Успенська вежа № 4 (2014)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року КВІТЕНЬ 2014 року № 4 (263) 

«Пам’ятайте про те, що на нас 

лежить великий святий обов’язок 

не тільки берегти Церкву, 

а й ширити» (Митрополит Василь Липківський) 

20 березня минуло 150 років від дня народження Василя Липківського – зачинателя і 

Київського Митрополита УАПЦ, що відродилася на залишках Московського церковного 

панування майже сотню років тому. 

Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української – так завершив свою доповідь 

на соборі 1921 р. Василь Липківський, покликавши до життя і чину для рідного 

народу та Церкви десятки архієреїв, тисячі священиків, мільйони вірних. Більшість із 

цих прокликаних стали справжніми свідками Христовими – мучениками за віру і народ 

від безбожної влади. 

Сьогодні ці слова святителя також як ніколи актуальні. 

У час Великого посту довершуючи іспит сумління 

запитаймо себе – яку звістку про Церкву ми несемо 

у світ – своїм словом, своїм ділом, своєю поставою. 

Промовляючи молитву св. Єфрема Сиріна, 

відкиньмо лінивство, безнадійність, владолюбство 

і пустомовство, уникаймо лицемірного московського 

трактування посту як часу мовчання в тому числі 

на гріх, а наслідуймо віру православних глав церков, 

котрі зібралися на нараду в перший тиждень посту 

для вирішення нагальних проблем Православ’я. 

Просячи про дарування Духа чистоти, смиренності, 

терпеливості і любові пам’ятаймо, що Бог не 

є насильником, хоч і справедливий, а потребує нашої 

співпраці. Тому піст – найкращий час для очищення 

як закутків власної душі, так і терпеливого налагодження 

відносин любові у спільноті, у державі, у Церкві 

через відновлення дії законів, канонів і правил, через 

відновлення статутового порядку управління. Тоді 

життєствердні слова Тараса Шевченка – „Чи діждемось 

ми Вашингтона з новим і праведним законом? 

А діждемось таки колись!” – стануть реальністю. 

Не дарма синонімом слова гріх є беззаконня. 

Перший Патріярх Київський і всієї України Мстислав, 

річницю народження котрого відзначаємо в 

квітні, з висоти свого архіпастирського досвіду казав: 

„У московітів канон як дишло” Сьогодні весь 

світ переконався в цьому на прикладі анексії Криму 

та безсоромній мовчанці Кирила Гундяєва на явні 

смертні гріхи в час Великого посту. 

Однак і ми не дослухались до заклику нашого Першопатріярха 

– „Ніхто Вас не визнає, поки Ви самі себе 

не визнаєте!” тому не можна сподіватися на канонічне 

визнання, грубо неодноразово порушуючи Статут 

УАПЦ або подібно за Кирилом Гундяєвом безсоромно 

мовчати на таке порушення самоусунутим предстоятелем 

чи його самозваними посіпаками. 

Пам’ятаймо, що як би низько ми не падали, шлях 

спасіння один – примирення з Богом у Церкві Христовій. 

Як би далеко ми не відійшли від виконання 

заповідей та дотримання канонічного ладу у Церкві, 

шлях виправлення один – унормування церковного 

життя через неухильне дотримання Апостольських 

Правил, канонів та Статуту Церкви! 

Якщо ми щиро бажаємо примирення православних 

юрисдикцій в Україні через їх об’єднання, так як 

грішник щиро бажає примирення з Богом у Церкві 

через Таїнства покаяння та Євхаристії, то потрібно 

насамперед „зцілитись” – канонічно унормувати 

діяльність окремих юрисдикцій, щоби потім відновлювати 

заповідану Богом єдність. 

У цій богоугодній справі керуймось закликом 

апостола Павла – Не спрягайтеся з невірними в 

чуже ярмо! Яка бо спільність праведности з беззаконням? 

Що спільного між світлом та темрявою? Яка 

згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного 

з невірним? Які взаємини між храмом Божим та 

ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав 

був: „Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. 

Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом.” 

(2 Кор. 6: 14-16) 

Нехай приклад ефективної проповіді Митрополита 

Василя Липківського на диспуті з безбожниками 

перед народом вселяє віру в нас у всепереможність 

добра і любові, коли, після довгих атеїстичних 

переконувань, святець сказав просто, щиро 

і натхненно – „Христос воскрес!”, а народ одноголосно 

відповів – „Воістину воскрес!” 

Тож хай віра у воскресіння укріпляє нас на шляху 

земних випробувань, підносить нас від безнадійности 

до чину, провадить до примирення з Богом, 

ближнім та перемоги правди над беззаконням! 

Володимир ХАРКО. 

Високопреосвященнішому Кир Андрію, Митрополиту Галицькому 

Високопреосвященнішому Кир Макарію, Митрополиту Львівському, 

Керуючому Рівненсько-Волинською і Таврійською єпархіями Клиру 

й мирянам Львівської, Галицької та Тернопільської єпархій 

Української Автокефальної Православної Церкви 

Слава Ісусу Христу! 

Високопреосвященні Владики! Всечесні Отці! Дорогі 

Брати і Сестри! 

Наша православна традиція взаємного прощення 

перед початком Великого посту набуває нині особливого 

духовного змісту. Йде війна. На землях Харківсько-Полтавської 

єпархії Української Автокефальної 

Православної Церкви пересуваються загони ворога, 

поки що переодягнені в цивільне, захоплюючи державні 

установи й підносячи над ними імперський прапор. Крим 

уже окупований російським аґресором. 

За цих умов подолання наших взаємних образ стає 

найпродуктивнішим свідченням християнської зрілости, 

внеском у згуртування нації перед викликом нав’язаної 

Україні війни. 

Я хочу перепросити кожного з вас за вільні чи 

невільні кривди, за помилкові оцінки, за слова осуду, 

якими завинив я сам чи наша єпархіяльна громада. 

«Пробачте!» – повторюю раз, і вдруге, і втретє. 

2014 року наша Церква відзначає 25-річчя відновлення 

її леґального служіння в Україні. І протягом усієї 

останньої чверти століття Українську Автокефальну 

Православну Церкву намагалися коли не знищити 

цілком, то замкнути за Збручем, поділити, розколоти. 

Східноукраїнська частина УАПЦ перетворилася на постійний 

об’єкт обмов, була ізольована й змушена реєструвати 

окремий єпархіяльний статут, аби зберегти леґальний 

статус. Але ми ніколи не зрікалися своєї належности 

до УАПЦ, не зрікалися єдности з єпархіями УАПЦ 

як у діяспорі, так і на Західній Україні. 

«Немає нічого захованого, що не виявиться, і немає 

таємного, що не вийде наяв» (Мк. 4:22). Революція 

гідности, розпочата в Києві, виявила справедливість 

наших підозр щодо прихованих цілей організаторів 

сучасного розколу в УАПЦ. Єдина серед релігійних 

організацій в Україні, УАПЦ усунулася від підтримки 

київського Майдану та схвалення євроінтеґраційної 

стратеґії розвитку України, досі стримується від осуду 

російської аґресії. Наша Церква, яка завжди була натхненницею 

боротьби за самостійну Українську Державу, 

за справедливий суспільний устрій, фактично виступає 

поплічницею історичного ворога України. Це не 

ВЕЛИКДЕНЬ 

(Небесна Сотня) 

Господь Всевишній,нас благослови: 

Ми в жертву принесли Небесну Сотню... 

Своєї не поклали голови, 

Бо все чекали свята Великодня... 

Російський снайпер,що Чечню стріляв, 

За Грузію отримав „ денег много”,- 

Від жаху побілів,бо мертвий встав: 

З простріленим виском пішов на нього!.. 

Із кулею у серці інший встав, 

Кричав:”Героям слава!” Йшов на нього!.. 

І вбивця з жаху дико заволав,- 

Побачив враз розіп”ятого Бога... 

Сльозина Божа впала на Майдан, 

Небесна Сотня знову йшла й співала! 

З червоно- чорним прапором Степан 

Воскрес! І Україна воскресала!.. 

І знову булаву здіймав Богдан! 

Вив сатана від розпачу і жаху. 

Не знав куди подітися „пахан”, 

А снайпер все стріляв з чужого даху... 

Син Люципера у Кремлі тремтів 

І думала ця пута ,як же бути? 

Кого не вбив,кого не дотруїв? 

Чому це сталося?..Не зміг ніяк збагнути. 

...Коли я бачу хлопчиків в труні,- 

Я плачу і не можу говорити: 

Бо їхня кров є також на мені, 

Що я не вмер в бою,що буду жити… 

Ще бачу Царство я Небесне.Це Їх Час. 

Христос всіх обіймає і цілує… 

Це все на Небі.А от тут у нас 

Московський снайпер зброю знов готує. 

Сльозина Божа пада на Майдан, 

Небесна Сотня знову йде й співає! 

З червоно-чорним прапором Степан 

Воскрес!...І Україна воскресає!.. 

22.02.2014. 

Володимир ДАВИДОВ. 

лише дискредитує нас усіх в очах української громади, 

але й відштовхує від УАПЦ її паству, унеможливлює 

нові покликання до священства й монашества. 

Визнаючи свою провину в цьому як архиєрея УАПЦ, 

я закликаю всіх нас, молитовно зміцнившись Великим 

постом, звільнитися від колишніх помилок і провин. Пропоную: 

1. Негайно відновити канонічну єдність 

Львівської, Галицької та Харківсько-Полтавської 

єпархій у складі Української Автокефальної Православної 

Церкви. 

2. Вивести поза штат одіозних осіб, що прийшли 

до нас з інших конфесій з руйнівною метою та систематично 

дискредитували УАПЦ своїми аморальними 

вчинками. 

3. Визнати недійсними архиєрейські хіротонії, що 

відбулися всупереч ухвалам Помісного Собору 2000 р. 

4. Підготувати й провести в найближчі місяці 

черговий Помісний Собор УАПЦ. 

5. До Помісного Собору визнавати предстоятелем 

УАПЦ старшого за хіротонією архиєрея. 

6. Просити Високопреосвященнішого митрополита 

Антонія, місцеблюстителя Митрополичого престолу 

УАПЦ в діяспорі, як наступника блаженної 

пам’яти митрополита Константина, прийняти на 

себе визначені Помісним Собором 2000 р. повноваження 

духовного провідника УАПЦ в Україні. 

З братньою в Христі любов’ю – 

† ІГОР 

архиєпископ Харківський і Полтавський.

2 

У тяжкий для України час, захід розпочався соборним 

молебнем за мир і спокій в України. Прибули 

представники із усіх 24-х парафій УАПЦ м. 

Львова. Молитву до Всевишнього за мир прочитав 

митрополит Львівський Макарій. 

«Християнство – це релігія миру і любові. Бог, 

подаючи 10 заповідей Мойсеєві, застерігав не робити 

зла, любити і шанувати Його творіння, формував 

найбільші цінності людства. Водночас із заповідей 

любові ми вчимо своїх ближніх як потрібно ставитися 

до Бога та до оточуючого середовища. Із 

перших століть християнство є гнаним – чи у 

військові буревії, чи в мирний період розвитку: епоха 

часу ставить перед Христовою церквою нові реалії. 

За два тисячоліття від народження Спасителя, Христова 

церква нараховує сотні тисяч мучеників за віру. 

Навіть у сучасності ми бачимо, як людей переслідують 

за те, що не зраджують Віри, тримаються ідеалів 

любові і миру. Українська земля зрошена кров’ю, 

кров’ю мучеників за Україну, кров’ю за віру. Найжахливішим 

у новітній історії України є 1930-ті роки. Це 

є найтрагічніші роки для УАПЦ. Весь єпископат, а це 

більше 30 єпископів, архиєпископів та митрополитів, 

декілька тисяч священиків та десятки тисяч вірних – 

весь цвіт українців, свідомих православних християн 

залишили світ мученицькою смертю. Сьогодні ми 

вшановуємо 150-ту річницю з дня народження Митрополита 

Василя Липківського – першого митрополита 

УАПЦ, саме як філосова, церковного і громадського 

діяча. Адже завдяки цій людині, яка зуміла 

об’єднати мільйони українців, тисячі інтелектуального, 

культурного бомонду України ми відчули духов- 

Квітень 2014 

150-ліття від дня народження 

першого митрополита УАПЦ 

Василя Липківського 

20 березня 2014 року львівська громада 

УАПЦ вшанувала пам’ять першого митрополита 

УАПЦ Василія Липківського у день 

150-ї річниці від дня Його народження у 

стінах старовинного Успенського храму. 

Світлина Наталії АНДРІЮК. 

Звернення 

НОВИНИ 

ну незалежність, виражену в Українській Автокефальній 

Православній Церкві», - зазначив у своєму 

слові митропорлит Львівський Макарій. 

Ознайомив присутніх із життєвим шляхом Владики 

Василія вихованець Львівської духовної семінарії 

Ярослав Дзюпин. 

У своєму слові настоятель Успенської церкви м. 

Львова протоієрей Ігор Бурмило зазначив роль Владики 

Василія у розбудові свідомості українського 

населення, зосередив увагу на простоті та харизмі 

митрополита. Також було проаналізовано шлях до 

виходу із ізоляції українського православного руху 

протягом XVII-XX cтоліть. 

Кость Маркович, викладач Львівської академії 

мистецтв продекламував для присутніх вірш, присвячений 

Владиці Василію. Музичною стороною 

вечір пам’яті супроводжував хор Львівського ставропігійного 

братства св. ап. Андрія Первозваного. 

Продовжив пам’ятний захід Голова Львівського 

ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного 

Володимир Харко, який присвятив свою доповідь 

проповідницькому таланту митрополита. «На 

велике здивування староцерковників російських 

імперіалістів та безбожної червоної Москви, український 

народ почав творити нове життя. В Україні 

почав відроджуватися першохристиянський апостольський 

дух, який приніс у Київ святий апостол 

Андрій Первозваний. Не минуло і трьох років, як 

УАПЦ мала вже 31 єпископа, понад 2500 священиків 

та понад 2000 парафій», - зазначив п. Володимир. 

Велику увагу у доповіді було присвячено ролі Тараса 

Шевченка у працях Владики Василія: «Згадуючи 

заповіти великого кобзаря Тараса Шевченка, митрополит 

заповідав від себе: потрібно не тільки молитися 

за рідну Церкву..., але і щиро працювати на 

її користь, захищати її від ворогів, благовістити про 

неї своєму народові, і цим не тільки свою душу, а й 

душу і життя свого народу спасати». 

Юрій ФЕДІВ . 

Голові Верховної Ради України, 

Виконувачеві обов’язків Президента України 

Олександру Валентиновичу Турчинову 

Вельмишановний Олександре Валентиновичу! 

З Вашої ініціативи відбулися парламентські Шевченківські слухання. На цих слуханнях і одночасно в 

пресі творча інтелігенція запропонувала: на відзнаку Ювілею Тараса Григоровича Шевченка, чий Дух витав 

над майданом, надалі президентським указом надати Кобзаревому дню народження статус Державного 

Свята Національного Відродження України. 

З огляду на те, що такого акту не відбулося, до 9 березня ц. р. пропонуємо підписати указ до 22 травня, адже 

2014-ий в усьому світі визнано Шевченковим роком. 

Вважаємо, що цей Ваш державницький акт засвідчить перед усім світом, як нова українська влада, поставлена 

Майданом, шанує вітчизняного Пророка, ще тісніше згуртує український народ довкола Шевченкового 

Заповіту «Борітеся – поборете!», ще вище піднесе патріотичний дух нації в годину випробування. 

З повагою Герої України, Шевченківські лауреати: Іван ДЗЮБА, Дмитро ПАВЛИЧКО, Микола ЖУ- 

ЛИНСЬКИЙ, Роман ІВАНИЧУК, Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, Ігор КАЛИНЕЦЬ – Львів, Василь ЗАХАР- 

ЧЕНКО – Черкаси, Степан ПУШИК – Івано-Франківськ, Степан КОЛЕСНИК – Київ, Анатолій КИ- 

ЧИНСЬКИЙ – Херсон, Дмитро КРЕМІНЬ – Миколаїв, Василь ШКЛЯР – Київ; письменники: Микола 

РЯБИЙ – Вінниця, Вадим ВІТКОВСЬКИЙ – Вінниця, Василь БОНДАР – Кіровоград, Григорій КЛОЧЕК 

– Кіровоград, Григорій ЛЮТИЙ – Запоріжжя, Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ – Одеса, Олександр ВЕРТІЛЬ – 

Суми, Василь ГОРБАТЮК – Хмельницький, Галина ГАЙ – Київ, Анатолій ГАЙ – Київ, Людмила ЯРЕ- 

МЕНКО – Вінниця. 

Березень року Божого 2014 р. 

Історія парафії 

Кожна громада має свою історію, але в громади 

Папандуа вона дуже дивна. Церква святого 

Володимира у Папандуа, маленькому 

містечку на півдні Бразилії, вважається першою 

в Бразилії, яка підпорядкувалась митрополиту 

Іоану Теодоровичу. 

Українці імігрували у місцевість навкола Папандуа 

наприкінці ХІХ століття. Спочатку вони оселилися 

у селищі Ірасеміні, близько 15 км від Папандуа. 

У той час там був побудований величезний грекокатолицький 

храм. У 1922-му році деякі вірні були 

розчаровані у місцевому греко-католицькому духовенстві 

та почали розважати про історичну церкву 

своєї батьківщини. Тож вони написали листа голові 

Української Автокефальної Православної Церкви в 

США митрополитові Іоану Теодоровичу з проханням 

надіслати православного священика, щоб опікувався 

їхнім духовним життям. 

У 1930-му владика Теодорович послав до Бразилії 

отця Григорія Онищенка. Нова православна 

громада була започаткована у місті Ірасеміні (нині 

приміська територія Папандуа). У 1932-му році був 

зареєстрований статут громади в офісі місцевого 

врядування і в 1933-му було завершено будівництво 

нового храму. Храм мав три куполи. Громаду 

складали приблизно 52 сім’ї, котрі брали активну 

участь у заходах громади, окрім багатьох інших 

вірних, які відвідували літургії та церковні служби. 

Віруючі були в захопленні від насиченого церковного 

життя, і кількість новоприбулих зростала. Було 

споруджено будинок 7 х 6 метрів для священика та 

його сім’ї. 

Але проблеми не забарились. Греко-католицьке 

та римо-католицьке духовенство почало переслідувати 

православних мирян та священика. Через 

внутрішню незгоду тець Григорій Онищенко переїхав 

у Курітіба з Папандуа. Деяких православних 

було арештовано, їм погрожували, їх катували. У 

1937-му році, коли запанувала диктатура Джетуліо 

Варгаса, переслідування посилились. Православним 

українцям також було заборонено прилюдно 

розмовляти українською мовою (на той час літургія 

служаилась українською мовою). У 1939-му 

отець Дмитро Сідлецький переїхав до Папандуа та 

намагався боротися з переслідуваннями. Його також 

було заарештовано у 1941-му, йому наказали 

залишити громаду. Його було визволено 31 березня 

1942-го року. В той рік він відправив святкову 

пасхальну літургію. Тиск на громаду був настільки 

сильним та жорстоким, що люди цілими сім’ями 

імігрували до США, Канади, або до інших регіонів 

Бразилії. Отець Сідлецький помер у 1945-му та був 

похований на місцевому православному цвинтарі. 

Туга та відчуття зради панували у серцях небаготьох 

правоставних віруючих, які залишалися у Папандуа. 

Митрополит Іоан Теодорович відвідав парафію 

у 1954-му році. На той рік громада налічувала лише 

8 сімей. З 1945 по 1970 громада Папандуа не мала 

священика, сужбу відправляли лише кілька разів на 

рік, коли до них могли приїхати священики з Курітіба. 

(Курітіба розташована 180 км від Папандуа). 

Від 1970 до 1989 служб взагалі не проводилось. 

Храм було зруйновано проти волі вірних у 1983-му. 

Дивне та підозріле рішення про зруйнування було 

подане як дозволене владою, деяких віруючих, які 

протестували, було заарештовано.

Св. Володимира УАПЦ 

Першого квітня 1989 року отець 

Єремія Ференц, молодий ієромонах, 

який був народжений у Папандуа в 

традиційній греко-католицькій сім’ї та 

перейшов у православ’я кількома роками 

пізніше, вирішив відвідати правславних 

віруючих, які залишилися та 

відновили громаду після 44-х років занепаду. 

Нечисленні правослані миряни, 

які й досі жили в Папандуа, вирішили 

долучитися до будівництва нового 

храму. 

Недавня історія та 

нові адміністративні 

вказівки 

90-ті роки були поворотним часом 

для історії православної церкви святого 

Володимира. Громада ухвалила 

два важливих рішення: 1) перенести 

престол зруйнованого на той час храму 

до маленького містечка Папандуа. 

Це було важливо, бо на той час вже 

ніхто з православних не мешкав у Ірасеміна; 

2) вести служби португальською 

мовою, бо більшість українських 

дисидентів вже не розуміла української 

мови, до того ж до громади приєднались 

представники інших етнічних 

груп. 

На початку 1989-го року була створена 

нова громадська рада. Вона 

складалася з представників різних етнічних 

груп, серед них були люди православної 

віри та ті, які перейшли з 

інших конфесій. Було придбано ділянку 

за розміром 640 кв м. 10 травня 

1992 року отець Єремія Ференц просто 

неба, біля кукурудзяного поля 

відправив першу святу літургію. Від 

того часу громада у криївках влаштовувала 

заходи зі збору коштів на будівництво. 

Згодом в Ірасеміні на місці старого 

престолу було побудовано маленьку 

капличку. Вона була призвана зберегти 

православ’я на тому шматочку 

землі, що його обрали як святе місце 

перші православні поселенці. Але з 

часу побудови капличка мала небагато 

служб, основіні заходи проходили 

на місці нового престолу. 

Попри всі зусилля, керівництво 

церкви зрозуміло, що через брак 

фінансів вони не можуть побудувати 

новий храм. І вони вирішили побудувати 

скромну але велику залю для проведення 

служб та всіх заходів задля 

збору коштів. Від того часу бажання 

мати справжній храм зростало. Ситуація 

була ганебною - як тільки священик 

закінчував службу, алтар з іконами 

та церковним знаряддям прибирали 

до комори аби звільнити місце для 

бенкетів та розважальної музики. 

Проводячи ці заходи, громада 

збільшувала свою присутність у Папандуа 

та збирала кошти. 

У 1993 році отця Єремію Ференца 

було висвячено на єпископа. Він очолив 

православну єпархію південної 

Америки. Але він продовжував бути 

священиком у Папандуа, тому що 

іншого священика не було. Єпископ 

Єремія живе у Курітіба та двічі на 

місяць подорожує до Папандуа, щоб 

провести літургію та інші церковні 

служби. Громаду також впроваджував 

отець Димітріо Кастілос з 2003-го по 

2005 рік та отець Андре Сперандіо в 

2006-му. 

Громада почала побудову храму 

лише 17 липня 2007 року, більш ніж 

через 15 років по перенесенню престолу. 

Від того часу члени громади 

важко працювали над побудовою храму, 

вони просили особистих пожертв 

(від православних та інших) проводили 

чисельні заходи зі збору коштів 

(вечері, концерти, продаж їжі, базари 

тощо. Всі зусилля того варті! Будівництво 

продовжується, але роботи ще 

багато. 

Громада почала збирати кошти 

важкої місіонерської діяльності. 

Кількість віруючих збільшується та все 

більше людей цікавляться православ’ям. 

Це ознака великого потенціалу 

Папандуа в найближчому майбутньому. 

Кожного року 16 дітей приходять 

ì. Ïàïàíäóà 

(Áðàçèë³ÿ) 

на катехизис, і сусіди допомагають 

організовувати громадські заходи. 

Парафія вже має свого священика. 

Отець Грегорі Філакоскі, новий перехрещений 

з Папандуа був поставлений 

священиком у січні 2014. Його дружина 

Наталя, уроженка України, працює 

регентом. Вона вивчила португальську 

за кілька місяців та викладає літургійний 

спів юнацтву. Хор зорганізовано 

та літургії відправляються на португальскій 

мові з українським розспівом. 

У Папандуа два іконописця. Цікаво, 

що вони сестри-близнята 27 років. 

Фабіна та Фабієне Задорожні вивчали 

іконографію в отця Деметріо, православного 

ієромонаха, який служив 

на парафії до 2005 року. Сестри Задорожні 

мають блог з інформацією 

про їх чудові ікони. 

Літургія служиться двічі на місяць 

(кілька років тому було тільки один 

раз), також служаться вечірні, хрещення 

та вінчання. Кількість віруючих – 

250. Може й небагато, але важливо 

наголосити, що відродження громади 

почалось із кількох десятків людей, які 

молилися у кукурудзяному полі. 

Нові проекти та плани 

Головна мета громади заснувати 

культурно-впливову церкву у Папандуа 

через асиміляцію людей у православну 

віру. Через велику кількість нових прихильників 

архиєписком Єремія Ференц 

вважає це місто балагодатною 

землею. 

Найбільшим бажанням віруючих є 

завершення побудови храму. За проектом 

церква мусить бути 29 метрів та 

вміщати 200 людей. Церква спроектована 

в українському стилі на честь 

свого покровителя Володимира Великого 

та в пам’ять про засновників 

парафії у 1930-му році. Храм матиме 

9 куполів, іконостаси та візантійський 

розпис на стінах. Цей вражаючий проект 

походить із глибини сердець віруючих 

во славу Божу. 

Також є плани побудувати будинок 

для священика, аби громада мала необхідну 

інфраструктуру для утримання 

священика в Папандуа на постійних 

засадах. Таке впровадження матиме 

великий вплив на громаду, оскільки 

місцевий священик зможе служити 

літургію кожної неділі та заоохочувати 

місцеве населення. 

Також є плани відремонтувати павільйон 

та побудувати дзвіницю, 

зовнішні стіни, садиби та доріжки а 

також пам’ятник святому Володимирові. 

Але ці плани буде впроваджено 

лише після побудови храму та будинку 

священика, бо вони більш потрібні. 

Найбільшмими труднощами або 

цілями для православної церкви святого 

Володимира в Папандуа є: 1) завершити 

будівництво храму - воно вже 

триває більш ніж 6 років, поки храм 

будується, він не заоохочує вірних 

сповна; 2) побудова будинку священика; 

3) підживлення катехизису серед 

новоохрещених; 4) збільшення громади 

утричі впродовж 10 років; 5) виявлення 

та розвиток можливостей для 

пастирської діяльності духовенства. 

Наостанок, але найважливіше, ми 

просимо ваших молитов за православну 

церкву Бразилії, за українську 

православну єпархію у південній Америці 

під впорядкуванням української 

православної церкви США, її 14 громад, 

7 священиків та єпископа Бразилії. 

В Бразилії є інші конфесії, згідно 

з офіційним переписом тут проживає 

131.571 православних. Бразилія має 

одну з найбільших економік світу та 

населення близько 200 мільйонів - 

п’ята за кількістю насалення країна в 

світі. Але православних лише 

0.00065%, тож Бразилія залишається 

місцем великих можливостей для тих, 

хто бажає нести православну віру людям 

всіх націй. 

Спеціально для «Успенської вежі» 

Лука ЯСТРОМБЕК (Бразилія), 

переклад з англійської 

Оксани СОРОЧАН (США). 

Квітень 2014 3 

ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ 

Антуан АРЖАКОВСЬКИЙ: 

«Я не можу мовчати» 

(Продовження. Поч. у №-2-3, 2014р.). 

Я також рекомендую прочитати 

книгуправославного богослова Олів’є 

Клемана Rome autrement, який визнає, 

що послідовники Петра мали велику 

частку права особистого в управлінні 

Церквою, котра була їм притаманною. 

Просто прочитайте главу 21 Євангелія 

від Іоанна. 

Але, як показує православна християнська 

традиція, – і ця відмінність 

може бути трудно зрозумілою для 

московських укладачів, – це особисте, 

але не індивідуальне право. Оскільки 

власне Церква є непогрішною, а не 

окремо Папа, як це добре показав великий 

католицький богослов Бернард 

Сесбуе. 

Правда в тому, що в загальному 

підсумку радянська комуністична ідеологія 

не зникла з минулого СРСР. Це 

сьогодні достатньо видно із маніфестацій 

в Україні проти корумпованого 

режиму, але і в широкому розумінні 

проти держави, глубока архітектура 

котрої не змінилася із часів Сталіна. 

Але, і для мене це жахливо писати тут, 

не тільки на вулицях Києва все ще присутні 

бюсти Леніна. Радянська ідеологія 

має глубоке коріння навіть у церковному 

менталітеті сановників Московського 

патріархата. Те, що ці сановники 

виступають одночасно проти стремління 

до духовної демократіїї українського 

народу і проти спраги народу 

Божого отримати доступ до єдності 

Церкви, є глубоко значущим для мене. 

Московський патріархат страждає від 

відсутності покаяння, від того, що не 

очистилися після довгих років компромісу 

із радянською владою. Як все 

більше доказують спеціалісти Російської 

Церкви у Франції (К. Русселе) і в 

Росії (Н. Митрохін), ця Церква не має 

чуття історії і не розуміє нових викликів 

дійсної епохи глобалізації. Я хотів би 

добавити, що Московський патріархат 

демонструє ще більше відштовхуючий 

цинізм. Це пояснює, чому більшість 

інтелектуалів таємно залишають Московський 

патріархат, і міцний антиклерикалізм 

розповсюджується серед 

російських, українських і білоруських 

народів. 

Упродовж моїх останніх 30 років у 

Православній Церкві я не бездіяв. 

Коли в 1980 році Московський патріархат 

йшов на компроміс із радянською 

владою, я робив усе в різних християнських 

православних організаціях, 

щоби допомогти російському народові 

звільнитися від комуністичного 

рабства. Я пам’ятаю, як завдяки 

праці Кирила Ельчанінова я приніс 

деяку кількість рулігійної літератури та 

комп’ютери дисидентам, таким як 

Олександр Огородніков і Віктор Попков. 

Пізніше, коли СРСР розпався і 

Московський патріархат пережив духовне 

оновлення, завдячуючи в основному 

християнським дисидентам і 

релігійній літературі російської еміграції, 

я зробив усе, щоб передати насліддя 

духовної й інтелектуальної обнови 

Паризькій школі. Я жив у Москві 

майже безперервно з 1989 по 1998 

роки. Я зустрічав великих духовних 

діячів, таких як отець Олександр Мень, 

отець Георгій Чистяков, отець Георгій 

Кочетков, а також багатьох російських 

інтелектуалів, таких як Олександр Солженіцин, 

Сергій Аверінцев, Ольга 

Сєдакова. Я був дуже радий бачити, 

що Російська Церква піднімається із 

попелу і знову несе благу вість про 

воскресіння Христове і наближення 

Царства Божого народові, котрий 

стільки страждав під час інтенсивної 

совєтизації упродовж 70 років. 

Я підкреслив тоді, що офіційна 

Церква не покаялася у своїх компромісах 

із совєтською владою, режимом, 

котрий ніс відповідальність за 

десятки мільйонів смертей. Як відкрили 

опубліковані архіви КГБ, більша 

частина тих єпископів, які зараз пра- 

цюють у Московському патріархаті, 

починаючи з патріархів Алєксія і Кіріла, 

є агентами совєтських спецслужб. 

Практично ніхто не вимовив mea culpa. 

Дуже стримані жалкування патріарха 

Московського Алєксія ІІ, зроблені від 

Російської Церкви в 1990 році не могли 

скласти цьому противагу. Патріарх 

Алєксій ІІ просто заявив 27 жовтня 

1990, що синод єпископів уже не 

відчував себе зв’язаним декларацією 

митрополита Сергія про підпорядкованість 

совєтській владі в 1927 році. 

У тій же заяві, однак, він добавив, що 

оправдує принцип підпорядкованості 

Церкви світській владі, використавши 

ім’я апостола Павла. І тільки в 2000 

році Російська Православна Церква в 

її соціальній концепції боязко схвалює 

принцип супротивлення несправедливій 

владі. 

Я також зауважив, що всі течії, які 

звинувачували в «модернізмі» – принижуючий 

термін, який помилково 

утотожнюваний із псевдоцерквою 

«Жива Церква» в 1920 році – енергійно 

переслідуються. Я читав із сумом, що 

той же патріарх благословив двічі 

обидві неоколоніальні війни в Чечні. І 

я спостерігав, що під приводом 

єдності Російської Церкви прихильники 

екуменічного діалогу все більше 

маргінелізовувались, і оправдовувались 

ті, хто публічно спалював книги 

Олександра Шмемана. Справжні модерністи, 

якими себе оголошували 

вчителі Паризької школи, такі як Сергій 

Булгаков, Олександр Шмеман і Георгій 

Федотов були далекі від бажання розділити 

Церкву. Вони тільки впроваджували 

реформи, котрі проводилися на 

Заході Паризькою школою, такі як 

участь мирян у житті Церкви, переклад 

богослужбових текстів на рідну мову і 

євангельська екуменічна відкритість. 

Це одна з причин, чому я покинув 

Росію в 1998 році й облаштувався в 

Україні – країні значно більш відкритій 

для самої аутентичної православної 

традиції, для сучасного і екуменічного, 

і міжрелігійного діалогу. В Києві, 

де я опублікував свою книгу про Паризьку 

школу російською мовою, я користувався 

гостинністю багатьох 

дуже живих православних приходів і 

величезною дружбою української 

інтелігенції. Проживши чотири роки в 

Києві, я переїхав до Львова, де я виявив 

яскраву Греко-Католицьку Церкву 

– наступницю Православної Церкви 

Києва, котра залишилася вірною 

єдності Флорентійського собору 

1439 року. Московський патріархат 

звинувачує її в знищенні трьох своїх 

єпархій на початку 1990-х, коли ця 

Церква, будучи тривалий час під забороною, 

тільки відновлювала свої 

приходи (більшість конфліктів 1990- 

х років на Західній Україні відбувалися 

між Українською Православною Церквою 

МП і Київським патріархатом, 

що було в той час маловідомо). 

Переклад Олега ТЕНЕТНИКА. 

Далі буде.

4 

Причини майже раптового 

стрімкого піднесення національної 

свідомості та національного 

руху українців Волині 

у міжвоєнні роки є ніби цілком 

зрозумілими: заколисані російським 

православ’ям, яке намагалось 

ототожнити християнську 

віру з вірою у «батюшку-царя», 

волиняни зазнали 

глибоких соціальних потрясінь 

Першої світової війни, були 

раптово збуджені національною 

революцією 1917—1920 

рр., збаламучені більшовицькими 

гаслами про владу і царство 

«трудового народу», нарешті, 

були стлумлені, завойовані 

та уярмлені новонародженим 

по сусідству агресором 

в особі Польської держави. 

Ці загальні фактори соціально-політичної 

історії від 

початку Першої світової війни 

в 1914 р. й до Ризького миру 

1921 р. знаходили своє вираження 

в нових, ніби часткових 

новаціях суспільного життя — 

появі на просторі Західної Волині 

вже від 1920 р. значної 

політичної еміграції зі Східної 

України; прилученні волинських 

православних парафій до 

процесу зародження руху за 

відродження української автокефальної 

православної церкви 

вже від листопада 1917 р. 

(коли в Києві було створено 

Всеукраїнську Православну 

раду, на яку покладалось завдання 

скликання Всеукраїнського 

Собору церкви), а особливо 

після Закону Директорії 

від 1 січня 1919 р. про автокефалію 

Української Православної 

Церкви, а також після формального 

утвердження автокефалії 

14 жовтня 1921 р. вже під 

більшовиками (коли Всеукраїнський 

Православний Собор у 

Софії Київській «соборною 

висвятою» обрав митрополитом 

Василя Липківського). 

Згідно зі статутними положеннями 

церкви, на митрополита 

висвячують з числа єпископів 

щонайменше три інші єпископи, 

однак на Всеукраїнському 

Православному Соборі у 

жовтні 1921 р. не було жодного 

єпископа. Організатором 

Собору виступав протоієрей 

Софії Київської Василь Липківський. 

Поіменною листівкою 

Собор обрав його єпископом. 

«Тільки в цьому виключному 

випадкові» за його хіротонію 

висловилось 360 учасників 

собору, переважно священиків 

з усієї України. П’ять 

членів Собору проголосували 

проти, семеро — утримались. 

Власне обряд хіротонії 

виконували 30 священиків та 

12 дияконів при участі всіх 

членів Собору. 

Від самого початку радянсько-російська 

окупаційна 

влада негативно ставилась до 

автокефалії українського православ’я. 

Тим не менше, вже 

в 1922 р. у Харкові була сформована 

Синодальна рада 

УАПЦ. Використовуючи можливості 

радянської тимчасової 

політики українізації, церква 

успішно розбудовувала 

свою структуру. Станом на 

1926 р. до її складу входило 

1200 парафій в УСРР і ще 

значна кількість — у зарубіжних 

країнах (у тому числі, в 

США, Канаді, Бельгії, Туреччині) 

та на Далекому Сході. 10 

грудня 1926 р. радянська 

влада задекларувала «Статут 


Питання українізації Православної 

Церкви в громадсько-політичному 

житті Волині у 20-х роках ХХ ст. 

Всеукраїнського об’єднання 

релігійних громад УАП Церкви». 

Скоро, однак, радянські 

органи в Україні перестали 

бавитися в українізацію, й, 

тим більше, у сфері релігійного 

життя. УАПЦ було інкриміновано 

співпрацю з міфічною 

антирадянською Спілкою Визволення 

України. Вже в 1927 

р. В. Липківського було усунуто 

від керівництва УАПЦ, після 

чого декілька разів арештовано, 

й 1937 р. — вбито. Повністю 

позбавлена правових 

умов існування УАПЦ на своєму 

Соборі 10 грудня 1930 р. 

прийняла ухвалу про самоліквідацію. 

Ідея українізації православної 

церкви на Волині знаходила 

підтримку серед віруючих і 

громадськості взагалі практично 

паралельно з її розвитком 

на сході України, зокрема 

в Києві. Вже в роки української 

національної революції Кременецький 

єпископ Діонісій, до 

речі, етнічний росіянин родом 

з Мурома, як про це говорив 

організатор Українського православного 

церковного з’їзду 

в Луцьку 5—6 червня 1927 р. 

доктор Арсен Річинський, «поблагословив 

вживання української 

мови в деяких службових 

текстах». 

Польська державна влада, 

ставши господарем Західної 

Волині після її загарбання, не 

була зацікавлена в українізації 

волинського православ’я. 20 

січня 1920 р. польський уряд 

схвалив «Тимчасові правила», 

що мали регулювати статус 

православ’я в Польщі. В цілому 

«Правила» розглядали Православну 

церкву в Польщі як 

силою політичних обставин 

відірвану від Православної церкви 

Росії частину, внутрішнє 

життя в якій не вимагало якихось 

змін чи перетворень, а 

отже, — як велику частину старого 

російського православ’я. 

У всій повоєнній Польщі опинилося 

1300 православних парафій, 

з яких на Волинь припадало 

760, на Полісся — 298, в 

тому числі, на етнічно українське 

Полісся — 180, близько 

60 — на Холмщину; разом парафій 

з українським населенням 

було близько 1000, тобто 

близько 70% усіх православних 

парафій Польщі; парафій з 

білоруським населенням було 

близько 28%, з російською 

більшістю — 1,5%, з православними 

поляками — 0,1%. 

До Першої світової війни у 

всій Волинській губернії числилось 

1200 православних парафій. 

Отже після війни в радянській 

частині Волинської губернії 

мало б бути 440 парафій. 

У перші післявоєнні роки, 

незважаючи на обсадження 

парафій і єпархіальних управлінь 

священнослужителями 

старої російської школи, у 

волинському православ’ї все 

ж були парафії, які засвідчували 

розуміння ієрархами церкви 

необхідності її наближення 

до духовних потреб української 

пастви. 3—10 жовтня 

1921 р. в Почаєві було проведено 

Волинський єпархіальний 

з’їзд духовенства і мирян, 

що офіційно декларував деякі 

кроки в напрямку українізації 

церкви. Почесним головою 

з’їзду був єпископ Кременецький 

Діонісій, який займав 

проурядову позицію, практичним 

керівником — протоієрей 

Никанор Абрамович. 

Серед церковних авторитетів 

були також протоієрей 

Олексій Громадський, почаївський 

архімандрит Дамаскін, 

протоієрей Петро Табінський, 

учитель Михайло Кибалюк. 

Розглядали питання використання 

української мови в богослужінні 

та інших церковних 

потребах. На знак схвального 

ставлення до українізації церкви 

отець Никанор Абрамович 

в Троїцькому соборі відправив 

богослужбу українською 

мовою. 16 червня та 14 грудня 

1922 р. рекомендації Почаївського 

з’їзду були винесені 

на розгляд Синоду Православної 

церкви Польщі (ПЦП). 

Незважаючи на засилля в Синоді 

та інших управлінських 

структурах церкви духівників 

білогвардійського походження, 

3 вересня 1924 р. Синод 

усе ж схвалив постанову про 

дозвіл православним віруючим 

української, білоруської, 

польської та чеської національностей 

вести богослужби, 

богословські читання, навчання, 

проповіді та бесіди у 

їхніх мовах. 

Однак подібні дозволи на 

вживання національних мов у 

богослужбах особливо не позначилися 

на реальному житті 

церкви. Практично більшість 

священиків просто не мала українського 

тексту богослужб, 

не мала його майже половина 

служителів православного 

віросповідання західних 

повітів губернії. За переписом 

населення 1897 р. 1929 з 

них офіційно називала своєю 

мовою російську, ще 1664 — 

українську. 

З 1923 р. митрополитом 

Православної церкви Польщі 

став до цього єпископ Кременецький 

Діонісій (Валединський). 

Російська білогвардійщина 

в Польщі, користуючись 

сприятливим ставленням до 

себе польської влади, намагалась 

впливати на нього як 

росіянина з метою збереження 

Православною церквою 

Польщі свого російського характеру. 

В 1924 р. Константинопольський 

патріарх, надаючи 

Православній церкві Польщі 

самостійність, фактично автокефалію 

, не враховував того, 

що за своєю паствою, а, отже, 

і за духовними цілями, та церква 

була інакшою від загалом 

Російської православної церкви. 

Цей аспект кваліфікації 

Константинопольським патріархом 

Православної церкви 

Польщі лише як відірваної в 

силу політичних обставин частини 

РПЦ, давав білогвардійським 

чиновникам у варшавському 

Синоді церкви 

підстави й формально вважати 

її канонічно залежною від 

Московського патріархата. І 

не лише вважати, а й добиватися 

її практичного позиціонування 

саме як церкви російської. 

При цьому така позиція 

російських синодальних 

чиновників легко знаходила 

підтримку серед багатьох священнослужителів 

парафій. На 

середину 20-х років на всю 

Волинь було всього близько 

20 парафій, у яких богослужби 

велися українською мовою. 

Степан МАКАРЧУК. 

(Далі буде). 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Уроки 

або Як Батько Махно 

чеченську 

ках (аналог сучасної мотопіхоти); 

4 – мабуть, один з найважливіших: 

кулеметний полк Кожина 

– близько сотні кулеметних 

тачанок зведених в один 

кулак – унікальний винахід 

«хохлів», який дозволяв в маневрових 

боях буквально топити 

ворога в потоці розжареного 

свинцю. Усі противники Нестора 

Махна розповідали про 

абсолютно жахливий вплив кулеметних 

тачанок на їх 

війська. Бували випадки, коли 

махнівці «викошували», в такий 

спосіб, цілі полки. 

Махно Нестор Іванович, 

батько (1888-1934 рр.) 

В ці дні і тижні, коли мілітаризована 

свідомість кожного 

українця прикута до південносхідних 

кордонів нашої держави, 

як ніколи важливими, видаються 

аналогії з нашої історії 

та відповідні асоціації із сьогоденням. 

…Нещодавно, одразу на багатьох 

сайтах почали з’являтися 

повідомлення про введення 

на територію Криму елітних 

бойових підрозділів колишнього 

Північнокавказького (сьогодні 

– Південного) воєнного 

округу Російської Федерації в 

т.ч. «чеченської дивізії» в супроводі 

близько ста одиниць 

військової техніки. Висловлювалися 

припущення про за діяння 

цих північнокавказьких 

військових підрозділів РФ у 

ймовірному (?) вторгненню на 

територію Південно-Східної 

України. Таким чином почала, 

ніби-то, вимальовуватися проблема 

«чеченці (в складі військ 

агресора) і Україна». Чи були 

аналоги такому протиставленню 

в минулому?. Як побачимо 

з вищенаведеного, не лише 

були, але й гідні того, щоби ми 

сьогодні про них не лише не забували, 

але й, в разі чого, брали 

приклад, як треба діяти. Отож, 

сьогодні мова буде йти саме 

про степові південно-східні терени 

нашої держави та про 

події, які тут відбулися рівно 95 

років тому. 

В той час, після більшовицького 

перевороту 1917 року в 

Південно-Східній Україні виникла 

унікальна під кожним оглядом 

анархічна селянська 

Республіка з центром довкола 

Гуляй-Поля. Саме тут Нестору 

Махну вдалося створити - в 

надзвичайно стислі строки – 

потужну селянську армію (в її 

складі – до 90% вихідців з українських 

сіл, солдат і мало робітників), 

яка нанесла цілу низку 

дошкульних поразок здавалось 

би вишколеним офіцерським 

частинам. Армія Нестора 

Махна воювала одночасно на 

кількох фронтах (заключаючи 

поперемінно тимчасові союзи 

з кожною із ворогуючих 

сторін). В складі армії Нестора 

Махна були: 1 - т.зв. Чорна 

Сотня – особисто відданий 

йому ескадрон кількох кавалерійських 

бригад до 2 тис.шабель; 

2 – кінно-артилерійський 

дивізіон; 3 – надзвичайно 

мобільні полки піхоти, які пересувалися 

виключно на тачанках 

і швидкохідних брич- 

Отож, махновська вольниця 

сиділа кісткою в горлі, як 

білим, так і червоним. Першим 

«стерти в порошок наглих 

хохлів» визвався Головнокомандуючий 

збройними силами 

російського півдня генерал 

Денікін. Для знешкодження 

армії Нестора Махна він 

відправив І-шу Туземну (дику) 

кінну дивізію генерала Рівішина, 

укомплектовану чеченцями 

та інгушами, яка перебувала 

у другому ешелоні ударної 

групи денікінських військ і займалась 

грабунком і насиллям 

місцевого населення.. Таким 

чином, на розправу з українськими 

степовиками відправилися 

«найкращі воїни світу» - 

вайнахи. На початках похід за 

славою, грошима і білими рабинями 

просувався, ніби-то, 

непогано. Однак, наприкінці 

вересня 1919 року, що називається, 

«найшла коса на 

камінь»: під селом Перегонівка 

ударна офіцерсько-козача 

група Денікіна (20 тисяч 

штиків і 10 тисяч шабель) була 

буквально вистинана махновцями. 

Особливо запеклою і 

кровопролитною була нічна 

битва 27 вересня. Рішучий 

удар, який переломив хід битви, 

здійснила махновська 10- 

тисячна кіннота під командуванням 

інспектора кавалерії 

Дороша, яка була посилена тачанками 

кулеметного полку, 

яка форсувала р.Ятрань і якій 

вдалося погнати білих в Перегонівку 

і Краснопілля. Тут, 51-й 

Литовський офіцерський полк 

білогвардійців був вирублений 

до ноги, а залишки денікінського 

каре з 1-го Сімферопольського, 

2-го Феодосійського і 

Керчь-Енікальського офіцерських 

полків махновці гнали 

понад 25 км до р.Синюхи, 

вкриваючи поля порубаними 

офіцерами, а затим топлячи 

залишки їх полків у ріці. 

Після цього настав час проявити 

себе джигітам і 

справжнім «мущщинам» із І-ої 

Туземної (дикої) кінної дивізії, 

яку складали чеченці та 

інгуші. Одразу ж виявилось, що 

грабувати і ґвалтувати селянок 

– то одне, а от зійтися в 

бою з мобільною і добре озброєною 

повстанською армією 

Нестора Махна – це цілком 

інше. В першому ж бою «непереможні 

горці» втратили 1/3 із 

тих нукерів, які приймали 

участь в бою нукерів та кілька 

гармат, а наприкінці бою махновці 

взагалі – розстріляли 

кілька чеченських ескадронів, 

які не могли так швидко передислоковуватися, 

із кулеметів

Гуляй-Поля, 

рубав «дику 

дивізію» 

Знамено армії Нестора Махна 1921р. 

(8 кінних і два кулеметних полка) 

на тачанках. 

Ці перемоги були зумовлені також 

й тим, що підрозділи Нестора Махна 

славилися вмінням наступати у зімкнутому 

кінному строю, а особливо відзначалися 

при зіткненні у ближньому бою, 

в яких махновці були справжніми віртуозами 

шаблі. Найкращі з них – 

справжні «рубаки», були зібрані у 

Чорній Сотні – своєрідній гвардії Нестора 

Махна, яка несла охорону штабу 

і РВС армії. Усі чорносотенці були однаково 

одягнені в папахи чорного кольору. 

Згодом, знайомий з їх ударами 

червоний комбриг А.Рибаков згадував, 

як махновці запросто «…одним ударом 

розрубували голову, шию і пів тулуба, 

або ж скошували півголови, ніби різали 

кавун». Ці свідчення підтверджує і офіцер 

І-ої Туземної (дикої) кінної дивізії 

де Вітт: «Рані у чеченцев біли в большинстве 

смертельніе. Я сам видел разрубленніе 

черепа, видел отрубленную 

начисто руку, плечо, разрубленное до 3- 

4 ребра. и проч. – так могли рубить только 

хорошо обученніе солдаті и казаки». 

І, ще одне: махновці мали по відношенню 

до гірських народів, зокрема до 

чеченців та інгушів, люту ненависть. 

Для порівняння: якщо полоненого офіцера 

очікувала швидка смерть, а полонених 

солдат Червоної або Білої армій 

взагалі зазвичай відпускали на всі чотири 

сторони (в т.ч. в пропагандистських 

цілях), то горцям-насильникам це 

не грозило. Іх зазвичай обливали керосином 

і підпалювали, або рубали шаблями 

на шматки. Отак, страшні для 

мирного і беззбройного населення 

хвацькі джигіти раз за разом терпіли 

принизливі поразки від вояків Нестора 

Махна, завжди несучи при цьому 

жахливі втрати. Наприклад, в бою під 

Олександрівськом кінно-кулеметний 

полк махновця Кожина буквально розстріляв 

два полки Туземної (дикої) 

дивізії, а їх залишки добив шабельною 

атакою. В цьому бою полк Кожина втратив 

не більше 40 чоловік, втрати ж 

джигітів – понад 1200 чол. 

Остаточно «непереможна Дика дивізія» 

була добита 11 листопада того ж 

1919 року в нічному бою під Катеринославом. 

Тоді «героїчні горці» були 

перебиті в кавалерійській рубці, частково 

розбіглися, багато хто з них потонув, 

рятуючись у Дніпрі, а понад 700 

чол., включно з «их офицерскими благородіями», 

потрапили в полон (про їх 

подальшу долю згадувано вище). Цей 

бій остаточно зломив «настоящих мущщин». 

Згодом, учасник махновського 

руху Герасименко писав, що «…більше 

всего досталось кавказьким частям – 

чеченцам и другим. Их в эти месяцы 

погибло несколько тисяч. В конце ноября 

массы чеченцев категорически заявили, 

что они больше не желают воевать 

с Махно, самовольно бросили посты 

и армию Деникина и поехали к себе 

на Кавказ. Так начался общий распад 

деникинской армии». 

Найбільшою згубою для неї, Церкви, 

є моральний розклад, моральна 

нестійкість. Коли в парафії нема доброго 

виховання, коли священик не дбає 

про планове викладання Божого Закону 

і не працює над проповідями, то 

люди там є несвідомі релігійно – тобто 

знають лиш те, що їх навчили інші, 

або й забобонні, з низькою культурою 

особи; і тоді віра в таких парафіях стає 

схожою на шаманізм. У таких парафіях 

більше надається уваги обрядам, ритуалам, 

магічним знакам, молитовним 

замовлянням, ніби для задобрювання 

якихось сил і навіть Самого Бога. Все 

це є нічим іншим, як поганством. 

Люди, навчені такими різними 

«знавцями», далеко відходять від віри 

в правдивого Бога, в Спасителя Ісуса 

Христа, від розуміння суті церковних 

молитов та обрядів. Вони вважають, 

що такими примітивними замовляннями 

і магічними знаками можна спастися 

від побутових клопотів і бід, а також 

від гріха та пекла. В таких людей є двовірство, 

бо вони і в церкві сповідаються, 

і ходять по ворожках, шептухах, 

виконуючи майже поганські ритуали. 

Вони в своїй непевності ходять між 

Богом і дияволом, між небесним і пекельним 

світом, не маючи певної уяви, 

де є правда. 

Отож, коли священик недостойно 

освічений або просто заробітчанин, 

який у церкві знайшов своє утримання, 

то це саме той, хто допускає до руїни 

людські душі, занедбуючи Боже, моральне 

виховання дітей і дорослих, ро- 

Патріярх Димитрій плекав художні 

традиції рідного українського 

народу. Його бібліотека нараховує 

значну кількість раритетних книг з 

богослов’я, з історії образотворчого 

мистецтва, літератури та музики. 

Ознайомлення з музичною колекцією 

бібліотеки свідчить про зацікавлення 

та естетичні уподобання непересічної 

творчої особистості патріярха 

Димитрія. Це, передовсім, 

українська музика. Книгозбірня 

охоплює ноти і книги різних періодів 

розвитку багатовікової української 

музичної історії. Тут є практично вичерпна 

колекція з української музичної 

фольклористики, починаючи з одного 

з перших збірників українських 

народних пісень (упорядкований і виданий 

Михайлом Максимовичем у 

1827 р.) аж до академічних видань 

народних пісень сьогодення, а також 

теоретичні дослідження українського 

фольклору Миколи Лисенка, Володимира 

Гнатюка, Філарета Колесси, 

Климента Квітки, Петра Сокальського, 

Миколи Костомарова, 

Михайла Драгоманова, Івана Франка, 

Григорія Нудьги, Володимира 

Гошовського, Cофії Грици та багатьох 

інших; праці польського етнографа 

Оскара Кольберга, чеського 

вченого Людвіка Куби про Україну, 

розвідки про болгарську, румунську, 

сербську, польську, російську, хорватську 

народнопоетичну творчість. 

Значну частину книгозбірні становить 

серія Українські народні пісні в 

записах Юрія Федьковича, Лесі Українки, 

Маркіяна Шашкевича (загалом 

22 позиції), різноманітні пісенники, 

а також видання Етнографіч- 


ДО 100-ЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАТРІАРХА ДИМИТРІЯ 

Від кого і від чого треба 

рятувати Церкву 

Уривки з послань доброго Пастиря 1998-99 років 

бить важливу кривду і Христові, і людям, 

бо не по заслузі займає місце 

священика в Церкві. 

Бо Віра і Церква – це не проста 

справа. Це старання Самого Бога про 

виховання людини через розуміння Божого 

порядку, Його Правд, через наближення 

людей до Бога. Отже, так 

треба організувати християнське парафіяльне 

життя, щоб Бог міг наблизитися 

до кожної людини, піклуватися нею, 

допомагати, охороняти від зла. А коли 

ж людина двовірна, Бог її залишає, бо 

не може мати спілки з дияволом. 

А ще ми маємо захищати нашу українську 

Церкву від аж надто православних 

жіночок, які є здебільшого в 

храмах московського патріархату, а 

особливо, при російських монастирях. 

Там панує надмірна московська 

обрядовість, котра межує з псевдовірством: 

«Не так стоїш, не так хрестишся. 

Не маєш хустинки, не в 

спідниці, або не в довгій, не вмієш 

ставити свічку» – вони знайдуть безліч 

причин, аби принизити, залякати, 

навіть вилаяти і відбити охоту прийти 

до храму ще раз. А в Біблії ж написано: 

«Пустіть діток і не бороніть їм 

приходити до Мене, бо Царство Небесне 

належить таким» (Мф,19,14). 

А чи це дитя, чи молода людина, 

чи й доросла – якщо вперше, то як 

дитина. 

Хіба ж у таких дрібницях суть Православ’я? 

Дуже дивно, що священики 

в таких випадках дають подібним 

повну волю. 

Музичні скарби бібліотеки 

Патріярха Димитрія 

ної Комісії НТШ у Львові (18 

збірників) і підшивка журналів 

«Народна творчість та етнографія» 

за 1957 – 59 і 1960 – 68 роки, 

«Українська музика» за 1937 – 39 

р., «Український фольклор» за 1937 

р. і «Народна творчість» за 1940 р. 

Окремий розділ бібліотеки 

становить українська музикознавча 

література. Це, зокрема, 

монографії про таких композиторів, 

як Станіслав Людкевич, 

Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, 

Сидір Воробкевич, Дмитро 

Бортнянський, Микола Лисенко, 

Микола Леонтович, Микола Аркас, 

Петро Сокальський; різні випуски 

збірника наукових статей 

«Українське музикознавство» - 8 

книг, та інші праці з історії української 

музики, в тому числі й оглядові 

– загалом 75 позицій. 

До нотної збірки бібліотечного 

фонду входить, насамперед, 

Повне зібрання творів Лисенка 

(18 томів), Стеценка (7 томів), 

Степового (3 томи), різна, здебільшого 

вокально-хорова література 

– від народної чи авторської 

пісні в супроводі фортепіано до 

симфонічної партитури кантатисимфонії 

«Кавказ» і кантати «Заповіт» 

Людкевича на поезію Тараса 

Шевченка, а також клавіри 

опер «Запорожець за Дунаєм» 

Семена Гулака-Артемовського, 

«Назар Стодоля» Костянтина 

Данькевича, «Наталка Полтавка» 

Лисенка, «На русалчин Великдень» 

Леонтовича, першої 

опери за поезією Шевченка опери 

«Катерина» Аркаса, оперети 

Христос дивиться на серце, а не 

на одяг! 

Спершу треба вчити молодих основ 

християнства, а не звичаїв, про які 

в Євангелії не йдеться. 

Скільки молодих людей іноді з болем 

в душі шукають дороги до Бога, 

а їх, мов тварин, дресирують, проганяють, 

не даючи роздивитися по 

храмі, подумати, помріяти. 

Отож, бабусі і сестриці Української 

Автокефальної Православної Церкви! 

Майте милосердя до тих заблудлих 

дітей, не проганяйте їх, а терпеливо, 

як матері, розкажіть, підкажіть, покажіть 

дорогу до Христа через покаяння 

та інші Таїнства: про Любов 

Його, про Бога, як Найвищу Силу і 

Найвищий Розум. 

Кожен священик має бути не тільки 

вчителем, а й батьком для парафіян, а 

часом і лікарем, адже Христос називає 

опікуна парафії ангелом, треба тільки 

старатися. І тут вже допоможе сам Бог. 

«Сватання на Гончарівці» Кирила 

Стеценка, «Реквієму» Джузеппе 

Верді, «Меси» Людвіга ван 

Бетховена та інші. В бібліотеці 

патріярха Димитрія є також книги 

з теорії музики і техніки диригування 

хором. 

Особливої уваги заслуговує 

збірка творів української духовної 

музики, до складу якої увійшло 

29 Літургій, 4 томи Повного 

зібрання творів Бортнянського, 

виданого в Москві у 1885 році, і 

значна кількість інших духовних 

композицій. Серед теоретичних 

праць слід відзначити «Огляд 

історії церковної музики» Бориса 

Кудрика і «Нариси історії церковної 

музики» Павла Маценка, а 

також дослідження патріярха 

Димитрія «Дещо про церковний 

спів на землях України». 

Мене, як музикознавця за професією, 

вразила енциклопедична 

обізнаність патріярха Димитрія 

стосовно порушеного питання. 

Наприклад, його дуже точна, лаконічна 

і правдива характеристика 

Стеценка як надзвичайно обдарованого 

диригента і рівночасно 

видатного композитора та священика 

УАПЦ, якого вбили 

більшовики. Патріярх Димитрій 

високо оцінив «Народну Літургію» 

отця Кирила, зазначаючи, 

що її ідею варто впроваджувати 

в життя Церкви. 

На завершення, необхідно сказати, 

що як без мови немає народу, 

так і без культури немає нації, 

тому значення бібліотеки патріярха 

Димитрія важко переоцінити. 

Можна стверджувати, що її скарби 

знайдуть вдячного читача і прислужаться 

духовному розвитку 

української суспільності у вільній, 

незалежній, соборній Україні. 

Оксана ЗАХАРЧУК .

6 

І як важливо, коли саме тоді ти зустрінеш 

когось, хто буде думати так 

само, як ти. Хто поділиться своїм досвідом, 

підкаже, розрадить. 

Отож, на кожній парафії просто 

необхідно, аби наші пастирі не обме- 


Триває Великий піст. Для свідомого християнина – це нелегка 

праця. Праця передусім над собою. Кожен з нас має прискіпливо 

оглянути самого себе зі сторони, опускаючи погляд у найпотаємніші 

сховки своєї душі. Та відразу знайдеться адвокат десь 

біля вуха, який стане виправдовувати перед прокурором-совістю 

наші вчинки, слабкості, лінивство. Тому-то так нелегко поборювати 

їх. І тоді треба не переставати благати Господа про допомогу, 

проказуючи: «Господи, Творче мій, Ти знаєш мою слабкість, 

допоможи мені». Ми мусимо хоч щось викоренити з себе, починаймо 

з чогось одного і не попускаймо. А як попустили, нам мусить 

стати соромно, соромно до сліз… і тоді знову до боротьби, до 

боротьби з самим собою. 

Про наш 

патріотизм 

Ісус Христос залишив нам нову Заповідь 

Любови, любови до Бога і до 

ближнього свого, як себе самого, а 

отже, наказав усіх людей любити, не 

тільки приятелів, а й своїх ворогів. Але 

це ніяк не значить, що любов до всіх 

людей забороняє нам віддано любити 

свій рідний народ. Навпаки! До 

любові рідного народу ми зобов’язані 

не тільки заповіддю любови, а й природним 

законам, що діє в кожній людині. 

На цьому якраз і засновується 

здоровий християнський патріотизм, 

підтверджений прикладом життя і науки 

нашого Божественного Спасителя. 

Але християнська любов не закінчується 

на власному народі, що кожен 

з нас має за змогою допомагати тим, 

хто попав у біду: убогим, хворим, опущеним, 

не зважаючи на їх національну, 

расову чи релігійну приналежність. 

«Але часто на тлі вселюдської любови 

намагаються відвести нашу увагу 

і наші змагання за український характер 

нашої рідної Церкви», – о. Євген 

Іванків, Чікаго, 1992 р. 

Особливо зараз, у час окупації Росією 

території Криму, ми спостерігаємо, 

як наші можновладці в догоду російсько 

налаштованим сепаратистам 

жертвують українським, аби лише вони 

були задоволені, аби не кричали, не виступали. 

А ми далі маємо сидіти тихо. 

В описах життя святих можна часто натрапити 

на місця, де описується, як святі 

люди вміли порозумітися з птахами, тваринами, 

звірами, навіть з лютими, і з 

різного роду плазунами, зміями. Звичайно, 

ми розуміємо, що для цього мало 

лише цікавості до них і любови, швидше 

за все людина, яка виходить на контакт 

з твариною, мусить мати і досить високий 

потенціал духовний, щоб це могли 

розпізнати тварини і навіть самі тягнулися до 

такої людини. 

Отець Паїсій дружив з оленем, якому намалював 

на чолі олійною фарбою хрестик. Просив мисливців, 

аби не стріляли довкола монастиря. Але знайшовся 

один смільчак, котрий зігнорував проханням старця 

і вистрелив в оленя. Старець дуже тим засмутився. 

Щоправда, цей чоловік потім потерпів, з ним 

сталося нещастя. 

Про ведмедів, їх було багато навколо монастиря. 

Якось ведмідь на вузькій стежці стрівся зі 

старцем і пропускав його, ступивши на край 

стежки. Старець показав йому рукою, аби той 

йшов, а ведмідь лапою вхопив за рукав і посунув, 

аби той ішов. 

А взагалі, казав старець, ведмеді егоїсти. І лякливі. 

Якщо перед ним не покажеш страху, то навпаки, 

тікають. Старець промовляв до ведмедів, вони слухали: 

«Завтра не приходь, будуть люди». Не боявся 

він навіть змій, щораз виставляв їм консервні 

баночки з водою, аби мали можливість у посушливий 

період напитися. І приказував: «Іди вже геть, 

не лякай людей». Хочеться, аби люди, християни 

розуміли, що Господь створив собак, котів, пташок 

Християнином не народжуються, 

християнином стають 

жувалися лише недільними проповідями, 

а збирали ще додатково своїх 

«овечок» на духовні бесіди, бажано 

щотижня в час Великої Седмиці. 

Нічні чування, спільна молитва в 

певні дні, в певні години, оголошені 

Ольгерд був християнином, але зрадив 

Христові і став поганином. У час, 

коли душа його перебувала в темряві, 

жертвою його переслідувань стали серед 

інших місцевих достойників – брати 

Антоній та Іоан. Їх охрестив у місті 

Вільному священик-русин Нестор. Ольгерд 

кинув їх до в’язниці лише за те, що 

вони відмовилися у піст їсти м’ясо, і 

тримав їх там цілий рік. Іоан, таки спокусився, 

піддався умовлянням Ольгерда, 

і за це були обидва відпущені на 

волю. Повернув їм князь і їх достоїнства. 

Антоній, вийшовши на волю, не 

змінив своїх поглядів, далі дотримувався 

християнського звичаю, за що невдовзі 

знову був ув’язнений. А Іоанові 

священиками, дадуть дуже багато. 

Лише не лінуватися! Адже просимо 

щодня, повторюючи молитву святого 

Єфрема Сиріна: «Духа лінивства не 

дай мені, Господи», а це стосується в 

першу чергу саме священиків. 

Зараз ми молилися за душі безвісті 

пропалих, і всіх, хто зачислений до 

небесної сотні. Слухали духовні настанови: 

як правильно сповідатися, поводити 

себе під час Літургії, коли хреститися, 

кланятися, клякати. Згадували 

Новомучеників землі Холмської, 

співали постові пісні. 

У храмі Успіння Пресвятої Богородиці 

у Львові вже втретє у березні, 

після Хрестопоклонної неділі (на половині 

посту – дороги до Покаяння) 

відбудуться нічні чування. На перший 

погляд парафіяни лякаються: «Цілу ніч! 

Це не для мене…». Та є такі, які поду- 

ГІДНІ НАСЛІДУВАННЯ 

Святі литовські мученики 

Антоній, Іоан, Євстахій 

Було це в час, коли наша нещаслива Русь втратила і волю, 

і долю, і славу своїх предків, в роках 1341-1377. Це якраз роки 

правління у Литві (нашого північного сусіда), князя Ольгерда, 

сина Годиміна, який був і володарем на той час більшої частини 

Руських земель. А землі наші тоді вже напилися сповна 

крові, сліз, залишилися лише могили і сумні згадки про те, що 

крамоли і незгоди з’їли нашу славу і … жеруть нас донині. 

ХРИСТИЯНИ І ТВАРИНИ 

Серце, наповнене любов’ю, 

відчувають не лише люди, 

а й тварини 

на розраду і поміч людині, а не для того, щоб людина 

служила тваринам. 

У наш час є дуже модно тримати різних тварин 

у своїх домівках, можна зауважити, що часто ставлення 

людини до тварини стає ненормальним і переходить 

усякі межі розумного. 

Ось приклад: було це десяток років тому. Я вийшла 

з дому до церкви – в цей день було велике свято 

– Успіння Пресвятої Богородиці. Одягнена і зачесана 

була, як і належало, святково. На трамвайній 

зупинці якась молодава жінка стала пильно дивитися 

на мене, а далі запитала: 

– А що, сьогодні якесь свято? 

– Так, сьогодні Успіння Пресвятої Богородиці, - 

відповіла я. 

Жінка аж голову втягнула у плечі і тихо вимовила: 

– Сьогодні Успіння… – Повторила ще раз, а потім 

зі сльозами на очах стала нарікати: – Я з тими котами 

вже дійшла аж до того, що забула про таке свято! 

Вони вже скоро з’їдять мене і з’їдять мою душу! 

Таке свято, а я і не пам’ятаю! Я пожаліла одного кота, 

потім прийняла іншого, далі один за одним стали 

приходити до моїх котів, ще і ще коти... І тепер я вже 

не маю чим їх годувати, усю свою пенсію трачу на них, 

мають: «А що, якби я…», – і тоді ще 

трішки підтримати людину на дусі, і 

вона вже сміливо прийде, витримає і 

ще й подякує, що запросили. Таких 

прикладів маємо немало. 

Що дає одне лише почергове безперебійне 

читання Псалтиря усіма 

учасниками! У того, хто підходить до 

читання, здійснюється біля серця 

особливе почуття, трепет душі. 

Управа Братства висловлює особливу 

подяку митрофорному протоієрею 

Ігореві Бурмилі за підтримку й організацію 

цього молитовного подвигу. 

Отець Паїсій Святогорський казав: 

«Ми часто чогось просимо у Бога, та 

не знаємо, що ціна цього може бути 

дуже високою. Так само при бажанні 

проявити якісь старання, чи 

зробити щось угодне Богові, самі 

можемо заплатити за це і немало». 

совість не давала спокою настільки, що 

вирішив сміливо стати перед князем і 

визнати Ісуса Христа і свою попередню 

слабкість. 

Кілька років їх князь тримав у важких 

умовах у в’язниці, а далі, бачучи, 

що вони не піддаються умовлянням і 

не просять пощади, наказав повісити 

спершу Антонія, а трохи пізніше Іоана 

на великому дубі. Це відбулося 14 і 24 

квітня. 

Один з молодих достойників, які 

були в оточенні Ольгерда, а звали його 

Євстахієм, так перейнявся силою віри 

братів, що й сам став голосно прославляти 

Христа, за що постраждав ще 

сильніше від Антонія та Іоана. Його 

мучили дуже нещадно, різали поступово 

його тіло, здирали живцем шкіру, а 

потім повісили на тому ж дубі. Дуб для 

литовців вважався тоді деревом священним. 

Але сталася надалі зміна у князя 

литовського, він перестав переслідувати 

християн, дозволив зрізати цього 

дуба. А згодом навернувся до християнства 

і навіть закінчив життя своє у 

монашому постригу. 

Часто людина, яка погрузла в 

гріхах, може думати так, як наприклад 

пояснює святий Іоан Золотоустий: 

«Якщо побачимо на новій одежі одну, 

другу чи третю пляму, це завдає нам 

прикрості, а коли наша одежа вже знищена, 

тоді не дбаємо й не тужимо – хай 

буде хоч у болоті». 

бо як не дати їм їсти? Кидаються, злючі, і на мене. 

Я сьогодні ще не мала нічого в роті, а встала 

ранісінько і приїхала до Львова... 

Надійшов трамвай. Я витягнула з гаманця 

п’ять гривень і ткнула нашвидку жінці: 

– Зробіть собі сьогодні свято ( за 5 гривень 

тоді ще можна було собі догодити). 

Вона аж оторопіла і стала махати рукою мені, 

бо я вже була в трамваї. 

Ця історія залишилася у моїй пам’яті назавжди, 

а надто та жінка, опущена, нещасна, принижена 

тими істотами, яких спасала і годувала. 

А ось інший приклад: на базарі, теж приблизно 

у ті нелегкі часи, коли люди рахували кожну копійчину, 

молода жінка говорить до продавця м’яса: 

«Вріжте мені два пластерки полядвички для моєї 

киці». Мене аж ніби струмом пронизило, адже рідко 

хто тоді міг собі купити навіть ті два-три плястерки 

полядвички! 

А що вже витворяють люди нині з котами, собаками! 

Це часто схоже на якесь ідолопоклонство, 

тратять на них великі гроші, одягають у всякі шиті і 

в’язані речі, дають їм людські імена, що аж губишся 

– це кличуть дитину чи собаку? Їдять навіть з одних 

мисок, цілуються і сплять під одною ковдрою, хоронять 

на цвинтарях, роблять надгробки з фотогрвфіями,.. 

не кажучи вже про те, як загаджують 

собаки тротуари, сквери і клумби. А ще годинами 

оповідають один одному про своїх улюбленців, 

замість присвятити той час, і кошти, можливо, для 

якоїсь дитини-сироти. Одним словом, треба у всьому 

мати міру і любити тварин з розумом. Особливо 

це стосується тих, хто вважає себе християнином. 

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.


Кавказ Тараса Шевченка 

(ПОЕТИЧНИЙ РЕМІКС НА ЗЛОБУ ДНЯ) 

Володимир ХАРКО 

(Якову де Бальмену) 

Хто дасть голові моїй воду, моїм очам – джерело сліз, 

щоби я день і ніч міг плакати над побитими народу мого? 

Ой, коли б голова моя стала водою, а око моє за джерело сльози, 

то я плакав би вдень та вночі над побитими народу мого!.. (Єремія 9:1) 

За горами гори, хмарами повиті, 

Засіяні горем, кровію политі; 

Споконвіку Прометея 

Там орел карає, 

Що день Божий довбе ребра 

Й серце розбиває: 

Довбе орел двоголовий 

Груди у народу: 

Прагне вирвать серце, душу, 

Ментальність, свободу… 

Розбиває двоголовий 

Орел ребра люду, 

Нацьковує брат на брата 

І сіє облуду, 

Пропаганду розвиває, 

Щоб нарід розбити, 

Розділити по дурницях, 

Щоб йому не жити… 

Розбиває, та не вип’є 

Живущої крови, - 

Воно знову оживає 

І сміється знову. 

Не вмирає душа наша, 

Не вмирає воля, 

І неситий не виоре 

На дні моря поля! 

Не скує душі живої 

І слова живого, 

Не понесе слави Бога, 

Великого Бога. 

Скільки б неправді не радіти, 

Не сіяти брехні посів – 

У злобі можна вік прожити 

Обманом перейти весь світ – 

Але повернення не буде, 

Бо Божий дух дає всім знак. 

В душах розвіється облуда, 

Народ побачить правий шлях 

І скріпиться борнею правди 

І вірою в живого Бога, 

Позбудеться він злої кривди – 

Добра проясниться дорога! 

Не нам на прю з Тобою стати, 

Не нам діла Твої судить: 

Великий Боже наш! Нам 

плакать, 

Нам тільки плакать, плакать, 

плакать 

І хліб насущний замісить 

Кривавим потом і сльозами. 

Кати знущаються над нами, 

А наша правда п’яна спить! 

Хоч не одне вже покоління 

Заснула правда на землі, 

Але надходить мить прозріння – 

Світло видніється в імлі! 

Лиш віра нам дає відвагу, 

Надія повнить нам серця, 

Що ми дійшли спасіння рогу – 

Любов не відверне лиця! 

Творім добро – і кривда 

скресне – 

Протверезіє наш народ, 

Гідність в особі знов воскресне 

І правдою здолаєм зброд! 

Коли ж вона прокинеться? 

Коли ж одпочити 

Даси, Боже, утомленим? 

І нам даси жити? 

Ми віруєм Твоїй силі 

І Духу живому: 

Встане правда, встане воля, 

І Тобі одному 

Поклоняться всі язики 

Вовіки і віки. 

А поки що – течуть ріки, 

Кривавії ріки!.. 

За горами гори, хмарами повиті, 

Засіяні горем, кровію политі! 

Отам-то милостиві Ми 

Ненагодовану і голу 

Застукали сердешну волю 

Та й цькуємо… 

І так щоразу, 

Як впоперек царька наказу 

Народ встає до боротьби, 

(Пам’яті новітніх героїв) 

То проти їх – загін спецназу 

З кийками, як до молотьби, 

А коли страх їх огорта, 

То зброя в них уже тривка: 

Не шкода смерті їм – чиєїсь, 

Лиш не своєї… 

Лягло кістьми 

Людей муштрованих чимало. 

А сліз? А крови? Утопить 

Усіх царків би стало 

З дітьми й внучатами, втопить 

В сльозах удових… А дівочих, 

Пролитих нишком серед ночі! 

А матерніх гарячих сльоз! 

А батьківських, старих, кривавих! 

Не ріки – море розлилось, 

Огненне море!.. 

Ціла сотня – Небесна сотня 

полягло, 

А понад триста ще й пропало, 

Хоч і бандита вже прогнали, 

Та скільки ще проблем 

зістало?.. 

Ділити прагнуть вже державу 

Ординці мляві… 

Слава, слава 

Хортам, і гончим, і псарям, 

І нашим батюшкам-царям! 

Слава! 

І вам слава, сині гори, 

Кригою окуті; 

І вам, лицарі великі, 

Богом незабуті! 

Борітеся – поборете: 

Вам Бог помагає; 

За вас сила, за вас воля 

І правда святая! 

„Чурек і сакля – все твоє, - 

Воно не прошене й не дане, 

Ніхто й не візьме за своє, 

Не поведе тебе в кайдани. 

У нас…На те письменні ми, 

Читаєм Божії глаголи, - 

І од глибокої тюрми 

Та до високого престола 

Усі ми в золоті – і голі. 

Хоч унітази золоті, 

І золота у нас хлібина, 

Ми прагнемо багатства сину: 

Нехай не нишпорить в зубах, 

А чинить лише трах-бабах… 

До нас в науку! Ми навчим 

Почому хліб і сіль почім… 

Ми не погани, - 

Ми настоящі християни: 

Храми, ікони, 

Усе добро – сам Бог у нас! 

І газ, і благодать у нас, 

Найбільше простору і п’яних… 

Брехнею „рускій мір” лиш 

славний! 

І загребущий повсякчас… 

Нам тільки сакля очі коле: 

Чого вона стоїть у вас, 

Не нами дана? Й чом ми вам 

Чурек же ваш та вам не кинем, 

Як тій собаці! Й чом ви нам 

Платить за сонце не повинні! 

Та й тільки ж то! 

Ми малим ситі! 

Ситі ви тим карликом- 

І одним і другим, 

Що дідьку лисому є слуги, 

І люд мордують… 

А зате, 

Якби ви з нами подружились, 

Багато б дечого навчились. 

У нас же й світа!.. Як на те – 

Одна Сибір неізходима! 

А тюрм! А люду! Що й лічить! 

Од Молдаванина до Фіна – 

На всіх язиках все мовчить… 

Бо благоденствує!.. 

Тепер 

Молдова, Грузія і Фіни 

В Європу йдуть, а хам попер 

Москві продати Україну, 

Бо гроші вкрадені… 

У нас 

Святую Біблію читає 

Святий чернець і научає, 

Що цар якийсь-то свині пас 

Та дружню жінку взяв до себе, 

А друга вбив – тепер на небі! 

От бачите, які у нас 

Сидять на небі! Ви ще темні, 

Догматами не просвіщенні! 

У нас навчіться! В нас дери, 

Дери та дай, 

І просто в рай, 

Отак благословив москаль 

Ординця-хама на правління, 

Щоразу проявляв оскал, 

Хоч проповідував спасіння… 

І плодом цього став терор 

І зрада рідного народу… 

Він мріяв лише про фурор – 

Народ боровся за свободу, 

За право жити і творити, 

За гідність кожної особи! 

А банда думала, як вбити 

І проявити власну злобу… 

Хоч і рідню всю забери! 

У нас! Чого-то ми не вмієм? 

І зорі лічим, гречку сієм, 

Французів лаєм, продаєм 

Або у карти програєм 

Людей, - не Негрів, а таких, 

Таки хрещених, та – простих. 

Ми не Гішпани! Крий нас, Боже, 

Щоб крадене перекупать, 

Як ті Жиди. Ми по закону!..” 

Закон, як дишло – в світі злоби 

Стає знаряддям для кріпацтва. 

Душа безправна вже в утробі… 

Розтління сіють ще в юнацтві… 

І все по праву, по закону 

Реалізують свою волю, 

А потім мучаться до скону 

І проклинають власну долю!.. 

По закону апостола 

Ви любите брата! 

Суєслови, лицеміри, 

Господом прокляті! 

Ви любите на братові 

Шкуру, а не душу, 

Та й лупите по закону: 

Дочці на кожушок, 

Байстрюкові на придане, 

Жінці на патинки, 

Собі ж на те, що не знають 

Ні діти, ні жінка! 

Не здогадуються навіть: 

Що то за причина, 

Що він дома не ночує, 

Знизує плечима. 

За Отечество так дбає, 

Нарід обкрадає, 

Всім по хотям догоджає – 

На то владу має. 

І регалії, й посади – 

Все цьому сприяє. 

І церковні словоблуди 

За це вихваляють: 

Думають, що панувати – 

Це по- християнськи, 

А служити свому люду 

Хіба по-поганськи? 

За кого ж Ти розпинався, 

Христе, Сине Божий? 

За нас, добрих, чи за слово 

Істини? Чи, може, 

Щоб ми з Тебе посміялись? 

Воно ж так і сталось! 

Храми, каплиці і ікони, 

І ставники, і мірри дим, 

І перед образом Твоїм 

Неутомимії поклони 

За кражу, за війну, за кров, - 

Щоб братню кров пролити, 

просим, 

А потім в дар Тобі приносим 

З пожару вкрадений покров! 

О, скільки храмів в Україні 

Відновлювали, будували… 

А у буденщині своїй тільки 

брехали 

Й нагло крали… 

Чи ж можна просто так 

грішити, 

Сподіючись на Божу милість? 

Чи варто, як худоба жити, 

Вважаючи, що це вже зрілість? 

І що дасть одягання митри, 

Коли у серці пустота? 

Багатство не спаса від смерти, 

Ані правління на літа! 

Лиш чистота думок і праця, 

Не лицемірність у любові 

Характер творить, наче криця, 

Провадить душу до обнови! 

Просвітились!.. Та ще ж хочем 

Других просвітити. 

Сонце правди показати 

Сліпим, бачиш, дітям!.. 

Все покажем – тільки дайте 

Себе в руки взяти: 

Як і тюрми мурувати, 

Кайдани кувати, 

Як їх носить, і як плести 

Кнути узлуваті, 

Всьому навчим, тільки дайте 

Взяти свої гори, - 

Останнії, бо взяли вже 

І поле, і море! 

Так і нині хамовиті 

ординці прокляті 

Намагаються все взяти, 

Україну взяти… 

Не спішіте, схаменіться! – 

Можете вдавитись… 

Як Московію розділять 

зможем подивитись! 

* * * 

І тебе загнали, мій друже єдиний, 

Мій Якове любий! Не за Україну, 

А за її ката довелось пролить 

Кров добру – не чорну; 

довелось запить 

З московської чаші московську 

отруту! 

О, скільки ж пролито 

вкраїнської крови 

За різні режими, за ріднеє 

слово? 

Здавалось би досить! 

Та знову пролито Кров 

цілої сотні! 

А їм би ще жити… 

Вони ж воювали за людськую 

гідність! 

А карлики й хами вчинили 

цю підлість… 

О, друже мій добрий! 

Друже незабутий! 

Живою душею в Украйні витай; 

Літай з козаками понад 

берегами, 

Розриті могили в степу назирай, 

Заплач з козаками дрібними 

сльозами, 

І мене з неволі в степу виглядай! 

Виглядай, народе, кращу 

собі долю 

У спільноті вільних, 

спільноті достойних. 

Для цієї справи рук не покладай! 

І на кожнім кроці 

обороняй волю – 

Тільки так досягнеш ти висот 

пристойних! 

На марні ж багатства ти не 

зазирай! 

А поки що – мої думи, 

Моє люте горе 

Сіятиму: нехай ростуть 

Та з вітром говорять… 

Вітер тихий з України 

Понесе з росою 

Тії думи аж до тебе; 

Братньою сльозою 

Ти їх, друже, привітаєш, 

Тихо прочитаєш… 

І могили, степи, гори, 

І мене згадаєш. 

Згадайте нарід свій, державу, 

Герої сотні в небесах! 

Хай в цілім світі буде слава! 

А гідність – у людських єствах! 

ГЕРОЯМ УКРАЇНИ СЛАВА! 

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ 

Памяти Василя Третецького 

25 березня 2014 року відійшов у вічність Василь 

Пилипович Третецький, відомий на Полтавщині й на 

Харківщині громадський і політичний діяч, вірний син 

свого народу та великий патріот України. 

Він помер через дев’ять 

днів після того, як у Миргороді 

групою невідомих осіб було 

вчинено збройний замах на 

його життя, внаслідок якого 

Василь Пилипович отримав 

тяжке вогнепальне поранення. 

Дев’ять днів і ночей лікарі 

боролись за життя Василя 

Третецького, але, на жаль, не 

змогли його врятувати… 

Звістка про смерть Василя 

Пилиповича стала тяжким 

ударом не тільки для його 

рідних та друзів, а для всіх, хто 

хоча б трохи знав цю людину 

або мав нагоду з нею спілкуватися на життєвому шляху. 

В.П. Третецький народився на Покрову, 14 жовтня 

1955 року, в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької 

області, де минуло його дитинство і шкільні роки. По 

закінченні Тульчинської десятирічки він поступив до Харківського 

військового авіаційно-технічного училища і 

закінчив його в 1975 році. Свою військову кар’єру Василь 

Третецький розпочинав у віддалених гарнізонах Далекого 

Сходу. Тут він познайомився зі своєю майбутньою 

дружиною Світланою Миколаївною, яка пізніше 

народила йому доньку Євгенію та сина Сергія. Тут, на 

Далекому Сході, В.П. Третецький закінчив Уссурійський 

державний педінститут, здобувши філологічну освіту. 

Понад 20 років віддав службі у Збройних силах Радянського 

Союзу, а потім і незалежної України. Він був 

одним із перших офіцерів, які присягнули на вірність 

народові України, одним з перших вступив до Спілки 

офіцерів України. За впровадження у війську української 

мови Полтавське обласне товариство «Просвіта» ім. 

Т.Г. Шевченка нагородило його премією імени Симона 

Петлюри. Військову службу В.П. Третецький закінчив у 

званні підполковника, а згодом йому було присвоєно 

звання полковника запасу Збройних сил України. 

Із 1994 по 2001 рік В.П. Третецький був Миргородським 

міським головою і одночасно очолював Асоціацію 

міст Полтавщини, брав активну участь у розбудові та 

зміцненні місцевого самоврядування. У 1996 році завдяки 

меру Третецькому Миргород став лідером малої приватизації 

в Україні. Зумів згуртувати навколо себе національно-патріотичні 

сили Миргородщини. Як міський 

голова він також доклав значних зусиль для повернення 

вулицям Миргорода історичних найменувань та 

ліквідації в місті тоталітарних символів минулого. За його 

ініціятивою в місті було встановлено пам’ятник засновнику 

миргородського курорту Івану Зубковському та 

належно вшановано пам’ять цього визначного діяча. 

Занадто активна та незалежна позиція Миргородського 

міського голови подобалася далеко не всім. Тому в 

2000 році керівництво Полтавської облдержадміністрації 

організувало дострокове усунення В.П. Третецького з 

посади міського голови. На Слобожанщині Василь Третецький 

став одним з лідерів національно-демократичного 

руху, брав активну участь в Помаранчевій революції, 

займався просвітянською діяльністю. Він увійшов 

до Свято-Дмитрівської парафії УАПЦ, став співорганізатором 

Свято-Дмитрівського доброчинного фонду, 

коштом якого відбудовується давня слобожанська святиня. 

Завдяки В.П. Третецькому священнослужителі Української 

Автокефальної Православної Церкви дістали 

вихід на харківські телеканали, а зі Свято-Дмитрівського 

храму стали проводитися прямі трансляції різдвяних і 

великодніх свят. 

У 2005 році В.П. Третецький був призначений заступником 

голови Харківської облдержадміністрації з гуманітарних 

питань. За вагомий особистий внесок у соціяльно-економічний 

та культурний розвиток Харківщини був 

нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. 

Із 2007 по 2010 рік Василь Третецький очолював телерадіокомпанію 

«Право-А/ТВК», розбудовуючи на Харківщині 

інформаційний простір. За його ініціативою було 

створено телевізійний прес-центр «Майдан Свободи», 

відкрито кілька нових телевізійних проєктів, зокрема дитячий, 

започатковано щорічні Шевченківські читання, які 

дотепер проходять на базі Національного юридичного університету 

імені Ярослава Мудрого. У 2010 році В.П. Третецький 

став членом Національної спілки журналістів. 

Після побиття студентів на Євромайдані він ініціював 

створення у Миргороді Штабу національного спротиву 

диктатурі й фактично очолив цей Штаб. Для київського 

Майдану В. Третецький організовував збір 

коштів, теплих речей та харчів і разом із сином Сергієм 

сам неодноразово стояв на майданівських барикадах. 

Миргородці обрали Народну Раду Миргородщини, 

яку доручили очолити Василеві Пилиповичу. Безкомпромісна 

позиція Василя Третецького стала причиною 

замаху на його життя, який був учинений серед білого 

дня, у самому центрі курортного міста. 

Василь Пилипович Третецький загинув у розквіті сил, 

проживши цікаве і змістовне життя. Поховали пана Василя 

з військовими почестями на харківському кладовищі 

№ 13, де місяць тому знайшов свій спочинок ще 

один герой Небесної Сотні - Влад Зубенко. Віримо, що 

ці жертви не були марними. Віримо, що герої не вмирають. 

І з вірою в торжество Добра та Справедливости 

будемо продовжувати їхні справи. 

Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.

8 

Дитяча 


сторiнка 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: vegauaoc@gmail.com 

Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

БЛАГОВІЩЕННЯ – одне з найрадісніших свят 

року. Саме цього дня архангел Гавриїл з’явився Діві 

Марії з вісткою про те, що Вона покликана стати матір’ю 

Ісуса Христа – Сина Божого. Однак на це мала 

бути згода самої Діви Марії. Архангел Гавриїл промовив 

слова, які ми щодня повторюємо у молитві: «Радуйся, 

благодатна, Господь з Тобою! Благословенна 

Ти між жінками». І Божа Обраниця покірно та трепетно 

прийняла цей дар – стати Матір’ю. 

ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ (Вербна 

неділя) – остання неділя перед Великоднем й одне 

з найдавніших свят Церкви. А історія цього свята 

така. За кілька днів до свята Пасхи Ісус із учнями вирушив 

до Єрусалиму. Для урочистого в’їзду в місто 

Христос вибирає не коня, який у давні часи був символом 

війни, а осла, який представляв мир. «Осанна! 

Благословен той, хто йде в ім’я Господнє», - вигукували 

люди, помахуючи пальмовими вітами і розстеляючи 

перед Ісусом свій одяг, наче пишний килим. 

На згадку про цю подію у Вербну неділю ми приносимо 

до храму гілочки верби, а священик освячує 

їх. Після освячення люди легенько торкаються цими 

гілочками та промовляють одне до одного: «Не я б’ю, 

верба б’є, за тиждень – буде Великдень». 

Тиждень перед Великоднем називається Страсний. 

Перші три дні цього тижня на богослуженнях ми слухаємо 

Євангеліє, яке переказує останні розмови Ісуса 

з учнями. Особливим днем є четвер, коли пригадуємо 

Тайну Вечерю і христові Страсті. 

Апостоли приготували пасхальну вечерю і разом 

з Ісусом Христом сіли до столу. Під час вечері Ісус 

узяв хліб, поблагословив його, переломив, дав їм і 

сказав: «Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається 

на відпущення гріхів». Потім Він узяв чашу 

і сказав: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя, що за вас 

проливається на відпущення гріхів». Так Ісус установив 

таїнство Євхаристії. 

ЖИЛО собі на білому світі Щастя. 

Милувалося воно своїм життям, 

тішилося, веселилося. Стрибало, 

підстрибувало аж до Сонечка, до Місяця, 

до зірочок, купалося в потічках та 

річечках, мандрувало горами, долинами, 

та якось замислилось: «А для чого мене 

створив Господь? Яке завдання, яку 

місію я маю виконувати тут, на цій прекрасній 

землі?». І зрозуміло воно, що 

має піти помежи люди, що воно повинно 

жити з людьми. От заходить до першого 

господаря та й каже: « Я хочу побути 

з тобою». А господар втішився: 

«Добре, заходь, Щастя, будемо жити з 

тобою разом, будемо спілкуватися, балакати, 

мудрувати. Бо тільки та людина 

найрозумніша, яка має Щастя. От я і 

буду найрозумнішою людиною в світі». 

Дивним видався той господар, якимось 

не таким, з ким Щастя хотіло б 

жити, і втекло воно від нього. 

Заходить Щастя до другого господаря 

і каже: « Я хочу побути з тобою». 

Втішився чоловік. Та не знав, що з Щастям 

зробити. Поміркував: «Я його вип’ю 

і воно буде моє». І став пити те своє 

Щастя, і від того був щасливим-прещасливим. 

Та усього Щастя випити неможливо. 

Тому і від того господаря пішло 

воно далі, помежи люди. 

Квітень квітує! 

Квітнуть вишні, абрикоси, 

Зеленіють верби коси... 

...і зайчик сонячний сміється, 

Бо теплий дощик з неба ллється. 

Кожна свята Літургія – це така ж тайна Вечеря, 

в якій брав участь Ісус Христос. Він присутній разом 

з нами на кожній Службі Божій, і ми причащаємося 

Його Тіла і Крові. 

Після Тайної Вечері Христос з учнями пішли до Гетсиманського 

саду. Ісус попросив учнів, щоб вони молилися, 

а сам відійшов трохи далі, припав до землі та 

в смутку промовив: «Отче, коли хочеш, можеш відняти 

від мене ці муки і смерть. Але не моя, а твоя нехай 

буде воля». Коли Ісус 

повернувся, то апостоли 

спали, і Він сказав їм, що 

треба молитися, аби мати 

силу не грішити. Ісус і до 

нас звертається з проханням 

про молитву. 

У Великий четвер ми 

ідемо до церкви на 

«Страсті Христові». Це 

таке богослужіння, на якому 

читають 12 фрагментів 

із Євангелій про страждання 

і смерть Ісуса Христа. 

Перебуваючи цього дня у 

храмі, ми разом з Ним проходимо 

хресну дорогу. 

Велика п’ятниця – це 

день смерті Ісуса Христа. 

Марія ГОРБАЛЬ 

Казка про щастя 

Заходить до третього господаря, а 

той третій каже: «Я тебе з’їм, з’їм, і буду 

я! Я сам! Щ-а-с-л-и-в-и-м!». І став господар 

їсти своє щастя. Довго він їв, їв, і 

був таким щасливим! 

Та щастю набридло, що його їсть 

якась ненажера, і воно, понадкушуване, 

втекло від того третього чоловіка, і пішло 

воно далі до людей. 

Заходить до четвертого господаря, а 

той, побачивши Щастя, навіть нічого не 

кажучи, закрив його у залізній клітці , і 

став ту клітку із щастям тримати біля 

себе. Був т-а-к-и-й щасливий! Заграбастав 

величезну територію лісу, повикорчовував 

дерева. А в лісі жили лисички, 

вовчики, ведмедики, олені, лосі, кабанчики, 

борсучки, білочки, звило гніздечка 

багато-пребагато пташків, а в тих 

гніздечках були їхні діточки – пташенятка. 

Усе понищив той четвертий господар, 

коли ухопив і посадив до клітки Щастя. 

І в тому лісі вибудував собі такі велетенські 

палаци, і то так багато їх вибудував, 

що й сам не знав, де який палац є 

та що в ньому він заховав. Тому тримав 

велику прислугу, щоб його водила по тих 

палацах і показувала йому його добро. 

А Щастя, замкнене в залізній клітці 

того ненажери, томилося, мучилося, 

дихати не мало чим, навіть стало плакати. 

І враз побачило Щастя невеличку 

шпаринку, таку малесеньку, як найтонша 

голочка. І стало Щастя тією шпаринкою 

виповзати. Виповзало, виповзало, аж 

поки цілком не вирвалося на волю. І 

втекло Щастя від того страшного чоловіка, 

ні, це не просто чоловік, це страшне 

страховисько в чоловічій одежі. 

Та люди не забули про отой ліс, де 

так багато було знищено невинних 

звірят, молоденьких пташенят, коли зводив 

собі палати отой четвертий ненажерливий 

чоловік. 

А щастя, хоч воно вже цілком було 

зневірилося в людях, і таке було втомле- 

Квітневий календарик 

маленького українця: 

7 квітня – Благовіщення Богородиці 

13 квітня – Вербна неділя, освячення лози 

14 квітня-19 квітня – Страсний тиждень 

20 квітня – Воскресіння Христове 

Він добровільно приніс себе в жертву за гріхи всього 

світу. Йосиф Ариматейський і Никодим зняли тіло 

Ісуса Христа і положили у новий гріб, який був висічений 

у скалі. Вхід у гробницю закрили великим каменем. 

Цього дня у церквах відбуваються величні богослужіння 

із виносом плащаниці. На ній зображено Христа, 

який лежить у гробі. Плащаницю кладуть посередині 

храму на спеціальне підвищення, при крашене 

квітами. Ісі вірні підходять до неї і з любов’ю цілують 

рани Христа. 

Велика п’ятниця – найсумніший день року, тому ми 

дотримуємося строгого посту. 

ТУРИНСЬКА ПЛАЩАНИЦЯ. Плащаниця– 

це полотно, яким євреї обвивали 

тіло померлої людини. У 

соборі італійського міста Турина 

зберігається велике полотно 

довжиною 4,3м і шириною 

1,1м. Якщо подивитися на 

нього здалеку, то можна побачити 

нечіткі обриси 

постаті чоловіка 

зі слідами ран, 

завданих терновим 

вінком, бичами 

і цвяхами. Багато 

вчених 

стверджують, що 

це справжня плащаниця Ісуса Христа і що 

Його тіло зникло без її розгортання. Під 

час дослідження цього полотна один невіруючий 

професор раптом прошепотів: 

«Він дійсно воскрес!». 

Велика субота – це день спокою і очікування. 

«Нехай мовчить усяка плоть 

людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом 

і ні про що земне у собі не помишляє», 

– співають на святій Літургії. Ми йдемо до 

церкви у передчутті великої радості і 

торжества. 

Сторінку підготували Оксана КВІТНЕВА та Оксана ХРИСТУК. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: Микола БАНДРІВСЬКИЙ, 

Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ, 

Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи 

особливості стилю. Водночас залишає за собою право редагувати, 

скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк – ВД «Молода Галичина». Зам. № 

не, все ж, пішло далі. Бо пам’ятало, що 

його призначення від Бога – бути помежи 

людьми. 

Заходить до п’ятого господаря, а той 

втішився та й каже: «Щастя, найдорожче, 

ти не образишся, якщо я віддам тебе 

своєму товаришеві? Він дуже гарний чоловік, 

однак він дуже нещасливий, і мені 

його дуже шкода». І віддав те Щастя, яке 

завітало до нього, своєму найдорожчому 

товаришеві. І став його товариш найщасливішим 

у світі. Та від того найщасливішим 

став і той чоловік, який подарував 

йому те Щастя. А потім той товариш 

подарував Щастя своїй сестрі, а сестра 

подарувала Щастя діткам-сиротам, а 

діточки – стареньким дідусю та бабусі, а 

ті – своїм приятелям, а приятелі, в свою 

чергу, – іншим добрим людям, і так веселе 

Щастя переходило від одних до 

других людей. І стало воно таке велике, 

і стало воно таке щасливе, що забуло про 

отих чотирьох попередніх поганих господарів, 

до яких воно потрапило на початку 

своєї мандрівки. 

Бо Щастя не можна ні з’їсти, ні випити, 

ні заговорити, ні сховати. Його можна 

тільки розділити із найдорожчими 

людьми. Тоді воно велике, величне і вічне.

Успенська вежа № 4 (2014)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?