Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

СУЧАСНІСТЬВ. Коротич: Шкіци з Грузії — О. Ізарський: Віктор і Ляля— Б. Бойчук: Два поети — Б. Райс: Правий та лівийумонастрої в літературі та мистецтві — М. Прокоп: Новіпублікації про Україну і українські перспективи — І. Майстренко:Сторінки з історії КПУ — Б. Винар: Матеріялидо історії економічних дослідів на еміґрації — Критикаі бібліографія — НотаткиКВІТЕНЬ 1965SUC ASNIST’ April 1965 — Munchen 2, Karlsplatz 8/Ш

Видає: Українське товариство закордонних студійРедакція:Іван Кошелівець (головний редактор), Богдан Бойчук, Богдан Кравців,Кирило Митрович, Роман Рахманний, Дарія Ребет, Володимир Стахів.Редакція не приймає статтей, не підписаних автором. У справі незамовленихта неприйнятих статтей не листується.Редакція застерігає за собою право скорочувати статті і правити мову.Статті, підписані авторами, висловлюють їх власні погляди, а не поглядиредакції.Gemäß des Gesetzes über die Presse vom 3. Oktober 1949 (§ 8, Abs. 3) und gemäß derVerordnung zur Durchführung dieses Gesetzes vom 7. Februar 1950 wird mitgeteilt:Herausgeber: Ukrainische Gesellschaft für Auslandsstudien e. V.München 2, Karlsplatz 8/III (Telephon: 59 46 67)Bundesrepublik DeutschlandGeschäftsführer: Roman TymkewyczDruck: Buchdruckerei und Verlag «BIBLOS», G.m.b.H., München 13, Heßstr. 50-52

ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВОВІТАЛІЙ к о р о х и ч :ШКІЦИ З ГРУЗІЇХЛІБСвітанок котився вулицями Телаві, множився у блискучихшибках, у полив’яних глечиках базару, в очахперехожих. Я сидів на східцях готелю і дивився, як великіголуби пірнають з-під даху в море світла і лопотятькрилами в ньому. ..Я бачу світло.В чорні перелогиКраплина сонця падає ряба.О, вистраждане таїнство пологів,Коли свій день народжує доба.О, таїнство димів, що в небо стали,Над вікнами чатуючи віки!На димарі, немов гна п’єдестали,Лягають хмари, сонні та м’які.Вістують півні світові над вухом,У світу над чолом дзижчить оса.І хмари проростають хлібним духом,Що з димарів пливе у небеса.Тут все велике.Все — для всього світу.І печі, де народжується день.І яблуні.І сосон сині віти.І дивні ритми вранішніх пісень.Молитва гір', пропахчена чуреком,Язицький танець диму над вогнем!І ранок цей, одвічний, мов переказ.І хмариї — наче витинки з поем.Аули ще безлюдні.Нині в нихНова доба народжує свій ранок.Мов материн, з дитинства знаний книш,Пахтить чурек з-під маєва фіранок.

4 ВІТ А Л ІЙ КО РО ТИ ЧБлаговістися, дань!Предивним сномТобі завжди народжуватись треба.Як нині — коли дим струмує в небоІ пахнуть хмари хлібом т а вином.ПАМ’ЯТЬКоли у 1907 році підступно вбили Іллю Чавчавадзе,великого поета і мислителя Грузії, вбивцю не вдалосязнайти. Його виявили тільки перед війною, і місцевіжителі скарали його на смерть ще до суду. «Людиназ нечистим сумлінням недовго проживе у Грузії», —сказали мені. Добре, що це так.А безсмертя буваєУ сто кра/г страшнішим за смерть.Про людину чув Lя,Що боїться власної тіні.Наче птах,Що боїться крил своїх мерехтіння,Так живе людина, минулим сповнена вщерть.Він боїться безсмертя,Лихого свого безсмертя,Бо лишається пам’ять,Де нотовано всі вчинки.Десь людина живе,Що не знає, яким чиномНепомітно дожити і непомітно вмерти,А газети показують йому язики біліІ пластмасове радіоЧорним душиться реготом.То ж иття повертається —Справжнє, не перебрехане.Це — немов у безногого у відсутній інші біль.І людина ховаєтьсяУ ; далекі райш о жив спілки —Страшно жити, знаючи,Що ти збезсмертнів жахливо.Висихають калюжі,Та у хмарах безсмертна злива.. . . Умирає підліать,Та — безсмертна згадка про підлість.Десь людина живе, немов незірвана бомба.Мов снаряд у фундаменті,Як патрон у руці дитячій.Він не з сорому плаче —

Ш К ІЦ И З ГРУ ЗІЇ 5Він з безсилля власного плаче,І, немов речовий доказ,Він гортає альбоми.Дін прохає в минулогоБодай дрібної поради,А минуле хитаєтьсяУ блискучих слизьких чоботях.Він ховається в посмішки.Він ховається у роботу.Ж ивотіє людина,Вічна, як міт про зраду.СМІХУ кахетинському аулі селяни співали вірші ТіціянаТабідзе. Вони самі склали музику до цих поезій і вчатьдітей виспівувати вічно живі слова передчасно померлогоТіціяна — тут всі звуть його просто на ймення.Поети) вміють бути веселими . . .Нам Карло К аладзе читає вірші.Він розказує нам про ГрузіюІ проголошує дивні тости,Такі, що не випити — неможливо,Але й неможливо пити усі їіх.Селяни співають пісень Табідзе,Смішних пісень Тіціяна Табідзе,Який умів бути веселимНавіть коли бувало пресумно,Нам Кіарло Каладзе читає віршіТа каж е про дуже веселих хлопців,Що прийшли колись рятувати ТбілісіІ всі полягли на міськім майдані.Хлопці були дуж е веселимиІ вмерти змогли вони, як н ал еж и ть. . .Частіше смійтесь!Не бійтесь посмішок!Справжні мужчини не вміюггь плакати.Пийте вино і танцюйте — чуєте!Але, коли смієтеся, — слухайте!Але, коли танцюєте, — слухайте!Слухайте, як тихенько видзвонюєГострий кинджал на вашому поясі.

6 В ІТ А Л ІЙ К О РО Т И ЧГЕЛАТІУ древньому гелатському манастирі, де збереглисярозписи з першого століття, поховано грузинського царяДавида. Він правив велично і люто. А коли помер, Давидапоклали у неглибоку яму та вкрили каменем —[врівень із землею. На камінній дошці нема навітьцарського імені. Де — звичай. Так у давній Грузії ховалицарів.Коли царі замовкають на зоріІ руки обціловані складають,А челядники злякано ридають —Тоді в палац приходять трунарі.Це — здавна так.Померлому царюРоковано без епітафій мармур.В ж е не гримлять гарматними громамиТі армії, що цар їх вів на прю.Правитель вмер.Хрипить мисливський рігІ царські пси кусають дошки віка,А мертвого царя кладуть навікиПід невисокий витертий поріг.Ну, наступіть!Не бійтеся тепер.На мармурі не вирізьблено ймення.Тут мрець лежить.Ступайте на каміння.Царя немає — цар давно помер.Царі по смерті скромними стають,А челядники — гордими, як барси.І царський кінь вж е скинув царські барви,Вже інші губи вина царські п’ють.О, вічний фарс!Дзеленькають слова,Коли царів ховають під порогом.Цареві не належить бути богом.Він — тільки цар.І з’їсть його черва.Та смертні й холуї.Вони минуть.Минуть, як сніг — без лементу, без драми,їх пронесуть крізь гори ці та храмиТа кинуть в забуттєву каламуть.. . . А поміж гір,Немов серед крижин,

Ш К ІЦ И З ГРУ ЗІЇ 7Нам каж е дід і мружиггъ очі світлі:«Тут найдавніші розписи у світі.Крім того, десь тут, кажуть, цар л еж и ть...»КАВКАЗД. ЧарквіяніДивіться чаїс від часу вгору,А не лиш е в підніжний прасх.Дивіться час від часу в гориІ поглядом ж ивіть в горах.Неміає на Олімпах бога —Там лиш сніги лягли вінцем.Дивися на сніги для того,Щоб сонцю глянути в лице.Звикай.Звикай до відзеркалень,Допоки очі не зболять.Вдивляйся в скрижанілий камінь,Щоб сонце до зіниць прийнять.А, кода біль, чіткий до злости.Разом зі світлом приймеш ти, —Не мруж очей.І високостіСлізьми своїми освяти.Завжди шукай свого Кавказу.Дивися вгоруІ гряди.Та не туди, де богомазиШ укають ангельські сліди.Гряда над всі низенькі гори.З а ш лях до неба поборись.Дивися вгору.Наче горці,Чиї шапки не мають крис.

ОЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И Й :В І К Т О Р І Л Я Л Я(Закінчення)14Дні напередодні Нового Р о к у перем ерли, я к солдати н а чатах.О станній з н и х соняпш им дубом стояв над містом. Н іч з-зап лечей п ідкралася: звалила. П роте довго щ е вовтузи лася надп р о в а л л я м . . .В іктор саме прибіг до Н аталії О лександрівни. Г лянув у долину — см уж ка світла л и ш и л а с я . . . А день цей останній і останньогонапевне р о ку в П олтаві! Р ан ки н ад околицею квітли у В іктораперед очима райським и кущ ами. А вечори розбігалися, губилися.П ам’ятал и дні й продірявлен і настільною лямпою ночі.Т іл ьк и на свята проростали н іж н і сутінки і величний зах ід сонця.Л иш алося щ е к іл ь к а годин старого року, але скалам учених,збитих і пінистих.Л ьоку бабуся випровадж ала на веч ір к у до» товариш а. А в нього,я к і у В іктора, н е було святкового одягу. І нічого було з собоюв з я т и . . . Щ об н е пош кодити, В іктор помовкував, але в душ ібоявся, щ о брат зал и ш и ться вдома.Б аб у ся настирливо нам овляла. Зап евн ял а, щ о саме т ак і святкув ан н я н ай частіш е вдаю ться і пам ’ятаю ться потім ц іл е ж и ття.Б ід а мине та й забудеться, а радість п р и кож н ій нагоді зн о ву сходитиме,розцвітатим е!Б атька і м ам и щ е н е було з роботи. Н а чверть години забігалаЛ ял я. Р озстави вш и п ід столом ноги, сиділа вона в їдал ьн і у п ал ь ­ті. Т іл ьки розстібнулася. В іктор не дивувався сум іш і її строкатих настроїв: боляче було н авіть збоку п риглядатися до корінцівц их зад ерикувати х дотепів, цього см іху н авпіл з сумом, дож а р у навперем іш з блідністю вилицькуватого й лопатистого обли ч ч я п риятельки . В ін у кож ном у випадку точно знав, що зн а­чили й чим поясню валися її слова і вчинки, щ о її дратувало, ащо лишало^ її байдуж ою . І чого вона п ід Новий Р ік дійсно баж ала.Л я л я й Лю ба збиралися на ш к іл ьн у вечірку.Л я л я нап еред бачила ц іл у панорам у свята: натовп учнів у зал ій по к о р и д о р ах . . . Б ач и л а серед н и х і себе — я к воїна гарцю ватимей реготатим еться до с л із . . . Х оч весело їй буде частково.Б о буде й нудно, н авіть і г ір к о . . .

В ІК Т О Р І л я л я 9Проте у н еї — товариш ка: Лю ба см іятим еться, комічно ш трикаючи пальцем костяну оправу о кулярів на переніссі, вигадуватимевсілякі розум ні дурниці, пустощ і, витрибеньки й нісенітниці.Я к завж ди. Вона не танцю ватим е. їй смішно танцю вати.Робитим еться усе це напівщ иро, напівсилувано. А ле1вираз їїу ж е цілком ж іночого обличчя буде підкреслено солідний. Пресолідний.Т ільки чортенята в о ч а х . . .Я кі у Люби н іж н і щ оки! Я к чітко і н авіть різко окреслені р о з­м аш исті губи. І ц іле багатство — волосся . . . А очі у Лю би — Л я ­л я їх лю бить з дитинства — чорні капелю хи к азк о в и х розбійників! . .К раса її — семітська. А ле В іктор знаходить у ній багато у к ­раїнського. У постаті Лю би вви ж алася йому м іцна степовичка.І в рисах голови, в п ідрум ’ян ен и х рож ею щ оках з ям очками, ун асм іш кувати х губах.Б р ат і Л я л я вийш ли з хати разом.— До зустрічі в наступном у році! — гукн ула Л я л я й побігла,весела й сумна одноразово, через п ровулок н а свою стеж купід тином.Л ьока багаторазово повертався й вим ахував руками. Все теозначало б аж ан н я добре погуляти. І н апевне так о ж — бадьорости,щ астя.Сам він у ж е йш ов . . . і не вагався.С кільки іце м ож на було всидіти дома? Щ о м ож на було в т а ­кий вечір зробити? ! У клю бі на Д ворянській у ж е напевно збиралисяна бенкет учні десятої кляси, бли зькі один одному, я кродина. Дещо м озолив у яву і сам п ал ац и к марм уровий в арабському стилі. Досі н іколи в ньом у н е доводилося побувати.К рім того — щеміло' серце: через силу — щ об н е заподіятиболю рідним? — піш ов з пустим и рукам и н а в еч ір к у Л ьока. Осьдоки запрацю вався до безтям и перевтом лений батько. М ама чергуватиме в хірургічном у відділі клін ік и до світанку. Д ля бабусіц е в загал і щ е н е Новий Р і к . . . С вято наш товхнуло Л ялю на болючі дум ки про випадковість її друж би з ним, Віктором, прор о з л у к у . . . Я к треба було відповісти, щ о сказати? ! А їй гірко.В такий вечір — різн і ш коли. А за плечим а у н и х до того ір ізн і мови, р ізн і к у л ьту р и , р ізн і прагнення, р ізн і лю ди. Н а­ції різні!Досадно було також , щ о його щ оденник знову на м ісяць «відставвід ж и ття». Н отаток накопичилося за ж овтень, листопаді грудень. І були серед н и х — небезпечні. Н епокоїли В іктора. їхтреба знищ ити. Н а лихи й в и п а д о к . . . А в т ім . . . К оли б піш лопро п ідозру в неблагонадійності, то потреби в д о казах ніхто б

10 О ЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йне ш укав: не той час, країн а н е т а ! . . К ого ц е В іктор збиравсяобдурити м аскуванням нотаток і щ оденникових записів п ід дум ­ки героя задум аної повісти, роману? !Ц ензурні, напів і зовсім небезпечні зам ітки й ц и д улки будутьзн ищ ен і в ж е в наступном у році. У ю нака в ж е здавна, останніти ж н і й дні проста скандально, бракувало часу, А це, значить,н а ж аль, щ о п ерш і в р аж ен н я від нового року погубляться середкарбованих висновків, велем удрих заклю чень. С е р е д . . . гіркихдосвідів минулого літа. П ів свіж ої зим и п ід е щ е н а о с ін ь !. . Н ам е ж і років виросте латка. Н азавж д и зад ер ев’яніє рубець. А хотілосяроки н ач е перекопати або розгородити: оце старий, а оце— новий . . . В надії, щ о ж и т т я в м айбутньом у стане раптом щ а­сливіш им ? !Ні. С вітових подій новий р ік не обіцяв. У країн а сиділа н а м і­лині . . . А особисті справи міг зіп сувати тіл ьк и непередбаченийвипадок. У В іктора була мета: ром ано-герм анська ф ілологія, у н і­верситет, К иїв. Вона, так а скромна, а п ер еж и л а р в у ч к і пориви,казкові мрії, принадні б аж ан н я і пляни. Н авіки зів ’я л и л аєр иВ і ктор а-Б он апар т а . П огубилися рокам и п лекан і б аж ан н я . .. Опинившись насамоті, р о зквітл а м рія про л ітер ату р о зн авств о . . .. . . К о ж ен з цих папірців мав законну претенсію на вільнийвечір. Н авіть викроєні з небезпечного тексту ш м атки записівтреба було б розвинути до . . . чіткого у к л ад у дум ок і до ясностизображ ених настроїв. С тиль вирівн яти : речен н я уподібнити дочастоколу. Р азом з тим — поховати м іж рядкам и н атяк и н а первіснізам іри, на см іливу сповідь. Н е м ож на було надовго зал и ­ш ати серед пап ерів і н е хотілося знш цити н аки д ан у олівцемі розбиту н а п ар агр аф и хвостатим и п тичкам и сторінку тонкого,я к бібула, паперу:«Н ародився не в „прохолодних д о ли н ах ”, а н а самому дні. Ізсвідомістю неповноцінности довколиш нього ж и ття. Сонце л и ш екрадьком а сюди заглядає. Я знаю ; щ о справді світить воно і гріє— по той бік ш п и ля ...»«Н айбільш е боюся — звички до сдином ож ливих кутів зо р уй мірил, до оточення. В иродж ення боюся і... „ж иттєвої мудрости”,пристосування до п ідґрун тя, до . . . кам ен я протоптанихстеж ок. П риречення. Долі. — Т іл ьк и н е це!»«Доля» — л яч н е слово. Т ак е н е злам ане щ е, з гострими к а н ­тами. І могутнє. Н е заокруглене до множ ини: долі, доль . . . незвучи ть і досі. Однієї вистачить д л я всіх. Д оля У к р а їн и ...»Записові бракувало ясности. Б іл ьш того, — її н ія к було «навести»!А ф іл о со ф ія про долю й долі — ю нацькі витребеньки,звичайно. П роте ж а л ь було ю накові н аш ви дку ш м атувати н а­писане. Я к і більш ість папірців.«Записи про „чисті р у к и ” й „народ” В іктор знищ ив негайно.П одумав про них згодом. Згадав, я к недільним ранком напро­

В ІК Т О Р І л я л я 11весні, у зам кненом у щ е від проспекту паркові, втрьох, гу л ял идо обіду. Він, В іктор, захлинався, пінився. Л ьока й тато м овчали.Н ареш ті батько сказав, н аче перекреслив, н е читаю чи, брудну сторінку д иктан та: «Без д яд ьк ів з тіткам и, без твоїх х лопчаківі сільських дівок у хусти н ках п ід б о р о д у . . . немає у к р а їн ­ської нації. Н емає н адії н а волю й лю дське ж и т т я н а наш ійзем лі. Н а майбутнє. Ч у ж і тобі „вони”, — це „м и” ...» С казавпросто й холодної. П роте зовсім ясно стало В ікторові, щ о лю битилю дей — розум но й гарно, щ о сам озакоханість — дурна, безрадіснаі з л а . . .Дома він загл янув у дзеркало: до м алолітнього ніц ш еан цяу важ н о п ригляд ався не павич, а м аленьки й і виснаж ений недоїданнямх л о п ч и к з добрим і задум ливим обличчям. Очі, щ оки ірот ледве встигли поховати р в у ч к у доброзичливість і навіть захоплен ня . . . неоф іта.Егоїзм і ал ьтр у їзм лю дей і народів стали наскрізною темоюВікторового щ оденника. З багатьох записів він нам агався виточити«справж ній аф оризм ». Н а так и й кш талт: «Людоненависниккар ається огидною, незносною лю бов’ю до себе самого» . . .Н отатки довш і, н іж на п ів сторінки атрам ен ту або й олівця,В іктор мусив у ж е обминати. Його дещ о інтригували тіл ьк и пообкусувані,пообрізувані з усіх боків дрібні см уж ки паперу: зяк и м наміром п искаті по-крокодилячом у кабінетні н ож и ц і повитин али їх із призн ачен и х н а страту сторінок? !«Часто вночі я насолодж ую ся в ж е н е т а к книж кою , її тексту ­альним и тонкощ ами, н е її змістом, а нею породж еним настроєм,теплом у грудях. К нига — забутий підмурок. А перед очим а —ф ан тазії, мрії, у ява поверхами, п о в е р х ам и . . . В ідблиск, блиск весельчати й ! Ве селковий ! »«М емуари? Л истування? — Р о зтн у ті груди творців. Видно, я кб’ється серце, я к працю ю ть легені.»«Всихають, мов тополі, верш ки мистецтв. Ф ак т і тех н іка чорніють над ж ивою зеленню у яви і поетичної вигадки. Лю дей вабитьф о то гр аф ія — н е м алярство, кіно — не театр, нарис, д окумент,біограф ія — не ром ан . . . ( — Додумати! О бґрунтувати ! ! ! )».«Розвинути д у м ку про книгу, я к згусток енергій, я к стократнозгорнутий дубовий п ей заж країн и , я к щ іл ьник творчи х м о ж ли ­востей нації». Додано пізніш е: «П очуття було — пиш на з ’ява,а н а папері п роявилася м ізерн а м істкість думки. Б ез відкри ття.Т іл ьк и образ і красномовство, н а ж аль».С тосик білих і кольорових п іваркуш ів і четвертин, несподіванов аж к и й і вигинистий, звично ліг за вощ ану обкладинкузш и тка. В іктор н аш ви дку пробіг очима тіл ьк и п рикінцевий абзацостаннього зап и су в щ оденникові:«О стання н ед іл я року 1936 .. З р а н к у й по обіді вовтузи вся зкнигами. Н еймовірно втомився. А ле тепер у ш а ф і й н а черво­

12 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йних [полицях — порядок! Парода! ! ! Смішної, 'звичайно, протекож ен новий порядок старих кн и ж о к м ене ощ асливлю є. Н а небізр а зу веселка дугою: іл ю зія доглибинних зм ін душ евних, н ад іяна від криття нових д ж ер ел щ а с т я . . . М уж ніє, диво дивне, волядо праці, до перемоги, до ж иття!»В іктор погасив лям п у й мимоволі посміхнувся: так ж алісно,прощ ально блиснула й н аче заверн ула в ніч його кім натка. З гадал ася посадка н ад залізницею і кольорове світло, вогник н адрейкам и, — т а к відвертався, т а к зн икав за спиною . . . Л еопардомна стіну з р а зу плигонуло вікно. Н а брилу пройнятого м ісяцемльоду н авиворіт наш итий сніп вусати х тр ав і круглобокихтроянд. З-п ід дверей і, прож ектором , у ш п ар у зам ка до» тем ноїхати ки н улося світло з їдальні.Батької веч ер яв за столом. В томлений, проте . . . по-святковом узбудж ений і н авіть рож евий: т а к радів, щ о Л ьока з товариш ам и,гостює, щ о Віктор' — г у л ь н е . . . Тато вискочив, слідом за бабусею,до дверей випроводж ати сина. І навіть, без ш ап к и і розігрітий,н а сніг, в голомозий провулок.*Н астрій у п алац и кові н а Д ворянській вулиці з вечора і м ай ж едо р ан к у був п ід со л о д ж ен и й . . . отрутою . Зустр іч Нового Р о кускидалася н а прощ ан н я д авніх друзів або н а ум овлену в юностізустріч колиш н іх учнів д р у ж н о ї кляси.У передпокої з м авританським и колонами і кам ’яним м ережи вом підлоги В іктора зу стр іл и свіж і краватки н а білих сорочках, п арадні п ід ж аки , модні сукні, вихідні черевики, п ар ф у м и ,. . .М аври ч екали тіл ьки н а В іктора. В одну мить висипалися йомун азустріч і, я к він стояв, у тяж к о м у пальті, у ш кір яній пілотці,навіть у калош ах, поволокли його до червоної зал і з арабським икилим ами, старовинними отам анками, доі білої їд ал ьн і з н ак р и ­тим у ж е столом, а потім, повз зам кн уті двері, несподівана довгимкоридором — н а кухню . . . Усі, циганським табором.Щ о за біль! М ить д р у зі здавалися чуж им и. М имоволі постарівн а десять років і він, В іктор: потьм яніла душ а. Н аче с р іб л о ...Ю нак ж артом відповів н а ж арти , посміш кою н а посміш ки і, одноразово,боронився від знайом их у масі, попарно1й поодинці рук:вони х ап ал и його за р у к а в а й полу пальта. Знайом і з дитинстваобличчя: .. п ’ята, сьома, восьма, нареш ті, й десята кляса . . . Авін думав, в ви ж алося йом у — прийдеш нє. Сьогодні воно проглянуло. . .Серед веселощ ів п ід Н овий Р ік він уперш е вгледів усім їмразом і кож ном у зокрем а приготоване долею . . . відчуж ен н я, з а ­буття! Н а загибель так п ричеп урилася стара друж ба. Т ак розквітла.

В ІК Т О Р І л я л я 13Н іхто собі н е міг В іктора й у яви ти без його сукняної сорочки,без викривлен и х черевиків. Або — в нових ш танях: без «кишень» на колінах. Єдине, щ о йому на свято н ал еж ал о зробити— підстригтися в перукарні, н а чорний рубець ковніра припасуватибілу см у ж ку п ідкладки, ну, і наблистити оксамитомв з у т т я . . .К лопотання про задум ану спільно в еч ір к у від нього т е ж ніхтоне чекав. У се обійш лося без нього. Сьома К риж ан ськи й , за допомогоюбрата, знайш ов прим іщ ення й роздобув вина. Ю ра К а ­лембет, кавалер і танцю риста, — «музику», патеф он. Н іколай Воронійобчухрав військовий р о зп о д іл ь н и к . . . А н ай ретельн іш ев зял и ся з а діло дівчата.У м аврів н а «доісторичній» кухн і, в їдал ьн і посеред розсун у­того до крайніх м еж стола ч екали на друж н ю компанію звичайні,домаш ні, й рідкісні страви, н е бачені щ е в ж и тті к а в к азь к і овочі,ласощ і.Ж е н я К арташ , собі н а голову, н аш ви д к у п ід у ч у вала В ікторатанцю вати. Гарна і по-святковом у одягнена. З тим вальсам вінне давав дівчині проходу цілий вечір. А ле хап ав до танцю і своюн ай перш у в П олтаві п р и я тел ьку З ін у П аву, і красуню В алю Ш ершень, і «насміш куватого негритоса» — Н іну Б ондарчук.Зіна, бльондинка з м уреньким и щ окам и і гребнем попришпилю ваними кіл ьцям и кіс, — очі у н еї синє скло, — в р аж алаВ іктора роздвоєністю душ і й несподіваними ріш енням и. К р ем езна,здавалося, тілом і духом, вона б у ла н е тіл ьк и дивно відвертоюй сміливою, але й соромливою, ніж ною , м ’якою . З а столом, п ’ятьх вилин по дванадцятій, З ін а ск азал а товариш еві н ад вухо:— П іду в педагогічний інститут. С тану вчителькою у к р а їн ­ської мови. І літератури , звичайно. С ибірська тундра потребуєм ’яса д л я ком арів . . .В іктор глянув н а н еї сумно і раптом веселої розсм іявся:— Будемо, будемо сусідами! І в доброму товаристві, запевняю .З ем л як на зам л я к ав і й зем ляком п о ган яти м е, . . У країн а. Ні, півУ к р а їн и !..Розм ови під Н овий Р ік п очали ся плянам и, а кін чилися згадкоюпро р о злуку. П ереділка м іж сумом і радістю цілий вечір, ц і­л у ніч виблискувала, я к ск л о кели хів. Н а кухні, біля заставляноїгорш кам и й каструлям и печі, Сьома К риж ан ськи й , цокаю чисьз В іктором чаркам и, стурбовано розповідав, що його ш л я х зш >ву завертає н а Х арків. Мого страш ив конкурс до індустріяльногоінституту. Н а Х арків збиралася і Ж е н я К ар таш — медицина, іВ асильок П евний — архітектура, і Ю ра К алем бет . . . Й ому м ріяли ся геологічні розш уки і м андри. Я к здавна. Н іколай Воронійповертався до Росії: Л енінград. Х емія. А Н ін у Б ондарчук В іктор«брав» з собою до К иєва. Н а філологію . Щ оправда з умовою: «Якщо будеш слухняною !»

14 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙБ іл ьш ість товариш ів зал и ш алася в П олтаві. Д ехто йш ов н апедагогіку, дехто до будівельного інституту. Пів кляси не дум алопро навчання. В ал я Ш ерш ень, ц е звучало лячно, — виходилазам іж . В аля? Зам іж ! ?П ід Н овий Р ік, у позиченом у з арабських к а зо к палацикові,ясною стала В ікторові дум ка, щ о р еш та зими й наступна веснан ал еж ати м у ть у ж е, диво дивне, н е м айбутньому, а минулому,м и н у л о м у . . . К о ж ен з його' товариш ів скакав, я к через прірву,— через к іл ь к а місяців- власного ж и т т я у н ед ал еке майбутнє.П оза ш колуП еред світанком чорна ю рба в п альтах, к о ж у ш ках і п ід ж аках ,щ е радісна і в ж е п р и в ’ялена, ви в ал и л а к р ізь м аври тан ські дверін а п олтавську вулицю - Н а притруш еном у свіж и м снігом піш о­ходові всі х в и л ь к у ч екали н а Сьому К риж анського. В ікторовіздалося, що світло у вікні червоної вітал ьн і гасло так неохочеі довго. П рощ ально. Н азавж ди. Потім розійш лися ком паніями.Сьомі дісталася Ж е н я К арташ . І н а додачу гурт дівчат зМ анастиреької, А рхиєрейської і н авіть К олонійської. Дехто йш ова ж н а П авленки.Б агато молоді меш кало' поблизу, у центрі міста. Д ехто н а П а­нянці. П іш ов гурток н а Поділ.З Віктором зал и ш и л ася Н іна Б ондарчук. К іл ь к а квар талівз ним и йш ли Ю ра К алем бет і новий товариш з К обищ анів Вовченко.З р азу , я к берегом, піскам и, — порізаною світляним и про*-світами тінню , а потім усе м ісячним боком вулиць і К еллінськогопроспекту.15Ж овтен ьки й ґу д зи к Л исенкового дзвон и ка Л я л я н ати сн уланарочито по-святковом у: Н овий Р ік. Л уна п іш ла домом. А виявилося,що тіл ьки годш ш ик саме п и л яв пообіддя. У х аті щ ойнос в іт а л о . . . В ікна в їдальн і світилися по-ранковому. Я к щ одня,двері давно в ж е випустили н а вулицю м атір і батька. Зам кн у всяв своєму білому зак ап ел кові Л ьока. У ясній кім наті з книгами,з тінню по діягоналі п ерерізаним столом, сном праведника спавгульвіса.Бабусю , сл у х н ян у й безневинну, Л я л я зр а зу п оцілувала в щ о­ки й опинилася в коридорчикові з столиком-грибком. Р о зш а­рілася.Р ай ська ти ш а в хаті. «С таросвітські батю ш ки та матуш ки» н аканапі. А вона — я к вихор! З гамором . . . Г лян ула, а в розм оченихо кулярам и очах бабусі — веселі м олоточки п о б л и скую ть. . . З а­хотілося навести в домі порядок!. . . Л я л я у В іктора н а ліж кові! У сілася якнайзручніш е. Р у к иїї неспіш но куйовдять чорну чуприну, м нуть в у х а й лоскочутьшию й груди. Б удять.

В ІК Т О Р І л я л я 15Б еззу б а бабуся, у н еї мситузка н а скронях і н ад м ізерним моточкомсивих кісток, стояла поруч і см іялася. Я к н ад дитиною .З а столом Л я л я допитувалася до н ай незначн іш и х дрібниць.Її здавна ц ікави ли В ікторові м аври й м авританки. Про' вечірку х о ­тіл а дочиста все знати. Треба було р о зк азати — і н авіть п о казати!— про червоно-синьо-білу к р аватку Сьоми К риж анського'.В загалі м у ж н ій і н авіть солідний, він учора, власне сьогодні насвітанкові, здавався н е учнем, н авіть не студентом, а молодим: інженером. Р и ж и й і кучеряви й ін ж ен ер з водянистим и очима й носом,я к лопата . . . С ерйозність і, облудна, твердість . . . П ід часспокійної, дещ о сумної розм ови з ним В ікторові мимоволі ввижали ся їх н і м айбутні зу стр іч і в ж и тті — н а п ер ех р естях вулицьч у ж и х м іст і в переповнених к у п е п оїзду далекого слідування.Добрі п очуття до нього — давні. З п ерш и х днів ж и т т я у П олтаві.Я к і до В аси лька Певного, м аляра і карикатуриста. Добряга,то несподівано' м етуш кий, то м лявий, В асиль най більш е в ж и ттілю бив, щоб т о в а р и ш і. . . розум іли н атяк и його пера, олівця йслова. В еселі слова його, несподівані ідеї й чудернац ькі задум ибули н е так легковаж ні, я к влучн і і н авіть значні. В іктор, єдинийна всю клясу, точно зн ав ціну рідкісної ам альгами, ні, простостопу, Василевого' розум у, прим хливого і ... безпощадного^, звередливим і чуйним смаком, з м алярськи м хистом. Стоп той бувзбагачений щ е непомітною долею янгольської доброти. З дитинствапристрастю В аси лька було — дарувати: р о зд а й -б ід а . . .Н а вечірці він зд авався розбещ еним і ніком у н е потрібним паничем.Х оч блистів не тіл ьки чорний ш евйот його вбрання і чорнийм етелик над крохм алем сорочки, а й розпечений, р о з’ятренийм озок ю нака. М ало кого приваблю вала тонкість його несподіваних думок. Б е н теж и л а лю дей підоізріла впрост доброта серця . . .Т упаки й сухарі навперейм и відвертали від В аси лька свої душ ій пики.Л я л я не д оторкн улася до хліба. К р ізь непом ітну щ іл и н у м іжзубами, к р ізь зуби, нагинаю чись до столу, горблячись, довго ц і­д ила молоко і, допитую чись, у в аж н о п оглядала н а В іктора. Н а­віть підозріло . . . Вона в важ ал а, щ о він недооціню вав Ю ру К а-лембета. К оли б їй заперечити, — довела б, що саме Ю ра н ай ­чудовіш а лю дина . . . Щ о з того, щ о вай лакувати й ? Щ о лінтю х?З а т е добрий, б езх и тр існ и й З і сповненим гарних сподівань відж и т т я серцем.Вона т а к ж в аво у я в л я л а солідні м аніри ґренадира-лицаря. Йогосм іш ну «відданість» дам і й т а н ц е в і. . . Мого «високі п ер еж и ­ван н я і його роти к петелькою . . . У рівень з передкам и черевиківна свіж и х п ідм етках — модний кл ьош тем носиніх ш танів . . . І,щ о за хвороба, т ак а несусвітня серйозність! Л я л я в ж е чм ихала,см іялася нестримно й н ам ір ял ася обняти телеграф н и й стовп біля пош ти н а С трітенській.

16 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙПрої В овченка вона взагал і м ай ж е нічого не знала. Т ільки, щ овід голоду й висн аж ен н я був він « сивош кірим», щ о сам собі ш ивнедоладне взу ття, а на зим у утеплю вав свій м ізерний п ідж ачокі вирізував з усякого' м отлоху обмотки на ноги. Н а в еч ір к у Вовченкораптом з ’яви вся не тіл ьк и в гарному настрої, ай... усп р авж н іх черевиках, у білій сорочці з тяж ки м и , подвійним и за -кавраш ам и на склян и х рубінах. П отайний і м овчазний, він, я кзавж д и , пом овкував або до сл із сміш ив к л я су товариш ів власнимий чуж и м и куплетам и й гуморесками.По ш колі снувалася чутка, щ о В овченко триматиме іспити дохудож нього інсти туту в К иєві. Н ародилася вона, подібно до> А ф -родити, з хвилі, з піни. З х вилі настрою : Ю ра К алем бет заходивдо сусіда й бачив, здивований, враж ений, у пустій селянській м а­занці над містком серед яр ів — альбоми й сувої м алю нків олівцемі н іж н и х акварель, ц іл і стіни краєвидів і портретів н а полотні,картонові й ф анері.Про дівчат Л я л я хотіла знати, дослівно, все, все до дрібниць.А В ікторові, з тої самої причини, зовсім н е хотілося п ро н и х розповідати.Щ о за хвороблива цікавість? !Ж е н я К арташ ? ! У н еї най кращ ий у к л ясі см ак. Н апевне в загалірідкісний. О дягнута вона, ну, особливо: несподіваний крій,барви п ід іб р ан і., . К р ім того, коли ти так а цікава,, кож н а л ін іяїї тіла виш укана, тонка! . Н у, щ о з тобою? З від к и так а зн ен а­висть! Ти ж її не знаєш . Т а вона так и й товариш ! Вигадки! ! ! Щ оти плещ еш , Л я л ю !.. Ж е н я і здібна й розум на. П онад серед и н у . . .Та що ти вигадуєш ! О блиш . . .В ікторові доводилося м ай ж е виправдовуватися, поясню вати,хоч він справді к азав колись, щ о Ж е н я не читає, о днак Ж е н ярозум на . . .В ийш ло навіть, наче б то В іктор споконвіку кар тав Ж еню ,а Л я л я завж д и її захи щ ала.Давно в ж е Л я л я зн ал а про В ікторову д р у ж б у з Зіною. П роперш ий день хлопчина в п олтавській ш колі, про знайомство зїї доброю мамою, про несподіванки чарівн и х ш а ф зі старим икн и ж кам и, нареш ті, про вільн і пообіддя і вечори — бувало, що йранки! — в п ризем куватій кам ’яниці н а південному схилі висоїдарівнів долину В орскла.Л ітом у будні, коли З ін а була вдома сама, В ітя обереж нопробирався пустим подвір’ям н а горбкові — Х арківськ а станціязвідси зд авал ася великою звабою — й стукав у кри ві двері тіснихсінець. «За-а-а-раз!» — гукала з ку х н і дівчина, а гість притьма влази в через вікно до їдальн і й лягав н а старезн у канапуз давш> в ж е потовченими бильцям и — подуш кам и й проваллям изам ість п руж и н. Б р ав у р у ки к н и ж к у й чекав н а господиню зпрісним і позірно байдуж им виразом обличчя.

ВІКТОР І л я л я 17З роками, я к чудово це розум іла Л ял я, д руж б а ввій ш ла в берегий п рив’яла.З інш их причин Л ялю нестерпно вабила В ал я Ш ерш ень. Гарна дівчина й здібна учен иця . . . п рагн ула ш лю бу, родини! Б ез вигадокі брехні. Вона в ж е здавна терп іти н е могла ні своїх у ч и ­телів, н і своїх ш кіл ьн и х товариш ів.По дорозі до «жовтого будинку з бальконом пом іж осокорами»,В іктор розм алю вав не один портрет своїх ш к іл ьн и х товаришів. Л ялю зац ікави л а Н іна Б он дарчук: вона поїде вчитися доК иєва. Я к і В іктор . . .Л я л я ледве1не скорчилася в ід болю, ледве не зави л а по-вовчому.Одного тіл ьк и вона н е в силі була зробити й у цю мить:зм інити давній п лян — і далі вчитися не в М оскві з Любою, а уК иєві з Віктором. Н ем ож ливо1! Р іч виклю чена цілковито! Т акийвідступ зруйнував би її ж и ття. З р ада зн івечила б її душ у. А д ж еЛ я л я — росіянка. Р осіян ка перш за все!З р а зу стало ясно, що зар аз Л я л я на Ч удськом у озері. Б ’єтьсяз тевтонами. Щ о перем агає к н язь новгородський . . . В іктор чекавдовго. П отім запропонував сусідці познайом итися з Ніною.І додав:— Т и її полюбиш. Вона такий дрібненький, такий тоню сінькийнегритос. Р о зкіш у н еї — свавільні, н есл у х н ян і пасм а волосся.Н осик груш кою . І грудочка обличчя. А ле розум! К р ім того —здібніш ої лю дини не зустрічав. Н е зустрічав і такої щ ирости. Б езф ал ьш у . Б ез ф а л ь ц е т у ... Тому вона напевне й «одвомовна»:по-російському, я к я з тобою ш кварю , н е заговорить. В ідповідатимевиключно, по-українськом у, по-своєму . . .П ерш ий день нового року не1 був н і хвалькувати м , н і м рій ­ливим. Н авпаки: трохи скнарим і цілком тверезим . Сонце ополудні,сірий сутінок під вечір . . . С ніж ний п и л рідким и х в и л ь к а­ми на просторі . . . У місті — біла порохнява н а піш оходах і грудки н а слідах від полозків: з дахів, з дерев.Я к день грудневий. Ж одної п о ж и ви д л я очей.В ікторові ц ікаво знову пройтися своєю вулицею . З ДИТЯЧИХроків знайом а брама, зав ж д и відчинена н австіж . Зали ш ений н а­завж д и , зрадж ений будинок . . . П іш оход через подвір’я . . . В іктор1іЛ ял я глян ули н а к р и ж и н у вікн а у ж овтій рам і триповеріховогопростінка. Потім зай ш л и в занедбаний садок: старі ш овковицін ад меж ею , горіш ня біля льоху, найм огутніш ий у світікаш тан з репаним і дуплувати м сто вбуром . . .В іктор п о казав п риятел ьці свою таєм ну «хвіртку» з садкана ш кільн е п одвір’я: дош ки й досі висіли на верхн іх гвіздках,чекали . . . Л я л я так годилася д л я такого походу в м инуле: у

18 О ЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йн еї в очах воно ож ивало й світилося ліхтариком . Н айбільш е р а­д у вали — подробиці, дрібниці.Зубець ДО' зу б ц я — т а к п іш ла їх н я дорога через місто а ж ДО'м анастиря н а подібній до язи ка віднозі висюкорівні над Ворсклом.С уцільна новина д л я дівчини: п олтавська Ш вейцарія. Агетьм анський п ал ац Розумовського перед садами н а схи лах бічноїдолини ріки , в я р а х ! . , В ікторові й самому не довелося побуватив білому п алац і за щ едрим рівнобіж ником п арку-травника,н і в служ бових корпусах від А рхиєрейської вулиці, н і в дерев’янійц еркві ко зац ькій н а подвір’ї. Р азом з хлопцям и забиравсявін в л іт к у через подвір’я н а К олонійській до гетьманськогосаду: н а схилах п р о вал ля будували з гіл л я й лопухів курені,в о ю в а л и . . .П остояли н а М анастирській біля дому К ом арецьких. У ж е рожевіл и чорні тополі. Сум стояв у в ікн ах будинку з чудернацькимдим арем н а пів неба. Т інь д ах у н ал ягл а н а сніг.Дрібною, розрідж еною , чуж ою зд ал ася від м анастиря П олтава.Н е місто, а . . . н е б о !.. Н е дарм а В іктор заговорив про ц еркви йманастирі н ад україн ськи м и просторами, про зан ехаян у, я к і все,щ о н авертається на очі, старовину. Ж а л ь зруйнованого в революцію у к л ад у традиційного' року — буднів, посту і свят . . . Ж а л ьцілого світу настроїв і ф арб, п лети ва стародавніх звичаїв і мистецтва. . . Пустирі довкола вийш ов! Н арод дичавіє? ! Т а в ж е відсімнадцятого сторіччя його хи таю ть і о б р у б у ю ть, . . Г рузне втван ь . . . Х ай би оце н аш им и містами щ е й досі сн ували — бдж о­ли м и н ули х часів — ченці й ченчики! Х ай би нове росло середстарого!В раж ена в серце, Л я л я загорілася: револю ція, слава Богу, випал и ла такі хащ і, так і дж унглі! Н у, я к м ож на з цим не погоджувати ся? ! А що про п ар у н ас ніхто н е подумав, — н е тойнарод. Б олота посохнуть і т а к . . . Б у р ’я н нікого не зл як ає . . . Н а­стане час і виросте серед бур’янів і тван і новий світ1, виростутьнові люди! Б ез твоїх болів, без твоїх турбот, без твоїх марев! ..Б о ти — ром антик. У твоїй у я в і У країн а — друга Н імеччина,Европа. А такої У країн и немає. Її н е побачити н і в телескоп, н і вм ікроскоп!. . .Вона лю тувала. А ле хлопець її давно в ж е не слухав. М овчав.І раптом п итав про щ ось цілком несподіване. Н апри клад, ч и хочодна прочитана Л ялею у країн ська к н и ж к а вр ази л а її душ у н а­довго. О бурення її досягло верш ка. І, разом з тим, воно в ж епідпливало сумнівом й іронією. Д івчина завагалася: «бурхати»далі чи засм іятися? . . . Вона дум ала в ж е про свій гнів і патос.І про «чорта проклятого». Про В ікторів несподіваний с п о к ій . . .З в ід к и так а непричетність до «земних справ»? Т ак а самовпевненістьчи самодостатність? .. Грубо висловлена ворож ість до У к­раїн и не схвилю вала його зовсім! В ін знає у країн о ж ерів і їх н і

ВІКТОР І л я л я 19д у р ац ькі п р и м іти ви-ар ґу м ен ти . . . З цією Л ялею , дуркою , вінт е ж знайомий . . . В іктор не захотів п ід слухувати розм ови ч у ж и х«людей» . . . під облізлим муром білого м анасти ря п еред П олтавою. . . Д умав про своє . . .*М істо — ки н ута на білий стіл н и тк а намиста. С еред нього стирчатьто соборна в еж а ш вайкою , то червона баш та водогону надП анянською горою, то, зрідка, іграш кові корпуси н ад вибагливопогнутим д л я лещ етарів м еж и гір ’ям.До д іл а брався сухий і безж алісний мороз. З р а зу погасли запален і ж овти м и й рож еви м и квачам и полум ’ян і обрії. С порохнявіві п ід ногою у вибоїні н агадував п ісок — дрібний сніг.По дорозі додому мова зай ш л а про росій ську літературу. Л я ­л я п ередала дум ку Ш естова про Гоголя: світ зд авався йом у зач а­рованим царством, а лю ди сновидами, автоматами. Т іл ьк и їдятьвони, п ’ю ть і розм нож ую ться. Т а щ е говорять несусвітні дурниціпухлим и язикам и. І ніде н і тобі волі, н і свідомоісти, н і потребип р о б у д и ти ся. . .— Я тобі дам сьогодні «Нову російську прозу» Зам ятін а. Прочитай,ЩО' він написав про останні десяти р іч чя нашого' письм енства. . . В таком у роді: в у зь к а сп ец іялізац ія н а д урнях, ідіотах,ту п аках і блаж ен н их . . . З якою заздрістю лю бується він З а ­ходом! ! !Д очекатися було нем ож ливо. В іктор проісив розповідати.— Ц е простої д л я тебе написане . . .— Щ о д л я м ене написане? Ч ом у д л я мене? !— Усе, в л а с н е . . . Про російську літературу, що вона тоне вж ивописанні. Прої «піш оходність» російської ф ан тазії, сю ж етнен едокрів’я . . . Ч екай! Ч е к а й !.. Я знаю твої заперечення. Н е з а ­важ ай! . . Або про методи писання, н авіть про звички. Ц ікаво додрібниць. Н априклад? Про ролю імен героїв. Твердить, що вониприростаю ть до героїв, я к до1ж и в и х лю дей. У н и х у ж е — звуковахарактеристи ка . . .П ісля походу В іктор пробув у Л ял і п ’ять хвилин. У зяв «Російськемистецтво» за 1923 р ік, приготований д л я нього том «Письменники про л ітер ату р у й про себе», видавництво! «Круг», 1924.Н е хотів і н а пів години залиш и ти ся в неї. Сумно й гірко булона душ і. М ож на було тіл ьк и читати.От у ж е д н я й нового р о ку не стало. Т ака д о ш кульна ти ш а вм еш канн і . . . Т іні зловісн і . . . Чорнота.— Не сердься н а мене, — п опрохала Л я л я товариш а н а прощання. І пригорнулася до одвірка у тем нім передпокої щокою ,грудьми, тілом.— Я о т а к а . . .

20 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Й— _О такий, — виправив «Чорт проклятий» і п оказав пальцям и.__ ? j ?— Сірничило! — і посм іхнувся ніж но.В ечір удався т е ж грудневий: нічого нового. Здалося проте,знадвору ввійш овш и, щ о спалахи світла на м еблях, дещ о пересоленетепло м еш кання, б еззастереж на сим патія лю дей, родина, —в зял и ся бадьорити, в зял и ся ш товхати В іктора до праці. В рази ладуш у така гостра окресленість знайом их берегів ставка настроюу власній кім натці . ... Я к гребля м орську мілину, ш тора перегородиланіч. П ід пляш ковою зеленню аб аж у р а сп алахн ула пом а­р ан чева лям ла.А часу до півночі. В р азі наглої потреби й до р а н к у . . .В іктор витяг зі столу щ оденник і поклав під п ал іту р к у своїостанні нотатки і Л ял и н у виписку з П ріш віна: «Я.,. н ащ адоксвого великого руського роду, зустрічаю чи б у д ь-я ку народність— англійську, ф р ан ц у зьку, татарина, нім ця, мордвина, л опаря —зав ж д и почував їхню перевагу в чомусь .. »П отім захотілося перебрати аркуш и ки , папірці — умовні зн а­ки його думок. З н и х би вирости задумам, творам! А ле чи м ож нанадовго зал и ш ати н а білому папері такий от запис: «Т яж ко визбируються аргум енти (і надії) про м ож ли вість п рац і в сучаснійлітературі. О собливі умови . . . Коїли ж це н е м ож ливо, тоді япотону в буднях. Тоді яловий будень — мої дні».«Це н е дум ка. Це мрія, а проте я загорівся й поспіш но ск ладаюп л я н „У країнської бібліотеки світової л ітер ату р и ”. Обдуреніочі в ж е 1споглядаю ть том ики . . . Р азом з тим сам спостерігаюсебе, відкриваю свої затаєн і прагнення. Д ля себе вибрав, д ля перекладу,із старих авторів Н оваліса, із найновіш их С. Ц вайґа йА. Ж ід а. А ле нап евне візьм у щ е й таке завдання: „Ф рансіс Ж ам м .П овна збірка творів”. П ереклади, редакція, прим ітки . . . Зарадипростоти й виш уканости стилю, затитпности й доброти, зарадидослівно к іл ь к о х несподіваних ліній і к іл ькох ц ято к пекучоїф а р б и . . . В надії, щ о п рийм еться н а у країн ськом у ґ р у н т і. . . Д ля„К иш енькової бібліотеки” п ерекласти б „Л ист немідомої” Ц вайга,С теф ана, звичайно, „П асторальну симфонію ” А. Ж ід а, „З аєчийроман” Ф. Ж ам м а . . . Іщ е . . . З а певних умов — м р ія здійснима!Щ о в ній казкового? ! Я кби тіл ьк и К и їв і гурток м айстрівукраїнського слова н е вви ж ався, а .. .»«Які мені ч у ж і м ож уть бути люди! Я кі огидні — біограф ії! —У сякі есери, терористи, азеф и , п артійні в атаж ки , змовники ! .. Фу!»«В. К ороленко захищ ав (і М ’якотін) н аш у „У країн ську Х ату ”,п ісля зак р и ття її у серпні 1914 р о ку й після ар еш ту її редактора

В ІК Т О Р І л я л я 21П. Багацького. Нічого н е треба забувати. Добра особливої. Щ езло. А ле н е добро». — Дописка: «Десь читав так і „словосполучен н я” — К ороленко п рези дент Росії, Гавптм ан — Н імеччини. Нем ож у пригадати де».«М истецтво, творчість, благодать! Що> за чудова країн а, що заклім ат! Я ка багатю щ а історія!»«Ц віт сили, цвіт ж и т т я — у книги! Щ об не пересохли н а м а­х о р к у високі досвіди лю дства».. . . В іктор посм іхнувся. Занотовані, дум ки в р ази л и . . . краснодухістю. Н абридали. Зам ість гострих спостереж ень і думок,скрізь, з-за кож ного ку щ а й дерева, в и гл ядали таєм ні н ад ії на доситьпарадне, п рисвячене творчості ж и ття, буття . .. Вороном к р я ­кали роки: «Сімнадцять! Сімнадцять!»Згодом, н акрути вш и сь у кріслі, в зя в свіж и й зош и т і записав:«Рік 1937». І в ід р азу глянув н а карикату р у н авіть найпростіш огочину людського': н а пром окачку р о ж е в е н ь к у . . . Вмочив перо ватрам ент і н ахи лився н ад столом: «Перш е січня. З Л ялею н а„старому дворищ і” й біля м анастиря. Зачіп алася, сичала й ки ­піла. А в мені н а все це н і луни: я дум ав про „В едм еж ат”. О повідан н я несподівано ускладнилося. Ж одного р яд ка н е м о ж у н ап и ­сати за пляном. Усе йде поза передбаченням . Р яд к и й абзаци снуються, сную ться н а п у сти рях задум у, а передбачні вузли, е ф е к ­ти., пуан ти — випадаю ть! Даної тіл ьки непрош ене!»«Не д у ж е захоп лен а панорамою міста н а міцно утрам бованихх в и л я х зем лі, н а тлі останніх плес сонця посеред червоних іф іал к о в и х снігів, Л я л я розговорилася, р о зкричал ася . . . А в менеперед очима дрібно’ виписані сплетіння невідом их вуличок ікварталів. Н ими піде моє оповідання. Н ародився страх: що недопиш у, н е проб’ю ся . . . І П олтава на горі — н ач е символ ж и ттялю дського, долі . . .Т а вихід зі становищ а один — писати, ж и ти сторінкою . У никати,здається, треба п огляду н а п ереплутану, н а таєм ничу цілість.Щоб не опанувала м алодухість, задуха».«Часом наступаю ть дивні години, дивні миті: невидим і тран с­м ісії регулю ю ть подачу слів. Вони самі розливаю ться по к у х л я хсцен, по батеріям розділів. І скрізь текст виходить встановленогорівня. Щ е далекої перед задум аним кінцем , без приводу й попередження, виливається н а папір останнє речення. Ясно в ж е: оцесп равж н ій кордон, природна меж а.»«П исання, я к гриби, я к дощ, — природа. З м алої хм ари —м алий і дощ. С ліду в п ам ’я т і н е зал и ш ать будні. А зн ачні завдан ­ня, великі твори, я к затяж н а непогодь. Т ом лять душ у, вимотую тьсерце: праця! .. З ате настає і день п ер ем о ги .. . Головне в ж и тті,щоб увага до нових задум ів п ’я л а ся до м айбутніх речей. І така ж доі знем ож ення, до старости, до смерти!»

22 ОЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И Й*В перервах м іж хвилям и снів, В іктор к іл ь к а р азів устигав згадати,що Н атал ія О лександрівна н ап евне цілий день ч екала нанього, що це «вперш е в історії» він не зайш ов до бабусі н а НовийРік! І дум ав про безсум нівну значим ість снів цієї зимовоїноічі. Щ о зн ачила ц я гора м ідяків посеред незнайомої, проте н еч у ж о ї кімнати? ! П ірам іда м ай ж е п ід стелю . . . І все трикопійковімонети і п ’ятаки . Ц и ф ри н а н и х дивної чіткости: просто' випинаються — три, п ’ять . . .Ц іла гора, приходило вночі н а дум ку, такої деш евини! .. Я ктаки н е забігти на к іл ь к а х в и л и н . . . н а цілий день!Згодом виявилося, що то не м ідяки. С оняш ні п лям и в М алоиетровському с а д к о в і. . . Н а бильчастій л ав і н и зен ькій — В ікторз Н аталією О лександрівною . Розм овляю ть: очі зустрічаю тьочі, посм іш ка — посм іш ку . . .Стара ж ін к а часто точилася від щ астя. І, склавш и свої восковір у ки в синіх і чорних ж и л а х н а дер ж акові парасольки, зам овкала,дум ала. Р азом з думкою — л и н ула в м инуле, у вигадку. М ож ен авіть у майбутнє. А ле тан ула, зн икала. Щ е одна м ить і на п і­скові біля В ікторових ніг л и ш ал ася парусинова п арасолька і ку п ­к а чорного м ереж ива, допотопний к а п е л ю ш о к . . . А л ава пуста!Б абусині ран кові п ередбачення справдилися: Н атал ія О лександрівна,я к вияснилося н а другий день п ісля ш коли, л е ж а л а вліж кові. Зраділ а В ікторові й засоромилася. Т аке нещ астя! Н апочаткові нового' р о к у . . . П отім зл як ал ася. З а м к н у л а набли щ е-ні хворобою очі. А д ж е В іктор м ож е зар а з и т и с я !.. І коли теперВ іктор прийде знову? !О бігрівш ись, Н атал ія О лександрівна зн о ву й знову, а ж довечора вибігала н а Х рестововдвиж енську. У своїй ш убі, з п ар а­солькою в р у ц і. . . Н а р озі Д ворянської м ерехтіла їй В ікторовапостать, і бабуся поспіш ала назустріч. Інш им разом В іктор з 'я в ­л я в с я із-за к у щ ів . . . Н авіть переходив вулицю й обсадж ену д у ­бами п ’я т к у н ад будиночкам и біля п р о в а л л я . . .. . . П ознайомитися вони хотіли давно, і Л ял я, і Н атал ія О лександрівна.Б аб у ся ч екала дівчини, хвилю ю чись. Готувалася. О бдумуваламайбутню розмову. О бм ірковувала сто р азів перебрані слова. І —ф ан тазу вала: н ам агалася у яви ти собі В ікторову п р и ятел ьку. Н у,як а, я к а вона? !Р озум к о ж н у з у явн и х Л ял ь терпіти не м іг і перекреслю вавш ироким і густим хрестиком. Де б це в зял и ся раптом; т ак і зірки -дівчата? !Л я л я п рагн ула н а бабусю «глянути». Щ о за диво-скарб т р а­п ився н а В ікторовій дорозі? Г лянути, а тоді їй все одно: чи щ ирап р и язн ь і самопосвята без міри, чи ц ілкови те заб уття. Б ез ж алюй милосердя.

ВІКТОР І л я л я 23Такого розчарування не уявляла собі ні Наталія Олександрівна,ні Ляля. Шматок непотребу! — подумала Ляля про- «француженку».Людей цього кшталту вона розпізнавала з півпогляду,з півслова. Ж иві мощі! Минуле сторіччя. Миколаївський режим.Навіть — отрута. Цвинтар на двох ногах...Доки Віктор вішав пальта на прибитій до дверей «гаківниці»,його розпечена на морозі товаришка вже знайомилася з НаталієюОлександрівною. Сміливо, впевнено простягала руку Назустрічз бабусиних грудей і собі знялася немічна ручка. На ліж ­кові заворушилася гірка лахміття. Засвітилися очі. Такі занепокоєні.такі спантеличені, налякані: не дівчина, а дід-мороз . . .Якутський дід... Тонка тільки блюзочка в пружок. І проста, іошатна. А решта... Усі думки і вчинки, всі слова й маніри —гори безладдя! Строката суміш давно відомих складників, властивостей,нахилів, стремлінь . . .Гостя підсіла до- ліжка хвору трохи потормосити, Але невдало.Тоді вона сіла до столу й нашвидкуруч перелистала кількамоторошно нудних статистичних річників Бестужевських жіночихкурсів, догори дном перевертала книжки в шафах .. . Віктор1мовчкистояв біля вікна недалеко ліжка хворої, цілком розгубленої,безсловесної, жалюгідної. Назовні спокійний і задово^лений, він поглядом вивертав подушки снігу на зубчатих виступахнад проваллям, любувався бурульками на оголеному коріннідубів . . . Тільки думав гарячково.Коли вийшли від Наталії Олександрівни, поміж чорними дубамивалив густий сніг. Захотілося дуж е далеко йти і мовчати.Мріяти...Щоб не згадувати більше про нещасливе знайомство, Лялявідразу сказала:— Не бабця, а музей! Ти таких любиш... Я — ні. Маю дома:просто трагікомедія!Через п’ять кроків задерикувато й мило — її звичайне проханняпро «■помилування» — вона заявила:— Я люблю громила Володю Маяковського! Це не твої бабусіз дідусями!— І Серьожу Єсеніна не забудь . . .Наталія Олександрівна ледве дочекалася Віктора:— Скажи мені! Скажи, ти кохаєш Лялю?— Ні. Ляля моя приятелька. І складна, дуж е складна, поламананатура . . . Цікава людина: тонкий і дивний розум, примхливесерце. Пейзаж з шпилями і безоднями . . .Наталія Олександрівна довго ходила по хаті. Обминала стіл; ічимчикувала далі. Лекції не починала. Потім стала за бильцемВікторового крісла:— Я сьогодні така щаслива. Що ти її не любиш! Не1кохаєш.Ляля така чужа!.. Звичайний російський характер: усі додатні

24 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йриси і всі вади... Нігілістка! А яка безоглядність, жорстокість!..Азіятство, одним словом . . .Ляля здалася їй ворогом. Взагалі й Вікторові, в майбутньому,зокрема.16П’ятниця, з самого ранку висока, й насуплена, в синцях, пообіді раптом поміліла, згасла. У вечорі з-під ліхтарів на телеграфнихстовбах і понад світлом вікон кулями вдарили сніжинки.Як застояна вода у прорвану греблю, зірвалася з ланцюга й ринулавулицями й задвірками неймовірна тиша — буря. Вітер.Свист.На подвір’ї Йоганни Карлівни, в гострій сітці кинутих насніг і стіну тіней від навстіж відчиненої брами, на Віктора хвилькузачекала Люба. Шкіряна пілотка по брови. Налаковані м’ячикиочей. І прошитий зубами рожевий оксамит рота.— Я в ворота, а ти через вулицю . . .— З вітром навперейми!— Віктор!.. Я зараз на Келлінський піду. Читатиму...Жартома юнак спробував підняти Любу . . . над браму, надбудівлі, в небеса.— Ні! Ні! Не треба! — і вона поклала свої вовняні зябри йомуна плечі, під ковнір. — Йоганна Карлівна чекає, турбується.Іди! — і засміялася: наказ .. .Через годину Віктор' знову опинився надворі, на цементовійплятформі ґанку, під опертим на цегляні колони бляшаним дахом.Йоганна Карлівна відчинила двері і, штовхаючись з нахабнимвітром, реготала, хвацьки підморгнула юнакові на прощання.Пурга закрутилася у дверях, наче в лійці, завертілася веретеном.— Einfach wun-der-baaar! Wunderbar! — гукнула напослідок ізадьористо мотнула сивою головою. Вона б оце понеслася козирком!Охоче і пішла б очманілими вулицями.Навскоси посеред ґанку курився розлогий кряж горбатого перемету.Над цукровими скелями на східцях, висвистуючи солоьв’ями,мчали з вулиці на подвір’я гостряки диких орд: небесніЧінґіс-хани. Понад брамою світилося з-за мізерного деревця звичайнонепомітне вікно сусіда.Віктор пробирався на Келлінський. З пурги виринали і кланялисяйому здивовані знайомі: дерева, брама й закапелок шкільногодвора за муром, брунатні й червоні колони містечкового^ піддашшянад пішоходом і підперезані залізом віконниці, чавуновийліхтар і надуті вітрила берез у круглій гавані парку.. . . Тьмяний паркет бібліотеки. Біля дверей розтоптані сніговікалюжки — надуті, ледве не розіллються ріками, озерця, лан­

В ІК Т О Р І л я л я 25цюжки срібних островів, крижані скельки серед теплих морівпідлоти. Густі сліди валянок і чобіт, мережані — кальош променямилягли до сухого мармуру сяючих під люстро білих сходів.Люба у пустій читальці. Серед овалів і конусів, плес і хвильсвітла на столах, на підлозі. За рядами зелених і синіх шоломівна варті. Мляво перегортала безсумнівно байдужий їй журнал.Віктор довгої стояв біля неї. Спостерігав, як дівчина щулиласяй пересідлувала свої окуляри. На билці сусіднього' крісла висілоїї пальто. Його Віктор легко розпізнавав серед натовпу. Воновздрівалося йому за тридев’ять земель. І ніколи — даремне!Вразило, ДО' яких неймовірних глибин світилося Любине лице.Як сумно міркували її брови. А занепокоєний ніс дрижав віднапруги. Чекали новини губи.— Люб!І враз, як посуд і поршки з полиці, з обличчя дівчини сипнули,з веселим гамом покотилися на всі чотири боки світу, вихромзакрутилися і назавжди зникли з пам’яті і незадоволення собою,докори, і злість . . . на погоду, розчарування, і вигадані вж е виправдовуванняперед батьками, і свідомість цілковитої необхідности. .. розлуки з хлопцем-однолітком, і «світовий сум», Безпричиннаскорбота насамоті. Безпросвітна, до сліз.Непомірно^ довго чорні очі віталися з синіми очима . .. НарештіЛюба нерішуче встала й мовчки простягнула руки в поданеїй пальто.У першій залі вона, мовчки поклала на стіл1 довгастий том«Красной Нови». На пустих сходах зупинилася й застібнулапальто. А біля дверей на вулицю, голублячи, Віктор довгої натягавна її руки нове чудо світу — ненаглядні рукавички.Віктороівогої запізнення вдома ніхто не помітив. За віяломпідручників і. зшитків на писемному столі спішно розтала зимай несподівано' легкої уляглася снігова буря.Приготувавши лекції з тригонометрії й органічної хемії, Вікторсхопився з-за столу й вискочив до їдальні. Мама стелилаліжкоі. Була такою втомленою, змученою. Хотіла тільки пірнутипід ковдру, погасити світло, заснути. Боляче було дивитися,з якою надією — чи безнадією? — верстала вона останні пів годиниденного шляху, готувала пристань на ніч! Як обережно,знялися перед дзеркалом і вп’ялися щупальцями в чорну копицюволосся під білим гребінцем знайомі з дитинства руки! Коліньмина стілець зібрався тато. Обпершись ліктями об стіл,переціджував сторінки позичених у сусідів «Известий». Вікторзаглянув у газету, а потім довго спостерігав батькове обличчя.. . . Газета під абажуром давно е ж є уподібнилася до брудноїскриньки з хробаками, черепашками і плазунами. Гидкий світоктакий . . . Клубок найнижчих, примітивних, самодостатніх, бездушних!

26 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙТільки зрідка й здивовано посміхалися татові губи, збентеженінелюдським нахабством і казковою глупотою: самі собі невірили очі. Не цікавилися суттю справи, тільки служили — роговіокуляри на татовому носі. Непомітно для нього бавилися світломі запускали чудернацьку тінь на стіну й стелю.Через п’ять хвилин розреготалася на кухні бабуся. А Льокуне можна було1не тільки виволокти з його' дупла, а й відірвативід столу: дочитував Дюма.Пізно' вночі треба було переписати останні сторінки «Ведмежат».Оповідання вийшло', спочатку несподівано, а згодом вже йнарочито, — дивним: від первісного задуму залишалася назва.Автора заохотив і навіть розвеселив плян розгрому найзвабливішихсцен і розгону всіх дієвих осіб. Крім хлопчиків, братів, зїхньою мрією про справжніх, про живих ведмежат. І хай мріюцю заб’ють по святковому обгорнуті й кольоровими шнуркамиперев’язані пакунки з шерстяними «ведмежатами». На дванадцятиаркушах паперу не залишиться нічого для такої темизвичайного: тільки несподіване й нове . . . Повідь добірної мови затопитьфабулу й сюжет. Коромисло веселки над нею . . .*Опівночі Віктор примусив себе Доторкнутися до щоденника.Так захотілося довершити карбування іскристого дня . . . Наче напам’ять.Останні нотатки стирчали в зошиті барвистою закладкою.Кожну з них Віктор прочитав і негайно багаторазово перегорнув,загин загострив нігтем, і — порвав на дрібні, схожі на розперіщенікнижечки для комах або жуків, шматочки. Всі вони: зайванебезпека. Це раз. Подруге, молодому чоловікові кортіло завестикалендарик-записник, а в щоденникові хотілося уникати дріб’язку.Відновлений щоденник став реєстром фактів. Без перед- іпіслямов. Без «обставин». Так і сьогодні. Віктор не мав ні охоти,ні часу розповідати, як він у школі, на лекції німецької мови,дочитував пузатенький томик спогадів Штекеншнайдер. Сиґнали,знаки, штовхани сусідки дійшли до його свідомости надто пізно:Тарас Григорович Кременецький, він ж е вчитель українськоїмови й літератури, стояв уж е над юнаком і, нагнувшись, заглядаву розкриту на колінах книжку...— Розкішна річ! Я дуже радий . . , — і, полиставши книгу туті там, чудило поклав її на парту і залишив хлопця в спокої . . .— Так от, — продовжував він урок...А Віктор не міг тепер ні далі читати, ні слухати лисого і трохирябенького Тараса Григоровича.У зошит потрапив скнарий відгук на книжку і тільки дрібкащойно прожитого дня:

В ІК Т О Р І л я л я 27«Мемуари Є. А. Штекеншнайдер. По матері авторка українськогороду. Дід її Ф. JI. Холчинський. Батько німець. Про Шевченкавона пише так, наче крапля української крови є добримімунітетом проти . . . українства!Це дійсно спогади, а не „малювання”. Багато про друзів Шевченка— Толстих. Ожили також Данилевський і Щербина.Тогочасний побут. Тогочасні люди:. У наш час незнані чесноти.. . . Вночі пробирався з Келлінського додому крізь заметиперемети.Колінами, грудьми . . .З дитинства ясна мені ,,одноцільність’’ зими. Бо літо, рубає,ділить: прошиває на обрії небо гребінь дубів, ріки і межі на луках,яри...Минула дванадцята! А посеред ставка пам’яті виринув Мотуш.Згадав, що він не любить природи. Так, це мій друг не помічаєні квітів, ні дерев. Зайнятий людьми.А я — рівно навпіл. Я завжди сам-по-собі...»У ліжкові Віктор до світанку прикривав очі ліктем, рукавомпальта. Або подавав Любі руки через перемет біля березовогосадка, кричав дівчині над вухо, і сміливо хапав її в обійми. Непускав відьмою полетіти над вулицею. Як на мітлі.*-«Це, звичайно', знущання над самим собою, одначе набіло переписані«Ведмежата» пролежали в секретній ш ухляді писемногостола ще цілий тиждень.І не дарма. За цей час текст прохолов . . .Конче треба було. його переробити: у фіналі нагадати про всісповидно відрубні, як і нарочито виструнчені початкові нотий мотиви, об’єднати перший і другий підрозділи, прибудувати, адеякі знести, — легкі місточки між абзацами, спростити, приховатизакрутисті — зелені? — думки, знівелювати надто, химерніобрази і надто різкі фарби.У неділю зранку оповідання лежало на столі переписане наново.Двадцять сторінок, після всіляких спрощень, скорочень івиправлень, перетворилося на тринадцять. А так усе було внайкращому порядкові. Любо глянути. У будинкові через про^вулокв одній шибці два мідних сонця. Навіть три. І на піддашші.По-весінньому чорніли дерева.Швидко Віктор знайшов резон, таке виправдання ранньої візитидо Райгородського.: в обідню пору Павло Йосипович саме перепочиває,отже не треба буде письменника відривати від столу...Крім того, з ’явилася й інша думка — вручити новелю дружині,а самому драла з подвір’я.Отже не треба чекати до вечора. Можна сходити зараз, середдня.

28 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙО другій Віктор повертався додому. Коли на Стрітенській йогогукнули, — майже біг попід капітанами. І не проминав ні одноїковзанки в снігу. Марилиея . . . обіди у Райгородських! Полтавачерез багато років. .. Ця важка хвіртка, ця стежка доскрипучої веранди за бузком., як на долоні, — манастир передвікнами . .. Чорненький ґудзик дзвінка на білій стіні . . .По дорозі з Києва або, восени, з Криму, Кавказу, вийти з поітягав Полтаві . . . А може. . . Чи настане коли такий час на Україні?! Після подорожі Німеччиною й Італією . .. Це ж не мара— ПІвайцарія, Скандінавія, Еспанія з Португалією або Арґентіна,Бразілія .. .З дверей висипали й чекали на Віктора Люба, Елька й Ляля.— А ми за тобою, — сказала Ляля.— Зібралися на прогулянку, — пояснила Люба.Елька, дуж е широкоплечий і дуж е коротконогий юнак у хромовихчобітках з калошами, удавав з себе «господаря» й намагавсяпосадити гостя на снігову подушку на лаві перед Любинимпарадним. Віктор гаряче дякував: сміючись, хлопці «вальсували»перед дівчатами. Нарешті гість з блискавичною швидкістюперевернув Ельку через парканчик на травник і сипнув йому,лежачому, на простоволосу голову оберемок мокрого снігу.Ляля, сміючись, кинулася допомогати лежачому. Полізла, грузнучив снігу, під кущі за Елькиною шапкою.Люба, наче з вікна поїзда, помахала «челюскінцям» рукою і— так впевненої, так статечно! — пішла поруч Віктора внизвулицею.Перед мостом гурт звернув у вузьку від міста долину. Пішовнад живим хребцем потічка у фаянсових берегах.Поверталися — горою.На Інститутській горі заманулося не виходити на вулицю,обминути місто. Ключем розсипалися попід садом, над міднобузковоюполудою оранжерей на горбатому дні урвища, білядороги.Навпрост літній надмір світла злоізаранку окошився тепердочасним мороком. Сонця стало тільки на лису Інститутську гору,на чоловий бік величної будови перед лісом, на фліґель.Парк, що вискочив у юнаків з-під ніг, ринувся через гармошкуалей у межигір’я і повис на дротяних штахетах міського' садівництва,що водопадом здіймався юнакам спершу по коліна,потім по пояс, по плечі, нагадав нещодавно бачену картину: фіялновітіні чорних стовбурів, дірчате й масляне білило плямами іповерхами, дуби наприкінці зими.День посірів. Взнаки далася гора.Мова зайшла про кінець школи, про неминучий початок самостійногожиття. Рештки Полтави залишилися в запіллі пам’яті...Дійсністю стануть не знайомі ще міста й незнайомі люди: това­

В ІК Т О Р І л я л я 29риші й Ечителі . . . Ціла мережа передумов і умов навчання чатуєна кожного з них... ІЦе й незнана, вона гартує волю молодихлюдей: стримує страх . . .. . . Віктор з цікавістю спостерігав, як обережна Люба добиваласявід нього згоди їхати вчитися разом: до Москви... ЯкЕлька, наснажений дійсно несподіваним ідеалізмом, цілився удвох зайців — радив їхати до Москви і студіювати точні наукиабо медицину. .. Зовсім по-дурному вчепилася у Віктора Ляля.Вона взялася таки добитися цілковитої перемоги...А хлопець опинався так мляво, так безпорадно, так наївно,наче заохочував своїх супротивників. Ні згадки, звичайно, проУкраїну. Ляля злякалася тільки, що Віктор зрадить літературу . . .Вона нагадала товаришам про Віктороіве «письменство » і пройого переклади з російської, з німецької, з французької.. . ТодіЕлька висловився недвозначно й сміливо:— Це діло ніе для мужчини, Це раз. Подруге, українська літературабуде поступова зведена нанівець, це ясно. А російськабула, є і буде прибудовою політики... Так навіщо така музиказдалася Вікторові? !Люба відразу уточнила й обмежила Елькині думки. Адж е найвидатнішізнавці літератури . . . все чоловіки! Не жінки. І ще:зараз пишуться і потрібні й талановиті книги теж . . . Наука прописьменство має неозорі обрії. Особливо — російську. А Вікторацікавить західньо-европейська? Це вже океан.. .Під кінець розмови, уж е на вулиці над провулками, Лялістало жаль свого сусіда. А вона саме доводила, що навчанняу Московському університеті збагатить Віктора, що в Москві можнапродовжувати писати українською мовою, що Україні підетільки на користь...Проте Віктор від початку розмови, ціле надвечір’я уникав тираді навіть згадок про Україну.Наговорилися і розійшлись. Віктор заметушився прощатися,поспішав . . . Ляля пішла проводити Любу з Елькою, але в останнюмить кинулася сусідові навздогін. І цілу дорогу заглядалаВікторові в лице.Уночі, задоволений днем і своєю стриманістю, укріплений увірі й правоті вибраного, шляху, у своїх намірах жити для України,Віктор часто гасив світло й заглядав у вікно. Довкола тількипонівечений сніг. Ні жмені сніжинок над долиною, над містом. . . А душа за день побадьоріла: ні тобі розбіжних бажань,ні сліпих надій!Цієї ночі аж до найзеленіших цурпалків спорохнявіла — недмухни! — Вікторова дружба з Лялею. Зосгидніла Люба! Назавжди?!Щоправда серця не було. Навіть у згадці. Була птичка. Тазнялася, полетіла. В небі.

зоО Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Й*Елька помітив, що Віктор таємно упирається: поїде в Київ.Його справа. Але він, Елька, говорив з ним щиро й відверто.Розумно.Люба прокинулася серед ночі з думкою про дивну розмову,про дивну прогулянку напередодні... Та Віктор не проїхав ж а­дних порад! Та він бавився нашими рецептами! Дивись який безликий,який сумирний . . . Справа вирішена: Віктор поїде! до Києва!Не варт було починати . . .Любі не хотілося спати: така свіжість . . . Вона спокійної поклаларуку під голову й розглядала в сутінкові меблі, завішенесукном вікної, присадкуваті двері до татового кабінету й дво>стульчаті,Гвардійські, до їдальні.У Лялі — пропасниця. Цілу ніч поверх за поверхам сипалисяй гупали на плекані вулички, на зелені алеї, на юні тополі ціліміста жахливих здогадок і страхів. Чорніли, червоніли небесапрогнозів і припущень. Марилися землетруси, вибухи вулканівнад долиною, кістяки спалених, завалених будов, всесвітня руїна.Малої залишилося надії... А хотілося нового світанку староїдружби...Вві сні точилася думка. Спалахувало й довгої тліло бажаннябосою вибігти у провулок на сніг і битися об його' вікно, стукати,грюкати . . . Розбудити й сказати, плакати, кричати...Ранком Ляля чекала на вулиці. Не міг умовити: пішла відпроваджуватиаж до школи. Жваво доводила, що вчорашня поведінкаїї була... щирою, що її захопив несподіваний плян: оселитисякомпанією в Москві . . . Як удасться, звичайно'. Пів Полтавив Москві, — розмальовувала фантазія. Люба, Віктор,Елька . ..Сяйво настрою поглинуло' все. Хоч Ляля добре знала і любилаВікторову «літературу», його задуми й мрії. Знала про вірністьсвоїй мові . . . Вана й сама починала жити Україною!..Вдома, прозрівши, Ляля жахнулася: що ж про неї тепер подумавВіктор? ! Йому жаль тепер пробалаканих з нею вечорів . . .— Дурепа! — сказала вона на прощання серйозно, переконано.Якутські, сьогодні радше японські, очі дівчини вивірками нишпорилив снігу попід каштанами і раптом гострили вушка, —вслухалися.— Дурка? Дурепа? ! Чому ж? .. Поетична натура, Надвоєрозчахнута душа. А вчорашня розмова — зав’язка повісти абороману про' юність на знівеченій голодом, на перепадлюченій, наздичавілій від страху Україні... Відоме плем’я: школярі-випускники,мрійники і реалісти. Тільки хто з нас реаліст, а хтомрійник? !

В ІК Т О Р І л я л я 31Т ака неприєм на несподіванка: з самото р ан к у «просвітив» Л я ­лю. Щ ойно радів, що' вчора так добре вийш ло: усіх слухав імовчав . . . А сьогодні раптом «високі матерії»!У суботу рано потемніла, н асуп и ла надворі. Здал о ся — підесніг .. . В іктор без д іл а сходив у бібліотеку. Т а повернувсявскруть: з а Л ю биним столом сидів крейдян и й дідоїк завсідний . . .Р озібрані ж урнали.П ісля ти ж н евої перерви зайш ов до Л ялі. Надовго.Н аче вперш е або востаннє, — т а к засвіти л ася її кім ната. В іктор,понад звичай н у м іру схвильований і мовчазний, довго чекавдоки втихом ири ться блиск ш ибок у вікні й кн и ж кови х ш аф ах ,доки погасне н астільн е скло й пом еркне кімната. Д оки сувоямисутінків н е м айнуть гачки, кін чики зач еп ливи х ідей і тем.Т ак не говорилося давно. Про розмову, власне. Про потребу,щ астя і х и ст лю дини, ви яви ти себе, словом розкрити, своє нутро.Це ж коріння письм енства, творчости. І, разом з тим, це оплатамитця, заздалегідь . . . А я к у насолоду м итцеві дарує самообмежен н я, стрим аність, м овчанка, щ онайбільш е — натяк! .. А д ж ем ож на мати дум ку відрубну, бути н а другом у б е р е з і. . . і чекати.Ч екати доки до твого берега х в и л я приб’є зал и ш к и ворож ої«фльоти». І т о д і. . . знову так и н е зрадіти, зн ову п р о м о в ч ати . . .Нічого не обороняти! І, у всяком у разі, не о б о р о н яти ся. . . Н е н а ­солода ц е — проста бути?! Ч и не «просто бути» — п радж ереломистецтв?! Ч и не1«просто бути» — його завдан н я й м ета єдина?!М ова зай ш л а і про У країну: д оля мистців її удома і в найм ах,занепад, ступневий, її самобутньої культу р и , н авіть ку л ьту р ив загал і . . . Гори трупів і гурти най талан овитіш и х україн ц ів . . . утундрі, н ад К р и ж ан и м о к еан о м !..В іктор розповідав Л ял і про свій непідробний «перекрій р е­чей і понять», про вродж ен е «бачення світу», цілком самодостатнє,про вродж ені симпатії й інтереси — так і органічні, т а к і н е­стримні, так і н еп о п р а в н і. . . У се н а світі д л я нього «моє» або«чуже» . . . С тиль — найперш е. З дитинства.В іктор н ар ікав Л ялі, що часто зневіра в особистому щ асті гаситьйого енергію , гальм ує н авчан н я й читання, спиняє писання,суш ить мрію .. . Його особисте' щ астя — частка майбутнього У к­раїн и . . . Інш ого щ астя він н е х о ч е . . .*Т иш а в кімнаті. Л я л я л адна говорити доі р а н к у . . . П роте вінш ому ритмі: говорити, відпочиваю чи. Говорити й спати одноразово.У л іж кові. Щ об сутінок довкола, щоб лям п а нічна горіла.

32 ОЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙВ іктор у кріслі. В слухається і думає.Д ивна ц я година північна. Я к п ризем кувати й носоріг! Т ількине щ етина у нього, а ти чи н ки квітки, а кусю чі ж а л а . . . Н ерозсуднийж а х по д уш і запіпарами. С тіни страху розпихаю ть н абікзбен теж ені о ч і . . . А знайом і м ісця — пустка. Л якаю ть в л а­сні р е ч і . . .У ж е з передпокою В іктор повернувся до- кімнати.— У Люби, у Л ю б и . . . ф легм онозна ангіна? !— Щ о ж ту т страш ного? Н адзвичайного?— А я ш у к ав її сьогодні ! ! !— Ти ш у кав її? ! Ти зустрічаєш ся з Любою? !В іктор відвів очі. З аховав у них Любу.Л я л я забула про себе: полю вала на найм енш у тінь н а обличчіп риятеля, слід кувала за порухам и його щ елепів.. . . К оли В іктор нареш ті встав з крісла, Л я л я л еж а л а н а з а ­стеленому л іж кові, пригнувш ись чолом до колін. У брана і в з у ­та. Н ам агалася якнайглибш е вгнути під собою матрац. І ш видш евилити, н аче н е свої, сльози.Л едь зім н яті від краю , чекали на Л ялю подуш ки й м ереж анепокривало ц іл у ніч.*У п ровулкові п ахло снігом: лусни серед ночі дверим а, ногоютупни — і п олетять сніж инки н ад містом. Н ад долом і горами.17М иколу Григоровича Н ім ченка ц ікави ла «географ ія знань»підлітка. Особливо про Д унайський басейн і Б ал кан и , про Східнюй Ц ентральну Европу, про С ередзем ном ор’я . . . З давніх-давенВ іктор вистою вав л екц ії з географ ії біля повіш еної н а таблицюмапи, зр ід ка за свюією партою . Д овж елезною вказівкою він н ан и ­зував Е вразію і, н а додаток, А тл ян ти к або й Т ихий о к е а н . , . Н и­ш порив по зем ній к у л і . . .М икола Григорович, гож ий і серйозний, заходив до клясноїкім нати неспіш но й вітався сухо. П роте ясно було, щ о н а ньоготу т ч екали з нетерпінням . П ісля д звін ка л екц ія — дивно коротка:п 'ять хвилин — п родовж увалася в коридорі.Поміркованої костистий дідок від нетерп ін ня починав п лям ­кати й кусати білі н аш и вки англійських вусів, але від учнів невтікав до вчительської. Довго й терпляче слухав. А відповідавкоротко.З а освітою, власне, історик і мовник, М икола Григорович замолодудовгою ж и в з родиною поета гр аф а Б у ту р л ін а н а Заході.Звичайно в Італії. Розповіді його про ч у ж і к р аї були зернистими.

В ІК Т О Р І л я л я 33Ц ілком діловими й точними. П роте і над ними, вреш ті-реш т,нерідко здійм ався рож еви й т у м а н . . . П ід л ін ій ку і ц и р куль обрізанийбрунат йото лисини, блискучий носик у червоних ж и л к ах ,рож еві щ оки — випроміню вали світло . . .А в пам ’ять запоморочених учнів п х ал ася байкова сорочкаН ім ченка. П о-російському н а випуск, проте коротенька і п охватна.З а одним м ахом з нею м и лькам и і напрочуд блискучий рем і­нець, і тем носині ш тани від костю ма, і «попівські» ботинки. М ’я ­кен ькі т а зручні.Н априкінці сьомої кляси , перш ого травн я, — у день від криттяп арків, п очалася сп равж н я друж б а В іктора з Н імченком. М иколаГригорович реготався н а л ав і п еред квітником. К аш л я в у п л а­ток, протирав ш к ел ьц я золотих о к у л ярів і, вздрівш и п еред собоюучня, ж алівся, пирскаю чи, на кн и гу на лаві, ти кав пальцем : оповіданн я Н е ч у я-Л ев и ц ького . . .Н а х в и л ь к у В іктор присів. А ле попередив, щ о розігнався н авиставку, до музею .— Підемо разом . Я н авіть н е знав!М узей оглядали до вечора. З р ан к у до вечора. П очали відповітових гербів П олтавщ ини н а будинкові й скитсько-сарм атськихкам ’ян и х бабів н а п одвір’ї колиш нього земства. З акін ч и л иколекціям и м арок і грош ей на піддаш ш і. Досі вони н е ц ікави лихлопця.По дорозі додому, М икола Григорович попросив відвести його,В іктор признався, щ о нові в р аж ен н я й зн ан н я створили р о з­логі околиці довкола його' давніх твердинь: самого' чудо-п алацу йм алярства . . . А ле він би р о з’єднав краєзн авчий м узей і картиннуґалерію . М узей н а Р ізн и ц ьк ій горі такий гарний . .. Я к рококовийсобор над кручею . . . М огутня колонада й манірно вигнуті сходина убогу вулицю , н а дахи по зеленій г о р і. . .Дійсно, скарби серед народу, серед бур’ян ів У к р а їн и . . .А д л я у країн ськи х х ат і м линів, д л я чум ац ьких гарб і р ізьб л е­н и х саней, д л я виш ивок н а дітях, ж ін к а х і к о заках треба побудувати. . . Бо в п алац і К ричевського, бо за різьбленим и столамив розм альованій В аси льківським зал і В ікторові в ви ж ався парлям ен т П олтавщ ини. І н авіть мирові переговори У країн и з р о з­трощ еним ворого м . . . Про ц е він н е ск азав Н імченкові. Щ о бм усив відповісти йому вчитель? !Ш видко одначе вияснилося, щ о М икола Григорович здогадувавсяпро В ікторові помисли і мрії. Х оч мова у н и х н іколи н езаходила про У країну. Про історію Н ідерландів, ф орм уван н я сучаснихнацій Европи, про боротьбу м іж ф лям ан дц ям и й валлонами у Б ельгії, зм аган ня мов і к у л ьту р у Н орвегії і Ф ін л я н д ії. . .Н е було потреби згадувати У країну.Т ільки побоєвиш у М азепи й К ар л а з П етром було р аз влітк уприсвячено цілий день. Н а п очаткові серпня Н ім ченко повернув­

34 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йся з К рим у. З нього- рвал ася й п ал ах котіл а с и л а . . . Тоді він довговодив В іктора від редута до редута, п оказував рукам и, начедиригував Грандіозною оркестрою , розповідав і вим альовувавкийком н а пилові посеред ш л я х у бойові м а п и . . . П ерекреслю ­вав їх і знову малю вав і п оказував . . . Р озійш овся не абияк!В іктор почав користуватися бібліотекою М иколи Григоровича.Вірний солідному часові своєї молодости, Н імченко настирливорадив н е тіл ьк и прочитати, а й проробити, н авіть законспектувати. . . Б о клеву «Історію ц и віл ізац ії в А нглії». Ч и тан н я здалосяВ ікторові спочатку «відкриттям А мерики», та зго д о м . . . далапро себе з н а т и . . . спрага визволен н я з-п ід кам ен я незно-симихсторінок з тонкорунним текстом н а дві довгих ш пальти! Втомая к а ! . . Н удота . . .Н ареш ті настав ч еканий ранок: хлопець відтарабанив книжи щ у . . . А позичив р о зкіш н у «Історію Н ідерляндів». І ж и ттєписК ар л а X II. К р ім того, М икола Григорович п одарував йомуприм ірник промови, 1909, н а Гоголівських торж ествах у П олтаві.Н у, а Б о кль проковтнув ц іл у осінь з л и ш к о м !..*О станній р ік В іктор ні р а зу н е був у М иколи Григоровича.Зустр іч ал и ся в ш колі. У читель радив писати, писати й писати.І братися в К иєві за у країн ську ф ілологію . Згадував старий К и ­їв. І своїх друзів: Н аум енка й Ж итецького. Або — останнюзустріч з Винниченком. У театрі.— Т ак довго- не в т р и м а є т ь с я . . . Або країн а задихнеться, ви ­тягн е ноги . . . Н е тіл ьк и У країна! І російська д ер ж ава так о ж . . .Треба вірити, працю вати, готуватися!Несподівано- В іктор, н а великій перерві, розповів Н імченковіпро «Ведмеж ат». Щ о ввечорі забере оповідання у Райгородського.Додав, що д у ж е хвилю ється, щ о тепер у ж е н ік о л и буде п ереробляти— іспити на носі, кінець ш коли. Щ о бачив дивно яснийі пам ’ятний сон.М икола Григорович міцно вхопив ю нака за руку. А коли дзвони к затих, звичної -плямкнув губами і піш ов до своєї к л яси здовгою, я к вудка, вказівкою в руці. С казав:— Р о зк аж еш завтра. І принеси «Ведмежат»!*Б ерезневою ніччю , напровесні, приснився В ікторові Райгородський.Н аче літнім н ад вечір’ям, і н е вперш е, запросто-, пройш оввін через провулок, навскоси по калачи ках, бруком і понад коренемстеж ки, потім н ад будинками. Подзвонив. В іктор вибігдо нього' і зн іяковів: П авло Й осипович такий засмаглий, такий

В ІК Т О Р І л я л я 35червонош кірий, зайш ов до пустої вітальн і і, багатозначно посміхаючись, подарував ю ному п р и я т е л е в і. . . дивних розм ірів, я кна пів руки , гребінець, я к гарбуз, переспілий б аклаж ан н а газетіі капелю х лісових горіхів . . .С тарий письм енник а ж сам засоромився своєї витівки, спалахнув. П роте подарунки свої він вибрав з розсудом: дум ай , „.Гребінь казковий, б аклаж ан багряний, ц у п кі го р іх и !.. І поздоровлення,п обаж ан н я чи н ап у ття і попередж ен н я в додаток, —В іктор забув.Про сон він дум ав серед ночі. Н ам агався прокинутися. А р ан ­ком прийш ло н а пам ’ять, що п ісля лекції в Н атал ії О лександрівниу нього призначене побачення з Райгородським.Р анком вийш ов з Льокою н а дощ ик. Сніг п ід ногами зам урзаний,м ізерний. Сам не свій . . . Н а п ерерві виглянув з вікна:під ш колою м окре кам іння, м окрі б у д о в и . . . В ід восьмої р ан к уп очалася ніч. Н а рідкість см аглява, чорна. А посеред неба — врубелівськийдемон . . .По обіді прояснилося. Холод.В ночі з-п ід п арканів і кущ ів ш кіри в зуби сніг.Д руж и на П авла Й осиповича провела В іктора ч ер ез засклен уверанду й п ереван таж ен у м еблям и їдальню Райгородських. Н а­віть п ісля м ороку ночі, ю накові здалося, іцо в прим іщ енні такбракувало світла. Т іл ьк и на стелі воно творило н аче арабськем ереж иво торта з помаранчею аб аж у р а н а в ер ш к у піраміди.Д овкола торта, п озаки давш и свої п лащ і н а н и зькуваті стіни йстелю, густо- засіли стільці, в н и х за спиною, ам ф ітеатром сталиш аф и й буф ет, н акрита цупким п окривалом — н іж ний три колірсм уж ок! — засл у ж ен а отам анка, довгов’я зі квіти в поливі йдереві.П авло Йосипович сидів у своєму кабінеті, за поставленимпід стіну столом. М ідна лям па, зелена м иска аб аж у р а і к о р жсвітла на білому ар куш і пром окачки п ід скляним калам арем , нагірці рукописів і чернеток. К р ай корж а глибоко зал ам ал и грудиРайгородського'. У сутінкові продовгастої кім нати, на постелених ребром до ребра червонош кірих полицях, різнобарвним ки ­лимом яріл и зубці книг.П авло Й осипович зн яв о куляри — вони ч іп л ял и ся з а волоссян а скроні й за вухо — і глян ув н а гостя червоними очима м ай ж ездивовано, н авіть по-вовчому. В іктор не второпав: письм енникпотребував часу н а поворот з країн и щ е н е дописаного роману,чи був незадоволений появою молодого чоловіка. Ч и м ож е здивований— у ж е вечір! — рвучким бігом часу? !Райгородський приніс з їдал ьн і схож е н а солом ’яний тронкрісло і п оклав п еред гостем рукопис «Ведмеж ат». Х отів при ­гнітити його рукою , припечатати його долонею, ал е передум ав.Сів н а своє місце, хоч молодому авторові ‘здавалося, що П авло

36 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙЙосипович дихає йому в обличчя. В прискові очей спалахуваликриваві вогники.Червоним атраментом подописувані літерам хвостики й поставленокрапки, прийменник «з» переформовано в «із», замістьвиповнив — сповнив... І сторінкова рецензія червоним чорнилом.Підпис: «П. Райгородський».— Річ, знаєте, вишукана... Навіть майстерна. Для своїх«Ведмежат» ви наче розтопили нашу мову, а потім вибагливоз кристалізували . . . Лірика, звичайно, — проте в ній прихованій первні оригінальної епіки. Такої нової у нас! .. Справжнійхист. А вік ваш, господи, що й казати, багато зробите...Потім учитель читав щойно до половини доведений роман.Кілька сцен, кілька старанно виписаних пейзажів.Віктор поспішав уж е. Павло Йосипович пішов провести гостядо Келлінського проспекту. Хотів заглянути до книгозбірні.На проспекті у них була «своя кам’яниця» з білими колонамиобабіч парадних дверей, з напівкруглим тунелем підворіття, зцементовими днищами бальконів над головою. Осіння непогодь ізлива не раз і не двічі сюди заганяла друзів, уж е сивого і щеюного.Обпершись об одвірок плечем, Павло Йосипович виглядав зпарадного, шукав сонця в небі, спостерігав за потічком води ібульок з ринви через пішоход до канави, косяк повені на асфальті.І згадував, звичайно, стару Полтаву і молодість. Час надійі сподівань . . .Нікого з учителів і друзів не залишилося серед живих.Погода березнева. Підморозок. Проте біля кам’яниці зупинилися,постояли. Думку про' нову річ Райгородського юнак неприховав: це плетиво гарних слів і свіжих образів досвідченогописьменника . . . Але не вітриш це, а . . . волок: . , . так і пішовна дно ! .. Бо замість колгоспного щастя, на сторінках твору розлилосячорне море фальшу, брехні! На всьому — карб небуття ! ! !Райгородський, вражений щирістю молодого чоловіка, надовгозамовк. Обірвав свої думки і Віктор.Згодом Павло Йосипович намагався «просвітити» юнака: пояснитиполітичний бік справи . . .Та Віктор не міг примиритися! — «Письменство для письменства»?! Література заради рідної мови? ! Книги писати длямишей ? ! !Він не думав приставати до колони писарів!Страшно було про все це говорити. І бракувало, слава Богу,часу...Дні й тижні гірко потім було на душі. Проте Віктор не пожалів. . . навіть своєї «професорської» забудькуватости: так і недомовився про читання своєї новелі в бібліотеці, так і не вияснив

В ІК Т О Р І л я л я 37можливості^ надрукування «Ведмежат» у харківському журналі.Думав тепер, що радіти треба... І писати треба, а не друкуватися!Співчуття до наляканого критикою Павла Йосиповича тежрозвіялося. Може, Вікторова спрага писати щиро є таємною радістюРайгородського? !Крім того, Вікторові було ясно: любити твори з «подвійноюбухгальтерією» не можна і не треба. Від Райгородського залишатьсяйого ранні повісті з семінарського життя . , Вірші йогонадто застарілі. Фейлетони тільки вульґарні. А тепер нічоговже сподіватися . . .Рівно рік тому — був перший по-літньому теплий день весни---Віктор з Мотею, на розі Олександрівської й Котляревської, передкінотеатром «Колізей», хапш>, навипередки читали підвальнустаттю Райгородського у київській «Літературній газеті». Дивувалися,що' перед кіоіоком не стояла черга на пів квартала , . .Тоді Вікторові не хотілося відразу визнати рацію Мотушеві.Він радив розсортувати текст, викреслити з нього цілі абзаций шпальти свідомої брехні, для подібних випадків у нас узаконенийфальш кінцівки і тоді . . .Статтю Віктор показав своїм приятелькам.— Райгородського ніхто не читає! — сказала, згортаючи нотина чорненькому піяніно в шкільній залі, Лідія Яківна Лебеденко.І дістала з своєї чорної валізочки старанно обгорнуту газетоюй перев’язану шворкою книгу — вилучене з бібліотек і заборонене«Червоне дерево» Пільняка.Наталія Олександрівна Лісовська почервоніла, прочитавши,і відразу заговорила про нечувану свободу слова у царській державі,про відверту опозицію режимові й кругову поруку всіхпорядних людей того часу.Йоганні Карлівні Кенігсберг нічого' було таку мізерію під носасовати. Віктор розказав їй тільки... Вона, заливаючись сміхом,мружачи короткозорі очі, згадала свою молодість, юність . . . Вонатакож захоплювалася друком.,. Потім вона смикнула своючорну блюзу в срібних листках і знову розреготалася.— Знаєш, Кляйст подарував Ґете свої твори з таким написом:«На колінах мого серця...»Йоганна Карлівна не втихомирювалася. Показувала, як цесерце ставало на колінах перед новітнім олімпійцем...Насміявся і Віктор. Але статтю Райгородського запроторивтак, що згодом не міг її знайти і на колінах. Зникла.*Уривки з книжки Райгородського ніяк не забувалися. Аджеписьменник, безсумнівно страждаючи, будував міст через провалляукраїнської історії... Тільки так можна в наш час писати.Так або ніяк!..

38 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙВікторові, у клясних дверях, у шкільних коридорах і в переповненійдітьми залі на перервах, марилася суха постать ПавлаЙосиповича. Його луком напнуті плечі, — на захист серця,грудей; його на польдери порізана шпарами, засмагла і бліда,шия, кривобокий зубець його обличчя і почервонілі сірі очі. Юнаковічасто здавалося, що вони знову зустрілися й продовжуютьрозмову. У березневих калюжах серед вулиці виринала тінь — іВіктор кидався глянути в обличчя перехож ого.. . Сподівавсяпочути знайомий голос, бадьоре слово.Сумні думки нагонив холодний ранок.Пухирці на калюжах. Наче сосновий ліс з літака — старатрава у воді. Увалисті краплі переспілої вологи на плечі, на грудипальта. Тиша.А бувало наліво й направо дмухав нахабний і занозистий вітер.Під вечір, домовившись, дощ і вітер котили з-за дому в долинуоберемки сталевої соломи й черкали нею шибки вікна. Середмороку ночі гримів на пів світу, ляскав вогняними батогами— лякав до світання — Ілля.Згодом весна заблистіла. Віктор став уникати думок прої писанняРайгородського і про' донкіхотську химерність власнихплянів і мрій.*День був пречистий. Не ніжний, не теплий, ні. Ясний.Попід деревами, попід кущами зник сніг. Лишилося трохи почорнілоїкриги. Зазеленіли смужки землі понад садибами: щасливібори голок на роздоллі . . . Травинки, як сосни, стирчализ-під грудки, над проваллям . . . від колеса або чобіт.На горі вода гарус. Понад берегами канави —• ґваш.У неділю нагорнули кучугуру старого листя посеред подвір’я.Поміж трояндами таємниче зачорніла земля. Зеленою мережкоюнад нею — високі й прозорі стебельця квітів: іппади новогопокоління! Непереможна армада життя.Тонка міра часу. І перед кухонним вікном зіаблистіли на сонціцупкі, наче свинцеві, шоломи нарцизів шерегами. На чолі колон— кремезні сотники й довгов’язі полковники з цибульками баварськихкапличок на шиях. Ще кілька днів — і крізь продрані шоломилицарів замайоріли рубці й ріжки барви.Після зовсім літнього дня наприкінці березня, увечорі пішовтеплий дощ.У сутінках Віктор з Льокою носили відрами воду з діжкипід ринвою у шаплик на кухні.Вночі Віктор лежав з заплющеними очима. До світанку.Опівночі покотився з неба грім. Невгавно заглядала в вікномблискавка. У кімнаті вздрівався пах бруньок і кленових листочків,пуп’якків-малят.

В ІК Т О Р І л я л я 3918«Я довго силкувався себе налякати трохи: море по* коліна!Випускні іспити? Кінець школи? ! Та нічого приємнішого. Танічого надзвичайного . . . А це раптом „здогадався” й осів.Старанні приготування заздалегідь — гарна вигадка. Я знав,що мрію . . . Бо відомо мені наперед: наспраді „сидітиму” напередоднікожного іспиту. Може ночами . . . Поза тим — прагну порядку:щоб не було жодних змін! Усе по-старому... Так я сказаві Наталії Олександрівні, сказав Йоганні Карлівні.Щойно сьогодні прояснилося, що ні до літа, ні за літо нескінчу „Пасторальної симфонії”. А Ґете взагалі нескінчимий —лежатиме у папці роками. „Вільгельм Телль” — діла на п’ятьроків, для Києва.Згадав не почате, задумане оповідання. І .. злякався удачі„Ведмежат”: тепер так не зроблю, зіпсую - ..»За два тижні квітня під палітуркою щоденника опинилосяпів десятка дрібних заміток прої нічну розмову з мамою— Вікторприсів на її ліжко' й розглядав і гладив, як у дитинстві, її рукуз тонкими пальцями, з золотою обручкою, про бабусин невсипущийгумор, про суперечку з Лялею. На окремому аркуші — записпро квітневу кризу небес.Заготовані нотатки здалися тепер половою. А хотілося зерна!Мама в душі вж е прощалася з Віктором. Умовляла себе —радіти...Рипнули двері. Причимчикувалася бабуся.— Дивись! Забризкався чорнилом.— Нічого! — відповіла серйозно, — тільки руки й писок! ..Дійсно, ні цяточки на столі. Тільки на руці й під носом: полуниці,черешні. Довго сміялися.Розмова з Лялею про Короленка й Короленків. Письменникїй нудний. А родини його, з дитинства, терпіти не могла . . .А у Віктора його портрет на полиці. Так подобалося: життядля справи, для літератури. Любив... редакторські книги Коїроленкай листи до молодих авторів,... І низку творів також —«Сліпого музику» й «Історію мого сучасника». Короленкову Україну. . .Щоб потім мучитися вдень і вночі, Віктор вигадав . . . начеКороленка в йото кімнаті посаджено на шафу... як нагад провтрачені для України покоління талантів, творців, як нагад прозраду! . . А Гоголя, крім того, — щоб не забувалася мрія пробіографічний ро'ман-трилогію .. .Такі забаганки юнакові мріялися. З Мотею він тижні й місяціпромріяв про епічні полотна «Гоголь» і «Бальзак». Сумнівноюхлопцям здавалася тільки можливість подорожі до1Італії й Франції. . . А так було все намазі!..

40 ОЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙЛ я л я давно зн ала, що К ороленко вабив, а Гоголь бентеж ивю нака. Н айцікавіш е було їй спостерігати, я к В іктор ж адібноп ригляд ався до своєї вигадки про К оролен ка я к пересторогу прозраду, я к він обдумував свої слова, обню хував свіж у д л я ньогосамого думку. Л я л я вп ’ялася в товариш а зубами. Ш укала й зн а­ходила найгостріш і вислови. П рагнула заклю вати, розіп ’яти,вбити!Спокою не д ал а до прощ ання опівночі.*Про так у суп еречку н е захотілося нотувати в щ оденникові.А треба — і мож на! — було розм алю вати несподіваний рейд зи ­ми: «З учораш нього дня в П олтаві мокра зима. Т ем пература понад0. Снігопад почався перед обідом. П обіліли травники. Посіріли дерева. З а х ал явна каш а на дорозі в долину. В идавлені ш и ­нам и коліс снігові кряж і. П ом іж ним и опалові к а л ю ж і. . . Б р а ­кує тіл ьки С уворова з ш падою , героїв!Р озібрала о х о т а . . . і я піш ов містом. Н а Ш евченківській з у ­стрів Л ялю : ледве н е обнялися посеред вулиці! Д авно не бачилися!..Н і ж и вої душ і, н і пса. Т іл ьк и ми... п оперлися н а Поділ, доВ орскла. П еред мостом озеро, море. Р веться до електрівні.Б р у д н у ваті вал и набігаю ть н а берег, хлю почуть об п ритрушені снігом плиниці, н а н атьор п еред ґранітовим и биками. Н агусячий сніж ок, н а щ ербатий лід».Дописка: «Через тиж день. Знову н а річці з Л ялею . Теперту т голуба даль. К вітам и п ах н у ть небеса чи води. З н и к л а кригаспідняк.У воді плаваю ть хм ари — білесні, блакитні, рож еві».19К віти п ід дім ком н ад урвищ ем зац віли рано. З-п ід снігу,в сльозах . . .К о н вал ії п олкам и стали попід мурами, обабіч старого п ар кан унад долиною. К у п ч и ли ся в ярах, за сільським и повітками, дровниками й хатам и, загонам и дерлися понад п ровулкам и н а гору . . .Своєї черги ч екали н а тісному подвір’ї і за ф л іґельк о м — бузок,бульдонеж і, троянди.Н а ш п и лях і в К обищ анськом у м іж гір ’ї, н ад вулицям и і провулками, зац віли сади й садиби. Гуртом, разом.По д ах затон ули будівлі.З вирію н а п олтавські стеж ки п овернулися топольки й тополі.Т ак, я к наприкінці останнього в П олтаві травня, н іколи щ ене описалися насичені хитром удрим и пасткам и вправи з нім ецької і з ф р ан ц у зької грам атики й п ер екази читаних к н и ж о к . . .

В ІК Т О Р І л я л я 41До останнього д н я ш коли В іктор не ховав зі столу ні Ґете. н іШ іллера, н і Ж ід а. Н іколи стільки уваги не п р и д іл яв щ оденнику.І, дивно, р о з к и с а в . . . тіл ьк и над щ оденником: «Я тяж ки й ,я к м ертвяк! І уникаю зап и суван ня — зелені вони? — в аж л и в и хдумок: полюю н а ласочок в очах ш к іл ьн и х товариш ів . . . В душ іні сумнівів, н і страху . . .Т урбую ть не іспити! Т урбує . . . кри ж ан и й холод в очах то ­вариш ів. Заздрість. Н авіть ворож ість. Б ай д у ж ість н а кож ном укроці. Н аче спрага — роізійтися, розбігтися. Забути.А половина мого щ оденника: погода й краєвид, небо.Н авіки засипає день. Вмирає. Синіє востаннє. А п ро ц е дум а­ю ть тіл ьк и горобці н а дротах.П ісля перерви, спробуйте дощ у. Ось-оісь залопотить об дах,об л и стя старої акац ії, загр у зн е в пилові н а подвір’ї. Л япне к в ітцімеж иочі, в око'. Р ож евій . . . А вночі піде — н ал л є калю ж і. Р ан ­ком одну краплю додасть, дві. Н айбільш ого калібру . . .П араш ути бузини зелен кувато білі.Я смин такий густий: пош укай листя!.. Весна.П роте сонце залетіло* по-літньом у високо: погрож ує втечеюу безвісті всесвіту. Н адворі під вечір, я к к р ізь ж о вту склян ку.А в х аті серпень, вересень, ж овтен ь: горять, палаю ть вікна».Н аступний запис — червневий.«Сонце — смолоскип серед білого дня. Зелений килим травизаправлено під рам у квітн ика н ад кущ ам и. Є квіти сині і білі.П аную ть п роте рож еві й червоні. К олесом калачи ки п ід липою ;змійовиком р іж к и цегли.Ц иганський табір довкола м ене — подуш ки н а лаві, на стільцях, ковдри на ш нурах, ки лим і килим ки настовбурчилися середдвору. С тілець п ід Л ьокиним вікном. К н и ж к а н а ньому, записникз червоним олівчиком під ребра.Ц ілий в ік н е читав, н е писав. У чора був заклю чний іспит: знім ецької мови. У чора я був учнем десятої кляси.Т епер у відставці. Т епер у м ене літо: н атяг парусинові ш таний си дж у н а траві. Голубів пантрую , поглядаю н а кн и ж к у йзаписник.А ле к о з и р е м . . . тіл ьк и мій річковий к а р т у зи к н а м аківці.Сумно».*Н овину п ро атестат відм ін н ика приніс у дім М икола Григорович.У читель цілковито поділяв бабусину радість з цього приводуй д у ж е добре розум ів п ереп лутан ість безлічі В ікторових почуттіві дум ок найрізном анітніш ого пляну.С трах перед свіж им и л аш тун кам и н а кону його ж и ття, перевтомаі... р озчаруван н я досягненням!

42 ОЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И Й... Як роки тому, у день похорону Івана Вакули, стояли заІнститутським садом:, над Нижніми Млинами. На загнаній по рівниккулі лисої гори. Наче вперше розглядали село, латку лісув баюрах, болотяну долину, на осокори за рікою і, чорною лінією,сосняк на видноколі.Тоді заплаканий хлопчик прагнув смерти. І, разом з тим,не міг навіть уявити собі ні смерти своєї, ні осиротілого світу,спустошеної Полтави . . . Раз і назавжди . .. померти .. . він не міг!Микола Григорович рішуче використав обставину: неміч вмираєсмирно, пересихає, значить . . . А ти сповнений життя. Тобіпро життя . . .Тепер вчитель не вдається до хитрощів і умовлянь. Говорилипро конечність не тільки панування над собою, а й визволеннясебе самого від страждання. Треба вчитися блискавичної визначатипитому вагу подій, думок, вражень, нещасть. їх треба розкладатидощенту й вивітрювати!Поплямкавши й куснувши вус, Німченко холодно сказав, щоВікторове дитинство — рідкісний скарб. Це добрий підмурок длярозумного й щасливого життя. На ньому вже виріс атестат.Двері навстіж в усі школи держ ави__ Ну, а решта вже... Щоможна сказати . . . Але вірити треба!*Наступний ранок — подарунок долі! О дев’ятій під школоюВасильок Певний, Юра Калембет, Сьома Крижанський . . . Знайомасценка: сміх-сміх перед чавунною хвірткою, вузькою і високою,на вистелене каменем подвір’я. Парадні двері на літо замкнено':відпустка...Знайомий пішоход від вулиці на трьох цеглинах. Блискучоюшвайкою прошив згустки каштанових тіней потік світла. Тіньлистка ще раз з ’явилася на соняшній стрічці асфальту. Гостримикутами лягли під каштани струмкі сітки понад травниками. —Усе, як завжди! Як завжди літом. Як під час іспитів кількаднів тому . . .Ж еня Карташ, збуджена, ніжнорожева, карала в куткові білятаблиці вдавано наляканого Вовченка. Гатила тонкою ручкою,намагалася, за гостротою язика, мазнути гумористові рота крейдяноюганчіркою. Між партами стояв гурт дівчат довкола НіниБондарчук. Це золота середина на всіх шляхах. Міра всьому. Здоровийглузд.Страждала, помітив Віктор, Зіна. Стояла самітня біля вікнана вулицю, майже над парадними дверима. Намагалася ввіпхнутикулачок у тісну кишеню блюзи з носовою хусткою. Думала, відомо',про' шкільні роки й дитинство. Тепер уж е ясно — про найщасливішийу житті час . . . Бо тепер . . .

В ІК Т О Р І л я л я 43Н іколай В ороній боком уеівся з а п ар ту й задоволено спостерігавучнів. Він не поспіш ав розпрощ атися з українською ш колоюй м ахнути н а Л енінград. В ін скрізь був удома. Йому скрізь булогаразд.Н ареш ті всі востаннє сіли за свої парти. С л ухали — несподіванок ж адних! — директора ш коли. В ідмінники, Н іна Б ондарчук іВ іктор Л исенко, — двічі: так о ж у кабінеті.У сутінкові коридора було т а к тихо, н аче В іктор з Ніною вночізабрали ся до ш коли. Зам кн у ті двері к л я с и . . . Л унким и сталик р о к и . . .Л едь помітно м інився паркет. Таємниче посм іхалося червонедерево. П оснули підведені чорною лінією зелені, салатні панелі.Р озій ш лися хлопц і й дівчата. Д р у з і. . .Людей зн ай ш ли у ш кільн ій канцелярії, м аленькій і затиш ній.З а чергою, сперш у дама, потім дж ентлм ен, п ідсіли до масивногостолу біля вікна. — В идно було знайом ий з дитинства ф л іґел ь ісадок за ним. С ива ж ін к а у виш иваній сукні, голубий барвінок натонком у полотні, урочисто піднесла Н іні й В ікторові атестати, попр о х ал а розписатися в к н и зі й міцно, довго тиснула р у к и випускникам.Її р у к а була крейдяною , а нігті ж овтим и, я к зварен акукурудза.О грядна дівчина у білій блю зі п ід н яла голову від д рукарськоїм аш инки й п осм іхнулася ніж но, н авіть соромливо. Промовила::«До побачення!»Н а вулиці, посеред дороги, давно в ж е чекав н а В іктора Л ьока.Вдома, нетерпляче, — бабуся і Л ял я.В обід прибігла з л ікар н і мама. П рийш ов, несподіваної, з ф аб ­ри ки батько.. . . Ч ерез годину тато в ж е здав н а пош ті цінний п акет н а секретаріят університету й п оклав у п ортф ел ь засвідчений п еч аткоюреєстр посланих документів. В іктор мусив тіл ьк и підписатизаготовлену д л я нього заяву, а потім постояти збоку від віконця йспостерігати схвильованого', н авіть збентеж еного батька, і, за с к л я ­ною стіною, спокійного, к ам ’яного урядовця. Лиса: голова його:сторч поставлене яйце. А н іс чорний, власне, синій чи бузковий.Червоно-синьо-біла краватка на ренаній ш иї. П олотняний х ал атн а плечах.Т епер треба було чекати.Н а заокругленом у ку ті двоповерхової полтавської пош ти, нан и зьки х м арм урових східцях п ід бляш аним п іддаш ш ям н а л ан ­цю гах, тато витягнув з ж и л ета годинник і глянув, заспіш ив. АВ іктор піш ов додому. В ласне, до Л ялі. В она готувалася до вступногоіспиту до М осковського університету. Н а історичний ф а к у л ь ­

44 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йтет. А вечорами, з весни вж е, вона з В іктором п ереглядала в передпокоїй на веранді книги. В ідбирали на п р о даж . .,П акунок за п акунком п ер ев’язу в ал и ш воркою н авхрест і носиличерез садок і сусідські подвір’я н а С трітенську — до коромисломзігнутого до зем лі горбаня букініста з глухого завулочказа мостом. Його ін ж ен ер ська ш и н еля царського ч асу зам італаполам и вулицю . Р у к и — оранґутанґа. А вузен ьк а голівка рож евогод ід уся з білими очим а й гарним вусиком н ад дитячими: губкамиви гл ядала н а світ Б о ж и й крізь д угу власн и х ніг.Б агатьох книг, збірок творів другорядних російських авторів ін авіть кляси ків, позбувся за цей час і В іктор.У Л исенків купівл я найдрібніш их речей, крім книг, була історичною, н авіть вікопомною , інколи й нестерпно комічною подією.Т ак о ж х ар ч у вал и ся вони вбого й одноманітно. П роте заробітківніколи не вистачало, і щ ом ісячні п озичан н я у сусідів хоч п ’ятиабо десяти карбованців давно в ж е стало нормою.Тепер настав час придбати В ікторові костюм, сорочки, біли з­ну, ш карпетки, т у ф л і . . . Н ареш ті, хоч деш евенький, чемодан! Т е­пер треба буде утрим увати студента в К иєві! ..Н апередодні від’їзд у з дому, у день свого вісім надцятиліття,В іктор одерж ав подарунок: батькову святкову, щ е петербурзьку,краватку. Н итяна, Ц ілком св іж і й ж и ві, багряні й ч о р ­ні нитки.А ле від батькового годинника ю н ак відм овився ріш уче. Н е п ід ­дався умовлянням. Н е1взяв. У перся.З а літо В іктор раз, по дорозі н а Б и стрівку, н а річку, зайш ов доЗ ін и П ави. Вона саме складала іспити в педагогічний інститут.Зраділа. А ле їй н е м ож на було заваж ати . І в той ж е день, навідлеглом у п л яж и кові посеред кущ ів, вгледів В алю Ш ерш інь.П ідплив. А піщ аний берег — щ о глибока миска.В алин чоловік подав р уку, витягнув' н а суходіл. І радо' говорив,говорив. В аля ж н іяковіла, соромилася чорт зн ає чого. Заси паланоги п іс к о м . . . В ал я зраділа, я к В іктор п лигнув у воду.І р аз за літо В іктор к у п ався з Л ялею і Любою. Б іл я Н и ж н іхМ линів.По дорозі н а ВЬрскло Л я л я н ам агалася н аш товхн ути розмовун а «високі матерії»: про' типи не героїв літературних творів, а . . .письм енників, про- архітектуру, ж ивопис і м у зи к у літературноготвору, про поліф онію . . . А ле даремно. Тоді Ляля кинула Віктораз Любою й пом чала, хекаю чи, стеж кою з гори. У лісі, ба-

В ІК Т О Р І л я л я 45лянсую чи, зал ази л а н а повалені в зел ен яву болота, в бур’яни, стовбуридерев з вивернутим корінням, р о зш у к у вал а н айкоротш у доріж к у до В орскла. І доки «мама і папа» дій ш ли до води, Л я л я скину л а під к у щ свою блю зу, свою спідницю, ш п у р н у ла череви кий сиділа в ж е по пояс у річці.З Любою зчинилася бійка в ж е у воді. І з Л ялею . З подругами.В ід останнього' л іта в П олтаві зал и ш и л и ся в очах прош иті зеленнюй сріблом полотнищ а пісків н ад рікою . З елен аве багнищ е,баю ри і, диво, еухолісся біля Н и ж н іх М линів. Та щ е вибоїста дорогачерез соснину : на Зінці. А вечорами, н а висолоплених хвилеювисокорівні я зи к а х у небо, — розлож и сти й інститут н ад юрбоюрізнош ерстих дерев, альтан ка, і крок за нею величний соборн ад дахам и міста, д алі в глибину долини — н ач е п астух н ад отарою— Х рестовоздвиж енський манастир . . .П еред ним, півколом , насип, колія від Х арківської станції замостом, серед розквітчатої гіллям рівнини, — н а К и їв . . .Садки аркам и й дугами, в долині й н а горах. С илю ети дубів іосокорів у небесах.І, латкам и, б ляха та череп и ця п олтавськи х передмість.*С ередину літа збурила й вивернула н ав ер х дном непоказнапош тівка. В иклик до К иєва н а м едичний огляд.Н апередодні В іктор відновив, л екц ії у Н атал ії О лександрівниі в Й оганни К арлівн и , витяг зі сховка свої переклади, н акреслив-— і щ одня обписував п апірець з у сіх боків, — п л я н новелі.Ч ерез ти ж д ен ь В іктор і Н ін а Б ондарчук, студенти університету,м чали до К иєва.Н а станції, схвильовані й щ асливі, прощ алися, ц іл у вал и ся зрідним и і по пояс ви л ази л и з в ік н а . . . Б іл я м анастиря, потяг,здавалося, зуп инявся. М ож на було налю буватися Полтавою . З н а ­йомою і — від степу — чуж ою : густі р яд и м азан ок попід м олодимидеревами, глиняні зав у л к и й дворищ а, сільські площ і д а­л еки х околиць і, нареш ті, зелені острови в хлібах.В ночі ю нак проснувся й л іг н а бік. Р озглядав, наче перебирав,речі в купе. Г лянув н а Н іну: тоню сінька чорнявка з розпатланимволоссям, носик дичкою , груш ею , а брови розкіш н ої ж ін ки . Погойдувалася,я к у колисці.Потім до кін ця перегону захотілося постояти біля вікна. Н астанції вискочити н а землю .І такий спокій н а душ і: н і П олтави тобі, ні К иєва! Всесвіт,вічність, ж и ття.

46 О ЛЕКСА ІЗА Р С Ь К И ЙТ епер лупнув очима — з а вікном свіж и й ранок. Б езн астан ­но р о зкручувал ася стрічка пісків і соснини. З а Д арницею полетіли в вагон верби, заб р и зкал и в очі калю ж і й озерця. Т яж ко н ал ізна сторопілий потяг залізн ичий міст.Б ар в н а вода попід мостом іскри лася і дзю рчала, булькала, ігарувала. Б уло її, здавалося, т іл ь к и по горло.П раворуч — місто на горах. Л авра.Сонце і Дніпро.*Н апередодні від ’їзд у з П олтави В іктор розш у кав н а П ороховійу ч и теля у країн ської й нім ецької мови. Т арас Григорович К ам ’янец ький вийш ов на веранду багатоквартирної м азан ки при повному параді: у виш иваній сорочці з українською краваткою . . .Т аким бував він у ш колі: солідним і байдуж им . Н ам агався не помічати н і лю дей, н і речей. Т іл ьк и сьогодні був без м ирш авенькогоп о р тф ел ьчи ка під рукою .Здивувався. У нього н е було знайомих. П роте згадав, щ о з а ­прош ував, давно в ж е, зайти. І власноручно дав адресу. О біцявпоказати свій «Т лумачний словник укр аїн ської мови».Тисячі, ти сячі к а р т о к . . . П оперев’язу в ан і ш ворками, стьож камипош маганого ган чір’я, ниткам и. Обабіч столика й «кухні» н аослінчикові, попід стінами, понад полицям и к н и ж о к — м атер іялид л я словника: розп ирали ребра картонових скриньок. їх н а­крито було горами газет. Н а газетах, н аче кури н а сідалі, к у н я ­л и горш ки, кастр у л я, сковорода, чайник. Н авіть м ілко нарубанідрова прим остилися . . .Р озглядати? ! А ле погомоніли. Т арас Григорович доварю вавборщ. Я к кіт, п и рхав і кош тував вариво, у в аж н о всл у х ався н а­че й цмокав-прицм окував.З П авлом Йосиповичем востаннє ходили у степ. Х ліб був у ж ев копах. С терня неозора. Т ільки сіра м атери нка над стеж кою .П роте зустріли й пш ениці на пні: поваж ні, горді здалеку, а зб л и зька проісті. П еретяли галяви н у васи льків серед сухого пирію . Довговідпочивали під чагарником ш ипш ини з вицвіли м листям.П авло Й осипович вваж ав, щ о тепер В ікторові буде не до писання.А ле зовсім забувати н е м ож н а . . . Т реба буде вчи ти ся п рацювати в ч и тальн ях і бібліотеках. І н е брати трагічно ні студентськікутк и по київських кухнях , н і гуртож и тки : спостерігати! . .Т и ж ден ь п еред від’їздом В іктор попрощ ався з Лідією Я ківноюЛ ебеденко. П росила не забувати.А в день остаточного прощ ання з П олтавою , ранком, встиг побуватиу Н аталії О лександрівни Л ісовської і Й оганни К ар л івн иКенігсберг.

В ІК Т О Р І л я л я 47Н атал ія О лександрівна ч екала н а нього з д ев’ятої ранку. С казала,склавш и р у ки на столі, що тепер ж и т т я її перетворитьсяв чекання.— В ікторових листів, ш кіл ьн и х перерв . . .— Я т а к і зн ала, — прош епотіла Н атал ія О лександрівна білядверей, — що ти п оцілуєш мене н а прощ ання! — І в ж е н е стримувала сльози.У Й оганни К ар л івн и була учениця.— В еликого успіху! У всьому! Усього найкращ ого, mein H err! —вона по-солдатськи встал а з -з а столу й подала учневі руку. З а ­см іялася й провела до н ад вірн іх дверей.П ісля обіду В іктор гуляв з братом у паркові. Обидва, наче р у ­кою, відводили н е тіл ьк и розм ову про. розл у ку, а й дум ку. Онщ е скіл ьки годин . . .Ж о в к л о вж е, зл італ о н а травн ики й алеї листя.. . . Згодом В іктор приліг подум ати . . . Н а своїй подуш ці, підсвоєю ковдрою . С еред своїх кн и г довколо стола . . .Б у в це страх. А ле згодом почуття відстоялися. В иструнчилисядумки.П риємно було н а душ і, що він учора, вдома щ е й н а станції,розвеселив Л ялю , 3 хати, з П олтави, з У країн и вона п о їх ала н етакою сумною, не такою самотньою.Н адвірці в ж е стояв гурт лю дей біля Лю би й Е льки.Люба, розпалена, посм іхалася мовчки. Своїм думкам. А зд а­валося, наче вона ж ар ту вала, кпила з ки слих фізіоном ій мам. Р азочі її зустр іл и ся з Вікторовими. І задум алися.Е лька чекав діла: треба було п ік л у вати ся про двох дам . . . Н ай ­гірш е було з пересадкою у Х а р к о в і!... . . В іктор л еж ав з заплю щ еним и очима у своїй кімнатці. Оп ’ятій бабуся відчинила двері м а м і. . .М ама прийш ла просто ДО’В іктора:— Чого ж тут, власне, хвилю ватися? ! Я т а к дум ала сьогодні... Т и ж їдеш вчитися .. .В іктор щ иро засм іявся. А мамі все н а світі зд алося дурним ізаплутаним . Зіб р ал а в п латочок сльози.А В іктор останню годину пробув у К иєві. Й ому захотілосязн ову п ереж и ти р ан о к у поїзді, до ц яточки звірити в р аж ен н я .. .Треба було в зяти н а облік кож ен п орух душ і й дум ки, к о ж н у тіньу ранковом у вагоні й ж аліб н е п остукуван н я к о л іс .. . Я к пособачомуп окірно бігли тоді вагони серед рей ок до виднокругай н аван таж ен и х товарю г-еш елонів. Я к н ап ер екір цілом у світовірвався кудись збіглий, видно, паротяг!Н а київській станції — несподіване перетворення в краплинку,в п и л и н ку . . . Н а сходах до порож ньої зал і В іктор зупинився, гл я­

48 О Л ЕКСА ІЗА Р С Ь К И Йнув: по пригорщ і лю дей попід віконцям и, ковзьки й п а р к е т . . .Н а площ і так і багряні канни. Н е баченої в ж и тті краси дівчина в трам ваї.П ізніш е з Ніною в університеті. Р и ш ту ван н я н ад головнимвходом. Зай ш ли з л іви х дверей. Сходи, кр у ті й одностайні, попідкабінет ректора. М анастирські коридори. Г орять л ю с т р и . . . Р ап ­том, я к н а залізниці, виринає цілий прогін вікон н а дубовий гайі н а берестки, н а дерев’ян і будки н а дні внутріш нього подвір’яуніверситету.Дрібниці, звичайно, і м едичний огляд, і візи та ректорові, н а­справді, — проректорові. Дурне.Місто, здалося напрочуд ясним. В іктор йото, перш им ділом,трохи удосконалив: продовж ив Х рещ ати к до п лощ і н а В еликійВ асильківській, Вюлодимирську обірвав біля університету. Бо щото за В олодимирська отой милий, ал е провінційний узвіз? !*Н а цей р аз В ікторові ц іл у дорогу, ц іл у н іч в ви ж ався Л ьока.З а к а м ’ян ілий стояв він серед їдальн і . . . А в коридорчикові білястолика-грибка — б а б у с я . . . В здрівався збентеж ений батько напероні полтавської станції. І зап л ак ан а мати.З потяга н а насипові п еред м анастирем т я ж к о було розп ізн а­ти лю дей на ярм арковій площ і н ад річкою . В идно було хусточкин ад головами.*ІП еред Володимиром н а київській горі в ід світан ку х и зу вал о сясонце. Х олодом і ж аром сипав сп озаранку Дніпро.Згодом з ім ли л івобер еж ж я встали ліси.В іктор щ е р аз глян ув довкола і посм іхнувся, я к дитина. П раворучп ар ки н а горах, я к н а хм арах. Л іворуч, з К онтрактам и уцентрі, Поділ долиною —• попід бори й ставки П ущ і Водиці. Асиній рогач Д ніпра . . .З а спиною — кутаста, я к у кр аїн ське м инуле, п лощ а з білиммереж ивом, з золотими баням и С оф ії. Д ва кроки звідси й свічан ад У країною — А ндріївський собор . . .Т а час . . . Т а час було в ж е В ікторові йти.

б о г д а н б о й ч у к : Д В А П О Е Т ИЕКСКУРС ПЕРШИЙЗаїки приступимо до обговорення двох поетів — Івана Драча таВасиля Симоненка, — спробуємо дуже загально накреслити перспективутворчого росту і шукань української поезії (на тлі розвиткупоезії західньої) і встановити приблизне місце молодих поетів радянськоїУкраїни.На ґрунті, який старанно зораїли і підготували Шевченко, ЛесяУкраїнка, Ф ранко (і дещо оновили та освіжили так звані модерністи— хатяни, молодомузці — в початках нашого століття), — вирісмалого маштіабу літературний ренесанс, який почався з; відновленнямдержавности в 1917-18 pp. і насильно обірвався в початках30-их років.(Називаємо його ренесансом малого маштабу, бо два поети, Тичинаі Бажан, без жодного великого прозаїка, без доброго новеліста,хоч би навіть величини Коцюбинського чи Стефаника, і без доброгокритика, величини, скажім, Еліота, — ренесансу, в 'кожному значеннітого слова, не творять).Де літературне піднесення 20-их років ми вважаємо початкомсправжнього українського модернізму, який зв’язаний зі іменами Тичиниі Баж ана в поезії, Л. Курбаса в театрі, М. Куліш а в драматургії,Хвильового в прозі, Довженка в кіно. Процес цей насильнообірвала радянська) влада в 30-их роках і Е п х а л а всю творчістьв Прокрустове ложе сюцреалізму, обтинаючи не тільки ноги, руки, —але й голову, тобто силоміць усуваючи з мистецтва той основнийпринцип, що творчість кожної людини) мусить мати) відмінний стильі відмінний духовий світ. Таке встановлювання якихнебудь офіційнихнорм — це вияв антиітворчий, це присуд на повільну смерть.На щаістя, літературні явища ніколи! не проминають безслідно.Ця стаття є записом доповіді про творчість двох поетів, що була виголошенастудентам Ратґерського університету 6 лютого 1965. Друга частинадоповіді, про В. Симоненка, була пізніше поширена і відчитанана літературному вечорі, присвяченому пам’яті В. Симоненка, який уладилиДослідне товариство «Пролог» та Об’єднання українських письменників«Слово» 28 лютого 1965 в Нью-Йорку. Вечір відкрив голова«Слова» Г. Костюк, загальну характеристику творчости молодих радянськихпоетів дав поет Б. Кравців, а твори В. Симоненка читалиОлімпія Добровольська та Йосип Гірняк. Доповідь «Два поети» друкуєтьсяскорочено; звертаємо також увагу, що вона була писана для слухача,тобто в популярному, не чисто аналітичному пляні.

60 БО ГДАН БО Й Ч У КЛанцюг розвитку українського' модернізму перекинувся через кордонипо цей бік і виявив себе в творчості Богдана І. Антонича, ВадимаЛесича, деіякиїх членів літературної групи, зв’язаної з Праггою; пізніше в творчості Тодося Осьмачки (який належав до поетів20-30-их pp. і якому пощастило вирва,тиіся через кордони),Василя Барки та, нью-йоркської групи. Цей процес, характернийзвільненням ітворця від всяких встановлених форм і вимог, невпиннимвідкриванням нових поетичних світів, руйнуванням зайвогоі будуванням нового', суб’активізацією, — почався, в нас пізніше,ніж у Франції (Бодлер, Рембо) і майж е одночасно із подібнимипроцесами в Італії (Монтале, Квазімодо', Унґаретті), Еспанії(Хіменес, Льорка, Александре), в Америці (Павнд, Еліот1, Каммінґсі)та з великим суцільним: процесом відродження в Південній Америці(Уїдобро, Неруда — в Чіле, Хорхе Люїс Борхеїс — в Аргентині, Каргрера Андраде — в Еквадорі, Друмонд де Андраде — в Бразілії,Евґеніо Фльоріт — на Кубі, Отер о Реїче — в Болівії, ОктавіоПаз — у Мехіко, якщо1згадувати тільки деякі, не обов’язково' провідніімена). Український вклад у цьому загальному процесі часомслабший, часом1 сильніший, часто рівноцінний творчості їхніх західніхколег. На всякий випадок у світовій літературі немає нічого1подібного до творчости Тичини, Бажана, Антонича, Барки — а цеговорить дуже багато.Як було сказано, в мистецтві ніщо' не1 вмирає. Без уваги наПрокрустов© ложе, в 60-их pp., коли почали розсипатися гіпсові,мумії, відродився процес, придушений в 30-их pp., у творчості відомихпоетів шестидесятників; а сьогодні на Україні є вж е біляста наймолодших адептів поезії. І якщо ми зробимо спробу встановитимісце1 поетів-шестидесятників у цій перспективі, то воно будеближче до процесу 20-их pp. Ці молоді поети, можна припускати,формувалися на творчості раннього1 Бажана, Тичини, Плужника.Можливо', на поезії Пастернака; пізніше домандрували доних, бодай фраґментарно, Антонич, Льорка, ш Неруда, може, польськіпоети модерністи;. У шестидесятників помітна свобода у вж и­ванні поетичних засобів, праця над індивідуальним обличчям у стилі,акцентування метафори, оновлення ритмічної конструкції та свіжаріима (дещо з цього самозрозуміле в нормальних умовах). Не можнаще тут говорити про суцільну метафорну архітектуру (як от1у Барки,Ацдієвської, Ю. Тарнавського'), не видно ще музичної дисонансноїкомпозиції, не розсунені ще творчі можливості До' меж надреального',несміливі щ е інновації в ритмічній композиції. В) деяких останніхпоезіях шестидесятників помітний навіть схил униз, витворюєтьсявраження, що поети, відірвані від основного' річища світової поезії,також під, офіційним тиском, відчувають брак перспективи. Винятоктут становить Іван Драч. А спроби наймолодших поетів дуж е щене довершені, тут можна хіба, говорити покищо' про можливості, австановлювати їхнє літературне місце ніяк, не можна. Таке загальне

Д В А ПОЕТИ 51омісцевлення було потрібне1, бо наш а еміграційна критика хапаєявища, з загального процесу, роздуває їх, замазує чисто творчікритерії і вартості. Але тут треба, теж підходити з християнськоюміркою милосердя, бо критика, ця не далеко зайшла від норм: 20-ихроків (один вийняток і тут є).ЧАСТИНА ПЕРШАТепер! приступимо до (знову ж загального) розгляду творчостиІвана Драча. Народився Іван Драч 1936 року, а в 1962 — вийшла, йогоперш,а збірка. «Соняшник». Тепер поета майж е не1 друкують, запланованудругу його збірку не випустили. Загальне визнання і місцев літературі здобув собі Драч феєричною трагед;ією «Ніж у сонці»,що друкувалася в «Літературній газеті» (18. 7. 1961). Поему цю дозбірки] не пустили, включили тільки розділ «Похорон голови колгоспу».Дійство, поеми «Ніж у сонці» відбувається на. сцені нашої доби,де «чорний рак водневих вакханалій» роз’їдає серце п’яти материків,і поет, з духовим благословенням Сковороди, вибираєтьсяв галактичну подорож від гливкого боототіаі свого села до «сивоїпечалі Козерога» (чиї навпаки). В поїзді вечором заходить доі ньогочорт1 «із пляшкою холодної мадери, у чорному плащі» і бере йогов мандрівку через пекло, сучасности. Отож ідуть вони зовні нібиідилічним світом (де «тополь дівочиїх. золотисті стріли тримали сонценад блакитним небом», біліли] хатки і хлоп’ята котили колесо),аж нараз сива божевільна ж інка вибігає з хати і просить їх увійти,бо «бригадир, загордився, не (вітають люди», і вона самотня. Вонарадіє, що синочки її всі сьогодні вдома. Але, увійшовши, поет побачив«три ложки три виделки, три тарілки — і жодної душі».Тільки собака, і кіт хлепталиі драглі, а стара! магги) пріиіпрошуваліа:Ой діточки, синочечки малі,Ну випийте, краісивчики ласкаві, —і підносила чаркиї собаці, котові й півневі. Опісля стара піш ла вбожевільний танок кругом плянети стола, а —Три козаки ридали над староюІ не моглиі зійти з кривавих рак.Той під Берліном, той в сніжнім завоюДесь, під Варшавою, а, третій ніби: самОд, чорної наруги в тридцять, сьомім.Всі пропали. В наступному розділі поеми «Похорон головні колгоспу»поет з чортом ідуть за, труною, з людьми, і померлий востаннєпіднявся в домовині,

62 БО ГДАН БО Й Ч У КРукою сперся на ребро гембльоване,В ребро ж иття втиснув востаннє руку.І смерть прокляв очима і губами.Глянувши на пройдений шлях, голова колгоспу шкодує, що невсе було зроблене як слід, що багато не дороблено, не довершено(як звичайно в житті буває); йому й по смерті болиїть убогість Гапчиноїхати , п’яний Степан, в смуток якого він не увійшов душею,те що не вііддав достатньої любов и Марині та ін. Від цих чорнихдраматичних картин поет відхиляється на хвилину до побутовоїкартини весілля в розділі «Невидимі сльози весілля», де дає веселішийнастрій жвавою ритмічною композицією (хорей), дещо погіднішими(метафорами, суміжним (іаіа, бб) римуванням, і навіть звнутрішніми римами:............................ Пахне кропом в хатіКукурікають на стінах півні пелехаті.Вітер голову просуне, візьме руки в боки.Пронесеться з сватом Гнатом вивертам високим.Але це була тільки композиційна павза, поет зараз ж е наводитьтугу і плач молодої, скрипки-Соломії:Несу я ніжність у світи жорстокі,Її бджолою брала я з століть,Щоб в ці скажені і трагічні рокиКоханому хоч хвильку пробриніть.Тут рукою жінки подає поет ніжність, людяність, лірику, мрійністьі мистецтво, — як лік і полегшу на жорстокості, на нелюдяність,на хабарництво, де шлюбну постіль стелять грошима, наті «золоті п ’явки», що ссуть кров людської душі.Кульмінується перша частина поеми розділом «Українські конівад Парижем». Цей розділ — мовби метафорна історична синтеза,від прадавніх часів, коли «шугали тут жар-птиці, із глини ліплені,пропечені вогнем», через часи, коли степом (ніби тілом поета,якого в якійсь сюрреалістичній метаморфозі прадревній глинянийкінь перетворив у степ) мчала «орда іржава, буйна і розхрістана»,коли Бористеном гнали «в розпалі шаленім» орди, — аж до сучасногоПарижу, символу сучасного мистецтва (порядком цієї ж сюрреалістичноїкомпозиційної логіки, поет з ходом століть проходитьвідповідні метаморфози і вкінці проростає палацами, халупами, мостамиПарижу, і Сена пробігає навскіс по ньому). І тут на цьомувічному скитському коні (символі творчої тяглости і блиізькости ЛЮ­ДИНИ з людиною через мистецтво) їде Пікассо. І саме Піка,осо, богові,творцеві, майстрові, який з глини коней викликає і в якого

Д В А ПОЕТИ 53у печі воли ремигають, — простягає Іван Драч руку, до ітієї містеріїтворчости, незагнузданої, волею багатої, яка перескакує черезбюрократів, у Парижі і в Москві однакових. На закінчення поетпереводить погляд у майбутнє і метафорно висловлює віру в мистецькийі культурний ренесанс, в оновлення духов ости світу зУкраїни:коні... Незгнуздані і волею багатіВкраїну мчать на вицвічених гривах.Як задні ноги — біля стін Софії,Стрибок — передні на столі Амаду.Ця віра в потенційні можливості української духовости ІванаДрача співзвучна і з нашими тут' думками, які ми не раз висловлювали,базуючись на аналогії Мехіко і південноамериканських країн.Перша частина поеми «Ніж у сонці» являє закінчену цілість підкожним оглядом, і появу другої частини — композиційно не згармонізованої,де різні елементи, особливо' публіцистика, звідомленняі (т|. д., вириваються з цілости — тяж ко пояснити. Хібащо требабуло дотриматись принципу: ставити свічку Богові й чортові.Ми зупинилися довше на змісті поеми з трьох причин: щоб, вж и­ваючи цитати) з поеми, дати загальну уяву про стиль поета; щоббезпосередньою аналогією ствердити, що Драч є поетом-мислителем,його образи і метафори розкривають цілі філософські структури;та щоб продемонструвати, як поет з різних композиційних елементівбудує завершену цілість.Ритмічна будова поезій Драча не вишукана, поет вживає прийнятістопи (ямб, хорей, амфібрахій, анапест) і тільки часом на закінченнярядка другий чи третій пеон. Місцями, де загальна композиція цьоговимагає, поет стилізує під народну пісню* («Ой сини, синочечки,славні огірочечки» чи «Так квилила, так тужила, сльозою росила»)або під розповідну ритміку («Баляда про випрані штани», «Балядапро дядька Гордія» та ін.).Строфіка в нього теж не вишукана, залюбки вживає він чотирирядковістрофи), пов’язані римами абаб чи аабб. Але якщо характервірша того вимагає, поет не вагається знехтувати строфікузовсім або перейти на вільнішу строфічну конструкцію. Рими внього добрі, але Драч не робить вишуканість рим основною ознакоюсвого- стилю (хоч вишукані рими часто вживає: тривожна —бездорожжя, пахучі — закрученим, триста — розхристана, розгублено— ніжногубого). Акцентує І. Драч і робить основною ознакою свогостилю образи і метафори (Надії бубнявіють цвітом вишні,пилюка зір, пшенична ласка, рубцями ран закутанадуша, чорнобривий спів, зіпершись на печаль);також ознакою його стилю є драматична ваговитість слова і вислову,що місцями нагадує Миколу Баж ана і рідко експресіонізм, всесвітню

54 БО ГДАН Б О Й Ч У Кпечаль Тодосія Осьмачкн:І прошептав: до Третяковки ниніТака печаль долинула звідсіль,Що демон всіє розкидав на картині.Скаля почувань і настроїв в поетіа дуж е широкіаі. Вона вміщує всобі музичність, ліризм, злагоду, як от в поезії «Лебединий етюд»:Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари синіІ ДИХНИ' наді мною летким лебединим крилом.Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи! твої дитинні.В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.Або в поезії «Подільський етюд» з зажурою вечора:Обмолочений день спочив а,Міліє кріп в запахущім окропі,І на хмарі пливе на жниваМісяць — Кармель зі тавром на лобі.Поет висловлює чорний драматизм життя, наприклад у «Баляді продядька Гордія», де він ніби пальцями торкається живого життя, збуднями, смертю, вагітністю, зрадою. Ритміка тут тяж ка, слова падають,як камінь, нема місця ніа рими і строфи. Ось картина, якдядько лупить ш кіру цапа:Ш кіра паде на дзвінке круторіжжя.Кує чоловік кулаками по ребрахІ чорними кудлами грізно киває мені.Спить вагітна дочка його,Розкинувши зморені руки до Казахстану., Розкинувши чорні коси іі чорні мрії.Драматизм тут! щ е посилений звуковою композицією, згущеннямприголосної «к», яке повільно' спадає, і приголосної «р», згущенняякої зростає. Тут1з усією силою віддано той трагічний ш лях людини,індивідуальности до суті, до> правди, де на цьому ш ляху тільки часомлюдина буває на «відстані серця» від тієї єдиної «озонної Правди»*Такаї ваговитість і твердість характерні теж для поезії «Баляда доьроги»,яку Іван Драч присвятив М. Бажанові:La strada, як шабля, врубалась у ніч —Крицева, вИгинастіа, люта.А вітер чикрижеі аж ріж е з узбіч,Порвавши маслинові пута.

Д В А ПОЕТИ 55В поезії «Слово» Драч говорить такими рядками про поетичнеслово:Віізьми його, не дай на зваду славі,А по-спартанськи — босим на мороз,Туге од сонця, чорновелиічаве —Воно повисне буйним: гроном гроз.Це до великої міри самохарактеристика.Тяж ко сказати, як постелиться поетична доля Івана Драча, особливов такій собачій дійсності, в якій поетам доводиться тепер жити,— але вж е сьогодні можна сказати), що перед нами поет1з великимиможливостями.ЕКСКУРС ДРУГИЙДосі тяж ко було дати! характеристику творчости Симоненка, бойого за ж иття мало друкували, а вірші, друковані в ж урналах і вдругій 'збірці посмертно', давали викривлений образ поета, бо їх благословеннацензура (як все ще чомусь конечна в країні «свободи,»людини і «свободи» творчости, як нас тут1упевняють) міняла, викидалацілі строфи, рядки, словіаі. Ось як з синівською любов'ю висловлюєтьсяпро це сам Симоненко в щоденнику:«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органистали ще бездарнішими і зухвалішими: ,Літературна Україна’ каструємою статтю, ,У країна’ знущається над віршами. Кожний лакей робить,що йому заманеться. Як тут1світитися вдячністю, як не молитисящодня й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. Доцього можна щ е додати, що' в квітні були зняті мої вірші у ,Зміні’,зарізані (?) у ,Ж овтні’, потім прийшли гарбузи з ,Дніпра’ і ,Вітчизни’.Ай, ай, ай, весело! Всі ми під пресом,Так воно треба задля проґресу».Ми, так парафразуючи, дозволимо собі продовжувати: до цьогоможна ще додати, що й після смерти кастрація віршів Симоненка неприпинилася. Ось кілька зразків її: у вірші «Є тисячі доріг» пропущеноцілу третю строфу, у вірші «Дума про щастя» змінено п ’ятийрядок (без всякого глузду) та сімнадцятий рядок, викинено сьомустрофу (в якій є іронія на офіційну плакатність і банкрутство' їхніхідей), тіаїкож змінено' два останні рядки, з: «щоб поменш© такогощастя на радянській землі було», на «щоб поменш© важкого щастя...» і т. д., тобто з невдоволення з цілої радянської реальностироблять ТІЛЬКИ те, ЩО' поет, мовляв, хоче, щоб' людям просто легшежилося. Поезії «Ґранітні обеліски)...» , де є також такі рядки:

66 БО ГДАН БО Й Ч У КУже народ — одна суцільна рана,Уже від крові хижіє землядано назву «Пророцтво 17 року»; тут тяж ко знайти логіку, бож таканова назва може комусь сказати, що такі неприємні картини стосуютьсядо часів революції; іншим, що якраз здійснилося пророцтво самостійницькихсил 17 року. І може бути неприємніше самому цензору.У вірші «Перехожий», який Симоненко присвятив Ліні Костенко,потоптано волю покійного поета і присвяти не подано. Звичайно, причинмистецьких тут дошукуватися не треба, ім’я Ліни Костенко звучитьевфонічно і згідно з законами всякої естетики:; може, не звучитьдобре для офіційного вуха, яке функціонує за іншими законами акусстикиї;вірш з присвятою був би заясний і забагато казав би про долюпоета у «вільній» У країн і. . . У вірш і «Одинока матір» у дванадцятомурядку змінено «хоч наречений твій ще не зустрів тебе» на «хочнаречений твій ще не знайшов тебе» — це виглядає як оборона моралі,бож як вагітну 17-літню матір не зустрів ще наречений? .. Не мисленнев ідеальному радянському суспільстві. Також в останньому рядку«Благословив розстріляний народ» пропущено слово «розстріляний».У поезії «Може так і треба» викинули першу строфу, що засуджуєпадання на коліна перед геніяльними людьми, — це робить враження,що якраз наїдання на коліна є згідно* з офіційними' «мистецькими»принципами. . . У вірші «Задивляюсь у твої зіниці», який має 8 строф,викинули 4 строфи1! Це сталось 1964 року не за Сталіна, ніби в країніпошани до волі, до людини, до творчости її.Таким чином цензура офіційно підкреслила значення ідей Симоненка,призналася офіційно до тих закидів (холуйства, народнихран, розстріляного народу, що гуде боротьба з ними за ж иття і праваУкраїни), які поет висловлював без наглядно точної адреси. Не будуперераховувати десятки менших змін, майже в кожній поезії, бо ціречі поза мистецтвом, але говорити про них все таки треба, навіть вЮНЕСКО, навіть на міжнародному літературному полі, бо вони загрожуютьсмертю самому мистецтву, — не згадуючи вже, щ о цеплювання на пам’ять померлого поета. Далі перефразовуючи, скажемо,що до* цього можна ще додати, що в Києві в глибокому смуткувідзначено посмертне 30-ліття з дня народження поега; можна щедодати, що запрошено до участи в урочистостях його старенькуматір; ще можна додати, що останню збірку «Земне тяжіння» висунутона Ш евченківську премію *) (ми від нашого видавництва додамоще збірку «Берег чекань») — і образ всієї блатоденственної атмосферибуде повний.*) Тим часом як стаття пішла до друку, надійшли відомості з Києва,що Симоненко нагороди не дістав. Ред.

58 БОГДАН БОЙЧУК.не доводилась часто бувати). Легкою весняною мелодійністю, якаперекликається з мелодійністю наших старих пісень, і чистотою почуваньвизначається вірш «Ой, майнули білі коні», в якому поетпростеляє свою любов:Впала з воза, моя, мрія,Пішки йде до тебе.Знаю, дійде, не охляне,В полі неї зачахне . . .Світ твоїми, моя люба,Кучерями пахне.Проста, не вишукана строфіка з чергуванням, чотири- і тристонпових рядків дуж е загрозлива, поетові дуже легко з ’їхати на, звичайнуколомийковість або псевдонародну поезію. І таємниця в тому,що Симоненко, вплітаючи такі ж гармонійні метафори або тільки натякиїна метафори, підносить цей вірш на площину мистецтва. Цеякраз ітіа таємниця, яка робить з людини поета,. До цього лагідногосвіту належить ще вірш «З вікна», в якому поет віддає свою творчуувагу красі природи:Синиця в шибку вдарила грудьми.Годинник став. Біліють німо стіни.Над сиінім смутком ранньої зимиПринишкли хмари, мов копиці сіна.Пливе печаль.Тут риггміка дозріла, вона вж е є виявом творчого характеру псиета, вж е помітний контроль над; звуковими елементами (хоч би «с», якепід кінець строфи проходить модуляцію через «з» і кінчається тимж е тоном, що почалося). Згадаємо ще вірш «Я тікаю від себе, відмуки», який також, належить, до того ж світу (тут1інтимне вглибленняпоета в себе), вірш цікавий інструментацією з рефреном «папоротьснігу»; сюди також належить вірш «Самотність», де поет виявляєпочуття, співзвучні з назвою вірша. Тут1 добра, вгармошзованістьм,етафор> і цікава! рщгмічна будова:Часто1 я 'С ам отн ій , ніби Крузо,Виглядаю з-за обрію кораблів.І думка безпорадно грузнеВ клейкім баговинні слів.Світі поезії В. Симоненка — це той звичайний земний світ, щоіснував круг нього — з дітьми, з коханням, кривдою, стражданням,порожнечею, безглуздям і хвилинною’ радістю. Найцінніші й

Д В А ПОЕТИ 59най б л агоіроідніші в цьому світі для поетіаі булиі: людина і любов дожиття. Це1 м ов би другий вимірі його творчости. Наснажену драматизмоматмосферу, в якій відчувається якась зловісність, жах, погрозин а людину, віддано в одній з найкращ их поезій Симоненкіа«Впало сонце в вечірню куряву», яке вісе таки кінчається світлом надії:Та встає перламутровий ріанокК різь холодний і злобний рев,І проміння зализує раниВ закатованих ніччю дерев.Ця строфа, може послужиїтіи прикладом, як згадувані вже поетичніІзаєоби перетоплюються в миістецьку цілість, на, твердийуж е ґрунт, на якому можна класти основи власного стилю. Любові співчуття ДО' людини (точніше до людини села, яку Симоненко найбільшашанує) повторюються і проходять через усю творчість поета.Ось образ такого співчуття:З тітки полум'я сон злизало,Тітка гладить рукою глек,Теплий ватяник зав'язалаНа застуджений свій поперек.Це з поезії «Піч» (теж одна з найкращих), що починається такоюметафорою': «Лиже полум’я жовте черево, важкувато сопе димар»— у таких місцях Симоненко наближається до меж досконалости.У цьому вірші не тільки метафора, алеї ваговита урочистаритміка, добір тяж ких (як і доля тітки) приголосних, — повнотоюгармонізують з глибиною почуттів і думки. Якщо людина стала об’­єктом любови поета і об’єктом; його творчости, то він; {не міг задушитив серці найосновніше і найвище для всякої людини: почуття,що кожна людина — це) окремий відмінний світ1:Б о ти на землі — людина.І хочеш того чи ні:Усмішка твоя — єдина,М ука твоя — єдина,Очі твої — одні.Іншими: словами, індивідуальність від початку, індивідуальністьдо кінця. І всякі колективні теорії з масою- народу зі якимсь зам азанимспільним: обличчям, —

60 БО ГДАН БО Й Ч У Кгіці, історія, як на глум, повторюється, і мусять також повторюватисьШ евченки (у відмінній площині, зрозумілої, у відмінній перспективі).Починає Симоненко в тій ж е точці виходу, що й Шевченко',стилізуючи: навіть першу строфу поезії «Курдському братові»під Кавказі:Волають гори, кровію политі,Підбиті зорі падають униз,В пахкі долини, зранені і зриті,Вдирається голодний шовінізм.І кінчає іт'ією ж шевченківською концепцією боротьби:Не заколисуй ненависти силу,Тоді привітність візьмеш за девіз,Як упаде в роззявлену могилуОстанній на плянегі шовініст.Співзвучний також Ш евченкові образ матері селянки, «дояркицієї щасливої», в якої «руки й ноги вночі гудуть» і як а через весьтой газетний галас:Будить дзвоном дійниці село,Щоб поменше (такого щастяНа Радянській землі було.Мотиви) протесту проходять дуже сильно і драматично в поезії«Злодій», «Дума про щастя», «Некролог кукурудзяному качанові»,«Брама», (де нові жертви «кидають під, мури з тряпкою брудноюна очах»), «Гранітні обеліски» й ін. Як Шевченко, Симоненко зумівцей публіцистичний матеріял (а він дуже невдячний) лереггворититаки в поезію. Хіба не перекликається століття «Кобзаря» з нашимстоліттям в оцих рядках:Коли б усі одурені прозріли,Коли б усі убиті ожили,То небо, від прокльонів посіріле,Напевне б репнуло від сорому й хули.Для таких рядків треба таки поета.

р м а н у і л Р А Й С :ПРАВИЙ ТА ЛІВИЙ УМОНАСТРОЇВ ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ(Закінчення з попереднього числа)4Приклади до всього сказаного знаходимо ми, зокрема, й у мистецтві.Як ми вж е вказували, однією з первісних (дедалі більш вилинюючих)властивостей лівого умонастрою було прагнення до новизни.У принципі це прагнення слід визнати здоровим. Не тому, щобзадля зручности треба було прорубати діру ззаду в черепі й вставититуди третє око, на той випадок, якби хтонебудь здумав показатимені за спиною язика, — ані тому, щоб замінювати дані Богом ногишвидколинним автомобілем. Прагнення це здорове тому, що духовілюдському від природи не призначено ніяких меж і що кожній людиніхочеться бути царем усієї світобудови. І це бажання — такожпозитивне. Усе завдання тільки в тому, щоб людина не утискаладругу. Завдання це я не вважаю теоретично нерозв’язним.Тільки йшовши шляхами ще ніким не звіданої новизни, людинарозв’яж е всі завдання, що стоять перед нею, навіть такі, про яківона зараз і мріяти не сміє: і безсмертя всіх живих, і воскресіннявсіх мертвих, і максимуму інтенсивности всіх своїх переживань таоб’єму всіх своїх сподівань.Заради цього мистецтво почало шукати новизни в усіх розумінняхі в усіх напрямах. Воно — головний розвідувальний стан людства.Щойно по його слідах спрямовується наука й усі інші видилюдської діяльности.Тим то цілком природно, що передове, скероване у майбутнємистецтво побачило у лівій революційній політиці, яка теж проголосиласебе «передовою», свого природного спільника.Після розгрому Паризької комуни Артюр Рембо вибухнув гнівним,одним із своїх найкращих, віршем «Paris se repeuple». Співчувалиреволюції також Ван Ґоґ, Андрій Бєлий, а можливо так само, щонапочатку й Павло Тичина.Але... поети й мистці часто-густо у практичному ж итті — людивельми наївні. Вони, звичайно, це й самі знають, та й це їм не накарб будь сказано. Бо ця їхня надземність раз-у-раз дозволяє їм

62 ЕМ АН У ЇЛ РА Й Сбачити далі і ясніше, ніж тим, хто по вуха занурений у буденщину.До того ж буденщина бакалійної крамнички менше відрізняється відбуденщини ради міністрів або університетської лябораторії, ніж тозвичайно прийнято гадати.Усе ж таки, наслідком своєї життьової неспокушености, а частотакож і браку часу, щоб придивитися до справжньої сутности й доприхованих намірів тих або тих політичних рухів, численні передовімистці й по сей день не помічають оту, вказану нами, реакційністьреволюціонерів. Так, реакційність революціонерів, хоч і якимпарадоксальним здалося б на перший погляд це словосполучення.Обмеживши себе виключно границями розуму, революція тим самимутратила здатність вести людство до безконечно нових та безконечношироких обріїв. Монополія розуму позбавляє людину можливостикористуватися з усіх інших пізнавальних та творчих можливостей.Ні одне з великих відкрить і творчих досягів людини не булологічним висновком з того, що вж е попередньо існувало. Це булознаходження нового, ніколи ще не бувалого у недосліджених іраціональнихглибинах власного людського Я. Абож воно було неначепідслухано звідкись іззовні. Навіть сам Троцький, якого аж ніяк неможна запідозрити у недостатній відданості марксизмові, оповідавце про себе у своїй книжці «Моє життя».Обмежуватися розумом це все-одно, якби людину обмежити самимзором. Хоч і який великий цей дар, хоч і яка сумна доля сліпця,що його позбавлений, проте, якщо б люди заради зору зреклися всіхінших дарів, якими їх наділив Бог, то ані музика, ані філософія,ані навіть, приміром, архітектура не могли б існувати — з-за бракуабо з-за нехтування слуху, розуму чи рук.Зводивши людські здібності виключно до розуму, точніше — дорозсудку, революція надзвичайно збіднює людину й тим самим обмежуєїї ш ляхи в майбутньому. Вона робить людське ж иття сірим інудним, одноманітним і безрадісним.Не можна також забувати, що застрільники революції з найголовнішимиіменами, як от Писарєв або Чернишевський, ненавиділимистецтво (щоправда, вони в ньому нічого й не розуміли, а прагнулитільки так або так використати його у своїх цілях).Ось цього багато хто з мистців і не помічає. Тим то вони раз-у-разі бувають присилувані до гіркого розчарування. Що російська революціязробила з Блоком і Бєлим, з Мейерхольдом і Хлєбніковим,з Тичиною і Хвильовим, які всі були ліві й революцію радісно вітали,— загальновідомо. Але я також пригадую, як спантеличені буличеські письменники після приходу комуністів до влади в їхній країні.Від самого початку свого незалежного існування чеська інтелігенціявідзначалася крайньою лівизною. Під гуманним правліннямспершу Масарика, а тоді Бенеш а вона ніколи не скнарила симпатійсупроти всього передового, в тому числі й особливо супроти СРСР.

П Р А В И Й Т А Л ІВИЙ УМ О Н АСТРО Ї 63Тому в творчості головних чеських письменників та мистців заперіоду між обома світовими війнами панувало поєднання вельмисміливих стилістичних шукань з явним і відкритим прославляннямусього радянського.Не буду вж е й говорити про таких теоретиків, як Зденек Неєдли,вельми впливових і не позбавлених справжньої культури. Але йпоети, як от1 їрж и Волькер, Незвал, Галас або Голан, прозаїки, якот Ольбрахт або Ванчура, мистці, як от Купка, Кубін чи Каре, таксамо були доброзичливі супроти всього компартійного. Що ж додіячів театру та кіна, то вони були комунізанами сливе всі без винятку.Усі вони й численні інші, менш видатні, мірою сил сприяли захопленнювлади комуністами, повнотою переконані, що тільки тепері почнеться у Чехо-Словаччині безмежний розквіт передового мистецтва.Та як тільки влада Готвальда і компанії будь-як зміцнилась,їм було заявлено, мовляв, віднині на майбутнє вони повинні цілковитовідмовитися від усіх цих своїх «буржуазних» звичок (владааніскільки не бентежилася лаяти їхні передові шукання й дерзання)і слідувати соціялістичному реалізмові за славним прикладом і зразкомїхніх радянських попередників, як от Федора Гладкова чи ВсеволодаВишневського. Неслухняним ж е загрозили з усією виразністю. . .Над сумним прикладом чеських співбратів не завадило б замислитисьі таким большевиїзуючим прославленим: мистцям, як ПабльоНеруда, який оспівував Леніна з чудового чілійського далека, абожяк Пабльо Пікассо, який не потрапив у концентраційний табір потому, як його портрет Сталіна не був схвалений «компетентними партійнимиінстанціями».Повчальний також приклад сюрреалістів. Ця група від самогосвого виникнення заходилася сполучувати несполучне: анархічнусводобу позасвідомого з нелюдською логікою революційного автомату,від якого вони наївно очікували необмеженого розкріпачення скутихіснуючим суспільством стихійних сил. З перших ж е кроків їхніш ляхи виявилися суперечними. Вони намагалися досягнути свободичерез науку, забуваючи, що вона такий ж е самий продукт суспільства,як і поліційний реґлямент або буржуазне моральне лицемірство,ба — либонь ще більш затискуючий і незручний, особливо якщовзяти до уваги дедалі зростаючу загрозу поневолення людини машиною.Вони пішли шляхом психоаналізи та марксизму. Я покищо небачив, щоб психоаналіза породила сильні, своєрідні, творчі особистості.Її результат звичайно зводиться до чогось середнього, м’якого,слухняного, кволого, радше хитрого й податливого, ніж самостійногота енергійного. Психоаналіза радше приборкує підсвідомість,ніж мобілізує її.З другого боку, досвід російської революції, на службу до якої

64 ЕМ АНУЇЛ РА Й Свони поспішили себе поставити з беззавітною відданістю, також принісїм чимало розчарувань. Першим відійшов славетний поет і драматургАнтонен Арто. Засновник сюрреалізму Андре Бретон і найвидатнішийз висунутих ним поетів Бенжамен Пере були настількичесні, що визнали свої помилки і замкнулись у троцькізмі. Головноюзаслугою Бретона залишається його невтомна, нещадна й сміливаполеміка проти совєтчини, поготів діяльна, що комуністи таїхні попутники не сміють запідозрити його ні в якому «капіталізмі».Тож так і лишилось їм перебування в гіркій самотині троцькізму— рід сучасної «вежі з слонової кости». Це чисто теоретичне умоглядіння,але1розійшлося з дійсністю.Але справа стоїть ще серйозніше.Якщо Лесеві Курбасові або Хвильовому, Хлєбнікову або Міхоелсовідовелося вибирати між мистецтвом високого лету та фізичноюзагибеллю, якщо Тичина або Довженко, Бєлий або Прокофьев не витрималинерівної боротьби і все таки загинули, кожен на свій рібтрагічно, то адже ніщо не силує Неруду, Брехта, Араґона або Пікассотворити не так, як вони того бажають.Скажімо, Довженко був позбавлений будь-якої фактичної можливоститворити так, як він бажав і розумів, і через те інколи опинявсянижче від свого гігантичного зросту, як і Рильський, як і внівецьвимотаний Тичина. Але чому ж згадані, забезпечені творчим добробутоміноземці раз-у-раз свідомо потворять свою творчість — надогоду чому, кому?Говорити про спокусу грошей, почестей, Грандіозної реклями таінших земних благ либонь буде не завжди правильно, хоча й усеце, безумовно, відограє чималу ролю.Але ось узяти хоча б Неруду. Він здобув собі світове ім’я збіркоювіршів «Residencia en la tierra» («Перебування на землі»), сюрреалістичноюз погляду стилю і безмежно барвисто-фантастичною щодовтілення.Охоче припускаю, що агонія республіканської Еспанії, де він бувчілійським консулом, під ударами генерала Ф ранко привела йогоу табір комунізму і що сталося це щиро. Та все ж таки цікаво, щовірші, написані ним на ці теми, які становлять третину його збірки«Tercera residencia» і особливо розділи «Еспанія у серці» і «Пісня Сталінградові»,з мистецького погляду куди слабкіші, ніж перші двічастини.Щ е слабкіше вийшов сливе повнотою інспірований партією збірник«Canto general» («Пісня всіх»), що з нього — десь на 400 сторінок— врятувати можна хібащо декілька описів природи. Ця книга —пустеля. Після її появи особисто я вважав, що Неруда як поет скінчивсябезповоротно.Але ось я помилився. Те, що я побачив, побачив і сам Неруда,мабуть слідом за більшістю критики та публіки, які навіть булисупроти нього доброзичливі. Після цього досвіду він усе таки знай­

П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й УМ О Н АСТРО Ї 65шов у собі силу повернутися до первісних джерел свого надхнення:до стихій природи — вогонь, вода, земля, повітря, світ рослин ітварин, ф антазія (і метафора. Тоді він створив нові, зріліш і книги,які роблять його либонь найбільшим поетом еспанської мови; всіхчасів і народів. Нічого не втративши з своєї метафоричної сміливости,він дійшов до своєрідної клясично-кришталевої прозоростита легкости — у гігантичних полотнах великого дихання, по 10, 20і більше сторінок кожне. Його творча ф антазія справді не знає ніякихмеж. Особливо разючі його об’ємні «odas elementales» («стихійніоди»).Усі ці нові твори підкреслено модерні стичні, а соцреалізм уних і не ночував. Щоправда, Неруда вважає за свій обов’язок відчасу до часу то похвалити Леніна, то лайнути «капіталістів», тоякнебудь інакше зробити комплімент компартії. Але це вже робитьсятільки зрідка і майже не порушує загального враження справжньоївеликої поезії грандіозної зображувальної сили.Спитати б, як то можливо залишатись переконаним комуністом,переконавшися на власному досвіді, що соцреалізм не тільки несприяє зростанню обдаровання (отже — він пов’язаний з брехнею),а й, навпаки, він його душить, а при тому не приносить навіть іістотної користи для «справи»?Доводиться нам припустити думку, що Неруда кривить душеюзаради життєвих переваг, пов’язаних з перебуванням у партії: справжні,гарні вірші для особистого задоволення й для світової слави,а зрідка покиви Леніну — заради збереження партійних ласк. ЩирістьНеруди тим більш сумнівна, що рідкісні його теперішні партійнівисловлювання завжди з мистецького погляду набагато слабшівід його істотної теми: захват природою, любов’ю до ж иття й багатоманітністюсвіту.Для нас важливо ствердити, що найбільший з нинішніх поетівкомуністівтак само усвідомлює брехливість комунізму, як і ми зв;ами. Тільки що він воліє до- пори, до часу, керуючися засадами здоровогоглузду, про це відкрито не заявляти. Nota bene...Отже, ні про який релігійний фанатизм (як, приміром, у МиколиОстровського, автора роману «Як гартувалася сталь») у даному випадковіне може бути й мови. Інакше Неруда або не змінив би своєїповедінки після мистецької невдачі з «Піснею всіх», абож — переставби бути комуністом.Випадок Брехта закінчився менш сприятливо. Кращ і його драми,що обґрунтували його славу, як от «Ж иття Ґалілея» (1938), «МатінкаКуріаж та її діти» (1939), «Добра людина з Сичуаню» (1940)і «Кавказьке крейдяне коло» (1944), усі були написані на еміґрації,у «проклятих буржуазних країнах». Відтоді як Брехт оселився усхідній зоні Німеччини, окупованій більшовиками, він більш неопублікував ані одного визначного твору аж до самої своєї пере д ч а с н о ї смертиі у 1956 році. Снуються чутки, ніби за причину, що

66 ЕМ АНУЇЛ РА Й Сприскорила його смерть, правив конфлікт з владою. Про долю тастан збереження його досить об’ємної літературної спадщини таксамо нічого достеменно не відомо.Куди кращими книгами французького письменника Люї Араґоназалишаються перші: „Anicet ou le panorama” (1921), „Libertinage” (1924),„Le traité du style” (1929), „Persécuteur persécuté” 1931) і особливо подивугідний„Le Paysan de Paris” (1926). Тоді Араїон був сюрреалістомі вільно втілював свої парадоксальні метафори в яскравій, сміливійта своєрідній прозі.Його сила полягала тоді в особливому, йому одному притаманномувмінні бачити Париж. Тема ця надзвичайно витоптана, і проПариж сливе так само сважко сказати щось по-справжньому нове,як і, приміром, про квітку тро'Янди або про травневу закоханість.Але Париж Араґона не має спільното' ні з яким іншим. В,ін йоговідкрив і побачив ізсередини!. В ік ухопив і спромігся виявити у словахйого істотну атмосферу, зовсім не схожу на ті перші враження,що їх Париж залишає в душі тур иста-ві дв і дув ачаїЦі перші книги Араґона — низка фантастичних видив, породженихпаризькою атмосферою, хоч, на перший погляд, вони; й немають з нею нічого спільного. За всю історію літератури мені знанийтільки ще один випадок такого самого« глибокого промкненняу закамарки душі цього міста: це — Бальзак, геніяльні оповіданняякого «Ферраґюс», «Полковник Шабер», «Дім грайливої кицьки»Та: деякі інші не менш яскраво — хоч і по-іншому, — передали істотнийнастрій паризької неповторности.Так воно, втім, залишилось і по- нинішній день. Ті, дедалі рідкіснішіоази, що їх ми знаходимо в пізніших книгах Араґона, таксамо присвячені тайновидінню Парижу, в якому Араґон прославивсяя к незрівняний майстер: Але це едина царина, що в ній він досіягдосконалости. Як тільки віін її полишає, він стає звичайно' пересічним,ба — пласким.Не зважіаіючи на його вж е й на той час немирний характер ісхильність до скандалів (так він одного разу з ’явився на приватнепомешкання критика Андрія Левінсона і побив його у присутностівагітної жінки за те, що той недоброзичливо відгукнувсяпро поезію Маяковського в журналі „Nouvelles littéraires”, — і відомийтакож зчинений Араґоном скандал під час ювілейних урочистостейна честь поета Сен Поля Ру), його перші книги принесли йому пошанув серйозних літературних колах, —• хоч воїни й були малоприступнідля пересічного читача.Проте, така скромна, доброякісна слава Араґона не задовольняла.Компартії пощастило' сітокусиіти його земними благами, і Араґон,один з перших в Західній Европі, привітав соцреіалізм і заходивсяпродукувати у великій кількості академічні пласкоги, пішовугору і став видатним літературним вельможею. Як письменниквін, однак, переспав існувати.

П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й У М О Н АСТРО Ї 67Я гадаю, що аніскільки не перебільшую, твердивши, мовляв,усі численні віршові збірки, випущені ним по тому, як він ставкомуністом, взагалі позбавлені будь-якого інтересу. Це бо' — старомодніпереспіви! тем початку XIX сторіччя, явно фальш иві й вигадані.Вони) вражають своєю трафаретністю.Його роміани місцями рятує стилістичний блиск і вищезгадані фантастичнікартини Парижу. Проте1, ці надзвичайно рідкісні ош и цілковитогубляться серед океану тенденційности, ЩО’ дедалі зростає,певно']] фальшивої нарочитости, взагалі неминуче1пов’язаної з усякимсоцреалізмом, навіть у тих, хто підлягає йому неохоче й з примусу.З усієї його продукції за минулі ЗО років можна вирізнити хібащосамий роман «Пасажири на вишці омнібусу», відносно' менш тенденційнийі оживлений автобіографічними ремінісцекціями.Аріаґонові не пощастило — абож він побоявся — зробити те, щозробив Неруда. МОЖЛИВО', що він виявився внутрішньо' менш гнучким,ніж йото чилійський співбрат. Після смерти Сталіна вимоги йпричіпки] з боку партії зменшились, і йому, мабуть, дозволили б написатиЗО' дві книги без особливо виявленої тенденційности з тим,щоб' одержати можливість записати на кредит партії якийнебудь новоспечеінийшедевр'.Наскільки можна бачити!, він таки зробив певні спроби в цьомунапрямі. Так, приміром, в його великосяжниїх поемах «Незакінченийроман» (1956) та «Поети» (1960), в яких він де-не-де повертаєтьсядо вільного' віршу та до віршу в прозі, серед невичерпного нудного,солодкавого' багатослів’я можна знайти кілька живих сторінокпро Італію — і, особливо, блискучу паризьку «Ніч», яка нагадує йогорозкішного «Паризького селянина».Але партія тут просто абсолютно' ні при] чому. Лише звичка досоцреалістичної пласкоти непоправно' зіпсувала смак Араґона, і нагзвагаіуривки правлять за прикріі винятки!.Щ е показовіший його історичний роман «Великодній тиждень»(1958) про поворот Наполеона з острова Ельби. Не зважаючи! на широкомовнурекляму й на ревну підтримку партійної та колопартійноїкритики, цей роман виявився повним провалом.Ніде ще лицемірство Араґона не досягало таких розмірів і нідебільш — так безрезультатно. Сюжет було дібрано навмисне невтральний:мовляв, між Наполеоном та королем Людовиком XVIIIдля партії нема що- вибирати!Тим не менш, цілком ясно, що в особі Араґона партія все такиволіла Наполеона як найменше зло. Усе, що стосується короля тайого оточення, зображено у підкреслено, щоб не сказати розляпистовід’ємних тонах. Роман цей не прокомуністичний, він лиш е протимонархічний.Ну, що ж, адж е неможливо' вбити всіх перепілокодниїм змахом!Та на шкоду для партії це дітище виявилося мертв овродженим.Наскільки сильне відчування Араґона! супроти П арижу сучасного,

68 ЕМ АНУЇЛ РА Й Снастільки він показав себе нечуйним дальтоністом супроти Парижуісторичного, супроти історії взагалі.Попри всю зумисну щерть конкретних деталів — костюмів епохи,термінів ЇЗДИ оверхи ТОЩО1 (при чому ясно, що для їх вишукуванняавтор перекопав усі можливі джерела), — ніяка конкретна картинане ВИХОДИІТЬ.Нагромадження «характерних» словечок і подробиць,

П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й УМ О Н АСТРО Ї 69етнічному феномені. Пікассо був би куди менші ефективний, якби! вінзображував Сталіна, слідуючи канонам соцреалістичного іконописуабож канонам звичайних у «пролетарському» мистецтві здорованівз молотком чи з агітаційними плакатами.Це бо все — тільки незатишна зовнішність комунізму. Тим часом,Пікассо зображує його суть: те темне нелюдяне нахабство, ту байдужу жорстокість, ту цинічну потворність, ту наругу над усім,що є на, світі прекрасного, — над природою, над жінкою, над коханням,над життям, — що нимиї повні всі його твори, починаючиз випадкових штрихів олівцем денебудь на б лямках кавареньі кінчаючи найамбіційнішими багатобарвними декоративними паннота керамікою.Його розкішні рисунки голого тіла відтворюють у людині самете, де більше ніякої людяности нема: тільки нахабна похвальбасвоєю красою та силою. Навіть найкрасніші зображення жінок уПікассо відштовхують байдужою, знущальною озвірілістю, а йогомітологічні фантазії особливо охоче спиняються на властивій грецькіймітолоігії чуттєвості, яка породжує потвор. У нього при з ’єднанніантичного героя з богинею завжди присутній мінотавр.Зросле останніми десятиріччями відчуття античного світу як накопиченнянечуйних, приголомшливих своєю зміїною яскравістюстраховиськ значною мірою народилося з йото ілюстрацій до «Іліяди»•паї з інших численних звертань до> античної тематики.Але його ж інки з мотузяними й квадратовими обличчями, постійнопороджуване ним зведення живого до механічних і геометричнихскладових чаїстин — говорить про істотне й глибоке відчуття невблаганногомертвотного жаху. Спотворені обличчя Пікассо — люті ідоли,нечуйні ні на які благання, чуж і будь-яким жалощам. Скрізьодин тільки «вищий» інтерес партії, за яку завгодно ціну.Дійсно, Пікассо може похвалитися тим, що він створив світ,в якому й справді нема ніякого Бога.На початку своєї кар’єри Пікассо скандалізував буржуїв відхиленнямвід загальноприйнятих норм. Але справжня мета його —жахати.Невже Пікассо, зробивши зло відчутним, сподівається своїми! зображеннямиспонукати людство передумати й звернути з ш ляхів саморуйнування,що на них воно ступило?Та тоді, знову ж таки, як він це зуміщує з сприянням компартії?В| цьому полягає основна суперечність його життя: неприйманняйого творчости радянською владою, яка, можливо, розгадалайого згубну для себе сутність і яка не припиняє гудити; його усвоїй пресі, — а, з другого боку, його принизливе запобігання передкомпартією, не зважаю чи ні на які штурханці.Звичайно, обдарованість не завжди збігається з високими моральними:властивостями, але все таки... виходить якось незручно!Як і багато інших мільярдерів, Пікассо грається в вогнем. Ануж,

70 ЕМ АН У ЇЛ РА И Св якийсь момент віін опиниться таки під владою компартії? КрімМаяковського, нагадаймо йому й про самогубство Кірхнера . . .Якби не побоювання занадто затягнути, цю статтю, можна, б навестичимало прикладів і інших письменників та мистців — комуністів.Ми, однак, задовольнилися деякими зі числа найяскравіших.В усіх цих випадках у різній формі повторюється один і той ж е самиймотив: прикрий стан у взаєминах письменника та його творчостиз революційною1 владою та її ідеологією.Але ми хотіли! б ізбагнути, що їх усе таки на цей ш лях штовхає.У рано померлого у тодішній добробутмій Чехо-Словаччині їрж і Волькералегко можна припустити справжню наївність, але ніяк не вАраґона чи в Неруди.Не бажаючи спинятися на мотивах користи, можна ствердититільки гранично сильну огиду до буржуазії і безумовне від неї відштовхування,притаманне багатьом1 мистцям, особливо з-поміж тих,що їх партія оголошує «буржуазними». Але невже воїни цього ще небачать, що буржуазія стає комуністичною, а комунізм — буржуазним.Мають місце либонь і сподівання, мовляв, недосконалості радянськоївлади носять лише тимчасовий характер, і небажання відкритоповідомляти про зрослі сумніви, а, може-, й ворожнечу, якатліє в глибині душі.Але завжди ці взаємини складні й суперечні, завжди сумнівноїщирост'и; і ізавжди твори, написані на догоду або під тискомпартії,, набагато слабші від тих, які були створені з власного, глибокопідсвідомого побуду.Хоч багатьом це ще неясно і буде багатьма заперечуватися в обохтаборах, проте насправді передове мистецтво й революційна владане тільки не спільники, а й непримиренні супротивники.5Відбулося це так тому, що, як ми вище вж е вказували, російськареволюція не тільки перевернула укладені доти поняття проправе й ліве, а й про те, що« попереду і що позаду.Насамперед треба застерегти, шр, на наш погляд, не все те, щопопереду, добро, і не все те, що позаду, — зло. Наша, етика не такаспрощена,. У чергуванні історичних явищ часто-густо трапляється,що сили зла перемагають добро, і тоді епоха наступна буває гіршою,а не кращою за попередню.Наш обов’язок перед лицем перемоги зла не складати зброю, апровадити боротьбу за те, що править нам за добро, не зважаючина порядок чергування подій у часі.Уся історія — арена боротьби між добром та злом. Природно,що часами ізло> бере гору. Тим то вельми небезпечно і фактично по­

П Р А В И Й Т А Л ІВИ Й УМ ОНАСТРОЇ 71милково визнавати перевагу за всім, що «попереду», без усякої етичноїоцінки того, що відбувається, як ото чинять численні сучасні короткозоріінтелігенти на Заході, на кш талт Бертрана Рассела абоСартра.Та розглядаючи: питання з погляду послідовности у часі, мистверджуємо таке: лад, породжений російською революцією, фактичнозаступив панівну перед: ним у всьому світі західню демократію.Ця остання втратила всяку вагу в решті світу, і її позиції вельмисильно захитані в самих західніх країнах. Про це можна пожалкувати,проте не можна, заперечувати факт, що, за дедалі рідкішимивинятками, і на Заході ніхтої більш у демократію1не вірить.Слушний, на мою думку, Ф. А. Степун, який твердить, мовляв,найістотніше радянського ладу, незалежно' від його оцінки:, це вистачальна,ефективна, неспростовувана — в усякому разі, досі неспростована — критика демократії.Важливо не те, що демократія морально слушна, що правда, доброй краса по її боці, а не по боці її супротивників. Саме так, зокрема,вважаю і я. Віажливо те, щоі як історична сила вона перестаєіснувати, ЩО' вона виявилася неспроможною ані своєю моральноюслушністю, ані своєю силовою ефективністю перемогти свого,явно несумлінного супротивника.Так ось, у перспективі Заходу, радянський устрій, — це «передове»,те, що історично стоїть попереду. Але в перспективі країн,в яких радянський лад панує нині, він став реакцією і опинивсяісторично позаду. Не випадково термін «лівий», що його на Заходіприкладають до всього радянського, навіть коли, йдеться про скасуванняпрофспілок або про антисемітизм, застосовується потойбічзалізної завіси якраз до «ревізіоністів», які вимагають свободи іфактично прагнуть до усунення радянського ладу. Твердокамінні ждогматики) сталінського типу дістають там назву правих та реакціонерів.І тому ми стоїмо' перед лицем двох понять про «передове»:1. Для одних «передове» це державний абсолютизм, умєртвленнясвободи, антисемітизм, невтручання у внутрішні справи іншої держави,суверенітет якої визнається за «священний», захист існуючогов деяких держ авах устрою проти всяких, навіть найсправедливішихзамахів.2. Для інших ж е «передове» — це те, що рухає людство вперед,до істотно', а не тільки умовно кращого майбуття.Коли, на початку сторіччя, Клемансо якось запитав Ж ореса упарламенті, яким робом: він собі конкретно уяляє майбутній соціялістичнийустрій, той так і не спромігся щось відповісти. Віін: тодіне бачив ані складної досконалости економічних побудов К ларката Фурастьє, ані геометричної нелюдяностиі Сталіна,, яка його либоньзанурила б у неописаний жах.Точнісінько так самої й ми сьогодні щ е не можемо конкретно' й

72 ЕМ АНУЇЛ РА Й Ствердо сказати, який саме вигляд матиме той завтрішній день, зародженняякого В; муках сьогоднішнього миі вж е спостерігаємо і перші неясні обриси якого ми вж е1передбачаємо'.Звичайно, й у ньому буде і добре, і погане.Тим то нам іза обов’язок править не задовольнятися тим, щопотрапить під руку, аби лиш воно було нове й передове. Наш обов’язок— іні на мить не втрачаючи з о в и д у боротьбу між добромта (злом, стояти за перемогу доброго качала.Мистецтво' своєю природою медіюмічне. Воно — чутлива антена,мацальце, простягнуте в майбутнє, яке вловлює і фіксує його1 попіереднізакреси. Через те передове мистецтво наших днів однаковореєструє і погане, і добре.Наше завдання — не забороняти й не викреслювати те погане,що його нам передвіщає передове мистецтво, як то пропонуютьдеякі кола, :і то не тільки комуністичні (які забороняють, крім поганого,також і добре в передовому мистецтві), а, беручи явища зате, чим воїни є, враховувати ці звістування, керуватися; ними і, відрповідно до них, організовувати! сили добра, що за них ми стоїмо,щоб гааїс ініе заскочило зненацька, як заскочив зненацька Ленін спраглуеоціялізму інтелігенцію.Але спрямована в майбутнє стрілка передового’ мистецтва вказуєнам також і на можливе в ньому добро, на ті нові, широкі перспектививсебічного розвитку людського духу, подолання закоцюблостиі духового зростання, які відкривають перед нами обрії, н е­озорі для наших слабких сьогоднішніх очей. Перед нами — безмежніможливості досконалевня.Візьмімо хоча б того самого Неруду.Коли він вихваляє Леніна або лає капіталістів, то він віддаєданину минулому. Та коли він віддається на волю свого поетичного'вадхнення, то він звістує майбутнє. Тоді він поширює і полей інтензивність нашого зору. Коли, наприклад, хиж і птахи чілійськогоузбереж жя стають для нього ожилими безплідними й понуримискелями, втіленим викликом цих скель навіки неприступномудля них небу, зойком: їхнього безсилого розпачу, то наші спроможностісприймати Божий світ таким видивом поширюються і обновлюються.Якщо, у передбаченні ленінської революції, Маркс або Енгельсмали підставу говорити про передовий характер1свого вчення супротисучасної] Йуе демократії, то нині такого роду твердження комуністів таїхніх поплшчників стають обманом, у кращому випадкові — ілюзією.Попереду не вони, а те, що їм протилежне — діялектична суперечністьсупроти них.І якщо виходити з наявного матеріялу, що його постачає нампередове мистецтво, то зміст1 цього майбутнього подвійний:1. З О'ДЩОГО боку, ВОНО НЄСЄ' в собі все ТЄ; зло, весь той морокзакамарків своєї душі, що їх людина не спромоглася досі у собі ви­

П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й УМ ОНАСТРОЇ 73жити. На дні нашої відов ід омости гніздяться фантастичні потвори,жасючі страховиська, настільки огидні, що, не (зважаючи на їхнюблизькість до' кожного з нас — адже вони в середині нашої, моєїдушіі, —■ми навіть боїмося про них подумати:О, бурь заснувших не буди —•Под ними хаос шевелится —як писав великий російський поет1 Тютчев, що його високо цінувалиі Зеров, і Филиіпович.І все таки їх доведеться; розбудити. Точніше: вони вж е розбуджені—- і багато чим з того, що виявила російська революція, і, хочаб, фройдівською нсихоаналізою, і багато чим у сучасному мистецтві(сюрреалізм, Пікассо, Екельоф).І їх треба розбуркати для того, щоб очистити раз назавжди іперевірити нашу душу. А соняшне світло вб’є ці поріддя мороку йбеїзодніі.Крім того, їх можнаї й треба перетворити у добро. Вони — нашасила, яка не1 знайшла собі творчого виходу, наші погублені й спотворенісподівання, прагнення, надії. Це їхній частковий вибух призвівдо лихоліття російської революції та гітлеріиїзму. Завдання втому, щоб знайти для них творчий вихід. На їхньому чорному ґрунтіможуть вирости чудові квітки і потрібний для ГОЛОДНИХ хліб'.У цьому позитивний бік. паихоаналізи й творчости мистців, якіприсвятили себе зображенню зла, — від Бодлера до сучасних північноамериканськихбітників.2. З другого боку, сучасне передове мистецтво несе у собі поширенняспроможностей нашої уяви. Багато хто дорікають сучасниммистцям, у тому, мовляв, вони зображують, приміром, істоту з тулубомлюдини, але 3' квітучою галузкою яблуні замість голови. Намкажуть: «так насправді не буває».Але яке нам діло до того, що насправді буває або не буває? І чомузображувати треба тільки те, що насправді буває? Втім, «позитивних»героїв ооціялістичних романів також не буває насправді.Відкриваючи необмежений простір своїй фантазії, передовий мистецьпідказує нам те, чого нема, проте що, можливо, може зробитися.Це не значить, що ми заходимося прищеплювати! яблуневі пагонидо людського тіла. Це тільки шок, який наводить людину нароздум, пускає в хід її власну уяву у властивому їй напрямі.Якщо, приміром, Андієвська пише:Ляндш афти неслись на конях,Ж абри заломивши дишлом —то який ж е простір відкриває вона перед уявою читача, зближуючиконей і жабри або ляндшафти (т. т. дерева, оболоки, небо і т. д.)з швидкістю їзди верхи і з сусідуванням підводного царства!

74 ЕМ АНУЇЛ РА Й СВажливо — не по-реалістичному ледаче повторювати те, що вж ебуло або є (все-одно в нас вийде гірше, ніж у Бога), а самим творитинове, краще, слідуючи Божому велінню: «плодіться, розмножуйтесяі володійте світом».А володіти значить творити.І якщ о до останнього часу людині дозволялося творити лише увельми обмежених розмірах, то передове мистецтво їй говорить: відниній надалі нема і не повинно бути ніяких меж твоєму творчомудерзанню. Весь світ відкритий перед тобою — йди і перетворюййого1за образом та подобою закладених у тобі Богом сил, обдаруваньі спроможностей.Це --- те добро, ЩО ЙОГО1ми можемо й повинні почерпнути у передовомумистецтві, понад усяку міру ним наділеному. Крім Андієвської,тут і Ахтерберґ, і Люндквіст, і Тувім, і той ж е Неруда,і скільки завгодно інших.Але н)е в самому тільки мистецтві передсказані ш ляхи майбутнього,а й у царині думки. Кібернетика перебуває ще на самомупочаткові свого Грандіозного шляху, а Фройд тільки розпочав, протеніяк не закінчив, іі ке обмежив дослідження внутрішніх багатствлюдини. Бо побіч потвор у безоднях нашої душі живе незліченнамногота додатніх, світлих і творчих сил, над розкріпаченням якихне припиняє праці ціла плеяда дослідників. Для них фройдівськапсихоаналіза була тільки першим поштовхом до безконечних творчихобріїв.Грандіозними спроможностями вагітні також інтегральний гуманізмЖ ака Міарітена і вченння німецького мислителя РудольфаШ тайнера. Та всього й не перечисліити. У цій статті ми обмежилисяпитанням тільки передового мистецтва.6Якщо симпатія передових мистців ДО' революції частіш усьоговиявляється ілюзією, а, ґрунтований на ній союз нетривким і неблагонадійнимдля обох сторін, то з мистецтвом академічним, тобтопо-справжньому, стовідсотково реакційним революція співживе охочей легко.Цікавий приклад: російський письменник Іван Бунін до кінцясвоїх днів, не зважаю чи на вживаний супроти нього сильний тиск,був і залишився непримиренним і послідовним ворогом радянськоївлади. Тим не менш, після його смерти, його книги не перестаютьперевидаватися в СРСР — при вельми доброзичливому, хоч і небагатослівномусхваленні партійних верхів.Бунін ж е був завжди не тільки політично правий, ба навіть реакціонер,але й клясик академічного типу (нехай і талановитий)

П Р А В И Й Т А Л ІВИ Й УМ О Н АСТРО Ї 75у своїй літературній творчості. Він однаково ненавидів і всілякогороду соціалізм, і модернізм у мистецтві. Розділ про' Олександра Блокав його «Спогадах» повен саркастичних випадів і їдких кпин.З численних приватних моїх бесід з іним у цих питаннях я; винісвраження щодо систематичного, принципового неприйняття модернізму,бажання мірою сил залишатися у межах, визначених Пушкінимі навіть Львом Толстим, хоча, на мою скромну думку, Бунін бувталановитіший за цього останнього, особливо' як стиліст.Він не визнавав не тільки Блока, а й Андрея Белого і Розанова,вваж ав їх за дегенератів ,1 майже не слухав, коли я намагавсячитати йому ті кращі місця з їхніх творів, які, на мою думку,на могли не подобатися. Бунін махав рукою : «Ну, так, авжеж, це не*-н отно, але взагалі, вся решта ...» — і запопадався знаходити в них,не без уміння, стилістичні огріхи. На мій погляд — не завж ди обґрунтовано.Навпаки, Андрей Бєлий, який завж ди симпатизував революції іякий, ще за схваленням Володимира Соловйова, що перед ним вінблагоговів, добровільно повернувся з-за кордону до СРСР, протебув передовим письменником і новатором, — ніколи в СРСР не перевидається,постійно перебуває під партійною анатемою у пресі, аза Сталіна було заборонено навіть згадувати його ім’я.Так само заборонені там і інші передові новаториНі одна течія світової літератури та мистецтва не заслуговуєтакою мірою на назву академічної, як соцреалізм. В»ін іанічим відакадемізму не відрізняється, в усьому з ним тотожний. В* обох ісліпий послух начальству, і бездушне моралізаторство*, і загальноприступнасірість мови, і слідування в усьому загальноприйнятимформам виразу та мислення. Соцреалізм, — яскравий вияв і незаперечнийдоказ безнадійного' консерватизму радянської влади, якаоберігає здобуті нею в революції для себе привілеї. Висувані соцреалізмомнікчемства, всякі там шеремети, дмитерки або К о р н ій ­чуки, кочетови — ніщо' інакше, я к офіційна урядова література,явище аж ніяк не нове, питоменне вісім найреакційнішим режимамминулого1. Доводиться дивуватися лиш е розмірам, що їх воно набрало'.Індійські магараджі або італійські деспоти доби Відродженнязвичайно задовольнялись одним двірським поетом.Цікаво також розглянути, чому відповідає ця література у вільнихкраїнах. Як ми бачили, співжиття справді передового й свободногомистецтва з нелюдяним автоматизмом революційних схемдалеко не завжди протікає рівно. Тичина, Поліщук, Осьмачка, Йоганеен,Бєлий, Мандельштам, Хлєбніков, Бядуля і багато інших п е­редових мистців тяж ко від революції постраждали.Угорського поета Аттілу Йожефа, можливо, найбільшого за всенаше сторіччя, члена. КПУ (ще один яскравий приклад симпатії передовихмистців до революції) довели до самогубства вимогою відмо­

vsЕМ АНУЇЛ РА Й Свитися від своєї генія льної оригінальної творчости і підкоритися вказівкамсоцреалізму.Тим часом, крім уже згаданого «ізлісного», в усякому разі непримиренногоемігранта Буніна, так легко й охоче прийнятого радянськоювладою, ми можемо навести прикладні Купріна, Шмельова,Шишкова, О. Н. Толстого, часто ворожих супроти радянського ла>ду,але зате міцно традиційних, далеких від будь-яких «новацій» письменників,які чудово зжилися 3і радянською владою і померли вСРСР своєю смертю після іноді довгого, завжди спокійного життя.Визнаний також і перевиданий в СРСР фейлетоніст-віршороб СаваЧорний, який помер на еміґрації як непримиренний ворог революції,проте нездатний до високої віршової та словесної культури.Зате Олексій Ремізов, один з найбільших новаторів російськоїпрози, письменник світової слави;, перекладений майж е всіма, іноземнимимовами, хоч він і співчував радянській владі, проте1 так і{залишився за бортом.Було б помилкою гадати, ніби на Заході завоювання передовогомистецтва відразу зустріли розуміння й визнання. Його піонери уXIX сторіччі, Ж ерар де Нерваль, Бодлер, Ван Ґоґ, померли у злидняхі передчасно-. Уже у XX сторіччі славетний роман Пруста небув прийнятий навіть передовим журналом „Nouvelle revue française”,а не менш видатний роман Джойса «Уліс» довгий, час був взагалізаборонений в англо-саксонських країнах заі обвинуваченням у гаданій«неморальності». Скандали на виставках передового малярствай на виставах передового' театру довго були: звичним явищем.Ненависть Гітлера (можливо, тому, що сам віія у малярстві виявивсяневдахою), який знищував шедеври передового мистецтва, загальновідома.Щ е невдовзі перед останньою війною реакційний французькийщотижневик „Gringoire” накинувся з брутальною- лайкою на передовулітературу, на Кльоделя й Ж іда, на Лярбо й Пруста. Коли ж йогозапитали, що бо він їм протиставить, то- ж урнал відповів: романи,які служать розважальним читанням для широкої публіки, авторівяких обирають до Академії, тобто П ’ера Бенуа, Анрі Бордо, братівТаро, Андре, Моруа та ін.Якби Куртс-М алер жив за наших часів, то, безумовно, він бувби зведений у клясики соцреалізму, і мене дивує, що радянці щ е невоскресили; Ш пільгаґена і найнуднішу «Дачу над Райном» денеякого,нині тривко забутого Бертольда Ауербаха, що нею, пам’ятаю, менеу дитинстві мучила одна ліберальна тітуся, силуючи її читати.Але в СРСР і насправді перевидається щось у цьому роді, санме — інший плаский і бездарний сенсаційний роман XIX сторіччя,«Ґедзь» денеякої пані Войніч, позбавлений будь-яких мистецькихдостойностей, зате такий, що зносить до небес революціонерів і ганитьпоганющу реакцію.Бачити, все таки, що все це вариво кріпко померло, якщо навіть

П Р А В И Й Т А Л ІВИ Й УМ ОНАСТРОЇ 77сурми сталінського страшного суду не були спроможні його воскресити.За найреакційнішого свого часу французького' письменника вважали бездарного й нині повнотою' забутого Поля Бурже, запеклоговорота будь-якого модернізму. Але якщо люті антикомуністи Буніні Ш мельов дістали схвалення згори, то' чому й не Бурже? Аджеголовне —• аби не новації, не нові думки й нові образи, а все подавньому,по-прадідівському, по у грюм-бур чеївськ ому !Ну, скажуть, Бурж е чогось там «не роїзумів», але1 зате •— який«реалізм»! І ось цей нудний, глупий і плаский реалізм, яким на,пихалий напихають завжди реакціонери всіх мастей широку публіку,відволікаючи її розважальним читанням від справжніх проблем,проголошений тепер в СРСР панівною течією, до якої силують достссовуватисявсіх письменників.Щ е одна цікава подробиця. Серед усіх англійських поетів XXсторіччя, що поміж ними є чимало політично лівих, догідливих супротиСРСР, як от Оден або Дей, найохочіше перекладали й видавализа Сталіна крайнього реакціонера Кіплінґа, який симпатизувавГітлерові, аїле був зате «народним», «реалістом» і цурався будьякихновацій.Спиняємось, і то тому, що таких і подібних прикладів можна бще наводити без кінця й краю.7До яких ж е висновків вищевикладене нас приводить?Гадаю, що правильніше судити людей (особливо таких лицемірнихі нерозбірливих у засобах, як більшовики) за їхніми! ділами,ніж зіаі їхніми словами, за тим, чим вони є, ніж

78 ЕМ АН У ЇЛ Р А Й СНайправильніш було б характеризувати реалізм; як відсутністьстилю. Це стосується і до реалізму XIX сторіччя. Сучасна йому архітектураглибоко бездарна й позбавлена смаку, вона являє собою,суттю, звиродніння барокко. Узяти- хоч би Ліонський вокзал у Парижі.А архітектура иоказовішаї, ніж романи, бо вона — питаннячистої форми, яка не піддається ані підробці, ані маскуванню. Покиу реалізмі не з ’явиться свій власний стиль в архітектурі, я відмовляюсявизнавати реалізм за мистецтво.Головний реалістичний романіст1 Еміля Золя найкращий там, девів наслідує романтика, містика й пре-модершста Бальзака. Там же,де він! силкується зробити свій роман «експериментальним», виходитьтільки пласкота й нудьга.Але реалізм XIX сторіччя, у порівнянні з соцреалізмом, мавневід’ємну перевагу. Тоді ніхто нікого не примушував на силу бутиреалістом. Тодішній реалізм складався сам собою. Не знати, дей чим закінчив би свій ш лях Золя, якби не його передчасна ґвалтовнасмерть. Зате другий корифей тодішнього реалізму, АвґустСтріндберґ, закінчив, як відомо, містикою і навіть окультизмом.Третій — Ґергарт Гавптман — закінчив підтримкою Гітлера іповним нікчемством свого старечого' варива. Втім, найкращ а йогоп’єса, «Затоплений дзвін», більш свідчить про сумніви у слушностісоціалізму, НІЖ про прихильність ДО НЬОГО'.Тож і тут приклади було б легко помножити.Отже, наприкінці XIX сторіччя реалісти писали! піогакі, але затеходові романи, а архітекти будували слинявий несмак. Але коли.на початку тридцятих років нашого сторіччя Сталін здумав цейнесмак будь-що воскресити, то з того вийшов цілковитий конфуз.Справжня література загинула. Одні замовкли, другі були замученіу концтаборах, треті взагалі не стали, письменниками. Натоїмістьусе наявне літературне виробництво (як і мистецтво', і театр,і важкенні «палаци» з колонадами) стало настільки сірим і нікомунепотрібним, а, головне, й пропаґандивно безкорисним, що довелося'звернутися з закликом до неіснуючого «вольового» читача й глядача,а у мистецтвах, які обманові аж ніяк не піддаються, — в архітектурій музиці, — якось відступити й здати якісь позиції ненависномумодернізмові.І наслідком було небувале в історії людства явище: цілковитавідсутність стилю. У радянської влади1 не виявилося ніякого стилювзагалі. Навіть — стилю несмаку!Тут є над чим задуматись, і то' не самим лише спеціалістам зестетики.Цей ф акт видається нам не менш симптоматичним, ніж гіперболізованівихваляння Сталіна, які перетворилися на славнозвісний«культ особи».Але стилю не може не бути, як не може не бути виразу обличчя.І істотний радянський стиль існує, тільки що він такий незавид­

П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й УМ О Н АСТРО Ї 79ний і відштовхуючий, що режим воліє його промовчувати і йогоне показувати.Насправді соцреалізм — фіговий листок, що за ним влада, ховаєщось, куди більш ганебне.Парафразуючи відому фразу Хрущова про контроль зброєнь, я бсказав, що у радянського ладу — скрізь спальня.Певне уявлення про істотний, прихований стиль радянської епохиможна знайти у вірші талановитого, на жаль, рано замовклогопоета Леонида Лиміана:Лягло життя, як снігові намети;:Повторюється Біблія й Коран.Грозить перебудовою плянетиЗ червоного плакату парти зан . . .І ... passim.Отже, якщо естетичний симптом вказує у кращому випадку нареакцію, а в гіршому на... бозна які ганебні таємниці, — то владаі її прибічники можуть скільки: завгодно твердити нам про своюпередову гуманність. Її бо реакційна і нелюдяна сутність залишаєтьсябезсумнівною та очевидною.Нема ніяких підстав очікувати!, що ритмічне чергування відпливуй припливу на океанському узбережжі раптом візьме й припиниться.Революція 1917 року його навіть не уповільнила. З тоговитікає, що й її доля, підлягає тим самим верховним законам буття,яким підлягає і решта діл людських рук. І вона так само будезмитіа] прийдешнім припливом океану історії, як і уламки, що їхприплив залишив був на березі.Майбуття — за тією великою духовою силою, викуваною у горниліспричинених революцією страждань, яка утворює непримиреннусупроти неї суперечність.Шум цієї нової хвилі, що назріває у надрах океану, вж е можнавичутиі. А вдавана глухота — кепський помічниік у боротьбі протистихії.

НА АКТУАЛЬНІ ТЕМИМ И Р О С Л А В п р о к о п :н о в і ПУБЛІКАЦІЇ ПРО УКРАЇНУІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИТоді як українська справа в світі далі переживає деконьюнктуруі зацікавлення Україною в політичних колах вільних народівє мінімальне (про культурні, мистецькі, літературні кола ніа ділі, нажаль, майже взагалі не доводиться говорити), — українці не можутьнарікати на недостачу зацікавлення сучасною Україною серед західнихдослідників сучасної історії. Тут ідеться про людей, що їхв англосаксонському світі називають «политикел саєнтист», отже продослідника поточних подій, звичайно на тлі розвитку останніх роківчи десятиріч. У такому пляні Україною безперечно цікавляться, і тоне тільки молоді дослідники українського роду в різник країнах Заходу,але також люди, які з Україною ані етнічно, ані культурно непов’язані. Завдяки їм за останнє десятиріччя появилося декілька досліднихробіт про сучасну Україну, чи радше про розвиток на Україніза останні десятиріччя, точніше від революції 1917 року.Однією з особливих риіс цих праць є те, що їх не пишуть з апріорноюметою «ширити правду про Україну». Таку мету довший часставили собі, а подекуди: щ е й досі ставлять деякі українські еміграційніполітичні чи громадські кола. Ці наміри незвичайно шляхетні.Вони) випливають із щирого бажання допомогти українському народові,сказати про нього і за нього правду іншим народам. Для цієїмети в нас часто витрачають багато коштів і труду. Але така «місійна»робота наших еміграційних «амбасадорів» української справи частоцій справі не допомагає, а деколи простої шкодить. Справа в тому,що в основу такої роботиі покладене щире, але наївне бажання сказатипро Україну якнайбільше і якнайкраще, показати світові її«силу і славу», заховати її слабості, описати всі гріхи за наш у недолюна поганих сусідів або на інтернаціональні «мафії», словом,робити пропаганду. Такою літературою в нас у свій час завалювалиполітичні канцелярії світу, її пропихали в бібліотеки і дослідні центри,її зокрема слали американським конгресменам і сенаторам, вонаразом з різними декляраціями деяких наших діячів попадала деколив протоколи, конгресу США, а українська, преса залюбки їх реєструвалаяк українські досягнення. Що уся ця праця не спричиниласядо пізнання української справи у вирішальних колах Заходу і щовона неї піднесла нашого' престижу, — говорити не доводиться.

Н О ВІ П У Б Л ІК А Ц ІЇ П РО У К Р А ЇН У 81На щастя, цей період майже за нами:. Правда, тут і там ще залишилисяйого поклонники, але не вони тепер роблять погоду у ш и-ренні інформацій про Україну, а якщо і роблять, то до уваги їхньогоголосу не беруть.Можна сказати, що в повоєнний період піонерською в процесі серйозноїпрезентації центрального періоду найновішої історії Українистала в англомовному світі праця Джона Решетаря «Українська революція1917-20» (John S. Reshetar Jr., “The Ukrainian Revolution 1917-20.A Study in Nationalism“, Princeton, 1952). Побудована на першоджерелахі попередних студіях цього питання і видана одним з найповажнішихуніверситетів СІЛА, книж ка Решетаря здобула собі позиціюоб’єктивної студії революційного періоду української історії. Звичайно,Решетар дуже обережний і критичний в оцінці потенційнихсил українського фактора, але й о т праця вторувала дорогу англомовномудослідникові зайнятися дальшою долею українського розвиткучи того, що англосакси називають модерний «український націоналізм».Три роки після появи книжки Решетаря, себто в 1955 році, іншийамериканський дослідник, Джон Армстронґ, опублікував у видавництвіКолюмбійського університету в Нью-Йорку студію про Украгїнупід час другої світової війни (John A. Armstrong, “Ukrainian Nationalism1939-1945“, New York, 1955), що її також треба розглядати якпіонерську роботу для ознайомлення англомовного читача з силамиі слабостями українського чинника в роки другої світової війни. Подіїтого періоду Армстронґ описав на підставі першоджерельних матеріялів,тобто оригінальних українських і чужомовних публікацій ідуже численних розмов з очевидцями) подій.Як перший звіт описуваних подій, книж ка Армстронґа має такожтипові для такої першої спроби слабості, що випливають з короткоїперспективи для оцінки! явищ та з недостатньої кількости джерелз повоєнної України. Все ж таки книж ка Армстронґа відкрила можливостідля дальших студій цього питання. Про інтерес, що йоговона викликала у відповідних колах, свідчить, те, що в 1963 роціавтор випустив друге видання, в якому коротко з’ясував розвитокорганізованого українського націоналізму до початку 1960-их років.Що важливіше, свою студію він доповнив новими інформаціями проідейні процеси в українському націоналістичному русі в 1942-44 роках,які процеси відбулися передусім під впливом зустрічі того рухуз політичною і соціяльною проблематикою Центральної і СхідньоїУкраїни.Якщо йдеться про силу організованого українства в час війни, тоАрмстронґ дав йому не надто корисну оцінку. Вдн говорив про існуванняорганізованої підпільної і повстанської сили, отже про ОУН,УПА і УГВР, про велику вітальність українського народу, виявленупі д час німецької окупації України в організуванні культурного ігромадського життя, але рівночасно поставив тезу, що основна на­

82 М И РО СЛАВ П РО К О Проди» маса в питанні с амостійности України себе не виявила. У другомувиданні книжки автор цей осуд дещо зм’якшив, кажучи, щовеликий динамізм і сила українства, продемонстрована в час другоїсвітової війни у зударі з непропорційно більшими ворожими силами,дає передсмак того, чого можна сподіватися на Україні у пригожихміжнародних умовах.Слідом за працями Реш етаря і Армстронґа появилося в наступніроки чужими мовами декілька нових студій із найновішої історіїУкраїниі, що їх автори студіювали або міжвоєнний стан на Україні,або дали монографії про окремі галузі ї ї життя. Серед них треба зокреманазвати англомовні праці Василя Дмитришина, Артура Адамса,Ю рія Бориса, Ю рія Луцького, Івана Майстренка, Ю рія Лавріненка,Григорія Костюка, і того ж Армстронґа, французькою мовою —Василя Маркуся і Романа Якемчука, німецькою — Бориса Левицького(Basil Dmytryshyn, “Moscow and the Ukraine 1918-1953. A Study of RussianBolshevik Nationality Policy”, New York, 1956. Arthur Adams, “Bolsheviksin the Ukraine. The Second Campaign 1918-1919”, Yale University Press,1963. Jurij Borys, “The Russian Communist Party and the Sovietization ofUkraine”, Stockholm, 1960. George S. N. Luckyj, “Literary Politics in theSoviet Ukraine 1917-1934”, Columbia University Press, 1956. Iwan Majstrenko,“Borotbism, a Chapter in the History of Ukrainian Nationalism”, New York,1954. Jurij Lawrynenko, “Ukrainian Communism and Soviet Russian Policytoward the Ukraine”, an Annotated Bibliography 1917-1953, New York, 1953.Hryhory Kostiuk, “The Fall of Postyshev”, New York, 1954. Vasyl Markus“L’Ukraine Sovietique dans les Relations Internationales 1918-1923”, Paris,1959. Vasyl Markus, “L’Incorporation de l’Ukraine Subcarpathique à l’UkraineSovietique 1944-1945”, Louvain, 1956. Romain Yakemchouk, “L’Ukraine enDroit International”, Louvain, 1954. John A. Armstrong, “The Soviet BureaucraticElite. A Case Study of the Ukrainian Apparatus”, New York, 1959.Borys Lewytzkyj, “Die Sowjetukrame 1944-1963”, Koeln-Berlin, 1964).До англомовних студій про сучасну Україну, треба зарахуватище надруковану в англомовній «Енциклопедії Українознавства» історіюУРСР Всеволода Голубничого.У цьому огляді я хочу ближче приглянутися до двох найновішихпублікацій англійською мовою про сучасну Україну, в яких чи ненайбільше вказівок для оцінки українських перспектив. Йдетьсяпро студії Роберта Саліванта і Ярослава Білінського (Robert S. Sullivant,“Soviet Politics and the Ukraine 1917-1957”, Columbia UniversityPress, New York, 1962, 438 pp. Yaroslaw Bilinsky, “The Second Soviet Republic.The Ukraine after World War II”, Rutgers University Press, 1964,539 pp.).Як виходить з назви, книж ка Саліванта обіймає повне еорокріччяісторії УРСР. Його провідні думки такі: Комуністична партія РадянськогоСоюзу завжди розглядала національне питання я к засібнасамперед у боротьбі за владу, відтак за опанування теренів неросійськихнародів. «Ціллю більшовиків, — пише автор, — було втри­

Н О ВІ П У Б Л ІК А Ц ІЇ П РО У К Р А ЇН У 83мати Україну як інтегральну частину Росії», — і цій меті партіяпідпорядковувала свою політику і тактику. Це завдання не було летке,бо, в розумінні Саліванта, Москва завжди мала на Україні справуз дрзома ворожими їй силами: з окремою етнічною групою, чи нацією,яка прагнула окреміпгности від Росії, і з окремою територією,провінцією, керівники якої, незалежно від того, чи вони були українськогороду, чи ні, хотіли зберегти для себе якнайбільш е автономіїчи навіть незалежности від метрополії. Зудар цих двох протилежнихтенденцій (російська проти української в етнічному і культурномувідношеннях та провінція проти метрополії — в держ авномурозумінні), — це і є уся історія українсько-російських відносин.А що від часу упадку УНР формальним, носієм української окремішностичи автономії є формальні носії влади на Україні, тобтоуряд УРСР і КПУ (передусім КПУ), то усю історію України за останнісорок років Салівант бачить передусім як історію взаємин міжкомуністичною партією Україниі і Центральним комітетом КПРС, міжХарковом, і відтак Києвом, як столицями провінції, та Москвою якцентром імперії. Тому Саліванта порівняно мало цікавлять українськінаціонально-демократичні сили, що творили Українську НароднуРеспубліку чи ті, які діяли в 1920-их роках, він так само відсилаєчитача до інших авторів, передусім до> Армстронґа, якщо йдеться проорганізовані українські націоналістичні сили в період другої світовоївійни і по ній.Натомість серйозне місце в книжці Саліванта посідає боротьбаукраїнських елементів КПУ усіх відтінів проти втручання російськихцентріаліетів, отже така подія як Таганрозька конференція, боротьба!Миколи Скрипника, а відтак також Раковського та іншихнеросіян за побудову СРСР як союзу держав, а не союзної держави,боротьба за принципи національної політики партії, зокрема на XIIз’їзді КПРС, українізація, культурне відродження 1920-их років, адалі частинно також акції СВУ, Української Православної Церкви,М. Грушевського та ін.Салівант вважає, що в той час українці мусіли програти свої шансив боротьбі за автономію, передусім з двох причин: 1) рішенняпартії провести поспішну колективізацію села і індустріялізуватикраїну вимагало централізації влади в Москві; 2) Сталін, який прикінці 1920-их років впорався з опозицією, не потребував більше підтримки«націоналів». Щобільше, національне питання ставало йомущораз більше іна дорозі до абсолютної влади. Тому він зважився нагрубе втручання в українські справи, особливими показниками чогоавторі вважає приїзд на Україну влітку 1932 року Молотова і К агановичаз метою змусити Україну виконати непосильні здачі хлібав час, коли вж е починався голод, а далі призначення політбюром ЦККПРС у січні 1933 року Павла Постишева на посаду другого секретаряЦК КПУ, без згоди українського ЦК.

М И РО СЛАВ П РО К О ПЗ приводу чисток на Україні в другій половині 30-их років Салівантпише: «Сталін почав виразний курс дискримінації неросійськихнародів і звеличення Росії та всього російського» (стор. 227), і «Хрущоватакував тих, які намагалися відділити Україну від Росії»(стор. 228). У світлі цих тверджень автора незрозумілою здаєтьсяйого ж: такиї думка, що щ він висловлює кілька сторінок перед тим(223), кажучи, що «здається неправдоподібним, що національне питанняграло якусь важливу ролю в тих чистках», або що (стор. 224)«мало уваги присвячували; українському націоналізмові». Ф акти жтакі, що якраз у ті роки преса була переповнена атаками на здогадних«українських націоналістів», і цих фактів сам: автор зовсімне заперечує.Присвятивши порівняно мало місця воєнним подіям на Україні,Салівант докладно описує другу хвилю наступу російського централізмуна Україну в перші повоєнні роки. До речі, роки 1944-1953він називає роками найбільшого наснаження наступу, перераховуючивідомі атаки на українських істориків і літераторів за «ІсторіюУРСР» 1943 року та «Нарис історії української літератури» 1945 року,далі атаки на поодиноких діячів культури!: Панча, Рильського, Городського,Малишка, Крижанівського, Киршпока, Сосюру та ін.Показником нагальности наступу Салівант уважає м. ін. Такі словатодішнього першого секретаря ЦК КПУ, Леонида Мельникова наXVII з ’їзді КПУ в 1952 році: «Буржуазний націоналізм є найбільшживучим і політично небезпечним пережитком капіталізму в думаннілюдей. Ми мусимо демаскувати всякі вияви українського буржуазногонаціоналізму, де б вони не виявлялися». Цей наступ, каж е Салівант,показує «яку далеку дорогу пройшли радянські вожді від1922 року і від часу, коли Ленін закликав дати радянським республікамповну самостійність, за винятком військових справ і справзакордонної політики».Салівант уважає, що по смерті Сталіна зайшли серйозні змінив російській політиці стосовно України. Показником цього мало ббути, з одного боку, допущення українців до сіпівпартнерства в керівництві.імперії, з другого — рішення верхівки КПУ, що в такійспілці вона зацікавлена, що вона мусить погоджувати українські інтересиз інтересами імперії та що в нагороду за це перед нею самоюрозкриваються широкі можливості стати фактором не тільки в Києві,але також і в Москві. На таких людей зокрема поставив Хрущов.Правда, Салівант визнає, що ці нові керівники КПУ зовсім не такіяк їхні українські відповідники з 1920-их років, що це люди в більшостізрусифіковані, в тому числі також етнічні росіяни.Новий курс, каж е автор, приніс також деякі досягнення українцяму галузі мови, літератури, культури, а також поширення правукраїнського партійного і державного апарату. В тому однак авторбачить зерна майбутнього конфлікту. Бо тому, що .ніколи в своїйісторії комуністична партія Радянського Союзу не розглядала на-

Н О ВІ П У Б Л ІК А Ц ІЇ П РО У К Р А ЇН У 85ціональїне питання інакше як засіб для опанування терену, і тому,що її метою, від, Леніна починаючи, був завжди традиційний централізмпроти автономії, поширені повноваження української -провінціїпризводитимуть до з ударі в. Автор не ставить прогноз хто в цій не^минучій боротьбі має кращі шанси виграти.Тоді як Салівант, на базі джерельного матеріялу, показує ф актита з ’ясовує процеси, Ярослав Білінський пробує, крім того, дати частиннуоцінку явищам та, щобільше, ставити прогнози. В цьому відношеннівін сміливіший, він показує не тільки те, що є, але! намагаєтьсярозкрити грані того, що може бути. При тому він також користуєтьсявеликим джерельним матеріялом, а діяпазон його зацікавленьдуж е широкий. А що тематично книж ка Білінського охоплюєтільки період по другій світовій війні, він має змогу сягнути глибше,як хтонебудь інший досі, з частинним винятком деяких питань, з ’ясованиху згаданій вище книжці Бориса Левицького. Важко уявити,щоб на найближчий час будь-який чужинець, що хоче мати джерелльну інформацію про сучасну Україну, міг поминути книж ку Б і­лінського. Хоч книжка є поширеною докторською дисертацією' автораі видана одним з кращих американських університетів, у ній можнаспостерегти, що автор з симпатією ставиться до справи, про якупише. Проте ця «тенденція» завжди джерельно аргументована, припоглядах автора наведені звичайно інші погляди інших авторів,сили українського чинника показані на фактах, а. також факти розкриваютьйого слабості.Ці факти — це насамперед економічний потенціял і демографічнабаза сучасної України, які підносять її до ранґи розвиненої і середньосильноїмодерної європейської нації. Але рівночасно, в результатіпідлеглости України Росії, ця нація в багатьох відношеннях скалічена,недорозвинена. Багіата на природну сировину, Україна аж допочатку 1950-их років застрашаюче відставала в металообробнійі машинобудівельній промисловості, а за ціле двадцятиріччя (1940-1960) розвиток української промисловости нижчий від пересічногорівня для всього СРСР (зріст в 3,6 рази і відповідно 5,2 разів). Тільки1,4%> із вироблених у Радянському Союзі вантажних машин і автобусівбули! виготовлені на Україні і тільки 4,6% автомобілів. Авторнаводить обчислення Дмитра Солов’я, на підставі яких між 1926 і1939 роками Україна втратила коло 10 млн людей, при чому на їхнємісце на Україні поселилося іне менше двох з половиною мільйонівлюдей з інших республік, передусім з Росії. Друга хвиля поселенняросіян на Україні, в тому числі в західніх областях, прийшла подругій світовій війні, тому й перепис 1959 року показує 7,1 млн росіянв УРСР. Відповідно зменшилося число українців у РадянськомуСоюзі між 1926 і 1939 роком (у кордонах 17 вересня 1939) на 9процентів, а в той ж е час усе населення Радянського Союзу зрослона 15,9°/о.У порівнянні з Росією та деякими1іншими радянськими республі­

88 М И РО СЛАВ П РО К О Пками Україна відстає також у соціяльній структурі та в числі фаховихкадрів. А ж 45,3% населения України працює в сільському господарствіі лісництві, а. ві Росії тільки 29,5%. З другого боку, в Росії40,1% населення працює службовиками, а на Україні тільки 31,8%.Найбільше упоіслідження України видно у числах, що говорять прокількість осіб, які працюють у науково-дослідних установах. Такихосіб у Росії є 2,5% населення, а на Україні тільки 1,1%. Подібно є збюджетовими призначеннями на суспільні і культурні потреби населення.На Україні припадає на одну особу тільки 71 карб., а вРосії 87. У Росії 216 осіб на тисячу мають свої заощадження в банкахна пересічну суму 1 837 карб, на особу, а на Україні тільки 173особи з пересічною сумою 1 482 карб. А якщо розкласти це на всенаселення, то в Росії одна людина має заощаджень пересічно 397карб., а на Україні 256.Про ^привілейоване становище росіян на самій Україні свідчатьмі. ін. такі цифри: серед професіоналістів з вищою освітою росіянна Україні 26,4%, хоч росіяни творять 16,9% населення України, аукраїнців тільки 58,3%, хоч вони творять 76,8% населення. В академічному1960-61 році на 10 тис. населення на Україні припадало97 студентів університетів, а в Росії 124. Правда, якщо рівнятиУкраїну з іншими країнами, то ця кількість студентів порівняно велика.В Англії їх є тільки 29 на 10 тис. населення, у Франції 41, вІталії 35, у Західній Німеччині 34, і тільки в СІЛА 106, отже стільки,скільки пересічно припадає студентів в цілому Радянському Союзіна 10 тис. населення.Правда, за останні десятиріччя Україна безперечно також виросла.В 1927 році на Україні було' всього 27,5 тис. студентів, з того числа48,5% українців, 20,1% росіян і 29,7% євреїв. А в академічному1955-56 році у високих ш колах України стаціонарно вчилося 212,1тиіс. студентів, з того числа 61,5% українців.Великий зріст українського елементу виявився між 1928 і 1933роками в містах України: Харків — з 35% населення до 50%, Запоріж ж я — 28 до 56%, Дніпропетровське — з 16 до 49%, Луганське — з21 до 60%, Донецьке — з 7 до 31%. Як відомо, перепис: 1959 року неподає національного складу населення міст України поза Києвом іСевастополем. Тоді як у Києві в 1926 році українців було 42,1%, у1959 є 60,1%. А в цілому в містах України жило українців у 1926 році2,5 млн, а в 1959 — 11,7 млн, росіян відповідно' 1,3 млн і 5,7 млн.Аналізуючи усі вияви колоніяльної підлеглости України Росії, авторвсе ж таки закінчує свій огляд змін, що сталися на Україні за останнідесятиріччя, таким висновком: «Не буде перебільшенням сказати, щовід 1917 до 1961 року народ селян з малим числом інтелігенції дозріву соціологічно збалянсовану націю».У дальшому Білінський дає доволі детальний огляд подій у західніхобластях України при кінці війни і в повоєнні роки, точніше— метод опановування тих теренів комуністичною владою і ви­

Н О ВІ П У БЛ ІК А Ц ІЇ П РО У К Р А ЇН У 87явів української самооборони, зокрема організованої підпільної і повстанськоїборотьби ОУН, УПА і УГВР. Відтак автор розглядає мовнуполітику більшовиків на Україні, їх інтерпретацію Шевченка, політикув галузі історії України, характер і ролю КПУ, врешті становищеУРСР у міжнародних відносинах. Усі згадані питання служатьавторові для того, щоб, з одного боку, розкрити напрям; і тенденціїрозвитку політики Москви, з другого — показати, як ставиться дотого український народ, які його сили і слабості та які перед нимперспективи.У розділі про мовну політику автор намагається відповісти надуже складне питання, наскільки УРСР має мовно український характер1,чи точніше — наскільки вона зрусифікована, а далі, наскількимовна русифікація людини чи цілих кіл суспільноети є ідентична:із зреченням українських національних прагнень.Якщо йдеться про першу справу, то, порівнюючи статистичні даніз 1926 і 1959 років, Білінський твердить, що мовна русифікація наУкраїні зростає, тобто- все більше людей на Україні вживає російськумову як розмовну чи навіть рідну. У 1926 році 94,2% українців вУРСР назвали українську мову рідною, а 5,7°/о — російську. А в 1959році таких українців, що назвали російську мову рідною було 6,4%.Формально втрата не така велика, але на ділі не так, бо треба пригадати,що за цей час до УРСР були приєднані західні області. Відомопри тому, що русифікацією охоплені передусім містаї України, а селодалі лишилося резерватом українства. Користуючись радянськимиджерелами, a. також дослідженнями Гарвардського університету, авторназиває ряд причин, які змушують українця говорити російськоюмовою чи навіть називати її рідною.Але мовну асиміляцію він не вважає синонімом ідентифікації людиниз російською нацією чи російським політичним мисленням. Віннавіть висуває твердження, що більшість тих, хто вживає російськумову, далі ідейно пов’язані з українством. Крім того, на, користьукраїнським прагненням автор записує те, що від 1917 року українськамова розвинулася і тим самим стала більш атрактивним засобом комунікаціїдля освіченої частини! українського* суспільства. Білінськийвиявляється оптимістом також в оцінці українських перспектив, якщойдеться про політику Москви в галузі історії і літератури, зокремаінтерпретації Ш евченка. Він твердить, що тут1 фальшування і зйгбріханість пішли: так далеко, що це мусить викликати якщо* не опір,то принаймні сумніви і підозріння українців, головне молоді.Про центр влади: на Україні, себто- про* КПУ, Білінський каже-, щовона й далі лишається звичайним інструментом в руках ЦК КПРС.Але за понад сорок п’ять років її існування, зокрема в хрущовськийперіод у ній зайш ли деякі, подекуди; серйозні, зміни. Насамперед,пропорційно до всього Радянського Союзу, на Україні сильної зрослочисло' членів партії (у 1952-61 роках на 119%, а вся КПРС — на47,6%). Правда, за національним складом українців у КПУ було

М И РО СЛАВ П РО КОПв 1959 році тільки 60,3%, а росіян 28,2%, хоч відсоток відношенняукраїнців до росіян в УРСР є 76,8 до 16,9, отже росіян у КПУ далінепропорційно багато. Але якщо йдеться про «керівні кадри» КПУ,то, за даними XX з ’їзду, серед них мало бути українців 68,8%. Для порівняннятреба пригадати, що в 1940 році в ЦК КПУ було тільки 40,0%українців, а в 1920 році в цілій КПУ українці творили тільки 19,0%членства. Білінський пояснює цей ріст українства результатом соціяльно-економічнихзмін в українському суспільстві, передусім ростомукраїнської фахової інтелігенції, яка хоче м аїи голос у владіна своїй батьківщині. Ці зміни; змушують Москву останнього часуставити на пост першого секретаря ЦК КПУ людину українського родута допускати українців до апарату КПРС, включно з президієюЦК. Але це порівняно велике число українців в партії зовсім не говоритьпро їх вплив на її національну політику. Бож якраз в останніроки російські централісти увели в програму партії концепцію злиттянацій, здійснюють безоглядну русифікацію, насильно накинулинеросійським республікам голосний шкільний закон з 1959 року, напідставі якого російські діти на Україні не мусять вчитися українськоїмови, встановили курс на дальшу централізацію влади в Москвіі обкраювання прав союзних урядів тощо.Така політика Москви кидає понуру тінь на українські перспективи.Ш укаючи їх, автор проводить лінію поділу між загальною народноюмасою і керівною верхівкою. Щодо першої, то1 тут головноюпідпорою українства може бути насамперед українська хата, в дальшомуцерква, іа в цілому побут, традиція, звичаї, що> зберігаютьсяпередусім на селі. Якщо ж йдеться про інтелігентську частину населення,і тим більше про керівну верству, то головним, ворогом українстватут1 треба вваж ати насамперед ті великі персональні шансикар’єри, що їх дає людині приєднання до російської культури, а вдальшому — до російської національності!. Так родяться байдужі,кар’єристиі чи прямо1 запроданці. З другого однак боку, серед інтелігентноїчастини народу мусять діяти такі стимули, як почуттяприналежности до окремої національної спільноти — що виразно задокументованеу переписі населення 1959 року, — почуття приниження України в порівнянні з Росією, а тим самим почуття протестучи принаймні свідомости, що нація є об’єктом чужої політики:, а непаном своєї долі. Знову ж керівна верхівка хоче, по змозі, якнайменшебути залежною від метрополії, хоче мати свободу рухів у володінніпровінцією. Крім того, в неї також може деколи родитися свідомість,що для того, щоб зберегти себе при владі, треба, мати якийсь зв’язокз власним народом і на нього спиратися.Кінчаючи, свою студію, Білінський передбачає такі можливостірозвитку і ставить такі прогнози: якщо режим утримається довшийчас при владі, українці правдоподібно здобудуть для себе такиймодус вівенді, який виключатиме упокорююче приниження, що маломісце за сталінського періоду. Якщо ж режим буде поступово вивітрю­

Н О ВІ П У БЛ ІК А Ц ІЇ П РО У К Р А ЇН У 89ватися чи1розкладатися, то в Києві намагатимуться ґрунтовніше перевіритисвої взаємини з Москвою. Коли б однак прийшов раптовийпровал у центрі, тоді треба сподіватися, що зв’язки Києва з Москвоюпорвуться. Бо, каж е автор, «час, коли Україну можна було1 розглядатитільки як провінцію Росії, вж е ніколи не повернеться».В книжці Білінського є деякі думки, які, треба думати, вкралисятуди в результаті односторонніх інформацій, що їх він одержав відсвоїх численних співрозмовців. Це можна сказати про погляд авторана ролю німців в українській визвольній боротьбі проти польськоїокупації в західніх областях (стор. 5). Немає сумніву, що тоді майжевсі українські політичні сили* розглядали Німеччину як силу, що1можедовести до зміни версальської системи, яка, принесла Україні поневолення.Але визвольна боротьба проти польських окупантів була органічноюсамообороною народу, і її ніхто сторонній не потребувавінспірувати чи хоч би підсичувати.Шкода також, що в серйозну студію Білінського попала незгідназ правдою думка якогось із співрозмовців автора про те, нібитосеред тих учасників рейдів УПА, які пробилися наї захід при кінцісорокових років, могли 65ml; такі, які живучи в таборах, переходиличехо-словацький кордон і, зразу вернувшися, подавали себе як воякиУПА (стор. 420). Це неможливе вж е хоч би тому, що таких обманцівучасники рейду УПА самі зразу розкрили б.На 310 'сторінці праці Білінський висловлює погляд, що коли ідеядержавної самостійности України для західніх українців є самозрозумілоюістиною, у відношенні до більшости! українського' народуцю тезу треба було б щ е довести. Звичайно, важко сперечатися завтором, бо протягом 48 років ніхто на Україні не застосовував вільногоголосування. Але за цей час відбулося на Україні імпозантне культурневідродження 1920-их років і легальна боротьба під ідейними прапорамиУНР, існувало також підпілля і нац іон а л-кому ністичн і течії вКПУ, був масовий протест українських вояків радянської армії в 1941році проти панівного режиму, була імпонуюча організована підпільнаі повстанська боротьба, що її своїми наслідками важко обмежититільки західніми областями, було частинне відродження по більшовицькійстороні В часі другої СВІТОВОЇ ВІЙНИ, був ПІДЙОМ ПО' смертиСталіна, на початку 1960 років зародилася нова течія в українськійлітературі, що її, правда, автор не мав змоги ширше розглянути всвоїй книжці, але вона кидає багато світла ніаі нове думання сучасногоукраїнства, зокрема молоді. Вкінці, поширюваний на Україніі опублікований «Сучасністю», а відтак і іншою українською' пресоюна еміґрації документ з приводу процесу за підпал бібліотекиАкадемії наук УРСР у Києві взагалі розкриває зовсім нові перспективидля оцінки тих процесів, що' сьогодні відбуваються в мисленніукраїнської людини. Це не тільки ще один документ боротьби українцівза мову, газету чи школу, це від часу, коли по другій світовійвійні мусів замовкнути вільний голос підпільної України, перша ла­

90 М И РО СЛАВ П РО К О Пстівка Еияву політичної думки народу, який одверто підносить протестпроти колоніяльного' поневолення і ставить на лаву підсуднихспричинників його нещасть. Важко ворожити, якими шляхами підедальший розвиток українського народу, бо становище його справдіважке, але вж е цей один документ доводить, що ніякі експериментинаціональної політики Москви не 'зуміли скаструвати: душі народу,вирвати йому його' мозок і серце. Важко придавлений офіційною' радянщиною,він все ж таки чинить опір.Студії Саліванта, Білінського й інших названих тут дослідниківсучасної України! насувають деякі висновки.Перш усього в світлі тих студій зацікавлені політичні і досліднікола вільних народів мають змогу побачити, що українська націяце живий і діючий фактор на сході Европи. В тих працях вонизнайдуть чимало доказів того, що Україна перебуває в к о л о н іа л ь н ійзалежності від Росії, що запевнення комуністів про ‘її суверенітет —позбавлені всяких підстав. З другого однак боку, ці книжки можутьпомогти чужинцям дивитися на Україну крізь призму її об’єктивнихелементів сили, отже її економіки, її модерної с о ц іа л ь н о ї структури,її фахової інтелігенції, її провідних кадрів, врешті, її волі до незалежности],що виявляється в багатьох галузях життя. Тільки люди з апріорнимпересудом чи нехіттю до України можуть, познайомившися зтакими публікаціями, не враховувати українського чинника як. потенційного'фактора в сучасній радянській імперії.Це зобов’язані мати на увазі також українці поза рідними землями,зокрема, каш і політичні діячі. Немає сумніву, що еміграція самазі себе, тобто її число, організованість, активність, фахові кадри, —має свою власну питому вагу. Але політичним чинником у світі вонаможе стати тільки в пов’язанні з народом на Україні. А народ наУкраїні — це всі щойно згадані його елементи, це його земля, йогоекономіка і культура, його кадри, з партійним квитком чи без нього,його воля бути самостійним. Це є українські реалітетиі і основа основвсякої української самостійницької політики. їх можуть заперечуватитільки цілковито земіґранщені нігілісти, що втратили віру увласний народ.Вкінці, нас в ані тут чужомовні праці ставлять нові вимоги передкерівниками української громади поза рідними землями. Крайня поразрозуміти, що« час загальникової інформації про Україну, до тогоще заквашеної патріотично-пропаґаіндивним сосом, безповоротно' минув.Натомість те, що- сьогодні є на потребу, — це поглиблення опублікованихдосі чужими мовами історично-оглядових праць про Україну,точніше насвітлення поодиноких етапів чи фрагментів її найновішоїісторії. Спеціяльних праць вимагають також окремі галузі життясучасної України чи її недавнього минулого. Дуже на потребу є такожперіодична фахова література. Це останнє завдання міг би виконатисерйозний фаховий ж урнал українознавства чужими мовами,що його досі немає ні в одній країні нашого поселення.

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬІВ А Н М АЙ С ТРЕН К О : Г Т О Р Ш К И Ч Т Г Т О Р Т ЇК ^У Ш С Т И Ч Н О І ПАРТІЇ УКРАЇНИ (II)БІЛЬШОВИКИ УКРАЇНИ В РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУРеволюція 1917 року розбудила на Україні могутній національновизвольнийрух. Усі к о л о н іа л ь н і й національні визвольні рухи започатковуєй очолює звичайно національно-свідома інтелігенція. Так було іна Україні. Тут іще в царському підпіллі діяла порівняно- малочисельнагрупа української інтелігенції. У квітні 1917 року представникиїї з’їхалися у Києві на Національний Конгрес і утворили на. ньомуУкраїнську Центральну Раду. З а пару місяців до Центральної Радиприєдналася переважна більшість української інтелігенції, яка велаза собою в цій справі народні маси. Селянство України!, що становилотоді 85% її населення, через свою- Селянську Спілку приєдналосядо Центральної Ради. Ради солдатських депутатів підтримали ЦентральнуРаду. Її вплив безупинно зростав і серед українського міськогоробітництва.Уже в червні 1917 року Тимчасовий уряд Росії мусів був говоритиз Центральною- Радою- як з представником українського народу, ав жовтні III Універсал Центральної Ради проголосив створення УкраїнськоїНародної Республіки. При виборах до Всеросійських УстановчихЗборів у листопаді 1917 року партії Центральної Ради (українські couціялісти-революціонери й українські еоціял-демократи) здобули, якписав і Ленін, більшість голосів на Україні. (За деякими даними 75%).Революція 1917 року була перевіркою ленінсько-більшовицькоїтеорії національного- питання. Насамперед перевірці підпала Леніноватеза про те, що російська демократична республіка «забезпечить усімнаціям право вільного самовизначення». Революція 1917 року випробувалапід цим оглядом усі течії російської політичної думки від «октябристів»(конституційні монархісти) через кадетів, народних соіціялістів,есерів і меншовиків, до більшовиків включно. І наслідки такі.Коли поминути більшовиків, про яких мова буде, далі, то всі інші російськіполітичні партії були ворогами «вільного самовизначення» неросійськихнародів. Дійсність показала, що не може бути російськоїдемократичної республіки, яка «забезпечить усім націям право віль­

92 ІВ А Н М А Й С ТРЕН К Оного самовизначення», і що в цій справі Ленін виявився утопістомі ідеалізатором великої неподільної Росії. Мав рацію український соціял-демократЛ. Рибалка (Юркевич), коли напередодні революціїписав: «Кожна держава, найбільш демократична, і особливо тепер,у вік імперіялізму, не лише ніколи не згодиться дозволити поневоленимнаціям відокремитися, але завжди буде прагнути до нових територіяльнихнадбань, до нового поневолення націй».1)Так воно й вийшло на практиці. Відразу по скиненні царату демократичнийросійський уряд публічно заявив устами міністра закордоннихсправ кадета П. Мілюковаї, що ціллю війни, яку демократичнаРосія вестиме «до переможного кінця», залишається завоюваннятурецьких Дарданел (вихід з Чорного в Середземне море), а такожприєднання до Росії Галичини, що досі була під Австрією. А з приводуоголошеної І Універсалом Української Центральної Ради 11 червня1917 року автономії України1 газета російських кадетів «Речь»писала: «Вчинок українців є прямим злочином проти закону і викликаєпроти себе негайне застосування суворих законних кар» 2)У революцію 1917 року більшовицькі організації України, як і всяїхня партія, носили назву РСДРП (більшовиків). На початку вонимали вплив тільки по містах та індустріяльних центрах. До національноїукраїнської революції вони ставилися байдуже, а подекуди й вороже.Вони не хотіли включатися в український національно-визвольнийрух бодай для того, щоб штовхати його вліво. Вони протиставлялисяйому, як рухові дрібнобуржуазному. А оскільки це протиставленнявідбувалося в російській мові і не раз заперечувало національневідродження України, то український рух трактував більшовиків якзовнішню щодо України, колонізаторську силу.Проте в місцевостях, де українське відродження розвивалося особливобурхливо, окремі члени більшовицької партії починали мінятисвоє ставлення до нього. Так, у Полтаві два видатні діячі РСДРП(б)В. Ш ахрай і С. М азлах стали під кінець 1917 року на позиції самостійностиУкраїни і створення незалежної від РСДРП(б) українськоїбільшовиццької партії. Такі самі настрої виникали й серед київськихбільшовиків, які діяли в центрі української національної революції.Представниками цієї течії у Києві були тоді В. Затонський, Ю. Лапчинський,пізніш е прибулий до Києва з Петрограду ML Скрипник.Натомість більшовики південних і півдеінно-східніх міст України, якОдеса, Донбас, Харків і Катеринослав з Криворіжжям, де було багатонеукраїнського пролетаріяту і куди хвиля українського відродженнядоходила повільніше, продовжували ігнорувати національну революціюна Україні.Ця відмінність позицій в українському питанні більшовиків півночіУкраїни з Київом на чолі і півдня таї південного сходу на чоліг) JI. Рибалка. Цитована попередньо праця, стор. 8.*) Газета «Правда», 28. 6. 1917.

З ІС Т О РІЇ К П У 93з Харковом виявилася вж е влітку 1917 року. Другого липня Київськийкомітет більшовиків ухвалив постанову про необхідність створенняокремого більшовицького центру для цілої України. Комітетвиділив оргбюро- в складі: Ю. ІГятаков (голова), Bj. Затонський та І.Крейсберґ. Одначе київське оргбюро не було визнане більшовикамиХаркова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватисябезпосередньо всеросійському ЦК партії в Петрограді. Вони нехотіли координувати своєї діяльности на Україні навіть в одному питанні— ставлення до українського національного відродження, нехотіли виробляти в цій оправі спільну лінію, хоча в той уж е часй центральний петроградський уряд був заклопотаний українськоюпроблемою. Незалежно від інших більшовицьких організацій Україникиївські більшовики увійшли до Центральної Ради і навіть до1 їїПрезидії — Малої Ради.Взагалі можна сказати, що до жовтневого перевороту 1917 рокуЦК- РСДРП(б). персонально Ленін, більше підтримували українськунаціональну революцію, ніж більшовики Україниі. Тут було щось подібнедо подій в Алжирі перед його усамостійненням. Алжирські французибули більше проти свободи Алжиру, ніж французи у Франції.До позиції Леніна в українському питанні в 1917 р. треба нагадатище таке. Коли вся російська демократія розпочала влітку 1917року цькувати Центральну Раду за проголошення Першого Універсалу,який закликав український народ творити автономію України,Ленін писав у газеті «Правда» 28 червня 1917: «Ні один демократ неможе заперечити права України на вільне відокремлення від Р о сії. . .Проклятий царат перетворював великоросів на катів українськогонароду . . . Революційна демократія Росії . . . повинна повернути собі,робітникам і селянам Р о сії. . . братерське довірся робітників і селянУкраїни». А в статті в «Правді» з ЗО червня Ленін обвинувачував кадетів,есерів і меншовиків у тому, що вони не підтримали автономіюУкраїни, «цілковиту свободу відокремлення України». «Ви збожеволіливід страху, панове есери й меншовики, — писав Ленін, —піддавшися контрреволюційному галасові великоросійських поміщиківі капітіалістів . . . Нічого страшного. . . ні в рішеннях, ні в вимогахукраїнців немає . . . Поступітесь українцям — це підказує розум,бо інакше буде гірше, силою українців не утримаєш, а тільки озлобиш.Поступітесь українцям — ви відкриєте тоді дорогу довір’я міжобома націями, братерської спілки їх, як рівних!»Таким чином Ленін швидше протверезювався від своєї теорії асиміляції,ніж більшовики України. Але він продовжував вірити, щов єдиній демократичній Росії можна здійснити рівність націй. Щоапарат однієї держави з центром у Росії зможе однаково безсторонньообслуговувати і росіян і українців і всі інші національності.Отже, якщо Ленін виступав проти імперіялізму Тимчасового урядудемократичної Росії щодо України, то більшовицькі організації на са­

94 ІВ А Н М А Й С ТРЕН К Омій Україні, навпаки, боролися з українським «шовінізмом,» і «сепаратизмом».І треба сказати, що Ленін не поборював такої лінії більшовиківУкраїни. Не давав їм, спеціяльних вказівок про підтримку українськогоруху, як він його підтримував у «Правді». Зичайно, вказівкамиможна, вважати і оті його статті. Але більшовики Україниігнорували щ вказівки. За весь час революції 1917 року вони не спромоглисявидати ні одної газети чи брошури українською мовою, щобполегшити бодай власну пропаганду серед українського народу.Проте само життя, зсувало більшовиків України на окремішнє відцілої РСДРП(б) існування. Бувши настроєні проти всього українського,вони самим життям були змушені все більше й більше вгрузати вукраїнську проблематику. Так, наприклад, коли уряд Корейськогостав на ш лях боротьби з Центральною1Радою, київським більшовикамдовелося піти на спілку з Центральною Радою. 20 жовтня київськібільшовики і ЦР домовилися про координацію дій на випадок збройногоповстання проти уряду Керенського. А коли після жовтневогоперевороту штаб Київської військової округи став наї оборону урядуКеренського, Центральна Рада створила 7 листопада Комітет ОхорониРеволюції, у який від більшовиків увійшли, Л. П’ятаков і Крейсберґ.Хоч уже 9 листопада Комітет розпався.Центральна Рада боялася централізму нового радянського уряду вПетрограді, боялася його агресії проти України. Тому, між іншим, уконфлікті Совнаркому з Донським крайовим урядом Каледіна, якийконцентрував сили для боротьби з радянською владою, ЦР зайняланевтралістську позицію, пропустивши козачі війська з фронту на Дін.Петроград зрозумів це як союз ЦР з Доном. Київські більшовики', якіза вказівками! зі Петрограду короткий час ставили ставку, як писавбільшовик Д. Петровський, на «реорганізацію Центральної Ради вЦентральну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів»,відразу переорієнтувалися і ^починають розуміти, що ш лях до перемогисоціялістичної революції на Україні лежить не через реорганізаціюРади, а через її ліквідацію».3)У середині грудня 1917 року відбувся в Києві скликаний ЦентральноюРадою Перший Всеукраїнський з’їзд рад. Обласний комітетРСДРЩб) Південно-Західнього краю (у Києві) скликав одночасно ізз’їздом рад конференцію більшовицьких організацій Україниі. Але наконференцію прибули представники переважно Правобережної України:Київської, Катеринославської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської,Волинської, Подільської губерній та двох військових організаційПівденно-Західнього фронту. Харківська, Донецька і Одеськаорганізації своїх представників не прислали.4) Вони боялися, що об’-3) Д. Петровский, Революция и контрреволюция на Украине. Москва,1920, стор. 13-15.4) А. В. Лихолат, Разгром националистической контрреволюции наУкраине (1917-1922). Москва, 1954, стор. 61.

З ІС Т О РІЇ К П У 95єднавшися у всеукраїнському маштабі, нехай навіть для боротьбиз Центральною Радою, вошг тим самим визнають Україну як окремукращ у і окрему націю.З другого боку, серед більшовиків, які починали розуміти силуукраїнської національної революції і співчували їй, росла опозиція доцент ралістів. Ці більшовики випустили] перед своєю конференцієюу Києві листівку-відозву, підписану «Соціял-Демокраггія України». Тамбуло написано, що інтереси українських робітників і селянської біднотинікому обороняти, бо українські соціял-демократи й соціялісти-революціонериз ’єдналися з буржуазією, а російські більшовики, хоч і добрареволюційна партія, але все ж російська. Характерно, що ця відозвабулаї звернена не до членів партії, а «до українських робітників,солдатів і селян». Цей факт збудив обурення на конференції у Києві.5)Київська конференція більшовицьких організацій ухвалила створитиорганізацію' під назвою «Соціял-Демократія України», як підзаголовокдо РСДРЩбільшовиків).6) Н а конференції було обрано головнийкомітет' у складі: Є. Воїн, В. Ауссем, В. Шахрай, А. Александрова,В. Люксембург, Ю. Лапчинський, В. Затонський та І. Кулик.З них Шахрай, Лапчинський і почасти Затонський стояли вже на самостійницькихукраїнських позиціях.Перший Всеукраїнський з'їзд рад у Києві підтримав ЦентральнуРаду» і більшовицька фракція на з’їзді опинилася у значній меншості.Тоді ця фракція, разом з фракцією лівих російських соціялістів-революціонерів,покинула з ’їзд, переїхала до Харкова і там проголосиласебе Першим Всеукраїнським з ’їздом рад, до якого приєднався з’їздрад Донбасу й Криворіжжя, що саме тоді відбувався у Харкові. Характерно',що ліві течії в українській партії соціялістів-революціонерів(пізніші боротьбісти:) і в українській партії соціял-демократів, якіставали на радянські позиції, з ’їзду рад у Києві не покинули, за виняткомчотирьох осіб на чолі з укр. с.-д. Медведєвим. Через нігілізмбільшовиків в українському питанні їхнє розходження із з ’їздом; раду Києві зафарблювалося в розходження національне — росіян зукраїнцями.З ’їзд рад у Харкові обрав свій уряд Української Народної Республіки(більшовикам ця назва сподобалась) — «Народний секретаріят»,у противагу «Генеральному секретаріятові» Центральної Радиу Києві. Назва «Генеральний секретаріят» походила від історичноїтрадиції української козацької держави. А харківські «народні се-5) Сергій Мазлах і Василь Шахрай, До хвилі. (Що діється на Вкраїніі з Україною?). Видання Саратівського українського відділу КомісаріятуСправ Національних. 1919. Взято з передрукованого на машинці манускрипту.Розділ 18. Дані про листівку див. також у Павла Христюка:Замітки і матеріяли до істор. укр. рев., 1921, Відень, т. 2, стор. 147.®) Там таки.

96 ІВ А Н М А Й С ТРЕН К Окретарі» хотіли з агітаційних міркувань показати, що- це вони протиставляють«народ» «генералам».Створення радянського уряду Української Народної Республікине було справою тільки більшовиків України. Воно було подиктованеЦК більшовиків у Петрограді, персонально Сталіном. ЦК РСДРП(б)в особі Сталіна, який відав тоді національними справами в партії,поставив був ставку на, завоювання УНР зсередини, через розчиненняЦентральної Ради у радах робітничих, селянських і солдатськихдепутатів. Лише коли Перший з ’їзд рад у Києві став по- боціЦР, Сталін дав вказівку творити окремий радянський уряд наУкраїні.Ставлячи ставку на розчинення Центральної Ради в більшовицькихрадах, Сталін і ЦК РСДРП(б) виявили тим незнання національнихвідносин в Україні. Більшовицькі організації України не булилівим крилом в українській національній революції, а тільки зовнішньоюсилою до неї. Тому про переставлення Центральної Ради вбільшовицький бік не могло бути мови. Полівіння в ЦР відбувалосяшляхом посилення в ній її лівого українського крила — українськихлівих соціял-демократів і лівих есерів. Але національна революціяне була доведена, до кінця, «самовизначення аж до відокремлення»не було ще реалізоване і тому лівий фланг української революції,хоч і протиставлявся правим партіям, все ж не мав достатніх сил,щоб очолити цілу українську революцію, з одного боку, як національно-самостійницьку,а, з другого — як соціялістично-радянську.Оскільки Центральна Рада не визнала влади ПетроградськогоСовнаркому над Україною і не допускала радянської влади наУкраїні, оскільки вона обстоювала і для Росії «однородно-соціялістичнувід більшовиків до народних соціялістів включно»,7) тобто'заперечувала жовтневий переворот, Совнарком підготовляв ударпо Центральній Раді. Створення у Харкові радянського уряду Українибуло першим кроком до цього. Петроград хотів, щоб його війназ Центральною Радою виглядала не як національна, війна Росії з Україною,а як клясова війна в самій українській нації, війна українськогорадянського уряду проти українського дрібнобуржуазногоуряду. Для більшої переконливости в харківському уряді на народногосекретаря військових справ був поставлений молодий ЮрійКоцюбинський, син українського письменника, М ихайла Коцюбинського.Офіцер воєнного часу Ю. Коцюбинський незадовго передтим перейшов був з УСДРП до більшовиків. Але Коцюбинському недано було в розпорядження ніяких українських військ. Війну Совнаркомуз Центральною Радою мали вести прислані з Росії війська.Російському ж командуванню (Антонова-Овсієнко і Муравйова)були підпорядковані і окремі загони червоноіівардійців та червоногокозацтва, навербовані на Україні.7) Павло Христюк, Згадана праця, т. 2, стор. 73.

З ІСТОРІЇ КПУ 97Харківські більшовики розглядали перший радянський уряд Українитакож тільки) як ширму у боротьбі з Центральною Радою іпідкреслено ігнорували його. Делегатів з Києва, розмістили в Х аркові,як пише більшовицький мемуарист1, у каторжній тюрмі. У камерахтюрми «не палили і було- страшно холодно, не було1 світла,в жахливому стані був умивальник, вбиральня. . . Народному секретаріятовітакож не дали приміщення. Спочатку він тулився вбудинкові губвиконкому».8) Так найвища влада Радянської Українитулилася в приймах коло- «підлеглого» їй губерніяльного органувлади.Через три дні після з’їзду рад у Києві, 19 грудня 1917, ПетроградськийСовнарком видав «Маніфест.’1 доі українського народу» зультимативними вимогами до Центральної Ради повернути роззброєнимрадянським частинам і червоній Гвардії відібрану зброю. Іншимисловами — капітулювати й здати владу більшовикам.Так почалася війна між РСФСР і УНР. Наступ радянських силвівся у двох напрямах: на Харків з К урська і на Бахмач-Київ зпівночі. Командувач харківської групи В. Антонов-Овсієнко, прибувшив Харків, зовсім ігнорував владу Народного Секретаріату. Одинчас він хотів навіть виарештувати його. А командувач київської групиМуравйов, зайнявши Київ, влаштував там різанину, розстрілюючикожного, у кого знаходили посвідку українською мовою. Так, наприклад,був розстріляний член Центральної Ради боротьбіст Зарудний,який разом з іншими боротьбістами змовлявся з Совнаркомомза радянський переворот на Україні. Взагалі червоні окупантиповодилися, як найгірші колонізатори. В. Затонський згадує, якбільшовицький комісар Дубенського повіту на Волині, наї проханнядозволити поставити п ’єсу «Сватання на Гончарівці», яка безперепон ставилася в царські часи, відповів: «Грати дозволю, тількине на контрреволюційній мові».9)Словом, розшарування в українському народі йшло не тількипо лінії клясовій, але й по національній. До окупаційних більшовицькихвійськ не раз приєднувалися праві російські елементи. Наприклад,голова Київської міської управи Рябцов висловився заокупацію Києва Муравйовим. Серед забитих у боях у Києві червоноґвардійцівбуло знайдено кілька; колишніх царських поліцаїв.Сам Муравйов виявився білим офіцером і перейшов пізніше на бікКолчака. Один член радянського уряду України, народний секретарпошт і телеграфів Мартинов, перейшов пізніше на, бік Денікіна.10)Керівник донецьких більшовиків Артем (Сергеев), щоб приєднати до8) Ж урнал «Летопись революции». Харків, 1924, ч. 4 (9), стор. 166-185.9) В. Затонський, Національна проблема на Україні. (Доповідь на пленуміЦК ЛКСМУ). Червень 1926, ДВУ.10) П. Христюк. Цитована праця, т. 2, стор. 135. Також «Летопись революции»ч. 4 (9), 1924, стор. 166-188.

88 ІВ А Н М А Й С ТРЕН К ОРосії хоч частину українських земель, створив незалежну від України)Донецько-Криворізьку республіку. З другого боку, ігноруваннябільшовиками національного відродження України втримувалоеволюцію лівих елементів Центральної Ради на радянські позиції.■Врни разом з цілою ЦР обороняли національні здобутки українськоїреволюції.Перед вступом більшовицьких військ у Київ Центральна Радаоголосила IV Універсал, у якому було проголошено самостійністьУкраїнської Народної Республіки. Уряд УНР склав з Австро-Німеччиноюу Бересті мировий договір, за яким німецькі війська булизапрошені на Україну допомагати ЦР в боротьбі з російськобільшовицькоюокупацією. Але запрошення німців на Україну означалотакож самоліквідацію УНР. 29 квітня 1918 штаб німецькихвійськ організував у Києві державний переворот, у якому ЦентральнаРада була розпущена, УНР ліквідована і на Україні була створенамонархічна влада наї чолі в гетьманом П. Скоропадським. ВійнаРСФСР проти УНР не принесла користи ні тій, ні тій стороні.У видавництві «Пролог» вийшла з друку книжкаЮрія ШерехаНЕ ДЛЯ ДІТЕЙ,збірка статтей про сучасну українську літературу з передмовоюЮ. ШевельоваЦіна примірника — 3,95 дол. або відповідна сума в іншій валюті. УНімеччині — 14 н.м.Замовляти у видавництві «Сучасність».

к о г д а н в и н а р :М А ТЕРІЯ Л И ДО ІС Т О Р ІЇЕК О Н О М ІЧ Н И Х Д О СЛІДІВ Н А Е М ІҐРА Ц ІЇ(Частина третя)ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНА (III) — ІНШІ ВИСОКІ ШКОЛИ, НАУКОВІОСЕРЕДКИ І ВИДАВНИЦТВА ДО 1945 РОКУКрім Українського вільного університету (УВУ), Української господарськоїакадемії (УГА), а згодом Українського технічно-госиодарськогоінституту (УТГІ), на території Чехо-Словаччини працювалище інші українські високі школи, наукові організації, професійніоб’єднання тощо, які цікавилися економічними дослідами івидавали деякі праці з ділянки економічних наук.Тут треба в першу чергу назвати Український високий педагогічнийінститут ім. М. Драг оманова (УВПІ), завданням якого було готувативчителів для українських середніх шкіл. Хоч УВПІ економічниминауками безпосередньо не цікавився (в рамах інститутупрацювали два відділи — літературно-історичний і математичноприродничий),одначе у зв’язку з викладами географії (на початкупроф. Степан Рудницький, а згодом доцент Мирон Дольницький) таполітичної економії (доцент Іван Кабачків) дещо уваги присвячуванопосередньо також і економічним наукам.З а час свого існування УВПІ видав три томи наукових збірників,а при допомозі видавничого товариства «Січ» — ряд підручниківта монографій передусім з ділянки історії, гуманістичних та природничихнаук.Окремо відзначаємо наукову пріацю проф. Івана Кабачкова(1874-1962), одного з видатних знавців державного бюджету, якийу 1919-20 pp. був державним контролером УНР, а в 1925-34 pp. — доцентомУВПІ, де викладав економічні дисципліни і згодом такожісторію українського права. В «Науковому збірнику Українського високогопедагогічного- інституту ім. М. Дріагоманова» (Прага, 1932,том II) він опублікував порівняльну студію «Структура державногобюджету на Україні і в ЧСР». Крім цього, появилися такі високошкільні підручники цього автора: «Політична економія» (Прага, 1924)та «Історія економічних і с о ц іа л ь н и х доктрин» (Подєбради, 1942).Бувш и добрим знавцем структури державного бюджету та йогоконтролю, І. Кабачків написав також розвідку п. н. «Майбутняорганізація державного контролю на Україні» (Прага, 1944), де поданіцікаві думки про конечні фінансові реформи у перехідний час,тобто в час звільнення України від російсько-більшовицької окупації.

100 БО ГДАН В И Н А РВажливу наукову працю проробило Українське історично-філологічнетовариство в Празі, членами якого були майж е всі поважнішінаукові сили празького осередку, як також з інших країн. Діяльністьтовариства проявлялася передусім: у формі публічних науковихдоповідей, які звичайно були реферуванням більших монографій,над якими працювали окремі доповідачі. З українськихекономістів найчастіше виступав тут1 В. Оадовський, темою- доповідейякого була зокрема історія економіки. Історична проблематиканародного господарства України обговорювалася також у доповідяхтаких істориків, як от Борис Крупницький, Дмитро Дорошенко,Олександер Ш ульгин таї інші. На жаль, у наслідок скромнихфінансових засобів видавнича діяльність товариства не була велика:видано^ всього п ’ять, томів праць і неперіодичні «справоздання».Таким чином багато цінних праць, в тому числі передусім праці В.Садовського', залишилися в рукописах.Український соціологічний інститут, що його довший час очолювавJI. Шрамченко, безпосередньо економічними студіями не цікавивсяі нам не відомі праці, що стосувалися б вивчення економікиУкраїни. Зате більше уваги присвячували економічним студіям деякіпрофесійні товариства, в першу чергу Товариство' українськихекономістів, яке в 1928-29 pp. видавало неперіодичні збірники «Українськийекономіст» (|всьога вийшли три числа). Д ля ілюстраціїподаємо зміст двох чисел: В. Тимошенко, «Україна і Росія в їхекономічних взаємовідносинах»; В. Садовський, «Становище народногогосподарства на совєтській Україні»; Р. Димінський, «Приватнийекономія в Українській господарській академії! в ЧСР»; С. Володимирів,«Огляд економічної преси» (том І); В. Сапіцький, «З життяі діяльности Миколи Зібера на Україні»; С. Ґольдельміан, «Соціяльно^економічніпідстави національної політики»; М. Добриловський,«До методології визначення ролі України в публічних бюджетах Радянського Союзу»; О. Питель, «Огляд) міського господарстваі політики в УССР»; Г. Денисенко, «Вплив окремих факторівна розвиток земельної аренди на Україні»; М, Малашхо, «Кооперативнийвідділ Української господарської академії в ЧСР» (том II).Зміст третього тому цього збірника нам, на жаль., не відомий.Деякі науковії економічні їматерряли можна знайти Накож ужурналі Товариства українських кооператорів «Кооперативний альманах»,що появлявся в Подєбрадах у 1923-25 pp. Для ілюстрації подамозміст трьох книг. Книга І: М. Храпко, «Індивідуальність у кооперації»;М. Левицький, «Перші зерна кооперації — спогади»; О.Питель, «Дефініція кооперативу». Книга II: С. Бородаєвський, «Важкічаси німецької кооперації»; М. Малашко, «Сучасне становищекооперації на Україні»; С. Володимирів, «Споживча кооперація наУкраїні»; А. Кущинський, «Сучасний стан кооперації в Галичині».Книга III: Б. Мартос, «Всесвітня кооперативна виставка в Ґенті»;

ДО ІСТОРІЇ ЕКО Н О М ІЧН И Х ДО СЛІДІВ 101С. Бородаєвський, «XI Міжнародний кооперативний конгрес»; Ф.Микуляк, «Організація виробництва споживчими і продукційними товариствами»;М. Летвицький, «Роля кооперації у відродженні цукровоїпромисловости на Україні»; А. Кущинський, «Культурно-просвітнадіяльність українських кооперативних центрів»; С. Зеркаль,«Пасічництво на Україні».Також неперіодичне видання «Кооперативний огляд», що йоговидавало Товариство для розповсюдження кооперативного знанняпри УГА в Подєбрадах, опублікувало цілий ряд економічних матеріялів(1925-26). Те саме треба сказати про видання Агрономічного товариствапри УГА — «Збірник сільсько-господарської науки» (дватоми) та «Молодий аґроном» (три числа).Велику видавничу діяльність розгорнув Український громадськийвидавничий фонд (УГВФ) у Празі, видання економічних праць якогоми обговорили в попередніх розділах цієї студії. Інші видавництва,як от «Наукова бібліотека» Ю рія Тищенка, «Всесвіт» ВасиляКоролева або «Дніпрові пороги» та «Пробоєм» Степана Росохиекономічної літератури майже не публікували.Слід підкреслити!, що за німецької окупації Чехії наукова працяукраїнської еміґрації мала значні цензурні труднощі. Не зважаючина це, з ініціятиви Українського національного об’єднання(УНО) появилися згаданий уж е збірник «Сільське господарство' України»(редакція В. Доманицького) і деякі інформативні брошури німецькоюмовою, темою яких були економічні питання.Статті з економічної ділянки друкувалися також у багатьох періодичнихорганах різних політичних середовищ. У першу чергутреба тут назвати надзвичайно вміло редагований ж урнал соціалістичногонапрямку «Нова Україна», де, крім статтей на економічнітеми, періодично публікувалися господарська хроніка та бібліографія економічної літератури. Багато уваги економічним питаннямприсвячував також ж урнал націоналістичного напряму «Розбудованації» (орган проводу українських націоналістів), де на господарськітеми писали проф. Олександер Мицюк і ідеолог націоналістичногоруху Микола Сціборський, який редагував також економічнухроніку та огляди світового господарства.Поскількиї праця М. Сціборського як економіста мало відома, требапринаймні в загальних рисах подати характеристику його важливіших писань. Сюди належить його інформативна студія «Українав цифрах» (вид-во УНО, Вінніпег, 1940, 43 crop.), як а згодомпоявилася в перекладі ца> німецьку мову (Берлін, 1941). Одним з цікавішихрозділів є обговорення промислового розвитку України за часпершої та другої п ’ятирічки, де на підставі статистичних данихобґрунтовується економічна експлуатація України Москвою і насвітлюетьсяпитання розбудови промислових осередків СРСР коштом

102 БОГДАН В И Н А Рресурсів української економіки. Слід підкреслити, що статистичніметоди самостійних обрахунків автора є більше сконкретизованів порівнянні з обговореною вж е працею К. Коберського. На темуекономічних взаємовідносин України і Росії Сціборський опублікувавстудію .англійською мовою (Нью-Йорк, 1940, 92 стор.).9) Згадаємотакож його публіцистичні праці німецькою та французькою мовами,де окреме місце посідають економічні справи України.10) Авторособливо цікавився сільсько-господарським питанням та аграрноюполітикою на Україні. Крім численних публіцистичних праць зцієї ділянки (наприклад, розвідка п. н. «ОУН і селянство», 1933,місце видання не зазначене), треба назвати його студію «Земельнепитання» (вид-во Українська книгарня-иакладня, Париж, 1939, 109стор.), в якій обговорюється історична еволюція аграрних відносинна Україні.На закінчення цього нашого розділу треба згадати, що в Празімали місце два конгреси української науки. Перший конгрес відбувся3-7 жовтня 1926, другий — 20-24 березня 1932. У першому,скликаному з ініціятиви Українського академічного комітету в Празі,взяли участь передусім українські науковці, що проживали тодів ЧСР, і тільки декілька осіб з інших країн, у тому числі такожі з Галичини. Окремі секції відбули 41 наукове засідання, в томучислі 4 засідання секції економічно-кооперативної; у цій секції заслухано13 доповідей. Короткі резюме конгресових доповідей опублікованів звідомленні з’їзду (Прага, 1929, 74 стор.). У другомуконгресі взяли участь, крім українських науковців з ЧСР, такожчлени НТШ і співробітники українських наукових інститутів у Варшавіта Берліні. На конгресі виголошено 159 доповідей, між нимипроф. М. Добриловського' «Праця української еміґрації на поліекономічних наук» і проф. Б. Мартоса «Праця в галузі кооперації».Матеріяли з’їзду опубліковані в широкому звіті (Прага, 1934, 164 стор.).В| загальному треба ствердити, що, крім праць О. М ицю ка та В.Садовського, українські економісти в ЧСР присвячували мало увагививченню економічної історії України. Це питання посередньо заторкуємонографія І. В}итановича «Історія і сучасний стан українськогосела» (Подєбради, 1935). Щ е треба також згадати невелику брошуруВ. Біднова «З історії грошевих знаків на Україні» (Прага, 1927,19 стор.).*9) «Ukraine and Russia: a survey of Soviet Russia’s 20 year occupation of EasternUkraine».10) «Ukraine und die Nationalitätenpolitik Moskaus». Berlin, 1938;«La question ukrainienne» («Revue économique internationale», 1940, No. 32,pp. 443-478).

ДО ІСТО РІЇ ЕК О Н О М ІЧ Н И Х ДОСЛІДІВ 103У Чехословаччині багато уваги присвячувано питанню вивченняекономіки Закарпаття. Ми вж е згадали праці О. Мицюка та Є. Пер^фецького з цієї ділянки. Треба додати,, що також деякі чеські дослідникицікавилися господарською історією та географією Закарпаття,як от Кетнер, Матовсек, Драгни, Х меляж та інші. Ділянкою українознавчоїтематики цікавилися зокрема такі славістичні видання: «SlavischeRundschau», видаване Німецьким товариством славістичних студій;«Germanoslavica» — квартальник, видаваний з 1931 року Слов’янськимінститутом у Празі та згаданим німецьким товариством; квартальник«Slavia»; щорічник «Byzantinoslavica», видаваний з 1929 року; щорічник«Casopis Narodniho Muzea»; часопис Орієнтального інституту «Archivorientalni» і, нарешті, «Slovansky Prehled». У деяких з названих публікацій,зокрема в «Слов’янському огляді», постійно міщено українськухроніку. З поважніших економічних праць, що друкувалися вцих журналах, назвемо статтю М. Кушніренка «Socialny obraz karpatoruskeosady» («Slovansky Prehled», 1933, с. 6-7, str. 136-146).В Ужгороді вийшла цікава книж ка про- технічні праці на Закарпатті,що являє собою господарську монографію про засоби; сполучення(залізниці, ш ляхи і водний транспорт), лісівництво', хліборобство,природні багатства, промисловість, ремесло та інші ділянки економікиЗакарпаття (Musil J., «Technicka prace v zemi Podkarpatske —1919-33». Uzhorod 1933, vydal odbor Spolku ceskoslovenskych inzeneru,386 str.).На цьому місці слід відзначити також працю французького дослідникаРене М артеля «La Ruthenie Subcarpatique. Podkarpatska Rus»(Ed. Hartman, Paris, 1935, 188 p.), що є майже енциклопедичним довідникомпро Закарпаття з добрим розділом про господарські ресурсиі географію.Я к відомо, в П разі існувала досить велика колонія російської еміґрації,а серед неї деякі визначні російські економісти. Тільки дляілюстрації згадаємо економічні семінари проф. C. Н. Прокоповичадля вивчення економіки СРСР, при чому багато студійних тем стосуваласятакож питання України. Економіку Закарпаття вивчав відомийросійський науковець JI. Попов. У П разі появилася праця російськогоісторика В. Мякотіна, яка, поруч з монографією Слабченка,належить до найповажніших історичних студій господарства України17 та 18 століть.11) Мякотін писав дуже багато на українські темии) «Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII веках», Прага,1930; «Прикрепление крестьянства Левобережной Украины в XVII-XVIIIвв.», Софія, 1932.

104 БО ГДАН В И Н А Рне тільки російською, але також і французькою та німецькою мовами.1?)НІМЕЧЧИНА — 1919-1944Перебування української еміґрації в Німеччині, як і питанняукраїнсько-німецьких взаємин, має свою історію та відповідну літературу.До важливіш их праць на цю тему належить передусім історичнамонографія Дмитра Дорошенка, в якій обговорюється питаннянімецько-українських стосунків у світлі німецьких публікацій.1) Єще деякі менші праці українських та німецьких авторів, що їх тутне потрібно згадувати. Поскільки нас цікавить передусім справа дослідівекономіки України в Німеччині, мусимо вж е тут зазначити,що наш огляд не був би повний, якби ми. обмежилися обговореннямекономічних праць українських авторів. Економічною проблематикоюУкраїни цікавилися також німецькі наукові установи ще передпершою світовою війною, і ці справи ми обговоримо в другій частиніцього розділу, що присвячений німецьким дослідженням економікиУкраїни.Українські дослідженняСлід почати цей огляд з часу існування таборів українських військовополоненихпід час першої світової війни. В більших таборах,як, наприклад, у Вецлярі, Зальцведелі та Раштатті, культурно-освітнюроботу організував згаданий уж е раніше Союз визволення України;однак ці справи безпосередньо не входять у хронологічні рамкинашої теми. Згадати треба тільки, що в цих таборах появлялися, починаючи1916 роком, різні таборові періодики, як от «Розсвіт» у Раштатті (ред. Василь Сімович) і «Просвітний листок», згодом «Громадськадумка» у Вецлярі та «Вільне слово» в Зальцведелі (ред. ЗенонКузеля). У цих періодиках друкувалася економічна хроніка і деякістатті на економічні теми.2)Більш е значення має діяльність українських дипломатичних місійу Берліні. На ж аль, видавнича діяльність усіх місій УНР сьогодніщ е мало вивчена, і нам відомі тільки розвідка Василя Оренчука прогосподарську відбудову України і брошура Ореста Даскалюка про12) «La fixation des paysans ukrainiens à la glebe aux XVII-e et XVIII-e siècles»(«Le Monde Slave», octobre et novembre 1932, pp. 31-58 et 182-207);«Die Vereinigung der Ukraine mit dem Moskauer Staat» («Zeitschrift für osteuropäischeGeschichte», 1933. Nr. 3, S. 321-350.J) Doroschenko D., «Die Ukraine und das Reich» (Neun Jahrhunderte deutschukrainischerBeziehungen im Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur), Verlagvon S. Hirzel, Leipzig, 1941, 299 S.2) Wyngart S. und HeJlman S., «Die Zeitung in deutschen Gefangenen- undInterniertenlagern, Verlag Unitas, Baden, 1920, 76 S.

ДО ІСТО РІЇ ЕКОНОМ ІЧНИХ ДОСЛІДІВ 105Україну, як терен праці для німців та німецького капіталу.8)Поважну ролю в творенні зв’язків з німецькими: колами відограла«Українська громада в Берліні» (1919-25), яка організувалатакож культурно-освітню роботу в українській колонії. З ініціятивицієї організації відбувалися публічні доповіді для німців. Слід згадатитакож діяльність «Німецько-українського товариства» на чоліз Павлем Рорбахом та Акселем ПІмідтом, яке видавало свій ж урнал«Ді Україне»; впродовж 1918-26 pp. появилося 40 чисел журнала, депоміщено кілька статтей на економічні теми.4)Також «Українське пресове бюро» видало кілька публікацій проекономіку України. З цікавіших назвемо статистичну студію ВасиляМазуренка, що фактично є скороченим німецьким перекладом йогопраці, яка друкувалася у віденській «Новій добі». Крім цього, деякістатистичні матеріяли про торговельні зносини України з Німеччиноюподає розвідка Л. Вальдельмана ігрої Східню Европу і Німеччину.В той час появилася в Берліні студія Севрюка про коопераціюв СРСР, в якій заторкнено також питання української кооперації.5)Економічні матеріяли містили також українські періодики, щопоявлялися в Берліні: «Українське слово» (1921-25), «Літопис» (1923-24) і «Український прапор» (1923-31). Деякі інформаційні матеріялипро господарське життя України друкувалися також у двотижневику«Остойропеїше корреспонденц» (1926-34) та в інформативномубюлетені «Українішер Пресседінст». З рамени цієї пресової службивийшла цікава брошура про минуле та сучасне України;, в якій опублікованастаття Б. Крупницького про господарські підстави українськоїдержавности.6)За часів націонал-соціялістичного режиму видавничу діяльністьрозгорнули дві громадські організації — «Українське національнеоб’єднання» та «Українська громада», які видавали також газети:«Український вісник» (УНО — 1938-45) та «Українська дійсність»(УГ — 1940-45).Окремо слід, згадати видавництво1 Якова Оренштайна (Берлін-Ляйпціґ), яке опублікувало велику кількість українських книжок,3) Orentschuk W., «Der Wiederaufbau der Ukraine» in «Mitteilungen des Deutsch-Ukrainischen Wirtsdiaftsverbandes», Nr, 3-4, 1920.Daskaljuk O. W., «Die Ukraine als Arbeitsfeld für Deutsche und deutsches Kapital»,Verlag G. Stilke, Berlin, 1922, 80 S.4) Dr. Harard Bruno, «Das Donetzgebiet und die sonstigen Kohlengebiete derUkraine», «Die Ukraine», Jahrgang 2, 1920, S 3-17, Butenko В.: «Die Wasserstraßenin der Ukraine», Jg. 2, 1920, S. 255-260. Schafarenko I., «Die natürlichen Hilfsquellender Ukraine — Industrie, Export und Import», Jg. 2, 1920, S. 113-128 und Jg. 3,1921-22, S. 103-126.5) Mazurenko W., «Die wirtschaftliche Selbstständigkeit der Ukraine in Zahlen»,Ukrainischer Pressedienst, Berlin, 1921, 20 S.Waldelmann L. S., «Osteuropa und Deutschland», Berlin, 1921, 14 S.Sewruk P., «Das Genossenschaftswesen in der Union der SSR», Neuer DeutscherVerlag, Berlin n. d., 77 S. (Rußland-Bibliothek, Nr. 4).6) «Ukraine von gestern und heute», herausgegeben vom Ukrainischen Pressedienst-Verlag Bernhard & Grafe, Berlin, 1933, 62 S.

108 БОГДАН В И Н А Ру тому числі також і деякі популярні видання на економічні теми.Редакторами цього видавництва були Богдан Лепкий (1916-19), ВасильСімович (1920-23) і Зенон К узеля (1924-33). Це видавництво булорозгромлене гітлерівським режимом, бо власником його був українськийєврей.Український науковий інститутЗ ініціятиви гетьманських кіл у Берліні, а зокрема з ініціятивигетьмана Павла Скоропадського, у 1926 році постав Український науковийінститут, завданням' якого було «дбати про поширення автентичнихвідомостей про Україну серед німецького наукового' світу»(Іван Мірчук у збірнику «Сьогочасне і минуле», видання НТШ, Мюнхен,1949, т. 1-2, стор. 87). Для забезпечення діяльности інститутубула створена кураторія, на чолі якої стояли ген. Ґренер (1926-33),проф. Пальме (1934-39) і проф. Ґеруліс (1939-45). Крім цього, членамикураторії в різні періоди були: професор політичної економіїБерлінського університету Зершґ, професор славістики цього університетуФасмер, історик проф. Майнеке, географ проф. Пенк,славіст проф1. Дільс, проф. Маєр, проф. Травтманн, проф. Сімсон(Саскатун) та інші. З українського боку заступником голови кураторіїбув Олександер Скоропис-Йолтуховський, а членами кураторії:проф. М. Панчишин, проф. Д. Дорошенко, проф. І. М ірчук і д-р. В.Коростовець. Директором інституту обрано в 1926 році Дмитра, Дорошенка,а в 1931 — Івана Мірчука, який керував інститутом до поразкиНімеччини в 1945 році.Основним завданням інституту було, як уж е згадано, нав’язанняконтактів між українськими і німецькими науковцями, а також знауковими установами та товариствами в інших країнах. Члениінституту передусім студіювали українознавчу проблематику в найпгиршомузначенні цього слова. Науковий склад інституту діливсяна звичайних та надзвичайних членів, при чому кожний звичайнийчлен керував однією з дослідних катедр інституту. На початку булинамічені такі катедри: української історії, народного господарстваУкраїни, релігійних відносин, історії українського права, історії матеріяльноїкультури, української мови та літератури й етнології таетнографії. Найактивнішою була катедра, історії, яку очолювали ВіячеславЛипинський та Д. Дорошенко. При цій катедрі працювалиДомет Олянчин, Василь Кучабський, Борис Крупницький, а пізнішеМихайло Антонович. З відомих економістів надзвичайними членамибули Харитон Лебідь-Ю рчик та Володимир Тимошенко. З 1944 рокукатедрою народного господарства України керував Роман Димінський,колишній стипендіят цього інституту.Діяльність Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б)можна поділити на два періоди. У перший період (1926-31) інститут,крім науково-дослідної праці, розвинув також науково-інформаційну

ДО ІСТОРІЇ ЕК О Н О М ІЧ Н И Х ДОСЛІДІВ 107та педагогічну діяльність. З цього погляду слід відзначити постійнівиклади для українських студентів, що вчилися в німецьких високихшколах, уділювання стипендій і доповіді німецькою мовою, щомали місце в Берлінському університеті. У той час інститут опублікувавтри томи «Записок» і два томи «Повідомлень» німецькою мовою.7)«Записки» відзначалися досить різноманітним змістом, причому деяку увагу присвячувано також економічним питанням. Добільших економічних праць належить розвідка X. Лебідь-Ю рчикапро перший український державний бюджет на 1918 рік.8)Харитон Лебідь-Ю рчик (1877-1945) був видатним економістомфінансистомі в 1917-21 pp. був директором департаменту державноїскарбниці, а в 1919 році заступником міністра фінансів УНР.Був доцентом фінансової науки К ам’янець-Подільського університетуі в той час опублікував кілька праць про цукрову промисловістьУкраїни. На еміґрації перебував у Польщі. Крім співробітництвав УНІ-Б, опублікував у Львові працю «Бюджетове право» (1927,187 стор.). Праця про державний бюджет України є ширше задуманоюрозвідкою, ніж це вказував би її заголовок. Автор детально з’ясовуєтруднощі у фінансовому господарстві молодої держави і насвітлюєперші кроки в наладнанні фінансового апарату. Як зазначаєавтор, матеріяли д ля складення бюджету були опрацьовані загетьманської влади і Директорія затвердила їх 24 січня 1919. Обговоренарозвідка не охоплює цілости господарської діяльности урядів,однак подає цікаві дані про діяльність фінансового апарату, якіможуть послужити важливим матеріялом, для насвітлення економічної!політики українських урядів.При катедрі історії працював уже згаданий Домет Олянчин, якийу своїй статті про українсько-німецькі взаємини другої половини17 стол. заторкує також деякі господарські питання («Записки», т.1, 1927). Праці з ділянки господарської історії України, зокрема з історіїзовнішньої торгівлі, Д. Олянчин друкував у Польщі і Галичині.Так, у варшавському місячнику «Наша культура» появилися йогостатті «Торговельні зносини України з Бреслявом у XVIII стол.» (ч.8, 1935) і «Торговельні зносини України з Ляйпціґом у XVIII стол.»(ч. 10, 1936). Крім цього, він написав праці «До історії торгівлі Руси-України з Балтикою, зокрема Стародуба з КенінсберГом у XVII іпочатках XVIII стол.» («Записки НТШ», т. CLI, Львів, 1931) і «Доісторії торгівлі України з Кримом, 1754-58» («Записки НТШ», т. CLII,Львів, 1932). Дослідні праці Олянчина, базовані на сумлінному вивченніархівного матеріялу, належать до кращих зразків історичнихпраць з ділянки історії торгівлі України.7) «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts», Berlin, 1927, 1929,1931; «Mitteilungen d. Ukrainischen Wiss. Inst.»8) Lebid’-Jurtschyk Ch., «Das erste ukrainische Staatsbudget für das Jahr 1918».«Abhandlungen...», Bd. 2, Berlin, 1929, S. 148-186.

308 БО ГДАН В И Н А РУ «Записках УНІ-Б» (т. 1, 1927) поміщений німецький перекладпраці проф. О. Одарченкаї про моністські теорії цінности, надрукованоїраніш е в журналі «Хліборобська Україна». Деякі економічніматеріяли друкувалися також у «Повідомленнях» УНІ-Б, з якихтреба в першу чергу назвати розвідку Б. Тимошенка «Україна і Росіяу взаємних господарських зносинах» (т. 2, 1928, стор. 1-20), щоє поширеною працею автора, надрукованою в празькому «Українськомуекономісті». З інших праць слід згадати статистичну студіюСергія Володимирова «Загальне українське населення в світі» («ПовідомленняУНІ-Б», т. 2, 1931, стор. 24-53).У 1931 році інститут перейшов на утримання пруського міністерстваосвіти і таким чином став німецькою державною установою,зберігаючи однак свій внутрішній український характер. У цьомудругому етапі перестали появлятися наукові «Записки» та «Повідомлення»,зате співробітники інституту збільшили свою участь унімецьких наукових журналах; також збільшилася кількість викладівна українознавчі теми в Берлінському та інших німецьких університетах.Варто згадати співробітництво членів інституту з німецькимиенциклопедіями — Брокгавза, Гердера та МІасра, і працю«Словникового відділу» під керівництвом 3. К узелі та Ярослава Руднипького,яка заверш илася виданням великого «Українсько-німецькогословника»; цей відділ підготував українсько-німецький господарськийсловник (коло ЗО тис. гасел) за редакцією 3. К узелі та Р. Димінського,але цей словник друком не появився.Не зважаючи на появу ряду цінних наукових праць з обсягу політичноїісторії та історії культури України,,9) другий період у діяльностіінституту має передусім науково-інформаційний характер, прощо зокрема свідчать його періодичні видання: «Статті з українознавства'»та «Звідомлення Українського наукового інституту»,10) які появлялисятакож українською мовою і в яких публіковано деякі економічніматеріяли, що їх редаґував Р. Димінський.Про початки наукової кар’єри доц. Романа Димінського в УГАвж е згадано попередньо. Р. Димінський, з 1945 року професор УВУ таУТГІ в Німеччині, спеціялізувався в питаннях, зв’язаних з розвиткомукраїнської промисловости та економічної географії. (Він є авторомрозділу «Географія промисловости» в «Географії України» В.Кубіійовича, виданій у 1943 році). Крім ряду статтей у періодичнихвиданнях УНІ-Б, він опублікував синтезуючий «Нарис народногогосподарства України» у виданому інститутам «Довіднику про Україну».11)Слід підкреслити, що за винятком матеріялів в «Українській9) Krupnyckyj В., «Geschichte der Ukraine». Im Aufträge des Ukrainischen Wiss.Inst., Verlag O. Harrassowitz, Leipzig, 1939, 324 S.10) «Beiträge zur Ukrainekunde», «Kulturberichte des Ukrainischen WissenschaftlichenInstituts».u ) Mirtschuk I. (Herausgeber), «Handbuch der Ukraine». Im Aufträge desUkrainischen Wissenschaftlichen Instituts, Leipzig, 1941.

ДО ІСТОРІЇ ЕКО Н О М ІЧН И Х ДОСЛІДІВ1С9загальній енциклопедії» (три: томи, Львів, 1934) видання енциклопедичногодовідника про Україну було першою спробою в цьому напрямі;тому написання Димінським загального огляду народного господарстваУкраїни в той час не було справою легкою. Як відомо,частина матеріялів, опрацьованих Димінським, була пізніше використанатакож в «Енциклопедії українознавства». Крім загального розглядуосновних проблем економіки України, в тому числі також іпроблеми колоніальної залежносте УРСР у всесоюзному радянськомукомплексі, автор описує в окремих розділах сільське та лісовегосподарство, корисні копалини, промисловість, транспорт, торгівлюі кооперативні організації, не заторкуючи однак питання фінансів.Свої інформації він ілюструє деякими статистичними даними за станом1937 року. В] загальному розвідка Димінського виконала своєзавдання, а деякі її недоліки треба радше віднести на рахунок головногоредактора-упорядника довідника. Маємо на увазі передусімпропагандистський характер довідника з досить бідною літературоюпредмету. Цей довідник був передрукований (майже без істотнихзмін) англійською мовою, як видання УВУ.12) Цього1аж ніяк не вільнобуло робити, не виправивши численних неточностей у поданій літературіта бібліографічних нотатках.Хоч у рамках інституту замало уваги) присвячувалося економічнимпитанням у порівнянні з Українським науковим інститутом уВаршаві (УНІ-Б), треба все ж таки підкреслити, що пророблена праця,зокрема розвідки, X. Лебідь-Юрчика, В. Тимошенка та Р. Димінського,вперше познайомила німецького читача з економічними питаннямиУкраїни в аспекті національних інтересів українського народногогосподарства.Деякі українські науковці публікували свої праці на економічнітеми також у німецьких журналах. Згадаємо тільки розвідки В. Кубійовича(«Донецький басейн — розвідка про розвиток його населенняі про українсько-російський національний кордон»), В. Січинського(«Паперові фабрики на Україні в 16-18 стол.») і В. Садовського(«Україна»).13) Окремо відзначаємо працю І. Шовгенева про ш ляхисполучення українських земель.14)Нам не відомі поважні праці українською мовою, які появилися підчас другої світової війни в Німеччині; не подає жадних позицій у ційділянці також довідник Богдана Романенчука «Бібліографія українськоїкниги у Великонімеччині» (Українське видавництво, Львів-Краків, 1942, 31 стор. Українська книгознавча бібліотека, ч. 6).12) «Ukraine and its people». Munich, 1949, Ukrainian Free University, 280 pp.13) Kubijowytsch W., «Ost-Europa», November 1936.Sitschynsky V., «Papierfabriken in der Ukraine im XVI-XVIII Jahrhundert».«Gutenberg Jahrbuch», Mainz, 1941, S. 23-29.Sadowskyj W., «Die Ukraine». «Deutsche Monatshefte», Jahrgang 9 (19), 1942,Hefte 3, 4, 5.14) Sehowheniw I., «Das Verkehrswesen der ukrainischen Gebiete». Publikationsstelle,Berlin, 1941.

110 БО ГДАН В И Н А РНімецькі дослідж енняІсторією, культурою та економікою слов’янських країн, у томучислі також і України), у Німеччині почали цікавитися вж е у 18 столітті.Це зацікавлення посилилося під час першої світової війни. М іжпрацями того періоду слід назвати брошуру О. Кеслера, яка міжіншим подає цікаві статистичні інформації про участь України' взагальному промисловому і сільсько-господарському виробництві Р о ­сійської імперії; крім того, треба згадати коротку працю АкселяШмідтаї, в якій окремий розділ про економіку Україниі написав відомийекономіст' проф. Ґ. Германн, який вказує на поважний економічнийпотенціял України і рекомендує політичну самостійність України,щоб послабити російський господарський комплекс. Ця працяпоявилася в редагованій д-ром Павлем Рорбахом серії «Російськанебезпека. Статті і документи до поточної історії».15) Господарськезначення України для дальшого ведення війни) обговорює також брошурапроф: Ф. Ф рех-Бреслява.16)Переговори української делегації в Бересті і питання, зв’язані з Берестейськиммирним договором, мають багату літературу різнимимовами, в тому числі також і німецькою. До найцікавіших публікаційналежать: невелика збірка документів, де поданий текст торговельногодоговору, і ті німецькі видання, де звернено увагу на господарськийбік переговорів; сюди треба зарахувати спогади графаО. фон Черніна, який мировому та торговельному договорі присвячуєокремий розділ (стор. 289-347), спогади ген. М. Гоффманна і публіцистичнустудію К. Ф. Новака.17)Однією з цікавіших праць, що подає багато матеріялу про народнегосподарство України з доби визвольних змагань, є монографіяд-ра Бернгарда Троєнфельса про російську економіку, де в окремомурозділі («Центральні держави і українська економіка», стор. 41-63)обговорені сільське господарство, кам’яновугільна промисловість таінші промислові галузі України. Автор обвинувачує німецькі офіцій­15) Kessler О., «Die Ukraine — Beiträge zur Geschichte, Kultur und Volkswirtschaft»,Berlin, 1916, 53 S.Schmidt Axel, «Das Ziel Rußlands». Mit einem ökonomisch-politischen Kapitel vonG. Hermann. Stuttgart, 1916, 80 S. («Die russische Gefahr — Beiträge und Urkundenzur Zeitgeschichte»).16) Frech-Breslau F., «Die Bedeutung der Ukraine für den Weltkrieg». München,1917, I. F. Lehmann-Verlag, 73 S.17) «Der Friedensvertrag mit der Ukraine vom 9. Februar 1918, der Zusatzvertragund der deutsch-ukrainische Handelsvertrag nebst der amtlichen Denkschrift: Diewirtschaftliche Bedeutung der Ukraine», herausgegeben von M. Busemann. DeutschrussischerVerein zur Pflege der gegenseitigen Handelsbeziehungen, Berlin, 1918, VerlagR. V. Decker, 88 S.Czernin О. von, «Im Weltkriege». Berlin-Wien, 1919.Hoffmann M., «Der Krieg der versäumten Gelegenheiten», München, 1923.Nowak K. F., «Der Sturz der Mittelmächte». München, 1921.

ДО ІСТОРІЇ ЕК О Н О М ІЧ Н И Х ДОСЛІДІВшні кола в тому, що вони спротивилися проведенню аґрарної реформиза доби Гетьманату.18) З інших публікацій згадаємо невелику розвідкуВ. Ноймана про господарське значення України, публіцистичнийесей С. Цуккерманна і більшу працю JI. Ґетца, про німецькоросійськіторговельні взаємини за середньовіччя, в якій багато увагиприсвячено також Україні.19)Після першої світової війни в Німеччині появлявся цілий рядспеціяльних журналів, присвячених вивченню питань слов’янськогосвіту. В| першу чергу треба назвати історичний квартальник «Цайтшріфт фю р остойропеїше Ґешіхте», що його з 1910 року видавалиісторики! Т. Шіматан, О. Гетш та JI. Ґетц; війна перервала це видання,і його відновлено лише в 1931 році. За першого періоду в журна>ліспівпрацювали Михайло Грушевський та Мирон Кордуба, а післяйого відновлення — М. Кордуба, Д. Дорошенко, Ігор Лосъкий та ВасильКучабський. Крім статтей, в журналі публікувалися рецензійніогляди, хроніка, та бібліографія України. З економічних матеріялівзнаходимо, крім рецензій на праці М якотіна та Джиджориї і навидання українських високих шкіл у Празі, цікаву статтю А. Єршовапро грошову валюту на Україні в 17-18 стол. з багатою літературоюпредмету.20)До важливіш их центрів слов’янознавства належав зокрема бреслявськийСхідньоевропейський інститут із журналом «Річники культурита історії слов’ян» (1924-35), який змінив свою назву на «Річникиісторії Східньої Европи» (1936-41).21) Н а українські теми писалив цьому журналі Ганс Кох, Борис Крупницький, Михайло Антоновичі В. Мякотін. У ж урналі появилося багато рецензій на українськівидання, в тому числі також на кілька економічних праць.З 1943 року інститут почав видавати «Остравм-Беріхте», журнал,присвячений вивченню господарських питань Східньої Европи і редагованийтодішнім директором інституту проф. Серафімом. У журналібула поміщена вже згадана вище бібліографічна розвідка М.Антоновича про українську економічну літературу; питання економікиУкраїни обговорювалися в численних статтях про радянськуекономічну систему. В рамах інституту появився також ряд окремихпраць, присвячених економіці СРСР, у тому числі посередньо і України.Тут згадаємо тільки ті монографії, як і безпосередньо стосуються18) Treuenfels В., «Die Reste der russischen Volkswirtschaft». Stuttgart, 1920.19) Neumann W., «Die wirtschaftliche Bedeutung der Ukraine». Verlag Kameradschaft,Berlin, 1919, 32 S.Zuckermann S., «Wirtschaftspolitisches aus der Ukraine». Berlin, 1918.Götz L., «Deutsch-russische Handelsgeschichte des Mittelalters». Lübeck, 1922.20) Erschow A., «Goldrechnung und Münze in der Ukraine des 17. und 18. Jahrhundertsauf Grund der ukrainischen Historiographie von 1918-1929». «Zeitschriftfür osteuropäische Geschichte», Nr. 5, 1931, S. 340-348.21) Ost-Europa-Institut, Breslau: «Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven»;;«Jahrbücher für Geschichte Osteuropas»

112 БОГДАН В И Н А Рукраїнських господарських питань: Г. Шуманна про гетьманськудержаву і О. Фрібеля про торговельні зв ’язки Одеси.22)З інших інститутів, що* працювали над вивченням історії та економікиСхідньої Европи, слід назвати Східньоевропейський інституту Кенігсберзі з періодичними виданнями «Киріос» та «ОстойропеїшеФоршунґен». У видавництві цього інституту появилася цікава монографіяЕ. Рабиновича про українську цукрову промисловість.23)Економічні питання Східньої Европи досліджувалися також у Б ерлінськомууніверситеті, в Ляйпціґу, Кілю та Ш теттіні.24)З окупацією Польщі і Чехо-Словаччини; під час другої світової війнистворено нові дослідні осередки в Познані та К ракові25) і розбудованопразький осередок. У працях цих інститутів увага німецькихдослідників була звернена на радянське великопростірне господарство',а українські економічні питання розглядалися як інтегральначастина радянського господарського комплексу.В період до другої світової війни появилося досить мало німецькихпраць, які розглядали! б економіку України як окрему народногосподарськуцілість. Так, німецьких дослідників цікавили зокремапитання торговельних взаємин України і експортових можливостейНімеччини. З цієї ділянки появилися історична студія В,. Ґ. Васілев'ськогопро торгівлю між Києвом і Реґенсбурґом і подібна працяЙ. Бруцкусіа* про торгівлю євреїв з Києвом за середньовіччя. Бруцкусдосліджував також сільське господарство України і разом з ВолодимиромПолетикою опублікував ґрунтовну працю про цю ділянкуукраїнської економіки.2®) Сільське господарство України обговорюютьтакож монографії Ф рідріха Вайта та К урта Фреге.27) Питання22) Schumann H., «Der Hetmanstaat» Breslau, 1936, 50 S.Friebel O., «Der Handelshafen Odessa», Ost-Europa-Institut, Breslau, 1922, 111 S.2S) R^binowitsdh E. (Solomonowitsch), «Die russisch-ukrainische Zuckerindustrie seitdem "Weltkriege — 1914-1930». Ost-Europa Verlag, Berlin — Königsberg, 1930.24) Institut für mittel- und südeuropäische Wirtschaftsforschung, Weltinstitut derHandelshochschule — Leipzig; Institut für Weltwirtschaft — Kiel; WirtschaftswissenschaftlichesInstitut — Stettin.25) Wirtschaftswissenschaftliches Institut — Posen; Institut für deutsche Ostarbeit —Krakau.26) Wasilewski W. G., «Kiews Handel mit Regensburg in alter Zeit». «Abhandlungendes historischen Vereins von Oberpfalz und Regensburg», Nr. 57, S. 183-225.Brutzkus J., «Der Handel der westeuropäischen Juden mit dem alten Kiew». «Zeitschriftfür die Geschichte der Juden in Deutschland», Nr. 10, 1931, S. 97-110; Brutzkus J.,«Der Fünf jahresplan und seine Erfüllung» (1932) und «Agrarentwicklung und Agrarrevolutionin Rußland» (1926).W. von Poletika und Brutzkus-Ugrimov, «Die Getreidewirtschaft in den TrockengebietenRußlands». Berlin, 1932.27) Weit F., «Landwirtschaft und Agrarverfassung der Süd-Ukraine (Neu-Russlands)unter Berücksichtigung der historischen Entwicklung». Verlag Walter de Gruyter, Berlin-Leipzig, 1927, 128 S.Frehe K., «Die Schwarzerde und ihre wirtschaftsgeographische Bedeutung»- Berlin,1931, 154 S.

ДО ІСТОРІЇ ЕКО Н О М ІЧН И Х ДО СЛІДІВ 113української промисловости з ’ясовані в німецьких працях, присвяченихвивченню радянських індустріяльних процесів, з-поміж якихможемо віднотувати тільки невелику студію Г. Кляйна про українськуметалюрГію і досить загальникову статтю Б. Ішбольдіна пропроцес індустріялізац ії України.28)Деякі матеріяли з ділянки української економіки публікувалисяв маловідомих журналах, так що1 ї!х сьогодні надзвичайно важкознайти. К ілька німецьких періодиків присвятили українській проблематицісвої окремі числа: згадаємо передусім «Зюддойче Монатсгефте»з статтею дгра Г. М айзінґера про економічне зацікавлення НімеччиниУкраїною.29) Статті про українську економіку публікував маловідомийукраїнському читачеві місячник «Дер Унтернемер», який у 20-іроки появлявся в Берліні іі редактором якого був д-р Курт Келер.У цьому журналі друкувалися статті д-ра Юліюса Ш норра і д-раФрайтаґ-Льорінґгофена.80) У 1938 році тижневик «Дойче Беруфсцайтунґ»видав окреме число, присвячене українській проблематиці, вякому статтю про економіку України написав Роман Димінський.У зв’язку з вибухом німецько-російської війни в 1941 році і узв’язку з діяльністю міністерства східніх справ Розенберга та апаратуËpixa Коха появився цілий ряд публікацій про економіку У країни,які мали переважно інформаційний характер. Так, Ґеорґ Ляйббрандт(упорядник) використав матеріяли, раніше опубліковані впраці Акселя ПІмідта «Україна — країна майбутнього», окремий ро©ділякої був присвячений господарським питанням.31)Багато матеріялів друкувалося в газеті «Дойче Віртшафтсцайтунґ»,з-поміж яких треба відзначити статтю про «монопольні спілки ваграрному секторі України».82) Німецькі офіційні кола цікавилисязокрема питанням сільського господарства Україниі та його відбудовою;з цієї ділянки появилося декілька об’ємистих праць радше пропагандистськогохарактеру.33) Багато праць про економіку України2в) Klein H., «Die süd-rusSisché Eisenindustrie». Düsseldorf, 1920.Ischboldin В., «Die wirtschaftlichen und politischen Probleme der Sowjet-Ukraine».«Weltwirtschaftliches Archiv», Nr 48, 1938, S. 379-398.2,)) «Süddeutsche Monatshefte» (Artikelreihe «Die Ukraine und Deutschands Zukunft»),Nr. 5, Februar 1924; Dr. H. Maisinger, «Deutsche Wirtschaftsinteressen inder Ukraine» (S. 153-210).3n) Schnorr j., «Die kulturelle und wirtschaftliche Bedeutung der Ukraine»; Dr.Freytagh-Lohringhofen, «Die Rechtsgrundlagen des Geschäftsverkehrs mit Sowjet-Rußland»in «Der Unternehmer» (Herausgeber Dr. Curt Köhler).31) Leibbrandt Georg, «Ukraine» (Bücherei des Ostraumes). Verlag O. Stollberg,Beilin, 194?, 113 S.Schmidt Axel, «Ukraine — Land der Zukunft». Hobbing-Verlag, Berlin, 1939, 206 S.32) «Neue Monopolgesellschaften im Agrarsektor der Ukraine» in «Deutsche Wirtschaftszeitung»vom 3. August 1943.33) Vaatz A., «Sowjetische Kollektivwirtschaft im Gebiet der UdSSR, insbesondereim ukrainischen Raum». Berlin, 1941, 121 S.«Der deutsche Landwirt in der Ukraine», Ostministerium, Berlin, 1943.

114 БОГДАН В И Н А Рнадруковано тільки для «внутрішнього вжитку» нацистського партійногоапарату, із яких нам удалося покищо розшукати тільки невеликупрацю проф. Германна Ляйтера.34) В публікаціях про господарськежиття в «Генеральній губернії» обговорено також деякі господарськіпитання «дистрикту» Галичина.35)Всі останні німецькі праці не посідають наукової вартости і недають нічого нового для вивчення предмету. Все ж таки їх требавіднотуватиі як цікавий документ доби та важливе джерело для дослідженнянімецької економічної політики під час тимчасової окупаціїУкраїни в ході другої світової війни.ІВАН КОШЕЛІВЕТХЬ«СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В УРСР»Книжка розміром на 380 стор. містить широкий критичний огляд сучасноїрадянської літератури з низкою екскурсів в історію її становлення,літературних портретів тощо. Крім того, на матеріялі найновішогочасу автор обговорює тенденції й перспективи дальшого розвитку літературив УРСР.Ціна книжки: в Німеччині 12 н. м., у СІЛА — 3,40 дол., в ін. країнахвідповідник останньої суми в перерахуванні на місцеву валюту.*Цінним доповненням названої книжки є«ПАНОРАМА НАЙНОВІШОЇ ЛІТЕРАТУРИ В УРСР»Ціна книжки: в Німеччині — 10 н. м., у СІЛА — 2,95 дол., в іншихкраїнах відповідник останньої суми в перерахуванні на місцеву валюту.Замовлення на обидві книжки приймає —Verlag «Sucasnist», 8 München 2, Karlsplatz 8/HI, Deutschland.s4) Leiter H., «Der Südosten Europas in der Wirtschaft Deutschlands — Ukraine».NSDAP, Wien, 1942, 16 S.:i5) Muhler «Das Generalgouvernement Seine Verwaltung und seine Wirtschaft».Krakau, 1943.

КРИТИКА І БІБЛІОГРАФІЯЗбірник гуманістичних праць УВУНаукові записки УВУ ч. 7, 1963,за ред. В. Янева, Мюпхеп {1965),237 стор.Після війни Український вільнийуніверситет почав видавати, крім«Наукових збірників» (т. 5 — 1948,т. б — 1956), від 1957 року ще новусерію майже щорічних «Науковихзаписок», останньо поперемінно зпрацями членів двох факультетів:то філософічного, то суспільноправничого.Оцей останній том ф і­лософічного факультету (вийшов здруку 1965, а датований 1963 роком)присвячений трьом ювілятам УВУ:Г. Ващенкові (* 1878), М. Міллерові(* 1883) та Н. Полонській-Василенко(* 1884).Г. Ващенко, відомий наш педагог,вмістив тут свою автобіографію(стор. 5-9), цікавий причинок достосунків по духовних школах дореволюційноїРосії та серед учительствана Полтавщині з початком1920-их pp. Може, варто було включитисюди й друковані вже розділиавторових спогадів про працюв 1930-их pp. у Сталінграді й перипетіївоєнних років. З недрукованоїпраці «Основні лінії в розвиткусовєтської педагогіки й школи» ювілятпомістив вступ «Коротка характеристикаосвіти в дореволюційнійРосії» (48-59), визначаючи ту системуяк привілейно-станову засвоїм характером.В. Янів у ході своїх етнопсихологічнихстудій подає аналізу національнихрис українця у охопленніГ. Ващенка («Вдача українця усвітлі „Виховного ідеалу” Г. Ващенка»,стор. 10-47), характеризуючи їхзагально такими прикметами, як релігійність,антеїзм (хліборобськазв’язаність із землею), інтровертизм,анархо-індивідуалізм, традиціоналізм,альтруїзм, хоробрість, чуттєвість,слаба вольовість та зв’язаністьіз сім’єю.Образ нашої вдачі й досягнень уВащенка характеризований переважносуперлятивами, зокрема порівняноз росіянами, для яких не щадженоз палітри темних кольорів.Щось як у приповідці: «Він мененабився, а я йому напрозивався!»Тому то слід було інтерпретаторовікуди виразніше підкреслити надтовузький і селекціонований матеріял,яким Ващенко оперує при кресленнівдачі українця. Якщо взагалі такогороду с и г їт є т и ч н і характеристикинауково можливі, то вони повинніб (щоб хоч якнебудь наблизитисядо правди) охоплювати якнайбільшематеріялу в синхронічному йдіяхронічному перекрої (з етнологіїй історії культури), при чому мусілоб бути стосоване й кожночаснепорівняння з усіма нашими сусідамита іншими народами бодай європейськогокультурного кола. Критичнотреба б трактувати похвальнізамітки про українців, роблені принагіднимиподорожниками. А вженіяк недопущенне промовчування неґативнихспостережень чужих авторів.Нецитування таких немилихголосів треба тлумачити собі лишехіба незнанням, що й такі булита є. Бо от, наприклад, зовсім відсутніголоси про нас давніших і новішихпольських і єврейських нашихнайближчих сусідів — мемуаристівта істориків. Козацьку «релігійність»оцінюють вони на підставіопису В. Зіморовіча в «Новихруських ідиліях» (1663) грабування1648 року православного святоюрськогохраму та гайдамаччини. Очевидно,здичавілість притаманна всякійвояччині, зокрема ж національним,с о ц іа л ь н и м і релігійним війнам,і немає тут «богочоловічих»вдач ні в кого.Так само годі трактувати україн­

116 К Р И Т И К А І БІБЛ ІО Г РА Ф ІЯців як якусь одногрупну масу: культураж різних прошарків і в насбула й є різна, як навіть ідеалізованийще народницькою літературоюселянин виявляє реґіональногеографічнета прошаркове розчленування,бож інша ментальністьверховинця, інша поліщука, а щеінша надморського рибалки.Важко теж погодитися з думкоюпро якісь ніби статичні й незмінні,ще чи не з передісторичної доби,риси духової культури; так нібибезслідно пройшли сторіччя польсько-шляхетськоговпливу на нашукозаччину. Польсько-шляхетськийнадмірний індивідуалізм, середклясовийдемократизм тут були зразкамикуди ближчими й видимішими,ніж туманні трипільські мітиархеологів. Навіть перенаголошуванадеким (О. Кульчицький) відразаісторичних козаків до купецтва єлише наслідуванням звичаїв польськоїшляхти. До таких конкретноісторичнихумов (а отже набутих«національних» рис) дадуть себезвести й інші прикмети українця,як ото «лінива інертність» селянина(бо віками грабований поміщикомкріпак не був зацікавлений у самозбагачуванні,до того розп’яничуванийобов’язковим приділом горілкиз панської корчми); на тотожніриси характеру польського селянина— порівняно з німецьким— нарікав історик польської культуриО. Брюкнер. Не одне (напр.,«Антеєве» споріднення з природою)вінтерпретоване нам як ніби прадавняриса під впливом 19-вікового(у нас) сантименталізму й народництва

К Р И Т И К А І БІБЛ ІО Г РА Ф ІЯ 117Европу (Мілєвський, Лер-Сплавінський),звідки й вирушали південно-східніта південні міґраційніхвилі; 2) Кавказ ще й нині тереназіянітської групи мов, що передхвилями індоєвропейської інвазіїопановувала все північне Середземномор’я,і баски — останній живийродич цієї групи на Заході, як кавказькімови на Сході. Ішлося б отже у випадку культури кромлеховихкурганів хіба про рееміграціюскотарських передскитських іранцівз Туркестану всього лише возівсько-чорноморські степи.Тематично в’яжеться з цією статтеюй критичний огляд іншого нашогоархеолога П. Курінного («Совєтськіконцепції походження великоруськоїнародности та „руської”нації», 174-99) про праці на темуетногенези східніх слов’ян і зокремаросіян — від В. Хвойки черезД. Зєлєніна, Н. Марра, П. Третьякова,В. Мавродіна, А. Монґайта доА. Арциховського. Всі російські підрадянськітеорії по-тенденційномузаперечують чи замовчують співучастьволго- й балто-фінського субстратув етногенезі проторосіян івсупереч археологічним фактам висуваютьдумку про колонізуванняукраїнського Придніпрів’я від новгородськоїпівночі. Шкода, що авторне взяв до уваги післявоєннихтеорій польських археологів і мовознавцівпро етногенезу слов’ян,в тому числі й східніх: тоді як длябілорусів вони приймають якийсьлитовський субстрат, для українців— трацький (і трипільців уважаютьтраками) чи й ірансько-аланськуприм ітку на Дінці. Очевидно, несприйнятнимдля мовознавця й історикабуде виведення автором назвивеликорусів від р. Великої біля Новгороду,бо це книжна й пізня назваскалькована з грецько-латинськихзразків.Біографії третьої ювілятки, археологай історика заселення СтеповоїУкраїни Н. Полонської-Василенкоприсвячена стаття О. Оглоблина(95-100); бібліографія її науковихпраць (128-37) охоплює 168позицій. З основної її праці «Історіяізаселення Південної Українив другій половині 18 ст.», рукописиякої залишилися в Києві і сьогоднізібраними в них архівними матеріяламикористуються без подачіджерела підрадянські історики

118 К Р И Т И К А І Б ІБЛ ІО ГРА Ф ІЯсумісні з католицькою формою християнізмуідеї соціяльної та національноїреволюції й криваві романтичніобрази з «Гайдамаків» (особистопам’ятаю «клопоти з Шевченком»при підборі матеріялу длятрадиційних учнівських концертівф ілії української гімназії у Львові1935; і її директор, о. д-р М. 3-ийуже надто швидко погодився пропускатив «Заповіті» строфку «Поховайтета вставайте», як «надторазючу», на вимогу історика-полякад-ра М. Тировіча, так що аж однодушнапостава старших учнів тавинесення справи в пресу врятувалибули цілість «Заповіту»). Тожу пошукуванні за предметом потрібногоміту на п’едесталь піднятоскромного сантиментального романтикаМ. Шашкевича. І чому б ційправді хоч сьогодні не глянути сміливоу вічі?Стаття автора цих рядків «Арґоукраїнських вояків» (138-173) приноситьзібрану з літератури, мемуаристикита власних записів і впорядковануза речовими групами лексикунашого вояцького сленґу зармій — російської (150 виразів),червоної (630), австрійської (165),УНР (40), кубанських козаків (65),польської (150), німецької (60), 1 УДУНА (350), УПА (360) та морців (150)з поданням етимології цікавішихслів. Як при міськовуличному сленґу,виразний і тут поділ на галицькийтип, наближений до польського,і на східньо-український — наближенийдо російського.Митр. Іларіонові (І. Огіснкові)присвятив П. Ковалів статтю «Працянад українським наголосом»(223-228), власне огляд акцентологічнихпраць І. Огіенка (зокрема зприводу останньої «Український літературнийнаголос», Вінніпег, 1952).Ковалів сам належить до дослідниківнаголосу («Наголос в українськійлітературній мові», 1952), і шкода,що він переочив і важливу студіюТ. Лер-Сплавінського про праслов’янськуметатонію (1918), і перегляднаголосу Франкових поезійМ. Пшеп’юрської-Овчаренко, і типологіюукраїнського деклінаційногонаголосу Е. Станкєвіча (в «Анналах»УВАН, т. 8, 1960), і «Словникнаголосів» (1959) М. Погрібного з рецензієюМ. Пилинського й М. Ж овтобрюхана нього в «Українськамова в школі» (1961, ч. З, 67-79).Про акцентологічні праці І. Огієнкадоводиться сказати, що вони — якщомова про його описи окремихпам’яток — мають вартість як збіркаматеріялу; їм, як і його нормативнійпраці, бракує історично-порівняльногоопрацювання. їх автор,не зважаючи на цитування в бібліографіяхпраць Сплавінського, Беліча,ван Вейка чи Булаховського,залишився на етапі збирання матеріялуР. Брандтом. Так само нічогоне доводять і не вияснюють переліченіП. Ковалевим Огієнкові «вісімосновних законів українськогонаголосу».Невірно витлумачений і якийсьніби окситонізуючий вплив позиченьз тюркських мов {були ж такісвої наголосові схеми!), як і галицькіформи прошу, каж у (це недавнина, але інновація; якщо Бериндин«Лексикон», 1627, не відображуєтут київського наголосу, тобула б ця інновація не раніша 17в.!). Наш наголос, на жаль, не дослідженийі по говірках; не диво,що бойківсько-покутського Франковогопохилений не змогла зідентифікуватий така дослідниця говірок,як М. Пшеп’юрєька. Багато говорятьзагальників про морфологічневикористання наголосу у протиставленніоднини іменників множині{долина — долини, збіжжя — збіжжя),але географічний засяг тогохарактеристичного українщині явищане устійнений: найконсеквент-ніше воно на південному заході(Наддністрянщина, Поділля) і зникаєщодалі на схід. Звідси Станкєвічслушно розрізняє наголосові типилітературної українщини — львівський,київський і харківський. Яквиключити баритонічно-наго л осовуЛемківщину, то вирізняється ще зокремаБойківщина-Гуцульщина (потік,коліно, теля; з Покуттям: зроблений),а подекуди й середуще Полісся(могилки). Огієнко часто належавдо тих наших норматистів,що воліють виходити від звички

К Р И Т И К А І БІБЛ ІО ГРА Ф ІЯ 119свого закутка (Брусилівщини), іґно- складу УВУ, і не лиш мюнхенськоруючиздебільша всяку іншу «кон-сарсельської групи,куренцію». Так склалося, що наші Слід відзначити добру звичку реакцентологипереважно описували дактора і в цьому томі, розпочатуправобережно-західній тип нашої вже в ЗНТШ 169, подавати біогранаголосовоїсистеми, мало турбую- фічні нотатки про авторів. Крімчися про інші області. І все те му- змісту післявоєнних збірників УВУ,сіло б бути сказане, навіть якщо варто було подати подібну бібліовювілейних оглядах критику пода- графію загалом усіх його публікаватине водиться.цій, в тому числі й празьких; це іУ відділі «Хроніка» читач очіку- фахівцеві прислуга і установі чесвавби коротеньких інформацій прона рекляма.діяльність усього викладацького Олекса ГОРБАЧПроблеми культурного впливу України на Московщинув XVII-XVIII століттях*)Праця молодого історика про духовівпливи київської культури наМосковщину в добу гетьманськоїУкраїни винятково важлива й актуальнадля дослідів українськоїінтелектуальної історії. В українськійісторіографії повоєнного періодувона єдина ширша студія аналітично-синтетичногохарактеру,присвячена цим питанням. Саме томупраця Корчмарика заслуговує наобговорення й критичні уваги, якіавтор зможе врахувати в підготовлюваномуангломовному виданні цієїпраці.Ідучи слідами найвизначнішогодослідника впливів української культурина московську, академікаКостя Харламповича («Малороссийскоевлияние на великорусскую церковнуюжизнь», Казань, 1914), автордосліджує діяльність і впливкиївських діячів у Московщині вділянках літератури, шкільництва,організації релігійного життя, драматургіїі вокальної культури (церковнийнапів). Ділянки архітектури,малярства і взагалі мистецтвах) Критичні уваги до праці Ф. Б.Корчмарика «Духові впливи Києвана Московщину в добу гетьманськоїУкраїни», Наукове Товариствоім. Шевченка, Бібліотека Українознавства,т. XIV. Нью-Йорк, 1964,146 стор.не входили в засях досліду, про щозгадує автор у передмові.*Не зважаючи на доволі багату бібліографію,яка становить окремийрозділ у праці, автор не взяв до увагиважливих студій англійською інімецькою мовами, як також поминувісторичні джерела. В основномумонографія Корчмарика базованана російській історичній літературіXIX століття. Виняток становитьпраця Флетчера XVI ст. і англомовнийпереклад «Історії Московщини,Татарії і Персії» Олеащюса,записки про Росію В. Стравбері,записки Герберштайна і ще декількапраць польських, англійськихі німецьких авторів.Звичайно в кожній історичнійпраці першим основним кроком єзібрання якнайповнішої бібліографії,що повинна охоплювати історичніджерела і літературу. Лишена основі їхньої аналізи, перевіркий критичної інтерпретації історикможе вдало впоратися з своїм завданнямі подати власне насвітленнядосліджуваного явища. У праціКорчмарика бракує відповідного історіографічноговступу, в якому булиб бодай названі найважливішіісторичні праці із відповідним критичнимкоментарем. Ще більшоюхибою є слаба першоджерельна основапраці. Автор у більшості кори-

120 К Р И Т И К А І БІБЛ ІО ГРА Ф ІЯетується історичними джерелами «іздругої руки», з праць російських,українських та інших істориків. Натомістьне знаходимо посилань на«Архив Юго-Запад. России» (зокремат. 5, у якому є документи Київськоїмитрополії 1620-1694, та іншітт. Не використані також «Акты,относящиеся к истории ЗападнойРоссии» (джерела до 1340-1699 pp.),«Акты, относящиеся к истории Ю ж­ной и Западной России» (джереладо церковної історії XVII-XVIII ст.),«Акты и документы, относящиеся кКиевской Духовной Академии» (Київ,1904-08, 4 томи) та інші важливізбірники історичних документів, якіприступні для дослідника в американськихбібліотеках.Багато краща справа з історичноюлітературою, хоча й тут знаходимоповажні прогалини. Автор зовсімне взяв до уваги праці митрополитаІларіона «Українська Церква»(Прага, 1942), «Українська церкваза Б. Хмельницького» (Вінніпег,1956), «Українська церква зачасів Руїни» (1956). Відносно історичнихпраць із XIX століття, якібезпосередньо стосуються теми, добребуло б заглянути до історичноїбібліографії «Материалы для библиографиипо истории народовСССР» (АН СССР, 1933) і доповнитибібліографію.Із поточної історичної літературиавтор не використав дуже важливихпраць проф. Шевельова2), Левіттера3),Вітрама та інших дослід­2) Jurij Serech, Stefan Yavorsky and theconflict of idealogies in the age of Peter I.The Slavonic and East European Review,v. 30. n. 34. 1951.On Teofan Prokopovic as writer andpricher in his Kiev period, Harvard SlavicStudies, v. II. 1954.8) L. R. Lewitter, Poland, the Ukraineand Russia in the 17th century, TheSlavonic and East European Review, v.26. n. 66. 1947., v. 26. n. 67. 1947.Peter the Greate, Poland, and thewesternization of Russia, Journal of theHistory of Ideas, v. 19. n. 4. 1958.R. Wittram, Peters des Grossen Verhältniszur Religion und Kirche, H. Z. n.173. 1952.ників. Звичайно ці пропуски історичнихджерел і літератури значнозвузили дослідну базу автора, який,на нашу думку, повинен зібрати повнішубібліографію досліджуваногопитання.При цій нагоді хочемо спростуватитвердження автора, що КостьХарлампович був «російським істориком»(стор. 59), який насправдібув українським академіком, членомВУАН.Розглядаючи методологічний аспектрецензованої праці, можемоствердити, що автор задовільно опанувавісторичну методу досліду. Восновному характер його історичноїаналізи є більш описово-горизонтальний,ніж вертикальний. Цезовсім зрозуміле, якщо візьмемо доуваги пропорційне відношення історичнихджерел до літератури, якимиавтор користувався в своїй праці.Із дрібніших зауважень згадаємоцитування літератури. Автор цитуєв оригіналі лише російську й українськулітературу. Натомість англійськіта інші цитати подаються вперекладі на українську мову. Нанашу думку, слід було зберегти певнупослідовність і всі цитати подаватив оригіналі, а в приміткахможна подати український переклад.Часами автор зайво наводитьцитати з російської історичної літератури(примітки ч. 124, 131 та інші),бо вони не є джерельного характеру.*Для кращого зрозуміння впливівукраїнської культури на московськув добу Гетьмащини требадокладно зупинитися на деякихпроцесах, які сприяли тим впливам.Недоліком праці уважаємо такожвідсутність окремого розділу, вякому були б з’ясовані складники українськоїкультури того часу, як такожзагальний стан і рівень духовогожиття Києва. Автор лише обмеживсяописом і аналізою культурногожиття в Московщині, яке,як відомо, було на досить низькомуінтелектуальному рівні. Сам описдіяльности київських діячів у Московищиніне дає повного образу

К Р И Т И К А І БІБЛ ІО Г РА Ф ІЯ 121цього складного явища українського«культуртреґерства», яке мало впливна вестернізацію і піднесення рівнямосковської культури, але рівночаснобезпосередньо вплинуло на зубожінняукраїнського інтелектуальногожиття. Це друга сторона цьогоявища, про яку ми часами забуваємо.Автор твердить, що «представники»київської науки «стають майжевиключно єдиними рушіями культурно-релігійногой духового розвиткусеред московського суспільствав цілій московській державі» (стор.27), а під кінець праці пише, що«певні елементи» київської «культриі науки, які дісталися на московськийґрунт в добу ГетьманськоїУкраїни, не тільки продовжуваливпливати на російське суспільство,але зберіглися аж до новіших часів»(стор. 134). Відомо, що впливкиївської культури не був «виключним»у формуванні московської культуритого часу. Слід узяти доуваги також західні впливи, а зокреманімецькі, які грали важливуролю в піднесенні культурного рівняМосковщини. Якщо ж прийнятигіпозету, що москвини прийняли«київську культуру», тоді можнабуло б зробити логічний висновок,що вони психологічно й інтелектуальнонаблизилися, а навіть «уподібнилися»до українців. Проте історичной соціологічно це було б неможливодовести, бо росіяни творятьзовсім відмінний психологічнийтип від українців. Також слідузяти до уваги ідеологічний аспектвпливів української культури. Вистачаєпроаналізувати проповіді Т.Прокоповича московського періоду,щоб довести, що їхній зміст бувмайже виключно пристосований довимог Петра І, фактичного головимосковської православної церкви,і утверджували концепцію «третьогоРиму» та заперечували українськуконцепцію Києва, як «другогоЄрусалиму». Проте автор зовсім неаналізує змісту творів Прокоповича,які є першоджерелом для даноїпраці.4)Розглядаючи окремі джерела культурноговпливу на Московськукультуру, треба брати до уваги впершу чергу колонізаційні процесив Східній Европі, а зокрема наУкраїні.У XVI і першій половині XVIIстоліття занотовуємо переселеннядеяких українських міщанських,козацьких родин на територію російськоїдержави. Відомо також, щопід кінець XV ст. в Московщину переїхаликнязі Більські й інші чернігово-сіверськікнязі. Згодом подалисякн. Глинські. З 1500 рокупід володіння Москви перейшлиЧернігів, Новгород-Сіверський таінші міста. Причина еміґрації українськихвельмож лежала в політичнійі релігійній площинах. Процеснасильної католизації українськогонаселення Польщею сприявцьому колонізаційному рухові. Колонізаціяскріпилася по Люблінськійунії в 1569 році. Прийшов великийрелігійний, економічний і політичнийутиск з боку Польщі, і цесамозрозуміло сприяло переселеннюукраїнців. Докладніше питанняколонізації розглядає в своїх працяхакад. Д. Багалій.5) Бажаючипоширити католицизм на Україні,Польща почала збільшувати свійнатиск на економічному секторі, забороняючиправославним провадититоргівлю і обмежуючи їхнє членствов цехах. Найкраще цю ситуаціюілюструє петиція львівських українців1609 року до сойму: «Утяженієстесьмо ми, народ руський,ярмом над єгипетську неволю, ж енас без меча, але горій, ніж мечем,с потомством вигублюють, забороняютьнам пожитков і ремесел обходоввш еляких. . ,»6)Ці утиски безпосередньо спричинилисядо затіснення торговельнихзносин між Україною і Московщиною,яка в очах тодішнього укра­4) Феодан Прокопович, Сочинения.Москва, 1961.5) Д. Багалій, Очерки из историиколонизации и быта степной окраиныМосковского государства (т. I.1887), Історія Слобідської України(1923).6) Чтенія в Общ. Нест. Літоп., кн.5, стор. 209-210, Київ, 1891.

122 К Р И Т И К А І БІБЛ ІО ГРА Ф ІЯїнського суспільства виступала як«оборонець православної віри» і давалапритулок українським біженцям.Окрему групу переселенців становилоукраїнське духовенство, якебуло особливо переслідуване польськоювладою. Вистачить проаналізуватипереписку і зв’язки із Московщиноюархимандрита І. Копинського,київського митрополита ЙоваБорецького, єпископа Ісаакія Борисковичата інших, які намагалисядістати від Москви допомогу. МитрополитБорецький навіть просивцаря Михайла Федоровича взятиУкраїну «під свою руку». У 1638році в Московщину втікла частинамонахів Лубенсько-Спасівського манастиря,і цього самого року по програнійбитві з поляками туди подавсягетьман Яцко Остряниця ізкозаками і їхніми родинами, разомбіля трьох тисяч осіб. Ці втікачі,а зокрема духовенство були першимипредставниками київської культурив Московщині, якщо ідетьсяпро безпосередній вплив і українсько-московськізв’язки в першійполовині XVII століття.І на нашу думку, Корчмарик повиненбув звернути увагу на питанняколонізаційного процесу і переселенняукраїнців у Московію вXVI і в першій половині XVII століттяу зв’язку з впливами українськоїкультури на московську. Зокремаідеться про переселення духовенства— носія культурно-освітньоїпраці. Професор Полонська-Василенко приходить до загальноговисновку, що «потягнення до Москвиздебільшого властиве було длянижчих кадрів духовенства, а вищеставилося до Москви з застереженням,або неґативно».7) Автор зв’язуєперший виїзд представників київськоїнауки із 1649 роком, колигрупа монахів на чолі із ієромонахомКиєво-Печерської Лаври «перебраласяна Московські землі тазосередилася в новозаснованому Андріївськомуманастирі» (стор. 24). Незнаходимо жадних даних у праці7) Н. Полонська-Василенко, Історичніпідвалини УАПЦ, Мюнхен,1964, стор. 61.про подорож до Москви ІгнатіяСтарушича в 1640 році, якому пропонувализаснувати «общежительныймонастирь» і школу. Місія 1649року відбулася за благословенствомкиївського митрополита СильвестраКосова і за запрошенням московськогоцаря Олексія Михайловича,який просив у Москву прислати двохвчених — Арсенія Сатановського таДамаскина Птицького для отравленияплянованої Біблії, яка малапоявитися друком у московській типографії.Митрополит Косів, замістьПтицького, вислав Епіфанія Славинецького,який розвинув педагогічнуі наукову діяльність, очолюючив 1653 році греко-латинську школупоблизу Чудова манастиря та бувшиголовним коректором у московськійдрукарні. Вплив українськогодрукарства на московське в праціКорчмарика заторкнено лише принагідно,а цьому питанню слід булоІприсвятити окремий розділ. Притій нагоді згадаємо про Івана Федорова(не Іван Федорів, як пишеавтор), московського друкаря, якийспричинився до розвитку українськогодрукарства, але не був йогозасновником, як це пропаґують московськінауковці. Треба також згадати,що Славинецький був авторомпедагогічного твору «Гражданствообычаев детских».Другим визначним представником«київської школи» в Московщинібув білорус Самуїл Ситніякович-Петровський, знаний як Симеон Полоцький(1629-80), який у 1663 роціприбув до Москви. Симеон Полоцькиймав великі впливи, бувши учителемцарських дітей, організатороммосковського шкільництва (Заіконоспаськийманастир) і т. д.Діяльність Славинецького і Полоцькогопоставила тривкіші основипід московське культурно-освітнєжиття і спричинилася, як пише автор,«до закріплення» київської науки«на московських землях». Туттреба підкреслити дуже важливийф акт — спершу, в першій половиніXVII ст., представники українськоїнауки добровільно переселювалисяна московські землі, а по Переяславськомудоговорі і по смерті Б.

К Р И Т И К А І БІБЛ ІО Г РА Ф ІЯ 123Хмельницького, в часи т. зв. руїни,в дуже багатьох випадках вони булинасильно вислані до Москви нанаказ московських царів.Це добровільне і примусове переселенняукраїнських інтелектуалістіву Московщину мало позитивнийвплив на підвищення культурно-освітньогомосковського життя,а заразом негативний вплив на розвитокукраїнської культури і нашеполітичне життя. Москва, починаючиіз другої половини XVII ст.,намагалася скріпити москвофільськітечії в українському суспільстві, азгодом перейшла до відкритої русифікаційноїполітики на Україні.Це виявилося в першу чергу у щоразбільшому обмеженні гетьманськоївлади, а в релігійній площинів підпорядкуванні українськоїцеркви московській. Добру ілюстраціюрусифікаційного процесу являютьмосковські директиви І. Мазепі1687 року, в яких між іншим читаємо,що «гетьману й старшині наказуєтьсяєднати малоросійський народз великоросійським, як черезподружжя, так і іншими способами,щоб ніхто не казав, що малоросійськийнарод гетьманського реґіментуі щоб однодушно всі вваж а­ли малоросіян з великоросіянами заєдиний народ».Здається, що до цього документукоментарі зайві. Затіснення культурнихвзаємин з Москвою, допомогаукраїнських вчених Московщинів ділянках церковної реорганізації,розбудування шкільництва івзагалі в піднесенні культурногорівня Московщини сприяла цій денаціоналізаційнійполітиці московськихцарів. На нашу думку, досліджуючивпливи української культурина московську, треба братидо уваги ролю цих впливів дляукраїнського культурного і державницькогожиття в добу козацькогетьманськоїдержави.Автор доволі докладно аналізує боротьбуукраїнської культури із консервативнимиколами московськоїправославної церкви, яка закінчиласяперемогою київської науки намосковських землях. Ця частинапраці дає повний образ тієї боротьбиі всіх перешкод, на які натраплялиукраїнські «культуртреґери»в Московщині. Завдяки випусникамКиєво-Могилянської академіїМосковщина за відносно короткийчас запізналася із здобуткамизахідноєвропейської культуриі науки.Найвизначнішими представникамикиївської школи кінця XVII іпочатку XVIII ст. були Туптало,Яворський і Прокопович — всі вонизакінчили свою діяльність на високихпостах московської церкви.Корчмарик велику частину своєїпраці присвятив цим визначнимпредставникам київської науки. Ізбібліографічних пропусків у працізгадаємо працю І. Ш ляпкіна «Св.Димитрій Ростовский и его время»(СПБ, 1891), Нечаева «Св. ДимитрийРостовский» і дрібніші праціКостомарова, Никольського, присвяченіД. Тупталові. Докладнішабібліографія про Яворського і Прокоповичаподана в працях проф.Ш евельова і Левіттера, про які мизгадували на початку нашої статті.Можливо, найповажнішою методологічноюхибою рецензованої праціє пропущення аналізи деякихтворів вищенаведених діячів.Дмитро Туптало (Ростовський), синкиївського сотника, вихованець КиївськоїАкадемії, був викликанийдо Москви, де його призначено митрополитомростовським та ярославським.У Ростові він заложив греко-латинськушколу. Відомо, що віндомагався дозволу повернутися наУкраїну, але без успіху. У 1689 роціпоявився перший том його «Міней»,які були спершу заборонені московськимпатріярхом через різні «неправославні»і «католицькі» погляди,але після безпосереднього виясненняТуптала в Москві і по обіцянцівиправити «єретичні» місця,появлялася без перешкод. ПомерТуптало в 1709 році. Докладнийопис школи Дмитрія знаходимо взгадуваній праці Ш ляпкіна (стор.327-353).Важливу ролю в церковному ікультурному житті Московщини відогравСтепан Яворський, так са­

124 К Р И Т И К А І БІБЛ ІО Г РА Ф ІЯмо насильно висланий до Московщини.Петро І зовсім не звертавуваги на невдоволення і протестикиївських вчених з приводу їхньогопереселення до Москви.Професор богословія і філософіїС. Яворський був викликаний доМоскви проти його бажання, як ійого попередники. У 1700 році ставмитрополитом Рязанським і Муромським,по смерті патріярха Адріянабув призначений на «блюстителя»московського патріяршого престолу,а з покликанням до життяСвятішого Синоду в 1721 році ставйого президентом. На наніу думку,автор не проаналізував задовільноідеологічні підстави розходженьміж Яворським, Петром І і Т. Прокоповичем.Автор пише, що Петро І вирішивпередати керівництво московськоїЦеркви київському духовенству, інаводить як приклад Яворського,якого Петро І високо цінив. У дійсностіПетро І бажав використатиЯворського для своїх цілей, а церквусам контролювати, тому й непризначив нового патріярха. Відомо,що Петро заборонив розповсюдження«Каменя віри» Яворського,але толерував його як представника«української партії» у протиставленнідо інших. Дуже цікава й ціннааналіза ідеологічних конфліктівдоби Петра І подана в праці проф.ЇПевельова, як також цікаві йогодумки про зносини Петра з Мазепою.Третім і, мабуть, найвизначнішимпредставником київської науки бувТеофан Прокопович, професор ф і­лософії й поетики Київської А кадемії,а також її ректор. У 1715 роцібув викликаний Петром І доМоскви і вже більше України непобачив, стаючи спершу псковськимєпископом, а згодом новгородськимархиепископом і віцепрезидентомСвятішого Синоду. Правдиво зазначуєавтор, що Прокопович став насторожі «політичних інтересів московськоговеликодержавства» (стор.54) і був одним із найближчих дорадниківПетра І.Як теолог Прокопович був автором«Духовного реґляменту», «Системибогословських наук» і іншихпраць. Як прихильник протестантизмубув у конфлікті з Яворськимта іншими представниками київськоїнауки. Тут саме важливо відзначити,що «київська наука» булане одностайна під оглядом філософічнимі теологічним, а була різнорідна,з внутрішніми екстремами іконтрастами. На нашу думку, вартобуло б проаналізувати цю комплексністьукраїнської культуритого часу і зробити відповідні висновки.І вкінці насувається питання проролю «перелетних птиць» з Українив Московщині і в їхній батьківщині.Чи, живучи в Московщині,вони були весь час виразниками українськоїкультури у її найкращихвиявах, чи, може, до певної мірипід впливом московського оточеннястали репрезентантами своєрідноїсинтези. Звичайно відповідь на цізасадничі питання дала б аналізаїхніх творів і їхньої діяльности«московського періоду» їхнього життя.Також варто було б дослідитипитання впливу протестантизму ікатолицизму на творчість українськихправославних теологів-інтелектуалістів.В інших розділах автор обговорюєвплив київської шкільної драмина розвиток московського театральногомистецтва і розповсюдженнякиївського церковного напіву вМосковщині.Шкода, що автор не ознайомивсяз докторською дисертацією вже намизгадуваного Л. Р. Левіттера, якасаме присвячена дослідові драми вМосковщині і на Україні в XVII-XVIII століттях. З інших не використанихпраць згадаємо І. Стешенка«Історія української драми»(Київ, 1908) і Я. Гординського «„Владимир”Теофана Прокоповича»(ЗНТШ, т. 132).Досліджуючи український церковнийспів, Корчмарик дає доволі обширнуісторичну інтродукцію, починаючиіз 10 століття. Цим кориснішевирізняється цей розділ відінших, в яких історичні вступи короткіабо їх зовсім немає. З бібліо­

К Р И Т И К А І БІБЛ ІО ГРА Ф ІЯ 125графічних пропусків згадаємо М.Линчевського «Педагогия древнихбратских школ ...» (Труд. Кіев. Дух.Акад., 1870), Артамов, «О хоровомпении», (там же, 1876), Н. Ливанова,«Очерки и материалы по историирусской музыкальной культуры»(Москва, 1938) і МирославаАнтоновича «Українські співакина Московщині в 17 ст.»(ЗНТШ, т. 159. Збірник на пошануЗенона Кузелі, 1962). В останній праціподана докладна аналіза стануцерковного співу в Московщині вXVII ст.Підсумовуючи наші критичні заміткихочемо ще раз підкреслити,що праця Корчмарика, попри згаданіхиби, появилася на часі і збагатиланашу історіографію. Якщовзяти до уваги, що це перша ширшапраця молодого історика, то бачимо,що він упорався з своїм завданням,накресливши широкий образвпливів київської культури намосковську. Віримо, що в підготовлюваномуангломовному виданніцієї праці Корчмарик поширитьджерельну базу своєї монографії івізьме до уваги деякі наші доброзичливізауваги.Любомир ВИНАРНОТАТКИЧи закінчать вони свою кар’єру'Після того, як 8 січня 1965 «пленумЦК КПУ увільнив т. ОльгуІ. Іващенко від обов’язків секретарята члена президії ЦК компартіїУкраїни», тобто, точніше висловившися,після її падіння у зв’язку звідставкою Нікіти Хрущова, нез’ясованістьстановища Никифора Т.Кальченка та Марка С. Співака в«уряді УРСР» стала черговою «київськоюсенсацією» післяхрущовськогоперіоду, яка мала місце навершинах монопартійної бюрократіїв Українській PCP. Перший з нихбув з початку 1961 року міністромвиробництва та заготівель сільськогосподарськихпродуктів (одночаснопершим заступником голови ради міністрівУРСР), другий з 1952 року— міністром сільського господарства.Коли тепер, 16 березня, обидваміністерства «об’єднано в одне союзно-республіканськеміністерствосільського господарства УРСР», найого чолі ми не бачимо ні НикифораТимофійовича, ні Марка Сидоровича.Що сталося? Важко навіть уявитисобі, що вони відмовилися від цієїважливої, хоч і небезпечної посади,мовляв, ці два міністерства належали досі до категорії міністерствреспубліканських і в наслідок цьогопосідали умовну «автономію» супротиімперіяльної централі в Москві,а тепер стали тільки територіяльнимфіліялом централізованого «союзно-республіканськогоміністерства»СРСР. Така теоретична відмоваавансованих партійців виключена;про неї ніхто й мислити несміє.Однак беручи до уваги факт, щообидва персонажі київської політичноїсцени всю свою кар’єру завдячувалиякнайбільшою міроюХрущову, можна, не помиляючись,твердити, що з відходом «майстра»мусів відійти також і «голос свогопана» тим більше, що обом згаданимаж ніяк не вдалося вивестисільське господарство України з«орбіти» постійних криз «передовоїсоціялістичної» економіки.За останні місяці прізвище Спі-;вака не можна було зустрінутина сторінках радянської преси, хочу той час відбувалися різні «респуб­

126 Н О Т А Т К Иліканські наради працівників сільськогогосподарства»: 2-3 лютого вКиєві — така загальна «нарада» зучастю понад 9 000 осіб, 25 лютого вЧернігові — «нарада» картоплярів,а 4-5 березня в Києві — «нарада»буряководів з участю понад 1000осіб. З доповідями на першій таостанній виступав Кальченко, вЧернігові — його заступник М. В.Кузьменко. На всіх цих «нарадах»обговорювалися численні недоліки,зокрема в постачанні сільсько-господарськоїтехніки колгоспам, втому числі передусім запасних частин.У доповідях стверджувано,що «особливо відстає в нас тваринництво».Це все повторив у своїхвиступах також Петро Ю. Шелест,перший секретар ЦК КПУ.Якщо тепер проаналізувати доповідіКальченка, то впадає в очі,що він слабо і досить нерішуче відмежовувавсявід хрущовських сільсько-господарськихекспериментів.Він навіть насмілився заявити: «Томунеправильно, що в деяких областяхбезпідставно передбачаютьдалі значно зменшувати посіви кукурудзи».Відомо, що за часів Хрущовакукурудза була «королевоюполів» на Україні і всебічним рецептомдля латання всіх дір у хліборобствіта тваринництві. А заразтаки після падіння Нікіти партіяі преса як найпослідовніше від«успіхів» у зборі цієї культури відмовчувалися.Не є виключене, щоКальченко та його контрагент Співакпрагнули дати і в цьогорічнійпосівній кампанії перевагу кукурудзіна втіху різним Євгеніям Долинюкз їхніми кукурудзоводєькими«університетами» та «факультетами».Хоч у своїх обох звітних доповідяхКальченко вимагав «повністюпоновити правильні сівозміни»(а не імпровізовані Хрущовські!)і відвести «належне місце багаторічнимтравам» (проти чого з темпераментноюзухвалістю виступавНікіта), він ці вимоги ставив недуже переконливо. Відчувалося, щоробить це він проти власного переконання,підкоряючися волі більшостів президії та секретаріятіЦК КПУ, зокрема і передусім — такійж е більшості в президії ЦККПРС. Можливо, що саме ця нерішучістьу дистансуванні від «геніяльногоаґрополітика» Хрущоваспричинила те, що не його формальнопризначила президія верховноїради УРСР керівником об’­єднаного міністерства, як також і нейого контрагента Співака, а людинуумовно нову в категорії «республіканськихміністерств», хоч і обізнанув партійному керуванні сільськимгосподарством.Петро Омелянович Дорошенко, новопризначенийкерівник об’єднаногоміністерства, є майже ровесникомКальченка (він на один рік молодший:рік народження 1907), тобтоналежить до тієї безликої ґенераціїслухняних апаратників, що їх виростиласталінська система безоглядноготерору. За освітою він аґроном(закінчив Озівсько-чорноморськийінститут сільського господарства)і деякий час працював таки засвоїм фахом; у партію вступив лишев 1939 році. Треба відзначити,що в 1952-54 pp. він був завідувачемвідділу сільського господарствав секретаріяті ЦК КПУ, а в 1955-59роках — завідувачем такого ж відділув секретаріяті ЦК КПРС. Отжемає набиту руку щодо визначуванняпартійних настанов для сільськогогосподарства. В його офіційнійбіографії сказано також, що «з 1946року перебуває на відповідальнійпартійній роботі». Цей трафарет означає,що, крім постів в апаратіреспубліканського та всесоюзногоЦК, П. О. Дорошенко посідав такожпости секретаря обкомів — у Кіровограді,Вінниці, Чернігові, а останньо(1963-65) — пост першого секретаряОдеського сільського обкому.Належить додати, що він є членомЦК КПУ з 1954 року (XVIII з’їзд)і членом ревізійної комісії ЦК КПРСз 1956 року (XX з’їзд).Першим заступником об’єднаногоміністерства сільського господарстваУРСР «рада міністрів затвердилаОлексія Андріяновича Гризу» («РадянськаУкраїна» від 17. 3. 1965),людину мало відому досі в радянськійпресі. Гриза став членом ЦККПУ лише на XXII з’їзді в 1961

Н О Т А Т К И 127році, не відбувши навіть кандидатськогостажу. Хто він і яке йогопрофесійне та партійне минуле, важковстановити. Не виключене, щовін зробив кар’єру в органах державноїбезпеки, на що міг би вказуватифакт, що його особа оповитаякоюсь дивною таємничістю.Висування нових людей на переднійплян у керівництві сільськогогосподарства України може означати,що режим прагне такими персональнимипересуненнями направитите, чого аж ніяк направитине можна, не змінивши докорінносамої системи — системи, яка самаіз себе породжує закономірно всі«недоліки» та протиріччя, якій притаманноює (і мусить бути) безперервна,невилікувальна криза. Отожокремих людей треба замінити іншими,аби тільки «партія завждибула в праві», бо «партія ніколи, ніза яких умов не помиляється»! Буву партійному апараті для справ сільськогогосподарства Бубновський,тепер є Комяхов; були досі в радіміністрів для цих справ Кальченкота Співак, тепер їх замінилиДорошенко та Гриза. Але незміннимзалишається факт: «... Колгоспникаммало видається зерна та іншихсільсько-господарських продуктівза вироблені трудодні чи зазароблені гроші» (П. Ю. Шелест,З лютого 1965). Це речення, аж ніяк«не вирване з контексту» йогодоповіді, найпромовистіше з’ясовуєвсю мізерію харчового та соціяльногостану на українському селі. Ітут таки ні при чому «безвідповідальнеставлення . .. міністерствавиробництва та заготівель сільськогосподарськихпродуктів до виконанняплянів закупок» (П. Ю. Шелест,3 лютого), бо сама система недозволить Дорошенкові та Гризі«ставитися більше відповідально»(навіть якби вони до цього прагнули)до таких ж е закупок, тобто якбивони залишали деяку більшу кількістьзерна для «виробничників»сільського господарства.Становище може покращати приумові, що «всемірне розширенняправ колгоспів у плянуванні виробництва»(про що згадав у своємувиступі 3 лютого Шелест) приведедо того, що кожний селянин матимеправо вирішувати, які посіви робити,скільки зерна «здавати на заготівлю»і скільки залишати собіна прожиток родини. Але до цієїтеми Шелест висловився дуже ясно:«Необхідно сказати, що дехто неправильнозрозумів це розширенняправ, мовляв, „що захочу тепер, тей буду сіяти”. ІНі, так підходитидо цієї справи не можна. Основоювиробничого пляну колгоспу повиннобути замовлення держави на закупкупродуктів». Іншими словами,безпощадна експлуатація селян продовжуватиметьсядалі, а Дорошенката Гризу по якомусь часі обвинувачуватимутьу «безвідповідальномуставленні» ...Кальченко ніколи не подолав усобі ментальности директора МТСабо, ще гірше, ніколи не вийшовпоза формат «уповноваженого райкому»для заготівлі сільсько-господарськихпродуктів. Що Дорошенконапевно кращим не буде, покаже найближче майбутнє. Бо не віднього і навіть не від очоленого нимоб’єднаного міністерства сільськогогосподарства УРСР залежатиме доляхліборобства та тваринництва наУкраїні.В. П. СТАХІВ

ЗМІСТВіталій Коротич. Шкіци з Г р у з і ї ..............................................Олекса Ізарський. Віктор і Л я л я .............................................. 8Богдан Бойчук. Два поети ............................................................49Емануїл Райс. Правий та лівий умонастрої в літературі тамистецтві ........................... .....................................................61Мирослав Прокоп. Нові публікації про Україну і українськіперспективи ............................................................................... 80Іван Майстренко. Сторінки з історії Комуністичної партіїУкраїни ......................................................................................91Богдан Винар. Матеріяли до історії економічних дослідів наеміґрації ......................................................................................99Критика і бібліографія. Збірник гуманістичних праць УВУ(Олекса Горбач) — Проблеми культурного впливу на Московщинув XVII-XVIII століттях (Любомир Винар) . 115Нотатки. Чи закінчать вони свою кар’єру? (В. П. Стахів) . . 125З

Адреси наших представнинівАеагралія: «Library & Book Supply»16 a Prospect StreetGlenroy, W. 9, Vic.Austr alienАрґентіна: Cooperative de Credlto«Renacimiento»(para «Suchasnist»)Maza 150Buenos AiresВеликобрітані-*»:Канада:СШ А:Франція:Адреси для вплат:S. Wasylko52, Johnson RoadLenton, NottinghamI. Eliashevsky118 Medland StToronto 9, Ont.G. Łopatyński875 West End Ave,Apt. 14bNew York 25, N. Y.M. SoroczakCitfe Pierre CourantBel—HorizonSt. Etienne, LoireШвайцарія: Dr. Roman ProkopMottastr. 20BernШвеція:Kyrylo HarbarBox 62HuddlngeПередплати з усіх інших краТтгпросимо надсилати безпосередньона адресу видавництва.Ukrainische Gesellsdiaftfflr Auslandstudien e. V.Munchen 2, Karlsplatz 8/IIIBankkonto: Deutsche Bank A G.Miinchen 2, LenbachplatzKto Nr.: 80165Postscheckkonto: PSchA MilncheaKto Nr.: 22278УМОВИ ПЕРЕДПЛАТИна місячних «СУЧАСНІСТЬ»одно ч и с л о : річно:Австралія 00:0 3 0 0 Ф'ПЧ,Австрія 15.- J50.- ШИЛ.А н г л ія 0 5.0 ? 5.0 Фу*»Арґєнтша 20,- 200,- та*».Бельгія 30,- ЗОО,- бфрБразилія 50,- 600- круз.Венесуела 2 50 24,- болГолландія 2.50 ?4,- ґудСША 0,75 7/Ю коя.Канада 0 75 7,50 ДОЛ.Німетгчинз 2,60 24,- НЧА.Фракція 2.76 28,- ф ф рШвайцарія 2,«0 26,- іпфр.Швеція з,- 30,- кар.Появилося 3 числоDIGESTOF THE SOVIET UKRAINIAN PRESSза березень 1965Комуністична партія України —Економіка — Промисловість — Сільськегосподарство — Транспорт— Література — Преса і публікації— Мистецтво — Зв’язки з закордоном— Короткі вістки.Ціна: одно число 1.50 дол., річнапередплата — 15 дол., передплатана два роки 25 дол., три роки —30 дол.АДРЕСА: «PROLOG» Inc.875 West End Ave. A p t 14 bNew York 25, N. Y.U. S. A.