в п'ятьоÑ

партзібранні.Гоф м ан одразу ж одійшов:— Ну, от... відповідальна балда сказала, а ви повторю ­єте. М абуть, бувший комівояж ер говорив, комерсантик.І сів на ліжко.М арія усміхалась.Зиммель свиснув демонстративно.— Робоча опозиція...Ще раз звякнув ш порами й вийшов.М арія дивилась у вікно й дум ала про всефедеративнем іщ анство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вонадумала, що міщ анство йде, проходить, коли засіріло, алеще не зійшов східній огонь. Було надто боляче, бо за спиноюстояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нервабило джерело непохитної завзятости й певности в казковістьмайбутніх годин.У вестибю лі чітко й агітаційно кричав хтось:— Ми не раби!А другий голос дзвінко одкликався:— Р абам и не будемо!Ще дум ала М арія про дитячу наївність мільйоновоїмаси, що на протязі довгих років ум ирала стійко, мовфанатики середньовіччя, що під стягом вічности пройш ла згарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.Гоф м ан заспокоївся й дивився на сосну:— От куди б наш ому Вадимові. В бір.М арія раптом згадала й сказала з сумом:— Це ж ж орстоко...— Ви про Вадима?— Ну да... Вічний ідіотський трафарет: m em ento mori.За вікном знову посувався синій листопад.Іш ов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий.Іш ов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.Іноді з моря пролітала самотня хм ара і, сполоханоозираю чись, бігла й зникала за обрієм.228