wersja PDF - Uniwersytet Pedagogiczny w Krakowie

33
w ukraińskich archiwach. Na ich podstawie opisano specyficzne cechy propagandy w kolejnych miesiącach
okupacji oraz przedstawione zostały metody działań propagandowych. Na podstawie wspomnianych materiałów
oraz przy wykorzystaniu wspomnień świadków wydarzeń dokonano oceny sowieckiej agitacji prowadzonej na
łamach gazet ukazujących się we Lwowie w okresie pierwszej okupacji sowieckiej.
Др. доц. Вiталiй Тельвак (Дрогобич): Українська iсторiографiя в пошуках
iдентичностi (за матерiалами дискусiй на сторiнках львiвської преси)
В історії української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст., попри дослідницьку активність останніх
років, ще достатньо малорозроблених проблем і незнаних сторінок. До таких, поза сумнівом, відносяться
дискусії, що сколихували відносно спокійну поверхню вітчизняної науки. Становлення полемічної традиції
в нашій інтелектуальній культурі припало на останню третину ХІХ – початок ХХ ст. і було пов‘язано із
процесами інституціалізації та професіоналізації науки під впливом поширення ідей позитивізму на
східнослов‘янських теренах. У цей час виокремлюються важливі для наукового поступу дослідницькі
проблеми, формується культура наукової полеміки, узгоджуються засади її проведення. Незважаючи на
важливість полемічної складової для поступу науки, досі не проведено комплексного аналізу становлення
цього феномену в українській історіографії. В наявних опрацюваннях наукових суперечок українських
істориків дослідницька увага більшою мірою зосереджена на особистісному факторі – дискусія зазвичай
інтерпретується крізь призму персонального конфлікту двох учених, а її протікання пояснюється
складністю та напруженістю міжособистісних стосунків. Такий підхід, акцентуючи персональний вимір
наукової полеміки, в той же час нівелює її історіографічну складову. Проте, на наше переконання, саме
відмінність вихідних теоретико-методологічних настанов і пояснювальних моделей є підставою для
виникнення дискусії, а наукознавча складова є тут домінуючою.
Ми спробуємо відтворити історіографічні дискусії в українській історичній науці на прикладі полеміки,
що відбулася на сторінках львівської преси між представниками двох протилежних політичних таборів –
народовецького, представленого професором Львівського університету Михайлом Грушевським та
москвофільського, котрий представляв професор Чернівецького університету Володимир Мількович.
Полеміка виникла довкола опублікованого у 1906 р. німецького перекладу першого тому "Історії України-
Руси" М.Грушевського, написаного з погляду національної історіософії. Одразу після виходу цієї праці,
розпочалося широке її обговорення в європейській історичній науці. На працю М.Грушевського своїми
розлогими рецензіями відгукнулися представники польської, чеської, румунської та німецької науки.
Загалом, книга львівського професора була сприйнята надзвичайно позитивно, критики не шкодували слів
визнання спробі М.Грушевського донести до європейського читача українське бачення
східноєвропейського минулого. Як це не дивно на перший погляд, найбільш неприхильну зі всіх оглядачів
рецензію на німецькомовний перший том "Історії українського народу" написав українець – дослідник
історії Східної Європи професор Чернівецького університету Володимир Мількович. На сторінках львівської
москвофільської преси, передусім, "Руслана" та "Галичанина", В.Мільковичем було піддано нещадній
критиці провідні теоретико-методологічні постулати, викладені М.Грушевським у німецькомовній "Історії
українського народу". Критик відкидав твердження львівського колеги про самобутність українського
народу та самостійність його історичного розвитку, апелюючи до класичної москвофільської тези про
"єдність російського народу". Гостро-критичний виступ В.Мільковича був підхоплений ідейними
опонентами М.Грушевського у Галичині. Низка львівських видань опублікувала уривки з рецензії
чернівецького професора, додаючи нерідко власні дошкульні коментарі. Представники народовецького
патріотичного табору виступили з аргументованою критикою цієї позиції на сторінках рупора народовців
газети "Діло". Степан Томашівський та Іван Франко стверджували слушність провідних концептуальних
засад, висловлених М.Грушевським, обстоюючи тезу про самобутність українського народу та його
культури.
Незважаючи на безкомпромісний і, подекуди, скандальний характер полеміки, розгорнутої на сторінках
львівської преси між В.Мільковичем та його ідейними опонентами, вона продемонструвала своєрідний
розклад сил у тогочасному українському інтелектуальному середовищі. Наслідком цієї полеміки стало,
передусім, чітке окреслення традиційного русофільсько-москвофільського (в дусі теоретичних настанов
прихильників "звичайної схеми") та дедалі більш модернізованого національного погляду на
конструювання моделі українського минулого. В основі цих конкурентних історіографічних позицій лежало
глибше світоглядне протистояння між носіями загальноросійської та української національних
ідентичностей. Поряд із цим, ми можемо відзначити ледь помітні у той час відмінності серед прихильників
україноцентричної історіософської моделі. Так, чи не вперше у цій полеміці про власне, відмінне від
поглядів учителя, бачення вихідних для реконструкції історії України моментів заявив С.Томашівський,
солідаризувавшись із прихильниками норманізму.
Як свідчить вищенаведений приклад, дослідження полемічної складової в українській історичній науці
доби її інституційного становлення може стати надзвичайно плідним напрямком сучасних історіографічних
пошуків. Це не лише поглибить наше розуміння процесів, котрі відбувалися у вітчизняній гуманітаристиці,
але й дозволить порівняти її з класичними європейськими взірцями, адже свідченням зрілості наукового
життя суспільства є інтенсивність і культура проведення фахових дискусій.