Успенська вежа, № 10 (жовтень) 2018

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За вiру i еднiсть! 

Виходить з березня 1991 року №10 (317) 

ЖОВТЕНЬ 2018 року 

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ ВІДПОВІДАЄ НА ЗАКИДИ 

РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ 

Актуальне інтерв’ю 

Архієпископ Іов 

Процес підготовки надання автокефалії 

Українській Церкві виходить 

уже на практичний рівень. Це 

викликало багато негативних емоцій 

у представників РПЦ та УПЦ МП, 

які звинуватили Вселенський патріархат 

і патріарха Варфоломія в «єресі 

папізму», втручанні у справи інших 

Помісних церков та ледь не підготовці 

нового всеправославного розколу. Такі 

агресивні звинувачення не могли залишитись 

без відповіді з боку Матері- 

Церкви – Константинопольського 

патріархату. Cerkvarium вдячний 

владиці Іову (Гечі), архієпископу Тельміському, 

за надання детальних роз’яснень 

з приводу найболючіших питань, 

які турбують православних віруючих. 

Cerkvarium: Владико, Московський 

патріархат наполягає, що автокефалію 

може просити лише 

канонічна частина якоїсь Церкви, а 

все інше – то «легалізація розколу». 

Але всі новітні автокефалії виникли 

внаслідок відокремлення виключно 

від Константинопольського патріархату, 

і це проходило дуже важко і 

болісно. Чи є якісь всіма визнані правила, 

як, хто і коли може просити 

про автокефалію? Адже найбільший 

досвід в цьому питанні – саме у 

Константинополя. 

Архієпископ Іов: Якщо вивчати 

історію Православної Церкви по 

текстах і документах, а не по створених 

міфах і фальшивій історіографії, 

видно, що абсолютно всі сучасні 

автокефалії були проголошені 

Вселенським патріархатом. Навіть 

якщо брати історію Православної 

Церкви в Росії, то бачимо, що її автокефалія 

була само-проголошена в 

1448 р., коли в Москві обрали митрополита 

Іону самостійно, без дозволу 

Вселенського Патріархату. Цікаво 

підкреслити, що ніколи не було дано 

Православній Церкві в Росії Томоса 

про автокефалію! В 1589-1590 роках 

Вселенський Патріарх Ієремія ІІ просто 

нормалізував ситуацію, піднявши 

цю кафедру на патріарше достоїнство, 

при тому, що було дозволено 

Московському архієрею «називатися» 

патріархом, при умові, що він мав 

поминати патріарха Вселенського і 

вважати його «як свого главу і першого», 

як сказано в грамоті. 

Пізніші автокефалії, що були проголошені 

в ХІХ-му і ХХ-му столітті – 

всі були проголошені Вселенським патріархатом: 

автокефалії Православної 

Церкви в Греції (1850 р.), в Сербії 

(1879 р. і піднята до патріаршества 

в 1922 р.), в Румунії (1885р. і піднята 

до патріаршества в 1925 р.), 

в Польщі (1924 р.), в Албанії (1937 р.) 

в Болгарії (1945 р. і піднята до патріаршества 

в 1961 р.), в Грузії (1990 р.), 

та в Чехії та в Словаччині (1998 р.). 

Кожне з цих проголошень було пов’язане 

з політичним фактором, і автокефалія 

була проголошена як спосіб 

забезпечити єдність Церкви так 

всередині кожної з цих держав, як і 

єдність між Помісними Церквами. 

Крім Вселенського Патріархату, в 

історії Православної Церкви жодна 

інша Помісна Церква не проголошувала 

автокефалії. Правда, 

Православна Церква в Росії може 

претендувати, що вона проголосила 

автокефалію Православної Церкви 

в Грузії (1943 р.), в Чехословаччині 

(1951 р.) та в Америці (1970 р.), але 

ці автокефалії не визнавалися повнотою 

Православної Церкви, тому що 

Православна Церква в Росії не має такої 

прерогативи надавати автокефалію. 

Тому самі ці три Церкви зверталися до 

Вселенського Патріархату за наданням 

Томосу про автокефалію. З часом 

Вселенський Патріархат нормалізував 

ситуацію, проголосивши автокефалії 

Православної Церкви в Грузії (1990 р.) 

та в Чехії і Словаччині (1998 р.). 

Cerkvarium : Наскільки можна 

вірити спікерам РПЦ, що вона має 

масову підтримку своєї позиції по 

Україні серед предстоятелів та єпископату 

інших Помісних Церков? 

Як можна трактувати висловлювання 

глав інших грецьких церков 

щодо того, що Україна є виключно 

канонічною територією РПЦ? Чи 

є з цього приводу всеправославний 

консенсус? 

Архієпископ Іов: В цьому Вашому 

питанні головне – відрізняти дві речі: 

по-перше – визнання УПЦ МП на 

чолі з Митрополитом Київським і 

всієї України Онуфрія, а по-друге – 

питання юрисдикції над Україною. 

Відносно першого пункту, то зрозуміло, 

що серед трьох православних 

юрисдикцій в Україні в даний момент 

(УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ) лише 

УПЦ МП є визнаною Церквою вселенським 

Православ’ям, оскільки вона є 

частиною Московського Патріархату, 

який отримав свій канонічний статус 

від Вселенського Престолу і який перебуває 

в єдності з усіма помісними 

Православними Церквами. Інші дві 

групи, починаючи з 1989 р., відкололися 

від Московського Патріархату, і 

тому вважаються розколом (схизмою) 

і не признаються жодною помісною 

православною Церквою. 

Відносно другого пункту, то треба 

підкреслити, що церковна юрисдикція 

над Україною належить виключно 

Вселенському патріархату. Коли 

Православна Церква в Росії отримала 

статус патріархату в 1589-1590 р., 

Київська митрополія (в Польсько- 

Литовській державі, з кафедрою в 

Києві) залишалася в юрисдикцій 

Константинополя. Після того, як лівобережна 

Україна була приєднана 

до Московської держави після 

Переяславської Ради (1654 р.), в час, 

коли відбувалися постійні війни між 

Турецькою і Московською державами 

(з 1676 р.), і після того, як на 

Київській кафедрі, яка залишалась вакантною 

довгий час (з 1681 р.), патріарх 

Московський незаконно поставив 

Гедеона Святополка-Четвертинського 

на прохання гетьмана Івана Самойловича 

(в 1685 р.), то в кінці кінців, 

в 1686 р., патріарх Московський отримав 

від Вселенського патріарха 

Діонісія IV лише дозвіл висвячувати 

митрополита Київського, який 

повинен був продовжувати поминати 

патріарха Вселенського і залишатися 

його екзархом. Виходить, 

що з політичних обставин Київська 

Митрополія потрапила лише в адміністрацію 

Православної Церкви в 

Росії, але жодної передачі Київської 

митрополії Москві в 1686 р. не було, 

як, до речі, підкреслює Томос про автокефалію 

Православної Церкви в 

Польщі (1924 р.), де сказано, що ця 

автокефалія надається «дослухаючись 

гучного голосу канонічного обов’язку, 

що накладає на наш Святіший 

Вселенський Престол піклування про 

Святі Православні Церкви, які знаходяться 

у скруті; вбачаючи, що й історія 

свідчить на користь зазначеного 

(бо ж написано, що відчуження від 

нашого Престолу Митрополії Києва й 

залежних від неї Православних Церков 

Литви та Польщі, а рівно ж прилучення 

їх до Святої Церкви Москви, 

з самого початку були здійснені зовсім 

не у згоді із законними канонічними 

приписами; також недотримано 

того, про що було спільно заявлено 

щодо повної церковної самодостатності 

Київського митрополита, який 

носив титул екзарха Вселенського 

Престолу)». 

Виходячи з цього, коли Україна 

вже не є сьогодні частиною Російської 

імперії (як також і не Радянського 

Союзу), і коли в ній триває майже 30 

років церковний розкол, через який 

мільйони людей знаходяться поза ме- 

Козацька Покрова. Середина XVII ст. 

Походить із с. Саварка, 

тепер Богуславського р-ну Київської обл. 

Із фондів Національного художнього 

музею України, Київ 

жами канонічної Церкви, і з яким до 

цього часу Православна Церква в Росії 

(себто Московський патріархат) не 

спроможна справитися, Вселенський 

патріархат зобов’язаний прийняти 

належні міри згідно зі своїми прерогативами, 

для того щоб забезпечити 

церковну єдність. При цьому, слід 

підкреслити, що він не втручається в 

справи чужої помісної Церкви, але діє 

на своїй канонічній території – на території 

Київської митрополії. 

Cerkvarium: Москва погрожує, 

що у випадку надання Україні автокефалії 

тут почнеться ледь не кривава 

бійня. Чи є у Константинополя 

план, як побудувати автокефальну 

Українську церкву мирно і без війни? 

Як запобігти звуженню релігійних 

прав та свобод тих, хто захоче залишитись 

у підпорядкуванні Москви, 

та як не допустити тотального 

переділу церковного майна? 

Архієпископ Іов: Як щойно недавно 

було підкреслено митрополитом 

Гальським Емануїлом в одному 

інтерв’ю, «Вселенський патріархат 

не погрожує та не перебуває під загрозою. 

Мати-Церква засвідчила, що 

піклується про примирення суперечок 

та подолання розколів і в жодному разі 

не бажає появи нових». Автокефалія 

України пропонується Вселенським 

патріархатом не як зброя для війни, 

але як ліки, щоб загоїти церковний 

розкол, який триває майже 30 років. … 

Роль Вселенського Патріархату – служити 

єдності Православної Церкви. 

Cerkvarium: Дякуємо, Владико! 

Джерело: http://cerkvarium.org/novyny/ 

pomistni-tserkvy/arkhiepiskop-telmiskij-iovgecha-avtokefaliya-tse-zasib-zabezpechitiednist-i-tserkvi-vseredini-derzhavi-i-mizh 

Інформацію подав єпископ Віктор (Бедь), 

керуючий Карпатською єпархією УАПЦ

2 Жовтень 2018 

НОВИНИ УАПЦ 

ПЕТРО ПОРОШЕНКО ЗУСТРІВСЯ 

З ЕКЗАРХАМИ ВСЕЛЕНСЬКОГО 

ПАТРІАРХАТУ 

17 вересня Петро Порошенко у Києві зустрівся 

з екзархами Вселенського Патріархату - архієпископом 

Памфілійським Даниїлом та єпископом 

Іларіоном Едмонтонським, які приїхали до 

Києва у рамках підготовки до надання автокефалії 

Православній церкві в Україні. 

Єпископ Едмонтонський Іларіон передав 

Президенту України офіційне звернення від 

Вселенського Патріарха. У ньому Варфоломій 

підтвердив своє бажання довершити розпочатий 

процес з надання Томосу. 

За: https://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/church_ 

state_relations/72683/ 

Фото зі сайту офіційного інтернет-представництва 

Президента України 

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ 

ОФІЦІЙНО ВІДПРАВИВ ПОВІДОМЛЕННЯ, 

ЩО УКРАЇНА ОТРИМАЄ АВТОКЕФАЛІЮ 

У неділю, 23 вересня 2018 р., Вселенський 

патріарх Варфоломій, звершуючи Божественну 

літургію в Церкві св. Фоки в Стамбулі, проголосив, 

що відправив повідомлення 

усім сторонам 

про те, що Україна отримає 

автокефалію. Про 

це повідомляє видання 

fanarion.blogspot.com. 

Звершуючи богослужіння, 

у присутності 

представника Чеської православної церкви, 

Вселенський патріарх нагадав, що церква 

Чехії одна з наймолодших. Також він наголосив, 

що право Вселенського патріархату підтримувати 

нові церкви та надавати їм автокефалію, як 

це було з Чехією 1998 року. «Зараз настала черга 

України, яка отримає статус автокефалії, який, я 

сподіваюсь, надовго, незважаючи на існуючі реакції. 

Це її право на отримання статусу автокефалії, 

а з іншого боку, це право нашого Вселенського 

патріархату. Ми маємо надавати автокефалію усім 

новим православним церквам, починаючи ще з 

Росії в 16 столітті», - сказав Варфоломій. Окрім 

цього він заявив, що Константинополь не боїться 

погроз, які з’являються після таких рішень. 

Джерело: tsn.ua 

БЛАЖЕННІШИЙ МИТРОПОЛИТ МАКАРІЙ 

ОЧОЛИВ СВЯТКОВУ ЛІТУРГІЮ 

З НАГОДИ ХРАМОВОГО СВЯТА РІЗДВА 

ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ НА КИЇВЩИНІ 

21 вересня 2018 р. Предстоятель УАПЦ 

Блаженніший митрополит Київський і всієї 

України Макарій очолив святкову літургію з нагоди 

храмового свята Різдва Пресвятої Богородиці 

с. Снігурівка Фастівського благочиння Київської 

єпархії. 

Джерело: http://church.net.ua/novini.html 

АРХІЄРЕЙСЬКА ХІРОТОНІЯ 

АРХІМАНДРИТА ГАВРИЇЛА (КРИЗИНИ) 

НА ЄПИСКОПА РІВНЕНСЬКОГО 

І ВОЛИНСЬКОГО 

У 14-ту неділю після П’ятидесятниці, 2 вересня 

2018 р., у кафедральному храмі Успіння Пресвятої 

Богородиці м. Львова відбулись дві знаменні в сучасній 

історії УАПЦ події: архієрейська хіротонія 

архімандрита Гавриїла (Кризини) на єпископа 

Рівненського і Волинського, керуючого Рівненсько- 

Волинською єпархією (рішення Архієрейського 

Собору від 25 липня 2018 р.), а також урочистості 

з нагоди прославлення Ставропігійської 

Чудотворної ікони Божої Матері «Одигітрія», 

день вшанування якої було визначено в місяцеслові 

церковного календаря УАПЦ восьмого січня, 

у свято Собору Пресвятої Богородиці (рішення 

Архієрейського Собору УАПЦ від 30 січня 2018 р.). 

Урочистості очолив Блаженніший Митрополит 

Київський і всієї України Макарій, Предстоятель 

УАПЦ, у співслужінні Високопреосвяннішого 

Тихона, архієпископа Тернопільського і 

Бучацького, керуючого Тернопільською та Одесько- 

Чорноморською єпархіями, Преосвященнішого 

Віктора, єпископа Мукачівського і Карпатського, керуючого 

Карпатською єпархією, Преосвященнішого 

Бориса, єпископа Херсонського і Миколаївського, 

керуючого Таврійською єпархією, духовенства кафедральних 

соборів м. Львова та м. Тернополя, 

Львівської, Тернопільської та Карпатської єпархій. 

Напередодні, у кафедральному соборі під 

час всеношної відбулось наречення архімандрита 

Гавриїла (Кризини) на єпископа Рівненського 

і Волинського. Наступного дня, в неділю, перед 

початком Літургії наречений на єпископа архімандрит 

Гавриїл склав сповідання православної віри, 

а під час Літургії через єпископські рукопокладання 

та дію Святого Духа відбулась його архієрейська 

хіротонія. Духовенством також звершило 

прославлення ікони: відслуженим молебнем, 

прочитаною Євангелією та молитвою, текст якої 

було затверджено Архієрейським Собором УАПЦ. 

Урочистості завершились прикладанням до ікони 

та помазанням Преосвященнішим Гавриїлом усіх 

вірних освяченим єлеєм. 

Довідка: Ікона Божої Матері «Одигітрія» протягом 

багатьох століть знаходиться у кафедральному 

соборі Успіння Пресвятої Богородиці Львівської 

єпархії. До початку XVII ст. вона перебувала 

у каплиці Трьох Святителів, а після побудови 

Успенської церкви стала її головною храмовою 

іконою – запрестольним образом. 

Впродовж багатьох віків перед нею щиро молилися 

православні львівські міщани і Мати Божа 

була їм останньою надією і заступницею під час 

страшних лихоліть. У письмових історичних джерелах 

ця ікона, як Ставропігійська Чудотворна 

«Одигитрія» згадується під 1696 роком. 

Отець Руслан Матвієнко 

БЛАЖЕННІШИЙ МАКАРІЙ ВІДВІДАВ 

С. РОЗВОРЯНИ ЗОЛОЧІВСЬКОГО РАЙОНУ 

ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

16 вересня 2018 р. 

із архіпастирським візитом 

Блаженніший 

Макарій відвідав парафію 

УАПЦ пророка 

Іллі с. Розворяни 

Львівської обл. Як 

зазначив у вітальному 

слові Владика, це перша візитація громади за 23 

роки єпископського служіння на Львівській кафедрі. 

Митрополит Макарій звершив чин оновлення храму, 

який цього року святкує 82 роки з дня побудови. 

У співслужінні духовенства УАПЦ Золочівщини 

та Пустомитівщини Митрополит Мкарій звершив 

св. Літургію. 

Золочівський декан митр. прот. Василь Саган 

виголосив повчальну проповідь та нагадав вірянам 

про цінність дару життя, талант життя, яке 

дає Бог. 

Після відправи Митрополит Макарій відслужив 

панахиду за спочилим попереднім настоятелем 

о. Богданом Пирогом. Наприкінці Владика 

подякував вірним та настоятелю о. Тарасу Дудару 

за жертовну працю та відзначив добродійників та 

актив громади. 

Джерело: https://uaoc.lviv.ua/ 

МИТРОПОЛИТ МАКАРІЙ ОЧОЛИВ 

УРОЧИСТОСТІ В С. НАГАЧІВ, ЩО НА 

ЯВОРІВЩИНІ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

14 вересня 2018 р. Блаженніший Макарій, 

Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель 

УАПЦ на запрошення настоятеля і громади прп. 

Симеона Стовпника здійснив архіпастирський візит 

у с. Нагачів Яворівського р-ну Львівської обл. 

Молодь Нагачева вітала Предстоятеля УАПЦ квітами 

та читанням української поезії. Настоятель храму 

митр. прот. Тарас Піджарко запросив Владику звершити 

чин оновлення храму і очолити св. Літургію. 

У співслужінні духовенства УАПЦ Яворівщини, 

Жовківського декана митр. прот. Івана Саса та 

запрошеного духовенства УПЦ КП Яворівщини, 

Митрополит Макарій очолив св. Літургію. У завершальному 

слові Владика висловив подяку малярам 

в особі п. Василя Хворостецького, громаді, 

яка своїми силами організувала та здійснила капітальний 

ремонт храму, також в особливий спосіб 

Митрополит відзначив настоятеля митр. прот. 

Тараса Піджарка - люблячого пастиря та доброго 

адміністратора у громаді УАПЦ с. Нагачів. 

Уставним многоліттям та хресною ходою із читанням 

св. Євангелія завершилися урочистості у 

с. Нагачів Яворівського району Львівської області. 

Джерело: https://uaoc.lviv.ua/ 

КЕРУЮЧИЙ КАРПАТСЬКОЮ ЄПАРХІЄЮ 

УАПЦ ВІКТОР ВІДСЛУЖИВ ЗАУПОКІЙНУ 

МОЛИТВУ ЗА УКРАЇНСЬКИМИ ЖЕРТВАМИ 

НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ПАЦИФІКАЦІЇ- 

ТЕРОРУ ПОЛЬЩІ ПРОТИ УКРАЇНЦІВ 

СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ДО 88-Х РОКОВИН 

ПОЧАТКУ ЦІЄЇ КАРАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ 

16 вересня 2018 р. Преосвященнійший Віктор 

(Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий 

Карпатською єпархією УАПЦ, голова 

Закарпатського обласного товариства борців за незалежність 

України в ХХ столітті, в архієрейській 

резиденції в м. Ужгороді відслужив заупокійну 

молитву за українськими жертвами безбожної, 

УСПЕНСЬКУ ВЕЖУ 

МОЖНА ЧИТАТИ В ІНТЕРНЕТІ 

З 1 березня 2015 р. зреалізований новий проект 

Львівського ставропігійного братства 

св. ап. Андрія Первозваного УАПЦ – з цього дня 

наш часопис можна читати в інтернеті за адресою: 

uv.lviv.ua. 

Можна переглянути архівні примірники газети, 

які виходили у світ із 1 січня 2009 року.

антилюдської та насильницької 

пацифікації-терору окупаційного 

режиму Польської 

Республіки проти цивільного 

українського населення 

західноукраїнських земель 

Східної Галичини, що після 

1919 – 1921 рр. опинились під 

польською окупацією, до 88-х 

роковин початку цієї ганебної антиукраїнської каральної 

операції. У молитві до Господа Бога владика 

Віктор просив прощення всіх земних провин, 

допущенних з власної волі чи під примусом 

небіжчиками, дарування їх безсмертним душам 

вічного спокою та життя у піднебессі. 

Історична довідка: 

Пацифікація українського населення на західноукраїнських 

землях Східної Галичини польським 

окупаційним режимом (пол. Pacyfikacja 

Małopolski Wschodniej) — репресивна акція, проведена 

польською владою у вересні — листопаді 

1930 р. за наказом маршала Юзефа Пілсудського, 

із застосуванням поліції та армії проти українського 

цивільного населення західноукраїнських 

земель Східної Галичини. Пацифікація супроводжувалась 

масовими арештами, побиттям та 

вбивствами людей, закриттям і руйнуванням 

українських установ в Галичині. Наслідком акції 

стала подальша значна радикалізація українського 

руху опору на західноукраїнських землях. 

За: http://keuapc.org/novini/ 

АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ ОЧОЛИВ 

ХРАМОВЕ СВЯТО В М. ЗМІЇВ 

НА ХАРКІВЩИНІ 

17 вересня 2018 р., в 

день вшанування ікони 

Пресвятої Богородиці 

«Неопалима купина», 

високопреосвященний 

Афанасій, архієпископ 

Харківський і 

Полтавський, керуючий 

Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, 

очолив святу Божественну літургію в храмі на 

честь цієї ікони в м. Зміїв на Харківщині. Спільно 

з владикою Афанасієм служили священики 

єпархії: ігумен Антоній (Бондарець) – секретар 

Консисторії (єпархіального управління), митрофорні 

протоієреї Леонід Даниленко та Олег Козуб, 

протоієреї Станіслав Аштраф’ян – благочинний 

Харківського благочиння, Микола Кривонос, 

Олександр Горай, ієромонах Феодосій (Ганзій), 

намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря 

с. Ков’яги, ієреї Володимир Яковенко, 

Юрій Потикун, Сергій Довганюк, Вадим Кісіль 

та настоятель храму ієрей Іван Полежака. 

В храмовому святі взяли участь віряни з інших 

парафій Харківського благочиння. 

Джерело: https://www.facebook.com/profile. 

php?id=100026827849165 

НОВИНИ ТАВРІЙСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УАПЦ 

14 вересня 2018 р. владика 

Борис взяв участь разом з представниками 

інших конфесій в 

урочистій сесії міської ради з нагоди 

240-річчя Херсона. 

16 вересня 2018 р. в рамках 

святкування 240-річчя Херсона 

владика Борис відвідав святковий 

концерт за участі дітей та 

молоді та вручив благословенну 

грамоту невтомній організаторці та режисеру багатьох 

святкових дійств, автору сценарії та пісень 

на патріотичну тематику п. Тетяні Князєвій. 

На єпархіальній будові владика Борис провадить 

підготовчі роботи з облаштування м’якої покрівлі. 

ВШАНУВАННЯ ЗАГИБЛИХ ПІД ЧАС АТО 

НА ХЕРСОНЩИНІ 

29 серпня 2018 р. в м. Олешки Херсонської 

обл. на Монастирському кладовищі відбулась 

Молитва за спочилих воїнів, які віддали своє 

життя, захищаючи Україну. 29 серпня 2018 р. в 

Жовтень 2018 

НОВИНИ УАПЦ 

Херсоні на центральній площі відбулась панахида 

за загиблими воїнами в Іловайському котлі. Ми 

пам’ятаємо та молимось за Вас. Вічна пам’ять. 

Отець Михайло Гарбадин, https://www.facebook.com 

ПEРШE ХРАМОВE СВЯТО 

У НОВОЗБУДОВАНІЙ ЦEРКВІ 

УСПІННЯ БОЖОЇ МАТEРІ 

В С. ТАРАСІВЦІ НА КИЇВЩИНІ 

28 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці, 

відбулось пeршe храмовe свято у новозбудованій 

цeркві Успіння Пресвятої Богородиці в с. 

Тарасівці на Київщині. Божeствeнну Літургію 

очолив Київський декан митрофорний протоієрей 

Димитрій Присяжний. Співслужили настоятель 

Успенської парафії с. Тарасівка Ігор 

Терпелюк та священик Київського деканату митрофорний 

протоієрей Сергій Підтягин зі співом 

вокального складу солістів Свято-Покровського 

храму м. Боярка. Рeгeнт Інна Андріяш, м. Київ. 

Дай Боже в Україні і далі будувати нові цeркви 

для збeрeжeння та утвeджeння православної віри! 

Джерело: о. Димитрій Присяжний, https://www. 

facebook.com/?ref=tn_tnmn 

ПРОЩА ЛЬВІВСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ УАПЦ 

НА СВЯТУ ЗЕМЛЮ 

Певно, кожен християнин мріє побувати на 

Святій Землі, вдихнути повітря, яким дихав Син 

Божий, пройтись стежками, якими ходив наш 

Спаситель. На цьогорічну прощу по святих місцях 

відбула львівська делегація УАПЦ - як численне 

духовенство (серед них – Львівський декан о. 

Олег Древняк, о. Юрій Федів - Голова львівського 

Братства), так і миряни. У Вифлеємі до львівських 

прочан долучилась група Українського біблійного 

товариства (Голова о. Василь Луцишин, 

ректор Львівської духовної семінарії) 

10 вересня. Львівські прочани у Назареті. 

Побували в Українському куточку в базиліці 

Благовіщення Пресвятої Богородиці. 

Потім - Єрусалим - центр християнської культури. 

Особливий стан, бракує слів, щоб окреслити 

моменти перебування у місцях, пов’язаних із 

діянням Ісуса Христа та останніми хвилинами 

Його життя. 

3 

«А хто спробує передати словами ті відчуття, 

коли твою голову омиває вода Йордану?! «Грай 

нині, Йордане, радуйся Іване...». Згадуючи церковні 

піснеспіви, сьогодні розумію його значення», 

– каже о. Юрій Федів. 

Відвідини річки Йордану, найстаршого міста 

Єрихону та Гори Спокус у ньому, монастиря св. 

Герасима Єрусалиської Православної Патріархії, 

пройшовши Хресною дорогою вулицями Єрусалима 

на деяку мить відчуваєш себе учасником, свідком 

життя нашого Спасителя. І, все ж, розумієш, чого ти 

сюди прибув. Занурившись в води Йордану львівські 

прочани УАПЦ високо підняли розпростертий 

прапор України і на повні груди заспівали Гімн 

України. – «Господи, Ти, що хрестився в тих водах 

Йорданських, благослови нашу державу». 

І от наші прочани у Вифлеємі. В перекладі зі 

староєврейської Вифлеєм означає «Місто хліба». 

Місце, де народився Спаситель. «Я – хліб живий, 

що з неба зійшов» (Ів. 6, 50). Одна із прочанок 

згадує: «Коли ми приїхали у Вифлеєм, то в готелі, 

де нас селили, забракло місця... Якось символічно 

виглядало…». 

Після появи першої зірки на небі біля храму 

Різдва Христового у Вифлиємі львівська делегація 

УАПЦ… заколядувала… Нова радість стала, в 

Вифлеємі новина, Бог ся раждає – так славили новонародженого 

Спасителя, якому вже понад 2000 

літ поклоняється вся вселенна. 

13 вересня. Останні години перебування на 

Святій Землі. Свята Літургія у храмі Воскресіння 

Господнього в Єрусалимі. 

Упродовж усієї цієї прощі кожен день була постійна 

молитва за благословення кожного прочанина 

та за благословення тієї землі, звідки прочани 

прибули. Господи. Благослови нашу Україну 

Марія Горбаль. На матеріалах https://www.facebook. 

com/photo.php?fbid=195527 

БРАТСЬКА ПРОЩА ДО ЧУДОТВОРНОЇ 

ІКОНИ МАТЕРІ БОЖОЇ В ЗИМНЕНСЬКОМУ 

МОНАСТИРІ НА ВОЛИНІ 

Святогірський Зимненський Успенський жіночий 

монастир біля Володимира-Волинського ще 

у 1001 р. заклав київський князь Володимир. Там, 

у Зимному, була його 

зимова резиденція, 

куди він приїжджав 

на полювання дичини. 

До монастиря князь 

подарував Чудотворну 

ікону Богородиці, яка 

зцілила його від сліпоти. 

– А було це так: незадовго 

до свого хрещення 

він осліп. І прозрів 

під час звершення 

таїнства в купелі міста 

Херсонес – перше, що 

побачив, – це сильне і 

незвичайне світло від 

цієї ікони. До образу дотепер прикладаються немічні, 

особливо ті, хто має проблеми із зором. 

22 вересня прощу до Зимненського монастиря 

- духовної величі Волинської землі - організувало 

Львівське крайове ставропігійне братство святого 

апостола Андрія Первозваного. Велика подяка 

за організацію прощі п. Юрію Гринді (заступнику 

Голови Братства). 

Нехай Чудотворний образ Матері Божої зціляє 

весь український народ, не тільки від тілесної, а й 

від духовної сліпоти. 

Марія Гобаль


† АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією 

ХАТА СКРАЮ ГОРИТЬ ПЕРШОЮ 

(Опубліковано 14 лютого 2014 року, але звучить актуально й сьогодні) 

Архієпископ 

† Афанасій 

Те, що станеться 

щось 

трагічне в Україні, 

я відчував 

уже давно. І це 

відчуття вилилося 

в проповіді 

на свято Воскресіння 

Христового 

2013 

року, коли без 

будь-якої підготовки 

полилися 

страшні й жорстокі слова про те, що 

на Україну з усіх сторін насувається 

чорна й невблаганна небезпека і станеться 

щось таке страшне, що нині 

ми не можемо собі навіть уявити. 

Сльози заливали очі й здушували 

горло. Були вражені люди, був вражений 

і я сам. Ті слова було важко 

зрозуміти тоді, не зовсім вони зрозумілі 

й сьогодні. Найстрашніше те, 

що нинішні події нагадують ту проповідь 

лише частково. А це означає, 

що, можливо, попереду нас чекають 

ще грізніші події. 

Тому протистояння, яке нині 

відбувається в Україні, для мене не 

було несподіваним, бо його поступове, 

але грізне й невідворотне наростання 

після ночі Воскресіння Христового, 

мною відчувалося щодня і 

в усьому. Головним каталізатором 

такого потужного вибуху людської 

непокори стало в кого свідоме, а в 

кого підсвідоме відчуття українцями 

можливої втрати омріяної століттями 

незалежності. Народ не може 

жити вічно в підневільному стані. 

Це протиприродно. Це суперечить 

Богом укладеній світобудові. 

А другий аспект – суто людський. 

Люди чекали перемін до кращого, а 

їх годували обіцянками та відвертим 

обманом. Люди чекали встановлення 

безпеки для себе та своїх дітей, 

а розгул криміналу й силових структур 

тільки посилювався, насилля 

стало буденним явищем. Люди прагнули 

до свободи, а саме якраз свободу 

й майбутнє у вільній і заможній 

державі в них відбирали, а будували 

заможне життя лише для своїх 

сімей. Народ вели то в один бік, то 

в другий, і за кожним разом перед 

нами розверзалася прірва як особистісна, 

так і суспільна. Ніхто не 

вказував народу правильний шлях, 

який би відповідав прагненню його 

душі. А пошуками цього шляху повинні 

хоч у ці дні зайнятися всі – і 

державні керманичі, і політики, і всі 

ми – народ Божий, зважаючи на основоположні 

засади людської свободи 

й гідності життя. 

Який же шлях повинен пройти 

наш народ, щоб нарешті наша українська 

земля стала «оновленою»? 

Невже аж сорок років ми будемо 

блукати потемками історії, втрачаючи 

кращих синів і доньок, як блукали 

євреї сорок років пустелею, 

яку можна було перейти за кілька 

тижнів? Невже знову будемо сподіватися 

на манну небесну в той час, 

як невеличка частина з нас послуговуватиметься 

не уявною «манною», 

а конкретними плодами нашої з 

вами тяжкої праці, залишаючи всім 

іншим лише надію на те, що колись 

(чи не через сорок років?) і на них 

проллється дещиця тієї «манни», а, 

може, й перепел засмажений впаде 

на голову з того ж таки неба? 

Запитань багато, а де ж відповідь? 

В якій площині лежить ота 

омріяна воля, коли «врага не буде 

супостата»? Відповідь лежить тільки 

в одній площині – в площині Закону 

Божого й площині закону земного. 

Як один для всіх Закон Божий, 

так і один для всіх закон земний. А 

серцевина, що їх єднає в одне духовно-моральне 

тіло, – віра й Церква, 

яка є Тілом Христовим, а Він у ній 

цілковитий Господар. 

«Там Бог дав народу устав і закон, 

і там випробував його. І сказав: 

якщо ти будеш слухатися голосу Господа, 

Бога твого, і чинитимеш угодне 

перед очима Його, і слухатимеш 

заповіді Його, і виконуватимеш усі 

устави Його, то не наведу на тебе 

жодної з хвороб» (Вих., 15, 25-26). 

Коли заходить мова про хвороби, 

то чомусь усі мають на увазі лише 

недуги тілесні, а недуги душевні чомусь 

обминають. В той же час саме 

духовне начало в людині визначає 

її особистісну поведінку, а, відтак, 

і дії в суспільному житті. Стіна відчуження, 

яка розділила наш народ 

межею по лінії серця, а суспільство 

по лінії політичних уподобань та національної 

визначеності, творилася 

людьми, нечистими на руку й помисли 

впродовж не одного десятиліття. 

На щастя, вони не в силі звести цю 

стіну до неба й розділити нею єдиний 

народ, хоча останнім часом їхні 

зусилля пожвавішали. Що ж, коли 

Господь хоче покарати неслухняних, 

то відбирає в них розум. 

Дивлячись на поведінку окремих 

з-поміж нас, запитуєш себе – як 

може людина, народившись і живучи 

на землі цього народу, поводитись 

так, наче загарбник – нахабний, 

жорстокий і бездуховний? Як, живучи 

з нами на одній землі, дихаючи з 

нами одним повітрям, споживаючи 

один хліб, п’ючи одну з нами воду, 

молячись одному Богу, – вони нас, 

українців, так люто ненавидять?.. 

Розчарований у своїх сподіваннях 

на кращу долю народ, позбавлений 

можливості хоч якось вплинути на 

вкрай незадовільну ситуацію, сміливо 

виступив на мирний протест, 

аби змусити владу, нарешті, «почути 

Пресвятая Богородице, спаси нас 

Джерело: https://www.facebook.com/?ref=tn_tnmn 

кожного». І що отримав у відповідь? 

Отримав кийком по голові, гумовими 

кулями по очах, картеччю, що 

нею полюють на дикого кабана, в 

серце. А народ просив усього лише 

законного права на краще життя для 

себе нині й для дітей своїх та онуків 

у майбутньому. І щоб це право задовольнялося 

у вільній і незалежній 

українській Державі, а не в новому/ 

старому ярмі. 

Третій місяць народ хвилюється, 

як розбурхана ріка, повстає у сподіванні, 

що його почує як владна верхівка, 

так і влада на місцях (Майдан 

2014 р. – Прим ред.). Але не чують, 

бо наче живуть в якомусь ірраціональному 

світі. Як же бути нам, 

Церкві Христовій, яка наповнюється 

народом Божим – як тим, що вже 

не хоче терпіти наруги над собою, 

й тим, який готовий терпіти наругу 

над здоровим глуздом і надалі? На 

чийому боці правда – перших чи 

других? Кого саме стосуються слова 

Господа «І по причині примноження 

беззаконь у багатьох охолоне 

любов»? За першими охолодження 

любові не спостерігається. Навпаки, 

маючи у своїх серцях велику любов 

до Вітчизни, до своїх рідних, а, відповідно, 

й почуття великої відповідальності 

за майбутнє України та її 

народу, вони своїм подвигом протистояння 

корумпованій, зрощеній з 

криміналом владі, показують якраз 

приклад саме любові. Тільки любов 

зрушує молоду людину за велінням 

серця віддати своє життя за високі 

ідеали волі й свободи, за рідну 

Вітчизну. Ні, «примноження беззаконь» 

в тому випадку тільки розбурхує 

вогонь любові в їхніх серцях, а 

любов, як ми знаємо, творить чуда 

жертовності в ім’я інших. Ми це 

яскраво бачимо на Майдані в Київі й 

по всій Україні. 

А от відсутність любові позбавляє 

людину почуття поваги до іншого, 

хоча вона сама й вимагає поваги 

до себе, позбавляє її здатності слухати 

й чути іншого, ставить її власний, 

особистісний інтерес вище інтересів 

спільноти, якій покликана служити, 

навіть вище інтересів Вітчизни, 

складовою частиною якої є. Така людина 

легко вбиває, катує, калічить, 

б’є лежачого й покаліченого, який 

стікає кров’ю, б’є жінку й дитину, 

вважаючи, що робить добру справу. 

При такому переконанні вона легко 

порушує Закони Божі, втрачає самовладання 

й піддається стадному 

пориванню до захисту вже зайнятих 

позицій навіть тоді, коли розуміє 

їхню шкоду людям і суспільству в 

цілому, включно до державних інтересів. 

Власне й стадне, яке так само 

усвідомлюється нею як власне, бо 

вона є його частиною, така людина 

відстоює до останнього, навіть 

шляхом злочину… Така світоглядна 

установка як іржа роз’їдає людські 

душі, руйнує основи громадянського 

суспільства, яке тільки формується, 

і ставить на межу виживання й 

саму державу. 

Згідно зі Святим Письмом всяка 

влада від Бога. Але не всяка влада 

Божа. Ми з гіркотою констатуємо, 

що духовно-моральний рівень української 

влади, незалежно якого періоду 

незалежності – минулого чи 

нинішнього, перебуває на досить 

низькому рівні, іноді навіть на рівні 

втрати людяності. А все через гріховну 

природу людини, з якою вона 

не бореться, а навпаки – не оцерковлюючи 

свого життя і не маючи покаянного 

почуття, розбурхує свою 

гріховність, яка, як вогонь суху траву, 

спалює всі зачатки природи божественної. 

Прикро, що народ, більшість 

якого визнає себе віруючими християнами, 

ніяк не може усвідомити 

найголовніше, – доки кожен не почне 

зміни в самому собі, доки головні 

заповіді Божі не стануть принципом 

життя, ніяка влада нічого не змінить 

на краще, тому що, кого б не обирали, 

кого б не призначали, але вони 

Продовження на с. 5


5 

Продовження. Початок на с. 4 

приходитимуть із духовно й морально 

недужого середовища, й продовжуватимуть, 

і навіть поглиблюватимуть 

особистісну й суспільну деградацію 

владної системи в цілому, 

а разом із тим і падіння морального 

рівня народу. За таких умов на заповідь 

«не вкради» ніхто не буде 

звертати уваги й надалі, і корупція 

та відверте привласнення чужої 

власності сильнішим продовжуватиметься. 

«Не бреши» – брехатимуть 

всі – хто при владі, й хто прагне її, 

політики й ЗМІ, правоохоронні органи 

і – всі. Знаючи, що говорять неправду, 

подаватимуть її як правду, а 

слухачі, теж знаючи, що їм брешуть, 

згідливо киватимуть головами. Така 

держава сповзає в прірву, з якої вибратися 

буде дуже важко. 

Щоб усе це зупинити, потрібне потрясіння 

як на рівні особистості, так 

і на рівні суспільства. Це якраз і відбувається. 

Жаль тільки, що це потрясіння 

перевертає уявлення про честь 

і гідність, про совість і жертовність 

поки що в меншої частини нашого 

народу, над яким ще тяжіє одвічна 

українська біда: «Моя хата скраю». 

Але в часи потрясінь першою горить 

якраз хата, що стоїть скраю. 

Тож на чийому боці повинна бути 

Церква Христова? Відповідь однозначна 

– на боці народу Божого. А 

народ – це всі ми: ті, що стоять по 

різні сторони барикад на вулицях 

міст і сіл, і ті, що звели ці барикади 

у своїх душах і серцях. Всі ми – народ 

Божий, а тому Церква не ділить 

людей на добрих і злих, на своїх і 

чужих, але її святий обов’язок стати 

на захист слабшого й скривдженого, 

незважаючи на те, з якого він боку. 

Церква також зобов’язана загострювати 

увагу суспільства на духовно-моральній 

кризі, що вразила 

його організм, вказуючи шляхи її 

подолання, бо занепад в усіх інших 

сферах суспільної життєдіяльності 

починається саме з духовно-морального 

занепаду особистості. 

Кожен із нас шукає в Церкві, 

перш за все, відповіді не на політичні 

чи економічні проблеми, а на 

питання духовні, на питання моралі, 

кожен шукає розв’язання життєвих 

проблем, що затягують його долю у 

вузол, якого він самостійно розв’язати 

нездатний. Ось чому в часи 

політичних потрясінь моральна значущість 

Церкви зростає, а її голос 

потрібен хворому суспільству, бо до 

кого ще, як не до Церкви, прислухаються 

люди? 

«Я прийшов до хворих, а не до 

здорових», – сказав Господь наш 

Ісус Христос і до останнього Свого 

подиху служив простому народу. 

Навіть розіп’ятий на хресті, з волі 

того ж таки народу, віддаючи дух 

Отцю Небесному, вигукнув до Нього: 

«Прости їм, бо не знають, що чинять». 

Чи й справді не знаємо, що творимо? 

Якщо не знаємо, то треба шукати 

відповідь, яку нам може підказати 

тільки Господь. А для цього треба 

постити й багато молитися. І тоді 

«Бог миру й любові» підкаже нам 

єдино правильний шлях, яким будемо 

йти у своєму житті, бачачи попереду 

преображаюче світло на горі 

Фавор. Тоді кожен зійде на власну 

гору Фавор, тоді на гору Фавор зійде 

й наша рідна Мати-Україна. Слава 

Україні! 

БОЖЕ, БЕРЕЖИ СОЛДАТА 

Сьогодення України на однім фото. Вони не 

вірять. Плачуть і чекають... 

Джерело: 

https://www.facebook.com/?ref=tn_tnmn 

ІЗ ЦИКЛУ 

«Нариси та духовні роздуми» 

Наталії Вовк, Чернівці 

Живіть у любові, і будете щасливими. 

Любов покриває всі негаразди. 

Вона просто магія. Божественна магія. 

З неї випливають такі прекрасні 

риси, як доброта, співчуття, милосердя. 

Любіть, незважаючи на те, що вас 

можливо недолюблюють чи навіть ображають. 

Усі ми створені Богом, і Він 

безперечно щось вклав доброго у кожного 

з нас. Треба тільки віднайти те 

добре і в молитвах і думках розвивати 

той скарб. Це важка праця, але який 

потішний результат. Любов може все, 

от тільки чи вміємо ми любити всіх 

однаково. По своїй природі ми є черствими 

егоїстами, бо сатана посіяв 

зерно зла у наші душі. Але давайте 

хоч трохи протистояти ненависнику 

людства, і тоді, коли у наших душах 

запанує любов, він відступить, бо ця 

риса губить все погане. Ми не повинні 

ображатися на тих, хто нам чинить 

зло, бо ці люди послані нам згори з 

якоюсь метою - чи то щоб навчити нас 

Схиліть голови… В Україні офіційно 

пoхoвaнo 4 тис. учасників АТО. 

А скільки непораховано добробатів? 

А скільки тіл ще не знайдено? 

В Україні офіційно поховано 4 тис. 

учасників АТО. Про це на прес-конференції 

заявив перший заступник 

голови Державної служби України 

у справах ветеранів війни та учасників 

антитерористичної операції Ігор 

Мальцев, передає кореспондент АСН. 

“В службі створено реєстр похоронів 

загиблих учасників АТО. На сьогодні 

служба має інформацію щодо 

поховання близько 4 тис. загиблих. 

Також створено реєстр меморіальних 

дощок учасників АТО. Сьогодні на 

території України вже встановлено 

2728 таких меморіальних дощок”, – 

заявив він. 

З його слів, вже підготовлена 

концепція створення Національного 

меморіального кладовища учасників 

АТО. “Про це ми вже говоримо 

останні чотири роки”, – сказав він. 

Нагадаємо, днями виповнилося три 

роки з дня трагічного Дебальцевського 

котла, у якому загинуло від ста до 

двохсот українських військових. 

Джерело: 

https://mediakraina.biz.ua/editor3/17345/ 

чомусь, чи зробити нас більш смиренними. 

Любіть попри всі негаразди і 

образи, і ваші душі очистяться. 

https://www.google.com.ua/ 

search?q=httpswww.facebook.comphoto.phpf 

bid%3D154412905462970%26set%3Da.1191 

41992323395%26type%3D3%26theater&rlz 

ПАМ’ЯТАЙМО ЦІ ДАТИ 

6.10.1918 – 100 років тому гетьман Павло Скоропадський відкрив у Києві 

перший український державний університет. 

8.10.1938 – 80 років тому загинув Гнат Хоткевич – український письменник, 

історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, 

педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, перекладач. 

Переслідуваний і розстріляний НКВС (*31.12.1877). 

10.10.1968 – 50 років тому помер Никифор Дровняк, маляр – самоук 

(*21.05.1895 у м. Криниці, Польща). У 2005 р. йому споруджено 

пам’ятник у м. Львові. 

14-30.10.1921 – 97 років тому у м. Києві відкрився Всеукраїнський 

собор, на якому проголошено Українську Автокефальну 

Православну Церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським 

(*1864, + 1937). 

14.10.1993 – 25 років з дня інтронізації Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми). 

18.10.1888– 130 років тому народився Петро Гончаров, видатний диригент, 

композитор, активний учасник І відродження УАПЦ, 

засновник капели «Трембіта» у м. Львові. 

18.10.1918 – 100 років тому утворена Українська Національна Рада у 

м. Львові проголосила створення на українських землях 

Австро-Угорщини незалежної Української держави (ЗУНР). 

Євген Петрушевич – перший Президент Української Національної 

Ради. 

20.10.1990 – до Києва вперше після еміграції прибув перший Патріарх 

УАПЦ Святійший Мстислав (Скрипник). 

22.10.1953 – 65 років тому помер Митрополит УАПЦ Полікарп Сікорський 

(* 20.06.1875). 

29.10.1838 – 180 років тому помер Іван Котляревський, український 

письменник, поет, драматург,основоположник сучасної 

української літератури, громадський діяч. 

ПОВЧАННЯ СВЯТИХ ОТЦІВ 

«Якби ви знали, що то є: Милости хочу, а не жертви, то ви не судили б невинних» 

(Мф.12, 7). Отже, щоб позбутися від гріха осуду, треба здобути милостиве 

серце. Милостиве серце не тільки не засудить можливого порушення закону, 

а й очевидного для всіх. Замість суду воно сприйме жаль і швидше буде 

готове плакати, ніж докоряти. Дійсно, гріх осуду - плід немилостивого серця, 

зловтішного, яке знаходить втіху в приниженні ближнього, в очорненні його 

імені, в нехтуванні його честі. Справа ця - справа людиновбивча і твориться 

по духу того, хто є душогуб споконвіку. Там буває багато і наклепництва, яке 

з того ж джерела, бо диявол тому і диявол, що обмовляє і всю-ди поширює 

наклеп. Поспішай порушити в собі жалість щоразу, як прийде злий позив до 

засудження. З жалісливим серцем звернися потім з молитвою до Господа, щоб 

Він всіх нас помилував, не того тільки, кого хотілося засудити, але і нас, і може 

бути більше нас, ніж того, - і замре злий позив. 

Святитель Феофан Затворник 

«Думки на кожен день року по церковним читанням з Слова Божого» 

Багато людей ходить до церкви; читають нескінченне число молитов, потім 

йдуть, так і не зрозумівши того, що вимовляють. Їх губи рухаються, але 

їхні вуха не чують. Ти сам не чуєш своєї молитви, а хочеш, щоб Бог її почув? 

Святитель Іоан Златоуст 

Чадо моє, коли тобі боляче, збери свої душевні сили і постарайся зрозуміти 

сенс болю, через який Бог відкриває тобі небо. 

Архімандрит Єфрем Святогорець 

Життя – це не будинок відпочинку: воно має радості, але має і скорботи. 

Прп. Паїсій Святогорець


Ієрей Іван ПОЛЕЖАКА, Харківщина 

«Володарюйте», 

«підпорядковуйте» 

«І сказав Бог: «Сотворімо людину 

за образом Нашим і за подобою 

Нашою, і нехай володарює вона над 

рибами морськими, і над птахами 

небесними, і над звірами, і над худобою, 

і над усією землею, і над усіма 

плазунами, що повзають по землі». 

І сотворив Бог людину за образом 

Своїм, за образом Божим сотворив 

її; чоловіка і жінку сотворив їх. І 

благословив їх Бог і сказав їм Бог: 

«плодіться і розмножуйтеся і наповняйте 

землю та підпорядковуйте її 

собі; володарюйте над рибою морською, 

над птаством небесним і над 

усяким звірем, що рухається по землі»» 

(Бут. 1, 26-28). 

Захотів Бог сотворити людину 

на образ Свій і на подобу Свою, і 

сотворив. І словами «володарюйте» 

та «підпорядковуйте» розкрив, що є 

Образ Божий в людині. В слова «володарюйте» 

та «підпорядковуйте» 

ми вкладаємо свій зміст, який є дуже 

далекий від того, про що говорить 

Бог. І коли ми розважаємо над словами 

в Біблійному контексті, то потроху 

осягаємо, що представляє собою 

людина як творіння Боже. 

Боже мій милостивий, розкрий розум 

наш на розуміння Твоєї Правди - 

«володарюйте», «підпорядковуйте»… 

За просвітленням Божим 

Кожна людина для нас є Даром 

Божим. Але це зовсім не означає, що 

ми повинні здувати з неї пилинку. Це 

лише означає, що Бог дарує нам зустріч 

з нею задля нашого духовного 

дозрівання. І Господь через ту людину 

спонукає нас, перш за все, до внутрішньої 

дії. А це глибока внутрішня увага 

до своїх станів і до іншої людини, 

з урахуванням зовнішніх обставин. 

Коли в глибокій внутрішній увазі ми 

пам›ятаємо про Господа, то є велика 

надія на те, що відчуємо Його волю 

відносно нас і відносно іншої людини 

і будемо діяти, як Він того хоче. 

Господь, перебуваючи на землі, 

діяв по-різному. Когось Він зціляв, 

когось викривав (називаючи гробами 

побіленими), а коли потребували 

того обставини, то перевертав столи у 

храмі. І все це заради спасіння людей. 

То ж коли ми уважні і внутрішньо з 

Господом, то можемо сказати добре 

або гірке слово для людини, яке стане 

в ній зерном духовного зцілення, а 

можемо звершити і різку, несподівану 

не лише для тієї людини, але і для 

нас дію. І все те буде служити спасінню 

нашому і спасінню інших. 

Кожна людина поруч з нами є великим 

Даром Божим, який навчає 

нас приймати себе, приймати іншу 

людину такими, якими ми є, і діяти 

не за інерцією, а за просвітленням 

Божим, відроджуючись до життя. 

Відчуваймо по-справжньому 

Кожна людина на нашому шляху, 

приємна вона нам, чи ні, і навіть 

коли вона нам не дуже приємна, чи 

навіть дуже неприємна, є великим 

Даром Божим для нас. Кожна людина, 

коли ми сприймаємо її як Дар Божий, 

служить нашій зустрічі з нею, з 

собою і з Богом. 

За метушнею життя, за життєвими 

проблемами нам важко уявити, 

наскільки сильно ми, люди, які живемо 

на цій землі, пов’язані між собою. 

А ще важче нам, великим чи малим 

егоїстам, зрозуміти, що в нашому 

житті однією з найважливіших справ 

є не та справа, яку ми робимо, можливо 

навіть з любов›ю, а ті люди, які 

в цю мить є поруч з нами, і ті люди, 

для яких ми робимо ту справу, навіть 

коли вони далеко і коли ми їх не 

знаємо. Господь говорить нам: «Син 

Людський не для того прийшов у світ, 

щоб Йому служили, а щоб послужити 

і віддати душу Свою на спасіння 

багатьох» (Мф. 20, 28). 

Ми в своєму житті звикли поділяти 

свої зустрічі з людьми на приємні 

та неприємні, корисні та некорисні, 

на… Поділяємо і навіть не здогадуємось, 

що зустріч не відбулась, бо 

ми не відчули себе сравжніми, іншу 

людину – справжньою, і не відчули 

справжнього, а не видуманого нами 

Христа. Бо Христос, незважаючи на 

всю повноту Своєї святості і морок 

нашої гріховності, не відкидає нас, 

не говорить нам, що Йому неприємно 

перебувати з нами. Він просто знаходиться 

поруч з нами і служить, присвячуючи 

нам Свій час і Своє життя. 

Важко, дуже важко буває нам під 

час непорозумінь з іншими людьми, 

коли майже неможливо стримати 

себе від емоцій і засуду. І лише Бог, 

коли ми згадуємо про Нього в такі 

миті, просвітлює нас і дає нам силу 

вчасно зупинити себе у внутрішній 

спробі виправдати себе і довести 

іншому… І коли ми користуємося 

силою, наданою Богом, то несподівано 

для себе можемо сказати іншій 

людині: «Вибач, я не знаю, на чиєму 

боці правда. І я зараз не хочу продовжувати 

розмову в тому дусі, в якому 

ми її ведемо, бо втрачаю себе і тебе. 

Мені потрібен певний час для заспокоєння, 

а потім, якщо забажаєш, продовжимо 

розмову». Такі слова, чи 

інші, лунають з глибини нашої душі 

і дивують і нас, і людину, з якою ми 

мить до цього перебували в конфлікті. 

Ми залишаємо конфліктувати, а 

людина поруч з нами стає Божим даром, 

за допомогою якого ми маємо 

шанс протверезіти, відчути своє падіння, 

відчути Любов Божу і вилізти 

з мороку гріха, зігріваючись Божою 

Любов’ю і навчаючись любити. 

«Полюби Господа Бога твого всім 

серцем твоїм, і всією душею твоєю, 

і всією думкою твоєю». Це є перша і 

найбільша заповідь. Друга ж, подібна 

до неї: «Люби ближнього твого, 

як самого себе. На цих двох заповідях 

утверджується весь Закон і Пророки» 

(Мф. 22, 37-40). 

Навчитись молитись, 

щоб Бог чув 

Хоч і зрідка, але доводиться чути 

запитання: «Як навчитись молитись, 

щоб Бог чув? Як навчитись каятись, 

щоб Бог простив? Як навчитись любити?». 

Запитання, на які не можна 

відповісти загальними фразами. Глибокі, 

дуже важливі і вистраждані. І 

як на них правильно відповісти, щоб 

людина почула і зрозуміла - я того не 

знаю. Єдине, що я знаю, так це те, що 

РОЗДУМИ СВЯЩЕНИКА 

Ієрей Іван Полежака 

коли я хочу чогось навчитись, то я 

повинен це робити. Невміло, не уявляючи 

до кінця, як його здійснювати, 

але вперто і терпляче робити. При виконанні 

роботи з’являються навички, 

з’являється досвід, і, в кінці кінців, 

робота звершується і приносить потрібні 

плоди. Але це стосується лише 

фізичного виміру життя. Знаю, що в 

духовному житті цього мало. 

В духовному житті без Бога нічого 

не здійснюється: ні глибока молитва, 

ні покаяння, ні любов. Коли 

ми хочемо отримати духовні плоди, 

то, крім того, щоб старанно трудитись 

над цими плодами, нам потрібно 

пам’ятати в цей же час про Бога, 

про Його Заповіді Любові і просити 

про підтримку і допомогу. «Просіть, 

і дасться вам; шукайте, і знайдете; 

стукайте, і відчинять вам. Кожний 

бо, хто просить, одержує; хто шукає, 

знаходить; хто стукає, тому відчиняють» 

(Мф. 7, 7-8). 

Я не можу дати поради, як навчитись 

молитись, щоб Бог чув, як навчитись 

каятись, щоб Бог простив, 

як навчитись любити. Але я твердо 

знаю, що цього варто вчитись і докладати 

до того максимум зусиль, 

повсякчас пам’ятаючи про Бога і бажаючи 

бути з Ним. 

Сказав Господь ученикам своїм: 

«Цей рід виганяється тільки 

молитвою і постом» (Мф. 17, 21) 

Ми, грішні люди, залежимо від 

впливу злих сил. Залежимо в такій 

мірі, що, частіше за все, навіть не помічаємо 

того. І лише коли натворимо 

дурниць, дивуємось, як ми, такі гарні 

та мудрі, утнули таке. Та коли уважно 

заглибимося у свій стан душі, в себе, 

то розуміємо, що дурниці ми творили 

не самостійно, а в присутності 

сили, яка нашіптувала: «Ну давай, ти 

ж герой, доведи це всім… Не бійся, 

тобі все можна… Переможців не судять…», 

або ж: «Так треба… Так правильно… 

Тільки так, і не інакше». Чи 

так, чи інакше зомбує нас та сила, - це 

не важливо. Варіації її дій безмежні. 

Важливим для нас є те, що ми помітили 

свою залежність. І дякувати за 

те Богові, бо без Нього, без Його підтримки 

виявити таке неможливо. То 

ж коли виявили і зрозуміли, що помітили 

з Божою допомогою, то в Бозі 

і в Його слові шукаємо підтримку та 

опору. І чуємо слова: «Цей рід виганяється 

тільки молитвою і постом». 

Молимось, постимо, отримуємо 

певні полегшення та перемоги, але 

не отримуємо повного звільнення 

від залежності. Вдумуючись, шукаючи, 

експериментуючи, аналізуючи, 

ми починаємо відчувати, а потім і 

чітко розуміти, що є піст іншого рівня. 

Піст, коли ми не тільки тіло своє 

обмежуємо і тренуємо, а ще щось 

інше, щось важливіше за тіло. Обмежуємо 

і тренуємо те, рідне наше 

і невідоме нам, з чого виникають 

певні внутрішні потреби, а з ними і 

залежності. 

Знову: Богу подяка. Бо без Нього 

це не відкривається і не здійснюється. 

Це наш початок (один із його 

варіантів) духовної праці. Початок 

досить просто виражається словами: 

«триматись постійно Бога, вслуховуючись 

в Його Слово», але дуже 

не просто виконується, бо «Царство 

Небесне здобувається силою» (Мф. 

11, 12). То ж хтось прикладає силу 

і утримується в слові, хтось в пориві, 

хтось в дії… Кожна людина має 

свій город, який потрібно обробити 

і надати Богові без бур’янів. Але 

лише діючи за словом Божим ми 

отримуємо силу і натхнення на спасительну 

дію, в якій і піст і молитва 

отримують новий сенс та силу. 

«Блаженні ті, що слухають слово 

Боже і виконують його» (Лк. 11,28). 

А ми ще маємо надію 

Просить праведний Авраам Бога 

за Содом та Гоморру: «Невже ж Ти 

справді хочеш погубити праведного з 

грішним? Ануж є в цьому місті п›ятдесят 

праведних. Чи справді їх погубиш 

і не простиш місцю задля п›ятдесятьох 

праведних, що в ньому?» 

… Господь же сказав: «Коли знайду 

в Содомі, в місті п›ятдесят праведників, 

помилую все місце задля них». 

…Нарешті Авраам промовив: «Не в 

гнів нехай моєму Господеві промовлю 

ще раз: а може їх там знайдеться 

хоч десять?». І відповів: «Не зруйную 

і заради десяти» (Бут. 18, 23-32). 

Не може бути вільною людина, 

яка Бога не має, яка до Бога не молиться 

і за Його Словом не живе. 

Доля такої людини – рабство. Рабство 

чи то від іншої людини, чи то 

від обставин, чи то від власного егоїзму, 

який з›їдає здоровий глузд. 

Не може бути вільною держава, в 

якій люди раби. В якій люди залежать 

від інших людей, від обставин, від власного 

егоїзму. Коли Бог не на першому 

місці – не може бути вільною людина, 

не може бути вільною держава. Бо внутрішній 

ворог руйнує її, а зовнішній 

користується тим і захоплює. 

Заради десяти праведників готовий 

був Бог зберегти Содом та Гоморру. 

Не знайшлось. А ми ще маємо 

надію. Україна ще живе. Ще твориться 

молитва в серцях людей. Ще є в 

людей прагнення бути з Богом, слухати 

Його Слово і жити по Слову. 

Дякую Тобі, Господи, за кожну 

людину, яка молиться, за кожну людину, 

яка прагне Тебе, за кожну людину, 

заради якої Ти тримаєш нас. 

Не твердість влади, не сила зброї, 

не міцність духу людей спасає нас, а 

лише Ти, Господи. Ти, Який чуєш молитви 

подвижників і даєш твердість 

владі, силу зброї, міцність духу людському. 

Все даєш в свій час і в потрібному 

місці. Дякую Тобі, Господи.


7 

Сергій СЕГЕДА, український антрополог та етнолог, доктор історичних наук, професор 

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: СОЛОВЕЦЬКЕ УВ’ЯЗНЕННЯ 

ДО 215-Ї РОКОВИНИ З ЧАСУ КОНЧИНИ ОСТАННЬОГО ЗАПОРОЗЬКОГО ГЕТЬМАНА 

Січова ікона «Покров Пресвятої 

Богородиці» із зображенням 

останнього кошового отамана 

Петра Калнишевського 

Петро Калнишевський, останній 

кошовий отаман Запорозької 

Січі - знакова постать української 

історії. Природно, що біографія, політична 

діяльність, мотивація вчинків 

цієї особистості давно привертали 

увагу вчених, які досліджували 

феномен українського козацтва. 

Петро Калнишевський народився 

в селі Пустовійтівка в Посуллі, де на 

початку XVII ст. в прикордонній смузі 

між Річчю Посполитою та Московською 

державою козаки заснували 

кілька слобод. За скупими історичними 

свідченнями він був старшим 

сином козацької вдови Агафії, мав 

сестру та брата. Відомості про освіту 

кошового, першу половину життя, 

про його батька відсутні. 

Припускали, що Петро Калнишевський 

з’явився на Січі після російсько-турецької 

війни 1735-1739 

рр. Тут його записали до Кущівського 

куреня під прізвищем «Калниш». 

З 50-х років XVIIІ ст. він належав 

до вузького старшинського кола, що 

керувало січовими справами. В січні 

1762 р. Петра Калнишевського вперше 

обрали кошовим отаманом Запорозької 

Січі, але невдовзі змістили з 

цієї посади. Через три роки він посів 

її знову і з тих пір обирався кошовим 

отаманом 10 разів поспіль аж до моменту 

знищення останнього осередку 

козацької вольності. 

В ніч на 17 червня 1775 р. за розпорядженням 

імператриці Катерини 

ІІ дві колони російського війська під 

командуванням генерала Петра Текелія 

непомітно наблизилося до Нової 

(Підпільнецької) Січі, захопили 

гавань із козацьким флотом і проникли 

всередину укріплень коша. Козацькій 

залозі, яка налічувала лише 

близько трьох тисяч осіб (більшість 

запорожців з дозволу кошового отамана 

в цей час залишила кіш), було 

запропоновано здатися. Після бурхливих 

дебатів на старшинській раді, 

коли частина козаків пропонувала 

битись до останнього, Петро Калнишевський 

зі старшинами, за наполяганням 

«начальника січових церков» 

архімандрита Володимира (Сокальського), 

вирушив на перемовини з 

Петром Текелієм, наказавши козакам-запорожцям 

не чинити опору. 

Майже відразу після цього кошовий 

отаман, військовий суддя Павло Головатий, 

військовий писар Іван Глоба 

та інші козацькі старшини були взяті 

під арешт. Запорозька Січ назавжди 

припинила своє існування, про що 3 

(14) серпня 1775 р. було повідомлено 

в маніфесті Катерини ІІ, текст якого 

вражає своєю непослідовністю, цинізмом 

і демагогією. 

Після знищення Запорозької Січі 

й арешту Петра Калнишевського, супроводженого 

посиленою охороною, 

відправили до Москви, де ув’язнили 

в конторі військової колегії. Тут йому 

довелось провести майже рік, аж 

доки генерал-губернатор Новоросійського 

краю, генерал-аншеф військового 

відомства Григорій Потьомкін 

в листі до цариці Катерини ІІ від 14 

травня 1776 р. не запропонував відправити 

Петра Калнишевського за 

якісь невідомі до сьогодні «дерзновенні 

вчинки» на довічне утримання 

до Соловецького монастиря. Цариця 

погодилась із пропозицією свого фаворита, 

власноручно поставивши на 

його листі резолюцію-вирок: «Бути 

по цьому». 

Соловецьку обитель було засновано 

1436 р. преподобним Зосимою. 

Після того, як наприкінці XVI ст. тут 

збудували потужні мури, монастир 

перетворився на фортецю. Келії монастиря 

одночасно виконували роль 

тюремних камера, де в дуже тяжких 

умовах відбували покарання особи, 

що їх влада і церква вважали злочинцями. 

Згодом для політв’язнів і 

релігійних вільнодумців поблизу Архангельської 

вежі-фортеці спорудили 

спеціальну тюрму - Головленківську. 

В одному із її казематів і розмістили 

останнього кошового отамана Запорозької 

Січі. 

Петро Калнишевський провів у 

Головленківській тюрмі близько 16 

років. Стеля його каземату постійно 

протікала, і він просив відремонтувати 

її, що засвідчує лист намісника 

Соловецького монастиря від 12 жовтня 

1779 р. Це прохання було задоволене, 

стелю каземату справді відремонтували 

коштом в’язня. 

Згодом Петра Калнишевського 

перевели в інший напівпідземний каземат 

в помешканні «Сушило», яке 

знаходилось неподалік від монастирського 

млина, поблизу Білої Вежі. В 

80-х рр. ХІХ~ст. в ньому побував Михайло 

Колчин, тодішній фельдшер 

Соловецького монастиря, що згодом 

детально описав останнє місце ув’язнення 

кошового отамана: « … Перед 

нами маленькі, аршина два висотою, 

двері з малюсіньким віконцем посередині; 

двері ці ведуть в житло в’язня. 

…Воно має форму лежачого урізаного 

конуса з цегли завдовжки аршина 

чотири і завширшки сажень, висота 

при вході три аршини, у вузькому 

кінці - півтора. При вході праворуч 

ми бачимо лаву - ложе для в’язня… 

На другому боці - залишки зруйнованої 

печі. Стіни… сирі, плісняві, повітря 

затхле, сперте. У вузькому кінці 

камери є маленьке віконце вершків 

шість у квадраті. Промінь світла, немов 

крадькома, через три рами і двоє 

ґрат тьмяно освітлює цей страшний 

каземат. При такому світлі читати 

можна було тільки в найсвітліші дні, 

та й то з великим напруженням зору. 

Якщо в’язень намагався через це вікно 

подивитися на світ Божий, то 

бачив хіба що одне кладовище прямо 

перед вікном. Після півгодинного 

перебування в задушливій атмосфері 

каземату стає тяжко дихати, кров 

приливає до голови, з’являється якесь 

безмежне відчуття страху... В кожного, 

хто тут побував, навіть найсуровішої 

людини, мимоволі виривається з 

грудей якщо не крик жаху, то тяжке 

зітхання, і з язика злітає запитання: 

«Невже тут можна жити»? Невже 

люди були настільки міцні, що зносили 

роки цього домовинного життя?». 

Все ж умови в казематі в приміщенні 

«Сушило», де Петро Калнишевський 

провів дев’ять років, були трохи кращими, 

ніж в Головненській в’язниці. 

Тут, як занотував Михайло Колчин, 

принаймні була пічка, яка обігрівала 

його в холодну пору року. 

Тюремний режим, якому підпорядковувався 

Петро Калнишевський, 

був дуже суворим: йому заборонялось 

спілкуватися зі сторонніми 

людьми, вести переписку, не дозволяли 

прогулянки. Кошового отамана 

позмінно охороняли чотири стражники, 

які тричі на рік (на Різдво, Великдень 

і Преображення) виводили його 

із камери, щоб він мав змогу помолитися 

в церкві і пообідати в трапезній. 

На утримання Калнишевського в 

монастирі, згідно з указом Катерини 

ІІ, щоденно виділявся 1 карбованець 

(рубль), тобто 365-366 карбованців на 

рік. Ця сума, затверджена царицею за 

пропозицією Григорія Потьомкіна, 

давала змогу кошовому отаманові 

нормально харчуватись, купувати 

одяг, відремонтувати власну камеру 

і навіть щедро обдаровувати Соловецький 

монастир. Разом з тим, вона 

була лише мізерною часточкою вартості 

його майна, конфіскованого 

після зруйнування Запорозької Січі і 

потрапило до державного секвестру. 

Багаторічне ув’язнення не зломило 

Петро Калнишевського. Він 

ніколи не втрачав власної гідності, 

мужньо зносив тяжкі випробування, 

що наприкінці життя зненацька випали 

на його долю. «Калнишевський 

життя своє проводить смиренно, - 

повідомлялось в одному із монастирських 

документів, адресованого Синоду 

Російської православної церкви 

- і ніяких клопотів від нього немає». 

Кошовий отаман стежив за своїм 

зовнішнім виглядом і, за свідченнями 

самовидців-поморів, вдягався в 

козацькі строї: червоний кармазин, 

китайчатий сюртук синього кольору 

з маленькими олов’яними ґудзиками 

в два ряди. Цікаво, що на Соловках 

він, як і на батьківщині, продовжував 

розмовляти українською мовою. 

Навіть в останні роки свого життя 

Петро Калнишевський зберігав 

ясний розум і цікавився політичною 

ситуацією в Російській імперії. «Прийшли 

ми до трапезної перед обідом, 

чекали монахів з порціями, — пригадував 

Лукін. — Коли це проходить 

чоловік незнайомий у супроводі 

трьох солдатів з рушницями і питає 

нас зацікавлено: «Хто царем тепер? 

Як царі живуть тепер і як ведеться на 

Русі тепер?». Ми відповідали, що царем 

Олександр Павлович; живуть, як 

і раніше, всі, слава Богу, благополучно 

й добре. Він би й ще розпитував, 

та солдати не дозволили. «Від цього 

чоловіка, - казали вони, - відійдіть 

геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти». 

І монахи теж не дозволяли: 

«Архімандрит побачить, - казали 

вони, - так не добре вам за це буде». 

Архімандрит прийшов, і він підійшов 

для благословення. «Древен ти 

єси, землею пахнеши», - сказав архімандрит 

тому чоловікові. І справді, 

він був дуже старий: тут і життя своє 

скінчив. Пізніше монахи казали, що 

це якийсь кошовий отаман». 

Петро Калнишеський провів в 

ув’язненні майже чверть століття, 

аж доки настоятель монастиря архімандрит 

Іона 4 травня 1801 р. не 

ознайомив його з указом нового царя 

Олександра І, за яким йому «даровано 

прощення» і що надалі він може 

жити, де забажає. Однак мужній сивочолий 

козак, сила духу і здатність 

витримати тяжкі випробування якого 

вражають дотепер, не захотів залишити 

монастирських стін, пояснивши 

це в своєму клопотанні на ім’я 

архангельського цивільного губернатора, 

записаного писарем з його слів, 

так: «Не можу наважитися вирушити 

в таку далеку дорогу, а маю намір залишок 

днів моїх присв’ятити служінню 

Єдиному Богу в цьому блаженному 

усамітненню, до якого через 

25-літній час мого тут перебування 

звикнув я абсолютно, в обителі цій 

чекати зі спокійним духом кінця мого 

життя, що наближається». В цьому ж 

клопотанні Петро Калнишевський 

також просив залишити йому на 

утримання кошти, які він отримував 

раніше. Обидва прохання кошового 

отамана були задоволені властями. 

На честь свого звільнення Петро 

Калнишевський замовив і подарував 

Соловецькій обителі розкішне Євангеліє 

в срібній оправі з позолотою вагою 

понад 2 пуди загальною вартістю 

2435 рублі. 

31 жовтня 1803 р. (за ст. ст.) останній 

кошовий отаман Запорозької Січі 

помер. Чернецька братія, що глибоко 

шанувала колишнього в’язня за смиренність, 

гідність і щедрість, поховала 

його на найпочеснішому місці 

монастиря - південному подвір’ї поблизу 

вівтаря соборного Спасо-Преображенського 

храму. 

Повна версія тексту поміщена у журналі 

«Народознавчі зошити», 2018, № 1.

14 ЖОВТНЯ – Покрови Пресвятої 

Богородиці. На 14 жовтня припадає 

свято Покрови Пресвятої Богородиці, 

що належить до великих, 

здавна шанованих українцями свят. 

Покров – це хустка-омофор Матері 

Божої, що є символом материнського 

піклування про нас, її дітей. 

За церковними переказами, в середині 

X століття у грецькому місті Царгороді 

відбулося з’явлення Богородиці. 

Сарацини-загарбники з великими 

силами напали на місто й загрожували 

зруйнувати його дощенту. Не знаючи, 

як зарадити такій страшній біді, греки 

йшли до храму для молитви. Серед 

молільників у храмі були святий Андрій 

Юродивий та його учень Епіфаній. 

Коли служба закінчилася, святий 

Андрій раптом угледів щось неймовірне: 

через головний вхід до церкви 

увійшла Божа Матір. Її супроводжував 

чудовий небесний спів. 

Діва Марія почала зі сльозами на 

очах молитися за весь християнський 

люд. Вона просила Ісуса Христа прийняти 

молитви всіх тих людей, які 

звертаються до неї, сподіваючись на 

заступництво. Закінчивши молитву, 

Богородиця зняла з голови покрову-хустину 

та покрила нею всіх християн, 

які молилися в цю мить у храмі. 

Видіння це бачив не тільки святий 

Андрій, але й його учень Єпіфаній. 

Таким чином Богородиця наче 

захищала людей від усіх видимих і 

невидимих ворогів. Покрова Божої 

Матері сяяла сильніше за сонце. А по 

завершенні всіх цих дій Богородиця 

зникла. Зникла і її покрова, але ще 

довго християни відчували ту благодать, 

що осінила святий храм. На 

згадку про це чудесне з’явлення лю- 

Дитяча сторінка 

І ЗНОВУ ЖОВТЕНЬ ЗАВІТАВ! 

Що несе на спинці 

Спритний їжачок? 

Він несе на спинці 

Золотий листок. 

Що несе на спинці 

В дощик і сльоту? 

Він несе на спинці 

Осінь золоту. 

Григорій Усач 

дям Божої Матері зараз і святкується 

Покрова Пресвятої Богородиці. 

14 ЖОВТНЯ – День українського 

козацтва. Козацтво – дивовижне 

явище у всій світовій історії. Народ, 

який не мав своєї державності, створив 

регулярні збройні сили, які є неодмінною 

її ознакою. 

Запорозькі козаки вважали Небесну 

Матір своєю особливою покровителькою, 

тому в її честь на Січі 

вони спорудили церкву св. Покрови. 

Про козаків 

В сиву-сиву давнину 

Козаки йшли на війну, 

Бо на рідну Україну 

Сунулися без упину 

Ляхи, турки та татари, 

Москалі та яничари. 

Щоб палить сади і хати, 

Щоб людей в неволю гнати. 

Козаки скликають раду: 

- Не буде ворогу пощади! 

Вірні коні рвуться в битву, 

Крешуть іскри з-під копита. 

За чарівний спів дівочий, 

За спокійні дні та ночі – 

Шаблі весело дзвенять, 

Вражі голови летять. 

І на морі, і в степах 

Наганяли вони страх, 

Бо найкращі вояки – 

Запорозькі козаки! 

І не буде переводу 

Українському народу 

Доки із глибин сторіч 

Долина козацький клич. 

Мирра Радамирова 

14 ЖОВТНЯ 1942 року – створення 

Української Повстанської 

Армії. Українська Повстанська Армія 

– це озброєне крило ОУН (Організація 

українських націоналістів), 

яке діяло на території України протягом 

1942-1953 років. Бійці УПА 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця не проста, 

Бо це – наука про Христа. 

Жовтневий календарик маленького українця: 

14 жовтня: 

• Покрова Пресвятої Богородиці 

• День українського козацтва 

• Створення Української Повстанської Армії 

• День захисника України 

27 жовтня – мученика Назарія 

31 жовтня – євангеліста і апостола Луки 

воювали одразу проти двох режимів 

– гітлерівського (нацистського) та 

сталінського (радянського). Головною 

метою для ОУН УПА була незалежність 

України. Перші збройні 

формування УПА виникли стихійно 

у волинських і поліських лісах. Степан 

Бандера, якого так бояться наші 

вороги, які напали на нашу країну, є 

одним з провідних членів ОУН УПА. 

Одне з найбільш шанованих християнських 

свят в Україні – Покрова 

Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 1942 

року – є офіційною датою створення 

УПА. Це у 1947 році проголосила 

Українська Головна Визвольна Рада. 

Вони воювали в армії без держави. 

Їхні імена були затавровані на 

десятиліття, але в кінцевому підсумку 

вони перемогли. Це ми говоримо 

про вояків, зв’язкових, станичних, 

медсестер Української Повстанської 

Армії. Про тих, хто боровся за незалежну 

Україну, хто дожив і хто не 

дожив до її проголошення. 

14 ЖОВТНЯ – День захисника 

України. Слідом за козаками та вояками 

УПА ідуть герої сучасної російсько-української 

війни, що вже 

п’ятий рік триває на Сході України. 

Вони готові віддати своє життя, захищаючи 

Українську землю від ворогів 

сьогодні. 

Любі дітки! Привітаймо наших 

захисників зі святом! Побажаймо їм 

здоров’я, благополуччя та сил! Молимось 

за них, щоб усі славні захисники 

України в новітній час боротьби 

повернулися додому живими та 

здоровими! 

*** 

Побудь, мій Боже, отут, зі мною, 

У цьому полі, у розпал бою. 

Серед руїни і серед краху 

Не дай пізнати глибини страху. 

Не дай упасти в зневіру й розпач 

І побратимам розбігтись врозтіч. 

Побудь, мій Боже, отут, між нами 

Душею батька, сльозами мами, 

Сестри любов’ю, брата плечима, 

Чеканням милої, її очима. 

Побудь, мій Боже, отут, зі мною, 

Посеред світу, посеред болю. 

Храни від смерті, від кулі вражої, 

Будь мені, Боже, вартою 

Стражею... 

Я тіло й душу тобі офірую. 

Побудь, мій Боже, зі мною... 

Вірую! 

Невідомий автор 

27 ЖОВТНЯ – 

мученика Назарія. 

Ім’я Назарій 

означає «присвячений 

Богові» та 

походить від назви 

міста Назарет. 

Святий Назарій 

загинув за свою 

віру. 

31 ЖОВТНЯ 

– євангеліста і 

апостола Луки. 

Святий Лука, 

один із чотирьох 

апостолів, супроводжував 

у мандрах 

і проповідях святого апостола 

Павла. 

Сторінку підготували Оксана 

ХРИСТУК та Оксана ЖОВТНЕВА 

Редактор Марія ГОРБАЛЬ 

Редакційна колегія: Віра МАРКОВИЧ, 

Юрій ФЕДІВ, Оксана ХРИСТУК

Успенська вежа, № 10 (жовтень) 2018

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?