Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

гарки й масло, Солженіцин описав це середовище — як першеколо Дантового пекла. Звідси символічна назва роману.Солженіцину закидали не тільки і не таск те, що вінзосередив свою увагу на неприємній темі концтаборів, якте, що його концтабір ніби в міншятюрі є образом усього радянськогосуспільства. Але цей закид явно не на ту адресу:Солженіцин не винен, що воно так і є. Не з літераторів одинукраїнський в’язень у листі з Мордовії, не вдаючися до мистецькихформ вислову, узагальнив враження: концтабір нетакий страшний, як здається; у ньому життя те саме, щой на волі, тільки на волі «зона» б/ільша (територія табору,обведена колючим дротом).Подібна до попередніх і генеза роману «Раковий корпус».Захворівши ще в таборі на рак шлунку, Солженіцинуже по виході з табору, але на засланні, добився на лікуваннядо ракового корпусу лікарні, і хворі з його оточення сталигероями роману. Коли на засіданні правління Спілкиписьменників СРСР обговорювалося питання публікації романув «Новом мире», Константин Федін виступив категоричнопроти, бо, мовляв, роман суґерує думку, що все радянськесуспільство, на подобу ракового корпусу, невиліковнохворе, ракове. Солженіцин категорично й зовсім щироборонився: нічого більше не було йому в думці, як віддатиситуацію людей, приречених на смерть. Обидва по-своємумали рацію й не мали. Могло так і бути, як твердив Солженіцин:ніяких узагальнень у йоіго задумі не було. А поприце так вийшло. Та чи знову вина його в тому, що Сталін збудувавтаке суспільство, яке уподобилося раковому корпусові?А Федін, констатуючи цей об’єктивний вислід, не мав рації,бо не хотів повірити, щоб таке сталося саме собою. Начеб забув, що в мистецтві все можливе, бо уріс у систему,в якій письменники пишуть тільки на замовлення.У радянській критиці зловживають кумедною формулою: «письменник оспівує». А як замислитися, то вона має•свій зміст: воїни ж справді «оспівують» партію, комунізм, героївкомуністичної праці — усе, що за директивою і статутомїх спілки належить оспівувати. Солженіцин не оспівує своїхперсонажів: він різьбить. А читач наче б присутній в ательємайстра і бачить, як той з камінної брили на першій сторінці«Ракового корпусу» починає витягати парсуну сталіністаРусанова. Коли цей останній у кінці роману переступає порігракового корпусу, щоб повернутися додому, образ йогоготовий до останньої рисочки, як уміли різьбити майстрі ренесансу.Перед вами живий служка сталінської системи, що«любить свій великий народ», «готовий життя віддати за народ»,але ненавидить .. . «населення», якому ніколи не можнадовіряти, його треба тримати в лещатах анкет за дерматиновимидверима «особливих відділів», щоб кожен знав,що на нього завжди готовий маршрут до Мордовії. А взагалі«народ» — він любить.