Успенська вежа № 9 (2016)

6 Вересень 2016
Отець Ростислав ЧАБАН, церква Різдва Пресвятої Богородиці, м. Львів, Кривчиці
РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ
БОГОРОДИЦІ
Продовження. Початок на с. 1
На жаль, майже загальне лихо багатьох
з нас полягає в тому, що наші
прагнення такого роду здебільшого
залишаються тільки добрими намірами,
бажаннями, не переходять у
добродіяння, а тому й не дають бажаних
наслідків.
Іноді можна почути: «Я каюсь у
гріхах, але певен, що знову, як і раніш,
буду їх повторювати». Про що
це свідчить? Передусім — про недбале
ставлення такої віруючої людини
до свого духовного життя. А
також і про те, що ми не стараємось
визволятися бодай від незначних (як
нам здається) недоречностей чи недоліків,
звичок або негарних нахилів
особистого життя, не кажучи вже
про значніші вади людської вдачі,
що потребують більшої наполегливості
й витривалості для звільнення
від них. Хіба не нівечить людські
душі пристрасне, нерозумне вживання
міцних напоїв? Хіба не завдає
моральної шкоди людині надмірне
прагнення конче забезпечити себе
зайвим, невиправданим з усіх поглядів,
побутовим комфортом? Усе
це та й багато чого подібного не
тільки шкодить самим винуватцям,
але й завдає моральних і матеріальних
збитків сім’ям і суспільству. Ці
негідні прагнення, в свою чергу, породжують
нові моральні вади. Серед
них найогиднішою є гонитва за
наживою, коли людина в шаленому
запамороченні втрачає чуття міри і
навіть стає іноді на злочинний шлях.
На всі ці й подібні прагнення людина
спрямовує свою не добру, а лиху
волю, зневажаючи свою християнську
гідність.
Щоб менше помилятися, ми повинні
на кожному кроці перевіряти
себе, чи не на хибному шляху стоїмо,
чи відповідають наші вчинки вимогам
християнської моралі, чи не дуже
ми призвичаїлися до безлічі своїх вад
і пороків. Таке вимогливе ставлення
до себе позбавить нас нездорової, лихої
думки про те, що і після покаяння
однаково будемо грішити, і спонукає
нас краще зрозуміти й шанувати Таїнство
покаяння, усвідомити свій християнський
обов’язок служіння ближньому,
Вітчизні, служіння людству.
Пресвята Діва Марія, виховуючи
в Своїй душі численні чесноти, сподобилася
при благодатній допомозі
Господній осягнути найвеличніші з
них – мир та любов – і духовно поєдналася
з Господом. День її народження
Свята Церква йменує днем
Господнім і закликає нас радіти.
Будемо ж і ми спрямовувати свою
добру волю на свідоме подолання
всього, що принижує наше християнське
звання, щоб, морально збагачуючи
душі, досягти доступного
нам рівня духовної зрілості. Тоді й
до наших сердець благодатно завітає
Христос, і Його мир та любов
спочинуть на нас. Ці благодатні дари
примножать нашу духовну силу і
спрямують нашу діяльність на загальне
добро, на утвердження миру
та справжньої любові в людях і між
народами світу. Таке наше життя
буде свідчити, що наша добра воля
справді прямує до всеблагої Божої
волі, що і для нас настав радісний
день духовного відродження. І ми в
своїй піднесеній свідомості теж відчуємо
нинішній святковий заклик
Святої Церкви: «Цей день Господній:
радуйтеся, люди!». Амінь!
Марія ГОРБАЛЬ
В
ПОДЯКА ВІД МАТЕРІ БОЖОЇ
Бувальщина
Ірини з Ігорем
життя склалося
непогано. Звичайно, матеріальні
підвалини заклали
батьки. До того
ж – в обох є нормальна
праця, власний будинок,
його зі смаком облаштували,
придбали автомобіль.
Та от дітей немає…
В тих околицях, де
проживає сім’я, на роздоріжжі
колись стояла фігура
Матері Божої. Певно,
під час війни та фігура
була знищена. У 70-х роках
навпроти того місця,
де була знищена фігура,
побудували середню
школу. І, звичайно, людський
потік там дуже великий.
Якось там машина
збила хлопчика, якось
в тому районі підлітки,
взявши в батька машину, розбилися…
– Давай поставимо фігуру Матері Божої навпроти
школи, там, де вона колись стояла, як мати
мені розказувала, – каже Ірина до чоловіка. Ми ж
і так не маємо кому передати того, що придбали.
То хоч людям буде пам’ятка. І Матері Божій офіра.
Погодились.
Та виявилося, що поставити постамент –
справа не дешева. Отоді затягнули домашні бюджетні
паски – хотіли ж суто за свої кошти спорудити.
Долучились родичі, сусіди, хто почув,
хто хотів почути, хто зміг.
Постамент поставлений. Потрібне накриття –
не менш вартісне. Та треба. Взялись бо вже за
справу.
А перед фігурою треба ж і замостити плиткою.
Став чоловік з приятелем удвох самотужки
справлятись з роботою. Прийшли два хлопчики
допомагати. Школярі – школа ж навпроти. Їм по
п’ятнадцять, мабуть, тоді було.
– Хлопці, взавтра мені треба вдома дещо допомогти.
Чи не могли б ви прийти мені допомогти
додому? Заплачу, звичайно,
– попросив Ігор.
Прийшов один. До самого
вечора справлялись
із роботою. Ввечері пустився
сильний дощ, ну
просто затяжна злива.
– Давай вдягайся, перебіжимось
до гаражу, і
я тебе відвезу додому, –
каже Ігор до хлопця після
вечері.
– Ні, ні, я піду пішки!
Скільки тут тої дороги?
З півтори кілометра! Що
мені злива?
– Так, телефонуй батькам,
що ти залишаєшся в
нас ночувати, – втрутилась
Ірина. – Завтра неділя.
От зранку, як виспишся,
і підеш додому. Бо
і ніч, в таку зливу нема
чого з хати виходити!
Переночував. Зранку пішов додому. А з понеділка
знову після школи прийшов допомагати.
І вже не тільки Ігореві, а й Ірині, просто так, на
кухні, по господарству. – Сподобалось.
– У технікум поступив уже звідси, від нас, –
каже Ірина. – Після закінчення навчання працює
на роботі, живе з нами.
Грошей Ірина від нього не бере – нехай щось
собі купить.
Гарно вбрався, купив машину…
– Я не знаю, як у нас складеться життя, коли
він одружиться. Як я зживуся з його дружиною на
одній кухні? Як він буде тоді до нас відноситись?
І взагалі, я просто боюся, що він від нас відійде...
– Ірино, – кажу, – Ви не можете так говорити,
та ж у нього є рідні батьки!
Їх є четверо у батьків. І взагалі тут усе є щось
дуже дивне… …Я не думала, що так доля поверне
моє життя. …Ми ж то дітей своїх не маємо.
А тепер …уже маємо. А сталось це тоді, коли
вони з чоловіком плитку мостили… біля фігури
Матері Божої...
ВІРІ МАРКОВИЧ – 70
Львівське крайове ставропігійне братство св. ап.
Андрія Первозваного, колектив газети «Успенська
вежа» щиро вітають свою сестричку, порадницю,
наставницю, людину щирого серця і світлого розуму
Віру Маркович із її славним поважним ювілеєм.
Ви, наша дорога, будучи дочкою Патріарха
Димитрія (о. Володимира Яреми), взяли на себе
непосильний тягар – зробили велетенський вклад
у відбудову та збереження авторитету УАПЦ,
яку недруги від початку намагалися (і досі намагаються)
понизити. Це і з Вашої, в тому числі,
ініціативи, був створений в 1991 р. друкований орган
Львівського крайового ставропігійного братства
св. ап. Андрія Первозваного газета «Відродження»,
яка згодом взяла нову назву – «Успенська
вежа», яка здавна є символом православ›я у Львові
та свідком історії Ставропігійного братства. Це
Вам доземний уклін за мудре християнське слово
(прозове чи поетичне) чи не в кожному числі газети,
за послідовне і мужнє відстоювання лиця
УАПЦ при різних несприятливих обставин. За
Вашу невтомну просвітницьку працю Церква Вас
заслужено нагородила медаллю святого Нестора
Літописця І ступеня. Та найбільшою нагородою
для Вас є нагорода Господня у Ваших дітях та
внуках: син – Костянтин Маркович – іконописець,
та дочка – Юстина Маркович – мисткиня.
Ваш ювілей припав на скорботний для Вас час,
коли Господь взяв у свої оселі Вашого чоловіка.
Та безмежна потуга Ваших добрих справ повернеться
до Вас підтримкою, любов’ю і щирістю
сотень Ваших колег і однодумців.
З роси і води Вам, дорога наша Віро Володимирівно!