Наше Життя (Our Life), рік 1959, число 10, листопад

ЛЮБЛЮ ЛІС...Літо відспівалоВсі свої пісні,Ночі довші стали,І коротші дні.Місяць повновидийНад землею звисЗолотом повитий,Шепче казку ліс.Хочу зрозумітиКазку до кінця,Щоб не пропуститиЖадного слівця.Вухом серця здаляШепіт той ловлю...Ой, якби ви зналиЯк я ліс люблю!...О. К о б е ц ьОленіж, маленька індіянка, сьогоднісумує. її бабуня, яку поважаєта слухає все індіянське селище,дуже хвора. А в маленькоїОленіж тільки й рідні, що любабабуня. Маленька дівчинка — сирітка.Тато й мама в неї давнопомерли від голоду в один із тяжкихроків, коли так само, як цієїосени був великий недорід. Тодіне стало кукурудзи та різної городинина цілу зиму для всьогоселища. Бабуня часто розповідалаОленіж про той смутний рік, проте, як вона вирятувала від голодудівчинку, а батьки її не витрималитієї важкої зими та вмерли.Ось і тепер настав такий тяжкийрік. Влітку була посуха, людизібрали мало кукурудзи та городини.А до того ще й зима почаласьрано. Ліс засипало снігом, озеровідразу замерзло і чоловіки не моглидостачити досить звірини йриби для цілого селища. Ще задовгодо початку весни спорожнілиїхні зерносховища. Бідні людиживилися корінням, сухою корою,що добували в лісі. Не булоБРАТІКТато піде до роботиА я до садочка,Мама піде на базарІ купить візочка.І у ньому повезеБратіка гуляти,Бо так нудно все йомуСамому у хаті.Я б в садочок узялаЙого межи діти,Але ж він такий малий —Не вміє ходити.І нічого не питай —Ні слова не скаже,Тільки й знає, що „бай-бай!“Як до люлі ляже.Бабуніна таємницяК. Переліси ацієї осени улюбленого свята врожаю,замовкли пісні, сміх у завждивеселому та гамірливому селищі.Майже в кожній хаті хтось ужевмер від голоду, або лежав хворий.Ось і бабуня хворіє...А як добре жилося малій дівчинцізі старенькою бабунею!Завжди вона мала щось смачногоз’їсти, завжди мала гарненькі новімокасини,* які бабуня так дбайливоприкрашувала гарними визерунками.Вже останній час Оленіжсама шила собі убрання зі шкірок,бо бабуня її до всього привчала.А яких тільки пригод і казок незнала бабуня! Довгими зимовимивечорами Оленіж любила покластиголову на коліна старенькоїта, слухаючи цікаві пригоди, задріматий чути, як бабуня потихенькупестить її волоссячко, щовсе робилося довше й лисніло, якчорний шовк. А тепер... Лежить бабунябліда, немічна, ледве можеголову звести... Що то буде?...Враз вона почула бабунін голос.* Шкіряні черевики.Вона кликала дівчинку. В однумить Оленіж опинилася біля бабуні.В кутку на оленячих шкурахлежала старенька. Сьогодні виглядалаще більш блідою та хворою,ніж раніш була.—- Бабуню, ось тут ягідки, щоя знайшла в лісі, це для вас, з’їжте,— пригорнулася Оленіж достаренької. — Може вам покращає,як з’їсте... — додала вона знадією в голосі...Сумно подивилася на дівчинкустара жінка.— Ні, моя любенька, ніщо вжемені не допоможе... не дочекаюсья весни... Оце тому я кликала тебе...— голос у бабуні увірвався,вона тяжко віддихала.З глибоким жалем дивилися нанеї оченята маленької Оленіж...— Слухай, — продовжуваластаренька, — скоро піду від тебедо твоїх тата й мами, але хочу лишититобі одну таємницю. Ти вжедосить велика й розумна, щоб зрозумітимене. Тільки того, що тобіскажу, не можна нікому казати допевного часу. Кожного року миховаємо зерно й городину не тількидля їжі, але й зберігаємо длянасіння. Як би ми поїли все, то наступноївесни не мали б що посадитий посіяти на наших полях, атоді всіх чекав би страшний голод...Ти знаєш той пеньок надозером, де ми часто сиділи з тобою?В ньому є глибоке дупло.Там я заховала в шкіряних торбахнасіння кукурудзи... Нікому не кажипро це й нікому не давай цьогонасіння аж до дня сівби... Людиголодні... як дізнаються, поїдятьусе, а тоді наступного року щебільше лихо їх спіткає... Бережизерно, бережи таємницю, Оленіж,бо недовго мені вже бути з тобою...— майже пошепки закінчиласвій заповіт стара.Маленька індіяночка плакала,але крізь сльози промовила до бабуні:— Не турбуйтесь, бабуню, всезроблю, як ви наказали...