Вісник, 1932, ч.1

надять десятин... Трицять пять літ одно й робив що крав.
Світ отак повздовж і поперек пройшов, в Ню-ворку, казав,
на двадцять пятому поверсі „сидів“ й попльовував у низ
панам на капелюхи. Три рази в Америку тікав, а все таки
загинув тут. Каже, тягнуло. Заїдеш туди і все там не так.
Туго якось, каже. Ось глянеш, каже — і старий простягнув
праву руку з цигаркою між пальцями над розістланою ковдрою...
У нас все села, села та ліси... А там місто. Куди не
кинь — місто. Люде, каже, там не так як ми... Ми народ
христіянський, а там із свічкою церкви не найдеш. Все, каже,
костели. А високі, високі... До небес. Глянеш у гору — шапка
злетить... І я розумію його. Тягне вона нашого мужика,
чи чесний він, чи злодій, ота своя чорна землиця. Тягне
і засосує, як драглина. Били його пятнацять разів тяжко.
Викрутили руки, а поки в Бущу не завитав, грішив на білому
світі. Ех, царство небесне йому. Хто з нас того...Отаке
то Буща село.
В ліву 'руку переложив старий цигарку, а правою нерівного
поклав хреста на грудях. Хтось з цибатих плюнув
і то просто Шобелянові на лисину. Він одначе не запримітив
цього, вложив в уста цигарку, туго пакнув, затягнувся
димом...
Всі пирскнули з реготу.
— .Кравчук. Хто то, сучий син, пакостить... Здмухни...
— Кравчук, мазнув „гариштанкою“ і сплювак щез, але
старий руку ліву підніс і долонею лисину потер; глянув
у верх докірливо порожніми ·очима і не сказав нічого.
— Ну 1 вйо! Далі, старий-Що-ж ви одразу залупились
Це отой тільки пожартував, — кинув котрийсь.
Поки жартується, хай... У Бущі звичаї круті. Оо,
круті. У нас,, бувало (бо і я звідтіль) чи празник храмовий.,
чи зводини, чи там оказія яка, так парубки держись. Кождий
за поясом люшню, чи так цурупалка якого небезпримінно
мусить мати. Як тільки підіпють. Бій — на пропало. Ох, билися.
Крутий народ. А все то тіснота. Село мале, вугло
в вугло. З вікна в вікно переплюнути можна, а як Боже
храни пожежа, так до тла. А вона що Божий рік. То пів
села, то ціле... Люди то і роблять, що будуються, а плодяться
ніби щурі. Крутий народ. Навколо села ліс. Сім миль
на схід і вісім миль на захід ліси графині Андрейової. Руска
така. Жила в Парижі, а дворів мала вісімнацять. Наш,
Мости, Гісерна, Зелений Дуб, Антонівка, Борщівка, Трипілля,
Москалівка і дй чорта ще... Усе ото її було. На віку свому
бачив раз її. Приїхала, а я як раз снопи возив. Засівав таки
на її аж десять, десятин... Ото вожу раз.. Чую... „Приїхала.
Приїхала. Сама графиня“... Ну, думаю. Де там ще в чорта
вона, а поки погода,так мерщій з снопами впораюсь. І до
снопів. А скрізь по полі ніби вимерло: Чекають, кажуть буде