок, де є добрий транспорт і де 

завжди можна знайти допомогу (завезти 

хворого до лікарні абощо). 

Минулої зими, під час тих хурделиць, 

коли, наприклад, біля Цєшиньського 

Шльонська повідрізало села від 

решти світу, ми були першими, хто 

пробився до тих людей з їжею. Якщо 

йдеться про інформаційну співпрацю, 

трапляється, що дзвонять до нас 

люди, наприклад, повідомляючи, що 

на такому-то ринку знаходяться продавці 

з нелегальним товаром. 

Мушу зачепити досить болісну проблему, 

а саме те, що відбувається на 

українсько-польському кордоні. Чому 

я, полька, зазнаю сорому за наших 

службовців, які іноді поводяться 

в неприпустимий спосіб? 

У мене велике прохання. Якщо такі 

ситуації трапляються, ми дуже хотіли 

б, щоб люди до нас зверталися й інформували 

нас про це. 

Я здивована, що подібна інформація 

не доходила до вас раніше, хоча 

особисто я з цим зустрічаюся майже 

кожного разу, коли перетинаю кордон. 

Наприклад, факт, що польські 

службовці звертаються до українців 

на „ти“ є вже такою нормою, що 

навіть я до цього звикла. Не знаю, 

чи скривджені будуть вас інформувати. 

Це виникає з кількох причин. 

По-перше, переконання, які ці люди 

винесли зі своєї країни, мовляв, 

державного чиновника перемогти 

неможливо. По-друге, переконання 

про цілковиту безкарність наших 

службовців і побоювання, що будьяка 

спроба інтервенції швидше за 

все викличе помсту з боку цього 

службовця, ніж приведе до очікуваного 

результату. По-третє, з причини 

мовного бар’єру. Чи ви справді не 

маєте можливості контролювати таких 

службовців? 

Маємо і робимо це. 

На жаль, ефективність цього нульова, 

тому що я майже кожного разу 

є очевидцем подібних сцен. 

На польсько-українському кордоні ми 

боремося з двома лихами: корупцією 

і способом ставлення до подорожніх. 

Ми намагаємося з цим покінчити. Це 

вимагає змін в менталітеті наших чиновників, 

і ми хочемо впливати на 

це – не тільки методом нагадування, 

але й цілою системою контролю, 

а навіть санкцій. Я розумію причини, 

з яких особи, що зазнають принизливого 

ставлення до себе, не реагують 

у жоден спосіб. Отже, я хотів би, щоб 

у вашому журналі з’явилася інформація, 

що ми, Головний штаб, зацікавлені 

в контакті з цими особами, бо 

така співпраця двох сторін буде значно 

ефективнішою. Ви кажете, що вам 

соромно як польці. Гадаю, що кожен 

наш порядний громадянин може відчувати 

це саме. 

У такому випадку дайте, будь ласка, 

номер інтервенційного телефону, на 

який можна задзвонити... 

Усі скарги з максимальною кількістю 

деталей, тобто: датою, годиною, місцем 

і напрямком перетинання кордону 

висилайте, будь ласка, за адресою: 

Komenda Główna Straży Granicznej 

Al. Niepodległości 100 

02-514 Warszawa 

Безкоштовний тел.: 0-800-422-322. 

Можна також висилати нам електронні 

листи українською чи російською 

мовами: inik.kg@strazgraniczna.pl, 

skargi.inik@strazgraniczna.pl. 

9

безмежні кордони 

Тема: 

Безмежні кордони 

Світ без кордонів 

Існуюче небажання 

чи неіснуюче бажання? 

Якщо б хтось узявся перелічувати актуальні 

проблеми сьогодення, то він би не міг не 

згадати зокрема й так звану проблему 

кордонів. За першого наближення ця 

проблема видається достатньо очевидною 

та зрозумілою – кордони сучасних 

національних держав прокладалися свого 

часу занадто механічно та прямолінійно, 

щоб не викликати в нас сьогодні 

принципових зауважень. 

Перебувати в рамках жорстких, 

а часто суто формальних межах політичної 

географії нам, людям, які живуть 

на початку ХХІ століття, – незручно 

й некомфортно. На відміну від наших 

дідів та батьків, ми потребуємо насамперед 

необмеженого спілкування та 

можливості руху в усіх керунках. Хоча 

ми й розуміємо, що цілком без кордонів 

поки що теж не обійтися – світ усе 

ще розділений на окремі частини, і між 

ними й надалі залишається певна нездорова 

напруга, яку наразі потрібно 

стримувати. Проте назагал, у принципі, 

наші прагнення спрямовані в бік 

вільного світу без старих кордонів. 

При подальшому наближенні до 

проблеми кордонів стає помітною також 

та обставина, що ми все ще не можемо 

повністю абстрагуватися від факторів, 

які власне й спричинили встановлення 

чітких, не зовсім природних кордонів, 

що в них нам доводиться жити 

нині. Все ще живі люди, які пам’ятають 

те зло і той хаос, від яких колишнім політикам 

та громадським лідерам доводилося 

рятуватися за допомогою однозначних 

кордонів. Все ще зринають 

періодично – якщо не в колективній 

10

Текст: Андрій БОНДАРЕНКО, Львів 

Фото: Кшиштоф НЄМЄЦ, Прикордонна служба Республіки Польща 

пам’яті, то в нашій побутовій свідомості 

– ті відчуття та óбрази, які підштовхували 

й продовжують підштовхувати 

людей до однозначних чорно-білих дій 

та оцінок. 

Якщо ми говоримо про відкриття 

кордонів, то водночас нам слід говорити 

і про міжнаціональне примирення. 

Якщо кордон між Францією та Німеччиною 

зведено до мінімуму, то це 

не означає, що пересічний француз 

пробачив чи щиро забув усі претензії 

до пересічного німця, які мав раніше. 

Просто вони для нього сьогодні важать 

менше, ніж економічна вигода від відкритої 

торгівлі. 

Коротше кажучи, актуальність кордонів 

сьогодні все ще визначається тим 

болісним настороженим ставленням до 

Іншого, яке свого часу прийшло на зміну 

комфортній закритості від Іншого, 

характерній для традиційних культур. 

Проблема кордонів і надалі впирається 

в нерозв’язану проблему неуникного 

існування поряд з нами ще когось 

– когось неосвоєного, когось чужого, 

тобто такого, що не підкоряється нам 

або звичним для нас правилам. 

Неоднозначність та принципова 

гнучкість нинішнього світу змушує нас 

йти на певні поступки стосовно практично 

всіх Інших, що оточують нас. 

Сьогодні ми перебуваємо в постійній 

розгубленості, породженій відходом 

від сталих орієнтирів минулого і відсутністю 

нових чітких координат. Образи 

конкретного Друга і конкретного Ворога, 

якими ми послуговувалися раніше, 

критично розмиті і вже не надаються 

до більш-менш ефективного вжитку. 

Проте взагалі відмовитися від поділу на 

„своїх“ та „чужих“ ми теж не можемо, 

оскільки принципова незручність від зіткнення 

із незалежним від нас Іншим, 

яка ще й досі може переходити у досить 

відчутний біль, нікуди не поділася. 

Зникла лише ясність в оцінці того, щó 

сáме відбувається, в поясненні того, 

чому сáме виникають якісь проблеми. 

Образно кажучи, ми перестали чітко 

бачити камінь, проте не перестали постійно 

об нього спотикатися. 

Ми відчуваємо, що архаїчне однозначне 

бачення наших предків містило 

в собі масу помилок, забобонів 

та ілюзій, що постійно призводило до 

трагічних та кривавих подій. Ми щиро 

не хочемо повторювати їхніх помилок, 

хоча спокуса повернутися до простого 

традиційного оцінювання свого сусіда 

продовжує переслідувати нас при першій-ліпшій 

нагоді. Однак ми, як правило, 

не піддаємося їй, бо ми не хочемо 

всіх тих проблем та незгод, які довелося 

пережити нашим батькам у недавньому 

минулому. Нам мариться краще 

життя. 

Незважаючи ні на що, досвід попередніх 

поколінь показує нам, що зіткнення 

з Іншим може приносити не 

лише негативні, а й позитивні переживання. 

Контакт, спілкування з Іншим 

збагачує нас духовно, інтелектуально, 

фізично, а деколи й матеріально. Якщо 

хтось налаштований на подальший 

прогрес, то саме сусідня територія Іншого 

надає йому необхідної перспективи 

для руху вперед. Взагалі, ідея задоволення 

як такого неодмінно передбачає 

Іншого для своєї реалізації. 

З такої точки зору нам, сучасним 

людям, які втомилися від незгод та поневірянь 

минулого, Інший потрібен, як 

вода чи повітря, а кордони, відповідно, 

– непотрібні майже зовсім. Хоча, 

тут необхідно уточнити: кордони непотрібні 

лише до того часу, доки Інший 

здатний приносити нам користь чи задоволення. 

Якщо взаємодія з Іншим починає 

привносити в наше життя бодай 

мінімальний дискомфорт, то ми відразу 

згадуємо про традиційну соціальнополітичну 

практику встановлення кордонів. 

Бажано якомога чіткіших. 

Приклад сучасних глобалізаційних 

процесів наочно переконує нас у вірності 

викладених вище тез. Тому що 

сьогодні, з одного боку, ми дійсно спостерігаємо 

формування транскордонної 

та транснаціональної зони глобальної 

взаємодії, а з іншого – водночас не 

можемо не помічати односторонності 

та нерівності у взаємовідносинах між 

різними елементами світової системи. 

Реальна глобалізація фактично означає 

встановлення певних односторонніх 

кордонів, які впускають всередину 

все добре, проте затримують іззовні 

все погане. Те, в який бік спрямована 

пропускна здатність кордонів, залежить 

від традиційних „дідівських“ 

факторів – від здатності нав’язати Іншому 

свою волю, взяти його під свій 

контроль. Єдина відмінність сучасного 

розмежовування від колишнього – це 

„м’якість“ та неоднозначність того способу, 

в який проводяться потрібні кордони 

сьогодні. Однак за новою, віртуальною, 

глобалізованою формою 

продовжує приховуватися старий болючий 

зміст. 

Хоча нинішнє покоління, здавалося 

б, мало всі шанси відійти від негідного 

11


сприйняття Іншого як небезпечного Чужого 

та сформувати якийсь новий, цивілізованіший 

та достойніший образ, 

цього, на жаль, не сталося. 

Який зміст вкладається здебільшого 

у словосполучення „відкриті кордони“ 

або „світ без кордонів“, що вже давно 

стали звичним елементом „правильного“ 

демократичного дискурсу? 

Більшість нормальних громадян безпомилково 

асоціюють ці вирази з чимось 

таким, до чого слід прагнути; з чимось, 

що зробить наше життя кращим та світлішим. 

З тим, що ще глибше та повніше 

реалізує нашу соціальну людську 

природу. Проте нівелювання кордонів, 

яке відбувається на наших очах, має 

більше спільного не з цими ліберально-демократичними 

нормами, а, наприклад, 

з тим таки об’єднанням Європи, 

що відбувалося в часах раннього 

середньовіччя в межах Священної 

Римської Імперії. Чим розширення та 

об’єднання тодішньої Європи, кероване 

суворими германськими королями, 

відрізняється від інтеґраційної політики 

нинішніх євросоюзних парламентарів 

та комісарів? Принципово – нічим, 

лише „м’якістю“ та „відповідністю нормам 

цивілізованого світу“. Як колись, 

так і сьогодні головним учасникам цього 

процесу (і політикам, і свідомим громадянам) 

насправді йдеться лише про 

владу та комфортну стабільність. 

Подібні твердження, звичайно ж, не 

є ані оригінальними, ані новими. Невідповідність 

задекларованих ідеологічних 

цілей та справжніх прихованих мотивацій 

у політичному просторі сьогодні 

може здивувати та заскочити зненацька 

хіба якогось дуже наївного школяра. 

Однак, існують ще й інші „очевидності“, 

які при подальшому розгляді 

можуть виявитися не такими вже й очевидними. 

До таких „банальностей“, на 

нашу думку, належить і теза про те, що 

ми сьогодні повинні докладати всіх зусиль, 

роблячи існуючі кордони максимально 

відкритими та прозорими. Або 

ж про те, що, відкриваючи кордони, ми 

тим самим йдемо до більшого ваємопорозуміння, 

примирення та інтеґрації 

в своїх відносинах з Іншим. 

„Світ без кордонів“ передбачає різні 

варіанти реалізації – це може бути 

світ відкритих, взаємовигідних паритетних 

стосунків, а може й бути світ, у якому 

егоїстичні прагнення одних отримали 

більшу можливість задовольнятися 

за рахунок інших. Варто, однак, залишити 

зараз детальніший розгляд цієї 

теж цілком очевидної проблеми критикам 

глобалізаційних процесів і спробувати 

перенести фокус нашого аналізу 

ще далі. 

Прийнято говорити, що справжні 

кордони проходять у нас в головах 

– це ті стереотипи та упередження, 

які постійно, незалежно від нашої волі 

перешкоджають нормальному спілкуванню 

з найближчими сусідами. Проте, 

що воно таке – „нормальне спілкування“? 

Якщо вірити психології, то 

власне стереотипи й уможливлюють 

нормальне, повсякденне спілкування, 

забезпечуючи співрозмовнику можливість 

зрозуміти саме те, що ми й хотіли 

йому сказати. Проблема не в стереотипах, 

а в тому, що саме ми хочемо 

сказати своєму сусіду, в тому, які саме 

стереотипи задіює наше несвідоме 

при спілкуванні з Іншим. Кордони 

творяться не стереотипами, а нашими 

глибинними егоїстичними бажаннями, 

Донбас: де проходить кордон 

між Україною та Росією? 

Скільки списів – і журналістами, 

і політиками – було зламано за роки 

незалежності молодої української 

держави з приводу передачі 

Криму Україні на ознаменування 

300-річчя її „возз’єднання“ з Росією! 

Одні вказували на волюнтаризм 

Хрущова і штучність такої передачі, 

посилаючись на новітню історію 

півострова, в той же час інші 

доводили тісні економічні зв’язки 

Криму з Україною і теж посилалися 

на історію, хоча й давню. Хай 

там що, але факт цей відомий усім. 

Та мало хто знає про те, що в 20-і 

роки минулого століття Українська 

Соціалістична Радянська Республіка 

позбулася чималої частини своєї 

території на користь Російської Соціалістичної 

Федеративної Радянської 

Республіки. 

А про це варто згадати – не через 

якісь там прагнення реваншу, боронь 

Боже, але задля знання своєї 

історії, осмислення її уроків та уникання 

помилок… 

Таких ділянок українсько-російського 

пограниччя, де впродовж 20-х 

років лінія кордону змінювалася неодноразово, 

було декілька, однак найпоказовішою 

є історія передачі Північно-Кавказькому 

краю РСФРР Таганрозького 

та Шахтинського округів 

Донецької губернії УСРР. 

У ХІХ ст. Таганрозьке градоначальство 

(українською місто називали Таганріг) 

належало до Катеринославської 

губернії. В цих приазовських 

степах оселялися колишні запорожці, 

пізніше – задунайські козаки, 

які 1828 року, під час чергової російсько-турецької 

війни, перейшли 

на бік Росії, за що після війни їм були 

передані землі між Бердянськом 

і Маріуполем. 19 травня 1887 року 

на підставі зв’язків Таганрога зі Всевеликим 

Військом Донським, згідно 

з указом російського уряду місто увійшло 

до складу Донщини. Проте документи 

свідчать, що населення Ростова 

і, особливо, Таганрога, „как состоящее 

из малороссов“, вважало 

донських козаків (етнічно – великоросів) 

чужинцями і прагнуло вийти 

з підпорядкування столиці дончаків 

– Новочеркаська. Після російської 

лютневої революції 1917 року, коли 

популярними стали лозунги про право 

націй на самовизначення (причому 

пропагували їх, як президент 

США В.Вільсон, так і лідер більшовиків 

В.Лєнін), усе частіше лунали голоси 

про повернення Таганріжчини до 

України. І вже за Берестейською угодою 

в лютому 1918 року до складу 

Української Народної Республіки було 

введено Ростовський, Таганрозький 

і Шахтинський округи, де після 

вигнання більшовиків навіть працювали 

комісари УНР. Однак у середині 

того ж року гетьман Скоропадський 

поступається цими землями 

на користь Республіки Всевеликого 

Війська Донського, яке домагалось 

їх. Гетьман сподівався отримати навзамін 

підтримку донського козацтва 

в боротьбі з більшовиками. 

Вже при радянській владі, згідно 

з Договором між УСРР і РСФРР від 

28 грудня 1920 року, Таганрозький 

12

Текст: Андрій БОНДАРЕНКО, Львів 

які викликають до життя саме такі, а не 

інші стереотипи. Якщо бути достатньо 

чесним із самим собою, то практично 

кожному доведеться визнати, що „світ 

без кордонів“ (так само, як і „світ з кордонами“) 

потрібен йому лише для того, 

щоб мати можливість жити комфортно 

й безпроблемно. Це все. Українським 

заробітчанам, наприклад, безвізовий 

режим із західними країнами потрібен 

не як ідеал вільної людини, а лише як 

засіб покращення своєї матеріальної 

ситуації. Українські студенти чи науковці 

можуть заперечити, що їм ідея вільного 

виїзду за кордон потрібна для зовсім 

іншого, що їм якраз і йдеться про 

щось високе та альтруїстичне. Проте, 

навіть якщо ми й дозволимо собі абстрагуватися 

від прагматики мотивацій 

вітчизняної наукової чи творчої еліти, 

то, на жаль, нині загальну картину 

визначають зовсім не вони, а набагато 

численніші армії тих, кому йдеться про 

„копійчину“. Тому доводиться констатувати, 

що в наш час спроби примирення 

та взаємопорозуміння між сусідами 

не виходять принципово за межі тих інфантильних 

та егоїстичних устремлінь, 

які свого часу призводили до численних 

трагічних непорозумінь. Нинішнє 

примирення – це просто інший бік базової 

закритості та нарцисизму. 

Наукові чи ліберально-демократичні 

цінності сьогодні можуть лише кволо 

й неефективно нагадувати про те, що у 

відносинах з сусідами по кордону може 

домінувати зовсім інша логіка та мотивація, 

ніж ті, які визначають їх наразі. 

Проблема полягає в тому, що одного 

бажання досягти цих цінностей мало, 

оскільки, як показує практика, бажання 

з нашої мовчазної згоди можуть завести 

нас зовсім не в той бік, аніж передбачалося 

спочатку. Ситуацію погіршує 

й загальне призвичаєння до того, 

що декларується одне, а робиться зовсім 

інше. Можна припустити, що початком 

вирішення цієї проблеми могла 

б бути спроба максимально нейтральної 

оцінки таких важливих феноменів, 

як кордони. Просте осмислення тієї ролі, 

яку вони відіграють власне сьогодні 

– без посилань до історичної пам’яті, 

без звичних гасел, без звичних стереотипів, 

без спроб примирення чи відторгнення. 

Лише тверезий погляд, який би 

не враховував коментарів та підказок 

вічно інфантильної несвідомості, а оцінював 

би все винятково на підставі... 

На жаль, ми сьогодні не здатні чітко 

сформулювати ту цінність чи норму, на 

підставі якої можливе було б нейтральне 

та адекватне оцінювання важливих 

феноменів нашого існування. Тому 

спроба нестереотипного осмислення 

– нездійсненна утопія. Однак, що саме 

відчувають ті люди, які незадоволено 

кривляться, спостерігаючи за не надто 

приємним процесом перетинання 

пропускного пункту на будь-якому актуальному 

кордоні? Мабуть не лише 

ненависть до чужих митників, бажання 

міжнаціонального примирення чи 

страх за незадекларовані товари. Мабуть, 

усе ж – і ще щось, що існує лише 

потенційно, в найглибших закапелках 

свідомості, щось, що могло б проявитися 

в гіпотетичному світі, де кордони 

якщо й існують, то принаймні не використовуються 

для збагачення чи приниження. 

Хай там що, образи Ворога 

чи Друга вже не такі очевидні як кілька 

десятків років тому. 

і Шахтинський округи передавались 

Україні, котра за це відмовлялася від 

чотирьох повітів Чернігівської губернії. 

Та в 1924 році в Ростові розпочинається 

кампанія за перехід цих 

округів до Північно-Кавказь ко го 

краю. Так, у цілком таємній записці 

членів Південно-Східного крайового 

(з центром у Ростові-на-Дону) 

комітету РКП(б) до членів і кандидатів 

у члени ЦК порушується питання 

про нагальну потребу передачі частин 

Шахтинського й Таганрозького 

округів, як відторгнутих від Донської 

області в 1920 році, від України до 

Південного Сходу (Північно-Кавказького 

краю). Попередня передача цих 

територій Україні пояснювалася політичною 

вимогою більшовиків „розкозачити“ 

після громадянської війни 

Дон, а ще – економічною доцільністю 

об’єднання всього Донецького вугільного 

басейну. Далі автори записки 

намагаються знехтувати цими причинами, 

як з економічних міркувань 

(вказуючи, що території ці тяжіють до 

Дону), так і з національних. Вони пишуть, 

що за переписом 1920 року на 

Донщині українці складають загалом 

лише 22,1 % населення, а в Таганрозькому 

районі – всього 70–80 тис. 

із 210 тис. мешканців, тобто – близько 

третини населення. Однак у доповідній 

записці „Про врегулювання 

державного кордону між УСРР 

і РСФРР“, що надійшла до ЦК ВКП(б) 

з ЦК КП(б) України, згідно з даними 

перепису 1926 року вказується, що 

в трьох округах Північно-Кавказького 

краю, які вже було передано Росії, 

українці складають 39,6 % населення, 

а в Таганрозькому окрузі ця цифра 

сягає 71,5 %. 

Чим насправді керувалися більшовики 

двох „братерських“ радянських 

республік, провадячи суперечку стосовно 

кордонів, сказати важко, однак 

промовистим є той факт, що Союзним 

центром – ЦВК СРСР – було 

створено Комісію з урегулювання 

кордонів між РСФРР та УСРР. На засіданні 

Політбюро ЦК КП(б)У в травні 

1924 року, присвяченому зокрема 

роботі Комісії, українські більшовики 

постановляють при вирішенні питання 

про врегулювання кордонів України 

„взяти за основу сполуку етнографічного 

та економічного принципів“, 

однак при цьому (намагаючись 

не дратувати російських товаришів?) 

ще й рекомендувати своїм представникам 

у Союзній комісії „не піднімати 

питання про Крим“ (тобто не вимагати 

його передачі Україні). 

Згоди представники України та Росії, 

навіть у рамках Комісії, дійти ніяк 

не могли, і голова Комісії Червяков 

змушений був скаржитися в Політбюро 

ЦК РКП(б), мовляв, представники 

обох сторін взаємно опротестовують 

рішення Комісії про врегулювання 

питання кордонів. 

Зрештою, від України відійшли 

таки два округи – Таганрозький 

і Шахтинський. Микола Скрипник, 

тодішній нарком освіти УСРР, писав: 

„В Таганрозькій окрузі, де українське 

населення 71 %, після передачі цієї 

округи з складу УСРР до Північно- 

Кавказького краю РСФРР, кінець-кінцем 

закрито всі українські школи…“ 

Володимир Пукіш 

13


Текст: Лубош Палата, Прага 

Шенґену не буде 

Кілька років тому ми їхали на канікули. 

Автом. На море в Італію. З Праги 

найшвидше туди можна потрапити 

через Австрію. І оскільки нам не хотілося 

оглядати з вікон самі лише автобани, 

ми звернули перед чудовим 

німецьким містом Пасау із автобану 

і кілька годин їхали німецько-австрійським 

кордоном. Пригадую, зорієнтуватися, 

в якій саме державі ми власне 

знаходимося, було однією з найбільших 

проблем. І в одній, і в іншій розмовляли 

німецькою, розплачувались 

євро, баварські села й містечка неможливо 

було відрізнити від австрійських, 

а кордону – того міждержавного 

– просто не було. Тому нам не 

залишалося нічого іншого, як час від 

часу зупинятися й зазирати в мапу, 

де, на відміну від земної реальності, 

кордони ще існували. В реальності 

ж існував лише один кордон – шенґенський. 

Між Чехією та Словаччиною 1992 

року сталося навпаки: після розпаду 

Чехословаччини кордон з’явився. 

До цього кордону я все ніяк не можу 

звикнути. Автобан, – яким ще взимку 

1992-го, на самий Новий Рік, їхалося 

безперешкодно й безтурботно натискалося 

на педаль газу – перетворився 

на незбагненну пастку, де можна застрягнути 

як на десять хвилин, так і на 

дві години. Незважаючи на всі угоди 

про надзвичайні відносини, підписані 

Чехією та Словаччиною, цей кордон 

був звичайним кордоном, який від решти 

подібних відрізнявся хіба тим, що 

його дозволялося перетинати лише 

з внутрішнім, а не закордонним паспортом. 

Очевидно, подібними пільгами 

користатися могли лише громадяни 

двох згаданих країн. 

Після вступу в Євросоюз ситуація 

змінилася. На кордонах поменшало 

митників та нескінченні колись черги 

каміонів майже зникли. Замість чеської 

та словацької прикордонних служб 

створено одну спільну, а з внутрішнім 

паспортом можуть перетинати кордон 

не лише чехи і словаки, але й усі „європейці“ 

– від ірландців до латвійців. Але 

кордон існує, і кожному цілком зрозуміло, 

в якій саме державі він зараз перебуває. 

Зрештою, в кожній із держав 

все ще доводиться розраховуватися 

іншою валютою, байдуже, що і в одній, 

і в другій, вона називається кроною 

– за три чеські отримаєш чотири 

словацькі. 

Нещодавно один мій знайомий запитав, 

що, на мою думку, станеться 

з тими величезними будівлями, які 

свого часу ми понабудовували на всіх 

кордонах? Бо ж наступного року все 

повинно виглядати докладно так, як 

бодай на тому ж таки австрійсько-німецькому. 

Чарівне слово, яке все це 

полагодить, звучить „Шенґен“. 

Проблема з комп’ютерами? 

Ні. Проблема – в небажанні. 

Шенґенська угода 1985 року представляє 

один із переломних моментів 

європейської інтеґрації. Держави 

Євросоюзу зобов’язалися зняти контроль 

на міжнародних кордонах і залишити 

лише один, „шенґенський“, який 

є не лише зовнішнім географічним кордоном 

ЄС, але й межами, всередині 

яких перебувають усі летовища з правом 

прийому міжнародних рейсів. 

Ліквідація міждержавних кордонів 

всередині Євросоюзу, очевидно, вимагала 

не лише зміцнення нового зовнішнього 

кордону, але й об’єднання 

всіх можливих законів, у тому числі 

й тих, що стосуються права на притулок 

чи перебування. 

Сьогодні до Шенґенської угоди входять 

усі країни Євросоюзу, крім Великобританії 

та Ірландії, що як островні 

країни зі специфічними історичними 

взаєминами зберегли собі свої „кордони 

суверенітету“. До Шенґену приєдналася 

також Норвегія, яка, щоправда, 

вже два рази збиралася вступати 

до ЄС, але її громадяни цю ідею двічі 

(на обидвох референдумах) не підтримали 

– норвежці легко порахували, 

що завдяки запасам нафти й газу вони 

надто багаті, аби членство в ЄС могло 

представляти для них ще якусь вигоду. 

Для нових членів Євросоюзу бути 

членом Шенґену означає – бути 

повноправним членом Унії, та жоден 

із новачків після вступу в ЄС ним так 

і не став. „Старожили ЄС“ під час розширення 

Союзу на схід добилися запровадження 

кількох „перехідних періодів“, 

з яких чи не найважливішим 

є семирічна заборона вільного руху 

робочої сили. Деякі країни (як наприклад, 

Великобританія, Ірландія чи 

Швеція) від цього права відмовилися, 

інші (як Іспанія) нині збираються його 

скасувати, а, скажімо, Німеччина та 

Австрія – навпаки, хочуть користатися 

забороною впродовж усього семирічного 

періоду. До подібного роду 

обмежень належить і відкладення розширення 

шенґенського простору до 

жовтня 2007 року. Нині, майже за рік 

до визначеного терміну, він видається 

нереальним, і жодного скасування 

кордонів для десятків нових членів ЄС 

(в кінці року до них приєднаються ще 

й Болгарія та Румунія, яким доведеться 

чекати найдовше) не буде. 

Запровадження Шенґену не на користь 

новим членам, які слухняно ввели 

візовий режим навіть з країнами, 

з якими цього режиму не хотіли (наприклад, 

з Україною) і які дійсно укріпили 

охорону зовнішнього кордону. 

До речі, в порівнянні з драматичними 

картинами напливу африканських втікачів 

на іспанські Канарські острови, 

скажімо, на польському чи угорському 

кордоні нічого не діється. Порівняно 

з еміґрацією з країн третього світу 

еміґрація східна не представляє жодної 

серйозної проблеми не лише з огляду 

на незначний обсяг, але й через те, що 

міґранти зі сходу є звичайними європейцями 

і якщо й вибираються на Захід, 

то лише в пошуках праці. 

За те, що Шенґен не поширюватиметься 

в намічені строки, відповідальні 

не нові члени Унії, а небажання „старих 

унійних країн“ зробити наступний 

символічний крок у напрямі інтеґрації 

з „новими європейцями“, яких вони 

й донині неспроможні толерувати 

і приймати як рівних. 

Формальним приводом для неможливості 

розширення Шенґену в жовтні 

2007 року виявилися бути програмні 

проблеми нової ком’пютерної системи. 

Хоча останні переговори показали, 

що Шенґен може спокійно розширюватися 

і зі старою комп’ютерною 

системою, однак це вимагало б „додаткових 

коштів“, а саме – кілька десятків 

мільйонів євро. Нові члени ЄС 

охоче ці кошти заплатили б, бо у Шенґен 

раніше вже інвестували мільярди. 

Але багаті країни про це навіть чути 

не хочуть, оскільки поширення простору 

без кордонів не в їхніх інтересах. 

Це загортається у різнобарвні „фантики“ 

вигадливих формулювань, але результат 

один. І на чехо-словацькому, 

і на польсько-німецькому кордонах 

ще якийсь час доведеться гальмувати. 

Єдині, кому така ситуація вигідна, 

– прикордонники. Вони ще довго не 

втратять роботи. Їх я прекрасно розумію. 

Одним оком глянути на посвідчення 

чи паспорт і махнути рукою, мовляв 

– „Їдь!“... хто би покинув таку добре 

оплачувану роботу? 

14

Текст та фото: Мирослав КОНВАЛІНА, американсько-мексиканський кордон 

Автор є директором Чеського Радіо 1 – Радіожурнал 

Дикий кордон 

Журналісти майже з цілого світу – 

від Японії через Арґентину та Скандинавію, 

і аж до Чехії – прийняли запрошення 

американських прикордонників 

відвідати кордон з Мексикою, 

яким кожного дня і кожної ночі тисячі 

людей пробують перейти зі світу голоду 

й біди до країни розкоші й достатку. 

За деякими оцінками, мексикансько-американський 

кордон щоденно 

перетинають від чотирьох до восьми 

тисяч „ілеґалів“, причому в Сполучених 

Штатах їх перебуває нині вже коло 

дванадцяти мільйонів. 

Спочатку нам було показано перехід 

для каміонів, і керівники поодиноких 

агентур, підпорядкованих американському 

Міністерству внутрішніх 

справ, переконували нас, що в жодному 

із восьмисот каміонів, які тут щоденно 

пройдуть митним контролем, немає 

шансу проїхати ані один терорист. Ситуація 

набувала драматичності трохи 

далі, коло перетину для пішоходів, де 

під час нашої екскурсії затримали чоловіка, 

який під одягом переносив наркотики 

– картина ніби цілком буденна. 

На закінчення ми відвідали базу 

американської прикордонної служби, 

де довідалися, що від початку року до 

вересня лише на аризонській частині 

кордону з Мексики було затримано 

майже пів мільйона осіб. Сотням 

тисяч інших вдалося прослизнути. Те, 

що прикордонники не перебільшують, 

стало зрозумілим під час оглядин тутешньої 

в’язниці. З настанням сутінків 

зростала кількість чергових груп чоловіків, 

жінок, дітей (походженням чи не 

з усієї Латинської Америки). Всі вони 

намагатимуться пробратися до Штатів 

так довго, аж доки їм це не вдасться. 

Контрабандистам вони вже віддали 

все, що мали. Після ідентифікації 

та зняття відбитків пальців агенти знову 

замикають їх у камерах, а за кілька годин 

садовлять в автобуси і відпраляють 

до Мексики. 

Одна з агенток, яка щойно прогнала 

вісьмох контрабандистів, що втікаючи, 

залишили в каньйоні великі пакунки 

марихуани на кілька тисяч доларів, відчинила 

одне зі службових приміщень 

– склад марихуани, героїну та кокаїну 

на десятки мільйонів доларів. 

Трьома всюдихідними автами наближаємося 

до кордону. Надворі темно, 

хоч в око стрель, агенти озброєні, 

у них прилади нічного бачення. Десь 

видно високі огорожі, деінде – лише 

пліт з колючого дроту. Перше авто 

гальмує. Слідом за ним ми гасимо світла 

і двигуни. По рації агенти отримують 

інформацію, що приблизно за триста 

метрів від нас відбувається бойова акція. 

Сенсори, підключені до централі 

прикордонної бази, сигналізують про 

якийсь рух коло огорожі. Якщо мексиканцям 

із напакованими наркотиками 

валізами вдасться перебігти бодай до 

найближчих будинків на американському 

боці, вони остаточно зникнуть 

з поля зору прикордонників. Агенти 

оперативно вирішують, як найкраще 

забезпечити безпеку журналістам. Це 

позапланова ситуація, – кажуть вони, 

– а не показова акція для представників 

світових медій. 

Водій отримує інформацію, що небезпека 

минула. Шукаємо патруль, 

причетний до акції. Знаходимо його 

коло бензозаправки із двома великими 

спортивними торбами, напханими 

марихуаною. Контрабандисти покинули 

їх, утікаючи. „Після трьох таких 

невдалих спроб боси карають невдахконтрабандистів 

смертю, а тіла викидають 

у річку“, – каже один з агентів. 

Кількома хвилинами пізніше патруль 

отримує чергове повідомлення про рух 

коло огорожі, зареєстрований камерами 

нічного бачення. Один з агентів 

стереже наркотики, а другий – зникає 

у високій сухій траві. 

Їдемо далі. Прикордонники везуть 

нас до містечка неподалік, поділеного 

обгородженим кордоном. Тут мексиканці 

закидають американських прикордонників 

камінням. В системі підземних 

каналів під містом орудує ще 

одна мексиканська мафія – цього разу 

цінним товаром є люди. Агенти до 

каналів не поспішають: у підземеллі 

є камери, й за потреби „ілеґалів“ можна 

викурити сиренами, які в тунелях 

видають нестерпний звук. Ми й гадки 

не маємо, що цієї самої миті внизу, 

під землею, якісь люди, бредучи у воді, 

перетинають мексикансько-американський 

кордон. 

Агенти саме показують нам вхід до 

одного з тунелів, коли поступає сигнал 

про рух всередині нього. З тунелю на 

світло повільно виходить семеро жінок, 

хлопець і мала дитина. Їхній провідник 

утік каналом назад до Мексики. Його 

жертви перелякані й безтямні. Одна 

з мексиканок виявляється на сьомому 

місяці вагітності. Каже, ніби йде за 

чоловіком, але правдоподібніше, що 

хоче народити дитину в Сполучених 

Штатах, забезпечивши їй таким чином 

привілейоване громадянство. Вона перетнула 

вбрід канали зі смердючою 

водою, в якій американці нещодавно 

ідентифікували три невідомі бактерії. 

В цьому випадку прикордонники роблять 

виняток: вагітна мама з дівчинкою 

не мусить перед депортацією пройти 

ще й в’язницю. Жінка відмовляється від 

лікарні, куди прикордонники пропонують 

її відвезти, тому її відправляють назад 

у Мексику. 

Не знаю, вкотре ця жінка пробує 

потрапити до Америки, але знаю напевне, 

що цієї ночі вона спробує ще 

раз. Якби вона вибрала перехід через 

пустелю, могла б – як сотні інших мексиканців 

щороку – загинути від спраги 

й виснаження, не дійшовши ніколи навіть 

до найближчого шосе. В Мексиці 

вона не має шансу передумати й відмовитися 

від перетину кордону. Контрабандисти 

допильнують, аби не втратити 

обіцяні кошти. Людське життя тут 

не варте нічого. 

15


Винаходження 

України 

(Hотатки про ментальну географію кінця 

18 – початку 19 ст. у Російській імперії) 

Може здаватися, що Україна в її теперішніх 

кордонах є насамперед результатом совєтської 

геополітики. Втім, не варто забувати, що ця 

політика послуговувалася низкою історичних 

аргументів задля самолегітимізації. 

Від середини XVII ст. території козацької 

адміністрації, окреслені за часів 

Хмельниччини, були включені до Росії. 

Після поділів Речі Посполитої 1772, 

1793 і 1795 років Волинь, Поділля 

і Київщина (пізніше знані як „Юго-Западный 

край“ у російській імперській 

традиції та „Правобережна Україна“ 

в українському національному наративі) 

стали трьома західними губерніями 

Російської імперії. У той же час Східна 

Галичина та Буковина перебували під 

юрисдикцією Габсбурзької монархії. 

А процес колонізації узбережжя Чорного 

моря і південних степових теренів 

(званих також „Новоросією“) мав підтримку 

російського уряду впродовж 

XVIII-XIX ст. 

Протягом революційних 1917- 

1921 років низка українських урядів 

у загальній атмосфері війни й анархії 

загалом були неспроможні контролювати 

чималі території з переважно етнічно 

українським селянським населенням. 

Проте їхні зусилля вплинули на 

будівників „імперії випереджувальної 

дії“ (термін Тері Мартина) – більшовиків, 

які загалом визнали етнічний принцип 

як засаду визначення кордонів совєтських 

республік. У випадку України 

було зроблено виняток – включення 

до складу УССР цілого Донбаського 

регіону (нового вуглевидобувного басейну 

з космополітичним населенням 

і браком сильної традиції української 

селянської колонізації). 

Протягом Другої світової війни Сталін 

остаточно втілив у життя стару 

мрію російських слов’янофілів і українських 

народників, об’єднавши (за 

термінологією совєтської пропаганди, 

„возз’єднавши“) практично всі, із Закарпаттям 

включно, території з переважно 

українським етнічним населенням 

(не обов’язково з виразною національною 

самоідентифікацією) в межах 

Української Совєтської Соціялістичної 

Республіки. Етнічну засаду визначення 

повоєнних кордонів між СССР і Польщею 

підсилювала низка депортацій, 

званих „обмінами населення“. 

Навіть із цього короткого і неминуче 

спрощеного огляду випливає, що есенціалізація 

сучасної території України 

(надто традиційна для історіографічної 

традиції) є прикладом майже неминучих 

політичних конотацій наукового 

дослідження. Також використання терміну 

„Україна“ щодо реалій кінця XVIII 

– початку XIX ст. вимагає застережень. 

Їх вимагають, на мою думку, і надто 

безапеляційні тези, що в минулому було 

можливим зреалізування будь-яких 

конкурентних національних проектів. 

Для сучасної науки очевидна небезсторонність 

й історична зумовленість 

кожної мапи. Сподівання, що регіональний 

підхід може стати панацеєю 

від обмежень національного наративу, 

виявилися щонайменше наївними. 

Ба більше, такі книжки, як праця Івера 

Ноймана „Використання Іншого”, показали, 

що регіони „уявляються“ й „винаходяться“ 

так само, як нації. Нині ми 

усвідомлюємо, що і мапа, і навіть назви 

частин світу небезсторонні (українське 

„Закарпаття“ на угорських мапах 

стає „Підкарпаттям“, а запитання Андруховича: 

Що для японця значитиме 

„Далекий Схід“ виглядає не суто риторичним). 

Популярні дискусії про межі 

„Центральної Європи“ (що в українському 

випадку часто ділять країну на 

дві зони, описувані в категоріях вищого 

й нижчого цивілізаційного рівня) промовисто 

засвідчують дискримінаційний 

потенціал географічних категорій. 

Тут хочу поміркувати про природу 

ментальної географії на українському 

історичному прикладі. Чому за предмет 

розгляду обрано кінець XVIII – початок 

XIX ст.? Причиною є насамперед те, що 

поділи польсько-литовської Речі Посполитої 

були фундаментальним викликом 

і для польського, і для російського національних 

проектів та підняли питання переоцінки 

значення самих понять „польськість“ 

і „руськість“. До того ж поділи 

збіглися в часі з переходом від Просвітництва 

до романтизму, від політичної, 

станово обмеженої, до етнокультурної 

концепції нації. Одним із підставових 

викликів романтизму перед польськими 

та російськими інтелектуалами було поширення 

простору нації через „розпізнання“ 

національності серед селян. 

Як Російська імперія легітимізувала 

інкорпорацію земель колишньої 

Речі Посполитої, що, починаючи від 

сере дини ХІХ ст., загалом сприймалися 

в російському публічному дискурсі 

як „споконвічні російські землі“, 

„возз’єднані“ з Росією? В ідеологічній 

мотивації поділів для Єкатєріни ІІ на 

першому місці було поширення Просвітництва 

і зменшення простору хаосу 

(з яким в європейській просвітницькій 

думці ототожнювали польську політичну 

систему). Російська адміністрація 

усвідомлювала православне та греко-католицьке 

віровизнання селянства 

новоприєднаних теренів, але цей аргумент 

залишався другорядним до середини 

ХІХ ст. Хоча місцеві еліти були 

римо-католицькі за вірою й польські за 

культурою (попри часто-густо руське 

походження), саме вони були прийнятним 

партнером для російського уряду. 

При цьому і для польських, і для російських 

еліт початку ХІХ ст. регіональні 

аспірації були тотожні з аспіраціями 

його еліт. 1812 року сенатор Юзеф 

Вибіцкі промовляв у Вільні (Вільнюсі) 

до Наполеона від імені „16 мільйонів 

поляків“, а Ніколай Карамзін 1819 

року, заперечуючи проти відновлення 

польських адміністративних кордонів 

в межах Росії, писав: „Литва, Поділля 

хочуть Польського королівства, але ми 

хочемо єдиної Російської імперії“. Загалом 

новоприєднані губернії трактувалися 

як „польські землі“, попри руську 

етнічність селянського населення. Ба 

більше, освічені петербурзькі еліти часто 

навіть не усвідомлювали цієї „руськості“. 

У майже класичних подорожніх 

нотатках академіка Васілія Сєвєрґіна, 

виданих 1803 року, православних селян 

новоприєднаних земель названо 

„шисматіки“ – спотворене польське 

„схизматики“ – пейоративне окреслення 

православних. Отже, визначний 

російський науковець початку ХІХ ст. 

не спромігся розпізнати „своїх“. 

Незумовлений опис Сєвєрґіна, його 

16

Текст: Андрій ПОРТНОВ, Київ 

„національна сліпота“ спонукають запитати: 

що означала „Русь“ або „руськість“ 

в контексті кінця XVIII – початку 

ХІХ ст.? Проїжджаючи 1821 року через 

Закарпаття, імператор Алєксандр 

І був здивований побаченими там православними 

церквами і священиками, 

у розмові з якими так і не спромігся перейти 

з німецької на російську, попри 

те, що священик відповідав йому цією 

мовою. Що так здивувало російського 

імператора? Чому в офіційних документах 

імперії після поділу 1772 року 

географічні назви писалися за польськими 

фонетичними правилами, попри 

наявність староруських імен? Наступна 

проблема стосувалася звичаєвої 

та мовної відмінності „російського“ 

селянства колишніх польських земель 

і російських селян із Центральної Росії. 

Чи була ця відмінність результатом 

„польського впливу“? І як бути з Лівобережною 

Україною? Олексій Толочко 

недавно ствердив, що на початку 

ХІХ ст. ані російські, ані малоросійські 

(лівобережні) інтелектуали були неспроможні 

побачити історичну, етнічну 

та мовну єдність майбутньої України. 

Втім, проблема, як вписати тих недавно 

польських, а відтепер російських 

„росіян“ в російську націю, відображена 

у текстах початку ХІХ ст.. Степан 

Руссо у своїх „Волинських записках“ 

(1809) зазначав: “Мова і всі звичаї тутешніх 

росіян тотожні з малоросійськими”. 

Князь Ігор Долгорукій, який відвідав 

Київщину 1817 року, писав, що 

селянське населення регіону „складається 

з малоросіян, козаків і тих, кого 

ми зазвичай звемо хохлами російської 

віри і закону“. Термінологічна анархія 

спроби Долгорукого ідентифікувати 

право- і лівобережне українське селянство 

відбиває динаміку описових пошуків 

у межах російського дискурсу. 

Якщо російські еліти намагалися 

вписати „нових росіян“ до національного 

тіла імперії, мета польських ідентифікаційних 

пошуків була цілком інша 

– довести відмінність тієї місцевої 

Русі (в польській традиції, русинів) від 

росіян й розмістити їх усередині польської 

нації. Після поразки польського 

повстання 1830 року польська політична 

еміґрація почала усвідомлювати 

вагомість селянського населення. Якуб 

Яворський у брошурі, опублікованій 

1846 року в Парижі, стверджував, що 

„Польща впала тому, що ми ніколи не 

мали доброї думки про підпорядковане 

населення“, і пропонував покликати 

це населення до участі в національному 

повстанні заради Батьківщини, але 

„не як рабів, а як поляків, синів однієї 

матері й батька”. Водночас Яворський 

застерігав своїх польських колег перед 

імовірністю, що населення цих провінцій 

може „самотужки скинути з себе 

ярмо й стати окремою незалежною 

державою“. 

У середині ХІХ ст. український, литовський 

і білоруський національні 

проекти стають самостійними гравцями 

в турнірі легітимізацій. Поки інтелектуали 

випробували себе у визначенні 

нації, „німа більшість“ існувала 

поза цими суперечками. Записи українських 

прислів’їв свідчать, що правобережні 

селяни називали мешканців 

лівого берегу Дніпра московські недоломки, 

a самі від них отримали назву 

недоляшки або мадзури. Пантелеймон 

Куліш зафіксував спосіб селянського 

самоідентифікування: „Пересічний 

малоросіянин відповідаючи: Звідки ви? 

скаже: з такої чи такої губернії, але відповідаючи: 

хто ви? якої нації? скаже: 

так собі люде. Ви росіяни? – Ні. Хохли? 

– Та які ж ми хохли. Малоросіяни? А це 

хто такі, ми такого і вимовити не зможемо“. 

Тут випадає наголосити, що модерна 

концепція національної батьківщини 

формулюється мовою інтелігенції 

й поступово втрачає свою станову 

природу. А про масове сприйняття ідеї 

української національної єдності можна 

говорити лише щодо ХХ ст., завдяки 

мобілізаційному ефекту світових воєн 

і державній пропаганді. 

Основний висновок простий: концепт 

„національних кордонів” міцно 

прив’язаний до концепту „нації“, що 

є історично релятивним. Період, якому 

присвячений цей текст, видається 

часом відкритих можливостей, коли 

поділи польсько-литовської Речі Посполитої 

стали викликом і для польського, 

і для російського національних проектів, 

що перебували в стадії формування 

та водночас стимулювали творення 

білоруського, литовського й українського 

проектів. 

Тож чи можна етнокультурними аргументами 

легітимізувати будь-яку історичну 

випадковість? Відомо, що здебільшого 

ми пишемо історію донаціональних 

епох мовою, сформованою 

в час націоналізму. Думаю, що тиск етнічних 

аргументів на політичні рішення 

набирав сили протягом кінця ХІХ – у ХХ 

столітті. Але це не значить, що етнічний 

чинник ніколи не грав істотної ролі й до 

ери націоналізму. Він був вельми важливий 

і наприкінці XVIII ст., але в ієрархії 

політичної легітимізації не мав перших 

ролей. Тому продуктивно замислитися 

й про межі уявлювання (націй 

чи регіонів), причини відбору тих чи 

тих аргументів, про динаміку й делікатну 

взаємодію самоідентифікації і репертуару 

об’єктивних характеристик, 

про модернізацію в шатах традиції та 

несподівані прояви традиції в модернізаційних 

проектах. 

17


Текст: Ростислав КРАМАР, Варшава 

Межа з присмаком 

зеленого чаю 

Я не дотримав обіцянки, даної синові. Обіцяв 

йому, восьмилітньому, вакаційну поїздку на 

Хортицю. Це мала бути винагорода за успішне 

закінчення навчального року і за далеко наперед 

простудійовану „Iсторію України“ – підручник 

для п’ятого класу. На порозі літа мені трапилася 

нагода поїхати в „розвідку“... 

У ті дні в Польщі масовими виїздами 

на природу відзначали так званий 

довгий вікенд, а в Україні не менш масовою 

ударною працею на дачах-городах 

– першо-друготравень. Отож, 

замість того, аби послідовно українізовувати 

надвіслянський край, наприклад, 

засадити картоплею незагосподарований 

куточок улюбленого 

парку, я з чотирма поляками „десантувався“ 

в серці краю козацького. Це 

моє перше знайомство із Запоріжжям. 

Троє з чотирьох моїх супутників уперше 

опинилися за східним кордоном 

Польщі... 

Ми приїхали передавати досвід. 

Журналістський. Колегам з південносхідних 

областей України. 

Дорогою до Запоріжжя зупинялися 

в Києві. Було сонячно, Хрещатик, як завжди, 

фестивалив, мої друзі не встигали 

натискати на кнопки фотоапаратів. 

Архишикарні авто, вітрини екслюзивних 

„бутіків“, золото церковних 

бань, бароккових іконостасів, а-ля візантійського 

пам’ятника Незалежності... 

„Звід-ки та-кі гро-ші? Звід-ки та-кі 

гро-ші?“ – все повторювали і повторювали 

в різних варіаціях одне запитання 

Пшемек, Роберт, Анджей. Мовчки 

усміхалася Аня. Вона неодноразово 

бувала „на Сході“. 

Голова йшла обертом. Після монотонної 

Варшави здавалося, що тут золото 

скрапує на рамена людей (щоправда 

не тих, котрі „поверхом“ нижче 

– в метро). Здавалося також, що Хрещатик 

– це суцільна ріка пива, ромбренді- 

та ще якоїсь слабоалкогольної 

„коли“, потужній течії якої не в силі 

опиратися ані достойний муж, ані недосвідчений 

отрок, ані, за висловом 

моїх друзів, „природне багатство країни“, 

себто довгоногі дівчата. 

„Перше враження позитивне, – розглядаючи 

крізь шибу таксі ранкове 

Запоріжжя, ділився спостереженнями 

Пшемек, – це місто, на відміну від Києва, 

ближче до людей“. Позолотою 

тут справді й не пахло. Та якось і церковні 

бані не впадали увічі. Ми їхали 

нескінченно довгою вулицею Лєніна. 

Нам сказали, що тягнеться вона... 12 

кілометрів! І що впирається в греблю 

імені Лєніна, за якою – озеро імені 

Лєніна, на якому – острів імені ... Вгадайте 

кого... 

Після тривалої подорожі марилося 

одне – спати. Бодай дві годинки перед 

відкриттям семінару. Нарешті запорізький 

готель відкриває свої обійми спраглим 

відпочинку. 

Ще не вмерла, товаришу Че! 

Крізь прелюдію сну вловлюю звуки, 

немов зі старого есересерівського 

фільму. Накриваю подушкою голову, 

та дарма: „кіно“ дедалі голоснішає. 

Вікно мого номера виходить на центральну 

площу міста (про те, що вона 

центральна, я дізнався згодом). Матінко, 

що ж воно діється! Просто під вікном 

– кілька десятків прапорів. Червоних. 

І „Ура! Ура!“ 

Камера, стоп! Приїхали. 1 травня. 

Чи то пак, 1 мая. Хочу спати, але 

спокуса перенестися в часі років на 

20 назад, в „світле минуле“, набагато 

сильніша. 

Ось і я серед демонстрантів. Під трибуною 

переважно літні люди. Серед 

знамен неіснуючої імперії бачу прапори 

уересеру, популярних в Запоріжжі 

цього дня і на цьому місці партій та дві 

революційні фани товариша Че Ґевари. 

Не бракує і зворушливо-різноколірних 

надувних кульок. Натомість синьо-жовті 

чи помаранчеві барви якось 

не дуже впадають увічі, точніше не впадають 

зовсім. Молодь, яка, вірю, прийшла 

на демонстрацію з ідейних міркувань, 

– десь позаду. Мітинг триває 

не так довго, як я сподівався. Коли ведучий 

оголошує його завершення, гурт 

солідарної з трудящими усього світу 

запорізької молоді не може стримати 

радісного „Ура!“. 

„Ура!“ – і з динамиків ллється гучна... 

„Ще не вмерла“. Вдивляючись 

у чорний профіль товариша Че на багряному 

полотнищі, починаю думати, 

чи я, бува, не сплю в зручному інтуристівському 

півтораспальному ліжку? 

Червонопрапорні ветерани як один виструнчилися 

під конкретно-жовто-блакитний 

гімн... 

Гаряче пиво та зелений чай 

Наші „семінаристи“ – аванґард боротьби 

з корупцією в українському 

телепросторі. 13 із 15 журналістів – 

представниці „слабкої“ статі. 

– Дівчата – мисливці на корупціонерів? 

– дивуються польські тренери. 

– А чим же займаються українські чоловіки? 

– Корупцією, – відповідають, сміючись. 

Послухавши розповіді колег з Варшави 

та Кракова, киянки й харківянки 

не без іронії резюмують: „Мафія винесла 

журналістові два смертні вироки, 

а він живе та ще й далі пише? Немає 

в Польщі справжньої мафії!..“ 

Вечорами, під час „інтеґраційних 

зустрічей“, учасники (-ці) семінару 

співали. Переважно російськомовні 

– винятково українською. Заспівувала 

Юля з... Луганська. Засоромили поляків, 

які, рятуючи честь країни, мусили 

й собі затягнути „Ґураля“. 

Одного вечора ми вибралися на 

Хортицю. У „козацькому“ шинку попросили 

вимкнути нав’язливу російську 

попсу. На наші українські співи 

„козаки“ чомусь невдоволено кривилися. 

Мальовничий захід сонця над 

дніпровськими кручами пригасив прикре 

враження від неґречної обслуги. 

Такої миті неможливо не зійти додолу 

аж до води. Може тут причалювали 

чайки запорожців? 

Сутінки над рікою холодні. Поляки 

попросили підігріти пиво так, як це 

роблять у кнайпках над Віслою. Прохання 

виявилося настільки несподіваним, 

що аборигени-офіціанти пережили 

хвилинний культурний шок. Пошук 

посудини для підігріву „Оболоні“ 

супроводжувався глузливим усмішками. 

Врешті ініціативу в свої руки взяли 

варшав’яни і відповідний баняк таки 

позичили в тітоньки, яка неподалік випасала 

кіз. Не встигла наша польськоукраїнська 

група вийти за ворота шинку, 

як нам услід загриміла якась „нормальная 

музЫка“. 

18

Наступного дня проблеми з комунікацією 

виникли й у спілкуванні з адміністрацією 

готельного центру, розрахованого 

на „іностранних турістав“. 

В розмові з пані-адміністратором ніяк 

не дійдемо до спільного знаменника. 

Вона – російськомовна, я ж звертаюсь 

до неї українською. Мене вперто „не 

розуміють“. Друзі-поляки з подивом 

спостерігають за безнадійним діалогом 

двох українців. Справу бере в свої 

руки львів’янин Богдан, який „на общєпанятнам“ 

дипломатично пояснює 

„о цо нам ходзі“. Тепер розуміють... 

Ще раз їдемо на Хортицю. Цього 

разу в музей запорізького козацтва. 

Потрапляємо туди за півгодини до закриття. 

Пані з обслуги незадоволені. 

Якого лиха принесло цих відвідувачів, 

коли от-от „закриваємса“? Швиденько 

пробігаємо залами музею, в крамничці 

при виході хочу купити синові книгу 

про Січ. Наївний... Хто б за п’ять хвилин 

до кінця робочого дня сидів у тісній 

скляній будці-книгарні? 

Реконструйована під відкритим небом 

Запорізька Січ, від якої навсібіч 

розпливається запах свіжої деревини, 

викликає змішані почуття. Отак би прикрити 

рукою потворні багатоверхівки, 

зведені на протилежному березі ріки... 

Може б інакше сприймався цей симпатичний 

сам по собі муляж... 

Біля відкритого археологами поганського 

капища піднімаю суху стеблину 

ковили й бадилинку полину. Кладу їх 

між сторінки записника. 

Прощальна вечеря в ресторані готелю. 

Хтось із групи замість чорного чаю 

просить зеленого. Виявляється, „нєльзя“. 

Мовляв, у попередньому замовленні 

для групи – тільки чорний. Після 

короткої польсько-совєтської війни 

на кухні, зелений чай таки приносять: 

„Єщьо кто-та желаєт?“. Не люблю цього 

гіркого напою, та з почуття солідарності 

замовляю і собі. 

Запоріжжя прощалося з нами стовпом 

диму з височенної труби. Помаранчевого... 

Євшан-зілля 

Вже на Варшавському летовищі з уст 

Анджея злітає: „Добре на рідній землі“. 

Спонтанно відповідаю: „Особливо, коли 

й почуваєш себе, як на рідній“. Дивлячись 

на мене, докидає слівце Роберт: 

„Дивне це, мабуть, відчуття – бути діаспорою... 

вдома“. 

Цього літа я не поїхав із сином на 

Хортицю. 

Але щодня відкриваючи записник, 

натрапляю на стеблинки ковили та полину. 

Мій маленький гербарій. Так гостро 

пахне. 

„Їхні” автобуси завжди тепліші 

Перетинаючи українcько-польський кордон, можна відчути себе гостем – 

бажаним або не дуже. Все залежить від того, „яка зміна сьогодні на роботі“. 

Люди, котрі часто їздять „туди-сюди“ кажуть, що митники бувають різні. Проте 

ситуація на кордоні трохи покращилася. Принаймні, на мою, думку. 

Батьківщина починається зі „Стадіону“ 

Коли треба їхати з дому до Варшави, завжди беру квиток тільки на польський 

автобус. 

– Можете не вибирати місця подалі від дверей, – звертається до мене касир 

на тернопільському автовокзалі. – „Їхні“ автокари завжди тепліші. 

Що й говорити, жінка має рацію. Та справа не лише в температурі всередині 

салону. Польські „кєровци“ (водії – прим.авт.) завжди при краватці, переважно 

привітні, в дорозі безкоштовно пригощають чаєм чи кавою і навіть 

допомагають речі перенести до митного контролю. 

– До салону з чаєм не заходь, ще порозливаєш на кріслі, – якось сердито 

зауважив мені український водій. Довелося швидко допивати чай, обпікаючи 

язик. У Варшаві Україна для мене часом розпочинається ще на столичному 

автовокзалі „Стадіон“. Річ не в тім, що найбільший у Східній Європі базар 

нагадує наші ринки. „Поверення додому“ розпочинається вже при зустрічі 

з українськими водіями, які не завжди хочуть ставити багаж в спеціальний відділ 

та не цураються міцного слівця. 

Мені пощастило: цього разу водії – поляки. Залишилося тримати кулаки за 

безпроблемний перетин кордону. 

– Зробіть так, щоб я бачила ваші вуха, – каже працівниця української митниці. 

Тут процедура незмінна – кажеш, чому і куди їдеш та скільки грошей із собою 

везеш. Наші люди пояснюють свої подорожі переважно відвідуванням 

численної родини в Польщі, Великобританії чи Швеції. На такі відвідини галичани, 

з якими мені доводилося їздити, беруть із собою величезні сумки. А ще 

їх зі сльозами на очах проводжають родичі, що залишаються в Україні. 

Запрошення на навчання в руках польського митника пробуло кілька хвилин. 

Після детального вивчення він нарешті відійшов від мене. Цього разу 

з автобуса не „зняли“ нікого. Кажуть, що зараз потрапити до Польщі стало 

легше. На кордоні вже не так суворо ставляться до заробітчан. Подейкують, 

до змін призвело підписання міждержавної угоди, що полегшує можливість 

працевлаштування українців у Польщі. 

– Пані думає, що я їй повірю, що пані їде лише на свята? – запитав мене 

„цельнік“ (митник – прим.авт.) наприкінці грудня минулого року. – Пані мабуть 

планує залишитися не менше, ніж на 20 днів! 

Жодні пояснення про те, що в мене віза лише на два тижні його не переконали. 

Із салону не висадили завдяки... журналістському посвідченню. Того дня 

попросили вийти з автобуса десять осіб. 

20 злотих за прасування або „глобальна будова“ 

Під час поїздки українські жінки, що прямують до Варшави на заробітки, 

часто знайомляться між собою. Вони розповідають одна одній про те, скільки 

отримують, де живуть, або якими є працедавці в Польщі. 

– За годину прасування мені платять двадцять злотих, – каже пані Надя 

своїй сусідці. – Крім цього, забираю дитину зі школи, сиджу з Міхалком, поки 

він бавиться або вчиться. За це платять, звичайно, більше. 

В очах більшості поляків та багатьох інших мешканців Євросоюзу українці, 

мабуть, надовго залишаться заробітчанами. Дуже хотілося б представити 

свій народ не лише умілими руками кухарок, прибиральниць та будівельників, 

але й знаннями, духовним внеском. Один мій знайомий тернополянин, 

Іван Будник, студент технічного університету у Брно, розповів повчальну історію. 

Його друг, який працює в комп’ютерній компанії ІВМ у Чехії, якось, 

їдучи у громадському транспорті, познайомився з випадковими супутниками. 

Після того, як хлопець представився українцем, його запитали, чи він бува не 

працює на одній із чеських будов. Той відповів: „Так, на глобальній“ і, проїжджаючи 

повз корпуси ІВМ, вказав на них пальцем. 

Віра Іванова, Тернопіль-Варшава 

19


Безмежний Корчмин 

Ще пару літ тому про існування Корчмина на 

мапі знали лишень його теперішні й колишні 

мешканці, поляки та українці. Зрештою, 

такою є доля малих вітчизн, в цьому – їхня 

привабливість і шарм: бути знаною й шанованою 

нечисельним гроном тих, хто прийшов на світ 

під тихим сільським небом, під сюркіт цвіркунів, 

кому не треба іншої вітчизни. 

Особливість закерзонських сіл на 

пограниччі Польщі й України полягає 

в тому, що вони переважно є подвійними 

батьківщинами – втраченими 

українськими і набутими польськими. 

За Корчмином, як і за тисячами інших 

покинутих, милих серцю закутків на 

просторах від озер Володавщини до 

Чорної та Білої Води на Спиші було 

пролито багато сліз, і не один ностальгійний 

погляд летів у рідну сторону. 

Немало сліз було пролито й осадниками-поляками, 

що їх було або вигнано 

з давніх гнізд на кресах, або 

ж завербовано до центральної Польщі, 

не повідомляючи ані про причини 

залишання українцями своїх осель, 

ані про особливості діяльності такої 

формації, як Українська Повстанська 

Армія… 

Колишні корчминяни живуть як 

в Україні, так і в Польщі. В 1946 році 

змушені були вирушити на схід, разом 

зі священиком Дмитром Бахівським, 

більшість українців. Натомість акція 

„Вісла“ 22 червня 1947 року покінчила 

з українськістю Корчмина, вигнавши 

решту греко-католиків в околиці 

Фото: архів Галини Леськів 

Ельблонґа. Нинішні мешканці села походять 

з української території, яка до 

1951 року перебувала в складі польської 

держави: з містечок Угнів і Белз, із 

села Ворохта, по якому пройшла лінія 

кордону. Єдиним символічним місцем, 

що нагадувало одним про інших, була 

дерев’яна церковця, котра – після 

акції руйнування православних храмів 

на Холмщині в 1938-му та після 

воєнної розрухи – на сьогодні є найстаршою 

(XVI ст.) в Люблінському воєводстві 

східнохристиянською святинею 

з дерева. Церква після виселення 

українців муляла очі всім селянах, хіба 

за винятком Катерини Самець, єдиної 

українки, яка тримала вдома образок 

зі знімком ікони Корчминської Богоматері 

і мовчки плакала, дивлячись, як 

храм, де її охрещено, перетворювався 

на руїну. 

Закерзонським церквам, на відміну 

від їх наддніпрянських посестер, якоюсь 

мірою пощастило: вони опинилися 

не в ситуації „войовничого атеїзму“, 

а серед одного з найрелігійніших 

народів Європи. Тому, якщо поляки 

й сприймали опустілу українську божницю 

як „пам’ятник українізації“ (вислів 

з архівного документу про церкву 

на Білгорайщині), єдине, чого вони 

могли найгіршого їй побажати, то щоби 

вона впала сама. З корчминською 

церквою так і сталося: її не розібрали 

на будматеріал для зведення костелу 

(як це сталося неподалік з церквою 

села Ульгівки); її не підпалювали (як, 

наприклад, тарношинський храм); 

її навіть визнали за пам’ятку і вдягли 

у риштування, і в тих лаштунках під 

час грози в 1993-му вона і впала. Її 

підняли реставратори, а в 2000-му 

ґміна продала руїну греко-католицькій 

парафії з Любліна за 1 злотий. 

І тут почалося. 

З’ясувалося, що в Корчмині є також 

великий, один із найкраще збережених 

в Польщі українських некрополів 

бруснянської школи, котрий треба 

було лише відчистити від порослі та 

підняти з землі (більший, на 400 нагробків, 

знаходиться в Радружі на Любачівщині). 

До найцікавіших поховань 

належать: пам’ятник ксьондзові Кирилу 

Триловському, найстарший з відновлених 

(XIX ст.); могила воїна УГА 

Михайла Бродюка (1919 р.); спільна 

могила двох корчминських хлопців, 

що загинули від рук німців у 1941 році, 

оздоблена вигравіруваним на щиті 

з дубового листя тризубом. Також духовно 

пов’язаними з корчминським 

храмом виявилися чудодійне джерело 

та капличка по українському боці 

кордону, дослівно за 800 метрів від 

польського на нинішній день села. Там 

депортовані корчминяни спорудили 

стеллу на пам’ять про малу батьківщину, 

а також збиралися щороку на 

відпуст. У запічку римо-католицького 

ксьондза з Махнівок знайшовся оригінал 

старовинної (XVIII ст.) ікони Матері 

Божої з Корчмина. 

Від „землі при кордоні“ 

до прикордоння 

Коли люблінському парохові Стефанові 

Батруху спало на думку зайнятися 

відновленням церкви в Корчмині 

(одну перлину дерев’яної архітектури 

– збудовану в Угринові „мандруючу 

святиню“ з Тарношина – його 

стараннями перенесено до Музею 

люблінського села), він напевно не 

сподівався, що ці заходи стануть початком 

цілого комплексу різнопланових 

акцій, об’єднаних нині назвою 

„Транскордонні зустрічі в Корчмині“. 

Постав із небуття цвинтар, реставрований 

знаною з праць на лемківських 

нагробках групою каменярів „Магурич“; 

обросла новеньким ґонтом стара 

церковця; в Кракові руками Ядвіґи 

20

Текст та фото: Роман КАБАЧІЙ, Херсон 

Стирни відчищено та поновлено ікону 

Богородиці. Три роки тому у Львові 

написано копію цієї ікони для Корчминської 

церкви (оригінал служить 

вірним Люблінської парафії). Вона 

стала окрасою перших „Транскордонних 

зустрічей“. Основою для святкових 

зустрічей поляків і українців під 

час давнього храмового свята – Успіння 

Пресвятої Богородиці – стала можливість 

відкриття в цей день кордону 

поміж Корчмином та капличкою над 

джерелом, уможливлене сприянням 

багатьох служб України і Польщі. 

Сам момент переходу кордону попід 

сталінськими колючими дротами 

є дуже зворушливим. Двічі супутницею 

прочан з обох боків була ікона 

Корчминської Богородиці, цьогоріч 

з України до Польщі корчминським 

шляхом потрапила ікона священномученика 

Миколая Чарнецького, подарована 

римо-католицькій громаді села 

Городло над Бугом. Під час процесії 

звучали польські та українські псалми 

у виконанні варшавського гурту 

автентичної пісні „Музика з дороги“. 

Старенькі плакали, обіймалися і знову 

плакали. Одна з тих небагатьох 

колишніх корчминянок, якій вдалося 

побувати на малій батьківщині (не всі 

мали змогу виробити паспорт і візу), 

вирвала в Польщі жмуток зеленої квасолі. 

„То з Марусиного поля, – пояснила 

враженій молоді, – занесу їй, нехай 

втішиться наприкінці...“ 

Шлях до реалізації обопільного 

свята (фест-заходи відбуваються 

з обох боків унійного кордону) був 

непростим. Починаючи від зустрічей 

о.Батруха на вищих і нижчих чиновничих 

щаблях Польщі й України, коли 

треба було переконувати й пояснювати, 

наскільки „протилежна сторона 

є охоча та відкрита“, і закінчуючи 

сумнівами простих поляків, які допомагали 

на різних етапах творення 

корчминського свята (наприклад, 

підвозили воду бочками на цвинтарні 

роботи), „а чи ж так само поставилися 

б українці з тамтого боку?“. 

Досить прохолодно до починань греко-католиків 

віднеслася спершу римо-католицька 

курія, непрямим чином 

відраджуючи своїх парафіян від 

участі в акції. Лише коли стало зрозуміло, 

що „Транскордонні зустрічі“ 

будуть, і за бойкоту поляків можуть 

перетворитися на українсько-закерзонську 

імпрезу на польській землі 

(представники ґміни протестували, 

зокрема, проти українських прапорів 

під час походу колишніх корчминян, 

що прибули з Помор’я), переговорний 

клімат потеплішав. 

21


Недомовки та незрозумілості, викликані 

радше взаємним незнанням, 

аніж реальними протиріччями, виникали 

постійно. Одна з газет Замостя, 

описуючи події в Корчмині, обурювалася, 

що сокальчани прибули 

на акцію посвячення води на кордоні 

з „бандерівськими“ чорно-червоними 

стягами, що, на думку газети, свідчило 

про реваншистські тенденції організаторів 

„Зустрічей“. Журналістські 

профанації у зв’язку з корчминською 

темою взагалі вартували б окремої 

прес-конференції: зокрема у Львові 

можна було довідатися, що перед 

реставрацією найстарша церква 

Люблінщини… згоріла; плутанина із 

використанням терміну акція „Вісла“ 

щодо депортації закерзонців в УРСР 

продовжується й дотепер, особливо 

коли самі виселенці вживають цю назву 

стосовно подій 1944−1946 рр. 

З допомогою долати труднощі 

в кількарічній реалізації Корчминського 

проекту цілком не поспішали власті, 

передусім українські. Лише адміністрація 

Сокальського району пішла на певні 

поступки, видавши кілька безплатних 

паспортів депортованим з Польщі. 

Цього року організатори дочекалася 

поздоровлення від Президента Ющенка, 

хоча фінансовий бік справи й далі 

вирішує польське Міністерство культури 

разом із кількома неурядовими організаціями. 

Певним позитивом є хіба 

що майже затверджене на найвищому 

рівні рішення про відкриття постійного 

міжнародного переходу неподалік 

Корчмина, коло Угнова. 

Аура єдності 

При церкві в Корчмині планується 

створення центру діалогу й примирення 

(в 2005-му, за тиждень перед 

основною акцією, тут діяв молодіжний 

табір, учасниками якого були молоді 

поляки, українці, словаки та молдавани, 

а цьогоріч по обидва боки 

кордону працювали десять днів групи 

соціологів). До церкви мають перенести 

дерев’яну дзвіницю із сусіднього 

Щеп’ятина та будинок монастирського 

двору з Туркович, що на Холмщині. 

Саму церкву зсередини оформлять 

по-новому, з приводу чого буде оголошений 

конкурс. Зараз її прикрашає 

кілька дарованих ікон. Образ Корчмина 

– як особливого місця для міжкультурного 

діалогу нового покоління 

– притягує щораз більше зацікавленої 

молоді. На „Транскордонні зустрічі 

– 2006“ деякі групи молоді добиралися 

пішки, з наплічником за спиною, 

освоюючи розточанський церковний 

шлях (до речі, нещодавно в Любліні 

вийшов друком новий двомовний 

Критичні дні в білорусько- 

-російських стосунках 

На лінії Мінськ-Варшава знову запахло 

газом. Відповідно до традиції 

двосторонніх стосунків, „витікання” 

блакитного палива відбувається щороку 

напередодні білоруського опалювального 

сезону. 

Десь на початку зими, після чергових 

обіцянок росіян підвищити ціну палива 

для західної сусідки, Олександр 

Лукашенко розроджується численними 

русофобським заявами та витівками. 

Беручи до уваги, що білоруський 

лікар-психіатр Дзмітрій Щигельський 

поставив керівникові Білорусі діагноз 

„мозаїчна психопатія”, можна зробити 

висновок, що саме ранньої зими 

хвороба Олександра Григоровича загострюється. 

Проте в унісон із президентом 

навіть помірковані громадяни 

Республіки Білорусь не шкодують найгірших 

слів для „братньої Росії”. 

Понад дванадцять років Лукашенко 

старанно намагається стерти всілякі 

межі поміж Росією та Білоруссю. 

Тут і викопування власними президентськими 

руками прикордонних стовпів 

на Смоленщині, і знищення титульної 

мови білоруської нації. 

Олександр Григорович не лінується 

час від часу зізнаватися в коханні 

„братньому народові”. То він говорить 

про 50 відсотків російської крові 

в білоруських жилах, то пригадує, що 

в нас однакові гени, що всі ми діти матінки-Росії. 

Якось, прагнучи мабуть переконати 

всіх у правильності своєї тези 

про спільність крові, Лукашенко навіть 

заявив, ніби славетний білоруський 

першодрукар Франциск Скорина 

жив і працював у... Пітері. В пориві 

екстазу „бацька” забув, а може ніколи 

й не знав, що Санкт-Петербурґ побудували 

майже через 200 років після 

смерті відомого білоруса. 

Та, як виявляється, не все так гладко в 

російсько-білоруських стосунках. Приблизно 

в серпні-вересні кожного року 

починаються „критичні дні” у взаєминах 

„братніх республік”. Сепарацію 

спричиняють щорічні заяви російської 

сторони про підвищення оплати за 

енергоносії, газ та нафту для Білорусі. 

Остання інформація з Москви свідчить 

про те, що уряд Лукашенка цього 

року мусить видати грошей удвічі, а то 

й утричі більше, ніж минулоріч. Стоп! 

А як же союз, інтеґрація, слов’янське 

братерство? А перемога в Другій світовій, 

а ветерани врешті? На останній 

прес-конференції для російських журналістів, 

у вересні цього року, Лукашенко 

не забув згадати про них усіх. 

Арґументом незгоди на підвищення 

ціни газу була репліка: „Не померли 

ще ті, хто разом із росіянами в окопах 

гнив!”. В істеричному пориві Олександр 

Григорович забуває, що чи ж не 

вчора саме він робив Росії ледь не еротичні 

пропозиції об’єднатися в один орган, 

злитися в одне ціле. 

Відтоді, як Владімір Путін проголосив 

свою історичну фразу про відокремлення 

мух від котлет, у його західного 

колеги проявляються виразні антиросійські 

нахили. Час від часу в білоруських 

медіях лунають страшні слова 

„прикордонні стовпи”. Отой міфічний 

„стовп” неабияк лякає білорусів. Вони 

чудово розуміють, що відновлення 

кордону між Росією та Білоруссю покладе 

край поїздкам на ринок до Москви, 

до свояків у Смоленськ, а головне 

– на будмайданчики Підмосков’я, 

де за неофіційними даними працює 

приблизно 800 тисяч співвітчизників. 

Та оскільки в Білорусі ось уже дванацятий 

рік існує традиція не радитися 

з народом стосовно важливих для 

країни проблем, чи то пак – пардон 

– радитися, наперед знаючи, що саме 

„скаже народ”, білоруси особливо 

не протестують, чекаючи на рішення 

„бацьки”. І в цей момент усе стає 

зрозумілим. Братерство братерством, 

а кашу їмо порізно. Якось, просторі- 

22

Текст та фото: Роман КАБАЧІЙ, Херсон 

путівник греко-католицькими церквами 

колишнього Угнівського деканату, 

де зазначено храми по обидва боки 

польсько-українського кордону). 

Досвід проведених трьох масштабних 

акцій у Корчмині показує, що „Зустрічі“ 

необхідно поширити до кількох 

днів, надавши можливість глибшого 

знайомства українській і польській 

молоді. Корчминські зустрічі вже зараз 

демонструють можливість розширення 

сфери комунікації між поляками 

та українцями: знайшлися зацікавлені 

майстер-класами народних ремесел; 

людно було на фотовиставці про долі 

церков на пограниччі; свого прихильника 

знайшов і чоловічий гурт „Селюки“ 

з Любліна, що виконував історичні 

козацькі пісні та псалми. 

І хоча Корчмин лежить у віддаленому 

кутку українсько-польського кордону, 

що як східна межа Європейського 

Союзу укріплюється щодня, 

інтеґраційний потенціал Корчмина 

– величезний. Він – у людях, які зберігають 

у серці добрі й теплі спогади 

про спілкування на корчминській землі. 

Думаючи про Корчмин, я переконуюся, 

що реальне подолання прикордонних 

стереотипів можливе, що 

можливим є створення хоч одного, 

але справжнього місця, де забувається 

лихе минуле і віриться в краще майбутнє. 

Корчмин. 

куючи про різницю між росіянами та 

білорусами, Лукашенко заявив, що 

головна відмінність полягає в тому, 

що „росіянин розірве сорочку й піде, 

а наш розірве, та спочатку десять разів 

подумає”. Саме зараз „бацька” 

почав думати, і щоби стати справді 

народним, думає вголос. Одного разу 

він ствердив, що білоруси помиратимуть 

за Росію, якщо туди увійдуть 

ворожі танки. Тепер же виявилося, 

що вмирати ми будемо лише за умови, 

якщо й далі тисяча кубометрів газу 

коштуватиме 54 долари. До речі, історія 

з танками мала своє продовження. 

У 2004-му Лукашенко назвав тероризмом 

найвищого рівня припинення 

подачі російського газу в Білорусь. 

Він тоді навіть погрожував Росії, мовляв, 

спроба поглинути Білорусь може 

обернутися для неї другою Чечнею, 

причому набагато кривавішою. 

Білоруський президент прекрасно 

розуміє небезпеку підвищення ціни 

на газ. Білорусь експортує з Росії 

93 відсотки нафти і 100 відсотків газу 

за ціною, що складає 32 відсотки від 

світової. Останніми роками білоруський 

уряд зумів використати цю можливість, 

через що Білорусь стала одним 

з лідерів країн-експортерів нафтопродуктів. 

Аналітики твердять, що ледь не 

тридцять відсотків своїх доходів країна 

отримує саме з перепродажу переробленої 

російської сировини. Таким 

чином можна пояснити 10-відсоткове 

зростання ВВП на одного жителя 

країни, що спостерігається останніми 

роками. 

Не важко уявити, що станеться 

з „білоруським чудом”, якщо головний 

„союзник” почне торгувати за 

світовими стандартами. Усвідомлює 

це й Олександр Григорович. Експерти 

вже підрахували, що втрати ВВП 

в разі підвищення ціни становитимуть 

приблизно десять відсотків. Іноді Лукашенко 

лякає росіян підвищенням ціни 

за транзит, та навіть у найкращому випадку 

Білорусі вдасться відвоювати хіба 

що один відсоток ВВП, бо ж трубопровід 

– власність „Газпрому”. 

Уряд у Мінську переконує громадян, 

що зростання цін на російські 

енергоносії серйозно не вплине на 

білоруську економіку. Тому дивує прохання 

Білорусі, скероване до Всесвітнього 

банку, надати рекомендації щодо 

мінімалізації наслідків зростання цін 

на сировину. 

Торгові проблеми з Росією змушують 

Лукашенка вдавати, начебто він 

готовий стати ледве не найкращим 

приятелем Заходу. На конференції 

парламентської Асамблеї НАТО 

у Вільнюсі білоруський посол в Литві 

заявив, що Білорусь готова співпрацювати 

з Європейським Союзом, Радою 

Європи, Парламентською Асамблеєю 

Ради Європи та НАТО. 

Приятелів Лукашенко шукає і поза 

Росією та Європою. Про всяк випадок. 

З венесуельцем Уго Чавесом він начебто 

домовився про постачання нафти 

в Білорусь. Та розглядаючи мапу 

світу, починаєш сумніватися в тому, що 

дорога російська нафта буде дорожчою 

від дешевої венесуельської. Нещодавно 

Мінськ відвідав азербайджанський 

президент Ілхам Алієв, з яким 

Лукашенко також розмовляв про можливі 

поставки нафти. Наразі невідомо, 

чи такі розмови й справді увінчаються 

позитивним результатом, а чи тільки 

пострахають російського президента. 

Налякати Путіна непросто. Адже російський 

енергетичний гігант РАО ЄЕС 

заявив про значне скорочення поставок 

енергоносіїв до Білорусі у зв’язку 

з малою потужністю фірми. 

А як же інтеґрація, слов’янськийй 

союз, ветерани та Скорина в Пітері? 

Останні події і заяви свідчать про 

те, що майбутнє імовірного союзу досить 

туманне. 

Дванадцять років Олександр Лукашенко 

старанно намагається ліквідувати 

будь-які межі поміж Росією та Білоруссю, 

втім, із такою ж старанністю 

він може розпочати відбудовувати їх 

наново. Якщо ціною збереження його 

влади буде встановлення кордону 

з Росією, то йому нічого не перешкодить, 

аби поїхати під Смоленськ і власноруч 

почати вкопувати прикордонні 

стовпи. А якщо комусь зі Сходу захочеться 

підважити існування білорусько-російського 

кордону, то варто не 

забувати слів Олександра Григоровича 

про Чечню. Ось тільки відкритим 

залишається питання про роль, яку Лукашенко 

виконуватиме, тьху-тьху, на 

уявній війні. Національним героєм на 

кшталт Джохара Дудаєва його уявити 

доволі складно, а от Рамзаном Кадировим 

– навіть дуже просто. 

Дзмітрій Гурнєвіч, Варшава 

23


Під польським 

кордоном 

Закарпаття унікальне в своєму розташуванні. 

Воно межує з усіма чотирма західними сусідами 

України – Румунією, Словаччиною, Угорщиною 

і Польщею. Тільки-от, якщо з першими трьома 

можна „комунікувати“, то з поляками всіляке 

спілкування „відсутнє“. Кордон можна переїхати 

тільки у Львівській чи Волинській областях. 

Закарпатці їздять до Польщі навіть через 

Словаччину... Аби вивчити ситуацію на місці, 

я подався аж під польський кордон. 

Найближче до поляків – Лубня, 

тож їдемо туди, в найпівнічніше закарпатське 

село. 

65 кілометрів від Ужгорода доводиться 

долати аж чотири години: 2,5 

години електричкою до Ставного, 

а звідти ще 7 кілометрів пішки. Бо автобус, 

кажуть, їздить двічі на тиждень. 

Але сьогодні, схоже, не наш день. Ми 

бредемо дорогою, що петляє разом 

із річкою Лубнянкою, насолоджуємося 

довколишніми краєвидами: якне-як 

– довкола національний парк. 

Історія села починаться просто 

з розпуття. Поруч із придорожнім 

хрестом – старий єврейський цвинтар. 

Похилі плити з гебрейськими 

письменами свідчать, що Березнянщина 

колись була землею обітованою 

і для цього народу. В Лубні 

мешкало чотири єврейських родини 

– Зайдлери та Шоломаєри. Тримали 

корчму, крамницю, займалися 

чоботарством. Та війна викреслила 

цю сторінку тутешньої історії. Як 

і школу, куди українці ходили разом 

з євреями. Її спалили, відступаючи, 

мадярські вояки. 

Хоча і не всім їм судилося дістатися 

Модьорорсаґу. Про це нагадує ще 

один придорожний хрест – на братській 

могилі десятка гонведів. Цікаво, 

що впорядкували могилу самі лубнянці, 

пробачаючи мертвим кривди 

історії. Ще один військовий цвинтар 

знаходився над Лубнею – на горі 

Черемсі, де кілька місяців тримали 

фронт російські війська генерала 

Брусилова. Одне село, а скільки сліз, 

війн, народів! 

Перше враження від Лубні – селомузей. 

Я вже давно не бачив такої 

кількості старих лемківських садиб, 

так званих „довгих хиж“. Тільки на 

відміну від ужгородського музею, тут 

на порозі чи біля плоту стоять живі 

люди. Сиві бабці в хустках здивовано 

дивляться на туристів, які невідомо 

для чого забрели в таку глухомань. 

Лубня належить до „неперспективних“ 

сіл. Має всього 235 мешканців, 

із них половина – пенсіонери. Єдиний 

сільський магазин оживає в день 

пенсії. На два тижні грошей вистачає, 

потім знову доводиться брати товар 

„на бороду“. Аби згодом півпенсії 

віддати за борги, а на другу частину 

тягнути до нової „бороди“. 

Початкову школу відвідують п’ятеро 

учнів. Зрештою, на Березнянщині 

є села, які мають і по три школяра. 

От коли учнів у школі залишаться 

лише двоє, її доведеться закрити. 

І хоча молоді майже нема, а десятки 

хиж стоять порожніми, я б не ставив 

хрест на цій віддаленій екзотиці. 

Бо перспектива тут залізна. І до неї 

всього два кілометри. Називається 

вона – польський кордон. 

Гори, Польща та яфини 

Ми їдемо „газіком“ догори, і нас 

добряче трясе. Нарешті – зупинка. 

Перед нами – Польща. Лише два 

прикордонні стовпи, синьо-жовтий 

та червоно-білий, вказують, що ми 

на кордоні. Колючку зняли кілька 

років тому. 

Василь Мушак, власник бадіку та 

невеличкої лісопилки, яка здебільшого 

простоює, простягає мені „кукер“. 

„Ось там, на горі Тростяниця – хрест. 

Бачиш? – показує він. – А біля нього 

повно поляків. Це туристи“. 

„За рік їх тут буває сотні тисяч“, 

– додає він із заздрістю. 

Побачивши нас, підходять два 

молоді прапорщики. Дивляться документи. 

Прикордонники живуть поруч, 

в наметах. Служба хоч і нелегка 

– щодня патрулювати горами вздовж 

контрольної смуги, – зате спокійна. 

Нелегали надають перевагу Словаччині. 

Там закони ліберальніші. Найголовніше 

– відійти подалі від кордону, 

і ти вже – біженець. 

Але не тільки Польща є перспективою 

Лубні. Село знаходиться 

поміж чотирма вершинами-тисячниками: 

Плішка, Вежа, Тростянець 

і Черемха. Воно просто приречене 

24

Текст та фото: Олександр ГАВРОШ, Ужгород-Лубня 

на зелений туризм. Ми обираємо 

найвищу гору, Черемху, і долаємо 

1130 метрів над рівнем моря за 

якихось дві години. 

На Черемсі, розморені дорогою 

і сонцем, із синіми від яфин губами, 

ми поринаємо в довколишні краєвиди. 

І тільки вітер приємно холодить 

розпашіле тіло. Та ще сторожовий 

червоно-білий гвинтокрил, який летить 

вздовж контрольної смуги. Та що 

йому до нас, а нам до нього! Яфини 

не діляться на польські та українські. 

Витерши губи від смаженої солонини, 

втамувавши спрагу з кринички 

на самій вершині, перескочивши 

через траншеї Першої світової, 

прочитавши прізвища угорських вояків, 

видряпані на каменях з датою 

„1915“, глянувши востаннє на красу 

неземну, ми рушаємо вділ. 

Загублені поміж 

історією та географією 

Ми знову виходимо на „127-ий“ 

– так називають це місце за номером 

прикордонного стовпа. Тут, на перевалі 

Бескид, лубнянці облюбували 

місце для пікніків. Спорудили альтанку. 

Смажиш шашлик за кілька метрів 

від кордону і дивишся на Польщу. 

„Фата Моргана“ кількох поколінь. 

А ще яких півстоліття тому все було 

не так. Адже з польського боку перше 

село – українське. Село Волосатий. 

Велике поселення. Понад тисячу 

дворів, греко-католицька церква. 

Жодних перепон на кордоні не було. 

Як і тепер, стояли хіба прикордонні 

стовпи. Зате люди почувалися значно 

вільніше. Береш від старости 

довідку та й ідеш на кілька днів до 

Польщі. Там довідку реєструєш і ходиш 

собі у справах. 

Мешканці Волосатого ходили „на 

чехи“ за косами, лубняни до Польщі 

– за маслом та яйцями. Під час 

Другої світової пропускний режим не 

змінився, але ходилося один до одного 

менше. Там вже були німці, а тут 

– мадяри. Та й війна, як-не-як. 

А потім сталася трагедія. Акція „Вісла“ 

проходила на очах лубнянців. 

Село Волосатий поляки виселяли. 

Тисячі людей йшло через Лубню зі 

своїм нехитрим домашнім скарбом. 

Йшли так, як колись ішли євреї, гнані 

до ґетто. Вигнанцям не дозволили 

залишитися в близьких їм по духу 

лемківських селах Закарпаття. Всіх 

вивезли ешелонами на Дрогобиччину. 

А невдовзі Волосатий запалав. 

Згоріло все. 

Соціалізм приніс „залізну завісу“ 

та колючий дріт. Незалежність України 

розірвала „колючку“ і відкрила 

з десяток переходів до Польщі. Але 

не тут. Закарпаття – єдина з трьох 

областей, що межує з Польщею і не 

має до неї переходу. Тож закарпатцям 

доводиться долати зайву сотню 

кілометрів. 

Поляки також зацікавлені у відкритті 

ще одного міжнародного 

переходу. Адже Підкарпатське воєводство 

належить до найбідніших. 

А відкриття переходу дає поштовх 

для економічного зростання регіону. 

Тільки-от біда: з польського боку розташований 

національний природний 

парк „Бещади“. Тож про інтенсивний 

економічний обмін нема й мови. 

„То давайте відкриємо хоча б туристичний 

перехід“, – пропонують 

лубнянці. Хай люди подорожують 

велосипедами чи пішки. 

Уроки польської 

Поки ми бесідуємо про це з двома 

сільськими головами Лубні – новим 

і старим – до кордону під’їжджає 

авто з польськими прикордонниками. 

На горизонті з’являється п’ятеро 

вершників. Ми підходимо до поляків, 

перекидуємося кількома словами. 

Їхня застава розташована у Волосатому. 

Вони добре оснащені технікою. 

Тепловізори дають можливість уночі 

бачити все, що рухається. Цю ділянку 

кордону з Україною „страж гранічна“ 

оцінює як спокійну. 

Нарешті під’їжджають вершники. 

Це чотири туристи зі Швейцарії та 

їхній провідник. У Волосатому розташована 

конеферма. Шестиденний 

тур горами на кониках гуцульської 

породи обходиться бажаючим 

у 600 євро. Ми множимо в голові 

600 на 4... 

„Дві з половиною тисячі євро, 

– ляскає себе по чолі новий голова 

Лубні. – Половина нашого річного 

бюджету!“. „А ви думаєте, швейцарці 

не заїхали б подивитися заодно 

й Україну? – риторично запитує ексбіров 

Василь Кірик. – Треба лише 

шлаґбаум підняти“. 

Ми ще довго гомонимо біля ватри, 

милуючись довколишніми краєвидами. 

Хтось розповідає про нещодавній 

приїзд у Лубню автобуса 

переселенців з Волосатого. Вони 

приїхали зі Львівщини. Найстаршому 

було 92 роки. Поляки пустили їх на 

двісті метрів углиб кордону, аби вони 

могли краще роздивитися дідизну. 

А потім їх уже неможливо було звідти 

забрати. Люди плакали, дивлячись 

на свої прадідівську землю. Вони 

не бачили її 60 років. Не дивно, що 

чимало з них взяли із собою шматок 

рідного ґрунту. 

Хтось розповідає про теперішній 

Волосатий – двадцять будинків, орієнтація 

винятково на туризм. Василь 

Кірик затягує пісню „Ой лубенськоє 

село“. Поволі сонце заходить 

за далекі польські гори. Сутеніє. 

„Обов’язково напишіть про дорогу, 

що веде на перевал, – просить мене 

голова села. – Якщо її зараз не відремонтувати, 

восени її забере річка. 

І тоді про Польщу доведеться забути 

на віки вічні“. А це означає, що село 

тоді не врятує вже й сам Всевишній. 

25


Кордони України: закриті 

на Заході та відсутні на Сході 

В березні 2006 року голова Держкомітету земельних ресурсів Микола 

Сидоренко заявив, що поточного року буде завершено делімітацію та 

демаркацію кордонів України. Проте надворі вже останні місяці року, 

а демаркація кордону на Сході ще й не починалася. Власне цей випадок 

ілюструє загальну ситуацію, яка склалася в питанні вирішення певних 

проблем європейської інтеґрації України – максимум заяв, мінімум справ. 

Встановлення кордону і його режиму, 

а також демаркація та делімітація 

державного кордону на Заході, фактично 

закінчені. Це пов’язано з тим, 

що кордони України збігаються з колишніми 

кордонами СРСР, і Україна 

як правонаступник УРСР отримала 

в спадок добре облаштований 

західний кордон. Отож, згідно з інформацією 

Державної прикордонної 

служби України на сьогодні ситуація 

на західних рубежах України виглядає 

так: 

Польща (542,39 км). Державний 

кордон та його режим встановлено 

Договором між Україною і Республікою 

Польща від 12 січня 1993 

року. В 2002 році закінчено перевірку 

проходження українсько-польської 

ділянки державного кордону 

і затверджено технічні документи 

для підтримання позначень українсько-польського 

державного кордону 

в належному стані. 

Словаччина (98,5 км). Державний 


Договором між Україною і Словацькою 

Республікою про спільний 

державний кордон від 14 жовтня 

1993 року. На сьогодні опрацьовано 

організаційно-технічну документацію 

на спільну перевірку державного 

кордону, приведено до належного 

стану позначення лінії державного 

кордону. Станом на 1 березня 

2006 року опрацьовано проект опису 

лінії спільного державного кордону, 

список координат та картографічні 

матеріали. 

Угорщина (136,7 км). Державний 


Договором між Україною і Угорською 

Республікою від 15 травня 

1995 року. В 2003 році закінчено 

перевірку проходження українськоугорської 

ділянки державного кордону. 

Підсумкові документи перевірки 

ратифіковано Законом України від 

26.11.03 № 1336-ІV. 

Румунія (613,8 км). У 2003 році 

підписано Договір між Україною і Румунією 

про режим українсько-румунського 

державного кордону, співробітництво 

та взаємну допомогу з прикордонних 

питань, який у квітні 2004 

року ратифіковано Парламентом Румунії 

та в травні 2004 року – Верховною 

Радою України (закон України 

№ 1714-1V). Триває робота щодо 

укладення Угоди між Урядом України 

і Урядом Румунії про делімітацію 

континентального шельфу і виняткових 

економічних зон обох держав 

у Чорному морі. На сьогодні сухопутна 

ділянка українсько-румунського 

кордону делімітована та демаркована. 

Проблемним залишається питання 

о.Зміїного та континентального 

шельфу навколо цього острова. 

Дане питання перебуває на розгляді 

міжнародного суду в Гаазі. 

Молдова (1222,0 км). Делімітацію 

державного кордону між Україною 

і Республікою Молдова завершено, 

підписано Договір між Україною 

і Республікою Молдова про державний 

кордон (Договір ратифіковано 

Законом від 06.04.00 №1633- 

ІІІ). 29 січня 2003 року відбулося 

урочисте відкриття першого прикордонного 

знаку в районі міжнародного 

автомобільного пункту пропуску 

„Мамалига−Крива“ та було підписано 

Положення про демаркацію державного 

кордону між Україною і Республікою 

Молдова. На сьогодні продемарковано 

594 км кордону, встановлено 

1803 прикордонний знак. 

Українсько-білоруський кордон 

(1084,2 км). Іншою ситуація виглядає 

на північному та східному напрямках. 

Так, попри те, що делімітацію 

українсько-білоруської ділянки 

державного кордону завершено, до 

цього часу не проведена демаркація 

кордону. Всі пропозиції білоруської 

сторони були враховані. 

12 травня 1997 року підписано 

Договір між Україною і Республікою 

Білорусь про державний кордон, 

який ратифіковано Верховною 

Радою 18 липня 1997 року (Закон 

України від 18 липня 1997 року 

№ 491/97-вр), однак Національними 

Зборами Республіки Білорусь дотепер 

Договір не ратифіковано, що 

затримує процес демаркації державного 

кордону. 

Білорусь наполягає на комплексному 

вирішенні питання українськобілоруського 

кордону і фінансових 

проблем. Мова йде про так звані 

українські борги перед Білоруссю. 

В 1992 році білоруські підприємства 

переказали українським колегам 

гроші за випущену, але не поставлену 

продукцію. До останнього 

часу сума боргу піддавалася постійним 

коригуванням. Називалися 

суми від 400 млн. до 115 млн. дол. 

За словами президента РБ Олександра 

Лукашенка, „білоруська сторона 

вже „знизила суму з 220 млн. до 

115 млн. дол. та запропонувала методику 

їх погашення“. В українському 

МЗС називали значно меншу суму – 

50 млн. доларів. В українських дипломатичних 

колах існує думка, що 

офіційно жодного боргу за Україною 

не зафіксовано: йдеться про сальдо 

взаєморозрахунків, що утворилося 

між суб’єктами господарської діяльності 

1992 року. Деякі експерти вказують, 

що це борги приватних компаній 

чи окремих суб’єктів господарювання, 

а не „державні“ борги. І тому 

погоджувати це питання з ратифікацією 

договору про державний кордон 

принаймні нелогічно. 

На думку представників українського 

МЗС, Київ міг би розпоча- 

26

Текст: Віталій КУЛИК 

Директор Центра досліджень 

проблем громадянського суспільства, Київ 

ти демаркаційні роботи самостійно, 

в односторонньому порядку (відповідно 

до правових норм така можливість 

не виключається), проте воліє не 

робити цього. 

Як зазначає „Дзеркало тижня“, 

інший мотив, яким керується Київ 

у бажанні якомога швидше поставити 

крапку в цій історії, пов’язаний із 

неможливістю налагодити належне 

співробітництво між прикордонними 

відомствами двох країн. Річ у тім, що 

після підписання Договору в деяких 

місцях лінія кордону була трохи змінена. 

Але якщо для українських прикордонників 

ці зміни вже стали законом, 

білоруські рівняються на той 

кордон, що існував до травня 1997 

року. З аналогічними проблемами 

постійно стикаються й жителі прикордонних 

сіл. 

В процесі демаркації буде розчищено 

смугу шириною п’ять метрів, 

посередині якої встановлять центрові 

стовпчики, а з боків на відстані 

2,5 метра – прикордонні стовпи. 

За даними українського МЗС, позначення 

кордону на місцевості обійдеться 

кожній зі сторін приблизно 

в мільйон−півтора мільйона доларів 

(у білоруській пресі ця сума завищується 

до 80 млн.). Причому передбачається, 

що гроші будуть витрачені 

протягом трьох років, а кошти може 

надати ЄС. 

Українсько-російський кордон 

(2295,04 км). Контроль над цим 

кордоном Україна отримала у сiчнi 

1993 року, але його реальний статус 

донинi вiдрiзняється вiд статусу 

західних кордонів нашої держави. 

Україна чітко заявила, що має намір 

домогтися остаточного врегулювання 

проблем делімітації та демаркації 

кордону з РФ і виходить з позиції, що 

всі її кордони мають однаковий правовий 

статус. 

Російська сторона вважала за доцільне 

виділити його з групи кордонів, 

щодо кожної з яких існують суттєві 

вiдмiнностi в правовому врегулюванні. 

По-перше – це колишні 

кордони СРСР, по-друге – кордон 

РФ з країнами, якi не увiйшли до Союзу 

Незалежних Держав, i, по-третє 

– кордони з країнами−членами 

СНД. Щодо останніх цілком достатнім 

вважалося обмежитися делiмiтацiєю 

кордону. Але навіть 

цей процес достатньо затягнувся, 

i в 1998−1999 роках вдалося лише 

в загальних рисах розмежувати лiнiї 

землекористування суб’єктів господарювання 

в прикордонних областях 

РФ та України. 

На сьогоднішній день, на сухопутній 

ділянці делімітацію державного 

кордону між Україною і РФ завершено, 

у 2003 році підписано Договір 

між Україною і РФ про українсько-російський 

державний кордон, 

який у квітні 2004 року ратифіковано 

Верховною Радою України та 

Державною Думою РФ. 

У той же час вітчизняні експерти 

вказують на те, що попри небажання 

розпочинати демаркацію кордону 

з Україною, Росія не має наміру залишати 

його прозорим. На практиці 

російські прикордонники та митні 

служби посилюють режим на кордоні, 

тоді як високі росiйськi посадовці 

офіційно заперечують проти його 

закріплення де-юре. Надолужити явнi 

прогалини i брак правової бази 

в двосторонніх відносинах РФ намагається 

через структури СНД. В рамках 

Спiвдружностi підписано десятки 

„Bідкритість“ кордону 

між Україною та 

Росією створює загрозу 

національній безпеці 

не лише України. 

документів щодо прикордонних питань, 

однак Україна не приєдналася 

до бiльшостi з них, оскільки вони 

суперечать її внутрішньому законодавству. 

У сфері делімітації морської ділянки 

українсько-російського кордону 

все ще існують значні проблеми. 

Азовське море мало статус внутрішнього 

моря СРСР. Цей статус 

розповсюджувався i на Керченську 

протоку, оскільки вона є єдиним 

морським шляхом для заходу іноземних 

суден в порти Азовського моря. 

Де-факто й після розпаду Радянського 

Союзу ніхто не піддавав сумніву 

міжнародно-правовий статус цього 

моря i протоки. Питання можливої 

зміни чи уточнення їхнього правового 

становища перейшло виключно 

в площину українсько-російських домовленостей. 

Так, у 2003 році підписано Договір 

між Україною та Російською Федерацією 

про співробітництво у використанні 

Азовського моря і Керченської 

протоки, який у квітні 2004 

року ратифіковано Верховною Радою 

України та Державною Думою 

Російської Федерації. Переговорний 

процес щодо розмежування Азовського 

і Чорного морів та Керченської 

протоки все ще триває. 

Позиція Росії полягає в тому, щоб 

надати Азовському морю й Керченській 

протоці статус внутрішніх вод 

двох держав, провівши лінію державного 

кордону лише по дну й залишивши 

водну поверхню й живі ресурси 

моря в загальному користуванні. 

Позиція України базується на 

принципі встановлення лінії державного 

кордону на всій його довжині, 

як в Азовському морі й Керченській 

протоці, так і в Чорному морі. 

Ця позиція є більш обґрунтованою 

з міжнародно-правової точки зору, 

оскільки враховує вимоги Конвенції 

ООН 1982 р. Якщо лінія державного 

кордону буде проведена на підставі 

норм Конвенції, то Україні відійде дві 

третини акваторії Азовського моря, 

у шельфовій зоні якого перебувають 

поклади природного газу. 

За таких умов Російська Федерація 

втрачає можливість геологічного 

вивчення й експлуатації ряду перспективних 

родовищ вуглеводнів, обмежується 

використання нею значної 

частини морських природних ресурсів 

цих акваторій, звужуються можливості 

політичного впливу на ситуацію 

в регіоні. 

В зв’язку із цим варто очікувати 

нових викликів з боку РФ у питанні 

остаточного врегулювання проблеми 

кордону. 

Якщо залишити осторонь бюрократичну 

риторику прикордонних відомств, 

то мусимо зробити висновок, 

що „відкритість“ кордону між Україною 

та Росією створює загрозу національній 

безпеці не лише України. 

Це створює цілий клубок проблем, 

які впливають на рівень стабільності 

у всьому регіоні. 

За даними Центру миру, конверсії 

та зовнішньої політики України, 

близько 90 % нелегальних міґрантів 

потрапляють до нашої країни через 

прозорий українсько-російський 

кордон. Через це Україна стала 

основною країною транзиту і нагромадження 

нелегальних міґрантів 

у Центрально-Східній Європі. Крім 

того, через українсько-російський 

кордон до нашої країни надходить 

левова частка контрабанди, тут здійснюється 

торгівля людьми, і відбуваються 

контакти між злочинними угрупованнями. 

Також правомірним є питання, 

що без оформленого кордону 

з РФ з Україною навряд чи вестиметься 

серйозний переговорний 

процес щодо її інтеґрації в Європейський 

Союз. 

27

Події в Кондопозі і не лише там 

У цьому ж тренді нестабільності – 

і недавні події в Кондопозі, маленькому 

карельському місті. Кримінальне вбивство 

призводить до спалаху насильства, 

демонструючи очевидне неприйняття 

громадянами Росії слов’янського 

походження своїх же співгромадян 

кавказького походження. Тобто йдеться 

вже про те, що почувати себе стабільно 

й безпечно у власній державі не 

може значна частина його мешканців 

„неправильної“ національності. Які висновки 

з погромів робить влада? Цілком 

протилежні розумним. Загострен- 

з краю 

Синдром 

нестабільності 

Навряд чи найближчими роками ми 

довідаємося правду про замовників 

і виконавців убивства журналістки 

Анни Політковської – як дотепер не 

знаємо майже нічого про те, хто, 

а головне – навіщо, вбив журналістів 

Владислава Лістьєва й Дмитра Холодова, 

політиків Галину Старовойтову 

і Сергія Юшенкова, першого заступника 

голови Центрального банку Росії 

Андрія Козлова… Втім, коли вбивали 

Лістьєва чи навіть Старовойтову, 

міф про абсолютну стабільність проживання 

в Росії та безхмарність її 

найближчого майбутнього ще не був 

таким важливим для влади і значної 

частини суспільства. 

Вбивства Козлова й Політковської – 

це перші постріли в стабільній, впевненій 

у собі країні. Країні, в якій „не може 

бути нічого подібного“. І відразу ж виникає 

запитання: чому це сталося? 

Версій, звичайно ж, дуже багато. Політковська 

практично завжди займалася 

гострими темами, а її тексти не залишали 

каменя на камені від образу, 

що створюється кремлівськими пропагандистами 

й репортерами державних 

телеканалів. Незадоволених нею – не 

перелічити. Тому можна стверджувати, 

що це зробили люди, які хотіли догодити 

владі, як і те, що це зробили ті, хто 

намагався її скомпрометувати. І те, що 

в убивстві Політковської міг бути зацікавлений 

чеченський прем’єр Рамзан 

Кадиров, і те, що вбити Політковську 

могли вороги Рамзана… Кожну з цих 

версій можна переконливо довести 

і настільки ж переконливо спростувати. 

Зараз журналісти „Нової газети“ 

Фото: УНІАН 

зайняті реконструкцією останньої статті 

Анни, яку журналістка так і не принесла 

в редакцію. Втім, приводом для 

знищення Політковської могла стати не 

саме ця, недописана стаття, а вже опублікована 

й прочитана тими, хто вирішив, 

що Політковська наблизилася до 

відповіді на чергове неприємне питання 

російської дійсності. А, можливо, 

справа й не в статтях Політковської, 

а в її суспільній діяльності, контактах 

і зв’язках. Зрештою, головне в цьому 

вбивстві – не те, чому відбувся злочин, 

а те, що він взагалі відбувся. 

Вбивство Політковської – доказ нестабільності 

в країні, влада якої щодня 

переконує своє населення, що все 

стабільно, як ніколи, все під контролем, 

а для збереження спокійного існування 

необхідно просто вивчити інструкцію 

про розумну передачу влади в 2008 

році та насолоджуватися розвитком 

на нафтові гроші. І от у цій стабільній 

і спокійній країні, що нею керує мудрий 

і популярний президент, одна за 

іншою починають відбуватися події, які 

в стабільних країнах не відбуваються. 

Вбивають заступника голови Центробанку 

– високоставленого чиновника, 

якого охороняли дуже ретельно. Вбивають 

таким чином представника вищого 

ешелону російської номенклатури, 

яка повинна була б сподіватися 

якщо не стабільності, то вже бодай 

безпеки свого існування. З погляду 

російської реальності – тієї, яку можна 

спостерігати на вулицях і в офісах, 

а не на екранах телевізорів – дивним 

може виглядати не вбивство Козлова, 

а саме те, що чиновники настільки високого 

рангу гинуть у країні дуже й дуже 

рідко. Втім, а що означає „рідко“? 

До недавнього замаху на життя Анатолія 

Чубайса поставилися надзвичайно 

легковажно саме тому, що голова 

правління РАО „ЄЕС Росії“, на щастя, 

залишився живий. Андрію Козлову теж 

могло поталанити – і що ж тоді, стабільність 

була б збережена до наступного 

замаху? 

Правоохоронні органи, що їх уповноважений 

із прав людини в Росії 

Володимир Лукін назвав „правоховаючими“, 

займаються пошуками не замовників 

політичних убивств останніх 

років, а виконавців. Замовників теж 

можна відшукати – як це було у випадку 

з розслідуванням убивства Галини 

Старовойтової – але мотиви здійснення 

злочину однаково залишаться 

незрозумілими. І чомусь здається, що 

розслідування вбивства Анни Політковської 

при всіх запевненнях влади 

чекає така ж доля – залишатися загадкою 

й прикладом нестабільного існування 

у „стабільній“ Росії. 

28

ня стосунків з Грузією дозволяє главі 

держави заговорити про необхідність 

захисту інтересів корінного населення, 

а запопадливим чиновникам – шукати 

грузинів на вулицях Москви і виганяти 

зі шкіл уже не лише грузинів, а ще й вірменів 

з азербайджанцями. 

Нічого дивного. Самі слова Путіна 

про захист інтересів корінного населення 

чекають на пояснення й конкретизацію 

найближчим часом. Вибухи 

й погроми на ринках – справа рук саме 

представників цього „корінного населення“, 

розлюченого засиллям „некорінних“ 

торговців. Але тоді необхідно 

точно вказати, хто корінний, а хто 

ні. Росіяни, звичайно ж, – корінні. А жителі 

країн СНД, природно, – ні. Але що 

тоді робити з російською міґраційною 

політикою останніх років, яка спрямована 

на залучення в країну жителів 

сусідніх держав? Як зв’язати воєдино 

думку величезної частини російського 

суспільства про „російський Крим“ 

і прагнення вигнати з ринку просту російську 

жінку з Керчі, що приїхала торгувати 

кримським виноградом? Чи все 

ж ідеться виключно про кавказців? 

Тільки відверте суспільне обурення 

поки що призупиняє безтурботне підпилювання 

гілляки, на якій тримається 

багатонаціональна Російська держава. 

Але слова сказані, і їх з майбутнього 

Росії не викинеш. Тепер от – убивство 

журналістки. Не дуже популярної 

серед більшості населення і відверто 

марґінальної – з погляду влади. Але 

відомої й шанованої у світі. Навіть і не 

журналістки в буквальному розумінні 

цього слова, а ньюсмейкера та суспільного 

діяча: Анна Політковська була 

насамперед людиною, що створювала 

неприємні новини та брала участь 

у багатьох важливих подіях останніх 

років, а вже згодом – автором статей. 

І її смерть – ознака нестабільності для 

всього журналістського цеху. Тому не 

варто думати, ніби журналісти, які перебувають 

у значно тепліших стосунках 

з владою, не замислюються над 

долею колеги: саме так, як можна знищити 

опозиційного публіциста, можна 

вбити в під’їзді й провладного – все за 

тією ж логікою нагнітання нестабільності. 

І не випадково один із провладних 

телеведучих першим заговорив 

у телевізійному ефірі про розправи, 

що готуються над журналістами. І не 

випадково сюжети пам’яті Політковської 

присвячували навіть канали, які 

давно вже включили журналістку в „чорний 

список“ і ніколи не запрошували 

її на свій ефір. Відсутність стабільної 

перспективи стосується кожного. 

Віталій Портников, Москва 

Журналістські гамбурґери 

Подзвонив мені добрий знайомий. Фахівець своєї справи, шанований колегами 

дипломат, мила, ерудована і свідома своїх здібностей людина. „Доброго 

дня, пане посол“, – вітаюсь я, не приховуючи приємності від його дзвінка, і відразу 

запитую, як йому ведеться на місці нового призначення. Він каже, що дзвонить 

із празьких Стржешовіц, і якщо в мене є хвилька для нього, то власне про 

це й хотів би зі мною побалакати. „Для вас у мене завжди знайдеться час“, – кажу 

цілком щиро. 

Він розповів мені історію свого відкликання і наступного звільнення з Міністерства 

закордонних справ. Історію, в основі якої лежала нагальна потреба знайти 

пару теплих посад для політиків-ветеранів. Саме їм мусили поступитися роботою 

кілька штатних дипломатів, людей, що знаються на своїй роботі, добре її виконують, 

але які не є кумами президента, прем’єра чи когось подібного. І саме 

тому, моя держава, Чеська Республіка, знову призначить на посаду посла не того, 

хто гідний її займати, а того, хто на такій посаді не повинен би бути взагалі. 

За жодних обставин. І все це без огляду на штатний розклад і порядок призначень, 

затверджений Міністерством закордонних справ кілька років тому. 

Я чемно попрощався й пообіцяв про це написати. Цей, нині вже колишній посол, 

вислав мені всі документи, що стосувалися його справи. Знайомі з МЗС, 

яких не зарахуєш до кола його друзів, підтвердили, що все сказане ним є правдою 

і нічим іншим. А друзі, обурені подібним неподобством, переконували мене, 

що вже найвища пора щось написати з цього приводу. Але... але це вимагало 

б декількох днів праці, кількох – чим більше, тим краще – зустрічей з людьми, 

які, здебільшого, нічого офіційно підтвердити не наважаться, і врешті, – ще 

купу часу, аби зібрати достатньо матеріалу для доброї статті: з відповідною інформацією 

та достовірними джерелами... Часу, якого завжди бракує, часу, що 

його для підготовки статті (яка до того ж ніколи не потрапить на першу сторінку) 

ніхто в редакції мені ніколи не подарує. Я навіть не пробував пропонувати. Приблизно 

за три тижні мій знайомий подзвонив знову, і я запевнив його, що над 

статтею працюю. Принаймні в голові. Але то була неправда. Я переконаний, що 

якщо не станеться якогось дива, цієї статті ніколи й не буде. 

Не буде так само, як і тієї, про безглузде нищення добре заасфальтованої дороги 

та тротуарів у тій дільниці Праги, де я тепер мешкаю. Себто про те, як замість 

неї прокладають жахливу бетонну вулицю, і через цю дрібничку мешканці 

змушені місяцями їздити і ходити по болоті. А причина? Хтось там, якийсь посередник 

між мерією та постачальником бетонних плит заробляє непогані гроші. 

Так, на жаль, і в Центральній Європі (а не лише в Східній, як прийнято вважати) 

може статися, що на чиєсь замовлення замордують журналіста, або хтось 

принаймні спробує це зробити. Однак не смерть, залякування чи погрози 

ув’язненням становлять у нас найбільшу небезпеку для журналістів. Насправді 

найбільша загроза для нас – це журналістське серійне виробництво, тиск власників 

телеканалів, газет і радіо, їхні вимоги найменшим коштом випродуковувати 

якнайбільше ходового, продажного матеріалу. І жодним чином тут не йдеться 

лише про боротьбу бульвару з небульваром. 

Рушієм журналістського світу є своєрідна індустріально-репортерська революція, 

що порядну ручну роботу перетворює на звичайне конвейєрне виробництво. 

Очевидно, що на фабриці під назвою „редакція“ знайдеться багато посад, 

на яких можна спокійно, за прекрасні гроші бити байдики. І вже зайве наголошувати, 

що продукт, який має вигляд газети, може преспокійно виготовити 

й одна десята від кількості тих людей, які працюють в „передових“ редакціях. 

Ну, як би це вам пояснити? Існують прес-агенції, де можна знайти все необхідне 

(хоч і вони передирають інформацію одне від одного, намагаючись зекономити). 

Журналісти вже давно практично нікуди не виїжджають. В кращому випадку 

телефонують, в гіршому – серфують Інтернетом. Парадоксально, що в світі, де 

без проблем можна за найкоротший час отримати величезну кількість інформації, 

починає виникати щось на кшталт „медіального макдональдса“, тобто – 

глобальний ринок усереднених загальносвітових вістей, основою яких спокійно 

може бути всього одна неперевірена інформація. 

В конвейєрній індустрії інформаційного виробництва подібні речі – справа 

другорядна. Ми сидимо перед своїми комп’ютерами, серфуємо Інтернетом і по 

телефону обговорюємо зі знайомими, що живуть по той бік планети, жахіття 

вбивства Анни Політковської. І між третьою та четвертою пообідньою кавою несподівано 

самі для себе усвідомлюємо страшну правду. Нас ніхто й ніколи не буде 

мати за що вбити. 

Лубош Палата 

в нашому просторі 

29

з краю 

огляд подій 

21 вересня. Найкращим математиком 

світу серед студентів визнаний Дмитро 

Скороходов — українець, який навчається 

на IV курсі Дніпропетровського національного 

університету. Він переміг у 

Всесвітній математичній олімпіаді, до того 

ж уже вдруге. 

23 вересня. Сім указів глави держави, 

так і не завізовані прем’єром, повернуті 

з Кабміну до Секретаріату Президента. 

Таке у взаєминах прем’єр-міністра та 

Президента трапилося в Україні вперше. 

Це — один із наслідків конституційної реформи. 

25 вересня. Цьогорічний туристичний сезон 

в Україні був вдалим — кажуть туроператори. 

Лише за пів року Україну відвідали 

7,5 мільйона іноземних туристів. 

Це майже втричі більше, ніж за весь 2000 

рік. Іноземці, як і раніше, їдуть переважно 

в Карпати та Крим. Найбільше зріс потік 

туристів до Карпат — на 25 відсотків, 

порівняно з минулим роком. А до Криму 

їде все менше людей. Причини цього 

— нерозвинена інфраструктура, відсутність 

розумної цінової політики та брак 

реклами. 

27 вересня. Світовий Банк оприлюднив 

прогноз розвитку України до 2015 року. 

Його аналітики вважають, що українцям 

потрібно 100 мільярдів доларів інвестицій. 

Зокрема, близько 30 мільярдів 

треба вкласти в енергетику, 5 мільярдів 

— у транспорт, 15 мільярдів інвестувати 

в житлово-комунальний сектор, і стільки 

ж — в охорону довкілля. Україна сьогодні 

має добру репутацію — їй готові давати 

гроші під низькі відсотки. Щоправда, інвестори 

не позичатимуть на безперспективні 

проекти на кшталт субсидій сільському 

господарству. Аналітики також не підтримують 

відновлення обстоюваних Кабміном 

вільних економічних зон, які, по суті, 

є податковими „чорними дірами“. 

29 вересня. Львів відзначає своє 750-річчя. 

У місті Львові (пол. Lwów, лат. Leopolis, 

нім. Lemberg (з 1772 по 1918), - проживає 

понад 850 000 чол. Перші письмові 

згадки відносяться до 1256 р. Місто 

засновано князем Данилом Галицьким, та 

названо на честь його сина — Лева. За 

іншою гіпотезою, місто отримало свою 

назву через те, що в його околицях на 

той час водилися справжні леви. Історичний 

центр Львова занесений до списку 

Об’єктів Світової Спадщини ЮНЕСКО. 

Під час одного з найбільших концертів 

перед Театром опери і балету виступила 

із новим проектом чи не найвідоміша 

українська співачка-львів’янка Руслана 

Лижичко, яка, на жаль, співала майже 

виключно по-англійськи. Концерт було 

завершено світловим шоу Герта Гофа. Для 

справжніх любителів Львова і львівської 

Експорт русофобії 

Реакція Кремля, яку викликав 

арешт чотирьох російських 

дипломатів, показала 

глибину прірви, в яку потрапила 

російська державність. 

Колишня столиця не змогла 

після розпаду імперії змиритися 

зі своїм новим статусом 

хоч великої та суверенної, 

але вже ніяк не імперської 

держави. В головах російських 

монархів донині не сформувалося 

нове, адекватне бачення Росії, 

і саме це є причиною незрозумілих 

світові, часами цілковито варварських 

політичних та економічних 

кроків, що ведуть країну до нового 

ізоляціонізму. 

коментарій 

Коли президент багатонаціональної 

держави на зустрічі з парламентарями 

говорить про російські базари, 

де „права корінних народів Росії 

топчуть чужаки“, то цим, фактично, 

дає офіційне розпорядження переслідувати 

громадян іншої етнічної приналежності. 

Вже заборона імпорту 

грузинського вина та мінеральної води 

„Боржомі“, здавалося б, була вершиною 

адміністративної глупоти, але, 

як виявилося, цього було замало. За 

цим настало припинення поштового 

й транспортного зв’язків, поліцейські 

реєстрації в московських школах 

учнів з грузинськими прізвищами 

та інші види варварства. Російська 

бульварна преса навмисне перекручує 

прізвище президента Грузії, називаючи 

його не інакше як Ісаакашвілі, 

натякаючи таким чином на уявне 

дійсне походження ворога. В московських 

магазинах можна знайти напій 

з етикеткою „Русский боржомъ“, про 

расову чистоту якого свідчить твердий 

знак. 

Ксенофобні вахканалії, організовані 

російською пропагандою під 

девізом оборони національних інтересів, 

вже довели до того, що в свідомості 

росіян на щабелях історичних 

ворогів грузини випередили американців, 

потіснивши їх таким чином 

на друге місце. На найвищому рівні, 

себто на рівні послів Народної Думи, 

міністрів та Президента ведуться розмови 

про те, що грузини об’їдаютьь 

росіян, чому, очевидно, треба покласти 

край. 

В багатонаціональній та багатоконфесійній 

державі знову стало 

можливим за допомогою вогнепальної 

зброї провадити дискусію про те, 

хто кого об’їдає. 

На цьому тлі дивує лише нерозуміння 

Кремля – чому ж, мовляв, його, 

Кремль, так не любить Грузія? Москва 

переконана, що Грузія повинна 

любити російських військових, навіть 

усупереч тому, що дії офіційних російських 

структур дедалі більше нагадують 

антигрузинський погром. 

Останнім часом Росія робить все для 

того, аби сусіди її не любили. Спочатку 

вона вибачає Україні борг за 

газ (на суму понад мільярд доларів) 

і обіцяє українським заробітчанам 

гори-доли, але коли українці обирають 

президентом не того, кого Москва 

бажала, то вона відразу ж починає 

згадувати про ринкову ціну 

газу. Нині вона робить все можливе 

аби дослівно розірвати грузинську 

республіку – жителям бунтівної території 

надаються російські паспорти, 

вводиться на цій території рубль, 

починається озброєння місцевого населення 

і – Кремль далі не може зрозуміти, 

чому грузинський уряд хоче 

позбутися російських „миротворців“. 

Росія виживає закордонних інвесторів 

зі спільних підприємств на власній 

території, а потім жаліється, що Захід 

не дозволяє росіянам поглинати 

західні підприємства, які їм припали 

до смаку. 

На жаль, окрім нафти й газу, одним 

із головних експортних товарів сучасної 

Росії стає русофобія. Через те, що 

всюди в навколишньому світі Москва 

бачить лише ворогів, вона сама стає 

ворожою для оточення. Це не сприяє 

таким почуттям, як повага, не кажучи 

вже про любов. Те, що Кремль реагує 

на грузинські дії неадекватно, без 

роздумів, майже шизофренічно, тільки 

сильніше згуртовує грузинський 

народ довкола режиму Саакашвілі. 

Ще сумнішим видається те, що Росія 

своїми вчинками відвертає від себе 

тих простих грузинів, які історично 

проти неї ніколи нічого не мали, навпаки, 

ставилися до Росії з симпатією. 

Побічним продуктом цькування 

стає наростання ненависті між різними 

групами російського населення. 

Для Росії, самобутність якої завжди 

виражалася в амальгамі народів, віросповідань 

і культур, вибір такого 

напрямку є нищівним. Саме для Росії 

– не для Грузії. 

Єфім Фіштейн, Прага 

30

Четверта влада в Україні? 

Незабаром минає друга річниця 

від пам’ятних подій 2004 року. Помаранчева 

революція стала переломним 

моментом для української держави, 

суспільства, а також – для журналістики. 

Умовно прийнято поділяти хронологію 

більшості українських проблем на 

„до“ та „після“ президентських виборів 

2004 року. Під час президентства 

Леоніда Кучми, особливо впродовж 

його другого терміну, збільшився тиск 

на ЗМІ в Україні, символом чого стали 

„темники“. „Темники“ та їх негативне 

значення пов’язують, насамперед, 

з головою адміністрації президента 

Кучми Віктором Медведчуком. До 

2004 року Україна була державою, 

де професійна діяльність журналіста 

могла бути причиною його смерті. 

З цього огляду Україна практично не 

відрізнялася від держав колишнього 

СРСР. Серед убитих журналістів 

можна згадати Ігора Александрова 

– директора телерадіокомпанії „Тор“. 

Викликає сумнів і офіційна версія 

– смерть унаслідок автомобільної аварії 

– загибелі Олександра Кривенка 

(головний редактор тижневика „ПіК“) 

та Володимира Єфремова (кореспондент 

Інституту масової інформації). 

Найвідомішою справою, яка шокувала 

не лише Україну (а до того 

ж мала безпосередній вплив на розвиток 

подій у державі), було вбивство 

Георгія Ґонґадзе. Подробиці вбивства 

досі залишаються нерозкритими, а судовий 

процес штучно затягується. Нагадаємо, 

що Ґонґадзе зник 16 вересня 

2000 року, певний час перебуваючи 

під наглядом спецслужб. Рештки тіла 

без голови знайдені 2 листопада. 

Ґонґадзе став символом боротьби 

за свободу слова. Як наслідування 

прикладу засновника „Української 

правди“ виникла ціла низка інформаційних 

інтернет-сторінок. І акція 

„Україна без Кучми“ була великою 

мірою інспірована смертю Георгія. 

Однак „справа Ґонґадзе“ залишається 

і після Майдану мірилом демократизації 

та свободи слова в Україні. Судова 

справа все ще триває, однак мало хто 

вірить, що вона завершиться повним 

з’ясуванням обставин загибелі журналіста. 

Існує кілька версій вбивства. 

Остання вказує на те, що смерть 

Ґонґадзе могла бути частиною великої 

політичної „піар-акції“. У жовтні цього 

року друг Георгія Лаврентій Малазонія 

під час слухань у суді висловив припущення, 

що Георгій міг стати „жертвою 

політичної технології“. А замовником 

злочину міг бути той, хто потребував 

вбивства особи, чия біографія давала 

можливість конструювати пізніше кілька 

сценаріїв подій. Відома журналістка 

„Дзеркала тижня“ Юлія Мостова на 

попередньому слуханні в суді висловлювала 

припущення, що зникнення 

Георгія Ґонґадзе могло бути частиною 

сценарію „вбивства під плівки Мельниченка“. 

Нагадаємо, що Ґонґадзе мав широке 

коло знайомств серед політиків, 

як із табору влади, так і з опозиції, 

що відкривало доступ до інформації. 

Дехто каже, що його діяльність міг 

фінансувати Олександр Мороз. Це 

привід до дискусії на тему фінасування 

українських ЗМІ та самих журналістів. 

До сьогодні можна зустріти чимало так 

званих медійних проектів, які повністю 

фінансуються політичними силами, 

або ж конкретними політиками. Це 

особливо помітно під час виборчих 

кампаній, коли журналісти часто перетворюються 

на піарників. 

Що в такому разі змінилося? Беззаперечним 

досягненням є позитивні 

зміни в поширенні свободи слова. 

„Темників“ як таких уже немає, хоча 

іноді доводиться чути про так зване 

„телефонне право“, коли журналістам 

усно передаються вказівки щодо висвітлення 

події, персони... „Барометр 

свободи слова“, щомісяця публікований 

Інститутом масової інформації, 

починаючи від березня 2005 року не 

зафіксував на Україні жодного випадку 

вбивства журналіста, що на тлі інших 

колишніх республік СРСР, а особливо 

– Росії, вирізняє Україну. Водночас фіксуються 

випадки побиття, або спроб 

залякування журналістів – передовсім 

у регіональних ЗМІ. 

З іншого боку, після Майдану очікувалося 

ґрунтовніших змін на ринку 

медіа. Варто згадати хоча б обіцяну 

люстрацію в журналістському середовищі. 

Та самоочищення не настало, 

і ніщо не свідчить, що найближчим 

часом відбудеться повернення до цієї 

теми. 

Український медіаринок розвивається 

динамічно, однак йому бракує прозорості. 

Приховується інформація про 

реальних власників, політичні зв’язки. 

Українська Гельсінська спілка з прав 

людини проводить дослідження, що 

стосуються власників основних медій 

України. На сьогодні опубліковані 

дані моніторингу телевізійних каналів 

музики виступали „Піккардійська терція”, 

„Мертвий півень” і, передусім, Тарас 

Чубай та „Плач Єремії”. 

3 жовтня. Як повідомляє Держкомстат 

України, подорожчання послуг на 5,9 %, 

зростання цін на продовольчі товари на 

1,1% та подорожчання непродовольчих 

на 0,4 % призвели до прискорення інфляції 

у вересні 2006 року до 2 % (у порівнянні 

з 0 % у серпні). За січень–вересень 

інфляція склала 5,9 %. За підсумками 

дев’яти місяців зростання цін на послуги 

склало 27,4 %, непродовольчі товари 

подорожчали на 2,5 %, продовольчі — на 

0,7 %. У вересні ріст цін стався під впливом 

двох факторів: збільшення тарифів 

на енергоносії та сезонне подорожчання 

сільськогосподарської продукції. Інфляція 

в Україні, за підсумками 2006 року, не 

перевищить 10 %, прогнозує міністр економіки 

Володимир Макуха. 

3 жовтня. Україні погрожують „вигнанням“ 

з Ради Європи. Парламентська 

асамблея Ради Європи піддала критиці 

Україну, а також чотири інші держави 

(Росію, Великобританію, Італію та Туреччину) 

за неприйнятні затримки виконання 

вироків Європейського суду з прав людини. 

ПАРЄ закликає делегації цих країн 

протягом шести місяців надати конкретні 

результати або ж реалістичні плани дій, 

які б допомогли вирішити проблему. Інакше 

Парламентська асамблея Ради Європи 

залишає за собою право застосувати 

восьмий пункт правил процедури, тобто 

позбавити парламентську делегацію 

певної держави права бути присутньою 

в Асамблеї. 

4 жовтня. НАТО має намір продовжити 

співпрацю з Україною в чинних рамках 

і готовий допомогти Києву в плані інформування 

населення про роль і діяльність 

Альянсу. Про це йдеться в декларації Парламентської 

асамблеї НАТО до Ризького 

самміту НАТО. 

4 жовтня. Доходи, які можуть бути використані 

населенням на придбання товарів 

та оплату послуг, у січні–серпні 2006 

року зросли на 28,7 %, порівняно з аналогічним 

періодом минулого року, а реальні 

доходи, визначені з урахуванням 

цінового фактора — на 18,9 %. Дохід 

у розрахунку на душу населення в серпні 

2006 року склав 752,5 грн., порівняно 

із 723,3 грн. у липні. Витрати населення 

в січні–серпні поточного року зросли на 

33,1 %, порівнянно з аналогічним періодом 

попереднього року. Приріст заощаджень 

склав 23 млрд. 961 млн. грн. 

4 жовтня. Янукович вирішив затвердити 

політичний статус міністрів. У новому 

законопроекті про Кабінет міністрів 

уряд пропонує розмежувати політичні 

посади та державну службу, а також 

затвердити політичний статус міністрів. 

На засіданні уряду пропозиція щодо запровадження 

посад держсекретарів була 

розкритикована майже всіма членами 

уряду. Водночас, представники секретаріату 

президента зазначають, що 

даний проект написаний для вирішення 

досить вузького кола питань, і заявляють 

про те, що від імені Президента 

готується інша версія закону про уряд, 

в якому ширше розглянуто питання розогляд 

подій 

31

з краю 


поділу повноважень у центральній виконавчій 

владі. 

5 жовтня. „Наша Україна“ заявила про 

перехід в опозицію, таке рішення було 

прийнято політрадою партії. Партія звернеться 

до президента з проханням про 

відкликання міністрів, які є представниками 

блоку, зі своїх посад. Водночас, „Наша 

Україна“ має намір ініціювати створення 

опозиційної конфедерації „Європейська 

Україна“, до якого мали б приєднатися 

і демократичні партії, що не 

увійшли до парламенту, насамперед це 

— ПРП і УНП. Водночас, В’ячеслав Кириленко 

заявив, що „Наша Україна“ буде 

готова до відновлення переговорів щодо 

створення широкої коаліції тільки після 

того, як Універсал національної єдності 

буде проголосований парламентом у вигляді 

закону. 

5 жовтня. Верховна Рада скасувала мораторій 

на підвищення цін на газ та комунальні 

послуги для населення. Відповідне 

рішення підтримали 249 депутатів. 

5 жовтня. Євросоюз готовий завершити 

переговори з Україною про спрощення 

візового режиму і повернення міґрантів, 

однак затримка виникла з вини української 

сторонни — про це заявив спікер 

комісара ЄС з юстиції Фрізо Роскам-Аббінг. 

„Ми могли б на самміті Україна – ЄС 

27 жовтня в Гельсінкі підписати проекти 

угоди. Але схоже на те, що це буде неможливо 

через українську сторону. Дуже 

шкода“, — сказав він. Водночас представництво 

України при ЄС заявляє, що саме 

європейська сторона „лише через 2 місяці 

після проведення останнього раунду 

переговорів внесла на розгляд України 

пропозиції, які її дискримінують у порівняні 

з іншими країнами регіону, а тому є неприйнятними“. 

6 жовтня. Ющенко погрожує накласти 

вето на закон про держбюджет. Президент 

Віктор Ющенко звернувся до Кабінету 

міністрів з проханням доопрацювати 

державний бюджет на 2007 рік, врахувавши 

пропозиції глави держави, інакше 

він буде змушений накласти вето. Якщо 

ж бюджет не буде прийнято, президент 

має право розпустити парламент і уряд. 

6 жовтня. ЄБРР збільшить фінансування 

проектів в Україні на 50 %. Про це поінформував 

президент Європейського банку 

реконструкції і розвитку Жан Лем’єр 

під час зустрічі з президентом України Віктором 

Ющенком. Зокрема, йдеться про 

впровадження енергозберігаючих технологій, 

реабілітацію старих потужностей 

(ТЕЦ, ГРЕС, дрібних електростанцій), муніципальні 

проекти, а також — проекти розбудови 

транспортної мережі України. 

7 жовтня. Рівень підтримки громадянами 

діяльності Президента, починаючи з квітня 

2005 року, постійно знижується. Про це 

свідчать результати соціологічного дослідження, 

проведеного центром Олександра 

Разумкова з 22 по 28 вересня. 

Рейтинг Ющенка докотився до рівня Кучми. 

9,5 % громадян цілком підтримують діяльність 

президента, а 42,3 % — підтримують 

окремі заходи. Разом із тим, діяльність 

президента не підтримують більше 40 % 

опитаних громадян. Водночас підтримка 

дій уряду громадянами України на да- 

(на початку 2007 року очікується видання 

повного рапорту, який міститиме 

інформацію про друковані та електронні 

ЗМІ), в якому сказано, зокрема, 

таке: „Власники відіграють значну роль 

у формуванні інформаційної політики 

медій в Україні, а журналісти не є достатньо 

незалежними. За таких умов 

надзвичайно важливо знати, хто подає 

інформацію, щоб зменшити ефект 

маніпулятивних технологій“. Автори 

підкреслюють при цьому: „Фактично, 

цим повинні займатися відповідні 

державні органи – Національна рада 

з питань телебачення і радіомовлення 

та Міністерство юстиції України (у частині 

друкованих ЗМІ). Проте вони не 

виконують одну зі своїх основних для 

демократичного суспільства функцій 

і не забезпечують прозорість контролю 

медій“. 

„Частини країни існують в окремих 

інформаційних полях, – каже С.Бандера, 

– схід країни та Крим переважно 

живуть в інформаційному полоні 

російських та регіональних російськомовних 

ЗМІ: коли в Донецьку слухають 

„Радіо Свобода“, то слухають його 

московську програму. Роль у подоланні 

цього явища повинні відіграти „донецькі“ 

медіа-проекти та реформи регіональних 

держтелерадіокомпаній на 

чолі з Едуардом Прутніком, молодим 

мільйонером з Партії Регіонів, який недавно 

очолив Держкомтелерадіо. На 

Колір апельсинів в Україні більше 

не в моді. А словосполучення „помаранчева 

революція“ в більшості населення 

викликає симптоми, схожі на 

алергічні. 

противагу цьому молодий БЮТівець 

Андрій Шевченко очолює парламентський 

комітет з питань свободи слова. 

Непогана симетрія“. Фактично вплив 

російських медіа на Україні й надалі 

достатньо сильний і часто формулюється 

через позірно українські видання. 

І тут виринає ще одна проблема 

українських ЗМІ – мовна. І донині в них 

переважає російська мова. З’являється 

багато нових видань (іноді дуже цікавих) 

та всі – російською. Немає жодного 

кольорового суспільно-політичного 

тижневика українською (останнім був 

„ПІК“). Вибір мови часто пояснюється 

розмірами ринку на теренах так званої 

російськомовної України. А випуск 

двомовних версій буцімто відбивається 

на якості видання. Однак читачі стверджують, 

вони охоче купували б поважні 

кольорові видання українською 

мовою. На їхню думку, якби тижневик 

пропонував цікавий матеріал, таке 

видання, без сумніву, знайшло б свого 

читача й на сході України. Це підтверджується 

хоча б тим, що продаж україномовної 

художньої літератури на 

Сході – зростає. Зрештою, можливо, 

найближчим часом ситуація зміниться, 

навіть редактор „Корреспондента“ 

не виключає, що його видавець представить 

на ринку новий україномовний 

тижневик, однак подробиці цього проекту 

не розголошуються. 

Петро Андрусечко, Київ 

Постпомаранчева апатія. 

Два роки по тому… 

Один мій знайомий під час революції 

справно щодня ходив на Майдан, 

носив наметникам теплі шкарпетки, 

харчі та гроші. Він чекав змін, як і багато 

інших, зокрема йому подобалася 

теза тодішньої опозиції про підтримку 

малого бізнесу. Після першої річниці 

революції чоловік зібрав валізи і поїхав 

на заробітки до Польщі, не дочекавшись 

обіцяних реформ і дешевих 

кредитів для підприємців. Розповідає, 

що полякам дуже подобається його 

„орден героя революції“. А от повернувшись 

зараз до Києва на канікули, 

він намагається не дивитися новин. Каже, 

що не може бачити на екрані обличчя 

тих „кучмістів“, проти яких тоді 

вийшов на Майдан. 

Переживши „помаранчеву“ ейфорію, 

українці занурилися в глибоке 

розчарування. Окрім „свободи слова“ 

та зросту виплат матерям-породілям 

– помаранчевим більше нічим похвалитися. 

Хіба що до заслуг політиків 

можна додати притік інвестицій та іноземців 

в Україну. А ще те, що про досі 

невідому Україну заговорив весь світ. 

Щоправда, ненадовго. 

Міжпартійні сварки, егоцентризм 

політиків та дешевий популізм принижують 

простих громадян, які про Майдані, 

воліють вже не згадувати, бо серце 

щемить. Поступово й усі атрибути 

революції відходять у небуття. На стінах 

Головпоштамту зафарбовують революційні 

написи за розпорядженням 

донецького віце-прем’єра Андрія Клюєва. 

Мовляв, вони ображають гідність 

32

його шефа. Помаранчева символіка 

залишилася хіба в музеї, Секретаріаті 

Президента та сувенірних крамницях. 

Щоправда, на прилавках поряд із обличчями 

Тимошенко та Ющенка революційних 

часів, уже продають і усміхненого 

Януковича. Аби догодити усім. 

Під стіни офісу Президента вже не 

приходить славнозвісна баба Параска 

– ікона Майдану. Ця старенька простояла 

всю революцію під сценою, обмотана 

сотнею помаранчевих стрічок. 

Останній раз її бачили в день підписання 

Універсалу. Тоді ж цинічні журналісти 

їй і придумали нове прізвисько – Баба 

Поразка або „Поразка Помаранчевої 

революції“. 

А помаранчеві політики все більше 

втрачають позиції. „Наша Україна“ 

з 14 % на парламентських виборах, 

сьогодні має менше 6 % підтримки 

українців, твердять соціологи з центру 

„Соціальний моніторинг“. Провал помаранчевої 

коаліції, підписання Універсалу 

та згода Президента на призначення 

Януковича прем’єром підірвали 

рейтинги і партії, і самого Президента. 

Не рятують навіть заяви про опозиційність 

до нового уряду та вихід з нього 

міністрів-„нашоукраїнців“. Зараз найважливіше 

питання для НУ: з ким бути? 

Злитися в єдиному опозиційному пориві 

з Блоком Юлії Тимошенко, чи грати 

в опозицію самостійно? 

Це мав вирішити з’їзд Нашої України 

21 жовтня. Але не судилося. Президент 

визнав, що партія сьогодні „переживає 

серйозну внутрішню кризу“, і що “єдина 

ідея, яку керівництво партії повторювало, 

як заклинання, була фраза 

“Ми – партія президента!”. Я це знаю... 

Я це шаную, мої дорогі! Але хочу сказати, 

що цього за-ма-ло” - виголосив. 

І наостанок кинув фразу, що не хоче 

аби „Наша Україна“ перетворилася 

на „закрите акціонерне товариство, де 

головні акціонери монопольно можуть 

вирішувати, що потрібно для партії, 

а насправді вирішувати або власні 

інтереси, або близькі до власних“. Як 

тільки президент вийшов із зали у з’їзді 

оголосили перерву. І розгляд усіх важливих 

питань перенесли на три тижні. 

Під вигуки „ганьба“ у залі вимкнули 

світло. 

„Процес створення „Нашої України“ 

відразу після революції саме як бюрократичної 

партії був невіглаським і образливим 

для народу. Мільйони людей 

були готові записуватися в „партію 

Ющенка“ і безкоштовно працювати 

в ній, однак партійні функціонери цю 

велетенську енергію звели на пси“, – 

каже політолог Олександр Палій. 

Екс-майданівські сили, БЮТ та НУ, 

можливо, незабаром ще й змагатимуться 

за статус опозиції номер один. 

Кожен окремо обговорює створення 

опозиційного тіньового уряду... 

Біло-блакитні, які тріумфально повернулися 

у владу, намагаються відхопити 

шмат побільше. І грають в „холодну 

війну“ із Секретаріатом Президента. 

В. Янукович до всього того, що 

вже має, хоче ще й впливати на голів 

обласних та районних адміністрацій. 

І пропонує, аби кожен Президентський 

указ візувався ним самим та профільним 

міністром. Нещодавній скандал із 

заявою Януковича в Брюсселі про „паузу 

в стосунках з НАТО“ також підлив 

олії у вогонь. В офісі ж Президента наполягають, 

що зовнішньою політикою 

держави керує лише Ющенко, і жодних 

„але“. До речі, в канцелярії Президента 

нещодавно провели кадрові 

зміни, і на зміну команді майданівських 

часів прийшли, як кажуть „експерти“, 

справжні прагматики, які мають ефективно 

відповідати на випади команди 

з уряду. 

В Президента, який після політреформи 

втратив чимало важелів впливу, 

таки залишився чи не найбільший 

козир. Він може накласти вето на будьякий 

закон Верховної ради, навіть на 

бюджет. А „антикризова“ більшість не 

має 300 голосів для його подолання. 

Але пересічних українців, які втомилися 

від політичних баталій, більше цікавить 

коли буде тепло в квартирах. 

„Холодна війна“ в кабінетах переростає 

в реальну війну з холодом у помешканнях. 

А на питання, чи хтось таки піде на 

Майдан у річницю Помаранчевої революції 

– лише знизують плечима. Ейфорія 

переросла в загальноукраїнську 

апатію. 

Ірина Данченко 


ний момент є найвищою: назагал підтримка 

складає 53,7 % (цілком підтримують дії 

уряду 10% населення; підтримують окремі 

дії — 43,7 %; не підтримують — 37,1 

%). Соціологічне дослідження показало 

також, що спікерство коштувало Морозові 

рейтингу. Рівень підтримки діяльності 

Олександра Мороза як політичного діяча 

знизився майже наполовину. Цілком 

підтримують Мороза 12 % опитаних, підтримують 

окремі його дії — 30,5 %, взагалі 

не підтримують — майже 50 % респондентів. 

Рівень підтримки діяльності Юлії 

Тимошенко, за даними експертів центру 

Разумкова, досяг найвищих показників 

у квітні 2005 року, після чого знижувався 

до листопада 2005 року. Тимошенко 

цілком підтримують 17,5 % респондентів, 

підтримують її окремі дії — 24,4 %, не підтримують 

— 50,5 % респондентів. 

8 жовтня. Україна в 2007 році не буде імпортувати 

природний газ російського походження 

для споживання всередині країни, 

— повідомив міністр палива й енергетики 

Юрій Бойко. За його словами, Україна 

в наступному році буде імпортувати 

туркменський, узбецький і казахський 

природний газ, постачальником якого виступить 

трейдер RosUkrEnergo AG (Швейцарія). 

Транзит газу через Україну в січні– 

вересні скоротився на 6 %. Причина зниження 

обсягів транзиту — сезонне скорочення 

добору газу споживачами європейських 

країн, а також — скорочення обсягів 

подачі газу в ГТС України з боку Росії 

протягом 2006 року. 

10 жовтня. Кабінет міністрів направив подання 

до Конституційного Суду, в якому 

просить дати офіційне тлумачення положень 

Конституції щодо порядку призначення 

на посаду та звільнення з посади 

голів місцевих державних адміністрацій. 

Основне питання, яке лягло в основу 

даного подання, полягає в тому, чи можуть 

вважатися леґітимними голови місцевих 

держадміністрацій, недовіру яким 

було висловлено двома третинами голосів 

від складу відповідних рад. За відомостями 

КМУ, до сьогодні в Україні не звільнено 

21 голову місцевих держадміністрацій, 

що їм було висловлено недовіру двома 

третинами депутатів відповідних рад. 

Також у запиті є прохання розтлумачити, 

чи може президент призначити на посаду, 

або звільнити з посади голову місцевої 

державної адміністрації за відсутності відповідного 

подання Кабінету міністрів. Цим 

поданням уряд Януковича продовжив війну 

за повноваження, яку він веде вже 

протягом двох місяців із Президентом Віктором 

Ющенком. 

10 жовтня. Віталія Гайдука призначено 

секретарем Ради національної безпеки та 

оборони. Своїм указом Ющенко звільнив 

в.о. секретаря РНБО Володимира Горбуліна. 

„Я маю можливість передати в надійні 

руки апарат РНБО“, — зазначив Горбулін. 

Як відомо, раніше серед претендентів 

на посаду секретаря РНБО називали 

Юлію Тимошенко та Юрія Єханурова. 

Гайдук, 1957 року народження, з листопада 

2002 року по грудень 2003 року 

працював на посаді віце-прем’єра в уряді 

Віктора Януковича, куруючи питання 

промисловості і ПЕК. У 1995 році Гайдук 

33

з краю 


став одним із ініціаторів створення корпорації 

„Індустріальний союз Донбасу“, 

що стала противагою бізнесу Ахметова 

на Донеччині, він також був президентом 

компанії. 

11 жовтня. „Укрзалізницю“ готують до 

часткової приватизації. Реформування залізничного 

транспорту планується почати 

зі створення Державної акціонерної 

компанії „Українські залізниці“. Реформу 

передбачається здійснити протягом десяти 

років у три етапи. На першому етапі 

(2006–2008 роки) передбачається розмежування 

функцій державного управління 

та управління господарською діяльністю 

в галузі. На другому етапі реформи 

(2008–2010 роки) буде вирішено питання 

подальшої ринкової трансформації галузі. 

На третьому етапі (2011–2015 роки) 

планується здійснити повне розмежування 

управління інфраструктурою та перевезеннями. 

11 жовтня. Президент Віктор Ющенко відмінив 

укази про створення НАК „Енергетична 

компанія України“. Як відомо, НАК 

„Енергетична компанія України“ була 

створена за указом президента Леоніда 

Кучми від 22 січня 2004 року. В компанію 

увішли найбільші державні енергетичні підприємства 

країни. Після приходу до влади 

Ющенка, компанія була віддана в оперативне 

керування Кабінету міністрів. 

11 жовтня. Парламент має лише 11 днів, 

аби розглянути 21 законопроект — всі 

вони необхідні для вступу до СОТ. Про 

це заявив народний депутат, голова підкомітету 

з питань співробітництва із СОТ 

Володимир Лановий. У разі, якщо не буде 

прийнятий хоча б один законопроект, 

Україна цьогоріч не буде розглядатися як 

кандидат до вступу до СОТ. „Нині всі карти 

в руках уряду і так званої антикризової 

коаліції“, — наголосив Лановий. 

12 жовтня. Володимир Путін повідомив, 

що домовився з президентом України Віктором 

Ющенком про зустріч у рамках 

двосторонньої російсько-української комісії. 

„Ми домовилися про зустріч у рамках 

комісії, яку колись створили і, на жаль, поки 

ще ніяк не можемо запустити“, — сказав 

президент Росії на зустрічі зі спікером 

Верховної Ради Олександром Морозом. 

13 жовтня. Кінець „м’ясної війни“, яка 

тривала майже рік. Росія відновила імпорт 

українського м’яса, скасувавши 

тимчасові обмеження на транзит тваринницької 

продукції через територію України, 

а також відновила імпорт української 

яловичини. Водночас, може розпочатися 

інша війна — „алкогольна“. Федеральна 

служба з нагляду у сфері захисту 

прав споживачів і благополуччя людини 

(„Роспотребнадзор“) почала перевірку 

алкогольної продукції, яка поставляється 

з України. 

14 жовтня. Президент України Віктор 

Ющенко підписав указ про визнання вояків 

Української повстанської армії воюючою 

стороною в Другій світовій війні за 

незалежність України. 

14 жовтня. Президент США Джордж Буш 

підписав прийнятий Конґресом закон про 

відкриття в центрі Вашинґтона пам’ятникаа-меморіалу 

жертвам голоду в Україні 

1932–1933 років. 

Подорож країною, 

якої нема на карті 

Якщо їхати головною абхазькою 

трасою, що веде вздовж чорноморського 

узбережжя від російського Сочі 

через Ґаґру, попри Піцунду і далі 

– на Ґудауту, Новий Афон і Сухумі, 

столицю цієї невизнаної країни, часто 

натрапляєш на корів, які мирно лежать 

на… гарячому асфальті, навіть 

не думаючи поступатися транспорту. 

Вже пізніше, в Сухумі, знайомі абхазці, 

сміючись, розповідали, що це 

характерна риса тутешніх розумних 

тварин: спекотного літнього дня рух 

на автостраді викликає вітерець, який 

ще й розганяє надокучливих мух. На 

запитання, де ж пасеться худоба, 

і чому не видно пастухів, відповідь така 

ж поблажливо-іронічна: їсти в таку 

спеку не дуже й хочеться, тож досить 

тієї трави, що можна поскубати дорогою 

додому, а пастухи не потрібні 

– корова завжди знайде свій двір, от 

тільки ярмо зі збитих у формі трикутника 

дощок надягають на шию, щоб 

не влізла кудись… 

Виникнувши ще на кордоні, впродовж 

усього перебування в Абхазії, 

не покидає відчуття якоїсь нереальності, 

віртуальності довколишнього. Хоч 

у Росії з Грузією візовий режим, і російський 

митник у декларації пише: „Виїзд 

до Грузії дозволено”, однак для поїздки 

в Абхазію громадянам СНД не потрібні 

ні закордонний паспорт, ані віза. Та 

що там громадяни СНД: будь-який іноземець 

може віднедавна в’їхати до Абхазії 

з боку Росії без жодних віз (але не 

з боку ріки Інґурі, де Абхазія межує 

з власне Грузією: так, скажімо, кілька 

років тому римо-католицький парох, 

громадянин Польщі, змушений був летіти 

з Тбілісі до Сухумі на гелікоптері). 

Абхазький паспортний контроль нагадує 

перетин кордонів десь у Європі: 

з машини виходити не треба, ти лише 

показуєш крізь вікно свій паспорт прикордонникові, 

який доброзичливо махає 

рукою – проїжджай! Усі написи 

на митниці, а також назви населених 

пунктів вздовж траси – трьома мовами: 

абхазькою, російською та англійською 

(це, очевидно, – теж прикмета самоствердження 

абхазців: ми існуємо, і демонструємо 

своє існування світові). 

Тим часом відчуття віртуальності не 

минає – краєвиди щораз більше нагадують 

Зону в „Сталкері” братів 

Стругацьких. З одного боку, ніби все 

гаразд – буяння субтропічної рослинності: 

пальми, евкаліпти (колись заболочені, 

ці місця кишіли малярійними комарами, 

навіть польських політв’язнів 

царський уряд прирікав на заслання 

в тутешні каменярні, а дерева були насаджені 

згодом для осушення ґрунтів), 

незвичні для ока мешканця помірного 

клімату фейхоа (з них тут роблять компоти, 

а ще закатують у трилітрові банки, 

наче звичайні тобі сливи), ківі, не 

кажучи вже про мандарини (це своєрідна 

абхазька валюта, взимку її тисячами 

сумок везуть до Росії, адже за 

добрим радянським звичаєм Новий Рік 

не уявляється без мандаринів на святковому 

столі), квітучі маґнолії та олеандри… 

Та все ж відчувається: щось тут не 

так. І справді – у селах і містах майже 

не видно людей, на дорогах – лише поодинокі 

авта (і майже всі чомусь BMW 

або „Мерседеси”, як 70-х років випуску, 

так і найновіші моделі). Порожньо 

на чистих сухумських пляжах – дві-три 

парасолі від сонця і троє-четверо людей 

купаються в морі. Весільний кортеж 

справді по-кавказькому, гучно сигналячи, 

мчить містом. Зустрічні міліцейські 

машини також сигналять, вітаючи 

молодих. Містом справно курсують 

майже порожні тролейбуси, а поруч із 

багатоповерхівками порпається зграйка 

свиней. Сухумські багатоповерхівки 

виглядають майже сюрреалістично: на 

місці якогось поверху може зяяти дірка 

від влученого під час війни снаряду, 

а вище – білизна, що сушиться на сонці, 

побілені віконниці. Багато будинків 

стоять порожні. Взагалі складається 

враження, ніби абхазько-грузинська 

війна 1992–1993 рр. закінчилася не 

13 років тому, а зовсім недавно. Хіба 

що субтропічна зелень згладжує картину: 

на її тлі руїни здаються майже 

живописними. Так, усе це справді виглядало 

б дуже поетично, якби не було 

так страшно… В розмовах місцевих 

мешканців раз-по-раз проскакує: „Це 

було ще до вітчизняної війни”, і ти спершу 

думаєш, що йдеться про 1940 рік, 

і лише згодом здогадуєшся, що Війною 

тут називають недавні дев’яності… 

„Апсни” – так абхазькою звучить 

назва цієї землі, що означає Країна 

Душі. Щоб видаватися політкоректним, 

столицю не варто називати Сухумі, 

а тільки – Сухум, хоча власне абхазькою 

місто називається Акуа, його 

було засновано більше ніж 2,5 тис. 

34

Як у нас на Закарпатті. Та й гори подібні, от тільки пальми „псують” враження… 

років тому вихідцями з Давньої Греції. 

В різні часи місто називалося Діоскурія, 

Себастополіс (ось де був перший 

Севастополь!), Цхум, Сухум-кале… 

Панували тут римляни, візантійці, грузини, 

ґенуезці, турки, росіяни… 

Здається, тут незвичайне все. Унікальна 

абхазька мова, що містить усі 

відомі фонеми всіх мов світу, та ще 

кількадесят ексклюзивних звуків, переважно 

приголосних, із присвистом, 

прицмокуванням, приклацуванням тощо 

(якщо попросити абхаза сказати 

щось повільно, то враження таке, ніби 

чуєш пташине цвірінькання; окремою 

фонемою є звук, подібний до вигуку, 

яким у нас зупиняють коней, щось 

на зразок „тпр”; учені досьогодні вагаються 

однозначно вказати кількість 

фонем в абхазькій мові – 58, 62 чи 

65). Колись саме абхазьку мову радянський 

мовознавець академік Марр 

узяв за основу для розробки універсальної 

світової абетки. Унікальна кількість 

довгожителів (і вже не знаєш, вірити 

чи не вірити співрозмовникові, коли 

він запевняє, що його дід дожив до 

122-ох років, а помер лише тому, що 

замерз узимку, впавши в сніг, коли поспішав 

до своєї коханки). 

Абхазці гордяться тим, що їхні предки 

воювали проти царської Росії ще 

п’ятнадцять років по тому, як склав 

зброю леґендарний імам Шаміль. Через 

це переважна більшість народу була 

змушена полишити рідну землю, подавшись 

до Туреччини, а тим, хто залишився, 

заборонялося жити в 15-кілометровій 

приморській смузі. При цьому 

абхази були чи не найзавзятішими 

захисниками збереження Радянського 

Союзу. І нині 80% населення цієї невизнаної 

країни має російські паспорти, 

однак на запитання, чи бажають вони 

приєднатися до Росії, завжди відповідають: 

„Ні, ми хочемо жити окремо!” 

Водночас російські впливи тут дуже помітні: 

валютою є російський рубль, пенсійне 

забезпечення російських громадян 

іде з сусіднього Краснодарського 

краю; абхазькі номери машин скроєні 

за російським зразком; на вулицях 

біґборди рекламують російське пиво 

та Сочинські магазини; в ресторані від 

імені охорони Президента Республіки 

Абхазія замовляють улюблену пісню 

Путіна „Офицеры, россияне…” 

А ще варто згадати про „Диван абхазьких 

царів” – літературну пам’ятку 

Х ст., що являє собою список-хроніку 

21-го абхазького володаря. Є тут і Велика 

Абхазька стіна, що простягається 

горами своєрідною петлею. Тут збереглися 

одні з найстаріших християнських 

храмів світу. В містечку Новий 

Афон є найбільша печера в Європі, 

тут же – печера одного з 12 апостолів 

– Симона Кананіта. В селі Каман, поруч 

із Сухумі, за переказами, помер 

святитель Іоанн Златоуст. Абхази, на 

відміну від більшості інших кавказьких 

народів – переважно православні, хоча 

є й мусульмани, а ще – надзвичайно 

розповсюджені язичницькі вірування. 

Існує свій кодекс поведінки в горах 

(там не вільно лаятися – гори цього не 

пробачають!), а покійників подекуди 

все ще ховають у власних дворах, 

а не на цвинтарях. Згадуючи грузинів, 

воліють не називати їх на ім’я, кажучи: 

„наші заінґурські брати” (тобто з-за ріки 

Інґурі)… 

А ще тут побутують кавказькі тости, 

кожен з яких триває хвилин із десять, 

на весіллях не кричать „Гірко!”, і всі 

п’ють домашнє вино „Ізабелла”. Як 

у нас на Закарпатті. Та й гори подібні, 

от тільки пальми „псують” враження… 

Георгій Русин 

Фото: автор 

18 жовтня. Президент Віктор Ющенко подав 

до Верховної Ради весь пакет законопроектів, 

необхідних для вступу України 

до Світової організації торгівлі, і висловив 

сподівання, що законопроекти, необхідні 

для вступу до СОТ, будуть ухвалені до 

27 жовтня. Натомість спікер парламенту 

Олександр Мороз після візиту в Москву 

заявив, що закони, необхідні для вступу 

в СОТ, будуть ухвалені лише до початку 

грудня. А прем’єр-міністр Віктор Янукович 

взагалі висловив думку, що ці закони 

будуть прийняті вже в наступному році. 

Він однак сподівається, що вже в лютому 

Україна може приєднатися до СОТ. Наміри 

спікера Олександра Мороза синхронізувати 

з Росією вступ України до СОТ 

представники „Нашої України“ називають 

зрадою національних інтересів. Зокрема 

депутат В’ячеслав Кириленко заявив, що 

оскільки Росія не є членом СОТ, то ніякого 

відношення до нашого процесу вступу 

вона не має, і жодних документів з Росією 

Україна погоджувати не повинна. 

17 жовтня. Блок „Наша Україна“ переходить 

в опозицію, заявив лідер фракції Роман 

Безсмертний, виступаючи з парламентської 

трибуни. „Таке ж рішення прийнято 

всіма шістьма партіями, які входять 

до блоку та політради „Нашої України”, 

— додав він. 

17 жовтня. Україна зайняла 39 місце в індексі 

глобалізації — щорічному рейтингу 

найбільш глобалізованих країн. Рейтинг 

було складено спільно з американським 

журналом Foreign Policy та консалтинговою 

компанією A.T. Kearney. Росія знаходиться 

на 18 пунктів нижче. 

18 жовтня. Народний депутат Петро Порошенко 

не виключає, що на наступному 

з’їзді до президії „Народного союзу Наша 

Україна” будуть обрані нові люди. Така 

заява була зроблена напередодні звітно-виборчого 

з’їзду партії. Більшість партійців, 

що представляють регіони, виступають 

за зміну керівництва партії. Окрім 

того, партія планує змінити назву на „Наша 

Україна“, забравши слова „Народний 

союз“. 

18 жовтня. Середня заробітна плата 

українця за день — 34 грн. 60 коп. Це аж 

удвічі більше, ніж встановлений державою 

прожитковий мінімум — 16 гривень денно. 

Проте, якщо в селі на ці гроші ще якось 

можна прожити, то у великому місті це неможливо, 

стверджують жителі. 

18 жовтня. Міністр закордонних справ та 

міністр оборони, представлені в уряді за 

квотою президента, залишаються працювати 

в Кабміні Віктора Януковича. Всі інші 

міністри, які перебувають в уряді за квотою 

„Нашої України“, підуть у відставку, 

крім міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, 

який продовжить роботу. Таке рішення 

було прийнято Віктором Ющенком 

та „Нашою Україною“. 

19 жовтня. Зерна в Україні на 23 % менше, 

ніж торік. Запаси зерна на сільськогосподарських 

підприємствах України та 

підприємствах, які займаються його зберіганням 

і переробкою, станом на 1 жовтня 

2006 року склали 13 млн. 500 тис. тонн, 

що на 23 % менше, порівняно з аналогічною 

датою 2005 року, повідомив Державний 

комітет статистики. 


35

культревю 

Олександр Ірванець: 

„...я волів би, щоб мене 

ідентифікували як людину 

майбутнього...“ 

Олександр Ірванець 

у літературі став спершу 

відомий як поет та один із 

галасливих „ньюзмейкерів” 

у перебудовчій Україні, яка 

в середині 1980-х почала 

відлік свого літературного 

постмодерну (щоправда, 

ще не знаючи такого 

слова). Тоді Ірванець разом 

із Юрієм Андруховичем 

і Віктором Небораком 

став учасником поетичної 

групи „Бу-Ба-Бу”, чи не 

найуспішнішої мистецької 

провокації в пострадянській 

Україні, ґенератора нової 

української поезії. Останні 

десять років Ірванець усе 

менше віршує, переходячи 

до драматургії та прози, 

а також відновлює жанр 

політичної сатири. Торік 

під час президентської 

кампанії його віршовані 

сентенції завершували 

кожен випуск „політикорозважальної” 

передачі 

на 5 каналі. За мотивами 

революційних подій 

Ірванець написав п’єсу 

„Лускунчик 2004”. У прозі 

він також тримає руку на 

пульсі: досі таємниця, чи 

його роман „Рівне/Ровно: 

Стіна” є відбитком сучасної 

ситуації з маревом „розколу 

України”, чи зазиранням 

у майбутнє. Обраний 

на загадкову посаду 

„підскарбій Бу-Ба-Бу”, але 

скарбами своїми ділиться 

охоче. 

Кажуть, що є „люди сучасності” – 

себто ті, з чиїми іменами зазвичай 

асоціюють якісь факти сьогодення чи 

недавнього минулого. Мені здається, 

що в уявленні більшості читачів 

Ви належите саме до таких людей. 

А яким є Олександр Ірванець, коли 

він обертається в минуле, в традицію, 

класику, словом, у вимір вічного?.. 

Ми такого Ірванця дуже мало 

знаємо. 

Запитання, звичайно, круто філософське… 

З одного боку, воно приємне, 

а з другого – я б усе-таки волів, 

щоб мене ідентифікували навіть 

не як людину сучасного, а як людину 

майбутнього! Отоді я вже був би зовсім 

втішений. 

Тут можна знайти стонадцять способів 

відповіді. Який я, коли думаю 

про вічне? Мабуть, такий, як усі. 

У будь-кого є в житті моменти – чи то 

це години безсоння, чи навіть коли ти 

ще не в ліжку, а за столом, пізньої ночі, 

перед аркушем паперу, – і раптом 

осягнеш: Господи мій, Боже, життя таке 

швидкоплинне, минуще, а зроблено 

так мало!.. Частіше це буває вночі 

– оця нічна безодня, небо, яке дивиться 

в тебе, і ти дивишся в нього... 

Хто знає, можливо, це я відповідаю 

на запитання, який я справжній. Мої 

друзі часом кажуть: „Ірванець, важко 

уявити тебе коли-небудь сумним або 

пригніченим!”. І таки, мабуть, важко, 

але направду, повірте, що я теж буваю 

і зажуреним, і роздратованим... 

Кожен переживає хвилі просвітлення, 

оті memento mori, і я такий самий. 

Чи Ви вважаєте себе аванґардистом? 

Із поняттями й авангарду, й постмодерну 

все страшенно заплутано. 

Передусім я вважаю себе сучасним 

письменником. Якщо повернутися до 

попереднього запитання, я справді 

є письменником сьогодення (в усіх 

значеннях цього слова, з усіма плюсами 

та мінусами), того світу, який 

є навколо нас – хоча, може, й намагаюся 

його часом трохи „розмалювати”, 

урізноманітнити, але все одно 

це лишається той самий світ. Хто 

є аванґардисти чи постмодерністи за 

енциклопедичними визначеннями – 

не знаю, та й, окрім того, енциклопедичні 

визначення неабияк кульгають. 

Термінові „постмодерн” досі ще ніхто 

не дав ради. А стосовно аванґарду 

– то для мене це те, що діялося сто 

років тому; аванґард – це Михайль 

Семенко, Ґео Коляда, Ґео Шкурупій 

– були такі письменники в українській 

літературі, а водночас відбувалися 

аналогічні явища в російській, 

польській, французькій, німецькій літературах… 

Тож за віком я на аванґард 

не тягну, швидше вже на якийсь 

поставанґард. 

Як змінювалося Ваше уявлення про 

те, що таке „Бу-Ба-Бу“, протягом 

усього часу існування групи й дотепер? 

Адже Ірванця досі стало 

пов’язують насамперед із „Бу-Ба- 

Бу“ (а „Бу-Ба-Бу“, до речі, з аванґардом 

і т.д.). 

Я сказав би, що то радше деякі недовчені 

літературознавці „ліпили” 

нам аванґард… Кілька днів тому 

я був у Львові, де зустрівся з Небораком 

– ми не бачилися цілий рік, 

і ось він виїхав до мене; гуляли майже 

цілий день, дуже гарно поспілкувалися, 

а поза іншим зайшла в нас 

мова про „Бу-Ба-Бу“. Не те що ми 

великі хвальки, але справді дивно: 

були ж інші поетичні групи – і „Пропала 

грамота”, й „Червона Фіра”, 

і „Лугосад”, і „Нова деґенерація”, 

– сьогодні їх уже немає. А ми, нехай 

у якійсь викривленій формі, та 

все-таки існуємо. У чім же річ? І в 

розмові виникла така відповідь: ми 

вміли гратися, ми бавилися – література 

була як гра і текст як гра. Усі 

троє це розуміли, і, може, через це 

ми досі „у формі”. Таким було й залишається 

моє уявлення про „Бу-Ба- 

Бу“, і, в принципі, воно не змінювалося. 

Як ми зустрілися 1985 року та 

зрозуміли, що треба гратися, жонґлювати, 

„бурлещити, балаганити і 

буфонадити”, – так ми це регулярно 

й часто робили до середини 1990-х 

36

Розмовляла Наталя Іванова, Київ | Фото: архів 

років і так чинимо до сьогодні. Торік 

у Молодому театрі був вечір на 20- 

ліття „Бу-Ба-Бу“, прийшла повна зала 

людей, навіть були незадоволені, 

яким забракло місця. Отже, ми досі 

на щось таке здатні. Уже за три роки 

„Бу-Ба-Бу“ виповниться 25, і ми напевне 

знову зберемо залу і в Києві, 

й у Львові. 

Запитання до підскарбія „Бу-Ба- 

Бу“: чи там великий скарб заховано?.. 

Яким є той скарб і кому про 

нього можна знати? 

Відповім словами тієї головної Книги: 

„не громадьте собі скарбів на землі, 

де злодії можуть прокрастися та викрасти 

їх, а збирайте собі скарби на 

Небі”... Скарб „Бу-Ба-Бу“ – це скарб 

духовний, це наша творчість!.. До речі, 

тепер у Львові готується до друку 

і, можливо, наступного року побачить 

світ нова антологія „Бу-Ба-Бу“. 

Скарб – це не те, що ти маєш, а те, 

чим ділишся. І ми знову ділитимемося 

з нашим – я не скажу, „з народом”, 

Боже борони, – але з нашим читачем. 

Хоча це дуже тоненька плівочка 

в суспільстві, але такі люди є, вони 

хочуть читати „Бу-Ба-Бу“, і для них 

цей наш скарб. 

Знаю, що Ви є членом журі міжнародного 

театрального фестивалю 

у Вісбадені. Як ви ним стали? 

Цей фестиваль відбувається щодва 

роки і нині має назву „Biennale der 

Wiesbaden“ (раніше він відбувався 

у Бонні). Я туди приїжджаю з 2000 

року, а до мене Україну представляв 

наш прекрасний драматург Ярослав 

Стельмах, син Михайла Стельмаха, 

на жаль, покійний – він трагічно загинув 

в автокатастрофі. Але від фестивальних 

справ він відійшов іще раніше, 

і саме тоді організатори бієнале 

зв’язалися зі мною. Напевне, вони 

мене знайшли через інтернет: набрали 

в пошуковому сервері “ukrainisch 

Stücksteller” – „український драматург”, 

і єдине, що їм могло викинути, 

– це „Ірванець”. Адже вперше моя 

п’єса в Німеччині була поставлена 

11 років тому (1995 року), і німецькі 

оглядачі тоді писали в рецензіях, що 

нарешті після 60 років знову з’явилась 

українська драматургія. Себто 

рівно 60 років тому, в 1935-му, тут 

ставили п’єси Володимира Винниченка 

– „Брехня”, „Чорна Пантера 

і Білий Ведмідь”, – а в період між 

тими роками та серединою 1990-х 

української драматургії не було. Та й, 

до речі, навіть тепер вона не вельми 

розвинена. Справи такі, що можна 

за українського „драматурга” приймати 

навіть Юрія Андруховича, чий 

„Еміґрант орфейський” успішно йде 

в Дюссельдорфі. 

Отож зі мною списалися, і я дав 

згоду, про що не жалкую. Бо це 

справді дуже гарне проведення часу: 

щодва роки ти отримуєш запрошення, 

їдеш на два тижні до Німеччини, 

тебе селять у готелі, годують 

і дають квитки на гарні театральні 

вистави, які відбуваються кожного 

вечора. А фестиваль цей такий пишний 

і багатий, що приймає в „журі” 

по одному представникові з кожної 

країни Европи, від Португалії до Росії. 

Власне, ми називаємося навіть не 

члени журі, а патрони – “Patres”. Це 

від 30 до 40 драматургів – із Норвегії, 

Швеції, Нідерландів, Данії, Франції, 

Італії, Боснії, Македонії, Румунії, 

Молдови, інших країн. Увесь континент 

представлений, і ти один серед 

них. 

Тоді логічне запитання навздогін: які 

мови знаєте? 

„І всі мови слов’янського люду...” 

Себто слов’янськими читаю практич- 

37


Любіть!.. 

Любіть Оклахому! Вночі і в обід, 

Як неньку і дедді достоту! 

Любіть Індіану! Й так само любіть. 

Північну й Південну Дакоту. 

Любіть Алабаму в загравах пожеж, 

Любіть її в радощі й біди! 

Айову любіть! Каліфорнію теж! 

І пальми крислаті Флориди! 

Дівчино! Хай око твоє голубе, 

Та не за фізичнії вади – 

Коханий любити не встане тебе, 

Якщо ти не любиш Невади! 

Юначе! Ти мусиш любити стократ 

Сильніше, ніж любиш кохану, 

Колумбію-округ і Джорджію-штат, 

Монтану і Луїзіану! 

Любити не зможеш ти штатів других, 

Коли ти не любиш по-братськи 

Полів Арізони й таких дорогих 

Просторів Аляски й Небраски. 

Любов цю сильнішу, ніж потяг до 

вульв, 

Плекай у душі незникому. 

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вульф, 

Люби! 

І люби – Оклахому!.. 

Вірш до рідної мови 

Як ти звучиш калиново-дубово, 

Рідна моя, моя матірна мово! 

Слово м’яке, оксамитове, байкове. 

Слово є дідове. Слово є батькове. 

І Білодідове. і Сивоконеве. 

І Чорноволове вже узаконене. 

В соннім спокої вогонь твій ледь бився. 

Але страху я тоді натерпівся! 

З тої халепи не вийшли б ми зроду, 

Кляпи, здавалось, в ротах у народу. 

Та щоб підняти тебе із гробовищ, 

Встали до герцю Жулинський, Грабович. 

Щоб воскресити тебе з домовини, 

В діло пішли каменюки й дубини. 

Вороне чорний!Даремно ти крячеш! 

Ріднеє слово жиє і є – бачиш! 

Рідна моя українськая мова 

Житиме вічно – кльова, фірмова! 

но всіма. Із-поміж інших іноземних, 

англійська в мене найкраща, хоча 

й далека від досконалості. Також 

доволі багато, хоч і дуже примітивно, 

можу сказати німецькою – даю 

собі раду на вокзалі, в магазині, на 

вулиці, нормально можу розпитати 

і навіть зрозуміти, що мені відповіли. 

Але якщо мова заходить про речі 

мудріші, переходжу на англійську. Це 

практично й усе. Знаю 20–30 слів 

французькою, італійською, можу їх 

доречно втулити і справити враження, 

ніби я знаю мову. Але це оманливе 

враження. 

А можете оцінити якість перекладів 

своїх творів іншими мовами? 

Це складно, коли ти не є носієм мови. 

Одна справа – вміти прочитати, 

а інша – оцінити, чи там є цей драйв. 

Наприклад, Єжи Чех (він мешкає 

в Познані) – з тих, хто любить перекладати 

речі неперекладні. Зокрема, 

з росіян він переклав Даніїла Хармса 

та сучасного поета Тімура Кібірова. 

Кібіров пише суцільним інтертекстом, 

це сплетіння цитат із совєтських 

пісень, які нам говорять дуже багато, 

а польському читачеві – нічого. І Чех 

знаходив адеквати у польських піснях 

1930–1950-х років! Можна уявити, 

яка це пекельна робота. 

Напевно, лише польську знаю на 

такому рівні, що можу зловити словесну 

гру. А, скажімо, англійські чи 

німецькі переклади своїх п’єс та оповідань 

я хоч і пробував читати, але 

зрозуміти, наскільки добре це зроблено, 

не можу. Тому тут покладаюся 

на думку друзів – раджуся, питаю 

в носіїв мови. Три моїх п’єси перекладено 

німецькою, з них одна, як мені 

сказали, перекладена добре. І я довіряю 

тій думці. 

Ще одна річ, яку варто запитати 

в „письменника сучасності”: якою 

має бути політика, щоби вона цікавила 

поета й прозаїка Олександра 

Ірванця? 

О, вона мене цікавить! Особливо 

в українських реаліях… Я відповім, 

мабуть, так, що політика, яка мене 

цікавила б, має бути українською. 

У нас молода держава та молоде, 

дитяче громадянське суспільство – 

за декілька днів нам буде 15 років, 

а в п’ятнадцятилітніх підлітків прищі 

лізуть, голос ламається, а надто – вони 

ще не вміють приховувати свої почуття 

і тому часом збиваються на півнячий 

вереск. Гадаю, що я не міг би 

бути політичним сатириком в якійсь 

стабільній старій країні з давньою демократією. 

А тут мені, навпаки, доводиться 

стримувати себе від надмірної 

активності. Якраз коли в Києві відбувався 

„круглий стіл” із президентом, 

у мене в Острозі гостював Юрко Андрухович 

(його кликали до участі, 

але він відмовився, вибравши „квадратний 

стіл зі мною”). Вийшли ми на 

ґанок покурити, і в мені на мить прокинувся 

той чоловік із „5 копійок” – 

я його в собі душу, притоптую, вже 

рік не працюю в тій програмі, але 

марно, він знову заговорив. Отож, 

це мав би бути вірш, але я себе обрубав, 

народивши тільки два ось такі 

рядки: Можна об’єднати наш народ 

тільки салом чи універсалом. 

Ось такою має бути політика – 

з тими круглими столами, універсалами, 

переформатуваннями урядових 

коаліцій, із добрими мінами при 

поганій грі, – щоб я нею цікавився. 

Підозрюю, вона буде такою настільки 

довго, що на моє життя вистачить, 

а жити я збираюся довго. Та коли 

б наступної секунди вона раптом 

перестала мене цікавити, я би був 

38

гранично щасливий! У мене є про 

що писати й поза політикою – побіг 

би до свого ноутбука і далі ляпав 

по клавішах, а не рвав би волосся 

на голові, мовляв, „із чого я тепер 

їстиму хліб?!”. Проте оскільки вона 

є такою, то, ясна річ, вона мене 

й далі приваблює та захоплює, 

і я спокійно їй – політиці, та їм – політикам, 

спокійно спати не дам. 

У травні Ви повернулися з США, 

куди їздили за програмою Фулбрайта, 

і там займалися сучасною 

американською драматургією. 

Розкажіть, будь ласка, про мету 

цих мандрів. 

Я подивився там понад два десятки 

п’єс. Постійно я мешкав у Філадельфії, 

але переважно їздив до 

Нью-Йорка (це доволі близько – 

дві години автобусом) і відвідував 

театри “of-off-Broadway” – себто 

ті, де показують не різні циркові 

шоу та мюзикли, а нормальні вистави. 

Є також один пристойний 

театр у самій Філадельфії – „Wilma 

Theater”, і там я теж переглянув 

пару п’єс. За цей час я написав 

і нині завершую редагування 

декількох статей – вони будуть надруковані 

в українських театральних 

журналах. А окрім того, мені 

там трапилася п’єса, яку я захотів 

перекласти – дуже добрий, але 

важкуватий твір. Його автор – чорношкірий 

драматург Огаст Вілсон 

(August Wilson), чия смерть збіглася 

з моїм приїздом в Америку. Дія 

цієї п’єси відбувається одразу після 

скасування рабства, і в ній герої 

нарікають на те, як „погано жити 

без господаря”. Це справжній крик 

душі – „що вони зробили?! Мені 

ж так гарно було в рабстві, я знав, 

де спатиму, що їстиму, а тепер…”. 

Усе це настільки прозоро проектується 

на Україну – вже на п’ятнадцятому 

році незалежності, – що 

загалом п’єса виглядає дуже українською. 

Вочевидь, я таки зроблю 

зусилля, перекладу її та пропонуватиму 

режисерам її поставити. 

Тимчасом Київський Молодий театр, 

сподіваюся, відкриватиме сезон 

моїм перекладом із польської 

мови „Czwar tej siostry” („Четверта 

сестра”) драматурга Януша Ґловацького, 

це своєрідна пародія на 

„Трьох сестер” Чехова. І, наскільки 

мені відомо, режисер Станіслав 

Мойсеєв нині веде репетиційну роботу, 

так що на осінь можемо побачитися 

в театрі на прем’єрі. 

Віктор Петров/В. Домонтович/Віктор Бер 

Віктор 

Петров 

Віктор 

Домонтович 

Віктор 

Бер 

Модерністом (навіть постмодерністом) Віктор Петров (1894– 

1969) був перш за все в історіософських есеях, скомпонованих 

у кількарічному періоді відносної творчої свободи серед руїн повоєнної 

Німеччини. В цих проникливих текстах (підписаних власним 

прізвищем або псевдонімом Віктор Бер) він багато в чому 

випередив ідеї французьких структуралістів та постструктуралістів, 

і закономірно американський літературознавець Іван Фізер, 

вважаючи Петрова предтечею Мішеля Фуко, називає есей про 

нього „Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість 

двох історіософів“. 

Утім, існувати в просторі свободи думки й вислову Петрову 

було дозволено лише вельми короткий час. 18 квітня 1949 р. 

до його квартири в мюнхенському Швабінґу прийшло двоє чоловіків, 

з якими Петров згодом вийшов, аби зникнути без сліду 

на кільканадцять років. Це його зникнення, як і те, що згодом він 

цілковито замовк як філософ, письменник (майстер інтелектуальної 

прози) і літературознавець, було напевне таки найбільшою 

— серед тисяч інших — людською втратою для української літератури 

й культури 40−50-х рр. минулого століття. Сьогодні розвіялися 

сумніви щодо його певного роду шпигунської діяльності під 

час війни (нагородження його в Києві в 60-х орденом „Вітчизняної 

війни І ступеня“ не було, напевне, пустопорожнім символом), 

а втім, як твердив Юрій Шерех, „переляк Петрова супроти репатріяції 

й пізніші роки перебування ніде“ свідчать, що його зникнення 

не було добровільним виїздом, а насильним вигнанням. 

Бо хіба цей вирок долі не відібрав йому нагоди займатися тим, 

що за оцінкою знайомих було його найбільшою пристрастю: 

творчою інтелектуальною працею та вільним оприлюдненням її 

плодів? У цій сфері Петров ніколи не згодився на компроміс — він 

не став соцреалістом ані в страшних 30-х, ані в 50−60-х роках. 

Попри модерністські смаки, у своїй прозі (виступаючи в інкарнації 

В.Домонтовича) він залишився поблизу естетичних джерел 

неокласицизму. Адже популярне уявлення про „ґроно п’ятірне“ 

українських неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, 

Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургартд (Юрій Клен), Павло 

Филипович) неточне. Петров був органічною часткою неокласичного 

гурту, лише несприятливі обставини та цькування з боку 

марксистської критики спричинили те, що більшість його творів 

пробилася до читачів щойно в 40-х. А водночас у його класично 

сконструйованих текстах завжди відчутна тінь експресіоністичного 

неспокою, моторошний підтекст, наче оповідач, аналогічно 

з героєм новели „Професор висловлює свої міркування“ (вперше 

опублікована 3 грудня 1944 газетою для остарбайтерів Земля 

в німецькому місті Пляуен), — „ще мить, ще якась десятитисячна 

міліметра, і він зірветься, закри чить, завиє, як затравлений, загнаний 

людиною лісовий звір“, а все ж він таки говорить, говорить 

„докторальним тоном самовпевненої людини...“ 

Марко Роберт Стех 

39

Віктор Петров/В. Домонтович/Віктор Бер 

40 


Професор 

висловлює свої 

міркування 

(З циклу „На засланні“) 

У таборі були різні люди. Були люди непокірливі й уперті, 

революціонери з фаху, голота, гайдамаки, низо вики, які воліли 

змінити все в корінний спосіб. 

Люди акції, пророки повстань і проповідники бунту!.. В їх 

жилах палав чорний вогонь ненависти; шал розпеченої добіла 

хижої люті п’янив їм мозок, і згага пімсти бен тежила їх неспокійну 

кров. 

За царського ладу їх тримали в каторзі та у в’язницях. Тепер, 

коли царський лад знищено, вони знов опинилися на засланні 

в далеких таборах цілинних пралісів Колими й Камчатки. 

Та були тут також і ті, які ніколи нічого не хотіли змі нювати. 

Люди слухняні, лагідні, покірливі й терплячі. Люди доброї волі 

й нерішучої вдачі, які ніколи не бунту вали, ніколи не мріяли 

про перевороти й понад усе цінили спокій і мирний затишок 

свого кутка. 

Одні вірили в бунт, інші в працю. Одні були завойов ники, 

інші звикли коритись. В таборі були діди, але були й підлітки. 

Робітники й мільйонери. Лотиші-чекісти й ґвардійські офіцери. 

Директори фабрик і вартові при вході. 

Особа не важила нічого, як і її вчинки. На одних нарах спали 

й ту саму брудну каламутну баланду з таборового казанка 

їли славетний маляр зі світовим ім’ям, картини якого висіли 

в паризькому Люврі і Мюнхенській Пінакотеці, видатний 

учений, книги якого стояли на полицях державної бібліотеки 

Берліну і в університетській бібліотеці Мадриду, і неписьменний 

гольд, нівх або айну, що не переступивши меж кам’яного 

віку шанував ведмежу мати-тайгу і, виходячи в таборі на працю, 

ніс незмінно з собою шкіряний мішок з висушеними кістками 

батьків. 

За схемою тотожної статті й однакових параграфів ховалися 

нашарування тисячоліть, млявість звичок, упертість логіки, 

вибухи ідей, відміни вдач, однаково: активність або байдужість. 

* * * 

...Сокира, якою Радецький – ми називали його професором; 

здається, він був старим журналістом!.. – рубав колоду, 

вислизнула з його закляклих рук. Замість потрапити по 

м’якій і соковито-теплій деревині, вона розсікла черевик 

і вп’ялася в м’язи. 

Професор скрикнув від болю. Здригнувшись, він спазматично, 

гістеричним ривком, одкинув сокиру геть од себе. 

Сокира описала півколо й безгучно лягла в м’який покров 

пухкого снігу. 

Спершись на колоду, професор стягнув з ноги чере вика 

й почав розмотувати смердюче лахміття заношених онуч. 

З розрубаної рани швидким струмком юшила кров. 

Був холодний зимовий день. Густа пара від подиху осідала 

на волоссі брів і вусів, білила комір наших ва тянок. 

Краплі крови падали на очищену від кори лискучу поверхню 

колоди, стікали з неї й багрили сніг. 

Ми кинули наші пилки й сокири і, обступивши колоду, 

на якій сидів професор, дивилися, як він незграбно перев’язував 

свою худу пожовкло-сіру кістляву ступню. 

Курці, скориставшись з нагоди, витягли махру і, слинячи папірця, 

крутили цигарки. 

– Головне наше нещастя, – зауважив повчально професор, 

намагаючись тугіше перев’язати розсічену ногу брудною ганчіркою, 

– що ми все ще живемо ілюзіями попередньої ліберальної 

епохи. Ми ніяк не можемо збагнути, що ми опинилися 

в зовсім іншій ері, якій властиві зовсім інші норми й поняття. 

Він урочисто оглянув нас крізь каламутні скельця окулярів. 

Свою рану він розглядав як ланку в універсальній системі взаємозумовлених 

зв’язків, що відмежовували нашу дійсність від 

попереднього часу. Він був певен, що найважливіше в житті 

це розуміти. 

– Наше нещастя, – продовжував він, – що ми народилися 

за інших часів і надто довго прожили тоді, коли кожен думав, 

говорив і робив те, що йому хотілося. Тепер нам надто важко 

збагнути, що ми більше не належимо собі. 

Кров просякла через ганчірку. Густими й частими краплями 

вона падала на сніг і відразу ж застигала. 

Професор із сумнівом подивився на нас, на ганчірку, на 

замшілі, занесені снігом столітні дерева глухої тайги, що оточувала 

нас, зітхнув і почав знову перев’язувати рану. 

Пальці на морозі стигли й не слухалися. Він зав’язував 

і розмотував рану знову. Кривавив ганчіку. Скривавлена ганчірка, 

задубівши, боляче різала й рвала краї рани. 

Він явно не міг дати собі ради. Він страждав від свідомости 

своєї безпомічности. Руки од нервового шоку все ще тремтіли. 

Спазматично підстрибувало руде посивіле од інею клоччя бороди. 

Здавалося ось-ось, ще мить, ще якась десятитисячна міліметра, 

і він зірветься, закричить, завиє, як затравлений, загнаний 

людиною лісовий звір, впаде на сніг і битиметься головою 

об сніг, об цю важку, нерухому колоду. 

І все ж таки він говорив! Він говорив докторальним тоном 

самовпевненої людини, немов на урочистих зборах з катедри 

перед ситими й розсудливими, добре одягненими людьми. 

Немов на ньому була не брудна, засмальцьована ватянка, 

а чорний сурдут, ляковані черевики й туго накрохмалений 

плястрон сорочки, і гайвороння не перелітало з дерева 

на дерево, і він не чухався, і заіндивіла борода не стирчала 

в усі боки розпатланим клоччям, і каламутні окуляри не були 

перев’язані мотузком. 

– Щоб простувати вперед, – казав він, – людство повернуло 

назад. Воно знову повернулося до форм, які проіснували 

тисячоліття і які воно, здавалося б, остаточно відкинуло хібащо 

кілька десятиліть тому. Року 1861 було скасовано кріпацтво, 

року 1929 воно було відновлене знову. 

– Большевики, – казав він далі, – знов зробили працю 

обов’язковою. Вони заперечили вагу індивідуального мислення. 

Вони одкинули значення особи. Вони централізували 

волю. Вони декретують істини. Од людей вони вимагають покори 

й щирости. В щоденну практику життя вони запровадили 

сповідь і оце наклали на нас епітимію. Вони обернули всесвіт 

в суворий манастир, де, однак, немає релігії. Слідчий і слідство 

заступили сповідника і сповідь, пропаґандист-аґітатор 

– місіонера-проповідника, а „Короткий курс історії ВКП(б)“ 

– Євангелію. 

В таборі люди звикали говорити про речі, про які раніш вони 

не наважувалися й згадувати. Обережність втрачала тут 

свій сенс. 

Було холодно. Було дуже холодно. Ми переступали з ноги 

на ногу. Затуливши носа долонею, ми хукали, щоб зігріти побілілий 

кінчик носа, або розтирали його. Під ногами хрумтів 

морозний сніг. 

Радецький говорив:

– Свого часу, – ще до війни й революції, – ми гралися ідеями, 

як діти граються з випадково знайденим невибухлим гарматнем, 

не передчуваючи небезпеки, що їм від того загрожує. 

В своїх кабінетах, на шпальтах газет, в своїх книжках ми 

пропаґyвaли й підносили культ середньовіччя. Книжка Айкена 

про середньовічний світогляд лежала в нас завжди під рукою 

на письмовому столі. Ми тішилися розумовим ґурманством. 

Ми охоче цитували Франціска Асізького й захоплювалися 

стилем Томи Кемпійського й Івана Дамаскина. Модерні 

письменники перероблювали для газетних фейлетонів 

апокрифи про Соломона й Китовраса, мистці наслідували 

фреску й ікону, поети писали акафисти, філософи студіювали 

схоластиків. Сидячи в „Ярі“ або „Ведмеді“, обжираючись 

кав’яром і напідпитку від шампану, ми підносили моральну 

вагу здержливости, захоплювалися з приниження й стверджували 

високу етичну ідеальність злиднів. Тепер, коли нас 

зроблено злидарями і нас принижено, і покірність перестала 

бути для нас мрією, ми обурюємося. 

Професор похитав головою. 

– Ми ніколи не вміли бути послідовними. 

– Як ви гадаєте, – сказав він, перериваючи хід своїх міркувань, 

– чи не можна спинити кров, приклавши до рани моху? 

Він одкинув збагрянену задубілу ганчірку вбік і спробував 

затиснути рану рукою. Кров юшила крізь пальці. 

– Чи немає в кого ганчірки? 

Ганчірки?.. Ганчірка на засланні рідкісна й коштовна річ! 

Мороз пронизував кості скронь і щелеп. Курці докурювали 

свої цигарки. Час був братися за працю. Ми всі були знищені 

й знеможені. 

Ніхто не відповів професорові. 

– Я поверну, – заявив він. 

– Виперу й поверну! – додав він, щоб перебороти вагання 

нерішучих. 

Виперу? .. Ганчірка, якою він перев’язував перед цим рану 

і тепер одкинув убік, не свідчила, щоб чистота була однією 

з його доброчинностей, і щоб він звик прати свої речі. Те, 

що він обіцяв ганчірку випрати, не було жадним арґументом 

на його користь. 

Іван Закутній похмуро глянув на нього. Треба сказати, що 

Закутній не терпів Радецького. Не поважав. Не ховав свого 

до нього презирства. 

Його дратувала безпомічна безпорадність цієї висо кої 

в окулярах людини із зігненою наперед головою на довгій 

гусячій шиї та з клочкуватою рудою бородою. Все в ньому: 

і те, як, рубаючи, він тримав сокиру, і непевність його удару, 

і те, як при повторному ударі він ніколи не здібний був влучити 

в те саме місце. 

Коли їх ставили напарниками пиляти, і нервуючись Радецький 

починав або квапитись, або ж затримувати, й пилка 

весь час з’їжджала вбік і збивалася з ходу, Закут ній лаявся, 

кидав пиляти і рішуче заявляв, що хай пиляє з цим дермом, 

хто хоче, тільки не він. І додавав пару міцних, добре посолених 

слів. 

Він ніколи не прислухався до того, що говорив цей чоловік 

в окулярах. Що могли важити слова людини, яка не вміла нічого 

зробити доладу. 

Отож, нас здивувало, коли Закутній, – цей насумрений 

і похмурий чоловік, що завжди тримався осторонь од інших, 

докуривши цигарку, замість взятися до сокири, щоб приступити 

до праці, як це зробили вже дехто з нас (слід визнати, 

більшості з нас бракувало почуття товариськости...), підійшов 

до Радецького, відштовхнув руку, якою той затуляв рану, 

дбайливо промив рану снігом, витяг з кишені чистеньку ганчірку 

й певними твердими рухами, немов досвідчений знавець 

цієї справи, перев’язав йому ступню. 

Хто зна, що штовхнуло його зробити це. Хто зна, що живе 

всередині кожної людини, і як саме зробить вона в останній 

критичний момент? 

Тепер професор сидів на колоді з перев’язаною ногою, 

натягнувши поверх перев’язки черевика, і нервувався. Він 

обрид усім нам своїми запитаннями. 

– Як ви гадаєте, мене не зарахують до самосіків? Ви ж бачили, 

я ненавмисне. Ви ствердите. 

Тоді він переходив до іншого. 

– Сьогодні я не вироблю норми. Як ви гадаєте, мені не 

зменшать пайки хліба? 

Він був турботливий і метушливий. Він мав розгублений 

приголомшений вигляд. Лякаючи себе можливими ускладненнями, 

він розкис. З очей у нього текли сльози й замерзали 

на щоках. Він здирав їх з волосся бороди, здирав з повік. 

Відчувши рану, стогнав. 

Він згадував про послідовність. Ні, не скидалося на те, щоб 

він міг бути хоча б у своєму житті послідовним. 

Однак поволі він заспокоївся. Заспокоївшись, почав говорити 

знов. 

– Дивно, – сказав він, – мене вражає прірва, яка існує 

між намірами та їх здійсненністю, між ідеями та їх втіленням 

у життя. Наша сучасність повинна була знищити протилежність 

між містом і селом. Тимчасом типовою формою життя за 

наших часів став барак. Замість сіл і міст ми примушені жити 

в таборах. Ми нищимо міста й знелюднюємо села, щоб оселити 

людей в таборі. 

Це було дотепне й гірке спостереження, що його висловив 

цей довгий, вже немолодий чоловік в окулярах, якого ми звали 

професором, хоч він насправді був журналістом. Ні, він не 

був дурнем. Але що це змінювало? 

41 


Віктор Петров/В. Домонтович/Віктор Бер

Якщо Bам „Український журнал“ 

сподобався і Ви бажаєте 

його отримувати регулярно, 

то пропонуємо його передплатити. 

Просимо контактуватись із нами за телефонами: 

• Чехія (+420) 774 236 916, 774 236 914 

• Польща (+48) 501 055 378 

• Словаччина (+421) 915321032 

Ціна передплати на 2007 рік 350 Kč / 48 PLN / 350 SК 

Передплату для закордону можна оформити 

банківським переказом: 

Номер рахунку: 197021410/0300 

IBAN: CZ45 0300 0000 0001 9702 1410 

SWIFT: 

CEKOCZPP 

Адреса банку: 

Наша адреса: 

ČSOB, a.s. 

RUTA 

Na Poříčí 24 

Pod Jiráskovou čtv.14 

115 20 Praha 1 147 00 Praha 4 

Czech Republic 


або міжнародним банківським чеком. Чек просимо 

висилати на нашу адресу: 

RUTA 

Pod Jiráskovou čtv.14 

147 00 Praha 4 


Ціна передплати для закордону: 

40 USD для Австралії, Канади та США або 30 EUR для ЄС 

„Український Журнал” можна придбати за адресами: 

PRAHA 

Slovanská knihovna při Národní 

knihovně ČR 

Klementinum 190 

PREŠOV 

Knihkupectvo CHRISTIANIA 

ul.Hlavna 107A 

Literárna kaviareň BALADA 

ul.17 novembra 102 

ЛЬВІВ 

Мистецьке об’єднання „Дзиґа” 

вул. Вірменська 35 

КИЇВ 

Книгарня „Києво-Могилянської 

академії“ 

Контрактова площа 4 

WARSZAWA 

Centrum Kultury Słowiańskiej 

ul. Gagarina 15 

Związek Ukraińców w Polsce 

ul. Kościeliska 7 

KRAKÓW 

Księgarnia „NESTOR“ 

ul.Kanoniczna 15

„Світ без кордонів“ 

передбачає різні варіанти 

реалізації – це може 

бути світ відкритих, 

взаємовигідних паритетних 

стосунків, а може й бути 

світ, у якому егоїстичні 

прагнення одних отримали 

більшу можливість 

задовольнятися за рахунок 

інших. 

Андрій Бондаренко

Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?

Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»