Вісник, 1932, ч.1

„Ми можемо завести вас і до Тімбукту, коли лиш зажадаєте",
сказав. — „Ви казали Прага То десь у Австро-Угорщині,
мені здається'5.
— „У Чехословації“! поправила.
— „Ах, так, так, слушно. Ось вона“! І він показав
пальцем на мапі те місце і додав: „Над рікою Велтавою!
Знаю“. Перемірив віддаль за допомогою скалі і сказав:
„Шість сот миль з додатком. А коли хочете летіти“
— „Зараз“! У тій самій мінутці, коли це можливе“!
— „Зараз“ Він обернув зір о неї.
— „Мені треба доконче там бути як найскоріш! Кожна
мінутка часу є дорогоцінна. А скільки це буде коштувати“
— „Триста гіней, ласкава пані“! Бистро вимовив і таким
діловитим голосом, на який лиш міг спромогтися. Він заздалегідь
приготовив собі ту відповідь, коли вона говорила.
— „Триста гіней“! повторив коротко, дарма, що в часі її
мовчанки, яка наступила, почав тратити надію.
Він почув себе в положенню купця, який розмовляє
з дитиною, що прийшла до склепу з одиноким пенсом
в руці і він має їй вияснити, що лялька, яку дитина хоче
купити, коштує не один пенс, а один фунт штерлінгів. Мовчанка,
дійсно, була така глупа і прикра, що несвідомо став
жалувати свого попереднього сухого і діловитого тону.
— „Ви мусите зрозуміти, що такий моноплян як наш,
мусить більше коштувати. Ви не маєте поняття, що то значить
пільотувати Золотистою Кулею. То не така собі легка
річ“.
— „Ох, так“, шепотом перервала свою мовчанку дівчина.
„Та, так, розумію“! Вона видобула зза пазухи свою
торбинку і виняла звідтам чекову книжечку. — „Я вам напишу
чек на... на триста гіней, колиби лиш подали мені
перо“.
Та Маллорій лишився на тому, де був. Романтиком
можна бути, та не треба бути рівночасно глупим. Ті тремтючі
пальчики, той примильний голосок, — о стільки примильнійший,
щоби надати йому вигляд принагідности — те
обдумане складання і вигладжування останньої картки паперу...
ціла оця тактика виглядає так, що лекше написати
чек, як найти банкира, котрий би того чека виплатив. О, ні,
ні, вона його не здурить!
— „Мені... мені... дуже прикро“, сказав вічливо, „але
приписи Синдикату є такі строгі, що лиш готівкою можемо
вдоволитися за нашу роботу. Знаю, що це глупе, така формальність,
та припис приписом і мені не годиться його
ломати. Та я можу завести вас в моїм авті до вашого банкира
і заощадити вам часу“.
Та дівчина вже підвелася на рівні ноги. — „Ні, ні,“!
вимовила заляканим голосом. „Я сама поїду... і прийду піз­