Вісник, 1932, ч.1

— „Хочу побачення з моїм вуйком“, заговорила до
якогось пана, що одчинив.
— „Вашого вуйка“ спитав здивовано.
— „Мого вуйка“, повторила. — „Я умисне приїхала
з Англії, щоби його бачити“.
Маллорія здивувало, що той пан хотів замкнути двері
перед нею, та заки це сталося, він відсунув пана на бік
і попихаючи перед собою дівчину, увійшов з нею до кімнати.
Глипнувши швидко по кімнаті, спостеріг ще кілька
других осіб, та цілу його увагу звернуло слабе світло лоєвої
сзічки, що горіла перед великим приліжком. На те саме
ложе зацивилася і дівчина, бо почув, як вона трівожно
спитала: „Невжеж він умер“
Якийсь лисий панисько, що сидів коло ліжка, цупко
підвівся, зауваживши дівчину. — „Мілєна“ спитав недовірчиво
і здивовано. Аж відтак відповів на її перше питання.
— „Ні ще, сказав. Та боюся, що це довго не потреває“
■— „В такому разі лишіть мене саму з ним. Я мушу
йому ще щось сказати, заки помре“.
Маллорій бачив, як лисий панисько остро подивився
на дівчину і на хвильку завагався. Але видимо змінив постанову,
бо швидко сказав: — „Розуміється, Мілєно, коли
ви собі того бажаєте. Він кивнув на других і всі рушили
до виходу. — „Я ждатиму за дверима, прошептав, виходячи
останнім“. — „Закличте мене, коли буде треба“.
— „Закличу, пане докторе“, приобіцяла. А до Маллорія:
„І ви вийдіть звідси і лишіть мене саму з ним“.
— „Я також маю вийти“ спитав.
— „Думаю, що так буде краще“.
— „Та як собі хочете“. Маллорій аж горів лишитися
там, та видно тепер аж пізнав, що його тут не треба. Тож
вийшов і зачиняючи за собою двері, перейшов на коритар
і сів собі на стілець у відступі вікна.
А час минав. Непомітно, але певно западало західне
сонце поза обрій, а довжезні тіни щораз більше глушили
денне світло. Хтось надійшов і засвітив лямпу звисаючу на
срібних ланцюхах зі стелі, а тяжкі віконні занавіси замиготіли
якимсь нежданним новим світлом, відбитим від великого
ще перед хвилею темного зеркала.
Маллорій стрясся, глянув на ручний годинник, встав
і підійшов відважно до дверей. На його стукіт не було
ніякої відповіди. Він застукав ще раз, а не одержавши відповіди
одчинив двері і увійшов.
Якби жив ще тисячу літ, то тої сцени до смерти не
забувби! Ціла кімната потопала у пітьмі, серед якої блимав
клаптик світла від лоєвої свічки, що стояла недалеко величезного
ліжка. На ліжку не було слідно ніякого руху. Загалом
ніщо ніде не ворушилося. Оподалік остра і чорна сильветка.