Успенська вежа № 4 (2014)

More documents

Recommendations

Info

2 У тяжкий для України час, захід розпочався соборним молебнем за мир і спокій в України. Прибули представники із усіх 24-х парафій УАПЦ м. Львова. Молитву до Всевишнього за мир прочитав митрополит Львівський Макарій. «Християнство – це релігія миру і любові. Бог, подаючи 10 заповідей Мойсеєві, застерігав не робити зла, любити і шанувати Його творіння, формував найбільші цінності людства. Водночас із заповідей любові ми вчимо своїх ближніх як потрібно ставитися до Бога та до оточуючого середовища. Із перших століть християнство є гнаним – чи у військові буревії, чи в мирний період розвитку: епоха часу ставить перед Христовою церквою нові реалії. За два тисячоліття від народження Спасителя, Христова церква нараховує сотні тисяч мучеників за віру. Навіть у сучасності ми бачимо, як людей переслідують за те, що не зраджують Віри, тримаються ідеалів любові і миру. Українська земля зрошена кров’ю, кров’ю мучеників за Україну, кров’ю за віру. Найжахливішим у новітній історії України є 1930-ті роки. Це є найтрагічніші роки для УАПЦ. Весь єпископат, а це більше 30 єпископів, архиєпископів та митрополитів, декілька тисяч священиків та десятки тисяч вірних – весь цвіт українців, свідомих православних християн залишили світ мученицькою смертю. Сьогодні ми вшановуємо 150-ту річницю з дня народження Митрополита Василя Липківського – першого митрополита УАПЦ, саме як філосова, церковного і громадського діяча. Адже завдяки цій людині, яка зуміла об’єднати мільйони українців, тисячі інтелектуального, культурного бомонду України ми відчули духов- Квітень 2014 150-ліття від дня народження першого митрополита УАПЦ Василя Липківського 20 березня 2014 року львівська громада УАПЦ вшанувала пам’ять першого митрополита УАПЦ Василія Липківського у день 150-ї річниці від дня Його народження у стінах старовинного Успенського храму. Світлина Наталії АНДРІЮК. Звернення НОВИНИ ну незалежність, виражену в Українській Автокефальній Православній Церкві», - зазначив у своєму слові митропорлит Львівський Макарій. Ознайомив присутніх із життєвим шляхом Владики Василія вихованець Львівської духовної семінарії Ярослав Дзюпин. У своєму слові настоятель Успенської церкви м. Львова протоієрей Ігор Бурмило зазначив роль Владики Василія у розбудові свідомості українського населення, зосередив увагу на простоті та харизмі митрополита. Також було проаналізовано шлях до виходу із ізоляції українського православного руху протягом XVII-XX cтоліть. Кость Маркович, викладач Львівської академії мистецтв продекламував для присутніх вірш, присвячений Владиці Василію. Музичною стороною вечір пам’яті супроводжував хор Львівського ставропігійного братства св. ап. Андрія Первозваного. Продовжив пам’ятний захід Голова Львівського ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного Володимир Харко, який присвятив свою доповідь проповідницькому таланту митрополита. «На велике здивування староцерковників російських імперіалістів та безбожної червоної Москви, український народ почав творити нове життя. В Україні почав відроджуватися першохристиянський апостольський дух, який приніс у Київ святий апостол Андрій Первозваний. Не минуло і трьох років, як УАПЦ мала вже 31 єпископа, понад 2500 священиків та понад 2000 парафій», - зазначив п. Володимир. Велику увагу у доповіді було присвячено ролі Тараса Шевченка у працях Владики Василія: «Згадуючи заповіти великого кобзаря Тараса Шевченка, митрополит заповідав від себе: потрібно не тільки молитися за рідну Церкву..., але і щиро працювати на її користь, захищати її від ворогів, благовістити про неї своєму народові, і цим не тільки свою душу, а й душу і життя свого народу спасати». Юрій ФЕДІВ . Голові Верховної Ради України, Виконувачеві обов’язків Президента України Олександру Валентиновичу Турчинову Вельмишановний Олександре Валентиновичу! З Вашої ініціативи відбулися парламентські Шевченківські слухання. На цих слуханнях і одночасно в пресі творча інтелігенція запропонувала: на відзнаку Ювілею Тараса Григоровича Шевченка, чий Дух витав над майданом, надалі президентським указом надати Кобзаревому дню народження статус Державного Свята Національного Відродження України. З огляду на те, що такого акту не відбулося, до 9 березня ц. р. пропонуємо підписати указ до 22 травня, адже 2014-ий в усьому світі визнано Шевченковим роком. Вважаємо, що цей Ваш державницький акт засвідчить перед усім світом, як нова українська влада, поставлена Майданом, шанує вітчизняного Пророка, ще тісніше згуртує український народ довкола Шевченкового Заповіту «Борітеся – поборете!», ще вище піднесе патріотичний дух нації в годину випробування. З повагою Герої України, Шевченківські лауреати: Іван ДЗЮБА, Дмитро ПАВЛИЧКО, Микола ЖУ- ЛИНСЬКИЙ, Роман ІВАНИЧУК, Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, Ігор КАЛИНЕЦЬ – Львів, Василь ЗАХАР- ЧЕНКО – Черкаси, Степан ПУШИК – Івано-Франківськ, Степан КОЛЕСНИК – Київ, Анатолій КИ- ЧИНСЬКИЙ – Херсон, Дмитро КРЕМІНЬ – Миколаїв, Василь ШКЛЯР – Київ; письменники: Микола РЯБИЙ – Вінниця, Вадим ВІТКОВСЬКИЙ – Вінниця, Василь БОНДАР – Кіровоград, Григорій КЛОЧЕК – Кіровоград, Григорій ЛЮТИЙ – Запоріжжя, Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ – Одеса, Олександр ВЕРТІЛЬ – Суми, Василь ГОРБАТЮК – Хмельницький, Галина ГАЙ – Київ, Анатолій ГАЙ – Київ, Людмила ЯРЕ- МЕНКО – Вінниця. Березень року Божого 2014 р. Історія парафії Кожна громада має свою історію, але в громади Папандуа вона дуже дивна. Церква святого Володимира у Папандуа, маленькому містечку на півдні Бразилії, вважається першою в Бразилії, яка підпорядкувалась митрополиту Іоану Теодоровичу. Українці імігрували у місцевість навкола Папандуа наприкінці ХІХ століття. Спочатку вони оселилися у селищі Ірасеміні, близько 15 км від Папандуа. У той час там був побудований величезний грекокатолицький храм. У 1922-му році деякі вірні були розчаровані у місцевому греко-католицькому духовенстві та почали розважати про історичну церкву своєї батьківщини. Тож вони написали листа голові Української Автокефальної Православної Церкви в США митрополитові Іоану Теодоровичу з проханням надіслати православного священика, щоб опікувався їхнім духовним життям. У 1930-му владика Теодорович послав до Бразилії отця Григорія Онищенка. Нова православна громада була започаткована у місті Ірасеміні (нині приміська територія Папандуа). У 1932-му році був зареєстрований статут громади в офісі місцевого врядування і в 1933-му було завершено будівництво нового храму. Храм мав три куполи. Громаду складали приблизно 52 сім’ї, котрі брали активну участь у заходах громади, окрім багатьох інших вірних, які відвідували літургії та церковні служби. Віруючі були в захопленні від насиченого церковного життя, і кількість новоприбулих зростала. Було споруджено будинок 7 х 6 метрів для священика та його сім’ї. Але проблеми не забарились. Греко-католицьке та римо-католицьке духовенство почало переслідувати православних мирян та священика. Через внутрішню незгоду тець Григорій Онищенко переїхав у Курітіба з Папандуа. Деяких православних було арештовано, їм погрожували, їх катували. У 1937-му році, коли запанувала диктатура Джетуліо Варгаса, переслідування посилились. Православним українцям також було заборонено прилюдно розмовляти українською мовою (на той час літургія служаилась українською мовою). У 1939-му отець Дмитро Сідлецький переїхав до Папандуа та намагався боротися з переслідуваннями. Його також було заарештовано у 1941-му, йому наказали залишити громаду. Його було визволено 31 березня 1942-го року. В той рік він відправив святкову пасхальну літургію. Тиск на громаду був настільки сильним та жорстоким, що люди цілими сім’ями імігрували до США, Канади, або до інших регіонів Бразилії. Отець Сідлецький помер у 1945-му та був похований на місцевому православному цвинтарі. Туга та відчуття зради панували у серцях небаготьох правоставних віруючих, які залишалися у Папандуа. Митрополит Іоан Теодорович відвідав парафію у 1954-му році. На той рік громада налічувала лише 8 сімей. З 1945 по 1970 громада Папандуа не мала священика, сужбу відправляли лише кілька разів на рік, коли до них могли приїхати священики з Курітіба. (Курітіба розташована 180 км від Папандуа). Від 1970 до 1989 служб взагалі не проводилось. Храм було зруйновано проти волі вірних у 1983-му. Дивне та підозріле рішення про зруйнування було подане як дозволене владою, деяких віруючих, які протестували, було заарештовано.
Св. Володимира УАПЦ Першого квітня 1989 року отець Єремія Ференц, молодий ієромонах, який був народжений у Папандуа в традиційній греко-католицькій сім’ї та перейшов у православ’я кількома роками пізніше, вирішив відвідати правславних віруючих, які залишилися та відновили громаду після 44-х років занепаду. Нечисленні правослані миряни, які й досі жили в Папандуа, вирішили долучитися до будівництва нового храму. Недавня історія та нові адміністративні вказівки 90-ті роки були поворотним часом для історії православної церкви святого Володимира. Громада ухвалила два важливих рішення: 1) перенести престол зруйнованого на той час храму до маленького містечка Папандуа. Це було важливо, бо на той час вже ніхто з православних не мешкав у Ірасеміна; 2) вести служби португальською мовою, бо більшість українських дисидентів вже не розуміла української мови, до того ж до громади приєднались представники інших етнічних груп. На початку 1989-го року була створена нова громадська рада. Вона складалася з представників різних етнічних груп, серед них були люди православної віри та ті, які перейшли з інших конфесій. Було придбано ділянку за розміром 640 кв м. 10 травня 1992 року отець Єремія Ференц просто неба, біля кукурудзяного поля відправив першу святу літургію. Від того часу громада у криївках влаштовувала заходи зі збору коштів на будівництво. Згодом в Ірасеміні на місці старого престолу було побудовано маленьку капличку. Вона була призвана зберегти православ’я на тому шматочку землі, що його обрали як святе місце перші православні поселенці. Але з часу побудови капличка мала небагато служб, основіні заходи проходили на місці нового престолу. Попри всі зусилля, керівництво церкви зрозуміло, що через брак фінансів вони не можуть побудувати новий храм. І вони вирішили побудувати скромну але велику залю для проведення служб та всіх заходів задля збору коштів. Від того часу бажання мати справжній храм зростало. Ситуація була ганебною - як тільки священик закінчував службу, алтар з іконами та церковним знаряддям прибирали до комори аби звільнити місце для бенкетів та розважальної музики. Проводячи ці заходи, громада збільшувала свою присутність у Папандуа та збирала кошти. У 1993 році отця Єремію Ференца було висвячено на єпископа. Він очолив православну єпархію південної Америки. Але він продовжував бути священиком у Папандуа, тому що іншого священика не було. Єпископ Єремія живе у Курітіба та двічі на місяць подорожує до Папандуа, щоб провести літургію та інші церковні служби. Громаду також впроваджував отець Димітріо Кастілос з 2003-го по 2005 рік та отець Андре Сперандіо в 2006-му. Громада почала побудову храму лише 17 липня 2007 року, більш ніж через 15 років по перенесенню престолу. Від того часу члени громади важко працювали над побудовою храму, вони просили особистих пожертв (від православних та інших) проводили чисельні заходи зі збору коштів (вечері, концерти, продаж їжі, базари тощо. Всі зусилля того варті! Будівництво продовжується, але роботи ще багато. Громада почала збирати кошти важкої місіонерської діяльності. Кількість віруючих збільшується та все більше людей цікавляться православ’ям. Це ознака великого потенціалу Папандуа в найближчому майбутньому. Кожного року 16 дітей приходять ì. Ïàïàíäóà (Áðàçèë³ÿ) на катехизис, і сусіди допомагають організовувати громадські заходи. Парафія вже має свого священика. Отець Грегорі Філакоскі, новий перехрещений з Папандуа був поставлений священиком у січні 2014. Його дружина Наталя, уроженка України, працює регентом. Вона вивчила португальську за кілька місяців та викладає літургійний спів юнацтву. Хор зорганізовано та літургії відправляються на португальскій мові з українським розспівом. У Папандуа два іконописця. Цікаво, що вони сестри-близнята 27 років. Фабіна та Фабієне Задорожні вивчали іконографію в отця Деметріо, православного ієромонаха, який служив на парафії до 2005 року. Сестри Задорожні мають блог з інформацією про їх чудові ікони. Літургія служиться двічі на місяць (кілька років тому було тільки один раз), також служаться вечірні, хрещення та вінчання. Кількість віруючих – 250. Може й небагато, але важливо наголосити, що відродження громади почалось із кількох десятків людей, які молилися у кукурудзяному полі. Нові проекти та плани Головна мета громади заснувати культурно-впливову церкву у Папандуа через асиміляцію людей у православну віру. Через велику кількість нових прихильників архиєписком Єремія Ференц вважає це місто балагодатною землею. Найбільшим бажанням віруючих є завершення побудови храму. За проектом церква мусить бути 29 метрів та вміщати 200 людей. Церква спроектована в українському стилі на честь свого покровителя Володимира Великого та в пам’ять про засновників парафії у 1930-му році. Храм матиме 9 куполів, іконостаси та візантійський розпис на стінах. Цей вражаючий проект походить із глибини сердець віруючих во славу Божу. Також є плани побудувати будинок для священика, аби громада мала необхідну інфраструктуру для утримання священика в Папандуа на постійних засадах. Таке впровадження матиме великий вплив на громаду, оскільки місцевий священик зможе служити літургію кожної неділі та заоохочувати місцеве населення. Також є плани відремонтувати павільйон та побудувати дзвіницю, зовнішні стіни, садиби та доріжки а також пам’ятник святому Володимирові. Але ці плани буде впроваджено лише після побудови храму та будинку священика, бо вони більш потрібні. Найбільшмими труднощами або цілями для православної церкви святого Володимира в Папандуа є: 1) завершити будівництво храму - воно вже триває більш ніж 6 років, поки храм будується, він не заоохочує вірних сповна; 2) побудова будинку священика; 3) підживлення катехизису серед новоохрещених; 4) збільшення громади утричі впродовж 10 років; 5) виявлення та розвиток можливостей для пастирської діяльності духовенства. Наостанок, але найважливіше, ми просимо ваших молитов за православну церкву Бразилії, за українську православну єпархію у південній Америці під впорядкуванням української православної церкви США, її 14 громад, 7 священиків та єпископа Бразилії. В Бразилії є інші конфесії, згідно з офіційним переписом тут проживає 131.571 православних. Бразилія має одну з найбільших економік світу та населення близько 200 мільйонів - п’ята за кількістю насалення країна в світі. Але православних лише 0.00065%, тож Бразилія залишається місцем великих можливостей для тих, хто бажає нести православну віру людям всіх націй. Спеціально для «Успенської вежі» Лука ЯСТРОМБЕК (Бразилія), переклад з англійської Оксани СОРОЧАН (США). Квітень 2014 3 ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ Антуан АРЖАКОВСЬКИЙ: «Я не можу мовчати» (Продовження. Поч. у №-2-3, 2014р.). Я також рекомендую прочитати книгуправославного богослова Олів’є Клемана Rome autrement, який визнає, що послідовники Петра мали велику частку права особистого в управлінні Церквою, котра була їм притаманною. Просто прочитайте главу 21 Євангелія від Іоанна. Але, як показує православна християнська традиція, – і ця відмінність може бути трудно зрозумілою для московських укладачів, – це особисте, але не індивідуальне право. Оскільки власне Церква є непогрішною, а не окремо Папа, як це добре показав великий католицький богослов Бернард Сесбуе. Правда в тому, що в загальному підсумку радянська комуністична ідеологія не зникла з минулого СРСР. Це сьогодні достатньо видно із маніфестацій в Україні проти корумпованого режиму, але і в широкому розумінні проти держави, глубока архітектура котрої не змінилася із часів Сталіна. Але, і для мене це жахливо писати тут, не тільки на вулицях Києва все ще присутні бюсти Леніна. Радянська ідеологія має глубоке коріння навіть у церковному менталітеті сановників Московського патріархата. Те, що ці сановники виступають одночасно проти стремління до духовної демократіїї українського народу і проти спраги народу Божого отримати доступ до єдності Церкви, є глубоко значущим для мене. Московський патріархат страждає від відсутності покаяння, від того, що не очистилися після довгих років компромісу із радянською владою. Як все більше доказують спеціалісти Російської Церкви у Франції (К. Русселе) і в Росії (Н. Митрохін), ця Церква не має чуття історії і не розуміє нових викликів дійсної епохи глобалізації. Я хотів би добавити, що Московський патріархат демонструє ще більше відштовхуючий цинізм. Це пояснює, чому більшість інтелектуалів таємно залишають Московський патріархат, і міцний антиклерикалізм розповсюджується серед російських, українських і білоруських народів. Упродовж моїх останніх 30 років у Православній Церкві я не бездіяв. Коли в 1980 році Московський патріархат йшов на компроміс із радянською владою, я робив усе в різних християнських православних організаціях, щоби допомогти російському народові звільнитися від комуністичного рабства. Я пам’ятаю, як завдяки праці Кирила Ельчанінова я приніс деяку кількість рулігійної літератури та комп’ютери дисидентам, таким як Олександр Огородніков і Віктор Попков. Пізніше, коли СРСР розпався і Московський патріархат пережив духовне оновлення, завдячуючи в основному християнським дисидентам і релігійній літературі російської еміграції, я зробив усе, щоб передати насліддя духовної й інтелектуальної обнови Паризькій школі. Я жив у Москві майже безперервно з 1989 по 1998 роки. Я зустрічав великих духовних діячів, таких як отець Олександр Мень, отець Георгій Чистяков, отець Георгій Кочетков, а також багатьох російських інтелектуалів, таких як Олександр Солженіцин, Сергій Аверінцев, Ольга Сєдакова. Я був дуже радий бачити, що Російська Церква піднімається із попелу і знову несе благу вість про воскресіння Христове і наближення Царства Божого народові, котрий стільки страждав під час інтенсивної совєтизації упродовж 70 років. Я підкреслив тоді, що офіційна Церква не покаялася у своїх компромісах із совєтською владою, режимом, котрий ніс відповідальність за десятки мільйонів смертей. Як відкрили опубліковані архіви КГБ, більша частина тих єпископів, які зараз пра- цюють у Московському патріархаті, починаючи з патріархів Алєксія і Кіріла, є агентами совєтських спецслужб. Практично ніхто не вимовив mea culpa. Дуже стримані жалкування патріарха Московського Алєксія ІІ, зроблені від Російської Церкви в 1990 році не могли скласти цьому противагу. Патріарх Алєксій ІІ просто заявив 27 жовтня 1990, що синод єпископів уже не відчував себе зв’язаним декларацією митрополита Сергія про підпорядкованість совєтській владі в 1927 році. У тій же заяві, однак, він добавив, що оправдує принцип підпорядкованості Церкви світській владі, використавши ім’я апостола Павла. І тільки в 2000 році Російська Православна Церква в її соціальній концепції боязко схвалює принцип супротивлення несправедливій владі. Я також зауважив, що всі течії, які звинувачували в «модернізмі» – принижуючий термін, який помилково утотожнюваний із псевдоцерквою «Жива Церква» в 1920 році – енергійно переслідуються. Я читав із сумом, що той же патріарх благословив двічі обидві неоколоніальні війни в Чечні. І я спостерігав, що під приводом єдності Російської Церкви прихильники екуменічного діалогу все більше маргінелізовувались, і оправдовувались ті, хто публічно спалював книги Олександра Шмемана. Справжні модерністи, якими себе оголошували вчителі Паризької школи, такі як Сергій Булгаков, Олександр Шмеман і Георгій Федотов були далекі від бажання розділити Церкву. Вони тільки впроваджували реформи, котрі проводилися на Заході Паризькою школою, такі як участь мирян у житті Церкви, переклад богослужбових текстів на рідну мову і євангельська екуменічна відкритість. Це одна з причин, чому я покинув Росію в 1998 році й облаштувався в Україні – країні значно більш відкритій для самої аутентичної православної традиції, для сучасного і екуменічного, і міжрелігійного діалогу. В Києві, де я опублікував свою книгу про Паризьку школу російською мовою, я користувався гостинністю багатьох дуже живих православних приходів і величезною дружбою української інтелігенції. Проживши чотири роки в Києві, я переїхав до Львова, де я виявив яскраву Греко-Католицьку Церкву – наступницю Православної Церкви Києва, котра залишилася вірною єдності Флорентійського собору 1439 року. Московський патріархат звинувачує її в знищенні трьох своїх єпархій на початку 1990-х, коли ця Церква, будучи тривалий час під забороною, тільки відновлювала свої приходи (більшість конфліктів 1990- х років на Західній Україні відбувалися між Українською Православною Церквою МП і Київським патріархатом, що було в той час маловідомо). Переклад Олега ТЕНЕТНИКА. Далі буде.
Page 1: ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇ
Page 5 and 6: Гуляй-Поля, рубав «
Page 7 and 8: Квітень 2014 7 Кавказ

Успенська вежа № 4 (2014)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?