Успенська вежа № 4 (2014)

More documents

Recommendations

Info

6 І як важливо, коли саме тоді ти зустрінеш когось, хто буде думати так само, як ти. Хто поділиться своїм досвідом, підкаже, розрадить. Отож, на кожній парафії просто необхідно, аби наші пастирі не обме- Квітень 2014 Триває Великий піст. Для свідомого християнина – це нелегка праця. Праця передусім над собою. Кожен з нас має прискіпливо оглянути самого себе зі сторони, опускаючи погляд у найпотаємніші сховки своєї душі. Та відразу знайдеться адвокат десь біля вуха, який стане виправдовувати перед прокурором-совістю наші вчинки, слабкості, лінивство. Тому-то так нелегко поборювати їх. І тоді треба не переставати благати Господа про допомогу, проказуючи: «Господи, Творче мій, Ти знаєш мою слабкість, допоможи мені». Ми мусимо хоч щось викоренити з себе, починаймо з чогось одного і не попускаймо. А як попустили, нам мусить стати соромно, соромно до сліз… і тоді знову до боротьби, до боротьби з самим собою. Про наш патріотизм Ісус Христос залишив нам нову Заповідь Любови, любови до Бога і до ближнього свого, як себе самого, а отже, наказав усіх людей любити, не тільки приятелів, а й своїх ворогів. Але це ніяк не значить, що любов до всіх людей забороняє нам віддано любити свій рідний народ. Навпаки! До любові рідного народу ми зобов’язані не тільки заповіддю любови, а й природним законам, що діє в кожній людині. На цьому якраз і засновується здоровий християнський патріотизм, підтверджений прикладом життя і науки нашого Божественного Спасителя. Але християнська любов не закінчується на власному народі, що кожен з нас має за змогою допомагати тим, хто попав у біду: убогим, хворим, опущеним, не зважаючи на їх національну, расову чи релігійну приналежність. «Але часто на тлі вселюдської любови намагаються відвести нашу увагу і наші змагання за український характер нашої рідної Церкви», – о. Євген Іванків, Чікаго, 1992 р. Особливо зараз, у час окупації Росією території Криму, ми спостерігаємо, як наші можновладці в догоду російсько налаштованим сепаратистам жертвують українським, аби лише вони були задоволені, аби не кричали, не виступали. А ми далі маємо сидіти тихо. В описах життя святих можна часто натрапити на місця, де описується, як святі люди вміли порозумітися з птахами, тваринами, звірами, навіть з лютими, і з різного роду плазунами, зміями. Звичайно, ми розуміємо, що для цього мало лише цікавості до них і любови, швидше за все людина, яка виходить на контакт з твариною, мусить мати і досить високий потенціал духовний, щоб це могли розпізнати тварини і навіть самі тягнулися до такої людини. Отець Паїсій дружив з оленем, якому намалював на чолі олійною фарбою хрестик. Просив мисливців, аби не стріляли довкола монастиря. Але знайшовся один смільчак, котрий зігнорував проханням старця і вистрелив в оленя. Старець дуже тим засмутився. Щоправда, цей чоловік потім потерпів, з ним сталося нещастя. Про ведмедів, їх було багато навколо монастиря. Якось ведмідь на вузькій стежці стрівся зі старцем і пропускав його, ступивши на край стежки. Старець показав йому рукою, аби той йшов, а ведмідь лапою вхопив за рукав і посунув, аби той ішов. А взагалі, казав старець, ведмеді егоїсти. І лякливі. Якщо перед ним не покажеш страху, то навпаки, тікають. Старець промовляв до ведмедів, вони слухали: «Завтра не приходь, будуть люди». Не боявся він навіть змій, щораз виставляв їм консервні баночки з водою, аби мали можливість у посушливий період напитися. І приказував: «Іди вже геть, не лякай людей». Хочеться, аби люди, християни розуміли, що Господь створив собак, котів, пташок Християнином не народжуються, християнином стають жувалися лише недільними проповідями, а збирали ще додатково своїх «овечок» на духовні бесіди, бажано щотижня в час Великої Седмиці. Нічні чування, спільна молитва в певні дні, в певні години, оголошені Ольгерд був християнином, але зрадив Христові і став поганином. У час, коли душа його перебувала в темряві, жертвою його переслідувань стали серед інших місцевих достойників – брати Антоній та Іоан. Їх охрестив у місті Вільному священик-русин Нестор. Ольгерд кинув їх до в’язниці лише за те, що вони відмовилися у піст їсти м’ясо, і тримав їх там цілий рік. Іоан, таки спокусився, піддався умовлянням Ольгерда, і за це були обидва відпущені на волю. Повернув їм князь і їх достоїнства. Антоній, вийшовши на волю, не змінив своїх поглядів, далі дотримувався християнського звичаю, за що невдовзі знову був ув’язнений. А Іоанові священиками, дадуть дуже багато. Лише не лінуватися! Адже просимо щодня, повторюючи молитву святого Єфрема Сиріна: «Духа лінивства не дай мені, Господи», а це стосується в першу чергу саме священиків. Зараз ми молилися за душі безвісті пропалих, і всіх, хто зачислений до небесної сотні. Слухали духовні настанови: як правильно сповідатися, поводити себе під час Літургії, коли хреститися, кланятися, клякати. Згадували Новомучеників землі Холмської, співали постові пісні. У храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Львові вже втретє у березні, після Хрестопоклонної неділі (на половині посту – дороги до Покаяння) відбудуться нічні чування. На перший погляд парафіяни лякаються: «Цілу ніч! Це не для мене…». Та є такі, які поду- ГІДНІ НАСЛІДУВАННЯ Святі литовські мученики Антоній, Іоан, Євстахій Було це в час, коли наша нещаслива Русь втратила і волю, і долю, і славу своїх предків, в роках 1341-1377. Це якраз роки правління у Литві (нашого північного сусіда), князя Ольгерда, сина Годиміна, який був і володарем на той час більшої частини Руських земель. А землі наші тоді вже напилися сповна крові, сліз, залишилися лише могили і сумні згадки про те, що крамоли і незгоди з’їли нашу славу і … жеруть нас донині. ХРИСТИЯНИ І ТВАРИНИ Серце, наповнене любов’ю, відчувають не лише люди, а й тварини на розраду і поміч людині, а не для того, щоб людина служила тваринам. У наш час є дуже модно тримати різних тварин у своїх домівках, можна зауважити, що часто ставлення людини до тварини стає ненормальним і переходить усякі межі розумного. Ось приклад: було це десяток років тому. Я вийшла з дому до церкви – в цей день було велике свято – Успіння Пресвятої Богородиці. Одягнена і зачесана була, як і належало, святково. На трамвайній зупинці якась молодава жінка стала пильно дивитися на мене, а далі запитала: – А що, сьогодні якесь свято? – Так, сьогодні Успіння Пресвятої Богородиці, - відповіла я. Жінка аж голову втягнула у плечі і тихо вимовила: – Сьогодні Успіння… – Повторила ще раз, а потім зі сльозами на очах стала нарікати: – Я з тими котами вже дійшла аж до того, що забула про таке свято! Вони вже скоро з’їдять мене і з’їдять мою душу! Таке свято, а я і не пам’ятаю! Я пожаліла одного кота, потім прийняла іншого, далі один за одним стали приходити до моїх котів, ще і ще коти... І тепер я вже не маю чим їх годувати, усю свою пенсію трачу на них, мають: «А що, якби я…», – і тоді ще трішки підтримати людину на дусі, і вона вже сміливо прийде, витримає і ще й подякує, що запросили. Таких прикладів маємо немало. Що дає одне лише почергове безперебійне читання Псалтиря усіма учасниками! У того, хто підходить до читання, здійснюється біля серця особливе почуття, трепет душі. Управа Братства висловлює особливу подяку митрофорному протоієрею Ігореві Бурмилі за підтримку й організацію цього молитовного подвигу. Отець Паїсій Святогорський казав: «Ми часто чогось просимо у Бога, та не знаємо, що ціна цього може бути дуже високою. Так само при бажанні проявити якісь старання, чи зробити щось угодне Богові, самі можемо заплатити за це і немало». совість не давала спокою настільки, що вирішив сміливо стати перед князем і визнати Ісуса Христа і свою попередню слабкість. Кілька років їх князь тримав у важких умовах у в’язниці, а далі, бачучи, що вони не піддаються умовлянням і не просять пощади, наказав повісити спершу Антонія, а трохи пізніше Іоана на великому дубі. Це відбулося 14 і 24 квітня. Один з молодих достойників, які були в оточенні Ольгерда, а звали його Євстахієм, так перейнявся силою віри братів, що й сам став голосно прославляти Христа, за що постраждав ще сильніше від Антонія та Іоана. Його мучили дуже нещадно, різали поступово його тіло, здирали живцем шкіру, а потім повісили на тому ж дубі. Дуб для литовців вважався тоді деревом священним. Але сталася надалі зміна у князя литовського, він перестав переслідувати християн, дозволив зрізати цього дуба. А згодом навернувся до християнства і навіть закінчив життя своє у монашому постригу. Часто людина, яка погрузла в гріхах, може думати так, як наприклад пояснює святий Іоан Золотоустий: «Якщо побачимо на новій одежі одну, другу чи третю пляму, це завдає нам прикрості, а коли наша одежа вже знищена, тоді не дбаємо й не тужимо – хай буде хоч у болоті». бо як не дати їм їсти? Кидаються, злючі, і на мене. Я сьогодні ще не мала нічого в роті, а встала ранісінько і приїхала до Львова... Надійшов трамвай. Я витягнула з гаманця п’ять гривень і ткнула нашвидку жінці: – Зробіть собі сьогодні свято ( за 5 гривень тоді ще можна було собі догодити). Вона аж оторопіла і стала махати рукою мені, бо я вже була в трамваї. Ця історія залишилася у моїй пам’яті назавжди, а надто та жінка, опущена, нещасна, принижена тими істотами, яких спасала і годувала. А ось інший приклад: на базарі, теж приблизно у ті нелегкі часи, коли люди рахували кожну копійчину, молода жінка говорить до продавця м’яса: «Вріжте мені два пластерки полядвички для моєї киці». Мене аж ніби струмом пронизило, адже рідко хто тоді міг собі купити навіть ті два-три плястерки полядвички! А що вже витворяють люди нині з котами, собаками! Це часто схоже на якесь ідолопоклонство, тратять на них великі гроші, одягають у всякі шиті і в’язані речі, дають їм людські імена, що аж губишся – це кличуть дитину чи собаку? Їдять навіть з одних мисок, цілуються і сплять під одною ковдрою, хоронять на цвинтарях, роблять надгробки з фотогрвфіями,.. не кажучи вже про те, як загаджують собаки тротуари, сквери і клумби. А ще годинами оповідають один одному про своїх улюбленців, замість присвятити той час, і кошти, можливо, для якоїсь дитини-сироти. Одним словом, треба у всьому мати міру і любити тварин з розумом. Особливо це стосується тих, хто вважає себе християнином. Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.
Квітень 2014 7 Кавказ Тараса Шевченка (ПОЕТИЧНИЙ РЕМІКС НА ЗЛОБУ ДНЯ) Володимир ХАРКО (Якову де Бальмену) Хто дасть голові моїй воду, моїм очам – джерело сліз, щоби я день і ніч міг плакати над побитими народу мого? Ой, коли б голова моя стала водою, а око моє за джерело сльози, то я плакав би вдень та вночі над побитими народу мого!.. (Єремія 9:1) За горами гори, хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі; Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день Божий довбе ребра Й серце розбиває: Довбе орел двоголовий Груди у народу: Прагне вирвать серце, душу, Ментальність, свободу… Розбиває двоголовий Орел ребра люду, Нацьковує брат на брата І сіє облуду, Пропаганду розвиває, Щоб нарід розбити, Розділити по дурницях, Щоб йому не жити… Розбиває, та не вип’є Живущої крови, - Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля, І неситий не виоре На дні моря поля! Не скує душі живої І слова живого, Не понесе слави Бога, Великого Бога. Скільки б неправді не радіти, Не сіяти брехні посів – У злобі можна вік прожити Обманом перейти весь світ – Але повернення не буде, Бо Божий дух дає всім знак. В душах розвіється облуда, Народ побачить правий шлях І скріпиться борнею правди І вірою в живого Бога, Позбудеться він злої кривди – Добра проясниться дорога! Не нам на прю з Тобою стати, Не нам діла Твої судить: Великий Боже наш! Нам плакать, Нам тільки плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кривавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А наша правда п’яна спить! Хоч не одне вже покоління Заснула правда на землі, Але надходить мить прозріння – Світло видніється в імлі! Лиш віра нам дає відвагу, Надія повнить нам серця, Що ми дійшли спасіння рогу – Любов не відверне лиця! Творім добро – і кривда скресне – Протверезіє наш народ, Гідність в особі знов воскресне І правдою здолаєм зброд! Коли ж вона прокинеться? Коли ж одпочити Даси, Боже, утомленим? І нам даси жити? Ми віруєм Твоїй силі І Духу живому: Встане правда, встане воля, І Тобі одному Поклоняться всі язики Вовіки і віки. А поки що – течуть ріки, Кривавії ріки!.. За горами гори, хмарами повиті, Засіяні горем, кровію политі! Отам-то милостиві Ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо… І так щоразу, Як впоперек царька наказу Народ встає до боротьби, (Пам’яті новітніх героїв) То проти їх – загін спецназу З кийками, як до молотьби, А коли страх їх огорта, То зброя в них уже тривка: Не шкода смерті їм – чиєїсь, Лиш не своєї… Лягло кістьми Людей муштрованих чимало. А сліз? А крови? Утопить Усіх царків би стало З дітьми й внучатами, втопить В сльозах удових… А дівочих, Пролитих нишком серед ночі! А матерніх гарячих сльоз! А батьківських, старих, кривавих! Не ріки – море розлилось, Огненне море!.. Ціла сотня – Небесна сотня полягло, А понад триста ще й пропало, Хоч і бандита вже прогнали, Та скільки ще проблем зістало?.. Ділити прагнуть вже державу Ординці мляві… Слава, слава Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям! Слава! І вам слава, сині гори, Кригою окуті; І вам, лицарі великі, Богом незабуті! Борітеся – поборете: Вам Бог помагає; За вас сила, за вас воля І правда святая! „Чурек і сакля – все твоє, - Воно не прошене й не дане, Ніхто й не візьме за своє, Не поведе тебе в кайдани. У нас…На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи, - І од глибокої тюрми Та до високого престола Усі ми в золоті – і голі. Хоч унітази золоті, І золота у нас хлібина, Ми прагнемо багатства сину: Нехай не нишпорить в зубах, А чинить лише трах-бабах… До нас в науку! Ми навчим Почому хліб і сіль почім… Ми не погани, - Ми настоящі християни: Храми, ікони, Усе добро – сам Бог у нас! І газ, і благодать у нас, Найбільше простору і п’яних… Брехнею „рускій мір” лиш славний! І загребущий повсякчас… Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана? Й чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Й чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тільки ж то! Ми малим ситі! Ситі ви тим карликом- І одним і другим, Що дідьку лисому є слуги, І люд мордують… А зате, Якби ви з нами подружились, Багато б дечого навчились. У нас же й світа!.. Як на те – Одна Сибір неізходима! А тюрм! А люду! Що й лічить! Од Молдаванина до Фіна – На всіх язиках все мовчить… Бо благоденствує!.. Тепер Молдова, Грузія і Фіни В Європу йдуть, а хам попер Москві продати Україну, Бо гроші вкрадені… У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив – тепер на небі! От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Догматами не просвіщенні! У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Отак благословив москаль Ординця-хама на правління, Щоразу проявляв оскал, Хоч проповідував спасіння… І плодом цього став терор І зрада рідного народу… Він мріяв лише про фурор – Народ боровся за свободу, За право жити і творити, За гідність кожної особи! А банда думала, як вбити І проявити власну злобу… Хоч і рідню всю забери! У нас! Чого-то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм, продаєм Або у карти програєм Людей, - не Негрів, а таких, Таки хрещених, та – простих. Ми не Гішпани! Крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті Жиди. Ми по закону!..” Закон, як дишло – в світі злоби Стає знаряддям для кріпацтва. Душа безправна вже в утробі… Розтління сіють ще в юнацтві… І все по праву, по закону Реалізують свою волю, А потім мучаться до скону І проклинають власну долю!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті! Ви любите на братові Шкуру, а не душу, Та й лупите по закону: Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки, Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! Не здогадуються навіть: Що то за причина, Що він дома не ночує, Знизує плечима. За Отечество так дбає, Нарід обкрадає, Всім по хотям догоджає – На то владу має. І регалії, й посади – Все цьому сприяє. І церковні словоблуди За це вихваляють: Думають, що панувати – Це по- християнськи, А служити свому люду Хіба по-поганськи? За кого ж Ти розпинався, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово Істини? Чи, може, Щоб ми з Тебе посміялись? Воно ж так і сталось! Храми, каплиці і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед образом Твоїм Неутомимії поклони За кражу, за війну, за кров, - Щоб братню кров пролити, просим, А потім в дар Тобі приносим З пожару вкрадений покров! О, скільки храмів в Україні Відновлювали, будували… А у буденщині своїй тільки брехали Й нагло крали… Чи ж можна просто так грішити, Сподіючись на Божу милість? Чи варто, як худоба жити, Вважаючи, що це вже зрілість? І що дасть одягання митри, Коли у серці пустота? Багатство не спаса від смерти, Ані правління на літа! Лиш чистота думок і праця, Не лицемірність у любові Характер творить, наче криця, Провадить душу до обнови! Просвітились!.. Та ще ж хочем Других просвітити. Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем – тільки дайте Себе в руки взяти: Як і тюрми мурувати, Кайдани кувати, Як їх носить, і як плести Кнути узлуваті, Всьому навчим, тільки дайте Взяти свої гори, - Останнії, бо взяли вже І поле, і море! Так і нині хамовиті ординці прокляті Намагаються все взяти, Україну взяти… Не спішіте, схаменіться! – Можете вдавитись… Як Московію розділять зможем подивитись! * * * І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове любий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру – не чорну; довелось запить З московської чаші московську отруту! О, скільки ж пролито вкраїнської крови За різні режими, за ріднеє слово? Здавалось би досить! Та знову пролито Кров цілої сотні! А їм би ще жити… Вони ж воювали за людськую гідність! А карлики й хами вчинили цю підлість… О, друже мій добрий! Друже незабутий! Живою душею в Украйні витай; Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай, Заплач з козаками дрібними сльозами, І мене з неволі в степу виглядай! Виглядай, народе, кращу собі долю У спільноті вільних, спільноті достойних. Для цієї справи рук не покладай! І на кожнім кроці обороняй волю – Тільки так досягнеш ти висот пристойних! На марні ж багатства ти не зазирай! А поки що – мої думи, Моє люте горе Сіятиму: нехай ростуть Та з вітром говорять… Вітер тихий з України Понесе з росою Тії думи аж до тебе; Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, гори, І мене згадаєш. Згадайте нарід свій, державу, Герої сотні в небесах! Хай в цілім світі буде слава! А гідність – у людських єствах! ГЕРОЯМ УКРАЇНИ СЛАВА! ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ Памяти Василя Третецького 25 березня 2014 року відійшов у вічність Василь Пилипович Третецький, відомий на Полтавщині й на Харківщині громадський і політичний діяч, вірний син свого народу та великий патріот України. Він помер через дев’ять днів після того, як у Миргороді групою невідомих осіб було вчинено збройний замах на його життя, внаслідок якого Василь Пилипович отримав тяжке вогнепальне поранення. Дев’ять днів і ночей лікарі боролись за життя Василя Третецького, але, на жаль, не змогли його врятувати… Звістка про смерть Василя Пилиповича стала тяжким ударом не тільки для його рідних та друзів, а для всіх, хто хоча б трохи знав цю людину або мав нагоду з нею спілкуватися на життєвому шляху. В.П. Третецький народився на Покрову, 14 жовтня 1955 року, в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області, де минуло його дитинство і шкільні роки. По закінченні Тульчинської десятирічки він поступив до Харківського військового авіаційно-технічного училища і закінчив його в 1975 році. Свою військову кар’єру Василь Третецький розпочинав у віддалених гарнізонах Далекого Сходу. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Світланою Миколаївною, яка пізніше народила йому доньку Євгенію та сина Сергія. Тут, на Далекому Сході, В.П. Третецький закінчив Уссурійський державний педінститут, здобувши філологічну освіту. Понад 20 років віддав службі у Збройних силах Радянського Союзу, а потім і незалежної України. Він був одним із перших офіцерів, які присягнули на вірність народові України, одним з перших вступив до Спілки офіцерів України. За впровадження у війську української мови Полтавське обласне товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка нагородило його премією імени Симона Петлюри. Військову службу В.П. Третецький закінчив у званні підполковника, а згодом йому було присвоєно звання полковника запасу Збройних сил України. Із 1994 по 2001 рік В.П. Третецький був Миргородським міським головою і одночасно очолював Асоціацію міст Полтавщини, брав активну участь у розбудові та зміцненні місцевого самоврядування. У 1996 році завдяки меру Третецькому Миргород став лідером малої приватизації в Україні. Зумів згуртувати навколо себе національно-патріотичні сили Миргородщини. Як міський голова він також доклав значних зусиль для повернення вулицям Миргорода історичних найменувань та ліквідації в місті тоталітарних символів минулого. За його ініціятивою в місті було встановлено пам’ятник засновнику миргородського курорту Івану Зубковському та належно вшановано пам’ять цього визначного діяча. Занадто активна та незалежна позиція Миргородського міського голови подобалася далеко не всім. Тому в 2000 році керівництво Полтавської облдержадміністрації організувало дострокове усунення В.П. Третецького з посади міського голови. На Слобожанщині Василь Третецький став одним з лідерів національно-демократичного руху, брав активну участь в Помаранчевій революції, займався просвітянською діяльністю. Він увійшов до Свято-Дмитрівської парафії УАПЦ, став співорганізатором Свято-Дмитрівського доброчинного фонду, коштом якого відбудовується давня слобожанська святиня. Завдяки В.П. Третецькому священнослужителі Української Автокефальної Православної Церкви дістали вихід на харківські телеканали, а зі Свято-Дмитрівського храму стали проводитися прямі трансляції різдвяних і великодніх свят. У 2005 році В.П. Третецький був призначений заступником голови Харківської облдержадміністрації з гуманітарних питань. За вагомий особистий внесок у соціяльно-економічний та культурний розвиток Харківщини був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Із 2007 по 2010 рік Василь Третецький очолював телерадіокомпанію «Право-А/ТВК», розбудовуючи на Харківщині інформаційний простір. За його ініціативою було створено телевізійний прес-центр «Майдан Свободи», відкрито кілька нових телевізійних проєктів, зокрема дитячий, започатковано щорічні Шевченківські читання, які дотепер проходять на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. У 2010 році В.П. Третецький став членом Національної спілки журналістів. Після побиття студентів на Євромайдані він ініціював створення у Миргороді Штабу національного спротиву диктатурі й фактично очолив цей Штаб. Для київського Майдану В. Третецький організовував збір коштів, теплих речей та харчів і разом із сином Сергієм сам неодноразово стояв на майданівських барикадах. Миргородці обрали Народну Раду Миргородщини, яку доручили очолити Василеві Пилиповичу. Безкомпромісна позиція Василя Третецького стала причиною замаху на його життя, який був учинений серед білого дня, у самому центрі курортного міста. Василь Пилипович Третецький загинув у розквіті сил, проживши цікаве і змістовне життя. Поховали пана Василя з військовими почестями на харківському кладовищі № 13, де місяць тому знайшов свій спочинок ще один герой Небесної Сотні - Влад Зубенко. Віримо, що ці жертви не були марними. Віримо, що герої не вмирають. І з вірою в торжество Добра та Справедливости будемо продовжувати їхні справи. Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ.
Page 1 and 2: ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇ
Page 3 and 4: Св. Володимира УАПЦ
Page 5: Гуляй-Поля, рубав «

Успенська вежа № 4 (2014)

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?