Успенська вежа № 2 (2009)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО
За віру і дність!
є
Виходить з березня 1991 року ЛЮТИЙ 2009 року № 2 (200)
Стрітення Господнє
Свято, яке ми сьогодні святкуємо - це
одночасно і свято дивної зустрічі, і першої
розлуки. Дивної зустрічі тому, що у
храм, приділ Божий, Єдинородний Божий
Син, який став Сином Діви Марії, приноситься
у храм, щоби бути поставленим
перед лицем Живого і Вічного Бога, Отця
Його перше, ніж світ зупиниться.
Зустріч, також, між святими душами
й очікуваним ними Спасителем. Довге,
складне і благодатне життя прожили і
Симеон, і Анна. Тому їм було обіцяно, що
вони не помруть доти, доки не побачать
Спасителя свого. І ось цей день настав:
віч-на-віч вони зустрілися – праведники
побачили Бога, який став Чоловіком.
Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за
словом Твоїм заспокоїним,- сказав Симеон,-
бо побачили очі Спасіння моє...
Тепер він може спокійно відійти у
вічність, до померлих і принести першу
вість, що він бачив на землі Бога, який
воплотився плоттю.
Одночасно це свято – перша жертвенна
розлука Діви Марії із її Божественним
Сином. Кожний хлопчик, який відкривав
утробу, тобто первісток, приносився
Богу і ставав власністю Бога. Цей звичай,
це правило започатковано ще в давнину,
коли Мойсей вивів із Єгипту народ
ізраїльський. Тоді настирливий фараон
не хотів відпустити своїх рабів, і кара за
карою насягали землю Єгипетську, щоби
людина усвідомилася під тяжкою і спасаючою
десницею Бога. Одною із найст-
рашніших кар, що були накладені на протидіючому
Богові фараона, була смерть
усіх первінців у землі єгипетській. Саме
цією карою було розворушено кам’яне
серце фараона, цією ціною отримали свободу,
у вигляді очікуваного Христа,
ізраїльські діти. Але коли вони досягнули
пустелі, то й до них дійшов голос,
дійшов Божий голос: ціною цієї кари,
ціною смерті дітей, втратою матерями
улюблених своїх малят ви були виведені
із єгипетської земілі, із країни полону і
рабства. Але як згадка про це, як викуп
за дітей цих і матерів, першонародженний
младенець-хлопчик у кожній вашій
сім’ї повинен бути принесений у храм, і
Бог над ним отримає владу життя і
смерті.
І ось, приносячи Своє Дитя у Храм,
Мати Божа принесла Його у жертву Богові.
Перший раз, вільно, за законами свого
народу, Вона віддала Богові, Родженого
від Неї. Це жертвоприношення продовжувалося
потім упродовж усього Її життя:
Мати Божа віддала свою Дитину раз і
назавжди, і Бог й Отець цю жертву, єдину
за усю історію світу, прийняв, і вона стала
кровавою Жертвою Голгофи. Кожен із нас
колись у день свого воцерковлення був
принесений у храм, кожний із нас був поставлений
перед Богом, щоби стати Його
власністю. Але в церкві Христовій немає
чоловічого і жіночого, немає різниці, всі –
діти Божі, і тому всі ми були принесені і
віддані Богу так само, як Богодитя Хри-
2009 – РІК СТЕПАНА БАНДЕРИ
З невичерпного джерела
стос був принесений Своєю Матір’ю.
Кожна мати, яка відвідує храм, колись
приносила і віддавала свою дитину Богові,
і прийняла її знову від ікони Спасителя
чи Божої Матері. Кожний із нас постійно
зустрічає Бога знову, і знову кожного
разу, коли приходить у храм. Хто
вийде виправданим, а хто вийде із своєю
тлінною праведністю, що не ввійде у
Царство Боже. Симеон і Анна чекали і
узріли (побачили) Христа.
Ось із чим ми починаємо цикл входження
у підготовчі неділі до Великого
Посту. Задумаймо кожен із нас про
те, що означає, що він чи вона колись
були принесеними у храм, віддані Богу
любов’ю материнською, віддані на опіку
Тому, Який є опікуном дітей, відданих
Йому, Хто є Господом і Життям.
Подумай, хто ти – фарисей чи спасенний
митар? Амінь.
Митрополит Сурозький АНТОНІЙ.
Степан Бандера
із сім’єю.
Джерелом, з якого Степан Бандера черпав силу для
себе, своєї праці й поборювання всіх труднощів, була
глибока його віра в Бога, Його правду й справедливість.
Ця віра була для нього духовою потребою,
тому він з такою великою переконливістю дораджував
іншим шукати в джерелі віри тієї сили, яка перемагає
навіть смерть.
Стаття «З невичерпного джерела» була написана
з нагоди Різдвяних свят і надрукована в тижневику
«Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 1-2 (150-151), з
7 січня 1957 року.
Боротьба з большевизмом
— це справжня боротьба на
життя і смерть не тільки для активних
борців, але для цілого
народу, який потрапить у большевицьке
ярмо. Докорінне винищування
всіх непокірливих,
волелюбних елементів, які не
хочуть служити большевизмові,
систематичне народовбивство
— це основні засоби
большевицької політики підкорювання
народів. Вона полягає
в тому, щоб кожний поневолений
народ, всі його прошарки,
кожну людину тримати під постійним
тиском неухильного
або-або: скоритися, прийняти
комуністичну доктрину за правду
і без спротиву служити
здійсненню цілей Кремля, або
бути знищеним.
На початку комуністичного
володіння говорилося, що йде
тільки про знищення «клясового
ворога» і про виховання нового
покоління в комуністичному
дусі, без усяких «пересудів»,
а тоді система насильства і терору
буде усунена, як непотрібна,
бо перевиховані народи
переконаються, що комунізм
правильний і будуть його добровільно
втримувати. Впродовж
чотирьох десятиліть большевики
вспіли винищити всіх,
кого можна було підтягнути під
поняття «клясового ворога».
Сьогоднішні середні й доростаючі
покоління від дитинства
виховувалися під виключним
впливом і наглядом большевицької
тотальної системи, в
повній ізоляції від усяких
впливів зовнішнього світу, проте
ні поєднання, ні замирення
між народом і большевизмом
немає.
Большевикам не вдалося
переродити людей за рецептами
комуністичної доктрини, ні
накинути переконання, що їхня
злочинна, протинародня система
і такі ж цілі комунізму є
справді благородні, та що вони
відповідають потребам і бажанням
народів. Не багато помогло
їм у тому найщільніше
відгородження закріпачених
народів від вільного світу та
неперевершена брехливість
комуністичної пропаганди про
жахливі злидні й недолю народів
у капіталістичних країнах
і щасливе, свобідне життя під
совєтами. Так само не принесло
Москві сподіваних успіхів
безпощадне переслідування і
знищування релігії, національних
традицій, спустошення
всієї літератури, історії, всіх
ділянок національної культури і
творчости, викорінювання
звідтіля всього, що формує,
підносить духовість людини й
народу, а не відповідає большевицьким
тезам і цілям.
Такими методами большевики
створили собі, здавалося
б, найдогідніші обставини для
успішного проведення свого
експерименту перетворення
людини і народу. Та факт невдачі
якраз при тих найдогідніших
умовах, виявив цілком виразно,
що сама большевицька
концепція є фальшива і нездійсненна.
Основою її є матеріялістичний
погляд на людину
і на людську спільноту, переконання,
що духовість людини є
продуктом життєвих обставин
і умов розвитку.
Большевики самі переконалися,
що здійснення цього
їхнього фундаментального
пляну не дало позитивних
наслідків. Навпаки, підсумки
тих наслідків перекреслюють
всі сподівання на майбутнє.
Зрозумівши це, керівники з
Кремля поробили свої висновки.
Ці висновки своєрідні,
відповідні до незмінної цілі комуністичної
партії: втримати,
закріпити й поширити своє
панування будь-якими засобами.
Все інше має значення засобів,
між іншим теж і плян переформування
людини і народу.
Це мав бути ідеальний засіб,
але, коли він нездійсненний,
треба залишитися при тому,
що досі виявилось успішним.
Тому КПСС перестала трактувати
теперішню систему свого
(Закінчення на 2 стор.).

2
Лютий 2009
володіння як перехідний етап.
Панування Москви над поневоленими
народами й тоталітарна
диктатура компартії завжди
мають втримуватися примусом
і терором, а все непокірне
має бути знищуване. Відповідно
до цього в компартії формується
прошарок комуністичної
пануючої бюрократії. В ній
добирається безідейний і безоглядний
елемент з особливими
«здібностями», потрібними
в такій системі.
Комуністичне виховання,
формування думки і характеру
людини має продовжуватися в
тому самому напрямі й такими
ж методами, як і раніш, хоч від
нього не ждуть вже таких
наслідків, які заступили б систему
насильства і терору. Воно
має допомагати виправдувати
цю систему, розкладати всякий
спротив і, що найважливіше,
протидіяти формуванню небажаних
і ворожих комунізмові
світоглядів, концепцій, течій.
Коли большевицькі заходи
перевиховати поневолені народи
в комуністичному дусі не
дали позитивних наслідків, то
причиною в цьому напевно не
була недостатня наполегливість,
замалий тиск, чи інші
«занедбання» з большевицького
боку. Вони зробили все, що
лиш було можливе, зокрема в
деструктивній частині, у відрізуванні
народу від усіх коренів
його самобутнього розвитку і
духового життя. Так само не
можна вже перевершити їхніх
методів у створюванні примусових
обставин, які мали б мати
вирішний вплив на формування
людини і народу.
Істотною причиною невдачі
большевицької інженерії в духовій
ділянці є те, що вона натрапила
на такі первні в душі
людини й народу, яких не можна
ні змінити, ні знищити, а яких
походження, сила і вплив сягають
далі, ніж межа життя і смерти.
Остаточним аргументом
большевицької системи, теж у
«перевихованні» людей, є
смерть, загроза знищення, а
далі й безоглядне нищення всіх
непокірних і невигідних. Але й
цей аргумент не є всесильний.
Проби смерти не витримує
те, що є витвором самого життя.
А оце мільйони людей, цілі
народи в обличчі смерти захищають
правди і цінності, які їм
дорожчі від самого життя! Бо
людська душа походить від
Того, Хто споконвіку був перед
життям і буде після життя,
вічно, а оборона великих правд
більше наближає людську душу
НОВИНИ
З невичерпного джерела
(Закінчення. Поч. на 1 стор.).
до Бога, ніж життя.
Большевики повели найгіршу
боротьбу проти релігії, переслідуючи
й знищуючи Христову
Церкву, унеможливлюючи
релігійне життя. Але закладеної
в людській душі основи віри:
туги за Богом і шукання Божества
знищити не можуть.
Большевизм зумів позбавити
народи і людей всякої
волі, але він не в силі здавити
самого прагнення до волі.
Воно притаманне кожній людині
та народові, завжди живе і
спонукує до змагання, бо свобідна
воля — це дар, даний
Богом.
Комуністична система запроторила
правду до тюрем,
концтаборів, загнала її в
підпілля, а на її місце поставила
фальш і брехню. Але не зуміла
вирвати з людської душі розуміння,
що таке правда, туги
за нею, бажання її перемогти.
Бо правда — це дорога, якою
людська душа прямує до Бога.
А від цього прямування ніхто й
ніщо не відверне людства.
Так само не згасити большевикам
любови ближнього, почуття
справедливости та прагнення
її тріюмфу. Бо це основні
Божі закони для людської
спільноти, підвалини взаємин
між людьми, які голосом совісти
завжди відзиваються в
душі.
Большевицький наступ на
нації, щоб їх розкласти і перетворити
на бездушну отару «совєтських
людей», зосереджується
в намаганнях уморити
в людині національну свідомість
і національні почуття. І в цьому
відношенні ворогові не вдається
добратися до самої глибини,
бо національні почуття й
прикмети не тільки ввійшли в
кров людини, але органічно
притаманні людській душі.
Ці всі незнищимі первні
людської душі не дозволяють
людині стати безвольним і послушним
знаряддям комунізму,
сповненого ненависти до Бога,
нації і людини. Вони спонукують
людей чинити спротив
злочинним діям большевизму
та вести активну боротьбу за
його усунення.
Але натуга того спротиву і
готовість до активної визвольної
боротьби залежить у першу
чергу від наснаги самих
рушіїв. Покладатися на саме
їхнє існування й на автоматизм
їх реакції — одночасне з пасивним
ставленням до справи.
Сили душі кожної людини й
цілого народу теж потребують
плекання й наснажування, особливо
тоді, коли їх переобтяжено
постійною надмірною напругою.
Це мусить мати на
увазі кожний, хто турбується
Львівське Крайове Ставропігійне Братство св. ап. Андрія Первозваного
запрошує усіх на щорічне свято «Прощання з колядою».
Свято відбудеться 8 лютого 2009 року (неділя) в приміщенні
актового залу Коледжу фінансів і права за адресою:
(м. Львів, вул. Клепарівська 11). Початок о 15,00 год. Вхід вільний.
Просимо вибачення в усіх за допущену технічну помилку
(випав рядок тексту) в Подяці, опублікованій у минулому числі
«Успенської Вежі». Подаємо правильний текст.
Подяка
Складаємо щиру подяку всім, хто разом з нами розділив горе
втрати і молився за упокій душі нашої мами
бл. п. Ганни Максимович
Особлива вдячність Високопреосвященним Владикам Архиєпископам
Макарію Львівському та Ігорю Харквівському, всч. о.
Миколі Кавчаку, о. Василю Петрику, о. Євгену Василенку, о. Володимиру
Петришину, о. Миколі Павлишину, управам Петропавлівського
храму м. Львова та храму Святих Володимира і Ольги м.
Винник, братчикам, знайомим. Спаси Вас, Боже!
Родина Максимовичів.
про долю свого народу.
Віра найбільше скріплює
сили душі. Через правдиву й
глибоку віру в Бога, Спасителя,
кожна людина й цілий народ
мають змогу безупинно черпати
з вічно живого джерела
стільки сили, скільки їхня душа
спроможна сприйняти. Особливо
у найтяжчих життєвих ситуаціях,
великому нещасті, терпіннях
і боротьбі, віра в Христа
дає найсильнішу, часто єдину
й певну поміч. В тому напрямі
мусимо найперше звертати
наші думки і серця, коли думаємо
про допомогу нашому народові
в його важкому, але благородному
змаганні за правду
й волю.
Справа релігії, її оборони
перед наступом безбожницького
комунізму, справжнє ісповідування
і підтримування
живої християнської віри — це
найважливіша справа не тільки
самої Церкви, але й всього народу,
всіх національних сил,
зокрема національно-визвольного
руху. Нам треба не відмежовувати
оборону християнської
віри і Церкви від національно-визвольних
змагань, тільки
зосередити головну увагу і головні
зусилля довкола тих найважливіших
тверджень, проти
яких ворог спрямовує найсильніший
наступ.
У різдвяний час наші думки,
повні турботи про долю народу,
всіх наших рідних і близьких
в Україні, в тюрмах, концтаборах
і на засланні, перш за все
спиняються над тайною воплочення
Бога. Усвідомлення того,
чому Бог прийшов на світ найперше
до найнижчих, найбідніших,
як безпомічне, переслідування
немовля, наповняє душу
вірою і любов’ю. Найістотніше
в цьому — не приниження, бо
найбільшим приниженням для
Христа було товариство
грішників, а не убогих. Наші
серця захоплює символіка
того, що Ісус найперше прийшов
до тих, які найбільше потребували
Божої помочі й опіки,
а шуканням серед них захисту
підніс їх на вершини. Відчуваємо
безпосереднє відношення
цієї Різдвяної символіки
до теперішнього становища
нашого народу і Христової віри
у поневоленій Батьківщині.
З цього джерела віри ми
повинні зачерпнути найбільше
сили, щоб витримати на правильному
шляху. Свідомість,
що з нами Бог — це найпевніша
і найбільша поміч для нас
усіх, зокрема для всіх борців і
страдників українського визвольного
змагання.
Степан БАНДЕРА.
Дякуємо жертводавцям!
Редакція часопису «Успенська вежа» щиро
дякує нашим жертводавцям, які посприяли
випуску Різдвяного номеру нашої газети:
п. Василь Шульга м. Канів - 200 грн.
п. Мирослав Чупа м. Львів - 100 грн.
п. Святослав м. Львів - 100 грн.
п. Марія Бутинець
с. Зимна Вода (Львівщина) - 100 грн.
п. Мирослава Гулид м. Львів - 100 грн.
п. Алла Новицька м. Київ - 50 грн.
п. Оксана Костів
с. Нежухів (Львівщина) - 20 грн.
п. Ганна Задорожна м. Львів - 20 грн.
Також дякуємо усім жертводавцям, які
підтримали акцію «Підпиши «Успенську
вежу» для товариша» та склали пожертву в
сумі 2700 грн., завдяки чому нашу газету
можуть отримувати понад 170 сільських
та міських шкіл.
Прости їм, Господи,
бо не відають…
Світ у чеканні радости Різдва Христового – то
тисячолітній мотив і настрій усього живого. Теперішній
світ збіднів любов’ю і радістю. А все одно
Церкви в особах ієрархів уже задовго до Різдва вітають
народ своїми посланнями, щоб ще раз нагадати,
що головна подія у світі – то прихід на Землю Сина
Божого. А всі оті ваші клопоти – з падінням курсу
долара, з падінням цін на нафту, усі падіння на біржі
– дошкуляють лише остільки, оскільки в меркантильному
світі упали сили любови і взаємопритягання
між людьми.
Однак газети рясніють різдвяними
привітаннями, і навіть простий
дяк вам скаже, що світ всетаки
в очікуванні свята Різдва.
Очевидно, такого дяка нема у
митрополита Мефодія, тому він у
газеті «Дзеркало тижня» за 27 грудня
2008 року вибухнув тим, «що на
серці лягло».
«В очікуванні канонічного визнання»
– ось як просто признається
Мефодій до своїх передріздвяних
«релігійних» хвилювань. Дяка нема,
але є велика челядь, яка розкладає
пасьянс на дошці канонічного визнання,
бо саме ж воно має вирішити
долю та кар’єру гравців, аж ніяк не
згодних на сан, нижчий єпископа…
Пасьянс відточений до дрібниць. Але
гру збиває їм фіґура Патріярха УПЦ
КП Філарета. Вже йому Мефодій і
себе ставить за приклад, демонструючи
готовність зрезиґнувати: «Ми
готові відмовитися від керівної посади
в Церкві».
Але ж усім відомо, чого вартий
той приклад. Поки Патріярх Філарет
зміцнював і розбудовував свою
Церкву, приставлений до УАПЦ
Мефодій геть здискредитував Церкву
славних патріярхів Мстислава і
Димитрія, а сам в історію вписався
тільки скандальним освяченням номенклатурних
кавалерів і кавалерствуючих
дам якогось псевдомасонського
«ордену» і ще скандальнішою
рейдерською атакою на Пат-
ріярхію УАПЦ з метою пограбування
приміщень та галереї ікон.
І жодного натяку на каяття –
тільки розрахунок на людську
безпам’ятність!
Навіть ім’я Бога у мефодіївському
пасьянсі згадано лише раз, і
то так: «Божим попередженням
главі УПЦ КП можна вважати
смерть святійшого Алексія ІІ… То
чи прислухається Філарет до цього
попередження?»
Виявляється, Божі попередження
до самої челяді, що розкладає
пасьянс, зовсім не стосуються. Так,
наче вони зовсім не люди…
Все ж таки нагадаємо, що за
Патріярха Філарета моляться сотні
тисяч вірних, і то питання, чи хотіли
б вони главу їхньої Церкви зрівняти
зі скандальною особою, яка не відомо
де і ким була в тому 1990 році,
коли РПЦ вибирала собі Патріярха
між Алексієм і Філаретом…
Отже, «проблема персоналій»,
як зазначено у згаданому «посланії»,
не зводиться до імен предстоятелів.
По суті, стоїть питання інше, а саме:
хто може об’єднуватися в Українській
Помісній Церкві і хто захоче
об’єднуватися з авторами, які
навіть ім`я Бога забули згадати у
своєму передріздвяному пасьянсі?
Все ж таки для українського
народу на першому місці стоїть
СПРАВЖНІСТЬ І АВТОРИТЕТ
ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРАВО-
СЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, а тоді вже
можна провадити мову про її канонічне
визнання.
«Ви спершу самі себе визнайте!»
– нагадував таким «ієрархам»
бл. п. Патріярх Мстислав.
Ні, таки справді набагато краще
мати одного богобоязливого
дяка, ніж цілий штат «експертів»,
які грають у пасьянс на дошці канонічного
визнання. Дяк написав би
благочестиве Різдвяне послання
для «Дзеркала тижня», і нікому за
це не було б сорому.
Євген СВЕРСТЮК.
1 січня 2009 року.
Спасибі за вітання
Різдвяні свята завжди приносять радість у кожну оселю.
В цей день ми вітаємо один одного словами добра і
миру, віншуємо із Новонародженим Христом. Цьогоріч на
адресу Львівського Крайового Ставропігійного Братства
св. ап. Андрія Первозваного та редакції газети «Успенська
вежа» надійшли вітання від архиєпископів Харківського
і Полтавського Ігоря Ісіченка, Львівського Макарія Малетича,
Митрополита Івано-Франківського і Галицького
Андрія Абрамчука, української православної громади м.
Сянока (Польща), Обєднаного Православного сестринства
ім. Кн. Ольги УПЦ в США та п. Надії Мірчук, Всеукраїнського
Братства св. ап. Андрія Первозваного та його голови
п. Валентини Чешкової, парафій та настоятелів храмів
св. Софії м. Золочева о. Василія Сагана, Успіння Богородиці
м. Миколаєва Львівської області о. Романа Сотника,
Преображення та Вознесення ГНІХ м. Канева Володимира
Червоннікова, св. рівноап. Володимира Великого м.
Кіровограда о. Йосифа Деркала, влмч. і ціл. Пантелеймона
м. Миколаєва (обласного) Івана Лещика ...
Щиро вдячні за вітання і молитву за братчиків та працівників
часопису «Успенська вежа».

Назавжди залишиться
у наших серцях!
25 лютого 2000 року відійшов у вічність
Святійший Патріярх Київський та Всієї
України Української Автокефальної
Православної Церкви Димитрій (Ярема).
Севастопольська громада УАПЦ була
зареєстрована міською державною адміністрацією
ще 21 січня 1992 року.
У 2000 році Указом керуючого справами
Патріархії УАПЦ Архиєпископом
Ігорем Ісіченком для здійснення душпастирської
діяльності у Севастопольcькому
регіоні був призначений
місійний священик Київської
єпархії УАПЦ о. Ігор Чікіта. Богослужіння
відбувались у приватних помешканнях
членів української та білоруської
національних громад даного регіону,
клубних приміщеннях численних
військових частин Збройних сил України,
кораблях ВМС України.
З 2002 року церква громади розташована
в одному з приміщень шпиталю
ВМС України в бухті Омега м. Севасто-
Лютий 2009 3
НАША ПАРАФІЯ
І засіяло світло
над Миколаєвом
11 січня 2009 року відбулася неординарна подія у
житті не тільки православної громади м. Миколаєва
Львівської області, але й усього міста.
Саме цього дня при вході на церковне подвір’я храму
Успіння Богородиці діти в українських строях вітали
хлібом і сіллю Високопреосвященішого Кир Макарія,
архиєпископа Львівського УАПЦ. Святковий настрій
панував у кожного в серці: від найменшого до найстарішого
парафіянина, адже цієї днини чекали досить
довго. За тривалі роки існування Успенської громади
було багато розчарування і розпачу, відчутно було
відчай. Та з приходом о. Романа Сотника за шість
років все ожило й почало розвиватися. Громада зросла
більше ніж втричі, і з нереальності і безвісті засяв
промінь надії. Як згадували пізніше парафіяни, на початку
спорудження храму в усіх опустилися руки, коли
будівельники подали кошторис. Та з Божою допомогою
все-таки (чотири роки тому) приступили до праці.
Багато сил і вільного часу потребувалося на ходіння
по кабінетах… Але це все дало свій результат.
Сьогодні відбудеться встановлення хрестів на куполах
Успенського храму… На свято зібралося багато
парафіян і жителів міста, оскільки пастирське духовне
слово настоятеля о. Романа притягує християн
різних конфесій до цієї церкви. Як не дивно, але досить
значна частка жертводавців ідентифікує себе як
греко-католики, але свою лепту, (і то досить значущу)
вкладають у спорудження саме автокефального православного
храму в м. Миколаєві.
Святкову Літургію очолив Кир Макарій, йому
співслужили священики Миколаївського деканату.
Співали спільно малий склад хору Ставропігійної церкви
Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова під орудою
Михайла Савка та парафіяльний хор. Під час
Служби Божої дитячий колектив «Джерельце» вико-
Наша Церква в Севастополі
Мабуть, мало хто знає, що на Кримському півострові існує громада
УАПЦ, а тим більше – про її гармонійне життя. Якось одного
разу, при отриманні новин із Харківсько-Полтавської єпархії у списку
отримувачів інформації я побачив знайоме прізвище – о. Ігор Чікіта.
Людина знана на Галичині та в УАПЦ, оскільки підтримує зв’язок із
нашим краєм і працює над місійною діяльністю в УАПЦ. Отець Ігор
відразу відгукнувся на мого листа, надісланого електронною поштою
і розповів коротко про освою громаду.
Юрій ФЕДІВ.
поля. Там богослужіння відбуваються
регулярно у неділі та свята. Приміщення
церкви знаходиться на відстані трохи
більше одного кілометра від найближчої
зупинки міського транспорту. Завжди
беруть участь у Літургії 12-15 чоловік. У
великі свята в усіх Богослужіннях у
різних частинах міста моляться до 100
людей, головно – військовослужбовці. А
для пастви з місцевої національної громади
«Пагоня» регулярно відбуваються
богослужіння та конференції білоруською
мовою.
На світлинах: хрещення новонародженого
Максима, червень 2002 року;
освячення пасок у 2001 році.
Світлини з власного архіву
о. Ігоря ЧІКІТИ.
Щоб прославити святого
апостола Андрія Первозваного
Палкий шанувальник нашої
газети та постійний читач уже
тривалий період «Успенської
вежі», як зазначує у листі до редакції
сама пані Марія Рудько із
села Любелі Жовківського району,
що на Львівщині, яка служить
дяком у сусідньому селі
нав Богородичні піснеспіви. По завершенні Богослужіння
Владика нагородив жертводавців і бляхарів орденами
та пам’ятними грамотами. Опісля відбувся
чин освячення хрестів, що були встановлені на золоті
куполи новозбудованого храму.
Велична коляда, якою супроводжувалося підняття
хрестів, лунала над Миколаєвом та сповіщала про
цей радісний і знаменний день.
Юрій ФЕДІВ.
З РЕДАКЦІЙНОЇ ПОШТИ
Тебе благаємо, Пророче
Бесідах в церкві Успіння Пресвятої
Богородиці, нарешті вирішила
написати листа до редакції,
запропонувавши читачам
свого вірша про святого
апостола Андрія Первозваного.
Ми залюбки публікуємо вірш
пані Марії.
Коли Христос зійшов із неба,
Щоб люд весь від гріха спасти,
Дванадцять вибрав собі учнів,
Серед яких, Андрію, й ти.
Сказав Ісус: «Ідіть у люди,
Во ім’я Сина і Отця,
Заповідайте Царство Боже,
Якому не буде кінця».
Ви розлетілися, мов птиці,
В ніким незвідані краї.
Ти вибрав нашу Україну,
За те ми дякуєм тобі.
Зійшовши на Дніпрову кручу,
Ти вдаль рукою показав,
Що буде тут велике місто, –
Устами Господа сказав.
Пройшли роки, пройшли століття,
І виріс славен Київ-град –
Столиця нашої держави,
В ній побувати кожен рад.
Тебе благаємо, Пророче:
– Любов і єдність нам подай,
Щоб наша славна Україна
Розквітла, як небесний рай.

4
Лютий 2009
Чомусь так сталося, що для більшості з
нас собор Святого Юра у Львові асоціюється
виключно із греко-католицизмом і митрополитом
Андреєм Шептицьким. Велику
роль у цьому відіграла радянська пропаганда,
яка ще донедавна робила із Святоюрської
гори «реакційний осідок уніятства, прислужників
Ватикану» і т.п. Про те, що в історії
Святоюрського храму був значно довший –
православний період його існування, який
тривав майже півтисячоліття: з 1280 по 1700
рр. (тобто, 420 років), сьогодні, здебільшого
свідомо замовчують. Маю на увазі більшість
туристичних путівників по місту, екскурсії
гідів, радіо- і телепередачі (зокрема,
Львівського TV, яке чомусь заанґажоване
лише однією із конфесій) і, що справді прикро,
окремі наукові праці. Чому так? Та тому,
мабуть, що так звана творча львівська еліта,
яка формує мистецьке середовище в нашому
місті, є або традиційно греко-католицькою
(оскільки від бабусь і дідусів засвоїли,
що перед війною у Львові не було «жодних
православних, но лиш католики», а зазирнути
глибше в історію брак освіти не дозволяє),
або ж позаконфесійною і нерідко, взагалі
з чудернацькою релігійною мішаниною
в голові. Тому, з делікатності про давньоукраїнське
православ’я у Львові сьогодні звикли
не говорити або зовсім нічого, або… погано.
Отож, принаймні, основні нюанси ми зрозуміли.
Тепер до справи.
Середньовічний хроніст Бартоломій Зиморович
пише, що перший храм на Святоюрській
горі у Львові був збудований князем
Львом Даниловичем 1280 року з дерева.
Ця тенденція – применшувати значення традиції
мурованого будівництва у княжому
Львові й возвеличувати здобутки казимирівської
доби – притаманна й іншим історикам
того часу. Першим, хто переконливо довів,
що та найперша православна святиня на Святоюрській
горі в княжих часах була таки
мурованою, був добре знаний в передвоєнній
Європі львівський археолог Я.Пастернак. Під
час розкопок 1933 року під підлогою Святоюрського
храму дослідник виявив залишки
фундаментів ще ранішої за часом церкви, в
яких знаходилися… архітектурні і повторно
використані деталі найпершої православної
церкви кінця ХІІІ ст.! Це відкриття не було
аж такою несподіванкою, оскільки ще чотири
століття тому монах з львівського домін-
З ІСТОРІЇ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ ЛЬВОВА
Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Православне минуле собору
Святого Юри у Львові (1280 – 1700 роки)»
Біжучи Львовом у справах або ж їдучи у транспорті ми, признаймось,
рідко звертаємо увагу на архітектуру. Бо вже звикли. Вона вже
стала чимось невід’ємним у нашій щоденній біганині. Однак, навіть
попри наше підсвідоме небажання, задерши голову роздивлятись старовинні
будівлі, око наше все ж вихоплює із оточуючого розмаїття
архітектурних стилів окремі перлини. Однією з таких справжніх перлин
є собор Святого Юра, позолочений вершечок якого видніється чи
не з найвіддаленіших куточків Львова. А видніється так добре тому,
що збудований на горі, яка й понині домінує над містом.
Фрагмент із гравюри А. Пассаротті-Ф.
Гогенберга 1618 року.
іканського монастиря Мартин Ґруневеґ писав,
що «…церква Юри була першою будівлею
міста після замку». А Високий замок в
часи князя Лева, як доводять останні археологічні
розкопки, мав муровані оборонні
стіни, вежі і палати. Зрештою, про те, що найперша
православна церква на Святоюрській
горі була мурованою, писав у 1761 році єпископ
Лев Шептицький: «Церков соборная
Львовская в древності нікіимь князем наслідственным
рускимь изь твердого вещества
сооружена была». Друге відкриття, яке
зробив Я.Пастернак того далекого вже 1933
року, було те, що та найраніша церква Святого
Юра своєю вівтарною частиною була
зорієнтована на схід, тоді як вівтар сучасного
Святоюрського собору, навпаки, спрямований
на захід, як і більшість римо-католицьких
костелів.
То як же виглядала та перша у Львові
давньоукраїнська православна церква ? Ще
донедавна на це питання ми б лише скрушно
похитали головою. Однак, з початку 2000-
их років молодий львівський архітектор і
доцент «Львівської політехніки» Юрій Диба
з нових позицій повернувся до замовчуваної
у радянський час гіпотези Я.Вітвицького (яку
1991 року підтримав відомий вчений В.Шолґіня)
про те, що на гравюрі Ф.Ґоґенберга
за малюнком А.Пассаротті, яка зображає
панораму Львова 1618 року, показано також
церкву Святого Юра. Причому, ця Святоюрська
святиня представлена у вигляді ротонди
(округлої в плані споруди) з прибудовою
на зразок базиліки (рис.1). Причому, ротонда
в цій споруді знаходиться зі східної сторони.
На думку вищезгаданих вчених, широко
відома інформація про те, що 1363 р. архітектор
Доре почав будувати церкву Святого
Юра, насправді означає, що він лише добудував
до старого, округлого в плані храму,
нову частину, яка на гравюрі Ф.Ґоґенберга-
А.Пассаротті має вигляд базиліки. Пізніші
добудови на ротондах, як зазначає Ю.Диба,
відомі в багатьох місцевостях Центральної
Європи.
Отож, перша церква Святого Юра мала
вигляд мурованої ротонди. Але чому? З яких
причин князь Лев наказав будувати круглу
в плані святиню? Адже, як знаємо з літератури,
аналогічні за планом округлі ротонди
в той час (згідно зі сталою візантійською традицією)
часто виконували роль мартиріїв
(від гр. «мартос» - мученик), тобто місць упокоєння
видатних особистостей, які чимось
дуже важливим прислужились Церкві.
Відповідь підказують давні літописи, проаналізовані
вищезгаданим Ю. Дибою. Адже, все
той же хроніст Б. Зиморович пише про перенесення
князем Левом тлінних останків свого
батька князя Данила Романовича до Львова
1282 року. А святоюрська хроніка уточнює,
що перепоховали князя Данила того ж
року саме в церкві Святого Юра у Львові (як
знаємо з Літопису Руського, останки князя
Данила перед тим спочивали у «превеликій
церкві» Успіня Пресвятої Богородиці в
Холмі, що вже само собою виключає можливість
наступного перепоховання у дерев’-
яній церкві). Оскільки, Б. Зиморович пише,
що перепоховання князя Данила у Львові
відбулося через два роки після початку будівництва
церкви Святого Юра, то це, на думку
дослідників, значить, що саме стільки тривало
будівництво вищезгаданої ротонди, яка,
за задумом, мала виконувати роль княжої
усипальниці.
Церкви–ротонди, як пише Ю. Диба, у центральноєвропейських
державах традиційно
пов’язувалися з авторитетом слов’янських
просвітителів св. Кирила і Мефодія. Оскільки
св. Кирило і Мефодій походили з Солуні,
то, як вказував о. В. Ярема (Патріярх Димитрій),
ці храми наслідували солунську церкву-ротонду
св. Георгія (св. Юрія). Таке співпадіння
присвяти та, як припускає дослідник,
ротондальної форми львівського (на Святоюрській
горі) і солунського храмів, виглядає
невипадковим й може вказувати на свідоме
підкреслення кирило-мефодіївської традиції
в давньоукраїнській православній церкві наприкінці
ХІІІ ст. Пригадаймо тут також, що
Великий князь Володимир перед церквою
Пресвятої Богородиці (Десятинною) поставив
у Києві першу церкву Святого Георгія.
Отож, спорудження князем Львом Даниловичем
мурованої церкви-ротонди Святого
Юра у Львові, як резюмує Ю. Диба, могло
бути однією із складових політичної та церковної
програми, що завершилася у 1302 –
Церква-ротонда Святого Юра
у Львові в 1280 – 1282 роки.
1303 роках реорганізацією Галицької православної
єпископії у Митрополію.
У ХІV ст. із зростанням чисельної української
громади у Львові та самоусвідомлення
її до приналежності до Вселенського Православ’я
(Константинопольського Патріархату),
постала потреба у побудові нових православних
церков у Львові та розширення і
добудови більш давніх святинь. Тому 1364
року православна громада Львова запросила
знаного європейського архітектора Доре
розширити вже існуючу на Святоюрській
горі церкву-ротонду. За проектом цього майстра
до західної частини вищезгаданої церкви-ротонди
було добудовано базиліку, після
чого колишня ротонда, зберігши свою традиційну
для афоно-візантійського Православ’я
орієнтацію на схід, стала виконувати роль
пресвітерія. Власне, в такому вигляді Святоюрська
святиня була замальована А.Пассаротті
й проіснувала до 1743 року, коли розпочалося
будівництво вже сучасного (барокового)
собору Святого Юра.
Таким чином, усім, хто цікавиться давньою
історією Львова, слід знати, що собор
Св. Юра у Львові 420 років – майже півтисячоліття
– перебував у юрисдикції Вселенського
Православ’я (Константинопольського
Патріархату) і лише 246 років був уніатською,
а згодом греко-католицькою церквою.
Сьогодні, після перенесення осідку Глави
УГКЦ до Києва, настала слушна нагода
розпочати перемовини про повернення Святоюрського
собору православним українцям
Львова, а отже, в лоно Константинопольського
Патріархату. Ця ініціатива не є інспірована
жодними церковними чинниками, а
лише простою логікою речей: 1 - Святоюрська
святиня будувалася за гроші (причому,
зовсім немалі), які були зібрані православ-
Церква Святого Юра у Львові
після добудови архітектора
Доре у 1363 році (графічна реконструкція
Ю.Диби).
ними Львова, ними ж неодноразово впродовж
століть добудовувалася і ремонтувалася.
Внутрішнє оздоблення Святоюрського храму,
яке застали уніяти – ікони (в т.ч. чудотворна
ікона Пресвятої Богородиці, перенесена
сюди 1673 року із Спаського православного
монастиря в Теребовлі, яка і до сьогодні
знаходитья в соборі Святого Юри), пожертви,
вотиви та ін., також у значній мірі є спадком
православного минулого Святоюрського
храму; 2 – не менш важливе: довкола собору
Святого Юра під бруківкою, асфальтом
та в прилеглих митрополичих садах до
сьогодні спочивають щонайменше кільканадцять
тисяч (!) тлінних останків православних
українців Львова, в тому числі церковних
ієрархів, священиків, монахів Святоюрського
православного монастиря, який постав
на цій горі ще у ХІІІ ст. Усіх їх захоронювали
на цій території ще від княжих часів
до 1772 року. Для сучасних парафіян-католиків
собору Святого Юри всі ці останки –
чужі їм за духом, для нас же – рідні. І то дарма,
що нас розділяють століття. Бо і вони, і
ми раз вивчили і все життя промовляли й
промовляємо один і той самий «Символ
Віри», щодня згадуємо на Службі Божій, як і
кілька століть тому, Вселенського Патріярха,
заносимо до Господа ті самі молитви, брали
і беремо участь у богослужбах, які відтоді
через віки мало що змінилися. Отож, обов’язок
християнина змушує нас, окрім всього
іншого, пробудити в собі також потребу опіки
над пам’яттю і тлінними останками православних
парафіян тої давньої Святоюрської
церкви (не завадили б, наприклад, величаві
хресні ходи з хоругвами у поминальні
дні під стіни Святоюрської катедри та відслуження
тут панахиди за православними, які в
святоюрській землі спочивають). Зрештою,
як не ми, то хто? Як не зараз, то коли?..

Лютий 2009 5
ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ «ПРАВОСЛАВНИЙ ХРИСТИЯНИН»
«Усі сили вкладаю в духовний
Світлана КАРПОВИЧ:
розвиток молоді»
«Успенська Вежа» розпочинає рубрику «Православний
християнин», в якій ми будемо розповідати про
вірних Української Автокефальної Православної Церкви,
які займають вагоме місце на парафіях та трудяться
на користь та прославлення Українського Незалежного
Православ’я. Адже наша церква жила і
живе, розвивається тільки на ентузіазмі простих
людей, які своєю працею та жертовністю будують
храми, стараються їх оздобити та прикрасити, понести
у світ вістку про свою парафію та єпархію,
донести до інших наше минуле, показати сучасне.
Сьогодні ми завітали до родини Світлани Карпович,
яка впродовж шести років керує хором у Ставропігійній
церкві Успіння Богородиці м. Львова УАПЦ.
При її керівництві хор розпочав направду місійну
діяльність, оскільки представляє православну громаду
Львова на різних фестивалях духовних піснеспівів,
неодноразово відвідував галицькі та східні парафії
України, українські православні громади Польщі.
Кор.: Найперше, хочемо Вас
привітати із ювілеєм, який Ви
відзначали в кінці січня та побажати
успіхів на творчій, мистецькій і
професійній нивах, здоров’я та
щастя, Божої благодаті і ласки
Всевишнього.
Пані Світлано, ви маєте досвід
керуванням церковними хорами
понад 18 років. Чи можете згадати
першу свою Літургію й описати
відчуття дириґента, який керує
піснеспівами під час відправи?
Пані Світлана: Щиро дякую за
вітання. Пам’ятаю – це було на свято
Димитрія Солунського в 1991 р. У
нашій церкві Св. арх. Михаїла по вул.
Каховській у м. Львові щойно відновилися
богослужіння. По вечорах ми
мали кілька репетицій, відчувала
відповідальність і за себе, і за хористів.
Спочатку – невпевненість і
професійне хвилювання через малообізнанність
із самими чином та порядком
св. Літургії. За час навчання у
консерваторії (1983-1988 рр.) про
вивчення духовних творів можна було
і не думати. Отже, самотужки прийшлося
освоювати професію регента
церковного хору. Навчала ентузіастівхористів
Михайлівської парафії, які
доброчесно допомагали під час перших
Богослужінь. Під час Літургії потрібно
завжди пам’ятати про співану
молитву, а як вдасться, то «єдиним
серцем і єдиними устами» заспівати
її, то є незрівняне відчуття задоволення.
Кор.: Ви керуєте хором в Успенській
церкві шостий рік, чи
відбулися за цей час зміни у колективі
? Які плани на майбутнє?
Пані Світлана: За час моєї роботи
в Успенській церкві сформувався
гарний молодіжний колектив: це всі
наші парафіяни, в основному студенти
та викладачі Львівських навчальних
закладів. Дуже тішуся, що до нас
приходять нові молоді люди, шанувальники
духовного співу. Є також декілька
музикантів, які полегшують
процес вивчення нових творів. Одним
із найскладніших завдань є духовно
з’єднювати колектив, навчати
цілком віддавати свій талант Богу та
співочій молитві, забувати про
мирське і не захоплюватися своїм
вмінням та музичним викладом. На
майбутнє хочеться, щоб одна із найкращих
церков нашого міста мала
найкращий колектив однодумців, як
в духовному, так і професійному планах.
Хочеться співати на прославу
Бога і в інших громадах, приносячи
їм радість св. Літургії, брати участь у
різних фестивалях і конкурсах, таким
чином виховуючи громадкість, викликаючи
бажання і любов до духовного
хорового співу, привертаючи
їхню увагу до нашої Церкви.
Слід сказати, що колектив підтри-
мує мою працю. Маю теж помічника,
Юрка Федіва, який є каталізатором
ідей та допомагає їх втілити в реальність.
Підтримку маємо теж і від
настоятеля нашого храму о. Ігоря
Бурмила та священиків нашої парафії.
Кор.: Хор Успенської Церкви
направду можна назвати місійним,
оскільки за ці роки ви декілька
разів відвідали Польщу, східні
громади та ряд галицьких. Дивлячись
на молодий вік хористів Успенської
церкви, як Вам вдається
організувати людей та вселити в
них іскорку відповідальності за
життя парафії і любов до УАПЦ?
Пані Світлана: Так, за ці роки ми
відвідали декілька разів український
православний монастир свт. Кирила
і Мефодія в Уйковичах (околиця Перемишля),
м. Сянік, де взяли участь у
міжнародному екуменічному фестивалі
«Один Бог – багато культур»
(2007 р.) та співали св. Літургію в українській
православній катедрі Св.
Тройці, у 2006 р. супроводжували архієрейську
св. Літургію у Зарваниці
під час Всеукраїнської прощі вірних
УАПЦ, яку очолив Владика Ігор Ісіченко,
з духовною підтримкою відвідали
на храмове свято Дмитрівську кафедральну
громаду Харківсько-Полтавської
єпархії УАПЦ (2007 р.), м.
Яворів Львівської області, де крім богослужіння
за нашої участі також подарували
мешканцям міста концерт
Різдв’яних коляд (2007 р.), м. Гадяч
Полтавської області, де взяли участь
у відзначенні 350-ліття Гадяцьких
угод (2008 р.). Хор бере постійну
участь у загальноцерковних заходах,
які організовує Братство св. ап. Андрія
Первозваного: «Прощання з колядою»,
«День Матері», вечорах пам’яті
Патріярха Димитрія та інших
відомих діячів автокефалії; щорічно
є учасником міських фестивалів «Велика
коляда», «Духовні мости єднання»,
«Великодні дзвони», які організовуються
УГКЦ. Нещодавній виступ
у Домініканському соборі на «Великій
коляді» (кор.: до речі, хор «Оранта»
Ставропігійної церкви Успіння Богородиці
УАПЦ був єдиним, який
представляв православну громаду
Львова) зібрав велику кількість
наших парафіян та засвідчив, що
люди прагнуть до духовного росту,
гарно підтримували наш виступ.
Кор.: Пані Світлано, розкажіть,
будь-ласка, трішки про свою родину.
Пані Світлана: Моя родина – це
чоловік Євген, який працює заступником
ЛДШМ №10 м. Львова, регент
хору православної церкви св. Миколая
м. Львова, дочки Оксана – студентка
ЛНУ ім. Івана Франка (вивчає
акторське мистецтво) та Уляна – студентка
ЛДНК ім. Лисенка (вправляється
як скрипалька).
Кор.: Хор займає багато часу,
оскільки Ви проводите багато репетицій
та різних виїздів. Як до
цього ставиться Ваша родина?
Пані Світлана: Дякувати Богові,
що маю таку сім’ю, та й ще музикантів.
Чоловік постійно підтримує і морально,
і професійно мене та хор, бере
участь у виступах та поїздках. Доньки
співали у нашій церкві, проте, за
браком часу, оскільки у мистецьких
закладах чомусь у неділю вранці проводять
репетиції, не можуть бути активними
учасниками хору.
Кор.: Пані Світлано, окрім церкви
Ви маєте основне місце роботи.
Розкажіть будь-ласка про свою
буденну працю.
Пані Світлана: Основне місце
праці – це Львівська державна музична
школа № 8 (Сихівський район м.
Львова). Працюю заступником директора
і керівником двох хорів: учнів
старших класів – лауреатом обласного
та всеукраїнських конкурсів і жіночим
хором вчителів «Барви», також
лауреатом обласних та всеукраїнських
корнкурсів. І дорослі, і діти щиро
працюють, віддаються своїй справі,
щоби досягнути певного результату.
Особливо тішуся за дітей, бо всетаки,
два рази на тиждень вдається
відірвати їх від телевізорів і комп’ютерів,
вуличних ігор, навчити любити
свою пісню, шанувати рідне мистецтво,
розуміти і поважати один одного.
За це я щиро дякую Богу, що дарував
мені таку спеціальність, тому всі
свої зусилля я направляю на підростаюче
покоління.
Кор.: Чи легко бути християнином
у сучасному сикурилізованому
суспільстві?
Пані Світлана: Я б сказала, що
досить складно на даний час залишатися
християнином. Згадую своє дитинство:
нелегко було батькам вигодувати
та дати вищу освіту мені. Але у
нашого покоління у стократ важче
завдання – зберегти дітей та їхні душі
від інформаційного бруду, що лунає
звідусіль, спокус і примар цього світу
та повернути їх на християнську дорогу
до спасіння душ, і самим не
зійти із стежини, якою нас веде Ісус
Христос.
Кор.: Що б ви побажали читачам
«Успенської вежі»?
Пані Світлана: Дякувати Богу, що є
такі ентузіасти і патріоти, як редколегія
газети «Успенська вежа», які несуть жертовно
й щиро слово правди і пізнання
на сторінках цього часопису для прослави
Божої і нашої Укра-їнської Автокефальної
Православної Церкви. Бажаю
Вам збільшення постійних читачів, і надалі
плідної праці на інформаційній ниві
для поширення християнської та патріотичної
моралі.
Розмовляв Юрко БОЙКО.
На світлині: у сімейному колі,
п. Світлана та її чоловік п. Євген
(по центру), зліва дочка Оксана і
зправа дочка Уляна.
За віру і єдність!
ІНФОРМУЄ
СМУ подарувала
вертепну виставу
Харківська обласна організація
Спілки Української Молоді в день
Різдва Христового 7 січня цього
року подарувала вірним Української
Автокефальної Православної
Церкви вертепну виставу у виконанні
харківської молоді в парафіяльній
каплиці Свято-Дмитрівського
храму м. Харкова після
святочної Літургії.
В родині Бандери
о. Дмитро Присяжний
14-18 січня 2009 року відбулася
пастирська поїздка настоятеля
Покровської парафії УАПЦ м. Боярки
о. Дмитра Присяжного до Німеччини.
Були організовані зустрічі в
українських громадах. 14 січня
о. Дмитро Присяжний відвідав у
Мюнхені могилу провідника ОУН
Степана Бандери й відправив на
ній панахиду (на світлині).
Увечері в катедрі УГКЦ було відслужено
спільну панахиду за р.б. Степаном
та його дочкою Наталею. Опісля
відбулася зустріч із родичами Степана
Бандери: зятем, онуками та правнуками.
Зранку 15 січня на прохання
місцевих українців о. Дмитро освятив
помешкання для трьох родин. У
зв’язку із відсутністю православної
громади у м. Ной-Веденталі, 18
січня о. Дмитро висповідав православних
українців, які є прихожанами
місцевої церкви УГКЦ та виголосив проповідь
під час Святої Літургії, яку відслужив
настоятель о. Стефан Воротняк.
Пам’ятник за кошти
Президента України
Олексі Гірнику
21 січня цього року на Чернечій
горі в Каневі відкрито пам’ятник
українському правозахисникові
Олексі Гірнику, який на знак протесту
проти політики русифікації
України 21 січня 1978 року вчинив
самоспалення, розкидавши довкола
листівки. Автором пам’ятного
знаку є скульптор Адріан Балог.
Проєкт здійснено на кошти ґранту
Президента України Віктора Ющенка.
Пам’ятник освятили настоятель канівських
парафій УАПЦ о. Володимир
Червонников і о. Василь Середюк з
Івано-Франківської єпархії УГКЦ. На
мітинґу були присутні й виступали син
загиблого Євген Гірник, народні депутати
В’ячеслав Кириленко, Ярослав
Кендзьор та Іван Стойко, директор
Інституту національної пам’яті Ігор
Юхновський та інші.

6
Лютий 2009
ІНФОРМУЄ
За віру і єдність!
Візитація Владики Макарія у Таврійську єпархію
Макарій, Архиєпископ Львівський, керуючий справами Рівненсько-
Волинської і Таврійської єпархій здійснив візитацію Таврійської єпархії
наприкінці минулого року:
19 грудня Владика звершив чин
освячення новозбудованої церкви
Перенесення мощів Святителя
Миколая м. Нової Каховки Херсонської
області.
Владиці співслужили 6 священиків.
Після літургії настоятель храму
декан Новокаховського благочиння
митрофорний протоієрей Микола
Щуцький був нагороджений орденом
св. ап. Андрія Превозваного 1-го ступеня.
По завершенні богослужіння
відбувся хресний хід довкола храму
із читання Святого Євангелія.
21 грудня Владику Макарія зустрічала
громада Преображення
ГНІХ с. Михайлівки Нововоронцовського
району Херсонеської
області Новокаховського деканату.
Під час Божественної Літургії настоятель
парафії ієрей Володимир
Гонтар був возведений у сан протоієрея.
Після Літургії Владика Макарій
оглянув будову величавого храму.
22 грудня у свято зачаття Праведною Анною Пресвятої Богородиці Архиєпископ Макарій
відслужив Божественну Літургію у капличці Чуда Архистратига Михаїла в Хонех
смт. Лазурного Скадовського району Херсонської області. Після Літургії Владика мав
зустріч із парафіянами та оглянув будівництво церкви.
28грудня Владика Макарій звершив
чин освячення престолу у
церкві Покрови Пресвятої Богородиці
м. Баштанки Миколаївської області,
який був зрушений з місця у
зв’язку із кладенням плитки на
підлогу храму. Владиці співслужили
три священики, зокрема: ієрей Іван
Копровський, ієрей Василь Смаль та
ієрей Ігор Щерб’як. Під час Богослужіння
ієрей Іван Копровський був возведений
в сан протоієрея, ієреї Дмитро
Федунь, настоятель церкви, був нагороджений
черговою нагородою –
наперсним хрестом, а Ігор Щерб’як –
черговими нагородами: набедреником
і правом носіння фіолетової
скуфії.
29 грудня Владика Макарій відвідав парафію Свв. апп. Петра і Павла м. Миколаєва і
оглянув будівництво церкви, після повернувся до Львова.
Вітають Владику Макарія із Різдвом Христовим
Шостого січня 2009 року у
навечіря Різдва Христового
згідно усталеної традиції декан
Львівського благочиння митрофорний
протоієрей Ігор Бурмило
із духовенством Львівського
деканату просфорою і словами
вітання вітали правлячого
архиєрея із наступаючими
Різдвяними Святами. Після споживання
благословенної просфори
із вином духовенством було
проспівано декілька колядок.
Святкування ювілею о. Степана Гарбадина
Дев’ятого січня цього року
Архиєпископ Макарій вітав із
50-літнім ювілеєм від Дня народження
митрофорного протоієрея
Степана Гарбадина, настоятеля
храму Св. ап. Андрія
Первозваного м. Львова. Владика
відслужив Божественну
Літургію у співслужінні Львівського
декана митрофорного протоієрея
Ігоря Бурмила та сотрудника
ієрея Руслана Гарбадина. Під
час Літургії о. Степан був нагороджений
вищою церковною нагородою
– правом носіння другого
хреста, а ієрей Руслан був возведений
у сан протоієрея.
ПАМ’ЯТЬ
Доземний поклін
Теодорові Скрипцю
Поборники віри і правди були завжди і є в сучасному
житті гонимі. Маємо безліч прикладів у нашій
історії і знаємо, що були вони катованими, ув’язненими
та масово знищувалися фізично всіма державними
режимами, які панували на нашій багатостраждальній
землі. Віра і правда непоборні злою силою, і тому наша
земля знову й знову родить нових борців-патріотів,
мудреців, із допомогою яких ми прийшли до незалежності
духовної і державної.
У нашому середовищі став
прикладом борця-патріота
світлої пам’яті перший Отаман
Прикарпатської Січі Українського
козацтва і голова регіонального
осередку Братства
святого апостола Андрія Первозваного
села Верхньої Стинави
Стрийського району Львівщини
Теодор Скрипець.
Не сподобалася ворогам
його позиція незалежності
нашої Церкви і Держави. Вони
14 січня 1994 року по-звірячому
відібрали життя Теодору, коли
він повертався із церкви додому
в своєму рідному селі.
Побратими-козаки і братчики
ніколи не забудуть свого
Отамана! 17 січня цього року, в
час 15-тиріччя від його загибелі
великою громадою зі Львова
відвідали село Верхню Стинаву
і разом із священиками церкви
Різдва Іоана Хрестителя м.
Львова о. Володимиром Васьківим
та настоятелем храму Воздвиження
ЧЖХГ села Верхньої
Стинави о. Степаном Кобильником
й односельцями Отамана
помолилися за вічний спокій убієнного
в його рідній церкві та
на його могилі, що поблизу церкви.
Гори ніби затамували подих,
коли відправлялася панахида на
могилі Теодора Скрипця. Сніг
перестав сипати, розступились
хмари, сонце засяяло, обіймаючи
пам’ятник-могилу Отамана і
людей, які молилися за його
душу в оту холодну зимову днину.
Після панахиди виступили зі
словами пам’яті Отаман Прикарпатської
Січі Українського
козацтва Іван Шклярський, від
Братства – пані Віра Маркович,
які розповіли про світлі діяння
Теодора Скрипця в царині
відродження УАПЦ та козацтва
і закликали односельців продовжувати
його світлу справу
для укріплення здобутків задля
зміцнення нашої Церкви та держави.
Сини загиблого Отамана Роман
і Степан та дочка Галина з
онуками щиро подякували усій
громаді за вшанування батька і
запросили на трапезу в
сільський будинок «Просвіти»,
де й продовжили розмови про
насушні проблеми сьогодення
як у Церкві, так і в державі загалом.
Наш кор.
На світлинах: козацька варта
біля могили світлої пам’яті
першого Отамана Прикарпатської
Січі Українського козацтва
Теодора Скрипця;
родичі, друзі та побратими
вшановують молитвами 15-
ту річницю від дня загибелі великого
українця Теодора Скрипця.
Світлини Галини ГУРСЬКОЇ.

Лютий 2009 7
Надсадно, тривожно бамкали дзвони.
Один, менший, – високо. Другий, більший
– нижче, басовитіше.
– Антихристи!
– Душогуби прокляті!
– Їм церкви нашої треба ! Та вже позабирали
все, що могли! Ще їм душу треба
віддати!
– Кровопивці!
–Іроди! Вже й віра наша їм очі коле! –
кричала Тетяна, зводячи руки до неба!
Люди бігли – хто з вилами, хто з граблями,
хто з якоюсь ломакою, раз у раз
поглядаючи на церковні бані, що виблискували
у сонячному промінні, не відаючи
про замисли віровідступників. Усі щось
кричали, не чуючи один одного. Очі палали
ненавистю до тих, хто хотів забрати у
них останню святиню, що єднала теперішнє
з минулим, благословляла в дорогу
до майбутнього, очищала від скверни
душі людські перед порогом до царства
вічного спокою.
Перед потоком зупинилися. Іншої дороги
до храму немає – їхатимуть сюди.
Верещали діти, не могли вгамувати гніву
чоловіки, та коли на дорозі, метрів за
двісті від потоку, з’явився «бобик», а позад
нього вантажівка, всі замовкли, мовби
забувши на мить, задля чого сюди
прийшли. Першою отямилася Тетяна:
– Їдуть! Ади, їдуть тоти запроданці!
– Тоти антихристи!
– Рабівники!
– Бога не бояться!
Люто, а часом розпачливо кричали
люди, грізно потрясали у повітрі граблями
чи ломакою. Коли «бобик» наблизився
до «юрби», вже не можна було в її суцільному
реві розібрати жодного слова.
«Бобик зупинився». З нього обережно
висунувся голова місцевого колгоспу:
– Люди! Я прізиваю вас к спокойствію!
Понімаєтє, ми хотім сдєлать как
лучше! В церквє вашєй будєт музєй.
– Який музей?
– Який ще музей!
– У церкві буде церква!!!
Навперебій бамкали дзвони. Кілька
каменюк гепнулося перед «бобиком». Голова
колгоспу стояв незворушно. Силувано
усміхаючись, вийшло райкомівське
начальство. Другий секретар ступив крок
уперед:
– Товариші! – звично випалив, але,
інтуїтивно відчувши недоречність такого
звернення в цій ситуації, квапно виправився:
– Люди добрі! Ви мусите розуміти, що
все, що робиться для вас, для вашого
щасливого...
– Душогуби!
– Запроданці!
– Забирайтеся звідси!
– Забирайтеся, поки живі! – люди
підступали все ближче.
– Уйдітє по-доброму, а то хуже буєт!
Дайтє проєхать, а то... – уривався терпець
голові.
ЗУСТРІЧІ
У гостях в Оксани Тебешевської
Не вборонили
– А то, що? Стріляти, москалю, будеш?
– Як і в катівнях робив?
Кілька каменів влучило в машину, і
райкомівські працівники поспішили засунутися
на заднє сидіння, зачинивши за
собою дверцята. Лише голова не втрачав
надії залякати людей:
– Гражданє! Ви понімаєтє, что ваші
дєйствія протівозаконни? Зачінщікі ответят
за ето!
– А ваші законні?!
– А ви не повинні відповідати?!
– Ая, він буде відповідати!
– Їм все дозволено! Для них нема ніяких
законів, – градом посипалося із юрби.
– Послєдній раз прєдупрєждаю:
уйдітє!
Щільною стіною стояли люди. Ніхто
не зрушив з місця. Голова сів у машину й
дав знак водієві. Заторохтів мотор. «Бобик»
повільно рушив уперед.
– Боже милосердний! Кінець світу!
Вони би по людях їхали! - залементувала
Марина, вибігла наперед з дитиною
на руках і посадила її на капот машини.
Так зробили й інші жінки.
– Їдьте! Їдьте, душогуби!
Дитячий крик роздирав душу. Чоловіки
почали гамселити по машині вилами,
граблями та ломаками. Посипалося скло.
– Пєрєстаньтє! Хватіт! Ми уєзжаєм!
– кричав голова, та майже ніхто його не
чув.
– Нє будєм трогать вашу церковь!
Слишітє? Нє будем!
Вантажівка, яка мала забирати церковне
добро, дала задній хід.
– Заброди! Запроданці! Безбатченки!
– не могли вгамуватися розтривожені
люди, та все ж трохи розступилися.
Жінки забрали дітей. «Бобик» повільно
позадкував.
Бамкали дзвони: великий – низько,
менший - вище. Люди втихомирилися.
Навіть діти перестали плакати.
– Вборонили ... Але чи надовго? – вголос
роздумував Михайло.
– Кілько треба – стілько будемо боронити!
То наше, – відповів на те Олекса.
– Треба, певно, вночи сторожувати
церкву.
– Аби вони наважилися їхати вночи?
Ломати двері? Я щось не думаю. То ж не
стодола, а церква! Святе місце. Та й сказав:
«Нє будєм трогать!»
– Може, й так!
Непомітно зійщло на село надвечір’я,
позолотивши церковні бані. Здавалося –
три великі багаття палахкотіли над верхів’ям
лип та грабів. Замовкли дзвони.
Люди розходилися по домівках. Ще й ще
переживали недавню подію, але вже
цілком спокійно, радіючи, що не дали потоптатися
по своїй гідності, що вборонили
церкву.
...Світанок розбудив село рвучким
вітром, дощем і сполоханим бамканням.
– Що би то мало значити? – запитав
чи сам себе, чи Катерину, що поралася
біля печі, Михайло.
– Хтось у рейку б’є...
Сьогодні «Успенська Вежа» гостює у мальовничому
Прикарпатті. Івано-Франківщина завжди була колискою
українського народу, дала землі багато талантів, які
живуть і працюють на літературній ниві для прославлення
українського слова та пісні. Ми завітали до
п. Оксани Тебешевської, яка мешкає в с. Голині Калуського
району та працює вчителем української мови і
літератури в місцевій школі та Калуській ґімназії.
Пані Оксана Тебешевська народилася 1 січня 1955
року у селі Брошневі Рожнятівського району Івано-Франківської
області у селянській родині Уляни та Степана
Бойків.
Навчалась у місцевій школі. З дитинства мріяла стати
вчителем. З відзнакою закінчила філологічний факультет
Івано-Франківського педагогічного інститутут імені Василя
Стефаника. Учитель методист. Заслужений учитель
України. Заступник голови Калуського міськрайонного
об’єднання товариства «Просвіта», керівник
Калуської районної молодіжної літературної студії «Провесінь».
За вагомий особистий внесок у справу українського
національного відродження нагороджена медаллю
«Будівничий України» Всеукраїнського товариства «Просвіта»
ім. Тараса Шевченка. Авторка поетичних збірок «На
березі долі» (1997) , «Тиша немовлених слів» (2006) і книжки
прози «Про що мовчить Михайлова скрипка» (1999, 2006),
числених публікацій літературознавчого і краєзнавчого характеру
в періодиці, навчальних посібників з української
мови і літератури. Твори Оксани Тебешевської друкувались
у часописах «Дзвін», «Перевал», «Дивослово», «Обрії»...
Ми пропонуємо увазі наших читачів оповідання «Не
вборонили», адже багатьом галичанам описане досить
близьке і знайоме, тисячі наших співвітчизників пережили
закриття та грабування храмів окупаційним радянським
режимом. Це невеличка історія познайомить
молодше покоління із тим пережиттям – втратою найріднішого
і найсокровеннішого – духовного дому. Деколи
люди собою боронили церкви від знищення, грабунку та
перетворення їх у музеї атеїзму, складські приміщення,
філіали шкіл та інститутів.
Юрій ФЕДІВ.
Чого ж не у дзвони?
– Михайле! Михайле! Чи чуєш, що сталося?
Церкву пограбували... Дзвони зарали...
– став на порозі Олекса, захеканий,
увесь мокрий.
– Як? Коли?
Обоє вибігли з хати. Дощ немилосердно
шмагав по обличчях, вітер перехоплював
подих. Та на це ніхто не зважав.
Люди з усіх кінців села збіглися до церкви.
Максим щосили гримав залізякою по
рейці, підвішеній до гіляки липи, що росла
побіч церковної брами.
Глибокі сліди від коліс вантажівки
перед спорожнілою дзвіницею були вже
до половини залиті водою. Двері храму з
виламаним замком осиротіло поскрипували
від кожного пориву вітру. Люди, переступаючи
через потолочені чобітьми
вишивані рушники, розкидані, як непотрібне
ганчір’я, по східцях, хрестились і з
жахом на обличчях заходили до церкви.
– Боже милосердний! Дивіться! – Марина
високо підняла уламок іконостаса,
на якому кров’ю скапувало пробите цвяхом
серце Божого Сина.
– Потрощили! Безвірники!
– Позабирали образи!
– Вівтар знищили! Нелюди!
– Не буде їм прощення ніколи!
Люди зойкали, піднімали уламки іконостаса,
цілували, гнівно таврували словом
«безбожники» тих, хто посмів осквернити
святиню.
Михайло в саме серце вбирав той біль,
той зойк людських душ. Почувався, як,
певно, і всі, винним у тому, що сталося.
Як? Як він міг подумати, що не наважаться?
Чого не переконав Олексу і
всіх, що вони, оті людці, на все здатні,
що для них уже немає нічого святого?
Може, й сам не до кінця в це вірив?
Не знаходив відповідей на свої запитання,
а його мозок нестерпно-пекуче
свердлила думка: «У сусідньому селі
вберегли церковцю... А ми не вборонили...
Не вборонили...».
За віру і єдність!
ІНФОРМУЄ
Богослужіння
за Україну
22 січня 2009 року, в День соборности
України, о 9 год. у Свято-Дмитрівському
храмі м. Харкова відправлено
Архиєрейську Святу Літургію за
Україну, її боголюбивий народ і державу.
Очолив богослужіння Архиєпископ
Ігор. Йому співслужили священики
м. Харкова та приміських сіл. Об 11
год. клир і миряни Української Автокефальної
Православної Церкви поклали
квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.
О 12 год. у конференц-залі готелю «Київський»
відбувся круглий стіл: «Досвід
соборности й виклики сучасного сепаратизму»,
підготований Харківською обласною
організацією Всеукраїнського
об’єднання «Свобода» (голова Ігор
Швайка). У роботі круглого столу взяли
участь Архиєпископ Ігор, священики й
миряни Харківсько-Полтавської єпархії,
Харківське крайове братство святого
апостола Андрія Первозваного.
50 років служіння
о. Романа Сембратовича
З нагоди 50-ліття пастирського служіння
митрофорного протоієрея Романа
Сембратовича, настоятеля церков:
Свт. Миколая Чудотворця с. Ваньовичів
і Св. ап. єв. Іоана Богослова с.
Морозовичів Самбірського деканату
сьомого грудня 2008 року Архиєпископ
Львівський Макарій відслужив Божественну
Літургію у церкві Святителя
Миколая с. Ваньовичів.
Владиці співслужили 12 священиків.
Під час малого входу о. Романа було
возведено в сан протопресвітера. Після
літургії о. Роман приймав привітання від
районної влади, духовенства і парафіян.
Полтава зустрічала
владику Ігоря
У неділю по Богоявленні, 25 січня
2009 року Архиєпископ Ігор відвідав
Свято-Юріївську парафію м. Полтави.
Владика відправив Святу Літургію
й привітав із днем народження настоятеля
парафії протоієрея Ігоря
Литвина,який протягом служіння в
Полтаві здобув загальну любов і пошану
вірних УАПЦ в цьому місті.
Відбулася зустріч із парафіянами, на
якій архієрей відповів на численні питання
про церковне життя та місію православного
християнина в світі, що переживає
кризу. Архиєпископа супроводжували
до Полтави голова Харківського
крайового братства святого апостола
Андрія Первозваного Вадим Приходченко,
іподиякони Віталій Макаревич і Дмитро
Шаповалов, директор недільної школи
Катерина Шаповалова.

8
Лютий 2009
Які завдання мають ставити перед собою християни
1. Спасти свою душу і, спасаючи себе, допомогти зробити це іншим.
2. Боротися з протилежним, ворожим Божому, світом – антисвітом,
яким володіє диявол.
Ось два приклади, котрі допоможуть зрозуміти, де наше місце.
З кожним роком – це стверджують фізики – на Землі стрімко зростає
число електромагнітних матриць. Це так по-науковому звучить,
а можна простіше сказати: число негативних зарядів. Колись людське
суспільство називало їх більш зрозумілим терміном – «бісами». Ці матриці
фізики можуть легко зафіксувати. В оточенні деяких людей їх
практично нама. Звичайно, це люди, які живуть чесно, є доброзичливими,
допомагають іншим, не злословлять, не ворожать.
А є люди, їх у наш час особливо багато, які просто обліплені цими
негативними заразами. Про них святі отці, які мають здатність бачити
своїм внутрішнім зором, кажуть, що такі люди є бездушними. Навколо
них утворюється ніби вакуум, пустота, і в цю порожнечу починають
входити від’ємні матриці, що поступово управляють людиною.
Назарет – місто, де зростав Ісус
Назарет – невеличке містечко у Галилеї
(сучасна Палестина), де минуло дитинство
і юні роки Ісуса Христа.
«Назарет» – саме слово і назва означають:
«квітна і священна, відлучена від
земного, вінчана і стережена».
Усі ці дивні слова стосуються в першу
чергу Діви-Марії, Матері Божої, Яка
народилась саме у містечку Назореті, у
подружжі праведних Іоакима і Анни.
Вищесказане свідчить про те, що Творець
світу і Господь наш усе заздалегідь,
крізь тисячоліття, готував до приходу у
світ Свого Єдинородного Сина, котрий
мав прийти для спасіння грішного світу і
його людей.
«Хіба з Назарету може бути щось
добре?» – таку фразу з уст одного з перших
учнів ми чуємо з Євангелія. Як же це
зрозуміти, поєднати?
Для юдеїв, котрі читали священні
книги, жили у великих містах в часи
Римської імперії Галилея і її містечка, такі
як Назарет, були відсталою провінцією.
Жителі Галилеї, здебільшого пастухи,
ремісники – тихі, непоказні, неосвічені
та блогородні і роботящі не були шанованими
у вищих колах суспільства.
Назарет був містечком підлеглим
більшому місту – Капернауму, тому й не
могло славитись. Зневажались і жителі
Назарету.
А в Господа усе інакше, як у людей.
Тому то не в Капернаумі, що гординею
78
9
Дитяча сторiнка
Хочеш бути мудрим –
прямуй за приказкою
– Пообіцяй мало, зроби багато.
– Як ми людям, так люди й нам.
– Просити – ганебно, але не давати
– вдвічі ганебніше!
– Прийшло – пам’ятай, що піде.
– Хто хоче всього, все втратить.
– Із брехнею світ обійдеш та добра
не знайдеш.
Приходьте, діти, до кринички
Напитись чистої водички.
А та водиця непроста,
Бо це — наука про Христа.
...................................................................
до небес вознісся, зволив оселитися і
жити Син Божий, а серед простих, смиренних
(тихих і слухняних) трудівників.
Коли Йосиф із Марією повернулися
з Єгипту, де переховувалися від злого
Ірода, то оселилися саме в Назареті. Там
і ростили, і доглядали вони Ісусика, а далі
– Ісуса, Якому було тяжко приховувати
перед людьми Своє Божество, Свою
Силу і Премудрість.
(Далі буде).
Все це, повторюю, зафіксовано фізичними прладами, це не просто припущення,
не чиясь вигадка, аби лякати нечемних дітей.
Отож, кожному з молодих літ треба розуміти і вирішувати: під чиїм
контролем мені – людині – моїй душі хочеться жити?
Ось інший приклад. Знову ж таки фізики, використовуючи досягнення
квантової механіки переконалися, що хрест – найпотужніше явище
живлення сили Землі, сили, яка дає життя, підтримує його, виліковує
пошкодження.
На свято Пасхи вчені зафіксували, що з кожного квадратного сантиметра
хреста випромінюється колосальна енергія. Ця енергія має
здатність переходити у простір храму. Це особливо відбувається у час
богослужінь. Тоді утворюється у храмі величезний потенціал цієї енергії,
накопичення її.
Нам необхідно в такі хвилини там бувати, черпати цю енергію, лікувати
нею свою психіку, немічне тіло, котрі є такими вразливими, особливо
у наш час.
Це коротеньке оповіданнячко
надіслав нам Василько ХОВАВ-
ЧАК – наш читач зі Львова, який
потрохи складає вірші і невеличкі
оповідання, котрими хотів поділитись
із нашими читачами.
Як Ромчик не любив
ходити до церкви
Десятирічний Ромчик був забіякою та
погано вчився. Кожної неділі його сім’я
ходила до церкви. Ромчик не любив ходити
до храму. Завжди він вигадував випрадання,
щоб не йти. То казав, що ніби-то його
щось болить, то довго вмивався, то просто
вередував, доводив до скандалу.
Вислуховуючи це, завжди сім’я не встигала
до церкви і лишала його вдома.
Одного разу Ромчику приснився сон.
Як настав «кінець світу», всі люди, які ходили
до церкви, пішли в рай, а він – у пекло.
Від цього сну Ромчик пробудився, все добре
обдумав і ліг знову спати.
Зранку швидше всіх піднявся з ліжка,
вмився, вдягнувся, поїв, розбудив батьків.
Вони здивувалися: чого Ромчик одягнутий,
умитий і запитали:
– Синку, ти куди?
– Я до церкви!
– А чого це, ти ж не любиш ходити до
церкви?
– На це є причина!
Але Ромчик не розповів нічого
батькам і щонеділі продовжував ходити
до церкви.
ОПОВІДАННЯ ТА ЛЕГЕНДИ
Дивись,
куди йдеш!
Колись давно в Японії користувалися
паперовими ліхтарями зі свічками всередині.
Однієї ночі якийсь чоловік дав
ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно
дійти додому.
– Мені він не потрібен, – сказав незрячий.
– Темрява чи світло не мають
для мене жодного значення.
– Знаю, – відповів той чоловік. – Але
якщо ти не матимеш ліхтаря, хтось
може наштовхнутися на тебе. Отож,
бери.
Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але
не встиг сердега зробити й кількох
кроків, як хтось сильно штовхнув його.
– Дивись, куди йдеш! – крикнув
сліпий до незнайомця. – Хіба не бачиш
мого ліхтаря?
– Твоя свічка, брате, погасла, –
відповів той.
Хто не знає зухвалих осіб, що гордо
йдуть світом і не розуміють, що вони –
сліпці, які несуть свою загаслу лампу?
А багато з них хоче, щоб їх величали:
«пане докторе», «пане професоре», «пане
начальнику», «пане директоре».
Усі сили
Батько спостерігав за сином, який
хотів переставити важкий столик.
Хлопчина натужувався, сопів, але не
міг змістити столик навіть на міліметр.
– Чи ти використав усі можливості?
– спитав батько.
– Так... – прошепотів хлопчина.
– Ні! – сказав батько. – Ти не попросив
мене допомогти тобі.
Молитися – це застосовувати «всі»
наші сили.
Сторінку підготувала
Віра МАРКОВИЧ.
ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ —
Львівське крайове ставропігійне братство
св. ап. Андрія Первозваного,
зареєстроване міністерством України
у справах преси та інформації.
РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335
Тим, хто бажає матеріально підтримати наше
видання, повідомляємо банківські реквізити:
ЗАТ АКБ “Львів”
Р/р 260075157, МФО 325268,
код ЄДРПОУ 20785948
Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься
на сторінках газети.
НАША АДРЕСА:
79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1
Для листування:
м. Львів - 8, а/с 866
(0322) 274-63-38
www.stavropigia.lviv.ua
E-mail: fediv.yuriy@gmail.com
Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ
Редакційна колегія:
Тарас ДМИТРИК, Віра МАРКОВИЧ,
Юрій ФЕДІВ, Володимир ХАРКО
Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність використаних
фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься
найменше втручатися в авторський текст, зберігаючи особливості
стилю. Водночас залишає за собою право редагувати,
скорочувати подані матеріали.
Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію,
не повертаються.
Передплатний індекс — 35013
Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України»
Замовлення № 211.