Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Марія ГерцТворчий портрет Р. С. Недашківськоїхудожниці, вже перевтілившись в образ, акторка налякала доглядачку: вонапобачила перед собою живу матеріалізовану Катерину… Для Р. НедашківськоїКатерина — «це моя бабуня чи мати, які походять із тих місцевостей, де жилахудожниця». [4]«Буйна» — це розповідь про драматичне життя народної художниці Ка -терини Білокур, що принесла в жертву мистецтву своє кохання. Раїса Сте -панівна розкривається ролі Катерини як актриса драматична. Та все одноактри сі і в цьому образі притаманні лірико-романтичні настрої. Р. Неда -шківська на диво точно вловила глибинну поетичність, приховану в особистостімайстрині.Закадровий текст фільму, на відміну від традиційного інформаційно-насиченогозмісту, побудовано виключно на особистих записах, листах КатериниБілокур. Глибоко інтимні рядки змушують по-іншому поглянути на її живопис— через призму критеріїв та духовних принципів цієї неординарної людини.У лірично-сповідальних, іноді таємничих фрагментах послань майстриніі відчуваються живі інтонації, що прориваються крізь час.Контрапунктом до розкриття суто особистісного всесвіту Катерини Бі -локур, на екрані створюється портрет століття, ровесницею якого вона була,адже народилась 1900 року. Війна, смерть, нищівні вибухи, груди мертвих тіл,гучні демонстрації воєнної сили. Ці страхіття відсутні в картинах КатериниБілокур. Натомість сміються соняшники, радіють квіти, рясніють хліби, світятьсясоковиті виноградні грона — суцільний калейдоскоп щастя.Образ Катерини Білокур, що створила Раїса Недашківська, — поетичнанатура. У тропах і фігурах образної мови вона відтворює народну майстриню.Актриса створила чудовий, незабутній, зворушливий до самих глибин душіобраз не тільки великої художниці, але й чудової Жінки, її вкрай обездоленоїрідної землі.В останні роки Раїса Недашківська все рідше з’являється на екрані —не знаходить для себе цікавих ролей.В контексті загострення метафізичного світосприйняття українське кінозвертається до глядача презентацією загадково-ірраціонального, таємничого.Так сюжет стрічки «Диво в краю забуття» (реж. Н. Мотузко, 1991) розгортаєтьсянавколо спокусливої корчмарки (Раїса Недашківська), чиї чари,підкріплені чаклунською атрибутикою, спрямовані на молодого легеня. «Хи-мерність» романтичного зваблення героя красунею-причинною межує майжез детективною історією: сотник Іван Скиба веде розслідування вбивства юнака.Парубок-наймит Знайда наймитував у господині на ім’я Лідія та загадковозник, залишивши пекучий сум в серці ґаздині, яка впізнала по власному обереговів коханці одного з двох своїх синів-близнюків. Вона народила їх 16-річноюнаймичкою, від свого господаря. Та той дітей не визнав, от і довелося їх пуститирікою у кошиках, аби уникнути ганьби. Ріка синів зберегла, а час повернувїх у місце, де жила невідома їм мати. Слідчий з’ясовує, що Знайда несвідомоповторив гріх Едипа.Відтак смерть його інтерпретується як наслідок гріху його батьків — їх за -буття обов’язку перед родом, законом, покликанням крові. Стрічку відзначаютьцікавим експериментом дифузії естетики поетичного кіно, умовностідетективного жанру та базового для психоаналізу сюжету давньогрецькоїміфології.В наступній картині Наталі Мотузко «Голос трави» (1992) за творамисучасного письменника Валерія Шевчука панує «химерна» атмосфера світуінак шого, якщо не «іншого». Це історія посвячення молодої чарівниці у таємницічаклунства старою знахаркою, що не може померти, не передавши знанняспадкоємиці. Ця сповнена містики інтерпретація національного розуміння «ду-ховного матріархату» сприймається як притча про жіночу самотність, що стаєрозплатою за надзнання. Про дівочу відмову від особистого жіночого щастязадля здатності до польотів. Фільму притаманна поетична стилістика, джереломякої є український фольклор.Одне з досягнень цієї стрічки — це органічний тандем ще молодої і невідомоїО. Сумської та вже Народної артистки Р. Недашківської, що разом створилинеповторну та емоційну картину.Фільм «Голос трави» перехоплює дух, змушує надовго замислитисянад сенсом буття, стосунками людини та природи.Раїса Степанівна Недашківська вважає, що «місце актора — на сцені. Кі -но студія — це фабрика, куди мусить прийти готовий, розігрітий актор. Та розігрітаглина, з якої робиться роль у кіно з допомогою режисера і оператора.А от розігрітися і бути завжди у прекрасній творчій формі актор може тількина сцені. І творчо зростати — тільки в театрі. Робота в театрі — це такий самийтворчий тренінг для актора, як вправи-гамми для піаніста. І найголовніше —• 42 •• 43 •