Науковий вісник Чернівецького університету: Правознавство

ISSN 2221-173XН А У К О В И ЙВ І С Н И КЧЕРНІВЕЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУРік заснування 1996Випуск 559ПравознавствоЗбірник наукових працьЧернівціЧернівецький національний університет2011

ISSN 2221-173XНауковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 559:Правознавство. - Чернівці: ЧНУ, 2011. – 124 с.Naukovy Visnyk Chernivetskoho Universitetu: Zbirnyk Naukovyh Prats. Vyp. 559:Jurisprudance. – Chernivtsi: Chernivtsi National University, 2011. – 124 s.У випуску на основі врахування новітніх досягнень юридичної науки, узагальнення правозастосовноїпрактики, вітчизняного і зарубіжного досвіду висвітлюються проблеми теорії та практики різних галузей права,сформульовані практичні рекомендації законодавцю щодо вдосконалення чинного законодавства, а також працівникамправоохоронних органів по застосуванню конкретних норм права в умовах перехідного суспільства.Для науковців, викладачів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, студентів, працівниківправоохоронних і правозастосовних органів.The issue on the base of the newest achievements of legal science, law application practice, domestic and foreignexperience touches upon the problems of theory and the practice of the various law branches, there are formulated practicalrecommendations to the legislator on the development of the legislation currently in force, as well as to the employees of lawprotectingbodies on the application of the concrete norms of law in the circumstances of transitional society.It can be used by scientific employees, teachers of institutions of higher and secondary specialized education,students, employees of law-applying and law-protecting bodies.Редколегія випуску: доктор юрид. наук, проф. Пацурківський П.С. (наук. редактор),доктор юрид. наук, проф. Никифорак М.В. (заст. наук. редактора),канд. юрид. наук, доц. Гаврилюк Р.О. (відповідальний секретар),доктор юрид. наук, проф. Георгіца А.З.,доктор юрид. наук, проф. Грищук В.К.,доктор юрид. наук, проф. Козловський А.А.,доктор юрид. наук, проф. Козюбра М.І.,доктор юрид. наук, проф. Шаповал В.М.,доктор юрид. наук, проф. Якимчук М.К.,канд. юрид. наук, доц. Гетманцев О.В.,канд. юрид. наук, доц. Гетьманцева Н.Д.,канд. юрид. наук, доц. Нежурбіда С.І.,канд. юрид. наук, доц. Марчак В.Я.,канд. юрид. наук, доц. Черновський О.К.Збірник входить до переліку фахових видань ВАК УкраїниСвідоцтво Міністерства України у справах преси та інформації№ 2158 серія КВ від 21.08.1996 р.Загальнодержавне виданняРекомендовано до друку Вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія ФедьковичаАдреса редколегії випуску “Правознавство”:Україна, 58012, м. Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, національний університет,кафедра конституційного, адміністративного і фінансового права, тел. (0372) 58-48-73Сайт вісника: www.lawreview.chnu.edu.ua E-mail: lawreview@chnu.edu.ua© Чернівецький університет, 2011.Підписано до друку 31.03.2011 р. Формат 60х84/8. Друк офсетний. Папір офсетний.Умовн. друк. арк. 13,5. Обл. - вид. арк. 14,5. Зам. -п. Тираж 200 прим.Друкарня видавництва “Рута” Чернівецького національного університету.58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2.

ЗМІСТІ. МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА.ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВАОнищук І.І. Поняття та особливості техніки юридичного письма в нормативно-правовому акті ...................5Ковальчук Р.Л. Правові аспекти проблеми якості загальної середньої освіти в Україні ................................12Меленко С.Г. Проекція філософсько-природничих уявлень Анаксімандра Мілетськогона проблеми процесу державотворення .....................................................................................................18Гураленко Н.А. Логічність та екзистенціальність істини як константа суддівського пізнання .....................23Грекул-Ковалик Т.А. Соціальний захист студентів юридичного факультетуЧернівецького університету у 1918-1940 рр..............................................................................................28ІІ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВОВолощук О.Т. Форма правління: поняття та сутність .........................................................................................33Худик А.М. Предмет регулювання постсоціалістичної конституції..................................................................39Тесліцький А.М. Класифікація громадських об’єднань в Україні ....................................................................44Вітковський В.С. Захист права на життя у сфері зайнятості ............................................................................48ІІІ. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС. ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ТА ПУБЛІЧНЕ ПРАВОНазаренко О.А. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу ......................................................53Гринюк Н.В. Поняття суверенітету у сучасному міжнародному праві ............................................................58Руденко О.В. Альпійська конвенція – зразок екосистемної парадигмиприродоохоронного законодавства ............................................................................................................62Личенко І.О. Взаємозв’язок законних інтересів громадян у сфері власності ..................................................66Гетманцев О.В. Зміст предмета цивільного процесуального права:історичні витоки сучасних доктрин ...........................................................................................................71Степурко С.І. Процесуальні гарантії принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві ..............79ІV. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС.ФІНАНСОВЕ ПРАВОМісінкевич А.Л. Поняття рекультивації земель як юридичної категорії ..........................................................83Тарануха В.П. Заходи впливу на неповнолітніх в адміністративно-деліктномупроцесі й особливості процедури їх накладення ......................................................................................89Кургаєва І.С. Адміністративно-правові відносиниу сфері забезпечення фінансової безпеки держави ...................................................................................93Ковбас І.В. Надання публічно-владних послуг як основна форма життєдіяльностідемократичної, правової, соціальної держави...........................................................................................97V. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС. КРИМІНОЛОГІЯСереда Г.П. Прокурор як суб’єкт кримінального переслідування ..................................................................102Баїк О.І. Різновиди відповідальності за посягання на публічні атрибути та символиукраїнської держави...................................................................................................................................107Мельничок В.М. Криміналістична характеристика внутрішньої сторони повторності,сукупності та рецидиву злочинів.............................................................................................................112Марчак В.Я., Черновський О.К. Деякі психологічні особливості судового процесу ...................................118До наших авторів ................................................................................................................................................123

І.І. Онищукроковживаний в правовій доктрині ЄвропейськогоСоюзу, США, Великобританії, Австралії [22].В більшості правових шкіл США студентививчають техніку юридичного письма. Данийкурс зосереджений на інтелектуальному аналізі,тобто на результатах прогнозування юридичноготексту (позитивний чи негативний) та переконливості,наприклад, емоційність і лаконічністьтексту. Юридичне письмо складається з двох категорій:юридичного аналізу і юридичного проектування.Юридична редакція включає ухваленнязаконів, статутів, правил та положень; договорів(приватних і державних); особистих правовихдокументів, публічно-правових документів [22].Термін “юридичне письмо” ще не набувширокого застосування в українській правовійлітературі. На даному етапі розвитку українськаправова наука послуговується лише терміном “моваправа”, який включає в себе зміст “юридичногописьма”. Однак, російські науковці протягомостаннього десятиліття активно вживають термін“юридичне письмо” як у загальнотеоретичному такі галузевому аспектах. У теоретико-правовому напрямкупроведено наукові дослідження Є. Шугріною,Н. Краснослободцевою та О. Хазовою.Відповідного до нашого визначення, технікаюридичного письма – професійне вміння тамайстерність написання пов’язана зі стилем, манероюта способом документального вираженнязмісту офіційних та інших юридичних документів.Виступає як вчення про структуру і методипобудови, засоби і прийоми, які використовуютьсядля забезпечення досконалості та систематизаціїНПА. Техніка юридичного письма – соціально-правовийфеномен і науково-правова категорія,яка має тісний історичний зв’язок з правомі проблемами праворозуміння.Специфіка наукової методології технікиюридичного письма як різновиду юридичної технікиполягає, ймовірно, в меншій частці абстрактності,теоретизування. У порівнянні із загальноютеорією права технікою юридичного письмаширше застосовуються конкретно-соціо-логічніметоди, частіше використовуються методи моделювання,експерименту, а також спеціальні методи,розроблені іншими науками: логічні, мовнітощо [5, с. 47].Розуміння техніки юридичного письма ототожнюєтьсяз юридично-догматичним методом.У рамках догматичної традиції, розуміння юридичноїтехніки по суті було прямою екстраполяцієюпоняття “техніка” в сферу “юридичного”.Достовірно простежити цей зв’язок можна, якщозвернутися до філософського розуміння “техніки”.Значення техніки побудоване на основі змістудавньогрецького слова “τεχνη”, що означає –“майстерність”, “техніка”, “мистецтво”. Це значення,по суті, було покладено в основу традиції,що йде від античної філософії, де поняття технікирозкривалося через дію, побудовану на знанняхй уміннях, і протиставлялося природі (від.грец. “φύσης” – природа) [13, с. 132].Загальне культурне розуміння техніки ЮПяк юридичного мистецтва базується на онтологічнійсхемі. Позитивне право при такому розумінніявляє собою, фактично, не що інше, як“стихію”, існуючу за своїми внутрішніми законами.Ця “стихія” неминуче виражається в постійномукількісному зростанні масиву ситуативнихюридичних норм, який з часом стає фактичнонезастосовним через свою “непорушність”.Неможливі постанови розбиваються об своювласну нездійсненність, а закони, що суперечатьдухові часу можуть розраховувати на впертийопір. Придатність права, яку має своїм завданнямстворити техніка права – суто формального роду.Вона вичерпується питанням: яким чином правомає бути влаштоване і утворене, незалежно відйого змісту, щоб воно могло, завдяки своєму механізму,спростити, полегшити та забезпечитизастосування правових норм до конкретного випадку?Вся теорія техніки є не що інше, як пізнанаі застосована доцільність в інтересах вирішеннязазначеного вище завдання [13, с. 135].До сфери проблематики ЮП відносятьсятакі техніко-юридичні інструменти як: мова права;юридичні конструкції; правові застереження;законодавча стилістика та лінгвістична структураписьма; терміни, нормативні дефініції і символічніприйоми; юридична аргументація, логікавикладу правового матеріалу тощо.Структурний аналіз розкриває внутрішнюбудову техніки юридичного письма в НПА, якаохоплює такі аспекти як: структура НПА: назва,преамбула, основна частина, перехідні та прикінцевіположення, додатки до законів; позначенняскладових частин тексту НПА; логіка викладенняправових норм; вимоги до мови та стилю закону;термінологія, нормативні дефініції тощо.Правила ЮП в різних правових сім’ях допомагаютьвідповісти на такі питання, як формуваннясудового прецеденту, використання законув романо-германській правовій сім’ї тощо. ПравилаЮП спочатку вироблялися виключно упрактичній діяльності. Розуміння того, що являєсобою ЮП, формувалося поступово, в міруускладнення юридичної дійсності. У процесіеволюції правил ЮП змінилася якісна характе-6 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття та особливості техніки юридичного письма в нормативно-правовому актіристика прийомів, способів, методів веденняюридичної роботи, що увійшли в арсенал ЮП.Основними правилами ЮП дотриманняяких дозволяє забезпечити офіційно-діловийстиль, ясність (точність, однозначність), простотута стислість мови НПА є наступні.1. Відсутність емоційного забарвлення.Текст документа повинен мати рівний і спокійнийстиль, що не викликає додаткових асоціацій,зайвих емоцій і не відволікає від суті документа.Слід зазначити, що для деяких юридичних документів,таких, як позовні заяви, скарги і т.п., певнийелемент емоційності необхідний. Однак уНПА, договорах і актах правозастосування неприпустиміхудожня краса, пишномовність фраз,лозунговість або публіцистичність. Нейтральнийвиклад юридичних норм підвищує ефективністьправового регулювання.2. Зв’язність і послідовність викладу матеріалу.Якщо текст позбавлений певної логічноїпослідовності, написаний незв’язними фразами,то дуже важко вловити його зміст. Не допускаєтьсялексична і смислова абсурдність, перескакуванняі розрив думок.3. Точність, ясність і простота викладуматеріалу. Якість тексту певним чином впливаєна ефективність правозастосування, ступінь регламентаціїконкретних стосунків. Причому високаточність передбачає повторюваність окремихфраз (слів, словосполучень, термінів і т.п.) напевних ділянках тексту документа. Безумовно, цевпливає на естетичне сприйняття тексту, алепрактичний критерій повинен брати гору надзагальнолітературними стандартами [17, с. 50; 5].В першу чергу і головним чином функціятехніки ЮП виявляється в такому вигляді юридичноїпрактики, як правотворчість. У результатівдосконалення техніки ЮП масив позитивногоправа втрачає стихійний характер і стає вираженнямпевної заздалегідь осмисленої структури,підпорядкованої логіці внутрішньої будови.При створенні закону законодавцю доцільномислити не стільки нормами, скільки наявнимиюридичними конструкціями як поняттями.Законодавець, створюючи новий закон, повиненвиходити з того, що на момент проектування законувже існує цілісна система взаємозалежнихпонять (конструкцій), так чи інакше виражених вчинному законодавстві. Тому для того, щоб зновустворюваний закон став структурним елементомцієї системи і за рахунок цього знайшов ефективність,він повинен у необхідній мірі висловлювативже наявні конструкції. Спочатку співвідноситисяз ними та відповідним чином розташовуватисяв системі конструкцій. Юридичнимиконструкціями, наприклад, є склад правопорушення,юридична особа, склад договору. Не єконструкціями поняття чи визначення правопорушенняабо правовідносин, бо в них не відображаєтьсяструктурно-системна побудова цихявищ [19, с. 12].Базовими конструкціями правової інформаціїє постановка цілей, до котрих актуальностремить законодавець та потенційно керованісуб’єкти, які отримують засоби досягнення цихцілей. Надзвичайно важливим, з точки зору максимальноїоптимізації процесу правового регулюванняє техніко-юридичні аспекти, які відображаютьпараметри формалізації телеологічної(цільової) та інструментальної інформації в мовіНПА. Специфіка відображення цілей правовогорегулювання в законодавстві виражається в особливихлогіко-нормативних конструкціях побудовивідповідних правових положень [12, с. 129].Якість і ефективність дії права визначаєтьсяне тільки предметом регулювання, не тількиступенем його “опору”, але й тими юридичнимиприйомами, які обрані для переведення реалійжиття на мову права. Правові застереження якконкретний прийом юридичної техніки виступаютьповноправним елементом системи забезпеченнядії права [15, с. 7].Правове застереження – соціально обумовленаумова, яка має спеціальну нормативнолексичнуформу (заява, положення), частковозмінює зміст або об’єм дії норми права, створюєновий правовий режим, виступає формою погодженняінтересів і породжує певні юридичні наслідки.Форми нормативного вираження правовихзастережень – словосполучення терміни ілогіко-мовні конструкції, за допомогою яких вНПА виражаються правові застереження. До основнихформ нормативного вираження правовихзастережень відносяться наступні: “як правило”,“крім випадків”, “за винятком”, “маючи на увазі”,“в порядку, передбаченому процесуальнимзаконом”, “незалежно від”, в деяких випадках”,“при необхідності”, “як мінімум”, “в необхіднихмежах” та ін. [19, с. 39].Згідно вимог техніки ЮП, створювані нормиповинні бути виразом вже наявних конструкцій(понять), інакше ці норми будуть за межамисистеми і стануть абсолютно неефективними.Іґнорування вимоги “понятійного вираження”(не термінологічного, а саме понятійного) призведедо того, що замість єдиної системи конструкційі похідної від неї настільки ж єдиної систе-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 7

І.І. Онищукми норм, буде існувати безліч розрізнених НПА[7, с. 141].Юридичний текст – одна з найважливішихжиттєвих форм виразу права. Юридичнийдокумент, інший письмовий носій юридичноїінформації мають текстові особливості, своєрідниймовний вираз. Незважаючи на наявні суперечностів поглядах вчених-лінгвістів та юристів,більшість погоджуються в тому, що будь-якийтекст має лексичну (мовну), логічну і граматичнуоснови. Певним чином письмово організований зметою передачі інформації. Немає сумніву, щоюридичні тексти, незалежно від їх функціональногопризначення і прагматичної ролі, мають такі жоснови. Залежно від функціональної мети юридичнітексти розрізняються певною організацією,принципами й правилами виконання [4, с. 15].Змістовна частина НПА – виражене уписьмовому вигляді мовне, знакове, графічне,словесно-термінологічне закріплення норм правачи індивідуальних приписів, а також інших положень.В тому числі й тих, що роз’яснюють ціліта мотиви його прийняття. Техніка ЮП включаєтакож вимоги до мовностилістичного оформленняНПА. Тобто забезпечення їх офіційноділового,документального стилю, мовної доступності,стислості. Через належне використаннявідповідних засобів, серед яких найбільш важливимиє граматичні речення, слова та терміни, лексичнігрупи, абревіатури, досягається дотриманняданих вимог [1, с, 41].Чітке структурування тексту – необхіднаумова його формалізації, тому що правильна передачависловлених у ньому думок неможливабез виділення різних структурних частин формальноїсторони юридичного тексту, які відповідаютьструктурній побудові змісту [10, с. 9].Мова НПА як інструмент техніки юридичногописьма, володіє рядом особливостей. Найбільшсуттєвим в характеристиці мови НПА єнасамперед те, що вона володіє усіма особливостямиофіційно-ділового стилю словесного викладення.Однією з основних особливостей мовиНПА є її офіційний, документальний характер.Мова нормативних актів – це мова офіційного документа,який носить державно-владний характер,в якому виражається воля суспільства, який маєофіційно-обов’язкову форму. Мова НПА виконуєфункцію не тільки повідомлення, але і впливу насвідомість і поведінку індивіда [10, с. 10].В юридичному документі мовна форма єнормативною і формально закріпленою. Вона неможе бути самостійно змінена. Не допускаютьсязаміна слів, зміна порядку слів, речень і частинтексту. Для мови НПА характерні лексичні, синтаксичніта композиційні особливості. При викладеннізмісту НПА використовуються як загальнімовні засоби, так і ті, що вироблені в юридичнійсфері або виключно в сфері нормотворчоїдіяльності. Особливою є функціональна характеристикаНПА [20, с. 8].Правотворча лінгвістика – найважливішийструктурний елемент техніки юридичногописьма. Надає уявлення про мовні правила з правотворчогостилю, використання слів як основниходиниць правової мови, а також правовихштампів (сталих словосполучень), нормативнихречень, правових абревіатур тощо. Навряд чи вякомусь іншому виді писемного мовлення зовнішняформа висловлення має таке велике, а часомі доленосне значення (у житті окремої людиниі держави в цілому), як у юриспруденції. Неточнеабо помилкове вживання термінів, логічніта граматичні помилки, змістові неточності уформулюванні правових норм, що призводить дорозпливчастого або багатозначного їх тлумачення– неприпустимі явища у мові права [9, с. 41].Юридичній мові властива системність. Необхідноцінувати і підтримувати системність юридичноїмови. Дбайливо зберігати сформовану системупонять і мову від поспішних невиправданихновацій, що руйнують якість системності [6].Мова НПА характеризується формалізацією,уніфікацією засобів вираження, орієнтованана ясність та однозначність. У мові НПА розкриваєтьсядумка суб’єкта законотворчої діяльності,засобами мови він не тільки сповіщає адресатапро свій замисел, але й схиляє його до певноїповедінки, впливаючи таким чином на його волю.Однією з найважливіших є комунікативнафункція мови НПА. Завдання комунікації полягаєу впливі на волю і свідомість людей, щобстворити спонукальні мотиви вести себе правомірно,у відповідності з вимогами правових приписів,використовуючи повноваження і виконуючиюридичні обов’язки [15, с. 36; 20, с. 8].Доцільно виділити наступні правилавимогитехніки юридичного письма, пов’язані змовностилістичним вираженням змісту НПА.1. Текст НПА в цілому має відповідати орфографічним,лексичним, морфологічним, синтаксичним,стилістичним тощо нормам українськоїмови.2. При викладенні змісту НПА слід забезпечувативластивості офіційно-ділового стилю:експресивну нейтральність, неупередженість,безособовість мови нормативних правових актів.НПА є засобом регулювання суспільних відно-8 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття та особливості техніки юридичного письма в нормативно-правовому актісин, владного впливу на людську поведінку, вінзвернений не до почуттів й уяви людей, на що впершу чергу спрямований художній літературнийтвір, а до їх волі і розуму.Нормативне речення – основна мовна одиницятексту НПА. Будується зі слів, словосполученьі підпорядковується внутрішнім закономірностяморганізації тексту НПА. При досягненні ступеняадекватності волі та інтересів законодавця,необхідно дотримуватися наступних вимог.1. Адекватність граматичної форми.2. Відсутність перевантаження простих реченьоднорідними членами, які ускладнюютьсприйняття думки законодавця. З ціллю полегшеннясприйняття так звану “довготу” можнаподолати за допомогою простої цифрової графіки– 1), 2), 3) або букв – а), б), в), додатків – “і т.д.”, “і т. п.”, “та ін.”.3. Недопустимість використання невластивих,нехарактерних природі правових норм сполучників“а”, “але”, “щоб”, “так”, “а також”, “хоча”та ін. [6, с. 148].Експресивна нейтральність текстів НПАдосягається через дотримання таких правил: ніколине можна використовувати окличні та питальніречення; обмежене вживання слів у переносномузначенні, використання синонімів; як правило,не можна вживати риторичних фігур, порівнянь(метафор), гіпербол (перебільшень); ніколине вживаються літоти (зменшення). Літота(від гр. litotes – простота) – один із засобів підкресленнявиразності мови, побудований головнимчином на применшенні якої-небудь ознакипредмета, протилежне – гіпербола [14, с. 396].Неупередженість тексту НПА полягає в тому,що для них є характерним рівний, спокійнийтон викладення, який не залежить від характерупредмету, що трактується, не забарвлений суб’єктивнимпереживанням, пишною урочистістю, нервовоюсхвильованістю, романтичною піднесеністючи побутовою приземленістю [21, с. 29].Але в деяких випадках, в текст НПА можутьвноситися емоційні елементи, вирази, щоносять літературно-художній окрас. Йдеться пропреамбули конституцій, значних міжнароднихнормативно-правових документів, законів тощо.Безособовий характер НПА в композиційно-синтаксичномувідношенні пов’язаний з їхтрадиційним членуванням; в лексичному відношеннітягне за собою повне відмовлення відвживання особових займенників і особових формдієслів, наказового нахилу тощо. Безособовийстиль викладення також досягається вживаннямдієслів пасивної форми (“забороняється”,“сплачуються”, “надається” тощо) і слів з особово-невизначенимзначенням (“кожний”, “ніхто”і т.д.) [1, с. 37].Одним з аспектів техніки юридичного письмав НПА є використання текстових поправокв якості механізму зміни або скасування існуючихзаконів [23, с. 54].Особливою групою інструментів технікиюридичного письма є правові цитати, за допомогоюкотрих виражаються твердження і постанови.Це досягається за рахунок унікальної і складноїсистеми цитат, на відміну від будь-якого іншогожанру письма. В різних країнах використовуютьсярізні методи цитування [21, с. 3]. “Цитата”відноситься до конкретних правових органівабо іншого джерел. Правова цитата міститьрізні слова, абревіатури та цифри, представлені впевному форматі, що дозволяє читачеві знайтицитований матеріал. Типова інформація в цитатівключає автора цитованого матеріалу, назву органуабо джерела, інформацію про те, де відповіднуінформацію можна знайти в джерелі (наприклад,номер тому або сторінки), видавець, дата.Правові цитати служать різним цілям. По-перше,цитата повинна розповісти читачам, де знайти цитованеджерело. Читачеві часто потрібно переглянутицитоване джерело, або перевірити про щоджерело говорить, або дізнатися додаткову інформаціюз джерела. Тому, важливо, щоб цитата надавалавсю необхідну інформацію [21, с. 3].Головне завдання юридичного письма полягаєв навчанні майбутнього юриста навичкамвиконання юридичної роботи. Сукупність прийомів,які використовуються при створенні документів,називається юридичною технікою. Вонадає можливість наблизити теорію права допрактики, набути практичних навичок виконанняюридичної роботи, визначитися з практичнимнахилом в юридичній освіті. Знання юридичноїтехніки дає можливість підвищити якість юридичноїроботи [11]. Юридична техніка – професійнемистецтво юриста та інструментальна частинаюридичної практики [5, с. 11].Висновки. Техніка юридичного письмазнаходить своє застосування в усіх сферах юридичноїпрактики. Безпосереднім її предметомвиступають зовнішні форми останньої, якимивиступають нормативно-правові акти. Технікаюридичного письма лежить в основі створенняюридичних документів, охоплюючи юридичнумову, стиль та манеру написання. У результатівдосконалення техніки юридичного письма масивпозитивного права втрачає стихійний характері стає вираженням певної заздалегідь осмис-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 9

І.І. Онищукленої структури, підпорядкованої логіці внутрішньоїбудови.Ясність, простота і безпосередність юридичногоматеріалу в нормативно-правових актах –ціль техніки юридичного письма. Технічна складністьі формальність права призводять до застосуванняшаблонності та архаїчності в стилі викладення,а це ускладнює розуміння змісту нормативно-правовогоакту.З “мови права” слід виокремити термін“юридичне письмо”. Адже “юридичне письмо”за змістом і значенням є самостійним поняттям,яке тісно взаємопов’язане з “мовою права”. Змісттехніки юридичного письма полягає в організаціїта структуруванні правового матеріалу, його письмовоговикладу і зовнішнього виразу. ТехнікаЮП пов’язана не лише з оформленням НПА, а йз усією багатогранною юридичною діяльністю вцілому.Для втілення техніки юридичного письма впрактику нормотворення необхідна, по-перше,уніфікація її правил і засобів, а по-друге – стандартизація,тобто санкціонування у встановленомупорядку комплексу уніфікованих правил ізасобів, які повинні застосовуватися при вираженнізмісту НПА в обов’язковому порядку.Формальність поступиться місцем чіткійзаконодавчій комунікації тільки через вдосконаленнятехніки юридичного письма. Проблематикатехніки юридичного письма потребує подальшогоґрунтовного дослідження з метою вдосконаленнясистеми теоретичних знань про юридичнутехніку, її місце й роль у юридичній науціта практиці.Список літератури1. Биля-Сабадаш І. О. Мовностилістичніправила вираження змісту нормативних правовихактів / І. О. Биля-Сабадаш // Форум права. –2009. – № 1. – С. 35–42.2. Большой толковый словарь русскогоязыка / Сост. и гл. ред. С.А. Кузнецов. – СПб. :Норинт, 1998. – 1536 с.3. Великий тлумачний словник сучасноїукраїнської мови, упор. Бусел В.Т. Київ, Перун. –2003. – 1440 с.4. Власенко В.А. Язык права / В.А. Власенко.– Иркутск, 1997. – 176 с.5. Давыдова М. Л. Теоретические и методологическиепроблемы понятия и состава юридическойтехники: Дис. … д-ра юрид. наук:12.00.01; Волгоградский гос. ун-т / М. Л. Давыдова.– Волгоград, 2010. – 408 с.6. Исаков В.Б. Язык права [Электронныйресурс] / В.Б. Исаков. – Режим доступа :http://lexis-asu.narod.ru/other-works/index.htm7. Законодательная техника / Отв. ред. Ю.А. Тихомирова. – М. : Городец, 2000. – 268 с.8. Климентенко А.Д. Теоретические основыметодики обучения иностранным языкам всредней школе / А.Д. Климентенко. – М. : Высшаяшкола,1981. – 456 с.9. Ковальський В.С, Козінцев І.П. Правотворчість:теоретичні та логічні засади / В.С. Ковальський,І.П. Козинцев. – К. : Юрінком Інтер,2005. – 192 с.10. Кравченко С.П. Мова як фактор правоутвореннята законотворення : автореф. дис. наздобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.12.00.01 “Теорія та історія держави і права; історіяполітичних і правових учень” / С.П. Кравченко.– Одеса, 2000. – 20 с.11. Краснослободцева Н. Основы техникиюридического письма [Электронный ресурс] / Н.Краснослободцева – Режим доступа :http://fictionbook.ru/author/nataliya_kuzminichna_krasnoslobodceva/osnoviy_tehniki_yuridicheskogo_pisma/read_online.html?page=012. Малько А.В., Шундиков К.В. Целевая иинструментальная информация в языке законодательства// Законодательная дефиниция: логико-гносеологические,политико-юридические,морально-психологические и практические проблемы:Материалы Международного “круглогостола”. Черновцы, 21-23 сентября 2006 года /Под ред. В.М. Баранова, П.С. Пацуркивского,Г.О. Матюшина. – Нижний Новгород: Нижегородськийисследовательский научно-прикладнойцентр “Юридическая техника”, 2007. – 1456 с.13. Пономарев Д. Е. Генезис и сущностьюридической конструкции : Дис … канд. юрид.наук : 12.00.01; Уральская государственная юридическаяакадемия / Д. Е. Пономарев. – Екатеринбург,2005. – 175 с.14. Словник іншомовних слів / [за редакцієюО. С. Мельничука]. – Київ, 1974. – 776 с.15. Ткачук А.Ф. Законодавча техніка :[практичний посібник] / А.Ф. Ткачук за участюА. Шуліми. – К. : [ін-т. громад. суп-ва], 2002. –80 с.16. Хазова О. Искусство юридического письма/ О. Хазова. – М. : Издательство Юрайт,2011. – 181 с.17. Шугрина Е. С. Техника юридическогописьма : [учеб.-практ. пособие] / Е.С. Шугрина. –М., 2000. – 272 с.10 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття та особливості техніки юридичного письма в нормативно-правовому акті18. Шутак И.Д. Общая теория правовихоговорок : [монография]/ И.Д. Шутак. – СПб :Санкт-Петербургский університет МВД России,1998. – 205 с.19. Шутак И.Д. Теория и практика оговорокв праве : система понятий. Терминологическийсловарь / И.Д. Шутак. – СПб : Санкт-Петербургский університет МВД России; Алетейя,1999. – 203 с.20. Язык закона / под ред. А. С. Пиголкина.– М. : Юрид. лит, 1990. – 192 с.21. ALWD Citation Manual: A ProfessionalSystem of Citation. Association of Legal WritingDirectors Darby Dickerson, Stetson University. –2010. – 704 p. // [http://www.alwdmanual.com/books/dickerson_alwd/default.asp].22. Legal writing // http://en.wikipedia.org/wiki/Legal_writing#Legal_drafting23. Form and Style Manual for LegislativeMeasures. Published by the Oregon LegislativeAdministration Committee, 2010. – 92 р.Стаття надійшла до редколегії 25 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.В. Никифораком.I.I. OnichukCONCEPT AND FEATURES OF LEGAL WRITING TECHNIQUES IN LEGAL ACTSummaryIn the scientific article highlights the concept, features and basic rules of legal writing techniques.Thoroughness regulations set by the legal instruments of writing techniques. Written organization of legalmaterial and external presentation.Keywords: legal writing technique, legal technique, legal writing rules, legal text, legal act, thelanguage of legal act, legal constructions.И.И. ОнищукПОНЯТИЕ И ОСОБЕННОСТИ ТЕХНИКИ ЮРИДИЧЕСКОГО ПИСЬМАВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОМ АКТЕАннотацияОсвещается понятие, особенности и основные правила техники юридического письма. Обеспечениесовершенства нормативно-правовых актов с помощью совокупности инструментов техникиюридического письма. Письменная организация правового материала и внешний изложение.Ключевые слова: техника юридического письма, юридическая техника, правила юридическогописьма, юридический текст, нормативно-правовой акт, язык нормативно-правового акта, юридическиеконструкции.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 11

УДК 34.01© 2011 р. Р.Л. КовальчукМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України, КиївПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ ЯКОСТІ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІДосліджуються проблеми рівного доступу до якісної загальної середньої освіти в Україні на основі чинногозаконодавства України.Ключові слова: нормативно-правовий акт, рівний доступ, якість загальної середньої освіти, загальноосвітнійсередній заклад.Постановка проблеми. Якісна освіта розглядаєтьсясьогодні як один з індикаторів високоїякості життя, інструмент соціальної та культурноїзлагоди й економічного зростання. Міжнароднеспівтовариство хвилюють питання якісноїосвіти з проекцією на набуття молоддю життєвихкомпетентностей, її успішне входження у сучаснесуспільство.Україна також приділяє велику увагу проблеміякості освіти, проголошуючи її “національнимпріоритетом і передумовою національноїбезпеки держави, додержання міжнародних нормі вимог законодавства України щодо реалізаціїправа громадян на освіту” [1].Шлях до європейської та світової інтеграції,обраний Україною, зумовлює необхідністьінтенсивних змін в усіх галузях суспільного життя.Поза сумнівом, це стосується і сфери загальноїсередньої освіті. Роль школи набуває особливоїзначущості у становленні та розвитку особистості,визначенні її життєвих пріоритетів таокресленні планів на майбутнє. Шкільна освітаповинна перетворитися на новий стратегічнийнапрямок демократичної держави.Ступінь наукової розробки проблеми.Питання законодавчої регламентації рівного доступудо якісної загальної середньої освіти розкриваютьсяу працях М. В. Ворона, О. І. Локшиної,Т. О. Лукіної, Ю. М. Найди та ін. Однак немаєкомплексних монографічних досліджень зданої проблематики.Метою статті є дослідження проблеми рівногодоступу до якісної загальної середньої освіти вУкраїні на основі чинного законодавства України.Виклад основного матеріалу. Від початковоїта середньої освіти, які закладають фундаментдля успішного розвитку особистості та розкриттяїї потенціалу, значною мірою залежитьефективність функціонування і старшої школи,та, врешті-решт, результат, що його має продукуватиосвітня система – висококваліфікованаособистість з активною життєвою позицією.Завдання забезпечення громадянам умовдля рівного доступу до освіти, насамперед шкільної,стало одним з головних у політиці більшостідержав світу. З середини минулого століттядії окремих країн щодо забезпечення рівного доступудо якісної освіти активізувались і набулихарактеру чітко визначеної загальносвітової тенденції.В Україні одним з пріоритетних напрямівдержавної політики в освітній галузі є гарантуванняправа на здобуття безкоштовної якісноїзагальної середньої освіти, як конституційногоправа людини, та реалізація принципу наступностів освіті. Проте, рівень охоплення дітей і підлітківзагальною середньою освітою в Україні невідповідає законодавчо затвердженим нормам.Проблема незабезпечення рівного доступудо якісної шкільної освіти в Україні є сукупнимрезультатом негативної дії різноманітних зовнішніхі внутрішніх чинників. Одним із найвагомішихфакторів впливу виступає недосконалістьчинного освітянського законодавства та недієвістьмеханізму його реалізації.Доступність загальної середньої освіти єоднією з необхідних умов забезпечення державоюїї якості. Оскільки загальна середня освіта вЗаконі України “Про загальну середню освіту”визначається як обов’язкова, то низький рівеньохоплення нею дітей відповідної вікової категоріїможна вважати як один з показників її недостатньоїякості [2].Рівень доступності освіти прийнято визначатиза двома показниками: фінансовою доступністюосвітніх послуг та фізичною доступністюзакладів освіти для більшості громадян [8, с. 10].Конституція України гарантує безкоштовненадання загальної середньої освіти. З цього випливає,що фінансова доступність освітніх послугмає визначатися не платоспроможністю населення,а обсягами бюджетних асигнувань напотреби шкільної освіти. Саме тому рівень економічногорозвитку країни стає необхідною умовоюзабезпечення фінансової доступності освітніхпослуг у цілому.На жаль, в останні роки намітилася тенденціящодо фізичного та фінансового обмеженнядоступності загальної середньої освіти, у першу12 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Правові аспекти проблеми якості загальної середньої освіти в Українічергу, для дітей з малозабезпечених родин та зсільської місцевості. Така ситуація призводитьдо порушення конституційного права людини наздобуття якісної освіти, у тому числі загальноїсередньої, окремих положень Конвенції про правадитини, а також принципів наступності та неперервностіосвіти.Перебування економіки України протягомостаннього десятиліття у кризовому стані обумовилозміни в перерозподілі коштів державногобюджету між окремими напрямами, що проявилосяв недостатньому рівні бюджетного фінансуванняосвіти загалом, і загальної середньої освіти,зокрема. Абсолютні значення видатків на потребизагальної середньої освіти зростали з рокув рік, причому темпи їх щорічного приросту перевищували10% [21-27]. Проте тривале падінняВВП призвело до того, що протягом 1990-2001років на загальну середню освіту у середньомувиділялось 4,7% ВВП, а на потреби загальноосвітніхнавчальних закладів – лише 2,2% ВВП.Наведені дані свідчать про те, що протягомцих років не виконувалась законодавчо затвердженанорма щодо бюджетного фінансуванняосвітньої галузі (ст. 61 Закону України “Проосвіту”) [3]. Крім того, прийняття у 1993 роціНаціональної програми “Освіта” потребувалододаткових бюджетних асигнувань у розмірі 25%від цієї суми. Проте, за даними аналітичних матеріалів,підготовлених Міністерством освітиУкраїни у 1994 р. передбачалося виділити на всюосвітню галузь 9,7% валового національного доходу,але фактично ці витрати становили лише6,6%: “фінансувалися фактично лише витрати назаробітну плату, причому із запізненням на 2-3місяця. Інші статті витрат фінансувались у незначнихрозмірах, через що значно скоротивсяобсяг будівництва та капітального ремонту,майже зовсім припинилося оновлення лабораторноїбази, практично припинилася комп’ютеризаціянавчального процесу” [10, с. 36].Отже, попри те, що в Україні величина бюджетногофінансування знаходиться приблизнона рівні середнього значення постсоціалістичнихкраїн Центральної, Східної Європи та Балтії, вонапродовжує залишатись значно нижчою відзаконодавчої норми та не задовольняє потребисистеми загальної середньої освіти.Щодо рівня фізичної доступності загальноїсередньої освіти, то одним із перших чинників,що негативно впливає на рівень її доступності єнизький рівень заробітної плати вчителів. Починаючиз 1997 р., приріст середньої заробітноїплати в освіті значно зменшився порівняно з ростомсереднього рівня зарплат в Україні та зарплатдержслужбовців. Наприклад, у 2000 р. прирістзарплати у всіх галузях економіки сягнув29,2%, в освіті – 9,9%, а в системі державногоуправління – 45,9 % [21-27]. Щоправда, з 2001 р.ситуація почала виправлятись на краще – станомна початок 2002/2003р. зарплата вчителів державнихшкіл майже досягла прожиткового мінімуму(99,4 %) [29, с. 218 ].Отже, всупереч спробам уряду України заостанні роки поліпшити ситуацію щодо збільшеннярівня матеріального забезпечення вчителів,намітилася тенденція до збільшення розривуміж середніми зарплатами вчителів і працівникамипромислової сфери та структури органівдержавного управління.Президент України у своєму Посланні доВерховної Ради України в 2002 році основноюпричиною виникнення кадрового дефіциту в навчальнихзакладах назвав невідповідність заробітноїплати вчителів прожитковому мінімуму [11,с. 54]. Головна причина цієї проблеми криєтьсяне в тому, що вищі навчальні заклади готуютьнедостатню кількість педагогів, а в тому, що випускникине йдуть працювати до школи, а старікадри лишають викладацьку діяльність у пошукахоплачуванішої роботи.Іншим чинником обмеження фізичної доступностідо загальної середньої освіти є відсутністьнавчальних закладів в окремих населенихпунктах. Попри те, що Україна має досить розгалуженумережу загальноосвітніх навчальних закладів,проблема їх доступності на селі сьогоднідуже актуальна [17-20]. Так, станом на початок2011 року мережа сільських загальноосвітніх шкілвключала лише 13,3 тисячі одиниць. З них – школиІ ступеня становлять 12,2%, І-ІІ – 36,2% і І-ІІІ –50,8%. Загалом у них навчається 1,4 млн. учнів.Загальна забезпеченість сільських поселеньшколами становить 46,7%; у т.ч. у 36,6% населенихпунктах, що не мають шкіл, чисельність дітей тамолоді віком 7-17 років становить 20-50 і більшеосіб. Крім цього, 224,1 тис. дітей шкільного вікупроживають за межами пішохідної (на відстані більше3-х км) доступності і потребують підвезення.За даними Державної служби статистикистаном на початок навчального року 2010/2011 вУкраїні налічувалося 20,3 тис. загальноосвітніхнавчальних закладів; при цьому станом на 1990/1991 в Україні налічувалося 21,8 тис. загальноосвітніхнавчальних закладів, а найбільшу кількість зароки незалежності було зафіксовано станом на початокнавчального року 1995/1996 – 22,3 тис.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 13

Р.Л. КовальчукЗа даними Міністерства освіти і наукиУкраїни в 2009 році кількість загальноосвітніхсередніх шкіл скоротилася майже на 400, а в2010 році – на 115, у тому числі було закритобільше 80 сільських шкіл. Щоправда, словом“закриття” високопосадовці намагалися не оперувати– його замінили на “призупинення діяльності”(у селах, де учнів замало).Річ у тім, що до кінця 2009-го року на закриттясільських шкіл діяв “мораторій” ВерховноїРади України. І закривати школу – місцевавлада не мала права, формально її просто “замикали”,а дітей – починали возити в села з більшимишколами.У квітні 2011 року Верховна Рада Українине підтримала законопроект про встановленнямораторію на закриття державних і комунальнихзагальноосвітніх навчальних закладів у сільськіймісцевості на період до 1 липня 2012 року. Відповідно,констатуємо той факт, що і по сьогоднішнійдень місцеві органи влади, які утримуютьнавчальні заклади за рахунок власних бюджетів,приймають рішення про закриття шкіл. Так,першого вересня 2011 року не розпочали своюдіяльність школа № 3 у м. Макіївка, школа № 3 ум. Лисичанськ, школа № 111 у м. Донецьк. Однакперелік цим, на жаль, не обмежується.Отже, на сьогодні для значної кількості дітейшкільного віку з сільської місцевості фізичнадоступність загальної середньої освіти є обмеженою,що в майбутньому призведе до обмеженогодоступу до вищої освіти.Актуальним питанням сьогодення є і забезпеченнядоступності до якісної загальної середньоїосвіти дітей з особливими потребами, дояких належать: діти з проблемами фізичного тарозумового розвитку, з психоневрологічнимизахворюваннями, захворюваннями серцевосудинноїсистеми, з малими і затухаючими формамитуберкульозу, а також діти-сироти та діти,позбавлені батьківського піклування.Для забезпечення права на якісну освітуцих дітей міжнародна практика пропонує дітям зособливими потребами широкий вибір доступнихформ здобуття освіти: індивідуальну, дистанційну,екстернатну, “школи консультаційнихкласів”, “школи другого шансу”, “вечірні школи”,а також “включені” (“інклюзивні”) форминавчання. Останні дають змогу дітям із особливимипотребами навчатися спільно зі своїми здоровимировесниками, що ефективно впливає нарівень їхньої соціалізації.В Україні спеціальна освіта має складну,розгалужену й диференційовану систему навчально-виховних(корекційних) закладів, реабілітаційнихі медико-педагогічних центрів, навчально-виховнихкомплексів, спеціальних (корекційних)класів при середніх закладах освіти тощо.Розвиток системи спеціальної освіти спрямованийна подальшу диференціацію і вдосконаленнядіючої мережі корекційних закладів, відкриттянових типів закладів, у яких надаватиметьсякомплексна допомога й підтримка дітям ізособливими потребами, а також із залученням їхдо загальноосвітніх шкіл [4].Закони України “Про освіту” та “Про загальнусередню освіту” надають можливість батькамдітей з особливими потребами обирати різніформи навчання (в спеціальній школі, школіінтернаті,навчально-реабілітаційному центрі, укорекційних класах при загальноосвітній школі,дитсадку-школі, надомного навчання, у форміекстернату тощо).Питання освіти дітей з особливими потребамирегулюється також законодавством про інвалідів,зокрема, Законом України “Про основисоціальної захищеності інвалідів в Україні”,“Про реабілітацію інвалідів в Україні”, нормативнимидокументами у цій сфері та міжнароднимидоговорами з питань прав інвалідів. Норми щодоосвіти дітей-інвалідів містить і Закон України“Про охорону дитинства”.Проте, як свідчить практика, в нашій державінемає необхідної кількості спеціальних (корекційних)закладів, кваліфікованих кадрів тощо. Назрілапотреба проведення якісних змін існуючої системиспеціальної освіти. І, в першу чергу, це стосуєтьсязмін у законодавстві. Норми вищезгаданих законівз питань освіти дітей з особливими потребами неузгоджені між собою. Законодавчо не введенийнавіть термін “діти з особливими потребами” (дітиз особливими освітніми потребами), зустрічаютьсятерміни діти-інваліди; діти, які потребують корекціїфізичного та (або) розумового розвитку; особи,які мають вади у фізичному чи розумовому розвиткуі не можуть навчатися в масових навчальнихзакладах; діти-інваліди та діти з вадами розумовогоабо фізичного розвитку.Правове регулювання питань інклюзивноїосвіти знаходиться практично в зародковомустані. Відсутнє спеціальне законодавство з питаньосвіти дітей з особливими потребами.Конвенція ООН про права дитини як документміжнародного рівня автоматично висуває вимогидо кожної держави щодо приведення національногозаконодавства у відповідність з цією “всесвітньоюконституцією прав дитини”. Наша державана цьому шляху робить свої прогресивні кро-14 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Правові аспекти проблеми якості загальної середньої освіти в Україніки. За останні роки набуває інтенсивного розвиткудержавна підтримка дітей з особливостями психофізичногорозвитку, сприяння втіленню прогресивнихідей у практику. Однак цього недостатньо.Певні категорії дітей в Україні позбавленірівного доступу до якісної освіти. У 2004 році вУкраїні було зареєстровано 135773 дитини з особливимипотребами віком до 16 років, що становить1,8 процентів від загальної кількості дітей вУкраїні. За даними Міністерства освіти і наукиУкраїни у 2005/2006 навчальному році освіту успеціально організованих умовах здобувають54,1 тис. дітей, які потребують корекції фізичногоабо інтелектуального розвитку у 396-ти спеціальнихзагальноосвітніх навчальних закладах. Заданими Міністерства праці та соціальної політикиУкраїни у системі соціального захисту діють(на кінець 2004 р.) 56 будинків-інтернатів длядітей з різними психофізичними проблемами, деперебуває 7716 дітей [1]. А це, у свою чергу, задовольняєосвітні потреби лише 30 % дітей зособливими потребами.Однією із форм навчання дітей з особливимиосвітніми потребами є нова, але визнана убагатьох країнах світу інклюзивна форма освіти,яка забезпечує безумовне право кожної дитининавчатися у загальноосвітньому закладі за місцемпроживання із забезпеченням усіх необхіднихдля цього умов. В Україні модель інклюзивноїосвіти почала набувати значення переважноза ініціативи громадських організацій.Інклюзивна освіта – це процес, у якомушкола намагається відповідати на потреби усіхучнів, вносячи необхідні зміни до навчальноїпрограми та ресурсів, щоб забезпечити рівністьможливостей. Створення та розвиток умов дляотримання якісної освіти в загальноосвітньомузакладі для дітей з особливими навчальними потребами– одне з основних завдань Всеукраїнськогофонду “Крок за кроком”, який було заснованов 1999 році Міжнародним фондом “Відродження”(м.Київ) та Міжнародним центром розвиткудитини (Вашингтон, США).Місією фонду є забезпечення рівного доступудо якісної освіти усіх дітей з активним залученнямсімей та місцевих громад в освітній процес.Місія Всеукраїнського фонду “Крок за кроком”базується на цінностях відкритого демократичногосуспільства, які включають в себе індивідуальнийпідхід до навчання до кожної дитини, включаючидітей з особливими потребами, дітей національнихменшин, дітей сиріт; рівний доступ та забезпеченняумов для отримання якісної освіти для усіх дітей;активне залучення сімей та громади до освітньогопроцесу; розширення ролі школи як осередкурозвитку місцевих громад. Реалізація місії фондусприяє процесам демократизації та гуманізаціїсистеми освіти України.З метою виконання місії щодо втілення демократичнихцінностей у системі освіти України,Фонд ініціює освітні проекти і програми спільноз Міністерством освіти і науки, молоді та спортуУкраїни, Інститутом спеціальної педагогіки АПНУкраїни, іншими державними та громадськимиорганізаціями [1]. В основу програм Фонду покладенодемократичні цінності відкритого суспільстваяк передумова інтеграції України в Європейськуспільноту.У рамках програми “Інклюзивна освіта”Фондом було реалізовано проекти: “Реалізаціяправ людини через рівний доступ до якісної освіти”(2001-2002 рр.), “Змінимо світ для дітей зособливими потребами – кроки до партнерства”(2002 р.), “Адвокатство батьків – обстоюванняправа на інклюзивну освіту для дітей з особливимипотребами” (2003р.), “Розвиток модельнихцентрів інклюзивної освіти для дітей з особливимипотребами” (2003-2005 рр.), “Створенняресурсних центрів для батьків дітей з особливимипотребами” (2005-2007 рр.) та ін.За підтримки Фонду прав інвалідів з 1 вересня2010 по 31 серпня 2011 року реалізовувавсяпроект “Громадянське суспільство – за захистправ дітей з особливими потребами на рівнийдоступ до якісної освіти” [5].Проект присвячений проблемам дітей-інвалідівщодо отримання можливості вчитися зі своїмиоднолітками і отримувати такий важливий досвідкомунікації у міні-суспільстві, яким є школа.Незважаючи на позитивні кроки з бокудержави щодо забезпечення рівного доступу доякісної загальної середньої освіти, нестача державнихкоштів для підтримки нормального функціонуваннязагальноосвітніх закладів, малодоступністьнавчання для дітей з особливими потребамита зниження доходів населення є найвагомішимипричинами, що призвели до зменшенняв Україні показника охоплення дітей загальноюсередньою освітою як первинної ланки системиосвіти та порушення проголошених у законодавчихдокументах основних стратегічних лінійі принципів державної освітньої політики.Для спроби виходу з такої ситуації доцільнобуло б оновити чинне освітянське законодавствоУкраїни, привести його у відповідність доміжнародних документів та прийняти ряд новихнормативно-правових актів у сфері загальної середньоїосвіти.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 15

Правові аспекти проблеми якості загальної середньої освіти в Україні13. Про заходи щодо поліпшення функціонуваннята розвитку загальної середньої освіти /Указ Президента України від 02.06.1998 р., №580 зі змінами 15.02.1999 р., № 174 // ОсвітаУкраїни. Нормативно-правові документи. – К.:Міленіум, 2001. – С. 95 – 96.14. Про Національну доктрину розвиткуосвіти / Указ Президента України від 17.04.2002 р.,№ 347 // Освіта України. – 2002. – № 33. – С. 4 – 6.15. Про підсумки роботи загальноосвітніх тапрофесійно-технічних закладів у 2000/2001 навчальномуроці та основні завдання на новий навчальнийрік / Рішення колегії Міністерства освіти і наукиУкраїни від 16.08.01, №9/1 – 3 // Інформ. зб.МОН України. – 2001. – № 20. – С. 3 – 12.16. Система освіти в Україні: стан та перспективирозвитку // Національна безпека і оборона.– 2002. – № 4. – С. 1 – 35.17. Статистичний збірник. Загальноосвітні,позашкільні, дошкільні та професійно-технічнінавчальні заклади (1996 – 2000 р.р.). – К.: Компас,2001. – 136 с.18. Статистичний збірник. Загальноосвітні,позашкільні, дошкільні та професійно-технічнінавчальні заклади (2000 – 2001 р.р.). – К.: Компас,2002. – 112 с.19. Статистичний збірник. Загальноосвітні,позашкільні, дошкільні та професійно-технічнінавчальні заклади (2001 – 2002 р.р.). – К.: Компас,2003. – 112 с.20. Статистичний щорічник України за1995 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни. – К.: Техніка, 1996. – 576 с.21. Статистичний збірник. Загальноосвітні,позашкільні, дошкільні та професійно-технічнінавчальні заклади (2002-2003 р.р.). – К.: Компас,2004. – 112 с.22. Статистичний щорічник України за1996 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / Відп. за вип. О.Г. Осауленко. –К.: Українська енциклопедія, 1997. – 618 с.23. Статистичний щорічник України за1997 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / Відп. за вип. О.Г. Осауленко. –К.: Українська енциклопедія, 1998.– 623 с.24. Статистичний щорічник України за1998 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / За ред. О.Г. Осауленка; відп.за вип. В.А. Головко. – К.: Техніка, 1999. – 576 с.25. Статистичний щорічник України за1999 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / За ред. О.Г.Осауленка; відп. завип. В.А. Головко. – К.: Техніка, 2000. – 645 с.26. Статистичний щорічник України за2000 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / За ред. О.Г. Осауленка; відп.за вип. В.А. Головко. – К.: Техніка, 2001. – 598 с.27. Статистичний щорічник України за2001 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / За ред. О.Г. Осауленка; відп.за вип. В.А. Головко. – К.: Техніка, 2002. – 644 с.28. Статистичний щорічник України за2009 рік: Довідкове видання / Міністерство статистикиУкраїни / За ред. О.Г. Осауленка; відп.за вип. В.А. Головко. – К.: Техніка, 2010. – 567 с.29. Україна у цифрах у 2003 році: Короткийстатистичний збірник / Державний комітетстатистики України / Відпов. за вип. В.А. Головко;За ред. О.Г. Осауленка. – К.: ДержкомстатУкраїни, 2004. – 272 с.Стаття надійшла до редколегії 17 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.В. Никифораком.R.L. KovalchukLEGAL ASPECTS OF PROBLEM OF THE QUALITY OF SECONDARY EDUCATIONIN UKRAINESummaryThe problems of a level of access to quality secondary education in Ukraine on the basis of currentlegislation of Ukraine.Key words: legal act, even access, quality of secondary education, general secondary institution.Р.Л. КовальчукПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ПРОБЛЕМЫ КАЧЕСТВА ОБЩЕГО СРЕДНЕГО ОБРАЗОВАНИЯВ УКРАИНЕАннотацияИсследуются проблемы ровного доступа к качеству общего среднего образования в Украине наоснове действующего законодательства Украины.Ключевые слова: нормативно-правовой акт, ровный доступ, качество общего среднего образования,общеобразовательное среднее учреждение.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 17

УДК 34.01© 2011 р. С.Г. МеленкоЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціПРОЕКЦІЯ ФІЛОСОФСЬКО-ПРИРОДНИЧИХУЯВЛЕНЬ АНАКСІМАНДРА МІЛЕТСЬКОГОНА ПРОБЛЕМИ ПРОЦЕСУ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯДосліджуються філософсько-природничі уявлення Анаксімандра Мілетського (біля 610 – 546 рр. до н.е.)та проекція впливу його основних ідей на процеси державотворення.Ключові слова: Анаксімандр Мілетський, давньогрецька філософія, «апейрон», закон єдності та боротьбипротилежностей, процес державотворення, повноваження органів державної влади.Постановка проблеми. Другим серед мілетськихфілософів прийнято вважати Анаксімандра,учня Фалеса [8, с.15-19]. Біля 546 р. до н.е.він опублікував першу прозову науковофілософськупрацю Давньої Греції – трактат«Про природу», який заклав основи іоністичноїприродничої історії або «фізіології». Вона стоялабіля витоків фізики, географії, астрономії, геології,метеорології та біології. В цьому трактатіАнаксімандром було подано всезагальну історіюкосмосу від моменту його виникнення із первинноїматерії до походження живих істот та людини,а також вперше запропоновано геоцентричнумодель світу, яка була основною в астрономії напротязі усього періоду Античності та Середньовіччядо Коперника [2, c.116].Звичайно, вчення філософа переважно носитьфілософський та природничий характер, алеопосередковано можна провести паралелі міжйого світобаченням та державно-правовими і соціальнимипроцесами, які є невід’ємною частиноюбуття. Тому в даній статті ми спробуємо накластиосновні ідеї мислителя на матрицю державно-правовихта соціальних процесів та оцінитивплив наріжних постулатів філософа на розвитокправової думки, а, відтак, і на процесидержавотворення.Ступінь наукової розробки проблеми.До проблем дослідження творчої спадщини Анаксімандразверталося не одне покоління вченихфілософів,але у правознавців проблематика, викладенау творчості Анаксімандра, не викликалавеликої зацікавленості, що і пояснює лише дотичнийпідхід вчених-юристів до філософськихідей, сформульованих філософом. Але в той жечас аналізом ідей мислителя займались такі вченіяк В.Г.Анішкін [1], М.Вундт [2], О.А.Донскіх[4], А.М.Кочергін [4], М.Кошкарян [5], С.Я.Лур’є[6], С.А.Мальцева [7], Б.Рассел [10], С.М.Трубецький[11], К.Форклендер [12] та ін.Метою статті є дослідження філософськоприродничихуявлень Анаксімандра Мілетськогота аналіз впливу його основних філософськихідей на процеси державотворення.Виклад основного матеріалу. Наступнимпісля Фалеса Мілетського представником Мілетськоїфілософської школи був його учень Анаксімандріз Мілета (біля 610 – 546 рр. до н.е.).Мислитель є одним із перших в історії, хто висловивприпущення, що земля – це не острів, щолежить на воді, а тіло, що вільно витає у просторі.За формулювання припущення про те, що людинапоходить від живих істот, які виникли уводному середовищі, цього філософа можна такожвважати батьком еволюціонізму [9, c.93].Його творчість в основному носила пізнавальноприродничийхарактер і проблем державного,політичного та правового характеру торкаласяопосередковано. Основною метою його науковогопошуку виступає проблема походження Всесвіту,визначення першооснови світу. На жаль, іззмісту його праці «Про природу», на даний часне залишилося жодної цілої складової частини.До наших днів дійшло лише кілька рядків, щоналежали перу філософа, але проаналізувавшинавіть такий незначний обсяг матеріалу, ми можемозазначити, що проблема походження всесвітув Анаксімандра, є більш дослідженою таз’ясованою, ніж у його попередника – Фалеса ізМілета. Значний крок вперед у творчій спадщиніфілософа, порівняно з Фалесом, криється в тому,що Анаксімандр бере за першооснову, «архе», невизначений, так би мовити «відчутний», елемент,як це робить Фалес (мається на увазі вода), а невизначену,уявну, до деякої міри абстрактну матерію.Першоосновою всіх речей для нього виступає«апейрон» – нескінченне (або не визначене),якому він надалі надає предикати безсмертята незнищення, нестворення та невичерпності[12, c.20]. Апейрон – це те, що залишається в результатіуявного абстрагування від усіх якіснихта кількісних ознак речей. Це безмежна, наповнюючаувесь простір субстанція, яка не знає аніділення, ані форм і утворень та одночасно є не-18 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Проекція філософсько-природничих уявлень Анаксімандра Мілетського на проблеми процесу державотвореннявизначеною, яка не набула жодних чуттєвих якостей.Це вища абстракція, до якої могла сягнутитогочасна думка, це перше дійсне відстороненнявід усякого чуттєвого сприйняття [3, c.8]. Зазначенапервинна речовина, матерія, за Анаксімандром,знаходиться у вічному русі, в процесі якогоз її складу постійно виділяються протилежності(тепле та холодне, сухе та вологе), які, існуючияк окремі сутності, набувають антагоністичнихознак і, як наслідок, вступають у боротьбу одна зодною, і в результаті даного процесу ці протилежностізнову повертаються до стану первинноїречовини [1, c.18]. Можна припустити, що заАнаксімандром всесвітня гармонія та рівноваганастають тільки тоді, коли з «апейрону» не виділяєтьсяжоден елемент, в момент перебуванняцих частин у його структурі в рівновазі та гармонії.Коли ж з вихідної речовини виділяється хочаб один з її структурних елементів, будь то вода,земля, вогонь чи повітря – одразу ж настає дисгармонія,яка проявляється в боротьбі протилежностей,адже вказані елементи поза «апейроном»,як нами вже зазначалося, набувають антагоністичнихякостей. В наслідок цього процесу між складовимиелементами вихідної матерії одразу ж виникаєконкуренція, боротьба, але в результаті цьогопротистояння виникають інші складові частини«апейрону», що, в свою чергу, є позитивним явищем,яке підтверджує істинність припущень Анаксімандрапро структуру «апейрона» та його складовіелементи. І дійсно, після вогню – залишаєтьсяпопіл, тобто земля, в результаті взаємодії вогню іводи – виникає пара, газ, а значить, за уявленнямидавніх греків – повітря; в свою чергу без повітря –неможливий процес горіння і т. ін.Рухаючись у руслі даної проблематики,С.М.Трубецькой зазначав, що всі речі, будь-якеіндивідуальне існування, передбачають взаємнерозділення та ворожнечу, суперечливість із загальноюєдністю субстанції; будь-яке індивідуальнеіснування є несправедливістю, яка засуджуєтьсязагальним законом, природою сущого якпорушення єдності та спокою у вічній першооснові.Всезагальне, єдине є дійсним та абсолютним,знищуючи та поглинаючи у собі все приватне,будь-яку індивідуальність, яка від нього відокремлюється[11, c.149].Звичайно, Анаксімандр не міг пояснити,яким чином різноманітні речовини виникають ізякогось абстрактного «апейрону», але його заслугаполягає якраз в тому, що він вперше в якостіджерела та основи світу увів абстрактне, теоретичнепоняття [5, c.8]. На доказ наших припущеньнаведемо твердження Анаксімандра про те,що причина виникнення речей – це свого родунесправедливість, а причина їх розпаду – спокутацієї несправедливості. Можливо, він мав на увазіте, що світ складається із серії протилежностей,наприклад холодного та гарячого, сухого та вологогоі таке ін. Несправедливість полягає в антагонізмі,в тому, що одне прагне усунути інше. В даномувипадку можна простежити вплив релігійногоорфізму на творчість філософа, у якій присутняідея первісної вини та її спокути, необхідності відновленнясправедливої рівноваги [7, c.22].Аналізуючи наведені ідеї Анаксімандра,слід зауважити, що у своїй творчості мислительдосить близько підійшов до проблематики, якупізніше було сформульовано у законі єдності таборотьби протилежностей, який фактично є одниміз фундаментальних законів діалектики тавизначає внутрішнє джерело руху і розвитку вприроді, суспільстві та пізнанні. Згідно його положеньпричини руху і розвитку криються у внутрішніхсуперечностях, притаманних процесам іявищам об’єктивної дійсності – боротьбі протилежностей.Кожний предмет, явище, процес єсуперечливою єдністю протилежностей, які взаємнопереходять одна в одну, перебувають в станієдності та боротьби. Єдність, збіг протилежностейозначає, що вони взаємопороджують івзаємозумовлюють одна одну, одна без одної неіснують. Боротьба протилежностей означає, щовони не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключаютьодна одну, і, взаємодіючи, стикаютьсяміж собою, вступають у взаємну боротьбу, якаможе набувати різних форм. Боротьба протилежностейведе, зрештою, до розв`язання суперечностей,що, в свою чергу, є переходом до новогоякісного стану. Цей процес призводить до розвитку,під яким ми розуміємо зміни, пов`язані зоновленням системи, її внутрішніми структурнимиі функціональними змінами, перетворенняїх в дещо інше, нове, у векторі ускладнення.Дійсно, виходячи з аналізу творчості мислителя,можна помітити цікаву стійку тенденцію:світ перебуває у повній гармонії тільки тоді, коливін знаходиться в «апейроні»; утворення будьякогоелемента, шляхом виділення з вихідної матеріїїї структурних елементів, філософом розцінюєтьсяяк порушення світової гармонії і, як наслідок,виникнення несправедливості, утвореннядисбалансу. Коли ж складова частина «апейрону»повертається до його структури, знову відновлюєтьсягармонія, праведність, баланс, симетріята й сам процес відновлення цілісності вихідноїматерії, мислителем позиціонується як спокутаза попереднє її порушення. Тобто заро-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 19

С.Г. Меленкодження, виникнення чогось нового, тягне за собоюпорушення цілісності «апейрону», що, всвою чергу, призводить до дисбалансу. В той жечас знищення, смерть виступають причиною поновленняцілісності вихідної матерії, поверненнядо її структури складових елементів, що сприймаєтьсяяк відновлення гармонії та подоланнядисбалансу, а саме знищення, смерть – як спокута,покарання за порушення балансу, симетрії, завтручання до структури «апейрону».Зазначимо, що ідея рівноваги проходитьчерез усю творчість Анаксімандра. Концентруючисвою увагу в процесі розробки наукових концепційпобудови Всесвіту на природних явищахта властивостях предметів навколишнього світу,філософ вдається до прямої проекції основнихпринципів своїх бачень та уявлень на навколишнійсвіт, на Всесвіт, і, в той же час, опосередкованона державу, право та суспільство, як на невід’ємніскладові частини Всесвіту. І дійсно,принципи справедливості, рівноваги, противаг тастримування є одними із основних в процесі формуваннята розвитку суспільства, побудовидержави, створення її системи права.Загалом можна зазначити, що ідея космічноїта людської справедливості відіграє такуроль у грецькій релігії та філософії, яку доситьважко повністю зрозуміти нашому сучасникові.Дійсно, сама сучасна словесна конструкція«справедливість» навряд чи виражає її вичерпнезначення, але досить важко знайти якийсь іншийтермін, котрому можна б було надати перевагу. Зусього випливає, що Анаксімандр висловлює наступнудумку: вода, повітря, вогонь та земля повинніперебувати в навколишньому середовищі увизначеній пропорції, але кожен з цих елементів(у розумінні філософа як бог) постійно прагнерозширити свої володіння. Тому існує своєріднанеобхідність, або природний закон, який постійновстановлює рівновагу. Зокрема, там де був,наприклад, вогонь, залишається попіл, тобто земля.Саме це поняття справедливості – не порушувативстановлених первинних меж – було однимз глибинних грецьких переконань. Як і люди,боги підпорядковані справедливості, але цявища сила сама не була особливим явищем, небула якимось вищим Богом [10, c.50].На нашу думку, Анаксімандр проводитьпаралелі між поняттям «справедливості» та визначенням«пропорції», «рівноваги», «симетрії»,які, в свою чергу, виступають синонімами гармонії.Якщо ж спроеціювати ці принципи насферу суспільних відносин, можна визначитишляхи досягнення гармонії та рівноваги у сферісоціального буття. Наприклад насилля з бокупорушника норми діючого законодавства виступаєфактором дисбалансу в соціальній сфері. Дляйого усунення, та подолання негативних наслідківнеобхідним є застосування насилля з бокудержави, наслідком якого буде подолання дисбалансута відновлення гармонії у сфері соціальногоспівжиття, шляхом притягнення порушникадо відповідальності та настання щодо нього несприятливихнаслідків, як результату його протиправнихдій. Тобто ми можемо констатуватифакт існування негативного насилля (з боку порушеннянормативних приписів) та позитивногонасилля (з боку державних органів примусу), тафакт урівноваження, знешкодження негативногонасилля, несправедливості, позитивним насиллям,яке вчиняється на законних підставах в інтересахсуспільства, спеціально створенимидержавними органами. Тобто держава на противагупроявам негативного насилля та порушеннянормативних приписів, створює спеціальні органипримусу, до сфери діяльності яких також входитьзастосування насилля з боку держави, алевинятково в інтересах суспільства. В даному випадкуми можемо стверджувати, що протиправнадія, в обов’язковому порядку викликає законнупротидію, результатом якої є відновлення справедливості,гармонії. У вигляді формули це можевиглядати так: Н (-) + Н (+) = Г,С, де Н (-) – насиллянегативне, Н (+) – насилля позитивне, Г та С – гармоніята справедливість. Але в даному випадкусила позитивного насилля повинна бути сумірноюз силою негативного та спрямованою виключновідносно винної особи, інакше гармоніїта справедливості знову досягнуто не буде. Звідсиж випливає наступна формула: Н (-) = Н (+) , тобтопозитивне насилля, як реакція на негативне,повинне за своєю силою бути йому рівним.Наведене формулярне вираження доситьчітко перекликається з третім законом Ньютона,згідно якого перше тіло може діяти на друге зпевною силою , а друге – на перше з силою. Третій закон Ньютона стверджує: силадії рівна за модулем та протилежна за напрямомсилі протидії, тобтоВ даномувипадку ми можемо спостерігати збіг філософськихпринципів вчення Анаксімандра з принципамидомірності покарання за вчинення протиправногодіяння, а також із визначенням третього законуНьютона, який є одним із основних законівфізики, та лежить в основі розробки та дії всіхпринципів механіки. З наведеного можна побачитичіткий збіг філософських, державно-правових тафізичних, тобто природничих законів та аксіом, а20 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Проекція філософсько-природничих уявлень Анаксімандра Мілетського на проблеми процесу державотвореннятому вчення Анаксімандра є не лише філософським,а своїм сутнісним змістом проникає до державно-правовоїсфери буття соціуму.На підтвердження цього припущення наведемодумку С.Я.Лур’є, який вказував на те, щофактично в основі філософських поглядів Анаксімандралежить «закон єдності та збереженнякількості матерії» (частини міняються, ціле жнезмінне). Але також він, скоріш за все вперше,сформулював закон симетрії, який, в свою чергу,з часом склав основу усієї філософії Демокрита[6, c.40]. І дійсно у вченні Анаксімандра первиннаматерія є спільною для всього сущого у Всесвіті.Її кількість – стала, не збільшується і незменшується, а лише набуває різноманітнихформ, які припиняючи своє існування знову повертаютьсядо складу праматерії, тобто «апейрону».В даному випадку вчення філософа перекликаєтьсятакож із біблійними постулатами, проте, що все походить із праху та в прах й перетворюється(Буття, 3, 19). Сама ж вихідна матеріядля всього сущого – єдина, її кількість – незмінна,не дивлячись на те, що вона, в залежності відпевних обставин, набуває різноманітних форм. Вданому випадку знову ж таки підтверджуєтьсяприродничість філософських поглядів давньогрецькогомислителя, який у власній творчій спадщинізначно випередив свій час у сфері розробкиосновних природничих законів та основоположнихфілософських принципів.Анаксімандр обґрунтовував доказ своєїтеорії, згідно якої первинна субстанція не можебути ані водою, ані будь-яким іншим відомимелементом, наступним чином: якщо б один із нихбув основним, то він поглинув б усі інші. Аристотельвказує, що Анаксімандр розглядав ці відомійому елементи як стихії, що знаходяться упротистоянні одна до іншої: «Повітря холодне, водаволога, вогонь гарячий». А тому, «якщо один ізцих елементів був би нескінченним, то інші б давнозагинули». Відповідно, первинна субстанціяповинна бути нейтральною у цій космічній боротьбі[10, c.50]. Цікавою з цього приводу є думкаС.Я.Лур’є, який зазначав, що якщо всі чотири елементи– є тільки різноманітними станами єдиної тавічної матерії, то зовсім довільним є (і лише пережиткомпервісних релігійних уявлень) надання перевагиодному з цих елементів, роблячи його основнимта первісним [6, c.40].Знаходячись в «апейроні» його складовічастини перебувають у цілковитій гармонії, урівноважуючита взаємодоповнюючи одна одну.Поза первинною матерією між цими стихіямирозпочинається боротьба, яка спричинюється, нанашу думку, порушенням рівноваги, пропорції, уякій ці елементи перебували у складі «апейрону».Цим філософ, на наш погляд, хотів вказатина хиткість систем стримувань та противаг міжстихіями та на непостійність грані, за якою настаєдисбаланс. Проекціюючи вказані ідеї мислителяна суспільну та державно-правову сферибуття, можна провести паралелі між станом елементіву складі первісної матерії та системоюстримувань і противаг в процесі діяльності державногоорганізму. Відомо, що незначне порушеннябалансу сил та повноважень у сфері діяльностідержаних органів, може призвести дозбоїв в роботі всієї системи в цілому, до виникненняавторитаризму і навіть до зміни державноголаду. Тому налагодження та балансування системизавдань та повноважень державних органівє досить важкою та відповідальною проблемою,яка потребує якісного вирішення в процесі розбудовиправової держави.На нашу думку слід досить виважено підходитидо проблеми визначення завдань та повноваженьтого чи іншого державного органу, намагатисянайбільш повно та детально вирішити це завдання,проаналізувавши можливі наслідки, з метоюнедопущення дисбалансу в системі органівдержавної влади та управління, взявши за основу,так би мовити, принципи побудови «апейрону».Висновки. Звичайно, багато проведенихнами паралелей є лише ідеями, що побудовані напринципах, сформульованих Анаксімандром. Мине можемо стверджувати той факт, що цей мислительбув видатним державним чи політичнимдіячем, що він пропонував своє бачення побудовичи розвитку державного чи правового організмів.Своєю творчістю філософ прагнув пізнатитаємниці світобудови, світоутворення і до державно-правовихпроцесів мав тільки опосередкованевідношення. Але його філософська спадщина,в той же час, відіграє значну роль в процесістановлення та розвитку державно-правових інституційта визначення обсягу їх повноважень. Атому творчість філософа потребує ґрунтовногофілософсько-правового дослідження.Список літератури1. Анишкин В.Г. Великие мыслители: историяи основные направления философии в краткомизложении. – Ростов-на-Дону: Феникс,2007. – 333 с.2. Античная философия: Энциклопедическийсловарь. – Москва: Прогресс-Традиция,2008. – 896 с.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 21

С.Г. Меленко3. Вундт М. Греческое мировоззрение:Пер. с нем. / Под ред. М.Н.Шварца. – Москва:ЛИБРОКОМ, 2010. – 170 с.4. Донских О.А., Кочергин А.Н. Античнаяфилософия: Мифология в зеркале рефлексии.– Москва: КРАСАНД, 2010. – 280 с.5. Кошкарян М. Из истории философии.Античная философия. Курс лекций. Часть 1. –Москва: Издательство гуманитарной литературы,2009. – 240с.6. Лурье С.Я. Очерки по истории античнойнауки. – Москва-Ленинград, 1947. – 617 с.7. Мальцева С.А., Антисери Д., РеалеДж. Западная философия от истоков до нашихдней. Античность и средневековье, 1-2. – Санкт-Петербург: «Пневма», 2008. – 704 с.8. Меленко С.Г. Фалес Мілетський: раціоналізаціяморально-правових уявлень про суспільнівідносини // Науковий вісник Чернівецькогоуніверситету: Зб. наук. праць. Вип. 550:Правознавство. – Чернівці: Чернівецький національнийуніверситет, 2010. – С.15-19.9. Протоиерей Александр Мень. В поискахПути, Истины и Жизни. – Т.4: Дионис, Логос,Судьба: Греческая релігія и философия отепохи колонизации до Александра. – Москва:Жизнь с Богом, 2009. – 384 с.10. Рассел Б. История западной философиии ее связи с политическими и социальнымиусловиями от Античности до наших дней: В трехкнигах. Издание 7-е, стереотипное. – Москва:Академический Проект, 2009 – 1008 с.11. Трубецкой С.Н. Метафизика в ДревнейГреции. – Москва: Мысль, 2010. – 589 с.12. Форклендер Карл. История философии.Средние века. Пер. с нем. – Москва: Либроком,2011. – 280 с.Стаття надійшла до редколегії 4 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.В. Никифораком.S.G. MelenkoThe projection of Philosophy-science ideas of Anaximander Miletus to the problemof state-formation processSummaryThe article deals with Philosophy-science ideas of Anaximander Miletus (near 601 – 546 y. BC) andprojection of using his main ideas for the process of state-formation.Key words: Anaximander Miletus, ancient Greek philosophy, “apeiron”, Law of unity and struggle ofcontrast state formation process, authority of state authority.С.Г. МеленкоПроекция философско-естественных представлений Анаксимандра Милетского на проблемыпроцесса государствообразованияАннотацияЧастично исследуются философско-естественные представления Анаксимандра Милетского(около 610 – после 546 гг. до н.э.), а также проекция влияния его основных философских идей напроцессы государственного строительства.Ключевые слова: Анаксимандр Милетский, древнегреческая философия, «апейрон», законединства и борьбы противоположностей, процесс государственного строительства, полномочия органовгосударственной власти.22 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 122/129: 340.12© 2011 р. Н.А. ГураленкоЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціЛОГІЧНІСТЬ ТА ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНІСТЬ ІСТИНИ ЯККОНСТАНТА СУДДІВСЬКОГО ПІЗНАННЯДосліджується логіко-екзистенціальна, онтологічно-гносеологічна природа істини, рольове значеннясуб’єкта у процесі її пізнання.Ключові слова: істина, екзистенція, суддівське пізнання, істинність, логічність.Постановка проблеми. Сучасні трансформаційніпроцеси вимагають розв’язання багатьохпроблем теорії пізнання, серед яких однієюз нагальних є проблема істини. Останню ще зантичних часів розглядають не лише як найвищуцінність цивілізованого суспільства, а й як початковийорієнтир, до якого звернені провідні сферинаукової думки, у тому числі й правової. Проблемавстановлення істини наскрізь пронизуєправову дійсність, вона є метою і стержнем юридичноїдіяльності у різних її вимірах: правотворчій,правозастосовчій, інтерпретаційній. Шлях доістини – це шлях від ймовірних знань до достовірнихвисновків, він пов’язаний зі складними раціональнимий ірраціональними, інтелектуальнимий психологічними механізмами формуваннявнутрішнього переконання дослідника, а тому,передусім, потребує вивчення як логічних,так й екзистенціальних умов розвитку.Ступінь наукової розробки проблеми.Важливий внесок у дослідження юридичних іфілософських питань, які безпосередньо стосуютьсяметафізичної природи істини, визначеннямеж раціонального й інтуїтивного, абсолютногой відносного у процесі її пізнання, осягнення формулиістинного знання та його діалектичноговзаємозв’язку із дійсністю, здійснили, насамперед:С.Алексєєв, О.Бандура, А.Бернюков,М.Бєлов, В.Баранов, В.Бачинін, О.Волкова, Г.-Г.Гадамер, К.Жоль, Д.Керімов, А.Козловський,Г.Лєвін, О.Лісюткін, В.Лякін, О.Овчинніков,В.Нерсесянц, Л.Петрова, С.Сливка, В.Шкода,А.Фірстов, К.Ясперс та ін.Однак, не применшуючи ролі та значеннядоробків попередньо зазначених науковців, проблемаістини у праві поставала переважно якпроблема об’єктивності, ніж адекватності. Натомістьвихідною позицією та масштабом для аналізуостанньої не може бути виключно об’єкт.Характеристику адекватної відповідності можнарозкрити лише з урахуванням ролі суб’єкта пізнання,визначення його у пізнавальному процесіяк особливого суб’єкта культури, який включаєоб’єкт у своє екзистенціально-особисте поле, ане лише у систему соціальних відносин.Мета статті полягає у дослідженні логікоекзистенціальної,онтологічно-гносеологічноїприроди істини, визначення рольового значеннясуб’єкта у процесі її пізнання.Виклад основного матеріалу. У філософсько-правовійлітературі класичною є постановкапроблеми істини, що розв’язується крізь призмуоб’єктивності й абсолютності результату та досягаєтьсячерез відповідність із дійсністю. Натакому онтологічному рівні, через відповідністьзнань із дійсністю, істина розуміється як властивістьбуття, справжнє буття, сутність, до якоїможна звести все емпіричне. Істина визначає характеристикузнання як вірного та правильного.Вона знаходиться «за» видимістю й зумовлює її,а тому – нескінченна, невичерпна, вічна, володіючи,по суті, всіма абсолютними онтологічнимихарактеристиками. Яскравим прикладом цього єонтологічна природа суддівського пізнання: інтерпретаціїсудді будуть істинними, якщо фактнасправді має місце, й навпаки, – хибні, якщотакий факт відсутній. Наприклад, за умови істинностісудження «цей предмет є знаряддямзлочину», саме судження істинне, якщо ж ні, товоно хибне. У світлі вищезазначених позицій,істина виявляється незалежною від того, наскількивона доступна, а також від можливості їївираження та розуміння. Основне те, що вонапостає своєрідним трансцендентальним поняттям,що існує поза часом і простором; фактом,зміст якого зумовлений лише природою відображеногов ньому об’єкта.Проте в дійсності це не так просто й однозначно.Справа у тому, що концепція визначенняістини, яка ґрунтується на принципі кореспонденціїяк відповідності знання об’єктивному стануречей, вимагає роз’яснення щодо поняття відповідностіта, зокрема, того, що мислення про реальністьадекватне. У зв’язку із цим постає інтересдо поняття об’єктивної істини, що вказує натаке знання, зміст якого не залежить від людини.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 23

Н.А. ГураленкоНезалежність істини від суб’єкта пізнання означає,що істина визначається самим пізнавальнимоб’єктом; вона постає як певний стан, в якомудосягнуто вичерпне відображення об’єкта. Істинаіснує завжди, живе незалежно від дослідника,незалежно від того, осягнута вона ним чи ні. Однакпри аналізі вищезазначеного положення виникаєзапитання: чи можна за відсутності людськогопізнавального апарату визнавати сприйнятністьцього положення? Крім того, поєднуючиістину виключно з предметами об’єктивної реальності,ми ризикуємо зіштовхнутися з нескінченноюрозмитістю – одна і та ж сама ситуація зчасом та у співвідношенні із різними предметамивже не буде тотожною сама собі у попередньомумоменті [6, с. 9]. Істина може по-різному тлумачитися,але вона завжди актуалізується лише тими,хто її виявляє, інакше – залишається для насбезкорисною, хоча і може існувати потенційно.За таких умов набуває значення рольсуб’єкта пізнавального процесу при конструюванніоб’єктивної реальності та пошуку об’єктивноїістини. Суб’єкт пізнання постає у такомуразі таким, що розуміє, інтерпретує глибинний іповерхневий смисл правової дійсності. До якоїміри обґрунтована істинність того чи іншого судження,доведено воно як достовірне або як ймовірне– це вже залежить не стільки від дійсності,скільки від суб’єкта пізнання. У зв’язку із цимставлення до одержаного знання суб’єктивне, аступінь розкриття істини – результат раціонально-інтуїтивногопізнання, що задає контекст інтерпретації.У суддівському пізнанні останнєпроявляється у наступному: істина на осягненняякої спрямований весь судовий процес, не лежитьна поверхні, вона виявляється поступово. Їїможна віднайти, лише за умови виконанняоб’ємної роботи при встановленні всіх обставин,що мають відношення до правового конфлікту.Есенціальність істини визначається розвитком,відображається через формування і зміну.Наявні всередині справжнього (або варіативногознання) фрагменти істини формують шлях пізнавальногопрогресу. У судовому процесі, особливоу справах за нововиявленими обставинами,завжди присутній процес зростання істинногознання. Основою такого феномену є постійнаеволюція й розвиток гносеологічної активностімислення судді. У зв’язку із цим заслуговує наувагу теорія критичного реалізму, за якою поприте, що в нас немає жодних способів для однозначногоосягнення істинності деякого опису речей,ми все ж таки вважаємо її найкращою на даниймомент і весь час прагнемо до найкращого описуречей, тобто в нашому пізнанні ми постійно орієнтуємосьна істину. Істина є тим горизонтомзнання, який весь час віддаляється у процесі пізнання,і який повинен завжди існувати, оскількибез нього саме дослідження стає безглуздим. Фіксаціяякогось моменту пізнавального процесу якабсолютно істинного призупиняє сам процес іперетворює істину у статику. На фоні тотальноїзмагальності й розвитку судового процесу зупинкапошуку, стагнація пізнання і статична істинанеминуче перетворяться на хибу через невідповідністьновим умовам і обставинам, а тому незможуть слугувати основою справедливого рішеннясуду. У такій реальності результат суддівськогопізнання постає не таким, що «знає» істину, атаким, що шукає її, що наближається до неї, не віддаляючисьпри цьому від реальності. Інакше кажучи,результату суддівського пізнання, щоб бутиістинним, треба бути перш за все істиннісним. Натакому факті наголошував у своєму дослідженні йГ. Жилін: «якби були дотримані всі передбаченізаконом правила при дослідженні та оцінці наданихсторонами юридичних доказів, що мають значеннядля справи, все одно ... досяжна та існує лишепрезумпція істинності» [3, с. 64].Аналізуючи вищесказане, можна констатуватитой факт, що рішення суду може бути лишеістиннісним, наближеним до істини, але не можназавжди гарантувати, що це істина в абсолюті.Водночас вищесказане наштовхує на думку просуперечність у сфері буття істини та істинності,інакше буття істинності обмежується тількисуб’єктивною реальністю, тоді як категорія істинипоширюється й на об’єктивну дійсність.Істинне – це властивість, притаманна нетільки правді, але й усьому створеному на її основі,похідному від істини. Істинне є конкретним,досліджуваним у даний момент проявомістини, таким, що переносить її властивості наконкретну річ, предмет, явище дійсності. Істинність– це перманентний пошук, наближення доістини. У процесі доказування «істина у собі»стає «істиннісною для нас», при цьому «істинністьдля нас» – це вже достовірність. Проте всякедостовірне знання істинне, але не всяке істиннезнання достовірне. Істинність характеризуєвідношення знань судді до об’єкта дослідження,їхню відповідність одне одному, а достовірність– обґрунтованість знань та усвідомлення цієї обґрунтованості.На відміну від істинного, достовірнезнання передбачає наявність обґрунтуваннясвоєї істинності, що, на думку С. Корнакової, маєрольове значення для судочинства, в умовах колифактичні дані доступні для перевірки. Згідно24 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Логічність та екзистенціальність істини як константа суддівського пізнанняіз переконанням Нейрат, істинність знання полягаєне в тому, що знання відповідає дійсності вабсолюті, а в тому, що всі знання, отримані узв’язку з пошуком істини, являють собою самоузгодженусистему. Іншими словами, самодостатнімиознаками істинного знання є внутрішня узгодженістьйого елементів, їхня несуперечливість,повнота та виводимість. Такий підхід актуалізуєчіткість системи інтерпретації подій, переноситьакценти не на процедуру відповідності,а на самоузгодженість елементів системи знання.У такому разі критеріями істинності в судовомупроцесі є не загальність та необхідність, а повнота,несуперечність і незалежність. Істина можебути осягнена лише тоді, коли всі зібрані матеріали,докази складають логічну, цілісну систему йне суперечать один одному. Спосіб, яким суддязапевняється в істинності своїх знань, зводитьсядо наступного: спочатку він розглядає доказ сампо собі і характеризує його на предмет допустимості,після чого переходить до другого етапу – порівнянняз іншими доказами. У разі переконання в їхкогерентності, суддя приходить до висновку проістинність. На думку І. Овсяннікова, якщо два доказисуперечать один одному, логічно несумісні,але суд не прийшов до переконання, що один ізних поза сумнівом хибний, то обидва ці доказиможуть бути визнані достовірними. Проте, якщодотримуватися правил логіки, то несумісні докази,жоден з яких не був підтверджений у процесі доказування,мають бути визнані однаково недостовірними,але вірогідними».Порядок та зв’язок ідей, що утворюють істиннезнання, відповідає, з одного боку, порядкуі зв’язку речей, а, з іншого – писаним законамлогіки. Останні безпосередньо відбивають відношенняміж ідеями, а опосередковано – між речами.Дотримуючись логічного закону тотожності,ми приводимо наші міркування не лише в їхвнутрішню відповідність, але й у відповідність ізчинними в об’єктивному світі законами. Відповідністьписаним законам – компонент достовірності,відповідність об’єктивним – істинності.Останнє визначається як логічність [5, с. 1093].Отже, «істинність» відноситься до «логічності»як видове поняття до родового. Логічністьіснує не поряд з істинністю, а всередині неї, як їїсубстанціональний рід. У результаті суб’єкту,щоб осягнути істинність опису минулих подій,необхідно «проанатомувати» його логічність.При цьому слід пам’ятати, що логічність –перший, але не єдиний елемент істинності. Істиннеє цілим, будь-яке окреме є простим моментому певному цілому. Завдання логічного мисленняполягає якраз у тому, щоб піднятися зі скінченногодо нескінченного, крім того, усе осягаєтьсяяк простий момент у певному цілому. Цеціле нескінченне, але замкнуте коло і рух мисленняв разі необхідності переходить від моментудо моменту, щоб у межах цілого кола оволодіватий бути нескінченним цілим істини. Ціле ж,однак, є суттєвістю, що вичерпується лише черезсвій розвиток.Істина завжди містить у собі момент недопізнаності,а тому потребує постійного подальшогоосмислення та осягнення. Водночас останнєне може бути вичерпане логічними засобами,тому передбачає пізнавально-оціночні формиусвідомлення, в яких концентровано реалізуєтьсясоціально-культурна і духовно-екзистенціальнаприрода суб’єкта. З цього приводу слушнозазначає А. Козловський: «істина постає не тількитому, що вона сама собою гносеологічно завждивідносна і не може бути виявлена остаточнов абсолютному значенні, а й тому, що вона ... єнаслідком особистісного духовно-пізнавальногоосвоєння і творення реальності як певної смислозначущоїцінності» [4, с. 229-230]. За таких обставиністина своїм змістом має не сутооб’єктивно-суб’єктивістську природу, а екзистенціальнуй постає як створена людиною цінність.Важливою вихідною позицією і масштабом дляаналізу істини має бути не лише суб’єкт як такий,а суб’єкт, який включає об’єкт у своє екзистенціально-особовеполе. Суб’єкт, що пізнає, неабстрактна істота; він знаходиться в межах певноїпізнавальної позиції, від якої невід’ємний, аостання у свою чергу складає конкретну частинуописуваної реальності. Згідно з Гумбольтом, узв’язку з тим, що «сукупність пізнаваного - цепроцес внутрішнього сприйняття і творчість, тоочевидно, що об’єктивна істина виникає від повнотисил суб’єктивно індивідуального» [2, с.320]. Апелюючи до вільної та активної духовності,К. Ясперс наголошує: «окремі форми усвідомленняє лише окремими «моментами» становленнядуху, моментами, які навіть розвиваються,і з’являються як власні форми в дійсності, однакфактично лише ним, духом, здійснюється існуваннята реальність, проте (моменти) мають своюістину такою мірою, якою вони перебувають ізалишаються в ньому. Ізолювання моментів маєсам дух як передумову або ж воно екзистує лишев ньому, що є екзистенцією. Їхня видимість є такоюмірою екзистенцією, немовби вони, як такі,існували; але якою мірою вони є лише моментамиабо ж величинами, що зникають, показує їхнєподальше обертання і повернення до причини таНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 25

Н.А. Гураленкосутності; і ця сутність так само є цим рухом ірозв’язанням цих моментів» [10, с. 338]. Наявністьлюдських, духовних, особистісних, індивідуальнихчинників ще гостріше ставить питанняпро природу судового рішення та природу встановленнясуддею юридичних фактів, які завждиекзистенціально насичені. З усієї нескінченноїбезлічі сторін і зв’язків того або іншого соціальногоявища (в процесі встановлення істини) суддявиділяє передусім те, що для нього є істотнимта суттєвим. Останнє цілком не піддається раціональномуконтролю і визначається «неявнимзнанням», сформованим попереднім правовим іжиттєвим досвідом і задаючим контекст інтерпретаціїтих або інших соціальних дій. У результатіосягнення правової ситуації суддя здійснюєне з позицій об’єктивного спостерігача, а завждиз ангажованих позицій, попри те, усвідомлює вінце чи ні. Досліджуючи всі обставини справи суддя,дає власну інтерпретацію процесів із точкизору техніко-юридичних традицій, рівня йогоправової культури. Останній, будучи базисомінтерпретації, не піддається повній об’єктивації,тому що включений у підсвідомість судді. Крімтого, проблема інтерпретації, під якою слід розумітите, що суб’єкт у процесі своєї інтерпретаціїреальності непомітно для себе займається виправданнямвихідних позицій за допомогою виборувигідного методологічного інструментарію,має особливий сенс, оскільки означає, що суддяу процесі пізнання юридично значущих подійзаймається обґрунтуванням рішення, вже прийнятого(ухваленого) на рівні правосвідомості. Зцього приводу Е. Мурадьян зазначає: «доситьчасто, розпочинаючи розгляд спору, суддя вжепід час свого першого ознайомлення з матеріаламипочинає перебувати під тиском відповіднихуявлень та вражень, які вже заздалегідь існуютьу його свідомості, сформовані під впливом власногодосвіду. Цей прояв підсвідомого буде завждивиявляти себе, так чи інакше керуючи діямисудді під час осягнення справи та встановленняістини. Інакше кажучи, пережита ситуація, яказнайшла своє відображення у підсвідомості, проектуєтьсяна досліджувані матеріали: відбуваєтьсямоделювання у формі порівняння двох випадків– «сьогоднішнього» та «колишнього» власного»[7]. У цьому вимірі істина виступає у виглядіпродукту рефлексійної діяльності свідомості, якадобувається суб’єктом вільно і самостійно за рахуноквласних набутих, інтелектуально-світогляднихзусиль. Істина постає не певним особливимоб’єктом мислення (споглядання, відчуття),а деяким станом (переживанням) самої свідомості,що має безпосередню досвідчену достовірність– істинність. Істина – це не абсолютизаціявідповідності наших знань, це завжди результатіндивідуального прориву до світу, вона завждисуб’єктивна. На думку Хайдеггера, істина можевідкритися кожному, але навіть коли це відбувається,ми не можемо передати своє розумінняіншій людині, оскільки істина має бути пережита,а не викладена [9, с. 19]. Так, реконструюванняминулої події, вибудовування у свідомостідосліджуваних обставин у їх взаємозв’язкахздійснюється, насамперед, за допомогою «переживання»у формі внутрішнього осмислення, щодає змогу судді отримати первинну чисту даністьдосліджуваного. Тоді проблема істини переноситьсяв саме діяльне суддівське буття, черезсвідомість, будучи мірою суддівського розуміння.Істина не дається в жодному універсальномуїї визначенні, вона постає як результат роботи«чистої свідомості» судді, причому не застиглийрезультат, а власне сам цей процес. Емпіричнесуще – не чистий феномен, отже, не є предметомчистого (феноменологічного) сприйняття, тобтосприйняття адекватного. Воно дається через системузв’язків, опосредовано і не є чимось безпосередньоочевидним. Очевидність – безпосереднєпереживання істини як згоди, збігу інтенціональногозмісту акту свідомості з предметноюданістю – станом речей.Згідно з вищевикладеним підходом, осягненнясуддею фактів, які мають певне концептуальненавантаження, залежить від його мисленняі служить передумовою істини; якщо судженнясудді істинні, то вони повинні відповідати цимфактам. Констатуючи це, логічно постає запитання:чи правомірно стверджувати, що судженнясудді, які впливають на прийняття ним рішення,відповідають об’єктивній дійсності, якщо той постійностикається не з дійсністю «в собі», а зісприйнятим за допомогою почуттів і потім концептуалізованимоб’єктом пізнання? У таких пошукахоб’єктивно єдине за своєю природою завжди постаєнеоднозначним при інтерпретації різними індивідами.Практично, кожний із суб’єктів з обґрунтуваннямвказуватиме на істинність саме власногобачення. І те, що, з одного боку, є правильним, будепротизаконним з інших позицій.Останнє, як одна з передумов, сприяло тому,що деякі вчені, прибічники дифляційнноїконцепції істини, почали заперечувати можливістьїї встановлення у судовому процесі, вважаючи,що сама по собі істина не надає ніякого додатковогозначення нашим висловлюванням,пропозиціям; вона усього лише додаткова, але26 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Логічність та екзистенціальність істини як константа суддівського пізнаннянеобов’язкова характеристика, що відіграє допоміжну,а не вирішальну роль [9]. При цьому незважаючина розбіжність позицій учених із приводупоняття істини, її характеру в судовій пізнавально-цінніснійдіяльності, істина має залишатисяфундаментальною основою судового рішення.Залежачи від людських інтересів та потреб,істина завжди існує лише в одному «примірнику»,однак проявляється в кількісно безмежнихваріантах тлумачення індивіда – її інтерпретаційбагато. Суб’єкт зупиняється на певній миттєвостіз нескінченності, тобто перед ним розкриваєтьсялише одна з граней багатоманітностіпізнавального явища [1, с. 156]. На практиці проблемазумовлює необхідність формування однієїабо кількох гіпотез. Ядро гіпотези складає певнаідея. Кожна окрема гіпотеза спрямована на отриманнянового істинного знання. Отже, й істиноюстає сам пошук істини, здатність досягти її і прийняти.Лише за такої умови, прагнучи до встановленняістини, судовий процес набуває своєї природноїсуті і відрізняється від формального вирішеннясправи, тоді як судова пізнавальна спрямованістьпоза істиною призводить до зневіри, нігілізмута рівнозначна відмові від правосуддя.Список літератури1. Бернюков А. Зміст судової інтерпретації:герменевтичний вимір / А. Бернюков // Проблемифілософії права. Том VІ-VІІ. – Київ-Чернівці: Чернівецькийнац. ун-т, 2009. – С. 154–163.2. Гумбольт Т. Фон Избранные труды поязыкознанию. – М. : Прогресс, 2000. – 400 с.3. Жилин Г.А. Цели гражданского судопроизводстваи их реализация в суде первой инстанции:Автореф. дис…докт. юрид. наук. – М.,2000. – 65 с.4. Козловский А. Право як пізнання:Вступ до гносеології права / А. Козловський. –Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.5. Левин Г. Истинность, рациональность,свобода / Г. Левин // Вестник Российской академиинаук. – 2004. – Том 74. – № 12. – С. 1091–1095.6. Лякин В. Сфера бытия истины как составляющаяее социального содержания / В. Лякин //Актуальные проблемы социокультурных исследований.– Кемерово, 2009. – Вип. 5. – С. 5–11.7. Мурадъян Э.М. Истина как проблемасудебного права / Э.М. Мурадьян. -М. : Юристъ,2004. - 312 с.8. Францифоров Ю. Цена истины в уголовно-процессуальномдоказывании / Ю. Францифоров// Российский следователь. – 2005. – №11. – С. 13–16.9. Хайдеггер М. О сущности истины / М.Хайдеггер // Хайдеггер М. Разговор на проселочнойдороге. – М. : Высш. шк., 1991. – С. 8–27.10. Ясперс К. Психологія світоглядів / Знім. пер. О. Кислюк, Р. Осадчук. – К.: Юніверс,2009. – 464 с.Стаття надійшла до редколегії 16 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.В. Никифораком.N.A. GuralenkoLOGICAL AND TRUTH EKZYSTENTSIALNIST CONSTANT JUDICIAL KNOWLEDGESummaryThe article examines the logic-existential, ontological, epistemological nature of truth, role importanceof the subject in the process of cognition.Н.А. ГураленкоЛОГИЧНОСТЬ И ЕКЗИСТЕНЦИАЛЬНОСТЬ ИСТИНЫ КАК КОНСТАНТА СУДДЕЙСКОГОПОЗНАНИЯАннотацияИсследуется логико-екзистенциальная, онтологично-гносеологическая природа истины, определяетсязначение субъекта в процессе ее познания.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 27

УДК 34.09© 2011 р. Т.А. Грекул-КоваликЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціСОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ СТУДЕНТІВ ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУЧЕРНІВЕЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ У 1918-1940 РР.Досліджується соціальний захист студентів юридичного факультету Чернівецького університету у міжвоєннийперіод його історії (1918-1940 рр.) на основі маловідомих документів, перш за все звітів ректорів університетута деканів юридичного факультету того часу.Ключові слова: соціальний захист, юридичний факультет, Чернівецький університет.Постановка проблеми. Міжвоєнний періоддля Чернівецького університету – це періодйого румунізації, час досить радикальних організаційно-правовихперетворень в умовах світовоїекономічної кризи. Тому увага до соціальнихпроблем студентів університету була одним ізнайважливіших завдань його керівництва. Тодічасто цитувався вислів короля Румунії Кароля ІІ,що думки студентів повинні бути спрямовані “наздобуття трьох елементів: знань, сили духу таздорового тіла, які роблять з кожного індивіда тадостойного громадянина своєї країни” [7, р. 291].Ступінь наукової розробки проблеми.Соціальний захист студентів юридичного факультетуЧернівецького університету у міжвоєннийперіод (1918-1940 рр.) – малодосліджена тема.Вітчизняні дослідники історії розвитку Чернівецькогоуніверситету висвітлюють лише окреміаспекти соціального захисту студентів-юристів[2; 3; 4]. У монографії румунського історикаМ. Ґріґоровіце зроблено тільки узагальнення провиховну та культурну місію Чернівецького університету[14]. Окремі згадки про медичне обслуговуваннята розвиток спорту і туризму містятьсяв університетських щорічниках того часу[5; 6; 7; 8; 9; 10; 11]. Залишаються поза увагоюдослідників нормативні документи, якими регламентувавсясоціальний статус студентів Чернівецькогоуніверситету [12].Метою статті є історико-правове дослідженнясоціального захисту студентів юридичногофакультету Чернівецького університету уміжвоєнний період його історії (1918-1940 рр.).Виклад основного матеріалу. Соціальнийзахист студентів університету у міжвоєнний періодздійснювався шляхом надання стипендій,безкоштовних місць для проживання у гуртожитках,медичної допомоги та сприяння фізичномурозвитку. Згідно із Законом “Про організаціюуніверситетського навчання” від 9 грудня 1933року було передбачено створення так званого“Університетського правління”, яке почало функціонувати19 лютого 1934 року. Університетськеправління складалося з 4-х відділів: 1) відділсоціальної допомоги, що дбав про утриманнягуртожитків та їдальні; 2) відділ медичної допомоги,який, у разі необхідності, забезпечувавстудентів стаціонарним лікуванням; 3) відділспорту, що піклувався про фізичний розвитокстудентської молоді (з 1935 року – відділ військовоїсправи та спорту); 4) інформаційний відділпрофесійної орієнтації університетської молоді,іншими словами – бюро (біржа) праці [7, р. 30].До моменту створення університетськогоправління за окремі напрями соціального захистустудентів відповідали університетські та факультетськікомісії, наприклад: бюджетна комісія(розглядала питання надання стипендій), комісіяз питань гуртожитків та їдальні, комісія з питаньмедичного обслуговування студентів і т.д.Студенти юридичного факультету румунськоїнаціональності, які були матеріально незабезпеченимита здавали екзамени регулярно, малиправо на отримання стипендій чи неповнихстипендій (50% стипендії). Стипендії надавалисялише на основі конкурсу. Відповідно до університетськогоРегламенту про надання стипендій(ст. 112) розмір стипендії не міг бути меншим від100 лей на місяць.Кількість стипендій та неповних стипендій визначаласякожного року бюджетом країни. На юридичномуфакультеті рада факультету визначала кількістьстипендій та неповних стипендій, які призначалисядля студентів першого курсу та надавалися студентамнаступних курсів тільки на один рік.Конкурс на отримання стипендії проводивсящороку з 1 по 15 жовтня і складався з усногота письмового екзаменів з румунської мови талітератури, історії та географії Румунії, а такожіз предметів, які кандидат вивчав на останньомуроці навчання у ліцеї – для першокурсників; письмовогота усного екзаменів з предметів, якікандидат пройшов у попередньому році навчанняна факультеті – для студентів інших курсів[12, art. 5, art. 9].28 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Соціальний захист студентів юридичного факультету Чернівецького університету у 1918-1940 рр.Міністерство освіти та релігії призначалокомісію у складі університетських викладачівдля розгляду заяв кандидатів на отримання стипендій.Для першокурсників комісія складалася зтрьох викладачів: по одному від юридичного факультету,факультету мов та факультету природничихнаук. Для студентів, які бажали отримуватистипендію у наступному році навчання, комісіяскладалася з трьох професорів факультету.Студенти, які витримали випробування передстипендіальною комісією та здобули правона отримання стипендії, мали право отримуватиїї і в наступні роки, якщо вони регулярно відвідувализаняття, не гірше, ніж на 4 бали складалиекзамени (за десятибальною шкалою), не порушувалидисципліни в університеті. У цьому випадкурада факультету пропонувала Міністерствуосвіти та релігії до 15 липня кожного рокуподальше надання стипендій цим студентам.У 1921 році з нагоди урочистої інавгураціїкороль Фердінанд І пожертвував 200 000 лей Чернівецькомууніверситету. Ці кошти університетськийсенат повинен був розподілити між матеріальнонезабезпеченими студентами незалежновід національності та віросповідання. Так, булостворено “Фонд-Кароль-Фердінанд” [1]. З коштівданого фонду передбачалися 10 стипендійпо 1000 лей щорічно протягом 4 років (серед них– 3 стипендії для студентів юридичного факультету).Для отримання даної стипендії студентиповинні були подати до 15 квітня 1921 року ряддокументів. Це і свідоцтво про безробітність, ідовідки, що вони є студентами Чернівецькогоуніверситету, і документи про належність до румунськогогромадянства.У 1923-1924 навчальному році на юридичномуфакультеті лише 11 студентів отримувалистипендії, що складало 4,64 % від загальної кількостістудентів факультету (всього на факультетітого року навчалося 237 студентів). У наступномунавчальному році кількість стипендіатів зменшиласядо 10 (вони отримували по 600 лей намісяць), хоча чисельність студентів юридичногофакультету зросла майже на третину і складала378 студентів.Протягом 1938-1939 навчального рокудержава надала 180 стипендій по 1500 лей дляЧернівецького університету. Серед них 40 стипендійдля студентів юридичного факультету.Окрім державних стипендій, студенти Каролінського(Чернівецького) університету отримали і8 стипендій по 1500 лей від буковинського митрополитаза рахунок Церковного фонду (2 з них– для студентів-юристів); 5 стипендій по 6000лей, виданих муніципалітетом м. Чернівців (1 –для студентів юридичного факультету); 5 стипендійпо 1000 лей від фонду “Кароль-Фердінанд”(1 – для студентів-юристів); 18 стипендій відуніверситету для студентів-сиріт, що втратилибатьків у Першій світовій війні.Цієї підтримки, однак, було мало. У різніроки румунського періоду історії юридичногофакультету державними стипендіями забезпечувалисяне більше як 10 % студентів. Так, у 1937році, коли кількість студентів юридичного факультетудосягла 936, стипендію отримували 42студенти-юристи.За невідвідування навчальних курсів тапрактичних занять без поважних причин, за неуспішнескладання екзаменів у встановлені строкистипендіат втрачав стипендію [12, art. 11].Малозабезпечені студенти мали право набезплатне поселення в університетські гуртожитки,при цьому не сплачуючи ні за проживання,ні за опалення, ні за освітлення.У 1923-1924 рр. за підтримки Міністерстваосвіти та релігії було придбано дві будівлі длястудентських гуртожитків по вул. 11 листопада(сучасна – 28 червня) та по вул. Ксенопол (сучасна– вул. Вавілова), в якому була відкритаїдальня; відновлено старий гуртожиток повул. Г. Лазара (на сьогодні – вул. Братів Руснаків),у якому на той час проживало 120 студентів[10, р. 6]. На утримання цих об’єктів міністерствовиділило 1 500 000 лей.У 1924-1925 навчальному році за клопотаннямміністра Ангелеску було виділено 2 млн.лей для побудови нового гуртожитку для студентокуніверситету, оскільки їх чисельність щорічнозростала (з 18 у 1919-1920 рр. до 53 у 1937-1938 рр. лише на юридичному факультеті). Вирішуючипитання щодо проживання студенток,церковний православний румунський фонд Буковиниподарував університетові стару будівлю,яка була непристосованою для гуртожитку. Томууніверситетський сенат прийняв рішення прозміну планування та добудову ще одного поверхунад старою спорудою. Після такого “подарунка”Міністерство культури відразу ж висунулоумову про поселення студенток у гуртожиток:пріоритет мали доньки священиків і студенткиправославної (румуно-ортодоксальної) віри. Іншіпоселялись за наявності вільних місць. Міністерствоосвіти підтримало цю “пропозицію”.Загалом, у 1924-1925 рр. у студентських гуртожиткахпроживали 195 студентів, із них 53 студентиюридичного факультету [11, р. 7]. У 1937-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 29

Т.А. Грекул-Ковалик1938 навчальному році кількість студентів-юристів,поселених у гуртожитки, зросла до 63.У 1934-1936 рр. сума на утримання гуртожитківта їдальні становила 506 200 лей. Уся ця сумане була передбачена у бюджеті країни, тому більшуїї частину сплачував університет. У зв’язку зцим погляди відносно необхідності гуртожитківрозділилися на прямопротилежні. Однак більшачастина професорсько-викладацького складу й адміністраціяуніверситету все ж схилилися до думкипро важливість існування гуртожитків як складовоїчастини університету.Незважаючи на щорічне збільшення студентськогоконтингенту, забезпеченість місцями проживанняу гуртожитках була низькою. Так, у 1938-1939 навчальному році місця у гуртожитках отримали160 студентів та 45 студенток. Кількість студентів,що проживали у гуртожитках цього року,складала лише 10,4% від загальної кількості студентівЧернівецького університету.У Чернівецькому університеті діяла комісія зпитань гуртожитків та їдальні. Комісія складалася зголови (президента) та представників від факультетів.У 1923-1925 рр. дану комісію очолював ректоруніверситету Валеріан Шесан. Представникомвід юридичного факультету в ній був КонстантінРедулеску, професор криміналістики [11, р. 15, р.25]. За поселення у гуртожитки студентів-юристіву 1938-1939 рр. відповідали Максиміліан Гакман,тогорічний декан юридичного факультету, та КрістофорКороаме, професор кафедри політичної танаціональної економіки.Важливою складовою соціального захистустудентів Чернівецького університету було йутримання їдальні. Через брак фінансування діяльністьстудентської їдальні не задовольняла потребищорічно зростаючої кількості студентів. Тому студентствозаохочувалося до самостійного господарюванняна прикладі студентського товариства“Молодь”, яке утримувало власне приміщення їдальнідля своїх членів [7, р. 305].29 липня 1921 року під керівництвом буковинськогомитрополита Нектаріє було відновлене медичнетовариство, яке діяло ще за Австро-Угорщини,але вже з румунською назвою: “Медична допомогадля студентів університету з Чернівців”.З 1923 року університетський сенат узяв насебе керівництво медичним товариством, а йогоутримання здійснювалося за рахунок держави [10,р. 8]. Цього ж року був створений комітет з питаньмедичного обслуговування студентів університету,до якого входили представники і від професорськовикладацькогоскладу, і від студентства усіх факультетівЧернівецького університету. Представникамиуніверситетського комітету з питань медичногообслуговування студентів від юридичногофакультету були у 1924-1925 рр. ГеоргеДрегенеску, професор публічного права, та у1937-1938 навчальному році – М. Гакман [11, р.16, 17]. У 1938-1939 рр. головою комісії медичного,санітарного і соціального захисту був професорК. Короаме.Основна мета товариства полягала у наданнігрошової та медичної допомоги хворим студентам.Консультації та лікування студентів здійснювалисякваліфікованими лікарями та були безкоштовними,платити доводилось лише за ліки.3 лютого 1936 року в новому приміщенніуніверситету, збудованому 1935 року (сьогодні –це університетський корпус № 3 по вул. ЛесіУкраїнки) відкрито студентську академічнуполіклініку, головою якої з моменту відкриттястав лікар Веспасіан Павлюк-Бурле. Статистиказареєстрованих медичних процедур, уколів, перев’язок,відвідувань вдома свідчить, що майже50 % студентів потребували безкоштовної медичноїдопомоги [7, р. 305].1935-1936 навчальний рік виділяється середінших стрімким розвитком у галузі соціальноїмедицини. Окрім відкриття академічної поліклініки,5 грудня 1936 року відбулося відкриттяантропологічного музею ортогенетики. З метоюознайомлення студентства з новим напрямкомбув заснований журнал ортогенетики, з якимспівпрацювали і студенти. Тут висвітлювалисямедико-соціальні проблеми та новинки санітарноїавіації, навчання пілотів, психологічна підготовкамолоді [7, р. 408].Важливою подією в університеті міжвоєнногоперіоду стало відкриття будинків відпочинкута оздоровчих таборів. Так, 1934 року в передмістіЧернівців університет організував дляхворих студентів табір. Однак через його маломісткістьнаступного року табір реорганізовано воздоровчий центр. У місті Гура-Гуморулуй післяпереговорів з міською радою університет отримавземельну ділянку, де з 1 червня 1936 рокурозпочалось будівництво диспансеру для лікуваннястудентів. І вже на літніх канікулах 1938-1939 навчального року (липень-серпень) тутпройшли курс лікування майже 60 студентів.Місцем студентського дозвілля було і селоЧернаука (сьогодні – територія м. Чернівці). Наберезі озера університет збудував два великихбудинки для відпочинку викладачів і студентів.Дана місцевість з часом перетворилася на парквідпочинку, а територія навкруг – у студентське30 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Соціальний захист студентів юридичного факультету Чернівецького університету у 1918-1940 рр.господарство (сьогодні дослідне університетськегосподарство).Керівництво університету було зацікавленеу спортивному розвитку молоді, яка навчалася.З відкриттям спортивного відділу у 1934 роціуніверситет почав дбати і про придбання спортивногоінвентаря, необхідного для різних спортивнихсекцій. Однак лише 27 квітня 1936 рокууніверситетський сенат узаконив спортивну підготовкув університеті, прийнявши акт про утвореннясекції фізичної культури [7, р. 425]. Одразуж була створена комісія фізичного виховання,до якої увійшли представники від усіх факультетівуніверситету. Від юридичного факультетупризначено Г. Дрегенеску (з 22 жовтня 1937 р.)[8, р. 172]. У 1938-1939 навчальному році комісіюфізичного виховання та туризму очолювавЕраст Діді Тарангул, професор кафедри адміністративногоправа.У 1938 році зусиллями президента спортивногогуртка Іона Гіцеску, професора фінансовогоправа та статистики, було створено футбольну команду.Восени цього ж року команда Чернівецькогоуніверситету виборола першість серед команд 2-ї ліги та отримала право в наступному навчальномуроці виступати серед команд 1-ї ліги.З 1935 року в Чернівецькому університетівідкрито довійськову підготовку студентів. Метавідділу довійськової підготовки – посилення моральнихякостей студентів, національної свідомості,відчуття відповідальності та дисциплінованості.Довійськова підготовка була обов’язковоюдля студентів 17-20 років. Протягом 1935-1936 навчального року довійськову підготовкупройшли 398 студентів, окрім студентів-теологів,звільнених від її проходження. Та вже з наступногороку довійськова підготовка стала обов’язковоюдля всіх студентів Чернівецького університету.Заняття проводилися щосуботи з 14 до 18год [7, р. 302].Варто згадати і про школу підготовки пілотів,яка почала активно працювати з 1935 року(до цього часу школа існувала лише теоретично).Мета цієї школи – пропагування цивільного захиступроти авіахімічних і аеротоксичних нападів[7, р. 407]. Цього ж року школа випустила 17пілотів та 19 пілотів другого класу.Туризм, за браком коштів, розвивався дужеповільно та був малодоступним. Лише окремістуденти, які відзначилися перед університетом,мали змогу подорожувати світом. Так, у 1934році під керівництвом І. Гіцеску, тогорічного деканаюридичного факультету, для 23 талановитихстудентів-юристів під керівництвом професорівфакультету на час різдвяних канікул була організованаекскурсія, у ході якої вони відвідали міста Тімішоару,Речіцу, Трієст, Мілан, Париж, Ніццу,Монако, Монте-Карло, Рим і Венецію.Висновки. Соціальний захист студентівбув важливою проблемою Чернівецького юридикумуу міжвоєнний період його історії. Адміністраціяуніверситету, декани факультетів булизацікавлені у культурному, духовному та фізичномурозвитку студентства. Однак через складніекономічні умови соціальний захист студентівзалишався вкрай незадовільним. Незначні сумистипендій та їх мізерна кількість, маломісткістьгуртожитків та їдальні, малодоступність безкоштовногомедичного лікування і таборів оздоровлення– це неповний перелік соціальних проблемчернівецького студентства.Список літератури1. Відомості з усього світу: [Від Чернівецькогоуніверситету] // Голос Буковини. – 1921. -№ 9. – С. 4.2. Георгіца А.З., Никифорак М.В. З історіїюридичного факультету у 1918-1940 рр. // Науковийвісник Чернівецького університету: Збірникнаукових праць. Вип.333; Правознавство. –Чернівці: Рута, 2006. – С. 5-8.3. Чернівецький державний університет. –Львів: «Вища школа», 1975. – 191 с.4. Чернівецький університет. 1975-1995:Сторінки історії. – Чернівці: Рута, 1995. – 208 с.5. Anuarul Universităţii din Cernăuţi. Anulde studii 1925-1926. – Cernăuţi: EdituraUniversităţii, 1927. – 200 p.6. Anuarul Universităţii din Cernăuţi. Pentruanii de studii 1926/1927-1927/1928. – Cernăuţi:Editura Universităţii, 1928. – 286 p.7. Anuarul Universităţii „Regele Carol II”din Cernăuţi. Pe anii de studii 1933/1934-1934/1935-1935/1936. – Cernăuţi: Institutul de artegrafice „Gladul Bucovinei”, 1937. – 429 p.8. Anuarul Universităţii Regele Carol II-leadin Cernăuţi. Pe anul de studii 1937-1938. –Cernăuţi: Institutul de arte grafice „GlasulBucovinei”, 1938. – 455 p.9. Anuarul Universitatii Regele Carol Al IIleadin Cernauti. Pe anul de studii 1938-1939. –Cernauti: Institutul de arte grafice „GlasulBucovinei”, 1939. – 268 p.10. Anuarul Universităţii Regele Ferdinand Іdin Cernăuţi. Anul de studii 1923-1924. – Cernăuţi:Editura Universităţii, 1925. – 61 p.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 31

Т.А. Грекул-Ковалик11. .Anuarul Universităţii Regele Ferdinand Іdin Cernăuţi. Anul de studii 1924-1925. – Cernăuţi:Editura Universităţii, 1925. – 146 p.12. Regulament pentru acordarea de burseinţară şi in străinătate // Monitorul Oficial № 137, 20Septembrie 1923.13. Statistica învăţământului din România peanii şcolari 1921/22-1928/1929. – Bucureşti:Tipografia Curţii Regale F. Göbl Fil, 1932. – 489 p.14. Universitatea din Cernăuţi în peridodainterbelică / Mircea Grigoroviţă. – Suceava:Muşatinii, 2005. – 290 p.Стаття надійшла до редколегії 14 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.В. Никифораком.T.A. Hrekul-KovalykTHE SOCIAL PROTECTION OF THE STUDENTS OF THE FACULTY OF LAWIN CHERNIVTSI UNIVERSITY IN 1918-1940SummaryThe social protection of the students of the faculty of Law in Chernivtsi university in 1918-1940 basedon the unknown documents, such as reports of that time principles of the university and the deans the facultyof Law are investigated.Т.А. Грекул-КоваликСОЦИАЛЬНАЯ ЗАЩИТА СТУДЕНТОВ ЮРИДИЧЕСКОГО ФАКУЛЬТЕТАЧЕРНОВИЦКОГО УНИВЕРСИТЕТА В 1918-1940 ГГ.АннотацияИсследуется социальная защита студентов юридического факультета Черновицкого университетав междувоенный период его истории (1918-1940 гг.) на основе малоизвестных документов, в первуюочередь отчетов ректоров и деканов юридического факультета того времени.32 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 342.511ІІ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО© 2011 р. О.Т. ВолощукЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціФОРМА ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬДосліджуються й аналізуються думки відомих мислителів, вчених-державознавців та філософів про формуправління держави, починаючи із античних часів і завершуючи сьогоденням. Робиться висновок про те, щоформа правління має засадниче значення для вивчення конституційно-правового регулювання організації тафункціонування держави. Традиційний зміст поняття “форма правління”, що визначає поділ держав на республікита монархії, прийнятний і для аналізу сучасних політичних інститутів і процесів.Ключові слова: форма правління, система правління, система влади, монархія, республіка.Постановка проблеми. З-поміж різноманітнихформ людського спілкування найпершезначення повинно бути, беззаперечно, визнано задержавою. Ще за античних часів вона охоплювалаусі без винятку аспекти людського життя. І внаш час, хоча поряд із державою існує чималоінших форм суспільного єднання людей, державаусе-таки, так чи інакше, розповсюджує свійвплив на всі сторони суспільного життя. Тому,досліджуючи будь-яке суспільне явище, постійнодоводиться мати справу із питанням про формиорганізації та діяльності держави. Російськийрелігійний філософ і правознавець І. О. Ільїн підкреслював,що держава - це союз людей, організованийна засадах права, об’єднаний пануваннямнад єдиною територією та підпорядкуваннямєдиній владі [8, с. 98]. Для науки конституційногоправа проблематика визначення сутності формиправління держави відноситься до таких, щовикликають найбільший інтерес.Ступінь розробленості проблеми. Аналізвітчизняної наукової літератури новітнього періодуз даної проблеми можна підрозділити на дваперіоди: радянський, який базувався на марксистсько-ленінськійметодології, і сучасний, щобере свій початок з кінця 80-х років XX ст. Загальніта спеціальні праці з конституційного правапро взаємовідносини вищих органів державноївлади, про поняття та зміст форми держави, написаніза радянських часів, правознавцями Л.М. Ентіним [30], І. П. Ільїнським [9], І. С. Криловим[10], А. О. Мішиним [11] та ін. відображалидійсність, проте принципові висновки, особливоті, що висловлювали ставлення авторів досоціальних аспектів державного ладу, давалиоцінки ролі тих чи інших владних інституцій,були, через надмірну заполітизованість та ідеологізацію.З початку 80-х у 90-х рр. минулогостоліття зявляються праці, що серйозно аналізуютьпроблеми взаємовідносин вищих органівдержавної влади залежно від форми правління взарубіжних країнах. Серед спеціальних працьцього періоду можна назвати дослідження С. А.Єгорова [6], Н. Р. Нижник [12], В. Ф. Погорілка[13; 14], Н. А. Сахарова [15; 16], Ю. П.Урьяса[20], М.В. Цвіка [22; 23], В. Є. Чиркіна [26], В.М. Шаповала [28; 29] та ін. Водночас маємо відзначити,що все ж у науці конституційного праваіснує вакуум, відсутнє спеціальне дослідженняпро проблеми визначення сутності поняття «формаправління» у сучасних реаліях, хоча проблемамивизначення ідеальної моделі організаціїдержави займалися ще стародавні філософи.Мета статті полягає у дослідженні та аналізізмісту поняття «форма правління».Виклад основного матеріалу. Форма правліннямає засадниче значення для вивченняконституційно-правового регулювання організаціїта функціонування держави. Вона є тим ключем,за допомогою якого тільки і можна розібратисяу сутності тієї чи іншої системи органівдержавної влади, встановленої конституцією відповідноїдержави. Вже в античній державознавчійнауці однією з найбільш геніальних ідей булавизнана думка, що форми держави тотожні з формамидержавного устрою. Антична теорія виходилаз кількості осіб, які здійснюють панування.З юридичного погляду припускалася можливістьіснування двох альтернатив. Верховна воля, щонадає дух державі, утворюється в силу конституції,або чисто психологічно і, отже, природним,або юридичним і тому штучним шляхом. У першомувипадку процес утворення волі закінчуєтьсяу межах однієї фізичної особи, утворена такимчином воля держави є водночас фізичною, індивідуальноюпевною волею. В іншому випадкуволя держави пізнається на основі будь-якоїюридичної події, із вольових актів багатьох фізичнихосіб, а тому вона є не волею індивідуально-певноїживої особи, а винятково тільки волеюНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 33

О.Т. Волощукколегії, яка має лише єдине буття. Воля фізична іволя юридична, що дедуціюється з фізичних вольу вказаному конституцією порядку, за допомогоюзастосування правових норм, такими є двієдино можливими підставами загальної класифікаціїдержав [7, с. 633].Цікаві міркування з даного питання можнавиявити у вченні про зразковий лад, змішану формуправління М.Т.Цицерона (106-43 рр. до н.е.).Цей давньоримський державний діяч і мислитель,один із фундаторів юридизації поняття“держава”, зокрема, стверджував: “Будь-яка громадянськаспільнота… будь-яка держава…, щоббути довгочесними, повинні управлятися… радою,а рада ця повинна виходити… з тієї причини,що породила громадянську спільноту. Даліздійснення їх належить доручати або одній людині,або декільком обраним, або ж його повинновзяти на себе безліч людей, тобто всі громадяни”[24, с. ]. У першому випадку маємо справу з царськоювладою; у другому – з владою оптиматів(аристократією - від лат. optimus - найліпший,найчесніший); у третьому – з владою народу. Надумку Цицерона, кожна з названих форм не можебути досконалою, але допустимою за певнихумов (якщо їх не спотворюють несправедливівчинки або пристрасті).У подальшому доктринальне оформленняуявлень про організацію влади знайшло своє відтворенняу політичних ученнях Середньовіччя(VI-XI ст.ст.). Найбільш повно виявилися основнітенденції та особливості середньовічного світоглядуі політичної теорії в концепції Т.Аквінського,який репрезентує собою вершину думкицієї епохи. За Аквінським [1, с. 233-244], засобомдосягнення суспільного блага є влада якорганізуюче і спрямовуюче до цього блага верховенство(свого роду “голова”, носій загальногой об’єднуючого безліч розуму); саме томуєдиновладне правління визнається ним (потенційно)найліпшим. Аквінський писав: “… якщодля людини природно, що вона живе у спільнотібагатьох, то людям потрібно, щоб було у людейте, чим суспільством управляють”; “…з-поміжбезліч частин існує одна, що рухає всім, а самесерце, і посеред частин душі переважно верховенствуєодна сила, а саме розум. Адже і у бджілодин цар, і у всьому Всесвіті єдиний Бог, творецьусього і правитель. І це розумно. Справді будьякабезліч походить від одного. А тому, якщо…твір мистецтва тим ліпший, чим більше наближаєтьсядо того, що існує у природі, то з цьогонеминуче випливає, що найкращим способомуправляється та людська безліч, яка управляєтьсяодним” [1, с. 243]. Можливі, одначе, різні формиправління, котрі мислитель класифікує на пряміі справедливі, або непрямі, несправедливі. Посереднесправедливих, непрямих Аквінський розрізняв:1) тиранію як правління одного, коливін намагається добути з правління свій інтерес,а не благо підлеглої йому безлічі; 2) олігархію якверховенство небагатьох, які придушують плебсзадля збагачування, відрізняючись від тиранатільки кількістю; 3) демократію – засилля простогонароду, який придушує багатих, коли увесьнарод виступає як один тиран. Отже, характернимиознаками несправедливих форм є звужуванняобсягу блага та його принципове спотворенняв результаті того чи іншого різновиду пригноблення(придушення), що суперечить свободі.Відповідно справедливі форми не володіють такимивластивостями. До справедливих Аквінськийвідносить: 1) політію, коли управління здійснюєтьсябудь-якою безліччю (н-д, правління безлічівояків у місті-державі); 2) аристократію –правління небагатьох, які відрізняються чудовимиякостями людей; 3) царське правління. Авторробить висновок: якщо необхідно обирати одну здвох небезпек, треба обрати ту, від якої настанеменше лиха. Від монархії, одначе, якщо вона перетворитьсяв тиранію, станеться менше лихо як відправління багатьох оптиматів, якщо це правлінняперекрутиться… тиранія… найчастіше виникає зправління багатьох, ніж одного [25, с. 175-177].Наприкінці Середньовіччя теоретична думкапро організацію влади у державі була представленапрацями таких видатних тогочаснихмислителів, як В.Оккам, А.Донте, М.Падуанськийта інших. У їх творах, зокрема, вводитьсяідея виокремлення світської влади від духовної(В.Оккам), обґрунтовувалася необхідністю монархіїяк форми об’єднання людства (А.Донте),уперше вводиться у науковий обіг ідеї народногосуверенітету і держави, побудованої на земномузаконі (М.Падуанський) [25, с. 186-198].В епоху Відродження та ранніх буржуазнихреволюцій проблема організації державноївлади висунулася на одне з провідних місць уполітико-правових дослідженнях тогочасних мислителів.Серед найпомітніших фігур виділялася,насамперед, постать італійського державногодіяча, політичного мислителя, історика Н.Макіавеллі(1469-1527 рр.). У творі “Державець” (“Володар”)він намагався дослідити загальні закониполітичного буття, головним з яких вважав постійнезміцнення і зміну форм правління. За Макіавеллі,держава перебуває у русі та розвитку, аконкретний її стан визначається співвідношенням34 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Форма правління: поняття та сутністьполітичних сил, що прагнуть влади. Мислительрозрізняв три форми держави: одновладдя, правліннянебагатьох, правління всього народу і конституційнівиди влади – монархію, аристократію тадемократію. Найкращою вважав “змішану владу”,яка втілила б у собі найкращі риси кожного видувлади. Така організація влади забезпечила б інтересирізних суспільних груп [18, с. 556-557].У сучасній науковій літературі існують неоднаковіпідходи до трактування поняття формиправління. Відповідно до поглядів, що переважалив науці державного (тобто конституційного)права, форма правління розумілася як структура,правове становище і співвідношення вищих органівдержавної влади [19, с. 79]. В одному зостанніх за часом підручників буржуазного державногоправа форма правління визначалася як“організація верховної влади в державі, що характеризуєтьсяджерелом влади і принципами взаємовідносинорганів влади між собою і населенням”[4, с. 170]. Зазначимо, що дане визначеннядодає до розглядуваного поняття відносини органіввлади з населенням.Один із зарубіжних дослідників цієї проблеми– І.Благож убачав, що є всі підстави віднестидо поняття форми правління в капіталістичнихкраїнах “відносини між вищими державнимиорганами, між цими органами і центрами економічноїта політичної влади, політичне середовище,в якому реалізуються всі ці відносини” [3, с.194]. При такому широкому підході до визначення“форма правління” втрачається первіснезначення цієї наукової категорії, воно стає синонімічнимтаким поняттям, як “правління”, “механізмдержавної влади”, “система державногоправління” тощо.Уже в наші дні спостерігається поверненнядо первісного трактування цього поняття.О.Ф.Скакун, наприклад, визначає термін “формаправління” як “порядок утворення й організаціївищих органів влади в державі” [17, с. 109].Тривалий час наука конституційного права(вітчизняна і зарубіжна) виходила з того, що поняттямонархії або республіки, залежно від засадїх формування (виборність чи спадковість) несутьпевну інформацію про те, де знаходитьсяцентр державної влади, тобто про монархію і прореспубліку можна було говорити як про формиправління. При цьому вчені обґрунтовували необхідністьзаміни монархії республікою, вважаючибільш демократичною останню, то у XX ст.значна частина монархій, особливо в європейськихкраїнах, еволюціонувала так, що монарх ставномінальним центром влади, його наявність пересталабути головною характеристикою того,як, у яких формах правлять у державі. З іншогобоку, з’явилася значна кількість автократичнихреспублік, правління в яких здійснювалося далеконе як “справа народу”. Інакше кажучи, якщораніше “форма правління”, тобто форма влади,визначалася тим, хто стоїть на чолі держави, томухарактеристика “монархія” або “республіка” відразудавали уявлення про державу, то у XX ст. ці поняття,за словами американського дослідника цієїконституційної проблеми К.Левен-штейна, “нічогоне говорять про його сутність, про те, в якій форміздійснюється урядування” [2, с. 323]. У цих умовах,робить висновок російський учений Г.М.Андрєєв,якщо і можна говорити про форму правління,то не у зв’язку з монархією або республікою, а,найімовірніше, у зв’язку з методами здійсненнядержавної влади та розподілом політичних центріввлади [2, с. 323].Традиційно розрізняють дві основні формиправління: монархію і республіку. Як відомо,державознавча наука виходить з того, що держава,керована фізичною волею, є монархією, тобтотакою формою правління, при якій верховнавлада зосереджена (повністю або частково) в рукаходнієї особи. Ця воля юридично повинна бутивищою, не похідною від будь-якої іншої волі.З погляду теорії суттєво, щоб монарху із самогопочатку було дано право на панування. З такоїконструкції держави розрізняли три види становищамонарха: а) монарх як Божество або якнамісник Божества. Монарх або сам розглядаєтьсяяк Божество, або намісник Божий, або визнаєтьсяпосвяченим безпосередньо Божеством.Обожнювання монарха набуває в історії різніформи і зустрічається вже на нижчих ступеняхкультурного розвитку. Найбільш розвинений цейвид панування у більшості давніх східних держав.Звідси, він проникає на Захід. І в Середньовіччіімператорська влада розглядається як установленнябожественне. Запозичене у євреїв помазаннясимволізує ту ідею, що на короля сходитьвища влада, безпосереднім джерелом якої єБожество [7, с. 637-638]; б) монарх як власникдержави. На Сході цей вид у своїх розвиненихформах внутрішньо пов’язаний з теократичнимтипом панування. На Заході він рецепціюєтьсянаприкінці імператорського періоду в Римі (27 р.до н.е. – 193 р. н.е.). Принцепси стають тутdominus, власниками держави [21, с. 125-126]. УСередньовічній Німеччині король розглядався яквласник землі. У Франції Людовік XIV розглядавусю державу як королівську вотчину [7, с. 639];в) монарх як член держави і державний орган. УНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 35

О.Т. Волощукперших двох видах (типах), розглянутих вище,монарх не зливається, не складає оду правовуєдність з державою, а, навпаки, протистоїть їй.Тільки у тому випадку, коли держава розумієтьсяяк цілісна, внутрішня єдність, монарх є членомдержави. Так, вже в античному вченні про державу,що уперше розглядає державу як суспільнийсоюз, справжня монархія протиставляєтьсятиранії. В середні віки ми знаходимо зародки цієїідеї у державно-правових уявленнях про правакороля, що належать йому в силу його сану, таксамо і у вченні про становище імператора, якімислителі намагалися пояснити у зв’язку з характеромімперії як союзу осіб. У вченнях Новітньогочасу про державу висувається теорія представництвамонарха, котра поглинає державу.Таким шляхом держава і монарх зливаються вєдине цілісне, причому вся сукупність громадян,яка ототожнювалася, за прикладом оптичних мислителівіз державою, втілюється в особі князя,котрий є її представником. Якщо для Гоббсадержава є Левіафаном (велика морська потвора,згадувана в Біблії), то монарх є душею цієї величезноїістоти, яка без нього була б мертвою масою.Друга спроба об’єднання монарха і державипоходить із теорії народного суверенітету та розподілувлад, які вбачають у монархові наділенийобмеженою владою орган народу, котрий,незважаючи на відчуження ним влади, юридичноє, тим не менше, первісним суб’єктом державноївлади. У сучасній розвиненій державі, що об’єднуєусю сукупність громадян, є єдине цілісне,монарх може бути зрозумілим тільки із сутностідержави і може бути розгляненим тільки як їїорган [7, с. 640-645]. Н-д, у сучасній Великобританіївся державна влада зосереджена в парламенті:парламент видає закони, яким монарх протягомбагатьох століть ні разу не відмовляв у своїйсанкції; кабінет, виконавчий орган парламентськоїбільшості хоча і призначається формальномонархом, але в реальності визначається парламентом,- монарх призначає прем’єр-міністралідера більшості Палати громад, кабінет фактичнопризначає всіх посадових осіб і здійснює іншіпрерогативи корони. Але вище керівництво державоюзосереджено в руках монарха. Тільки віннадає рух діяльності парламенту, який не маєправа збиратися за власною ініціативою; вищуправову владу має монарх [7, с. 646-647].Монархія може бути абсолютною, дуалістичною,парламентарною. Але при будь-якомурізновиду монархічного правління правове становищеглави держави характеризується трьомаосновними рисами: 1) династичний спосіб отриманнявлади в порядку престолонаслідування; 2)незмінюваність, тобто його неможливо усунути зпосади юридичним шляхом; 3) відсутність юридичноївідповідальності монарха [27, с. 304]. Яквідомо, до Лютневої революції 1917 р. Росія заформою правління була монархією: верховнасамодержавна влада належала імператору всеросійському,а імператорський престол успадковувавсяпо чоловічій лінії у порядку престолоспадкування[5, с. 5-17].У XX столітті широкого розповсюдженняотримала інша форма правління – республіка,яка може бути президентською, парламентарною,“змішаною” (або гібридною). Незалежновід різновиду республіканської форми правлінняглавою держави найчастіше виступає президент.Реальний обсяг повноважень президента, йогороль і місце в політичній системі тієї чи іншоїкраїни був зумовлений специфічними історичнимипередумовами, співвідношенням політичнихсил і конкретною політичною ситуацією.Так, якщо у США, країнах Латинської Америки,Африки та Азії, де переважав тип президентськоїреспубліки, провідні суспільно-політичні силицих країн розглядали надання президенту широкихвладних повноважень як необхідну умовудля зміцнення ефективності не тільки виконавчоївлади, але й зміцнення всієї державності в цілому,то в низці європейських країн президентстав переважно лише конституційним главоюдержави з обмеженими повноваженнями, замінившина цьому вищому посту інститут монарха.Можна констатувати, що у країнах Західної Європи,де парламентаризм досяг найбільшого розвитку,не вкоренився президентський тип республіки.Бурхливі події XX ст., які пережили європейськідержави, примусили їх модернізувативідносини парламенту, уряду та глави держави.Зокрема, республіки “радянського типу” пішливласним шляхом, трансформувавши західнийдосвід. У результаті на сьогодні з’явилося багатодержав зі своєрідною розстановкою політичнихсил і взаємодією влад. За останні роки у вітчизнянихнаукових колах, політичній практиці тазасобах масової інформації широкого розповсюдженняотримали поняття “президентська (абонапівпрезидентська) форма правління” та “парламентарна(парламентська) форма правління”.Зустрічаються і такі понятійні комбінації, як“парламентська республіка з президентськоюформою правління” [5, с. 8-32].Відомий російський дослідник інститутупрезидента у сучасному світі М.А.Сахаров із посиланнямна те, що при республіканській формі36 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Форма правління: поняття та сутністьправління можливі різні системи правління (наприклад,президентська, напівпрезидентська абопарламентарна системи), обґрунтував необхідністьвведення в обіг державознавчої науки категорії«система правління» [16, с. 13]. Стосовнонаукового змісту терміну “система правління”(або більш менш тотожного йому терміну “системавлади”), то цей термін позначає передусімтой чи інший тип співвідношення прерогативміж виконавчими і законодавчими органамидержавної влади [16, с. 14]. У своїй сукупності цівзаємовідносини характеризують ту чи іншу системуправління. У разі, коли вся повнота вищоївиконавчої влади належить президенту і він жеформує уряд, а парламент не може відправитиуряд у відставку шляхом вотуму недовіри, - цепрезидентська система влади. Якщо ж президентподіляє прерогативи вищої виконавчої влади зпрем’єр-міністром, який очолює уряд, а сам уряд євідповідальним не перед президентом, а перед парламентом,то таку систему влади потрібно позначитияк напівпрезидентську (або президентськопарламентську)систему. Натомість, тоді, коли президентє лише конституційним главою держави ійого повноваження в системі вищої виконавчоївлади жорстко обмежені прерогативами прем’єрміністра,який визначає курс уряду (який, у своючергу, є підзвітним парламенту), то така системапозначається як парламентарна система влади.Висновок. Отже, на наш погляд, традиційнийзміст поняття “форма правління”, що визначаєподіл держав на республіки та монархії, єприйнятним і для аналізу сучасних політичнихінститутів і процесів. Водночас термінологічнонекоректно змішувати поняття “форма правління”і “система правління”, оскільки перше поняттявизначає способи формування вищої державноївлади, а друге – певний тип співвідношенняповноважень і взаємовідносин між вищимивиконавчими та законодавчими органами.Список літератури1. Аквинский Фома. О правлении государей// Политические структуры эпохи феодализмав Западной Европе /Фома Аквинский. – Л.:Наука, 1990. – С. 233-244.2. Андреев Г. Н. Конституционное правозарубежных стран: Учебник / Г. Н. Андреев. –М.: Эксмо, 2005. – 320 с.3. Благож И. Формы правления и правачеловека в буржуазных государствах / И. Благож.– М.: Юрид. лит., 1985. – 480 с.4. Государственное право зарубежныхстран и стран, освободившихся от колониальнойзависимости / Под ред. И. П. Ильинского, М. А.Крутоголова / И. П. Ильинского, М. А. Крутоголова.– М.: Юрид. лит., 1979. - 456 с.5. Государственный строй Российскойимперии накануне крушения: Сборник законодательныхактов / Сост. О. И. Чистяков, Г. А. Кутьина/ О. И. Чистяков, Г. А. Кутьина. – М.: ИздвоМоск. ун-та, 1995. - 208 с.6. Егоров С. А. Современная наука конституционногоправа США / С. А. Егоров. – М.:Наука, 1987. – 192 с.7. Еллинек Г. Общее учение о государстве/ Вступит. ст. д-ра юрид. наук, проф. И.Ю.Козлихина/ Г. Еллинек. – СПб.: Юрид. центр Пресс,2004. — 752 c.8. Ильин И. А. Общее учение о государствеи праве (фрагменты) // Правоведение / И. А.Ильин. – 1992. - № 3. – С. 86-101.9. Ильинский И. П., Мишин А. А., ЭнтинЛ. М. Политическая система современного капитализма/ И. П. Ильинский, А. А. Мишин, Л. М. Энтин.– М.: Междунар. отношения, 1983. – 305 с.10. Крылов И. С. Аппарат государственногоуправления современной Франции / И. С.Крылов. – М.: Наука, 1982. – 181 с.11. Мишин А. А. Центральные органывласти буржуазных государств / А. А. Мишин. –М.: МГУ, 1972. – 285 с.12. Нижник Н. Р. Государственно-управленческиеотношения в демократическом обществе(Монография) / Н. Р. Нижник. – К.: НАН Институтгосударства и права, 1995. – 206 с.13. Органи державної влади в Україні / Заред. В. Ф. Погорілка: Монографія / В. Ф. Погорілко.– К.: Держави і права ім. В.М.Корецького,2002. – 592 с.14. Погорілко В. Ф. Теоретичні проблемиконституційного статусу Президента України /Проблеми реалізації Конституції України: теоріяі практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко: Монографія/ В. Ф. Погорілко. – К.: Ін-т держави і праваім. В. М. Корецького НАН України: А.С.К.,2003. – С. 304-349.15. Сахаров Н. А. Институт президентствав современном мире / Н. А. Сахаров. – М.: Юрид.лит, 1994. – 176 с.16. Сахаров Н. А. Институт президентствав современном мире: Автореф. дисс… (в формемонографии) д-ра полит. наук. / Н. А. Сахаров -М., 1994. – 58 с.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 37

О.Т. Волощук17. Скакун О. Ф. Теорія держави і права(Енциклопедичний курс): Підручник / О. Ф. Скакун.– Харків: Еспада, 2006. – 776 с.18. Скрипник О. В. Макіавеллі Н. // Юридичнаенциклопедія / О.В. Скрипник. – Т. 3. – К.,2001. – С. 556-557.19. Теория государства и права: Учебникдля вузов / Под ред. М. М. Рассолова, В. О. Лучина,Б. С. Эбзеева / М. М. Рассолова, В. О. Лучина,Б. С. Эбзеева. – М.: ЮНИТИ - ДАНА, Закони право, 2000. - 693 с.20. Урьяс Ю. П. Механизм государственнойвласти ФРГ / Ю. П. Урьяс. – М.: Наука, 1988.– 192 с.21. Харитонов Є. О. Принципат // Юридичнаенциклопедія / Є. О. Харитонов. – Т. 5. – К.,2003. – С. 125-126.22. Цвік М. В. Взаємодія законодавчої, виконавчоїгілок влади та референдуму в системі народовладдя// Вісник Академії правових наук України/ М. В. Цвік. – Х., 1995. - № 3. – С. 31-35.23. Цвік М. В., Дашковська О. Р. Про сучаснетрактування теорії розподілу влад // Проблемизаконності / М. В. Цвік, О. Р. Дашковська.– Х.: Основи, 1993. – С. 10-16.24. Цицерон Марк Тулій. Діалоги / Марк ТулійЦицерон. – М.: Наука, 1994. – (I, 41). – 239 с.25. Чанышев А. А. История политическихучений. Классическая западная традиция (античность- первая четверть XIX в.) / А. А. Чанышев.– М.: МГИМО (университет) МИД РФ, РОСС-ПЭН, 2000. - 479 с.26. Чиркин В. Е. Президентская власть //Государство и право / В. Е. Чиркин. – 1997. - №5. – С. 12-19.27. Чудаков М. Ф. Конституционное государственноеправо зарубежных стран / М. Ф. Чудаков.– Мн : Харвест, 1998. – 784 с.28. Шаповал В. М. Вищі органи сучасноїдержави. Порівняльний аналіз / В. М. Шаповал. –К.: Програма Л, 1995. – 136 с.29. Шаповал В. М. Розподіл влад і конституціоналізм:досвід України: наукова доповідь. –К.: Національний інститут стратегічних досліджень,1994. – Вип. 28. – 32 с.30. Энтин Л. М. Разделение властей: опытсовременных государств. – М.: Юрид. лит., 1995.– 176 с.Стаття надійшла до редколегії 21 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.FORM OF GOVERNMENT: CONCEPT AND NATUREO.T. VoloschukSummaryIn this article opinions of famous philosophers, scientists and philosophers about the state form ofgovernment are investigated and analyzed, beginning with ancient times and ending with the present. Theconclusion is that government has the crucial significance for the study of constitutional and legal regulationof the organization and functioning of the state. The traditional concept of "government" that determines thedivision of the monarchy to republic and is acceptable for the analysis of modern political institutions andprocesses.Keys: government, the system board, power system, monarchy, republic.ФОРМА ПРАВЛЕНИЯ: ПОНЯТИЕ И СУЩНОСТЬО.Т. ВолощукАннотацияИсследуются и анализируются мысли известных мыслителей, ученых-государствоведов и философово форме правления государства, начиная из античных времен и завершая настоящим. Делаетсявывод о том, что форма правления имеет засадническое значение для изучения конституционноправовогорегулирования организации и функционирования государства. Традиционное содержаниепонятия "форма правления", что определяет деления государств на республики и монархии, есть приемлемыми для анализа современных политических институтов и процессов.Ключевые слова: форма правления, система правления, система власти, монархия, республика.38 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 347.74© 2011 р. А.М. ХудикЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціПРЕДМЕТ РЕГУЛЮВАННЯ ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇДосліджується предмет сучасної постсоціалістичної конституції. Акцентується увага на поступовій змінісутності постсоціалістичної конституції. Автор стверджує, що сучасна постсоціалістична конституція закладаєоснови правового регулювання не тільки політичних владовідносин, але і деяких найважливіших соціальноекономічнихправовідносин.Автор дійшов висновку, що постсоціалістична конституція поступово перетворюється із акту оформленнята закріплення механізму владарювання в державі в правовий документ, що містить поряд із численниминормами, що по суті відносяться до конституційного права, також ряд норм і принципів, що визначають існуванняінших галузей права.Ключові слова: конституція, предмет конституційного регулювання, політичні владовідносини, соціально-економічніправовідносини, конституційне право та інші галузі права.Постановка проблеми. У кінці 80-х роківXX ст. в наслідок ліквідації тоталітарних і авторитарнихрежимів у соціалістичних країнах розпочинаєтьсяновий етап конституційного розвитку.У цей час фактично припинила своє існуваннясоціалістична конституційна модель [5, с. 59],адже в колишніх державах, так званого, “соціалістичноготабору” були прийняті принципово новіконституції (у деяких країнах – двічі).У зв’язку з цим у сучасній юридичній літературіпіднімається питання щодо оцінки ролі постсоціалістичнихконституцій в розвитку світовогоконституційного процесу [12, с. 49].Постсоціалістичні конституції є унікальнимявищем у світовому конституціоналізмі. Вонивідображають плюси і мінуси перехідногоперіоду, містять цілий ряд положень, якіоб’єктивно мають перехідний характер [8, с. 30].Закріпивши загальнолюдські цінності, виробленівіковим досвідом людства (різноманіття формвласності; свободу підприємницької діяльності;демократію; принципи народовладдя; розподілвлад тощо), вони водночас зберегли деякі елементистарого (надмірно сильна регулююча роль держави,аж до авторитарних елементів; недостатні гарантіїправ та свобод людини і громадянина; бюрократизм;слабкість судової системи; недостатнє фінансуваннямісцевого самоврядування тощо). Такепоєднання “нового” зі “старим” надало окремимконституційним інститутам своєрідного змісту ігібридних форм [16, с. 29-30]. Унікальність зміступостсоціалістичної конституції і зумовлює актуальністьдослідження її предмету.Ступінь наукової розробки. Дослідженнюпредмета сучасної постсоціалістичної конституціїприсвячені праці українських і зарубіжнихнауковців. Серед них, зокрема, варто виділитипраці І.А. Кравця, А.В. Петрової, Т.М. Пряхіної,Т.Я. Хабрієвої, В.Є Чіркіна, Ю.А. Тихомирова,Б.С. Ебзеєва, В.В. Кравченка, В.М. Шаповала,Ю.Н. Тодики, Є.В. Супрунюк та деяких інших.Мета статті полягає у спробі з’ясуватисуть предмета сучасної постсоціалістичної конституції,дослідити його характерні особливості.Виклад основного матеріалу. Перед постсоціалістичнимиконституціями, які задекларувалинамір побудувати суверенну та незалежну,демократичну, соціальну, правову державу, сформуватиповноцінне громадянське суспільство,постає основне найважливіше завдання: вирішитипринципово важливі проблеми постсоціалістичногосуспільства, закладаючи основні напрямкирозвитку суспільства та держави.У порівнянні з попереднім (соціалістичним)етапом, у постсоціалістичних суспільствахв нових умовах соціально-економічного розвиткузмінилося саме поняття конституції, збагативсяйого зміст [12, с. 72]. Сучасна постсоціалістичнаконституція (на відміну від тої ж соціалістичної)почала розглядатися як нормативно-правовий актнайвищої юридичної сили, який закріплює властиві“всьому суспільству цінності та інтереси, щомають спільне значення для всіх соціальнихверств” [20, с. 19]. Місія сучасної постсоціалістичноїконституції полягає, перш за все, в тому,щоб закріпити на найвищому конституційномурівні ідеї та принципи, завдання та стратегічні цілідержавної політики в різних сферах громадянськогожиття. Адже, як зазначають Ю.Н. Тодика та Є.В.Супрунюк, в умовах формування громадянськогосуспільства саме в Основному Законі необхіднозакріпити демократичну спрямованість розвиткусуспільства і держави, сприяти за допомогою конституційнихзасобів становленню нових демократичнихінститутів [14, с. 40].Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 39

А.М. ХудикНа сьогодні можна однозначно стверджувати,що однією із тенденцій сучасного постсоціалістичногоконституціоналізму є зростання роліконституції у правовій системі держави, розширенняпредмета і меж конституційного регулювання.Ця тенденція зумовлена визнанням законституцією статусу основного джерела правата фундаменту правової системи.Предмет сучасної постсоціалістичної конституціїне може обмежуватися мінімальнимстандартом традиційних об’єктів конституційногорегулювання, тим ідейним мінімумом [8], зякого виходила конституційна теорія на моментстановлення конституційного ладу в передовихкраїнах світу (встановлення системи органівдержавної влади та їх компетенції, закріпленнястатусу особистості, головним чином її особистихта політичних прав і свобод), а повинен, зважаючина істотну зміну відносин між особою, державоюта суспільством, у результаті чого істотнозросла економічна та соціальна роль держави, такожмістити комплекс суспільних відносин, щовизначають основи організації суспільства, економічні,соціальні та культурні права індивіда тощо[12, с. 90]. Постсоціалістична конституція в сучасномурозумінні повинна бути свого роду продуманоюмоделлю організації всіх сфер життя соціуму[20, с. 29]. Вона повинна бути цілісним документом,який “в інтегрованому вигляді представляє“каркас” суспільства” [12, с. 326], встановлюючивідправні начала нормативної регламентації всіхосновних соціальних процесів. Вона повинна закладатиоснови правового регулювання всіх тихсфер суспільних відносин, які “визначають її [держави]конституційну природу” [11].За твердженням В.Є. Чіркіна, “творці конституціїв кожній країні мають право самі вирішувати,які питання для них конституційно значиміта заслуговують введення в текст основногозакону” [12, с. 132-133]. Однак, на нашу думку,конституційний законодавець не абсолютно вільнийу питанні формування предмета конституційногорегулювання. Останній формуєтьсяоб’єктивно, тобто його визначають об’єктивніпотреби суспільного розвитку. Предмет конституційногорегулювання може розширюватися абозвужуватися залежно від об’єктивних умов і специфікирозвитку держави на конкретному історичномуетапі. Тобто конституційний законодавець,приймаючи конституцію, повинен враховувати,зважаючи на значущість окремих суспільнихвідносин, об’єктивну потребу в їх конституційномурегулюванні. Як відзначав свого часуодин з видатних теоретиків ХІХ ст. К. Маркс,“правова природа речей… не може пристосовуватисядо закону – закон, навпаки, повинен пристосуватисядо неї” [6, с. 122]; законодавець “повинендивитися на себе як на природознавця. Вінне робить законів, він не створює їх, а тільки формулює…”[6, с. 162]. Отже, конституція, будучирезультатом суб’єктивної діяльності людей, повиннабути об’єктивною за своїм змістом.Окрім того, предмет сучасних постсоціалістичнихконституцій, зважаючи на намаганняпостсоціалістичних суспільств побудувати правовусистему за західноєвропейським зразком,повинен формуватися з обов’язковим урахуваннямєвропейського конституційного досвіду. Безцього, як зазначає Г.З. Щербаковський, російськеправо, як і право інших постсоціалістичних держав,“не можна вважати повноцінним членомконтинентально-європейської правової родиниабо західно-правової традиції”. Щоб досягтицього, постсоціалістичному праву необхідне широкомасштабнереформування, особливо в напрямкуйого “очищення” від залишків правовоїідеології соціалістичного права, наближенняправа до сучасного континентально-європейськогостандарту [19, с. 13], до європейського конституційногорівня.На думку Б.С. Ебзеєва, сучасне постсоціалістичнесуспільство потребує того, щоб у йогоконституції з урахуванням її відносної стабільностіта стимулюючого впливу на прогресивнісуспільні відносини були закріплені основні закономірностіне тільки політичного, але й економічного,соціального та культурного розвиткусуспільства, взаємодії його структур [20, с. 29].Для того, щоб конституція могла вважатися сучасною(не хронологічно, а за своїм змістом іпредметом правового регулювання), вона повинназакладати основи правового регулювання всіх“основних” сфер суспільних відносин та систем:економічної, соціальної та політичної систем суспільства,його духовного життя, правового статусулюдини і громадянина, основи “прямих ізворотних взаємозв’язків” між особою, державоюта суспільством шляхом застосування державноївлади, яка використовується в кінцевомупідсумку для створення і розподілу соціальнихблаг та цінностей [16, с. 74].Отже, до предмета конституційного регулюваннясучасної постсоціалістичної конституції,поряд з політичними владовідносинами, потрапляютьокремі соціально-економічні правовідносини[12, с. 72]. Проте рівень конституційногорегулювання цих суспільних відносин і ступіньконкретизації соціально-економічної та політич-40 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Предмет регулювання постсоціалістичної конституціїної сфер у конституційному регулюванні різна:від детального врегулювання політичних владовідносиндо закріплення лише окремих найважливішихконституційних основ соціально-економічногорозвитку суспільства.Так, сучасні постсоціалістичні конституціїздійснюють досить детальне правове регулюванняполітичних владовідносин, визначаючи організаціюпублічної влади, порядок формування вищихорганів державної влади, їх компетенцію тощо. Якзазначає Т.М. Ряхіна, “матеріальність конституціївимагає визнати, що владовідносини є об’єктивнареальність, що існує поза і незалежно від суб’єктивноїволі укладача конституції…” [10, с. 48].Однак, на думку Т.Я. Хабрієвої та В.Є. Чіркіна,таке детальне конституційне регулюванняполітичних владовідносин є істотним недолікомсучасної конституції (в тому числі постсоціалістичної).Адже, якщо раніше, коли панував вузькийпідхід до предмета конституційного регулювання,така структура конституційного текстубула зрозуміла, то в сучасних умовах, коли домінуєінший (широкий) підхід до змісту конституції,навряд чи варто практично весь конституційнийтекст присвячувати правовому регулюваннювідносин організації державної влади (політичнимвладовідносинам). Більшість процедурнихмоментів, що стосуються парламенту, главидержави, уряду не представляють для широкихверств населення особливої важливості, вонимало зачіпають їх інтереси. Для населення набагатоважливіші положення, що відносяться не доструктури державних органів, порядку їх діяльності,а ті, що стосуються регулювання взаємозв’язків“людина-держава-суспільство”, гарантійреалізації прав та свобод людини і громадянина[16, с. 120] тощо.Питання фінансової системи, оподаткування,основних напрямків (пріоритетів) розподілупублічних грошових фондів, грошової політикидержави, системи соціального забезпечення населеннянабагато важливіші для звичайного громадянина,ніж порядок діяльності парламентуабо терміни інавгурації президента. При новійконцепції постсоціалістичної конституції як документу,що встановлює передусім взаємозв’язок“людина-держава-суспільство”, саме ці проблемимають первинне значення в змісті конституції,є пріоритетними.Як свідчить сучасна конституційна практика(в тому числі постсоціалістична) в нових конституціяхусе більше місця займають норми, щовідображають економічну та соціальну діяльністьдержави [13, с. 27]. Професор Г.А. Гаджиєввідзначає, що конституція як документ найвищоїюридичної сили, що визначає основи взаємовідносинміж особою, державою та суспільством,обов’язково здійснює регулювання суспільнихвідносин в сфері економіки. Усі конституційнінорми, які в тій чи іншій мірі здійснюють правоверегулювання економічних відносин, в юридичнійтермінології досить часто об’єднують єдинимпоняттям – “економічна конституція”, яка,по суті, являє собою економічні основи конституційноголаду сучасної держави [4, с. 115].На думку В.Є. Чіркіна, необхідною передумовоюпереходу постсоціалістичного суспільствадо “нормально функціонуючого громадянськогосуспільства” є закріплення “в основномузаконі основних принципів та елементів економічноїструктури громадянського суспільства”[12, с. 88], що повинно сприяти економічномурозвитку, розвитку торгівлі та промисловості [2,с. 9]. Тобто постсоціалістична конституція повинназакладати основи правового регулюваннявсіх тих основних галузей права, які здійснюютьрегулювання найважливіших за своєю природоюекономічних відносин (фінансових, цивільних,господарських та ін.). Постсоціалістична конституціяповинна перетворитися із акта оформленнята закріплення механізму владарювання в державіу правовий документ найвищої юридичної сили,що містить поряд із численними нормами, щопо суті відносяться до конституційного права(основи конституційного ладу, форми правління,системи розподілу влад, прав та свобод людини ігромадянина тощо), також ряд норм і принципів,що визначають існування інших галузей права[4, с. 55]. Вона повинна стати актом, на основіякого базується і розвивається (повинен базуватисяі розвиватися) весь правовий масив держави.Тому не випадково, що із прийняттям конституціїв будь-якої держави з’являється якасьнова точка відліку її існування [15, с. 13].“Висуваючи в загальній формі певні вимогидо окремих галузей права, їх змісту, конституціястворює умови для збалансованого та несуперечливогорозвитку цілісної правової системикраїни, її стабільності” [1, с. 144]. З огляду нате, що на конституційних положеннях базуютьсярізні нормативно-правові акти, конституція маєсистемоутворююче значення і є основним джереломне тільки для конституційного, але і дляінших галузей права [9, с. 136]. Вона не обмежуєтьсявстановленням державного ладу [20, с. 14]і, виступаючи головним правовим актом у системізаконодавства країни, закріплює вихідні началафункціонування всієї правової системи, всіхНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 41

А.М. Худикгалузей права, всього поточного законодавства[9, с. 136; 14, 35].Установлюючи межі дозволеної поведінкирізних соціальних структур, визначаючи межікомпетенції органів державної влади та місцевогосамоврядування, закладаючи основи правовогорегулювання найважливіших суспільних відносин,зокрема відносин власності, оподаткування, соціальногозабезпечення, розподілу національногопродукту тощо, вона тим самим встановлює юридичніоснови організації громадського життя в цихнайважливіших його сферах [20, с. 14].Водночас варто враховувати, що сучаснаконституція (в тому числі постсоціалістична) неповинна детально регулювати всі аспекти проявудержавної та соціальної політики [15, с. 14].Конституція повинна лише закладати основиправового регулювання “найбільш загальних захарактером” суспільних відносин [7, с. 27; 12], регулюватинайбільш значимі суспільні відносини,що складаються у сфері взаємодії державних і економічнихінститутів [17], закладаючи основні напрямкиекономічного розвитку суспільства та держави.Конституція покликана визначати саме основиправового регулювання соціально-економічнихвідносин [8, с. 50], які характеризують сутнісністорони її соціально-економічної системи.Вважається, що конституція не повиннаопускатися до рівня поточного законодавства іздійснювати детальне правове регулювання соціально-економічнихправовідносин [20, с. 82].Вона покликана регулювати не всі, а лише найважливішісоціально-економічні відносини, які усвою чергу визначають похідні від них відносини[1, с. 136]. При конституційному регулюваннінемає необхідності, та й практично неможливо,детально врегульовувати ці відносини. Адженадто деталізоване конституційне регулюваннясуспільних відносин призводить до стирання відмітностейміж конституцією як основним законом,що встановлює вихідні начала всіх основних правовихінститутів, і поточним законодавством, якепокликане конкретизувати основні конституційніположення [12, с. 92]. Іншими словами, соціальноекономічнасфера потрапляє “в орбіту конституційногорегулювання, але не в повному обсязі, аокремими істотними гранями” [3, с. 12].Висновок. Сучасна постсоціалістична конституціярозглядається як нормативно-правовийакт найвищої юридичної сили, який закріплюєвластиві всьому суспільству цінності та інтереси,що мають загальне значення для всіх соціальнихверств. Вона поступово перетворюється із актаоформлення та закріплення механізму владарюванняв державі у правовий документ найвищоїюридичної сили, що містить поряд із численниминормами, які по суті відносяться до конституційногоправа, також ряд норм і принципів, яківизначають існування інших галузей права.До предмету конституційного регулюваннясучасної постсоціалістичної конституції, поряд зполітичними владовідносинами, входять окремінайважливіші соціально-економічні правовідносини.Закріплення в постсоціалістичній конституціїосновних принципів та елементів економічноїструктури громадянського суспільства покликаносприяти економічному розвитку, розвиткуторгівлі та промисловості.Список літератури1. Каратеева М.Н. Гарантирующая функцияКонституции Российской Федерации. Дис. ...канд. юрид. наук. - Ставрополь, 2005. – 183 с.2. Конституционная экономика / БаренбоймП.Д.; Лафитский В.И.; Мау В.А.; Захаров А.В.; КиселеваИ.М.; Кириченко Д.А.; Куприянова Ю.В.;Челмодеева Е.В., Лафитский Д.В. М., 2003.3. Конституционное регулирование в развитомсоциалистическом обществе / Миронов О.О.;Под ред.: Поляков В.Л. - Саратов: Изд-во Сарат.ун-та, 1982. – 126 c.4. Кравец И.А. Формирование российскогоконституционализма (Проблемы теории и практики).Дис. ... д-ра юрид. наук. - Екатеринбург,2002. – 584 c.5. Кравченко В.В. Конституційне правоУкраїни: Навчальний посібник. – Вид. 3-тє, виправл.та доповн.– К.: Атіка, 2004. – 512 с.6. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 1.7. Морозова Л.А. Конституционное регулированиев СССР. – М.: Юрид. лит. 1985. – 144 с.8. Общие начала теории социалистическойконституции / Отв. ред.: Топорнин Б.Н. – М.: Наука,1986. – 239 c.9. Петрова А.В. Основные функции КонституцииРоссийской Федерации (Вопросы теории).Дис. ... канд. юрид. наук. М., 2004. – 232 c.10. Пряхина Т.М. Конституционная доктринасовременной России. Дис. ... д-ра юрид. наук.- Саратов, 2004. – 510 c.11. Румянцев О.Г. Основы конституционногостроя России: понятие, содержание, вопросыстановления. М.: Юрист, 1994. – с. 285 / тексткниги приводится с сайта автора – к.ю.н. РумянцеваО.Г. – www.rumiantsev.ru12. Сравнительное конституционное право /Абросимова Е.Б., Васильева Т.А., Владимирова42 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Предмет регулювання постсоціалістичної конституціїЛ.Д., Крылова Н.С., и др.; Редкол.: Ковлер А.И.,Чиркин В.Е. (Отв. ред.), Юдин Ю.А. – М.: Манускрипт,1996. – 730 c.13. Тихомиров Ю.А. Конституция, закон,подзаконный акт. – М.: Юридическая литература,1994. – 136 с.14. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. КонституцияУкраины – основа стабильности конституционногостроя и реформированя общества /Отв. ред. М.В. Цвик. – Симферополь: Таврия,1997. – 312 с.15. Туляй А.Н. Конституционные основы финансовойдеятельности в Российской Федерации.Дис. ... канд. юрид. наук. Томск, 1999. – 201 с.16. Хабриева Т.Я., Чиркин В.Е. Теория современнойконституции. – М.: Норма, 2005. – 320 с.17. Чернышов В.В. Конституционно-правоваямодель взаимосвязи государства и экономикии юридические средства ее реализации в РоссийскойФедерации. Дис. ... канд. юрид. наук. -СПб., 2006. – 237 с.18. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжнихкраїн. – К.: АртЕк, 1997. – 262 с.19. Щербаковский Г.З. Государство и экономическаясистема общества: теоретико-правовыеи праксиологические основания соотношения ивзаимодействия. Дис. ... д-ра юрид. наук. - Санкт-Петербург, 2006. – 310 с.20. Эбзеев Б.С. Конституция. Правовое государство.Конституционный суд: Учебное пособиедля вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ,1996. – 349 с.Стаття надійшла до редколегії 10 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у «Віснику» відповідальним секретарем Р.О. Гаврилюк.The subject of post-socialist constitutional regulationА.М. KhudykSummaryThe article examines the subject of contemporary post-socialist constitution. Focuses on the gradualchange of nature in post-socialist constitution. The author argues that contemporary post-socialistconstitution lays the foundations for the legal regulation of not only political power relations, but also someimportant social and economic relations.The author concluded that the post-socialist constitution gradually transformed from an act ofconsolidation and registration mechanism of dominion in the state in the legal document that contains closeto numerous rules, which essentially relate to constitutional law, as a number of rules and principles thatdetermine the existence of other branches of law.Keywords: constitution, the subject of constitutional regulation, political power relations, socioeconomicrelationship, constitutional law and other branches of law.Предмет регулирования постсоциалистической конституцииА.М. ХудыкАннотацияИсследуется предмет современной постсоциалистической конституции. Акцентируется вниманиена постепенном изменении сущности постсоциалистической конституции. Автор утверждает, чтосовременная постсоциалистическая конституция закладывает основы правового регулирования нетолько политических властеотношений, но и некоторых важнейших социально-экономических правоотношений.Автор сделал вывод, что постсоциалистическая конституция постепенно превращается из актаоформления и закрепление механизма властвование в государстве в правовой документ, который содержитрядом с многочисленными нормами, которые по существу относятся к конституционномуправу, также ряд норм и принципов, которые определяют существования других отраслей права.Ключевые слова: конституция, предмет конституционного регулирования, политические властеотношения,социально-экономические правоотношения, конституционное право и другие отрасли права.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 43

УДК 342© 2011 р. А.М. ТесліцькийЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціКЛАСИФІКАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ В УКРАЇНІСтаття присвячена класифікації громадських об’єднань в Україні. Автор наводить приклади існуючих всучасній науковій думці класифікацій залежно від різноманітних критеріїв поділу. Також в статті наведені законодавчакласифікація неурядових організацій в Україні та Російській Федерації.Постановка проблеми. Широке коло можливихформ громадських організацій найкращимчином відображає функціональну різноманітністьу їх функціонуванні. Хоча, на відмінувід Російської Федерації, законодавчо формигромадських організацій в Україні не встановлені,проте теоретична класифікація їх наводитьсяу працях вітчизняних і зарубіжних вчених.Ступінь наукової розробки проблеми.Розглядувана проблема є предметом дослідженнявітчизняних учених-конституціоналістів. Найбільшґрунтовно тема конституційно-правовогостатусу об’єднань громадян в Україні вивчаєтьсяТ. М. Слінько, О. Г. Кушніренком, Ж. М. Пустовіт.Окремі аспекти висвітлені Г. Л. Ковальовою,С. Ю. Лукашем, В. Німченко та Н. Картавцевою.Мета статті. Розглянути і проаналізуванняосновні погляди на класифікацію громадськихоб’єднань в Україні.Виклад основного матеріалу. Класифікаціягромадських організацій може бути найрізноманітнішоюзалежно від критеріїв, взятих заоснову. Так сучасні юристи, політологи виділяютьнаступні їхні види [3,49]: за способом утвореннята формами діяльності розрізняють: фронти,асоціації, спілки, фонди; за умовами членстваможна згрупувати громадські організації на двівеликі групи - з формально фіксованим та формальнонефіксованим членством; за кількістючленів громадські організації бувають масові таелітарні; за способом формування і ступенемохоплення мас - стихійні та свідомо організовані;за складом - професійні, жіночі, молодіжні, етнічнітощо; за внутрішньою структурою – централізовані,нецентралізовані; за масштабом діяльності– місцеві (поширюються на відповідні адміністративно-територіальніодиниці), загальнодержавні(або всеукраїнські - діють на всій територіїУкраїни), міжнародні (діяльність поширюєтьсяна територію України і хоча б ще однієїдержави); за соціально-правовим статусом – легальні,нелегальні; за способом досягнення мети- реформаторські, консервативні; за соціальноюзначущістю для існування і розвитку суспільства- прогресивні, консервативні, реакційні.Т. Слінько та О. Кушніренко запропонувалиоб’єднати всі громадські організації у такігрупи: екологічні, соціально-екологічні, природоохоронні;правозахисні групи та об’єднання;борці за справедливість; робітничий рух; громадсько-культурні,творчі, спортивні (здоровогоспособу життя); жіночі рухи; миротворницькірухи; історико-патріотичні [4, с.27-28].Л. Лойко у своїй монографії дає детальнішийрозподіл громадських організацій за спрямованістюна такі групи [5, c.165]: професійні(профспілки, асоціації фермерів тощо); економічні(об’єднання підприємців, банкірів, роботодавцівта ін.); соціально-демографічні (ветеранські,жіночі, молодіжні); конфесійні (церкви, релігійніобщини, об’єднання мирян); культурологічні тапросвітницькі; творчі (об’єднання артистів, письменників,художників); спортивно-туристичні таоздоровчі; наукові та науково-технічні; оборонні;національно-культурні; екологічні.На думку Кравчук В.М. більш доцільною єкласифікація громадських організацій за напрямкамиїх діяльності. За цим критерієм вчена групуєвсі громадські організації та благодійні фондиУкраїни у сім блоків: 1) права людини;2) професійна діяльність; 3) поліпшення соціально-економічногостановища країни; 4) сім’я тадіти; 5) захист здоров’я населення та навколишньогосередовища; 6) освіта; 7) культура.До першого блоку відносяться організації,зусилля яких спрямовані на відстоювання громадянськихправ і свобод першої необхідності –права на життя, здоров’я, недоторканність власностітощо, а також інших прав, свобод та законнихінтересів різноманітних суспільних груп.Так, до цього блоку відносяться, правозахисніорганізації, організації сприяння розвитку демократіїта становлення громадянського суспільства,організації сприяння розвитку місцевого самоврядування,громадські організації захиступрав та інтересів громадян, релігійні організації,молодіжні та студентські об’єднання, об’єднанняветеранів та інвалідів військових дій, репресованихі колишніх в’язнів, об’єднання учасників лі-44 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Класифікація громадських об’єднань в Україніквідації аварії на Чорнобильській АЕС, об’єднанняосіб зі спільними захворюваннями тощо.Другий блок охоплює громадські організації,що створюються для підтримки й оптимізаціїпрофесійної діяльності людей. Це насампередпрофесійні спілки, асоціації адвокатів, спілкипромисловців та підприємців, а також інші організаціїсприяння розвитку підприємництва тапрофесійні об’єднання.Третій блок: благодійні фонди сприянняздійсненню програм поліпшення соціально-економічногостановища у країні, організації і добродійніфонди соціального захисту та поліпшенняматеріального становища малозабезпеченихверств населення, благодійні фонди надання допомогибагатодітним родинам, благодійні фондинадання допомоги талановитій молоді, громадськіорганізації та благодійні фонди, що надаютьдопомогу біженцям і мігрантам, організації таблагодійні фонди надання допомоги громадянам,що постраждали внаслідок екологічних, техногеннихта інших катастроф, доброчинні фондисприяння здійсненню догляду за хворими, інвалідами,людьми похилого віку та соціальної реабілітаціїінвалідів й осіб, які потребують лікування,благодійні фонди надання допомоги вчителям,вченим, студентам, учням тощо.Четвертий блок громадських організаційохоплює жіночі громадські організації, об’єднаннябагатодітних сімей, дитячі громадські організації,благодійні фонди сприяння захисту материнствата дитинства тощо.П’ятий блок становлять екологічні громадськіорганізації і благодійні фонди сприяння розвиткуприродно-заповідного фонду та природоохоронноїсправи, громадські організації і благодійніфонди пропагування здорового способу життя,оздоровчо-спортивні організації, доброчинні фондисприяння розвитку охорони здоров’я.Шостий блок об’єднує освітні та науковоосвітніорганізації, благодійні фонди сприяннярозвитку науки й освіти.Сьомий блок утворюють культурнопросвітницькіоб’єднання, благодійні організаціїта фонди сприяння розвитку культури, національно-культурнітовариства [6, с.85-88].На нашу думку, законодавець, у спробізробити поділ між об’єднаннями громадян в ЗаконіУкраїни «Про об'єднання громадян» провівлише поверхневу межу, виділивши в масивіоб’єднань громадян лише політичні партії тагромадські організації [1, с.504]. Більш конкретизованимє погляд російських законодавців на питаннякласифікації громадських об'єднань. Так,Федеральний Закон Російської Федерації «Прогромадські об'єднання» від 19 травня 1998 р. №82-ФЗ [2, с.82] із наступними змінами виділяєтакі організаційно-правові форми громадськихоб'єднань: а) громадська організація, б) громадськийрух, в) громадський фонд, г) громадськаустанова, д) орган громадської самодіяльності.Організаційно-правовими формами політичнихгромадських об'єднань є громадські організації(для політичних організацій, у тому числі політичніпартії) і громадський рух (для політичногоруху) (доповнено Федеральним законом від19.07.98 № 112-ФЗ). Федеральний Закон РосійськоїФедерації під громадською організацієюрозуміє “засноване на членстві громадське об'єднання,яке створено на основі спільної діяльностідля захисту спільних інтересів і досягнення статутнихцілей громадян”. Згідно з ФедеральнимЗаконом громадським рухом є складене з учасниківмасове громадське об'єднання, яке не маєчленства і переслідує соціальні, політичні та іншісуспільно-корисні цілі, підтримувані учасникамигромадського руху. Громадським фондом за ФедеральнимЗаконом є один із видів некомерційнихфондів, що являє собою громадське об'єднання,яке не має членства, мета якого полягає уформуванні майна на основі добровільних внесків,інших не заборонених законом надходжень івикористання даного майна на суспільно-корисніцілі. Громадською установою є громадське об'єднання,яке не має членства, та ставить за метунадання конкретного виду послуг, що відповідаютьінтересам учасників громадського об'єднання.Органом громадської самодіяльності за ФедеральнимЗаконом є громадське об'єднання, щоне має членства, мета якого є спільне вирішеннярізноманітних соціальних проблем, що виникаютьу громадян за місцем проживання, роботи інавчання, діяльність якого спрямована на задоволенняпотреб необмеженого кола осіб, чиї інтересипов'язані з досягненням статутних цілей іреалізацією програм органу громадської самодіяльностіза місцем його створення. Політичнимгромадським об'єднанням є громадське об'єднання,у статуті якого в числі головних цілей повиннабути закріплена участь у політичному життісуспільства за допомогою впливу на формуванняполітичної волі громадян, участь у виборах в органидержавної влади і місцевого самоврядування,участь в організації і діяльності зазначенихорганів. Незалежно від їхньої організаційноправовоїформи громадські об'єднання маютьправо створювати спілки (асоціації).Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 45

А.М. ТесліцькийПідсумовуючи питання про класифікаціюгромадських об'єднань слід привести класифікаціюнадану В.М. Кравчук.По-перше, на основі територіальногопринципу виокремлюється три види громадськихорганізацій, правовий статус яких визначено законодавчо:міжнародні (всесвітні, регіональні)неурядові організації, головною метою яких єоб’єднання зусиль приватних осіб та організацій,котрі працюють у сфері захисту прав та свободособистості, охорони навколишнього середовища,заради вирішення різноманітних питань; всеукраїнськігромадські організації, які поширюютьсвою діяльність на територію всієї України,причому для одержання статусу всеукраїнськоїгромадської організації потрібна наявність осередківчи представництв у більшості областейУкраїни; громадські організації з місцевим статусом,котрі виявляються більш успішними, ніжзагальнодержавні, завдяки своїй доступності іблизькості до громадян.По-друге, за сферами діяльності в Українідіють такі громадські організації (хоча цей перелікне є вичерпним): політичні - ОУН, молодіжніструктури партій (“Молодий Народний Рух”, Народно-демократичналіга молоді, Молодіжнеоб’єднання демократів, Українська соціалдемократичнамолодь тощо); економічні - Товариствовинахідників і раціоналізаторів, Асоціаціямолодих підприємців, Всеукраїнська асоціація“Укрмолодьжитло”; екологічні - Українська екологічнаасоціація “Зелений світ”, “Зелена планета”,Екологічний клуб “Каскад” та інші; антивоєнні- Фонд миру; профспілкові - Федераціяпрофспілок України, Національна конфедераціяпрофспілок України, Всеукраїнське об’єднаннясолідарності трудівників, профспілка “Єднання”;культурно-просвітницькі - Всеукраїнське товариство“Просвіта” ім. Т. Шевченка, Літературнопросвітницькеоб’єднання “Галицько-Волинськебратство”, Історико-просвітницьке товариство“Меморіал” ім. В. Стуса, Українське товариствопам’яток історії та культури, Товариство “ЗнанняУкраїни”; конфесійні - Комітет захисту УкраїнськоїГреко-Католицької Церкви, Братство СвятогоАндрія Первозванного, Українська Молодь Христова;етнічні - Польське культурно-освітнє товариство,Міжнародна асоціація німців “Відергебурт”(“Відродження”), “Руський рух України”, Всеукраїнськаасоціація кримських караїмів “Кримкарайлар”,Суспільно-культурне товариство “Холмщина”,Тернопільське товариство “Лемківщина”.По-третє, важливою є класифікація українськихгромадських організацій за складом: професійні- Спілка юристів України, Спілка офіцерівУкраїни, Спілка архітекторів України, Федераціяволейболу України, Асоціація спортивноготанцю, Національна Ліга композиторів Українитощо; жіночі - Союз українок, Союз жінок України,Ліга українських жінок, Всеукраїнське жіноченародно-демократичне об’єднання “Дія”, Всеукраїнськаасоціація жінок “Славія”, Організаціясолдатських матерів України, Жіноча громада,“Жіноче товариство імені О. Теліги”; молодіжні -Молодіжна організація “Сокіл”, Українська скаутськаорганізація “ПЛАСТ”, Спілка українськоїмолоді (СУМ), “Молодий Народний Рух”, Народно-демократичналіга молоді, Молодіжнеоб’єднання демократів, “Альянс молоді Тернопільщини”,Лицарська школа козацької січової боротьби“Хрест”, студентські братства при вищихнавчальних закладах тощо.По-четверте, залежно від походження ідеїстворення громадські організації в Україні можеморозділити на дві групи: ті, що мають багаторічнуісторію та власні традиції, які зберігалисянавіть за часів тоталітарного та авторитарногорежиму, особливо у середовищі української діаспори,а після проголошення Україною незалежностібільшість з таких організацій повернуласяна українські терени. До цієї групи належатьСУМ, “ПЛАСТ” та інші; відносно нові організації,ідея створення яких виникла завдяки впливові Заходу,запозиченню зарубіжного досвіду і які успадкувализахідні традиції. Так були організовані,центри довіри, анонімного обстеження на СНІД [6,с.88-91]. На нашу думку, вагомим недоліком наведеноївище класифікції є те, що одні й ті самі організаціївходять в різні групи залежно від критеріюподілу. Вирішенням цього може бути перегляд ізміна критеріїв поділу організацій на види.Висновки. В сучасній науковій думці існує цілийряд способів класифікації громадських об’єднаньзалежно від взятих критеріїв. Проте на законодавчомурівні типологія об’єднань громадян зроблено недосконало.Більш конкретно дане питання повиннобути врегульоване на законодавчому рівні, шляхомвнесення змін до діючого Закону України «Про об'єднаннягромадян», або при прийнятті Закону України«Про громадські організації».Список літератури1. Закон України «Про об'єднання громадян»// Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 34. - Ст. 504.2. Об общественных объединениях: ФедеральныйЗакон Российской Федерации № 82-ФЗ46 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Класифікація громадських об’єднань в Україніот19 мая 1998 г. /Общественные объединения. –М., -1999. –139с.3. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави іправа: навчальний посібник / С. Л. Лисенков. –К.: “Юрисконсульт”, 2006. – 355с.4. Слінько Т. М. Конституційно-правовийстатус об’єднань громадян в Україні: навч. посіб./Т. Слінько, О. Кушніренко. – Харків: Арсіс,1998. – 176 с.5. Лойко Л. І. Громадські організації етнічнихменшин України: природа, легітимність, діяльність:[монографія] / Л. І. Лойко. – К.: Фоліант,2005. – 634с.6. Кравчук Валентина Миколаївна. Взаємовідносинигромадських організацій і держави вумовах формування громадянського суспільствав Україні ( теоретико-правові аспекти) : Дис...канд. наук: 12.00.01 – 2009.Стаття надійшла до редколегії 28 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.Classification of Non-Governmental Organizations in UkraineA.M. TeslitskiySummaryThe article deals with the classification of public associations in Ukraine. The author cites examplesexist in modern scientific thought classifications based on different criteria. Also in the article the legalclassification of non-governmental organizations in Ukraine and in the Russian Federation.Классификация общественных объединений в УкраинеА.М. ТеслицкийАннотацияСтатья посвящена классификации общественных объединений в Украине. Автор приводитпримеры существующих в современной научной мысли классификаций в зависимости от различныхкритериев. Также в статье приведены законодательная классификация неправительственных организацийв Украине и Российской Федерации.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 47

УДК 342.511© 2011 р. В.С. ВітковськийЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціЗАХИСТ ПРАВА НА ЖИТТЯ У СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІРозглядається проблема взаємозв'язку права людини на життя і права на працю, а також захисту права нажиття у сфері зайнятості населення, як одному з інститутів трудового права. Проаналізовані норми міжнароднихі національних актів у сфері зайнятості, спрямовані на забезпечення права людини на працевлаштування,тобто на захист права людини на життя у сфері зайнятості.Ключові слова: право на життя, право на працю, зайнятість, політика у сфері зайнятості, гарантії зайнятості.Постановка проблеми. Стаття 3 КонституціїУкраїни встановлює, що життя людини єнайвищою соціальною цінністю, а утвердження ізабезпечення прав і свобод людини є головнимобов’язком держави [3, с. 4]. Враховуючи винятковемісце права на життя з-поміж інших прав іпроголошення життя людини найвищою соціальноюцінністю, можна дійти висновку, що забезпеченнясаме цього права є першочерговимзавданням держави.Право на життя утворює першооснову всіхінших прав і свобод. Воно є абсолютною цінністюсвітової цивілізації, оскільки всі інші прававтрачають свій зміст і значення без нього. Посуті, всі інші права так чи інакше об’єднуютьсянавколо цього стержневого права [12, с.7]. Зокрема,можна відзначити, що й право людини напрацю нерозривно пов’язане із правом на життя.Життя людини протікає в сім’ї, праці, творчості,бізнесі. Питання полягає не тільки в збереженніжиття як такого, але й у якості життя, задоволеннілюдини життям [13, с.5].Ведучи мову про життя людини, а такожправо на нього, поряд з біологічним його аспектомніколи не потрібно забувати і про соціальний,оскільки життя є насамперед життям у суспільстві,серед інших людей. Основною формоюсамореалізації індивіда в суспільстві є праця. Відпраці людини та її результатів залежить те місце,яке займає особа в соціумі, працею визначаєтьсясоціальне її життя. Саме тому між правом людинина життя і правом на працю можна простежититісний та нерозривний зв'язок. Така «близькість»права на життя до права на працю призводитьдо особливої ролі останнього в системі соціальнихправ людини. З огляду на це актуальнимвбачається дослідження питання захиступрава людини на життя у сфері зайнятості.Ступінь наукової розробки проблеми.Проблема захисту права людини на життя у сферіпраці малодосліджена як у вітчизняній, так і взарубіжній літературі. У цій сфері можна виділитинаукове напрацювання С.Ю. Головіної, Л.Є.Кузнєцової, Г.С. Скачкової, І.О. Снігірьової, К.К.Уржинського, О.В. Чесаліної, Л.Д. Чушнякової,А.О. Шепельової.Мета статті полягає в тому, щоб на основіаналізу нормативного та наукових підходів допоняття зайнятості, ролі держави та її політики вданій сфері, встановити місце зайнятості в механізмізахисту права людини на життя.Виклад основного матеріалу. У контекстівзаємозв’язку права людини на життя а також її правана працю варто погодитися з думкою В.А. Абалдуєвапро те, що для громадян право жити зумовленеможливістю працювати. Право на життя працездатноїлюдини – це, перш за все, право на гарантованузаконодавством трудову зайнятість, а також право назахист від звільнення [9, с.149].Перш ніж перейти до дослідження питаннязахисту права на життя у сфері зайнятості у вітчизняномуправовому полі, приділимо увагу регулюваннюданої проблеми на міжнародномурівні. Основним міжнародним актом у цій сферіможна назвати Конвенцію Міжнародної організаціїпраці про політику в галузі зайнятості 1964року №122 [2]. Даний документ визначає основнінапрямки політики у сфері зайнятості населення,які повинні дотримуватися усіма державами, щоратифікували конвенцію. З огляду на те, щоУкраїна ратифікувала її ще 19.06.1968 р., будучичленом СРСР і залишається членом Конвенціїдотепер, положення відповідного акта повиннібути враховані при ознайомленні з питаннями,пов’язаними із зайнятістю населення.Уже з преамбули Конвенції випливає, щоМіжнародна організація праці зобов’язуєтьсясприяти ухваленню серед країн світу програм,котрі мають на меті досягнення цілковитої зайнятостіта піднесення життєвого рівня, і що вПреамбулі до Статуту Міжнародної організаціїпраці передбачається боротьба з безробіттям ігарантування заробітної плати, яка забезпечуєзадовільні умови життя [2]. Як видно, метою яквідповідного документа, так і Міжнародної організаціїпраці є піднесення життєвого рівня а та-48 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Захист права на життя у сфері зайнятостікож забезпечення достатніх умов життя громадян.Оскільки подальші положення Конвенціїспрямовані на реалізацію постулатів, закріплениху її преамбулі, можна дійти висновку, щоданий акт Міжнародної організації праці спрямованийна захист права на життя на міжнародномурівні. Адже, як уже зазначалося вище, внаш час питання вже не просто в захисті життяяк такого, а в забезпеченні належної його якостідля кожної людини. Виходячи із зазначених положень,основною метою Конвенції та політикиу сфері зайнятості є забезпечення відповідноїякості життя особи в суспільстві. У статті 1 Конвенціїрозкривається зміст політики у сфері зайнятості,яка повинна забезпечувати: 1) наявністьроботи для всіх, хто готовий стати до роботиі шукає роботу; 2) така робота повинна бутиякомога продуктивнішою; 3) наявність свободивибору зайнятості та можливостей для кожногопрацівника здобути підготовку та використовуватисвої навички та здібності для виконання роботи,до якої він придатний, незалежно від раси,кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів,іноземного чи соціального походження [1].Реалізація даних принципів і буде механізмомзахисту права людини на життя у сфері зайнятості.Безпосередньо ж загальні умови реалізаціїполітики, закріпленої в Конвенції № 122,встановлюються в іншому акті Міжнародної організаціїпраці – Рекомендації щодо політики вгалузі зайнятості №122 від 26.06.1984 року [2].У даному документі визначаються засоби, за допомогоюяких кожен учасник Конвенції повиненздійснювати відповідну політику, а отже, хоч іопосередковано, але діяти з метою захисту правана життя окремих громадян.Що ж до вітчизняного законодавства, тоосновним нормативним актом у сфері забезпеченнязайнятості населення традиційно є ЗаконУкраїни від 1.03.1991 року «Про зайнятість населення».У статті 1 Закону дається визначеннязайнятості як діяльності громадян, пов'язаної іззадоволенням особистих і суспільних потреб ітакої, що, як правило, приносить їм доход у грошовійабо іншій формі [4]. Як видно, норма прямо незакріплює спрямування зайнятості на захист відповідноїякості умов життя людини, що, безперечно,є законодавчим недоліком. Однак, виходячи в вищевказаногоположення, зайнятість є діяльністю,спрямованою насамперед на задоволення особистихпотреб громадян. Основною ж соціальною потребоюбудь-якої особи є її самореалізація та забезпеченняналежного життя в суспільстві.Крім того, варто звернути увагу на те, щовідповідно до преамбули Закон визначає соціальнігарантії з боку держави в реалізації громадянамиправа на працю [4]. У контексті нерозривноговзаємозв’язку даного права з правом нажиття, а також розгляду права на працю як умовижиття людини, можна зробити висновок, щоЗакон України «Про зайнятість населення» визначаючигарантії реалізації права на працю,опосередковано визначає гарантії реалізації тазахисту права на життя.Відповідний законодавчий акт визначаєосновні принципи державної політики зайнятостінаселення, гарантії у відповідній сфері, а такожзакріплює право громадян на зайнятість та розкриваєйого зміст. У Законі передбачається системазаходів, спрямованих на боротьбу з безробіттямі забезпечення зайнятості населення, встановлюєтьсясистема органів, що реалізовують державнуполітику в даній сфері.Питанню державної політики у сфері зайнятостіварто приділити більш детальну увагу.Як указує І.О. Снігірьова, за життя людини відповідальнісуспільство, держава. Вони зобов’язанізабезпечити необхідні умови життя іпраці для його збереження [13, с.5]. У забезпеченніправа на життя у сфері праці зацікавленадержава [13, с.6]. Саме на таке забезпечення іспрямовується відповідна державна політика.Як уже було зазначено вище, Україна ратифікувалаКонвенцію Міжнародної організації праці№122 про політику в галузі зайнятості, а отже, актинаціонального законодавства в цій сфері повиннівідповідати положенням міжнародного акта.Основні принципи державної політики зайнятостінаселення закріплені в ст.3 ЗаконуУкраїни «Про зайнятість населення». Відповіднодо даної статті, державна політика базується натаких принципах: 1) забезпечення рівних можливостейусім громадянам, незалежно від походження,соціального і майнового стану, расовоїта національної належності, статі, віку, політичнихпереконань, ставлення до релігії, в реалізаціїправа на вільний вибір виду діяльностівідповідно до здібностей та професійної підготовкиз урахуванням особистих інтересів і суспільнихпотреб; 2) сприяння забезпеченню ефективноїзайнятості, запобіганню безробіттю, створеннюнових робочих місць та умов для розвиткупідприємництва; 3) координації діяльності усфері зайнятості з іншими напрямами економічноїі соціальної політики на основі державної тарегіональних програм зайнятості; 4) співробітництвапрофесійних спілок, асоціацій (спілок)Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 49

В.С. Вітковськийпідприємців, власників підприємств, установ,організацій або уповноважених ними органів увзаємодії з органами державного управління врозробці, реалізації та контролі за виконаннямзаходів щодо забезпечення зайнятості населення;5) міжнародного співробітництва у вирішенніпроблем зайнятості населення, включаючи працюгромадян України за кордоном та іноземнихгромадян в Україні [4].Як видно, Закон багато в чому дублює положенняКонвенції Міжнародної організації праці№122, а отже, відповідно до нього державнаполітика у сфері зайнятості в Україні має ті жзавдання, що передбачаються на міжнародномурівні – тобто забезпечення якісної реалізації правана працю і, отже, права на життя.Важливим напрямком державної політикиу сфері зайнятості є передбачена у ст.9 Законуможливість безплатної професійної орієнтації,консультації, підготовки, перепідготовки, одержаннявідповідної інформації з метою виборувиду діяльності, професії, місця роботи, режимупраці. Звичайно ж, для захисту права людини наналежне життя в суспільстві недостатньо лишезагальних державних гарантій у сфері зайнятості.Насамперед, кожен, щоб самореалізуватися, повиненмати певні здібності. З огляду на це, додатковоюгарантією зайнятості, а також засобомзахисту права на життя в даній сфері, є забезпеченняправа на професійну підготовку та навчання. Якуказує М.В. Лушнікова, в наш час право працівниківна професійне навчання відноситься до міжнародно-правовихстандартів трудових прав. У міжнароднихактах, зокрема документах Міжнародноїорганізації праці, міститься широкий комплекснорм, спрямованих на формування розвинених національнихсистем професійної орієнтації та професійногонавчання населення [11, с. 68].Крім того, Постановою Кабінету міністрівУкраїни від 8 вересня 2010 року затвердженоОсновні напрямки державної політики зайнятостіна 2010-2011 роки [6]. Даний акт прийнятий відповіднодо Закону України «Про зайнятість населення»та враховує сучасні соціально-економічніумови в державі. Заслуговує на увагу такийнапрям державної політики, як розширення сферизастосування праці за рахунок створенняробочих місць з належними умовами праці. Яквидно, акцент робиться на забезпеченні належнихумов праці для громадян. Закріплення такогоположення як одного з основних напрямків державноїполітики є безпосереднім проявом державногозабезпечення права на життя у сфері зайнятостінаселення.Окрім державного регулювання зайнятості,важливе місце посідає і договірне регулюванняданого питання, в межах якого також здійснюєтьсязахист права громадян на життя. Прикладомтакого регулювання є Генеральна угода щодоосновних принципів і норм реалізації соціально-економічноїполітики і трудових відносин вУкраїні на 2010-2012 роки, підписана 9 листопада2010 року [7]. Даний акт укладений Кабінетомміністрів України та Спільним представницькиморганом зі сторони роботодавців, з одного боку, таСтороною профспілок – з другого. Угодою, зокрема,передбачено, що її сторони спрямовують своїдії на забезпечення людського розвитку та сприянняпідвищенню зайнятості. Важливо, що в Угодіокремим розділом визначені обов’язки сторін усфері забезпечення продуктивної зайнятості [7,с.5], чим підкреслюється особливо важлива рольданого питання в державній політиці.Також окремо треба зупинитися на ролідержави в забезпеченні зайнятості населення.Проаналізувавши положення нормативно-правовихактів, можна зробити висновок, що така рользводиться в основному до гарантування правгромадян, пов’язаних з їх працевлаштуванням, істворенням умов для зайнятості. Тобто державаніби створює певне правове поле, в межах якогогромадяни самостійно реалізовують свої здібностіу процесі зайнятості.Так, згідно зі ст..2 Кодексу законів пропрацю України, право громадян на працю забезпечуєтьсядержавою. Держава створює умовидля ефективної зайнятості населення [5, с.6]. Відповіднож до ст..4 Закону України «Про зайнятістьнаселення» держава виступає в ролі гарантау сфері зайнятості. Вона гарантує добровільністьпраці, вибір або зміну професії; захист від необґрунтованоївідмови в прийнятті на роботу;сприяння в підборі підходящої роботи і т.д. [5,с.6]. В останньому ж на сьогодні проекті Трудовогокодексу і взагалі відсутні положення пророль держави у сфері забезпечення зайнятості.Хоча глава 4 книги 1 Проекту й присвячена працевлаштуваннюгромадян, однак про місце державив даних відносинах мова не йде [8]. Виходячи звищевказаного, можна зробити висновок, що держававиступає в ролі гаранта зайнятості, суб’єкта,покликаного забезпечити можливість зайнятості.Сама можливість влаштування особи на роботу, аотже, й первинний захист її права на життя у сферізайнятості, є справою цієї особи.Важливе також питання забезпечення зайнятостіокремих категорій громадян, що потребуютьпідвищеного соціального захисту. Спри-50 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Захист права на життя у сфері зайнятостіяння зайнятості саме цих осіб виступає як засібзахисту їх права на життя.Основною гарантією зайнятості таких осіб,згідно зі ст.5 Закону України «Про зайнятістьнаселення», є встановлення квот на підприємствах,у межах яких інваліди, жінки, що мають дітейдо 6 років, самотні матері, деякі категорії молоді,особи передпенсійного віку, особи звільненіпісля відбуття покарання, повинні бутиобов’язково влаштовані на роботу [4]. У силу тихчи інших особливостей їх самостійне працевлаштуванняускладнене, а отже, існують перепони всамостійному захисті ними свого права на життя.Установлюючи квоти, держава здійснює захисттакого права. Як указує Е.С. Бондарева, такі квотиє ефективним правовим механізмом, що використовуєтьсядля розв’язання соціально-економічноїпроблеми зайнятості окремих категорій громадян,що мають складнощі в пошуку роботи [10, с.398].Висновки. Життя людини в широкому розумінніявляє собою як функціонування біологічне,так і життя в суспільстві. Право на життя, зогляду на дану обставину, полягає не тільки взбереженні його як такого, а й у наявності належнихумов, відповідної якості такого життя, можливостіефективної реалізації людиною своїхздібностей. Така самореалізація здійснюється, восновному, шляхом праці. Отже, право на життята право на працю – нерозривно пов’язані міжсобою категорії.Важливим аспектом захисту права на працю,а отже, й права на життя є зайнятість. Основніпринципи забезпечення зайнятості закріплюютьсяв міжнародно-правових актах, зокрема,в документах Міжнародної організації праці. Даніакти встановлюють основні засади політики всфері зайнятості.Основним вітчизняним законодавчим актому відповідній сфері є Закон України «Прозайнятість населення», який встановлює основнісоціальні гарантії з боку держави в реалізаціїгромадянами права на працю, чим опосередкованогарантує право на життя.Важлива в ґрунтовному дослідженні даногопитання державна політика у сфері зайнятості,оскільки в реалізації особою права на працю, захистіправа на життя в даній галузі, зацікавленідержава та суспільство. Така політика полягає узабезпеченні рівних можливостей усім громадянаму реалізації права на працю, у сприянні зайнятостіта запобіганні безробіттю. При цьомудержава в основному виступає в ролі гаранта,координатора відносин зайнятості, залишаючиреалізацію права на працю та захист права нажиття у сфері праці самим громадянам.Особливо яскраво проявляється роль зайнятостів захисті права на життя при встановленнідодаткових державних гарантій працевлаштуваннядля осіб, які потребують підвищеногосоціального захисту.Список літератури1. Конвенція про політику в галузі зайнятості.Міжнародна організація праці; Конвенція,Міжнародний документ від 09.07. 1964 р. №122[Електронний ресурс] / Режим доступу до док.:http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU64K03U.html2. Рекомендація щодо політики в галузізайнятості. Міжнародна організація праці; Рекомендації,Міжнародний документ від 26.06.1984р. №122 [Електронний ресурс] / Режим доступудо док.: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU64018.html3. Конституція України (із змінами ідоп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.4. Про зайнятість населення. Закон Українивід 01.03.1991 р. [Електронний ресурс] / Режимдоступу до док.: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2008_12_25/an/423/T080300.html#4235. Кодекс законів про працю України:Офіц. видання. – К.: Концерн «Видавничий Дім«Ін Юре», 2004. – 160 с.6. Про затвердження Основних напрямівреалізації державної політики зайнятості на2010-2011 роки; Кабінет Міністрів України, Постановавід 08.09. 2010 р. №831 [Електронний ресурс]/ Режим доступу до док.:http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP100831.html7. Генеральна угода про регулювання основнихпринципів і норм реалізації соціальноекономічноїполітики і трудових відносин вУкраїні на 2010-2012 роки, підписана 9 листопада2010 року [Електронний ресурс] / Режим доступудо док.: http://www.fpsu.org.ua/images/stories/images/2010/november/151110/genugoda2010-2012p.pdf8. Трудовий кодекс України. Проект ЗаконуУкраїни від 4. 12. 2007 року №1108. Датарозгляду: 10.12.2009 р. [Електронний ресурс] /Режим доступу до док.: http://search.ligazakon.ua /l_doc2.nsf/link1/JF0US00I.html9. Абалдуев В.А. Право на жизнь и трудоваязанятость: проблемы согласования основа-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 51

В.С. Вітковськийний и порядка прекращения трудових правоотношений// Материалы международной научнопрактическойконференции "Право человека нажизнь и гарантии его реализации в сфере труда исоциального обеспечения". - М.: Проспект, 2008.– С.148-153.10. Бондарева Э.С. Квотирование робочихмест как механизм обеспечения занятости отдельныхкатегорий граждан // Материалы международнойнаучно-практической конференции"Право человека на жизнь и гарантии его реализациив сфере труда и социального обеспечения".- М.: Проспект, 2008. – С.397-401.11. Лушникова М.В. Право на професиональноеобразование и обучение как необходимаясоставляющая реализации концепцій МОТ«достойный труд» и «обеспечение дохода и социальнаязащита в меняющемся мире» // Материалымеждународной научно-практическойконференции "Право человека на жизнь и гарантииего реализации в сфере труда и социальногообеспечения". - М.: Проспект, 2008. – С.65-69.12. Русецкий А.Е. Права человека и гражданина[Електронний ресурс]: Юридическая Россия.Федеральный правовой портал / Режим доступудо док.: http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=113727813. Снигирева И.О. Право на жизнь и егоюридические гаранти в сфере труда // Материалымеждународной научно-практической конференции"Право человека на жизнь и гарантии егореализации в сфере труда и социального обеспечения".- М.: Проспект, 2008. – С.5-15.Стаття надійшла до редколегії 14 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.V. S. VitkovskyiSECURING OF RIGHT FOR LIFE IN THE SPHERE OF EMPLOYMENTSummaryThe article lays emphasis on the problem of securing of right to live in the sphere of employment. Thenorms of international and Ukrainian legal acts directed on providing of human right on employment, andthus – on securing of human right for life in this sphere are analysed.ЗАЩИТА ПРАВА НА ЖИЗНЬ В СФЕРЕ ЗАНЯТОСТИВ.С. ВитковскийАннотацияРассматривается проблема взаимосвязи права человека на жизнь и права на труд, а также защитыправа на жизнь в сфере занятости населения, как одного из институтов трудового права. Проанализированынормы международных и национальных актов в сфере занятости, направленные на обеспечениеправа человека на трудоустройство, и таким образом – на защиту права человека на жизнь всфере занятости.52 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 341.9ІIІ. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС. МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО.ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ© 2011 р. О.А. НазаренкоКиївський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, КиївМІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУДосліджуються проблеми правового статусу та міжнародної правосуб'єктності Європейського Союзу післянабуття чинності Лісабонської угоди, після чого Європейський Союз розглядається міжнародною організацієюособливого роду.Ключові слова: Європейський Союз, правосуб’єктність, міжнародна правосуб’єктність, міжнародна правосуб’єктність,міжнародна організація.Постановка проблеми. Проблема міжнародноїправосуб’єктності Європейського Союзу змоменту його створення в 1992 році привертаєувагу дослідників як у самому ЄС, так і в усьомусвіті. Обговорення правосуб'єктності ЄС виникло,по-перше, у зв’язку з відсутністю відповіднихположень в Маастрихтському договорі та, подруге,з формуванням правової системи suigeneris у його межах. Унікальність ЄвропейськогоСоюзу та його правової системи спонукаютьучених до наукового аналізу його правосуб’єктностів тому числі й міжнародної.Багато вчених не ставили під сумнів наявністьу ЄС фактичної міжнародної правосуб’єктності.Така правосуб’єктність безспірна, оскількиґрунтується на потребах держав-членів у досягненніспільних цілей при створенні організації.Рішення про створення державами ЄвропейськогоСоюзу передбачало можливість ЄС ефективнодіяти для досягнення визначених цілей, що булоб неможливим без наявності правосуб’єктності.Ступінь наукової розробки проблеми.Серед дослідників, які вивчали проблеми міжнародноїправосуб’єктності, правосуб’єктності міжнароднихорганізацій та ЄС, варто назватиД.Найман, Р.Портмана, A.Джонса, С. Ендора, Д.Клаберса, Н.Вайла, Р. Фрайд, Д.Вервея, Ф. Сейєрстеда,С.Кашкіна, М.Ентіна, Б.Топорніна,С.Малініна, М.Микієвича, І.Білоруса, Ю.Хоббіта багатьох інших.З набуттям чинності Лісабонської угоди в Договоріпро Європейський Союз закріплено, що ЄСзамінює Європейське Співтовариство і стає його правонаступником(ст.1), суб’єктом права (ст.47).Зміни, які відбулись у статусі ЄвропейськогоСоюзу, означають продовження науковоїдискусії, втім, навряд чи її завершення. Самобутністьсучасного Європейського Союзу засвідчуєнеадекватність сучасного міжнародного права вповній мірі відобразити особливості правосуб’єктностіЄС і спонукають до теоретичнихпошуків у цій сфері.Мета дослідження. Саме дослідженнюміжнародної правосуб’єктності ЄвропейськогоСоюзу після набуття чинності Лісабонської угодиприсвячена дана стаття. У статті не аналізуютьсяпідходи, поширені у спеціальній літературі до правовоїприроди ЄС. Європейський Союз розглядаєтьсяособливою міжнародною організацією наднаціональногохарактеру, яка виникла в результатіінтеграційних процесів у Європі.Виклад основного матеріалу. На відмінувід дослідників, які порівнювали ЄС з неідентифікованимоб’єктом, що рухається на великійшвидкості, вважаємо, що об’єктивний факт існуванняЄС, його договірна практика та зовнішнізносини підтверджували наявність міжнародноїправосуб’єктності. Формальна відсутність положеньпро правосуб’єктність ЄС в установчих договорахніколи не зупиняло держави – нечлениЄС, зокрема, від укладання договорів з ЄС. Правосуб’єктністьреалізовувала здійснення всіх повноважень,необхідних для досягнення визначенихцілей ЄС. Саме таку позицію щодо правосуб’єктностівисловив у 1949 р. Міжнародний суд.Організація не зможе відповідати намірам своїхзасновників, якщо не буде володіти міжнародноюправосуб’єктністю [1]. Такий функціональний підхіддо правосуб’єктності продемонстрував ЄвропейськийСоюз, який, за влучним висловомС.Ю.Кашкіна, є найамбітнішою з погляду цілей танайефективнішою з погляду досягнених результатівінтеграційною організацією [2, с.15].Порівняно з іншими міжнародними організаціями,Європейський Союз унікальний з оглядуна здатність створювати ефективні правовінорми для забезпечення досягнення визначенихцілей та ще ефективніші механізми забезпеченняїх виконання, причому не тільки державамичленами,а й іншими суб’єктами [3].Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 53

О.А. НазаренкоОтже, з моменту створення ЄС об’єктивно мавправосуб’єктність, необхідну для досягнення визначенихустановчими договорами цілей. З набуттямчинності Лісабонською угодою правосуб’єк-тністьЄС набула нормативного закріплення.Під міжнародною правосуб’єктністю сучасногоЄС належить розуміти юридичну властивість,яку ЄС має на основі установчого договору– Договору про Європейський Союз, а такожДоговору про функціонування ЄС. Оформленняміжнародної правосуб’єктності de jureобумовлено поглибленням інтеграційних процесіву Європі і висловленою згодою держав-членівЄС. ЄС має власну, відмітну від держав-членів«волю», яка дозволяє ЄС, відповідно до визначенихв установчих договорах цілей, самостійнодіяти на міжнародній арені, реалізовуючи власніправа й обов’язки, створювати правові норми тазабезпечувати їх виконання.Проаналізуємо загальні положення Договорупро Європейський Союз (далі -ДЄС) і Договорупро функціонування ЄС, які розкриваютьриси міжнародної правосуб’єктності ЄвропейськогоСоюзу.Європейський Союз наділений державамичленамиправо- та дієздатністю в обсязі, необхідномудля досягнення спільних цілей (ст. 1 ДЄС),які Союз досягає належними засобами, відповіднодо наданих Договором повноважень (ст.5 ДЄС).Повноваження, ненадані державами Союзу, залишаютьсяза державами-членами. Держави-членисприяють виконанню завдань Союзу й утримуютьсявід будь-яких дій, що можуть загрожувати досягненнюцілей Союзу (ст. 4 ДЄС).Подібно до більшості міжнародних організацій,ЄС ґрунтується на принципі “наданих повноважень”.Разом з цим Cоюз діє на основі конкретнихповноважень, які необов’язково випливаютьз конкретних положень договорів, але такожможуть «матися на увазі» («домислюваніповноваження»). Підтвердженням наявності«домислюваних повноважень» ЄС є як судовапрактика[4], так і ст.352 ДФЄС, в якій зазначено,що “якщо дія Союзу виявиться необхідною в рамкахполітик, визначених Договорами, для досягненняоднієї з цілей, установлених Договорами,а Договори не визначають необхідних повноважень,Рада… ухвалює належні заходи.ЄС отримав у кожній державі-члені Союзнайширшу право-та дієздатність, надану юридичнимособам згідно з законодавством державчленів.Союз, зокрема, може набувати у власністьрухоме та нерухоме майно та розпоряджатисяним, а також може бути стороною в судовомупровадженні (ст.335 ДФЄС).ЄС виступає єдиним суб’єктом компетенції,наданої державами-членами, яку він реалізуєчерез систему інститутів та органів. Стаття 13Договору про ЄС визначає інституційну системуЄвропейського Союзу, до якої введені ЄвропейськийПарламент, Європейська Рада, Рада, ЄвропейськаКомісія, Суд ЄС, Європейський ЦентральнийБанк, Суд Аудиторів. Функції та повноваженняінституцій ЄС розкрито в ДФЄС.Для виконання наданих повноважень інституціїЄС ухвалюють правові акти (ст.288-289ДФЄС) у межах звичайної та спеціальної законодавчоїпроцедури. Правові акти інституцій ЄСсуттєво відрізняються від актів, які приймаютьсяіншими міжнародними організаціями, оскількиобов’язкові не тільки для держав-членів, але йдля фізичних та юридичних осіб, мають прямудію в державах-членах, і верховенство над національнимправом держав-членів. Саме тому важкоїх порівнювати з внутрішнім правом міжнароднихорганізацій.Договірна правосуб’єктність – чи не головнийкритерій міжнародної правосуб’єктності,яка характеризує здатність створювати нормиміжнародного права. Сьогодні ЄС de jure наділенийдоговірною правосуб’єктністю , яка сприяєдосягненню цілей Союзу.Європейський Союз широко використовувавфактичну правосуб’єктність насамперед у сферіукладення міжнародних договорів. ЄС укладав різнівиди договорів: угоди про участь третьою стороноюу військовій операції ЄС, про статус військЄС, про обмін інформацією та багато інших. Порядз класичними договорами, ЄС укладав угоди в форміобміну листами, декларацій тощо.Європейський Союз може укладати угоди зоднією або кількома державами або міжнароднимиорганізаціями (ст. 37 ДЄС, ст. 216 ДФЄС),які є обов’язковими для установ Союзу та держав-членів.За ст. 216 ДФЄС Союз може укладатиугоди: 1) якщо це передбачено Договорами; 2)якщо укладання угоди є необхідним для досягненняв рамках політик Союзу однієї з цілей, зазначениху Договорах; 3) якщо це передбаченоюридично обов’язковим актом Союзу; 4) якщоце може вплинути на спільні правила або змінитиїхню сферу застосування. У третьому та четвертомувипадках компетенція ЄС укладати міжнароднідоговори має винятковий характер,відповідно, держави-члени не можуть від свогоімені укладати угоди такого змісту.Угоди між Союзом і третіми країнами або міжнароднимиорганізаціями укладаються за встанов-54 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзуленою процедурою, визначеною в ст.218 ДФЄС.Ще у травні 2004 року при підписанніПротоколу №14 до Європейської конвенції прозахист прав людини і основних свобод у ст. 17передбачені зміни до Конвенції в частині можливостіприєднання до Конвенції ЄвропейськогоСоюзу (ст.59). Відповідно, у ст.6 ДЄС з’явилосяположення про приєднання Союзу до Конвенції.Мета приєднання – посилення захисту прав людинив Союзі, правова система якого перебуватимепід незалежним зовнішнім контролем ЄвропейськогоСуду з права людини [5]. Після приєднаннядо Конвенції Союз матиме суддю в ЄвропейськомуСуді з прав людини.Наміри ЄС приєднатися до Європейськоїконвенції про захист прав людини і основнихсвобод висуває на порядок денний ряд правовихпитань. Рада вже уповноважила Комісію вестипереговори про приєднання до Конвенції. Післязавершення процесу розробки угоди про приєднанняостання має бути укладена Комітетом міністрівРади Європи і, одноголосно, Радою ЄС.Ст. 218 ДФЄС визначає, що рішення про укладеннятакої угоди набуде чинності після йогозатвердження державами членами відповідно доїх конституційних процедур. Європейський парламенттакож має надати свою згоду. Після укладенняУгоди вона має бути ратифікована всіма 47Сторонами Конвенції у відповідності з їх конституційнимипроцедурами, в тому числі й тими державами,які є членами ЄС. У такий складний спосіббудуть дотримані формальні вимоги приєднання.Не виключено, що процес приєднання до Конвенціїможе затягнутися.Поряд з цим виникає питання, чи достатньоположення ДЄС про приєднання Союзу доКонвенції для того, щоб власне Союз узяв на себезобов’язання як за актом приєднання, так ізобов’язання на основі Конвенції. У протилежномувипадку Європейська конвенція може бутикваліфікована для ЄС як змішана угода.Змішаними є міжнародні угоди, в яких одночасноберуть участь і ЄС, і держави-члени.Потреба в них виникає, якщо окремо ні ЄС, нідержави-члени не мають повноважень, які потрібнідля їх узгодження і дотримання. Їх предмет –відносини, регламентація яких виходить за рамкиповноважень, як наданих ЄС, так і тих, що залишилисяу держав-членів ЄС. Типовими змішанимиугодами, зокрема, вважаються угоди про асоціацію,стабілізацію, партнерство і співробітництво.Саме таку змішану угоду про асоціацію плануєпідписати з Європейським Союзом Україна.Змішані угоди потребують ратифікації вусіх державах-членах ЄС.У межах реформованого Лісабонськоюугодою Європейського Союзу питання міжнародноївідповідальності набувають нового звучанняз огляду на сформульовану деліктоздатність.Стаття 340 ДФЄС установлює договірнувідповідальність Союзу. У разі позадоговірноївідповідальності Союз, згідно із загальнимипринципами, що є спільними для законодавствдержав-членів, відшкодовує всі збитки, завданійого установами або службовцями під час виконанняїхніх обов’язків.Становленню інституту відповідальностіЄС сприяла практика Суду ЄС, який визначив,що «Суди ЄС мають виключну юрисдикцію длярозгляду та прийняття рішень у справах про відшкодуванняшкоди, завданої Співтовариством»[6]. Суд неодноразово відзначав, що питання відповідальностіЄС лежить насамперед у площинівизначення компетенції ЄС [7].У межах ЄС відносини відповідальності зазобов’язаннями, зокрема в рамках СОТ, реалізуютьсяу такий спосіб: Комісія уповноваженаоскаржувати дії держав-членів, які суперечатьактам ЄС, що спрямовані на реалізацію зобов’язаньна підставі участі ЄС у СОТ. Причомуза державами можливість оскаржувати акти ЄСна підставі невідповідності зобов’язаннями СОТне закріплено.У рамках СОТ держави часто подають позовине проти ЄС у цілому, як інтеграційногооб’єднання, відповідального за своїх державчленів,а й проти самих держав-членів [8]. Томудоцільна розробка механізмів відповідальностісаме ЄС у цілому за неналежне виконання міжнароднихзобов’язань.По-новому буде звучати питання відповідальностіЄС у разі приєднання до Європейської конвенціїпро захист прав людини й основних свобод.За загальним для міжнародних організаційправилом, ЄС користується на територіях держав-членівпривілеями та імунітетами, необхіднимидля виконання його завдань (ст. 343ДФЄС). У протоколі «Про привілеї та імунітетиЄС», зокрема закріплено, що приміщення і будинкиСоюзу недоторканні. Вони не підлягаютьобшуку, реквізиції, конфіскації або експропріації.Власність і активи Союзу не підлягають жоднимадміністративним або судовим обмежувальнимзаходам без дозволу Суду (ст.1). АрхівиСоюзу недоторканні (cт. 2). Союз, його активи,доходи та інше майно звільняються від усіх прямихподатків. Союз також звільняється від усіхмит, обмежень і заборон на імпорт і експорт йогоНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 55

О.А. Назаренкопублікацій (ст.3). Установи Союзу користуютьсяна території держав-членів таким режимом щодосвоїх офіційних засобів зв’язку та передачі усіхсвоїх документів, який ці держави надають дипломатичниммісіям. Офіційна кореспонденція таінші офіційні повідомлення установ Союзу непіддаються цензурі (ст.5). Дипломатичні привілеїта імунітети надаються місіям третіх країн, акредитованимпри Союзі на території держав-членівЄС(ст.16).Важливою новацією Лісабонського договорустало реформування спільної зовнішньої та безпековоїполітики (СЗППБ), яка перестала бути “опорою”Союзу. Втім, до спільної зовнішньої політикибудуть застосовуватись спеціальні правила та процедури(ст. 24 ДЄС), зокрема: Європейська і Радареалізують СЗППБ, діючи одностайно; прийняттязаконодавчих актів в її межах виключається; СудЄС не має юрисдикції у сфері СЗППБ.Договір запроваджує посаду Верховногопредставника ЄС із закордонних справ і політикибезпеки, який здійснює СЗППБ (ст.24 ДЄС). ДопомагатиВерховному представнику уповноваженаЄвропейська служба з питань зовнішньоїдіяльності (ст.27 ДЄС), яка мала розпочати роботунаприкінці 2010р. Верховний представникпредставляє Союз у питаннях, пов’язаних зіСЗППБ, проводить політичний діалог з третімисторонами від імені Союзу та висловлює позиціюСоюзу в міжнародних організаціях і на міжнароднихконференціях (ст.27 ДЄС). Союз у третіхкраїнах і міжнародних організаціях представляютьМісії Союзу (ст.221 ДФЄС). Місії Союзузнаходяться під керівництвом Верховного представникаСоюзу.Держави-глави Ради вже не є офіційнимипредставниками ЄС у зовнішніх зносинах. Разомз цим зовнішнє представництво Союзу з питаньСЗППБ без шкоди повноваженням Верховногопредставника здійснює постійний Президент ЄвропейськоїРади (ст.15 ДЄС). За ст.17 ДЄС, Комісіятакож забезпечує представництво ЄС у зовнішніхзносинах, за винятком обумовлених вустановчих договорах випадків.Невід’ємною складовою СЗППБ є безпековай оборонна політика ЄС, яка ґрунтується нацивільних та військових засобах (ст.42 ДЄС).Союз може направляти місії за межі ЄС з метоюпідтримання миру, запобігання конфліктам, зміцненнябезпеки (ст.42ДЄС). У Договорі про функціонуванняЄС йдеться про операції у сфері гуманітарноїдопомоги (ст.214), які проводятьсязгідно з принципами міжнародного права, принципаминеупередженості, нейтральності та недискримінації.ЄС компетентний укладати з третімидержавами і міжнародними організаціямибудь-які угоди для реалізації операцій у сферігуманітарної допомоги.Союз широко використовував практикуукладення угод і направлення місій і до Лісабонськоїугоди. Зокрема, загальновідомі місії ЄС уМакедонії (2003), Боснії та Герцеговині (2004),Конго (2006) та ін. Найпотужнішою місією ЄС буламісія в Косово, розгорнута в грудні 2008р. Найвідомішоювійськово-морською операцією ЄС заучастю ВМС держав-членів ЄС є операція «Атланта»,спрямована на боротьбу з піратством.Варто відзначити також, що в межах спільноїбезпекової й оборонної політики впершезакріплено принцип колективної самооборонидержав-членів ЄС. Зокрема, ст. 42 ДФЄС міститьположення про обов’язок держав-членів ЄС уразі агресії проти держави-члена всіма можливимизасобами підтримувати її згідно зі ст. 51Статуту ООН (ст.42 ДЄС).Висновки. Аналіз положень Установчихдоговорів ЄС у редакції Лісабонської угоди засвідчує,що правовий статус Європейського Союзуотримав формальне визначення шляхом закріпленняйого правосуб’єктності, в тому числі йміжнародної, яку, на наш погляд, ЄвропейськийСоюз об’єктивно мав і використовував до відповіднихзмін установчих договорів. Підтвердженнямправосуб’єктності, зокрема, можна вважатизначну договірну практику, участь у міжнароднихорганізаціях тощо.Європейський Союз як суб’єкт права компетентнийукладати угоди, мати відповідні правай обов’язки, нести відповідальність за зобов’язаннями.Європейський Союз є особливим суб’єктомміжнародного права - міжнародною організацієюінтеграційного типу, наділеною державами-членамивідповідною компетенцією і повноваженнями.«Господарями» договорів, на основі якихфункціонує Європейський Союз, залишаються 27держав-членів організації. Уряд будь-якої держави-члена,Європейський Парламент або Комісіяможуть подати до Ради пропозиції про внесеннязмін до Договорів. Ці пропозиції можуть interalia передбачати розширення або звуження повноважень,покладених на Союз Договорами.Європейський Союз є міжнародною організацієюзакритого типу, оскільки членство вньому за умов формальної відповідності критеріямчленства можливе за згодою всіх державчленів.Разом з цим у разі наявності явного ризи-56 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзуку порушення державою-членом цінностей, наяких засновано Союз, права такої держави можутьбути призупинені. Будь-яка держава-членможе вийти з Союзу.Нормативне закріплення правосуб’єктностіЄС не змінило його статус особливого об’єднання,яке й далі важко характеризувати традиційнимикатегоріями міжнародного права. Громадянство,бюджет, що формується за рахуноквласних джерел, інституційна система, порядокприйняття рішень і, врешті-решт, правова системаsui generis у межах ЄС відрізняють ЄвропейськийСоюз від інших міжнародних організаційсучасного світу, що й спонукає науковців до постійнихдосліджень його феномену.Список літератури1. ICJ Advisory Opinion on Reparation forInjuries Suffered in the Service of the UnitedNations [1949] ICJ Reports 174. P. 179.2. Европейский Союз: Основополагающиеакти в редакции Лиссабонского договора скомментариями. М: ИНФРА-М, 2010 – с.153. Ідеться, зокрема, про такі потужнікомпанії, як Microsoft, яка мала не тільки сплатитиастрономічні штрафи за порушення законодавстваЄС, а й змінити свою антиконкурентнуповедінку.4. Див. Case С-376/98 Німеччина проти ЄПта Ради (справа про рекламу тютюнових виробів).5. Евопейская комисия и Cовет Европыначинают переговоры о присоединении ЕС кКонвенции о правах человека //Електронний ресурс:http://www.coe.int/t/dc/files6. Див. Case C-275/00.7. Див. Сase 12/86 Demirel, C -239/03Etang de Berre та C -431/04 Merck Genericos.8. Див. Dispute DS316//http://www.wto.org/english/tratop_e/dispu_t/cases_e/ ds316_e.htmСтаття надійшла до редколегії 24 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.O.A. NazarenkoInternational Legal Personality of European UnionSummaryThe article is devoted а problems of legal status and International Legal Personality of EuropeanUnion after Lisbon Treaty. European Union is regarded as an international organization sui generis.Keywords: European Union, legal personality, international legal personality, internationalorganization.Е.А. НазаренкоМеждународная правосубъектность Европейского СоюзаАннотацияАнализируются проблемы правового статуса и международной правосубъектности ЕвропейскогоСоюза. После вступления в силу Лиссабонского договора Европейский Союз рассматривается какмеждународная организация особого рода.Ключевые слова: Европейский Союз, правосубъектность, международная правосубъектность,международная организация.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 57

УДК 341.9© 2011 р. Н.В. ГринюкЛьвівський національний університет імені Івана Франка, ЛьвівПОНЯТТЯ СУВЕРЕНІТЕТУ У СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІДосліджуються поняття та зміст суверенітету, особливості зміни поняття суверенітету в контексті обговоренняпроблем глобалізації і нового суспільного ладу.Постановка проблеми. У кінці XX і початкуXXI ст. в сфері суверенітету з'явилися новіаспекти, особливо в контексті обговорення проблемглобалізації і нового суспільного ладу. Всеактивніше стала обговорюватися тема зміни, "розмивання","зникнення" суверенітету. Останнімчасом все більше йдеться про посилення взаємнихзв'язків і взаємозалежності між державами,що веде, з одного боку, до посилення ролі наднаціональнихорганів, яким держави частково делегуютьсвої суверенні права (приклад - Європейськийсоюз), з іншої - до визнання низки проблем(наприклад, права людини), що виходять за рамкивиняткового ведення окремих держав і підлягаютьміжнародному регулюванню (принцип"порушення прав людини не є внутрішньоюсправою"). У юридичній науці до певної міриусвідомлюється, що потрібні "комплексне переосмисленняі переоцінка поняття "суверенітет"як у зв'язку з виникненням світової політичної спільноти,так і у зв'язку з уточненням меж приватнихсуверенітетів, принципів їх поєднання один з однимі побудови їх ієрархії" [1, с. 202]. Глобалізаціяв цілому сприяє зміні і скороченню сувереннихповноважень держав, і при цьому процес є двостороннім:з одного боку, посилюються чинники, щооб'єктивно зменшують суверенітет країн, а з іншого- більшість держав добровільно і свідомо йде найого обмеження [2, с. 22].Сутність наукової розробки проблеми.Серед вітчизняних теоретиків міжнародногоправа, які зробили значний внесок у розвитоквчення про суверенітет, слід відзначити такихнауковців як Є.А. Шибаєва, В.С. Шевцов, Г.І.Тункін, В.А. Василенко, А.І. Дмитрієв та ін. Ці таінші вчені вивели визнані в міжнародно-правовійдумці тлумачення поняття суверенітету, які всвою чергу, є результатом розвитку вчення просуверенітет, основою якого є праця Жана Бодена«Шість книг про республіку» [3 , с. 39].Метою даної статті є вивчення концепціїсуверенітету в межах сучасного міжнародногоправа, а також тих проблем, з якими стикаютьсядержави і міжнародне співтовариство при визначеннімеж державного суверенітету в межах процесуглобалізації. Процес європейської інтеграції,що почався після Другої світової війни, створивновий правопорядок, який є неможливим без переосмисленнякласичного поняття суверенітету.Виклад основного матеріалу. Розробкатеорії державного суверенітету є найвагомішимвнеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки.Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійнуй неподільну владу [4, с.184]. Абсолютність суверенітетубуде тоді, коли суверенна влада незнатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.Постійність суверенітету буде тоді, коли сувереннавлада існуватиме незмінно, тривалий час.Неподільність суверенної влади проявляється втому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив,не може бути ніяких органів, які стояли б над абопоряд з нею. Ж. Боден виокремлює п'ять основнихознак суверенітету: видання законів, обов'язковихдля всіх; вирішення питань війни і миру; призначенняпосадових осіб; дія як суду в останній інстанції;помилування [5, с. 243].Боден розробляє концептуальну структурудержави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеїсуверенітету світської влади над усіма іншимивладами. Поява цієї теорії пов'язана з цілкомконкретними історичними обставинами - боротьбоюкоролів проти зазіхань великих феодалівна самостійність у межах однієї держави (феодалидіяли за принципом «кожен барон суверен усвоїй баронії») та спроб Папи Римського стати«над королями» і управляти ними. Саме тоді ісклалося вчення про суверенітет як суверенітетвнутрішній і зовнішній [6, с.26].Н. Макиавеллі як і Ж. Боден пов'язувавдержаву з монархом — носієм (суб'єктом) суверенітету,який ототожнювався з самою державою.Розмежовувавши ці поняття, Г. Гроцій ввівв політико-правову науку категорії «загальнийсуб'єкт» суверенітету (держава) і «власний суб'єкт»,під яким розуміється безпосередній носійсуверенітету. Дії верховної влади, підкреслювавГ. Гроцій, не підпорядковані жодній іншій владі«і не можуть бути скасовані чужою владою за їїрозсудом». Мислитель вважав, що «загальнимносієм» верховної влади є держава, а «носіємвлади у власному сенсі» — «або одна особа, або58 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття суверенітету у сучасному міжнародному правіж декілька осіб, згідно із законами або звичаямитого чи іншого народу» [7 , с. 246].Так, Г. Еллінек писав, що суверенна державнавлада означає владу, що «не знає над собоюжодної вищої влади; вона є в той же час незалежноюі верховною владою. Перша ознакавиявляється переважно зовні, в стосунках суверенноїдержави з іншими державами, друга — увнутрішніх стосунках» [8, с.363].Отже, класичне поняття суверенітету, впершерозкрите Ж.Боденом, визначає суверенітетяк постійну і абсолютну, найвищу і невідчужуванувладу в державі, яка здійснюється як в серединікраїни, так і за її межами.Класичне розуміння суверенітету сталооб’єктом активної критики з боку представниківтеорій «обмеженого», або «розмитого» суверенітету.Адже за минулі століття багато що змінилосяв світі, проте зміни наразі не вплинули насутність і значення суверенітету в практиці конституційно-правовогобудівництва. При цьому суверенітетдержави в умовах поступової глобалізаціїстрімко набув нових контурів та змістовних характеристик.Для вирішення багатьох глобальних проблемдержавам доводиться об’єдну-ватися, створюватисоюзи, співтовариства, регіональні структуриколективної безпеки тощо. Спостерігаючитакі явища, чимало вчених стали піддавати критиці,в кращому разі перегляду, значення суверенітетув сучасному світі. Відтак юридична наука переживаєметодологічну кризу в розумінні сучасноїприроди державного суверенітету.Передусім критика стосується концепції«абсолютного» суверенітету», відповідно до якоїсуверенітет держави базується на принципах загальногоміжнародного права [9, с. 232]. Так, Г.І.Тункін твердить, що «абсолютного суверенітетуне може бути взагалі, а сам суверенітет не означаєнеобмежену свободу дій» [10, с.47]. На думкуВ. А. Василенка, «у своєму прояві суверенітетіснує лише як відносна категорія, яка обмеженавнутрішнім та міжнародним правом» [11, с.23].Цілком категорично, на нашу думку, в деякійлітературі зазначається, що «ми є свідками настаннядоби обмеженого суверенітету, неповногосуверенітету, нерівного суверенітету» [12, с.88].Класичні погляди на поняття та зміст державногосуверенітету зустрічаються в багатьохвітчизняних й зарубіжних працях і нині. Кризакласичного розуміння категорії суверенітетубезпосередньо пов’язана із процесом самозбереженнясуверенних держав і розвитком міждержавнихвідносин, які вимагали нових форм взаємодіїта міждержавного співробітництва як додатковогоінструменту забезпечення конституційноголаду держав, внутрішньодержавного розвиткуй національної безпеки.Чимало дослідників вважають, що в умовахсучасного взаємозалежного світу, інтеграції, глобалізаціїбула визнана допустимість самообмеженнядержавного суверенітету на засадах взаємностіпри вступі до міждержавних союзів істворенні наднаціональних органів [13, с. 180].Аналіз досліджень різних шкіл і течій —французької школи (Карре де Мальбер, М. Оріу),німецької школи (П. Лабанд, Р. Еллінек, Р. Прейс),англійської школи (В. Блекстон, Дж. Остін) — дозволяєсформулювати думку про те, що принципсуверенітету розвивався під впливом соціальнополітичнихумов, які постійно змінюються.Так, історично він виник у зв'язку з розвиткомабсолютизму, далі, трансформуючись в народнийсуверенітет, він обгрунтовував розвитоккапіталістичного типу держави. Становленнямонополістичного капіталу, утворення державімперського типу, зародження загального економічногопорядку стимулювали ідеї розмитого,обмеженого суверенітету і відмови від нього. Іззатвердженням Вестфальської системи міжнароднихвідносин принцип суверенності державотримав загальноєвропейське визнання.Необхідно відзначити, що ідеї запереченнясуверенітету постійно звучать в політико-правовійполеміці. Фішер-Уїльяме, звертаючись допроблеми суверенітету з точки зору міжнародногоправа, стверджував, що: «суверенітет як юридичнийпринцип не має жодного позитивногозначення для міжнародного права. Це обмежуючийчинник» [14, с. 52].Водночас багато авторів вважають, що всучасних умовах суверенітет здійснюється в певнихмежах. Не можна не погодитися з Е.Л. Кузьміним,який зазначає, що можна говорити прохарактер обмеження суверенітету, про його природу,але сам факт залишається фактом – ми доситьчасто зустрічаємося з обмеженням суверенітетутією чи іншою мірою [15, с. 51]. Адже більшістьдержав світу, формально маючи суверенітет,не володіють ним у повному обсязі, оскількина них поширюється політична, економічна, аіноді й військова воля або навіть експансія з бокубільш розвинених держав. У цьому аспекті державнийсуверенітет є фактичним аспектом явища,а не визначає його формально-юридичнийабо доктринальний зміст.Зарубіжні наукові школи другої половиниXX століття також приділяли увагу поняттю суверенітету.Так, наприклад, в США багаточисе-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 59

Н.В. Гринюкльні роботи на дану тематику прийшли до єдиногорозуміння даної категорії, яка в даний час вираженав американському соціологічному словникуі в широко відомому словнику Вебстера. Упершому випадку державний суверенітет трактуєтьсяяк «монополія держави» на використаннядержавної влади в межах своєї юрисдикції. Условнику Вебстера «суверенітет», а точніше «суверен»,визначається як «той, хто має вищу владу;верховний правитель; особа, що володіє вищоювладою в державі; король, імператор, «монарх»;і як «група осіб або держава, що володієсуверенною владою» [16, с. 1736].Цікаву думку висловлює і Олексій ОлександровичМойсеєв у своїй роботі «Співвідношеннясуверенітету і наддержавності в сучасномуміжнародному праві (у контексті глобалізації)».Вчений визначає державний суверенітет як невідчужувануюридичну ознаку незалежної держави,яка символізує його політико-правову самостійність,вищу відповідальність і цінність якпервинного суб'єкта міжнародного права. Співвідношеннясуверенітету і наддержавності необхіднедля виняткового верховенства державноївлади і передбачає непокору владі іншої держави,що виникає або зникає через добровільнузміну статусу незалежної держави як цілісногосоціального організму й обумовлене правовоюрівністю незалежних держав і є основою сучасногоміжнародного права [17 , с. 68].А ось у доповіді канадської Міжнародноїкомісії з питань втручання і державного суверенітету(ICISS) стверджується, що покладений воснову стабільного і мирного світового порядкусуверенітет держав є, в першу чергу, обов'язок їхурядів нести відповідальність за гідність і основніправа і свободи людини, як і за збереженнясуспільного надбання міжнародного співтовариства.Заборона, що міститься в Статуті ООН, навтручання, повинна служити не лише міжнародномусвіту і безпеці, але і зміцненню права кожногодержавно-організованого, політичного суб'єктавирішувати свою долю в умовах свободи і незалежності.Зовнішний, направлений зовні, в ціляхсамооборони, суверенітет держави охороняє внутрішнійсуверенітет народу, направлений на самовизначення.Пов'язані з ним владні повноваженняпо запобіганню втручання визнаються міжнародно-правовимспівтовариством не самі по собі, а якнеобхідна умова міжнародного світу і безпеки. Зцього визнання витікають взаємні обов'язки міжокремими державами і їх співтовариствами.Суверенітет означає, на нашу думку, основоположнувідповідальність кожної окремоїдержави за забезпечення мінімальних правовихстандартів як усередині, так і поза країною.У міжнародних відносинах все частіше посилаютьсяна внутрішні справи держави. Міжнароднийхарактер гарантій прав людини означаєвідповідальність співтовариства держав за мінімальнийцивілізаційний стандарт в державах.Через це внутрішні справи країн стають міжнароднимиі глобальними в тій мірі, в якій вони незабезпечують мінімальних умов державності,визначених правами людини. Існують зрозуміліпобоювання, що державам, які не забезпечуютьмінімальних стандартів, буде відмовлено у визнаннісуверенітету. Це позбавить їх прав, що можевиявитися більшою загрозою для міжнародної безпеки,чим збереження ними статусу члена міжнародногоправового співтовариства. З цієї причини івідповідно до чинного міжнародного права, заборонана вторгнення, тобто зовнішний суверенітетокремої держави втрачає силу, якщо його правителіне можуть запобігти злочину проти прав людини(геноцид або обширні етнічні чистки). І тоді є логічним,що ICISS схвалює в цих випадках так званугуманітарну інтервенцію, вважаючи право на втручанняпроявом відповідальності співтовариствадержав за захист людей.Якщо суверенітет окремої держави більшене наданий державі, а може бути досягнутий задопомогою співтовариства держав, то державипотрапляють під свого роду опіку міжнародногоабо світового співтовариства, перед яким вонизобов'язані звітувати, але від якого вони, у своючергу, можуть зажадати підтримки.Висновки. Суверенна держава залишаєтьсясуверенною лише до тих пір, поки інші сувереннідержави дозволяють їй бути такою. Ця система немає якоїсь постійної логіки, кодексу або інституційноїпідстави, її єдина умова - це прагнення всіхдержав зберегти свій суверенітет, і, якщо не можливо,зробити його більш гарантованим. Не дивлячисьна традиційність, простоту і повсякденністьданої тематики, вона має важливе теоретичне іпрактичне значення. Чимало питань, що стосуютьсясуверенітету, залишаються протягом багатьохстоліть, аж до теперішнього часу, спірнимиі невирішеними, а тому викликають численнідискусії. Фактично це стосується всіх сторін суверенітету,але найбільше - його поняття і змісту.Список літератури1. Политология: Энциклопедический словарь/ Под общ. ред. Ю. И. Аверьянова. — М.,:Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. — 367 с.60 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття суверенітету у сучасному міжнародному праві2. Гринин Л. Е. Глобализация и национальныйсуверенитет. История и современность. №1-2005. - С. 6-31.3. Черниловский З.М. История государстваи права зарубежных стран. М., 1995 г., С. 211.;Агабеков Г.Б. Жан Боден – основоположникконцепции государственного суверенитета. М.1990 г. – 245 с.4. Українська радянська енциклопедія / Заред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К., 1974-1985.- 434 с.5. Політологія (теорія та історія політичноїнауки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.- 576 c.6. Ж.Мере Принцип суверенітету. Історіята основи новітньої влади. / переклаЛ.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 – С. 267. Гроций Г. О праве войны и мира // Историяполитических и правовых учений: Хрестоматия/ Сост. В. Ячевский. Воронеж, 2000. - 345 с.8. Еллинек Г. Общее учение о государстве.- СПб., 1908. - С. 363.9. Богуславский М. М. Иммунитет государства:советская доктрина/ М. М. Богуславский// Советский ежегодник международного права. –М. : Наука, 1981. – С. 228–243.10. Тункин Г. И. Право и сила в международнойсистеме / Г. И. Тункин. – М. : Междунар.отношения, 1983. – 199 с.11. Василенко В.А. Международно-правовыесанкции / В. А. Василенко. – К. : Вища шк.,1982. – 230 с.12. Эбзеев Б. С. Глобализация и государственноеединство России / Б. С. Эбзеев,Р. А. Айбазов,С. Л. Краснорядцев ; отв. ред.Б. С. Эбзеев.– М. : Формула прав, 2006. – 305 с.13. Правовая система России в условияхглобализации : материалы науч. конф., посвящ.80-летию ИГП РАН / отв. ред. Е. А. Лукашева, Н.В. Колотова. – М. : Ин. государства и права РАН,2006. – 220 с.14. Левин И.Д. Суверенитет. СПб.: Изд-во«Юридический центр Пресс», 2003. - С. 52.15. Кузьмин Э. Л. Мировое государство:иллюзии или реальность? / Э. Л. Кузьмин. – М.,1969. – 200 с.16. Webster's New Universal UnabridgedDictionary. New York, 1993. - P. 173617. А.А. Моисеев. Суверенитет государствав международном праве. М., 2009 г.,- 420 с.Стаття надійшла до редколегії 31 січня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.N.V. HryniukA CONCEPT OF SOVEREIGNTY IN MODERN INTERNATIONAL LAWSummarySovereignty, though its meanings have varied across history, also has a core meaning, supremeauthority within a territory. It is a modern notion of political authority. Historical variants can be understoodalong three dimensions — the holder of sovereignty, the absoluteness of sovereignty, and the internal andexternal dimensions of sovereignty. The state is the political institution in which sovereignty is embodied.An assemblage of states forms a sovereign states system.Н.В. ГринюкПОНЯТИЕ СУВЕРЕНИТЕТА В СОВРЕМЕННОМ МЕЖДУНАРОДНОМ ПРАВЕАннотацияНа международном уровне суверенитет не может быть абсолютным. Международное правопредставляет собой систему обязательств, посредством которого государства соглашаются на ограничениесвободы своих действий, тем самым, признавая возможность его влияния на внутреннююполитическую автономию. В то же время необходимо признать что, если юридические критерии суверенитетаотносительно определены, то политические – обладают меньшей ясностью. В реальности,концепция суверенитета определяет юридическое равенство и политическую независимость государств,остающимися довольно таки формальностью, тем более что соблюдение норм международногоправа является делом добровольным, а также, что нарушение данных положений не всегда санкционируютсямеждународным сообществом.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 61

УДК 341.9© 2011 р. О.В. РуденкоЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціАЛЬПІЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ - ЗРАЗОК ЕКОСИСТЕМНОЇ ПАРАДИГМИПРИРОДООХОРОННОГО ЗАКОНОДАВСТВААвтор розглядає нову парадигму в міжнародному екологічному праві, яка полягає в переході від захистуокремих об’єктів до захисту екосистем. На прикладі Альпійської конвенції 1995 р. розглядаються можливі механізмиреалізації цього підходу.Ключові слова: міжнародне екологічне право, захист довкілля, екосистемний підхід, Альпійська конвенція,гірський регіон.Якщо ми хочемо, щоб наше суспільство перейшло до цілісноговирішення проблем, які виникають на рівні біомів та біосфери,то повинні перш за все вивчати екосистемний рівень організації.Ю.Одум [15, с.24]Постановка проблеми. З конференції ООН1992 року розпочався новий етап розвитку природоохоронногозаконодавства в світі [1]. Адже націй конференції була прийнята конвенція, яка фактичнозапочаткувала нову парадигму охорони довкілля– від захисту окремих об’єктів (видів) дозахисту всієї екосистемної біорізноманітності.З погляду сучасної екології, екосистема –головна структурно-функціональна одиниця,єдиний природний комплекс, утворений живимиорганізмами та середовищем існування, у якомуживі та неживі компоненти пов'язані між собоюобміном речовин, енергією та інформацією [10,с.33]. За сучасним підходом ефективно охоронятивиди рослин, які перебувають під загрозою,можна лише зберігаючи їхні оселища (англ. —habitats). Природоохоронні пріоритети останнімироками щоразу більше переорієнтовуються з видовоїохорони [13, с.10] на користь оселищноїконцепції збереження біорізноманітності. Порушенняоселищ є головною причиною зниженнячисельності вразливих популяцій та їх вимирання.Конвенція 1992 року вперше звернула увагуна збереження оселищ, які є особливо ціннимиосередками біорізноманітності, і визначила оселищеяк «місце або тип ділянки, де природнотрапляється організм чи популяція» [37, с.29].Того ж року задіяно «Директиву Ради Європейськоїекономічної спільноти від 21 травня 1992 р.про збереження природних оселищ дикої фауни іфлори» [3], яку скорочено називають «Директивоющодо оселищ» («Habitats Directive»). Згідноз цим документом «природні оселища — це суходільнічи водні ділянки, як природні, так і напівприродні,виділені на підставі географічних,абіотичних і біотичних рис» [39, с.4].Так, поступово у міжнародному природоохоронномузаконодавстві сформувалась екосистемнапарадигма, яка захисту окремих живих організмівпротиставила захист екосистем, як комплексівцих організмів з середовищем їх існування. Прицьому головна увага в такому підході спрямованана захист саме середовища існування.Ступінь наукової розробки проблеми.Правовий феномен екосистемної парадигми міжнародногоекологічного права є одним з важливихі актуальних у загальнотеоретичній науці.Між тим, сутність концепції екосистемного аналізунайбільш повно розкрита в екологічній науцітакими авторами, як: Ю.Одум, П.Гнатів,В.Добровольський, М.Голубець, Ю.Кобів, а натомістьв правовій науці дана наукова категорія розкритамимобіжно. Немає достатньої кількості її реалізаціїі в практичному праві. У зв’язку з цим, авторомзроблена спроба дослідити цей феномен наприкладі такого досконалого взірця реалізації даногопідходу, як Альпійська конвенція.Метою статті є розкриття суті та механізмівреалізації екосистемного підходу як новоїпарадигми міжнародного екологічного права.Виклад основного матеріалу. Серед великогорізноманіття екосистем на нашій планетіособливої уваги з боку спеціалістів міжнародногоекологічного права потребують екосистемигірських регіонів.Особливістю гірських регіонів є той факт,що гори на сьогодні залишаються чи не єдинимосередком суцільних природних територій. Цезумовлено меншою доступністю їх для людинипорівняно з іншими територіями. Зазначена особливістьгірських екосистем зумовлює, в своючергу, ще одну їх особливість – зосередження тутбагатьох зникаючих видів рослин і тварин. Аджегори слугують тими «острівцями», де види знаходятьсхованку від посиленого антропогенногопресингу. Ось чому забезпечити розвиток гірсь-62 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Альпійська конвенція – зразок екосистемної парадигми природоохоронного законодавствакого регіону – вкрай важлива задача. Такий розвитокможе бути гарантовано лише шляхом укладанняміжнародних угод між усіма державамицього регіону, оскільки реалізація проектів в однійгірській країні буде безпосередньо впливатина екологічну ситуацію в інших.Не випадково Генеральна Асамблея ОрганізаціїОб’єднаних Націй проголосила 2002 рікміжнародним роком гір.Взірцем практичної реалізації екосистемноїприродоохоронної парадигми на прикладі гірськогорегіону може слугувати Альпійська Конвенція,яка вступила в силу в березні 1995 року.Альпи – найвища гірська система ЗахідноїЄвропи, яка простягається дугою від берегів Середземногоморя до Середньо-Дунайської низовиниі розміщена на території семи держав. Через цеу 1991 році Австрія, Франція, Німеччина, Італія,Ліхтенштейн, Словенія та Швейцарія підписали зЄвропейським Союзом Альпійську Конвенцію,головною метою якої стало проведення узгодженоїполітики щодо збереження та захисту Альп.Розробникам Альпійської Конвенції не одразувдалося знайти компроміс між економічнимита екологічними інтересами. Так, швейцарськийуряд наштовхнувся на стіну нерозуміння збоку гірських кантонів. На самому початку переговоріввони відхилили попередній проект конвенції,обґрунтувавши це тим, що, з одного боку, ратифікаціяугоди призведе до втрати контролю надвласною територією, а з іншого – може загрожуватисамому існуванню кантонів. Згідно ШвейцарськоїКонституції, кантони суверенні і є державами вскладі федерації. Ігнорування рішення гірськихкантонів означало б проведення референдуму нарівні держави. Щоб уникнути цього, уряд інтенсивновів переговори з представниками гірських кантоніві разом з ними розробляв додаткові параграфи(охорона природи, лісові ресурси, туризм, розвитоктранспорту, шляхи розв’язання конфліктів,аспекти використання землі тощо). Завдяки тісномуспівробітництву проект був остаточно обговоренийі одностайно прийнятий.Альпійської конвенція є рамковою, тобтовона визначає основні принципи діяльності і загальнізаходи для сталого розвитку в альпійськомурегіоні.У преамбулі Альпійської конвенції зазначається,що Альпи є однією з найбільших незайманихнеперервних природних територій Європиі тому слугують основним природним середовищемта останнім притулком для багатьох зникаючихвидів рослин і тварин. Отже, уже вступначастина Конвеції націлює на охорону середовищапроживання усього комплексу видів рослин ітварин, при цьому підкреслюється неперервністьта незайманість території їх проживання. В цьомуположенні екосистемність виступає як теоретичнепідгрунтя всієї Конвенції.У п.1 ст.2 Альпійської конвенції визначенітри основоположних принципи, які повиннібути покладені в основу комплексної політикищодо збереження і захисту Альп: профілактика,оплата забруднювачем ("забруднювач платить")та співробітництво.Дуже важливо, що на першій позиції знаходитьсясаме профілактика, тобто недопущенняподальших негативних впливів людини на гірськуекосистему, а не боротьба з їх наслідками.Можна провести паралель із альтернативами умедицині: пропаганда здорового способу життянаселення та лікування хворих.На другій позиції серед принципів комплексноїполітики збереження Альп – плата за забруднення.Безумовно, високі штрафи за забрудненнядовкілля – механізм, який, на відміну відУкраїни, вже давно став традиційним у Європі.Нарешті, транскордонне співробітництво –принцип, який згідно конвенції повинен бутипосилений і розширений як з точки зору території,так і кількості охоплюваних об’єктів.Зазначені політичні принципи реалізуютьсячерез впровадження низки екологічнихзаходів. Сукупність цих заходів об’єднує однаособливість – їх екосистемний характер. Так,щоб попередити стихійні лиха розробники конвенціїнаголошують на необхідності запобігання(п.2 ст.2) надмірному використанню природногосередовища шляхом ретельного уточнення вимогщодо оцінки землекористування, далекоглядногоінтегрального планування та координації заходів.Екосистемність у даному випадку виявляєтьсяв прагненні поєднати якісну діагностику гірськоїекосистеми на вході з передбаченням її змінна виході. Тобто керування процесом подальшоговикористання природного середовища Альп повинноздійснюватись на основі системного підходута системного аналізу. На думку П.С.Гнатіва, трагічнінаслідки природних, екологічних і техногеннихкатастроф значною мірою зумовлені не простонерозумінням системності будови природи і суспільства,а нездатністю втілити ідеї в такі дії, які непорушували б системні закони функціонуванняприродно-антропогенних комплексів [9, с.6].Екосистемний характер положень АльпійськоїКонвенції полягає також в намаганні її розробниківзапобігти антропогенній трансформаціїусіх трьох компонентів абіотичного (неживого)Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 63

О.В. Руденкоблоку альпійських екосистем: атмосферного повітря,ґрунтів та водних ресурсів.Так, для запобігання забрудненню повітряпередбачено скоротити викиди забруднюючихречовин, разом із надходженням шкідливих речовинз-за меж регіону до рівня, який не є шкідливимдля людини, тварин і рослин (2с).Збереження ґрунтів має на меті скороченнякількісного та якісного пошкодження ґрунту,зокрема шляхом ведення сільського і лісовогогосподарства методами, які не завдають шкодиґрунтам, а також завдяки контролю за процесамиерозії і обмеження замулення ґрунтів (2d).Управління водними ресурсами передбачаєзбереження або відновлення здров’я воднихсистем, зокрема, захист озер та річок від забрудненняіз застосуванням гідравлічної інженерії таз використанням енергії води, що слугуватимеінтересам як корінного населення, так і навколишньогосередовища (2е).Ще одним аспектом екосистемної спрямованостіАльпійської конвенції є дотримання ідеїекологічної мережі як основи збереження ландшафтноїі біотичної різноманітності в умовах антропогеннотрансформованих ландшафтів і домінуваннявторинних екосистем у біогеоценотичномупокриві. Екомережа як інтегральна система територіальноїорганізації збереження біотичного йландшафтного різноманіття передбачає охопленняяк територій традиційного збереження (об’єктиприродно-заповідного фонду), так і територій тоючи іншою мірою трансформованих людиною і, навіть,техногенних, котрі мають певне значення длязбереження умов існування визначених видовихкомплексів або угруповань [13, с.8].За М.Голубцем, оскільки території, на якихформується екомережа, є регіонами давнього господарськоговикористання, здебільшого достатньогустозаселеними, зі значним ступенем антропогенноїтрансформованості екосистем іландшафту, загалом, до них є правомірним застосуванняконцепції геосоціосистеми як складноїза будовою, організованої суспільством і керованоїінтелектом людини системи, де природнесередовище зі всіма його складовими є структурнимкомпонентом [10, с.33].В світлі сказаного, дуже важливо, що вАльпійській конвенції наголошується на необхідностізбереження не лише заповідних ділянок,але й сільської місцевості загалом (2f). Для цьогонамічені шляхи екологізації тих галузей, які історичносформувались в сільській місцевостіАльпійського регіону: туризму, транспорту, виробництваенергії.Звертається увага на необхідність посиленнябезпеки туристичної індустрії для Альпійськогорегіону шляхом введення більш суворихекологічних та соціальних вимог.Екологізація транспортної галузі полягатимев докорінній зміні її структури та переорієнтаціїна залізничний траспорт.В енергетичній галузі намічено стимулювативпровадження методів виробництва, розподілута використання енергії, які зберігають сільськумісцевість і є екологічно безпечними, а такожсприяти енергозберігаючим заходам.Включення в екомережу трансформованихлюдиною селітебних територій сприятиме збереженнюумов існування видових комплексів таугруповань, оскільки справжня екомережа повиннамістити наступні компоненти: природніядра або осередки (ключові райони) для збереженняекосистем, середовищ існування, видів іландшафтів європейського значення; екокоридориабо перехідні зони для забезпечення взаємозв’язківміж природними екосистемами – елементидефрагментації природних масивів і міграційнішляхи водночас; відновлювальні райони,де є потреба відновлення порушених елементівекосистем, середовищ існування і ландшафтівєвропейського значення або повне відновленнядеяких районів; буферні зони, які сприяють зміцненнюмережі та її захисту від впливу негативнихзовнішніх чинників.Нарешті, практичному втіленню екосистемноїпарадигми в охорону гірської системи Альпсприятимуть закладені в ст.3 положення проспівпрацю сторін у наукових дослідженнях таоцінках, які носитимуть характер системногомоніторингу.Висновки. Альпійська конвенція слугуєприкладом для майбутніх ініціатив із збереженнягірських регіонів і дає своєрідний урок розробкиправових інструментів реалізації нового викликучасу – екосистемного підходу у міжнародномуправі навколишнього середовища. Серед нихможна виділити три головних: спрямуваннястратегії на захист оселищ, охоплення захистомусіх сфер довкілля, формування екомережі заучастю антропогенно трансформованих ділянокта запровадження системного моніторингу.Список літератури1. Convention on biological diversity. — Riode Janeiro: Environmental Law and InstitutionsProgramme Activity Centre, 1992. — 56 p.64 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Альпійська конвенція – зразок екосистемної парадигми природоохоронного законодавства2. Convention on conservation of Europeanwildlife and natural habitats. — Bern, 1979. — 12 p.3. Council Directive 92/43/EEC of May 1992on the conservation of natural habitats and wildfaunaand flora // Official Journ. of the European Union.— 1992. — L 206. — P. 1-50.9. Гнатів П.С. Теорія систем і системнийаналіз в екології: Навчальний посібник /П.С.Гнатів, П.Р. Хірівський. – Львів: Камула. -2010. – 204 с.10. Голубець М.А. Біотична різноманітністьі наукові підходи до її збереження. – Львів:Ліга-Прес, 2003. – С. 33-37.11. Добровольський В.В. Основи теоріїекологічних систем: Навч. пос. – К.: Профісіонал,2005. – 272 с.12. Згуровський М.З. Основи системногоаналізу / М.З. Згуровський, Н.Д. Панкратова. Основисистемного аналізу. – К.: Вид. група ВНУ,2007. – 544 с.13. Кобів Ю.Й. Екологічні особливості оселищрідкісних видів рослин. // Український ботанічнийжурнал. – 2010. - Т. 67, № 3. – С. 8-17.14. Медведєва М. Екосистемний підхід уміжнародному праві навколишнього середовища:проблеми розуміння та застосування // ПравоУкраїни. – К.: Міністерство Юстиції України,2010. – № 2. – С. 184-189.15. Одум Ю. Экология. - М.: Мир, 1986. –328 с.16. Петлін В.М. Екологічні механізми організаціїприродних територіальних систем. – Львів:Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – 304 с.17. Hulse J. H. Sustainable Development at Risk:Ignoring the Past. / J. H. Hulse — New Delhi: CambridgeUniversity Press India Pvt. Ltd. Ottawa: InternationalDevelopment Research Centre, 2007. – 390 p.Стаття надійшла до редколегії 31 січня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.ALPINE CONVENTION A MODEL OF ECOSYSTEM PARADIGMOF ENVIRONMENTAL LEGISLATIONO.V.RudenkoSummaryThe author discusses a new paradigm in international environmental law, the main point of which isthe movement from the protection of individual objects to the protection of ecosystems. On the example ofthe Alpine Convention of 1995, possible mechanisms of this approach are considered.Key words: international environmental law, environment protection, ecosystem approach, Alpineconvention, mountain (alpine) regionО.В. РуденкоАЛЬПИЙСКАЯ КОНВЕНЦИЯ – ОБРАЗЕЦ ЭКОСИСТЕМНОЙ ПАРАДИГМЫПРИРОДООХРАННОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВААннотацияАвтор рассматривает новую парадигму в международном экологическом праве, которая заключаетсяв переходе от защиты отдельных объектов к защите экосистем. На примере Альпийской конвенции1995 рассматриваются возможные механизмы реализации этого подхода.Ключевые слова: международное экологическое право, защита окружающей среды, экосистемныйпоход, Альпийская конвенція, горный регион.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 65

УДК 342.92: 342.7© 2011 р. І.О. ЛиченкоЛьвівський інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом, ЛьвівВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ВЛАСНОСТІРозглянено діалектичний взаємозв’язок різних рівнів прояву законних інтересів громадян у сфері власності,що проявляється у єдності та суперечності цих інтересів, та їх логіку поєднання.Ключові слова: інтерес, законний інтерес, законний інтерес громадян у сфері власності, захист законнихінтересів громадян у сфері власності.Постановка проблеми. Забезпечення належногозахисту законних інтересів громадянУкраїни у сфері власності правовими засобаминалежить до найважливіших завдань нашої державина даний час. Законний інтерес громадян усфері власності є складним філософсько-правовимфеноменом і рушійною силою, яка стимулюєсоціально-економічний розвиток усього суспільства.Незважаючи на всю актуальність, у вітчизнянійправовій літературі недостатня увага приділенадослідженню різних рівнів прояву та логіціпоєднання законних інтересів громадян Україниу сфері власності.Ступінь наукової розробки проблеми.Проблема поєднання та взаємозв’язку законнихінтересів громадян у сфері власності надзвичайноактуальна та мало досліджена. Окремі питання захистузаконних інтересів громадян у сфері власностідосліджували З.М. Рахлін, В.Д. Резвих, Т.К.Зарубицька, Д.Н. Бахрах, Г.В. Корчевний, І.Г. Запорожець,В. В. Галунько та інші. Однак спеціальнихпраць, які б торкалися діалектичного взаємозв’язкута логіки поєднання законних інтересівгромадян у сфері власності, на даний час немає.Мета статті полягає у здійсненні аналізу існуючихнаукових позицій щодо взаємозв’язку законнихінтересів громадян України у сфері власності,визначенні особливостей поєднання цих законнихінтересів, пошуку основних засад ефективногоузгодження інтересів власників у державі.Виклад основного матеріалу. Процесприсвоєння засобів виробництва та продуктівпраці протягом століть зазнає постійних змін.Виникнення різних форм власності слугує умовоюперетворення об’єктів права власності назасоби розвитку як окремих індивідів, так і суспільствав цілому.Оскільки власність виступає мірою самореалізаціїта розвитку людини, розвиток відносинвласності неминуче зумовлює появу її різноманітнихзаконних інтересів.Категорія законного інтересу громадян усфері власності – специфічний філософськоправовийфеномен, що породжує складні за своїмхарактером правові відносини.Складність правових відносин, які виникаютьпід впливом законних інтересів громадян усфері власності, зумовлена різноманіттям суб’єктів,які є носіями цих законних інтересів. Діалектикавзаємозв’язку законних інтересів громадяну сфері власності проявляється у специфічномухарактері взаємодії різнорівневих інтересів [1, с.46], їх здатності як вступати у суперечність міжсобою, так і поєднуватися та виражатися у формізаконних інтересів колективних суб’єктів(об’єднань громадян, територіальної громади,тощо) та загальнодержавних інтересів.Як слушно зазначив В.В. Субочев, законнийінтерес є завжди суб’єктивною за своєюприродою категорією. Законний інтерес скеровуєсвого носія на пошук конкретного в кожномувизначеному випадку блага для задоволення існуючоїпотреби. Специфіка потреб у кожногоносія своя, відповідно благо, яке їх задовольняє,теж специфічне [2, с. 3].За носіями (суб’єктами) законні інтереси усфері власності можуть бути поділені на індивідуальні(особисті), які властиві конкретним особам,групові (колективні), які притаманні соціальнимгрупам і виражають потреби у володінні,користуванні та розпорядженні майном осіб, якіскладають ці групи та загальносуспільні (державні),які формуються як поєднання індивідуальнихі групових інтересів представників суспільствау сфері власності.Діалектичний взаємозв’язок різних рівнівпрояву законних інтересів громадян у сфері власностіпороджує специфічну систему законнихінтересів, яка проявляється у єдності та суперечностіцих інтересів.Законні інтереси громадян у сфері власностіобумовлені різними моральними та економіко-соціальнимидетермінантами: майновим становищем,вихованням, моральними якостями,психофізичними особливостями організму таіншим. Під впливом цих детермінант кожна людинавизначає власну систему потреб і на їх ос-66 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Взаємозв’язок законних інтересів громадян у сфері власностінові формує індивідуальний законний інтерес усфері власності.Варто підтримати думку про доцільністьвиокремлення у такому законному інтересі основногота формально-забезпечуючого елементів[3, с. 98]. Найважливішим законним інтересомгромадянина у сфері власності є інтерес щодо набуттята збереження набутого матеріального блага(основний елемент законного інтересу громадян усфері власності) та інтерес, який проявляється употребі задовольнити прагнення звертатися докомпетентних органів за захистом інтересу щодонабуття та збереження набутого матеріальногоблага (формально-забезпечуючий елемент).Прагнення звертатися у необхідних випадкахза захистом - другий, але не менш важливийелемент у структурі законного інтересу громадянинау сфері власності. Він вступає в дію тоді,коли неповно здійснюється, ущемляється перший.Другий елемент виступає ніби доповненням,важелем реалізації першого, знаходячись допори до часу в «резерві». Завдяки йому інтерес інабуває характеру охоронюваного законом (законного)[3, с. 99].Інтереси окремих громадян можуть реалізовуватисялише в суспільстві.Законні інтереси громадян у сфері власностіпостають першоосновою формування колективнихі державних законних інтересів у сферівласності.Законні інтереси колективних суб’єктів усфері власності відображають потреби окремихгруп громадян, громадських об’єднань, сформованихна основі громадської ініціативи, органівмісцевого самоврядування тощо.Для прикладу доцільно згадати нормативнозакріплену у статті 20 Закону України «Прооб’єднання громадян» можливість об’єднаньгромадян представляти і захищати свої законніінтереси та законні інтереси своїх членів (учасників)у державних і громадських органах.Специфічні за своєю природою державні (загальносуспільні)законні інтереси у сфері власності.Державні інтереси є похідними від інтересівокремих громадян. Як зазначав В.М. Шумилов,«держава – це результат не лише майнового розшаруваннясуспільства, але і результат породженняборотьби інтересів» [4, с. 4].Перебуваючи у постійному діалектичномузв’язку, законні інтереси громадян у сфері власностітрансформуються у якісно новий вид законнихінтересів – державні інтереси. Основноюособливістю цих законних інтересів у правовійдержаві є те, що вони охоплюють інтереси всіх ікожного, визнають пріоритет інтересів окремогогромадянина, постають в якості загальносуспільнихінтересів.У правовій державі під впливом державноїволі найбільш вагомі законні інтереси громадяну сфері власності, які відображають головні потребисуспільства, здатні трансформуватися удержавні законні інтереси.Такі державні законні інтереси у сфері власностівідображають волю суспільства, акумулюютьу собі сукупність законних інтересівокремих громадян, забезпечені системою правовихзасобів, є проявом державної законодавчооформленої волі.Доцільно згадати про існуючі критичні зауваженнящодо ототожнення державних і суспільнихінтересів і можливості взаємопідпорядкуванняінтересів окремих громадян і державнихінтересів.Окремі вчені зазначають, що державні, суспільніта законні інтереси громадян не можна ототожнюватиу багатьох випадках. Дана позиція аргументованачерез можливість виникненням конфліктуінтересів держави, груп осіб чи окремих громадян,існування системи заходів примусу, які покликаніврегульовувати ці конфлікти [5, с. 223].Недоцільно заперечувати існуючі проблемищодо погодження законних інтересів різнихсуб’єктів у сфері власності та можливість виникненняконфліктних ситуацій.Формування загальносуспільного (державного)інтересу є діалектичним процесом. У процесіоформлення загальносуспільного (державного)інтересу проявляється специфіка взаємозв’язку,взаємозалежності особистостей, якіхарактеризуються наявністю різноманітних, часомнавіть протилежних, взаємовиключних інтересів.Такий взаємозв’язок є наслідком органічноїцілісності процесів розвитку та функціонуванняяк окремої особи, так і суспільства загалом.Разом з тим формування загальносуспільного(державного) інтересу є діяльністю суб’єктівз розв’язання протиріч щодо володіння, користуваннята розпорядження власністю. Поперше,протиріч суб’єкта із самим собою підвпливом власної свідомості в процесі формуванняособистого законного інтересу. По-друге,протиріч між членами суспільства, які породженіїх антагоністичними атрибутивними властивостями(цінностями, потребами, цілями діяльності),які суперечать одна одній. По-третє, протиріч,які виникають між членами суспільства щодопріоритетності інтересів одних громадян щодоНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 67

І.О. Личенковолодіння, користування та розпорядження майномнад інтересами інших та необхідності їхправового захисту.Категорія законного інтересу відображаєскладні моральні та економіко-соціальні характеристикиіндивіда, тому в процесі визначенняпріоритетних, типових, найбільш значимих інтересів,які потребують правового захисту, державідоводиться долати соціальні протиріччя.Розв’язання цих протиріч залежить відформ і методів, які держава використовує в процесіформування та забезпечення загальносуспільного(державного) інтересу. Ідеться про загальнонауковийрівень методологічного апарату,який використовується у процесі визначенняпріоритетних (найбільш значимих для держави ісуспільства) інтересів через порівняння, аналіз,синтез [6], так і про використання специфічнихекономічних, політичних, правових заходів,спрямованих на забезпечення загальносуспільного(державного) інтересу.У зв’язку з цим варто наголосити, що примусяк метод державного управління є крайнімправовим заходом, коли виявляються неефективнимиінші методи [7, с. 176]. У демократичнійта правовій державі застосування даного заходуне може свідчити про домінування в державідержавного інтересу, який не підкріплений загальносуспільноюпозицією. З цього приводу А.Н.Гончарова зазначала, що «держава є формою узгодженняінтересів у рамках суспільства, підтриманняйого цілісності» [8, с. 7].Свого часу Г.В.Ф. Гегелем була виведенаформула взаємозв’язку особи та держави, в якійфілософ розглядав державу як результат поєднанняінтересів цілого суспільства та окремихгромадян. Він писав, що вони «існують лишеодин для одного і один завдяки одному, переходятьодин в одного» [9, с. 312].У зв’язку з цим розмежування державногота суспільного законного інтересу в науковій літературіхибне та руйнує логіку поєднання законнихінтересів громадян, нівелює значні філософсько-правовінапрацювання у цій сфері.Спірне також твердження окремих авторів[10, с. 224] про можливості виникнення суперечностізаконних інтересів різних органів державноївлади. З цього приводу доцільно згадати положенняКонцепції адміністративної реформи в Україні,в яких зазначено, що жодний орган виконавчоївлади не повинен реалізовувати ті функції, міжякими можливий конфлікт інтересів [11].Державі властивий специфічний правовийстатус, який зумовлений двояким характеромзаконних інтересів. Подвійна природа законнихінтересів зумовлена наявністю інтересів як самоїдержави, так і інтересів членів суспільства, якідержава захищає в силу своєї основної функції,головної мети існування [12, с. 15].Такий дуалізм породжений існуванням постійногоконфлікту інтересів окремих суб’єктів усередині держави. Державний інтерес може вокремих випадках суперечити інтересам особи,відстоюючи загальносуспільні потреби й одночасносуперечити інтересам усього суспільства, гарантуючиправо кожного [2, с. 6-7].У процесі дослідження специфіки законнихінтересів О.Ю. Ільїна прийшла до висновку, щоправові інтереси можуть проявлятися як законніпублічні інтереси та юридично значимі інтереси[13, с. 8].Беручи до уваги цю тезу, на наш погляд,доцільний поділ державних інтересів на публічніта юридично значимі законні інтереси у сферівласності.Як правильно зазначає Н.Ю. Пришва, публічнийінтерес – це концентрований вираз загальносоціальнихпотреб та устремлінь; це визнанийдержавою і забезпечений правом інтерес соціальноїспільноти, задоволення якого є умовоюта гарантією її існування і розвитку [14, с. 71].Законний публічний інтерес у сфері власностіпов'язаний зі створенням державою загальноприйнятихмоделей правових відносин щодоволодіння, користування та розпорядження майномз метою задоволення потреб суспільногохарактеру, підтримання державної форми власності,уникнення можливості заподіяння шкодизаконним інтересам громадян за рахунок використанняоб’єктів права власності, формування системиорганів держави, які забезпечуватимутьправопорядок у сфері власності та виконуватимутьправоохоронну функцію у цій сфері.Юридично значимий законний інтересгромадян у сфері власності проявляється як інтересокремих громадян (приватний інтерес) щодоволодіння, користування та розпорядження майновимиблагами, який визнається та підтримуєтьсяв державі правовими засобами та захищаєтьсядержавними органами.Приватний інтерес стає юридично значимимлише тоді, коли, доцільність забезпеченняіндивідуальних потреб відповідає доцільностізабезпечення потреб усього суспільства. Він постаєв якості «еталону», відображає найважливішітипові потреби всіх членів суспільства та визнаєтьсяв якості юридично-значимого за допомогоюнормативно-правового закріплення, ство-68 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Взаємозв’язок законних інтересів громадян у сфері власностірення правових засобів захисту. Беручи під свійзахист такий приватний інтерес, держава в подальшомурозглядає його в якості власного «державногоінтересу».Дане твердження знаходить обґрунтуванняу працях ряду науковців.Зважаючи на те, що на конституційномурівні одержало закріплення положення про те,що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Українінайвищою соціальною цінністю, О.В. Агеєв прийшовдо висновку, що приватні законні інтересигромадян, по суті, «являють собою вираження ідержавних інтересів. Права і свободи людини таїхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльностідержави, а сама держава відповідає передлюдиною за свою діяльність. Утвердження і забезпеченняправ і свобод людини є головним обов'язкомдержави. І з цих позицій порушення правокремого громадянина чи групи громадян виступаєяк порушення інтересів держави» [15, с. 146-147].А.С. Рабінович зазначає, що «більшість інтересів,які, здавалося б, є суто індивідуальними(«приватними»), водночас є і соціальними як заісторичними передумовами їх формування, так іза засобами, інструментарієм їх задоволення, асам процес реалізації (та захисту) «приватних»інтересів зачіпає, так чи інакше, й інтереси, потребиінших учасників соціального життя, а отже,є, зазвичай, процесом соціальним – «публічним»[16, с. 62].Отже, публічні законні інтереси та приватнізаконні інтереси громадян у сфері власностіперебувають у діалектичному зв’язку, визначаютьзміст один одного, взаємоперетинаються,впливають на засоби та способи їх захисту.В умовах ринкової трансформації, глобалізаційнихта інтеграційних процесів в Україні відбуваютьсяправова, адміністративна та інші реформи[17, с. 170].На шляху реформування відносин власностіособливого значення набуває переосмисленняконцептуальних положень чинного законодавствау сфері власності. Його основою повинно статирозуміння антропоцентричного характеру публічногоінтересу та визнання законного інтересугромадян у сфері власності як першооснови публічногоінтересу у цій сфері.Законодавець повинен знайти таку модельправового регулювання, яка б могла максимальноврахувати інтереси всіх громадян та їх об’єднань,знайти рівновагу між ринковими механізмами саморегуляціїу сфері власності та заходами державноговпливу з метою захисту законних інтересіввласників від можливих порушень.У процесі узгодження та підтримання законнихінтересів власників держава повиннавиходити з таких положень: по-перше, задоволенняпотреб суспільного характеру у сфері власностіне може відбуватися за рахунок заподіянняшкоди законним інтересам окремих громадяну цій сфері; по-друге, вжиття заходів, якіпов’язані з обмеженням інтересів власників можемати місце лише на добровільних засадах і компенсаційнійоснові; по-третє, охорона законнихінтересів власників повинна забезпечувати рівніможливості для збереження державної, приватноїта комунальної власності; по-четверте, використанняоб’єктів права власності, які можутьзавдати шкоду екології, життю, здоров’ю населенняповинно супроводжуватися постійнимдержавним та громадським контролем; по-п’яте,діяльність державних органів щодо захисту інтересіввласників повинна базуватися на принципірівності їх законних інтересів незалежно відформ власності.Висновки. Формування основних перспективреформування законодавства у сфері власностівимагає врахування діалектичних зв’язків, яківиникають між законними інтересами громадян,колективів і груп, що існують у суспільстві, тадержавними законними інтересами. Гармонізаціяцих законних інтересів вимагає створення такоїмоделі їх узгодження, яка базувалася б на принципахдобровільності, взаємозацікавленості, паритетності;відображала б реальну економікоправовуситуацію в суспільстві та була схваленасоціальною спільнотою як найбільш оптимальна.Список літератури1. Субочев В.В. Сущность законных интересов/ В.В. Субочев // Научно-теоретический иинформационно-практический межрегиональныйжурнал «Ленинградский юридический журнал».– 2007. – № 2 (8). – C. 35-55.2. Субочев В.В. Законные интересы / СубочевВ.В. – М.: Норма, 2008. – 237 с.3. Григораш О.І. Гарантії суб’єктивнихправ та законні інтереси: структурні елементиадміністративно-правового статусу особи / О.І.Григораш // Науковий вісник Чернівецького університету:Збірник наук. праць. Вип. 311: Правознавство.– Чернівці: Рута, 2006. – 124 с.4. Шумилов В.М. Категория «государственныйинтерес» в политике и праве (системнотеоретическиеи международно-правовые аспек-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 69

І.О. Личенкоты) / В.М. Шумилов // Право и политика. – 2000.– N 3. – С. 4-17.5. Сауляк О.П., Экимов А.И. Споры вокругзаконных интересов /О.П. Сауляк, А.И. Экимов.// Правоведение. – 2005. – № 2. – С. 218 –224.6. Дубінін В.В. Інтерес як соціальнофілософськакатегорія: діяльнісний підхід [Електроннийресурс] / В.В. Дубінін – Режим доступу :http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2009_27/Gileya27/F6.pdf7. Стеценко С.Г. Адміністративне правоУкраїни : [навчальний посібник] / Стеценко С.Г.– К. : Атіка, 2007. – 624 с.8. Гончарова А.Н. Проблема согласованияобщественных и личных интересов в процес сепостроения гражданского общества : [моногр.] /Гончарова А.Н. – Красноярск, Красноярск. гос.ун.-т, 2001. – 160 с.9. Гегель Г.В.Ф. Философия права / ГегельГ.В.Ф. – М. : Мысль, 1990. – 524 с.10. Субочев В.В. Законные интересы какправовая категория / Субочев В.В. – СПб. :Юридический центр Пресс, 2004. – 359 с.11. Про заходи щодо впровадження Концепціїадміністративної реформи в Україні : Указ ПрезидентаУкраїни вiд 22.07.1998 № 810/98 // Офіційнийвісник України – 1999. – № 21. – С. 32.12. Горбунов В.А. Категория законного интереса(личности, общества, государства) в конституционномзаконодательстве Российской Федерации: автореф. дис. на соис. учен. степениканд. юридич. наук : спец. 12.00.02 «Конституционноеправо; муниципальное право» / В.А.Горбунов – Тюмень, 2007. – 26 с.13. Ильина О. Ю. Частные и публичные интересыв семейном праве Российской Федерации: дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.03 / ИльинаОльга Юрьевна. – М., 2006. – 374 с.14. Пришва Н.Ю. Правове регулювання публічнихдоходів / Н.Ю. Пришва // Вісник Київськогонаціонального університету (Юридичні науки) –2005. – Вип. 63-64. – С. 71-73.15. Агєєв О.В. Прокурор як суб'єкт адміністративногопроцесу: дис... канд. юрид. наук:12.00.07 / Агєєв Олександр Володимирович – Х.,2006. – 199 с.16. Рабінович П. Природне право : діалектикаприватного й публічного / П. Рабінович //Право України. – 2004. – № 9. – С. 61-63.17. Трофімова Л.В. Податкова політика вконтексті дихотомії «публічний інтерес-приватнийінтерес / Л.В. Трофімова // Науковий вісник Національногоуніверситету ДПС України (економіка,право) – № 4(47). – 2009. – С. 170-178.Стаття надійшла до редколегії 21 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії О.В. Гетманцевим.I.А. LychenkoThe relationship between the citizens legal interests in the field of propertySummaryThe article is devoted to the analysis of dialectical relationship between different levels of citizenslegal interests defence in the field of property that is manifested in the unity and conflict of interests and theirlogic combination.Key words: interest, legitimate interest, citizen legitimate interest in the domain of ownership, citizenlegitimate interest protection in the domain of ownership.И.А. ЛыченкоВзаимосвязь законных интересов граждан в сфере собственностиАннотацияРассмотрено диалектическая взаимосвязь разных уровней проявления законных интересов гражданв сфере собственности, которая проявляется в единстве и противоречии этих интересов, и ихлогика сочетания.Ключевые слова: интерес, законный интерес, законный интерес граждан в сфере собственности,защита законных интересов граждан в сфере собственности.70 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 347.91© 2011 р. О.В. ГетманцевЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціЗМІСТ ПРЕДМЕТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА:ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ СУЧАСНИХ ДОКТРИНРозглядаються питання про поняття предмета цивільного процесуального права та його змісту в контекстіісторичного процесу виникнення та формування різних концепцій щодо їх розуміння в науці цивільного процесуальногоправа. Зокрема, здійснено науковий аналіз різних поглядів процесуалістів на поняття цивільногопроцесу як судової частини предмета цивільного процесуального права, зроблено аналіз про співвідношенняйого складових елементів.Ключові слова: цивільне процесуальне право, цивільний процес, цивільне судочинство, цивільні процесуальнівідносини, цивільна процесуальна діяльність.Постановка проблеми. Цивільне процесуальнеправо є фундаментальною галуззю в системіправа України, а її значення полягає в об'єктивнійпотребі правового регулювання суспільнихвідносин в такій важливій сфері життя державияк відправлення правосуддя в цивільнихсправах. Пройшовши достатньо тривалий історичнийшлях становлення і розвитку цивільнепроцесуальне право як галузь, і як наука, створилиефективний механізм судового захисту цивільнихправ та інтересів, а також сформували потужнийнауково-теоретичний та пізнавальнийпотенціал з основних актуальних напрямків наукицивільного процесуального права.Сама по собі категорія «цивільне процесуальнеправо» загальновизначаюча для всіх інститутівгалузі та науки цивільного процесуальногоправа, розуміння якої необхідне для розробкиметодології праворозуміння та наукового дослідження.Сучасний розвиток суспільних відносині права характеризується тісним зв'язком теоріїта практики. Системне тлумачення і застосуваннязакону стає неможливим без доброї теоретичноїі методологічної підготовки. Ускладненнясуспільних відносин, підданих правовому регулюваннювимагає творчого підходу до вирішеннянегайних проблем [27, с. ІV]. У зв'язку з цимвимагають науково-теоретичного дослідженнятакі питання щодо поняття цивільного процесуальногоправа, як галузі права та змісту предметацієї галузі. Це дасть можливість чіткіше провестирозмежування між такими категоріями, як «цивільнепроцесуальне право», «цивільний процес»,«цивільне судочинство» та в загальному охарактеризуватисутність цивільного процесуальногоправа як галузі.Ступінь наукової розробки проблеми.Наука цивільного процесуального права до радянського,в радянський і пострадянський періоди,безперечно, має достатньо ґрунтовні та фундаментальнінапрацювання питань поняття цивільногопроцесуального права як самостійної галузіправа, змісту її предмета, складових елементівпредмета галузі. Майже кожен дослідник наукицивільного процесуального права, які б проблемніпитання він не вивчав, так чи інакше висвітлюючиіснуючу проблему, пов'язує її з предметомцивільного процесуального права. Методологічноце цілком виправдано, оскільки безвирішення таких важливих питань, як мета і завданняцивільного судочинства, сфера та межівпливу норм цивільного процесуального права,процесуальне становище учасників цивільногосудочинства, реалізація принципів цивільногопроцесуального права, джерела (форми) цивільногопроцесуального права, цивільна юрисдикція,цивільна процесуальна форма тощо, неможливопобудувати відповідне концептуальне положення,запропонувати практичні рекомендаціїдля судової практики.Основний період дослідження поняття тапредмета цивільного процесуального права припадаєна 50-60-ті роки минулого століття. Саме вцей період сформулювалися різні наукові напрямки,які і досі мають своїх послідовників. Але, нажаль, за останні двадцять років у сучасній науціцивільного процесуального права такі важливіконцептуальні питання, як поняття цивільногопроцесуального права, предмет і його структуране отримали належного комплексного та системногодослідження.Мета статті – дослідження процесу становленнята подальшого розвитку концепцій щодопоняття предмета цивільного процесуальногоправа та його складових елементів і додатковеобґрунтування власної позиції щодо змісту предметацивільного процесуального права.Виклад основного матеріалу. Вже достатньовідомим у науці цивільного процесуальногоправа є факт формування цієї галузі в якості са-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 71

О.В. Гетманцевмостійної та фундаментальної, який датуєтьсядругою половиною XIX століття, у так званийдорадянський, або досоціалістичний період. Першінаукові дослідження теоретико-прикладнихпитань, насамперед, здійснювалися основоположникамицієї науки, відомими процесуалістами,такими, як Є.В. Васьковський, Ю.С. Гамбаров,А.Х. Гольмстен, В.М. Гордон, Є.Ф. Нефедьєв,Т.М. Яблочков та інші, праці яких стали загальновизнаноюосновою для подальших науковихдосліджень, у тому числі і в сучасний період.Уже в період становлення науки і галузі булизапочатковані одні із перших спроб дати науковівідповіді про те, що собою являє цивільний процес,яку сферу відносин регулює його законодавство.Разом з тим, питання поняття цивільногопроцесуального права та його предмета досліджувалисяпровідними процесуалістами, як: С.И.Абрамовим, М.І. Авдеенко, Є.В. Васьковським,М.А Вікут, А.Х. Гольмстеном, В.М. Гордоном,М.А. Гурвічем, І.А. Жеруолісом, М.Б. Зейдером,П.Ф. Єлісейкіним, Г.Л. Осокіною, Т.В. Сахновою,М.К. Треушніковим, В.В. Комаровим, А.Ф.Клейнманом, А.А. Мельніковим, В.П. Мозоліним,Е.А. Нефедьєвим, М.П. Рінгом, С.Я. Фурсою,Н.А. Чечіною, М.С. Шакарян, М.И. Штефаном,В.Н. Щегловим, К.С. Юдельсоном, Т.М.Яблочковим, В.В. Ярковим та іншими.Питання про предмет цивільного процесуальногоправа, його зміст і структуру стало об’єктомнаукового дослідження представниками науки цивільногопроцесуального права з середини двадцятогостоліття, коли теоретиками права було запроповадженосам термін «предмет галузі», як критерійрозмежування галузей у системі права.Так, з кінця 40-х років ХХ століття активізуютьсянауково-теоретичні розробки важливихзагальнотеоретичних проблем науки цивільногопроцесуального права. Досліджуючи розвитокнауки цивільного процесуального права у післявоєннийперіод (кінець 40-х – початок 50-х років),відомий російський процесуаліст Н.А. Чечіназазначає, що в цей період розв’язувалася проблемастворення єдиного загальносоюзногоЦПК, розроблявся його проект і вирішувалисяпов’язані з цією діяльністю питання [34, с.17-18].Хоча надалі союзного ЦПК не було створено, алена його основі були підготовлені і прийняті Основицивільного судочинства СРСР і, відповідно,ЦПК союзних республік. Поряд із законотворчоюдіяльністю одночасно в науці цивільногопроцесуального права досліджувалися і вирішувалисятакі питання, які були пов’язані з поняттямцивільного процесуального права, виділялисяйого особливості, визначенням місця в системіправа. У науці цивільного процесуального права,як стверджує Н.А. Чечіна, “утворився самостійнийнауковий напрямок у дослідженні предметацивільного процесуального права” [34, с.18].Загалом наука цивільного процесуальногоправа почала розвиватися у різних напрямках,спрямованість яких визначалася, перш за все,інститутами цивільного процесуального права, атакож тими проблемними питаннями, які виникалив судовій практиці. Усе це зумовлювалозростання наукових досліджень, підвищувалозначення цивільного процесуального права в системіправа. «Процесуальна наука вивчає судочинствояк діяльність, визначає шляхи його розвиткуй удосконалення, шляхи найбільш повногота раціонального служіння суспільству”[34,с.19]. Без розвитку науки цивільного процесуальногоправа неможливо було б визначити ефективністьправосуддя у цивільних справах,“...залишаючись наукою, тобто теорією, безсприяння якої не можуть бути правильно зрозуміліта реалізовані завдання правосуддя” [34,с.18]. Цей висновок, зроблений Н.А. Чечіною дляхарактеристики розвитку науки цивільного процесуальногоправа з кінця 40-х років ХХ століття,беззаперечний. Можна стверджувати, що цебув період, коли з’являються фундаментальніпраці [23; 2; 13; 15; 19; 20; 26; 37], в яких робитьсяглибокий теоретичний аналіз і переосмисленняпраць учених процесуалістів дореволюційногоперіоду, враховувалися досягнення загальної теоріїправа, висновки суміжних юридичних наук.Активізацію наукових розробок у науці цивільногопроцесуального права можна пояснити відсутністютривалий період фундаментальних дослідженьу цій галузі права з одночасним зростаннямпроблемних ситуацій у судовій практиці, якіпотребували науково-теоретичного обґрунтуванняі вирішення. По-друге, поштовхом слугувалатакож дискусія, яка розгорнулася серед теоретиківправа з приводу розуміння поняття “соціалістичногоправа”, його системи, що не могло невплинути на формування поняття цивільногопроцесуального права й його місця в системіправа. Розвиток науки цивільного процесуальногоправа, як справедливо зазначає Н.А. Чечіна,здійснювався у двох напрямках: 1) задоволенняпотреб практики правотворчих і правозастосовчихорганів; 2) розробка загальнотеоретичнихпроблем, зумовлених завданнями, закономірностямиі тенденціями розвитку правознавства в цілому[34, с.18], і до цього варто додати ще розробкуокремих інститутів цивільного процесуа-72 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Зміст предмета цивільного процесуального права: історичні витоки сучасних доктринльного права: права на позов, докази, принципи,предмет і метод цивільного процесуального права.Поступово почав формуватися і власний підхіду розробці концепції про цивільний процес іцивільні процесуальні правовідносини, у процесіякого обґрунтовувалися особливості цих правовихявищ, уточнювався понятійний аппарат [1;14; 19; 36; 29]. У зв’язку з цим наукова думка упроцесуалістів у першу чергу була сконцентрованана визначені предмета цивільного процесуальногоправа, виділення його особливостей тахарактеристиці його змісту. У науці цивільногопроцесуального права такі категорії, як «цивільнепроцесуальне право» і «цивільний процес»тривалий час розглядалися як синоніми. На сьогоднібагато хто з процесуалістів продовжують дотримуватисяцієї позиції, при цьому у їх поняттявкладають дещо різний зміст. З нашої позиції цивільнепроцесуальне право повинно розглядатися зпозиції системності: як системи нормативноправовихактів (які регулюють власне цивільне судочинствоі які підлягають правозастосуванню судом)і системи цивільних процесуальних відносин,які виникають, змінюються і припиняються у визначенійнормами цивільного процесуального законодавствапослідовності.Отже, цивільне процесуальне право охоплюєцивільний процес, який становить частину предметацієї галузі. У зв’язку з цим спірним було і залишаєтьсянині питання, яке складає основу цивільногопроцесу: діяльність чи відносини? Як стверджуєТ.В. Сахнова, «Це одне із вічних питань цивілістичногопроцесу» [27, с.42].Зазначимо, що проблема співвідношенняпроцесуальної діяльності cуду, учасників процесуі процесуальних відносин стала лише предметомдослідження в теорії цивільного процесуальногоі кримінального процесуального права.У середині 50-х років XX століття сформувалосядекілька напрямків. Представники першого напрямку,серед яких були відомі процесуалістиС.Н. Абрамов, А.Ф. Клейнман, Я.Л. Штутін, К.С.Юдельсон та інші, вважали, що цивільний процесявляє собою процесуальну діяльність суду таінших учасників процесу, а також цивільні процесуальнівідносини, які виникають між судом іучасниками процесу. Тобто основу цивільногопроцесу представники першого напрямку вбачалиу діалектичній єдності двох самостійних елементів,а саме: процесуальної діяльності та процесуальнихвідносин. Теоретичною основою дляформування даного напрямку стали розробкипроцесуалістів дореволюційного періоду. Насампередце ідеї О. Бюлова про цивільний процесс,як юридичного відношення і як сукупністіпроцесуальних дій, серед яких ним виділялисятак звані попередні дії (укладення договору міжсудом і сторонами), реалізація яких веде до виникненняцивільного процесу, а також напрацюванняА.Х. Гольмстена, В.М. Гордона, Е.А Нефедьєвата інших, про процес як сукупності процесуальнихвідносин, виникнення і розвиток якогозалежав від процесуальної діяльності, або сторони(позивача), або суду. Дана конструкція дозволяладещо інакше підійти до вирішення питанняне лише про цілісність процесу (як в основномуце робили процесуалісти дореволюційногоперіоду), а й вирішити питання про зв’язокцих елементів, визначити зміст цивільних процесуальнихвідносин, їх суб’єктний склад тощо.Свого часу К.С. Юдельсон цивільний процес визначавчерез процесуальну діяльність, пов’язуючитаку діяльність із “здійсненням правосуддя уцивільних справах” [38, с.9]. Хоча К.С. Юдельсонвважав, що не потрібно у понятті цивільногопроцесу вказувати на такий елемент, як цивільніпроцесуальні відносини, але одночасно називаєїх “суспільними відносинами, які виникають узв’язку зі здійсненням правосуддя у цивільнихсправах”, оскільки, на його думку, державна діяльність(суду) неможлива без виникнення суспільнихвідносин, які врегульовані нормами права[38, с.9]. По суті, акцент К.С. Юдельсон робитьна такий елемент цивільного процесу, як процесуальнадіяльність, але не заперечується ним ііснування цивільних процесуальних відносин.Тому позиція К.С. Юдельсона найбільш наближенадо першої групи авторів.Про необхідність виділяти для характеристикипоняття цивільного процесу двох самостійнихелементів: процесуальної діяльності та процесуальнихправовідносин, стверджував такожС.Н. Абрамов. Цивільний процес автор розглядав,як “діяльність і виникаючі на цій основі відносинисуду, прокуратури, органів виконання судових рішень,сторін та інших осіб, які беруть участь уздійсненні судом правосуддя ... у встановленомузаконом порядку ...” [1, с.7 ]. Аналізуючи поняттяцивільного процессу, запропоноване С.Н. Абрамовим,можна стверджувати, що автор розглядав цивільніпроцесуальні правовідносини як похіднийелемент від процесуальної діяльності суду та іншихучасників процесу.Подібні погляди на цивільний процес, яксукупності цивільних процесуальних дій і цивільнихпроцесуальних відносин висловлювалитакож А.Ф. Клейнман і В.М. Семенов, які такожвважали, що процесуальні дії суб’єктів процесу єНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 73

О.В. Гетманцевюридичними фактами, які ведуть до виникнення,розвитку і припинення цивільних процесуальнихвідносин [21, с.6; 28, с.8].На початку 60-х років ХХ століття цей напрямотримав подальший розвиток у працях відомогоросійського процесуаліста Н.А. Чечіної,яка вважала, що цивільні процесуальні відносинивиникають у результаті дій суду і осіб, які берутьучасть у процесі [34,с.67-68]. Надалі позиція науковцяне змінилася, і у своїх пізніх працях Н.А.Чечіна до предмета цивільного процесуальногоправа відносила: а) діяльність суду як органудержавної влади у зв’язку зі здійсненням правосуддяу цивільних справах; б) суспільні відносини,які виникають у період і в результаті судовоїдіяльності. На її думку, ці два умовно відокремленихкомпоненти взаємопов’язані та нерозривнів дійсності, і саме на них в їх взаємозумовленійсутності спрямовано регулюючий вплив нормцивільного процесуального права [34,с.35]. Основнимиаргументами, на які посилається автор,були положення про те, що: не може бути діяльності,яка не породжувала б відносини, які врегульованінормами процесуального права; неможуть виникнути відносини поза діяльністю, донеї або не внаслідок неї. Залежність цивільнихпроцесуальних відносин від процесуальної діяльностіпояснюється через правове регулюваннядіяльності зі здійсненням правосуддя, зумовленогонеобхідністю захисту матеріально-правовихвідносин [34, с.37-38]. Оскільки така діяльністьмає правову форму то це дало підстави зробитиН.А. Чечіною висновок, про те що вона виступаєпервинним елементом по відношенню до процесуальнихвідносин.Наведений напрямок мав багато прихильниківяк тоді, так і в сучасний період розвиткунауки цивільного процесуального права, середяких відомі процесуалісти: Ю.В. Білоусов, М.А.Вікут, І.М. Зайцєв, І.В. Решетнікова, Т.В. Сахнова,М.К. Треушніков, М.И. Штефан, В.В. Ярков.Отже, представники першого напрямку розглядалипроцесуальні дії та цивільні процесуальнівідносини як самостійні, але взаємопов’язаніелементи, які знаходяться у діалектичномувзаємозв’язку. Але, на жаль, зазначені процесуалісти,які вказували на такий зв’язок, лишеобмежувалися характеристикою первинностіпроцесуальних дій і похідного характеру від нихцивільних процесуальних відносин. Помилкою уданому судженні ми вважаємо неправильне визначеннямісця діяльності у цивільному процесі,підставою реалізації якої є суб’єктивні права таюридичні обов’язки, які передбачені у нормахцивільного процесуального права. Тому процесуальнадіяльність не може реалізуватися позацивільними процесуальними відносинами, якірегулюються нормами цивільного процесуальногоправа. Саме процесуальні права й обов’язки єрегуляторами поведінки суб’єктів процесу, оскількисаме вони визначають межі дозволеної танеобхідної поведінки учасників процесу, реалізаціяяких здійснюється у межах цивільних процесуальнихвідносин через процесуальні дії.За своєю сутністю цивільне процесуальнеправо слід розглядати як одну з форм здійсненняправосуддя в цивільних справах, форма яка забезпечуєі гарантує її здійснення [22, с.30]. Томуцивільний процес – це врегульована нормами цивільногопроцесуального права процесуальна діяльністьсуду та інших учасників процесу, яка реалізуєтьсяв межах цивільних процесуальних відносин узв’язку із здійсненням правосуддя в цивільнихсправах. Отже, процесуальна діяльність повиннарозглядатися як елемент цивільних процесуальнихвідносин поряд з цивільними процесуальними правамий обов’язками учасників процесу.Ми погоджуємося лише з тим положеннямпредставників першого напрямку, що цивільнапроцесуальна діяльність і цивільні процесуальнівідносини взаємопов’язані та взаємодіють міжсобою. Це самостійні правові категорії, які взаємозумовлюютьодна одну, без яких кожна з нихіснувати не може. Щодо їх співвідношення, тотут треба виходити з того, що будь-яке суспільнівідносини пов’язані з поведінкою людей, бо самевони утворюються та існують завдяки такій поведінці.Тобто будь-які суспільні відносиниутворюються із поведінки людей, а тому можназробити висновок, що останні складають основусуспільних відносин. Оскільки цивільні процесуальнівідносини є видом суспільних відносин, яківрегульовані нормами цивільного процесуальногоправа, то саме вони визначають межі врегульованоїправом поведінки учасників процесу.Кожен з учасників цивільного процесу вступає втакі відносини для досягнення певної мети і, відповіднодо цієї мети, планує свою діяльність.При цьому він не повинен переступати межі дозволеноїабо необхідної поведінки. Отже, процесуальнадіяльність може здійснюватися в цивільнихпроцесуальних відносинах завдяки норміправа, яка визначає процесуальні права йобов’язки учасників процесу та передбачає санкціїза їх невиконання або неналежне виконання.Приписуючи конкретному учаснику цих відносинпевну поведінку, норма цивільного процесуальногоправа спонукає його до виконання її ви-74 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Зміст предмета цивільного процесуального права: історичні витоки сучасних доктринмог. З одного боку – передбачаючи певний еталонповедінки, а з іншого – спонукає до такоїповедінки. Саме норма цивільного процесуальногоправа є правовою основою виникнення цивільнихпроцесуальних відносин, їх розвитку іприпинення через визначену поведінку суб’єктівцивільних процесуальних відносин в їх межах.Тобто діяльність, яка здійснюється за межамицивільних процесуальних відносин, не може носитихарактер процесуально-правової, оскількивона не регулюється нормами цивільного процесуальногоправа. Якщо в цивільному процесі виділятицивільні процесуальні відносини і процесуальнудіяльність, то тоді потрібно визнати, щоу процесі існує діяльність, яка не зв’язана з процесуальнимиправами та обов’язками. Тут простежуєтьсявідрив процесуальної діяльності відпроцесуальних прав і обов’язків суб’єктів, що, нанаш погляд, є недоліком теорії про цивільнийпроцес як процесуальної діяльності і цивільнихпроцесуальних відносин, оскільки виникає питанняпро правову природу такої діяльності. Отже,поведінка учасників процесу є змістом цивільнихпроцесуальних відносин, тобто поведінка, за допомогоюякої реалізуються процесуальні права тапроцесуальні обов’язки. Функціонування цивільнихпроцесуальних відносин залежить від співвідношенняповедінки конкретного учасника процесуз поведінкою інших. Гармонічність і співвідношеннятакої поведінки впливає на досягнення метицивільного процесу залежно від рівня активностічи пасивності такої поведінки та відповідності їїнормам цивільного процесуального права.Другим напрямком у науці цивільногопроцесуального права є формування погляду нацивільний процес як процесуальної діяльностісуду та інших учасників цивільного процесу. Допредставників даного напрямку можна віднестиМ.С. Шакарян, Ю.С. Червоного та інших. Основнимаргументом цього напрямку є положення проте, що така діяльність суду і учасників процесуспрямована (або пов’язана) зі здійсненням правосуддяв цивільних справах [12, с.13]. Саме порушенняцивільного процесу через звернення особиза судовим захистом є тим юридичним фактом,який веде до виникнення цивільного процесу.Окрім того, М.С. Шакарян вважає, що процесуальнадіяльність проявляється не лише в порушенніпроцесу, а й у його розвитку та завершенні [12,с.23].Даний напрямок не отримав достатньо широкоїпідтримки в науці цивільного процесуальногоправа. Достатньо лише зауважити, що більшістьположень представників даного напрямкувсе ж таки подібні до першого, оскільки ними невиключається існування в цивільному процесі іпроцесуальних відносин.Більш обґрунтованим напрямком у визначенніпоняття та сутності цивільного процесу є позиціяпроцесуалістів, які вважали, що цивільнийпроцес утворюють цивільні процесуальні відносини.До представників цього напрямку, який сформувавсяв середині 50-х років, можна віднести такихвідомих процесуалістів, як М.А. Гурвіча, В.П.Мозоліна, а в 60-х роках основні положення цієїтеорії були розвинені В.Н. Щегловим, Н.І. Авдеенком,І.А. Жеруолісом та іншими.Серед сучасних послідовників цей напрямокпідтримується С.С. Бичковою, С.В. Васильєвим,В.А. Кройтором, В.В. Комаровим, Г.Л. Осокіною,С.Я. Фурсою та іншими.В основу цього напрямку, щодо поняття тасутності цивільного процесу, також були покладенінауково-теоретичні розробки процесуалістівдореволюційного періоду (А.Х. Гольмстена,В.М. Гордона, Е. Малишева, Е.А. Нефедьева таінших) : про цивільний процес як єдині цивільніпроцесуальні відносини; про характер і зміст цивільнихпроцесуальних відносин; про цивільнийпроцес як юридичні відносини; про суб’єктів цивільногопроцесу тощо. Загалом, цим напрямкомнауково-теоретичне дослідження здійснювалосястосовно двох загальних проблем в науці цивільногопроцесуального права: 1) характеристикасутності процесу через його поняття та структуру(зміст); 2) науково-теоретичний аналіз цивільнихпроцесуальних відносин, які його утворюють.“Розглядаючи процесуальні дії у якостізмісту процесуальних відносин, представникидругого напрямку, - як стверджував І.А. Жеруоліс,- органічно включили процесуальні правовідносинив поняття цивільного процесу і цим,безумовно, просунули теорію радянського цивільногопроцесуального права вперед” [17,с.15].Основними доводами представників даного напрямкубуло уявлення про процес як єдині цивільніпроцесуальні правовідносини (тобто єдиний,цілісний процес) або те, що цивільний процесскладається лише з цивільних процесуальнихвідносин (їх системи, сукупності).Хоча навіть у своїх твердженнях деякі науковцівисловлювали певну непослідовність у поглядахна цивільний процес, його зміст. Так, В.П.Мозолін розглядав цивільний процес як єдиніпроцесуальні відносини, але, на його думку, цивільнийпроцес повинен характеризуватися з поглядувідсутності у ньому окремих елементів [23,с.56], а отже, єдність цивільного процесу авторНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 75

О.В. Гетманцеввбачав у цілісності цивільного процесуальноговідношення, яке виникає у конкретній цивільнійсправі, правову основу якого становить “єдністьдіяльності всіх суб’єктів правовідносин, спрямовуючоюосновою якого є діяльність суду з відправленнясоціалістичного правосуддя”. Він вважав, щов цивільному процесі єдність може бути забезпеченавідсутністю у ньому диференціації, тобто поділуна окремі процесуальні правовідносини, тому щоінакше процес втратить свою цілісність, розриваючисьна окремі частини [23, с.56].Отже, В.П. Мозолін процесуальну діяльністьразом із процесуальними правами йобов’язками суб’єктів процесу включав у змістєдиних цивільних процесуальних відносин. Прицьому до змісту процесуальних відносин процесуаліствідносив лише ту діяльність суду і суб’єктівпроцесу, яка виникає між ними у процесі “безпосередніхвзаємовідносин”, тобто в межах цивільнихпроцесуальних відносин. Діяльність суду, якапов’язана з постановленням судових актів, В.П.Мозолін відносив до об’єкта цивільних процесуальнихвідносин [23, с.54-55].Інший науковець, М.А. Гурвіч вважав, щовсі процесуальні відносини, які відносяться доокремого взятого процесу, в певній його стадії,утворюють комплексне, процесуальне відношення[14, с.91]. У структурі цивільного процесуМ.А. Гурвіч виділяв три види цивільних процесуальнихвідносин: а) це відносини між судом історонами, третіми особами з самостійними вимогами,особами, які порушують процес на захистправ та інтересів інших осіб (основні правовідносини);б) відносини між судом і прокурором(з приводу дачі висновку по справі); органамидержавного управління, третіми особами без самостійнихвимог (додаткові правовідносини); в) відносиниміж судом і особами, які сприяють здійсненнюправосуддя: свідки, експерти, перекладачі(службово-допоміжні правовідносини). У теоріїцивільного процесу, на думку автора, повинна бутивикористана ідея співвідношення “складного” та“елементарних правовідносин”, тобто з певної сукупностіпростих процесуальних відносин повинноутворюватися складне [13, с.88-92].Відносно співвідношення цих двох самостійнихелементів, які зазначені автори відносили допредмета цивільного процесуального права, то поглядиїх у цьому питанні мали деякі розбіжності.У 60-ті-70-ті роки простежується тенденціянаукового дослідження питань про поняття тазміст цивільного процесу. Пояснювалося це тим,що змінилися погляди на поняття цивільногопроцесу, до поняття якого відносили не лишедіяльність суду, а й інших учасників процессу[21, с.7]. Інша причина - це поява значної кількостінаукових праць, які стимулювали подальшийнауковий пошук у сфері теорії цивільних процесуальнихправовідносин. Наявність різних теоретичнихпоглядів науковців з таких питань, як поняття,структура, об’єкт цивільних процесуальнихправовідносин стало причиною існуваннярізноманітних напрямків, серед яких можна виділититри основних. Представники першого напрямкувважають, що в цивільному процесі виникаютьодні, багатосуб’єктні правовідносини,які мають складну структуру [23, с.56; 37, с.56; 38,с.9]. Прихильники іншого напрямку стверджують,що в процесі розгляду справи виникає ціла системасамостійних відносин. І, нарешті, представникитретього напрямку обрали комбінований варіант,розглядаючи процес і, як єдині цивільні процесуальніправовідносини, і як систему процесуальнихвідносин [1, с.8; 19, с.11; 34, с.9].Хоча ідею про існування в цивільномупроцесі одних або єдиних процесуальних правовідносиннеодноразово критикували в процесуальнійлітературі, а саму конструкцію розглядалияк штучно створену [17, с.20], але з упевненістюможна стверджувати, що саме теорія про єдиніпроцесуальні правовідносини стала основою длярозвитку концепції про “систему цивільних процесуальнихправовідносин” і комбінованої теорії про“єдині процесуальні правовідносини як системивідносин”. Указані концепції потрібно розглядатияк взаємодоповнюючі, а не взаємовиключаючі.Отже, в цивільному процесі виникає певнакількість правовідносин, які утворюють складнусистему і які не можуть існувати окремо, позацієї системи. Причому така система характеризуєтьсядинамікою, постійним рухом процесуальнихвідносин від стадії до стадії. Більшість процесуалістіввважають, що у конкретній справівиникає система процесуальних відносин за схемою“суд – позивач”, “суд – відповідач”, “суд –представник”, “суд – третя особа” тощо. Цивільнепроцесуальне правовідношення – це взаємодіяміж судом і одним із суб’єктів процесу внаслідокреалізації ними своїх процесуальних прав таобов’язків через процесуальні дії.Розуміння цивільного процесу як врегульованогонормами цивільного процесуального правасуспільні відношення (їх система) підтримуютьсяі сучасними представниками науки цивільногопроцесуального права: С.С. Бичковою,С.В. Васильєвим, В.А. Кройтором, В.В. Комаровим,Г.Л. Осокіною, С.Я. Фурсою та іншими.76 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Зміст предмета цивільного процесуального права: історичні витоки сучасних доктринОтже, цивільний процес і цивільні процесуальнівідносини діалектично взаємо пов’язаніміж собою, як ціле і частина цілого. У своємузмісті цивільний процес є системою цивільнихпроцесуальних відносин, які його утворюють іхарактеризують.Висновки. Цивільне процесуальне правояк галузь права пройшла свій тривалий історичнийшлях становлення і розвитку. Розуміння цивільногопроцесуального права, його предмета –одне з актуальних і одночасно проблемних питаньнауки цивільного процесуального права.У сучасній доктрині, яка сприйняла науковіздобутки всього історичного процесу розвиткунауки цивільного процесуального права, сформованотри підходи до розуміння змісту цивільногопроцесу: 1) це лише процесуальні дії; 2) цепроцесуальні дії та процесуальні відносини; 3) целише процесуальні відносини. Кожен із напрямківхарактеризують різні сторони одного і того жявища – цивільного процесу.Найбільш обґрунтована та позиція, що цивільнийпроцес утворює система цивільних процесуальнихвідносин. Процесуальна діяльність (дії)складають, разом з процесуальними правами йобов’язками , зміст процесуальних відносин.Предметом цивільного процесуальногоправа є врегульовані нормами цивільного процесуальногоправа система суспільних відносин,які виникають, змінюються і припиняються увизначеній процесуальній формі в процесі здійсненняправосуддя в цивільних справах.Цивільне процесуальне право як галузьправа охоплює нормативно-правові акти (які регулюютьцивільне судочинство і які підлягаютьправозастосуванню судом при здійсненні правосуддя)і безпосередньо сам цивільний процес, яксистема цивільних процесуальних відносин, якііснують у процесуальній формі. Отже, цивільнийпроцес – це врегульований нормами цивільногопроцесуального права, процесуальний порядоквиникнення, розвитку та припинення системицивільних процесуальних відносин у процесіздійснення правосуддя в цивільних справах.Список літератури1. Абрамов С.Н. Советский гражданскийпроцесс. – М.: Государственное издательствоюридической литературы, 1952. – 420 с.2. Авдеенко Н.И. Механизм и пределырегулирующего воздействия гражданского процессуальногоправа. – Ленинград: ЛГУ, 1969. –73с.3. Васильев С.В. Гражданский процесс:Курс лекций. – Харьков: Эскада, 2010. – 688с.4. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданскийпроцесс России: Учебник.- М.: Юристь, 1999. –384с.5. Гражданский процесс Украины: Учебноепособие. – Х.: Одиссей, 2003. – 352с.6. Гражданский процесс. Учебник /Отв.ред. проф. В.В. Ярков. – М.: БЕК, 1999. –624с.7. Гражданский процесс. Учебник / Подред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечот. –М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2001. – 544с.8. Гражданский процесс. Учебник / Подред. В.В. Комарова. - Х.: Одиссей, 2001. – 356 с.9. Гражданский процесс. Учебник / Подред. М.К. Треушникова. – М.: Городец, 2011. –832с.10. Гражданский процесс. Учебник для вузов.Отв.ред. проф. Осипов Ю.К. – М.: БЕК,1996. – 462с.11. Гражданский процесс: Учебное пособие/ Под ред. доцента, к.ю.н. В.А.Кройтора. –Харьков: Эскада, 2010. – 272с.12. Гражданское процессуальное право:Учебник / С.А. Алехина, В.В. Блажеев и др.; Подред. М.С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект,2004. – 584с.13. Гурвич М.А. Гражданские процессуальныеправоотношения и процессуальные действия// В сб. «Вопросы гражданского процесуального,гражданского и трудового права». – Том 3.– М., 1965. – с. 62 – 108.14. Гурвич М.А. К вопросу о предмете наукигражданского процесса. Ученые запискиВИЮЗН. – Вып.4. – М., 1955. – С.88 – 94.15. Джалилов Д.Р. Гражданское процессуальноеправоотношение и его субьекты. – Душанбе,1962. – 41с.16. Елисейкин П. Ф. Предмет, принципы исубьекти гражданского процессуального права. –Ярославль, 1980. – с. 55.17. Жеруолис И. Сущность советскогогражданского процесса. – Вильнюс: Минтис,1969.18. Заворотько П.П., Штефан М.И. Судовевиконання. – К., 1967. – 188с.19. Зейдер Н.Б. Гражданские процессуальныеправоотношения. – Саратов, 1965 – 73с.20. Клейнман А. Ф. Новейшие течения внауке гражданского процессуального права. –М.:МГУ, 1967.-21. Клейнман А.Ф. Советский гражданскийпроцесс. – М.: МГУ, 1954. – 407с.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 77

О.В. Гетманцев22. Комаров В.В. Предмет цивільного процесуальногоправа. Текст лекцій. – Харків: Юридичнаакадемія, 1992.-23. Мозолин В. П. О гражданском процессуальномправоотношении // Советское государствои право. – 1995. - №. – С. 51 – 53.24. Осокина Г.Л. Гражданский процесс.Общая часть. – М.; Юристь, 2004. – 669с.25. Проблемы науки гражданського процесуальногоправа / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В.Баранкова. – Харьков : Право, 2002. – 440с.26. Ринг М.П. К вопросу о гражданскихпроцессуальных отношениях / Ученые запискиВИЮН. – Вып.16.- М., 1963. –27. Сахнова Т.В. Курс гражданского процесса:теоретические начала и основные институты/ Т. В. Сахнова. – М.: Волтерс Клувер, 2008.– 696с.28. Семенов В.М. Принципы советскогогражданского процесуального права. – Автор.дис.докт.юрид.наук.– Свердловск, 1965. – 32с.29. Советское гражданское процессуальноеправо. Учебник / Под ред. К.С. Юдельсон. – М.:Юридическая література. – 1965 – 471с.30. Цивільне процесуальне право України:Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І. А., БобрикВ.І. та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка,2009. – 760с.31. Цивільне процесуальне право України:Підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.У. Радченкота ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х.: Основа,1992. – 416с.32. Цивільний процес України: академічнийкурс / За ред. С.Я. Фурси. – К.: ВидавецьФурса С.Я.: КНТ, 2009. – 848с.33. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В.Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І.Угриновська. - За ред. Ю. В. Білоусова. – К.:Прецедент, 2005. с.34. Чечина Н.А. Основные направления развитиянауки гражданского процессуальногоправа. – Л.: ЛГУ, 1987. -35. Штефан М.И. Цивільне процесуальнеправо України: Академічний курс: Підручник . –К.: Ін Юре, 2005. – 624с.36. Штутін Я.Л. Лекції з радянського цивільногопроцесу. – К.: КДУ. – 1954 – 344с.37. Щеглов В.Н. Гражданские процессуальныеправоотношения. – М.: 1966.38. Юдельсон К.С. Советский гражданскийпроцесс. – М.: Госюриздат, 1956.- 439с.Стаття надійшла до редколегії 15 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії А.З. Георгіцою.O.V. GetmantsevContent of the subject of civil procedural law, historical roots of current doctrinesSummaryThe following article is considered at questions about the concept of the subject of civil procedural lawand its meaning in the context of the historical process of forming different concepts for their understandingin science civil procedural law. In particular, the scientific analysis of different views on the notion scientificworkers civilian judicial process as the subject of civil procedural law, and the analysis of the relationshipbetween its components.Key words: civil procedural law, civil judicial process, civil procedural relations, civil procedural activity.Содержание предмета гражданского процессуального права:исторические истоки современных доктринА.В. ГетманцевАннотацияРассматриваются вопросы о понятии предмета гражданского процессуального права и его содержаниев контексте исторического процесса возникновения и формирования различных концепций внауке гражданского процесуального права. В частности, осуществлено научный анализ различныхвзглядов процесуалистов на понятие гражданского процесса как составной части предмета гражданскогопроцессуального права, а также произведен анализ о соотношении и взаимодействии его составныхэлементов.78 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 347.91© 2011 р. С.І. СтепуркоЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ПРИНЦИПУ РІВНОПРАВНОСТІ СТОРІНУ ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІДосліджено поняття юридичних гарантій принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві,проаналізовано погляди вчених-процесуалістів на систему основних засобів та умов, які забезпечують реалізаціюданого принципу.Постановка проблеми. Принцип рівноправностісторін у цивільному судочинстві –одиніз основоположних принципів цивільного процесу,який надає сторонам рівні можливості длязахисту своїх порушених, невизнаних або оспорюванихправ, свобод чи інтересів у суді.Ефективне використання сторонами своїхпроцесуальних прав прямо впливає на розвитоксудового процесу та його завершення, а в кінцевомурезультаті – на виконання основних завданьцивільного судочинства.Тому належний захист стороною своїхсуб’єктивних матеріальних прав та інтересів залежитьвід дотримання принципу рівноправностісторін у цивільному судочинстві.Засобами й умовами, які забезпечують реалізаціюданого принципу, є гарантії принципурівноправності сторін у цивільному судочинстві.Проте в науковій літературі дослідженню даногопитання не приділялося належної уваги. Томуважливого теоретичного та практичного значеннямає визначення поняття та системи процесуальнихгарантій принципу рівноправності сторін уцивільному судочинстві.Мета статті – дослідження поняття процесуальнихгарантій принципу рівноправності сторіну цивільному судочинстві й аналіз поглядівучених-процесуалістів на систему основних засобівта умов, які забезпечують реалізацію даногопринципу.Ступінь наукової розробки проблеми.Дослідженням принципу рівноправності сторін уцивільному судочинстві займалися багато російськихта українських учених – С.Н. Абрамов,М.Г. Авдюков, О.Т. Боннер, М.А. Вікут, О.Ф.Воронов, А.О. Власов, М.Л. Гурвіч, І.М. Зайцев,О.Ф. Клейнман, В.А. Кройтор, Т.В. Сахнова,В.М. Семенов, В.І Тертишніков, М.К. Треушніков,Л.В. Туманова, А.А. Ференс-Сороцький,С.Я. Фурса, М.Й. Штефан, К.С. Юдельсон та ін.Проте, незважаючи на увагу науковців доданого принципу, питання його гарантій залишаєтьсянедостатньо вивченим.Виклад основного матеріалу. Судова формазахисту прав осіб є пріоритетною формоюзахисту прав людини та громадянина, яка забезпечуєтьсядержавою, шляхом її детальної регламентаціїнормативно-правовими актами.Основні принципи та гарантії здійсненняправосуддя закріплені у міжнародних актах - Загальнійдекларації прав людини прийнятої ГенеральноюАсамблеєю ООН 10.12.1948. [1], Міжнародномупакті про громадянські та політичніправа прийнятому Генеральною АсамблеєюООН 16.12.1966. [3] та Європейській Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод1950 р. [2]. Дані акти в загальному виглядізакріплюють основні засади здійснення правосуддяі в цивільних справах.Норми міжнародного права стали основою длязакріплення та деталізації принципів і гарантій здійсненняправосуддя в національному законодавстві –Конституції України та Цивільному процесуальномукодексі України (далі ЦПК України).Проте в українському законодавстві відсутнєвизначення терміна гарантій, у правовій доктринівоно найчастіше вживається у взаємозв’язкуз поняттям реалізації прав і свободлюдини та громадянина.У науковій літературі існують такі підходидо розуміння поняття «юридичних гарантій»: поперше,юридичні гарантії є сукупністю спеціальнихправових засобів, умов, які забезпечуютьреалізацію прав, свобод і обов’язків людини тагромадянина [7, с. 236; 8, с. 149]; по-друге, підюридичними гарантіями розуміють принципи танорми, які забезпечують здійснення прав і свободшляхом належної регламентації порядку їх здійснення,а також їх охорони і захисту [10, с. 249]; потретє,юридичні гарантії є специфічним правовимзасобом забезпечення, реалізації, охорони та захиступрав людини і громадянина, першочерговогозначення вони набувають при практичній реалізаціїсуб’єктивних прав громадян [9, с. 40].Різновидом юридичних гарантій є процесуальнігарантії.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 79

С.І. СтепуркоЗ урахуванням вищезазначеного можна датитаке визначення процесуальних гарантій, яксукупності процесуальних правових засобів іумов забезпечення, реалізації, охорони та захиступрав і свобод людини та громадянина, шляхомналежної їх регламентації в цивільному процесуальномузаконодавстві. Також варто зазначити,що процесуальні гарантії не виступають єдинимоднорідним засобом, який забезпечує реалізаціюправ і свобод осіб, це різнорівневий механізм,який може складатися з норм-гарантій, гарантій– принципів, а також гарантіями можуть виступатиокремі правові інститути.Щодо процесуальних гарантій принципівцивільного процесу, то найбільш детально їх визначеннядав учений-процесуаліст О.Ф. Воронов.Він зазначив, що гарантіями принципів цивільногопроцесу є, перш за все:1. Несприятливі (негативні) наслідки дляучасників процесуальних правовідносин, у випадкупорушення принципу, зокрема для осіб, якіберуть участь у справі, – це ухвалення рішенняна користь іншої сторони, скасування рішення,процесуальні штрафи або інші процесуальні санкції,а у випадках наявності у діянні чи бездіяльностіособи складу злочину чи адміністративногопроступку, притягнення до кримінальної чи адміністративноївідповідальності; а для суду –скасування ухваленого рішення, дисциплінарнавідповідальність, а у випадках наявності у діяннічи бездіяльності складу злочину чи адміністративногопроступку, притягнення до кримінальноїчи адміністративної відповідальності;2. Сприятливі (позитивні) наслідки для зазначенихвище осіб у разі дотримання принципів[6, с. 174].Проте, на наш погляд, дане визначення більшерозкриває поняття не процесуальних гарантій,а юридичної відповідальності, яка може наступатидля учасників процесу у випадку порушеннянорм-гарантій.Наприклад, гарантією принципу рівностісторін у цивільному судочинстві є положення ч.2ст.7 ЦПК України, відповідно до якого особа,яка бере участь у справі і не володіє або не достатньоволодіє державною мовою, має право робитизаяви, давати пояснення, виступати в суді ізаявляти клопотання рідною мовою або мовою,якою вона володіє, користуючись при цьому послугамиперекладача, в порядку, встановленому законодавством.Саме участь у процесі перекладачаурівноважує можливості для захисту прав та інтересівособи, яка володіє мовою судочинства, та, якане володіє нею. І лише за порушення даної нормигарантіїдля особи можуть наступати несприятливінаслідки – скасування чи зміна рішення, ухвали,які були ухвалені на її користь вищестоящим судомв порядку перегляду. А сама норма-гарантіянесприятливим наслідком не виступає.Враховуючи різні підходи до розумінняпоняття гарантій, можна виділити такі ознакипроцесуальних гарантій принципу рівноправностісторін у цивільному судочинстві:1. Це заходи, які забезпечують ефективнуреалізацію сторонами своїх процесуальних правта обов’язків так, що позивач та відповідач маютьрівні можливості для захисту своїхсуб’єктивних прав та обов’язків.2. Це умови, які сприяють реалізації принципурівноправності сторін у цивільному судочинстві.3. Процесуальні гарантії є правовим явищем,тому обов’язково повинні мати нормативнезакріплення.4. За структурою вони неоднорідним явищем,тому гарантіями можуть виступати правовінорми, принципи чи окремі правові інститути.Отже, з урахуванням характерних ознакпринципу рівноправності сторін у цивільномусудочинстві можна дати таке визначення процесуальнихгарантій даного принципу, як сукупностіпроцесуальних засобів та умов, які шляхом їх належноїрегламентації в законодавчому порядкузабезпечують реалізацію сторонами своїх процесуальнихправ та обов’язків так, що позивач і відповідачмають рівні можливості для захисту своїхпорушених, невизнаних або оспорюваних прав,свобод чи інтересів у суді.У науці цивільного процесуального прававідсутня єдина думка щодо системи процесуальнихгарантій принципу рівноправності сторін уцивільному судочинстві. Так, Т.В. Сахнова, аналізуючиформи реалізації вказаного принципу,зазначає, що рівноправність сторін у процесі забезпечуєтьсябезсторонністю суду, процесуальнимиправилами оцінки доказів, наданням рівнихпроцесуальних гарантій реалізації сторонами їхправ та обов’язків, рівним сприянням суду прирівних процесуальних обставинах. До гарантійпринципу рівноправності сторін вона також відноситьінститут зупинення провадження у справі,контролюючу та координуючу діяльність судув цивільному процесі [11, с. 135-136].За твердженням М.К. Треушнікова, рівністьпроцесуальних прав та обов’язків забезпечуєтьсярівними процесуальними гарантіями їхреалізації. До таких спеціальних процесуальнихгарантій учений-процесуаліст відносить, перш за80 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Процесуальні гарантії принципу рівноправності сторін у цивільному судочинствівсе, інститут судового представництва. Окрімтого, зупинення провадження у справі при наявностідля цього підстав, на його думку, такожвиступає в якості процесуальної гарантії реалізаціїцивільних процесуальних прав. Та найбільшезначення при здійсненні правосуддя М.К. Треушніковприділяє праву сторін користуватися рідноюмовою та послугами перекладача при розглядіцивільних справ у суді, як гарантії принципурівноправності сторін [12, с. 133-135].Найбільш детально систему процесуальнихгарантій принципу рівноправності сторін у цивільномусудочинстві визначив російський учений-процесуалістО.Ф. Воронов. Усі засоби таспособи забезпечення реалізації принципу рівноправностісторін у цивільному судочинстві О.Ф.Воронов поділив на дві групи: це норми-гарантіїта норми, які сприяють виконанню принципу.Так, норми-гарантії – це норми, які забезпечуютьвиконання норм, що розкривають змістпринципу, так і норм – винятків з принципу, вдеяких випадках під загрозою настання несприятливихпроцесуальних наслідків, у тому числізастосування процесуальних санкцій. Норми, якісприяють виконанню принципів, – це норми, застосуванняяких сприяє більш ефективному таправильному застосуванню норм, що розкриваютьзміст принципу [6, с. 375-378].Тому до норм-гарантій принципу рівноправностісторін він відносить норми про: незалежністьсуддів; про мову судочинства; про відвідсуддів; про законне представництво; про зверненнядо суду прокурора та інших державнихорганів за захистом прав інших осіб, у частині,що стосується неповнолітніх і недієздатних; прозміст позовної заяви, апеляційної та касаційноїскарги; норми про судові виклики та повідомленнята наслідки неявки в суд осіб, які берутьучасть у справі; про залишення позовної заявибез руху, та її повернення; про порядок ухваленнярішення, зокрема про таємницю нарадчої кімнати;про підстави скасування судових рішень вапеляційному та касаційному порядку.До норм, які сприяють дотриманню принципурівноправності сторін учений-процесуаліствідносить: норми про гласність судового розгляду;норми про рівність усіх перед законом і судом;норму, що зобов’язує суд обґрунтовуватирішення тими доказами, які були досліджені всудовому засіданні [6, с. 465-466].Проте О.Ф. Воронов, досліджуючи поділпроцесуальних гарантій на види не вказує на підставуїх поділу, що, на наш погляд, ускладнюєрозуміння сутності та змісту вказаних видів процесуальнихгарантій.Аналізуючи систему гарантій принципу рівноправностісторін у цивільному судочинствізалежно від об’єкта гарантій, їх можна поділитина такі групи:1. Гарантії принципу рівноправності сторін,які стосуються діяльності суду в процесірозгляду справи: принцип незалежності суду(ст.ст. 126, 129 Конституції України); норми провідвід судді у випадках встановлених законодавством(ст.ст. 20, 21 ЦПК України); норма прообов’язок головуючого на початку розглядусправи роз’яснити сторонам їх права таобов’язки (ст. 167 ЦПК України); норми про ухваленнярішення у нарадчій кімнаті (ст.ст. 196,209 ЦПК України).2. Гарантії принципу рівноправності сторін,що стосуються їх участі у процесі : принципрівності всіх учасників судового процесу передзаконом і судом (ст. 129 Конституції України);принцип державної мови судочинства (ст. 7 ЦПКУкраїни); норми про судові виклики та повідомлення(ст.ст. 74-78 ЦПК України); норми проправо сторони брати участь у процесі черезпредставника (ст.ст. 38, 39 ЦПК України); нормипро зупинення провадження у справі (ст.ст. 201,202 ЦПК України); норми про можливість апеляційногота касаційного оскарження судовихрішень (ст. 13 ЦПК України).3. Гарантії принципу рівноправності сторіну процесі доказування: однакові для обох сторінпроцесуальні правила оцінки доказів; норми проправо сторін виступати та давати пояснення рівнукількість разів (ст.ст. 176, 193 ЦПК України);норми про право сторін клопотати перед судомпро витребування доказів, якщо у них виниклискладнощі в їх отриманні (ст. 137 ЦПК України).4. Гарантії принципу рівноправності сторін,що стосуються форми цивільного процесу:принцип законності (ст. 129 Конституції України);принцип гласності та відкритості судовогорозгляду (ст. 6 ЦПК України); принцип змагальності(ст. 10 ЦПК України); принцип диспозитивності(ст. 11 ЦПК України).Висновки. Отже, процесуальні гарантіїпринципу рівноправності сторін у цивільномусудочинстві – це сукупність процесуальних засобівта умов, які шляхом їх належної регламентаціїв законодавчому порядку забезпечують реалізаціюсторонами своїх процесуальних прав таобов’язків так, що позивач і відповідач маютьрівні можливості для захисту своїх порушених,Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 81

С.І. Степурконевизнаних або оспорюваних прав, свобод чиінтересів у суді.Гарантії принципу рівноправності сторін уцивільному судочинстві залежно від їх об’єктаможна поділити на такі групи:1. Гарантії принципу рівноправності сторін,які стосуються діяльності суду в процесірозгляду справи.2. Гарантії принципу рівноправності сторін,що стосуються їх участі у процесі.3. Гарантії принципу рівноправності сторіну процесі доказування.4. Гарантії принципу рівноправності сторін,що стосуються форми цивільного процесу.Список літератури1. Загальна декларація прав людини прийнятаГенеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948.[Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_0152. Європейська Конвенція про захист правлюдини і основоположних свобод 1950 р. [Електроннийресурс]. – Режим доступу :http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_0043. Міжнародний пакт про громадянські таполітичні права прийнятий Генеральною АсамблеєюООН 16.12.1966. [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_0434. Конституція України : за станом на 25грудня 2009 року. – К. : Видавець Паливода А.В.,2009. – 48с.5. Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 1 вересня 2010 року. – К. : Істина,2010. – 164 с.6. Воронов А.Ф. Принципи гражданскогопроцесса : прошлое, настоящее, будуще / А.Ф.Воронов. – М. : Городец, 2009. – 496 с.7. Колодій А.М. Права людини і громадянинав Україні / А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. —К. : Юрінком Інтер, 2004. — 332 с.8. Кравченко В.В. Конституційне правоУкраїни : навч. посіб. / В.В. Кравченко. — К. :Атіка, 2007. — 592 с.9. Погорілко В.Ф., Права та свободи людиниі громадянина в Україні / В.Ф. Погорілко,В.В. Головченко, М.I. Сірий. — К. : Ін Юре,1997. — 52с.10. Рабінович П.М. Права людини і громадянина: навч. посіб. / П.М. Рабінович, М.I. Хавронюк.— К. : Атіка, 2004. — 464 c.11. Сахнова Т.В. Курс гражданского процесса:теоретические начала и основные институты/ Т.В. Сахнова. – М. : Волтерс Клувер, 2008.– 696с.12. Треушников М.К. Основные принципыгражданского процесса / М.К. Треушников, З.Чешка. – М. : Изд-во МГУ, 1991. – 144 с.Стаття надійшла до редколегії 17 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії О.В. Гетманцевим.The guarantees of principle of equality of sides in the civil legal proceedingS.I. StepurkoSummaryIn this article author probed the concept of legal guarantees of principle of equality of sides in the civillegal proceeding and analyzed the views of scientists about the system of the fixed assets and terms whichprovide realization of this principle.С.И. СтепуркоГарантии принципа равноправия сторон в гражданском судопроизводствеАннотацияИсследовано понятие юридических гарантий принципа равноправия сторон в гражданском судопроизводствеи проанализированы взгляды ученых-процессуалистов на систему основных средстви условий, обеспечивающих реализацию данного принципа.82 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

ІV. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО.АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС. ФІНАНСОВЕ ПРАВОУДК 349.4© 2011 р. А.Л. МісінкевичХмельницький університет управління та права, ХмельницькийПОНЯТТЯ РЕКУЛЬТИВАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ ЯК ЮРИДИЧНОЇ КАТЕГОРІЇВисвітлюється природа виникнення такого терміна, як рекультивація у науковому, технічному, сільськогосподарськомута юридичному аспектах. Подається визначення даного терміна, яке є юридично грамотним іпропонується у подальшому внести зміни до чинного земельного законодавства, що стосується охорони та раціональноговикористання земель.Ключові слова: рекультивація, чине земельне законодавство, науковий, технічний, сільськогосподарськийта юридичний аспект.Рекультивація земель, які пошкодженіпромисловою діяльністю, у практичному та теоретичномунапрямках, поняття відносно нове івиникло як протидія наступу промисловості наприродні ландшафти. Зазначимо, що за статистичнимиданими станом на 01.01.1997 р. на територіїУкраїни порушено промисловими об’єктами– 342,1 тис. га земельних угідь, відкритимирозробками, шахтами, кар’єрами, териконами,відвалами – 136,8 тис. га і торфорозробками –26,5 тис. га. земель [1, с.218]. Звідси і виникаєпотреба у юридичному закріплені поняття тапроцедури здійснення рекультивації пошкодженихземель. Зазначена проблематика описуєтьсяу наукових працях таких учених, якО.А.Вівчаренко, П.Ф.Кулинич, Р.М.Панас, А.І.Голованов, Н.М.Буєвський, Л.Ф.Зорін, Ю.Г.Жаріков,Л.В.Моторіна.Постановка проблеми. Для з’ясування зазначеногопитання потрібно проаналізувати різнінаукові підходи до самого визначення рекультиваціїземель і дослідити саму суть здійсненняданого процесу. У ході висвітлення означеноїпроблематики є можливість визначити поняттярекультивації земель як юридичної категорії.Ступінь наукової розробки. На сучасномуетапі Української держави існують прогалинищодо юридичного регулювання земельних правовідносину сфері охорони та раціональноговикористання земель. Особливо це стосуєтьсярекультивації земельних ділянок, оскільки насьогодні у державі не має нормативно-правовогоакта, який би врегульовував дану сферу правовідносин.Мета статі – аналіз теоретичних і практичнихпідходів щодо визначення самої юридичноїсуті рекультивації земель, основуючись при цьомуна міжнародному та вітчизняному законодавстві.Виклад основного матеріалу. У багатьохкраїнах вона розглядається як комплексна міждисциплінарнапроблема реконструкції ландшафтіві відновлення їх продуктивності, екологічноїзбалансованості, господарської та естетичноїцінності [2, с.6].У вітчизняній літературі термін «рекультиваціятериторій» уперше зустрічається у праціІ.В.Лазаревої, яка проаналізувала зарубіжнийдосвід рекультивації та розглядала дану проблемуяк використання порушених промисловістютериторій для цілей містобудування [3, с.10].Сам термін «рекультивація» утворився відлатинських слів «re» (назад, знову ) і «kultus» –культивувати (обробляти, вирощувати, розводити,розвивати, насаджувати). Однак у процесівивчення земельних правовідносин щодо охоронита раціонального використання земель приходимодо висновку, що значення у цього словаширше та глибше. Рекультивація – це комплексзаходів щодо відновлення родючості ґрунтів, поверненнянародному господарству земельнихділянок, які були порушені гірничими, будівельнимита іншими видами робіт, вітровою та водноюерозією. За оцінкою Н.М.Буєвського, рекультивація(відновлення) територій, порушенихвідкритими чи підземними гірничодобувнимироботами, дозволяє відновити земельні ресурси,які вибули з сільськогосподарського використаннята поліпшити санітарно-гігієнічні умовижиття й діяльності людини у гірничопромисловихрайонах [4, с.5-7]. Г.О.Зайцев і Л.В.Моторінарозглядали рекультивацію земель як складний,комплексний процес, який має декілька етапів іряд напрямків залежно від виду цільового використанняземель [5, с.3].Зазначимо, що з погляду технічно-виробничогонапрямку рекультивації підлягають порушеніземельні ділянки усіх категорій, а також при-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 83

А.Л. Місінкевичлеглі території, які повністю або частково втратилисвою продуктивність у результаті негативноговпливу порушених земель [6, с.342].У гірничій справі під поняттям рекультиваціїпорушених гірничими роботами земель розуміютькомплекс гірничотехнічних, меліоративних,сільськогосподарських, лісогосподарськихта інженерно-будівельних робіт, спрямованих навідновлення родючості ґрунтів, створення на звільненихтериторіях після закінчення видобуваннякорисних копалин відкритим або підземнимспособом сільськогосподарських чи лісовихугідь, водоймищ різноманітного призначення,зон відпочинку, використання відпрацьованихплощ земель під будівництво [7, с.350].З позиції сільськогосподарської науки рекультиваціярозглядається, як проведення різноманітнихзаходів, основна мета яких не лише частковеперетворення природних територіальних комплексів,порушених промисловістю, але й створення наїх місці ще більш продуктивних і раціонально організованихелементів культурних, антропогеннихландшафтів, поліпшення умов навколишньогоприродного середовища [1, с.213].Аналіз наукового аспекту процесу рекультиваціїпорушених земель дає можливість виділитидва основні етапи: гірничотехнічний та біологічний.Проте серед науковців існують погляди,які вважають більш виправданим підходом уреалізації рекультиваційних заходів виділеннятрьох етапів: підготовчого, гірничотехнічного табіологічного.Звертаючись до міжнародного досвіду щодоохорони та раціонального використання земельнихресурсів, зазначимо, що російській юридичнійлітературі рекультивацію земель розглядають,як відновлення земель і родючого шаруґрунту юридичними та фізичними особами упроцесі проведення добування корисних копалині торфу, проведення всіх видів будівельних, меліоративних,проектно-пошукових та інших робіт,які безпосередньо пов’язані з порушеннямповерхневого ґрунтового покриву, а також упроцесі складування, захоронення промислових,побутових та інших відходів, що призводить дозабруднення земельних ділянок, якщо за відновленняданих земель вимагається знімання родючогошару ґрунту [8, с.476].За радянським законодавством, а саме Міждержавнимстандартам 17.5.1.01 – 83 «Охоронаприроди. Рекультивація земель. Терміни та визначення»поняття рекультивації трактується, яккомплекс робіт, спрямованих на відновленняпродуктивності та господарської цінності порушенихземель, а також на поліпшення умов довкіллявідповідно до інтересів суспільства [9].Трактування рекультивації порушених земельпромисловістю міститься у ст. 166 Земельномукодексі України. Але, на нашу думку, вононеповне та не висвітлює юридичний аспект здійсненняземельних правовідносин щодо раціональноговикористання й охорони пошкодженихземель після проведення промислових та гірничодобувнихробіт. Тому у даній статті ми спробуємосформувати своє юридично грамотне визначенняцього поняття.Сам комплекс рекультиваційних заходіввизначається складною та взаємопов’язаною системоюробіт, які відповідно проводяться залежновід рівня виконання поставлених завдань і технологіїїх виконання.Відновлювальні роботи залежно від станупошкоджених земель, пов’язаних з розширеннямвидів і масштабів суспільної діяльності та їх цільовогоподальшого використання, можуть тривативід одного до декількох років. Рекультиваційнізаходи не закінчуються терміном завершеннявідновлюваних робіт через те, що на сильнопошкоджених і зруйнованих землях здійснюєтьсядовготривалий процес повернення дофізико-хімічного та біологічного стану з використаннямінженерно-екологічних систем. У кінцевомуаспекті дана багатоступенева процедурарекультиваційних заходів повинна бути юридичнозабезпечена, оформлена та зафіксована відповіднимидокументами та нормативно-правовимиактами. Відновлення пошкоджених земель повиннообов’язково передбачатися планами підприємств,які придбали землю, відповідно до договірнихумов щодо здійснення відповідних видівробіт і планам компетентних державних абогосподарських органів, рівноцінно, як і планамитериторіального розвитку регіону. Правова практикарекультиваційних робіт засвідчує, що уповноваженіоргани зобов’язані включати у балансземлі, які підлягають рекультивації, а також усінеобхідні дії та відповідні матеріальні і фінансовіресурси для проведення рекультивації, при цьомуюридично закріплюючи зазначені роботи увідповідну документацію. Забезпечуючи заходирекультиваційного характеру державні установинадають допомогу виробничого, фінансового йорганізаційного плану відповідним промисловимчи гірничодобувним підприємствам. До органів,уповноважених здійснювати компетентні дії усфері охорони та раціонального використанняземель, за чинним законодавством України належатьДержавна інспекція з контролю за вико-84 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття рекультивації земель як юридичної категоріїристанням і охороною земель [10], місцеві державніадміністрації [11] та міські, селищні, сільськіради [12].Отже, важливу роль на даному етапі відіграєрозробка юридично кваліфікаційного оформленняробочого проекту рекультивації, тобто створеннятакого проекту, який би був економічно вигіднийдля інвестора та відповідав усім вимогам природоохоронногозаконодавства [13, с.41].Залежно від масштабів і наслідків пошкодженихземель проектування рекультивації можескладатися з передпроектної та проектної стадії.На цих двох стадіях розробляється відповіднаконцепція (схема) обґрунтування вкладення інвестиційнихкоштів, інженерне забезпечення запровадженняданої процедури стосовно відновленнястану пошкоджених земельних територій,тобто підготовка відповідних проектів і робочихдокументів.Для великих пошкоджених територій передпроектнудокументацію розробляють за конкретноюконцепцією (схемою) для рекультиваціїпошкоджених земельних ділянок.Така концепція перш за все визначає подальшеможливе використання та функціонуванняданої землі, тобто встановлюється, для яких цілейбуде використовуватися відповідна земельнаділянка, виходячи із сільськогосподарських, лісогосподарських,водогосподарських, рекреаційних,будівельних, рибогосподарських чи санітарно-естетичних(санітарно-гігієнічних) потреб.На стадії формування передпроектної документаціїобов’язково зазначається обґрунтуваннявкладених інвестицій у здійснення рекультиваціїконкретного об’єкта. Як правило, документаціявідображає варіанти проектних рішень, щодозволяє обрати оптимальний варіант, оформленняпопередніх даних щодо земельних відносин (актвибору земельної ділянки), екологічну оцінку території,кошторисні розрахунки на будівництво таінвестиційну привабливість проекту.Окремим пунктом у даній документації виносятьсяпитання про вибір напряму використанняземель у подальшому. Це проводиться наоснові ретельно обґрунтованих і дослідженихматеріалів, прогнозів зміни природного середовищай оцінки придатності земель для цілей рекультивації[13, с.42].На підставі викладеного можемо стверджувати,що підготовчий етап відіграє важливу юридичнуроль при організації та проведенні рекультиваційнихзаходів при подальшому ефективномуздійсненні технічного та біологічного етапіввідновлення пошкоджених земель.Під гірничотехнічним етапом здійсненнярекультивації розуміється комплекс робіт, якийпроводиться з метою підготовки пошкодженихземель до біологічної рекультивації або для іншихцілей. Усі процеси, що здійснюються на даномуетапі, повинні бути юридично оформлені тазакріплені на законодавчому рівні задля того,щоб дані земельні правовідносини носили нормативнозакріплений характер.До комплексу даних робіт входять два основнихтехнологічних процеси: створення зручногорельєфу з мінімальним об’ємом планувальнихробіт та нанесення родючого шару ґрунту.Перший процес обов’язковий для всіх випадківрекультивації, а другий може бути здійсненийза допомогою наявності запасів гумусногопокриву ґрунту та залежить від виду подальшогоцільового призначення відновлених рекультивацієюземельних масивів [3, с.28].Вибір використання рекультивованих земельвідбувається з урахуванням самої цінностіпошкодженої землі, прилеглих до неї територій,агрохімічних властивостей ґрунтів і земних порід.Залежно від типу пошкоджених земельнихпорід і характеру наступного їх використаннястворюють відповідний комплекс відновлювальнихробіт.До комплексу відновлювальних робіт входять:планування поверхні, терасування бортівкар’єрів і відкосів, відвалів і покриття їх родючимґрунтовим покривом, також обов’язково потрібновиконувати відповідні меліоративні роботи,будівництво підземних і землевозних доріг.Зазначимо, що при створенні нових кар’єрів потрібноздійснювати знімання, складування, зберіганняродючого шару ґрунту, здійснювати виїмкумінерального ґрунту та порід з необхідноюпотужністю [3, с.28]. Від якості проведення данихробіт залежить в подальшому ефективністьбіологічної рекультивації.Описуючи сам процес здійснення гірничотехнічногоетапу рекультивації земель, зазначимо,що невід’ємною і важливою його частиною єзняття, складування та зберігання родючого поверхневогошару ґрунту. Дані роботи здійснюютьсяза рахунок фізичних і юридичних осіб, зініціативи або вини, яких порушено ґрунтовийпокрив, а роботи з нанесення знятої ґрунтовоїмаси на малопродуктивні землі здійснюється забажанням власників або землекористувачів, утому числі орендарів, цих земельних ділянок заїх рахунок [14, с.198].Зауважимо, що власники земельних ділянокі землекористувачі, які проводять гірничодо-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 85

А.Л. Місінкевичбувні, геологорозвідувальні, будівельні та іншіроботи, зобов’язані отримати дозвіл на зняття таперенесення ґрунтового покриву (родючого шаруґрунту) земельної ділянки, якщо це призводитьдо порушення поверхневого (родючого)шару ґрунту відповідно до п. 3.1. Порядку видачій анулювання спеціальних дозволів на зняття таперенесення ґрунтового покриву (родючого шаруґрунту) земельних ділянок. Тим же порядком(п. 3.3.) передбачено, що дозвіл видається на підставізатвердженого в установленому закономпорядку проекту землеустрою, у якому повиннібути визначені умови зняття, збереження і використанняродючого шару ґрунту та порядок проведеннярекультивації порушених земель [15]. Усистемі даного виду правовідносин правова охоронаповерхневого шару ґрунту відіграє важливуроль, оскільки це система норм, які зобов’язуютьусіх, без винятку, землекористувачів правильновикористовувати надану їм землю, не допускаючиїї погіршення [19, с.79]. Так, при здійснені гірничотехнічногоетапу рекультивації земель, поверхневийґрунтовий покрив повинен зберігатися у спеціальновідведених для цього місцях, з установленимивідповідними строками. Важлива у цьому аспектіпотужність зняття самого поверхневого шару,але це залежить у першу чергу від самого видуґрунту та відсоткового вмісту у нього гумусу.Наступним важливим кроком даної стадії єформування рельєфу рекультивованих площ ітехнологія їх планування.У технічному аспекті проведення рекультиваційнихробіт застосовують два способи формуваннявідвалів рельєфу: селективний та валовий.З практичного погляду селективний спосібнайбільш ефективний та економічно вигідний,оскільки може бути застосований для всіх напрямківздійснення рекультивації.У наступній стадії відновлення пошкодженихземель використовують планування пошкодженихземель і проведення землювання. Плануваннятериторій, як правило, проводиться залежновід напрямків здійснення рекультивації, якаможе проводитися по всій рекультиваційній території(суцільна) або на окремих земельнихугіддях (часткова). Суцільне планування виконуєтьсяпри підготовці земель до сільськогосподарськоговикористання та створення лісових масивів,а часткове – при підготовці земель до озеленення,створення захисних або лісових водоохороннихліній, при благоустрою територій, підрекреаційні зони та для надання порушеним земляместетичного виду. Планування проводитьсяу два етапи: перший – попередній, другий – остаточнийчерез 2-3 роки з обов’язковим засіваннямбобово-злакових трав.Завершальним кроком здійснення гірничотехнічногоетапу рекультивації земель є проведенняземлювання – нанесення ґрунтового покривуна заплановану поверхню [13, с.49]. Після цьогоетапу рекультивації наступає завершальний моменту здійснені відновлення пошкоджених земель– біологічний етап рекультивації, який також повиненмати своє юридичне обґрунтування і закріпленняна законодавчому рівні.Під біологічним етапом рекультивації земельу науковій літературі розуміється комплекс біологічнихзаходів щодо відновлення родючості порушенихземель (агротехнічні, фітомеліоративні таінші заходи), спрямовані на відтворення флори тафауни, навколишнього середовища, яке підлягаєвідновлювальним заходам [1, с. 214].Біологічну рекультивацію здійснюють землекористувачі,яким передаються землі після технічноїрекультивації, проведеної за рахунок коштівпідприємств та організацій відповідного міністерства,що проводили на землях гірничі або інші видиробіт [1, с.214]. На жаль, дана норма не чітко прописанау чинному законодавстві України. Данетлумачення можна зустріти лише у робочих проектахз проведення рекультиваційних робіт.Наступним важливим моментом у проведенібіологічної рекультивації є визначення напрямківподальшого використання рекультивованихземель. Найпоширеніші такі: сільськогосподарський,лісогосподарський, водогосподарський,рекреаційний, санітарно-гігієнічний та будівельний[17, с.27].Зауважимо, що у ст. 52 ЗУ «Про охоронуземель» юридично закріплений тільки один напрямрекультивації порушених земель – сільськогосподарськогопризначення [18, с.372], а іншінапрями відновлювальних робіт не згадуються учинному законодавстві України. За часів існуванняРадянського Союзу постановою Ради МіністрівУРСР від 14 липня 1976 року «Про рекультиваціюземель, збереження і раціональне використанняродючого шару ґрунту при розробціродовищ корисних копалин і торфу, проведеннігеологорозвідувальних, будівельних та іншихробіт» чітко передбачалися всі вище переліченінапрями рекультивації земель [19]. Процес їхпроведення закріплювався відповідними Міждержавнимистандартами, які і дотепер використовуютьсяу земельному праві України: Міждержавнийстандарт 17.5.1.01-83 «Охорона природи.Рекультивація земель. Терміни та визначення»,Міждержавний стандарт 17.5.1.02-85 Охорона86 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Поняття рекультивації земель як юридичної категоріїприроди. Землі. Класифікація пошкоджених земельдля рекультивації.», Міждержавний стандарт17.5.1.03-86 Охорона природи. Землі. [20].Вибір виду та напряму рекультивації пошкодженихземель визначається не тільки природноекономічнимиумовами а й у більшості випадківдиктується тим, які землі були порушені упроцесі розробки корисних копалин і як вонираніше використовувалися. Наприклад, не можнаоднаково підходити до вибору виду рекультивації,якщо розробками родовищ пошкоджені родючічорноземи і малогумусні, безструктурні підзолистіабо дерново-підзолисті ґрунти. Отже, вже самаґрунтова характеристика значно підказує, які требаухвалювати рішення. Аналогічну допомогу у виборівиду і напряму рекультивації можуть надати такіпоказники, як ступінь та вид засолення, рівень ґрунтовихі підґрунтових вод, спосіб розробки родовищта ін.[17, с.27].Ефективність рекультивації значно залежитьвід строків і якості її проведення. При цьомутреба врахувати, що відповідальність за своєчаснугірничотехнічну рекультивацію та передачуземель у належному стані, які звільнилися післязавершення робіт із добування сировини, покладаютьсяна керівників гірничодобувних підприємств,а за своєчасне і раціональне використання– на землекористувачів, яким передаютьсярекультивовані землі.Наукові дослідження свідчать, що повторневикористання рекультивованих земель може бутираціональним і ефективним лише у випадкуправильного вибору напряму відновлювальнихробіт на порушених землях. Саме такий підхіддозволяє пізніше відтворити порушений ландшафті частково або цілком відновити флору іфауну, втрачену у процесі гірничих розробок.При цьому потрібно враховувати, що наданняпорушеним землям стану, придатного для повторноговикористання, не завжди може збігатися зпопереднім їх призначенням.Залежно від природних і соціальноекономічнихумов найчастіше використовуютьтакі напрями рекультивації: сільськогосподарський,лісовий, водогосподарський і будівельний.Правильний вибір напряму рекультивації повиненпередбачати єдину мету – раціональне повторневикористання пошкоджених земель у народномугосподарстві.Висновок. Рекультивація земель – це юридичнозакріплений комплекс гірничотехнічних,меліоративних, сільськогосподарських, лісогосподарськихта інженерно-будівельних робіт, щоспрямовані на відновлення родючості ґрунтівюридичними та фізичними особами у процесідобування корисних копалин та проведення всіхвидів будівельних, меліоративних та інших робіт,які, безперечно, пов’язані з порушенням поверхневогоґрунтового покриву. Це зумовлює необхідністьзапровадження на законодавчому рівні врегулюваннярекультиваційних заходів.Список літератури1. Панас Р.М. Раціональне використаннята охорона земель. – Львів: Новий Світ, 2000,2008. – 352 с.2. Чернова Н.М. Экологические основырекультивации земель. – М. Наука, 1985. – 184 с.3. Ступаков В.П. Рекультивация земельпосле промышленного пользования. Кишинёв,1981. – 76 с.4. Буевский Н.М., Зорин Л.Ф. Рекультивацияземель, нарушенных горными работами. –Донецк: «Донбасс», 1969. – 221 с.5. Лесная рекультивация / Под ред. ЗайцеваГ.А., Моторина Л.В., Данько В.Н. – М.: Леснаяпромышленность, 1977. – 128 с.6. Магарил Е.Р., Локкет В.Н. Основы рациональногоприродопользования: учебное пособие.– М.: КДУ, 2008. – 460 с.7. Горное дело. Терминологический словарь.Изд.2. перераб. и доп. – М.: Недра, 1974. –528 с.8. Земельное право: учебник / Под. ред.Г.Е.Быстрота, Р.К.Гусева; А.В.Бабанов [и др.]. –М.: ТК Вели, Изд-во Проспект, 2008. – 720 с.9. Государственный стандарт Союза ССР17.5.1.01-83. Охрана природы. Рекультивацияземель. Термины и определения [Електронныйресурс]. – Режим доступу:http://www.businesseco.ru/10. Про утворення Державної інспекції зконтролю за використанням і охороною земель:Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.2002 р. № 1958. [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=477-2010-%EF11. Закон України «Про місцеві державніадміністрації» від 09.04.1999 № 586. [Електроннийресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=586-1412. Закон України «Про місцеві державніадміністрації» від 21.05.1997 № 280/97. [Електроннийресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 87

А.Л. Місінкевич13. Голованов А.И., Зимин Ф.М., СметанинВ.И. Рекультивация нарушенных земель / Под.ред. А.И.Голованова. – М.: Колос, 2009. – 325 с.14. Актуальні проблеми правового регулюванняаграрних, земельних, економічних відносині природокористування в Україні та країнахСНД: Міжнар. наук.-практ. конф. (м.Луцьк, 10-11вересня 2010 р.): Збірник наукових праць / За заг.ред. А.М.Статівки та ін. – Луцьк: РВВ ЛНТУ,2010. – С.198-199.15. Порядок видачі та анулювання спеціальнихдозволів на зняття та перенесення ґрунтовогопокриву (родючого шару ґрунту) земельнихділянок: затв. Наказом Держкомзему України від04.01.2005 р. №4. – Ст.25. [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=z0070-0516. Кулинич П.Ф. Правові проблеми охорониґрунтів в Україні / П.Ф.Кулинич // БюлетеньМіністерства юстиції України. – 2009. – №2(88). – С.79-88.17. Рідна природа. – № 2. – Том 28. – 1999;Липень-грудень – №2 (121 – 108 – 113). – С.27-28.18. Мірошниченко А.М., Марусенко Р.І.Науково-практичний коментар Земельного кодексуУкраїни. – К.: Правова єдність, 2009. – 496 с.19. Постанова Ради Міністрів УкраїнськоїРСР від 14 липня 1976 р. № 372 Київ. «Про рекультиваціюземель, збереження і раціональне використанняродючого шару ґрунту при розробціродовищ корисних копалин і торфу, проведеннягеологорозвідувальних, будівельних та іншихробіт» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon.nau.ua/doc/?code=327-76-%EF20. Государственный стандарт Союза ССР17.5.1.01-83. Охрана природы. Рекультивацияземель. Термины и определения [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http: //tehcontent.ru/files.htmlГосударственный стандарт Союза ССР17.5.1.02-85. Охрана природы. Земли. Классификациянарушенных земель для рекультивации.[Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.tehbez.ruГосударственный стандарт Союза ССР17.5.1.03-86. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.tehbez.ruСтаття надійшла до редколегії 14 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у «Віснику» членом редколегії Н.С. Кузнєцовою.The conception of the lands reclamation as the juridical categoryA.L. MisinkevichSummaryIn the article nature of origin of such concept is reflected as reclamation is in scientific, technical,agricultural and in legal aspects. This term determination is offered to bring in future in the current landedlegislation which touches a guard and rational use of earths.The key words: the reclamation, the normatively legal levels, the legislation, a technical, anagricultural and a legal aspects, the determination of the term.Понятие рекультивации земель как юридической категорииА.Л. МисинкевичАннотацияОтражена природа возникновения такого понятия как рекультивация в научном, техническом,сельскохозяйственном и в юридическом аспектах. Предлагается данное определение внести в дальнейшемв действующее земельное законодательство, которое касается охраны и рационального использованияземель.Ключевые слова: рекультивация, действующие земельное законодательство, научный, технический,сельскохозяйственный и юридический аспект.88 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 342.9© 2011 р. В.П. ТаранухаЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціЗАХОДИ ВПЛИВУ НА НЕПОВНОЛІТНІХВ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ПРОЦЕСІЙ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕДУРИ ЇХ НАКЛАДЕННЯГуманізація суспільних відносин у першу чергу зумовлює особливо бережне відношення до дітей і підлітків,навіть у випадку вчинення ними правопорушень. Превентивна роль адміністративної відповідальності неповнолітніхспрямована на перевиховання правопорушника, запобігання вчиненню нових правопорушень, формуванняправової свідомості та правової культури.Ключові слова: адміністративний деліктний процес; адміністративне правопорушення; адміністративнаделіктоздатність; адміністративна відповідальність; заходи адміністративного впливу щодо неповнолітніх.Постановка проблеми. На сьогодні доситьактуальна проблема регулювання адміністративноївідповідальності неповнолітніх. У даному питанні,з одного боку, законодавство повинно бути максимальногуманним щодо неповнолітніх правопорушників,а з іншого – вживати найбільш ефективнихметодів і засобів боротьби з ними з огляду на невпиннезростання правопорушень серед даної груписуб’єктів адміністративних правовідносин.Відомий мислитель В.С. Соловйов у праці«Виправдання добра» зазначив, що «…право єпримусовою вимогою реалізації певного мінімальногодобра чи порядку, не допускаючого відомихпроявів зла. З цього випливає, що організаціяморального життя можлива тільки на основіправа та його втілення – держави. Якщо ж правовеначало виявляється паралізованим, то життядля більшості членів суспільства перетворюєтьсяв пекло. Такий передчасний стан загрожує суспільствуз двох сторін: одна «аномалія загрожуєпекучим пеклом анархії, а інша – льодяним пекломдеспотизму» [1, с.409]. Проте право, підкреслюємислитель, не вмішується у вільний вибірособистості між добром і злом, а лише перешкоджаєзлій людині стати злочинцем. Наявністьст.24-1 у Кодексі України про адміністративніправопорушення свідчить саме про таку превентивнуроль права – не карати, а не допустити формуваннязлочинної поведінки. Причому запропонованішляхи досягнення цієї мети надзвичайногуманні й відображають особливості українського,а точніше східнослов’янського, общинногоменталітету, – публічний осуд або публічнаопіка – ось таке просте розв’язання складноїпроблеми перевиховання неповнолітнього правопорушника.Щоправда, реалії їх реалізації виявилисяне такими вже оптимістичними: високалатентність адміністративних деліктів, відсутністьзаконодавчо визначених процедур застосуваннязаходів впливу щодо неповнолітніх, передбаченихст.24-1 КУпАП, призвели до нехтуванняними адміністративно-юрисдикційних органів.Ступінь наукової розробки проблеми.Поняття та сутність заходів впливу на неповнолітніхна підставі ст.24-1 КУпАП, підстави йумови їх застосування, їх місце в системі адміністративно-деліктнихстягнень досліджували таківітчизняні та зарубіжні науковці, як Р.А. Калюжний,Ковальчук Ю.І., А.Т. Комзюк, О.О. Погрібний,С.Г. Стеценко, О.Л. Чернецький та інші.Метою статті є аналіз поглядів адміністративістів:учених-теоретиків та практиків, щодосутності заходів впливу, що застосовуються донеповнолітніх на підставі ст.24-1 КУпАП, а такожвизначення їх місця в системі адміністративно-деліктнихсанкцій.Виклад основного матеріалу. При досягненнішістнадцятилітнього віку неповнолітнійнабуває адміністративної деліктоздатності і, відповідно,обов’язку нести відповідальність особистоза скоєння адміністративного правопорушення.У цілому ж усі правопорушення, за вчиненняяких неповнолітні можуть бути притягнутідо адміністративної відповідальності, можна розділитина три групи: 1) правопорушення, завчинення яких до неповнолітніх застосовуютьсязаходи впливу, передбачені ст.24-1 КодексуУкраїни про адміністративні правопорушення(далі – КУпАП); 2) правопорушення, за вчиненняяких неповнолітні підлягають адміністративнійвідповідальності на загальних підставах, або дозазначених осіб можуть бути застосовані заходивпливу, зокрема: а) незаконні виробництво, придбання,зберігання, перевезення, пересиланнянаркотичних засобів або психотропних речовинбез мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП);б) дрібне викрадення чужого майна (ст. 51КУпАП); в) адміністративні правопорушення усфері транспорту (статті 121-127 КУпАП); г) ке-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 89

В.П. Таранухарування транспортними засобами або суднамиособами, які перебувають у стані сп'яніння (ст.130 КУпАП); д) дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП);е) стрільба з вогнепальної, холодної метальноїчи пневматичної зброї в населених пунктах(ст. 174 КУпАП); є) адміністративні правопорушення,пов'язані з вогнепальною, холодною чипневматичною зброєю (ст.ст. 190-195 КУпАП);3) правопорушення, за вчинення яких неповнолітніпідлягають адміністративній відповідальностівиключно на загальних підставах, зокрема, зліснанепокора законному розпорядженню або вимозіпрацівника міліції, члена громадського формуванняз охорони громадського порядку і державногокордону, військовослужбовця (ст. 185КУпАП) [2, с.248].Специфіка адміністративної відповідальностінеповнолітніх, безумовно, дає підстави длявиокремлення відповідних заходів правовоговпливу, необхідних для перевиховання правопорушників,запобігання вчиненню нових проступків,формування правової свідомості і правовоїкультури даної категорії осіб з метою дотриманнязаконодавства України та морально-етичнихзасад існування й розвитку суспільства.Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх,– це різновид заходів адміністративноївідповідальності, які полягають у державному осудінеправомірної поведінки особи і певному обмеженніїї прав і законних інтересів. Дані заходи зумовлюютьсятим, що законодавство має бути гуманнимщодо неповнолітніх правопорушників,враховуючи особливості психіки неповнолітньогота його соціальний статус [3, с.111].Кодекс України про адміністративні правопорушенняу ст.24-1 передбачає таке: за вчиненняадміністративних правопорушень до неповнолітніху віці від шістнадцяти до вісімнадцятироків можуть бути застосовані такі заходи впливу:1) зобов’язання публічно або в іншій формі попроситивибачення у потерпілого; 2) застереження;3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітньогопід нагляд батькам або особам, які їх замінюють,чи під нагляд педагогічному або трудовомуколективу за їх згодою, а також окремимгромадянам на їх прохання [4, c.16].Зобов'язання привселюдно чи в іншій форміпопросити вибачення у потерпілого як західвпливу має виховний характер і може бутизастосоване до неповнолітніх, якщо орган адміністративноїюрисдикції дійде висновку, що виправленняправопорушника можливе без застосуваннядо нього більш суворого адміністративногостягнення. Зобов'язання привселюдно чи віншій формі попросити вибачення у потерпілогоє найменш суворим заходом впливу. Воно застосовуєтьсяорганом адміністративної юрисдикції втих випадках, коли він дійшов висновку, що неповнолітнійусвідомив неправомірність свогоповодження, суспільну шкідливість вчиненогодіяння і покаявся в цьому. Під вибаченням розуміється«прохання вибачити» неповнолітньогоперед потерпілим. Публічність вибачення прицьому полягає в здійсненні його не віч-на-віч(тобто неповнолітній – потерпілий), а в присутностіінших осіб (наприклад, на зборах трудовогочи педагогічного колективу, де працюють чивчаться неповнолітній правопорушник і потерпілий)[5, с.89,91]. Також публічне вибачення можебути здійснене під час судового засідання. Крімтого, публічне вибачення може бути принесене ів «іншій формі». Питання про форму публічноговибачення вирішує орган адміністративноїюрисдикції з урахуванням усіх обставин справи іпобажань потерпілого (телебачення, радіо, газета– спеціально створені рубрики), приймаючи рішенняза матеріалами справи про адміністративнеправопорушення [6, c.95]. Отже, можливе існуванняяк усної, так і письмової форми вибачення.Однак більш дієвою формою вибаченнянеповнолітніх є саме усна, яка виражається публічно,зокрема у залі суду. Так, сутність цьогозаходу впливу полягає у тому, що він, з одногобоку, полягає у розкаянні неповнолітнього, якийвчинив протиправний проступок, визнанні нимсвоєї вини, а з другого – в усвідомленні неповнолітнімелементарних моральних і правових правилповедінки [7]Застосування заходу впливу у формі публічноговибачення не спричиняє у суб’єкта проступкустану «адміністративної карності», щоіснує протягом року після вчинення адміністративногоправопорушення у разі накладення стягнення,і може застосовуватись тільки як основнаміра, на відміну від стягнень, які бувають основнимита додатковими [6, c. 99].Застереження застосовується з метоюприпинення протиправної поведінки, а такожспрямоване на недопущення такої поведінки вмайбутньому, тобто метою даного заходу є профілактикавчинення нових правопорушень. Застереженняздійснюється в присутності батьківнеповнолітнього або осіб, що їх замінюють [8,с.50]. Це більш суворий захід виховного впливу,порівняно із зобов’язанням публічно або в іншійформі попросити вибачення в потерпілого, оскількизастосовується шляхом усного офіційногооголошення застереження органом адміністрати-90 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Заходи впливу на неповнолітніх в адмін.-деліктному процесі й особливості процедури їх накладеннявної юрисдикції. Окрім морально-психологічноговпливу на особу правопорушника, застереженнясвоїм наслідком має протокольне відображення,що лягає в основу обліку прийнятихрішень стосовно конкретної особи, а такожвжиття подальших заходів профілактичного характерута накопичення матеріалів для застосуваннябільш суворого впливу. Особі такожроз’яснюються наслідки повторного вчиненняправопорушення. Постанова судді про оголошеннязастереження чинна протягом одного року.Захід впливу вважається погашеним, якщонеповнолітній, до якого він був застосований,протягом цього року не вчинив нового правопорушення.Суддя, який застосував захід впливу,може своєю постановою скасувати його до закінченнярічного строку у разі зразкової поведінкинеповнолітнього, відносно якого цей західвпливу було застосовано [7].Отже, застереження як захід впливу, що застосовуєтьсядо неповнолітніх, хоч і має на метіперевиховання правопорушника, проте не завждидостатньо ефективний для даної категоріїосіб, оскільки може не призвести до повного усвідомленнянеповнолітніми своєї вини та протиправностівчинених ними діянь.Сувора догана – це захід впливу на неповнолітніх,під яким розуміється морально-психологічнийвплив, що застосовується до неповнолітніхправопорушників, якщо вони систематичнопорушують установлені правила поведінки, скоюютьправопорушення, які свідчать про формуванняантисуспільної установки. Сувора догана єжорстокішим заходом впливу, ніж застереженнянеповнолітнього, і так само, як і інші заходивпливу, носить особистісний та немайновий характер.Вона супроводжується офіційним, відімені держави, засудженням неповнолітньогоправопорушника та скоєного ним діяння. Такийморальний осуд має на меті спонукати неповнолітньогодо правомірної поведінки.Постанова судді про оголошення сувороїдогани чинна протягом року. Захід впливу вважаєтьсяпогашеним, якщо протягом цього рокунеповнолітній не скоїть нового правопорушення.Суддя також може раніше цього терміну скасуватийого, якщо поведінка неповнолітнього будезразковою.Передача неповнолітнього під нагляд батькамабо особам, які їх замінюють, чи піднагляд педагогічному або трудовому колективуза їх згодою, а також окремим громадянам наїх прохання полягає у покладенні на неповнолітньогообов’язку зазнати посиленого виховноговпливу та контролю за поведінкою з боку обранихсудом осіб чи колективу [7]. Передача неповнолітньогопід нагляд трудовому чи педагогічномуколективу можлива тільки за згодою цьогоколективу. Вирішуючи питання про передачунеповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їхзаміняють, або окремих громадян, суд, уповноваженийвирішувати справу, повинен керуватисьособистісними даними, що їх характеризують [8,с.50]. Неприпустимо передавати неповнолітньогопід нагляд батька або матері, які позбавлені батьківськихправ, а також батьків чи інших осіб,котрі через свою поведінку не здатні позитивновпливати на нього. Так, у п.6 Постанови ПленумуВерховного Суду України «Про практику застосуваннясудами примусових заходів виховногохарактеру» зазначено, що «передача неповнолітньогопід нагляд батькам або особам, які їхзамінюють, допускається лише за наявності данихпро їх здатність забезпечити виховний впливна нього та постійний контроль за його поведінкою»[9, с.288].Отже, підсумовуючи все вищезазначене,можна вказати на недостатній рівень нормативноїрегламентації інституту адміністративної відповідальностінеповнолітніх. Адже в Україніякщо і досліджується дане питання, то на доктринальномурівні.На сьогодні наведена вище система стягненьне є достатньо дієвою. Простежуються декількапроблем, що стосуються ефективності застосуваннядо неповнолітніх правопорушниківадміністративних стягнень. По-перше, ті темпиакселерації молоді, що відбуваються в сучасномужитті, дають підстави для зниження віку адміністративноївідповідальності неповнолітніх, наприкладз 15 років. По-друге, доцільно було бзапозичити із кримінального законодавства додатковізаходи виховного впливу і ввести їх до КУпАП,наприклад: 1) установлення особливих вимогдо поведінки неповнолітнього, що може передбачатизаборону відвідувати певні місця, використовуватипевні форми дозвілля; 2) покладення на неповнолітнього,який досяг п'ятнадцятирічного вікуі має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодуваннязаподіяних майнових збитків. Важкопогодитися з Ю.І.Ковальчуком про необхідністьстворення окремої ланки судів (суди в справах неповнолітніх)для розгляду адміністративних і кримінальнихсправ [3, с.113].Отже, можна зробити висновок, що у чинномузаконодавстві зосереджується увага на особливихзасобах впливу на неповнолітніх правопорушників,що зумовлюється їх віковою кате-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 91

В.П. Таранухагорією та психологічним ставленням до вчиненого.Проте варто також звернути увагу на вдосконаленняданих засобів шляхом внесення поправокта доповнень до чинного КУпАП.Висновки. Виходячи з вищевикладеного,можна узагальнити, що адміністративна відповідальністьнеповнолітніх порівняно з відповідальністьповнолітніх осіб має певні особливості. Передусімвони зумовлені особливою метою застосуваннязаходів впливу, а саме превентивною (виховною).Ключове значення має психологічний вплив насуб’єкта проступка з метою усвідомлення ним протиправностісвоєї поведінки та утримання від подібноїповедінки в майбутн ьому.При застосуванні заходів адміністративноговпливу на неповнолітніх акцент зміщується ізпокарання на виховання, превенцію та підвищеннярівня правосвідомості неповнолітньогоправопорушника.Список літератури1. Соловьев В.С. Оправдание добра // Собр.соч. – т.8. – СПб., 2002. – С.409-413.2. Стеценко С.Г. Адміністративне правоУкраїни. – К.: Атіка. – 2009. – 640 с.3. Ковальчук Ю.І. Особливості адміністративноївідповідальності неповнолітніх / Ю.І.Ковальчук // Право України, 2003. – № 6. – С.111-114.4. Кодекс України про адміністративні правопорушення:чинне законодавство зі змінами тадопов. станом на 27 верес. 2010 р.: (ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2010. – 248 с.5. Научно-практический комментарий к кодексуУкраины об административных правонарушениях.– Х.: Одиссей, 2000. – 457с.6. Адміністративна відповідальність вУкраїні: Навчальний посібник / За заг. ред. доц.А.Т.Комзюка. 2-е вид., перероб. і доп. – Х.: Ун-твнутр. справ, 2000. – 349 с.7. Чернецький О.Л. Правове регулюванняадміністративної відповідальності неповнолітніхв Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. –Х., 2008. – 205с. [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: http://adminpravo.com.ua/index.php8. Кодекс України про адміністративніправопорушення: Науково-практичний коментар/ Р.А. Калюжний, А.Т. Комзюк, О.О. Погрібнийта ін.; – К.: Правова єдність, 2008. – 781 с.9. Коментар судової практики в кримінальнихта адміністративних справах. Постановипленуму верховного суду України (1995-1997) /Відповідальний редактор В.Т.Маляренко. – К.:Юрінком Інтер, 1998. – 288 с.Стаття надійшла до редколегії 23 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії О.В. Гетманцевим.W.P. TaranuhaMEASURES OF ADMINISTRATIVE EFFECT FOR MINORSAND PROCEDURAL CHARACTERISTICS OF ITS APPLYINGSummaryIt has been observed the concepts of the judicial mistakes, motives and conditions of its rise, the mistakestypes. Besides, it is investigated the concept of the faults of the judgment and accomplished the review of theremoving means. It has been determined the scene of the judgment faults at the system of judicial mistakes.Key words: administrative tort procedure, administrative offence, administrative tortuous capacity,administrative responsibility, measures of administrative effect for minorsВ.П. ТаранухаМЕРЫ ВОЗДЕЙСТВИЯ К НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИМ В АДМИНИСТРАТИВНО-ДЕЛИКТНОМ ПРОЦЕССЕ И ОСОБЕННОСТИ ПРОЦЕДУРЫ ИХ НАЛОЖЕНИЯАннотацияГуманизация общественных отношений в первую очередь обуславливает особенно бережноеотношение к детям и подросткам, даже в случае совершения ими правонарушений. Превентивнаяроль административной ответственности несовершеннолетних направлена на перевоспитание правонарушителя,предотвращение совершения новых правонарушений, формирование правового сознанияи правовой культуры.Ключевые слова: административный деликтный процесс; административное правонарушение;административная деликтность; административная ответственность; меры административного воздействияотносительно несовершеннолетних.92 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 342.92© 2011 р. І.С. КургаєваНаціональна академія внутрішніх справ, КиївАДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИРозглядаються проблемні питання щодо формування адміністративно-правового регулювання фінансової безпекиУкраїни, зокрема адміністративно-правові відносини, які становлять основу будь-якого правового механізму.Питання врегулювання адміністративно-правових відносин у сфері забезпечення фінансової безпеки на даний час,особливо в нашій державі, займає одну з перших і найгостріших позицій, залишаючись найактуальнішим.Постановка проблеми. На даному етапі розвиткусуспільства найбільш пріоритетним напрямкому галузі національної безпеки є саме фінансовабезпека. Адже економічний і фінансовий розвитоккраїни вирішує її подальшу долю, визначає їїможливості та потенціали. Фінансова безпека непросто одна з найважливіших складових системдержавних інтересів, але й становить вирішальнуумову дотримання й реалізації як державних, так інедержавних інтересів країни.Мета статті – дослідження змісту, ролі тамісця адміністративно-правових відносин у сферізабезпечення фінансової безпеки держави, аналізпроблеми становлення й розвитку адміністративно-правовихвідносин у сфері фінансової безпеки.Ступінь наукової розробки проблеми.Дослідженням позиції адміністративно-правовихвідносин у сфері фінансової безпеки займаласяневелика кількість науковців. Можна робити висновкищодо адміністративно-правових відносину сфері забезпечення фінансової безпеки державилише за працями вчених у галузі адміністративногоправа та національної безпеки, зокрематаких, як В.Б.Авер'янов, О.М.Бандурка, Р.А.Калюжний,С.В.Ківалов, В.К.Колпаков, В.П.Столбовий,В.Д.Сущенко, В.А.Ліпкан, С.С.Засунькота деякі інші дослідники.Виклад основного матеріалу. Дослідженняпроблем визначення сутності адміністративно-правовихвідносин, а також їх структури тавидів достатньо широко репрезентовані в науковійлітературі. Причому сучасна доктрина адміністративногоправа передусім враховує тенденціїщодо гуманізції науки, тому сутність адміністративногоправа зміщується в бік надання послугнаселенню, а не владного розпорядництва.Отже, зважаючи на зміст адміністративноправовихвідносин, які становлять матеріальнийрезультат реалізації норм адміністративного права,можна говорити про формування сучасноїпарадигми адміністративно-правових відносин.В.Б.Авер'янов [1,с.82 ] вважає, що адміністративно-правовівідносини — це врегульованінормами права суспільні відносини, в яких їхсторони (суб'єкти) взаємопов'язані і взаємодіютьшляхом здійснення суб'єктивних прав і обов'язків,встановлених і гарантованих відповіднимиадміністративно-правовими нормами .Зважаючи на дослідження, в яких окресленонову ідеологію адміністративного права відповіднодо його суспільної цінності, методу,предмета та структури В.Б.Авер'янова, О.Ф.Андрушко,О.М.Бандурки, Ю.П.Битяка, І.Л.Бородіна,А.С.Васильева, І.П.Голосніченка, З.С.Гладуна,С.В.Додіна, Р.А.Калюжного, С.В.Ківалова,В.К.Колпакова, Є.Б.Кубка, О.В.Кузьменко,С.О.Курінного, В.М.Марчука, Н.М.Мироненко,Н.Р.Нижника, В.І.Олефіра, О.I.Остапенко,К.М.Пахомова, В.П.Петкова, О.П.Рябченко,А.О.Селиванова. В.М.Селіванова, В.Ф.Сіренка,В.П.Столбового, В.Д.Сущенка, В.О.Шамрая,Ю.С.Шемшученка, В.В.Цветкова, можна розглянутисутність адміністративно-правових відносину сфері фінансової безпеки.Адміністративно-правові відносини у сферіфінансової безпеки – це врегульовані нормамиправа суспільні відносини у сфері фінансовоїбезпеки, в яких їх сторони (суб'єкти) взаємопов'язаніта взаємодіють шляхом здійснення суб'єктивнихправ і обов'язків, установлених і гарантованихвідповідними адміністративно-правовиминормами та державою.Адміністративно-правові відносини у сферіфінансової безпеки є різновидом адміністративно-правовихвідносин, тому наділені деякимихарактерними рисами [1, с.84]: обов’язки і правасуб’єктів і об’єктів відносин пов’язані з діяльністюорганів державного управління; адміністративно-правовівідносини у сфері безпеки є складовоювідносин у сфері управління, вони виникаютьу повсякденній практичній реалізації завданьі функцій держави щодо забезпечення фінансовоїбезпеки; у цих відносинах одним ізсуб’єктів виступає орган державного управлінняабо громадська організація, які наділені державно-владнимиповноваженнями у сфері фінансо-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 93

І.С. Кургаєвавої безпеки; дані відносини виникають за ініціативоючи то об’єкта, чи то суб’єкта, і згода іншоїсторони не є обов’язковою умовою для їх виникнення;адміністративно-правові відносини – особливийзв'язок між їх учасниками, один з яких заданих обставин має право вимагати від іншоготакої поведінки, яка передбачена адміністративно-правовоюнормою; суб’єкт управління безпекоюзобов’язаний реалізувати власні матеріально-правовіта процесуальні права, тобто правовступає одночасно й обов’язком суб’єкта адміністративно-правовихвідносин у сфері фінансовоїбезпеки; у випадку порушення норм, що регулюютьсуспільні відносини у сфері фінансовоїбезпеки, порушник несе відповідальність як передіншою стороною, так і перед державою; адміністративно-правовівідносини у сфері фінансовоїбезпеки не завжди є відносинами, які здійснюютьсяза методами влади і примусу. Вониможуть реалізовуватись на основі як влади і підпорядкування,так і рівності сторін, коли кожнасторона має виконувати конкретні вимоги правовоїнорми. Тому наявність взаємних прав і обов’язків– притаманна ознака адміністративно-правовихвідносин у сфері фінансової безпеки; санкції, щозастосовуються до сторін адміністративно-правовихвідносин у сфері фінансової безпеки, залежатьвід рівня суспільної небезпеки правопорушення;спори, що виникають між сторонами адміністративно-правовихвідносин, вирішуються як в адміністративних,так й інших судах.За складом учасників адміністративно-правовівідносини можуть бути внутрішньоапаратнимиі зовнішньоапаратними. У першому випадкуобов’язковий суб’єкт вступає у відносини зіншими суб’єктами забезпечення фінансової безпеки,у другому – здійснює взаємодію з громадянами,недержавними підприємствами, що надаютьпослуги у сфері фінансової безпеки.Адміністративно-правові відносини у сферіфінансової безпеки – це відносини, в яких присутнійяк вертикальний, так і горизонтальний аспект[1, с.85]. Вертикальні відносини (владні відносини)притаманні сфері безпеки, оскільки, незважаючина демократичні перетворення, головним суб'єктомуправління фінансовою безпекою виступає самедержава. Адже саме остання за допомогою апаратупримусу й управління встановлює і реалізує відповідніправа та обов’язки, правила та норми поведінкиу чітко визначених сферах суспільного життя.А горизонтальні відносини характеризують гнучкістьсистеми управління, її здатність адекватнореагувати на зовнішні зміни.Отже, першорядна роль у визначенні змістуадміністративно-правових відносин належатьїх сторонам. Такими сторонами виступають суб'єктизабезпечення фінансової безпеки — носіїпередбачених адміністративно-правовими нормамиправ і обов'язків у сфері фінансової безпеки,котрі здатні ці права реалізовувати, а покладеніобов'язки виконувати.Вирішальною особливістю, яка виділяєзміст безпеки з адміністративно-правових позиційу сфері фінансової безпеки, є те, що однією зісторін виступає носій юридично-владних повноваженьщодо інших суб'єктів, якими його наділяютьадміністративні норми. Таким суб'єктомвиступають суб'єкти забезпечення фінансовоїбезпеки. Адміністративно-правові відносини формуютьсяпід час здійснення цими суб'єктамисвоїх владно-розпорядчих функцій.У цілому адміністративно-правові відносиниу сфері фінансової безпеки характеризуються двомаважливим рисами [1, с.85 ]: з одного боку – цеформи соціальних відносин, оскільки в них обов'язковоберуть участь люди або їх об'єднання, а з іншого– форми організаційних відносин, у процесіреалізації яких виконуються завдання управлінськоїдіяльності щодо створення сприятливих умовдля реалізації національних фінансових інтересів.Адміністративні відносини у сфері фінансовоїбезпеки мають свою структуру (склад). Доїї елементів належать: суб’єкти, об’єкти, юридичніфакти.Суб’єкт адміністративних відносин у сферіфінансової безпеки – це суб’єкт адміністративногоправа, який вступив у конкретні правовідносини усфері фінансової безпеки, врегульовані нормамиадміністративного та фінансового права.До суб’єктів адміністративно-правових відносину сфері фінансової безпеки можна віднести:держава; Президент України; органи виконавчоївлади; інші державні органи та організації;органи місцевого самоврядування; об’єднаннягромадян; інші недержавні органи та організації;громадяни України.Передумовою вступу зазначених суб’єктіву певні адміністративно-правові відносини усфері фінансової безпеки є наявність у них правоздатностіі дієздатності. Особливість адміністративно-фінансовоїправоздатності і дієздатностіполягає в тому, що вони означають потенційнуможливість брати участь в адміністративноправовихі фінансових відносинах і здатністьсвоїми діями набувати і реалізовувати права тавиконувати обов’язки, встановлені нормами адміністративногота фінансового права.94 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Адміністративно-правові відносини у сфері забезпечення фінансової безпеки державиОб’єкт адміністративно-правових відносин усфері фінансової безпеки – це те, заради чого виникаютьадміністративні правовідносини. На нашудумку, можна визначити такі об’єкти: грошовийобіг та інфляційні процеси в державі; інформаційнета навколишнє природне середовище і природніресурси, незалежний, вільний, суверенний, демократичнийі економічний розвиток України; забезпеченнявдалої валютної, податкової, бюджетної,боргової політики держави; структурованість і цілеспрямованістьбанківської системи.Підставою виникнення, зміни або припиненняадміністративно-правових відносин у сферіфінансової безпеки є юридичні факти, основноюособливістю яких є здатність викликатиправові наслідки. Розрізняють дії та події.Дія – факт, який виникає від волі людей,вони можуть бути як правомірними, так і неправомірними.Правомірні дії відповідають вимогам адміністративно-правовихі фінансових норм. До правомірнихдій, які породжують адміністративноправовівідносини у сфері фінансової безпеки, належатьакти управління – укази і розпорядженняПрезидента, постанови і розпорядження КабінетуМіністрів України тощо стосовно фінансової безпеки.Для сфери безпеки характерні юридичні акти,які мають індивідуальний характер, оскількивони безпосередньо породжують конкретні адміністративно-правовівідносини. Отже, безпосередньопороджуються адміністративно-правові відносиниміж особою, призначеною керівником групи, таіншими її працівниками.Адміністративно-правові відносини у сферіфінансової безпеки виникають також у зв'язку здією окремих громадян і посадових осіб, наприкладу випадку звернення громадянина зі скаргоюна дії посадової особи. Більше того, юридичнимфактом, який тягне настання адміністративно-правовихвідносин, може бути бездіяльність.Неправомірні дії – це правопорушення,проступки, які тягнуть за собою застосуваннязаходів примусу. Вчинення правопорушення викликаєвиникнення певного кола відносин, пов'язанихіз застосуванням норм матеріального тапроцесуального адміністративного права. Зважаючина особливий характер відносин у сферібезпеки, більшість із них охороняється нормамикримінального права [1, с.87].Події, як юридичний факт, фінансовій безпеціне особливо притаманні як такі, адже цеявища, які не залежать від волі людей, але тягнутьза собою настання певних наслідків (землетруси,повені, епідемії тощо). Адміністративноправовівідносини у сфері фінансової безпеки,зокрема, залежать безпосередньо від волі людейта їх діяльності.Ведучи мову про адміністративно-правовівідносини у сфері фінансової безпеки, було бнедоцільно не зазначити про механізм адміністративно-правовогорегулювання.Взагалі, на основі аналізу всіх складниківправового регулювання нормативно-правовихактів у сфері забезпечення фінансової безпекиможна побудувати ієрархічну систему нормативно-правовихактів за юридичною силою.Засунько С.С. вважає, що під механізмомправового регулювання розуміють узяту у єдностівсю сукупність правових засобів, за допомогоюяких забезпечується правовий вплив на суспільнівідносини [2, с.9].Основними системоутворюючими ознакамивідповідного механізму є [2, с.9]:1. Єдність системи стосовно середовища(цілісність) і різноманіття зв’язків із середовищем,характер яких робить її підсистемою іншої,більш складної системи.2. Наявність у системі не менше двох компонентів,що взаємодіють між собою.3. Інтегрування компонентів системи, у результатічого ціле (система) забезпечується такимивластивостями і характеристиками, що відсутнів окремо узятих її складових, тобто наявністьу системі інтегративних якостей.4. Наявність усередині системи протиріч,які виступають рушійною силою її саморозвитку,що породжує необхідність самоврядування, цілеспрямованоговпливу однієї підсистеми (керуючої)на іншу (керовану).Предметом правового регулювання є найважливішідля держави, об’єднань людей і конкретнихосіб суспільні відносини, що об’єктивнопотребують юридичного регулювання і піддаютьсяйому. Саме ці відносини і виникають призабезпеченні фінансової безпеки, адміністративно-правоверегулювання яких здійснюється задопомогою дозволу, зобов’язання, заборони.До елементів механізму адміністративноправовогорегулювання у сфері забезпечення фінансовоїбезпеки можна віднести норми права,правові відносини, акти реалізації прав і обов’язків.Регулятором суспільних відносин, що складаютьсяу сфері забезпечення фінансової безпеки,виступає право.Отже, під механізмом правового регулюванняправовідносин при забезпеченні фінансовоїбезпеки належить розуміти, на нашу думку,комплекс спеціальних заходів, засобів, способів,Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 95

І.С. Кургаєващо мають юридичний зміст і націлені на регулюваннямеханізму управління в системі забезпеченняфінансової безпеки України.Для забезпечення втілення в життя запланованихцілей, мети, ідей, потреб, цінностей, інтересівпостає необхідність у розробленні певногомеханізму, одним з яких є забезпечення фінансовоїбезпеки.Забезпечення фінансової безпеки можнавизначити як урегульовану нормами права системутеоретико-методологічних, нормативноправових,інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських,кадрових, науково-технічних,ресурсних та інших заходів, спрямованихна створення сприятливих умов для реалізаціїнаціональних інтересів у сфері фінансової безпеки,економічної цілісності та незалежності, джерелдобробуту, ефективне функціонування самоїсистеми забезпечення фінансової безпеки.Закон України «Про основи національноїбезпеки» [3] визначає мету забезпечення національноїбезпеки як захищеність життєво важливихінтересів людини і громадянина, суспільстваі держави, за якої забезпечується сталий розвитоксуспільства, своєчасне виявлення, запобіганняі нейтралізація реальних та потенційних загрознаціональним інтересам. Зважаючи на те,що фінансова безпека є невід’ємною складовоюнаціональної безпеки, можна сказати, що вищезазначенамета збігається з метою забезпеченняфінансової безпеки.Сукупність суб’єктів, які впливають на забезпеченняфінансової безпеки, можна визначитияк систему забезпечення фінансової безпеки.Відповідно до системи забезпечення розробляєтьсясистема правових норм, що регулюютьвідносини у сфері забезпечення фінансовоїбезпеки, визначаються основні напрямки діяльностіорганів державної влади й управління вданій сфері, формуються або організовуютьсяоргани забезпечення безпеки і механізм контролюта нагляду за їх діяльністю.Висновки. Адміністративно-правові відносиниу сфері регулювання фінансової безпекиУкраїни являють собою невід’ємну її складову.Адже, формуючи систему суб’єктів і об’єктів даноїсистеми, дають можливість обом сторонам визначитисуб’єктно-об’єктні права й зобов’я-зання. Насьогодні в Україні існує адміністративно-правовапроблема захисту фінансових інтересів у сфері фінансовоїбезпеки. Законодавча база щодо регулюванняфінансової безпеки не є на належному рівні.Для удосконалення адміністративно-правового забезпеченняфінансової безпеки країни, перш за все,треба виробити адекватну сучасності теоретичнумодель. Доцільно в цьому звернутися до досвідукраїн, які вже успішно пройшли процес становленняй основних засад функціонування економічноїбезпеки держави, перш за все – країн Західної Європита Північної Америки. Досвід західних країндозволяє простежити загальні риси в численнихрозробках концепції фінансової безпеки.Список літератури1. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулюваннянаціональної безпеки України: Монографія/ МВС України КНУВС. – К., 2008. – 439с.2. Засунько С.С. Адміністративно-правоверегулювання у сфері забезпечення техногенноїбезпеки в Україні: Автореф. дис. …канд.. юр. н.(12.00.07) / НАВСУ. – К., 2006. – 20 с.3. Закон України “Про основи національноїбезпеки України” від 19 червня 2003р. // ВідомостіВерховної Ради України. – 2003. - №39. – Ст.351.Стаття надійшла до редколегії 2 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у «Віснику» науковим редактором П.С. Пацурківським.I.S. KurgaevaAdministrative law relationships of the financial safety of UkraineSummaryA question of settlement of Administrative law relations in the field of providing of financial safety occupies oneof the first and peracute positions, remaining most actual, on this time especially in our state. Administrative lawrelations in the field of adjusting of financial safety of Ukraine show by itself her inalienable constituent. In fact,forming the system of subjects and objects of this system, enable to both parties to define their rights and obligations.И.С.КургаеваАдминистративно-правовые отношения в сфере обеспечения финансовой безопасности государстваАннотацияАдминистративно-правовые отношения в сфере регуляции финансовой безопасности Украины являютсобой неотъемлемую ее составляющую. Ведь, формируя систему субъектов и объектов данной системы, даютвозможность обеим сторонам определить субъектно - объектные права и обязательства. Вопрос урегулированияадминистративно-правовых отношений в сфере обеспечения финансовой безопасности на данное время, особеннов нашем государстве, занимает одну из первых и острейших позиций, оставаясь самым актуальным.96 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 342.92© 2011 р. І.В. КовбасЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, ЧернівціНАДАННЯ ПУБЛІЧНО-ВЛАДНИХ ПОСЛУГ ЯК ОСНОВНА ФОРМА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІДЕМОКРАТИЧНОЇ, ПРАВОВОЇ, СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИУ статті розкриваються сутнісні аспекти надання публічно-владних послуг, виходячи з їх нормативноправовоговрегулювання на сучасному етапі розвитку українського суспільства, основна увага приділена взаємозв’язкамгромадянського суспільства із державою, правовій регламентації, у дослідженні наголошується навідсутності єдності в підходах і практиці надання публічно-владних послуг, що призводить до зловживань збоку органів державної влади які наділені правом надання публічно-владних послуг.Ключові слова: Адміністративна процедура; громадянське суспільство; державна влада; управлінські послуги;публічно-сервісна діяльність; управлінський процес; соціальна справедливість; публічно-владні послуги.Постановка проблеми. Конституція1996р. характеризує Україну як демократичну,соціальну, правову державу. Система закріпленихв Конституції України прав і свобод людиниі громадянина свідчить про високий рівень демократіїв Україні. У демократичній, правовій державікожне право особи, закріплене належнимчином, забезпечується всією повнотою влади,причому об’єктом охорони є права, свободи тазаконні інтереси особи і громадянина, які не лишепрямо закріплені в нормативних актах, а й ті,що випливають з духу чинного законодавства іне суперечать інтересам держави. Виконаннячастини обов’язків органів виконавчої влади передприватними особами (включаючи в це поняттягромадян і юридичних осіб) пов’язане з такою новоюфункцією держави, як надання так званих публічно-владнихпослуг. Ця функція передбаченаКонцепцією адміністративної реформи, а саміуправлінські послуги визначені «як послуги з бокуорганів виконавчої влади, що є необхідною умовоюреалізації прав і свобод громадян.Ступінь наукової розробки проблеми.Вагомий внесок у дослідження даної проблематикивнесли адміністративісти зокрема:В.Авер’янов, І. Голосніченко, В.Долечек, І. Коліушко,А. Ліпінцев, О. Поляк, В. Тимощук, Г.Чміленко та інші.Мета статті. Автор ставить перед собою замету розкрити сутність надання публічно – владнихпослуг як нового явища в адміністративнійнауці та практиці.Виклад основного матеріалу. Влада, якуздійснює народ, є публічною. Важливо створити,наголошує О.І. Сушинський, такі структури, щобніхто не зміг узурпувати здійснення цієї (публічної)влади загалом чи окремих її видів і насампереддержавної. Суспільна потреба недопущенняузурпації публічної вдали актуалізує розвитоквідповідних ідей та принципів щодо механізмівпідконтрольного народові здійснення публічноївлади та окремих її видів. Недопущення узурпаціїздійснення публічної влади, а відтак і владияк соціального явища, досягається через системнепідконтрольне здійснення як публічної владизагалом, так і окремих її видів. Підконтрольнездійснення публічної влади, досягається шляхомреалізації принципу противаг і стримувань черезфункціональне та інституційне структурування,насамперед поліцентричне.Сутність підконтрольності полягає у тому,що здійснення контролю та його видів, зокремасамоконтролю, це одна із суспільно значимихкомпетенції усіх інституцій здійснення публічноївлади, а сутність механізму противаг і стримуваньякраз і полягає в тому, що на сучасномуетапі розвитку національної моделі громадянськогосуспільства контроль як вид влади потребуєналежного виокремлення через його юридизацію,інституціалізацію та ресурсне забезпечення,у тому числі і через чіткіше закріплення ресурснихгарантій в розмежуванні та забезпеченні відносиніснуючої системи органів здійснення державноївлади та органів здійснення місцевогосамоврядування, їх посадових осіб [6, с.125-127].М. Бояринцева наголошує, що реальністьправ і свобод громадян, закріплених у КонституціїУкраїни, означає такий їх стан, коли кожналюдина не лише за законом, а й фактично дійсноволодіє цими правами та свободами, може вюридично допустимих межах безперешкодно, засвоєю волею як в особистих, так і в суспільнихінтересах користуватись і розпоряджатись можливостями,що в них містяться, захищати їх відпорушень та вимагати від компетентних органівпоновлення цих прав. Тобто реальність прав ісвобод громадян повинна бути забезпечена системоюгарантій. Створення гарантій – це обов’я-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 97

І.В. Ковбасзок держави щодо особи і суспільства в цілому[5, с.166]. Під гарантіями розуміють сукупність(систему) умов або засобів, що сприяють реалізаціїкожною людиною і громадянином своїхправ, свобод, охоронюваних законом інтересів таобов’язків [8, с.28]. Такими гарантіями в сферівиконавчої влади є право на звернення в органидержавного управління, право на відшкодуванняшкоди, заподіяної незаконним рішенням, діямичи бездіяльністю органів виконавчої влади та їхпосадових осіб, право користування передбаченимизаконом пільгами тощо. Основною функцієюгарантій є забезпечення виконання обов’язківдержавою та іншими суб’єктами у сфері реалізаціїправ особи. Зміст гарантій динамічний,обумовлений їх цільовою та функціональноюспрямованістю і залежить від суспільно-політичних,духовних та інших процесів, які відбуваютьсяв країні на певних етапах її історичногорозвитку. Ефективна діяльність органів виконавчоївлади є загальною умовою дієвості всієї системигарантій прав, свобод, охоронюваних закономінтересів особи та належного виконанняобов’язків [5, с.169]. Дві сторони управлінськогопроцесу – ефективність і демократизм – повиннізнаходитись в органічній єдності [9, с.41]. Ефективністьуправління – це не просто сукупністьвпливу окремих факторів, а результат складноївзаємодії політичних, соціально-економічних,організаційних, ідеологічних, психологічних,ситуаційних і мотиваційних факторів [9, с.201].Дуже важливе значення для реалізації особоюсвоїх прав і свобод має забезпечення в реальномужитті вищої юридичної сили КонституціїУкраїни, так само як і її безпосередньої дії. Проте,низький рівень загальної, політичної і правовоїкультури як громадян, так і посадових осібпоки що не сприяє виконанню зазначених вимогщодо реального забезпечення державою прав тасвобод у сфері виконавчої влади. З огляду на цезасоби та процедурні механізми фактичної реалізаціїправ і свобод громадян потребують подальшоговдосконалення в ході проведення адміністративноїреформи [5, с.169].Створення правової держави, ідея якої проголошенаКонституцією України, неможливе безповного правового урегулювання взаємовідносиндержави, її органів та посадових осіб з людиноюта громадянином. Правова держава означаєне лише формальну законність, котра забезпечуєрегулярність та послідовність у досягненніта підтриманні демократичного ладу, але й справедливість,засновану на визнанні й повномусприйнятті найвищої людської цінності особистості[12, с. 97].Основною ознакою правової держави є те,що у ній панують і верховенствують право і закон.Усі державні органи, їх посадові особи,об’єднання громадян та інші суб’єкти права повиннідіяти в межах Конституції та відповідно дозаконів України. Громадяни здійснюють своїправа за принципом «дозволено все, що не забороняєтьсязаконом», державні органи та їх посадовіособи – за принципом «дозволено лише те,що визначено законом». Це правило підноситьсядо рівня конституційного принципу (ст.ст. 6,8Конституції України) [2, с.28]. Для забезпеченняверховенства права у функціонуванні державноїслужби необхідне цілком рівноцінне ставленнядержавних службовців як до стану виконання збоку громадян обов’язків перед державою, так ідо стану виконання з боку держави обов’язківщодо забезпечення їх прав і свобод, за що державанесе, згідно з Конституцією України, відповідальність.Виконання значної частиниобов’язків органів виконавчої влади перед приватнимиособами (включаючи в це поняття громадяні юридичних осіб) пов’язане з такою новоюфункцією держави, як надання так званихуправлінських послуг [5, с.148-149]. Ця функціяпередбачена Концепцією адміністративної реформи,а самі управлінські послуги визначені «якпослуги з боку органів виконавчої влади, що єнеобхідною умовою реалізації прав і свобод громадян– зокрема, реєстрація, ліцензування, сертифікаціятощо [10, с.11]. Саме дефініція «послуги»акцентує увагу на виконанні обов’язків державиперед приватними особами, спрямованихна юридичне оформлення умов, необхідних длязабезпечення належної реалізації ними своїхправ і охоронюваних законом інтересів. Як зазначаєВ.Б. Авер’янов, таке розуміння повнішевідповідає новій ідеології «служіння держави»перед людиною. «Служіння» з боку виконавчоївлади – це і є, власне кажучи, надання її органамипослуг. Усе цілком закономірно, підкреслює вчений,оскільки сама державна влада – це реалізаціяаж ніяк не лише повноважень, що зобов’язуютьгромадянина, а й виконання певних обов’язківдержави перед громадянином, за які вона цілкомвідповідальна перед ним. І таких обов’язків з її бокуз’являтиметься дедалі більше по мірі подальшоїдемократизації держави [5, с.149].Розбудова правової демократичної Українизумовлює зростання ролі права, оскільки воностворює для цього необхідні умови: упорядкованість,визначеність, організованість, динаміч-98 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Надання публічно-владних послуг як основна форма життєдіяльності демократ., прав., соціал. державиність суспільних відносин. Це безпосередньостосується й середовища державного управління,в якому практично втілюється єдність діяльностій структур апарату управління [4, с.29]. Томуповною мірою необхідно використати можливостіправових засобів, і насамперед, нормативногомасиву не тільки для надійного функціонуваннясистеми управління, але й для цілеспрямованогозростання його ефективності. У системі правабудь-якої держави адміністративно-правові нормипосідають особливе місце. Це обумовлюєтьсяколом тих суспільних відносин, які підлягаютьупорядкуванню, охороні та розвитку у відповідностіз об’єктивними потребами.Україна проголошена соціальною державою,в якій людина, її життя і здоров’я, честь ігідність, недоторканість і безпека визнаютьсянайвищою соціальною цінністю, саме на їхнєзабезпечення й найповнішу реалізацію у суспільномужитті має бути спрямована уся державнадіяльність і насамперед діяльність у сфері державногоуправління. Адже конституційний ладУкраїни ґрунтується на визнанні людини, її життяі здоров’я, честі і гідності, недоторканості табезпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритетуїї прав і свобод. Гарантування прав і свободлюдини є головним обов’язком держави, держававідповідальна перед людиною та суспільствомза свою діяльність [1, ст.3]. Держава для людини,а не навпаки – такий зміст багатьох конституційнихнорм, які визначають загальнодержавну політикуу соціальній сфері, забезпечують соціальнуспрямованість економіки. Поважаючи принциписоціальної справедливості, Конституція Українинадає рівні умови для розвитку кожної особистості,можливості застосування нею своїх здібностей навласну і суспільну користь [2, с.27-28].Важливою ознакою соціальної держави є нелише врахування, а й сприяння з її боку задоволеннюінтересів усіх соціальних груп і прошарків населення,зміцнення на цій основі соціальної злагодиі єдності народу [2, с.27-28]. Зміна «державоцентриської»ідеології на «людиноцентриську», пріоритетслужіння з боку держави людині (публічносервіснадіяльність) – це, безумовно, як зазначаєС.Г. Стеценко, позитивні демократичні досягненняукраїнського суспільства [6, с.48].Серед загальних засад, які певною міроюмають бути реалізовані у процесі забезпеченняправ і законних інтересів громадян, на першомумісці безперечно стоїть принцип соціальноїсправедливості. Права громадян, їх законні інтересиу демократичній правовій соціальній державізорієнтовані на принцип соціальної справедливості.Справедливість має різне вираженнявідповідно до характеру тих чи інших відносин.Прояви її дуже різноманітні, але головна сутьполягає у тому, щоб забезпечити максимальноможливі для суспільства матеріальні й духовніумови життя і повагу до тих, хто дійсно її заслуговує.Кожний, хто гідний цього, має усвідомлювати,а також реально відчувати, що його у суспільствіохороняє так звана броня справедливості,тобто суспільство за допомогою відповіднихсвоїх структур, і передусім державного апарату,захищає його від неповаги, незаконних матеріальнихзбитків тощо. Все зазначене має пряме відношеннядо діяльності органів державногоуправління, куди найчастіше звертаються громадяниза розглядом різноманітних своїх справ. Узв’язку з цим вкрай необхідно налагодити відповідневиховання службовців державного апарату,розглядати негативні прояви у ставлення цихслужбовців до громадян як грубе порушення їхньоїпосадової дисципліни з усіма відповідниминаслідками. Важливо також, щоб відповідні вимогидо кадрів державного управління знайшлисвоє втілення у посадових інструкціях, нормамияких у повсякденній діяльності має керуватисякожен службовець. Адже соціальна справедливість– це такий соціально-духовний феномен, якийне можна повністю запрограмувати у системі діючихправових норм, яку б велику міру конкретностіці норми не мали. Тому кожний службовець, кожнапосадова особа мусить повністю засвоїти та добреусвідомити основні вимоги принципу соціальноїсправедливості у своїй управлінській діяльності йпослідовно керувати ними.Висновки. Ефективне забезпечення прав йохоронюваних законом інтересів громадян можебути належним лише за умов, коли структура,форми діяльності, сам стиль роботи, ставленнядо людини в апараті державного управління укожного працівника цього апарату будуть оптимальнимиу плані відчуття та швидкого реагуванняна будь-які негативні моменти, які стримуютьу тому чи іншому випадку практичнездійснення прав і свобод, а також інтересів членівсуспільства. У плані поліпшення захиступрав й інтересів людини у діяльності управлінськихструктур окремо стоїть питання щодо визначеностікритеріїв, за якими особистість пов’язуєсвою уяві про ефективність управлінської діяльностіу тому чи іншому випадку. Велике значенняу такому визначенні відіграватимуть інтересиконкретної людини, неоднакові навіть стосовнотипових життєвих управлінських ситуацій. Аджеці інтереси кожна особистість визначає, виходя-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 99

І.В. Ковбасчи зі свого життєвого досвіду, рівня освіти, загальноїй професійної культури, своїх особистихпотреб і уяв. Тому провідним критерієм у практичномузабезпеченні прав та інтересів людиниє: по-перше, відповідна норма права, і, по-друге,принцип «дозволено все окрім того, що прямозаборонено законом», усвідомлюючи при цьому,що кажучи про «закон», мається на увазі й інші,засновані на законі та відповідні йому нормативно-правовіакти: задоволення інтересів, з якимилюдина пов’язує здійснення належних управлінськихдій; видання відповідної норми права; реалізаціюнорми права стосовно кожної конкретноїлюдини; швидкість, з якою право було захищено.Україна потребує участі громадян у вирішеннісоціальних, економічних проблем. Це означаєналагодження партнерства між громадянами тадержавою, що базується на поняття активногогромадянства як основи політики у виконаннісуспільно значимих завдань за допомогою участів організаціях громадянського суспільства. Безактивної участі громадян влада залишаєтьсяструктурою, яка утримує спільноту від розпаду.Громадянське суспільство забезпечує зміцненнята розвиток суспільного консенсусу. В Україні жситуація характеризується поки що слабкістюгромадянського суспільства. Обмеженістю простору,де воно функціонує, та значною ізольованістюйого від політичного процесу. Внаслідокцього паростки громадянського суспільства витісняютьсясуспільством негромадянським, щопозбавляє громадян не лише можливості відстоюватисвої права, але й самої потреби у будьякихсоціальних правах, у збереженні особистісноїідентичності. Сьогодні склалася ситуація,коли дві великі сфери – влада, з одного боку, тасуспільства, з іншого – це замкнені, непрозорі йпрактично самодостатні сфери. Викликає занепокоєннятенденція перетворення державноуправлінськоїдіяльності у так звану «сервісну»,оскільки в умовах вітчизняної дійсності це означаєутвердження в Україні корпоратократії тастворення механізму її подальшого обслуговування.Натомість рівень демократії має бути показникомефективності, культури та етикиуправління, цивілізованих форм реалізації йогофункцій. Форми й методи здійснення функційдержавного управління у свою чергу повиннісприяти розширенню й якісному поглибленнюдемократичних основ суспільства.Основоположні акти, що визначають сутністьукраїнської державності передбачають їїдемократичний, правовий, соціальний характер,повна реалізація якого можлива лише за наявностіналежного механізму взаємодії всіх органівдержавної влади та місцевого самоврядування зметою забезпечення прав, свобод та охоронюванихзаконом інтересів фізичних осіб, а такожправ та законних інтересів юридичних осіб. Реальністьправ і свобод громадян забезпечується наявністюсистеми гарантій, що передбачені законодавствомта функціонують у певних формах, середяких виділяється надання послуг, органами (посадовимиособами), наділеними державно-владнимиповноваженнями. Ця форма є основною формоюжиттєдіяльності, оскільки більшість прав та інтересівфізичних та юридичних осіб щоденно реалізуютьсясаме за допомогою її, щоправда відсутністьчіткого законодавчого врегулювання правилта процедур її надання призводить до багатьох негативнихявищ, у тому числі й зловживання своїмслужбовим становищем та корупції.Список літератури1. Конституція України. Із змінами, внесенимизгідно із Законом N 2222 – ІV від 08.122004. // Відомості Верховної Ради України –2005.- № 22. Про заходи щодо упорядкування наданнядержавних платних послуг. Розпорядження КабінетуМіністрів України від 25 лютого 2009р.№25 // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 46.3. Про затвердження стандартів наданняадміністративних послуг. Наказ Міністра юстиціїУкраїни від 31 серпня 2009р. №1555/54. Адміністративне право України: Підручник/ [С.В. Ківалов, В.Б. Авер’янов, Є.В. Додін таін.]; за заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридичналітература, 2003. – 896с.5. Виконавча влада і адміністративне право/ [ В.Б. Аверянов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк] таін..; заг. Ред.. В.Б. Аверянова. – К.: Ін Юре, 2002.6. Волощук А.М. Теоретико-правові аспектиреалізації державного управління в умовахдемократизації політичної системи. Автореф.дис. …к.ю.н. – Х., 2004. – 18с.7. Ефективність державного управління вконтексті європейської інтеграції: Матеріалищорічної наук. – практ. Конференції. – 23 січня2004р. / за заг. Ред.. А.О. Чемириса. – Львів:ЛРІДУ НАДУ. 2004. – Ч. 1. – 392 с.8. Князєв В. Конституційні гарантії прав,свобод та обов’язків людини і громадянина вУкраїні.9. Мельников Ю.И. К вопросу о соотношении«юридического процесса» и «юридическойпроцедуры» / Актуальные проблемы юридичес-100 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Надання публічно-владних послуг як основна форма життєдіяльності демократ., прав., соціал. державикого процесса в общенародном государстве / Подред. В.М. Горшенева. – Ярославль: Ярославльскийгосударственный университет, 1979. –С.12-15.10. Мочерний С.В., Ларіна Я.С., УстенкоО.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичнийсловник: У 2-х т. – т.2 / [С.В. Мочерний, Я.С. Ларіна,О.А. Устенко, С.І. Юрій] ; за ред.С.В.Мочерного. – Львів: Світ, 2006. – 568с.11. Сучасні проблеми адміністративної реформив Україні: Тези доповідей Всеукраїнськоїконференції з адміністративного права, м. Запоріжжя5-6 березня 2009р. / За заг. ред. С.М. Тимченкаі Т.О. Коломоєць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2009.– 132с.12. Шадрин И.П. Подготовка и принятиеуправленческого решения – функция научногоуправления социалистическим обществом // Научноеуправление обществом. – Вып.3. – Якутск,1970. – С. 197-242.Стаття надійшла до редколегії 11 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” науковим редактором П.С. Пацурківським.I.V. KovbasProviding public services to the power of life basic form of democratic, legal and social stateSummaryThe article describes the essential aspects of public-government services, based on their normative andlegal settlement in the current development of Ukrainian society. The article focuses on the relationships ofcivil society with the state and legal regulations, the study emphasizes the lack of unity of approach andpractice of administrative services, leading to abuses by state authorities that are empowered to provideadministrative services.Keywords: administrative procedure, civil society, state power, administrative services, public-serviceactivities, management process, social justice.И.В. КовбасПредоставление публично-властных услуг как основная форма жизнедеятельностидемократического, правового, социального государстваАннотацияВ статье раскрываются сущностные аспекты предоставления публично-властных услуг, исходяиз их нормативно - правового регулирования на современном этапе развития украинского общества,основное внимание уделено взаимосвязям гражданского общества с государством, правовой регламентации,в исследовании отмечается отсутствие единства в подходах и практике предоставленияпублично-властных услуг, что приводит к злоупотреблениям со стороны органов государственнойвласти наделенные правом предоставления публично-властных услуг.Ключевые слова: Административная процедура; гражданское общество; государственнаявласть; управленческие услуги; публично-сервисная деятельность управленческий процесс, социальнаясправедливость; публично-властные услуги.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 101

V. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС. КРИМІНОЛОГІЯ.ПРОКУРАТУРАУДК 343.139© 2011 р. Г.П. СередаНаціональна академія прокуратури України, КиївПРОКУРОР ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯВисвітлено окремі теоретичні аспекти функціональної сутності прокурорського кримінального переслідуванняяк виду прокурорської діяльності, завдання прокурора як суб’єкта кримінального переслідування, формиучасті прокурора у кримінальному переслідуванні при реалізації окремих функцій прокуратури, а такожспіввідношення прокурорського нагляду за додержанням законів органами досудового слідства та кримінальногопереслідування, що здійснює прокурор.Постановка проблеми. Концепція реформуваннякримінальної юстиції України, затвердженаУказом Президента України № 311/2008,передбачає, що у сфері кримінальної юстиціїпрокуратура в Україні має стати єдиним органом,на який покладається поряд з іншими функціямивиконання кримінального переслідуванняособи, в тому числі висунення обвинувачення,процесуальне керівництво досудовим розслідуваннямта складання обвинувального акта.Враховуючи результати законопроектнихробіт, зазначене буде передбачено і в новомуКримінально-процесуальному кодексі України.Про здійснення прокуратурою кримінальногопереслідування йдеться також у проекті ЗаконуУкраїни «Про внесення змін до КонституціїУкраїни», ініційованому в 2006 році керівництвомГенеральної прокуратури України.Об’єктивним чинником, що може посприятиу вирішенні цього питання, є потреба узгодженнянорм законодавства про прокуратуруУкраїни зі стандартами Ради Європи, відображенимиу Рекомендації R/2000/19 Комітету Міністрівдержав – членів Ради Європи «Про рольпрокуратури в системі кримінального судочинства».В цьому документі наголошується на тому, щов усіх системах кримінального судочинства прокурориприймають рішення про порушення та продовженнякримінального переслідування, підтримуютькримінальне обвинувачення в суді, а в деякихкраїнах – «... проводять, керують та здійснюютьнагляд за слідством і розглядають альтернативикримінальному переслідуванню» [1]. Отже, обранняоптимальної моделі діяльності прокурорів усфері кримінального переслідування в межах РекомендаціїРади Європи має здійснюватися винятковона розсуд українського законодавця.Ступінь наукової розробки проблеми.Питання кримінального переслідування та роліпрокурора в його здійсненні розроблялись у дослідженняхукраїнських вчених: Ю.М. Грошевого,Л.М. Давиденка, В.Є. Зеленецького, О.Р.Михайленка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила, а такожавторів новітніх фундаментальних робіт, опублікованиху Росії: Ю.В. Козубенка, Г.М. Корольова,А.П. Лобанова, Є.Л. Нікітіна, А.Г. Халіуліна.Однак варто зазначити, що в юридичній літературінемає єдності поглядів у визначенні сутностіпрокурорського кримінального переслідування,його поняття, обсягу та змісту.В низці монографічних досліджень, проведенихна підставі порівняльно-правового аналізу,відображено різноманітність підходів щодо роліпрокуратури у здійсненні кримінального переслідуванняв різних європейських країнах [2, с.31–56; 3, с.299].Автор ставить за мету висвітлити в статтіокремі теоретичні аспекти функціональної сутностіпрокурорського кримінального переслідуванняяк виду прокурорської діяльності, завданняпрокурора як суб’єкта кримінального переслідування,форми участі прокурора у кримінальномупереслідуванні при реалізації окремих функційпрокуратури, а також співвідношення прокурорськогонагляду за додержанням законів органамидосудового слідства й кримінального переслідування,що здійснює прокурор.Виклад основного матеріалу. В етимологічномурозумінні одним із визначень терміна«переслідувати» є: «… висліджувати кого-небудьз метою покарання, віддання до суду» [4, с.299].Воно більшою мірою наповнене юридичним змістомта відтворює положення кримінально-процесуальногозаконодавства більшості країн. Зокрема,кримінальним переслідуванням визначається процесуальнадіяльність, що здійснюється стороноюобвинувачення з метою викриття підозрюваного,обвинуваченого у вчиненні злочину.У юридичній літературі поняття та змісткримінального переслідування розуміються по-102 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Прокурор як суб’єкт кримінального переслідуваннярізному. На думку Є. Лук’янчикова та А. Мушки,– це «... діяльність органів попереднього розслідуванняі прокуратури по доведенню вини підозрюваногоі обвинуваченого у вчиненні злочину»[5, с.400]. Натомість А. Ларін називає його «...кримінально-процесуальною діяльністю, що передуєвирішенню кримінальної справи і полягає уформулюванні та обґрунтуванні висновку про вчиненняпевною особою злочину» [6, с.1116].На межі ХІХ–ХХ століть І. Фойницькийосновну увагу приділяв науковому обґрунтуваннюкримінального переслідування і визначав йогояк вимогу судового визнання права покарання,що належить державі за конкретний злочин [7,с.3]. Це визначення змістовно перебуває в однійплощині з дефініцією М. Строговича, який укримінальному переслідуванні вбачав «... сукуністьпроцесуальних дій, спрямованих на викриттяпевної особи у вчиненні злочину... та забезпеченнязастосування щодо неї заслуженогопокарання» [8, с.14; 9, с.190]. Як вважає Л. Малахова,у функціональному аспекті «... кримінальнепереслідування здійснюється шляхом виявленняі дослідження доказів, що встановлюють подіюзлочину, винність особи, яка його вчинила, обставин,які обтяжують відповідальність, а такожобґрунтування обвинувачення у стадії попередньогорозслідування і підтримання його передсудом у судовому розгляді» [10, с.26]. Для згаданих,як і для інших визначень, властиве визнаннятих очевидних фактів, що кримінальне переслідування:а) здійснюється у межах кримінального судочинства,б) носить процесуальний характер, в)спрямоване на забезпечення притягнення особи докримінальної відповідальності та доведення її винуватостіу вчиненні злочину, г) ставить за метузастосування до особи кримінального покарання.Оцінюючи загалом позитивно наведенівище поняття, зупинимося на інших змістовниххарактеристиках кримінального переслідування.Передусім звернемо увагу на додаткові пріоритети,що доповнюють головну мету, – забезпеченняпритягнення винних у вчиненні злочинів докримінальної відповідальності. На наш погляд, такимипріоритетами є захист прав потерпілих відзлочину і відшкодування шкоди, заподіяної злочином,ще на стадії досудового розслідування. Усуненнянаявного дисбалансу в забезпеченні захиступрав обвинувачених, з одного боку, і потерпілих –з другого, має розцінюватися як пріоритетне завданняне лише кримінального судочинства в цілому,а й кримінального переслідування.Важливе теоретичне значення має правильневизначення кола суб’єктів кримінальногопереслідування. Ними є слідчі (в тому числі слідчіпрокуратури); особи, які здійснюють дізнання;прокурори при здійсненні нагляду за розслідуваннямі безпосередньому розслідуванні справ,підтриманні державного обвинувачення в суді.При цьому останнє охоплює не лише участь прокурорав розгляді справ судом першої інстанції, аі в контрольних судових інстанціях, проте лишетоді, коли прокурор продовжує здійснювати обвинувальнудіяльність. Очевидно, немає підставвважати кримінальним переслідуванням зверненняпрокурора з апеляцією чи касаційним поданнямна неправосудний обвинувальний вирокдля його скасування або надання висновку пронеобхідність перегляду справи в порядку виключногопровадження і, як наслідок, – реабілітаціїнезаконно засудженої особи.Порушення і здійснення кримінального переслідуванняє генеруючим фактором у кримінальномупроцесі [11, с.102]. Ю. Козубенко визнаєкримінальне переслідування рушійною силоюкримінального процесу, яка «організує» весьпроцес у конкретній кримінальній справі, визначаєзміст і напрям провадження у ньому та забезпечуєреалізацію конституційного принципуправа громадян на участь і здійснення правосуддя[12, с.63].У цьому зв’язку важливого теоретичного тапрактичного значення набуває визначення співвідношенняміж прокурорським наглядом за додержаннямзаконів органами розслідування й участюпрокурора в кримінальному переслідуванні.Свого часу в процесуальній літературі висловлюваласьдумка про те, що «... віднесенняпрокурора до числа державних органів і посадовихосіб, які здійснюють кримінальне переслідування,не виправдано та не відповідає його основномузавданню в кримінальному процесі – здійсненнюнагляду за виконанням законів при розслідуваннізлочинів» [13, с.43]. Л. Давиденко, своєючергою, стверджує: «... функція розслідування, однаіз форм боротьби зі злочинністю, одночасно єзасобом прокурорського нагляду за попереднімслідством і дізнанням» [14, с.13]. Різними науковцямиі практичними працівниками висувалисьпропозиції позбавити прокурорський нагляд за дізнаннямта досудовим слідством характеру процесуальногокерівництва розслідуванням, вилучити зфункцій прокуратури досудове слідство.У контексті нашого дослідження слушноювбачається думка Є. Нікітіна. Визначаючи кримінальнепереслідування функцією прокуратури,він розглядає його як похідне від наглядової функції.Виявлення діяння, що містить ознакиНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 103

Г.П. Середаскладу злочину, неминуче призводить до необхідностівжиття заходів прокурорського реагування(порушення кримінальної справи) та забезпеченнякримінального переслідування винноїособи [15].Практика вирішення таких питань, зокрема,в інших країнах, засвідчує безпідставністьпобоювань щодо конкуренції зазначених формдіяльності. І це особливо помітно при порівнянніфункцій прокурорського нагляду та здійсненнякримінального переслідування. Як слушно зазначенов літературі, кримінальне переслідуванняі нагляд – це різнорівневі категорії [16, с.220].Справді, вони здійснюються в одній сфері (кримінальногосудочинства), але в різних площинах.З одного боку, використання прокурором наглядовихповноважень не завжди пов’язане з кримінальнимпереслідуванням, з другого – кримінальнепереслідування виходить за межі наглядупоза розслідуванням.Вказане, зокрема, випливає із завдань прокуроразі здійснення нагляду за додержаннямзаконів органами дізнання і досудового слідства,визначених у ст. 29 Закону України «Про прокуратуру».Безпосередньо чи опосередковано метікримінального переслідування слугує сприянняпрокурора розкриттю злочинів, захисту суб’єктівправа від злочинних посягань (п. 1), виконаннювимог закону про невідворотність відповідальностіза вчинений злочин (п. 2 ч. 1 зазначеної статті).Навпаки, запобігання незаконному притягненнюособи до кримінальної відповідальності таохорону прав і законних інтересів громадян, якіперебувають під слідством (пункти 3 і 4 ч. 1),важко поєднати з реалізацією завдань кримінальногопереслідування.Такий само поділ можна провести і між наглядовимиповноваженнями прокурора. Йогорішення затвердити обвинувальний висновок усправі явно свідчить про намір продовжити кримінальнепереслідування. Повернення прокуроромсправи на додаткове розслідування також невиключає такої можливості за результатами проведеннядодаткових слідчих дій, хоча, в основному,спрямоване на усунення порушень закону в процесірозслідування. А от при закритті справи, що надійшлаз обвинувальним висновком, до того ж занереабілітуючими підставами, прокурор має наметі виправити помилку, до якої, можливо, причетнийсам, оскільки здійснював водночас і кримінальнепереслідування, і нагляд за законністю дій тарішень слідчого впродовж розслідування.Отже, повноваження прокурора з наглядуза додержанням законів при здійсненні розслідуванняможна поділити на дві частини: а) повноваження,спрямовані на здійснення кримінальногопереслідування; б) повноваження щодо забезпеченнявиконання вимог кримінально-процесуальногозакону в частині забезпечення прав його учасників,порядку та строків розслідування.У свою чергу, перша група повноваженьможе бути розподілена на дві підгрупи: а) повноваження,що безпосередньо стосуються процесуальнихдій стосовно підозрюваних та обвинувачених;б) повноваження, опосередковано спрямованіна активізацію розслідування злочинів івстановлення осіб, які їх вчинили. Як відмічає М.Мичко, «... спрямовуючи розслідування справи впевне русло, а при необхідності покладаючикрай спробам «спустити на гальмах» кримінальнусправу по відношенню до корупціонерів і діячівтіньової економіки всупереч зовнішньомутиску, прокурор реально здійснює кримінальнепереслідування, забезпечуючи таким чином виконаннявимог закону щодо невідворотності відповідальностіза здійснення злочину» [17, с.43].Для правильного розуміння поняття кримінальногопереслідування важливе значення маєчітке визначення початкових і кінцевих йогоетапів. Стосовно початку кримінального переслідуванняіснують дві точки зору. Одні авторипов’язують це з появою таких процесуальнихфігур, як підозрюваний та обвинувачений, щоособливо чітко виявилося у наведеному вищевизначенні кримінального переслідування, запропонованомуЄ. Лук’янчиковим та А. Мушкою.На відміну від кримінально-процесуальноїдіяльності, яка наступає з моменту одержанняповідомлення про вчинення злочину, стверджуютьН. Ковтун та А. Кузнєцова, кримінальне переслідуванняслід пов’язувати з набуттям особоюпроцесуального статусу підозрюваного чи обвинуваченого[18]. Натомість А. Ларін вважає, щопочаток кримінального переслідування можепов’язуватися з порушенням кримінальної справистосовно конкретної особи [6, с.1116].У сучасних умовах таке питання доречновирішувати в контексті ст. 236-7 КПК України.Цією нормою передбачається можливість оскарженнядо суду постанов органів розслідування тапрокурора про порушення кримінальної справияк стосовно конкретної особи, так і за фактомвчинення злочину, у випадку порушення прававідповідної особи. Іншими словами, якщо особавважає, що її починають переслідувати, це призвелоабо призведе до певних обмежень її прав і свобод.Отже, відповідно до змісту закону відправниммоментом, з яким пов’язаний початок криміналь-104 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Прокурор як суб’єкт кримінального переслідуванняного переслідування, слід вважати саме факт порушеннякримінальної справи незалежно від того,оскаржено відповідну постанову чи ні.У цьому зв’язку постає запитання: в якомуспіввідношенні перебувають кримінальне переслідуваннята оперативно-розшукова діяльність? Зодного боку, недоречно було б заперечувати тіснийвзаємозв’язок між ними, якщо врахувати, щозгідно зі ст. 1 Закону України «Про оперативнорозшуковудіяльність» одним із її завдань є пошукі фіксація фактичних даних про протиправнідіяння окремих осіб та груп, відповідальність заякі передбачена Кримінальним кодексом України.Відлунням цих положень є висновок О. Баєвапро некоректність розгляду кримінального переслідуванняконкретної особи без урахування «діяльності,що приводить до її, конкретної особи,виявлення» [19, с.30]. З другого боку, така діяльністьхоча і процесуального характеру (у широкомурозумінні), однак не регулюється нормамикримінально-процесуального закону. Тому можнастверджувати, що оперативно-розшу-кові заходи,в тому числі й стосовно конкретної особи,мають підготовчий характер щодо кримінальногопереслідування, звичайно, якщо їх результатомє порушення кримінальної справи.Кінцевим моментом кримінального переслідуванняв межах кримінального судочинства єприйняття остаточного процесуального рішенняу кримінальній справі як в ході досудового слідства,так і судового розгляду. На обох цих стадіяхкрапку у кримінальному переслідуванні можутьпоставити і прокурор, і суд.Що ж до позиції прокурора, який відмовляєтьсявід обвинувачення в суді, то, на думку Н.Ковтуна та А. Кузнєцова, у цьому випадку вінвідмовляється не від кримінального переслідування,оскільки неможливо відмовитись від ужерозпочатої процесуальної діяльності, а саме відобвинувачення [16, с.31]. Якщо навіть припуститинеможливість відмовитися від наслідків попередньоїпроцесуальної діяльності у межах кримінальногопереслідування, цілком можна не продовжуватикримінальне переслідування, що рівнозначновідмові від обвинувачення.Як уже зазначалося, на стадії досудовогорозслідування прокурор здійснює кримінальнепереслідування шляхом реалізації наглядовихповноважень і безпосередньої участі в провадженніслідства. Єдиною формою кримінальногопереслідування на судовій стадії процесу є підтриманнядержавного обвинувачення. Тому позамежами кримінального переслідування залишаютьсяповноваження, спрямовані на сприянняпрокурором виконанню вимог закону про всебічний,повний і об’єктивний розгляд справи тапостановленню судового рішення, що ґрунтуєтьсяна законі (ст. 34), і вжиття передбачених закономзаходів до усунення порушень закону, відкого б вони не виходили (ст. 35 Закону України«Про прокуратуру»).Сюди ж потрібно, зокрема, віднести діїпрокурора щодо виявлення обставин, які ставлятьпід сумнів обвинувачення або пом’якшуютьвідповідальність обвинуваченого.У кримінально-процесуальній діяльностіпрокурора можна угледіти деякі елементи реалізаціїним функції представництва в суді інтересівгромадян, які є потерпілими (ч. 1 ст. 36-1 КПКУкраїни). Так, «у випадку наявності поважнихпричин, які стоять на заваді можливості захистусвоїх прав потерпілою особою, право на захист їїправ повинен реалізувати прокурор» [20, с.503].Висновок. Прокурорське кримінальне переслідування– це врегульована законодавствомпроцесуальна діяльність прокурора, спрямованана забезпечення притягнення до кримінальноївідповідальності осіб, які вчинили злочини, охоронузаконних інтересів громадян і держави відзлочинних посягань.Погоджуючись із необхідністю конституційногозакріплення діяльності прокуратури щодокримінального переслідування, потрібно визнатийого однією з функцій прокуратури. Цематиме велике не лише теоретичне, а й практичнезначення на стадії прийняття нового ЗаконуУкраїни «Про прокуратуру» або його нової редакції.З огляду на важливість зазначених та іншихпроблем участь прокурора у кримінальному переслідуваннімає стати предметом подальшихґрунтовних наукових досліджень.Список літератури1. Про роль прокуратури в системі кримінальногосудочинства: Рекомендація R/2000/19Комітету Міністрів держав – членів Ради Європи// Вісник прокуратури. – 2001. – № 2. – С. 71–72.2. Додонов В.Н. Прокуратура в России и зарубежом: [моногр.] / В.Н. Додонов, В.Е. Крутских.– М.: Норма, 2001. – 192 с.3.Молдаван В.В. Порівняльне кримінальнопроцесуальнеправо: [моногр.] / В.В. Молдаван,А.В. Молдаван. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.4. Див.: Новий тлумачний словник українськоїмови: [в 4-х т.] / Уклад. В. Яременко, О.Сліпушко. – К.: Аконіт, 2001. – Т. 3. – 927 с.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 105

Г.П. Середа5. Лук’янчиков Є.Д., Мушка А.А. Кримінальнепереслідування // Юридична енциклопедія:[в 6 т.] / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.)та ін. – К.: Українська енциклопедія, 2001.– Т. 3: К–М. – 792 с.6. Ларин А.М. Уголовное преследование //Юридическая энциклопедия. – М.: Российскаяэнциклопедия, 2001. – 1502 c.7. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства:[в 2-х т.]: [учебн.] / И.Я. Фойницкий.– СПб: Сенатская типография, 1998. – Т. 2. –608 с.8. Строгович М.С. Уголовный процесс:[учебн.] / М.С. Строгович. – М.: Госюриздат,1946. – 285 с.9. Строгович И.С. Курс советского уголовногопроцесса: [в 2-х т.]: [учебн.] / И.С. Строгович.– М.: Юридическая литература, 1968. – Т. 1.– 325 c.10. Малахова Л.И. Функция уголовногопреследования как вид процессуальной деятельности/ Л.И. Малахова // Российский следователь.– 2003. – № 7. – С. 26.11. Зинатуллин З.З. Иерархия целей российскогоуголовного процесса / З.З. Зинатуллин// Научные труды РАЮН. – М.: Норма, 2001. – №1. – С. 102.12. Козубенко Ю.В. Уголовное преследование:опыт комплексного исследования: [моногр.]/ Ю.В. Козубенко. – СПб: Юридическийцентр Пресс, 2006. – 259 с.13. Проблемы развития правового статусароссийской прокуратуры. – М.: НИИ ГенпрокуратурыРФ, 1998. – 227 с.14. Давыденко Л.М. Цель, задачи и функциипрокуратуры / Л.М. Давыденко // Закон Украины«О прокуратуре»: теория и практика егоприменения: [крат. тезисы докладов и науч.-сообщ. Респ. научн-практ. конф]. – Х.: Основа,1992. – 230 c.15. Никитин Е.Л. Актуальные проблемыпрокурорской деятельности при осуществленииуголовного преследования: автореф. дисс. на соисканиенауч. степени канд. юрид. наук: спец.12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистикаи судебная експертиза» / Е.Л. Никитин. – СПб,2000. – 19 с.16. Королев Г.Н. Прокурорское уголовноепреследование в российском уголовном процессе:[моногр.] / Г.Н. Королев. – М.: Юрлитинформ,2006. – 360 с.17. Мичко М.І. Функції та організаційнийустрій прокуратури: [моногр.] / М.І. Мичко. –Донецьк: Донеччина, 2001. – 250 с.18. Ковтун Н.Н. Сущность и содержаниефункции уголовного преследования в уголовномпроцессе России / Н.Н. Ковтун, А.П. Кузнецов //Российский судья. – 2004. – № 6. – С. 29–31.19. Баев О.Я. Прокурор как субъект уголовногопреследования: [науч.-практ. пособ.] / О.Я.Баев. – М.: Юрлитинформ, 2006. – 125 с.20. Гузела М. Проблеми відшкодування заподіяноїзлочином шкоди в кримінальному судочинстві:реальність і перспектива / М. Гузела //Вісник Львівського національного університету.– 2002. – Вип. 37. – С. 503. (Серія юридична).Стаття надійшла до редколегії 21 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.К. Якимчуком.G.P. SeredaTHE PROSECUTOR AS A SUBJECT OF CRIMINAL PROSECUTIONSummaryThe author covers some theoretical aspects of the functional nature of the criminal prosecution as a form of publicprosecutor's activities, his tasks and participation forms in criminal proceedings in the course of realization of thefunctions of public prosecutor's office, and gives comparison between prosecutor's supervision over compliance withthe law by pretrial investigation bodies and criminal prosecution of public prosecutor.Key words: prosecutor, criminal prosecution, Council of Europe recommendations, subjects of criminal prosecution,prosecutorial oversight of law enforcement, public prosecution.Г.П. СередаПРОКУРОР КАК СУБЪЕКТ КРИМИНАЛЬНОГО ПРЕСЛЕДОВАНИЯАннотацияРаскрыто отдельные теоретические аспекты функциональной сущности прокурорского криминального преследованиякак вида прокурорской деятельности, задача прокурора как субъекта криминального преследования, формыучастия прокурора в криминальном преследовании при реализации отдельных функций прокуратуры, а такжесоотношение прокурорского надзора за соблюдением законов органами досудебного следствия и криминальногопреследования, которое осуществляет прокурор.Ключевые слова: прокурор; криминальное преследование; Рекомендации Совета Европы; субъекты криминальногопреследования; прокурорский надзор за соблюдением законов; государственное обвинение.106 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

УДК 342.92© 2011 р. О. І. БаїкЛьвівський державний університет внутрішніх справ, ЛьвівРІЗНОВИДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ПУБЛІЧНІ АТРИБУТИТА СИМВОЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИДосліджується адміністративна відповідальність за незаконні дії щодо публічних атрибутів і символівУкраїни в зіставленні її з кримінальною відповідальністю за публічну наругу над атрибутами і символамиУкраїнської держави згідно з чинним національним законодавством.Ключові слова: адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, державні нагороди України,публічні атрибути, публічні символи.Постановка проблеми. Кожен громадянинУкраїни, відповідно до ст. 65 Конституції України,зобов’язаний шанувати її державні символи.За порушення даного обов’язку настає відповідальність.Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 КонституціїУкраїни, виключно законами України визначаютьсязасади цивільно-правової відповідальності;діяння, які є злочинами, адміністративнимиабо дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальністьза них. На даний час у чинномузаконодавстві України є певні недоопрацюваннящодо відповідальності осіб за скоєні адміністративніправопорушення та злочини у сфері публічнихатрибутів і символів Української держави.Ступінь наукової розробки проблеми.У процесі дослідження використано сучасні нормативніакти України, енциклопедичні матеріали,наукові дослідження Бауліна Ю. В., БорисоваВ. І., Гавриша С. Б., Калюжного Р.А., КоломоєцьТ.О., Колпакова В.К., Комзюка А.Т., ПогрібногоО.О., Сташиса В. В., Тація В.Я. та ін.Мета статті – розглянути існуючі поглядищодо поняття адміністративної відповідальностіу сфері публічних атрибутів і символів Українськоїдержави.; проаналізувати адміністративнувідповідальність за незаконні дії щодо державнихнагород України згідно зі ст. 186-1 КУпАП,порівняти її з кримінальною відповідальністю запублічну наругу над атрибутами та символамиУкраїнської держави згідно зі ст. 338 КК України,визначити спільні ознаки та відмітності увищезазначених статтях.Виклад основного матеріалу. Згідно зі ст.20 Закону України «Про державні нагородиУкраїни» від 16 березня 2000 р. особи, винні упорушенні законодавства про державні нагороди,несуть відповідальність відповідно до законівУкраїни [1]. Загальне розуміння відповідальності– це покладений на когось або взятий на себеобов’язок відповідати за певну ділянку роботи,справу, за чиїсь дії, вчинки, слова; серйозність,важливість справи, моменту тощо [2, с. 136].Юридична відповідальність є різновидомсоціальної відповідальності, сутність якої полягаєу застосуванні до правопорушників (фізичнихта юридичних осіб) передбачених законодавствомсанкцій, що забезпечуються у примусовомупорядку державою [3, с. 437].Складовою її частиною є адміністративнавідповідальність громадян і службових осіб завчинені ними адміністративні правопорушення.В Україні порядок застосування адміністративноївідповідальності регулюється КУпАП та іншимизаконодавчими актами, які передбачають адміністративнувідповідальність [3, с.45-46]. Метоюадміністративної відповідальності є вихованняособи, яка вчинила адміністративне правопорушення,в дусі дотримання законів, поваги до правилспівжиття, а також запобігання вчиненнюнових правопорушень як самим порушником, такі іншими особами. Адміністративній відповідальностіпідлягають особи, які досягли на моментвчинення адміністративного правопорушення16-річного віку. Службові особи несуть адміністративнувідповідальність за адміністративніправопорушення, пов’язані з недотриманнямустановлених правил, забезпечення виконанняяких є їхнім службовим обов’язком.Як зазначає А.Т.Комзюк, адміністративнавідповідальність – це застосування до осіб, яківчинили адміністративні проступки, адміністративнихстягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливінаслідки майнового, морального, особистістногочи іншого характеру і накладаються уповноваженимина те органами чи посадовими особамина підставах і у порядку, встановленомунормами адміністративного права [4].В.К.Колпаков вважає, що адміністративнавідповідальність – це специфічне реагуваннядержави на адміністративне правопорушення, щополягає в застосуванні уповноваженим органомабо посадовою особою передбаченого закономстягнення до суб’єкта правопорушення [5]. Якправило, адміністративна відповідальність настаєНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 107

О.І. Баїкза порушення найменшої частини адміністративно-правовихнорм, а саме: за порушення фізичнимиособами деяких обов’язків у сфері державногоуправління, тобто за вчинення адміністративнихправопорушень (проступків).На думку Т.О. Коломієць, адміністративна– це різновид правової відповідальності, специфічнаформа негативного реагування з боку державив особі її компетентних органів на відповіднукатегорію протиправних проявів (передусімадміністративних проступків), згідно з якою особи,що скоїли ці правопорушення, повинні дативідповідь перед повноваженим державним органомза свої неправомірні дії і понести за це адміністративністягнення в установлених закономформах і порядку [6].Відповідно до предмета нашого розглядуми вважаємо, що адміністративна відповідальністьу сфері публічних атрибутів і символівУкраїнської держави – це реакція держави наадміністративне правопорушення вчинене щодопублічних атрибутів і символів Української держави,що полягає в застосуванні уповноважениморганом або посадовою особою передбаченогозаконом стягнення до суб’єктів правопорушення.Про адміністративну відповідальністьюридичних осіб зазначено в Рішенні КонституційногоСуду України щодо офіційного тлумаченняположень п. 22 ч. 1 ст. 92 КонституціїУкраїни, ч.1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 КУпАП (справапро відповідальність юридичних осіб) зазначено,що згідно з ч. 3 ст. 2 КУпАП його положенняпоширюються і на адміністративні правопорушення,відповідальність за вчинення яких передбаченазаконодавством, ще не включеним доцього Кодексу [7]. З’ясовуючи зміст цієї норми,Конституційний Суд України вважає за доцільнезвернутися до генезису інституту адміністративноївідповідальності.Згідно зі ст. 186-1 КУпАП, за незаконні діїщодо державних нагород, а саме: купівлю, продаж,обмін чи іншу оплатну передачу ордена,медалі, нагрудного знака до почесного звання, атак само їх привласнення або носіння особою,яка не має на те права, чи незаконне зберігання,настає відповідальність у вигляді накладенняштрафу від одного до двох неоподатковуванихмінімумів доходів громадян [8, с. 9].У науково-практичному коментарі КУпАПР. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, О. О. Погрібнийта ін. зазначають, що об’єктом цього правопорушенняє суспільні відносини у сфері відзначеннягромадян за особисті заслуги перед Україною, атакож у сфері державного управління [9].Об’єктивна сторона правопорушення, передбаченогокоментованою статтею, полягає увчиненні таких дій: купівлі, продажі, обміні чиіншої оплатної передачі ордена, медалі, нагрудногознака до почесного звання, так само їх привласненніабо носінні особою, яка не має на теправа, чи незаконному зберіганні. Перелік орденів,медалей та почесних звань міститься у ЗаконіУкраїни «Про державні нагороди України».Статути і положення про державні нагороди визначаютьпідстави для нагородження, містятьопис державної нагороди, а також установлюютьпорядок нагородження, вручення, носіння державнихнагород та інші правила.Суб’єктивна сторона правопорушення характеризуєтьсянаявністю вини у формі прямогоумислу. Суб’єктом правопорушення може бутифізична, дієздатна особа, якій на момент вчиненняправопорушення виповнилося 16 років.Ми вважаємо, що в КУпАП доцільно передбачитиадміністративну відповідальність занезаконні дії щодо відомчих нагород, які теж відносятьсядо публічних атрибутів і символівУкраїнської держави, а саме: купівлю, продаж,обмін чи іншу оплатну передачу відомчих нагород,їх привласнення або носіння особою, яка немає на те права, незаконне зберігання.Актуальне зіставлення розгляненої адміністративноївідповідальності з кримінально-правовоюза дії, передбачені ст. 338 КК України.Загальне визначення кримінальної відповідальностіхарактеризує її як вид юридичної відповідальності,суть якого полягає у застосуваннісудом від імені держави до особи, що вчинилазлочин, державного примусу у формі покарання[3, с. 434].Цікава за критеріями розмежування адміністративноївідповідальності від кримінальноїпозиція Т.О.Коломоєць. До загальних критеріїввона відносить: 1. Органи, які застосовують відповідальність.Рішення про застосування адміністративноївідповідальності приймаються численнимиорганами управління, які наділені правамибезпосереднього застосування до винних ускоєнні правопорушень відповідних адміністративнихстягнень (ст.ст. 218 – 244-15 КУпАП).2. Правові наслідки від застосування адміністративно-карнихі кримінальних санкцій. Санкціїта правообмеження, що застосовуються до правопорушниківпри притягненні до кримінальної відповідальностібільш суворіші, ніж при адміністративнійвідповідальності. Заходи адміністративноївідповідальності, навіть якщо вони застосовуються108 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Різновиди відповідальності за посягання на публічні атрибути та символи української держависудовими органами, не тягнуть за собою таких наслідків,як судимість, ізоляція від суспільства.3. Коло суб’єктів. До кримінальної відповідальностіможуть бути притягнуті громадяниУкраїни або іноземні громадяни, особи без громадянства,осудні особи, які досягли віку кримінальноївідповідальності – 16-ти (ч.1 ст.22 ККУкраїни), а за окремі злочини – від 14-ти до 16-ти років (ч. 2 ст.22 КК України). До адміністративноївідповідальності можуть бути притягнуті,крім уже перерахованих, фізичних осіб, такожнеповнолітні, які досягли 16 років, і до яких застосовуютьсязаходи впливу, передбачені статтею24-1 КУпАП).4. Нормативні та фактичні підстави. Нормативнимипідставами застосування кримінальноївідповідальності є норми КК України, адміністративної– норми КУпАП та інших законодавчихактів, що встановлюють адміністративнувідповідальність. Фактичними підставами є вчиненняправопорушення, що має ознаки адміністративногопроступку чи кримінального злочину.5. Процедура та швидкість застосування санкційдо правопорушників. Це можна пояснити тим,що адміністративні проступки в порівнянні з кримінальнимизлочинами легко встановлюються, невимагають у більшості випадках проведення попередньогослідства, судового розгляду [6].Предметом нашого зіставлення є ст. 338КК України, яка передбачає відповідальність запублічну наругу над Державним Прапором України,Державним Гербом України або ДержавнимГімном України [10].Суспільна небезпечність передбачених цієюстаттею злочинів полягає в тому, що вонипосягають на суспільні відносини, які забезпечуютьавторитет і достоїнство органів державноївлади України як суверенної держави, принижуютьдержавні символи України або іноземноїдержави та порушують порядок їх використання.Предметом скоєння злочину, передбаченогоч. 1 ст. 338 КК України, є Державний ПрапорУкраїни, Державний Герб України і ДержавнийГімн України. Оскільки спеціальні закони ще неприйняті, питання, пов’язані з державною символікоюУкраїни, регламентуються низкою іншихнормативно-правових актів.Порядок використання державних символівУкраїни регламентується Указом ПрезидентаУкраїни «Питання щодо використання державнихсимволів України» від 9 лютого 2001 р. [11,с.1]. Наруга над іншого роду емблемами і прапорамине утворює даного злочину. Для кваліфікаціїза ч. 1 ст. 338 КК України не має значення,встановлені чи підняті Герб або Прапор, виконуєтьсяГімн України чи ні.Предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст.338 КК України, є офіційно встановлений абопіднятий прапор або герб будь-якої іноземноїдержави. Не є предметом цього злочину прапориі герби, які не є символами іноземної держави(прапор суб’єкта федерації, прапор міжнародноїорганізації та ін.), або які є такими символами,проте не були офіційно встановлені або підняті.Наруга над гімном іноземної держави не тягне засобою кримінальної відповідальності.Прапор (герб) іноземної держави вважаєтьсяофіційно піднятим (установленим), якщо його піднято(встановлено) на території посольства чи консульства,на засобах пересування глави дипломатичногопредставництва або у зв'язку з візитом делегаціїіноземної держави у місці її зустрічі тощо(п.п. 7, 22 «Положення про дипломатичні представництвата консульські установи іноземних державв Україні», затвердженого Указом ПрезидентаУкраїни від 10 червня 1993 р. [12, с.1].Наруга над державними символами (прапором,гербом) іноземної держави, які не булиофіційно підняті чи встановлені, якщо вона булавчинена з мотивів явної неповаги до суспільстваі супроводжувалася особливою зухвалістю чивинятковим цинізмом, може бути кваліфікованаза ст. 296 КК України.З об’єктивної сторони аналізовані злочинивиявляються лише у публічній нарузі над зазначенимисимволами. Під наругою розуміють грубе,образливе ставлення, зле висміювання, дії,спрямовані на приниження тих цінностей, дояких інші члени суспільства ставляться з повагою(наприклад, зривання прапора чи герба, їхзнищення або пошкодження, використання не запризначенням, учинення на них непристойнихнаписів або малюнків, спотворення тексту абомузики гімну, поширення його тексту зі спотвореннямзмісту і значення, інші дії, в яких виявляєтьсязневажливе ставлення особи до державнихсимволів. Публічний характер дій означає, щовони можуть бути вчинені як відкрито, так і таємно,але за умови, що згодом стануть очевиднимидля невизначеного кола осіб. Місце вчиненнязлочину на кваліфікацію не впливає. Для кваліфікаціїне має значення, є публічна наруга наддержавними символами виявом негативного ставленнядо самих цих символів чи до їх носія(держави).Злочини вважаються закінченими з моментувчинення будь-якої дії, пов’язаної з наругою надНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 109

О.І. Баїкдержавними символами. Не має значення, чи вдалосяособі здійснити свій намір до кінця, чи ні.Суб’єктивна сторона злочинів характеризуєтьсявиною у виді прямого умислу. Особа усвідомлюєсуспільно небезпечний характер своїхдій, розуміє, що вони порушують порядок використаннядержавних символів України або іноземноїдержави, принижує їх авторитет і бажаєвчинити саме такі дії.Суб’єкт злочинів – будь-яка особа, якій виповнилося16 років. Особи у віці від 14-ти до 16-ти років можуть бути притягнуті до кримінальноївідповідальності лише у разі публічної наругинад державними символами України чи офіційновстановленим або піднятим прапором чи гербоміноземної держави, якщо такі дії вчинені шляхомїх умисного знищення чи пошкодження загальнонебезпечнимспособом або при настанні тяжкихнаслідків (ч. 2 ст. 194 КК України).Публічна наруга над Державним Гербом,Державним Прапором або Державним ГімномУкраїни чи офіційно встановленим або піднятимгербом чи прапором іноземної держави, вчиненіз хуліганських спонукань, підлягає кваліфікаціїза ст. ст. 296, 338 КК України [13, с. 8-9].Відповідно до ст. 8 Закону України «Прорекламу» від 3 липня 1996 р. [14], забороняєтьсявикористовувати або імітувати зображення ДержавногоГерба України, Державного ПрапораУкраїни або звучання Державного Гімну України.Імітація зазначених державних символів урекламній діяльності не тягне відповідальності заст. 338 КК України, але створює підстави дляпритягнення суб’єктів підприємницької діяльностідо фінансової відповідальності.Порівнюючи адміністративну відповідальність,передбачену ст. 186-1 КУпАП за незаконнідії щодо державних нагород та кримінальнувідповідальність згідно зі ст. 338 КК України запублічну наругу над Державним Прапором України,Державним Гербом України або ДержавнимГімном України, нами досліджено, що спільнимихарактерними ознаками даних статей є їх відповідністьКонституції України [15]: згідно зі ст. 65Конституції України шанування державних символівУкраїни є обов’язком громадян України;згідно зі ст. 92 Конституції України, виключнозаконами України встановлюються як порядоквикористання і захисту державних символів,так і державні нагороди.Висновки. У процесі нашого дослідженнями проаналізували й дослідили те, що на данийчас у чинному законодавстві України є недоопрацюванняу сфері застосування публічних атрибутіві символів Української держави, які проявляютьсяв недосконалості статті КУпАП стосовноадміністративної відповідальності за незаконнідії щодо нагород України, а також стосовноінших публічних атрибутів і символів Українськоїдержави.Cписок літератури1. Закон України «Про державні нагородиУкраїни» від 16 березня 2000 р. № 1549-ІІІ // ВідомостіВерховної Ради України. – 2000. – № 21.– Ст. 162.2. Великий тлумачний словник сучасноїукраїнської мови / Уклад.і голов.ред. В.Т.Бусел.– К.; Ірпінь: Перун, 2003. – 1440с.3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.енцикл., 1998. – Т.1: А-Г.– 672 с.4. Адміністративна відповідальність вУкраїні [Електронний ресурс]: Навчальний посібник/ За заг. ред. доц. А.Т.Комзюка. 2-е вид.,перероб. і доп. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2000.– 99 с. – Режим доступу до книги:http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-vidp/455-komzyak/5. Колпаков В. К. Адміністративне правоУкраїни [Електронний ресурс]: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, –1999. –736 с. – Режим доступудо книги: http://apelyacia.org.ua/node/24076. Адміністративне право України [Електроннийресурс]: Підручник: За заг.ред. д.ю.н.,проф. Коломоєць Т.О. – К.: „Істина”, 2008. – 419с. – Режим доступу до книги:http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo/41-kolomoets/522--6--.html7. Рішення Конституційного Суду Україниу справі за конституційним зверненням відкритогоакціонерного товариства «ВсеукраїнськийАкціонерний Банк» щодо офіційного тлумаченняположень пункту 22 частини першої статті 92Конституції України, частин першої, третьоїстатті 2, частини першої статті 38 Кодексу Українипро адміністративні правопорушення (справапро відповідальність юридичних осіб) № 7-рп/2001 від 30 травня 2001 року [Електроннийресурс]. – Режим доступу до закону:http://zakon.nau.ua/doc/?code=v007p710-018. Кодекс України про адміністративні правопорушення№ 8073-X від 7 грудня 1984 року(редакція від 23.09.2010 року) [Електронний ресурс].– Режим доступу до закону:http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=80731-10110 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Різновиди відповідальності за посягання на публічні атрибути та символи української держави9. Кодекс України про адміністративні правопорушення:Науково-практичний коментар[Електронний ресурс] / Р. А. Калюжний, А. Т.Комзюк, О. О. Погрібний та ін.; – К. : Всеукраїнськаасоціація видавців «Правова єдність», 2008.– 781с. – Режим доступу до книги:http://studrada.com.ua/content/стаття-186-1-незаконні-дії-щодо-державних-нагород10. Кримінальний кодекс України: Науково-практичнийкоментар [Електронний ресурс] /Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.;За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Концерн“Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 1196с. – Режим доступу до книги: http: // radnuk. info/ komentar / kruminal / osobluva / 301-rozd15 /4659.html11.Указ Президента України «Питання щодовикористання державних символів України»від 9 лютого 2001 року № 79/2001 (із змінами,внесеними Указом Президента України №1143/2001 від 26 листопада 2001 року) [Електроннийресурс]. – Режим доступу до матер.:http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=79%2F200112. Указ Президента України «Про Положенняпро дипломатичні представництва та консульськіустанови іноземних держав в Україні»від 10 червня 1993 року № 198/93 [Електроннийресурс]. – Режим доступу до матер.:http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=198%2F9313. Кримінальний кодекс України № 2341 –ІІІ від 5 квітня 2001 року (редакція від 23.09.2010року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу дозакону:http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?page=8&nreg=2341-1414. Закон України «Про рекламу» від 3 липня1996 р. № 270/96-ВР // Відомості ВерховноїРади України. – 1996. – № 39. – Ст. 181.15. Конституція України від 28 червня 1996року // Відомості Верховної Ради України. –1996. – №30. – Ст.141.Стаття надійшла до редколегії 25 лютого 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.К. Якимчуком.О.I. BajikABOUT RESPONSIBILITY FOR ENCROACHING UPON PUBLIC ATTRIBUTES ANDSYMBOLS OF VARIETIES OF UKRAINIAN STATESummaryThe article is devoted to research of administrative responsibility for illegal actions concerning thestate awards of Ukraine in comparison with criminal responsibility for a public outrage on attributes andsymbols of Ukrainian state according to current national legislation.Key words: administrative responsibility, criminal responsibility, the state awards of Ukraine, publicattributes, public symbols.О.И. БаикО РАЗНОВИДНОСТИ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ПОСЯГАТЕЛЬСТВОНА ПУБЛИЧНЫЕ АТРИБУТЫ И СИМВОЛЫ УКРАИНСКОГО ГОСУДАРСТВААннотацияСтатья посвящена исследованию административной ответственности за незаконные действия вотношении государственных наград Украины в сопоставлении ее с уголовной ответственностью запубличное надругательство над атрибутами и символами Украинского государства согласно действующемунациональному законодательству.Ключевые слова: административная ответственность, уголовная ответственность, государственныенаграды Украины, публичные атрибуты, публичные символы.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 111

УДК 343.9© 2011 р. В.М. МельничокЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича ,ЧернівціКРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВНУТРІШНЬОЇ СТОРОНИ ПОВТОРНОСТІ,СУКУПНОСТІ ТА РЕЦИДИВУ ЗЛОЧИНІВКриміналістична характеристика суб’єктивних ознак повторності та рецидиву являє собою систематизований,складений за певною схемою, перелік кримінально важливої психологічної інформації стосовно особи злочинця.Ключові слова: криміналістична характеристика, психологічний портрет, агресивний стан, корислива мотивація,емоційна залежність, повторність, сукупність, рецидив.Постановка проблеми. Протиправна поведінкалюдини - це явище настільки складне ібагатогранне, що важко окремо перевірити йоцінити якусь одну теорію, що її пояснює.Слушно зауважують В. Бачинін і М. Панов,що «людське «Я» багатовимірне і виступає такиму всіх його проявах, включаючи й ті, які маютьсоціальний, кримінальний характер. Особазлочинця, власне людина, в мотивах, орієнтаціяхі поведінці якої переважають деструктивнокримінальнікомпоненти, як правило, не стає одновимірноючерез те, що її активізм спрямованийв інший бік, аніж того потребують моральноправовіімперативи. Кримінальне «Я» має неменш складну структуру, ніж індивідуальне «Я»людини з позитивними соціальними орієнтаціями»[1]. Безумовно, як масове явище , злочинністьнадзвичайно актуальна соціальна проблема,що викликає занепокоєння суспільства, а систематичнапротиправна поведінка людини вимагаєдо себе все більшої уваги.Ступінь наукової розробки. Не одне поколіннявчених-кримінологів досліджувало поведінкуособистості саме кримінологічногоспрямування. Серед них такі відомі вітчизнянівчені, як А. П. Закалюк [6], А. Ф. Зелінський [4],М. В. Костецький [7] та інші.Ґрунтовні праці, які базувалися на тодішньомууявленні про особу злочинця, видали також російськівчені. Зокрема, професор В. К. Звірбульписав, що людина, її поведінка - це найскладнішийоб'єкт дослідження, вивченням якого займаютьсябагато природничих і суспільних наук [2].Мета статті полягає в тім, щоб визначитикриміналістчний аспект дослідження даної проблеми,а не намагатися рецептувати дані іншихнаук, що вивчають людину і властивості її особистості.Таким аспектом на сучасному етапі розвиткукриміналістики могло б бути дослідженнясоціально-психологічних ознак суб’єк-тивнихелементів криміналістичної характеристики повторностіта рецидиву злочинів, прояву причинрецидивної злочинності та конкретної злочинноїповедінки осіб. що вчинять злочини повторно.Зазначена проблема має не тільки кримінологічнеа і криміналістичне значення. Вагомість ікомплексність проблеми припускають системнийпідхід до її вивчення, зумовлюють необхідністьвзаємодії криміналістики з іншими, у тому числій природничими, науками. За подібної постановкипитання, особа повинна вивчатися не ізольовано,а в системі суспільних відносин. Особа жезлочинця - у поєднанні з дослідженням загальнихпроблем злочинності та її причин,а мотиви індивідуальноїповедінки - у діалектичному зв'язку зпотребами, ціннісними соціальними орієнтирамитощо.Найбільш важливі поєднуючі та індивілізуючіознаки суб’єктивних елементів криміналістичноїхарактеристики особи можна з'ясувати задопомоги методу типологізації. Застосуваннятипологізації дозволяє порівняти різні типологіїчи розробити узагальнену або індивідуальну типологію.Проблема типології особи злочинця всучасній юридичній психології переважно не розглядаєтьсячи ототожнюється з класифіка-цією,що призводить до певної плутанини.Типологізація, як і класифікація, являє собоюупорядкування вихідного наукового матеріалуза певними ознаками. Власне упорядкуванняздійснюється способом розчленування сукупностіявиш, характеристик тощо і подальшого їх поєднанняу групи чи підгрупи. У формальноматематичномуплані такі групи повинні доповнюватиодна одну і водночас взаємно не перетинатися.Але у психології реальна складність досліджуванихявиш, їх поліопосередкування, неоднозначністьпроявів не завжди дозволяють досягтичистоти груп. Це, зокрема, призводить дозмішаних або проміжних типів, у нашому випадку– типів особи злочинця.У кримінальній психології стосовно особистостікласифікація виступає простішим способомупорядкування. Навіть тоді, коли за основукласифікації одночасно беруться дві-три ознаки,вони не є суттєвими, істотними, а особистість112 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Криміналістична характеристика внутрішньої сторони повторності, сукупності та рецидиву злочиніврозглядається не як носій комплексу криміналістичниххарактеристик, а як представник певногоконтингенту.Криміналістична характеристика є іншимрівнем пізнання й узагальнення, за якого особазлочинця якісно відрізняються одна від одної заістотними ознаками. У побудові типології осіб,які неодноразово вчиняють злочини, можливі дваосновні напрямки. Перший — закрита типологія,яка спирається на певний набір наперед визначенихознак і остаточну кількість вирізнених типів.Другий — відкрита, або прогресивна типологія, вякій відсутній остаточний набір наперед визначенихознак, що вичерпно характеризують окремітипи та, що найважливіше, окремих осіб.Проблемою дослідження криміналістичноїхарактеристики окремих ознак внутрішньої сторониособи злочинця займалося не одне поколіннякриміналістів. Серед них особливо варто відзначититаких відомих сучасних учених якВ.Т.Нор [7], В.П.Бахін [8], В.Г.Гончаренко [9],М.Я.Сегай [10], В.О.Коновалова [11], В.Ю.Шепітько[11] та ін.Виклад основного матеріалу. Існуваннярізних типологій особи злочинця, виходячи ізсуб’єктивних ознак, - цілком закономірне явище.Опираючись на неоднакові вихідні ознаки, вонисприяють прогнозуванню злочинної поведінки,всебічному розкриттю сутності особи злочинця,розслідуванню вчинюваних злочинів та подальшійпрофілактиці і запобіганню злочинам. Глибинарозкриття забезпечується тим, що вирізненітипи суб’єктів одночасно виступають одиницямиподальшого криміналістичного вивчення іпояснення. Враховуючи це, можна запропонуватитипологію суб’єктів , що систематично вчиняютьзлочини, яка базується на відкритій типології,тобто поділом усієї категорії злочиннихособистостей на два вихідні, найзагальніші типиз подальшим розподілом на підтипи, та на визначеннібазової психологічної риси, яка зумовлюєзагальну спрямованість особи та відповіднізлочинні мотиви.Відповідно до цих положень можна вирізнитидва загальні типи особи злочинця: насильницький,базовою рисою якого є агресивність, ікорисливий, загальна риса якого – матеріальнийаспект.У межах насильницького типу можна вирізнититакі підтипи: вбивця, ґвалтівник, хуліган,наклепник та ін.У межах корисливого типу можна виділититакі підтипи: злодій, грабіжник, розбійник, вимагач,шахрай, посадовець, підприємницький підтипта ін.Психологічний портрет являє собою систематизований,складений за певною схемою переліккримінально важливої психологічної інформаціїстосовно особи злочинця. Особливостямипсихологічного портрета є міра узагальнення, змісті характер інформації (достовірна, ймовірна), якіпідпорядковуються меті та завданням складанняпортрету (розшук і затримання, встановлення особи,встановлення ролі у груповому злочині та ін.).Портрет складається фахівцем-психологом із використаннямрізних інформаційних джерел і залученнямосіб, які мають стосунок до особистостізлочинця. Базовою рисою злочинної особистостінасильницького типу є агресивність.Агресивність (від лат. aggressio – напад) –стійка загальна риса, яка полягає у готовності,намаганні досягти соціального визнання, домінуваннячерез застосування деструктивного (руйнівного,знищувального) фізичного чи психологічноговпливу. Такий вплив спрямований, передусім,на іншу людину, групи людей, суспільство ійого організації та проявляється у завданні їмшкоди (фізичної, майнової або матеріальної,психологічної).Іншими об'єктами агресивного впливу можутьвиступати матеріальні та культурні цінності,жива і нежива природа. У таких випадках агресивністьпроявляється у знищенні, пошкодженнімайна, будівель, транспортних засобів,вандалізмі, терористичних актах, жорстокомуповодженні з тваринами.Агресивний вплив, нарешті, може спрямовуватисяна саму особистість. Агресія вчиняєтьсяу поєднанні з відхиленням або хворобливим станомпсихіки (епілепсія, депресивний психоз, маніяпереслідування тощо) або цілком свідомо(релігійно-культові обряди) та як умова пасивноговпливу на інші об'єкти (диверсія, тероризм,вбивство заручників).Агресивність особи належить до тих проблем,які тривалий час досліджуються психологамирізних наукових напрямків і шкіл. Із розмаїттяпсихологічних пояснень витоків і природиагресивності можна вирізнити три основні підходи,які цікавлять криміналістів.Перший підхід – глибинно-психологічний,пов'язаний із психоаналізом і психологією. Єднальноюосновою цього підходу є тлумаченняагресивності як риси, закладеної в людську істотуна рівні інстинкту, природної потреби.Прихильники глибинно-психологічного підходувважають, що агресивність сформована іНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 113

В.М. Мельничокзакріплена у людини еволюційно, вона забезпечуєвиживання, а отже, збереження життя і людини,як виду, взагалі. Внутрішньовидова агресивність(тобто спрямована на іншу людину),«відбраковує» осіб, нездатних до конкуренції.Агресивність є обов'язковою характеристикою,яка з'являється у людини в разі порушеннягармонії зі світом, і тому в більшості випадківпороджує повторність поведінки, в тому числізлочинної. Агресивність може бути доброякісною ізлоякісною. Доброякісна агресивність — корисна,вона є захисною реакцією на загрозу на напад і забезпечуєпідтримання життя. Злоякісна агресивністьспрямована на руйнування, знищення, вонаробить людину глобально опозиційною, конфліктною,нездатною до свідомої кооперації.Другий підхід - фрустраційно-катарсичний(фрустрація - марне сподівання, неуспіх; катарсис- очищення) пояснює агресивність як типовий,характерний для особистості , спосіб розрядкипсихічного стану, напруження.Напруження показове загальним збудженням,відчуттям дискомфорту, бентежністю, страхом.Тривале напруження призводить до функціональнихзмін у організмі (безсоння, виснаження,втома), дратівливості, депресії, емоційнихзривів. Напруження виникає у випадках небезпеки,загрози життю чи здоров'ю, труднощів і перешкод(об'єктивних чи уявних) на шляху до мети,задоволення важливої потреби.Фрустраційно-катарсична агресивністьспрямовується на джерело фрустрації (реальноговинуватця), випадковий об'єкт (предмет або людину,що потрапила «під гарячу руку»), засіб досягненнямети чи задоволення потреби (знущання,вбивство заручників, знищення будівель,транспортних засобів і т. ін.).Прихильники наведеного підходу пропонуютьспрямовувати агресивність на різноманітнізаміщувальні об'єкти чи катарсичну діяльність.Це, зокрема, гумові ляльки і тренажери,комп'ютерні ігри та гральні автомати, активнаповедінка на спортивних змаганнях, особистаучасть у спортивних іграх агресивного характеру(боротьба, бокс, східні єдиноборства та ін.).Третій підхід до пояснення агресивностіспирається на ідею відчуження. Психологічне, анадалі фактичне відторгнення особистості , референтнимидля неї особами і групами, можепризвести до формування самотності, замкненості,а також конфліктності й ворожнечі як переважноготипу ставлення до оточення. До слушногочасу ворожнеча перебуває немовби в «зануреному»стані і проявляється тільки у сприятливійситуації. Але потім вона спричиняє до свідомогопошуку і навіть створення умов і ситуаційвласного прояву, перетворюючи особистість навласного заручника.Зазначимо, що кожен із викладених підходівне може претендувати на універсальну пояснювальнумодель і має обмежену ефективність упоясненні та прогнозі агресивності. Маємо такожвизнати, що за певних умов і ситуацій агресивністьяк реакція на них може розглядатись у позитивномуплані. Це стосується, зокрема, виправданогоризику, захисту від нападу в межах необхідноїоборони, дій у стані крайньої необхідності. У ширшому,соціальному контексті агресивність можемати позитивне значення, коли виступає необхіднимелементом творчої діяльності.Кількісно-якісним критерієм негативної,протиправної агресивності є істотність шкоди, заподіяноїу матеріальній, фізичній, психічній формах.Залежно від об'єкта і форми шкоди її істотністьустановлюється за додатковими ознаками(тяжкість тілесних ушкоджень, вартість знищеногомайна, зіпсована ділова репутація, тощо).Криміналістично важливе вихідне розрізненнямотиваційної та інструментальної агресивності.У першому випадку застосування силиі завдання шкоди є метою злочину, а у другому— умовою чи засобом досягнення злочинної мети(розбій, незаконне позбавлення волі чи викраденняз корисливих мотивів і т. д.).Агресивність має різноманітні зовнішніпрояви, які називають агресією чи насиллям. Воснову класифікації покладемо такі ознаки агресії:фізична – вербальна, активна – пасивна, пряма– прихована. За цими ознаками вирізняютьвісім різновидів агресивних проявів, а саме: 1)фізичний, активний, прямий (завдання тілеснихушкоджень, тортури, вбивства); 2) фізичний, активний,прихований (вандалізм); 3) фізичний,пасивний, прямий (завдання шкоди здоров'ю чизагроза життю бездіяльністю); 4) фізичний, пасивний,прихований (ненадання допомоги особі,яка перебуває в небезпеці);5) вербальний, активний,прямий (погроза, образа); 6) вербальний,активний, прихований (наклеп); 7) вербальний,пасивний, прямий (бойкот); 8) вербальний, пасивний,прихований (свідома відмова від виконанняобіцянки).Основним супутнім суб'єктивним чинникомповторного вчинення злочину особою насильницькоготипу є фізіологічний, що характеризуєтьсяпідвищеним рівнем тестостерону та психічний,що виникає в результаті сп'яніння , в наслідоквживання алкоголю, наркотиків чи інших114 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Криміналістична характеристика внутрішньої сторони повторності, сукупності та рецидиву злочиніводурманюючих засобів. Останній не тільки усуваєвнутрішні бар'єри, а й інтенсифікує насильство,призводить до тяжчих наслідків. Абсолютнабільшість повторних хуліганських проявів,вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтуваньвчиняється особами з підвищеним рівнемтестостерону ,і як правило ,в стані сп'яніння.Особа насильницького типу неодноразововчиняє злочини і переважно у криміногенній ситуаціїконфліктного характеру. Така ситуаціяскладається мимовільно, непередбачливо (сварка,спільне вживання алкоголю) або є наслідкомнеприязних міжособистісних стосунків. З урахуваннямпсихічних особливостей насильницькоїособистості (збудливий тип нервової системи, емоційнаневрівноваженість, понижений самоконтроль)суттєвим криміногенним чинником виступаєпровокуюча поведінка жертви. Така поведінка можебути активною (погрози, сварки, статеві зради),пасивною (безпомічний стан зокрема, внаслідоксп'яніння, фізичні та психічні вади) і проявлятисяпід час роботи, в побуті та на дозвіллі.У статевих злочинах найбільш показовапровокуюча поведінка у першу чергу неповнолітніхі молоді жіночої статі та серед проститутокнижчої кваліфікації (автотранспортних, вокзальних,вуличних).Базовою ознакою суб’єктивних елементівкриміналістичної характеристики особи корисливоготипу виступає корисливий мотив і мета.Корисливість – це стійка загальна риса, якаполягає в постійній готовності та постійному намаганнідосягти матеріального та соціальноговизнання, домінування у спосіб неодноразовогонезаконного надбання власності і т.п.Таке надбання може безпосередньо та систематичноспрямовуватися на чуже майно (речі, предмети,гроші й коштовності, технічні та транспортні засобиі т. д.), незаконні переваги в отриманні майна,невиконання майнових зобов'язань.Корисливість являє собою одну з найбільшстійких, важко перевиховуваних властивостейособи, які визначають загальну корисливу спрямованістьособи і мотивують повторність.В основі корисливого мотиву знаходитьсяегоїстична, здирницька, споживацька потреба уволодінні матеріальними цінностями, яка, порядз найпростішою потребою виживання, нерідконабуває збоченої, гіпертрофованої форми.Корисливість, як ознака суб’єктивного елементукриміналістичної характеристики особи, зумовлюєвчинення корисливих злочинів із широкимспектром відповідних мотивів, більшість із яких,майже автоматично, продукують повторність.У зв’язку з цим можна запропонувати наступнукласифікацію корисливих мотивів. В її основупокладено чотири рівні потреб: фізіологічні, елементарноїбезпеки самозбереження, самоствердженняі соціального статусу та самовираження тадва рівні психічних утворень; об’єктивно – зовнішнійта внутрішньо-психологічний.На об’єктивно-зовнішньому рівні відповіднодо визначених потреб формуються такі групикорисливих мотивів повторності: збереженняжиття та здоров'я, в тому числі в екстремальнихумовах; з причин хвороби, бідності, розорення івтрати існуючих джерел прибутку (безробіття,знецінення грошових вкладів та ін.); орієнтаціяна «життя, не гірше ніж у інших», престижнийстатус у соціальній групі, вплив співучасників,наркотики, алкоголь, секс, страх самотності; намаганнядо лідерства, популярності, самовиразу,актуалізовані ситуацією амбіції.На внутрішньо-психологічному установочномурівні відповідно до визначених потреб формуютьсятакі групи корисливих мотивів повторності:боротьба за виживання в умовах бідності(нижче реального, а не встановленого владою,завідомо нереального, прожиткового мінімуму);досягнення поточної, а на перспективу – матеріальноїнезалежності, економічної безпеки; корпоративнасолідарність, любов, піклування прорідних та близьких; розваги, дружба, алкоголізм,наркоманія, сексуальна заклопотаність, бажаннявлади, успіху, стійкі кар'єристичні потяги, естетичніспонукання.З указаних позицій, корисливі мотиви, що породжуютьповторність і рецидив злочинів, доцільноподілити на дві , психологічно відмітні, групи.Перша група поєднує мотиви, пов'язані з матеріальноюнестачею, бідністю; відсутніми чи недостатнімиправомірними способами задоволенняпотреб; пасивним соціальним паразитизмом.Друга група поєднує мотиви, пов'язані з завищенимрівнем матеріальних потреб; бажаннямсамоствердження та визнання оточенням; активнимсоціальним паразитизмом на основі підвищеногорівня тестостерону.Криміналістична характеристика особизлочинця, що неодноразово вчиняє злочини корисливоговиду, свідчить, що така особистістьмістить більш широкий спектр характернихознак порівняно зі злочинною особистістю тількинасильницького типу.Підсумовуючи розгляд проблеми криміналістичноїхарактеристики ознак особи як суб'єктаповторності та рецидиву злочинів , можна зазначити,що такий підхід до особи та подальшийНауковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 115

В.М. Мельничокрозподіл суб’єктів на категорії, типи, підтипидозволяє більш глибоко та різнобічно охарактеризуватизлочин і спрогнозувати можливумайбутню чи можливу минулу злочинну діяльність.А це сприяє кваліфікованому вирішеннюнизки власне кримінально-правових, криміналістичнихі кримінологічних питань.Психологічна напруженість, жорстокість,приниження, сексуальне виховання підвищуютьфактор ризику. Крім того, повторність насильницькихзлочинів пов'язана і з макросоціальнимипроцесами у суспільстві. На жаль, останніми рокамиці процеси в нашій країні не можна назватиобнадійливими.Це загальновідомі факти, а новизна криміналістичногодослідження полягає в суто суб’єктивномуобґрунтуванні. Ідеться саме про змінинервової діяльності, які можуть бути передумовоювиникнення і розвитку феномена повторності.Перш за все йде мова про специфічний станголовного мозку. Тут мають місце два ієрархічнівраження: перше вражає поверхню мозку, яказв'язана зі свідомою діяльністю людини. Це корамозку, де в першу чергу вражаються лобні, найбільшновітні утворення, а також скроневі утворення.Мається на увазі, що вражаються лоб іскроні. Ці ділянки кори мозку відповідальні завищі форми психічної діяльності, в яких формуютьсястратегія поведінки та усталена поведінка.Зона скроні, як відомо, відповідальна за особистість,світогляд, мораль та етику. Друге враженнявідбувається на рівні глибоких структур. Саме цівідділи називаються «шлуночки мозку». У потенційнихсерійних злочинців вони різко збільшені.Це може означати, що кількість речовинимозку навколо них зменшилась.Крім того, при судово-медичному дослідженніманіяків виявлено, що у третьому шлуночковімозку локалізуються зони, в тому числівідповідальні за інстинктивні бажання. Тут вражаютьсяділянки, відповідальні за прогностичніфункції та свідому діяльність. Це виникає ще донародження людини, а нам украй необхідно виявлятиці ознаки після народження. Не тільки мозокстраждає, але й скелет черепа, так звані пазухи. Нацих пазухах лежить лобна доля – решітчаста фаза,решітчаста кістка. Вона різко збільшена. Це, можливо,тому, що речовина мозку менша.Безумовно, що людина, яка нараховує в собібезліч паталогій, не обов'язково може статизлочинцем. Але ці патології можуть повідомитибагато про що. Наприклад, серійні вбивці, якправило, володіють феноменальною пам'яттю, вдеталях продумують майбутній злочин, а потімвтілюють у реальність свої наміри. З кожним новимзлочином способи вчинення стають усе витонченішими.Висновки. Суспільство стає більш конфліктним,а це сприяє більшій реалізації негативнихякостей людей, схильних до вчинення серійнихзлочинів. Немає необхідності ще раз обґрунтовувативажливість вивчення ознак суб’єктивних елементівкриміналістичної характеристики особи злочинцяпри розслідуванні конкретних кримінальнихсправ. Іноді складається враження, що працівникиоперативно-розшукових органів, органів дізнання,досудового слідства та судів забувають про те, чогоїх навчали в закладах освіти. Ігнорування абонебажання враховувати криміналістичну характеристикуознак суб’єк-тивних елементів при розслідуваннікримінальних справ нерідко призводить допомилок, які негативно впливають не тільки назаконність вироку, але і на профілактику та запобіганнязлочинам, а також на пенітенціарну діяльністьі громадську думку щодо діяльності органівкримінальної юстиції.Список літератури1. Бачинин В. А., Панов Н. И. Достоевский:философия, социология и психология преступления- X.: Основа, 2001 - С. 83.2. Звирбулъ В. К О некоторых методологическихаспектах исследования лично сти преступника// Теоретические проблемы учения о личностипреступника: Сб. науч. тр.- М., 1979 - С. 3-6.3. Лейкина И. С. Личность преступника иуголовная ответственность- Л.: Изд-во Ленингр.ун-та, 1968.- 115с.4. Зелинский А. Ф. Криминальная психология- К.: Юринком-Интер, 1999.180с.5. Звирбуль В. К. О некоторых методологическихаспектах исследования личности преступника// Теоретические проблемы учения о личностипреступника: Сб. науч. тр.- М., 1979 - С.3-6.6. Закалюк А. П. Предмет индивидуальнойпрофилактики преступлений в свете учений оличности преступника.- М.1979 – 91с.7. Нор В.Т., Костицкий М.В.Судебно –психологическая экспертиза в уголовном процессе.-К., 1985.- 56с.8. Бахін В.П., Гончаренко В.Г.Як розкриваютьсязлочини.-К.1996.- 198с.9. Експертизи у судовій практиці / За заг.ред. В.Г.Гончаренка - К.: Юрінком Інтер, 2005. -С.222.116 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Криміналістична характеристика внутрішньої сторони повторності, сукупності та рецидиву злочинів10. Сегай М. Судова експертологія – наукапро судову експертну діяльність. Вісник Академіїправових наук України – Х.: Право,2003.-№2.11. Коновалова В.О., Шепітько В.Ю. Юридичнапсихологія. Акад.курс. Підруч.- К., 2004. – 424с.Стаття надійшла до редколегії 11 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.К. Якимчуком.V.M. MelnjchokKriminalisticna characteristics of povtornosti and sub’ektivnih signs of relapseSummaryKriminalisticna characteristics of povtornosti and sub’ektivnih signs of relapse is a systematic,compiled by a criminal scheme , list of important information about the person’s psychological criminal.Keyworks: кriminalisticna characteristics, psychological portrait, aggressive condition, korislivamotivation, emotional dependency, povtornist’, a relapse.В.М. МельничокКриминалистическая характеристика внутренней стороны повторности,совокупности и рецидива преступленийАннотацияКриминалистическая характеристика субьективных признаков повторности и рецидива являетсобой систематизированный, сложенный по определенной схеме, список уголовно важной психологическойинформации относительно личности преступника.Ключевые слова: криминалистическая характеристика, психологический портрет, агрессивноесостояние, корыстная мотивация, эмоциональная зависимость, повторность, рецидив.Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 117

УДК 343.139© 2011 р. В.Я. МарчакСуддя Апеляційного суду Чернівецької області, Чернівці© 2011 р. О.К. ЧерновськийГолова Апеляційного суду Чернівецької області, ЧернівціДЕЯКІ ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО ПРОЦЕСУПостановка проблеми. Психологія торкаєтьсявсіх сторін життя людини. Вона аналізуєтакі характеристики і прояви людини як пам’ятьі мислення, стрес і фрустрацію, любов і ненависть,конформність і конфліктність, лідерство,креативність і пасивність, розвиток і старіння таін. Психологічні особливості судового розглядукримінальних справ стосуються психологічнихзакономірностей правозастосовчої діяльності,дослідження психологічних основ професіограмисудді, індивідуального стилю та майстерності,вироблення професійних навичок та умінь, підборута розстановки кадрів, професійної орієнтації,професійного відбору, професійного вихованнята формування особистості суддів, професійноїдеформації та її попередження, організаціїробочого місця та робочого часу.Ступінь наукової розробки проблеми.Дослідження даної теми торкалися у своїх творахбагато відомих вчених, зокрема: В. Бедь, Л. Казміренко,В. Коновалова, М. Костицький, М. Коченов,В. Кощинець, Й. Кудрявцев, В. Нагаєв, В.Нор, Т. Сахнова, О. Сітковська, З. Смітієнко, М.Строгович, В. Шепітько, В. Шибіко, та інші. Разомз тим, складна інтелектуальна трудова діяльність,яка відрізняється цілим рядом специфічнихособливостей і вимагає від судді комплексурізноманітних вимог, досліджена в даний часнедостатньо і це відображається на вирішенніпрактичних питань в галузі підвищення ефективностіта якості праці в судочинстві. Дуже актуальною,зокрема є розробка психологічних проблемпідвищення ефективності діяльності суддів.Мета статті. У даному дослідженні миспобуємо розкрити окремі особливості психологіїсудового розгляду кримінальних справ в судіпершої інстанції та психологічні особливості суддівськоїдіяльності.Виклад основного матеріалу. Після надходженнякримінальної справи до суду суддявивчає матеріали справи та планує подальшу судовудіяльність у зв’язку з розглядом даної кримінальноїсправи. На цій стадії суддя, ознайомлюючисьіз матеріалами досудового розслідуваннята з обвинувальним висновком, головнимчином з письмовими матеріалами, здійснює реконструктивнудіяльність на основі відтворюючоїуяви. Тут важливо не піддатися „ефекту першоговраження”, проявити самостійну пізнавальнуактивність.Перше знайомство з кримінальною справоюмає особливий характер, при цьому переважає орієнтовно-дослідницькадіяльність. Ще відсутня градаціяна головне і другорядне. Будь-яка деталь тутповинна бути уважно вивчена, включена в усі можливівзаємозв’язки. При цьому актуалізується всяобстановка події, яка досліджується, береться доуваги все те, що дозволяє побачити подію з іншоїточки зору. Уважно вивчається протокол допитуобвинуваченого – з’ясовується його відношення допред’явленого обвинувачення.Ключове питання ознайомлення з матеріаламидосудового розслідування – де могла бутидопущена помилка? „Чи можливо довести, щолівша застрілився правою рукою, але неможливодовести, що він застрілився, коли отримав трирани, кожна з яких могла викликати миттєвусмерть” [8, с. 80]. Вивчення судових помилоксвідчить про те, що більшість злочинів вчиняютьсязовсім не так, як це уявляли в суді та підчас проведення досудового слідства. Часто поясненняподії криється в тих фактах, які на першийпогляд здаються випадковими і другорядними.Деколи важке пояснення події злочину пояснюєтьсясамою простотою його вчинення.Усі факти, які стали відомі під час розслідування,повинні усвідомлюватися в системіпричинно-наслідкових зв’язків, і не один факт неповинен залишатися без пояснення. „Поставтесебе в становище підсудного і подивіться навколойого очима перед вчиненням злочину, в моментвчинення злочину, після його вчинення; зробіть теж по відношенню до кожного зі співучасників, допотерпілих, до свідків, роль яких для вас не зовсімзрозуміла. Уявіть собі ймовірні вчинки, зустрічі іпереговори злочинця із жертвою чи співучасникамизлочину між собою в різний час; зверніть увагуна те, чи не змінились їх взаємостосунки після злочину.... Змінюйте уявні умови місця та часу. Цеможе відкрити вам те, що зацікавлені люди зумілиприховати від слідчого” [8, с. 82].118 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Деякі психологічні особливості судового процесуОзнайомлення судді з матеріалами кримінальноїсправи повинне привести до ясного і повногорозуміння справи. Всі неясності вказують напрямоксудового дослідження. Звертайте увагу нетільки на те, що було, але й на те, чого не було.(Чому не гавкала собака, коли чужа людина прониклав сільський магазин? Чому не прокинувся потерпілий,коли навколо було багато шуму?) Доказомможе слугувати те, що було, і те, чого не було.На цій стадії активізується аналітична і критичнасторони психологічної діяльності судді. Суддянамагається уявити виникнення та розвитокдосліджуваної події, здійснюючи при цьому логічнемоделювання, проводячи уявні експерименти,висуваючи контрверсії. Критичному аналізу піддаютьсявсі дії слідчого, з’ясовується їхня необхідністьі процесуальна обґрунтованість.Висуваючи судову версію, суддя спираєтьсяна найбільш достовірні, перевірені факти, намагаєтьсяуникнути можливої судової похибки.Визначаючи модель події, взаємозв’язок її частині етапів, суддя переходить до планування їїрозгляду в судовому засіданні. Матеріали справирозбиваються на великі блоки, послідовні групивзаємозв’язаних фактів (визначаються графи подій).Запланована послідовність розгляду подій всудовому засіданні повинна забезпечити адекватністьїх сприйняття учасниками судового засідання,відображення дійсної динаміки події, якарозглядається. При цьому суддя виявляє слабкі уфактичному відношенні місця і намічає проведеннянеобхідних судово-слідчих дій. Особливаувага приділяється джерелам ключових фактів івнутрішньої узгодженості цих фактів. Аналізуєтьсяможливість їх випадкового збігу. Визначаєтьсяколо осіб для виклику в судове засідання.Витребуються всі необхідні нові документи.Вирішення питань, пов’язаних із попереднімрозглядом справи суддею, здійснюється всудовому засіданні з обов’язковою участю прокурораі секретаря судового засідання колегіальнона розпорядчому засіданні суду.На стадії судового слідства в пізнавальномупроцесі беруть участь всі зацікавлені учасникипроцесу: судді, прокурор, підсудний і йогоадвокат. Різноманітні вихідні позиції сторін надаютьсудовому слідству по справі особливу гостротуі напругу. На цій стадії проводиться безпосереднєсприйняття всіх джерел доказів, здійснюєтьсядослідження їх надійності, аналізуєтьсяїх відносність та значущість.Судове слідство починається з оголошенняобвинувального висновку чи заяви потерпілого усправах, які порушуються за такою скаргою. В ходісудового слідства головуючий, судді, захисник,прокурор допитують підсудних, свідків, заслуховуютьвисновок експерта, оглядають речові докази,оголошують інші матеріали справи. Порядок дослідженняокремих видів доказів (протоколів допитів)встановлено законом. Черговість дослідженнярізноманітних груп доказів визначає суд.Для формування внутрішнього переконаннясудді судове слідство має вирішальне значення.Учасники дебатів можуть посилатися тільки надокази, досліджені в судовому засіданні. Суд маєправо в основу вироку також ставити тільки ті докази,які були досліджені в судовому засіданні.Під час судового слідства всі учасникикримінального процесу мають рівні права по наданнюдоказів, участі в дослідженні доказів і заявиклопотань. Але кожна зацікавлена сторонатут намагається підкреслити ті сторони обставин,які відповідають її інтересам.Суперечливі інтереси сторін можуть породжуватинапружені ситуації і конфліктне протистояння.Завдання судді – надавати взаємодії сторінконструктивно-пізнавальний характер, надавати їмпроцесуально гарантовані права і можливості, забезпечуватизмагальний характер судочинства.Регуляція стосунків між учасниками процесупід час судового розгляду кримінальноїсправи вимагає від судді не тільки професіоналізму,але і психологічної компетентності та загальноїкультури спілкування. На всі неприйнятнів суді ситуації суддя повинен своєчасно, тактовно,але чітко відреагувати. При цьому неприпустимігрубість, високомірність, зауваження, якіпринижують гідність учасників процесу. Усі категоричнівимоги судді повинні бути процесуальнообґрунтовані. Суддя зобов’язаний присікатибудь-які прояви грубості, нетактовності між сторонамив процесі, оберігати процес від непотрібнихемоційних викидів та вводити його в раціональнерусло. При цьому суддя зобов’язанийуникати повчальних зауважень, нотацій.Когнітивна (пізнавальна) діяльність суддівідрізняється в судовому слідстві багатоплановістю,перевантаженістю оперативної пам’яті, передбаченнямрізноманітних варіантів можливогорозвитку судового слідства, оперативним аналізомотриманої інформації і правовою концептуалізацією.Всі особисті джерела інформації підлягаютькритичному аналізу з урахуванням індивідуально-типологічнихособливостей відповіднихосіб. Складні, заплутані ситуації підлягають систематизації(іноді графічному відображенню).Звертається увага на стратегію і тактику поведінкисторін, їх установочні позиції, добросовіс-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 119

Марчак В.Я., Черновський О.К.ність у висвітленні фактів. Тенденційні, заздалегідьпідготовлені тактичні прийоми сторін можутьбути нейтралізовані слідчими діями, яківперше проводяться в судовому слідстві.Судове засідання на стадії судового слідстваповинно, звичайно, відповідати всім процесуальнимі судово-ритуальним вимогам. Однак,слід пам’ятати, що надто сувора обстановка судуможе викликати надмірну психічну напругуокремих його учасників, загальмованість їхньоїпсихологічної діяльності, понизити інтелектуальні,мотиваційні, вольові та інші можливості.Головуючий суддя повинен першопочатковозвернутися до учасників процесу зі словами, щозумовили б певний релаксорний (заспокійливий)ефект, тобто це звернення повинне відрізнятисяповагою, підкресленою нейтральністю. Необхіднопостійно знімати так звану соціальну інгібіцію– гнітючий, подавлюючий вплив соціальногозагалу на поведінку окремого індивіда. Не допускатиреплік і викриків із залу суду. Питання, якізадаються, не повинні бути безтактними і набридливими.З метою ситуативної адаптації осіб, якідають показання, першопочаткові питання повиннібути максимально прості, дохідливі, алетакі, що не допускають однозначної відповіді(так – ні). Ці питання мають активізувати мовнуактивність учасників процесу. Тут неприпустимінеуважність, довгочасні переговори між суддями,зневажливі репліки, прояв нетерплячості.Питання судді не повинні нести в собі іронію,насмішкування. Викликавши легковажну реакціюприсутніх, вони можуть збити з пантеликуособу, яка дає показання, понизити загальний діловийнастрій судового засідання. Слід мати на увазі,що будь-яка масова реакція може мати характерпсихологічного зараження. Всі питання до допитуванихосіб повинні чітко контролюватися судом.Відведенню підлягають не тільки навідні питання,але і провокуючі, заплутуючі, демагогічні.У судовому засіданні деколи задається багатозайвих запитань, які не стосуються обставинсправи, запитань, які психологічно не продумані(на які особа, яка допитує, отримує небажані длясебе відповіді). Часто акцентуються несуттєві розходженняміж показаннями в суді і на досудовомуслідстві. Нерідко сторони задають питання, які посилюютьпозицію іншої сторони. Тільки дуже досвідченіадвокати і прокурори не торкаються питань,які не вигідні для відстоювання їхньої позиції,коли шанси позитивної відповіді незначні.Особливо слід зупинитися на судовому розглядісправ за участю потерпілих. Обвинуваченийі потерпілий в судовому процесі утворюютьєдину систему. Без виявлення характерологічнихособливостей потерпілого неможливо розкритисуть справи. Поведінка потерпілого може бутинеобачною, ризикованою, легковажною, провокаційною.Віктимологічні особливості потерпілогосуттєві для з’ясування міри відповідальностіобвинуваченого. Поведінка потерпілого можебути визнана правомірною і неправомірною, моральноюі аморальною. Суд виявляє юридичнозначущі ознаки поведінки потерпілого. До цихознак відносять ознаки, які характеризують особупотерпілого; тяжкість тілесних ушкоджень,виявлених у потерпілого; немічний, небезпечнийдля життя і хворобливий стан потерпілого; соціальніознаки особи потерпілого (матеріальнестановище, соціальний статус та ін.); правомірність– неправомірність поведінки потерпілого,„згода потерпілого”; взаємостосунки потерпілогоз обвинуваченим (родинні стосунки, службова,матеріальна чи інша залежність).Віктимна поведінка потерпілого суспільнонебезпечна. Ступінь сприяння потерпілого діямобвинуваченого враховується судом та повиннабути в полі уваги захисника.Поведінка потерпілого впливає, як відомо,на кваліфікацію злочину, вчиненого підсудним.Так, кваліфікація вбивства з хуліганських спонуканьбуде відкинута, якщо вбивство вчинено підчас сварки, бійки, на ґрунті особистих неприязнихстосунків.Злочин часто провокується непристойноюповедінкою окремих осіб у нетверезому стані. Більшетретини потерпілих розпивають до вчиненнязлочину спиртні напої з обвинуваченими. Аморальноюповедінкою відрізняється більшість потерпілихвід зґвалтування. Провокуючу поведінку потерпілихсуд може визнати обставиною, яка пом’якшуєпокарання підсудного. Юридична відповідальністьпов’язана з моральною відповідальністю.У загальних та юридичних друкованих виданняхчасто підкреслюється помилковість вироків,в яких замовчуються негативні дані про потерпілих.При іншій постановці питання оточуючімогли би дізнатися з вироку та запам’ятати,що покарання підсудному пом’якшено, оскількипотерпілий був співавтором злочину, і пом’якшенов тій мірі, в якій потерпілий заслужив те,що з ним, на жаль, сталося” [9]. Ігнорування данихпро потерпілого призводить до судових помилок.Однак не можна вбачати в усіх якостяхпотерпілого те, що може пом’якшити покаранняпідсудному. Захисник потерпілого повинен відстоюватийого законні інтереси. Неприпустиме120 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

Деякі психологічні особливості судового процесувтручання в особисте життя потерпілого, не виправданеінтересами правосуддя.У судовому слідстві суттєве значення маєдіагностика неправдивих показань: від цього залежитьреалізація основного принципу судочинства– його об’єктивності.Науковці розрізняють два різновиди брехні– пасивна і активна. Пасивна брехня – приховуванняінформації, замовчування (повне або часткове).Активна брехня – повідомлення завідомонеправдивих відомостей. Брехня – це викривленняфактів шляхом їх довільної реконструкції вчасі та просторі, видумування неіснуючих фактів,виключення окремих елементів події, доповненняїї видуманими обставинами. Реконструкціяминулих подій може бути неадекватною, викривленоювнаслідок дефектів пам’яті (добросовіснапомилка). Але показання окремих учасниківсудочинства можуть бути і завідомо, тобтоумисно, неправдивими [1; 2; 11; 12].Добросовісні помилки можуть бути викликаніособливими умовами сприйняття подій, віковимита індивідуальними особливостями індивіда,його психічними та фізичними станами. Завідомонеправдиві показання даються з метоювведення суду в оману, з метою отримання вигоди,уникнення судових санкцій, під впливом погрозта обіцянок.У формуванні неправдивого показання можнавиділити ряд стадій: усвідомлення мети ізначення можливого неправдивого повідомлення;формування уявної моделі неправдивого повідомлення,включення в неї окремих правдоподібнихелементів; утримування в пам’яті моделінеправдивого показання; вербалізація моделі неправдивогопоказання в судочинстві.Неправдивість показань діагностується зарядом ознак, як от: бідність емоційного фону показань,схематичність, завченість їх вербальної структури;лексичні особливості показань, які не відповідаютьособистим особливостям допитуваної особи;окремі вислови, які вказують на освідомленістьособи стосовно приховуваних нею обставин; стереотипнийзбіг показань деяких осіб; нездатністьдеталізувати описування події; суперечливість повідомленьіз різноманітних джерел інформації; підвищенасамореабілітація; ухиляння від відповідейна прямі запитання; незнання обставин, які повиннібули увійти в поле довільного сприйняття і запам’ятовування[1; 2; 11; 12].Запобіганню дачі завідомо неправдивихпоказань сприяє можливість судового покараннята озброєність судді прийомами викриття такихпоказань. Неправдиві показання попереджуютьсяїхнім своєчасним розпізнанням (діагностикою),викривальними діями та зміною позиції особи,яка дає неправдиві показання, формуванням у неїустановки на дачу правдивих показань.Викриттю неправдивих показань сприяєотримання інформації з різноманітних джерел,повторні допити із застосуванням системи контрольнихпитань, які уточнюють, деталізують ізіставляють отриману інформацію.Судове слідство допускає використанняприйомів правомірної психічної дії (дії, яка необмежує свободу волевиявлення) на осіб, якіскоюють умисну протидію досягненню істини.Це може бути і миттєва постановка емоційно діючихпитань, і надання нових, неочікуваних доказів,висновків експерта, організація перехресногодопиту, очної ставки і т.д. Надається також імнемічна допомога допитуваним: нагадуванняпро відправні події, їх послідовність, опора наемоційно забарвлені обставини, прив’язка дожиттєво важливих для даного індивіда подій,врахування явищ ремінісценсії, проактивного іретроактивного гальмування, спонукання до відтворенняпотрібного матеріалу шляхом установленняасоціативних шляхів.Суд вправі провадити всі слідчі дії, передбаченізаконом. Однак проведення такої слідчоїдії, як відтворення обстановки та обставин події,обмежене умовами судового засідання.Самостійною частиною судового розглядує судові дебати, в яких кожен учасник судовогозасідання висловлює свою точку зору на обставинисправи і питання, які потрібно вирішитисуду у зв’язку із постановлянням вироку, на підставідоказів, перевірених у ході судового слідства.У своїх промовах зацікавлені особи торкаютьсяперш за все доведеності або недоведеності(повністю чи частково) обвинувачення, пред’явленогообвинуваченому, кваліфікації вчиненогодіяння, якщо воно підтверджено зібраними доказами,міри належного покарання підсудного. Розглядаєтьсятакож питання про причини злочину,дається характеристика особи підсудного.У судових дебатах беруть участь державнийобвинувач, потерпілий, захисник і підсудний.По справах приватного обвинувачення, усправах про заподіяння легкого тілесного ушкодженняв судових дебатах прокурор бере участьтільки в тому випадку, коли потерпілий самостійноне може захистити свої інтереси або справамає особливе громадське значення. Послідовністьвиступів обвинувача і захисника встановлюєтьсясудом. Тривалість судових дебатів необмежується. Однак головуючий має право зу-Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 121

Марчак В.Я., Черновський О.К.пиняти учасників судових дебатів, якщо вониторкаються обставин, які не мають відношеннядо справи. Після проголошення промови особаможе виступити ще один раз, використавши своєправо на репліку. Право останньої репліки завждиналежить захиснику і підсудному.Учасники судових дебатів аналізують упромовах власну версію події, що розглядається,намагаються справити на суддів позитивний длясебе вплив, виходячи зі свого процесуальногостановища, заперечують модель події чи її елементи,які відстоюються іншими учасниками судовихдебатів. Виголошують свої пропозиції стосовноможливої міри покарання чи взагалі виправданняпідсудного.Висновки. Отже, на усіх етапах судовогорозгляду кримінальної справи активізуються,зокрема, пізнавальна, аналітична і критична сторонипсихологічної діяльності судді, які в подальшомусприяють об’єктивності судового рішення,уникненню судової помилки, діагностицінеправдивих показань, які впливають на реалізаціюосновних принципів судочинства.Список літератури1. Аронсон Э. Социальная психология.Психологические законы поведения человека всоциуме / Э. Аронсон, Т. Уилсон, Р. Эйкерт. идр. – СПб. : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 560 с.2. Береський Я.О. Самообмова і використанняпсихологічних методів для її діагностикита викриття / Береський Я.О. // Вісник Львівськогоуніверситету. – Львів, 1995. – С. 80-83.3. Коновалова В.Е. Версия: концепция ифункции в судопроизводстве / Коновалова В.Е. –Х. : Консум, 2000. – 176 с.4. Костицький М.В. Використання спеціальнихпсихологічних знань у радянському кримінальномупроцесі / Костицький М.В. – К.:НМК ВО. – 1990. – 87 c.5. Марчак В.Я. Спеціальні психологічнізнання в кримінальному процесі: теоретичні засадита практичні проблеми. Навчальний посібник/ В. Я. Марчак, В. В. Кощинець. – Чернівці:Рута, 2007. – 216 С.6. Марчак В. Я. Види спеціальних знань якіможна використовувати для встановлення обмеженоїосудності // Наше право. – № 4. – ч. 2. –2010. – С. 56-63.7. Психологія судового розгляду кримінальнихсправ : Монографія / М. В. Костицький, В.Я. Марчак, О. К. Черновський, А. В. Федіна. –Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. – 400 с.8. Сергеич П. Искусство речи на суде /Сергеич П. – М. : Юрид. – 1988. – 366 с.9. Стецовский Ю.И. Советская адвокатура /Стецовский Ю.И. – М., 1989. – С. 267.10. Шепітько В.Ю. Психологія судової діяльності: навч. посібник / Шепітько В.Ю. – Х. :Право, 2006. – 160 с.11. Харута О. Як запобігти неправдивимпоказанням свідків? / Харута О. // Право України.– 1995. – № 7. – С.51-52.12. Якуб М.Л. Показания свидетелей и потерпевших/ Якуб М.Л. – М. : Изд-во Моск. унта,1968. – 128 с.Стаття надійшла до редколегії 17 березня 2011 року.Рекомендована до опублікування у “Віснику” членом редколегії М.К. Якимчуком.Marchak V.Y., Chernovsky O.K.Some psychological characteristics of trial participationSummaryThe article deals with some individual psychological characteristics of the judicial process, are characterized bythe psychological characteristics of all parts of the trial of a criminal case, the psychological side of the judge.Key words: psychology of the trial, the criminal case, the psychology of judges, judicial psychology, specialpsychological knowledge.Марчак В.Я., Черновский О.К.Некоторые психологические особенности судебного процессаАннотацияРасскрываются отдельные психологические особенности судебного процесса, характеризируются психологическиеособенности всех частей судебного рассмотрения уголовного дела, психологические стороны деятельностисудьи.Ключевые слова: психология судебного процесса, уголовное дело, психология судьи, психология судебнойдеятельности, специальные психологические знания.122 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.

ДО НАШИХ АВТОРІВВИМОГИ ДО МАТЕРІАЛІВ, ЯКІ ПОДАЮТЬСЯ ДЛЯ ОПУБЛІКУВАННЯВ НАУКОВОМУ ВІСНИКУ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУСЕРІЇ «ПРАВОЗНАВСТВО»1. КОМП'ЮТЕРНИЙ НАБІР1.1. 3 метою прискорення публікації рукописів і підвищення якості роботи з ними редколегія “Науковоговісника Чернівецького університету” перейшла на комп'ютерний набір тексту. Абсолютна більшість авторів, якіподають матеріали для опублікування у віснику серії «Правознавство», використовують для їх створення і роздруковуванняелектронно-обчислювальну техніку.1.2. Працівники редколегії працюють з програмним редактором Word (for Windows).1.3. Усі матеріали необхідно подавати до редколегії в електронному варіанті (на електронних носіях) порядз роздрукованим на принтері рукописом.1.4. Якщо електронний носій надсилається поштою, необхідно старанно упакувати його і захистити відможливих пошкоджень максимально жорсткою упаковкою.1.5. На електронному носії просимо вказати прізвище автора матеріалу, його назву і використаний програмнийредактор.1.6. Текст, включаючи примітки внизу сторінок, повинен бути набраний і надрукований одним і тим жепрямим шрифтом.1.7. Розмір шрифту, який використовується при електронному наборі матеріалу, повинен бути наближенийдо стандартного машинопису (№14), так, щоб при роздруковуванні тексту через 1,5 - 2 інтервали на сторінцівміщувалось не більше 40-30 рядків по 60 знаків у кожному.1.8. Необхідні, на думку автора, виділення у тексті потрібно помітити коректорськими знаками в примірникурукопису, який додається до електронного носія: світлий курсив - хвилястим підкреслюванням; напівжирнийкурсив - суцільним підкреслюванням і т.д. В електронній копії матеріалу будь-які шрифтові виділенняне допускаються!1.9. В електронному варіанті матеріалу не повинно бути переносу слів і вирівнювання тексту з правого боку.2. ОФОРМЛЕННЯ ТЕКСТУ2.1. Рукопис повинен бути підписаний автором (співавторами).2.2. Обсяг матеріалу, який подається авторами в ініціативному порядку, не повинен перевищувати: статті -0,5 друкованого аркуша (12 стор.); наукового повідомлення -однієї третини друкованого аркуша (8 стор.), а рецензії-однієї шостої друкованого аркуша (4 сторінки).2.3. До перекладу статей іноземних авторів потрібно додавати копію тексту мовою оригіналу.2.4. Усі абревіатури і скорочення, за винятком загальноприйнятих, повинні бути розшифровані при першомувикористанні у тексті. Необхідно точно вказувати джерело згадуваних у рукописі цитат, цифрових і фактичнихданих. Крапки, коми та інші розділові знаки ставляться у тексті після посилання.2.6. При посиланні в тексті у квадратних дужках указувати номер позиції у списку літератури і сторінку.Наприклад, [3, с.234]. Якщо декілька авторів у одному посиланні, то потрібно номери позицій розділяти крапкоюз комою. Наприклад, [2, с.35; 4; 8, с.210].2.7. Список літератури подається наприкінці статті в алфавітному порядку згідно з бібліографічним Держстандартом.2.7.1. При посиланні на законодавчий акт у списку літератури необхідно вказувати його повну офіційнуназву й офіційне джерело, у якому він опублікований. Наприклад: Закон України «Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства»від 5 липня 1991 року / Закони України. Офіційне видання. Т.2. - Київ: АТ «Книга», 1996. -С. 141-158.2.7.2. При використанні журнальних матеріалів потрібно вказувати прізвище, потім - ініціали автора статті;її назву; назву журналу; рік видання; номер сторінок. Те ж стосується статей, опублікованих у наукових збірниках.Наприклад:Козловський А.А. Гносеологічна природа юридичних конфліктів // Науковий вісник Чернівецького університету.Збірник наукових праць. Вип. 33. Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1998. - С. 3-19.2.7.3. При посиланні на книгу вказується прізвище, потім ініціали автора; назву книги; місто, де книга видана;рік видання; сторінки. Для колективних монографій і збірників статей (якщо автори не вказані перед заголовкомкниги) вказується редактор (відповідальний редактор, редкол.), а для збірників статей також перші триавтори. Наприклад:Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. 123

До наших авторів Кравченко В.І. Фінанси місцевих органів влади України: Основи теорії та практики. - К.: НДФІ, 1997. -276с.2.7.4. Усі бібліографічні елементи іноземних джерел треба вказувати мовою оригіналу, ігноруючи вживанняабревіатур і по можливості максимально дотримуватись таких же вимог, як і при оформленні бібліографіїукраїнською мовою.3. ДОДАТКИДо рукопису повинні додаватися:- довідка про кожного з авторів матеріалу, де зазначаються прізвище, ім'я, по батькові; науковий ступінь;учене звання; основне місце роботи; посада; домашній та службовий телефони і поштові адреси (для зв'язку зредколегією);- для аспірантів і пошукувачів - витяг з протоколу засідання кафедри, завірений ученим секретарем вузу,який містить рекомендацію до опублікування матеріалу у віснику, та дві завірені гербовою печаткою відповідноїустанови рецензії фахівців з даної проблеми, що мають наукові ступені, причому, як мінімум, один з них -доктор, інший - кандидат юридичних наук. З установи, де навчається або працює аспірант чи пошукувач, можебути тільки один рецензент. Прізвище, ім'я та по батькові рецензентів, їх наукові ступені і вчені звання, посадита місце роботи вказуються у витягу з протоколу засідання кафедри;- інформація із зазначенням, кому зі співавторів у разі потреби направити дублікат набраного примірника ікоректуру;- транслітерація прізвищ та ініціалів авторів, переклад заголовка матеріалу та коротке його резюме англійськоюмовою (не більше за обсягом від резюме автореферату кандидатської дисертації).4. ДООПРАЦЮВАННЯ РУКОПИСУ ТА КОРЕКТУРНІ ПРИМІРНИКИ4.1. Рукописи, повернуті авторам на доопрацювання, належить у доопрацьованому вигляді повернути редколегіїв рекомендований термін.4.2. Необхідні виправлення в початковому варіанті тексту автор повинен зробити ручкою, так, щоб вонибули очевидні для редакторів, а також повідомити у листі про зміни. Тобто редколегії потрібно надсилати: а)початковий варіант з виправленнями; б) по-новому надрукований другий варіант тексту і супроводжувальнийлист автора (авторів) з поясненнями.4.3. Якщо автору направлено дублікат набраного примірника чи коректури, він зобов'язаний уважно ознайомитисяз ним, внести необхідні виправлення ручкою, підписати і якнайшвидше повернути редакції.4.4. Якщо стаття одночасно була (чи буде) направлена в інше видання або публікувалася раніше, автор зобов'язанийпопередити про це редакцію.5. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ5.1. У випадку недодержання вказаних правил редколегія не буде розглядати поданий рукопис. Будь-яківинятки з цих правил допускаються тільки у випадку погодження їх автором персонально з науковим редактором.5.2. Редколегія зберігає за собою право скорочувати і редагувати рукописи.Науковий редактор – доктор юридичнихнаук, професор, декан юридичного факультетуЧернівецького національногоуніверситету імені Юрія ФедьковичаПацурківський Петро Станіславович.Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць.Вип. 559. Правознавство. – Чернівці: Чернівецький національний університет, 2011. – 124 с.124 Науковий вісник Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство.