Успенська вежа № 3 (2015)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року БЕРЕЗЕНЬ 2015 року № 3 (274) 

«Покаяння двері 

відчини мені, 

Життєдавче!» 

Такими словами Церква налаштовує 

вірних ще з підготовчих неділь до Великого 

посту як часу подвигу, боротьби із 

власними пристрастями – часу занурення 

у затінки власної душі, часу активної 

соціалізації особистості, коли ми не 

міркуємо виключно про себе та власний 

інтерес, але намагаємось пізнати у ближньому 

нашого спільного Творця. Піст не 

є дієтою, чи примусовим обмеженням, 

але часом здобуття духовної радості від 

поглибленого пошуку сенсу власного 

буття, від примирення з Богом та ближніми, 

від зростання ефективності власного 

поступування. Цей благословенний 

час зовсім не означає сприйняття всього 

чи заперечення всього, але навпаки 

дарований нам для відшукування 

справжніх граней поміж добром і злом. 

Нагадування Христа про вигнання певного 

роду гріха за допомогою молитви і 

посту (пор. Мт.17:20) заохочує нас до наслідування 

цього способу духовного 

вдосконалення, а солідаризація у час 

посту підкреслює нашу належність до 

Церкви, її традиції, і творить наш подвиг 

організованим, спільнотним, наче у 

добре злагодженому війську, котре обов’язково 

здобуде перемогу. 

Духовний подвиг наших наставників, 

попередників, справжніх святителів утверджує 

нашу віру в доступність та 

ефективність для нас цих засобів духовної 

терапії. Натомість зневага заповідей 

Божих, заповітів духовних наставників 

засвідчує духовне падіння, що нерідко і 

закономірно завершується безславним 

кінцем. Саме тому апостол Павло закликає: 

«Пам’ятайте про наставників 

ваших, які звіщали вам слово Боже, і 

дивлячись уважно на кінець їхнього 

життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13:7). 

Народна мудрість вторить апостолу – 

«Кінець – діла вінець». Отож мудра людина-християнин 

завжди готується до 

цього кінця свого туземного випробування, 

а піст не є лише приписаним часом 

для щорічного одноразового покаяння 

про людське око, але черговою нагодою 

з допомогою Божою досягати більшого, 

стреміти до досконалости. Відхід 

справжніх святців стає гідним для наслідування, 

тому часто вселяє віру в 

оточуючих свідків, як у випадку із бла- 

(Постова 

тріодь) 

женної пам’яті Патріархом Димитрієм 

15 років тому, коли новопереставлений 

стає небесним молільником перед своїм 

Господом. Реалізація цієї віри проходить 

нераз довгі випробування, але Бог осміяним 

бути не може, бо що тільки людина 

посіє, те й пожне (Гал. 6: 7) Таким чином 

часто у несподіваний спосіб ми 

пізнаємо руку Божу на перебігу здавалось 

би безнадійних подій. Натомість 

нехтування вірою, послухом, правдою 

завжди призводить до трагічної кончини, 

умовини котрої намагаються приховати. 

А наслідувати безвірство, обман, 

лукавство християнин не може, тому дистанціюється 

від батька брехні, його 

слуг та його гордині вже від самого початку 

свого духовного народження. 

Саме піст є нагодою для віднови такої 

душевної рівноваги, нагодою для глибшого 

пізнання істини, що робить нас 

вільними у Господі (пор. Ів. 8:32). Наша 

свобода у Господі є запорукою збереження 

нашої гідності, запорукою відновлення 

суспільного миру та державної 

незалежності. Отож, маючи унікальну 

нагоду жити в часи новітнього героїзму, 

наслідуймо бодай молитвою та постом 

подвиг служіння громаді справжніх святителів, 

справжніх громадян, справжніх 

борців, справжніх воїнів, справжніх патріотів, 

які готові ціною власних утисків 

аж до героїчної смерті свідчити правду 

та протистояти злу, закладаючи фундаменти 

добра для майбутности! Не забуваймо 

також, що посилення духовної 

боротьби супроводжується посиленням 

спокус, як засвідчує сам Христос у Єванеглії, 

але ж пам’ятаймо і засоби протидії 

лукавству, постійна звірка своїх 

дій, міркувань, намірів зі Словом Божим, 

з наукою, канонами та статутом Церкви, 

зі здоровим глуздом, що іде від щирого 

спілкування, причастя з Богом, коли 

за висловом апостольським – «вже не я 

живу, а живе в мені Христос!» (Гал. 2:20) 

Нехай же це співстраждання з Христом 

у праці, служінні, боротьбі стане запорукою 

здобуття радості воскресіння Христового, 

радості воскресіння нашого 

народу, нашої Церкви, нашої держави з 

допомогою Божою та всього хору святих 

і мучеників. 

Володимир ХАРКО, 

голова Братства. 

СПОГАДИ 

27 лютого після похорону 

Предстоятеля Мефодія 

Собор єпископів УАПЦ у 

присутності єпископа 

УПЦ в США Даниїла обрав 

митрополита Львівського, 

керуючого Рівненсько- 

Волинською та 

Таврійською єпархіями 

Макарія (Малетича) 

Місцеблюстителем 

престолу Предстоятеля 

УАПЦ. 

Нехай Господь додасть 

сили та мудрості у цьому 

відповідальному служінні! 

Не шанують пророка 

у своїй Вітчизні 

Дух лінивства (бездіяльності). Яка ж, 

скаже кожен з нас сучасних людей, у нас 

бездіяльність, коли кожен з нас знемагає 

від роботи, коли ритми і темпи 

життя прискорюються, коли хоч трохи 

бездіяльності і є, здається те, що нам 

найбільше потрібно. Але слово «бездіяльність» 

чи «лінивство» у цій молитві 

має зовсім інше значення. У слов’янському 

перекладі це слово звучить як 

«праздность». Це зовсім не означає 

фізичний відпочинок. Слово «праздний» 

перш за все означає пустий, порожній. 

Від духа пустоти, духа порожнечі 

визволи мене. І ось, зразу нам вказана 

найстрашніша хвороба людського 

духа: пустота. Так, ми працюємо, ми 

25 лютого 2015 року християни 

вшановували 15 років, як відійшов у 

вічність блаженної пам’яті Патріарх 

УАПЦ Димитрій – пастир, високий 

своєю шляхетністю думок, правдивий 

син українського народу, носій 

високої духовної культури, який з великою 

відповідальністю та честю 

виконував місію служіння Богові й 

людям. 

У важкий для нашої Церкви та 

країни час о. Володимир Ярема взяв 

беззастережно на себе тяжкий хрест 

ініціатора Третього відродження Української 

Автокефальної Православної 

Церкви, бо керувався принципом: 

«А хто, як не я?» Його непоступливість 

у правді та справедливості 

нерідко поверталася до нього неприємними 

наслідками. Та попри все, коли 

вже був обраний Патріархом УАПЦ 

Димитрієм, у всьому був щирим, 

особливим та невтомним сіячем духовного 

добра. 

(Закінчення на 3-й стор.). 

Роздуми над молитвою прп. Єфрема Сірина 

Для переважної більшості віруючих людей богослужіння у 

Великий Піст асоціюється з короткою молитвою, відомою 

під іменем прп. Єфрема Сірина, одного із східних християнських 

вчителів IV ст. Ця молитва повторюється в кінці кожного 

великопостового богослужіння, віруючі читають її вдома. 

Про неї можна сказати, що вона найкраще, простіше і 

стисліше всього висловлює зміст і дух того, що християни 

ось уже століттями називають Великим Постом. Вслухаймося 

у це найпростіше прохання людини, яка раптом усвідомила 

неправду свого життя, і що цю неправду складає «дух 

лінивства, безнадійності, владолюбства і пустомовства». І 

просить Бога не дати, огородити, заступити від цього духа. 

На перший погляд, це зовсім безневинні недоліки, дрібниці. 

спішимо, ми метушимося буквально 

день і ніч, але в чому сутність, в чому 

зміст всієї цієї метушні і поспіху ? Чи не 

буває так, що ми раптом на хвилину 

ніби зупиняємось, і ось – тишина навколо 

нас, і такою зрозумілою стає пустота 

і беззмістовність нашого життя. Є 

страшний у своїй правдивості і простоті 

вислів одного поета: «Життя прошуміло 

і пішло». І, можливо, ми тому і 

заглушуємо себе роботою, можливо, 

весь світ навколо нас тому і шумить, і 

гримить, що всі хочуть приховати від 

себе, від інших цю бездонну пустоту. В 

ім’я чого? Куди? Для чого? 

(Закінчення на 2-3-й стор.). 

Це число газети «Успенська вежа» вийшло у світ за кошти нашого шанувальника з Канади пана Петра КОНДРИ.

2 

Вітаємо ювіляра! 

Березень 2015 

18-й фестиваль 

"Прощання з колядою" 

об'єднав вірних нашої 

Церкви 

Головною подією, яку організовує Львівське крайове 

ставропігійне Братство св. ап. Андрія Первозваного 

є щорічний фестиваль «Прощання з колядою», 

який започаткований із благословення Святійшого 

Патріярха Димитрія у 1997 р. 

Під час фестивалю «Прощання з 

колядою», який проходив 1 лютого 

вдалося зібрати понад 15 тис. Ці кошти 

передали Львівській єпархії УАПЦ 

на закупівлю необхідних речей, які 

митрополит львівський Макарій особисто 

доставляє на передову у зону 

АТО, а також особисто передані пораненим, 

які проходять реабілітацію 

у Львівському військовому шпиталі. 

Фестиваль розпочав молитвою 

митрополит львівський УАПЦ Макарій 

разом із священиками 

Львівського деканату о. Олегом Древняком 

та о. Михайлом Садовським. Як 

людина, що двічі була на передовій з 

гуманітарною допомогою для українських 

військових, владика поділився 

враженням від побаченого, закликав 

до єднання у молитві та матеріальному 

забезпеченні українського 

війська. Із вітальним словом від мирян 

звернувся голова Братства п. 

Володимир Харко. 

Розпочала розколяду лауреат 

Шевченківської премії та парафіянка 

Успенської церкви Наталя Половинка 

разом із братським хором 

"Ставрос". Вони подарували публіці 

різдвяний настрій та подільську коляду 

"У надії Божа Мати". 

Цього року колядували парафіяльні 

хори із львівських церков Успення 

Богородиці, Покрови Богородиці, 

св. арх. Михаїлі, свв. апп. Петра і 

Павла, св. Володимира із м. Кіровограда, 

хор "Ставрос", хор «Родина» із 

Преображенської церкви УГКЦ, колектив 

бандуристів "Дзвіночок", 

"Надбужанки" із м. Буська. Прибули 

також гості із Румунії із села Вишня 

Рівня Мармороського повіту. Разом із 

колективом "Хвалім Господа" були 

радник міністра культури Румунії 

Ельвіра Кодря, мер м. Сату Маре Койка 

Костел Дорел та губернатор Сатумаренського 

повіту Євгенію Аврам. 

Велика кількість людей, які прибули 

на свято засвідчили єдність наших 

вірних у м. Львові. 

Cвяткову програму вели п. Марта 

Максимець та п. Оксана Мончин. 

Підготував Юрій ФЕДІВ. 

Світлини п. Наталії АНДРІЮК. 

Парафіяльна управа, хор і парафіяни храму Святого Володимира 

Великого (м. Кіровоград), а також Єлисаветградське 

крайове братство святого апостола Андрія Первозваного 

Української Автокефальної Православної Церкви 

щиросердечно вітають свого настоятеля, протоієрея 

о. Йосипа ДРЕКАЛА із 50-літтям! 

Дорогий отче Йосипе! 

9 березня Ви відзначаєте свій ювілей – 50 років від дня народження. 

Завдячуючи Вашим батькам, Ви зростали духовно, збагачуючись Божою 

наукою, навчаючись любити і робити добро… Все це наближало Вас до 

відповідального рішення піти шляхом служіння Богові й людям. 

Озброївшись непоборним знаменом перемоги – Хрестом Господнім, Ви 

долали всі перешкоди, гідно несли своє високе покликання, сіяли в людських 

душах зерна Божої науки, миру, добра, правди, чистоти і любові… 

Тому в цей день прийміть від Вашої пастви, яку доручив Вам Господь, 

найщиріші вітання й побажання міцного здоров’я, молитовного настрою, 

духовної радості, невичерпних фізичних сил, натхнення та Господнього благословення 

у справі відбудови храму Святого Володимира Великого і доброї 

долі на многії і благії літа! 

З християнською любов’ю і безмежною вдячніст, православна громада 

храму Святого Володимира Великого (м. Кіровоград). 

Роздуми над молитвою 

(Закінчення. Початок на 1-й стор.). 

«Життя прошуміло і пішло». І ось, 

заглиблюючись в себе і вдивляючись у 

цей такий короткий дар життя, ми просимо 

спасти і захистити нас, визволити 

від першооснови всякого зла: від 

пустоти, беззмістовності, від страшної 

спустошеності душі, в якій ми так часто 

перебуваємо… Дух безнадійності (зневіри). 

За бездіяльністю і пустотою, як неминучий 

результат, наступає зневіра 

(слов. униніє). Чому всі вчителі духовного 

життя, всі мудреці, які задумувалися 

над природою людського духа, найстрашнішим 

гріхом, найбільш непоправним 

злом в людині вважали саме зневіру 

? Що ж таке зневіра або безнадійність 

? Хіба кожному з нас не знайомий 

цей дивний упадок душевної 

енергії, цей нічим не пояснений смуток, 

що раптово пронизує собою все довкола, 

і самий осяяний і прекрасний день 

стає непотрібним, пустим і нікчемним ? 

У такий момент ми так пояснюємо свій 

стан: «Опускаються руки…» У душі починають 

царювати присмерки. Добре, 

якщо ми вчасно отямимось, зберемося 

з силами. А частіше поступаємо просто: 

глушимо цю безнадійність чим попало 

— роботою, сп’янінням, наркотиками. 

Але вона повернеться, вона завжди 

десь тут, очікує зручного моменту, 

погрожує із-за повороту. Вона повернеться 

тому, що кожна людина якоюсь 

самою останньою частинкою своєї душі 

знає, хоча і приховує від себе, – життя 

рано чи пізно закінчиться смертю. «Ми 

все питаємо, питаємо, – писав поет 

Генріх Гейне, – доки шматок землі не 

заткне нам горло, але хіба це 

відповідь?» І коли це знання неминучості 

смерті пробивається назовні крізь 

шум і суєту життя – якою нісенітницею 

здається все навкруги, якою безплідною 

і непотрібною суєтою. І ось звідси це 

моління: визволи нас від зневіри і 

відчаю. І це не безпорадність, не страх, 

як думають вороги релігії і християнства 

зокрема, – це єдине достойне людини: 

поглянути цьому відчаю прямо в очі, не 

ховатися від нього, але шукати шляхів 

його поборення. 

Дух владолюбства. Молитва переходить 

в іншу площину людського існування, 

до другого ключа трагічності людського 

життя. Владолюбство – це не просто 

любов до влади, до керування іншими. 

У такому простому і чистому виді 

владолюбство зустрічається дуже рідко, 

але в іншій, набагато глибшій формі 

воно властиве кожному із нас і складає 

джерело неправди людського життя. 

Владолюбство – це відношення до іншої 

людини з точки зору її використання . 

Кажучи іншими словами це внутрішнє 

підпорядкування всіх і всього собі, розглядання 

всіх і всього лише з точки зору 

моєї користі, моїх інтересів, нарешті 

розглядання самого себе – як вищої і 

єдиної цінності. Ось тому християни 

смиренно просять у Господа відігнати 

цей дух владолюбства від себе. 

Дух пустомовства або марнослів’я. 

Дуже часто ми вважаємо це маленьким 

і незначним недоліком. Ну що в цьому 

страшного ? Всі ми люди, всі ми чоловіки 

і жінки цим грішимо, і безсумнівно, 

є набагато страшніші гріхи. Так нам 

здається, так всі ми звикли думати. Але 

в Євангелії від Матфея сказано: «За кожне 

пусте слово людина дасть відповідь» 

(Мф. 12, 36). І тут потрібно задуматися, 

чи все дійсно так просто і невинно з цим 

пустомовством. Кожен з нас, якщо би 

тільки вдумався не у теорії, які відволікають 

увагу, а у своє власне життя, якщо 

би добре пригадав його, то тут же ж переконався 

би в тому, що слова – слова 

сказані нами чи сказані нам – напевне 

принесли в житті найбільше страждань 

і дискомфорту, попсували багато літрів 

крові, отруїли найбільше хвилин, годин 

і днів. Брехня, донос, зрада, лжесвідчення, 

плітки – все це страшні явища і всі 

вони звершуються за допомогою слова 

і тільки слова. Вже цього одного досить, 

щоб відчути страшну силу слова. 

Дійсно, через слово висловлюється і 

створюється добро, краса, мудрість. 

Але ним же добро, краса і мудрість руйнується. 

Слово може отруїти душу, наповнити 

її підозрою, страхом, злобою, 

ненавистю, цинізмом. І, звичайно, не 

лише в особистому, приватному житті. 

Ми живемо в епоху дійсно космічного 

пустомовства. Газети, радіо, телебачення, 

інтернет – все це зброя, все це – 

своєрідні символи одного грандіозного, 

суцільного безперервного пустомовства, 

яке хоче забити нам голови, наповнити 

їх чужими ідеями, заставити нас думати 

так, як цього бажають так звані «володарі 

дум». Можна без будь-якого перебільшення 

сказати, що світ хворий, 

отруєний пустомовством, яке в кінцевому 

результаті є завжди брехня. 

Християнство вважає дар слова вищим, 

дійсно божественним даром, даним 

людині. Воно протиставляє людину 

як істоту словесну – істотам безсловесним. 

Християнство самого Бога називає 

Словом і говорить про Нього в Євангелії: 

«На початку було Слово, і Слово було у 

Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1, 1). І саме 

тому, що християнство так високо ставить 

слово, наділяє його такою великою 

творчою силою, те саме християнство з 

таким жахом сприймає пусте слово. Пустомовство 

– це зрада слова самому 

собі, коли із зброї добра і світла воно стає 

зброєю зла і темряви… «За кожне пусте 

слово людина дасть відповідь». І ще: «Від 

слів своїх оправданий будеш і від слів 

своїх засуджений будеш» (Мф. 12, 37). Не 

один раз у житті нас охоплювало почуття, 

що ми дуже дорого б дали, щоб слово, 

яке отруїло комусь життя, краще було 

б ніколи не сказаним… 

Все це потрібно згадати і відчути, для 

того, щоб зрозуміти – чому поряд із 

лінивством, безнадійністю і владолюбством 

молитва прп. Єфрема Сірина як 

один із головних гріхів ставить пустомовство: 

«Духа пустомовства не дай 

мені». З очищення слова, з відновлення 

його у його першоствореній силі починається 

очищення і відродження життя. 

У побуті є дуже хороший вислів: «Зважувати 

кожне слово». Так, саме зважувати. 

Але зважувати не лише на вагах обережності, 

користі і розрахунку, але на вазі 

правди, добра та істини. 

Наступними словами молитви прп. 

Єфрема Сірина ми просимо про те, щоб 

Бог дарував нам дух чистоти (ціломудрія), 

смиренномудрія, терпеливості і любові. 

Зупинимось на кожному з цих понять, в 

яких християнський духовний досвід 

здавна бачить першооснову і джерело 

добра, подібно до того, як у заперечних 

прошеннях великопостової молитви він 

бачить і знає основу гріха і зла. 

Дух чистоти (ціломудрія). Церковнослов’янське 

слово «ціломудріє» – одне із 

самих глибоких, самих прекрасних слів 

поволі звузилось у своєму значенні. Для 

переважної більшості воно стало означати 

виключно статеву чистоту, стало 

протилежністю статевій розбещеності. Й 

у більшості церковних богослужбових 

видань це слово у перекладі на українську 

мову звучить як «чистота». Але початковий 

зміст слова «ціломудріє» незмірно 

ширший і глибший. Ключ до цього 

змісту знаходиться у двох поняттях, 

з’єднаних у цьому слові воєдино: 

«цілість» і «мудрість». Без будь-якого перебільшення 

можна сказати, що слово 

«ціломудріє» – одне із самих християнських 

слів, бо в ньому виражено дещо дуже 

суттєве для християнства. У цьому слові 

виражене зрозуміння, досвід добра, 

досвід праведного і правдивого життя, 

як цілості, а , відповідно, і мудрості. 

Цілість це те, що протистоїть злу; злу, 

яке завжди є розпад, розділення, розклад 

початкової цілості і, відповідно, 

відхід від мудрості. Тому дух ціломудрія 

– це та цілість, поза якою все інше неможливе. 

Це повернення до життя як до 

цілісності. Це радість знову придбаної 

цілості, тобто миру, спокою і гармонії 

душі, розуму, серця і тіла. 

За ціломудрієм йде смиренномудріє. 

І знову, зауважмо, не просто «смирення», 

а «смирення» і «мудрість». Промовляєш 

слово «смиренномудріє» – і зразу відчуваєш, 

до якої степені воно чуже духу сучасності. 

Яке там смиренномудріє, яке там 

смирення, коли все теперішнє життя побудоване 

на одному суцільному самозамилуванні 

і самопохвалі, на пафосі зовнішньої 

сили, величі, могутності і т. д. Цей 

дух самопохвали зверху донизу пронизує 

собою не тільки політичне і державне життя, 

але і особисте, професійне, суспільне, 

тобто буквально всі прояви життя. Ми вчимо 

дітей чимось гордитися, але дуже 

рідко закликаємо себе і їх до смирення. 

Більше того, одним із головних звинувачень, 

які постійно лунають з уст противників 

християнства, є якраз звинувачення 

у тому, що релігія, а особливо християн-

Березень 2015 3 

прп. Єфрема Сірина 

ство, вчить смиренню, і закликає до нього 

як до головної християнської чесноти. 

Згідно твердження атеїстів, релігія проповідує 

рабство, покірність, принижує людину 

і її достоїнство, бо вся релігія побудована 

на смиренні. Але дивна річ: ніхто і ніколи не 

пояснює: а що ж таке смирення ? Чому, в 

якому розумінні смирення принижує людину 

? 

Ось Христос говорить про Себе: 

«…навчіться від Мене, бо Я лагідний і 

смиренний серцем» (Мф. 11, 29). Однак 

мало кому прийде в голову сказати, що 

цей вислів є свідоцтвом байдужості Христа 

до зла, що Він сліпо підкорюється 

будь-кому, що це свідоцтво страху перед 

сильними світу цього. Адже в іншому епізоді, 

коли Він стоїть перед Пилатом, 

сміливо говорить йому: «Ти не мав би 

наді Мною ніякої влади» (Ін. 19, 11). Як 

бачимо є два смирення і перше ніж розмірковувати 

про них, необхідно домовитись 

про яке смирення йде мова. 

Що ж таке християнське смирення ? 

Перш за все це, звичайно, почуття правди, 

і правди, в першу чергу, про самого 

себе. Правда ж ніколи не принижує і не 

пригнічує, а вивищує і очищує. Далі, смирення 

є чесність у правді. Це відмова від 

будь-якого прикрашання самого себе, це 

відраза від пилу, який пускається в чужі 

очі, щоб виглядати краще. Ну і, нарешті, 

смирення – це знання свого місця, своїх 

можливостей і обмежень, це мужнє 

прийняття себе таким, яким я є. Ось 

чому подібно до ціломудрія, смирення є 

початком мудрості, і ми просимо у молитві 

дарування смиренномудрості. 

Тільки той, хто не обманює, хто не хоче 

«здаватися» замість того щоб «бути», а 

спокійно, тверезо і мужньо приймає і 

робить свою справу, тільки той володіє 

мудрістю. І, звичайно, з цієї точки зору 

християнство, проповідуючи смирення 

не пригнічує, а підносить і головне – поважає 

людину. Бо тільки той потребує самопохвалення, 

кому чогось бракує, тільки 

виродку необхідно прикрашати себе, 

тільки слабкий постійно хвалиться своєю 

силою. Там, де є свобода, там не потрібна 

пропаганда, де є справжня сила – 

там не потрібні погрози, де є краса – не 

потрібна «убога розкіш наряду». І тому 

смиренномудріє це те, чого так не вистарчає 

сучасному світу і сучасній людині, 

те, за чим часто тужить людина, сама 

того не розуміючи, знемагаючи у морі 

брехні і самопохвал. 

За смиренномудрієм у молитві прп. 

Єфрема Сірина слідує дух терпеливості. 

Чому так високо ставить його християнство, 

у чому проявляється чеснота терпеливості? 

Ці питання важливі тому, що всі 

вороги християнства звинувачували його 

за проповідь терпеливості: ви, християни, 

проповідуючи терпіння, обіцяючи за терпіння 

ТУТ – нагороду ТАМ, відволікаєте людину 

від боротьби за своє визволення, від 

протесту, від захисту своїх прав, ви примиряєте 

людину із злом і несправедливістю, 

ви робите з неї послушного раба. В тому 

то й річ, що зовсім не про таке терпіння йде 

мова у прошенні великопостової молитви. 

Знову звернімося до Євангелії, до Христової 

науки. Так, Він справді вчить терпінню 

– «Терпінням вашим спасайте душі ваші» 

(Лк. 21, 19). Але те, що Христос називає 

терпінням є зовсім не те терпіння, про яке 

на кожному кроці волають противники християнства. 

В основі християнського терпіння 

лежить не байдужість до зла, не стан 

душі, у якому людина махнула на все рукою 

і сказала: «Залишається тільки терпіти». В 

основі християнського терпіння лежить, як 

би це дивно не звучало, дуже активне 

відчуття довіри до людини. Скільки б людина 

не падала, не зраджувала всьому кращому 

в собі, християнство закликає нас 

вірити, що не зло, не упадок є сутністю людини. 

Воно вірить, що людина завжди 

може піднятися, вернутися до своєї світлої 

сутності. Адже і Сам Бог, Котрий не махнув 

на нас рукою, продовжує вірити нам, вірити 

в нас і тому терпіння в нас – також тільки від 

віри, що добро сильніше від зла, любов 

сильніша від ненависті, і, нарешті, життя 

сильніше за смерть…Ось про цю божественну 

чесноту, цей божественний дар 

терпеливості ми прохаємо, щоб не здригнутися 

у нашій довірі, не здатися всередині 

себе байдужості, презирству, безпорадно 

махнувши рукою на все… 

Останній дар, останнє прохання у молитві 

– це дух любові. Любов одночасно 

є і прихованим двигуном нашого життя, 

і його метою. Любов – це ніби заключний 

акорд молитви. По суті, вся молитва 

підводить до цього прошення і в ньому 

ніби виконує себе. Адже, якщо ми просимо 

про визволення від бездіяльності, 

зневіри, владолюбства і пустомовства – 

то все це заради любові, щоб звільнитися 

від того, що не пускає любов у наше 

серце. А ціломудріє, смиренномудріє, 

терпливість – це основа, корені з яких 

проростає любов. І тому, коли нарешті, 

ніби з самого неба лунає слово любов, 

ми вже знаємо, що любов не лише від 

Бога, а що любов – це Сам Бог. 

Третя, заключна частина молитви звучить 

так: «Так, Господи Царю, даруй мені 

бачити гріхи мої і не осуджувати брата 

мого, бо Ти благословенний єси на віки 

вічні. Амінь». Чому на закінчення цієї молитви 

ми просимо Бога дати нам можливість 

побачити свої гріхи і не осуджувати 

нашого брата? Побачити свій гріх 

і усвідомити його згубну силу є першочерговим 

завданням того, хто кається. 

Без усвідомлення своєї гріховності 

немає істинного покаяння, а, відповідно, 

немає і виправлення. Тільки та людина 

стоїть на шляху виправлення, котра розуміє 

глибину свого падіння, жаліє про 

скоєне і шукає виправлення. Святі Отці 

вчать, що той, хто усвідомив глибину 

свого падіння, дуже близький до спасіння. 

Бачити свої гріхи важливо і необхідно 

для того, щоб не повторювати їх, 

щоб усвідомити, що гріх – це порушення 

норми, це образа Творця, за яку рано 

чи пізно доведеться відповідати перед 

своєю совістю і людьми, а також перед 

Богом. Бачити свої гріхи необхідно для 

того, щоби просити у Господа прощення 

і виправлення. Людина, яка бачить 

глибину свого падіння і знає гіркоту 

наслідків, не буде самолюбною, гордою 

і самонадіянною – така людина буде смиренною 

і лагідною. А «серцем скрушеним 

і смиренним Бог не погордить» (Пс 

50, 19). Той, хто по справжньому побачив 

і, побачивши, усвідомив свої недоліки, 

ніколи не буде вказувати пальцем 

«на сучок в оці брата свого» (Мф. 7, 3). 

Ми просимо Бога: «Так, Господи Царю, 

даруй мені бачити гріхи мої і не осуджувати 

брата мого…». Чому не можна 

осуджувати своїх братів ? По-перше, 

тому, що це забороняє Господь : «не 

судіть і не будете судимі» (Мф.7, 1). Подруге, 

суд людський може бути помилковим. 

Засуджуючи ближнього, ми ризикуємо 

бути необ’єктивними, оскільки 

не знаємо людини до кінця, її внутрішнього 

стану, не знаємо її життя. Ми полюбляємо 

вкласти палець своєї цікавості в 

чужі рани, судимо і обсуджуємо, додаємо 

багато від себе, забуваючи заповідь 

апостола Павла: «Носіть тягарі один одного» 

(Гал. 6, 2). Із особистого досвіду 

майже кожному відомо, як важко іноді 

буває сказати про людину добре слово, 

навіть коли вона цього заслуговує, і як 

легко і просто говорити про людину погано, 

осміяти, вколоти гострим словом 

і обмовити її. Осуджуючи інших, ми впадаємо 

у гріх гордості і високомірства. І, 

нарешті, ми не маємо права судити нашого 

брата через те, що це право належить 

одному Богові, котрий знає серця. 

Після кожного прохання молитви ми 

звершуємо земний поклін. Не тільки під 

час читання молитви прп. Єфрема Сірина 

звершують земні поклони; вони є характерною 

особливістю всього великопостового 

богослужіння. Однак у цій молитві їх 

значення видно найкраще. В тривалому і 

важкому подвизі духовного відродження 

Церква не відділяє душу від тіла. Людина 

відпала від Бога вся, цілком: душею і тілом; 

і вся ціла людина мусить бути поновлена, 

аби повернутися до Бога. Гріховне падіння 

полягає у перемозі тіла, тобто тваринної 

ірраціональної похоті в нас над духовною, 

божественною природою. Але тіло прекрасне, 

тіло святе, настільки святе, що Сам 

Бог «став тілом». Отож спасіння і покаяння 

– не зневага до тіла, не нехтування ним, 

але поновлення тіла у його справжньому 

служінні як виразнику життя і духу, як храму 

найдорогоціннішої людської душі. Християнський 

аскетизм – це не боротьба 

проти тіла, але за нього. Ось чому уся людина 

– душею і тілом – кається. Тіло бере 

участь у молитві душі так само, як і душа 

молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак 

земні поклони, психотілесний знак каяття 

і смиренності, покори, пошани і послуху, 

є прикметною особливістю великопостового 

богослужіння. 

Підготував протоієрей 

Володимир ГЕНСЬОР, 

викладач літургіки ЛДС УАПЦ. 

НОВИНИ 

Зустріч представників мирянства із 

делегацією УПЦ в Канаді та США 

З ініціативи Митрополита Юрія (Каліщука) в рамках перебування 

єрархів, духовенства та мирян діаспорної УПЦ в Україні 19 лютого відбулася 

зустріч голів братств УАПЦ з делегацією УПЦ в Канаді та УПЦ в 

США. У зустрічі взяли участь Тарас Дмитрик, Вадим Приходченко та Володимир 

Харко, що очолюють Всеукраїнське, Харківське крайове та Львівське 

ставропігійне братства св. ап. Андрія Первозваного. Провадив зустріч очільник 

УПЦ в Канаді Митрополит Юрій. Присутні ієрархи – митрополит 

Антоній (очільник УПЦ в США), єпископи Даниїл, Іларіон, Андрій – жваво 

цікавилися діяльністю мирянських організацій в УАПЦ, їх внеском у розвиток 

міжнародних відносин з Церквою-Матір’ю, просвітницьким, культурним 

та соціальним служінням. Духовенство та миряни з діаспори поділилися 

своїм досвідом здобуття канонічного визнання та служіння українству. Тарас 

Дмитрик поінформував про свою діяльність в інституті екуменічних 

студій УКУ, закордонні візити як представника Братства, Вадим Приходченко 

розповів про сучасне волонтерське служіння Харківського братства 

в умовах війни та роль у цих процесах УАПЦ. Володимир Харко особливо 

відзначив роль членів Управи братства та заступника Юрія Федіва у забезпеченні 

постійного видання газети «Успенська вежа», розвитку місійної та 

екуменічної діяльності братського хору «Ставрос», поширенні зв’язків Братства 

із закордонними українцями, вихованні молодої генерації мирян УАПЦ. 

Митрополит Юрій висловив особисту подяку за регулярне надсилання братського 

часопису та підкреслив важливість підтримання зв’язків ставропігії із 

Вселенським Патріярхом. Учасники зустрічі проаналізували причини та 

наслідки церковної кризи та однозначно зійшлися на шляхах здобуття канонічного 

визнання українським православ’ям. 

Не шанують пророка 

у своїй Вітчизні 

(Закінчення. Поч на 1-й стор.). 

З вийнятковою повагою та прихильністю 

ставився до відродженого 

Львівського крайового ставропігійного 

братства святого апостола 

Андрія Первозваного і неодноразово 

підкреслював, що основою Церкви 

є люди, а особливо активні парафіяни, 

якими вважав братчиків. 

Ми, члени Братства, при найменшій 

нагоді групами їздили туди, де Патріарх 

проводив візитації або відзначення 

ювілеїв храмів. Пам’ятаю, у 

1995 році ми поїхали у Київ на храмовий 

празник церкви Бориса і 

Гліба, де після Служби Божої перед 

трапезою Патріарх нас відрекомендував: 

«А це жінки-мироносиці із 

Львівського братства». Ми досі дуже 

дорожимо цим званням. 

Патріарх Димитрій як добрий 

батько турбувався і про священиків, 

і про мирян. Братство роками оббивало 

пороги львівської міської прокатолицької 

влади, щоб виділили 

йому приміщення. Влада не відмовляла, 

але й нічого не давала. Приміщення 

потребувало і єпархіальне 

управління, і церква Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова. Писали 

спільні заяви, і в 1996 році появилася 

надія, що нас почули. З тієї нагоди 

Патріарх скликав збори, на котрих 

були присутні владика Макарій, 

священики Успенської церкви, голова 

Братства і я. На тих зборах Патріарх 

просив клір, щоб по-християнськи 

поставилися і не обділили 

Братство. Влада тоді виділила 

ввесь триповерховий будинок у комплексі 

колишнього Львівського ставропігійного 

братства, але для теперішнього 

відродженого Братства 

там місця не знайшлося. 

Братство потрібне, коли треба 

відстоювати церкву. Проповіді священнослужителів 

про любов до ближнього 

їх самих не стосуються. А владика 

говорив у спогадах, що Патріарх 

мріяв, щоби духовенство і миряни 

були єдиною родиною, щоби священики 

піклувалися про парафіян як 

про рідних людей. Так, для Патріарха 

– це було кредо, а для наших духовних 

опікунів – це порожні слова. А це 

ж головне у Христовій вірі – любити 

Бога і ближнього, як самого себе! 

Ще один тяжкий спогад. Йдеться 

про Львівські єпархіяльні збори спочатку 

лютого 2000 року. Патріарх 

відчував, що життєві сили його залишають, 

а він, уболіваючи за Церкву, 

 

ще багато головного має сказати духовенству: 

якою має бути наша Церква, 

хто має керувати нею, кого не 

можна допускати до керівництва, бо 

знав, скільки довкола є підступних 

недоброзичливців. Перемагаючи 

немічі та застереження дітей і лікарів, 

Патріарх приїхав на збори, до зали 

братчики занесли його із кріслом. Для 

всіх присутніх поява Патріарха була 

несподіванкою. Він говорив з усіх сил, 

це був крик його душі, хотів достукатися 

до умів і сердець присутніх у залі, 

але його чули одиниці, більшість була 

байдужою, а дехто цинічно насміхався 

над героїчним вчинком Патріарха. 

Отака реальність. 

Тут доречні будуть слова владики 

Ігоря Ісіченка: «Його обирали на 

наругу – він же відкрив духовні виміри 

патріаршої гідності, неприступні 

для багатьох сучасних носіїв патріарших 

регалій». 

«Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося 

Отцю вашому дати вам 

Царство» (Лк. 12:32), – любив повторювати 

незабутній Патріарх Димитрій, 

звертаючись до братчиків. І 

це нам додавало сил і впевненості, що 

йдемо правильною дорогою. 

У «Передсмертних думках», котрими 

Патріарх Димитрій поділився з 

віруючим українським народом, є такі 

слова, написані з великим почуттям і 

любов’ю: «Дорогі брати і сестри, які 

щиро працювали у Братстві для утримання 

самої ідеї УАПЦ, церков у 

своїх парафіях, підтримання новоорганізованих 

парафій навіть у другому 

кінці України. Не раз я більше надії 

покладав на вас, бо Христова Церква 

вимагає щирості, а священики часто 

вважають, що Церква – це їх особиста 

справа, їх цікавить тільки своя парафія. 

Мало було Апостолів, тому вся 

надія була покладена на Мироносиць». 

Коли Патріарх упокоївся, і ввечері 

в церкву Успіння Пресвятої Богородиці 

м. Львова приходили священики різних 

конфесій, щоби відслужити панахиду, то 

очільник УГКЦ владика Любомир Гузар 

сказав такі слова: «Ви щасливі, ви 

маєте молільника за свою Церкву в 

особі Святійшого Патріарха Димитрія, 

він молиться за всіх вас на небі». 

Ми віримо, що і сьогодні, у цей буремний 

для України час, блаженної 

пам’яті Патріарх Димитрій молиться 

за нас, за добрий стан нашої держави, 

Церкви і за всіх нас, які згадують його 

у своїх спогадах і молитвах. 

Люба ХМЕЛЮК. 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

24 лютого після тривалої хвороби 

Митрополит Мефодій (Валерій Кудряков), 

обраний Предстоятелем УАПЦ на попередньому Помісному Соборі 2000 

р., переставився на суд Божий. Як християни взиваємо: «Нехай Бог буде 

милостивим до його провин свідомих і несвідомих!»

4 


Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «З проблематики «доЛевового» 

На підставі західноєвропейських і давньоруських писемних 

джерел автор висловлює припущення про ймовірність заснування 

Львова не пізніше ХІІ ст. Окрема увага приділена щойно 

опублікованому І. Мицьком документу про будівництво у 

Львові давньоруського кафедрального храму на кошти Великого 

київського князя Святополка ІІ Ізяславича (1050-1113 

рр.), що у співставленні з повідомленням Тверського літопису 

(про «Львов великий» під 1241 р.) дають підстави відносити 

заснування Львова ще до «доЛевового» періоду. 

В останнє десятиліття відновилася 

дискусія про найдавніший період в 

історії Львова. Проте, ця дискусія, як і 

в довоєнний та радянський часи, відбувається 

виключно в руслі: хто з двох 

князів - Данило Романович чи його син 

Лев Данилович, були засновниками 

нашого міста. Вважаємо таку постановку 

питання некоректною, оскільки 

тут вже заздалегідь звужені часові 

рамки і наперед задані персоналії. 

Мабуть, через це, а також через певну 

абсолютизацію львівськими істориками 

писемних джерел, археологи провідних 

наукових установ в цій дискусії 

участі не беруть. 

Вивчення матеріалів на вищеозначену 

тему, як сьогодні видається, кожного 

неупередженого дослідника приводить 

до висновку, що не все так просто, 

як це нам нещодавно представили 

окремі львівські історики «відводячи» 

т. зв. заснуванню Львова час «не 

раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз 

чим раз більшає матеріалів, що 

заперечують цю тезу і змушують звернутися 

до істориків давніх часів, які 

першими зауважили більш давнє походження 

Львова, ніж це нам пропонують 

сьогодні вважати. Приміром, на 

нашу думку, зараз є усі підстави повернутися 

(з певними уточненнями) 

до призабутої гіпотези Д.Зубрицького, 

який вважав, що місто під назвою 

Львів існувало вже задовго до династії 

Романовичів, тому воно «…не могло 

бути засноване ані князем Львом, ані 

його батьком – королем Данилом». 

Назва міста, на думку Д.Зубрицького, 

походить «…не від князя Льва, а від 

лева – царя звірів». 1 Своїми міркуваннями 

у цьому напрямі Д.Зубрицький 

мимоволі підняв з небуття маловідому 

донедавна фахівцям фразу вченого 

голландця середини ХVII ст. Андреаса 

Целлярія про те, що «…сумнівно, 

чи був цей Лев засновником міста, 

яке існувало ще до нього, як про це 

можна судити на підставі багатьох 

даних. Про Льва можна хіба сказати, 

що він це місто відновив, відбудував 

та зробив більше укріпленим». 2 

Котрі з відомих на сьогодні писемних 

джерел підтверджують таке 

раннє – ще «доЛевове», походження 

Львова? 

По-перше, стала історіографічна 

традиція відносить побудову храма 

св.Йоана Хрестителя у Львові до 1236 

р., тобто часу появи у Львові перших 

домініканських ченців, а, можливо, й їх 

постійної стації. 3 Також і в праці домініканця 

Ігнація Ходикевича «Про 

справи, які діялися у руській провінції 

ордену домініканців» йдеться про те, 

що Йоакинф Одровонж у 1233 р. керував 

у Львові будівництвом невеликого 

храму св..Йоана Хрестителя. 4 

По-друге, незалежно від вищеназваних 

львівських домініканських письмових 

джерел інформацію про існування 

міста Львова ще в «доЛевовий» 

період подає малознаний донедавна 

фахівцям твір французького домініканця 

Мішеля Лє Кієна (1661-1733 

рр.), який довгі роки був бібліотекарем 

домініканського монастиря Сен-Оноре 

в Парижі «Християнський Схід» 

(«Oriens Christianus») і в котрій автор 

подає історію, єпархіальний поділ та 

ієрархічну структуру всіх Східних 

Церков, в т.ч. Церкви Київської. На- 

приклад, перераховуючи єпископські 

кафедри, підпорядковані Київській 

митрополії, М.Лє Кієн називає тринадцять 

міст і серед них Львів, час заснування 

якого датує 1240 р. 5 

По-третє, хоча у вищеназваних 

двох пунктах йшлося про існування/ 

заснування Львова вже у 1230-х рр. і не 

пізніше 1240 р., однак на сьогоднішній 

день є поважні дані які вказують на ще 

більш ранній період заснування Львова. 

Мова, насамперед, йде про два джерела: 

1 - Тверський літопис, у якому під 

1241 р. записано, що під час походу хана 

Батия «на угры» його перестрів угорський 

король Бела біля «Солоной рекы», 

на якій стоять «грады велиньские: Изборско, 

Львов великий, Велинь». 6 Хоча 

згадка нашого міста під цим доволі 

раннім роком й викликала певні сумніви 

в одного з колег 7 , однак один з кращих 

дослідників даної тематики І. Паславський 

ретельно проаналізувавши й 

інші (в т.ч. західноєвропейські) писемні 

джерела, прийшов до висновку, що 

«…не можна цілком відкидати його 

(Тверського літопису - М.Б.) повідомлення, 

в тому числі й звістку про 

Львів» під 1241 р. 8 До цього додамо, що 

якщо вже станом на цей рік Львів був 

«великий», то, очевидно, мусіло пройти 

немало часу, щоб він сягнув саме такого 

рівня, а отже початки його заснування 

«відсуваються» у ще глибші часи. 

2 - У щойно опублікованому витягу 

з родоводу руських князів Святополк- 

Четвертинських, який був укладений Ф. 

і К. Жабіцькими (Луцьк, 1793) згадується 

про спорудження у Львові на кошти 

князя Святополка ІІ Ізяславича (1050- 

1113 рр.) руського кафедрального собору 

із забезпеченням його відповідними 

маєтностями (дослівно: «Dalszy 

ci№g potomstwa Michaіa Swiatopoіka 

xi№їecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, 

xi№їe Swiatopoіk w Kiiowie cerkwie 

fundowaі, wierchy zіociж kazaі, we 

Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej 

wystawiі, y dobra ponadawaі»). 9 Причому, 

згадка про фундування давньоруського 

владичного храму у Львові в цьому 

документі йде одразу після згадки 

про соборну церкву св. Архистратига 

Михаїла, яку князь Святополк ІІ (в хрещенні 

– Михаїл) почав будувати 11 липня 

1108 р. і від золотоверхих бань якої і 

весь кафедральний собор з монастирем 

почали іменувати Михайлівським Золотоверхим. 

Отже, якщо достовірною 

є згадка про золочіння бань згаданого 

собору в Києві, то не маємо підстав 

сумніватися і в правдивості повідомлення 

про будівництво у Львові, на кошти 

цього володаря, руського кафедрального 

храму. Зведення останнього розглядаємо 

як реалізацію певного плану 

на розроблення якого могла мати вплив 

дружина князя Святополка ІІ Ізяславича, 

яка була дочкою візантійського 

імператора Олексія І Комнина при 

дворі якого все було особливе ставлення 

до Галицької Русі, зокрема до її володарів 

(тривкі династично-родинні зв’язки). 

Нагадаємо також, що в ті роки, а 

саме 20 липня 1104 р. дочка звенигородського 

і перемишльського князя 

Володаря Ростиславича (який був правнуком 

Великого князя Київського Ярослава 

Мудрого) вийшла за сина візантійського 

імператора Олексія Комнина 

– Ісаака. 

Руський князь з дружинниками (графічна реконструкція) 

3 – На сьогодні існують й інші матеріали, 

здобуті на території Львова, які 

дають підстави відсувати час заснування 

міста ще глибше. Мається на увазі 

відкриття в Кривчицях в основі фундаментів 

церкви св. Іллі Тесвитянина ранішої 

за часом мурованої споруди, 

найімовірніше – баптистерію, яка представляє 

собою в плані шестигранний 

поліконх. 10 Якщо на початках ми 

схильні були співставляти нововиявлену 

в Кривчицях споруду з оборонною 

вежею в Столп’є (яка слугувала найправдоподібніше 

за монастир-резиденцію 

Великій княгині Романовій – Єфросинії-Анні), 

то з виявленням нових аналогій 

змінюємо свою думку. Підставою 

для такого рішення послужили цілком 

ідентичні - і в плані і в розмірах - шестигранні 

баптистерії, які в часі передують 

поширенню в Європі класичного 

типу півкруглих і круглих в плані ротонд. 

Такі близькі паралелі до шестигранного 

баптистерію (?) в Кривчицях 

знаходяться у Сирії (шестигранний баптистерій 

V-VI ст. в Деір Сета), у Франції 

(шестигранний баптистерій IV-V ст. в 

Порт Баіл), в Словенії (шестигранний 

баптистерій IV-V ст. в Задані). 11 Посвята 

Кривчицького баптистерію на св. 

Пророка Іллю могла виникнути найвірогідніше 

в язичницькі часи на зразок 

«першої» на Русі церкви св. Іллі в Києві, 

яка також на ранніх етапах свого існування 

перебувала в нехристиянському 

оточенні. Знаменною в цьому плані є 

діяльність святого пророка Іллі, який 

знаний за свою боротьбу з язичницькими 

жерцями в плані відстоювання основ 

віри. 

На даному етапі вивчення проблеми 

походження Львова видається доцільним 

вийти за межі переповідання і 

механістичного співставлення дат і 

імен Романовичів, а зайнятися з’ясуванням 

тої історичної ситуації, при якій – 

поки-що, гіпотетично – могло бути засноване 

наше місто. Отже: 

1. З огляду на раптову й досі непояснену 

дослідниками появу (вперше на 

Русі!) для великокнязівської династії 

Рюриковичів (Романовичів) цілої низки 

«грецьких» імен таких як Данило, 

Іраклій, Лев, Соломія та ін. припускаємо, 

що поява усіх цих незвичних і чужих 

для місцевого давньоруського середовища 

імен була наслідком політики, 

яка тут запанувала після відновлення 

близько 1200 р. королем/князем Романом 

Мстиславичем союзу з Візантійською 

імперією (започаткований на 

поч. ХІІ ст. за часів князя Володаря- 

Івана Ростиславича, який міг заснувати 

Свято-Йоанівську православну кафедру 

у Львові, або й раніше). Причому, 

це було не просто відновлення союзних 

(військових і династичних) 

зв’язків між Руссю і Візантією, а, як 

припускаємо, щось значно більше та 

істотніше. До таких припущень спонукає 

низка тогочасних писемних джерел, 

зокрема твердження історика-хроніста 

Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про 

те, що Галицьке князівство, на відміну 

від інших руських князівств, було візантійською 

«топархією», тобто автономною 

провінцією Візантійської 

імперії. 12 Більше того, Візантійський 

імператорський двір розглядав галицького 

князя як Hypospondos, що за візантійською 

вселенською термінологією 

прирівнювалося до давнього гасла: «союзний 

Риму народ» - cocii populi Romani. 

Тому, не дивно, що переважна більшість 

тогочасних візантійських джерел стосуються 

в основному Галицької Русі, 

володар якої часто протиставлявся володарю 

Києва і розглядався як цілком 

самостійний. 13 Але, не лише 

візантійські автори називали Русь складовою 

частиною Візантійської імперії. 

Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні 

і достовірні джерела, на які 

до праці М.Войнара, а нещодавно і 

І.Паславського, мало зверталось уваги. 

Наприклад, німецький хроніст Адам 

Бременський пише, що Русь – це «перлина 

Константинопольського престолу 

і найкоштовніша окраса Греції». 14 

Інший тогочасний німецький історик 

Отто Фрайґенський повідомляє, що 

коли 1142 р. на Русі було вбито й пограбовано 

кількох німецьких міщан-колоністів, 

то король Конрад ІІІ звернувся 

до візантійського імператора, щоби 

той «покарав русинів, як своїх підданих». 

15 На якийсь особливий статус Галицької 

Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й 

той факт, що Романа Мстиславича майже 

всі тогочасні західноєвропейські 

хроністи називають королем (rex), а не 

просто князем (gux). 16 Зійшовши на 

престол, король/князь Роман Мстиславич 

одразу відновив союз з Візантією, 

про що опосередковано свідчить факт 

перебування близько 1200 р. галицького 

посольства в Константинополі в 

складі Твердяти Остромирича, Недана, 

Домажира і Негвара. 

Своєрідним і чи не найпотужнішим 

«провідником» візантійських новацій 

при дворі короля/князя Романа 

Мстиславича могла бути його дружина 

Єфросинія-Анна, яка була донькою 

візантійського імператора Ісаака ІІ 

Ангела (помер 1204 р.) і яка стала матір’ю 

майбутнього короля/князя Данила 

Романовича. В тогочасних письмових 

джерелах Єфросинія-Анна згадується 

як «Велика княгиня Романова», 

а також підкреслюється, що вона по 

смерті мужа «…хотяща бо княжити


періоду в історії Львова (релігієзнавчий екскурс)» 

сама» на Галицькій Русі. З її появою 

дехто з дослідників схильний пов’язувати 

появу в Галицько-Волинській державі 

таких надзвичайно цінних й усіма 

шанованих візантійських святинь як 

хрест імператора Мануїла Комнина з 

часточкою Істинного дерева Хреста 

Господнього, мощей св. Онуфрія та знаменитої 

константинопольської ікони 

Пресвятої Богородиці Одигітрії пензля 

св. євангелиста Луки (дві останніх 

святині перебували у Львові). Така набожність 

дружини короля/князя Романа 

пояснюється тим, що: 1 - в дитинстві 

Єфросинія була віддана до домашнього 

монастиря, котрий було облаштовано 

для неї особисто в імператорському 

палаці; 2 - близько 1219 р. княгиня Єфросинія-Анна 

була пострижена в монахині 

і через два роки прийняла схиму. За час 

свого служіння Богу і Руській державі 

«…її, незвичну, як для жінки, високу роль- 

…можна порівняти хіба зі св.Ольгою». 17 

Зважаючи на вищенаведене, можемо 

припустити, що з огляду на цілу низку 

об’єктивних обставин (тогочасна 

міжнародна ситуація, міждинастичні 

стосунки та ін.) заснування Львова могло 

відбутися не пізніше початку ХІІ ст. 

і могло бути пов’язане із реалізацією 

певних планів, котрі виношувала Візантійська 

імперія після укладення союзу 

з Галицькою державою князя Володимирка. 

Вибір для назви нашого міста 

саме цього неруського, а грецького імені 

– Лев, яке, безумовно, було чуже для 

місцевого давньоруського середовища, 

могло бути пов’язане не з хижим звіром 

та його якостями (як це прийнято вважати), 

а з християнською символікою, 

в якій саме лев є одним із символів Христа 

(пор.: «І один із старців сказав мені: 

не плач, ось лев від коліна Іудиного, 

корінь Давидів, переміг і може розкрити 

цю книгу і зняти сім печатей її». На 

ранньохристиянському сході зображення 

лева (льва Іуди) було священним 

символом могутності імператорської 

влади. Крім того, одним з першопочаткових 

намірів у будівництві Львова 

могла бути потреба династичного некрополя 

– місця упокоєння світських і 

духовних владик (яких тогочасні 

стольні гради Галич і Звенигород, не 

мали), оскільки відомо, що починаючи 

з ХІ ст. візантійські можновладці та їх 

сателіти відмовилися від захоронень за 

античними традиціями і перейшли до 

поховань в аркасоліях, розташовуючи 

Високий Замок у Львові за княжих 

часів (графічна реконструкція) 

їх у параклесіопах і на галереях храму. 

Тобто, на той час в Галицькій Русі визріла 

об’єктивна потреба для централізованого 

місця упокоєння і вшанування 

князів, княгинь та членів їхніх родин, 

а також вищих церковних достойників. 

18 

Другою обставиною назвати споруджуване 

місто саме «левиним 

містом» - Львовом, могла бути давня 

традиція прославлення імператора Льва 

Великого в лику ісповідників. З цим міг 

бути пов’язаний й інший мотив, помічений 

нещодавно відомим російським істориком 

О.Майоровим у візантійській іконографічній 

традиції, а саме: зв’язок св. 

Даниїла Стовпника (патрона короля/ 

князя Данила Романовича) та св. Льва 

Великого. Цікаво, що Даниїл Стовпник 

(409-493 рр.) був духовним батьком та 

головним порадником василевса Льва І 

(457-474 рр.), що відбилося у парі імен 

батька і сина – Данила Романовича і Льва 

Даниловича. 19 

Отож, загалом, так виглядає, що 

на сьогоднішній день не має якихось 

поважних заперечень щодо ймовірності 

існування Львова вже у ХІІ ст. Окрім 

вищезгаданої щойно опублікованої 

І.Мицьком згадки з родоводу руських 

князів Святополк-Четвертинських про 

будівництво у Львові князем Святополком 

ІІ Ізяславичем (1050-1113 рр.) кафедрального 

собору і забезпечення 

його маєтностями (див. вище), маємо й 

археологічні дані. Мається на увазі 

відкриття на Високому Замку у Львові 

кам’яної круглої наріжної вежі, збудованої 

за часів короля/князя Романа 

Мстиславича 20 (див. рисунок) та чим 

раз зростаюча кількість археологічних 

матеріалів ХІ-ХІІ ст. з розкопок в 

центральній частині Львова, які мають 

виразно міський характер. 

З огляду на вищенаведене припускаємо, 

що заснування Львова у ХІІ 

ст. могло бути суто русько-візантійським 

проектом з ціллю: 1 - пошануванню 

Господа в назві міста (лев є одним 

із символів Христа), тим більше з огляду 

на ймовірний намір розташувати 

у ньому династичний некрополь. 

Існуючі на той час дохристиянські за 

походженням назви інших княжих столиць 

– Галича і Звенигорода, не несли 

у собі християнського відзнакування; 

2 – наблизити рівень, спосіб життя й 

упокоєння галицько-руських правителів 

до відповідних традицій візантійського 

імператорського дому. 

1 

Zubrycki D. Kronika miasta Lwowa.-Lwow, 1844. - 

s.7. Паславський, 2010, с.20. 

2 

Cellarius A. Regni Poloniae, Magnique Ducatus 

Lituaniae, omniumque regionum juri polonico subjectorum. 

Novissima descriptio.- Amsterodami, 1659.- p.317. Паславський, 

2010.-с.19. 

3 

Widman, 1928.-s.9-13; Кос, 1994, с.75; Бандрівський 

М. Від Мегалі Екклісія руських князів до церкви Успіння 

Пресвятої Богородиці на вул.. Руській (з історії 

православних храмів львівського середмістя).-Львів, 

2014, с.121. 

4 

Купчинський О. Акти та документи Галицько- 

Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV 

століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С.481-482; 

Chodykiewicz K. De rebus gestis…p.15; Бандрівський, 2014, 

с.16. 

5 

Паславський І. Хто і коли заснував Львів? 

Вірогідні й невірогідні дати заснування столиці 

Галичини.-Львів, 2010.-с.14; Бандрівський, 2014, с.116. 

6 

ПСРЛ.-т.15. Рогожский летописец. Тверский 

сборник.-Москва, 1963.-с.375; Паславський, 2010, с.17. 

7 

Книш Я. Заснування Львова//Семінарій «Княжі 

часи».-Львів, 2002, -с.7-8; Войтович Л. Князь Лев 

Данилович.-Львів, 2012.-с.40. 

8 

Паславський, 2010, с.17. 

9 

Мицько І. Львівська українська кафедральна 

церква святих Петра і Павла// Збруч.-2014.-( http:// 

zbruc.eu/node/29306). Висловлюємо подяку І.Мицьку 

за те, що підтримав висловлену нами, двома роками 

раніше, гіпотезу про існування на місці Львівського 

домініканського монастиря давньоруської 

кафедральної православної святині. Спробу уточнення 

І.Мицька, що буцім то, вищезгаданий владичний храм 

мав посвяту не св..Йоана Хрестителя, як це 

запропоновано нами (2012), а сп. ап. Петра і Павла, - не 

витримує критики, оскільки Свято-Петропавлівська 

посвята через свою латинську заангажованість в той 

час майже не поширювалась на Русі. Зрештою, про 

домініканське походження цієї Свято- 

Петропавлівської посвяти чи не найкраще свідчить 

найдавніша (із збережених) печаток домініканського 

конвенту у Львові, яка прикріплена на документі 1385 

р. і має на собі (ця печатка) постаті «двох святих, які 

подають один одному руки», тобто Первоверховних 

св..ап.Петра і Павла (Akta grodzkie i ziemskie. – Lwуw, 

1872. – s.63, 82; Мицько, 2014, http://zbruc.eu/node/29306). 

Тому, малоймовірно щоби домініканці, які від самих 

початків свого перебування в Галицькій Русі 

намагалися не лише дистанціюватися від тутешнього 

давньоруського Православ’я, але й вели проти нього 

активну місіонерську діяльність, винесли на свою 

печатку символічний образ, яким користувалися їх 

одвічні опоненти (детальніше див.: Бандрівський, 2014, 

с.16-18). 

10 

Бандрівський М. Оборонна вежа в Кривчицях 

поблизу Львова// Вісник Інституту Укрзахідпроектреставрація.-Львів, 

1997.-число 6.-с.114-118. 

11 

Воронова А.А. Далматинские поликонхи и 

средневековые ротонды Словении: проблема 

происхождения архитектуры//Вестник православного 

Свято-Тихоновского гуманітарного университета. 

Серия 5: Вопросы истории и теории 

христианского искусстваю-вып.10 (1)/2013.- с.63, 

Ил.2; с.64, Ил.3 (1,3). 

12 

Паславський І. Коронація Данила Галицького в 

контексті політичних і церковних відносин ХІІІ ст..- 

Львів, 2003, с. 18. 

13 

Войтович Л. Союз Візантії та Галицько- 

Волинської держави за династії Ангелів// Княжа доба. 

Історія і культура.-Львів, 2008, вип..2.-с.34-37. 

14 

Adamus Bremensis. Gesta Hamburgensis 

Ecclesiae…Ed. Schmeidler.-Hannover-Leipzig, 1917.- 

t.II.-s.19; Паславський, 2003, с.18. 

15 

Войнар М. Корона Данила в правно-політичній 

структурі Сходу (Візантія)// Корона ДанилаРомановича 

(1253—1953)// Записки НТШ: праці історикофілософічної 

секції.-Рим, Париж, Мюнхен, 1955.-с.25. 

Паславський, 2003, с. 18. 

16 

Чубатий М. Історія християнства на Руси- 

Україні.-т.І.-с.552, виноска 27; Паславський, 2010, с.21. 

17 

Войтович Л. Король Данило Романович: політик і 

полководець// Доба короля Данила в науці, мистецтві, 

літературі.-Львів, 2008.-с.32. 

18 

Бандрівський, 2014, с.32. 

19 

Майоров А. Галицько-волинський князь Роман 

Мстиславич володар, воїн, дипломат // Політична та 

культурна спадщина, культура, династія.-Біла Церква, 

2011.-с.724; Войтович Л. Князь Лев Данилович.-Львів, 

2012.-с.11. 

20 

Могитич І., Могитич Р. Особливості техніки 

мурування і архітектурних форм Галицько- 

Влинського зодчества (Х-ХІV ст.)// Археологія.- 

К.,1990.-№4.-с.58-64; Бандрівський, 1997.-с.118. f

6 

МОЛИТВА 

Господи Святий, що у вишніх 

живеш і всевидящим оком 

Своїм споглядаєш на всі 

Творіння Свої. Перед Тобою 

схиляємося і Тобі молимося: 

Святий святих! Простягни руку 

Твою від святої оселі Твоєї і 

благослови усіх нас. Прости 

нам усі провини вільні і невільні, 

чи словом, чи ділом заподіяні. 

Дай нам, Господи, покаяння, 

дай нам сльози щирі і гарячі 

на очищення безлічі гріхів 

наших. Зішли Твою велику 

милість на народ наш і на нас, 

недостойних рабів Твоїх, 

визволи нас від гніту ворожого. 

Бо благословенне і прославлене 

ім’я Твоє: Отця і Сина і Святого 

Духа, нині і повсякчас, 

і на віки вічні. Амінь. 

Найвищою владою є 

влада над самим собою! 

Восьмого березня 

вшановуємо пам’ять 

Преподобного Єразма, 

ченця Печерського 

«Ліпший для 

мене Закон Твій, 

аніж тисячі золота 

і срібла» 

З такими намірами 

і думками 

жив чорноризник 

у Печерському 

монастирі 

на ім’я 

Єразм. Усе, що 

мав у житті, а 

мав немало, 

віддав, щоб прикрасити церкву Печерську, 

яку він дуже любив, сріблом і золотом. 

Поки мав ще запаси і тратив їх на прикрашання, 

його не обділяли увагою і повагою. 

Але коли усе майно своє витратив, 

перестали його шанувати і дякувати йому. 

Отут-то до ченця підкралася спокуса. 

«Бач, – казав лихий, – уже тебе не пам’ятають, 

уже не шанують! 

І навіть так собі думав; «А, може, треба 

було усе віддати на милостиню, жебракам?». 

Нехіть до всього напала на 

Єразма, і став лінуватися, не дбав ні про 

що, і так минуло немало часу. Врешті 

Господь пожалів його і післав на нього 

люту хворобу, він лежав і страждав, а ще 

осліп і онімів під кінець. У такому стані 

пробув сім днів, а на восьмий день прийшли 

до нього брати і, побачивши Єразма 

у такому стані, голосно стали говорити: 

«О, брате, в лінощах ти губив душу 

свою, а сьгодні лежиш німий і глухий. 

Горе душі твоїй!». І ось блаженний 

Єразм, наче ніколи й не хворів, піднявся 

з свойого ложа, сів і промовив до 

братів: «Справді, брати, так було, як ви 

кажете – я грішний і не покаявся. Але ось 

нині з’явилися мені наші отці преподобні 

Антоній і Феодосій зі словами: «Молимося, 

брате, за тебе, щоб подарував тобі 

Господь покаяння». А опісля я бачив і 

Пречисту Богородицю з сином Христом, 

як на іконі. З нею було безліч святих. І 

мовила Богородиця: «Єразме, за те, що 

прикрашав Церкву Мою іконами, я теж 

прикрашу тебе славою в Церкві Сина 

Мого. Жебраків ви маєте на кожному 

кроці… Встань-бо і покайся і будеш в ангельській 

чистоті, а на третій день я 

візьму тебе чистого до себе за те, що 

полюбив колись красу дому Мого». 

Розказавши це братії, Єразм став привселюдно 

каятися у всіх своїх гріхах, нічого 

не соромлячись. Тоді, вставши, пішов 

до церкви і там пострижений був у схиму. 

На третій же день у радості відійшов 

до Господа. 


Український народ в обіймах Господа 

Господь праворуч тебе. Він у день гніву Свого вразить царів. Він учинить суд над народами, 

покриє землю трупами, потрощить голови багатьох у великій країні. Пс. 109. 

«Нам треба бути спокійними і впевненими: український 

народ в обіймах Господа». Цю фразу я почула 

по радіо, Але не зрозуміла чия вона, передача закінчилася. 

А слова ті запали в душу, і стала я розмірковувати 

над тим, як просто і мудро було сказано і 

яка віра глибока у цієї людини. 

Така віра має бути в нас усіх. Не маємо права панікувати, 

а що ще гірше – нарікати і хулити всіх і вся. 

З такими настроями ми нічого не здобудемо і не виліземо 

з біди. Життя без надії – це теж важкий гріх. 

Святі Києво-Печерської Лаври 

У цих трьох оповідях про життя печерських святих, преподобних отців наших, ми знайдемо 

для себе приклади, як боротися нам з усякими звабами, як прощати, як жертвувати на 

славу Божу, щоб достойно, без страху, а з радістю стати колись перд Господом. 

У світському житті преподобний Ісакія 

був купцем, родом торопчанин. 

Намірившись посвятити своє життя 

Богові, продав увесь свій крам і чималі 

маєтки, усе роздав на монастирі та потребуючим 

людям і пішов до Антонія Печерського 

з проханням прийняти його до 

чернечого чину. 

Преподобний Антоній відразу відчув, 

що це людина чиста і стане колись достойним 

зразком для інших, а тому прохання 

його виконав. 

Ставши ченцем, Ісакія відразу вирішив 

вести життя дуже суворе для себе, 

На одній з печерських вулиць обрав собі 

маленьку келію, заввишки на чотори 

лікті, в якій навіть не міг лягти навзнак, 

а відпочивав чи дрімав лише півсидя. До 

того ж попросив, аби купили йому козу, 

і звелів здерти з неї шкіру, яку відразу, 

сирою, одягнув на своє тіло поверх волосяниці 

(вона на ньому мала висохнути), 

і так закрився від світу. 

Через маленьке віконечко подавали 

йому воду і через день просфору. Це, зазвичай, 

робив сам преподобний Антоній. 

І у цій малюсінькій келії Ісакія пробув 

сім літ, ніколи не виходячи з неї. 

Якось увечері, після довгих коліноприклонних 

молитов і співу псальмів, загасивши 

свічу, присів відпочити. Та враз 

засіяло в печері, неначе засвітило яскраве 

сонце і аж засліпило зір ченцеві. 

Коли протер очі, побачив двох світлосяйних 

юнаків, які сповістили Ісакію, що до 

нього йде сам Христос. І справді, з’явилися 

інші, такі ж освітлнені юнаки, а один 

серед них сіяв особливо. 

«Ісакію, це Христос! Впадь перед ним 

на коліна і поклонись йому!», – наказували 

вони. 

Ісакія це зробив і миттєво уся картинка 

змінилася. Знявся галас, і серед цього 

збіговиська почув він слова: «Тепер він 

наш, він поклонився, поклонився!» 

Найстарший з бісів, той, хто видавав 

себе за Христа, наказав усім бісам брати 

тимпани, сопілки і гуслі і влаштувати тут, 

на вулицях печерських, бісівське свято, 

а Ісакія хай для них танцює. Вхопили ж 

Ісакію і стали з ним скакати, дуріти, граючи 

при цьому на всіх інструментах. 

Ледь живий Ісакія упав від знемоги, а 

біси позникали. Другого дня преподобний 

Антоній, як зазвичай, приніс Ісакії 

воду і просфору і мовив через віконце: 

«Благослови, отче Ісакію!», та йому Ісакія 

не відповів. Здивувався преподобний. 

Кликав ще і ще, а потім подумав: «Може, 

преставився?» 

Послав тоді преподобний Антоній 

братів до Феодосія. Коли прийшли брати 

і відкопали печерку, то Ісакія був як неживий. 

Але за хвильку усе зрозумів Антоній і 

сказав до Феодосія: «Це робота бісів». 

Поклали Ісакію на одрі і став преподобний 

Антоній коло нього служити майже 

безперестанно. Та сталося, що Антонія 

викликав до Чернігова князь і там він 

залишився надовго, уподобавши собі 

нове місце для монастиря. 

Ісакія тим часом не приходив до 

тями, і за ним став доглядати преподобний 

Феодосій, забрав його до своєї келії. 

Був тоді Ісакія розслаблений розумом 

і тілом, глухий і німий. Без їжі і 

питва лежав лише на одному боці і аж 

черви стали кидатися під нього не 

раз. Так доглядав його і мив своїми 

руками ігумен Феодосій впродовж 

двох років. Лише постійна молитва 

над ним була і вдень, і вночі. Преподобний 

Феодосій благав Господа за 

нього. І аж на третьому році Ісакія заговорив 

і став учитися ходити, як дитина. 

Але до церкви зайти боявся. І не 

їв нічого. Та згодом, привели його 

майже силою до церкви. Навчився він, 

дивлячись на братів своїх, їсти. 

Але після преставлення преподобного 

Тільки надія, тільки впевненість у тому, що Господь 

з нами і що «Помста – це справа Господа», маємо 

кожен творити добро, роздавати навколо себе любов, 

лагідні усмішки і доброзичливі слова. Це вилікує 

нас усіх і охоронить від зла. З початком Великого 

Посту маємо добре обдумати все своє життя, і 

бути готовими позбутися усього того бруду, що накопичився 

в наших душах. То ж з надією і вірою що 

на все воля Божа, сприймаймо всі випробування. 

Першого березня вшановуємо пам’ять Ісакія, затворника Печерського 

Історія про те, як відкривається гнів 

Божий із небес на гнів поміж людьми. 

Служили у Печерському монастирі 

два брати по духу Тит і Євагрій. Всі дивувалися, 

як то чисто і ніжно ставилися 

вони один до одного, були однодумцями 

у всьому. Тит був пресвітером, а Євагрій 

– чорноризник, був у сані диякона, часто 

служили разом у любові і покорі перед 

Господом. 

Та той , хто є ворогом любови, котрий 

насміявся над преподобним Ісакією в попередній 

оповіді, вирішив продемонструвати 

ще раз людям, що він може посварити 

таких вірних друзів, щирих сповідників 

віри Христової: посіяв кукіль поміж 

пшеницею. І стали вони відвертати лиця 

свої один від одного навіть і на Службі 

Божій. Коли йшов один з них з кадилом, 

то другий утікав. Або якщо той таки стояв, 

то інший обходив його, не покадивши. 

Довго тривав між ними такий морок 

гріховности, бо ж обоє приймали Святе 

Причастя, не помирившись, кожен з них 

думав, що інший має просити прощення. 

Коли усе це зауважила братія, стали 

їх просити, аби примирилися поміж собою, 

та обидва твердо стояли на своєму: 

«Нехай він просить прощення», - казали. 

Аж втрутився поміж них сам Господь.І 

сталося, що Тит захворів дуже. Страждаючи, 

думав над тим, що уже нема у нього 

Феодосія ігуменом 

став Стефан. 

І тоді вже 

І с а к і я 

більше не став 

закриватися у 

келії. Але став 

служити Богові 

іншим способом: 

посвятив 

себе повністю 

церкві і братії, 

приходив до 

церкви, першим 

відспівував повністю утреню, не скорочуючи 

і витримуючи іноді лютий мороз, 

а потім ішов служити на кухню, запалював 

піч для братів. Не шкодував себе 

зовсім, служив іншим і молився. Навіть 

став юродивим. Його і побивали час від 

часу, і ходив він з ранами, і на морозі стояв 

напіввзутий. А біси далі нападали на 

нього: «Ти наш, наш, – кричали, – ти поклонився!» 

А він їм відповідав: «Не боюся 

я вас, ані князя вашого бісівського. Поклонився, 

бо не відав про підступи ваші 

і лукавства. Але вже тепер силою Господа 

мого і молитвами отців Антонія і Феодосія 

маю перемогти вас». 

Коли поселився він у печері преподобного 

Антонія, то там чекали ще на нього 

немалі випробування від бісів у вигляді робітників 

з лопатами, що мали його тут прикопати, 

чи у вигляді ведмедів, левів, змій, 

жаб і мишей, що наскакували на нього, 

але він їх перестав боятися, хрестив себе 

і їх, призивав Господа, і вони щезали. 

«Ви перемогли мене раз, а тепер я 

перемагаю вас силою хреста і Господа 

мого», і вони таки перестали йому 

являтися. 

Так ще прожив Ісакія три роки, а потому 

захворів, і на восьмий день забрав 

його Господь. Поховали його, як чесного 

воїна Христового серед інших отців. 

12 березня вшановуємо Преподобного отця Тита, пресвітера Печерського 

надії на життя і 

скоро треба буде 

стати перед Богом. 

І врешті зважився 

і попросив 

братів своїх привести 

до нього Євагрія. 

Зі словами від 

Тита «Прости, 

брате, задля Господа, 

що образив 

тебе гнівом 

своїм», брати стали кликати Євагрія до 

вмираючого Тита. Та той, замість розчулитися 

почутим, ще більше озлобився і 

став опиратися, не бажаючи іти до Тита. 

Та брати вирішили силою його таки притягнути 

до ложа хворого. 

Коли ж Тит побачив Євагрія, то зібрав 

усі сили свої, поклонився йому і став 

просити прощення. Та той, на велике 

здивування і страх усіх, промовив у люті 

своїй: «Ніколи не прощу, ні в цьому віці, 

ані у прийдешньому!» 

Лиш вимовивши ці страшні слова, 

вирвався з рук братії і впав відразу. Братія 

хотіла його підняти, та враз зрозуміли, 

що він зовсім бездиханний. А коли 

хотіли закрити йому очі, рота, випростати 

руки – нічого того зробити їм не вдалося 

– нещасний заціпенів у своїй злобі. 

А Тит тимчасом встав з ліжка, відчувши 

себе повним сил і бадьорості. Ще 

більше здивувало це присутніх, і стали 

вони випитувати у Тита, що він відчуває 

і як може це пояснити. 

Тит став розповідати: «Тоді, як лежав 

на смертному одрі, бачив, як плакали ангели 

по загиблій душі його і відступилися 

від нього через гнів цей, а біси ж раділи! 

«Коли привели Євагрія і я став просити 

у нього прощення, і поклонився йому, побачив 

одного ангела, дуже суворого, з палаючим 

списом у піднятій руці. І в той момент, 

коли брат мій Євагрій промовив ці 

страшні слова, побачив, як спис вдарив 

його, і він упав. Ангел же той подав мені 

руку і підняв з постелі на ноги. Ось я здоровий!», 

– радісно сповістив Тит. 

Надовго ця історія залишилася поміж 

братією й усім нашим християнським людом, 

як дуже повчальний приклад для 

тих, хто носить у серці образу, гнів, неприязнь, 

і тих, хто не виправляється, та 

заскоруз у своїх гріхах. 

Отож, шукаймо приводу порозумітися, 

а якщо це не є можливим, принаймі 

молімося, щоб Господь вразумив. 

Сторінку підготувала 

Віра МАРКОВИЧ.

РЕДАКЦІЙНА ВІТАЛЬНЯ 

Ведена духом 

прабатьків 

Дідусь і бабуня пані Ганни 

познайомилися у Києві в 20-х 

роках. Можливо, перша 

зустріч їх відбулася в день злуки 

на Софіївській площі. Якось 

там опинилася молода галичанка, 

побачив її молодий офіцер-петлюрівець, 

а потому 

вони, Ганна Теличко і Ярослав 

Серлик одружилися і розпочали 

подружне життя у с. Липівцях 

Перемишлянського району 

на Львівщині. Саме там і народилася 

наша героїня – Ганна 

Бойчук. 

Батько її, ще зовсім маленькою залишив, бо пішов 

воювати за Україну, очоливши місцевий загін УПА. 

А потім – Сибір. Її віддали тітці, і вже чоловік тітки, 

Павло Горішний, виховав її, як свою рідну, і став для 

неї другим батьком (так вона його і називає завжди). 

Продовж сорока років він був незмінним старостою 

церковного комітету в селі і завдяки його авторитету 

та старанням церкву в селі не закрили і не 

знищили хімікатами, як деінде. 

Запал і патріотизм своїх предків виявилися й у 

пані Ганни, особливо вони проявилися уже в часи 

пострадянські. Не зважаючи на стан здоров’я і вік, 

ніколи не сидить, склавши руки. Вона - матір-героїня, 

виховала п’ятеро синів, добра господиня, їй все 

небайдуже. Вона готова завжди прикластися до 

всього, що діється у рідному селі і є ініціаторкою 

багатьох добрих справ. 

Вже за останні півроку зорганізувала відновлення 

могили і пам’ятний знак борцям за волю України, 

встановила банер-пам’ятку «Небесній сотні» і готується 

до урочистого відзначення пам’яті героїв. 

«Я так люблю Бога й Україну, що готова за них 

все віддати», – каже зі сльозами на очах, щиро, без 

пафосу ця жінка, маленька і звичайна, непоказна. 

Вона поховала одного з синів, який пішов з життя 

у 21 рік, будучи активістом молодіжного руху із сотні 

мазепинців, а зараз один з синів її на війні. 

Коли до неї не звернешся за якоюсь допомогою, 

вона відразу готова виконати це, а ще й запропонує 

ще і ще… 

І хоча зараз вона живе у Львові, та дуже тісно пов’язана 

з рідним селом. Особливо втішається тим, 

що там немало молодих людей, яким не байдужа 

доля села. «Я не даю їм заспокоюватися», – каже 

вона, посміхаючись. 

Серед інших розповідей мені дуже заімпонувала 

така: 

«Іду я по селу. Назустріч священик, а збоку підходить 

гурт молодих чоловіків. І з вуст їх звучить нецензурщина. 

Зі священиком вони привіталися, він 

відповів і пішов. Не міг цього не чути. А вони далі… 

Коли порівнялася з ними пані Ганна, то ввічливо усі 

повернулися до неї і привіталися: Слава Ісусу Христу! 

Слава Україні!» 

- А я не буду вам відповідати. Не хочу 

- Чому? – здивувалися чоловіки. 

- А ви християни? Хіба християнин себе може так 

поганити такими словами? А після того «Слава Ісусу 

Христу?!» 

Чоловіки притихли. «Вибачте», прозвучало неоднократно. 

Якщо б такої позиції дотримувалися ми усі, то 

навколо нас не звучало б стільки матюків. 

Дай, Боже, їй надовго ще здоров’я і наснаги! 

В. МАТВІВЙЧИК. 


Зима не лякала снігами, не обіцяла їх на 

Стрітення. Погода була сонячна, тепла, тільки 

кури її не любили, бо камінці попримерзали до 

піску, а пшениця хоч і мала солодкий смак, все ж 

не могли вони нестися кожного дня. Та якщо їх в 

господині багато, то можна було назбирати. Катерина 

приходила в курник зранку, любила витягати 

їх теплими з-під пухнастої курки, рахувати 

і складати в кошики…Один для Галі, а другий 

для себе і для пані, що приходила до неї раз 

на тиждень. Шанувала Катерина її увагу до неї, 

розповіді про щось цікаве. Все ж була розрада 

якась, бо донька не мала часу на теплі розмови з 

мамою. В неї тільки й мови, що про гроші, наче 

веретеном крутилися 

вони в її малій голові… 

– Ви, мамо, знаєте, 

шо доляр вже двайці 

штири? – гикнула донька, 

вискочивши зі своєї 

нової хати до маминої 

старої, збудованої ще 

прадідом, і в якій була 

змушена жити, бо зять, 

котрий прийшов з Хоросниці 

від своїх 

батьків, як синові минув рік, з порогу нової хати 

грубо відрубав: 

– Ви, тещо, забирайтеся до свої... Вона ше 

вам послужит, а ми тут з Галею і дитиною жити 

будемо. Ви там собі господиня, а я тут собі газда. 

Донька не зронила й слова на захист мами, а 

Катерина мовчки зібралася і пішла до старої 

хати, де довго втирала гіркі сльози і не знала, 

чого так скоро змокріла хустинка до носа. 

Газдувати зять не брався. Знайшов собі підробіток 

у Львові, бо вмів малярувати. До господарки 

не мав наснаги, завжди був слабим і змученим. 

Катерина все тягнула на собі. І сіно для корови, 

і зерно для птиці, бо любила і хотіла мати господарку, 

де голосно гелготять гуси і квокчуть на 

подвір’ї кури. Внук ріс, пив молоко, любив сир, 

а зять щоранку виносив з курника яйця до Львова 

собі і друзям на сніданок. 

Не гребувала і Галя. Брала з маминої господарки 

все, що могла нести в міцних руках: молоко, 

сир, яйця, бо в лікарні, де працювала санітаркою, 

«дохтори» купували все, що привозила, бо 

не мали часу бігати на базар. Тільки гроші мамі 

вона не приносила, не шанувала її працю, вважала, 

що вони мають бути її, бо хлопчисько росте і 

йому треба буде купити «всьо» до школи. 

Коли приїфхала пані зі Львова і купила в кінці 

села хату, дуже дивувалася, що та поміняла місто 

на село і все випитувала, коли та приходила за 

молоком, сиром і яйцями. 

– А чого ви лишили місто? Хіба там зле жити? 

В селі тре нагаруватися, а ві Львові такої роботи 

нема... 

– О, ти тут справді гаруєш, Галю! – вдарила в 

подоли Катерина, - приїдеш з роботи і спиш до 

полудня, добре що ще хоч їсти чоловікові звариш, 

- не обминула поставити на місце доньку, 

бо їй стало ніяково перед чужою людиною. Але 

Галя пхалася до всього і кожного разу піднімала 

перед панею ціну на продукти. Ставила таку, 

як на купити «Добробуті». 

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ШАНУВАЛЬНИКІВ 

Лідія НЕСТЕРЕНКО-ЛАНЬКО 

«ЗОЛОТІ 

ЯЙЦЯ» 

(оповідання) 

Пані, а це була я, вважала, що кожна людина 

сама собі вибирає, де жити. А щодо ціни, то не 

дуже сперечалася, бо влітку яйця завжди дешевші, 

тому справно платила все літо по гривні, 

так як просили на ринку газдині за домашнє яйце. 

Зимою кури мало неслися, але для внуків не було 

шкода дати і по дві гривні, бо малі дуже любили 

їсти яйця, коли приїжджали до бабці на вихідні. 

– Мамо, то ви чули, шо доляр подорожчав? – 

Вже двайціть штири… – кричала з порогу Галя, 

коли побачила мене в хаті, – то нині яйця продавайте 

не по два, а по три, а може і по штири... 

Доляр во як підріс, а гривня впала і нині вже ніц 

не варта.. 

Катерина здригнулася і 

міцно затиснула гроші в 

кишені, які дала їй наперед 

за тридцять штук. 

Обоє мовчали, дивлячись 

одна на одну, а Галя шпигувала 

очима від моєї торбинки 

до кишені маминої 

запаски. В очах захланно 

крутилися гроші і видно 

було, як їх зелені відблиски 

покладуть мене на лопатки 

і я дам згоду на її ціну. Проте, я усміхнулася 

і спробувала віджартуватись. 

– Галю, тепер, як долар виріс, то ціна на курячі 

яйця теж має вирости? Але ж ви ні зерна, ні курей 

за долари не купували? То чому так дорого? 

– Не подобає сі, то йдіть до магазину, а я лікарям 

по штири продам, - гонорово відрубала Галя 

і додала,– збирайте мені баньку, мамо, бо я їду на 

дижурку. Там я си яйця продам – хорим… дохторам… 

– Ну, а я «золоті яйця» купувати не буду. В 

селі завжди знайдеться господиня, що продасть 

мені за дві гривні, бо не має часу їхати до міста. Та 

й рідко хто за три буде їх купувати, - відповіла 

гордо, повернулася і пішла, а ззаду почула: 

– Йдіть, йдіть, шукайте дурну газдиню по селі, 

- забурмотіла під ніс Галя. 

Катерина стояла, як вкопана і не знала, що 

робити. Згодом наздогнала мене біля воріт. 

– Не ображайтеся на мою захланну дитину. 

Яйця я маю. Назбирала нині рано і ще не занесла 

кошик до дому. Як вона поїде на роботу, то я вам 

принесу. 

Катерина принесла кошичок з яйцями і з 

гіркотою, сьорбаючи каву з солодкими тісточками, 

жалілася на доньку. 

– Семеро їх мала. Всіх поставила на ноги, видала 

заміж, поженила, а ту наймолодшу лишила 

коло себе. Старий так просив, бо дуже любив її, 

пестив, а тепер жалію. Треба було видати на сторону, 

бо, часом, так гарячого смальцю за шкіру 

мені зальє зі своїм чоловіком, хоч з хати тікай. 

Ви, пануньцю, скажіть мені: звідки у великій християнській 

родині такий виродок виродиться? Бо 

я сама не знаю… 

– І я не знаю, - відповіла їй, - не журіться, Катерино, 

з часом вона все зрозуміє, як старша стане, 

- потішала зажурену жінку, бо не хотіла говорити, 

що залюбила вона з чоловіком найменшу. 

Виділили її сеіред дітей, потурали у всьому і дозволили 

«вилізти на голову», а тепер перед чужими 

людьми стид і біль у грудях тисне… 

З Різдвом у дитинство – дитяча розколяда у Львові 

Восьмого лютого у стінах Ставропігійної Успенської церкви м. Львова 

відбувся другий фестиваль недільних шкіл Львівського деканату 

УАПЦ «З Різдвом у дитинство». Прибули представники із Львівських 

парафій Успення Богородиці, Покрови Пресвятої Богородиці, Свв. Апп. 

Петра і Павла, Успення Праведної Анни, Свв. Володимира і Ольги (м. 

Винники) та дитячий лемківський колектив «Гречні фраєрки» із м. 

Монастириська. Прибули також і священики: о. Ігор Бурмило, о. Олег 

Древняк, о. Василь Петрик, о. Михайло Садовський. Із вітальним словом 

звернувся до дітей Митрополит Львівський Макарій. Владика подякував 

дітям за натхення до навчання, а вчителям і батькам – за 

стимул до будівництва духовного фундаменту Української Церкви. 

Після кожного виступу львівський декан о. Олег Древняк дякував 

дітям та катехитам. Програма виступів була дещо скорегована через 

поширення грипу у місті. Кожна парафія показала різний підхід до праці 

із дітьми: від Вертепу до зимової Різдвяної казки. 

Феєричним закінченням був виступ гостей із Тернопільщини, адже 

весь виступ виконувався по-лемківськи. 

Спільною колядою «Бог Предвічний» завершилася дитяча розколяда. 

Власкор.

8 

Дитяча 


сторiнка 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Мороз і завірюха - 

Замерзли щічки й вуха. 

Хто з місяців лютує, 

Над нами бешкетує? 

Березень іде, весну нам веде! 

Березень іде, весну нам веде! 

Надійшла весна прекрасна, 

Многоцвітна, тепла, ясна, 

Наче дівчина в вінку. 

Зацвіли луги, діброви, 

Повно гомону, розмови 

І пісень в чагарнику! 

І. ФРАНКО 

Любі діточки, ось і прийшла до нас довгоочікувана весна! А місяць березень 

– провісник весни. У березні вже тане сніг і зникають снігові кучугури, а 

на пагорбах з’являється перша травичка. Прилітають на батьківщину з вирію 

птахи. Місяць березень норовливий. У цю пору ще бувають і морози, але 

вже так любо пригріває сонечко... 

1 березня – Неділя Торжества 

Православ’я. Цієї неділі вшановуємо 

святі ікони. Колись дуже давно був 

час, коли ікони нищили та спалювали. 

Християн, які зберігали ікони, ув’язнювали 

і навіть убивали. Однак на Сьомому 

Вселенському соборі ствердили, 

що писання та вшанування ікон є правдивою 

прославою Бога. У 842 році в 

першу неділю Великого посту відбулося 

привселюдне вшанування ікон. Тому 

ця неділя й має назву неділя православ’я, 

тобто правдивого славлення 

Бога. 

8 березня – Неділя розслабленого. 

Ця неділя дістала назву від євангельської 

історії про чоловіка, який 

захворів і зовсім не міг рухатися. Тоді 

друзі принесли його на ношах до Христа. 

Ісус сказав хворому: «Відпускаються 

тобі гріхи, встань і ходи». Ця 

розповідь заохочує нас бути добрими 

друзями, довіряти Богові та просити 

у Нього вибачення за гріхи. 

10 березня - Святого Тарасія. 

Святий Тарасій народився у знатній 

родині, отримав добру освіту, став 

писарем імператора Констянтина. 

Уже будучи патріархом, він ініціював 

скликання Нікейського Собору, який 

відбувся 787 року. На цьому поважному 

зібранні було постановлено вшанувати 

ікони згідно з Христовою вірою. 

Святий Тарасій провадив суворе аскетичне 

життя, все своє майно віддав на 

доброчинні цілі. Помер святий Тарасій 

806 року. Тіло патріарха поховали на 

території монастиря, який він сам збудував. 

Біля могили святого Тарасія з 

волі Божої діялися численні чуда. 

Ім’я Тарас у 

перекладі з давньогрецької 

означає 

«бунтівний». 

Старовинна 

форма імені – 

Тарасій. В Україні 

це ім’я уславили 

Тарас 

Шевченко і Тарас 

Федорович 

(Трясило) – козацький 

гетьман, 

легендарний 

кервник селянського 

повстання. 

Тарас Шевченко 

(9 березня 

1814р. – 10 березня 

1861р.) 

9 - 10 березня – Шевченківські 

дні. В ці дні ми знову і знову згадуємо 

такі актуальні на сьогоднішній день 

слова з поезії Шевченка. 

Світе тихий, краю милий, 

Моя Україно, 

За що тебе сплюндровано, 

За що, мамо, гинеш? 

Чи ти рано до схід сонця 

Богу не молилась, 

Чи ти діточок непевних 

Звичаю не вчила? 

«Молилася, турбувалась, 

День і ніч не спала, 

Малих діток доглядала, 

Звичаю навчала... 

Рано залишившись сиротою, Тарас 

Шевченко на все життя зберіг любов 

до дітей. Своє сердечне ставлення до 

дітей висловив у багатьох поетичних 

творах, які ще змалку залишають слід 

у маленьких душах. 

Тече вода з-під явора 

Яром на долину. 

Пишається над водою 

Червона калина. 

Пишається калинонька, 

Явор молодіє, 

А кругом їх верболози 

Й лози зеленіють... 

Одним з найкращих дарунків для 

дітей серед небагатьох прижиттєвих 

видань Т. Шевченка була остання його 

книжка – «Буквар». Це перший підручник 

для навчання грамоти в школах України, 

написаний літературною мовою. 

Услід за «Букварем» письменник 

мріяв написати ряд підручників для 

початкової школи, однак передчасна 

смерть не дала йому здійснити 

свої задуми. 

Своїми віршами Шевченко 

звертається і до всіх 

нас, і до вас, наші любі читачі! 

Учітеся, брати мої. 

Думайте,читайте 

І чужому научайтесь, 

Й свого не цурайтесь, 

Бо хто матір забуває, 

Того бог карає, 

Того діти цураються, 

В хату не пускають. 

Чужі люди проганяють, 

І немає злому 

На всій землі 

безконечній 

Веселого домучу 

Я ридаю, як згадаю 

Діла незабуті 

Дідів наших. 

Тяжкі діла! 

Якби їх забути, 

Я оддав би веселого 

Віку половину. 

Отака-то наша слава, 

Слава України. 

Отак і ви прочитайте, 

Щоб не сонним снились 

Всі неправди, щоб розкрились 

Високі могили 

Перед вашими очима, 

Щоб ви розпитали 

Мучеників: кого, коли, 

За що розпинали! 

Обніміте ж, брати мої, 

Найменшого брата,— 

Нехай мати усміхнеться, 

Заплакана мати. 

Благословить дітей своїх 

Твердими руками 

І діточок поцілує 

Вольними устами. 

І забудеться срамотня 

Давняя година, 

І оживе добра слава, 

Слава України, 

І світ ясний,невечерній 

Тихо засіяє... 

Обніміться ж, брати мої, 

Молю вас, благаю! 

Т.Г Шевченко. 

15 березня – Хрестопоклінна Неділя. 

Якраз посередині посту – у третю, 

Хрестопоклінну, неділю – в церкві 

вшановують Господній Хрест, що є для 

нас найкращою допомогою. Він нагадує 

нам про Христові страждання, але 

і про кінцеву ціль – Воскресіння. 

Тому ми урочисто співаємо: «Хресту 

Твоєму поклоняємось, Владико, і 

святеє воскресення Твоє славимо». 

22 березня – Неділя Івана 

Ліствичника. Цієї неділі згадуємо 

одного чоловіка, який майже все своє 

життя прожив у монастирі в безлюдній 

пустелі. Він багато молився та постив. 

Іван, так звали цього монаха, написав 

книгу, яку назвав «Ліствиця» (тобто 

драбина). У ній він розповідає, як ми, 

Березневий календарик маленького українця: 

1 березня – Неділя Торжества Православ’я 

8 березня – Неділя розслабленого 

9 - 10 березня – Шевченківські дні 

10 березня – Свт. Тарасія 

15 березня – Хрестопоклінна Неділя 

22 березня – Неділя Івана Ліствичника 

29 березня – Неділя Марії Єгипетської 

ЧИ ЗНАЄШ ТИ, ЩО... 

Сторінку підготували Оксана БЕРЕЗНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: Микола БАНДРІВСЬКИЙ, 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, 

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи 

особливості стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам. № 

долаючи щаблі драбини, піднімаємося 

до Неба. Щаблі – це певні добрі вчинки, 

слова, бажання, думки. Розпочинаючи 

від найпростіших добрих справ, 

ми поволі піднімаємося все вище і 

вище. 

29 березня – Неділя Марії Єгипетської. 

П’ята неділя Великого посту 

названа на честь жінки, яка 40 років у 

молитві та пості провела в єгипетській 

пустелі. Колись Марія Єгипетська вела 

грішне та нечесне життя, але змогла 

змінитися і стала для всіх християн 

прикладом покаяння. Завдяки щирому 

покаянню, вона отримала прощення 

гріхів. Ця історія нагадує нам про те, 

що слід щоразу перепрошувати Бога 

за вчинені гріхи, прощати іншим образи 

і молитися за наших кривдників. 

1. Сам вечірньої години 

Заховався в кущ калини 

Та на дудочку одну 

Грає пісню чарівну. 

2. Довгі ноги, довгий ніс, 

По болоті ходить скрізь. 

Хату на хаті має, 

Жабам рахунок знає. 

3. Швидко скрізь цей птах літає, 

Безліч мушок поїдає, 

За вікном гніздо будує, 

Тільки в нас він не зимує. 

4. Вдень по небу гуляє, 

А ввечері на землю сідає. 

5. Не людина, а живе в хатці. 

У четвер п’ятого тижня Чотиридесятниці 

(у середу ввечері, 25 березня 

2015 року) у храмах відправляють Великий 

покаянний канон (поклони). Його 

у VIII ст. уклав преподобний Андрей 

Критський. Покаянним це богослужіння 

називають тому, що пісні канону, подаючи 

повчальні історії зі святого 

Письма, допомагають нам усвідомити 

власні гріхи і прийняти прощення милосердного 

Бога. Це велике богослужіння 

супроводжують доземні поклони 

та спів «Помилуй мене, Боже, помилуй 

мене!». Благочестивий рух – опускання 

на коліна і схиляння голови – є символом 

нашого падіння в гріх – порушення 

Божих заповідей і, водночас, нашого 

щирого каяття. Піднімання з колін 

означає, що сам Господь у своєму милосерді 

і любові допомагає нам покинути 

грішне життя і стати добрими та вірними 

божими дітьми. 

Якщо згрішив я, Спасе, то знаю, 

що Ти чоловіколюбець: 

караєш, жаліючи і гаряче милуєш, 

і бачиш сльози плачу мого, 

й спішиш, як люблячий батько, 

що кличе блудного. (Пісня 1)

Успенська вежа № 3 (2015)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?