Успенська вежа № 4 (2016)

Оксана КЛИМ
Квітень 2016
7
Львівська волонтерка Оксана Клим
в зоні АТО
ВЖЕ ВДВАДЦЯТЕ НА ПЕРЕДОВІЙ
Коли вперше їхали у зону війни, Але цих теперішніх двадцять тон терській групі терористи відкрили
ніхто й припустити не міг, що домашніх смаколиків, які зібрали вогонь), Авдіївки, Красноармійська,
вона затягнеться на майже два роки.
Тоді думали – місяць-другий, і антитерористична
операція завершиться.
Втім, так не сталося.
Cотні, тисячі, або й мільйони небайдужих
організовували каравани
гуманітарної допомоги нашій армії.
Щоб взути, вбрати, нагодувати. І армія
встала. Гідно встала з колін, щоб
чинити спротив окупантам.
Сьогодні це вже двадцята поїздка.
Не така багата, як пекельним літом
2014-го. Тоді це було по 60– 80 тон
вантажу кожних три-чотири тижні.
втомлені і війною, і ситуацією у країні
небайдужі патріоти, зараз стали
несподіванкою для наших захисників
на передовій. Уявіть собі, коли
хлопці там розповідають, що по два
місяці до них ніхто вже не заїжджає!
На забезпечення не нарікають, але
на домашнього вареника з рідних
країв ой як чекають. Цього разу це
була передова по лінії розмежування
від Станиці Луганської, Щастя, 25-
го та 31-го блокпостів, Кримського,
Красногорівки, околиць окупованої
Горлівки (саме тут по нашій волон-
Краматорська, Бахмута до Волновахи.
Географія чимала на три дні
активної розвозки передач із дому
трьома екіпажами. Аби впоратися
якомога швидше і доїхати до нульових
позицій, ми завжди розбиваємося
на групи по три-чотири чоловіки.
Додому, як завжди поверталися
окрилені і сповнені нових планів. Вже
на Великдень хлопці нас чекають із
пасками та писанками, аби «Христос
Воскрес із мертвих!» проголосити у
бліндажах належним чином. Так, як
вдома. Дай Боже нам ніколи не зупинитись
на шляху до Перемоги, дай
сили нам, Господи, не обірвати цей
тісний зв’язок між народом та армією,
що тримає для нас небо мирним.
Віра МАРКОВИЧ
НАЙДОРОЖЧИЙ ГІСТЬ
Надходив Новий рік, свята Різдвяні. У невеличкій хатині на краю села
чекали найдорожчого гостя – тата і сина, якого відпустили лише на
п’ять днів додому з АТО. Бабуся Марта дістала такого дриґа, як кажуть у
нас в Галичині, що аж усі дивувалися. Вже не скаржилася, що болять коліна
і крутить руки. Бігала від погребу до хати без сердака, і мама її за те сварила,
а вона відмахувалася: «Хіба то зима? – ні снігу, ні льоду нема». Але все це
вона говорила в такому піднесенні, бо ж, нарешті, нарешті вона дочекається
свого сина.
Мама теж цвіла… Одним словом, усі були в очікуванні великого щастя.
І той день настав. Вже з самого ранку здавалося, що навіть сама хата, і
діти, і дружина, і мама виглядали свого ґазду. За татом мав поїхати на вокзал
товариш, також шкільний учитель. Чекали, чекали, аж застав їх вечір.
«І де ж то він? – розпачливо запитували бабуся.
Тарасик сидів за своїм столиком і переглядав малюнки, які заготував для
усієї татової бригади. Тарасик «маляр», як казала бабуся, а він поправляв –
«художник». І вчителька його завжди хвалила, казала, що має талант. Але
він, Тарасик, ще малий, всього восьмий рік йому, а колись таки буде художником,
він це добре знає.
А Славчик, старший, семикласник, вдався до діда по мамі – грає на дідовій
скрипці, і так виграє! Розучив кілька колядок і хотів би, аби хтось їх
записав, і тато, як буде там, у бліндажі, слухав їх.
І враз Славчик закричав: «Є, є, приїхали, – фари засвітили»! Всі кинулися
у двір один поперед одного, мало не збили у дверях бабуню, бо ж і вона
зірвалася несподівано. То ж вона, бідака, стала на дверях, прикрила рукою
уста, а очі наповнилися слізьми.
А тато не знав, кого обнімати. По черзі усіх, заціловував, найбільше бабуню
тиснув до грудей! А мама все допитувалася – чого ж так пізно?
– Та, були певні формальності, – серйозно відповів тато.
Нікого вже ті «формальності» більше не цікавили. Слава Богу, він тут,
вдома, зі своєю родиною.
Та коли сказав, що вже четвертого мають бути «на місці», всі розгубилися.
«То ж як, – аж скрикнула бабуня, – на свята таки не будеш? А Вечеря, а
коляда? Як то?
А тато сказав, усміхаючись: «Вечерю готуйте, будемо там трапезувати.
Ми там теж, як родина. Рік разом в такому…»!
Тарасик побачив сльозу, що покотилася по щоці татка!
Родина сіла за стіл. Це був переддень Нового року. О, замість Святої вечері
разом маємо зустрічати Новий рік. Ну то що, хай буде хоч так. Сідаймо
– сказала бабуня.
На столі їжа уся була пісна. Хоч і мали такого гостя, та звичаю не порушували.
Бабуня так вчила своїх дітей, так і дотепер було в родині. Дозволялося
лише дітям час від часу молоко, сир, яйце. А вони й не вимагали. Їх дідо
по мамі був дяком у церкві, а татів – паламарем. Їх обох уже нема, померли
один за другим якось раптово, а дружили з ранніх літ. Вони ж і ставилися, як
християнам і належить, до посту, серйозно. Такого ставлення вимагали і від
своїх дітей і онуків. А ще й поженили поміж собою своїх дітей, отож стали
кріпкою родиною.
Наїстися було таки чим: вареники, голубці, налисники, печена картопля,
смажена риба. Тато їв зі смаком, але не накидався на їжу. Він був, як і його
батько, чоловіком статечним, розважливим. Він більше раз по раз хапав за плечі
і тулив до себе обох своїх хлопців, що сиділи коло нього по обидва боки.
– Щось вип’єш? – спитав товариш. Я тут маю гарну пляшку.
І справді, пляшка була така цікава: з заокругленою ручкою, з гарним корком,
а ще всередині плавав перчик.
– О, де ми такі бачили, – засміялася бабуня. Та, зрештою, наші до того не
були охочі, – це вона про обох дідів. Там собі коли-не-коли по чарочці… А як
там, звернулась до сина, п’ють дуже? – бо всіляко кажуть люди.
– Хто мудрий, той не п’є, не шукає навіть пляшки. Є такі, що за тоту
пляшку продадуть все, що мають при собі, але то не в нашій бригаді. Все, все
залежить від нервової системи людини, від витривалості, – серйозно сказав
тато. І додав: працюють з нами психологи, приїжджають священики-капелани.
Ми молимося, все як треба. Для де-кого щойно на війні стала потрібною
молитва, то хто знає, той вчить другого. Нас там, галичан, менше половини, а
серед більшості всякі люди. Але ми так вирішили: не ділимо нічого, всі один
за одного, наш, чи звідти, з Донбасу. Комбат був з їхніх. Спершу тяжко з ним
було, наших не любив. А я своїм сказав: не ворогуймо, ділімся усім, і все
буде добре. Ото так і вийшло, все тепер навіть добре, не те, що нормально.
– А говорять таки по-руски? Не хочуть по-українськи, по нашому? – спитала
бабуня Марта.
– Та більше таки по-руски. Але потрохи вже слово по слову запам’ятовують.
Дуже люблять, коли ми співаємо. Повторюють за нами, – розказував тато.
Старший Славчик пильно слухав та спостерігав за ним, а коли мама
вийшла за чимось до кухні, вибіг за нею. Обняв її за плечі і сказав тихо:
«Мамо, тато змінився, правда? Знаєш, в нього мова стала інша. «Психологи»
працювали, – засміявся. А мама аж сяяла. «Аби лиш скоріше та війна скінчилася,
аби лиш…»,– сказала тихо.
Отак у розмовах просиділи аж до третьої години ночі. Телевізор включали,
але він показував погано, старий вже. Тато засміявся: «Треба на війні
заробити на новий, отак, хлопці».
Наступні дні готувалися вже й до від’їзду тата. А він хотів багато всього з
собою набрати, бо їх поїхало додому лише троє, а там чекають усі.
Другого дня тато коптив у товариша м’ясо. Вони обоє були специ по
тому. Тарасик готував свої малюнки з привітами для всіх поіменно воїнів з
бригади, тато підказував, що кому намалювати.
Два дні так і проминули, і тато уже збирався назад, туди… Слово «війна»
кожен намагався обминати.
Прийшли сусіди, деякі люди з села, кожен щось хотів передати з продуктів.
Бабуня бідкалася, як то все довезти? Як собі дасть раду, заки доїде до
місця?
Прощалися важко, дуже важко. Як татко не просився, аби не розпачали,
то і сам не зміг стримати сліз. Одне тішило, може уже в березні-квітні…
Вже біля машини бабуня Марта наказувала синові: «Тільки не обділіть
нікого, «наш» чи «не наш», навіть як і недобрий, то хай має також, хай має,
аби тілько злоби на серці не було ні в кого, пам’ятай то, синку».
Машина від’їхала і всі помаленьку попрямували до хати. Вже випало
трошки снігу, «зав’язалася» зима, хоч ще така слабенька, але і за те дякувати
Богові, свята будуть як свята, – казала бубуня. – І щоб в них були гарні свята.
Хоч які то гарні в укритті, в окопі. Та головне, щоб найскоріше уже та війна
скінчилася. Господи, бережи їх.