Успенська вежа № 1 (2011)

ЩОМІСЯЧНА ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО 

За віру і дність! 

є 

Виходить з березня 1991 року СІЧЕНЬ 2011 року № 1 (224) 

Благодать, мир і милість від Христа 

Спасителя, Який народився у Вифлеємі 

Улюблені браття співслужителі і благословенні діти в Господі, 

У похмуру атмосферу, яка панує останнім часом у всьому 

світі з різноманітними фінансовими, соціальними, моральними 

негараздами і особливо в період духовної кризи, що приводять до 

зростання розчарування, гіркоти, розгубленісті, тривоги, незадоволення 

і страху серед багатьох людей щодо майбутнього, - 

обнадійливо звучить Голос Церкви: 

Прийдіть, вірні, піднесімось духовно, і побачимо сходження 

Божественне з неба, і явлення нам у Вифлеємі... 

(Тропар шостого часу, Різдво). 

Непохитність віри християн в 

тому, що Бог не просто байдуже спостерігає 

зверху за мандрівкою людства, 

що Він особисто за Своїм образом 

і подобою сотворив.Тому 

втілення Його Єдинородного Сина 

і Слова було проявом Його доброї 

волі, Його предвічним наміром. 

Його “предвічна воля” точно припускала 

в Його особі акт крайної 

любові, людську природу, яку Він сотворив 

з метою дати їй можливість 

бути “учасником божественної природи.” 

(2 Петрово 1:4) Справді, Бог 

знав заздалегіть про "падіння" Адама 

і Єви, ще до самого їхнього створення! 

Після "падіння" Адама і Єви, 

необхідне було Втілення Христа, 

Його Святі Страсті, Живоначальна 

Смерть, Зішестя в пекло і Воскресіння 

після трьох днів. Таким чином, 

гріх, що проник в людську природу 

з тим, щоб заражати все, і смерть, 

що потайки проникла в життя, повністю 

й остаточно розвіялися, а 

Ідея духовного єднання східних і 

західних українських земель була актуальною 

впродовж всього історичного 

розвитку української нації. 

Особливого поширення вона набула 

в період піднесення національновизвольного 

руху в 60-ті роки ХІХ 

століття. Тогочасні суспільно-політичні 

умови сприяли виникненню 

«Ще не вмерла Україна» спочатку як 

поетичного твору, а згодом пісні, 

якій судилося стати Державним Гим- 

людство тепер спроможне в повній мірі 

насолоджуватися одвічною Батьківською 

спадщиною. 

Однак, божественна милість Різдва 

не обмежується майбутньою вічністю. 

Це також включає в себе речі, пов'язані 

з нашим земним шляхом. Христос 

прийшов у світ для того, щоб поширювати 

благу звістку про Царство Небесне 

і стати початком цього Царства для 

нас. Тим не менш, Він прийшов для того, 

щоб допомогти і зцілити людську слабкість. 

Він чудесно і неодноразово годував 

народ, що слухав його слова, Він очищав 

прокажених; Він підтримував паралітиків; 

Він дарував світло сліпим, слух 

для глухих і мову німим, Він виганяв 

нечистих духів, воскрешав мертвих, підтримував 

покинутих і пригноблених; 

Він засуджував незаконні багатства, 

бездушність до бідних, лицемірство і 

зарозумілість у людських стосунках, Він 

став прикладом добровільного принесення 

Себе в жертву заради інших! 

Можливо, цей аспект повідомлення 

Божественного втілення слід 

особливо підкреслити, в цьому 

році. Багато наших друзів 

і колег відчувають страшні 

випробування в нинішню кризу. 

Є безліч безробітних, “нових” 

бідних, бездомних, молодих 

людей з "обрізаними" 

мріями. Крім того, Вифлеєм 

перекладається як “Хлібна 

хата”. Тому ми, як віруючі християни, 

повинні турбуватися 

не тільки про “хліб насущний” 

для наших братів і сестер. 

Тим самим - Христос, який 

лежить в пелюшках у простих 

яслах Вифлеєму - "є не 

тільки “насущним”, духовним, 

але і матеріальним хлібом 

тілесної потреби (Яків 2:16). 

Тепер настав час для практичного 

застосування Євангельської 

звістки з достойним 

почуттям відповідальності! 

Зараз настав час для 

чіткого і точного здійснення слова апостола: 

"покажи мені віру свою з діл 

твоїх!" (Яків 2,18) .Настав час і можливість 

для нас, "щоб підняти наші уми, 

до Божественних речей", до царської 

висоти любові, яка наближає нас до 

Бога. 

Це те, що ми проголошуємо, до всіх 

дітей Вселенського Патріархату, цього 

священного престолу мучеників, церкви 

бідних заради Христа, і ми закликаємо 

на всіх вас Божественне благословення 

і безмежну милість, а також мир 

ЗЛУКА 

Символ єдности Української держави 

ном України. Гимн створений синами українського 

народу, розділеного Австро- 

Угорською та Російською імперіями. Автор 

слів – поет, фольклорист, етнограф 

Павло Чубинський (1839 - 1884)– наддніпрянець. 

Автор музики – композиторсвященик 

Михайло Вербицький (1815 - 

1870) – галичанин. Цей факт є надзвичайно 

символічним, бо засвідчує духовну 

єдність України. Необхідно нагадати ще 

один промовистий факт – вірш Чубинського 

був надрукований за підписом 

і благодать Єдинородного Сина і 

Слова Божого, Який заради нас 

воплотився від Духа Святого і Діви 

Марії. Йому належать слава, влада, 

честь і поклоніння, з Отцем і Духом, 

на віки віків. Амінь. 

Фанар, Різдво Христове, 2010 р. 

† ВАРФОЛОМІЙ, 

архиєпископ Константинополя – 

Нового Рима, 

Вселенський Патріарх, 

Палкий перед Богом молитвеник. 

«Шевченко». Це видається знаменним, 

оскільки поезія Тараса Шевченка мала і 

має важливе значення в духовному спілкуванні 

цілої України. Слід відзначити, що 

окремі твори нашого Кобзаря проникали 

в Галичину вже в середині 40-х років 

позаминулого століття. 

В першій половині 1863 року Вербицький 

написав «Ще не вмерла Україна» 

спочатку як пісню для голосу в супроводі 

гітари, а згодом зробив хорове аранжування 

твору для чоловічого складу. Значному 

поширенню гимну на всіх українських 

землях сприяла відповідність 

його ідейного наповнення тогочасним 

суспільним прагненням українців, 

а також його гітарна редакція, 

зважаючи на виконавські можливості 

тодішньої української інтелігенції, 

яка через матеріальне становище 

не могла придбати фортепіано. 

Гітара, як інструмент відносно недорогий, 

мобільний, нескладний у навчанні, 

а ще й до того ж із приємним, 

задушевно-інтимним тембром, була 

в багатьох священичих родинах. 

(Закінчення на 2 стор.).

2 

Січень 2011 

Цього дня відбулося обговорення 

результатів діяльності 

організації Братства у 2010 р., 

наболілих питань становища 

УАПЦ в православному світі, 

було заслухано звіт скарбника. 

Обговорення розпочалося із 

виступу Голови Братства св. ап. 

Андрія Первозваного п. Романа 

Максимовича, який підкреслив 

велику роль Братства в організації 

діяльності УАПЦ та православної 

громади міста, в 

Символ єдности Української держави 

(Закінчення. Початок на 1 стор.). 

«Ще не вмерла Україна» набула широкої 

популярности в молодіжній культурно-просвітницькій 

організації «Громада», 

осередки якої почали утворюватися 

у Львові, Перемишлі, Тернополі в 

1862 – 1863 роках на зразок наддніпрянських 

«Громад». Твір Вербицького 

якнайкраще відповідав основній 

меті цієї організації, а саме – вихованню 

патріотичного почуття. 

Львівський дослідник історії гимну 

Олександр Зелінський зазначає, що 

ймовірними першими виконавцями 

твору були мешканці Перемишля, зокрема, 

аматорський чоловічий квартет, 

а можливо, і сам автор. 

НОВИНИ 

Велика рада Львівського Крайового Ставропігійного 

Братства св. ап. Андрія Первозваного 

11 грудня 2010 року відбулася щорічна Велика Рада 

Львівського Крайового Ставропігійного Братства св. 

ап. Андрія Первозваного. На захід прибуло 36 делегатів 

із 9 осередків Братства Львівської області. 

Захід розпочався із святкового молебня за здоров’я 

братчиків в Успенській церкві м. Львова. 

Велика Рада традиційно відбувалася у стінах 

Львівського музею історії релігії. 

Дорогі братчики! 

Шановні наші читачі! 

Христос народився! 

Управа Львівського 

Крайового Ставропігійного 

Братства св. ап. Андрія 

Первозваного та редакція 

газети «Успенська вежа» щиро 

вітають Вас зі святом Різдва 

Христового та Новоріччям! 

Разом з Вами, славлячи 

в колядках 

Новонародженного 

Дитятка Ісуса, бажаємо 

всім членам Всеукраїнського 

Братства св. ап. Андрія 

Первозваного, вірним 

Православної Церкви 

в Україні здоров’я, сили духу 

і тіла та глибокої 

віри в Господа. 

Славімо Його! 

Голова Братства Роман МАКСИМОВИЧ. 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ. 

Повідомляємо, що припиняє свою 

діяльність Благодійний фонд Святої 

Покрови. 

П.р. 26007000004738 в ПАТ 

«Фольксбанк», код ЄДРПОУ 

36312346, МФО 325213. 

Юридична адреса: м. Львів, вул. 

Щирецька, 36. 

Вітаємо! 

Управа Львівського Крайового Ставропігійного 

Братства св. ап. Андрія Первозваного 

щиро вітає із ювілеями 

скарбника Братства 

п. Ліду СЕРБІН 

та довголітнього братчика 

п. Тараса СЕНИКА 

Нехай душа у Вас ніколи не старіє, 

На білій скатертині будуть хліб і сіль, 

Своїм теплом хай завжди сонце гріє, 

Слова подяки линуть звідусіль. 

В житті нехай все буде, що потрібно, 

Без чого не складається життя: 

Любов, здоров’я, щастя, дружба 

Та вічно молода душа. 

підтримці і розвитку та становлення 

громад УАПЦ в Києві та 

на східних теренах України. Також 

рада торкнулася питання 

відносин із парафіяльним духовенством 

та вищим керівництвом 

Церкви, ієрархією 

Львівської та Харківсько-Полтавської 

єпархій. 

Заступник голови Львівського 

Ставропігійного Братства п. 

Тарас Дмитрик у своїй доповіді 

торкнувся життя Православної 

13 грудня 2010 року з нагоди 

престольного свята архиєпископ 

Макарій здійснив візитацію парафії 

Св.ап. Андрія Первозваного 

(вул. Шевченка, 64) у м. Львові. 

При вході у храм владику вітав настоятель 

митрофорний протоієрей 

Степан Гарбадин. Владиці співслужили 

священики Львівського деканату. 

Наприкінці св. Літургії архиєпископ 

Макарій висловив подяку громаді за 

вірність УАПЦ та священиками парафії 

за добросумлінну працю на ниві 

Христовій. За велицу працю в розбудові 

та скріпленні парафії й УАПЦ настоятеля 

о. Степана та їмость було 

нагороджено орденами. 

церкви у світі та становище 

УАПЦ в ній. 

Наприкінці було прийнято за 

основу проект звернення до духовенства 

і мирян УАПЦ в Україні 

та світі. 

У своїй доповіді заступник 

Голови Львівського Ставропігійного 

Братства та голова Братства 

при Успенській Ставропігії 

* * * 

22 грудня 2010 року архиєпископ 


Праведної Анни с. Великого Сокальського 

району Львівської області. 

При вході владику вітав настоятель 

о. Василь Божаківський. З нагоди престольного 

свята архиєпископу Макарію 

співслужили вісім священиків Сокальського 

благочиння. За ревну працю на 

христовій ниві настоятеля храму о. Василя 

було нагороджено хрестом з оздобами. 

Після св. Літургії архиєпископ 

Макарій очолив чин освячення нової 

дзвіниці із дзвонами. 

Завершилися урочистості уставним 

многоліттям та хресним ходом довкола 

храму. 

* * * 

26 грудня 2010 року архиєпископ 


с. Звенигорода Пустомитівського 

району. Саме в цей день владика 

очолив чин освячення храму та нового 

іконостасу. 

Владиці співслужили священики Пустомитівського 

деканату. Будівництво, 

яке тривало впродовж 20 років, стало 

знаковим в історії села. Адже новий 

Суспільне побутування «Ще не вмерла 

Україна» добре висвітлене в книжці 

вищезгаданого львівського науковця і 

є дуже цікавим з огляду на те, що тут 

розгортається панорама українського 

життя краю другої половини ХІХ ст. [Зелінський 

Олександр. До історії Державного 

Гимну України (О. Зелінський) 

наук. ред. проф. Олександр Козаренко. 

- Львів: СПОЛОМ, 2008. – 140 с.]. 

Процес формування нашого гимну є 

яскравим свідченням розвитку української 

нації від громадянського 

суспі-льства до національно зорієнтованої 

держави. На відміну від 

гимнів, які оспівують красу рідної 

природи (чеський) чи прославляють 

п. Юрій Федів оцінив діяльність 

організації протягом 2010 року. 

Зокрема було підкреслено здобутки 

співпраці із українською 

діаспорою в Польщі, які протягом 

багатьох років діяльності дали 

перші результати. Присутні мали 

змогу побачити благословенну 

грамоту від українського православного 

архиєпископа Перемишльського 

Адама, який подякував 

за доброчинні пожертви на 

відбудову згорілої православної 

Свято-Покровської лемківської 

церкви в с. Команчах (Підкарпаття), 

які братчики збирали упродовж 

трьох років. Як виявилося, це 

була єдина допомога з України, яка 

надійшла на маленьку громаду, що 

налічує тільки 15 родин. Усім присутнім 

стало приємно, що за всі 

роки благодійної діяльності, тільки 

українці з Польщі відзвітувалися 

за отримані кошти та висловили 

подяку за доброчинність. 

Відбулося обговорення 

планів діяльності на 2011 рік. 

Пані Ліда Сербін надала присутнім 

фінансовий звіт діяльності 

Братства упродовж 2010 року. 

Подячною молитвою завершилася 

щорічна Велика Рада 

Братства 2010 року. 

Наш кореспондент. 

Новини Львівської єпархії УАПЦ 

збудований храм Св. Миколая став 

спадкоємцем 9-ти православних церков, 

які були у Звенигороді за княжих 

часів. Після св. Літургії Владика Макарій 

подякував митрофорному протоієрею 

Григорію Процюку, який із середини 

1980-х служить православним парохом 

села й зберіг православ’я в історичній 

Звенигородчині, керував будівництвом 

упродовж 20-ти років та митрофорному 

протоієрею Юрію Денезі за душпастирство 

у селі. Благословенні грамоти 

отримали будівничі та жертводавці. 

Завершилися урочистості уставним 

многоліттям та хресним ходом довкола 

Миколаївського храму. 

керівників держави (британський), 

український гимн «Ще не вмерла Україна» 

– це гимн боротьби. 

Найбільшу життєспроможність виявив 

ориґінальний текст Чубинського, 

зокрема, перші три строфи, в яких зосереджена 

основна ідея твору - волелюбні 

змагання українського народу за 

власну державу. 

Питання свободи і державности завжди 

й у всіх народів було і є актуальним. 

Особливо гостро воно стоїть тепер перед 

нашою молодою державою Україною. 

Тому «Душу й тіло ми положим за 

нашу свободу і покажем, що ми, браття, 

козацького роду». 

Оксана ЗАХАРЧУК. 

Передплачуйте християнський часопис «Успенська вежа» на 2010 рік, передплатний індекс 35013. Ціна незмінна.

Січень 2011 3 

РІЗДВЯНІ ПОСЛАННЯ 

Христос рождається! Славімо Його! 

«Ой, радуйся, земле, Син Божий народився» 

Господь наш Ісус Христос прийшов на 

землю спасти рід людський. Один тільки Він 

– Єдинородний Син Божий, Ангел Завіту 

вічного, міг прийняти й понести всі наші гріхи, 

щоб вигубити їх Хрестом Своїм. За словами 

пророка Ісаї, на Ісусі Христі спочивають: Дух 

Божий, Дух премудрості й розуму, Дух правди 

й сили, Дух пізнання і благочестя (Іс. 11, 2). 

І ось, як виповнився час, Цей начальник Миру, 

Бог Кріпкий, Безпочатковий, Слово Боже, 

Вседержитель тілом ліг у яслах для худоби. 

Ясла, пелени, вертеп ... які яскраві ознаки 

земного убогства і заразом божественного 

смирення. В той же час, яка незбагненна 

висота й багатство Премудрості Божої в цій 

найвеличнішій події. Вертеп, у якому Діва 

народжує Творця, стає вищим від раю. 

У таких земних обставинах Син Божий, 

незмінний образ Отця, приймає вигляд раба. 

Так Безпочатковий – починається, Безтілесний 

– втілюється і Невидимий – бачиться. З 

утроби Діви, як з хмари, засяяло Незахідне 

Сонце, щоб осяяти всесвіт світлом Богопізнання 

і правди вічної. Земля стала небом. 

На ній настала весна благодаті. Поки вершилася 

таїна Різдва Христового у вертепі, віруючі 

люди спали як природнім сном, так і духовним. 

Тільки скромні вифлеємські пастухи 

удостоїлись побачити це Божественне 

чудо і почути з небесної висоти дивний спів 

незліченного ангельського воїнства: «Слава 

на висоті Богові і на землі мир, в людях благовоління». 

З народженням Христа Спасителя від 

Діви Марії людське єство в Його особі незлитно 

і нероздільно поєдналося з єством 

Божественним. Спаситель світу прийнявши 

наше єство, з’єднав нас із Самим Собою, 

освятив, обожнив і підніс нас вище від небес. 

У святкових церковних піснеспівах говориться, 

що Різдво Христове принесло на землю 

істинне Богопізнання, відкрило віруючим 

людям шлях до визволення від гріха, шлях до 

перемоги над смертю й дияволом. Воно 

відкрило віруючим людям рай і блаженство 

вічного Богоєднання. По Різдву Христовому 

поступово припинилося приваблення людей 

ідолами. Язичницькі народи, здавна затоплювані 

хвилями пристрастей, увірувавши в Христа, 

почали боротися проти гріха. Одержане 

віруючими людьми безмірне багатство 

Христової благодаті відновило в них образ і 

подобу Божу, визволило їх від рабства пристрастей. 

З Святого Письма ми, християни, 

знаємо, що до спокутної жертви Христа Спасителя 

всі душі по завершенні земного життя 

переходили не в райські оселі, а до пекла. 

Однак їхня безнадійність не була вічною. 

Перебуваючи в пеклі, вони чули від пророків, 

що повинен прийти до них Визволитель, Спаситель 

світу. А коли відійшов від цієї юдоли 

плачу праведний Симеон Богоприїмець і сповістив 

«перебуваючим во аді», що він вже бачив 

Бога – Дитя і Визволителя і тримав Його 

на своїх руках, тоді, за словами церковних 

піснеспівів, пекло наповнилося благодатними 

сльозами покаяння. Відтоді всі перебуваючі 

в пеклі почали чекати скорого Христового 

пришестя до них. Благодать Святого Духа, 

через народжене Дитя - Христа, проникла вже 

в усі частини всесвіту. З цього моменту диявол 

втратив свою владу над людиною. Та- 

ким чином, з народженням Христа відкрилася 

віруючим людям дорога до дерева життя, 

до споживання райської їжі, якої вони колись 

позбулися за непослух Богові, для всіх прокладена 

зручна дорога до неба. 

Що ж приносять віруючі Божій Дитині – 

Христу? За словами однієї з церковних 

пісень, кожне з посталих через Нього створінь 

складає Йому подяку: ангели приносять спів, 

небеса – зірку, волхви – дари, пастухи – чудо, 

земля – вертеп, пустеля – ясла, а ми – Матір 

Діву ... одушевлене місто Царя і Бога, в якому 

Христос, поживши, вчинив спасення. Також 

постараймось у ці святкові дні і в усі дні свого 

земного життя приносити своє щире покаяння 

за свої провини і проявляти щиру любов 

до народженого Ісуса Христа та до Пресвятої 

Богородиці, один до одного і до нашої 

неньки України. Споглядаючи Різдво Христове, 

церковні піснеписці повні духовного захоплення, 

закликають до радості всіх християн. 

Сьогодні нехай веселиться небо і земля! Нехай 

виграють і радіють гори, пагорби, долини, 

ріки і моря! Нехай святкують ангели і віруючі 

люди, бо нині Христос прийшов обновити 

і спасти їх душі! Піднесімо, браття і сестри, 

наші щирі молитви народженому Христу, 

щоб Він дарував усім нам щедрі дари благодаті 

Святого Духа, які б помагали нам 

завершити земний шлях у святості й благочесті 

і досягти вічної нагороди в небесних оселях. 

У ці різдвяні дні, повні духовної радості 

й церковного торжества, сердечно вітаю Вас, 

шановні отці, брати і сестри, з великим святом 

Різдва Христового, Новим Роком та Йорданом. 

Нехай Господь в Новому Році збереже 

всіх Вас в добрім здоров’ї, подасть духовної 

радості і всякий добробут. Нехай мир і благословення 

Боже спочивають на кожній родині, 

на кожній людині, яка чинить добро, і на 

нашій славній, квітучій Україні. 

ХРИСТС РОЖДАЄТЬСЯ! СЛАВИМО 

ЙОГО! 

МАКАРІЙ, 

з ласки Божої архиєпископ Львівський, 

керуючий Рівненсько-Волинською 

і Таврійською єпархіями. 

Серед незліченних колядок, перейнятих 

світлою радістю від переживання 

зустрічі з Воплоченим Богом, є одна, 

складена понад півсторіччя тому, під 

час драматичного опору нашого народу 

чужій владі, коли навіть святий 

різдвяний вечір проходив у сумі та 

сльозах. Але й у цей «сумний святий 

вечір в сорок шостім році», згадуючи 

за святковим столом загнаних у Сибір 

батьків і братів, українці з надією благали 

Бога: 

Поможи нам, Боже, 

Це все перебути, 

Нашу неньку-Україну 

З кайданів розкути. 

Благали – і вірили, попри всю безвідрадність 

підневільного життя, що 

Божа ласка, так виразно явлена приходом 

у світ Відкупителя, зможе перемогти 

безбожну диктатуру, зможе 

повернути за різдвяний стіл усю родину, 

зможе обернути тугу втрат на радощі 

перемоги. Адже ж і Сам Господь 

наш Ісус Христос прийшов у тілі до нащадків 

Адама і Єви не тому, що людство 

досягло духовної зрілости й стало 

готовим зустрітися з Богом. Ні, якраз 

навпаки! Бог зі Своєї безмежної 

любови посилає до нас Свого Єдинородного 

Сина, бо знає, що самотужки 

ми не здолаємо влади гріха, не зможемо 

повернутися з країни сліз і відчаю 

до втраченого Едему. 

Сум і приниження переживав у часи 

Господнього приходу в світ народ Авраама, 

Ісаака та Якова. Брутальна 

влада, творячи свій «римський мир», 

нав’язувала юдеям комплекс меншовартости, 

на кожному кроці демонструвала 

свою силу, багатство, культурні 

переваги. У Єрусалимі царював чужинець, 

ідумеянин Ірод, що ставився до 

підвладних із цинічною зверхністю, 

жорстоко придушуючи будь-які вияви 

непокори. Національні еліти – храмове 

священство, книжники, садукеї – 

легко зраджували свій народ, женучись 

за прихильністю влади, за матеріяльним 

зиском. Для борців же з римським 

домінуванням, зилотів, партійні 

чвари виглядали часом важливішими 

за солідарний опір гнобителям. 

Та ось серед цієї безвідрадно темної 

ночі раптом спалахує над Вифлеємом 

зірка, знаменуючи прихід очікуваного 

Месії. Ангельський же хор 

сповіщає простим пастушкам: «Слава 

на висотах Богу, і на землі мир, 

людям благовоління» (Лк. 2:14). Мир, 

радість, надія, яких так бракувало в 

земній реальності, приходять із Неба, 

повертаючи людині втрачену через 

гріх внутрішню єдність, гармонію 

ПРО УАПЦ БЕЗ ЛУКАВСТВА 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри! 

духу й тіла. Приходять із Немовлятком, 

покладеним у вифлеємські ясла. 

І жодні підступи жорстокого царя 

вже не зможуть зупинити людство на 

шляху визволення. 

Непроминущість натхненної сили 

Різдва Христового виявляється у покликові 

вічности, через воплоченого 

Божого Сина, – покликові, у вимірах 

якого всі іроди, всі синедріони світу 

виглядають нікчемними й безсилими. 

Темна ніч душі буває нам необхідна, 

аби ми зауважили попереду провідну 

зорю, непомітну при сліпучому сонячному 

світлі. Довколишній присмерк 

набуває свого сенсу, коли відкриває 

нам вифлеємську зірку над вертепом, 

кличе перемогти сумніви, страх, непевність 

і вирушити до Христа, обминаючи 

Іродові палаци, не дослухаючись 

до обмов синедріону. 

Можливо, переживаючи нині розгубленість 

під час нашого з вами «сумного 

святого вечора», ми завтра подякуємо 

Богові за раптом почуті серед 

пітьми слова ангельського сповіщення. 

Вони покликали нас у дорогу духовного 

визволення, поза якою шлях до 

справжньої свободи завжди лишатиметься 

закритим: «Не бійтесь, бо я 

звіщаю вам велику радість, що буде 

радістю всього народу: Сьогодні народився 

вам у місті Давидовім Спаситель, 

він же Христос Господь» (Лк. 2:10- 

11). Амінь. 

Христос народжується! Славімо 

Його! 

ІГОР, 

архиєпископ Харківський 

і Полтавський. 

Продовження теми: «Невже це ілюзія – «чиста Церква»? 

Прочитавши в минулому числі «Успенської вежі» 

публікацію «Невже це ілюзія – «чиста Церква»?», вирішила 

висловити своє бачення цієї актуальної на сьогодні 

теми для православних християн. Хочу почати із 

заголовка статті – чиста Церква, – це, безумовно, не 

ілюзія! Якщо Церква нечиста, то це вже не Церква, а 

якась інша інституція чи організація. Це ми зараз такі 

зіпсовані, нездалі християни, коли миримося із брудом, 

занедбаністю, із невиконанням основних засад і статуту 

нашої Церкви. 

Заглянемо ще раз у Святе 

Письмо в Дії апостолів, де 

чітко написано про чисту 

Церкву, і такою вона має 

бути при будь-якій владі й 

при будь-яких ситуаціях. Таку 

Церкву великими зусиллями 

будували наші повік незабутні 

Патріархи Мстислав і 

Димитрій. 

Одночасно з відродженням 

чистої української Церкви 

були кинуті бацили (чи 

віруси), щоб її забруднити, 

потоптати і знищити. І так 

боляче спостерігати нам – 

вірним УАПЦ, – що все це 

робиться за участю та при допомозі 

тих духовних пастирів, 

які свого часу брали участь у 

її відродженні. Як нам, овечкам, 

слухати на Богослужіннях 

у храмах поминання аморальної 

людини, яка все зробила 

для того, щоб знищити 

нашу Українську Автокефальну 

Православну Церкву?! 

За таку людину, безумовно, 

треба молитися, але 

вважати її очільником Церкви 

не можна. Це наруга над 

святинею, над почуттями людей. 

Невже ми – овечки – маємо 

нагадувати нашим духовним 

пастирям про братів-маковеян, 

про князя Михаїла та 

його боярина Федора, про 

інших наших князів і гетьманів 

та безліч інших випадків, 

коли справжні християни 

віддавали свої життя за 

чисту Церкву, за тверду віру 

Христову. Тепер нікому не загрожує 

втрата життя за віру, 

але в даній ситуації намагатися 

якось пристосуватися, змовчати, 

змиритися – це злочин! 

Чому не думають наші духовні 

пастирі, що ті овечки, яких 

Господь довірив їм для виконання 

великої місії спасіння 

душ, розуміють, що їхні духовні 

поводирі одне кажуть на 

проповідях, а інше роблять? 

Це ж фарисейство! Невже не 

мучить сумління, коли вірні 

від такого надмірного сум’яття 

в душах ідуть із церкви в 

різні секти, шукають справедливості, 

розради, турботи про 

себе. 

Чомусь не переймаємося 

тим, що за все треба буде 

відповідати: одним – за потоптання 

святого, іншим – за мовчання 

та байдужість. Пам’ятаймо, 

що не завжди мовчання 

– золото, бо в нашому випадку 

воно злочинне, бо мовчати 

на гріх – це також гріх! 

Любов ХМЕЛЮК. 


4 


За віру і єдність! 

ІНФОРМУЄ 

Новини Харківсько- 

Полтавської 

єпархії УАПЦ 

7 грудня 2010 р., в день пам’яти 

великомучениці Катерини, 

Свято-Катерининська парафія с. 

Катеринівка Сахновщинського 

району на Харківщині відзначала 

храмове свято. Соборну Святу 

Літургію очолив настоятель парафії 

о. Станіслав Шинкаренко. 

Співслужили настоятелеві прибулі з 

Харкова канцлер Харківсько-Полтавської 

єпархії прот. Віталій Зубак, 

харківський декан прот. Олег Козуб, 

а також о. Павло Кущ (с. Мурафа), о. 

Станіслав Аштраф’ян (с.Соколове). 

Проповідь виголосив прот. Віталій 

Зубак. Наприкінці Служби Божої декан 

прот. Олег Козуб звернувся до 

настоятеля й парафіян з вітальним 

словом. Свято-Катерининська парафія 

- найвіддаленіша в Харківській 

області, вона знаходиться на відстані 

понад 150 км від єпархіяльного центру. 

Богослужіння здійснюються в 

переобладнаному приміщенні звичайної 

сільської хати, переданої для 

парафіяльних потреб. 

* * * 

13 грудня київська громада 

Різдва Богородиці відзначала 

свій другий престольний праздник 

св. Ап. Андрія Первозваного, 

в честь якого названо нижній храм 

парафії. 

В цей день урочисту літургію служили 

священики київського деканату. 

Супроводжував св. Літургію парафіяльний 

хор храму свт. Бориса і 

Гліба м. Києва, які разом із своїм настоятелем 

о. Юрієм Бойко, о. Олександром 

та церковною управою 

прийшли розділити радість громади. 

Очолив богослуження київський 

декан о. Дмитро Присяжний із м. Боярки. 

* * * 

З нагоди дня пам’яти святителя 

Миколая настоятель Покровської 

парафії м. Боярки о. 

Дмитро Присяжний 16 та 18 грудня 

2010 р. відвідав Києво-Святошинський 

центр соціяльно-психологічної 

реабілітації населення і 

його інформованости з приводу 

наслідків Чорнобильської катастрофи. 

Він привітав дітей зі святом 

і вручив їм подарунки. Окремо відбулася 

зустріч із дітьми-сиротами. 17 

грудня 2010 р. дитяче свято відбулося 

в районній дитячій бібліотеці 

Києво-Святошинського району в м. 

Боярці. О. Дмитро Присяжний привітав 

дітей зі святом і розповів їм 

про святителя Миколая та його небесні 

дари. 

* * * 

В неділю, 19 грудня 2010 р., 

Православна Церква відзначає 

день пам’яти свт. Миколая, архиєпископа 

Мир Лікійських, чудотворця. 

Свято-Миколаївська парафія 

с. Мурафа на Краснокутчині 

(Харківська обл.) у цей день вшановувала 

свого небесного покровителя. 

Архиєрейську Святу Літургію 

очолив архиєпископ Харківський 

і Полтавський Ігор. Владиці співслужив 

настоятель парафії о. Павло 

Кущ. Супроводжували архиєрея голова 

Харківського крайового братства 

Вадим Приходченко, його заступник 

Віталій Липинський, іподиякон 

Віталій Макаревич і читець Ігор 

Капустянський. У проповіді владика 

Ігор вказав на святителя Миколая як 

взірець того, що святість є покликанням 

кожного християнина. 

Церковний художник - це зовсім не обов'язково іконописець або 

жанрист, який пише на сюжети зі Святого Письма. Як казав знаменитий 

філософ-неотоміст Жак Марітен, "...завдання митця - втілити 

задум Божий". Виконанню того завдання присвятив свою 

творчість парафіянин Свято-Дмитрівського храму УАПЦ в Харкові 

Михайло Камчатний. Він не має спеціальної освіти, але його 

твори високо цінують визнані малярські авторитети. У своєму 

живописі Михайло Камчатний відтворив світ за наснагою Божою. 

Все життя своє він не втомлюється шукати сюжети для своїх 

творів у мандрах Україною. Втім, це не мандри. Це прощі, де можна 

відчути доторк пальця Божого. У невеличкому автобіографічному 

нарисі Михайло Камчатний виклав свій важкий шлях втілення задуму 

Божого, який подаємо нижче зі скороченням. 

Художник-прочанин 

Моє дитинство пройшло в дуже тяжке і 

жахливе лихоліття. Можна так сказати: в дитинстві 

в мене не було дитинства. Бо то були 

роки колективізації, голодомору 33-го, сталінщини, 

єжовщини, війни. 

Народився я на Сумщині Лебединського 

району в селі М-Бобрик. Якщо вам доведеться 

побувати на Сумщині або Полтавщині, то 

ви побачите, який це чарівний та незрівняний 

край. Яка чудова і красива природа тут. Які 

незрівняні і мальовничі ліси, гайочки, яри, 

байраки. Які розкішні левади, соковиті трави. 

Ах, яка ніжна краса розкішних беріз, туго 

налите колосся хлібів на ланах. Як котяться 

хвилі по пшениці чи житу, як воно хвилюється, 

наче морські хвилі. Це рай та й годі. Того, 

хто бачив красу цього краю, завжди будуть 

бентежити душу і тиха течія Псла, і ніжна краса 

сосен і беріз, і різнотрав'я лук. Бо все це 

чарівно-чудове і неповторне. Лише людина 

бездушна може бути байдужа до цієї милої і 

ніжної краси. 

Мене ще з дитинства захоплював світ 

рослин, особливо квіти. Часто, сидячи в траві, 

спостерігав за розмаїттям трав, комах. Милувався 

квіточками, хоча вони були і 

дрібненькі, але ж які яскраві: червоні, сині, 

блакитні, білі, жовті і рожеві. Одного разу, де 

був маєток поміщиці, я побачив у чагарнику 

гвоздику. Це була біла квітка з червоними 

рисочками посередені пелюсток, ніби червоне 

коло в квітці. Я був так зачарований, що 

кожного дня приходив милуватися нею. 

А птахи? Це ж дивовижні створіння. Пригадую, 

як одного разу почув спів соловейка 

неподалік. Він витьохкував у чагарнику.Я тихенько 

підійшов кроків за п'ять від нього і завмер, 

слухаючи трелі. Соловейко, побачив 

мене, на мить затих; я сиджу, не рухаючись, 

і він знову почав співати. Слухав я його чарівний 

спів не менше двох годин. 

Теплим літом, в сонячний день в полях 

бринять чарівні звуки пташок, комах. Це щось 

подібне до сюїти Кальмана, коли передавали 

по радіо його твори. 

Взимку в дитинстві я цілі дні був у кімнаті, 

бо ні в чому було вийти погуляти: не було ні 

взуття, ні теплої одежі. Інколи, коли батько 

вдома, то я взую його чоботи і вискочу на вулицю. 

А так, сидячи в кімнаті, то щось малюю 

або майструю щонебудь із трісочок, гілочок 

тощо. Можливо, з тих пір і виробилась наполегливість 

і терпіння до посидючості. 

Ще в дитинстві, коли мені було років п'ять, 

у нас квартирував якийсь уповноважений з 

району по вивозу зерна. То цей уповноважений 

намалював для мене в зошиті кілька дерев, 

зайчика і ще кілька малюнків. То ці малюнки 

так вразили менге своєю схожістю і в 

той же час простотою. І напевне з тих пір в 

мене виникло велике бажання до малювання. 

І я часто змальовував картинки з книжок, 

а також ще придумував їх. 

Одного разу, десь на початку війни, в нас 

гостювала моя двоюрідна сестра Юля. Вона 

мені привезла кілька кольорових олівців і намалювала 

хатинки, пейзажі і ще щось. Це 

були теж мої перші уроки малювання. 

Пам'ятаю: був у нашому хуторі юнак Кравченко 

Мишко. То він звичайним перочинним 

ножем вирізав із дерева іграшкові то молоточок, 

то лопаточку для свого меншого братика. 

Мені так подобались ці іграшки, і я довго 

мріяв самотужки зробити щось подібне. Бо 

в ті передвоєнні роки в нас, малюків, взагалі 

не було купованих іграшок. Бо дуже бідували 

наші батьки, то ні за що було їх купувати. 

Потім була війна і післявоєнні голодомори, 

яке вже тут малювання: аби вижити. Але 

не дивлячись на це, я кожну вільну хвилинку 

малював на кожному клаптику паперу, а також 

і на піску. І вже юнаком, пасучи корів, я 

вирізував меншим дітлахам і молоточки, і різні 

іграшки; а на обривистих стінках ярків вирізав 

личка людей, з піску ліпив різні церкви і 

фортеці. 

В те лихоліття доводилося все робити 

самому; шив собі чоботи, робив санки, візок, 

ослінчики, табуретку. З вербових гілок плів 

корзини. Бабуні своїй робив крісло. А моє 

перше різблення по дереву - це рамка на портрет 

сестрички. Як прийнято серед людей говорити: 

було до чогось і після. То в мене до 

армії малювання як і всіх, хто необізнаний з 

технікою малювання. 

В армії зі мною служив Володя Руденко; 

я з ним заприятелював. Виявилось, що він 

закінчив якесь училище, де навчали основ 

малювання. То ми разом з ним виготовляли 

стіннівки та різну наочну агітацію. Відтоді я 

насправді захопився малюванням як аквареллю, 

так і олією. Кілька картин подарував 

командиру роти. 

Після армії працював завідуючим клубу, 

то сам виготовляв і декорації, і наочну агітацію. 

Також виготовив кілька стендів різьбленням 

по дереву в неурочний час. А наочна агітація 

була для мене тяжким тягарем. Голова 

сільської ради, дурисвіт, якого світ не бачив, 

вимагав писати всякі призиви на великих щитах 

і по всіх полях їх установляти. А коли я 

запросив хоч невелику доплату за роботу в 

неурочний час, то цей голова був дуже незадоволений 

і при всілякій нагоді і на різних 

зборах мене почав принижувати і ганьбити, 

не дивлячись на те, що я був підпорядкованим 

райвідділу культури. Не витримавши 

такої наруги і приниження над собою, я 

звільнився і завербувався в будівельний трест 

у Харкові. Ще працюючи завклубом, я вступив 

на заочне відділення в Гадяцьке училище 

“Культ. Просвіт. Робота”, і вже будучи у 

Харкові — закінчив це училище. 

В Харкові закінчив курси-студію самодіяльних 

художників при “Домі вчених”, де 

отримав довідку про закінчення цих курсів у 

1964 р. Ще будучи в ізостудії, часто виходив 

малювати “на природу”, часто влаштовував 

виставки своїх робіт. Одна наша виставка побувала 

в Києві і в Москві, за що ми отримали 

грошову премію і на ці кошти придбали 

гіпсові копії з античних фігур. На цю виставку 

я подав шістнадцять етюдів.Чотири картини 

були на виставці, а двадцять картин десь пропали. 

В 1967-му році зробив спробу поступии 

в Харківський художній інститут, отримавши дві 

четвірки, був відчислений, бо був великий конкурс. 

На другий рік — та ж історія. Ще спробував 

поступити в інженерний інститут на архітектурний 

факультет, але не пройшов по 

математиці. На цьому змирився. 

Але я весь час займався самоосвітою: 

перечитав дуже багато довідкової літератури, 

різні посібники з малювання, про художників, 

про їхні твори, про художні музеї. 

Подорожуючи країною, найперше 

відвідував музеї чи виставочні зали. Придивлявся 

і вивчав, як виконані ті чи інші твори 

художників. Їдучи у відпустку, завжди беру 

з собою етюдник, олівці і привожу декілька 

етюдів і невеликих картин. Таким чином самоосвітою 

збагатив свої знання і став художником-аматором. 

А в 1974 році в “Будинку художньої самодіяльності” 

організували виставку самодіяльних 

художників до 160-річчя з дня народження 

Тараса Шевченка. Я подав на цю виставку 

картину “Квіти на підвіконні”. А так, як будинок 

в той час перебував на ремонті, а ремонти 

тоді були дуже затяжні, то виставка з цієї причини 

не відбулась. А коли я прийшов забрати 

свою картину — то від неї залишилась 

лише гола рама. Від такого недбалого ставлення, 

в мене відпало всяке бажання щось 

віддавати на різні виставки. 

Я не був членом спілки художників, то не 

мав ніяких прав продати свої картини ні в 

салоні, ні на виставці. А продати в магазині, 

потрібно патент, а за патент потрібно платити 

постійно податок, незалежно продав 

щось, чи ні, а в мене ж це не основна робота. 

А на ринку за безцінь віддавати не хотілось. 

Всі мої картини, можна сказати, припадають 

пилюкою та заважають в кімнаті, ось 

так. 

Малювання — як кохання. Закохуєшся в 

мистецтво на все життя. І взагалі — це захоплення 

чудове: його й справді можна порівняти 

з коханням. Бо кожну вільну хвилину з трепетом 

доторкаєшся чи то до олівця, пензля, чи 

різця і завжди працюєш з великою насолодою, 

як закоханий. 

Кохання... Це високе почуття душі, це 

особливе ставлення до людини, до оточення, 

до жінок чи дівчини: то це особливий стан 

душі, стаєш добрішим, а кохану возвишаєш 

до рівня богині. Це і є справжнє кохання. В 

жінок я закохувався дуже часто, ще з юнацьких 

років. Пам'ятаю, коли мені було років 

шість чи сім, я закохався в одну тітку і мряв: 

як виросту, то обов'язково на ній оженюсь. 

А в школі, в першому класі, закохався в 

однокласницю Тамару. Вона була така гарна, 

що я не смів навіть подивитись їй в очі, 

хоча ми сиділи з нею майже поруч. Ще вона 

дуже гарно малювала акварельними фарбами. 

Її батько працював завмагом, то він міг 

купити їй такі фарби; а мій батько не міг купувати 

фарби, бо ми були бідні. Але на превеликий 

жаль, Тамара потонула в ставку, і її 

не змогли врятувати. 

В третьому класі я закохався в першокласницю 

Оленич. Вона була чорноока, тихенька 

і дуже вродлива. Але ні Тамара, ні Оленич 

не знали, що я до нестями був у них закоханий; 

бо я змалку був дуже сором'язливий (та 

й тепер такий). Я навіть соромився з ними поговорити. 

А раптом не так щось скажу і мене 

на глум і сміх піднімуть. 

Взагалі я кожну дівчину, в яку закохувався, 

боготворив і через свою сором'язливість 

і не смілість терпів невдачу, бо дівчата таких 

не люблять. 

Вийшовши на пенсію, думав, що буде багато 

вільного часу, то займусь малюванням, 

різбленням, але з розвалом імперії настала 

розруха, нерозбериха, що на свою мізерну 

пенсію прожити не можливо. Так що довелось 

іти працювати, та ще й простим робітником, 

а малювання й інше відкласти. 

Я захоплювався живописом реалістичним, 

який є прекрасним. Мене найбільше 

цікавили старі художники, їх картини, де все 

відображено реально. Чіткі і виразні композиції, 

зі смаком підібрані фарби. Це художники 

Відродження, передвижники. 

А так, як фотографія досягла великих 

успіхів, особливо кольорова, то живопис 

втратив свій сенс і привабливість. Його з успіхом 

заміняє кольорове фото. А сучасні художники-абстракціоністи 

придумують різні 

стилі, то це мене не цікавить, і я тепер рідко 

малюю картини, а більше захоплююсь 

різбленням по дереву. Взагалі, коли я вирізую 

фігурку, то я ніби відпочиваю. Мій відпочинок 

— це захоплення. 

Був час, коли захоплювався гравіруванням 

на лінолеумі, а також чеканкою на металі. 

А останній час захопився різбленням по 

дереву скульптур малої форми. Часто буваю 

на природі, особливо в лісі. Збираю різні 

корінці, чудернацькі гілочки, а вдома вже метикую, 

що з них може вийти, на що воно схоже. 

Також вирізав різні вази, скриньки, тарелі 

з орнаментом. 

Владислав ПРОНЕНКО. 



ДО 90 РОКОВИН ВІД ДНЯ СМЕРТІ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА 

Співець української душі 

Полум’яна любов Миколи Леонтовича до українських народних пісень надихнула 

композитора на створення на їх основі хорових шедеврів - «Щедрик», «Дударик», 

«Пряля», «Козака несуть», «Ой, з-за гори кам’яної» та інші. В них розкривається 

душа українського народу, його найкращі поривання і сподівання. Слід зазначити, що 

хорове мистецтво в житті українців є однією з форм художнього прояву духу народу. 

Силою свого таланту Леонтович зумів поєднати елементи народного гуртового 

співу із здобутками професійної загальноєвропейської хорової культури, тобто 

народне підголоскове багатоголосся з принципами розвитку поліфонічної музики 

(імітація, канон і т.д.). Це дозволило глибше відтворити внутрішню суть художнього 

образу пісні, її психологічну глибину. 

Микола Леонтович (13 грудня 

1877 р. – 23 січня 1921 р.) – 

композитор, диригент, педагог, 

фольклорист, музично-громадський 

діяч. Народився у священичій 

родині на Вінниччині. 

Батько Миколи – о. Дмитро був 

освіченою людиною і добре 

грав на скрипці, віолончелі та 

гітарі, гарно співав. Мати також 

чудово співала і була 

жінкою м’якої, чулої вдачі. 

Від матері Микола успадкував 

ніжну душу і безмежну 

любов до пісні. Леонтович 

одержав духовну освіту у 

Шаргородському училищі і 

Кам’янець-Подільській семінарії. 

В семінарії йому навіть 

доручили керувати хором, помітивши 

неабиякі музичні 

здібності вихованця. Семінаристи 

полюбили свого диригента 

за м’яку шляхетну вдачу, 

душевну красу, безмежну 

доброту, щирість і внутрішнє 

тепло, що випромінювали 

його очі. Для Леонтовича велике 

значення мала їхня дружня 

підтримка і подарунок – 

клавір опери Петра Чайковського 

«Черевички» з пророчим 

написом: «Майбутньому 

славному композиторові, 

незабутньому регентові від 

хору співаків». Захоплення 

Леонтовича музикою було настільки 

сильним, що він вирішує 

своє подальше життя 

присвятити їй. Прагнення систематизувати 

знання, здобуті 

шляхом самоосвіти, а також 

теоретично осмислити 

свій музичний досвід як керівника 

хорових колективів 

спонукали композитора до 

приватних занять в професора 

С. Бармотіна (учня М. 

Римського-Корсакова) у Петербурзі. 

Протягом 1903- 

1904 років Микола відвідує 

лекції в Придворній 

співацькій капелі та знайомиться 

з музичним життям 

столиці Росії. Згодом Леонтович 

екстерном складає іспит 

на звання регента. Але на 

цьому він не зупиняється і в 

1909 році їде до Москви, де за 

рекомендацією С. Танєєва 

бере уроки з композиції і контрапункту 

у видатного вченого-музикознавця, 

автора оригінальної 

теорії ладового 

ритму професора Болеслава 

Яворського. Під його керівництвом 

наш композитор 

стає справжнім майстром і 

сміливо вибирає власний 

творчий шлях, що приводить 

його до вершин світового хорового 

мистецтва. 

Леонтович відрізнявся 

сильною волею і надзвичайно 

великою працездатністю. 

Його глибока і тонка інтуїція 

як духовної особи сприяла повному 

зануренню у творчий 

процес і якнайкращій реалізації 

творчих задумів. А істинний 

творчий дух – це Божий 

Дух. Ніхто так, як Леонтович, 

не вмів осягнути образність і 

мистецькі закони пісні. Композитор 

брав цю пісню в народу, 

глибоко нею проймався 

і повертав її художньо збагаченою, 

оновленою і мистецьки 

досконалою. Своє творче 

кредо Леонтович записав у 

«Щоденнику»: «Досліди у народній 

музиці викликають до 

життя нові форми гармонії та 

контрапункту…, бо пісня як 

художній удосконалений твір 

дає не тільки одну мелодію, 

але таїть у собі всі музичні 

можливості…». 

Хорові перлини Леонтовича 

– пісні-характеристики, 

пісні-поеми – за висловом В. 

Довженка, «як дорогоцінне 

каміння в короні, вінчають і 

відбивають блиск та благородну 

красу співу народного 

та багатогранні здобутки 

співу професіонального». А 

формою і методом художнього 

мислення композитора був 

хоровий акапельний спів. Суть 

творчого методу Леонтовича 

полягає у розкритті основної 

ідеї, образів, внутрішнього 

змісту, сконцентрованих в поетичному 

і музичному тексті 

пісні. Пісенний образ є в 

центрі музичної композиції 

Леонтовича, яка часто переростає 

у невелику хорову поему. 

Власне, майстерне використання 

підголоскової поліфонії 

надає пісні яскравої виразності, 

емоційного напруження, 

динамічної різноманітності. 

Лаконічна тема геніального 

«Щедрика» пронизує 

всю побудову, а навколо неї 

розгортається віртуозна тканина 

підголосків, які огортають 

тему, створюючи враження 

звукового мережива, 

що зачаровує прозорою легкістю 

і красою. Проведення 

основного мотиву забезпечує 

органічну єдність цілої форми 

твору, а введення підголосків 

глибше розкриває ідейне та 

емоційне «нутро» пісні. Як 

творець «вокальної інструментовки», 

Леонтович непомітно 

і дуже природно передає 

мотив з одної партії в 

іншу. Спів на «мурмурандо» 

(із закритим ротом), органні 

пункти, поспівки інструментального 

характеру в сопрано 

– все це створює яскравий 

незбагненно-своєрідний колорит 

і чар. Єдина емоційна хвиля 

наскрізного музично-тематичного 

розвитку з образною 

монолітністю та активною 

динамічною палітрою 

свідчить про симфонічність 

мислення Леонтовича. «Щедрик» 

належить до шедеврів 

світового хорового мистецтва. 

Він звучить у виконанні 

хорових колективів Франції, 

Великобританії, Голандії, 

країн Латинської Америки. 

Величезної популярності він 

набув також в Канаді і США. 

Окрім виконання в автентичному 

звучанні, там виникло 

багато різних транскрипцій 

хору для вокальних і вокально-інструментальних 

колективів, 

для органу, ансамблю 

дзвонарів, джазового ансамблю, 

а також великого симфонічного 

оркестру (виконував 

знаменитий оркестр Нью- 

Йоркської філармонії). 

Творча спадщина Леонтовича 

нараховує приблизно 200 

хорових акапельних мініатюр, 

4 оригінальні хорові поеми – 

«Льодолом», «Літні тони», 

«Моя пісня», «Легенда», оперу 

«На русалчин великдень» за 

казкою Б. Грінченка (М. Скорик 

оперу закінчив і оркестрував), 

духовні композиції, серед 

яких дев’ять Херувимських 

пісень, «Молебень Подячний 

Господу Богу», Літургія Іоана 

Золотоустого, аранжування 

старовинних церковних 

піснеспівів, канти, псальми і 

колядки. І в хорових поемах, і 

в духовних творах митця проявляються 

новаторські риси 

художнього мислення Леонтовича 

– застосування типових 

композиційних прийомів музично-тематичного 

розвитку, а 

саме: поліфонізація основного 

інтонаційного мотиву мелодії, 

що є носієм головної ідеї твору. 

Використання цього принципу 

становить найвище досягнення 

в галузі хорової творчості 

початку ХХ століття. 

На окрему увагу заслуговує 

педагогічна діяльність Леонтовича. 

Понад 20 років він 

був учителем хорового співу 

в школах Поділля, Київщини і 

Катеринославщини, а також 

деякий час викладав у Музично-драматичному 

інституті ім. 

М. Лисенка та Народній консерваторії 

в Києві. Набутий 

практичний досвід посприяв 

виробленню цілісної педагогічної 

системи, яка була викладена 

в підручнику «Практичний 

курс навчання співу в 

середніх школах». Леонтович 

пропонує музичне виховання 

спрямувати на розвиток в 

дітей свідомого сприймання 

музичних явищ, виявлення і 

підтримку їх творчих здібностей. 

А методику навчання музики 

Леонтович базує на українських 

народних піснях, 

взятих із збірок М. Лисенка, К. 

Стеценка, із записів К. Квітки, 

Лесі Українки, а також власних 

записів народних мелодій. 

Творча спадщина Леонтовича 

є гордістю української 

нації. Славу хорових шедеврів 

геніального Миколи Леонтовича 

рознесла по цілому світу 

Українська хорова капела під 

орудою Олександра Кошиця. І 

хоча життя композитора обірвалося 

трагічно, його Душа 

жива. Вона живе в хорових 

акапельних мініатюрах-перлинах, 

в яких митець розкрив духовну 

глибину, велич української 

душі та могутність і незнищенність 

творчого духу українського 

народу. 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

музикознавець. 

Колядування – молитва Божої прослави 

«Слава Богу!» заспіваймо! 

Честь Сину Божому 

І Пану нашому, 

Поклін віддаймо! 

Народження Господа нашого Ісуса 

Христа, тобто Різдво Христове спонукає 

нас замислитися над величчю Божої 

Любові. Роздумуючи над цією незбагненною 

Любов’ю, виникає почуття вдячності 

нашому Творцю, який зробив людям 

крок назустріч їхнього спасіння. 

Святкування Різдва Христового в 

Україні має свою давню і міцно вкорінену 

народну традицію. Українці славлять 

новонародженого Ісусика колядками і 

щедрівками. В цих піснях оспівуються 

події, пов’язані з народженням Сина Божого 

і розкривається символ Віри. 

Сила духу, волелюбність, безсмертя 

народу закладено в українських колядках, 

а, отже, і код української національної 

ментальності. 

В церквах колядки починають співати 

з 17 століття. Значного поширення 

церковні колядки набувають в кінці 18 

століття. Особливо популярними вони 

стали в духовних школах, семінаріях, 

академіях, монастирях у Львові, Острозі, 

Луцьку, Перемишлі. Перший 

збірник духовних пісень, що називався 

«Богогласник», було надруковано в Почаївській 

лаврі. Серед інших пісень 

(всього 238) були у ньому 24 коляди. Ці 

коляди є відомими і в наш час. 

До жанру колядок і щедрівок зверталися 

відомі галицькі композитори. Насамперед 

слід згадати майстерні обробки 

для хору автора державного 

гімну «Ще не вмерла Україна», композитора-священика 

Михайла Вербицького, 

а також в таких композиторів, як Іван 

Лаврівський, Віктор Матюк, Остап Нижанківський, 

Анатоль Вахнянин, Денис 

Січинський, Станіслав Людкевич, Філарет 

Колесса. А Василь Барвінський 

опрацював “Колядки і щедрівки» для 

фортепіано і додав тексти пісень. 

Різдвяні величальні пісні-колядки є 

яскравими зразками українського національного 

музичного мистецтва, 

втіленням духовної культури народу і 

свідчать про глибоку віру українського 

народу в Живого, Люблячого, Всемогутнього 

Бога. 

Оксана ЗАХАРЧУК, 

музикознавець. 


6 

Вертеп 

Пастух I, Цар I, 

Пастух II, Цар II, 

Ангел, Цар III, 

Ірод, Лукавий, 

Мошко, Смерть. 

Пастух I: Слава Богу! Мир цій хаті! 

Чи ви вбогі чи багаті. 

Ми ідем до Вас зимою 

Зі святою колядою! 

Пастух II: Прийміть радісну новину 

Про Небесную Дитину, 

Ясна зоря засвітила, 

Діва Сина породила. 

Пастух I: Нам з’явився Ангел Божий, 

Розповів про дивне ложе: 

У вертепі днесь на сіні 

Богу постіль стелять нині. 

Пастух II: Херувими честь віддають, 

Хори ангельські співають: 

Слава Богу в висоті 

І мир людям на землі. 

Ірод: Ірод я ? великий цар, 

Землі цеї володар. 

Хто тут хоче мандрувати, 

Мусить мені поклін дати. 

Що за люди чужоземні, 

Як вони тут опинились? 

Цар I: Ми царі зі сходу славні, 

Від звізди з небес навчились. 

Цар II: У твоїй землі, о царю, 

Де ти добре прислужився, 

Нам зірки небесні кажуть, 

Що Син Божий народився. 

Цар III: Це Дитя в вертепі в яслах 

Є положене на сіні. 

І ми спільно поспішаєм 

Дати Йому поклін нині. 


Відданя себе тим, кому боляче 

Старець Паїсій допомагав багатьом нещасним, які з’являлися зі 

східними релігіями, йогою й тому подібним. Далі наводиться розповідь 

колишнього кришнаїта, котрий посідав у грецькому відділенні цієї секти 

керівне місце. 

Кришнаїт, який 

покаявся 

Старець Паїсій допомагав багатьом 

нещасним, які з’являлися зі східними релігіями, 

йогою й тому подібним. Далі наводиться 

розповідь колишнього кришнаїта, 

котрий посідав у грецькому відділенні 

цієї секти керівне місце. 

«Про Старця Паїсія я почув на кришнаїтському 

з’їзді в Італії. Туди зібралися 

керівники відділень нашої організації з 

різних держав Європи. Ми обговорювали 

різноманітні теми. Там я й почув про 

Старця Паїсія. Про нього говорили як про 

йога, що з'явився в Греції.. Ось я і вирішив 

з ним познайомитися 

Повернувшись до Греції, я познайомився 

зі Старцем і почав розуміти своє 

заблудження. Коли я сказав своїм колишнім 

однодумцям про те, що хочу від 

них піти, вони оголосили мені справжню 

війну. Я — колишній керівник цілої організації, 

що мотався по всій Європі, тепер 

боявся сісти в міський автобус Будь-яка 

дрібниця, з якою я зіштовхувався, викликала 

в мене неймовірні труднощі. Я 

відчував, що моя душа була розслабленою, 

паралізованою. Мною володіли біль 

і страх. Це відбувалося тому, що я дав 

дияволу багато прав над собою. Але Ста- 

То позбав Його життя. 

Ірод: Ха?ха?ха! Що нам робити? 

Йдем, дітей будем губити! 

(Ірод і Лукавий виходять) 

Мошко (панок, чистенький, в капелюсі, 

з бакенбардами, з маленькими 

вусами і борідкою, в руках фірмова паличка, 

біла сорочка, галстук, жилетка): 

Є проблєми? Не стидайтесь, 

А до Мошка все звертайтесь, 

Він вам певно допоможе. 

Але будьте щедрі, ну?же… 

(Показує, що треба платити) 

Мошко: Може треба візу в Польску, 

Чи дипльом намалювати? 

А підете в депутати ? 

Мошко тут вам ? рідний тато: 

Знає до кого дзвонити, 

І де треба уклонитись… 

(піднімає капелюх) 

Мошко всюди вам прислужить, 

Гроші маєш в банку, друже? 

Гроші! Гроші! Гроші! Гроші! 

І харчі за них хороші, 

Можна випити і з’їсти, 

За столом файно присісти. 

О, як грошей є багато, 

Видно в хаті й коло хати, 

А як криза наступає, 

Мошко за то не питає. 

рець Паїсій допоміг вирватися з диявольських 

тенет. Якби не було Старця, 

котрий покривав мене своїми молитвами, 

то мені нізащо не вдалося б з них виплутатися, 

нізащо не вдалося б позбутися 

сатанинських підступів послідовників 

цієї секти». 

Згодом цей чоловік привселюдно визнав 

Христа в одному з афонських храмів 

і через Миропомазання знову був прийнятий 

у лоно Святої Православної Церкви. 

Учень гуру 

Одного разу до Старця приїхав багатій. 

Ця людина разом з усією своєю 

сім'єю багато років була учнем одного 

відомого індійського гуру. І не просто 

учнем: він отримав від гуру посвяту, тобто, 

висловлюючись їхньою мовою, 

«дістав від нього знання». Зі своєю 

сім'єю він їздив на зустрічі з гуру в різні 

європейські столиці й віддавав йому багато 

грошей. 

Старець Паїсій, володіючи даром прозорливості, 

відкрив тому чоловікові деякі 

випадки з його життя й порадив знайти 

роботу — хоча він і не мав потреби в грошах. 

«Робота, — сказав Старець, — пішла 

б тобі на користь». 

Будучи під враженням духовних дарів 

Від країв персидських славних, 

Вічний Боже! Прийми щиро 

Ладан, золото і миро! (Клякає 

коло шопки) 

Цар II: Хоч прийняв Ти вид Дитяти, 

Ми змогли тебе впізнати. 

Служимо Тобі щоденно 

І вклоняємось доземно. (Клякає) 

Цар III: Тебе славлять Херувими, 

Шестикрилі Серафими. 

Серця чисті несем в дари 

Землі й неба Господарю! (Клякає) 

Тоді всі встають і їх зупиняє Ангел. 

Ангел: Спиніться царі! Вам дорога 

Інша призначена від Бога. 

Лукавий Ірод озвірів 

Й Дитя убити повелів. 

Ви іншим шляхом йдіть додому 

І не кажіть про це нікому. 

Отець Небесний бачить нас, 

Я вам даю Його наказ. 

(Царі виходять. Входить Ірод і 

Смерть) 

Смерть: Ти кликав мене, Іроде, 

Щодня і щогодини. 

У Вифлеємі не лишив 

Старця, багатій запитав його про медитацію 

та інші подібні методи, використовувані 

у східних релігійних культах. «Послухай-но, 

синку, — м'яко, по-доброму 

перервав його Старець, — адже справа 

не в методах. Так, ви теж стараєтеся, але 

в місці, де ви копаєте, сховано не золото, 

а диявол. Золото — це Христос». 

Ієромонах ІСААК, 

«Повне житіє Старця Паїсія Святогорця». 

Живою ні дитини. 

Але, чи думав ти колись, 

Що я прийду до тебе?! 

Молився ти, чи не моливсь, 

Беру тебе до себе. 

Збирайся, царю, не барись, 

Твоя вже карта бита, 

І в небо навіть не дивись, 

Дорога там закрита! 

(Забирає Ірода косою) 

Ангел: Небесная зірка 

Нам радість звістила, 

Пречистая Діва 

Днесь Сина зродила. 

Ми, Ангели Божі, 

Цю вістку голосим, 

Усім добрим людям 

В дім щастя приносим. 

Скінчилась неволя, 

Хай мир процвітає, 

А Боже Дитятко 

Всіх благословляє. 

Радійте, вітайте 

Днесь Спаса свого! 

Христос ся Рождає! 

Славімо Його! 

Коляда: «Небо і земля» 

Автор вертепу Марія ЧЕРНЯК. 

Передплачуйте газету 

Ірод: Добре, йдіть і поклоніться, 

Як будете повертатись, 

Знов у мене зупиніться, 

Хочу теж Його вітати. 

(Царі виходять) 

Ірод: Я не можу допустити, 

Щоб мене Він переміг!! 

Що робити?! Що робити?! 

Лукавий (одягнений у довгий чорний 

шкіряний плащ, чорні окуляри, бандану, в 

кишені ключі або копійки, якими дзвонить 

весь час): 

Ну ? ну ? ну, не падай з ніг, 

Ти ж тут цар, а не дитя, 

(підходить до когось в хаті) 

Що? Що кажеш? Що не маєш? 

(з обуренням) То чого нас тут тримаєш?! 

(тоді підходить до когось іншого або 

ще раз до тієї ж особи) 

Гроші маєш? Маєш, маєш… 

То чого нас так тримаєш?! 

(Розчаровано) Ох! Ще об’єднана 

Європа 

Не раз зробить дурня з хлопа. 

(Виходить) 

Цар I: Від народів східних давніх, 


В Україні нарешті 

видано збірку пісень 

Володимира Івасюка 

Видання музичних творів Володимира Івасюка ознаменувало 

відновлення нотодрукування в Україні [Івасюк 

В.М. Музичні твори (до 60-річчя від дня народження) / 

Упор. О.М. Івасюк. – Чернівці: Букрек, 2009. – 292 с., іл.]. 

Це перша найбільш повна збірка пісень відомого українського 

композитора і поета, яку впорядкувала його сестра 

Оксана. До книги увійшло 80 пісень (загалом у доробку мистця 

понад 100 пісень). Тут використані архівні матеріали 

Чернівецького обласного меморіального музею Володимира 

Івасюка, а також ноти пісень, відновлені з аудіозаписів 

музичним редактором цієї збірки, заслуженим діячем 

мистецтв України Йосипом Созанським. 

Пісенна спадщина Івасюка – 

це духовний скарб українського 

народу, його слава і немеркнуча 

краса. Пісні Івасюка злинули у 

широкий світ і полонили мільйони 

сердець своєю емоційною 

безпосередністю, щирістю, 

правдивістю почуттів і, особливо, 

ліричною мелодійністю, яка 

акумулювала в собі характерні 

ритмо-інтонаційні ознаки української 

народної пісенности. 

Твори композитора засвідчили 

невмирущість української музично-поетичної 

традиції. А любов 

до пісні та особлива музикальність 

є однією з ментальних 

ознак української нації. Композитор 

Петро Чайковський, дід 

якого був козацького роду на 

прізвище Чайка, зазначав: «Бувають 

щасливо обдаровані натури 

і бувають так само щасливо 

обдаровані народи. Я бачив 

такий народ, народ-музикант – 

це українці». І насправді, мабуть, 

не знайдеться такого українця, 

який би не любив співати. 

Пісенні шедеври Івасюка 

«Червона рута» і «Водограй» 

облетіли увесь світ і засвідчили 

існування української нації з її 

самобутньою культурою. «Червона 

рута» стала національним 

символом України. Її знають і 

співають на всіх континентах 

без перекладу. Навіть японці 

співають цю пісню українською 

мовою. Івасюк створив текст, в 

якому втілено загальнолюдські 

цінності: слова «Ти у мене єдина, 

тільки ти повір» можна трактувати 

як звернення до коханої, до 

матері, до Батьківщини-України. 

Батько Володі, відомий письменник 

Михайло Івасюк, відзначав: 

«Благословенна наша пісня, 

наша мова. Вони були тією духовною 

зброєю, що завжди стояла 

на чатах українського серця, 

української нації. Я щасливий, 

що і мій син долучився до того, 

аби ми ще більше гуртувалися, 

єдналися як нація, аби мали право 

вважати себе цивілізованими 

людьми, свідомими свого родоводу». 

Мелодика і ритміка пісень 

Івасюка увібрали в себе інтонації 

гуцульських коломийок 

Карпатського регіону та широкий 

ліричний розспів українських 

народних пісень Східної України. 

На думку відомого науковця 

– доктора мистецтвознавства, 

професора Львівської національної 

музичної академії ім. 

М. Лисенка Олександра Козаренка, 

у цих піснях криються 

незвідані глибини, які чекають 

свого дослідника. Серед 

найбільш улюблених пісень Івасюка 

є «Балада про дві скрипки», 

«Балада про мальви», «Два 

перстені», «Запроси мене у сни», 

«Кленовий вогонь», «Пісня буде 

поміж нас», «Тільки раз цвіте 

любов», «Я піду в далекі гори», 

«Я - твоє крило». 

Володя говорив, що процес 

творення пісень для нього був 

святом. А ставалося це тому, що 

він вкладав у них часточку своєї 

чистої благородної душі. Володимир 

Івасюк звертається до 

кожного з нас: «Візьми з собою 

мою пісню – Я в неї щастя наспівав». 

Так є насправді, бо в його 

піснях співає безсмертна душа 

українського народу, яку нікому 

не вдасться знищити, бо це наша 

суть, яку нам дав Господь. 

І насамкінець, необхідно 

відзначити високу поліграфічну 

якість оформлення книги, чіткий, 

виразний друкарський шрифт. 

Тож недаремно вона є серед 

сімнадцяти відзначених кращих 

видань ХVІІ Міжнародного форуму 

книговидавців у Львові 

(2010 р.), а також одержала нагороду 

від Фонду української 

книги ІІІ тисячоліття. 

Оксана ЗАХАРЧУК. 


МОЛОДІЖНА СТОРІНКА 

Увійди в різдвяну радість 

Від часу своєї появи християнство є благовістом Радості, 

єдиної можливої радості у всьому світі. Вічна 

радість очікує людей праведних, добрих і милосердних у 

Царстві Божім. Недаром Євангелія з грецької перекладається 

як «радісна звістка». Тільки нею Церква перемогла 

світ, і тому, коли християни втрачають її, Церква 

втрачає і світ, в який її було послано. 

«Я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього 

народу»(Лк.2:10), – ці слова ми знаходимо на початку 

Євангелії від Луки, а завершується вона так: «Вони 

ж (апостоли), поклонившись йому, повернулися великою 

радістю в Єрусалим» (Лк.24:52). 

Святий апостол Йоан у першому 

соборному посланні 

бажає, «щоб наша радість була 

повна!». Ця радість, проте, не 

підлягає ні аналізу, ні визначенням. 

У радість уходять. «Увійди 

в радість пана твого, – закликає 

сам Христос (Мт. 25:2). І 

немає іншого способу ввійти в 

цю радість, окрім таїнства радості 

– Євхаристії, Божественної 

Літургії. 

Христос приходить із духовного 

світу. «Слава на висотах 

Богу й на землі мир людям його 

вподобання» (Лк.2:14) – цей 

радісний різдвяний спів дає 

кожному можливість бути причетним 

до Небесного Отця. 

Українські колядки, один із 

складових чинників, що визначають 

ставлення до радості в 

українській культурі, зорієнтованій 

на християнські ціннісні 

орієнтири, традиційні народні 

звичаї, загальноєвропейські 

тенденції. 

Чи не найкращим втіленням 

різдвяної радості людей чуємо: 

«Ой, радуйся , земле, Син Божий 

народився» («Добрий 

вечір тобі, пане господарю»). 

Радість набуває тут особливого 

національного колориту: 

Небо і земля нині 

торжествують, 

Ангели, люди, весело 

празнують, 

Христос родився, 

Бог воплотився, 

Ангели співають, 

Царя витають, 

Поклін віддають, 

пастирі грають, 

«Чудо, чудо» – повідають! 

Во Вифліємі весела новина: 

Пречиста Діва породила 

Сина!(«Небо і земля нині торжествують»), 

а також виявляють 

високий естетизм переживання: 

А ясна зоря світу голосить: 

Месія радість, 

щастя приносить! 

Во Вифлеємі, спішіть всі нині, 

Бога звитайте 

в бідній Дитині! 

(«Во Вифлеємі нині новина»). 

Першим, кому Господь через 

ангелів відкрив «велику 

радість, що буде радістю всього 

народу»(Лк.2:10), були пастухи: 

«Пастирі з ягнятком перед 

тим дитятком на коліна припадають, 

царя – Бога прославляють» 

(«Нова радість стала»). 

Український вертеп – різдвяна 

драма, коляда – витвори української 

народної культури, що 

поєднали в собі унікальність 

світобачення українців та ментальні 

ознаки творчості народу. 

Відома слобожанська дослідниця 

народної творчості, 

кандидат мистецтвознавства 

Лариса Новикова, вивчаючи 

фольклорну ситуацію на Харківщині 

в 70-80 роках XX століття 

зафіксувала колядку, в якій 

різдвяна радість набула виявлення: 

А в нашого хазяїна 

та й ворота нові. 

Рай розвивайся! 

Рай розвивайся, 

Христос народився, 

Сам Господь звеселився. 

В іншій слобожанській колядці 

«Ой дивноє нарожденьє» 

йдеться про те, що вселенську 

радість народження Христа 

З ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ 

відчуває навіть природа: 

Ой дивноє нарожденьє 

Божого сина. 

Породила Діва Марія 

Ісуса Христа. 

Породивши і сповивши, 

Лягла спочивать. 

Зіслав Господь три ангели 

Христа доглядать 

А ангели Божим духом 

Ріки розлили, 

Що і к Різдву Христовому 

Сади зацвіли. 

Тому, як писав відомий 

слобожанський історик Микола 

Сумцов: «Колядки й щедрівки 

оточені доброзичливістю і 

через те вони були вельми 

улюблені народом і мали на 

нього гарний моральний 

вплив». 

Отже, здатність до духовної 

радості свідчить про внутрішню 

досконалість християнина, 

щирість його почуттів та думок. 

Людина, яка долає свою недосконалість, 

відчуває більш довершену 

радість, а значить – 

справжню. Радісне обличчя 

справжнього християнина немовби 

світиться світлом добра, 

любові, яке йде з душевних глибин. 

Радість робить обличчя 

світоносним, яким воно було в 

ангелів, які сповіщали про народження 

Христа. 

Серце пробуджує у нас 

радість сердечну і розуміння 

духовних основ буття людини: 

І пізнаєш потаємний 

сенс речей 

І своєї долі, 

І радість, що була 

покинула тебе, – 

Повернеться 

І вже не залишить повік. 

Ніна НЕМИРОВСЬКА, 

м. Харків. 

СІЧЕНЬ 

08.01.1911 – 100 років тому народився Степан Крижанівський - український 

поет, перекладач, теоретик літератури, фольклорист (+17.07.2002). 

15.01.1871 – 140 років тому народився Агатангел Кримській – український 

вчений світового рівня, історик, академік-сходознавець, фольклорист, славіст, 

поет, знавець понад 100 мов, делегат і доповідач І Всеукраїнського Помісного 

Собору УАПЦ (+25.01.1942). 

22.01.1919 – День соборності України. 

23.01.1921 – 90 років тому вбито Миколу Леонтовича -українського композитора 

і фольклориста (* 13.12.1877). 

27.01.1891 – 120 років тому народився Павло Тичина -український поет, перекладач 

(+16.09.1967). 

27.01.1911 – 100 років тому народився Іван Гончар – український скульптор, 

народний художник України, засновник музею (+18.06.1993). 

29.01.1918 – День пам'яті героїв Крут. 


8 

Дитяча сторiнка 


Приходьте, діти, до кринички 

Напитись чистої водички. 

А та водиця непроста, 

Бо це — наука про Христа. 

.......................................................................................... 

Надії свято... Біла казка 

та ніч свята, та ніч Різдва! 

Сіяє зірка золота... 

Нова радість! Знов і знов 

в душі і віра, і любов – 

в душі до всіх, до всього ласка. 

Розвеселилась уся Вселенна: 

З землі в блакити йде путь вогненна 

Летять ангели, пісні лунають 

І чар коляд 

Уляна КРАВЧЕНКО. 

Віщує світові відмінний лад... 

Відвічне Слово тілом стало: 

В Різдвяний вечір, в ніч повну дива 

Марія Діва Дитя повила... 

Прийшли довгоочікувані Різдвяні 

свята. В просторій вітальні ошатного 

особнячка в районному місті завершувалася 

Свята вечеря. На столі в різьбленому 

свічнику горіли три свічки, пишна й духмяна 

ялинка виблискувала вогниками й переливалась 

яскравими барвами. 

За великим столом сиділа немаленька 

родина: у центрі найстарші – дідуньо й бабуня, 

обабіч – дідусь і бабуся, далі їхні доньки з 

зятями, а вкінці стола два хлопці-підлітки та 

наймолодша Катруся. 

Діти поривалися вийти з-за столу, та бабуня 

кивала їм пальцем: «Но, но!», – мовляв, 

ще не час. А їм так не терпілося одягнути 

святкові костюми: кожухи, кресані й усе інше, 

в чому завтра підуть до сусідів та родини 

колядувати. 

Нарешті всі встали для подячної молитви. 

Дідуньо вже став трохи немічним, тому 

повільно промовляв молитву, а в кінці просив 

Господа, щоб щасливо жили й діждали 

наступного Різдва й закінчив: «… як буде 

Твоя ласка, Господи». 

Доньки прибирали зі столу, а дідусі з зятями 

й бабусею розсілися навколо каміну, щоб 

колядувати. Бабуня зручно помістилася в 

У березні 2011 р. Братська газета «Успенська вежа» відзначатиме своє 20-ліття. Це єдине 

православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у 

світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної 

Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного. З 

1995 р. «Успенська вежа» стала Всеукраїнським органом Братства і розповсюджується по 

всій країні та за її межами, де проживають православні українці. 

Газета видається та утримується коштом постійних читачів та братчиків. 

Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку Ви 

сприятимете поширенню християнської моралі, духовності, українських традицій та культури. 

Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України. 

Ціна передплати на рік – 22.86 грн. Передплатний індекс – 35013. 

З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції. 

Різдвяна ніч 

кріслі й відпочивала, бо сьогодні не покладала 

рук – пекла свої незрівнянні на смак пампушки, 

готувала давні страви, яких молодші 

господині ще не вміють. 

– А чого діти не колядують? – враз опам’яталася 

бабуня. – Діти, де ж ви? А нахвалялися, 

що знають декілька нових колядок. 

– Я знаю, я знаю, – защебетала Катруся. 

– Але в нас зараз цікава розмова з хлопцями, 

чи хто хоч раз бачив справжню Вифлеємську 

зірку на небі? І взагалі, чого ми сидимо в 

хаті після вечері й не йдемо на вулицю, аби її 

побачити? А ви, бабуню, бачили її, бо я ще ні. 

– Йди-но до мене на коліна, і я тобі розкажу, 

як я вперше побачила її. 

– Хлопці, хлопці, гайда сюди! Бабуня нам 

щось цікаве оповість, швидше, – і Катруся 

зручно вмостилася в бабуні на колінах. 

Бабуня враз стала серйозною, очі її дивились 

кудись вдалину, і раптом із них покотились 

сльози. 

– Бабусенько, рідненька, чого ж ви плачете? 

– здивувалося дитя. 

– Ой, дитинко, радісна, але й сумна була 

для нас із мамою та днина… Як згадаю, то 

все плачу, – і почала поволі розповідати. – 

Мені тоді було шість років, як тобі зараз, 

Катрусю. Надходив Святий вечір. Ми тоді в 

хаті були тілько двоє з мамою. Тата з нами 

не було, бо то були тяжкі післявоєнні часи. Й 

хата в нас була бідненька, і в хаті… Що могла 

мама, то зготувала, але небагато, бо була 

вже з добрим животиком, – бабуня враз усміхнулась 

до дітей, – чекала на мою сестричку. 

А я ще причепилася до мами, аби спекла калача 

такого смачного, як у сусідів. 

Коли звечоріло, мама виймає з печі того 

калача (вдався бідний, бо не було з чого випекти) 

і враз стала опускатися на долівку. А 

далі випав їй той калач з рук, вона сперлася 

до печі й мовчить. Я схопила той калач, обпеклася 

й також його кинула з рук і стала 

тормосити маму. Вона мовчить, голова хилиться; 

треба її рятувати. Я схопила мамин 

кожух, хустку й вийшла на поріг, аби бігти до 

сусідів. А там ніч темна, а я страшенно тоді 

боялася ночі, нікуди сама вночі не йшла. Аж 

зажмурила від страху очі. Та хтось ніби 

підштовхнув мене: «Біжи, Катеринко, біжи 

прудко!». І я побігла, навіть не зачинила за 

собою двері. 

До сусідів було неблизько. Та я й незчулася, 

як вже гавкав сусідський собака й почала 

голосно кричати: «Поможіть! Поможіть!». 

Вуйко Іван відразу відчинив двері, взнав 

що з мамою і разом із вуйною бігцем подалися 

до нас, а мене лишили, сказали йти в 

хату. Я плакала, не хотіла, та Славко, їхній 

син, взяв мене за руку й потягнув, кажучи: 

«Не бійся, я тебе потому сам відведу». 

Скоро вуйко з вуйною повернулися і сказали, 

що мамі вже добре і що вона чекає на 

мене. Славко, як і обіцяв, взяв мене за руку й 

повів. 

Небо стало ясним, світив місяць. На горбочку 

Славко зупинився і спитав: «Ти знаєш, 

що нині за ніч? Незвичайна! Нині можна 

навіть побачити ангелів на небі, якщо довго 

дивитися. Я бачив їх торік. Головне, аби найти 

звізду Вифлеємську. Вона більша за всіх 

решта і стоїть на тому місці, де народився 

Син Божий. Ото там, бачиш? – і тикнув пальцем 

у небо. 

Я стала, як заворожена і дивилася на ту 

величезну плахту, засіяну срібними зорями. 

Їх було так багато, що ніхто й ніколи їх би не 

злічив. Вона висіла над нашими горами й на 

всі боки. Ми зі Славком здавалися такими 

маленькими перед нею, як мушки. Я ніколи 

такого не виділа, тому довго не годна була 

промовити слова. Враз мені здалося, що одна 

найбільша зірка ніби моргає, а коло неї були 

маленькі хмарки. Певне вона! «Я бачу, все 

бачу, – радісно закричала я до Славка, але за 

хвильку додала: «Ходімо вже до мами». 

Мама стояла на ганку й також дивилася 

на різдвяне небо. Як уздріла нас, сказала: «Яка 

то дивна нічка! Різдвяна! Аж не хочеться йти 

до хати», – і якось озиралася на всі боки, ніби 

хотіла ще когось увидіти. Далі подякувала 

Славкові й до мене проказала: «Якби ти не 

лишила відчиненими двері, то хто зна, чи я би 

скоро прийшла до тями. А тепер ходім, пора 

вечеряти. Й ти, Славцю, біжи прудко, бо тебе 

чекають». 

Що мали, клали на стіл, притрушений 

сіном ще задня. Поклали й калач-невдаху. 

Помолилися, і мама взяла зі стола свічку і 

поставила на вікно. «Най тут стоїть, най…». 

За хвилю почули легенький стук у шибку, а 

далі й у двері. На порозі враз з’явився наш 

тато! Ми кинулися до нього, а він до нас в 

обійми. «Але я тілько на трошки», – тихо сказав 

мамі». 

Бабуня змовкла, сльози знову почали котитися 

з її очей. Знову вона дивилася кудись 

далеко, ніби перенеслася на хвилю у свою 

стареньку бойківську хату. 

– Що далі, бабуню, що далі? – нетерпляче 

смикала її Катруся. 

– Та що, на саме Різдво народилася моя 

сестричка, а тато мусів піти з хати ще досвітка, 

аби ніхто не видів. Такі були часи… 

– Які? Які часи? – хором спитали діти. 

– Але я вам розказувала про зірку, – оговталася 

бабуня, – а про ті часи колись іншим 

разом. Ану, вбирайтеся та йдіть на подвір’я 

роздивлятися й шукати зірку, бо там, у місті, 

певне й голови не піднімаєте до неба. Ніч 

ясна, маєте її знайти. І ви йдіть, – сказала 

онукам. – То ж Різдвяна ніч! 

Віра МАРКОВИЧ. 

ЗАСНОВНИК ГАЗЕТИ — 

Львівське крайове ставропігійне братство 

св. ап. Андрія Первозваного, 

зареєстроване міністерством України 

у справах преси та інформації. 

РЕЄСТРАЦІЙНЕ СВІДОЦТВО: серія КВ № 2335 

Тим, хто бажає матеріально підтримати наше 

видання, повідомляємо банківські реквізити: 

ПАТ АКБ “Львів” 

Р/р 260075157, МФО 325268, 

код ЄДРПОУ 20785948 

Подяка за Ваші пожертви друкуватиметься 

на сторінках газети. 

НАША АДРЕСА: 

79008, Львів-8, вул.Руська, 3/1 

Для листування: 

м. Львів - 8, а/с 1334 

(032) 235-52-02 

www.stavropigia.lviv.ua 

E-mail: fediv.yuriy@gmail.com 

Редактор Олег ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ 

Редакційна колегія: 

Микола БАНДРІВСЬКИЙ, Роман МАКСИМОВИЧ, 

Віра МАРКОВИЧ, Юрій ФЕДІВ 

Автори опублікованих матеріалів відповідають за точність 

використаних фактів, цитат, власних імен. Редакція намагатиметься 

найменше втручатися в авторський текст, 

зберігаючи особливості стилю. Водночас залишає за собою 

право редагувати, скорочувати подані матеріали. 

Cтатті, світлини, малюнки, що надійшли в редакцію, 

не повертаються. 

Передплатний індекс — 35013 

Друк газети виконаний у ДП ВПП МОУ «Армія України» 

Замовлення №

Успенська вежа № 1 (2011)

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?