Успенська вежа № 11 (2011)
09.03.2015 • Views
Share Embed Flag

Успенська вежа № 11 (2011)

Успенська вежа № 11 листопад

Успенська вежа № 11 листопад

SHOW MORE
SHOW LESS
ePAPER READ
DOWNLOAD ePAPER
fediv.yuriy

Create successful ePaper yourself

Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.

START NOW

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО<br />

За віру і дність!<br />

є<br />

Виходить з березня 1991 року ЛИСТОПАД 20<strong>11</strong> року <strong>№</strong> <strong>11</strong> (234)<br />

«Стережіться, щоб вас<br />

ніхто не звів» (Мт.24.4)<br />

Вже років з десять, а може й більше, в деяких українських<br />

православних парафіях можна зустріти послідовників<br />

буковинської народознавиці Гарафіни Маковій. Вони сумлінно<br />

відвідують богослужіння, часто сповідаються, приймають<br />

святе Причастя, ретельно дотримуються постів,<br />

ревно моляться, ставлять багато свічок...Здається – звичайні<br />

парафіяни, щиро віруючі, які шукають спасіння. При<br />

ближчому спілкуванні переконуєшся, що ці люди дійсно щиро<br />

вірять у правди Святого Письма і...в писання Гарафіни Маковій.<br />

Але от що переважує у їхніх духовних пошуках, для<br />

мене залишається питанням. Чому? Спробую пояснити.<br />

Ті з учасників «Народно-просвітницького<br />

товариства “Факел”(засноване у<br />

1995р. Г.Маковій та об’єднує її адептів),<br />

з якими мені довелося спілкуватися, глибоко<br />

переконані, що до істиної віри, до<br />

Церкви їх навернула або особиста<br />

зустріч з рабою Божою Гарафіною (так<br />

обов’язково її називають), або ж її книги,<br />

в яких через особливі духовні здібності,<br />

які сама авторка називає “наддарами<br />

Святого Духа”...!?, вона відкриває “таємницю<br />

гріха” та шлях його подолання.<br />

Більшість з цих людей пережили якесь<br />

горе, втрату близьких, особисту духовну<br />

кризу. Вони щиро шукають духовного<br />

оновлення, до якого закликає їх їхня вчителька.<br />

Здається, що ж тут поганого чи<br />

загрозливого? В мотивації, а саме в заклику<br />

дотримуватися строгих моральних<br />

норм, церковних обрядів, берегти чистоту<br />

шлюбу ніщо не видає суперечності ні<br />

з православним вченням, ні загальнолюдськими<br />

цінностями. Але поглянемо<br />

на сутність вчення Маковій та шлях, який<br />

вона пропонує для спасіння. Пам’ятаєте,<br />

як Господь каже про фарисеїв, що “комаря<br />

відціжують, а ковтають верблюда”(Мт.23,24).<br />

Так от буковинська народознавиця<br />

зводить тих, хто довірились їй<br />

на манівці такого собі “православного фарисейства”,<br />

замішаного на народних забобонах,<br />

марновірстві, магічних практиках,<br />

елементах язичницького поклоніння<br />

силам природи, астрології, кармічних<br />

віруваннях, “зв’язку з космічним позитивом”<br />

та інших твердженнях, які грубо<br />

протирічать євангельським правдам,<br />

вченню Церкви. Сама Гарафіна Маковій<br />

народилася 2 лютого 1949року в с. Великому<br />

Кочурові Чернівецької області. Закінчила<br />

Чернівецький університет. Працювала<br />

вчителем української мови та<br />

викладала народознавство у школі. Вона<br />

пише вірші, видала з десяток книжок таких,<br />

як “Слово моєї душі”, “Прошу прийняти”,<br />

“Очі згори”, “Народ у народних святах”,<br />

“Діалоги з неба” та інші. В них<br />

піднімаються теми моралі, тлумачаться<br />

народні вірування та обряди, а також подаються<br />

“одкровення” самої авторки, які<br />

їй за власним багаторазовим висловом<br />

“вибило на молитву від Господа”. Причому<br />

ці духовні візії подаються в категоричній,<br />

іноді на межі вульгарності та абсурду<br />

формі, як незаперечні істини.<br />

Якийсь час Г. Маковій проводила індивідуальні<br />

прийоми, на яких виявляла душевну<br />

“чорноту” своїх пацієнтів та пропонувала<br />

“вибиті на молитву” обряди<br />

очищення, зняття “родового зла”, зцілення<br />

від хвороб. Ці обряди, та ритуали (інколи<br />

химерні, а інколи аж непристойні)<br />

знайшли своє відображення у книжках<br />

Маковій та в газеті з дещо дивною назвою<br />

“Економічно-благочестивий вісник”,<br />

що активно розповсюджуються товариством<br />

“Факел”. Особисто на мене ознайомлення<br />

з творами Маковій справляє<br />

якесь гнітюче, важке враження. З них виходить,<br />

що Бог – не люблячий Отець, а<br />

невблаганний деспотичний господар,<br />

який встановив тисячі правил і обрядів, й<br />

автоматично карає людей за найменше<br />

їх невиконання. У давніх фарисеїв було,<br />

здається шістсот приписів ритуальної чистоти,<br />

які детермінували всі сфери людського<br />

життя, аж до правил відвідання вбиральні.У<br />

Гарафіни Маковій таких категоричних<br />

вказівок набагато більше. Деякі<br />

з них зовсім дріб’язкові, деякі викликають<br />

подив і зніяковіння, бо стосуються<br />

найінтимніших моментів життя людини,<br />

які вимагають дуже делікатного та цнотливого<br />

втручання. Не можна користуватися<br />

праскою, мобілками, ставити ялинку,<br />

мати сентитичний одяг чи одяг з написами,<br />

ставити продукти і воду на підлогу,<br />

дітям їсти бублики (бо буде дірка у кармі),<br />

малювати танка(?), гратися іграшковими<br />

слониками і зайчиками...Не можна<br />

рубати дерева, бо в них закутий “злий дух”,<br />

фотографувати, митися у певні дні, голитися,<br />

стригти волосся, користуватися<br />

миючими засобами...І ще, і ще, і ще... Це<br />

тільки дрібок, чого не можна, і за що настане<br />

невблаганна кара (хвороба, нещастя,<br />

смерть). Відкрийте одну з книжок<br />

Г.Маковій і ви вжахнетеся, скільки є заборон<br />

навколо. Їх стільки, що ви ніколи<br />

не зможете дотриматись їх уповні, а отже<br />

приречені жити з почуттям гнітючої провини<br />

та страху перед покаранням. Довіряючись<br />

порадам Маковій, людина змушена<br />

постійно напружено хворобливо<br />

пильнувати, а чи виконав я те чи те, чи не<br />

схибив. А одкровення і заборони з’являються<br />

нові й нові. Таким чином людина<br />

опиняється у психологічній залежності<br />

від волі й авторитету вчителя. А це вже<br />

ознака тоталітарного сектантства. До<br />

речі і на парафіях, де є осередки гарафіністів,<br />

вони тримаються позірно<br />

обособлено, не беруть участі у парафіяльних<br />

святкових трапезах, прискіпливо<br />

слідкують, хто не так на їх думку одягнений,<br />

не правильно ставить або гасить<br />

свічку. В цьому є небезпідставна загроза<br />

впасти в осуд, духовну самооману своєї<br />

виключності та зверхності. В розмовах з<br />

прихильниками маковіївського вчення (<br />

а це вже сформоване синкретичне вчення)<br />

я не раз чув, що вони борються за<br />

первісну чистоту віри. Так ось чистота<br />

віри зберігається у Святому Письмі, Святому<br />

Переданні, у вченні Святих Отців.<br />

І ніде в Євангелії не сказано про поклоніння<br />

воді, “злі зірки з Космосу”, карму, астрал,<br />

родове зло та інші анімичні й<br />

магічні елементи та практики. Натомість<br />

Господь закликає: ”Пізнайте<br />

правду і вона визволить вас”(Ів.8.32). Він,<br />

Христос, і тільки Він є “Правдою, Дорогою<br />

і Життям”. Він закликає нас жити в<br />

убогости духу, що дає блаженство, і свободу,<br />

і радість.<br />

Колись я почув від одного вчителя<br />

релігієзнавства, що християнство є релігія<br />

рабства і печалі. Мені стало його<br />

жаль. Жаль мені й тих, хто дивиться на<br />

світ і людей через викривлене скло вчення<br />

Г. Маковій. Погляньте, Бог є джерело<br />

радості і свободи, а не сердитий хірург,<br />

що порпається у людській “чорноті”. І<br />

страх Божий – це дар любові Бога, можливість<br />

відповісти на Його любов вдячно<br />

і трепетно, а не канчук, яким мстивий<br />

господар шмагає своїх нерозумних рабів.<br />

Господь каже: «Я не хочу смерти<br />

грішника, а покайтеся, та й живіть»(Єз.18.32).<br />

Господь каже “Прийдіть<br />

до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою<br />

Вас” (Мт.<strong>11</strong>.28). Бог закликає нас<br />

вірувати у простоті, спасатися не ритуалами,<br />

а покаянням, справами милосердя,<br />

смиренням і, найголовніше, перебувати<br />

у Його любові через сопричасність Його<br />

смерти і воскресіння.<br />

Г. Маковій пропонує свої рецепти<br />

“відродження праведності і святості на<br />

Землі”. Так вона закликає до покаяння, але<br />

його недостатньо. Покаяння – лише частина<br />

ритуалу. Треба ще виконати якісь<br />

магічні дії (їх безліч, і деякі з них є просто<br />

непристойними та святотатственими).<br />

Ось лише вибірково. За годування<br />

свійських тварин залишками їжі з столу<br />

Протоієрей Валерій КОПІЙКА.<br />

необхідно обмастити тваринячими нечистотами<br />

різні частини тіла (в тому числі<br />

інтимні), а потім все це змивати особливим<br />

ритуалом (“Прошу прийняти” с. 376).<br />

Якщо мати відлучила дитину від грудей<br />

до часу, поки та не почала ходити, необхідно<br />

полизати дитині (хоч і дорослій) місце<br />

вище задньго проходу, сплюнути, капнути<br />

воску з одночасно запалених трьох свічок,<br />

свічки загасити одночасно уткнувши у<br />

скляну банку з свяченою водою, мовлячи<br />

“Був гріб, став чоловік, бо я уже з Богом”<br />

(там само с.379). А ще є ритуали поклоніння<br />

воді, твердження про переселення<br />

душ, культ предків. Можна продовжувати,<br />

але чи варто, щоб зрозуміти, на які<br />

манівці можуть завести такі практики, і<br />

які психічні і духовні наслідки мати.<br />

І ще одне, що вражає – це явна<br />

хвороба гордині і всі ознаки самоомани<br />

(прелесті), в якій перебуває раба Божа<br />

Гарафіна. Послідовники ставляться до неї,<br />

як до новітньої спасительниці Землі (не<br />

менше), ставлять її книги поряд із Святим<br />

Письмом, болюче й навіть агресивно<br />

реагують на будь яку критику на її адресу.<br />

В одному з номерів “Економічно-благочестивого<br />

вісника”, редактором якого є<br />

Гарафіна Маковій, один з авторів говорить<br />

про неї, як про “Жону, одягнуту в сонце”!<br />

Цей епітет взятий з Іванового Одкровення<br />

і стосуєтьться виключно Богородиці!<br />

(Одкр.12.1). Але редактор, а саме раба<br />

Божа Гарафіна не заперечує проти такого<br />

зрівняння. Як говориться, no coments.<br />

Серед знайомих мені послідовників Г.<br />

Маковій є багато щирих, жертовних людей,<br />

до яких я ставлюся з любов’ю і<br />

співчуттям. Я молюся за них і готовий<br />

подати руку допомоги як священик і як<br />

людина. Шлях до спасіння буває важким<br />

і тернистим, і я маю надію, що кожен, хто<br />

заблукав у своїх життєвих пустелях,<br />

знайде дорогу до “місця плодючого, і до<br />

води спокійної, і душа його навернеться<br />

на стежки правди”, як говорить Давид у<br />

моєму улюбленому псалмі (Пс.22.2-3).<br />

Але “Стережіться, щоб вас ніхто не<br />

звів”(Мт.24.4).

2<br />

За віру і єдність!<br />

ІНФОРМУЄ<br />

Наукова конференція<br />

у Львові<br />

20-21 жовтня 20<strong>11</strong> року у Львівському<br />

національному університеті<br />

імені Івана Франка пройшла міжнародна<br />

наукова конференція «Львівська<br />

братська школа: тексти і контексти»,<br />

присвячена 420-річчю виходу<br />

віршової збірки «Просфонима».<br />

У конференції взяли участь близько<br />

сорока науковців з України, Польщі,<br />

Канади. Серед інших було заслухано<br />

доповіді харків’ян: викладача Колеґії<br />

Патріярха Мстислава Ігоря Помазана<br />

«Гербовий вірш у Просфонимі та початок<br />

української зорової поезії доби Бароко»,<br />

методиста Колеґії Патріярха<br />

Мстислава Тетяни Трофименко «Проповіді<br />

Кирила Транквіліона Ставровецького<br />

зі збірки Євангеліє учительноє від<br />

Вознесіння до Преображення: основні<br />

образи та мотиви», аспіранта Харківського<br />

національного університету<br />

імені В.Н. Каразіна Юрія Ларіна<br />

«Львівський братський досвід у літературній<br />

творчості Захарії Копистенського»<br />

й архиєпископа Ігоря Ісіченка «Іван<br />

Вишенський і Львівське братство: літературні<br />

аспекти діялогу».<br />

Про Миколаївський<br />

собор у Харкові<br />

23 жовтня 20<strong>11</strong> року в Свято-<br />

Дмитрівському катехитично-пастирському<br />

центрі м. Харкова Харківське<br />

крайове братство апостола<br />

Андрія Первозваного (голова Вадим<br />

Приходченко) провело академію<br />

«Спогади про Миколаївський собор».<br />

В’ячеслав Труш і Ніна Немировська<br />

поділилися матеріялами про колишній<br />

кафедральний собор Української<br />

Автокефальної Православної<br />

Церкви в Харкові, знищений комуністичною<br />

владою 1929 року. Було продемонстровано<br />

знімки Свято-Миколаївського<br />

храму, його клириків, меморіяльні<br />

речі, пов’язані зі Свято-Миколаївським<br />

храмом.<br />

Вітаємо!<br />

Львівське крайове ставропігійне<br />

братство святого апостола Андрія Первозваного<br />

та редакція газети «<strong>Успенська</strong><br />

<strong>вежа</strong>» щиро вітають із ювілеєм активну<br />

сестричку Братства<br />

пані Мирославу ГУЛИД<br />

Хай не міліє криниця Вашого серця на<br />

добрі діла. Хай Господь обдаровує Своїми<br />

щедротами і допомагає повсякчасно!<br />

З роси і води Вам, дорога сестричко!<br />

Листопад 20<strong>11</strong><br />

15 жовтня 20<strong>11</strong> року недільна школа<br />

«Християнська надія» при храмі Успіння<br />

Пресвятої Богородиці м. Львова разом<br />

із батьками, настоятелем церкви<br />

митрофорним протоієреєм Ігорем Бурмилом<br />

та керівником школи п. Юрієм<br />

Федівим здійснила паломницьку поїздку<br />

до скиту Манявського – найдавнішої православної<br />

святині Галичини.<br />

Холодний ранок із яскравим промінцем<br />

сонця збадьорили серце кожного<br />

паломника, адже розпочиналася подорож<br />

до українського Афону.<br />

Для гостей зі Львова екскурсію провів<br />

послушник Іван.<br />

З дозволу отця-ігумена у монастирі<br />

прочани відслужили Акафіст до Животворчого<br />

Хреста. З повчальним словом до<br />

присутніх звернувся отець Ігор та нагадав<br />

про давній духовний зв’язок між Манявським<br />

скитом і Успенською церквою,<br />

які були останньою опорою православ’я<br />

на Галичині. Вихованці недільної школи<br />

привітали свого настоятеля з уродинами<br />

та урочисто проспівали многоліття.<br />

НОВИНИ<br />

Паломництво до українського Афону<br />

Після відвідання Блаженного каменя<br />

паломники вирушили до м. Івано-Франківська,<br />

де у кафедральному соборі Покрови<br />

Пресвятої Богородиці їх зустрів<br />

інспектор Вищої духовної академії о. М.<br />

Шувар. Священик розповів про життя парафії,<br />

академії і загалом про УАПЦ на<br />

Прикарпатті. Після короткої зустрічі прочани<br />

повернулися до рідного Львова.<br />

Наш кор.<br />

На Львівщині вогонь забрав ще одну<br />

старовинну дерев’яну святиню<br />

Пожежа дощенту зруйнувала у селі Кутище Бродівського<br />

району унікальний храм, збудований за<br />

різними джерелами 1621 та реконструйований 1789-<br />

го року. Пожежникам не вдалося врятувати нічого з<br />

церковного майна. Втрачено рукописні богослужбові<br />

книги, датовані ще попередніми століттями, старовинні<br />

ікони, підсвічники, проте найбільшу цінність<br />

становив древній іконостас.<br />

Зайнявся храм у неділю, 16 жовтня. Пожежу помітив<br />

близько 16:00 працівник місцевої агрофірми Володимир<br />

Довбуш і відразу викликав працівників МНС. На підмогу<br />

колегам з Підкаменя приїхали пожежні бригади з Бродів,<br />

Радивилова, Олеська та Лопатина, проте рятувати вже не<br />

було що.<br />

Найбільш імовірна причина займання – недопалок, що<br />

міг залишитися після служби. Проблеми з електромережею<br />

бути не могло, оскільки рубильник на стовпі поблизу<br />

був вимкненим.<br />

Цього ж дня о 20:00 відбулися збори з приводу трагедії<br />

сільської та церковної громади УАПЦ, якій належав<br />

храм, за участі отця-декана Підкамінського деканату Тараса<br />

Дудара.<br />

Ігор СЛОТЮК.<br />

для РІСУ.<br />

Презентація підручника<br />

архиєпископа Ігоря Ісіченка<br />

20 жовтня 20<strong>11</strong> року у Львівському<br />

національному університеті імені Івана<br />

Франка відбулася презентація навчального<br />

посібника архиєпископа Ігоря<br />

Ісіченка для вищих шкіл «Історія української<br />

літератури: Епоха Бароко (XVII-<br />

XVIII ст.). Її представили професор Богдана<br />

Криса (Львів), професор Наталя<br />

Пилипюк (Едмонтон, Канада) й ректор<br />

Українського Католицького Університету<br />

о. д-р Борис Ґудзяк. Про видання розповів<br />

митрофорний протоієрей Василь<br />

Саган. Співав квартет «ЛЕВИТ» священиків<br />

Золочівського деканату Львівської<br />

єпархії УАПЦ.<br />

Навчальний посібник присвячений розглядові<br />

українського літературного життя<br />

ранньомодерної доби, виокремленої професором<br />

Дмитром Чижевським як доба<br />

Бароко. Ідучи за програмою університетського<br />

курсу історії української літератури,<br />

книга систематизує текстовий<br />

масив XVII-XVIII ст. відповідно до жанрової<br />

структури, в доступній для студентів<br />

формі пропонує фаховий аналіз найвідоміших<br />

писемних пам’яток цієї доби, здійснюючи<br />

його на широкому суспільно-культур-<br />

ному тлі. Автор нагадує універсальні ознаки<br />

стилю бароко та приділяє увагу самобутності<br />

його українського різновиду.<br />

Окремо розглядаються ключові для ранньомодерної<br />

епохи поняття Контрреформації,<br />

сарматизму, «козацького бароко».<br />

Книга вийшла у львівському видавництві<br />

«Святогорець». Вона ухвалена до друку<br />

вченою радою Києво-Могилянської академії<br />

й рекомендована для студентів<br />

Міністерством освіти і науки України. Її<br />

можна придбати у видавництві «Святогорець»<br />

(svytogorec@mail.ru), у церковних<br />

крамницях Харківсько-Полтавської<br />

єпархії, на кафедрі літератури та іноземних<br />

мов Києво-Могилянської академії. Роздрібна<br />

ціна – від 59 грн.<br />

Наш кор.

Листопад 20<strong>11</strong> 3<br />

З НАШОЇ ВІННИЧЧИНИ<br />

«Мученики за віру»<br />

Вже далекого нині 1993 року в м.<br />

Вінниці зусиллями прес-центру управління<br />

СБУ у Вінницькій області було видано<br />

– вперше на Україні! – біографічні<br />

дані служителів культу Вінниччини, репресованих<br />

в роки сталінізму.<br />

Книгу-поминальник про Божих Служителів,<br />

які були безвинно піддані репресіям<br />

у 30-ті роки, зазнали страшних<br />

знущань, але не зрадили віри, підготував<br />

авторський колектив у складі полковника<br />

П.Г.Петренка, майора<br />

В.М.Вітковського і письменника<br />

В.М.Тимчука. Під редакцією генералмайора<br />

В.С.Калюжного і з передмовою<br />

архиєпископа (з часом - митрополита)<br />

Вінницького і Брацлавського Макарія.<br />

Так вже склалося, що ця науково-дослідницька<br />

праця авторів була належно<br />

поцінована лише цього, 20<strong>11</strong> року, і зробив<br />

це керуючий Вінницькою єпархією<br />

УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський<br />

Роман, який своїм указом нагородив<br />

письменника В.М.Тимчука на<br />

його 75-річчя орденом Святого Рівноапостольного<br />

князя Володимира, а письменника<br />

В.М.Вітковського, до речі, при-<br />

АНОНС<br />

26 листопада 20<strong>11</strong> року у м. Львові в приміщенні<br />

Львівського музею історії релігії відбудеться<br />

концерт-реквієм, присвячений новомученикам<br />

Землі Української.<br />

Пам’ять святих новомучеників вшановуємо<br />

в переддень початку Різдвяного посту, в день<br />

розстрілу першого Предстоятеля Української<br />

Автокефальної Православної Церкви<br />

митрополита Василя Липківського.<br />

Вхід вільний.<br />

хожанина УАПЦ і радника голови<br />

Вінницької обласної ради з питань духовности,<br />

- орденом Святого Апостола Андрія<br />

Первозваного. Полковника Петренка<br />

П.Г., який відійшов у засвіти, вписано<br />

на довічне поминання у вінницькому<br />

храмі УАПЦ «Всім скорботним радість».<br />

Принагідно нагадуємо, що 26 листопада<br />

20<strong>11</strong> року, о 13-й годині, в нашому<br />

храмі «Всім скорботним радість», що<br />

у Вінниці по вулиці А. Медвідь, 2, на місці<br />

масового перепоховання жертв репресій<br />

30-х років, духовенство на чолі з<br />

митрополитом Романом відслужить<br />

панахиду по невинно закатованих режимом<br />

земляках. А в 14-й годині відбудеться<br />

мітинг-реквієм з участю керівників<br />

області, міста і представників територіальних<br />

громад, а також свідків репресій,<br />

письменників і журналістів, істориків.<br />

Протоієрей Сергій МОСКАЛЬЧУК,<br />

настоятель храму «Всім скорботним<br />

радість» УАПЦ<br />

На фото: обкладинка книги<br />

«Мученики за віру» роботи художника<br />

Василя Петренка.<br />

Для бажаючих надати благодійну допомогу в організації цього масового заходу подаємо<br />

банківські реквізити релігійної громади храму «Всім скорботним радість»:<br />

інд. код 21728705: р/р 26001060755933, у ВФ ПАТ КБ «Приватбанк», МФО 302689.<br />

Запрошуємо всіх взяти участь у поминанні жертв політичних репресій на Вінничині.<br />

Телефони для довідок: 0432-662165, 098-9964978.<br />

«Христа славте…»<br />

У 20-х роках минулого століття,<br />

невдовзі після Жовтневої революції,<br />

владу дедалі більше непокоїв<br />

зрослий авторитет на Поділлі Української<br />

автокефальної православної<br />

церкви , що налічувала понад<br />

200 громад. Тому вона вимагала<br />

від органів ДПУ нейтралізувати<br />

діяльність релігійних авторитетів,<br />

а найбільш непокірних вислати за<br />

межі губернії. І невдовзі перші<br />

партії «фанатиків» разом з єпископом<br />

Оксенюком і професором Гаєвським<br />

відправили на заслання до<br />

Архангельська.<br />

Своїми специфічними методами<br />

відділ ДПУ розколов віруючих<br />

автокефальної церкви на два ворогуючих<br />

табори: в одному лідирував<br />

Липківський, у другому – Мороз.<br />

Під пильним наглядом перебували також католики, іудеї,<br />

євангелісти, баптисти, єговісти, адвентисти сьомого дня…<br />

Крім цього, в полі зору постійно були різні «святі місця»<br />

краю, куди стікалися ріки віруючих, несли на плечах дерев’яні<br />

хрести, співали молитов, розповсюджували листівки із закликом<br />

до повстання «В высшей степени необходимо, наконец,<br />

чтобы поголовно все общество, не боясь и не стесняясь ничего<br />

и никого, восстало и сплотилось для дружного отпора красному<br />

деспотизму, вступившему в настоящее время в свои<br />

гражданские права, с которым раз и навснгда покончить».<br />

Особливо хвилювало зовсім свіже «Калинівське диво» -<br />

у липні 1932 року невідомі кілька разів вистрелили у хреста,<br />

що стояв між Калинівкою і селом Сальник, із пробитої кулею<br />

руки розіп’ятого Христа… відразу почала сочитися кров.<br />

«Поселочные дороги и железнодорожный путь загромождены<br />

богомольками. Насчитывается около 50 тысяч человек.<br />

- інформували ДПУ таємні співробітники. – С собой несут<br />

иконы, кресты и поют «Спаси, господи, люди твоя» и «Христос<br />

воскресе»…<br />

В «Іосафатовій долині», на кордоні Могилів – Подільської<br />

і Тульчинської округ, сотні богомольців звели більше 5 тисяч<br />

дерев’яних хрестів. 15 серпня 1923 р. на цьому місці чабану<br />

з’явилася невідома жінка, яка нагадувала святу і попро-<br />

Оргкомітет.<br />

сила почистити криницю і<br />

поставити хреста.<br />

Хрести періодично виривали<br />

і спалювали атеїсти,<br />

а віруючі ставили і ставлять<br />

все нові…<br />

Відтоді ставити хрести<br />

стало у людей вже доброю<br />

традицією. Минулого року<br />

коштом віруючих, зокрема,<br />

В.А.Довганя і обласного благодійного<br />

фонду «Бюро ділової<br />

інформації», було встановлено<br />

пам’ятний хрест у<br />

м.Вінниці, на Хмельницькому<br />

шосе, при в’їзді на центральний<br />

цвинтар. Спроектував<br />

його відомий вінницький архітектор<br />

О.В.Кирильчук, а виготовили<br />

з металу майстровиті<br />

підприємці І.М.Ткачов та<br />

В.В.Войтов.<br />

Цьогоріч, на свято Маковея,<br />

біля храму УАПЦ «Всім<br />

скорботним радість», що на<br />

вулиці А.Медвідь,2, на місці<br />

масового поховання жертв<br />

політичних репресій 30-х<br />

років, також було встановлено великого дубового хреста.<br />

Дерево на його виготовлення пожертвував вінницький<br />

підприємець Вячеслав Сус.<br />

Під час освячення хреста керуючий Вінницькою єпархією<br />

УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський Роман нагородив<br />

благодійників Благословенними грамотами «за доброчесне<br />

служіння у Святій Вірі Православній, жертовність і труди<br />

во славу Святої УАПЦ».<br />

Як і заповідалося нам, Христа славимо! Хрести ставимо!<br />

Вадим ВІТКОВСЬКИЙ,<br />

журналіст і письменник<br />

На фото: пам’ятний хрест на Хмельницькому<br />

шосе у м.Вінниці; протоієрей Сергій (Москальчук)<br />

біля хреста на вулиці А. Медвідь, 2.<br />

<br />

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ<br />

23 жовтня цього року на 94-му році життя відійшла у вічність сестра<br />

Патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми)<br />

п. Ганна СОТНИК.<br />

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким покійної.<br />

Відійшла у вічність добра християнка, активна й жертовна сестриця<br />

УАПЦ Преображення ГНІХ села Нового Милятича<br />

п. Ольга Федорівна КУПЛЬОВСЬКА<br />

(1928 – 20<strong>11</strong>).<br />

Хай Господь оселить її душу, де всі праведні спочивають, а добра<br />

пам’ять про неї залишиться у всіх, хто її знав.<br />

Священик і парафіяни церкви<br />

Преображення ГНІХ с. Нового Милятича.<br />

За віру і єдність!<br />

ІНФОРМУЄ<br />

Виставка видань<br />

ОУН і УПА<br />

З нагоди Свята українського<br />

війська, відзначуваного на Покрову<br />

Пресвятої Богородиці, в неділю,<br />

16 жовтня 20<strong>11</strong> року, в Свято-<br />

Дмитрівському катехитично-пастирському<br />

центрі Харкова пройшла<br />

виставка, присвячена видавничій<br />

діяльності Організації Українських<br />

Націоналістів та Української<br />

Повстанської Армії.<br />

Метою виставки було ознайомлення<br />

харків’ян з маловідомими сторінками<br />

українського визвольного руху та<br />

заохочення молоді до вивчення власної<br />

історії. Виставку було поділено на<br />

4 секції: 1. Серія книжок Бібліотеки українського<br />

підпільника; 2. Вишкільнопропагандивна<br />

література ОУН та УПА;<br />

3. Періодичні та неперіодичні видання<br />

українського підпілля; 4. Художня література.<br />

Літературу для виставки було<br />

обрано таким чином, щоби охопити<br />

період починаючи від 30-х років та<br />

закінчуючи 50-ми роками ХХ століття.<br />

Відкрив виставку і ознайомив присутніх<br />

з експозицією парафіянин Свято-Дмитрівського<br />

храму Олексій Слободянюк.<br />

Храмове свято<br />

в Сватовому<br />

На Покрову Пресвятої Богородиці,<br />

14 жовтня 20<strong>11</strong> року, Покровська<br />

парафія м. Сватового Луганської<br />

обл. (настоятель о. Дмитро<br />

Романків) відзначала храмове<br />

свято. Архиєрейську Святу Літургію<br />

очолив архиєпископ Харківський<br />

і Полтавський Ігор (Ісіченко).<br />

Владиці співслужили настоятель<br />

парафії о. Дмитро Романків, луганський<br />

декан протоієрей Сергій Підтягин,<br />

священики Леонід Даниленко (Ківшарівка)<br />

та Олег Усов (Глушківка). Архиєрея<br />

супроводжували голова Харківського<br />

крайового братства Вадим<br />

Приходченко та іподиякон Віталій Макаревич.<br />

На свято прибули групи прочан<br />

із сусіднього Куп’янського району<br />

Харківської області та з Красного Луча<br />

на півдні Луганщини. На богослужінні<br />

був присутній міський голова Сватового.<br />

На прохання громади архиєпископ<br />

Ігор привіз до Сватового найбільшу<br />

святиню єпархії: часточку Чесного<br />

і Животворчого Хреста Господнього,<br />

поклонінням якому завершилися богослужіння.<br />

Відбувся хресний хід довкола<br />

храму. У проповіді архиєпископ<br />

Ігор говорив про взірець материнської<br />

любові, що його дає Пречиста<br />

Діва, і про місію матері: формувати в<br />

дитини почуття власної гідности, шануючи<br />

її й, навчаючи належно, реалізувати<br />

право вибору між добром і<br />

злом.

4<br />

Листопад 20<strong>11</strong><br />

ВІХИ НАШОЇ ІСТОРІЇ<br />

Найбільша битва козаків на Львівщині<br />

Будучи галичанином, я із захопленням і, ба, навіть із заздрістю<br />

задивляюсь на центральноукраїнські терени нашої держави, які в<br />

минулому зростили стількох величних постатей в нашій історії!<br />

Це і святитель України-Русі рівноапостольний князь Володимир, і<br />

когорта не менш діяльних князів і княгинь наступних століть. А що<br />

вже казати про славне Військо Запорозьке, яке зростили саме придніпровські<br />

пороги, сивочолих Гетьманів, врешті гайдамаччину і<br />

Коліївщину, які «пускали півня», а то й крівцю панам-зайдам і своїм<br />

запроданцям, які часом не встоювали перед їхніми 30 срібняками…<br />

Не такою в той час була наша Галицька Україна (видно, ще не настав<br />

був її час). Так, за середньовіччя вона може похвалитися Роксоланою<br />

з-під Рогатина, яка причарувала своїм розумом і вродою<br />

серце одного з найзначніших володарів того часу – турецького султана,<br />

гетьманом Сагайдачним, який тим же туркам і татарам став<br />

вважатися за земне втілення самого шайтана, та багатьма іншими<br />

не менш знаменними постатями.<br />

Однак уповні компенсувала свій такий<br />

довгий «розбіг» в історію Галицька<br />

Україна щойно наприкінці ХІХ-ХХ ст.,<br />

утворивши тут, на західних теренах<br />

нашої держави, першу національну Академію<br />

наук – Наукове Товариство ім.<br />

Шевченка (і найбільшого розквіту це<br />

НТШ досягло, власне, за часів головування<br />

в ньому видатного історика Михайла<br />

Грушевського – православного<br />

парафіянина і старости церкви св. Георгія<br />

на суч. вул. Короленка у Львові), а в<br />

часи воєнного лихоліття, власне, галицькі<br />

українці причинились до утворення<br />

легіону січового стрілецтва, а згодом<br />

– до руху збройного опору польській<br />

окупаційній владі та до Повстанської<br />

армії. Отож, так виглядає, що у кожної<br />

з частин нашої держави є свій час до<br />

активних дій на полі історії.<br />

Тут же хочемо закцентувати увагу на<br />

давніших – козацьких часах, коли Західна<br />

і Наддніпрянська Русь стогнали і<br />

стікали кров’ю в пазурах «польського<br />

орла». Однак, коли українцеві таки урвався<br />

терпець і наддніпрянець, випроставшись,<br />

врешті розпрямив свої кремезні<br />

плечі, то, без перебільшення, вся<br />

Європа затамувала подих: як тут, на<br />

далекій, здавалось би, периферії європейського<br />

культурного життя міг зрости<br />

серед цього вже стільки сторіч гнобленого<br />

народу такий волелюбний і<br />

здібний до військового навчання люд?<br />

Звідкіля серед нього так ніби раптово<br />

постала ціла плеяда талановитих воєначальників<br />

– гетьманів, полковників, старшин<br />

та всього Запорозького лицарства,<br />

яке вже в перших боях з краще<br />

озброєним і підготовленим ворогом –<br />

в основному мусульманином і католиком,<br />

показала своє блискуче вміння перемагати?..<br />

Цю загадку й досі таїть у<br />

собі щедро зрошена козацькою й ворожою<br />

кров’ю земля Київщини, Брацлавщини,<br />

Поділля.<br />

…Львіщина не належала до теренів,<br />

на яких зродився свободолюбивий дух<br />

козацтва чи гайдамаччини. Навіть опришківський<br />

рух «оминув» цей край,<br />

виборюючи собі волю у далеких гуцульських<br />

горах. А, між тим, саме<br />

Львівщина з разом зі Львовом і була<br />

тою вотчиною, яку поляки вважали назавжди<br />

завойованою для себе. Зауважмо,<br />

ніхто, навіть самі поляки, ніколи не<br />

вважали Русь своєю. Для них це завжди<br />

була чужа, але підкорена ними територія.<br />

Львівщина ніколи не надавалася<br />

до повного окатоличення. Так, спроби<br />

були і за часів князя Данила (якого вже<br />

через прийняття ним королівської корони<br />

з рук домініканців не треба аж настільки<br />

адорувати, як це робиться зараз),<br />

і за часів ІІ Речі Посполитої, коли<br />

«польськість» вогнем і мечем насаджувала<br />

вірність папському престолові серед<br />

місцевих корінних мешканців<br />

всуціль православної грецької віри.<br />

Зараз не будемо згадувати жовтень<br />

того далекого 1648 року, коли українські<br />

армії під командуванням гетьмана<br />

Хмельницького облягли Львів, а<br />

полки Максима Кривоноса та Івана Головацького<br />

в кровопролитних битвах<br />

оволоділи Високим замком, кармелітським<br />

монастирем на Галицькому передмісті<br />

(тепер вул. Кн. Романа) та іншими<br />

нібито «недосяжними твердинями».<br />

Тут хотілось би звернути увагу на події,<br />

які відбувалися в околицях Львова і в<br />

самому місті сім років потому – у 1655<br />

році, коли війська Хмельницького вдруге<br />

зусібіч оточили місто. Увагу привернула<br />

одна битва, про яку нічого не пишеться<br />

у шкільних підручниках з історії<br />

(і про яку мало хто знає не лише на заході<br />

України, але й у самому Львові),<br />

але яка стала найбільшою козацькою<br />

перемогою на Львівщині. Мова йде про<br />

воєнну кампанію гетьмана Б.Хмельницького<br />

<strong>11</strong> липня 1655 року, коли українські<br />

війська разом з незначними<br />

підрозділами московського війська під<br />

проводом боярина Бутурліна рушили<br />

визволяти західноукраїнські землі. Їм<br />

протистояло польське військо під командуванням<br />

Коронного гетьмана Речі<br />

Посполитої С.Потоцького. Не в змозі<br />

чинити козакам збройний опір,<br />

польські війська почали відступати в напрямку<br />

Львова. Проте у проханні впустити<br />

Коронного гетьмана С.Потоцького<br />

до Львова під захист його укріплень<br />

магістрат міста відмовив, маючи намір<br />

самотужки чинити опір козакам. Тому<br />

С.Потоцький продовжив відводити<br />

свої війська все далі на захід і 22 вересня<br />

розташував свій табір між Городком<br />

і Кам’янобродом на відстані близько 25<br />

км від Львова. А вже через чотири дні<br />

– 26 вересня 1655 року Львів зусебіч<br />

був оточений козацькими полками. Український<br />

гетьман, довідавшись за донесенням<br />

розвідки про місце розташування<br />

польських військ, відправив 28 вересня<br />

під Городок близько 40 тисяч козаків<br />

під командуванням миргородського<br />

полковника Григорія Лісницького<br />

і невеликого підрозділу московитів під<br />

командуванням князя Георгія Ромодановського.<br />

Основне, чого мали домогтися<br />

козаки під Городком, – це не дати<br />

польському війську Коронного гетьмана<br />

об’єднатися із загонами т.зв. «посполитого<br />

рушення», тобто, як тепер<br />

кажуть, загальної мобілізації, яку оголосив<br />

король Речі Посполитої і яка мала<br />

надійти з-під сусіднього Перемишля.<br />

Польські війська під Городком теж<br />

налічували близько 40 тисяч, причому<br />

більшість з них становила кавалерія,<br />

драгуни, які добре укріпились неподалік<br />

цього міста у чотирикутному плані табора,<br />

доступ до якого з двох сторін утруднювали<br />

непрохідні болота (місцеві мешканці<br />

через ті мочарі, які подекуди збереглись<br />

до сьогодні, навіть не ходили<br />

туди косити). Згідно з планом майбутньої<br />

битви, який розробив козацький<br />

керманич – полковник Г.Лісницький,<br />

одної місячної ночі невеликий загін козаків<br />

на човнах переправився під стіни<br />

Городка і підпалив найближчі хати. Це<br />

був знак до штурму. Польські жовніри і<br />

навіть частина варти, яка охороняла<br />

в’їзні брами до міста, кинулася гасити<br />

пожежу, щоби вогонь не перекинувся<br />

через міські стіни. Власне, на це й розраховували<br />

козаки, вдершись основними<br />

своїми силами через брами, які слабо<br />

охоронялися, до центру Городка. Тої<br />

ж ночі за якусь годину Городок палав<br />

вже увесь, а в кривавій січі, яка розпочалася<br />

на міських вуличках і площах,<br />

полягла майже вся польська залога.<br />

Основні сили поляків, не маючи можливості<br />

через болота вночі швидко прийти<br />

на допомогу гарнізону Городка, змушені<br />

були лише спостерігати за загравою<br />

на півнеба, чути дзвін шабель та<br />

зойки поранених.<br />

На ранок наступного дня козацькі<br />

війська зіткнулись з тою самою проблемою,<br />

що й поляки цієї ночі, – неможливістю<br />

перебратися до них через заболочену<br />

місцевість. Однак місцеві селяни<br />

підказали їм майже непомітні серед<br />

мочариська підвищення, через які людина,<br />

може, і пройшла б, але кіннота –<br />

ні. Для того, щоб здолати цю перешкоду,<br />

козаки в швидко кинулися розбирати<br />

довколишні хати і вистелювати в тому<br />

місці колодами прохід через болота. До<br />

полудня наступного дня дерев’яний<br />

поміст був вже готовий – і по ньому почали<br />

переправлятись спершу московські<br />

рейтари в кольчугах і шоломах,<br />

а за ними – полки козацької піхоти. Яке<br />

ж було здивування і паніка поляків, коли<br />

несподівано у їхньому тилу позаду табору<br />

раптом почали з’являтися і вишиковуватися<br />

до бою підрозділи козацько-московського<br />

війська. Така тактика<br />

мала добрий ефект.<br />

Отож пополудні 30 вересня 1655<br />

року, вишикувавшись у звичні для себе<br />

порядки, козаки і рейтари-московити<br />

вдарили у самий центр польських сил,<br />

де Коронний гетьман С.Потоцький розташував<br />

свою відбірну кавалерію. Ворогові<br />

тоді вдалося стримати натиск козацько-московських<br />

сил і перейти в<br />

контратаку, змусивши їх до відступу. А<br />

коли польські драгуни погналися за<br />

відступаючими козаками і московитами,<br />

основні сили козацької піхоти під<br />

командуванням полковника Г.Лісницького<br />

спершу гарматами і мушкетним<br />

вогнем вдарили одразу по обидвох<br />

флангах армії С.Потоцького, після чого<br />

навальною атакою кинулися винищувати<br />

те, що вціліло на флангах після обстрілу.<br />

Закріпити локальну перемогу над крайніми<br />

частинами польської армії помагали<br />

щораз свіжі сили козацького<br />

війська, яке постійно переправлялось<br />

через болото і одразу вступало у бій.<br />

Поляки ж свого резерву під Городком<br />

вже не мали (оскільки залогу в місті козаки<br />

вирізали днем раніше), а «посполите<br />

рушення» з-під Перемишля замешкувалось.<br />

Покінчивши з флангами<br />

війська Коронного гетьмана, надвечір<br />

козаки і московити вже змогли сконцентрувати<br />

усі свої сили на центр<br />

польської армії, основна частина якого<br />

до заходу сонця була вже розгромлена.<br />

…У книзі польського мемуариста<br />

«Пам’ятки Миколая Еймоловського»<br />

(Львів,1850) автор пише, що тоді рештки<br />

розбитої польської армії козаки з<br />

московитами гнали аж до містечка<br />

Брухналі (сьогодні село Терновиця Яворівського<br />

району Львівської області), а<br />

сам Коронний гетьман із вцілілим оточенням<br />

мусів далі втікати через Яворів<br />

аж до Ярослава (тепер на території<br />

Польщі). Тільки тут розбите військо<br />

змогло зупинитись, а сам Коронний<br />

гетьман, щоб не потрапити у руки козаків,<br />

здався в полон шведам, які в той<br />

час були союзниками Гетьмана Хмельницького.<br />

Після цієї битви (в якій з<br />

обидвох сторін взяло участь близько 80<br />

тисяч) південна армія Речі Посполитої<br />

перестала існувати. Козацькі війська<br />

князя Г.Ромодановського і полковника<br />

Г.Лісницького захопили тоді в бою головну<br />

військову відзнаку польських<br />

військ – бунчук Коронного гетьмана,<br />

прапори, литаври, артилерію,<br />

обоз і велику кількість<br />

полонених.<br />

Звістка про перемогу<br />

козаків з московитами над<br />

поляками облетіла всю Україну,<br />

Річ Посполиту, Московію,<br />

Швецію, про перебіг<br />

битви детально писали<br />

французькі газети. Однак<br />

події після цієї славної перемоги<br />

української шаблі і<br />

московського бердиша<br />

мали не менш драматичне<br />

продовження. Здавалось<br />

би, після тріумфального<br />

розгрому армії С.Потоцького<br />

український Гетьман,<br />

маючи вже цілу Східну Галичину<br />

в руках, міг без особливих<br />

труднощів здобувати<br />

й інші більші й менші міста<br />

і містечка, щоби остаточно<br />

витравити польське занечищення<br />

Русі. Однак… Гетьман<br />

зволікав і принципово<br />

більше в тій військовій кампанії<br />

не заатакував жодного західноукраїнського<br />

міста з польською залогою.<br />

В чому ж річ, спитаєте? А річ, виявляється,<br />

доволі проста, на яку одним з перших<br />

звернув увагу ще М.Грушевський,<br />

а саме: у листі до шведського короля<br />

Б.Хмельницький пише, що не хоче «пускати<br />

Москву» у Західну Україну, а тому<br />

не здобуває там нічого. Про правдивість<br />

цього свідчить хоча б той факт,<br />

що під час облоги Львова, яка тривала<br />

від 26 вересня до початку листопада<br />

1655 року, гетьман Б. Хмельницький<br />

всіляко відхиляв настійливі домагання<br />

московитів штурмувати Львів і змусити<br />

міщан до капітуляції та прийняти від них<br />

присягу на вірність московському цареві<br />

Олексію Михайловичу. Якби тоді український<br />

Гетьман дав «добро» на штурми<br />

західноукраїнських військ, то в них обов’язково<br />

б осіла московська залога, а<br />

власне, цього Б.Хмельницький, певно,<br />

й остерігався.<br />

Український Гетьман був настільки<br />

переконаний у своїй перемозі над ворогом,<br />

що на початку жовтня того ж<br />

року віддав наказ передислокувати на<br />

Західну Україну козацький корпус Данила<br />

Виговського (брата Генерального<br />

писаря Війська Запорозького Івана Виговського).<br />

Йшлося про поширення та<br />

зміцнення влади Б.Хмельницького на<br />

всю Західну Україну. Наприклад, під час<br />

переговорів з посольством від<br />

львівського магістрату Гетьман разом<br />

з Канцлером І.Виговським підкреслювали<br />

послам, що Б.Хмельницький став<br />

володарем усієї Русі. Здавалось би, ще<br />

трохи – і «вікопомний вересень» 1655<br />

року таки возз’єднає дві частини однієї<br />

української родини. Однак шведський<br />

король, здобувши Варшаву та інші<br />

польські землі, зробив політичну помилку,<br />

яка, до слова, коштувала йому не<br />

лише цієї перемоги, а й трону, – зажадав<br />

від Б.Хмельницького, який був йому<br />

за союзника у війні з Польщею, зняти<br />

облогу зі Львова і залишити Західну Україну.<br />

Крім того, на допомогу полякам<br />

у ті дні виступив їх новий союзник –<br />

Кримський хан, який зі своєю ордою, як<br />

жахливий смерч, почав нищити українські<br />

села і містечка. Отож, щоби зупинити<br />

ординців, Б. Хмельницький таки<br />

знімає облогу зі Львова і повертає з<br />

московитами назад, по дорозі двічі<br />

завдаючи татарам тяжких поразок: першу<br />

– в бою під Заложцями біля Бродів<br />

на Львівщині (14-15 листопада), другу<br />

– в битві під Озерною неподалік Зборова.<br />

Цих двох болючих для ординців «напоумлень»<br />

виявилось достатньо, щоби<br />

Кримський хан 22 листопада того ж<br />

року уклав договір з Б. Хмельницьким,<br />

згідно з яким татари зобов’язувалися<br />

відтоді не втручатися у перебіг українсько-польської<br />

війни.<br />

…Чимало ще різноманітних цікавинок<br />

з історії нашого краю таять у собі<br />

архівні документи і книжки дослідників<br />

минулого і сьогодення. Справа лише в<br />

тому, щоб кожен з нас зміг віднаходити<br />

бодай часину, щоб перегорнути сторінки<br />

тих прецікавих досліджень і з насолодою<br />

поринути у світ давньоминулих подій…<br />

Микола БАНДРІВСЬКИЙ,<br />

м. Львів.

Він представив<br />

мені одного<br />

Листопад 20<strong>11</strong> 5<br />

Священство архиєпископа Луки<br />

На прохання наших читачів продовжуємо подавати матеріал про життя професора Войно-Ясенецького<br />

(Продовження. Поч. у <strong>№</strong><strong>№</strong> 6-10, 20<strong>11</strong> р.).<br />

Перше<br />

заслання<br />

Чернець зробив мені земний поклін, і<br />

за Літургією я рукоположив його в ієромонаха.<br />

Десять років тому, коли він бачив мене,<br />

я був земським хірургом у місті Переславлі-Заліському<br />

і ніколи не думав ні про<br />

священство, ні про архієрейство. А в Бога<br />

в той час я вже був єпископом. Такі несповідимі<br />

є шляхи Господні.<br />

Мій приїзд у Єнісейськ зробив велику<br />

сенсацію, що досягла апогею, коли я зробив<br />

екстракцію вродженої катаракти<br />

трьом сліпим маленьким хлопцям-братам<br />

і зробив їх зрячими. На прохання доктора<br />

Василя Олександровича Башурова,<br />

який завідував єнісейською лікарнею, я<br />

почав оперувати в нього й за два місяці<br />

життя в Єнісейську зробив чимало дуже<br />

великих хірургічних і гінекологічних операцій.<br />

У той же час я вів великий прийом<br />

хворих у себе вдома, і було так багато<br />

бажаючих потрапити до мене, що в перші<br />

ж дні виявився необхідним попередній<br />

запис хворих. Цей запис, початий у перших<br />

числах березня, незабаром досяг дня<br />

Святої Трійці.<br />

Незадовго до мого приїзду в Єнісейську<br />

був закритий жіночий монастир, і дві<br />

послушниці цього монастиря розповіли<br />

мені, яким блюзнірством і наругою супроводжувалося<br />

це закриття храму Божого.<br />

Справа дійшла до того, що комсомолка,<br />

одна з тих, що грабували монастир, задерла<br />

свою спідницю й сіла на престол.<br />

Цих двох послушниць я постриг у чернецтво<br />

й дав їм імена моїх небесних заступників:<br />

старшу назвав Лукією, а молодшу -<br />

Валентиною.<br />

Незадовго до Благовіщення я був посланий<br />

у призначене мені місце заслання<br />

- село Хая на ріці Чуні [31], припливі Ангари.<br />

Лукія й Валентина з речами поїхали<br />

поперед мене, а зі мною до районного<br />

села Богучани їхали протоієреї Іларіон<br />

Голубятников і Михайло Андреев. їхали<br />

ми на конях по замерзлому Єнісею й Ангарі<br />

до Богучан, де нас розлучили, пославши<br />

протоієреїв Голубятникова й Андреева<br />

в недалекі від Богучан села, а мене<br />

за сто двадцять верст, у село Хая. У Богучанах<br />

я оперував хворого, у якого був<br />

гнійний ехінокок печінки, і через кілька<br />

місяців, вертаючись із Корі, знайшов його<br />

цілком здоровим.<br />

У Богучанах мені вказали благочестивого<br />

селянина в селі Хая, у якого порадили<br />

оселитися, але попереджали, що в<br />

нього зла баба-мати. У Хаї мене вже очікували<br />

мої черниці, що оселилися в цього<br />

селянина. Баба-мати зустріла мене з великою<br />

радістю. Мені відвели дві кімнати,<br />

в одній з яких я із черницями здійснював<br />

богослужіння, а в іншій спав. Зла баба<br />

тільки в перші дні приходила на наше<br />

богослужіння, а потім не тільки залишалася<br />

на своїй половині, але намагалася<br />

всіляко заважати нашим службам.<br />

Зла баба усе більше й більше пригноблювала<br />

нас і стала прямо-таки виживати<br />

з будинку. Справа дійшла до того, що ми із<br />

черницями винесли з будинку свої речі й<br />

сіли на них біля стіни. Бачачи, що нас вигнали<br />

з будинку, народ обурився й змусив<br />

бабу прийняти нас назад у будинок.<br />

У Хаї мені довелось оперувати в старого<br />

катаракту у винятковій обстановці.<br />

У мене був із собою набір очних інструментів<br />

і маленький стерилізатор. У порожній<br />

нежитловій хаті я уклав старого<br />

на вузьку лавку під вікном і в повній самітності<br />

зробив йому екстракцію катаракти.<br />

Операція пройшла цілком успішно. За<br />

неї я одержав десять білячих шкурок, що<br />

цінувалися по рублю. Довелося мені також<br />

робити й поховання по великодньому<br />

чину одного селянина з моїми черницями.<br />

У Хаї ми прожили місяця два, і був от-<br />

риманий наказ відправити мене знову в<br />

Єнісейськ. Нам дали двох провідників селян<br />

і верхових коней. Черниці вперше<br />

сіли на коней. Дуже великі ґедзі так нещадно<br />

жалили тварин, що струмені крові<br />

текли по їхніх боках і ногам. Кінь, на якій<br />

їхала черниця Лукія, не раз лягав і качався<br />

по землі, щоб позбутися від ґедзів, і<br />

сильно придавив їй ногу.<br />

На півдорозі до Богучан ми ночували<br />

в лісовій хатинці, незважаючи на вимогу<br />

провідників їхати далі всю ніч. На І них<br />

подіяла тільки моя погроза, що вони будуть<br />

відповідати перед судом за нелюдське<br />

поводження зі мною - професором.<br />

Не доїжджаючи верст десяти до Богучан<br />

припинилася наша верхова їзда.<br />

Мене, що ніколи раніше не їздив верхи й<br />

украй стомленого, довелося знімати з<br />

коня моїм провідникам. Далі до Богучан<br />

ми їхали на возі. Потім пливли по Ангарі<br />

на човнах, причому довелося минати небезпечні<br />

пороги. Увечері, на березі<br />

Єнісею, проти устя Ангари, ми із черницями<br />

відслужили під відкритим небом незабутню<br />

вечірню.<br />

Після прибуття в Єнісейськ я був укладений<br />

у в’язницю в одиночну камеру.<br />

Уночі я піддався такому нападу клопів,<br />

якого не можна було й уявити собі. Я швидко<br />

заснув, але незабаром прокинувся, запалив<br />

електричну лампочку й побачив, що<br />

вся подушка й постіль, і стіни камери покриті<br />

майже суцільним шаром клопів. Я<br />

запалив свічу й почав підпалювати клопів,<br />

які стали падати на підлогу зі стін і постелі.<br />

Ефект цього підпалювання був разючим.<br />

Через годину підпалювання в камері<br />

не залишилося жодного клопа. Вони,<br />

очевидно, якось сказали один одному: «Рятуйся,<br />

братики! Тут підпалюють!» У наступні<br />

дні я більше не бачив клопів, вони<br />

всі пішли в інші камери. В Єнісейській<br />

в’язниці мене тримали недовго й відправили<br />

далі, вниз по Єнісею, коли прийшов<br />

із Красноярська караван, що складався з<br />

невеликого пароплава, який буксирував<br />

кілька барж. Мене помістили в одній із цих<br />

барж разом з відправленими в Туруханський<br />

край оціал-революціонерами. Черниці<br />

Лукія й Валентина хотіли проводжати<br />

мене, але цього їм не дозволили.<br />

Шлях по широкому Єнісею, який тече<br />

по безмежній тайзі, був нудний і одноманітний.<br />

На півдорозі до Туруханська<br />

була невелика зупинка в досить великому<br />

селищі, назви якого я не пам’ятаю.<br />

На березі мене зустріла велика група<br />

засланців, що зустрічали кожний пароплав<br />

у надії побачити мене, тому що там<br />

якось почули про моє заслання в Туруханськ.<br />

Із цієї групи до мене підійшов<br />

представитися пресвітер ленінградської<br />

баптистської громади Шилов, що очікував<br />

мене з особливим нетерпінням.<br />

Пізніше він приїжджав до мене в Туруханськ<br />

для довгих бесід.<br />

Трохи далі стояла інша група людей,<br />

що теж очікувала мене. Це були тунгуси,<br />

всі хворі трахомою*. Одному з них, напівсліпому<br />

від завороту вік, я запропонував<br />

приїхати до мене в Туруханськ у лікарню<br />

для операції. Він незабаром послухав<br />

мою пораду, і я зробив йому пересадження<br />

слизової оболонки губи на віки.<br />

У Туруханську, коли я виходив з баржі,<br />

юрба народу, що очікувала мене, раптом<br />

опустилася на коліна, просячи благословення.<br />

Мене відразу ж помістили у квартирі<br />

лікаря лікарні й запропонували вести<br />

лікарську роботу. Незадовго до цього<br />

лікар лікарні, пізно розпізнавши в собі рак<br />

нижньої губи, виїхав у Красноярськ, де<br />

йому була зроблена операція, уже запізніла,<br />

як виявилося згодом. У лікарні залишався<br />

фельдшер, і разом зі мною приїхала<br />

сестра із Красноярська -молода дівчина,<br />

що тільки но закінчила фельдшерську<br />

школу й дуже переживала від перспективи<br />

працювати із професором. Із цими двома<br />

помічниками я робив такі складні операції,<br />

як резекція верхньої щелепи, великі<br />

череворозтини, гінекологічні операції й<br />

чимало очних.<br />

Уже починався льодохід на Єнісеї,<br />

коли, на мій подив, приїхав до мене на<br />

човні за сімсот верст ленінградський пресвітер<br />

баптистів Шилов. Шилов почав<br />

цей небезпечний, важкий шлях тільки заради<br />

бесід зі мною. Раніше від нього в Туруханськ<br />

приїхав маленький кволий<br />

єврейчик, який з Америки приїхав у Москву<br />

під видом комуніста, але чимсь збудив<br />

підозру й був висланий у закритий<br />

Соловецький монастир.<br />

Цей єврейчик одного разу був присутній<br />

при моїй бесіді з Шиловим, і я на<br />

його прохання дозволив йому бути .<br />

Трахома - хронічне вірусне захворювання<br />

ока, яке при відсутності лікування<br />

приводить до виразки роговиці, завороту<br />

вік, утворенню більма, сліпоти.<br />

присутнім на наших бесідах, які тривали<br />

зо три дні по кілька годин щодня. Шилов<br />

просив мене розібрати цілий ряд<br />

текстів Святого Письма, і, звичайно, я роз’яснив<br />

їх у православному дусі. Але дивним<br />

чином виявилося, як побачимо далі,<br />

Шилов порахував мене переконаним у<br />

правоті баптизму. Наші бесіди закінчилися.<br />

Шилов встиг повернутися в Красноярськ<br />

на якомусь запізнілому пароплаві.<br />

У Туруханську був закритий чоловічий<br />

монастир, у якому, однак, старий священик<br />

звершував усі богослужіння [33]. Він<br />

підкорявся красноярському «живоцерковному»<br />

архієреєві, і мені треба було навернути<br />

його і всю туруханську паству на<br />

шлях вірності древньому Православ’ю.<br />

Досягти цього вдалося проповіддю про<br />

великий гріх церковного розколу: священик<br />

приніс покаяння перед народом, і я міг<br />

бувати на церковних службах і майже завжди<br />

проповідував на них. Туруханські селяни<br />

були мені глибоко вдячні й привозили<br />

мене в монастир і додому на вистелених<br />

килимами санях. У лікарні, звичайно, я<br />

не відмовляв нікому в благословенні [34],<br />

що дуже цінували тунгуси й завжди просили.<br />

За це й за церковні проповіді мені<br />

довелося дорого поплатитися.<br />

Мене попереджали, що голова Туруханськоїкрайовоїради<br />

- великий ворог і<br />

ненависник релігії. Це, однак, не перешкодило<br />

йому звернутися до Бога за спасінням,<br />

коли він потрапив у жорстоку бурю<br />

на Єнісеї на невеликому човні. На вимогу<br />

цього голови мене викликав уповноважений<br />

ГПУ й оголосив, що мені строго забороняється<br />

благословляти хворих у лікарні,<br />

проповідувати в монастирі і їздити до нього<br />

на покритих килимами санях. Я відповів,<br />

що за архієрейським обов’язком не можу<br />

відмовляти людям у благословенні, і запропонував<br />

йому самому повісити на лікарняних<br />

дверях оголошення про заборону<br />

хворим просити в мене благословення.<br />

Цього, звичайно, він зробити не міг. Про<br />

поїздки в церкву я теж йому запропонував<br />

заборонити селянам подавати мені<br />

сани, вистелені килимами. Цього він теж<br />

не зробив.<br />

Однак недовго терпіли мою твердість.<br />

Будинок ГПУ перебував зовсім поруч із<br />

лікарнею. Мене викликали туди, і біля<br />

вхідних дверей я побачив сани, запряжені<br />

парою коней, і міліціонера. Уповноважений<br />

ГПУ зустрів мене з великою злістю<br />

й оголосив, що за непокору вимогам виконкому<br />

я повинен негайно виїхати далі<br />

з Туруханська і на збори мені дається<br />

півгодини. Я тільки запитав спокійно:<br />

«Куди ж саме висилають мене?» І одержав<br />

роздратовану відповідь: «На Льодовитий<br />

океан».<br />

Я спокійно пішов у лікарню, і за мною<br />

пішов міліціонер. Він шепнув мені на вухо:<br />

«Будь ласка, будь ласка, професор, збирайтеся,<br />

якнайшвидше: нам потрібно тільки<br />

виїхати звідси й скоріше доїхати до найближчого<br />

села, а далі поїдемо спокійно».<br />

Незабаром ми добралися до недалекого<br />

від Туруханська села Селиванихи, що одержало<br />

свою назву від прізвища ватажка<br />

секти скопців Селиванова, що відбував тут<br />

своє заслання.<br />

Незабаром зібралися мої компаньйони<br />

по засланню - соціал-революціонери,<br />

які з великою цікавістю ставилися до<br />

мене й довго розмовляли зі мною. Вони<br />

допомогли мені грошима й хутряною ковдрою,<br />

яка дуже пригодилася мені. Після<br />

нічлігу в заїзді ми поїхали далі.<br />

Шлях по замерзлому Єнісею в сильні<br />

морози був дуже важкий для мене. Однак<br />

саме в цей важкий час я дуже ясно,<br />

майже реально відчував, що поруч зі<br />

мною Сам Господь Бог Ісус Христос, Який<br />

підтримує й зміцнює мене.<br />

Ночуючи в прибережних селах, ми<br />

доїхали до Північного полярного кола, за<br />

яким стояло невеличке село, назву якого<br />

я не пам’ятаю. У ньому жив у засланні Й.<br />

В. Сталін.<br />

Коли ми ввійшли в хату, її хазяїн простягнув<br />

мені руку. Я запитав: «Ти хіба<br />

не православний? Не знаєш, що в архієрея<br />

просять благословення, а не руку<br />

подають?» Це, як пізніше з’ясувалося,<br />

справило дуже велике враження на<br />

міліціонера, що конвоював мене. Він і<br />

раніше, на шляху від Селиванихи до наступного<br />

села говорив мені: «Я почуваю<br />

себе в положенні Малюти Скуратова,<br />

що везе митрополита Филипа в Отрочий<br />

монастир».<br />

Наступний наш нічліг був у поселенні<br />

з двох дворів, у якому жив суворий старець<br />

Афіноген зі своїми чотирма синами<br />

на положенні середньовічного феодального<br />

барона. Він привласнив собі виключне<br />

право на лов риби в Єнісеї протягом<br />

сорока кілометрів, і ніхто не смів заперечувати<br />

це право. Молодший із синів старого<br />

являв собою незвичайний приклад<br />

патологічних лінощів. Він відмовлявся від<br />

усякої роботи й цілими днями лежав. Його<br />

багато разів люто, до півсмерті били, але<br />

нічого не допомагало. Старий Афіноген<br />

уважав себе зразковим християнином і<br />

любив читати Священне Писання. До<br />

пізньої ночі я розмовляв з ним, роз’ясняючи<br />

те, що він розумів неправильно.<br />

Подальший шлях був ще важчий.<br />

Одна з наступних станцій недавно згоріла.<br />

Ми не могли зупинитися в ній на ніч і з<br />

труднощами дістали оленів, які ослабли<br />

від недостачі корму. На них довелося<br />

їхати до наступної станції. Проїхавши без<br />

зупинки не менш сімдесяти верст, я дуже<br />

ослаб і так замерз, що мене на руках внесли<br />

в хату й там довго відігрівали. Подальший<br />

шлях до поселення Плахіно, що<br />

було за двісті тридцять кілометрів від Полярного<br />

кола, пройшов без пригод. Моєму<br />

комсомольцеві, як він мені сказав, було<br />

доручено самому обрати для мене місце<br />

заслання, і він вирішив залишити мене в<br />

Плахіно.<br />

Це було зовсім невелике поселення,<br />

що складалося з трьох хат і, ще двох<br />

більших, як мені здалося, куп гною й соломи,<br />

які в дійсності були житлами двох<br />

невеликих родів. Ми ввійшли в головну<br />

хату й незабаром сюди ж увійшли низкою<br />

дуже нечисленні жителі Плахіно. Всі<br />

низько поклонилися, і голова поселення<br />

сказав мені: «Ваше Преосвященство! Не<br />

звольте ні про що турбуватися, ми все для<br />

вас улаштуємо».<br />

(Далі буде).

6<br />

Листопад 20<strong>11</strong><br />

З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ<br />

Сійте й надалі<br />

зерна добра<br />

в серця знедолених<br />

Ярослав ФІГАС із донькою Стефанією надіслали<br />

до редакції «Успенської вежі» подячного<br />

листа. Та не будемо його переказувати, а подамо<br />

лише віршовані рядки автора.<br />

Двадцять літ уже минуло,<br />

Як «Успенську вежу» читаємо,<br />

Просвітлюємо свій розум<br />

І душі спасаємо.<br />

Із джерела духовного<br />

П’ємо живу воду,<br />

Котра спрагу вгамовує<br />

І веде до Бога.<br />

Цей часопис бальзамом є,<br />

Ліками душі і серця,<br />

В ньому всі ми пізнаєм<br />

Боже милосердя.<br />

То ж дай, Боже, цій газеті<br />

Розквіту такого,<br />

Аби зерна плодовиті<br />

Спасали від злого<br />

І ширились поміж люди<br />

З духовної ниви.<br />

Вірні хліб той щоб спожили<br />

І були щасливі.<br />

А трудівники газети<br />

Ласку в бога мали,<br />

Щоб у Божому натхненні<br />

Їхня праця процвітала!<br />

Шановні працівники<br />

«Успенської Вежі»<br />

Прийміть сердечні вітання: здоров’я, щастя<br />

на все життя.<br />

Нехай з небес від Бога ллється милість,<br />

любов і шана від людей.<br />

Щиро дякуємо за газету і згадку про нас, які<br />

живуть на чужині.<br />

Федір КУБІЄВИ,<br />

м. Копейск, Челябінська область, Росія.<br />

АНОНС<br />

Вийшов у світ цековно-історичний календар на<br />

2012 рік Львівського крайового ставропігійного<br />

братства св. ап. Андрія Первозваного.<br />

Придбати його можна за адресою Братства:<br />

м. Львів, вул. Руська, 3/1.<br />

За будь-яких обставин<br />

не йдімо до ворожки!<br />

З життя священомученика Кипріяна – людини-чаклуна, а згодом<br />

святого, який під впливом Духа Святого перейшов із вічної<br />

темряви до немеркнучого світла.<br />

(Із «Житія святих». Том 2).<br />

У Антіохії Сирійській проживав один філософ і що сам диявол говорив про нього, що «це – новий<br />

волхв на ймення Кипріян. Він був родом із Карфагена,<br />

батьки його були поганами. Вони його віддаслушання,<br />

якого полюбив». А ще обіцяв поставити<br />

Амврій, достойний і розумний, і швидкий на поли<br />

ще маленькою дитиною на служіння язичницькому<br />

богові Апполону. В той час на горі Олімп, йому полк бісів на допомогу. Самі князі його слуха-<br />

його князем, коли вийде із тіла, а поки житиме, дав<br />

котру погани називали «божественним житлом», ли Кипріяна, бачучи, яку честь віддавів диявол йому.<br />

була виставлена незліченна кількість ідолів, між «Був же вид його, як цвіт зільний, а голову мав<br />

якими жила й тьма бісів та злих духів.<br />

вінчану зробленим вінцем (не справді, а в привидженні)<br />

із золота та каменю пресвітлого, що все<br />

Уже в сім років маленький Кипріян став там жрицем<br />

і навчився різним трюкам: напускати марення, поле те освітлювало, й одежа була пречудова. Коли<br />

зводити вітри, випускати громи та дощі, збурювати ж повертався сюди-туди, трусилося все це місце, і<br />

морські хвилі, творити капості в садах та на полях і біля престолу його стояли численні різних чинів<br />

всякі інші біди наводити на людину. Одним словом, злобні духи у великім повинуванні», – так описував<br />

він був серед них своїм. Бачив самого князя-сатану, Кипріян князя світу цього, самого диявола і про все<br />

полчища духів, що служили йому: одні біля нього це розповів, коли розкаявся і став християнином.<br />

служили, інші весь час кричали йому похвали, а ще Отож там, у ті часи в Антіохії Кипріян як вірний<br />

інші – посилались спокушати людей.<br />

і здібний слуга диявола наробив багато зла серед<br />

Упродовж 14-ти днів люди, які навчались у бісів, людей: убивав їх усякими чаклуваннями, приносив<br />

мали… постити (так, так, і біси від своїх слуг вимагають<br />

посту). Вони могли їсти тільки після заходу навчив багатьох: і в хмарах літати, і по воді ходити,<br />

у жертву дияволу, а найгірше – цьому «мистецтву»<br />

сонця і то лише дубові жолуді.<br />

і, напевне, як зараз учать, вогонь ковтати, по битому<br />

склі танцювати, і т. п. Звичайно, між владомож-<br />

Отож і Кипріян мусів так постити. Він бачив там<br />

усіх язичницьких богів та богинь, але все це було у цями-поганами він був вельми шанований і числився<br />

мареннях та привидіннях, після спеціальної «обробки».<br />

Коли виповнилося 15 років, мав семеро вчигою,<br />

як і зараз ідуть до йому подібних хто при лю-<br />

першим жрецем. Приходили до нього за допомотелів,<br />

жерців великих, які служили семи планетам, бодіянні, хто при гніві на когось і заздрості, і не<br />

від них і взнав багато бісівських таємниць. А потім було такого, щоб не міг він зробити своєю<br />

служив при богині Ірині, навчився багатьом підступам.<br />

Потім – Артеміді, де навчився говорити з мер-<br />

Які дивні діла Твої, Господи! Навіть із такого чо-<br />

бісівською силою. Аж поки…<br />

твими. А в 20 років вдосконалював свої можливості ловіка Господь зумів зробити святого, який би при<br />

в Єгипті та в Халдеїв – у звіздарстві. Вже в 30 років кожній нагоді міг стати на перешкоді злим силам<br />

Кипріян був неперевершеним у мистецтві злободіяння,<br />

тоді-то й оселився в Антіохії. Хвалився всім, пенської вежі».<br />

поруч із нами. Але про це в наступному числі «Ус-<br />

Господь – моя сила<br />

У своєму дописі до «Успенської вежі» пані Катерина розповідає<br />

про два різні випадки зі свого життя, котрі тісно<br />

пов’язані з її щирою вірою у Господа, як єдиного нашого Спасителя.<br />

Друга розповідь доповнює поданий вище матеріал про святого<br />

Кипріяна і ще раз застерігає нас, аби ми ні при яких<br />

життєвих обставинах не зверталися за допомогою до слуг<br />

диявола, а навпаки – категорично відкидали всілякі спокуси<br />

довідатись щось від них.<br />

У своєму дописі до «Успенської<br />

вежі» пані Катерина розповідає<br />

про два різні випадки зі свого<br />

життя, котрі тісно пов’язані з її<br />

щирою вірою у Господа, як єдиного<br />

нашого Спасителя.<br />

Друга розповідь доповнює поданий<br />

вище матеріал про святого<br />

Кипріяна і ще раз застерігає нас,<br />

аби ми ні при яких життєвих обставинах<br />

не зверталися за допомогою<br />

до слуг диявола, а навпаки –<br />

категорично відкидали всілякі<br />

спокуси довідатись щось від них.<br />

Це сталось зі мною саме в день<br />

Великодня. Всі ми, християни, чекаємо<br />

Паски, щоб дожити й піти до<br />

церкви в це свято. Дочекалася,<br />

встаю рано, щоб не спізнитись,<br />

виходжу і зустрічаю двірника Валерія<br />

із сусіднього під’їзду, привіталась:<br />

– Христос воскрес!<br />

А він почав ображати Господа,<br />

а до мене:<br />

– А ви Його бачили?! – і показав<br />

на кишеню.<br />

Якщо в нього в кишені є гроші<br />

– ото його Бог. Мені стало дуже<br />

боляче. А в церкві я почула «Христос<br />

воскрес!» – і зраділа.<br />

Від образливих слів на мого<br />

Господа і в серці, і в душі не було<br />

спокою і я якось після Паски розповіла<br />

все священику.<br />

– Моліться, – відповів він.<br />

Я сказала, що хочу аби отой Валерій<br />

став під розп’яття Господнє і<br />

просив у Бога прощення, і обмив<br />

ноги Господа своїми сльозами.<br />

Сусід-двірник уникав зустрічей зі<br />

мною від Паски до Зелених свят. А<br />

якось привітався, я відповіла уклоном<br />

голови і зрозуміла, що вже<br />

можу розповісти йому, як я бачила<br />

Господа.<br />

– Валерію, ви запитували мене,<br />

чи я бачила Господа? Так, я бачила<br />

Спасителя, і Він говорив зі мною,<br />

якось про це поговоримо.<br />

Пройшло два тижні. Ми випадково<br />

знову зустрілись. Він і каже:<br />

– Ось тепер поговоримо.<br />

– Добре, – кажу. – Сідайте й дивіться<br />

мені просто в очі, щоб ви<br />

розуміли, що я правду кажу.<br />

Валерій почав розмову вже<br />

зовсім іншими словами:<br />

– Я вірю, що ви бачили Господа,<br />

бо про Бога просто так не говорять.<br />

Мабуть, щось з вами сталось,<br />

якесь потрясіння?<br />

Я вже простила його, а чи простить<br />

його Господь?! І почала розповідати:<br />

– Був 1945 рік. Ще йшла страшна<br />

війна, плач і стогін було чути в<br />

кожній хаті. Часто приходили «похоронки».<br />

Поїхали наші жінки в Пляшеву<br />

на Козаччину (Козацькі Могили)<br />

до церкви запитати священикамонаха,<br />

який часто допомагав людям<br />

у різних бідах, коли закінчиться<br />

війна? Священик сказав:<br />

– Війну закінчить Юрій Змієборець.<br />

Люди є люди, особливо жінки…<br />

Хотіли знати більше, тому вирішили<br />

їхати до ворожки. Виїжджати<br />

мали ранесенько. Моя тітка запитала,<br />

чи я хочу поїхати? Я сказала, що<br />

поїду… І сниться мені в ту ніч…<br />

… Я прийшла до чоловікової сестри,<br />

покликала її, а вона не обізвалася.<br />

Тоді я відчинила двері в другу<br />

кімнату й бачу: сам Спаситель<br />

сидить за довгим і вузьким столом,<br />

як на Тайній Вечері, застеленим<br />

білим обрусом додолу. Перед Ним<br />

на столі лежала закрита Книга Премудрості.<br />

Він наче чекав на мене.<br />

Відразу встав, обійшов стіл і почав<br />

до мене говорити:<br />

– Ти хочеш їхати до ворожки, хочеш<br />

дізнатися, чи твій чоловік вернеться<br />

живий? Не їдь, бо то дуже<br />

гріх великий! – Він узяв мене за плече<br />

рукою, повернув до дверей і паличкою<br />

в другій руці показав на напис<br />

на дверях: – Прочитай, що тут<br />

написано.<br />

Великими буквами було написано:<br />

«Його спасе Мати Божа».<br />

В той момент тітка будить мене:<br />

– Вставай, вставай, пора їхати!<br />

А я відповіла:<br />

– Я до ворожки не поїду, бо сам<br />

Господь з’явився мені у сні й сказав,<br />

що то гріх великий.<br />

Коли я згодом розказувала все<br />

священику, то усвідомила, що тоді,<br />

як Господь підійшов до мене, ні<br />

обличчя, ні одежі Спасителя я не<br />

бачила, а чула тільки Його голос.<br />

Думаю, що людині не дано бачити<br />

обличчя Господа, бо після воскресіння<br />

Свого, Він з’являвся тільки<br />

ученикам Своїм.<br />

Той сон я пам’ятаю все своє життя.<br />

Дотик руки Спасителя до свого<br />

плеча чула ще три роки після того<br />

сну, як тільки згадувала Господа.<br />

Катерина МИКОЛАЄВИЧ.

Листопад 20<strong>11</strong> 7<br />

З НАШОЇ ХЕРСОНЩИНИ<br />

А судити треба по ділах<br />

Священика, який служить<br />

на півдні України,<br />

попросили по-християнськи<br />

похоронити покійника.<br />

Коли він проходив<br />

подвір’ям до хати, де<br />

був померлий, почув за<br />

спиною:<br />

– Ето нє наш…<br />

– Украінскій…<br />

І тут раптом:<br />

– А ми хто?!<br />

З цих трьох коротких<br />

реплік відразу можна зрозуміти,<br />

як нелегко священикові<br />

Української Церкви<br />

в цих краях сформувати<br />

та духовно окормлювати<br />

парафію.<br />

Свято Покрови в Олешках<br />

Пам’ятні хрести в Олешках<br />

Отець Леонід Сливканич на<br />

початку дев’яностих років минулого<br />

століття активно організовував<br />

українські парафії у<br />

Таврійському краї. Допомагав<br />

йому в цьому вірний слуга Господа<br />

священик Василь Герусов.<br />

Сам отець Леонід – переселенець.<br />

У 1951 році їхнє село<br />

на межі Турківщини та Самбірщини<br />

потрапило в смугу кордону<br />

з Польщею (тоді товаріщ<br />

Сталін щедро віддавав наші<br />

землі, не обтяжуючи себе думками,<br />

як бути з цілими селами<br />

й народом, котрий їх населяв).<br />

Тому після переселення його<br />

родина потрапила аж у Золоту<br />

Балку, що на Херсонщині – гарне<br />

село над самим Дніпром з<br />

родючою землею та цілком<br />

відмінним для горян кліматом.<br />

Якось прижилися, та зараз не<br />

про те…<br />

У 1996 році за благословенням<br />

блаженної пам’яті Патріарха<br />

УАПЦ Димитрія були<br />

освячені місце та наріжний<br />

камінь під будову каплиці в<br />

честь Покрови Пресвятої Богородиці<br />

в містечку Олешки не-<br />

подалік від Херсона. Це місце<br />

історичне, бо тут колись стояла<br />

Олешківська Січ. Тому-то перша<br />

каплиця в тих краях була<br />

посвячена на честь цього свята.<br />

В час більшовизму містечко<br />

перейменували на Цюрупинськ<br />

на честь товаріща Цюрупи,<br />

який очолював у большевиків<br />

відділ «продовольственной<br />

політікі».<br />

За 20 років незалежності<br />

України так і не вдалося відновити<br />

історичну назву міста,<br />

хоча колишнє місце розташування<br />

Січі є гарно облаштоване,<br />

таблиці на пам’ятних каменях<br />

свідчать про нашу славну<br />

історію, до чого долучився й о.<br />

Леонід.<br />

Власне цього року виповнилося<br />

15 років від часу заснування<br />

парафії і закладення каменя<br />

під будову храму в самому<br />

центрі Олешок. Колись тут красувалися<br />

два величаві собори,<br />

та… їх розібрали, а каміння й<br />

інші матеріали люд розніс на<br />

свої подвір’я та використав за<br />

потребами. Територія навколо<br />

Виступ дитячої недільної школи<br />

на святі Покрови в Олешках.<br />

каплиці значна, ще й у центрі<br />

міста, тому о. Леонід і його парафіяни<br />

мають постійні клопоти<br />

– їх затягали по судах ті, хто<br />

хоче відірвати кусок вигідної<br />

території для будівництва прибуткових<br />

споруд. А щоб не заважала<br />

поруч каплиця і пам’ятні<br />

хрести козацтву, патріархам<br />

Мстиславу та Димитрію, жертвам<br />

голодомору та учасникам<br />

повстанського визвольного<br />

руху, що стоять вздовж огорожі,<br />

– погрожують навіть знести<br />

все це.<br />

Вже з перших хвилин перебування<br />

тут можна було побачити,<br />

що є дбайливий господар:<br />

чисто, прибрано, нічого<br />

зайвого. Старі дерева створюють<br />

відпочинковий настрій,<br />

хрести вздовж загорожі на високих<br />

насипах з охайними табличками-написами<br />

свідчать<br />

про шану до історії свого наро-<br />

На місці<br />

Олешківської<br />

січі.<br />

ду. Якусь частку займає посаджений<br />

молодий сад на пам’ять<br />

про перебування тут першого<br />

Патріарха Димитрія, який освятив<br />

місце під будівництво храму<br />

Св. Архистратига Михаїла,<br />

що запроектований тут як основна,<br />

щойно недавно встановлена<br />

на честь 15-тиріччя освячення,<br />

святиня. Неподалік каплиці<br />

зліва при вході стоїть чудова<br />

фігура Покрови Матері<br />

Божої, підмурівком для якої і<br />

були використані знайдені та<br />

навіть викуплені куски каменіврешток<br />

колишніх соборів, про<br />

що свідчить табличка на них.<br />

Приємне враження справляє<br />

чистота й охайність повсюди:<br />

стіни храму прикрашені образами<br />

з вишивками; є багато<br />

допоміжних приміщень: хори,<br />

братська кімната, – каплиця діє<br />

як братський храм, – кабінет<br />

священика, маленька кімнатамузей<br />

перших Патріархів<br />

відродженої УАПЦ.<br />

Упродовж 15 років число<br />

парафіян змінювалося. Зараз в<br />

Олешках розпочаті будівництва<br />

ще двох храмів інших юрисдикцій,<br />

тому залишилися лише<br />

стійкі та вірні своїй Церкві й<br />

пастиреві парафіяни.<br />

Приємно вразило й те, що<br />

на Службі Божій вірні не розмовляють,<br />

як зазвичай буває,<br />

не ходять, а свідомо зосереджені<br />

в молитві – праця пастиря<br />

всюди відчутна.<br />

За роки свого служіння о.<br />

Леонід із своїми парафіянами<br />

збудували тут ще дві будівлі:<br />

чималий будинок для престарілих<br />

братчиків-парафіян, що потребує<br />

ще завершення і невелику<br />

крамничку, поєднану з козацькою<br />

світлицею. У світлиці<br />

є багато експонатів, принесених<br />

людьми, придбаних – козацьких<br />

регалій, висять портрети<br />

козацьких гетьманів. А в<br />

кінці цієї галереї висить порожня<br />

рамка, а всередині надпис:<br />

«на цьому місці може бути і твій<br />

портрет» – це спеціально для<br />

молоді та школярів, які приходять<br />

сюди на екскурсію та під<br />

час заходів, що проводить<br />

місцеве козацтво.<br />

Словом – це гарна обитель<br />

Пресвятої Діви, що перебуває<br />

під Її ніжним Покровом. Там<br />

приємно бувати. За все побачене<br />

й відчуте хочемо висловити<br />

велику вдячність людям, які<br />

вклали сюди свої серця й душі.<br />

Хай береже їх Господь від усяких<br />

нападників і заздрісників, а<br />

ми, вірні УАПЦ, тішмося тим,<br />

що ще не перевелися на нашій<br />

Україні такі вірні християни та<br />

стійкі у вірі люди.<br />

Делегація Львівського крайового<br />

ставропігійного братства<br />

св. ап. Андрія Первозваного.<br />

Світлини Розалії КОЗАК.<br />

У березні 20<strong>11</strong> р. Братська газета «<strong>Успенська</strong> <strong>вежа</strong>» відзначила своє 20-ліття. Це єдине<br />

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у<br />

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної<br />

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного.<br />

З 1995 р. «<strong>Успенська</strong> <strong>вежа</strong>» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по<br />

всій країні та за її межами, де проживають православні українці.<br />

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків.<br />

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви<br />

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури.<br />

Передплатити газету можна у коному поштовому відділенні<br />

України. Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013.<br />

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції.<br />

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ<br />

ЛИСТОПАД<br />

03.<strong>11</strong>.1941 – 70 років тому в окупованому німцями Києві більшовики підірвали<br />

Успенський собор Києво-Печерської Лаври.<br />

03.<strong>11</strong>.1921 – 90 років від початку Другого зимового походу армії УНР під проводом<br />

генерала Ю. Тютюнника.<br />

06.<strong>11</strong>.18<strong>11</strong> – 200 років тому народився Маркіян Шашкевич<br />

- священик, письменник, будитель національної свідомості в Галичині, член<br />

„Руської Трійці» (+07.06.1843).<br />

07 листопада – День пам’яті борців-жертв більшовицького терору.<br />

08.<strong>11</strong>.1891 – 120 років тому народився Олесь Досвітній -письменник, розстріляний<br />

більшовиками (+23.02.1934).<br />

09 листопада – День української писемності та мови.<br />

21.<strong>11</strong>.1921 – 90 років тому під м. Базаром (Житомирщина) більшовики розстріляли<br />

359 українських вояків, учасників Другого зимового походу армії УНР.<br />

30.<strong>11</strong>.1951 – 60 років тому народився Назарій Яремчук<br />

- співак, соліст ВІА «Смерічка», народний артист України (+30.06.1995).<br />

26 листопада – День скорботи і пам’яті жертв голодомору в Україні.

8<br />

Дитяча сторiнка<br />

Листопад 20<strong>11</strong><br />

Приходьте, діти, до кринички<br />

Напитись чистої водички.<br />

А та водиця непроста,<br />

Бо це — наука про Христа.<br />

..........................................................................................<br />

Не беріть участі в ділах темряви!<br />

Темрява – це все, що пов’язане з дияволом. Про це ми писали в минулих<br />

числах «Успенської вежі». Темрява – це місце, куди будуть скинені<br />

душі, які були пов’язані з ділами темряви. Сьогоднішній світ нам пропонує<br />

їх безліч і представляє, як цікавинки.<br />

Ми, християни, мусимо бути дуже обережними та мудрими. Завжди<br />

наперед маємо думати: чи це Боже, а чи… Нам щодня пропонують веселощі,<br />

задоволення, різні шоу та атракціони, а нам видається, що маючи<br />

все це постійно, ми будемо щасливими. Але беручи участь у такому<br />

житті, ми щораз більше віддаляємося від Бога. Там, де є грубі слова<br />

і жарти, надмірні веселощі, непристойний одяг і розпуста, місця Богові<br />

нема й не може бути. Там панує і затягує щораз більше у свої тенета<br />

князь темряви – диявол. А з його пастки вирватись дуже важко.<br />

Річниці голодомору<br />

присвячується<br />

Хлопчик хліба просив,<br />

Благав хоч скибочку дати…<br />

Далі, знеможений, зліг,<br />

І мусів , опухлий, вмирати…<br />

Вже потім, хто брав в руки хліб,<br />

Знав, як треба його шанувати:<br />

До грудей пригортати його,<br />

А потім іще й цілувати.<br />

Отож, дитинко моя,<br />

Мусиш завжди оте пам’ятати,<br />

Що хлібом кидатися – гріх!<br />

Краще пташці чи бідному дати.<br />

-С<br />

КЛАДАЙТЕ тарілки і відносьте няні,<br />

а столики залишайте чистими,—<br />

сказала начебто суворо вихователька<br />

дитячого садка. Але на переніссі<br />

сіпнулися докупи брови та заколивалися<br />

кутики вуст, приховуючи усмішку. Така<br />

серйозність зосереджувала малюків, які<br />

вставали і відносили посуд. Вихователька<br />

згребла залишені крихти зі столиків у долоню<br />

і помітила кусень хліба на підлозі.<br />

— Хто розтоптав хліб? Усі мовчали...<br />

— Ви знаєте, що були часи, коли люди<br />

й діти тисячами вмирали з голоду, бо не<br />

мали навіть кусника хліба?<br />

Діти мовчали.<br />

— Пам’ятаю, бабуся мені розповідали:<br />

був страшний голод у тридцять третьому<br />

році. Одна мама ледве донесла своїм дітям<br />

якось добутий окраєць хліба, а сама, опухла<br />

з голоду, лягла на долівку... Діти сей<br />

Щораз частіше світ шоу-бізнесу пропонує нам розваги в ніч із 31-го<br />

жовтня на перше листопада. Є навіть певні місця, де збираються сатаністи,<br />

і не випадково саме в цю ніч. Наприклад, у Києві є Лиса гора недалеко<br />

від Свято-Печерської Лаври. І навіть було оголошення по радіо, що<br />

танцювальний ансамбль з Росії під керівництвом Мойсеєва прибуде до<br />

України зі спектаклем під назвою «Ніч на Лисій горі». Тема, очевидно, дуже<br />

цікава і вдячна, як для авторів постановки – буде що показати: відьми,<br />

чаклуни, чорти, їхні знаряддя і витівки.<br />

І знову перед нами стоїть вибір – чи варто нам навіть на це дивитися,<br />

а не те, щоб брати участь у чомусь подібному?!<br />

Навіть побувши у масці чорта, відьми чи чаклуна, людина оскверняє<br />

себе – образ і подобу Божу. Остерігайтесь цього!<br />

Кусень хліба<br />

окраєць хліба жадібно з’їли. Та коли згодом<br />

глянули на маму, побачили нерухомі<br />

скляні очі із застиглими слізьми. Хлопчик<br />

із дівчинкою зібрали останні крихти і віддали<br />

мертвій мамі. Вони були певні, що нагодують<br />

її, і мама оживе... Пригорне їх до<br />

грудей, погладить голівки. Та вже більше<br />

не погладила...<br />

Діти отетеріли, слухаючи.<br />

Підбігло дівчатко, вхопило розтоптаний<br />

окраєць хліба та й почало його їсти. А на<br />

зубчиках скрипів пісок.<br />

— Облиш, Марічко! З підлоги не треба<br />

брати хліб до рота,— сказала розгублено<br />

Оксана Василівна. Потім, зосередившись,<br />

(Про це читайте на 6-й сторінці).<br />

продовжила: — Але той, хто вчинив цей<br />

злочин, повинен признатися і покаятися,<br />

щоб на нього не впала Божа кара, бо ж<br />

хліб — святий.<br />

— Я з’їм, щоб усі, хто голодний був,<br />

хто вмирав, такого-от не бачили...— сказала<br />

Марічка.<br />

Юрко несподівано заплакав, підбіг до<br />

Марічки, вихопив залишений кусник хліба<br />

і зі сльозами промовив винувато:<br />

— Я з’їм, до крихти з’їм... Ніколи не<br />

буду більше хліб топтати... Я його буду...<br />

буду берегти!<br />

Не кожного дня після цієї події мама<br />

цілу хлібину купувала. Юрко, коли вона<br />

йшла до крамниці, нагадував:<br />

— Мамусю, а з вчорашнього залишеного<br />

окрайця можна ще й грінок насмажити.<br />

Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ.<br />

9 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ ТА МОВИ<br />

Іван ОГІЄНКО: «Мова – серце народу»<br />

Українську мову, культуру нищили протягом багатьох століть.<br />

Значна роль в національному прозрінні українського народу як нації<br />

належить видатному-мовознавцю і релігійному діячеві, професору<br />

Іванові Огієнку (митрополиту Іларіону). Понад півтори тисячі його<br />

наукових праць були відомі в Европі, США, Канаді. Ставши Міністром<br />

освіти і віросповідань Української Народної Республіки, Огієнко дбає<br />

про відродження української мови та впровадження її в державних<br />

установах. Для масового поширення серед українського громадянства<br />

та шкільної молоді він видає окремою книжечкою унікальну працю<br />

«Наука про рідномовні обов’язки». Вчений наголошує: «Мова – це наша<br />

національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомости...<br />

Не стане мови – не стане національности».<br />

Огієнко є автором науки про рідномовні<br />

обов’язки. Він пише: « В цій науці я не мав<br />

попередників... тут кожний крок довелося<br />

прокладати самостійно й самотужки». Огієнкові<br />

належить ініціятива запровадження<br />

Свята рідної мови в 1935 році. А Генеральна<br />

конференція ЮНЕСКО (Париж)<br />

рекомендувала відзначати Свято рідної<br />

мови в світі щорічно з 2000 року. Такі урочисті<br />

святкування мають сприяти збереженню<br />

понад шести тисяч мов світу. Тепер<br />

це свято набуло статусу Міжнародного.<br />

Українська мова є дуже давня і займає<br />

центральне місце серед індо-европейських<br />

мов. Її краса, милозвучність, мелодійність,<br />

багатство є загальновизнаним<br />

фактом. Не випадково українська мова на<br />

світовому конкурсі мов 1934 року у Франції<br />

(Париж) зайняла за багатьма показниками<br />

одне з перших місць поруч із французь-<br />

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —<br />

Львівське крайове ставропігійне братство<br />

св. ап. Андрія Первозваного,<br />

зареєстроване міністерством України<br />

у справах преси та інформації.<br />

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ <strong>№</strong> 2335<br />

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше<br />

видання, повідомляємо банківські реквізити:<br />

ПАТ АКБ “Львів”<br />

Р/р 260075157, МФО 325268,<br />

код ЄДРПОУ 20785948<br />

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься<br />

на сторінках газети.<br />

кою і перською. Пошана до рідної мови<br />

існує у всьому цивілізованому світі. Нація<br />

не може претендувати на поважне місце<br />

серед народів, якщо не буде дбати про<br />

свою мову, її розвиток, функціонування та<br />

розвиток науки про неї. Нові школи, ВНЗ<br />

тепер повинні бути осередками формування<br />

національно свідомих громадян України,<br />

де панує культ рідної мови. Народ як<br />

суб’єкт культури та історії, це, насамперед,<br />

мовна спільність, це те, що сприяє<br />

формуванню нації, держави.<br />

Пам’ятаймо слова митрополита Іларіона:<br />

«Рідна мова – найголовніший ґрунт,<br />

на якім духово зростає й цвіте нація. Мова<br />

– душа кожної національности, її святощі,<br />

її національний скарб. В мові наша стара<br />

й нова культура, ознака нашого національного<br />

визнання... І поки живе мова – живе<br />

й народ як національність».<br />

НАША АДРЕСА:<br />

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1<br />

Для листування:<br />

м. Львів - 8, а/с 1334<br />

(032) 235-52-02<br />

www.stavropigia.lviv.ua<br />

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com<br />

Пропонуємо Вашій увазі два розділи<br />

з катехизису українця – праці Івана Огієнка<br />

«Наука про рідномовні обов’язки».<br />

IV. ДЕСЯТЬ НАЙГОЛОВНІШИХ<br />

МОВНИХ ЗАПОВІДЕЙ СВІДОМОГО<br />

ГРОМАДЯНИНА<br />

1. Мова – то серце народу: гине мова<br />

– гине народ.<br />

2. Хто цурається рідної мови, той у<br />

саме серце ранить свій народ.<br />

3. Літературна мова – то головний<br />

двигун розвитку духовної культури народу,<br />

то найміцніша основа її.<br />

4. Уживання в літературі тільки говіркових<br />

мов сильно шкодить культурному<br />

об’єднанню нації.<br />

5. Народ, що не створив собі соборної<br />

літературної мови, не може зватися свідомою<br />

нацією.<br />

6. Для одного народу мусить бути<br />

тільки одна літературна мова й вимова,<br />

тільки один правопис.<br />

7. Головний рідномовний обов’язок<br />

кожного свідомого громадянина – працювати<br />

для збільшення культури своєї літературної<br />

мови.<br />

8. Стан літературної мови – то ступінь<br />

культурного розвою народу.<br />

9. Як про духовну зрілість окремої особи,<br />

так і про зрілість цілого народу судять<br />

найперше з культури його літературної мови.<br />

10. Кожний свідомий громадянин мусить<br />

практично знати свою соборну літературну<br />

мову й вимову та свій соборний<br />

правопис, а також знати й виконувати<br />

рідномовні обов’язки свого народу.<br />

XXVI. ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ<br />

ПРОСТОГО ПИСАННЯ<br />

1. Ясний і простий стиль – то найкращий<br />

стиль.<br />

2. Пильнуймо писати так, щоб нас усі<br />

розуміли; думаймо про це, починаючи писати.<br />

3. Ніколи не забуваймо про те, що<br />

наше писання може читати й селянин.<br />

4. «Популярний» виклад корисніший<br />

за виклад «науковий».<br />

5. Нема стилю «наукового» й «ненаукового»,<br />

- є тільки стиль ясний і неясний.<br />

6. Хто пише неясно, той проповідує в<br />

пустині й мало допомагає розвиткові культури<br />

свого народу.<br />

7. Є два способи думати: складний<br />

спосіб «інтелігентський» і простий народній.<br />

Такий поділ надзвичайно шкідливий<br />

для народу і нації.<br />

8. Складного «інтелігентського» способу<br />

думати широка маса мало розуміє.<br />

Пам’ятаймо це, пишучи.<br />

9. Складний «інтелігентський» спосіб<br />

думати сильно шкодить розвиткові нашої<br />

загальної культури, бо його розуміє тільки<br />

обмежене коло інтелігентних читачів.<br />

10. Кожний працівник пера мусить дбати,<br />

щоб у його писаннях запанував тільки народний<br />

спосіб думати, цебто спосіб простий і<br />

ясний, легко зрозумілий для широких мас.<br />

Оксана ЗАХАРЧУК.<br />

Сторінку підготувала Віра МАРКОВИЧ.<br />

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ<br />

Редакційна колегія:<br />

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ,<br />

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ<br />

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність<br />

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься<br />

найменше втручатися в авторський текст,<br />

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою<br />

право редагувати, скорочувати подані матеріали.<br />

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,<br />

не повертаються.<br />

Передплатний індекс — 35013<br />

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»<br />

Замовлення <strong>№</strong>

logo

products

Resources

Company

Terms of service
Privacy policy
Cookie policy
Cookie settings
Imprint
Change language
Made with love in Switzerland
© 2024 Yumpu.com all rights reserved

Hooray! Your file is uploaded and ready to be published.

Saved successfully!

Ooh no, something went wrong!