Вісник, 1932, ч.1

*
* *
Риплять і квилять двохколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
Л голоси важку неясну пряжу
Снують над степом сірим і безкраїм.
Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сімя вибраного люда!
Д дикуни — їх можна відогнати.
Жінки над вечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
Д руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.
*
* *
Знаю добре: прийде день весняний
І дуби в зелених стануть шатах
І сміятись буде сонце в росах;
Прийде він, твій милий, довгожданий,
Той чужинець. Вибіжиш ти з хати,
Заблищать у тебе очі й кільця в косах.
Я стоятиму, опершися на дуба,
І задумано, уважно буду гратись
У руках стрілою камяною.
5и зібрались. Ви йдете. І любо
Ти мені всміхнешся. Усміхатись
Буде гордо й він, йдучи з Тобою.
Не збіжаться грізно в мене брови.
Я не крикну голосно і пянко.
Не заквилить спущена тятива.
Я піду в ліси, в густі діброви.
Буду в горах я рожеві ранки
Зустрічати і весняні зливи.
*
* *
Вечір. Я дивлюся на сині скелі.
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть огнища веселі.
Вколо вогнищ — друзі, теж веселі,