Науковий вісник Чернівецького університету: Правознавство

Форма правління: поняття та сутністьполітичних сил, що прагнуть влади. Мислительрозрізняв три форми держави: одновладдя, правліннянебагатьох, правління всього народу і конституційнівиди влади – монархію, аристократію тадемократію. Найкращою вважав “змішану владу”,яка втілила б у собі найкращі риси кожного видувлади. Така організація влади забезпечила б інтересирізних суспільних груп [18, с. 556-557].У сучасній науковій літературі існують неоднаковіпідходи до трактування поняття формиправління. Відповідно до поглядів, що переважалив науці державного (тобто конституційного)права, форма правління розумілася як структура,правове становище і співвідношення вищих органівдержавної влади [19, с. 79]. В одному зостанніх за часом підручників буржуазного державногоправа форма правління визначалася як“організація верховної влади в державі, що характеризуєтьсяджерелом влади і принципами взаємовідносинорганів влади між собою і населенням”[4, с. 170]. Зазначимо, що дане визначеннядодає до розглядуваного поняття відносини органіввлади з населенням.Один із зарубіжних дослідників цієї проблеми– І.Благож убачав, що є всі підстави віднестидо поняття форми правління в капіталістичнихкраїнах “відносини між вищими державнимиорганами, між цими органами і центрами економічноїта політичної влади, політичне середовище,в якому реалізуються всі ці відносини” [3, с.194]. При такому широкому підході до визначення“форма правління” втрачається первіснезначення цієї наукової категорії, воно стає синонімічнимтаким поняттям, як “правління”, “механізмдержавної влади”, “система державногоправління” тощо.Уже в наші дні спостерігається поверненнядо первісного трактування цього поняття.О.Ф.Скакун, наприклад, визначає термін “формаправління” як “порядок утворення й організаціївищих органів влади в державі” [17, с. 109].Тривалий час наука конституційного права(вітчизняна і зарубіжна) виходила з того, що поняттямонархії або республіки, залежно від засадїх формування (виборність чи спадковість) несутьпевну інформацію про те, де знаходитьсяцентр державної влади, тобто про монархію і прореспубліку можна було говорити як про формиправління. При цьому вчені обґрунтовували необхідністьзаміни монархії республікою, вважаючибільш демократичною останню, то у XX ст.значна частина монархій, особливо в європейськихкраїнах, еволюціонувала так, що монарх ставномінальним центром влади, його наявність пересталабути головною характеристикою того,як, у яких формах правлять у державі. З іншогобоку, з’явилася значна кількість автократичнихреспублік, правління в яких здійснювалося далеконе як “справа народу”. Інакше кажучи, якщораніше “форма правління”, тобто форма влади,визначалася тим, хто стоїть на чолі держави, томухарактеристика “монархія” або “республіка” відразудавали уявлення про державу, то у XX ст. ці поняття,за словами американського дослідника цієїконституційної проблеми К.Левен-штейна, “нічогоне говорять про його сутність, про те, в якій форміздійснюється урядування” [2, с. 323]. У цих умовах,робить висновок російський учений Г.М.Андрєєв,якщо і можна говорити про форму правління,то не у зв’язку з монархією або республікою, а,найімовірніше, у зв’язку з методами здійсненнядержавної влади та розподілом політичних центріввлади [2, с. 323].Традиційно розрізняють дві основні формиправління: монархію і республіку. Як відомо,державознавча наука виходить з того, що держава,керована фізичною волею, є монархією, тобтотакою формою правління, при якій верховнавлада зосереджена (повністю або частково) в рукаходнієї особи. Ця воля юридично повинна бутивищою, не похідною від будь-якої іншої волі.З погляду теорії суттєво, щоб монарху із самогопочатку було дано право на панування. З такоїконструкції держави розрізняли три види становищамонарха: а) монарх як Божество або якнамісник Божества. Монарх або сам розглядаєтьсяяк Божество, або намісник Божий, або визнаєтьсяпосвяченим безпосередньо Божеством.Обожнювання монарха набуває в історії різніформи і зустрічається вже на нижчих ступеняхкультурного розвитку. Найбільш розвинений цейвид панування у більшості давніх східних держав.Звідси, він проникає на Захід. І в Середньовіччіімператорська влада розглядається як установленнябожественне. Запозичене у євреїв помазаннясимволізує ту ідею, що на короля сходитьвища влада, безпосереднім джерелом якої єБожество [7, с. 637-638]; б) монарх як власникдержави. На Сході цей вид у своїх розвиненихформах внутрішньо пов’язаний з теократичнимтипом панування. На Заході він рецепціюєтьсянаприкінці імператорського періоду в Римі (27 р.до н.е. – 193 р. н.е.). Принцепси стають тутdominus, власниками держави [21, с. 125-126]. УСередньовічній Німеччині король розглядався яквласник землі. У Франції Людовік XIV розглядавусю державу як королівську вотчину [7, с. 639];в) монарх як член держави і державний орган. УНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 35