в п'ятьоÑ

дається вовчий апетит, і я розгортаю пакунок._ Ей, держи! Держи її — кричать мисливці: то пробіглавагоном якась дівчина.Н ареш ті потяг рушив. Перед очима промайнули кіоски,баби з яблуками (у вагоні страш енно пахне яблуками),промайнув семафор. П отяг вилітає в степ.Коли місця біля вікон зайнято, я виймаю з ягдташ у Гораціяй перегортаю сторінки. Мій епікурейський настрійцілком відповідає вірш ам римського поета. Іноді я беру зсобою тургенєвські «Н отатки мисливця», але перечитую вних тільки ті абзаци, де автор м алю є природу. Д іялоги яобминаю й обминаю все те, що не відповідає моєму настроєві.Н авіть на полю ванні я не прислухаюсь до так званих«серйозних» розм ов, і все, що я спостерігаю там , всевоно світиться крізь рожевий димок моєї безтурботної епікурейськоїуяви. Сьогодні субота, завтра день відпочинку, ія тікаю від людей.— П робачте мені, дорогі друзі, — думаю я. — Але дозвольтезабути про вас.П отяг розриває простори й летить. Н ареш ті я бачу,що біля правого вікна звільнилось місце, і я поспішаю туди.Я притиснув чоло до скла й дивлю ся в степ. Сонцепливе кудись за ярки, і спокійні кургани стережуть спокійбезмежности.Тоді надходить задума, і переді мною виростає нашпосьолок, батько-мисливець і той прекрасний вечір, коли яв перший раз поїхав з ним на полю вання. П ам ’ятаю , миприїхали на луки вночі. Я думав, що це «Бежин луг». Десьхропли коні. Н аш а підвода зупинилась у комиш ах. Кобилупустили на пашу, а самі лягли на віз. Я довго не спав. Були міріядизір, і я довго мріяв і дивився в небо. П отім я заснув. Сонбув короткий і тривожний. А розбудив мене постріл. Батьковже стояв у комиш ах і зустрічав вранішній переліт. П аруваларіка й десь загорявся світанок. П ам ’ятаю , я хотів тоді умертитак прекрасно було й так билось моє молоде серце.Але все це так давно було! Батько давно вже леж ить умогилі, посьолок навіки зник з мого горизонту, і мені за­255