Вісник, 1932, ч.1

клонством о. Каровець. І колиб представники христіянських
Церков не перебільшували (безперечно важного) значіння
колишніх чисто-організаційних приписів (в тім числі вивищення
єпископів над пресвитерами) та пізніших обрядових
ріжних і відмінних місцевих традицій (які й для нас мають
вагу величезну, але не абсолютну), то — хто знає — може
вже й нині ми були б близькі до обєднання Вселенської
Соборної Церкви, яка злучила би всі христіянські віроісповідання
і знала би тільки ріжницю обрядів — подібно, як
вже й нині знає ріжні обряди Церква Західня (латинський,
східній, вірменський), Церква Східня (православіє, „єдинов'Ьріє“),
Церква Англіканська (високий, середній і нижчий
обряд) та протестантство (ріжних відтінків, які між собою
також не ворогують). Бо передовсім — „до релігії відноситься,
що те, чим вона відкрито виявлюється або чим вона
публично представлена, вже не є вповні вона сама"...1)
Розбрат поміж Східною та Західною Церквами вправді
повстав на тлі місцевих обрядових, культурних і психольоґічних
ріжниць, але головною його причиною була все таки
політична амбіція. Вже від часів Константина Вел. починається
конкуренція між Римом і Константинополем, що відбилася
навіть на постановах тодішніх соборів, які ще згідно
визнавали першенство Римського- Архієрея, й засвідчили,
що Константинополь „будет вторый по нем"2). Для внутрішнього
ж упорядкування всі Церкви на Сході були підпорядковані
свому центрові (спочатку Александрійському і Антіохійському
єпископам3), пізніше — тільки Константинопольському4),
а Західні єпархії подібно ж підпорядвувалися єпископові
Римському5). Не місце тут переповідати, як після
того розвивався між тими двома центрами небезпечний
антагонізм, та якими способами Константинополь — „Новий
Рим" — силкувався перебрати, всі прерогативи „древнього
Риму". Чималу ролю відограла в тому процессі знана
особливість східнього христіянства — византійський цезаропапізм:
бо не так-то легко годився василевс у Царгороді
узнавати над собою хочби тільки релігійний авторитет Заходу,
особливо коли й папа став світським володарем (755 р).
Кінчилося, як відомо, розколом і взаємними прокляттями
І тільки в біді, коли Візантія ставала в обличчу руїни під
напором наїздників, імператор і патріярх, не раз шукали замирення
з Римом та жадали за це військової допомоги6).
2) ГПляйєрмахер, РЪчи о религіи (2). Москва, 1911.
2) II Всея. Соб. 3; IV Всел. Соб. 28; VI Всел. Соб. 36.
3) І Всел. Соб. 6.
4) IV Всел. Соб. 9, 17; VII Всел. Соб. 11
5) Сардик. Соб. З, 4, 5.
г') Згадати, напр., про лист вифлеєм. апископа до Ягайла 1398 р.;
далі про унію, заключену епископамй-делєґатами Михайла Палеолога