Український журнал

Наступного дня проблеми з комунікацією
виникли й у спілкуванні з адміністрацією
готельного центру, розрахованого
на „іностранних турістав“.
В розмові з пані-адміністратором ніяк
не дійдемо до спільного знаменника.
Вона – російськомовна, я ж звертаюсь
до неї українською. Мене вперто „не
розуміють“. Друзі-поляки з подивом
спостерігають за безнадійним діалогом
двох українців. Справу бере в свої
руки львів’янин Богдан, який „на общєпанятнам“
дипломатично пояснює
„о цо нам ходзі“. Тепер розуміють...
Ще раз їдемо на Хортицю. Цього
разу в музей запорізького козацтва.
Потрапляємо туди за півгодини до закриття.
Пані з обслуги незадоволені.
Якого лиха принесло цих відвідувачів,
коли от-от „закриваємса“? Швиденько
пробігаємо залами музею, в крамничці
при виході хочу купити синові книгу
про Січ. Наївний... Хто б за п’ять хвилин
до кінця робочого дня сидів у тісній
скляній будці-книгарні?
Реконструйована під відкритим небом
Запорізька Січ, від якої навсібіч
розпливається запах свіжої деревини,
викликає змішані почуття. Отак би прикрити
рукою потворні багатоверхівки,
зведені на протилежному березі ріки...
Може б інакше сприймався цей симпатичний
сам по собі муляж...
Біля відкритого археологами поганського
капища піднімаю суху стеблину
ковили й бадилинку полину. Кладу їх
між сторінки записника.
Прощальна вечеря в ресторані готелю.
Хтось із групи замість чорного чаю
просить зеленого. Виявляється, „нєльзя“.
Мовляв, у попередньому замовленні
для групи – тільки чорний. Після
короткої польсько-совєтської війни
на кухні, зелений чай таки приносять:
„Єщьо кто-та желаєт?“. Не люблю цього
гіркого напою, та з почуття солідарності
замовляю і собі.
Запоріжжя прощалося з нами стовпом
диму з височенної труби. Помаранчевого...
Євшан-зілля
Вже на Варшавському летовищі з уст
Анджея злітає: „Добре на рідній землі“.
Спонтанно відповідаю: „Особливо, коли
й почуваєш себе, як на рідній“. Дивлячись
на мене, докидає слівце Роберт:
„Дивне це, мабуть, відчуття – бути діаспорою...
вдома“.
Цього літа я не поїхав із сином на
Хортицю.
Але щодня відкриваючи записник,
натрапляю на стеблинки ковили та полину.
Мій маленький гербарій. Так гостро
пахне.
„Їхні” автобуси завжди тепліші
Перетинаючи українcько-польський кордон, можна відчути себе гостем –
бажаним або не дуже. Все залежить від того, „яка зміна сьогодні на роботі“.
Люди, котрі часто їздять „туди-сюди“ кажуть, що митники бувають різні. Проте
ситуація на кордоні трохи покращилася. Принаймні, на мою, думку.
Батьківщина починається зі „Стадіону“
Коли треба їхати з дому до Варшави, завжди беру квиток тільки на польський
автобус.
– Можете не вибирати місця подалі від дверей, – звертається до мене касир
на тернопільському автовокзалі. – „Їхні“ автокари завжди тепліші.
Що й говорити, жінка має рацію. Та справа не лише в температурі всередині
салону. Польські „кєровци“ (водії – прим.авт.) завжди при краватці, переважно
привітні, в дорозі безкоштовно пригощають чаєм чи кавою і навіть
допомагають речі перенести до митного контролю.
– До салону з чаєм не заходь, ще порозливаєш на кріслі, – якось сердито
зауважив мені український водій. Довелося швидко допивати чай, обпікаючи
язик. У Варшаві Україна для мене часом розпочинається ще на столичному
автовокзалі „Стадіон“. Річ не в тім, що найбільший у Східній Європі базар
нагадує наші ринки. „Поверення додому“ розпочинається вже при зустрічі
з українськими водіями, які не завжди хочуть ставити багаж в спеціальний відділ
та не цураються міцного слівця.
Мені пощастило: цього разу водії – поляки. Залишилося тримати кулаки за
безпроблемний перетин кордону.
– Зробіть так, щоб я бачила ваші вуха, – каже працівниця української митниці.
Тут процедура незмінна – кажеш, чому і куди їдеш та скільки грошей із собою
везеш. Наші люди пояснюють свої подорожі переважно відвідуванням
численної родини в Польщі, Великобританії чи Швеції. На такі відвідини галичани,
з якими мені доводилося їздити, беруть із собою величезні сумки. А ще
їх зі сльозами на очах проводжають родичі, що залишаються в Україні.
Запрошення на навчання в руках польського митника пробуло кілька хвилин.
Після детального вивчення він нарешті відійшов від мене. Цього разу
з автобуса не „зняли“ нікого. Кажуть, що зараз потрапити до Польщі стало
легше. На кордоні вже не так суворо ставляться до заробітчан. Подейкують,
до змін призвело підписання міждержавної угоди, що полегшує можливість
працевлаштування українців у Польщі.
– Пані думає, що я їй повірю, що пані їде лише на свята? – запитав мене
„цельнік“ (митник – прим.авт.) наприкінці грудня минулого року. – Пані мабуть
планує залишитися не менше, ніж на 20 днів!
Жодні пояснення про те, що в мене віза лише на два тижні його не переконали.
Із салону не висадили завдяки... журналістському посвідченню. Того дня
попросили вийти з автобуса десять осіб.
20 злотих за прасування або „глобальна будова“
Під час поїздки українські жінки, що прямують до Варшави на заробітки,
часто знайомляться між собою. Вони розповідають одна одній про те, скільки
отримують, де живуть, або якими є працедавці в Польщі.
– За годину прасування мені платять двадцять злотих, – каже пані Надя
своїй сусідці. – Крім цього, забираю дитину зі школи, сиджу з Міхалком, поки
він бавиться або вчиться. За це платять, звичайно, більше.
В очах більшості поляків та багатьох інших мешканців Євросоюзу українці,
мабуть, надовго залишаться заробітчанами. Дуже хотілося б представити
свій народ не лише умілими руками кухарок, прибиральниць та будівельників,
але й знаннями, духовним внеском. Один мій знайомий тернополянин,
Іван Будник, студент технічного університету у Брно, розповів повчальну історію.
Його друг, який працює в комп’ютерній компанії ІВМ у Чехії, якось,
їдучи у громадському транспорті, познайомився з випадковими супутниками.
Після того, як хлопець представився українцем, його запитали, чи він бува не
працює на одній із чеських будов. Той відповів: „Так, на глобальній“ і, проїжджаючи
повз корпуси ІВМ, вказав на них пальцем.
Віра Іванова, Тернопіль-Варшава
19