Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

За вікном косооко блимали вуличні ліхтарі. Марті здалося,що якби ще був Юліян, вона відмовилася б від усіх«місій», звалила на себе турботи про цих двох людей і більшенічого їй не треба. Ж иття без Ю ліяна — наче якась сумнафантазія, як поблимування розгойданих вітром ліхтаріву темряві.Нараз на бруку затупали, зачовгали сотні пар чобіт.Марта припала до шиби. Видно було лише ряди голів: вониначе вставали з долу і, описавши півколо на осяяних косахдощу, падали ниць. «Повели арештантів».— Що там, мамо?— Вітер гримотить.— Мамо, каш а зварилась.— Сідай, будемо вечеряти.Вони вмостилися на вузенькій лавочці. Ю ліян збив їїз обрізків, на двох.ГЛАВА III«Чи не надокучили тобі мої листи? — питав Юліян. —Коли ти розтлумачиш їх, як втечу від нікчемних богів і щенікчемніших слуг божих, я не стану заперечувати. Усі релігіїзакінчуються гидким еектанством і духовною проституцією.Кладу на серце руку і признаюся: хочеться спокою!Минулого разу я писав тобі про тишу між Говерлею і пустинним,диким пасмом гір на південь. О, це щось надзвичайне!Коли впадуть присмерки і скопища кряж ів лиш креслятьна тлі неба схожі на слід чорної блискавки лінії, колишепотіння Прута, з одного боку, і Тиси — з другого, гаситьщироросий верховинний туман, коли закотяться за спадивигуки чередників і лемент отар, наступає благословеннемовчання. Боїшся ворухнутися, щоб його не сполохати, здасться— оскверниш святе, що тисячоліття заповіли на ш а­нування ...»Ю ліян їздив щоліта в гори, але розповідав про своїмандрівки знехотя, мов би беріг враження лише для себе.Та з тюрми він про це писав у кожному листі. Марта розуміла,що це спосіб відчути себе вільним.«Того року була дуже рання весна. Земля купаєтьсяв яблуневому цвіті, духота приправлена пахощами, повітрягусте, аж тремтить. На великодні свята ми з Олексою (мійтовариш) подалися з наплечниками до Ворохти. Глядь — верхище в залисинах снігу, з неба падає холодний легіт. Бііляпідніж ж я Говерлі стрічаємо кінних поліцаїв. Нам ще у Ворохтісказали, що в горах гонитва за розбійником. Поглянулина документи. „Куди?” — „На Говерлю”. „Бачите — в крижанійшапці?” — „Ми — альпіністи”. Розбійник начебто ховавсяна Говерлі. Ми лродибали ще кілометрів п’ять — ісправді: білу полискуючу мономашку навскоси оперізує слід,на сонці його добре видно. До полудня ми добралися на розвил­