Газета "Успенська вежа", № 11 (2017)
Create successful ePaper yourself
Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.
4 Листопад <strong>2017</strong><br />
Михайло Сергійович БАЧИНСЬКИЙ, м. Львів<br />
ДО 85-Ї РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ<br />
ГОЛОДОМОРИ ТА АГРЕСІЯ РОСІЇ – ОДИН ЛАНЦЮЖОК<br />
Голодомори, геноциди – це<br />
людиноненависницькі акції<br />
московської більшовицької влади<br />
проти українського народу. І не треба<br />
забувати, що до того були численні<br />
злочини проти свободолюбивого<br />
українського народу, починаючи від<br />
Переяславської угоди з Московією.<br />
(Тут слід зазначити, що Переяславська<br />
рада була вимушена спроба<br />
Богдана Хмельницького лише отримати<br />
військову допомогу).<br />
Фізичне винищення українського<br />
народу, заборона вживання української<br />
мови проводились постійно з<br />
часів Російської імперії, СРСР, а тепер<br />
і путінскою диктаторською владою.<br />
Це, насамперед, ліквідація Козацької<br />
держави, Запорізької Січі, зруйнування<br />
козацької столиці Батурина з жорстоким<br />
винищенням усіх її жителів...<br />
Перелік жорстоких акцій північного<br />
сусіда – нащадка ординців - можна<br />
продовжити великий-превеликий.<br />
Але найжорстокішим і наймасштабнішим<br />
був голодомор 1932-1933<br />
рр., коли приблизно (точно вже ніхто<br />
не зможе підрахувати) загинуло<br />
10-12 млн. українців! У демографічному<br />
вимірі це знищено цілу європейську<br />
країну (для порівняння: сучасне<br />
населення Данії складає понад<br />
5,5 млн. осіб, а Бельгії чи Угорщини<br />
– близько 10 млн.).<br />
Більшовики Росії особливої уваги<br />
надавала питанням боротьби з<br />
українською Церквою, українською<br />
культурою, наукою, українською<br />
мовою та відповідно і їх носіями<br />
– духовенством, інтелігенцією, селянством.<br />
Це була продумана акція<br />
таким жорстоким, нелюдським способом<br />
приборкати український народ,<br />
і в першу чергу селянство як<br />
масово непокірну силу – берегиню<br />
своєї нації, яка плекала нашу стародавню<br />
милозвучну українську мову,<br />
зберігала прадідівські звичаї, традиції,<br />
і була вимушена захищатися,<br />
коли почали відбирати землю, створюючи<br />
артілі, колгоспи. На жаль,<br />
«пробудилася» ця сила запізно, бо<br />
не зовсім і не всюди підтримала Визвольні<br />
змагання 1917-1921 рр. А тепер<br />
розплачувалась, що «проґавила»<br />
відновлення української Держави за<br />
часів Центральної Ради, Директорії.<br />
Тоді для «викачування»-відбирання<br />
всього хліба в Україні вже з 1932 р.<br />
з Росії було направлено 60 тис., а потім<br />
<strong>11</strong>2 тис. комуністів та комсомольців.<br />
Незважаючи на урожайний рік, вже з<br />
осені 1932 р. почався в Україні страшний<br />
голод з блокуванням чекістськими<br />
загонами цілих районів, щоб ніхто<br />
не міг вирватись з України – спастися.<br />
Для підсилення тієї смертоносної<br />
акції Сталін направив в Україну секретарем<br />
ЦК КПУ росіянина П. Постишева,<br />
надавши йому уповноваження<br />
«Главголода». То був дійсно<br />
диявольський вчинок.<br />
Коли вимирали через спланований<br />
голодомор на найродючіших землях<br />
України (на Полтавщині, Січеславщині<br />
(тепер це Дніпропетровщина),<br />
Черкащині, Вінничині, Київщині) цілі<br />
села, кремлівська влада вже з 1933 р. у<br />
спорожнілі хати відправила більше, як<br />
669 ешелонів (поїздів) росіян, зокрема<br />
147 ешелонів у Донецьку область.<br />
От звідки взялись палкі прихильники<br />
«русского мира», чи симпатики,<br />
чи просто байдужі і, безумовно, не<br />
патріоти України! Це і стало «фундаментом»<br />
створення новим, сучасним<br />
диктатором Росії, Донецької та<br />
Луганської «Народних Республік» та<br />
намагання, за всяку ціну, знищити<br />
Українську Державу. Адже Путін, як і<br />
Михайло Сергійович Бачинський<br />
його попередники (Катерина ІІ) намагається<br />
переписати і історію України,<br />
все присвоїти собі, щоб і не пахло їхнім<br />
корінним «ординським».<br />
Можу з упевненістю сказати, що<br />
наслідки голодоморів 1921-1922,<br />
1932-1933, 1946-1947 рр., цієї політичної<br />
акції (за висловом норвезького<br />
дослідника Арктики Фрітьйона<br />
Нансена), і теперішньої, з 2014 р.<br />
розв’язаної Росією війни (гібридної)<br />
на Сході України - є спланована ланцюжкова<br />
реакція північного сусіда,<br />
щоб знищити працьовитий миролюбивий<br />
доброзичливий український<br />
народ. На жаль, ми є занадто покірливі<br />
– ДО ПОРИ, ДО ЧАСУ.<br />
Надія МІРЧУК<br />
СПОГАДИ ПРО ГОЛОД<br />
Було це ранньою весною 1933<br />
року в місті Ромни Сумської області.<br />
Мені було вісім років, а моєму братові<br />
п‘ять. Був голод. Тільки залізничникам<br />
давали хліб. Мій батько і мамина<br />
сестра Ната, яка жила з нами, працювали<br />
на залізниці, отож отримували<br />
хліб на двох працюючих, тому ми<br />
мали що їсти. Частину хліба міняли на<br />
молоко, картоплю, квасолю. Запам’яталася<br />
квасоля, яку жінка приносила<br />
міняти у вишитому рукові від жіночої<br />
сорочки. Сорочка зносилася, а вишиті<br />
рукави вживала за торбунки.<br />
Пам’ятаю, як брат просив їсти, думаючи,<br />
що не дають, бо ще не зварилося.<br />
Ласощами були бички, маленькі<br />
солоні рибинки із великими головами.<br />
Одного разу мама послала мене<br />
по хліб (який видавали на картки) до<br />
крамниці, що була відразу біля входу до<br />
будинку, де ми мешкали. Взяла хліб, і<br />
тільки хотіла зайти на подвір’я додому,<br />
як тут підійшла до мене якась жінка і<br />
говорить, щоби я йшла за нею, бо мама<br />
чекає мене у них на подвір› ї. Я пішла з<br />
нею, як раптово чую голос сусідки: «А<br />
куди ти, Манька, ведеш дитину?». Та<br />
відпустила мене. Та жінка, яка покликала<br />
Маньку, була наша сусідка. Вона<br />
взяла мене за руку і повела мене до нас<br />
на подвіря, кажучи,що тепер багато<br />
голодних і все може статися. А мені<br />
мама пояснила, що не тільки можуть<br />
відібрати хліб, а й убити.<br />
Я любила свою тітку Нату, і як вона<br />
йшла кудись і мене із собою не брала,<br />
то я бігла за нею слідом. Вся моя увага<br />
була скерована на тітку, і я нічого не<br />
зауважувала. Як сусідка налякала, що<br />
щось погане може трапитись - я стала<br />
зі страхом дивитися довкола на людей,<br />
і тільки тоді побачила, що люди<br />
в лахміттях, переважно чоловіки, що<br />
сиділи просто на землі і просили їсти.<br />
Вони нічого не говорили, тільки мовчки<br />
простягали руки. Проходячи вдруге<br />
- бачила декотрих, що лежали вже<br />
мертвими. На другий день мертвих<br />
уже не було, а на їхньому місці сиділи<br />
інші з простягнутими руками. День і<br />
ніч сиділа купка людей біля Торгсину,<br />
крамниці, яку влада відкрила, щоби зібрати<br />
золото, яке ще було у приватних<br />
руках. За золото там могли все купити.<br />
Одного вечорами ми пішли подивитися<br />
на виставу самодіяльного театру<br />
залізничників, де грала моя дорога<br />
тітка Ната. Вертаючись додому, зупинилися<br />
на хіднику, щоби пропустити<br />
гарби, накриті брезентом. Проїхала<br />
одна, друга, а як проїздила третя - війнув<br />
вітер, підхопив край брезенту, і ми<br />
побачили в гарбі людські трупи. без<br />
одягу, кістяки, обтягнуті шкірою, накидані<br />
один на одного, наче хворост.<br />
Ми стояли мовчки, ніхто із нас і<br />
пізніше нічого не сказав. Того видовища<br />
неможливо забути. Довго снилися<br />
трупи мені і моєму братові, який часто<br />
кричав серед ночі і мама будила його,<br />
щоби перервати страшний сон.<br />
У селах було особливо тяжко.<br />
Мого дядька в селі Сірівка, біля Кременчука,<br />
заарештували і вислали на<br />
Сибір. Тітка лишилася з двома дітьми<br />
без нічого. Все, що вони мали із харчів<br />
- конфіскували. Як почали голодувати,<br />
тітка написала до нас, що менша<br />
донечка у поганому стані й просила,<br />
щоб ми забрали до себе старшу, аби<br />
врятувати її від голодної смерті. Як<br />
мама приїхала в село, то меньша вже<br />
померла, а старша Надійка була дуже<br />
хвора. Мала дизентерію. Мама привезла<br />
Надійку до нас. їй потрібна була<br />
медична допомога, і прийшлось покласти<br />
її у лікарню.<br />
Мама щодня відвідувала її у лікарні,<br />
носила їсти, пильнувала, щоби<br />
її добре доглядяли. Мамині старання<br />
були даремні. Надійка померла.<br />
Пам’ятаю, як лежало Надійчине<br />
маленьке тільце в нас у хаті. Запам’яталося,<br />
як із її голови вилізла біла<br />
воша, а мама все її підпихала під шапочку,<br />
кажучи, що від покійника ніщо<br />
не можна брати. Як виглядала покійна<br />
Надійка – не пригадую. Можливо, не<br />
могла дивитися на личко померлої сестрички.<br />
На другуй день після похорону<br />
приїхала Надійчина мама. Я була сама<br />
у хаті. Вона зі слізьми звернулася до<br />
мене: «Що ви зробили із моєю Надійкою?».<br />
Образ тітки і її слова пам’ятаю,<br />
а що було далі, як повернулася моя<br />
мама – забулося.<br />
Робота на залізниці уможливлювала<br />
мамі відвідини Ленінграда в Росії,<br />
де вона купила пшона та варила його<br />
дітям. Частину пшона вона обміняла<br />
на шкірки від сала й ними змащувала<br />
пательню, щоби смажити цибулю до<br />
супу. Коли пішла з дітьми провідати<br />
одну родину, то звеліла дітям не сідати<br />
до столу, щоби не їсти чужих харчів.<br />
Але маленький Іполит побачив у приятелів<br />
ріденький білий суп і сказав, що<br />
в мами суп – гірший, бо мама варить<br />
його з мухами. Він мав на увазі оту<br />
засмажку із цибулі. Не встигла мама<br />
щось сказати, як мати наших знайомих<br />
зі словами «Бідна ти дитина. Сідай<br />
тут, я зараз наллю тобі супу» посадила<br />
братика до столу. Довго наша мама<br />
сердилася, ще й чутка розійшлася, що<br />
вона нас супом із мухами годує.<br />
Від редактора: У роки Другої світової<br />
війни Надія Мірчук з батьками<br />
опинилася в Німеччині, звідки потрапила<br />
до США. Зараз зі сім’єю проживає<br />
у м. Лівінгстоні, США, їй минуло<br />
92 роки. Висловлюємо щиру подяку<br />
пані Надії за щорічну підтримку газети<br />
«<strong>Успенська</strong> вежа» та діяльності<br />
Львівського ставропігійного братства<br />
св. ап. Андрія Первозваного.<br />
СІМ’Я ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА<br />
ПЕРЕЖИЛА ГОЛОДОМОР<br />
ЗАВДЯКИ ГНИЛІЙ КАРТОПЛІ<br />
Політв’язень та<br />
громадський діяч<br />
Левко Лук`яненко<br />
розказав, що його<br />
сім›я пережила<br />
голод 1932-1933-х<br />
років завдяки гнилій<br />
картоплі. «Ми<br />
жили на хуторі Хрипівка на Чернігівщині.<br />
Батько придумали, як заховати<br />
трошки картоплю, бо все ж забирали.<br />
Викопали ямку на стежці від хвіртки<br />
до ганку, засипали туди картоплю й<br />
добре утрамбували. Коли шукали зі<br />
штирями схованки – то ходили по<br />
городах, попід деревами. А на стежці<br />
штир нічого не бере. То вони цю картоплю<br />
не знайшли. Найбільше людей<br />
померло навесні 33-го, поки щось<br />
не виросло на городах. Якраз тоді<br />
батько розкрили цю ямку. Картопля<br />
згнила. Сморід був страшенний. Але<br />
батько вичерпували ту картоплю,<br />
мати брали її у ночви, заливали водою,<br />
перетирали й тоді з того відстоювався<br />
крохмаль. З нього мати пекли<br />
млинці, щось там ще додавала».
Change language