Create successful ePaper yourself
Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.
мати душу, яка його не приймає, не може прийняти й прийняти<br />
не хоче! Як щось чуже — за суворе й за тверде —<br />
.для рожево-мінорної психіки Українця...<br />
Подібно інтерпретується у нас Лесю Українку, й її<br />
нахиляючи до нашої пестливо-воркотливої естетики. А недавно<br />
був я на одній академії на честь Стефаника. Здавалосяб,<br />
що пестливого та жалібного можна викресати з тої<br />
суворої, замкнутої в собі, твердої мор кремінь, душі Лиш<br />
іскри вогню! Але ні, один за другим вступали на трибуну<br />
звеличники і з твердого автора „Межі“, з креміня, робилася<br />
.мягка губка, з якої під найлегшим потисненням чутливих<br />
промовців капала вода: жаль і слези молодечих споминів,<br />
фігури край села, такого нашого бідного, такого нашого<br />
нещасного, такого нашого коханого, — що аж дурійка чіпалася<br />
глядача... Тільки деклямація „Синів“ вратувала сітуацію<br />
і не дала урочистій академії обернутися в „надгробноє<br />
риданиє“...<br />
Шевченко свідомо протиставляв ідеал „лицарських<br />
синів“ — ідеалові „незрячих гречкосіїв“. І от, коли я бачу,<br />
як намагається наша критична інтерпретація той перший<br />
ідеал стягнути до позему другого, — мені пригадується Бутович(на<br />
останній виставі у Львові)з двома серіями— козаків<br />
і гречкосіїв. Перші, в острих переломаних лініях, в холодних<br />
— що наказують дистанцію — барвах, певні, гарні, горді<br />
риси (пучки в рот не клади), щось середне між лицарем<br />
і корсаром. Другі — хлібороб, рибалка, чумак, пасічник —<br />
Котляревський redivivus, трохи смішні, трохи наївні постаті,<br />
ніжні, прикуцнуті коло своїх солодких воликів, вуликів чи<br />
бохонця хліба,— в мяхких, округлих лініях, в горячо-ніжних<br />
тонах. Такі милі й кохані, але, на жаль, не такі, що роблять<br />
історію... От тою милою Котляревщиною заносить ще<br />
досі від нашої естетики.<br />
В цім світовідчуванню ми дуже консеквеніні. Недавно<br />
був я на концерті одної співачки у Львові. Симпатичний голос.<br />
З насолодою слухав Mascagni, Verdi, Catalani, там була<br />
верва і нічого з „травоїдства“. А на кінці пішли українські<br />
річи: „Ох там, ох там, в краю коханім“ і „Пекуча туга“,<br />
і „Жаль за світом“, і „Схиляюся“, і „Падаю на землю“, навіть<br />
з Шевченка вибрано щось „ніжно-пестливе“ й „тонке“...<br />
І музика відповідна до слів...<br />
І мені замість рухливих постатей Туріда й Трубадура<br />
— пригадалися: тремтяча зморщена рука, що крутить кобзою<br />
і старечі уста, що бубнять про „моє каліцтво довічне*.<br />
Але публіці як раз ці останні точки найбільше подобалися!<br />
Так само й пресі.<br />
То перше нас не чіпається, як і деякі мельодії, які зараз<br />
— як Котляревський „Енеїду“ — ми „перелицьовуємо“<br />
;на своє. Я назву дві: „Ви жертвою в бою нерівнім“ і „Са-
Change language